ЧАСТИНА ДРУГА ПІДНЕСЕННЯ





Розділ дев’ятий


— Краса — це лише зовнішня оболонка, — сказав доктор Джеймс Рафф, закладаючи до шприца нову стерильну голку. — Афоризм дуже давній, але з погляду біохімії вельми справедливий.

Голос його звучав спокійно, без будь-яких інтонацій. Дівчина лежала на операційному столі під безтіневою лампою, прикрита лише білим простирадлом, і з деяким острахом спостерігала його дії, але всі рухи доктора Раффа були такі неквапливі, ба навіть недбалі, що це мимоволі заспокоювало.

— Фізична краса в людському розумінні — це форми тіла і обличчя, — незворушно вів далі він, наче звертався до великої аудиторії студентів-медиків. — Є ще духовна краса, але це абстрактна річ, і ми її не чіпатимемо.

До кімнати швидко зайшла медсестра й почала протирати руки антисептичним розчином. Рафф проштрикнув голкою гумовий ковпачок маленької зеленої пляшечки й набрав у шприц трохи жовтуватої рідини. Він якусь хвилю стояв над дівчиною, позираючи на неї згори вниз4 своїми дивними проникливими очима,

— Форми тіла є наслідком складних хімічних процесів усередині клітини, — сказав він. — Від самого моменту зародження тіло людини росте й набирає форми під впливом складних хімічних речовин у вигляді ензимів, протеїнів та гормонів. Боюся, самі собою ці слова ні про що не говорять. Ідеться про атоми й молекули, що керують іншими атомами й молекулами.

Він узяв руку дівчини й швидким професійним рухом увігнав голку під шкіру, так що Мері майже не відчула болю. Тоді витягнув шприц і поклав його на невеликий металевий піднос.

— Ви трохи заснете, — мовив він. — Так буде легше. Ніякого хірургічного втручання не буде, але треба зробити серію глибоких ін’єкцій, не дуже приємних. Прокинетеся така сама, як і були, коли не зважати на кілька проколів голкою. А далі побачимо.

Він одійшов від столу, і тепер голос його долинав до неї з протилежного кінця кімнати.

— Людське тіло безперервно змінюється від зародження до смерті. Треба тільки керувати характером цих змін, щоб надати йому бажаної форми, точнісінько так само, як можна прискорити або затримати розвиток рослини відповідним підживленням грунту.

Він обернувся до операційного столу й спитав:

— Адже ви розумієте, про що я кажу, правда ж, міс Стенз?

Та вона вже нічого не чула.

Рафф суворо й зосереджено подивився на сестру, тоді сказав:

— Я думаю, ми почнемо з естрогенів, — скажімо, з естрадіолу чи його похідних. Це заокруглить і пом’якшить форми тіла, поліпшить структуру шкіри і взагалі посилить деякі прикмети. Зробіть ласку, сестро, підготуйте її до глибоких внутрішніх ін’єкцій.

— Гаразд, докторе, — озвалася сестра й стягнула простирадло з розслабленого тіла дівчини.

Так почалося перевтілення Мері Стенз.


Найбільші ускладнення виникли в знімальному павільйоні, де Клайв Роуз, Мак-Кінлі та Блант надсаджували горлянки і ніяк не могли дійти згоди. А оператори, освітлювачі та звукотехніки майже весь час стояли без діла, байдуже спостерігаючи їхні суперечки. Кожного дня знімальна група випивала по кілька кварт чорної кави.

Цього разу Мак-Кінлі був кевдоволений тим, що Роуз заборонив удаватися до косметики.

— Не можна знімати дівчину без косметики, — доводив він, — Цього вимагає освітлення й чутливість плівки.

— Ніякого прикрашання, — не поступався Роуз,

— Ви хочете, щоб вона вийшла як мара?

— Нехай, — твердо відказав Роуз. — До косметики вдамося потім, коли треба буде підкреслити її вроду.

Програма зйомок була доволі широка. На додачу до кольорових та чорно-білих кінострічок передбачалося зробити кілька великих фотосерій, що задовольнили б усі вимоги рекламної кампанії. Фотографи були ще доскіпливіші й мало не гопки скакали, як щось було не по-їхньому: чи то освітлення, чи тіні, чи, як вони казали, “глибина кадру”. Павільйонні зйомки незмінно затягувалися майже до вечора, і вже після перших днів Мері з куди більшою охотою поринала в тиху безтямність ранкових сеансів біохімічної терапії.

Та справжньою кульмінацією сталії для неї щовечірні відвідини Даркової квартири в Найтсбріджі. Не тому, що між ними виникли якісь особливі стосунки, — просто їй подобалося бути поруч нього й слухати його впевнений насмішкуватий голос. Фотографував він без метушні, напевне знаючи, чого хоче, і орудував лампами й камерами з вправністю досвідченого репортера.

Кожного вечора Мері докладно, не поминаючи найменших дрібниць, розповідала все, що сталося того дня на фабриці в Стенморі, а Дарк записував ці розповіді на портативний магнітофон. Потім вони звичайно випивали трохи й невимушено про щось гомоніли, а десь близько десятої Мері вирушала додому, в своє непривітне помешкання, де мусила слухати, як у спальні Пекелопа розважається з котримсь із своїх “приятелів”. Проте траплялися й такі вечори, коли Дарк був зайнятий на якомусь прийомі чи мав іти як репортер кудись на званий обід, і тоді Мері, почуваючи себе самотньою й нікому не потрібною, гаяла час у кіно, щоб трохи забутися.

Вечорами, повернувшись додому, вона замикалася у ванній і пильно розглядала своє обличчя й тіло — чи нема яких змін; та коли не брати до уваги маленьких червоних слідів голки, що поцяткували її шкіру, вона була така сама непоказна й мало приваблива, як і раніш. Лише в кінці першого тижня їй здалося, що в неї посвіжішала шкіра й стали важчі груди, хоч сантиметр не показав ніяких відчутних змін. Очі теж неначе проясніли й пожвавішали. Проте Мері розуміла, що все це може бути тільки самообман, коли бажане видається реальним.

Вона ледве дочекалася, поки минуть нічим не заповнені субота й неділя, аби побачити, що покаже наступний тиждень. У середу ввечері, на десятий день від початку досліду, коли вона, як звичайно, прийшла до Дарка, той зауважив:

— Мері, ви починаєте змінюватись.

— Я знаю, — жваво озвалася вовд, марно силкуючись погамувати збудження.

Він прискіпливо розглядав її обличчя.

— У вас погладшала шкіра, якось наче округлилися всі риси, та й колір обличчя змінився на краще. І волосся теж — он яке стало блискуче.

— Змінилися й виміри, Поле, — докинула вона. (Звертання на ім’я непомітно виникло між ними протягом попередніх щирих розмов). І, хоч як це неймовірно, я навіть підросла майже на півтора дюйма.

— Цікаво, — задумливо мовив Дарк. — Здається, фірма “Черіл” таки знає, куди гне. Дивна річ, нам і досі не пощастило натрапити на слід доктора Престона. Таке прізвище Мають кілька лікарів, але жоден з них не може бути причетний до фірми “Черіл”. Один наш співробітник три дні чатував коло фабрики в Стенморі, намагаючись упізнати його за вашим описом. Я сподівався, що ми зможемо вислідити його автомобіль.

— Можливо, мені пощастить запримітити номер, — озвалася Мері. — Така довга чорна машина, досить стара. Я два чи три рази бачила, як доктор виходив з неї ранком, коли була вже на фабриці.

— Це полегшило б пошуки, — сказав Дарк. — Ми, звісно, не маємо наміру знеславити ні самого доктора, ні когось із людей, причетних до цієї історії, але чим більше фактів зберемо, тим краще. Якщо той доктор Престон і справді такий талановитий, то він має бути добре відомий у галузі дослідної медицини. Чи він казав вам щось про себе?

— Він взагалі дуже мало розмовляє, та й то лише загальними фразами. До того ж я майже весь час під наркозом.

Дарк запалив сигарету і замислено пахкав димом.

— Усе це дуже дивно, — пробурмотів він. — Але ми маємо доволі часу, щоб розгадати цю таємницю.


На кінець третього тижня найнеуважніший спостерігач не зміг би не помітити, що з простою, непоказною міс Мері Стенз бурхливо відбувається дивовижна метаморфоза. Це скидалося на появу яскравого метелика із сірої непримітної лялечки. Здавалося, під впливом якихось незбагненних чар з обличчя й тіла дівчини спадає невидима оболонка, відкриваючи очам її справжнє єство — природне, звабливе й напрочуд жіночне. Краса її проступала не враз: спочатку пом’якшали риси обличчя й стали ясніші очі; тьмяно-каштанове волосся набуло бронзового полиску; погладшала й зробилася шовковистою шкіра. Так поступово, день за днем, вимальовувалася нова Мері Стенз. Вона стала вища на зріст, бо в неї подовшали ноги, і тепер навіть незграбна сукня не могла приховати того, що форми її тіла наближаються до голлівудських пропорцій. Чоловіки на вулицях почали з цікавістю озиратися на неї.

Пенелопа, надто захоплена своїми “приятелями”, не іюмічала разючих змін у подрузі, аж поки вони дійшли такої межі, коли не помітити їх стало неможливо, і це відкриття було для неї цілковитою несподіванкою. Мері намагалася заспокоїти подругу і якось пояснити їй суть досліду, але Пенелопа тільки вражено повторювала, що такого не може бути. А потім, збагнувши нарешті, що то правда, голосно вигукнула:

— Хай мене чорт ухопить, коли тут усе чесно!

Втім, Пенелопиного обурення вистачило ненадовго; за хвилю вона вже заходилася збуджено розглядати оновлену Мері, а тоді потягла її до спальні й примусила роздягнутися. Вона ледве вірила власним очам.

— Ну, Мері, ніколи б не подумала, що таке може бути, — заявила вона. — Я й не знала, що вони здатні на такі чудеса.

— Це особливий дослід, — скромно пояснила Мері, вдягаючись. — Він пов’язаний з великою рекламною кампанією.

— Як, ти сказала, зветься той крем?

— “Врододій”.

— Завтра просто зранку побіжу куплю.

— Його ще немає в продажу, — сказала Мері. — Та й навряд чи він даватиме такі наслідки. Суть цього досліду в тому, аби показати, що може зробити “Врододій”, застосований у концентрованому вигляді в клінічних умовах.

— Що ж, я й сама залюбки скупалася б у тому концентраті, — роздумливо мовила Пенелопа.


На фабриці в Стенморі всі, хто був принетний до досліду, з захопленням стежили за перевтіленням Мері Стенз. Тільки доктор Рафф, він же Престон, залишався спокійний, незворушний, нічим не виказував свого задоволення і педантично простував до мети. Фасберже раз у раз навідувався до дослідного відділу, щоб на власні очі побачити чудо під назвою “Врододій”. Клайв Роуз не знав, на що застосувати свою бурхливу енергію. Мак-Кінлі й далі вимагав косметики, і Роуз врешті поступився.

— Гаразд, — погодився він. — Трохи підмалюйте, але не захоплюйтесь. Треба нагнітати ефект поступово…

На обличчя Мері поклали трохи косметики й дали їй елегантніше вбрання. Зйомки не припинялися ні на день — чорно-білі й кольорові, кіно й фото. Тривав і курс лікування — щоранкові сеанси під наркозом, а після них знов аж до смерку виснажлива метушня в павільйоні. На кінець четвертого тижня Мері подумала, що дослід наближається до завершення. Роздивляючись себе в дзеркалі й на екрані під час переглядів знятої плівки, вона пересвідчувалася, що стала зовсім іншою. Замість непримітної, вайлуватої, недбало вдягненої Мері Стенз перед нею була блискуча й елегантна красуня Лора Смайт.

Пол Дарк був просто приголомшений швидкістю й обсягом цього перевтілення.

— Ті дурні з фірми “Черіл”, мабуть, і не розуміють, що з цього можна зробити найгучнішу сенсацію року, а не якийсь там рекламний трюк, — сказав він. — Ладен заприсягтися, що нічого схожого досі не було.

— Вони мають на меті лише продаж “Врододію”, — зауважила Мері.

— Звідси й усі таємниці, — докинув Дарк. — Цей дослід не має нічого спільного з “Врододієм” як косметичним засобом. Це курс клінічного лікування, і ніякий у світі “Врододій”. хоч би втирати його в обличчя й тричі на день, не дасть подібних наслідків. Рекламувати й продавати косметичний виріб, грунтуючись на такому свідомому обмані, просто неетично.

Мері всміхнулась і поклала руки йому на плечі.

— Поле, мені байдуже до етичних міркувань, пов’язаних із “Врододієм”, я волію думати про себе. Ви справді вважаєте, що вони зробили мене гарною?

— Так, — не вагаючись відповів він. — Вони зробили вас справжньою красунею, я навіть не уявляв собі, що таке можливе. Щиро кажучи, я не бачу, чого ще вам можна додати.

— Курс лікування триватиме ще три або й чотири тижні.

Дарк висунув шухляду письмового столу й дістав звідти невеличку фотокамеру та штатив. Встановивши штатив посеред кімнати, він прикрутив до нього апарат. Мері помітила, що він трохи хмуриться.

— Тепер постає питання, коли пустити цю історію в світ, — мовив він. — Звичайно, найбільше враження вона справить перед самим початком рекламної кампанії. Тоді фірма “Черіл” образиться і майже напевне зніме свої численні оголошення в “Очевидці”. Не скажу, що це мене дуже лякає, але матеріальні міркування теж мають певну вагу.

— А чи не можна опублікувати репортаж після того, як розпочнеться кампанія або ж одночасно? — спитала Мері.

— Чому ж ні, — ухильно відповів він. — Вони й тоді зможуть забрати свою рекламу, але доведеться піти на ризик. Та є ще одна причина. Ми таки розшукали вашого доктора Престона за номером машини. Його справжнє прізвище Рафф, але боюся, що його життєпис зробить фірмі “Черіл” погану рекламу.

Мері запитливо подивилася на нього. Дарк зосереджено розставляв рефлектори.

— Колись він був під судом у досить брудній справі, пов’язаній з підпільним абортом, — сухо сказав він. — Його виключили з корпорації і посадили у в’язницю за те, що він занапастив пацієнтку.

— Он як, — вражено прошепотіла Мері. — Важко навіть собі уявити: доктор Престон, і раптом…

— Це завжди важко уявити. Просто йому не пощастило. Але це ускладнює моє завдання і ставить перед “Очевидцем” справжню проблему з погляду редакційної політики. Ми завжди пишемо всю правду, незважаючи на можливі наслідки. Своїм успіхом наш журнал завдячує саме безсторонній правдивості.

— А ви… ви не вважаєте, що це буде на шкоду докторові? — нерішуче спитала вона. — Я хочу сказати — витягти на світ божий його минуле. Зрештою, Поле, кожен може помилитися.

Дарк засвітив фотолампи і, замірявши експонометром освітлення, знову вимкнув їх. Після яскравого сяйва здалося, ніби в кімнаті на мить запала темрява.

— Мері, — сказав він з ледь помітним невдоволенням, — я не можу приховувати факти на догоду рекламодавцеві. Вся ця історія з “Врододієм” має досить неприємний вигляд. Вони поклали клінічний дослід в основу галасливої реклами косметичного виробу, хоч цей виріб напевне не має приписуваних йому властивостей. Той факт, що доктор Рафф-Престон був дискваліфікований і засуджений до ув’язнення, тільки цогіршує справу. Можливо, я помиляюся, але вважаю, що громадські інтереси вимагають надрукувати в “Очевидці” всю правду. Ми й раніше втрачали рекламодавців, часом дуже солідних, але журнал не збанкрутував, а згодом набрав ще більшої сили.

— Не знаю… — з сумнівом у голосі озвалася Мері. — Далебі, не знаю.

Дарк зупинив на ній похмурий погляд, тоді сказав:

— Тепер я шкодую тільки про те, що втягнув у цю історію вас.

— А от я ні, Поле, — з усміхом мовила вона. — Я рада, що це випало саме мені.

— А проте, — невесело докинув він, — ми таки натрапили на цікавий матеріал, і я дуже вдячний вам за допомогу. Він рішуче звів затвор фотокамери й відступив назад. — Давайте братися до діла, Мері. На важливі ухвали часу вистачить — маємо ще принаймні три тижні.

Мері почала, готуватися до знайомої процедури фотографування.



Розділ десятий


Не вірячи сама собі, здавалося б, усупереч всім реальним можливостям, Мері Стенз із кожним днем ставала дедалі вродливіша. Регулюючи діяльність ендокринних залоз та застосовуючи складні органічні речовини, що формували тіло дівчини зсередини, доктор Рафф діловито й педантично вдосконалював кожну рису її зовнішності. Хоч як це дивно, але всім, хто спостерігав перевтілення, видавалося, що вона не так змінює вигляд, як усе більше стає сама собою, немовби позбуваючись невидимих нашарувань, що до часу приховували її справжнє єство. Мері почала помічати, що на чоловіків, з якими їй доводилося спілкуватись, її присутність діє наче гіпноз: Дейв Блант тинявся по павільйону мов заворожений, і навіть Клайв Роуз, попри всю свою жіночність, виказував чисто чоловічі Ознаки.

Її краса була незаперечна. Досить було глянути в дзеркало, щоб осягнути всю значимість чуда, яке звершила біохімія. Жінка, що дивилася на неї з-за скла, була така вродлива, що аж дух забивало. То була не просто поверхова краса, яку можна сфотографувати, — здавалося, вона випромінює невловиме сяйво, щось на зразок сильних струмів жіночності, й виходить далеко за межі зовнішньої вроди. Тепер і Мері, так само як за тиждень перед тим Пол Дарк, не могла собі уявити ще якісь зміни; та доктор Рафф день у день терпляче провадив далі свій дослід, і її чари проявлялися все яскравіше, як ото розливається сліпуче світло на сході сонця.

На цій стадії досліду фірма “Черіл” в особі Аманди Белл заходилась прикрашати вже майже готовий витвір модним убранням та непомітним шаром косметики. Мері Стенз привертала увагу на вулицях, і це починало її дедалі дужче бентежити. Чоловіки й жінки розглядали її, наче відому кінозірку, а одного разу якийсь спортивного вигляду юнак, що сидів за кермом пошарпаного автомобіля, не маючи сили одвести від неї очей, наїхав просто на ліхтарний стовп.

Занепокоєння перших днів поволі поступалося місцем невдоволенню. Здавалося безглуздям, що така вишукана красуня має ходити пішки вулицями й користуватись міським транспортом, наче звичайна дівчина-службовка. Коли вже фірма “Черіл” надумала зробити її в своїй рекламі знаменитістю, то нехай би до неї і ставились належним чином: возили в автомобілі, надали б пристойний номер у готелі чи квартиру в Мейфері. Та сказати про це Аманді Белл вона не наважувалась, бо розуміла що її робота на фірму доходить кінця, і не уявляла собі, що чекає її попереду. Вона почала уникати велелюдних місць і ранком пробиралася до станції метро тихими бічними вуличками, а потім усю дорогу до Стенмора ховала обличчя за розгорнутою газетою.

Наприкінці п’ятого тижня сталася незначна пригода. Одного ранку коло станції метро “Саут-Кенсінгтон” її перестрів високий на зріст і приємний з виду молодик в ошатному сірому костюмі, з репортерською камерою через плече.

— Пробачте, — чемно мовив він. — Моє прізвище Джефкот, я з редакції “Івнінг Діспетч”. Наша газета щодня дає добірку фотографій “Лондонські красуні”. Для цього ми знімаємо на вулицях міста гарненьких дівчат. — Він пильно подивився на Мері й додав: — Але ви не просто гарненька — ви найвродливіша жінка, яку я будь-коли бачив…

— Даруйте, але я поспішаю, — сухо мовила Мері, намагаючись обминути його, але репортер заступив їй дорогу і зняв з плеча камеру.

— Дуже прошу, дозвольте вас сфотографувати. Це забере лише кілька секунд.

— Ні-ні, не треба, — заперечила вона.

— Тоді, може, колись іншим разом — скажімо, сьогодні ввечері? Якби ви зробили мені ласку й назвали своє прізвище та адресу…

— Ні, — рішуче відказала Мері. — Я не хочу, щоб моя фотографія з’явилася в “Івнінг Діспетч” ані в будь-якій іншій газеті. І взагалі не хочу, щоб про мене знали.

— Даремно ви кривдите наших читачів, — з ніяковою усмішкою зауважив репортер. — А могли б допомогти газеті збільшити тираж. Ви дозволите подзвонити вам згодом?

— Ні, дякую.

Мері спробувала відсторонити його, але зачепила ліктем камеру і мало не вибила її з репортерових рук. Вона інстинктивно нахилилася підхопити її, і в ту ж мить її власна сумочка вислизнула з-під руки, і все, що було в ній, висипалося на тротуар.

— Ой, пробачте, будь ласка! — вигукнув молодик.

Поставивши камеру на землю, він заходився допомагати дівчині збирати розкидані речі — гаманець, пудреницю, губну помаду, ключі, дешевеньку авторучку, кілька листів. Він піднімав їх і винувато подавав їй, але, передаючи одного листа, на мить затримав його в руці. Конверт був голубий, з емблемою у вигляді квітки і написом: “Косметична фірма “Черіл”; на ньому стояла чітко надрукована на машинці адреса та прізвище. Щоб запам’ятати це, досить було одного швидкого погляду, і в наступну мить репортер, чемно всміхаючись, віддав їй листа.

— Ще раз перепрошую, міс Стенз, — мовив він. — Я знайду вас при кращій нагоді.

Мері нічого не відповіла і, не звертаючи уваги на цікаві погляди випадкових свідків, квапливо подалася до станції метро.


Того ж дня, перед початком зйомок у павільйоні, Аманда Белл запросила Мері до невеличкої кімнати, що правила за кабінет. Місіс Белл мала стомлений вигляд, і крізь її звичайну ввічливість прозирало ледь помітне роздратування.

— Сідайте, міс Стенз, — сказала вона.

Мері сіла, спостерігаючи, як місіс Белл зосереджено займає своє місце за столом.

— Мені двічі дзвонили з “Івнінг Діспетч”, — мовила та навпростець. — Вони якимсь чином дізналися, хто ви і що працюєте у нас. Потім перевірили замовлення на рекламу виробів “Черіл”, що надійшли через “Мерріт і Хау”, і тепер намагаються звести все докупи. Навряд чи треба вам казати, що ми вважаємо це серйозним розголошенням таємниці, і, мушу признатись, я не можу собі навіть уявити, як це могло статися… коли, звісно, ви самі не дали якогось приводу…

— Пробачте, — озвалася Мері. — Все сталося цілком випадково.

Вона розповіла про свою ранкову пригоду і пояснила, яким чином репортер Джефкот роздобув ці відомості з адресованого їй фірмового конверта.

Обличчя місіс Белл ще дужче спохмурніло.

— Такі листи краще залишати вдома, — зауважила вона.

— Я взяла його з собою, коли вперше йшла до вас, — пояснила дівчина. — І відтоді він так і лишився з сумочці. Я просто забула про нього.

Місіс Белл терпляче зітхнула.

— Ну що ж, тепер уже нічого не вдієш. Мабуть, краще було б, якби ви дозволили сфотографувати себе. Газетні фотографи недовговічні — вже на другий день їх майже ніхто не пам’ятає. Тоді не виплив би на світ ваш зв’язок з фірмою “Черіл”. А так…

— Я повелася так, як вважала за краще. Просто намагалася уникнути розголосу.

— Якщо “Діспетч” не вгамується, розголосу буде більш ніж досить. Та й інші газети враз підхоплять новину. Лихо в тому, що доктор Престон домігся, либонь, надто великого успіху. Вони, певне, наречуть вас найпершою красунею світу, і тоді весь наш послідовний план полетить шкереберть. Кого ж бо зацікавлять уже відомі речі!

Місіс Белл вклала сигарету в суворо стулені уста і, не зводячи з дівчини оцінюючого погляду, неуважно закурила.

— На щастя, дослід майже закінчено, — повела вона далі. — Ще два тижні — і край. На той час ваша краса не піддаватиметься ніякому описові. — У голосі місіс Белл забриніли гострі нотки, і це не сподобалось Мері. — Газетярі не знають про вас майже нічого, крім прізвища, адреси та вашого зв’язку з фірмою “Черіл”, але, поза всяким сумнівом, полюватимуть на вас ще тиждень чи два, сподіваючись добути докладніші відомості. Певна річ, від мене чи будь-кого з персоналу фірми вони ні про що не довідаються. Мене турбує тільки те, чи не пощастить їм витягти що-небудь з вас, міс Стенз.

Мері похитала головою.

— Я нічого не скажу, місіс Белл, — рішуче мовила вона, винувато думаючи про свою угоду з журналом “Очевидець”.

— Ми вважаємо за краще не ризикувати, і тому містер Фасберже погодився вжити певних заходів безпеки. Вони коштуватимуть фірмі чималих додаткових витрат, але це краще, ніж ставити широку рекламну кампанію під загрозу зриву з боку настирливих газетярів та фоторепортерів. Одне слово, нам здається, що буде краще, коли до початку кампанії вас ніхто не зможе застати вдома.

— Зрозуміло, — пробурмотіла дівчина, насправді ще нічого не розуміючи.

— Ми гадаємо, що вам уже тепер слід обернутися на Лору Смайт. Для вас замовлено номер в одному з найкращих лондонських готелів, де присутність вродливої жінки навряд чи збуджуватиме цікавість. Ви перебудете там ті два тижні, що лишилися до закінчення досліду. Ми також найняли приватного детектива, який стежитиме, щоб ніхто не мав до вас доступу, окрім мене, службовців фірми та рекламного агентства. Він супроводитиме вас скрізь. Кожного ранку біля готелю на вас чекатиме автомобіль, який одвозитиме вас у Стенмор, а ввечері приставлятиме назад. Іншими словами, міс Стенз, чи, краще сказати, міс Смайт, ви будете на повному утриманні фірми.

— Дякую, — непевно мовила дівчина. — А що буде потім?

— Після завершення досліду ми з місяць почекаємо, перш ніж розпочати рекламну кампанію. Цей час ви будете вільні, і ми гадаємо, що вам краще зникнути.

— Зникнути?..

Місіс Белл хитрувато посміхнулась.

— Поїхати в місячну відпустку на Французьку Рів’єру, де вродлива жінка знову ж таки нікому не впадатиме в око. На той час, як ви повернетеся, “Врододій” запустять у виробництво, рекламна кампанія буде в розпалі, і тоді вже нам не загрожуватимуть ніякі виступи преси.

— А далі?

— Далі ви зможете влаштувати своє життя на власний розсуд. Перед вами, жінкою рідкісної вроди, відкриваються чудові перспективи. Можливо, час від часу вам доведеться звертатись до доктора Престона, щоб підтримувати красу, так би мовити, на сталому рівні, але то вже буде справа чисто грошова. І ще одне… — Місіс Белл млявим рухом тонких пальців поклала недокурок у велику скляну попільницю. — Можливо, фірма “Черіл” у майбутньому захоче скористатися вашими послугами з метою реклами того чи іншого виробу. Ви повинні підписати контракт, що залишатиме це право за нами. Адже цілком зрозуміло, що не в наших інтересах дозволити вам рекламувати косметичну продукцію іншої фірми. Отож, сподіваюся, це буде справедливо.

— Так. — погодилася Мері. — Це справедливо. Коли я маю переїхати в готель?

— Сьогодні.

— Мені треба забрати з дому деякі речі.

Місіс Белл зробила заперечливий жест рукою.

— Забудьте про це. Вони нікуди не дінуться. Все необхідне ви дістанете. Запам’ятайте, від сьогодні й надалі ви Лора Смайт, красуня-манекенниця, яка щойно повернулася… ну, скажімо, з Америки. Приватного детектива звуть Віллербі. Ерік Віллербі. Поводьтеся з ним чемно. Це надійна людина.

— Гаразд.

— Ви не повинні зустрічатися ні з ким, крім мене, містера Фасберже, міс Лурі та містера Роуза з рекламного агентства. Розумієте?

— Є ще одне, — сказала Мері, нахмурившись. — Я маю приятеля, з яким зустрічаюся щодня. Адже мені можна буде бачитися з ним?

— Єдина відповідь — ні, — коротко відказала місіс Белл. — Йому доведеться на кілька тижнів відмовитись од вашого товариства. Кажуть, розлука тільки зміцнює почуття.

— Але ж маю я право на якесь особисте життя?..

Місіс Белл нетерпляче постукала пальцями по столу.

— Міс Стенз, через кілька тижнів ви зможете мати стільки особистого життя, скільки вам заманеться, — мовила вона. — Наша фірма зробила для вас чимало, цілком змінила ваше майбутнє. Думаю, ми можемо сподіватись і на деякі невеликі жертви з вашого боку. Зрештою, від цього виграємо ми всі.

— Що ж, гаразд, — похмуро озвалася Мері. — Я зроблю так, як ви хочете.

— От і добре, — сказала місіс Белл, підводячись, — А тепер — зніматися.

Дівчина пішла за нею до павільйону.


Розділ одинадцятий


Того ж вечора вдягнений в уніформу шофер одвіз її в лискучому чорному лімузині з Стенмора до модерного висотного готелю “Онікс-Асторія”, спорудженого в Мейфері лише за рік перед тим. У вестибюлі її зустрів сам Еміль Фасберже. На його булькатому жаб’ячому обличчі був такий вираз, неначе він тільки й чекав нагоди накинутись на дівчину і проковтнути її живцем. Він прудко підскочив до Мері, владно стиснув їй руку і повів до американського бару. Вони сіли за невеличкий круглий столик під пальмою, і запопадливий офіціант у смокінгу подав їм напої. Світло різноколірних ламп, схованих у заглибинах протилежної стіни, веселкою мінилося в струменях мініатюрного водограю. Повітря було прохолодне, з легким запахом парфумів,

— Я подумав” що мені слід самому побачити, як вас тут влаштували, — пояснив Фасберже. — До того ж скоро має з’явитися Віллербі, і я вас познайомлю.

— Дякую, — пробурмотіла Мері, намагаючись приховати невиразну підозру. — Тут дуже гарно.

— Один з наймодерніших готелів у Європі. Чудові бенкетні зали. Гарна кухня. Я певен, що вам сподобається.

Вона поволі надпила свою чарку, шкодуючи, що замовила джин, а не херес.

— Я тільки не зовсім розумію, містере Фасберже, чому фірма “Черіл” раптом надумала оточити мене таким піклуванням — наче яку заїжджу кінозірку. — Вона на мить затнулася, тоді додала: — Я хочу сказати, що цілком вистачило б і номера в якомусь невеличкому готелі на тихій вулиці…

Фасберже солоденько всміхнувся і ніжно поплескав її по руці,

— На це є кілька причин. По-перше, преса, здається, вже дещо рознюхала про вас. Отож, коли їм пощастить дізнатися ще що-небудь, то задля нашого престижу треба, щоб усе виглядало цілком солідно. Нехай краще обложать “Онікс-Асторію”, аніж оту вашу квартиру… де це вона?.. ага, в Саут-Кенсінгтоні. Це питання психології.

— Так, розумію, — погодилась вона.

— А потім ще й ваша зовнішність, голубонько… Щиро кажучи, ми не сподівалися таких разючих наслідків. Ми гадали, що доктор… е-е… Престон зробить вас гарненькою, так би мовити, на рекламно-телевізійний зразок, і ні на мить не припускали, що він і справді зможе вчинити таке неймовірне, фантастичне перетворення… — Він замовк і втупився в неї жадібним, майже хтивим поглядом. — Факт залишається фактом, він обернув вас на сліпучу, казкову красуню. Не можу собі навіть уявити, яка ви станете, коли скінчиться дослід. Мені бракує фантазії.

— Я дуже вдячна докторові Престону і фірмі “Черіл”.

— Так от, ви повинні зрозуміти, як не до речі зараз те, що вами почала цікавитися преса. Єдине, що ми можемо зробити, це поставити вас в умови, гідні вашої краси, — немовби покласти перлину на чорний оксамит. — Він лукаво позирнув на Мері. — Певна річ, усе це коштуватиме фірмі набагато дорожче, ніж передбачалось, але я з превеликим задоволенням погодився на ці видатки. Мене весь час не залишає якесь таке відчуття, нібито це я сам вас сотворив. Отож мені дуже приємно чути від вас слова подяки. — Він побожно згорнув руки. — Теперішня молодь так рідко вміє по-справжньому виявляти вдячність.

Мері обережно всміхнулася до нього, але нічого не сказала.

— Давайте ще вип’ємо, — весело мовив Фасберже, жестом підкликаючи офіціанта.

Замовивши напої, він заговорив далі:

— Це нам уперше випала нагода побалакати отак віч-на-віч, Лоро. — Він тихенько осміхнувся сам до себе. — Даруйте, що я зважився вас так назвати, але ж, зрештою, це ім’я вам теж дала фірма “Черіл”.

— Гарне ім’я, — погодилась Мері.

— Прекрасне ім’я, — з притиском докинув Фасберже. — Прекрасне ім’я для прекрасної жінки. — Він якусь хвилю помовчав, немовби оцінюючи її поглядом. — Думаю, що тепер, коли ми дали вам усе, чого тільки може забажати жінка, ви високо сягнете. Але ніколи не забувайте, що світ складається з людей, а життя — із стосунків між ними. І врешті важливіше те, кого ви знаєте, аніж що ви знаєте, а тому треба цінувати друзів. Чим впливовіший друг, тим краще…

Офіціант повернувся з напоями. Фасберже, розплатився і надпив свою чарку, промовисто позираючи на дівчину.

— Ви доросла й розумна, — нараз мовив він. — Інакше я й думати не наважився б про те, що хочу вам зараз запропонувати. — Він посміхнувся масними губами. — Ви вже, певно, знаєте, що я маю на думці.

— Ні, не знаю, — насторожено відказала Мері.

Він непевно здвигнув плечима.

— Що ж, Лоро, давайте подивимось на речі просто…

Невідомо, що то були за речі, але він так ї не встиг на них подивитися. До бару зайшов високий на зріст, атлетичної будови чоловік і допитливо оглядівся довкола, неначе когось шукаючи. Уздрівши його, Фасберже замовк і підвівся з місця.

— Це Віллербі, — сказав він і подивився на свій коштовний годинник. — Трохи зарано він… — І рушив назустріч прибулому.

Віллербі, як спостерігла Мері, був кремезний, чорнявий і досить суворий чоловік, років десь під сорок. На ньому був строгий сірий костюм, біла сорочка і проста темно-червона краватка. Криси його м’якого капелюха трохи обвисали, хоч це й не справляло поганого враження, а невеличкі темні щіточки вусів зовсім не пасували йому. Загалом же, розважила Мері, він надто скидався на детектива, щоб бути ним насправді й щоб носити такий дорогий, доброго крою костюм. Тримався він скромно, говорив гарно. В скісному освітленні бару Мері помітила в нього на щоці довгий блідий рубець — певне, слід від леза бритви.

Фасберже належним чином відрекомендував детектива. Віллербі елегантно вклонився, і в очах його майнув подив. “Мабуть, йому казали, що я вродлива, — подумала Мері, — але він не гадав побачити таку красуню”. Вона раптом Почула себе певніше. Та разом з невиразною довірою до Віллербі проймалася дедалі більшою неприязню до Фасберже. “Чого це я маю бути вдячна фірмі “Черіл”? — невдоволено питала себе. — Все, що вони зробили, зроблено задля зиску, з чисто корисливих міркувань, а тепер це гладке одоробало вдає з себе благодійника, сподіваючись, що я покірливо пущу його до себе в ліжко. Вони кидають бозна-які гроші на рекламу, а мені платять жалюгідні дві сотні фунтів за весь дослід, і тепер, коли небезпека розголосу примусила їх величати мене так, як уже давно слід було б, він хоче вигадати ще й на своїй облудній щедрості. Ну дарма, скоро я вже зможу стати сама собою і жити так, як мені забагнеться. А тим часом…”

“Треба зустрітися з Полом, — нараз сяйнула думка. — Вони припнули мене в цьому розкішному готелі, ще й цербера приставили для охорони, але над усе я зобов’язана йому…”

“А чи так це? — зашепотів ледь чутний голос десь у закутку її свідомості. — Хіба зробив Пол Дарк що-небудь таке, що розбігалося б з інтересами “Очевидця”? Насправді Фасберже зробив для тебе куди більше, ніж Дарк: він дав тобі вроду”.

“Але ж я люблю Пола, — переконувала вона себе. — Якби не він, я б ніколи не дізналася про цей дослід і не стала б красунею. Якщо він схоче, я належатиму йому”.

“Ти йому не потрібна, — не вгавав ледь чутний голос. — Йому потрібний тільки сенсаційний репортаж з фотографіями. Єдине, що він може, — це заплатити тобі за шпигунство. Оце і все! Ти просто шпигунка, найнята за гроші, аби зрадити людей, які змінили твоє життя…”

Мері одігнала від себе всі сумніви ї зосередила увагу на тому, що діялося навколо. З одного боку поруч неї сидів Віллербі, з другого — Фасберже. Віллербі з ледь помітним північним акцентом говорив:

— Я дуже радий познайомитися з вами, міс Смайт. Ви навіть гарніша, ніж мені казали.

— Дякую, — тихо озвалася вона, усміхаючись до нього. Фасберже несхвально насупив брови і сказав:

— Обов’язки містера Віллербі полягають у тому, щоб не пускати до вас набридливих відвідувачів і супроводити вас поза готелем. Він буде ніби зв’язковим між вами та навколишнім світом.

— Розумію, — мовила Мері.

— Що ж до службовців фірми “Черіл”, — додав Фасберже, — то тут він не втручатиметься, бо чітко знає межі своїх повноважень.

Мері нічого не сказала, тільки обмінялася з Віллербі швидким промовистим поглядом. Вона вже відчула, що він на її боці.

— Моя кімната поряд з вашим номером, — сказав Віллербі, — і ваш телефон з’єднаний з моїм, так що я можу перехоплювати всі дзвінки, коли вам хтось дзвонитиме.

— А коли дзвонитиму я? — поцікавилася Мері.

— У принципі — також, але я певен, міс Смайт, що такої потреби не виникне. Хочу сподіватися, що ви не будете ховати від мене своїх намірів.

Вона кивнула головою.

— В такому разі ніяких ускладнень не станеться, — сказав він.

Мері обернулася до Фасберже.

— Ми наймаємо квартиру з подругою, — мовила вона. — Треба було б подзвонити їй і повідомити про все.

— Авжеж, — охоче погодився Фасберже. — Тільки, я думаю, краще не казати їй про те, де ви зупинилися, тобто не згадувати назви готелю. Не забувайте, що коли вона живе з вами, то її теж можуть атакувати репортери.

— Ви маєте рацію, — сказала вона. — Я не вдаватимуся в деталі, але треба дати знати про себе, бо інакше в, она може занепокоїтись і звернутися до поліції.

Почувши слово “поліція”, Фасберже квапливо клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта, і звелів подати телефон. До них зараз же підкотили апарат на невеличкому нікельованому столику на коліщатах, від якого тягнувся довгий шнур до стойки бару. Мері взяла трубку, гарячково думаючи, як діяти. Певна річ, телефону в неї дома не було (ні вона, ні Пенелопа не могли дозволити собі такої розкоші), але то була остання нагода зв’язатися з Полом Дарком, перш ніж повноваження Віллербі наберуть чинності. В кожному разі, вона навряд чи збудить таку підозру, коли дзвонитиме в присутності самого Фасберже.

Вона набрала номер Даркової квартири, затуляючи рукою диск, щоб ні Віллербі, ні Фасберже не змогли помітити цифри. Тоді міцно притиснула трубку до вуха.

Коли в трубці озвався знайомий голос Дарка, в Мері щось аж затремтіло. Вона вирішила грати напевне, на випадок, якщо Віллербі чи Фасберже почують чоловічий голос, і сказала:

— Алло! Це Мері Стенз, Скажіть, будь ласка, Пенелопа є?

В Дарковому голосі забринів подив:

— А чого б це тут мала бути Пенелопа?

— Тоді, може, ви перекажете їй кілька слів?

— Мері, що сталося? — спитав Дарк.

— Скажіть їй, що мене кілька тижнів не буде вдома. Я виїжджаю з міста з друзями. Якщо її розпитуватимуть, нехай не каже нікому й слова.

— Звідки ви говорите? — допитувався Дарк.

— Я не можу сказати, де я, але про мене добре дбають. Я їй час від часу дзвонитиму. Бувайте здорові.

Вона поклала трубку, і офіціант забрав телефон.

— Хто то був? — поцікавився Фасберже.

— Один Пенелопин приятель. Він має ключ від квартири. Вона сама ще не прийшла.

Фасберже це пояснення, як видно, задовольнило, але Віллербі скоса позирнув на неї, і в очах його блиснули глузливі вогники. Це здивувало й стривожило Мері.

Фасберже неспокійно засовався на стільці.

— Я хотів би скористатися з нагоди й показати вам ваш номер, — мовив він. — Коли містер Віллербі не заперечує, — він владно подивився на детектива, — ми на часинку залишимо його тут.

— Гаразд, — погодилася Мері.

Фасберже позів її до ліфта, і вони піднялися на десятий поверх.


Номер був розкішний, з такою величезною і пишною ванною, якої Мері ніколи ще не бачила. З вікон спальні відкривалася широка панорама Вест-Енду з мерехтливими вогнями площі Пікаділлі вдалині. Телефон, як виявила Мері, не діяв: дзвонити можна було тільки через кімнату Віллербі. Вона раділа, що встигла подзвонити Даркові, хоч і не змогла докладно повідомити його про все; однак тепер він принаймні знає, що її забрали з дому й тримають під наглядом. А вже редакція “Очевидця”, певне, винайде спосіб розшукати її якомога скоріше.

А тим часом треба було боронитись від Фасберже. Як вона й сподівалася, той не забарився перейти в наперед запланований наступ, але поводився скорше запопадливо, аніж агресивно. Зокрема, він висловив надію, що тепер, коли вони на часинку лишилися самі, йому випаде щастя на власні очі побачити всю ту красу, якою міс Смайт має завдячувати йому. І якщо, мовляв, міс Смайт зробить ласку й роздягнеться… Ні, він не стане кривити душею: це не чисто естетичний інтерес, і, коли на те пішло, його наміри аж ніяк не безневинні, але ж вони обоє дорослі, а він ніколи не міг встояти перед жіночою красою. Міс Смайт може дати йому безмежну втіху, а він, у свою чергу, може дати їй чимало як готівкою, так і у вигляді всіляких дрібниць: коштовних прикрас, хутр, ба навіть автомобілів. Мері чемно подякувала, але рішуче відхилила його пропозицію. Фасберже попросив її добре все обміркувати, і вона сказала, що подумає. Він, здавалося, лишився цілком задоволений такою угодою, наче шахіст, що успішно розпочав партію і з поблажливою посмішкою чекає беззастережної капітуляції супротивника.

Він одвів Мері назад до бару, де на них чекав Віллербі. і зараз же відкланявся. Залишившись наодинці з детективом, вона відчула ніяковість, але той повівся приязно й дружелюбно.

— Не турбуйтеся, міс Смайт, — заспокійливо мовив він. — Моє діло доглядати вас і правити за бар’єр між вами та пресою. Я не викажу вашої маленької таємниці.

— Таємниці? — розгублено перепитала вона.

— Атож. Я уже встиг побувати у вашій квартирі в Саут-Кенсінгтоні і розмовляв з вашою подругою Пенелопою. Отже, я добре знаю, що ви не маєте телефону.

Мері безпорадно подивилася на нього і нічого не сказала.

— Зрештою, така моя робота, — вів далі Віллербі, — збирати дрібні факти й складати їх докупи. Але я не обов’язково маю доповідати клієнтові про все, що дізнаюся. Клієнт дістає те, за що платить гроші, не більше й не менше.

— Про що ж іще би дізналися? — тихо спитала вона.

— Нічого особливого. Тільки те, що набрали номер В-42-44. Існує спосіб визначати телефонні номери за клацанням диска.

Серце Мері тоскно стиснулося. Тепер вона бачила під чемною, привітною машкарою Віллербі обличчя хитрого й підступного ворога, проте не могла розгадати його тактики.

— Чому ж ви не сказали про це містерові Фасберже? — спитала вона.

— А навіщо? — миролюбно всміхнувся Віллербі. — До чого турбувати його дрібницями? Коли вам схотілося подзвонити своєму приятелеві — гаразд, чому б ні? Якби я сказав про це, містер Фасберже міг би замислитись. Можливо, він подумав би собі: а чого це Лорі Смайт знадобилось прикидатися, ніби вона дзвонить подрузі, коли там навіть нема телефону? Чому вона не могла поговорити із своїм приятелем відкрито, а вдалася до хитрощів? І що ж то за приятель, що вона держить його в такій таємниці? — Він на хвилю замовк і допитливо подивився на Мері. — Ви розумійте, до чого я веду, міс Смайт?

— Моє особисте життя вас не обходить, так само як і містера Фасберже, — твердо відказала вона.

— Певна річ, ні, — добродушно погодився він. — Тим-то я й не сказав нічого Фасберже.

Мері похмуро зиркнула на нього, не знаючи, вірити чи ні.

— У мене є чудова ідея, — раптом промовив Віллербі. — Давайте повечеряємо. Мені надано вільний кредит за рахунок кишені Фасберже, і я не бачу, чому б нам не побенкетувати по-королівському.

— Я живу тут коштом фірми “Черіл”, включаючи харчування, — озвалася Мері.

— А я й на думці не маю вечеряти тут, — пояснив він. — Надто вже тут розкішно. Ми подамося в Сохо.

— Гаразд, містере Віллербі, — погодилася Мері. — Дякую.

І вони поїхали.


Розділ дванадцятий


Пол Дарк не належав до тих людей, що легко втрачають спокій, проте не міг позбутися почуття невиразної тривоги за Мері Стенз. Телефонна розмова була надто ухильна й загадкова і, як видно, мала на меті дати йому певні відомості, що їх дівчина не могла сказати відкрито. Дуже скидалося на те, що за нею встановлено якийсь нагляд, і тому вона говорила наче не до нього. Сам факт здавався досить очевидним, що ж до причин, то вони були не такі зрозумілі.

Та Дарк був більш схильний до рішучих дій, аніж до пустих розумувань. Він дістав з шухляди кілька тек з нотатками та фотографіями до репортажу про “Врододій” і заходився швидко переглядати їх, мимоволі дивуюнись із неймовірного перетворення скромної, непримітної дівчини на справжню красуню. Відшукавши папірця з її домашньою адресою, він переклав його до портфелика і засунув теки на місце. Потім, неначе раптом про щось згадавши, інстинктивно замкнув шухляду й поклав ключ у кишеню.

Він закурив сигарету, поглянув на себе в дзеркало, тоді рушив, до вузенького провулка, де стояла його машина, і поїхав у Саут-Кенсінгтон.

Вулиця, на якій жили Мері і Пенелопа, була широка, облямована двома смугами бульвару. Високі, потемнілі від часу будинки з жовтої цегли давно вже поділили на окремі помешкання. Дарк знайшов потрібний будинок і перебіг очима довгий ряд табличок з кнопками обіч дверей, доки зупинив погляд на прізвищі Стенз, поруч з яким у дужках стояло Дайсон — певно, Пенелопине. Він нічого не знав про неї, окрім того, що раз чи два принагідно згадувала Мері, але уявляв її собі яскравою моторною блондинкою. Він натиснув на кнопку і став чекати.

Через деякий час двері йому відчинила сподівана блондинка. Щоправда, вона видалася Даркові швидше блідою й стомленою, аніж яскравою й моторною, але волосся її наочно свідчило про те, що може зробити перекис водню, її жваві зеленкуваті очі гарно контрастували з червоним халатиком, недбало обгорнутим навколо тендітної постаті. Дівчина дивилася на Дарка з неприхованою цікавістю.

— Міс Пенелопа Дайсон? — спитав Дарк.

— Так.

— Моє прізвище… — Він якусь мить вагався, тоді визнав за краще бути обережним. — Я приятель Мері Стенз. У мене є до вас доручення від неї.

— Справді? — мовила Пенелопа, пильно розглядаючи ігого. — Може б, ви зайшли, містере… е-е…

— Бейкер, — швидко підказав Дарк.

— Ну що ж, це ви вже другий сьогодні. І що вона собі думає, ця Мері, хотіла б я знати. Проходьте.

Дарк рушив за нею у тьмяно освітлене парадне і піднявся до квартири.

— Може, ви сядете, містере Бейкер? — спитала Пенелопа і відгорнула полу халатика, відкриваючи довгі стрункі ноги.

Дарк сів на хиткий стілець, миттю осягнувши оком усю вбогість кімнати — дешевенькі меблі, щербате дзеркало, вицвілі шпалери на стінах. Він ніколи не уявляв собі Мері в такому жалюгідному оточенні.

— На жаль, я не можу з пропонувати вам чогось випити, — вибачилася Пенелопа. — Наші гості звичайно приносять пляшки з собою.

— Міс Стенз просила мене передати вам, що її не буде вдома кілька тижнів, — мовив Дарк, переходячи до справи. — Сказала, що їде за місто з друзями.

— Я знаю, — озвалася Пенелопа. — І що я не повинна розмовляти з репортерами і взагалі з представниками преси, А звідки мені знати, чи ви теж не репортер?

— Хіба я схожий на репортера? — спитав Дарк.

Дівчина знизала плечима.

— Та ні, наче не схожі, але хто вас знає.

— Якби я був репортер, то навряд чи міг би принести вам звістку від Мері, — нагадав він.

Вона посміхнулася.

— Ах, он як! Значить, Мері? То ви, мабуть, і є отой таємничий знайомий, до якого вона ходить майже кожного вечора, — той, що живе десь у районі Найтсбріджа.

— Можливо, — погодився Дарк. — А що, хіба вона розповідала вам про мене?

— Та ні, не вона. Відколи її почали робити красунею, з, неї слова не витягнеш. Я сама одного разу простежила, куда вона пішла, — просто з цікавості, знаєте. Їй дуже поталанило, правда ж?

— Так, їй, звісно, поталанило. А скажіть, міс Дайсон, хто ще приходив до вас сьогодні?

— Та такий собі цибатий здоровило з вусиками і в капелюсі. Сказав, що він представник фірми “Черіл”, що Мері довго не буде і що я не повинна розмовляти з газетярами і взагалі ні з ким.

— Він не сказав, куди вона поїхала?

— Ні. Сказав тільки, що фірма дбає про її інтереси, хоч і невідомо, що воно має означати.

— А прізвища свого не назвав?

— Ні. Але я запам’ятала номер його машини. Стежила з вікна, як він поїхав.

— Ви розумна дівчинка, — похвалив її Дарк. — То який же номер?

Вона закопилила губи і напустила на себе суворість,

— А чого це я маю вам казати? Я ж не повинна розмовляти ні з ким.

Дарк нетерпляче підвівся й почав походжати по кімнаті.

— Даю вам слово честі, що я добрий друг Мері і ваш також, коли хочете. Я гадаю, вона попала в якусь біду Оте діло, в яке її втягнуто, досить нечисте і має дуже скоро лопнути. Я хочу допомогти їй.

— Я б не сказала, що то біда — зробитися красунею і дістати цілу купу чудових суконь, — невдоволено зауважила Пенелопа. — Я б і сама не відмовилася від такої роботи. Мене анітрохи не здивує, якщо вона подалася десь з яким-небудь мужчиною, таким собі старим товстуном, що добре знається на гарних жінках і вміє їм догоджати. Далебі, винуватити її я б не стала.

Дарк не зводив з неї похмурого погляду, немовби всотуючи ті слова. На свій превеликий подив і всупереч здоровому глуздові, він нараз відчув спалах незрозумілого роздратування, що дуже скидалося на ревнощі. Сама думка про те, що Мері живе з якимось мужчиною, збурювала темну хвилю в його спокійній, поміркованій душі. “Мабуть, це тому, що ми так часто бували разом, — подумав він, силкуючись знайти розумне пояснення. — Людям взагалі властиво створювати собі ідолів, а потім вважати, ніби це їхня власність”.

— Це неправда, — рішуче заперечив він. — Я скажу вам, як воно є, коли хочете. Мері причетна до одної таємної справи, пов’язаної з рекламою нового косметичного виробу. Про це якимось чином пронюхала преса, і фірма “Черіл” вжила застережних заходів. Мабуть, вони її десь переховують, аби знати напевне, що газети не розживуться на докладніші відомості.

— Он як, — ухильно мовила Пенелопа.

— І ще пораджу вам от що, — твердо провадив він далі. — Я думаю, вам слід робити так, як вони кажуть. Не розмовляйте з репортерами і взагалі ні з ким. Інакше Мері можуть загрожувати великі прикрощі.

— І з вами теж не розмовляти?

— Зі мною можете розмовляти, коли хочете. Я друг Мері.

Вона всміхнулася, і в очах її несподівано сяйнув розум.

— Знаю, містере Бейкер, коли ви й справді Бейкер. Я здогадалася про це з виразу вашого обличчя, коли сказала про старого товстуна. — Вона перейшла до низенького столика і взяла з нього чорну сумочку. — Я дам вам номер машини.

Порившись у сумочці, вона подала Даркові клаптик паперу. Він швидко глянув на нього і сховав у портфелик.

— Дякую, Пенелопо. А тепер знаєте що? Накиньте на себе якусь одіж, і ми з вами підемо трохи вип’ємо.

— У мене є інша ідея, — сказала вона, несміливо позирнувши на нього. — Ви сходіть і принесіть пляшечку, а я краще скину одіж.

Дарк осміхнувся.

— Навряд чи це сподобається Мері, — відказав він. — Ідіть одягайтеся.

Пенелопа знизала плечима й рушила до спальні.

Раптом біля дверей пролунав дзвінок.

Дарк підійшов до вікна і вихилився надвір, але того, хто дзвонив, затуляла арка під’їзду. З сусідньої кімнати озвався Пенелопин голос:

— Містере Бейкер, подивіться, будь ласка, хто там. Я сьогодні нікого не чекаю.

— Гаразд, — сказав Дарк.

Він спустився сходами до надвірніх дверей.

У тьмяному світлі прибулий виглядав ставним, молодим і гарним з виду. На плечі в нього висіла репортерська фотокамера в брунатному шкіряному футлярі. Його обличчя здалося Даркові знайомим, але він не міг пригадати, де й коли бачив його.

— Добривечір, — ґречно привітався молодик. — Міс Стенз дома?

— Ні, — коротко відказав Дарк. — А хто ви такий?

— Джефкот, репортер “Івнінг Діспетч”. Я зустрів міс Стенз сьогодні вранці й пообіцяв, що зайду… — Він нараз затнувся і втупив очі в Даркове обличчя. — Стривайте… — мовив здивовано. — Б’юсь об заклад… ви Пол Дарк із “Очевидця”!

— Привіт, Джефкоте, — похмуро озвався Дарк. — Світ тісний — ніде розминутися.

— Либонь, уже років п’ять спливло відтоді, як ви працювали в “Діспетчі”…

— Еге ж. П’ять років. Даруйте, може, це негостинно, але в мене побачення. Що вам треба?

— Просто міс Стенз.

— Її немає і більше тут не буде.

Джефкот осміхнувся, не зводячи з Дарка підозрілого погляду.

— Я так і знав, що за цим ховається якась історія, — мовив він, — і коли вже нею цікавиться “Очевидець”, то, певне, неабияка. В чому тут штука, Поле? Шепніть колезі хоч слівце.

— Для вас тут немає ніякої історії, — сказав, наче відрубав, Дарк.

— Натрапили на золоту жилу?

— На що я натрапив, вас не обходить. Дайте спокій міс Стенз. Це не знахідка.

— Гарна жінка завжди знахідка, а я, признатися, ніколи ще не бачив такої красуні. До того ж, вона зв’язана з “Черіл”, а ті затялися, мов чорти, і ні пари з уст. Чим тут пахне, Поле?

— Нічим.

— Ну що ж, полишаю вам бути першим на місці злочину, — невдоволено, проте не без поваги, мовив Джефкот. — Принаймні тепер я знаю, що тут є за чим полювати. Ми маємо свої методи.

— Помагай боже, — буркнув Дарк.

Він уже збирався зачинити двері, коли почув позад себе голос Пенелопи:

— Хто це, містере Бейкер?

Дарк швидко озирнувся і побачив, як вона спускається сходами, у короткій зеленій сукні, схожа на ляльку з розмальованим обличчям та пишно збитим золотавим волоссям.

— Та так, пусте, — обізвався він. — Якийсь страховий агент.

Джефкот звів брови й тихенько присвиснув.

— На добраніч, містере Бейкер, — мовив він з образливою чемністю.

Тоді обернувся й пішов геть.

Дарк почекав, доки Пенелопа зійде до нього. Дівчина взяла його під руку і грайливо усміхнулась,

— Ну, ходімо вже вип’ємо, — пробелькотала вона. — Мені це корисно.

— Мені теж, — цілком щиро признався Дарк. І вони рушили до найближчої пивнички.


Розділ тринадцятий


Наступного ранку Пол Дарк запросив до свого кабінету Бренду Мейсон. Вона зайшла, як завжди, твердою ходою, випромінюючи навколо себе невичерпну енергію, і рівно сіла навпроти, допитливо дивлячись на Дарка крізь рогові окуляри. Той за звичкою подав сигарету, і вона закурила.

— Щось ти кислий, Поле. З похмілля?

— Не зовсім. Річ у тім, що ми загубили свою райську пташку.

— Це ти про Мері Стенз?

— Атож. Ділки з “Черіл” поквапилися сховати її від сторонніх очей.

— Навіщо?

— Напала на слід “Івнінг Діспетч”, а може, й інші газети. Міс Стенз більше не живе дома.

— А де ж вона?

— Оцього я не знаю, але хочу дізнатися. Я мушу розшукати її з чисто корисливих міркувань — щоб поставити крапку в цій історії. Мені потрібні фотографії.

Міс Мейсон замислилась, раз у раз пахкаючи сигаретою.

— Гадаю, це викрадення з сералю влаштувала фірма “Черіл”.

— Майже напевне.

— Що ж вони могли вдіяти? Ти кажеш, дівчина дуже гарна, отже, вона має привертати до себе увагу. В той же час їй, очевидно, й досі потрібно щодня їздити на фабрику в Стенмор… можливо, в автомобілі. Вона може жити або десь у готелі, або в когось із службовців фірми.

— Скажімо, в тієї ж таки Аманди Белл, — висловив припущення Дарк.

— Або й у самого Еміля Фасберже, — цинічно докинула міс Мейсон.

Дарк спохмурнів.

— Ну що ж, так чи інак, а це дає нам якийсь ключ. Послухай, Брендо, скажи отому своєму Роджерсону, нехай пошукає по лондонських готелях особу на ім’я Мері Стенз, або ж Лора Смайт. Якщо ла кінець дня не буде чогось позитивного, то, може, я сам під’їду в Стенмор і проведу невеличке приватне розслідування.

— Гаразд, — мовила вона. — І не забувай, тобі ще потрібне фото доктора Раффа.

— Плюс інтерв’ю — додав Дарк. — Але це ми залишимо на кінець. А тим часом треба зробити ще одну річ. — Він дістав портфелика, вийняв звідти згорнутий клаптик паперу і подав його міс Мейсон. — Це номер машини. Я хочу знати, кому вона належить. Можливо, Роджерсонові вдасться з’ясувати й це, коли він перевірятиме готелі.

— Я все влаштую, — сказала міс Мейсон.

Коли вона вийшла з кабінету, Дарк ще хвилину нерухомо сидів за столом, поринувши в роздуми. Потім глибоко зітхнув, протер очі й узявся до роботи.


На четверту годину Роджерсонові не вдалося роздобути потрібних відомостей. У записах жодного великого готелю не значилось особи на ім’я Лори Смайт чи Мері Стенз. Скидалося на те, що її записано під іншим ім’ям, якщо вона й справді жила в готелі. Що ж до номера автомашини, то поліція пішла назустріч, але це потребувало часу. Урядовець, який мав дати дозвіл, саме кудись виїхав, проте відомості можна було одержати вже другого дня.

Не маючи іншого вибору, Дарк вирішив діяти на власний розсуд. Він вийшов з редакції, сів у машину і з максимальною швидкістю помчав у Стенмор. На початку шостої Дарк був біля фабрики “Черіл”. Він зупинив машину в зручному для спостереження місці й став чекати, закурюючи одну сигарету за одною.

Він приїхав трохи невчасно: о пій на шосту з фабрики посунули робітники. Суцільний людський потік — чоловіки й жінки, хлопці й дівчата — виливався з головної брами і простував до найближчої автобусної зупинки. За ним рушила процесія велосипедів, моторолерів і автомобілів найрізноманітніших форм, розмірів і марок. Дарк напружував зір, намагаючись не пропустити Мері, і водночас розчаровано думав, що, мабуть, спізнився. Очевидно, вона вийшла ще перед тим, як він приїхав.

Робітники швидко розходились, і невдовзі фабрика стала мовчазна й безлюдна. О шостій Дарк остаточно втратив надію і вже збирався ввімкнути мотор, щоб їхати геть, коли на дорозі з’явився невеликий сірий автофургончик і, повернувши до фабрики, зупинився біля головної брами. На кузові були яскраві жовті літери: “Кінокомпанія “Бельведер”.

Дарк забрав руку від ключа і став спостерігати. Шофер виліз із кабіни, обійшов фургончик і, відчинивши задні дверцята, почав діставати з кузова круглі бляшанки, в яких, очевидно, була кіноплівка. Він поскладав їх одну на одну рівним стосом і поніс до брами. Тоді повернув до невеличких бічних дверей фабричного будинку, штовхнув їх і зник з очей.

Дарк облизнув губи кінчиком язика. В його мозку гарячково снувалися думки. Звичайно, все це мало про що говорило, однак скидалося на те, що в знімальному павільйоні ще працюють, отже, можливо, Мері й досі на фабриці. А навіть коли й ні, все одно йому випадає нагода, якої не проминув би жодний заповзятливий журналіст. Як настане час опублікувати репортаж про фірму “Черіл”, йому, безперечно, знадобляться свідчення очевидця про дослідний відділ фабрики, а надто про знімальний павільйон і операційний кабінет, де задля слави “Врододію” було створено Лору Смайт. Дарк на мить пошкодував, що не взяв з собою фотокамери, але потім подумав, що вона впадала в око і могла б здобути непотрібну підозру. Зрештою, якщо його вилазка скінчиться щасливо, її можна буде повторити колись іншим разом.

Він неквапно вийшов з машини і замкнув дверцята. Тоді розміреною ходою рушив через дорогу, без перешкод поминув відчинену браму і звернув до невеличких бічних дверей. Він не вагаючись штовхнув двері й, переступивши поріг, опинився у довгому вузькому вестибюлі з голими стінами, в кінці якого розгалужувався пеперечний перехід. Дарк рушив уперед.

Нараз перед ним виникла постать шофера з автофургончика, який вийшов з-за рогу і простував йому назустріч. Дарк відступив убік, даючи дорогу.

— Добридень.

Шофер торкнувся рукою кашкета.

— День добрий, сер, — привітно озвався він і пішов далі.

В кінці вестибюля Дарк зупинився. Шофер вийшов з переходу праворуч, отже, павільйон, як видно, був десь там. Дарк упевнено, з незалежним і діловим виглядом попрямував переходом. Кілька східців, розчинені подвійні двері — і він побачив широкий, засланий килимом коридор, Дарк пішов повільніше.

Коридор мав кроків двадцять завдовжки, і з кожного боку в нього виходило по троє чи четверо дверей. Над другими дверима ліворуч тьмяно світилася червона лампочка. Даркові здалося, ніби він чує десь приглушені голоси.

Він тихенько рушив до дверей з червоною лампочкою. На них була тимчасова, написана від руки табличка: “Знімальний павільйон. Вхід заборонено”. Дарк простягнув руку до клямки, тоді завагавсь і озирнувся навколо. Сторожко пішов далі коридором, оглядаючи інші двері, аж поки, як і сподівався, побачив табличку: “Доктор Престон”.

Він обережно прочинив двері і, пересвідчившись, що всередині темно, зайшов. Тоді щільно зачинив за собою двері й увімкнув світло. Він був у невеличкій кімнаті, вмебльованій як службовий кабінет. Побачивши у заскленій перегородці ще одні двері, пройшов до суміжної кімнати і клацнув вимикачем.

Це, поза всяким сумнівом, і була операційна. Дарк упізнавав те, про що розповідала Мері, але всього було набагато більше, ніж він собі уявляв. Усе-таки камера стала б у великій пригоді, подумав він. Фотографія операційного столу поряд з портретом доктора Раффа справила б сильне враження на читачів і привернула б їхню увагу дю репортажу.

Дарк не поспішаючи оглянув інструменти, пляшки й пляшечки в засклених шафах. В одній шухляді знайшов теку з фотографіями обличчя й тіла Мері Стенз, помереженими чорнильними лініями та іншими позначками, що, безперечно, накреслювали перебіг лікувального курсу й вирізняли ті деталі анатомічної будови, які потребували особливої уваги. Були там також віддруковані на машинці й писані від руки нотатки про гормональні та біохімічні ін’єкції. Дарк швидко перебіг їх очима, тоді наче про щось згадавши, заходився переносити цікаві відомості в свій записник. Нарешті відібрав дві фотографії: зображення обличчя дівчини, яким воно було тижнів за два перед тим, з розгонистими позначками Раффового пера, та знімок ноги, на якому було визначено бажану форму коліна. Він дбайливо скрутив їх рурочкою і поклав у кишеню. “Наш млин усе перемеле, — мовив сам до себе. — Зробимо кліше, а згодом я поверну йому ці фото з привітом від редакції “Очевидця”. На той час репортаж матиме такий вигляд, що й комар носа не підточить”.

Він востаннє обвів поглядом операційну і вийшов у коридор. Над дверима павільйону все ще світилася червона лампочка, — отже, зйомки, як видно, тривали. Затамувавши віддих, Дарк натиснув на клямку й почав поволі прочиняти двері, аж поки утворилася щілина, що дозволяла зазирнути всередину. Та побачив лише зворотний бік якогось великого панно, підпертого дерев’яними стояками. Він прослизнув до павільйону, крадькома перейшов до краю панно і висунувся з-за нього.

Всі присутні метушилися біля камер та освітлювальних приладів у протилежному кінці кімнати. Мері теж була там, у самому центрі яскравого світла, і видавалася ще вродливішою, ніж звичайно. Вона тримала в руках букет квітів і повільно походжала перед декорацією, що, як видно, мала зображувати паркову терасу. Далі стояла група з шістьох чоловіків, а пересувна камера повагом повзла вперед на рейках.

— Усе! — пролунав чийсь голос. — Можна проявляти.

Хтось гучно плеснув у долоні.

— На сьогодні досить. Завтра о тій же годині кольорові зйомки.

Люди, що стояли групою, розбрелися по кімнаті. Мері ступила вперед до камери й віддала букет комусь із них. Дарк визнав за краще ретируватися. Він нишком вибрався з павільйону, пройшов назад тими самими коридорами й знову опинився за фабричною брамою, у сірих надвечірніх сутінках. У небі громадилася важка темна хмара, накрапав дощ. Фургончик уже поїхав, зате біля головного входу на когось чекав розкішний чорний лімузин.

Дарк швидко повернувся до машини і ввімкнув мотор, даючи йому прогрітися, потім закурив сигарету й став чекати. Хвилин через три з бічних дверей вийшли четверо і рушили до автомобільної стоянки на фабричному подвір’ї. І раптом з головного входу появилася Мері. З лімузина враз вискочив шофер, відчинив перед нею дверцята. А за кілька секунд машина з дівчиною на задньому сидінні вже виїжджала на шосе, що вело до Лондона.

Дарк почекав, доки вона віддалиться метрів на триста, тоді ввімкнув швидкість і поїхав слідом. Ближче до Північного кільця, де рух став жвавіший, він поступово скоротив розрив і наблизився до лімузина. На якусь мить виразно побачив знайоме чарівне обличчя, що дивилося на нього крізь заднє скло, але не подав знаку, боячись, щоб його не помітив шофер, коли б ненароком глянув у своє дзеркальце. Вона повинна була впізнати машину, це майже напевне, подумав він, а може, побачила і його, хоч їй заважало миготіння щіток на вітровому склі.

Обличчя більше не показувалось, але Дарк уперто не відставав од лімузина, що набирав швидкість на вільній ділянці дороги.

Все сталося так швидко й несподівано, що він не встиг навіть опам’ятатися. З бічного вікна лімузина на мить висунулася рука, і клаптик паперу затріпотів на вітрі. Дарк інстинктивно натиснув на гальма І, поступово сповільняючи швидкість, пропустив уперед машини, що їхали слідом. Тоді зупинився, провів очима лімузин, а коли той зник удалині, вийшов з машини й побрів під дощем назад по дорозі.

Знайти невеличкий клаптик паперу було нелегко, але Дарк усе-таки побачив його, мокрий і зібганий, у траві на узбіччі дороги. Він підняв і розправив його на руці. Записка була коротка, поспіхом надряпана рукою Мері:

Я в “Онікс-Асторії” як Аманда Белл. Не треба їхати слідом. М.”.

Він замислено згорнув папірець і поклав його в портфелик. Тоді повернувся до машини й поїхав додому в Найтсбрідж.



Розділ чотирнадцятий


— Я розкопав того добродія, якого ви просили знайти за номером машини, — сказав Роджерсон, сидячи на краю Даркового столу й протираючи окуляри брудним носовиком, — Його звуть Ерік Віллербі, живе в Хемстеді, в Швейцарському кварталі. В телефонній книзі значиться як приватний агент розшуку.

— Саме те, що треба, — пробурмотів Дарк, закурюючи сигарету. — Найняли приватного сторожа, щоб віднаджував газетних вовків.

— І всяких інших. Але послухайте, це ще не все. Після того, як Бренда Мейсон сказала, що ця дівчина Стенз в “Онікс-Асторії”, я знову сів на телефон, і що б ви думали?.. Добродій Віллербі також наймає кімнату в “Оніксі”!

Дарк буркнув щось незрозуміле.

— Але завважте, — вів далі Роджерсон, — у цьому немає нічого протизаконного, якщо все воно робиться за згодою дівчини. Оті ділки з “Черіл” мають позне право захищати свої інтереси і її також. Навряд чи змогли б вони вдержати її силою в такому місці, як “Онікс”, Ви розумієте, до чого я веду? Ладен битись об заклад, що вона вже на гачку — живе, мов кінозірка, має персонального охоронця і все таке інше. Я б і сам залюбки скуштував такого життя.

— Шлунок зіпсуєте, — похмуро мовив Дарк. — Усе, що ви кажете, достобіса слушне, але є ще одна дрібна, зовсім мізерна деталька: якось воно так сталося, що Мері Стенз працює передусім на “Очевидець”.

Роджерсон глузливо посміхнувся.

— Це ви так гадаєте. А погляньмо на речі практично, Поле. Що вона коли мала з “Очевидця”?

— Десять фунтів і гарантований гонорар з розрахунку один фунт за кожне надруковане слово.

— Все це зводиться до тих-таки десяти фунтів, — сказав Роджерсон, хитаючи головою. — Поки що ми не надрукували жодного слова і, може статися, й не надрукуємо Ще невідомо, що скажуть редакційні еооисти, — може, вся ця справа й не варта заходу. Пам’ятаєте останній судовий позов за наклеп? Це дільце влетіло нам у двадцять тисяч фунтів. Надто дорога ціна за викривальну історію.

— Кожне слово мого репортажу буде правдиве і захищатиме громадські інтереси, — заявив Дарк. — Ми маємо більш ніж досить фотографій, щоб це довести.

— Що ж, хай так, — мовив Роджерсон, розводячи руками, — Я тільки пробую глянути на все це очима самої дівчини. Фірма “Черіл” зробила її вродливою і платить їй хай і не бозна-які гроші, але, в кожному разі, більші, ніж вона заробляла доти, і вже ж напевне не оті жалюгідні десять фунтів, якими її ощасливив “Очевидець”. Вони убрали її, мов принцесу, поселили у фешенебельному готелі, дали розкішний автомобіль, що возить її на роботу й з роботи. Мало того, коли її краса почала привертати загальну увагу, вони найняли приватного детектива, щоб віднадити надміру цікавих. Чого ще може бажати дівчина? І що ви могли б запропонувати їй натомість?

— Роджерсоне, ви старий цинік, — уїдливо промовив Дарк. — Мері Стенз не зрадниця. Я надто добре її знаю.

— Можливо, що й так, поки вона не мала ні краси, ні грошей. Та люди міняються, Поле. Всі ми служимо тим, хто нас годує. На вашому місці я поставив би хрест на всій цій історії і дав дівчині спокій. Якщо ви спробуєте надрукувати памфлет на “Черіл”, це може занапастити все її майбутнє.

— У неї є краса, — уперто сказав Дарк. — І ця краса залишиться при ній незалежно від того, викрию я фірму “Черіл” чи ні. Поки вона вродлива, її майбутнє забезпечене.

Роджерсон здвигнув плечима.

— Робіть як знаєте. Зрештою, ви редактор. Коли я зможу чим допомогти, скажіть тільки слово.

Дарк вдячно кивнув головою.

— Спасибі. Ви хороший хлопець, Роджерсоне, от тільки якби ви трохи менше мудрували. Я не маю жодного сумніву, що репортаж слід надрукувати, але для більшої певності пораджуся зі Старим. Я ще не знаю випадку, коли б він зарізав цікавий викривальний матеріал.

— Маєте рацію, — зауважив Роджерсон, зіскочивши зі столу й рушаючи до дверей. — Бувайте.

— На все добре, — озвався Дарк.


“Старий” був особою, яку рідко хто бачив у редакційних відділах серед повсякденної метушні, проте саме його тверда рука весь час лежала на пульсі “Очевидця”. Звали його Везіл Бомон, і він займав посаду відповідального редактора. Його службові обов’язки полягали в тому, щоб контролювати й узгоджувати діяльність численних галузевих редакторів, які відповідали за окремі відділи, й таким чином підтримувати постійний напрям редакційної політики. Практично він втручався в їхню роботу надзвичайно рідко, хоча й доскіпливо прочитував гранки кожного номера журналу, перш ніж віддати його до друку. Це невтручання мало означати, що загалом редактори відділів виконують свої.обов’язки цілком задовільно.

Час від часу той чи той редактор звертався до Бомона за порадою з приводу матеріалу, що був пов’язаний з політикою чи міг спричинитися до звинувачення в наклепі. Відповідальний редактор був найвищою інстанцією в цих питаннях, проте й він, у свою чергу, підлягав раді директорів видавничого концерну. Чарлз Хеннінгер, голова ради, мав розкішний кабінет поряд з Бомоновим і звідти керував усіма справами концерну “Стайн — Хеннінгер”, який, окрім “Очевидця”, видавав ще з півдесятка великих газет та журналів. Бомон був своєрідною сполучною ланкою між Хеннінгером, що репрезентував раду директорів, і редакторами, які, кожен у своїй галузі, фактично робили журнал.

Вибравши часинку, Дарк неохоче пішов до Старого, щоб поговорити з ним про свій репортаж. Він розумів, що питати схвалення в шефа — це не що інше, як спроба зняти з себе відповідальність, — адже він і сам добре знав, що можна друку вати в “Очевидці”, а чого не можна. Та, зважаючи на те, що репортаж зачіпав досить складні проблеми, а також на можливість (або, точніше, неминучість) втрати солідного рекламодавця, він визнав за краще заручитись Бомоновою згодою, хоч і знав наперед, що скаже Старий: давайте, мовляв, дійте, і начхати на всі наслідки.

Бомон був високий на зріст, років десь за п’ятдесят, з надто буйною, як на його вік, темною чуприною; він завжди носив світлі костюми й окуляри без оправи, що робили його трохи схожим на американця. Він привітно зустрів Дарка й уважно вислухав зміст майбутнього репортажу.

— Суть полягає в тому, що, все це чистісінький обман, — сказав на закінчення Дарк. — Біохімічний лікарський дослід над молодою жінкою висвітлюється як наслідок застосування “Врододію”.

— Саме так вони й кажуть? — спитав Бомон.

— Трохи іншими словами. Старий трюк з уявним взаємозв’язком. “Врододій” матиме в своєму складі деякі з речовин, що перетворили дівчину на фантастичну красуню, і буцімто зробить те саме з кожною жінкою, яка його вживатиме.

— Які ви маєте матеріали про клінічний дослід?

— Дещо є. Особисті свідчення дівчини, велика серія фотографій, плюс персональний таємний візит у дослідний відділ фабрики “Черіл”. Маємо також докладний життєпис доктора Джеймса Раффа. Цілком зрозуміло, що жоден поважний лікар не встряв би в таку рекламну авантюру, Цей Рафф кілька років тому був виключений з корпорації і відсидів у тюрмі за підпільний аборт, що спричинився до смерті пацієнтки.

— Непогано, — пожвавішав Бомон. — Що далі?

— Дівчину тримають у готелі “Онікс-Асторія”, по суті, як ув’язнену. Для охорони до неї приставлено приватного детектива. Можна роздобути факти, що компрометують, Фасберже, — ми вже маємо деякі відомості щодо його необачних зв’язків з жінками.

— З цим будьте обережні, — порадив Бомон. — Ми не можемо наражатися на ризик звинувачення в наклепі, особливо якщо факти не мають відношення до даної історії. От якби вам пощастило довести його зв’язок з цією дівчиною…

Даркове обличчя спохмурніло.

— Сумнійаюся, — мовив вій. — У кожному разі, я маю намір зустрітися з нею, як тільки зможу. А поки що мені потрібне одне — схвалення загального напряму репортажу.

— Все гаразд, — весело озвався Бомон. — Дійте. Це саме те, що потрібно “Очевидцю”. Сказати правду, ми вже давно не давали нікому такого добрячого чосу.

— Дякую, — радо сказав Дарк. — Саме цього я сподівався.

— Якщо будуть якісь перешкоди з боку юристів, — докинув Бомон, — дайте мені знати. Допоможу. Коли ви думаєте друкувати репортаж?

Дарк трохи помовчав, міркуючи.

— Я ще не вирішив остаточно. Можливо, варто почекати, доки “Черіл” розпочне свою рекламну кампанію, і тоді вже розтрощити її в друзки. Але, з другого боку, цією історією починають цікавитись деякі газети, і я не хотів би, щоб вони перехопили в нас здобич. Одне слово, гав не ловитиму.

Бомон кивнув головою.

— Полишаю це на ваш розсуд, Поле. Коли буде щось потрібно, приходьте до мене.

Дарк повертався до свого кабінету в куди кращому гуморі, ніж був перед тим. “Стережись, Емілю Фасберже! — бурмотів він сам до себе. — Ось я візьму тебе на мушку!”


Того вечора, повернувшись додому, він вирішив переглянути матеріали до репортажу про “Черіл” і підійшов до письмового столу. На його подив, замок не піддавався, і в нього майнула думка, що там щось заїло, та, натиснувши на ключ, він, зрештою, відімкнув шухляду. Невиразна підозра, що виникла в нього, поступово розвіялась, коли він перевірив теки, — все було на місці: надруковані на машинці чернетки, життєписи, фотографії. Деякий час Дарк сидів над цими паперами, намагаючись осягнути їх справжню вартість і визначити, яких матеріалів, фактичних і біографічних, ще не вистачає. Він намітив у думці чотири суттєвих моменти, які потребували уваги: додаткові факти, що компрометували б Фасберже, і, при нагоді, інтерв’ю з ним самим (хоч це навряд чи можливо); деякі біографічні відомості про Аманду Белл, що була, як видно, натхненницею всієї кампанії “Врододій”; відверта розмова з доктором Раффом і, нарешті, кілька серйозних запитань рекламному агентству, що здійснювало весь план, — усе це, певна річ, з якомога більшою кількістю фотографій.

Дарк уже збирався був поскладати теки назад, та передумав і засунув їх у портфель. У пам’яті знову зринув замок, що не хотів відмикатися, і хоч він не мав жодних доказів, проте підсвідомо відчував, що в квартирі побував хтось чужий. Отож, за всяких обставин, тримати їх у редакції буде надійніше.

Скінчивши з теками, він сів, закурив сигарету і замислився. Тепер треба будь-що побачити Мері Стенз, вирішив він, хоч і не міг уявити, як це зробити, не викликавши підозри Віллербі. “Кінець кінцем, — подумав Дарк, — я можу поїхати до “Онікс-Асторії” і потинятися по барах. Вона майже напевне тепер у, готелі й навряд чи стане весь час сидіти в номері. Їй треба їсти, а може, схочеться й випити, отже, я маю не менш як п’ятдесят шансів із ста побачити її. А коли не пощастить, доведеться вдатися до більш рішучих дій, хай там буде той Віллербі чи ні…”

Він докурив сигарету, вийшов з дому й поїхав у Мейфер, Для обережності поставив машину за три квартали від готелю і далі пішов пішки. В кіоску на розі купив вечірню газету, щоб не привертати до себе уваги, коли доведеться сидіти в барі.

У вестибюлі й холі готелю ходили й стояли люди, чоловіки та жінки, деякі у вечірньому вбранні, але Мері не було. Дарк поволі рушив пишно оздобленим коридором, аж поки натрапив на світляну вивіску з яскравими зеленими літерами “Американський бар”, і зайшов туди.

Він побачив її одразу. Мері сиділа за невеликим столиком між жирною тушею, що належала, як видно, Емілеві Фасберже, та високим худорлявим суб’єктом з маленькими вусиками — судячи з усього, то був Віллербі. Фасберже тримав її за руку і щось поважно говорив іна вухо, а Віллербі тим часом тягнув із склянки якийсь жовтий напій — певне, віскі — і дивився перед себе неуважним “поглядом, у якому прозирала ледь помітна іронія.

Вона помітила його лиш тоді, коли Дарк сів біля столика і, замовивши склянку шотландського віскі, розгорнув газету. Мері не дала взнаки, що впізнала його, — просто дивилась байдужими очима, наче вперше в житті бачила. Дарк теж не виказував себе. Сховавшись за газетою, він скоса стежив за дівчиною, дивуючись з її чарівної вроди й ледве тамуючи ненависть до Фасберже, що торкався її своєю жирною лапою.

Час минав. Дарк замовив другу склянку, а потім і третю. Фасберже встав і вийшов з бару— певне, до вбиральні, бо за кілька хвилин повернувся назад. Невдовзі підвелася з місця й Мері. Проходячи повз Дарка, вона промовисто подивилася на нього.

Дарк не поспішав і ще хвилину сидів, не підводячи очей від газети. Тоді, ледь помітно потягнувшись, неначе стомився сидіти, згорнув газету, засунув її в кишеню і вийшов.

Мері чекала на нього біля виходу у вестибюль. На одну ніякову мить припала до нього всім тілом, міцно, майже конвульсивно, схопила за плечі…

— Поле!… — прошепотіла вона. — Я ледве дочекалася вас. Вони мене зовсім спутали.

— Ви можете якось вийти звідси? — спитав він.

— Поки Віллербі тут — ні. Він має стежити, щоб я ні з ким не зустрічалася. Може, вночі, коли він піде спати… скажімо, десь о першій…

— Я чекатиму на вас поблизу, — пообіцяв Дарк. — Ми зможемо поїхати до мене, а потім я відвезу вас назад, поки Віллербі спатиме.

— Дякую… — видихнула вона. — Поле, я… мені вас так бракувало…

— Мені вас теж, — тихо мовив він.

Тоді легенько поцілував її, питаючи себе в думці, чи приємно цілувати найвродливішу жінку в світі. Виявилася, що приємно.

— Мені треба йти, — прошепотіла Мері. — Вони можуть щось запідозрити.

— До зустрічі, — сказав він.

Вона квапливо пішла коридором до американського бару.

Дарк не поспішаючи поминув вестибюль, вийшов на вулицю і попрямував до своєї машини, міркуючи про те, чи не надміру заволоділа його почуттями красуня Лора Смайт, чи то пак Мері Стенз. “Це теж робота, — мовив він сам до себе. — Треба ж мені якось завоювати її довір’я. Така красуня — чудова принада для першого-ліпшого нерозважливого зальотника. Скажімо, для того ж Фасберже. А в мене є ще й інша мета — мій репортаж”.

Та всім тим думкам, хоч які б цинічні й жорстокі вони були, бракувало щирості, і Дарк сам знав це краще за будь-кого іншого. Дивна річ — його зовсім не хвилювала довершена штучна врода дівчини. Для нього вона була, як і раніше, просто Мері Стенз, а не чарівна Лора Смайт, і сама думка проте, що до неї залицяється Фасберже, сповнювала його пекучим гнівом.

Він повернувся додому і став чекати першої години.


Розділ п’ятнадцятий


На побачення вона спізнилася. Минуло вже стільки часу від умовленої години, що Дарк, непорушно сидячи в машині й викурюючи сигарету за сигаретою, почав уже думати, чи не виявився Віллербі твердішим горішком, ніж вони сподівалися. Нарешті за десять хвилин перед другою Мері з’явилася при вході до танцювальної зали готелю, сторожко кутаючись у хутряне манто. Дарк відчинив їй дверцята і повів машину в напрямі Найтсбріджа. Дорогою вони майже не розмовляли.

Уже в квартирі, коли Мері скинула своє манто, він зміряв її оцінюючим поглядом. На ній була темно-зелена сукня, що вигідно відтіняла красу обличчя та постаті. Дівчина здалася Даркові блідою та стомленою, проте, могла б успішно претендувати на титул “міс Всесвіт”. Певне, доктор Рафф уже закінчив свій дослід, подумав Дарк. Навряд чи можна додати ще щось до цієї досконалої вроди.

— Це вже завершальна стадія, Поле, — сказала Мері, коли він поналивав чарки. — Лишилося ще тижнів зо два, а може, й тиждень. Тим часом вони визнали за краще тримати мене в “Онікс-Асторії” під охороною. Мною зацікавилася преса.

— Я знаю, — мовив Дарк. — Мав нагоду розмовляти з Джефкотом із “Діспетча”.

Вона поволі пила з чарки.

— Поле, — спитала занепокоєно, — ви таки збираєтесь опублікувати цю історію?

— Атож, — твердо відказав Дарк.

— Ви… ви гадаєте, це буде розумно?

Він здивовано звів на неї очі.

— Я хочу сказати тільки от що, — вела вона далі. — Коли вже на те пішло, то чого, ви сподіваєтесь цим досягти? Рекламні трюки — звичайнісінька річ, і далеко не всі вони чисті з погляду етики. І цей такий самий, з тією тільки різницею, що він якнайближче торкається мене.

— До чого це ви ведете, Мері? — спитав Дарк.

Вона присунулась ближче і серйозно глянула йому в очі.

— Я надто багато втрачаю, Поле. Коли говорити цілком щиро, фірма “Черіл” дала мені те, чого я ніколи в житті немала. Колись я спробувала стати акторкою і зазнала невдачі. Тепер становище змінилося. Цей дослід міг би звести мене на ноги й відкрити переді мною непогане майбутнє.

— Але ж це майбутнє за всіх обставин залишиться за вами, — зауважив Дарк. — Потерпіти можуть Еміль Фасберже і його фірма, але особисто вас це не зачепить.

— Це виставить мене як дивовижу, — мовила вона.

— Вас однаково трактуватимуть як дивовижу, Мері. В тому-то й полягає мета всієї рекламної кампанії— показати, як завдяки “Врододію” проста, майже негарна дівчина стала чарівною красунею. Яка ж різниця, коли “Очевидець” розкриє, як воно було насправді?

— Така сама, як між Попелюшкою і жалюгідною піддослідною свинкою, — гірко відказала вона.

Дарк терпляче зітхнув і закурив сигарету.

— Послухайте, Мері, — мовив він. — Давайте подивимося на речі просто. Насамперед ви працюєте для “Очевидця”, пам’ятаєте? По суті, ви співробітниця мого відділу, яка має постачати відомості про цю облудну рекламну авантюру. Я визнаю, що ми й досі нічого вам не заплатили, але можу завтра ж влаштувати вам аванс — ну, скажімо, фунтів п’ятсот, — аби тільки ви не забували, кому маєте служити.

— Таж не про гроші мова, Поле! — сердито заперечила вона. — Невже ви не розумієте? Я взялася до цього, щиро маючи на меті інтереси “Очевидця” — ваші інтереси, коли на те пішло. Але тепер це вже не тільки збирання відомою тей для журнального репортажу. Вони зробили зі мною таке перетворення, якого я й уявити собі не могла, і мене це тішить. Мені подобається бути вродливою й носити гарні сукні. Це може стати для мене початком справжнього життя, Поле. Дуже вас прошу, не руйнуйте його.

Дарк з хвилину мовчки ходив по кімнаті, засмучений і похмурий.

— Це говорите ви чи Фасберже? — спитав він нарешті.

— Фасберже нічого про вас не знає. Ані того, що я зв’язана угодою з “Очевидцем”. Та й, зрештою, мені байдуже до Фасберже чи до будь-кого з них…

— Ви думаєте тільки про себе, — закінчив він.

— Не тільки про себе. Я думаю і про вас. Невже ви й досі не зрозуміли, Поле? Я люблю вас.

— Дотепно, нічого не скажеш, — кисло промимрив він. — Давайте закохуватись і забудьмо й думати про викриття “Черіл”. Це ідея Фасберже чи ваша власна?

— Я кажу правду, — просто мовила Мері. — Я не наважувалася сказати цього раніше. Мені бракувало сміливості. І коли я можу сказати про це сьогодні, то тільки завдяки тому, що зробила для мене фірма “Черіл”.

Дарк ніжно взяв дівчину за руку і підбадьорливо усміхнувся до неї.

— Давайте не будемо говорити про кохання, принаймні не тепер, — тихо мовив він. — Нехай лишень скінчиться вся ця бісова історія і ми знову станемо самі собою — отоді можна буде повернутися до речей, які справді щось важать. А поки що ми обоє втягнуті в досить неприємну інтригу і мусимо зберігати чисто ділові стосунки.

— Все буде так, як ви скажете, — погодилась вона.

— Сьогодні я радився з відповідальним редактором. Він сказав приблизно таке: друкуйте, і хай вони згорять.

— Цебто — друкуйте, і хай ми всі згоримо.

Він закурив нову сигарету й замислено подивився на дівчину.

— Я добре розумію вас, Мері. Розумію, як ви хочете зберегти все, що дав вам цей дослід. Я також хочу, щоб ви його зберегли. Якби я хоч на мить припускав, що наше викриття вам серйозно пошкодить, то, не вагаючись, відмовився б од нього.

— Хотіла б я знати… — пробурмотіла вона. — Хотіла б знати, чи ви думали коли-небудь про мене інакше, ніж про джерело інформації, що ним можна скористатися задля вигоди “Очевидця”?

— Влучний удар, — зауважив він, криво посміхнувшись. — Так от, я мушу докладати всіх зусиль, аби не перейматися тим, що ви на сьогодні чи не найвродливіша жінка в Європі, а може, й на всій східній півкулі чи навіть у цілому світі. Я повинен робити своє діло і робитиму його доти, доки стане моїх сил.

— Ви дуже наполегливий, — мовила Мері.

— Я дуже впертий, — визнав він.

Вони з хвилину мовчали, заглибившись у свої суперечливі думки. Раптом Дарк спитав:

— Гадаю, Фасберже веде рішучий наступ?

— Можна сказати, що так, — погодилась вона, — але я знаю, як його приборкати. Кумедна річ — кілька тижнів тому він не кинув би на мене й побіжного погляду, а тепер не може відвести очей. Та й не тільки він. Деякі чоловіки в павільйоні просто нестерпні, і єдиний порятунок — що їх багато.

— Вам треба звикати до того, що вродлива жінка притягує до себе чоловіка, мов потужний електромагніт, — сказав Дарк. — Ще матимете доволі мороки, боронячись від них.

Вона сумно всміхнулася.

— Є тільки один чоловік, від якого я не хотіла б боронитися…

Дарк пустив цей натяк повз вуха.

— Поки ви тут, Мері, чи можна зробити кілька знімків для історії?

— Можна, — дозволила вона.

Деякий час він порався з фотокамерами та освітлювальним приладдям, тоді зробив серію знімків з різних точок.

— Мабуть, я не зможу більше прийти, — сказала Мері. — Надто часто зникати ризиковано. Рано чи пізно Віллербі дізнається про це.

— Може, ще хоч раз, — попросив Дарк. — У самому кінці, як зразок готової продукції.

— Постараюся.

Він заходився прибирати лампи.

— Як нам підтримувати зв’язок?

— Навряд чи це можливо, — відказала вона. — Телефонні розмови Віллербі може підслухати, Мабуть, краще передати записку через Пенелопу. По-моєму, так буде безпечніше.

— Атож. Пенелопа славна дівчина.

— І ще одне, Поле. Як тільки скінчиться дослід, вони приберуть мене звідси, поки розпочнеться рекламна кампанія.

— Куди?

— Здається, на південь Франції.

Він запитливо звів брови.

— Навіщо?

— Задля безпеки. Я гратиму роль красуні-манекенниці на відпочинку.

— Скидається на те, — зауважив Дарк, — що Фасберже вскочив у халепу з цим “Врододієм”. Те, що почалось як спритний рекламний трюк, перетворилося на небезпечну вибухівку, і тепер він одчайдушно силкується запобігти, щоб хтось не підпалив гніт. Якби пощастило стримати все це в рамках рекламної кампанії, він, можливо, й викрутився б і уникнув би розголосу в пресі. Але він не врахував однієї деталі — того, що “Очевидець” узявся до цього раніш, ніж воно почалось, і що весь цей час ми дістаємо інформацію з перших рук. Оце саме те, чого Фасберже не зможе стримати. — Він позирнув на ручний годинник. — Ого, вже чверть на четверту. Мабуть, час одвезти вас до “Онікс-Асторії”. Вам треба хоч трохи поспати.

— Так, — погодилася Мері, — я й справді стомилась.

Дарк повіз її безлюдними вулицями й зупинив машину біля самого готелю.

— Незабаром побачимося, — мовив він.

Мері присунулась ближче, бліда й напрочуд гарна.

— Поле, не дуже зашкодьте мені, — прошепотіла вона.

— Постараюся.

Він обняв її однією рукою й поцілував. На мить його заполонила гаряча хвиля почуття, але він відпустив дівчину й відчинив дверцята машини.

— На добраніч, Мері, — мовив тихо.

Вона сумно поглянула на нього.

— На добраніч, Поле.

Дарк дивився, як вона входить у принишклий готель — самотня, зовсім чужа цьому дивному світові розкоші й краси, безжальної комерції і войовничої преси, що міцно обплутав її своїми тенетами.

Він стомлено зітхнув, увімкнув мотор і поїхав назад.


Розділ шістнадцятий


Аманда Белл зняла телефонну трубку і викликала чергову на комутаторі.

— У містера Фасберже нарада, — попередила вона. — Не з’єднуйте нікого з його кабінетом до мого розпорядження.

Вона поклала трубку і, відкинувшись на стільці, обернулася до Фасберже. Той важко розсівся у своєму обертовому кріслі і, навалившись ліктями на стіл, у свою чергу звів очі на Віллербі.

Ерік Віллербі, закинувши ногу на ногу й почуваючи себе цілком невимушено, з ледь помітним зверхнім виразом переглядав якісь нотатки в невеличкому записнику.

— Прошу, говоріть далі, — холодно мовив Фасберже.

— Це почалося ще того першого вечора в “Онікс-Асторії”, коли ви, я і міс Смайт сиділи разом в американському барі. Ви, може, пам’ятаєте, вона тоді дзвонила по телефону подрузі.

— Еге ж, пам’ятаю.

— Так от, того ж таки дня, але трохи раніш, я побував у квартирі міс Смайт і розмовляв з її подругою, щоб пояснити заходи, вжиті фірмою. У квартирі телефону немає.

— То виходить…

— Насправді міс Смайт дзвонила своєму особистому знайомому.

Фасберже розгублено наморщив чоло,

— Навіщо ж вона прикидалася?

— Атож, — радісно підхопив Віллербі. — Навіщо вона прикидалася? Як видно, через те, що, коли б ми встановили особу знайомого, це загрожувало б прикрощами їй і вам.

— Шкода, що ми не бачили, який номер вона набирала.

— Вона затулила диск рукою. Проте існує метод визначення номера за клацанням диска.

— Отже, ви таки маєте номер?

Віллербі самовдоволено всміхнувся.

— Авжеж. Потім я сказав про це міс Смайт, щоб побачити, як вона реагуватиме. Вона трималася насторожено, ніби щось приховувала.

— Ви дізнались, хто він такий?

— Так. Це було не дуже важко, його ім’я є в телефонній книзі. Звуть його Пол Дарк, він має квартиру в Найтсбриджі.

— Ага, — замислено мовив Фасберже. — А що ж він усе-таки за один, цей Пол Дарк?

Перш ніж відповісти, Віллербі витримав театральну паузу.

— Редактор відділу репортажів у журналі “Очевидець”, — з притиском проказав він.

Фасберже голосно застогнав і впав у крісло. Тоді, приголомшено втупивши очі перед себе, почав ритмічно вистукувати пальцями по столу.

Аманда Белл спитала:

— А ви з’ясували, відколи міс Смайт зв’язана з Дарком?

— Атож, — жваво озвався Віллербі, видимо задоволений собою. — Від самого початку досліду, а може, й раніш.

— Ви дістали ці відомості від самої міс Смайт?

— Ні, і не від містера Дарка. Вчора, коли дівчина була в Стенморі, а Дарк, за моїми розрахунками, в редакції, я взяв на себе сміливість залізти до нього в квартиру. — Він вибачливо усміхнувся. — Я маю неабиякий досвід. Для мого фаху це корисна навичка. Ви, звісно, розумієте, що я вдався до цього з чисто пізнавальною метою і залишив там усе, як було.

— Так, так, — нетерпляче мовив Фасберже. — То що ж ви знайшли в Дарковій квартирі?

— Камери, освітлювальні лампи, тобто всіляке фотоприладдя. А також великий письмовий стіл із замкненою шухлядою. Замок був незвичного зразка, а я не мав при собі ключів або інструментів, що підійшли б до нього. Але зрештою я все-таки його відімкнув.

— Ну, і що ж?

— У шухляді була тека з повним і детальним викладом плану “Врододій”, а до того ж десятки фотографій та кольорових плівок із зображенням Лори Смайт на всіх стадіях її, сказати б, метаморфози. Я прочитав усе, що там було. В цілому це складає дуже ретельно розроблене й безжальне викриття всього досліду з “Врододієм”. Доктор Рафф постає в дуже непривабливому освітленні — навряд чи це йому сподобається. Та й про вас, містере Фасберже, там говориться чимало невтішного, а також про рекламних агентів. Зважте, що весь звіт досить об’єктивний і виглядає цілком обгрунтовано, хоч надто вже гострий. Він може відчутно похитнути авторитет вашої фірми і знищити “Врододій” як косметичний засіб ще до того, як його пустять у продаж.

— Це дуже схоже на звичайні методи “Очевидця”, — зауважила Аманда Белл. — Але яким чином Пол Дарк дізнався про те, що міс Смайт і є та сама дівчина, над якою провадили дослід?

— Йому не треба було про це дізнаватися, — відказав Віллербі, заглядаючи в свої нотатки. — Дарк сам доручив Лорі Смайт зайняти це місце, як тільки в “Гардіані” з’явилося оголошення фірми “Черіл”. У звіті про все це детально говориться. Він, можна сказати, робив точнісінько те саме, що й ви: шукав просту дівчину, яка могла б підійти для вашого досліду. Через театральне агентство познайомився з кількома статистками і зупинив свій вибір на міс Смайт, чи, краще сказати, міс Стенз. А тоді вона звернулася з листом до фірми “Черіл”, як і всі інші. З примхи долі вийшло так, що саме вона дістала це місце, і “Очевидець” мав свого агента у вашому стані. Дівчина; яку_ви найняли, насправді працювала на їхній журнал, та й досі працює.

— Де цей звіт? — сердито запитав Фасберже.

— У шухляді письмового столу в Дарковій квартирі, — спокійно відповів Віллербі.

Фасберже роздратовано грюкнув кулаком по столі.

— Ви повинні були його знищити, містере Віллербі! Або принаймні забрати й віддати мені.

Віллербі рішуче похитав головою.

— Крадіжка не входить у мої обов’язки, містере Фасберже. Якби звіт про “Врододій” зник з шухляди. Пол Дарк негайно запідозрив би нас. Втрутилася б поліція, і ви мали б дуже неприємний розголос у газетах. Краще діяти обережно.

— Згодна з вами, — сказала місіс Белл, пильно розглядаючи свої рожеві нігті. — Мені здається, нам треба вирішити, що робити з цим звітом і з самою дівчиною.

— Тепер ми нічого не можемо вдіяти, — розлючено мовив Фасберже. — Ми вже вгатили в це кругленьку суму, й тому не можемо дозволити собі залишити його й почати все спочатку, та навіть коли б зробили, так, це все одно нічого б не змінило — адже “Очевидець” міг би заявити, що він змусив нас визнати свою поразку, і став би перешкоджати всім нашим подальшим спробам досягти мети. Ми вже тримаємо цю панночку на припоні, отож припнемо її ще міцніш, щоб вона й кроку не могла ступити… А згодом просто позбудемось її.

— Позбудетесь? — зачудовано перепитав Віллербі.

— Відішлемо кудись, де вона не зможе нам зашкодити, і нехай собі робить кар’єру на своїй зовнішності. Зрештою, ми дали їй те, чого не дав “Очевидець”, — красу. Вона повинна зрозуміти, де лежить більш ласий шматок.

— Може, мені поговорити з нею? — запропонувала місіс Белл.

— Ні, — рішуче заперечив Фасберже, — Коли й дійде до розмови, я зроблю це сам. А тим часом, мабуть, краще взагалі нічого не казати. Вони й не підозрюють, що ми про все знаємо, а це дає нам ініціативу. Що ж до того звіту…

— Чи не можна його знищити в такий спосіб, який ні в кого не збудив би підозри? — спитала місіс Белл, звівши очі на Віллербі. — Скажімо, пожежа в квартирі Пола Дарка. Адже пожежа — це чиста випадковість…

Віллербі неспокійно засовався на стільці.

— Боюся, що підпали — це не мій фах.

— Але ж такі речі можна влаштувати інакше. Зовсім не обов’язково встрявати в це особисто. Припустімо…

— Забудьмо про пожежі й насильство, — різко перервав її Фасберже. — Є простіші засоби полагоджувати подібні справи. Скажіть мені, хто видає “Очевидець”, чи не концерн “Стайн — Хеннінгер”?

— Так;— потвердила місіс Белл, — і ми вміщуємо чимало оголошень у різних виданнях цього концерну, в тому числі й в “Очевидці”. Можна пристрашити їх скасуванням…

— Оголошень не чіпайте. Ми не станемо вдаватися до погроз. Зрештою, це вдарило б по нас самих.

— Що ж тоді робити? Фасберже замислився.

— Поки що нічого. Річ у тім, що Чарлз Хеннінгер і я належимо до одного клубу — “Ділового клубу” на Пел-Мелі. Можливо, буде найкраще, коли я спокійно побалакаю з ним за добрим сніданком. Я певен, що Чарлз зрозуміє ті проблеми, з якими нам доводиться стикатись у промисловості й торгівлі, так само як я розумію його труднощі в керівництві видавничим концерном.

— І ви справді гадаєте, що вам пощастить вплинути на нього?..

Фасберже заперечливо підніс руку.

— Йдеться зовсім не про якийсь вплив. Усі ми конкуруємо один з одним у своїх галузях діяльності — ми мусимо це робити, щоб лишатися сильними й життєздатними. Іноді трапляється, що між нами виникають конфлікти з тих чи тих питань, Та керівні особи завжди можуть знайти спільну мову. Чарлз — голова концерну “Стайн — Хеннінгер”, і я певен, що він так само, як і я, схоче уникнути дріб’язкового конфлікту. Я зараз же подзвоню йому й запрошу поснідати зі мною в “Діловому клубі”. А тим часом… — Він швидко перевів погляд з місіс Белл на Віллербі. — Тим часом нічого не робіть.

Фасберже взявся за телефонну трубку.

— Дякую вам, містере Віллербі, за вашу пильність, — додав він. — Сподіваюся, ви й надалі доповідатиме мені про все, що визнаєте за потрібне.

— Звичайно, — озвався Віллербі.

Тон Фасберже раптом став офіційний.

— Бажаю вам успіхів, — мовив він, усім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено.

Віллербі зрозумів натяк і рушив з кабінету, слідом за ним вийшла й Аманда Белл.

Фасберже почекав відповіді чергової на комутаторі й сказав:

— З’єднайте мене з Чарлзом Хеннінгером, головою видавничого концерну “Стайн — Хеннінгер”.

Він із задоволеним виразом поклав трубку й зручніше вмостився в кріслі, чекаючи дзвінка чергової телефоністки.


То був добрячий з будь-якого погляду сніданок і до того ж доволі дорогий: розпорядники “Ділового клубу” давно вже зрозуміли, що вишуканість страв визначається солідними видатками. Фасберже щедро замовляв коктейлі та вина, і за столом весь час панувала щира, невимушена атмосфера. Дружня розмова переходила з кінних перегонів на політику, з місячних ракет на жінок, і в усіх цих питаннях Чарлз Хеннінгер виявляв неабияку обізнаність.

Хеннінгер був маленький жвавий чоловічок, років десь під шістдесят, випещений і бездоганно вдягнений, з округлим обличчям, наче перерізаним тонкими устами. Більш як за тридцять років перед тим він поступив на службу до невеличкої видавничої фірми, власником якої був Роджер Стайн і, розпочавши свій шлях як розсильний, невдовзі вибився в клерки, тоді в секретарі, аж поки, нарешті, ввійшов до складу ради директорів і став компаньйоном Стайна. Після смерті Стайна, під час війни, Хеннінгер зробився, по суті, поновладним самодержцем видавничої імперії “Стайн — Хеннінгер”, але він знався більше на бухгалтери, аніж на журналістиці. Його знайомство з друкарською справою обмежувалося віддрукованими на машинці аркушами фінансових звітів, а успіх того чи іншого журналу визначався лише тиражем та прибутками від рекламних оголошень. Він майже не знав в обличчя нікого з редакційних працівників, полишаючи оцінку їхніх здібностей на відповідальних редакторів. Найближчим його співробітником був головний бухгалтер концеряу.

Наприкінці сніданку, після того, як обидва приятелі присвятили кілька хвилин недбалій розмові про гольф, Фасберже сказав:

— До речі, Чарлзе, я хотів би порадитися з вами в одній невеличкій справі. Це стосується нового виробу нашої фірми, що його ми скоро маємо пустити в продаж.

Хеннінгер прибрав зацікавленого вигляду.

— Буду надзвичайно радий, Емілю, коли зможу вам чимось прислужитися.

— Так от, — сказав Фасберже, подавши знак офіціантові принести сигари, — ви розумієтесь на економіці й добре знаєте, як важко буває просунути новий товар на перенасиченому ринку. Але цього разу ми сподіваємося здобути цілковиту перемогу. Мова йде про косметичний крем під назвою “Врододій”.

— Гарна назва, — схвально зауважив Хеннінгер. — Дуже гарна, дозволю собі сказати.

— Зрозуміла річ, цьому передує широка рекламна кампанія в пресі й телебаченні, одна з найгучніших у цій галузі виробництва. Більшість ваших журналів вміщують великі рекламні оголошення про “Врододій”, зокрема “Очевидець”, зважаючи на його масове поширення серед обраних верств читачів.

Хеннінгер не приховав задоволення, що на мить відбилося в його очах.

— Нам пощастило винайти блискучий рекламний задід, справжнісінький гачок на покупців. Ми беремо звичайну непоказну дівчину, піддаємо її курсові лікування одною з активних складових частин “Врододію”, і, хоч вірте, хоч ні, вона протягом кількох тижнів перетворюється на казкову красуню.

— Фотографічний трюк, — посміхнувся Хеннінгер.

Офіціант приніс сигари. Обидва співрозмовники зірвали ярлички й одночасно закурили.

— Уявіть собі, це зовсім не фотографічний трюк, — пояснив Фасберже. — Ми справді робимо дівчину красунею, тобто зовсім змінюємо її зовнішність, і це щира правда.

— Ви й справді вже таке зробили, Емілю, чи це тільки ваш задум?

— Ми зробили це, Чарлзе. Дослід уже завершено. Все зафіксоване на плівці й готове для телебачення і преси.

— Еге ж, це таки цікаво. І тепер, звичайно, ви хотіли б еисвітлити це в пресі, на додачу до рекламних оголошень.

— Ні, — твердо відказав Фасберже. — Нам менш за все потрібні будь-які коментарі преси. Ми вважаємо за краще зосередити всю силу цього… цього чуда в своїх оголошеннях. Одне тільки залишиться нашою таємницею: в який спосіб досягнуто цього дивовижного перевтілення. Але воно абсолютне правдиве. — Він притишив голос майже до шепоту. — Вам я, звісно, можу сказати, Чарлзе. Весь секрет у новому препараті під назвою стимулін, що вживається в сполученні з іншими складовими речовинами. Оце й перетворило сіреньку, непривабливу дівчину на сліпучу красуню. Кожний тюбик “Врододію” міститиме певний процент стимуліну.

— Диво дивне, — зауважив Хеннінгер. — Але якщо вам не потрібні редакційні коментарі, то чим я можу прислужитися?

Фасберже тицьнув пальцем у скатертину.

— От у тім-то й річ, Чарлзе. Один із співробітників вашого “Очевидця” потихеньку розвідав цю справу й виявив секрет нашого досліду. До того ж він розкопав деякі темні подробиці, що стосуються минулого кількох першорядних його учасників. Знаєте ж, як воно буває: майже в кожного з нас є за душею якісь давні грішки.

— Атож, атож, — докинув Хеннінгер, наче пригадавши власне минуле.

— Ми, зрозуміло, нічого не маємо проти істини, коли вона доречна. Та яящо такий войовничий журналісх покладе собі написати статтю… тут уже начувайся!.. Ви знаєте… — Він нахилився до Хеннінгера й пошепки проказав: — Цей добродій зайшов так далеко, що натякає на те, ніби ми діяли неетично.

Хеннінгер нахмурився, тоді відсьорбнув трохи кави.

— Хто цей журналіст? — спитав він.

— Ваш редактор відділу репортажів, Пол Дарк.

— Дарк… — пробурмотів Хеннінгер. — Пол Дарк… Ага, знаю. Меткий хлопець. Можливо, трохи надміру заповзятливий і беручкий, але це непогано, зовсім непогано, запевняю вас.

— Авжеж, — погодився Фасберже. — Я сам завжди перший захоплювався бойовитістю “Очевидця”. Однак у даному разі містер Дарк псує нам усю обідню. За інших обставин для нас нічого не важило б, якби той чи інший доскіпливий журналіст витяг на світ божий якусь залаштункову історію — адже що більше розголосу, то краще. Але з “Врододієм” ми таки справді сподівалися зберегти таємницю, бо це головна підвалина всієї рекламної кампанії. Опублікувати таку історію — майже те саме, що викрити секрет дуже дотепного фокуса.

— То все ж таки це фокус? — поважно спитав Хеннінгер.

— Аж ніяк, — квапливо відповів Фасберже. — Але щось на зразок того, ви розумієте? Скільки мені відомо, містер Дарк збирається видрукувати таку ж саму, як і в наших рекламних оголошеннях, серію фотографій, що показують поступове перевтілення дівчини в красуню, і пояснити, як усе відбувалося. Щиро кажучи, ми воліли б розповісти цю історію самі, по-своєму. Зрештою, Чарлзе, ми маємо власний відділ реклами і наше діло — радше продавати “Врододій”, аніж розводитися про те, як він впливає на організм. Так чи інак, але я не думаю, щоб ваших читачів надто зацікавив редакційний звіт, що буде чистісіньким переспівом рекламних оголошень.

— Звичайно, ви маєте рацію, — замислено мовив Хеннінгер. — Але ж ви знаєте, мої редактори весь час полюють на незвичайні, сенсаційні історії. Така вже політика “Очевидця”. Я думаю, Дарк просто не зрозумів усієї суті справи, до того ж він журналіст і, певне, дуже мало знає про ваші рекламні плани.

— Так само подумав і я, — сказав Фасберже, приязно всміхаючись. — Звичайно ми дістаємо всіляку підтримку з боку преси, особливо коли йдетеся про нові вироби. Мушу признатись, я почуваю себе трохи винним, що взагалі заговорив про це. Мені менш за все хотілось би, щоб ви подумали, ніби я намагався якось вплинути на редакційну політику одного з ваших журналів…

— Що ви, що ви! — мовив Хеннінгер, великодушно махнувши рукою. — Я дуже радий, що ви про це сказали. Такі непорозуміння час від часу трапляються, і куди краще полагодити їх, поки ще не заподіяно шкоди. Я додбаю про те, щоб секрет “Врододію” був збережений — принаймні на редакційних шпальтах “Очевидця”, коли не на його рекламних сторінках.

— Ви дуже люб’язні, Чарлзе.

Фасберже підкликав офіціанта.

— Мені здається, — весело мовив він, — що такий приємний сніданок треба гідно завершити… Гей, подайте нам “Арманьяк”!

— “Арманьяк”! — луною озвався Хеннінгер. — Чудово!


Розділ сімнадцятий


Перенісши теку з матеріалами про фірму “Черіл” до редакції, Пол Дарк щодня присвячував їй з годину чи трохи більше: переглядав чернетки, редагував і переписував окремі місця рукопису — одне слово, ретельно шліфував, готуючи до наступної публікації. Остаточного вигляду репортаж мав набрати в руках Коулбі та Майєрса, у кімнаті літературних редакторів, однак думати про завершення рукопису було ще зарано; в кожному разі, не вистачало ще деяких додаткових відомостей. Десь за тиждень перед публікацією, думав Дарк, він передасть рукопис і фотографії Дікону, секретареві редакції, і той через технічний відділ зв’яже його з друкарями та гравірувальниками. Але цей день був ще далеко — десь за місяць чи, може, й більше.

Бренда Мейсон була в захваті.

— В наші дні рідко кому щастить натрапити на такий яскравий випадок кричущого обману публіки, — казала вона. — Цей репортаж відчутно похитне репутацію фірми “Черіл” і напевне знищить “Врододій” у зародку. Єдина особа, яку мені щиро жаль, це Мері Стенз. Боюся, що її буквально розіпнуть.

— Навряд, — заперечив Дарк. — Скорше навпаки — весь цей галас піде їй тільки на користь. Зрештою, її врода справжня, і цього ніхто в неї не забере. Вона хоче стати актрисою і має тепер для цього всі можливості.

— Сама врода ще не робить жінку актрисою, — не здавалася міс Мейсон.

— Але сприяє цьому. Втім, я гадаю, що їй не забракне й таланту. В певному розумінні цей удар по “Врододію” може відкрити перед нею широкі перспективи. Тисячі людей прагнутимуть самі побачити дівчину, яку зробив красунею ескулап, що відсидів у тюрмі за підпільний аборт. Така реклама в наш час має високу ціну. Завтра Мері Стенз може стати знаменитістю.

— Будемо сподіватися, що вийде по-твоєму, — пробурмотіла міс Мейсон. — Що ж до мене, то я гадаю, що її чекають тяжкі випробування.

— Мене це не обходить, — рішуче заявив Дарк. — Єдине, що для мене важить, — це репортаж.

Наступного дня перед самою обідньою перервою його викликали до кабінету відповідального редактора. Безіл Бомон сидів за столом, знічев’я малюючи щось на аркуші паперу. Він показав Дарковї на крісло.

— Послухайте, Поле, — трохи ніяково заговорив Бомонд. — Ви пам’ятаєте, десь цими днями ми розмовляли з вами про репортаж, присвячений новому косметичному виробові “Врододій”, чи як його там?

— Атож, — відповів Дарк. — Робота посувається успішно.

Бомон помовчав, тоді глибоко зітхнув.

— Боюся, вам доведеться відмовитись од нього. Це матеріал не для нас.

Дарк пильно подивився на співрозмовника, не зовсім розуміючи його.

— Це розпорядження ради директорів, — пояснив Бомон, — А точніше кажучи, самого Чарлза Хеннінгера. Репортаж друкувати заборонено.

— Стривайте, Безіле, — сердито мовив Дарк. — Адже це не просто собі звичайний репортаж, а важливе викриття. Ми повинні надрукувати його. Ви самі так казали.

Бомон знизав плечима.

— Я розумію, Поле, але ж не я голова концерну “Стайн — Хеннінгер”. Я заробляю собі на прожиття так само, як і ви. Шеф звелів, щоб до його подальшого розпорядження на сторінках журналу і словом не згадувалося про будь-які вироби фірми “Черіл”, в тому числі й про “Врододій”.

— А чи знає Хеннінгер, про що йдеться в цьому репортажі?

— Не моє діло вчиняти допит голові концерну, — роздратовано відповів Бомон. — Коли він забороняє друкувати якийсь матеріал, то для мене це означає, що матеріал не побачить світу. — Він тицьнув пальцем на Дарка. — І для вас також.

— Але чому? Чому?

— Не знаю. Якісь таємні пружини, Хтозна, а може, він один з провідних акціонерів фірми “Черіл”.

— Треба, щоб хто-небудь з’ясував йому становище, — невгавав Дарк. — Я витратив на цей репортаж стільки часу і знаю напевне: це саме те, що потрібно “Очевидцеві”. Скажу навіть більше: надрукувати його— наш громадянський обов’язок. Хеннінгер не має права забороняти такий важливий матеріал.

— Він голова концерну і відповідальний директор, — спокійно відказав Бомон. — Він платить нам гроші і має право на все.

— Але ж репортаж уже майже готовий, це ґрунтовне висвітлення злободенного громадського питання.

Бомон терпляче зітхнув.

— Єдине злободенне питання для нас з вами, Поле, полягає в тому, чи будемо ми й далі працювати в “Очевидці”. Певне, Хеннінгер має на те свої причини: можливо, якісь політичні міркування, чи тиск з боку рекламодавців, чи, може, знає якихось осіб, причетних до цієї справи.

— Я й сам знаю кількох таких осіб. Безіле. Одна з них — дівчина, якій ми маємо сплатити по фунту за слово за її участь у цьому викритті. Я не можу покинути її ні з чим.

— Ну, це не проблема. З нею укладено договір?

— Ні, але була усна угода.

— Гаразд. Ми не будемо дріб’язкові. Гадаю, вона погодиться на певну взаємоприйнятну суму — скажімо, двісті чи триста фунтів. Найістотніше зараз те, що шеф наклав на репортаж цілковите вето, і ні ви, ні я нічого не можемо вдіяти.

— Дозвольте мені побалакати з ним, — невгавав Дарк. — Я можу показати йому рукопис і фотографії. Він повинен змінити своє рішення, коли сам ознайомиться з фактами.

— Ні, — твердо відказав Бомон. — Усе вже вирішено. Я відповідаю перед Хеннінгером за “Очевидець” і мушу виконувати його розпорядження. Репортаж про “Врододій” не побачить світу. Коли ви спробуєте діяти через мою голову, Поле, це вам нічого не дасть, повірте.

Дарк похмуро кивнув.

— От уже не гадав, що доживу до такого дня, коли “Очевидець” побоїться викрити відвертий обман, незалежно від того, зачіпає це інтереси реклами чи ні, — гірко мовив він.

— Річ не в боягузтві, і, скільки мені відомо, інтереси реклами тут ні до чого. Ми ніколи не знімали матеріал через те, що він може образити рекламодавця. Шеф має свої причини. Цілком можливо, що це послуга якомусь приятелеві. Але концерном керує він, Поле. Публікація репортажу виключена. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — стомлено озвався Дарк. — Щиро кажучи, за таких обставин мені слід би піти з роботи…

— Але ви цього не зробите. Дарк промовчав.

— Майже всі ми ладні залишити роботу, коли йдеться про наші принципи, — співчутливо мовив Бомон, — але насправді ніколи цього не робимо. Коли доходить до діла, ми всі виявляємось схильними до компромісів із власним сумлінням, починаємо чіплятися за насиджене місце, і зрештою все минається. Через кілька тижнів нагодиться якась нова справа, ви й думати забудете про “Врододій” і тільки радітимете з того, що не покинули роботи.

— Ваша правда, — невесело сказав Дарк. — Хай живе вільна преса. Борімося за істину, але тільки з дозволу хазяїна.

— Авжеж, — усміхнувся Бомон. — Таке життя. Вищий нижчого гне, пам’ятаєте?

Дарк не визнав за потрібне відповісти усмішкою на усмішку. Його гнів не вщухав майже тиждень.


Днів через десять по тому Дарк одержав листа від… Пенелопи. Вона бачилася з відомою йому особою, писала Пенелопа, і відома особа занепокоєна тим, що він не робить жодних спроб зв’язатися з нею. Дослід з “Врододієм” закінчено. Знімальний, павільйон ліквідували, а медичне обладнання операційної повернули тим, у кого його було позичено. Відома особа от-от має виїхати на південь Франції, але сподівається зустрітися з ним до від’їзду. Якщо він зможе почекати на неї у своїй машині біля готелю “Онікс-Асторія” сьогодні вночі, десь близько першої, вона буде дуже рада, а він матиме нагоду зробити останні фотознімки. Крім того, додавала Пенелопа од себе, він повинен пам’ятати, що, коли йому схочеться трохи розважитись, двері квартири в Саут-Кенсінгтоні для нього завжди відчинені.

Дарк зібгав листа й шпурнув його в корзинку для паперів; тоді налив собі віскі. Відколи репортаж про “Врододій” заборонено, він свідомо викинув з голови будь-які думки про Мері Стенз. Його обурення й образа не минули, і він волів, щоб ніхто не нагадував йому про цю історію, яку він вважав за свою особисту поразку. Єдине його зобов’язання щодо дівчини, запевняв себе Дарк, полягало в тому, щоб, вона дістала грошову винагороду за свою участь у підготовці викриття “Врододію”, а це можна було зробити на першу ж вимогу. Загалом для неї все склалося добре з будь-якого погляду, так само як і для Фасберже та фірми “Черіл”. Рекламна кампанія мала розпочатись у наперед визначений строк, і, як Даркові було відомо, жодна газета так і не спромоглася добути й рядка інформації про суть справи — такою непроникною виявилась запона, що приховувала її від сторонніх очей. І він визнав за краще цілком усунутись від цієї брудної афери.

Однак трохи згодом, увечері, його думки набрали іншого напряму: адже, зрештою, сама дівчина була всього-на-всього пішаком у хитромудрій грі Фасберже. Попри всю оту розкіш готелю “Онікс-Асторія”, всі коштовні вбрання та наступну подорож на Французьку Рів’єру, вона мала почуватися дуже самотньою і розгубленою, потребуючи співчуття й розради.

О пізній порі Дарк пішов повечеряти і, вернувшись додому після півночі, згаяв ще з півгодини, закурюючи сигарету за сигаретою, перш ніж вирушити машиною до “Онікс-Асторії”. Як і минулого разу, Мері спізнилась. Він і не бачив, як дівчина вийшла з готелю, тільки відчув, що вона стоїть поряд з машиною. На ній було строге біле вбрання й хутряний капелюшок, і навіть з першого погляду крізь шибу Дарка приголомшиламї краса. Все, що він бачив під час останньої їх зустрічі, було далеко перевершене і здавалося тепер ніби потьмянлим Вона була прекрасна, незрівнянно прекрасна, і Дарк зачудовано втупив у неї очі, зовсім забувши про те, що треба відчинити дверцята машини. Лише тоді, коли Мері легенько постукала, він схаменувся й натиснув на нікельовану клямку, щоб впустити її.

— І ви теж, Поле… — мовила вона, сідаючи поруч нього.

— Не можу нічого з собою вдіяти, — тихо відказав він, не маючи сили одвести погляду від її обличчя. — Що він з вами зробив, цей доктор Рафф? Це ж просто неймовірно!

— Це остаточний результат досліду, — пояснила Мері. — Хвалити бога, все скінчилося.

— Схиляю голову перед доктором Раффом.

— А я гадала, ви збираєтесь викрити його…

Дарк нічого не відповів, тільки повернув ключ запалювання. Мотор тихо захурчав.

— Поле, чому ви не показувалися? — спитала вона. — Мені вас так бракувало.

— По-моєму, ми погодились, що це буде небезпечно, — відказав він, — і вирішили зустрітися ще раз наприкінці досліду…

— Я знаю, але мені чомусь здається, що якби я не попрохала Пенелопу написати вам, ми б так і не побачились.

Він промовчав.

— Ви не хочете мене бачити? — спитала вона. Дарк скоса позирнув на неї.

— Що ви! Хто б не схотів вас бачити!..

— Не будьте циніком, — докірливо мовила Мері. — Ви говорите точнісінько так, як усі. Мені набридло захоплення чоловіків. Їх цікавить тільки моя зовнішність. Вони говорять мені компліменти, залицяються, упадають коло мене, але все це таке пусте! Кілька тижнів тому жоден з них не поступився б мені місцем в автобусі. А так хочется поговорити з ким-небудь, хто знає мене такою, яка я є, кому байдуже до моєї зовнішності.

— Приміром, зі мною, ви це хотіли сказати?

— А хіба я помиляюся, Поле?

Він увімкнув зчеплення, і машина рушила.

— Не знаю, Мері. Я бачив усе від початку до кінця, якщо це й справді кінець. То була зовсім непогана вистава, поки вона тривала. Сподіваюся, що зрештою ви матимете з неї зиск.

Мері нахилилася до нього.

— Ви чимось пригнічені, Поле.

— Можливо, що й так, — погодився він.

— Це через мене?

Дарк збентежено всміхнувся.

— Коли ви тут, поруч, я почуваю себе менш пригніченим.

— Ви говорите загадками, — мовила Мері. — Я не розумію вас.

— Мене самого оточують загадки, — озвався він. — Чесно кажучи, я б з охотою перехилив чарчину.

Далі вони їхали майже мовчки. До квартири в Найтсбріджі дісталися о пів на другу. Дарк налив обом випити, і вони легенько торкнулися чарками.

— За найвродливішу в світі жінку, — промовив він.

— За найдивовижнішого в світі чоловіка, — відказала Мері.

Він сумно похитав головою.

— Я думала, може, ви схочете зробити останні фотографії, — сказала вона. — Завтра я відлітаю до Ніцци. Повернуся тільки десь за місяць.

Дарк закурив сигарету і замислено подивився на дівчину.

— Хто вас супроводитиме?

— Я їду сама. Торговельні агенти Фасберже в Канні приготували віллу десь біля Антіба[2]. А через тиждень до мене приєднається Тоні Лурі — вона керує відділом збуту фірми “Черіл” і приїде трохи відпочити. Як я зрозуміла, там уже є друзі Фасберже. Адже він француз, ви знаєте.

— Усе це виглядає дуже звабливо. А що буде, коли ви повернетесь до Лондона?

— Не знаю, Поле. Це залежатиме од вас. Від того, що станеться, коли в “Очевидці” з’явиться ваш репортаж про “Врододій”. Від того, як реагуватиме на нього Фасберже, коли дізнається, яку роль я відіграла…

— Не дізнається, — з притиском мовив Дарк. — “Очевидець” не виступить з викриттям. Надійшло розпорядження зняти мій репортаж.

Дівчина недовірливо втупила в нього очі.

— Ви хочете сказати…

— Хочу сказати, що хтось натиснув кнопки, і голова концерну “Стайн, — Хеннінгер” заборонив його друкувати. Усе, як бачите, дуже просто. Репортаж поховано. Фасберже радіє, доктор Рафф у безпеці, і вам зовсім нема чого турбуватися.

— Мені дуже прикро, — сказала вона. — Я знаю, як багато це для вас важило.

Дарк знизав плечима, силкуючись удати байдужого.

— Е, нічогісінько воно не важило. Просто це був добрячий репортаж, ото й тільки. Я згаяв на нього силу часу. Коли хочете, мене більше обурює сам факт — те, що якийсь можновладець має право отак свавільно забороняти правдиве слово. Але будьмо щирі — таке діється завжди і скрізь: оця спритна корупція, скрадливі телефонні розмови, випивки у вишуканих клубах, дружні поплескування по плечу. Я працюю в “Очевидці” вже п’ять років і звик вважати, що наш журнал незалежний і вільний від будь-якого впливу. Мені й досі важко повірити, що це неправда. Мері лагідно торкнулася його руки.

— Поле, не треба брати це так близько до серця. Зрештою, може, воно й краще і для вас, і для мене. Яка шкода від того, що фірма “Черіл” безкарно здійснить свою рекламну авантюру? Жінки купуватимуть “Врододій” і тільки радітимуть з цього. Як косметичний засіб він буде не ліпший і не гірший від будь-якого іншого. Скільки кругом роздмуханої і облудної реклами, тож навіщо чіплятися саме за “Черіл”? Бо вони зробили мене вродливою і тепер твердитимуть, що такою зможе стати кожна жінка, яка вживатиме “Врододій”? Та це ж цілком природне явище в світі, в якому ми живемо, — бреши, перекручуй, роби все, що можеш, аби лиш заманити покупців. Це знає майже кожен.

— Може, ви й маєте рацію, — знехотя визнав Дарк. — У мене не лишилося ніяких ідеалів.

Мері легенько обняла його рукою за плечі.

— Вам треба відпочити, Поле, — прошепотіла вона. — Чому б вам теж не поїхати до Антіба? Ми були б там тільки вдвох — ви і я. І забули б і про фірму “Черіл”, і про “Очевидець”. Чому ви не хочете, любий?

Дарк довго дивився на неї, марно силкуючись побороти вагання, тоді знову наповнив чарки.

— Ні, — коротко й рішуче мовив він.

— Ви не любите мене?.. Анітрохи? — спитала вона.

— Якщо й люблю, то зовсім не тому, що ви така неймовірно вродлива. А втім, люблю я вас чи ні — це не має аніякісінького значення. На сьогодні ви козир у руках Фасберже. У цьому розумінні я намагався знищити вас, але Фасберже переміг. Він зумів натиснути потрібні кнопки.

— Чому ви ніяк не можете забути про Фасберже? Тепер уже все це позаду, ми обоє вільні й нічим не зв’язані.

— Їдьте в Антіб і відпочивайте, — сказав Дарк. — Це дасть нам обом час подумати. А зараз, якщо не заперечуєте, я зроблю останні знімки. Мені буде приємно згадувати вас такою, яка ви сьогодні.

Він наготував камери й освітлення і зробив кілька чорно-білих та кольорових знімків. Було пів на третю ночі.

— А тепер я відвезу вас, — мовив він.

Вони повернулися до готелю “Онікс-Асторія”, і Дарк, не виходячи з машини, по-дружньому поцілував дівчину.

— Їдьте, розважтеся трохи, — сказав він.

— Постараюсь, — озвалася вона. — Ви не приїдете?

— Може, й приїду. Я дам вам знати.

— Якщо ми не побачимось до мого повернення, я розшукаю вас, коли повернуся.

— Навряд чи в мене стане снаги так довго чекати, — похмуро всміхнувся він.

Отак вони й розлучились, обоє свідомі того, що було сказано, і зовсім не підозрюючи, які страшні й драматичні події чекають на них у майбутньому.



Загрузка...