Дияволи з "Веселого пекла"

Частина перша ЛЯЛЕЧКИ МАДАМ БЛЮТО

Кельнер приніс ще одну пляшку, завченим рухом відкоркував її і налив у склянку віскі. Все це він зробив спритно, з люб'язною усмішкою, і все ж Грейту здалося, що кельнер глянув на нього осудливо. Можливо, він мав рацію: навіть у таких кабаках рідко зустрінеш людину, яка б самотужки так швидко видудлила пляшку. Але ж яке діло цьому замухришкуватому німцеві хто, скільки і як п'є? Грейт хотів розсердитися, та його не вистачило навіть на злість, лише відсунув різким рухом на край столу виповнену попільницю. Пив і курив сигарету за сигаретою, кидаючи недокурки прямо на стіл. Кельнер зібрав їх, обережно, аби не потривожити Грейта, змахнув серветкою попіл і поставив велику фаянсову попільницю. Чомусь вона нагадала Грейтові унітаз — навіть запахло мерзотно! — він люто розчавив у попільниці щойно запалену сигарету, розвізши бруд по блискучій поверхні. Та мерзотний запах не зникав, і Грейт за одним духом спорожнив півсклянки. Віскі, не розбавлене содовою, обпекло йому горло, але на душі, трохи полегшало, і Грейт знову потягнувся за сигаретами.

Бар з гучною назвою «Веселе пекло» був із другорядних — велика, довга, темнувата зала з нечистою підлогою і запиленими пальмами біля входу. Раніше Грейт не дозволив би собі відвідин такого сумнівного закладу, та сьогодні цей шалман навіть влаштовував полковника: порожньо, темнувато й тихо (оркестр дратував би його, хотілося ні про що не думати й нікого не бачити — напитись, аби забути про все). Грейт випив ще віскі, та алкоголь проймав його туго; захотілося води, і він покликав кельнера, щоби той приніс содової.

Кельнер прослизав між столиками безшумно й плавно, буцімто виконував урок з фігурного катання на льоду. Спритно підкотився до третього від Грейтового столика, поставив пляшки й тарілки з закусками, почав пересувати фужери.

У Грейта пересохло в горлі, він роздратовано дивився, як вовтузиться кельнер; міг би раніше принести йому сифон — секундна ж, справа! — у порядному ресторані ніколи б не примусили клієнта чекати так довго. Але ж кельнер, певно, обслуговує німця — біляву рожевощоку бестію у гарно пошитому світлому костюмі…

Смердючі німецькі свині! Насмілився б хтось із них так обійтися з американцем ще два-три роки тому? А тепер навіть президент Штатів заграє з ними. Ця думка остаточно розлютила Грейта, він грюкнув кулаком по столу і загорлав:

— Кельнер, содової!..

— Несу… — вклонився той здалеку, але не кинувся з сифоном до Грейтового столика одразу, а посміхнувся білявому німцеві і щось сказав йому стиха, можливо, образливе для Грейта, бо той зареготав голосно й безсоромно.

Полковник втупив у нього важкий погляд, та німець не дивився в його бік, щось пояснював своїй дамі, вказуючи на пляшку з вином.

Німець чомусь не сподобався Грейтові, хоча, фактично, для цього не було жодних підстав. М'які і правильні риси обличчя і мало не дитяча рожевість щік могли лише приваблювати, та саме це й дратувало полковника, він раптом відчуй, що починає п'яніти. Хотів ще раз гукнути кельнера, але той уже вихилявся між столиками, тримаючи сифон у догідливо простягнутих руках. Гнів Грейта враз пригас, він лише пробуркотів щось, підставивши склянку під тугу цівку содової.

Вода дещо протверезила його, знов налив із пляшки, але навіть запах віскі чомусь здався огидним. Хотів посидіти в порожньому залі, і раптом цей німець… Грейт примирився б з будь-яким іншим відвідувачем, та цей самовпевнений шваб чомусь порушив його душевну рівновагу. Тим більше, що Грейт помітив, як німець скоса зиркає на нього.

Полковник пересів на інший стілець, влаштувавшись спиною до молодика, налив собі віскі, сильно розбавивши содовою. Тепер він міг бачити лише зади відвідувачів, що сиділи на високих табуретках біля бара. Ця не дуже приваблива картина нараз заспокоїла полковника, він повільно спорожнив склянку, забувши про рожевощокого.

Усе це — нерви, подумав.

Так, звістка про відставку все ж підкосила його, хоча давно готувався до неї і знав, що рано чи пізно це станеться. Після того, як він висловив генералові Блекеру те, що думав про нього, чекав на цю звістку і звикся з нею, ба навіть ужив усіх заходів, аби заздалегідь підготувати собі грунт у Штатах, і все ж якийсь біль засів глибоко в серці. Сам факт, що він сидить у «Веселому пеклі» — цьому кублі шлюх і алкоголіків — і дудлить, не закушуючи, віскі, хіба не свідчить про цілковиту деградацію полковника Кларенса Грейта?

Грейт посміхнувся, налив содової, але, подумавши, додав віскі. Завтра здасть справи і по тому вилетить додому. Він скучив за Штатами, і повернення на батьківщину до деякої міри компенсує його неприємності. Крім того, стане грошей, щоби відкрити майстерню по ремонту автомобілів чи придбати мотель.

Грейт уявив собі мотель: споруду з бетону й скла, яскраві квіти перед ним — і заплющив очі. На першому поверсі — маленький ресторанчик (віскі, коктейлі, біфштекси і омлет), на другому — кімнати вікнами на море. Він хоче жити біля моря, неодмінно десь біля теплого моря у Флоріді. Заведе моторного човна й ловитиме тунців. Кажуть, нема нічого приємнішого, ніж рибалити в Карібському морі: коли велика риба хапає наживку, здригається навіть човен — хороший човен з мотором сил на сорок-п'ятдесят. А потім, дай боже, якщо підуть на лад справи, купить собі автомобіль. Не дешевий «форд» чи масову модель «дженерал моторс», на яких їздить уся Америка. Для людей, що мають долари, випускаються «Лінкольни» і «каділлаки» — лайнери шосейних доріг із чотиристасильним серцем. Або білий відкритий «крайслер» — фото останньої моделі Грейт бачив недавно у рекламних проспектах, довго милувався досконалістю форм присадкуватого гіганта…

Зітхнув: у Флоріді ніколи не буває холодно, і відкритий «крайслер» наче створений для такого підсоння.

Грейт неохоче розплющив очі: білий автомобіль і запльований кабак, вілла біля Майамі і гора недокурків у дешевій фаянсовій попільниці…

Чи здійсняться коли-небудь ці мрії?

Можна, правда, найнятися льотчиком-випробувачем — там непогано платять, і полковника Кларенса Грейта взяли б із зав'язаними очима, — та біс із ним, Грейт мерзлякувато зіщулився, мало який випробувач тягне три-чотири роки. А скільки його однополчан згоріли на «старфайєрах» і «боїнгах»?..

Повз столик прослизнув кельнер, і ті двоє за спиною замовкли. Певно, розрахувалися і збираються йти…

Нараз Грейт відчув, що хтось стоїть у нього за спиною, що чиїсь очі уважно втупилися йому в потилицю. Відчуття було таке, наче хтось підняв «кольт» і тримає палець на гашетці. Коли б це трапилось у Техасі, Грейт був би вже під столом, тягнучи з кишені пістолет, але ж тут, у самому серці Європи…

Полковник удав, що впустив запальничку; повільно нахилився за нею, скосивши очі, і справді побачив за два кроки ноги в жовтих черевиках. Він міг би дотягнутися до них, смикнути на себе так, щоби чоловік пробив собі потилицю об брудну підлогу, та, повільно випроставшись на стільці, лише повернув голову назад.

Так і є — рожевощокий! Стоїть, всміхається, заклавши руки в кишені піджака.

— Що потрібно?

— У вас чудова витримка, полковнику Грейт!

— Що потрібно? — повторив, взявшись за спинку стільця.

Та рожевощокий ступнув убік, витяг руки з кишень, наче підкреслюючи миролюбність своїх намірів, і чемно вклонився:

— Франц Хаген до ваших послуг.

— Не потребую ваших послуг… — обірвав його полковник.

Хаген не звернув на це уваги. Сів напроти Грейта, приязно посміхаючись. Полковника злила і ця посмішка, і розв'язність його манер. Шрам на лобі Грейта побілів, що свідчило про крайню душевну збудженість.

— Мені не подобається, коли, хто б то не був, лізе, куди його не запрошують… Я не потерплю!..

— На вашому місці я вчинив би так само, — перебив його Хаген. — На жаль, у мене нема іншого виходу, а справа нагальна, лише тому я дозволив собі потурбувати вас. Зрештою, я не заберу багато часу, і, коли мої пропозиції не зацікавлять вас, можете перервати розмову…

Це було логічно, і Грейт не міг не визнати аргументів Хагена.

Той сів напроти світла — полковник міг добре роздивитися його зблизька. Перше його враження виявилося помилковим — німець був не такий уже юний. Молодив його рожевий колір щік, чоло ж зрили глибокі зморшки, на голові проступали залисини, а очі запали глибоко і дивилися стомлено, як у людини, що переступила сорокарічний рубіж.

— Які можуть бути пропозиції? Я не бажаю слухати жодних пропозицій… — пробуркотів Грейт, хоча зробив це скоріше за інерцією; Хаген не був схожий на комівояжера по продажу унітазів, тим більше на сутенера. — Звідки ви знаєте мене?

— Я знаю навіть, на коли у вас замовлений квиток до Нью-Йорка, — ледь посміхнувся Хаген. — Мої друзі мали з вами колись справи… — Помітивши, що полковник здивовано округлив брови, пояснив: — Ну, запчастини для автомобілів, пальне та деякі інші дрібниці… Мені рекомендували вас як ділову людину, а це в наш час — найкраща рекомендація.

Грейт іронічно примружив очі. Він не любив красномовців, а цей, здається, балакун. Проте не зупинив німця — налив лише собі в склянку, ковтнув, наче нічого й не чув.

Хаген помахав рукою, мовив неголосно: «Кельнер, пляшку віскі!» — і продовжував:

— Мої пропозиції мають суто діловий характер. Сподіваюсь, вони зацікавлять вас…

Все, що він казав, якось обминало Грейта, слова текли кудись, не залишаючи сліду в пам'яті, наче й не були вимовлені, якісь звичайні, нічого не варті слова, так, просто звуки, що не викликають ні емоцій, ні зацікавлення.

«А може, я п'яний? — Грейт подумав про це, наче поплескав сам себе по плечі, знаючи, що й кінська доза не звалить його з ніг. — Але все ж, про що він говорить?..» Напружився, аби вловити зміст сказаного Хагеном, зупинити його, встановити якийсь контакт з рожевощоким, котрий дивиться на нього вивчаюче і серйозно, наче й справді сподівається чимось зацікавити полковника Кларенса Грейта.

— … Я хочу запропонувати досить вигідний бізнес, знаючи вас як людину рішучу, що може не звертати увагу на моральний бік справи…

Кельнер виринув з-за його спини, як привид, поставив пляшку і так же безшумно зник, побачивши нетерплячий жест Хагена.

«На що не звертати увагу?» — кінець фрази Хагена застряв у пам'яті Грейта і чомусь стривожив його. Він нахилився над столиком і, зустрівши уважний погляд рожевощокого, не відвів очей.

— Що вам потрібно? — запитав, буцімто тільки-но побачив його.

— Ваш професіональний досвід, ваша сила, ваш розум, — не роздумуючи, відповів той.

— Це не так уже й мало!

— За все це вам плататимуть копійки, а я пропоную приблизно тридцять тисяч доларів на місяць.

Грейт глянув на німця як на божевільного. Шахрай чи шантажист? Але той дивився спокійно, навіть поблажливо і продовжував так, наче йшлося про дрібниці:

— Зрештою, все залежить від нас, при деякій oneративності й винахідливості можемо збільшити цю суму…

Грейт відкинувся на спинку стільця й нестямно зареготав.

— Не робіть із мене дурника, як вас там!.. Я не люблю жартів. Ви, певно, того… — покрутив пальцем біля лоба. «А може, гангстер? — подумав раптово. — Звичайний грабіжник, якого розшукує поліція?» Мимовільно озирнувся довкола: саме у таких кишлах вони і збираються. — Вам не втягнути мене в авантюру!

Рожеві щоки Хагена зробилися зовсім червоними.

— Я нікого і нікуди не збираюся втягувати. Я пропоную, а ваша справа — прийняти мої пропозиції чи відхилити їх. Звичайно, наша розмова не для третіх вух, але кінець кінцем розмовляємо ми без свідків, і. вам важко буде довести щось. — Налив віскі у склянки, мовив різко: — Я не божевільний і не збираюсь пропонувати вам почистити сейфи місцевого банку. Для цього існують, — скривив губи, — більш поважні корпорації. До того ж є багато способів менш ризиковано заробляти гроші. Один із них я і хочу запропонувати вам…

Грейт жодним словом не підохотив його.

— Заздрю вашій витримці, містер Грейт, — кинув Хаген по паузі. — Це ще більше спонукає мене до співробітництва з вами. Пропоную вам місце особистого пілота шейха Хіжі Селаспі…

Полковник не витримав і зареготав:

— Може, це ви шейх? Тоді продовжуйте розповідати арабські казки. Іноді я схильний до гумору…

— Ви щось чули про Близький Схід? — не звернув уваги на іронію Хаген.

— Лампа Аладіна, сорок дев'ять розбійників, гареми…

— О-о! Ви підійшли до суті…

— Не морочте мені голову! — обірвав його Грейт. — Найбагатший шейх Сходу навчився вже рахувати гроші і знає, що за тридцять тисяч доларів він купить не одного пілота, а принаймні десять.

— Якщо не більше, — підправив полковника Хаген, — причому першокласних.

— А ви хочете довести мені…

— Слухайте мене уважно, — притишив голос німець і, схилившись над столиком, поманив пальцем Грейта. — Ви уявляєте, полковнику, скільки коштує в Аравії красива європейська дівчина?

Грейт озирнувся на розмальовану супутницю Хагена, що самотньо допивала вино.

— П'ять доларів за ніч, — мовив презирливо. — Можливо, там націнка. Враховуючи місцеві умови…

— Навіть таку лахудру, — відповів Хаген вагомо, — можна продати нафтовому шейху середньої руки за чотири-п'ять тисяч фунтів стерлінгів!

— Невже знайдеться дурень, який заплатить за неї десять тисяч доларів? — не стримав здивування Грейт.

— За двадцятирічну вродливу дівчину з гарною фігурою, яка до того ж має середню освіту, — діловито вів далі Хаген, — можна одержати не менше дванадцяти тисяч фунтів.

— Це ж близько тридцяти тисяч доларів! — перевів фунти на американську валюту Грейт. — Невже люди отак кидають на вітер гроші?

— Навіть не дуже-то й багатий шейх має в гаремі двісті-триста наложниць, — пояснив Хаген. — Кількість і якість цього товару свідчить, так би мовити, про суспільне становище східного владики. Вродливі білі дівчата в гаремі є ніби символом могутності і знатності шейха, якщо хочете, його візитною карткою.

— Особисто я, — байдуже відповів Грейт, — не дав би за найвродливішу блондинку і тридцяти доларів.

— Коли мова йде про престиж, — зітхнув німець, — на Сході платять шалені гроші…

— Але я не бачу зв'язку між вашою пропозицією і цінами на дівчат на Сході.

— Невже ви нічого не зрозуміли? Я хотів сказати, що обов'язки особистого пілота шейха Хіжі Селаспі полягатимуть не лише в керуванні літаком…

— Так, так, — почав розуміти Грейт. — Отже, вербування і доставка живого товару на Близький Схід?

Хаген задоволено потер руки:

— Ви недалекі від істини.

Грейт рішуче відсунув від себе склянку.

— Але ж це, наскільки мені відомо, переслідується законом?

— Гра варта свічок, — мовив Хаген вагомо, — В наші часи люди ризикують життям в більшості заради мізерії. Досвідчений білий солдат одержує в Конго…

— Мені відомо, скільки одержує солдат в Конго, — перебив Грейт, — але кожний рахує гроші лише у власній кишені. Особисто я ніколи не цікавився чужими справами.

— Чудова риса характеру, — схвалив Хаген і запитав: — Наскільки я зрозумів, вам до вподоби моя пропозиція? В загальних рисах, так би мовити.

Грейт не відповів, лише поцокав нігтями по склянці.

— Якщо так, — сприйняв його мовчання за згоду Хаген, — я буду одвертішим і познайомлю вас із характером діяльності нашої фірми, коли не заперечуєте проти такої назви.

Полковник схвально кивнув і наповнив склянку Хагена. Дивлячись, як Грейт наливає йому віскі, німець не міг приховати переможної посмішки, та одразу опанував себе. Відпив трохи, і довірливо-інтимні інтонації зазвучали в його голосі:

— Власне, особистий пілот Селаспі — чистої води фікція. Я вже сплатив вартість літака шейхові, але є домовленість, що офіційно він і надалі належатиме йому. Так зручніше — в нашому світі, поділеному численними кордонами, це полегшує переліт з одної країни в іншу і допомагає швидко владнати деякі формальності. — Хаген на мить завагався, та все ж запропонував: — Ви можете стати моїм повноправним компаньйоном, сплативши половину вартості літака. Коли у вас нема зараз вільних грошей, я почекаю. Зрештою, якщо ми домовимось, я можу погодитись на виплату. Та це, певно, не знадобиться — два-три вигідних рейси окуплять всі витрати.

— Який літак? — коротко запитав Грейт.

— «Дуглас», двомоторний.

— В якому стані?

— Техніки запевняють, що кращого й не бажати.

— Літак тут?

— На жаль… — розвів руками Хаген. — Я вимушений був залишити його у Сіцілії. Звідти ми можемо без особливих труднощів переправити партію дівчат. Злиденна країна, а дівчата є гарні. Варто хоч трохи пообіцяти їм, як готові на все.

— Невже їх так приваблює перспектива гарему?

— Ну, що ви! — аж здивувався Грейтовій наївності Хаген. — Ми укладаємо з ними контракт на якусь роботу. Головне — швидко і безшумно посадити їх у літак. Потім вони у наших руках, і маємо достатньо засобів, щоб загнуздати непокірних.

Грейтові захотілося виплеснути німцеві в обличчя залишки віскі. Вже було підняв склянку, та рука чомусь застигла, він лише переставив склянку ближче до себе.

— А раніше ви з ким е-е… працювали?

Обличчя Хагена затуманилось: видно було, що він щиро сумує.

— О-о! У мене був чудовий компаньйон. Ас! Сам Герінг любив і поважав його. Може, чули: Ганс фон Шомбург, підполковник, відомий льотчик-винищувач?

Грейт похитав головою, буркнув щось невиразне.

— Дурна смерть, — з жалем мовив Хаген. — Купався в морі, не розрахував сили і потонув. Розумієте, був шторм, я йому казав: не лізь у воду, а він — уперта голова! — пірнати під хвилі. Ну, й забарився, вдарило головою об скелю…

«І ти зараз у безвихідному становищі, — подумав Грейт. — Але хто йому міг вказати на мене?» Та запитав зовсім інше:

— Ви також воювали проти нас?

Хаген не відповідав кілька секунд, тінь майнула його обличчям, Грейтові здалося, що німець знітився. Але той відповів і без натяку «а розгубленість:

— Майже всі чоловіки Німеччини під час війни носили мундири. Я, правда, безпосередньої участі в бойових операціях не брав. Так, тилова служба… Сподіваюсь, ви без упередження ставитеся до людей, котрі вимушені були служити у військах СС?

— Попалися б ви мені одразу після війни!.. — стиснув величезний кулак Грейт. — Та все минає… Я знав кілька непоганих хлопців із колишньої вашої банди. Ви офіцер?

— Гауптштурмфюрер СС! — відповів Хаген чітко, і полковникові здалося: зараз виструнчиться перед ним з піднятою рукою.

— Плювати! — раптом видихнув Грейт із злістю. — Наплювати на все! Вип'ємо, гауптштурмфюрер!

Колись льотчик — земляк Грейта, якого вони визволили з полону, впізнав одного зі своїх колишніх катів — есесівця з табірної охорони. Вони передали цього оберштурмфюрера в руки правосуддя, але не минуло й півроку, як Грейт зустрів його у франкфуртському ресторані. Подумав: утік. Покликав поліцію, зчинив галас і тільки осоромився: в комендатурі пояснили, що колишній есесівець виправданий судом і зараз повноправний громадянин Західної Німеччини, власник металообробного заводу й активно співробітничає з американською адміністрацією… Піднявши склянку, Грейт розглядав рожевощокого крізь мутне скло.

Людина як людина, обличчя приємне і навіть добродушне. Колись він уявляв есесівців по кінофільмах — бліді, довгасті обличчя, олов'яні очі… Ні, Хаген зовсім не схожий на таких. Що ж, буває: німцям не солодко довелося під час війни, мало кому вдавалося робити, що хотів, і часто так складалися обставини, що й проти волі потрапляли в есесівці. Кожний хоче жити, і кожний влаштовує своє життя, як може! І чому, зрештою, йому не погодитись на пропозицію Хагена? Тридцять тисяч щомісяця…

Чекайте, цей німець називав і більшу суму. Півмільйона за рік! Ну, нехай не півмільйона, хай менше, але все одно через два роки він зможе придбати не якусь жалюгідну майстерню, а фешенебельний готель. Та й взагалі, якщо справи підуть добре, для чого поспішати навіть з готелем?

Полковник пильно глянув на Хагена і попросив:

— Ви, напевно, до тонкощів вивчили цю справу в юридичному, так би мовити, аспекті. Чи не могли хоча б у загальних рисах познайомити мене?..

Хаген зручніше влаштувався на стільці.

— Що за жахлива звичка — пити віскі, — поскаржився. — Тхне сивухою, і потім болить голова. Кельнер! — клацнув пальцями над головою. — Коньяку!

Кельнер приніс пляшку одразу, наче чекав на замовлення. Хаген хотів палити Грейтові, та полковник відмовився від коньяку (коньяк завжди нагадував йому ванільний лікер, тільки трохи гостріший), не пив і віскі, лише курив і слухав Хагена, намагаючись не пропустити жодного слова. Слухав і зважував.

… В Саудівській Аравії, в Омані і в багатьох інших князівствах і султанатах аж до цього часу існує рабство. Так, зараз, у другій половині двадцятого сторіччя! І раби не лише араби-тубільці, а й французи, англійці, італійки і німкені… І їхні діти — раби. Рабів використовують як секретарів, слуг, охоронців, раби працюють на полях і нафтових промислах, на таємних копальнях, де видобувають золото, незареєстровані поклади якого складають одне з джерел прибутку аравійських набобів. І, звичайно, багато рабинь у гаремах. Великих, розкішних і зовсім маленьких.

Хаген буцімто чув про такий випадок: король Саудівської Аравії захворів і майнув лікуватися до Відня. Коли здоров'я його величності трохи підправилося, він зняв один з найфешенебельніших готелів міста і виписав двісті чи триста своїх наложниць. Не всіх, звичайно, — гарем короля не можна рівняти з паршивим гаремом якогось шейха! — приїхали тільки найкращі, найулюбленіші «дружини» владики. Весь Відень, кажуть, бігав дивитися на королівських жінок — красуні одна за одну кращі. Але людина, що їздить у «ролс-ройсі» з підвіскою, усі деталі якої зроблені з золота, може собі дозволити й не таке. І що йому заплатити кілька тисяч за дівчину, яка сподобалась!

А втім — це ліричний відступ. Хаген пересів на стілець, що стояв поруч із Грейтовим, фамільярно поплескав полковника по рукаві.

— Отак-то, мій дорогий полковнику, деяким вашим мільярдерам і не снилося таке життя. Весь час біржа, ціни, виробництво, вдома стара некрасива жінка, за якою він узяв мільйони, і вона за це тримає його під каблуком, пиляє день і ніч — яка радість від мільйонів? Пробачте, знову відійшов від суті. Про що йшлося? Про живий товар? Ви помиляєтесь, полковнику, якщо думаєте, що ми з вами — унікальна фірма. Агенти аравійських рабовласників, шукаючи вродливих дівчат для гаремів, роз'їжджають не тільки по країнах Африки, Середнього і Близького Сходу. Ви, певно, не чули, та й звідки вам знати, що кожного року в Європі зникає кілька тисяч дівчат, у тому числі й п'ятнадцятирічних. І жодному поліцейському ще не вдалося натрапити на наш слід.

Хаген розповів про те, що почалися небажані розмови в спеціальних комісіях ООН, дійшло до того, що деякі надто активні парламентарії зробили запити своїм урядам. Тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року в Женеві було скликано конференцію, яка обговорювала питання, зв'язані з торгівлею рабами. П'ятдесят держав взяли участь у роботі конференції. Франція і Англія запропонували прийняти конвенцію, на основі котрої перевезення рабів морем належало розцінювати як морський розбій, а судна, запідозрені у цьому злочині, пропонувалося затримувати і ретельно обшукувати. Слава богу, знайшлися у шейхів впливові захисники. Сполучені Штати Америки так і не висловились з цього питання. Всі знали чому. США не хотіли псувати стосунки з королем Саудівської Аравії, бо мали військову базу в Дархані. А інтереси американських нафтових монополій в Аравії? На це також треба було зважити. І конференція прийняла досить невиразну, розпливчасту декларацію: «Рабство — жахлива річ!..»

Хаген хвилину помовчав і вів далі з щирим жалем:

— Це, коротко, історія питання, якщо дозволите. З тих часів багато що змінилося, і вивозити наш товар тепер небезпечніше. Хоча, — підморгнув, — нема лиха без добра: ціни на дівчат значно зросли і дійшли, як я вже казав, до дванадцяти тисяч фунтів за штуку. І це не межа…

— Скільки ви робите рейсів на рік? — запитав полковник. — В середньому?

— Не діліть не вбитого ведмедя! — зареготав, зрозумівши його, Хаген. — Звичайна арифметика тут ні до чого.

— Я повинен зважити на все, — вперся Грейт, — і хотів би хоча приблизно прикинути…

— На один рейс піде не менше трьох місяців, — не дав йому закінчити Хаген. — Літак візьме до п'ятнадцяти дівчат. Врахуйте накладні витрати, полковнику, що становлять приблизно двадцять процентів, а також те, що дванадцять тисяч фунтів за гарний екземпляр — поки, на жаль, найвища ціна. Прикиньте в середньому по двадцять тисяч доларів. Сподіваюсь, вам відома вартість «дугласа»?

Грейт кивнув і замислився. Розрахунки цього типа начебто правильні. А коли збільшити кількість рейсів?

Це питання він і поставив перед Хагеном. Німець посміхнувся.

— У вас залізна хватка! Мій попередній компаньйон, при всіх його позитивних якостях, трохи лінувався, а з вами, бачу, ми знайдемо спільну мову. Чесно кажучи, не така вже й приємна річ весь час озиратися назад, мені хочеться скоріше забезпечити свою сім'ю й пожити, ні про що не думаючи.

— Маєте сім'ю? — здивувався Грейт.

— Дружина і син, — не без гордості повідомив Хаген. — Закінчив університет.

— Чудово, — без ентузіазму схвалив Грейт. Чомусь повідомлення Хагена вразило його; чи то зробилося заздрісно, що рожевощокий есесівець ще під час війни мав дружину і сина, чи то просто не вірилося, що людина, ризикуючи життям на кожному кроці, може мріяти про затишний будиночок з квітником і садочком — ідеал сімейного благополуччя. — Ви вірите в бога?

— Яке це має значення? — ухилився Хаген од відповіді. — Я чекаю на ваше рішення…

«Невже вам ще не зрозуміло?» — ледь не вирвалося в Грейта, та природна обережність і розсудливість у вирішенні ділових питань перемогли, і він відповів ухильно:

— Я повинен подумати, містере Хаген, ви одержите відповідь завтра.

— Гаразд, — погодився німець, — але я вимушений попередити вас, що ця розмова…

— Ви маєте справу з джентльменом!

— Я подзвоню вам.

— Мій телефон…

— Я знаю номер.

— Чудова обізнаність!

— З такою пропозицією я не міг звернутися до першого зустрічного.

— А якщо я повідомлю поліцію?

— Ну і що? — стенув плечима Хаген. — Ви не знаєте навіть мого справжнього прізвища, і в поліції тільки посміються з вас.

— А ви обережна людина.

— Можливо, вам також доведеться звикати до цього. — Хаген підвівся. — Якщо не заперечуєте, я подзвоню о п'ятій…

Кельнер, піймавши його погляд, метнувся між столиками. Грейт також одразу розплатився, вийшов з «Веселого пекла», та додому не поїхав. Довго блукав франкфуртськими вулицями — при одній згадці про бруднувату холостяцьку квартиру робилося тоскно на душі.

Навколо струмився натовп — сміялися, розмовляли, гарно одягнені і в дешевих стандартних плащах, їхали у блискучих «мерседесах» і йшли пішки, жінки заохочувально всміхалися йому, пробігли, розштовхуючи людей, двоє поліцейських, певно, переслідували дрібного злодія, а Грейт ішов і бачив усе це, і не бачив, зупинявся на перехрестях, пробачався, ненароком штовхнувши когось, і, здавалось, це не він прошкує повз блискучі вітрини, в усякому разі не той полковник Кларенс Грейт, яким він був ще кілька годин тому: соромився самого себе, мимовільно морщився, останніми словами лаяв рожевощокого німця. Вважав себе останнім покидьком і навіть стискав од гніву кулаки, але ж знав, напевно знав (хоч і давав собі найурочистіші клятви послати завтра Хагена під три чорти), що погодиться, що фактично вже погодився і лише взяв для себе невеличку відстрочку — він сам ніколи не простив би собі, аби погодився одразу. Оці тридцять, сорок, п'ятдесят тисяч доларів не давали йому спокою, складалися в триста, п'ятсот тисяч, маячили мільйоном — цілим мільйоном!

Боже мій, невже він матиме мільйон?

І спробуй зберегти душевний спокій і залишитися порядною людиною, коли в перспективі у тебе мільйон?

Грейт проминув площу і йшов тепер темнуватою вулицею, з одного боку якої тягнувся сквер, мало не парк. Навіть здригнувся, коли з-під дерева метнулася до нього тінь.

— Дайте прикурити, мужчина!

Ага, ось воно що! Чиркнув запальничкою. Нічого, молода, гарна, хоч голос хриплувато-пропитий.

— Чи не хочете провести вечір?

Пішов, не відповідаючи. Зробив кілька кроків і раптом зупинився. Дівчина метнулася навздогін, та полковник, не озираючись, швидко перейшов вулицю.

Думка, що зупинила Грейта, одночасно вразила і потішила його. В глибині душі він знав, що це — лише виправдання, виправдання жалюгідне, та все ж йому зробилося легше, і полковник навіть облаяв себе за нікому не потрібні сумніви. Ота гарна шлюха дивилася на нього очікувально, ба навіть благально. Ціна такого погляду — п'ять доларів. Вона пішла б і за три, повела б його до смердючої кімнатки десь на шостому поверсі старого будинку з скрипучими сходами. І очі в неї голодні — не кожного дня може дозволити собі обід навіть у дешевому ресторані. Гарем для неї — земля обітована: чудовий клімат, гаряча їжа, багато подруг…

Грейт піймав таксі і поїхав додому. Клубок уже не стояв біля горла, і його холостяцька квартира не здалася похмурою і брудною. Зрештою, він доживає в ній останні дні.

Грейт відімкнув шухляду письмового столу, перебрав папери, попалив непотріб. Спати не хотілося, сидів і курив, переглядаючи фотографії в товстому шкіряному альбомі. Переважно фронтові друзі: скільки тривог і небезпек пережито з ними!

Капітан Річард Еморі біля свого «ліберейтора». Всміхається і не знає, що вже не повернеться на аеродром. Його збили німецькі винищувачі над Нормандією; Річард так і не встиг скинути бомби, його «ліберейтор» врізався в землю і вибухнув — від Еморі не залишилось навіть жменьки попелу.

А ось лейтенант Джон Тодд — нього збивали аж двічі, але лейтенантові таланило: одного разу дотягнувся до передової і викинувся на парашуті, іншого — кілька днів блукав у прифронтовій зоні, обминаючи німецькі патрулі, поки не дістався до своїх. Щасливчик цей Тодд: вже давно у Штатах, одружився, працює у якійсь фірмі — спочатку писав, та час рве найміцніші зв'язки.

Від цієї думки зробилось сумно. Тоді, особливо під час дружніх вечірок, вони присягались берегти фронтову дружбу. Що залишилось від цих клятв? Приємний спогад і легкий наліт суму…

Особливо багато фото майора Райлі Деймса. Колись вони вчилися разом, потім і служили. Під час нальоту на Пенемюнде Деймса збили. Він потрапив до концтабору, звідки його звільнили англійці вже наприкінці війни.

Грейт пригадав, як уперше побачив Райлі: повернувся після вильоту і прошкував стежкою, витоптаною хлопцями до їдальні. Райлі йшов назустріч, і Грейт спочатку не впізнав його — худий, шкіра на обличчі жовта і дрябла, лише очі світяться…

Згадавши цю зустріч, полковник роздратовано відкинув альбом. Ще не усвідомив причину свого роздратування, але дивитися на Райлі було незручно і тоскно, наче той дорікав Грейтові. А може, це просто здалося полковникові і було наслідком нервового напруження, в якому перебував останні дні?

І все ж почуття ніяковості не зникало, і це продовжувало дратувати Грейта — наче він завинив перед кимось і повинен виправдовуватися. В глибині душі він знав, що саме дратує його, та не давав цій думці розростися, відкидав її, настроюючись на веселий лад — навіть почав муркотіти пісеньку з оперети. Та обличчя Райлі — жовте і зморщене — стояло перед очима, як живий докір, а поруч з ним — рожевощоке, самовдоволене обличчя німця.

Що б сказав йому зараз Райлі?

Грейт вкусив себе за великий палець. Напевно знав, що б сказав Райлі, хоча і боявся цього слова. Зрадник!

Цей рожевощокий есесівець з «Веселого пекла», може, катував Райлі в концтаборі. Але ж і Хаген не був вільний у своїх вчинках і уподобаннях. Райлі кидав на них бомби, а той обгороджував табори колючим дротом. Що кому випаде, шляхи людські недовідомі…

І все ж оте слово — зрадник — пекло, наче одержав прилюдного ляпаса. Грейт налив собі склянку віскі і випив, не розбавляючи і не закушуючи. Алкоголь одразу вдарив у голову, зробилося трохи легше, і пекуче слово заховалося кудись, хоч і дражнило звідти, як дражняться хлопчаки, здалеку показуючи один одному язика.

Грейт роздягнувся і заліз під ковдру. Спати, тільки спати! Зранку ніщо не тривожитиме його, геть думки! Зробилося шкода самого себе: у інших жодних терзань, а тобі, як навмисно… Згадав молитву, яку щодня проголошував дід. День їхньої сім'ї завжди починався з молитви.

— Отче наш, — прошепотів, — сущий на небесєх! Да святиться ім'я твоє, да прийде царствіє твоє, да буде воля твоя…

Раптом побачив свого діда. Старий стояв у кінці довгого столу — урочистий, в чорному сурдуті і сердито дивився на Грейта. Простягнув руку, тицьнув у нього пальцем, мовив твердо і безжалісно:

— Зрадник!

Грейт знову відчув себе хлопчиськом, зіщулився, хотів виправдатися, та не знайшов слів. Лише дивився дідові у вічі, не мигаючи, і той не витримав, відвів очі. Та ця маленька перемога не принесла Грейтові задоволення, навпаки, серце роз'ятрив ще гостріший біль. Спогад про домівку завжди приносив йому біль і сором, і щока починала сіпатися, наче від щойно одержаного ляпаса.

У дванадцять років життя здавалося Кларенсу сповненим дивного змісту й гармонії. Крім нього, в сім'ї не було дітей, і Кларенс одержував потрійну порцію материнської ніжності й батькової уваги. Батько й дід його були квакерами, сім'я Грейтів жила просто, носила строгого крою костюми, вставала з молитвою і закінчувала день хвалою господу. Дід Кларенса ще орав землю, та батько придбав магазин у місті, й сусіди перші знімали перед ним капелюхи. Це тішило Кларенса, хоча дід постійно втовкмачував йому, що земні клопоти скороминучі і є лише кроком до життя вічного, але те вічне життя здавалось якимсь маревом, а реальність — сусіді Джек, завтрашня рибалка на озері, фокстер'єр, якого подарували йому в день народження, — приємною і нескінченною, застиглою в якихось вічних формах; Кларенс і вірив, і не вірив, що колись постаріє, не міг уявити, що світ залишиться без нього: такий гарний світ не міг існувати окремішньо від нього, він сподівався, що всемогутній бог зрештою зрозуміє його і зробить для нього виняток і безконечно продовжить існування. Не може цього не зробити, бо Кларенс свято виконує усі божі заповіді, знаходить для молитов найкрасивіші, найпишніші, найурочистіші слова.

Кларенс щиро вірив, що бог чує його і давно придивляється до нього. Все це робило малого Грейта трохи несхожим на ровесників: він рідко коли брав участь у шкільних бешкетах, старанно вчився, дивився вчителям у вічі, що викликало глузування однокласників. Та Кларенс не зважав на це — він мав бога в душі, і бог знав його. Що у порівнянні з цим хлоп'яча дружба! Мимоволі він починав зверхньо дивитися на однокашників, і це ще більше розділяло їх: мало хто прощає зверхнє ставлення до себе, особливо в такому віці.

Юний Грейт мав лише одного друга. Джек мешкав по сусідству, він ішов на клас попереду, його батьки також були квакерами, і Кларенс, позбавлений дитячого товариства, тягнувся до Джека, визнаючи його авторитет мало не в усьому.

Того дня Кларенс, як звичайно після школи, підняв дошку в паркані, що відокремлював їхню садибу від Джекової, покликав фокстер'єра і тихенько свиснув. Як правило, Джек свистів у відповідь — він міг бути десь зовсім поруч, у саду чи на дворі, де допомагав батькові поратися по господарству. Кларенс свиснув ще раз, але так і не почувши відповіді, рушив поміж високими смородиновими кущами до будинку. І відразу мало не наштовхнувся на Джека.

— Я кликав тебе… — і осікся, зустрівшись із Джековим поглядом.

Так на нього дивилися вперше, Кларенс ще встиг подумати, як це погано, коли ось так буравлять тебе очі — аж душа стискається, стає маленькою і нікчемною. Він зробив крок до товариша й повторив:

— Я кликав тебе, Джек. Але ти, певно, не почув…

Він усе ще не вірив, що Джек отак може дивитися на нього, і був певен, що той усміхнеться, як завжди, і вони підуть до озера. Навіть витяг із кишені металеву коробочку з-під цукерок, покалатав нею.

— Ось, — мовив якось жалісно, — вранці я накопав черв'яків…

Джек ступив уперед. Кларенсові здалося, що той зацікавився черв'яками, і простягнув коробочку, та Джек раптом розмахнувся і вдарив його по щоці. Це було так неймовірно і так несподівано, що Кларенс не відсахнувся, лише випустив коробочку, і вона, розкрившись, покотилась по доріжці. Черв'яки повипадали, а вони з Джеком збиралися рибалити — Кларенсові стало шкода черв'яків, яких він так довго шукав. Та наступної миті побачив, що Джек знову підняв руку — і щока горіла, — затулився і запитав жалібно:

— За що?

— І він ще питає: за що? — з ненавистю вигукнув Джек. — Геть звідси! І коли я ще побачу твого поганого носа…

Він ступив до Кларенса. Фокстер'єр вищирився і загарчав.

— Святенник підлий!.. — витиснув крізь зуби Джек. — І всі ви такі… — Він повернувся і пішов поміж смородиновими кущами. Кларенс хотів догнати його, та стримався і лише запитав:

— Що трапилося, Джек? Хлопець зупинився.

— Що сталося? І він ще питає… Запитай у свого татуся… — і зник за кущами.

Кларенс стояв і дивився, як карлючаться на жовтому піску доріжки червоні черв'яки. «Запитай у татуся…» Але ж його батько завжди жив у злагоді з Джековим: вони разом ходили у молитовний дом, і Кларенс чув, що Джеків батько колись допоміг Грейтам стати на ноги.

Кларенс підняв дошку й проліз на. своє подвір'я.

Батько з'явився разом з дідом перед самісінькою вечерею. Кларенс вибіг їм назустріч, але батько, який завжди голубив його, лише машинально скуйовдив йому чуприну й наказав:

— Залиш нас, сину…

Певно, вони посварилися, бо дід розчервонівся, а батько мав винуватий вигляд.

Дід не вийшов до вечері, сиділи за столом утрьох — батько, мати й Кларенс. Перед вечерею дід завжди читав молитву, а сьогодні його замінив батько. Він молився довго, видно, забув, що їжа охолоне, почав мало не пошепки, та поступово голос його зміцнів, слова лилися плавно й щиро, а іноді навіть натхненно:

— Спраглі! Йдіть усі до вод, навіть і ви, у яких нема срібла, йдіть, купуйте без срібла і без платні за вино і молоко…

За вечерею батько вів із матір'ю нудну розмову про господарство, Кларенсові так і не вдалося запитати про Джека. Та батько зрозумів це, він завжди наче читав його думки. Повечерявши, сам запитав, що сталося. Почувши Кларенсову розповідь, розсердився.

— Не звертай уваги! То біс вселився у Джека. — Трохи подумав і визнав за потрібне пояснити: — Я вимушений був придбати їхню крамницю. Розумієш, її все одно придбав би хтось, то чому не ми?

Кларенс відчув непевність у батьковій відповіді, ба навіть якусь запобігливість, хотів розпитати, чому саме сусіди продали крамницю, та батько швидко підвівся і пішов на другий поверх до бібліотеки, де вечорами мав звичку писати листи. За кілька хвилин звідти почулися голоси, Кларенс зрозумів, що батько розмовляє з дідом. Якийсь біс підштовхнув його, і він тихо піднявся на другий поверх. То був, мабуть, його перший свідомий негарний вчинок, та не міг перебороти себе — став за дверима і витяг шию, аби краще чути.

Дід, говорив роздратовано:

— І замість того, щоби простягти йому руку допомоги, ти добив його…

— Не все одно, хто б купив крамничку?

— Облиш! Не лицемір сам перед собою. Ти підставив йому ніжку, а варто було поручитися, щоби векселі не опротестували…

— Але ж наша фірма не займається благодійністю…

— Хто допоміг тобі придбати наш магазин?

— Стівенсон також заробив на цьому.

— Не бреши хоча б мені! — мало не закричав дід. — Ти обплутав Стівенсона як павук, ти поманив його перспективою великих грошей і спритно затягнув зашморг, коли він всунув туди голову. Хоча б подумав, що він твій сусіда, твій ближній і що твій християнський обов'язок не топити, а витягти його. Так заповідав Христос!

— Я завжди молив бога за ближніх своїх, — перервав батько, — і ніхто не скаже, що я поганий християнин. Я підтримував і підтримуватиму братів у Христі…

— І зараз пожертвуєш общині три чи п'ять процентів від того, що заробив на Стівенсоні! — мовив дід із гіркотою. — А втім, я не можу розмовляти з тобою і жити з тобою під одним дахом, мені соромно, що виховав такого… такого… — Заскрипів стілець, і Кларенс швидко, навшпиньках, аби ніхто не почув, збіг униз.

Того вечора він довго не міг заснути. Перед очима стояло натхненне обличчя батька, коли той молився за вечерею — Кларенс вірив, що батько був щирий: каявся, замолював свій гріх, але ж ще не пізно було повернути Стівенсонам їхню крамницю? І все ж батько волів краще поступитися совістю, ніж доларами. Відтоді Кларенс був упевнений, що батько зрадив Стівенсона, та він у зробив це в ім'я своєї родини, насамперед, майбутнього його, Кларенса, і йому важко було засудити батька.

Але яке слово кинув батькові у вічі дід?

Кларенс не почув того слова, та чомусь у свідомості засіло: Іуда!

Він часто думав опісля над змістом цього слова. Віра в бога з того дня в нього похитнулася, вірніше, він продовжував молитися, як і раніше, і в глибині душі все ж вірив у Всевишнього, але щиро згадував його лише в хвилини смутку й розпачу. Божі заповіді здавалися йому тепер трохи наївними, бо все будувалося на цьому світі на зраді й підкупі — людство даремно паплюжило Іуду, воно робило це лише для того, щоби самому виглядати трохи чистішим, щоби хоча на словах відмежуватися від первісного зрадника…

Грейт потягнувся у ліжку й подумав, що, мабуть, це сниться йому, та дід стояв над ним немов живий, він міг би доторкнутись до старого, погладити по обличчю. Полковник простягнув руку, хотів щось сказати, та слова не виходили з нього, він ковтав їх, це було болісно, та особливо нестерпним було те, що дід уже не дивився на нього, обличчя його скривила гримаса болю, схопився за серце і вигукнув з розпачем:

— Іуда!

Це слово хвисьнуло Грейта, обпекло, він завертівся в ліжку.

— Ну й що ж! — раптом озлився. — Вам просто заздрісно, і ви прокляли Іуду!.. А може, він не гірший за багатьох?..

Грейт уявив собі Іуду і раптом відчув, що це — він, Грейт; чомусь зробилося щімко, але нічого не міг вдіяти — скинув ковдру і метався на ліжку. Та сон не відпускав його, мучив і одночасно тішив; знав, що це сон, але не міг та й не хотів прокинутись…

Ранком Грейт, як не намагався, не міг зв'язати воєдино окремі картини нічного видіння. Щось мигтіло перед очима, і було мерзотне почуття, буцімто тебе побили. Валявся в ліжку й намагався задрімати, сподіваючись на неможливе: хотілося, щоби сон знову пройшов перед очима. Перевертався з боку на бік, та заснути не міг.

Згадував дитинство, коли ще життя здавалося нескінченним, коли уявляв себе мало не Вашінгтоном — був певен, що стане таким же, і на менше ніколи б не погодився. Раптом здалося, ось-ось зв'яже у пам'яті неясні туманні образи, які наснилися йому; зробилося радісно від цього передчуття, наче повернувся до світлих поривань юнацтва. Потім подумав, що все це — кисільна нісенітниця, і не слід забивати собі голову сентиментальними дрібницями. Всі ідеї і героїчні переживання на світі не варті десятидоларового папірця. Саме цей папірець править світом, і навіть Вашінгтон у сучасних Штатах навряд чи дослужився б до генерала.

Ця думка звеселила Грейта, він учепився за неї, мов за рятівний круг. Точно, Вашінгтон був би жалюгідним жуком» його розчавили б, як чавлять гнойового жука колесом важкої гарби. Це порівняння видалося знайомим і близьким, десь бачив зовсім недавно і жука, і важке колесо.

Але де і коли?

Над цим задумався лише на секунду, зрештою, чи має значення якийсь жук? Дрібна комашка? Але ж і він, полковник Кларенс Грей, комашка і залишиться нею, якщо не візьме життя за роги, не осідлає його і не підкорить, як підкоряє ковбой дикого мустанга.

Так, світом правлять гроші, і, кінець кінцем, якщо він матиме гроші, то зможе купити і вашінгтонів, і іуд…

Чому він подумав про Іуду?..

Грейт скочив з ліжка.

Під три чорти все! Не варто забивати собі голову дурницями. І що таке совість? Скільки можна її купити, скажімо, за тисячу доларів? Навіть в акуратних целофанових пакетах з чітким написом: «Совість найвищого гатунку».

І з спокійною совістю пішов чистити зуби.

Грейт мовив ліниво, бо, зрештою, треба ж перемовитися хоча б словом із людиною, що півдня гойдається у гамаку поруч з тобою. Здавалося, мозок уже розтопився, а тіло, важке й слизьке од поту і солі, ніколи вже не слухатиметься його.

— Десять доларів за пляшку холодного пива…

Хаген не озвався: продовжував гойдатися, буцімто й не почув полковника.

Грейт озлився й хотів шпурнути у німця порожню пляшку з-під якоїсь тутешньої солодкуватої бурди, та полінувався підняти руку. Достобіса! Не хоче підтримувати розмову, то й не треба. Ледь поворушився, зручніше вмощуючись, але злість перемогла: сів і мовив різко:

— Ви чуєте мене, Франц?

Тепер він точно вже знав, хто його компаньйон. Хаген — то одне з вигаданих прізвищ, насправді ж — Франц Ангель, гауптштурмфюрер СС, колишній комендант одного з концтаборів десь там, на сході, чи то в Польщі, чи в Західній Україні. Сам Ангель признався йому не без гордості, що в комуністичних країнах дали б немало, щоби натрапити на його слід, та Грейт лише знизав плечима: цей Ангель ділова і, сказати б, непогана людина, і йому, Грейтові, не все одно: гойдатиметься гауптштурмфюрер на мотузку чи гендлюватиме в аравійських пустелях?

— Ви ж знаєте, Кларенс, — Ангель сів у гамаку, — останню пляшку пива випили позавчора. А тут його не дістанеш і за сотню…

— Клята країна!.. Скоро і грошей не захочеш!..

Полковник покривив душею. Успіх першого рейсу окрилив його, і тепер він агітував Ангеля хуткіше повернутись у Європу по чергову партію дівчат. Та німець був обережний, на думку Грейта, надто навіть обережний, він вважав, що не слід мозолити очі агентам Інтерполу, і вони вже майже місяць підсмажувались у невеличкому селищі на узбережжі Персидської затоки поблизу Абу-Дабі. Зняли пристойну віллу з садом і цілими днями валялися в затінку, рятуючись від неймовірної, п'ятдесятиградусної спеки.

— Вилітаємо на тому тижні, — раптом повідомив Ангель.

Грейт аж схопився од несподіванки.

— У вас сім п'ятниць на тиждень.

— Ні, просто вранці я одержав листа… Слід було подумати, перш ніж вирішити.

— Вигідна пропозиція?

— Перспективна.

Грейт, не розпитуючи, потягнувся до пляшки. Так і є, не встигли витягти з холодильника, а вже нагрілася. Нетерпляче подзвонив срібним дзвіночком, задоволено рохкнув, побачивши в руках боя запотілу пляшку — добре-таки вимуштрували чорношкірого! — і за одним духом спорожнив склянку.

— Є замовлення для Танжера, — пояснив Ангель. — Там у мене старі зв'язки… Шикарний бордель під містом — контингент потребує систематичного оновлення. Платять, правда, менше, але й без мороки. За місяць обернемось.

Полковник лежав, втупивши очі в небо. Байдуже стежив за швидкісним винищувачем, що прорізав блакить. Побачивши вперше білу стрічку в цьому безхмарному просторі, здивувався: сотні кілометрів пустель, убогі хижини туземців, каравани верблюдів — і найсучасніші реактивні винищувачі? Невже шейхи і султани тримають військову авіацію? Хотів було запитати Ангеля, та вчасно згадав про військову базу своїх співвітчизників у Дархані.

Тепер знав, що американські й англійські літаки піднімаються також з аеродромів, розташованих біля Аш-Шарджа, Низви, на островах Бехрейн. Нафта вимагає охорони, і шейхи повинні пам'ятати, хто захищає їхню незалежність…

Полковник згадав першу зустріч із якимось шейхом з Оману. Тутешні князівства переплутались у його пам'яті: втім, чи не один біс — Аш-Шарджа, Фуджейра чи Рас ель Хайма? Тільки назви різні, а живуть, тьху, як дикуни: не всюди є електрика і телефон. Кажуть, що в деякі князівства завозять навіть питну воду…

Але цей шейх тримався як справжній володар. Глянув на Грейта зневажливо, і полковник з приємністю подумав, що в південних штатах лише за цей погляд його б повісили на першому дереві.

Шейх сів у кутку і сказав щось одному з закутаних по очі радників:

— Їх високість, — перетлумачив той, — нагадує, що його цікавлять справді красиві і молоді дівчата, бо його гарем — найбільший і найкращий на всьому узбережжі Персидської затоки.

Ангель, схилившись у поштивому поклоні, відповів:

— Я знаю смаки їхньої високості і привіз спеціально для нього найкращих дівчат Європи. Троянди Сіцілії — найвродливіші жінки чудового острова, який славиться жіночою вродою. Покажи йому Вероніку, — шепнув Грейтові.

Полковник збентежився. Вероніка була найпримітивнішою серед привезених, вона відзначалася безцеремонністю і нахабством повії. Коли Ангель пояснив, для чого їх привезли на Близький Схід, вона перша зрозуміла, що бідкання марні і її доля багато в чому залежить від неї самої.

Грейт відкликав Ангеля до сусідньої кімнати.

— Починати з Вероніки?.. — запитав здивовано. — Ти ж чув, що потрібно шейхові!

— Цей слизявий князьок тільки вдає з себе… — зареготав Франц. — Я знаю його смаки: навіть Вероніка стане окрасою його гарему.

Вероніка з'явилася в блискучій сукні, яка щільно облягала стегна. Стрельнула оком на шейха і сіла напроти нього, виставивши круглі, обтягнуті прозорими панчохами коліна. Шейх пошептався з радником, зробив знак Ангелеві.

— Йди! — наказав той дівчині.

Шейх запропонував за Вероніку вісім тисяч фунтів стерлінгів. Грейт не розраховував на такі гроші й підштовхнув Франца, аби погоджувався, але той у розпачі замахав руками.

— Вісім тисяч за таку гарну дівчину? — аж захлинувся од обурення. — Вона прикрасила б гарем самого Сауда! Варто лише показати її королю, як…

Радник шейха не дав договорити. Піймавши погляд свого володаря, мовив тихо, але твердо:

— Добре, ми пропонуємо вам десять тисяч. За гарну блондинку їх високість заплатили б і більше. Може, у вас є блондинки?

Ангель зітхнув. На жаль, у Сіцілії мало блондинок, але ж шейх, напевно, не знає, наскільки темпераментні сіціліанки?

Радник поважно похитав головою. Шейх має жінок з усіх країв світу і його не здивуєш темпераментом.

— Але ж я буду найостаннішим дурнем, з мене сміятиметься навіть компаньйон, якщо погоджуся на десять тисяч, — заперечив Ангель.

Грейт автоматично посміхнувся, згадавши неаполітанських шлюх, що юрмилися на набережній перед отелями — лише покажи трьохдоларовий папірець! — але його посмішку витлумачили зовсім по-іншому — шейх накинув ще тисячу. Ангель погодився.

Потім шейхові показали Джулію. І ця була, на думку Грейта, з другосортних: худенька, де тільки й душа тримається. Тоді в Сіцілії, коли вона вперше з'явилась у їхній конторі, він глянув на неї зневажливо і хотів одразу відіслати, та Ангель не погодився.

— Екземпляр для любителя, — пояснив потім. — За таке вовчисько можна взяти більше, ніж за кралю типу Брижіт Бардо.

Справді, Джулія чимось нагадувала вовченя. Їжакувате, очі блискучі, аж синюваті, дивиться серйозно, наче весь час гнівається на всіх, зуби дрібні, біленькі та гострі, заґавишся — вкусить. Інші дівчата, дізнавшись, куди їх везуть, плакали й голосили, а це забилось у куток і поблискувало гадючими очима, а потім (слава богу, полковник догадався замкнути люк і ключ заховав до кишені) хотіло викинутись із літака.

— Го-го!.. — сміявся тоді Ангель. — Ти в мене пройдеш першим сортом; я знаю двох-трьох султанів, яких хлібом не годуй, а дай об'їздити отаку кобиличку. Таких, як ти, в гаремі втихомирять за тиждень. Куштувала колись батогів?..

Лише тоді Джулія не витримала і заплакала. Вперше і востаннє. Кусала собі руки, билася головою об стінку так, що довелося зв'язати. Поки помічник Ангеля Гусгав — тупуватий, з бичачою потилицею ротенфюрер із колишньої табірної охорони — укоськував її, встигла до крові подряпати собі обличчя, хотіла скалічитись, аби ніхто не поласився на неї. Коли вже лежала зв'язана, Ангель підсів до неї і пояснив, що нічого їй не допоможе, просто продадуть у служниці — про повернення до Європи не може бути й мови.

Грейт вів літак і нічого цього не бачив, та Франц розповів потім, що клята дівчина не слухала його і кусала собі до крові губи. Все згадувала матір і сестер, яким обіцяла висилати гроші, і затихла, лише знесилившись.

Ангель мав рацію: шейхові Джулія сподобалась. Дивилась гордо, і лише тепер Грейт зрозумів усю принаду дівчини. Щось схоже на жалість ворухнулось у нього в душі. Уявив, як приборкуватимуть її в гаремі канчуками, як сміятиметься ота чорноборода пика, скреготнув зубами. Та саме в цей час шейх назвав цифру: десять тисяч фунтів стерлінгів! І з них п'ять — його, полковника Кларенса Грейта, а Грейт ніколи і ні за яких обставин не дозволяв нікому нишпорити по своїх кишенях.

І все ж, коли згадував Джулію, почував себе ніяково, наче прошпетився.

Ангель хоч і мав соромливо-рожеві щоки, був більш товстошкірий. Колись Грейт, хильнувши зайвого, поділився з ним своїми думками про Джулію. Франц не одразу згадав, кого полковник має на увазі, а потім почав кпинити з компаньйона, звинувачуючи його в сентиментальності. Полковник знав, що він ніколи не був сентиментальний, просто йому подобалися вдачі сильні і неприборкані, сам вважав себе таким, тому й запам'ятав вовчий характер дівчини.

Може, все ж не слід було продавати Джулію? Тим більше, що конкурс красунь, як назвали вони свою авантюру в Сіцілії, пройшов більш-менш успішно.

Вони приїхали в невеличке місто Трапані під виглядом столичних негоціантів. Наступного дня Ангель вмістив у місцевій газеті лаконічну об'яву: «Представник одного великого магазину жіночого одягу в Римі запрошує дівчат Трапані на роботу манекенщицями. Умови: гарна фігура і зовнішність, не більше 24 років, середня освіта».

Коли вони прийшли вранці до контори, знятої напередодні, побачили десятків з шість дівчат, що штурмували їх півдня, поки Грейт і Ангель не зійшлись у смаках. Відібрали п'ятнадцять найвродливіших і наступного дня з аеродрому, що поблизу Сіракуз, піднявся літак, який пілотував колишній полковник американської армії Кларенс Грейт…

— Куди летітимемо? — після тривалих роздумів запитав Грейт Ангеля.

— У Францію.

— Звідти до Танжера рукою подати, — схвалив Грейт.

— Гарна штука — літак…

Грейт лише стенув плечима: не звик чути з Францових вуст прописні істини. Але не здивувався б, коли б зміг простежити за ходом думок німця.

Ще кілька років тому Ангелеві доводилося транспортувати свій «живий вантаж» лише йому одному відомими караванними шляхами через пустелі Північної Африки, а далі моторними шхунами через Червоне море. На шлях, який зараз вимірювався годинами, витрачались тижні, не кажучи вже про небезпеку.

Ангель мерзлякувато стенув плечима, згадавши, як одного разу їхню шхуну перестрів єгипетський сторожовик. Слава богу, його помітили одразу, тільки-но з'явився на обрії.

Ангель знав, що за існуючим міжнародним правом їх зможуть звинуватити у работоргівлі лише в тому випадку, коли застукають на гарячому, і роздумував недовго. Добре, що вони заздалегідь вжили заходів, аби не потрапити до пастки. «Кізочок», як любив називати дівчат Ангель, по черзі витягали на палубу, швидко і без зайвої метушні запаковували в спеціально приготовлені для цього випадку мішки з прив'язаними до них каменями і спускали за борт. Коли сторожовик наблизився до шхуни, капітан, він же рульовий, безтурботно крутив штурвал, двоє матросів різались у карти, а пасажири — Ангель і Густав — вешталися без діла по палубі, з цікавістю спостерігаючи за маневрами військового судна.

За першою вимогою шхуна лягла у дрейф.

Ангель, простягнувшись на розкладному ліжку під тентом на юті, з відразою дивився, як діяли єгипетські моряки. Вони були йому глибоко антипатичні — смагляві хлопці з довгими арабськими носами. Без року тиждень, як дістали незалежність, а піднялися на шхуну як господарі. Вони поставили на палубі вартового, а самі пішли нишпорити по трюмах. Шукайте, шукайте, вам не знайти жодного доказу! Але ж гавкнули гроші, на які він так розраховував.

Ангель відчув себе ошуканим, буцім злодій витяг у нього бумажник із крупними банкнотами. Три години ходу — і аравійський берег. Три години після мало не місячних мандрів по африканських пустелях. Він навіть встиг звикнути до своїх «кізочок», серед яких були зовсім непогані екземпляри. Завербував їх у Франції, спокусивши високими заробітками на фешенебельному африканському курорті. Дівчата мужньо переносили втомлюючу подорож, ні про що не здогадуючись, і збунтувались лише перед самісінькою посадкою на шхуну. Та було пізно…

Згадав, як верещала і кусалася дівчина, котрій він трохи симпатизував, — офіціантка з Бордо Ліана. Вона одразу ж здогадалася, для чого їй скрутили назад руки, для чого двоє матросів тримають довгий, як матрац, мішок, і благала Ангеля:

— Мсьє, дорогий мсьє Франц! Не топіть мене! Я так хочу жити… Не топіть мене, дорогий мсьє, я згодна на все, ніхто не почує від мене жодного слова, дорогий, добрий мсьє!..

Ангелю самому не хотілося топити її, за дівчину можна було одержати щонайменше тридцять тисяч доларів, та він не мав права ризикувати. Зав'язуючи мішок, чув ще:

— Мсьє, мій добрий мсьє… — І потім, коли її вже несли до борту, раптом: — Потвора, виродок, проклинаю тебе!.. Прок…

За бортом булькнуло, Ангель одразу забув про Ліану, її благальний погляд і останній прокльон. Як забував завжди — і тоді, коли носив чорний мундир і кашкет із черепом…

Все, що б йому не доручали, Ангель робив старанно, і начальство завжди залишалося задоволеним гауптштурмфюрером. Тому, певно, і довірило спорудження секретного об'єкта в Польщі, надавши в його розпорядження цілу будівельну команду і необмежену кількість військовополонених.

І все ж Ангелю було важко: не вистачало будівельних матеріалів, колючого дроту, електроенергії, машин. Не вистачало всього, крім полонених, але користі від них було мало — мерли, як мухи, а гауптштурмфюрер поспішав і витискав із них все можливе і навіть неможливе. На цьому будівництві інший зламав би собі голову, а от Ангель поставив невеличкий цегляний заводик, всілякими правдами й неправдами дістав через знайомих у канцелярії генерал-губернатора цемент, сперечався де треба, навіть лаявся, а все ж вклався у встановлені начальством строки.

Приймала об'єкт комісія з Берліна на чолі з групенфюрером СС. Моложавий, не набагато старший за Ангеля, любимчик самого Гіммлера, як встигли шепнути гауптштурмфюреру, він побіжно оглянув бараки, поцікавився системою охорони, надійністю дротяної огорожі, та основну увагу звернув на газові камери і крематорії. Довго розпитував Ангеля, щось підраховував і схвалив:

— Поки що вистачить. Та врахуйте, вже зараз треба почати роботи по розширенню об'єкта. Покладаємось на вашу енергію та ініціативу. Я доповім рейхсфюреру СС про вашу ретельність.

Ангель не підвів групенфюрера. За три роки його комендантства табір виріс мало не вдвічі, а високі труби над крематоріями день і ніч викидали масний чорний дим.

Котеджі офіцерів СС, підлеглих Ангеля, стояли мало не напроти головних воріт, над якими гауптштурмфюрер наказав вивести готичною в'яззю: «Праця робить вільним». Але сам комендант не схотів жити у безпосередній близькості до колючого дроту і мешкав в особняку за півкілометра від табору — невеличкий гайок затуляв від очей і димарі, і сторожові вишки, які, вважав Ангель, псували навколишній пейзаж. Удома Ангель забував про турботи, пов'язані з клопітливою посадою коменданта, тут ніщо не нагадувало про крематорії, тут він вирощував квіти і овочі, тут у нього народився син, названий на честь діда Карлом.

Гауптштурмфюрер любив свій дім і дбав про нього. Провів якусь умовну межу, що проходила серединою гаю: там починалась неприємна частина життя, зв'язана з клопотами, наглядом за тисячами людей, відправкою їх до газових камер, а тут — котеджі із світлими просторими кімнатами, вродлива, любляча дружина, здоровий син, квітник перед домом і город за ним, двоє-троє друзів, карти і шахи вечорами, іноді поїздки до Варшави чи Берліна з обов'язковим відвідуванням театрів — дещо одноманітне, та приємне життя з більш-менш усталеним ритмом.

Десь там, на сході і на заході, палахкотіли війни, вони нагадували Ангелю про себе ешелонами, повними голодних, стомлених людей, та він забував і про ешелони, і про сортування новоприбулих (найбільш виснажені — праворуч, для негайної обробки у крематоріях), і про істерики та необхідність іноді одразу на очах у інших прикінчувати непокірних, як тільки переступав свою умовну межу, — то була робота неприємна, хоч і потрібна, а він вважав кожну роботу лише засобом для існування, необхідністю, з якою, коли матиме достатньо грошей, неодмінно покінчить.

Майже ніколи, як би не поспішав, Ангель не використовував службового автомобіля — ходив на роботу і з роботи пішки, вважаючи ці моціони корисними не тільки для здоров'я: повертаючись з табору, встигав забути про все, що лежало там, за гаєм, і що відкидав від себе, знімаючи у передпокої мундир. Так, Ангель ніколи не носив удома мундир, підкреслюючи цим свою цивільність і добропорядність; мовляв, те, що за дротом, вимушене і тимчасове — поки йде війна, а кожний чоловік під час війни стає солдатом і виконує накази начальства.

«Так треба, це потрібно фюреру і рейху!» — цю філософію Ангель намагався прищепити підлеглим, хоч сам у глибині душі не вірив ані в рейх, ані в фюрера. Вірив у самого себе і в своє вміння вижити за будь-яких умов і не сушив голови різними проблемами і високими матеріями. Тобі добре, ти ситий і здоровий, твоя сім'я забезпечена — і нехай горить усе навколо. Мій дім — моя фортеця!

І все ж, як не намагався позбавитися вдома того, що за гаєм, воно вривалося іноді й порушувало спокій і встановлений розпорядок; і не лише густим чорним димом, що стелився низько над землею і, коли вітер дув на захід, пробивався крізь гай, обплутував віллу, залишав сліди копоті на підвіконнях — навіть троянди і гвоздики, цілі плантації яких розкинулись між хвірткою і сходами, не могли вбити цей важкий запах, і Беата цілий день лежала з головним болем. Сам Франц у такі дні не знаходив вдома спокою, щось мучило і тривожило його, ні, не запах (хоч Беата і скаржилась, що дим пахне трупами), не звертав же він уваги на нього в таборі. Нарешті Ангель зрозумів: дим вносить якусь диспропорцію в його життя, не гармонує з білими стінами вілли і солодким запахом квітів. Гармонію ж Ангель цінував над усе, але що вдієш, знов-таки війна…

Усвідомивши це, Ангель заспокоївся, дим більше не тривожив його, хоч не приносив і задоволення. Гній також неприємно пахне, але ж землю треба удобрювати…

Гірше було те, що іноді Францу снилися погані сни. Та й не лише сни: табірні сцени стояли перед очима, не зникали, як раніше, коли проминав гай, і потрібне було напруження волі або поїздка кудись на кілька днів, щоб викишкати з голови все це безглуздя.

Так, як ось сьогодні.

Ангель не міг нічим докорити собі — він діяв так, як підказував йому обов'язок, — і все ж великі злякані дитячі очі стояли перед ним, очі без сліз, сухі, вирячкуваті, сповнені страху і надії. Цей хлопчина певно знав, що на нього чекає, усвідомлював межу між життям і смертю і не хотів умирати.

Гауптштурмфюрер підійшов уже до гаю, уповільнив крок, сподіваючись, що природа, як і завжди, заспокоїть його, звільнить від неприємних спогадів. Він любив ліс, його неповторний запах, спокій, самотність, любив забиратися в найглухіші куточки, де довкруги лише крилатилося листя. Гай зустрів його пташиним співом, Ангель зітхнув вільно, хвисьнув стеком бур'янину, що витяглася поруч із стежкою, навіть замуркотів щось веселе, та дитячі очі не зникали, тривожили його, докоряли, як докоряв йому поглядом Карл, коли Франц несправедливо шльопав його.

Ось уже й струмок, що ділить гай навпіл. Через нього — кладка, яка прогинається під важким тілом гауптштурмфюрера. Йому вже кілька разів пропонували збудувати тут місточок, та Ангель звик до кладки, вона дорога йому як і крислатий клен, що стоїть по той бік струмочка, як черепичний дах вілли, що червоніє вдалині між деревами. Ангель завжди на мить затримувався посеред кладки, відчуваючи, як пружинить вона під ногами, і не звертаючи уваги на воду, що лизькала його блискучі чоботи. Затримувався, бо саме цієї миті оте, табірне, лишалося там, наче скидав із плечей тягар — і відчував полегкість і навіть душевне оновлення.

Сьогодні Ангель затримався над струмочком більше, ніж звичайно, навіть погойдався трохи на кладці, та полегшення не прийшло, і вирячкуваті очі не зникли з пам'яті.

Гауптштурмфюрер стрибнув на той берег, зупинився і знов пригадай усю сцену. Іноді таке допомагало: намагаєшся пригадати все до деталей, та картина туманиться, зникає, робиться нереальною, наче цього і не було. Але дивно: усі подробиці пригадувалися сьогодні ясно і не зникали, дитячі очі докоряли, і Ангель відчув себе незручно, наче сказав щось нетактовне близькому знайомому чи незаслужено одержав догану від начальства.

Сьогодні прибув ешелон з жінками та дітьми, здається, з Сербії, в усякому разі з Балкан. Тепер під керівництвом Ангеля проводилася так звана селекція. З дорослими було ясно: есесівці мали хороший досвід і ще здалеку відрізняли, кому ліворуч, а. кому праворуч, на газ. Для дітей же на висоті метр двадцять сантиметрів над землею простягали жердину: хто проходив під нею вільно, — праворуч, на газ.

Цей, із вирячкуватими очима, розумне, певно, чортеня, йшов, ледь підвівшись ' навшпиньки і витягнувши худу шию.

Ангель знав ці хитрощі, і в останній момент, коли хлопець торкнувся жердини маківкою і торжествуюче ступив крок ліворуч, спинив його стеком, вказуючи, куди слід іти — до інших, на газ! Тоді ж побачив сухі, без сліз очі, тоді ж почув і зойк жінки, що впала на коліна, благально простягаючи руки…

Ангель нараз зупинився: збагнув, що тривожило його і чому запам'яталися хлоп'ячі очі. Він уже був близький до відповіді на це питання і раніше, та чомусь думки не мали логічного завершення. Так, погляд того хлоп'яти нагадав йому Карлів: такі ж широко розставлені, трохи вирячкуваті очі — Карл, коли підросте, буде схожий на цього маленького серба.

Ангель полегшено засміявся: його синові вготована інша доля, і він власними грудьми захистить його від житейських знегод, докладе всіх зусиль, щоб Карлові довелося менше проштовхуватися ліктями…

Сьогодні Ангель порушив звичний розпорядок і перш ніж скинути мундир зазирнув до Беати. Поцілувавши дружину, постояв над синовим ліжком: Карл спав, підклавши обидві руки під голову. Розрум'янився, дихав тихо, ледь посапуючи і смішно відкопиливши верхню губу.

— Обідати, обідати… — заклопоталася Беата. — Сьогодні в нас квасолевий суп і підсмажена курка з капустою. Йди вмиватися…

Ангель з полегшенням скинув мундир і заліз у ванну. Він завжди, коли не поспішав, купався після роботи і почував себе після ванни значно краще.

— Витягни пиво з холодильника! — крикнув Беаті, намилюючись. — І постав на стіл коньяк. У нас сьогодні обідатиме доктор Вундерліх.

Беата любила приймати гостей, а доктору Вундерліху симпатизувала і завжди, коли він заходив, знаходила щось смачне. Не розщедрювалась і не заставляла стіл делікатесами — в домі Ангелів жили скромно і не кидали гроші на вітер, — та вміла обставити все так, що навіть банка консервів сприймалася з вдячністю.

Франц розчулився, думаючи про Беату. Рідкісна жінка, навряд чи він знайшов би кращу. Прекрасна господарка, віддана дому і сім'ї, гарна мати його дітей (Ангель був певен, що матиме не одного сина) і водночас як глибоко розуміє його. Франц мав можливість не раз пересвідчитись у цьому. Як, наприклад, позавчора.

Беата йшла разом із чоловіком поміж бараками, дивилась, як ціпеніли й витягувались люди, побачивши Франца — його влада тут була безмежною, можливо, більшою, ніж фюрера в Німеччині, — і це приносило їй справжнє задоволення. Щойно доктор Вундерліх показував їй жінок, на яких провадив свої експерименти по обезпліднюванню, це дуже цікавило Беату, вона розпитувала доктора, оглядала жінок, мало не обмацуючи їх, гидливо морщилась, дивлячись на двадцятирічних дівчаток, з яких Вундерліх за півроку робив потворних бабусь, і потім довго мила руки.

— Коли доторкаюсь до них, — скривила губи, — у мене виникає відчуття, що ніколи не відмиюся…

Доктор подав їй білосніжний рушник, зареготав весело:

— Це від незвички, — мовив упевнено. — Вас би сюди хоч на тиждень, навіть не помічали б їх.

Вундерліх довів їх аж до головної брами. Ангель ще здалеку побачив біля самісіньких воріт юрбу в чорних мундирах, та зрозумів, у чому справа, лише підійшовши мало не впритул. Есесівці, угледівши коменданта, виструнчились, даючи прохід. В кінці цього проходу стояла молодесенька дівчина — зовсім гола. Стояла, дивлячись просто перед собою, і, певно, нічого не бачила.

Дівчина була гарна: білява, білолиця, з прозоро-зеленими очима і міцно стиснутими, але все ж пухкими губами. Ангель на секунду подумав, що вона могла б стати уособленням нордичної краси, і з цікавістю попрямував до дівчини. Нараз згадав, що тримає під руку дружину, інстинктивно уповільнив крок і ледь скосив очі, аби побачити, яке враження справила на неї ця сцена.

Беата відповідала на вітання знайомих офіцерів, наче й не помітила живої статуї перед ворітьми. Але не могла не помітити — це знав не лише Франц, піймав кілька цікавих поглядів молодих есесівців, яких, очевидно, забавляла незвична ситуація: осміхалися очікуюче.

Ангель остережливо стиснув лікоть дружини і зробив крок убік, щоб обминути дівчину, та Беата не звернула уваги на осторогу, прошкувала прямо, наче попереду стояла не гола жінка, а манекен. І Франц зрозумів — Беату. Він підвів її до дівчини і зупинився за крок. Підняв стек і доторкнувся до ледь тремтячих дівочих грудей.

— Гарний екземпляр… — мовив байдуже.

І справді, дівчина не викликала в нього жодних емоцій, крім суто естетичних; був упевнений, що Беата знає і цінує це. Бо не визнавав інтимної близькості з жінкою без душевної симпатії. А яка може бути симпатія до ув'язненої з номером на руці? Він просто не міг уявити собі цього і, якщо б йому доповіли про таке, визнав би дивовижним і навіть порочним відхиленням від норми.

— Вона непогано складена… — провів стеком по округлій лінії тазу, легенько ткнувши у пружний мармуровий живіт.

Беата відступила на крок, оглядаючи.

— Гарна… — погодилась без ентузіазму. — Молода і вродлива, тільки стегна товстуваті…

Вона мимовільно зиркнула на свої стегна, прикриті тонким квітчастим шовком, наче порівнюючи, і залишилась задоволеною, бо запитала:

— За що її?

З юрби есесівців висунувся зовсім юний унтер-штурмфюрер, мовив глумливо:

— У неї визивний погляд, фрау Ангель!

— А-а… — сприйняла, як належне, Беата. Вона вже втратила інтерес до дівчини, обернулась до доктора, простягнувши руку для поцілунку. А може, лише удала, що втратила, бо в дверях прохідної (Франц помітив це) на мить загаялась, ще раз змірявши дівчину з ніг до голови, і ледь помітно зітхнула.

Ангелю захотілося заспокоїти дружину. Може, фігура в цієї ув'язненої і справді була кращою, та яке це мало значення? Франц любив тільки Беату, хоч груди в неї не пружинили так і лінія тазу не відзначалася такою досконалістю.

Але хто зрозуміє жінку і чи можливе це взагалі?

Змиваючи мильну піну, Ангель посміхнувся. Вчора він розпорядився відправити ту дівчину на газ, і хтозна, може, саме зараз вона піднялась у небо масним димом, розчинилася в повітрі і залишилась лише в його пам'яті, можливо, ще у чиїйсь.

Але що таке пам'ять людська?

— Беато! — покликав Ангель і, коли дружина просунула своє личко у ванну, запитав: — Пам'ятаєш ту, позавчора, біля воріт?

Беата нерозуміюче стенула плечима.

— Ну, ту… дівчину?..

— А-а… — протягнула байдуже, та очі засвітилися цікавістю. — Що з нею?

— Сьогодні її загазували.

— Ми ж домовились, що дома про такі речі… — але посміхнулася задоволено.

Франц жартома бризнув на дружину водою.

— Дай мені теплого рушника.

Весь вечір Ангель не втрачав гарного настрою, навіть коли програв доктору Вундерліху партію в шахи. Та грати більше відмовився: просто сиділи, курили, пили коньяк і розмовляли про всілякі дрібниці. Францові подобалися такі розмови — легкі, мов мильні бульки: і перекидатися ними — задоволення, а ледь натиснеш — лопаються, нічого не залишаючи.

Беата пішла укладати Карла в ліжко, і раптом Вундерліх спробував перевести розмову на інше. Зробив це досить прямолінійно, без підготовки, видно, чекав давно менту, щоб виговоритись, поділитись з кимось сумнівами. Це була ризикована розмова, особливо в есесівському середовищі, і Ангель оцінив мужність і довір'я доктора.

— Мене турбує це нове скорочення лінії фронту, — мовив доктор, спідлоба зиркнувши на Ангеля. — Вони вже підійшли до польських кордонів і…

Ангель помовчав.

Зважував, чи варто підтримувати розмову, адже догадувався, куди гне доктор, що хвилює його і позбавляє звичайної обережності. Знав: краще промовчати чи відбутися невизначеною реплікою, та якась потаємна сила штрикнула йото, він сказав:

— Росіяни можуть прийти сюди дуже швидко, і я дивуюсь нашому керівництву, яке заздалегідь не вживає заходів, щоб… — і враз зупинився, мовби доторкнувся до розпеченого заліза, зиркнув на Вундерліха розгублено.

Та рубікон уже був перейдений, і доктор докінчив його думку:

— Я також думаю, що слід би було… Якщо хочете, замести сліди. Росіяни і поляки кричатимуть на весь світ про крематорії, і мені б не хотілося, аби моє ім'я згадувалося всує.

«Вони повісять нас, не вагаючись і не влаштовуючи судової комедії», — подумав Ангель, та мовив зовсім інше:

— Можливо, наші тривоги даремні, росіян не підпустять так близько до кордонів рейху.

— Дай боже, — зітхнув Вундерліх. Перегнувся, через стіл до Ангеля і запитав з надією: — Як ви гадаєте, адже нас важко звинуватити: ми — солдати, а солдат виконує наказ?..

Для гауптштурмфюрера це питання було вирішене давно: дістав надійні документи на інше прізвище і мав намір зникнути, не чекаючи, поки про нього потурбується начальство. Але про це не знала навіть Беата.

— Не думаю, що є особливі підстави для розпачу. Наш дух і наша сила нездоланні, і тимчасові невдачі на фронті не повинні похитнути нас. — Відчув, що слова ці прозвучали фальшиво, та мовив їх цілком відверто, бо згадав недавній випадок там, за дротом, який давав йому підстави для таких суджень. — Я не можу повірити у стійкість слов'ян — раб ніколи не позбудеться рабської психології.

— Ну, — заперечив Вундерліх, — це вже давно спростовано історією.

Ангелю не хотілося сперечатись, та все ж розповів докторові про випадок з двома російськими військовополоненими.

Кілька днів сіяв дрібний дощ, землю розвезло, і навіть прокладені вздовж табірних вулиць червоні цегляні доріжки вкрилися шаром липучої жовтої глини. Комендант робив свій щоденний обхід скоріше для підтримання порядку, ніж з необхідності. Йшов повільно, піднявши комір лискучого плаща, здавалося, ні до чого не приглядався, та помічав і запам'ятовував усе. Проходячи повз вбиральню, почув таке, що навіть його здивувало — хтось сміявся весело й задерикувато. Зупинився, аби побачити — хто?

В чорному отворі дверей з'явилися двоє: молодий, з широким відвертим обличчям, високий і, певно, сильний і літня сива людина з глибоко посадженими темними втомленими очима. Молодий, який ішов позаду, щось казав сивому, і той посміхався дружелюбно. Нараз помітив постать коменданта, смикнув молодого за руку, остерігаючи, і одразу зігнулись, обличчя закам'яніли, мовби й не розмовляли і не сміялись. Та було пізно. Гауптштурмфюрер поманив їх до себе.

Підійшли. І дивилися на коменданта, і наче не бачили його — очі прозорі і на обличчях покірливий вираз.

— Росіяни? — запитав Ангель.

— Яволь! — виструнчився молодий.

Гауптштурмфюрер похлюпав носком чобота багно.

Останнім часом він усе частіше й частіше думав про росіян, і, може, це спричинилося до того, що раптом гнів затьмарив йому очі, перехопив дихання, став важким клубком у грудях — Ангель підняв руку із стеком. Якщо б ударив хоч раз, то вже бив би й бив, поки не полегшало чи не знесилів. І все ж зупинився в останній момент, примусив себе зупинитися — сам би зневажав себе за цей порив гніву, бо знав, що йому і його підлеглим гнів може лише пошкодити: повинні завжди мати тверезу голову і діяти розсудливо.

Емоції були протипоказані працівникам табору, емоції дозволялися вдома, а тут була робота, робота, яку Ангель вважав відповідальною і делікатною: смугастий одяг носили істоти розумні, такі ж самі, як і він; Ангель прекрасно розумів це і не забував ніколи — вони могли, теоретично, звичайно, збунтуватись, і тому в таборі належало завжди підтримувати порядок. Порядок у всьому, починаючи з чистоти в газових камерах і кінчаючи обов'язково покірливим виразом облич усіх в'язнів.

Емоції суперечили цьому порядку, емоції могли призвести до хаосу — Ангель стримався і опустив стек. Стояв, задумливо дивлячись на цих, смугастих. Хотів уже простити їх і відпустити, та згадав, що такий вчинок також диктувався б емоціями і став би виявом якоїсь нездорової розслабленості. Власне, слід було записати їхні номери для негайного відправлення до газових камер. Ангель уже потягнувся за блокнотиком, але не захотів знімати рукавичку — дощ періщив і рука б намокла. Він посміхнувся і наказав молодшому:

— Ану, дай йому понюхати цього…

Навіть показав, що і як треба зробити, розвізши підошвою чобота смердючу кашку з глини й нечистот.

Молодший дивився на Ангеля, буцімто не зрозумів, тим же невидячим поглядом, — пауза затягувалась, і комендант уже вирішив записати їхні номери, як раптом молодший перевів погляд на сивого.

Ангель посміхнувся. Сивий досвідченіший за цього хлоп'яка і розуміє, чим усе це може закінчитись. Варто йому було ворухнутись, мовити хоча б слово — і їхня доля була б вирішена. Та сивий не сказав нічого, і молодший схопив сивого за комір, пригнув так, що той став на коліна, й почав тикати обличчям в багно. Раз… і два… Легко і неохоче.

Ангель наказав: і

— Сильніше!.. Не жалуй його!..

І тоді молодший почав тикати швидше, багно розплюхувалось, і бризки розліталися навколо. Ангелеві зробилося весело, і він не звертав уваги на те, що молодий забризкував його блискучі чоботи.

— Досить! — наказав нарешті.

Обличчя сивого не було видно — якась машкара з бруду і крові, що текла з розбитого носа. Не втирався, стояв, не рухаючись, тільки важко дихав і дивився тими ж порожніми водянистими очима.

— А тепер ти його… — вказав Ангель на молодшого, і сивий, не вагаючись, почав вовтузити хлоп'яка в багні. — Помстись йому!

Раптом йому зробилося противно від цієї покори; подумав, що ж рухає цими людьми, брудними, розпластаними біля його ніг, тисячами таких же, як вони, що ж рухає ними і чому вони підійшли вже зовсім близько?

А сивий вовтузив молодшого, і Ангель вирішив, що росіянам на фронті просто щастить і, певно, їх скоро зупинять. Він одразу втратив інтерес до цих двох нікчем. Пішов, уже не звертаючи уваги на дощ і багно — все одно чоботи забруднилися…

Вундерліх сидів мовчки. Ангелеві не хотілося підштовхувати його, хоч і свербіло дізнатися про докторову думку. І коли нарешті доктор заговорив, Ангеля вразила несподіваність, ба навіть парадоксальність його висновку.

Вундерліх запитав:

— А може, вони просто перехитрили вас?

Гауптштурмфюрер заперечливо похитав головою, та все ж сумнів доктора залишив неприємний осадок, який не зникав весь вечір.

Тепер, коли б побачив знову тих двох, обов'язково записав би їхні номери — навіть два чи три дні вдивлявся в обличчя, шукаючи. Та вираз покори й порожні очі в'язнів робили їхні обличчя на диво схожими, і ночами, коли Ангелеві снилися важкі сни, тисячі облич зливалися в одне, воно росло і росло, брудне, замащене смердючою рідиною, змішаною з кров'ю, — одне обличчя в усього табору. Але ночами це обличчя не мало покірливого виразу, очі дивилися зухвало, одного разу Ангель побачив в них навіть ненависть. Хотів вдарити по них — чорних, великих, свердлячих, та рука не піднялася, навіть не міг оборонитися долонею від розпеченого жару цих очей — кричав і метався уві сні.

Дощ ущух, та хмари драглили над самісінькими дахами, і було таке передчуття, що ось-ось хтось витисне їх, як губку, і по ще не просохлому асфальту знову подзюркочуть брудні струмочки, а по них щосили шмагатимуть, залишаючи бульбочки, потоки світлої, теплої і, якщо підвести голову і висунути язика, терпкуватої дощової води.

Анрі так робив у дитинстві: в самих трусах гасав по калюжах, заплющивши очі, підставляв обличчя під тугі цівки і. пив досхочу дощову воду. Вона повільно натікала до рота, він ковтав, щоб через кілька хвилин знову жадібно підставляти губи бризкам.

І зараз в Анрі був такий настрій: скакав би, відчуваючи п'ятами водяну пружність, і сміявся, простягаючи до неба мокрі долоні. Та лише посміхався, сам не відаючи чого, широко й щасливо, і перехожі, помітивши цю посмішку, давали їм дорогу: одразу ясно, чому щаслива людина, якщо йде поруч з такою вродливою дівчиною. А в тому, що Генрієтта гарна, сумніву не було. Звичайно, дехто міг би знайти недоліки в її зовнішності — одні не сприймали надто широко поставлених, великих і палаючих, як у циганки, очей; іншим не подобалася старомодна, скручена на маківці коса, що тяжіла над Генрієттою, заважувала її голову назад, і дехто знаходив виклик у цьому, — та не визнати Генрієттину вроду не наважився б найостанніший ханжа.

Вони сіли на набережній Сени. Анрі зняв піджак і накинув на плечі Генрієтті — дівчина стала нібито ближчою йому; він хотів сказати про це, але тільки кидав у річку камінці і стежив за колами, що розходились по темній воді.

Близько-близько пройшов катер, він тягнув проти течії баржу, натужно гуркотів моторами, а баржа йшла за ним тихо, навантажена так, що, здавалось, вода ось-ось хлюпне через борти. Вона видалась Анрі незграбною, товстою жінкою, яку тягне по життю роботяга-чоловік, і він, сміючись, сказав про це Генрієтті. Не думав, що може вразити її, та відразу відчув зміну в її настрої — сміялася так само весело, але думала про щось інше, чого він не знав.

Анрі гадав, що знає про неї все, бо сам не крився і відповів би на будь-яке її запитання — і раптом таке. Збентежився, та не виказав себе. Був переконаний, що все одно ніщо не стоятиме між ними. І справді, Генрієтта сказала, буцімто продовжувала давно розпочату розмову:

— Завтра ми ще побачимось, а післязавтра я поїду…

— Куди? — жахнувся, бо не уявляв і години без неї.

Генрієтта кинула камінець у воду, почекала, поки не зникли кола, і попросила:

— Не треба допитуватись, милий, я напишу тобі.

Це вже була катастрофа — Анрі не міг змиритися з цим, йому хотілося переконувати, сперечатися, та лише мовив розгублено:

— Я ж люблю тебе…

Вона засміялась.

— І я тебе.

— То чому ж?..

Генрієтта приклала палець до його вуст, і Анрі зрозумів: вона вже все вирішила і тепер пізно її умовляти. Але що саме вона надумала?

Анрі почав здалеку:

— Я міг би допомогти чи хоча б порадити…

Генрієтта обірвала його:

— Ми ж домовились! Чи варто розпочинати все спочатку?

Можливо, вони і справді домовились, якщо зважати на формальний бік справи. Та в глибині душі Анрі завжди вважав цю домовленість несерйозною, примхою Генрієтти. Та чому дівчині не мати принаймні хоча б одну примху?

Для своїх двадцяти семи років Анрі Савіль обіймав досить солідну посаду в одному з лівих паризьких журналів. Читачі давно завважили його політичні огляди — гострі, сповнені на перший погляд парадоксальних, але вагомих думок. І не лише читачі. Редактор одного з популярних ілюстрованих видань уже підсилав до Савіля свого співробітника прозондувати, чи не клюне той на гонорар, вдвічі більший, ніж платить жалюгідний лівий журнальчик?

Анрі слухав маститого колегу уважно. Той, не діставши відразу одкоша, розбалакався, почав підмальовувати перспективи, які відкрилися, б перед Савілем, і навіть розгубився, коли Анрі категорично відмовився.

— Через рік ви створили б собі ім'я і стали в ряд провідних політичних журналістів не лише Франції, — зробив ще одну спробу спокусити..

Анрі засміявся, уявивши, якими очима подивиться на нього Генрієтта, якщо він погодиться. Йому стало весело: заради Генрієтти варто відмовитися від усіх почестей світу. Так він і сказав їй ввечері у бістро біля редакції, де вони зустрічалися. І відразу запропонував переселитися в його невеличку квартирку на бульварі Араго.

Таку пропозицію Анрі робив уперше в житті. Не тому, що цурався жінок чи не знаходив серед них гарних і розумних, ні, його квартира не нагадувала монастиря, і не одна приваблива парижанка залишила в ній запахи своїх парфумів і згадки про ніжні обійми. Але все це здавалося далеким і нереальним, тепер Анрі дивувався, як міг так легко, сміючись і жартуючи, запрошувати до себе жінок, так просто цілувати їх і сприймати близькість з ними?

Освідчення Генрієтті не було наслідком емоційного спалаху чи хвилинного пориву. Анрі все продумав і зважив. Звичайно, йому доведеться долати, особливо спочатку, деякі матеріальні труднощі, але вже мав домовленість з головним редактором про підвищення платні з наступного року, що забезпечувало йому І Генрієтті життєвий мінімум з додатком тих необхідних благ, які роблять людське існування приємним.

Та Генрієтта відмовила йому одразу. Сказала, що заміж не піде, бо раніше сама повинна влаштуватись і відчути, чого варта.

Анрі заперечив: чого вона варта, відомо лише єдиній людині в світі — йому, Анрі Савілю. Та Генрієтта не сприйняла його жартівливого тону і пояснила серйозно, що це не її примха, а принцип. Таке пояснення здалося Анрі безглуздям: які можуть бути принципи, коли вони перешкоджають любові? Все ж домовилися не поспішати. Вірніше, Анрі змиривсь з обставинами, вважаючи, що з часом Генрієтті просто набридне боротися з собою. Він кілька разів розпочинав, наче випадково, все ту ж розмову, відчуваючи (хоча Генрієтта і удавала, що сердиться), що вона приємна дівчині. Був переконаний: фортеця вже хитається і лише чекає на пристойний привід, щоб викинути білий прапор.

І раптом таке…

Спересердя Анрі жбурнув камінця десь аж до середини Сени, та Генрієтта, все зрозумівши, одразу пригасила його гнів, притулившись до плеча Анрі щокою. Він не міг сердитися, коли вона просила помилування — дивилася на нього знизу благально, і він не витримав і поцілував вологі, ледь розтулені губи. Генрієтта відповіла, і вони довго цілувалися, затулившись піджаком і ні на кого не звертаючи уваги. Анрі чи не вперше спізнав, якими солодкими бувають поцілунки.

Вкрай знеможені, вони все одно цілувалися б ще і ще, та хмара раптом прорвалася дощем. Генрієтта, відірвавшись від Анрі, підставила заціловані губи краплям, щоб остудили і змили солодкий присмак. Дощ шмагав її по обличчю, а вона сміялась і ковтала дощову воду, зовсім до-дитячому сьорбаючи.

їх намочило одразу, та Генрієтта не помічала цього. Анрі й поготів. Він не помітив би й справжньої бурі, аби було гарно Генрієтті. Та раптом вона схаменулася, схопила його за руку і потягла до будинків, де у під'їздах тулилися поодинокі, захоплені зливою перехожі.

Товста жінка, яка і в під'їзді, куди не потрапляла жодна крапля, не складала парасольку, пропустила їх, глянувши невдоволено і навіть осудливо. Можливо, вона мала рацію: з погляду пересічної людини їхня поведінка була нерозсудливою, та сьогодні Анрі плював би на думку всього Парижа: стояли і сміялися, дивлячись, як ллється з них, як крапає з носа, з вух, з підборіддя…

Потім Генрієтта опустила очі і зашарілась: прозора блузка прилипла до тіла, підкресливши все, що повинна була ховати. Дівчина зсунула поли піджака Анрі, та це не допомогло: спідниця обліпила її стегна, і Анрі здавалось, що чоловіки, які ховалися від дощу в брамі, тільки й роблять, що зиркають на них. Він заступив дівчину, Генрієтта одразу зрозуміла все і глянула вдячно.

А дощ лив і лив, і не було видно йому кінця.

Генрієтта витерла обличчя хусточкою, котра одразу намокла, витиснула воду із сукні. Потім їй стало холодно — Анрі побачив, як у неї вкрилася гусячою шкірою шия. Через три будинки світилися вікна бістро, Анрі вже хотів запропонувати перебігти туди, та згадав, що за рогом, зовсім недалеко, мешкає Серж Дубровський. Він гостював у Дубровського кілька разів; взагалі вони не те щоб товаришували, а симпатизували один одному. Сергій був кореспондентом Московського агентства преси, часто заходив до їхньої редакції — вони не тільки перемовлялися двома-трьома словами чи ділилися новинами, а й не одну годину просиділи за пляшкою вина чи чашкою кави в сусідньому ресторанчику.

Спочатку Генрієтта завагалась: чи зручно заходити о такій порі, та Анрі швидко переконав її, і вони побігли під зливою. Власне, можна було й не бігти, все одно промокли до кісток, — і через кілька хвилин уже дзвонили в квартиру Дубровського.

Господар відчинив одразу, буцімто стояв за дверима й чекав на когось. Дивився на Генрієтту з цікавістю і трохи здивовано і, лише роздивившись, із жалем, як здалося Анрі, перевів погляд на нього. Осміхнувся широко й щиро:

— Боже мій! Що ж ви стоїте? Проходьте…

Генрієтта глянула на калюжу біля ніг, та Сергій уже підштовхував їх до передпокою. Він дав Генрієтті свій халат, а Анрі піжаму, мокрі речі розвісили у ванній. Дубровський поставив на стіл пляшку коньяку — Генрієтта відмовлялась, та він примусив її випити мало не повний келих. Увімкнув електричний камін і запропонував дівчині з ногами залізти на широку і м'яку тахту.

Від коньяку та тепла у Генрієтти трохи запаморочилася голова, та все одно почувала себе гарно. Сергій сподобався їй: високий, певно, сильний і добродушний, але не простий, як бувають надто добрі люди; вона вгадувала в ньому за силою енергію, а за лагідністю проникливість. Спочатку це примусило Генрієтту трохи наїжачитись, та Сергій повівся з нею як з доброю знайомою, вона одразу зуміла настроїтись на його, так би мовити, хвилю, і в кімнаті встановилася атмосфера доброзичливості, яка буває поміж друзями.

Дубровський присунув до тахти столик із пляшкою вина і сигаретами. Вони задимили всі одразу і говорили мало не всі одразу, і все ж слухали і розуміли одне одного: говорили про погоду і де Голля, про політичний курс Франції і знов про погоду — дощ і дощ. І вже ніхто не пам'ятав, як від дощу перескочили на прем'єру «Камеді Франсез» і так же, мимохідь, облаяли модний італійський фільм.

Раптом без усякого приводу Анрі згадав, що вчора головний редактор їхнього журналу одержав на нього донос. Шеф викликав Савіля, тицьнув йому аркуш, надрукований на машинці, і сказав:

«Я не бажаю розбиратися у цьому. І взагалі найкраще було б викинути його в кошик, та почитайте для загальної освіти…»

Анрі все це розповідав, сміючись, та Генрієтта одразу захвилювалась; він відчув це, хоч не вимовила жодного слова.

— Я поклав листа собі в шухляду на згадку. Ми прочитали його в редакції вголос, і всі сміялися, хоч я знаю, ще написав хтось із наших.

— Чому? — поцікавилася Генрієтта.

— Йдеться про те, що я продаю редакційні таємниці іншим виданням. Наводяться факти, про які сторонній особі дізнатися важко.

— Але ж це може заплямувати тебе!

— Наш головний надто розумний. Крім того, там є нюанси, які зводять весь донос нанівець.

— А коли б їх не було? — запитав Дубровський.

Анрі знизав плечима.

— Анонімка?.. — сказав Сергій, буцімто згадав щось, і посміхнувся. — Слово яке! Ніби щось ласкаве, кругленьке, таке пустотливе, а б'є сильніше за батіг…

Колись на мене також зводили наклеп. І знаєте, вивчили мою біографію краще, ніж я сам її знаю. — Помахав у повітрі сигаретою, буцімто відхрещувався від усього того, старого. — А головне, точно знаю, що могли написати лише двоє. І обидва — мої друзі…

— Та які ж це друзі? — рішуче втрутилась Генрієтта.

— Писав врешті один, — мовив задумливо Сергій. — Один з двох…

— Та-ак, ситуація… — зрозумів усе Анрі.

— І як ви дивитесь їм у вічі? — поцікавилась Генрієтта.

— Не маю права ображати підозрою жодного.

— Ідіотське становище, — пробуркотів Анрі. — І нема способу виявити винного?

— Можна плюнути в душу другові.

— І що ж ти вирішив?

— Намагаюсь забути…

— І вдається?

— Не зовсім.

— Ви або дуже добра людина, або тюхтій… — відрубала Генрієтта.

— А ви вважаєте, що добряк — завжди тюхтій? — засміявся Дубровський.

— Ну що ви, доброта і слюнтяйство — зовсім різне.

— Всепрощенець, — штрикнув Анрі.

— Над цим не жартують, — зупинила його Генрієтта. — У чому ж вас звинувачували, коли не секрет?

— Звичайно, не секрет, — охоче відповів. — Під час війни я попав до концентраційного табору в Польщі… Брав там участь у русі опору. Були дуже складні умови, і наша діяльність іноді не те щоб припинялась, а завмирала. Одного разу до крематорію відправили половину нашого барака, і ми втратили зв'язки з керівництвом. Тільки через кілька тижнів мене розшукав новий зв'язковий. Повідомив, що товаришів знищили за доносом, але виявити провокатора не вдалося. Цю історію з деякою деталізацією я і розповів моїм друзям.

— Ну? — не витримала Генрієтта.

Сергій зім'яв сигарету в попільниці.

— Удар був розрахований точно. Книгу моїх нарисів висунули на премію, в газетах її почали хвалити, але хто дасть премію провокатору?

— Тебе звинуватили?.. — перебив Анрі.

— У провокаторстві! — ствердив Дубровський. — Слава богу, знайшлися свідки: пізніше я сам входив до складу керівництва, і ніхто, зв'язаний зі мною, не загинув. Але ж свідків могло і не бути.

— Яка підлість! — не витримала Генрієтта.

— А премію дали? — по-діловому поцікавився Анрі, і Дубровський не витримав і зареготав.

— Дали!

— Ну, і біс з ними… — безтурботно махнув рукою Анрі.

— Але ж обидва поздоровляли мене!

— А ви казали, що намагаєтесь забути… — Генрієтта закуталася в халат, зіщулилась. — Такого ніколи не забудете. І це — найстрашніше… — Подумала і зробила висновок зовсім по-жіночому: — Краще б вас не висували на премію.

— Я не думав над цим, — признався Сергій.

— І не треба, — порадив Анрі. — Премія — це премія!

— Утилітарист, — засудила Генрієтта.

Помовчали. Розмова залишила неприємний осадок, наче кожний доторкнувся до чогось нечистого і є конча потреба вимити руки.

— А дощ припинився… — Генрієтта підійшла до вікна, визирнула. — Так, припинився. Вже дванадцята, і гості напевно набридли господареві…

Сергієві не хотілося, щоб вони йшли, та єдине, що залишалось, узяти капелюха й провести їх.

… Море залишилося позаду, і літак знизився. Генрієтта глянула в ілюмінатор. Десь далеко під крилом майнули убогі хатинки, отари овець. Потім потяглися одноманітні жовто-зелені зарослі якогось чагарника. Літак зробив коло й пішов на посадку.

Генрієтта обережно витягла з-під блузки листа, поклала в зовнішню кишеню жакета. Літак кілька разів сильно кинуло, і невдовзі він зупинився.

Генрієтта ще раз глянула в ілюмінатор на довколишні чагарники і спокійно попрямувала до виходу. Інші дівчата поприлипали до ілюмінаторів, злякано позираючи на кількох озброєних чоловіків, що вибігли з-за кущів. Генрієтта цього не бачила — стояла біля люка і дивилася, як від кабіни пілота між сидіннями наближається рожевощока людина в гарно пошитому костюмі й свіжій сорочці. Думала, як могла вона так помилитись, але не впадала у розпач, бо це означало загибель, а шанси на порятунок давали лише витримка і сила духу.

Рожевощокий простував прямо на неї, а вона дивилася на нього, як дивляться звичайні пасажири на пілота, без особливої цікавості, але й не відчужено. Це сподобалось йому, а може, просто удав, що сподобалось, бо підморгнув мало не дружньо і хотів поплескати по щоці.

Вона спокійно відвела його руку.

— Не блазнюйте, це вам не личить.

І він не образився, вона справді мала рацію: це не личило йому; почав відчиняти люк літака, ввічливо попросивши її перейти на інше місце.

Те, що він вибачився, ще раз засвідчило його силу, і на хвилину Генрієтті зробилося страшно. Відступила в глиб літака і сіла на чиюсь валізу. Подумала: зараз з'явиться той, що вів літак, «полковник Кларенс», як назвав його рожевощокий. Можливо, то було псевдо, та все одно Генрієтта вже ніколи не забуде це ім'я, як і розмову, котру вона випадково підслухала в літаку. Бо та розмова допоможе Генрієтті звинуватити їх (вона ні на мить не сумнівалася в цьому, якщо б засумнівалась — загинула). І в ці короткі секунди, поки пілот не вийшов із кабіни, знову пригадала все, що відбулося, — від посадки на літак під Марселем до його приземлення біля оцих обпалених сонцем чагарників.

„. Два тижні тому Генрієтта прочитала в «Парі суар» об'яву, яка запрошувала вродливих дівчат на роботу екскурсоводами в Північній Африці. Контракт — на рік, два і три. Генрієтта подзвонила по вказаному номеру, і ЇЇ запросили до контори на Жак-Доллан. Там і зустрів її рожевощокий, що відрекомендувався Жаном Дюбюї — довіреною особою великої туристичної фірми. Проінформував про умови праці, які здалися Генрієтті блискучими, переглянув її документи і запитав, чи знає вона іноземні мови. Генрієтта назвала тільки італійську та англійську, хоч трохи знала й німецьку, але сама соромилася цих знань, не прохопилася ані словом — потім не раз думала, як гарно це вийшло, що не піддалася спокусі й не похвалилася.

Рожевощокий запропонував Генрієтті контракт на три роки, та вона погодилася лише на річний. Підписувала, лиш побіжно глянувши на текст умови, бо Дюбюї видав їй аванс і було незручно вчитуватись — фірма, яка не скупиться на королівський аванс, не може бути несолідною. Тим більше, що рожевощокий порадив:

«Прочитайте уважно, мадемуазель, нам би не хотілося, аби потім виникли непорозуміння. Ми звикли дотримуватись своїх зобов'язань, але вимагатимемо цього ж і від вас».

«Я не шукаю легкого хліба», — тільки й відповіла і розписалася, не дочитавши до кінця.

Дюбюї вручив їй квиток на поїзд до Марселя і пояснив, де й коли повинна бути, щоб не запізнитися на літак, яким фірма переправить її та інших нових працівниць до Північної Африки.

Уперше всі вони зібрались о дев'ятій ранку біля готелю «Наполеон». П'ятнадцятеро різних за характерами, поглядами, уподобаннями, але всі молоді й вродливі.

Хтось із марсельських піжонів, зачарованих такою картиною, не витримав і запропонував: «Пташки, візьміть мене з собою. А найкраще — залишайтеся тут. Гарантую всім гучний успіх, а сьогодні — веселий вечір…»

Він зробив спробу протиснутися до дверцят автобуса, в який сідали дівчата, та спіткнувся об вчасно підставлену ногу похмурого велетня у насунутому на лоб капелюсі.

«Я тобі покажу: пташки…» — просичав велетень, і піжона наче вітром здуло.

«Поїхали, Густав!» — покликав велетня Дюбюї. Той влаштувався за кермом, і автобус рвонув з місця. Спритно маневруючи, Густав вивів машину на автостраду, і за чверть години майбутні екскурсоводи вже піднімались у літак.

Генрієтті випало сидіти в хвості, її одразу занудило. Невдовзі зробилося й зовсім погано, вона кинулася до туалету. Там і почула розмову, яка так приголомшила її, що почала молити бога, аби літак упав в море. І все ж вона знайшла в собі сили нічим не виказати себе, а уважно слухала, намагаючись не проминути жодного слова.

Розмовляли німецькою і не дуже крилися — були впевнені, що ніхто з пасажирок не зрозуміє їх.

«На нас чекатимуть грузовик і п'ять легкових машин, — сказав якийсь чоловік за дверима туалету. Генрієтта одразу ж впізнала голос Дюбюї. — Розвантажимось, і ви, полковнику, одразу посадите літак у Танжері. Митникам на втіху…»

«Не забудьте прислати в аеропорт машину, — відповів, певно полковник, ламаною німецькою мовою. Потім попросив: — Налийте мені віскі, Франц».

«Але ж ви ведете літак…»

«Зараз я увімкнув автопілот… Ковток спиртного ніколи не зашкодить. Я пив півсклянки перед боями з вашими найвизначнішими асами, Франц».

Уже початок цієї розмови насторожив Генрієтту: чому Дюбюї з Жана раптом став Францом? І тут вона згадала, що вже при першому знайомстві помітила в нього іноземний акцент, та мсьє працював в Африці, і це не здалося дивним. Але при чому тут митники?..

«Ви ж знаєте, я спокійно ставлюся до минулого», — відповів Франц.

«Це — поки не зачепить вас особисто, — відпарирував полковник. — І ваших справ у…»

У Генрієтти обірвалося серце: полковник вимовив це слово спокійно і байдуже — так, як вона говорила про Париж, Ліон, Гамбург, Лондон. Але ж це слово стало символом смерті — тільки позавчора вона чула його з вуст Сержа Дубровського.

Франц сказав невдоволено:

«Я ж просив вас…»

«Ви стали полохливим. Нас ніхто не чує, а якщо б і почули…»

«І все-таки…»

«Ну, добре…»

По паузі полковник запитав:

«Коли ви скажете дівчаткам про зміни в їхній професії?»

«Не люблю відкладати. Краще зараз».

«Я гляну на прилади і прийду подивитися на спектакль».

І враз усе затихло. Генрієтта обережно вислизнула з туалету і ледь не зіштовхнулася з рожевощоким. Той глянув на неї підозріло, запитав німецькою:

«Що вам тут треба?»

Генрієтта збагнула, що не слід виказувати свої знання німецької, і лише знизала плечима.

«Сядьте на своє місце, мадемуазель», — наказав той уже по-французьки.

У кінці літака стовбичив Густав. Стояв, широко розставивши ноги і заклавши руки за спину.

Франц пройшов наперед, зазирнув до кабіни — звідти вийшла людина, ще вища за Густава і, мабуть, сильніша.

«Полковник», — зрозуміла Генрієтта. Вона сиділа біля ілюмінатора, заховавшись за спинку крісла, і чекала. Догадувалась: зараз трапиться щось страшне, але все ж не хотіла в це повірити.

«Хвилинку уваги, дівчата, — заплескав у долоні рожевощокий. — Я мушу зробити досить термінове і, можливо, для декого неприємне повідомлення… — Витяг із кишені якісь бланки, помахав ними над головою. — Знаєте, що це таке? Точна копія угоди, яку ви підписували з нашою фірмою. Зверніть увагу на пункт шістнадцятий… — Кинув бланки переднім дівчатам. — Вчитайтесь у нього уважно, мої кізочки. Зрозуміло? Хто з вас порушить угоду, сплачує п'ятсот тисяч франків! — Посміхнувся доброзичливо і мовив м'яко, ласкаво, наче повідомляв щось втішне: — Але це так… Просто для форми, мої любі, аби ви збагнули, що нема рації хвицятись і показувати пазурчики. На жаль, наша фірма має вже достатньо екскурсоводів, мене повідомили про це останньої хвилини, і вам доведеться дещо по-іншому обслуговувати клієнтів… У Танжері багато моряків, і вони люблять дівчаток. Ви зрозуміли мене, кізочки?..»

Рівно гули мотори, і це були єдині звуки у відповідь рожевощокому. Потім дівчина, що сиділа за Генрієттою, мовила тихо і наче здивовано:

«Який мерзотник!»

А інша, не підводячись, сказала байдуже:

«З вас поганий жартівник, мсьє Жан…»

«Якщо ви так сприймаєте мою відвертість, то я мовчу… Але прошу зважити, ми не панькатимемося з непокірними!»

Тепер зрозуміли всі. Хтось заплакав, а висока брюнетка, що сиділа в першому ряді, раптом кинула рожевощокому в обличчя зібганий договір й істерично закричала:

«Ви — негідник!.. Ми скаржитимемося! Ви не маєте права!..»

«Маємо, кізочки… Зверніть увагу на пункт чотирнадцятий: фірма може використовувати вас на інших роботах. Вам ясно, мадемуазель? На інших роботах… А ця робота іноді буває і приємною…»

«Пошляк!.. Жалюгідний пошляк!..» — дівчина закрила обличчя долонями і заплакала.

«Вам не вдасться нас обманути! — підхопилася її сусідка й рушила на Франца з піднятими кулаками. — Ми заявимо в поліцію!»

Полковник зробив крок уперед, і дівчина відступила перед ним, наче наштовхнулася на прямовисну стіну.

Полковник підняв кулак, буцімто хотів стукнути когось, та лише потримав його перед собою. Мовив загрозливо:

«От що, райські гурії, я з вами не розводитиму церемоній! Я тут і поліція, і закон! Хто не слухатиметься… голову зверну!..»

«Саме так… — підтвердив Франц. — Але повинен нагадати вам, кізочки, що ми пропонуємо чудові умови. Матимете вдвоє… можливо, і втроє більше, ніж обумовлено контрактом. За три роки можна зібрати пристойну суму. Повернетеся до свого Парижа багатими нареченими… Врахуйте, фірма гарантує повну секретність».

«Який мерзотник!» — не витримала сусідка Генрієтти, рвонулася поміж сидіннями, занесла над головою сумочку, та Франц перехопив її руку, штовхнув у груди. Дівчина заточилася, але втрималась на ногах, вхопившись за спинку крісла, затим плюнула просто в рожевощоке обличчя.

Франц підняв руку; ще мить, і вдарив би — навіть ляпас приніс би йому задоволення, — та стримався.

«Я пригадаю це вам, мадемуазель… — просичав із злістю, обтираючись. — Густав! Наведи порядок!»

Той просунувся у вузькому проході, поклав дівчині на плечі руки, легко і зовні ліниво підм'яв її, скрутив руки назад і кинув у крісло так, що та вдарилася головою в бік Генрієтті.

«Ну? — запитав Густав. — Кому ще не подобається?»

Всі мовчали.

«Нічого, кізочки, звикнете, — мовив рожеволиций благодушно. — Ми влаштуємо вас в один із кращих борделів. Чудові умови: окрема кімната, гарний кравець, смачна їжа… Мадам — суцільна доброта і респектабельність. Вам просто пофартило, мої дорогі…»

Він вимовляв ці слова за звичкою, не вдумуючись у їх зміст. Злість за плювок — ні, не за плювок (що плювок, витерся — і вся справа), за образу, за те, що не злякалась — якась паршива паризька лялька, — пекла його, і, певно, це проявлялося в блазенському тоні, у бажанні познущатися хоч трохи і в цьому знайти полегшення.

«Я заплачу тобі за ніч двадцять доларів, крихітко, — зупинився перед Генрієттиною сусідкою, — і можу закластися, що через місяць ти й сама кликатимеш мене…»

Генрієтта підвелась. Вловила в очах дівчини щось таке, що вимагало негайного втручання, — у такі секунди люди йдуть з голими руками на звіра. Сперлася на плече сусідки, просунулась до виходу.

«Що тобі? — затримав її Франц. — Куди?»

Генрієтта лише махнула рукою в бік туалету.

«А-а… — рожевощокий пропустив її, та, коли вона вже взялася за ручку дверей, зупинив різким окриком: — Чекай!»

Зазирнув сам до туалету, огледів усе пильно. Генрієтта сперлася на стіну, витягла з сумочки хусточку, затиснула рот.

«Йди!..» — підштовхнув її Франц, і Генрієтта одразу схилилася над умивальником і закашлялась.

Ангель постояв кілька секунд і причинив двері.

Дівчина, кашляючи, швидко витягла із сумочки блокнот, нерівним почерком накидала кілька рядків, видерла сторінку, поклала в конверт і написала адресу. Заклеївши конверт, засунула його під блузку й вийшла з туалету.

Супутниці сиділи тихо, з острахом зиркаючи на Густава, що походжав поміж кріслами.

Генрієтта впала на своє місце і глянула в ілюмінатор. Десь далеко внизу, де морська блакить зливалася з блакиттю небесною, проступила темна смужка, літак уже йшов на посадку…

Франц вистрибнув на землю перший. Генрієтта дивилася, як він робив комусь знаки, розмахуючи руками. Скоро з-за кущів повільно виповзли легкові автомобілі.

Франц озирнувся.

«Виходьте ж, мадемуазель Лейє!» — гукнув.

Мовив, наче добрий знайомий, що зараз подасть руку і допоможе збігти східцями. І Генрієтта спіймала себе на думці, що ледь не подякувала. Вона озирнулася на дівчат. Франц витлумачив цей жест по-своєму:

«Про багаж не турбуйтесь, його привезе грузовик».

Генрієтта відійшла за хвіст літака, роздивилася навколо. Вікна в автомобілях закриті шторками. Вона зламала гілочку на кущі, зиркнула спідлоба: чи ніхто не дивиться? Затамувавши подих, витягла конверт, аби наколоти на довгу колючку, та не встигла: поруч загальмувала довга сіра машина. Прикрила конверт сумочкою і перша полізла на заднє сидіння, щоб сісти скраю.

Автомобілі вже від'їжджали, коли Франц плюхнувся на переднє сидіння. Їхали по вибоїнах, хилитаючись на всі боки.

Вибравши зручний момент, Генрієтта натиснула коліном на ручку — дверцята відчинились, і конверт впав у щілину.

«Причиніть двері, — різко обернувся Ангель. — Тікати тут нема куди!»

Генрієтта витримала його погляд.

«Вони просто були погано зачинені», — посміхнулася.

Сергій голився у ванній, коли задзвонив телефон. Так рано його рідко хто турбував, і Дубровський, вимкнувши електробритву, поспішив до письмового столу. Спочатку нічого не зрозумів — якийсь стурбований голос повідомив про лист із Танжера… про небезпеку…

— Пробачте, нічого не збагну. Хто це?

— Боже мій, це ж я, Анрі!.. Анрі Савіль. Щойно одержав листа від Генрієтти… з Танжера., Вона в небезпеці, і я хотів би… Ти зараз будеш вдома? Беру таксі, буду за кілька хвилин…

Сергій трохи постояв біля столу, але так нічого й не втямивши, пішов доголюватися.

Анрі буквально вдерся до нього: розпатланий і неголений, краватка перекосилася — завжди акуратний і підтягнутий Анрі. Тремтячими пальцями совав Сергієві брудний, пожмаканий конверт, і, здавалося, зараз або заплаче, або кричатиме в нестямі.

Дубровський тут же, у передпокої, пробіг очима лист. Розкарякуваті літери, рядки роз'їхались у різні боки, та все логічно, буцімто людина завчасно продумала, що і як писатиме:

— Неймовірно! — тільки й спромігся сказати Дубровський. — Чекай, але ж ти казав, Генрієтта виїхала з Парижа три тижні тому?

— Я нічого не знаю! І взагалі більше нічого не розумію… — ледь не заплакав Анрі.

— Вона, певно, викинула лист десь дорогою чи передала кимось.

— Я одержав його годину тому…

— Заходь, — Сергій пропустив Анрі до кімнати, — і давай міркувати.

— У мене голова йде обертом… Боже мій, бідна Генрієтта!..

— От що, — розсердився Дубровський, — поплакати ти завжди встигнеш. — Подав Анрі бритву. — Голись і будемо вирішувати, що і як робити.

Певно, рішучість Дубровського вплинула на Савіля чи просто перебував у такому стані, коли людина з задоволенням підкоряється іншим. Покірливо увімкнув бритву і почав голитися, очікуюче дивлячись на Сергія.

Той розмірковував уголос:

— Три тижні тому… Отже, приблизно п'ятнадцятого травня Генрієтта Лейє підписала контракт і попала до рук гангстерів, які вивезли з Франції п'ятнадцятеро дівчат для продажу в борделі Танжера. Можна встановити, який літак відлітав приблизно в цей час з району Марселя. Хоч навряд чи цей Франц і полковник Кларенс — так називає їх Генрієтта — залишили нам свої візитні картки…

Раптом Дубровський, задихнувшись, сів на тахту.

— Рожевощокий… рожевощокий… — беззвучно ворушив губами. — Напевно це він. Точно він! І як я одразу не здогадався?..

Він потер чоло, ніби намагався відігнати зловісні видіння, та з-перед очей не зникали сторожові вишки з кулеметами, огорожа з колючого дроту, похмурі цегляні бараки…

З неба сіється холодний і дрібний дощ, та вони, промоклі й посинілі, не помічають його. Вони — це Володимир Гнатович Заболотний, робітник з білоруського міста Мозир, і він, Сергій Дубровський, який лише півроку тому був старшим сержантом, але, попавши у полон, став в'язнем оцього табору смерті — людиною за номером 110182.

Сивоголовий Володимир Гнатович зумисне викликав до вбиральні Сергія як одного з учасників табірного руху опору, і тепер вони розмовляли, — не боячись третіх вух.

У них гарний настрій, і ніщо не може зіпсувати його — ані голод, до якого всі вже звикли, ані холодний дощ, під яким зараз доведеться бігти до барака. Сприймають це як тимчасове лихо, закам'яніли у зовнішній покорі, бо тут тільки так можна вижити, а вижити треба обов'язково, бо за плечима не так уже й багато років, а цей жах не триватиме вічно. Всі живуть лише надією, що терпіти залишилось не так уже й багато. Щойно Заболотний приніс підтвердження цьому: там, на сході, почався новий наступ, і радянські війська підійшли вже до кордонів Польщі, що за якихось триста кілометрів од табору.

Сергій і Заболотний мимовільно дивилися туди, на схід, і ці двісті п'ятдесят кілометрів здавалися неймовірно довгими, бо мало не на кожному з них вгризлися в землю гітлерівці, які ще були впевнені у собі і вважали російський наступ черговим своїм невезінням — есесівці спокійно походжали по табору і трималися так, наче нічого не сталося, — і все ж Дубровський дивився на сіре дощове небо, і йому раптом почувся гуркіт канонади, він зрадів, мовби це й справді була канонада, витяг шию і нашорошив вуха. І засміявся…

Голосно: сам злякався — такий незвичний був той звук, не чув сміху вже цілу вічність і був упевнений, що взагалі розучився сміятися.

Володимир Гнатович зиркнув на нього здивовано, та одразу все зрозумів.

«Ще наші далеко і не треба в химери вдаватися, — мовив розсудливо, та не витримав і також засміявся весело. Присунувся до Сергія, зашепотів збуджено: — Скоро в них тут все почне розвалюватися. Осатаніють, гади. Передай хлопцям, можливі провокації…»

«Зрозуміло, — ствердив Дубровський, хоча думав про Інше. І мовив про це інше: — Тепер наші застосовують танкові рейди по тилах…»

Заболотний раптом схопив його за руку, і Сергій зиркнув на нього здивовано. Та одразу глянув туди, куди вказував очима Володимир Гнатович, і осікся.

На червоній цегляній доріжці, що вела до бараків, стояв офіцер у лискучому плащі. Стояв непорушно і, здавалося, не дивився на них, та поманив пальцем, і вони пішли до нього, одразу знітившись.

Сергій упізнав офіцера ще здалеку, бо звик бачити цю фігуру, коли в'язнів шикували на табірному плаці і той стояв десь трохи осторонь інших офіцерів у чорному — вершитель доль, гауптштурмфюрер СС, комендант табору.

Невисокий, опецькуватий, він програвав поруч із своїми підлеглими, навіть манера засовувати руки в кишені й переступати з ноги на ногу робила його якимось домашнім у порівнянні з кремезними наглядачами, білою вороною серед чорної зграї. І зараз, коли Сергій мав можливість роздивитися коменданта зблизька, він справив таке ж враження: рожевощокий, мов дитина, і нема нічого загрозливого в погляді. Навіть посміхається.

Вони стояли перед ним — двоє чоловіків у мокрому смугастому одязі, який робив їх жалюгідними і навіть смішними.

Офіцер розглядав їх з цікавістю і, Сергієві здалося, незлостиво: впіймав навіть веселу іскорку в його очах. Та все ж усвідомлення того, що за крок од нього стоїть сам комендант, людина, наділена владою більшою, ніж міг би мати сам бог, скувала його і зробила нерухомим. Дивився на рожеві щоки, бачив, як ворушаться губи в коменданта — рум'яні, пухкі, мов подушечки, знав, що есесівець щось говорить, та нічого не розумів і навіть не чув його голосу.

Але чому він тикає стеком у груди Заболотного?

Комендант похлюпався носком чобота в рідкому багні і запитав нетерпеливо:

«Зрозумів?..»

Тільки тепер Дубровський усвідомив, чого вимагають од нього, вірніше, Сергій розумів це й раніше, розумів весь час і чув, просто здавалося, що не чує, ніби були слова й не було їх. Він устиг ще подумати, що може дотягтися не лише до рожевих щік (цікаво, чи справді вони такі оксамитові, як здається?), а й до комендантового горла. Він зробить це швидше, ніж той устигне захиститись, і, певно, в нього вистачить сили, щоб одним рухом порвати хрящі горлянки.

Це бажання було настільки сильне, що відчув, як затерпли кінчики пальців; та все ж пересилив себе, а може, просто взяв гору інстинкт самозбереження, що надзвичайно розвинувся у в'язнів і який примушував їх втягати голову в плечі й горбитись, коли тільки бачив есесівців, — ступив крок назад, бо не міг зробити те, чого вимагав есесівець, навіть під загрозою найбільшої кари. Це саме було карою, а він не міг переступити через самого себе, навіть знаючи, до чого спричиниться його протест.

І цієї самої миті зустрівся очима з Заболотним.

Вони дивилися один одному у вічі, можливо, мить, можливо, й більше. Володимир Гнатович не подав йому жодного знаку, не моргнув навіть; зіниці в нього розширились, і сірі очі здалися чорними. Він наказував Очима, і Сергій зрозумів його. Підняв руку і побачив, як слухняно зігнувся Заболотний; не чекав, поки пригнуть його до землі, сам став на коліна, зануривши обличчя в багно.

Дубровський притиснув його зовсім легко і відразу відпустив, та німець пхнув Сергія чоботом в бік і наказав:

«Сильніше! Не жалій його!»

Сергій не міг зробити цього, та відчув, як від його зовсім легкого поштовху Заболотний так плюхнувся в багно, що полетіли бризки — тепер він остаточно зрозумів Володимира Гнатовича і почав тицяти швидше. Бачив лише носки чобіт коменданта, та знав, що той стежить уважно: вовтузив Заболотного по-справжньому, та все ж упівсили — добре, що комендант не знав, не міг знати, яка сила ще таїлася в Сергієві.

«Досить…» — нарешті почув згори.

Одвернувся, щоб не бачити заюшене обличчя Заболотного, — не міг, не мав права глянути на нього, бо міг виказати себе, напевно виказав би — нерви вже не витримували: заплакав би з відчаю або кинувся на рожевощокого…

«А може, вже наші танки на підході?»

Ця думка прийшла, здається, лише тепер — хоча, він обманював себе, вона жевріла весь час, лежала десь у закутках свідомості, він, певно, думав про це, вовтузячи Заболотного по багні; тоді здавалося, ні про що не думав, але напевно саме усвідомлення того, що скоро прийде воля, і надало йому сили.

Він стояв навколішках, зануривши руки у смердючу рідину і низько нахиливши голову. Коли б комендант міг зазирнути йому у вічі, можливо, побачив би секундну посмішку, — але Сергій не міг дозволити собі посмішки навіть зараз, коли її напевно ніхто не міг помітити — застиг у чеканні: бачив лише комендантові чоботи, які нетерпляче переступили на місці; це віщувало щось недобре, і справді, німець викрикнув зло:

«Помстись йому!..»

Майже одразу Сергієві на потилицю лягла мокра і холодна рука, багно потекло по шиї, Володимир Гнатович стиснув йому потилицю, і Дубровський зрозумів, що Заболотний дякує і підбадьорює його. Це вразило Сергія, якийсь нерв десь обірвався, він схлипнув, сам занурився в багно, бився обличчям об землю, намагаючись хоч трохи приглушити той біль, що рвався зсередини риданням.

Скільки минуло часу, не помітив — бився, наче в епілептичному припадку, та нараз його грубо смикнули й зупинили. Сергій розплющив очі, побачив, як з його носа в криваву калюжу крапає рідке багно, і краплі чомусь червоні, наче криваві. Звідки кров?

Одразу зрозумів і обтер рукавом обличчя. Побачив чорну спину коменданта, що, не озираючись, крокував цегляною доріжкою, підвів очі й зустрівся поглядом із Заболотним.

Обличчя Володимира Гнатовича було заюшене, все в липучому багні — лишалися тільки очі, знайомі очі, що дивилися, як завжди, з хитринкою. Він витяг із кишені бруднувату ганчірку, обтер обличчя Сергієві й почав втиратися сам. Не втерся, лише розмазав бруд, та, видно, задовольнився й цим, бо підвівся, потягнувши за собою Дубровського.

Лише тепер Сергія прорвало. Щось схоже на стогін вирвалося з грудей, прихилився до Заболотного.

«Ти чого? — легенько відштовхнув його той, та, одразу все зрозумівши, поплескав по плечі. Мовив щиро: — Спасибі, тобі, хлопче, не плач, дурню, ще раз кажу: спасибі…»

Та Сергій схлипнув, хоч і знав, що найстрашніше вже минуло і Володимир Гнатович справді має рацію: варто було йому не послухатися коменданта, і цей день став би для них останнім. А вони мусили вижити, вмерти тут було легко, смерть чатувала на кожному кроці — мимоволі Сергій зиркнув у бік крематоріїв, над якими кукоблилась чорна хмара — справді, сьогодні їм пощастило…

Дубровський усвідомлював це, та не міг перебороти біль, який виривався з нього хрипким риданням, — цей біль не згас аж дотепер, хоч по війні вже минуло чортзна-скільки років, він зачаївся десь у ньому, лежав темною раковою клітиною, що могла будь-якої миті ожити, часто нагадував про себе уві сні, та й не тільки уві сні; певно, у кожної людини є пляма, що переслідує її все життя, пече соромом.

Іноді Сергій одержував листи від Заболотного, який працював десь під своїм Мозирем, мав сім'ю і не скаржився на долю. Сергій знав, що тоді вони врятували життя один одному, та ракова клітина ганьби все ж жевріла в ньому, і він часом аж захлинався од нестерпного болю, згадуючи смердюче багно, блискучі комендантські чоботи, і думав, що, може, краще було б тоді вмерти…

І. зараз, лише згадавши рожевощокого, відчув, як знайомий біль пронизав серце.

Опецькуватий комендант у блискучих чоботях. Рожевощока людина з посмішкою добряка. Весь світ згодом дізнався про нього. Гауптштурмфюрер СС Франц Ангель. Десь були знайдені матеріали, що він загинув.

А він — живе…

Але ж це може бути помилка. Якщо Генрієтта наплутала?..

Уважно прочитав листа ще раз, скоса зиркнув на Анрі. Той ще голився, за звичкою випнувши язиком щоку, — наче нічого й не сталося. Певно, минуло кілька секунд, а Сергій пережив, здалося, знову все те лихоліття.

Відклав листа.

— Треба негайно звернутися до поліції, — мовив. — Маєш там знайомих?

Савіль невизначено гмикнув.

— Я можу попросити наших кримінальних репортерів, — запропонував.

— Не треба… — Дубровський уже крутив телефонний диск. — З'єднайте мене, будь ласка, з комісаром Діаром. Доброго ранку, комісаре. Вас турбує Дубровський. Пам'ятаєте, ми зустрічались у клубі… змушений нагадати про себе. Наберіться терпіння, я прочитаю вам один документ.

Сергій ознайомив комісара з листом Генрієтти.

— Секунду! — загудів у трубку голос Діара. — Я зараз подзвоню одній людині… — І за хвилину: — Ви слухаєте мене, мсьє Дубровський? Зараз вам слід під'їхати на вулицю Поль-Валері. Інтерпол. Знаєте, де це? Комісар Фошар чекає на вас…

Над стареньким і зовсім нефешенебельним особняком на Поль-Валері майорів прапор Міжнародної організації кримінальної поліції, яку частіше називають одним словом — Інтерпол. Дубровський побачив цей прапор здалеку: на блакитному тлі розбігалися в усі боки срібні блискавки, знаменуючи, напевно, силу правосуддя. Мабуть, цей прапор справив враження і на Анрі, бо той підбадьорився і впевнено штовхнув важкі дубові двері.

їх провели до кабінету комісара одразу. Піднялися вузькими сходами, проминули темний коридор з рипучими від давнини мостинами, і поліцейський відкрив перед ними двері кабінету.

У Фошара сидів ще хтось, Сергій неприязно зиркнув на нього: волів поговорити з комісаром наодинці. Видно, Фошар перехопив цей погляд, бо одразу відрекомендував присутнього:

— Комісар Люсьєн Бонне, панове. Він розслідуватиме вашу справу. Мене просив пан Діар, та й взагалі журналісти не часто звертаються до нас у власних справах… Бонне — моя права рука, панове…

Комісар Бонне зовсім не був схожий на детективів із популярних поліцейських романів — високих, кремезних, з пронизливим поглядом холодних сірих очей. Не нагадував він і сіменонівського Мегре з незмінною трубкою; Дубровський навіть здивувався з його нестатечності і, так би мовити, невідповідності усталеним зразкам. Люсьєну Бонне можна було дати щонайбільше років сорок, навіть менше, певно, так і було насправді, бо на обличчі його ще не проступила жодна зморшка, а на маківці стирчав задерикуватий чубок, який у чоловіків за сорок чомусь сам зникає і який приносить багато прикростей саме у тридцятип'ятирічному віці, коли людина, намагаючись будь-що посоліднішати, пригладжує і навіть вистригає його, а він — дивна річ — знов обов'язково з'являється.

Бонне усміхнувся, і його усмішка знов-таки розчарувала Дубровського.

У справжнього детектива посмішка — якось призвичаївся до такої думки — замасковувала його справжній душевний стан, була наче громовідводом; детективи в його уяві кривили губу у посмішці, посміхалися зловтішно або з сарказмом, посміхалися, потираючи руки, посміхалися награно, холодно, байдуже, а в комісара Бонне обличчя мов засвітилося, очі випромінювали справжню доброзичливість та цікавість. Він усміхався не за правилами — як усміхається людина, котра щиро симпатизує вам, — і саме цей відступ від правил, що першої миті вразив Дубровського і навіть трохи засмутив (можливо, комісар хотів здихатися їх і замість досвідченого поліцейського вовка підсунув жовторотого новачка), все ж розтопив його недовірливість, і Сергій щиро відповів на міцний потиск руки комісара, не без задоволення відзначивши, що Бонне сили не позичати.

Фошар пригостив їх кавою, і Анрі довго й плутано розповідав про історію свого знайомства з Генрієттою Лейє, нервувався, зітхав, ніяковів і недоговорював — та й чи можна сказати про все навіть найближчій людині, коли іноді криєшся сам від себе?

Ніхто не перебивав його, і Сергій оцінив делікатність поліцейських, для яких зовсім необов'язково було вислуховувати сповідь Анрі. Потім він збагнув, що це була аж ніяка не делікатність, а тверезий розрахунок: Фошар міг спрямувати розмову в протокольно-ділове русло, та свідомо не зробив цього, вивуджував з хаотичної розповіді Савіля потрібні нюанси та факти.

Коли Анрі закінчив, Дубровський визнав за потрібне додати (все одно його запитали б про це, Генрієтта прямо посилалася на нього), що він, напевно, знає одного із злочинців: це — Франц Ангель, колишній гауптштурмфюрер СС і військовий злочинець, комендант великого концентраційного табору в Польщі, де під час війни знищено не одну сотню тисяч безвинних людей.

Комісар зупинив його:

— Нас не цікавить минуле Ангеля, хто б він там не був. Розшук есесівських злочинців не входить до компетенції Інтерполу.

— Але ж ви не могли не чути цього імені… Франц Ангель… На Нюрнберзькому процесі його прізвище називали не раз, і його не внесли до списків розшукуваних воєнних злочинців лише тому, що десь знайшли документи, які засвідчували смерть Ангеля.

Комісар подивився на Дубровського відчужено:

— Цей факт має значення для вашої братії. Хоча навряд чи солідна газета надрукує зараз матеріал про Ангеля, спираючись на такі сумнівні і недоказові речі, як натяки в листі мадемуазель Лейє.

— Я бачив Ангеля так, як бачу зараз вас, і майже впевнений, що Генрієтта Лейє не помиляється. Ангель має прикмету, може, не таку вже й виразну, але, мені здається, це все ж прикмета — рожеві щоки. Розумієте, у солідної людини — дитячі рожеві щоки. Генрієтта одразу звернула на це увагу.

— Якщо б сам Гітлер зараз піднявся з могили і зустрівся мені на Єлісейських Полях, — сказав комісар, — я не мав би права його затримати. Інтерпол розслідує лише карні злочини. Третій параграф нашого статуту забороняє втручання у будь-яку справу, коли йдеться про політику, релігію, оборону держави чи проблеми расової дискримінації.

— А португальський скандал? — не витримав, щоб не штрикнути Дубровський.

Комісар, не відповідаючи, ковтнув води. Кляті журналісти: все вони знають і в усе пхають носа. Португальська справа справді не дуже чиста. Лісабонська поліція, агенти якої вбили генерала Дельгадо — відомого противника салазарівського режиму, звинуватила у вбивстві карних злочинців і, щоб замести сліди, використала Інтерпол.

— Чим менше скандалів, — відповів ухильно, — тим краще для поліції. Не дай боже, — постукав пальцями по Генрієттиному листі, — щоб відомості про це проникли у пресу. Це буде рівнозначно попередженню злочинців. Вони підуть у таке підпілля…

— Я не впевнений, — втрутився комісар Бонне, — що І без цього наш шлях буде встелений трояндами. Може, Танжер у них взагалі перевалочний пункт? Я шукатиму їх там, а вони давно вже на Близькому Сході чи біс його зна де… Людей з рожевими щоками — тисячі, а цей Ангель давно вже має надійні документи і спробуй довести, що це саме він…

— Так, — ствердив Дубровський, — він відзначався обережністю і не залишив, наскільки мені відомо, жодної фотокартки.

— Це ускладнює справу, — насупився Фошар. Трохи подумав і запитав: — Ви казали, що бачили Ангеля. Чи впізнали б його зараз?

Сергій на мить заплющив очі. Чи зможе він колись забути той день? Лискучий плащ, по якому стікають дощові краплі, опецькуватий комендант і його посмішка… Можливо, він зробив тоді помилку: адже міг дотягнутися до горлянки… Кивнув ствердно.

— Я упізнав би його серед тисячі.

Комісар дивився на Сергія задумливо. Запропонував раптом, наче йшлося про поїздку в Нансі чи Руан:

— Чи не могли б ви злітати з інспектором в Танжер? Ми владнаємо всі формальності і…

Дубровський не роздумував ані хвилини.

— Я повинен зв'язатися з Москвою, та, гадаю, в агентстві не заперечуватимуть. Для вас Ангель лише карний злочинець, для нас усе це значно важливіше.

Анрі, який не втручався в розмову і сидів з таким виглядом, наче дивувався, як можна цікавитися дрібницями, коли мова йде про його наречену, раптом сказав:

— Я полечу також!

Фошар здивовано стенув плечима.

— Ми не можемо заборонити вам, — почав ухильно, — летіти в будь-яке місто, та врахуйте, мсьє Савіль, інтереси слідства. Це не прогулянка — переслідування злочинців часто пов'язане з ускладненнями.

— Розумію ваше становище, комісаре, — одказав Савіль, — та йдеться про мою наречену. Я полечу в Танжер як приватна особа, та, — кивнув на Бонне, — поліція у будь-яку хвилину може розраховувати на мене. — Нараз закінчив зовсім іншим, прохальним тоном: — Не суперечте, комісаре, прошу вас. Я помру тут від туги й невизначеності!

— Аргумент, що й казати… переконливий… — пробуркотів Фошар. — Втім, повторюю, це ваша справа. Я хотів би тільки застерегти, аби ви не вдалися до приватного розшуку. Це лише нашкодить. Зрештою, ви, можливо, й станете у пригоді комісарові. — Фошар підвівся, закінчуючи розмову. — Мсьє Бонне, сподіваюсь, знайде з вами спільну мову, панове…

У приймальні Анрі запитав Бонне:

— Коли вирушатимемо?

— Два дні на підготовку мені вистачить.

— Два дні! — розпачливо взявся за голову Савіль. — Ви жартуєте, мсьє!

— Танжерську поліцію ми проінструктуємо вже сьогодні, — заспокоїв його Бонне. — А мені треба ознайомитись з архівами. Не виключено, що цей Ангель залишив якісь сліди і в нас. До речі, панове, якщо маєте час… Вам, певно, буде цікаво… — Відчинив двері, табличка на яких попереджала, що стороннім вхід суворо заборонено. — Зробимо для вас як журналістів виняток.

Анрі й Дубровський зайшли разом з комісаром. Довга темнувата кімната, заставлена стелажами, особливої конструкції столами, шухлядами.

— Мсьє Колонн, панове… — вказав Бонне на миршавого лисого чоловічка, — лорд-охоронець наших архівів і найбільший знавець злочинного світу. А це, Леон, — журналісти й мої друзі. — Він вимовив останні слова без іронії і без неприродного наголосу, як буває, коли людина або фальшивить, або сама не впевнена у сказаному. Дубровському сподобались слова комісара, і він з вдячністю глянув на Бонне.

Комісар продовжував, вказуючи на Колонна:

— Мсьє Леон, панове, зберігає у своїй картотеці відомості про сто п'ятдесят тисяч міжнародних злодіїв. Найоригінальніше те, що він ніколи не зустрічався зі своїми підопічними. За все. життя Леону лише раз почистили кишені в автобусі, але він схаменувся вже тоді, коли шахрай давно накивав п'ятами… І все ж, панове, мсьє Колонн є грозою гангстерів, і ми без нього, як без рук.

— Ви перебільшуєте, Люсьєн, — зашарівся чоловічок, та видно було, що слова комісара припали йому до душі.

— Скромність прикрашає людину, хоча й не завжди! — відрубав Бонне. — Покажіть журналістам своє господарство, Леоне, і вони самі зрозуміють, хто з нас має рацію.

Колонн поплескав рукою по звичайному дерев'яному ящику, в якому стояли, пронизані тонким сталевим прутом, картонні картки.

— Не один гангстер світу, — почав трохи театрально і, Сергієві здалося, піднявся навшпиньки, щоб хоч трохи зробитися вищим, — так, не один гангстер заплатив би великі гроші, аби вилучити звідси свою картку. Тут — всі дані про нього: особливі прикмети, фотографії, якщо його вже затримували — відбитки пальців. За кілька хвилин я або мій помічник можемо встановити аутентичність тої чи іншої особи.

— За кілька хвилин? — не повірив Дубровський.

— Так, — ствердив Колонн. — Але ж іноді злочинці намагаються перехитрити наших агентів. Дивіться, панове… — спритно витяг дві фотографії. — Чи не правда: зовсім різні люди?

— Точно, — ствердив Сергій.

— Ви помилилися, — наче зрадів Колонн. — Отут, — поплескав долонею по звичайній шафі, — маємо особливі пристосування для розпізнавання злочинців по фотографіях, зроблених у різні роки життя і навіть під гримом. Оце — загримований злочинець, — тицьнув пальцем у фото літньої людини у поношеному одязі. — Відомий грабіжник Енріко Фелліні. На його рахунку не один сейф у Мілані, Римі, Флоренції. Затриманий позаторік після пограбування банку в Сіракузах. В такому вигляді намагався втекти.

Колони нахилився над довгим столом, скоріше бюро, в якому були вмонтовані металеві пластини з фотографіями злочинців.

— Тут, — почав рухати пластини, — бачите, яка неприваблива компанія. Ось гляньте, навіть на обличчі в нього написано — карний злочинець… А цей, — швидко прочитав підпис під фото, — ніколи в житті не скажеш, що він — американський гангстер Білл Сауерс. — Пальці швидко гортали пластини. — Грабіжники, вбивці, гангстери, шахраї, фальшивомонетники, торговці наркотиками… Паскудна сімейка…

Анрі звернув увагу на картки з різнокольоровими правими верхніми кутами. Бонне пояснив:

— Коли до нас звертаються судові чи поліцейські власті якоїсь країни, що входить у систему Інтерполу, з проханням розшукати злочинця, в усі дев'яносто п'ять країн терміново надсилаються оці картки з установочними даними. Зверніть увагу на колір кутів. Фактично, це наказ. Якщо, наприклад, колір червоний, злочинця повинні негайно заарештувати. Зелений колір означає — «взяти під нагляд». Після арешту злочинця він видається тій країні, яка звернулася з проханням про розшук.

— Коли заснована ваша організація? — запитав Дубровський. — Можливо, я виявляю дивовижну необізнаність, та не доводилось мати справу…

— Навіть деякі поліцейські репортери виявляють, таку необізнаність, — зауважив Колони. — Наша організація мала почати своє існування ще до першої світової війни. У чотирнадцятому році сищики карної поліції зібралися на свій перший міжнародний конгрес у Монако. Але, на жаль, почалася війна, а війна не сприяє спілкуванню навіть поліцейських. Нова зустріч відбулася лише через дев'ять років у Відні. Тоді ж, у двадцять третьому році, була заснована «Міжнародна комісія карної поліції» — батько нашої організації. Але цей батько, — Колони саркастично посміхнувся, — помер ще немовлям. Штаб Інтерполу тоді перебував у Відні. Після окупації австрійської столиці гітлерівцями Гейдріх конфіскував усі архіви Інтерполу і перевіз їх до Берліна. Ви розумієте, панове, для чого?

— Щоб гестапо використало злочинців… — відповів Анрі, хоч запитання було скоріше риторичним і Колони збирався сам відповісти на нього.

— З шпигунсько-диверсійною метою, звичайно, — уточнив той. — Фашисти поставили крапку на Інтерполі.

— І він відродився вже після війни? — запитав Дубровський.

— Саме життя вимагало відновлення нашої діяльності. Війна принесла не тільки розруху. Після сорок п'ятого року крива злочинів неухильно пішла вгору. Часті пограбування банків, намагання гангстерів збути вкрадені цінності і знайти притулок за межами країни, де вони діяли, примусили уряди багатьох країн шукати нові форми боротьби із злочинністю. В результаті й було створено «Міжнародну організацію карної поліції». Зараз до неї входять держави Західної Європи, країни Північної і Південної Америки, а також Африки та Азії. В кожній країні-учасниці створені національні бюро Інтерполу, а це, — зробив дещо театральний жест, обвівши рукою кімнату, — генеральний секретаріат.

— Так уже й тут… — зрозумів його буквально Бонне.

— Не ловіть мене на слові, Люсьєн, — відмахнувся Колони. І, звертаючись до Дубровського та Савіля, продовжував: — Здається, все, панове. Додам тільки, що Інтерпол має свій статут, видає щомісячний журнал чотирма мовами для службового користування. Але вам, журналістам, слід знати, що передрук статей категорично заборонений.

Дубровський взяв одну з товстенних рожевих книжок, що лежали на столі поруч. Підкликав Анрі.

— Дивись, — мовив захоплено, — наочний посібник для детективістів.

— Що не справа, то й сюжет, — погодився Колони. Він взяв ще одну рожеву книгу, пальці швидко забігали, гортаючи сторінки. — Справа про пограбування банку в Мілані на дев'яносто мільйонів лір… Робота мафії, панове. Ми ловили їх мало не два роки. Пограбування складу зброї в Швеції… Тут діяли з розумом, і агенти поліції ледь знайшли кінці. А ось пікантна справа — крах липового банку, що випускав фальшиві чеки вартістю у сто доларів. Деякі наші експерти з трудом відрізняли їх від справжніх. Крадіжка картин у Лондонській національній галереї…

— Як хочете, — рішуче втрутився Бонне, — а я повинен зникнути.

— Справді, тут можна забути про час, — погодився Дубровський. — А мені ще сьогодні треба зв'язатися з Москвою.

— Я замовлю квитки на літак і повідомлю вас, — пообіцяв комісар.

Генрієтту, її сусідку по літаку Мелані, що плюнула Францові в обличчя, і ще одну дівчину на ім'я Жюстина — блондинку з вирлатими зеленими очима, поселили в одній кімнаті, яка нагадувала тюремну камеру: заґратоване вікно, важкі дубові двері, вузькі залізні ліжка. Тричі на день їм приносила їжу мовчазна стара жінка, певно, марокканка, яка не знала французької чи вдавала, що не знає, — не вимовила за два дні ані слова, наче була німа. Її супроводжував наглядач — чоловік із шиєю вола і хитрими очима, які з цікавістю обмацували дівчат.

Генрієтта намагалася не дивитися на нього, одверталася після того, як спіймала його погляд: похітливий і одверто оцінюючий. Жюстина щось запитала в нього, але наглядач лише посміхнувся у відповідь і дав якийсь наказ служниці — слова звучали гортанно й дивно, наче щось булькало в- нього у горлі. Вони одразу зникли, але ввечері наглядач підморгнув Жюстині й поставив на стіл таріль із фруктами — мабуть, почав симпатизувати дівчині.

Фрукти були смачні, й дівчата з охотою поласували ними. Власне, що їм залишалося робити?

Генрієтта згадала: колись десь вичитала — людина звикає до всього. Тоді не повірила, не могла повірити, що умови життя можуть перетворити мислячу людину на звіра чи просто примусити її плисти за течією, забути про власні смаки, уподобання, погляди, нарешті, амбіцію. Коротше, зректися свого «я», того, що закладалося в тебе по краплині вихованням, що сам брав від життя, що ставало твоєю суттю і було вже невіддільне від плоті; а тепер спіймала себе на думці: залізне ліжко і наглядач уже не дратують її так, як уперше, і одноманітність днів стала ледь не нормою. Одразу зрозуміла й психологічний розрахунок тих, хто посадив їх сюди: залишити наодинці з власними думками, зламати одноманітністю і безперспективністю, вселити сумнів — цей черв'ячок залазитиме все глибше, точитиме душу, і нема нічого гіршого за його непомітну, але постійну, вперту чорну роботу.

Генрієтта поспішила застерегти подруг, та Жюстина не зрозуміла її чи не могла зрозуміти, вона ставилася до життя простіше і лише пирхнула:

— Згадай мсьє Жана! Плювати він хотів на твої душевні сумніви. Йому — одержати за тебе куш, і бувай здорова…

Мелані похитала головою.

— Ти забула про мадам, Жюстино, — заперечила. — Жану й справді наплювати на все, і він уже забув про нас. Але ж ти не хочеш стати повією? Не хочеш… А для чого нас везли сюди? Мадам, чи хто там, напевно знають, що ми не бажаємо підкорятися їм, але й ми, Жюстино, не перші в них — і я не заздрю ні тобі, ні собі…

— Ніхто не змусить мене робити те, чого я не хочу! — розсердилася Жюстина. — Тут також є поліція, і варто звернутися до влади…

Генрієтту дратувала Жюстина — її житейський практицизм іноді межував із тупістю, — але не хотілося загострювати стосунків, і так усім їм було невесело, та не втрималася, щоб не зіронізувати:

— Чого ж ти досі не звернулася до властей?

— Як же, нададуть вони тобі таку можливість! — посміхнулась Мелані. — Прошу вас, мадемуазель, ось вам ажан, він проведе вас до префектури, де ви зможете поскаржитися особисто самому марокканському султану!., А-а, ви не хочете залишатись у танжерському борделі?.. Пробачте, ми не знали цього, ще раз перепрошуємо, винні будуть покарані, а вам — квиток на літак до Парижа… Адьє, мадемуазель…

— Дивачка, — знизала плечима Жюстина. — А я вірю, що все обійдеться.

Генрієтта уткнулася обличчям у подушку. Вона знала, що не обійдеться, знала також, що навряд чи її випустять звідси живою, та все ж світлячок надії не згасав, бо рідко коли згасає в людини, і сама смерть безсила тут: навіть вмираючи, людина сподівається на щось і, хоч нема безсмертя, вірить — ще день чи година…

Вони вже переговорили на всі теми, і, здавалося, більш нема про що говорити, та Генрієтта знала: їхні теревені є лише легкою оболонкою, під якою криється щось важке, тривожне й болюче.

Генрієтта не розповідала дівчатам про Анрі і останню зустріч з ним під дощем, лише згадувала його мокре обличчя, сміхотливі очі — згадки посилювали біль і розпач, та вона не могла без них, бо знала, якщо ці згадки згаснуть, згасне і її воля, і отой невеличкий мерехтливий світлячок надії.

І все ж так довго не могло продовжуватись: сіре, одноманітне і якесь страхітливе життя. Раніше вони чекали змін кожної години, нарешті перестали чекати і не підхоплювались, почувши в коридорі за дверима кроки. Вже розрізняли кроки: легкі, ковзаючі — служниці, що приносила їм їжу; розмірені солдатські — наглядача. Зрідка проходили повз їхні двері ще якісь люди, одного разу Генрієтті здалося, що почула голос мсьє Жана, та, можливо, лише здалося.

… Мадам прийшла ввечері чи вночі — заґратоване віконечко не світилося, а годинники в них відібрали в перший же день ув'язнення.

Генрієтта одразу не збагнула, що це — справді мадам, про доброту і респектабельність якої, глузуючи, казав їм Дюбюї. Не повірила навіть після того, як жінка, що зайшла до їхньої кімнати у супроводі наглядача, відрекомендувала сама себе:

— Зовуть мене мадам Блюто, мої хороші. Я — хазяйка цього дому і вибачаюся, якщо вам у ці дні було сумно…

Генрієтта уявляла собі власницю танжерського дому розпусти то відьмою, сухою й кістлявою, то чимось схожою на огрядних, дебелих продавщиць риби у «Чреві Парижа». Зайшла ж до їхньої кімнати ще молода жінка з зовсім ще пристойною талією, усміхнена й привітна. Тільки пізніше Генрієтта усвідомила свою помилку: мадам Блюто вже підвалило під шістдесят, і молодили її товстий шар рум'ян та пудри, яких Генрієтта не помітила при тьмяному світлі нічника.

Ніхто не відповів мадам Блюто, та вона не сподівалася на інше. Була досить обізнана, бо, присівши біля ліжка Мелані, мовила, зітхнувши:

— Я вас розумію, мадемуазель Нозьєр. Цей негідник Жан справді заслуговує на плювок в обличчя… — Стиснула скроні, похитала головою. — Я завжди вважала його мерзотником і нахабою і співчуваю вам, мадемуазель…

Мелані поворушилась у ліжку і запитала просто: так, як питають у зустрічного про незнайому вулицю:

— Коли нас випустять звідси?

Генрієтта, у якої вже минув хвилинний гіпноз і яка зрозуміла театральність гри мадам Блюто, жахнулася: невже Мелані клюнула на таку дешеву наживку?

— Хоч зараз, моя мила, — розпливлася в посмішці мадам Блюто, — я не затримуватиму тебе ані на хвилину. Все залежить тільки від тебе… Ей, — навіть не обернулася до наглядача, навіть не змінила тону, лише поворушила в повітрі пальцями, але той зрозумів одразу й подав їй якогось папірця. — Прочитай, моя мила, і підпиши ось тут, — ткнула довгим пальцем із темно-червоним нігтем у папірець. — Читай, моя хороша, ніхто не примушує тебе підписувати, не читаючи.

Папірець тремтів у руці Мелані, вона читала, сидячи в ліжку і нахилившись низько-низько, — було важко щось розібрати у напівтемряві.

Генрієтта чекала: зараз Мелані зібгає папірець і відкине його — догадувалася, чого вимагає від них хазяйка цього дому; Та Мелані, прочитавши, не вибухнула обуренням — спокійно поклала папірець на тумбочку, простяглася в ліжку і мовила також спокійно:

— Пішла геть, негіднице!

Мадам не розсердилась. Витягла з кишені пачку дорогих сигарет, клацнула запальничкою. Генрієтті до сліз захотілось запалити, ковтнула слину.

— Паліть, милі… — повела на неї та Жюстину поглядом мадам Блюто, та дівчата не поворухнулися.

Мелані раптом зіскочила з ліжка.

— Дайте мені! — мовила вимогливо. Мадам простягнула їй пачку і навіть дала прикурити. Мелані стала перед нею, і кілька секунд вони дивилися одна на одну.

— От що… — нарешті мовила Мелані, і Генрієтта зрозуміла, що подруга наривається на скандал, аби хоч якось покласти край тому фарсу, який розпочала мадам Блюто. — От що! Ти, як була шлюхою, так шлюхою і залишилась. У всьому… Не тільки в манерах… Ти — справжнісінька шлюха, продажна й безсовісна, ти — брудна змія, але тобі нас не обплутати! — Дівчина на секунду захлинулась, їй не вистачило повітря, та одразу опанувала себе і продовжувала спокійно: — Ти зрозуміла мене? Чи, може, хочеш послухати ще? З обличчя Блюто не сповзла посмішка.

— Мені неприємно чути таке… — мадам навіть не підвищила голосу. — Та й кому це приємно? — Нараз загроза прозвучала в її словах. — Але я запам'ятаю сказане тобою, і колись тобі доведеться вибачитись… — Доведеться, моя дорога, бо тут були сильніші за тебе, але й вони шкодували за свою гарячковість… Бачиш, я звикла до всього, і до істерик, і до образ, нічого не вдієш, з вами, поки домовишся, наслухаєшся всього… Сідай, моя мила, і будемо розмовляти відверто. Це — єдино вірний шлях і в вашому, і в моєму становищі.

Мелані зло розчавила сигарету просто об стіл. Хотіла щось сказати, та не знайшла слів, зробила крок уперед й замахнулася, та Генрієтта, побачивши, як рвонувся з порога наглядач, перехопила її руку, потягла подругу до свого ліжка.

Мадам Блюто зрозуміла її по-своєму.

— Ви — розумніша за неї, мадемуазель Лейє, — схвалила, — і розсудливіша. Мені приємно бачити це.

Генрієтта не глянула на неї. І похвала, і осуд цієї жінки були однаково образливі, і чи варто починати все спочатку? Справді, цю брудну повію нічим не здивуєш, нехай же говорить, що хоче. Сильно стиснула руку Мелані, і подруга зрозуміла її — одразу якось охолола й знітилася, тільки дихала важко й часто.

— Напевно, ви найрозумніша тут, мадемуазель Лейє, — продовжувала мадам Блюто, — і я звертаюсь до вашого розуму і вміння оцінити обстановку.

«А вона не дурна, — майнула в Генрієтти думка, — і сильна…»

— Я заплатила за вас великі гроші, мої милі, а я не така багата, щоб кидати гроші на вітер. Ось це ви й повинні усвідомити, — в голосі мадам з'явилися різкі нотки, — від цього і танцюйте, хочете — сюди, хочете — туди, а свої гроші я повинна одержати і, звичайно, з процентами. Бо всі ми грішні, живемо в грішному світі, а на гріху, — посміхнулася, — можна непогано заробити. Отже, усвідомте, і у вас, і в мене нема іншого виходу. Ви донесете на мене, якщо вам удасться вирватися звідси, я ж втрачу досить солідну суму, коли ви не працюватимете на мене. Інакше кажучи, прогорю, вилечу в трубу, чи як ще кажуть у подібних випадках?

Мадам Блюто зупинилася, облизнула тонкі губи, покликала наглядача.

— Пити!.. Гукни стару. Нехай принесе лимонаду, хоча, — на секунду завагалася, — не треба лимонаду, хай дасть шампанського. Сьогодні, — підморгнула дівчатам, — я пригощаю. Скоро ви станете заможними і тоді віддячите мені…

Генрієтта і Мелані ніяк не зреагували на цей жарт, тільки Жюстина посміхнулась. Від очей мадам Блюто не вбереглась ця ледь помітна посмішка, і вона сказала вагомо:

— Отож ви зрозуміли: вороття назад нема. Від цього до наступного — один крок, і, що б ви не робили, вам не уникнути його. Але, щоб у вас було менше вагань і сумнівів, я розповім, що чекає на вас. Розкішне життя, я не перебільшую — якщо б я починала так свою кар'єру, мої милі, то… Боже мій, марсельські вулиці, бруд і холод, дощ… І все ж я вибилась у люди, треба мати голову на плечах, правда? А вам просто пощастило, не якийсь портовий бордель з п'яною матроснею… Кожна матиме свою кімнату, туалети — я авансую вас… І мужчини у нас пристойні, постійні відвідувачі з грішми. Шантрапу не пускаємо, матимете справу з солідними людьми, і все залежить від вас і ха-ха… від вашої, так би мовити, працездатності…

Генрієтту пересмикнуло. Наліт зовнішнього полиску, яким спочатку хизувалась ця марсельська повія, поступово сповзав, і все одвертіше проступало її справжнє нутро.

— Бувають всякі випадки… — вкрадливо продовжувала мадам. — В мене колись закохався грошовитий старигань, упокой, господи, душу його, — перехрестилася. — Мерзотник був, брудний розбещувач, та залишив мені спадщину, і, слава богу, я не протринькала її… Коли спіймаєте такого, що одкупить вас і візьме на утримання, господи, та хіба я проти чужого щастя?

Служниця протиснулася у двері повз наглядача, поставила на стіл срібне відерце, з якого стирчала пляшка. Мадам апетитно поцмокала язиком.

— Я п'ю тільки найкраще, — похвалилася. — Такого ви, мабуть, і не нюхали…

— От що, — зірвалась Мелані, — хлещи своє вино і скоріше мотай звідси!

Мадам скривилася. х

— У тебе ангельська зовнішність, моя мила, і де ти навчилася грубощів?..

— Слухай, — несподівано поцікавилась Мелані, — а тебе били?

Мадам інстинктивно озирнулася на наглядача.

— Намагалися… — несподівано визнала. Генрієтта не чекала від неї цього і з цікавістю підвела очі. — Але, — Блюто повчально підняла палець угору, — сила на моєму боці, і все робилося навпаки. Так, як буде зараз! — зареготала весело. — Ти набридла мені, моя мила, і зараз одержиш перший урок. — Поманила пальцем наглядача і мовила єхидно: — Поклич там… Відшмагати її!..

Генрієтта відчула, як похололи в неї щоки.

Що сказала мадам і невже це можливо? Побачила усміхнене обличчя Блюто — воно наче застигло, розтягнуте в посмішці, — і Генрієтта раптом кинулася до неї, щоб пошматувати це обличчя, нігтями зірвати з нього посмішку.

Вона не тямила себе, і це надало їй сили — відштовхнула наглядача, який хотів перехопити її, але мадам встигла затулити обличчя і шию руками, і дівчина марно намагалася відірвати ці руки від шиї; закричала дико й пронизливо — від ненависті, гніву і безсилля. Хотіла вкусити хоча б за лікоть, та наглядач вже заломив їй руки за спину — била його головою в груди, кричала, намагалася і його вкусити, та він вдарив її так, що ледь не знепритомніла від болю і замовкла.

Наглядач жбурнув Генрієтту на ліжко. Мадам огледіла подряпини на руках, сказала спокійно:

— За це сіктимемо і тебе. Тільки не сьогодні. Завтра я також хочу побавитись…

До кімнати вдерлися двоє молодиків. Мовчки відірвали Мелані від ліжка, за яке дівчина марно чіплялася, зірвали сукню, притисли до підлоги.

— Всипте їй! — захлинулась мадам. — Не шкодуйте, щоб знала, як ображати старших!.. — Бахнула корком від шампанського, випила повний бокал. Вино трохи остудило її, бо додала з жалем: — Тільки не попсуйте шкіру! У неї шкіра тонка й ніжна, і я надто багато заплатила за неї!..

Наглядач замахнувся різкою. Жюстина закричала розпачливо. Генрієтта плакала, заховавши обличчя в подушку. Мелані після першого удару навіть не застогнала. Наче не відчувала болю — так пекли сором і гнів — прокляла б себе, якщо б хоч звук вирвався крізь зціплені зуби.

Видно, вино вдарило мадам в голову, бо закричала нараз верескливо, і ця верескливість дивно не відповідала загрозливим словам:

— Я сіктиму вас кожного дня і посаджу на хліб і воду! Я виб'ю з вас дух упертості! Виб'ю!.. На власних задах пересвідчитесь, як перечити мені!.. Ви ще не знаєте мене!.. Я… — мадам раптом задихнулась, кілька секунд помовчала і продовжувала вже зовсім спокійно, хоча із зловтішними нотками. Генрієтту найбільше вразило не те, що вона казала, хоча мовилося про страшне, а саме цей несподіваний і раптовий перехід від гніву й істерики до розсудливості: мадам Блюто була страшніша за те, що Генрієтта уявляла собі, і усвідомлення цього на якийсь час зовсім позбавило дівчину волі, жах увійшов у неї, зсудомив тіло. Вперше втратила надію — знала, мадам каже правду. — Ви чули про Центральну Африку, мої милі? — мадам, здавалось, насолоджувалась сказаним. — Я продам вас у найбрудніші борделі Центральної Африки, мої пташенятка, звідки нема вороття, і навіть про сьогоднішню екзекуцію згадуватимете з розчуленням… Нехай поласують вами брудні готтентоти, і ви зрозумієте, від чого відмовились у мадам Блюто! Ну, ну! — прикрикнула на наглядача. — Не забувай, що кожний твій удар коштує мені не менше долара! І — годі! На сьогодні вистачить! Зникніть! — махнула молодикам. — А ти, — пнула ногою Мелані, — лягай вгору задом у ліжко і подумай… Усім вам раджу подумати!

І мадам Блюто пішла, не забувши прихопити зі столу недопиту пляшку шампанського.

Кілька днів вони блукали по Танжеру. Бонне іноді таємниче зникав кудись на дві-три години, та на всі прямі й непрямі запитання Анрі відбувався або жартами, або просто відмовчувався.

Дубровський був терпеливіший за друга, хоча, ставлячи себе на місце Анрі, цілком виправдовував його: хто й коли з закоханих відзначався розсудливістю?

Вешталися вони з легкої руки комісара по ресторанах і корчмах. Спочатку це не сподобалося Сергієві, та він помітив, що Бонне п'є каву або, на крайній випадок, легке вино, й зрозумів комісара: іноді на слід наводить якась незначна деталь, і Бонне шукав її. Заводив довгі розмови з кельнерами, жартував з дівчатами-офіціантками і навіть портовими повіями.

Сьогодні вранці він запізнився на снідання і, не чекаючи запитання Анрі, пояснив:

— Зараз маємо час, можете не поспішати і спокійно пити свою каву.

— Колись ви доконаєте мене, — буркотливо почав Анрі. — Я не бачу сенсу у ваших ресторанних мандрах. Як на мене…

— Ви не комісар поліції, а журналіст, Анрі, — відмахнувся Бонне, — і це накладає відбиток на склад вашого характеру. Та, смію вас запевнити, у нашій справі зайва поспішливість…

— Я чув це від усіх знайомих поліцейських, і кожен казав це, наче відкриваючи Америку.

— Хочете підкреслити, що я — не першовідкривач? — не образився Бонне. — Але ж вам буде важко довести, що всі ми змовились.

— Нема правил без винятку, а в нашому випадку оперативність і настирливість мають особливе значення.

— Таке я чув від усіх зацікавлених у розкритті злочину. Не думали ж ви, що я візьму службового пса і розшукуватиму злочинців по запаху?

— Люсьєн, милий, — жалібно мовив Анрі, — пообіцяйте мені прискорити пошуки.

Збоку це прохання виглядало наївним, навіть комічним, і Сергій не втримався від посмішки, Бонне по-змовницьки підморгнув йому. Вони розуміли один одного мало не з погляду, і їхня взаємна симпатія все зростала.

Дубровському подобався відкритий характер комісара і його прямодушність; дещо бентежила прямолінійність та обмеженість Бонне у справах, не зв'язаних із службовими обов'язками, та гарно було те, що Люсьєн мав голову на плечах, а це, як відомо, притаманно не кожному поліцейському комісарові. Крім того, був він людиною чесною, на котру можна покластися у важку хвилину, і, безумовно, хороброю.

— Я вже пояснював вам, Анрі, — мовив Бонне, — що ми перебуваємо в суверенній країні, і справа розшуку злочинців — прерогатива марокканської поліції. Я допомагаю їй за погодженням з міністром внутрішніх справ. Лише допомагаю! — засміявся. — Ну, а ви вже допомагаєте мені.

— Чи не забагато помічників? — запитав Дубровський.

— Хіба ж у цьому справа… — скрушно похитав головою Бонне. — Коли б я зараз зустрів цього Ангеля, зміг би лише розкланятись із ним. Треба раніше довести його злочин — тепер він тільки посміється з нас. Жоден прокурор не дасть вам ордера на його арешт.

— Відомий воєнний злочинець, — знизав плечима Дубровський. — На його совісті тисячі жертв…

— Якого нема в списках воєнних злочинців. До того ж, вам уже казали, що Інтерпол не займається такими злочинами.

— Вбити одну людину — злочин карний, він підлягає нашій компетенції. Вбити сотні тисяч…

Бонне замахав руками.

— У. мене є інструкції, Серж, і я не маю права переступити їх.

— Що робитимемо сьогодні? — обірвав суперечку Анрі.

— Кельнер, три мартіні!..

Ця своєрідна відповідь Бонне розсердила Анрі. Зібгав серветку, відкинув роздратовано.

— Легше за все прохолоджуватись у залі з кондиційованим повітрям… — почав на високому тоні.

Комісар не дозволив йому зірватися:

— Трохи зачекаємо на одну людину. Можливо, мені подзвонять…

— Ну, добре… — одразу здався Анрі, та закінчив усе ж буркотливо: — Я не питиму мартіні, Люсьєн, коктейль гарячить мене, а тут і без того жарко.

— А кондиційоване повітря?

— Знущаєтесь?

— Поновлюю рівновагу. Не хочу, щоб рахунок був на вашу користь.

— Скажіть, Люсьєн, вас колись пошивали у дурні?

— Гол у мої ворота?

— А ви впевнені, що все зробили правильно?

Бонне замислився.

— Поки що ми не зробили жодного невірного кроку, — одповів впевнено Бонне. — Але ж ми тільки почали гру і розіграли досить відомий дебют. Комбінації попереду, і ніхто не гарантований від помилки.

— Які ж кроки ви зробили?

Комісар глянув на годинник.

— Ви можете потерпіти ще хвилин двадцять?

— Тільки двадцять? Хіба ви вже натрапили на слід? — загорівся Савіль.

— Не знаю. В прямому розумінні цього слова, мабуть, ні…

— У нас в таких випадках кажуть: не лізь поперед батька в пекло, — втрутився Дубровський.

Кельнер приніс мартіні. Бонне підняв бокал так, що коктейль заграв у сонячних променях.

— Красиво, — зітхнув. Відставив бокал, не ковтнувши. — Ви запитали, — нахилився до Савіля, — чи пошивали мене колись у дурні? Звичайно, пошивали. Для того й існує поліція, щоб пошиватися у дурні. Якби цього не було, ми б за рік переловили всіх, ну, не всіх, а більшість громил і гангстерів. Тоді б Інтерпол перетворився на контору по боротьбі з кишеньковими злодіями. Ми вдосконалюємо свої методи, нам відповідають зовсім несподіваними ходами — гангстерські корпорації зараз так озброєні і мають таку техніку, що… — Бонне не закінчив і відпив половину свого мартіні. — Я вже не кажу, що діють там люди відчайдушні, але й з головою — хитрі й настирливі. Ви знаєте, на яку суму щороку тільки в Сполучених Штатах продають наркотиків? — запитав несподівано.

Відповів Дубровський:

— Десь я читав: на триста чи чотириста мільйонів доларів.

— За неповними даними. Візьміть півмільярда, не помилитесь. Стихійне лихо… Більше половини всіх справ, які ведуть мої колеги по Інтерполу, припадає на торгівлю наркотиками. Світова проблема — і тут нам підставляють ніжку кожного дня. А ви питаєте, чи пошивали мене у дурні? Колись мені довелося брати участь у великій операції. Ми точно знали, що наркотики транспортуються через Ліван. Підняли на ноги митних чиновників, агенти поліції перевіряли всі вантажі, що вам сказати, різали навіть шини автомобілів — і нічого. Потім вдалося встановити деяку закономірність: наркотики з'являлися на ринку після того, як через ліванський кордон проходили каравани верблюдів. Довелося обшукати і погоничів, і пасажирів, буквально обнюхувати кожного верблюда, а це процедура не з приємних. Поки вашому покірному слузі не стукнуло в голову просвітити цих тупих тварин рентгеном. Коротше, у шлунку першого ж верблюда ми знайшли два контейнери з опіумом — такі загострені з одного боку металеві капсули. Гангстери примушували верблюдів ковтати їх. Кожна тварина цього каравану несла у шлунку приблизно по кілограму наркотиків, а кілограм героїну в Америці — це тридцять п'ять тисяч доларів. То була, — коротко реготнув, — одна з найуспішніших наших операцій: ми перерізали артерію, по якій наркотики з Китаю і Таїланду транспортувалися до Європи та Америки. До речі, Китай і Таїланд — одні з найбільших постачальників опіуму. Офіційно там заборонені курильні, переслідується все, що пов'язане з вирощуванням опіумного маку. Але наша секція, котра бореться з розповсюджувачами наркотиків, має дані, що у Північному Таїланді, наприклад, більшість селян під час сівби опіумного маку переселяється в гори. Десять-п'ятнадцять днів потрібно їм, щоб дістатися до основних полів цієї культури. Потім повертаються додому й чекають, коли настане час знімати врожай.

— Але ж ви казали, що це заборонено законом, — озвався Анрі.

— Власті дивляться на це крізь пальці, дещо перепадає і їм. На цьому бізнесі наживаються всі, починаючи з селян і кінчаючи поліцейськими. Сільському поліцейському невигідно перешкоджати сіянню опіумного маку, на цьому він нічого не заробить, мак сам по собі ще не опій. Потім, коли сировину з сіл переправлятимуть у Бангкок, поліцаї соватимуть свого носа всюди: розпаковуватимуть тюки з бавовною, розрізатимуть апельсини, розламуватимуть дахи автобусів, простукуватимуть дверцята й крила автомобілів. Тепер почався їхній час — за виявлені наркотики непогано платять.

— Якщо так солідно поставлена боротьба з торгівлею наркотиками, то як опіум усе ж потрапляє до нас? — здивувався Анрі.

— Все роблять гроші, — не задумуючись відповів Дубровський.

— Так, — ствердив Бонне, — колосальні проценти, які наживають спекулянти опіумом. Простий розрахунок: в Китаї за кілограм сировини платять лише шістдесят доларів, а у Гонконзі вже п'ятсот. В Європі після переробки в таємних лабораторіях кілограм героїну оцінюється приблизно в п'ять тисяч доларів. І так до тридцяти п'яти тисяч в Америці.

— Справді пекельний бізнес! — зауважив Сергій, який з цікавістю слухав розповідь Бонне. — І навряд чи колись вам вдасться прикрити його.

— Чому ж, — не погодився комісар, — щороку ми конфісковуємо тонни опіуму, багато морфію, героїну, маріхуани… У нас є колосальні зрушення!

— А гангстерські корпорації не складають зброю. Гра варта свічок…

— Звичайно, — погодився Бонне, — і тоді, в цій історії з верблюдами, спекулянтам опіумом вдалося на деякий час перехитрити нас. Ми просвічували верблюдів і були спокійні, а кляті тварини знову несли в своїх шлунках сотні кілограмів наркотиків. Тільки тепер — у м'яких каучукових кулях. Поки хтось не додумався давати верблюдам проносне.

— Дотепно, — оцінив Сергій. — Але ж це не вихід із становища. Поки існуватиме попит на наркотики, вам нічого не вдіяти. У нас нема наркоманів, і цим все сказано.

— Зараз ви твердитимете, що вашій молоді не потрібні наркотичні марення й забуття, — відрізав Бонне. — Про це я читав у газетах і, слово честі, радий за вас. Але чим ви можете пояснити, що один з шляхів, яким транспортується в Європу опіум, пролягає через соціалістичну Югославію?

— Напевно, неуважністю тамтешніх митників.

— І, можливо, попитом на героїн, — підморгнув Бонне. — А соціальний устрій, між тим, стоїть на сторожі моральності.

— Там багато своїх складностей…

— У вас пишуть: пережитки капіталізму… — Анрі допив свій мартіні, очима пошукав кельнера, та не знайшовши, продовжував, тримаючи бокал поміж долонями. — Але ж капіталізм — не лише наркомани й гангстери. Наша прогресивна література, наші наука і мистецтво, наша студентська молодь сприяють прогресові, європейська інтелігенція завжди виступала проти мракобісся й фашизму. Та й що казати, ти сам знаєш, закон охороняє в нас…

— Але ж цей закон, — м'яко перебив його Сергій, — не перешкодив якимось мерзотникам вкрасти у тебе Генрієтту.

— Так, — схопився за голову Савіль, — нема межі між правдою і кривдою!

— І під егідою цього ж закону процвітають такі міста, як Танжер, — продовжував Дубровський. — Неначе все тут пристойно. А бачив сам: місто-притон, місто контрабандистів, злодіїв, шпигунів та авантюристів… Свобода відкривати доми розпусти і тримати в неволі Генрієтту… Тобі потрібно таке?

— Це — піна, мсьє Дубровський, і ми знімаємо цю піну, — мовив з досадою Бонне. — У вас також є злодії…

— А ви цікавилися процентним співвідношенням карних злочинів у нас і у вас?

Анрі поклав руку на коліно Бонне.

— Тебе, Люсьєн… — вказав на кельнера, що робив якісь знаки.

— Ага, — підвівся комісар, — пробачте, мсьє Серж, ми потім закінчимо нашу суперечку.

Він повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках конверт. Витяг з нього кілька папірців. Мовив, переглядаючи їх:

— Справа ускладнюється тим, панове, що утримувачі місцевих притонів, — скоса глянув на Дубровського, — і тут ви, мсьє Серж, на жаль, маєте рацію, підтримують контакти з деякими представниками місцевих органів влади…

— Скажіть прямо, Люсьєн, купили поліцію! — відрубав Анрі.

Бонне поморщився.

— Дещо прямолінійно, та сенс у цьому є. Саме тому я змушений був діяти тихо й обережно… Коли б вони відчули, що ми наступаємо їм на хвіст, я маю на увазі зграю, котра вивезла сюди французьких дівчат, заховали б кінці в воду. Тому в місцевому поліцейському управлінні — а ми цілком залежимо від нього — я більше натискав на формальну сторону справи і тримався так, наче вірив кожному їхньому слову і покладаюсь лише на їхні зусилля… — комісар відсунув недопитий мартіні й налив собі води. — В цей же час надійні люди працювали за моїм завданням, та й дні, проведені нами у злачних місцях, панове, не минули марно. Оце, — поклав на стіл маленький папірець, — список найдорожчих притонів Танжера та околиць. Деякі з них маскуються під готелі, ресторани, нічні клуби. Мої друзі вибрали тут, повторюю, найбільш фешенебельні, бо саме з їхніми власниками могли контактуватися люди, що мають можливість літаком вивозити дівчат із Європи. Не треба пояснювати чому?

Анрі нетерпляче замахав руками.

— Далі, далі, Люсьєн…

— Зрозуміло, найшикарніші з них змушені постійно оновлювати контингент. Дівчата там — не офіційні повії, зареєстровані в поліції. Коли б це було так, ми б дуже легко встановили по картотеці, склад яких притонів оновився, і це б значно полегшило наше розслідування. І все ж ми маємо ще один список — тут позначені кишла, де за останні два місяці з'явились нові дівчата. Це — найважливіший папірець для нас зараз, панове. Готелі «Мадрід», «Рожева вілла», «Синій берег», нічний клуб «Грайливі лялечки», ресторан «Перлина» та інші. Маємо їхній адреси. Список, як бачите, не дуже великий, і це звужує коло наших пошуків. Я не можу твердити, що саме тут замкнеться коло, але здоровий глузд підказує, що ми йдемо вірним шляхом. — Бонне витяг авторучку. — Допишемо сюди казино «Дівчата в червоних панчохах». Мені радив відвідати його один кельнер. Пам'ятаєте, вчора ввечері обслуговував нас. Ще — нічне кабаре «Квітка сходу». Мабуть, поки що все…

— Ну, і?.. — очікувально втупився в нього Анрі.

— Категорично вимагаю від вас не вдаватися до власної ініціативи, — твердо відповів комісар. — Найменший прорахунок може зіпсувати все. По цих притоках піду я сам.

Анрі не здався.

— Але ж в них можна потрапити лише ввечері і, якщо рахувати по одному на добу, то…

— Іншого виходу нема.

— Я і Серж могли б… Невже ви думаєте, що в нас не вистачить такту і спритності, щоб розвідати…

— Ви бували в тутешніх притонах, мсьє? — різко обірвав його Бонне. — Я певен, ні. Вас розкусять одразу, а ви знаєте, що трапляється там з непроханими гостями? Не поспішайте, Савіль, і врахуйте, це не порада, а вимога.

— Я можу не поспішати, — знітився Анрі, — але Генрієтта…

— Ми зможемо допомогти їй, якщо будемо розсудливими. Саме тому я й просив би вас і надалі вештатись по ресторанах і бістро. Можна й найгіршого гатунку. Навряд чи в місцевій поліції вірять, що ви — журналісти, напевно, вважають агентами Інтерполу. Розмовляйте, розпитуйте, цікавтесь, чим хочете, — це напустить диму і заспокоїть кого треба. А зараз ми продовжимо наші мандри, панове…

Вони йшли вулицями європейської частини міста, розглядаючи вітрини. Прошкували тіньовою стороною, але й тут давила спека, і Дубровський вирвався з людського юрмовиська на край тротуару, де хоч трохи легше дихалося, незважаючи на те, що мимо рухався суцільний потік автомобілів — американські найновіших випусків і ще довоєнні, пошарпані, старомодні, немовби витягнені з автомобільного кладовища. Сергій ішов, байдуже дивлячись на машини, що переганяли його.

Заскреготіли гальма — попереду на перехресті світлофори спалахнули червоним. М'яко зашурхотівши шинами, мимо Сергія прокотився сірий «мерседес», зупинився попереду. Щось привернуло в ньому увагу Дубровського — здається, знайоме обличчя людини на задньому сидінні. Підійшовши, Сергій став так, щоб не впасти в очі пасажирам. Потім думав: добре, що не зустрівся поглядом з ним тоді. Очі виказали б його, не могли не виказати, бо в «мерседесі» сидів Франц Ангель.

Сергій упізнав його одразу, не було жодного сумніву — мало не кинувся до машини, щоб відкрити дверцята, витягти Ангеля, тримати, поки не збереться натовп, — Сергій не випустив би Ангеля, вмер, а не випустив би…

Замість цього пірнув у юрбу.

Боже мій, де ж Бонне?

Невже втече той, рожевощокий? Ангель зовсім не змінився, наче роки не владні над ним. Може, тільки округлився, як кажуть, посоліднішав.

Де ж Бонне?

Побачив Анрі біля вітрини, а поруч і комісара. І що вони знайшли там цікавого?

Бонне одразу помітив: щось трапилось.

— Чим ви схвильовані, Серж?

Дубровський озирнувся. Так і є, світлофор уже спалахнув зеленим і машини рушають. Потягнув за собою комісара.

— Он, бачите сірого «мерседеса» за перехрестям?.. — задихнувся. — Там — Франц Ангель…

Бонне стиснув його руку вище ліктя.

— Ви не помилились?

— Франц Ангель, — повторив Дубровський, — яка вже тут помилка?..

З-за рогу виринув червоний «пежо». Бонне підняв руку.

— Швидше, — підштовхнув до дверцят Анрі, — швидше, три чорти вам в печінку!..

«Пежо» встиг проскочити перехрестя на зелене світло.

— Попереду сірий «мерседес». Треба його наздогнати! — наказав Бонне шоферові. — До речі, — звернувся до Дубровського, — ви запам'ятали номер?

— Сто п'ятдесят п'ять — тридцять сім.

— «Мерседес»!.. — гмикнув шофер. — Панове знають, скільки кінських сил має «мерседес»?

— Ми не на шосе і не влаштовуємо гонки. — Бонне показав шоферові п'ять доларів. — Матимеш, якщо наздоженеш.

«Пежо» і справді був старий — скрипів і торохтів усіма своїми частинами, та водій спритно маневрував у транспортному потоці, залишаючи позаду навіть «форди» і «шевроле». Але сірий «мерседес», здавалося, розчинився в повітрі — можливо, вже давно звернув в одну з бічних вулиць, і скоро навіть Сергієві, котрий ніяк не міг примиритися з поразкою, стало зрозуміло: їм не наздогнати Франца Ангеля.

Бонне зупинив «пежо» біля тінистого скверу, де помітив порожню лавку. Сіли, покурили, помовчали. Комісар підбадьорив Сергія:

— І все ж сьогодні день великої удачі, мсьє Дубровський, і я б на вашому місці не вішав носа. Ми встановили головне: дівчат з Франції справді вивіз колишній есесівець Франц Ангель, який не загинув згідно з офіційною версією. Отже, мадемуазель Генрієтта Лейє не помилилась. Це добре, бо я, чесно кажучи, не був остаточно переконаний, що все в її листі підтвердиться. Правда, з точки зору юридичної присутність Ангеля в Танжері ще не є доказом його злочину. Він може твердити, що живе тут давно і у Франції не був чортзна-скільки. Ми ж маємо тільки лист мадемуазель Лейє. Лист — не доказ. Але тепер я не сумніваюсь: Генрієтта в Танжері. Ми знайдемо її, а потім візьмемо за зябра цього старого есесівського пройду. «Мерседес» сто п'ятдесят п'ять — тридцять сім, — промимрив задумливо. — Що ж, панове, це вже слід…

Сірий «мерседес» належав власникові ресторану «Сфінкс», де збиралися члени клубу «Ветерани фельдмаршала Роммеля». Сторонній людині потрапити туди було майже неможливо, та чиновник з міського поліцейського управління пообіцяв уладнати цю справу. Його агент був своєю людиною у «Сфінксі» — Бонне і Дубровський мусили лише зіграти роль німецьких комерсантів, які шукають ринки збуту в Африці.

Анрі надувся, та комісар одразу поклав край його домаганням:

— З вашим типово французьким носом, мсьє Савіль, не те що на поріг, за квартал від «Сфінкса» з'являтися не можна. Ветерани одразу розкусять вас і викинуть нас разом з вами, як паршивих кошенят.

— Ну, так уже й як кошенят?.. — спробував заперечити Анрі, та не погодитись із, Бонне було важко.

«Сфінкс» містився в будинку, який перегороджував не довгу, але досить широку вулицю, утворюючи тупик. З одного боку вздовж вулиці йшла чавунного литва огорожа, за нею — чи то парк, чи то сад з розкішною білокам'яною віллою в глибині. Напроти — житлові чотири-і п'ятиповерхові будинки без магазинів і кафе; в таких мешкають чиновники і комерсанти середнього достатку. Вулиця не дуже освітлена, без неонових реклам. Та й вивіска ресторану не світилася червоним чи білим полум'ям, не закликала відвідувачів, наче господар не був зацікавлений у клієнтах; певно, мало хто здогадався б, що тут — ресторан: лише підійшовши ближче, можна було прочитати скромний напис — «Сфінкс».

Ця назва пасувала будинкові. Складений з великих сірих кам'яних брил, приземкуватий, попри свої три поверхи, він справляв враження старовинної будови, чимось нагадував навіть фортецю, і тільки цілком сучасні дзеркальні двері, крізь які на вулицю лилося яскраве електричне світло, розвіювали цю ілюзію.

Швейцар узяв у Бонне і Дубровського капелюхи. Його попередили — не запитав нічого, тільки вклонився їхньому супутникові з напівфамільярною посмішкою, як старому знайомому.

У великій вітальні навколо столиків, завалених журналами й газетами, сиділи у низьких м'яких фотелях члени клубу. Дим від сигар і сигарет висів під стелею, у вітальні стояв гамір, і на новоприбулих мало хто звернув увагу.

Бонне зорієнтувався одразу і попростував у куток до вільного столика. Поруч сидів лише літній чоловік у чорному сурдуті з акуратним метеликом, який підпирав йому підборіддя. Чоловік сидів прямо, наче не в зручному фотелі, а на твердому стільці з високою спинкою; тримав перед собою газету у витягнутих руках, буцімто демонстрував свою далекозорість. Глянув невдоволено на Бонне і Дубровського і ледь помітно відповів на ввічливий уклін їхнього супутника.

— Колишній оберст фон Рунке, — пояснив той пошепки, коли вони влаштувалися за столиком, — живе не знаю з чого, але амбіції…

Сергій зиркнув на оберста з цікавістю. Йому доводилося зустрічатися з такими типами: фамільна пиха не дозволяла їм зайнятись якоюсь дрібною справою чи найнятись до нувориша-комерсанта, а на інше не вистачало чи то розуму, чи то освіти, чи ще чогось.

Вони самі прасували свої вже добре поношені костюми, жили спогадами, дивлячись на світ з висоти своєї оберстівської величі, і мріяли про майбутнє, коли можна буде нарешті викинути остогидливий цивільний сурдут і знову нап'ясти мундир з хрестами. Вони марили війною: кожний був стратегом не масштабу полку чи батальйону — зібравшись, критикували дії командуючих арміями чи фронтами, кожний мав свою єдино правильну думку, і кожен був упевнений, що він на місці цього командувача ніколи б не помилився; вони планували наступну, війну (звичайно, із «східними» ордами) і були твердо переконані, що скоро з'явиться новий фюрер, трохи розумніший за попереднього (якби ж той більше слухав кадрових військових і трохи менше довіряв есесівським генералам), котрий обов'язково згадає і покличе їх. Ні, тепер вони не програють. Вони не програли б і раніше — ту злощасну війну на Сході, коли б…

Дубровському здалося, що зараз фон Рунке відкладе газету і почне докладно пояснювати йому причини невдачі бліцкригу. Та оберст не відривався від газети, і Сергій з цікавістю почав оглядати зал.

Розчинені двері просто перед їхнім столиком вели до яскраво освітленого бару: усю стіну там займали полиці з пляшками, за високою стойкою стояли й сиділи відвідувачі. З бару, як пояснив їм поліцейський агент, можна було потрапити до ресторану. Там грав невеличкий оркестр, і у зал з чорного ходу допускалися жінки — «Сфінкс» мав свій контингент перевірених дівчат.

— Сергій уважно огледів присутніх у вітальні чоловіків. Ангеля серед них не було, та Дубровського весь час не полишало відчуття того, що рожевощокий десь тут, поруч, можливо, у барі, що зараз він з'явиться в дверях — самовпевнений, задоволений собою, своїм костюмом, щойно випитим келихом мартіні, розмовою з якимось Рунке чи іншим ветераном африканської кампанії.

І справді, світлий прямокутник дверей затулила чиясь постать — обличчя чоловіка не було видно, тільки контури тіла вимальовувались на тлі різнокольорових пляшок, і Дубровському аж перепинило подих од несподіванки — невже Ангель? Нахилився до Бонне, та одразу зрозумів, що помилився: чоловік, який стояв у дверях, був явно вищий за Ангеля.

Агент поліції витлумачив мимовільний Сергіїв рух як запитання і пояснив:

— Власник закладу Шаттіх…

Він не встиг закінчити, бо Шаттіх підняв руку і мовив голосно:

— Скоро, панове, минають роковини нашої славетної перемоги над англійськими військами під Аль-Аламейном. Прошу не розходитися. З хвилини на хвилину ми чекаємо генерала Лехенберга, який прочитає невеличку лекцію і поділиться спогадами.

У залі схвально загули: певно, генерал Лехенберг мав неабияку популярність.

— Поки не почалася лекція, — зауважив Бонне, — нам слід перебратись до ресторану. Ангель — ділова людина, і спогади ветеранів навряд чи цікавитимуть його.

Вони пройшли до бару, супроводжувані несхвальним поглядом фон Рунке. Чомусь Дубровському захотілось озирнутися і показати оберегові язика, знадобилося зусилля волі, щоб подолати в собі це хлоп'яцтво. Сергій розумів, що воно йде від зверхності до цього обскубаного військового півня, та ніяк не міг позбутися цієї зневаги, хоч і усвідомлював, які небезпечні Рунке і подібні до нього. Мабуть, це збіговисько викликало такі самі асоціації в Бонне, бо комісар знизав плечима і пробуркотів невдоволено:

— Пахне мертвечиною… Вони нагадують мені привидів, що встали з трун. Трупи…

Комісар ледь розминувся у вузькому коридорі з товстим, мало не квадратним чоловіком, який ніс поперед себе величезне холодцювате черево. Бонне озирнувся на нього. Мовив зневажливо:

— І цей був роммелівським офіцером?..

— Одні щиро вірять, що колишні нацисти стали цяцями, — заперечив Дубровський, — а іншим вигідно, щоб вірили в це. Відома байка про вовка в овечій шкурі. Отой черевань — страшніший за вовка.

— Пусте… — відмахнувся Бонне.

Сергій несподівано для самого себе мовив різко:

— Отак ви махали руками, коли Гітлер ішов до клади. А отямились, коли він уже був у Парижі. До речі, саме таке черево мав Герінг…

— Можливо, ви маєте рацію, — погодився Бонне без ентузіазму, — мені самому доводилося брати на мушку таких, але з часом усе забувається. І слава богу, бо інакше все життя наше перетворилося б на суцільне пекло. Уявіть собі: ви кожного ранку прокидаєтесь з думкою про концтабір… Кожного ранку…

— Ну, навіщо ж перебільшувати, — зупинив його Сергій. — Хоча, — додав, — згадки про табір викликаюсь у мене лють, а доброї порції люті нікому з нас не завадило б…

Вони зайшли до ресторанного залу — довгого і темнуватого. Бонне згадав, що коридор вів униз, і зрозумів, що це підвальне чи напівпідвальне приміщення.

В залі сиділи лише поодинокі відвідувачі, до Бонне, який ішов попереду, метнувся кельнер, щоб провести, та комісар зупинив його ледь помітним рухом і попрямував до столика біля входу. Дві дівчини, що сиділи поруч, розуміюче перезирнулись, одна підвелась і хотіла зайняти вільний стілець поруч із комісаром, але той зупинив її:

— Якщо ти знадобишся мені, як тебе?.. Ірен? Чудово, моя пуп'яночка, я покличу тебе.

Дівчина гмикнула невдоволено, та відійшла.

— Гарне бісеня, — зітхнув агент, — і недешево коштує.

— Звідки у ветеранів гроші? — засумнівався Бонне.

— Ого! — вигукнув агент, і заздрість, злість і одночасно поштивість почулися в цьому вигуку. — Вони власники магазинів і фабрик, і дай боже вам мати стільки всього! Вони рвуть, де тільки можуть. У клятих бошей мертва хватка…

— Але ж ваше прізвище Лаутербахер?

— Так, мій батько був німцем. Але він кинув нас ї зробив все, щоб я ненавидів не лише його…

Оркестр заграв щось веселе, і Дубровський пішов танцювати з Ірен — мав проминути весь зал, щоб роздивитися усіх відвідувачів. Коли повернувся, Бонне по його обличчю зрозумів: Ангеля у «Сфінксі» нема. Та. це не засмутило комісара.

— Було б дивно, коли б ми одразу натрапили на нього, — підбадьорив Сергія, — але тут пахне ним. Гадаю, що сьогоднішній вечір не мине марно.

Оркестранти пішли відпочити, і в залі встановилася тиша — та відносна тиша, яка вражає одразу після того, як замовкне джаз і яка складається з неясного гомону і рипіння стільців. Лише потім починаєш розуміти, що нема ніякої тиші — до тебе долинають уривки розмов з сусідніх столиків, брязкіт посуду, п'яний сміх — звичайний ресторанний галас, який, здається, розчиняється в сивій імлі сигаретного диму, що зависає над столиками.

Бонне маленькими ковточками сьорбав вино і виловлював уривки розмов.

Навскіс від них інтелігентного вигляду чоловік з блідим обличчям, до якого ніби було приліплено акуратно підстрижену чорну борідку, доводив своєму сусідові, весь час помахуючи перед його носом пальцем:

— Я не можу бути спокійним, поки світові загрожує єврейська експансія, і ви повинні зрозуміти мене, мій дорогий друже. Світ збожеволів — його слід вилікувати або зруйнувати… Так, світ безнадійно хворий, якщо захоплюється мазнею цього проклятого єврея Пікассо! У нас не дотяглись руки до нього, та, пом'янете моє слово, Америка, яка дала їм притулок, колись плакатиме кривавими сльозами…

— Трохи прямолінійно… — заперечив його сусіда. — Ми дещо поспішили під час війни і прогадали на цьому. Світове єврейство піднялось проти нас, а варто було почекати — після перемоги крематорії переробляли б значно більше, і можна було б систематично збільшувати «їхні пропускні, так би мовити, можливості…

Бонне покрутив головою.

— Здається, ви маєте рацію, — нахилився до Дубровського, — і під цими цивільними піджаками…

Сергій процідив крізь зуби:

— Ніколи не уявляв себе в ролі ката, але якщо б мені зараз автомат…

— Ми з вами в такому віці, що, мабуть доведеться ще братися за зброю, — сумно погодився комісар. Відсьорбнув вина і додав зовсім іншим тоном: — Ви залишайтесь тут, а я спробую поблукати по цьому шалману, ближче до мас… Так, здається, пишуть у вас в газетах?

— До широких нацистських мас, — засміявся Дубровський.

— Так, — погодився Бонне, — тут, куди не плюнь, колишній есесівець чи ще якийсь покидьок.

Комісар рушив попід стіною до дверей, що вели в туалет. Вимив руки, з задоволенням обтерши їх свіжим, сухим, навіть теплуватим рушником. Роздивився і вже хотів вертатися, та раптом побачив напівпричинені двері. Якийсь біс підштовхнув його — прослизнув у них.

Вузький коридор з цементною підлогою відразу повертав праворуч. За поворотом — сходи, що вели вгору, потім знову коридор — вузький, Бонне не зміг би витягти на всю широчінь руки. Кілька лампочок, які майже не давали світла, і знову прочинені двері. Комісар постояв перед ними, прислухаючись, і, не почувши жодного звуку, прослизнув боком у вузький отвір.

За дверима було темно, Бонне постояв, поки призвичаїлись очі. Певно, тут був хол другого поверху: мало не на всю підлогу килим, кілька фотелів, вузькі зашторені вікна. З холу вели сходи кудись угору, праворуч ледь вимальовувались у темряві двері. Комісар обережно посмикав — замкнуті. Вирішив піднятися сходами і вже попрямував до них, коли раптом якийсь звук привернув його увагу. Бонне зупинився лише на мить, прислухаючись: так, сумніву не було — кроки в коридорі, яким він потрапив сюди. На секунду комісар завагався: можна було прикинутись п'яним — мовляв, потрапив сюди випадково, — та відразу зрозумів безглуздість такої витівки. Його проведуть до ресторанного залу і ввічливо викинуть із «Сфінкса» — на їхній місії одразу можна поставити крапку.

Метнувся до сходів, та зупинився напівдорозі: куди ведуть вони? А кроки наближалися, і вже можна було почути голоси…

Бонне став за штору, намагаючись втиснутись у віконний отвір. Від пилу запершило в горлі і ледь не чхнув, та пересилив себе і не без іронічної посмішки подумав про вельми корисний звичай прикрашати кімнати шторами.

Скільки таємниць, починаючи від сивої рицарської давнини і кінчаючи модерною сучасністю, допомогли розгадати штори, скільки трагедій розігралось за ними! Бонне згадав, як кидається зі шпагою на штору Гамлет, проколюючи підступного Полонія, і на всяк випадок намацав пістолет у внутрішній кишені піджака. Двері відчинилися, і хтось наказав голосно:

— Увімкніть світло, Фріц!

Голос здався комісарові знайомим, йому знадобилося лише секунда чи дві, щоб пригадати: хазяїн «Сфінкса» Шаттіх.

Клацнув вимикач — Бонне перестав дихати: відчував, ті двоє чи троє стоять зовсім поруч, можливо, можуть дотягтися до нього рукою, зараз відсмикнусь штору і схоплять його за комір… Та зарипіли двері, які він щойно обмацував…

— Оцей чек, — долинув хазяйський бас уже здалеку, — ви передасте відомій вам особі. Остаточний розрахунок за тих дівчаток.

Тепер у Бонне насправді перехопило дух. Обережно визирнув з-за штори. Звідси він бачив лише частину кімнати, куди зайшли Шаттіх і Фріц. Без сумніву, це був кабінет хазяїна «Сфінкса»: кут письмового столу і відчинений сейф, з якого Шаттіх діставав щось, свідчили про це.

Фріц стояв до Бонне мало не спиною, та професіональна звичка запам'ятовувати і розпізнавати людей по характерному жесту, осанці, манері одягатися, шморгати носом чи ще біс його зна по чому дозволила комісарові впізнати в ньому метра з ресторанного залу.

Шаттіх замкнув сейф. Бонне бачив тільки його руку, яка повертала ключ. Думав: про яких дівчаток ідеться? І чи має це зв'язок з Ангелем?

— А може, — раптом заговорив Фріц, — ще потримати чек? Дівчатка будуть у Леопольдвілі днів через три, і ми матимемо певні гарантії…

— Ви дивуєте мене, — заперечив хазяїн, — маємо справу з солідними людьми, за півгодини вони від'їжджають, і ви ледь встигнете передати їм чек…

— Я скористаюсь вашою машиною.

— Добре! Не гайте часу.

Обидва рушили до дверей, Бонне втягнув голову за штору.

— і от що, Фріц… — продовжив Шаттіх. — Хто з наших дівчаток мав контакт з француженками? Здається, Фанні і Елеонора? Послідкуйте за ними. Взагалі, нехай вони зникнуть з очей. На всяк випадок, поки не одержимо відповідь з Леопольдвіля.

Шаттіх замкнув кабінет, клацнув вимикач, і нарешті Бонне насмілився переступити з ноги на ногу. Але ховався за шторою ще кілька хвилин, прислухаючись до затихаючих голосів. Ще постояв біля дверей, вдивляючись у тьмяну далечінь коридора, пробіг його, тримаючись чомусь попід стіною, — так людина інстинктивно пробирається попід парканом, хоча її видно з усіх усюдів, — і шмигнув у туалет. Тут знову вимив руки і витер їх, уже не відчуваючи свіжості рушника. Здалося, хтось дивиться йому в спину. Непомітно скосив очі на дзеркало — нікого. Засунув руки до кишень і рушив до залу непевною ходою підпилого.

Дубровський зустрів Бонне запитливим поглядом — видно, прочитав щось на комісаровому обличчі. Бонне зробив заспокійливий жест — мовляв, нічого не трапилось. Він устиг уже обміркувати все.

Комісар не сумнівався, що Шаттіх мав на увазі дівчаток, вивезених Ангелем із Франції. По-перше, ще сьогодні Ангель їздив у машині Шаттіха, по-друге, у розмові з Фріцом ішлося про партію француженок, яку вивезли звідси до Леопольдвіля і за яку Шаттіх платив гроші. Щоправда, Ангель зараз виїжджає з Танжера — Бонне зиркнув на годинник — хвилин через двадцять, Фріц ледь встигав передати йому чек. Навряд чи поліція зуміє затримати Ангеля — двадцять хвилин і лише словесний портрет… Та й підстав для арешту нема.

Комісар підвів очі на Дубровського, і на секунду йому зробилося заздрісно: у Сергієвій країні справедливість восторжествувала б одразу, і тільки божевільний міг би випустити гітлерівського злочинця. Боже мій, ось тобі і демократія, на сторожі якої йому доводиться стояти!.. Отже, Ангель поки що вислизає з рук Інтерполу, але не варто казати про це Дубровському — для чого псувати чоловікові настрій? Через три дні дівчата будуть у Леопольдвілі, і головне, зрештою, — визволити їх. Потім можна пошукати і Ангеля…

Бонне озирнувся на Ірен, підморгнув їй, і дівчина пересіла до їхнього столика.

Дубровський нічого не запитав, тільки дивився здивовано. Бонне притиснув йому коліно — мовляв, знає, що робить, — і налив дівчині повний келих. Вона випила до дна, потім другий, третій, і після третього комісар довідався, що Елеонору щойно покликав кудись Фріц — метрдотель, а Фанні зникла ще годину тому з багатим череванчиком. А якщо її повіз череванчик, то раніше, ніж завтра ввечері, Фанні не повернеться — так уже було кілька разів, вони розважатимуться всю ніч, а вдень спатимуть. У череванчика вілла за містом, поки дістанешся до Танжера — вечір…

Бонне попросив рахунок. Ірен сподівалася на інше, спробувала образитись, та асигнація, яку Бонне поклав до її сумочки, задовольнила її, і дівчина провела щедрих відвідувачів аж до вестибюля.

Ангель поставив автомобіль так, щоб добре проглядалися всі підходи до готелю. Ще вчора він узяв у мадам Блюто «форд» старого випуску — пошарпану машину невизначеного зеленкуватого кольору із завісками на вікнах. Влаштувавшись на задньому сидінні разом із Грейтом, Франц відкинувся на спинку.

— Вони вже поснідали і зараз вийдуть…

— Ви спритний, — пробуркотів полковник, — та, слово честі, не подобається мені вся ця історія, і я волів би бути зараз подалі від Танжера.

— У вас прямолінійно-злодійський характер, Кларенс: бажання накивати п'ятами властиве всім, починаючи від жалюгідного кишенькового злодюжки; та вищий клас — спокійно стежити за ходами противника і сміятись з нього. Я не заперечував би проти обіду в кампанії цього комісара Інтерполу і розпив би з ним пару пляшок.

— Брешете все ви, — ліниво заперечив полковник. — Хизуєтесь, а, либонь, згодні зі мною.

— Не люблю залишати боржників, — пояснив Ангель. — Почекаємо ще кілька днів, мадам Блюто розрахується з нами і… Здається, Танжер також набрид мені.

— Мерзотне місто! — погодився полковник. — Невже ця стара карга не має грошей?

— Можна розрахуватися з нею, так би мовити, умовно…

— Я ж казав вам: лише готівкою, — перервав Ангеля полковник. — Люблю, коли долари лежать у мене в кишені. Знаю тисячі випадків коли банк не оплачував найнадійніші чеки.

— Саме зважаючи на це, я підшукав покупців на наш літак.

— Ви це серйозно? Але ж це єдиний засіб…

— Швидко робити рейси на Близький Схід? Ви це хочете сказати? — Полковник не відповів. — Ми купимо новий літак, Кларенс, кращий за цей. «Дуглас» — не пачка сигарет, і я не певен, що шпики не докопалися, кому насправді належить він.

— Надійна машина, звик до неї. Та біс з нею… — Грейт сперся підборіддям у спинку переднього сидіння. Сказав, наче скаржився: — Десь ми схибили… Сам по собі Інтерпол не напав би на наші сліди, і слава богу, що у ваших знайомих такі зв'язки з поліцією.

— Нам би одержати свої гроші, а там — нехай мадам Блюто виплутується, як знає.

— Ділова жінка, — похвалив Грейт.

— Скаржилась, що кілька дівчаток виявилися з характером. Але ж вона з ними панькатися не буде — перепродасть не без вигоди, звичайно.

— Кожен хоче мати свій процент, — погодився полковник, — а мадам Блюто все ж ризикує. Вона казала мені…

— Хвилинку, — перебив його Ангель, — ось він! Бачите? Біла сорочка й темна краватка… Комісар Бонне. Ви бачите його, Кларенс?

— Як і вас.

— З ним прилетіли двоє журналістів. Француз і росіянин. Чесно кажучи, не можу зрозуміти, чому росіянин? Припустимо, що вони також замасковані агенти Інтерполу, але такого не було, щоб у гру вплутували росіян. Та й вони ніколи не співробітничають із нашою поліцією.

— Я бачу біля комісара тільки одного, — перебив Грейт.

— Так, чорнявий і довгоносий. Типовий француз. Сідають у таксі…

— Значить, росіянин вже пішов чи залишився у готелі.

— Біс із ним. Ми пустили їх по фальшивому сліду, і я показав вам комісара, Кларенс, так, про всяк випадок…

— Не подобається мені ця історія. Російський журналіст?.. — Полковник подумав. — Скажіть, Франц, ви добре замели сліди там, на сході?

Згадки про його есесівське минуле завжди тривожили Ангеля. Відповів неохоче:

— Є документи, які неспростовно свідчать, що я загинув під час авіаційного нальоту. Правду знає лише моя родина та дехто з колишніх керівників управління імперської безпеки. Я шкодую, що у хвилину відвертості проговорився вам, Кларенс. Для всіх я тільки Хаген, Франц Хаген — і ніхто інший!..

— Будьте обережні, Франц, — поплескав його по плечі полковник. — Ці російські журналісти мають нюх на політику, і чи не спливло щось на поверхню з вашої біографії?

Ангель зіщулився.

Він сам думав про це, та відганяв полохливі думки. Вони знову напливали, і йому робилося страшно — сам собі не зізнавався, що боїться, бадьорився, та десь у шлунку ссало, і серце починало боліти, наче на переміну погоди. Так бувало з ним у перші роки після війни, коли погано спав і мало не в кожному зустрічному бачив шпика. Потім все почало забуватися, і вже не хотілося бігти, коли незнайомий підходив до нього на вулиці, аби прикурити чи запитати щось. Але справді, чому тут росіянин?

Ангель завжди відчував неприязнь до Росії. Не лише тому, що червоні перемогли. Зрештою, він влаштувався краще, ніж могло бути в разі перемогу рейху. Ну, дослужився б до штандартенфюрера, можливо, генерала СС — і що? Гарна форма й пошана підлеглих, а гроші? Звичайно, краще, ніж у багатьох, він не мріяв колись про більше, але ж що він розумів тоді у житті? Тепер не проміняв би свій банківський рахунок у Цюріху на десять генеральських мундирів — ще рік-два, і заслужений відпочинок, участь у солідній корпорації, загальна повага, сімейне щастя…

Але ж Радянський Союз?

Вони нічого не забули, і десь у них і досі згадується ім'я Франца Ангеля.

Чорт, до чого ж тут російський журналіст? Знаючи, що ця думка все одно повертатиметься до нього, Франц все ж зробив спробу відкинути її. Перейшов на переднє сидіння, включив мотор.

— Чекайте, Хаген, — зупинив його полковник, і в його словах, вимовлених зовсім просто, Ангель відчув якесь збиткування, хоча сам хвилину тому просив називати його лише Хагеном.

— Ну?

— Під три чорти гарантії місцевої поліції. Я знаю, чого варті ці гарантії, і хочу потурбуватися сам про себе. Нам слід сьогодні ж кинути готель і зняти десь невеличку віллу. На околиці міста, аби я бачив все навколо, а мене не бачили.

Цього разу Ангель не перечив полковникові.

— Слушна думка, Кларенс. Мадам Блюто влаштує нам це за кілька годин. — Рвонув «форд» з місця так, що полковник вдарився головою об стійку сидіння. Коли виїхали на центральну магістраль, порадив: — В готель вертатися не варто. Густав сам перевезе речі.

— Ви зараз куди?

— До «Грайливих лялечок».

Полковник мовив рішуче:

— Висадіть мене, поблукаю в місті. Я подзвоню до мадам і дізнаюсь про нашу нову адресу.

— Не напивайтесь, Кларенс, — порадив Ангель. Втім, мовив це так, за звичкою: полковник — справді бездонна бочка. Чорт з ним, нехай п'є!

Ангель вгадав: Грейтові хотілося напитися.

Полковник завернув у перший же ресторан, сів біля стойки бармена і замовив склянку віскі з льодом. Випив ще дві чи три, поки душевна рівновага повернулася до нього, та все ж не міг вгамувати того черв'ячка, що давно свердлив його мозок, отруював радість від успіху перших операцій…

Грейт випив багато і, певно, сп'янів, бо довго стояв у вестибюлі, погойдуючись і втупившись у швейцара. Тому, набрид п'яний відвідувач, і він запитав, чи не потрібно чогось панові, можливо, таксі? Та полковник насварився на швейцара пальцем і вийшов на вулицю. Затримався біля входу — денна спека перепинила дихання, він закашлявся, схопившись за груди.

Швейцар вискочив за ним слідом, хотів підтримати — полковник щедро розрахувався в ресторані, — та Грейт відштовхнув його.

Хотів залити алкоголем черв'ячка, що свердлив його мозок, але біль розрісся, душив і не давав дихати. І знову його хвицьнуло те ж саме слово, яке, здавалося, вже ніколи не порушуватиме його спокій і не затьмарюватиме йому снів:

— Зрадник…

Тепер він знав: воно переслідуватиме його до кінця життя, заступатиме житейські радощі, гірчитиме, залишатиме осадок.

Грейт спіткнувся і ледь не впав. Він раптом побачив, що перехожі дивляться на нього з подивом і навіть посміхаються. Зупинився перед дзеркальною вітриною: справді, набрався, як свиня: сорочка вилізла з брюк, пасок розстебнутий. Машинально підтягнув брюки. Ну і що, нехай — зрадник, Іуда і ще чортзна-що… Він переборе в собі муки сумління. Бо що таке — муки сумління у цивілізованому двадцятому сторіччі?

Грейт глянув на годинника. Ф'ю, скоро вечір! Найкраще в його становищі — добре виспатися. Пошукав очима телефонну будку і набрав номер «Грайливих лялечок».

— Мадам Блюто? Цілую ваші гарні ручки… — «Тьху, — подумав, — старі й венозні, доторкнутися неприємно…» — Мій друг Франц повинен був залишити у вас адресу. Ви допомогли йому? Ви — наша добра фея, мадам Блюто… Ні, я ще не зовсім п'яний і кажу цілком відверто… Так, записую. Диктуйте…

Чесно кажучи, Бонне не хотілося знову йти до «Сфінкса», та він все-таки вибрався, маючи на меті вивідати щось про шляхи і засоби транспортування дівчат із Танжера до Центральної Африки.

Ірен зустріла його як старого знайомого і не дуже образилась, коли Бонне, дізнавшись, що її сусідку за столом звуть Фанні, явно віддав перевагу останній. Скоро Ірен покликали до іншого столика, і комісар зітхнув полегшено: дівчина не відзначалася мовчазністю, весь час базікала про щось і спрямувати розмову в потрібне русло було важко. Бонне замовив коктейлі, та Фанні захотіла віскі.

Комісар почав здалеку: мовляв, він ельзасець за походженням і любить французьких дівчат, але в Танжері їх чомусь мало. Фанні покрутила головою і мовила таке, що Бонне, який настроївся на дипломатичну розмову, ледь не підстрибнув на стільці:

— Я сама дивуюсь… Недавно тут, — невизначено тицьнула пальцем у стелю, — були чудові дівчата із Франції, я встигла навіть подружитися з кількома, а їх раптом вивезли…

Бонне вже опанував себе.

— Не може бути! — вигукнув. — Невже в Танжері не люблять гарних дівчат?

— Це не моя справа, — обачливо відступила Фанні, — і ви про це не кажіть нікому. Бо в мене, — тривожно озирнулась, — можуть бути великі неприємності.

— Чому? — недбало заперечив Бонне. — Дівчатка їдуть на заробітки, куди хочуть, і нікого це не повинно обходити. Ти звідки? — стиснув лікоть дівчині. — Де той інкубатор, в якому вилуплюються такі привабливі істоти?

Цей невибагливий комплімент сподобався Фанні, бо фамільярно поплескала комісара по щоці.

— Під Бременом, мій милий.

— Я неодмінно побуваю там, — пообіцяв Бонне.

— Раніше я не бачила тебе у «Сфінксі»…

— Я тут ненадовго у справах.

— А потім куди?

— Конго, Сенегал…

— Кажуть, там є непогані місця.

— Хочеш туди?

— Мені і тут добре, — закопилила губу дівчина. — Туди відправляють другий сорт.

— Невже ті француженки також другий? Куди їх? — швидко запитав Бонне.

— Здається, до Леопольдвіля…

— Я там буду скоро. Де їх знайти? Може, комусь передати вітання?

— Ну, ну, — Фанні помахала пальцем у нього перед носом. — Я і так наговорила зайвого.

Бонне удав здивування.

— Не крути мені голову і не роби таємничого обличчя, — мовив недбало. — Вони полетіли літаком?

— Мені про це не доповідали, — зареготала Фанні, і комісар зрозумів, що вона і справді не знає цього.

Можна було вважати розмову закінченою; фактично, вона не дала йому нічого нового, Бонне сидів тільки для того, аби його короткий візит і спілкування з Фанні не видалися підозрілими: пам'ятав, як Шаттіх наказував учора ізолювати дівчину.

Вони обмінювалися з Фанні короткими, нічого не вартими репліками. Бонне мав для таких випадків кілька десятків стандартних фраз і компліментів, які тішили жіноче самолюбство і не давали розмові вщухнути. Потім пробачився і вийшов до туалету. Зустрів метрдотеля, який стояв у дверях, на секунду зустрівшись із ним поглядами. Фріц ввічливо відступив, та погляд у нього був важкий і недобрий.

Бонне непомітно озирнувся і побачив, що метр підкликає кельнера. Повернув не до коридора, що вів униз, а затримався біля стойки бара.

Кельнер, вислухавши Фріца, сковзнув поміж столиками до Фанні. Коли Бонне повернувся, дівчина зустріла його непривітно, а кельнер весь час стовбичив за плечима.

Фанні допила своє віскі і підвелась.

— Почекай на мене, — мовила, відходячи, але сумочку не лишила, і комісар зрозумів: Фріц вжив заходів, щоб ізолювати дівчину від нього. «Що ж, тим краще», — подумав і розрахувався. Спускаючись сходами до виходу, побачив Фріца, що перешіптувався з швейцаром, показуючи на комісара очима.

Швейцар одразу вийшов надвір і, певно, розчинився в темряві, бо комісар не побачив його на вулиці. Рушив попід парканом, з насолодою дихаючи свіжим нічним повітрям. З «саду тягло ароматом квітів, Бонне йшов повільно, посміхаючись, — згадував квіти, що росли попід материним домом. Раптом позаду загарчав мотор, світло від фар на секунду освітило вулицю, щось заскреготало.

Комісар метнувся до паркана, стрибнув на нього; поруч, мало не зачепивши Бонне, промчав лівими колесами по тротуару автомобіль, вильнув, з'їжджаючи на брук, і зник за рогом.

Комісар підтягнувся і перекинув тіло через паркан. Поповз поміж кущами, обдираючи обличчя колючками, і затаївся, витягнувши пістолет.

Нічого, тільки стрекочуть цикади…

Потім від «Сфінкса», не вмикаючи підфарників, повільно проїхав ще один автомобіль — Бонне здалося, що за кермом сидів Фріц. Отже, вони розкусили його, полюють за ним, і він щойно лише дивом не загинув під колесами машини. У вухах Бонне все ще стояв огидний скрегіт металу — так верещать автомобільні гальма, коли водій різко натискує на педаль.

Але для чого йому було гальмувати?

Бонне потер чоло долонею, засміявся і заховав пістолет. Сів просто на траву, спершись спиною об стовбур дерева. І це він, Люсьєн Бонне, комісар поліції, один із кращих паризьких детективів? Хлопчисько, піжон, неук, його ледь не одурили, нахабно, ганебно, а він ішов у пастку, витягнувши шию, як недосвідчене цуценя…

Виходить, вони одразу розкусили його і розіграли все, як по нотах. Звичайно, Шаттіх з Фріцом могли і прибрати його, та не схотіли зчиняти шуму — Інтерпол не прощає таких речей. Ось чому водій автомобіля, певно, швейцар «Сфінкса» останньої секунди натиснув на гальма. Коли б мав завдання розчавити Бонне, навпаки, дав би газу і збив би комісара.

Так, все логічно. Шаттіх довідався, хто насправді прийшов до «Сфінкса». Він і Ангель знають, для чого приїхав комісар Інтерполу в Танжер, і зробили все, щоб Бонне пішов хибним шляхом. Він — комісар, детектив з біс його зна яким досвідом — стояв за шторою і думав, що фортуна на його боці, а ці негідники, певно, дивилися на його ноги, які визирали з-під штори, і сміялися.

Леопольдвіль!

Що ж, гарна версія — він проковтнув наживку разом із гачком. Потім вони для певності підсунули йому Фанні і зрештою (чудовий хід конем) удали, що запідозрили його — дві зустрічі з Фріцом, коли він спочатку перешіптувався з кельнером, а потім наче ненароком показував на комісара очима швейцарові.

І останній акорд — інсценізація вбивства. Мовляв, Фанні проговорилась, і Інтерпол натрапив на слід дівчат, вивезених із Франції. І він би, як несосвітенний дурень, полетів завтра в Леопольдвіль, а Ангель, сміючись і потираючи руки, закінчив свої справи в Танжері, замів сліди — і шукай вітра в полі…

Бонне похитав головою. Якщо вони натрапили б на справжній слід, Ангель не побоявся б піти ва-банк — лежати б йому зараз розчавленому на бруківці. Комісар прикинув відстань від «Сфінкса» до місця, де він стрибнув на паркан. Достатньо, щоб набрати швидкість і збити людину…

Бонне обійшов віллу і переліз через паркан, який виходив на іншу вулицю.

Дубровський запропонував піти ввечері до клубу журналістів, та Анрі відмовився. Сказав, що має виконати термінове замовлення для свого тижневика. Бездіяльність пригнічувала його — пішов блукати приморськими кварталами, сподіваючись хоч трохи розвіятися. Та вийшло навпаки. Пісні і музика, що лунали з дешевих ресторанів, дратували — піймав таксі і вирішив теж поїхати до клубу журналістів, — не хотів вертатися до темного номера готелю.

Таксист закрутився вузькими звивистими вуличками й нарешті вискочив на центральну магістраль, залиту світлом реклами. Коли вже під'їжджали до клубу, Анрі раптом запитав шофера:

— Ви знаєте, де нічний клуб «Грайливі лялечки»?

Запитав так, без визначеної мети; ще секунду тому не було й гадки про це нічне кишло, і сам розсердився на себе, що міг подумати про таке, — вони домовилися з Бонне, і не було підстав порушувати домовленість, та якийсь біс уже вселився в нього, і він наказав шоферові:

— Відвезіть мене туди…

Анрі подумав про «Грайливих лялечок» тому, що клуб містився на відшибі, майже за містом, а комісар пішов сьогодні до «Дівчат у червоних панчохах».

Їхали хвилин із п'ятнадцять понад крутим берегом моря. Анрі бачив вогні кораблів, що стояли на рейді, чув шум прибою, та море і зіркова далечінь не заспокоювали.

Нічний клуб «Грайливі лялечки» маячив у парку поблизу берега — чотириповерховий білий будинок з освітленими вікнами. Поруч — стоянка автомобілів.

Анрі вийшов з таксі і впевнено попрямував до скляних дверей, за якими стовбичив швейцар у форменому кашкеті — кремезний чолов'яга, справжній викидайло, якими і уявляв собі Анрі людей подібних професій. Швейцар глянув на Савіля підозріло й не одступив з дороги.

Анрі, удаючи трохи підпилого, зупинився і сказав упевнено:

— Ти що, не впізнаєш? А-а… — засміявся, — я поголив бороду, і ти справді не можеш упізнати мене… — Витяг із кишені банкнот. — Але ти завжди впізнаєш це і напевно знаєш різницю між десятьма і п'ятдесятьма франками. Слухай, старий, чи є у вашому домі свіжинки?

Анрі підморгнув швейцарові, той жадібно зиркнув на п'ятдесятифранковий банкнот, але не взяв. Савіль спробував пригасити його підозру:

— Я ж старий клієнт!

Швейцар завагався, але не зрушив з місця.

— Не можу… Наказано пропускати лише за особливим дозволом мадам.

— Невже? — удав, що не повірив, Анрі. — Раніше ж не було такого. Для чого ці суворості?

— Наче не знаєте: нова партія…

У Савіля загорілися очі: а може, Генрієтта тут? Оговтавшись, пробуркотів:

— Як новенькі, то старим відвідувачам уже й не можна… Де ж справедливість?

Швейцар тільки руками розвів. Анрі знову помахав асигнацією.

— П'ятдесят монет, старий… Недаремно ж я їхав сюди!.. І таксі відпустив.

Швейцар лише похитав головою. Анрі заховав гроші. Хотів уже йти, та затримався, запитав, наче ненароком:

— І гарні є серед новеньких?

Швейцар хтиво підморгнув.

— Приходьте через місяць.

— Через місяць… через місяць… — відкопилив губу Савіль.

— Не пошкодуєте! Кажуть, лялечки із самого Парижа, мсьє, — довірливо мовив швейцар, та, зрозумівши, що бовкнув зайве, одразу похопився: — Але точно не знаю… Точно не знаю…

У Савіля перехопило дух: Генрієтта тут! Але ні про що не став розпитувати, аби завчасно не насторожити швейцара.

— Ех, — мовив розчаровано. — Була така нагода…

Повернувся і ледь не наштовхнувся на кремезного чолов'ягу. Постояв в освітленому квадраті перед під'їздом. Звичайно, зробив помилку, відпустивши таксі: до центру міста з десяток кілометрів, а вільну машину хіба тут знайдеш?

Чекати?

Годинник показував початок першої, і Анрі потихеньку рушив уздовж берега, сподіваючись на попутну машину. Зрештою, яке це має значення — все одно через півтори-дві години дістанеться до готелю.

Йшов, не уявляючи, Ц}о робиться у «Грайливих лялечках».

… Грейт, ледь не зіткнувшись з Савілем, спочатку подумав, що йому приверзлося: той самий француз, якого він бачив разом із поліцейським агентом. Полковник отетерів. Значить, кінець, у клубі облава! А може, поки не пізно… Тільки чому грає оркестр? Оглянувся — клятий француз іде повз стоянку автомобілів.

— Ей, ти! — гукнув швейцара. — Чому пустив цього?.. — І вказав на Савіля.

— Що ви! — образився швейцар. — Я тут не перший день і знаю порядок. У мене не пройде жодний сторонній…

— Але ж ти розмовляв з ним… Про що?

Швейцар знизав плечима.

— Ні про що… Ну, про дівчаток. Рекомендував йому навідатися через місяць, коли об'їздять цих француженок.

— Ти!.. — видихнув люто полковник, взявши швейцара за барки. — Ти знаєш, що наробив? Це ж поліцейський шпиг, нишпорка… Мадам Блюто спустить із тебе три шкури!

Швейцар відвів руки полковника:

— Але ж, — мовив рішуче, — я бачив, француз пішов пішки. Він ще недалеко і…

Полковник думав кілька секунд.

— Дожени! І того… Тільки тихо!.. Візьми з собою Жозефа.

… Анрі почув, що його наздоганяють. Якісь люди йшли швидко, не криючись, голосно розмовляли й курили. І все ж, про всяк випадок Анрі зійшов з дороги, причаївся за деревом над кручею.

Ті двоє наблизилися до дерева, і один раптом сказав:

— Він тут!

Другий попрямував до Савіля.

— Ти чого не розплатився, паршива свиня? Тікати надумав?

Савіль упізнав швейцара.

— Ви ж не пустили мене…

— Не бреши!

Другий зайшов йому за спину. Анрі хотів проскочити на дорогу, та швейцар ударив його в обличчя. Савіль заточився, і тоді другий різко пхнув його ногою в живіт. Відчуваючи, що падає у прірву, Анрі замахав руками, аби втриматися, та тіло переважило, і він закричав у відчаї, вдарився об щось плечем, потім головою. Біль пронизав його — Анрі простягнув руки, щоб затриматися, та обідрав пальці. Ще раз вдарився коліном, побачив море, біль знову пронизав його, — і все…

Двоє обережно підійшли до урвища. Швейцар глянув униз, променем ліхтарика обмацав берег. Промінь вирвав із темряви скоцюрблене непорушне тіло.

— Готовий.

— Слід було б упевнитися, — завагався Жозеф.

Швейцар спрямував промінь ліхтарика на прямовисну стіну.

— Тут і сам чорт голову зламає. Почнеться приплив, його змиє — і кінці у воду… Поліції ніколи в житті не докопатися.

— Е-е, — позіхнув Жозеф, — не все одно. Йшов п'яний, оступився… Поліція вже звикла до цього…

— Чекай… — швейцар освітив ліхтариком місце, де відбулася бійка. Мовив з задоволенням: — Камінь, слідів не лишилося.

Вони посиділи на кручі, покурили. Потім знову світло ліхтарика вихопило з темряви тіло внизу на березі. Француз лежав так, як і раніше, і хвилі лизали йому ноги.

— Все. Ходімо, — запропонував Жозеф. — У мене нежить, а вітер з океану.

— Ходімо, — погодився швейцар, хоча йому й не дуже хотілося вертатися. Знав: мадам жартувати не любить, і, хоч вони й виправили свою помилку, неприємностей не уникнути.

Мадам Блюто нервово затягнулася, загасила сигарету і запитала полковника:

— То що ж нам робити?

Грейт відповів категорично:

— Коли поліція підозрює щось і на протязі ночі не дочекається свого агента, вранці перетрусить усю віллу. А ви можете покластися на всіх своїх лялечок?

— Вони у мене обплутані з усіх боків, і з точки зору закону…

— А преса? — протверезив її полковник. — Ви знаєте, який галас може зчинити навколо цієї історії преса? Дівчатка можуть не витримати допиту і наверзти бозна-чого.

Мадам посміхнулася.

— Від цього я лише виграю. Безкоштовна реклама «Грайливих лялечок».

— А на нас вам наплювати?

— Добре, — погодилася Блюто, — ми тимчасово перекинемо новеньких до «Дівчаток у червоних панчохах». Навіть поліції невідомо, що половина цих дівчаток — мої…

— Ви — кладезь премудрості, мадам, — розцвів у посмішці Грейт.

Блюто подзвонила по телефону.

— Три машини — на подвір'я, — розпорядилася. — І ту, що возить продукти, ну, фургон. Як нема шофера? Прийде лише вранці? Ну, гаразд, я сама поведу її.

… Уночі в коридорі загупало, і до кімнати Генрієтти увірвався наглядач.

— Збирайся! — загорлав, зірвавши з дівчини ковдру.

У Генрієтти обірвалося серце. Отже, мадам дотримала свого слова: на неї чекають кишла Центральної Африки!

— Я ні куди не піду, ваша мадам не має права…

— Я тобі покажу право! — скинув її з ліжка наглядач. — Одягайся чи підеш так?..

Генрієтта знала: у «Грайливих лялечок» не кидають слів на вітер, і одягла халат. Усе одно вона не скориться, що б не чекало на неї. Вже тиждень, як їй давали лише хліб та воду, два рази в присутності мадам сікли різками, вона покусала собі пальці від ганьби та відчаю, але не скорилася. А як інші?

Тоді, невдовзі після того, як більшість дівчат з їхньої партії скорилася перед мадам Блюто, Генрієтту перевели до окремої кімнати, і вона не знала, що трапилось з іншими дівчатами. Мадам казала, що всі вже підписали зобов'язання і виходять до клієнтів, вона приводила до неї Жюстину й ще деяких дівчат, пишно вбраних, підмальованих і з модними зачісками. Ті посміхалися їй трохи винувато, та Генрієтта не хотіла їх слухати, кричала, лаялась, Блюто била її по щоках і замикала знову.

І ось нарешті здійснила свої погрози.

Генрієтта вийшла в темний коридор. Вирішила: вона не дасть знущатися над собою, зрештою, краще вже вмерти…

Перед під'їздом стояв фургон. На нього сперлася Мелані, поруч курили полковник і мадам Блюто. Мадам казала полковникові:

— Якщо у вас виникнуть ускладнення, повертайтеся до рудого…

Грейт не дослухав, обернувся до дівчат.

— Швидше! — вказав на фургон.

Наглядач вштовхнув Мелані і Генрієтту в машину. Там уже сиділа ще одна дівчина з їхньої партії. Генрієтта притиснулася до Мелані, відчуваючи, що нема в неї зараз на світі ближчої і ріднішої людини.

— А мені казали, що ти… — не договорила. — Я не вірила, не могла повірити їм!..

— Сидіти мовчки! — наказав наглядач, та дівчата продовжували перешіптуватися, і наглядач був вимушений змиритися з цим.

— Ти бачила Жюстину? — запитала Мелані.

— Її приводили до мене. Вона спасувала перед мадам.

— Яка мерзотниця!

— Не треба так, просто вона слабкіша за нас.

— Нас, певно, продали.

— Звичайно, для чого б вивозили уночі, таємно, у фургоні, — мовила третя дівчина. — І все, що було раніше, дитячі забавки…

— Так, дитячі забавки, — ствердив наглядач, який, очевидно, прислуховувався, — і ви ще позаздрите іншим…

— Помовч! — обірвала його Мелані.

Наглядач засвітив ліхтарика. Щось хотів зробити, та передумав і відбувся погрозою:

— Приїдемо, ви в мене пожалкуєте!

— Дурень ти… — Мені вже нічого не страшно! — вигукнула Мелані, але притиснулася до Генрієтти, і та зрозуміла: хоробрість подруги — напускна, Мелані боїться, так, як і вона сама.

Фургон недовго їхав асфальтом, скоро його почало кидати на вибоїнах, потім — кілька крутих поворотів, і заскреготали гальма. Наглядач визирнув.

— Можна виходити, мадам? — запитав. Та буркнула щось і наглядач відчинив дверцята. — Швидше!

Фургон стояв серед якогось двору. Віддалік сірів двоповерховий котедж, а поруч починалася низька будова, що нагадувала гараж. Наглядач подзеленчав ключами, відімкнув двері двох боксів. До одного підштовхнув Генрієтту. Мелані і третій дівчині вказав на сусідній.

— Заходьте, курочки… — запропонував єхидно. — Тепер тут буде ваш курник.

Мадам Блюто постукала кулаком по капоту. Пригрозила:

— Перед далекою дорогою… даю вам три дні на роздуми… А потім вже буде пізно…

Вода все піднімалася і скоро почала лизати Анрі щоки. Савіль розплющив очі, повернувся горілиць. Хвиля накотилася, намочила волосся, і це остаточно привело його до тями. І все ж одразу не збагнув, де він і що трапилося. Близько, над самою головою — здається, простягни руку і дістанеш — зорі, блискучі й великі. Їх багато, вони мерехтять і рухаються. Анрі вперше у житті побачив, як рухаються зорі, пливуть кудись у простір, пливуть безупинно, і від цього паморочиться голова. Паморочиться й болить. У нього ніколи так не боліла голова, і, коли б не холодні ласкаві хвилі, можна було б збожеволіти.

Ліворуч темніла прямовисна стіна. Анрі довго розмірковував, звідки й для чого вона тут взялася, і раптом згадав. Від згадки зробилося ще терпкіше на серці: Анрі ледь не втратив свідомість, та примусив себе підвестися, хоч тіло й не бажало слухатися його.

Через силу зробив кілька кроків, сперся плечем на стіну й узяв велику каменюку. Можливо, вони вже спускаються сюди, щоб добити його — він боротиметься до останнього.

Минали хвилини, але жодний звук не порушував тиші — лише шуміло море, накочуючись на берег.

Анрі втомився стояти, сповз, тримаючись лівою рукою за стіну — права боліла й не слухалась. Підняв її трохи й поморщився від болю: мабуть, зламана. Підніс годинник до вуха — цокає. Вдивлявся довго, поки не розібрався у положенні стрілок. Невже справді третя ночі? Він вийшов із «Грайливих лялечок» десь о дванадцятій чи на початку першої… Може, несправний годинник?

Та годинник цокав нормально, і, нарешті, Анрі збагнув, що справді минуло мало не три години, як двоє з «Грайливих лялечок» напали на нього.

Але чому вони відважились на таке?..

Тепер Анрі згадав усе і з відчаєм глянув на прямовисну стіну. Йому не подолати її…

Згадав про Генрієтту. Ця згадка надала йому сили, і Анрі, не роздягаючись, зайшов по груди в океан. Це освіжило його, та й стіна звідси здавалася не такою крутою й страшною — Анрі рушив уздовж берега, сподіваючись знайти стежку, яка б вивела його на кручу. Ліз через каміння, брів по груди у воді, а то й плив. Але всі його зусилля були марні: берег усе так же нависав над водою крутими скелями, і, здавалося, нема їм кінця і краю.

Савіль втомився. Рука боліла все сильніше, і ноги відмовлялися йти. На додачу до всього, обпливаючи чергову скелю, він загубив туфлю й мало не одразу розбив ногу об гострий камінь.

Сів відпочити. Трохи віддихавшись, поліз далі і знайшов серед скель розколину, якою, здавалося, можна було видряпатися на берег.

Анрі повз, втискаючи тіло між камінням — стогнучи і мало не плачучи від болю. І все ж піднімався, хоч заважала ліва рука, і, мабуть, проліз половину потрібної відстані, коли шлях перепинив великий камінь, що нависав над розколиною. Спробував ухопитися за нього і підтягтися, та нічого не вийшло — ледь утримався, аби не впасти. Глянув униз і відмовився від повторного зусилля: один раз йому вже пощастило — якщо зірветься зараз, не збере й кісток.

Спускатися виявилося важче, ніж дряпатися вгору, і, коли нарешті Анрі сів на пісок, був знесилений остаточно. Безвільно простягнувся на мокрому камені — лежав і не хотів підводитись…

І все ж примусив себе йти далі.

Перебираючись з каменя на камінь, Анрі раптом побачив, як неподалік у морі щось зблиснуло, буцімто хтось запалив сірника чи на мить увімкнув ліхтарик. Прислухався — жодного звуку. Можливо, здалося? І все ж, не маючи жодної надії, погукав:

— Ей, хто там? Рятуйте!..

У відповідь хтось крикнув незнайомою мовою і спрямував на берег промінь ліхтаря.

— Рятуйте! — уже щосили закричав Анрі і замахав руками.

Його помітили з човна. Почувся сплеск весел, і через деякий час човен наблизився до берега. Анрі про щось запитували, та він не розумів, що говорять люди на човні, стояв по пояс у воді і повторював:

— Врятуйте мене, я зірвався!..

Його знов освітили ліхтарем, і човен ткнувся носом у камінь зовсім поруч. Хтось простягнув руку, і Анрі, ще не вірячи своєму щастю, знеможено перевалився через борт. Рибалки-марокканці з цікавістю дивилися на нього. Анрі показав їм на жестах, що впав зі скель, — вони цокали язиками і недовірливо посміхалися.

— Танжер… — сказав їм Анрі і показав у бік міста.

Рибалки зрозуміли його, та враз заговорили щось швидко, мотаючи головами. Анрі простягнув їм кілька монет.

— Танжер! — повторив.

— О-о! — рибалки одразу ж сіли на весла й погнали човна до міста. Висадили Анрі поблизу порта, розшукали таксі, розповівши щось шоферові. Той трохи розумів французьку. Савіль пояснив йому, що хоче поговорити по телефону, й подзвонив Дубровському: не міг же з'явитися в готелі у такому вигляді.

Серж запитав стурбовано:

— Де ти і що трапилось?

Бонне підняв на ноги поліцію…

Анрі не дав йому договорити:

— Я зараз приїду до готелю, ти чекай на мене напроти, винеси тільки мені костюм і черевики.

— Що з тобою?..

— Час не терпить… — Анрі повісив трубку.

За чверть години він був уже коло готелю, де на нього чекали Дубровський і Бонне.

… Анрі лежав у ліжку, біля нього примостився на стільці Сергій, а Бонне, заклавши руки за спину, ходив по кімнаті. Видно було, що комісар нервувався і тамував гнів. Анрі вже встиг розповісти їм про все.

Першим заговорив Дубровський:

— Треба класти тебе в лікарню. Рука — рукою, а можливо, ще й пошкодив щось усередині…

— Навряд чи, — заперечив Савіль стомлено. — Я б відчував…

Бонне зупинився біля ліжка. Мовив категорично:

— Вранці ми покладемо вас у приватну лікарню. Аби ніхто не знав, що вам удалося врятуватися.

Анрі здивовано підняв брови.

— Для чого? — не зрозумів. — Зараз ви зробите наліт на «Грайливих лялечок», і я певен…

— А-а… — махнув рукою Бонне і знов почав ходити по кімнаті. — Ви самі не розумієте, скільки шкоди заподіяли.

Савіль обурився.

— Мені вдалося встановити, — почав із досадою, — що у «Грайливих лялечок» перебувають дівчата, вивезені з Франції.

— Ми б установили це на день-два пізніше і одразу б накрили всю зграю. А тепер…

— Вони ж упевнені, що я загинув, і навряд чи вживають якихось заходів.

— Тут ваша перша помилка. — Бонне осідлав стілець, спершись підборіддям на спинку. — Маємо справу із старими вовками, мадам Блюто, напевно, вже заховала своїх лялечок так, що вдень з вогнем не знайдемо.

Дубровський дивився на комісара з цікавістю.

— У вас абсолютно логічне мислення, Люсьєн, — зауважив. — Наскільки я зрозумів, ви пропонуєте блокувати нічний клуб і з'ясувати, там наші дівчата чи їх вивезли.

— Я цього не говорив, — запротестував Бонне, — але ви вгадали хід моїх думок. Крім того, поки Ангель не знатимете, що ми встановили нагляд за клубом, він вільно спілкуватиметься з мадам Блюто. І з вашою допомогою, Серж, ми довідаємось, де вони з полковником мешкають. Зараз я зателефоную до мого друга з поліцейського управління, він допоможе мені розробити детальний план операції. — Зіскочив зі стільця, забігав по кімнаті, втупившись у підлогу, буцімто там залишилися сліди злочинців. — Тепер усе залежатиме від нашої спритності і вміння законспіруватися, — продовжив весело, — бо грати доведеться не з простачками. Мені подобається ця гра. А вам, Серж?

Дубровський не погодився:

— Волів би ніколи в житті не стикатися з такими типами.

— Але ж ви можете стати знаменитістю! Якщо цей Ангель і справді той самий Ангель, газети піднімуть галас, а ви — першовідкривач.

— Я хотів би, щоб восторжествувала правда, а галас…

— Не кажіть, слава є славою, і ваша журналістська зірка швидко піде вгору. Це буде сенсація: російський журналіст сам, можна сказати, власноручно затримує відомого есесівця.

— Якого, можливо, уже нема в Танжері.

— Так, — опустився на землю Бонне. — Не гаятимемо часу. Іду в поліцію, а ви потурбуйтесь про Анрі. Ось телефон… Домовтесь з лікарем, щоб він кілька днів нікому не казав про свого пацієнта.

Бригада шляхових робітників, складена з переодягнених поліцейських, розпочала ремонт шосе поблизу «Грайливих лялечок». Це не викликало жодної підозри — мерія давно збиралася полагодити дорогу, і сама мадам Блюто вже кілька разів просила міських чиновників прискорити цю справу.

Поставили на шосе знаки обмеження швидкості, почали возити жорству, а Бонне і Дубровський влаштувалися в невеличкому наметі на узбіччі, звідки добре було видно всі підходи до клубу.

Зранку вілла здавалася пусткою — жодного руху. Лише близько дев'ятої з міста прибули два великих фургони. Бонне озброївся біноклем і спостерігав, як із грузовиків вивантажували м'ясо, ковбаси, ящики з напоями. Вивантажені фургони одразу ж повернулися до Танжера. Ще до цього шосе заполонили мешканці навколишніх сіл — пішоходи і велосипедисти, які везли і несли до міста на продаж фрукти й овочі. Дехто завертав і до «Грайливих лялечок» — видно, постійні постачальники.

Пройшло кілька машин. Взагалі рух був невеликий — дорога вела до містечка, розташованого кілометрів за тридцять від узбережжя, і закінчувалася там, тому мерія і гальмувала її ремонт. Справа зрушилася з мертвої точки лише під натиском поліції.

Близько десятої з гаража виїхав «форд» старого випуску. Шофер поставив машину перед центральним під'їздом і зник у приміщенні. Чекати довелося недовго: в автомобіль сіло двоє, і він рушив до міста.

Бонне тихо покликав поліцейського, що розсипав гравій по асфальту:

— Махмуд, затримай отой «форд» на хвилину…

Коли автомобіль порівнявся з наметом, Махмуд вискочив на середину шосе, кахнув червоним прапорцем. Машина зупинилася.

Сергій, який прилип до віконця, здригнувся: за кермом сидів Ангель.

— Він, — прошепотів, — Франц Ангель;..

— Другий, певно, полковник Кларенс… — Бонне натискав на спуск мікрофотоапарата.

«Форд» знову рушив: стара, пошарпана, зеленкувата машина, в яких звичайно їздять люди середнього достатку. Комісар нахилився над мікрофоном.

— Марван, Марван, чуєш мене? Зараз на Танжер виїхав зелений «форд» під номером триста тридцять сім — шістдесят вісім. Встановіть нагляд! У машині двоє. Дізнайтеся, куди вони їдуть і де мешкають. Усе…

«Форд» давно вже зник за поворотом, а Бонне і Сергій все ще дивилися йому вслід. Потім комісар штовхнув Дубровського ліктем у бік, підморгнув.

— Порядок! — сказав весело. — Я знаю Марвана, він учепиться за них, як реп'ях за хвіст шолудивого пса. Можете вважати, Серж, що ви недаремно побували в Танжері.

— У нас кажуть: не хвались, ідучи на рать…

— Від Марвана їм не втекти, — запевнив Бонне. — Хитрий і розумний, бестія, природжений агент кримінальної поліції.

… На віллі починалися повсякденні клопоти. Заспані, напіводягнені дівчата бігали на кухню. На подвір'ї шофери мили дві легкові машини — розкішний «мустанг» останнього випуску і маленький червоний «фольксваген». Потім із гаража виповз заднім ходом пікап, постояв біля кухні і шмигонув з двору не на. Танжер, а по дорозі, що вела до містечка.

Бонне заворушився:

— Махмуд, ей, Махмуд, візьми мотоцикл і подивись за цим пікапом. Тільки обережно, не викажи себе.

Махмуд пішов навздогін не шосейкою, а ґрунтовою дорогою, навскіс, піднявши за собою шлейф жовтого пилу. Цим шлейфом він закрив півобрію — жовта завіса висіла в непорушному повітрі кілька хвилин, а потім впала якось одразу, наче обезбарвилась.

— Махмуд знає тут кожну стежку, — мовив Бонне вдоволено, — і ніхто його не запідозрить.

Пікап повернувся через годину, а за ним і Махмуд. Поставив мотоцикл, присів біля намету, доповів:

— Там садиба, і пан комісар може уявити собі, що гарна садиба. Паркан високий, дім красивий. Два поверхи, а перед будинком — квітник. Гараж на три бокси…

— Що — пікап? — знетерпеливився Бонне.

— Поки я знайшов дірку в паркані… — розвів руками Махмуд. — Бачив, як виносили з гаража кошики. Зовсім порожні кошики, кинули їх у кузов пікапа, і він поїхав.

Бонне запитав з цікавістю:

— Які кошики, Махмуд? Що в них носять?

— Ну, що?… — не знайшовся одразу той. — З такими хазяйки ходять на базар. Все носять.

— То кажеш, порожні кошики з гаража… — роздумливо протягнув Бонне. — А в тебе не склалося враження, що пікап віз їх туди вповні?

— Я подумав про це, пане комісар.

— Ось що, Махмуд. Підкоти сюди мотоцикл, повезеш мене до тої садиби. А вам, — звернувся до Дубровського, — доведеться понудьгувати.

— Мавр зробив свою справу… — невдоволено пробуркотів Сергій.

… Мотоцикл лишили в кущах за дорогою, і Махмуд показав Бонне дірку в паркані, через яку можна було заглянути в двір. Комісарові це місце не сподобалось — першому-ліпшому перехожому видно, що хтось цікавий прилип до огорожі. Вони обійшли навколо садиби, паркан всюди був високий і без щілин. Бонне невдоволено щось буркотів собі під ніс і замовк, лише побачивши неподалік кілька високих густих дерев. Зупинився біля крайнього і попросив Махмуда:

— Підсади-но!

Самого Махмуда не треба було підсаджувати — поліз за комісаром, як кішка.

З висоти подвір'я було як на долоні. Порожньо, жодної живої душі, наче мешканці давно залишили цю оселю. Але квіти довкруг цвіли буйно, отже, їх поливали щовечора. І пікап доставив корзини, напевно, з продуктами, навряд чи посилали б його сюди за порожніми.

Вони просиділи на дереві з півгодини, Махмуд крутився нетерпеливо, і Бонне вимушений був закликати його до порядку.

— Але ж пан комісар бачить, що там нема нічого цікавого, — почав той виправдовуватися. — Порожньо…

— Саме це й цікаво, — заперечив Бонне, — і, коли б ти був далекогляднішим, Махмуд, сидів би тихо, як миша.

І справді, їхнє терпіння скоро було винагороджене. З будинку вийшов чоловік у комбінезоні. Постояв біля квітника, уважно оглянув подвір'я, затим наблизився до гаража і зазирнув у маленьке вузьке віконечко. Незадоволено похитав головою, відімкнув двері, ступив за поріг. Побув у гаражі кілька хвилин, виніс щось загорнуте в папір і зник у домі.

— Дуже хотів би я зазирнути в те віконечко, — заворушився Бонне.

— Якщо пан комісар накаже, я зроблю це, — з готовністю запропонував Махмуд.

— І зіпсуєш мені всю обідню…

— Для чого ж? — засміявся той тихо. — Ніхто мене не помітить. Попід квітами можна проповзти, а потім заховатися за стіною.

— Але ж коли з дому помітять тебе, зрозуміють, що поліція стежить за ними, і подзвонять до «Грайливих лялечок». А це ой як не бажано… А в гаражі, можливо, нікого й нема…

— Не помітять! — запевнив Махмуд. — Пан комісар допоможе мені тільки перелізти через паркан…

— Зрештою, у нас нема іншого виходу, — зітхнув Бонне і почав спускатися з дерева.

Комісар не бачив, як повз Махмуд поміж клумб, бо лежав у кущах і прислухався. Якщо Махмуда помітять, зчинять галас… Та все було тихо, тільки сюрчали цикади одноманітно й нудно.

Минулої ночі Бонне ні на хвилину не заплющив очей, і зараз йому захотілося спати. Спати — і все! Він позіхнув. Боже мій, нормальні люди мають можливість завалитися в ліжко з прохолодними простирадлами чи простягнутися на дивані. Правда, і тут, під кущами, непогано і можна добре виспатися, тільки чому так надокучають цикади?

Махмуд з'явився раптово: Бонне не почув ані кроків, ані найменшого шелестіння, — просто якась тінь майнула поруч і поліцейський простягнувся біля нього. Вже з виразу його обличчя комісар зрозумів: щось трапилося.

Сон зняло, як рукою. Запитав:

— Там хтось є?

— Жінки…

— Ти бачив їх? Подав якийсь знак?

Махмуд засміявся тихо й задоволено.

— Я знаю жінок. Вони б зчинили галас, і були б самі неприємності. Я стояв і слухав…

— І що?

— Було погано чути. Вони розмовляли французькою, я добре знаю французьку — чи не так, пане? — та не розібрав… Одну з них звуть Мелані.

Бонне більше не вагався.

— Мелані… Мелані… — процідив крізь зуби. — Французьку дівчину замкнуто в гаражі… — перебіг до мотоцикла, увімкнув рацію. — Марван… Ви чуєте мене, Марван? Негайно наряд поліції! Садиба на дванадцятому кілометрі від «Грайливих лялечок». Ви зрозуміли мене, Марван? Як з пасажирами «форда»?.. Особняк на бульварі Наполеона? Ви молодець, Марван! Я певен, їх не випустять. В особняку є телефон? Ви розумієте мене з півслова, Марван, я ще раз вдячний…

Поліцейська машина прибула за годину. Махмуд знову переліз через паркан і відчинив ворота.

Бонне постукав у двері будинку. Високий марокканець вислизнув на ґанок. Забачивши поліцейських, кинувся назад, та комісар перегородив йому шлях.

— Спокійно! — тицьнув пістолетом у груди.

Той одразу підняв руки. Бонне обшукав його, витяг з кишені ключі,

— Хто ще є в домі?

— Я один.

— Телефон?

— Тут, у передпокої.

— А хто в гаражі?

Високий чоловік заметушився.

— Мадам покарала їх і наказала мені доглянути… Я не міг не послухатися, я служу в мадам Блюто… Якщо дівчатка вередують, мадам карає їх…

— Відчини! — простягнув йому ключі комісар.

— Але ж мадам гніватиметься, я можу зробити це лише в її присутності.

Бонне мовчки підштовхнув його, і наглядач більше не сперечався. Відчинив двері гаража і перший ступив туди.

— Світло! — скомандував Бонне.

Наглядач увімкнув світло. Вузьке приміщення з цементною підлогою. В кутку — дерев'яні пари з якимось лахміттям. Під ними — двоє дівчаток. Бонне поспішив заспокоїти їх:

— Поліція… Ми з поліції, не бійтеся нас…

Дівчата дивилися злякано. Певно, все ще не вірили.

Раптом наглядач, який на мить залишився за спиною комісара, рвонувся до виходу. Він устиг би вискочити й замкнути за собою двері, та посковзнувся, заточився і мало не впав. Комісар скрутив йому руки, клацнув наручники.

— До стіни! — наказав. — Обличчям до стіни. Не озиратися! — Покликав з будинку поліцейського. — Подивися за ним!

Лише тепер дівчата почали все розуміти.

— Ви справді з поліції? — зіскочила з нар висока, з запалими жовтими щоками.

— Комісар Бонне, — відрекомендувався той. — А ви не з партії, вивезеної літаком з Марселя?

Дівчата заплакали.

— Невже?.. Невже ви справді?.. Ми вже втратили останню надію…

— Чи знаєте Генрієтту Лейє?

— Боже мій, вона тут, поруч, — одна з дівчат вказала на стіну боксу.

Важкі дерев'яні двері, оббиті залізом, піддалися з трудом. Бонне рішуче переступив поріг.

— Ми з поліції, мадемуазель Лейє… — почав і осікся.

Кинувся вперед, витягаючи ніж. Невже вони запізнилися?

Дріт, на якому висіло тіло, не піддавався, комісар пиляв його, лаючись крізь зуби. Нарешті перерізав. Обережно поклав Генрієтту на підлогу, опустився поруч на коліна. Для чогось робив штучне дихання, хоча руки її вже були холодні. Зрозумівши, що все скінчено, підвівся і зняв капелюха. Дівчата в нього за спиною плакали. Бонне випровадив їх з боксу. Зрештою, йому не звикати до таких ситуацій. Було тільки шкода Анрі, якого встиг полюбити. Покликав поліцейського.

— Дівчат і цього, — кивнув на наглядача, — відправте до міста. Викличте лікаря. А ми — до «Грайливих лялечок».

Грейтова спальня була на другому поверсі. Він уже роздягнувся, та ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, нарешті не витримав і підвівся. Глянув через вікно вниз — у Ангеля ще світилося, і Грейт просто в піжамі спустився до нього випити і побалакати.

Ангель сидів у глибокому фотелі під торшером і щось підправляв олівцем у малюнку на великому клапті білого картону. Ангелева пристрасть до малювання здавалася Грейтові хлоп'яцтвом, він відверто висміював це і зараз не втримався, аби не поглузувати.

— Ви працюєте так, наче збираєтесь виставлятися. Але за вашу мазанину не дадуть і цента, а ви ж практична людина, Франц.

Ангель не відповів. Примруживши очі, розглядав малюнок і, здається, був задоволений. Полковник зазирнув йому через плече: довга вулиця, будинки, автомобілі, люди біля вітрин…

— Я своїм «Контаксом» зроблю краще, — пробуркотів. — І в кольорі…

Ангель мовив зі щирим жалем:

— Якби не батько, я міг би стати художником. Він був такою ж обмеженою людиною, як і ви, Кларенс, і лупцював мене за малюнки.

— Ви невдячна істота! Дякуйте батькові, що зараз не жебрак.

— Звичайно, — погодився Ангель, — і все ж у людині живе потяг до прекрасного.

— Ну, і купуйте це прекрасне за долари, — зареготав Грейт. — Нині за десяток монет можна об'їстися цим вашим прекрасним.

— Навіщо так грубо? — обірвав його Ангель. — Коли я покінчу зі справами, буду тільки малювати. Вам подобається модерний живопис?

— Це що? Штучки, в яких нічого не второпаєш?..

— І мені не подобається, — зітхнув Ангель. — Люблю старовинних майстрів: вміли показати людину… Під час війни в мене було стільки натури…

— Це у концтаборі? — єхидно завважив полковник, та Ангель не звернув уваги на його тон.

— Так, я міг створити чудові портрети! Ви не уявляєте собі, скільки різних облич пройшло повз мене. Галерея в'язнів! Я міг би стати знаменитим, Кларенс…

— Таку натуру ви можете купити і зараз за безцінь.

— Е-е, ні… Там у людині все було оголене, всі її пристрасті. Уявіть собі: старий єврей, якому на все наплювати. Він уже помер для самого себе, і в очах у нього — смерть. Мертві очі, злі очі, покірні очі… покірні й покірні, ціла низка тупих, покірних облич…

— Ви б не стали знаменитим художником, Франц. Ви б збожеволіли…

Ангель посміхнувся. Що розуміє цей полковник? Коли він не втратив здорового глузду, відправляючи кожного дня сотні людей до крематорію, то, значить, мав стійку психіку. Та про що веде далі Грейт?

— Є ще одна причина, яка б завадила вам. — Полковник налив собі віскі, набив склянку по вінця льодом сьорбнув і примружився від задоволення. — Звичайно, я не розуміюся на цьому, та ви самі виказали себе, Франц. Я рідко коли бував на виставках, але помітив: людей ваблять портрети героїв. Ну, істот, так би мовити, вищих за середніх, у яких є, коли хочете, іскра божа… А ви бачили в таборі саму покору. Нічого б не вийшло, Франц. Між іншим, це одна з ваших помилок, не тільки ваших особисто, а взагалі і фюрера вашого, і всієї вашої компанії. Всіх ви не могли знищити — і хотіли мати покірливих і безсловесних, ну, як це казали, людей нижчої раси. Вже бачили цю покору і тішилися нею. — Полковник спорожнив склянку. — Вас спритно дурили, Франц.

Ангель мовив раптом майже урочисто:

— Дванадцять із п'ятнадцяти дівчаток, завербованих нами у Франції, вже скорилися перед мадам Блюто. Все ж груба сила на дещо здатна, і ви знаєте це не гірше за мене. — Жбурнув картину на стіл і рішуче підвівся. — Ця покора забезпечує успіх нашої з вами справи.

Полковник здригнувся. Він якось раптово зрозумів, що тривожило його останнім часом: зовнішня покора дівчат, за якою міг критися опір. І десь це прорветься, десь хтось обведе їх навколо пальця.

— Ви щасливчик, Франц, — сказав Грейт, — а я ніяк не можу позбутися думки про відплату.

— Е-е, пусте! Якщо б думав про таке, мене б не вистачило і на тиждень… — Це було сказано так, що полковник зрозумів: Ангель не збрехав. Та й справді, жах перед розплатою розчавив би Франца за кілька днів, коли б він дозволив собі хоч трохи розслабитися. Але як може Ангель не думати про відплату? І чи можна взагалі не думати? Коли ж можна, то що це — сила чи легковажність? Так і не вирішивши що, Грейт з цікавістю втупився у Франца. А той продовжував: — Якщо б ми з вами, полковнику, були зліплені із звичайного людського тіста, нас би обсіли звичайні сумніви, терзання і ще чортзна-що. Ми б захлинулися в емоціях, чи не так? — Грейт не відповів, та Ангелеві і непотрібно було його підтвердження. Вів далі: — Ми з вами не люди, Кларенс, ми з вами лялечки, і доля вирішує за нас. Хтось смикне за нитку — і ми рухаємось. Так, ми можемо бути, — ця думка сподобалась йому, посміхнувся самовдоволено, — лише лялечками, веселими чи сумними… Хоча, певно, і це не залежить від нас… Як у мадам Блюто — грайливі лялечки, а з чого вони робляться? Кожен заробляє собі на життя, кожен лялечка в руках іншого — весела чи сумна, все одно лялечка, справжня маріонетка…

Ви — лялечка?.. — тицьнув в нього пальцем Грейт. — Не смішіть мене!.. Ви — диявол, Ангель, справжній диявол, і це — найвища похвала, бо бути дияволом — все одно що бути справжнім чоловіком! Ще тоді, під час нашої першої зустрічі у тому франкфуртському ресторанчику, як його?.. Ага, згадав, у «Веселому пеклі», я оцінив вас…

— Чудово, — зареготав Ангель, — мені це подобається. Ми з вами — дияволи з «Веселого пекла»…

Задзвонив телефон. Ангель зняв трубку:

— Хто це?

— Дзвонять з поліції… — говорив хтось французькою з сильним акцентом. — За дорученням мадам Блюто…

— Ви знаєте англійську? — перебив Ангель.

— О-о, значно краще, ніж французьку, — зрадів той. — Слухайте мене уважно. Щойно на «Грайливих лялечок» зробила наліт поліція. Мадам Блюто встигла подзвонити сюди. Можете мені вірити. Ваші телефонні розмови записуються, тільки зараз я відключив апарат. Ваш особняк блокували. Двоє поліцейських в машині на бульварі, а ще двоє відрізали відступ через сад. Є ордер на ваш арешт. Все, я поспішаю…

— Чекайте! — загорлав Ангель. — А що з Блюто?

— Її заарештовано.

У трубці клацнуло, і Ангель зі злістю кинув її.

— Кепські справи, Кларенс… — Щоки в нього побіліли, і це було настільки дивно, що полковник посміхнувся. Ангеля пересмикнуло. — Нема підстав для веселощів!

Грейт поклав йому руку на плече.

— Я чув усе. Але в нас ще є час…

— Поліція оточила будинок.

— Спробуємо прорватися. — Полковник оглянув кімнату. — Зараз ви, Франц, підійдете до вікна і почнете роздягатися. Потім вимкнете світло.

— Для чого?

— Робіть, як сказано! — гримнув Грейт.

Ангель знизав плечима, але підійшов до вікна, знімаючи піджак. Затим потягнувся до торшера, смикнув вимикач.

— Я зрозумів вас, — прошепотів у темряві, — поліцейські думатимуть, що ми лягли спати.

Грейт трохи відсунув віконну штору, визирнув. Підкликав Ангеля.

— Бачите, де їхній автомобіль? — тицьнув пальцем. — Метрів за п'ятдесят від дому…

— Так, усі виходи відрізано.

— Покличте Густава! — полковник непомітно перейшов на начальницький тон.

Ангель в брюках і майці вискочив до передпокою. Навшпиньках перебіг коридор і покликав пошепки:

— Гу-уставе… Ти чуєш мене, Густаве?

Той валявся на дивані, переглядаючи ілюстровані журнали. Підхопився одразу.

— Чого вам?

— Йди-но сюди. І тихіше.

Полковник стягав із себе піжаму просто в коридорі.

— Нас оточили, Густаве! — Той потягнувся до задньої кишені. — Ні, чекай… Зараз спробуємо непомітно сісти в машину. Ти відчиниш ворота. За нами піде поліцейський «паккард», ти затримаєш його. Автоматна черга по шинах… Відходь, десь перебудь ніч, а завтра зателефонуй рудому, він влаштує тебе.

Густав кивнув і витяг із-за шафи автомат. Зайняв позицію біля виходу з будинку.

— Жодних речей! — попередив Грейт Ангеля. — Лише гроші, папери і гляньте, аби не. лишилося нічого, що могло б навести їх на наш слід.

— Я не такий дурний… І не тримаю в себе нічого компрометуючого.

— Не подумайте тільки увімкнути в своїй кімнаті світло.

Ангель ображено пирхнув:

— Я не дитина.

Грейт вихопився до себе на другий поверх. Вирішив не вимикати світла і пересувався по кімнаті так, щоб його тінь не падала на вікна. Пробрався навкарачках від шафи до столу, уважно переглянув вміст валізи, відібрав усі папірці, фотографії, документи, лишивши тільки білизну й одяг. Перевірив кишені в костюмах і плащі, натяг поверх темної сорочки спортивну куртку, взув туфлі на товстій каучуковій підошві. Пістолет поклав у зовнішню кишеню куртки. Ще раз уважно оглянув кімнату й спустився до Ангеля.

Франц збирався, присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Грейт зиркнув на вікна — Ангель не припустився помилки і щільно закрив їх шторами.

Полковник почекав трохи, невдоволено дивлячись на Францові лаштування. Нарешті не витримав:

— У нас не так уже й багато часу…

— Якби ви мали стільки паперів! — огризнувся Ангель, але вже через кілька хвилин повідомив: — Все!

Стояв із невеличким саквояжем під пахвою і очікувально дивився на Грейта. Той наказав:

— Вийдемо чорним ходом. До машини — повзти. Я відчиняю дверцята, ви, Франц, сідаєте за мною. Ти, Густав, біжиш до воріт і відкриваєш їх, як тільки я заведу мотор.

«Форд» стояв поміж газонів на бетонованій доріжці, яка вела до гаража. Ангель залишав машину надворі — в гаражі було повно всякого мотлоху, і ніхто не мав часу і бажання навести там лад. Тепер Ангель радів, що не нагримав на Густава, як мав намір, за безгосподарність.

Ніч була місячна, та тінь від автомобіля давала їм деякі переваги перед поліцейськими. Переповзли до «форда» і трохи полежали у вузькому проміжку між машиною і газоном. Тут навряд чи хто міг їх помітити — треба було підійти впритул, аби розібрати, що то за тіні попід кущами..

Полковник підвівся на лікті, обережно вставив ключ у замок, і той клацнув тихо, майже нечутно. Та Ангелю здалося, що хтось вистрелив у нього над вухом із пістолета. Навіть підібрався, щоб бігти — не знав, куди і як, але біг би, не розбираючи дороги, перестрибуючи через клумби, біг, аби втекти від страху, який заполонив його.

— Тихо ви… — сердито прошепотів полковник. Він присів перед дверцятами, відчинив їх. Важко навалився животом на сидіння, аж пружини зарипіли. Ангель поліз слідом за Грейтом. Скоцюрбився під щитком приладів, наказав Густаву:

— Давай до воріт!

Тому не треба було повторювати: крутнувся поміж газонами, як вуж, і одразу зник з очей.

Мотор загарчав сердито й голосно — на всю вулицю; він заглушив рипіння воріт. «Форд» ніби стрибнув у чорний отвір, заревів ще сильніше і, вдарившись крилом об браму, вискочив на вулицю.

«Паккард» рушив за ним одразу, м'яко й нечутно, немов пантера. Рев мотора «форда» заглушив усі інші звуки і, здавалося, поліцейська машина котиться просто за інерцією, навіть автоматна черга у цій гуркотнечі здалася несерйозною, якоюсь дитячою. Потім автомат озвався ще раз, більш упевнено, і «паккард» одразу метнувся вбік, зупинився, здригаючись.

Густав не бачив, як з «паккарда» навздогін йому вискочила людина. Він не міг не влучити — колись із зав'язаними очима по звуку прошивав людину на відстані п'ятидесяти метрів (есесівці примушували свою жертву кричати), — був певен, що прошив скат «паккардові» першою ж чергою і стріляв удруге для страховки. Тепер утікав, намагаючись триматися ближче до дерев, аби не зачепила випадкова куля.

Йому стріляли навздогін, але це не бентежило Густава: ці поліцейські страшенно погано стріляють, а в такій темряві, та ще й з пістолета… Стріляючи, вони до того ж витрачають час, і Густав метнувся в завулок, знаючи, що вже ніхто його не дожене.

Справді, бабахнуло вже десь далеко на перехресті. Густав заховав автомат під піджак і дозволив собі перейти на швидкий крок — починалися людні квартали, і не хотілося привертати уваги перехожих.

Він зупинив перше ж таксі й наказав відвезти себе у зовсім протилежний кінець міста. Там дочекався іншої машини. Вона довезла його до портового шинку, де Густав і перебув до ранку.

Вільгельма Крюгера можна було назвати уособленням доброзичливості. Низенький, огрядний, але рухливий, він перекочувався як куля з кута в куток кімнати і рохкав задоволено:

— Ви правильно зробили, що повернулися до мене, бо більш надійної схованки вам не знайти в усьому місті. Єдиний, хто знає про це, — мадам Блюто. Але вона не зацікавлена, панове, виказувати вас: зайві свідки в наявності, так би мовити, злочинна корпорація. Якщо вас не затримають, старій відьмі буде значно легше викрутитися: не вона ж вивозила дівчат з Франції. — Підкотився мало не впритул до Ангеля, мовив солодко: — Так що з цього боку позиції ваші бездоганні і не потребують зміцнення. Але ви впевнені, що відірвалися від переслідувачів?

Крюгер звертався в основному до Ангеля, наче від того одного залежало вирішення всіх питань, і Грейтові, який в останні години відчув себе господарем становища, це не дуже сподобалося. Знайшов за потрібне втрутитися в розмову і пояснив з гідністю:

— Ми не хлопчаки, містер Крюгер, і знаємо, чим це пахне… «Форд» кинули у зовсім протилежному кінці міста і діставалися до вас на таксі.

— О-о! Нехай вибачить мене пан полковник, я ніколи не сумнівався в його вмінні замести сліди, — мовив Крюгер так, що не можна було зрозуміти, каже серйозно чи кепкує. — Отже, наші позиції і з цього боку бездоганні. Але, наскільки я розумію, вас не приваблює перспектива довгого перебування в цьому місті, хоча я вважаю Танжер містом не тільки пристойним, але й перспективним з усіх боків. — Знову почав бігати з кута в кут. — Коли б ще ці місцеві мавпи не пхали свої брудні носи в наші справи… Але, панове, це, зрештою, тема для іншої розмови. Так от, вульгарно кажучи, вам потрібно якомога швидше змитися звідси. Правильно я мислю, панове?

Ангель зітхнув, і Грейт зрозумів, що — в його компаньйона все ще трясуться жижки. Тому й вирішив узяти на себе ініціативу в переговорах.

— Ми покриємо всі витрати, містер Крюгер, і сподіваємось, що за гроші в цій мерзенній країні…

— Не завжди… не завжди… — похитав головою пузань і зупинився перед Грейтом. — Зараз напевно поліція блокувала усі виходи з міста, а ми, — зітхнув скрушно, — на жаль, ще не можемо купити всю поліцію. Там є ортодокси, які вважають Марокко мало не великою державою, розумієте, яке нахабство, панове! З цими аборигенами важко домовитися, і я не в силі гарантувати вам нічого, полковнику, — усміхнувся Солодко, — крім власної гостинності, звичайно.

Ангель мерзлякувато знизав плечима.

— Але ж ми не можемо обтяжувати вас… — визнав за необхідне втрутитися.

Крюгер, здалося, аж закрутився на місці.

— Ми з вами — старі колеги, і мій обов'язок завжди простягати вам руку допомоги.

Грейту здалася підозріливою така люб'язність, та він нічого не сказав. Вирішив вичікувати: нехай домовляються поміж собою, він втрутиться лише у випадку крайньої необхідності. Як-не-як, а Крюгер був колись (чи можна повірити в це, дивлячись на таку люб'язну бочку, яка перекочується по кімнаті?) штандартенфюрером СС, служив десь в управлінні імперської безпеки, отже, має голову на плечах і досвід виплутуватися із складних ситуацій.

— І все ж, — Крюгер потер пухкі, мало не дитячі руки, — послуга за послугу, це буде справедливо, панове…

Грейт насторожився: ось воно, головне, і цікаво, яку ціну загне ця клята «мильна булька»? А Крюгер продовжував:

— Ми вивеземо вас, панове, з Танжера до Іспанії. В Мадріді зустрінетесь з паном Робертом Штайнбауером. — Грейт здивовано підняв голову: під час війни він чув прізвище цього есесівського офіцера. — За його дорученням вам доведеться зробити одну подорож…

Полковник забув, що вирішив не втручатися. Мовив запально:

— У нас свої плани, містер Крюгер, і ми не збираємось їх ламати заради ваших мадрідських знайомих.

Крюгер подивився на Грейта, наче вперше побачив, і полковник збагнув, чому ця мильна булька, цей гумовий м'яч, як він у думках називав Крюгера, мав чин штандартенфюрера СС. В очах Крюгера Грейт прочитав презирство, холод, торжество і ще біс його зна що — так, кажуть, змія дивиться на свою жертву, але погляд Крюгера був осмислений, він знав, що буде далі, розраховував наперед і наперед святкував перемогу.

— Я не примушую вас, містер полковник, — криво осміхнувся, — я не маю права примушувати нікого. Та оскільки ваші плани розходяться з нашими, вам доведеться пошукати іншого притулку. Я не викажу вас поліції. До речі, в такому випадку їй не доведеться особливо морочитися, щоб спіймати вас, але пальцем об палець не вдарю, щоб вивезти вас із Танжера. Та полковник уже закусив вудила.

— Я не потерплю жодних ультиматумів, містер Крюгер, і як на мене, краще вже мати справу з поліцією, ніж… — хотів сказати «колишнім есесівцем», та вчасно згадав Ангелеве минуле й осікся. — Ніж із таким…

— Ви хочете сказати: пройдисвітом?.. — Крюгер знову забігав по кімнаті. — Я не ображусь, полковнику, бо я — ділова людина і звик не ображатися на гм… перебільшення під час суперечки…

— Хвилинку, Кларенс, — встряв у розмову Ангель. Починалася торгівля, а це була стихія Ангеля, і Грейт міг тут лише напсувати. Ангель розумів, що їхня карта в грі з Крюгером наперед бита, і єдине, що вони можуть зробити, дорожче продатися. — Хвилинку, Кларенс, — повторив, — прошу пробачення, але мені хочеться внести деяку ясність. Про яку подорож, власне, йдеться, шановний гер Крюгер?

Крюгер сів на кінчик стільця. Він знав, що закінчиться саме цим, але не міг приховати задоволення. Завжди приємно, коли жертва починає проситися. В такі хвилини, чорт візьми, починаєш якось більше поважати самого себе.

Мовив туманно:

— Я не маю права відкривати вам усі карти, панове, можу тільки повідомити, що подорож ця недалека й дуже перспективна. Ви будете повноправними членами корпорації і одержите по двадцять відсотків від чистого прибутку. А в цілому сума може досягти кількох мільйонів…

— Хочете загрібати жар чужими руками? — сказав Грейт, та сказав так, за інерцією, бо слова Крюгера вразили його і примусили зовсім по-іншому подивитися на пропозицію «мильної бульки».

Ангель мовив швидко:

— Ми згодні. Так, ми з полковником згодні. Як ви думаєте переправити нас в Іспанію?

— Тут у мене нема секретів, — зареготав Крюгер. — Наша організація, яку очолює пан Штайнбауер, має міцні зв'язки з ОАС. Ви чули про ОАС, панове?

— Хто ж не чув про цих молодиків? — пробуркотів полковник.

— Життя примусить вас ставитися до них з більшою повагою, — повчально зауважив Крюгер. — Саме вони вивезуть вас із Танжера.

— Власне, мені, — не змінив тону полковник, — байдуже, ОАС чи інша чортівня. Мені набридло в Марокко, і тут уже не до вибору.

Та Ангель поцікавився:

— Яким чином ви збираєтесь організувати це?

Крюгер лише розвів руками, і Грейт здивувався, які коротенькі руки в нього, зовсім непропорціональні — так малюють діти: череватий тулуб і маленькі руки з розчепіреними пальцями.

— Мені треба зв'язатися з однією людиною. Кілька днів вам доведеться відпочити в мене. Прошу тільки не виходити з кімнат. Тут працюють свої люди, та за всім не додивишся. Їжу вам носитимуть сюди, а коли буде щось потрібне, дзвоніть портьє. Скажете: з номера сьомого Фріц Лазінгер… Запам'ятали, Фріц Лазінгер?

Бонне зайшов до особняка на бульварі Наполеона, насвистуючи бравурний марш, хоча йому зовсім не було весело. Сержанта Марвана, який вів спостереження за об'єктом, цей марш допік більше, ніж найрізкіший рознос, і він ображено застиг на порозі.

Комісар помітив це одразу.

— Не можу ж я хвалити вас, Марван, — сказав, — ви проґавили їх… — Подумав трохи, наказав — А тепер, сержанте, займіться «фордом». Автомобіль — не голка, і я певен, що ви знайдете його.

Відсилаючи Марвана, Бонне мав на увазі не лише пошуки машини, в якій злочинці могли залишити щось. Марван з його винувато-ображеним виглядом весь час чомусь траплявся в полі зору, а комісарові треба було зосередитися.

Почав трус із кімнати Ангеля. Не поспішаючи, перебирав речі у валізі. Цей колишній есесівець відзначався акуратністю — костюми розвішані у шафі, піжама складена, ідеально випрасувані носові хусточки. А у валізі повний безлад: сорочки пом'яті, чудові накрохмалені сорочки… Цей контраст між недбало кинутими сорочками і акуратно складеною піжамою примусив Бонне замислитися. Виходить, злочинці поспішали. Поспішали, перебуваючи в особняку понад три години — повернулися після вечері на початку дев'ятої, а тікали вже після одинадцятої. Висновок напрошувався сам собою — їх попередили.

Хто б це міг зробити? І як?.. По телефону? Виключено: всі розмови, які вели мешканці особняка, записані. Але ж і Марван, і двоє з поста за садом твердять, що ніхто не заходив і не виходив з будинку.

І все ж злочинців попередили…

Хто і як?

«Ось це і є вже перша загадка», — подумав, але не став ламати над нею голову.

Викинув усе з Ангелевої валізи, простукав її, хоча й був певен, що нічого не знайде: німець все одно нічого б не залишив у тайнику. В костюмах перевірив кишені, потім сів у крісло під торшером, присунув до себе малюнки на білому картоні. Напевно, малював Ангель: на картоні лежав заструганий олівець. Бонне провів риску по малюнку — не треба бути експертом, щоб пересвідчитись: малювали саме цим олівцем.

Отже, Ангель має пристрасть. Малюнки непогані, зовсім непогані. А вуличний продавець фруктів з великим кошиком, повним бананів, просто чудово схоплений.

Бонне зітхнув, відклав малюнки й піднявся на другий поверх. Той факт, що Ангель займається живописом, засмутив його, та вже на сходах знову почав висвистувати марш. Свист допомагав йому зосередитися. Чорт з ним, з Ангелем, всяке буває, він сам знав громил, які ніжно любили своїх дітей…

У кімнаті полковника все було порозкидано — штани валялися на ліжку, стілець, на спинці якого висів піджак, перекинуто, а одна пантофля потрапила чомусь на стіл і красувалася поруч з відкоркованою пляшкою бренді.

По піджаку і брюках комісар легко встановив зріст полковника — приблизно 190 сантиметрів. У незачиненому барі відсвічували повні пляшки віскі, коньяку, вермуту, навіть російської горілки. Полковник любив випити, палив сигарети «Кемел» — власне, оце і все, про що дізнався Бонне внаслідок обшуку.

Залишалася ще кімната слуги. Марван бачив його, коли полковник і Ангель поверталися з вечері — за кермом «Форда» сидів кремезний чолов'яга у спортивній куртці і береті, — він і стріляв по шинах, затримавши їхній «паккард».

Слуга майже не мав речей: білизна, кілька сорочок — ось і все. На тумбочці біля ліжка Бонне помітив пляшечку з приклеєним рецептом. Стояв і дивився здалеку, дивився і посміхався, не поспішаючи, щоб одразу не розчаруватись. Думав: коли ліки куплено тут, у Танжері, завтра вони розшукають аптеку, а відтак і лікаря, котрий виписував рецепт. Якщо людина продовжує хворіти, вона знову, звертається до лікаря, як правило, до того ж самого.

Бонне взяв пляшечку, вирішивши проконсультуватися з лікарем.

Обшук більше нічого не дав — фактично жодної нитки, яка б дозволила вийти на слід злочинців.

Бонне поїхав до готелю. Сів на заднє сидіння, вільно простягнувся, заплющив очі й ні про що не думав. Хотілося спати, й голова була важка. І заснув одразу, тільки-но торкнувся головою подушки.

Бонне відпустив машину і йшов пішки, не поспішаючи і чемно даючи дорогу зустрічним. Втім, перехожих було мало — бічна зелена вулиця європейської частини міста. Тут рідко коли траплялися магазини: житлові квартали, забудовані дво- і триповерховими віллами. Напроти однієї з них комісар зупинився. Прочитав табличку: «Доктор медицини Віктор Лаперуз». Подзвонив.

Доктор Лаперуз одразу визнав рецепт своїм. Він пам'ятав навіть хворого: запалення ясен і досить серйозне. Чоловік розмовляв німецькою і лише трохи знав французьку. Чи має він знову прийти до лікаря? Так, вони умовилися зустрітись днів через п'ять-шість. Коли це? Завтра чи післязавтра. Доктор розуміє, що візит комісара поліції не для третіх вух? Так, доктор розумів це, і Бонне відкланявся.

Розмова з доктором, хоч і дала дещо, не настроїла Бонне на оптимістичний лад. Малоймовірно, щоб німець-слуга знову звернувся до доктора Лаперуза. Один шанс із сотні, можливо, і того нема — і все ж слід постежити за докторовою віллою. Пост треба доручити Марвану — один раз він уже випустив їх, тепер учепиться мертвою хваткою.

Комісар завернув до скверу, сів у затінку. Йому не давала спокою розмова з Мелані. Коли вони з Сержем Дубровським розмовляли з нею, розпитуючи про дні, проведені у «Грайливих лялечках», Мелані раптом згадала випадково почуту розмову. Вона точно пам'ятала слова мадам Блюто, сказані полковнику: «Якщо виникнуть якісь ускладнення, повертайтеся до рудого…» Це було вночі — Мелані вели до пікапу, яким мадам вивезла їх з «Грайливих лялечок».

До рудого… А хто він? Не розшукувати ж усіх рудих у Танжері, хоча, напевно, їх не так уже й багато.

На жаль, у поліцейському управлінні нема картотеки, яка б розмежовувала мешканців міста за кольором волосся. Щоправда, в картотеці міг значитися злочинець під назвиськом Рудий. Учора Бонне попросив переглянути картотеку, але це не дало бажаних результатів.

Комісар написав носком черевика на піску доріжки: рудий…

Мадам Блюто сказала: «Повертайтеся до рудого…» Отже, злочинці колись уже жили в нього. Це міг бути і готель, і приватна вілла. Але що їх примусило переїхати в особняк на бульварі Наполеона?

Бонне знав, що не зможе зараз відповісти на жодне з цих запитань, та не міг викинути їх з голови. Нарешті підвівся, рішуче затер напис на піску і попрямував до поліцейського» управління.

Тихі житлові квартали залишалися позаду — Бонне вийшов на широку вулицю, яка вела до центру. Раніше він ніколи не бував у цій частині міста, але, глянувши на вулицю, подумав, що вже бачив її. Це відчуття було настільки сильне, що комісар притишив крок. Так, він колись бачив і цей модерний кіоск з квітами, і дерева за ним, і тумбу з оголошеннями. Так буває іноді в людини: потрапляє вперше до міста, але здається, що вже ходила його вулицями чи просто бачила їх уві сні…

Але то — туманні, уривчасті спогади, а тут Бонне точно знав, що таку будку з квітами він бачив зовсім недавно. Можливо, така сама є на іншій вулиці? Але він бачив і будку, і тумбу з оголошеннями…

І Бонне згадав. Зупинився, ще не вірячи в можливість такого збігу, хоча, власне, тут не було нічого дивного: цю вулицю намалював Ангель на одному зі своїх картонів.

Бонне витяг сигарети, чиркнув запальничкою, на секунду заплющив очі, пригадуючи Ангелів малюнок. І там, як і зараз, на першому плані будка з квітами, але малюнок зроблено з іншої точки, наче малювали з висоти.

Комісар пошукав очима, звідки можна побачити таку панораму. Праворуч — універсальний магазин, напроти — банк. За магазином, упритул до нього, височіло семиповерхове громаддя готелю. З його вікон і відкривалася панорама вулиці.

Комісар кинув недокурок просто на тротуар. Можливо, Ангель мешкає тут?.. Ще раз сковзнув поглядом по скляних поверхах готелю й повернув назад.

Своїм фасадом готель виходив на іншу вулицю, і для того, щоб дістатися до парадного ходу, довелося обійти мало не квартал. Бонне завернув за ріг, глянув на дзеркальні двері готелю і раптом присвиснув од несподіванки: з вивіски готелю кричав золотистий півень.

І готель називався «Рудий півень».

«Повертайтеся до рудого», — сказала мадам Блюто полковнику. Отже, вони тут!

Бонне закортіло одразу зайти до готелю, передивитися карточки мешканців. Ні, цього не вчинив би найнедосвідченіший агент. Треба зробити в готелі несподівану перевірку. Вночі або на світанку, коли всі сплять і не чекають на поліцейський наліт. Тільки тепер слід бути обережнішим — про об'єкт нальоту знатиме лише він і начальник поліції.

На початку п'ятої ранку дві великі поліцейські машини і легковий «паккард» зупинилися, біля «Рудого півня». За кілька хвилин готель був оточений.

Начальник поліції наказав сержантові:

— Без мого дозволу нікого не випускати!

Портьє, який спав у маленькій кімнатці за стойкою, побачивши поліцейських, схопився за телефонну трубку. Бонне безцеремонно натиснув на важіль.

— Але я повинен повідомити хазяїна готелю пана Крюгера.

— Подзвониш трохи пізніше… — впевнено мовив начальник поліції.

— Хазяїн звільнить мене з роботи…

— Без розмов! — поклав край суперечці начальник. — Дай мені картки клієнтів!

Портьє заметушився над столом, і ніхто нё завважив, як він непомітно натиснув на добре замасковану кнопку поруч з шухлядою. Відпустив, знову натиснув і вже-потім передав начальникові поліції ящики з картками.

— Є незареєстровані? — коротко запитав той.

— У нас першокласний готель, пане, і ми добре знаємо порядки.

— Дівчата?

— А де ж їх нема?

— І то правда, — погодився шеф і звернувся до Бонне: — Я перегляну це господарство, а ви…

Комісар розуміюче кивнув.

— Ми підемо в номери… — Простягнув руку до портьє. — Ключі від незайнятих номерів? Ви супроводжуватимете мене…

Поліцейські зайняли пости на поверхах.

Портьє постукав у двері першого номера.

Ангель і Грейт займали дві маленькі кімнати за рестораном. Власне, не кімнати, а комірчини, та доводилося миритися з цим. Незручності окупалися тим, що хід до кімнат був добре замаскований і людина, яка не знала розташування покоїв у «Рудому півні», не одразу збагнула б, що в ніші за кімнатами, де переодягалися співачки, є ще одні двері.

Грейт спав, коли до нього постукали. Повернувся на другий бік, та постукали ще раз. Полковник сів на ліжку, запитав невдоволено:

— Хто там?

Почув голос слуги, який приносив їм їжу:

— Відчиніть…

Грейт пошукав ногами пантофлі, глянув на годинник. Чорти б його забрали, було умовлено, що їх розбудять о сьомій, а зараз початок п'ятої. О восьмій Крюгер повинен заїхати за ними.

Полковник позіхнув і відчинив двері. Пробуркотів:

— Для чого такий поспіх? — Але, побачивши стурбоване обличчя слуги, захвилювався: — Що трапилось, Мартін?

— У готелі поліцейська облава!..

Полковник ступнув крок назад.

— Ти що?.. Яка облава?..

На порозі другої кімнати з'явився Ангель. Стояв у розстебнутій піжамі, певно, все чув, бо дивився злякано.

— Швидше за мною, — сказав Мартін, — у нас ще в шанс…

— Що ти надумав?

— Одягайтеся — і вниз!

Полковнику не треба було повторювати: піжама полетіла просто на підлогу, застебнув лише два ґудзики на сорочці і потягнувся по брюки. Але чому Ангель стовбичить на порозі?

— Ви що, не чули? — сердито кинув пошепки. — Чорт, куди задівалися шкарпетки? — Нагнувся й витяг з-під ліжка. А Ангель лише знімає піжамну куртку. — Швидше, Франц, зараз тут буде поліція!..

Коли Грейт уже одягнувся, Ангель лише застібав ґудзики на сорочці. Потягнувся за піджаком, забувши про піжамні брюки. А Мартін нетерпляче переступав з ноги на ногу на порозі.

Полковник підштовхнув Ангеля — чорт з ними, з брюками, можна і в піжамних! — і Франц, схопивши саквояж, мовив:

— Я готовий…

Мартін зробив знак іти за ним. Навшпиньках проминули коридор, спустилися крутими сходами. Мартін відімкнув якісь двері, і вони потрапили в коридор, що вів із кухні до сміттєзбірника. Пробігли ним і зупинилися біля великих, оббитих залізом дверей. Поруч — вузьке, брудне, заґратоване вікно. Мартін визирнув і одразу заховався. Полковник також потягнувся до вікна, та слуга зробив застережливий жест.

— Там поліція!

— Якого ж чорта?.. — зло просичав полковник, та Мартін пояснив:

— Портьє увімкнув секретну сигналізацію і розбудив мене. Я встиг подзвонити хазяїну… Чекайте, ось і вони…

На вулиці зупинилася машина, на високих тонах почали лаятися. Мартін обережно визирнув у вікно.

— Дай боже… дай боже… — прошепотів, і полковник зрозумів, що слуга хвилюється.

Грейт сперся плечем на вогку холодну стіну. Спалах енергії, коли він за хвилину встиг одягнутися, минув, і полковник відчув якесь розслаблення, навіть по-зрадницьки трусилися коліна. Мабуть, тому, що не знав, яке лихо з ними зараз трапиться, і не міг впливати на хід подій. Намацав пістолет у кишені. Зрештою, можна спробувати прорватися.

— У тебе є ключ? — запитав у Мартіна, кивнувши на двері.

— Так.

— Скільки там поліцейських?

До полковника поверталася енергія: підійшов до вікна, витягуючи пістолет. Мартін зупинив його. За стіною знов почулися голоси, загарчав мотор, і машина почала розвертатися.

Мартін, присівши під вікном, де скло зовсім затягло павутинням, визирав, нігтем проколупавши маленьку дірочку. Заскрипіли. завіси важких залізних дверей. Мартін інстинктивно відсахнувся од вікна, та одразу знову прилип до своєї дірочки. Кілька секунд дивився, шепочучи щось про себе, потім випростався і обтер піт з чола.

— Ну, тепер усе гаразд…

Полковник став на його місце, визирнув. Побачив капот грузовика, а на тому боці вулиці — поліцейського.

— Що ти теревениш! — тицьнув пальцем у вікно. — Там…

— Спокійно! — обірвав його Мартін, і це було настільки неприродно для завжди стриманого і ввічливого слуги, що полковник остовпів. — Зараз я все поясню… Машину прислав хазяїн. Це — сміттярі, їх пропустила поліція, вони зараз зайдуть сюди, і ви натягнете їхні комбінезони…

— Ну, і що ж… — не зрозумів Ангель, та полковник лише відмахнувся від нього.

Мартін став біля дверей, відімкнув їх, обережно визирнув у щілину.

Сміттярі гуркотіли ящиками, і цей гуркіт увірвався в коридор якось по-діловому й підбадьорив усіх трьох. Полковник, не чекаючи нагадування, стягав з себе куртку. Побачивши, що Ангель отетеріло дивиться на нього, визвірився:

— А вам що, потрібне особливе запрошення?

Той тремтячими руками почав розстібати ґудзики. До коридора заскочив один із сміттярів. Глянув на полковника, наче приміряючись — був трохи нижчий за Грейта, та, зрештою, яке це мало значення? — скинув комбінезон і потягнувся за полковниковими брюками.

Грейт витяг із куртки бумажник, пірнув у комбінезон, на ходу застібаючись.

— Ну? — нетерпляче простягнув руку.

— Що? — не зрозумів сміттяр.

— Кепі…

Той зірвав з голови. Полковник зиркнув на Ангеля.

— Швидше… — вислизнув за двері.

Схопив велику урну з сміттям і потягнув до машини.

Другий сміттяр удав, що допомагає йому.

— Ключ в автомобілі, — шепнув. — Хазяїн чекатиме на проспекті… третій квартал…

Грейт, не відповідаючи, вирвав у нього урну, і сміттяр зник за дверима. Поліцейський, здалося, глянув на полковника пронизливо, та Грейт, не поспішаючи, висипав сміття в машину, повільно повернувся до поліцейського спиною й попрямував назад.

Ангеля ще не було в сміттєзбірнику, і Грейт вилаяв його, у думці останніми словами. Залишалося ще три урни — він підняв одну й поніс на витягнутих руках, не відчуваючи ваги, бо боявся забруднитися. Але вчасно згадав, що справжній сміттяр ніколи не нестиме так — він уже призвичаївся і до смороду, і до бруду, це для нього — робота, а на роботі слід економити сили. Перехопив урну спритніше, приловчився й висипав сміття одним рухом. Стукнув навіть по дну урни й потяг її недбало, тримаючи лише за одну ручку.

Ангель чекав на нього, затиснувши під пахвою саквояж. Полковник розлютився:

— Ви що!.. Не розумієте?.. — вихопив саквояж, поклав до урни, присипав сміттям. — Тягніть ту, — вказав на ще одну урну, — висипайте і одразу до кабіни… Я сам відтарабаню урни назад…

Та Ангель виявив витримку. Поки Грейт тягав назад урни, Франц утрамбовував сміття, правда, намагаючись триматися до поліцейського спиною. То нічого, що той стовбичить метрів за п'ятнадцять і навряд чи може розпізнати його — береженого й бог береже…

Полковник ішов із сміттєзбірника повільно, хоча хотілося бігти. Обійшов машину ззаду і сів за кермо. Лише тепер відчув себе впевненіше, а то ходив, як під дулом пістолета.

Ангель став на підніжку… Збагнув, що машина пройде мало не впритул до поліцейського — стоячи на підніжці, можна було повернутися до нього спиною. Крім того, бачив, що так роблять сміттярі: їм нема коли розсиджуватись — до наступного будинку два кроки…

Машина, зробивши крутий поворот, виїхала на вулицю. Поліцейський лише глянув на неї, відступив, пропускаючи. Полковник увімкнув пряму швидкість, натиснув на акселератор. Зараз поворот — і все!

В останній момент Ангель озирнувся й побачив: поліцейський біжить слідом за ними, витягаючи пістолет і щось викрикуючи…

Коли сміттярі почали лаятися, мовляв, у поліції свої справи, а, в них — свої, сержант викликав шефа. Той розпорядився:

— Нехай працюють. Тільки подивіться, щоб був порядок…

Поліцейський, який стояв біля сміттєзбірника, зрозумів цю вказівку правильно: двоє сміттярів під'їхали, двоє й поїдуть. Він байдуже спостерігав, як тягають урни. Перед цим зазирнув у сміттєзбірник — там нікого не було — і перейшов на той бік вулиці. Від машини та урн смерділо. Крім того, не все одно, де стояти: він не випустить з будинку нікого — тільки цих двох, у комбінезонах.

Поліцейський добре бачив, як сміттярі відтягли останні урни. Один сів за кермо, другий став на підніжку нехай їдуть спокійно. Машина пройшла повз нього мало не впритул, він сковзнув поглядом по спині сміттяра, по його ногах і раптом побачив, що той якось дивно взутий: у м'які кімнатні пантофлі.

Поліцейський збагнув — тут щось не гаразд. Закричав:

— Стій!

Але машина рвонула вперед і вже завертала за ріг. Висмикнув пістолет і встиг вистрілити по шинах, та не влучив.

Сержант вискочив з вестибюля.

— Ти стріляв?

— Сміттярі!.. — тільки й вимовив поліцейський. — Треба наздогнати!..

Він кинувся до сміттєзбірника, зазирнув за урни — нікого. Вдарив плечем об двері, які вели до приміщення, — замкнуті. Вискочив на вулицю й побачив, що сержант уже сідає в автомобіль.

… Бонне, почувши постріл, підбіг до вікна. Номер, в якому він знаходився, був на другому поверсі, і, побачивши, що сержант біжить до поліцейського «паккарда», комісар відчинив вікно, перекинув тіло через підвіконня і стрибнув. Підошви ніг припекло, та біль одразу відпустив, Бонне перебіг вулицю і кинувся на заднє сидіння «паккарда», що загальмував біля нього. За ним, неввічливо відштовхнувши комісара, ввалився поліцейський, який зчинив тривогу.

«Паккард» на повороті заскреготав гальмами: провулок короткий і невідомо, куди повернули сміттярі.

Сержант висунувся по груди з вікна, гукнув постового. Той показав праворуч.

Поки «паккард» набирав швидкість, поліцейський устиг розповісти, що трапилось.

Бонне голосно вилаявся.

— Проґавили, — виніс присуд, — ех, удруге проґавили!..

— Не все ще втрачено… — спробував заперечити сержант.

Мав рацію, деякі шанси в них усе ж залишались. Правда, вони не знали, куди звернули «сміттярі», шофер вів машину навздогад, кидаючи з провулка в провулок, — певно, так крутилися й ті, намагаючись якомога швидше замести сліди.

Хвилин через п'ятнадцять, коли вже навіть сержант схильний був змиритися з невдачею, вони помітили на проспекті кинуту «сміттярами» машину. «Паккард» загальмував мало не впритул до неї, і Бонне, насвистуючи, обійшов навколо грузовика. Звернув увагу на сліди шин залишені грузовиком при різкому гальмуванні.

— Очевидно, — констатував з прикрістю, — тут на них чекали. Ця вулиця веде до порту? — запитав сержанта.

— Так.

— Скільки?..

— Близько двох кілометрів…

Бонне кинувся до «паккарда».

— Вони мають хвилин сім-вісім фори, — пояснив, коли автомобіль уже мчав безлюдним проспектом. — А якщо там їм доведеться чекати?.. — Комісар не закінчив свою думку, та всі зрозуміли його. Бонне не підганяв шофера, той і так робив усе, що міг.

На рейді бовваніли двоє суховантажних суден, біля пірса завмер білий англійський теплохід, чорну маслянисту воду каламутили буксири. На безлюдній набережній стояв сірий довгий «понтіак»., У нього сідав низенький, товстий, як бочка, чоловічок.

«Паккард» зупинився впритул.

— Пан Крюгер, якщо не помиляюсь? — запитав комісар, виходячи.

Товстун розплився в посмішці.

— До ваших послуг… Вільгельм Крюгер… З ким маю честь?..

Стояв, не закриваючи дверцят, нахабно дивився на Бонне і, здавалося, весь світився доброзичливістю.

Комісар глянув на море. З порту, залишаючи пінний слід, відходив присадкуватий військовий корабель. Французький прапор тріпотів над кормою.

— Невже?.. — видихнув Бонне. — Невже?..

Побачив торжество на обличчі товстуна і зрозумів, що його підозри не безпідставні. Злочинці тікали на французькому військовому судні, на кораблі, що належав його ж державі, а він нічого не міг вдіяти.

Обернувся до Крюгера з люб'язною посмішкою — не хотів виказати товстунові своїх справжніх почуттів.

— Ми вимушені були зробити у вашому готелі невеличку перевірку, — сказав.

— Кожному своє… — двозначно відповів товстун. — І що ж ви знайшли?

— На жаль…

— Ай-ай… — скрушно похитав головою Крюгер. — Когось упустили? — Він явно знущався з комісара, а той не міг навіть вилаяти його.

— Я захоплений вашими здібностями, пан Крюгер!

— Дякую… Здається, ваше прізвище — Бонне? Чув багато похвального… — товстун сів у машину. — Чудова погода, чи не так, комісаре? Сьогодні приємно зробити невеличку морську прогулянку, — засміявся переможно. — Я вам не потрібний? Заходьте, у нас непогана кухня, і я завжди радий вас бачити…

«Понтіак» повільно рушив. Навіть те, що товстун не рвонув з місця, свідчило про його торжество.

Бонне знову глянув на Море. Сторожовик зробився зовсім маленьким. Скоро він стане цяткою на обрії, а потім зовсім зіллється з ним.

Повітря над океаном чисте й прозоре, а він погано бачить — від гніву сльозяться очі. Товстун поставив йому сьогодні мат. Елементарним мат, навіть не в два, а в один хід. Бонне зітхнув і пішов до «паккарда». Треба набиратися терпіння: можливо, йому і вдасться колись відігратися.

Коли ні — що ж, так тому й бути…