Дніпрові пороги

Частина 3

Сурський поріг, невідомий візантійському імператорові Костянтинові Багрянородному, стоїть на сім верстов нижче Кодацького; довжини з правого боку — 48, з лівого — 34, падіння води — 0,24 саж.; падає двома лавами — Чавунною та Бондаревою; має з правого берега канал з накидного каменю 50 саж. завдовжки; фарватер ріки вище порога — 1 саж., нижче порога — 8 футів.

Зразу нижче порога Сурського — невеликий острівок Пуцівка, потім камені Гірнецеві, Колісники, острівки Кулики і Лоханський поріг.

Лоханський поріг, відомий Костянтинові Багрянородному.

«Коли руси, — каже він, — пройдуть перший поріг, то, взявши останніх людей з берега, пливуть і доходять до другого порога, який по-роськи зветця Улворси, по-слов'янськи Островуніпрах, що визначає острів-поріг. І цей поріг схожий на перший; через це руси знову висаджують людей, човни проводять, як і раніш».

Назву порога лоцмани пояснюють так, що в ньому вода плещеться, як у лоханці, через те він і Лоханський. Лоханський поріг один із страшних, згубних порогів. Він на півверстви нижче Сурського; ширина близько 60, довжина з правого боку — 127, з лівого — 78, падіння води — 0,77 саж.; падає трьома лавами — Куликівською, Плоською та Черепашиною; має канал з накидного каменю, коло лівого берега 60 саж. довжини; фарватер води вище порога — 1 саж., нижче порога — 8 футів.

За Лоханським порогом зразу на праворуч Буздиганові скелі, а коло самого берега Дніпра так звана Стрільча скеля, на «Карті Дніпра» 1768 року Аоканська Стрелиця.

Цей невеликий, але дуже високий, скелястий острів вражає своєю оригінальною красою. Навіть німий, дивлячись на нього, може скрикнути од захоплення. В XVII віці про нього відомий французький інженер Боплан писав так:

Про цей Стрільчий острів між людьми здавна йде така балачка, що на ньому закопані великі гроші, а закопали їх, кажуть, запорожці.

Запорожці вирили там глибоку яму, наклали туди золото, срібло, рушниці та й засипали все те піском. Потім того розложили на тому піску якогось хлопця та й давай його сікти; сікли, сікли, а тоді його й питають: «А знаєш ти, за віщо ми тебе січем?» — «Ні, не знаю», — каже хлопець, а сам плаче. Давай вони його вдруге сікти. Сікли, сікли, перестали й знов питають: «А що, знаєш?» — «Ой, татусеньки рідненькі, не знаю». Давай втретє. Кричало те хлоп'я, кричало, аж поки охрипло. «Годі», — кажуть. І давай питати: «Скажи, скурвий сину, за що ми тебе січем?» — «За те, щоб пам'ятав, де поклали клад». «Ну, — кажуть, — догадався; обдивися ж та йди собі з богом». Вирвався хлопець, одбіг геть далеко од острова та й давай питати шляху на Україну. Питав, питав, допитався; дійшов аж до свого батька. Це було, кажуть, зараз, як Січ зруйнували.

Через скільки там десятків років з Київської губерні гнав один дід по Дніпру пліт. Догнав до слободи Волоської та й пішов шукати грошей на Стрільчий. Отже, те місце вже було загорнуте камінням, довго він його шукав, та так і не найшов. Давай тоді той дід розказувати. А то був той самий дід, якого сікли запорожці, коли він був ще хлопцем. Дід розказав і прикмети, де закопували клад:

«На тім боці, — каже, — супроти острівка стояв дуб, на дубі була товста гілка, яка показувала на острівок, де саме сховано клада. Деякі старі люди ще й пам'ятають того дуба, а мені, признаться, не в замітку. Тепер на тому місці груша».

1888 року на верховині Стрільчої скелі знайшли й обслідували майстерню виробів неолітичного періоду кам'яного віку. Там робила досліди Катерина Миколаївна Мельник-Антонович, а після неї кілька разів на Стрільчій скелі працював Т. Р. Романченко.

«Майстерня, що на Стрільчій скелі, — каже К. М. Мельник-Антонович, — одна з найбільших у південній Росії майстерень кам'яного віку; тут зосереджувався вибір одбивних та полірованих кам'яних знарядь, кістяних та гончарних виробів. Вироби цієї майстерні відзначаються красою та чистотою обробки, великою різноманітністю в типах та орнаментовці предметів».

Перед дамбою Лоханського порога, праворуч, єсть два невеликі острівки Кулики, острів Лоханський та Скелястий; на них висічені шліхувадла для обточування кам'яного знаряддя, що його робила людина ще в кам'яному віці.

Уздовж правого берега річки Сури і до самої Стрільчої скелі простяглось село Волоське, де живуть колишні полоняники-волохи). Їх захопили запорізькі козаки в часи русько-турецької війни під Очаковом:

Волохи прийшли з своїм «духовным отцем и руководителем» Исаком Бицем і спочатку належали «по своим духовным нуждам» до приходу Старокодацького, а потім того збудували у себе дерев'яну церкву в 1780 році й одійшли од церкви Старого Кодаку.

Південна частина села Волоського кінчається високою кам'яною грядою. Там є дві високі гори; одна з тих гір» зветься просто Скелею, а друга — Бичковою скелею. Вулиці й хати кінця села містяться в цьому межигір'ї. На підгір'ї Бичкової скелі, на землі колишнього селянина Якова Заскоки, єсть так звана Змієва печера. Печера та з дуже вузьким входом і, щоб пролізти в її середину, треба спершу проповзти два сажні животом по вогкій землі, витягнувши вперед себе руки, а потім того вже можна стати і йти ногами.

Скільки та печера має довжини, напевне невідомо: одні кажуть — не більше як 25 саж., а інші кажуть, буцімто вона тягнеться більше ніж на верству, і де саме її кінець, ніхто того не знає, бо ніхто не доходив до її краю. В одному місці печери, кажуть, є така глибока ямина, що коли туди кинути камінь, то не чутно, як він і на дно падає. На жаль, усього цього перевірити не можна, бо в селі, якраз коло печери, лупили камінь і завалили вхід у печеру камінням, груддям та землею.

На другому боці межигір'я, на так званій Коршуновій леваді, на крутому схилі скелі є ще декілька печер. У деяких вхід теж такий же вузький, що пролізти в них ніяк не можна, хоча й видко, що далі вхід ширшає. У дворі селянина Борща є печера, яка має 10–12 саж. завдовжки.

Нижче Стрільчої скелі рябіє серед Дніпра Стрільча забора, а нижче тієї забори впадають в очі два величезні камінні Багатирі: один сидить у воді, коло правого берега Дніпра, а другий вийшов із води й одступив на кілька сажнів од лівого берега ріки.

Про ті камінні Багатирі старі лоцмани розповідають таку легенду:

Про ці таки кам'яні Багатирі інші кажуть інако.

Між камінними Багатирями виступають у Дніпрі дві забори — Багатирська та Стрільча; далі Дніпро приймає в себе з правого боку балку Майорову з слобідкою Майоровою. Проти слобідки Майорової лежить на лівому боці Дніпра хутір Діброва.

Далі йде Дзвонецький поріг.

Дзвонецький поріг по-роськи, Дзвін порога по-слов'янськи, Звонець, або Звонецький в «Древней Российской гидрографии», в «Книге большому чертежу» та в академика Лерберга на п'ять верстов нижче порога Лоханського, супроти балки Звонецької з правого боку; має довжини з правого боку 87, з лівого — 102 саж., падіння води — 0,72 саж.; падає чотирма лавами — Плоською, Чорною, Глухою та Кобилиною; має канал з накладного каменю в 100 саж. довжиною; фарватер ріки вище порога — 9 футів, нижче порога — 10 футів.

Урочище Дзвонецьке з давніх-давен притягало до себе людину. Воно славилось силою риби, птиці, бобрів, бджоли, хутряного звіру. Уже 1530 року за те урочище сперечались канівські міщани з своїм старостою Пеньком, який «порог те звечный мещанский, на имя Звонец, на Днепре, на себе отнимал и половину имущества умершего или попавшего в плен козака на себя отбирал».

З приводу такої скарги канівських міщан київський воєвода Немирович зробив таку постанову:

Шукаючи по Дніпру вільних вгіддів та безпечних осель, козаки коло 1545 року знайшли Дзвонецький поріг і зробили його своїм займищем. Року 1737 начальник січових церков ієромонах Павло Маркевич спорудив капличку з похідним, рухомим антимінсом для. запорожців, які жили на Дзвонецькому урочищі, і почав правити службу божу.

Після скасування Запорізької Січи місцевість Дзвонецька, з досить великим числом околичної землі, досталась «в рангову дачу» полковникові Турчанинову. Року 1781 в цій місцевості був відомий російський подорожник академік Василь Зуєв, який бачив коло Дзвонецького порога, на правому боці Дніпра, млин якогось запорожця, «той запорожець одігрів Зуєва, який заблудив був у степу, дав йому і дров, і вогню».

Після полковника Турчанинова місцевість коло Дзвонецького порога перейшла до Катеринославського губернатора І. С. Хорвата. «Генерал-поручик І. С. Хорват за лихоимство, неправильнеє закрепощение внходцев й за его отчаянное предприятие отставлен от службы, арестован, а имущество его все без изьятия конфисковано».

Року 1798 в селі Дзвонецькому збудовано дерев'яну церкву, але в ній довго не правили служби. Теперішня церква, теж дерев'яна, збудована 1837 року.

Нижче Дзвонецького порога йде забора Товчинська, а нижче тієї забори вливається в Дніпро з лівого боку річка Ворона.

На «Плане порожистой части р. Днепра 1917–1923 гг.» чомусь цю річку названо «Воронья». Ні в давніх описах, ні в живій мові річка ця ніколи не звалась і не зветься «Воронья». В «Книге большому чертежу», тобто в першій російській географії XVI–XVII в., вона зветься Ворона-вода — річка вороненої, темної води. В живій українській мові слово «повороніти»: «піднявся великий вітер, і Дніпро зразу поворонів».

1687 року через річку Ворону переходило російське військо, яке пересувалось на Крим під керівництвом кн. В. В. Голіцина. Вкупі з росіянами йшли також і українські козаки, на чолі яких у той час стояв гетьман Іван Самойлович, а також і запорізькі козаки з кошовим отаманом Филоном Лихопоєм.

Року 1736, за часи війни Росії з Кримом та з Турцією, тут зроблено «от россіян ретраншемент з редутами».

Після скасування Запорізької Січи коло річки Вороної 1776 року дано було «в найм из пустих и никем не занятых земель 3 тис. десятин секунд-майору Федору Наковальнику», починаючи од гирла річки Вороної праворуч і далі вгору по Дніпру до балки, яка підходить до Лоханського порога, та по тій же балці ліворуч у степ, «с обязательством заселить землю выведенными из незапрещенных мест людьми и с платежем в год за каждую десятину по пяти денег».

Після того, коли внучка секунд-майора Наковальника одружилась з паном А. М. Миклашевським з Біленького і той Миклашевський став за володаря Вороного, село стало зватись у народа Матлашево.

На схід од села, коло правого берега річки Вороної, є рештки земляних валів якоїсь кріпости, може, тієї саме, яку робило російсько-козацьке військо року 1736.

Нижче річки Вороної простягся серед Дніпра острів Піскуватий. Він зазначений на «Плані» й на «Атласі Дніпра» XVIII віку; за одним виміром має 250 саж. завдовжки і 64 саж. завширшки; за другим —1/2 верстви завдовжки і 1/2 верстви завширшки.

Уряд з Піскуватим островом, тільки ближче до правого берега Дніпра, стоїть острів Шулаїв, або Шуляків, нижче гирла річки Вороної і супроти балки Тягинки, що з правого боку. Він має 1/2 верстви завдовжки і 50 саж. завширшки, складається з піску та з каменю, всієї площі — 5 дес. На ньому був колись хороший дубовий ліс; тепер тільки дубові кущі; є рештки якоїсь стінки з дикого каменю на глині. Тут жив колись запорізький рибалка Шуляк.

Проти Шулякового острова, на правому березі Дніпра, витикається невеличка слобідка Олексіївка, яку тіснить з одного боку село Дзвонецьке, а з другого — село Миколаївка.

Нижче Олексіївки виступає в Дніпрі забора Тягинка. В «Древней Российской гидрографии», на «Атласі Дніпра» XVIII віку, в «Книге большому чертежу» і в «Исследованиях» академика Лерберга — Технинський, або Княгинин поріг. Тягинська забора стоїть на 5 верстов нижче Дзвонецького порогу; починається од правого берега Дніпра, доходить до середини його і має 100 саж. довжини.

Далі йдуть два великі і дуже гарні острови — Кізлев та Ткачів. Кізлев острів має завдовжки біля 2 верстов, завширшки — 1/2 верстви; на ньому ростуть верби, осокори та кущиками дубняк, а ще недавно були великі та буйні дуби.

Ткачів острів складається з каменю та піску; він має 400–450 саж. завдовжки, 100–200 саж. завширшки; після вирубаного лісу на ньому ростуть кущі дерев.

Нижче Кізлевого та Ткачевого островів ідуть малі острови Дмитрові, яких налічують п'ятнадцять; треба думати, що в цій назві сховані й інші острови, які мають окремі назви: Солоней, Ракови, Бібліє, Кверко, Жидівський, Майстрів.

Всі вони скупчились перед Ненаситецьким порогом; всі з піску та каменю, всі вкриті лозою. З них Жидівський названий так через те, що на ньому ховали тих євреїв, які, пливучи по Дніпру, іноді гинули коло Ненаситецького порогу. Майстрів острів здобув собі назву через те, що на ньому колись жили майстри, які робили з розбитих у порозі плотів добрі рибальські човни.

Між іншим, на Майстровому острові колись знайшли клад золотих монет — декілька сот штук. Частина їх була VII віку — візантійського імператора Іраклія, частина XI віку — імператора Костянтина Луки. Всі вони, як кажуть, були складені у великому глиняному з гострим дном посуді, і їх забрали тоді до Петербургу. З приводу цього відомий російський історик Л. І. Іловайський робить таке зауваження: «Чи не було на цьому острові якогось розбійного притулища, в якому ховали здобич у пограбованих приїжджаючих або у тих, які мали аварію на Дніпрі. Або чи не було тут якого святилища, куди мандрівники клали свої жертви задля благополучного переїзду через пороги».

За всіма переліченими островами зразу починається Ненаситецький поріг, увесь укритий буком, тобто водяною піною.