До ніг твоїх я небо простелю…

— Так, — погодився Тимур. — З дитинства пам’ятаю ніжні мамині руки. Шкода, що так усе вийшло, — утираючи сльози, глянув на холодну чужу фотографію. — Можна, я також інколи приноситиму квіти цій жінці? — раптом запитав. — Цим покажу, що не тримаю на неї зла за скоєне.

— Можна, — лагідно усміхнувся Марат, — звичайно можна, синку. Гаразд, — глянув на годинник. — Нам пора.

— Ми поспішаємо? — здивувався Тимур.

— Треба встигнути зустріти потяг, яким прибуває Алан зі свого табору, — пояснив батько.

Сьогодні він спеціально відпустив водія, щоб особисто привезти своїх дітей додому й віддати їх вистражданій за два місяці Лії з рук в руки.

Крім того хотів особисто побачити першу зустріч синів після розлуки. Як відреагує Тимур на Алана після почутої ним правди? Зблизить це чи віддалить його дітей? Рахімов не виказував, але в душі переживав.

— Брате! — першим кинувся в обійми Алана Тимур, коли той несміливо зійшов на перон. — Як же мені тебе не вистачало…

— І мені тебе… — щирими міцними обіймами відповів Алан. — Щодня тільки й думав, як ти там з Рашидом виживаєш.

Марат полегшено зітхнув…

Дорогою додому, сидячи на задньому сидінні, хлопці не могли наговоритися.

— Ого! Які в тебе потріскані руки? — дивувався Алан, розглядаючи Тимура. — Й обличчя якесь неприродно засмагле…

— А ти що думав? — засміявся старший брат. — Це тобі не бойскаутський табір. Там суворий клімат і жорсткий графік: підйом ще до світанку, важка робота цілий день, не зважаючи на погоду, відбій далеко після настання темної ночі. Й так щодня.

— Важко було? — співчутливо молодший.

— Спочатку — ду-уже, — закотив очі Тимур. — Але потім не помітив, як втягнувся. А ти? Чому там навчився?

Алан почав захоплено розповідати про життя у закритому таборі.

Марат дивився на синів у дзеркало й тихо тішився. Все ж таки його радикальне рішення було хоч і важким, але правильним.

Лія не знаходила собі місця. Вже майже годину, мов обпечена, металася по кімнаті й поглядала на годинник.

Хоч Рахімов і розповідав їй про життя дітей протягом літа — материнське серце боліло.

А коли одної ночі зателефонував Рашид — геть втратила спокій.

Марат підняв слухавку і говорив на таджицькій. Лія зрозуміла — мова про Тимура. Але що саме сталося? Рахімов весь аж побілів від хвилювання. Поспілкувалися коротко.

— Що з сином? — кинулася до чоловіка, щойно той поклав слухавку.

— Не переживай, він живий, здоровий, — відразу заспокоїв дружину. — Дізнався про Ілону…

— О, Боже! — скрикнула Лія. — Що ж тепер буде?

Вперше відчула якусь віртуальну прірву, що розділила її з сином. Просила чоловіка негайно поїхати у той Таджикистан, поговорити з хлопцем.

— Зараз не час, — хмуро відповідав. — Йому самому треба оговтатись, усвідомити, прийняти цю дійсність… До серпня ще далеко. Буря в його душі втихомириться, вітри стихнуть, голова охолоне, тоді й поговоримо.

— До серпня я не витримаю, — благала нещасна. — Уявляю, як йому там важко, самотньо. Підтримка найрідніших важлива й необхідна.

Та Марат був незламним.

— Я міг тобі цього й не розповідати, жінко! — сердився на дружину. — Тоді б ти спокійно спала й не рвала собі душу. Якщо не заспокоїшся — більше й слова не почуєш про дітей до закінчення їхніх канікул, — суворо попередив.

Йому й самому було нелегко. Ночами майже втратив сон. Уявити не міг свою зустріч із сином. Адже точно питатиме, чому досі батько не казав правди. Що відповість? Жорстоко мовчати — не вихід. Пояснювати? Пізно. Рашид вже й так усе змалював у найяскравіших тонах. Що тут додаси?

Лія завмерла в очікуванні.

Через скляні панорамні вікна другого поверху не зводила очей з вулиці.

«Ось вони!» — здалеку побачила знайомий білий автомобіль.

Миттю збігла до вітальні.

Автоматичні ворота повільно відчинилися і на подвір’я заїхала Маратова машина.

«Господи! Нарешті!» — загупало змучене жіноче серце.

Хотіла кинутися їм назустріч, але від хвилювання не змогла зрушити з місця. Ноги наче в землю повростали.

Ось її хлопчики. Виходять з авто. Весело щебечуть між собою. Марат здається задоволеним. Невже все в порядку? Адже Тимур відвідав могилу матері…

Рахімов із синами увійшов до будинку.

Лія, мов закам’яніла, стояла посеред кімнати. Про те, що ще жива, свідчили тільки рясні сльози, які лилися з її незмигних очей.

На хвильку всі завмерли…

Тимур зробив перший крок і повільно рушив до матері.

Алан спробував піти слідом, але Марат зупинив його.

Молодший син зрозумів. Таємниця розкрита…

— Мамо… — ніжно, аж якось боляче прошепотів Тимур, дивлячись в її заплакані очі. — Мамочко… Рідна… — важко ковтнув сльози, що підступили до горла. — Як же… я люблю тебе…

— Синку! — скрикнула від почутого щаслива Лія й кинулася обіймати свого хлопчика. — Милий мій, хороший, рідненький, серденько моє, — обціловувала голову. — Ти вдома… Поряд… Яке щастя… — притисла до своїх материнських грудей.

Зворушений Алан відчув, як до горла підступає важкий комок.

Глянув на батька. Марат ствердно кивнув головою, дозволяючи підійти до матері.

— Тимуре! Алане! Нарешті ви вдома! — раптом в будинку загриміло, загуло.

Це Міра шумно летіла сходами з другого поверху, щоб привітатися з братами.

З її появою все навкруги наче, ожило, прокинулося з важкого сну. Дівчина миттю відклеїла хлопців від мами й повисла на їхніх шиях.

— Сестричко! — притисли до себе.

— Що це означає? — здивовано глянув на Лію Марат, коли жінка, утираючи мокрі очі, підійшла до нього. Досі він стояв осторонь і лише спостерігав.

— Вперше за дванадцять років Міра не підбігла до мене? — дивувався, спостерігаючи, як донька з братами піднімається у їхню кімнату, не зважаючи на батька. — Отак запросто привіталася лише з хлопцями й пішла? — не міг прийти до тями.

Лія крізь сльози засміялася.

— Але ж мене не було кілька днів… — не міг заспокоїтися. — От же ж невдячні діти… — незадоволено хитаючи головою, усміхнувся і пригорнув дружину до себе. — Наступного разу відішлю її до Рашида, — поцілував кохану…

— Як усе пройшло? — запитала Лія, коли вони з Маратом увійшли до його домашнього кабінету. Хатні помічниці тим часом поралися біля столу.

— Алан з Тимуром такі дорослі, — задумано відповів, сідаючи за стіл. — Я наче не впізнаю своїх дітей. Тепер бачу справжню братерську любов між ними. Серце заспокоюється…

— Милий, — обійшла і ззаду обняла чоловіка. — Ми цього літа по-справжньому й не відпочивали.

— Є ідеї? — примружив очі, піднімаючи голову.

— Залишилося ще три тижні до початку навчання, — сіла йому на коліна. — Я говорила з Мироном. Через десять днів вони з Ольгою даватимуть сольний концерт у Відні. Може всією сім’єю відвідаємо? Заодно проведемо деякий час разом?

Марат погладив кохане обличчя.

— Дай мені кілька днів. Я розберуся зі справами й подамося у Європу на два тижні. Відпочинемо, заодно побудемо з нашим скрипалем… — поцілував Лію.

— Обіцяєш? — ніби й не повірила.

— Хіба я колись кидав слова на вітер? — по-доброму насупив брови.

Лія лягла йому на груди й поклала голову на плече.

— Останнім часом ти спілкуєшся з Мироном частіше за мене, — раптом задумано промовив Марат. — Як його особисте життя? Адже вже достатньо дорослий.

— Т-та ніби нічого серйозного, — від несподіванки, аж піднялася дружина. — А чому питаєш?

— Розумію, що він особливий, творчий, вразливий, — серйозно глянув у вічі жінці. — Ще з дитинства ти краще його розуміла. Але Мирон — мій син. Його доля мене турбує так само, як і решти дітей.

— Він обожнює тебе, — погладила Марата. — Не смій і на хвильку сумніватися в цьому, — якось аж налякалася дружина.

Відчула, що чоловік натякає, ніби між ними з сином немає повної довіри.

— Ну що з тобою, рідна моя? — знов пригорнув до себе кохану. — Я не сумніваюся. Знаю — він відповідальний. Горджуся, що носить моє прізвище. Але хлопець уже дорослий і тому хочу, аби засвоїв одну істину: розважатися може з будь-ким. Поки молодий — нехай зриває тільки найпрекрасніші квіти, адже він чоловік. Проте на поріг батьківського дому має право стати тільки та єдина, достойна мого хлопчика, дівчина. То має бути кохання на все життя. Що, що, а це питання я не залишу поза своєю увагою. Так йому і передай, — серйозно закінчив.

Лія мовчала.

Знала, що Мирон уже понад рік зустрічається з молодою англійською скрипалькою українського походження Єлизаветою Руденко. Вони разом грали у Лондонському симфонічному оркестрі. Дівчина безперечно кохала його, але Ольга Степанова попередила дівчину, розповівши їй історію Лії і Марата.

— Зважаючи на вольовий характер Миронового батька, можу припустити, що саме таку жінку, як Лія, він уявляє поряд зі своїм сином, — попередила Лізу. — Самовіддану, покірну, слухняну, лагідну берегиню домашнього вогнища. То ж якщо надумаєш з’явитися йому на очі, спершу виріши для себе, чи готова ти заради свого коханого на такі жертви. Адже Рахімов, попри все, ще й заможна впливова людина. Жартувати з ним не можна…

— Не слухай цих казок, — переконував дівчину Мирон, коли та поділилася з ним своїми побоюваннями. — Ти зовсім не знаєш мого батька. Хіба людина з кам’яним серцем забрала б сиротину з дитячого будинку та ще й потім зайнялася благочинністю, узявши той заклад під свою фінансову опіку? Так, він суворий, це правда. Якщо з чимось не згідний — не переконаєш. Але справедливий, відвертий, відкритий, щирий і щедрий. Справді, мама відмовилася від музичної кар’єри. Але тато не вимагав цього. Навіть хотів зникнути з її життя, аби не заважати розвиватися. Проте вона сама зробила свій вибір… Ні, не сидить замкнена у чотирьох стінах, обкладена дітьми, як дехто вважає, а веде активне світське життя. У свої тридцять сім виглядає так, що я можу спокійно назвати її своєю дівчиною. Усі повірять, ще й позаздрять. Я обожнюю своїх батьків. Вони в мене надзвичайні люди.

— Але твій батько й не гляне на мене, коли почує, що я граю в оркестрі, адже хоче…

— Головне — чого хочеш ти, — раптом перебив Мирон і завмер в очікуванні.

— Я просто мрію бути поряд, — не вагаючись, відповіла Єлизавета. — Як жінка великого Турганова — в тіні свого віртуоза.

Розчулений хлопець узяв її тендітні руки у свої долоні й поцілував.

— За першої-ліпшої нагоди поговорю з батьком, — рішуче відповів. — Пора знайомитися…

Хоч син і словом не обмовився про свої наміри Лії — Степанова попередила подругу, тому вона була в курсі подій.

— Зараз не час, синку, — просила мати, коли Мирон зателефонував, аби просто побажати спокійної ночі. — Тимур з Аланом далеко від дому. Марат дуже напружений. Навіть я зайвий раз його не чіпаю. Можеш потрапити під гарячу руку.

— Ольга даремно втручається, це наша чоловіча бесіда, — незадоволено відповів Мирон. — Ти ж не випередиш мене? А то батько вважатиме, що я ховаюся за жіночу спідницю.

— Обіцяю, нічого не розкажу. Лише повідомлю, коли він буде готовий до подібної розмови, — дала слово.

Та перед тим, як дати Миронові зелене світло на шляху до невідворотного, хотіла сама побачити ту, яка полонила серце її хлопчика.

Нагода випала сама собою.

Вони всією сім’єю відвідають концерт сина, там Ольга усіх і перезнайомить. Адже гастролює цілий оркестр. Головне: переконати Мирона не з’являтися на очі Рахімову разом із пасією.

— Поговори з цією Єлизаветою, щоб не дозволила моєму синові покищо відкривати їхні стосунки перед Маратом, — попросила Степанову. — Не маю нічого проти дівчини, якщо доля — нехай. Але зараз ми пережили важкий період. Усім потрібно заспокоїтися і відпочити. На офіційне знайомство ще буде час.

Зараз, лежачи на чоловіковому плечі, розуміла, що цей час невпинно наближається. Навіть сам Марат заговорив. А, отже, може першим почати й при Миронові.

Згадавши найстаршого сина, Лія мимоволі голосно зітхнула.

— Що сталося? — аж перелякався Марат. — Все гаразд?

— Так, — важко усміхнулася. — Діти, стреси, переживання…

— Ну все. Заспокойся. Увечері розтоплю нашу сауну, — погладив дружину. — Розслаблю тебе трохи, а то геть морально виснажилася, — пригорнув до себе.

Через два з половиною тижні цілою родиною повернулися з невеличкої подорожі країнами Європи.

Лія обожнювала чоловіка за те, що, не зважаючи на зайнятість, сімейні питання у нього завжди були на першому плані. У тому числі й відпустки. Рахімов багато працював, але й умів гарно відпочивати. Окремо виділяв час для дружини.

Побували у найкращих місцях. Кілька днів провели разом з Мироном.

Одного вечора син таки поговорив з батьком про Єлизавету.

— То ви разом уже цілий рік? — якось задумано уточнив Марат, задивившись з круглої тераси готелю на вечірнє місто.

— Так, — підтвердив Мирон. — Я не поспішав. Хотів переконатися в її почуттях, перевірити, наскільки все серйозно.

— І як? — не відриваючи очей від миготливих вогників удалині, спитав Рахімов. — Переконався?

— Переконався, — твердо відповів.

— Довго ж ти переконуєшся, — нарешті глянув на сина. — Мені колись вистачило кількох днів, — хитро примружив очі. — Значить, твоя скрипалька терпляча… Лія на сьомому побаченні вже не витримала й скочила під машину, — широко усміхнувся. — То ж вибору у мене, як розумієш, не було. Цінуй її, — не попросив, а наказав. — Розкішна, гарна жінка — то є щаслива жінка. А щастя жінки — в руках її чоловіка. Тут знайомитися не будемо. Коли матимете можливість — приїжджайте додому, — дозволив. Тоді обійняв сина й пішов з тераси.

Мирон полегшено зітхнув. Немов виконав якусь нездійсненну місію…

— У його віці я навіть уявляти не хотів своє одруження, — лежачи у ліжку, перед сном ділився своїми враженнями з Лією Марат, коли повернулися в Україну. — Де мої двадцять три роки?… — закотив очі. — Кожен раз — інша красуня. Навіть усіх облич не пам’ятаю… Пробач, люба, — мимоволі глянув на ошелешену відвертістю чоловіка дружину.

— А ще безкінечне навантаження на прогорілій фірмі, — додала Лія. — Днями й ночами, наче віл, трудився, аби підняти з колін майже збанкрутілу компанію…

— Точно, — обняв кохану. — Був сильно зайнятий. Ніколи там було в обличчя вдивлятися, — ледь стримав сміх, потопивши уста у запашному волоссі жінки.

— Стосовно Алана й Тимура, — за хвилину серйозно продовжив.

Миттю відчув, як Лія напружилася.

— Хочу, аби почали вивчати японську мову, — повідомив.

— Навіщо? — здивувалася. — Адже вони й так справжні поліглоти: англійська, таджицька, не кажу вже про українську й російську. І всіма цими мовами володіють вільно.

— Це, безперечно, моє суб’єктивне бачення, але вважаю, що майбутнє за такими технологічно розвиненими країнами, як Японія. Якщо вестимуть серйозний бізнес — у майбутньому змушені не наздогнати мене, а перевершити.

— Але де ж вони її вивчатимуть? — не розуміла.

— Я знайшов репетитора, який займатиметься з ними індивідуально.

Лія повільно піднялася, обперлася на лікоть, зупинила на Маратові важкий погляд.

— Її звуть Кіра Ковальова? — із завмиранням серця запитала. Ще тоді з’ясувала, кому належить телефонний номер, з якого прийшло нічне повідомлення.

— Ні, — різко, коротко, без пояснень відповів чоловік. — Його звуть Йоса Ґьокудо. Японець, живе у Києві. Мову знає досконало.

— Добре, — полегшено зітхнула й лягла на груди чоловікові. — Не хочеться довіряти дітей будь-кому. Якщо ти його вибрав, значить, він — найкращий. Нехай займається.

— Моя трояндочко… — ніжно прошепотів Рахімов, обіймаючи Лію. — Ніжна моя квіточко…

Тої ночі вона довго крутилася, не могла заснути. З голови не виходила Кіра. Чула, що дівчина у пошуках роботи. Редакція газети, в якій працювала, без пояснень звільнила нещасну. «Вавілон» теж відмовився від її послуг, як перекладача з японської мови. Тоді, у Мужієві, Марат точно зрозумів, з чийого номера надійшло філософське смс. Лія хвилювалася, бо добре знала характер свого чоловіка… Аби лише тим і обійшлося…

— Ця мова надзвичайно важка, — пояснював подружжю Рахімових репетитор, коли прийшов до їхнього дому. Чоловікові було років за сорок. — Я можу почати з незначних азів, але, щоб продовжувати — треба мати бодай якусь уяву про її звучання, вимову, жести.

— То принесіть якісь записи й прослуховуйте, — не могла зрозуміти Лія, до чого веде вчитель.

— Це можна, — погодився Йоса. — Але ж ви хочете, щоб ваші сини не просто розуміли японську, а вільно нею володіли, правда?

— Звичайно, — підтвердив Марат.

— Тоді вони мусять почути її в оригіналі, побачити, жести, що використовуються при її вимові, вдихнути менталітет людей, для яких вона рідна… — намагався пояснити.

— Тобто, ви вважаєте, що досконало вивчити чужу мову можна тільки на території тієї країни, де на ній розмовляють? — почала здогадуватися Лія, до чого веде репетитор.

— В ідеалі — так, — вже жвавіше відповів. — Але не обов’язково там знаходитися весь час. Хоча б один раз у рік на кілька тижнів. Проте, дуже важливо почати саме з цього.

— Це виключено, — різко піднявся з-за столу Марат і підійшов до вікна. — Я не маю можливості покинути справи й сидіти з дітьми у Японії. Лію також не відпущу.

— Але ж вони вже не діти, а підлітки, — несподівано підтримала учителя дружина. — Ґьокудо — дорослий чоловік. На якийсь тиждень можуть поїхати. Чому ні?

— Я теж мав на увазі, що сам з ними поїду, якщо дозволите, — пояснив репетитор. — Вони вже великі хлопці. Навіщо зайві няньки?

— Ви розпочинайте свої ази, а там видно буде, — не обертаючись, суворо відповів Рахімов.

— Чому ти так переживаєш? — не розуміла Лія, коли залишилися з чоловіком наодинці. — Адже сам казав, що це не просто забава, а серйозне вивчення мови на перспективу. У такому разі треба взяти з цих занять максимум. Я з ним згідна. Справді розумний, освічений чоловік. Правду каже.

Марат мовчав.

В душі був згідний з тим, про що говорили Йоса і Лія. Але якесь незрозуміле відчуття тривоги стисло його серце при думці, що діти поїдуть у ту Японію. Не міг пояснити. Щось ніби тримало, не відпускало… Про таке й дружині не скажеш, і не відмовишся від занять, які сам придумав. Складно все якось… Треба час, щоб добре обміркувати ситуацію.

Але час ішов, а Марат мовчав.

Не відмовлявся — й не погоджувався.

— Так довго ти ще не думав над жодним рішенням, — якось ввечері зайшла в його домашній кабінет Лія.

Рахімов сидів у повній тиші, закинувши голову на спинку дивана. Вже за північ, а він ще не лягав.

— Я ще посиджу, — не розплющуючи очей, відповів слабим голосом. — Ти засинай. Залиш мене одного.

— Як знаєш, — поцілувала чоловіка на ніч. — Моя думка тобі відома. Я повністю довіряю цьому чоловікові. Все буде добре. Не варто так хвилюватися.

Рахімов не відповів.

Важкі думки геть виснажили його…

Хлопці жили в Японії уже більше місяця.

Їх прийняла сім’я бізнесмена, який співпрацював з Рахімовим.

Зранку до вечора юнаки слухали чужу мову, спостерігали за жестами, мімікою при вимові окремих слів. Навчалися важкому письму ієрогліфів.

Досвід, отриманий у цій країні, виявився дійсно цінним. Алан з Тимуром вже багато розуміли. Настав час повертатися додому.

Завтра на світанні повинні встигнути на літак, отже полягали раніше.

Раптом посеред ночі Тимур прокинувся, відчуваючи, що задихається. Глибокий кашель рвав горло. Кожен вдих обпікав легені. Очі розплющити не міг, бо різкий біль відразу склеював повіки.

Перемагаючи страшне печіння, насилу все ж розплющив очі. Те, що побачив, шоком назвати мало.

Кімната була повністю заповнена нестерпним їдким густим димом. Через дверний отвір всередину вривалися вогняні язики, що з тріскотом нищили все не своєму шляху.

У перші хвилини Тимура охопив жах і відчуття безвиході — все це скидалося на страшний сон.

— Алан! — раптом згадав.

Миттю навпомацки кинувся до братового ліжка.

Хлопець міцно спав.

— Прокидайся! — закричав Тимур. — Пожежа!

Молодший брат повільно встав з ліжка.

— Що? — відразу не міг зрозуміти. — Що це?

— Горимо! — кричав старший.

— Як?! — налякався Алан.

— Не знаю, — кашляючи, ледве відповідав Тимур. — Я випадково прокинувся. Здається, в полум’ї цілий будинок. Всередині тихо. Значить усі, або встигли вибігти на вулицю, або почаділи. На сходах ще можна пройти, але залишилися секунди, то ж давай — миттю до виходу! — першим кинувся.

Майже добіг до дверного отвору, коли помітив, що Алан не зрушив з місця. Він стояв під вікном і дивився на балку, що прогорала посеред стелі. Не знати в яку секунду вона впаде. Не ризикував.

— Алане! — щосили крикнув. — Чого закляк?

— Я не встигну! — закричав у відповідь молодший брат. — У тебе ще є шанс. Біжи швидше сходами, так хоч один врятується. А як ні…

Тимур глянув на вихід.

Брат правду каже, якщо він зараз рвоне донизу — точно виживе. Але… Прямо над головою Алана догорала інша балка, яку той не помічав. Ще секунда і вона впаде прямо на нього.

Одним блискавичним ривком, мов натренований гепард, скочив через усю кімнату і… щосили виштовхнув брата у дерев’яне вікно, приймаючи на свою голову велике обгоріле дерево. З розбитого вікна у кімнату хлинуло повітря, що спричинило сильний протяг і заповнило приміщення ясним полум’ям…

Очманілий від удару об зелений газон Алан, за кілька секунд оговтався. Поряд чулись крики. Ревучи сигналізацією, під’їхали пожежні машини.

— Тимур! — миттю прийшов до тями й глянув на вікно другого поверху.

Там усе палало. Вижити шансів не було.

— Бра-ате-е! — кинувся до входу в палаючий будинок. Та раптом чиїсь сильні руки схопили його й не дали забігти у пекло.

— Ні-і! Відпустіть! Там мій брат! — виривався з останніх сил. — Ви не розумієте! На своїй японській мові нічого не розумієте! Бра-ате! — безсило опустився на коліна.

— О-о, Боже Всевишній! Тимуре! Ні-і! Ні! — кричав Алан, роздираючи, й без того обпечені руки, об тверду землю. — Що ж я дома скажу?! Як дивитимусь в очі батькам?! Чому лишився живий?! Чому-у?!!! — безсило спостерігав, як догорав будинок.

Наступного дня, у лікарні дізнався, що у пожежі загинули Тимур і Йоса.

— Ми змушені офіційно повідомити вашу родину про трагедію, — пояснила перекладачка неповнолітньому Аланові. — Тому ваша присутність при розмові — обов’язкова.

Марат уже й так не знаходив собі місця. Навіть вечеряти не вийшов зі свого домашнього кабінету. Адже його діти і Йоса не сіли на літак. Зв’язку з ними також не було. Рахімов підняв на ноги консульство й Міністерство закордонних справ, але інформації про їх місцезнаходження поки не отримав. Усі тільки заспокоювали. Не відповідав і бізнесовий партнер, у якого мешкали хлопці. Серце батька розривалося…

Щоб заспокоїти Лію, сказав, що діти затримаються ще на кілька днів, а у нього невідкладні справи, які мусить вирішити негайно, тому заклопотаний.

Але дружина підозрювала, що не все гаразд. Тому сиділа у вітальні й, не відриваючи очей, дивилася на двері його робочої кімнати. Раніше їй уже доводилося бачити стан чоловіка, коли вирішував складні робочі питання. Тоді він також відсторонювався, ніхто не мав права навіть на очі йому потрапляти.

Але тепер все якось інакше…

Він наче крізь людей дивився. Нікого не помічав. Мов поранений звір, метався по кімнаті, не відпускаючи з рук телефонної слухавки.

Нарешті різко відчинив двері й попрямував до виходу з будинку.

Раптом телефон у його руці завібрував.

Миттю зупинився.

— Так! — коротко і голосно відповів. — Я! Слухаю уважно! Хто?! Кажіть!

Кілька секунд панувала мертва тиша.

Рахімов мовчки тримав слухавку біля вуха й важко дихав. Очі його неприродно розширювалися, губи затрусилися…

Відчувши недобре, Лія піднялася з дивана.

Раптом його телефон випав на підлогу й голосно дзенькнув металевим корпусом. Рука ж так і залишалася біля вуха.

— Марате! — закричала перелякана Лія. — Що?! — підбігла до чоловіка. — Господи! Що сталося?!

Хапаючи повітря, мов риба без води, Рахімов повільно опустився на коліно.

— Коханий!!! О, Боже милостивий!!! — підхопила й намагалася втримати. — Що з тобою?! — гірко плакала до смерті налякана жінка. — Викличте негайно швидку-у!!! — щосили заверещала на весь будинок.

Марат отямився уже в лікарні.

Важко розплющив очі.

На ньому купа дротів і трубочок.

Поряд Лія. Тримає його за руку. Одягнена у чорному…

Знову міцно стис повіки.

— То це правда? — ледь чутно прохрипів.

— Тіла… Чи те, що залишилось… Привезуть за тиждень, — важко промовила. — Багато тяганини з документами. Інша країна. Все вирішується через консульство. Не хвилюйся зараз, — ковтаючи сльози, погладила миле обличчя. — Бережи сили. Вони ще нам знадобляться.

Через вісім днів провели поховання.

Вже майже ніхто не мав сил плакати над труною.

Важкий тиждень очікування висмоктав із рідних останні сили. Сльози закінчилися.

Батьки стояли, мов живі тіні.

Із кладовища Марат поїхав раніше.

Лія зрозуміла. Додому він зараз не повернеться. Якийсь час побуде наодинці.

Дорогою заїхав на кладовище до Тимурової матері. Чомусь саме у цей день йому захотілося поговорити з нею востаннє. Відчував, що нитка, яка роками зв’язувала їх — розірвана.

— Ну, привіт, Ілоно, — сідаючи поряд, тихо промовив. — Ніколи не думав, що дякуватиму тобі за той безумний вчинок. Зла не тримав, але… зрозуміти теж не міг. Та зараз, здається, нарешті розставлені всі крапки над «і». Багато разів у молитві питав Бога, чому ти завагітніла. Якщо мені судилося мати дітей з Лією, навіщо він подарував мені сина від тебе? Тепер розумію… Тимур прийшов у цей світ дитям гріха, виконав свою місію — врятував брата і відійшов дитям світла. Якби не він… Мій хоробрий, сміливий, відчайдушний хлопчик… — із сильних батькових очей покотилися сльози. Обняв голову руками. — Всевишній — свідок, я любив його усім серцем. Бачив у ньому спадкоємця. На цьому світі дав йому усе, що тільки міг. Спочатку була думка поховати його тут, біля тебе. Але ні… Він — Рахімов. Тому лежить поряд зі своїм дідом Фархадом і старшим братом. Там колись лежатиму і я… Але… Боже… Він такий молодий… — важко дихаючи звів засльозені очі до небес Марат. — Йому було жити й жити… Шкода… Зараз він там, де ти й хотіла, — повним розпачу й жалю поглядом обміряв холодну фотографію. — Поряд з тобою. Бережи його. Хоча… — важко усміхнувся. — Знаючи Тимура, скоріше він берегтиме тебе…

— Тату! Таточку! — закричала Міра, коли вдома всі сиділи за сімейним столом і поминали Тимура.

Дівчинка вискочила з-за столу й підбігла до батька. Сумно обняла.

— Марате? — нічого не розуміючи, піднялася Лія. — Пробач, рідний, ми почали без тебе, — підійшла до чоловіка. — Я й не думала, що ти приїдеш.

— Чому? — здивувався Рахімов.

— Я… Д-думала, ти поїхав у будинок печалі…

— Чому я маю тікати? — обняв дружину. — Від кого? Хіба твій біль менший за мій? — важко глянув у її виснажені горем очі. — Хіба когось із присутніх не болить серце так само, як мене? — подивився на свою сім’ю, яка зібралася за столом.

— О-о, милий… — погладила його змучену голову Лія.

Вже ввечері, коли піднялися у свою кімнату наважилася відкрити чоловікові найсокровенніше.

— Я дізналася не дуже вчасно, тому мовчала. Нехай одне завершиться, а потім розпочнеться інше, — казала щось незрозуміле.

Марат напружився.

«О, Всевишній, що ще?» — застукало в його голові.

Відчував, що не витримає вже й найменший викид адреналіну. Серце на межі…

Зупинив на жінці здивований, важкий погляд.

— Я… У нас буде дитина, — поклала його руку собі на живіт. — Я вагітна, — сумно усміхнулася. — Думала сказати пізніше, але… Нехай у цьому океані печалі, що поглинув тебе з головою, буде хоч крапля радості…

Очі Марата засвітилися гірким щастям.

Під час смерті однієї дитини дізнатися про народження іншої…

Важко уявити, що має відчувати людина.

— Марате? — раптом не зрозуміла.

Його очі стали немов скляні, погляд застиг десь далеко, рукою він ухопився за груди.

— Печ-че, — ледь чутно прохрипів, щосили притискаючи руку. — Сер-це, дих-нути не мо-жу, т-так печ-че, — ледве видавав по слову, буквально синіючи на очах.

— Марате-е!!! — заверещала Лія. — Ти чуєш мене!!! Марате!!! Била по обличчю. Несіть нашатирний спирт! О-о, Господи!!! Та що ж це таке? Він зовсім не реагує!

— Подіяло! Подіяло! — чулись інші голоси. — Він прокидається!

— Та де ж там прокидається! — кричала Лія. — Йому досі сниться кошмар! Він стогне! Марате! Ти чуєш?! — трясла головою чоловіка. — Та вийди ж з цього сну, заради Бога! Повернися до реальності! Ну! Давай! О, Сило Небесна, допоможи!

— Заспокойтесь, Ліє Роланівно, — почувся голос Марини Митрофанівни. — Він справді прокидається. Все гаразд.

Рахімов важко розплющив очі.

— Нарешті! — майже плачучи, голосно видихнула Лія. — О-ох! Як же ти нас налякав! — крізь сльози випалила, підвищуючи голос на чоловіка. — Весь будинок серед ночі на ноги підняв! Казала ж тобі ввечері: лягай спати! — незвично сердито виховувала чоловіка. — Та ж ні! Іди, залиш мене одного… Я ще подумаю: чи відпускати хлопців у ту кляту Японію, хай їй грець! От і результат! Накрутив собі таке кіно у голові, що ми ледь не збожеволіли! Наступного разу… — зціпила зуби.

— Щ-що відбувається? — нічого не розуміючи, важко запитав Марат.

Лія у нічній сорочці, а була в чорному одязі.

Він у своєму кабінеті на першому поверсі, одягнений по-домашньому, а щойно був у спальні в похоронній одежі.

Поряд налякані обличчя Марини Митрофанівни, Міри…

— Таточку! — раптом кинулася йому на шию донька. — Ти так кричав, що було чути на другому поверсі. Напевно — щось лихе наснилося? Мама не могла тебе розбудити. Ми думали, що ти помираєш…

Ще не до кінця усвідомлюючи дійсність, каламутним, блукаючим поглядом обійшов присутніх.

Лія стояла, обернена до вікна й утирала вологі очі. Відходила від пережитого стресу.

Ось Марина Митрофанівна підійшла до Міри, забрала її від батька й обняла. Біля входу, якісь аж заціпенілі від страху Алан і… Не може бути!!!.. Як?… Тимур?!!!

«То це просто сон? — нарешті почав розуміти Марат. — Але як? Неможливо… Він був таким реальним, наче… Досі відчуваю біль у грудях… О, Всевишній, хвала тобі!»

Важко дихаючи, повільно підійшов до хлопців. Одним махом обняв відразу обох. Міцно притис до грудей. Поцілував у голови.

— Ну все… я вирішив, — голосно зітхнув. — Ніяка Японія. Досить вам закордоння у майбутньому. Ще наїздитеся чужими землями. Вивчатимете японську з Йосою тут, вдома, на моїх очах.

Хлопці переглянулися через батькову спину. Мовляв, що з ним таке? Вони ж уже так налаштувалися разом з репетитором чкурнути далеко від дому. Хто б на нього там зважав? Свобода майже віяла на них звабливою прохолодою. А зараз… Все відміняється? Жах!

— Я принесу заспокійливе, — полегшено мовила стара няня.

Виходячи, вивела з кімнати й дітей.

Марат обняв Лію за плечі.

— Яке страхіття, — не обертаючись, промовила дружина. — Я майже все зрозуміла з того, що тобі снилося. Ти довго не міг прокинутися. Знаєш, що думаю? — різко повернулася до чоловіка й глянула прямо у вічі.

Рахімов мовчав. У нього вже не залишилося сил навіть стояти на ногах, не те, щоб сперечатися. Тіло ломило від якоїсь внутрішньої перевтоми.

— Нарешті Бог показав тобі, наскільки близькі твої сини. Як вони люблять і цінують один одного. На що здатен брат заради брата. Адже ти цього боявся? Хоч, як тебе всі не переконували — не вірив, що між ними немає ворожнечі. Тепер можеш бути спокійним. Саме Небо відкрило тобі очі на твоїх дітей. Більше не маєш права сумніватися.

Марат насилу усміхнувся.

— Залиш мене одного, — тихо прошепотів.

— Що?! — наче зірвалася Лія. — Знову?! Ага! Чекай! Зараз! Ти підеш наверх негайно. Це не обговорюється, — рішуче докінчила.

Такою Рахімов її ще не бачив. Звик, що дружина покірна, тиха, слухняна. Вперше відчув, скільки сили й рішучості може бути у тендітному тілі.

Не заперечував. Сьогодні вона була права. Навіть Небеса на її боці. Не слухатися — гріх.

— Я помолюся, — майже прошепотів. — Подякую Богу — і прийду.

— Не лягатиму, поки не дочекаюся, — пом’якшала Лія.

За півгодини увійшов до спальні.

— Не треба ліків, — скривився Марат, коли дружина запропонувала заспокійливе. — Зі мною все гаразд.

— До ранку ще далеко, не дай, Боже, знову… Я прошу, — полагіднішала. — Сама ледь не втратила розум цієї ночі. Треба заспокоїтися.

Мовчки перевернув пляшечку й зробив ковток.

— Ти теж випила? — скривився від гіркого смаку.

— Так, — коротко відповіла, забираючи з його рук пляшчину.

— Хіба тобі можна? — здивувався Рахімов.

— Чому ні? — не зрозуміла.

— Ти ж… наче… — поклав руку на її живіт.

Лія завмерла.

— Наче що? — зупинила на чоловікові здивований погляд.

— Вагітна, — нарешті видав.

— Яка?! — аж скрикнула від несподіванки.

— То я все ж таки втратив одну дитину у цьому сні? — легко усміхнувся Марат. — Але ж ти ж віриш у те, що відкривають Небеса? — хитро запитав.

— О, Господи! Не знала, що заспокійливе так швидко діє, — віджартувалася Лія. — Давай лягати, бо ця ніч не має кінця.

— За кілька днів я ненадовго поїду в справах, — зранку, за сніданком повідомив дружину. — Поки повернуся, хочу щоб додому приїхав Мирон. Зателефонуй йому. Ми давно не збиралися усі разом.

— Добре, — ствердно кивнула головою.

— І ще… — раптом згадав, — нехай привозить ту свою скрипальку… Єлизавету, здається.

— Лізу Руденко, — уточнила Лія.

— Точно. Її, — підтвердив.

— О-о, то за нашим сімейним столом стане на одного більше? — зраділа Міра.

— Сподіваюся — на двох, — багатозначно глянув на дружину Марат.

Усі замовкли, не зрозумівши слів батька. Зазвичай Рахімов ніколи не говорив загадками.

Перелякані очі матері, яка так і не донесла на виделці кусінь омлету до напіввідкритого рота, насторожили ще гірше.

Хто-хто, а вона добре знала: якщо вже Марат на щось налаштувався — переконати неможливо. Історія народження Міри — живий тому приклад.

«О-о, краще б я його не залишала наодинці з думками про дітей…», — картала себе в душі.

— Усім щасливого дня, — незвично весело побажав глава сімейства. Піднявся з-за столу, поцілував ошелешену Лію і направився до виходу.

— Рада бачити тебе вдома, — мовила Лія, зустрічаючи Мирона, який щойно приїхав разом зі своєю дівчиною.

— Мамо, — захоплено відповів син. — Мила моя, рідна. Твій аромат і є запах домівки, — поцілував материнські руки.

— Сподіваюсь, ти трохи побудеш, не тікатимеш за кілька днів? — уточнила Лія.

— Не тікатиму, — запевнив син. — Ми з Лізою, — узяв дівчину за руку, — маємо відпустку. То ж плануємо провести вдома три тижні. Відвідаємо бабусь і дідусів у Мужієві.

— Це чудово, — захоплено мати. — Дід Ролан плакатиме від щастя. Ти ж його знаєш. Він обожнює свого молодого скрипаля-віртуоза, який подарував його інструментові друге життя на великій сцені. Вітаю у нашому домі, — нарешті привітно звернулася до дівчини.

Єлизавета сором’язливо усміхнулася, несміливо протягуючи руку на знак привітання.

За кілька хвилин усією сім’єю, окрім Марата, який досі був у від’їзді, сиділи за столом. Ліза помітно хвилювалася, що неабияк тішило Алана з Тимуром.

— Хочеш заміж за Мирона? — хитро усміхаючись, прямо запитав Алан, коли після вечері діти самі залишилися у вітальні біля каміну.

Лія піднялася у спальню, щоб телефоном поговорити з чоловіком.

Дівчина від несподіванки уся аж почервоніла. Звичку вдало жартувати з дівчатами, заставляючи їх покриватися щільним рум’янцем і ніяковіти, Алан успадкував від батька.

— Хочу, — тихо відповіла.

— Тоді мусиш сподобатися батькові. Це головне!

Перелякана гостя благально глянула на Мирона. Мовляв, що я тобі говорила?

— Не слухай їх, — заспокоїв хлопець. — Ми це вже обговорювали.

— Справді? — зрадів Алан, розуміючи, що давить на слабу точку.

— Це дійсно важливо, — непомітно підморгуючи молодшому братові, підтримав Тимур. — Без його дозволу у нашій сім’ї ніхто навіть не дихає.

— Мирон казав, що він суворий, але справедливий, — спробувала захиститися дівчина.

— Якщо не справиш на нього гарне враження — на друге можеш не розраховувати, — знов хитро примружив очі юний Алан.

— Головне — перше знайомство, — пояснив Тимур. — Поки він мовчить, треба встигнути розповісти про себе якомога більше: хто така, звідки, хто батьки…

— Ага! — перебив Мирон. — Ще аналіз крові, про всяк випадок, не забути показати, — суворо зиркнув на братів. — Піду, кави принесу, — подався на кухню.

— Даремно ти так, Мироне, — кинув йому услід Тимур. — Адже ліпше за нас батька знаєш. Краще б, як слід, дівчину підготував.

Єлизавета сиділа бліда й непорушна. Вона й так з острахом чекала дня, коли Рахімов повернеться додому. А тут ще й такі невтішні прогнози…

— Правда, є один спосіб точно йому сподобатись, — задумано промовив Алан, ніби кинув у глибоку яму рятівну мотузку.

— Який? — миттю ухопилася дівчина.

— Коли він з’явиться у дверях — обігнати Міру й кинутися йому на шию.

— Точно, — розреготався Тимур. — Допоки батько розбиратиметься, хто там висить — уже встигне тебе полюбити. Так ти йому точно сподобаєшся, — аж за живіт тримався, уявляючи цю картину.

— Спосіб перевірений на сто відсотків, — не стримуючи сміху, підтвердив Алан. — Уже дванадцять років працює беззаперечно. Спитай у Міри.

— У тебе милі брати, — нарешті не витримала Єлизавета, коли Мирон повернувся. — Уміють підтримати…

— Ага, вони, мов два опосуми зі старого мультфільму «Льодовиковий період». Дратують батька, а потім отримують на горіхи. Оце вже точно перевірено, — багатозначно глянув на хлопців, забираючи свою кохану. — Нещодавно тільки повернулися із заслання, а вже заробляють на наступне…

— Ну, ну… — все ще насміхаючись, кинули хлопці у слід закоханій парочці. — На вашому місці ми б не були такими спокійними.

Цього ранку в будинку було якось гамірно.

Стоячи на східцях, Єлизавета помітила, що у вітальні всі наче зайняті звичними справами, готуються до сніданку, накривають стіл, метушаться. Але якось напруженіше все робиться, відповідальніше, старанніше. Хатні помічниці все по кілька разів перевіряють, щось перепитують заклопотану Лію.

— Що відбувається? — поцікавилася у Міри, яка щойно вийшла зі своєї кімнати.

— Тато приїжджає, — весело кинула дівчинка, біжучи східцями донизу. — Зараз буде вдома.

Ліза відчула, як похололо всередині.

«Ось вона — мить істини…» — ненароком подумала.

— Ну що? — раптом почула зі спини.

Різко повернулася і зустрілася очі в очі з Аланом.

— Готова? — легко підморгуючи правим оком, хитро запитав, наче контрольний постріл у серце зробив.

— Не знаю, — щиро відповіла.

— Зверни увагу, не хвилюється тільки Міра. Вона знає — її спосіб зустрічати батька — найкращий, — посміхаючись, теж побіг донизу.

Нарешті все готово.

Усі зібралися, наче високого гостя очікують.

У двір заїхала Маратова машина.

Передні дверцята відчинив Максим.

— Водій? — налякалася Лія. — За життя не бачила, щоб Марат їздив з водієм. Він завжди сам сидить за кермом. Може щось сталося? — раптом запереживала. — Чому не може…

За кілька секунд з’явився Рахімов.

У його руках закрасувався шикарний букет символічних червоних троянд.

— Таточку-у! — зірвалася, мов на перегонах Міра, коли батько з’явився у дверях. Добігши, скочила й повисла у нього на шиї.

— Привіт, зірочко, — піднімаючи високо над головою квіти, обняв вільною рукою доньку.

Єлизавета мимоволі глянула на Алана.

Його багатозначний погляд так і говорив: «Ну що я тобі казав? Вважай, свій шанс на вдале знайомство ти вже втратила…»

— Це тобі, — простяг малесеньку коробочку з цінним подарунком для Міри.

Тоді підійшов до Лії.

— Вітаю, коханий, — розкрила руки для обіймів дружина. — З приїздом.

— Це для тебе, моя трояндочко, — ніжно цілуючи, подарував букет.

— Сину, — обняв Мирона й поплескав по плечах. — Радий бачити тебе вдома.

— Дякую, тату. Ми з нетерпінням чекали на тебе, — глянув на Єлизавету.

Рахімов перевів погляд на дівчину.

Усмішка з його обличчя повільно щезла.

Усі затамували подих в очікуванні першої реакції…

Але Марат мовчав, впритул розглядаючи обраницю свого сина.

— Мене звуть Єлизавета Руденко, — нарешті не витримала бідолашна й згадала слова Тимура: «поки він мовчить — треба встигнути якомога більше розповісти про себе». — Я — британка українського походження. Мої батьки — скрипалі. Виїхали в Англію ще до мого народження. Батько — Олександр Руденко грав колись у Лондонському оркестрі. Особисто знав великого Турганова. Навіть і мріяти не міг, що я познайомлюся з його внуком. Моя мати — Варвара…

— Ну досить, досить, — піднімаючи праву руку, зупинив дівчину Марат. — Після дороги я не в змозі так багато запам’ятати. З твоїми батьками у нас ще буде час познайомитися.

Алан з Тимуром ледь стримувалися, аби не луснути від сміху. Їх уже понадувало, як гумові кульки. Однак при батькові не сміли.

— Ти любиш мого сина? — відверто й трохи суворо запитав, дивлячись прямо у вічі Єлизаветі.

— Так, — не роздумуючи відповіла, як в армії.

— Це головне, — глянув на Мирона, — і хай Всевишній благословить на все життя.

Тоді перевів погляд на вхідні двері й злегка кивнув Максимові, який досі стояв наче в очікуванні якоїсь команди.

Дві секунди — і в руках Марата з’явилися білі троянди.

Рахімов все стратегічно продумав.

Не годиться заходити з двома букетами до будинку. Адже його Лія — особлива. Найкраще — для неї. Потім уже решта. Тому другі квіти чекали свого часу в автомобілі.

— Це тобі, — лагідно усміхаючись, простягнув букет майбутній невістці. — Вітаю у нашій сім’ї.

Зворушена дівчина полегшено зітхнула. Ніби надважкий іспит склала.

— Мої орли, — відразу обох обняв і притис до себе Алана й Тимура. — Ви були слухняні? — подивився їм у вічі.

— Аякже, батьку, — крадькома глянувши на Єлизавету, відповів Тимур. — Хіба ти нас не знаєш? — доповнив Алан.

— Знаю, знаю, — поплескав по плечах хлопців, — тому й питаю, — щиро посміхнувся.

«Моя сім’я — моя фортеця, — подумки радів Марат, коли всі усілися за родинним столом. — Місце, куди щодня хочеться повертатися. Тут затишно, спокійно. Тут зрозуміють і підтримають, коли тобі важко. Розділять твій тягар. Тут панує любов.

Мій дім — мала батьківщина зі своїми законами і кордонами. Тут ласка, ніжність, тепло коханої жінки. Лія — моя опора, моє серце, моя душа, мій світанок і захід мого сонця. Берегиня домашнього вогнища. На її тендітних плечах тримається усе в домі. Вона забезпечує неповторну сердечну атмосферу в ньому, згладжує всі гострі кути між членами родини. Бо родина — найголовніше, що може бути в кожної людини».

— Давно ми не збирали до купи наш сімейний кулак, — раптом згадав і поклав на стіл свою руку. Задоволено посміхаючись, Лія поклала зверху свою, потім Мирон, далі Тимур, Алан і Міра.

— Клади й свою, якщо ти за цим столом, — глянув на Єлизавету Рахімов.

— Із задоволенням, — вже впевненіше відповіла й долучилася до сімейної традиції.

Зверху Рахімов поклав другу руку.

— Ви тільки погляньте, яка краса, — залюбувався на купу рук, складених одна на одну. — Це справжня міць. Таку сім’ю ніщо не подолає. Наш кулак міцний і могутній, як ніколи. І дай, Боже, в майбутньому тільки ростиме і мужнітиме. Кожен із нас — окрема особистість зі своїми вподобаннями, інтересами, характером, смаком… Але силу кожен черпатиме саме з цього, воєдино складеного кулака.

Всі весело забрали свої, заряджені позитивною енергією один одного, руки.

— Яку ж міцну й дружню родину ми створили з тобою, Ліє, — подивився на дружину закоханими очима. — А колись усе починалося лише з наших двох сердець: твого і мого…

Згадав, як у дитинстві дід розповідав легенду, що, коли Бог створив чоловіка і жінку — Він подарував їм райський престол. Проте перші люди згрішили, тому Всевишній вигнав їх з Едемського саду. Надалі вирішив, що престол належатиме подружжю, яке прийматиме житейські випробування, не ремствуючи, ні разу за спільне життя не пожалкує про своє одруження, кохатиме одне одного до глибокої старості, навчить справжньої життєдайної любові своїх дітей.

Ще тоді, у дитинстві, Марат вирішив — робитиме все, щоб його родина була достойна райського престолу…

Наталія Дурунда

2018 р.