Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

Глава перша СВЯТЕ МОЛОКО

«Дикобрази, пацюки, гівно… Гівно, — думаю я крізь сон, — багато гівна! Це добре, бо гівно, зазвичай, сниться до грошей. Можливо, сьогодні дадуть аванс!».

Лежу. Права рука, закинута за голову, затекла й поколює голками, ніс, встромлений у ковдру, трохи почухується. Відчуваю — прокидаюся. Лежу на лівому боці. Тиша. Розплющую очі, дивлюся на годинника. П'ять хвилин на дев'яту. Чухаю носа та розправляю руку. Ще рано. Заплющую очі. Згадую, який сьогодні день?

Вівторок. Скоро середа…

Четвер і п'ятниця, субота…

Неділя. Завтра понеділок…

«Вівторок. Скоро середа…» — пригадується досить дотепний віршик мого друга Ярослава Беляса, написаний з приводу скороминущості наших днів. Насправді сьогодні п'ятниця, тринадцяте. Отаке! «Сни з четверга на п'ятницю завжди віщі й дуже скоро справджуються», — згадую фразу з домашнього сонника. І якщо ситуація з гівном, яке сниться до грошей, мені зрозуміла, то згадка про пацюків мене насторожує, бо абсолютно чітко знаю, що пацюки сняться до чвар, зрад та інтриг. А от дикобрази? До чого сняться дикобрази? І ця золота піраміда? Цей загадковий голос? До чого це все?

Лежу. В спину повіває теплом істоти, що лежить поруч, повернувшись до мене задом… Дружино моя! Дружинонько… Дружинчучуленько… Яка ти у мене тепла… Тепло! Тепло! Падло! — згадую я свою вечірні обіцянки сходити зранку за молоком. Восьма десять. Лежу! Плаваю в тепло-молочних паволоках Морфею! Анус людства! Безвільний бурундук! Нумо встати! На раз-два-три..! Натомість лежу.

Ну встав би? А далі що? Холодна підлога, сірий ранок, тиша, прохолодна вода, дзеркало, зубна щітка, моя пика у дзеркалі, краплі води на підборідді, мої зуби (нормальні, білі), мої губи (щось таке рожево-незрозуміле), мій ніс (так собі), моє чоло (теж так собі, хоча нічого), мої очі (заспані, не карі), мої брови (мокрі, не чорні), моє волосся (скуйовджено-русяве), два вуха… Повний дебіл! Нащо ти так рано встав? Позіхання-потягування, величезні паузи при вдяганні шкарпеток, східці, зустріч з холодним повітрям, знову позіхання, асфальт, мокре листя, дорога до гастроному, пенсіонери, чорнобильці, афганці, молоді мами, довга черга за молоком, чвари-сварки, вигуки «В руки тільки по одній банці!», матюки, відтоптані ноги, зіпсований настрій… Та на який ляд воно мені все треба? Лежу. Інколи кліпаю очима й абсолютно відсторонено дивлюся на годинникові стрілки.

Взірець творіння у розквіті сил! Молодий український патріот! Актор одного з провідних державних театрів, визначний діяч (у своїй уяві) нової генерації українських митців, дослідник сучасного трансавангарду, теоретик постмодерну, критик-практик, діалектик, схимник, ідіоматик, радянської армії сержант запасу, ліричний баритон (але в душі драматичний тенор), син своїх батьків, батько своєї дитини, громадянин незалежної України, відданий бандерівець, закінчене безвільне гівно, бевзь, хвалько й бовдур. Лежить у своєму ліжку й кліпає очима.

Вісім тридцять. От і минули ще двадцять хвилин мого життя, моєї молодості, свіжості й ніколи вже не повернуться. Настане час і на смертному одрі ще згадаєш ці двадцять хвилин, що їх марно витратив на міщанське валяння у ліжку. А скільки добра й користі світові можна було б принести: встати, помолитися Богу, зробити зарядку, погодувати птахів, вийти на свіже повітря і відчути радість буття, купити молока дитині, приготувати сніданок, розбудити поцілунком дружину… Натомість лежу!

«Бее! — думаю. — Набридло! Зараз зберуся на силі й за п'ять хвилин встаю! Та ні! Чому через п'ять!? Встаю просто зараз без роздумів! Ну, на раз-два-три!». Але натомість все одно лежу. «Нічого, — думаю, — якщо вже вирішив встати за п'ять хвилин, то краще вже хай так. Не треба так швидко змінювати свої плани». Лівий бік вже затік. Перевернувся на правий. «Хм», — задоволено хмикнув про себе побачивши оголені плечі дружини. Простягнув руку під ковдрою і поклав їй на стегно. Пристати чи що? Почав легенько погладжувати її по нозі, животу, прислухаючись до внутрішніх бажань. Вона, здається, глибоко спала, то й вирішив її не чіпати. Сірий ранок. Тиша. Знов почухав носа. Затих.

Таке широке комфортне ліжко-диван (подарунок батьків). Нам його страшенно не вистачало, коли на початку наших стосунків ми виривали у долі якісь ліжка в гуртожитку, якісь кімнати у друзів, і я стрибав у твій сад і милувався його чарівними закутками, виноградом і трояндами, пив мед і вино з його мармурових фонтанів, заглядав у таємничу темінь озер, бавився травою та ніжними пелюстками, припадаючи спраглим тілом до твоїх прохолодних ручаїв та потічків, якими ти мене напувала. І ми зустрічали зорі у якихось халабудах і тісних хрущовках, на дніпровських пляжах і лісових полянах, і нам було абсолютно байдуже, де саме кохати одне одного. І от тепер ми лежимо в подружньому ліжку, і я можу робити з тобою, що хочу, але сьогодні зранку я нічого не хочу, бо, здається, не хочеш і ти! Дивани… дивани… дивани… Приходять почуття — немає диванів. З'являються дивани — проходять почуття. Але натомість з'являється досвід, обережність, стриманість, діти, книжки, килими, меблі, побутова техніка, нові звички…

«Є-є-є-єх», — це я позіхнув. Дружинонько моя, Джульєтонько, ти виконала свій одвічний обов'язок, викупила частину гріха, який ми принесли з тобою у цей світ, в муках народивши дитинку, і тепер така байдужа й нерухома лежиш, повернувшись до мене спиною, і не знаєш, як страшно й боляче прокидатися твоєму чоловікові, не знаючи, що чекає його попереду, як складеться його день, у якому на нього чигає безліч монстрів і вурдалаків, чоловікові, який заробляє грошей трохи більше, ніж коштує десять пляшок горілки, і не тому, що не може заробляти більше, а тому, що не хоче займатися різною гидотою (торгувати шкарпетками, сигаретами, тією ж горілкою, різним закордонним крамом тощо), бо воліє заробляти гроші тією професією, на яку поклав роки життя. Адже так призначено йому від віку — орати ту землю, що «… родитиме йому терня й будяки, і їстимеш польові рослини. В поті лиця свого споживатимеш хліб твій, доки не повернешся в землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і повернешся в порох» (Буття. Гл. 3). Але я готовий працювати! Я буду працювати днями й ночами заради твого щастя, заради наших дітей, заради країни, в якій ми живемо…

І знову пливуть у мене перед очима молочні смуги й туман застеляє очі… Далеко біля обрію в туман сідає сонце. Море тихе та спокійне, легкою хвилею накочує на піщане плесо, по якому розсипано білі крапки чайок… Я йду берегом моря, і під ногами моїми рипить крупний чорноморський пісок… Йду туди, де у воді лежать великі кам'яні брили і сидять рибалки. Мені конче треба довідатися, чи ловиться сьогодні бичок? Я терміново маю наловити цілу мідницю бичка й нагодувати ним свою родину та всіх голодних. Я підхожу до рибаків, і раптом земля під моїми ногами розверзається у величезне провалля, і я лечу кудись униз. «А-а-а-а-а!» — чую я крик дитини. «Пісять хоче!» — думаю крізь сон. Тю! Цап смердючий знову заснув!

Лежу на животі. Чую, як дружина підхопилася й знову садить донечку на горщик. Чую плюскіт рідини… Дзюр-дзюр-дзюр… Кап-кап-кап… «М-м-м-м» — замугикав я уголос, прагнучи вдовольнити аналогічне бажання. Але лежу. Поволі під теплою ковдрою повертаюся на правий бік і крізь напіврозплющені повіки ніжно спостерігаю, як на протилежному боці ліжка вовтузяться мої…

— Дай ногу.

— А-ни…

— Дай кажу.

— Ма-ма, ля-ля-ля.

— Так, моя рідна, так, моя кохана, — дружина вдягає доньці колготки.

— Оресте, вставай рідненький, вже скоро десята година ранку, — цю фразу, здається, адресовано мені. — Ти ж обіцяв вчора сходити по молоко. Там тільки для Софійки лишилося…

— Яка там десята? — обурююся я з-під ковдри. — Тільки п'ять хвилин на десяту. Я, до речі, тільки десь о третій заснув.

— Чому? Давай ручку… — дружина вдягає дитині кофтинку.

— Печія мучила, — це я трошки вигадую, аби вона мене пожаліла й відчепилася.

— Треба менше їсти на ніч, от і не буде печії, — суворо відрізає дружина. — Подивись за дитиною, поки я вмиваюся…

— Постав кашу, — кажу я їй навздогін тоном вмираючого лебедя.

Місце дружини коло мене займає моя кохана донечка. Я її так люблю, так люблю, що навіть пером описати не можу. Ніжна, лагідна, тепла, запашна, просто — а-а-ам, — з'їв би від любові. Ба-ба-х — це я одразу дістав від неї стусана в око коліном, а потім їй захотілося сісти на мене верхи. Вона стала на ніжки й трохи не полетіла сторчки з дивану. В останню мить я схопив її за кофтину.

— Грайся спокійно. Дай таткові трохи поспати. Пожалій татка: у нього животик вночі болів.

— Ва-ва, ва-ва, — вона обхоплює мене ручками за шию і смішно тицяється носиком у вухо.

— Молодець моя кохана, чмок-чмок (поцілував її у губки й щічку), молодець моя люба, а от мама твоя татка не жаліє! — я просто у захваті від ніжностей моєї доньки.

Тим часом вона грається якимись маминими кремами, косметичним причандаллям і щось там проказує сама до себе. Ту-ту (поїзд), мамако (молоко), ківіць (квітка), ав-ав (собака), пудуць (подушка), аво-аво (телефон), ха-ха-ха (радість), мау (кицька), а-кий (відкрий), а-ни (ні, ні, в якому разі). Мова моєї доньки здебільшого зрозуміла мені, хоча трапляються і винятки «папа-ду», наприклад, що б воно означало «папа-ду»? Моє кохане створіння!

Крізь напівзаплющені очі я спостерігаю за цим найбільшим дивом на землі — власною дитиною, маленькою подобою самого себе: мій ніс (ліпшого не буває), мамині очі (ну-у, теж гарні), моє чоло (ідеальне), мамине волосся (гарне, дуже гарне), мої губоньки (пелюсточки рожеві), мамина попа (ну, тут не буду сперечатися — найкраща попа на землі), зубоньки-перлиночки, шийка, ніжки, животик… Рідне моє, кохане. Плоть від плоті, кров від крові. Час іде. Ти ростеш. Пройде рік або два, або три (садочок), п'ять (школа), п'ятнадцять-шістнаддять (інститут), сімнадцять (закохаєшся по-справжньому). Кому будуть належати ці ручки, ніжки, носик і пальчики? Не мені, це точно… Дай Бог, щоб не якомусь покидьку! Забудеш про татка, і будуть у тебе свої діти й продовжиться рід… Моя радість і сум, життя і смерть, любов і байдужість… Вовтузиться.

— Орку, ти гад! Хто вчора обіцяв сходити по молоко? — до кімнати повертається дружина. — Давай швиденько вставай і біжи, бо, може, трапиться диво і ти ще встигнеш узяти!

— О-о-о-о-о, — я перекидаюся на живіт і накриваю голову подушкою.

Життя, життя, для чого ти нам дане? Звідки ми прийшли і куди йдемо? Відповіді нема. Під моєю подушкою тиша. Слухаю деякий час тишу, потім набираю повні легені повітря, відкидаю убік подушку, зриваю з себе ковдру, встаю.

Мої босі ноги вже, здається, в міліардний раз чалапають по холодному білому кахлі ванної кімнати. Встигаю ухопити в дзеркалі кавалок сновидіння про Золоту Піраміду Духу… Заплющую очі і повільно крізь ніздрі вбираю в себе повітря, згадуючи нічне сновидіння. Гармонія, Єдність, дикобрази, пацюки, лайно…

— Пошукай у місті пральний порошок, — зазирає до ванни дружина, саме у той момент, коли я стою і дзюрю в унітаз.

— Добре, — автоматично погоджуюсь я, спостерігаючи за пружною цівкою.

Посцявши, іду вмиватися. Стаю перед раковиною і знову заплющую очі. Уламки снів кришаться й падають у провалля реальності нового дня, який постає переді мною у всій повноті фізичного життя, боротьби за виживання, тілесних тортур, емоційних страждань, безнадійних переживань, інтелігентських рефлексій тощо. Розплющую очі. Переді мною біла раковина, скляночка з зубними щітками, сріблястий кран в якому перекрученим, вигнутим відображенням відбивається моя пика. «Це гарний образ спотворено фізичною реальністю світу, який у снах видається таким гармонійним і зрозумілим», — думаю я, зі злістю відкручуючи кран, і у такий спосіб бодай частково, зганяючи на ньому свій безпорадний гнів на оточуючу мене матеріальну реальність.

Зранку, я це помітив давно, у мене особливо загострене відчуття того, що все життя людське — марнота марнот. Для мене завжди важко починати новий день. Але хіба хочеш? Мусиш! А-а-ах, — позіхаю я голосно і вдаюся до екстремістських, радикальних дій щодо боротьби із залишками сну. Просто беру і хлюпаю собі в обличчя холодною водою! Зубна щітка гуляє по зубах, і присмак м'яти пощипує за язика. Холодна вода летить в обличчя, падає важкими, як кулі, краплями на підлогу, стіни й дзеркало. Під навалою цих пристрасних різких рухів залишки снів остаточно зникають, відступають кудись у тінь, поступаючись цілком природному фізичному задоволенню від того, що тіло, на відміну від непевних духовних станів, наче росте, наливається силою та енергією й наприкінці процесу умивання заповнює собою увесь довколишній простір. Потім я приймаю душ. Далі я розтираюся рушником, розчісую волосся і вже насамкінець розправляю плечі. Я стрункий, пружний і рішучий! Я готовий до дій!

— Все о'кей, рідна моя, — вистрибую я із ванни, — ти готуй мені кашку, а я швиденько по молоко! Може, і справді, встигну.

— Ти навіщо помідори пальцями з банки брав? — гнівно питає вона мене. — Пом'яв же ж половину! Ну чисте жлобство!

Але я не відповідаю, бо зайнятий важливою справою — готуюся до «полювання на молоко».

О, святе молоко! Боротьба за тебе є такою ж важливою, як боротьба за саме життя, бо на тобі ми варимо каші для дитини, тебе наливаємо у чай, на тобі печемо млинці, а коли є можливість, просто п'ємо з солодкими булочками чи пряниками. Але всі у цьому місті знають, як нелегко ти даєшся, бо щоб тебе «узяти», треба вставати о шостій чи сьомій ранку, вистоювати довгу й похмуру чергу, одним словом, воювати, брати тебе з боєм, виборювати у життя кожну твою краплину! О, святе молоко, я йду по тебе! Або, як казав той: «Йду на ви!».

Аби довго не вовтузитися з одягом, я нашвидкуруч одягаю на себе теплий спортивний костюм, в'язану шапочку, старі румунські шкіряні кросівки й біжу, дарма що бігти далеко не треба. Гастроном, до якого в понеділок, середу і п'ятницю із якогось колгоспу привозять велику бочку молока, знаходиться за рогом.

У руках моїх звичайний поліетиленовий пакет з портретом Вероніки Кастро — героїні мексиканського серіалу «Багаті теж плачуть», популярного на усьому пострадянському просторі. Я не дивлюсь мексиканських серіалів і взагалі досить вороже ставлюся до всіх проявів масової культури, але що поробиш, доводиться, якщо не миритися, то співіснувати з мистецькими сурогатами на кшталт серіалів, реклами чи російської попси. І зараз мені, до речі, належить зустрітися з адептами усього того, що я так ненавиджу, — зі звичайними співгородянами, співвітчизниками, власниками та співвласниками нещодавно приватизованих квартир у районі, де ми разом співмешкаємо. Ось вони стоять у своїх сірих неоковирних куртках, пальтах, драних плащах, ватниках, шапках, якомусь лахмітті. Звичайна пострадянська черга за молоком. Але в тому натовпі є чіткий порядок, і я знаю, що варто вигукнути «Хто останній?», мені одразу хтось відгукнеться: «Взагалі-то я, але переді мною ще стоїть двійко, але вони відійшли, і ще один займав за мною, але він побіг займати чергу за хлібом, так що не знаю повернеться чи ні? Ви ставайте, а там подивимось. Молока може на всіх не вистачити!».

Іде процес одвічної боротьби за виживання. Чорнобильці, афганці, бабусі-пільговички й молоді мами, студенти, спортсмени, вчительки й робітники картонажних фабрик, зубні техніки, вагоновожаті вечірньої зміни, дрібні підприємці, артисти (як я приміром), лікарі, адвокати, нотаріуси, керівники драмгуртків, письменники, комуністи й безпартійні, анархісти, збоченці, латентні гомосексуалісти й навіть алкоголіки-бомжі — усі люблять молоко або воно їм потрібно для якихось своїх таємних ритуалів. Не важливо! Важливо те, що тричі на тиждень усі вони о шостій ранку збираються під гастрономом зі своїми трилітровими слоїками.

Трилітрові слоїки — це символ нашого часу. У них зберігають крупу й гроші, у них наливають молоко, пиво й олію, у них закручують консервацію. Вони — єдина справжня міра нашої непевної доби, коли нікому й нічому не можна довіряти окрім вірного трилітрового слоїка, який служить еталоном усього, що сиплеться, кришиться і наливається.

У мене в кульку заховано два слоїки, проте у цей пізній час я маю досить мало шансів узяти бодай один, бо молоко дійсно закінчується. Про це свідчать прогалини в черзі й загальний пригнічений настрій. Якась дама, що стоїть біля самої бочки, високим голосом кричить: «Не давайте їй дві банки! Ми ж домовилися в одні руки тільки по одній!». «У мене вдома четверо дітей!» — не менш істерично відгукується другий жіночий голос. «Ну, то й що, а у мене десять дітей, і бабуся з інсультом, і дідусь з поносом! Так я все одно одну банку буду брати!». Цей безумовний жарт рідким сміхом трохи розряджає атмосферу, але мені від того легше не стає, бо я у самому кінці черги й розумію, що у будь-якому випадку до «чесного молока» мені не дістатися.

Треба діяти! Треба якось діяти, бо не можна через свої вранішні лінощі залишити дитину без молока. «То ви будете стояти?» — питаю чоловіка з обвислими вусами, за яким я зайняв чергу, і він, якось безнадійно знизавши плечима, зовсім деморалізовано киває головою. «Добре. Я за п'ять хвилин повернуся». Чкурю.

План мій полягає у тому, щоб непомітно заповзти, так би мовити, у ряди «молочного авангарду» і якійсь привітній бабусі чи жінці з розумними очима шепнути: «Візьміть і на мене баночку, я вам удвічі заплачу!». Інколи такий трюк у мене проходив. Я, навіть, знав бабусь, які конкретно на цьому заробляли гроші, беручи по п'ять, шість, сім банок, а то й просто продаючи за живі гроші своє право у черзі.

Але того дня мені не поталанило. Як я не совався, як не відшукував у натовпі бодай одні лагідні, незнервовані очі, все було марно. Натовп стояв, як гранітний. Черга була залізобетонна. Всі розуміли, що наступна бочка буде аж у понеділок, а тому суворо контролювали процес наливу. Одна банка в руки й зась! Ну, ще двадцять, тридцять людей візьме, і молоко закінчиться, а у натовпі стояло більше сотні. Отак півтори тонни молока вартістю по двадцять п'ять купоно-карбованців за літр розходилася упродовж трьох-чотирьох годин. У мене в кишені лежав папірець номіналом у двісті купоно-карбованців. Це були останні наші гроші, й на них ще треба було купити хліба, а все інше у нас в запасі було, тим більше, що сьогодні могли видати у театрі аванс, ну а в понеділок — так точно.

«Продайте баночку за двісті карбованців!?» — кидаюся я до тої жінка, яка якимось дивом вирвала у долі два слоїки й тепер обережно тримаючи їх під пахвами, вибиралася з черги, де на неї чекав її чоловік у шапочці-півнику з надписом ADIDAS. «Би що — з глузду з'їхали? — сахається вона від мене. — У мене дійсно вдома четверо дітей, я продавцям свідоцтва про народження показувала!».

От чорт, озираюся на боки. Надія вмирає останньою. Я прожогом кидаюся до сусіднього гастроному, бо знаю, що підприємливі бомжі, буває, перепродають молоко просто у приміщенні, наварюючи на слоїку більш ніж вдвоє, і купують за ті гроші найдешевший напій «Козацький» по сто двадцять карбованців за пляшку. Але бомжів сьогодні нема. У гастрономі натомість стоїть теж досить величенька черга за хлібом. Але хліб, на відміну від молока, привозять часто. Вранішній «восьмигодинний» хліб вже розібрали, то черга чекає «десятигодинного». Я знову повертаюся у чергу за молоком.

«Більше не займати! Більше не займати!» — кричить продавщиця, і той крик відгукується у натовпі стогоном пораненого звіра. Всі знають, що рано чи пізно це має статися, але щоразу це стається раптово. Як смерть! «Ну от і все!» — зітхає чоловік з обвислими вусами, і в його словах звучить реквієм по усіх наших надіях і сподіваннях. Натовп починає рідшати. Якісь відчайдухи з кінця черги пруться уперед, аби на власні очі переконатися, що молоко закінчується. Ті ж, що стоять попереду, напружуються ще більше, рахуючи кожну краплину. Поки молоко наливається, продавщиця хухає у змерзлі руки. Поруч з нею її помічник — кремезний сільський дядько в ондатровій шапці на потилиці. Він ховає по кишенях пухкі пачки купюр і допомагає стежити за порядком у черзі. І от остання банка наповнюється ледь до середини. її щасливий власник

кидає на дерев'яний столик жмуток дрібних купоно-карбованців… «Давайте вже як за літр», — прихильно проказує до нього продавщиця, і оце дійсно кінець. За хвилину біля бочки порожньо. Я зі своєю Веронікою Кастро всідаюся на лаву неподалік гастроному і з собачою тугою ледь не вию від розпачу й безсилля. Якщо й «Багаті теж плачуть», то що вже казати про нас — галімих пострадянських жебраків? Туго так. Тупо туга!

Над мегаполісом віють сірі північно-західні вітри. Вони несуть у собі тьми колючих цупких радіохвиль. Кучерявляться, вирують вологі протуберанці, змішуючись із сірим небом, хмарами та дощами, навалюються на будинки, вікна, телеантени, гудуть ефірним мереживом у телевізорах і радіоприймачах. Пухнуть кишки трансляційних мереж, перетравлюючи у собі коліщата вбитого часу й несправджених мрій. Ідуть додому чи то люди, чи просто фрагменти біомаси і тягнуть у своїх напівзотлілих торбах та пластикових кульках молоко, картоплю, ковбасу і яйця, щоб, запаливши на кухні блакитну квітку газу, зварити жирний борщ, підсмажити на салі яєчню, і в один лютневий день вмерти від раку чи інсульту, лягти в труну й бути закопаними у мерзлий, грудкуватий ґрунт київських міських кладовищ. Північно-західні вітри дмуть на мегаполіс без мети, з метою, як мета… М'ята інколи пробивається на пустищах з-під землі і, розчавлена ногою пацана, що грає у футбол, пахне свіжістю й жувальною гумкою «Ріґлейс бабл гам». Можливо, в тому запаху є якась надія на краще майбутнє. Але у мене надії нема. Все пропало. Молоко закінчилося на моїх очах, і немає прощення моїм гріхам, моїй ліні і безвідповідальності, моїй халатності, байдужості і ницості, бо ніщо не може виправдати відсутності молока, коли без нього лишається півторарічна дитина. І раптом за моєю спиною лунає рятівний голос чи то Бога, чи провидіння:

— То ви питали про банку молока за двісті карбованців?

Я озираюся і бачу за собою чоловіка у шапочці ADIDAS, саме того, що зустрічав жінку, яка винесла з черги дві банки молока.

— Так, це я!

— От, будь ласка, беріть! — протягує він мені банку.

Я схоплююся з місця і ледь не танцюю джигу, щоразу підспівуючи собі у такт рухам: «Дякую вам, дякую!», бо не вірю у своє раптове щастя.

— Я завтра поїду на лівий берег. Там без проблем можна взяти молоко, а вам, бачу, воно дуже потрібно! — із розумінням і співчуттям проказує він.

— Так, так, у мене вдома донечка мала, — віддаю я йому до рук заповітні двісті купонів. — Дякую вам, дякую! Ось вам порожня банка.

Я витягаю з кулька порожню банку із кришкою і віддаю йому разом із грошима. Він бере банку, гроші й швидко зникає. Я ж, гордий своєю перемогою, мчу додому, бо вже за десять хвилин десята і думаю, що світ не без добрих і чуйних людей!

О, мій народе, як я тебе люблю у цю мить! Ти великий, шляхетний і жертовний! Ти готовий у будь-яку мить прийти на допомогу й врятувати від голоду малу дитину, а її батька від безчестя (щоправда, за чималі гроші, як для трьох літрів молока, але байдуже!). Я люблю тебе, народе мій! Я вірю у твою вдачу, щастя й заможність! Адже бачить все Господь і посилає блага свої народам чесним, щирим і працьовитим, як ти, мій народе! Я піднімаюся до квартири й гордо ставлю перед дружиною банку свіжого молока.

— Як тобі це вдалося? — сплескує вона руками, радісно сміючись.

— Не перевелися ще добрі люди на землі! — пихато виголошую я досить доречну, як до цього моменту істину.

— Знову в перекупників узяв? — хитро перепитує у мене дружина, але я уникаю прямої відповіді, бо все одно відчуваю себе тріумфатором і, тихо усміхаючись від щастя, біжу до кімнати переодягатися, бо треба ще встигнути до театру. Раптом чую схвильований зойк коханої.

— Оресте, іди сюди! — в її голосі звучить тривожне тремоло і, коли я забігаю на кухню, вона розгубленими очима дивиться на мене і питає: — Ти це молоко де купував?

— Та чоловік підійшов до мене і продав банку, я бачив, як його дружина дві банки купувала, то одну вони мені й продали…

— Спробуй! — простягає мені дружина склянку з молоком. Я беру з її рук склянку і обережно куштую. Замість молока

у ній, певне, сира водогінна вода трошки забарвлена самим молоком.

Це крах! Це підступний удар у саме серце! «Сволочі!» — шепочу я, всідаючись на вже знайомий вам червоний диванчик, і серце моє заходиться плачем. Такого підступу, такого удару я аж ніяк не чекав. «Сволочі, сволочі», — шепочу я раз у раз, і вже реальні сльози підступають до очей. Дружина намагається заспокоїти мене.

— Ну не розстроюйся ти так, якось переживемо… — ніжно, гладить вона мене по голові. — Чи мало покидьків на світі?

— Але ж вони були схожі на нормальних людей! Я мав надію, що вони нормальні люди! — згадую я у подробицях оту злодійську парочку, що так підступно мене «розвела», стискаючи кулаки від безсилої злоби.

— Ех, Орку, мій коханий Орку, — якось дуже суворо каже моя дружина, підводячись з диванчика. «Хто живе надією, ризикує вмерти з голоду», — це Бенджамін Франклін казав. Тобі кашу давати, бо ти вже до театру запізнюєшся?

— Давай, — кажу я байдуже і знову на якийсь час заклякаю у своїх думках.

Глава друга НАЩАДКИ ГІРШИХ

Зараз, мій любий, національно свідомий читачу, після наступних, проказаних мною слів, ти можеш викинути цю книжку геть! Спалити її й розвіяти попіл над Дніпром-Славутою або, порвавши на тисячу шматочків, пустити вітром зі свого вікна чи балкону. Але я мушу сказати ці слова, бо вони самі рвуться з мого серця.

Часом я ненавиджу свій народ! Ненавиджу до такого ступеня відрази, що готовий сам разом з ним кинутися у прірву або вчинити акт самоспалення, чи сам себе розстріляти, повісити, отруїти, бо той сором, гниль, ницість, мерзенність і жлобство, яке він продукує, не дають йому права називатися народом! Хохли, жлобенята, недолугі малороси, злодюги-уРкаїнці, дикі укри, свідоміти, бандерівські недобитки, імперські холуї, рагулі, російські запроданці, ополячене бидло, срані дияспорянє — все це існує насправді й співіснує в часовому та історичному просторі з усіма тими чеснотами мого народу, про які пишуть класики, але насправді все рідше й рідше трапляються у реальному житті.

Нація деградує й деморалізується. Та й чи можна називати те тупе постсовкове бидло, яке складає переважну більшість нинішнього народонаселення України в тих межах, у яких вона постала на мапі світу від 1991 року, нацією? Однозначно ні! Ту п'ятидесятимільйонну сіру біомасу, що лишилася нам у спадок від майже семи десятиліть панування на нашій землі комуністичної ідеології, назвати нацією не можна, бо усі ці роки націю нищили, вбивали, морили голодом, відправляли на Сибір, викорчовували з коренем сам дух нації, який складався з одвічної непокори та бажання вивільнити карк з-під Польщі чи Росії. І, треба сказати, Росії це вдалося зробити краще! Зросійщити, принизити, зрівняти із землею саме поняття українець, опустивши його до мерзенно-підлабузницького малорос чи хохол. Для цього був задіяний увесь репресивний апарат Імперії. Кращі сини віддавали своє життя за ту Україну, про яку вони марили, а бидло тим часом множилося й набувало сили. «Яка така незалежна Україна? — кричать по всіх усюдах імперські холуї, кадебістські перевертні та шовіністи-історики. — Не було такої країни ніколи й не буде довіку! Немає у них мови, бо та балачка, якою вони розмовляють, лише «южноросійськоє нарєчіє», а Крим, Донбас і Таврія — ісконно русская земля!».

Що, панове російські імперські шовіністи, кісткою в горлі вам стала незалежна Україна? Дивіться не подавіться! Бо як почне тріщати по швах Расєя-матушка, беручи з нас приклад, то тут вашій імперії жаба цицьки й дасть! Безумовно, розуміючи це, реваншистські, проімперські сили зроблять усе, аби незалежна Україна не відбулася як повноцінна держава. Я не маю сумніву, що боротьбу за справжню Незалежність моєї держави ще не завершено. Боротьба триватиме, але чи готові ми до цієї боротьби? Чи готовий народ виборювати свої права та свободи, будуючи цивілізовану, європейську країну? Щодо цього бере мене сумнів. Ми нащадки найгірших. Генетичне сміття, що знаходиться на маргінесах цивілізації. Адже усіх кращих за довгі роки борні повибивали, бо те народонаселення (народом його теж назвати важко), яке зараз стоїть у чергах, продає (купує) приватизаційні ваучери, бере участь у фінансових пірамідах, торгує на базарах, ганяє з-за кордону уживані автівки, мурує якісь недолугі садиби, живиться з городини, яку сам вирощує, скавчить про якісь соціальні пільги, просиджує півжиття перед зомбоящиками, жлуктить дешевий, роз'їдаючий мозок та печінку міцний напій «Козацький», щось собі викручує, обманює, хитрує — чи може оте бидло збудувати щось гідне? Чи можуть учорашні раби, вирвавшись із зоопарку під назвою СРСР, збудувати щось повноцінне й красиве? Відповідь однозначна — ні! Раби мріють не про свободу, а про власних рабів!

Тому шляхи у нас два — або учорашні комсомольці та комуністи, уся ця крупноморда та товстосрака партноменклатура, оговтавшись після романтичного періоду національного піднесення, почне знову зганяти «пострадянське бидло» назад лопатою у «совок», або «пострадянське бидло» відчує в собі силу національного відродження й породить зі свого середовища нову еліту, нових пасіонаріїв, які поведуть націю до нових висот і звершень!

Сорок років! Сорок років водив Мойсей свій народ по пустелі, аби повиздихали всі учорашні раби й народилися нові, горді й сміливі люди, що у борні з природою й обставинами вигострили свій дух і зброю, аби завоювати собі право на вільне й натхненне життя, право називатися народом, що має свою Землю Обітовану, шанує свою віру, будує свої храми, творить СВОЮ історію!

Чекає Україна на свого Пророка. А поки вона чекає, різні хитрі пройдисвіти, які й гадки не мають, що є така країна — Україна — зі своєю історією, традиціями, культурою, потроху приватизують фабрики й цілі промислові агломерації, авіакомпанії й пароплави, порти, залізничні станції, підприємства, приватизують землю (хоч це і заборонено законом), вивозять з країни метали, розпилюючи на брухт цілі заводи, шахти та цілком боєздатні підводні човни. Продають на Схід і Захід збагачений уран та бойові ракети середнього радіусу дії, бомбардувальники й винищувачі, не гребують також сировиною, за безцінь продаючи природній газ, залізну руду та соняшникове насіння. Колись оговтається народ, та пізно буде. Гляне навкруги, аж нічого немає, окрім тотального зубожіння та сотні-двох супербагатих дядьок і тьотьок, що, обклавшися армією, міліцією та спецслужбами, боронять свої статки від голодного народу.

А може бути й інакше. Можемо встати, сказати: «Досить!». Досить жити у брехні та облуді, досить коритися колишнім партійним холуям, якщо нема власних сил та еліти, то давайте вчитися на кращих світових прикладах, давайте запросимо спеціалістів з-за кордону, як це неодноразово було в нашій слов'янській практиці ще з часів Рюріковичів. І нічого страшного в тому, що вони будуть нас повчати. «І чужому повчайтесь, і свого не цурайтесь!» — це ж Шевченко ще коли сказав… Але жлобство, ця одвічна карма нашої хуторянської, провінційної ментальності, роз'їдає все наше життя, як іржа. Оця недовіра, що її одвіку посіяно між українцями, не дає нам змоги згуртуватися и гуртом не батька побити, а всю ту загарбницьку наволоч, яка товчеться по нашій не нашій землі у вигляді «руських патріотів», що «відстоюють права російськомовного населення у сучасній Україні», а насправді виконують конкретне замовлення Кремля — посіяти розбрат та недовіру в нашому суспільстві. Як ті дикобрази, що мають гострі довгі голки і не можуть зігріти одне одного теплом своїх тіл, так і українці на словах прагнуть єдності та братерства, а самі ж через ті довгі голки взаємних претензій, обвинувачень, з'ясування стосунків не можуть по-справжньому обійнятися, як брати.

«Тепер я знаю, до чого мені снилися пацюки та дикобрази, — думаю, поволі ковтаючи ще гарячу гречану кашку, — наш народ — це суцільні пацюки та дикобрази, які нездатні збагнути той історичний шанс, побачити й відчути Золоту Піраміду Духу, яка, мов подарунок небес, «обломилася» нам два роки тому, геть несподівано». Це ж скільки мені буде у 2031 році, коли через сорок років виздихає покоління совкових рабів, дикобразів та пацюків, що борються за свою гнилу моркву та протухлий хліб? Шістдесят три! Ну, що ж, ще нічого. Ще, можливо, встигну трошки пожити у справжній незалежній Україні! А може й ні… Як Бог дасть.

Тим часом я їм свою кашку. Гугнявить радіо над вухом. Спершу співає Ірина Білик з групою «Цей дощ надовго», і мені подобається її пісня, потім дует «Аква Віта» (ну, це так собі), а потім якась пострадянська почвара, либонь якийсь недобитий троцкісто-бухаринець замовляє в цілком українській програмі «С чего начінаєтся родіна» у виконанні Марка Бернеса. Бернес починає співати про «будьонівку» і «скам'ю у ворот», а мені на ум приходять трохи інші слова:

О! Треба започаткувати такий проект типу «лагідна українізація». Взяти й українізувати найбільш одіозні комуно-імперські музичні твори: «День Побєди», приміром, переробити у «Слава Україні», чи «Тачанку» з «конармєйської» перетворити на «махновську», відновити історичну справедливість, а одеський блатняк «Шаланди повнії кефалі» переробити на кшталт «Вагони повнії москалів в Бескидах Роман підривав» і замість недолугого «Кості з малдаванкі» присвятити ту пісню провіднику УПА генералу Роману Шухевичу.

Отакі радикально-мистецькі думки блукають моєю головою. Після сніданку треба буде обов'язково записати цю думку до нотатника. (До речі, згодом цей задум Орест Лютий таки втілить у повномасштабному проекті «Лагідна українізація»). Проте після Бернеса ініціативу в радіоефірі перехоплює молода виконавиця Ані Лорак із піснею «Я і ти». Три-один на користь української пісні! Констатую я досить непоганий, як на сьогодні, результат, бо ще пару років тому окрім канонічних пісень Івасюка, фольклорно-народних та оперних співів в ефірі національного радіо рідко можна було почути гарну сучасну естрадну пісню. «Я і ти знову, як ні-і-іч і де-е-ень…» — чисто й прозоро виводить ноти красивий голос молодої співачки.

Дружина майже в такт пісні дзеленчить каструлями, маленька донечка, що вже попоїла, сидить на високому годувальному стільчику і тримає у маленькому кулачку сушку, посмоктуючи її раз у раз. Я ж доїдаю свою кашку. І в той же час у моїй голові океани виходять з берегів, зорі падають на Землю, скелі тріщать і розвалюються, і молода красива держава з милозвучною назвою Україна, незважаючи на те, що україномовних пісень в ефірі стає все більше, все одно летить кудись в тартарари разом зі своїм сірим, убогим народонаселенням, бо якесь падло продало мені банку фальшивого молока. І всі ті сюрреалістичні картини — лише наслідок психо-емоційної діяльності, яку вивчав ще старий Фрейд, а молоді франко-іспанські митці назвали «схильністю підсвідомості до повсякчасної творчої діяльності» або стану екзистенції, тобто постійного перебування індивіда у безперервному потоці буття. Розумний ти, чорт забирай, скурвий сину! Проте на годиннику вже чверть на одинадцяту!

— Дякую тобі, кохана моя, — цілую дружину в щоку.

— Тебе чекати до обіду? — питає вона, передаючи мені подвійну канапку із «Шахтарською» (чому вже, наприклад, не «Тупорильною» чи «Бикоподібною») ковбасою та двома яблуками.

— Не знаю. Якщо сьогодні даватимуть гроші і буде черга до каси, то я точно не встигну, бо ввечері маю виставу. А якщо грошей не буде, то обов'язково прийду.

— Ну, то дивись, я борщ варю…

— Ти у мене чудова! — ще раз цілую й обнімаю дружину, потім швиденько граюся з донечкою у «баран-баран-буц», цілую, обнімаю і її, а вже за кілька хвилин знову вступаю у тихий листопадовий день.

На мені чорний, цілком чегеварівський берет і міцні армійські чоботи англійського зразка, а ще зелена армійська куртка американського спецназу — моя гордість і пиха. На цю справжню американську куртку, яка коштувала аж сімдесят доларів, я заробив на минулорічних новорічних виставах у палаці «Україна», де удавав півника в квартеті «Бременських музик». Отаке, бляха-муха, акторське життя, щоб отримати право носити справжню чоловічу річ, треба ледь не три тижні скакати «півником» перед слинявою дітворою і батьками, очманілими від бухла й салатів «Олів'є», та й самому бухати, аби потопити в алкоголі відразу до себе, яка виникає від усвідомлення того проституювання, яким примушує займатися тебе доля, аби заробити на хліб щоденний. «Жінка актриса — більше ніж жінка. Чоловік актор — менше ніж чоловік», — згадую слова Річарда Бартона, але мені від того стає ще гірше і я, аби відволіктися від сумних думок, вдаюся до гарного методу покращення настрою, який і вам рекомендую.

Ідучи дорогою на роботу, я починаю глибоко дихати, на деякий час затримуючи у легенях повітря й з кожним видихом уявляючи, як з мене виходить увесь негатив. У такий спосіб за десять-п'ятнадцять вдихів-видихів я відчуваю, як потроху мій розбурханий душевний стан стабілізується. Світ повертається до мене своїми звуками й фарбами, і я знову починаю бачити й відчувати не те, що коїться у мене в душі, а те, що знаходиться навколо.

А бачу я навколо старі пошарпані будинки, і розбиті дороги, і радянську будівлю заводу «Арсенал», і якісь іржаві металеві гаражі, які стоять у дворах колись красивих, а тепер; занедбаних купецьких будинків, і недолугі похилені парканчики, розбиті під'їзди, та старі іржаві «атєчєствєнні» автомобілі.

Навколо лежить напівзруйнована занедбана пострадянська країна, якій немає кінця і краю. Я згадую сюжет у телепрограмі, з якого довідався про одну з найголовніших причин, чому маємо таку кількість поганих доріг та напівзруйнованих будинків. І справа не в недбалості будівничих чи в тотальному економічному шахрайстві працівників ЖКХ. Справа в кліматі. За статистикою в середньому на Україні за осінньо-зимовий період стовпчик термометра переходить межу нуля в бік морозу й у зворотному напрямку близько 16-ти разів. Б той час, як у Європі цей показник становить в середньому 5–6 разів, а у скандинавських країнах усього 3–4 рази. Тобто в наших широтах вода замерзає й розморожується, замерзає й розморожується чи не втричі частіше ніж, приміром, в Бельгії, Нідерландах чи Німеччині. А це значить, що у наших шпарин на дорогах втричі більше шансів розширитися за зиму й перетворитися на калабані, а у цеглин — розтріскатися. От вам цілком вірогідна відповідь, чому у нас погані дороги й розхитані будинки. А також емоції, характери, вчинки, політикум, думки, сімейні стосунки, валюта, освіта, економіка, література, театр, чому ми маємо такі «підірвані» характери, що постійно хитаються з боку в бік від надмірних лінощів до нечуваного трудоголізму, від тотального алкоголізму до стовідсоткової тверезості, від повної толерантності до радикальної ненависті. І не в ментальності справа, вірніше, не тільки в ній, а в кліматі.

Проте я не перекладаю на клімат відповідальність за вади власного характеру, ні, я даю собі раду, що я дійсно не ідеал з усіма своїми забобонами, рефлексіями та емоційною нестійкістю. Але такий вже я уродився. Орест Лютий — українець нової доби, маргінал та інтелектуальний збоченець, артист та письменник, поет та сценарист, а також відданий патріот, що йде дорогою до метро, роздумуючи над проблемами впливу клімату на характери народонаселення України.

Ну, принаймні сьогоднішній день є комфортним, і це вже привід для маленької радості. «Нема поганої погоди — є не по погоді вдягнена людина» — каже англійська приповідка. А оскільки вдягнений я по погоді, то й погода мені здається прекрасною, трохи покращуючи настрій.

Бувають у листопаді такі тихі дні, коли небо утворює дах над головою. Мокре листя блищить нічним дощем, але повітря майже тепле й пахке. Зовсім не холодно, а якось так бадьоро й затишно. Липа у дворі натру сила довкола себе золотаве коло й дихає свіжістю чорного гілля. Дітлахи в синіх і червоних в'язаних шапочках вовтузяться біля гойдалок, і ноги мої ступають легко, наче під музику. Я люблю такі дні — глибокі та прозорі. Люблю тепло вдягнутися й піти гуляти на схили Дніпра. Опале листя шурхотить під ногами й лишає за собою пряний запах вологої землі. Далеко внизу маленькі білі пароплавчики із залишками яскравих літніх прапорців безпорадно туляться до гранітного парапету, як цуценята. Погляд котиться за соснові бори лівого берега, притрушені легким гаптуванням напівпрозорого туману. А навколо — лискуче, чорне гілля голих каштанів. І я люблю цей чорно-білий, чистий конструктивізм пізньої осені. Він затягує медом рани й подряпини в моїй душі, обволікає молочними киселями гострі кути мого мозку, я втягую носом його цілющі аромати, п'ю очима, душею, тілом. І мені стає легше. От і тепер я віддаюся спостереженню цієї сумної, декадентської пори року, в якій запах зів'ялих квітів і мертвого листя дає можливість разом із природою поринути в тихий спокій мудрої зрілості. І от вже ніякі недолугі думки та емоції не тривожать мене.

Я — сама мудрість і спокій, врівноважена структура з квадрильйонів клітин, що йде вулицею Московською до метро «Арсенальна». І навіть сама назва вулиці «Московська» не викликає у мене бажання придумати їй іншу назву, як це часто трапляється з іншими проявами окупаційних топонімів, перейменувати її, приміром, у вулицю Ґонти чи Дмитра Донцова.

Ні, зараз мені начхати. Зараз я — сама врівноваженість і спокій. Починає накрапати дрібненький дощик. Я йду повільно й обережно і нікого не чіпаю. Люди, що поспішають у своїх справах, обганяють мене з легкістю, і я не складаю їм ніякої конкуренції. Хай собі біжать… Я бачу їхні потилиці, підняті коміри, парасольки, кепі… Я чую їхні запахи: цигарчаного диму, парфумів, котлет, котів, смаженої риби, сечі, гівна, ліків, сперми, плісняви, молочниці чи невипраних шкарпеток… І в кожного ж своя доля, і кожен з них окрема планета і цілий світ. Бо як у краплині води відбивається увесь океан, так і в людині відбивається увесь Всесвіт!

Хр-р-р-р, тьху! — жовтувата й жирна, як качине гузно, пляма мокротиння падає на асфальт праворуч, трохи попереду мене. Я встигаю побачити її кутовим зором, і вже за мить мене обганяє двійко молодиків у турецьких шкіряних куртках і дебільних шапках ADIDAS, що ними повне все місто.

— Я учора тьолку зняв… Повний пиздець! Брала в рот так, що я охуїв, можу телефоном поділитися, — один з молодиків докурює цигарку й кидає недопалок просто собі під ноги. Інший пригощає його жувальною гумкою, і обоє шпурляють порожні обгортки просто на тротуар.

«Стійте, — кидаюся я за ними услід. — Жлоби! Уроди! Недолюдки! Нумо, швидко зупинилися, підняли з тротуару своє гівно і кинули його в урну! Он вона стоїть! Хіба важко це зробити? Хіба важко не колупати, не різати і не розписувати сидіння в автобусах і трамваях, не бити лампочки у під'їздах? Не плювати собі під ноги, не залишати по собі склянки-банки-пляшки на природі? Не палити багаття у сухому лісі? Не рубати тополю, не ламати калину? Не «їбати тьолку», а «кохати дівчину»? Що ви залишите своїм дітям? Суржик, смітники, Жана-Клода Ван Дамма, обгортки від жуйок «Турбо», повністю оновлену «Шкоду»? Кока-колу, лізинг, в'єтнамські босоніжки, китайські годинники, чеченську мафію, буркіна-фасоський різновид СНІДу? Імплантанти, еректори іноземного виробництва, дошки Євмінова, аплікатори Кузнєцова, автомобілі кращих західних виробників за цінами кращими за середньоєвропейські? Цигарки «Ґолд» у твердих упаковках, кольорові горошини «Скітлс»? Чи ви впевнені, що ваші діти відкриють для себе «Тампакс» і будуть щасливі, як проголошує реклама? Помиляєтесь, суки! Поми…». І тут я отримую потужний удар у щелепу, який валить мене з ніг. Я підлітаю щонайменше на півметра над землею і хряпаюся на мокрий, запльований тротуар, вкритий пошматованими газетами з портретами політичних діячів, зірок шоу-бізнесу й порнозірок (що, зрештою, одне й те саме). Перед самим носом у мене опиняється обгортка від батончика «Баунті». «Чому ви навчите своїх дітей? — не вгамовуюсь я, вдихаючи шоколадний аромат «ніжної насолоди» і борсаючись у порожніх пачках цигарок «Мальборо», «Кемел» і «Прима», що не може не радувати, бо вітчизняний бренд склав іноземним гідну конкуренцію. — Чи любитимуть вони раннього Тичину й живопис епохи пізнього італійського Ренесансу? Міфи давньої Греції та абстрактну творчість австралійських аборигенів?». Удар ногою доводиться прямо у центр тулуба під дих. Я відчуваю, як усередині щось розривається: може, то душа від невмолимої туги за гармонією всесвіту, а може, звичайна селезінка. Проте я не здаюся… «Чи знатимуть вони про Бодлера, Рембо та Гайдеґера? Чи щось промовлятимуть їм імена Дайте, Сковороди, Брюховецького, Петра Могили, а також Садовського, Старицького, Нечуя-Левицького, Тарковського Андрія і Арсенія із кревняками, раби Божої Заньковецької, Кобилянської, Квітки-Основ'яненка, Котляревського, Затиркевич-Карпинської із усіма Тобілевичами разом узятими… Чи згадуватимуть ваші діти-жлоби у царствії своєму про Лао-Цзи, Франсуазу Саган, Ден Сяо Піна, Сунь Ят Сена, Кім Чен Іра, Хенк Сам Ріна, Мао Дзе Дуна, Сунь в Чай Хуя…» — вихекую я разом з матюками і шматками печінки, бо вони й звучать найприродніше: спробуйте-но самі чітко вимовити В'ячеслав Ростропович чи Галина Вишневська, коли тебе копають ногами по ребрах. «А чи розкажете ви їм про Андруховича — велета сучасної української літератури, генія вітчизняного постмодерну!?» — ця фраза вилітає у мене з рота разом із двома передніми зубами і кривавою юшкою… «Рябчук! Рябчук!» — волаю я з останніх сил, бо знаю, що десь тут неподалік знаходиться редакція журналу «Всесвіт», де за сумісництвом працює редактор літературного відділу журналу «Сучасність» Микола Рябчук, який і посприяв, аби романи Андруховича «Рекреації» та «Московіда» вийшли саме у цьому журналі. (Довідка для необізнаних: ледь не написав «необрізаних» із часопису «Четвер». Рябчук Микола (Юрійович) — український письменник, поет, критик, перекладач. Народився у Луцьку 1953 року. Закінчив львівську політехніку та Літературний інститут імені Горького у Москві. Довгу зиму 70-х років провів у смутку й нонконформізмі, будучи класичним зразком суспільного аутсайдерства та самітництва (покоління двірників). У набитому забороненою літературою холодильнику Рябчука зберігався портрет маршала Брєжнєва (варіант висилки на Сибір). Працював монтером колії, електрослюсарем, монтером у театрі, вантажником. Нині — літературний авторитет).

Я приносив Рябчукові свої вірші й оповідання, але він нічого не взяв. «Сирувато», — відповідав він мені. «Сірувато», — читав я по його очах справжнє ставлення до віршів. «Хєровато!», — думав про себе, проте мав надію, що він таки людина гарна.

Ось чому в останні хвилини свого життя я волав до нього! Бо хотів, щоб на власні очі побачив цей авторитетний літредактор передчасну смерть молодої творчої особистості (яку треба було підтримати у важкий момент становлення), від рук і ніг тотальної жлобізації суспільства за часів первинного накопичення капіталу. І мріяв я, що хоч в останні хвилини мого життя, він підхопить мене на свої досвідчені редакторські руки і промовить, дивлячись у мої запухлі й згасаючі очі: «Я надрукую два твої вірші «Генеалогію алкоголізму» і «Лагідну дебілізацію». І тієї ж миті вдячна посмішка торкнеться мого роззявленого в агонії, розірваного рота й останнє «Дякую» з душею відлетить на небеса. «Надрукую посмертно!» — розчулено промовить Рябчук, змахуючи скупу редакторську сльозу, і навіки закриваючи мої осклілі і вже безживні очі.

Але яке то щастя, що я людина стримана й обережна і не роблю одразу того, що спадає мені на думку. Ось і зараз я не кинувся за цими двома молодиками, й не бився, і не кричав, а набрав повні груди повітря і через деякий час повільно його видохнув разом із негативом… Вірніше, бився і кричав, але подумки, у погляді, в напруженому спостережному мовчанні за цими двома спинами у шкіряних куртках, які в буквальному сенсі цього слова продукували одне лише сміття і це стосувалося усього, до чого б вони не бралися, — слів, рухів, думок, вчинків, ба й навіть, своїх власних дітей.

«Все-таки, як багато в нашому місті, нашій країні жлобів!» — думаю собі, ідучи дорогою до метро. Жлобство — то наша неусвідомлена ментальна релігія. Жлоб — це людина-підробка або недолюдина. Недорозвинена, недовихована, недонавчена, недолюблена… У неї все з приставкою «недо». Звичайно, самі жлоби не винні у тому, що вони жлоби. Такими їх зробило недосуспільство без моралі, віри, принципів. Місто вигодувало цих «сашек і сєрьожек» своїми залізобетонними грудьми, молоком одноманітної сірості соціалістичних мікрорайонів, що бачили вони — діти робітників і селян серед асфальту, миршавих трав і засцяних алкашами під'їздів? Мат, байдужість, втому батьків, з яких державний монстр висмоктував усі життєдайні соки на заводах і фабриках. Батьків, які й самі недолюбили, недодивилися, недочули, недосміялися… І все з приставкою «недо».

Треба буде записати у своєму щоденнику, що з дослідження жлобства може вийти гарний культурологічний проект, і, аби не згубити думку, швиденько дістаю записничок і занотовую: «Проект «Жлоб. Жлобство. Жлобізм». Інтерв'ю з письменниками, художниками, культурологами, мистецтвознавцями. Пошук робіт — картин, фотографій, текстів, що відбивають цю тему. Жлобство — абсолютно українська автентична тема. Мешканці села в урбанізованих умовах. Відірваність від коріння робить людину манкуртом. Треба не боятися говорити правду про себе й не намагатися втекти від реальності. В цьому наша правда й сила. Якщо ідентифікувати, окреслити й матеріалізувати жлобство, то з ним можна буде боротися. Жлоб — людино-тварина, що живе інстинктами. Жлоби — політики, митці, сильні світу цього. Жлобство у моді, мистецтві, кінематографі. Наукове визначення «жлобства». Створення всесвітньої енциклопедії жлобства. Створення сувенірної продукції. Найкращий сувенір з України — фігурка жлоба з дерев'яною мордою. Жлоборесторани, жлоботелі, жлобомузика, жлобоодяг. Створення цілого напрямку «жлоб-арт».

Популяризація його в світі як дійсно автентичного українського мистецтва».

Записавши це, я ховаю нотатник і видобуваю звідти часопис «Четвер». Та раптом поруч зі мною, як написав був Булгаков, буквально з повітря сплелася вертлява дівчина з тонким мікрофоном у руках.

— Радіо «Німецька хвиля», — проказує вона з німецьким акцентом, — ми робимо репортаж про культуру громадської поведінки у сучасному Києві. Скажіть, будь ласка, як ви ставитеся до того, що ваші співвітчизники смітять на вулицях?

— Добре ставлюся! — відказую я суворо. — Це наша ментальна ознака й гордість! Ми — жлоби! І жлобство — то наше все! Можна, звичайно, сперечатися з цього питання. Безумовно, в країні є люди інтелігентні, виховані, але переважна більшість — жлоби. Варто проїхатися електричкою по країні, аби побачити, що Україна — це суцільне звалище відходів. Велика помийна яма. Анус людства. Жопа світу. А краще сказати — «піхва світу», зважаючи на те, як зараз в усьому світі затребувані наші повії. Звісно, можна закривати на це очі й відвертати ніс, удаючи з себе Європу. І хоч географічно ми Європа, але культурно й ментально — абсолютно варварська країна. Слов'яни ми чи, розумієте, — хулігани! Звичай є у нас такий — плювати попід ноги, щоб стелилися дороги!

— Хр-р-р-р, тьху! — я смачно плюю собі під ноги. — Постчорнобильський синдром, радіаційний гайморит. Радіоактивні частини на клітинному рівні руйнують слизові оболонки, у результаті чого утворюється нагноєне, смердюче мокротиння, і з рота може виділятися неприємний запах. Ха-а-а-а, чуєте… — це я просто видихнув в обличчя журналістці, яка аж сахнулася від мене. — Правда, неприємно? Нічого, звикайте! Незабаром разом лаштуватимемо спільну загальноєвропейську хату. Адже Україні є чим пишатися — найбільшим у світі скупченням жлобства, проституції та корупції у вищих політичних колах. А іще ми перші в Європі з розповсюдження СНІДу і важких форм сухот! Ні, можливо, з тими всіма проблемами стикається і Європа. Але, повірте, щодо жлобства й проституції, то цього добра у нас найбільше в світі. Незабаром жлобство, проституція та корупція стануть нашою візитівкою в світі! Отже, ласкаво просимо до України — країни жлобів, народних депутатів і повій (що, зрештою, одне й те саме).

Але яке то щастя, що я людина стримана й обережна і не роблю одразу того, що спадає на думку. От і тепер я не проголосив отой наглий «спіч» у журналістський мікрофон, а набрав повні легені повітря, з шумом видихнув і на питання «Як я ставлюся до того, що мої співвітчизники смітять на вулицях?» пробелькотів кволе і невиразне: «Погано ставлюся. Засуджую!». Одним словом, лажанув свій вимираючий, бідний і без того затурканий народ перед ситою й самовдоволеною німецькою аудиторією.

— Дякую, — каже німкеня за відверту відповідь зі штучною посмішкою.

— Данке шон. Ауфідерзейн, — демонструю я свою цілковиту «європейськість», і ми розходимось у різні боки.

Гівно я, гівно! Ненавиджу себе за це підсвідоме плазування перед Заходом, через цю совкову звичку вбачати в будь-якому іноземцеві вищу істоту. Не хочу почуватися другосортним і недорікуватим хамом і варваром! «Я — дужий народ! Я молодий!» — згадую рядок раннього Тичини з «Золотого гомону» і з силою штовхаю двері метро.

Глава третя МІЙ НАРОД

Нема у світі нічого футуристичнішого за метро! Я обожнюю метро, обожнюю його запах, його ритм, його стиль. Це мій стан, це мій настрій, це моя стихія! А ще я обожнюю мистецький авангард початку двадцятого сторіччя, бо вважаю, що все, що робить і понині у мистецькій царині Європа та Америка, все це зароджувалося у нас і зокрема у моєму рідному Києві. В Україні.

Малевич — наш! Богомазов — наш! Бурлюки та Кандинський — наші! Архипенко — наш! І хіба можна після цього говорити, про якусь мою відсталість та меншовартісність перед іншими народами та культурами? Моя земля подарувала світові найкращих представників кубофутуризму, супрематизму та абстрактного мистецтва. Колекціонери ганяються за їхніми роботами, на найпрестижніших світових аукціонах ціна на ці твори вже сягнула захмарних висот. Ще б пак, адже саме на Україні знаходиться «енергетичний пуп» землі. По Дніпру, де дві цивілізаційні хвилі, два океани буття Східний і Західний зіштовхуються із собою, утворюючи одвічний вир вітальних енергій, які так потрібні для будь-якого митця. Безумовно, жити й виживати тут важко, тому й не збудував наш народ нічого кращого за одвічну хату-мазанку з лози та глини. А навіщо будувати щось стале, якщо все одно знесе. Не гуни, то скіфи, не авари, то сармати, не половці, то печеніги, не турки, то татари, не поляки, то москалі. І несе в своєму серці мій народ оте одвічне знання про світоустрій, який закодовано в орнаменті рушників і трипільській кераміці, у мережаних витинанках сорочок і в розписі коминів та стін, у народних піснях і у сваргах пращурів, які бачили й чули те, що, на жаль, розучилися бачити й чути ми. Проте я — бачу й чую. І не тільки я, але й моє покоління. Підростають нові митці, я бачив їх, я їх чув. Савадов і Сенченко зі своєю «Печаллю Клеопатри» у 1986-му переламали хід мистецьких подій, довівши москалям і усьому світові на виставці «Південноросійська хвиля», що український авангард живий, що він повертається у формі трансцендентального авангарду або просто трансавангарду і входить у світову історію мистецтв новими прізвищами — Голосій, Гнилицький, Чічкан, Цаголов — усі ті, хто зараз представляє собою сквот «Паризька комуна», хто, як і я, виживає і бореться, хто їсть гречку й купує молоко дітям на останні гроші, хто не продає свою душу й думки новоявленим буржуа, малюючи «грушки-яблучка», а тримає удар і чекає на свою мить, на свій тріумф — всі вони незабаром стануть класиками. Час усе розставить по своїх місцях. І буде все — честь і пошана, дорогий алкоголь і закордонні подорожі, будуть шалені гонорари й успіх на аукціонах. Але для того треба багато працювати. Стиснути зуби, працювати і вірити у свою долю, що ми всі, зрештою, і робимо! Ми — молоде покоління митців, яким трохи за двадцять. І нехай мені якесь закордонне падло скаже, що ми другорядні або меншовартісні — горлянку перегризу! Натомість я показую контролерці проїзний квиток і йду до ескалатора.

Чи бачив хто-небудь, як будують тунелі метрополітену? Металеві прути конструкцій заливають сірою сметаною бетону, але й крізь бетон раз у раз «проростають» гострі скалки зубатого, саркастично-всміхненого заліза. І підземний потяг, що у череві своєму несе невпинно-гуркітливе сонячне сплетіння механіки, просвічує ребристу дванадцятитисячепалу кишку тунелю, пильним електричним оком загнаного до Тартару циклопа. Безжальна, життєрадісна веселість конструкцій закручує у віхолі електронів, магнітних полів та корпускул світла тендітні пагони людських душ і перетворює їх на пульсуючу магму натовпу, яку так добре ще до появи метро відтворював на кубофутуристичних полотнах Олександр Богомазов чи у футуристичних віршах Давид Бурлюк:

Невпинно гуркотять коліщата ескалатора, підлизуючи нескінченним язиком сходячої стрічки брудні обніжжя масової субстанції натовпу. Ол-но, ол-но… підлизує підлиза-підлабузник начищені черевики ділових людей, присипані порохом довгих коридорів чоботи студента філфаку, допотопні овали чунь скандальної богомольної бабці, що на них, як на трьох китах, тримається все московське православ'я, модні на платформі шузи першокурсниці Києво-Могилянської академії, полатані югославські чоботи середнього віку чесної бухгалтерки, сіреньке вітчизняне взуття фабрики «Славутич», жіночі «шпильки», солдатську кірзуху тощо. Ол-но, ол-но, ол-но… вправно і безжально працює машина.

«Не затримуйте рух, обережно ступайте на ескалатор», — лунає в динаміках металевий голос чергової по станції. Перед самою стрічкою, боячись на неї ступити, стоїть стара, зморшкувата селянка в синій у чорну клітину хустці і плюшевому, потертому на ліктях та біля кишень жакеті з двома перекинутими через плече кошиками, напханими якимось ганчір'ям.

«Бабка, відать, пєрвий раз у мєтро!» — чується попереду, і жваві громадяни, підхопивши бабцю за руки, виштовхують її на металеву стрічку. Ноги бабці в ялових чоботях потрапляють саме на проміжок між сегментами ланцюга, і, коли диявольська сила перетворює стрічку на східці, селянка остаточно жахається й, намагаючись втримати рівновагу, чіпляється руками за гумовий поручень та шепоче: «Матінко Божа, борони й помилуй! Борони й помилуй!».

Я стою на східцях за селянкою, вдихаючи тендітний аромат свіжого диму, сушеної калини, курячого пір'я, свіжого хліба та парного молока, що тягнеться за нею. Цей аромат волошкового кольору. Пшеничного кольору. Кольору маку. Сива прядка вибилася в неї з-під хустини і ти, люба моя голубко, своєю мозолястою, всіяною зморшками рукою забираєш її знову під хустину. Коли ти народилася мила моя? У дев'ятнадцятому, двадцять третьому чи двадцять сьомому? Скількох рідних твоїх виморили голодом у 33-му? Розкажи мені, кохана моя, як ти ще малою дитиною, заховавши під кожушком ляльку з хрестом на обличчі, разом з мамою втікала до Києва, аби врятуватися від голодної смерті? Тобі ще й досі пам'ятаються мамині сльози й холодні березневі тротуари Києва, і міліцейський двір на Печерську, у який вас, спіймавши, відвезли. І якби не ота жінка з третього поверху жовтого величезного будинку, яка виносила вам двічі на день невеличку каструлю пшоняної каші з олією та хліб, не жила б ти на цьому світі. До речі, ти бачила сьогодні цей дім вдалині від метро. Він і зараз там стоїть.

Розкажи, як батька твого ледь не розстріляли за те, що він сховав у бутлі п'ять фунтів пшениці дітям на коржі, а, «виявивши гуманність», дали десять років таборів. Розкажи, як він, не повертаючись додому, пішов на фронт у складі «штрафбату», щоб «кровію іскупіть», і загинув десь під Сталінградом, так що й могилки не лишилось. А ви з мамою тим часом жили в окупації, і тебе ледь не погнали остарбайтером до Німеччини, але не погнали, бо ти корою дуба порозтирала собі виразки на руках та ногах і прикинулася буцім хвора на струп (німці страшенно не любили шкіряних хвороб). Розкажи, як ти після війни разом із дівчатами запрягалася в плуга, аби зорати і засіяти поле, бо уся худоба полягла. Як поверталися із війни хлопці, і ти закохалася у Миколу-танкіста, а згодом першого тракториста на селі. Яке щасливе було «врем'я». Голодне, важке, але щасливе. Жили дружно, весело, наче одна сім'я. І співали, і танцювали, і раділи, і дітей народжували. Миколка у сорок сьомому народився, Надійка — відразу за ним у сорок восьмому, Федір — у п'ятдесят другому та наймолодший Іванчик — у п'ятдесят дев'ятому. Мати чотирьох дітей, ти завжди на Зелені свята вбирала хату свіжою м'ятою та півоніями, варила узвар та кутю до Різдва Христового й пекла паски на Великдень, ходила до церкви, аж поки її не закрили на початку шестидесятих. Зле сонце било тобі в голову, коли ти вже втомленою сорокарічною жінкою відпрацьовувала жахливі трудодні на цукрових буряках, аби голова колгоспу виділив вашій родині декілька листів шиферу, щоб полагодити дах на хаті. Чоловік помер п'ять років тому від раку губи — курив багато. Діти роз'їхалися хто куди. Микола на Сибірі нафту добуває. Дочка вчителює у Чернігові. Федір вже у могилі, Царство йому Небесне. Напився дурень на День Победи, сів на мотоцикла та й розбився на смерть. Найменший — той, правда, приїздить. Він тут під Києвом, у Василькові живе. Картоплю допомагає посадити, врожай зібрати. Надійка онука на літо присилає, та який з нього помічник — дванадцять років, одні гульки в голові та риболовля. Пенсії, що платить держава, ледь вистачає на хліб, мило, сірники та сіль. Інколи ще оселедця можна взяти, печива до чаю… А не за горами зима. Чим топитиму далі, бо той хмиз, що за літо назбирався, от-от закінчиться? Потрібні гроші, щоб заплатити за машину соснової обрізі (з пилорамою вже сусіда домовився). Візьмемо машину на двох. Він мені й попиляти їх за пляшку допоможе. Та цього року, слава Богу, вродила городина й ти, набравши два кошики часнику, до ладу випитавши все в сусіда, наважилася їхати до міста. Потім стала в переході до метро осторонь інших і трошки дешевше за три години все спродала. Банка часнику — тридцять купонів. От і маєш тепер ціле багатство — майже п'ятсот карбованців, ледь не половину пенсії своєї за день заробила! Купила в магазині неподалік дві паляниці, цукерок «Ракові шийки» і сусідові пачку цигарок за гарні поради. У місті продавати набагато вигідніше, аніж коли виставляєш банку часнику просто на дорозі для покупців з авто. Ще три ходки й на дрова має вистачити… Тепер аби правильно до своєї станції метро «Лісова» доїхати… А там автобус до Бобровиці, і от через три години ти вже вдома…

Люба моя одвічна українко, що на своїх плечах тягнеш сама цілу країну, я стою за твоєю спиною і вдихаю твій лагідний аромат. Я люблю тебе усім своїм серцем! Люблю твою ніжну душу й замріяні, тужні пісні. Люблю твоє життя — чисте й нехитре. Вболіваю за твою долю і хочу, аби діти твої жили в щасті й заможності. Проте зараз вони здеморалізовані, заклопотані, занедбані, забиті борсаються в лайні і не знають, як дати собі ради, щоб заробити на хліб щоденний. Але ми мусимо самі витягти себе з цього лайна. Ми маємо стати хазяями на своїй землі, куркулями, господарями. Повернути собі той одвічний гордий козацький дух вільних людей, який з нас вибивали сторіччями, перетворюючи на холопів та гречкосіїв. Але хто я такий, щоб налаштовувати тобі дороговкази, народе мій? Я — звичайний міський шляхтич, представник задовбаного українського відродження (було відродження «розстріляне», а ми відродження «задовбане» — треба занести цю тезу до записничка, «вироджене відродження» — от ще гарна характеристика). І я далекий від тебе по-справжньому. Я не хотів би жити з тобою в одній хаті, бо здох би від нудьги, забобонів і серіалів, які ти останнім часом так полюбив. Я краще буду приїздити до тебе на екскурсії й милуватися портретами Софії Ротару та Божої Матері, якими ти прикрасила червоний кут, рушниками й календарями з Іриною Білик та цілителем Пантелеймоном, афішами Миколи Мозгового та плакатами Миколи Чудотворця, якими обклеєні шафи у твоєму домі; буду радіти від старої допотопної прядки, на яку дитина посадила ляльку Барбі, буду радіти, що нові сучасні бренди також входять у твоє життя, правда, у трохи зміненому турецьким чи китайським легпромом вигляді — «ADIDAS» стає «ADIDUS» фірма «NIKE» — «NAKE», а славнозвісна «COCACOLA» — «SOSA-SOLA»; і ти з гордістю вдягаєш ці модні спортивні костюми на старі, ще довоєнні вишиванки, і виставляєш ці пляшки на весільний стіл, мовляв, «знай наших!», і запиваєш прекрасний український самогон фальшивою шипучою отрутою. Але мені байдуже, народе мій… Роби, що хочеш, бо ти — моя колиска й моє все! Мені близький і рідний до сліз той образ, який я хочу бачити в тобі. Ти не розвінчуй, будь ласка, моїх ілюзій, бо вони живлять мою творчість, живлять мої романтичні мрії про велику душу й велике серце мого одвічного народу-невдахи, чиє життя жевріє на маргінесах цивілізації, історії та культури. Народу, від якого я такий далекий у своєму урбаністичному вирі і який пливе мені назустріч, рухаючись угору на протилежному ескалаторі.

Верхні дивляться вниз — нижні заглядають угору. Кипить напружена психологічна робота. Погляди перехрещуються, буравлять, відводяться убік, порівнюють, ненавидять, жаліють, оцінюють, ятрять, підбурюють, заспокоюють, пестять. От він, мій народ, як на долоні, суне повз мене вгору, в той час, як я спускаюся вниз.

Типовий українець — міліціонер. Якщо з нього здерти форму, вбрати у парчу, оксамит та китайку, замість гумового кийка всунути в руки келеп чи шаблюку, поміняти рацію на рогову порохівницю, а балончик з газом на інкрустований бурштином, сердоліком і топазами пістоль, то оцим міліціонером можна було б легко ілюструвати тритомне видання Яворницького «Історія запорозького козацтва». Єдине, що видавало б підробку — це вираз очей. Ну, немає в них сили, гумору та щедрої розкутості, а тільки підозра й рабська настороженість підневільної, уярмленої людини. А все інше — хоч звіряйся з етнографічними та антропологічними довідниками. Міцний череп, вуса, чорняве волосся, лискучі набундючені губки, кирпата бараболька носу, коротка шия, міцні руки, невеликий зріст. Не дуже суперменський портрет. Але, як каже наш президент Ел. Кравчук, «Маємо, шо маємо!». Проплив повз мене вгору міліціонер.

За ним ціла купа жінок-робітниць, певне, з заводу «Арсенал». Фарбоване у бурий чи витравлене перекисом водню волосся, короткі кудлики хімічних завивок, золоті зуби, товсті обручки, китайські сумочки із штучної шкіри, незграбні сірі пуховики. Обличчя досить красиві, але оте фарбоване волосся, з під якого пробивається справжній невизначено-темний колір, ота надмірна косметика чи навпаки — повна її відсутність, оці придуркуваті з «начосами» шапки фіолетового кольору, теплі кофти, незаліковані зуби, оця суржикова говірка на високих тонах… З'явився зараз в Україні такий артист — не знаю його справжнього прізвища, що читає монологи залізничної провідниці на ім'я Верка Сєрдючка. Ну, попадання точно в десятку! Проплив повз мене натовп Вєрок Сердючок.

Жінки в Україні красивіші за чоловіків. Бо чоловіки в нас геть якісь поганенькі. Всі якісь миршаві, закомплексовані, убогі. Даються взнаки дві світові війни, коли чоловічий генофонд нації геть було винищено. Жінки народжували нове покоління чоловіків і самі його виховували, як уміли, тому в більшості чоловіків жіноче виховання і страх перед жінкою, який у побутових умовах часто переростає в потворні форми насильства, зневаги, агресії. Бо не навчені в Україні чоловіки шляхетно поводитися із жінками. Якесь юродство, а не стосунки. Адже сина має виховувати саме чоловік, прищеплювати йому з самого дитинства повагу до матері, демонструвати, як воно — любити жінку, дарувати їй квіти, казати ласкаві слова, цілувати. То тільки так можна гармонізувати цю царину людських стосунків. А якщо вони самі нещасні, самі ненавчені, то чому вони навчать своїх дітей? Тому і втікають наші жінки куди подалі в Італію, Португалію, Грецію — подалі від своїх нудних, закомплексованих чоловіків. Стають повіями, домогосподарками, сиділками при хворих людях, піднімають малих дітей. А чоловіки тим часом бухають, дивляться футбол та мріють про легке багатство. Словом, проблема на проблемі з цією нещасною, потоптаною, триста разів розіп'ятою Україною!

От вони, пливуть, наші українські чоловіки… — полковники, інженери, слюсарі, рибалки. їдуть довгим ескалатором метро «Арсенальна» волосаті груди, лисі голови, ідуть кузьки у носах, сірка у вухах, волохаті брови, міцні біцепси, невипрані труси, могутні члени, сталеві яйця, кострубаті пальці на ногах, голені підборіддя, документи у портфелях, важкі думки в головах і проблеми, проблеми, проблеми… Ціла купа одвічних проблем, головна з яких: як же ж воно відповідати тому гордому званню «чоловік», щоб, не дай Бог, ніхто не насміявся, ніхто не образив, ніхто не зачепив! Ідуть геологи та радіомеханіки, господарі, здобутчики, мисливці та автолюбителі, хами, алкоголіки, завзяті шанувальники лазень і міні-спідниць, ліберали, демократи та радикальні націоналісти. І всі такі серйозні, пихаті, горді, а насправді хирляві, закомплексовані, ущербні… Та скиньте, хлопці, ту серйозність! На який ляд вона вам потрібна? Кому потрібні ваші смердючі шкарпетки, оргазмічні спазми, проноси, відрижки, хворі шлунки, фрікції та фракції, простатити та геморої… Танцюйте та бийте у бубни, пийте легке вино, а не горілку, веселіться, а не надривно гуляйте, кохайте, а не злягайтеся, смійтеся, а не зубоскальте, бо не знаю я нічого кращого в чоловікові, як вміння посміятися не тільки над іншими, а й над собою, бо веселі, розумні, трохи іронічні очі в чоловіка — то його найкраща зброя й ознака вищої якості, повноцінності та свободи. Але як мало я бачу навколо себе таких очей. О! А от вже й ескалатор закінчується.

Я ступаю два кроки уперед, щоб підтримати під лікоть стару селянку з двома кошиками через плече, аби вона, не дай Бог, не впала: «Дякую тобі, синочку! Дай Боже здоров'я!» — каже вона, опиняючись на твердій поверхні гранітної підлоги. Я дивлюся вже зовсім зблизька в її чисті волошкові очі, на її хустку, зморшкувате обличчя, на її кошики й мені хочеться поцілувати її руку і сказати: «Живіть тисячу років!», а ще міцно обійняти і особисто посадити у вагон, але замість того я проказую нейтральне: «Та нема за що», і ми розчиняємося у натовпі, розбрідаючись по різних гілках. У руках я все ще тримаю перше число часопису «Четвер», зібравшись читати в метро.

У чеканні на потяг, я займаю зручну позицію під ліхтарем і, спершись плечем на стіну, викладену дорогезним червоним мармуром, шукаю в журналі оповідання Винничука «Ги-ги-и», яке ще із учорашнього вечора заінтригувало мене своїми дебільнуватими ілюстраціями.

Саме цю мить я і понині вважаю однією з найцінніших у своєму житті, бо саме тоді вперше я познайомився і відкрив для себе Великого й Неперевершеного Винничука, чия проза й чий стиль настільки відповідав моєму розумінню прекрасного у літературі, що Й досі вважаю його Великим і Неперевершеним. Хто ще незнайомий з романами і оповіданнями цього майстра чорного гумору, неповторної іронії, лінгвістичних витинанок, галицького дискурсу, сюжетних колізій та словесних екзерсисів — мерщій до книгарень, бібліотек, приватних збірок — і читати, читати, читати! Бо в іншому випадку, якщо ви не читали Винничука, то далі мені з вами розмовляти нема про що. (З вас могорич за рекламу, пане Винничук).

Результатом мого першого знайомства з Винничуковим «Ги-ги-и» стало те, що я вперше у житті проїхав свою зупинку «Театральна» і оговтався лише на «Університеті», та й то, коли інфернальний голос диктора оголосив: «Обережно, двері зачиняються. Наступна станція «Вокзальна».

Часопис «Четвер» було відкрито на тому місті, де головний герой якраз шарпає за перуку, що висить на причинному місті у його нареченої, і замість густої куделі бачить на лобку рідку хошимінівську борідку. Вже заднім числом хочу просити вибачення перед усіма тими випадковими пасажирами, які гнівно зиркали на молодого чоловіка у чорному береті та військовій куртці, що тулився до дверей з надписом «Не притулятися», сповзаючи по них від сміху й тримаючи в руках якийсь небезпечний, либонь самвидавський журнал.

Тоді в метро я отримав культурологічний шок. Чесно вам признаюся, що так щиро і довго я давно не сміявся. Дорогою до театру мені спало на думку, що тема «жлобства» і його мистецького дослідження близька не мені одному, а тому в голові моїй народився задум зробити з цього оповідання інсценівку й поставити її у театрі. За мотивами інсценівки можна було б написати кіносценарій і зняти фільм. Отже, одне єдине оповідання українського автора викликало в мене стільки думок і почуттів, які не викликали всі романи Юрія Збанацького разом узяті. «Все, — чітко визначився я з пріоритетним напрямком моєї діяльності на найближчий час, — пишу інсценівку за мотивами «Ги-ги-и», ставлю її у театрі, а далі беруся за кіносценарій!».

На душі було легко й весело. Я вийшов з метро й попереду вже виднівся службовий вхід до театру і перспектива гідного, натхненного й творчого життя на благо українського мистецтва. Проте доля готувала мені цього дня безліч сюрпризів, про які йтиметеся далі. П'ятниця, тринадцяте триває… Вперед, читачу!