Ирена Карпа
ДОБЛО І ЗЛО
ПРИВИДИ МОЄЇ ШКОЛИ
Нашу школу було збудовано на старому польському цвинтарі. (Тан-тан-тан-танннн!!!! — пішли титри під зловісну музику.) Взагалі-то, стандартний трилерний розклад: дорогу прокладають через старе індіанське кладовище і духи покійного племені до смерті лякають зайд, що хвацько роз'їжджають по сплюндрованих могилах.
Ми в школі по могилах не їздили, ми бігали по них. Стометрівки і крос на три кілометри. З-поміж трави довкола цього нашого стадіону де-не-де виглядали старезні кам’яні надгробки, але ж удень, на третьому уроці, воно не так і страшно. А от вночі… Мало хто тусувався на стадіоні й біля школи (особливо поблизу школи) затемна. Освітлювалося там все погано, чорні вікна лякали невивченою алгеброю, геометрією та іншими макабричними речами. Наприклад, привидами.
Найчастіше їх, кажуть, бачив шкільний сторож, бо ж він там ночував. І навіть не так часто бачив, як чув. Чув голоси дітей у класах, чув як відкриваються й закриваються двері, рипить дощата підлога, пофарбована у коричневе. Правда, сторож рідко про це говорив. Його слід було спершу добре напоїти — знаменитий рецепт досягнення екстравертності. Але ж не буду я сама виставляти сторожу бутилку, і з компанією не буду, дався мені той сторож і ті привиди, карочє… Та саме в тому то й справа, що дався. Бо той збреше, хто скаже, ніби не цікавиться страшними історіями, які трапляються поряд під носом, хіба що мовчить про це, бо боїться наврочити.
Всі ці гуцульські сусіди, що роблять своїм ворогам (ворог — це той, хто перекопав тобі межу земельної ділянки на свою користь чи не втруїв свого пса за лякання ТВОЇХ курей). Всі ці таємничі вагітнення школярок і зникнення немовлят. Закопування яєць по чужих городах. Пересувні хати вгорі над Микуличином — ну чисто тобі Твін Пікс — влітку є в горах хата з перевернутим хрестом коло дверей, взимку її там нема, але ти впевнений, що місце те саме, тільки ані сліду там від хати, ні півсліду, а потім її хтось бачить за вісім кілометрів звідти. Є спеціально виведені чортики, що приносять удачу в торгівлі на базарі (от у Петращучки точно такий є — бо як би інакше вона собі вже другу хату поклала?!) — чортика потрібного розміру можна виносити у себе за пазухою, якщо довго і правильно плекати там куряче яйце… Так чи інакше, простолюд типу мене хавав містику, аж за вухами лящало. Куди там кримінальним хронікам, оглядам ДТП та іншим улюбленим розважальним телепрограмам нашого щирого народу, коли тут таке робиться?
Так чи інакше, історії про привидів ставали громадською власністю. Хтось же пив із нашим сторожем бутилку, правильно? І хтось те все переповідав.
Найпростіша, найменш страшна і найбільш кінематографічна — це історія про змію з крилами. Сторож бачив, як вона пливла коридором від бібліотеки, десь на рівні голови учня середніх класів, а потім здала трохи вбік і вгору й заховалася за циферблат великого білого годинника, по якому в нас відмірювалися перерви й уроки. Мені потім трохи страшно було дивитися на той годинник. Особливо попід вечір після чергування (таке зі мною зрідка траплялося, коли не вдавалося розвести когось іншого помити за мене підлогу й полити вазонки).
Більш страшною історією була та, де йшлося про повільний лет в тому ж напрямку Ганни Миколаївни, актуальної вчительки світової літератури. Принаймні сторож ідентифікував цю туманну субстанцію, що пливла десь за півметра над землею, як Ганну Миколаївну. Він покликав її: «Ганно Миколаївно, а ви що тут так пізно робите?» А вона тільки глянула в його бік чорними дірками замість очей і зникла в «апендициті» — якраз тому відгалуженні коридору, над яким висів зміїний годинник.
Ну і третю історію я вже чула безпосередньо з уст очевидиці. І не тільки я одна її чула, а весь наш В-клас, збрехати не дадуть.
— Ви чули, що сталося?! — верещав хтось із однокласників зранку.
— Шо вже є?
— Бібліотекарка Марія Іванівна бачила Тадея Федоровича!
Воно би все нічого, та от тільки Тадей Федорович вже три роки як помер. Дуже добрий був фізик, гарно знав свій предмет. А дітей, що зривали уроки, бив током у себе в каптьорці.
Варіантів з подробицями цієї романтичної зустрічі бібліотекарки і педагога ходило безліч. Хтось казав, що він за нею гнався. Хтось стверджував, що покійний фізик напророчив через неї нашій школі розбрат і падіння. Хтось шепотів, що Тадей назвав Марії Іванівні імена вчителів, у яких тут не все чисто… Правда прийшла до нас сама. Її повіла особисто Марія Іванівна, котра мала здатність і бажання універсально заміняти будь-яких відсутніх вчителів із будь-якого предмету. Діти в неї на уроках сиділи, як вкопані: слухали її історії про білих котів, що не давали перейти Марії Іванівні дорогу до дому (в гуцульській традиції нечистий часто приймає вигляд не чорного, а саме білого кота), роззявляли роти й нишкнули, коли бібліотекарка по секрету повідала нам подробиці інтимного життя улюблених і ненависних вчителів. Коротше, Марія Іванівна була прикольною гуцульською тьолкою, молодою, золотозубою, демократичною і з Кореї, так звалася частина нашого міста за рікою — міцний осередок традиційного господарства, рогулів і фольклору.
— Маріє Іванівно, а розкажіть… — занив хтось із дівчат-хорошисток.
— Шо вам, діти, розказати? — В Марії Іванівни не сильно виходило грати мармеліка, як казав мій тато. Нібито вона забула, що останніх три дні всі тільки й розпитували її про Тадея Федоровича, нібито ми не знали, що історію свою вона вже вивчила на пам'ять. Але ж нас ці стандарти не влаштовували. Нас цікавило все. Від:
— А як заблизько він стояв?
До:
— І що ви при цьому відчували?
Марія Іванівна трохи покректала, повіднікувалася для порядності, нагадала напровсяк, що нам же тут треба самостійно робити вправи, а відтак здалася.
— Йой, діти, ну та шо я вам можу сказати? Та ніц не було.
— Та як не було, Марія Іванівна — таж ви бачили Тадея Федоровича!
— Ну та бачила.
— Ну?!
— Ну та шо «Ну?!»
— РОЗКАЗУЙТЕ!!!
— Діти. Та ви ж знаєте, шо Марія Іванівна не п’є, не куре, не мішєє… Знаєте?
— Ну та знаємо, Марія Іванівна.
— Ну то я собі не могла таке придумати, розумієте?
— Ну та так.
— Та бігме-боже, діти!
— Ну-ну, і як всьо було?
— Та шо, як було… Сиджу я собі після уроків в бібліотеці, заповнюю формуляри на ваші підручники на слідущий рік. Піднімаю голову — стоїть Тадей Федорович.
— Їіі! — дівчата. Ніби вони це ніколи не чули.
— І шо він? — я.
— Та він нічо. Мовчить і дивиться. Як живий.
— Шо, не білий?
— Та нє, не білий. Нормальний. У светрі, в костюмі. Я йому: «Добрий день, Тадей Федорович. Що ви хотіли?» Та бо я зразу так і не спам'яталася, що він покійний.
— А він шо?
— Та нічо. Трохи поговорив зі мною і пішов у ту другу, дальню кімнату у мене в бібліотеці. Та й всьо.
— А про шо ви говорили?
— Ой діточки, це вже я вам не скажу.
— Та шо, та скажіть!! — ми були доведені до краю. Аякже! Побачити реального, знаного нами всіма Тадея Федоровича — то вам не якусь незнайому півпрозору дівчинку в платті нареченої в ночі на карідорі вздріти, як то повезло хлопцю одному, що після шкільної діскатєки заснув був п'яний на парті.
Проте Марія Іванівна зоставалася містично-невблаганною:
— Не скажу, бо не пам’ятаю. Та й не можна таке казати.
Отак ми й лишилися з цим гуцульським коаном у розкритих ротах. Інколи приватні справи привидів лишаються їх приватними справами. Навіть тоді, коли вони заходять до твоєї шкільної бібліотеки на десять хвилин, виглядають, як живі, і говорять про щось з Марією Іванівною, твоїм бібліотекарем.
А от привид Юлі Марківни (вона, до речі, в повному здоров'ї, дай їй Боже ще жити й жити) точно вже засяде в тій школі навічно. Блудитиме там днями і ночами, по підвалах і в учительській, по класах і повз їдальню — аж дітям застряватимуть у горлі олійні пиріжки. Привид Юлі Марківни особливо активізуватиметься перед контрольними та екзаменами. Стоятиме за лівим плечем живого вчителя математики й сичатиме: «Зріж йому медаль, зріж!» Або: «Це нахабна прогульниця — їй хлопці в голові, а не диференційні рівняння!»
І тоді, можливо, в моїй школі виникне буддистсько-карпатська традиція; в час перед екзаменами діти запалюватимуть духу Юлі Марківни куріння й приноситимуть їй пожертви на визначене місце: фіолетову фарбу для волосся і шматочки крейди, що ними вона часто замурзувалася, але клас про це мовчав, як партизан-ковпаківець правду про свої походи.
Добре, що моя мама нещодавно проробила з цього приводу простий магічний ритуал. Ось як подала мені його в листі сестриця Галя:
«А ще до нас заселилась… Юля Марківна.
Вона якась зашугана, сирота, видно, зірвалася з ланца. Певно, били її дуже.
(Але зупу не їсть мамину, скотина).
Тобто сучка до нас приблудила, і ми її назвали Юля Марківна.
Юля Марківна зірвалась з ланца, бо на шиї має слід.
Юля не зовсім шавка. Трохи в Юлі Марківни риси є мисливські: морда не зовсім тупа, лапи теж спортивні. Словом, приїзди — побачиш. Хоча били Юлю Марківну, мабуть, сильно, бо дуже шугається всього. Спочатку Юля Марківна не їла з баняка, лишень з землі. Я кажу: давай їй миску купимо. А мама каже: ну, ше буду купувати сучці Юлі Марківні миску за гроші, певно шо!
Юля Марківна ходе за мамою по п'ятах. Просто мама дала їй ковбаси, і ми так собі думаємо, шо мама стала першою людиною в житті Юлі, яка дала їй ковбасу».
З часом шия цієї собацюри в місцях ланцюгових тортур заросла блискучою здоровою шерстю, Юля Марківна добряче поправилася на маминих харчах, перестала шугатися патика і стала носити апорти, але замість віддати, сама з ним грається. Відтак вона всім полюбилася і мама вирішила, що нічого таку гарну психу кликати «Юля Марківна». Стали називати її просто Юля. Всі, хто не знають передісторії, впевнені, що то на честь Тимошенко. І тільки малі сусідські діти, котрі до школи ще не ходять, але вже в курсі всіх розкладів нашого містечка і свого неминучого шкільного майбуття, час від часу репетують нашій сучці: «Юля! Юля! Юля Марківна!»
KROPYVA
ЯК МИ СТРИГЛИ КРОПИВУ
Пристрасть до вегетативних збочень проявилася в мене ще у ранньому дитинстві. Мало того, що гралися ми традиційно в кущах під балконами, робили ляльок зі спижджених по сусідських клумбах мальв і чорнобривців (до речі, останні під пам’ятником Шевченку в цьому місті реально смердять), так ще й моїх кращих подружок звали: Кропивницька, Квітчучка і Коновалючка. Пізніше це деревувало в Кропиву, Цвєток і Канавалаву, але це не важливо. Бо у свідоцтвах про народження всіх трьох їх звали Надіями. Тобто якби вони народилися в Массачусетсі чи в Юті — фак Юта, — їх би звали Хоуп. І тоді би я точно зримувала «хоуп — доуп». А так Надя і Драп чи Надя і Ганджубас римувалося не сильно, та й у місті Яремча, де ми в купоньці собі зростали, мирне населення надавало стовідсоткову перевагу важкому алкоголю і поняття не мало, що таке марихуана. І якщо ми в дитинстві втикали в «Територію А», де пріснопам’ятний гурт «Тhe Вйо» співав своє «Ганджааа», то ця міфічна Ганджа уявлялася нам хіба що якоюсь невдалою пасією соліста Кувалдіна, що дала від нього дьору до Юрка Юрченка, бо той же значно імпозантніший і пісні співа понятні, про любов. Але це все так, не до речі. Просто щоби показати вам, наскільки ментально здоровий спосіб життя мають галицькі діти. І геть ніщо цьому здоровлю не перешкоджає, аж поки не настає лихий час статевого дозрівання, але ж про секс тут ні слова, ми ж із вами в пристойній книжці.
Непристойнішою за секс може бути хіба що мода. Траханий фешн — хоча тоді таких слів ми не знали — завозився у місто Яремча з крупного городу Черкаси. Вас дивує, якого це рожна мода отак собі бере і переступає цілу неньку Україну одним махом? Все дуже просто. У Черкаси нас із сестрою сплавляли на літо до бабці з дідом.
— Та повезу дітей до мами… — загадково казала мама.
— Ага, на чисте повітря, на овочі… — змовницьки шепотіла сусідка.
— Ага. В Черкаси. На завод «Азот», — гордо рубала мамашка.
Тим не менш, виростали ми здоровими і білінгвами, котрі, до того ж, стратегічно хитро поширювали «бандеравскій язик» у народних дитячих масах під черкаськими балконами. А потім ми різко виросли, і я навіть схудла, за одне літо перетворившись із 53-кілограмового опецька (зараз я важу 47) у подобу нормальної 12-річної дівчинки.
— Боб-каре на ножкє! Лєсінка! — оголосила моя подружка Юлька, перед тим як модно (!) мене постригти. І таки постригла. Бабця ще й досі, 13 років по тому каже:
— Ото, Ірочка, як тебе кагда-та Юлька постригла, отак і було тобі лучче всього, а тепер таке чорті шо на голові, шо хай Бог милує! Ну шо ж ви у мене такі страшні, дівчата…
Бабці Ліді нас страшенно шкода. А от мені не шкода нікого. Я була безжалісна, як сама мода.
— Крапіва, — заявляю я, щойно повернувшись із «Бальшой Землі» — Черкас. — Лєсінка. Тобі. Всьо. Стрижемо. Хочеш.
Надя мовчала. І мовчала вона, як на мене, ствердно.
— Ну та бо що в тебе за волосся? — провадила я. — Гамно. Так що втрачати нічого. С-т-р-и-ж-е-м-о.
Кропива зітхнула і сіла на стілець. Я навіть їй накрила плечі для проформи. Хоча за пазуху в результаті все одно впало значно більше обстрижків волосся, ніж на підлогу.
— Ну, з Богом! — видихнула я і чикнула ножицями. Надькине волосся було, як у всіх нормальних дєвочок, до плечей, щоби вистачало на хвостики й косички. Тепер позаду воно стало значно коротше, ніж спереду. Ну, щоби був цей перехід, як у героїні «Кримінального Чтива».
— Круто! — замилувалася собою я. — Надька, ульот! — (це слово я теж почула в Черкасах). Дзеркала я їй, ясна річ, у користування не надала.
— Що — лєсінка? — з сумішшю страху і очікування чарівних метаморфоз запитала Кропива.
— Ща-а-а… — примружила очі я і чикнула ще раз. — Отепер починається лєсінка.
Мою «лєсінку» більше пасувало би називати чимось типу «Каскад-Карпати», «Дніпровські Пороги» чи «Розбомблені Потьомкінські сходи». Ну та бо звідки мені було знати, що в постригу, окрім ножиць, приймає участь ще, наприклад, гребінець, яким те волосся підтримують?!
— Чикриж! — сказали ножиці.
— Вау, — сказала я.
— Ну що? — сказала Надька.
Хвилини за чотири з половиною «стрижку» було закінчено. Спереду права й ліва сторони навіть здавалися однакової довжини. Ззаду гордо шкірили зуби кілька міліметрових пучечків «Каскад-Карпатів».
— Як тобі? — гордо спитала я, тримаючи дзеркало навпроти дзеркала, щоби Надька могла зацінити свою невимовну модність. — Круто, скажи?
— Ага. Супер. Дякую… А батьки…
— Ну, я додому. Скоро мама приїде, а я ще посуд не помила! — Якби в мене були капелюх, патик і плащ, я би неодмінно розкланялася, а так просто попензлювала додому, задоволена не дарма прожитим днем.
Мами ще не було, коли задзвонив телефон.
— Ало?
Кропива ридала і рюмсала так, що її й без телефону можна було чути з тамтого боку залізниці, яка розділяла наші райони.
— Іра-а-а… — вила вона.
— Що — батьки прийшли?! — запідозрила я «летальний ісход».
— Нє… Ще… нє-е! — провадила вона.
— Фух. — (Мені не піздєц.) — Так, а що тоді? Розказуй давай.
— Я тут… я то… достригала я. Саме…
— Сама-а-а?! — моєму обуренню, як професіонала, не було меж. — Та як ти… та чого ти? Та було ж все супер!!
— Ааааа!!!! — не чула голосу здорового глузду вона. — Приходи-и-и… Зроби хоч що-небу-удь!
Для екстремальних ситуацій у мене була Надька Квітчучка, дєвушка старша і досвідченіша, їй уже перевалювало за 14.
— Альо, Надька? — набрала 2-25-05 я. — Там Крапіва кончєна собі щось таке настригла. Всю мою лєсінку спаганила.
Хвилин за десять ми уже були вдома у Кропиви й милувалися її залисинами.
— Оце так лишай! — сказала Квітка.
— М-да, люди після тифу виглядали щасливішими, — погодилася я.
Кропива «всліпу», тупими ножицями понастригала собі таких просік, що ніякий фігаро-авангардист, ревнитель-хаосу-на-голові, не зміг би наробити більш вдало.
— Капєц, канєшно, — зробила компетентний висновок я.
— Ну, і що тепер? — не припиняла ридати Кропива.
— А пішли до Ірки! — запропонувала план порятунку рядової Кропиви сержантка Квітчучка.
— О! Пішли!!!
Так, ніби Ірка-молдаванка, знана у нашому містечку підстригальниця і фарбувальниця, могла наростити Кропиві відкоцане волосся. У наш час одна нарощена волосяна цибулина коштує 5 доларів — якщо я неправа, не бийте в голову, — а тоді ще про «китайську розсаду» ніхто й не чув.
Ірка відразу допетрала, що тут до чого.
— Хто «стриг»? — суворо спитала вона.
— Сама! — хором дзявкнули ми з Квіткою і ледь що не поховалися під стіл.
— У-у-у… — вила Кропива, безсильна щось заперечити. — Тьотя Іра, зробіть щось…
Тьотя Іра, крім як поголити пів Кропив’яної голови, зробити нічого не могла. Ну, й поголила. Ну, й взяла гроші. Ну, й довго потім розказувала всьому селу, які ми ідіотки. Та бо звідки би інакше назавтра біля нашого класу вишикувалася черга бажаючих подивитися на те, як я постригла Надьку?!
— Надька, — казали ми, повертаючись від молдаванки. — Круто шо капєц. Ще круче, ніж було. Тим більше, відросте… — вже з меншою впевненістю додавали ми.
Ішли ми містом Яремча в одна тисяча дев’яносто третьому році і жодним фібром не підозрювали, що щойно нашими власними руками, мозком, його відсутністю і елементарними пройобами було створено першу тутешню дівчинку-панка…
Наступного дня Надька прийшла до школи в хустці. Моїй сріблястій хустці. Батьки заставили.
— Ну що ж, — знизувала плечима я, — Мадонна в кліпі теж у хустці. Тільки ти ще сонячні окуляри вдягни — і сто процентів наймодніша тут будеш.
Я, КРОПИВА І КРАДЕНА ЛОПАТА
Бувають же на світі чарівні речі. Наприклад, глечик без дна, в якому можна побачити майбутнє і минуле. Чи зміїний язик, якщо його проковтнути, починаєш розуміти мову птахів чи звірів. Чи перстень, що в нього свиснувши (а в казках всі порядні принцеси шарили, як це робиться), викликаєш собі крилатого коня на допомогу. А ще є чарівні мітли і лопати. Якщо на таку сісти й промовити правильні чарівні слова, вона полетить вище хмар — тільки всидь…
Ми поцупили лопату для високоморальної мети — створення при шкільному кабінеті історії етнографічного музею.
Для поповнення його фондів годилося все, що десь погано лежало: розбиті і склеєні (я чесно, не спіцяльно, мама!) глечики і тарілки, гамно з сувенірного базару (ручки-гуцули з червоними дерев'яними піськами йшли на ура серед школярів), коцики і рушники, прядки й веретена. Останнє, як найбільший атавізм, відповідно, представляло собою найбільшу цінність.
— Там їх ще повно… — шепотіла Кропива. — Ходи, Іра!
— А де це — там? — Хоча мені було майже все одно, тільки би злиняти з історії під серйозним приводом. Чомусь вчитель давав нам таку демократичну фору — займатися археологією за рахунок історії України. Правда, потім він нас викупив і щастя закінчилося, та все ж свободи було трохи більше, ніж в інших дітей, заживо похованих у своїх конспектах.
У Яремчі якраз був закінчився період «багатиє тоже плачут». Через те що все населення невідривно прилипало до екранів телевізора, поки йшов серіал, у церкві навіть службу перенесли на півгодини. Бо парафіяни приходили рівно на півгодини пізніше — якраз додивившись «Маріанну». «Просто Марія» вже почалася, але цікавила нас з Кропивою значно менше, ніж «Маріанна» чи «Рабиня Ізаура» в незапам’ятні часи. Та Ізаура взагалі з мене випила десять літрів дитячих сліз і крові.
Я тоді ходила на художню. В перший клас. Чи в другий. Мала ще була, коротше. А по теліку Ізаура вечорами як символ домашнього затишку і смаженої курки з картопляним пюре. Тільки який там затишок, якщо художня закінчувалася о 7:45?! І ще уроки треба було вчити після неї. А Ізаура починалася десь коло сьомої, так що поки я доходила додому, вона вже майже закінчувалася. Спочатку Наталя Петрівна, наша вчителька, жаліла нас, серіальних фанатів, і включала телевізор на художній. Головне, щоби малювали. Але акуратно водити писачком по яйцю й слідкувати за драматичними перипетіями любовної історії, що розгортається в кріпацькій Бразилії, одночасно не всякому вдавалося. Мені, принаймні, точно ні. Я відкривала рота й зводила очі до неба — тобто під стелею, туди, де в нас стояв чорно-білий телевізор.
— Карпа, працюй! — бахала туго скрученим журналом по столу біля мене Наталя Петрівна. — Я тобі зараз дам Ізауру!
І вимикала телевізор. Це я зараз розумію, що вона нам адекватність прищеплювала, бо сама знаю, що телік — це зло. А тоді злом для мене виступала Наталя Петрівна і її безсердечне ставлення до моїх душевних пристрастей.
Плюс я іще була на два-три роки молодшою від своїх однокашників. І переважна більшість їх були хлопці. Жива мішень, коротше. Гріх не познущатися з малої і круглої Карпи. Тож коли підходила вечірня сьома година буднього дня (от на вихідні Ізауру чось не показували!) і я починала йорзати на твердому стільці, Крайлюк з Шамалою починали своє тихе й підленьке:
— Карпа… Карпа, сьома година.
— Карпа, Ізаура!
— Ууууу!!! — завивав Шамаліст.
— Шамала, закрий рот! — встрявала Наталя Петрівна.
Але було вже пізно: мої гіркі сльози текли мені аж по сраці.
Кропива на художку не ходила. Ходила, як більшість порядних дівчаток, на народні танці до Надії Василівни. Бо ненародні вела Неля Романівна, що кидалася мештом з твердим каблуком в того, хто погано танцював. Я зо два роки ходила до Нелі Романівни. Капець попадав у мене значно частіше, ніж в інших: я ще й погано вміла бігати.
Надія Василівна дотримувалася не таких радикальних методів. Вона була з дітьми добріша й індиферентніша, тому на всіх оглядах педагогічно-творчих досягнень школи мистецтв перемагали діти Нелі Романівни.
Зате Надія Василівна, завдяки своїй демократичності, була відкрита до нових тенденцій. Коли нам стукнуло по 11–12 років, ми записалися НА РЕП. А шо? Гурток такий був. Вчилися танцювати «реп». Хтось ще казав, що по-правильному танець називається «хіп-хоп», але ми з Кропивою точно не повірили. Шо за хіп-хоп такий? Ще скажіть ніби «дін-дон» чи «тік-так». «На реп» ми ходили цілою тусою: хлопці, дівчата, вік і ріст значення не мали. Всі бляді міста були там. Всі інтриги там плелися. Дзеркальна кімната так званої Маленької школи — напівзруйнованого приміщення, де, крім «репу», був ще гурток із пошиву м’якої іграшки і склад туристичного спорядження: рюкзаки-колобки, непідйомні ватні спальники і вицвілі оранжеві палатки, що трималися на зрубаних товстеньких деревцях в ролі альпенштоків.
Отже, похилена підлога в дзеркальній кімнаті, магнітофон на стільці в кутку. Надія Василівна в закритих червоних «полуботіках» на підборах, в довгій сірій спідниці, абсолютно без емоцій показує нам рухи «репу». Ніжка вправо — поворот, ніжка вліво — поворот. Можна додавати руки. Хлопці, наймодніші, такі як Кулик і Боря Щербаков, відразу починали скакати так, як вони бачили по телевізору: Тейк Зет якийсь там чи Снеп, не знаю, що вони більше любили.
Найкрутішою тьолкою була на репі Віта Дудіна. Класична білявка з класичними блакитними очима і гарною попою. Ми з Кропивою, чесно кажучи, пасли задніх в сенсі краси, тому мусили брати характером. І довжиною спідниць. Дід мені спеціально на замовлення зв’язав на машинці сукню-ковбаску. Такі просто два шматки плетеної «резинки» зшиваються, і лишається одна дірка для голови і дві — для рук. Така собі безшийна сарделька. Зате в обтяжку і дуже коротка. Чорного, ясно, кольору. Бо худить.
З Кропивою ми дружили з чотирьох років нашого земного життя. З садочка, з групи «Калинка». («Малинка» була елітною групою, ми туди не попали, так само, як і не попали в «А»-клас, логічне пристанище дітей з «Малинки». Ми попали в клас «В», самі розумієте, якого ступеню елітності…) Кропиві можна було довіряти геть усе. Вона теж мені геть усе довіряла, з великою домішкою прибреханих, але дуже цікавих речей. У всьому, що стосувалося міжстатевих стосунків і ВОБЩЕ, Кропива була значно крутішим експертом, ніж я. Я була просто раціоналізатором і відмінницею, в якої можна було всьо скатати. А ще в мене дома можна було прогулювати уроки, але то вже пізніше. (Пізніше, в старших класах, у квартирі № 70 прогулював ненависну алгебру і фізику майже весь мій Б-клас («В» розформували, бо купа підлітків звалила після 9-го в ПТУ, що типу коледжів). Сама ж я, тим не менш, на уроки ходила, бо мене контролювала мама. Взамін за відсидку в мене вдома, однокласники мали поприбирати й підігріти мені їжу, щоби, прийшовши з уроків, я спокійно пішла на художню. Все йшло добре досить довго, аж поки одного дня Кропива з дурного розуму не помила вікно — я цього і на Паску не зробила б! — та ще й не забула його закрити. Тут мама мене й попалила.
— Ну ясно! — кричала вона. — Давно треба було здогадатися! Ти ж ніколи так добре не прибираєш!
І всипали мені тоді не хіло: за чужих людей без нагляду вдома, за співучасть у прогулювальному злочині і за невивчені формули з фізики за компанію.
Кропива сиділа зі мною за останньою партою, де й належало сидіти всім двієчникам і таким специфічним казусам, як ми. А втім, у нас навіть очкарик-Тороус, відмінник і апологет ненависних математик, сидів подалі від вчительського столу. Прямо перед нами він сидів. Умнічок Тороус. Круто було катати в нього контрольні й самостійні з алгебри-геометрії (не проти ночі будь вони згадані). А ще він давав відкусити від свого бутерброда з салом і часником. Національна школа, ням-ням.
Найбільшою мрією Кропиви було — отримати дозвіл викладати ноги на парту.
— За кордоном всі так давно роблять! — заявляла вона, елегантно простягаючи праву ногу аж Тороусу під спину. Відтак Кропива зображала розкутість і комфорт, нахилившись над своєю героїчною ногою, вона ялозила по ній руками. Все це, ясно, на перервах. Або на уроках, які вели практиканти.
Мене ці Кропив’ячі понти страшенно виводили з себе. Але я нічо їй не казала. Мені ставало так соромно, що я просто виходила з класу і йшла на ничку до їдальні закусювати ніяковість олійним пиріжком неосяжної тьоті Ані. Навряд чи коли ще в житті мені доведеться десь зїсти щось шкідливіше і смачніше. Жодна фуа-гра в закритому клубі-ресторані не посяде в моїх мріях місця, яке займає цей жирнючий, наповнений варенням, капустою, картоплею або субстанцією на ймення «лівер» пиріжок. Лише у рідкісні хвилини вдавалося побути з ним сам-на-сам. Як правило, поряд виринав хтось із однокласників і казав своє трикляте:
— Дай вкусити.
Причому, в моєму власному виконанні ця фраза не здавалася мені такою аж нестерпною. А Кропива десь навчилася виразу, що перебивав гидкістю навіть її позу з виставленою на парті ногою в радянських сіро-коричневих хлопчатобумажних колготах.
— Чюєш, шкальни манєту! — казала вона. І додавала зрозуміліше: — Маєш копійки?
Копійки то ми мали. Але ж у кожного була своя стаття жучення грошей: хтось збирав на комп’ютерну гру, а хтось на собаку, як я. Харчування в школі забезпечувалося за рахунок слабохарактерних однокласників. Ці святі мученики віддавали нам, хамовитим, свої гроші на пиріжки і свої бутерброди, коли грошей в них не було. Ми чесно збиралися їм все до копійки повіддавати, і, варто зазначити, приступи порядності нам бували притаманні.
Ще ми з Кропивою могли розводити однокласників на музейні експонати для того самого музею. З людини передбачалася одна одиниця якогось предмету старовини чи мистецтва. Інколи хтось приносив по дві-три одиниці. Тоді за діло бралася Кропива.
— Чюєш, Петя! — казала вона Петращуку. — Давай ми скажемо, шо то ти приніс мисочку, а ми з Карпом глечик і граблі.
— Нє-е, Кропива, чо це я мисочку, а ви мої ж глечик і граблі?!
— Ну добре вже, жадюга. Давай, ти граблі, а ми глечик і мисочку.
— Ну… А з якої це статі я вам маю це давати? — роздуплявся тут Петращук, що його збираються надурити, щоби отримати за рахунок його експонатів собі п’ятірки в журналі.
— Ну, бо Карпа тобі дасть французьку скатати! — отямлювала його Кропива, і Петращук вже не мав, що заперечити.
З французькою в нас у класі була повна катастрофа. Елітний «А» клас вчив, ясне діло, англійську. А ми, як атщєпєнци, французьку. По старій пам'яті про стандарти галицької класичної гімназії? Проте, крім «Комон тепель тю?» і «Жумапель Василь», учні мало що могли з себе вичавити. Кропива трохи відрізнялася від середньостатистичної більшості, та все одно читала французькі тексти українськими буквами легше, ніж в оригіналі. Я не знаю, яку треба мати надлюдську витримку й пам’ять, яке дике бажання зберегти свій мозок ненатрудженим, щоби, як мої однокласники, записувати українською транскрипцією те, що я їм диктувала французькою, потім цю хуйню зазубрювати напам’ять і прикидатися перед вчителькою, що читаєш з оригіналу. Мені здавалося, легше було би просто сісти й роздуплитися в правилах читання.
Вчительку під шумок теж колись хтось назвав був Жума. Все від того ж всенародно зрозумілого «Жумапель».
Іронія долі полягала в тім, що купа цих дітей в майбутньому поїдуть на заробітки до Франції. Прибирати, класти плитку. Бо апельсини жителі Західної України збирають в Португалії. А в Італії дивляться за старими маразматиками. Кропиві судилася Франція. Купа років тамтешнього проживання і далі навчання в університеті в тому віці, коли я про свій університет вже давно забула. Але це все в майбутньому. І його ми з Кропивою уявляли собі явно не таким у той час, коли крали лопату.
— Там точно ніхто не живе? — підозріло оглядала я хатину на галявині.
— Та нє, ніхто! — стверджувала Кропива. — Тільки баба одна деколи ходить. Відьма.
— Та ну — аж таки відьма!
— Та кажу тобі. Тихо… Ану пішли.
І ми покралися через плоти до тої хати. Трава навколо стояла некошена, висока. І більше за відьму варто було боятися гуцулів, що, побачивши, як ми толочимо сіно, без будь-яких докорів сумління відірвали би нам наші мудрі голови.
Вікна хати справді були забитими. Навколо стояло купа всяких причандалів, не таких уже й древніх у своїй більшості: тарілки, миски, гребінці, глечики, ножиці… Коротше, якби викинути деякі непевні речі, всю цю хату можна було переносити в кабінет історії. Тільки де би взяти екскаватор.
— Ну шо, беремо? — питає Кропива.
— А я знаю? Во, гребінь нармальний. Старий, вроді…
— Давай. — Кропива запхала гребінь в целофановий кульок з написом «Фірма „Взуття“».
— Слухай, Надька, може лопату візьмемо?
Велика пласка дерев’яна лопата — чи то для відгрібання снігу, чи для садовлення чогось у піч — таємниче бовваніла під стіною.
— Давай! — Кропива потягла лопату на себе. І отут-то все й обвалилося. Все те, що та лопата собою підпирала на стриху.
— Я вам зараз дам! Хто там такий, курва ваші мама?! — почулося раптом нізвідки.
— Відьма!!!! — заверещали ми і кинулися тікати. Лопату я, поза тим (хазяйська дитина!), тягнула за собою.
— А кров би вас нагла заллєла, а колька би вас сколола! — доносилося навздогін. — А я вже тепер бачу, хто тутка в мене красти ходит! Ану кидай то-то з рук! Би-с тобі хуя не видіти!
— Слухай, Кропива, скотина, ти ж казала, там ніхто не живе! — хекала я.
— Та не живе! — хекала Кропива. — Це відьма була! Вона давно мертва!
— Аааа!!! — заверещала я й дременула ще швидше. Соромно було такій уже великій дівулі, майже дванадцяти років, бігти отак вниз по горбу й репетувати. Але як інакше терміново врятувати свою шкуру. Що ж, якщо там відьма, значить, непроста в неї лопата. І якщо правильно сконцентруватися і сильно захотіти, лопата нас понесе над землею!
— Кропива, сідай! — скомандувала я.
Кропива довго не вагалася. І ось уже ми шпаримо, перебираючи чотирма кінцівками, тримаючи держално лопати між ногами, шуфлею назад, і щиро віримо, що ось-ось злетимо аж ген під хмари…
Наша з Кропивою лопата не полетіла. Може, того що була крадена?
Музей кабінету історії змінив політику свого створення. А вчитель історії ледь не спровокував був мою національно свідому родину розпочати проти нього вендету, коли назвав мене кацапкою у відповідь на моє «Я не гуцулка». В дитинстві більшість лівих непорозумінь вирішуються якось ніби самі собою. Як? Я не знаю. Це було так давно.
Я, ПОРНО, КРОПИВА І ЮЛЯ МАРКІВНА
Надька Квітчучка дуже часто прогулювала школу. І не так, як всі, в «репері» — так чомусь називалася легендарна криївка десь у лісі, я її ніколи не бачила, але уявляла собі бетонною, в розписах і бичках, хоча який придурок би пер нагору бетонні блоки для якогось там «репера», — Квітка прогулювала школу авторизовано. Тобто їй уже ніхто не міг би сказати: «Ну, і де ти ті уроки вчила — в репері?! Сказала мамі, що до школи, а сама — поза школу?!» Бо Квіткина фішка була в тому, що мама була в курсі всього. Бо Квітка і не виходила ні в яку школу. Вона сиділа вдома і грала в преферанс. Із мамою.
Мені було завидно. А що тут такого? Сидіти з мамою в спальні на широкому ліжку моделі «Росинка» коло телевізора, що сніжить і зеленіє, але він і так тут для фону, типу як акваріум, і грати в преферанс. Чи в бридж. Чи в дурака, кінець кінцем. Але ж із мамою! А не з Юльою Марківною, шінуш на кошінуш, на уроці геометрії! Коротше, я часто завертала собі по дорозі до школи на стоквартик. Це такий гордий 100-квартирний будинок по сусідству. В ньому гордо жила Квітчучка зі своєю мамою Пашею, магнітофоном-караоке і сукою Ліндою. Сукою, в сенсі, собакою. Породи спанієль. Трохи змішаної з сетером. Результат собачого зґвалтування відзначався підвищеною емоційністю. Лінда повсякчас всцикалася від щастя, коли мене бачила. Просто на вичовганий зелений лінолеум Надькиної хати. Але про них — лінолеум, Лінду і хату — пізніше.
Словом, не було нічого ліпшого за це звертання зі шляху праведного перед школою. Хіба що втеча туди само після третього уроку. (Тьотя Паша: «Що, Ірочко, відпустили?» Надька: «Айо, відпустили! Втекла собі Карпа безпардонна».) А в місці тому грати в бридж, фарбувати нігті світло-зеленим і слухати плітки про всіх сусідів. Яке ж то щастя для маленького містечка — великий 10О-квартирний будинок! Це ж скільки не обсмоктуй сусіда за сусідом, завжди знайдеться свіжачок. Ненавиджу порядних людей. З ними скучно говорити, а говорити про них самих і поготів. І в бридж вони не грають. Хіба що на Великдень після концерту просто'Таї Повалій. Фу.
Моя мама колись давно теж любила Повалійку. Коли та не співала по-москальському, ще не встигла повиривати собі зайвих зубів і ребер, не пересушила фенами рештки мозку і могла говорити щось трохи поза позою гламурної поп-звєзди. Тим гірше — навіть якби «народну артистку» якимсь дивом занесло до мами на кухню на каву, мама все одно відправила би мене до школи. Особливо в день Юлі Марківни, котрого я боялася більше за Судний день. Такими днями випадали чотири з п'яти навчальних днів, а той єдиний, коли математик не було — середа? — був просто Днем подяки з двома безжурними уроками праці підряд. Юля Марківна належала до тих моторошних істот, котрим лякані діти навіть клички порядної не спроможні дати. Бояться. Всі знали, що вона — відьма, вампирище, і зрізала медаль на екзамені з алгебри своєму рідному синові, а все одно ніяк окрім «Юля» чи, в крайньому випадку, «Юлька», її не називали. Юля Марківна була однією з тих залізних леді з фіолетовим волоссям, над котрими не владний час. В неї в роті можуть випадати зуби — «шінуш на кошінуш» — і додаватися роки у її паспорті, сама вона все одно залишається незмінною. Страшною й загрозливою. Вона приходить до вас у снах («Карпа!!! Я ставлю тобі четвірку за рік з геометрії!» — «Юля Марківна, таж я вже університет з червоним дипломом закінчила, що мені тепер ваша четвірка?» — «А я все одно поставлю!!!»), і ви ніколи не перестаєте її боятися. Вам уже бісова купа років, ваші діти вже до школи мали би піти, коли вашим батькам стільки було, але ж у вас інший стиль життя, інші пріоритети, ви їдете за кермом свого авто, отак от херачите на максимальній швидкості, посвистуючи, з Яремчі у Київ, минаєте рідну школу, аж тут — о Матір Божа! — на узбіччі дороги ВОНА. Стоїть, когось чекає, може, до Франківська зібралася. Очі густо нафарбовані зеленим, на голові фіолетова хімія, і ви вже верещите не своїм голосом — благо, дах вашого кабріолету сраного закритий, а то би все село чуло, як ви ледь в штани собі не напудили від вигляду цієї трансцендентної істоти. Вчителько-о-о-о-о моя-а-а, зоре світоваааа!!! ААААААА!!!!
Газуй, Білочка, газуй!
Але ж повернімося у дитинство наше, крила соколині. Не варто думати, ніби в мене вдома був концтабір. Я інколи напівчесно могла захворіти. І мама, втомившись викривати мою підступну брехню, могла махнути рукою і дозволити мені лишитися вдома. І я могла нічого не боятися, бо якби Ганна Степанівна, класна керівничка, з доброго дива подзвонила до нас додому, я могла би святим передсмертним голосом сказати: «Авжеж, так, мама знає, що я сьогодні не пішла до школи, а буде мама з роботи ввечері, і ви можете їй передзвонити, якщо мені не вірите». Ну і як мені після такого не повірити, питається? Серце скрипить, а факти, що називається, на ліцо. (На яке таке ліцо і що за факти?.. Ай да Пушкін, ай да сукін син.)
Коротше, одного разу. Одного разу я так-таки нікуди не пішла. Бо не зробила домашню з алгебри-геометрії і вже сама думка про те, як з'явлюся з порожнім зошитом перед Юлею Марківною спричинила нав'язливий стан і перманентне бажання покакати. Так що все було «в натурі»: я серйозно захворіла. Ходила по хаті, закочуючи очі під лоба, притулялася до одвірків і вичавлювала з себе кашель. Байдуже, що ніхто мене не бачив — я була чесною сама перед собою. Ну і якщо ви коли-небудь хворіли — а по вас видно, що хворіли ви немало, — то добре знаєте, що найгірша штука, це копи хворієш наодинці. Байдуже, скільки там у тебе книжок (хоча які, в сраку, книжки, в 12 років? Пізно вже читати — треба будувати особисте життя!), скільки фільмів на відеокасетах (о, це вже ближче до суті, бо ж перегляд фільму здебільшого служить приводом для того, щоби тісніше всістися на дивані) чи ковбаси в холодильнику. Щодо останньої — вона, звісно, була найкращою втіхою. Але дружба — це майже так само прекрасно, як ковбаса. Тому Кропиві, моїй однокласниці, ліпшій подружці ще з групи «Калинка», коли нам було по 4 роки, моїй безпардонній епігонці і в майбутньому матері моєї дитини (хресної) того дня просто не пощастило.
Зазвичай я видивлялася її з балкону свого 4-го поверху. Кропива жила за штрикою. Її хату можна було бачити з нашого балкону і ми навіть хотіли налагодити мотузкову пошту — в Кропиви валялася вдома величезна бобіна — але мама сказала, що ми дебілки. Кропива йшла до школи попри мій дім і кричала знизу: «Іра-а-а!», і я виходила. Це коли я не гальмувала. Бо частіше їй доводилося підійматися на мій четвертий поверх і чекати. А оскільки чекати часто-густо і мені доводилося на її появу, то до школи ми приходили трохи пізніше, ніж того вимагали «Правила поведінки учнів 6 — 8-х класів». Сумлінно вчитися, уважно слухати пояснення вчителя і т. д.
Того ж вирішального дня Кропива ще й гадки не мала, що до школи я сьогодні ні ногою. І вона теж, відповідно — як мій вірний друг і соратник у найгірших справах. Нема, кричала Ганна Степанівна, тобі, Карпа, щось доброго колись зробити?! Організувати дітей на суботник, на позачергове прибирання шкільної території! Вічно ти тільки в поганому попереду! Таке твоє лідерство — це… це ні до чого! Ну от. Добре, що хоч лідерство, а не ділерство. І не лузерство, як співається в одній популярній пісні. А «ні до чого» — це прекрасно, думала я, чекаючи на Кропиву, пережовуючи ковбасу.
— Ну може, я хоч на третій урок схожу? — благально питала вона, визуваючись і знімаючи рюкзак.
— Та ну його! — позіхала я. — Пішли он краще кіно подивимося. Я тут у тата найшла одне.
Татовий секретер був для мене справжнім ящиком Пандори (аби я ще тоді знала, що воно таке). В ньому можна було надибати патрони, журнали з голими тьотьками, салютниці, люльки, пачки тютюну, газовий пістолет, ножик-викидушку, дріб для срібної фамільної двостволки і таємничі відеокасети, переписані самопалом. На деяких із них нічого не було, на інших якісь нудні бойовики з Чаком Норрісом (руді дядьки мені були не до вподоби), ну а якщо шукати добре, то можна було надибати геть незвичайні фільми. Коротше, ми точно не знали, що там відбувається, але бачили це вперше і головним страхом було відмотати потім касету точнісінько в те місце, з якого ми почали дивитися. Щоби тато нічо не помітив.
(Дуже дивно думати, що в той час моєму татові було всього-то 32 роки, як моєму чоловіку тепер.)
Одним словом, ми з Кропивою вляглися на диванах у дитячій і включили то кіно. Хоч мова і була німецькою, сюжет невідступно проглядався. Головних героїв там було трійко — одна тьотька і два дядька. Всі інші персонажі змінювалися від епізоду до епізоду. Але ця трійця на мотоциклах, у шкіряних куртках, штанах, кепках і з кульчиками навіть у носах (!!!) просто вирішувала долі світу. От, наприклад, одного разу вони собі їхали по дорозі і їхали, а потім раз — натрапили на закохану парочку, яка просто на тій дорозі і любилася. Ну якось так любилася, невиразно. Ще тільки на рівні фрази «Діти, закрили очі!», коли би те кіно по телевізору при батьках показували. Аж тут приїздить наша носата чорнявка з цими своїми нахабними очима і два її поплічники. Щось там кажуть до цієї парочки підбадьорливе: мовляв, давай, салдат рєбьонка нє абідіт, алєс шайсе альсау муті, ком цурюк. І ті двійко собі трохи повстидалися-повстидалися, а тоді й почали. Тьотька була зовсім гола, білява й писклява. А дядько, гад, не знімав сорочки і шкарпеток. З того часу в мені поселилася стійка огида до такого сексуального дрес-коду. От звідки ноги звичок ростуть! Місце, звідки ноги росли в того дядька, було в нього ретельно продепільоване — це я тепер розумію. Те ж саме було з його молочною сосискою, котру самозабутньо смоктала білява тьотя, борсаючись у придорожній пилюці й зітхаючи так жалісливо й беззахисно, як то вміють робити лише красуні в фільмах про суперменів. Тільки от лиходії в цьому фільмі мені були значно симпатичнішими. Трійця, надивившись на запилюжені придорожні вправи, вже почала нудитися, і, кинувши молодятам трохи грошей, погуркотіла в невідому далечінь до наступного порноепізоду. Останній кадр: молодята ошелешено дивляться їм услід.
Потім іще був епізод лесбійський. Такого ми з Кропивою собі й уявити не могли. Наша улюблена носата турецько-ліванська німкеня просто приходила в гості до такої собі, знову ж таки, беззахисної тьоті. Пасивної-препасивної. І ніжної. І наляканої. І трохи суїцидальної навіть. (Ага, тепер я розумію, звідки в мене взялася пристрасть саме до таких жінок.) Спочатку вона про щось зовсім трохи з тою тьотьою говорила, а потім садовила її на диванчик по центру світлої й охайної вітальні, знімала з неї трусики, задирала спідничку, знімала ліфчик і робила свою страшну роботу. Тьотька-рецепієнтка так передсмертно стогнала, що ми з Кропивою чесно за неї боялися. А ще вона кричала «А-ха! А-ха», а ніяке там не «Я! Я!», як то люди люблять зображати голосом німецьке порно. Потім тьотьки мінялися місцями. Наша зла геройка не стогнала, а весь час посміювалася, задоволено рохкала і поплескувала суїцидницю по плечах, чухала її за вухами. Ніжна тьотька стогнала там, внизу грубої тьотьки, з не меншим натхненням, ніж тоді, коли та лизала і штрикала пальцем у неї. Кінець кінцем наставав, власне, кінець і наша цинічна героїня знову стрибала на свій мотопед.
— Іра-а? — вивела мене з медитативного стану сприйняття порномистецтва Кропива.
— Га?
— Ти знаєш, у мене… там… тікає.
— Що — правда, тікає? І в мене теж. Слава Богу! Я вже думала, я одна така.
І тут задзвонив телефон.
Ні, почекайте, телефон задзвонив не тут. Він задзвонив, коли Кропива лежала в ванній. Чомусь вона любила приймати ванну в мене. Просто спершу в їх домі ванна була ще не дороблена, а потім це переросло в звичку. Коротше, після порнухи Кропива пішла в ванну. І не питайте мене, що вона там робила. Я про це не думала. Я пішла їсти ковбасу. І ТУТ задзвонив телефон.
— Альо, Ірина? Це Ганна Степанівна.
— Добрий де-гень, Ганна С-степанівна… — прогарчала я, імітуючи останню стадію туберкульозу.
— Ти чому не на уроках?
— Я хвора…
— А мама знає, що ти «хвора»?
— Так, мама знає, і тато, і цьоця Дара знає, і…
— А Надя Кропивницька в тебе?
Пауза.
— Вона теж у тебе хворіє?
— Нє…
— А мені чомусь здається, що в тебе. Так, хай вона бігом зараз іде до школи на урок геометрії, а з мамою твоєю я ввечері сьогодні поговорю.
Кінець зв’язку.
Ну не йоб твою мать?! Я, правда, такими категоріями тоді не думала. Я думала так:
— Срака!!! — кричала я Кропиві через двері ванної. — Жума дзвонила, каже, шоб ти бігом до Юлі на урок ішла. Звідки вона взяла, що ти в мене?!
(Н-да, типу був запасний варіант, що Кропива на італійській Рив’єрі.)
Кропива забулькала у ванній і за хвилину відкрила двері. Я чомусь тупо дивилася на мутну воду, з якої повстало її тіло.
— Блі-ін, Іра, шо робити?! — Кропив’ячі очі і так були більші за мої, а тут вона просто перетворилася на розписну матрьошку. Червоне розпарене лице, брови десь аж під початком волосся, збуджений переглядом порнофільму і екзистенцією Юлі Марківни (чим більше?) погляд.
— Карочє, я придумала.
Я побігла в спальню до мами і взяла червоний лак для нігтів. А потім взяла кусок старого бинта.
— Давай, скажеш Жумі, що ти йшла до школи, але по дорозі впала і йшла дуже повільно, аж поки не дійшла до мене, а я тобі перебинтувала ногу, а якраз перед тим, як ти до мене зайшла, мені подзвонила Ганна Степанівна, і я оце зараз сказала тобі: йди до школи!
— Ага… — Кропива була ладна на все. Чи варто казати, що відстань між її домом і моїм дорівнювала п'яти хвилинам ходьби, а торосів і западин на цій дорозі ніде не фіксувалося.
Одним словом, перебинтувала я Кропив’яну ногу (вище коліна чомусь), наквацявши всередині бинта червоним лаком — щоби типу як кров. Молодець, дитина, на художню ходила. І Кропива пошкандибала до школи прямісінько на той третій урок, просто собі в лапи Юлі Марківни.
Я сиділа вдома і мені вже було ні до ковбаси, ані до порно. Я правильно перемотала касету, поклала її на належне місце і пішла спускати Кропив’яну ванну. За кілька хвилин я повернулася, аби її помити, і побачила щось таке, що вразило мене до кінця життя і дотепер лишається загадкою. Всенька ванна була вкрита коротесеньким, тонким чорним волоссям. Таким самим, як колись пізніше одного разу трапилося мені як домінантний наповнювач у ліверній ковбасі, купленій у тернопільському гастрономі. Я ще тоді питалася в Артима, чи точно цього не можна їсти.
Якщо я коли-небудь знайду Кропиву в її паризькому гетто, де вона вже купу років живе, я таки спитаю, що то за волосся було. А поки що мені й подумати про нього страшно.
Того дня Кропива повернулася до мене доста швидко. Якийсь там урок відмінили, чи що. Вона була зарьована й у повному відчаї, про що свідчила відсутність нашої воєнної пов’язки на нозі.
— Звідки, звідки вони про це взнали?! — ревла вона.
— Про шо?
— Ну шо я була в тебе, і шо ми дивилися то кіно…
— Шо?! З чого ти взяла, що вони знають про кіно?
— Ну бо Юля Марківна сказала, що якщо ми вже в такому віці цим займаємося, то що з нами буде потім. І що ії син… її син…
(Тут Кропива заходилася гірким плачем, тож довелося перечекати, аби взнати, що ж там її син.)
— Ну, що там її син?
— Що її син ніколи би не звернув уваги на таку дівчину-у-у-у!!! І ніколи би на такій не одружився!
Тю. Теж мені халепа. Здався нам її син. Але це зараз я так думаю, а тоді з переляку він і мені на мить здався прекрасним принцом. І я довго після того думала — який він, її син, такий весь розумний і гарний, і йому зрізали золоту медаль?..
Це вже я потім здогадалася, що Юля Марківна тоді не мала на увазі порнофільмів. Якщо, звісно, сама Кропива їй не розказала, чим ми займалися. Йшлося про банальне аморальне прогулювання уроків під моїм харизматичним началом.
А от її син так ніколи ні на кому й не одружився. Хоч і насправді був розумним, симпатичним хлопцем.
ЯК МИ СТРИГЛИ КРОПИВУ
Пристрасть до вегетативних збочень проявилася в мене ще у ранньому дитинстві. Мало того, що гралися ми традиційно в кущах під балконами, робили ляльок зі спижджених по сусідських клумбах мальв і чорнобривців (до речі, останні під пам’ятником Шевченку в цьому місті реально смердять), так ще й моїх кращих подружок звали: Кропивницька, Квітчучка і Коновалючка. Пізніше це деревувало в Кропиву, Цвєток і Канавалаву, але це не важливо. Бо у свідоцтвах про народження всіх трьох їх звали Надіями. Тобто якби вони народилися в Массачусетсі чи в Юті — фак Юта, — їх би звали Хоуп. І тоді би я точно зримувала «хоуп — доуп». А так Надя і Драп чи Надя і Ганджубас римувалося не сильно, та й у місті Яремча, де ми в купоньці собі зростали, мирне населення надавало стовідсоткову перевагу важкому алкоголю і поняття не мало, що таке марихуана. І якщо ми в дитинстві втикали в «Територію А», де пріснопам’ятний гурт «Тhe Вйо» співав своє «Ганджааа», то ця міфічна Ганджа уявлялася нам хіба що якоюсь невдалою пасією соліста Кувалдіна, що дала від нього дьору до Юрка Юрченка, бо той же значно імпозантніший і пісні співа понятні, про любов. Але це все так, не до речі. Просто щоби показати вам, наскільки ментально здоровий спосіб життя мають галицькі діти. І геть ніщо цьому здоровлю не перешкоджає, аж поки не настає лихий час статевого дозрівання, але ж про секс тут ні слова, ми ж із вами в пристойній книжці.
Непристойнішою за секс може бути хіба що мода. Траханий фешн — хоча тоді таких слів ми не знали — завозився у місто Яремча з крупного городу Черкаси. Вас дивує, якого це рожна мода отак собі бере і переступає цілу неньку Україну одним махом? Все дуже просто. У Черкаси нас із сестрою сплавляли на літо до бабці з дідом.
— Та повезу дітей до мами… — загадково казала мама.
— Ага, на чисте повітря, на овочі… — змовницьки шепотіла сусідка.
— Ага. В Черкаси. На завод «Азот», — гордо рубала мамашка.
Тим не менш, виростали ми здоровими і білінгвами, котрі, до того ж, стратегічно хитро поширювали «бандеравскій язик» у народних дитячих масах під черкаськими балконами. А потім ми різко виросли, і я навіть схудла, за одне літо перетворившись із 53-кілограмового опецька (зараз я важу 47) у подобу нормальної 12-річної дівчинки.
— Боб-каре на ножкє! Лєсінка! — оголосила моя подружка Юлька, перед тим як модно (!) мене постригти. І таки постригла. Бабця ще й досі, 13 років по тому каже:
— Ото, Ірочка, як тебе кагда-та Юлька постригла, отак і було тобі лучче всього, а тепер таке чорті шо на голові, шо хай Бог милує! Ну шо ж ви у мене такі страшні, дівчата…
Бабці Ліді нас страшенно шкода. А от мені не шкода нікого. Я була безжалісна, як сама мода.
— Крапіва, — заявляю я, щойно повернувшись із «Бальшой Землі» — Черкас. — Лєсінка. Тобі. Всьо. Стрижемо. Хочеш.
Надя мовчала. І мовчала вона, як на мене, ствердно.
— Ну та бо що в тебе за волосся? — провадила я. — Гамно. Так що втрачати нічого. С-т-р-и-ж-е-м-о.
Кропива зітхнула і сіла на стілець. Я навіть їй накрила плечі для проформи. Хоча за пазуху в результаті все одно впало значно більше обстрижків волосся, ніж на підлогу.
— Ну, з Богом! — видихнула я і чикнула ножицями. Надькине волосся було, як у всіх нормальних дєвочок, до плечей, щоби вистачало на хвостики й косички. Тепер позаду воно стало значно коротше, ніж спереду. Ну, щоби був цей перехід, як у героїні «Кримінального Чтива».
— Круто! — замилувалася собою я. — Надька, ульот! — (це слово я теж почула в Черкасах). Дзеркала я їй, ясна річ, у користування не надала.
— Що — лєсінка? — з сумішшю страху і очікування чарівних метаморфоз запитала Кропива.
— Ща-а-а… — примружила очі я і чикнула ще раз. — Отепер починається лєсінка.
Мою «лєсінку» більше пасувало би називати чимось типу «Каскад-Карпати», «Дніпровські Пороги» чи «Розбомблені Потьомкінські сходи». Ну та бо звідки мені було знати, що в постригу, окрім ножиць, приймає участь ще, наприклад, гребінець, яким те волосся підтримують?!
— Чикриж! — сказали ножиці.
— Вау, — сказала я.
— Ну що? — сказала Надька.
Хвилини за чотири з половиною «стрижку» було закінчено. Спереду права й ліва сторони навіть здавалися однакової довжини. Ззаду гордо шкірили зуби кілька міліметрових пучечків «Каскад-Карпатів».
— Як тобі? — гордо спитала я, тримаючи дзеркало навпроти дзеркала, щоби Надька могла зацінити свою невимовну модність. — Круто, скажи?
— Ага. Супер. Дякую… А батьки…
— Ну, я додому. Скоро мама приїде, а я ще посуд не помила! — Якби в мене були капелюх, патик і плащ, я би неодмінно розкланялася, а так просто попензлювала додому, задоволена не дарма прожитим днем.
Мами ще не було, коли задзвонив телефон.
— Ало?
Кропива ридала і рюмсала так, що її й без телефону можна було чути з тамтого боку залізниці, яка розділяла наші райони.
— Іра-а-а… — вила вона.
— Що — батьки прийшли?! — запідозрила я «летальний ісход».
— Нє… Ще… нє-е! — провадила вона.
— Фух. — (Мені не піздєц.) — Так, а що тоді? Розказуй давай.
— Я тут… я то… достригала я. Саме…
— Сама-а-а?! — моєму обуренню, як професіонала, не було меж. — Та як ти… та чого ти? Та було ж все супер!!
— Ааааа!!!! — не чула голосу здорового глузду вона. — Приходи-и-и… Зроби хоч що-небу-удь!
Для екстремальних ситуацій у мене була Надька Квітчучка, дєвушка старша і досвідченіша, їй уже перевалювало за 14.
— Альо, Надька? — набрала 2-25-05 я. — Там Крапіва кончєна собі щось таке настригла. Всю мою лєсінку спаганила.
Хвилин за десять ми уже були вдома у Кропиви й милувалися її залисинами.
— Оце так лишай! — сказала Квітка.
— М-да, люди після тифу виглядали щасливішими, — погодилася я.
Кропива «всліпу», тупими ножицями понастригала собі таких просік, що ніякий фігаро-авангардист, ревнитель-хаосу-на-голові, не зміг би наробити більш вдало.
— Капєц, канєшно, — зробила компетентний висновок я.
— Ну, і що тепер? — не припиняла ридати Кропива.
— А пішли до Ірки! — запропонувала план порятунку рядової Кропиви сержантка Квітчучка.
— О! Пішли!!!
Так, ніби Ірка-молдаванка, знана у нашому містечку підстригальниця і фарбувальниця, могла наростити Кропиві відкоцане волосся. У наш час одна нарощена волосяна цибулина коштує 5 доларів — якщо я неправа, не бийте в голову, — а тоді ще про «китайську розсаду» ніхто й не чув.
Ірка відразу допетрала, що тут до чого.
— Хто «стриг»? — суворо спитала вона.
— Сама! — хором дзявкнули ми з Квіткою і ледь що не поховалися під стіл.
— У-у-у… — вила Кропива, безсильна щось заперечити. — Тьотя Іра, зробіть щось…
Тьотя Іра, крім як поголити пів Кропив’яної голови, зробити нічого не могла. Ну, й поголила. Ну, й взяла гроші. Ну, й довго потім розказувала всьому селу, які ми ідіотки. Та бо звідки би інакше назавтра біля нашого класу вишикувалася черга бажаючих подивитися на те, як я постригла Надьку?!
— Надька, — казали ми, повертаючись від молдаванки. — Круто шо капєц. Ще круче, ніж було. Тим більше, відросте… — вже з меншою впевненістю додавали ми.
Ішли ми містом Яремча в одна тисяча дев’яносто третьому році і жодним фібром не підозрювали, що щойно нашими власними руками, мозком, його відсутністю і елементарними пройобами було створено першу тутешню дівчинку-панка…
Наступного дня Надька прийшла до школи в хустці. Моїй сріблястій хустці. Батьки заставили.
— Ну що ж, — знизувала плечима я, — Мадонна в кліпі теж у хустці. Тільки ти ще сонячні окуляри вдягни — і сто процентів наймодніша тут будеш.
Я, КРОПИВА І КРАДЕНА ЛОПАТА
Бувають же на світі чарівні речі. Наприклад, глечик без дна, в якому можна побачити майбутнє і минуле. Чи зміїний язик, якщо його проковтнути, починаєш розуміти мову птахів чи звірів. Чи перстень, що в нього свиснувши (а в казках всі порядні принцеси шарили, як це робиться), викликаєш собі крилатого коня на допомогу. А ще є чарівні мітли і лопати. Якщо на таку сісти й промовити правильні чарівні слова, вона полетить вище хмар — тільки всидь…
Ми поцупили лопату для високоморальної мети — створення при шкільному кабінеті історії етнографічного музею.
Для поповнення його фондів годилося все, що десь погано лежало: розбиті і склеєні (я чесно, не спіцяльно, мама!) глечики і тарілки, гамно з сувенірного базару (ручки-гуцули з червоними дерев'яними піськами йшли на ура серед школярів), коцики і рушники, прядки й веретена. Останнє, як найбільший атавізм, відповідно, представляло собою найбільшу цінність.
— Там їх ще повно… — шепотіла Кропива. — Ходи, Іра!
— А де це — там? — Хоча мені було майже все одно, тільки би злиняти з історії під серйозним приводом. Чомусь вчитель давав нам таку демократичну фору — займатися археологією за рахунок історії України. Правда, потім він нас викупив і щастя закінчилося, та все ж свободи було трохи більше, ніж в інших дітей, заживо похованих у своїх конспектах.
У Яремчі якраз був закінчився період «багатиє тоже плачут». Через те що все населення невідривно прилипало до екранів телевізора, поки йшов серіал, у церкві навіть службу перенесли на півгодини. Бо парафіяни приходили рівно на півгодини пізніше — якраз додивившись «Маріанну». «Просто Марія» вже почалася, але цікавила нас з Кропивою значно менше, ніж «Маріанна» чи «Рабиня Ізаура» в незапам’ятні часи. Та Ізаура взагалі з мене випила десять літрів дитячих сліз і крові.
Я тоді ходила на художню. В перший клас. Чи в другий. Мала ще була, коротше. А по теліку Ізаура вечорами як символ домашнього затишку і смаженої курки з картопляним пюре. Тільки який там затишок, якщо художня закінчувалася о 7:45?! І ще уроки треба було вчити після неї. А Ізаура починалася десь коло сьомої, так що поки я доходила додому, вона вже майже закінчувалася. Спочатку Наталя Петрівна, наша вчителька, жаліла нас, серіальних фанатів, і включала телевізор на художній. Головне, щоби малювали. Але акуратно водити писачком по яйцю й слідкувати за драматичними перипетіями любовної історії, що розгортається в кріпацькій Бразилії, одночасно не всякому вдавалося. Мені, принаймні, точно ні. Я відкривала рота й зводила очі до неба — тобто під стелею, туди, де в нас стояв чорно-білий телевізор.
— Карпа, працюй! — бахала туго скрученим журналом по столу біля мене Наталя Петрівна. — Я тобі зараз дам Ізауру!
І вимикала телевізор. Це я зараз розумію, що вона нам адекватність прищеплювала, бо сама знаю, що телік — це зло. А тоді злом для мене виступала Наталя Петрівна і її безсердечне ставлення до моїх душевних пристрастей.
Плюс я іще була на два-три роки молодшою від своїх однокашників. І переважна більшість їх були хлопці. Жива мішень, коротше. Гріх не познущатися з малої і круглої Карпи. Тож коли підходила вечірня сьома година буднього дня (от на вихідні Ізауру чось не показували!) і я починала йорзати на твердому стільці, Крайлюк з Шамалою починали своє тихе й підленьке:
— Карпа… Карпа, сьома година.
— Карпа, Ізаура!
— Ууууу!!! — завивав Шамаліст.
— Шамала, закрий рот! — встрявала Наталя Петрівна.
Але було вже пізно: мої гіркі сльози текли мені аж по сраці.
Кропива на художку не ходила. Ходила, як більшість порядних дівчаток, на народні танці до Надії Василівни. Бо ненародні вела Неля Романівна, що кидалася мештом з твердим каблуком в того, хто погано танцював. Я зо два роки ходила до Нелі Романівни. Капець попадав у мене значно частіше, ніж в інших: я ще й погано вміла бігати.
Надія Василівна дотримувалася не таких радикальних методів. Вона була з дітьми добріша й індиферентніша, тому на всіх оглядах педагогічно-творчих досягнень школи мистецтв перемагали діти Нелі Романівни.
Зате Надія Василівна, завдяки своїй демократичності, була відкрита до нових тенденцій. Коли нам стукнуло по 11–12 років, ми записалися НА РЕП. А шо? Гурток такий був. Вчилися танцювати «реп». Хтось ще казав, що по-правильному танець називається «хіп-хоп», але ми з Кропивою точно не повірили. Шо за хіп-хоп такий? Ще скажіть ніби «дін-дон» чи «тік-так». «На реп» ми ходили цілою тусою: хлопці, дівчата, вік і ріст значення не мали. Всі бляді міста були там. Всі інтриги там плелися. Дзеркальна кімната так званої Маленької школи — напівзруйнованого приміщення, де, крім «репу», був ще гурток із пошиву м’якої іграшки і склад туристичного спорядження: рюкзаки-колобки, непідйомні ватні спальники і вицвілі оранжеві палатки, що трималися на зрубаних товстеньких деревцях в ролі альпенштоків.
Отже, похилена підлога в дзеркальній кімнаті, магнітофон на стільці в кутку. Надія Василівна в закритих червоних «полуботіках» на підборах, в довгій сірій спідниці, абсолютно без емоцій показує нам рухи «репу». Ніжка вправо — поворот, ніжка вліво — поворот. Можна додавати руки. Хлопці, наймодніші, такі як Кулик і Боря Щербаков, відразу починали скакати так, як вони бачили по телевізору: Тейк Зет якийсь там чи Снеп, не знаю, що вони більше любили.
Найкрутішою тьолкою була на репі Віта Дудіна. Класична білявка з класичними блакитними очима і гарною попою. Ми з Кропивою, чесно кажучи, пасли задніх в сенсі краси, тому мусили брати характером. І довжиною спідниць. Дід мені спеціально на замовлення зв’язав на машинці сукню-ковбаску. Такі просто два шматки плетеної «резинки» зшиваються, і лишається одна дірка для голови і дві — для рук. Така собі безшийна сарделька. Зате в обтяжку і дуже коротка. Чорного, ясно, кольору. Бо худить.
З Кропивою ми дружили з чотирьох років нашого земного життя. З садочка, з групи «Калинка». («Малинка» була елітною групою, ми туди не попали, так само, як і не попали в «А»-клас, логічне пристанище дітей з «Малинки». Ми попали в клас «В», самі розумієте, якого ступеню елітності…) Кропиві можна було довіряти геть усе. Вона теж мені геть усе довіряла, з великою домішкою прибреханих, але дуже цікавих речей. У всьому, що стосувалося міжстатевих стосунків і ВОБЩЕ, Кропива була значно крутішим експертом, ніж я. Я була просто раціоналізатором і відмінницею, в якої можна було всьо скатати. А ще в мене дома можна було прогулювати уроки, але то вже пізніше. (Пізніше, в старших класах, у квартирі № 70 прогулював ненависну алгебру і фізику майже весь мій Б-клас («В» розформували, бо купа підлітків звалила після 9-го в ПТУ, що типу коледжів). Сама ж я, тим не менш, на уроки ходила, бо мене контролювала мама. Взамін за відсидку в мене вдома, однокласники мали поприбирати й підігріти мені їжу, щоби, прийшовши з уроків, я спокійно пішла на художню. Все йшло добре досить довго, аж поки одного дня Кропива з дурного розуму не помила вікно — я цього і на Паску не зробила б! — та ще й не забула його закрити. Тут мама мене й попалила.
— Ну ясно! — кричала вона. — Давно треба було здогадатися! Ти ж ніколи так добре не прибираєш!
І всипали мені тоді не хіло: за чужих людей без нагляду вдома, за співучасть у прогулювальному злочині і за невивчені формули з фізики за компанію.
Кропива сиділа зі мною за останньою партою, де й належало сидіти всім двієчникам і таким специфічним казусам, як ми. А втім, у нас навіть очкарик-Тороус, відмінник і апологет ненависних математик, сидів подалі від вчительського столу. Прямо перед нами він сидів. Умнічок Тороус. Круто було катати в нього контрольні й самостійні з алгебри-геометрії (не проти ночі будь вони згадані). А ще він давав відкусити від свого бутерброда з салом і часником. Національна школа, ням-ням.
Найбільшою мрією Кропиви було — отримати дозвіл викладати ноги на парту.
— За кордоном всі так давно роблять! — заявляла вона, елегантно простягаючи праву ногу аж Тороусу під спину. Відтак Кропива зображала розкутість і комфорт, нахилившись над своєю героїчною ногою, вона ялозила по ній руками. Все це, ясно, на перервах. Або на уроках, які вели практиканти.
Мене ці Кропив’ячі понти страшенно виводили з себе. Але я нічо їй не казала. Мені ставало так соромно, що я просто виходила з класу і йшла на ничку до їдальні закусювати ніяковість олійним пиріжком неосяжної тьоті Ані. Навряд чи коли ще в житті мені доведеться десь зїсти щось шкідливіше і смачніше. Жодна фуа-гра в закритому клубі-ресторані не посяде в моїх мріях місця, яке займає цей жирнючий, наповнений варенням, капустою, картоплею або субстанцією на ймення «лівер» пиріжок. Лише у рідкісні хвилини вдавалося побути з ним сам-на-сам. Як правило, поряд виринав хтось із однокласників і казав своє трикляте:
— Дай вкусити.
Причому, в моєму власному виконанні ця фраза не здавалася мені такою аж нестерпною. А Кропива десь навчилася виразу, що перебивав гидкістю навіть її позу з виставленою на парті ногою в радянських сіро-коричневих хлопчатобумажних колготах.
— Чюєш, шкальни манєту! — казала вона. І додавала зрозуміліше: — Маєш копійки?
Копійки то ми мали. Але ж у кожного була своя стаття жучення грошей: хтось збирав на комп’ютерну гру, а хтось на собаку, як я. Харчування в школі забезпечувалося за рахунок слабохарактерних однокласників. Ці святі мученики віддавали нам, хамовитим, свої гроші на пиріжки і свої бутерброди, коли грошей в них не було. Ми чесно збиралися їм все до копійки повіддавати, і, варто зазначити, приступи порядності нам бували притаманні.
Ще ми з Кропивою могли розводити однокласників на музейні експонати для того самого музею. З людини передбачалася одна одиниця якогось предмету старовини чи мистецтва. Інколи хтось приносив по дві-три одиниці. Тоді за діло бралася Кропива.
— Чюєш, Петя! — казала вона Петращуку. — Давай ми скажемо, шо то ти приніс мисочку, а ми з Карпом глечик і граблі.
— Нє-е, Кропива, чо це я мисочку, а ви мої ж глечик і граблі?!
— Ну добре вже, жадюга. Давай, ти граблі, а ми глечик і мисочку.
— Ну… А з якої це статі я вам маю це давати? — роздуплявся тут Петращук, що його збираються надурити, щоби отримати за рахунок його експонатів собі п’ятірки в журналі.
— Ну, бо Карпа тобі дасть французьку скатати! — отямлювала його Кропива, і Петращук вже не мав, що заперечити.
З французькою в нас у класі була повна катастрофа. Елітний «А» клас вчив, ясне діло, англійську. А ми, як атщєпєнци, французьку. По старій пам'яті про стандарти галицької класичної гімназії? Проте, крім «Комон тепель тю?» і «Жумапель Василь», учні мало що могли з себе вичавити. Кропива трохи відрізнялася від середньостатистичної більшості, та все одно читала французькі тексти українськими буквами легше, ніж в оригіналі. Я не знаю, яку треба мати надлюдську витримку й пам’ять, яке дике бажання зберегти свій мозок ненатрудженим, щоби, як мої однокласники, записувати українською транскрипцією те, що я їм диктувала французькою, потім цю хуйню зазубрювати напам’ять і прикидатися перед вчителькою, що читаєш з оригіналу. Мені здавалося, легше було би просто сісти й роздуплитися в правилах читання.
Вчительку під шумок теж колись хтось назвав був Жума. Все від того ж всенародно зрозумілого «Жумапель».
Іронія долі полягала в тім, що купа цих дітей в майбутньому поїдуть на заробітки до Франції. Прибирати, класти плитку. Бо апельсини жителі Західної України збирають в Португалії. А в Італії дивляться за старими маразматиками. Кропиві судилася Франція. Купа років тамтешнього проживання і далі навчання в університеті в тому віці, коли я про свій університет вже давно забула. Але це все в майбутньому. І його ми з Кропивою уявляли собі явно не таким у той час, коли крали лопату.
— Там точно ніхто не живе? — підозріло оглядала я хатину на галявині.
— Та нє, ніхто! — стверджувала Кропива. — Тільки баба одна деколи ходить. Відьма.
— Та ну — аж таки відьма!
— Та кажу тобі. Тихо… Ану пішли.
І ми покралися через плоти до тої хати. Трава навколо стояла некошена, висока. І більше за відьму варто було боятися гуцулів, що, побачивши, як ми толочимо сіно, без будь-яких докорів сумління відірвали би нам наші мудрі голови.
Вікна хати справді були забитими. Навколо стояло купа всяких причандалів, не таких уже й древніх у своїй більшості: тарілки, миски, гребінці, глечики, ножиці… Коротше, якби викинути деякі непевні речі, всю цю хату можна було переносити в кабінет історії. Тільки де би взяти екскаватор.
— Ну шо, беремо? — питає Кропива.
— А я знаю? Во, гребінь нармальний. Старий, вроді…
— Давай. — Кропива запхала гребінь в целофановий кульок з написом «Фірма „Взуття“».
— Слухай, Надька, може лопату візьмемо?
Велика пласка дерев’яна лопата — чи то для відгрібання снігу, чи для садовлення чогось у піч — таємниче бовваніла під стіною.
— Давай! — Кропива потягла лопату на себе. І отут-то все й обвалилося. Все те, що та лопата собою підпирала на стриху.
— Я вам зараз дам! Хто там такий, курва ваші мама?! — почулося раптом нізвідки.
— Відьма!!!! — заверещали ми і кинулися тікати. Лопату я, поза тим (хазяйська дитина!), тягнула за собою.
— А кров би вас нагла заллєла, а колька би вас сколола! — доносилося навздогін. — А я вже тепер бачу, хто тутка в мене красти ходит! Ану кидай то-то з рук! Би-с тобі хуя не видіти!
— Слухай, Кропива, скотина, ти ж казала, там ніхто не живе! — хекала я.
— Та не живе! — хекала Кропива. — Це відьма була! Вона давно мертва!
— Аааа!!! — заверещала я й дременула ще швидше. Соромно було такій уже великій дівулі, майже дванадцяти років, бігти отак вниз по горбу й репетувати. Але як інакше терміново врятувати свою шкуру. Що ж, якщо там відьма, значить, непроста в неї лопата. І якщо правильно сконцентруватися і сильно захотіти, лопата нас понесе над землею!
— Кропива, сідай! — скомандувала я.
Кропива довго не вагалася. І ось уже ми шпаримо, перебираючи чотирма кінцівками, тримаючи держално лопати між ногами, шуфлею назад, і щиро віримо, що ось-ось злетимо аж ген під хмари…
Наша з Кропивою лопата не полетіла. Може, того що була крадена?
Музей кабінету історії змінив політику свого створення. А вчитель історії ледь не спровокував був мою національно свідому родину розпочати проти нього вендету, коли назвав мене кацапкою у відповідь на моє «Я не гуцулка». В дитинстві більшість лівих непорозумінь вирішуються якось ніби самі собою. Як? Я не знаю. Це було так давно.
Я, ПОРНО, КРОПИВА І ЮЛЯ МАРКІВНА
Надька Квітчучка дуже часто прогулювала школу. І не так, як всі, в «репері» — так чомусь називалася легендарна криївка десь у лісі, я її ніколи не бачила, але уявляла собі бетонною, в розписах і бичках, хоча який придурок би пер нагору бетонні блоки для якогось там «репера», — Квітка прогулювала школу авторизовано. Тобто їй уже ніхто не міг би сказати: «Ну, і де ти ті уроки вчила — в репері?! Сказала мамі, що до школи, а сама — поза школу?!» Бо Квіткина фішка була в тому, що мама була в курсі всього. Бо Квітка і не виходила ні в яку школу. Вона сиділа вдома і грала в преферанс. Із мамою.
Мені було завидно. А що тут такого? Сидіти з мамою в спальні на широкому ліжку моделі «Росинка» коло телевізора, що сніжить і зеленіє, але він і так тут для фону, типу як акваріум, і грати в преферанс. Чи в бридж. Чи в дурака, кінець кінцем. Але ж із мамою! А не з Юльою Марківною, шінуш на кошінуш, на уроці геометрії! Коротше, я часто завертала собі по дорозі до школи на стоквартик. Це такий гордий 100-квартирний будинок по сусідству. В ньому гордо жила Квітчучка зі своєю мамою Пашею, магнітофоном-караоке і сукою Ліндою. Сукою, в сенсі, собакою. Породи спанієль. Трохи змішаної з сетером. Результат собачого зґвалтування відзначався підвищеною емоційністю. Лінда повсякчас всцикалася від щастя, коли мене бачила. Просто на вичовганий зелений лінолеум Надькиної хати. Але про них — лінолеум, Лінду і хату — пізніше.
Словом, не було нічого ліпшого за це звертання зі шляху праведного перед школою. Хіба що втеча туди само після третього уроку. (Тьотя Паша: «Що, Ірочко, відпустили?» Надька: «Айо, відпустили! Втекла собі Карпа безпардонна».) А в місці тому грати в бридж, фарбувати нігті світло-зеленим і слухати плітки про всіх сусідів. Яке ж то щастя для маленького містечка — великий 10О-квартирний будинок! Це ж скільки не обсмоктуй сусіда за сусідом, завжди знайдеться свіжачок. Ненавиджу порядних людей. З ними скучно говорити, а говорити про них самих і поготів. І в бридж вони не грають. Хіба що на Великдень після концерту просто'Таї Повалій. Фу.
Моя мама колись давно теж любила Повалійку. Коли та не співала по-москальському, ще не встигла повиривати собі зайвих зубів і ребер, не пересушила фенами рештки мозку і могла говорити щось трохи поза позою гламурної поп-звєзди. Тим гірше — навіть якби «народну артистку» якимсь дивом занесло до мами на кухню на каву, мама все одно відправила би мене до школи. Особливо в день Юлі Марківни, котрого я боялася більше за Судний день. Такими днями випадали чотири з п'яти навчальних днів, а той єдиний, коли математик не було — середа? — був просто Днем подяки з двома безжурними уроками праці підряд. Юля Марківна належала до тих моторошних істот, котрим лякані діти навіть клички порядної не спроможні дати. Бояться. Всі знали, що вона — відьма, вампирище, і зрізала медаль на екзамені з алгебри своєму рідному синові, а все одно ніяк окрім «Юля» чи, в крайньому випадку, «Юлька», її не називали. Юля Марківна була однією з тих залізних леді з фіолетовим волоссям, над котрими не владний час. В неї в роті можуть випадати зуби — «шінуш на кошінуш» — і додаватися роки у її паспорті, сама вона все одно залишається незмінною. Страшною й загрозливою. Вона приходить до вас у снах («Карпа!!! Я ставлю тобі четвірку за рік з геометрії!» — «Юля Марківна, таж я вже університет з червоним дипломом закінчила, що мені тепер ваша четвірка?» — «А я все одно поставлю!!!»), і ви ніколи не перестаєте її боятися. Вам уже бісова купа років, ваші діти вже до школи мали би піти, коли вашим батькам стільки було, але ж у вас інший стиль життя, інші пріоритети, ви їдете за кермом свого авто, отак от херачите на максимальній швидкості, посвистуючи, з Яремчі у Київ, минаєте рідну школу, аж тут — о Матір Божа! — на узбіччі дороги ВОНА. Стоїть, когось чекає, може, до Франківська зібралася. Очі густо нафарбовані зеленим, на голові фіолетова хімія, і ви вже верещите не своїм голосом — благо, дах вашого кабріолету сраного закритий, а то би все село чуло, як ви ледь в штани собі не напудили від вигляду цієї трансцендентної істоти. Вчителько-о-о-о-о моя-а-а, зоре світоваааа!!! ААААААА!!!!
Газуй, Білочка, газуй!
Але ж повернімося у дитинство наше, крила соколині. Не варто думати, ніби в мене вдома був концтабір. Я інколи напівчесно могла захворіти. І мама, втомившись викривати мою підступну брехню, могла махнути рукою і дозволити мені лишитися вдома. І я могла нічого не боятися, бо якби Ганна Степанівна, класна керівничка, з доброго дива подзвонила до нас додому, я могла би святим передсмертним голосом сказати: «Авжеж, так, мама знає, що я сьогодні не пішла до школи, а буде мама з роботи ввечері, і ви можете їй передзвонити, якщо мені не вірите». Ну і як мені після такого не повірити, питається? Серце скрипить, а факти, що називається, на ліцо. (На яке таке ліцо і що за факти?.. Ай да Пушкін, ай да сукін син.)
Коротше, одного разу. Одного разу я так-таки нікуди не пішла. Бо не зробила домашню з алгебри-геометрії і вже сама думка про те, як з'явлюся з порожнім зошитом перед Юлею Марківною спричинила нав'язливий стан і перманентне бажання покакати. Так що все було «в натурі»: я серйозно захворіла. Ходила по хаті, закочуючи очі під лоба, притулялася до одвірків і вичавлювала з себе кашель. Байдуже, що ніхто мене не бачив — я була чесною сама перед собою. Ну і якщо ви коли-небудь хворіли — а по вас видно, що хворіли ви немало, — то добре знаєте, що найгірша штука, це копи хворієш наодинці. Байдуже, скільки там у тебе книжок (хоча які, в сраку, книжки, в 12 років? Пізно вже читати — треба будувати особисте життя!), скільки фільмів на відеокасетах (о, це вже ближче до суті, бо ж перегляд фільму здебільшого служить приводом для того, щоби тісніше всістися на дивані) чи ковбаси в холодильнику. Щодо останньої — вона, звісно, була найкращою втіхою. Але дружба — це майже так само прекрасно, як ковбаса. Тому Кропиві, моїй однокласниці, ліпшій подружці ще з групи «Калинка», коли нам було по 4 роки, моїй безпардонній епігонці і в майбутньому матері моєї дитини (хресної) того дня просто не пощастило.
Зазвичай я видивлялася її з балкону свого 4-го поверху. Кропива жила за штрикою. Її хату можна було бачити з нашого балкону і ми навіть хотіли налагодити мотузкову пошту — в Кропиви валялася вдома величезна бобіна — але мама сказала, що ми дебілки. Кропива йшла до школи попри мій дім і кричала знизу: «Іра-а-а!», і я виходила. Це коли я не гальмувала. Бо частіше їй доводилося підійматися на мій четвертий поверх і чекати. А оскільки чекати часто-густо і мені доводилося на її появу, то до школи ми приходили трохи пізніше, ніж того вимагали «Правила поведінки учнів 6 — 8-х класів». Сумлінно вчитися, уважно слухати пояснення вчителя і т. д.
Того ж вирішального дня Кропива ще й гадки не мала, що до школи я сьогодні ні ногою. І вона теж, відповідно — як мій вірний друг і соратник у найгірших справах. Нема, кричала Ганна Степанівна, тобі, Карпа, щось доброго колись зробити?! Організувати дітей на суботник, на позачергове прибирання шкільної території! Вічно ти тільки в поганому попереду! Таке твоє лідерство — це… це ні до чого! Ну от. Добре, що хоч лідерство, а не ділерство. І не лузерство, як співається в одній популярній пісні. А «ні до чого» — це прекрасно, думала я, чекаючи на Кропиву, пережовуючи ковбасу.
— Ну може, я хоч на третій урок схожу? — благально питала вона, визуваючись і знімаючи рюкзак.
— Та ну його! — позіхала я. — Пішли он краще кіно подивимося. Я тут у тата найшла одне.
Татовий секретер був для мене справжнім ящиком Пандори (аби я ще тоді знала, що воно таке). В ньому можна було надибати патрони, журнали з голими тьотьками, салютниці, люльки, пачки тютюну, газовий пістолет, ножик-викидушку, дріб для срібної фамільної двостволки і таємничі відеокасети, переписані самопалом. На деяких із них нічого не було, на інших якісь нудні бойовики з Чаком Норрісом (руді дядьки мені були не до вподоби), ну а якщо шукати добре, то можна було надибати геть незвичайні фільми. Коротше, ми точно не знали, що там відбувається, але бачили це вперше і головним страхом було відмотати потім касету точнісінько в те місце, з якого ми почали дивитися. Щоби тато нічо не помітив.
(Дуже дивно думати, що в той час моєму татові було всього-то 32 роки, як моєму чоловіку тепер.)
Одним словом, ми з Кропивою вляглися на диванах у дитячій і включили то кіно. Хоч мова і була німецькою, сюжет невідступно проглядався. Головних героїв там було трійко — одна тьотька і два дядька. Всі інші персонажі змінювалися від епізоду до епізоду. Але ця трійця на мотоциклах, у шкіряних куртках, штанах, кепках і з кульчиками навіть у носах (!!!) просто вирішувала долі світу. От, наприклад, одного разу вони собі їхали по дорозі і їхали, а потім раз — натрапили на закохану парочку, яка просто на тій дорозі і любилася. Ну якось так любилася, невиразно. Ще тільки на рівні фрази «Діти, закрили очі!», коли би те кіно по телевізору при батьках показували. Аж тут приїздить наша носата чорнявка з цими своїми нахабними очима і два її поплічники. Щось там кажуть до цієї парочки підбадьорливе: мовляв, давай, салдат рєбьонка нє абідіт, алєс шайсе альсау муті, ком цурюк. І ті двійко собі трохи повстидалися-повстидалися, а тоді й почали. Тьотька була зовсім гола, білява й писклява. А дядько, гад, не знімав сорочки і шкарпеток. З того часу в мені поселилася стійка огида до такого сексуального дрес-коду. От звідки ноги звичок ростуть! Місце, звідки ноги росли в того дядька, було в нього ретельно продепільоване — це я тепер розумію. Те ж саме було з його молочною сосискою, котру самозабутньо смоктала білява тьотя, борсаючись у придорожній пилюці й зітхаючи так жалісливо й беззахисно, як то вміють робити лише красуні в фільмах про суперменів. Тільки от лиходії в цьому фільмі мені були значно симпатичнішими. Трійця, надивившись на запилюжені придорожні вправи, вже почала нудитися, і, кинувши молодятам трохи грошей, погуркотіла в невідому далечінь до наступного порноепізоду. Останній кадр: молодята ошелешено дивляться їм услід.
Потім іще був епізод лесбійський. Такого ми з Кропивою собі й уявити не могли. Наша улюблена носата турецько-ліванська німкеня просто приходила в гості до такої собі, знову ж таки, беззахисної тьоті. Пасивної-препасивної. І ніжної. І наляканої. І трохи суїцидальної навіть. (Ага, тепер я розумію, звідки в мене взялася пристрасть саме до таких жінок.) Спочатку вона про щось зовсім трохи з тою тьотьою говорила, а потім садовила її на диванчик по центру світлої й охайної вітальні, знімала з неї трусики, задирала спідничку, знімала ліфчик і робила свою страшну роботу. Тьотька-рецепієнтка так передсмертно стогнала, що ми з Кропивою чесно за неї боялися. А ще вона кричала «А-ха! А-ха», а ніяке там не «Я! Я!», як то люди люблять зображати голосом німецьке порно. Потім тьотьки мінялися місцями. Наша зла геройка не стогнала, а весь час посміювалася, задоволено рохкала і поплескувала суїцидницю по плечах, чухала її за вухами. Ніжна тьотька стогнала там, внизу грубої тьотьки, з не меншим натхненням, ніж тоді, коли та лизала і штрикала пальцем у неї. Кінець кінцем наставав, власне, кінець і наша цинічна героїня знову стрибала на свій мотопед.
— Іра-а? — вивела мене з медитативного стану сприйняття порномистецтва Кропива.
— Га?
— Ти знаєш, у мене… там… тікає.
— Що — правда, тікає? І в мене теж. Слава Богу! Я вже думала, я одна така.
І тут задзвонив телефон.
Ні, почекайте, телефон задзвонив не тут. Він задзвонив, коли Кропива лежала в ванній. Чомусь вона любила приймати ванну в мене. Просто спершу в їх домі ванна була ще не дороблена, а потім це переросло в звичку. Коротше, після порнухи Кропива пішла в ванну. І не питайте мене, що вона там робила. Я про це не думала. Я пішла їсти ковбасу. І ТУТ задзвонив телефон.
— Альо, Ірина? Це Ганна Степанівна.
— Добрий де-гень, Ганна С-степанівна… — прогарчала я, імітуючи останню стадію туберкульозу.
— Ти чому не на уроках?
— Я хвора…
— А мама знає, що ти «хвора»?
— Так, мама знає, і тато, і цьоця Дара знає, і…
— А Надя Кропивницька в тебе?
Пауза.
— Вона теж у тебе хворіє?
— Нє…
— А мені чомусь здається, що в тебе. Так, хай вона бігом зараз іде до школи на урок геометрії, а з мамою твоєю я ввечері сьогодні поговорю.
Кінець зв’язку.
Ну не йоб твою мать?! Я, правда, такими категоріями тоді не думала. Я думала так:
— Срака!!! — кричала я Кропиві через двері ванної. — Жума дзвонила, каже, шоб ти бігом до Юлі на урок ішла. Звідки вона взяла, що ти в мене?!
(Н-да, типу був запасний варіант, що Кропива на італійській Рив’єрі.)
Кропива забулькала у ванній і за хвилину відкрила двері. Я чомусь тупо дивилася на мутну воду, з якої повстало її тіло.
— Блі-ін, Іра, шо робити?! — Кропив’ячі очі і так були більші за мої, а тут вона просто перетворилася на розписну матрьошку. Червоне розпарене лице, брови десь аж під початком волосся, збуджений переглядом порнофільму і екзистенцією Юлі Марківни (чим більше?) погляд.
— Карочє, я придумала.
Я побігла в спальню до мами і взяла червоний лак для нігтів. А потім взяла кусок старого бинта.
— Давай, скажеш Жумі, що ти йшла до школи, але по дорозі впала і йшла дуже повільно, аж поки не дійшла до мене, а я тобі перебинтувала ногу, а якраз перед тим, як ти до мене зайшла, мені подзвонила Ганна Степанівна, і я оце зараз сказала тобі: йди до школи!
— Ага… — Кропива була ладна на все. Чи варто казати, що відстань між її домом і моїм дорівнювала п'яти хвилинам ходьби, а торосів і западин на цій дорозі ніде не фіксувалося.
Одним словом, перебинтувала я Кропив’яну ногу (вище коліна чомусь), наквацявши всередині бинта червоним лаком — щоби типу як кров. Молодець, дитина, на художню ходила. І Кропива пошкандибала до школи прямісінько на той третій урок, просто собі в лапи Юлі Марківни.
Я сиділа вдома і мені вже було ні до ковбаси, ані до порно. Я правильно перемотала касету, поклала її на належне місце і пішла спускати Кропив’яну ванну. За кілька хвилин я повернулася, аби її помити, і побачила щось таке, що вразило мене до кінця життя і дотепер лишається загадкою. Всенька ванна була вкрита коротесеньким, тонким чорним волоссям. Таким самим, як колись пізніше одного разу трапилося мені як домінантний наповнювач у ліверній ковбасі, купленій у тернопільському гастрономі. Я ще тоді питалася в Артима, чи точно цього не можна їсти.
Якщо я коли-небудь знайду Кропиву в її паризькому гетто, де вона вже купу років живе, я таки спитаю, що то за волосся було. А поки що мені й подумати про нього страшно.
Того дня Кропива повернулася до мене доста швидко. Якийсь там урок відмінили, чи що. Вона була зарьована й у повному відчаї, про що свідчила відсутність нашої воєнної пов’язки на нозі.
— Звідки, звідки вони про це взнали?! — ревла вона.
— Про шо?
— Ну шо я була в тебе, і шо ми дивилися то кіно…
— Шо?! З чого ти взяла, що вони знають про кіно?
— Ну бо Юля Марківна сказала, що якщо ми вже в такому віці цим займаємося, то що з нами буде потім. І що ії син… її син…
(Тут Кропива заходилася гірким плачем, тож довелося перечекати, аби взнати, що ж там її син.)
— Ну, що там її син?
— Що її син ніколи би не звернув уваги на таку дівчину-у-у-у!!! І ніколи би на такій не одружився!
Тю. Теж мені халепа. Здався нам її син. Але це зараз я так думаю, а тоді з переляку він і мені на мить здався прекрасним принцом. І я довго після того думала — який він, її син, такий весь розумний і гарний, і йому зрізали золоту медаль?..
Це вже я потім здогадалася, що Юля Марківна тоді не мала на увазі порнофільмів. Якщо, звісно, сама Кропива їй не розказала, чим ми займалися. Йшлося про банальне аморальне прогулювання уроків під моїм харизматичним началом.
А от її син так ніколи ні на кому й не одружився. Хоч і насправді був розумним, симпатичним хлопцем.
КАКТУС
— Знаєш, як розшифровується СССР? — питає мене Кріпчук, художник-самородок з Микуличина. Ми саме малюємо натюрморт з пишною червоною драпіровкою навколо глечика і мисок.
— Як?
— Сталін Срав Сиров Рибов.
— А-а…
Кріпчук був усього на два роки за мене старшим, але вже тоді, у школі мистецтв, на перших початках було ясно що він художник, а я пісатєль. Бо нормальні діти на художній займалися художеством. А придурки писали записки. Бажано крамольного змісту — час пубертату стукав у вікно.
В нас дуже довго була улюблена вчителька, Наталя Петрівна. Поганяло — Наташка. Нам чогось тоді здавалося, що вона мусить страшенно образитися й розізлитися, взнавши, як ми її називаємо. Так само ми думали і про шкільних вчителів на прізвиська «Аннушка» чи «Нінушка». Та ці вчительки мали би стрибати під стелю від щастя, що їх не називали, як деяких інших — Клізма, Тумбочка чи Кукурудза. (Правда, Нінушка з легкої руки нашого комп'ютерного покоління стала була Ніньзьою, але й тут їй несказанно повезло… Могли би назвати цю велику руську женщіну значно метафоричніше.)
Так от. Наталя Петрівна була справді крутою тьотькою. Вчила нас не просто малювати, як у всіх інших худобках, — інопланетян у скафандрах і пародії на портрети.
Вона нас вчила ВИЖИВАТИ. Тобто використовувати для творчості все, що попадалося під руку. Будь-який треш. Порвався в діда старий шкіряний плащ? Таскай його на художку. Використаєш у прикладній композиції. Розбилася ваза вдома? Неси. Склеїмо, буде модель для натюрмортів. Або просто черепки підуть в хід. В ту ж прикладну композицію. Ну, й так далі. Ми вчилися всім можливим народним промислам, враховуючи закони академічної композиції. Фундамент, погодьтеся, незлий. Навіть для таких кольорових кретинів і нездар, як я. Я вмію малювати й говорю французькою. Вміла би грати на піаніно — подала би заявку на внесення мене до каталогу істинно благародних дєвіц.
Наталя Петрівна була іронічною і нікому не втирала соплі. А справедливість відчувала інтуїтивно. Сам почав нюняти — сам заспокоїшся. Якщо тебе хтось до цього довів і ніяк не заспокоїшся самому — такого можна виставити.
— Крайлюк! — гаркала Наталя Петрівна. — Зараз виставлю!
Нас виставляли рідко, але ми цього боялися. Цієї задверної невідомості. В неї можна було канути одного разу, і не ясно, що далі.
Коротше, строго нас тримали. Інколи, правда, траплялися в Наталі Петрівни напади демократичності. Ми їх боялися ще більше, ніж «виставлю за двері», бо тут пахло якимось підступом. Так нам здавалося.
— Що, дітиська, — казала одного разу вчителька. — Є ж у мене клікуха. Ну признайтеся, є?
Ми мовчали й червоніли. Ясно, шо є.
— Ну ясно, шо є! — і сама розуміла вона. — Ну скажіть мені яка. Дуже інтересно. Чубити не буду, чесне слово.
«Хто чубиться, той любиться!» — частенька казала вона, підколюючи залицяльницькі манери, притаманні дітям нашого середнього шкільного віку. А ще, коли ми робили щось явно не так, Наталя Петрівна могла сказати: «О, диви що вчудили. Художніки. Дальтоніки! Кіно і німці. Ну ясно — дурна вчителька, дурні діти». І ми не хотіли, щоби вона щось таке сказала зараз. Тому мовчали. Навіть коли вона вийшла з класу дати нам час наважитися.
— Ну шо, скажемо їй? — ризикнув Шамаліст.
— Та ну, а хто саме казатиме? — турбувалася я.
— Ну, скинемо на камєнь-ножніци-бумага…
— Та ну, тупо.
— Ага. Зараз ми їй скажемо, а вона нам: «Ха! Наташка! Подружка!»
Ой нє, ой нє. Рішили не казати. Бо вона навіть коли на мене пацани казали «Ірка», виправляла:
— Ірка на базарі сємічькі продає!
А коли ми щось клянчили чи лізли на голову, Наталя Петрівна пхекала:
— Ну так, знайшли собі подружку!
Це, правда, значило її прихильність. Замасковану, але прихильність. Можна було трохи поканючити ще — шанс на горизонті манячив.
— Нема хап-хап! — ще казала вона, коли ми хотіли зробити щось бігом і на шару. — Сідай, працюй, давай.
Або просто:
— Карпа, рухайся! Збираєшся, як жид на війну, чесне слово.
Я була за всіх у групі молодша, товстіша, і дівчинка. Все, що хлопцям вдавалося вльот, — рисунок, скульптура — в мене справді повзло, як міфічні жиди на війну. Особливо ця триклята скульптура. З цим сраним пластиліном, вічно задубілим у непрогрітій яремчанській школі мистецтв. Клімат у нас такий, розумієте. Ніяких батарей не вистарчить, тим більше казенних. Малювали і в пальтах, і в шапках. Так само вчилися в середній школі. Ніхто з уроків не відпускав. Суворі діти гір.
Тобто ви уявляєте, як це. Як це в такій ледве-ледве плюсовій температурі розминати чорний пластилін. Все заради мистецтва, курва. До речі, його історія — історія мистецтва — була нашим улюбленим предметом. Вона була у п’ятницю, після станкової композиції. А перед станковою не було ні живопису, ні малокоханого рисунку. На історії мистецтв можна було сидіти в темряві, ні чорта не робити і дивитися слайди з голими тьотьками. Отак то ми називали роботи Рубенса, Ренуара чи Мане. Але зараз про гидке. Про скульптуру. Найжалюгідніше з того, що мені вдавалося, — голова сина Лаокоона. Там таке страждання в античному оригіналі, така безвихідь… От ця безвихідь мені й вдавалася. В нашої гіпсової копії був трохи надбитий ніс. Це теж треба було зазначити в чорному пластиліні. Коротше, огляд близився. Оцінки мали якось ставити. І ось стоять наші три голови — Крайлюкова, Шамали і моя (в сенсі, виліплені нами голови Лаокоона). І їхні голови великі та розкішні, і страждання там видно більш-менш, і пластиліну багато, що вже само по собі вражає. Ну і моя голова. Маленька, миршава, ніби вже давно задушена, висохла, і каже: «Блє!» Ну, десь такий, непереконливий крик зубного болю нібито звучав в моїй скульптурі.
— Карпа. Четвірка. Натягнута, — казала щедра Наталя Петрівна. Насправді мій Лаокоон і на гонорове три аж ніяк не тягнув. Це так мені поставили, за моє власне мучеництво.
Ну добре. Не завжди я була перемазана пластиліном чи глиною й не завжди капали мої гарячі сльози на ці непокірні матер'яли. Не завжди під нігтями був пролетарський манікюр — товста чорна смужка пластиліну чи коричневої глини. Не завжди. Тільки по понеділках. В інші ж дні я непогано виступала по живопису, завдяки колірному кретинізму — я не розрізняю деякі відтінки сірого, синього і зеленого — в мене інколи траплялися сміливі колірні рішення. По прикладній композиції мені найбільше подобалося робити з тканини об'ємні барельєфні ковбаси з зірочками сала й свинячі ноги з річними кільцями бекону. Так що, коли я на першому курсі вирішила була стати вегетаріанкою, Наталя Петрівна моїй мамі аж руками сплеснула: «Та ну, не може бути! Ірка?! Та вона ж усе життя одні сосиски з ковбасами мені малювала!» А ще була станкова композиція, де ми малювали гуашшю, значить, можна було будь-яке гамно замалювати зверху іншим кольором. В акварелі на тому місці розвелось би брудне болото.
— Це що — заливочка? — виникала, мов з-під землі, іронічна Наталя Петрівна, коли ми з нетерплячки наялозили по мокрому. — Це не живопис, дитино люба, це брудас!
Коли тебе називають «дитино люба» — це дуже страшно. Це значить, що ти майже безнадійний. Часто доводилося перемальовувати все спочатку. Ще й не натри, диви, під час ескізу, бо то вже гарантований брудас вийде.
Але одного дня Наталя Петрівна вийшла заміж. І ще одного ми взнали, що вона йде в декрет. Так що цілий рік — наш випускний рік! — у нас буде якийсь інший вчитель. Мужик. У Львові вчився, у Франківську в художці працював, і не в школі мистецтв, як у нас, а в справжній ХУДОЖНІЙ ШКОЛІ. Типу, модний дядя з міста.
Дядя був родом з Ослав. Села, значно нижчого за статусом від Яремчі, бо то ж у нас все-таки місто, навіть не смт. А Ослави бували Білі і Чорні. Так їх в народі й називали — Кольорові Села. А ще казали так:
— Куда їдеш?
— Та в Югославію.
— В Югославію?
— Ага. Білі Ослави, Чорні Ослави…
Не знаю, кому прийшло в голову прозвати його Кактусом. Якось це надто банально було би що для Крайлюка, що для Шамали. Зуміли ж вони назвати Крайлюкового тата, наприклад, Париж-Дакаром, бо той якось смішно їздив на «жигулях»… Але Кактус то й Кактус. Сива щетина і сиве волосся. Чорно-біле тобто. С сивиною. Міг би бути імпозантним мущінай, якби не мав того, трохи пришелепуватого виразу обличчя. Мабуть, сам він сприймав його за ознаку непересічної творчої особистості.
По-перше, ця особистість відразу дозволила малювати нам космонавтів і айрон-мейденів. Це тхнуло популізмом. Космонавтів та інопланетян малювали будь-які учні будь-якої школи. Не обов'язково художньої.
Кактус вважав себе генієм. Зрештою, це закономірна тенденція в багатьох посередностей. Весь час розказував нам про свої студентські львівські будні і ще про щось таке. Ми позіхали і мало його слухали, тому не пам'ятаю.
Кактус був дико сцикливим. Він підсцикав найбільше хлопців, Крайлюка і Шамалу, що вже доста на той час виросли і могли йому при бажанні неслабо наваляти. Тому у всіх зривах дисципліни він звинувачував мене.
Таку малу, миршаву, вразливу, відмінницю з постійними моральними конфліктами з пєдагоґамі. Серед останніх фігурувала його жонушка. Большая женщіна вєлікой культури. Щоразу, коли хлопці починали свій звичний бєспрєдєл — верещали, чимось кидалися, ледь не матюкалися, їли, плювалися й самовільно виходили з класу, — Кактус підкрадався до мене.
— От бачиш, Карпа, — нависав він ззаду і зверху, дуже характерна позиція сильної духом людини, — це все твоя вина.
— Чого? — торопіла я.
— Це вони перед тобою таке творять. Вони шось роблять, ти смієшся, заохочуєш їх. Вони ще більше роблять. Ти їх розбещуєш! Я все про тебе розкажу в вашій школі, в учительській. Так порядні дівчата не поводяться. Чуєш, не поводяться!
Ну, так. Порядна дівчина мала би заліпити собі рот синьою ізолєнтою (інших тоді не було) і робити вигляд, що ніц не смішно. І що вона їх повністю ігнорує і взагалі уперше бачить. І цей Крайлюк ніколи її не підвозив на модному ровері додому з художки, і про них не ходили в школі плітки, і він не писав на парті І.К. + І.К. = К. Себто, кохання. Це, канєшно, було давно, в юності, коли мені було 11, але я брехала, що 12, але все одно. Любов пройшла, художка лишилася. І чим дебільнішими були їхні вибрики, тим смішнішими. Навіть якщо вони кпинили з мене — є в хлопців такий спосіб взаємодії з дівчатами, — це все одно було дико ржачно. Хоч і образливо.
Коротше, Кактус срав поносиком. І робив мені пред'яви тільки за повної відсутності свідків. (В його дружини були схожі методи — щоби нічого потім довести не можна було… радянська педагогіка рулить.) Варто було Крайлюку з Шамалою повернутися, як Кактус до них заливав соловейком. Їм було абсолютно пофіг. Кактуса розкусили за лічені дні. Він тільки за формою був мужиком. За змістом Наталя Петрівна мала значно більші яйця. (Якщо він їх мав взагалі, то розміром вони не перевершували перепелині. Зварені вкруту, так надійніше.)
— Ми виростемо дужими, як у гаю дубки. Орати поле будемо і сіять залюбки. І сіять залюбки… — Це ми таке співали в класі першому-третьому на Новий рік у школі.
Кльові пісні для діток складали члени спілки письменників, не підкопаєшся. От чого ми не мали вирости хоча би співробітниками конструкторського бюро, викладачами в інституті чи художниками, не ясно. Ясно, що не йшлося про жодну зірковість чи бодай індивідуальні особливості дитини. Дужими — як у гаю дубки. Шо не ясно? Коротше, ми виросли. І до нас у групу вже стали підселяти дітей помолодше. Бо старші позакінчували художку і звалили у свої художні училища. Одна з дєвочок, із якою я дружила, називалася Злата. Її мама була вчителькою скрипки в нашій же школі мистецтв, і мала дуже гарне довге густе волосся. І вела гурток опери. Насправді то була оперета, але я все одно туди ходила. Було круто. Інша вчителька, Галина Андріївна, писала тексти і музику. Але в неї не було про в гаю дубки, тому й вступ до спілки письменників їй не загрожував. Ми робили постановку про Різдво, де я грала не ясно кого. Не Діву Марію, не бійтеся. Духовний ансамбль прийшов у моє життя пізніше. Коли ми співали в церкві «Святу Ніч», баби нам дякували і казали:
— Йой як файно, дівчєтка, заспівали на п’єть голосів. Не то шо тота Руслана верещит не своїм голосом, гейби напудили… — І баби би додали ще «кров би її нагла залєла», але ж у церкві таке казати гріх. Треба хоча би попід церкву вийти.
А коли в нас одного разу був обласний огляд художньої самодіяльності — аж у Франківську був — наша «Осанна» теж там співала. Душещіпатєльний романс «Соловію» і псалом до Благовіщення. І Квітка, зараза, тоді сказала:
— Карпа. Дам шоколадку з горіхами. Плюс коробку «Прометея». Якщо ви всі вийдете там на сцену у своїх голубих пончо. Наталя Михалівна зі святим виразом обличчя (у неї реально було обличчя-анахронізм, таких на іконах малювали по сільських церквах, рум’яних і капловухих… ну і ще на середньовічних портретах херувимоподібних легенів) теж вийде. Вона вам «все-все-все» — настроєчку. І тут ти на весь свій грубий голос маєш заволати: «ЕНЕРДЖААААЙ-ЗЕЕЕЕР!!!» Як у рекламі батарейок. Пойняла?
— Пойняла. Енер-джай-зе-е-ер! — проспівала я для закріплення ноти галерної пісні «Ей ухнєм».
— Давай, Карпо. З Богом. Я в другому ряду сиджу.
— Та ну, якось…
— «Прометей!» І п’ять баксів.
— У.
— І шампанське!
От й усе. Через «Прометей», шоколадку, п'ять баксів і шампанське мали звільнити з роботи святу Наталю Михайлівну. І не дати заохочувального призу ансамблю «Осанна».
Ми вийшли на сцену. Як голубки пошикувалися. Моя партія — четвертого чи п’ятого голосу. Ідеальний голос для «енерджайзера».
— Вже, вже, — вже, — вже… — розклала наші партії по поличках ніжна і невинна Наталя Михайлівна.
— Енерджайзее-ер… — не сильно впевнено пробасила я і побачила страшну річ: Квітки в другому ряді не було.
— Вже сіло сонечко за га-аєм… — Перелякані, здивовані святі очі Наталі Михайлівни я не забуду до похилого віку.
Ми доспівали до кінця. Здається, люди в залі подумали, що то їх колективно проглючило про енерджайзер. Про всяк випадок нам вручили приз глядацьких симпатій…
А опера була ще в дитинстві, як ви розумієте. Тоді мене ще не цікавило шампанське. Мене цікавив «Прометей». І жахливо-зелений лікер «Ківі».
На опері, крім Різдвяної теми, до якої Наталя Петрівна наробила купу крутих декорацій і костюмів, ми ще мали постановку «В чужому пір'ї». Про те, як пташечка звалила в далекі краї й ходила в модному пір’ї, поки її не замучила ностальгія. В мене була роль Ночі. Якраз вночі цій пташечці було найгірше. Потім вона покаялася, зрозуміла, чого їй хочеться насправді і полетіла додому. А я вічним другим голосом запевняла її, що всьо кльово, чувіха, твою вину змив щирий жаль. Там теж були хороші тексти. Марійка Підгірянка написала. А музика чия була — виробництва Галини Василівни чи фірмова, я хоч убий не пам'ятаю. Ми ще цю оперу у Франківську для радіо записували. І всіх діток переписували по сто п'ятдесят разів, а мій зоряний час в студії тривав недовго. Записали з першого дубля, як після того й триває.
— Тільки не думай, що то ти так прекрасно співаєш! — сказала роздратовано котрась із вчительок. І я не думала. Я подумала, що то звукорежисерів так достала тупість попередніх співаків, що вони від мене якнайшвидше відкараскались. (Але ж, курва, я дійсно попадала в ноти! Чого цінувалося зовсім не це, а тільки висота твого сопрано? В мене було мецо. А то й альт. Ацтой, карочє.)
Отже, та Злата була Пташечкою. І в неї теж було розкішне волосся. Через декрет Наталі Петрівни в нас на художці смєшалісь в кучу коні-звєрі, не кажучи вже про вікові категорії і самі групи. Так вийшло, що Злата на якихось прикладних композиціях (на скульптурах ми тепер робили дірки скальпелем в уже готових обломках гіпсових рамок) сиділа зі мною. Ну, прикладна за Кактуса десь такою ж потужною була, як і скульптура, тому розважалися епістолярієм. Грали в записки. Знаєте цю тему? Коли береш і пишеш якесь запитання зверху аркушика паперу, потім це питання загортаєш і передаєш наступному писати відповідь і його запитання. Тобто твого питання не видно. Видно все буде тільки тоді, коли в кінці гри розгорнеться весь аркуш повністю. І відповідь має бути не просто «так» чи «ні», а поширеною. Наприклад, «Так, із задоволенням». Чи «Ні, ніколи в світі, це гидота!» Не всі діти питали щось про секс. Хтось питав іще, чи любиш ти свою маму, наприклад. І в цьому випадку другий варіант відповіді заганяв вас у глибокий просак. Причому гольфівською ключкою, що для просака доволі боляче.
Але ми зі Златою, як канонічні підлітки на початку статевого дозрівання, про маму одне одного не питали. Бо ж скільки є на світі цікавих і ващє непонятних речей: аборти, презервативи, міньєт (оце я досі не знаю, як правильно пишеться) і трах. Сексом у нашому житті ще зроду-віку не пахло, тому інтерес до сороміцьких тем множився на десять у кубі.
Записочки ми писали під носом у Кактуса. Небезпека посилює ржаку. Ржеш, коли вдається все розгорнути й прочитати. Інколи цей мущіна вривався в клас так, ніби стояв під дверима й підслуховував, вичікуючи момента, аби нас зловити на гарячому. Інколи це йому вдавалося. Ми похапцем зминали свої записки і жбурляли їх під стіл. А він не лінувався підіймати. Мабуть, думав, там щось про нього буде. Так всі вчителі в школах думають, бідні. Спускаються до рівня дітей-придурків. Кактусівські ж параноїдальні фобії були підсилені ще й його впевненістю у власній геніальності. Це просто так сталося, що його за життя ще не визнали, але це пройде.
В записках про Кактуса не було нічого. Кактус і секс не римувалося. Може, це його теж розізлило того разу.
— Карпа. Вийди з класу на пару слів, будь ласка… — Ця показна тиха ввічливість віщувала явну хуйню.
— Я вас слухаю?
— Я тут дещо знайшов… — Кактус дістав із нагрудної кишені свого піджачка в кашку нашу пом'яту записочку. — «Ти користувалася презервативами?» — «Так, щодня. Ти хіба ні?» — процитував він своїм гидким голосом нашу зі Златою натхненну польову переписку. Його губи при цьому слиняво ляскали, а шматки сивої щетини хтиво ворушилися в такт.
— Де ви це взяли?! — я почервоніла. В ті далекі часи я це вміла робити.
— Не важливо. — (Таємничий, сука, Кактус.) — Ось чим ви на заняттях займаєтесь?
— А де у вас доказ, що це ми?
— А хто?
— Не ми.
— Ага. Тоді як тобі таке питання… — (Кактус розгладжував зім’ятий папірець так, ніби сам перед тим його пом'яв в безплатному туалеті для підтирання сраки.) — «Злата, ти займалася сексом з Андрієм?» І відповідь: «Ні, бо так робиш ти!»
— А чо це ви вирішили, що я так роблю? Тобто що саме я так роблю?!
— Бо це твій почерк.
— І через це я займалася сексом з Андрієм?
— Так.
— А.
І тут до мене повільно доходить.
— Послухайте. — кажу я. — Яке ви взагалі маєте право розгортати чужі листи?! Це хіба пристойно?
— А чо вони валяються на підлозі в моєму кабінеті?!
Риторичне питання. Я не знайшла, що відповісти на його феодальний аргумент. Що школа мистецтв належить народові? Тоді й записки з її підлоги народові належать. А Кактус, як не крути, теж частина цього народу. Хоч і доволі гівниста:
— А що, як ці ваші записки попадуть в учительську до вас у школу?
— Нащо це їм?
— Ну, а що — хай усі вчителі знають, чим ви тут займаєтесь.
Ми не займаємось, ми тільки пишемо! — ледь не викрикнула я, але вчасно заткнулась.
— Ніні Олександрівні дуже буде цікаво це почитати… — провадив Кактус. Я чомусь собі уявляла Ніну Олександрівну, котра сидить під торшером, у пенсне, вона хилитає тапочкою і скрушно повторює над нашим епістолярієм: «Боже, как гнусна. Как гадка!» І закидає голову, і торшер не падає…
Бідний Кактус чогось вважав — чи вдавав, що вважає — буцімто наші ідіотські записочки можуть навести сексуальне збудження ще на когось, окрім нього.
— Так що скажеш, користувалася презервативом? Цікаво… Що ти ще тут робила?..
І він крутив у своїх ославсько-львівських пальчиках той нещасний листок. Так, ніби ще не вивчив його текст напам'ять. Це зараз я розумію, що на нього можна було би пожалітися за пресинг і непрямі домагання до малолітніх. А тоді було реально страшно, що це прочитає вся учительська. І Юля Марківна думатиме, що ми тікаємо з її математик, щоби десь їбатися безперебійно, мов швейні машинки «Зінгер» зразка 1930-го року.
Найсмішніше те, що бідний Кактус навіть не зміг чітко сформулювати мети свого шантажу. Тобто він не покаже ці записки в учительській, якщо я — що? Перестану їх писати, ніколи не буду сміятися, стану авцою і ябєдою і буду лишатися з ним після уроків на додатковий курс малювання акварельних космонавтів? Думка про перебування з ним наодинці наводила на мене відчуття нудоти й передчуття проносу. Ну, типу, стаєш всебічно чуттєвою особистістю.
Згодом все це утряслося, я вже не пам'ятаю, як саме. Навряд чи він давав це почитати Ніні Алєксандровні, своїй супружниці. Певно, просто носив із собою в туалет. Але не для того, щоби підтиратися.
Близився огляд. Останній у моєму офіційному навчанні на художці. Кактус чогось мене різко полюбив і навіть хотів рекомендувати до львівського худграфу. Якось він, оглянувши мій закінчений живопис, підійшов до мене ззаду, одною тремтячою рукою приобняв, і, диригуючи натхненно другою, прокаркав:
— От бачиш, можеш, якщо хочеш! Тільки ти, головне, це не забудь до вступу все. От якось постав собі, Карпа, вдома, такий глянцевий глечик… Чи вазу, ні, вазу! Коло неї кинь пару яблук, повішай тканину, драпіровку, вистав світло… Просто все. А потім… Потім знасилуй себе цим натюрмортом! Чуєш, знасилуй!!!
На цих його словах до класу увійшла Ніна Олександрівна, його дружина. Кактус кашлянув і сказав:
— От бачите, Ніно Олександрівно, якого ми рівня досягли! — (Ага, всього з ним досягли за півроку, Наталя Петрівна нє в щьот.) — Можна й на худграф рекомендувати! Що ви думаєте?
— Так-так. Думаю, можна.
Так всі й чекали там на мене, знасилувану натюрмортом і врятовану його рекомендаціями, на тому худграфі. Всралася я худграфу. А худграф мені. Добре, що врешті-решт поступила на іняз. Він мені теж так собі всрався, але собі хоч претензій не було. І фіналу на узбіччі Андріївського узвозу, слава тобі Господи.
МУЗИКА В НАШІЙ РОДИНІ
Я І ТАТО
У мене в дитинстві мало було таких історій, як у мого тата. Може, тому, що мене не силували, як всіх порядних дітей, ходити на музику? Мене просто віддали на художню, бо бачили, що для танців я надто тлуста й неповоротка, так що Неля Романівна одного дня точно забила би мене своїм капцем. За традицією вона метала його в найгіршого танцюриста, а ним частіше всього ставала я, причому бальні танці давалися мені ще гірше за народні. В бальних танцях пальці мої ну ніяк не ставали в позицію, що годилася би пальцям благародної дєвіци, а в народних хоч можна було з характером тупотіти, пихтіти і кричати «Гоп!» І головне — не треба було тягти носочок та робити сороміцькі пліє й іншу французьку дурню.
На музику я трохи ходила тоді ж, коли й на танці, дупля не ріжучи в усіх тих сольфеджіо й переживаючи тільки одним — пальцями. Бо їх слід було правильно класти на клавіші. Тож на академконцерті я, сівши за те фатальне піаніно й, звісно ж, забувши руки десь глибоко під ним, ще раз встала на повні ноги, вийшла з-за інструменту, зробила повне коло сценою і сіла знову, тепер уже гордо поклавши руки на клавіші згори, як вчителька навчала. Не знаю, чого з мене всі сміялися?
Після літа я знову прийшла вчитися фортепьянній музиці, але мені вже ніяк не петралося, як то можна двома руками грати різні речі на цьому інструменті. Мозок же в мене один?.. Тож батьки віддали мене на художню. Незважаючи на мій дальтонізм.
А от татові моєму в дитинстві із музикою не пощастило. Чи не тому він змилосердився наді мною? Ми вчимося на помилках своїх батьків і випробовуємо на дітях помилки вже власного виробництва.
Так от, мого малого тата батьки віддали-таки на музику. і вибрали вони найважчий з інструментів — баян. От нащо здався другокласнику баян?! Хіба що він в такому віці вже мріє все життя грати на сільських весіллях чи розважати на свята за столом дорогу родину, так, аби жінки змахували сльозу під оце рипуче «Я-ж-те-бе-вір-на-я-аж-до-ха-ти-нонь-ки»? Чи, може, в армію коли піде, його в оркестр віддадуть, а не в будбат? Чи заспіває під власний акомпанемент на баяні серенади майбутній дружині під вікном її гуртожитку? Коротше, повний відстій. Скрипка — то діло. На скрипковому футлярі можна хоч з гори з'їжджати взимку.
Що й казати, мій тато — комплекція в нього така ж пухка й неповоротка, як у мене у відповідному віці — баяна свого не любив. Так само не любив він лазити по деревах чи грати в ловки. Несолідно це якось було. Любив він курити (сливове листя, правда) і читати. Так, ніби вже знав, що культовим персонажем для нього незабаром стане Гемінгвей. А Гемінґвей з баяном — маячня. Бабця (тобто, його мама) цих його сибаритських приколів не поділяла. Мусив грати, як миленький. Але тато примудрявся суміщати каторгу з загальним розвитком, як гречку з молоком. Тож він спокійнісінько сидів собі закритий в кімнаті з баяном і читав книжку. Частина його мозку, втім, завжди чатувала на шухері. І тільки-но чулися в коридорі кроки бабці, як тато розтягував на колінах баян і старанно виводив: «В тьом-нам-лє-гє-гє-сє, в тьом-нам-лє-гє-гє-сє…» Що ж там сталося в тому тьомнам лєгєгєсє, історія не замовчує, а просто не знає (як і сам тато). Він міг 48 разів зіграти цю фразу, але ніколи не заходив далі за неї. Треба знати міру.
ТЬОТЯ ЛЮБА
Тьотя Люба, моя улюблена тьотя, цікава не тільки тим, що була загубилася в дитинстві і її хотіла вдочерити рядова міліції, вона ще грала на піаніно. В неї все було не так софістікейтед, як у тата. В неї все було просто — дитині хотілося гуляти. Причому так сильно, що навіть їсти не хотілося. Тьотя Люба, як і решта нашої родини, була дитиною кмітливою й запопадливою. Все прораховувала наперед. Наперед думала і діяла. Тож коли вона мала охоту гуляти саме в той час копи батьки запланували для неї поїдання зупи і певний час занять на музичному інструменті «рояль», тьотя Люба робила просто. Забігаючи додому, вона, маючи глибоко й зупу, і піаніно, швидко писала записку «Поїла смачно, грала 2 години. Люба» і йшла, наприклад в туалет, аби на прогулянці її нічого не тривожило. І ось в один із таких, до того безтурботних, днів, варто було Любі написати записку і затраснути за собою двері до туалету, скрипнули інші двері, вхідні. Прийшла додому на обід бабця Іра. Раніше в неї не було такої звички. Але тут, за десять хвилин після повернення донечки зі школи, вона прочитала милий зразок сімейного епістолярію: «Поїла смачно, грала 2 години. Люба». Тьотя Люба дістала скакалкою. Ця родова традиція дожила аж до мене. Хвала сімейним цінностям.
ДЕЗОДОРАНТ І КОЛГОТКИ
Коли я була маленька і при перегляді еротичних фільмів батьки наказували мені заплющувати очі,[1] найліпшим подарунком для людини, котра не була тобі ні особливим другом, ні бандитським авторитетом, ні шансом списати фізику, вважався набір Дезодорант і колготки.
І до чого тут музика, спитаєте ви. А до того, що цей незрадливий набір являв собою стовідсотковий «маст» для походу на дискотеку. Навіть на шкільну. Особливо на шкільну. Бо, по-перше, туди пускали всіх хороших дєвочок, а по-друге, туди приходили всі погані хлопці. Хлопці — старші років на 4–8, чисто тобі мачо-мени, після армії, після дурки як відмазки від армії чи після заробітків в Чехії — вигідно контрастували з нашими прищавими однолітками. Ну. це нормально.
Дєвочки молоді й нєопитні, целочкі з хороших і не дуже сімей, ставали кружка в центрі їдальні й танцювали. Посеред білого дня. Бо ж це шкільна дискотека, а не якийсь… самі знаєте шо! Як хочете дискотеку, казав завуч, то знайдіть учителя, котрий зголоситься за неї відповідати. Найти вчителя-камікадзе було не так уже й легко. Вламати можна було хіба когось молодого і м’якенького. Пообіцяти йому поводитися чемно і не дотриматися обіцянки. А потім заспокоювати і втирати вчителю сльози, якщо він жіночої статі, щойно закінчив педінститут і пускає під час алгебри до себе в каптьорку. Буцімто малювати стінгазету (що може бути терміновішим?!), а насправді жерти пересмажені неосяжною тьотьою Аньою олійні пиріжки з повидлом. Запивати їх чаєм і пліткувати під виглядом проходження тесту на майбутню професію. І ким би хтось там не збирався стати в майбутньому (а здебільшого всі хотіли стати юристом чи економістом), цікавило всіх одне: хто, коли, де, з ким і чи він її тепер кине і почне ходити з іншою.
Щодо Яремчанської ЗОШ № 1, то я чесно не знала, хто, з ким і де трахався (ой, яке страшне слово!) в її потаємних кабінетах. Мені це все тоді видавалося страшною й таємничою неправдою. І чим більше таких неправд мені розказували, тим було інтересніше. Бо моєї власної відчайдушності ставало максимум на те, щоби, намовивши якусь слабохарактерну подружку, вийти на середину столової (ну не в спортзалі ж дискотеки проводити — ми пробували, виглядало сиротливо) і танцювати, поки всі сидять. Або ще навіть не прийшли. Або починають приходити, але не ті, на кого чекалося. А коли приходять ті — красиві й дорослі мачо, надушені, в розшпилених джинсових сорочках, в шкіряних ременях з важкими пряжками і в капцях-козачках (мамо рідна, геть чисто субурбан ковбої!), — вони однаково на тебе не дивляться. Бо стає вже темно і виходять на танцмайдан столовки всі найкрутіші королеви школи. При тому, люди кажуть, нібито легкодоступні. І в них великі цицьки, довгі ноги й сексуальні рухи, а не якісь там перемоги на республіканських олімпіадах з французької і посада голови ради школи вкупі з посадою капітана команди КВК, як у нєкоторих. Кому ти така нафіг треба? Ще й з порядної родини… Шансів ніяких. Про тебе кажуть, що ти на всіх дивишся згори, що ти целка-патріотка і така сука, яких ще світ не бачив. І коли ти починаєш із кимсь говорити, то все, на що вистарчає старшого пацана, це сказати «Оце гонить малолєтка!» Ну, його щастя, що він половини слів не розуміє. Але ж як від нього фантастично пахне!!! З’їхати з глузду, запшикатися до півсмерті дезодорантом, задушитися колготками…
Коротше, мало хто запрошував мене на «мєдляк». Мєдпяк — це така штука, коли всі тьолки (чи «хорі» з наголосом на останній склад — так називали тьолок яремчанські мачо-мени, не здогадуючись про американське походження терміну whore) вже не скачуть, хто як може, а сідають на лавочки. Трохи осторонь від пацанів, ясна річ. Недоступні й бажані. Дивляться на пацанів з-під лоба. На недоступних і бажаних. Тоді пацани, ліниво, не кваплячись, встають і підходять за тьолкою, котру собі хто угледів. Ефект супермаркета. Тьолки можуть реабілітуватися тільки на «білому танці», але ж він трапляється один на шість мєдляків.
Не всі, ой не всі мачо піднімаються зі своїх сідал і йдуть танцювати. Декотрі так і продовжують сидіти, і курять свої сигарети, і мружать очі. А ще буває така трагедія, що козирну тьолочку візьме й запросить якийсь уродський і смердючий чувак. І якщо тьолочка ще й така гуманістка, як я, то хрін вона йому відмовить. В пристойних родинах вчать не ставитися зверхньо ні до кого. Хоч так воно в мене виходило… Найгидкішим було те, що, по-перше, мене вже не зможе запросити ніхто нормальний; а по-друге, в цього, галімого, жахливо пітніють руки. Одного разу сталося таке. Танцюю, значить, я з одним галімим пацаном (взагалі ще й не з нашого міста, а з позорнякової Дори), а на мене дивиться інший, ще галімиший. Танцює поряд із якоюсь малознайомою дівчиною в червоному светрі (фу, це ж так жарко!) і хтиво мені посміхається.
— Диви, — кажу я своєму партнерові, — чо цей урод так тупо на нас витріщився? Ще й морда вся в прищах…
— Це мій брат, — спокійно каже мій галімий, і тепер уже руки пітніють у мене.
Відтак, вже у дорослому житті, весь час повторюється ця ситуація, щоправда з варіаціями. Зате, слава Богу, ніколи й ні за яких обставин не повторювалося наступне.
Одного разу я повернулася з перукарні, де мене коротко постригли. Як порядну газдиню — з пейсиками й кучмочкою. Була би старшою — ще би й хімію на тій кучмі накрутили. Чи відбілили верх, а пейсики лишили чорні. Тільки ж мені ранувато. Мене просто постригли. І Квітці це зовсім не сподобалося.
— Карпа, — сказала вона, — тобі треба не це гамно. Французький вищип — от що тобі треба.
І Квітка, взявши до рук універсальний набір ножиць — маленькі манікюрні плюс великі тупі, — заходилася вищипувати. Чік-чік — шматки й так уже короткого волосся розлітаються по маминій спальні. Мами якраз нема — поїхала в Німеччину сидіти в тюрмі (про це потім), додому має прийти тільки тато. І тут, як на зло, — хоча, яке там зло, цілком планова річ, про яку ми тупо забули, — відімкнули світло. Що ж. Ужин прі свєчах. Робота на совість. Зі скидкою на обставини, ясна річ.
— Все. Ніби готово. — Квітка оглядає результат своєї творчості.
Результат схожий на обсмоктане курча — обстрижені штріпачки щедро змочені гелем. Клієнт, тобто я, мовчить і в тихому зомлінні оглядає свою красу.
— Дуже круто! Інша людина! — озвучила Квітка мій правильний текст.
— Гадаєш?.. — невпевнено спитала я. Сиротливо розкидане по килиму «зайве» волосся беззвучно волало про помсту.
— Ну ясно! — Важко уявити собі Квітку без ентузіазму. Хіба що років через шість, коли я тягнутиму її кудись в гори з насидженого бару в Ялті.
— Ракавая женщіна! — провадила Квітка. — Ще треба губи яскраво-червоною помадою забацати.
— Та ну…
— Нє! Темно-вишневою! Круто буде капєц.
Ну, знайшли ми в мами бордову помаду. Ну, намазали мої незугарні велетенські губи (силікон тоді був ще не модний і — Боже любий! — як же я страждала через свій пухкий рот). Ну, вимазали на гривкові смоктульки ще півбанки синього гелю з запахом всіх туалетних освіжувачів і всіх мужніх чоловіків разом взятих. Чогось все одно бракувало.
І тут прийшов тато. Не встиг він причинити за собою двері в коридорі, як Квітка заверещала:
— Дядя Ігор! Ідіть подивіться, як я вашу Ірку постригла!
Тато визувся, протупцював до нашого будуару, відкрив двері, глянув і сказав:
— Туши свєт.
Що саме це значило, ми так до кінця й не зрозуміли. Але думали-гадали довго. Був це вияв захоплення чи глибокого шоку, і чого тато зразу ж пішов курити на кухню. І чого це раптом тушити свєт, якщо світло ще так і не включили.
Коротше, зібралися ми й пішли гуляти. І не просто собі пішли гуляти, а відмотали п'ять кругів навколо садіка-, щоби мене всі, хто міг, побачили. Бо плюс до всього Квітка ще й одягла на мене мамин безхозний полушубок, кролячий і сірий, бо в нім я ще більше скидалася на справжню ракавую женщіну.
Мені років тринадцять. Я не читаю книжок, я безбожно списую алгебру-геометрію-хімію-фізику, я мрію стати юристом і ні про що, крім як про пацанів і шоколадки, думати не можу. Шоколадки — це наша з Квіткою універсальна валюта. Хтось вимірював цінність предметів і подій у золотих хрестиках чи ланцюжках (грам рижика 10 баксів!), хтось у тому, скільки разів іще треба викинути на це гроші, щоби набралося на стару беемве, а ми — скільки за це можна було би купити шоколадок з горіхами.
— Карпа, розведи його на шоколадку! — шипіла Квітка, коли мені було ще, здається, дванадцять років, і роль ракавой женщіни була ще геть-чисто неосвоєною. Ну, я і розводила, як могла. Наївно й підступно. Так як треба. Справжнього профі видно з дитинства.
— Коля, — казала я, примруживши очки, небайдужому до мене багатому синку, — збігай в «Каре», купи нам шоколадку…
І, щоби кінцево розтрощити його вагання, додавала:
— Ти ж у мене зайчик…
— Ха-ха! Ти ж у мене зайчик! Ти ж у мене зайчи-и-ик!!! — реготала потім Квітка, запихаючись шоколадкою з банановою начинкою. — Ну ти, Карпа, даєш!!!
Ну, даю. Маніфестація жіночності якою вона одвіку була, є й буде.
Але я щось геть втекла від теми музики.
Стрибок вперед — у тринадцять з половиною років. Дискотека в школі. Підготовка до неї. Мама щойно повернулася з німецької тюрми (про це пізніше) на рідні терени і взялася за моє виховання з новим ентузіазмом. Перешила на мене, наприклад, своє старе махрове фіолетове плаття з двома кремовими смужками навскіс — від плечей до стегна. Зробила на новий манер — міні таке жорстко-стильне. (От де воно зараз, ма? Я би носила!) У плаття був високий комір на кнопочках. Французький вищип під такий комір — те, що книжка пише. Справжня тобі ракавая жєньщіна, але ми з Квіткою при мамі це вголос не кажемо. Надіємося, що вона сама все розуміє.
Колготки на мені. Дезодорантом пшикаюся перед виходом, щоби не вивітрився. Фіолетове плаття з пояском, кнопочками і смужками сидить, як намальоване. До нього взую, певно, нові високі черевики на підборах зі шнурівками — видовжують ногу. Але що робити на голові?!
— Шо на голові?! — питаю я у Квітки риторично, бо що ж, курва, можна зробити з мого «французького вищипу» — ракушку з пейсами, як варіант?
— Та шо ти, Карпа! Пффф! — Коли Квітка пфукає, то, значить, вона напружено думає. — Купу всього можна.
Мама тим часом ялозить мені по голові дротяною щіткою. Ніжно ялозить, туди-сюди, мені не боляче. Відтак випадково зачісує мені всі рештки волосся на лоба збоку, виглядає так, ніби мені щойно накручували голову по спіральній різьбі. Як кришку на пляшку. Що. ви не зрозуміли? Ну як же! Це ж вона — правдива пріча фам-фаталь. Майже прикрите праве око. Зовсім відкрите ліве вухо (з нього все по колу зчесували) і наглухо затулене шматком цієї волосяної раковини праве.
Мама сказала:
— О.
Квітка сказала:
— Круто.
І цей унітаз вони зацементували лаком «Прєлєсть». Інших лаків вдома чогось не було.
— Радянські лаки — самі круті, — авторитетно заявила Квітка. Ніби вона сама колись користувалася якимись лаками за радянських часів.
Ну, робити нічого. Полушубок, дезодорант (і під полушубок, і на), колготки (холодно, шо капєц, — щипає ноги, але ж дискотека!!! Яка дура на неї в штанах піде?! В мене шо — ноги криві?!), 10 хвилин дороги до школи, їдальня на другому поверсі й благословенні швидкі сутінки, бо ж зима.
І в мене є бойфренд. Так-так. Уже є. Який не який, а ми з ним ходимо. Слова «зустрічаємось», як і слова «бойфренд» в яремчанському сленгу чомусь не водилося. Того, з ким я ходила, звали Вася. Блазенське ім'я, знаю. Навіть в Яремчі «васілієм» чи «васьою» називали тормозів. А ще казали: «Алєнь твій тато» чи «Нюхай ногу». Це такі евфемізми замість банального посилання на хуй. І взагалі, дворові діти з просунутих сімей слово «хуй» в такому контексті не вживають — надто просто звучить. Найдивовижніше те, що фраза «Ти шо — вася?» — є цілком нормальною ображалкою для Прикарпаття, де василів-дмитровичів водиться, як псів нерізаних.
Вася книжок не читав ще більше, ніж я. Тобто він взагалі жодної книжки в житті не читав, казав: «Чого я там не знаю?» Вася любив відбірну російську попсу. Таку навіть по радіо не крутили, а лише переписували на касети в гастарбайтерів, дальнобійників і чисто пацанів-рекетирів, лави котрих мріяв поповнити кожен хлопчик з порядної родини.
— Раз-два-трі-чєтирє, трі-четирє в етам мірє, после дня пріходіт вєчер, я іду к тєбє навстрєчу. — 3 серйозним лицем підспівував Вася магнітофонному реперу. Російська мова Васіна взагалі-то варта окремої опису. Бліц-цитати: «Каторая гадіна?» і «Ми уєзжаєм в нєделю». Обидві ці фрази було вимовлено ним у Києві (а як ще там говорити?!) з телефону-автомата, коли Вася дзвонив знятій колись в Яремчі на турбазі «приїжджій». Як ті київські тьолачькі велися на наших ковбоїв, я по сей день не розумію. В любистку хлопці коси мили, чи. що? Або не коси…
Слава Богові, дискотеку в нас крутили прадвінуті пацани — Тарас Лозовський, Вовка Герелюк та інші. Вони таке гівно, як Вася, не слухали. Якщо там і було щось із російської естради, то хіба лиш папірос-ґанджубас, ґанджубас бйот на галавной мозг. Хоча що таке ґанджубас, ми тоді здогадувалися тільки інтуїтивно. А так, взагалі-то, слухали ай лайк ту мув-іт мув-іт і, ясне діло, Скорпіонс на мєдляках. Чи мадонна на білих танцях. Чи Нірвана, коли вчителі не бачили, як ми страшно гупаємо зчовганою підлогою і трусимо мокрими патлами — тільки то вже було після епохи дезодоранту і колготок.
— От згадай мої слова! — Вася, коли говорив, робив це з інтонацією, як мінімум, Далай-лами. Хоча не уявляв собі, що такий є і хто це.
— Ой, шо вже знову? — я не сильно приховувала своє знудження від його розважливості — вищого ступеня містечкового інтелектуалізму. Тільки от його розшпилена джинсова сорочка і ремінь з важкою пряжкою змушували мене терпіти.
— Прийде день, і тебе так, вибач за слово, заїбе ця вся твоя іностранна музика, що захочеш послухати чогось простого, русського, і про любов.
Цей день ще поки не прийшов.
Зате проминув день фіолетового плаття і прічі фам-фаталь. З балоном лака «Прєлєсть» як гарантом непорушності маминого творіння.
— Давай, Карпа, ходи. Васілій припухне від тебе, — уськала вічно красива й сексуальна Квітчучка.
Я потай теж сподівалася, що припухне. Ну, і боялася, звісно. Васілій — він пацан консервативний.
І Васілій таки припух.
— Шо ти таке з собою зробила?! — це замість «О, яка ти… я в шоці!»
— А що?.. — я озирнулася в пошуках Квітки на моральну допомогу.
Аморальна Квітка кудись швиденько вшилася.
— Та шо — чучело якесь прийшло! Тебе мама бачила?!
— Це мама робила… — в очах моїх бриніли сльози обурення.
— Шо мама робила?
— Це плаття і цю зачіску! — сльози обурення були би не такі зрадницькі, якби не тягли за собою скривлення пики й миттєве почервоніння носа.
— Плаття нармальне… — подивившись кудись убік, дав мені півшансу Вася. — А от пріча твоя… карочє, розчешись.
Розчешись!!! А балон лаку «Прєлєсть:» як відмінити? Ну, ясно, Васю такі речі не цікавили. Вася втягнув соплі через горло і харкнув ними просто на підлогу шкільного гардеробу.
— Хам, — сказала я.
— Ти зара в мене договоришся, — сказав Вася і пішов сходами нагору, у столову. На омріяну дискотеку, куди мені тепер попасти було зась.
Треба знайти Квітку, думала я. Тільки ж як мені туди піднятися з цією уродською прічою, я ж як чучело?! От бляха-муха. Треба когось попросити її покликати. Хвилини три по тому я зловила якусь зальотну Оксану чи Наталку і сказала їй:
— Чуєш, як побачиш там нагорі Квітчучку, попроси, щоби прийшла сюди, до умивальника. Скажи, що вона мені капєц потрібна.
— Добре… — знизала плечима Оксана чи Наталка.
Хвилин за десять Квітка об'явилася.
— Шо є, Карпа?
— Та нічо. Карочє, поможи мені розмочити голову.
— Шо?
— Ну та шо-шо. Давай розмочимо цю прічу. Щітка є?
Щітки для волосся у Квітки не було. В Квітки було ідеальне густе волосся, пострижене під каре на ніжці з хвостиком. А в мене на голові був лаковий унітаз. І щітки для його доглядання не передбачалося.
— Та ладно, — рішили ми, — пальцями.
Якщо ви коли-небудь мили голову в холодній воді взимку, в умивальнику під сходами, куди часто-густо хлопці на уроках ходять сцяти, бо стаціонарний туалет міститься на вулиці і до нього ще пиляти по морозу, ви мене зрозумієте. Ракавая женщіна терпіла трансформацію. Лак «Прєлєсть» не піддавався, як совєцький развєдчік. Він так до кінця й не зліз із мого волосяного унітазу, зате сам унітаз розвалити нам вдалося. І на голові в мене стало те, що вісім-десять років по тому запросто носитиме чорнява дівчинка з ТАТУ, такий собі мокрий кіпіш. Гай-гай, для Яремчі тоді це було не те що радикально… це було… ну, це було як розмочений в умивальнику волосяний унітаз за відсутності гребеня.
Так чи інакше, я пройшла на дискотеку і Вася сказав:
— Ну от, тепер хоч шось… А взагалі мені твоя ця стрижка не подобається. Давай рости нормальне волосся.
Настрій був паскудний. Звісно, я плакала від жалю до себе й людської несправедливості — хіба я винувата, шо мама мені таке нахаламандрила і сказала, що класно?! Я плакала, коли мене, здавалося, ніхто не бачив. А може й бачив. Я не сильно переймалася тоді заповітами Лесі Українки і не слідувала принципу «Щоб не плакать, я сміялась». Леся Українка взагалі видавалася мені злою, хворою, чоловікоподібною асексуальною двоюрідною сестрою вчительки української літератури. Хто така Оксана Забужко чи Ніла Зборовська я тоді знати не знала. Слава Богу. Бо ж моментально з ракавой женщіни зробилася би феміністкою і ходила би у спідниці поверх синіх рейтузів, запхнувши у вуха дешеві дерев’яні кульчики з пацьорками з сувенірного базару, забула би про дезодорант і колготки як про дискримінативні накидання з боку шовіністів-чоловіків, а Вася би летів з вікна столової з попередньо вибитими зубами…
— О, а що з зачіскою? — поцікавилася вдома мама.
— Ой, ма, не питай. Всьо нармально, карочє, — я визувалася, щоби швидше звалити спати.
— Котра година? — суворо і страшно, примруживши очі й затягуючись сигаретою, спитав тато. Нічого нового. Як завжди. Я перевищила ліміт гульок на 5 хвилин. Було 12:05.
— У мене годинник відстав, — буркнула я і пішла в кімнату.
— Я що — закінчив з тобою?.. — ой, тато починав злитися. І це при тому, що коли я приходила додому в сраку п’яна (ви ж теж підлітками напивалися зелено-червоних лікерів ківі-чері, правда?) і валилася спати, він нічогісінько не помічав. А варто було спізнитися на 5 хвилин, як тобі влаштовували допит із тортурами: з ким гуляла, що пила і про що говорила. Як їм пояснити, про що я говорила з Васьою?! І як взагалі можна комусь пояснити, про що ти говориш із хлопцями чи подружками у віці 13-ти років?!
— Ігор, та лиши її… — спробувала вступитися мама, і, як завжди, це в неї не вийшло.
— Вибачте-я-більше-так-не-буду, — прогундосила я завчено. — Можна мені спати?
Після стандартного епізоду одвічного серіалу «Атци і дєті» мене відпустили. І я ще трохи поплакала над своєю лихою доленькою.
На вихідних мама докладала зусиль змусити мене вчити фізику, а я її відволікала Валєрієм Мєладзе, котрого тато називав «воющій-ноющій».
У понеділок в школі казали таке:
— А ви чули, ви чули, що Карпа прийшла в п'ятницю на діскатєку в школу, а Васілій її побачив і набив морду? Кароче, сказав, шо в неї така прічьоска, шо людям її показувати стидно, і потягнув за патли в умивальник мити голову. І Карпа всю діскатєку ревіла в умивальнику.
Вам ясно, що я вже тоді була хорошим ньюз-мейкером?
Отака, бляха, музика.
Я І ТАТО
У мене в дитинстві мало було таких історій, як у мого тата. Може, тому, що мене не силували, як всіх порядних дітей, ходити на музику? Мене просто віддали на художню, бо бачили, що для танців я надто тлуста й неповоротка, так що Неля Романівна одного дня точно забила би мене своїм капцем. За традицією вона метала його в найгіршого танцюриста, а ним частіше всього ставала я, причому бальні танці давалися мені ще гірше за народні. В бальних танцях пальці мої ну ніяк не ставали в позицію, що годилася би пальцям благародної дєвіци, а в народних хоч можна було з характером тупотіти, пихтіти і кричати «Гоп!» І головне — не треба було тягти носочок та робити сороміцькі пліє й іншу французьку дурню.
На музику я трохи ходила тоді ж, коли й на танці, дупля не ріжучи в усіх тих сольфеджіо й переживаючи тільки одним — пальцями. Бо їх слід було правильно класти на клавіші. Тож на академконцерті я, сівши за те фатальне піаніно й, звісно ж, забувши руки десь глибоко під ним, ще раз встала на повні ноги, вийшла з-за інструменту, зробила повне коло сценою і сіла знову, тепер уже гордо поклавши руки на клавіші згори, як вчителька навчала. Не знаю, чого з мене всі сміялися?
Після літа я знову прийшла вчитися фортепьянній музиці, але мені вже ніяк не петралося, як то можна двома руками грати різні речі на цьому інструменті. Мозок же в мене один?.. Тож батьки віддали мене на художню. Незважаючи на мій дальтонізм.
А от татові моєму в дитинстві із музикою не пощастило. Чи не тому він змилосердився наді мною? Ми вчимося на помилках своїх батьків і випробовуємо на дітях помилки вже власного виробництва.
Так от, мого малого тата батьки віддали-таки на музику. і вибрали вони найважчий з інструментів — баян. От нащо здався другокласнику баян?! Хіба що він в такому віці вже мріє все життя грати на сільських весіллях чи розважати на свята за столом дорогу родину, так, аби жінки змахували сльозу під оце рипуче «Я-ж-те-бе-вір-на-я-аж-до-ха-ти-нонь-ки»? Чи, може, в армію коли піде, його в оркестр віддадуть, а не в будбат? Чи заспіває під власний акомпанемент на баяні серенади майбутній дружині під вікном її гуртожитку? Коротше, повний відстій. Скрипка — то діло. На скрипковому футлярі можна хоч з гори з'їжджати взимку.
Що й казати, мій тато — комплекція в нього така ж пухка й неповоротка, як у мене у відповідному віці — баяна свого не любив. Так само не любив він лазити по деревах чи грати в ловки. Несолідно це якось було. Любив він курити (сливове листя, правда) і читати. Так, ніби вже знав, що культовим персонажем для нього незабаром стане Гемінгвей. А Гемінґвей з баяном — маячня. Бабця (тобто, його мама) цих його сибаритських приколів не поділяла. Мусив грати, як миленький. Але тато примудрявся суміщати каторгу з загальним розвитком, як гречку з молоком. Тож він спокійнісінько сидів собі закритий в кімнаті з баяном і читав книжку. Частина його мозку, втім, завжди чатувала на шухері. І тільки-но чулися в коридорі кроки бабці, як тато розтягував на колінах баян і старанно виводив: «В тьом-нам-лє-гє-гє-сє, в тьом-нам-лє-гє-гє-сє…» Що ж там сталося в тому тьомнам лєгєгєсє, історія не замовчує, а просто не знає (як і сам тато). Він міг 48 разів зіграти цю фразу, але ніколи не заходив далі за неї. Треба знати міру.
ТЬОТЯ ЛЮБА
Тьотя Люба, моя улюблена тьотя, цікава не тільки тим, що була загубилася в дитинстві і її хотіла вдочерити рядова міліції, вона ще грала на піаніно. В неї все було не так софістікейтед, як у тата. В неї все було просто — дитині хотілося гуляти. Причому так сильно, що навіть їсти не хотілося. Тьотя Люба, як і решта нашої родини, була дитиною кмітливою й запопадливою. Все прораховувала наперед. Наперед думала і діяла. Тож коли вона мала охоту гуляти саме в той час копи батьки запланували для неї поїдання зупи і певний час занять на музичному інструменті «рояль», тьотя Люба робила просто. Забігаючи додому, вона, маючи глибоко й зупу, і піаніно, швидко писала записку «Поїла смачно, грала 2 години. Люба» і йшла, наприклад в туалет, аби на прогулянці її нічого не тривожило. І ось в один із таких, до того безтурботних, днів, варто було Любі написати записку і затраснути за собою двері до туалету, скрипнули інші двері, вхідні. Прийшла додому на обід бабця Іра. Раніше в неї не було такої звички. Але тут, за десять хвилин після повернення донечки зі школи, вона прочитала милий зразок сімейного епістолярію: «Поїла смачно, грала 2 години. Люба». Тьотя Люба дістала скакалкою. Ця родова традиція дожила аж до мене. Хвала сімейним цінностям.
ДЕЗОДОРАНТ І КОЛГОТКИ
Коли я була маленька і при перегляді еротичних фільмів батьки наказували мені заплющувати очі,[1] найліпшим подарунком для людини, котра не була тобі ні особливим другом, ні бандитським авторитетом, ні шансом списати фізику, вважався набір Дезодорант і колготки.
І до чого тут музика, спитаєте ви. А до того, що цей незрадливий набір являв собою стовідсотковий «маст» для походу на дискотеку. Навіть на шкільну. Особливо на шкільну. Бо, по-перше, туди пускали всіх хороших дєвочок, а по-друге, туди приходили всі погані хлопці. Хлопці — старші років на 4–8, чисто тобі мачо-мени, після армії, після дурки як відмазки від армії чи після заробітків в Чехії — вигідно контрастували з нашими прищавими однолітками. Ну. це нормально.
Дєвочки молоді й нєопитні, целочкі з хороших і не дуже сімей, ставали кружка в центрі їдальні й танцювали. Посеред білого дня. Бо ж це шкільна дискотека, а не якийсь… самі знаєте шо! Як хочете дискотеку, казав завуч, то знайдіть учителя, котрий зголоситься за неї відповідати. Найти вчителя-камікадзе було не так уже й легко. Вламати можна було хіба когось молодого і м’якенького. Пообіцяти йому поводитися чемно і не дотриматися обіцянки. А потім заспокоювати і втирати вчителю сльози, якщо він жіночої статі, щойно закінчив педінститут і пускає під час алгебри до себе в каптьорку. Буцімто малювати стінгазету (що може бути терміновішим?!), а насправді жерти пересмажені неосяжною тьотьою Аньою олійні пиріжки з повидлом. Запивати їх чаєм і пліткувати під виглядом проходження тесту на майбутню професію. І ким би хтось там не збирався стати в майбутньому (а здебільшого всі хотіли стати юристом чи економістом), цікавило всіх одне: хто, коли, де, з ким і чи він її тепер кине і почне ходити з іншою.
Щодо Яремчанської ЗОШ № 1, то я чесно не знала, хто, з ким і де трахався (ой, яке страшне слово!) в її потаємних кабінетах. Мені це все тоді видавалося страшною й таємничою неправдою. І чим більше таких неправд мені розказували, тим було інтересніше. Бо моєї власної відчайдушності ставало максимум на те, щоби, намовивши якусь слабохарактерну подружку, вийти на середину столової (ну не в спортзалі ж дискотеки проводити — ми пробували, виглядало сиротливо) і танцювати, поки всі сидять. Або ще навіть не прийшли. Або починають приходити, але не ті, на кого чекалося. А коли приходять ті — красиві й дорослі мачо, надушені, в розшпилених джинсових сорочках, в шкіряних ременях з важкими пряжками і в капцях-козачках (мамо рідна, геть чисто субурбан ковбої!), — вони однаково на тебе не дивляться. Бо стає вже темно і виходять на танцмайдан столовки всі найкрутіші королеви школи. При тому, люди кажуть, нібито легкодоступні. І в них великі цицьки, довгі ноги й сексуальні рухи, а не якісь там перемоги на республіканських олімпіадах з французької і посада голови ради школи вкупі з посадою капітана команди КВК, як у нєкоторих. Кому ти така нафіг треба? Ще й з порядної родини… Шансів ніяких. Про тебе кажуть, що ти на всіх дивишся згори, що ти целка-патріотка і така сука, яких ще світ не бачив. І коли ти починаєш із кимсь говорити, то все, на що вистарчає старшого пацана, це сказати «Оце гонить малолєтка!» Ну, його щастя, що він половини слів не розуміє. Але ж як від нього фантастично пахне!!! З’їхати з глузду, запшикатися до півсмерті дезодорантом, задушитися колготками…
Коротше, мало хто запрошував мене на «мєдляк». Мєдпяк — це така штука, коли всі тьолки (чи «хорі» з наголосом на останній склад — так називали тьолок яремчанські мачо-мени, не здогадуючись про американське походження терміну whore) вже не скачуть, хто як може, а сідають на лавочки. Трохи осторонь від пацанів, ясна річ. Недоступні й бажані. Дивляться на пацанів з-під лоба. На недоступних і бажаних. Тоді пацани, ліниво, не кваплячись, встають і підходять за тьолкою, котру собі хто угледів. Ефект супермаркета. Тьолки можуть реабілітуватися тільки на «білому танці», але ж він трапляється один на шість мєдляків.
Не всі, ой не всі мачо піднімаються зі своїх сідал і йдуть танцювати. Декотрі так і продовжують сидіти, і курять свої сигарети, і мружать очі. А ще буває така трагедія, що козирну тьолочку візьме й запросить якийсь уродський і смердючий чувак. І якщо тьолочка ще й така гуманістка, як я, то хрін вона йому відмовить. В пристойних родинах вчать не ставитися зверхньо ні до кого. Хоч так воно в мене виходило… Найгидкішим було те, що, по-перше, мене вже не зможе запросити ніхто нормальний; а по-друге, в цього, галімого, жахливо пітніють руки. Одного разу сталося таке. Танцюю, значить, я з одним галімим пацаном (взагалі ще й не з нашого міста, а з позорнякової Дори), а на мене дивиться інший, ще галімиший. Танцює поряд із якоюсь малознайомою дівчиною в червоному светрі (фу, це ж так жарко!) і хтиво мені посміхається.
— Диви, — кажу я своєму партнерові, — чо цей урод так тупо на нас витріщився? Ще й морда вся в прищах…
— Це мій брат, — спокійно каже мій галімий, і тепер уже руки пітніють у мене.
Відтак, вже у дорослому житті, весь час повторюється ця ситуація, щоправда з варіаціями. Зате, слава Богу, ніколи й ні за яких обставин не повторювалося наступне.
Одного разу я повернулася з перукарні, де мене коротко постригли. Як порядну газдиню — з пейсиками й кучмочкою. Була би старшою — ще би й хімію на тій кучмі накрутили. Чи відбілили верх, а пейсики лишили чорні. Тільки ж мені ранувато. Мене просто постригли. І Квітці це зовсім не сподобалося.
— Карпа, — сказала вона, — тобі треба не це гамно. Французький вищип — от що тобі треба.
І Квітка, взявши до рук універсальний набір ножиць — маленькі манікюрні плюс великі тупі, — заходилася вищипувати. Чік-чік — шматки й так уже короткого волосся розлітаються по маминій спальні. Мами якраз нема — поїхала в Німеччину сидіти в тюрмі (про це потім), додому має прийти тільки тато. І тут, як на зло, — хоча, яке там зло, цілком планова річ, про яку ми тупо забули, — відімкнули світло. Що ж. Ужин прі свєчах. Робота на совість. Зі скидкою на обставини, ясна річ.
— Все. Ніби готово. — Квітка оглядає результат своєї творчості.
Результат схожий на обсмоктане курча — обстрижені штріпачки щедро змочені гелем. Клієнт, тобто я, мовчить і в тихому зомлінні оглядає свою красу.
— Дуже круто! Інша людина! — озвучила Квітка мій правильний текст.
— Гадаєш?.. — невпевнено спитала я. Сиротливо розкидане по килиму «зайве» волосся беззвучно волало про помсту.
— Ну ясно! — Важко уявити собі Квітку без ентузіазму. Хіба що років через шість, коли я тягнутиму її кудись в гори з насидженого бару в Ялті.
— Ракавая женщіна! — провадила Квітка. — Ще треба губи яскраво-червоною помадою забацати.
— Та ну…
— Нє! Темно-вишневою! Круто буде капєц.
Ну, знайшли ми в мами бордову помаду. Ну, намазали мої незугарні велетенські губи (силікон тоді був ще не модний і — Боже любий! — як же я страждала через свій пухкий рот). Ну, вимазали на гривкові смоктульки ще півбанки синього гелю з запахом всіх туалетних освіжувачів і всіх мужніх чоловіків разом взятих. Чогось все одно бракувало.
І тут прийшов тато. Не встиг він причинити за собою двері в коридорі, як Квітка заверещала:
— Дядя Ігор! Ідіть подивіться, як я вашу Ірку постригла!
Тато визувся, протупцював до нашого будуару, відкрив двері, глянув і сказав:
— Туши свєт.
Що саме це значило, ми так до кінця й не зрозуміли. Але думали-гадали довго. Був це вияв захоплення чи глибокого шоку, і чого тато зразу ж пішов курити на кухню. І чого це раптом тушити свєт, якщо світло ще так і не включили.
Коротше, зібралися ми й пішли гуляти. І не просто собі пішли гуляти, а відмотали п'ять кругів навколо садіка-, щоби мене всі, хто міг, побачили. Бо плюс до всього Квітка ще й одягла на мене мамин безхозний полушубок, кролячий і сірий, бо в нім я ще більше скидалася на справжню ракавую женщіну.
Мені років тринадцять. Я не читаю книжок, я безбожно списую алгебру-геометрію-хімію-фізику, я мрію стати юристом і ні про що, крім як про пацанів і шоколадки, думати не можу. Шоколадки — це наша з Квіткою універсальна валюта. Хтось вимірював цінність предметів і подій у золотих хрестиках чи ланцюжках (грам рижика 10 баксів!), хтось у тому, скільки разів іще треба викинути на це гроші, щоби набралося на стару беемве, а ми — скільки за це можна було би купити шоколадок з горіхами.
— Карпа, розведи його на шоколадку! — шипіла Квітка, коли мені було ще, здається, дванадцять років, і роль ракавой женщіни була ще геть-чисто неосвоєною. Ну, я і розводила, як могла. Наївно й підступно. Так як треба. Справжнього профі видно з дитинства.
— Коля, — казала я, примруживши очки, небайдужому до мене багатому синку, — збігай в «Каре», купи нам шоколадку…
І, щоби кінцево розтрощити його вагання, додавала:
— Ти ж у мене зайчик…
— Ха-ха! Ти ж у мене зайчик! Ти ж у мене зайчи-и-ик!!! — реготала потім Квітка, запихаючись шоколадкою з банановою начинкою. — Ну ти, Карпа, даєш!!!
Ну, даю. Маніфестація жіночності якою вона одвіку була, є й буде.
Але я щось геть втекла від теми музики.
Стрибок вперед — у тринадцять з половиною років. Дискотека в школі. Підготовка до неї. Мама щойно повернулася з німецької тюрми (про це пізніше) на рідні терени і взялася за моє виховання з новим ентузіазмом. Перешила на мене, наприклад, своє старе махрове фіолетове плаття з двома кремовими смужками навскіс — від плечей до стегна. Зробила на новий манер — міні таке жорстко-стильне. (От де воно зараз, ма? Я би носила!) У плаття був високий комір на кнопочках. Французький вищип під такий комір — те, що книжка пише. Справжня тобі ракавая жєньщіна, але ми з Квіткою при мамі це вголос не кажемо. Надіємося, що вона сама все розуміє.
Колготки на мені. Дезодорантом пшикаюся перед виходом, щоби не вивітрився. Фіолетове плаття з пояском, кнопочками і смужками сидить, як намальоване. До нього взую, певно, нові високі черевики на підборах зі шнурівками — видовжують ногу. Але що робити на голові?!
— Шо на голові?! — питаю я у Квітки риторично, бо що ж, курва, можна зробити з мого «французького вищипу» — ракушку з пейсами, як варіант?
— Та шо ти, Карпа! Пффф! — Коли Квітка пфукає, то, значить, вона напружено думає. — Купу всього можна.
Мама тим часом ялозить мені по голові дротяною щіткою. Ніжно ялозить, туди-сюди, мені не боляче. Відтак випадково зачісує мені всі рештки волосся на лоба збоку, виглядає так, ніби мені щойно накручували голову по спіральній різьбі. Як кришку на пляшку. Що. ви не зрозуміли? Ну як же! Це ж вона — правдива пріча фам-фаталь. Майже прикрите праве око. Зовсім відкрите ліве вухо (з нього все по колу зчесували) і наглухо затулене шматком цієї волосяної раковини праве.
Мама сказала:
— О.
Квітка сказала:
— Круто.
І цей унітаз вони зацементували лаком «Прєлєсть». Інших лаків вдома чогось не було.
— Радянські лаки — самі круті, — авторитетно заявила Квітка. Ніби вона сама колись користувалася якимись лаками за радянських часів.
Ну, робити нічого. Полушубок, дезодорант (і під полушубок, і на), колготки (холодно, шо капєц, — щипає ноги, але ж дискотека!!! Яка дура на неї в штанах піде?! В мене шо — ноги криві?!), 10 хвилин дороги до школи, їдальня на другому поверсі й благословенні швидкі сутінки, бо ж зима.
І в мене є бойфренд. Так-так. Уже є. Який не який, а ми з ним ходимо. Слова «зустрічаємось», як і слова «бойфренд» в яремчанському сленгу чомусь не водилося. Того, з ким я ходила, звали Вася. Блазенське ім'я, знаю. Навіть в Яремчі «васілієм» чи «васьою» називали тормозів. А ще казали: «Алєнь твій тато» чи «Нюхай ногу». Це такі евфемізми замість банального посилання на хуй. І взагалі, дворові діти з просунутих сімей слово «хуй» в такому контексті не вживають — надто просто звучить. Найдивовижніше те, що фраза «Ти шо — вася?» — є цілком нормальною ображалкою для Прикарпаття, де василів-дмитровичів водиться, як псів нерізаних.
Вася книжок не читав ще більше, ніж я. Тобто він взагалі жодної книжки в житті не читав, казав: «Чого я там не знаю?» Вася любив відбірну російську попсу. Таку навіть по радіо не крутили, а лише переписували на касети в гастарбайтерів, дальнобійників і чисто пацанів-рекетирів, лави котрих мріяв поповнити кожен хлопчик з порядної родини.
— Раз-два-трі-чєтирє, трі-четирє в етам мірє, после дня пріходіт вєчер, я іду к тєбє навстрєчу. — 3 серйозним лицем підспівував Вася магнітофонному реперу. Російська мова Васіна взагалі-то варта окремої опису. Бліц-цитати: «Каторая гадіна?» і «Ми уєзжаєм в нєделю». Обидві ці фрази було вимовлено ним у Києві (а як ще там говорити?!) з телефону-автомата, коли Вася дзвонив знятій колись в Яремчі на турбазі «приїжджій». Як ті київські тьолачькі велися на наших ковбоїв, я по сей день не розумію. В любистку хлопці коси мили, чи. що? Або не коси…
Слава Богові, дискотеку в нас крутили прадвінуті пацани — Тарас Лозовський, Вовка Герелюк та інші. Вони таке гівно, як Вася, не слухали. Якщо там і було щось із російської естради, то хіба лиш папірос-ґанджубас, ґанджубас бйот на галавной мозг. Хоча що таке ґанджубас, ми тоді здогадувалися тільки інтуїтивно. А так, взагалі-то, слухали ай лайк ту мув-іт мув-іт і, ясне діло, Скорпіонс на мєдляках. Чи мадонна на білих танцях. Чи Нірвана, коли вчителі не бачили, як ми страшно гупаємо зчовганою підлогою і трусимо мокрими патлами — тільки то вже було після епохи дезодоранту і колготок.
— От згадай мої слова! — Вася, коли говорив, робив це з інтонацією, як мінімум, Далай-лами. Хоча не уявляв собі, що такий є і хто це.
— Ой, шо вже знову? — я не сильно приховувала своє знудження від його розважливості — вищого ступеня містечкового інтелектуалізму. Тільки от його розшпилена джинсова сорочка і ремінь з важкою пряжкою змушували мене терпіти.
— Прийде день, і тебе так, вибач за слово, заїбе ця вся твоя іностранна музика, що захочеш послухати чогось простого, русського, і про любов.
Цей день ще поки не прийшов.
Зате проминув день фіолетового плаття і прічі фам-фаталь. З балоном лака «Прєлєсть» як гарантом непорушності маминого творіння.
— Давай, Карпа, ходи. Васілій припухне від тебе, — уськала вічно красива й сексуальна Квітчучка.
Я потай теж сподівалася, що припухне. Ну, і боялася, звісно. Васілій — він пацан консервативний.
І Васілій таки припух.
— Шо ти таке з собою зробила?! — це замість «О, яка ти… я в шоці!»
— А що?.. — я озирнулася в пошуках Квітки на моральну допомогу.
Аморальна Квітка кудись швиденько вшилася.
— Та шо — чучело якесь прийшло! Тебе мама бачила?!
— Це мама робила… — в очах моїх бриніли сльози обурення.
— Шо мама робила?
— Це плаття і цю зачіску! — сльози обурення були би не такі зрадницькі, якби не тягли за собою скривлення пики й миттєве почервоніння носа.
— Плаття нармальне… — подивившись кудись убік, дав мені півшансу Вася. — А от пріча твоя… карочє, розчешись.
Розчешись!!! А балон лаку «Прєлєсть:» як відмінити? Ну, ясно, Васю такі речі не цікавили. Вася втягнув соплі через горло і харкнув ними просто на підлогу шкільного гардеробу.
— Хам, — сказала я.
— Ти зара в мене договоришся, — сказав Вася і пішов сходами нагору, у столову. На омріяну дискотеку, куди мені тепер попасти було зась.
Треба знайти Квітку, думала я. Тільки ж як мені туди піднятися з цією уродською прічою, я ж як чучело?! От бляха-муха. Треба когось попросити її покликати. Хвилини три по тому я зловила якусь зальотну Оксану чи Наталку і сказала їй:
— Чуєш, як побачиш там нагорі Квітчучку, попроси, щоби прийшла сюди, до умивальника. Скажи, що вона мені капєц потрібна.
— Добре… — знизала плечима Оксана чи Наталка.
Хвилин за десять Квітка об'явилася.
— Шо є, Карпа?
— Та нічо. Карочє, поможи мені розмочити голову.
— Шо?
— Ну та шо-шо. Давай розмочимо цю прічу. Щітка є?
Щітки для волосся у Квітки не було. В Квітки було ідеальне густе волосся, пострижене під каре на ніжці з хвостиком. А в мене на голові був лаковий унітаз. І щітки для його доглядання не передбачалося.
— Та ладно, — рішили ми, — пальцями.
Якщо ви коли-небудь мили голову в холодній воді взимку, в умивальнику під сходами, куди часто-густо хлопці на уроках ходять сцяти, бо стаціонарний туалет міститься на вулиці і до нього ще пиляти по морозу, ви мене зрозумієте. Ракавая женщіна терпіла трансформацію. Лак «Прєлєсть» не піддавався, як совєцький развєдчік. Він так до кінця й не зліз із мого волосяного унітазу, зате сам унітаз розвалити нам вдалося. І на голові в мене стало те, що вісім-десять років по тому запросто носитиме чорнява дівчинка з ТАТУ, такий собі мокрий кіпіш. Гай-гай, для Яремчі тоді це було не те що радикально… це було… ну, це було як розмочений в умивальнику волосяний унітаз за відсутності гребеня.
Так чи інакше, я пройшла на дискотеку і Вася сказав:
— Ну от, тепер хоч шось… А взагалі мені твоя ця стрижка не подобається. Давай рости нормальне волосся.
Настрій був паскудний. Звісно, я плакала від жалю до себе й людської несправедливості — хіба я винувата, шо мама мені таке нахаламандрила і сказала, що класно?! Я плакала, коли мене, здавалося, ніхто не бачив. А може й бачив. Я не сильно переймалася тоді заповітами Лесі Українки і не слідувала принципу «Щоб не плакать, я сміялась». Леся Українка взагалі видавалася мені злою, хворою, чоловікоподібною асексуальною двоюрідною сестрою вчительки української літератури. Хто така Оксана Забужко чи Ніла Зборовська я тоді знати не знала. Слава Богу. Бо ж моментально з ракавой женщіни зробилася би феміністкою і ходила би у спідниці поверх синіх рейтузів, запхнувши у вуха дешеві дерев’яні кульчики з пацьорками з сувенірного базару, забула би про дезодорант і колготки як про дискримінативні накидання з боку шовіністів-чоловіків, а Вася би летів з вікна столової з попередньо вибитими зубами…
— О, а що з зачіскою? — поцікавилася вдома мама.
— Ой, ма, не питай. Всьо нармально, карочє, — я визувалася, щоби швидше звалити спати.
— Котра година? — суворо і страшно, примруживши очі й затягуючись сигаретою, спитав тато. Нічого нового. Як завжди. Я перевищила ліміт гульок на 5 хвилин. Було 12:05.
— У мене годинник відстав, — буркнула я і пішла в кімнату.
— Я що — закінчив з тобою?.. — ой, тато починав злитися. І це при тому, що коли я приходила додому в сраку п’яна (ви ж теж підлітками напивалися зелено-червоних лікерів ківі-чері, правда?) і валилася спати, він нічогісінько не помічав. А варто було спізнитися на 5 хвилин, як тобі влаштовували допит із тортурами: з ким гуляла, що пила і про що говорила. Як їм пояснити, про що я говорила з Васьою?! І як взагалі можна комусь пояснити, про що ти говориш із хлопцями чи подружками у віці 13-ти років?!
— Ігор, та лиши її… — спробувала вступитися мама, і, як завжди, це в неї не вийшло.
— Вибачте-я-більше-так-не-буду, — прогундосила я завчено. — Можна мені спати?
Після стандартного епізоду одвічного серіалу «Атци і дєті» мене відпустили. І я ще трохи поплакала над своєю лихою доленькою.
На вихідних мама докладала зусиль змусити мене вчити фізику, а я її відволікала Валєрієм Мєладзе, котрого тато називав «воющій-ноющій».
У понеділок в школі казали таке:
— А ви чули, ви чули, що Карпа прийшла в п'ятницю на діскатєку в школу, а Васілій її побачив і набив морду? Кароче, сказав, шо в неї така прічьоска, шо людям її показувати стидно, і потягнув за патли в умивальник мити голову. І Карпа всю діскатєку ревіла в умивальнику.
Вам ясно, що я вже тоді була хорошим ньюз-мейкером?
Отака, бляха, музика.
ДІК
Все своє дитяче життя я була Гобсеком. Ні, гроші я нікому не позичала. Я акуратно, натхненно і панічно складала їх на пса.
Собака була моєю мрією Номер Один. Татові дитячі історії про спанієля Рема, котрого вкрали гицлі, не давали мені спокою. Я ненавиділа гицлів більше за фашистів, а кіно «Білий Бім Чорне Вухо» вибило мене з колії (викликало шалений напад плачу і страху) вже самою своєю фабулою. Про перегляд стрічки я й подумати не могла.
Як дорослі не могли зрозуміти, чого не можна в фільмах убивати песиків, коників і дельфінів, я не знаю. Дітям переживати такі смерті значно важче, ніж переживати смерті дорослих дядьків на тому ж екрані. Ще мали виживати женщіни і дєті. Тільки дядьки заслуговували на смерть. Причому, немолоді і негарні. І злі, ясне діло. А тварин, навіть злих, було жаль. Наприклад, вовків, бо вони схожі на песиків. Варто було побачити кровожерливого вовка при смерті, подумати: «Песик…» і ревти починаєш, як миленька.
Дякувати Богу, в батьків вистарчало гуманності щодо всіх мертвих тварин у кіно сказати: «Ну, це ж кіно. Хто би вбивав звіриків для кіна, сама подумай? Йому укол зробили, і він спить». Про збитих на дорозі собак і котів казали просто: «Він заснув». Мені було дивно думати, як то стільки котів і собак могли одночасно поснути на сімсоткілометровому шляху «Яремча — Черкаси». Всередині щось щемливо стискалося, і не до кінця у все вірилося, і щось страшне й таємне підозрювалося. Але деякі питання ліпше не кріпити в себе в голові надто довго. Тож розуміння феномену смерті приходить до нас порційовано, впродовж усього життя.
Повернемось до бабла. Якщо жучити його на свій кожен День народження, якщо не здавати мамі троячку, що її веселий тато, коли йшов з гаража, вручав тобі на морозиво, якщо не завжди повертати решту з хліба й молока, МОЖНА НАЗБИРАТИ СІМСОТ РУБЛІВ.
Мрія нарешті збулася. За п’ятсот рублів, що накопичилися в моєму рудому дерматиновому гаманці, тато купив крихітного російського спанієля Чарліка. (Тато… А здача де?)
Чарпік був дуже хворобливим і сумним з самого початку. Видно, чув, як його кличуть собачі ангели. Незважаючи на всю нашу турботу, щеплення, правильне харчування й асистенцію кращих ветеринарів, Чарлік відійшов у кращий світ у віці півроку і двох днів.
Ми кілька місяців горювали. А я кілька років збирала гроші. На нового пса. Франківський собачий базар (ну, там ще кроликів продавали, курей і корів) став для мене найліпшим парком атракціонів. Щосуботи я там ошивалася й прицінювалася, по чім спанієлі. І як це відбивається на курсі німецьких вівчарок.
Діка знайшла мама. Тобто дядю знайшла, який його продавав. Поки ми з сестрою ще нипали довкола традиційних спанієлів на базарі, мама вже торгувалася:
— А по чому?
— По десять доларів.
— А чого так дешево?
— Бо перші цуценята в суки. І переїжджати треба на нову квартиру.
— Гм, — все одно сумнівалася мама. — Він же ж без паспорта у вас?
— Як це без паспорта? З паспортом! — обурювався власник. — Мама в нього переможниця двох виставок, а тато… тато взагалі з Австралії!
В круїзі мама з татом познайомилися, чи шо?
— Ну добре, — сказала мама. — Але треба ше шоб діти глянули. Вони пса хочуть.
Дядя дав мамі адресу і ввечері ми поїхали вибирати собі пса. Ердельтер'єри були вдвічі більшими за спанієлів. Це лякало всіх, крім нас із Гапою. Нам насправді дуже хотілося великого пса, а тут така нагода підвернулася.
Відразу в носа вдарив дикий сморід. Ну, і ясно чого: половина кімнати була перегороджена дошками, і в цьому загоні тусувалася отара цуценят. Коли зайшли ці пришельці — ми, тобто, — цуценята в кількості дев’яти штук вишикувалися вгору лапками й головами на бортику. Подивитися, хто це прийшов. Абсолютно однакових дев'ять жовтих голів і вісімнадцять круглих лапок.
Спочатку ми так і стояли, як вкопані: ми і цуцики. Вони на нас, ми на них. Потім їм набридло і вони почали вовтузитися. У всіх книжках із вибору собаки пишеться, що треба брати собі найбільш нахабного цуцика, того, що відпихає всіх від кормушки. Це, мовляв, самець Альфа. Ну, витягли ми свого самця Альфа. Поставили його на стіл. Він одразу ж перестав борзіти, підібгав хвіст і безпомічно став озиратись навколо.
— Фу, шо це він… — сказав хтось із наших. — Може, іншого візьмемо?
Але було вже пізно. Перст долі показав на Діка.
Вдарили по руках. Отримали інформацію щодо годування. Понесли цуцика в машину.
Дорогою з Франківська, де він жив в материнському домі, до Яремні, де йому тепер жити в приймах, Дік поводився більш-менш пристойно. Але варто було випустили його у нас в квартирі № 70, як цуценя ошаліло. Відразу кинулося на кухню й жадібно заходилося виїдати квашену капусту з банок, що стояли на підлозі.
— Не годували його там, чи шо? — здивувалася мама, насправді радіючи тому, як високо хтось оцінив її закваску.
Більше, правда, в Діка потягів до вегетаріанства не спостерігалося. Зіпсували ми його м'ясом, вах-вах. Ну, й ще солодощами. За шоколадку Дік ладен був продати душу. Бажано мою. А роблячи вибір між кісточкою з холодцю, і шматком маминого пляцку, Дік ризикував померти від розпуки дуалізму.
Коли Дік тільки з’явився у нашій хаті, в нас уже був кіт Поль. Дуже незалежне й розумне створіння. Коли я виводила гуляти Діка, Поль ходив за нами. Але добре давав собі раду й без нас. За умови, що Дік давав йому з'їсти хоча би малу законну котячу порцію на кухні. Але Дік, падлюка, не завжди давав, особливо коли вони залишалися удвох на хазяйстві. Повертаючись додому, ми бачили, що Поль, як правило, спить у виварці. Стояла в нас у коридорі така велика каструля для виварювання білизни. Бозна-чого Дік не міг переступити через магічну стінку цієї виварки. Як у фільмі «Вій» типу. А Поль, бідний, змучено спав, весь обсмоктаний-обслинений Діком.
Не знаю, що там виробляв з Полем Дік, але чи кіт заревнував, чи просто не витерпів лихої долі, невдовзі його знайшли збитим на дорозі. Думаю, це було самогубство.
Коли Дік був юним цуциком, треба було клеїти йому вуха. Щоби екстер’єру відповідав. А цим потребам правильного формування хрящиків якнайкраще відповідав клей «момент». Якщо приклеїти ним вуха до Дікової голови, він робився красунчиком. Бо інакше ці вуха теліпалися позаду, як два пережованих і виплюнутих млинця.
Ще я якось спробувала почистити Діку зуби. Намотала вату на ломачку, намастила її пастою і давай лізти псові до рота. Пес плювався й тікав, а в кінці прожував цю саму ломачку, і я заспокоїлася.
Дікові зробили одне-єдине щеплення за все його життя. Пам’ятаючи сумний досвід Чарліка. Дік бігав, здоровий лобуряка, тусуючись з усіма попутними дворнягами, вишуковуючи делікатеси по смітниках.
— Позорище! — бідкалася мама. — Люди подумають, ми тебе не годуємо!
Коли Дік був геть малим трьохмісячним цуциком (за розмірами його ніжний вік не був помітним, кабан він був уже той), деякий час його не можна було виводити надвір. Через те саме єдине щеплення. Бо ж щеплення — це коли тебе змушують трохи захворіти. І якщо ти зіткнешся з кимось іще хворішим, тобі буде капець. Так що сиди вдома і какай на лінолеум — все своє свідоме життя ДО щеплення ї певний час ПІСЛЯ какав цуцик будь-здоров. Як великий дяпан він какав. Більше, ніж ми з сестрою Гапою удвох. Витирати, ясне діло, мусила я.
— Твій пес! — морозилася дружна сім’я.
Ага. І як шерсть збирати мокрою рукою по доріжці, то мій пес. І як миски мити, теж мій. І як гуляти по болоті — мій. І як лапи мити. А як гладити і гратися, то всіхній вже.
Я ніколи не забуду цих Дікових натюрмортів раннього періоду творчості. Посеред блискучого, під мармур чи якесь інше каміння, неосяжного лінолеуму розкинулася менш блискуча, але теж неосяжна Дікова купа. Інколи з жовтим ореолом по берегах.
Коли нарешті Дікові вже можна було гадити на вулиці, полегкість не прийшла. А прийшло наступне фізичне навантаження: зносити цього опецька вниз із четвертого поверху. Ліфтів у Яремчі споконвіку не було, а сходів Дік панічно боявся. Він не міг зрозуміти, як орієнтуватися у світі, коли твоя передня частина десь внизу, а задня ще зверху. Ну, от ви самі спробуйте на чотирьох спуститися по сходах. Дік упирався на повідку, тікав додому. Якщо його вдавалося стягти хоч на один проліт вниз, він швидко накладав купу чи пускав жовтий фонтан і дивився тобі в очі: «Всьо, я всьо зробив. Пішли додому!» Нагору йому ходилося не так страшно, як вниз. Тож, оскільки ми сім'я порядна і не могли дозволити засирання нашого під'їзду нашим же псом, я мусила брати переляканого Діка на ручки і нести вниз. Добре, що надійшов час, коли Діка врешті-решт попустило зі сходами. І тільки драбин він смертельно продовжував боятися. Вверх по будівельній драбині дерся, а вниз — зась. Якщо стояти вже внизу і дивитися, як хтось співчутливий зносить тобі 30-кілограмового дорослого пса в руках, попадаєш в комікс. Бо зверху на тебе суне розчепірений жовтий павук — Дік так відчайдушно впирався лапами у стіни вузького проходу і тягнувся головою до безпечного неба, що видно було тільки його живіт. Відтак він іще виростав, гарнішав, але його дитячі страхи не минали. Особливо Дік боявся пострілів. І коли тато брав його з собою на полювання, при першому ж «бабах!» нашого мисливсько-сторожового пса несло буйним вітром куди очі світять.
Дік слугував моїм вічним алібі. Коли мені хотілося піти позажигати з якимось недозволеним пацаном, я гриміла повідком і на всю хату оголошувала:
— Дік, гуляти!
В холод чи в спеку, в зливу чи в снігопад відмазка була залізною: йду пса вигулювати.
Ну, а потім я собі десь зажигаю, а вірна Кропива три години на автобусній вигулює Діка…
Ми з Діком, очевидно, з самого початку розуміли інтереси один одного. Недаремно ж його так і звали — DІСК — «хуй» в перекладі з англійської. Правда, ми того в дитинстві ще не відали, тому зі спокійною совістю перейменували нашого десятибаксового цуцика з крутєйшою родословною в Діка. В оригіналі його ім'я звучало як Дедалус Діктіс і щось там ще. Дік добре розумів, що він мене безплатно прикриває. Тому нахабнів, як хотів.
Улюбленою його розвагою було дистанційне гуляння. Тобто гуляння, на яке його ніхто не кликав. Випустиш, траплялося, пса, а сам залипнеш коло тєліка, і вже коли сам вирішиш піти погуляти, раптом згадуєш, що і пес десь гуляє… І головне, щоби він тебе не засік, бо хєра з два ти тепер підеш у бар чи на дискотеку. Ходитиме за тобою як жива ганьба. Кричиш: «Дік, до мене!» — а той стоїть, думає. «Нє, — думає, — нема дурних!» І біжить собі ніби у своїх справах, але тебе з поля зору не випускає. Тільки зайдеш у начебто рятівний бар «Кока-кола», як уже щось шкрябає в червоні залізні двері і жалібно гавкає. З підвиванням так, щоби музику перегавкати.
— Чий то пес?! — гнівно питає хтось із відвідувачів чи бармен.
— Мій… — зітхаєш і понуро виходиш до Діка. Він скаче, радий весь, засранець, зіпсував тобі вечір, ти тепер ведеш його додому, і ще не факт, що заведеш. Хіба — це гарантовано — сама вдома залишишся. Тоді Дік тобі повірить і теж піде їсти й спати. Пастух грьобаний.
Інколи Дік просікав твій злочинний задум піти погуляти без нього вже загодя. Він собі спокійно, і типу не при ділах, тинявся коло вхідних дверей, якщо його відігнати, відходив трохи в бік кухні, але варто було хоч на два сантиметри прочинити двері з хати, як це кучеряве одоробло з невідпорністю балістичної ракети проривалося в шпарку і з зухвалим переможним гавкотом неслося вниз із четвертого поверху.
Діків гавкіт попід барами, то ще півбіди. Найстрашніше було тоді, коли хтось над ним змилостивлювався і запускав всередину. Ошалілий від стробоскопів і голосної музики, Дік тицявся своїм бородатим писком в танцюючі пари, в животи тих, хто сидів за столиками, або просто крутився на місці в пошуках мене. Тут уже було не заховатися і не збрехати, що не знаєш цього пса. Навколо тьолочні виски: «Заберіть його!», а він, радесенький, що тебе побачив, підбіжить і скаче ледь не на голову, і витирає свої бруднющі кігті об твій білий верх-чорний низ (такий дрес-код був у яремчанських барах).
Дік як «член» себе виправдовував стовідсотково. Блядун був іще той. Как ви яхту назавьотє, так ана і папливьот: всі новонароджувані цуцики у дворі були подібні на нашого Діка. Ну як же сучкам було відмовити такому красивому, кудлатому, рудому, бородатому і з чорною спинкою весільному генералу? Тим більше, генерал цей на собачих весіллях втричі перевищував розміром і вагою будь-якого іншого претендента на омріяну мадам.
Ну а ще Дік дуже пишався собою. Може, в попередньому житті йому довелося побути латиноамериканським диктатором? Бо ставав він передніми лапами на бортик балкону й гордовито оглядав свої володіння внизу: гори, городи, церкву вдалині, дитсадок з його бєсєдками, двадцятип’ятиквартирний дім, що стояв до нас ребром, і відкриті двері сміттєвищ. Звідти міг у будь-який момент вискочити ворожий об’єкт — кіт або чужий пес. Тоді Дік розтуляв пельку і починав гавкати. Повільно, баритоном: гавкне й прислухається. Луну від одного «гав» наздоганяє наступний, Дік гавкає й милується, і душі його собачій так радісно…
— Заткнись, підарас шерстяний! — кричу я з кімнати.
Дік прибігає і франтувато махає обрізаним хвостом. Еге ж бо, так в твою лояльність всі й повірили: зараз знову підеш на балкон гавкотіти. Добре, хоч голос у тебе низький, як у нормального мужика. Ненавиджу шавок — і в собачій, і в людській подобі.
Діка треба було вчасно стригти і вищипувати. Тримінгувати, тобто. Заманювати на той же балкон, приносити туди целофановий кульок, сідати на табуретку і затискати Дікові задні лапи своїми коліньми. Спершу він рипається тікати, бо патрає, що й до чого. Зараз його будуть дерти, як Сидорову козу. (Хтось мені пояснить, що це за Сидорова коза? і куди той Сидір її дер?) Тобто дерти з нього кучеряву чорно-сиву шерсть (ще в цуценяцтві посивів, сарака, від лихої долі), щоби тільки хвилясте підшерстя лишалося. А лапи пухнасті мають бути, а не засмоктані. Так що коли набереться повний кульок спинної шерсті і обстрижуться буйні кучері з лоба і щік, так щоби стало видно, яка у цього пса форма голови, можна й до розчісування лап приступити. На картинках у собачатницьких книжках в ердельтер'єрів лапки, як стрункі колони. А в реальності Дік обчухрував собі всю пухнастість лап між реп'яхами. А на ліктях в нього ледь не дреди скручувалися, якщо їх вчасно не вичесати.
Якщо Діка довго не стригти, він і біди може натворити. Йшла якось Кропива до школи, зупинилася, як завжди, під моїм балконом і кричить:
— Іра-а-а!
Дік, котрий, як правило, відзивався і на це ім’я, по-диктаторськи поклав лапи на перила й показався Кропиві, а вона як заверещить!
— Іра! Боже! Пострижи його!!!
Бо Дік являв собою на той момент чорта з вогненною головою і забрьоханими в борщ рудими вусами. Жоден дипломований кінолог не вгадав би, що перед ним расовий ердельтер’єр.
Ну, і значно менш страшним було те, що Дік ходив за нами з сестрою до школи. Хоча як для кого. Мені то за щастя — Дік гавкнув під дверима, завгосп за ним побігав із сокирою, і я веду Діка додому, легітимно линяючи з половини уроку. А от для моєї совісної сестриці Гапочки все було важчим. Вигулювати пса було моїм завданням — пес взагалі-то мій. Але якщо ввечері ці гульки були нашим з ним спільним інтересом, то зранку і в обід Дік мусив мене вибачати. Особливо вранці, коли він заводив своє скавуління о восьмій, хоча уроки в мене починалися о дев'ятій, а пролупляла очі я за п’ятнадцять хвилин до початку уроку. За цей час треба було встати, вмитися, знайти одяг, вдягнутися, поставити чайник, зняти чайник, випити чаю, з’їсти щось, що завалялося з учора, або свіжак, що мама лишила сьогодні, якщо сама не проспала на роботу, зібрати книжки й зошити, знайти ручку, знайти ключ і вийти з дому. Рівно п’ятнадцять хвилин. П'ятнадцять хвилин стабільного запізнення на перший урок. Який тут іще Дік? Він випускався зранку ще татом чи мамою, а Гапа чи я мали його загнати додому до відходу в школу. Але ж нема дурних сидіти Діку вдома, поки всі тусують. Він теж тусовщик. Найбільш вірняковий варіант — вв’язатися за Гапою. Бо я можу взагалі не встати вчасно і точно дочекаюся його дома.
Коли я ще ходила до школи, мобілки були нечуваною розкішшю, важили по півкілограма і оголошували про нев’їбенну крутість їх власників. Один такий старший пацан, Ігор Коваль, навіть спеціально брав із собою на дискотеку радіотрубку від свого домашнього телефону, щоби на підході додому, коли в трубки вже намацується зв'язок із базою, гордо витягти її з внутрішньої кишені джинсової куртки, набрати домашній номер і сказати (використовуючи хоч трохи російських слів, бо ж він свіжий «приїжджий»:
— Да. Да, мама, я уже тут.
А коли я нарешті виросла і вже вчилася в університеті, всі однокласники моєї сестри вже поголовно були з мобільними телефонами. Вони вже навіть не носили їх, як їхні батьки, в целофанових чохольчиках на поясі поближче до статевих органів, щоби підкреслити свою потужність самця. Діти захворіли новою манічкою — рингтонами. І, крім модних мелодій із блокбастерів, телефони містили в собі також звуки живої природи. Тим часом і розведення породистих псів стало в Яремчі не такою екзотикою, як за мого дитинства. Вже баби не збігалися до своїх парканів, щоби плюнути в бік дівчинки з великим жовтим псом на повідку:
— О, диви диви! Телє ведеш, чи шо? Зара як тобі вклену!
Ну, і щось там кляла навздогін. Я, правда, могла зупинитися і крикнути бабі:
— В свою пазуху!!! — так мене навчила Юлька з Черкас. Яремчанська баба таку наддніпрянську відмазку від прокльону чула вперше, і поки вона тетеріла від культурного шоку, ми з Діком встигали спокійно собі віддалитися.
А потім, вже по Дікових слідах, до школи за своїми малолітніми хазяями ходили і сусідські коллі, і придуркуваті добермани. Але цих собак тримали тільки ті, хто жив по нашому боці річки. Типу, міські жителі і всякі «приїжджі», як ми, просто ми вже давненько приїхали і майже цілком асимілювалися. (Не той гуцул, шо родивсі, а шо згуцуливсі! — це чиств правда.) Найсмішніше асиміляційні потуги давалися мамі, котра взагалі до знайомства з татом не говорила українською, бо школу в Сибіру закінчувала. Перший мій дитячий шок був цілком філологічним. Коли моя власна мама, щоби заканати під свою в Яремчі, куди ми щойно переїхали, крикнула на мене в пісочниці: «Ну нашо ти дівчинку НАПУДИЛА?!» Що це за таке «напудила»? Пуделя навколо видно не було, я добре роззиралася. Чи може, хтось кудись напудив, як кацапи кажуть, в сенсі, насцяв? Але ж ні. Це значило «налякала». Я це взнала набагато пізніше, коли мама вже облишила свої зворушливі спроби переймання гуцульського діалекту… Тим не менш, ми всі ним говоримо. Дуже може пригодитися, якщо хочеш послати комусь таку шифрограму, щоби оточуючі нічорта не вдуплили.
Так от. Собаки були прерогативою тих, хто жив не ЗА РІКОЮ. Ті, хто жили за рікою, називалися корейцями і жили натуральним господарством: корови, кури, свині, город картопля і багато дітей. Вся та частина міста називалася Корея. Без уточнення — Південна чи Північна.
Просто етнічні гуцули, як і всі жителі гір, мають звужений розріз очей. Подібно до азіатів. Та й антропологи деякі кажуть, що з Азії гуцули прийшли, зігнавши з кровних гір племена карпів, теж не слов’ян, до речі.
Отже, Корея. Це я тепер розумію, яке то було глибоке джерело автентичності, колядок і коломийок. А тоді я, як і всі інші лохи, думала, що жити в Кореї — це повний атстой і нє павєзло. Ба навіть Дік туди не забігав, бо зробити це можна було лише по стрьомному висячому мосту над бурхливою річкою. (Купу років по тому мій досвід яремчанських мостів ой як допоможе мені при переході річки на Західному Папуа, коли мої круті західноєвропейські друзі аж повклякали від страху, а я звично собі перескакала напівзогнилими дошками на протилежний берег). Так от. За дітьми не з Кореї ходили до школи породисті пси. А за дітьми з Кореї ніхто не ходив. Так що одного разу Гапин однокласник Купчак ввімкнув на своїй мобілці звук сумного, протяжного мукання. Коли всі запитально підняли на нього голови, Купчак оголосив:
— О, чуєте?! По Лесюка його корова прийшла!
Дік наш на корову не був схожий. Хіба що на теля, в системі цінностей якоїсь язикатої баби. Дік взагалі не думав, ніби він чимось дуже відрізняється від нас. Як у будь-якої стадної тварини, в нього існувала певна ієрархія щодо всіх членів родини. І своє законне місце у цій ієрархії. Найулюбленішими сезонними богами в Діка були Дід і Бабця з Черкас. Бабця, коли бувала в нас, давала йому жерти в будь-який час дня і ночі. В необмеженій кількості. Дід взагалі був для Діка всепрощаючим Бодхісатвою, Дао і Джином з глечика водночас. Коли Дід приїздив до Діка чи Дік до Діда (як же він ригав по дорозі в машині, бо ми, дві ідіотки, завжди його жаліли, і, всупереч маминій забороні, годували перед виїздом), відкривалися Ворота Раю. Бо, якщо я спала, Дік міг собі починати скавуліти надвір, коли завгодно, і все одно до одинадцятої ранку не мав жодного шансу пісьнути на дерево, то в присутності Діда можна було заводити гуляльну пісню вже о п’ятій ранку.
— И… и… уїіівав! — по наростаючій нив Дік.
І ось уже Дід крекче, підіймається, секунду сидить на ліжку, а відтак одягає сині спортивні штани і веде декадента й жайворонка Діка гуляти. І гуляє з ним, скільки треба, і апорт йому кидає, і кліщів витягує, і бліх ловить.
Далі йшов Тато. Страшний і грізний бог, типу Перуна щось. Тата Дік бачив рідко і боявся мітко. Тато мав машину, звук котрої Дік впізнавав ще за кілометр, вибігав на балкон і збуджено верещав там форсованим баритоном. Якщо Діка випустити в цей момент надвір, він заскочить в машину і буде їхати з татом аж до гаража. Щоби потім модно йти з ним поряд і всім дворовим псам показувати, який він крутий цуцик — з таким великим дяпаном тусується.
— Дік, поряд, — серйозно казав Діку тато. Теж гордий тим, що цей Жовтий Пес (скорочено Жопес) слухається його команд. Команди, до речі, ноу-хау: всі навколо вчили своїх собак «рядом», «камнє» і «сідєть». а тато запровадив українську панель задач. А Діку було пофіг — він все одно робив щось тільки тоді, коли сам хотів. І взагалі, кажись, він всі наші розмови розумів, а реагував на команди лише для нашого заморочення.
Мама була молодшою персоніфікацією Бабці. Мама давала їсти менше і рідше, зате стабільніше — щодня. Бо ж бабця була еманацією гостьовою. Маму варто було слухатися, бо їжа десь була поряд.
Потім йшла я. Зрозуміле Діку божество, абсолютно з ним рівноправне, яке теж можна було розкрутити на їжу, жалість чи прогулянку, тому мене корисно слухатися час від часу. Ну, хоча би вдавати, що слухаєшся. Божество інколи брало з собою в ліс і в якісь підозрілі квартири, звідки Діку нестерпно хотілося звалити. Одного разу це божество на відкладені кишенькові гроші купило морозива собі й Діку. Тобто не просто дало йому шматочок від свого, а ЦІЛЕ морозиво купило, окремо, йому персонально. Божество забрало з морозива паличку, кинуло білий брикет Діку в тарілку і стало чекати, як Дік зараз почне тим морозивом насолоджуватися. А Дік підійшов, ковтнув морозиво і пішов далі. Божество засмутилося.
Далі йшла Гапа. Ващє щось децельне і за важливістю за Діка нижче. Її можна взагалі не слухатися і нагло спати на батьківському ліжку в її присутності. Криків «Дік, фу, Дік, злізь!» звично не помічати. Ну, бо що йому за те буде? Галя, правда, каже, що коли я поїхала і вона лишилася сама, її статус виріс. Але хто ж їй повірить?
Були в Україні часи, коли у містах і селах на довгі години виключали електрику. Чи воду. Чи гарячу воду. Чи холодну. Чомусь чиновництво гадало, що так економніше. Найважче переживалося те, що коли вже навіть в тебе в будинку з'являлася електрика, на ретрансляторі її ще не було, так що сидиш, бувало, як рогуль, при світлі, але без вечірнього кіна по 1+1. Але якщо світло відключали зазвичай ввечері, коли воно точно дуже потрібно, то з водою була суцільна лотерея з ефектом несподіванки. Ну, стандартний варіант з намиленим тілом в душі чи нанесеною фарбою для волосся вам знайомий. Але нещасний випадок з моїм поверненням в обід додому не залишить байдужим нікого. Всі мусять тут кривитися і морщити носи — читайте перед дзеркалом. Коротше, щось я була забула вдома і прибігла з уроків на п’ять СЄК. Здалеку в дворі мене примітив Дік і теж заспішив додому: зголоднів же з ранку. Щасливий, що мене побачив, біжить, аж летить, вуха на вітрі, як у вівчарки, встали. А так то він капловухий, мов підсвинок. Ми так Діка й звали інколи: «Свиня паршива». Це була вже третя стадія після «Дікулі» й «Діка», коли він демонстративно нас ігнорував. Ага, мама ще називала його «Діктіс», це коли він повну фігню якусь утворить, і йому світить капєц. Мене в таких випадках вона називала «Ірина».
Так от, прибігає Дік щось підозріло такий весь лагідний. Хвостом хилитає, збирається лапками мені в плечі впертися. І тут до мене починає доходити. Потроху. Спершу майже невловимо, тихо-тихо, а відтак безжально і фатально:
— ГАМНО!!!
Цей друг чєлавєка, ця домашня скотина мисливсько-сторожової породи, весь, цілком і повністю десь вивалявся в людському гівні. Це вам, перепрошую, не коров'яче, в якому він вивалювався і їв його ще з самого дитинства — кажуть, цуцикам корисно. Це було саме те, жахливо смердюче людське гівно, якому тільки котяче може скласти конкуренцію в конкурсі ЗМЗ.
— Фу, Дік! Пішов на фіг! Киш! Аааа!!! Не лізь до мене!
А Дік іще більше радів. Почала хазяйка кричати і скакати ні з того, ні з сього — он як круто з ним грається!
— Ану марш додому, падлюко! — я дивилася на годинник. Мій святий порив вернутись на контрольну було вбито. Хтось же мусить цього дебіла тягнути в ванну й відмивати від гівна.
Як на зло, вдома ще був тато.
— Шо воно так смердить?
— Шо-шо… Гівно! І я не перебільшую, до речі. Дік вимазався в гамні весь.
— Бігом давай мий його! — закипав тато. — Фе!
Я затягла Діка за шкірку в ванну. Тягти було нелегко, туша впиралася. Завжди він так: впирається, потім терпить у ванній, поки його намилюють і змивають, а потім уже чистий вискакує і з розбігу бочком витирається об доріжку в коридорі. Чи об меблі. Чи об будь-що, що йому в хаті трапиться.
Все. Найважче ніби зроблено. Дік стоїть і смердить у ванній. Навколо всі ці НАШІ шампуні, гелі для душу, стильні мочалочки… А він, падлюка, стоїть у ЧУЖОМУ гамні. Випиваю на нього банку шампуню. Водночас іншою рукою беру душ і відкручую мізинцем кран. Отак і стою раком з душем в одній руці, з шампунем в іншій і з загівнюшеним Діком у ванній: ВОДИ НЕМА. Ніякої. Ні гарячої, ні холодної. Піздєц.
— Тато-о-о!!! Шо робити! — заверещала я з ванної, бо ж не можна було вийти і випустити Діка.
— Не знаю, шо робити! — тато був дуже злий. — Масти собі голову. Твій пес, ти його й мий.
— Таж води нема!
— То йди до криниці.
— Таж Дік вибіжить!
— Ну то будеш всю хату тоді мити.
Отака халепа. Вода могла бути в чайнику.
— Стій тут, — дуже серйозно кажу я Діку, аж він зрозумів.
Я принесла чайник, вилила на пса. Намилила його. Не пам’ятаю, чи вдягала я тоді рукавичку для фарбування голови. Смерділо так, що було вже все одно.
Ну, але поки що лише намилила. Вода закінчилася. Шо робити? Йти по сусідах.
— Тьотя Лена, добрий день. У вас нема, випадково, води запасної? Наш Дік в какашках вивалявся.
В тьоті Лени був запас три літри води для квітів. Гарної, відстояної. Вона щедро віддала її мені для асенізаційних спа-процедур.
Не питайте мене, як мені це вдалося. Але я справді вимила велетенського переляканого Діка (дійшло йому, нарешті, у що він вляпався!) у цих трьох літрах. Навіть мила на ньому не лишилося. В критичних ситуаціях людина здатна творити чудеса.
Кажуть, що пес подібний на свого господаря. Не знаю, на кого з нас конкретно був подібний Дік, але всім було далеко до його зухвалості, ліні, поводження собі на умі, любові до солодкого і… чистоплюйства. Останнє видавалася найбільшим парадоксом. Дік, що міг собі запросто вивалятися в коров'ячому, а то й у людському гівні, Дік, що забрьохувався всім своїм жовтим животом аж по чорну спину і ставав повністю коричневим, у болоті під лісом, Дік, що, повичісуй з його шерсті всі реп’яхи, став би китайською голою собачкою, цей пес ЖИТИ НЕ МІГ БЕЗ БІЛОСНІЖНОЇ КРОХМАЛЬНОЇ ПОСТЕЛІ.
Тільки там він мав найсолодші сни. Мусив врізатися в купу щойно попрасованої постелі й заритися в неї. Паничем, видно, був у попередньому житті, сучий син. (Сука, мама його, до речі, двічі чумкою хворіла й вижила, того в цуциків такий імунітет хороший.) Найбільше Дікові подобалася свіжа постіль на татовому з мамою ліжку. В спальні. Приглушені тони, запах дорогих парфумів, кінг-сайз бед… Діковий розмірчик, одним словом. Якщо до нашого приходу додому ця скотина встигала виспатися і звалити зі спальні (прим’ята на один бік морда, осоловілі очі, не вельми бадьора хода), то сліди від нечистих лап на білосніжних наволочках продавали його незгірш, як палив би напис «Тут був Пес».
У Квітки була сука Лінда, ровесниця і подружка Діка. Дружба їхня полягала у взаємному гастрономічному тероризмі. Варто було Дікові зайти до Лінди в гості, як вона відразу кидалася до своїх п’яти рожевих мисочок. Там уже з кілька днів квасилися найкращі сорти м'яса, риби й сирів — Лінда просто не бажали їх їсти. Зате з появою Діка спанієлиха розуміла: діло труба. Зараз це всесильне одоробало кинеться на її мискову батарею і на раз-два-три все поковтає. Так що Лінда, варто їй було почути звук близької катастрофи в під’їзді (шкряботіння Дікових кігтів чи мій голос), бігом перепрошувала свої миски. І цямкала все, що встигала, до появи свого апокаліптичного друга Діка.
З Діковими мисками була подібна історія. Він теж довго крутив носом перед своїми кашами й борщами — виловлював там сирок, м'ясце чи мозкові кісточки, а гарнір лишав напризволяще (весь в мене, молодець!). Воно там в Діка сохло, ми з Гапою час від часу робили рефреш його мисок недоїденим борщем чи зупою. Зливали йому все, що самі не хотіли. Таким чином і мама бачила, що в дітей порожні тарілки — значить, діти не голодні, і в Діка чаша не пустішала. І мити тую чашу не треба було так часто. Бо відшкрібати нігтями шматки засохлої каші вперемішку з шерстю — не задуже естетське заняття. Дік нас за це ненавидів — за цей постійний апгрейд його немитих мисок несмачними зупами. Він бридливо нюхав свої тарілки й покірно йшов класти голову нам на коліна: да-а-айте відбивнушку, дааааайте курячу кісточку з невигризеним м'ясцем!
Але коли в гості приходила Квітка з Ліндою, Дік кардинально міняв свої їстівні пріоритети. Спочатку кидався виїдати все з мисок, щоби не дісталось гостям, а потім займав свою стратегічну позицію канюки під столом. І Лінда дійсно, зайшовши в хату, зразу бігла до Дікових мисок, хоча їжа в неї вдома була в 700 разів крутіша, але ж всі собаки знають, що пижджене завжди смачніше… До речі, Діковий апетит стимулювали не тільки собачі гості, а й людські. Кожен чужий, без винятку, либонь, уявляв собі Дік, запросто міг побігти до його мисок і повиїдати його вчорашній борщ Ще й водичкою запити і кашею засохлою закусити, яку він по кухні порозкидував, вибираючи шматочки м'яса. От такий універсальний рецепт підтримування вашого домашнього улюбленця ситим і пригожим: пускайте до хати гостей.
А взагалі-то Дік наш жив за принципом «Нема дурних». Не любив він тяжких фізичних навантажень. Весь час вважав, що розумова робота значно ефективніша. І коли ми з Квіткою запрягали Діка й Лінду в санчата, щоби нас по черзі тягнули, Лінда рвала вперед з усіх своїх спанієльських сил. А Дік цинічно біг поряд і позіхав, милуючись натхненною працею колеги.
Мені й досі не віриться, що Діка більше нема. Значно легше повірити в те, що він просто до когось втік і йому там живеться краще, ніж з нами. Той, чиєї смерті ти не бачиш на власні очі, насправді ніколи не вмирає. Він собі десь там є. Просто ти його зараз не бачиш. Він гавкає і спить, і завжди лягає в коридорі тільки там, де неодмінно через нього переступатимуть. І будуть кричати: «Дік, ану забрався звідси!» А Дік і оком не змигне. Йому таке буття в центрі уваги тільки на лапу.
Гуцулу чи гуцулці, що вбили мого пса, я не бажаю нічого екстраординарного. Просто рівно такої ж смерті, яку вони заподіяли Жовтому Псу, винному перед ними хіба що своїм розміром і нефункціональністю. Бо ж не теля. Бо ж його не годиться вбити, щоби з’їсти. І яєць не несе. І в буді не сидить. І не копає його п’яний хазяїн від жалощів до самого себе. Навіщо такий дармоїд, думали гуцули. Ще, чого доброго, гавкне їм на дитину чи за куркою поженеться. Нє, ліпше вбити такого. Напровсяк. Диви, як он легко це зробити — він же довірливий, іде до тебе й не боїться. Думають Карпи, шо їм всьо можна тут! Аякже. Ми вам покажемо, як треба жити.
Не треба людей звинувачувати за те. що вони ставляться вороже до всього, чого не розуміють. Не треба їх ненавидіти, це людське. Їх треба знищувати.
Цікаво. Чи буде життя після смерті скидатися на обкладинку журналу свідків Єгови. Ну, там, де тато з мамою і з дітьми, а лев в обнімку з антилопою. Всі разом тусуються і їдять смажених курей, що ростуть прямо на деревах. Чи я щось плутаю? Коротше, якби таке сталося, мені би дуже хотілося мати в компанії Діка. Тому Боже, дуже сильно тебе прошу, не посилай його в окремий собачий рай, а пошли у наш, громадський. Ну, або в пекло, якщо мені туди дорога. Хай він там, падлюка дика, взнає, що тримінг — далеко не найстрашніші тортури на світі. Ну, і морозиво. Прибережи, Господи, нам там по парочці брикетиків пломбіру.
ВАСЯ В БОЛІВУДСЬКОМУ КІНІ
Чого в болівудському, спитаєте ви. А я вас спитаю, чи пам'ятаєте ви Васю з попередніх серій. Того самого Васю, що розмочував лаковий унітаз у шкільному умивальнику і бив мені морду? Ну от. Вам насрати. А такі речі, між іншим, так просто не забуваються. І нормальний, болівудський глядач, на відміну від голлівудського, хоче бачити не тільки те, що в героїв нарешті все стало класно і, хоч кіно про них закінчилося, але вони десь там далі живуть собі довго і жирно. Болівудський глядач хоче достеменно побачити, як саме жирно живуть ті герої, які народилися в них діти і що за історії кохання сталися у тих їхніх дітей… Звідси й хронометраж добротного індійського кіна, і довжина індійських кліпів — відео-пісня коротше десяти хвилин — моветон.
Мене, як типового болівудського глядача, до пенсії гризтиме совість за те, що не пішла в Бомбеї до кінотеатру, не поїла там індійського попкорну, не поспівпереживала, зітхаючи разом з пухкенькими, сексуальними індусочками екранним любовним колізіям, не почула, як їхні мачо-мени безпардонно регочуть з кривлянь негативних героїв. А що вже казати про реальні, життєві історії друзів чи ворогів, котрі я не встигаю подивитися? Жах і калавур. Добре, що інколи життя до нас буває милостивим і виносить на поверхню свого моря пінопластові фігурки тих, кого ти давно уже був поскладав на дні ганебного минулого.
Отже, йдемо ми якось із Васею (в сенсі, з Василісою, дівчинкою) після одної німецької фотосесії дивитися квартиру на Подолі, кандидатку на зняття. Квартира з канарейками й готовим до обвалу балконом, з трамваєм під вікнами і — як мріялося її хазяїну пердуну-кагебешнику-в-рейтузах — сімома додатковими баксами за кожного, хто лишиться у нас переночувати. Жирний варіант. Про такі деталі ми з Васею, мушу нас хоч якось виправдати, тоді ще не знали. І взагалі, що можуть важити деталі, якщо квартира — на Подолі!
От тільки зараз буде геть інша історія. Телефонний дзвінок застає нас на безлюдному в цей час, а тому цілком стерпному Андріївському узвозі.
— Альо. Прівєт. Впізнаєш? — говір суржиковий, новітня суміш районного київського гопніка з західноукраїнським рагулем.
— Нє-а, — ліниво відповідаю я.
— Як так? А ти згадуй! — рогуль у телефоні починає нахабніти. Аж заінтригував навіть.
— Ні, ви знаєте, ніхто знайомий не пригадується. Що ви хотіли? — Дистанціюватися найкраще звертанням на «ви».
— А ти згадай школу… Діскатєку… Як ти сиділа біля школи на лавочці і ламала сірнички.
— Що?! — (Псих відгонив сюрреалізмом.)
— Це такий Вася Швонько, якщо пам’ятаєш… — у його голосі закипала лють.
— А-а-а-а, Швонько! Привіт!!! — я щиро втішилася, бо справді згадала цього мого кавалера, з котрим ходила, коли мала 13 років, але ж нічого нижче поясу, а вище — будь ласка, і котрий, як він через день повторював, міг уже мене трахнути де і коли завгодно, але ж він сам цього не хотів, бо якби хотів… ну і так далі, по колу.
У Васі була достойна найглибших респектів кручена мама: маючи морочливого синочка і алкоголічно-хамовитого селюка-бюрократа чоловіка (він ще й частенько бив її, але ж терпіла — гуцульський кодекс честі), вона утримувала на собі всю родину, заробляючи гроші в Німеччині, куди пробиралася в багажниках у відчайдушних німців, що брали на себе ризик такого транспортування нелегальної мігрантки — їх же не перевіряли… Хух, видихаю. Сила сугестії в тьоті Тані була ще та. Маючи безліч інших талантів, вона могла ще й воскрешати з мертвих. Якось її синок Вася був приревнував мене до «львівських бариг» — пацанів на іномарці, що, чесно кажучи, навіть тоді видалися мені стрьомними, бо тхнули аж дужчим за львівський провінціалізмом, але коли ти живеш у Ярємчі (8 тисяч населення, включаючи т. зв. кольорові села), будь-який аутсайдер здається тобі сповненим таємниць і можливостей опівнічним ковбоєм. З одним із тих двох, з Романом, я навіть не цілувалася. Надто сильно він схожий був на сіру жабу. А я чорнявчиків завжди любила. Чорнявчик же, Тарас чи Андрій, чи щось таке, запав тоді на мою подругу, гуцульську подобу ляльки барбі. Надя її звали, як і ще чотирьох моїх інших подруг. Очевидно, ця білява довгонога Надя видавалася йому милішою й доступнішою за мене — миршаву й заумну. Та Надя не дала. І я не дала — але в щоку того цілого Романа чмокнула, зібравши все людинолюбство в жменю. Звідки в мене ця самаритянська слабкість до занедбаних і жалісних?
Вася вважав себе першим хлопцем на селі. Перепрошую, в нашому місті. Він роз'їжджав на маминій «ладі» і їв на обід кури — так називалися смажені в майонезі курячі стегенця у ті нескрутні часи. Вася передивився багато кілометрів фільмів по ай-сі-ті-ві, і на чиєсь питання — куди це ви з Карпою їдете у твоєї мами «жигулях» — він, підіймаючи дві зрощені брови, підкреслено-недбало кидав:
— Вечеряти.
Так в Яремчі ніхто не казав. Казали «побухати». Казали «та йду трохи посижу в „Турист“». Чи в «Каре». Чи в «Кока-Колу». Чи в «Соса-Солу» — так оті казали, котрі, типу, приколисти, ага. Тьолки в барі замовляли собі пиво і шоколадку — пиво індивідуальне, шоколадку на всіх. Коли в тьолок бували гроші чи щедрі пацани під боком, вони йшли на кури. Можна з картоплею-фрі і з дофігіщею польського кетчупу, котрий ще й досі яремчанські ґаздині інакше, як КЕПЧУК, не називають. Не повертається інакше їм гуцульський язик.
Ще, ясне діло, ходили всі на шашлики. Або, якщо не було замаринованого м'яса, а були самі лише сосиски, нарізане копчене сало (кандидати до смаження) чи варені яйця, не доведи Боже, люди в Яремчі ходили на природу.
Але вечеряти… Це було щось з іншого світу. Зі світу столичних вогнів принаймні Івано-Франківська. Бо навіть на каву найкрутіші пацани своїх дівчьонок далі за Надвірну не завозили. Ні, вечеряти хтось міг або вдома з мамою, або дивитися, як це робиться в кіно. Саме таким, кіношним голосом, як йому здавалося, говорив тоді Вася. Голосом приборкувача Всесвіту. І так само, як це тоді не в'язалося з його заправленою в світлі джинси світлою джинсовою сорочкою і солодким парфумом, так і тепер цей самий голос, не торкнутий ні роками, ні досвідом, не в’язався з… Ну, але не буду забігати наперед.
Так от. Вася влаштував мені скандал. Реально надавав мені по пиці. Правда як здачу. Я перша вдарила його, щоби не верещав, бо той садок, де ми з'ясовували неіснуючі вже з місяць між нами відносини, легко продивлявся з нашого балкону. Мама чи, ще гірше — сусіди, могли почути його пафосну істерику.
Билися ми не довго. Максимум по чотири подачі одне одному. Причому, коли він мене бив, у мене з очей сипалися іскри. А в нього я їх не бачила. Слабо, видно, била. Так не чесно.
Васі моїх іскор виявилося мало. Він оголосив, що зараз піде в гараж і уб'ється током, і от тоді я буду знати. Мені в таке не дуже вірилося, але ж по законам життя підлітків та героїв Болівуду, я мусила його відмовляти й клястися в коханні, а не просто йти, позіхаючи, на шкільну дискотеку, для якої я вбрала нові чорні колготки. Ну ясно, чим більше ти вмовляєш людину «не йди», тим тупіше й злорадніше вона заганяє себе в кут — «а я піду».
Так ми з Васьою опинилися в його родинному розкішному двоповерховому гаражі. Там жити можна було. Чим і займалися кури, розведені на подвір’ї гаража, і дві свині в загінчику позаду.
І ось на верхньому, дерев'яному поверсі гаража соваюсь по підлозі я, рвучи свої нові колготки об нетесані дошки, забиваючи скалки у стегна. Соваюсь я, бо щосили намагаюся відтягти істерично-патетичного Васю від розетки, куди він цілеспрямовано пхає два оголені дротики, запопадливо обмотавши ними собі два пальці. Якби його в той момент засмажило током, ліва Васіна рука застигла би в олд-скульному жесті — вічножива коза heavy metal. Пекельний Вася до розетки все-таки доліз. Стрілки на моїх колготах розлізлися від страху навсібіч. Вася запхав свої дротики в дірочки, нас довбонуло током. Щоправда, мене ніби щось просто різко хапнуло за руку, а Вася скрикнув, сіпнувся, підскочив усім тілом і впав горілиць. Пальці його приємно тхнули смаленим. Вася дихав, але очей не відкривав. Зате тримав відкритим рота, що робило цей електрично-кримінальний тригер ще й дурнувато-смішним. Я гамселила Васю по щоках, благала перестати прикидатися, бо це вже давно не смішно, я навіть поцілувати його збиралася, але його прочинений ротик викликав у мене сміх замість потягу. Аж тут внизу клацнула дверна ручка і голос тьоті Тані тоненько, але твердо вирішив узнати:
— Вася, ти тут? Синочок?..
Мертвий Вася моментально ожив, підскочив так само, як раніше скакав від струму, і наказав мені:
— Ану швидко ховайся! Туди, за двері!
Я тулилася за дверима піддахової комірчини, відчуваючи себе повним позорищем і дурепою, поки тьотя Таня робила рейд другим поверхом, а Вася, мамина дитина, десь там внизу нечутно ховався поміж свині, доки не озвався. Тому його мама мене не встигла знайти. І не перестала поважати цю дівчинку-відмінницю, дочку шанованих батьків. Уявляю, що би вона подумала про скуйовджену восьмикласницю в подертих колготах і з розмазаним по всенькій пиці мальовидлом?!
Нарешті вони пішли додому. Їсти, певно, жарені кури. А я, голодна і самотня, лишилася замкненою в гаражі. Порипалася туди-сюди й вирішила линяти через балкон. Ех, хороші гаражі собі люди клали! Шпінгалети піддалися не зразу. З балкону стрибати було височенько й одразу ж на бетон. Щоправда, була там декоративна драбинка для винограду. По ній я і полізла. Як в мультику. І, як у мультику, драбинка стала відхилятися назад — виноград її ледь-ледь тримав. У мультиках герої не думають: «Ну всьо, мені пизда…», вони там весело кажуть:
«О-о» чи «Упс!» Або просто скрикують: «Мамма». А я подумала те, що подумала, і з якимсь нереальним прискоренням видряпалася по тій драбині назад на балкон.
І тут, мов якийсь казковий принц ромео чи викрадач циганки-ази, на горизонті з’явився захеканий Вася, він біг до мене з простягнутими руками і кричав: «Стрибай, стрибай!» Це ж бо як — стрибай? А так — ключів від гаража у Васі вже не було. Робити нічого — стрибнула йому на руки. Тобто стрибала ніби на руки. А попала на бетон. Нога в подертих колготках — сіквел «Кривенької Качечки». Яка там уже дискотека… Васіна мама кудись уже погнала на своїй кавовій «ладі», тож ми почалапали до нього додому. Там ще залишилися кури недоїдені, і я трохи поживилася. І знову дозволила Васі все вище — будь ласка.
І ось на тобі, дванадцять років по тому, цей його дзвінок.
— Як ти дивишся, шоб ми побачились? — хапає хвіст моєї хвилі радості Вася-дорослий.
— Ну давай! — Я вже уявляю, як розважиться на такому рандеву моя Вася-дівчинка.
— Ти зара де?
— Ми йдемо по Андріївському.
— О. То заходь в ресторан «Будьмо», заказуй там все, я їм зара позвоню, шоб тебе там нармально принялі, а сам під'їду минут через двайцять.
Васін гуцульсько-борщагівський суржик ідеально пасував ресторану з назвою «Будьмо». Але того вечора грати звичну роль культурного антрополога мені не дуже хотілося.
— Ну, ти знаєш, нам ще в одне місце треба зайти… Давай десь за півгодини в грузинському підвальчику навпроти Житнього ринку?
— А де цей Житній ринок? — насторожено спитав Вася-киянин. І тут же реабілітувався: — Ну ладно, мій водій найде.
Реабілітувався з пафосом.
— Цікаво, на чому ж він приїде? — я чесно не уявляю собі найманих водіїв поза маршрутками чи машинами представницького класу. Звичаєво тьотьки-піськи чи вигідно заміжні екс-моделі полюбляють купувати собі «ягуар» і водія в комплекті до нього, нормальні люди насолоджуються самостійним керуванням «ягуарів», але то вже таке…
— Думаю, на галімому «шевроле», — припускає Вася-дівчинка.
— Та ну. Дай йому шанс. Може, на якій-небудь жлободромній «тойоті-праді». Бикота таке любить. Типу, от він я — пробився в люди.
— Та це ти йому шансу не даєш! Раптом він на «мустангу»!
— Ага. Помрій.
Після оглядин квартири дідуна-пердуна я лишила Васю-дівчинку в ресторанчику, а сама пішла виглядати Васю-хлопчика. Бо він надзвонював мені, перепитуючи, де ця вулиця Хорива і де цей Житній ринок, вони, мовляв, давно їздять вже туди-сюди, та ніяк не знайдуть цей наш ацтойний рєстаран. Я чесно вдивлялася в усі пацанські «беемве» І пузатіківські «мерседеси», що зупинялися неподалік. Васі в жодному з них не знаходилося. Я вже замерзла була. І ось тут — нарешті. Чорне «деу-ланос»! Бетховен би заграв: «Та-та-та-та…»
Утім, Вася вилазив з машини під іншу музику. Можливо, мене хоч на якийсь час охопив би лірично-ностальгійний настрій, але я почула, що слухає у своєму представницькому автомобілі з водієм цей розжирілий, квадратний і самовдоволений (ну сяє він цим за десять метрів, вибачте!!!) представник гуцульської етногрупи у чорному костюмі родом із Троєщинського ринку. Або з базару в Чернівцях, там дешевше.
Як люди, старші за мене всього на три роки, можуть так безбожно «посоліднішати», відомо тільки їхнім неіснуючим дієтологам. Беруться за голову. Стають на ноги. Остєпєняюца. Як там іще називається це планове ожиріння бюрократа середньої ланки чи середньої руки бізнесмена?
— А що, твій товариш з нами не піде? — киваю в бік його чорної, як ніч, машини.
— Це мій не товариш, це мій водій. — О, впізнаю його чорніші за «деу» брови, здійняті в зневажливому здивуванні.
Я першою спускаюся в підвальчик «Нікали» з круглими, прифігілими очима, подаючи дівкам — до Василіси приєдналася вже й Надька — знаки, що це от жирне позаду мене — воно зі мною і воно на чорній «деу», що можна й так вгадати з його костюма. Не в метро ж у такій красі їздити.
— Здрастуйте, дєвушкі! — привітався хлоп.
«Ані уєзжают в нєдєлю!» — хотіла я процитувати Васю в молодості, але стримала себе.
— У вас єсть джин з тоніком? — Вася звів на офіціантку брови, як колись при маневрі з «вечеряти».
Йому відповіли, що є тільки грузинські вина й грузинські коньяки. Вибачайте.
— Шо у вас нічьо нєт? Шо за завєдєніє такоє… А єслі я свой із машини прінєсу джин, можна будєт здєлать мне кактель?
— Можна, — знизала плечима дівчинка-офіціантка. Тільки от тоніка в них теж не було. Вася замовив собі спрайт. А потім, вже оголосивши, що тут галіме місце і зараз підемо в краще, замовив ще й коньяк. Ми не пішли з ним у краще місце, а він не пішов по свій джин. Натомість Вася демонстративно, як то він теж, певно, видивився десь у московському серіалі, розв'язав на білій сорочці кольорову краватку і зняв її, запивши цей жест коньяком.
Тьолки за столом давилися від сміху. Мені було страшенно соромно, але ж за розвагу хоч чимось платити треба.
Ми на той час замовили собі пляшку сапераві й попивали його з телятиною «по-тбіліськи». Вася-«деу» собі їдла ще не встиг вибрати.
— Порекомендувати тобі щось? — ввічливо поцікавилася я.
— Нє, я сам розберусь. — Вася нервово гортав меню своїми пальцями-сосисками. Волосся в його носі — чорне і товсте, як і волосся на бровах, — дригалося в такт його синкопованим рухам.
— Тут хороша кухня. — Напровсяк додала я.
— Ти ж знаєш, я не їм незнакомих блюд.
— Та ні, якось я про це особливо не думала, якщо чесно… — Штовхаю під столом Надькину ногу. Мені вже на сьомій хвилині ракавой встрєчі хочеться кричати — з що ж буде далі?
— Ти щось так. Василю, роздобрів… — Я схвально розглядаю його пишне тіло з відвислим животом, упаковане в смугастий чорний кастюм-двоєчьку. Вася не знає, як на це реагувати, тому просто зітхає. Полісемантично.
— Де ти, що ти? — продовжувала я. — В Києві живеш, угу?
— Тут і живу! — відважив Вася так, ніби ми зустрілися в Монако. При чому він місцевий мультимільйонер, а я його колишній очкарик-однокласник, приїхав репортером від «Хронік заздрісних офіс-менеджерів».
— А де працюєш? Закінчив свій інститут тоді…
— Акадємію, сонечько, акадємію… Потім ще аспірантуру. Ти зараз сидиш поруч із кандидатом наук! — Вася відхилився на спинку крісла, щоби з більшим обзором зацінити, яке він на нас справив враження.
Українські кандидати наук не перестають дивувати своєю видовою різноманітністю.
— Тепер от на хорошій посаді по пожежній безпеці.
— У-у, круто. В кабінеті сидиш?
— Не сижу, Ірачька, я там працюю.
— Ага. Підписи ставиш? — я з розумінням кивала головою.
— Ну типу того. Знаєш, скільки людей кожен день через мене проходить?
Я уявила собі Васю-привида у Лаврських печерах чи Васю-турнікета в метро, через якого щодня проходять нескінченні потоки людей.
З цього сюрреалізму мене виводить сам головний герой, підкликавши клацанням пальців й фірмово піднятими бровами біляву грузинку-офіціантку.
— Дєвушка, шота я у вас здєсь нічєво нармальнава нє віжу. Давайте мнє ету сьомгу-гріль. Дарагая, значіт, свєжая.
По-моєму, ця штука працює навпаки. Але сюрові припущення — право сюрового персонажа. Крутого, впевненого в собі персонажа, що закінчує тираду так:
— Знав би, зразу би вас віз подальше з цього кабака. Є ж нармальні завєдєнія тут недалеко — з нармальною кухньою, українською, всьо як треба А тут же навіть з’їсти нема шо!
Він гнівно-пафосним жестом вручає меню індиферентній офіціантці, котрій я весь цей час посилала вибачально-присоромлені погляди. Але офіціантка, працюючи біля Житнього ринку, бачила і не таких персонажів. Можу тільки собі уявити, між яких рогулів і гопніків проходила бойове хрещення ця тиха, бліда і спокійна, мов будда, грузинська дівчинка.
Ми поговорили з Васею про те-се, про маму і тата (його), про сестру (мою), про те, як час біжить. Під столом ми з дівками щосили тлумилися ногами, щоби не реготати. Ледь стримувалися, щоби не почати Васю задрочувати. Не введи нас у спокусу…
— А скажи мені, Вася, — починаю я, — чого ти до мене говориш українською, а з дівчатами російською? Вони ж мене чудово розуміють, хоч я й не переходжу…
Вася, вочевидь, як і всі західноукраїнські рогулі, котрі в бальшом горадє жалюгідно імітують російську, пишався своїм акцентом. Тобто вважав, що його нема. Тому на моє питання відгукнувся воланням:
— Я так привик! До мене як звертаються люди, так я їм і відповідаю, ясно тобі?! І ти мені не указуй, як і з ким говорити, я собі сам розберусь! Як захочу і скільки захочу. Такий я пацан.
Нема питань. Отож Вася й продовжував свою захисну тираду стільки, скільки сам хотів. Всі почули, який він пацан.
Після гнітючої паузи і кількох незначущих фраз між нами-дівками я продовжила інтерв’ю.
— Слухай, Васю. Скажи мені. От ти пожежник, так?
— Ірочька, ти прекрасно знаєш, хто я… А я всьо знаю про тебе.
Вася, тримаючи паузу, допиває свій коньяк і витрішкуватими очима — такі, пригадалося мені, були в керамічного гуцула-гончаря, якому відбив ногу наш живий сусід-гуцул Ромчик — втуплюється в дівок.
— Я вам, дєвушкі, такоє пра нєйо магу рассказать… Шо, — то вже до мене, — не боїшся, що я твоїм подружкам розкажу про тебе таке, шо вони навіть не підозрювали? Ніхто ж тебе, Ірочька, не знає краще за мене!
Я поперхнулась хачапурі. Опа. Диви, як воно в житті трапляється. От він — Той. Той, хто знає мене так, як ніхто не знає… От він. От. Та пішов ти на хуй, лох рогульович! А вголос я — сам мед медовий. Ну, так мені самій здавалося.
— Послухай… — морщуся я. — Дякую за глибинні знання, але, зроби ласку, не називай мене краще «Ірочька».
— Ірочька, Ірочька, Ірочька, Ірочька!!! — запапугавкав він з таким захватом, ніби від кожного його викрику в просторі цього завєдєнія нє очєнь оприявнювалася нова Ірочька. Васі, видно, до вподоби було оточувати себе уявними надувними жінками.
— Скільки захочу і як захочу!!! Буду називати! І мене не можна заставити робити шось, шо я не хочу. Я не міняю свої принципи! Ти ж добре це знаєш!
— Васю, — зітхнула я. — Насправді дуже не хочеться тебе розчаровувати. Але за ці десять з лишнім років я займалася ще дечим, окрім збереження світлої пам'яті про тебе. Але добре, — я вчасно зрозуміла, що він зараз вибухне чи репне на шматки, тому варто спитати його тим тоном і про те, що заспокоює найлютіших биків, — про його дітей.
— А в тебе ж, я в Яремчі чула, дитина народилася, так? І як вона — дівчинка?
— Дівчинка… — Мармиза йому розпружується. Що змушує тварин посміхатися при згадці про їхнє потомство — для мене секрет. Секрет буття людиною.
— Як назвали?
— Танічька.
— Як маму! Правильно!
— Ну.
— І де живете? Маєте свою квартиру?
— Ну, ясно, шо маємо.
— І де?
— На Борщагівці! — гм. Та ж інтонація, що вже була про водія. Скучно.
— А ти шо? Чого по жізні добилася? — О, я так рада, що хтось в цім світі цікавиться моїм приватним життям.
— Та так, потихеньку… — здається, скромні люди люблять таку відповідь.
— Ірену па ходу можна пять раз в дєнь па телевізору сматрєть! — не витримує Вася-дівчинка. Це вона про мої заробітки телеведучою. Та ладно, Вася, хто там дивиться наш канал. Бабульки ж он, у Севастополі пішли до депутата просити його відключити, мовляв, фашистський він. Українська мова — штука скандальна, погоджуюся.
— А я телевізор не дивлюся! — недбало махає рукою Вася-дядя.
Хух. Пронесло. Хоча дивно. З такою гордістю! Нехарактерно для резидента чиновницького кабінету кидати таку заяву. Чим же вони вечорами з жінкою займаються? Невже сексом?
— Я працюю допізна, — проясняє ситуацію Швонько. Вечорів у нього не буває, мовляв. Ставить, певно, свої підписи до глупої ночі… Контроль пожежної безпеки в офісах та завєдєніях — справа позачергової важливості і, мабуть, недешева. Чого ж у нього тоді така недорога машина? Либонь, маскується.
— Та ну, Вася, ти шо, треба ж відпочивати!
— Та от тіки з відпочинку недавно.
— Де були?
— На морі. В Криму.
— Ну молодці. Правильно! — Ех, знав би Вася, як я ненавиджу курортний Крим.
— Та то ми так їздили — це ж літо. От зимою — то буде нармальний відпочинок. Я ж не раз в рік собі можу позволити атдахнуть.
— Угу, — погоджуюся я. — Це круто. А куди зимою їздите?
— В Єгипет, — пафосно-поблажливо конфузить нас Вася. (Вгадайте, де були в цей момент його зрослі чорні брови.) — І не їздимо, а літаємо. На самальоті.
— А от ти все-таки скажи, — з’ясовую я для себе найважливіше, — ти як фахівець пожежної безпеки бачив хоч одну пожежу?
— Ірочька, — Вася почав набирати розгін, — я не те що бачив, я її гасив!!!
О Боже, яка екзотична для пожежника справа!
— Ще коли курсантом був. На четвертому курсі. В нашій же, рідній Яремчі, був я літом на практиці. Сидів в часті. Ні про шо не думав. І тут нас визивають тушити пожар, чи пожежу, по-правильному. Загорілася колиба. Дерев'яна. Так шо я оцими от руками, — Вася розчепірює пальці-сосиски, — своїми руками вогонь тушив. Ліз і рискував. А ти питаєш, чи бачив.
Вася болісно кривиться, як то вміють лише ветерани в’єтнамської війни у голлівудських кінах, й, прошепотівши щось самому собі, хитаючи головою, перехиляє свій бокал.
— Вражаюче.
Ми з тьолками, набравши вигляду конкретних сук, й собі випиваємо своє червоне вино. Й заходимося обговорювати насущні проблеми: спідаращення тусовки, пошуки житла з високою стелею в історичному районі, дебільність корпоративної етики і те, що комуністично-тоталітарна дійсність — ось вона, під тонкою шкіркою зовнішніх маніфестацій.
Васі стає не просто скучно. Його серйозно дратували ці пачки незнайомих виразів і підкреслено байдужі інтонації. Найсильніше ж він смикався, коли ми втрьох дзвінко реготали з чогось, що йому смішним геть не здавалося. Фашистки.
Я чесно не можу згадати, чи ми тоді говорили ще про щось з Васьою. Можливо, й говорили, бо пам’ятаю, він якось знічев’я, ніби посеред фрази, встав і демонстративно почав відраховувати гроші. Ага, перед тим він встиг попросити рахунок, а ми й не помітили.
— Ти що, вже йдеш? — мене це справді здивувало. Як це, так просто, без істерик і биття посуду?
— Так, уже піду. — Вася ледь стримував кипучу лють. Лють молодого гуцула. Не шотландця, правда, але ж гайлендера все одно. Боюсь-боюсь-боюсь…
— А чо так скоро? — ми всі утрьох зробили сентиментальні лиця, буравлячи очима Васіне серце і водночас косячись, чи заплатить він за весь рахунок. Як у справжніх гламурних сук, бабла у нас було гривень тринадцять на трьох.
— Та ще є справи. — Вася відрахував достатньо. Без щедрих, правда, чайових. Прощайте, тринадцять гривень…
— Ти ж казав, що справ нема… — Ну і навіщо я таке питаю.
— А тут з’явилися! — Вася ніяк не йшов, а все видивлявся в мені ознаки відчаю чи присоромлення. — Може, ти мене проведеш?
— Ну пішли… — Я піднялась з-за столу і пройшла за ним до гардеробу.
— Де твоя куртка? — Він починав мене лякати.
— Та нє, ти знаєш, там доста холодно, я ліпше тут тебе обніму на прощання. — Я зробила спробу обійняти цей фарширований Васьою костюм в смужечку.
— Я хочу тобі дещо сказати, — Вася зробив гнітючу паузу. — Знаєш, тоді, десять років назад, ми з тобою були людьми. А тепер один із нас дуже сильно змінився. — Знов пауза. — Не в кращу сторону.
— Та ну, що ти, Вася, зайве на себе наговорюєш. То життя в тебе таке — робота, діти…
— Я зараз не про себе. Мене ше життя пожаліло, Ірочька. А от із тобою…
— Всьо, Вася, папа, дуже приємно було тебе побачити! — Я здала назад, бо цей театр, де люді в ньом актьори, вже реально почав діставати.
— Я не договорив!!! — проревів Вася з гардеробу, але я впевнено (наскільки могла виражати впевненість моя спина, бо лицем я вже була обернута до дівок, з очима круглими і переляканими, як у персонажа аніме, що какає) сіла за наш столик.
— Он ушол, Карпа, — ніби з того світу долинув голос Василіси.
І одразу почав дзвонити мій телефон. Угадайте, хто дзвонив.
— Ану вийди надвір, я тебе прошу! — пекельно-болівудський Вася не полишав мене.
— Та ні, дякую, іншим разом, дуже дякуємо за вечерю, дівчата переказують вітання, папá!
— Я не договорив, не кидай трубку!!!
— Папá, цьом-цьом!
Пі-пі-пі, — почув Вася, якщо не розчавив свій мобільний в лещатах праведного гніву. Не розчавив. Наярював знову й знову, але я не відповідала. Сиділа і боялася, що Вася тепер мене вб’є. Повішає на пожежній драбині за кусок брандспойта, якого сам ніколи не тримав своїми білими пальцями-сосисками з обручкою на підмізинному.
— Н'да, Карпа, шо ти скажеш. Ми в шоці. — Констатує Василіса.
А Надя уявляє себе музою Стівена Кінга:
— Інтєрєсно, что би било, єслі би он нє ушол…
Вася. на щастя, пішов, а рибу його тільки-но приносять. Так і не встиг він у неї харкнути. Чи сказати про неї щось погане. Рибу порятовано. Тож ми спокійно і вдоволено. хазяйські діти, покинуті батьками посеред великого міста, просимо офіціантку загорнути нам Васіну сьомгу-гриль із собою. Нам же ще в гості йти до поки що бідних молодих дизайнерів. Рибка їм у подарунок — це ж ліпше за шоколадку і навіть за глазуровані сирки.
Наступного дня мені дзвонив переляканий Вова Завадський, в минулому мій вчитель біології в Яремчі, а тепер модний київський ландшафтний дизайнер, кучерявий і нєжний.
— Слухай, дорога, що ти там такого вчора Швонькові наговорила, що він мені дзвонив в істериці просто серед ночі?
— Та нічо… — знизала плечима я. — Так, за життя поговорили. А чого йому тобі було дзвонити?
— Та бо то я дав йому твій номер. Він питав мене, чого я зразу не сказав йому, якою ти стала. Він би тоді не дзвонив.
— Угу.
— …А я йому: ніякою вона не стала! Може, це ти змінився?
— О так, людській еволюції немає меж.
Чи, може, навпаки, вона ходить по колу і скоро ми знову станемо самі знаєте ким. Але спершу зіграємо всі характерні, належні нам, болівудські ролі.
СІМ’Я, ВЕЧЕРЯ…
— Наш тато дупля не ріже, — каже мама про тата, що в цей момент силкується налаштувати тюнер на канал МТV. Найти канал і мене об одинадцятій годині, коли буде. випуск новин. Я там не просто якась зальотна героїня світських хронік, я ті новини веду, ага. «А тато дупля не ріже», — каже мама. Тато, тим не менш, канал знаходить і налаштовує. На другий день. А на третій день я збиралася з цього каналу звільнитися, так що навряд чи вони зможуть застати мене на екрані. Саме через це, мабуть, я поки що не зможу стати справжнім, емоційно виправданим членом родини. Так і сидітиму ночами пелехатим письменником, лякаючись відображення своєї ж пелехатості у вікні, бо ж за вікном тим занехаяний дитячий майданчик, а ви самі знаєте, що на таких майданчиках відбувається у фільмах жахів. Ех, телевізор-телевізор. Бе.
— Щось мене ці новини дістали вже по самі помідори, — показую я чогось на шию. — Остогидло мені бути їх ведучою.
Батьки перестають жувати — дія відбувається якраз під час Різдвяної вечері — і мовчки чекають продовження спічу Пилипа-з-конопель. Пилипом я зараз вискочила буквальним, бо друг мого друга ростить тут-таки, в Яремчі, найкращу високогірну траву на світі, а справжні друзі — це ті, що діляться найкращим. А як батьки люблять накурених дітей — їїї! — бо ж діти в цей час раді поспілкуватися і з гарним апетитом, багато їдять. Отже:
— Та я думаю… може, кулінарне шоу зробити? Таке, дурне, поближче до народу?
— О, це гарно! — каже мама.
— Ну, — погоджується тато. — Як ця, Даша Малахова… Знаєш? Нє? На Інтері.
— Дуже гарна дівчинка, — вставляє мама.
— Ну, як вона мені подобається! — добиває мене тато.
— І вона професійний повар! — мама.
— А звідки ти знаєш? — тато.
— Та бо в неї мама на весіллях закарпатчикам готувала, — авторитетно пояснює мама.
— А вона сама кудись на заробітки їхала, бідна дитина, — жалісно тато.
— В Португалію.
— Нє, в Англію.
— І так вона говорить все — оп, оп… уп… трась, чік! — Тато артистично зображає ці та інші Дашині попискування й прицмокування.
— І голос такий хриплуватий…
— Чимось на тебе схожа!
— Гарна така дівчинка. — Це вже сьогодні звучало, але прозвучить іще раз:
— Дуже гарна.
От, бляха, найшли мені сестру. Та яку там сестру — найшли собі дитину! Іди ти, дівчинко (я, в сенсі), зі своїми новинами, куди очі світять.
Бо потім в них іще йдуть медитації на пальці-сосиски Бориса Бурди, роздуми про сибаритські нахили Макаревича і спосіб нарізання цибулі, не відриваючи ножа, що його застосовує ще якийсь телевізійний зірковий дяпан. Останнього люблять найменше, бо, судячи з його пики, їсти те, що приготувалося на програмі, сам він не сильно любить.
— Так не чесно, — знизує плечима тато.
Добре ще, що мені не розказують, що думає з цього приводу тьотя Слава, наша сусідка. Бо тьотя Слава — вона взагалі безпристрасний колодязь народної мудрості.
— Ой, Лесько, ну шо ти собі думаєш? — казала вона якось моїй мамі. Мама:
— В смислі?
— Ну та шо твоя Ірка так довго заміж не виходить.
— Та не хоче, то й не виходить… — Мама ніколи особливо не висла на мене з цього приводу. Треба віддати їй належне — в Яремчі, де у 22 роки тебе вже вважають безперспективною старою дівкою, тримати євроемансиповані позиції не легко.
— Та бо я тобі можу дати такий відвар, — провадить тьотя Слава, — що якщо дівчина миє ним голову, то точно на цей рік вийде заміж!
— Та нє, дякую… — ввічливо з'їхала мама, — вона сама вирішить.
Ех, мама-мама. Взяла і провтикала моє щастя. Раптом був би в мене чоловік порєдний у норковій шапці?! А так шо? Вкотре і знову forever young. А як інакше вести ці МТV-новини?
Я І МОДА. ЯК МИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ
Боже, як же мені у віці десяти-одинадцяти років хотілося мати фіолетову «юпку-рєзінку» й салатові «лосіни». Плюс білі «красовки» з кислотно-рожевим шнурком на одній нозі й кислотно-зеленим на іншій. Яким це видавалося тоді шиком, якою ультрамодною комбінацією, що вмішувала тебе в омріяний натовп носіїв таких же чудернацьких поєднань, а значить, робила «правильною тьолкою». Почекайте: чи тоді вже була настала епоха «мальвін»? Бо я мала джинси просто «мавін» і через те гірко страждала. Так само як в реальності, замість омріяних фіолетових (ну бодай рожевих!) лосін і салатової рєзінкі в мене й те, й інше було чорним. Бо мама казала: «Худить». А про фіолетове з салатовим казала: «Несмак і сільпо».
Так я собі то й запам'ятала. І дотепер ношу все чорне — чорні чоботи, чорні вузькі джинси, чорний светр на замку, чорну майку, чорну куртку з чорним хутром, чорну біжутерію і чорне волосся. І душа в мене чорна. І таке ж піднебіння. А в чорній-пречорній сумці в мене ховаються салатова футболка й яскраво-фіолетові черевички…
Коротше, як ви вже зрозуміли, чи зрозумієте, кинувши на мене жалісний погляд, я і мода не зустрілися. Хоча чесно намагалися. Призначали побачення, лазили по сайтах VOGUE, просили стилістку Машу пошукати в бутіках для мене щось актуальненьке. Всякчас то не було мого розміру, то футболка, що сподобалася, коштувала, як пів моєї нирки. А нирка мені теж подобалася.
Я безнадійно немодна «маладая женьщіна», і у всіх журнальних фешн-дрешн колонках, де звйозд запихують або в клітку ЄС ЄС ЄС, якщо вони одіті відповідно до останніх тенденцій, або в НОУ НОУ НОУ, якщо вони щось провтикали чи показали зайвих сантиметрів цицьок в декольте, мені би придумали окрему кліточку КАРПА, ГОУ ХОУМ. Ну, та я ж і так люблю вдома сидіти. І навіть не мрію домішатися до білявок із сірим корінням волосся і таким же умом, повіддирай хтось з них козирні лейбочки. Але насправді це я так огризаюся — із заздрощів.
Все життя, до появи в ньому Рибочки, мені доводилося бити копитцем об поріг на виході, викрешуючи золоті іскорки, поки мій актуальний бойфренд чепурився перед дзеркалом.
— Якась я геть хуйова тьолка, — жалілась я вголос, — бо чого це в мене одягання займає три хвилини, а в тебе тридцять?
Правда, я не завжди такою бувала. Могла й сама по півгодини збиратися, а потім ще кричати, плакати і битись головою об вхідні двері — бо тупо не могла згадати, куди запхала останню чисту футболку чи джинси, а надворі чекало таксі або вже десь рушав мій потяг.
Поява служниць та домогосподарок у моєму побуті не дуже допомагала стишити жахіття модного існування. Ці прекрасні жінки-трудівниці — вкрай необхідні у житті такого як я, капарила, — часто-густо і геть-чисто користувались якоюсь неприступною мені логікою в сортуванні моїх речей. Можливо, вони складали розкидане за ознакою «тепле-холодне» або «червоне-зелене», але мої труси, як правило, опинялися вкупі з моїми товстелезними й кусючими, на випадок ядерної зими, шерстяними светрами.
— Лєна, — зверталася я до моєї київської хаусмейд з приводу зниклого ланкійського батіка, — ви не бачили такої картини на полотні — яскрава така мандала, мммм кружечок, в сенсі, з візерунками і звірами там всякими?
— Оце? — Лена принесла мені шарф.
— Ні. Там таке квадратне полотно.
Лєна принесла якусь мою гівняну картинку на картонці.
— Ні, Лєна. Нам потрібна картинка на тряпочці.
Лєна принесла ганчірку. Я не знаю, що то була за шмата, може, в сусідів під дверима лежала.
— Лєна. Мені треба не просто тряпочку. А тряпочку з картинкою на ній.
Коли Лєна принесла мені щось важке, металеве, я припинила пошуки. А батік за кілька місяців знайшовся сам — тусувався ріднесенько в компанії синього відерка і поролонової швабри. Тряпочка, вона й є тряпочка.
Лєна також могла помити підлогу моєю футболкою. Знайшовши її десь у темному закутку під умивальником, вона кмітила, що нормальна людина носити такого не може. Нормальна людина жертвує такі кольори й картинки у фонд підложних шматин. А я так любила ту футболку. Я чесно думала, що вона модна. Лєна потім силувалася її відіпрати у машинці і довго вибачалася, обіцяючи купити мені нову, кращу футболку. Нової мені не треба. Я безутішна.
Але коли з'явилася в моєму житті Рибочка, все пішло по-іншому. Рибочка ніколи би не віддала моєї улюбленої футболки на поталу прибиральниці, Рибочка сама панічно боялася неправильної поведінки зі своїми речами й начисто заборонила очисній тьоті до них торкатися. І взагалі Рибочка була чоловіком. Був і є, тобто. Дорослим чоловіком, справжнім. З пухнастими ручками, ніжками і з красивою головою. В Рибочки таке гарне густе волосся, що його можна не розчісувати — само лягає блискучою чорною хвилею і не фурчить. Не те що моє — його мало, отож воно борзіє, створює ілюзію багаточисельності свого війська. Кучерявиться, дурнувате.
Рибочка відрізняється дивовижною здібністю фіксувати в своїй пам’яті місця, де бачив мої речі. Тобто коли я зранку, перед виходом на свою тупу роботу, завиваю:
— Де моя сумка з тьотькою, у ній же там ключі від хати й Білочки! — Рибочка лізе в правильну коробку й викопує звідти бавовняну тайську торбу з принтом ляльки — сумку з тьотькою. Авжеж, нема ніякої гарантії, що ключі від хати й моєї Білочки не заховані деінде.
Точно, це все сумки. Я дуже сумчаста тварина, щоби не сказати, сумочний фетишист. У мене тих сумок видимо-невидимо, усяких кольорів, фактур і форм. Звичайно я ходжу кудись із двома-чотирма, це не так забагато, навіть з огляду на складний пошук дрібних предметів. Бо взагалі сумок тих сила-силенна. Я сама не розумію, якого біса я їх скуповую. Але якщо до смерті я встигну завести собі друзів, ніхто з них не залишиться без успадкованої від мене суми.
Подружки в мене немає. Ну, такої, навіть не подружки, а падружкі, з якою можна обсуджувати моду, пацанів, інших тьолок і ходити по магазинах. Немає в мене такої непотрібної істоти — говорющої пизди, одним словом. Щось не затримуються вони біля мене. Зазвичай кидають на бабки чи просто підставляють і дєлают ногі. Або ногті.
Нема подружки, зате в милосердний Рибочка. Сходить зі мною в тканинний магазин, вициганить там відрізати нам прямо перед закриттям магазину метр смугастого трикотажу («Пол Сміт!» — прозвучало магічне від Рибочки, і я вирішила, що саме ця тканина мені зараз життєво необхідна), купить мені туфлі на підборах і заразом на танкетці, а ще поведе в кафе-кондитерську, гоголь-моголем попотчуєт. (Що воно таке — «потчуєт»? — думала я в дитинстві про доктора Айболіта, котрий «потчєвал» недужих звірів, пхаючи їм чайні ложечки до писків.)
Діло було в Харкові. Шопінг завжди ліпше мати за кордоном. Хай навіть за кордоном твоєї області. Вулиці здаються просторішими, люди не такими задроченими, бутіки не такими тісними, пацьорки не такими поцоватими, а продавщиці не такими запроданками. Останні, здається, навіть бігають за тобою там менше і рідше кричать оте своє зловісне «Вам памочь?!» Отже після недовгих блукань і безтурботного споживання канабісу в епіцентрі народних гулянь — Горьківському парку, ми з Рибочкою купили туфлі на підборах, з ремінцем довкола щиколотки (вкорочує ногу), метр смугастої тканини і білий топ на бретелях. Ой, чи я вже це казала? Гм. Значить, і про гоголь-моголь більше не казати? Його собі замовляє Рибочка. Я замовляю собі нудне й корисне мате.
Рибочка трендить безперервно. Емоційно й цікаво щось там лепече. Він завжди так робить, коли я хочу щось почитати чи просто повтикати на картинки. Тільки-но він відволікається на принесений нарешті йому гоголь-моголь, як я — ррраз! — блискавично розгортаю вічнозелений журнал «Бурда-моден» і потрапляю на актуальні в цьому сезоні босоніжки. Їх там, актуальних, безліч, деякі на підборах чи танкетках нагадують мої, щойно придбані…
— О, — кажу я Рибочці. — Подиви-но, правда, мої туфлі в тенденції?
Рибочка кидає око на розгортку з босоніжками.
— Ні, — твердо каже Рибочка. — Неправда.
— Як то — неправда? — Мій розпач, він лише щойно здавався маленьким симптоматичним черв’ячком пост-шопінгу, а вже готовий порснути, мов перезрілий чиряк на сраці. Я знову не в туди, де люди!!!
— Ну, може, тут не всі тенденції представлено… — непевним, дуже непевним голосом намагається врятувати ситуацію Рибочка.
От тобі й маєш. Купила блядьські туфлі на манер харківських бичок. Тут вони навіть крутіші за галицьких. Тут їх частіше в «спартовках» можна побачити. В тісних на попі й цицях шкурках плюшевих ведмедиків. Бажано з золотими чи стразовими собачками на «блискавках». Може, в такому аутфіті якась із них уявляє себе динамічною клуберкою або чорношкірою хіп-хоперкою, а може, й нічо не уявляє. А купує ці велюрові блакитні, рожеві й смоляні дива просто тому, що такі вже носять дві її ліпші подружки. Тепер усім трьом можна разом красиво гуляти парком імені Горького і фоткатися між дерев, закладаючи руки за потилицю — так на морі фоткаються часто. А ще такі пози були популярними на псевдоеротичних картинках у перестроєчні часи. Я їх трохи пам’ятаю, а то!
— Ну, але ж це «Бурда-моден», бейбі, — Рибочка намагається спасти ситуацію компетенцією. — Тут є тільки ті босоніжки, які можна пошити самому. Тут ще й викройки до них є!
Дурна якась Рибочка. Ніколи йому мама не шила вихідних костюмів по «Бурді», чи шо? Мабуть, таки не шила. Хлопчикам у цьому ділі менше везло. Хоча Рибочці таки везло — йому моду присилали прямо з Америки. А все, що з Америки, автоматично значить — останній писк і безперечний признак крутості. Навіть смертельно небезпечні в умовах сірого житлового масиву «Лісовий» яскраві картаті жовто-зелені штани. Підстрілені й позорнякові, про що Рибочка у свої чотирнадцять років не здогадувався, і слава Богу. А то би точно побили його у тих диких штанцях і білих шкарпетках. Але ж ні — Рибочка ходив з гордою пикою, крізь яку ніби просвічували червоно-білі смужки й білі зірочки на синьому фоні. Видно те сяйво було аж до наступної станції метро, я вам кажу. Впевнених у собі людей не кусають собаки, не чіпляють гопніки. Спокійно, браття, і ні мода, ні рогулі вас не візьмуть…
Один мій іноземний друг взагалі колись «на спір» сходив до оболонського супермаркету в спідниці. В індонезійській такій, квітчастій і суто чоловічій — у саронгу. Закладалися ми з ним тоді на предмет: поб'ють-не поб'ють. Не побили. Певно, взагалі за тьотю сприйняли. А мене, в моїй безрозмірній кенгурушці й кепці — за дядю підліткового віку.
— Вон, ви туда жи сумку лажітє, в шкафчік, как вот мальчік зделал! — охоронець навіть ставив мене комусь у приклад. Отакі ми були трансвестити-моднічки. Правда, гопніки таки якось погрожували відгамселити мого імпортного білявчика. За ненормальну, за їх гопнівськими стандартами, довжину волосся. Нинішні гопніки, варто зазначити, вже трохи проапгрейдилися — самі почали носити ці поцоваті стружечки, як у чеських гравців у хокей. Спереду все пострижено, а ззаду висять хвостики. Дружини гопніків, коли ті нарешті переженяться й почнуть обростати кредитами та пузами, точнісінько так само стригтимуть їхніх синів. Щоби моднінько. Бажано під таку стрижечку одягати джинсовий канбінєзон. Крутой синішка такой палучаєцца.
Та якого це біса мене зараз потягнуло до згадок про чужих дітей, до ідеалів їхніх мам — раскошних женьщін, що їдуть кудись у прекрасну екзотичну країну, і там, скупившись крупними сапфірами з рубінами, вдягають їх усі разом собі на шию і ледь не топляться в басейнах від такого ярма. Добре, що не скачуть плавати в шиншилових шубах — в них би точно потопилися. І в каракулевих не скачуть. Бо знають — то давно не модні. Мене ж мусить парити своє. Мирське, приземлене, врочисте й матримоніальне — МОЄ, СУКА, ВЕСІЛЬНЕ ПЛАТТЯ!!!
В цих питаннях на нас уже наступали два лютих вороженьки одночасно: Мода з одного боку, а з іншого — Дорога Родина.
— Шо там з платтям? — питала мама Рибочки, за якого я, до речі, й милилася заміж.
— Шиється, — зітхала я і думала, чи може весільне плаття підшиватися, наприклад, від алкоголізму.
— Ну, так яке воно буде? Нетрадиційне ж? Коктейльне?
О так. Що нетрадиційне то нетрадиційне — його мені шили молоді дизайнери Reis Mit Scheis, рідкісні придурки й мої задушевні друзі в придачу. Скажи, хто твій друг, і я скажу, яке у тебе буде Свіччине весілля. А коктейльне — то теж таки да. Фасончик плаття намічався такий пиздуватий, що жоден вилитий на мене п’яним гостем коктейль його не в змозі зіпсувати. Хіба що кривава Мері, але тоді можна буде інсценувати трагічну загибель нареченої. І чудотворне воскресіння, ясна річ, від поцілунку. Правда, мамі Рибочки я цього не кажу. Хоча їй, можливо, й це цікаво. Як цікаво щовечора дзвонити та питати в Рибочки, що його наречена готує йому на вечерю. Я можу, приміром, готувати якусь пасту. Тальятелле в соусі з білого вина чи тортеліні зі шпинатом, пармезаном і вершками. Чи просто якесь люмаке рігате № 29 з томатами, баклажанами, солодким перцем, часником і свіжим базиліком. М’яса в нас ніколи нема через жаль до тварин і до Рибочки — він вегетаріанець. Але незалежно від того, як я заморочуюся і як по-гурмейскому тонко буде насолоджуватися (ну не прикидається ж?) він, Рибочка мамі скаже одне:
— Макарони.
Отже, це значить, що наречена знає дієтичну страву вермішель. І мама, певне, уявляє собі, як та нещасна вермішель у нас злипається, а ми, веліковозрасні дєбіли, й гадки не маємо, що її, ту вермішель, промивати холодною водою треба. А от і не треба! Мені італійці казали, що вони взагалі в шоці, коли стикаються з нашими кулінарними традиціями. Вони свою вермішель просто зціджують і заливають оливковою олією. І в них вона завжди була і є з нормальних сортів пшениці, а не з крохмалю, чи з чого там вона в совку ліпилася.
Але як би там не було, мама Рибочки любила Рибочку. І мене за компанію. А я таки любила готувати, бо ж страшенно любила жерти. Значно більше, ніж ходити по всіляким там магазинам у пошуках трендових туфель на підборах і танкетці одночасно.
Київ дуже радує. Коли не треба виходити до нього з хати. А можна сидіти вдома, читати Малярчучку, дивитися французькі кіна, писати дурні статті і жерти-жерти-жерти. Може, мені взагалі протипоказано ходити на роботу?
— Жона-домохозяйка, — заявляю я, косячись на тазик недоїденого салату й обмацуючи теплий шалик, подарований мені на концерті одною дівчинкою. Шалик на мені, я вдома, хворію. Поряд з тазиком салату. Круто так сидіти вдома! Читаєш, малюєш, спиш, дивишся французькі кіна…
— Шо? — перепитує він.
— Жона-домохазяйка, я.
— Яка ти домохазяйка?!
— Погана.
Атож погана. Бо салат я ще зробити вмію, і кускус теж, і смажені спрінг-роли, і бісквіт із сирним кремом, що його одна галицька бичка назвала «булочка зі сметаною». В саме серце мій бісквіт поранила, падлюка. Так от. То все я вмію, а от пошити бодай щось за викройками з «Бурда-моден» я ніколи не зможу. Паки того, босоніжки.
ОДНОКЛАСНИКИ
Одного разу я проміняла живого Пола Маккартні на своїх однокласників. На живих, звісно. Але це аж ніяк не шило на мило. Зустріч випускників стається раз на п'ять років, хай навіть той Маккартні на бідні села заїздить і того рідше.
У той час як сер Пол зі своїм бендом робив грандіозне лайв-шоу в Києві, я в Яремчі вибрикувала під йоніку-самограйку, ризикуючи своїми колінними менісками, бо ж скакала на платформі. Пол Маккартні співав на Майдані своє, класичне, а тьолочка в гуцульському кабаку — тільки українське та ще різну франко-англійську попсу з доволі пристойним прононсом. Бо я так попросила. Вона це терпляче пояснювала іншим відвідувачам ресторану. Мовляв, тут сьогодні такі люди-випускники із дивними смаками. Правда, потім красива співачка з гарним голосом таки здалася. І заспівала «День раждєнья» на замовлення компанії у спортивних штанах, що й справді святкувала там таки чийсь з них день народження. І були ті пацани з Макєєвки чи з Коломиї — не важливо. Тьолочка лишилася без моїх чайових, котрі я вже встигла щедро відрахувати їй подумки…
Жаль, небагато однокласників зібралося на наші роковини. З найдальших була я — гнала машину з Києва, аж захекалася. Скуповувала енергетичні напої в придорожніх кіосках, руки-ноги трусилися, серце моє в бардачку йокало, а очі крутилися, як яблучка в джек-поті.
Кропива, зараза, не приїхала зі свого Парижа. Заміж там вийшла, на психоаналітика вчиться, не витягнеш. Оце я розумію. Оце молодець людина, пішла за своєю мрією, і, бодай у нашому похилому віці, почала вчити саме те, що схотіла. Зрештою, в її університетській групі Кропива все одно наймолодша. Решта поприходили перевчатися після інших остогидлих кар’єр — усілякі екс: економісти, держслужбовці, викладачі… Зрозуміли, що у них у Франції дешевше один раз самому вивчитися на психоаналітика, ніж регулярно платити вже готовому. А психоаналітик багатьом після років «успішної кар’єри» ой як потрібен. Отже, Кропива не прогадала.
Квітку доленька якимось чудом занесла у Барселону. Адьйос амігос. Квітка, на жаль, вчилася не в нашому класі, вона на два роки старша. Навіть, якщо вірити злим язикам, була якось поза очі обізвала мене малолєткою й сказала: «Ходить тут до мене і ходить кожну перерву. Задрала!» Ага. Знала би, як мені страшно було заходити в їхній клас, де тоді той Крайлюк пекельний вчився, вона серйозніше би до мого подвигу ставилася. Нерозділена любов у 12 років значно болючіша, ніж у 22. Це кінець світу. А світ ще й початися не дуже встиг.
Канавалава — барбі-переросток, котра слухала колись винятково русскій рок, а тепер впритул наблизилася до пластикового ідеалу: «Ой, я сказала слово „блін“! Який жах, по губах себе треба вдарити! Пухпхупух!» — чогось не приїхала зі свого Хмельницька Хоча звідти до Яремчі два кроки. Даю манікюр на відсіч — вечорами ця мати і дружина закривається у себе в туалеті й слухає у плеєрі «Ніж і Ко». А вже на великі свята й «Нірвану» в ванній.
Карік, він же Каричорт, після трагічної смерті першої дружини (вона була продавщицею, її зарізали ножем двійко приїжджих мажорів, а яремчанські менти до півсмерті побили шокованого Каріка, вимагаючи його зізнання у вбивстві) виїхав з містечка до Києва. Бажання повернутися, щоби бухнути з однокласниками, в нього не виникло. А шкода.
Прізвища в моєму «В» класі взагалі траплялися казкові — Гавур, Мицак, Тороус, Карпа, Каричорт. Наші з Тороусом прізвища взагалі багато хто вважав іменами.
— Ти шо, молдаванин? — питали в нього.
— Нє, а шо?
— Ну, звати тебе так… Тороус!
Тороуса звати було Сергій, він був нашим математичним світилом. Навіть коли Тороус в хламину якось був набухався на свій день народження, він не поліз нормально бити вікна й морди. Він, хоч і непевно балансуючи на ногах, летючою ходою ввірвався до класу, де от-от мав початися урок геометрії з пріснопам’ятною Юлею Марківною. Хтось із підлиз запопадливо написав уже на дошці теорему, яку сьогодні треба було вчитися доводити. А хтось із юд, зауваживши стан зміненої свідомості Тороуса, почав шипіти:
— Спорим, Тороус, шо ти це зараз не доведеш?..
— Шо? — закипів Тороус. — Хто це сказав?! Я не доведу?!! А спорим, шо доведу!
І кинувся хижим птахом до дошки, біля котрої щойно забовваніла фіолетова Юля Марківна.
— Значить, так! — шаленів Тороус із крейдою в руці. — Все елементарно! Тут, значить, отак, а це так, і це очевидно…
І так він, хитаючись, доводив теорему. З такою пристрастю й запалом, які жодному Нобелівському лауреату після премії й не снилися. Та ще в такому стані. А от мені чесно снився Тороус, що виступає з урочистою промовою перед Нобелівським комітетом на честь отримання ним премії з математики.
Мицаків у класі було двоє. Мицак і Мицачка. Брат і сестра. І такою вони були номінативною ідіомою, що коли мені мама якось повіла, що Мицачка вийшла заміж, я автоматично перепитала:
— За Мицака?
Каричорт у нас був один. Унікальний. На пару з Гавуром він був хуліганом і знущався з інших, не хижих однокласників. Ще з дитсадка, де більшість нашого класу ходила в групу «Калинка», за декотрими закріпилися тваринно-гастрономічні поганяли. Часто вони співпадали з тими ролями, які ми виконували в садку на Новий Рік. Деякі чомусь з російсько-гуцульським ухилом. (Парадокс, якщо згадати нашу дитячу розвагу: Скажи «раскаль». — Раскаль. — Твій тато маскаль!) Так Кропива (документально — Кропивницька) звалась Корова. А Люба Бойко — Ковбаса. А Галя Вінтонячка — Авца. А Гавур — Гаварят. А я — просто Карпиха. А Вередючка — Верза. А Оксана Смолін — Смола. А Тороус — Страус або Трус. А Міша Бойчук — Мєдвєдь. А Мицачка — Мицалєйка. А Мицак — Мицалєй. А Лариса Процюк — Процесорка. А Альона Мельничук — Мєльніца. А Роман Кошут — Кошара.
Ну, і як ви гадаєте, ким міг бути Каричорт для роздратованого постійним з його боку «Бик. Би-ик!» Богдана Виксюка, котрий за нещасним збігом обставин сидів прямо перед Каричортом?
— Ти… ти. Чорт проклятий!
Може, якраз тоді в глибинах дитячої душі й зародилася його ненависть до темних закутів людського світу. До чорта, до дідька, по-гуцульському кажучи. Через багато років Богдан Виксюк став священиком. Наставляє на путь істинний наших заробітчан в Чехії.
— Бодька, здоров, як діла! — якось зустріла його в Яремчі Олька Виксючка, однофамілиця, не родичка. Подібна прізвищна ситуація в Яремчі з Петращуками, Савчуками, Семенюками, Бойками, Бойчуками, Федюками і Федорчуками.
— Я не Бодька. Я отець Атаназій.
І папірчик їй показав офіційний. Що висвятився він і правду каже.
Клас у нас взагалі був унікальний. В «А» клас, до Марії Василівни, набирали елітарних дітей. Головно з групи «Малинка». Тільки окремим щасливчикам із «Калинки» вдалося туди прошмигнути. За могорич від батьків, ясна річ. А ми були в Яремчі новенькими, так що… Далі по статусу йшов клас «Б» у Лесі Дмитрівни. В нього конвертували групу «Сонечко», якщо не брешу. Ну, а тих, хто ні в «А», ні в «Б» не вліз, усіх нас, родом з «Калинки», взяла до себе зовсім молода й недосвідчене Орися Степанівна. Карочє, ми були атбросами. Планувалися скопом, як клас приїжджих і хуліганів, що зразу вилізуть на голову юній випускниці педінституту, відстійних двієчників, котрих при оглядах облавно треба буде десь закривати або відправляти подалі на екскурсію.
Але не так сталося, як міськвно гадалося. Орися Степанівна, мало того що була найкрасивішою людиною на землі, так вона ще й креативила конкретно. Такої мотивації в навчанні й творчості, якою заряджала нас вона, я більше ніколи не мала. Ні в умовах середньої школи, ні, тим більше, вищої. Вона так мистецьки нас задурювала й заманювала, що ми душу раді були продати, тільки би нас похвалили й причастили її магічною силою.
— Для Лариси зараз грає чарівна музика! — ці слова Орисі Степанівни я ніколи не забуду. Бо така мене тоді товста жаба давила, якої й юрському періоду не ввижалося. Чарівна музика з ксилофона чи музичної шкатулки грала тому, хто перший розв’язав задачу чи правильно відповів на питання. Або намалював найкращий малюнок. Тут би мені й смерть була, якби хтось краще за мене намалював. У мене й так трапилася багатогодинна істерика з подальшою депресією, коли Орися Степанівна якось поставила мені «4», бо мій малюнок був забагато потертий гумкою. Коротше, Лариса всіх нас обскакала. Ксилофон грав не для мене. Бєда-бєда, огорчєніє.
Якось ми з батьками прийшли були до їхніх друзів. І в них на поличці стояла точно така сама шкатулка, яку мала в своєму педагогічному арсеналі Орися Степанівна. Але явно не чарівна. Бо хіба мислимо, щоби будь-хто міг відкривати таке чудо і будь-коли запускати казкову музику? Лажа повна. Підробка китайська.
На літо, після першого класу перед другим, всі свої магічні речі Орися Степанівна роздавала на збереження учням. Таку честь теж треба було заслужити. Не пам'ятаю, що я там виробляла, але ксилофон мені таки дістався. Доста великий, сантиметрів п'ятдесят завдовжки, в світло-коричневому пластмасовому футлярі, з салатовими молоточками і з блискучими металевими клавішами.
— Фа-мі-ре-до-соль-соль, фа-мі-ре-до-соль-соль, фа-ляля-фа, мі-соль-соль-мі, ре-мі-фа-ре-до-до… — вигравала я, закрившись у дитячій кімнаті, «Жили у бабусі два веселі гуся. Один сірий, другий білий, третій в капелюсі». Все. Далі за появу трансцендентного третього гуся в головному уборі моє сольфеджіо не просувалося.
Коли минуло літо і настав новий навчальний рік, я сотворила страшне. Зажучила собі ксилофон. Просто не принесла його в клас. Ну, типу, Орися Степанівна не нагадує, а я й не віддаю. Шо я, дурна — так запросто віддати чарівну річ, що її сама доля спрямувала мені в руки? Так у мене цей ксилофон і завис. В Яремчі десь. Приїду — пограю. Бо у глибині душі я вірю, що цей ксилофон таки вміє видавати чарівну музику. Правда, не від моїх крадійських корявих пальчиків. Хоча, як знати?
Орися Степанівна взагалі-то стала колись свідком значно серйознішого мого позору, ніж цуплення музичного інструменту. Орися Степанівна попалила те, що в початкових класах я писала любовні вірші. Попалила й зафанатіла.
— Як? — не вірила вона. — Ти це сама написала?!
— Сама… — червоніла я від того, що мою інтимну лірику прочитала старша тьотя. А ще від того, що тут треба було робити страшний вибір — між інтимністю та славою. Я дуже невпевнено вибрала славу. З того часу воно у мене й пішло…
Тоді якраз я перебувала в розпалі нерозділеного кохання до хлопчика роки на три за мене старшого. Звали його Владик. Він любив Віктора Цоя, бурмосив брови, як Віктор Цой, походжав, як Віктор Цой, і плював, як Віктор Цой. Коротше, мені теж довелося тоді тимчасово полюбити Віктора Цоя. Історія не знає відповіді на питання, чи здогадувався Владик про мої почуття. Принаймні, якщо й здогадувався, він нічим цього не виказував. І все би нічо, та тільки з ним в одному класі вчилася моя подружка Наталка Каленючка, котра регулярно видавала мені резюме Владикових дій і речень станом на таке-то число.
Першою красунею їхнього класу, а потім і всієї школи взагалі, була Таня Гринішак. Вона була схожа на великого гарного лева з чорними бровами. Ясно, що всі хлопці були в неї закохані по гробову дошку. І Владик не виняток.
Ти любиш Таню Гринішак,
Ну що ж, такий у тебе смак…
— горювала я в коричневому загальному зошиті. Такий зошит, без дурнувато страхітливих ведмедиків з зайчиками на обкладинці, більше скидався мені на справжню книжку.
Орися Степанівна відкрила мої страждання молодої вертерки випадково. Треба було на якомусь виступі щось декламувати про Україну, а я тоді була майстром кон’юнктурщини. Події стрімко рухалися до розпаду Совка, і в глухіших селах довкола Яремчі люди вже потроху вивішували жовто-блакитні прапори. Відповідно, героїко-патріотична лірика зростала в ціні. Особливо популярними були рими «волю — болю», «кайдани — пани» і «дуб — чуб». А вірш слід було починати з крику «О!»
О Україно, мати моя!
Стерпіла ти багато болю,
Та все ж здобула собі волю…
Ну і те де. (От бля. Писала би собі таке й далі — хєр би хто в бездуховності звинуватив. У спілчанські санаторії безплатно би їздила.)
Так от. Гортала я перед Орисею Степанівною той свій коричневий фоліант у пошуках достойного патріотичного вірша на утрєннік. А справжній патріотизм же завжди йде пліч-о-пліч з душевними пристрастями. От мене вчителька й засікла…
— Ану-ану, дай-но подивлюся! — потягла собі зошит вона.
— Та нє, та це таке… та не треба! — жахнулася я, але подивитися дала. Ну, й Орися Степанівна припухла від того, що оце вайлувате патріотичне чмо, оця повільна староста класу навертає тут щось таке, про що хіба Оксані Білозір було співати.
Той мій горопашний вірш про нерозділене кохання, крім рядків типу «А ти її палко кохаєш, та все від мене ти ховаєш», мав ще й кінцівку:
О мій Владику коханий.
Зрозумій мене ти.
Ти ж лопав в полон до Тані,
У її тенети!
Я точно би не стала тим, ким є, якби не Орися Степанівна. На зустрічі випускників вона була точнісінько такою ж, як двадцять років тому. Гарною, високою, стрункою, з розкішним волоссям. Та ще й зі свіжим заміжжям і очікуванням дитини.
Я теж декого чекала. Але не дитину, а матір уже готової, десятирічної дитини, народженої в акурат на випускні екзамени в школі. Я чекала мою Кропиву.
Дружили ми ще з садка, з чотирьох років, із тої самої гетто-групи «Калинка», і Кропива завжди на утрєнніках виступала лисицею, а я ким попало: шаховою королевою, метеликом, циганкою. Однаково мені завжди давали відстійний приз за костюм. Найкращі призи діставалися попсовим сніжинкам та зайчикам. Бо вважалося, раз вони в таких тупих костюмах, значить, із малозабезпечених сімей. Туфта.
Вийшло таки смішно, Кропива, якій я писала українськими буквами французькі тексти для здачі контрольного читання, уже стільки років живе у Франції і має тепер проблеми з українською.
Коли я ще постаршаю, то, згідно з функціональними особливостями пам’яті, мушу пригадати наші трохи пізніші роки — підліткові і юнські. А поки що тільки молодший шкільний вік. Історія з душком.
…Кропива, коли ми їхали кудись на екскурсію автобусом, завжди брала з собою рибну консерву. Її зазвичай в дорозі дико нудило, і автобус мусив кілька разів зупинятися, щоби Кропива поригала. А тут ще хтось сказав їй, що від сардини її нудити не буде. Ну Кропива і повірила. І кожного божого разу відкривала ту свою консерву. Ви знаєте, як воно смердить? Особливо, коли розлити юшечку на й так уже не дуже свіжі сідушки «ікаруса». Кропива відкривала, бризкаючи юшкою навкруги, їла і все одно ригала. А в наступну екскурсію знову брала з собою банку сардин.
Колись давно, коли ми вже трохи виросли, але були ще страшенно бідними, ми з Кропивою мутили страшні махінації в Парижі. Я тоді була щойно спеченим магістром без роботи і видимих планів на майбутнє, а Кропива працювала барменкою в одному з турецьких барів 14-го, здається, округу. Так от, коли вже добігали рештки моїх взятих із отчого дому грошей, я приходила до Кропиви, пила найліпше пиво, закушувала мигдалем, оливками і фетою, відтак давала їй у всіх на виду кілька єврових монет чи, ще ліпше, п’ятиєврову банкноту, а Кропива зі спокійним лицем сипала мені в жменю «решту» — не менше десяти євро «копійками». Відтак її робочий час закінчувався і ми спокійно йшли собі купляти їжу — в супермаркет продуктів з майже добіглим терміном придатності. Дійсно дуже вигідна пропозиція для тих, хто хоче їсти зараз, а не переховувати їжу на потім. Тепер Кропива вчиться на психотерапевта, а я купую їдло в київському супермаркеті. Він дорогий, і продукти в ньому часто вже забігли за термін придатності. Просто в нас їх іще раз заморожують і приклеюють нову наклейку з датою. Може, за ці додаткові послуги й деруть такі ціни?
Добре, що цих страшних гастрономічних подробиць не знала моя мама. Бо це ж вона з нас була поробила таких «нєженок», згодних тільки на найкраще їдло. Чесно кажучи, вся інша українська кухня, окрім кухні моєї мами і бабці з Черкас, гівно повне. Важке, непролазне, жирне, несолене. І краще тут зі мною погодитися — мама смажить найтовщі відбивні і дає найбільше крему в торти. А в гостях відбивні тонкі, а торт — пласти глевкого тіста, склеєні чимось липким і пересолодженим. Мама — це блискучий приклад здатності до блискавичних змін у ставленні до життя, якщо ви блискавично вийшли заміж. Коротше, мама моя, неперевершений шеф-кухар і кулінарний імпровізатор, до свого заміжжя навіть яєчню не вміла посмажити. Бо — читайте вище — в неї перед тим була кухня бабці Ліди. Чорта лисого би ви самі готували, якби вас так годували.
Мама у нас в сім'ї носила купу магічних імен. Починаючи з того, що насправді її звати Лариса, але тато перейменував цю кацапську Ларису в нормальну галицьку Лесю. Відтак це деревувало в Лесюндру й Лесяку.
З нашого ж із сестрою боку мама стала просто мамчиком (тато проапгрейдив це на мамчик-бамчик і мусік-гатов гусік), мамахою-расамахою і просто куртуазною мамзеллю.
Якось, навздогін нашій зустрічі випускників, я спитала у моєї мамзелі, на кому женився один там чувак із паралельного класу, з мамою котрого моя мамзель працювала колись на одній роботі. Вона призадумалася.
— Як би тобі пояснити… імені не пам’ятаю. Така дівчина… Її мама зветься Іра. Продає трунви.
— Шо? — мало не вдавилася я.
— Трунви продає. В побуті. І вінки…
Побут — це не в сенсі битовуха. Це в сенсі побуткомбінат, що колись процвітав, і навіть мама моя там була інженером-технологом швейного виробництва. І машинка в них друкарська була.
— Шайтан! — пошепки проказувала я, друкуючи на ній свої штуки. — Зразу книжка готова виходить!
Отак я і стала друкарем. Бо письменник — це той, хто від руки пише. А я відразу друкувати й видавати почала. Бо з каліграфією не зрослося.
Того вечора, вечора зустрічі випускників, нічого особливого не сталося. Нажерлася я, хіба, немов десь на чужому весіллі, заплативши в складчину сміховинно малі гроші. Правда, мені, як потім мама казала, наврочили, і вся поляна опинилася в унітазі.
— Ой, мамко, жалко як. Виригала всю красоту.
— Виригала 150 гривень!
— Сто шістдесят, мамо… Там ще на щось скидалися в кінці. — Цього я, звісно, не сказала. Мама і так переживала за переводняк продукту, а то би іще й додала:
— Тим більше.
Ага, забула. На тому вечорі я ще питала у своїх колишніх однокласників, чи можуть вони пригадати свої дитячі мрії. І наскільки вони збулися.
— Моя збулася! — життєрадісно замахав руками Тороус. Хвостики його білявої зачіски а-ля чехословацький хокеїст кінця 80-х при цьому тріпотіли на нічному вітрі.
— Шо, викладати в коледжі? — здивувалася я.
— Ні! Оце! — обвів він рукою неозначений простір.
— Шо — оце? — оглянула я недовірливо ресторан і територію навколо.
— Ну. мені завжди хотілося бути в центрі уваги й керувати процесом, щоби всім було весело і всі були такі активні. От як сьогодні!
— А-а-а… — зрозуміла нарешті я. Тороус, виявляється, усе життя мріяв стати МС й вести корпоративні вечірки. Як оця наша сьогодні. Вивчені красиві тости, сигнали до наливання. Ну, в нього це чесно виходило.
— Чула, ти вже й на кількох весіллях тамадою працював? — з повагою ллю єлей я.
— На шести вже! Ірчик, — вдоволено уточнює він.
Ну, круто. Але нікому тут, крім мене, здавалося, не цікавими були деталі чужих історій. Тож я заткалася, не грузячи однокласників своїми подорожами, книжками, музикою і роботою на ТV. На хуй воно комусь треба.
— Ми з тобою завжди мріяли, що в нас будуть чоловіки, котрі нас люблять і забезпечують, а ми собі сидітимемо вдома, правда? І як воно все обернулося… — зверталася до симпатичної, розведеної, з дитиною, дівчини інша дівчина, ще симпатичніша і ще розведеніша. Тобто теж з дитиною.
— Нє, я цього не розумію! — виступила Альонка, що завжди була найменшою в класі, а відтак народила двох синів-близнюків і назвала їх Віталієм і Володимиром. Самі розумієте, на честь кого. — Я посиділа дома, посиділа, а тоді сказала: всьо, досить. І пішла на роботу. Хай там всі собі як хочуть. А я до семи в прокуратурі.
— Цінна однокласниця… — подумала я і ще хтось.
— Вибачте, вибачте! — протискалися до нас на веранду два гопніка. — От ми тут тільки що почули, що ви сказали. Можна вам руку пожать?
В Альонці вони, певне, побачили живий символ емансипації.
Олька Виксючка ні про що, якщо їй вірити, не мріяла. Але теж, народивши одну дитину, цілком прагматично планувала втриматись від другої. І якщо ще кілька років тому мої заміжні однокласниці дивилися на мене з сумішшю співчуття й почуття власної життєвої визначеності, то зараз, коли вони порозводилися, погляди їхні поінакшали.
— Нічо, дівчата, це теж цінний досвід, — казала я їм якусь тривіальщину. — Переживаючи подібну хуйню, ми стаємо мудрішими.
— Та так. Але ж страждають діти…
Так, правда. Але діти не винні, як і коні не винні. Винна дурна яремчанська громадськість, котрій завжди є діло, хто там із ким живе, хто з ким розвівся і кого б'є чоловік, згодом забираючи соковижималку, куплену для дитини. Тут ні серіалів, ні жовтої преси не треба вже. Розведену жінку віком від двадцяти п’яти років тримають вдома строгіше, ніж блядовиту малолєтку до вісімнадцяти. Бо розлучення ще й досі сприймається як ганьба родини.
Дебіли. Як же їй шукати собі чоловіка номер два? (За статистикою, до речі, другі шлюби майже завжди щасливі!) Карочє. Тьолки в аналогічних ситуаціях. Валіть з турботливого отчого дому. Ліпше попід тинням сиротами потроху ставати на власні ноги, ніж все життя залишатися невдалим продуктом статевого виробництва в тюрмі єдиної батьківської родини.
Лариса Процючка в школі дуже гарно співала. Її' завжди ставили солісткою, забирали з уроків до чогось готуватися, відправляли на обласні конкурси. Мене теж забирали з уроків, але підготовка (не до співу, нє! До КВК якогось, до іншої нудоти) слугувала лише алібі. Насправді ми з молодими вчителями закривалися в каптьорці і їли пересмажені тьоті-Аніни пиріжки з повидлом.
— Ну, ти ж пам’ятаєш? — сміялася Лариса. — Я мріяла вступити до консерваторії, а куди? В сраку поступила. Ланчин[2] — столиця світу.
Лара дуже сильно подібна на Моніку Белучі стала, до речі.
Більшість так і не змогли або не схотіли пригадати своїх дитячих мрій.
Кажуть, коли дуже сильно чогось хочеш, воно мусить збутися полюбас. Дивно. Чого тоді нас із Кропивою не понесла крадена дерев'яна лопата просто в небо над Парижем?
Я мріяла стати письменницею, співачкою, щоби в мене брало інтерв’ю телебачення, і ходити в білих атласних ліфчиках, як адвокатка у якімсь кіні. Збулося все, крім останнього.
…Коли виростаєш, все одно можеш говорити з неживими (для більшості людей) предметами і сутностями. Як от із вордівськими файлами, що я іноді й роблю.
— Твоє, стаття, статеве щастя, що в мене гроші на телефоні скінчилися. Бо дзвонила би всім, кому могла, і хєр би тебе писати стала…
Ну ще це, не тільки ентузіазм і трудовий порив з часом притлумлюються. Чим старше стаєш, тим менше схиляєшся до метафор. От зранку, підіймаючись ліфтом на роботу (а ліфт веде прямісінько в кав’ярню, і вже з неї треба йти до офісу), вже не скажеш, як сказав би в юності: «Ліфт щодня возив запах кави». Хоча так воно насправді й є. Кажеш: «Я знову не встигла поснідати. І випити кави. Тепер макітра болітиме цілий день. Йобанаврот».
…і музика.
РОМАН РОБИТЬ ІСКУСТВО
Здається, це придумав Діля. Саме він так розшифрував оте загадкове «RRІ», що висіло на дверях студії і значило не менш загадкове «Роман Рекордз Інкорпорейтед». Почув десь сам Роман, власник студії й творець іскуства, таке словосполучення, чи йому порадив хтось із беззаперечних київських авторитетів (Роман, як щирий львів'янин, киян ненавидів і слухав кожного їхнього слова), але назва була такою, як була. Імпортною, гордою.
Роман, власник студії, був курдупликом. Львівським шпеком. Дуже маленьким із дуже короткими ніжками. Із рідким кучерявим волоссям і червоним лицем. Як більшість чоловіків, що купують собі джинси в дитячому відділі, Роман вважав себе ВЕЛИКИМ. Великим продюсером, великим композитором, великим поетом. Чи варто цитувати його рими «Щастя нема — знову зима» чи «Хіп-хоп — нон-стоп» — не знаю, але відразу ж мушу висловити подяку. Побачивши в старшому класі школи по теліку підопічну Романа, що співала й танцювала пісню його авторства, я сказала, прасуючи білу блузку:
— Господи, яка хуйня. Але якщо навіть ТАКЕ показують по телевізору, то у мене в цьому житті є трохи шансів.
Так Роман, сам про те не підозрюючи, подарував мені віру в себе.
Ну, а я тоді навряд чи підозрювала, що за кілька років сама працюватиму прес-аташейкою у цієї самої співачки. Робота прес-аташе полягала в вигадуванні інтерв’ю (питання+відповіді — ніякої шизофренії!) та всіляких курйозних новин. А краще, скандалів. Шедевром моїх попередників була історія про те, як співачка тонула в Туреччині, а її врятував арабський принц із Еміратів. Що між ними відбувалося далі й де закінчується хвіст цієї мелодрами, вперто замовчувалося. Забагато честі жовтій пресі! Хай навіть їм всі ці піар-статті й парилися за гроші, але ж за розповсюдження звісток про добре діло й заплатити не шкода. Тим більше, коли це — просто ще один крок на шляху до колосального успіху. В його неминучості Роман не сумнівався ні секунди.
Щоби потрапити на всякі там «пісні-року» чи в списки найвідоміших зірок сучасності, простим смертним треба платити. Десь так по 2 тисячі доларів на ті часи. За одноразову участь у «благодійній» акції в палаці «Україна» чи в Палаці спорту. А ви як думали? Тільки ж от Роман — він не простий смертний. Він усім цим пишним тьотям у пишних шиньйонах може запропонувати щось ліпше, ніж гроші, — він може запропонувати БАРТЕР. Буде це безкоштовний запис «колгоспної пісні» (повалій-лорак-пономарьов… продовжіть список, будь ласка) для нового року чи цілодобове довбання над записом першого синглу чиєїсь євродоларової донечки чи жінки (а шо — талант нєажіданна аткрился!) — не важливо. Так чи інакше, з цим їбатиметься мега-професійний, компетентний, стриманий і безвідмовний Артим. Він же Олег. Прізвище його — Артим. Ім'я —…
— Оле-е-е-ег!!! — цей розпачливий крик чужої безпомічної істерики переслідуватиме Артима до глибокої пенсії. Роман видавав цей крик з будь-якого приводу: заглючила програма, прогіркли тістечка, з'явилось на моніторі незнайоме англійське слово чи «не знаю, куди збереглася ця хуйня». Хуйня зберігалася кудись не туди дуже часто. Майже завжди. А що би ви робили на місці файлу з назвою «1», «I», «11111» чи «qqq» чи «qwerty»? Остання назва, можливо, в якійсь прадавній мові щось цікаве означає, але наразі це просто послідовність клавіш верхнього рядку латинської розкладки. Так само, як є слово «мить» внизу кириличної. Роман так називав свої безталанні ролики, радіопрограми чи аудіопроджекти без огляду на те, що їх колись комусь треба буде знайти. На одному радіо, де він працював до початку «РРаЙю», Романа навіть відключили були від загальної мережі. Забембав він усіх збереженням своїх файлів на чужих компах. Утім, до цієї його милої традиції всі так уже звикли, що сам Роман сміливо запровадив нову тактику:
— О, ну, я писав програму всю ніч… Монтував її. Такий змучений на ранок пішов, шо ну! О — хоч сірники в очі вставляй! — Роман відтягував нижнє віко й демонстрував замовнику процент гемоглобіну. — А зберегти проджект забув, ну, ти уявляєш?! — Тут він заходжувався плескати себе долонею по голові, по стегенцях й надривно сміятися «з самого себе», як то заведено в соціально-побутових казках.
Десь зовсім недавно, коли Роман, що боргує Артимові не одну тисячу доларів зарплатні (не кажучи про понаднормові за роботу вночі і ПОВНУ відсутність відпусток), віз його до нотаріуса, щоби виписати зі співзасновників студії, йому задзвонив телефон.
— Альо? — закричав Роман, як завжди, своїм львівським фальцетом. — А, бля, програма… Слухай. Карочє, я ж записав її. Там змонтувати треба. Вона якраз п’ятнадцять хвилин як мала вже піти в ефір! Ану швиденько найди її і змонтуй.
Артим поряд мовчить. У Романа з'явився новий раб. Теж, певно, боїться втратити роботу в Києві й повернутися до себе в обл-центр.
— Альо! — в Романа знову дзвонить. — А, добрий день, Петро Петрович… Так-так, звісно, є програма! Все змонтовано, все є. Зара вам перешлемо.
— Альо! — це вже дзвонить Роман. — Альо!!! Як це — нема? Та вона є, я зберігав!
— …
— А я їбу, куда я її зберігав?! Шукай давай! Десь є!
— …
— Як це — не можеш найти?! От, блядь, найшов собі работнічка, нічо не скажеш… Програму не може найти готову вже. Давай шукай! Тут Варін вже назвонює.
— Альо! — це знову Варін надзвонює Роману. — Та так, — лепече Роман, — вже шлемо! Щось він не може найти її, блін. Звільню нахрен.
Одного разу Роман ошпарив собі хуй. Вилив на нього чай і кілька днів не ходив на роботу.
— А де Роман? — питав Артур в Артима, зайшовши на студію. Просто наш із Артуром іняз і студія були поряд. Це частково пояснювало мій вибір роботи. Ну і взагалі прикольно було з Артимом чаю попити в не неробочий час. Роботка ж бо не пильна, як кажуть працьовиті москалі.
— Та нема… Ошпарився. — коректно відповідав Артим.
— Да? А шо собі ошпарив? Сильно? — не вгавав Артур.
— Та сильно, певно, якщо ходити не може.
— Та шо ж ти не кажеш, шо?! Хуй ошпарив, чи шо?
— Та хуй…
І не помогла йому вберегтися від такої напасті ні гомеопатія, ні заряджений батон. Ага. Саме так — ЗАРЯДЖЕНИЙ БАТОН. До калдуньї Роман їздив. Зарядила вона йому пшеничну булку і сказала покласти її на комп’ютерний монітор. І не забирати три місяці…
Авжеж, гомеопатія — то взагалі в Романа жесть якась була. Ці манюні цукрові кульки передавала йому спеціалістка зі Львова. Поїздом. Загорнутими у фольгу, щоби їх не дістало електромагнітне випромінювання. Кульки слід було ковтати щодня о третій рівно. Проковтнувши, треба було на 15 хвилин залягати в повному спокої і в темряві, не торкаючись ні до чого металевого, щоби не пішов розряд. Так Роман в офісі щодня й лежав. Зсунувши докупи два стільці.
Ми теж могли так спати. Або й взагалі на червоному килимку «фендер», скрутившись какашечкою, коли косила втома. Бо ж тоді ми ще малі були і голі, не мали своєї студії і писалися на ничку в Романовій. Ночами. Через це Артим, чесно кажучи, й не звільнявся з цієї студії. Бо ж ми собі теж робили іскуство.
Крім нас, у цій студії його робила сила-силенна персонажів, за котрих треба цілувати Долі ноги — таких уродів не придумаєш навмисно навіть під дією найкрутіших наркотиків планети.
— Вот какую би абложку сюда? — питав Артима чіста серьйозний пацан, щойно отримавши свій ще гаряченький альбом шансону.
— Ну, та яку? — Артим радив перевірене на живих людях. — Фотографію можна тут вашу…
— Нє. Фатаграфію нє.
— А чого?
— Та в розискє я…
А ви кажете, душа нє пайот. Ще й як пайот.
Правда, одного дня моя робітнича шара скінчилася. Роман відслинявив купюри і скінчив промову:
— Вибач, у нас тут не благодійна організація.
Це він про те, що я щойно отримала повну свою зарплатню (сімдесят баксів!) за написаних дві статті за місяць. Нехіло я борзіла. А шо? Пишаюся собою. Трудоголізм мій зароджувався ще у ранній юності, як бачите.
А Романа було шкода. Бо помилявся він у людях всю дорогу. Я і моя відданість корпорації — це ще дуже лайт варіант. Іра і Таня, дві високопрофесійні бухгалтерки (і секретарки за сумісництвом), котрі весь час прикривали його дупу, а він їх вважав своїми щасливими рабинями, — це теж не найтяжчий гріх на його совісті. За Артима цьому іскустворобу ще воздасться, бо не платити зарплату святим — то конкретний гріх. Але прослуховуючи історії Романа і партнерів, Бог на Страшному Суді сміятиметься, як щирий фанат камеді-клаба.
Одним з таких його партнерів-ліпших-друзів був один собі генерал СБУ. Прізвище в нього таке ржачне й характерне, що я не хочу впадати в банальності. Скажу тільки, що генерал був із тих людей, у котрих є ВСЕ. І тому єдиним прийнятним подарунком йому на ювілей Роман визначив велетенський «середньовічний» вітрильник. запханий у десятилітрову скляну пляшку. (Чого такий фуфел прийнято вважати діковінкай і предметом розкоші, здогадатися я не в силах.) Цей генерал любив час від часу зайти своїм радянським тілом і звєрським лицем до нас у студію, огледіти призирливо-прискіпливо мене, Таню та Іру, побовваніти перед нашим столом (ми справді вміщалися всі утрьох за одним) і сказати:
— Єсть Раман?
— Нема! — хором відповідали ми і тішилися, що зараз цей квадратний пам'ятник савєцького союза точно звалить. Ще трохи побовваніє і звалить.
Роман ходив із ним в обов'язкову сауну і на обов’язкові бухаловки. Потім розказував нам, як у генерала на дачі в гостях був сам тодішній президент, і як вони туди викликали заслужених артистів Світлану та Віталія Кочерижок, і поки вона співала, його заставляли пити чорнило і їбали в дупу. Роману при цьому було дуже весело. А нам було страшно за заслужених артистів — чого тільки не робили сраки заради іскуства…
Одного разу, коли студія була ще на етапі монтування, генерал подарував Роману скляні звуконепроникні двері у вокальну кімнату. Сказав: «Прійдьот чєлавєк ат мєня, всьо здєлаєт». Ну, прийшов чєлавєк, всьо здєлав і став вимагати гроші.
— Які гроші? — фальцетом дивується Роман. — 3 усіх питань до… — і називає прізвище генерала.
— Нічо не знаю! — каже чєлавєк. — Давайте гроші!
— Та це ж безплатно, це ж подарок!
— Який подарок? Мій вам? Не думаю.
— Ну, це ж він… — і знову прізвище генерала.
— Не знаю я такого! — гаркнув чєлавєк і Роман, певно, сумно встиг подумати, що Світлану та Віталія Кочерижок чєлавєк би вже точно мав знати.
Чим вся та історія скінчилася, я точно сказати не можу. Як не багато знаю і про наступну — мене звільнили, якщо пам’ятаєте. Тепер я на студію заходила хіба що цілком легально попити чайку з бергамотом вдень і цілком нелегально пописати який-небудь альбом «Космічний Вакуум» вночі. Все, що я знаю, — короткі миті блискавичних спостережень і довгі задушевні історії вижилих могікан — Артима, Тані й Іри.
В якийсь момент в житті студії і зокрема Романа з’явився дехто Марко Вакулович. Краще би він з’явився ТІЛЬКИ в житті Романа, бо часто він любив позависати на студії і за його відсутності. А тхнуло від Марка Вакуловича, не дай Боже. Знаєте цей запах немитого плішивого старіння? Від цього півтораметрового чоловічка таки жахливо тхнуло.
Від нього жахливо тхнуло. Від його кремового засмальцьованого плаща, від його товстих лінз, його кривої палиці й зачесаних на лисину рідких пофарбованих хною волосин.
Роман із Марком торгували нафтою. Тобто Роман не те щоби закинув іскуство, просто нафта, казав Роман, — це вже серйозний рівень. Як і нерухомість, казав Марко, і вони залучили до своїх оборудок ще й третього занюханого дідка, давнього Маркового приятеля.
— Спеціаліст світового рівня! — любив задирати догори кривий пальчик із брудним нігтем Марко.
Одного разу спеціаліст світового рівня, як то традиційно в них буває, взяв всі гроші компанії і зник у невідомому напрямку.
— Дивно, — не міг повірити довгим гудкам телефону Марко. — Я ж повністю йому довіряю… Особливо в ділових питаннях.
— А ви давно знайомі? — не втрачав надії й Роман.
— Та ми з ним сто років тому ще зійшлися… В одній камері колись сиділи.
Ось такі були ігри на біржі. Невдовзі Марко і сам зник безвісти, прихопивши з собою свій сморід.
І вже десь при самому кінці існування легендарного «Ер Ер Ай» Роман відкрив «туристичну агенцію». Давши в оголошенні адресу студії, ясна річ. Головним промислом новоспеченої контори була відправка голодних громадян України до ситої Європи. На заробітки. Під цивільним претекстом 5-денного огляду визначних місць Парижа, Лісабона чи Рима. Громадяни були, в основному, жіночої статі. Заплатили, сіромахи, все до копієчки, й ну чекати ліпшої долі. А її все нема та й нема. Котрась із гіпотетичних заробітчанок відчула недобре і почала дзвонити на телефон офісу, Роман наказав Ірі відповідати, що його нема. І тоді всі ці двадцять п’ять чи тридцять нездійснених трудових мігранток разом прийшли на студію, і почали вимагати Романа. Але Роман вже встиг утекти й переховувався. Це саме встигли ще раніше зробити чергові Романові «партнери по бізнесу», прихопивши всі заробітчанські внески й залишивши Романові дулю з маком і двадцять п'ять чи тридцять розлючених тьотьок під дверима студії. З іншого боку дверей Артим, Іра і Таня вже не сильно хотіли відмазувати свого боса і тому просто казали тьотям:
— Ми не знаємо, де він. Можливо, й ховається.
З часом тьоті сумно розсмокталися. Шкода — круте би вийшло шоу, попади їм Роман у ненатруджені омріяною чужиною руки.
Що з Романом зараз, ми не знаємо. Кажуть, він має чергову халтурку на черговому радіо (їх, як казав мій київський рогульський дядя-адвокат, «в сталіце на любой вкус»). Кажуть, вигідно женився, на красивій тьоті, тренерці з фітнесу. І що дочка в нього народилася. Ну, дай йому Боже здоров'я і подальших успіхів ув іскустві. От тільки побачитися з ним нікому не хочеться. Хіба лиш, якщо йому раптом захочеться віддати Артиму, Тані й Ірі заборговану за купу місяців зарплату. Можна з відпускними.
СЕПІЯ
Вікна в потязі «Делі — Деградун — Шатаб (shut up?) експрес» зовні чорні, як сонячні окуляри. А всередині коричнево-жовті, як старі сонячні окуляри. Чи як фільтр. Чи як плівка діафільму. Чи як екран викинутого телевізора зсередини. Так що, скільки би ти не їхав, будеш дивитися старе кіно. Якщо ти, звісно, втикаєш у вікно, а не являєш собою пересувну бібліотеку, як я. Обклавшись книжками й блокнотами, виливаючи на них каву. Це також сепія.
В старому кіні спершу самі лиш тумани, з яких крадуться на тебе низькі квадратові будинки делійських передмість. Відтак з’являються поодинокі люди, сходить сонце. Виштрикуються стовпи електропередач. Корови і велосипеди. Делі вже далеко позаду. Цукрова тростина, болота, звичайні й дивні дерева.
А вчора був щур. Пацюк. Або білочка — надто вже вправно воно дряпалося шторами на карниз нашого номеру «для молодят» із круглим ліжком. Думало ще, як би то побігти по стелі, пробувало лапками вчепитися за фігурну ліпку й доскочити до вентилятора. З вентилятора мало впасти мені на голову й, відштовхнувшись, як Клочкова від пружинної дощечки, стрибнути ген аж в інший кінець кімнати, куди по підлозі я його не пускала. Тож воно сиділо і мацало лапками ліпку.
Але ж хіба то ліпка, бідне ти моє пацюченя? То так — спрощена імітація. Антистиль. Ні тобі модерн, ні неокласик, ніяке, тим більше, не псебдобароко — от би де ти точно змогло дряпатися, чіпляючись за гульки з бурульками й тичинки з маточками міфічних лотосів.
Люди, пожалійте пацюків, що живуть у кімнатах-сепіях, готових декораціях для фільмів Жане. Пацюкам і так холодно на мармурових підлогах, і їм трохи голова йде обертом від біганини дахом заокругленої шафи. Тож, люди, якщо ви вже робите на стелі свого романтичного закладу ліпнину — робіть її більш декадентською. Мінімалізм тут ні до чого.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги