Добрий диявол

Погода стояла дуже тиха. Пекло сонце. Я ніколи не бачив такого тихого моря. Сказав про це нашому лоцманові. Він відповів: «Не вір тиші» — і показав на барометр. Я не повірив власним очам. Барометр показував шістсот тридцять. Очевидно, поламаний. На такому старому судні можна припустити будь-що. Я хотів поспитати лоцмана, але він мав клопоту повні руки. Виводив судно по каналу».

Морські справи — річ дивна і складна. Ми всі плаваємо, бо що таке суходіл, як не великі плоти для перевезення людства? Куди й навіщо? З вічності у вічність. Та не всі це можуть збагнути. Отак і море оточує нас завжди і всюди, але не завжди ми це помічаємо, тому, викинуті з роздолля суходолу на вузьке суденце посеред моря, розгублюємося в першу мить, а згодом виповнюємося пихою за свою невразливість і непотопимість. Не потопав, а тільки виринав. Така і отака летіла на мене хвиля, а я пронизував її, а я плив далі, і парус напинався, і машина розвивала оберти, і дим... Тьфу! Який дим? До чого тут дим! Це вже щось від Ляскова...

Тихе, тепле, зелене море. Зелене, як трава... Давно колись жив на березі цього моря похмурий грек Харакоз. У неприступному кам'яному замку на крутому березі. І була в нього красуня дочка Аза. Аякже! У всіх похмурих і загадкових середньовічних розбійників були красуні дочки. Звідки бралися — то вже інша казочка... І запрагнув грек Харакоз, у якого вже серце зчорніло від злочинів, зробити коханкою власну доньку. Мав він персня з чарівливим зеленим самоцвітом, і як надівав того персня якій-небудь жінці на підмізинний палець, то ставала та жінка його... І от хотів він надітії персня своїй доньці Азі. Але вона противилась. І дуже гнівався грек Харакоз. І від його гніву ходило ходором море. І викидало на береги кораблі, затоплювало міста, примушувало текти назад річки, які впадали в море... А Харакоз темної страшної ночі прийшов у замкову келію, де була ув'язнена Аза, і під завивання бурі силоміць надів доньці свого персня. І не витримала наруги Аза, скочила з височенної скелі просто в море, і хвилі проковтнули її, а море відтоді стало зеленим, як самоцвіт у Харакозовім персні; особливо ж яскраво зеленіє воно того місяця, коли загинула Аза. І називається море Азовське, а колись було — Сурозьке.

Ці дурниці — теж від Ляскова. Той коли не збреше, то підсуне тобі безглузду казочку. Є люди, яким легше жити між брехнею і легендою, все життя втікають від правди, втішаються оманою, щосили вдають щасливих. А ти спробуй поєднати в собі немудру казочку про хижого грека Харакоза з реальністю. І тоді для тебе Азовське море буде просто величезною плоскою таріллю, по вінця виповненою мулом, який мільйон років несуть сюди річки. Мул текучий, як сметана. Щоб судна могли підходити до портів, доводиться проривати в морському дні канали на кілька кілометрів. Під час штормів мул розбовтується, судна брьохаються в густій кваші, канали, прокладені з таким трудом, зникають, знов доводиться місяцями працювати земснарядам,— ну що це за море! Влітку воно заростає, мов сільський ставок, у ньому плаває якесь чортзна-що — зелене й драглисте, взимку майже всуціль покривається кригою, перетворюється на гігантську ковзанку. Ну що це за море! Навіть вода в ньому, розбавлена річковими потоками, не солоніша за звичайний суп. Хіба це море!

Та це — з берега. А коли ти опинився на вузькому й ненадійному суденці, коли зникли з виднокола береги, і всі твої погляди сягають води і тільки води, і ти відчуваєш, що коли і є на світі безмежність, то це саме море, хоч яке там воно є і хоч яка — солона чи несолона — вода в ньому, і не грає ролі, глибоке воно чи переглибоке, велике чи мале,— досить того, що ти сам у першу мить відчуваєш свою малість і розгубленість, а згодом, перемігши ці почуття, сповнюєшся сили, відваги, стаєш таким вільним у думках, яким ніколи до цього не був.

Моря не видно. Тільки сліпуче сяйво там, де воно повинно бути. «Омірос» сонно брів вузьким невидимим каналом.

На місток прискочив чотирикутний старпом. Крутнувся туди-сюди, підкотився до Яковенка, продав йому десятків зо два зубів, калічачи слова, сказав:

— У Греції вівторок вважається нещасливим днем.

— Не розумію,— знизав плечима Яковенко.

— Сьогодні вівторок.

— Не вірю в прикмети.

— А в що?

Капітан щось буркнув своєму старпомові, той огризнувся. Коли б Яковенко знався на грецькій, то відзначив би, що Стіліанос і грецькою володіє так собі: недбало виціджує слова впереміш з іншомовними, спотворює їх, псує, калічить.

— Ми вам приготували каюту для відпочинку,— знов повернувся до нього старпом.

— Дякую.

— Можете подивитися.

«Омірос» уже вийшов з каналу, береги зникли, навколо лежало лагідне, лаковане море, судно сунулося по його лискучій поверхні тяжко й повільно, мов лінивий тюлень. Плавба заповідалася довга, нудна, нецікава.

— Ну, гаразд,— сказав Яковенко,— подивимося.

Сказав лоцманові й своїм хлопцям, де буде, шурхнув слідом за Стіліаносом по крутому трапу в нутровища судна.

Каюта була в чорта в зубах. Десь, певне, під камбузом, чи що, бо лоскотали в носі запахи смаженого. Одна стінка стесана зовсім косо. Трикутна підлога, трикутний шматок стелі. Ті самі дві дерев'яні койки-ящики, що й скрізь. Кругле око ілюмінатора. Трикутна плитка столика. На койках оранжеві рятувальні жилети. Два. Яковенко хотів спитати, де ж третій (а якщо для лоцмана, ще й четвертий), але змовчав. Не потопати ж збирався на цьому завмерлому морі.

— Добре? — спитав старпом.

— Добре,— сказав Яковенко. А що мав казати? Однаково каюта їм не знадобиться. Хіба що звеліти хлопцям, щоб занесли сюди речові мішки з сухим пайком, який видав їм старшина Кайнаров на дорогу? Але консерви можуть спокійнісінько лежати й на палубі. Нічого з ними не станеться.

— Все? — спитав знов Стіліанос.

— Та все.

Яковенко не квапився підніматися на палубу. Старпом уловив вагання прикордонника, підморгнув:

— Щось вип'ємо?

— Якщо можна — води.

— З льодком, га?

Стіліанос чимдуж грав роль спокусника. Ляпнув Яковенка по плечу, знову підморгнув. Яковенко похолов: чи не догадався чотирикутний чорт про його симпатії до?.. Але той не давав часу на роздуми. Покотився по вузькому коридору. Вів Яковенка просто до салону, повз двері кают, повз її двері, вихитував плечима, криво чалапав міцними волосатими ногами, голова йому якось химерно вигицувала посеред неохватних плечей. Який там він старпом? Турист, і більш нічого! Хоч би на голову натяг що-небудь. Хоч таке, як ото в капітана. А то: в трусах, сорочка розстебнута до самого пупа, на ногах сандалії, мов у Ісуса Христа, їжачком стрижена голова, і весь час відсапується: «пуф-пуф». Прокотився повз двері Єлениної каюти, доскочив до салону, гримнув:

— Стюард!

Повернувся до Яковенка, запрошуючи того першим увійти, усміхнувся, і посмішка була вдвічі ширша за двері.

«Ну, тип»,— подумав Яковенко майже весело.

Але відразу набрав поваги. До салону зайшов обережно, боязко. Щокроку тепер міг натрапити на Єлену, зіткнутися з нею в око. Ждав цього і лякався. А що, як вона тут! І цей підступний Стіліанос, догадавшись про Яковенкові почуття (чи ж почуття? просто хлоп'яча легковажність), вирішив поспекулювати на них і ще раз спробувати подіяти на незворушного прикордонника чарами грецької дівчини?

Нікого. Двигтять кленові стінки від роботи машин, ледь здригається парусник на олеографії, дзенькає-бренькає посуд у схованому барі.

Старпом усунувся за Яковенком, відсапнув, стер піт з обличчя (нові краплі рясно сіялися слідом за рукою, що згортала піт), упав у фотель, безсило махнув рукою Яковенкові. Той не сідав. Не личить солдатові вилежуватися в фотелях.

Нечутно вслизнув до салону стюард, високий, маслакуватий чолов'яга, з завченою посмішкою, у чорному костюмі (так ніби йому зовсім не дошкуляла спека). Стіліанос щось буркнув йому, той мовчки завештався коло бару, поставив на стіл дві чарочки жовтуватої рідини, бокали з водою, в якій плавали кубики льоду. Зник.

— Прошу,— сказав Стіліанос, піднімаючи чарочку.— Грецька ганнусова горілка. Узо. Дуже корисна перед обідом. Робить оце... Як його? Туди-сюди... шлунок... кишки... туди-сюди...

— Сприяє травленню? — підказав Яковенко.

— Саме так... Сприяє,— Стіліанос смакував напій.— Прошу, прошу...

— Мені хочеться води,— Яковенко взяв бокал,— а травлення в солдата й так добре.

Знову з'явився стюард, виклав на стіл цілу купу ілюстрованих журналів. Щез. Стіліанос підсунув журнали до Яковенка, потяг для пристойності й собі один.

— На палубі жарко, трохи відпочинемо тут,— запропонував.

Яковенко повільно смакував крижаною водою. Щоб не образити хазяїна, знічев'я перегорнув кілька сторінок верхнього журналу. Вдарило в очі барвисте чудо вишуканих фотографій. Екзотичні пейзажі, далекі, мов з казки, міста, скупо зодягнені дівчата, безліч дівчат, з біса вродливих і привабливих, і Яковенко, щоб не прилипати до них поглядом, гортав журнал швидше, а дівчат на журнальних сторінках більшало й більшало, і хлопцеві стало ще жаркіше, ніж на палубі під палючим сонцем. «Ну, вскочив!» — подумав він злякано. А Стіліанос крадькома стежив за Яковенком. Певно, зауважив, як того кинуло в жар, бо пружно підстрибнув, поколотив щось коло бару, поставив на стіл дві високі склянки з тьмаво-червоною рідиною, в якій знову ж таки плавали кубики прозорого льоду.

— Сангрія. Прекрасно помагає від жари,— сказав весело,— чорне терпке вино, лимон, цукор, ложечка соди, кубик льоду. Робить з серцем... сюди-сюди...,

— Тонізує? — всміхнувся Яковенко.

— Так, саме — тонізує. Прошу.

— Я все-таки надаю перевагу чистій воді. Якщо можна.

— Можна, можна! — Стіліанос приклав руки до грудей.— Чому не можна? Але сангрія — це чудово! Жодної краплі алкоголю. Цей напій вигадали ми — медитеранці, тобто середземноморці... Якщо до нього звикнеш... До всього треба звикати...

— Кожен звикає до свого,— зауважив Яковенко.

— Але спробуйте, спробуйте! Сангрія діє надзвичайно освіжаюче! Наче вітер проходить крізь тебе! Холодний, різкий вітер. Уф!

Він залпом випив свій бокал, показав, як вітер пронизує його дебеле тіло, наколотив собі ще бокал, нагадав Яковенкові:

— Беріть, беріть. Хоча б спробуйте.

Яковенко вагався. Наколотить гидоти — світ немилий буде. Йому що? В нього потом усе спливе. Але ж і спека! А в салоні просто душогубка! Яковенко несміливо простягнув руку до бокала.

— Браво! Браво! — вигукнув Стіліанос, підштовхуючи бокал до пальців Яковенка. Кінчики пальців доторкнулися до скла. Холодне, як вітер у полі. Ну, сміливіше! Яковенко взяв бокал, наблизив до уст, відсьорбнув. Нічого не сталося. Тільки свіжість прокотилася по всьому тілу, стало відразу легко і бадьоро в голові й на серці. Відпив іще. Справді винахід. Від спекоти до чого тільки не додумаєшся.

— Ну, як? — поспитав Стіліанос.

— Непогано. Хоча...

— Знаю, знаю: ви надаєте перевагу воді. Але коли пливеш по морю і навколо так багато води, то хочеться чогось іншого. Шукаєш, що може бути краще за воду.

Старпом кинув йому через плече погляд. Один із журналів був розгорнутий на сторінці з фотографією грецьких гвардійців, які змінювали один одного на варті коло королівського палацу.

— Красиво? — спитав грек Яковенка.

— Оце? Не знаю. По-моєму, смішнувато. Спіднички, берети з помпонами, як у малих дітей. А гвинтівки двометрової довжини. Сімнадцяте століття.

— Грецькі гвардійці,— вдаючи, що не почув про сімнадцяте століття, пояснював Стіліанос,— елегантніші, ніж шотландці або папські гвардійці. Взагалі наша армія має найелегантнішу уніформу в світі. А грецькі мужчини користуються в жінок... У вашої армії,— він потягнувся до Яковенка, щоб попробувати пучкою його бавовняну гімнастерку,— у вас форма, е-е... не дуже, щоб...

— Щось не чув, щоб якась армія виграла війну завдяки гарним мундирам,— прискалив око Яковенко: йому вже набридла дипломатія.

— Ну, так,— не слухаючи його, правив своєї Стіліанос,— ви постраждали від війни... Взагалі ваша країна... ми вам співчуваємо...

Яковенко надпив ще трохи з бокала. Він дивився на Стіліаноса згори вниз, і виходило, що дивиться крізь бокал. Грек мовби плавав у акваріумі з червоною водою. Знеформлене, бридке, вирлооке, баблялося десь під червоною водою, жирно виплямкувало товстими, скривленими губами. Яке його діло? Чого лізе в наші справи? Чого хоче зазирнути в душу? В свої справи дозволяю втручатися лише тим, кому вірю і кого сам попрошу. І близько до себе підпускаю лише кого сам захочу. Тільки звірів у клітці може розглядати зблизька хто завгодно. Але на те ж вони й звірі, а ми люди і повинні мати власну гордість та гідність.

Дивитися на розпластане в «акваріумі» тіло набридло. Яковенко поставив бокал на стіл, сів, розстебнув верхній ґудзик на комірі гімнастерки, зручніше прилаштував між коліньми автомат, сказав уже зовсім сердито:

— Не треба нам співчуття. Ці часи давно минули. Тепер співчуваємо ми. Ви цього не помітили?

— Ну, я не політик.— Стіліанос важко пересунувся в фотелі, помахав перед обличчям рукою.— Ми з вами просто двоє людей, навколо вода... Люди і вода... Нема нічого... Політики теж нема... не може бути... Навіщо політика там, де тільки двоє людей і вода...

— Але ми — різні люди,— нагадав Яковенко.

— Море... воно інтегрує... об'єднує... ми могли б знайти багато спільного... Війна, скажімо... Я міг би розповісти... Моє життя... співчуття? Справді... Якщо ви не заперечуєте...

— Та ні,— вже лагідніше озвався Яковенко, дивуючись зміні, що зненацька зайшла в поведінці старпома. Не знав, чого ще можна ждати від цього дивного чоловіка, міг би просто підвестися й піти, але ним уже заволоділа впертість і затятість. Хотілося суперечки, гострої, нещадної, кортіло побити Стіліаноса своїми доказами, бити його по м'ясистих щоках: бац-бац!

А той зовсім розплився від жари і від спогадів, вибулькочував жирні, розокремлені слова, намагався стулити їх у таку-сяку історію, хотів будь-що розжалобити Яковенка, мабуть, добре відаючи, чим найвлучніше вражати людей, що не мали дитинства, і як добре мати потім справу з серцями, розм'якшеними жалісливим співчуттям.

Греки звикли до великих історичних переживань. Трагедії, трагедії... Можна було подумати, що день 27 квітня 1941 року вони спорядили навмисне з традиційного замилування до трагедії. В той день до Афін вступили війська Гітлера. Йшли з півночі, проходили повз Акрополь, вступали в Афіни без жодного спротиву, без жодного пострілу навстріч. Може, зчорніло сонце і голубе грецьке небо зникло, як звинутий лист? Аби ж то! Все лишалося без змін, вічний Акрополь високо білів у голубому небі (білий кам'яний парус у небесному океані вічності, як сказали б оті дурні поети!), а по вулицях Афін вицокували ковані німецькі чоботи.

Малий Стіліанос дивився і робив висновки.

(Сталося несподіване. «Омірос», мовби наштовхнувшись на невидиму перепону, став. Дивне враження, коли посеред моря зненацька зупиняється судно, а ти сидиш десь у глибині судна і вже звик до тихого, заспокійливого руху, вже не уявляєш себе поза рухом, аж раптом тебе висмикують з призвичаєння і вкидають у безрух, неприємний, як самотність.

Яковенко стурбовано підвівся. І знову відчув, як судно тихо побрело по морю. Може, здалося? Стіліанос недбало лежав у фотелі, розкидавши товсті волосаті ноги, руки йому звисали, мов ласти в морської черепахи. Двигтіли в глибині судна машини. Дзенькало-бренькало скло в барі. «Омірос» чалапав собі далі. Здалося!

Яковенко сів, витер обличчя. Така спека. Витворяє з людини що хоче. Знов надпив з бокала).

Ну, так от. Малий Стіліанос дивився і робив собі висновки. Може, замалий ще був для того, але ж що! Життя жорстоке. Примушувало. Їхня халупа, певно, дісталася його предкам ще від стародавніх греків. Тільки тоді в ній, мабуть, жили раби, а тепер — вільні греки. Злиденна дільниця Афін під узгір'ям героя війни за незалежність Караїскакіса. Дорослі тицяли туди пальцями й поважно бурмотіли: «Караїскакіс — герой!» Якщо часто таке слухаєш — воно набридає. У малого Стіліаноса вже давно в мозку ворушилися несформовані підозри щодо всіх дорослих. Коли ж, стоячи в товаристві своїх трьох сестричок і двох братів, так само мальовниче обідраних, худих і бистрооких, як сам, побачив, як уповзають до Афін довгі зелені гадини чужинських колон, він, нарешті, збагнув значення настирливих тицянь пальцями в бік історичного узгір'я і нагадувань про те, що Караїскакіс — герой. То й що? А що має від цього він, малий Стіліанос? У школі наука починалася з байки про ще одного героя — спартанського царя Леоніда. Зі жменькою воїнів став він у Термопільському проході й не пускав до Греції персидське військо. Щоправда, перси все-таки вбили царя Леоніда та його воїнів і проникли до Греції. Однак... Ну, що однак?.. Легко зробити властивий висновок. Люди — боягузи...

(Знов стало судно посеред моря. Яковенко схопився і побіг до дверей. Стіліанос навіть не ворухнувся. Розповзався в посміхові від вуха до вуха. Яковенко штовхнув двері. Побачив короткий тупик залізного коридора, круті сходи трапа. Бігти на палубу? Там щось діється незрозуміле й тривожне, поки він тут слухає варнякання цього типа.

Позаду засміявся Стіліанос. Голосно й розкотисто. Яковенко озирнувся. І... відчув, що судно знов рухається... А може, й не зупинялося? Галюцинації? Наколотив йому той тип. Сангрія, винахід медитеранців! Яковенко неохоче повернувся до салону, взяв бокал, непомітно понюхав. Хіба розбереш? Дивився на Стіліаноса знов крізь бокал, не квапився сідати...).

Ну, люди — боягузи. Вигадують героїв для піднесення власного духу. Леонід і Караїскакіс на цілих три тисячі років історії! А хто заважав кожному з вас стати Леонідом і Караїскакісом? Хто заважав батькові Стіліаноса, ледареві, п'яниці, гультяєві, голодранцеві, який тільки й зумів, що наплодити шестеро дрібних голодних дітей, стати героєм? І всім іншим? Не могли ними стати, бо всі — боягузи. І через те — жодного пострілу проти гітлерівців. Ті собі спокійно вмаршировують до Афін. Розхристані, з засуканими рукавами, і білий пил грецьких доріг на їхніх дебелих чоботях, і виграють їхні оркестри. Чи не ганьба? Кажуть, король Георг утік на Кріт, лишивши Афіни напризволяще.

А що потім?.. А потім Афіни — одрізані від усього світу. Кошмарне конання великого міста. Закриті кафеніони. Порожні магазини. Дикі черги за хлібом і оливковою олією. Задушених викидали з черг, і вони так і валялися на вулицях, ждали своїх Антігон. У греків — непоховані мертвяки! Чи чувано таке? Перестала поступати в місто вода. Не діяла каналізація. Бруд. Сморід. Жах. Зараза. Курява стояла над Афінами до самого неба. А на дні тої куряви вмирало місто. Всі греки мали вмерти. Ну. Коли всі гинуть, завжди знайдеться охочий порятувати. Греків хотів урятувати митрополит Дамаскінос. Замінив короля, прем'єра, цілий уряд, усе на світі. Двометровий бородань сам об'їздив найзлиденніші райони міста, слухав плачі і зойки. Чим міг зарадити? Червоний Хрест не мав ліків і молока навіть для дітей.

Малий Стіліанос ненавидів дорослих. Хай вони помруть усі — він хотів жити! Нема нічого ліпшого за життя! Тому кричав найголосніше санітарам (чи емісарам — не знав, як вони там звалися) Червоного Хреста: «Я хочу їсти! Я! Я! Я!». Ну, звичайно, хотіли їсти і його сестри Евангелія, Марія, Ніна, брати Тінос і Кіріакос. І всі діти Афін і цілої Греції також хотіли їсти. Але що йому до того? Він був голодний! Він хотів їсти! Він мав насититися — і хай западуться в землю білі узгір'я Аттіки і висохне пурпурове грецьке море!

І ті бовдури з Червоного Хреста врешті догадалися, що не нагодують одною хлібиною тисяч, як то колись Ісус зробив, і дійшли до єдино правильного висновку вибирати в окремих родинах найздоровішу дитину і всю поміч давати тільки їй. Вибирали здебільшого дівчаток, майбутніх матерів майбутньої Греції, але ж хлопців майбутнє вимагало теж! І Стіліанос кричав доти, поки викричав собі право на життя! Тільки він був годований і поєний, його брати й сестри повільно вмирали і вмерли всі: Евангелія, Марія, Ніна, Тінос і Кіріакос. Вони просили поділитися з ними хоч крихтою, але він не поділився, бо мав вижити і вижив! Епетіке — вдалося! Епетіке. «Хто побідить, то зодягнеться в білу одіж, і не витруть ім'я його з книги життя»...

(Не забудь, не забудь, не забувай!..

Вона втікала від нього по вологому піску. Черевики давно скинула, несла в руках, ляпотіла босими ногами по вологому піску, втрапляючи іноді на мілке, розпліскувала весело воду, рожеві п'яти круглилися в нього перед очима, він гукав: «Зіно!»,— а вона сміялась і втікала далі й далі, не тільки від нього — від усіх! Їй набридло триматися гурту: і так була в гурті цілий вечір і цілу ніч, а перед цим — аж десять років. Сьогодні випуск! Кінець! Ідуть у світ... Розходяться, розбігаються, розприскуються... Їй хотілося, щоб він доганяв її. Мабуть, була закохана в Яковенка. Йому теж подобалась. А може, просто приємно, що вибрала саме його? До Зіни липли всі хлопці... Ще й сьогодні, коли після випускного вечора пішли на Дніпро, до неї то один, то другий... Насилу встигала відкручуватися... Ішли й ішли понад берегом. Хто зна й куди... А тепер вона вискочила з гурту й утікає... «Зіно-о!»— гукав Яковенко і біг за нею, а вона втікала далі й далі. Тільки круглі виямки від босих дівочих п'ят у вологім піску... Ні, він не любив Зіни... Оці вибрики... «Зіно-о!» Берег круто стрибнув угору... «Зінко-о! Божевільна!»... Вона дряпалася на піщану кручу, мов молода коза... Сипався вниз пісок... Два струмені білого, сипкого... Летіли якісь зелені клапті. Зіна плуталася серед чіпкого батожжя огудини, яке обплітало кручу вгорі. «Куди тебе понес...»

І тоді вгорі пролунав страшний крик. Жіночий, але не Зінин... Та він і не розібрав... Злетів угору, обпік руки в холодній росі, розгублено сів на краю кручі посеред буйного гарбузового листя... Зіна стояла зовсім поряд, а її обіймала невисока худенька жінка, вся в чорному, і повторювала з болем і радістю, з надією й горем одне й те саме слово: «Доцю! Доцю! Доцю!..»

Спокійний димок курівся над димарем недалекої хати, крайньої хати в селі... Ітимеш отак понад Дніпром і весь час набрідатимеш на села, що виходять на самий берег... І над усіма хатами димки... І ранковий туман стелиться понад Дніпром, а може, то й не туман, а домашній дим з теплими рідними запахами. Женуть діти до Дніпра від села табуни білих гусей. Повільно спускаються вниз корови. Продиркотів вулицею мотоцикл.

Усе це побачив Яковенко за одну мить і все увібрав, не розумів тільки, чому ця незнайома літня жінка тримає за руки Зіну, цілує їх і плаче, і щось говорить гаряче, схвильовано, квапливо...

«Я не знаю..» Я нічого,— пробує пояснити Зіна, яка теж, видно, нічого не може збагнути.— І вас не... Я не...»

«Дитино ж ти моя, Нацю,— не слухає її жінка,— та як же довго я тебе ждала, Нацю».

«Я не...» — каже Зіна.

І Яковенко мало не підстрибує, щоб і собі підбігти до дівчини і виручати її, але якась непоборна сила притискує його до землі, його руки розгублено шурхотять у широкому листі, роса вже здається не холодною, а гарячою, пекучою.

«Двадцять літ я тебе ждала,— каже жінка, і плаче, і обіймає знетямлену Зіну,— двадцять літ, як один же деньочок... а тебе нема та й нема, а люди кажуть: «Не жди, Марфо, бо вже й не буде». А я кажу: «Неправда, прилетить моя донечка до мене, бо як відлітала, то махнула мені рученькою і сказала: «Ждіть, мамо!» То я оце й ждала... Не спала ночей, виглядала з-за Дніпра, зустрічала всіх птахів і проводжала їх: і журавлів, і лебедів, і ластівок, та все шукала серед них своєї Наці... А тоді отакий же самісінький ранок був... і на цьому самому місці... А ти пішла з дому ще звечора, все ви десь там ходили, та збиралися, та щось робили... Кажеш: «Мамо, лягайте спати, я скоро вернусь...» А як же мені лягати, коли зосталася в хаті сама... А сини мої на фронті і хазяїн на фронті, а Настуся моя і найменша... А ніч іде, а тебе нема... Вже й досвіток, вже я затопила піч та стала пшоняники смажити, бо ти ж їх так любила... А тебе все нема... Коли тут як ударить мене під серце, мов ножакою!.. Вискочила з хати, а вони ведуть тебе через город... «Нацю, куди ж ти?!.» А ти мовчиш... Чи, може, не почула? Тільки платтячко біліє, а вони всі зелені, аж у очах мені позеленіло... «Нацю!» — кричу... Та біжу сюди до кручі... А вони з автоматів як ударять!.. Та так же довго строчили, що в мене й серце зайшлося... А ти побачила, що я біжу, та махнула мені навстріч руками, як крильми, та... знялася, та й полеті-іла! А я перечепилася через гарбуза, впала, як мертва... А коли розплющила очі — нема вже Настусі, полетіла за Дніпро, у вирій, світ за очі!.. І оце двадцять літ не верталась... Вже й сини з фронту прийшли... І на батька давно похоронну прислали... І для тебе орден привезли аж із самої Москви... А тебе нема та й нема... Люди кажуть: «Не жди, Марфо, вже не буде...» Як же не буде, коли вона казала, що прилетить! Як махнула тоді мені — ждіть, мамо, прилечу!.. І жду... Оце й сьогодні напекла пшоняників, стою коло печі, коли моє серце тільки — тьох! Я з хати — о, боже ж мій милий! Моя донечка! Настуся! І як же тебе довго не було, як же я тебе ждала та виглядала! Ти ж, мабуть, голодна й холодна... І ніженьки твої заросилися, і черевички твої заносилися!..»

Жінка обіймала ноги Зінині, а та розгублено озиралась. І бачила зарошені ноги, і (новісінькі!) черевики, і себе бачила — зголоднілу, змучену... І поверталася з безсмертя...

Мати обняла Зіну-Настю і повела до хати. Вони йшли повільно й довго, брели серед зеленої плутанини огудини й листя, йшли мовчки, і Яковенко мовчки дивився їм услід і не міг нічого вигадати, щоб врятувати Зіну, не образивши нещасної матері. Насилу скинув з себе заціпеніння, скотився вниз, побіг назад, де лишилися однокласники.

...А в хаті долівка встелена свіжою осокою, накритий білою скатертиною стіл, а ослони прибрані смугастими доріжками. Під причілковою стіною — біле дівоче ліжко з горою подушок і на стіні фотографія дівчини, зовсім не схожої на Зіну, але плаття в тієї таке саме, як у Зіни, і комсомольський значок на білому платті такий самий. Мати посадовила Зіну за стіл, швидко дістала з печі сковорідку, виклала на білу тарілку тонкі пшоняники, сама присіла коло Зіни, закохано дивилася на неї... І Зіна простягла руку, щоб узяти пшоняник, а чужа й нечужа мати дивилася на неї... і в очах у матері стояли сльози, і в Зіни теж сльози застигли в очах...

А Яковенко насилу наздогнав своїх. Вони вже повернули назад. Махнули рукою на нього і на Зіну, не хотіли йти за ними слідом, бо й так забрели аж он в яку далеч.

«Стійте! — кричав їм ще здалеку.— Стривайте! Егей!»

Вони сміялись і спробували навіть утікати, і тоді він розлютився і наздогнав найменшого з випускників Максимка Рясного, звалив, накірчив, трусонув його.

«Будеш утікати? Будеш!»

Максимко покликав на поміч, всі збіглися до них, стали тягти Яковенка, докоряли йому, а він ніяк не міг упіймати віддиху, зблідлий, розметаний, потім нарешті вхопив трохи повітря в легені, вимовив:

«Ну, таке...»

Хлопці, хто дужіший, сукалися до Яковенка з кулаками за бідного Максимка, але хлопець легко відіпхнув їх, нагородив кожного презирливим поглядом, ступнув до дівчат.

«Дівчатонька, помагайте Зіні! Там таке сталося, таке... Ніхто з вас ніколи й не чув і не гадав...»

І поки знов біг понад берегом Яковенко, ведучи за собою дівчат, Зіна й далі сиділа за столом у чисто прибраній хаті перед матір'ю, яка двадцять років тому втратила дочку і в якої обличчя було схоже на багатостраждальну землю, покарбовану болем, розпукою і часом.

Але тоді сталося незбагненне... Хата наповнилася дівчатами в білих платтях... І всі були, як Зіна і як розстріляна фашистами Настя... І всі оточили стару матір, як її віднайдені дочки, і мати розгубилася спершу, а потім зраділа, а потім усе збагнула і заплакала... бо ніколи не вернеться її дочка, вбита ворогом...

Не забувай, не забувай ніколи!)

Гриб-паразит, лиснючий, жирний, гидкий... Висотує соки із своїх сусідів, гнітить їх, убиває, аби тільки самому...

А ще нагадував Стіліанос камбалу. Кругле, розпластане тіло, зсудомлені очка. Кажуть, у малої камбали очі, як у всіх риб,— симетрично з двох боків голови. І мала камбала плаває теж нормально. А потім, жиріючи, набираючи ваги, лягає на дно і так лежить вічно. І те око, що опинилося внизу, переповзає нагору, завдяки зміщенню кісток голови... Кажуть, камбала безсмертна. Лежить на дні морському... Ніякої користі... І скривлено позирає вгору, випливти не має снаги...

(«Омірос», сліпуючи, напомацки брів по морю, мовби струшуючи з себе задуму чи нерішучість).

Греки розходяться по світу. Всі повинні розходитися, йти туди, де краще... Людину повинні оточувати красиві речі... Людина повинна шукати багатство... Всі повинні... Найрозумніші з греків це збагнули... Вони розходилися по світу, а до Афін поверталися тільки їхні імена та ще... гроші. Вулиці, парки, сквери, пам'ятники, кораблі названі іменами братів Заппас, Тассітсаса, Стурнаро, Ніакроса... Баліанос дав гроші на бібліотеку, Сінгру на іподром, Авероф...

— А що Авероф?

— Ну що? Будинки, інституції... Онасіс...

— Я чув про в'язницю Авероф у Афінах... Найстрашніша в'язниця... То він дав на неї гроші?

— Чому ж мав не дати, якщо треба?

— В таких грошах — кров і страждання. Не можу уявити людину, яка дає гроші на в'язницю. Для мене це — наймерзенніша істота. Не людина. Не може бути людиною.

— Коли даєш гроші, не цікавишся, куди підуть. Давати — приємно. Тоді ти великодушний. А це підносить тебе над натовпом.

— Великодушність за чужий рахунок,— кинув Яковенко.

— Ну, я знаю, ви, комуністи, заперечуєте гроші.

— Нечесні — заперечуємо.

— І багатство. Ви — за голодранців.

— Щоб вони зрівнялися з багатими.

— Хіба це можливо?

— Ми віримо в це і вже зробили всіх рівними.

— Але не багатими.

— Як на це подивитися. Наприклад, я — дуже багатий. Не костюмами і не автомобілями чи там чимось, багатий своєю закоханістю в рідну землю, своєю нерозривністю з нею. Все в мені: моя ріка, ліси, степи, дівчата, плоди... Словами цього не розкажеш. Треба відчути.

— Я відчуваю тільки те, що можна показати всім. Багатство! Бути таким, як найбагатші в світі греки Ніакрос, Онасіс, його зять... Найбільші арматори в світі... Цілий флот в їхніх руках... Танкери тоннажем у сто тисяч тонн... Або Марія Каллас — найбільша співачка світу... Так треба жити... Вони скрізь: на похоронах Кеннеді, на коронації грецького короля, на прем'єрі в «Ла Скала», на кінофестивалі в Сан-Себастьяні, на полюванні в Кенії. Снідають в Америці, обідають у Європі, вечеряють в Таїланді...

— І ото все щастя? — спитав Яковенко.

Стіліанос помахав руками, заревів:

— Стюард! — Ударив кулаком у кленову переборку позад себе, нетерпляче ревнув знову: — Стюард!

Усе-таки «Омірос» посувався вперед, хоч і кволо, хоч і через силу, і машина двигтіла десь унизу, і тенькало-бренькало скло в барі... Марно згаяний час з товстим Стіліаносом, для якого не існувало багатства душі, а було тільки багатство гаманця. Смішно й примітивно.

Втретє рвонувся до виходу Яковенко.

— Піду. Дякую за напої і...

Тонка рука відчинила двері салону, і влетіло білим вихором, блиснуло очима й зубами до Яковенка, він позадкував до своєї остогидлої канапи, незграбно брязнув автоматом, стиснув губи: треба прорватися!

І вже наставив плече, щоб вислизнути з салону бокаса, як зненацька Стіліанос, підскочивши, рвонув дівчину за руку, майже кинув її в протилежний кінець салону, щось закричав нерозбірливо й сердито, а вона відповіла йому так само сердито, вмить охриплим голосом, охриплим від ненависті й зневаги... Олос-молос-караморос... Яковенко нічого не розумів, знав тільки, що не може тепер вийти, покинувши тут без захисту тонке створіння в білому, оте ніжне й... «Людину повинні оточувати красиві речі».— «Ну, так».— «У вас мало красивих речей».— «Як на це подивитися».

(Знов, здавалося, сонно став «Омірос» і через мить вагання побрів далі).

А ті двоє палили одне в одного злими словами, як кулями. Гар-гар-гир-гир!.. Утрутитись? Урятувати її? Від кого і від чого? Навіть не міг зрозуміти, хто тут нападав, а хто оборонявся. Не знав, хто є хто. У кого над ким влада. Хто нещасний. Іноді буває навіть так, що людина хоче бути нещасною, і тоді не треба їй заважати.

(Згадай Наталку. Згадай, згадай! Тобі було дванадцять років, якраз той хлоп'ячий вік, коли від дитячого прагнення справедливості для самого себе переходиш до намагання внести справедливість у стосунки між усіма людьми, коли хочеться свідомо робити добро, помагати людям у нещасті. І саме тоді з'явився у вашому селі Михайло Левенець. Власне, його прислали, бо тоді подекуди була мода: присилати голів колгоспів.

Левенець належав до ледащ самовідданих і переконаних. Казали, що в нього в районі на високій посаді рідна сестра, яка перекидає його з одного місця на друге, сам він теж на всі намагання критикувати його за неробство огризався досить енергійно і кричав, що його не візьмеш голими руками. Сам же тільки те і знав, що верлюжився з жінками. Цього малий Яковенко вже й зовсім не міг зрозуміти. Ну, що вони в ньому такого бачили? Чим він їх вабив? Як не гидко їм усім? Чеверногий чоловічок, темнолиций, з сухими, аж чорними губами, в лівому кутку губ вічно димить цигарка, дим попадає в ліве око, і тому воно завжди єхидно прискалене, голос хрипкий, пропитий, ходить розвальцем. Такому тільки цибулю красти, а не задурювати голови жінкам! А вони ж так і липли до нього: і Санька, з білим лінивим тілом, ота Санька, що не захотіла виходити заміж навіть за танкіста Власенка, героя війни, чорнявого, стрункого — не хлопець, а гвинт! — і вчителька Серафима Феофанівна, чий портрет прикрашав вітрину районного фотоательє, така вона була вродлива, і циганкувата Маруська, яка кожного пропікала поглядом наскрізь, і Наталка, сусідка Яковенків, молода вдова, у якої й пасіка, і садок, а надто ж вона сама — і як пасіка, і як садок, женихи їхали до Наталки аж ген звідки, та вона всім давала одкоша і вмирала за Левенцем, за його прискаленим оком і булькотливим голосом. Буль-буль... Натал... буль-буль... Наталко... буль-буль...

Він приходив до Наталки пізно вночі, перед тим побувавши або в Саньки, або в учительки, або в Маруськи. Іноді вона ждала його цілу ніч, а він так і не з'являвся. Іноді в неї цілу ніч горів маленький каганчик у світлиці, і в причілковому вікні раз по раз пропливала її стривожена постать. А то ждала вона його надворі, ховаючись за густими кущами порічок або й виходячи аж за ворота на вулицю.

Яковенко ставав мимовільним свідком переживань тітки Наталки, йому було жалко її, хотілося допомогти, він складав найхитромудріші плани помсти над Левенцем, вигадував йому найтяжчі кари і найбільшу ганьбу. Але, ясна річ, усі ті плани лишалися планами, і мріяння кінчалися знову ж таки мріяннями, бо в дванадцять років легко вибудовувати химери, а коли доходить до діла, то все кінчається або нічим, або принаймні дрібничками. Закидати Левенця груддям, коли він повертається від Саньки, вчительки або Маруськи, підкласти йому щось на дорозі, украсти картуза або щось важливіше з одягу (аби ж то штани!) — на таке Яковенко не хотів пускатися. Це робили з усіма, присмак щоденності зіпсував би відразу всі його наміри — адже йшлося про помсту особливу, виняткову, унікальну.

І все ж довелось обмежитися найзвичайнісіньким. Та й то цілком випадково.

Якось допізна забарився коло своїх кролів. Закушкував клітку, бо стояли міцні морози і хоч кролі були зодягнені в теплі шуби, йому завжди ставало лячно, коли думав, як лишаються вони на ніч в тонкій дощаній клітці. Про те, що вдень кроликам так само холодно, як і вночі, чомусь не думав. Боявся й переживав тільки за ніч.

Місяць примеркав рано, і притемнений сніг видавався попелястим і мовби м'яким і теплим, як кроляче хутро. Насправді ж був він не такий і м'який, бо лежав уже давно, стужавів, покрився на городах і в садках товстою корою, а на вулиці й у дворах був рипучий до дзвеніння натоптень.

Так вештався хлопець коло клітки з кроликами, заклопотаний своїм, як раптом почув коло сусідського двору несміливе: туп-рип, рип-туп. Він випростався, трохи послухав. Було тихо-тихо. Потім знов: туп-рип, рип-туп. Причілкове вікно Наталчиної хати не світилося. Рип-туп... туп-рип... Ждала його на морозі. Вже хоч би в натопленій хаті, а то... Ну, що воно діється на світі! І чому, чому? Що голова? Але ж були голови й до Левенця, але ніхто на них так не вішався... А цей же найплюгавіший, а бач...

Яковенко підкрався до парканчика, який відділяв їхній двір од Наталчиного. Побачив тепер досить виразно її міцну, акуратну постать. Наталка стояла коло воріт. Прислухалася. Може, почула, як скрадався Яковенко? Хлопець принишк. Але вона його не зауважила. Дослухалася до іншого. Вся подалася до темної вулиці. Мало не летіла туди.

Почув і Яковенко. Здалеку, аж від Живодьорової хати, що стояла на розі вулиці, долинуло ліниве й байдуже: ри-и-ип! ри-и-ип!.. Невже той? Іде неквапом, упевнений, що його ждуть, сповнений пихи й нахабства, ліниво переставляє чоботи, вминає тужавий сніг: ри-и-ип! ри-и-ип!

Він! Наталка заметалася коло воріт, відчинила хвірточку, знову зачинила, вибігла на вулицю, знов забігла в двір, спробувала притулитися коло оголеного куща порічок, знов кинулася до воріт, прислухалася.

А той уже зовсім близько, вже виразно чути: ри-и-ип! ри-и-ип! О, негідник! І чим же зарадити тітці Наталці? Як скинути їй полуду з очей? Як довести? Яковенко розгублено озирнувся по двору, гарячково думав, усе в ньому дрижало. Як же так, як же? Хіба нема на світі справедливості? Хіба не можна відігнати од людини нещастя? Хіба не можна вплинути на чуже нещастя?

А той уже зовсім близько порипує снігом, уже навіть здається Яковенкові, що чує він самовдоволене відсапування Левенцеве, вже долітає до нього запах диму від Левенцевої цигарки, здається йому, що бачить він прискалене око і пересохлі зчорнілі губи, які зневажливо судомляться і виціджують: «Ну, що, піонер? Схопив облизня?»

І тоді, не думаючи, Яковенко кинувся до Лорда. Лорда вони ніколи не спускали з ланцюга, бо то був злющий-презлющий чорний собацюра, якого боялося все село. Особливо Лорд не любив Левенця, він аж пінився, коли той уночі проходив повз подвір'я Яковенків, простуючи до Наталки, усе село, таким чином, чуло, коли саме Левенець іде від Саньки, Маруськи або вчительки до Наталки, а з голови потихеньку підсміювалися, до нього це теж яким-небудь чином доходило, і він пригрозив Яковенкові: «Якщо не втихомириш свого пса, піонер, застрелю!» Казав це так, що й не розбереш: кого обіцяв застрелити.

Лорд був розумний пес, і Яковенкові з часом вдалося привчити його, щоб він не гавкав, коли по вулиці прохитується Левенець. Але, мабуть, пес у глибинах своєї собачої душі з того часу ще більше зненавидів Левенця, і Яковенко догадувався про це з того, як мовчки метається на ланцюгові Лорд, коли зачує знайому ходу. Тому рішення хлопцеве цього разу було непомильне.

Він підбіг до Лорда, миттю відщепнув ланцюг від його нашийника, обійняв собаку і в саме вухо сказав йому: «Куси, Лорд, куси, куси!» І підштовхнув пса в напрямку вулиці.

Той вилетів з Яковенкових рук, мов камінь з пращі, одним гігантським скоком перетнув подвір'я і мчав навстріч Левенцю. Підбіг до того мовчки, так що той забачив пса вже коло себе, коли не було часу на оборону. Однак Левенець, мабуть, не дуже стурбувався, бо недбало кинув навстріч Лордові: «Пішо-вон!» — і навіть ступив крок і рипнув снігом, та вже наступної миті темряву розпанахав болісний крик: «Го-йой!»,— почулося прискорене вовтузіння, шаламкання, собаче хекання і зле гарчання, розляглася лайка, знову гойойкнуло, а відтак звуки сплелися в клубок, дивні звуки на темній, устеленій снігом вулиці, і покотилися, притьмом покотилися назад, швидше й швидше: рип-рип-рип... гар-р-рип-рип... гар-гар-р-р! гар-р-р! рип... гар-р-р! гар-р-р! гар-р-рип, рип-рип-рип ри-р-р...

Утік. Лорд обривав на ньому рештки штанів, а він утікав ганебно й жалюгідно, мовчки, вже навіть не гойойкаючи, тільки вириплював снігом: рип-рип-ри...

Собака незабаром повернувся, захеканий, розпалений і, мабуть, вдоволений помстою над своїм найзлішим ворогом. Яковенко присів коло Лорда, обійняв його, почав прив'язувати.

І тоді його щось схопило за вухо і поцурпелило вгору. Він хотів повернути голову, щоб глянути, хто це так невдало жартує, але той, хто тягнув за вухо, спостеріг Яковенків маневр і скрутив вухо ще дужче, так що в хлопця аж потемніло в очах. Він мало не крикнув від болю й гніву, дивувався, що собака не заступається за нього, але собака ще переживав солодкі хвилини розправи над Левенцем і, мабуть, нічого не здатен був помічати,— що ж то за собака, який не бачить у себе під носом ворога, котрий таке витворяє над його хазяїном!

«Пуст-ст...» — просичав Яковенко, гадаючи, що то, може, жартує хтось із його приятелів (хоч який приятель буде розгулювати серед ночі по морозу!).

А воно мовчки крутило вухо хлопцеві і, здається, норовило вхопити Яковенка ще й за друге. Хлопець спробував вивернутися, і біль розпанахав йому мозок.

«Будеш ти мені знати,— прошелестіло над головою, і хлопець крізь біль і ненависть усе ж таки відразу впізнав голос тітки Наталки,— я тобі покажу, як відпускати собаку та натравлювати на добрих людей! Ти в мене знатимеш! Я т-тобі пок-кажу!»

Голос у неї став злющий, як у відьми, вона крутила й крутила безжально вухо Яковенкові, так наче намірилася зовсім відірвати його,— куди й поділася Наталчина лагідність і усміхненість, з якими вона завжди зустрічала хлопця, здичавіла жінка телесувалася над головою в беззахисного хлопця, розлючена й знавісніла. Чому? За віщо? За те, що він доконав, нарешті, справедливості і покарав того негідника, заступився за неї?

«Я т-тобі покажу, як мішатися!.. Я т-тебе навчу!..»

А Яковенко плакав. Плакав мовчки і не від болю, а від образи, від усвідомлення страшного почуття кривди, якою відплатили йому за добре діло, плакав і думав про те, що ніколи більше не стане, не буде, навіть пальцем не ворухне, щоб...)

— Стюард! — закричав Стіліанос.

Він одскочив від Єлени (переміг чи переможений?), весь залитий потом, а вона йшла за ним, поривчаста в рухах і спокійна в своїй красі (певно, перемогла!), і Стіліанос шукав рятунку в приході свого попихача.

— Стюард! Ктінос! [Ктінос - Тварюко (грецьк.).]

Пригода з нудної ставала трохи смішною, Яковенко міг тепер піти собі з легким серцем, ця молода грекиня, виявляється, вміла добре огризатись, отже, він не помилився, наділивши її своїми симпатіями вже з першого разу, бо симпатизував Яковенко тільки тим людям, що могли постояти за себе, не дати наплювати собі в кашу, як то кажуть. Окрім того, яке йому діло до всього, що відбувається між членами дивацького екіпажу «Оміроса»?

Однак події ще тільки починали намножуватись, Яковенко стояв коло їх зародку, невидима пружина ще тільки накручувалася, щоб потім розпростатися з шаленим дзвенінням; він не встиг зігнути руку в лікті, щоб віддати честь Єлені перед своїм відходом, як до салону впало двоє п'яних до чорноти чоловіків з берегової бражки Стіліаноса, один з них відразу поліз до свого шефа, тицяючи йому межи очі розчепірені пальці і щось вибелькочуючи, а другий став посеред салону і демонстрував своє високе вміння тримати рівновагу, розсував ноги ширше й ширше, поки не роз'їхався, мало не розідравшись навпіл, на підлозі і гепнувся просто перед Єленою. Вона гидливо переступила п'яного і щось сказала Стіліаносу коротке й гнівне. Почув чи ні Стіліанос, важко було судити, бо він у цей час намагався уникнути розчепірених пальців другого п'яного, який чомусь неодмінно хотів штрикнути пальцями Стіліаносу межи очі. Нарешті старпом зумів так вихнути вбік, що п'яний заточився і вдарився в стінку спершу пальцями, а потім і носом, Стіліанос ловко вхопив його ззаду за комір строкатої розлітайки, другою рукою підібрав (теж за комір) розчепіреного на підлозі, і потяг обох із салону, як шкодливих цуциків.

Тоді Яковенко нарешті приклав руку до козирка і сказав:

— Ну, я пішов.

Вона простягнула йому свою руку. Тонка, безмірно довга, ніжна рука зависла між нею і ним, ніби місток порозуміння й обіцяної інтимності. Брати чи не брати? О, чорт! Яковенко від розгубленості ще раз козирнув. Вона тримала руку і дивилася на нього такими чорними очима, що йому стало лячно. Ох і очі! Він утретє поніс руку до козирка і несподівано для самого себе зняв картуза, стукнув навіщось закаблуками. Її рука висіла між ними ще й досі. Спина Яковенка перетворилася на глибокий розпечений діл, по якому текла гаряча ріка. Русло ніяковості. Рука зависла в просторі. Доторкнися. Хоч подумай доторкнутись. У нього палали вуха. Мабуть, вона помітила, як горять ці пелюстки сорому, бо трохи схитнулася до Яковенка, її рука ледь наблизилася до його руки, її пальці доторкнулися до його пальців, губи повільно вимовили слово, і друге, і третє.

Тепер він бачив тільки її повільні уста, рука її зникла, він відчував тільки дотик та ще запах, який виструмовував з тих пальців, немов з антен дівочого тіла.

Ніхто не може передати запаху весняної ночі.

— Мені треба йти,— видавив з себе, так ніби вона могла зрозуміти його мову, обережно потиснув її пальці, відпустив тонку руку, приязно кивнув і зумисно повільно, щоб не виказати свого боягузтва й розгубленості, повернувся, показуючи дівчині стемнілу на спині гімнастерку, пішов до дверей. Раз-два, раз-два. Мов на стройових навчаннях перед найвищим генералом. Раз-два... Гаряча ріка нестримно котилася по спині, весь був скупаний у ніяковості, ноги мовби зависали в повітрі, підлога втікала з-під них... Р-раз... «Омірос» хилився то в один бік, то в другий, а Яковенка кидало в протилежний бік, кидало не тільки в салоні, але й у залізному коридорі, і на крутих сходах трапа, по якому він дерся на палубу, швидше під високе небо, швидше до вільного вітру, до безкрайності моря, до розкованості й волі, які він загубив у тісняві й незручності, що панувала внизу і погрожувала запанувати в його душі.

І поки перебирав східці трапа, десь між третім і дев'ятім східцем, протягом непомітного уламку часу, подумки повернувся назад, до салону, сів навпроти Єлени (вона в кріслі, показуючи йому свої стрункі міцні ноги і привабливі руки, ці антени свого зграбного тіла, а він знов на тій самій канапці, що й перед Стіліаносом) і відбув з нею ту розмову, яку мав відбути, без якої й не уявляв своєї подорожі через це дивне море. Psevdologia fantastica [Вид психічного захворювання, коли людина тішиться химерами, породженими її власною хворобливою уявою. (Прим. автора).].

— Бачте,— казав він їй несміливо,— не знаю, чи й слід розпочинати... Чи зрозумієте. (Поглянь на мене!)

— Звичайно, зрозумію,— запевнила вона його,— про це не треба...

— Ви не подумайте... (Поглянь на мене).

— Ні, ні, я не думаю...

— Там, на березі, я не міг... Мене образили... (Поглянь на мене).

— Я розумію.

— Тому я повівся з вами не зовсім ґречно при першій зустрічі. Це не значить... я не байдужий до краси... до справжньої краси... Згодом, коли я подумав, мені стало прикро. Очевидно, я образив вас... (Поглянь на мене).

— Ні, ні, що ви!

— Мені зовсім не хотілося, щоб ви так і поїхали з нашої землі з неприємним почуттям у серці... (Поглянь на мене).

— Навпаки!

— Опріч того, здалося мені, що вас щось пригнічує... Я виріс на волі і не терплю, коли людину будь-що гнітить!.. Мені завжди хочеться визволити таку людину... Я хотів визволити і вас... (Поглянь на мене).

Вона засміялася. Вдячно і здивовано.

— Від чого визволяти?

— Але тепер побачив, що ви можете... Мені подобається, коли людина вміє сама за себе... (Поглянь на мене).

— Ви якийсь скований... Чому? Неначе вас хтось стримує... Це неприродно... Якщо мені подобається, то я... А ви... Там, на березі,— зовсім незрозуміло... Чому ви відпихали мене? У мене був цілком підсвідомий одрух... Я побачила такого вродливого хлопця... Це мовби в казці: вийти на чужий берег і побачити... І, може, навіть відразу закохатися... А ви...

— Треба вміти себе обмежувати іноді... Мені цього, здається, ніхто й не казав, але я знаю... (Поглянь на мене).

— Якщо ми самі вигадуватимемо собі обмеження, ми загинемо... Нас і так обмежують всі і всюди...

— Тоді ми перемагаємо. Коли вміємо себе обмежувати. (Поглянь на мене, поглянь).

— Не розумію вас.

— Ну, це... Я хотів спитати вас про Стіліаноса... (Поглянь).

— Е, пусте...

— Все ж таки, чому він на вас так?... (Поглянь, поглянь).

— Просто розлютився, що я перебила йому... Він, мабуть, сповідався вам... Ліз у інтимність...

— Здається... (Поглянь на мене).

— Це його звичка. Вважає, що ніхто не зможе вистояти перед його щирістю. Заклик до взаємної щирості. Слизняцтво.

— Тільки не зі мною. Тут він помилився. (Поглянь).

— Я так йому й сказала.

— Звідки ви могли?.. (Поглянь, поглянь).

— Догадалася. Як тільки вперше побачила вас, так відразу й догадалася про ваш характер. Ви — справжній диявол! Ви не ображаєтесь?

— Не вірю ні в бога, ні в диявола, так що мені однаково. (Поглянь на мене).

— У що ж ви вірите?

— В людину... (Поглянь на мене).

— А між людьми повинні бути мости... Візьміть мою руку...

— Я — за мости. Але рука... Чи треба? (Поглянь).

— Ну, візьміть... Ви ж бачите... У мене дуже гарна рука...

— Це ще не означає... (Поглянь, поглянь).

— Просто доторкніться...

— Але ж... (Поглянь, поглянь, поглянь!)

— На одну мить... єдиний доторк...

Тьфу! Дурень думкою багатіє, або ж, висловлюючись науково,— psevdologia fantastica. Стіліанос усе-таки наколотив гидоти і дав напитись. Отрута, справжнісінька отрута!

Нарешті, нарешті він був на палубі!

Всі наші спроби передати процес людського мислення на папері мають вигляд недовершений і приблизний. Іноді щось схоплюємо, іноді наближаємося до того, щоб змалювати хоча б частково склубоченість і всеосяжність того, що відбувається в нашому мозкові... А далі не йдемо, зупиняємося безпорадні, розводимо безсило руки, відступаємо, полишаючи поле бою для найвідважніших і найвинахідливіших. Чи ж слід докоряти Яковенкові за те, що він не зміг розібратися в сум'ятті, яке творилося в його душі, і обмежився в рапорті самим тільки натяком: «Згодом, по виході з порту, на «Оміросі» стали діятися речі дивні».

Нагорі він застав зіжмакане море, рвучкий вітер, переділене навпіл небо: половина ясного, сонячного, а низ похмурий, чорний, якась волохата стіна вставала з моря над «Оміросом», і звідти назустріч суднові перестрибом мчали хвилі, так ніби чорна половина неба відлякувала від себе. Власне, «Омірос» уже злякався: він стояв на місці, тільки кволо похитувався на злих хвилях.

Найсумніше це видовище — непорушне судно у відкритому морі. Майже однаково, що потоплене.

— Чого стоїмо? — гукнув Яковенко своєму товаришу Юрчикові, який був на носі.

— А чорти його батька знає. Мене вже занудило від такої плавби. Що там унизу?

— А нічого,— махнув рукою Яковенко і побіг на капітанський місток. Мало не налетів на капітана. Посувистою ходою старості наближався той до трапа, що вів на місток. Байдужий, з сонно прикритими очима. Яковенко поступився перед капітаном. Підождав, поки той повільно долав східці, потім одним духом злетів нагору.

— Що таке? — спитав лоцмана, який стояв, склавши руки на грудях, і, здається, навіть стиха посвистував крізь зуби.

— Румбарбарум,— знехотя відповів лоцман, наставляючії на Яковенка сухе, трохи єхидне обличчя.— А якщо точніше, то — румбамба... Старий капітан...

...Капітан справді був старий. Уже й не пам'ятав, коли вперше він разом з командою, за усталеним звичаєм, прибув на верф, щоб прийняти нове судно, допомагати в його викінченні, вивести в море і вже там, після ходових випробувань, прийняти від заводських спеціалістів, підписати всі необхідні папери, доконати всіх належних урочистостей і аж тоді вирушити в перше плавання. Тоді гадалося, що молодість, як море, ніколи й ніде не кінчається, але от він прожив на морі не один і не два десятки років, і вже все минуло, і молодості нема й сліду, вже вмер власник того першого судна, і, мабуть, вмерла перша команда, з якою він вирушив на змагання з морем і з часом, і судно, певно, з'їла іржа, і його віддали на брухт, а він ще й досі плаває.

— То й що з того, що старий? — Яковенко не міг збагнути глибинності лоцманового натяку.

...Молодим вирушив у світ, у море. Жадоба простору, бажання нових відкриттів. Хотілося слави. Мріяв здивувати світ. Хай знають, який він, що він може, на що здатний. Був скрізь. Бачив найкращу гавань світу Дієго Суарес на Мадагаскарі, плавав у морях з рифами й водоростями, входив в устя великих безжальних рік, швартувався в портах Паго-Паго на островах Самоа і Літлтон на Новій Зеландії, химерних портах у кратерах затоплених вулканів, знався з найвправнішими лоцманами всіх континентів на Хуглі в Калькутті. І коли все побачив і зрозумів, що, здається, вже нічого відкривати в морях, окрім самого себе, окрім своїх дум і прагнень, гостро відчув бажання чогось нового, якогось звичайного людського щастя й одружився. Він одружився, далеко не шукаючи, майже не відходячи від берега вузької Піррейської затоки Кантарос, з якої щоразу відпливав і в яку завжди повертався, і тільки після одруження зрозумів, що тепер у нього почалося справжнє життя, складне, суперечливе, сповнене нових турбот.

— Є така моряцька приказка: о боги, бережіть нас від старого судна і молодого капітана. Нам з тобою, прикордоннику, не повезло: маємо на додачу до старого капітана ще й старе судно.

— Я не дуже розуміюся на морських справах,— сказав Яковенко.

— То й погано.

— А як точніше, то й зовсім не розуміюся.

— Ще гірше!

...Колись він знав тільки обов'язки перед морем і суднами, які водив по морю. Тепер мав роздиратися між морем і берегом. Берег вимагав більше й більше. Він був упертий і безжальний. Найзловісніші морські течії здавалися приборкано-лагідними в зіставленні з берегом. У капітана з'явилися діти. Лишалися на березі, але він уже не міг по-старому бути тільки на морі. Хоч де плавав, частка його належала тепер берегові. Частіше й частіше лунало: треба. Треба? Так, треба то се, то те.

— А що — таки буде буря?

— Може, буде, а може, й ні,

— Мені не віриться.

— Румбар! Якби від цього тільки залежали шторми!

— Я ніколи не був у штормі.

— Спробуєш! Це від тебе не втече.

...Давно-давно мріяв він про власний будинок над морем (може, там, де в круглій бухточці гойдаються на хвилі яхти багатіїв і навіть стоїть королівська яхта), і про мідну пластинку на хвіртці з чорним написом: «Капітан Маліопулос». А ще мріяв мати власний екіпаж для прогулянок. Чорна лакована коляска, запряжена парою білих коней. Каретний годинник паризької фірми «Бревете» і мідний ліхтар, схожий на дамський капелюшок двадцятих років.

Ні капелюшків...

Ні коляски...

Ні білих коней...

Але каретний годинник придбав і завжди возив його в каюті, сам накручував щотижня пружину, а перед тим як лягти спати, наставляв на дзвінок і слухав ніжне теленькання бубонця. Карета життя, повіз щастя, колісниця долі... Наближається, наближається, під'їздить... Ні, віддаляється... Далі й далі...

— Буря вже почалася. Тільки не там, де ждали. Ти ж чув, як блудимо по морю! Румбарбарум!

— Мені здавалося, що судно зупинялося.

— Ти не помилився.

— А буря?

— Так починаються всі бурі... на кораблях. Румбарба!

— То що тут? Не гаразд щось на судні?

...А берег наплодив уже внуків, і все те вимагало від діда: треба, треба, треба! Жити тяжко, а старітися ще тяжче. Його акції падали нижче й нижче, йому давали під оруду дедалі нікчемніші й нікчемніші судна. Йому вже не вірили, хоч він ще надимав щоки й виставляв груди: го-го, ще поплаваємо! Берег надіявся на діда. Все валилося на діда. Стовп, який підтримує Цілу родинну будівлю, складну, розгалужену, химерну, як той храм царя Соломона, що вгорі був ширший, ніж унизу.

— Всяко буває. Румбар! Ти курящий?

— Ні.

— Тоді я закурю сам, бо наш капітан теж...

— Не гаразд щось з командою? Я бачив двох п'яних... унизу... І цей старпом... Але чому ж капітан такий спокійний!..

...Кудись зникають ті, хто тебе знав, і навколо тебе поступово утворюється пустка. Ти живеш мовби в царстві мертвих. Спомини — єдине, що тобі ще лишилося. Та ще торжество над вмерлими (ага, я пережив усіх вас!) і суєсловне бажання приписати собі заслуги всіх одійшлих. Але заслуги минулого цінуються дедалі нижче, вони стають просто смішними для нових людей, і тоді здається, що ти й не живеш, а мляво пробиваєшся крізь щось сіре, зачерствіле, мертве. І відступати нікуди. Єдиний для тебе вихід: вмерти на капітанському містку. І ти тупо звикаєш до цієї думки, а ще: радієш, коли дізнаєшся, що таких капітанів стає менше і менше і ти вже нагадуєш мовби викопану праісторичну істоту...

І знаєш тепер тільки море та власну старість, як колись знав молодість. Гадав, що ніколи не кінчається молодість, а виявилося навпаки: найдовше тягнеться старість.

— Таких капітанів надто багато на світі. І чим далі — більше. Правда, вони самі про це не догадуються. Румбаба!.. Він уже нездатен ні до чого, а чіпляється за командування... Капітан Маліопулос натякнув мені...

— Про що?

— Що все це туфта. І «Омірос», і так звана команда, і, мабуть, старпом... Просто старому підсунули якусь тепленьку компанію, в якої було завдання... Що вони робили у нас у порту?

— Ну... Не знаю... Але дехто вів себе не досить...

— От-от: не досить! Пропаганда й агітація. Дешевий прийом. Запізнилися на п'ятдесят років...

— Ну, я розумію... Але одного — ніяк: чому вони припливли на такому пошарпаному суденці?

— Маскування! Щоб ніхто й не подумав... А ще, може: щоб десь утонуло... Кінці в воду... А якщо в нашому морі втоне — ще й погаласують: комуністи втопили! Ясно, румбарбарум?

— Хіба справжні моряки можуть згодитися на таке?

— Не будь наївним. Ніякі вони не моряки! І той Стіліанос теж, мабуть. Ясно?

— Але як же... як же вони допливли сюди? До нас?

— Так і допливли. А тепер чалапкають назад. А що буде, як попадемо в шторм,— не знаю. А йдемо в шторм.

— Ми ж не йдемо — стали.

— Зараз дід щось зробить — і підемо далі.

Капітан знервовано смикав ручки машинного телеграфу.

— Що ж це за люди? Чого їм треба?

— А я знаю? Ти прикордонник, повинен ліпше розбиратися в цих темних душах. Різні пливуть. Спекулянти — з іноземним ганчір'ям. Агітатори, румбабарум, тари-бари, у нас он як, а у вас не так, ми он які, а ви не такі, ти картина, я — портрет, і так далі... Хіба не зустрічав типчиків?.. Усе шукають, усе винюхують...

— Несерйозне заняття.

— Надіються: раптом намацають, де тонко...

Капітан вхопився за телефон. Щось кричав у трубку. Куди? Вниз? У машинне відділення? До свого старшого помічника? До підлеглих? До тих, що внизу?

Але низ уперто мовчав. Що йому палуба? Палуба завжди невдоволена, вона те тільки й знає, що командує, вона вишукує тобі роботу, не спускає з тебе ока, вловлює кожну мить твого розслаблення і відразу підхльостує тебе новою вказівкою, кудись посилає, щось примушує, чогось хоче від тебе. Капітан ніколи не задумувався над тим, що діється внизу. Для нього існувала тільки палуба, все інше мало слугувати їй, невидиме й слухняне, все мало йти заведеним порядком, на судні для нього не існувало нічого, окрім порядку, точного, як хронометри в салоні і в його каюті, безвідмовного, як його каретний годинник паризької фірми «Бревете»... Всі переживання й відчуття на морі вміщувалися для нього в два речення: «гарна погода» і «погода погана». І чим гірша погода стояла на морі, тим чіткіший мав бути порядок на судні.

— Але ж його ніхто не слухає! — Яковенко кричав, не стишуючи голосу, аж озирнувся на нього капітан.

Попереду здіймалася чорна загроза, а «Омірос» утратив послух і стояв посеред моря безпорадний і жалюгідний, виставляючи до стихій свої обшарпані борти.

— Туристи, спекулянти і агітатори полягали спатоньки,— засміявся лоцман.

— Ми повинні помогти капітанові.

— Не маємо права втручатися. Суверенітет. Румбаба!

— Це так. Але ж не можна допустити...

Яковенко подумав про Єлену. Може, вона б змогла розплутати всю загадковість того, що почало діятися на «Оміросі»? Уявив собі лоцманове «румбаба» на одну згадку про молоду жінку, і самому стало соромно: на що сподіваєшся. Мабуть, і її вони привели за принаду для таких дурнів, як він.

«Омірос», непевно схитнувшись, поволі рушив. Капітан буркнув щось до стернового, так само одутлуватого й старого, як і сам, одвернувся від чорної стіни, що насувалася спереду, мовби хотів тим відігнати од судна неминучу загрозу, прибрав знову свого байдужого вигляду, сховав обличчя під довгим козирком чудернацького кепі.

— Поповзли,— з полегкістю зітхнув Яковенко.

Лоцман засміявся:

— В пустині й на морі поспішати не слід.

«Уже було ясно, що ми йдемо назустріч бурі, а на «Оміросі» з'явилися перші ознаки непослуху команди... Нечувана річ: капітанові самому довелося спускатися в машинне відділення, щоб навести там лад, бо машини чомусь зупинилися і судно деякий час стояло посеред моря»,

Люди з суходолу, хоч як пильно приглядаються до моря,— не бачать далі водяної стіни, що здіймається коло молів, або ж місячних доріжок, по яких так охоче мандрують душі закоханих. Тільки опинившись посеред моря, розумієш, який це дивний, прекрасний і жорстоко-жахний світ. Море схоже на долю, а точніше: на час. Ти пливеш по морю, мовби по мінливій поверхні часу. То нічим не затьмарена ясність, яка триває завжди мало й проходить непомічено, то спазматичність шквалів, а то безмірність штормів, коли зникає ніби назавжди сонце, зупиняється час і весь світ заклякає на мільйон років, яких ти ніколи не перечекаєш, не перебореш і яких не зможеш повернути назад, хоч як хотілося. В морі заказані всі шляхи назад. Відступати нікуди: море навкруг. Треба пройти! Не обминаючи, не відступаючи, подолати! Море не лишає вибору. Світ моря і світ душі — що переможе? Якщо людині треба створити умови для подвигу, не дати шляху для відступу, то ідеальне місце для цього — корабель посеред стихій. І любові тут відступати теж нікуди, тому жінкам заказано бути на кораблях. Ясна річ, не кожна жінка ще є жінка, але Єлена...

Яковенко пішов до своїх хлопців. Поки не вскочили в шторм, хай спустяться в каюту хоч трохи перекусити. Солдатський шлунок завжди готовий приступити до роботи. Хлопці охоче пристали на пропозицію старшого. А він? Ні, йому їсти не хочеться. Що? Морська хвороба? Навряд. Не відчуває нічого. Але відповідальність. Лясков недаром захворів: певно, відчув, що тут не все гаразд. У того нюх. Він — морський вовк. Просолений наскрізь.

(Він розповідав про незвичайний острів десь у Тихому океані. Місце, де зароджуються всі циклони. Вітри дмуть методично і безугавно. Закручуються в гігантську лійку, на дні якої острів. Скелястий клапоть суші, кинутий в океан. Вітри видувають з океану сіль і кидають її на острів. Найсолоніше місце на землі. Солдати берегової батареї тричі на день зшкрібають з гармат сіль. Повар ніколи не солить супу. Цукор туди перестали завозити, бо він стає солоний ще до того, як його починають вживати. В роті в тебе сіль, у носі, у вухах — аж рипить. Єдине, що там придатне до вжитку,— чистий спирт. Острів давно б затонув під тягарем солі, висотаної вітрами з океану, але рятують його птахи. Не люди, які безсилі в цім вічнім змаганні з стихією, а птахи. Летять звідусіль. Знають уже тисячі років про цей острів і залітають по дорозі, щоб подзьобати солі. Є такі птахи, що люблять сіль. Вчені можуть заперечувати, але хіба ж їх можна слухати! Вчені завжди проти чогось заперечують. А він, Лясков, сам бачив, сам був на тому острові... Просолений тепер по саме нікуди!..)

Коли Яковенко повернувся на капітанський місток, капітан сонно сидів у старому плетеному кріслі, стерновий недбало тримався за вишліфувані ручки штурвала, а лоцман на дикій мішанині грецьких, англійських і ще невідомо яких слів і вигуків, найбільше ж з допомогою енергійних жестів, розмовляв... з Єленою! Як вона тут опинилася, чого прийшла? Вже встигла переодягтися, була в смугастому, чорно-білому платті, зачепленому тільки за одне плече, в руках тримала кінокамеру, задумливо гралася нею, наставляючи кругле вічко об'єктива то на лоцмана, то на сонливого капітана, то кудись удалину.

(Поглянь на мене!)

Лоцман вдав, ніби не зауважив Яковенка, Єлена помітила це і вступила в гру й собі, з особливим запалом взялася щось доводити лоцманові. Але Яковенко запримітив на її устах лукавий усміх, і вмить зчервонів усім лицем, і відчув, як гаряча ріка знов спливає йому по спині. Змовники, що заповзялися розділити світ між собою. Тільки для них двох. І запах моря, і його води, і його сіль, і його вітер. Ні, не треба вітру! (Вода, Єлено, очищає луги й береги, очисть мене від усього злого, від болісті і слабості, порятуй мене від підвію вітру...)

Єлена щось сказала лоцманові, передала йому кінокамеру.

— Хоче, щоб я зняв тебе разом з нею,— сказав лоцман Яковенкові.— Знайомий уже? Гарна дівка!

Єлена підбігла до Яковенка, стала навшпиньки, щоб хоч трохи вирівнятися з ним, набрала вдавано поважного вигляду. Яковенко зніяковіло потупав чобітьми, сховав далі за спину автомат.

— А чому це я маю?

— Ну, хай не думає... Румбарба... А то вважатиме тебе диким чоловіком.

— Не страшно. Головне, щоб я сам знав, що не дикий.

— Та ти не дмися! Всміхайся. Смійся! Регочи!

Цілий мур умовностей між людьми. Розгороджуємося кордонами, мовами, характерами. Уперед полком єдиним! А попадеш на посаду, де не маєш права на симпатії. Служба — службою... Та й хіба справа в службі? Він не любив людей з нечистими намірами. Налазливий Стіліанос, і скрізь Єлена. Сателітка. Якщо й подобається вона йому, то хай це буде тільки для нього. Майнуло — і зникло. Как мимолетное виденье ... І враження від неї лишиться, може, тільки завдяки частій зміні оцих строкатих, як сороче яйце, платтів. Одягання-перевдягання. А що було на зеленоокій Варці? Не пам'ятав. Та й нащо? Бачив Варку, стояла перед очима, світила трав'янистими очима... Справжнє живе чудо, а це... Він умовляє себе ненавидіти Єлену... Так треба... Так треба. Чіплявся за Варку, за Зіну, за дівчину з міської книгарні. Рятунку від цієї з її підступністю!

Яковенко мовчки вийшов з кадру. Лоцман безпорадно розвів руками. Раз чоловік не хоче, то не хоче.

Тоді Єлена вихопила в нього камеру і заторохтіла щось швидко й гаряче.

— Тебе самого хоче, на пам'ять.

— Не положено,— сказав Яковенко і засміявся.— Хай так надивляється. Як я на неї.

— Та ти ж на неї не дивишся зовсім. Румбарба!

— А не дивлюсь, то й добре.

— Що? Маруся десь тебе жде? Хай. А подивитися можна. Та ще на таку цяцю. Ну, не хочеш сам, давай удвох. Зробимо гречаночці сувенір.

— Обійдеться. Чого їй тут треба взагалі? Хто вона така?

— Суверенітет! Не можу ж я розпитувати. Що скажуть, те й маєш. Зате вона цікава. І все про тебе. Розпитує, чи ти офіцер, хто ти, звідки. А я знаю? Та всміхнися їй, чортяко! Бачиш, як на тебе дивиться!

Єлена одним оком дивилася на Яковенка, а другим час від часу припадала до камери, натискувала на кнопку. Ж-ж-ж... Стерновий... Ж-ж... Капітан... Ж-ж... важке чорне небо... Ж-ж... мереживо піни на хвилях... піна на храпах ошалілих коней Посейдона.. І зненацька кругле вічко об'єктива на всіх, хто на містку. Вхоплює кожного, затягує в свій тісний отвір, полишає там назавжди... Полонені об'єктивом... Полонені морем. Марно ждати, що для кожного вирине з хвиль Афродіта... А тут — Єлена... Вже виринула і вже полонила... чистотою, молодістю, свіжістю... Ж-ж-ж...

Ніколи не бачив фільму про море. Щоб відчути покинутість людини серед водяного безміру. Вузькі кораблі і вузьке наше ложе. То було б несамовите видовище. Як у дитинстві, коли в тісному колгоспному клубі стояв він коло самого екрана і, перестрашений, присідав щоразу, як гриміли на нього поїзди, і набігали знавіснілі коні, і топталися по ньому чорні безжальні копита. Кіно приносило в його дитинство усі ті жахи, що їх колись приносили малечі казки. Воно так і лишалося для нього вічним дитинством. Поїзди, коні, соняшники, розриви чорної землі... і ніколи не було моря... Не пам'ятав...

Єлена знов наставила на Яковенка кінокамеру. На нього налетіли сіро-чорні коні з дитинства.

(Під колгоспний клуб тоді пристосували комору, село спалили фашисти. Все розбите, розгромлене. В коморі вішали біле простирадло, і «пересувка» показувала за один вечір по два, а то й по три фільми. Щоб «виконати план» за місяць або за цілий квартал. Ніяких стільців, ніяких лав. Дивилися стоячи. Тільки для голови приносили табуретку, і він сідав попереду, відгортаючи широко розкинутими руками всіх найнастирливіших: «Назад! Кому кажу!..» Але як тільки гасло світло і на екрані розпочиналося чудо, всі потиху пересувалися вперед, до приміщення набивалося більше й більше людей, малі протискувалися до самого екрана, голова опинявся десь посередині, лаявся, вилазив на свою табуретку, погрозливо вибочувався, відбиваючись на екрані чорною розмаханою тінню, а на Яковенка з-під головиної тіні виривалися схарапуджені коні...)

Яковенко повільно притулився спиною до залізної стінки. Смаглявість з його обличчя стиралася блідістю. Підломилися ноги. Руки звисли, як батоги.

Єлена перестала знімати, підбігла до хлопця, вхопила його за пальці (не відчув тепла), зазирнула в очі. Стурбовано повернувся лоцман.

— Що з тобою?

Капітан байдуже дрімав у кріслі. Стовбичив коло штурвала нестомливий стерновий.

— Не знаю. Просто...

Море набігало, як біль... Розколис судна, досі майже непомітний, ішов украй протиприродно: повільними колами, методичними й безжальними. Вмить усе втратило барви і набуло одностайного кольору сірості. Осіромашений світ. Яковенко подолав спазму в горлі, вхопив ротом повітря, наче виринув з глибини. Хотів усміхнутися — скривився гірко.

— Ну, пройде... (Не дивись на мене!)

— Старайся дихати носом,— порадив лоцман.— Море як алкоголь: ліпше його не помічати. А від морської хвороби ніхто ще не вмирав. То в тобі вода починає колотитися.

Яковенко був такий слабий, що навіть не мав сили здивуватися: звідки лоцман дізнався про те, що він упродовж години дудлив у салоні напої, вислухуючи дурне базікання Стіліаноса? Сангрія, сангрія! Підступне питво.

Відштовхнувся всією спиною від стінки, спробував іти. Ноги не слухалися, але Яковенко вперто посувався вперед (не дивись, не дивись!). Навіть змахнув, бадьорячись, рукою; мовляв, усе гаразд. Єлена полохливо задкувала до трапа. Мабуть, жаліла молодого солдата, незвичного до моря. А може, вважала, що її настирливість спричинилася до Яковенкової слабості. Сірість покривала все, Єлену також. Поцяткована сірістю. Дрібно поцяткована, як на поганому газетному знімку. А який у неї вийде фільм. Теж сірий? Чи кольоровий? Не вірилося, що можуть десь ще існувати кольори. Здавалося: всі барви вмерли. Клята слабість!.. Вестибулярний апарат... Нервові рецептори черевної порожнини... Навіть космонавти, нащо вже фізично досконалі, а й то страждали від змін у вестибулярному апараті. Щоправда, там гойдало і трясло не так... Душу могло витрясти... Чому мозок не командує? Чому не віджене морську хворобу? Хоча б у хвилини найвищої відповідальності. Така ганьба! (Не дивися на мене, не дивись!) Він — старший на судні. Він має провести греків через море, може, й порятувати мав би їх, зважаючи на дивний стан з командою, може, й ця дівчина сподівалася на його захист... А він... У нього у мозковій корі — гальмівні процеси. А кому до них діло! До твоїх гальмівних-перегальмівних!

— Нічого, пройде! — стаючи поряд з лоцманом і міцно хапаючись за поручні, майже твердо вимовив Яковенко. Ох, як же йому було погано! І хоч би ж тобі велика хвиля, а то так...

— Води в тобі багато,— сказав той.— Румбарба! Якби поплавав хоч з рік — вибовтало б... Вода в людині бовтається, як у бочонку... Не знав?

— Дурниці...

Єлена спускалася по трапу. Спускалася нижче й нижче, мов провалювалася. По груди, по шию, ось тільки голова. Останній зблиск очей. Тримайся, солдате! Гарна дівка, їй-бо, гарна! От аби тільки не сіріло йому в очах...

— Люди розділяються на сухопутних і мореходів,— теревенив далі лоцман.— Кожен знай своє місце. Румбарбар! Чув:' тепер не прописаний у портовому місті, на судно не приймають.

— Я хотів піти служити на флот.

— Ти?

— А що? В мене ідеальне здоров'я. Десятирічка.

— З десятирічкою топають в інститут. Не пробував?

— Пробував.

— Конкуренція заїла, румбарбарум?

— Просто — сам передумав...

— Правильно! Людей стає більше — інститутів менше.

— Чому? Інститутів теж більше.

— Не знаю. Не лічив.

— А людей — лічив?

— В газетах пишуть...

(Сашко Джурило вбіг до класу з невеличкою книжечкою в руках. Книжечка була розтріпана, як і Сашкова голова, що відзначалася розтріпаністю не тільки зверху, зовні, але, мабуть, і зсередини.

«Еврика! Генеральський син кидає Москву і їде в свинарник!»

Він вискочив на вчительський стіл, став гортати книжку. Ось-ось мав увійти фізик Назаренко, нудний чолов'яга з скрипливим голосом: «Віз-зика це вам не собак ганяти... Віз-зики зав-володіли світом... Віз-зики...» Назаренко ставив двійки навіть за колір очей: якщо чиїсь очі йому не подобалися, він виводив у журналі «лебедя» і викликав наступного. Джурило називав такі двійки «оптичними».

«Доповідай!» — загукали Джурилові з задніх парт, де мав свій «штаб» найбільший ледар у класі Василь Вазязя.

«Швидше, бо Назаренко вже вийшов з учительської!»

«Вже зачинив двері!»

«Вже сунеться по коридору».

«Нечутно сунеться, нехтуючи всіма законами тертя!»

«Увага, увага! — загримів Джурило.— Працюють радіостанції всіх десятих, одинадцятих і дванад... тьфу!.. класів України. Починаємо передачу про нові книги найпопулярнішої серед молоді серії «Не піду я в інститут, а піду на ферму».— Він тріпнув книгою.— Повість про те, як генеральський син покинув столицю і, замість інституту, добровільно й самовіданно поїхав на колгоспну свиноферму, щоб показати відсталим колгоспникам, як треба по-справжньому доглядати свиней і виростити мільйон пудів сала... Автор...»

І тут до класу увійшов Назаренко. Джурило злетів з столу і хильцем погнав на свою парту, де вже лускався від стримуваного реготу Вазязя.

«Це що так-ке? — спокійно спитав Назаренко.— Джурило, я тебе пит-таю!»

«Я тут демонстрував...»

«Що ви демонстрували?»

«Деякі закони земного тяжіння»,— викрутився Джурило.

Назаренко урочисто розгортав класний журнал.

«А я продемонструю твердість руки, ставлячи тобі двійку».

Він зручно вмостився на стілець і вивів таку гарну двійку, що аж цмокнув від задоволення.

Однаково це не вгамувало Джурила і його компанію. Під час перерви відбулося урочисте покладання повісті про генеральського сина до шафи, де в десятикласників поряд з географічними мапами, трьома коробками шахів і набором куль для шкільного більярда — хлопці прибігали за годину до початку занять, щоб пограти, грали на великій перерві, записуючись у чергу за тиждень наперед, на кожній кулі було написане ім'я дівчини, в десятому класі дівчат не вистачило, довелося «взяти» трьох з дев'ятого,— і під час гри весь час чулося: «Марусю в лівий куток». «Галю — Тетянкою підрізаю в середину!» — зібралася вже ціла нелегальна бібліотечка. Там була повість про те, як дівчина після десятирічки пішла вирощувати кукурудзу. Роман про цілий клас, який категорично відмовився від самої думки про інститут і влився в єдину трудову сім'ю по вирощуванню кукурудзи, гороху і цукрових буряків. Ще одна повість про дівчину, яка, закінчивши десятий клас, не спала ночей, та все думала, ким стати — дояркою чи свинаркою, врешті вирішила стати дояркою, і тепер про неї кажуть у. селі: «Он пішов наш Маячок». Було там ще дві поеми, три збірки віршів, десятків зо три журналів товстих і тонких, московських і київських, з нарисами, репортажами, панегіриками всім тим юнакам і дівчатам, які рішуче відкинули з своєї життєвої дороги такий пережиток, як інститут, і пішли «назустріч сонцю», «від роси до роси», «влилися», «включилися».

Невичерпні заряди глумливої лукавості в українських хлопців. Джурило й Вазязя зав'язали жваве листування з видавництвами й редакціями. Вдавано захоплювалися творами, що «відкривали їм очі на життя», просили розповісти про авторів, розповісти якнайдокладніше про їхній життєвий шлях, щоб самим теж іти слідами цих достойних наставників... Ох, автори, автори! Всі вони в свій час (а деякі зовсім недавно!) примудрилися закінчити оті погані-препогані інститути та університети, в які так не радили йти молодим, деякі з них скуштували навіть аспірантур, чомусь одним інститутом не вдовольнялись і закінчували по два, деякі змінювали по два-три факультети, щоб добрати смаку в науці (а чи — поласувати наукою од пуза!). Видно, нетривка то була наука, раз від неї так швидко відхрещувалися та ще й інших відлякували! А може, автори діяли за принципом: у мене є, а тобі — зась!

Життєписи авторів складали в чорну скриньку, зроблену Вазязиним батьком, бригадиром колгоспної будівельної бригади, на скриньці зробили напис: «Ліва рука не відає, що творить права». Над «бібліотечкою» на задній стінці шафи Джурило розляписто написав червоним чорнилом: «Будьмо досконалими! Книжки, які ми заберемо з собою в космос!»

Яковенко хотів іти у військове училище. В морське. Батько затявся зробити сина агрономом. Не така славна професія, як космонавти чи моряки, але... До того ж срібна медаль за десять класів... Шкода зусиль. Військовим можна стати завжди...

Слово «конкурс» знали в селі всі. Навіть діди Задорожний і Горошко переривали тепер мовчазність своїх посиденьок філософськими роздумами про це дивне й тривожне поняття, що так настирливо пхалося в життя молодих громадян їхнього села. «А що, Гараську? Кажуть, конпурс?» — «Та кажуть же, хай йому трясця».— «І воно таки — конпурс?» — «Та кажуть, що конпурс».— «А що ж воно таке?» — «Та хто ж його знає. Мать, конпурс, та й усе».— «Отож і я так думаю, що воно гейби конпурс».

Хоч срібна Яковенкова медаль і давала якісь там гарантії, але батько вирішив не рискувати. Згадав, що в Києві живе далекий родич, який має стосунок до всіх інститутів (якесь там хоч і маленьке, але «цабе»), попросив стару наготувати гостинців, узяв сина, сіли на автобус і... Родич мешкав у новій малометражній квартирі, дивився саме футбол по новому телевізору, сидячи на новій канапі, настрій у нього був піднесений, бо квартиру він недавно одержав, меблі купив мало не вчора, київське «Динамо» вигравало («На стадіоні не можу витерпіти, бо там страшенно смалять, а я некурящий), вони смикнули по добрій чарці, додивившись футбол і відповідно розсунувши стільці й крісла, у родича настрій став ще піднесеніший, і він розреготався старому Яковенкові просто в очі, коли той, поохкуючи, став викладати свій клопіт.

«Медаліст? Срібний? Ну, це однаково. Що золотий, що срібний. Морока з ними. Я тобі по секрету скажу, що медалістів ми так: чирк — і вже. Багато їх розвелося. Трудно проконтролювати, де медаль справжня, а де — теє... Значить: медалістів ми ріжемо по першому номеру. Якщо відповідає на три запитання, ставимо ще тридцять три. Ну, хто ж на всі відповість? Нема таких. Якщо і є, то мало. Бо прийми медалістів, а куди ж дівати немедалістів? А тим більше, що багато ж таких, що прийняти треба! Треба! Ну, от прийде до тебе отакий хлопець, як ото сьогодні гол забив. Ти ж бачив, як він забив! Ну, от прийде він. Що ж я його не прийму? Та з мене ж голову зірвуть і замість м'яча у ворота заб'ють. Ясно? А той хлопець — без медалі. Раз так м'ячі забиває — медалі не заробив. Ясно? Ну, а раз ти просиш, то ми вже твого медаліста... Поблажку... По-бла-жеч-ку.

Яковенко встав так різко, що перекинув чарку. Він буркнув пробачення і пішов з кімнати.

«Ти куди?» — стривожено гукнув йому батько.

«Додому»,— він уже відчинив двері.

«Здурів! — батько зірвався слідом за ним.— Ану, вернись!»

«Покоління пішло, я вам скажу»,— долинув голос родича.

Яковенко хряпнув дверима.

До інституту й не поткнувся більше. Написав, щоб переслали йому документи назад, став ждати осені, щоб іти в армію, бо в училище вже запізнився з подачею документів.

А Зіна поступила. Навіть сюди, на заставу, написала йому кілька листів, але в кожному перелічувала, скільки там цікавих хлопців, і це йому набридло так, що він попросив або ж писати про щось інше, або не писати зовсім, бо «інтересних хлопців» навколо нього ще більше, ніж там у неї, власне, тут самі хлопці. Зінка образилася й замовкла).

Ох, як його нудило!

— Ти думай про веселе,— порадив йому лоцман.— Хворобу треба відганяти... Ну, про дівчину... Ти ж такий хлопець — у тебе дівчат, мабуть,— румбарбарум!..

Яковенко пробував затриматися поглядом на чому-небудь постійному, знайти нерухомий предмет. Може, тоді зникне відворотне відчуття безупинного розколису, в якому перебували всі часточки його тіла. Але все гойдалося навколо: і море, і судно, і навіть небо, і лоцман, що скидався на довгий маятник, і капітан у кріслі, і стерновий, який весь час ловив штурвал, а той вислизав у нього з рук, падаючи то правобіч, то лівобіч.

— Не до дівчат,— сказав він.

— Повернемось додому, я тебе візьму на поміч,— пообіцяв лоцман.— 3 таким хлопцем усіх портових дівчат завоюємо...

— Ну що ви?.. Який з мене серцелов?

— Та називай мене на «ти», чудак.

— Я навіть не знаю... твого імені.

— Гриша, тобто Григорій. А просто — Гри. А ти?

— Яковенко.

— Здалеку?

— З-під Києва. А ти — місцевий?

— Точно. В морі народився, в морі й оженюсь! Румбарба!

— Ніяк не звикну,— Яковенко хотів сказати: до моря, але вчасно поправився,— до каменя. У нас — глина, дерево... А тут камінь скрізь... І запах каменя... Дивно.

Сам дивувався з того, що каже. Який камінь? Нащо він йому? Та ще в таку хвилину. Коли так погано. Коли все пойнялося нестерпною сірістю. Коли «Омірос» розгойдується болісніше й болісніше.

— Камінь — єрунда,— далеко за сірою запоною говорив тим часом лоцман.— Та й не справжній у нас тут камінь, а черепашняк. Ти от поїдь до Одеси — отам камінь. Шматок Пушкінської вимощений. Жовте, як віск. А міцне! Сто років — не стирається. Наждак! Кажуть, якийсь дідок привіз з-під Херсона чи чорт його зна звідки. Хотів усю Одесу вимостити. Ну, йому для проби дали тільки шмат вулиці... Дідок, видно, в амбіцію вдарився. Вимостив — і зник. Помер, мабуть. Або передумав. Не розкрив нікому секрету. А камінь лежить. Не бере його ні грім, ні блискавка. І ніхто не знає, що воно таке і звідки взялося. Румбар!

— Може, з космосу? — Яковенко спробував пересилити мимовільні хворощі хоч жартом.— Тепер як тільки не вміють чого пояснити, посилаються на невідомих прихідців з космосу. Базальбекська платформа, викладена тисячотонними камінними блоками, астрономічний календар ацтеків у горах Перу, або гречка, дикого попередника якої не можуть знайти на землі,— все, мовляв, з космосу.

— Я одного лектора такого слухав. Ну й бреше — аж вірити хочеться! Та ти куди?

— Обійду свої пости.

— Тобі полежати треба, Яковенко. Топай у каюту. Бо, як налетить штормяга, буде тобі румбарбарум без звички...

Але Яковенко не слухав, спускався вниз, на палубу, і коли дивився собі під ноги, то пхалися йому в очі чорні отвори в скрутнях дроту, круглі, мов кратери вулканів, незчисленні кратери напливали один на одного, спліталися, розпліталися, все йшло обертом перед Яковенковими очима, світ хитався, крутився, хоч як він вдивлявся в нього, хоч як наказував уперто й гнівливо: «Зупинися! Стій! Дай спочинок!»

«Перед цим мені доводилося кілька разів переходити море на різних іноземних суднах, але такого ще не було. «Омірос» мовби хтось зумисне збудував. Не судно — гойдалка. «Омірос» вигойдувався навіть на тихій воді. Як тільки нам назустріч пішла невеличка, майже непомітна хвиля, судно так розколихалося, що в мене почався приступ морської хвороби. Я зі страхом думав про те, що буде, коли ми попадемо в справжній шторм. Поки що ж небо було ясне, вітер майже не дув, хоч попереду, видно, готувалося щось недобре, бо хвилю звідти горнуло вищу й вищу і небо закривала чорна туча. Ми йшли в чорноту».

Тепер був унизу, на одному рівні з хлопцями. Ще й досі посередині, на однаковій відстані від обох, але вже не вгорі, не на капітанському містку, а коло фальшборту, під високим валом сизого дроту, схований від сторонніх поглядів, між розгойданим морем і важкою масою сірого металу, який віяв на Яковенка сонцевою жаротою і з тупою настирливістю, майже зловісно вицокочував: «Це-це-це...»

Куди піти спершу? До кого? На кормі — Віктор. На носі — Юрочка, Юрчик-дюрчик, тапталапчик, як його жартома звали всі хлопці на заставі. До кого піти спершу? І чи така вже доконечна потреба — йти? Йому б хоч трохи побути самому. Сховатися від усіх. Нахилитися над морем. Удихнути свіжості. Може, полегшає. Отак зависнути на фальшборті між ними двома і висіти... На кормі — Віктор. На носі — Юра. Віктор прийшов на заставу вже боксером-розрядником. На заставі взявся за штангу. Хапався за таку вагу, що аж у спині тріщало. Яковенка забракував відразу:

«Високий дуже, не годиться в штангісти. І берешся якось непідкористо. Наче за дрючок. Ти не з села часом?»

«Ну, з села. То що?» — насупився Яковенко, якому не сподобався цей плечистий ферт, з «котлетками» бакенбардів на щоках і з нахабнуватим блиском очей.

«Село — це дача»,— безапеляційно заявив Віктор, вигримлюючи догори добрячий центнер заліза.

Яковенка заїло не на жарт.

«В селі, до твого відома, живе п'ятдесят процентів всього населення».

«Так? Дивно. А я думав: сорок вісім»,

«Однаково — половина населення».

«Хоча: раз вони живуть — їм там, видно, подобається».

«Подобається,— Яковенко гарячково шукав, чим би дошкулити фертові з бакенбардами,— але поступово всі переходять до міст. Завойовують міста. Підкоряють. Ніколи не навпаки. Зрозумів?»

«Не пропишуть!» — свиснув Віктор.

«Пропишуть, не турбуйся. Закон розвитку суспільства. В Англії в селі он лишилося процентів п'ятнадцять чи дванадцять людей, а в Америці — то й усього дев'ять. Отак. Скоро тобі нічим буде козиряти, всі будуть міськими».

«Не допустимо. Напишемо постанову — і припинимо цей процес».

«Хто це — напише?»

«Ми».

«А чому ти гадаєш, що постанови писатимеш ти, а не я, наприклад?» — Яковенко всміхнувся.

«Бо мені першому спала на думку така ідея,— розреготався Віктор.— Та ти ширше розставляй руки. Отак... Тоді штанга сама злітає догори».

...А в Юрчика-тапталапчика була дивовижна мама. Він заявив про це відразу, щойно відрекомендувавшись хлопцям. Дивився наївно-голубими очима на всіх, і всі відразу збагнули, що ці очі неспроможні ховати в собі жодного почуття, воно вихлюпується з них, як тільки зародилося в Юрчиковому серці. Не очі — медалі за наївність. З такими очима, мабуть, найлегше вірити в ідолів.

Щомісяця Юрчик одержував від матері посилку. Обливаючись потом, приносив він з пошти велику диктову скриньку, ставив її на стіл в ленінській кімнаті, питав:

«Ану, хто вгадає, що мама прислала цього разу?»

Хлопці починали викрикувати:

«Яблука!»

«Коржики з маком!»

«Вергуни!»

«Московська халва в шоколаді!»

«Фісташки!»

Вікторина тривала довго. Перелічували все те, що мама вже присилала Юрчикові. Та коли відкривали посилку, виявлялося, що мати вигадала щось нове, аби потішити свого синочка. І так щоразу. Лясков зітхав: «Мені б таку мамусю!» І відразу ж починав розводити свої брехні, запихаючись Юрковими пундиками.

...А Віктор загризався то з тим, то з тим. Особливо запекла війна тривала в нього зі старшиною Кайнаровим. Старшина заповзявся обчикрижити Вікторові бакенбарди. А той, убачаючи в цьому посягання на той мінімум особистої свободи, який даровано солдатові згідно з усіма найсуворішими статутами, затявся і захищав свої бакенбарди, як троянці Трою від греків.

«І ти в мене обріжеш!— домагався Кайнаров.— І я не дозволю ганьбити заставу!»

«Ну гаразд,— пробував спокійно переконати його Віктор,— ну, бакенбарди... А у вас же вуса, товаришу старшина...»

«І ти не плутай! І не... І вуса ростуть де?

«Під носом, а бакенбарди на щоках. Навіть пристойніше, як на те пішло».

«І зовнішній вид прикордонника...»

«Якщо розібратися, невже бакенбарди заважають будувати комунізм?»

«І скажу, щоб тебе розібрали на комсомольській організації...»

«А крім того, у Пушкіна теж були бакенбарди...»

«І Пушкін? — застигнутий зненацька, Кайнаров розгублювався, але тільки на мить.— І Пушкін був... дворянином».

«Ага, так ви проти Пушкіна, товаришу старшина? Проти великих завоювань? Проти культурної спадщини минулого?»

«І ми ще з вами поговоримо...»

...Все-таки як озирнешся тепер, цікаве життя було в білому будиночку, обсадженому високими білими тополями!

Щотижня, коли мав звільнення, Яковенко заходив до міської книгарні. Білявенька Вірочка відразу запримічала його, щойно він переступав поріг. Спалахувала всім лицем, щоразу розгублено казала те саме:

«Ви прийшли?»

«Так. Здрастуйте, Вірочко».

«Здрастуйте. Знаєте що? Ви можете трохи підождати? Подивіться наші новинки, а я тим часом відпущу людей...»

Їй завжди хотілося побути коло нього довше. Та й він не заперечував. Застава, хоч як там цікаво, все ж таки трохи схожа на монастир. Виломитися хоч на годину з узвичаєного трибу життя, поговорити отак з дівчиною...

Вона бігала по книгарні, відпускала покупців, а сама — гульк, гульк! — позирала на Яковенка, і він ловив іноді її погляди, і тоді вона спалахувала і лицем, і шиєю, і Яковенкові ставало ще приємніше... Він трохи безсовісно експлуатував Вірину прихильність. Примушував добувати для нього найдефіцитніші збірки віршів: Євтушенка, Вознесенського, Пастернака, Цвєтаєву. Навіть якщо книгарня одержувала лічені примірники, якщо навіть один примірник, то й тоді його заграбастував Яковенко. В книгарні його знали вже всі, називали: «Отой прикордонник, що читає вірші». З'явилися молоді поети в Києві, але їхні книжечки не доходили до приморського міста: надто мале місто було, а тиражі перших книжечок київських молодих поетів були й ще менші. Яковенко натрапив кілька віршів у журналах та газетах, вірші вразили його своєю незвичністю, він майже нічого не зрозумів у них, але спитати не мав у кого. Таємниці спадкоємності — жар-птиці переліт... Біологія ракетно вирвалась в політ. Віра тих віршів не читала й не чула навіть про них, а якби й чула, то, певно б, відкинула відразу, бо вона любила поезію таку, щоб «не ламати голову», підходила до віршів з притаманним» жінкам практицизмом.

«Був у нас тут один київський поет. Молодий, такий голубоокий-голубоокий. І відразу написав про наших дівчат. Дуже вони йому сподобалися. Ось послухайте: «Море котить їм на груди повногруді поцілунки». Правда ж, гарно?

«Не знаю,— казав Яковенко.— Мені вірші подобаються рідко».

«А нащо ж ви їх купуєте?»

«Читаю».

«Так вони ж вам не подобаються».

«А я шукаю таких, щоб сподобалися».

«А хто ваш улюблений поет?» — питала Віра.

«Не знаю. Хіба треба мати улюбленого? І неодмінно одного?»

«Ну,— Віра знов почервоніла,— а людину ж собі вибираєш... одну... дівчину, наприклад... чи хлопця...»

«Якщо поет — дівчина, то зветься поетеса»,— Яковенко засміявся, вганяючи Віру ще в більший сором.

«Ну, ви не так мене зрозуміли... Я не так про поета, як... Ну, книжка... Яку книжку ви взяли б у космос?»

«Тільки одну!»

«Ну, одну, одну! Таку умову ставлять в газетах, коли розписують анкети для польотів у космос... Там же треба багато дечого брати, корабель малий... Отже, для книжок місця не залишається...»

«Я б знайшов у найменшому космічному кораблі місце для цілої бібліотеки».

«Ви жартуєте?»

«Серйозно».

«Що ж то за місце?»

«Голова. Летиш, а в голові в тебе — прочитані книжки. Цілі бібліотеки! Щоправда, для цього книжки треба читати. Чомусь мені здається, що коли хтось ото відповідає на анкети, що взяв би з собою в космос «Як гартувалася сталь» або «Анну Кареніну», то, мабуть, він просто не прочитав ще й досі цих книжок, а від людей чув, що знати їх треба. От він і наміряється брати їх у космос, сподіваючись на дозвілля».

«Ну, це не так. Кожен хоче взяти свою улюблену книжку».

«Нащо ж її брати, якщо ти читав? Читати вдруге, втретє? Так читають тільки біблію. Чи, може, читати й конспектувати? Безглуздо. Життя таке коротке, що хочеться всього. Жалко протовктися над одною книжкою...»

«А ви ж самі кажете, що є книжки, яких, не збагнеш відразу».

«І люди є такі».

«Я не люблю таких людей».

«А я люблю».

«Я відразу помітила. У нас з вами дуже мало спільного».

«Може, це й добре».

«Ви занадто гордий».

«Та ні, вам просто здається, Віро».

«За вами, видно, дівчата вервечками бігають...»

«Уявіть собі: жодної нема».

«Так я вам і повірю!»

«Ваше ім'я зобов'язує до цього».

«А, що там ім'я! Нічого не вибрали сьогодні?»

«Нічого».

«Прийдете на тому тижні?»

«Прийду».

Іноді він не приходив, бо припадало йому супроводжувати якого-небудь «іноземця», як оце нині. Віра зустрічала його докірливим поглядом, але не казала нічого, не дорікала. Гарна дівчина. Коли він приходив з книгарні, Лясков по-котячому мружився, підсвистував, казав:

«Щось у тебе очі наче маргарином помазані! Не інакше, взяв на абордаж діваху! Ну ж куркуль! Хоч би раз познайомив!»

«Куди мені,— сміявся Яковенко,— ти на жіночому острові он був, а я...»

...За спиною притаєно перекликалися тугі дротяні звої: «ш-ш-ц-ц-ш-ш-ц-ц». Хвилі з сухим металічним шерехом ударялися в стомлене тіло старого «Оміроса», всі частини судна, здавалося, розтанцьовуються більше й більше, корма танцювала сама по собі, ніс сам по собі, а вже про борти й казати нічого: те стрибало догори, а те завалювалося вниз, палуба перехняблювалася так, що ось-ось усе з неї мало зсунутися в море. Яковенко заплющив очі, щоб не бачити п'яного заточування судна, намагався згадувати про заставу, відбігав думками далі й далі, і йому мовби трохи полегшало.

«Піду до Юрчика»,— вирішив, коли відпустило, і повільно пробрався на ніс, виписуючи кренделі ногами і витворяючи карколомні вихиляси й вигибаси всім тілом. Ах, якби мав перед очима хоч одну нерухомість посеред цього звированого світу!

Знов йому стало погано. Яковенко звісився на фальшборт, жадібно хапав ротом повітря. Перестаєш у такі хвилини бути людиною. Просто фізіологічна одиниця з порушеними функціями. Екземпляр для опису в біологічній брошурі з серії, що її випускає товариство «Знання». Пересторога для ніжних натур. Морською хворобою страждають не лише на морі. Ви можете дістати нападу цієї хвороби навіть у трамваї або тролейбусі. І в швидкісному ліфті висотного будинку... Тьфу! Він не знав ні тролейбусів, ні швидкісних ліфтів... На Дніпрі переносив хіба ж такі буруни! Або поганяв коняку в крупорушці. Підтюпцем по колу цілісінький день! Крутишся, крутишся, крутишся... І нічого... А скільки було замісів на хати після війни. Місили всі: старі й малі. І він витанцьовував разом з тітками й дядьками, насилу вириваючи ноги з глизявого замісу, намагався не відставати, ходив по колу з ранку до вечора, по колу, по колу, по колу, аж макітрилося в голові,— але ж тримайся! І просто з глини попав у камінь. Запах нагрітого каменю й море. Вітри з степу й моря, нестримні темпераменти... Вітряність, завітреність... Здавалося йому, що й сам уже прилучився до смаглявого племені людей, які легко й весело живуть між землею і морем, приходив з завдання веселий і розсміяний, хвалився перед Лясковим: «А мене море теж не бере!» І от — узяло. Та ще як! І все через те, що попав на це старе розхитане корито.

...Він стояв у черзі за пивом. Щойно привезена бочка, ще з слідами підвальної вологи на клепках і днищі, ще вся холодна, така дивно холодна серед розпеченості серпневого дня. Продавщиця, з брезклим обличчям, уміло підставляла гранчасті скляні кухлі під кран, помахувала важелем насоса. Насос попискував: «Пі-пі». Пиво з глухим шумом падало в кухоль, виповнювало скляну посудину ніздрюватою піною, бурштиново вигравало внизу, піднімалося вище, вище, стискуючи піну, і та не витримувала стискування, її тонкі прозорі оболонки рвалися, тихо потріскуючи. Звук спраги.

Яковенко вхопив свій кухоль, перш ніж продавщиця встигла закрутити кран. По самі очі занурився в тріскотняву піни. Звук спраги. Жадібно пробирав губами піну, ждав першого ковтка отої бурштинової вабливої рідини...

Ззаду простяглася рука і взяла кухоль з пивом, яке вправна продавщиця вже встигла налити знову. Рука була в гімнастерці. Яковенко нарешті всьорбнув у себе перший ковток пива, холодне покотилося йому по всьому тілу, відразу веселіше позирнув на світ, скосив очі назад... і весь похолов. З кухлем пива стояв коло нього начальник їхньої застави майор Гомонюк. Продавщиця тим часом висипала на папірець купку червоних креветок, спершу для Яковенка, потім для майора. Майор відразу потягнувся до креветок, а Яковенко стояв ні живий ні мертвий, не міг відірвати кухля од губів, якби міг, то весь би сховався за тим кухлем, а то й присів за бочкою. Згадалися слова старшини Кайнарова: «І пиво — теж алкогольний напій!»

«Жарко?» — чи то спитав, чи то потвердив майор, звертаючись до Яковенка, якого він одразу впізнав, упізнав ще, мабуть, тоді, як підійшов і мовчки прилаштувався за ним у чергу і не став пхатися поперед прикордонника, а терпляче ждав, поки той відійде зі своїм кухлем, і аж тоді... «А я, свинюга така, навіть від бочки не відійшов,— подумав Яковенко,— припав мерщій до свого пива, як віл до калюжі».

«Жарко»,— промимрив він.

Майор заохотливо підморгнув йому з-над кухля, смачно розгриз креветку.

«Креветки теж добрі,— сказав.— А ти чого ж?»

Тоді й Яковенко, не дивлячись, навпомацки взяв креветку з свого папірця (вирваний з бухгалтерської книги розлінієний цупкий аркуш — «Прибутки», «Видатки», «Решта»), кинув у рота, посмоктав. Кухоль з пивом поставив на бочку, не наважувався тепер до нього й доторкнутися.

«Та ти запивай, запивай»,— підбадьорив майор.

Навколо них стояло вже чоловік з десять. Усім було жарко і хотілося пити, а пиво було таке манливе, таке холодне, таке гіркувато-приємне, і від креветок пахло свіжістю й загадковістю моря, і хоч пиво добре йшло і без креветок і їх можна було й не їсти, але всі їли, смачно вилущували маленьких рачків з тонкої шкаралупи, і Яковенко з начальником застави теж їли креветки і приязно позирали один на одного з-над кухлів, і очі їхні промовисто виблискували. Як то добре в таку спеку, як то гарно!

А потім разом відійшли, і майор спитав:

«Тобі куди?»

Яковенко махнув рукою.

«Ну, а мені он туди.— показав майор у протилежний бік.— Бувай».

«До побачення, товаришу майор».

І згодом на заставі Яковенкові весь час здавалося, що майор непомітно, по-змовницькому підморгує йому чи дивиться на нього якось з натяком, і хоч це йому тільки здавалося, бо майор, певно, вже й забув про той незначний епізод коло бочки, але Яковенкові засіло все в пам'ять назавжди, оті хвилини чоловічої інтимності, які значать іноді більше, ніж цілі роки офіціальних стосунків.

...Юрчик-тапталапчик стояв, притулившись плечем до передньої щогли.

— Юро! — гукнув йому ще здалеку Яковенко.

Юра повільно обернувся. Яковенко й не подумав, що голос його міг змінитися. А тим часом Юра ніяково виправдувався.

— Не впізнав тебе. Думаю, що воно там кричить. Я тут трохи задумався. Так гарно оце пообідали з Віктором.

У Яковенка перевернулося під грудьми щось важке й противне.

— Як ти тут? — вдаючи, що не чув про обід, спитав він.

У Юри був вигляд, неначе він щойно одержав посилку від мами. Рожево круглились уста. Сяяли блакиттю медалі за наївність.

— Віктор одкрив банку консервів,— облизуючись, почав він знову,— ох і смакота!

— Як у тебе тут — усе в порядку? — знов перебив його Яковенко.

— Просто красота! Як рубонули з Юрком консервочку! А потім у мене ще в речовому мішку диня була схована, так ми...

— Не про це питаю,— вже сердито сказав Яковенко.

— Ми тобі теж дині залишили. Дубівка. Ух смакота!

Яковенко вже ненавидів цього маминого синка. Йому аби жерти. І на суші, і на морі! Хіба воно може співчувати? Тут ріски в роті не мав, з душі верне на одну згадку про їжу, бо на тобі тягар відповідальності... Слово сподобалося Яковенкові. Відповідальність... Ось що його пригнічує, а не морська хвороба. Хвороба — то вже як наслідок. А цьому що? Поїсти, поспати, поплямкати рожевими губками. Ангелочок. Про маму ще подумає. А повернеться — на березі вже посилка з пундиками-мундиками жде.

— На судні як, не помітив нічого особливого? — спитав він суворо.

— Прекрасне судно! — радісно вигукнув Юрчик.— На інших тобі спокою нема, все метушаться ці морячки, усе щось метикують, усе їх капітан розганяє, а тут — ні тобі живої душі. Пливемо — й усе. Красота! Видно, порядок на судні!

— Ні чорта ти не розумієш. Тут якраз безпорядок. Та ще такий, що тобі й не снився. Половина, а то й більше половини екіпажу, здається, нічого спільного з морем не має. Їх підсадили на судно вже при самому виході, так що капітан і заперечити не міг. Та, видно, й права не мав. Йому теж заплатили, щоб мовчав і терпів. Ти ж бачив, який він. Пенсіонер. Без кисневої подушки його не тільки через море, через калюжу дощову пускати гріх.

— Звідки ти це знаєш? — злякано поспитав Юрчик.

— Спостерігаю, роблю висновки. Внизу валандаються п'яні, а в машинному відділенні був непослух, ми навіть стояли. Чи не помітив і цього?

— Я думав, якийсь маневр.

— Який там маневр! Пильнувати треба! Бачити все навколо. А не...

Він хотів додати: «а не втоплюватися в бляшанку з консервами», але від самої згадки про консерви його так занудило, що він мерщій одвернувся від Юрчика, щоб не бачити його масних губ.

— Що ж з нами тепер буде? — вже з нотками паніки в голосі заскімлив Юрчик.

— Не будемо роззявами, то виконаємо завдання. Будь уважний. Як тільки що — приймай рішення самостійно. На випадок великої небезпеки — збираємося всі в районі капітанського містка. Зрозумів? Ну, не вішай носа! Вище голову!

Підбадьорював Юрчика, а дбав більше про власне підбадьорення. Хоч трохи пересилив напади морської хвороби. Чи, може, сама відступила? Бо як же це так? Він, загартований, звиклий до праці, звиклий до води (хоч і до дніпровської, але ж до води!), так безпричинно і ганебно заслабував, а мамин синок, розніжений і розманіжений Юрчик, який тільки й уміє, що облизуватися після солоденького, стоїть собі, милується морською хвилею та думає, що б його ще смачненьке з'їсти! Виходить, з Юрчика ліпший солдат! Бо навіть коли взяти спостережливість, за відсутність якої докоряв Юрчикові Яковенко, то, по справедливості, сам Яковенко теж не страждав надміром спостережливості. Якби лоцман не перекинувся двома-трьома словами з капітаном, Яковенко знав би якраз стільки, як і Юрчик. Сидів, висьорбував напої, слухав розпатякування Стіліаноса та вмивався потом від самої думки про красуню Єлену. Захотілося пригод на морі. Нестелепа!

Він так тяжко карався в душі, що знов погіршало йому, знов довелося зупинитися на півдорозі, аби хоч до Віктора дійти в сякій-такій формі, без виразних ознак виснаження й страждань. Заплющив очі, сповнювався металевим поцокуванням дроту, спробував узятися за один із скрутнів — відсмикнув руку: дріт був як вогонь. «Може, я вчадів?» — подумав Яковенко.

Його послали до Києва на зліт кращих прикордонників. Зал Будинку офіцера. Столампові люстри над головою. В президії генерали, полковники, народний артист, письменник, старшина, з медалями від плеча до плеча, скромна сільська жінка в білій хустинці, ще кілька жвавих хлопців у волохатих піджаках, у білих сорочках, з яскравими краватками. Оркестранти продували труби. Зал тріщав. З'їхалося таких, як Яковенко, мало, зате привели строєм солдатів, скомандували: «Розійдись! Зайняти місця в залі!» — і солдати окупували всі задні стільці і крайні ряди по боках. Лишилися місця всередині й спереду. Гості заповнили порожнечу, полишену солдатами. Вийшла така собі плачинда, солдатський пиріжок, начинений прикордонниками. Чи поможе нарада, чи не поможе, а люди побувають у Києві. Вперше чи не вперше — однаково в Києві завжди людині гарно. Далекого київського родича Яковенко намагався не згадувати. Один дурень Києва ще не псує. Звичайно почалися промови. Генерал. Полковник. Один у волохатому піджаці — від профспілки. Старшина, з медалями від плеча до плеча, народний артист, жінка в білій хустинці — затримала важливого порушника кордону, наражалася на небезпеку. Яковенків сусід, маленький, чорний, як грак, молодший сержант захоплено совався на стільці і тихенько повторював кінець кожної фрази, яка йому припала до смаку: «і виходять із хлопців тільки прекрасні вартові радянських рубежів...», «прикордонники — народ допитливий», «нашою гарною традицією», «...навіть в умовах тяжкої прикордонної...»

«Ти чого?» — пошепки спитав його Яковенко.

Молодший сержант закусив губу.

«А ви не тикайте»,— просичав він, усвердлюючись у Яковенка чорними очицями.

«Заважаєш слухати»,— вже голосніше промовив Яковенко з наміром хоч трохи полякати задавакуватого молодшого сержанта. Нема нічого гіршого, як молодший сержант. Він спить і бачить себе сержантом. Незаспокоєний голод за третьою личкою на погони. Мріє про третю личку так само, як полковник — про генеральську зірку. Армія тримається на молодших сержантах і полковниках. Принаймні їм самим так здається.

«Ну, що ти розкричався,— відразу здався молодший сержант.— То в мене звичка така. Повторюю все, що подобається».

«Наша Армія Червона стереже свого кордона. Чув це?»

«Це ж вірші. Хто б їх не чув?»

«От і досить з тебе».

«Та ти свій хлопець! Як тебе звати?»

«Яковенко».

«А я — Бенько».

Він простяг навіть руку: річ нечувана для молодших сержантів у поводженні з рядовими. Яковенко доторкнувся до Бенькової руки.

«Як усе це закінчиться, підемо разом. Згода?» — нахилився до нього Бенько.

«Гаразд».

Наприкінці зльоту вручили перехідні прапори й призи шефам, нагороджували значками й медалями тих, хто відзначився на кордоні. Несподівано для Яковенка викликали Бенька. Молодший сержант, умить споважнівши, став пробиратися до сцени. Генерал щось говорив, оркестр грав туш. Повернувся Бенько на місце із срібною медаллю «За відзнаку в охороні кордону». Молодший сержант таки справді не проспав грушок у попелі!

Коли вони йшли з Беньком по Печерську, то Яковенкові здавалося, що всі зустрічні тільки те й знають, що видивляються на срібну медаль молодшого сержанта.

«Всі київські дівчата на тебе дивляться»,— сказав він.

«То на тебе».

«Ні, на твою медаль».

«Що їм до медалі! Їм давай такого хлопця, як ти! Красивим легко жити на світі».

«Не завидуй багатому. Всім однаково. А за що ти медаль одержав?»

«Та, знаєш, так... ні за що... Я на заставі — собаковод... Ну, там порушення, знаєш сам, дрібні... Бувають іноді, але... Ну, знаєш... Раз — тривога... Виходимо на кордон. Бере мій Вел слід... Слід маленький — жінка чи дитина... Але шпарить воно від нас так, наче на мотоциклі... Жвава, видно, жіночка... Гнався я за нею кілометрів з дванадцять... Ось-ось дістану... Тут, знаєш, хоч би здалеку побачити... Тоді воно легше... А тут — залізниця... Станція... І поїзд — тут як тут... Ми вже просто перериваємося з Велом... Ну, а вона вже там... Ми на перон, поїзд мелькає хвостом... Тут вона чи вчепилася на поїзд?.. А обслідувати станцію ж ніколи... Рискнути?.. «Уперед, Вел!»... І тільки-тільки встигли встрибнути в задній вагон. Риск номер один... Бо порушниця могла собі любісінько лишитися на станції і йти на всі чотири... Ну, знаєш, у вагонах трудно... Починаю пробиратися з Велом уперед... Якщо тут, може, нанюхає... Крик, штовханина, лають мене на всі боки... З собацюрою уперся в пасажирський поїзд... «Прикордонна смуга»,— пояснюю. Яка там смуга! Ніхто й слухати не хоче. Собака їм упоперек горла... А тут — знов станція... І з усього поїзда сходять тільки два чоловіки і з ними жінка... Цокоче, сміється, вони її під ручку... А що, як вона? Раптом усе підстроєне: і поїзд, і чоловіки, і під ручку?.. Але ж така синхронність... Щоб прибігла на станцію в момент, коли відходить поїзд... і коли я з собакою ось-ось... Неймовірно... А може, вона тих лантухів уже в вагоні обкрутила? Жінці таке легко, знаєш... Рискнути чи ні? Поїду далі, а вона тут... Зстрибну, а вона поїде в поїзді... Ну, хоч розірвись на шмаття. А поїзд, знаєш, стоїть по хвилині... Не встиг загальмувати, вже рушає... «Стрибаємо, Вел!» — кричу в останню мить. Риск номер два... А тут, виявляється, вже стоїть машина, і вже дверці відчинені, і вже дамочка туди — пурх!.. Я й собі — пізно. «Стій! Стій!» — кричу. Рушають, їдуть. Може, вона, а може, й не вона. Скандал! А мій Вел теж ніяк не рознюхається. Та й ніколи на собачий нюх надіятися. Випущу машину — поїде дамочка, тільки її й бачили. А що, як не вона? Це я так ніби думаю. В голові — як у телеграфі: цок-цок-цок! А тим часом, знаєш, автомат до плеча і по скатах — дир-р! Риск номер три. Ну, не помилився. Чуття. Все випадкове. І те, що вона обкрутила тих двох. Дуже гарна була! І те, що попалась їм машина...

«Медаль — не випадкова»,— сказав Яковенко, щоб якось похвалити свого знайомого.

«Я, знаєш, люблю захоплюватися,— вже зовсім перейшов на щирість молодший сержант.— От люблю захоплюватися всім на світі. Яку ти мені роботу не дай — люблю! І людей люблю! І природу! І міста! От Київ. Ну, місто, га! Ти бував у Києві?»

«Та бував. У мене навіть родич на Відрадному живе».

«Відрадний? Хіба то Київ? То не Київ! Київ — це Хрещатик, ну, ще оце Печерськ. Я люблю центр. Знаєш, стоїш на самому краю землі — набридає. Тому люблю центр, якщо вже в місті. В Москві — Красна площа. Мавзолей, га! У Києві — Хрещатик. Особливо отам, де вигинається, і будинок довгий-довгий такою ковбасою, але красивою ковбасою, га? У Львові — центральна вулиця, особливо там, де пам'ятник Міцкевичу. Був у Львові?»

«Ні, не був?»

«Ох, і місто! А пам'ятник! Якби ти тільки подивився!..

«Який же він? Що там?»

«Пам'ятник, знаєш... Ох і пам'ятник! Стовп такий кам'яний, знаєш... Дуже красиво зроблений стовп... А на стовпі, знаєш, по боках... Що ж там на стовпі? Красиво, так, га! І по боках... Міцкевич, по-моєму... А може, ангели, га?»

«Раз Міцкевичу пам'ятник, то, мабуть, там постать поета повинна б...»

«Не можу згадати, знаєш... Спитай мене, що на кордоні,— кожен кущик, кожну травинку в голові держу. А тут... Красивий пам'ятник. Скільки не бував у Львові — неодмінно піду подивлюся. Стоїть? Стоїть. І дуже красиво. А що? Стовп пам'ятаю, а більше — ні. Щось там ще з крилом... Ангел, га?