Doc 1

1998

У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя.

Хоча ні, брешу — бажання виникало, та й повість, яку я збираюся написати, до мого життя має напрочуд пряме відношення. Тільки от історією мого життя назвати цю словесну нісенітницю було б необачною помилкою. Це лише фрагмент, вирваний з довжелезної мотузки, яку невблаганний Хронос розтяг уздовж усього призначеного мені відрізка безкінечності. Фрагмент незначний, навіть незначущий, і я вже взагалі не знаю, якого милого взявся за його висвітлення на папері, і от черв’ячок сумніву почав підточувати мої наміри продовжувати писати цей незначний і незначущий фрагмент історії мого життя. Але… але тим не менш…

Тільки почати було б доречним з самого початку — з імені.

Мене звати Дюшею. Дюша — це похідне від Андрія. У дитинстві я деякий час не вимовляв літеру «р», і коли мене питали: як же тебе звати, хлопчику, — я відповідав: Андюша. Моїм батькам, тоді ще закоханим один у одного, це сподобалося, й мене всім, з ким вони мене знайомили, представляли як Дюшу, і ніяк інакше.

До речі, про батьків.

Мої батьки — вони не дуже розумні, але освічені люди. Тато — диригент у міській філармонії, довгий час їздив Східною Європою з виступами, отримував навіть якісь гранти та дипломи, був стипендіатом багатьох європейських програм. З раннього мого дитинства привчав до музики і мене. Я годинами сидів за піаніно, вибренькуючи надскладні етюди. Мати моя філолог. Довгий час працювала коректором в якомусь літературному журналі, а потім стала викладати в дитячій школі мистецтв. Її коник — російська література. Моя мама — досить дивна жінка. Скільки я її пам’ятаю, вона могла годинами читати напам’ять різні прозові речі, незалежно від їхнього обсягу. Для мене завжди було загадкою, яким же треба бути шизофреніком, щоб вивчити таку нудоту, як «Острів Сахалін» Чехова. Весь. Напам’ять. Або цілі глави з «Жизні Кліма Самгіна» Пєшкова.

Мати моя страждала безсонням. Її не брали ані відвари з сон-трави, ані морфій, ані найсильніші пігулки, тому в її кімнаті всякчас до четвертої ранку горіло кармінне світло каганця, й вона напівпошепки перечитувала всю нашу мільйонотомну бібліотеку, починаючи від Карамзіна і закінчуючи Сорокіним.

Я виростав напівпсихом з розладженими струнами мозку, який у вісім років читав «Запіскі із подполья», що не могло не відіграти вирішальної ролі у будові підліткової, а вже згодом юнацької психіки.

З певного віку в мене почалися проблеми з батьками. В першу чергу, із татом. Він, будучи владною натурою, ніяк не міг звикнути до мого «не хочу» та «не буду». Вперше я твердо наважився сказати «не буду» у дванадцять років. Я просто припинив грати на тому клятому піаніно. Спочатку батько не міг зрозуміти, що ж це, власне, сталося! Чому його син — нормальний, здавалося б, син — насмілився сказати тверде «ні», беззастережно промінявши священні стакато і легато, благородні діези та бемолі, геніальні крещендо-дімінуендо врешті-решт на якісь ідіотичні альцгеймерівські посиденьки на лавочках з тупою навколорайонною потолоччю. Насправді, все це можна було легко пояснити: попросту я зміцнів фізично і десь на підсвідомому рівні став сам вирішувати те, чим мені займатися в цьому житті, а якщо хтось не згоден з моїми рішеннями, повторюю: я зміцнів фізично. Це сильно зіпсувало наші стосунки. Мама ж, яка ненавиділа мого батька (власне, як і він її), від того всього страшенно тішилась й починала цитувати Цвєтаєву, наче в той момент цитування Марини Іванівни мало пом’якшити наші з батьком взаємини. Але, тим не менш, з мамою я ще міг хоч якось віднайти спільну мову — і те все на тлі літератури.

Наша сімейка була ще тією!

Але не це головне.

Десь років у тринадцять я зрозумів, що весь світ поділяється або на підступних й користолюбних негідників, або на зацьковану, бідну й принижену лохмайстерню, тому я перейшов на бік, який мене, в принципі, вдовольняв повною мірою: на бік імені себе. Я став для себе хорошим, паїнькою, страждальцем й внутрішньо бунтарем проти системи, натомість всіх інших або відкрито зневажав, або зневажав потай. Моєю головною зброєю стали сирі яйця та наповнені водою презервативи.

Коли я залишався вдома один, наставав час, коли суспільство в особі пересічних людей починало платити за свої гріхи переді мною. На балконі з усілякого мотлоху робилася барикада, встановлювався дзот у вигляді двох стільців, і палкий борець за справедливість, невгамовний месник, бунтар та вигадник — себто я — запускав бездушний маховик правосуддя. Люди, які проходили повз будинок, поспішали у справах, по роботі, просто виходили прогулятися — всі вони отримували по своїх макітрах яйцями, презервативами з водою, картоплею, грудками землі з вазонів, помідорами. У те жбурляння я вкладав таку кількість ненависті й зневаги до суспільства, до тієї колективної несправедливості, яку воно випромінювало, що люди, в яких я влучав усім цим, не так відчували шкоду, заподіяну їхній одежі або волоссю, як мою підліткову ненависть, яка яєчним жовтком стікала їхніми обличчями. Вони відчували мою образу, яка червоними насиченими плямами залишалася на їхніх білих сорочках. У ті моменти я справді ненавидів усю цю покидь, яка складалася з людей. Натомість ще більше любив й жалів самого себе. Батько дивувався моїй любові до яєць, казав, що в мене щось з гормонами, маму непокоїло те, що вона почала знаходити в мене презервативи.

— В такому ранньому віці, - зітхала вона, але я вже став дорослим, і мені було начхати, чи хвилює її щось, чи ні. Моя справа було маленькою (але від того не менш значущою): ненавидіти суспільство. Я любив тоді одне слово, яке зараз, мені здається, стало дуже популярним для визначення суспільного устрою двадцятого та двадцять першого сторіч. Система.

Для мене було системою все, що входило у систему. Переглядання телевізору, комп’ютерні ігри, політика, паління цигарок, алкоголь, блакитні сорочки офісних працівників та смугасті безликі краватки, відвідування школи. Це все було системою, з якою я мав боротися, мені просто необхідно було закидувати яйцями весь білий світ, починаючи від фізрука і закінчуючи більш приємним, але не менш системним заняттям — онанізмом. Я займався ним, але ставився до нього з презирством. Я намагався якось відсторонитися від нього, позбавити себе усвідомлення того, що я цим займаюся. Те саме було з телебаченням, відвідуванням музичної школи та репетитором англійської, яка до мене приходила, демонструючи вже на сходовому майданчику свою перманентну рекламну посмішку.

Лав. Її звали Люба, але Лав її називав її хлопець, вже не пам’ятаю, як його звали. Вони були студентами, навчалися на факультеті романо-германської філології. Такими модними були, з різними американськими штучками, типу маркерів, які до нашої пострадянської напівцивілізації ще не завезли, з американськими журналами мод, з феньками та бусами, навушниками, плеєрами і якимись штуками незрозумілого походження. У Лав та її хлопця (носатого демона з модною зачіскою, як у Кейта Флінта) були ще джинси Levis. Одні на двох. Справа в тім, що цей її хлопець займався англійською з моїм сусідом, Женькою Бандерлогом. Власне, прізвище в нього було інше, але ми всі у дворі називали його Бандерлогом, просто так, жартома, не намагаючись його образити. Хоча навіщо нам було взагалі когось ображати, ми були незлими хлопчиками, точніше, пацани з двору були незлими, що ж до мене, я вже казав, як ставився до цього невиразного устрою під назвою людська цивілізація, що уособлювала собою систему. Неприємність полягала ще й у тому, що я також був людиною, а це у мої плани аж ніяк не входило…

А от Люба і Андрій… я вже казав, що були вони досить модними на той час, власне, на час, коли мені було тринадцять. Це був, здається рік дев’яносто четвертий, можливо, дев’яносто п’ятий. Я займався англійською, грав (хоч і покинув навчання) на піаніно, ходив до судомодельного гуртка, в якому викладав мій дід, цікавився театром та літературою — коротше кажучи, був всебічно розвиненою дитиною, яка до всього мала силу-силенну різноманітних комплексів, хворобливих задатків до аутизму та маніакального стану. Але все це потім. А тоді я старанно виховував у собі цинічного ненависника, жовчного сноба, вередливого й матюкливого підлітка.

Тому не дивно, що Лав та її хлопця я зневажав за їхню модність, адже вони були наче проти системи, але виступали за якусь примарну демократію (варто згадати хоча б їхні Levis), за вільний спосіб життя, за зачіску як у Кейта Флінта.

Власне, про «Продіджі». Тоді, після виходу альбому «Зе фет оф зе ленд», це був найпопулярніший гурт серед молоді. Я просто закохався в них, хоча й не вважав їх класичним зразком асоціальності й протистояння системі як загрозі всесвітньої цивілізації. Мені здається, що в цьому криється якась закономірність — у руйнуванні всіх можливих стереотипів, знищенні встановлених шаблонів, у краху визначеної стандартизації: католицькі священики зваблюють маленьких хлопчиків, вегетаріанці вночі, коли всі сплять, із захватом уминають свинячу ногу, борці за демократію мордують в підвалах Луб’янки або в підвалах на Володимирській прибічників лівих сил, активісти з Грінпісу носять шкіряне взуття та перевозять через кордони плутоній, а Віктор Федорович, вдягнений у піжаму й спальний ковпак, зимовими вечорами сідає за білий рояль й виводить ноктюрни Шопена. Всі ми загрузли у системі (господи, яке банальне визначення для предмета ненависті), і навіть я, тоді, коли big brother змінив свій костюм, що шився на швейній фабриці «Слава Победителю» на костюм від «Маркс енд Спенсер», а скороходівські напівчеревики — на елегентно-стьобні туфлі «Пол Сміт», він однаково залишився big brother, і він однаково is watching you, яким би ти не був. І я навіть впевнений, більше того, я точно знаю, що він was watching за мною, коли я примітивними засобами, такими як яйця чи презервативи з водою, боровся з його дітищем — системою (певно, годі це слово виділяти курсивом). Хоча я не певен, що сам він, всюдисущий big brother, не є дітищем системи, яка колись, звичайно, не була такою, якою стала зараз. Свого часу і вона була белькітливою, завше усміхненою дитиною, а її витівки — типу переслідування християн, а пізніше інквізиції — не мали настільки вражаючих наслідків. Принаймні, фармацевтика тоді ще не вигадала прозак та кокаїн, а про дітей Африки мали змогу чути безпосередньо колонізатори екваторіальних земель.

З іншого боку, я змінився душе швидко, і моє життя набуло скоріше драматичних, аніж комічних чи просто розважальних відтінків. Мені стало абсолютно начхати на систему, на тисячі голодних та зомбованих, на мільйони домогосподарок, які намагаються вилікувати свої домогосподарчі депресії за допомогою замовлень дивану «Мірабелла» через тівішоп, мене перестало хвилювати те, що діти у чотирнадцять років тільки вчаться читати і що всі кнопки та важелі їхнього життя починаються й закінчуються на двох функціях: «install game» та «shoot». Мене дратували будь-які фрази всіляких панків (побічна дія системи, окремий прошарок клонів, демократичний треш) по типу «ВИКИНЬ СВІЙ ТІВІ», «УБИЙ В СОБІ ЗОМБІ», «СТАНЬ ВІЛЬНИМ», «Я ПРОТИ СИСТЕМИ».

«Ідіоти, що порсаються в багні, - писав я в одному шкільному творі на тему «Чи легко бути молодим», — придурки, які під дією ньютонових законів самі стали багном, і це багно — смердюче гниловоддя, яке волає про те, що вони проти всього цього, проти твані та мулу. Біднота та голота, яка через нестачу грошей висловлює свої анархічні позиції, невдахи з андеграунду, які критикують масову культуру, кретини, чиї анархічні позиції такі ж застарілі, як погляди середньовічних католиків на астрономію. Невже всі ці бовдури-антиглобалісти, анархісти, грінпісівці та інша наволоч, яка, насправді, заважає системі знищити саму себе, не розуміють, що насправді вони безсилі зробити бодай щось, а головна мета їхніх нікчемних волань — всього лише брак уваги до їхніх жалюгідних постатей».

У тринадцять-п’ятнадцять років до цього балагану я ставився з легким презирством, що не завадило вчительці української мови поставити за цю роботу відмінно. Сама вчителька була не набагато старшою від мене…

До мене продовжувала приходити Лав, вчила мене любити Білла Клінтона й ненавидіти Кучму (мене хвилював тоді хіба журнальчик «Шалунья», який стара продавщиця з кіоску «Союздрук» не хотіла мені продавати), вчила розбиратися в музиці й перекладати тексти «Депеш Мод».

— Я терпіти не можу «Депеш Мод», — казав я сам собі, стоячи у ванній та дивлячись на своє відображення у дзеркалі. — Я блювати хочу, коли чую їхні ірландські завивання. Мене верне від зовнішності Гехана.

— Вау! — казав я Лав, — Дейв Гехан!

І Лав на очах розквітала, даючи мені як домашнє завдання переклад якоїсь їхньої пісні. Я перекладав і кривився. Мене ж тягнуло до яєць, презервативів та всесвітньої літератури. Я не розділяв уподобань цих модних студентів з американськими штучками та демократичними замашками. Мене дратувала постійно усміхнена гримаса Лав та довгий запалений ніс її хлопця, якого вона іноді називала бойфрендом.

О! Згадав! Його звали Андрій. Бой-френд Андрій, поціновувач пінк-флойду, депеш-моду, супер-макс, йелло (останні два гурти, щоправда, подобалися і мені).

З Лав я займався двічі на тиждень. Щовівторка та щосуботи. Вона приходила до мене додому, наповнювала всю квартиру трохи солодкуватим запахом своїх молодіжних парфумів, спілкувалася зі мною виключно англійською («Практік! Практік!» — повторювала вона), діставала небачений нашим постсовковим простором покетбук англійською, якийсь детектив або фантастику, й змушувала мене читати й перекладати той текст сумнівної художньої якості.

— Ю маст льорн амерікан інгліш!

— Йеп! — казав я, і вона з того непідробно тішилась.

Я сидів за столом під постером гурту «Дженесіс», кліпав очима й роздивлявся її заграничне канцелярське начиння.

Я не любив Клінтона. Цей маріонеточний саксофоніст, який став президентом від демократів, викликав у мене відразу, як і все американське. Мені більше подобалися німці. Я страшенно хотів потрапити до Берліна, хотів видертися на «Коміше опер» або будівлю Рейхстагу, забарикадуватися картоном та ганчір’ям й пуляти яйцями в пересічних уособлювачів системи…

Натомість я пуляв у своїх співвітчизників, у своїх рідних задротів у дешевих слаксах, у свою кров, свою націю. Я пуляв яйцями й помідорами у тролейбуси, хоча розумів, що саме вони — мої найближчі друзі. Вони проти системи. Правда, тепер я знаю, що тролейбуси, власне, як і трамваї, не за і не проти системи, вони осторонь, як я, будяки при дорозі. Колючі й залежні від якихось зовсім не соціальних факторів: наприклад, від погодних умов, пори року або просто від наїзду мотоциклу. Тролейбус залежить від того, наскільки милосердно його експлуатують, як довго зберігається його обшивка. Якщо таки достатньо довго — їздитиме він дорогами свого міста, якщо ні — все, піши пропало, відбуксують його у депо, де зогниватиме він ще бозна-скільки часу.

У дванадцять років, коли я посилено вивчав англійську, літературу та театральне мистецтво, — все навколо, навіть якась із моїх власних сторін (яка саме — досі не знаю), було мені ворогом. Література, мистецтво, англійська, Лав зі своїм носатим панком Андрієм, всі їхні американські штучки, ці всі їхні маркери, плеєри, цей Клінтон, який не встиг як слід заплямити чесне ім’я й сукню Моніки.

Мої батьки були всередині системи — я їх зневажав. Батько боготворив свою філармонію, мати цитувала уривки «Мєлкого бєса» Сологуба, я бився в істериках, кидався помідорами, вивчав географію, грав у мортал-комбат на ігровій приставці й слухав «Продіджі».

Можливо, мене заноситиме на віражах у спогади про дитинство.

Я — колишній мізантроп та всененавидяче око.

Таким я був. Яким став? Про це — пізніше.

Я прожив не складне, але неприємне дитинство, в першу чергу тому, що не був у гармонії з самим собою. Правильніше сказати, гармонія була, але не настільки, як я сам того бажав. Вся ця ненависть й дитяче, позбавлене логіки презирство до суспільства були лише даниною образу, який я намагався собі приклеїти, так, наче інші діти намагаються приклеїти під ніс синтетичні вуса й створити образ розбійника. У мене був образ мізантропа, який, попри весь мій театралізований маскарад, виглядав не до кінця натуральним, але не знайшлося в моєму дитинстві підходящого Костянтина Сергійовича, який би сказав свою епохальну фразу. Тому я, немов поганий актор провінційного театру, настільки вжився в образ — несправжній, фальшивий, але від щирого серця, — що в отроцтві та на перших етапах юності це не могло не позначитися на моєму характері та поведінці.

Я почав курити та серйозно цікавитися літературою майже одночасно. Це був липень дев’яносто п’ятого року. Що відбувалося в той час у державі, я не пам’ятаю, я ніколи не цікавився нічим, крім власної персони, і мені багато дорікали за це. Звичайно, я закохувався, мене починали цікавити дівчата, але недовго, інтерес до них згасав швидше, ніж я встигав кінчати в туалеті, уявляючи їхні оголені ікри та груди. Тому кінчав я без великого ентузіазму. Життя протікало повільно. В мене були якісь друзі, нічого особливого, але часом вони мене сторонилися, казали, що я злий. Так і казали:

— Ти злий, Дюш! Ти дуже злий.

Хоча з іншого боку, я користувався неабияким авторитетом серед них. Мене поважали хоча б за інтелект та ерудицію, за вміння не боятися складних ситуацій та за те, що я хоч і не дуже добре, але таки грав на піаніно. Серед усіх цих друзів, телепнів та невігласів я краще за всіх знав англійську, іноді, приколу заради (для них то був такий прикол), зачитував напам’ять вірші Ахматової та Пастернака. Ну, тоді я ще любив поезію і Ахматової, і Пастернака. Коли я гіпертеатрально розтягував голосні та робив акценти в кінці кожного рядка, мої друзі, напівдебіли та квазікретини, гучно реготали та чомусь відригували. Пізніше я зробив висновки, що насправді та поезія торкала найглибші струни їхніх душ, але в них спрацьовувала захисна реакція, і вони починали все те хаїти. Пацани ж бо не плачуть.

Чомусь вони завжди думали, що я читаю тільки поезію, коли насправді кожної ночі проковтувався черговий роман з багатомільйоннотомної домашньої бібліотеки.

Я мріяв стати письменником і написати книжку про те, як я ненавиджу суспільство та систему. Я хотів написати легкий та пронизливий роман. І бажано, щоб герой був один, чимось схожий на мене, самотній та безнадійно геніальний. Проте писав лише вірші, погано римовані рядки. Та й проблематика, яка висвітлювалася в моїй поезії, була досить сумнівна: неіснуюче кохання, природа, самотність. Звичайно, у тринадцять-чотирнадцять писати про щось інше не уявляється можливим. Написати хоча б один вірш про ненависть я не наважувався.

Все це відгонило мастурбацією.

Я мріяв про безладне злягання з малолітніми грудастими шлюхами з 8-Б та про тотальне винищення людства. А отримував безладний саморозвиток та тотальне, майже блюзнірське винищення продуктів харчування.

Мене не розумів ніхто. До певного часу. Але до цього я ще повернуся.

А потім у моєму житті настав, нехай як це не пафосно звучить, переломний момент. Тобто до цього часу життя та навколишній світ були розфарбовані у чорні та білі кольори. Часом до них домішувалися якісь інші, але дуже рідко, і переважно чисті — червоний, жовтий, синій.

Коли я з нею познайомився, я одразу викреслив зі свого життя всі заперечення, всі заперечення заперечення і навіть заперечення заперечення заперечення.

Мені було шістнадцять. Їй — двадцять два. Я закінчував школу, і в мене була така дивна, трохи нав’язлива ідея стати художником. Я ніколи не вмів працювати ані з олівцем, ані з фарбами. Але я вирішив, що своєю мазнею зможу висловити свій внутрішній бунт, показати цьому клятому світу, хто ж, врешті-решт, true, а хто fake. Спочатку я придбав масляні фарби й взявся до розмальовування стін у своїй кімнаті. Якісь гасла, чимось схожі на лефівські агітки, якісь чудернацькі шрифти, помісь вуличного графіті з елементами експресіонізму Отто Дікса. Кутасті, блядської зовнішності жінки, що переплітаються з такими висловами, як «no faith» або «socium is your tomb». Чомусь все мало бути написано англійською. Мова демократії та інтернаціоналізму, мова планети, мова чорних і білих, жебраків та багатіїв, науковців та церковників. Я добре пам’ятаю, немов робив це вчора ввечері, всі ці гасла та потворних жінок, аплікації з вирізаних світлин, на яких були зображені пухлі діти Африки, та вирізки з журналів типу «Cool» або «Птюч», де напівоголені поп-діви намагаються щось донести до читачів. Всі вони обіймаються, сплітаються, просотуються один одним — діти Африки та ще нормальні, досить юні Бритні Спірси, всілякі наклейки, написи «FUCK» та тому подібні нісенітниці. Мати казала, що це, в принципі, моя кімната, і я можу робити що заманеться, проте переводити олійну фарбу ще більше блюзнірство, ніж переводити яйця та інші продукти харчування. Щоправда, тоді мене вже відпустило трохи, я припинив кидатися яйцями та помідорами, я знайшов для себе мистецтво, сучасний арт-бум, що вирував у моїй хворій шістнадцятирічній голові і не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Моя кімната нагадувала кімнату панка-восьмидесятника. Звичайні шибки були замінені на жовтий плексиглас, шпалери розфарбовані, розмальовані, розклеєні, навіть стеля для мене завжди була символом обмеження волі (я хотів, щоб у мене була скляна стеля, як у Арнольда з мультфільму «Гей, Арнольд») — а тут просто безмежний простір для реалізації власних художніх потреб. Я намагався бути новатором й змішував фарбу з вином, майонезом, кров’ю, навіть спермою. Щоправда, тоді я ще не здогадувався, що цими дешевими прийомчиками користувалися ще в епоху Ренесансу…

За півроку моє ставлення до живопису стало більш консервативним. Я дізнався про таке слово, як підрамник, і що його треба робити власноруч, як це робить переважна більшість художників, і що полотно треба ґрунтувати, і що для того потрібен желатин, і ще купа всяких нюансів, але моя лінь не дозволяла мені взятися за таку хитру справу, як майстрування підрамників та ґрунтовка полотна. Я почав купувати вже готові. Коштували вони недешево, принаймні для мого віку ті суми, які я витрачав на всілякий підручний матеріал для художника, були астрономічними. Благо, фінансове становище моїх батьків почало дозволяти мені вгамовувати якісь мінімальні примхи.

Це була і галерея, і крамничка. Що більше — не знаю навіть. Там виставлялися роботи студентів та невідомих, вже давно загублених в алкогольних мареннях художників. Їхні роботи майже не продавалися, а якщо хтось щось і купував, то це неодмінно була якась геометризована мазанина для офісів. Мабуть, крамничка переважала над галереєю.

Отоварювався я там чи не щотижня. Малював багато. Переважно у нічні години. Вдень відвідував заняття в школі й писав вірші. Майже кожної суботи я йшов до цієї галереї-крамнички й купував фарбу та підрамники. Батьків знайомий, художник, ще більший нездара, ніж я, подарував мені набір вічних пензлів. Подарунок я взяв, але дивувався не менше Остапового, який не міг збагнути, навіщо йому вічна голка для примусу?

Мені було шістнадцять, їй — двадцять два. Різниця доволі разюча. Це якби мені було двадцять два, а їй двадцять вісім — інша справа, але й вибору як такого в мене теж не було. Мої ровесниці мене не цікавили. Між нами була прірва. Я любив прісне, вони — солодке. Я любив сіре, жовте, біле, вони — рожеве, салатне, помаранчеве. Я любив Манна, Достоєвського, Гамсуна, Цвєтаєву, вони — Булгакова, Остен, Селінджера, Блока. Це у кращому випадку. У гіршому — для цього меж не існувало.

Це була квітнева субота. Прозоре небо, чорні гіллясті дерева, запах чогось невловимого. Весни?

Я стояв біля каси, а гладка й добра продавщиця розклала переді мною всю охру, що в них залишилися.

— Світлішої точно немає? — з надією питав я.

— Всю світлу ти ще минулого разу забрав, — винувато промовила продавщиця, єдиним недоліком якої було те, що до всіх вона зверталася на ти.

Якщо бути відвертим, то мені було байдуже, яку охру купувати, однаково я їх усі змішував, мазюкав, переводив, половину робіт, так і не завершивши, викидав.

Я хотів виглядати більш знаючим й вибагливим у виборі фарби. Крім того, я хотів сподобатися цікавій, з великими, принаймні під светриком вони здавалися такими, грудьми дівчині, що тільки-но зайшла до крамнички і стояла поруч, неуважно розглядаючи дерев’яний, вкритий політурою скелет. Насправді, поганенький то був скелет. Я мав приблизне уявлення, для чого він існує, але все ж таки не до кінця. Мабуть, для якихось художницьких сексуальних утіх.

— Пошукайте, — благально промовив я. — Мені дуже треба! Я не витримаю чекати завозу.

Дівчина глянула у мій бік.

— Беж? — якось байдуже запитала вона.

— Ага, — ляпнув я, думаючи, що на дідька мені той беж здався, в мене його оно півлітрова банка, якби саме горіховий охряний відтіночок, який, чесно кажучи, мені теж був не потрібен.

— Поміняю на білий, — так само байдуже сказала вона. — Скільки вам?

— Ну так, — неоднозначно сказав я.

— Сто мілілітрів підійде?

— О, цього буде достатньо, — посміхнувся я й почав думати, що насправді мені однаково скільки, адже білої у мене було хоч греблю гати — батьків знайомий мені якось цілу торбу припер.

— Ну, тоді зайдіть до мене сьогодні ближче до вечора. Десь о шостій. Олегівська чотирнадцять…

Вона розвернулася й пішла.

— Ей! — закричав я. — А квартира?

— Приватний сектор. — Цього разу вона посміхнулася, і я відзначив, що посмішка її зробила вдесятеро привабливішою.

«А чи немає в цьому якогось підступу?» — подумав я тоді, хоча вигляд ця мила євреєчка (чи грузиночка?) мала досить пристойний.

За чверть шостої, не наважуючись зайти, я тупцював біля її будинку. В кишені стискав тюбик з білою фарбою. В животі трохи лоскотало.

Неправильна система, неправильна! Я тепер що, змушений хвилюватися через якусь мокрощолку, яка ще й дев’ятий клас, певно не закінчила, юне дарованіє, мамка, певно, в художку записала, тепер не натішиться. Ой, татусик, поглянь на нашу мокрощолочку, ой, поглянь, яких чарівних метеликів та зозульок малює наше миле пьоздишко. Тьху. Драти таких дарованій треба, подумав я наостанку, за п’ять до шостої відкрив хвіртку й обережно оглянув двір — з дитинства ненавиджу собак.

Собак не виявилося, проте виявилася клітка з кролями. Один фіг. Кролі, собаки. І тих і тих їдять.

Я стояв на залитому бетоном ґанку й вслухався у звуки, що долинали з будинку. Приємні чоловічі голоси, жіночий сміх. Мабуть, батьки, друзі батьків, певно щось святкують.

Коли я натиснув червоний ґудзик дзвоника, голоси на мить стихли, але лише на мить. Потім пролунав веселий сміх і двері відчинилися. На порозі стояла вона, ця дівчина, для якої у кишені куртки я стискав спітнілими руками тюбик з білою фарбою.

— Заходь.

Я зайшов. Приємно вразило, що у будинку не пахло так, як зазвичай пахне у приватних будинках — прілістю та кислою капустою. Пахло свіжими фарбами та тютюновим димом.

— Не роззувайся.

Я роззувся.

— Кажу ж, не роззувайся.

— Звичка.

— Сюди заходь, в кімнату. Ми тут трохи…

Зараз почнеться, подумав я. Зараз почнуть знайомити мене з папіком та матусею, посиплються питання, де ж я познайомився з їхньою мокрощолочкою, їхньою коханою донею, яка так вправно малює метеликів.

Просторий коридор вів у невеличку прохідну кімнату, що була заставлена різним столярним та художнім мотлохом: етюдники, алюмінієва драбина, полички з книгами, половину з яких можна було сміливо вивозити на дачу. Щоправда, й антураж будинку був якийсь дачний, купа дрібничок, яким важко знайти застосування, засохлі мухи на підвіконні, дореволюційний торшер без абажуру, важкі малахітові гардини. Під стінкою стояли свіжі й не дуже роботи з зображеними на них чоловіками. Переважно оголеними. Мілітаристична тематика.

У прохідній кімнатці я побачив двоє дверей, які, певно, вели у пекло та рай.

— Як тебе звати? — пошепки запитала вона, поки я застряг у секундному заціпенінні перед полотнищем з оголеним нижче пояса й зодягненим у адміральський кітель воякою.

— Дюша. Андрій тобто.

— Маша, — так само пошепки сказала Маша й вштовхнула мене у кімнату, де я одразу побачив дуже дивну для мене атмосферу. П’ятеро чи четверо. Ні, таки п’ятеро патлатих та нечесаних людей з келихами у руках, з цигарками в зубах, зі здивованими поглядами, що безкомпромісно вивчали мою шкіру та форму носа.

Кімната кардинально відрізнялася від того, що я бачив двадцять секунд тому. Приходська чистота, але без аскетизму. Все стояло, висіло, теліпалося на своїх місцях. Купа різних деталей, які тільки підкреслювали характер господарів: якісь картинки, гербарії (завжди терпіти не міг гербаріїв, але ці були напрочуд стильними), незрозумілі дерев’яні штуки, які моя бабуся завжди називала «подєлкамі». Половина речей явно знесена з горища: антикварні полички, рамки для фотографій під червоне дерево, гасова лампадка, що була віртуозно перероблена під свічник.

З одного боку, навпроти вікна, стояв червоний, ще добрежнєвських часів диван, з накиданими зверху різнокольоровими подушками. Під вікном стояв тапчан, охайно вкритий фіолетовим у клітинку пледом, два бра, смугастий килимок, дві тумбочки, що по-общагівськи стояли коло спальних місць, шафка, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, на вікнах підняті жалюзі, а на підвіконні… як і в тій прохідній кімнатці, засохлі, ще, певно, торішні мухи. Майонезна баночка, наполовину заповнена коричневими головками календули. Зелена пластмасова мухобійка.

— Нормальок, — ледь чутно промовив я.

— Це Дюша, — представила мене Маша.

Всі п’ятеро по-доброму розсміялися. Дві дівчини — одна довготелеса і некрасива, в дешевих кльошах на манер тих, які ще в молодості тягав мій старий, друга невисока, акуратно вдягнена і, на перший погляд, вродлива. І три хлопця — бородатих, один в окулярах «поліс» (тоді це було зверх моди), ще один у тільнику з чорними смужками. Їхній хоч і дружній, але не без вкраплень іронії сміх мене добряче роздратував.

- І чого ж оце нам так смішно? — не витримав я і, як завжди, пішов у наступ. Купа Лавів та Андріїв зі своїми американськими штучками.

— Та ну, — почав заспокоювати мене хлопець в окулярах. — Не будь таким агресивним. Давай краще познайомимось. Я — Сергій. Можна просто Боб.

— Круто, Сергій-можна-просто-Боб. Якби мене так звали, я б теж соромився й носив окуляри навіть уночі. Чи справжнім пацанам сонце світить і в підвалі?

Не знаю, чого я себе так агресивно поводив. Можливо, від того, що почувався досить незручно в цій далеко не жлобській компанії. В той час, коли мої однолітки страждали по Бекстрітбойзам, які тільки-но з’явилися на світовій сцені, та по Спайс-гьорлзам (за два місяці від них мала піти Джинджер), ці явно працювали над собою і про такі надто сумнівні колективи могли тільки здогадуватися, але напевне ж знали, хто такі «Аква-віта», адже тоді про них не знав тільки сліпоглухонімий, хоча, думаю, Бригінець знайшов би спосіб донести музику своїх рабів і до інвалідів перцепції.

— Слухай, а він у тебе драчун! — звернувся інший бородатий і патлатий до Маші.

— Сам ти дрочун! — стартонув я на нього, роблячи акцент на літері „о”. — Де мій беж? — звернувся і я до Маші.

Бідна Маша, не знаючи, що їй робити і кому першому відповідати, від безвиході сіла на червоний диван й потонула у різнобарвному океані подушок.

Тільки зараз я помітив, що грала якась невідома мені музика. Пізніше я дізнався, що то були «Doors».

Я витягнув сріблястий, пожований тюбик з білою фарбою й поклав його біля Маші.

— Дякую, — сказала вона й пішла у сусідню кімнату. Певно, за моїм бежем.

Мені ж нічого не залишалося, як сісти під все ще зацікавленими поглядами на диван.

— Слухай, а чого ти такий агресивний? — запитала мене невисока і, на другий погляд, вродлива дівчина м’яким, теплим голосом.

Нахамити їй я не зміг. Відвернувся.

— Мене Варварою звати, — сказала вона ще м’якше.

— Дюша, — сухо вистрілив я.

— Як-як? — розсміялася вона.

— Андрій.

Не знаю, якось вже слиняво звучало оте «Дюша», але інакше мене ніхто не називав. Все життя, з пелюшок, можна сказати, я був Дюшею.

— Йдемо на примирення? — зраділа довготелеса напівлюдина-напівконяка.

— А я з вами і не сварився, — процідив я, внутрішньо погоджуючись, що примирення було б доречним.

— Але все ж таки, — ще раз сказала вона, і я відзначив для себе, що голос її схожий на голос моєї завучки Лесі Миколаївни. Високий та деренчливий.

— Як хочете. Просто я не люблю, коли з мене сміються.

— Ми не з тебе сміялися. Ми просто веселі, - сказав третій хлопець, який до цього часу був зайнятий перебиранням магнітних записів в якійсь пістрявій коробці. — Я Олег.

— Рамзес, — сказав другий.

— Як? — смикнув я губами у недопосмішці.

— Рамзес. Рома. Рамзес — так всі мене називають.

— Люда, — сказала напівконяка.

Це ж треба, чомусь саме Люд я завжди такими і уявляв.

— Дюша, — тихенько промовив я, — тобто Андрій.

— Ну, а на Боба ти не гони, він класний хлопець, — сказала Варвара, від чого Сергій, себто Боб, опустив очі й посміхнувся, як мені здалося, не без долі єхидства, зрозумілого, мабуть, йому одному.

— Вип’єш? — запитав Олег.

— Ні, дякую. Це вбиває.

— Вино? — розсміялася Люда-коняка. — Вино — ні.

В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.

— Твій беж, — простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.

— Угу, — подякував я.

— Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, - сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. — А ти заходь, єслі шо, — звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.

— Угу.

Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.

— Не будь таким серйозним! — почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.

В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», — подумав я, взувся і попрямував до виходу.

— Це кухня! Вихід тут, — заскрипів живий мішок.

Геть розгубився.

— А скільки тобі років? — якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.

— Двадцять шість.

— Г-м, — розгубився я. — Чогось я думав, що на дванадцять менше.

Вона всміхнулася й зачинила за мною двері.

За два тижні, коли стало зовсім тепло, коли відцвіли яблуні і от-от мали зацвісти каштани, Маша зайшла до галереї купити білої фарби. Дюша, як і того разу, стояв біля каси й переглядав усі охряні відтінки.

— Ти малюєш оголених жінок? — привіталася вона іронічною посмішкою.

— З чого ти взяла? — глянув на неї Дюша так, наче вони були давніми друзями й позичали один одному гроші більше десяти років.

— Не знаю, стільки охри. Тобі знову потрібен беж?

— Ага, — сказав він.

— В нас є беж! — встряла гладка і добра продавщиця Валентина й полізла під прилавок.

Ця Валентина була колишньою художницею, якщо художник взагалі може бути колишнім або теперішнім, виставлялася в Будапешті, Софії, Москві, але після розвалу сересер нікому не було діла ані до неї, ані до її мазанини. Сама ж вона була не пристосована до життя й до біганини різними художніми спілками. Чоловіка Валентини, який займався її творчістю, посадили ще у вісімдесят дев’ятому за вбивство міліціонера, тому з часом її амбіції художниці всохли. Валентина тричі намагалася накласти на себе руки, сиділа в психіатричній лікарні, а нині тягнула на собі сина-алкоголіка і, здається, раділа життю, принаймні створювалося таке враження.

— Десь був, — промимрила Валентина.

Коли вона вилізла з глибин підприлавоччя, в галереї нікого не було, хіба що маразматичного вигляду дідок уважно розглядав скелет.

Це була їхня друга зустріч. Дюша легко погодився на запрошення Маші, погодився зробити чергову спробу реставрувати невдале знайомство й провести приємний вечір.

Вони йшли світлими й по-весняному свіжими вулицями, піднялися бульваром Шевченка до однойменного парку й звернули праворуч на Володимирську. Дув теплий квітневий вітерець, хотілося зняти олімпійку, залишитися в одній футболці і бігти, бігти нескінченною вулицею вперед і вперед, пронестися вздовж сірих обшарпаних будівель туди, до площ, соборів, фонтанів, і не думати, не думати, не думати. В таку весняну сонячну погоду Дюша завжди згадував дев’яте травня, як ще малим з батьками вибирався у центр міста і, стискаючи у своїх маленьких кулачках гілочки бузку, вишукував свого власного ветерана, того, якому б не шкода було б віддати цей бузок, але ветеранів було так багато, а букетик — усього один, і Дюші було безкінечно шкода тих, кому він не дістанеться, але дістатися мав лише одному, і того, кому він мав дістатися, Дюша помічав одразу. І цей критерій відбору в його голові ніяк не регулювався. Дюша просто відчував — ось він — і біг назустріч зеленій випрасуваній плямі з блискучою гірляндою нагород на вицвілому кітелі.

Зараз він йшов майже під руку з дорослою дівчиною, безперестану щебетав різного роду дурниці, намагався сподобатися і поруч з нею відчував безкінечні потоки свободи і захищеності, які цим теплим, ще незайманим вітром задували під куртку, розкуйовджували його неслухняні каштанові кучері, поглиналися його легенями. Маша невідривно, з непідробною цікавістю слухала його дещо розважливі і навіть якоюсь мірою цинічні як для такого віку розмірковування про ті чи інші речі. Часом невдоволено хитала головою, поблажливо посміхалася й вкраплювала Дюшин монолог своїми тонкими й справедливими коментарями.

Вони спустилися фунікулером на Сагайдачного, швидко перетнули Поділ й опинилися на тій самій Олегівській, де ще два тижні тому Дюша показав себе не з найкращого боку.

— Не роззувайся.

— Звичка, — буркнув Дюша, відпустив дверну хромовану ручку і зайшов до коридору.

Будинком бігала Варя — не могла знайти свій улюблений мастихін, голосно лаялась і не звертала уваги на гостя. Бігала й Людка, яка була у цьому будинку гостем нечастим, адже досі не було зрозуміло, де ж вона мешкає, у Києві чи Дніпропетровську.

— Три години до поїзда! Три години! — кричала метушлива Людка, збираючи якісь речі й жуючи сиру сардельку.

— Ну, ти проходь, — вказала Маша на двері, й Дюша, витираючи ноги в самих шкарпетках о неіснуючий килимок, зайшов до кімнати. Кожен живий організм у цьому будинку жив своїм життям, тут панувала надміру гарячкова атмосфера: всі кудись поспішали, бігали, скриплячи мостинами, і навіть засохлі мухи на підвіконні, здавалося, не знаходили собі місця.

В якийсь момент Дюша, спантеличено сидячи на старому червоному дивані, подумав, що в цій хаотичний, ледь не агонічній метушні він зайвий, що вся та свобода та захищеність, які він відчував ще годину тому, були дешевим віддзеркаленням його бажань, а в реальності все виявилось не таким райдужним: насправді, нікому немає до нього діла. І тільки він про це подумав і вже навіть збирався піти, як звуки, що розривали будинок, стали м’якішими, ніхто вже не гримав дверима, не кричав, біг змінився на легку ходу, у кімнату зазирнула Маша, підбадьорила дружнім підморгуванням. За мить, дзенькаючи склянками та пляшкою чогось червоного, зайшла Варя. І знову стало затишно та спокійно, дівчата розсілися, почали пити вино, зав’язалася розмова.

Звідкись взялися бутерброди та печиво, Маша намагалася жартувати, але сміялася тільки Людка. Кілька разів телефонували з Дніпропетровська. З динаміків вихрипувала Едіт Піаф, стара, ще з колекції Машиного батька касета.

— Хлопчику треба почистити карму, — раптом сказала Людка, — чуєш, малий, тобі треба сосуд карми почистити.

— Я в це не вірю, — буркнув Дюша.

— Ну, в будь-якому разі, віриш ти чи ні, почистити її зайвим не буде. В тебе якась аура темна.

— Нормальна в мене аура, — пробурчав він, звертаючись поглядом до Маші.

— А ти не мене так не дивись, — сказала Маша, — я тебе рятувати не збираюся.

— Давай ми тобі кундаліні піднімемо, — продовжувала гнути свою тему Людка.

— В мене і без того воно нормально стоїть, — вперше пожартував Дюша, і всі розсміялися.

За півгодини Людка розпрощалася й з двома легкими сумками, що були напхані брудною білизною, рушила на вокзал.

— Тобі до котрої можна? — запитала Маша.

— До котрої захочу.

— А батьки?

— Мені начхати на них, — відповів Дюша. — Я сам собі господар.

— Ну, це добре. Дорослий, значить?

— Та… — відмахнувся Дюша.

— Ще вина?

— Угу.

— Давай склянку.

Маша налила.

— Угу, — подякував Дюша.

— То чим ти займаєшся? — запитала Варя.

— Мистецтвом.

— Високим? — посміхнулася вона.

— Сучасним.

— О-о, схвалюю. А ще?

— Читаю.

- І що ж ти читаєш?

— Весь перелік? — якось хитро глянув Дюша. Кожного разу, коли він проявляв нові й нові емоції, Машин пієтет до нього зростав з небаченою силою.

«Милий хлопчик», — відзначила вона подумки.

— Хоча б приблизно. Ну… твій улюблений автор?

Дюша прищулився й хитро посміхнувся, після чого його понесло у багатошарові надра всесвітньої літератури. На дівочі голови посипалися десятки імен, половину з яких вони лише чули. Він жонглював літературними термінами, характеристиками тих чи інших творів, якимись цитатами, безкінечними іменами героїв…

— О, то чим ти все-таки займаєшся? Живописом чи літературою? — запитала Варя, дивуючись невідповідності його віку й літературної обізнаності.

— Переважно літературою. Вимкніть цю французьку кізочку, — сам себе перебив Дюша.

— Тобі не подобається Едіт Піаф?

— Не те щоб. Просто набридло.

— А що тобі поставити?

— Нічого.

Ще довго на Дюшину голову сипалися різноманітні запитання, які він вправно відбивав, неначе спритний тенісист відбиває м’ячик.

У кімнату прокралися рідкі, але доволі вловимі сутінки, були запалені свічки, три веселих силуети, зніжені вином та теплістю атмосфери, безтурботно розкинулися на підлозі, сміялися, сперечалися, й кожен з них намагався вхопити щось своє, свою власну гармонію. А час, розтікаючись приємними емоціями, дуже швидко наближався до останнього трамвая. П’ять хвилин до закриття метро, порядні люди вже давно бачать десятий сон.

— Я, мабуть, піду. Хочу на маршрутку встигнути, — вклинився Дюша посеред Варіної історії про блідого ексгібіціоніста у парку Шевченка.

І він пішов. Наостанку попередив, що вони не такі вже й паскудні, як йому здалося в перший раз, і що він завітає до них тоді, коли вважатиме за потрібне.

Він пішов, і над будинком нависла тиша, навіть сусідський пес поводив себе сумирно. Стало тихо і порожньо.

— Ну? — питально глянула Маша на Варю.

— Шо «ну»?

— Як він тобі?

— Господи, Мань, ти так питаєш, наче хахаля мені шукаєш.

— Та ні, просто…

— Ну що, хороший хлопчик…

— А взагалі?

— Невже ти думаєш, що цей малий може подобатися мені як чоловік?

І вони разом приснули суто дівочим, зрозумілим лише їм одним сміхом.

Зайшла Фріда Яківна. З її чорних глибоких зморшок викотилися дві кульки вологих очей.

— Ще одного мужчину привели? — жартівливо, але з серйозною претензією промовила вона.

— Яківна, йди читай.

— Я вже дочитала, — хитро прохрипіла вона й похитала не то головою, не то всім своїм тулубом, неначе радянський Вінні-пух.

— Дати ще книжку?

— В мене є. Навіщо ви привели ще одного мужчину? Для мене?

Вона важко опустилася на диван, заскрипіла й видавила вже давно заготовлену по звичайному старечому шаблону фразу. Але фраза була настільки сповнена самоіронії, що не викликати поваги до старої просто не могла.

— Поки я жива, я хочу від життя отримувати сповна, а ви — лише дві ідіотки. У вашому віці я вже стільки пережила…

— Ми це знаємо, — сказала Маша, — ви це вже говорили не один раз.

— В мене був роман з Олександром Петровичем.

— Ми і це знаємо.

— А Льова Б…

— Бла-бла-бла, Яківна. Звідки ти знаєш, можливо ми і є майбутні Льови Б., Шагали та… — Маша намагалася підібрати ще одне гучне ім’я для повноти картини, але розумовий вакуум не дав змоги договорити.

— Довженки, — додала Варя.

— Як варіант, — поскрипіла Яківна. — Тільки у той час, коли я дружила з Олександром Петровичем, він уже був ДОВЖЕНКОМ з великої літери. Мовчу вже про Б… Той завжди виділявся одержимістю до вільнодумства та незалежності! А потім війна, і… - вона важко зітхнула.

— Я все це знаю, ба, — занервувала Маша. — Іди читай.

Поскрипуючи й видаючи насмішкуваті звуки, Фріда Яківна подалася до своєї кімнати.

На вулиці загримало, а по вікну забарабанив дрібний, але настирливий дощ.

У Маші вдома я був постійним гостем. Зазвичай я телефонував, казав, що скоро буду, і вони були завжди раді мене бачити.

Це був будинок Маші. Колись в ньому мешкала її бабуся з матір’ю, але три роки тому бабуся померла від важкої форми бронхіальної астми, яка мучила її ще з дитинства. Маша залишилася з Фрідою Яківною. А згодом до них підселилася Варя. Як виявилося, вони були подружками ще з дитинства, разом навчалися у школі, разом вчилися в академії, разом недосипали, недоїдали, складали іспити, якийсь час намагалися виставлятися, жили майже впроголодь. Одежу купували на секондах, музику у піратів, їжу на місцевому ринку. Пацани — Боб, Рамзес і Олег — колись були їхніми однокурсниками, а тепер просто хорошими друзями. Я теж став хорошим другом, принаймні з ними перестав поводитися надто агресивно, проте настороженість все ще не відпускала мене. Не відпускав мене і цей будинок. У ньому я мав змогу відчувати себе майже дорослим, на рівні з цими незалежними дівчатами, які ділилися зі мною своїм досвідом, а я з ними — своєю, як вони казали, дитячою безпосередністю. Хоча, мені здається, ніякою безпосередністю там і не пахло.

Пройшло вже більше трьох днів, як я не з’являвся в їхньому будинку. Я нудьгував і намагався хоч якось відволіктися книгами, хоча читалося важко, замість слів читалися літери, а всі героїні чомусь були схожими на Варю.

І от сидів я в себе на балконі й думав про те, що вона почала мені подобатися. Щоправда, подобатися вона мені почала одразу, але я не міг зробити вибір, хто ж більше — Маша чи Варя? Однак вже під час другого мого візиту сам факт вибору став просто смішним. Машу я сприймав виключно як подругу з сестринськими замашками. Однозначно Варя. Чорт, ще цього мені не вистачало.

Час від часу я намагався зібрати в кулак усю свою волю й силкувався знищити все те гаряче, що жевріло в мені, весь цей балаган емоцій, натомість подумки сам до себе говорив: я крига, я айсберг, я крига, я айсберг. Не допомогло. Однаково теплий кисіль просотувався крізь мене, капав, роз’їдав найхолодніші деталі мого організму.

У школі мені було дуже легко позбутися тієї чи іншої нав’язливої думки, що переслідували мене всякчас, як якась з однокласниць, вже здобувши привабливих форм, але не втративши цнотливого магнетизму, починала мені подобатися. І от, коли я помічав, що думаю лише про неї, що всі мої думки про неї переважають над думками про навчання та інші необхідні мені в тому віці речі, я починав шукати в однокласниці різні недоліки, які, на щастя, знайти було неважко. Їй чотирнадцять, п’ятнадцять, і вона ще не навчилася одночасно стежити за всіма дрібничками, а тому якась деталь — вчасно непоголені ноги або поганенькі колготки, — і я міг без проблем знищити у собі її досконалий образ. Все, баста, Таня-Свєта-Оля, тепер ти не більше, ніж звичайна сируха. Справді, я одразу уявляв собі її труси з характерним коричневим швом, її брудні ступні з жовтими, ороговілими п’ятками, її невипрані ліфчики, її старого хворого собаку, якого вона обіймає щоночі. Все, Таня-Свєта-Оля, ти — сируха.

І тоді ж, сидячи на балконі, я також намагався уявити себе кригою, айсбергом, а її — такою ж сирухою з жовтими п’ятками, неприємними, складчастими пахвами, неохайним шрамом від апендициту, неголеними ногами, але образ складався інакше. Тендітна, тиха, талановита, ніжна і янголоподібна. Коротка стрижка робила риси її обличчя більш виразними, і коли в деяких людей довжина носа та широкість вилиць при короткій стрижці лише збільшувалися, то в неї збільшувались охайність носа, глибокі, без хворобливості, очі, гладкість чола, легкий рум’янець. Навіть ніжність у голосі. Вона дійсно була вродлива, присіпатися до чогось було неможливо, але в цілому — щось було в її обличчі дивне: незвичайність (таких не випускають), висока, неначе у хороших дверних замках, секретність. Секретність обличчя. Таких одне на п’ять мільйонів. Воно було нетипове, і я навіть не знав чому. Окремо ніс, губи, чоло, вилиці, розріз очей, зачіска — все було майже ідеальне, в сукупності ж — інфернальне. Я намагався уявити жовті п’ятки — уявляв рожеві охайні стопи, брудну білизну… — вона її взагалі не носила, дешеві колготки — господи, невже мені так важко було зізнатися собі, що я просто закохався.

— Алєу! Маша? Привіт. Обіцяв нагрянути без запрошення й попередження, однак попереджаю і чекаю запрошення.

— Звичайно, заходь, — навіть зраділа Маша. — Коли хочеш зайти?

— Сьогодні.

— Е-е-е…

Маша заекала, і я зрозумів, що сьогодні незручно і щось придумати їй, напевно, не вистачає кмітливості, а сказати правду — сміливості.

— Добре, я зрозумів.

— Давай завтра?

— Подивимось, — буркнув я й кинув слухавку.

«Це щойно я сам себе обдурив, чи життя вкупі з різного роду обставинами?» — подумав я, і телефон розірвався у дзеленчанні.

— Да.

— Шо да? — це була Маша.

— Вибач, мені здається, що я вам заважаю. Хто у вас там буде? Рамзеси-Боби? Ну-ну, вдалої злучки.

— Придурок! — крикнула Маша й повісила слухавку.

Чорт! Як же мене тоді розірвало! Як же паскудно мені стало. Чорт! Чорт!

Я ходив квартирою й лаявся, клянучи не тільки себе, але й цих невиліковно модних Рамзесів-Бобів. До них я ставився з дивним поєднанням поваги та злобного фанаберства.

І тут я зупинився посеред кімнати й гостро відчув, що ревную, потім відчуття ревнощів переросло у стан глибокого осмислення й холодного розуміння стану речей. Я сів на диван, заплющив очі й почав, намагаючись вгамувати свою гарячку, проговорювати: я крига, я айсберг, мій розум незворушний. Але замість великого шматка криги, замість голови я побачив невиразний чоловічий силует, що цілується з нею.

Стало боляче. Я почав плавитися, руки задрижали. В голові щось голосно й неприємно задзеленчало. Задзеленчав й телефон.

— Да.

— Привіт. Це Варя.

Серце зупинилося, і я кинув слухавку.

Навіщо?

За п’ять секунд знову пролунав дзвоник.

— Варя? — підняв я слухавку. — Щось зірвалося.

— Дюша, нафіга ти вийобуєшся?

— Тобто?

— Скажи, нафіга ти вийобуєшся?

— Все нормально, не хвилюйся.

— Що нормально? Ти просто малолітній егоїст.

Її голос звучав ніжно й погрозливо одночасно. Моє серце билося дванадцять мільйонів ударів у секунду.

— Тобі цікаво, чи будуть у нас пацани? — продовжувала Варя. — Так, будуть, але ніхто нікого трахати не збирається…

— Та мені якось пофіг…

— Послухай. Окрім трахатися, дорослі люди можуть робити тисячі інших справ, і те, що сьогодні тебе тут не має бути, — нормально. Це не проти тебе, розумієш? Це за тебе.

— Не розумію.

— Давай ти прийдеш завтра, і ми поговоримо.

— Завтра не прийду.

— Чому? — в її голосі я відчув нотки розчарування.

— Я ніколи не прийду.

— Навіщо ти це сказав? Хочеш показати мені, який ти принциповий, гордий? Засунь свою напускну гордість знаєш куди?

— Здогадуюсь.

Настала неприємна пауза. Я збавив оберти. Довелося щось сказати.

— Що тобі потрібно?

— Щоб ти прийшов завтра.

— У мене завтра гості.

— Після гостей.

— Дєнь рождєнья, к сожалєнью, только раз в гаду, — проспівав я, все ще намагаючись розрядити обстановку. Ще місяць тому я б просто послав куди подалі, приблизно туди, куди все ж таки засунув свою напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!

— От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, — ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.

— Добре, — вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.

— Ти посміхаєшся?

— Ні, - збрехав я.

— Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?

— Сім-вісім.

— Добре. Цілую.

І вона дала відбій.

Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.

Почалося.

Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.

Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.

— Ти.

— Ні, ти.

— Чому завжди я?

Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.

— Давайте я сам собі його подарую! — закричав я з кімнати.

— А? — одночасно перепитали зляканими голосами батьки.

— Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.

— Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? — запитала мама трохи суворо.

— Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.

Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», — подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.

Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.

— Дякую, — невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.

— Будь ласка, — відбилося відлунням десь в небесній блакиті.

У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».

Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.

Чи буду я щасливим — питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?

На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.

Останній дзвоник.

— Дюша, чому ти і в такий день прийшов, як шлепер якийсь, коли принесеш гроші на випускний?

— Ага, принесу.

Якісь однокласники, яких я навіть не пам’ятав, як звати, вчителька російської літератури.

— Андрей, вы должны идти на филологию. Вы должны стать филологом, Андрей. Подумайте над этим.

Обов’язково подумаю, Валентино Казимирівно, тільки іншим разом.

— Андрію, у нас екзамен буде з алгебри, а які в тебе оцінки? — хтось.

— Я знаю, які в мене оцінки. Паршиві в мене оцінки. Я алгебру все життя пасував.

— Погано, що пасував.

— Мені не потрібна алгебра.

— Анрійчику, в житті все може знадобитися.

— Якщо мені в житті знадобиться алгебра, то це буде не життя, а пекло.

— Ох, Дюша, Дюша.

Мені ліниво й неприємно. Листя зеленими колумбійськими смарагдами, неначе целофанове, тріпотіло під вітром. Несправжнє, майже бірюзове небо контрастувало з чорною землею та сірими панельними будинками. Дівчата у формених спідницях та зі стрічками «Випускник 1998». Нудно.

Нудно.

Увечері до батьків мали прийти гості. Святкувати мій день народження. Вони і прийшли. Дядя з сім’єю, бабуся, яку я, чесно кажучи, теж не пам’ятав, як звати, якісь подружки мами, хрещена. Я теж мав бути присутнім. Ці обтяжливі обов’язки іменинника мені добряче псували весь той чудовий настрій, який десь на самому дні ще залишався. Якісь безкінечно жахливі подарунки, щось типу відеокасети з тупим фільмом, альбом для фотографій, книжка, яку я читав ще в дитинстві, - невже я схожий на десятирічного, що маю отримувати таку підліткову нісенітницю, як Фенімор Купер?! За кого вони мене мають?

— Дякую, — подякував я за Купера. — Давно мріяв почитати.

Що я мав їм сказати? Що фанатію від Набокова, що підсів на Юза Олешковського, що останнє, що я прочитав, був «Волхв» Фаулза?

Єдиний гідний подарунок, який я отримав, був набір акрилу від дяді. Він завжди знав, що мені потрібно. У дев’ять років він подарував мені складаний ножик, у дванадцять — радіоприймач, у п’ятнадцять — господи, що ж він мені подарував у п’ятнадцять? А, згадав, скейт він мені подарував. І от зараз — акрилові фарби, хоча я вже давно від них відмовився й мазюкав маслом, тим не менш це набагато краще, ніж фотоальбом, який розлізся одразу, як я намагався запхнути в нього першу фотографію, чи Купер, якого я за тиждень подарую сусідському хлопчині, який у свої десять, окрім коміксів про черепашок ніндзя, нічого не читав.

Я розумів, що всі ці наші знайомі жили бідно, що їхнє життя складалося не ліпшим чином, безробіття, режим (тоді ми ще так не думали) Кучми, проблеми зі здоров’ям. Але, окрім Купера, є ще тисячі інших письменників, а замість фотоальбому я з радістю прийняв би у подарунок кишеньковий годинник з римським циферблатом — такий годинник я собі ніколи б не купив, тому що такі речі мають даруватися. Але знаю, знаю: годинники не дарують — вірна розлука, порожню тару не віддають, а на тінь не наступають, бо мама помре.

Нудно.

— Як школа? — типове питання за святковим столом.

— Круто, ба! Сьогодні, нарешті, закінчив.

— Сумуватимеш?

— Ага, — що я мав розповідати? Як мені осточортіла та школа з її совковими догматами та бюрократичною системою?

— Екзамени тепер?

— Ну да. П’ять штук.

— А які?

Господи, яка тобі різниця? Сиди там собі мовчки, жуй торт, не чіпай мене.

— Та там… — відмахнувся я.

Інше типове питання:

— А дівчина в тебе є?

— Да, — що я мав казати? Пояснювати, що закоханий і що невідомо, як все складеться найближчим часом?

У пацанів, себто у батьків, очі вилізли на лоба. Ну, звичайно, вони ж бо думали, що я як мінімум пасивний гомосексуаліст, а тут якійсь напівзнайомій родичці (і факт родинності треба ще довести) я так просто кажу, що в мене є дівчина.

— А що за дівчина?

— Все, як у людей, — просторово відповів я.

Всі засміялися. Ха-ха-ха, як у людей.

— Ну так, — пояснив я, — сіські, піська, все нормально.

Щось я зайве бовкнув, всі замовкали, сміх якось розчинився й поховався у закутках їхнього спільного заціпеніння.

— Ну так, це теж не остання річ! — перевів усе на хохму дядя, всі знову засміялися, погодилися, що так, сімнадцять років, вже, в принципі, дорослий юнак, що ж ми з ним до сороковника панькатись будемо.

— Ну да, — сказав бабусин друг, хрещений єврей дядя Сєва (як його звали насправді — я досі не знаю, але прізвище в нього закінчувалося на «баух»). — Покине скоро пташечка родинне гніздечко.

Цю тему всі жваво підхопили, почали розминати, мусолити, мама якось важко зітхала, погоджуючись, батько важко підвівся з-за столу й попрямував на балкон викурити чергову цигарку. «Данхіл». Дядя, побачивши «Данхіл», схвально закивав, сконфужено дістав «Бонд» і вийшов слідом.

Я маявся, колупав курку, ліниво відповідав на дурнуваті питання родичів та друзів сім’ї, аж раптом пролунав телефонний дзвоник, і я кинувся до апарату.

— О, вітають! — прокоментувала бабуся.

— Ага, — між іншим відповів на її коментар я. — Алєу, — звернувся вже до ще невідомо кого.

— Привіт.

Варя.

— Привіт.

— Ну, то коли ти будеш?

— За півгодини.

— Чекаємо.

Я розкланявся, побажав всім гарного відпочинку, сказав, що у мене ще п’янка з друзями.

— Так, звичайно! Молодий організм! — сказала якась тьотя.

— Гуляй, гуляй, синочок, поки молодий, тільки мозок бережи, — сказав дядя Сєва, намагаючись пристосувати своє християнство до єврейської натури.

— Не затримуйся! — попросила мама.

Ага, звичайно!

— Мене сьогодні не буде, — гавкнув я й розчинився десь між своєю квартирою та приватним будинком на Татарці.

Квітучу вишню вони нарядили, на зразок допетровських часів, у новорічну канитель та ялинкові прикраси. По всьому будинку були розвішені вирізані з серветок сніжинки та різноманітний новорічний мотлох. Людка навідріз відмовилася від маскараду та святкування чийогось дня народження, сказала, що Дюша її недолюблює, а тому і вона зі свого боку сприяти проведенню свята не буде. Схопила сумку, наспіх, якось навіть по-конячому, розпрощалася й пішла до свого коханого Гриші. Гриша, височенний і незграбний татарин, доктор Джекілл та містер Хайд в одному флаконі, працював кочегаром у котельні макаронної фабрики. Знаходитися там було нестерпно через низьку вологість та високу температуру, пахло гаром та нестримним, тваринним сексом. Часом Людка пропадала в тій котельні на три чи навіть більше днів. Зрештою, їй то вибачалося, вони разом з Гришею та його друзями, типовими любероподібними головорізами напивалися, затягували пісні під гітару, влаштовували оргії та ритуальні жертвопринесення. У двохтисячному році Гришу знайдуть зарізаним на залізничній станції Бобрик під Києвом.

Зрештою, Маша з Варварою навіть зраділи, що Людка пішла. Утрьох вони створили таку приємну тісну компанію, що навіть Олег, Рамзес та Боб були б трохи зайвими. В їхній маленькій компанії сформувався якийсь напрочуд дивовижний мікроклімат, пішла реакція, і їхня дружба зав’язалася не просто на порозумінні, а ще й на хімії, яка пов’язувала їх усіх дуже міцними сплетіннями своїх молекул.

— З хімії в мене була слабенька трієчка, так що я навіть не знаю, що таке валентність, — сміялася Маша, — але якщо ця валентність якимось чином стосується цієї самої хімії, і якщо вона має якісь показники, і якщо ті показники можуть бути високими або низькими, то одразу зауважу, що наша хімія має дуже високу валентність і дуже міцний ґрунт.

Принаймні їй хотілося у це вірити.

Хто-зна чому вони так тепло прийняли цього хлопця, по суті ще дитину, але дитячість його — дівчата не могли цього не помітити — якось висковзала, танула в його рішучій і часом зухвалій поведінці. Також неможливо було не помітити і Варькіної зацікавленості цим дивакуватим Дюшею. На питання Маші, чи, раптово, не закохалась, вона відповідала різкими випадами, мовляв, ти дура і нафіга мені здався цей малий.

— Здався не здався, а щось між вами відбувається, — відказувала Маша.

— Те саме, що і між вами! — бурчала Варя.

«Не те саме», — думала Маша.

Якби вона не помітила їхніх зацікавлених поглядів один на одного, то просто, бездумно й легковажно дозволила б собі по-доброму, з легким відтінком материнства закохатися в Дюшу, а його — з такою самою легкістю закохати у себе, і всі б, звичайно, насміхалися, дражнили б, Людка, безумовно, навіть злостилася б, але це були б їхні стосунки, і втручатися в них мали б право лише вони двоє…

Скільки вони вже знайомі? Півтора місяця. І за цей час, окрім перших їхніх зустрічей, жодного разу не виникло відчуття, що вони приручили когось зайвого, далекого їхньому середовищу, яке сама Маша, трохи абстрагувавшись, змогла б розцінити як повітряне. Повітряне середовище, де звуки не до кінця, де мова напівшепотом, де відтінки — тьмяні. Таким повітрям можна наповнити життя тільки в тому випадку, коли немає цілей, немає сенсу витрачати літри поту й кіловати нервів на вгамування своїх амбіційних потреб. Таким повітрям можна дихати лише тоді, коли ти є безпосередньою частиною цього повітря. Певно, це з непояснювальної категорії, адже з усієї їхньої компанії тільки вони утрьох без зайвих слів розуміли, ким саме вони є, тому що були вони надто пасивними гедоністами, які, окрім тут і тепер, не визнавали жодної релігії. Часом Маші здавалося, що жити саме так — слабкість, але Боб втішав і її, і Варю, мовляв, якщо ви отримуєте від цього задоволення — у чому проблема, навіщо шукати сенс життя, якщо ось він: любити, радіти такій-сякій творчості, спілкуванню, знову ж таки огородик у вас, морквочка. Ці всі дрібнички — вони багато значать для людини. Дуже багато. Більше, ніж, наприклад, приватний літак і власний, викуплений в авіакомпанії стюард, такий собі замінник раба.

Варя з Машею про Дюшу думали часто. Адже ось він майже закінчив школу (господи, він тоді тільки закінчував школу!), і, напевне, поки його свідомість не визріла остаточно, було б невірно вказувати йому, можливо, завідома хибний шлях, на якому йому визначено потроху, помалу повзти у невідомому напрямку. Можливо, Дюша має просто розібратися в тому, чого саме він хоче. Адже те, що він вимазує полотна маслом, анітрохи не говорить про його талант, не кажучи вже про геніальність. Вони радили йому вступати на російську філологію, але він сказав, що це надто легкий шлях для нього, і взагалі, в цьому році він вступати в універ не збирається… йому треба подумати.

Цього вечора, на межі весни й літа, коли було вже тепло, але не спекотно, а вечірні години розтікалися приємним ембієнтом гавкотіння собак, віддалених криків сусідів та гудіння мотоциклу десь унизу, на Подолі, вони чекали на Дюшу, влаштувавши йому маленький маскарадик, так, нічого надзвичайного. Трохи пізніше мали прийти Боб і Олег. Варя постійно наголошувала на якійсь такій примарній закоханості Олега в Машу, а Маша, навзаєм, про закоханість Боба у Варьку, хоча це вже не мало нікого дивувати, адже Боб не перший рік намагався достукатися до її серця, тільки, очевидно, марно. Або ж Варя чогось вичікувала. На жаль, в цьому сенсі вона була закупорена, неначе тисячолітній джин, і випустити цього джина Маші вдавалося за все їхнє багатолітнє знайомство лише двічі…

Прийшов Дюша. На обличчі виднілися залишки вчорашньої образи. Варя з Машею намагалися пояснити йому, що все це було викликано виключно тим, що вони готували для нього подарунок і що його присутність була б більш ніж не бажаною. Хоча насправді Дюша сам все чудово розумів, але намагався зробити вигляд, що нічого не розуміє, і тим самим змушував і себе, і дівчат, попри всю несправедливість звинувачень, почуватися винними.

— Дюша, — стали вони перед ним у всьому їхньому маскарадному вбранні, - зі святом тебе.

— Хепі нью йеар, хепі нью йеар, — заспівала Варя на аббівський мотив.

— Е-е-е… приємно. А чо ви?

— Шо ми?

— Новий рік, — якось мляво констатував Дюша таку дивну річ, як новий рік, який, йдучи у конфронтацію з силами природи, настав наприкінці травня.

— Новий рік! — весело прокричала Маша. — У тебе!

— Ну так, — зашарівся Дюша, і вони поволокли його до будинку, де на нього чекало багато вина, різних смачнючих штук і один подарунок.

Дивна річ, кожного разу, коли Дюша заходив до будинку, він усе, неначе вперше, роздивлявся і якось смішно, по-пікінеськи морщив носа: та-ак, що тут у нас новенького. Чи це було викликано його постійною сором’язливістю, чи намаганням триматися досить безпосередньо і по-домашньому.

Фріда Яківна, загорнута у білу вовняну шаль, перекочуючись і поскрипуючи, вийшла до коридору зустрічати іменинника. Вона підійшла до Дюші, наблизилась до нього впритул і, гостро пахнучи корвалолом, мовчки простягнула йому фіолетову двадцятип’ятирубльовку.

Дюша взяв безцінний папірчик і, шукаючи якогось пояснення, подивився на Машу.

Яківна зашаруділа й подалася до своєї кімнати. Наостанку промовила:

— Мало? В такому віці гроші псують особистість.

Варя вибухнула гомеричним сміхом й ледь не покотилася підлогою. Маша, сповнена безмірного обурення, наздогнала Яківну на порозі кімнати.

— Фріда, що ти собі думаєш?

— Мало? — запитала вона й енергійно заворушила лисими, жирно наведеними чорним олівцем надбрівними дугами.

— Яківна, твої гроші вже сім років як вийшли з обігу.

— Не розказуй, — метушливо задріботіла до кімнати вона.

— Дюша не займається боністикою. Дюша! Ти ж не займаєшся боністикою?

Він промовчав.

— Куди ти тікаєш, Яківна?

— Гроші — вони скрізь гроші, - сказала вона й зачинила за собою двері.

Дюша розгублено стояв у коридорі й м’яв радянську двадцятип’ятирубльовку.

— От хитра, — видушила крізь сміх Варька.

— Нічого, — сказав Дюша, — це непоганий подарунок. Я його зберігатиму на випадок повернення нашої держави до первісного ладу сересер.

Уже в кімнаті, під пильними поглядами дівчат, Дюша розгорнув подарунок, частина якого готувалася весь учорашній вечір. Здалося, що на нього він особливого враження не справив і бурних емоцій не викликав, тому дівчата вирішили швидко забути про подарунок, який, власне, був лише першою його половиною, а от друга — інсталяція з глини у вигляді цілого ансамблю маленьких чоловічків, які займалися різним неподобством: один грав на саксофоні, другий стояв біля мольберту, третій тримав у руках книгу… всього їх було десять — Дюші навіть дуже сподобалася. Зрештою, не дивно. Він завжди із захопленням розказував Маші і Варі, як йому приємно знаходитися в їхньому будинку, як його бентежать і не дають спокійно заснути різні «подєлкі», картинки, рамочки, глечики. І цей — до речі непоганий додаток до основного — викликав у нього набагато більше радості, ніж безпосередньо подарунок.

А потім вони довго сиділи, розмовляли, пили вино, їли якісь не дуже смачні тістечка, куплені Машею напередодні. Зрештою, цей вечір нічим не відрізнявся від усіх їхніх вечорів. З музикою, що видушував хрипуватий магнітофон, з розмовами про всякі безглузді речі, з короткими образами й швидким перемир’ям, з косими, багатозначущими поглядами один на одного та частим зазиранням Фріди Яківни до кімнати. Одного такого разу, коли її явно гачкуватий і видовжений, звужений на кінці ніс (у Маші чомусь це не проявилося) зазирнув у кімнату, Варя запропонувала Фріді обв’язати навколо її голови, що була вкрита густими сивими кучеряшками, новорічний дощик й долучитися до процедури святкування дня народження Дюші.

— Старикам тут не місце, — сказала вона, але залишилася, порушуючи ідилічні аромати азійських вонялок своєю наскрізь просякнутою евкаліптом та аптекою персоною.

Дюша багато мовчав, тим самим ховаючи десь у собі свої емоції. Якщо Варя та Маша спільними зусиллями намагалися створити бодай якусь видимість свята, веселості та невимушеності вільної бесіди, то Дюша понуро й відчужено вдивлявся кудись крізь них, забувався, потім, неначе випірнав зі свого дивного незрозумілого стану й косився у бік Варі.

Остання ж закутала своє акуратне тіло у плед, виставила, неначе осінній їжачок, свою коротку колючу зачіску і, вторячи Маші, намагалась підтримати веселість. Час від часу беззмістовно, невлад посміхалася, оголюючи білі, і якби не очевидність, яка проявлялася у трохи кривенькому нижньому різці, то можна було б припустити, що штучні, зуби. Вона також косилася у бік Дюші, але не так явно, злегка, соромлячись.

Фріда понуро клювала нагрудний простір своїм носом, певно згадуючи свої молоді роки, бідність та безцеремонні знайомства з Жаном Огюстовичем Ренуаром, Софі Лорен, Бруно Беттельхаймом та багатьма-багатьма іншими…

Спочатку, коли я познайомився з Фрідою Яківною, я намагався придушувати роздратування, яке виникало всякчас, коли стара відкривала свій восьмидесятип’ятирічний рот, коли вона, намагаючись відшукати якусь дрібничку, витоптувала своїми овальними ногами затертий і побляклий за довгі роки експлуатації паркет у маленькій кімнатці, коли мружила свої круглі оченята й наосліп перебирала полотна, підрамники, деренчала мідними буддійськими дзвіночками, що змішалися з іншим мотлохом, — шматочками різнобарвного оргскла, масляними ганчірками, мастихінами із засохлою фарбою, невеличкими бюстами якихось античних мужів, деревинками, цвяшками, відрізками лінолеуму, списаним папером, незавершеними акварельними етюдами на цупкому картоні.

Я намагався стримати це наростаюче відчуття дратівливості, стискав зуби й лаявся, думаючи про те, що дав Бог бабі здоров’я пережити своїх дітей і навіть онуків. Але згодом зрозумів, що дав Бог нещастя, а потім, десь на другому тижні спілкування, зрозумів і її, зрозумів, що в цьому будинку, в якому вона мешкає з п’ятдесят шостого року, пройшло все її зріле життя, старість, і от уже добігає кінця глибока старість, залишиться одне — древність, і єдине, чого прагне тепер стара єврейка, — спокій та рівновага, стабільний супчик щодня, якісь пілюлі, краплі, книжки.

Більше того, я помітив, що моє роздратування несправедливе, адже вона намагалася якомога менше заважати та набридати своїй правнучці, яку невдячна онучка Лілія Львівна нарекла Машею: Фріда Яківна хотіла назвати її Рахіллю. Але яка, в біса, могла бути Рахіль у сімдесят другому?

А попереду була школа, між іншим, радянська школа, і нещасну Рахіль неодмінно зрівняли б зі смердючими шкільними плінтусами, більше того — це зламало б усю її долю на віки віків… Компромісне ім’я Роза теж було відхилене. Назвали Марією. Зрештою, теж була така відома єврейка, мати Спасителя, але старозавітна Фріда Яківна, не визнаючи Христа, була проти, і всі називали Машу здебільшого або Машею або Манею, на слов’янський манер.

Вже за три тижні ми з Яківною стали друзями. В нас з’явилася якась негласна змова й обопільне порозуміння. Останнє — на ґрунті першого. Іноді, зустрічаючись з нею сам на сам десь у коридорі чи на кухні, вона мені підморгувала або штрикала скрюченим подагричним пальцем у бік й пошепки питала, не так задля того, щоб почути відповідь, як задля підтвердження нашої дружби і розуміння один одного:

— Як воно, поет?

— Ол райт! — плескав я її по широкій згорбленій спині й робив такий вираз обличчя, який так і говорив: я дам вам парабелум!

Одного я не міг збагнути: звідки стара знає, що я поет? Це вишито червоною ниткою на моєму обличчі? Але я вже давно запримітив, що стара дуже хитра, розумна, як диявол, а з тим — добра й стомлена від довгого життя жінка.

Іноді подумки я називав її сугробом.

Якщо наші стосунки з Фрідою Яківною рухалися рівно, неначе кардіограма мерця, то відносини з Варєю — паралельними кривими, які хоч і стрибали, але помітно підіймалися вгору. Ми мовчали, але іноді наші погляди зустрічалися і говорили один одному набагато більше, ніж могли б сказати ми самі.

В день мого народження ми сиділи в дівчачій кімнаті, нудьгували, пили сухе й кислувате вино, заради забавки чи просто з жалю до старої нудьгуючої людини посадили Яківну на диван, попередньо обмотавши її голову новорічною нісенітницею.

В принципі, ми чекали на Олега та Боба, які мали прийти ближче до дев’ятої, але у Фрідиній кімнаті великий настінний годинник з боєм, рідне дитя Гюйгенса, пробив пів на десяту.

Стемніло. Крізь кватирку задував прохолодний вітерець.

Яківна заснула, Маша розповідала якусь смішну історію, але я, чесно кажучи, не дуже добирав зміст того, про що вона говорила.

Не хочу зараз переповідати, як я внутрішньо шепотів собі: я крига, я айсберг, тому що якось невимушено й органічно Варя почала мене обіймати, і, чесно кажучи, якщо не враховувати випадкових рукопотискань, це був наш перший тілесний контакт. Від неї йшло неземне тепло, я внюхувався у її запах, я боявся поворушитися й зробити щось зайве, тому що не знав, що саме і як треба робити. Я просто сидів і відчував її тепло.

Просто так. Якби в мене тоді запитали, чим я займаюся, то, не вагаючись, відповів би: сиджу, люблю, відчуваю тепло. Все до того йшло. Особливо здивованим я не був. Узагалі, мало що могло мене здивувати у тринадцять, а що вже говорити про шістнадцять, тобто вже сімнадцять. Зрештою, яка різниця!

За кілька хвилин, коли Машина оповідка мала сягнути кульмінаційного моменту, коли вона, перекрикуючи саму себе та перестрибуючи слова, наближалася до піку свого словесного торжества, вона, побачивши нас у такому вигляді, - я сидів спиною до Варі, а вона, все ще загорнута у плед, обіймала мене ззаду, намагаючись, як я зрозумів, не надавати цим обіймам сексуального характеру, — на мить замовкла, перервала свою оповідку, змазала кульмінацію, сказавши щось на кшталт:

— Ось так вони одружилися…

Потім вона піднялася й подалася до свого етюдника, настирно зашкрябала мастихіном по палітрі, почала щось підправляти ганчірочкою на полотні й нарочито, ледь не підсвистуючи собі під ніс, не звертала на нас уваги.

— Що будемо робити? — пошепки запитала у мене Варя, від чого у мене зсередини все похололо.

— Я не знаю, — відповів я.

Ми мовчали.

— Я теж не знаю, — сказала вона, порушуючи в мені гармонію заціпеніння.

Мені хотілося психонути, відігнати весь цей стан незручності та дитячого боягузтва. Двоє дорослих людей, яким, по ідеї, має бути добре разом, граються у цнотливих і переляканих підлітків і не знають, що їм робити. Що будемо робити? Як що? Кохати, радіти, народжувати дітей, проклинати систему, жити в скелі самітниками й виховувати нащадків на манер Анастасії Володимира Мегре!!! Це все мало бути згодом — і радість, і любов, і «час — швидше біжи, немає терпіння чекати зустрічі», а в ті хвилини я був кам’яним та розгубленим, бездіяльним та непристойно зляканим.

А потім заворушилася Фріда Яківна, і ми обоє посміхнулися. Посміхнулися так, просто задля того, щоб не мовчати.

— Смішна, — сказав я, адже і сказати було нічого, принаймні сил та сміливості сказати щось нагальне — не було.

А ще за мить десь у коридорі пролунав дзвоник, почувся чоловічий сміх і все зникло: Варя мене швидко поцілувала у потилицю і відпустила, Яківна прокинулася й здивовано заозиралася, Маша кинулася відчиняти двері.

Олег і Боб, разом із веселим сміхом та живою, здоровою атмосферою, занесли в кімнату і руйнівну силу, яка змела, неначе монголо-татарське ярмо, мій стан, в якому я перебував: стан ніжного затишку та приголомшливого запаморочення від жіночих (жіночих!) обіймів Варі.

— Гратулямс! — потис мені руку Боб. — Як тобі подарунок?

Я промовчав.

— Чи ви ще не подарували? — звернувся він до дівчат.

— Подарували.

— Дякую, — сказав я. — Можливо, я не так жваво відреагував на нього, але мені дуже приємно, і мені справді сподобалося.

— Ну от! — розсміявся Боб здоровим сміхом. — Будеш ще більший інтелігент, ніж був. Трость — лучший падарок для поета!

— Та який з мене інтелігент, — позадкував я ближче до тапчану, намагаючись віднайти хоч якийсь притулок від його наступаючого на ноги здоров’я.

— Ну-ну! — глибоким тенором промовив він, пригладжуючи свою ще не настільки густу, але вже порядну бороду. Вони всі носили бороди. Неначе готувалися вступити в хасидизм й запрягти себе на все життя у вивчення пантеїстичної будови неоплатонізму вкупі з іудейським гностицизмом.

Вся їхня художня тусовка переживала не найкращі часи.

Тоді я ще не знав усіх подробиць, а тому сприймав себе в цьому будинку паразитуючим організмом, що був уживленим у клин історії, яку створював не я, а інші. З одного боку, була сім’я Маші, а з іншого — художка, однокурсники, спільні історії, свої, зрозумілі лише їм життєві анекдоти та жарти. Я перебував у тому стані, коли ти наче свій, але зайвий. Але тоді у них були власні застійні часи. Приходили хлопці скоріше за звичкою, бо вже давно не навчалися і більше року тому склали останні іспити та академки. Боб все ще не насмілювався сказати Варі про свої почуття, та вона і сама не робила перших кроків назустріч. У той же час, раптово для себе, вже рік маючи дружину, Олег зрозумів, що йому дуже подобається Маша. Рамзеси, Людки… Все було за звичкою, все було від нудьги, від того, що країні ще не були потрібні ані художники-оформлювачі, ані дизайнери. Це за три-чотири роки все зміниться, а тоді… вони знаходились у стані невизначеності, у стані пошуку, чеканні, кріогенному сні, - можливо, потім стане світліше, легше, проб’ються зелені пагони крізь сірий столичний бетон, і люди… люди відчують потребу в прекрасному.

Сміялися, пили вино, спілкувалися — все за звичкою, і я навіть не припускав, що можу бути їм цікавим, що стану свіжим вітром у їхніх висохлих і пожовклих, але ще молодих душах.

З приходом Боба й Олега ми знову почали пити, і всім стало весело. Не знаю, по-справжньому чи за звичкою — але ми сміялися. Іноді, зустрічаючись поглядом з Варею, я намагався затримати якнайдовше свій погляд, але вона відривалася від мене і з фальшивим захватом починала комусь щось розповідати.

Яківна пішла до свого старечого лігва, в якому мені ще не довелося побувати.

Згодом всі притихли, розійшлися по кутках, Боб і Олег почали збиратися: перший — на роботу, другий — до сім’ї. Телефонувала з котельні Людка, заливалася п’яним сміхом і питала, як в мене справи. Маша їй відповідала стримано й підкреслено сухо.

І коли вже хлопці майже пішли, коли весь балаган перенісся до коридору, раптом Боб нахилився до Варі, щось сказав їй на вухо і вийшов, а вона, поспіхом одягаючи розчавлені, неначе оладки, Фрідині шльопки, вийшла слідом. Маша розмовляла з Олегом, а потім, помітивши відсутність Варі й Боба, глянула на мене й розвела руками, мовляв, я сама не знаю, що відбувається. В цій ситуації вона явно була за мене. Її великі очі й витончено-жіноче обличчя у тьмяному коридорному світлі набуло добрих і ніжних відтінків, вона сама перетворилася на зразок доброти й ніжності.

— Я зараз, — стривожено сказала вона й направилася до виходу.

Я залишився з елегантним бовдуром Олегом. Власне, окрім вельветового піджака та гостроносих туфель (тоді це було нереально модно), нічого елегантного в ньому не було. Ну, ще хіба обличчя, позбавлене слов’янської простоти.

Але з ним мені завжди не було про що розмовляти, крім поезії Хармса та живопису Малевича.

— Вони дружили, — казав він мені.

— Ні, в них просто було кілька спільних проектів, — поправляв я його, і він розквітав на очах.

— А цей, цей, пам’ятаєш? «Сладострастная торговка…» — заводив він похабний хармсівський віршик.

— Ага, — казав я.

І він знову розквітав. Милий та елегантний. Але бовдур.

За секунду з’явилася Маша, а за нею зайшли Варя і Боб.

— Ну, давай, поет! — приязно посміхнувся Боб і простягнув мені свою велику сієнітову лапу.

Спочатку, під владою сильної симпатії і прикрої для самого себе ненависті до нього, я хотів у неї плюнути, але, стримуючи безжалісний наступ нудоти, проковтнув щось важке і колюче й потис її.

Ні з ким більше він не попрощався. Олег невиразно кивнув, і вони пішли.

Я зайшов до темної, з ледь окресленими, немов простим олівцем, предметами кухні й сів у кутку з найбільшим накопиченням згустків темряви навпроти газової плити. Просто там стояв табурет, і я сів. З коридору долинав голос Маші, яка, очевидно, смикала Варю за рукав, як вона це зазвичай робила, і тихо й методично почала вичитувати:

— Ти що? Що ти робиш? Що це означає?

— Нічого.

— Ти ж малого вбиваєш!

— Господи, Мань, я так стомилася. Не чіпай мене, добре?

Маня промовчала.

А Варя, заходячи до кімнати, стомлено проговорила:

— Може, знову навчатися піти? — а потім театрально: — Сієнская школа — італьянская школа живопісі, сложилась в Сієнє в трінадцатом — началє чєтирнадцатава вєков. Характєрни ізисканость лінєйного рітма і цвєта, тонкій лірізм, сказачная дєкаратівность в сочєтаніі с рєалістічєскімі ісканіямі. А-а-а!!! Як же нудно!

Остання фраза пролунала десь у глибині кімнати, а я, не вірячи власним емоціям, закусив зубами алюмінієву ручку духовки й ледь чутно завив, пускаючи слину кудись у кухонний смугастий килимок.

Тоді я намагався пересилити свої емоції, змусити припинити плакати й взяти себе в руки. Це мені вдалося, і я зрозумів, що треба бігти з цього будинку, поки всі помиї сердечних справ повністю не поглинули мене, поки ніхто не почав мене заспокоювати й виправдовуватися, поки не пролунали сильні слова й запевняння стосовно справжньої дружби та цінності цього інституту як такого. І тільки-но я зібрався йти до коридору, тільки розпланував, наскільки швидко зможу взутися й зникнути непоміченим, як відчинилися двері й до кухні вкотився, немов на маленьких коліщатках, сірий зморшкуватий сугроб.

— Водичка, — тихенько промовила Фріда Яківна й нахилилася до відра, проігнорувавши саме поняття чашки. Прямо як я.

— Га-а! — зітхнула вона з полегшенням. — Відпочиваєш?

— Ні, вже йду.

— А Маша казала, що ти залишишся…

— На жаль, — розвів я руками.

— Е-е ні, голубчик, — зупинила вона мене. — Ану стій.

Я сів на ще теплий табурет.

— Що сталося? — співчутливо, проте не без цікавості запитала вона.

— Нічого, — сказав я, намагаючись піднятись.

— Сиди, — грізно промовила стара. — Що сталося? Таки ж не від відсутності мозку горюєш.

— Я не горюю, все нормально! — хотів я вирватися, але її кам’яні пальці так сильно схопили за шкіру мої руки, що під владою болю я не в силах був пручатися.

— Сядь і кажи. Що, любов? Да, бачила я, як вона з ним цілувалася. Ну нічого, все буде добре, головне, що живі всі.

— Хто цілувався? З ким?

— З Олегом цим. Машка.

— А мені яке діло, що вони цілувалися?

— Стривай, а хіба ти не з… І-і, а я стара думала що ти з Манькою моєю шури-мури крутиш, а ти, значить…

— Ні з ким я нічого не кручу.

— Бідний хлопчик. А я ж не сліпа, хоча брешу, сліпа, але не дурна, як ти, і все чудово розумію. Знаю, що в темряві і на самоті лише від сердечних справ сидять. Страждають, накручують ревнощі свої, немов пружинку, а потім — бах! І стрельне! Стрельне так, що ой-йо-йой!

— Що стрельне?

— Варвара? — рвучко запитала вона, і її обличчя перетворилося на пожовану котлету.

— Ці ваші штучки!

— Які штучки?

— Ваші!

— Ти хотів сказати єврейські, так? Наші єврейські штучки, ти це хотів сказати!

— Нічого я не хотів сказати. Просто ви питанням на питання. Щось стрельне. Якась Варвара. Фріда Яківна, відпустіть мене, а?

— Не відпущу! — хитро промовила Фріда Яківна й знову запитала: — Варвара?

— Ну? — здався я.

— От чого не бачила, того не бачила.

— Тобто?

— Ну, з ким вона там цілувалася… Хоча ні, зачекай… бачила! Класі у сьомому вона була. Ну так, якщо Машка у десятому була, то точно, у сьомому. Там, за тепличкою з Ваніком очкастим так заливала, думала, один в одного язики проковтнуть… Але ж це не горе, ні?

— Ні, не горе.

— Я тобі ось що скажу…

— Скажіть.

— Не зв’язуйся ти з бабами, добром це не скінчиться…

— А з ким же?

— Я не про це. Не мені тобі розповідати, ти вже дорослий. Скільки тобі? Двадцять два? Три?

— Сімнадцять сьогодні.

— Ну нічого, не всі досконалі. У мене в твоєму віці знаєш скільки всього було?

— Не знаю.

— О-о-о, — протягнула вона й закашлялась. — Тобі й не снилося. Я тоді з Льовою Б. зустрічалася. Їздила до нього у Москву…

Про Льову Б. я чув удесяте.

На кухні ми просиділи години дві. Лише одного разу заглянула Маша. Якось недовірливо, навіть підозріло глянула на нас із Фрідою, скривилася й сказала, що постелила мені на підлозі. Біля тапчана.

- Іди-іди! — хитро промовила Фріда. — Ми сьогодні взагалі спати не збираємося, да? — І вона, в очікуванні підтвердження її слів, подивилася на мене.

Спати я, звичайно, збирався, але таки підтвердив:

— Да.

Маша знизила плечима, побажала нам безхмарної ночі й зникла.

А ми ще посиділи хвилин десять на кухні, яка особливою зручністю для опівнічних бесід не відрізнялася, і перейшли до Фрідиної кімнати, яка одразу вразила мене своєю різнорідною начинкою. Починаючи від книжок і закінчуючи неймовірною кількістю годинників.

Бачити її кімнату у перспективі було майже нереально — така кількість дрібних речей та незначних за своєю сутністю штукерій просто розчиняла саме поняття простору на молекули, і все, що залишалося, — це вивчати кімнату по міліметру.

Убогість розрізненої, але старовинної меблі компенсував новенький кондиціонер: Фріда не виносила спеки. Широка дерев’яна тахта на гнутих ніжках, пухова й пишна, але пожовкла постіль, фанерна шафка з висувною тумбою, перекособочений креденс (саме креденс, а не буфет), по вінця напханий медикаментами й скляночками, в яких стирчали записки десятилітньої давності, календарики, мотузочки, пір’яні ручки, погризені олівці. Також у око врізалися мініатюрні пастельні картинки, кухлі та шаблонні вишивки на пасторальну тематику. Все ж таки стара хоч і була інтелігентною, але дещиця доволі вульгарного міщанства в її житті була присутньою. Запах стояв не противний, але задушливий. Окремо висіла поличка зі старими книжечками. Потім я дізнався, що кожна має автограф автора. Серед авторів були й непристойно знамениті.

І безліч годинників. Настінний з боєм, настільні, ручні, золотисті, сріблясті, з червоного та чорного дерева, з маятниками, будильники… всі йшли справно і чітко, вистукуючи розгонистим метрономом час до невідворотної смерті. Ціла купа непотрібних предметів, від яких складалося враження, що потрапив до вікторіанської епохи радянського зразка.

— Коли я помру, — сказала Фріда Яківна мрійливо, але не без жалю, вказуючи на годинники, — вони зупиняться, і ніхто ніколи не в змозі буде їх завести.

— Чого ви так думаєте?

— От побачиш! — пророчо промовила вона.

— Та ну, ви ще мене переживете!

— Я зрозуміла твій натяк, — звузила вона свої очі.

— Який натяк?

— Стара карга дітей своїх пережила, онуків пережила, і от, погляньте, ще трохи — йде на рекорд, намагається пережити Маню! Обережно, небезпечний поворот, а-а, яка невдача, інфаркт, але чекайте, вона йде на поправку, вона майже здорова, ось, ще трохи, ще трохи…

Я щиро розсміявся.

— Дурниці кажете.

Старуха, оцінюючи власний гумор сором’язливою посмішкою, потягнулася до мене, обхопила за плечі, потрусила й повалилася на ліжко. З-під матрацу дістала пачку «Честерфілда» і запальничку. Спритно закинула цигарку до рота, підкурила й промовила:

— Тільки тчш-ш-ш!

— Могила! — пообіцяв я, і вона продовжила розповідати те, що почала ще на кухні.

— А знаєш, пам’ять — це єдине, що в мене залишилося. Кривава, щаслива, грузинсько-єврейська…

— Як грузинсько?

— Я завжди була грузинкою, хоча і єврейкою. Не знаю, тепер, коли до смерті залишилося три з половиною подихи, все сприймаєш більш гостро. Все своє життя я була самотньою, хоча й життя проходило поміж людей, але самотність — головний козир і бич мого життя. Скількох я поховала, скількох не помітила, скількох обманювала і скільки разів виживала, коли здавалося, що вижити було неможливо. Я прожила довге й беззмістовне життя. І Варя — єдине, що залишилося мені перед смертним одром. Ні-ні, жодного пафосу, просто все своє життя я прожила впівсили, не собою, не типовою київською єврейкою, без святкування Пейсаху та інших свят, а так, за помахом долі, під свіжий вітерець… І зараз, коли настав час помирати, помирати доведеться в безкомпромісній самотності, під пуховою ковдрою, помирати старою й негарною, трохи черствою й грубою, непотрібною, напіврозумною…

Історія Фріди Яківни почалася у серпні тринадцятого року. З Балканів насувалася гроза, але мало що могло зупинити її появу на світ.

— Знаєш, Дюша, мені здається, що я народилася вчасно. Рік пізніше, рік раніше, — і все моє життя пішло б іншим шляхом. У нашій сім’ї всі жінки народжували рано…

Мати Фріди Яківни народила її у шістнадцять. Вона, вродлива, ще струнка грудаста дівчина, донька житомирського шинкаря, скочила заміж за пристойного, вже не молодого, але ще повного сил і молодецького запалу офіцера, теж єврейської крові, між іншим. Тільки там були свої нюанси, якісь фіктивні прізвища, біографії, так що офіцер був на гарному рахунку, адже ще свого часу, у п’ятому році, під час російсько-японської війни показав себе доблесним солдатом — оборона Порт-Артуру, хоч і розгромна, але звитяжна баталія на річці Ялу… і солдата Якова Андрійовича возвели у ранг офіцера, що наблизило його до дворянського титулу.

У чотирнадцятому році він пішов на фронт, але повернутися йому не судилося. Хтось поговорював, що він загинув під Варшавою у сімнадцятому році як сміливий і доброчесний воїн, інші говорили, що він зрадив своїх бійців і намагався прорватися до Лісабонського порту, щоб звідти відплисти до Сполучених Штатів, але його підрізали мародери…

— Якщо чесно, я і не пам’ятаю вже.

В той час вони з мамою та Фрідиною молодшою сестрою переїхали до Києва. Тоді це було відносно спокійне місто, аж до дев’ятнадцятого року. А у дев’ятнадцятому була безкінечна холодна зима, і петлюрівські війська вчиняли єврейські погроми. Фріда з матір’ю на той час мешкали у квартирі вже загиблого офіцера Якова Андрійовича на Прорізній. Фріду віддали до сусідки, яка невимовно зраділа такому подарунку — прийняти до себе хоч і єврейську, але дівчинку, бо сама страждала на безпліддя. Молодша сестра померла ще у вісімнадцятому — ангіна, абсцес нирок.

— Не вижила. Мати і не горювала навіть. Не до цього було.

Згодом, під час погрому, сердобольну Лілю Єфимівну зґвалтували і вбили, а Фріда так і не дізналася, де знаходиться її тіло. А сусідка Настька Міронадзе — також дружина офіцера, потім, з приходом радянських військ, вивезла Фріду до Криму. Півроку вони жили у Феодосії.

— Сонце, море. Це були найкращі часи мого дитинства. Настька мене виховувала. Читати і писати, щоправда, навчила ще мати, але Настька Міронадзе, в дівоцтві Голобєєва, впритул наблизила мене до високого. Ми бували у Максиміліана Олександровича. Двічі. Ой, натисни оту кнопочку на пульті… щось душно… ага, дякую. Двічі ми були у нього. Одного разу я сильно перелякалася якоїсь вівчарки, що забігла на подвір’я, і розревлася. Макс — нічого, що так фамільярно? — посадив мене на коліна й подарував книжечку, попередньо дещо написавши у ній. «Демоны глухонемые». Он бачиш, стоїть. «Фрида, бояться нужно не собак. Учись. С нежностью, М.В.»

Я, затамувавши подих, дістав збірку віршів. Обережно, боячись, що та розвалиться у мене в руках, але книжка виявилась міцною, позбавленою столітньої обшарпаності. Здивовано посміхнувся. Волошиним особливо ніколи не цікавився, хоча вдома стояв його альбом і вірші, та й мати мені багато розповідала, але якось нецікаво було, а тут… неначе до його мощів доторкнувся. Аж мороз по шкірі.

— А потім до Феодосії приїхав Давид Міронадзе. В таврійських степах йшли бої з червоними військами. Міронадзе приїхав у коротку відпустку, на тиждень. Мене не прийняв, сказав, що він не буде батьком чужої дитини. Тільки за місяць його було важко поранено десь під Каховкою. Помер він у Джанкої. А в двадцятому якісь давні знайомі Настіного батька, колись наближеного до тимчасового уряду есера, що загинув від випадкової кулі у Петрограді, посадили нас на пароплав. У мене почалося запалення легень. Увесь час, скільки ми пливли, я була майже у непритомному стані. Марила, кашляла кров’ю. Прийшла до тями тільки у Константинопольському порту. У самому місті нас розмістили у невеличких квартирках на лівому березі Босфору. Стояла неймовірна спека, було багато хворих, серед них і я. Мене поклали до госпіталю. Виходжував якийсь турок з європейською зовнішністю. За три місяці старцювання у Константинополі якісь добрі люди нас знову посадили на пароплав, і незабаром ми опинилися в Неаполі, брудному й злочинному гадючнику. Мене одразу вразила величезна кількість автомобілів, конок, людей, арабів і негрів. Неаполь називали тоді італійською Калькуттою. Мені було вісім років, і я не знала, що таке Калькутта. Думала, що від слова «культя», а значить, щось пов’язане з інвалідністю. Італійське місто-інвалід.

А потім Фріда пішла до італійської школи, вивчила мову. До двадцять третього року вони з Настькою проживали в Римі, отримували якусь допомогу від монархічної общини та паралельно пенсію від есерів. А у листопаді двадцять другого все змінилося, знову революція, до влади в Італії прийшов вирлоокий карлик, який приніс разом з собою заразу фашизму. Шовіністичні погляди італійців змусили Настьку з Фрідою тікати на Північ, до Берліна.

— Тільки-но я освоїла італійську, довелося вивчати німецьку. Спочатку ходила до російської школи. Там були всі емігранти, дехто навіть з Києва, якісь знайомі траплялися. У Берліні було легше. Настька займалася перекладами. Окрім німецької, італійської і французької, знала ще англійську та їдиш. Усіх цих мов вона навчила і мене. Тоді у Берліні, в нас були тижні, коли ми спілкувалися виключно однією з тих мов, яку я вивчала. Тільки французька далася мені важко. Та-ак, казала Настька, понеділок, яка у нас на цьому тижні мова? І ми переходили на іспанську або англійську, або їдиш аж до недільного вечора. Так і жили. Я ходила до школи, Настька по п’ятнадцять годин засиджувалася то в редакції емігрантської газети, то за перекладами чиїхось мемуарів, та все про царя, монархію. Якісь адепти народовольців давали на переклад свої маніфести, потім вони ж організували і свій журнал. Настька не гребувала жодною роботою. Від політики була далекою, але розбиралася в ній незгірше за свою лінгвістику.

Була вже друга ночі, а Яківна все розповідала і розповідала. Видно, за довгий час спілкування виключно зі своїми сцикухами, як вона їх називала, неабияк зголодніла без співбесідників. Хоча добрим співбесідником мене назвати було важко, я швидше був просто слухачем. Розповідала про своє життя вона у хронологічній послідовності, але щось від недоріки в неї зосталося — якось нескладно вона говорила.

— Взагалі, у молоді роки я була пречудовою оповідачкою, — наче почула вона мої думки. — Вибач, що так неоковирно розповідаю. Я вже років десять ні з ким, крім листоноші та дільничного Іванчука, не розмовляла. Старість.

Старість, погодився я, але промовчав, із задоволенням даючи Яківні можливість зібрати у жменю всі думки та спомини, про які їй так хотілося розказати. Правда, час від часу здавалося, що вона проводить сухою ганчіркою по запилюженій поверхні свого життя, не заглиблюючись у душевні переживання, а всього лише стримано переповідаючи основні дані своєї довгої й складної біографії.

Іноді я відволікався на власні думки. Знову і знову згадував про розмову Варі та Боба, але у порівнянні зі складним хитроплетивом Фрідиної долі всі мої самопоїдання здавалися безбарвною нісенітницею неопереного організму.

— Ну-ну, Яківно? Спати ще не хочете?

— Це вам, молодим, треба спати, а я свої дві години ще вдень виспала. Так на чому я зупинилася?

— На Берліні.

— Точно, на Берліні… Ну, коли наші взяли Берлін, я дізналася про це, стоячи на Васильківській…

— Ні-ні, - перебив я її, - вам ще десять років, — хоча перестрибнути два десятиліття її долі мені здалося навіть заманливим.

— Ах, стара, пам’ять куряча. У Берліні я каталася на трамваї. Я так любила київський трамвай, особливо коли спускаєшся на Поділ, що у Берліні це була одна з моїх улюблених забавок. До нас, дітей емігрантів, ставилися добре, адже всі були з аристократів, дворян, чистоплотної інтелігенції… Хтось бідніший, хтось більш заможний, але всі були чистими, причесаними, зі шкіряними ранцями. Доглянуті. А у дванадцять років я вперше відчула, що таке бути єврейською дівчинкою. На першій перерві, між англійською літературою та ботанікою, всі дівчата, крім Ніоночки, руденької, безхарактерної лялі з фарфоровим обличчям, обступили мене і почали азартно обнюхувати. «Що ви робите?» — запитала я. Але ті мовчки, немов заворожені, здійснюючи страшний ритуал, ходили колом і обнюхували. «А від неї дійсно якось по-особливому пахне», — сказала одна. «Ти жидівка?» — запитала інша. Тоді я нічого не зрозуміла, а потім, коли прийшла додому, все розповіла Настькє. Вона важко зітхнула і розплакалася. «Dregs!» — сказала вона англійською, позаяк тиждень у нас був англомовний. Наступного дня вона прийшла до школи й вчинила скандал у дирекції школи. Виявилось, що хтось з батьків, побачивши мене у школі, бовкнув щось на кшталт: о, тут і жиди навчаються! Конфлікт зам’яли, адже школа була престижна. Але хоч я офіційно і не була єврейкою, такий статус за мною закріпився, і довести комусь що-небудь було неможливо. Я нікому нічого і не доводила. Ніоночка теж була єврейкою, але з виразною центральноєвропейською зовнішністю. Батьки її були з Вільно, переїхали до Берліна через розширення свого бізнесу — у них було три керамічні заводи. Ніона російської не знала, але викладання велося німецькою, тому всі її проблеми обмежувались спілкуванням з однолітками. Так нас було двоє. Я — жидівка, і вона — зарозуміла литовка.

Фріда і Ніона. Хоч бери й пиши маслом. Гордовита, грудаста Фріда і скромна, невигадлива Ніона. За два роки їхньої дружби змінилося багато. Ще за два роки — вони закінчували школу. Доля Ніони була передбачувана й вирішена, як роман «Анна Кареніна»: батьки зажадали найскорішого вступу доньки у Кембридж. Наївні, не знали, у що це згодом виллється. У тридцять шостому колишні студенти Кембриджа, підбурені всезагальними демократичними свободами, подадуться до Іспанії — боротися проти свавілля Франко. І Ніоночка, двадцятичо-тирирічна красуня, руде сонечко лондонського туману, півтора року служитиме медсестрою в Гібралтарі, який і досі не можуть поділити Велика Британія та Іспанія. А потім її застрелить п’яний марокканець. Просто так.

А Фріда Яківна ще два роки пропрацює у берлінській поштовій службі, познайомиться з чарівним і дотепним commis voyageur Францем, а невздовзі від нестримного кохання та безмежного щастя врешті-решт завагітніє.

Коли розповіла йому, що чекає від нього дитину, його дитину, Франц почервонів, як свіжа баварська сарделька, розридався і заприсягався, що за кілька місяців вони обов’язково одружаться, але зараз він має їхати у відрядження, адже люди без пристроїв, які він пропонує, просто не виживуть.

— Більше я його не бачила. Страждала, плакала, народила. Хотіла двійню, та й молока в мене було чи не на трійню, але змирилася, пробачила, заспокоїлась. А у тридцять першому від сухот дуже раптово і майже непомітно померла Настька, і я вже навіть не плакала, тихенько поховала на берлінському кладовищі її, лютеранку, і настала така порожнеча, така темна й сіра крига душу закувала, життя не було, сил не було. Тільки порожнява й страх. З однорічною дитиною, майже на вулиці, з мізерною зарплатнею рядового службовця на пошті я залишилася одна у цілому Берліні. Тоді вже ходили плітки, що на батьківщині настав рай, що всі працюють на радість собі і державі, а держава — не просто держава, а справжнє тобі втілення всіх соціальних чеснот. Становлення держави закінчилося, всі терори, війни і голод позаду — залишилося тільки приїхати і стати рівноправним мешканцем нової Української Радянської Соціалістичної Республіки. Я звернулася до радянського консульства, і мене радо прийняв майор, рафінований рязанський блондин, потомок славних варягів, але з хитрими татарськими очима. На оформлення виїзних документів з прізвищем Міронадзе пішло трохи менше двох тижнів. Мені пообіцяли квартиру в тому ж будинку на Прорізній, працевлаштування, ясла для Ніони, — її я назвала на честь подруги (пізніше вона стане звичайною Нінкою), — вечірнє відділення технічного училища, звичайний соціалістичний рай. І от, на початку березня тридцять другого року, з пересадкою у Варшаві, я приїхала до сірого, занедбаного міста, навіть не столиці, а так, посереднього провінційного містечка з розбитими храмами й понівеченою культурою. З-під снігу виглядала чорна земля, що почала відтаювати після холодної зими. Текло зі стріх, текло з очей. Здавалося, що вулицею ходять одні уркагани та чекісти. Тоді я вже зрозуміла, що, отримавши радянське громадянство, я втратила можливість виїхати з країни. Деякі збереження ще залишалися, і я думала податися до Франції, зробити рекогносцировку, зрозуміти, чи можна переїхати жити туди. Але, як я і очікувала, назад мене ніхто вже не випустив. З десяток разів я була на допитах у ГПУ, проте саджати мене поки ніхто не збирався. А з іншого боку, паспорт громадянки сересер мені теж не видавали. Жила як у повітрі, без документів, тимчасово мешкала у бараку, в яру, де зараз проходить бульвар Лесі Українки, працювала так само, як і в Берліні, на пошті. Було важко, і раєм це життя аж ніяк назвати не можна було. Бараки, робітники, чекісти, щоранку о шостій прокидайся, вези Ніоночку до ясел, а там не харчування, а біда якась. Так то я ще не знала, що за півроку тут буде стільки біженців із сіл, стільки злочинності та безчинства, що мама рідна, але жила, якось викарабкувалася, часом хотілося руки накласти на себе, не стільки через відчай, як від байдужості до всього.

Паспорт я отримала тільки у тридцять четвертому. Бігала у театральну студію, на теперішню Пушкінську, ставили класиків: Ібсена, Островського, Карого. Познайомилася з тодішньою богемою, час від часу підробляла статисткою у кіно, познайомилася з Олександром Петровичем, але це вже інша історія, довга й заплутана. Їздила до Москви, там в мене ще одна любов була, Льова Б., а десь між тридцять п’ятим і тридцять сьомим був нервозний і безладний роман з Сар’яном. Ах, які пейзажі були у Мартіроса, яка це була людина. Він був старший за мене на тридцять п’ять років, але я його так любила!

Ближче до п’ятої години ранку почало світати. Невгомонна стара все ще розповідала, розповідала — і про кінець тридцятих, як оминуло її горе, і про родичів білого офіцера Міронадзе, які знайшли її, Фріду, й прийняли її, єврейку, як доньку білого офіцера Давида Міронадзе, але їх у тридцять восьмому всіх до одного репресували. І бігала Фріда, оббивала пороги, намагаючись врятувати родичів Давида, який у свій час відмовився від новоявленої шестирічної доньки. Але всі її зв’язки обривалися швидко і з тріском. Забирали колишніх високопосадовців, творча еліта перебувала у перманентному панічному страху. Якщо таких видних діячів, як Косіор, було репресовано, то що можна говорити про інших. Навіть Єжову, чиє ім’я довгий час вселяло тихий жах, не вдалося сховатися в наркоматі водного транспорту. Фріді нічого не залишалося, як збирати консерви на передачі тим, кого не розстріляли. Пізніше їх всіх розмололо на безвісну труху історії: кого табори, кого війна…

У тридцять шостому була друга хвиля ущільнення квартир, і Фріду Яківну з донькою Ніоною підселили до театрального актора Анічкіна.

— Це був будинок на Госпітальній. До Анічкіна підселили три сім’ї. Мене з Ніонкою, єврейку Розу, якій через її єврейство надали приміщення на чотири метри у підвалі будинку, та ще одну жінку з чоловіком. Жінку звали Ніною, майже як мою доньку, а чоловіка — Яковом, як мого батька. У тридцять сьомому в них народилася донька, Ліна, а у тридцять восьмому, невідомо звідки і від кого, Роза народила крикливого і дуже негарного хлопчика Льову. Анічкін злився, жадібно кусаючи повітря, психував, нас всіх ненавидів, але часи були страшні, і вередувати, особливо на публіці, він собі не дозволяв. Коли почалася війна, мені було вже двадцять вісім. У місто увійшли німці. Спочатку готувалася до евакуації, за прикладом багатьох, зібрала все барахло у старий килим й закопала у яру. В останню мить я від евакуації відмовилась, а коли прийшла до захованого барахла, побачила, що яма порожня. Анічкін ще довго пив каву з наших фарфорових чашок. Я працювала у підпіллі, так і виживали. Адже як тоді було: або ти працюєш на німців і не здихаєш з голоду, або ти не працюєш і спостерігаєш за тим, як твої діти пухнуть і лопаються… Нінина сім’я взяла до себе Льову, а Розу разом з її братом, який так недоречно випірнув з Козятинської глухомані, розстріляли у Бабиному Яру. Льову ж всі не любили, був він крикливий і сопливий, через довге життя у підвалі постійно хворів, кашляв, температурив, а з носа постійно текли соплі. Після війни якась примарна тітка, теж, здається, з Козятина, забрала його до себе.

Фріда Яківна займалася підривною діяльністю, принаймні так довго думали всі її знайомі. Насправді ж вона було лише зв’язковою, що, в принципі, не зменшувало ризику для життя.

Якимось чином знайшла родичів, а саме бабусю у Попільні, в ста кілометрах від Києва. Ходила туди з Ніонкою пішки, ховалася в окопах, виживала, а у сорок другому, через велику кількість провокаторів та взагалі всякої поліцайської наволочі, їхнє підпілля розкрили, приговорили до розстрілу, але в останню мить трьох жінок від правили до Варшави, а звідти у Треблінку І, де все ж таки довелося працювати на німців, а за кілька місяців за якісь особливі гріхи перед рейхом триста здорових людей переправили до Треблінки ІІ, табору смерті… Там їх тримали, навіщось годували, але поки не вбивали. В серпні сорок третього почалося повстання, Фріді разом з десятком ув’язнених вдалося втекти й потрапити на фронт, який стрімко просувався на Захід. У сорок четвертому десь під Будапештом Фріду було поранено, і вона лежала у київському госпіталі, в ста метрах від свого будинку, в якому залишилася донька. Мабуть, вже підросла, по-чесному радянська, піонерка. Має закінчувати восьмий клас.

— Про перемогу я дізналася, стоячи на Васильківській. Ми розгрібали завали, під якими знаходили розкладені й всохлі трупи людей і собак. Хоча собак менше. Особливого ентузіазму в мене не було. Та й ходили чутки, що колишніх ув’язнених та полонених ув’язнюють знову, тільки вже свої. Доньці моїй вже було п’ятнадцять, коли мене викликали на допит. Тиждень протримали на Лук’янівці. Відпустили. Хтось замовив слівце, та й була я вже партійна, комуністка. В ідею не вірила, але в партію вступила ще на фронті. Хотілося їсти. Та й час складний був — трималися за все, за що можна було триматися. У п’ятдесят шостому з партії мене виженуть. Пам’ятаю, як і чому, але неприємно згадувати, хоч і зітхнула я тоді з полегшенням. Тоді вже жила в цьому будинку…

Слухати Фріду Яківну сил вже не було. Очі солодко злипалися, і я провалювався кудись глибше, ніж просто в сон, кудись між Берліном двадцятих років та Києвом тридцятих, засинав, уткнувши писок у розкішну й волохату бороду Волошина, лягав поряд з ніжно скриплячими кістяками у Бабиному Яру, тихо й солодко проникав у історію століття, що наближається до свого не зовсім логічного, але кінця. Десь за три хати чувся перегул трамваїв, небесна сірість виплакувала неспокійну мжичку. Йти додому я не те що не хотів, але надто вже спустошено себе відчував. Важкий, розлогий — через все тіло — пласт свинцю хилив мене у сон. Десь у шістдесятих заснула й сама Фріда Яківна. Я піднявся з фотеля, розім’яв засиджене тіло, прохрустів кісточками й подався до дівчачої кімнати, де на мене чекала постіль під тапчаном. Нарешті я зможу відрубитися під мирне сопіння Варварки.

В прохідній кімнатці, просуваючись обережно й навшпиньках, намагаючись не збудити оголених чоловіків на полотнах та засохлих мух на підвіконні, у контровому світлі стояла Варя.

- Іди сюди, — сказала вона майже мовчки, і я, вже збайдужілий до будь-яких з’ясувань стосунків, яких, по суті, не існувало, піддався її тихому та перепрошуючому голосу й підійшов.

Вона схопила мене за рукав сорочки й потягнула до себе.

— Ти придурок. Я всю ніч тебе тут чекаю.

— Я виходив попити водички, але тебе тут не бачив.

— Придурок, я всю ніч не спала, тебе чекала. Що ти там робив? — з непідробним здивуванням запитала вона.

— Слухав, — крізь сон відповів я.

— Придурок, ти ж…

— Та не придурок я! — пошепки закричав я, відштовхуючи Варю.

Скільки можна, врешті-решт: придурок, придурок.

- Іди сюди, — вона ледь не плакала.

Я ступив крок назустріч. Вона обійняла мене за шию й потягнулася до мого вуха.

— Ти такий придурок, такий придурок, — швидким шепотом щебетала Варя, — він пішов, чуєш, все, він більше не прийде, його більше не буде. Тільки ми з тобою. Невже ти цього не хотів, не хочеш? Господи, дурненький, ми ж маємо бути разом, як ти цього не розумієш?

Я оторопіло мовчав.

— Поцілуй мене, чуєш, поцілуй мене, — тараторила вона, — ти, придурочок, ти, господи, як я хочу спати, Дюша, я все візьму на себе, не хвилюйся, добре? Не хвилюйся… Якщо я поспішаю — скажи, я знаю який ти, я все знаю, нічого не кажи, мовчи.

Власне, я і не збирався нічого казати, але відчуття незвичності всієї ситуації мене вразило. Безсонна ніч, проведена у чужому житті, тихі плавні звуки слухових галюцинацій. Підкошувалися ноги… Я обійняв Варю за талію й схилив голову на її плече.

— Мовчи, — не заспокоювалась вона. — Мовчи.

Я мовчав.

Ми простояли, обійнявшись, хвилин десять. Двічі я встиг заснути. Не в такому, не в такому стані мало прийти моє щастя, щоб я розривався між ним та нестерпним бажанням спати. Але нічого не вдієш, і змусити це щастя приходити вчасно — неможливо.

— Дякую, — сказав я. Все, на що я спромігся, сказати цю дурнувату й повністю зайву фразу.

«Дякую». Господи, як безглуздо, як по-дитячому. Якраз для моїх сімнадцяти років.

— Ми будемо разом? — чи то питально, чи то ствердно промовила Варя.

І в той момент, коли я мав сказати, все сказати — що думаю і що не думаю, в той момент, коли вся вона — скрізь, наскрізь була відкрита для мене, для моїх слів, я промовчав.

Ми пішли спати. Вляглися обоє на підлозі. Обіймали один одного й продовжували говорити безглузді і непотрібні речі. Довго торкалися один одного під ковдрою, але за півгодини знесилені й майже байдужі — принаймні я — до свого такого маленького-маленького, прозорого й крихкого, ледь видимого, але щастя, заснули…

Все трапилося швидко: дев’яносто другий рік, рейс «Франкфурт — Київ», 234 людини загинуло, упізнання. Господи, та ж там стільки обгорілого м’яса, одні залишки, нічого того, що колись нагадувало всміхнених і життєрадісних, готових до безкінечного, ще тільки-но початого життя.

А чи не занадто?…

Женя, Ліля, де ті часи, початок нового десятиріччя, голод, безкінечні черги, путч, на прилавках одні лише бюсти. Три пляшки горілки десь під ліжком, про всяк випадок, розмоклі черевики, курточку Мані зшити. Із залишків. Першокурсниця. Любо-дорого.

Жили у квартирі, яку після смерті Євгена Семеновича та Лілії Львівни відібрали назад у кооператив, Маня була прописана в будинку бабусі та Фріди Яківни.

І Фріда Яківна невтомно бігала, сердилася, дратувала своїм потертим виглядом молодих та сильних.

— Фріда Яківна, йдіть спіть! — кричав Женя. — Без вас уже якось.

Без мене так без мене — і йшла додому. Спати. Не спалося. Прибігала Машуня, безкінечно клянчила гроші, і не гроші навіть, а якісь купони. З кожним днем все більше й більше, спочатку десять, потім сто, тисячу, десять тисяч — та що таке десять тисяч! Двічі у тролейбусі проїхатися. Сто тисяч — дві хлібини. Але це вже пізніше, вже без батьків.

Після їхньої смерті, у дев’яносто другому, та смерті бабусі Ніони чи то від бронхіальної астми, чи від серця — вже не розбереш, — закинувши навчання, Маша сиділа у своїй новій, колишній бабусиній кімнатці, горювала, безкінечно пила пиво — хотіла упитися. І все це в очах Яківни виглядало зворушливо й безглуздо. Але безглуздо лише для Фріди. Маша вже подумувала про те, щоб втопитися у брудних водах Сени. Однак слідом прийшла інша думка: застерегти себе від намірів закінчити життя самогубством. А потім вирішила, що мета булькнути у води Сени може бути дуже ефективною терапією! Дніпро відкидаємо одразу — це не так красиво, але надто прозаїчно, та й маєш ризик залишитись непоміченою… Для того, щоб дістатись до моста Мірабо, для початку потрібно зробити закордонний паспорт, що передбачає спілкування з усілякими ідіотами з районного ОВІРу, давання хабарів та іншу діяльність, яка дуже піднімає життєвий тонус. Якщо все вигорить з паспортом, треба буде придумати спосіб отримання візи — звичайної, адже все ще не так трагічно, — до початку дії Шенгенської угоди ще два роки. А потім, після ряду принизливих процедур — роздобути мінімальні гроші на поїздку… І коли б вона вже нарешті опинилася в Парижі, то неодмінно подумала б: я що, ідіотка, отак просто взяти і скочити в Сену, краще піду з Джімом Моррісоном пляшечку перехилю й оціню, як добре, що ми з ним по різні боки реальності.

Прийшов лист з академії на ім’я батьків. Вибачте (дефіляда казенного розшаркування), вашу доньку відраховано (низка канцелярських штампів). Батькам це прочитати не судилося. Всім іншим було не до цього. Машу ж цей офіційний лист сильно розлютив.

— Та проваліться ви зі своєю академією! — кричала вона, шукаючи найбрудніше місце у будинку, куди б можна було викинути цей бездушний папірець. Кинула за холодильник.

Був шанс поновити навчання, але спочатку було байдуже, трохи згодом — не пішло, прогримів потяг, поніс кудись удалечінь весь сенс жити, весь запал, що був, адже була вона одна донечка, була, малювала таких симпатичних метеликів, — в художку, тільки в художку, — стільки надії на неї, хто ж, як не вона, склянку води піднесе. А тепер кому? Фріді, старій і, здавалося, вже неживій, майже безликій, немов довоєнний вицвілий комод? Піднесе, що робити. І на цвинтар піде, до могилок. Взявши під руку Фріду Яківну, Маша стояла біля двох ще свіжих глиняних горбків. Чи все, що там лежить, належить її батькам? Можливо, якась випадкова ручка або ніжка від чужого, не сімейного гарнітуру? Вже не розбереш. Стояли, мовчали. А потім приходили до старого будинку на Олегівській. Мовчки пили чай, дивилися кожен у свою точку, вже давно уподобану, задивлену до нудоти, вивчену й прокляту десятками мовчазних вечорів. І лише газовий котел гудів, настирливо сповіщаючи про те, що життя, яким би холодним не було всередині, ззовні залишатиметься теплим.

А вночі ставало так нестерпно, так дико від усвідомлення безрадісної перспективи прожити залишок життя сиротою. Кажуть, людина стає по-справжньому дорослою тільки тоді, коли вмирають її батьки, і вже хотілося кинутися бодай кудись, хоч до лятрини з фекаліями. Невже така вона, ця дорослість? Але чому вони? Чому не Фріда, за якою вже не перший рік тужила, стогнучи, сира земля? Та й сама Фріда Яківна трохи соромилась свого віку, свого життя. Не забирає Господь, а то пішла б, уже давно пішла б і замість Машиних батьків, і замість Ніоночки, донедавна ще живої, хоч і старої, але попри все доньки, дитини. Який же це природно-естетичний атавізм, безжалісне кепкування довгого життя — бачити свою дитину майже власною ровесницею, з заплетеною гулькою сивої соломи, донечку, та ні, не донечку — вже давно Ніоніну (а по-простому — Ніну) Францівну, рано постарілу, вередливу, двадцять років як бабусю, що так необачно залишила всіх своїх чоловіків (Льова, Юрік, Петя), всі свої безкінечні роботи, переклади, редакторську практику, бездарних письменників, останню застійну хвилю.

Залишилась Маша, спочатку майже нерідна, зовсім чужа дитина, натаскала купу всякого барахла, все позаставляла: фарби, баночки з оліфою та уайт-спіритом, підрамники, ксилолітові блоки, полотна, столярне начиння — і запах змінився, і колір, атмосфера. Одразу згадався Фріді той недовгий період, коли у шістдесятих півтора року провела вона в Ташкенті, у майстерні нікому невідомого художника-узбека зі слов’янським корінням.

Машка все щось майструвала, до неї почали приходити гості, а згодом вона поновила навчання, пішла на перший курс художки, почала шити собі широченні циганські спідниці з маками та жоржинами, жила впроголодь, але… прорізалися салатові пагони, неначе який бур’ян живучий крізь товщу мертвого бетону. І життя, що живим бездонням, майже руйнівною силою повіддя заграло, почало просотуватися у всі почорнілі закапелки, почало вимивати тугу і скорботу. На початку довго накручувалося невидимою пружинкою, а потім відпустило, понеслося, зашуміло, з’явився сміх, часом навіть радість, не виключено, що й любов. І Яківна раділа — відійшла дитина, почала жити.

А вже на третьому курсі привела субтильну й хворобливо спокійну дитину.

— Ба, пам’ятаєш Варьку? Буде з нами жити, — поставила Маша Фріду перед фактом.

Колись навчалися у школі, був час — навіть дружили. Тепер-от знову. Однокурсниці.

Коли Варварі було вісім років, Маша була майже дорослою дівчиною, розумною, красивою, гордістю школи та всієї Татарки. За нею довгим сірим шлейфом тягнулися її малолітні фрейліни. І Варька була серед них першою.

— Значить так, Варя, — казала їй Машка, — якщо Вадику віднесеш записочку, я тобі подарую цю картинку.

Цю картинку ну дуже хотілося, але йти на спортивний майданчик, де збиралася вся подільська шпана, — не зовсім.

— Віднесу, — сказала Варя, показуючи всю свою готовність догодити найкращій з принцес.

Щоб дістатися майданчику, треба було спуститися Олегівською, вийти на Нижній Вал і пройти ще два квартали небезпечним відрізком шляху. Після восьмої вечора порядні господарі собаку на Поділ не виженуть, не кажучи вже про дітей. Варя стояла перед складним вибором. Йти — страшно, можливо, навіть і не так страшно, як незручно, неприємно. Глузливі погляди подільських вона б не винесла.

П’ятнадцять хвилин вона просиділа у чагарнику на Олегівській, а записочку, не витримавши нервового напруження, викинула через вузький отвір у люку до колектору й прийшла до Маші, погано імітуючи задишку.

— Віддала? — запитала Машка зі свого трону.

— Віддала, — глибоко дихаючи, відповіла Варя. — Давай картинку.

Отримавши непоказну картонку з акварельною мазнею якихось польових квітів, Варвара відчула себе нещасною. «Нечесно, — плакала вона ввечері, сидячи на кухні, - нечесно так», — била сама себе кулаками в обличчя.

А наступні два дні Машка проревіла, і ніхто не міг її втішити: ані пригорща двірських фрейлін, ані ровесниці, наполовину подружки, наполовину — заздрісні заспинщиці. Не прийшов. Проігнорував. А до того — клявся, гуляти пропонував.

— Не треба плакати, — намагалася загладити провину Варя: — М-м, не плач. Він дурак, твій Вадим, на цигана схожий.

— Та нічого ти не розумієш, ідіотка! — відмахувалася Машка. — Нічого!

Варя якраз все розуміла: хоч Вадька був схожий на цигана, але був красенем ще тим. Тому вона вирішила дістати ту записку, віднести Вадиму, нехай із запізненням, але краще пізно… Повернулася на місце злочину. До колектору спускатися страшно, але що вдієш, дивитися, як страждає її біла королева, ані сил, ані совісті не вистачало. Кришка люка виявилася відсунутою, але на цю фатальну дрібницю Варя не звернула уваги. Внизу було темно, сиро, під цеглини та брудні ганчірки стрімко, боячись обпалитися раптовим сонячним світлом, тікали мокриці та безіменні чорні жуки. Записки ніде не було.

Розгублено огледівши навколишню територію, Варварка почала думати про те, як напише нову записку, але вже своєю рукою, начебто від Маші, і віднесе її Вадику.

Але це вже потім, коли прийде додому. А поки — було моторошно і слизько. Маленькі жовті сандалі ковзали по вогкій цеглі, чомусь подумалося про янголів і навіть здалося, що почулися їхні голоси.

— Ну шо, Кирилович, все готово? Тада закривай!

Безумовно, це були янголи. І останні людські голоси, які Варя почула в цей вечір, належали саме їм.

Наступного вечора сусідка тьотя Надя, почувши дитячий знервований плач з колектора, викликала міліцію, яка довго й безжалісно допитувала голодну та посинілу Варю. Зателефонували батькам. Визвали на впізнання. Варина мати, тримаючись за перила й відганяючи лише одну нав’язливу думку — «тільки б не вона», — спускалася у підвальне приміщення, в якому знаходився опорний пункт.

Вона, але жива і здорова, з видовженим тваринним обличчям, з їдким запахом теплотраси.

Про записочку Варя вже не думала. Більш за все хотілося смаженої картоплі. Бажано на вершковому маслі. З помідорами та ковбасою, та ще й вбити яйце. А може, й два. Вночі у Варі піднялася температура, викликали «швидку».

— Запалення легенів, — сказав медбрат і порадив на ранок викликати дільничного лікаря.

Лікар був у відпустці. Виконуючого його обов’язки на місці не було. Його взагалі не було.

— Літо, ніхто ж не хворіє, - сказали на тому кінці дроту.

Викручувалися самі. Але антибіотики прописати було нікому.

Прибігали дівчата з двору, сиділи на табуретках і, неначе в ляльковому театрі, з поважної відстані спостерігали за хворою. Приходила і Маша. Варварка у приступі відвертості все-все розказала. І про записочку, і про те, як хотіла її дістати, і навіть про те, що у міліціонера, який її витягав, з рота пахло так само, як і в їхньої кішки.

Маша пробачила. Точніше, вона навіть не побачила з боку Варі провини, а тому й пробачати було нічого. Проте сама попросила пробачення, і після того і Маша, і Варя подорослішали, можливо, ще не зрівнявшись у життєвому віці, але подружилися і жити одна без іншої вже не могли. Манька перестала бути королевою, а Варварка — фрейліною. Для першої казки, виходячи з її віку, втратили свою магію, другу ж вони тримали за всі дівчачі випуклості вкупі з душею, але настала черга самій бути королевою. Тим більше, в неї з’явилася по-дорослому сильна покровителька.

А міліціонеру з неприємним запахом з рота по-чорному зраджувала дружина. Тому всі з нього сміялися, але, разом з тим, всім було його шкода. Навіть дружині.

Початок червня видався дощовим та безвідповідальним. Дюша, незважаючи на благальні заклики матері готуватися до іспитів, цілими днями безцільно валандався по місту, вечорами — пропадав невідомо де і невідомо з ким. З ким? Мати згадувала про сказане сином за столом на своєму дні народження. Щось про дівчину. Раніше постійно хвилювалася через те, що Дюша не звертає уваги на дівчат, хвилювалася, питала себе — чому? Які прогалини у вихованні? Потім заспокоювала сама себе — рано, ще маленький. А тепер-от нервує. Якась примарна дівчина (чи є вона?) заважає йому нормально закінчити школу.

— Ну що ти з життям робиш? — питала вона в сина за сніданочними сардельками, розуміючи, що насправді нічого він не робить, в атестаті мають стояти тверді четвірки, все життя попереду, а віддалення сина можна списати на вік.

— Що з тебе виросте, — питала вона, дивлячись, як Дюша уплітає вечірнє рагу. Питала й ловила себе на тому, що поводить себе з сином як звичайнісінька кухарка.

— Ма, — відмахувався Дюша, запиваючи оте «ма» сливовим компотом.

Зрештою, нічого страшного. Цілими днями, якщо не малює і не читає, то десь бігає, але точно не з сумнівними компаніями в кабаках сидить, і це вже радує, але хотілося іншого: хотілося домашнього затишку, сімейної близькості, тільки у сім’ї кожен жив окремим життям, ніхто нікому не підпорядковувався та відчайдушно відмежовувався у власній кімнаті під своєю ковдрою від надокучливих сімейних вечорів та спільних переглядів фотоальбомів. Чоловік зникав у своїх відрядженнях на тижні, син відокремився в організм, обережно відбрунькований від всезагального розуміння людини нормальної, сама ж вона жила у світі літератури та радянської мультиплікації. Цілими днями дивилася мультфільми й стрибала на дивані, створюючи собою образ божевільної інтелігентки, що пережила блокаду, сталінізм і залишилася самотня-самотня, з репутацією місцевої юродивої.

— Ма, а ти не помічала, що вся наша сімейка якась недороблена? — питав Дюша часом. — Чого ти наїжджаєш?

— Ага, синок, ти все правильно говориш, все правильно.

— Знущаєшся?

— Зовсім ні, просто ти хоча б міг мені підіграти.

В чому підіграти, Дюша не розумів, та й питати не хотілося. Якось само, думав він.

— Я самотня, — казала вона чоловіку.

— Я теж, — бурчав він і відвертався до стінки.

Цілий день Дюша чекав вечора, щоб зустрітися з Варєю. При бажанні він міг би зустрічатися з нею і вдень, і вранці, і взагалі міг проводити з нею весь свій час, але таким чином він виставляв би себе лінивим і безпутним хлопчиком, який існує з батьківських подачок і нічим корисним в цьому житті не займається. Дюша займався. Прогулюючись Маріїнським парком, він начебто готувався до іспитів, сидячи на набережній і безцільно фотографуючи дніпровське плесо, він — знову начебто — допомагав у центрі «Союз підтримки» якимсь інвалідам відновити опорно-рухову систему, сидячи вдома за книжкою — він займався саморозвитком. І ніхто не був у змозі заборонити йому займатися суспільно корисними справами.

Ввечері, як завжди, він з’явився на порозі їхнього будинку. Зовні насуплений і, здавалося, агресивний, — проте очі все одно видавали в ньому якусь внутрішню беззастережну радість. Від чого? Пояснювати — зайвий клопіт. Все було зрозуміло з очевидністю. Вже тиждень Дюша перебував у досить дивному для нього стані, який планомірно підходив до тієї стадії, коли надзвичайне стає звичайним, коли до успіху та щастя починаєш звикати, і цей успіх разом із щастям стає невід’ємною частиною буденності. Дюша це знав. Знав також, якщо втратити цю частину буденності, то настане нестерпне спустошення й морок, що безрадісною пеленою накриє всю його й без того песимістичну душу. Він це знав, а тому намагався якомога довше триматися цього стану душевної свіжості й відчуття легкого, але всеосяжного щастя.

З іншого боку, цей квітковий мед щастя, що навіть не встиг зацукруватися, був підточений дьогтевими розводами, а саме питанням, яке стосувалося безпосередньо сексуальної сторони їхніх стосунків. Певно, зайвим буде говорити про те, що Дюшине життя було не випробуване, і всі ті смакові традиції перших разів, коли все-що-вперше сприймається гостро й залишається у пам’яті на багато років, були ще попереду. Варя в цих питаннях була більш обізнана, мала неабиякий досвід, але озвучувати вголос свої бажання не наважувалася. Тому обидва мучилися одним і тим самим питанням: чому інший не проявляє своєї сексуальної жаги, чому все так платонічно, чисто і майже поверхово?

Варто зазначити, що свого часу Варвара пережила в своєму житті справжній сексуальний період. Навчалася вона тоді на другому курсі. Вона вже не була тією дівчинкою, в якої загорялися очі кожного разу, коли вона бачила щось відмінне від сірої вуличної мішанини. Треба було навчатися, хронічно не вистачало часу не тільки на якісь розваги, але й на особисте життя. До неї клеїлося багато різних чоловіків — однокурсників, сусідів зі сходового майданчику, викладачів та просто випадкових перехожих. Дехто пропонував велику і красиву любов, дехто кликав заміж, але вона на той час вже встигла смертельно стомитися від довгих стосунків з одним маловідомим актором столичного театру, а тому все, що стосувалося формули хлопчик — дівчинка, викликало у неї щонайменше відразу. Тип стосунків, які були в неї з оператором, коли кожний крок їхнього спільного життя відзначався сварками та з’ясовуванням стосунків, кожна годинна відлучка сприймалася як зрада та персональна образа, її не влаштовував. Вони протягом року десятки разів роз’їжджалися і сходилися знову, сумка з найнеобхіднішими речами, в принципі, ні в чому не повинна сумка, кочувала з квартири на квартиру, а самі вони — Варя та цей маловідомий актор столичного театру — могли годинами стояти в метро за сусідніми колонами й не мати сил ані роз’їхатися, ані помиритися остаточно. Зрештою, вона від нього пішла, прихопивши, окрім сумки, розхитані до неможливості нерви та хронічну молочницю.

Боб, який спочатку ненавидів Варю, потім змирився з її існуванням, а врешті смертельно закохався у неї, чи не кожного дня намагався прочитати на її обличчі ознаки її статусу: вільна, стомлена, без п’яти хвилин заручена.

Дізнавшись про розрив з актором, він набрався мужності й запропонував невеличке, але концентроване на обопільному порозумінні щастя. Варя лише хмикнула, знизила плечима й обережненько, аби не травмувати ніжну, ледь не підліткову душу Боба, не відповіла. Боб був з числа тих платонічних шанувальників, які могли роками здобувати прихильність своїх об’єктів, разом з тим не гребуючи випадковими стосунками з випадковими жінками.

Пройшло вже без малого шість років, як Боб був безтямно закоханий у Варю, і йому все ще не набридало раз на кілька місяців повідомляти їй про свою готовність іти до РАГСу хоч зараз, але якщо треба почекати, він почекає скільки необхідно. Варя мовчала, а він чекав.

І тепер, після того, як довгий і неприємний роман з маловідомим актором столичного театру закінчився, в ній не залишалося місця ні для кого, жоден з чоловіків не міг відновити у ній віру в справжнє людське щастя. І кожного разу вона задавалася одним питанням: чому Бог створив людей істотами парними, чому не можна бути просто самотньою і щасливою, щодня повертатися до свого помешкання з роботи чи, припустімо, навчання, сідати за письмовий стіл або до мольберту й відчувати повну й нероздільну гармонію у співіснуванні з порожнечею, розділяти своє щастя лише з собою, засинати в обіймах з собою, а разом з тим почуватися досконалою й самодостатньою? Вона жорстоко позбавлялася думок про інших чоловіків, які були потенційними захоплювачами її власних просторів — внутрішнього та зовнішнього. В цьому житті все було продумано так, щоб життя не здавалося солодким, навіть солодкість, якщо вона існувала, швидко приїдалася, а це приїдання вже само по собі суперечить усім принципам щастя та гармонії, яких так прагнула Варя.

На другому курсі під час складання зимової сесії, коли дешеві, але непромокальні тімберленди, куплені на секонд-хенді, тонули в січневій сльоті, а голова була забита лише прискореним вивченням історії образотворчого мистецтва, до того ж у алфавітному порядку, коли бібліотека мистецтв на Великій Житомирській перетворилася на другу домівку, а крізь звивини в найбільш запаленій частині мозку протискалися Борецький розпис та Батута зі своїми венеціанськими митцями, на одному з перекурів у дворику художки до неї підійшов юнак приблизно її ж віку, який дуже просто, але не без нальоту наполегливості у голосі промовив:

— Ми йдемо до мене пити чай.

Було холодно, і чай справді був би доречним, хоча, в принципі, його можна було б попити і в кафешці за рогом, на Львівській площі, проте Варя мовчки, не сказавши жодного слова, піддалася його голосу, і вони пішли. Виявилося, що будинок знаходиться в кварталі від академії, де вони навчалися, — вона на другому, він — на рік молодше, першокурсник. Свіжак, як їх називали старшокурсниці.

Вже вдома Андрій — саме так його звали — без зайвих рухів та слів, без будь-яких прелюдій та вмовлянь, без зайвих шумів (цього разу навіть паркет не скрипів своїм скрушним скрипом) роздягнув Варю, поклав на ліжко та став методично і планомірно майже ґвалтувати. Було б не майже, якби Варя сказала хоч слово, проте вона мовчала, навіть більше — піддавалася йому, рухалася разом з ним, час від часу відкриваючи рота від раптових спалахів болю — надто довго нікого в ній не було.

Коли він кінчив, Варя мовчки вдягнулася й подалася до коридору взувати свої бідненькі, але вірні тімберленди.

— А чай? — запитав Андрій.

— Чай? — чомусь перепитала Варя і вийшла з квартири.

Наступного дня Андрій знову підійшов до Варі. Його худе вилицювате обличчя не виявило й дещиці сум’яття.

— Підемо? — запитав він.

— Ага, — відповіла Варя, душачи в собі сльози.

Тільки від чого? Від чого сльози? — питала вона саме у себе в той момент, але всього лише момент і всього лише раз. Щось захоплювало зсередини, якийсь невимовний приступ дорослості, очевидна краса й збуджувальна енергетика його вчинку.

Їх не поєднувало нічого, крім сексу. Здавалося, що вони існували лише заради нього. Кожного дня вона приходила до Андрія. Вони могли кохатися годинами, але божевільна необхідність у сексі не зникала. Іноді, лежачи на старому горбкуватому ліжку, в перервах між злиттям, саме у той час, коли будь-яка розмова мала б вигляд вимушеного порушення гармонії, Варя співала пісні мадярською. Це Андрію подобалося, але за кілька хвилин він переривав її тваринним поцілунком, і вони знову зливалися в ненаситницьких корчах.

Це тривало півроку. Такі стосунки влаштовували обох. Вони ні до чого не зобов’язували. Ані до подарунків на день народження чи восьме березня, ані до вірності, ані до рольових чи гендерних диференціацій. І це могло тривати ще невідомо скільки, але одного разу, коли Варя сиділа на підвіконні й палила, вдивляючись у непроглядь травневої грози, Андрій перебирав речі у шафі. Діставши якісь широкі, кольору хакі штани, він спокійно промовив:

— Ці штани ти носитимеш, коли будеш вагітною.

Варя посміхнулася, злізла з підвіконня, вдягла босоніжки й вибігла під, здавалося, безкінечну зливу.

Незважаючи на те, що навчалися вони в одній академії, бачитися їм більше не довелося.

Після цього Варя пережила ще кілька невдалих й на зародкових стадіях нічого не обіцяючих стосунків, і було все це так, аби було. Гра у справжнє навіть не затягувала, і відчуття беззмістовності будь-яких стосунків ніколи не полишало її. Вона припинила відчувати солодке ниття у низу живота, все рідше і рідше вдягала спідниці та сукні, але все частіше віддавала перевагу вузьким, грубого котону джинсам. Лише груди завжди вільно дихали і, здавалося, дякували за відсутність ліфчиків чи якихось надто тісних майок. Проте, до прикрості Варі, більшими не ставали. Сильні, пружні, з акуратними, трохи піднятими вгору сосками. Але маленькі.

Машка постійно втішала її.

— Дура, — казала вона, — твої груди — то просто щось офігенне. Чого ти постійно ниєш? Маленькі-маленькі… Хочеш, щоб в тебе була така ж єврейська розмазня, як у мене?

Варя цього не хотіла, тому лише сором’язливо посміхалася, але під час чергового розглядання себе у дзеркалі все одно пошепки промовляла невідомо до кого:

— Ну ще трішечки. Трішечки, а?

Дюшу влаштовувало абсолютно все, що стосувалося Варіної анатомії. Всього, звичайно, він ще не знав, але те, що було очевидним, він сприймав як щось бездоганне й створене спеціально для нього. Груди (вони не так наближалися до надто інтимної категорії анатомічних властивостей) легко лягали в руку, талія не містила нічого зайвого, живіт, плечі, руки — все було молодим і чистим. Сам Дюша із захватом відмічав про себе цей особливий тип зібраного й підтягнутого тіла, тіла, до якого він так несміливо торкався, навіть теплість й вогкість міжніжжя, яке він спробував лише на доторк, здавалися йому не чим іншим, як концентратом пружності й зібраності. Він боявся, що як тільки йому вдасться заволодіти Варею повністю, всі уявлення про її витонченість та молодість розваляться, натомість вона сама повстане в іншій іпостасі, щось середнє між звичайною жінкою з усіма своїми слабкостями та першою своєю дефлораторкою, яку необхідно буде покинути якомога швидше… Чому покинути? Навіть на це питання йому не знайшлося б що відповісти. Тому що так треба. Тому що в будь-якому разі він відчув би якесь, нехай майже невагоме, нехай ледь помітне, але розчарування. Майже два місяці він ідеалізував Варю, майже два місяці ходив сповнений внутрішнього піднесення і чогось невловимого, але наближеного до щастя, і от настане час, коли вона буде зовсім іншою, вона буде… жінкою на сто відсотків, справжньою, чесною, стомленою, взятою ним, Дюшею. І життя більше не дряпатиме його зсередини ніжним кігтиком платонічного відсторонення, гарячими поцілунками та тремтінням щоразу, коли вони будуть за крок до можливості опинитися один в одному, по-справжньому, по-дорослому, так, як ще ніколи… І це свідоме відтягування часу, спроектоване з його боку панічним страхом та її банальною розгубленістю, лише прискорювало серцебиття та потовиділення, давало фантазіям великого розгулу й викиду великої кількості гормонів. До певного часу.

Стоячи на порозі, Дюша відкидав усі можливі сумніви, які могли б хоч якось змусити його розвернутися й піти додому і більше ніколи, НІКОЛИ навіть на гарматний постріл не наближатися до цього будинку.

Двері відчинила Яківна. Розгублено глянувши на Дюшу, вона, не вітаючись, покотилася до своєї кімнати.

До коридору вибігла Маша.

— Яківна сьогодні не в гуморі. Несподівано для себе стара дізналася, що скоро помре.

— Тобто? — злякався Дюша.

— А так. Їй наснилося, що Десна вийшла з берегів, і що всьо, гаплик існуванню Києва.

— Тю, так ви ж на самій горі живете. Навіть якщо Дніпро з берегів вийде, вам до лампочки.

— Ні, Яківна в цьому побачила свій смисл.

— Ясно. Де Варька?

— Спить.

Дюша навшпиньках, ходою вуличного міма пройшов до кімнати й сів на диванчик біля Варі, що мирно посапувала у комір. Її обличчя було зім’яте денним сном, з-під ковдри стирчали смугасті вовняні шкарпетки, і Дюші на мить здалося, що це востаннє він так на неї дивиться, так — по-домашньому. Але знову ж таки здалося лише на мить…

— Чаю вип’єш? — запитала Маша.

— Можна, — погодився Дюша.

— Тоді камон на кухню, будеш мене розважати, — і вона посміхнулася. — В мене ще окрошка є. Хочеш?

— Давай.

Дюша сидів на маленькому кухонному диванчику і спостерігав, як Машка неоковирно й недбало готує чай та насипає окрошку.

Виявилося, що наодинці з Машею спілкування не клеїлося. Вони обмінялися десятком шаблонних фраз — щось про навчання, погоду, якісь художні штуки — й замовкли.

За десять хвилин вийшла Варя. Розтираючи заспане обличчя, вона потягнулася до чашки з холодною водою й сіла на стілець. Поклала ноги на Дюшу й привіталася.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

Розмова не клеїлася і з Варварою, але Дюша цього наче й не помічав. Він одразу почав розповідати якісь небилиці про квіткові магазини, про те, що у дитинстві мріяв про вирощування квітів, але у дуже глибокому дитинстві, ще тоді, коли думав, що диктор у телевізорі так само бачить його, Дюшу, як він, Дюша, бачить диктора, а тому при увімкненому телевізорі він не колупав у носі. І все це він розказував з якимось захватом, так старанно по-дитячому витягуючи шию, розмахував руками, але за якийсь час він помітив, що ніхто не сміється з його жартів, лише Маша, нещиро й недоречно, майже-не-посміхається.

Дюша осікся.

— Щось сталося? — все ще з посмішкою на устах поцікавився він.

— Ні, все добре.

Це було схоже на те, як до квартири, в якій панує жалоба (наприклад, господаря квартири вбило струмом на робочому місці — всяке буває), прийшов добрий сусід — балагур, який весело жартує й підморгує господині, але йому і невтямки, що він викликає у своїх сусідів, які оплакують ще, певно, теплого господаря, сильне відчуття втоми й незручності.

— А чому ви такі мовчазні? — розгублено запитав Дюша-балагур. — І ти, і Машка, і Яківна… Ну, Яківна зрозуміло, їй наснився жахливий со-он. А ви? Все-таки скажеш, у чому річ?

— Все нормально.

— Слухай, — все ще весело промовив Дюша, — зараз ти мені говориш, що все нормально, а за п’ять хвилин скажеш, що нам не варто бути разом, зрозумій, таке життя, сьогодні ти з одним, завтра з третім, ми не підвладні своїм емоціям, бла-бла-бла, так от, якщо ти мені все це скажеш за п’ять хвилин, я відкушу тобі голову.

— Голову? — здалося, що Варя навіть злякалася.

— Ну добре, — розсміявся Дюша, — не голову. Руку. Або ногу. Хоча яка різниця. Просто у мене враження, що в цьому будинку за моєю спиною відбувається змова… Розумієш, змова. Проти мене, о найнедовірливішого з підозрілих! Ну, давай колись, що відбувається?

Насправді, Дюша не був настільки вже переконаним, що щось відбувається. Просто спека, просто дощ, просто весь будинок наповнився якимись сонними прянощами, стіни плакали маковою росою, а по кутках з цвілі та плісняви повиростали зарості сон-трави, але якось розворушити все це сомнамбулічне царство було треба, тому він почав докучати й нудити.

— Так ти мені скажеш, що відбувається?

— Та нічого не відбувається! — втрутилась Маша, розтираючи у руці м’яту. — Чо ти взагалі розпиздівся!

Дюша сторопів, забився у куток й скривдженим поглядом в’ївся у вікно, за яким падав спокійний, ледь видимий дощ. Щось його зупиняло. Проте недовго.

— Ясно, — несподівано посеред тиші буркнув він, підвівся й попрямував до виходу.

Його очі наповнилися сльозами. Якась дитяча образа засіла углибині, навіть не відомо від чого, можливо, все ж таки, краєчком своєї хоч і чоловічої, але інтуїції він відчув змову, відчув змову за його спиною, і тому сльози були більш горючі, ніж зазвичай (зазвичай він взагалі не плакав), і всі — йому здалося — проти нього, навіть Яківна, яка начебто всім своїм старечим організмом, усією своєю конструкцією досвіду та дещо маразматичної мудрості була на його боці, брала учать у бойових діях під його прапором, але зараз її перехід хоча б у нейтралітет видавався Дюші зрадою.

— Оу! — закричала Маша.

Дюша не відповів.

— Дюшесик! Дюш! Ну вибач, ну йолкі-палкі, ну не хотіла я тебе образити, чуєш. Ну що ти хочеш! Ну, Дюша! — кричала вона з кухні.

Але він, проклинаючи те «ну вибач», яке з самого дитинства підточувало всі його поняття про доброчесність, грюкнув дверима й захлюпав по веселкових калюжах. Скрипнув хвірткою й щез за рогом.

— Ну, і чого ти його зупиняла? — стомлено запитала Варя.

— Ну, він же образився. Ну… А я, блін, піддалася твоєму настрою і от… зрештою, мені ж він нічого поганого не зробив…

— Мені теж.

— Ну, так чого ти? — ледь не в розпачі розвела руками Маша.

— Ти все чудово розумієш. Всі все розуміють. Я розумію, — почала вона заводитися, — ти розумієш, Фріда розуміє, цей малолітній псих все розуміє, Боб розуміє, хоча він тут взагалі ні до чого, Люда все розуміє, навіть її п’яні виродки з кочегарки все розуміють, проте всі мовчать! Усіх все влаштовує. Тільки мене нічого не влаштовує, розумієш! Мені гірко, мені болить! Мені страшно, тому що мені вже не вісімнадцять років, і я не в силах експериментувати, і відчуття страшного — ага, ти все розумієш, чого дивишся?… саме страшного, відчуття безперспективності… воно мені ось вже де, розумієш, до горла жовчю підступає… Та ти подивись… та він ще настільки дитина, що між нами ні-чо-го не може бути. Вза. Га. Лі. А тобі до одного місця: бідний малий, бідний нещасний Дюша, ай-я-яй, образили дитинку. Ти про мене подумай, ти мені в душу зазирни і скажи, чи бачиш ти мене щасливою поруч із ним? Та ми навіть не трахаємося — настільки він ще дитина!

Маша мовчала. Хіба видушила з себе штучне «але» й на тому замовкла.

Розчервоніла Варя підвелася й рушила у глиб кімнат пожинати дію сон-трави та злизувати макову росу шершавим язиком. Злизувати зі стін. З теплих, дихаючих стін. Своїм шершавим теплим язиком.

Я мріяв стати письменником і з кожним днем все більше наближався до своєї мрії. Від неспроможності написати щось фундаментальне і виразне я почував себе безрадісно і тужливо, а тому писав бодай щось. Письменником стати хотів, але стояв на роздоріжжі: ким бути вигідніше? Письменником чи поетом? Я неквапливо підіймався до якоїсь мені самому не зрозумілої вершини. Повзти до неї було ще довго, і коли мені здавалося, що ось вона, я бачу її, таку засніжену й колючу, варто лише руку простягнути, як з-під ніг висковзував камінець, ноги мої підкошувалися, і я на кілька метрів сповзав з тієї висоти, до якої вдалося дістатися.

З кожним днем я розумів, що хоч я і бачу так добре вершину, до неї мені ще як до Києва рачки, себто довго, незручно й болісно. Затерпали ноги, від стилістичної безпорадності, від браку досвіду та неспроможності усидливо працювати над однією, начебто вирощеною десь глибоко в душі ідеєю перебивало подих.

Я мучився — хіба пальці лезом не різав. Зрештою, писати якісь тематичні замальовки про нічних метеликів Куренівки, або жорстокий світ «системи», або про контрабандистів, що перевозять білоруських проституток (Господи, що я міг знати про білоруських проституток?), було приємно й необтяжливо. Я це називав відточуванням майстерності.

Мрія стати письменником не полишала мене. Я хотів взяти від життя по максимуму, створити власний світ, в якому б мріяли опинитися всі інші, бажали б стати причетними до моїх ілюзій, потрапити під мій блискучий скальпель письменника.

В будинку художників, як я називав помешкання Маші й Варі, свої наміри стати справжнім професійним (яке фатальне слово!) письменником я не розкривав. Так, приходив такий собі «поет» без роду без племені, бездарний навіть не художник, навіть не малювальник, а бозна-хто, такий собі малограмотний, сповнений максималістичних з домішкою інфантильного ідіотизму примх юнак, випєндрьожник, який ховає всі свої неприборкані комплекси у коробочку, обв’язану тасьмою гордості та уявного бунтарства, показушничає, намагається довести свою правоту, з якою насправді і без того всі згодні.

Тоді я не розумів, що, швидше за все, виглядаю смішно, і якщо згадати все, що я тоді їм всім говорив, то від сорому згоріти можна, але особливо згадувати не буду. Зрештою, пройшло десять років, все змінилося, я сам перестав бути смішним, натомість обріс товстезною корою спокою і цинізму.

Піввесни я ходив до будинку художників лише з однією метою: мені була потрібна Варя. Щось приємне поколювало десь праворуч, і я тоді думав собі: чому справа, чому не зліва? Адже було б закономірно відчувати епіцентр психосоматичних відчуттів саме у серці. Воно має калатати, боліти, вириватися з грудей, а тут — ніяких симптомів захворювання. Спокій і врівноваження. А от праворуч — лоскотно і відчуття, наче сам азарт матеріалізувався й підскочив десь знизу до грудей, а саме туди, де замість серця спокійно розташована якась чи то селезінка, чи ще якийсь анатомічний атлас, себто орган.

На початку червня я складав випускні іспити. Готуватися будь до чого я не звик, тим більше до іспитів, а ще тим більше, що однокласниця Даша Кащенко, квадратна, але симпатична баскетболістка, постійно знервована панікерка, двічі запрошувала мене до себе.

Тоді я був майже у розпачі. Нерви мої рвалися, немов струни у Паганіні. Мене дратувало абсолютно все. Мене знищувала одна лише думка про те, що мені властиві усі без винятку слабкості, що носять у собі звичайні люди. Більше того, я ще звичайніший, ніж найзвичайніші, але, попри все, нещасний. Чи, можливо, всі нещасні? Останні чотири ночі я майже не спав, а лише травив себе нестерпними думками невідомо про що. Зараз мені важко згадати, що саме так сильно мене зачіпало, що кривдило мою тонку душевну організацію, проривало ту захисну оболонку, склеєну із залишків культурного виховання та виховання взагалі. Я не міг зрозуміти, що саме відбулося тоді, на тій кухні, невже це все, невже кінець… хоча з іншого боку, я втішав і заспокоював себе різного роду відмовками, мовляв, то такий період, і всім треба розібратися у собі, і все буде добре, але життя і досвід інших вчив також іншому, а саме тому, що всі ці любовні пригоди завжди закінчуються досить фатально. Все закінчується втратою один для одного, а миті щастя тут і тепер ніколи не тривають довго, а тим більше вічно. І можна залишити для себе лише клаптики споминів про добре і світле й корити себе за нескоєне. Поки що ж, попри те, що мене всього просто-таки розривало, я не відмовлявся від свого щастя й готовий був поборотися за нього. Якщо не доведеться, звичайно, наступати на горло своїй гордості.

Закінчилася консультація, всі наче готувалися до іспитів, а ми, нас, здається, було шестеро, троє хлопців і три дівчини, стояли на спортивному майданчику. Червневе сонечко розігрівало наші м’язи, ми з пацанами висіли на турніках, а дівчата стояли поруч, палили цигарки, слухали з транзистора шалено популярного на той час Пітера Ендрю й косилися на наші загартовані й вкриті першою засмагою торси.

І тут до мене підійшла Даша Кащенко. І її підхід до мене не був навіть супроводжений зацікавленими поглядами її подружок, що натякало на те, що це її власний вибір, і що це щиро, і що я маю якось відреагувати. Але мені було настільки ліньки що-небудь пояснювати, розповідати про свої нервові зриви і про те, наскільки ж її квадратура мене аніскільки не цікавить, що я відвернувся, роблячи вигляд, немов не помічаю, як вона до мене йде.

— Слухай, — сказала вона мені, - пішли до мене готуватися до алгебри. Ти ж її не здаси.

Її квадратність була наче відлунням її математичних здібностей.

— Всі здадуть, — промовив я, демонстративно риючись у наплічнику.

— Пішли, я тебе підтягну.

Хтось казав мені, що Даша була в мене закохана з шостого класу. Я в це не вірив, принаймні з шостого вона точно не могла бути в мене закоханою, адже до цієї школи я перевівся тільки в сьомому.

— Послухай, Даш, — зі спокійним роздратуванням почав я, — он бачиш — Бухалюк. Бухалюк алгебру знає не краще за мене. Запроси його. Думаю, він не відмовиться.

Бухалюк, наче спиною відчув, що говорять про нього, повернувся до нас й оголив свої жовті поламані зуби.

— Та до чого тут Бухалюк? — здивувалася вона.

— А до чого тут я?

— Кретин! — сказала вона й хотіла було кудись втекти — в приміщення, з приміщення, — але стояли ми на спортивному майданчику, тому вона розгублено відійшла на кілька метрів й розревлася. Подружки, побачивши це, кинулися до неї, але я їх навмисне випередив.

Довелося втішати.

— Тобі казали, що ти жорстокий?

Казали, але всі ці казання мені так осточортіли, весь цей клас з усіма класними керівниками та вчителями мені так осточортів, що я ладен був проклинати їх усіх разом з усіма їхніми алгебрами та ДПЮ.

— Мені і не таке казали, — пояснив я.

Довелося її гладити по чорному фарбованому волоссю, заспокоювати, в прямому сенсі загладжувати провину.

Думав я тоді про іншу. Вже чотири дні, як я не був у будинку на Олегівській. Чотири дні, як я тамував недавню, ще дихаючу жаром образу на всіх, а в першу чергу — на Варю. Вона — свіжа, з ледь помітним рум’янцем, народжена для радості й сміху. Бути з нею мені було важко, її недосяжність, дорослість відчувалася в усьому: в наших поцілунках, торканнях один одного, в моїй лякливості перед серйозним кроком до тілесного контакту. Вона не була досвідченою, ні, вона просто була дорослішою за мене, і я знав, що от із цією Дашею Кащенко, з цією геометризованою, трохи істеричною, з постійними змінами настрою, від невтримного сміху до відвертих сліз, мені було б набагато легше, я б згорнув її до розміру сірникової коробки й засунув до кишені. Користувався б за призначенням, підкурював би від неї, ламаючи сірники. Вона б неодмінно заглядала мені до рота й шукала там розумні слова та свіжі ідеї, і, я впевнений, будь-яка моя ідея і будь-яке слово були б для неї розумними і новими, але мені було б з нею настільки нудно, наскільки може бути нудно із сірниковою коробкою. Чому тоді Варя обрала мене, а не дотепного Боба? Адже Боб — безпрограшний варіант, захисник, велика китайська стіна, цинічний та неприпустимо розумний, тонкий іронік, неперевершений стиляга. Чому вона, що народжена для радості й сміху, обрала мене, по-старечому нуднувату дитину, обрала творче томління в маринаді художницької атмосфери, антикварних меблів, Фрідиного скрипіння та шизофренічного прокручування тих самих музичних записів, чому вона обрала безвилазне сидіння в цьому богом забутому «будинку художників», безперспективну долю юної художниці, майже кухарки? Неначе комусь на зло, щоб довести свою, вже давно підкріплену тисячами ствердних вигуків правоту.

Це я зрозумію згодом.

— Якщо хочеш, пішли, — холодно промовив я, починаючи внутрішньо ненавидіти себе за це.

Даша глянула на мене з недовірою. Невже цей Левченко, той, який завжди уникає будь-яких спільних заходів з однокласниками, погодився піти до неї, квадратної баскетболістки?

— Ага, погодився, — буркнув я. — В тебе є чай? Вона кивнула.

— З бергамотом?

— Е-е-е… без…

— Ладно, пішли.

Велика чотирикімнатна квартира, в якій гріх не їздити на мопеді. Коридор — від кухні до туалету — добра стометрівка. І ця квартира — оплот міщанства та несмаку, з піщаними картинками, дерев’яними квітами у глиняних глечиках, з пережиточною стінкою у вітальні та восьмитомником Спілейна на поличці, що над баром.

— А це моя кімната.

— Ого, — не зміг стриматися я.

Посеред столу стояв комп’ютер.

— Ага, — не без гордості промовила Даша, — а сідюк — RW.

Це вже було взагалі на грані фантастики.

Батько її був прикордонником, до того ж в досить серйозному чині. Це все пояснювало.

Завжди почував себе незатишно у нових оселях. От і зараз я сидів на самому краєчку дивана, піджавши пальці ніг і з острахом оглядав кімнату.

М-да… Жлобство, жлобство.

Цікаво, чи є у цієї Даші бодай якийсь смак і чи не пояснює інтер’єр її кімнати смак батьків?

— А де вони? — запитав я.

— Хто? — ясна річ, не зрозуміла Даша.

— Батьки…

Колись давно я бачив її маму, але тепер мені стало більш ніж цікаво поглянути на неї ще раз. Наскільки я пам’ятаю, була вона досить приязною й по-сільськи добродушною жіночкою.

— На дачі, - між іншим відповіла Даша.

— Класика, — буркнув я.

— Що? — не зрозуміла Даша.

— Класно в тебе, кажу.

Вона вже встигла перевдягнутися у плюшевий спортивний костюм — теж небачена розкіш на ті часи — й заходилася мені щось показувати, супроводжуючи все те скупими фразами по типу «чьоткая фігня» або «а ета самоє мені папка привіз».

В ці хвилини вона мала образ дивакуватої та катастрофічно інфантильної акселератки. Даші було вже сімнадцять, але її кокетлива поведінка звужувала її розум років на п’ять. Я почав нервувати. Чого їй від мене потрібно? З іншого боку, чого мені потрібно від неї? Адже не заради алгебри я сюди прийшов. Це ми обидва добре усвідомлювали.

А ще мені хотілося чаю. Не так я хотів саме чаю, як самого його факту, адже поява чашки чаю в мої руках хоч якось би виправдала мій прихід до цієї багатої та безнадійно позбавленої елементарного смаку квартири.

Я нервував.

Даша ж намагалася мене хоч якось розважити. Пройшло вже хвилин десять, але чаю я так і не побачив. Раптом вона наблизилась до мене майже впритул і промовила, трохи червоніючи:

— Заплющ очі.

Нічого доброго це не передвіщало.

— Це обов’язково? — схвильовано запитав я.

— Ну заплющ. Не сци.

Я знехотя погодився й заплющив очі, чекаючи чогось невідомого, але явно провокаційного. Пролунали шершаві звуки, якесь шарудіння. Однозначно, щось відбувалося.

— Дивись, — урочисто наказала вона.

Тепер же навпаки, не хотілося повертатися до світла, адже те, що я міг побачити, могло зумовити неочікувані події, а з ними і наслідки.

Я відкрив очі й зрозумів, що з світлом щось сталося. Жалюзі були опущені, крізь тонкі щілини між вікном та жалюзі просочувалося хоч якесь підтвердження того, що на вулиці день. Переді мною стояла Даша. Великі й округлі груди змусили мене забути про її, Дашину, квадратність. Ну, хіба обличчя трохи. Воно ж, до речі, попри всю свою дитячість, набуло млосних і хитливих рис. Тіло її було напрочуд шикарним. Що збивало з пантелику — так це те, що сама Даша була просто великою. Це змусило мене відчути свою фізичну незначущість у порівнянні з нею.

Даша, без зайвих слів й недоречних фраз підійшла, сіла мені на коліна і почала цілувати…

Мене тягнуло у різні боки, я ніяк не міг сконцентруватися й вирівнятися. Щось важке осідало в моїй голові. Здається, це був перший раз у моєму житті, коли я напився. Я завжди був зациклений на думці, що алкоголь — це смерть і прірва, він робить з людей некерованих та безвідповідальних. В цьому плані я був морально законсервованим. Вся ця буденність, яка складалася виключно з алкоголю та інших не зовсім сумісних зі здоровим способом життя розваг в мені була більш ніж неприємна, і слово «інтелігент» — саме «інтелігент» — йшло врозріз із поняттям алкоголізму та п’янства. П’янство — хамство. А інтелігент та хам — поняття взаємовиключні.

А тоді я, зраджуючи свої, здавалося б, усталені принципи, нісся вечірніми вулицями Києва, збивав перехожих, отримував стусани від нарваних, укурених та таких самих налиганих, як і я.

— Куда ломішся, кабан! — чув я у спину.

Іноді в мене летіли й пляшки з-під ром-коли або ще чогось, чим, власне, я і упився.

У мене була мета. Я знав, куди мені треба добігти, знав, де я маю зупинитися, перевести подих й зробити щось таке, таке, від чого мені мало обов’язково полегшати. Але поки я біг уздовж перекопаного Хрещатика, Прорізною вгору, потім Ярославовим Валом, я забув. Я банально забув і, не в змозі віднайти у випадкових асоціаціях підтвердження свого шляху, зупинився. Стояв посеред Ярвалу, дивився в небо і плакав. Знову ці ганебні підліткові сльози. Заплаканий та забльований підліток. Розхристаний, він прийняв у себе цілий світ, ну добре, не цілий, він одразу відкинув усю шваль та узбічну поросль яку, у свої сімнадцять, вважав такою, але решту прийняв, він полюбив людей, саме в той час, коли відчув, що сил на ненависть більше немає, і от, коли щастя було так близько, коли ось воно — доторкнися до нього, помацай його гладке й масне тільце, його нафтову оболонку, вхопи його, притисни, приголуб, поцілуй, розділи з оточуючими — воно зникло, натомість залишило по собі сліди нероздільного розпачу та безнадійного спустошення, а сам я став ще жорстокішим, ніж був. Я намагався побачити зорі — я думав, що зорі можуть мене врятувати, заспокоїти, змусити повірити у безкінечне ВСЕ, а разом з тим у незначущість мене і моєї болі, але якісь чи то хмари чи паволока не давали мені змоги нічого побачити, окрім ліхтарного стовпа, на який так хотілося видертися й підвісити самого себе на розідраній сорочці.

Все це для мене було вперше. Не тільки сильне алкогольне сп’яніння, але й взагалі весь цей душевний стан, який під акомпанемент свіжої пам’яті про події, які щойно відбулися, переробляв мене й лаштував під себе, так, як йому було вигідно, так, щоб я піддався йому й пожалів себе настільки, що був би ладен до кінця своїх днів ненавидіти весь білий світ разом із кунцевськими булочками та шоколадним маслом.

Я сів на бордюр й схилив між колінами мокру від поту голову. Приблизно раз на хвилину проносився автомобіль, за квартал від мене чулися п’яні голоси випускників. Все місто було поглинуте молохом під назвою «Випуск 98». В голові геть недоречно, але міцно сиділо одне ім’я. Ім’я Наума Коржавіна. Ця маленька кругла людина була предметом, — принаймні так мені здавалося у ті хвилини, — всеосяжної несправедливості. Мені його було шкода, як часом буває шкода клоунів, що падають на тирсову підлогу й пускають штучні сльози. Коли я востаннє був у цирку, мені було років п’ять, і тоді теж плакав клоун, і крізь штучні сльози, я був упевнений, по його зморшкуватих, зіпсутих постійним накладанням гриму щоках текли справжні сльози. Певно, так мав плакати Наум Мойсейович у сорок восьмому, коли його вісім місяців протримали на Луб’янці.

Цирк мені не сподобався. У ньому було холодно і страшно, і я більше ніколи не був у цирку, і навіть зараз навряд чи мене заманять туди тілесні принади гімнасток.

Ще дві години тому я сидів в актовій залі нашої школи і нервував з приводу атестату, який мені мала вручити наша директорка. Господи, як же я не хотів туди йти, сидіти поруч зі своїми однокласниками, але Даша мене таки змусила.

— Давай, — сказала вона, — ти маєш хоч останній день побути, як усі.

— Я все життя, як усі.

— Але ж ти нас усіх зневажаєш. Ти ж у нас один такий розумний, а всі інші… - ледь не кричала на мене Даша.

— Тебе ж я не зневажаю, — збрехав я.

— Це тому, що ми трахаємося ледь не щодня.

Якби ж вона тоді знала, що насправді я зневажаю і її. Можливо, її — найбільше. Якби вона знала, то, певно, багатьох неприємностей можна було б уникнути…

Все ж таки я пішов. Наш трудовик Наум Донатович (ось чому мені так щільно засів Коржавін у голові) підганяв всі три випускні класи. Колись він був директором цієї школи, ще тоді, коли у ній навчалася моя мати і мій батько, а потім став звичайним трудовиком, одним з трьох, які вчителювали у нашій школі. Тоді йому було вже за сімдесят, і він не пив, не палив, не крив матом своїх учнів, як то робили і, певно, роблять його колеги, а був почесним вчителем школи, заслуженим діячем освіти, носив орден. Скільки я пам’ятаю, він завжди виступав за збереження традицій у школі, а з тим був головним організатором всіляких випускних, шкільних балів та кавеенів.

Коли ми дружною ордою вламувалися до актової зали, Наум Донатович виловив мене з цього парадного та алкогольно-збудженого натовпу і, підвівши до вікна, за яким потроху насувалася ніч, благально промовив:

— Андрію, я тебе слізно прошу, тільки без своїх штук. Я взагалі-то розумів, на що він натякав, але ніяких штук вчиняти не збирався, тому з виглядом щирого здивування сказав, що я взагалі не розумію, про що він.

Підбігла Даша. Обличчя її світилося так, що мені захотілося вчавити їй у рота лимон. Господи, як же вона мене дратувала! За ці два тижні, скільки ми були разом, я жодного разу не дозволяв їй наблизитись до мене настільки, щоб відчути мене, збагнути, але навпаки, тримав подалі, стежив, щоб її підступна нога не ступила на мою приватну територію і на дюйм, а Даша, сама це розуміючи, тим не менш сумлінно й не без очевидної гордості поширювала всілякі плітки стосовно нашої так званої любові.

Якщо чесно, мені тоді було однаково. На Дашиному місці могла опинитися будь-яка інша. Таня або Свєта. Дашею могла бути Іра чи, в гіршому випадку, Настя. Але була Даша, і моє роздратування щодня лише зростало. Я її зневажав. Я її соромився. І тоді, коли вона підбігла до мене, Наум Донатович, певно все-все розуміючи, глянув мені у вічі й поблажливо відпустив.

— Ну біжіть.

І це «ну біжіть» настільки мене роздратувало, що я просто фізично відчув, як великий ком презирства підступає десь до горла.

Я не хочу з нею нікуди бігти! Я не люблю її! Ми лише два тижні просто трахалися. Ми навіть майже не цілувалися! Наумчику, ти ж розумний дідок, ну зроби щось, чуєш, зроби, не відпускай мене зараз так просто… Не треба…

В актовій залі сиділи мої батьки, вони сиділи і чекали, поки ж я зайду, а я зайду з нею, з квадратною й фарбованою у чорний колір баскетболісткою, вдягненою у якусь надто вульгарну сукню. Цей блядський фасон, ці босоніжки, що чимось нагадують сандалії древніх римлян, з шкіряними зав’язками, які огортають ноги ледь не до колін. Цей жахливий макіяж. Даша, ну навіщо тобі такий вульгарний колір тіней, навіщо стільки блискіток, невже не можна було обійтися без зачіски, без цієї зачіски, яку роблять дружкам на сільських весіллях… о, Даша, а он і твої батьки. Мама твоя, дивись, виблискує золотом… менше посміхайтеся, тьотя Зоя, а то вкрадуть! І тато! О, я знаю як він мене ненавидить, твій тато. Я знаю, що цей відгодований прикордонник, від якого смердить фальшивими паспортами та контрабандним тютюном, вважає мене інтелігентом і педерастом! Вони скоро сядуть десь недалеко від моїх батьків, сядуть і дивитимуться, як їхня донечка отримує диплом відмінниці, і медальку на шию, золоту медальку! А от і Наум Донатович пішов. Не дочекався нас, підганяє, швидше, швидше, дітки, зараз усім видадуть по диплому і відпустять на всі чотири сторони заливати пельку водярою, як то робили всі-всі випуски — заливали у себе стільки спирту, скільки не випивали всі трудовики нашої школи за навчальний рік. Але ми з тобою, Даша, нікуди не поспішаємо, а стоїмо мовчки і дивимось — я безцільно у вікно, де зграя мошок скупчилася навколо ліхтаря, а ти дивишся на мене, не можеш зрозуміти, чому я такий холодний і чому я тебе зневажаю. А просто так, просто тому, що я такий.

— Чому ти такий? — ось ти вже і поцікавилась.

— Я тобі потім скажу.

— Коли ти мені скажеш?

— Потім. Пішли, — і вказав на двері актової зали.

Ну що ж, подумав я тоді, зрештою, мої батьки побачать хоч якусь дівчину. І я був упевнений, що Даша сильно розчарує маму, адже вона так само, як і я, терпіти не може блискітки під очима та сукні такого блядського фасону…

Даша мене обіймала за руку, яка висіла немов мертва. Ми зайшли до актової зали. Заскрипіли фанерні відкидні крісла, всі почали обертатися, дивитися, чи бува це не директорка прийшла, адже всім уже давно набридло сидіти й дивитися на порожню сцену, адже у замовлених кафе на столах стояло офіційно дозволене вино, а під столами кілька ящиків з водярою, цією живильною вологою для майбутніх банкірів, менеджерів та водіїв маршруток.

Кілька секунд, обліплені зацікавленими поглядами, ми стояли й вишукували вільне місце, і коли я вже побачив рятувальну пролисину порожніх крісел зліва від сцени, Даша нічого кращого не придумала, як поцілувати мене у щоку й повести в інший бік від наміченої мною цілі, де також виявились вільні місця. У натовпі я побачив усміхнене обличчя мами та здивоване тата. А за ними, трохи далі, за ними, там, поміж інших батьківських спин, сиділа Маша, яку я просив не приходити, адже було б через що пертися на інший кінець міста. І от вона сиділа у незмінній білій майці, з лискучими засмаглими плечима, з розчарованою чи то посмішкою, чи то гримасою. Вона дивилася не на мене, а на Дашу, вона дивилася, і в ці півтори секунди я зміг розгледіти по її виразу обличчя невдоволеність мною, моїм вибором, невдоволеність атмосферою.

Ми сіли. Прийшла директорка, хтось вигравав туш, запрошували на сцену випускників, урочисто вручали атестати, точніше, лише вкладиші з оцінками. Безпосередньо самі атестати мали видати за кілька днів, щоб ми по п’яні не розвалили школу й не повбивали вчителів, цей атестат був таким собі заручником, який мав контролювати нашу поведінку.

Заручником себе відчував і я.

— Дюш, — звернулась до мене Даша зляканим голосом, — Дю-уш, ти ж мене соромишся!

— Ні, - сухо відповів я під оплески, які лунали у честь чергового прищавого учня, що виперся на сцену.

— Дюш, я ж бачу! Чого ти такий!

— Та нічого, блядь, я не такий! Нічого! Не чіпай мене зараз. ОК? Все, відчепися і не висни на мені!

— Але ж…

— Та все, забудь!

Я був жорстоким настільки, наскільки міг собі дозволити, а дозволити я міг собі в той вечір багато.

— А я тебе люблю… — почала вона плакати.

Я це знав. Я це знав дуже добре, я це чув від усіх її подружок, чув їхні благання ні в якому разі не кидати її принаймні зараз, тому що все це замішано на якихось її психологічних травмах, які нещасна дівчинка отримала ще у дев’ятому класі. І навіть мати її підходила до мене і просила не скривдити її Дашеньку.

— Та не скривджу я вашу Дашеньку, — масляно посміхався я, не маючи на меті нічого поганого. Господи, як я міг її скривдити? Трахаємося собі тишком-нишком, а все інше… її власні проблеми.

Але тоді я був не в силах контролювати себе.

— Дюша, навіщо ти це кажеш зараз?

— Тому що… тому що… та прибери ти руки від мене, руки! — ледь не кричав я. — Зрозумій, що все, я більше не хочу тебе. Я не люблю тебе, розумієш, не люблю, я не хочу бути з тобою, і спільного у нас ніколи нічого не було, навіть під час сексу, щоб збудитися як слід, я уявляв іншу. Розумієш, іншу. Не тебе. Так що просто не чіпай мене. Сиди і чекай, поки покличуть на сцену, отримаєш свою медальку і вперед, у широку путь. Все.

— Я не знаю… — сльози текли її щоками, вони змішувалися з блискітками й звертали товстезний шар пудри у кашоподібні ковалики, а я сидів мовчки й демонстративно вдивлявся у сцену.

Вона знову спробувала торкнутися мого плеча.

— Прибери руки! — смикнувся я й ненароком, але сильно штовхнув Дашу.

Вона підвелася і, намагаючись бути непомітною, вискочила з актової зали.

«Вперед, Даша, зализуй чергову психологічну травму! — подумав я. — Це ж треба, травма, хлопчик з паралелі не поцілував, однокласник виявився негідником, використав і кинув».

Я сидів мовчки, намагався бути холодним та непробивним. «Я крига, — бубонів я собі під ніс, — я крига, я велетенський шматок льоду…» Але відчуття власного негідництва таки з’явилося, і я, нервово смикаючи пальці лівої руки, з нетерпінням чекав кінця церемонії. Черга якраз дійшла до нашого класу.

— Андрусенко! — пролунав голос директорки.

На сцену полізла хитра й диявольськи руда Аня Андрусенко.

— Арійцев.

На сцену виперся товстозадий і нахабний Юра Арійцев, який припинив тероризувати клас лише останні три місяці.

Я сидів немов у смердючому тумані з каналізаційними випаровуваннями — настільки все це було мені остогидлим. Сидів і чекав, коли приємний голос нашої старої директорки назве моє прізвище, аж раптом хтось смикнув мене за комір сорочки. Я обернувся. У проході між вікнами та кріслами стояла Маша.

Вона поманила мене головою.

— На два слова.

— Сідай сюди, — я вказав на порожнє місце, де ще хвилину тому сиділа Даша.

— А ти швидко, — сардонічно промовила Маша. — Дуже швидко. Можливо, якраз така тобі і підходить.

— А це вже не твоє діло.

Не вистачало мені тоді тільки порожнього моралізаторства. Хто кому підходить, з ким варто бути, а з ким ні, хто кого любить…

— Чуєш, це не твоє діло! — повторив я злобно.

— Не моє. Але чомусь мені дуже шкода, що у вас з Варваркою нічого не склалося.

— А мені — до сраки і Варя, і все, що не склалося, — збрехав я.

— Будеш бабушку свою найобувать.

— Послухай, Маш, не я злетів з дистанції, розумієш, не я здався, не я казав, що вікова різниця — це забобони для міщанства, не я казав, що все це фігня й не варто на тому зациклюватися. Хоча казав, звичайно, але то вже другорядне.

— Ну да… — якось скрушно погодилась вона. — Але все ще можна реабілітувати!

— Не в цьому столітті, - смутно посміхнувся я.

— Ти її любиш? Ну, цю свою дівчину, — вточнила Маша.

— Я нікого не люблю. І вона не моя дівчина.

— Ясно.

Маша почала вивчати свої сандалі. Мене охопив мандраж. Я глянув у зал. На мене з легкою формою ненависті дивився не тільки тато Даші, але і її мама.

— Бачиш он, у салатовій блузі, жінка? Різко не обертайся.

— Ну?

— Це її мама, а поруч — тато. Диявол у плоті. Я їхню донечку щойно смертельно образив.

— Ясно.

Маша провела рукою по моїй руці і зі словами «я сумую» подалася до виходу.

За хвилину до свого виходу на сцену до актової зали влетіла завучка Леся Миколаївна. Низенька, з великим нафарбованим ротом, з переляканими очима вона підбігла спочатку до Наума Донатовича, щось прошепотіла йому, потім до директорки. Прошепотіла щось і їй. А за секунду її великий рот вже щось робив коло моїх вух.

— Що? — недочув я.

— Кащенко у пєтлю влізла. Твоя робота?

Ноги підкосилися, і я ледь втримався, щоб не впасти.

«Ідіотка, — подумав я, — суча кров».

— Моя, — ледь чутно сказав я, тримаючись за край підвіконня.

Що я міг сказати? Всі все знали, знали і про підірвану психіку Даші, і про мій важкий характер — я своїх емоцій ніколи ні від кого не приховував.

— Жива? — чомусь запитав я, хоча на той момент мені було абсолютно начхати, чи жива вона, чи лежить її квадратне бездиханне, вигнуте в агонічних корчах тіло десь на кушетці в медичному пункті.

— Жива, — грізно сказала Леся Миколаївна, — але це не робить тобі честі.

«Звісно, не робить», — подумав я й вибіг спочатку до коридору, потім швидко-швидко сходами донизу, потім на вулицю… Перше, що я хотів, так це влити у себе щось міцніше за кефір. Кинувшись до ларка, що стояв у двадцяти метрах від школи, я придбав дві пляшки ром-коли та дві пляшки пива.

— Розвезе, — втішив я сам себе й понісся у напрямку метро.

Я пив на ходу, я пив так жадібно, що організм просто фізично не міг впоратися з такою кількістю рідини, тому ця клята ром-кола разом із жовчю виривалася назовні. Текло майже з усіх дірок у голові. Все це я підбирав й запихав назад, у голову, в горло… перелазив через якийсь частокіл — розірвав сорочку, після чого, не вигадавши нічого кращого, підійшов до таксофону, що був умонтований в стару цегляну стіну заводу «Більшовик», і взявся набирати вже давно вивчений номер.

— Алло, — сказав на тому кінці жований роками голос.

— Яківна! — зрадів я.

— Ти? — здивувалася вона. — Я вже так за тобою…

— Яківна, потім! Я теж тебе люблю! Дай Варю!

— Варя! — почув я трохи у сторону.

— Чекай, Яківна, — п’яним щебетом кричав я у слухавку, — чекай! Тільки не кажи, що то я.

— Добре…

— Хто? — ледь почув я голос Варвари.

— Якась дівчина, — сказала Фріда.

— Алло, — почув я твердий голос Варі.

— Я тебе люблю! Чуєш, не клади слухавку, я тебе люблю!

— Яківна, — звернулась Варя до Фріди, — я з тобою потім поговорю. Чого тобі? — сухо запитала вона вже у мене.

— Я тебе люблю, — знову блювотний позив, і я звільнився на туфлі, спеціально придбані до цього дня.

«Треба негайно їх зняти», — подумав я, але згадав, що до метро босоніж не пускають.

— Сука, — вилаявся я.

— Це ти мені? - із презирливим здивуванням спитала Варя.

— Ні-ні, це я туфлям. Розумієш, у мене туфлі. Вони тиснуть.

— То зніми.

— Так метро.

Певно, вона так нічого і не зрозуміла.

— Ти п’яний? — хоч це вона зрозуміла.

— Ні, я просто люблю тебе. Я зараз приїду.

— Не думай цього робити! — закричала вона ледь не істерично. — Чуєш! Не треба, будь ласка, не треба, Дюш, я стомилася, я не хочу тебе бачити, це нечесно, це неправильно.

— А я хочу, — крізь гикавку промовив я.

— Невже ти себе не поважаєш?

— Я?

— Все, Дюш, нам більше немає про що говорити…

— Я люблю тебе. З-зараз приїду.

І поклав слухавку. В руках я тримав ще дві пляшки пива. Міцного, як і замовляв. Тільки воно вже точно не полізе, тому одну пляшку язу сієї сили кинув через паркан «Більшовика», а іншу відкрив і вирішив пити помалу… А як ненароком отверезію? Цього не можна допустити!

Так думав я, вже заходячи під козирок метро «Шулявка». Коли спускався ескалатором, до голови лізли жахливі думки, від усвідомлення яких хотілося вмерти, а ще краще — заснути і не прокидатися. Це ж у якому стані треба бути, щоб зайти у комору чи роздягальню, змайструвати — а це нелегка робота — вузол, виміряти відстань, щоб не дай бог ноги не дістали землі, засунути у петлю голову… Це ж ким треба бути, щоб зробити це у школі, коли у всіх таке-сяке, але свято, коли за сотню метрів сидять твої батьки…

Вже у вагоні поїзда я намагався відігнати ці думки — жива, й поготів. Ідіотка, яка ж вона ідіотка. Зв’язався на свою голову.

Вийшовши на «Театральній», я стрімголов побіг униз до Хрещатика, роблячи вимушену зупинку біля київської перепічки. Хоч блювати буде чим, подумав я, скинув туфлі й побіг по ще теплому асфальту в бік Прорізної.

— Куда ломішся, кабан! — чув я у спину, але таки ломілся й жодних докорів сумління з усіх можливих приводів уже не відчував.