Doc 1

2008

З дерев злітало листя та дрібні гілки. Дув сильний, північно-західний вологий вітер. Вона йшла уздовж безкінечної гряди дев’ятиповерхівок, бридливо оминаючи контейнери зі сміттям та собаче лайно, старанно розкладене численними таксами, ердельтер’єрами та боксерами у цілях угноєння благодатного київського ґрунту.

Ще годину тому Ніна хотіла жити, її нещасні сорок п’ять не давали приводу думати про цілих сорок п’ять. «У сорок життя тільки починається», — казали подружки її мами, коли Ніні було двадцять. Вона не вірила. Коли прийшов час — пересвідчилась на власному досвіді, а згодом усе життя перетворилося на яскравий ланцюжок різноманітних приємностей, яких вона не пізнала ані у двадцять, ані у тридцять, ані у тридцять п’ять. Але зараз, закриваючи коміром пальто обличчя від їдкого жовтневого вітру, вона розмірковувала над тим, що життя, починаючись у сорок, закінчується у сорок п’ять, на порозі похилості, коли різні неочікувані хвороби вилазять пострілами у спині або по жіночій лінії. Сім років тому вона розлучилась з чоловіком — який, на противагу молодості, став завше похмурим, а останні три роки взагалі з нею не розмовляв. Вони розміняли столичну трикімнатну так, що кожному дісталося по квартирі. Чоловіку — у Харкові, а Ніні та її сину — у Києві, на Батиєвій горі, в сусідніх будинках.

Залишившись одною у заставленій книжками квартирі, Ніна насолоджувалась своєю самотністю близько двох років, а потім, переситившись самітністю, під владою, як вона сама згодом виправдовувалася, атмосферного тиску, прямо на тролейбусній зупинці познайомилась, як це часто трапляється у самотніх сорокарічних жінок з двома вищими освітами, з мужчиною на п’ять років за неї молодшим, який теж уже встиг здобути дві вищі, але не встиг спитися, принаймні вигляд він мав більш-менш інтелігентний. Варто зазначити, що познайомилась з ним саме вона. Він стояв скулений у дуже легкій дерматиновій курточці, в той час як на вулиці було мінус сім, а з Кольського півострова дув мертвий колючий вітер.

Ніна чекала на свою маршрутку, він, здавалося, просто стояв — опустив голову та безцільно вдивлявся у свої чорні напівчеревики, і коли вона його побачила, щось майже забуте, материнське розірвалося в її грудях. Вона підійшла до нього і спитала, чи не хоче він гарячого чаю.

— Можливо, вам хочеться гарячого чаю?

Він мовчки кивнув головою, вона взяла його крижану, бурякового кольору руку й повела до свого будинку. Він, не сказавши жодного слова, випив чотири чашки несмачного, але міцного чаю з лимоном, а потім підвівся, вийшов до тісного коридору і, лише взуваючись, стрибаючи на одній нозі, тихо, майже знехотя подякував і зник. На довгі три тижні.

Ніну вразила його доглянутість та чистоплотність, навіть деякою мірою випещеність. Такими ж бувають домашні коти, які втекли з дому до безмежних просторів свободи та любові. Ще її вразило те, з яким невимовним спокоєм та слухняністю він погодився випити чаю, з якою простотою випив чотири чашки і з якою холоднокровністю пішов, навіть не подякувавши, хоча ні, здається, щось таке буркнув.

Перший тиждень вона взагалі про нього не думала. На другий — згадувала через день. І вже на третій, не підозрюючи навіть про те, що він має от-от з’явитися, — втратила спокійний сон і апетит.

— А я ж навіть не знаю, як його звати, — сказала вона подружці, згадавши один з улюблених фільмів чи не всіх жінок цього покоління.

— Гоша? Жора? — запитала подружка, згадуючи той самий фільм.

— Гога, — сказав він по закінченні третього тижня, стоячи на порозі Ніниної квартири.

— Ви? — здивувалася Ніна, гарячково перебираючи ключами від квартири.

— Це вам. З днем народження.

— Дякую, — вже зовсім розгублено сказала Ніна, беручи квіти. — Проходьте.

У кімнаті сиділа та сама подруга. В принципі, у Ніни їх було всього одна. Валя. Бездітна та цинічна викладачка економіки в одному із столичних вузів.

— Добрий день, — привітався Гога, як тільки зайшов до кімнати, але одразу ж вийшов.

— Руки помию, — сказав він ще раз уже в коридорі.

Обмінявшись з Ніною кількома багатозначними, проте малозначущими поглядами, Валя таки не витримала й пошепки запитала:

— Он же Гоша?

— Ага, — зітхнула Ніна.

— Свіженький, — підкреслено таємничо прокоментувала молодість Гоги Валя.

За півроку шаленої любові між Єгором та Ніною виявилось, що вся його галантність та нарочита мужність були лише приємним, але єдиним бонусом до його не надто галантного та мужнього характеру. Був він колишнім слідчим, а до того звичайнісіньким ментом, але після цього він здобув освіту іншого зразка — відкрив власну аудиторську фірму, що неабиякою мірою зіграло на подальшому й завершальному рівні становлення його натури. Перші кілька місяців Гога постійно дивував Ніну, робив їй приємні та несподівані подарунки, були і ресторани, і театри, і кілька незабутніх виїздів на море та у Карпати, але з часом прониклива Ніна почала помічати в своєму мужчині неприємні вияви скупості та невиправданої жорстокості. І вже коли Ніну почали виїдати сумніви, а чи варто взагалі тримати поруч такого чоловіка, коли вона, посилаючись на «такий період», внутрішньо вирішила дати йому ще один шанс довести свою придатність для спільного розпивання чаю перед нетривалим сексом, він зруйнував усі її сподівання на його порядність. Це сталося одного серпневого ранку, коли вони домовилися їхати на дачу до його племінниці та її чоловіка. Він мав заїхати за нею о дев’ятій, але з якоїсь невідомої вже причини заїхав об одинадцятій, вони почали сваритися, як то водиться з’ясовувати стосунки, і Ніна, будучи жінкою прямолінійною, щось йому сказала. Що саме — достеменно теж невідомо. Гога, домашня кішечка, яку Ніна підібрала змерзлою на вулиці півроку тому, розмахнувся і з усього свого ментівського запалу вдарив її у вухо. Ніна впала, але промовчала, мовчки виставила його за двері, схопила невеличкого, приготованого ще звечора наплічника з бутербродами та змінною одежею й сама поїхала на дачу до його племінниці, з якою затоваришувала ще два місяці тому під час спільного святкування Пасхи.

Згодом стало відомо, що Гога паралельно спав з Валею, бездітною та цинічною викладачкою економіки в одному з вузів Києва, а Ніна так і не змогла зрозуміти, як же могли їхні стосунки так романтично і небанально початися і як вони могли зогнити під такою вульгарною й заяложеною тушею людських слабкостей.

Після розриву з Гогою, зав’язавши міцну дружбу з його племінницею, Ніна лише встигала дивуватися різноманітним проявам Гогиного романтичного характеру. Чи не щодня він надсилав квіти, писав на її електронну пошту розпачливі листи з приміткою у темі «хотів би птахом бути я твоїм», залишав під дверима дешеві м’які іграшки, які одразу ж спускалися у ненаситний стравохід сміттєпроводу, розповідав усім Ніниним знайомим про якихось нових примарних жінок у його житті, навіть завів сторінку в живому журналі, де від імені дев’ятнадцятирічного хлопця описував візерунки своїх вен і те, яка ж чудова перспектива чекає на них — злитися у брутальному поцілунку з лезом чомусь саме фірми «Bic»…

Не діставши бажаного, він вщент розсварився з усією сім’єю, а особливо з племінницею, продав квартиру в Києві, закрив фірму і переїхав до Харкова, де на нього вже давно чекав колишній чоловік Ніни.

— Думаю, вони заприятелюють, — поділилася своїми міркуваннями Ніна з Варею, племінницею Гоги.

— Будемо сподіватися, — сказала Варя, підстригаючи свого сина, трирічного Колю.

З самого початку її знайомства з Варею Ніну надзвичайно вразили у ній прісна, але цікава миловидність та майже метафізична граціозність, які гармонійно сусідили з її талантом материнства. Власне, саме материнство, яке за останній десяток років припинило живитися, зіграло вирішальну роль у Ніниній любові до Варі. Углибині душі вона хотіла б стати для неї матір’ю, або зразковою свекрухою, або просто більш досвідченим та знаючим життя наставником. Ані матір’ю, ані свекрухою стати не вдалося, більше того, Нінина побутова непристосованість до життя у досвідній ієрархії поставила її на щабель нижче від Варі, і попри вікову різницю (десять років в такій віковій конструкції — досить суперечливий розрив) ще невідомо було, хто кому міг довестися матір’ю. Зрештою, внутрішньо погодившись на роль подруги, Ніна деякою мірою заспокоїлась, хоча всі її материнські інстинкти та комплекси нікуди так і не ділися, вона, попри все, невпинно шукала собі синозамінника, який мав, по ідеї, віднайтися то в одному, то в іншому мужчині, але сам процес інтимного контакту з ними відбивав у Ніни всі бажання піклуватися та любити своїх мужчин. «Хлопчики виросли і просяться до матері в ліжко», — думала вона, здригаючись від несвідомого страху за свої табуйовані думки.

І, погодившись залишитися самотньою старіючою кішкою, вона відмовилась від самого інституту сім’ї, натомість черпаючи задоволення від банального спостереження за сім’єю Варі. По суті, зовсім чужою.

«Та й бути матір’ю для Варі — то, направду, нечесно по відношенню до мого віку, — копалася вона у своїх проблемах, — вона вже має дитину, а бути бабусею — для мене ще зарано».

І, заспокоюючись таким чином, вона бездумно проживала ще кілька місяців.

В неї з’являлися то один, то інший коханці, дехто на одну ніч, іншим щастило залишатися на три-чотири дні, навіть на тиждень, але не довше — серце Ніни не витримувало, її руки опускалися, секс перетворювався на невиразне бурмотіння один одному у вухо різних ніжностей, ліниве порпання у ліжку та фіктивні оргазми, що не викликали у жодного з партнерів ані дещиці довіри.

За рік самотнього життя, коли, окрім роботи у приватній школі мистецтв вчителем риторики та усамітнених вечорів з книжкою або в’язанням, в житті залишилася одна лише сім’я Варі, Ніна почала усвідомлювати, що потроху, помаленьку, дрібними, але впевненими кроками наближається до божевілля. Вона могла годинами сидіти перед дзеркалом, роздивлятися своє тіло, що почало всихати та втрачати пружність, згрібати у руку тістоподібні шматки целюлітної шкіри й обпікати їх безкінечними сльозами.

Щось відбувалося, але що саме — Ніна зрозуміла лише згодом, коли її страждання досягли піку. Попри свою незатребуваність як людини, як жінки і як матері, вона страшенно раділа успіхам свого сина, який особливо не розповідав про рід своєї діяльності, але вона знала, що ця діяльність тісно пов’язана з письмом. Швидше за все він був журналістом, адже неодноразово їй доводилося зустрічати у різноманітних журналах один псевдонім, який ну дуже вже був схожий на ім’я сина.

Творчі досягнення Варі теж радували її. Чоловік Варі, Сергій, був процвітаючим скульптором, а разом з тим і теслею. Він працював виключно з породистою деревиною і отримував замовлення з усієї Європи, не кажучи вже про столичних елітних клієнтів, які з усього свого міщанського напору бажали мати столик чи стільчик саме такого зразка, який був у Людовіка IV чи Наполеона ІІІ. Скульптура — працював він з керамікою та бронзою — виставлялася не тільки в Московському музеї сучасного мистецтва чи Ризькому музеї іноземних колекцій, а також в музеї Zimmerli, Пітера Людвіга в Аахені, Гугенхайма, МОМА в Нью-Йорку. Сергій був прибічником модернізму — мистецтво бунту, колись сповнене намаганнями розірвати будь-які зв’язки з художніми традиціями безнадійно застарілого дев’ятнадцятого сторіччя, — зараз же його потуги відродити щось схоже були лише нікчемним епігонством, яке приносило не так визнання, як прибуток. Коли обростаєш густим ворсом комфорту й затишку, ні про який бунт, а тим більше, розривання художніх зв’язків з минулим не може бути й мови, тому він, не звертаючи уваги на безкінечну критику, яка закидала йому — та що тільки вона йому не закидала, — цілеспрямовано йшов до своєї обивательської мрії: стати заможним робітником і ні в якому разі не виходити за рамки, де золотими літерами вигравірувані такі імена, як Біго, Масьє або, не дай бог, Роден чи Арістид Майоль.

Варя ж постійно отримувала замовлення від провідних видавництв на оформлення дитячих книжок. Вона була непоганим графіком, ніколи не стрибала вище голови, але й нижче встановленої планки не опускалася. Її цінували як працьовитого ілюстратора, який своєю деталізованою графікою прикрашав одні з найпопулярніших дитячих книжок. Якби не ряд причин, а саме повна відсутність амбіцій, Варя могла б стати добрим конкурентом такому неперевершеному ілюстратору, як Владислав Єрко. Могла, але останній був справді неперевершеним.

Атмосфера, в якій щосуботи перебувала Ніна, нагадувала їй власні молоді роки, щоправда, її середовище спілкування складалося тоді майже з одних музикантів, друзів чоловіка, але сам принцип, за яким працювало натхнення, був той самий: мистецтво заради мистецтва. Щоправда, в цьому будинку мистецтво знаходило для себе трохи інший зміст — сучасне життя молодих людей, які звикли до певного образу життя, диктувало свої правила. Правила, де матеріальні блага були першопричиною всіх можливих прагнень.

Уживатися двом художникам, що плавають в одному акваріумі, на початку було нелегко — жага визнання та марнославні амбіції двох митців під одним дахом з’їдали один одного, але з часом здоровий глузд перетравив емоції, а ремісництво з величезним відривом перемогло чисте мистецтво. Ніна це чудово розуміла і хоч мала свою думку з цього приводу, ніколи не озвучувала її вголос. Зрештою, це могло зіпсувати стосунки між нею та цією приємною сім’єю, до якої вона так прикипіла душею, що розрив був би для Ніни сильним потрясінням, яке вона навряд чи змогла б перенести. Враховуючи стан, в якому вона перебувала останні два роки, це зумовило б ряд загострень. Ніна розуміла і це, а тому хоч і була у судженнях почасти різкою та чесною, існували теми, на які краще було б не розмовляти. Взагалі, у Ніни, власне, як і Варі, був дар оминати гострі кути, тому будь-яка їхня суперечка не мала змоги набрати потрібних для сварки обертів.

Відчуття любові до Ніни прийшло одночасно з відчуттям втрати власного дому. Трапилось так, що до неї завітали друзі з Грузії — Андрій та Олена. Щоправда, вони не були грузинами. Андрій був росіянином — і за національністю, і за паспортом. Олена ж, батьки якої були чистокровними українцями, з сімнадцяти років жила в Тбілісі, а до того — у Сухумі, щоправда, війна початку дев’яностих змусила її покинути рідні місця на узбережжі Чорного моря та податися углиб — спочатку Горі, а потім — Тбілісі. Якось приїхавши до Грузії як звичайний турист, Андрій познайомився з Оленою, закохався, продав квартиру в Москві та перебрався до Тбілісі, в яке закохався не менш, ніж в Олену.

З Ніною вони були знайомі через її двоюрідну сестру, яка мешкала у Владикавказі і була хрещеною Олени. На початку серпня, коли за київськими мірками стояла неймовірна спека, а за тбіліськими — звичайна квітнева погода, Олена та Андрій приїхали на тиждень до Києва, поселилися у Ніни й радували її та себе чудовою компанією. Андрій був істориком, закінчив колись МГУ, знався на літературі, історії, філософії. Вони сиділи короткими ночами на кухні, пили вино, їли солонуватий сулугуні та дружньо ненавиділи великодержавну політику північного сусіда.

За чотири дні до запланованого повернення у Грузію в Південній Осетії почалися славнозвісні події, і дорога в Грузію через Росію була закрита. Коли ж вони спробували взяти квитки на літак, це виявилось більш нереальним, ніж доїхати потягом. Діватися було нікуди, крім як залишатися у Ніни на невизначений термін. Коли ж стало можливим добратися літаком чи поромом, Грузія розірвала дипломатичні зв’язки з Росією, і Андрію, хоч він і проживав більше року в Тбілісі, потрапити додому було нереально. Олена ж відмовлялася їхати одна. Таким чином Ніна залишила їх у себе. Вони цілодобово сиділи вдома, майже нікуди не виходили, а тому Ніна, яка взяла відпустку ще два тижні тому, не знала куди себе подіти, адже і вдома вона почувала себе чужою, і викинути на вулицю Андрія з Оленою совість не дозволяла. Фактично втративши свій будинок — хоча вона розуміла, що це тимчасово, — цілими днями вона просиджувала у Варі, яку аніскільки не дратувала Нінина присутність, навіть навпаки — дуже і дуже допомагала позбутися літньої депресії.

Іноді Ніна зривалася й цілий день сиділа вдома, даючи зрозуміти простим грузинським друзям, що насправді господиня вона і непогано було б виявити хоч трохи поваги до її потреб побути усамітненою, але прості грузинські друзі, будучи найгостиннішими друзями у всьому колишньому СНД, тільки дивувалися, чому Ніна з такою вражаючою постійністю їх ігнорує, а тому й раді були провести з нею зайві години. Тим більше Олена та Андрій набридли одне одному до неможливості.

Саме в ці дні, годинами проводячи час з сім’єю Варі, Ніна зрозуміла, що… полюбила. Полюбила по-справжньому, як люблять чоловіки жінок, а жінки чоловіків. Все ускладнювалося тим, що полюбила вона Варю та її чоловіка одночасно. Ніна завжди була впевнена, що такі речі трапляються лише з героями сумнівних романів, а тому довго — принаймні настільки, наскільки могла запевняти сама себе у зворотному, — опиралася й відхрещувалася від цих думок, аж поки над нею не нависла внутрішня загроза — загроза бути розчавленою власними сумнівами й суперечностями. Ніна розривалася між двома крайнощами: їй страшенно боляче було дивитися на ідилічну любов, яка панувала в будинку Варі, Ніна безнадійно страждала, чи не щохвилини підіймалася, аби піти назавжди і більше ніколи не повернутися до цього будинку, забути, викреслити всю цю гнилизну, яка з кожною годиною все більше і більше накопичувалася десь під серцем, десь там, куди за останні роки не вдалося потрапити нікому; з іншого боку, відмовивши собі у спілкуванні з Варею та Сергієм, вона б назавжди забула б про любов, про саме існування любові, і всі ті речі, які спільно робилися подружжям художників, викликали у неї солодкий та великою мірою соромітний біль. Відкрити свої почуття Ніна не могла, і від однієї думки, що Варя або Сергій можуть запідозрити в її поведінці щось надзвичайне та, швидше за все, патологічне, їй так холодило у спині, неначе хтось насипав за комір жменю колотого льоду.

— Привіт, — зазвичай віталася Варя і починала невимушено щебетати різні веселі речі: нові анекдоти про сина Колю, смішні ситуації з замовниками, про сусіда, який придбав батут і тепер його голова щомиті з’являється з-за паркану.

Сергій був більш стриманим. Зазвичай він не вилазив з майстерні по кілька годин, а якщо і був присутнім безпосередньо в будинку, то лише мовчки посміхався, щось лагодив, возився із сином й спілкувався виключно з Варею. Це якраз і зводило Ніну з розуму, адже хоч і вважалося, що дружить Ніна з сім’єю, проте була вона подружкою в першу чергу Варі.

У вересні Андрію дали дозвіл на в’їзд до Грузії, і вони з Оленою нарешті виїхали з Ніниного будинку. Ніну це не могло не радувати, адже потреба побути на самоті вже давно давала про себе знати, хоча тепер приводів бувати у Варі стало менше.

Була середина вересня, Ніна пішла на роботу. І настали важкі непроглядні будні, за якими стало майже нереально бувати в будинку Варі.

— Можливо, це і на краще, — казала вона сама собі.

— Можливо, — відповідала вона ж.

«Можливо, я зможу забути про них, робота з’їдає стільки часу, робота не дає можливості розслабитися, відчути себе самотньою, непотрібною, чужою», — втішала Ніна сама себе.

Але це було помилкою — насправді, не так уже й багато часу забирала робота, і відчуття самотності та зайвості не полишало Ніну навіть у години найбільших навантажень. Патологічна і безперспективна любов лише зростала, всі шляхи відступу були заблоковані, всі стежини до виходу завалені камінням курйозності, і ніщо не могло забезпечити Ніниному життю спокій та рівновагу.

Вона навіть телефонувала сину.

— Синок, — казала вона, — сина, давай поговоримо?

— Про що? — сухо відкликався він.

— Просто про життя.

— Ма, що ти хочеш?

— Я самотня, — казала вона йому, червоніючи й закушуючи губи від сорому.

— Я теж самотній, — відповідав він і клав слухавку.

Навіть стрибання на ліжку й перегляд мультфільмів — те, що десять-п’ятнадцять років тому рятувало її від наближень будь-яких депресій, — тепер просто втомлювало. І якщо раніше Нінина дивакуватість була помітною лише зовні і лише іншим людям, то тепер вона набрала страшних форм, була помітна лише Ніні і проявлялася виключно зсередини.

Наприкінці вересня Ніна вперше пішла до психолога. За порадою колеги, шкільного педіатра, вона звернулася до Анатолія Карвадського, молодого, проте доволі відомого у терапевтичних колах психолога та сексолога.

Зовні він був схожим на її сина: такий же молодий (хоча насправді було йому вже за тридцять) і загадковий. Проте, на відміну від сина, він мав теплий, проникливий голос і добрі, завжди вологі, немов від безмежного співчуття людству, очі.

— Ви маєте поговорити з ними, — дав пораду швидше не сам Карвадський, а його голос.

— Але як?

— Просто поговорити, не впадаючи в істерики, не підвищуючи голосу… просто поговорити як з близькими друзями. Якщо ви триматимете свої болі у собі, ви тільки все більше і більше поїдатимете себе. І, не знаходячи виходу своїй проблемі, ви попросту доконаєте свою психіку…

Карвадський підвівся з крісла, підійшов до вікна і, незважаючи на тихе скигління Ніни, почав кудись телефонувати.

— Мій добрий друг і знаний психотерапевт Віталій Ромашин, — сказав він уголос, закінчивши розмову.

— Вибачте, я не розумію.

— Ви зараз підете до нього, і він вам випише заспокійливі.

— Антидепресанти? — злякано прошепотіла Ніна.

— Боже збав! — наблизився до неї Карвадський. — Заспокійливе.

— Дякую, — сказала Ніна і закашлялась.

— Ось випийте.

— Дякую. Знаєте… от ви… ви досвідчений…

— Не перебільшуйте, — перервав він Ніну.

— Ні, я не про це. Ви порадьте… як мені краще підійти… ну…

— Підійти до розмови з ними? — «З ними» Карвадський промовив з неприхованим презирством. — Дуже просто. Ви приходите, сідаєте у крісло… в них є крісло?

Ніна кивнула.

— …сідаєте у крісло і говорите: Вася, Маша, мені треба з вами поговорити, справа в тім, що…

- І все?

- І все.

— Я не знаю…

— Все ви знаєте, запевняю вас. А зараз йдіть до Ромашина. Це другий поверх, кабінет двісті сім. По вівторках у нього прийомів немає, Ромашин сьогодні вільний, якщо не кіряє, хе-хе-хе.

Ромашин, назвавши Карвадського шарлатаном від медицини та алхіміком своєї справи, виписав амітриптилін й запросив Ніну на каву. Великі й вологі губи психотерапевта викликали у Ніни щире відторгнення, тому вона, пославшись на якісь невідкладні справи, вийшла з кабінету.

«Як дивно, — подумала Ніна, йдучи додому, — а цей Карвадський і слова не мовив про клімакс. А міг. Все ж таки він не в міру толерантний».

— Варя, — сказала Ніна, сидячи в затишному кріслі, що аж ніяк не сприяло серйозній розмові, - я хотіла б поговорити з тобою. Тільки з тобою, без Сергія…

— Та добре, без Сергія. Він зараз у замовника.

— Я хотіла б з тобою поговорити…

— Я тебе слухаю, Нін.

Не витримавши нервового напруження, Ніна розплакалася. Все її тіло тремтіло, немов у лихоманці, здавалося, що от-от — і вона знепритомніє.

— Варь, знаєш… Я хотіла б з тобою поговорити…

— З тобою все нормально? — захвилювалася Варя.

— Все нормально… просто… знаєш… знаєш… я була навіть у лікаря, я була у нього… знаєш… була у лікаря.

— Нін, ти чого плачеш? — сіла навпочіпки Варя, взявши суху Нінину руку. — Нін, що?

— Я вже і пігулки якісь приймаю, знаєш… мені треба з тобою поговорити… У мене… у мене проблеми, у мене нервові зриви.

— Що? Що у тебе?

— Зриви, розумієш, у мене настрій змінюється щохвилини, і я дуже втомлена — душа виснажена… Можливо, помру скоро. Я не знаю…

— Як помреш? Що ти говориш? А як же…

— Я не знаю…

Ніна замовкла. Нічого не говорила і Варя. Настала неймовірна тиша, так що чутно було, як на світильниках гудуть плафони.

Ніна повільно підвелася, обійняла Варю й почала її цілувати у чоло. Потім у щоки. У губи…

— Нін, ти що… — злякалася Варя, коли відчула, що Нінин цілунок був занадто вогким.

Ніну немов прошибло струмом. Підкосило ноги.

— Я, мабуть піду, добре?

— Ні, ти залишишся.

— Ні, Варюш, я піду… Мені зараз краще одній. Вибач. Вибач.

— Та чого ж… Господи, Нін…

— Вибач… вибач, добре? Пробач мене…

— Та припини вибачатися! — закричала Варя. Вона почала хапати якісь предмети, якісь брошури, що валялися на дивані, папки, пульт від телевізору, але все це випадало в неї з рук, створюючи непотрібний і нав’язливий шум.

— Я піду. Вибач.

— Нін… — протягнула Варя.

Але Ніна пішла.

«Які неврози? — думала вона, йдучи додому. — Які неврози? Кому цей цирк? Хоча…»

З дерев злітало листя та дрібні гілки. Дув сильний, північно-західний вологий вітер. Ніна йшла уздовж безкінечної гряди дев’ятиповерхівок, бридливо оминаючи контейнери зі сміттям та собаче лайно, старанно розкладене численними таксами, ердельтер’єрами та боксерами у цілях угноєння благодатного київського ґрунту.

Мені було двадцять сім.

Життя змінюється. Я помітив, що навколо змінюється абсолютно все, навіть моє сприйняття якихось речей. В першу чергу сприйняття. Не змінювалося лише моє сприйняття класичної музики. Не знаю, чим це викликано. Певно, періодами людина протискається через якісь коліщатка, Хронос засмоктує, але певні ділянки мозку, які відповідають за пам’ять, і певні ділянки пам’яті, які відповідають за сприйняття музики, запам’ятовування мотивів, залишаються незмінними. Коли я чув якийсь мотив десятирічної давності, мене неодмінно охоплювала ностальгія, я сумував або просто згадував, як же воно було колись. Ситуація з класичною музикою інакша. Я ніколи не відчуваю якоїсь ностальгії… Можливо, це тому, що класична музика, пройшовши крізь мільйони вух, крізь десятиріччя, сторіччя, не залишає якогось видимого відбитку в пам’яті, не пов’язує з собою якісь певні події, тому що всі події — її власність, вони пройшли разом весь цей шлях, всю історію, всю часову стрічку…

Можливо, це лише моє бачення, можливо, у когось інакше. Ми такі різні…

Останні три місяці я слухав виключно класичну музику. Мені раптом здалося, що, слухаючи якусь іншу музику, я потім згадуватиму цей період з ностальгічною неприязністю, але нестримно захотілося нічого так і не згадати. Стривайте, а що ж було у вересні-жовтні дві тисячі восьмого? Щось було взагалі? Можливо, це такий собі експеримент, можливо — внутрішня потреба… Не знаю…

Нарешті в редакції мені вдалося вибити незапланований вихідний. Я вирішив провести його десь у місті.

Прокинувшись не дуже рано, я поснідав нашвидкуруч приготованим омлетом, одягнувся, прихопив із собою фотоапарат і подався до Маріїнського парку.

Я сидів на лавці й по-ашенбахівськи спостерігав за вродливим, але дуже вередливим хлопчиком. Він постійно намагався вкусити чи то няню, чи то бабусю за руку. Був він закутаний з голови до ніг, хоча особливо холодно не було. Так, справді, вже два тижні поспіль лив дощ, а в той день стояла суха, але вітряна погода, навіть на якісь хвилини визирнуло сонце.

Я почав фотографувати малого та його чи то бабусю, чи то няню, аж поки остання не закричала у мій бік:

— Своїх дітей будеш фотографірувать!

Ясно, подумав я, своїх дітей. Обов’язково буду. Обов’язково!

Вже більше року в мене не було постійної дівчини. Вже три місяці я взагалі, крім роботи, нічого не бачив, та і не хотілося мені поки пов’язувати своє життя з випадковою аспіранткою філологічного факультету або продюсершею якогось рекламного агентства. Невипадкові мені чомусь не зустрічалися.

З того часу, як я відчув процес дорослішання, пройшло десять з половиною років. За цей час багато чого змінилося, та, в принципі, все змінилося… Держава, у якій я живу, коло спілкування, роботи, вулиці, реклама на телебаченні, змінювалися випадкові жінки — вони проносилися, немов карусельні звірі, їхні обличчя миготіли, як світлофори вночі — жовтий, жовтий, жовтий, жовтий…

Я сидів на лавці й відловлював кайф від того спокою, який панував у парку, від білочок, які стрибали з гілки на гілку, від простого неробства. Можливо, варто було б звільнитися з роботи, припинити цю нікчемну писанину в журнали, які все більше і більше знижували планку, а читачі все більше і більше тупіли. Домашні супи змінилися на фаст-фуд, недільні сімейні вечори — на гамірливі посиденьки в сушарнях, де японці з явно казахською зовнішністю вичавлювали з тюбиків васабі з явним присмаком торчиновської гірчиці міцної. У світі стало більше кокаїну та все менше приятельських розмов за пляшкою пива. В моєму світі стало порожньо і нецікаво. Я щовечора повертався до квартири, своєї маленької однокімнатної будки, де царював неймовірний хаос, в руках якого опинився і я. Все життя я мріяв про власну будочку, мріяв звільнитися від підліткового ярма жити з батьками, і от… звільнився і, здавалося б, мав би сумувати за ними, але не сумував, часто ігнорував мамині дзвінки, відповідав на восьмий-десятий, сухо, майже неприязно розмовляв з нею — вона мене дратувала. Дратував мене й батько, який іноді приїжджав до Києва (вже кілька років, як він переїхав жити до Харкова), неодмінно бажав зі мною зустрітися, пригостити свого сина вином, посидіти десь, поговорити про музику. Але чи то образа, що залишилась ще з отроцтва, чи то просто холодна й розважлива помста керували мною — я ігнорував їх обох, принагідно згадував їм їхню байдужість до мого існування, майже ненавидів. Це було несправедливо по відношенню до них, але я настільки загрався, мені настільки подобалась роль ображеного, що від того я почував себе жахливо і мерзенно, так, що приємні відчуття виникали самі собою — несподівано та гостро. Це було схоже на те, коли обпікаєшся дуже гарячою водою настільки, що вона здається тобі надзвичайно холодною. Такий холод я відчував і від спілкування з батьками.

Насправді мені було шкода їх, я бачив, як вони нещасні, принаймні мати так точно… щось відбувалося з нею, якась гірка іронія була приклеєна до її посмішки кожного разу, коли ми бачились. Це було зрідка, раз на місяць, не частіше, але я це відчував, і мені хотілося обійняти її, сказати, що все минеться, що життя ще не скінчилося, і у твоєму віці жінки тільки починають жити, у них з’являється друге дихання, вони розквітають з новою силою, проте я настільки увійшов у роль ображеного, що просто фізично не міг не те що обійняти матір, а навіть сказати кілька теплих слів, які неодмінно втішили б її.

Я був жорстоким. Я не любив, від цього почувався порожнім та сухим, немов скляна банка, у якій довгий час тримали крупу.

Коли я вертався додому, починало темніти. Наостанку я ще зайшов до «Антресолі» випити пляшечку пива, зустрів там компанію колишніх однокурсників, вони якраз відмічали день народження одного з моїх теж колишніх друзів, з яким я розірвав стосунки через якусь — і навіть імені її вже не згадаю — дівчину. Всі привіталися зі мною, обмінялися шаблонними фразами, для проформи спитали, де я працюю і як життя на приватному фронті, а колишній друг навіть не глянув у мій бік, але навпаки, нарочито роздивлявся картини, які були виставлені в кафе. Це була міні-виставка теж однієї моєї давньої знайомої, яку всі називали просто Варварою. Її я точно пам’ятав як звати, тим більше, що останні кілька років її ім’я було більш-менш відомим у мистецьких колах, а чоловік її був відомим ледь не у всій Європі. Боб, веселий і здоровий бородань, принаймні таким він мені запам’ятався. Здоровим і веселим. Добрий, чесний і порядний. Життя завжди усміхалося йому, і я йому по-справжньому заздрив. На відміну від мене, Боб любив життя і навзаєм посміхався йому. Я ж перетворився на скутого й відлюдькуватого мізантропа, який тільки й шукав приводу побурчати й поскаржитися.

Випивши у дальньому кутку «Антресолі» своє пиво, я вийшов на вже прохолодну, а з тим і безлюдну вулицю. Якби два роки тому не закрили «Бабуїн», то неодмінно пішов би туди і напився, як це робив зазвичай, коли ставало на душі темно і мертво, але немає «Бабуїну», а темно і мертво ставало все частіше і частіше.

В цьому плані я консерватор — так і не знайшов собі підходящого місця для пиятик…

Машину сьогодні залишив на стоянці, тому довелося йти у бік зупинки. Чекати на маршрутку. Дорогою зазирнув до крамнички-галереї, де років шість уже нічого не купував. Виставка якихось глечиків. Спочатку я довго їх роздивлявся, вивчаючи всі деталі, кожний вигин, кожну цяточку, потім глянув на скелет, примітивний і тупий скелет, який досі так і стоїть, і досі його ніхто не купив.

— Добрий день, — привітався я з гладкою і доброю продавщицею Валентиною.

— Добрий… — сказала вона, розтягуючи голосні й прискіпливо дивлячись на мене.

— Скільки цей скелет коштує?

— Ніскільки. Він не продається.

— Ні? — розчарувався я.

— Ні.

— А продавався?

— Продавався.

— Ясно…

— Я тебе звідкись знаю, — сказала Валентина, і я подумав, що звісно знає. Не може не знати.

— Цілком можливо…

— Ага, знаю… Довго ти тут купував у мене фарбу, а потім тільки картини дивився. Що, не малюєш уже? Чи десь в іншому місці купуєш?

— Не малюю, — сказав я, немов зачарований. Я дивився у її обличчя і намагався його згадати. Цілісну картину пам’ятаю, здалека пізнав би і в іншій країні, а от так, вдивляючись у кожну зморшку — чуже, вже дуже постаріле обличчя.

— Чого ти на мене дивишся? Постаріла? Постаріла.

— Ні, я не тому. Просто. Дайте мені якусь палітру. Ну таку, середню. Масляної.

Я придбав фарбу, невелике полотнище, пензлі й по-дався-таки додому. На бульварі зловив машину — їхати з іншими людьми бажання не було. Поки їхав, блідий і довгоносий водій намагався розважити мене якимсь новеньким анекдотом, але, побачивши мій задумливий настрій, відлип і увімкнув радіо.

Вже вдома на мене нахлинула небачена довгий час меланхолія. Сентиментальний настрій, який пробивав на сльози, мене неабияк дратував. Можливо, це наслідки незапланованого вихідного, що вибили мене з тонусу, в якому я перебував останні два місяці. Я почав аналізувати всі ті маленькі, але, зрештою, вагомі акценти, які сповіщали мені про існування минулого: невеличка, скоріш, просто дружня виставка Варвари, колишні друзі з університету, крамничка-галерея і навіть пісня, що грала у водія в машині. Господи, як же вона називалася, ця пісня? Щось старе, забуте, про щось вона мені нагадувала, якісь події випливали зсередини, зовсім, здавалося, забуті події. Ні, краще все ж таки класична музика…

Я стояв на балконі, знову накрапав дощик. Стало холодно, я зайшов усередину квартири, одягнений заліз під ковдру, дістав телефон і набрав номер мами.

— Мам, ти знаєш, — сказав я, коли вона зняла слухавку, — я свиня. От чесно, от не повіриш, але я дійсно вважаю себе свинею!

— Ти п’яний, сина? — запитала вона.

— Ні, мам. Я нормальний. Можна я зайду?

— Зайди, — сказала вона недовірливо.

За чотири хвилини я був у неї. Мешкали ми в сусідніх будинках.

— Який безглуздий збіг, — сказала вона. — Настільки безглуздий, що мені навіть страшно стає.

— Все закономірно, — відповів я, згадуючи двотижневий марафон, коли я безжально гнітив та придушував ті незначні вуглики, які все дужче і дужче розгоралися, і вдіяти що-небудь було практично неможливо. Зрештою, здався та пустив все своєю течією. Долю, якщо ця паскуда таки існує, не обдуриш.

Це був день народження мами. Я знав, що мають прийти гості, якісь її друзі, можливо, навіть колеги.

Три дні я не міг знайти подарунок. Я просто не знав, що ж я міг їй подарувати. Я ніколи нічого їй не дарував, ніколи навіть не вітав, крім хіба дитячих років, коли наша сім’я, принаймні зовні, створювала образ гармонії та злагоди. Я не знав, чим цікавиться мама. Нещодавно я її чи не вперше у свідомому віці назвав мамою. Для мене існували лише пацани. Пацани — батько та матір, вони зажди були разом, навіть після розлучення вони не переставали бути для мене одним цілим. Пацани… а тут… мама. Врешті-решт для подарунку я вибрав щось нейтральне. Чотири глиняні глечики з колекції Артема Паранського, того самого, який виставляв їх у галереї. Здається, мама завжди вирощувала якісь квіти: алое, бегонія, ще щось невибагливе, тому мені спало на думку придбати саме глечики.

Було холодно. Лише на початку жовтня світило сонце та стояла тепла погодка.

Чи сподобався мій подарунок мамі — я так і не зрозумів, певно, ніколи і не дізнаюся, хоча зі свого досвіду міг припустити, що їй то було неважливо. Однієї моєї появи вистачило, щоб вона розплакалася. І знову мені захотілося її втішити, дати зрозуміти, що я лише її син, не більше, просто син, яких сотні мільйонів на всій планеті, але зі своєї ролі я ще не вийшов, костюм все ще сидів на мені, хоча жирний вазелін уже значною мірою торкнувся гриму.

Коли, зреагувавши на дзвоник, мама відчинила двері і я побачив знайоме, але вже не таке свіже обличчя, коли побачив усе такий же граціозний силует, що тримає за руку хлопчика й позаду силует побільше, що з очевидним здоров’ям голосно сміявся на весь сходовий майданчик, я не був приголомшеним — навіть найменшого здивування не було. Я просто сказав сам собі, відвернувшись до вікна:

— Нормально.

Здивованими ж були Варя і Боб. Останній реготав, немов іронія долі такого плану мала гомеричний характер, а Варя швидко-швидко бігала очима й намагалася щось сказати.

Одна тільки мама нічого не розуміла, постійно питала, що, врешті-решт, відбувається, чому ми всі так дивно поводимось, і коли Боб нарешті заспокоївся і все пояснив, сказавши, що ще трохи, і він залишився б через мене без Варі, але то було так давно, що навіть смішно, мама здивувалася й сказала, що для неї це великий сюрприз, що це цікаво, що про це треба написати книжку, і взагалі… Коротше кажучи, почала говорити багато різної нісенітниці, сама ж у ролі господині та іменинниці почувалася досить незручно, метушилася, не могла знайти для себе місця й у незрозумілому мені очікуванні поглядала на мене.

— Що? — не зрозумів я.

— Ну, розсаджуй гостей. Тим більше, вас знайомити не треба… давай, сина.

Я, проігнорувавши мамине прохання, подався на балкон викурити цигарку. Обдумуючи слова Боба, я відзначив для себе його самовпевнений тон. «Це було так давно, що навіть смішно». Це не смішно. Я відчував, як гіркий клубок неприязні підкочує мені до горла, а нестримне бажання бігти з цієї квартири чимдалі, чимдуж, бігти і не озиратися виривалося назовні з такою силою, що я навіть почав підбирати фразу, якою поясню матері про свою втечу, але вчасно стримався і подумав, що, зрештою, нічого страшного не відбувається і що втекти я завжди встигну, а з цієї історії могла б вийти цікава оповідка…

Тільки розповісти її не було кому…

Години дві ми сиділи за невеличким, вкритим пожованою скатертиною столом. Я переважно мовчав, Варя і Боб розповідали якісь смішні історії, дивовижні випадки, запивали все те вкрай солодким кокуром, Боб усякчас плескав мене по плечу, запрошував до своєї майстерні, пропонував разом з ним та Варею поїхати в листопаді до Кракова на якусь його виставку, жартував з приводу моєї давньої закоханості у Варю.

— Це ж скільки років пройшло? Вісім? Чи дев’ять?

— Десь так, — фальшиво посміхався я.

— Десять! — певно підрахував він. — Це ж треба. Я тебе добре пам’ятаю. Ти таким був досить… як би це правильно… досить юним…

— Так, мені сімнадцять було.

— Тоді я тебе взагалі інакше як дитину сприймати не міг, а зараз ми і у віці зрівнялись.

— Так, — казав я, чухаючи виделкою голову.

— Ти, цей, заходь до мене обов’язково.

Я промовчав.

— Сина, ти зайди, це ж цікаво. Репортаж зробиш…

— Мам, — відмахнувся я.

— А чого? Зайди.

— Про Сергія вже писали тисячу разів, це вже не актуально.

— Е-е, — розсміявся Боб, — як це, не актуально?

— Ну, ти зрозумів мене.

— Звичайно-звичайно, — і він знову дружньо торкнувся мого плеча.

«Скільки ж здоров’я у нього, сили», — дивувався я.

— То як, зайдеш? — не вгамовувався Боб, і я зрозумів, що він справді хоче, щоб я зайшов до нього у майстерню, він хоче показати мені, яких успіхів він домігся, яких вершин досяг. Він хотів показати мені свій будинок, великий, затишний будинок. Боб прагнув похизуватися своєю дружиною, яка все ж таки дісталася йому, не мені, малолітньому сцикуну, а саме йому, здоровому та завше усміхненому Бобу. Тільки я цього не хотів.

— Зайду, звичайно, — сказав я.

— Давай завтра?

— Давай, — погодився я, знову фальшиво розсміявся і подумав: але ж я не хочу до нього в майстерню, я взагалі нічого не хочу.

Але тягло в його будинок мене зовсім інше.

Наступного дня у Сича, мого безпосереднього шефа, я вибив дозвіл на репортаж про Боба, про його буденне життя, яке не було публічним і ніколи ще не висвітлювалися в пресі.

— Валяй, — дав добро Сич, певно не розуміючи, чому я обрав саме Боба.

— Він сучасний, відомий і… це може бути цікавим, — пояснив я Сичу, який у моїх коментарях особливої потреби не відчував.

— Та валяй, — відмахнувся він і поклав на стіл цукерку. — Смачного.

— Угу, — подякував я, заховав цукерку до кишені піджака й взявся до роботи.

Прийшовши до Боба та Варі, я справді був вражений їхнім будинком — великим і затишним, з дитячим белькотом, з дзижчанням кавомолки, з ароматами кориці та оліфи, свіжої деревини та печені, і все це доповнювало щасливе подружжя, яке невпинно обіймалося, демонструючи свою злагоду, любов, блаженство.

Я захоплено розхвалював їхній будинок, їхнього хлопчика, який уже вчився читати і намагався вивести перші літери, їхній затишок, тепло, майстерню Боба, маленьку кімнатку, де працювала Варя, невеличку галерейку, на стінах якої були розвішані картини сучасних митців — переважно подарунки — від Чічкана та Ісупова до Ройтбурда та Пояркова.

Але все це здалося мені несправжнім, тобто справжнім, я навіть був упевненим, що це справжнє, проте, знаючи свій характер, міг припустити, що якась невгамовна заздрість керувала мною, тому всередині я критикував все це, називав фікцією благополуччя і щастя, якісною підробкою (немов той Кандінський, що висів у їхній вітальні) самої гармонії, якої в моєму житті так не вистачало.

Виявилося, що брехав я лише собі.

Репортаж я, звичайно, вирішив не робити, хоча Боб казав, що в цьому немає нічого поганого, що ми друзі, що у мене чудова мама, і взагалі, сказав він, ти маєш прийти.

— Ти маєш прийти завтра. Неодмінно. У нас буде пиріг. Варя спече пиріг, ти не знаєш, від чого відмовляєшся!

— Я не відмовляюся, — сказав я.

— Тоді ти маєш прийти і спробувати цей пиріг. Це геніальний пиріг.

— Добре-добре, я прийду.

Наступного дня я знову прийшов. Але окрім мене, в їхньому будинку була присутня моя мама. Як я дізнався, вона була постійним гостем, що не могло мене не розчарувати. Все йшло до того, що постійним гостем у них стану я, історія повторюється, зрештою, я міг би напиватися у них дорогим вином, розповідати щось приватне, ділитися наболілим — ну, це лише у тому випадку, якщо дозрію до того, але без мами, добре, без мами, я думаю, це зайве.

Ми сиділи вчотирьох і розмовляли на відсторонені теми. Мені чомусь хотілося повернутися до теми моєї давньої закоханості у Варю, але як нашу розмову про сучасне книговидання звернути у бажане русло? Мені потрібна була Варіна реакція, я хотів побачити її здивованою, розлюченою, але більш за все мені потрібно було побачити у її очах зацікавленість мною, побачити хоч якусь іскринку, яка нагадає їй про те, що було між нами. Власне, обманювати себе вже давно увійшло в мою звичку. Насправді, якщо глянути на речі тверезими очима, між нами нічого й не було. У неї — від нудьги прокинулися якісь почуття, вони дрейфували самотнім плотом у широкому океані її світу, а мої — наскільки ж я був юним, як же мені не вистачало досвіду, і я закохався не на жарт, я закохався по-справжньому, і коли все скінчилося, коли мене ледь не забрали у психушку, я ще довго любив її, і ніяка інша Свєта-Катя не могли замінити мені її. Я довго оговтувався, довго забував її і коли забув, коли пройшло більше десяти років, вона знову з’явилася в моєму житті, і хоч як я не намагався позбутися нав’язливих думок, як я не затоптував слабкі іскри своїх почуттів, вони, ігноруючи моє волевиявлення, розгоралися. Все дужче і дужче.

Боб сміявся, я сміявся, Варя сміялася, сміялася моя мама, ми пили чай, їли насправді смачнючий пиріг, і час уже був пізній, голови наші були п’яні, і все на світі здавалося фальшивим, нікчемним, зайвим. Не вистачало щирості.

Я заплющив очі.

— А знаєш, я досі тебе люблю! — сказав, вклинившись у паузу між розмовою. — А знаєш, що я не був щасливий з жодною жінкою, яка зустрічалася мені у житті. І я ненавиджу твого чоловіка лише за те, що він твій чоловік. Здоровий, добрий, дотепний чоловік. Я його ненавиджу. Я ненавиджу тебе за всі ті болі, що я переніс, я ненавиджу твою дитину за те, що вона не моя…

Відкривши очі, я зрозумів, що розмова йде своїм логічним потоком і я мовчав, і таки не наважився сказати щось подібне, і вже страшенно хотів спати, і вже збирався піти, але чомусь зголосився помити їм посуд.

— Я помию вам посуд.

— Ти що вигадуєш? — розсміявся Боб.

— Мені просто хочеться помити посуд. Я харчуюся переважно не вдома і так давно не мив посуд. Можна я все-таки його помию?

— Дюш, — звернулася Варя, — у нас є посудомийна машина.

— Вам що, складно?

Мама, як мені здалося, оторопіла від моєї невинної примхи. Звичайно, вона знала, що її синок дивакуватий, але по-справжньому пізнавати мене вона почала лише останні два тижні.

— Ну добре, помий, — із здивованою поблажливістю сказав Боб, і я зібрав зі столу посуд й поніс його на кухню.

Як же я ненавидів мити посуд! Але це була єдина можливість, коли Варя могла зайти на кухню й залишитись зі мною наодинці. Мені здалося, нам було що сказати одне одному.

Як я і очікував, за п’ять хвилин на кухню зайшла Варя. Вдягнена у синю поплінову сорочку та вельветові кльоші, вона була схожа на юну студентку-бунтівницю початку шістдесят восьмого.

— Ну… як ти? — запитала вона, наче ми зустрілися щойно.

— Нічого, от посуд мию.

— Це я бачу.

Вона почала складати вже вимиті тарілки у посудомийну машину.

— Я їх вже вимив.

— Ти погано їх вимив. Скажи чесно, ти ж не хотів мити посуд?

— Не хотів.

— Ясно.

— Куди ж ясніше.

— А твоя мати про тебе ніколи нічого не казала, — раптом заговорила Варя іншим голосом, на три тони вищим.

— Це й не дивно. Ми майже не спілкувалися. Це у мене останнім часом приступи синівської любові. Роблюся сентиментальним, — посміхнувся я через плече.

Варя сіла на чорний дубовий стіл.

— Знаєш, можливо, це зайве і мені не варто цього говорити, але у твоєї матері проблеми. Ти б придивився.

— У неї все життя були проблеми.

— Але мені здалося, що вона намагалася мене поцілувати! — ледь не закричала Варя.

Мене це неабияк здивувало.

— Ну що тут такого? — спокійно запитав я. — Ну хотіла поцілувати, ну, можливо, вона лесбіянка. Коли у неї останній чоловік був, ти не знаєш?

— Рік тому.

— Ну, можливо, тобі здалося.

— Але не здалося!

— Значить, так і є. Моя мати хотіла тебе поцілувати. Це ж не кінець світу…

— А з тим влаштувала істерику.

— Це у її характері, - все з тим самим спокоєм у голосі сказав я.

— Але ж я не помічала ніколи…

— Ну, вона така. Я її краще знаю. Все можливо. Зараз вона приймає амітриптилін. Я, звичайно, був здивований, але у її віці це нормально.

— А що це таке… мариптотрипо…

— Амітриптилін — це такий вид антидепресантів, хоча їх виписують як сильне заспокійливе…

— Ти так байдуже про все говориш. Це ж твоя мати!

— Мене зараз хвилює інше…

Здається, я домив останню чашку, та й з кімнати почувся голос Боба, який виявляв занепокоєння нашим зникненням.

— Ей, ви не заснули?

Ми не заснули.

— То що ж тебе зараз хвилює? — запитала Варя, коли ми йшли у кімнату.

Мені хотілося бути чесним.

— Я хотів би бути чесним.

— Ну?

— Ти.

— Не зрозуміла.

— Ти мене хвилюєш.

Ми зайшли у кімнату, і наша розмова перервалася.

Нестерпно хотілося спати.

Цілий тиждень я мовчав і не відповідав на дзвінки Боба. Я повністю загруз у роботі, але віднайти у цій соковитій трясовині бажаного порятунку не міг. Дарма я сказав Варі, що вона мене хвилює, дарма відкрив карти, наперед знаючи, що виграю… Треба було вичекати, дати їй потомитися у киплячому казані емоцій, відчути бажання, захвилюватися і, врешті-решт, розлізтися солодким киселем. Тоді бери і згрібай у жменю готову до вживання. Але ж не знав, не був упевненим, боявся, сам википав, розповзався м’якою желатиновою масою…

Приходили есемески від Боба, він запрошував мене до лісу на гриби та шашлики, запрошував з’їздити на два дні до Львова, але як би я не любив це місто, розколупувати емоції не хотілося. Я намагався тримати себе у руках, але образ Варі так і не виходив з голови. Навіщо, навіщо вона знову з’явилася в моєму житті!

На другий тиждень на мою робочу електронну адресу прийшов від неї лист, в якому досить стримано, але не надміру писалося про те, що адресу вона знайшла у журналі і що вже другий тиждень не може владнати з собою — руки її не слухаються, вона не може спокійно працювати, і було б непогано зустрітися, поговорити й розставити всі крапки над «і». Перший лист я проігнорував. Не відповів і навіть видалив його, таким чином очистивши совість — я нічого не отримував. Другий лист прийшов з відривом у три дні. Довелося відповісти. І ми, врешті-решт, зустрілися…

— Який безглуздий збіг, — сказала вона. — Настільки безглуздий, що мені навіть страшно стає.

— Все закономірно, — відповів Дюша, згадуючи двотижневий марафон, коли він безжально гнітив та придушував ті незначні вуглики, які все дужче і дужче розгоралися, і вдіяти що-небудь було практично неможливо. Зрештою, він здався та пустив все за течією.

«Долю, якщо ця паскуда таки існує, не обдуриш», — подумав він.

Вони зустрічалися тричі, іноді, коли Дюша був завантажений роботою, двічі на тиждень в його квартирі.

Щосуботи Варя їздила у психлікарню провідувати свою колишню подружку Машу, у якої була рідкісна і швидко прогресуюча форма хвороби Альцгеймера з нальотом шизофренії. Це трапилося після того, як згорів будинок на Олегівський разом з Фрідою Яківною, якій на той час уже виповнилося дев’яносто два. Маша сама ледь не згоріла разом зі своїми полотнами, які намагалася винести з полум’я, зовсім забувши про Фріду. Згоріли і всі годинники старої, які ніхто ніколи більше не був у змозі завести…

Після цього у неї сталася сильна істерика, а за місяць повного мовчання й замкнутості в маленькій кімнатці у гуртожитку на Воскресенці Маша почала себе дивно поводити, постійно все забувала, валандалася в одному спідньому житловим масивом, а під кінець з кимось заговорила. З ким — довгий час було ледь не таємницею, яку Маша свято оберігала від сторонніх вух та очей, втім лікарі швидко здогадалися.

Варя хотіла перевезти Машу до свого будинку, вважаючи, що у неказенному середовищі їй буде краще, і Маша навіть пожила чотири місяці в затишній, спеціально влаштованій кімнатці з нейтральним кольором шпалер та видом на невеличкий сад, але на той час Варя була вже вагітна, і Боб наполіг на тому, щоб Машу перевели назад. Звичайно, вони повністю оплачували лікування та доплачували санітарам й медсестрам.

Після лікарні Варя заїжджала до Дюші, і в ці хвилини вона відчувала докори сумління, ніжність, щастя, біль, ненависть. Уся палітра почуттів змішувалася в один сірий відтінок, який не дозволяв віддаватися пристрасті у повній мірі.

— Господи, — часто починала вона, — у мене ж дитина, порядний чоловік.

— Припини, — казав їй Дюша. — Ти доросла жінка, невже ти не розумієш, що це нормально?

— Це не нормально, навіщо ти впав на мою голову?

— Це ще хто кому впав, — цілував її Дюша.

— Мені страшно, Дюш. Чуєш, мені страшно. Я не хочу втратити сім’ю, а довго приховувати від Сергія я не зможу.

— Чому? Ти боїшся Боба?

— Та не називай ти його так! Терпіти цю його студентську клікуху не можу. Ні, я його не боюсь. Я боюся втратити його.

— Тоді виходь за мене.

— Придурок. Яким ти був десять років тому, таким і залишився. Я серйозно, Дюша. Мені справді страшно за себе, за своє майбутнє, за нас. У мене трирічна дитина, ти це розумієш?

— Я знаю одне. Ця дитина не моя, і від того я почуваюсь не дуже комфортно.

— А мені, значить, комфортно, а я, значить, щаслива.

— Принаймні на перший погляд це виглядає так. Не забувай, це ти пішла від мене…

— Не починай, ти тоді був зовсім дитиною…

— А у дитини, виходить, немає серця, і вона не відчуває болю? Так, по-твоєму?

— По-моєму, ніяк. Будь ласка, не потрібно мені про це нагадувати. Мені зараз добре з тобою. Але…

— Але?

— Але мені неспокійно…

Ледь не щонеділі Дюша навідувався до буднику Варі та Сергія. Часом зустрічав там і Ніну, до якої його синівські почуття останнім часом знову охололи.

З тим будинок наповнився ще й іншими людьми — переважно друзями Сергія. Це була трохи рафінована публіка. В тому сенсі, що якщо був художник, то неодмінно хтось з новоспечених модників, з величезними амбіціями та сумнівним талантом, сноб та хвастун з тенденційним ставленням до своїх колег. Випадкових геніїв, що харчуються виключно алкоголем, стіни будинку не приймали. Те саме стосувалося різноманітних дизайнерів, фотографів та скульпторів. Традиційних алкоголіків змінили кокаїністи, які самі невпинно наближалися до традиціоналістів. Євреїв змінили гомосексуалісти.

Проте Ніна всієї цієї розмаїтості не помічала, а тому була безкінечно щаслива знаходитися у такому вишуканому товаристві. Дюша ж, убачаючи у гостях розумово недорозвинених манекенів, подумки проклинав і гостей, і будинок, і всю атмосферу, яка швидше нагадувала марш самотніх, ніж дружні посиденьки за пляшкою вина.

— Невже ти не бачиш всієї цієї босоти! — розпинався він перед Варею. — Воно вивчило три розумні слова, натягло на задницю люрекс, коханець його годує фуа-гра, і воно вже сучасний художник, митець!

— Бачу, — тихо промовляла Варя.

- І тобі не гидко, що весь цей фейк протирає своїм люрексом ваш сімейний диван? Вони ж починають впливати на твого чоловіка, нормального ж хлопця, столяра, у нього ж золоті руки. Нехай скульптура в нього — фуфло, але ж у цілому…

— В нього не фуфло скульптура! — закричала Варя.

— Та повне фуфло.

— Не кажи так.

— О, то, може, ти його ще і любиш?

— Послухай, Дюш, я не змушую тебе приходити до нас. Ти можеш сидіти в своїй задрипаній квартирі, писати поганенькі статті й дрочити досхочу… Ну? Чого ти на мене так дивишся? Просто… просто ти не маєш права такого казати. Ти приходиш до Сергія, п’єш його вино, харчуєшся його їжею, так само протираєш наш сімейний диван, посміхаєшся йому в очі, а наступного дня трахаєш його дружину!

Дюша розчервонівся. Він відчув нестримне бажання розбити свій кулак об стіну.

— Я можу не приходити.

— Як хочеш.

— Я через тебе приходжу.

— Я знаю.

- І можу не трахати його дружину.

— Як хочеш.

— А ти хочеш?

Раптом Дюша відчув, що всі його з Варєю стосунки — всього лише секс, і останні два тижні не було нічого, крім сексу, — ані відвертих розмов, ані планів на майбутнє, ані спільних прогулянок — ніякого, зовсім ніякого споріднення душ, а лише секс — майже холодний, але з тим пристрасний. І він, Дюша, дійсно трахає чиюсь дружину, а той хтось, чию дружину він, Дюша, трахає, починає вважати його своїм другом, запрошує на сімейні свята, на спільні поїздки за місто, тисне йому руку, весело посміхається, пригощає своїм вином, дозволяє протирати нехай не люрексом, але сімейний диван…

— Варь, — торкнувся він її волосся, — а що ти думаєш про наше майбутнє?

— Не знаю.

— Ти любиш Боба, вибач, Сергія? Ти боїшся його втратити, я це розумію.

— Я не знаю…

Вона справді не знала. Щоразу, коли Дюша приходив до їхнього будинку, коли Сергій тис йому руку, посміхався, запрошував на сімейні свята та спільні поїздки за місто, коли дозволяв протирати своїми левайсами сімейний диван, вона стримувала себе, щоб не розплакатися, не вчинити істерику, не закричати, не розбити фужер, вона хотіла кинутися на шию чоловіку і все-все розказати, розказати, що цей мудак трахає її за його спиною, що він протирає диван, п’є вино і не відчуває жодних докорів сумління. В такі години їй було неприємно бачити в своєму будинку не тільки Дюшу, але й Ніну. Вона з ним заодно, вона цього не знає, але заодно, у змові. У них однакові очі. Очі Дюші ніяк не видають його, коли він каже неправду, він майстерно приховує своє справжнє єство, Сергій ніколи б і не дізнався про істинне ставлення Дюші до нього. Така сама й Ніна. Я їй тепер не вірю. Я не вірю Ніні, я не вірю й цьому…

Кожний недільний вечір перетворювався для Варі на свято брехні й лицемірства, на якому вона відчувала себе зайвою. Але і чоловіку про все-все сказати вона не могла. Не вистачало сили, не вистачало мужності, для цього Варя була надто слабка, надто виснажена, і цю свою нездоланну слабкість, і це ганебне боягузтво вона ненавиділа всім єством, але, залишившись наодинці з Дю-шею, пірнувши у його обійми, почувши його голос та відчувши його у собі, вона забувала про обман, слабкість та решту неприємних емоцій. Вона любила чоловіка. Ні, вона не могла сказати, що обожнювала його або була у стані закоханості, вона просто його любила, вона вже звикла любити його, як звикають дихати або звикають до серцебиття. Здавалося, це було завжди, і раптовий Дюша, який ще кілька тижнів тому навіть не згадувався і був лише напівпрозорою тінню її минулого, не говорячи вже про те, щоб розчистити у своєму житті місце для нього, був наче персонаж із сну, який пам’ятаєш, але його образ все одно залишається ефемерним та розпливчастим.

За кілька днів, після відвідування у лікарні Маші, коли Варя вчергове заїхала до Дюші, коли звичайний та буденний, на перший погляд, секс викликав у неї, тим не менш, бурхливі емоції, - вона плакала і сміялася, споглядаючи, як сперма затікає їй у жолобок пупка, — Дюша, закурюючи сигарету й згнічуючи в собі незмірне хвилювання, спокійно промовив:

— Може, нам більше не бачитися? Знаєш, у мене вже достатньо сил пережити розрив.

— Я піду.

— Тобто ти згодна з цим, я правильно розумію? Ти теж не проти розірвати наші стосунки. Що ти хочеш мені сказати? Ти ж хочеш мені щось сказати, чи не так? Що весь цей наш балаган закрутився даремно і що нам ніколи не побудувати гармонійні стосунки, тому що в тобі сидить маленький хробачок, знаєш, такий манюні-маню-ні, але гризе дай боже, хробачок сумління, ти втомилася від нежиттєздатних стосунків, ти не віриш у наше майбутнє, а бажання бути зі мною викликано лише тим, що тобі просто стало нудно. Як і десять років тому. Тобі було нудно, і от він з’являється: Дюша — веселий та кмітливий, простий хороший хлопець… Ти це хочеш сказати, правда ж?

— Я піду.

— Стій.

— Я піду.

— Ти нікуди не підеш, поки не скажеш мені одну річ.

— Яку ж річ?

— Ти мене любиш?

— Не треба, Дюш, — простогнала вона. — Я стомилася…

— Ти мене любиш чи ні?

— Дюш, я тебе благаю.

— Тоді вали, давай. Чуєш, вали! Сподіваюсь, що безглуздих збігів більше не буде. І тобі від того не буде аж так страшно. Вали давай!

І вона пішла.

Спочатку довго й тужливо збиралася, ніяк не могла знайти одну зі своїх шкарпеток — сині, у білу смужку шкарпетки, вони для Дюші завжди здавалися такими зворушливими — хвилини три мучилася з парасолем, який ніяк не влазив до сумки, намагалася відірвати недоречну нитку на пальто… Але він нічого не сказав, не зупинив, хоч як подумки вона цього не хотіла, і залишатися в цій квартирі вона вже права не мала. А він мовчки сидів обличчям до стіни й чекав, поки вона залишиться. Вибачитися він не міг — права не мав. Так і не обернувся. Лише в останню мить, коли Варя виходила з квартири, глянув у темінь коридору — на одну соту миті побачив її мокрі розчервонілі очі й сухе розтріпане волосся, в аромат якого ще десять хвилин тому він з шаленою пристрастю внюхувався.

«Щоб запам’ятати», — подумав він.

У вікно зазирало яскраве і неприємне сонце. Дюша завжди цінував осінь — єдина пора року, коли він міг дозволити собі тверезо мислити й тримати у порядку й консонансі свої думки. Ця ж осінь утримувала не тільки його думки, але й всі навколишні речі, які так чи інакше були дотичними до його світу, у безладі, а кожний новий Дюшин крок супроводжувався втратою рівноваги та самоконтролю. Це яскраве жовтневе сонце вибивало з-під ніг останню табуретку його надії. Ця жовта й настирлива пика ніяким чином не була пов’язана з тою осінню, яку можна обожнювати, — обожнювати можна низькі хмари, мряку, елегійних перехожих, безнадійно закоханих у безвідрадне й красиве життя самітників, що сидять у сирих та скучних скверах, але сонце — воно гнітить, воно розігріває мозок, засліплює (влітку так не засліплює) очі, зводить з розуму, вибиває з-під ніг останню та, в принципі, єдину табуретку…

— Я піду, — повторив він уголос. — Я піду.

Потім, витираючи сльози, — господи, здоровий мужик, а все туди ж, — сів за стіл, відкрив ноутбук й почав писати.

Я думав, це буде роман. Але на третій сторінці довелося округлити розвиток. Вийшов непоганий матеріал для авторської колонки. Шкода, що я ніколи не писав есе, певно, ніколи не напишу і роман. Але нестерпно хотілося виписати історію життя. Свого нецікавого, сповненого безглуздих, але властивих людині звичайній роздумів. Цей роман мав би викликати лише нудьгу, він мав би читатися довго й нецікаво, його мали б викладати в університетах як зразок трупної накокаїненої літератури, де гостросюжетні віражі, хитросплетіння долі, високі зльоти й різкі падіння персонажів були б замінені на паралітичні розжовування банальних істин та бездіяльність одного персонажа, чия обломовщина та маніловщина досягла б небачених висот, — це мала б бути література майбутнього: сіра пляма від оцту на засмальцьованому фартуху домогосподарки.

У повітрі не вистачало вогкості. Я це відчував постійно. Сухе листя, золота осінь, вельветові піджачки та сонцезахисні окуляри — ні-ні-ні, ні в якому разі, але зробити бодай що-небудь було не в моїх силах. І це після такого приємного дощового вересня…

Вулицями міста ходили надміру вульгарні жінки, урбанізація зростала за рахунок зменшення сільського населення, вулиці кишіли безробітними, їхні вовчі отупілі обличчя від надлишку ненависті до столичних мешканців викликали гірке та неприємне співчуття. Безрадісна картина сонячної осені знищувала в мені останні краплини терпимості та поблажливості. Жебручі звірі, що наводнили канали міста, — їх хотілося зігнати до клітки й відправити довгими ешелонами назад, у стійла та хліви. Кожен має знати своє місце. Мій столичний фашизм зростав з небаченою силою. Я вдивлявся у візерунки хаотично розкиданих вікон будинку навпроти. За кожним вікном — доля, і від того робилося нудно. Моя доля — лише одна з багатьох мільйонів, моя доля — живого, ситого, сліпого кролика. Моя доля — така ж нецікава, як будинок навпроти, як залиті сліпучим сонцем асфальт та бетон.

Я поліз до холодильника, знайшов почату пляшку коньяку. З кожним ковтком її кроки ставали все тихішими і тихішими, з кожним ковтком — неприємним, обпікаючим, що зводить вилиці та язик, — вона йшла все далі й далі. Але післязвуччя лишалося. Звичайно, вже давно не чутно її кроків, її важкого дихання, схлипів, звуків сліз, що розбиваються об асфальт, але я однаково чув її. Дихання. «Я піду». Сльози… Господи, яка сентиментальна нісенітниця, як бездарно проживається життя. Як же нудно.

Я намагався взяти себе в руки.

«Я крига, — повторював сам собі, - я великий айсберг, я крижаний кубик, мій розум холодний, мій розум світлий…»

«Я піду».

Три дні я був поглинутий роботою. Цілий день я просиджував у редакції, виписував останню жменю здорового глузду, навіть посміхався, тим самим підтримуючи ідіотське почуття гумору одного нашого позаштатника, що прийшов за гонораром.

Увечері намагався зайняти себе бодай чимось, але нічого, крім тужливих думок, не зачіпало мій мозок. Ані читати, ані писати не вдавалося. Вечірні поривчасті вітри видували весь скепсис та цинізм, що нашаровувались за цілий день, немов дорожня пилюка, на оголені почуття. Ні, я не відчував самотності або болю, або ломку за Варею, мені було просто прикро, мені було неприємно від того, що ми розійшлися саме таким чином, розійшлися, так нічого і не отримавши одне від одного, так і не знайшовши спільних точок перетину в нашій системі координат. Розійшлися, немов дворняги з сусідніх районів, що розходяться після випадкової злучки.

На четвертий день, висидівши півдня у редакції й здавши нарешті матеріал, який очевидно був нецікавим не тільки мені, я зажадав розвіяти обстановку, впустити у своє життя щось нове — добре забуте старе. Я зателефонував одній журналістці з конкуруючого видання. Рік тому ми зустрілися на одній прес-конференції відомого музичного колективу з Росії. Після двох невдалих сексів доля розвела нас у різні полюси. Вона була істеричкою, я надто міцно сидів у собі. Потім, звичайно, ми кілька разів випадково зустрічалися: на допрем’єрних показах художніх фільмів, знову ж таки на прес-конференціях, у метро, але більше нічого — від таких жінок я швидко втомлювався — за ними треба доглядати, їхні істерики треба пропускати крізь себе, при тому залишатися спокійним та невразливим, неначе вічність.

Нещодавно вона мені телефонувала, жалілася, що їй самотньо, холодно і що її врятує хіба сонце моєї появи.

Істеричка, одним словом.

— Привіт, Ліля, — проговорив я радісно у слухавку.

— Це хто? — без ентузіазму запитала Ліля. Здається, її звали так.

— Це твоє сонце, — коли це я став жартувати як останній кретин?

— Яке ще сонце?

— Ліля, це Дюшес.

— Я не Ліля, я Ліза. Привіт, Дюшес.

Мені стало незручно. Терпіти не міг плутати чиїсь імена.

— Що ти хочеш?

— Зустрітися з прекрасною журналісткою, — сказав я підлещуючись.

— У мене є хлопець, — відказала вона, певно очікуючи моєї наполегливості.

— У мене теж.

— Теж хлопець?

— Ні. Хоча яка різниця. То ми зустрінемося?

Далі я почув якесь шарудіння, мабуть-таки папером, якесь бубоніння, скрегіт.

— Ти хочеш трахатися, Дюшес?

— А ти?

— А ти єврей?

— А ти?

— О шостій я до тебе заїду, — сказала вона і поклала слухавку.

Мені здалося, що дихала вона виключно кокаїном.

Прийшла вона ближче до восьмої. Ліза була дуже збудженою, безперервно щось розповідала про своїх знайомих, великими порціями вливала у себе вино, уминала бутерброди, тричі бігала в туалет, кудись телефонувала, проклинала якогось стиліста Васю.

— Вася… це твій хлопець?

— Ні, Васінька голубий. Мій стиліст. Та й не тільки мій…

Більше нічого я не питав, хіба здивувався, що наші журналісти вже так добре заробляють, що винаймають голубих вась. Після другої пляшки Ліза почала плакати, благати мене, щоб я нічого зайвого не робив.

— Зайве — це що? — не розумів я. — Секс?

— Ні, не секс, — з надзвичайним спокоєм у голосі сказала вона. — З цим все нормально.

Потім вона знову пішла до ванної. Звідти довго лунали схлипування, потім шум води, злив унітазу, знову схлипування.

«Вона п’яна, — подумав я, — вона зовсім п’яна, ще й непогано заправлена коксом».

Ліза вийшла з ванної загорнута у мій рушник.

— А я гола, — грайливо сказала вона, витираючи з очей залишки сліз.

— Я тебе вітаю, — сказав я і подумав, що зрештою цей непогано сформований організм абсолютно чужий мені і що всі її комплекси, болі, нереалізовані амбіції столичної папараці, всі її проблеми мають обходити мене десятою дорогою, і, в принципі, Ліза знала, для чого сюди приїхала, знала, що ми не просто вип’ємо вина та з’їмо по бутерброду, вона знала, що ми неодмінно потрахаємося і я неодмінно відвезу її додому.

— Ти відвезеш мене додому? — запитала вона.

— Відвезу. Хоча я вже сам трохи набрався…

— Не відвозь, — жалісливо глянула вона на мене.

— На таксі?

— Ні, я хочу залишитися в тебе.

Це в мої плани аж ніяк не входило, але вона була настільки п’яною й заплаканою, настільки розхристаною, беззахисною й смішною, що я просто не міг їй відмовити.

— Залишайся.

— Трахни мене! — раптом скрикнула вона.

Я ніколи не був фанатом устояних схем розвитку сексу, але такі заяви мене вибивали з рівноваги.

— Ти мене трахнеш? — капризно повторила вона.

Я мовчав. Тоді вона підійшла до мене, скинула з себе рушник й утикнулася невеликими загостреними грудьми у моє обличчя. Пахло від неї мною, і це неабияк збуджувало.

— Ти користувалася моїм гелем для душу?

— Мені захотілося пахнути тобою.

— Мною? Навіщо? Ми з тобою майже не знайомі, а ти говориш такі речі.

— Дюшес, сонечко, не ускладнюй.

Я піддався обставинам і тихенько торкнувся її вологого міжніжжя.

Весь час, поки я бездушно і методично розбивав кригу наших стосунків, Ліза, хапаючись за своє рідке, фарбоване у рудий волосся, скиглила, плакала, кривилася й цілувала себе у руки. Чи мав мене хвилювати її внутрішній світ? Чи мав я враховувати її бажання? Цінувати її емоції? Жаліти її?

За якийсь час ми сиділи на кухні, допивали вино й мовчали. Я бачив, що вона хоче щось сказати, але ніяк не могла переступити якийсь не дуже високий, але однозначно широкий поріг. Знову схопилася й побігла до ванної.

— Ти можеш це робити тут, — сказав я їй.

— Да?

— Чому ні?

І вона це робила переді мною. Розсипала білу гидоту, винюхувала її, втирала у ясна, шморгала носом, потім довго й тужливо плакала, не могла знайти місця своїм рукам, а я відчув, що знову її хочу.

— Я післязавтра виходжу заміж.

— Що? — здивувався я.

— Післязавтра, ой ні, вже завтра, — глянула вона на годинник, що одиноким млинцем висів над холодильником. — Заміж, Дюшкін, заміж, — повторила Ліза.

— За Васю?

— Господи, що тобі цей Вася не дає спокою? Хочеш — познайомлю? Ні, за Льошу. Він топ-менеджер у Райффайзен Банку.

Я не знав, що відповісти, а тому просто сказав:

— Вітаю. А що, в банках бувають топ-менеджери?

— Звичайно, вони скрізь бувають. Да! — наче щось згадавши, скрикнула Ліза. — Після весілля ми поїдемо на Балі.

— Попса, — прокоментував я з роздратуванням.

— Ти просто заздриш… а якщо чесно, я вже не хочу заміж. Я хочу назад, в рідну редакцію.

І вона знову почала плакати, заламувати руки, запитала, чи залишився в мене алкоголь.

— Коньяк.

І ми з нову випили, потім знову займалися сексом, і я знову методично користався нею, і мені було байдуже на Льошу, топ-менеджера з Райффайзен Банку, байдуже, що вона, Ліза, попри всю свою доброту, настільки неадекватна, засмикана, на грані психічного зриву, її нерви такі ж понівечені, як і волосся — коротке, сухе, фарбоване. Її навіжений та вбиваючий спосіб життя за останні п’ять років зробив з неї неврастенічку з негідним імунітетом та ламкими нігтями, місто вибило з неї останнє здоров’я, і цей Льоша — можливо, її останній шанс налагодити своє життя, прийти в норму, виспатися нарешті на острові тисячі храмів. А вона зараз тут, скиглить та звивається піді мною, і невідомо, абсолютно невідомо, про що думає. І навіть якщо запитати в неї, про що ж вона думає, навряд чи чесно відповість. Такі чесно не відповідають.

Спали ми на одному ліжку, під однією ковдрою. Абсолютно чужа мені людина, яка завтра виходить заміж за Льошу, спала зі мною під однією ковдрою, обіймала мене, немов свого чоловіка, спала тихо, час від часу гикаючи, була притиснута своїми невеликими білими грудьми до моєї спини, низом якої я відчував ворсисту напруженість.

Мене обіймала не Варя. Так тепло і по-справжньому вона мене ніколи не обіймала, вона ніколи не плакала при мені, принаймні, так відверто, так чесно, так боляче. У неї все було складно, але простіше, ніж, наприклад, у Лізи. Варя була художницею, і все навколо здавалося їй неживою висохлою фарбою, яка колись дихала, була податливою і так вправно лягала на полотно. Вона бачила життя у перспективі, вона була надзвичайно правильною, у неї вже була дитина, у неї були свої види на життя — гармонія, нехай без пристрасної закоханості, напевно ж, без звірячого сексу, без тижнів запою та тижнів голодного неробства. Вона жила майже за планом, часом її затягувало у стічні води бездумства, як, наприклад, два тижні, проведені зі мною, але вона завжди контролювала вимикач, такий собі тумблер рівноваги та тверезості, але от настав час, коли й мені захотілося рівноваги і спокою, тверезості й порозуміння, спланованості, я зажадав бути з нею й міг запропонувати їй таке-сяке, але спільне майбутнє. Просто секс з людиною, яка свого часу перевернула все моє життя, мене не влаштовував. Я хотів більшого. Вона — боялася.

Впевнений, що таким чином Варя не обіймала навіть свого чоловіка, і, ймовірно, вони сплять у різних кімнатах, виходять снідати, вітаються, цілують одне одного у щічку, снідають врешті-решт й розбігаються по своїх місцях: Боб прямує до майстерні гембелювати черговий стілець, а Варя до свого робочого кабінету, де візьметься виводити чорнильним олівцем казкових принців та лихих відьом.

Ну звичайно, що все відбувалося у них не так, але ці болючі відчуття спалювали мене живцем на інквізиторському вогнищі ревнощів, і мені нічого не залишалося, як ненавидіти їхнє благополуччя. А головним інквізитором був він, веселий і здоровий добряга Боб.

«Теж мені, Пій V», — подумав я, розвернувся, обійняв виснажене тіло Лізи і заснув.

Вже п’ять років, як ніхто не говорив їй, що вона схожа на Ніколь Кідман.

За останні три роки Ніна значною мірою погладшала, з’явилося багато нових зморшок, а старі стали глибшими та помітнішими. Обличчя обвисло, і вона все більше і більше ставала схожою на антропоморфного бульдога. Звичайно, вона усвідомлювала той факт, що її ровесниці — колишні подруги або просто колеги, викладачі у школі мистецтв — були схожі на бульдогів або облізлих спанієлів ще більше, тільки-от не втішав Ніну цей факт, не радували випадкові фрази у громадському транспорті, коли до неї зверталися на «ти», а перспектива незворотності віку гнітила й вбивала будь-які бажання жити в чітко окреслених рамках молодості.

Якось Ніна зловила себе на тому, що починає ненавидіти молодість. Поки що це не підкріплювалося жодними діями, поки що вона не перетворилася на сварливу бабку, але десь усередині просто закипала від люті, коли бачила нову, вже не зрозумілу їй моду, тенденції, поведінку, що були притаманні переважно молодому поколінню. Ніна це помічала і сама ж ненавиділа себе за це.

— Я ж не така, — повторювала вона, йшла до магазину, купувала якусь одежину молодіжного зразка і, жодного разу не одягнувши її, все пристрасніше ненавиділа молодість.

Молодитися вона не вміла, та й вважала цю звичку надто вульгарною.

А потім ще й Варя зателефонувала, попросила чим швидше прийти, виявилося, що в неї є серйозна розмова.

Не запропонувавши навіть кави, хоч якою це не було традицією, одразу, ледь не з порогу облила Ніну холодною, майже крижаною водою своїх міркувань.

— Нін, — почала Варя, заламуючи за спиною пальці, - я все розумію, і тебе дуже ціную, але твій син…

І тоді Ніна все зрозуміла. І про сина, і про себе, і про Варю. І цей будинок одразу став незатишним та чужим, і ніякого бажання залишатися в ньому вже не було, не було навіть бажання плакати, хоч як не образливо звучали слова Варі.

— Нін, — казала їй Варя, — я не зможу з тобою спілкуватися, у тобі я бачу його.

— Звичайно, — погоджувалася Ніна, немов неохайна й ошаліла від перехідного віку вседозволеності школярка, яку вичитують за прогули.

— Нін, — з болем, вкрадливо промовляла Варя, — я люблю тебе, але ані я, ані Сергій… ти маєш нас зрозуміти.

Вона розуміла, розуміла і сина, і Варю, і навіть цей будинок, який так миттєво припинив бути теплим і затишним.

А потім вийшов Сергій. І Варя таки запропонувала кави, щоправда Ніна хотіла відмовитися, чимшвидше втекти з цього будинку, забути його чудернацькі шпалери, аромати кориці та оліфи, забути обличчя цих милих людей, яких вона любила так по-чесному, так по-справжньому, немов та школярка тільки ще початкових класів, що любить свою першу класну маму, а разом із тим, наче дівчинка, яка так ганебно закохалася у свого двоюрідного брата, і нікому не зізнатися у цьому, нікому не відкрити серце, адже це неправильно, адже це — безкомпромісна ганьба, збочення, атавізм.

Сидячи на кухні, Сергій довго намагався пояснити своє ставлення до такої дикої ситуації, яка трапилася у їхній сім’ї. Сергія Ніна бачила таким вперше — не веселим і дотепним, а досить серйозним, розважливим, майже суворим. Варя ховала очі, але гріхи їй були відпущені.

Ніна побачила й це, а заразом і те, що її син для Варі був лише невеличким захопленням, капризом, скороминущою примхою. І ані Варя, ані Сергій жодного разу не назвали його по імені, не назвали не тільки Дюшею, хоча так його називали геть усі знайомі та родичі, але й навіть Андрієм, а використовували принижуючі займенники «він», «цей», «його».

— Ніно, — сказав Сергій, — ви мені дуже симпатичні як людина, але цілісність сім’ї, наша з Варварою любов, наші спільні цінності, до яких ми разом дійшли, переборовши ряд проблем та перешкод, набагато важливіші за… Я не люблю виставляти людей зі свого будинку і вас ні в якому разі не виставляю. Ви можете іноді приходити, ми завжди раді допомогти вам… просто… зрозумійте мене правильно…

— Я розумію, — тихо відповідала Ніна й дивувалася, що Сергій знову почав називати її на «ви». Так було лише на початку їхнього знайомства, коли вона не користувалася особливою довірою у нього.

І всі їхні доброзичливі й навіть шанобливі запевняння потроху наповнювали Ніну прозорою рідиною, яка перекипала в ній у таку ж прозору, але жовч. І коли Ніна ледь не захлинулася цією сиропною жовчю, вона не витримала, підхопилася з місця, ледь стримала себе, щоб не закричати — просто закричати, до хрипоти, до зірваних зв’язок, до крові горлом, — хотіла була вискочити у коридор, але перечепилася через табурет, низенький табуреток для Колі, впала, розтяглася, немов свіжовиловлена рибина уздовж широкого коридору, і тихо-тихо заплакала.

Ніні здалося, що вона плаче вже кілька хвилин, але підвестися, дійти до дверей та зникнути назавжди сил не було. У глибині душі вона хотіла, щоб до неї підійшла Варя, допомогла встати, так, по-дружньому обійняла й запевнила, неначе маленьку дитину, що бабаїв не існує, а якщо вони й існують, то вже давно поховалися, а такій великій дівчинці соромно плакати… Десь углибині їй хотілося побачити усміхнене обличчя Сергія, який мав би все звести на жарт, і вона разом із ними від душі насміялася б. Або просто-напросто Ніна протерла б очі й прокинулася, вийшла б на кухню, заварила б міцної кави й з кожним ковтком стирала б з пам’яті деталі неприємного сну. Але Варя, обійнявши Сергія, сиділа за столом, дивилася на заплакану й жалюгідну Ніну, і в її очах читалися лише нищівна жалість й бридливе навіть не співчуття, а скоріш здивування й намагання відмежувати свою територію від настирливого, але незагрозливого алкоголіка, який лізе до тебе десь, припустімо, у громадському транспорті зі своїми поглядами на цей загниваючий світ. Вони сиділи щасливі у своїй гармонії, нехай навіть трохи підточеній якоюсь дріб’язковою зрадою, але цілісній, твердій, до краєчків наповненій молодістю та бажанням жити.

— Я підіймуся, — швидше собі, аніж комусь іншому сказала Ніна і, розмазуючи по щоках туш, намагалася підвестися з підлоги.

— Нін, — тихенько промовила Варя.

— Я підіймуся, — повторила Ніна, вже стоячи на ногах. — І можете не сумніватися, я більше ніколи не переступлю поріг цього будинку… я ніколи не звернусь до вас за допомогою… Я все розумію.

Вона хотіла поправити спідницю, але, помітивши величезну стрілку на колготах, махнула рукою й, не прощаючись, пошкандибала до дверей.

— Як блядь пропита, — прокоментувала вона свою зовнішність й грюкнула дверима.

Півночі Ніна просиділа під душем. Її раптові спалахи істерики чергувалися з майже байдужим розгляданням свого стомленого тіла. Ніна вже звикла і до розтяжок на стегнах та грудях, і до живота — здобного тришарового пирога, і до, як виявилося, погано зафарбованої сивини. Вона дивилися на себе вже без роздратування, а лише з безпорадною втомою, яка цілковито поглинула її всю, поглинула назавжди, і те трикляте «у сорок років життя тільки починається» викликало у неї лише безрадісну посмішку.

Ще дорогою додому, коли у голові прокручувалася одна лише фраза «блядь пропита», Ніна у цілодобовому ларку купила собі пачку якихось цигарок — хороших чи поганих не пам’ятала, вже років двадцять, як вона не випалила жодної цигарки, і от вона сиділа на закритому кришкою унітазі, безперервно палила й намагалася позбутися цього ганебного стану зґвалтованої.

— Неначе півжиття у борделі провела, — сказала вона сама собі і знову полізла під воду. На думку спадали різні банальні речі: зробити поздовжні розрізи на зап’ястях або, в крайньому випадку, напитися, вчинити скандал з сусідами — просто так, без приводу, подзвонити у двері й накрити матом. Але щось зупиняло її, змушувало не робити дурниць, а перемолоти всю цю душевну погань, перев’язати рани, проковтнути, забути раз і назавжди, не обертатися у минуле, але натомість навчитися жити післявчора. Для себе. Однак подальшого життя Ніна не бачила. І вже не було тієї межі, того горизонту очікування, який був колись. У дитячому садку вона чекала школи, класу з дев’ятого вона почала очікувати інституту, потім на неї чекала робота та доросле життя, яке теж повинно було мати свої горизонти: народження сина, його дитячий садок, школа, інститут, свої сорок, після яких життя тільки починається, нова робота, а також приємні дрібниці: відпустка, канікулярні дні, знову відпустка… Аж раптом, гасячи гидку, що викликає глибокий сухий кашель, цигарку в умивальнику, Ніну неначе струмом вдарило — за рік вона може оформити пенсію, адже пройшло вже дев’ятнадцять років її вчительського стажу, і ось він, пенсійний вік, ось він, горизонт…

— Я — пенсіонерка, — промовила Ніна вголос й гірко посміхнулася. — Я — пенсіонерка, — повторила вона і хотіла була додати щось про самотність, але побоялася промовляти ці слова уголос, адже це було правдою — прикрою й безпощадною правдою. Стара, самотня пенсіонерка.

— Киць-киць-киць, — покликала Ніна уявних котів, які неодмінно мали мешкати з нею в одній квартирі, але від того напівмагічного «киць-киць-киць» їй одразу ж стало моторошно. Вона нервово здригнулася й підкурила чергову цигарку.

О пів на четверту ранку знесилена Ніна, втративши лік часу й усвідомлення свого існування у цьому часі взагалі, перерахувавши всіх, кому можна було б відкрити нехай не всю душу, але хоча б одну стулку до неї, і, не знайшовши нікого, крім свого сина, потягнулася до стаціонарного телефону й набрала його номер. Ніхто не відповідав. Але це не зупинило її, і вона набрала номер ще. Потім ще і ще, аж поки перегук довгих гудків не злився їй в одне безкінечне й безперспективне «у-у-у».

Тоді набравши вісімку, вона почала згадувати його мобільний. Навпомацки, продираючись крізь повний розгардіяш у своїй пам’яті, Ніна взялася повільно набирати начебто знайомий номер.

— Ну? — буркнув на тому кінці сонний голос.

— Дюша? — обережно запитала Ніна.

— Ну? — підтвердив Дюша.

— Ти не вдома?

— Вдома.

— Чому слухавку не знімаєш? — Її голос, знаходячись на межі схлипів, явно дрижав.

— Типу ти не знаєш, що вночі я завжди вимикаю звук, — з роздратуванням відповів Дюша.

— Ах, вночі… - якось тихо промовила Ніна у порожняву.

— Да, вночі. Мам, щось сталося? — вже майже прокинувся Дюша й занепокоївся.

— Сина, мені так самотньо…

— Це все?

— Ні, сина, просто я подумала, може, якщо ти не спиш, ти б зайшов… а, сина?

— Мам, по-перше, я не один, а по-друге — ти на годинник дивилася? Чи у тебе щось з біоритмами? Мам, тобі погано?

— Да… — ледь чутно відповіла Ніна.

— Шо да? Ти дивилася на годинник, у тебе щось з біоритмами чи тобі погано?

— Мені погано, — очужіло промовила Ніна. — Мені дуже погано, сина.

— Не вигадуй. Лягай спати, добре? — Дюша відчув, як щось неприємне підступає до серця, щось їдке та пронизливе, якась тривога. — Мам, як хочеш, можемо поговорити.

«Зрештою, надто довго я її динамив», — подумав Дюша.

— Хочу, — ще тихіше промовила Ніна.

— Я спущуся, добре? Давай у дворі посидимо. У твоєму дворі, мам, добре?

— Так ти ж не сам.

— Спускайся. Я зараз вийду.

І він поклав слухавку.

А потім я зустрівся з Дашею. «Потім» — це такий невизначений час, який існує залежно від масштабу подій, між якими і простягається це «потім».

Ліза успішно вийшла заміж за свого Льошу. Чи був я радий за неї — відповісти складно. У день весілля вона тричі мені телефонувала, і кожного разу її настрій був іншим. Спочатку вона плакала, потім сміялася, а під кінець, коли вони нарешті розписалися, — її голос був п’яним та байдужим.

— Ну все, — сказала вона, — тепер ти мене не трахнеш. Я буду зберігати вірність.

І це мені було приємно чути. Дуже приємно, хоча весь наступний день я ходив неначе мішком пришиблений — незнайома дівчина, з якою у мене було кілька випадкових сексів, просто вийшла заміж, і все. Таке відбувалося повсюдно, таке траплялося з усіма, але я почав ревнувати — на порожньому місці, просто ревнувати, бо втратив щось більше, ніж просто істеричку на ніч, я втратив друга. Мені важко пояснити, і я весь той день намагався пояснити сам собі — чому саме друга, але не зміг…

І вже ПОТІМ заліз до одного соціального ресурсу в Інтернеті й зажадав побачити всіх своїх друзів, які не відбулися. В першу чергу, я вбив у пошук свою школу, свій клас, і пам’ять мою обдало жаром кількох напівзабутих прізвищ, серед яких була Даша Кащенко. Суцільна проблема мого випуску, диявол, через якого я втратив так багато.

«Не заміжня, політичні погляди — ультраконсервативні, улюблена музика — різна, улюблені книги — Габріель Гарсіа Маркес, Марія Матіос, Януш Вишневський, Бернар Вербер».

Ми зустрілися наступного дня в «Еріку» на Льва Толстого. Я намагався вибрати найдемократичніший заклад, проте Даша була поціновувачкою явно інших місцин. Це я побачив у її очах, коли вона підходила до столику, за яким я допивав своє друге пиво.

За два тижні з Варєю моє життя настільки наповнилося емоціями й оновленими відчуттями, що, втративши її, я відчув себе глибоким і порожнім колодязем, на дні якого здіймається невеликий шар мулу, що не доходить і до прогнилого дитинця. Я був ненажерливим, мені не вистачало спілкування, не вистачало друзів, я боявся опинитися сам на сам з порожнечею… У дитинстві я боровся з нею іншим способом. У ті години, коли мене залишали одного, я залазив під канапу в батьківській кімнаті й міцно-міцно заплющував очі. Таким чином мені вдавалося з нею боротися, з порожнечею, яка чорним — принаймні так мені здавалося — повітрям огортала всю нашу величезну квартиру. Тепер порожнеча показувала мені свого великого обкладеного язика й наче насміхалася над моїми теперішніми страхами — ні, не самотність була моїм головним страхом, а саме відчуття непотрібності, відчуття незатребуваності, відчуття порожності.

З трьох десятків більш-менш підходящих людей, які могли створити принаймні видимість заповнення цього практично бездонного колодязя, Даша була найкращим варіантом. Хоча б тому, що таким чином я міг побачити її, почути її голос, її усміхнене обличчя й нарешті пробачити собі те метафізичне, сіре, майже прозоре, але зло, яке я вчинив по відношенню до неї. Я жалів її, а тому був сповнений не тільки співчуття, але й вдячності. Вона навчила мене боятися.

Півтори години ми сиділи в «Еріку», пили пиво й намагалися сподобатися одне одному. Зрештою, не бачилися сім років… так-так, сім років тому я випадково зустрів її у потязі Київ — Львів, вона їхала на похорон до своєї тітки; я — прогулятися старим містом. Ми були різні, ми бачили життя різними очима, колір нашого світу змінювався в залежності від ступеня дорослішання, але теж був різним. Але мені не вистачало у житті саме такої Даші, Даші Кащенко, маленької й нецікавої сірникової коробки з ультраконсервативнтими поглядами на політику та улюбленими авторами: Матіос і Вебером.

Даша мене не розчарувала. Така ж наївна, довірлива, позбавлена смаку та потягу до прекрасного, а разом із тим й того гарячкового внутрішнього поспіху, який був властивий моєму оточенню. Мене забавляли стрази на її дешевих джинсах, шкіряний ридикюль з чималим написом «DG» на пряжці, її безкінечні розповіді про контору, в якій вона працює секретарем-референтом, її манера реагувати на мої їдкі, але добродушні коментарі.

Зрештою, ми напилися достатньо, щоб не рисуватися одне перед одним, а почуватися досить вільно й по-дружньому весело.

Все своє життя я був упевнений, що знайти спільну мову з людиною мені вдається важче за все, що я неохоче йду на контакт і затоваришувати з будь-ким для мене стає величезною проблемою, але останні дні мені показали, що після кількох годин спілкування я був ладен вважати своїм другом усіх! Можливо, це все той самий колодязь…

До пізньої години я вислуховував різноманітні дурниці, які летіли з її вуст, посміхався її жартам, її намаганням показати себе вже не тією сімнадцятирічною баскетболісткою з атавістичними нахилами до математики, а серйозною жінкою, секретарем-референтом, яка від життя бере все, що у її силах. Я ж почував себе легко, майже щасливо, зрештою, нічого страшного у моєму житті не відбувалося. Моє сумління було чистим, моя ненависть до подружжя художників — щира й прозора, немов гірське озеро, мої прагнення були цілком реалістичними.

— Ну, то куди далі? — запитав я, коли ми вийшли з «Еріка». — Додому?

— Я не поспішаю додому, — сміялася вона. — Я п’яна і щаслива. Добре, що ти витягнув мене на пиво. Останній раз я з кимось так сиділа й душевно розмовляла років триста тому.

— Тоді що робимо? — насправді, я вже стомився і хотів їхати на свою Батиєву Гору.

— Не знаю… У мене, якщо чесно, вся ніч попереду.

— Тобто? — не зрозумів я.

— А гуртожиток уже закрили…

— Ясно. Тоді пропоную поїхати до мене. Візьмемо ще пива.

— О! — манірно вигукнула Даша захитавшись. — До тебе… додому… Це інтригує.

Знову мені дісталася п’яна й, очевидно, позбавлена комплексів дівчина.

— Ну то як? — запитав я.

— Поїхали.

Як і три дні тому, навпроти мене сиділа нетвереза дівчина. Її мутний погляд не передвіщав нічого хорошого. Нічого хорошого не передвіщав і я — хронічна втома заважала слухати, кудись поділася моя веселість, і я б волів, аби Даша в цю годину спала собі тихенько в своєму гуртожитку на проспекті Науки та дивилася яскраві сни про принців на малинових лексусах.

— Ну! — майже крикнула вона, чим вибила мене зі стану напівдрімоти.

— А?

— Що будемо робити?

— Зараз ляжемо спати. Я постелю тобі на своєму ліжку, а сам ляжу на підлозі.

— Тобто у нас нічого не буде?

— Не буде, — спокійно відповів я. — Даш, це все ускладнить, у нас виникнуть зобов’язання одне перед одним… ну, ти маєш зрозуміти. Просто…

— Не треба нічого пояснювати, — посміхнулася вона посмішкою досвідченої та втомленої жінки, і в цей момент я побачив, наскільки вона змінилася, та оболонка, якою вона була вкрита останні кілька годин, — лише зворушливий захист від мого досвіду, яким я так наполегливо давив на неї, беззахисну та наївну. І ось ця оболонка лопає, немов мильний пузир, а з-під неї виринає справжня Даша, та, яка все розуміє й передбачає, немов досвідчений шахіст, на кілька ходів уперед. І ця справжня Даша, п’яна і трохи змучена пивом, здалася мені негарною, з дріжджовим тілом, мармуровим відразливим обличчям, з дешевим лаком на нігтях, посіченим волоссям… і ці іскрометні стрази на джинсах, ця коричнева кофтинка з розтягнутою горловиною, чорні зернята скачаної туші під очима.

— Дашо, давай уже спати, а?

— А ми ще пиво не допили, — вона явно відтягувала ганебну прийдешність сну. — Знаєш, а я тоді такою куркою була. Безголовою, — раптом промовила вона досить звучним голосом.

— Коли?

— Тоді, коли в петлю через тебе лізла. Всім свято зіпсувала, сама надралася, як ідіотка остання. Мені сімнадцять було. Це вже згодом був і чоловік, і все інше…

Вона осіклася, і я зрозумів, що моя присутність на цій кухні зайва, що їй було б добре і без мене.

— Я не знав, що в тебе був чоловік.

— Та, забудь, — відмахнулася вона. — Коли це було. В мене і дитинка була. Дівчинка. Маленька-маленька… Та не хочу про це… Головне, що зараз я така щаслива! Знаєш, дуже щаслива. Мене влаштовує і робота, і ті, з ким я відпочиваю… Слухай, давай я тебе з нашими дівчатами познайомлю, поїдемо в Гідропарк на ніч…

— Да, — між іншим погодився я, — якось поїдемо.

— Все-таки добре, що ти мене витягнув, — знову сказала вона.

— Ага.

— Чесно, мені дуже приємно, що ти не забуваєш старих друзів, хоча у школі ти був таким…

— Я і зараз такий.

— Я помітила. Добре, давай стели вже. Тобі завтра на роботу?

— Завтра — ні.

— Ну і класно! Виспимося.

— Ага, — позіхнув я й пішов стелити.

Даша заснула з безпорадною і щасливою посмішкою. Я з хвилину вдивлявся у її все ж таки квадратне обличчя й подумки посміявся з цієї доволі дивної ситуації.

«Бідна щаслива Кащенко», — подумав я, прикрутив звук у телефоні й навшпиньках, щоб не порушити її сну, вийшов на кухню.

Я відкрив ноут й створив вордівський документ. Вигадувати назву документу було зарано, а тому я залишив, як було визначено вищими силами: «Doc1». На мить (а можливо, і довше) мені здалося, що саме цей документ мав стати відправною точкою мого нового життя — принаймні того, яке я сам собі десь усередині намітив. «Doc1» — це початок нової епохи, нехай як би пафосно це не звучало. Моєї епохи — епохи світла та спокою.

Створивши цей документ, я замислився. В очах рябіло від утоми та розгубленості. Порожня сторінка навіювала на мене страх, я не міг підступитися до прози, до свідомо художньої прози. Не допоміг і панацеальний напис «Донат Мєчік» в титулі сторінки. Я навіть знав фразу, якою розпочну свій опус. «У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя». Саме ця фраза мала лягти в основу перших глав, саме цією фразою я мав торкнутися перших найуразливіших струн читача, від яких залежить, як будуть зіграні читацьким сприйняттям перші такти роману. Ця фраза мала бути головною нотою у конструкції, яка з наростаючим крещендо мала б підводити до основи всього твору. Але я не міг написати навіть цієї фрази. Я боявся, що окрім неї в моєму запасі не знайдеться ніякої іншої, і що, написавши «у мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя», я поставлю крапку або все ж таки розженусь, випишу три сторінки, за тим зупинюсь, огляну навколишню дійсність, врешті у відчаї плюну й округлю цей початок роману, поставлю три крапки, втулю черговий афоризм або висловлювання великих, якийсь крилатий латинський вираз, підведу до моралі, закінчу проповідями про це складне, але до біса цікаве життя. І у мене знову вийде коротке есе для авторської колонки, і буде безмірно шкода цієї фрази, яка мала бути початком чогось грандіозного, а стала початком чергового нарису.

Було нестримне бажання розбити комп’ютер, щоб його безформні, піритові друзки вкрили бездиханне тіло мого таланту. Бажання ж виявилося стримним — боявся збудити Дашу. Натомість, я таки вийшов на балкон, запалив цигарку й віддався безплідним роздумам. Мене багато чого хвилювало на той час. Це була осінь змін — я відчував; це був час пошуку, хоча в чому полягав пошук — до кінця зрозуміти мені так і не вдалося. Коли я був маленьким, мені розповідали про життя, казали, що воно буде складним. Ще жодного разу я не відчув його складності, все сприймалося, як весела гра, і всі проблеми, які сипалися на мене, я вирішував з легкістю, яка буває властивою лише на початках навчальних семестрів. Життя було не складним, воно було комічним та безобразним — усі випуклості та впадини сприймалися мною не у 3D, а на площині часопростору, неначе не ти живеш, а тобою живуть — інші, хтось інший. Ти — потім, твоя черга ще не настала. Мною постійно керувало відчуття очікування. Я постійно чогось очікував, і у житті не було жодного випадку, коли б я жив — ось так, як всі живуть, — і не відчував десь усередині цього типового, певно для багатьох, стану очікування. Спочатку я очікував вступу до школи, потім до інституту, очікування дорослішання, нової роботи, змін, а зараз — вперше я просто живу, без очікування, не заглядаючи у майбутнє, лише часом обертаючись назад й підраховуючи зроблені кроки та удари свого серця. Я припинив рахувати дні до завершення певного етапу — їх вже не було, були лише добре змащені колії, дрезина й час, і все це м’яко й беззвучно несло мене далі, далі, далі…

Тудуф-тудуф, тудуф-дудуф…

Мене розбудив неприємний писк мобільника.

— Ну? — буркнув я сонним голосом.

— Дюша? — обережно запитав жіночий голос на тому кінці.

— Ну? — підтвердив я.

— Ти не вдома?

— Вдома.

— Чому слухавку не знімаєш? — це була мама. Її голос, знаходячись на межі схлипів, явно дрижав.

— Типу ти не знаєш, що вночі я завжди вимикаю звук, — з роздратуванням відповів я.

— Ах, вночі… - якось тихо промовила вона, неначе те, що надворі стояла глупа ніч, було для неї відкриттям.

— Да, вночі. Мам, щось сталося? — я майже прокинувся й занервував — мама мені телефонувала рідко, і то лише з жорсткої необхідності, а тут — серед ночі.

— Сина, мені так самотньо…

— Це все? — запитав я. Можливо, цей час п’яний не тільки я, а й усі інші?

— Ні, сина, просто я подумала, може, якщо ти не спиш, ти б зайшов… а, сина?

— Мам, по-перше, я не один, а по-друге — ти на годинник дивилася? Чи у тебе щось з біоритмами? Мам, тобі погано?

— Да… — ледь чутно відповіла вона.

— Шо да? Ти дивилася на годинник, у тебе щось із біоритмами чи тобі погано?

— Мені погано, — очужілим до невпізнання голосом промовила мама, неначе розмовляла сама з собою. — Мені дуже погано, сина.

— Не вигадуй. Лягай спати, добре? — Я відчув, як щось неприємне підступає до серця, щось їдке та пронизливе, якась тривога. — Мам, як хочеш, можемо поговорити.

«Зрештою, надто довго я її динамив», — подумав я.

— Хочу, — ще тихіше промовила вона.

— Я спущуся, добре? Давай у дворі посидимо. У твоєму дворі, мам, добре?

— Так ти ж не сам.

— Спускайся. Я зараз вийду, — ледь не прокричав я, поклав слухавку й тихенько вийшов у коридор.

Це був звичайнісінький будинок у Китаєві на околиці міста. Будинок великий, три поверхи, збудований у шістдесят першому, але за сталінським рецептом. Деякий час це був інтернат для дітей-інвалідів з проблемами опорно-рухової системи, але на початку сімдесятих в районі ДВРЗ побудували новий, сучасний панельний. Дітей перевезли, а в будинок у Китаєві помістили дисидентську наволоч, так званих «психів».

У невеличкій кімнаті у найвіддаленішому крилі будинку вже більше п’яти років жила вона, згорблена й висушена, з пісочними колами під очима, з поганими зубами та рано посивілим волоссям, вона, якій взимку виповнилося тридцять шість. Її прозоре, по-старечому скорчене тіло, завше вкрите вовняною хусткою, пересувалося лише у двох напрямках — процедурна та ванна кімната. Останнім часом лікування посилили, хвороба прогресувала, кількість синильних бляшок зростала, та й все ускладнювалося молодим віком пацієнтки.

Але вона, вже будучи старожилом, обзавівшись повагою персоналу, тихенько проживала саме у цьому богом забутому будинку, щодоби споживаючи виділені державою тридцять чотири гривні, й, незважаючи ні на що, була чистоплотною та спокійною.

— Бабуль, — часто зверталися до неї молоді працівники, яких направляли в цей заклад на практику, — бабуль, не стій на проході.

Вона посміхалася цьому, зрештою, справедливому «бабуль» й притискалася до стіни.

Більш за все вона любила зиму. Підійде до вікна, гляне на оголені розчепірені дерева, на скулених голубів або на кастелянку, що у пальто, але з голими ногами у стареньких фетрових чунях завантажує у синій «пиріжок» замотану в простирадла білизну, і стане їй так тепло і затишно.

— У них холодно, — скаже вона, — бачиш, їм холодно, а у нас тепло, а у нас хустка шерстяна, бачиш, да?

— Це вона з тіткою своєю? — питала молоденька санітарочка у головного. — Кажуть, що з тіткою.

— З бабусею, — поправляв головний. — Проміняла її на солдатиків своїх, на мазню. Тепер мучиться.

В кімнаті — саме кімнаті, а не палаті, - де проживала Маша, стояло чотири ліжка. Одне її, інше, біля вікна, завше порожнє, немов зарезервовано для якогось чиновника, і два з постійно не заправленою постелею, на яких спали Тетяна Михайлівна та Нюся. Тетяна Михайлівна, велика повновага жінка з величезним гребенем каштанового волосся на голові, кожного ранку прокидалася з блаженною посмішкою на безкровних устах й віталася спочатку з Нюсею, ліжко якої знаходилося на відстані тумбочки, а потім з Машею.

— Доброго ранку, Анюта! Я пам’ятаю тебе маленькою, — говорила вона. — Дуже маленькою. Як ти срала у нас під вікнами.

Потім Тетяна Михайлівна повертала голову до ліжка, на якому лежала Маша, трохи вигинала шию, наче намагалася дотягнутися до стелі, й більш серйозним, але однаково добрим голосом промовляла:

— Доброго ранку, Машуня. Я пам’ятаю тебе ще тою сирухою! Ну і галасу від тебе було! Під вікнами у нас витанцьовувала.

Маша мовчки хитала головою, немов погоджуючись, підводилась з ліжка, засовувала крихкі каніфолеві стопи у м’які синтетичні тапочки й прямувала до туалету.

Колись Тетяна Михайлівна мешкала у Харкові, викладала українську філологію в одному з численних вузів міста, навіть писала якісь рецензії на видання музейних каталогів у неіснуючі журнали. Потім перебралася до Києва і з усією своєю довірливою провінційною душею намагалася остоличитися, проте сталася біда. Десь надувши собі менінгіт, злягла на довгі три місяці. Запалення уразило мозок, і Тетяна Михайлівна почала поводити себе щонайменше дивно…

Нюсю, так називав її персонал, підібрали три роки тому біля Будинку. Дистрофічну, німу з величезною гематомою над правим оком. Хто вона і звідки — було невідомо. Цілими днями вона лежала, майже не ходила й ніяк не реагувала на навколишній світ.

З першого дня перебування у Будинку Маша вирішила триматися осторонь. Вона ні з ким не спілкувалася, не вступала до одноденних партій, які створювали пацієнти, однак, пересварившись через цигарки або цукерки, розбрідалися по кімнатах й на наступний день забували про всі створені партії, громади, спілки.

Персонал Будинку з кожним роком молодшав, текучість кадрів була вражаючою. Все нові і нові сестри та санітари відрізнялися небаченими байдужістю та цинізмом. Лише одна стара як світ лікарка Зінаїда Павлівна з особливою уважністю та обережністю ставилася чи не до всіх пацієнтів. Особливо до Маші. Спочатку Павлівні платили, щоб та не забувала розпорядитися про зміну білизни або зайвий раз зазирнути до кімнати задля оцінки становища і, борони боже, не піднімала руки на Машу. Платили недовго, адже згодом Павлівна настільки вжилася у роль сердешної та уважної, що сама почала відмовлятися навіть від незначних заохочень у вигляді цукерок або коньяку. Зрештою, на ній та на головному тримався весь Будинок.

Щосуботи Машу відвідувала Варя. Ці зустрічі на початку супроводжувалися довгим мовчанням першої — Маша наче звикала до сторонньої людини, що вторглася на її персональну територію, територію спокою та урівноваженого режиму, але за годину вона до Варі звикала, начисто забувши про існування іншої реальності. Варя ж нічого не забувала, і реальність, в якій жила її подруга, сприймала з трепетом і повагою. Навіть легка і незрозуміла їй самій заздрість проходила крізь цей трепет і повагу. То був інший світ, світ, в якому не соромно бути самим собою, в якому живуть обрані. Світ небанальний, для посвячених у це страшне, але заворожливе таїнство. Навіть кімната, у якій жили три жінки, викликала у неї захват. Стіни, пофарбовані у густий беж, безлика копія офорту Остаде у сосновій рамочці, міцно збиті казенні тумбочки, шафка з відсутньою стулкою, навіть графин з чорнобривцями — цей милий аскетизм для обраних навівав сонливість, створював дивовижну, незнану і водночас просту видимість дитбудинкового затишку.

Кожен прихід Варі супроводжувався неделікатною і пильною увагою з боку Тетяни Михайлівни. Вона мовчала, хіба лише віталася з нею своїм вже звичним «доброго дня, сируха», але уважно стежила за кожним її кроком та рухом, намагалася дослухатися до кожного її слова. Нюся ж ніколи не реагувала на зовнішні подразники, а тому візити Варі проходили для неї непоміченими.

Кінець жовтня видався теплим, сонячним, по-осінньому соковитим. Повітря пахло сухим листям та хвоєю, десь у недалекому майбутньому гуділа зима.

Варя сиділа на лавочці перед Будинком. З величезної сосни на неї постійно падали голки та дрібні черешки, крізь крони проступало сонце. Варя відчувала життя, і усвідомлення того, що вона його таки відчуває, викликало щохвилинне ледь видиме здригання всього тіла та приємне лоскотання десь у животі. За кілька хвилин вийшла Маша. Як завжди загорнута у вовняну хустку, під якою безглуздо сидів синій розтягнутий светр.

— Я тобі рулет принесла, — зі спокійною посмішкою привіталася Варя.

В такі моменти Маша зазвичай мовчала. Вона вже давно розучилася дякувати — хоча притаманне у таких випадках відчуття коли-тобі-всі-винні у Маші було відсутнє.

Вона мовчала.

— А у нас все добре, і я відчуваю життя, і це життя — щасливе, — сказала Варя. — Ось, візьми ще соку. Годину тому ще морквочкою був…

— З вершками? — сухо запитала Маша.

— З вершками. І рулет бери. Я вже з Зінаїдою Павлівною домовилася, що їжу тобі будуть у ліжко приносити… ні-ні, все доїдай… А Сергія повезуть у Вашингтон для виставки Сучасників Східної Європи, і я з ним…

Маша ліниво поїдала рулет.

— О, ще ж кава є, - стрепенулася Варя й дістала із сумки невеликий бергофівський термос.

Маша захитала головою.

— Не хочеш? Ну, тоді я сама вип’ю. Кава, звичайно, гівно рідкісне, але зараз дуже доречна.

Варя мовчки пила каву й дивилася на Машу.

— Мені так хочеться, — промовила Маша. — Так сильно хочеться! — й полізла худою шершавою рукою до низу светра.

— Мань, ну будь ласка.

— Так хочеться, — повторила Маша, не звертаючи уваги на Варині прохання.

— Мань, я тебе благаю! Ну не треба.

Маша прибрала руку й ображено відвернулася.

— Ти пішла від Дюші? — запитала вона, неначе отверезівши. — Да? Пішла?

— Пішла.

— Це дуже правильно. Хоч він і хороший.

— Він змінився, Мань, дуже змінився. Це вже не той милий хлопчик з великими очима.

— Не той? — прикро перепитала Маша.

— Ні, не той, Мань.

— Але ж він хороший. Хороший, правда?

— Хороший.

— Але не той.

— Ні, не той. Сергій зрозумів, він усе зрозумів, він навіть накричав на мене! Він так кричав, і це було добрим знаком, знаєш. Я його аж злякалася, але це було добре. Він кричав, але зрозумів.

— Більше не кричить? — зацікавлено глянула Маша.

— Ні, Мань, уже не кричить.

— Добре, якщо не кричить.

«Господи, — подумала Варя, — це лише початок… Скоро я не зможу з нею поговорити, ніяк не зможу».

Їй були вже відомі такі поняття, як агнозія або апраксія, і вона з жахом чекала на них. Але поки…

Поки нічого.

— Мань, хочеш, ми заберемо тебе до себе? А? Я ще поговорю з Сергієм…

— Не хочу.

— Тобі ж буде краще…

— Не буде. Я тут хочу. Тут.

Варя затихла. Зараз їй хотілося, щоб вона, жива, ще ж насправді молода, навіть талановита, скинула рвучким рухом цю зморшкувату, вибілену крейдою маску, посміхнулася своєю звичною, по-єврейськи чарівною посмішкою і сказала:

«А класно я вас п’ять років обдурювала! А? Ну добре, Варька-Варварька, пішли бахнем з нагоди шампаньйоли!»

— Так хочеться, — заплакала Маша, і Варя, безсила що-небудь зробити, лише важко зітхнула.

— Ну все, Мань, давай я тебе відведу.

Маша покірно піднялась й приготувала підняту й зігнуту в лікті руку.

Вони йшли повільно, Варя весь час намагалася достукатися до Машиного ясного розуму, раділа раптовим, але швидкоплинним проблискам у пам’яті, чесно терпіла малозрозумілі бредні і, нарешті довівши до кімнати, розпрощалася.

— Ех, сируха-сирушниця, ти ж моя дитинка, — почула вона у спину, коли виходила з кімнати.

«Більше ніколи не прийду, ніколи», — подумала Варя й закрила за собою двері.

Так вона казала і минулого разу, і позаминулого, і місяць тому, проте наступної суботи однаково з’являлася у Будинку, приносила сік, свіжоприготовану, ще теплу їжу, яка зберігалася в судочках, загорнутих у рушники, як і завжди, терпіла болісні лікарняні звуки: човгання-капців, методичне поскрипування дверей у кімнатах, сліпі голоси пацієнтів. І по-тихому заздрила їм, посвяченим у блаженне й моторошне таїнство.

І вже потім, коли їхала додому, проїжджаючи кляту вулицю Солом’янську, згадувала, зрештою, теплі суботні вечори у його квартирі. А він уже подорослішав, він став інший, обзавівся новими знайомими, в його житті були інші жінки — вродливі, хитрі, несхожі одна на одну, зі своїми тілесними запахами, зі своїми, як це не банально, проблемами… І був один він — один, але інший. Не єдиний і, в принципі, не перший, але один. Чужий, спокійний, а головне — не її, не Варі, і, мабуть, нічий.

Поруч з Варею у звичайнісінькій господарській сумці грюкотав порожній посуд, десь позаду, двадцять хвилин на південь, біля вікна сиділа її подруга, змучена, негарна, що перетворилася з запальної грудастої художниці на подобу старої блокадної єврейки.

Попереду — чоловік, який вміє любити, піклуватися, прощати. І син, який поки що нічого не вміє, але так стрімко вчиться. А тут — ось він, будинок — був той, хто…

І Варя не змогла логічно закінчити думку. Підрізавши жовтий п’явкоподібний тулуб маршрутки, вона різко звернула у підворіття й опинилася у начебто іншому світі. Тихому спальному світі. Хтось витрушував килимок, хтось виносив сміття. У дворі невідомо звідки лунав чийсь приглушений кашель. Було сиро і затишно.

Зупинившись біля того самого під’їзду, в якому два тижні тому вона ще з третього поверху вловлювала аромат його квартири, Варя з сумом глянула на годинник — мабуть, ще в редакції.

Хтось вийшов з під’їзду. Йокнуло в серці. Та мало хто може виходити — сімдесят дві квартири.

Два тижні тому цей під’їзд був для неї майже рідним, вона відчувала кожен його подих, неначе прожила у ньому все своє життя. А часом їй вдавалося навіть пізнавати його сусідів, і вона майже з гордістю, ледь відчутною пихою з ними віталася. І тепер їй хотілося вискочити з машини, піднятися на п’ятий поверх — сині двері зліва, жовтий латунний номерок «69» — і вслухатися у звуки за дверима: брязкання чашок, шум пилососа, можливо, музика… можливо, жіночий сміх.

Варя гарячково почала заводити двигун, нарешті знялася й виїхала на Солом’янську. Далі звернула на Малишка, виїхала на Червонозоряний і… вперед, до свого будинку. Затишного, теплого, просякнутого найріднішими запахами — не чужих квартир, — а фарбою, оліфою, уайт-спіритом, часом — деревом, корицею, кавою, вовняними пледами, чистотою — оранжевою чистотою затишку.

— Ніколи. Ніколи, — шепотом промовляла вона сама до себе. — Господи, ніколи більше…

І Варя понеслась до свого власного, камерного щастя.

Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Я розумів, що після довгого ігнорування матері ті малі сплески синівської любові були для неї немов свіжий ковток повітря, який вона так жадібно і швидко проковтнула, немов риба наживку. Ще швидше вона звикла до моєї присутності у своєму житті. І от зник — тихо і непомітно, так, неначе відмовився від самого життя, закрився, став недосяжним, розчинився у тому самому свіжому ковтку повітря…

Не знаю, цей період був настільки непритомним, настільки він був позбавлений майбутнього, — принаймні я взагалі його не бачив, — що совість і не натякала навіть на своє існування. Совість — дивна штука. Що таке совість?

Я зайшов у двір маминого будинку. Вона сиділа на лавці за голубником, у притінку, так що вираз її обличчя був приглушений передранковою темрявою. З усього будинку вогник горів лише на другому поверсі, добре освітлюючи голубник, але прикриваючи бесідку та двійко лавок позаду. Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Це я зрозумів з її голосу.

— Сина, — тихенько промовила вона.

Я смертельно хотів спати.

— Дюш.

— Щось трапилося? — запитав я, знаючи наперед, що їй просто хочеться поговорити.

— Я просто хотіла поговорити. Мені необхідно з кимось поговорити.

— Поговори зі мною, — позіхаючи промовив я.

— Вибач, ти, мабуть, спав, тобі завтра на роботу…

— Мені не треба на роботу.

— Це добре.

Я не знав, як сильно їй хочеться розповісти мені про все своє життя. Від самого початку, від народження і аж до цієї миті, розповісти мені про все, що накипіло, розповісти, як сильно вона мене любить і як же далеко я утік — і не наздогнати, розповісти про чоловіка, а можливо, і кількох чоловіків, про наболіле, про синці, що були набиті упродовж усього життя і які залишили слід, про синці, які не залишили жодного сліду, про образи, зневіру, про той триклятий відпочинок у Криму на початку вісімдесятих, коли вона зустріла мого батька, про свою роботу та Валентину Семенівну, директрису своєї школи, чия донька втекла до Азербайджану та народила від двадцять дев’ятого бакинського комісара двійню, їй хотілося розповісти навіть про те, що ліки подорожчали вдвічі, а фінансова криза змусила долар вирости до семи гривень.

— Не треба про долар, — зупинив я її, - я і на роботі про нього щодня чую.

— А? — не зрозуміла мама. — Який долар?

— Та ну його, — сам нічого не зрозумів я, хіба що тільки те, що вона мовчала, а я — думав.

— Знаєш, — раптом оживилася мама, — я все життя намагалася не наступити на ті самі граблі, але вони були розкидані уздовж всього мого життя. Тепер, коли я хочу їх відшукати, наступити на них і набити гулю — їх немає. Їх ніде немає.

— Мам, ти про шо?

— Важко пояснити, та й не потрібно тобі. Це я так, швидше сама до себе.

— А граблі тут до чого?

— Просто їх ніде немає! — скрикнула вона, і мені стало якось моторошно.

— Мам, ти чого?

- Їх не-ма-є!!! Немає, розумієш… я шукаю, шукаю, а їх прибрали, хтось зверху отак дивився, довго дивився, рахував кількість ґуль на моєму лобі, а потім подумав, що ліпше було б їх прибрати, всі ці граблі, і прибрав, і от тепер, коли вони мені потрібні, коли я хочу прати до одурі, готувати їжу, щоразу провонюючи волосся димом від підгорілого жиру, коли я хочу під час вечері говорити дурниці, поводитися перед чоловіком, немов ідіотка, — їх немає. Ніде.

Я підвівся. Мама схлипувала. Здавалося, ще трохи, і її розіб’є істерика, ще трохи, і мені доведеться когось викликати або споювати маму горілкою, або… я не знаю…

— Мам, — обережно запитав я, — тобі чоловік потрібен?

— Та ніхто мені не потрібен! — закричала вона. — Дай запальничку.

— Сірники, — зашарудів я у кишені.

— Яка різниця. Дай, — і вона начебто нізвідки дістала пачку «Магни».

- І давно ти палиш?

— Відучора.

— Але чому таку хєрню? Не могла купити щось краще?

— Ай, — відмахнулася вона, — я там розбираюся?

- І мені дай.

Вона протягнула майже порожню пачку. Багато ж вона викурила відучора.

— Я скучаю за тобою, — сказала вона, видихаючи дим.

— Мабуть, я падлюка рідкісна, — з посмішкою відказав я.

— Та ні, чого ж? У тебе своє життя. Ти, мабуть, щасливий. Хоча… Скажи, ти любиш Варвару?

— З чого ти взяла?

— З чогось та й взяла. Любиш? Вони все мені розповіли і попросили більше не з’являтися у їхньому будинку…

— Та я і не збирався.

— Мене попросили.

— А ти тут до чого?

— А я твоя мати… Варя в мені бачить тебе, а Сергій — його взагалі не зрозумієш. Неприємна була розмова.

— Ну, вибач.

— Ні, ти тут ні до чого. У кожного свої таргани.

— Ну да, це правда. Але я однаково нічого не розумію. Ну, неважливо. А стосовно Варі… чи люблю я її? Я не певен. Я не знаю…

— Значить, не любиш. Це добре, — якось загадково сказала вона. — І я не люблю. А ти — ти найрідніша людина у моєму житті. Тільки падлюка ж рідкісна, — і вона вперше посміхнулася. По-доброму, без іронії, без натяку драматизму. Просто взяла і посміхнулася.

— Знаєш, ма…

— Що?

— Знаєш, найгірше не те, що я сильно віддалився від тебе. Хоча, зрештою, ми ніколи і не були близькими людьми… Найгірше те, що я не відчуваю докорів сумління, чи як це називається. Ну да… совісті у мене немає…

— А ти знаєш, що таке совість? — хитро глянула вона на мене.

— Ну… певною мірою…

- І що ж?

— Хочеш, я розповім тобі одну дебільну історію. Це ще у дитинстві сталося. Ну як у дитинстві, мені було років п’ятнадцять.

— Ну давай, — і вона знову посміхнулася, а я побачив, що їй справді цікаво почути історію з мого дитинства, адже вона ніколи не чула від мене жодних історій, вона навіть не знала, чим я жив, чим дихав у той час, коли вони з батьком змагалися у цинізмі та віддаленості одне від одного.

— Знаєш, кожного разу, коли повз наш будинок — ще там, на Фучика — проносилися карети «швидкої допомоги», кожного разу мені до горла підкочувало відчуття провини, хоча, якщо розібратися, я геть ні в чому не був винен. Тобто якщо десь хтось помирає, моєї провини немає, а, що цікаво, відчуття провини все ж таки було. Це я почав відчувати десь з семи-восьми років…

— Можливо, це совість?

— Знаєш, я собі якраз так і думав. Думав, що це совість, і коли ти або батько казали мені, що я не маю совісті, мені було дуже образливо, чесно-чесно! Я так злився: це у мене немає совісті, думав я, та он скільки хочеш! Але я не про це…

— Та чого ж… цікаво… Я навіть і подумати не могла.

— Мам, ти багато чого подумати не могла. Але не про це. Коротше, коли я навчався в десятому класі, я ненароком поцупив гаманець. Ми з моїми двірськими друзями, Кірілл-Сєрьога, пам’ятаєш, так-от, поверталися ми з ними з якогось кабаку до нашого двору. Так трапилося, що до місця нашої дислокації, себто доміношного столику, я підбіг перший і побачив гаманець, що просто так, без усякого, лежав на оцинкованій поверхні. За п’ять секунд підійшли пацани, але гаманця вже не було, точніше, фактично був, але вже у мене. А ще за хвилину приперся один уже дорослий хлопець з сусідського двору, звали його Яшею… а, тю, ти ж його знаєш — син вашої акомпаніаторші. Він одразу підійшов до нас і давай вимагати гаманця. В принципі, він мав на це право, адже, за словами Яші, його не було буквально дві хвилини і ніхто, крім нас, не міг взяти забутого гаманця. Він нас допитував години дві, у гаманці були гроші, які призначалися для якоїсь поїздки, здається в Умань, до його дівчини. Спочатку Яша вимагав, потім погрожував, потім благав нас повернути йому гаманця, але ніхто, окрім мене, звичайно, нічого не знав ні про який гаманець. В кінці Яша вирішив задіяти психологічні методи, казав, що гроші ми зможемо залишити собі, але гаманець йому вкрай потрібен. Мовляв, це подарунок батька. Нарешті, ледь не плачучи, він, двадцятитрирічний бугай, але, зрештою, дуже хороший хлопець, подався додому. Ми теж розійшлися. Настрій у всіх був препаскудний. Насправді, прийшовши додому, я сам ледь не плакав. Усі ці дві години, скільки Яша нас тримав, я так хотів віддати йому гаманець, але не міг, адже я одразу заховав його в труси. У мене така звичка була, я не знаю, раптом що, одразу никати в труси.

— Може, там і зараз щось заховане? — мама не могла стриматися від сміху.

— Так, женщіна, попрошу бєз пошлостєй. Слухай далі. Отже в гаманці лежало щось близько ста гривень, які я наступного дня всі до копієчки програв на автоматах. Уявляєш, хлопцю треба було в Умань їхати, до дівчини, а я спустив їх на відеопокері. Можливо, у них нічого через мене не склалося, і я зруйнував дві ні в чому не повинні долі.

— Ну, буває, - спокійно відгукнулась мама. — Хоча, з іншого боку, можливо, таким чином ти їхні долі якраз врятував. Ніколи ж не знаєш…

— Можливо, і врятував…

— То що, совість тебе тоді взагалі не мучила?

— Совість? Ти знаєш, ма, ось у чому загадка — взагалі. Ну хіба ввечері, коли прийшов додому, а потім — взагалі не мучила. Я навіть посміювався над тим Яшею. Тільки через три-чотири роки я випадково згадав цю історію, і як замучила! Так совість кілька місяців гризла, потім трохи відпустила, але досі гризе. Іноді зроблю якийсь негарний вчинок. Ну не знаю, тобі, наприклад, нагрублю, а потім згадую того Яшу, ті автомати, і так у серці защемить.

— Смішний. Думаю, це був не гірший випадок у житті твого Яші. Він то наркоманом був, то його лікували, потім гепатит знайшли…

— Та я чув. Дай ще цигарку.

— Не забагато ти палиш?

— Не більше декого. Вчора купила пачку, а тепер від неї залишилося скільки? — я зазирнув у пачку. — Три цигарки. Тим більше, настрій сприяє.

— Може, до парку вийдемо? — запропонувала мама.

— Ну пішли, бомжів поганяємо. Сподіваюся, ти вже заспокоїлася? Про граблі не будеш більше?

— Я вже забула, чого мені так хріново було. Це все через ту розмову з Варварою та Сергієм, але я забула, принаймні, намагаюся. Мені з тобою так добре, що з голови все швидко піде.

— Та ладно, мам.

— А чого? Серйозно, ми з тобою так рідко спілкуємося, а тим більше бачимося… Ти постійно чимось зайнятий, а може, і не зайнятий зовсім… До речі, а хто там з тобою? Ти казав, що не один.

— А, — відмахнувся я. — Даша. Пам’ятаєш Дашу Кащенко?

— Ну? У вас типу любов?

— Та яка любов. Зустрілися, випили, вклав її спати.

— То, може, негарно так? Може, додому підеш?

— Та ні, я з тобою ще прогуляюся…

Ми спустилися до Солом’янського парку. Якщо зверху вулиця була освітлена хоч якимись вогнями від ліхтарів та поодиноких квартир, то в парку було зовсім темно і навіть моторошно. Ми пробиралися ледь не навпомацки, обережно роблячи крок за кроком, час від часу наступаючи на бите скло або зачіпаючи ногами целофанові пакети. Цей парк ми знали досконало. Часом, коли на душі ставало нестерпно, я, випивши енну дозу настоянки валеріани, спускався до нього і блукав, вивчаючи стежки, приховані від пересічної шпани, ходи та численні пагорби, що поросли невеличкими кленами та берізками. Це був мій парк, і мене страшенно дратувало, коли, здавалося б, сумирні мешканці мікрорайону загиджували його побутовим сміттям. З іншого боку парку, ближче до Солом’янської вулиці, через дорогу від бару «Черчілль», забудовники звели висотку й розчистили майданчик під ще одну…

— Негарно тоді вийшло з тією Дашею, — раптом почала мама.

— Мам, будь ласка, — тоді я менше за все хотів про це говорити.

— Через тебе дівчина в петлю полізла.

— Мам!

— Ну добре, добре. Тільки скажи, тоді совість не мучила?

— А ти не пам’ятаєш, як я півліта в дурці провалявся?

— Вибач. Тільки не в дурці, а у водолікарні. Вибач.

— Та нічого. Все нормально. Даша зараз сама з посмішкою згадує. А совість — ні, не мучила. Мені тоді не до совісті було.

— Розвиднюється? — раптово запитала мама.

— Хіба? Та ще рано наче. П’ята тільки. Це просто очі до темряви звикли.

— Ну, може…

Ми ще довго говорили. Я дізнався про маму багато нового, чого і припустити не міг. Наприклад, колись вона писала роман. Справжній, повноцінний роман. Щоправда, для дітей. Вона хотіла виписати мій образ — образ такого маленького, смішного, але розумного хлопчика з чудернацькими проявами його характеру, і вона навіть вистукала десь зо тридцять сторінок машинопису, але потім вчергове перечитувала класику, і її потягнуло у бік достоєвщини.

— А де ці листки? Вони збереглися? — поцікавився я. Ну, це було б як мінімум незвично — почитати про себе те, що написала твоя мама.

— Збереглися. Прийдеш якось — дам почитати.

Натомість, я розповів їй, що завжди бажав стати письменником, але кожна спроба закінчувалася невдачею, і що мазюкати фарбою я почав саме через те, що не було куди справляти свою творчу нужду.

— Да, — прокоментувала це мама, — стіни у своїй кімнаті ти добре попсував.

А ще я розповів їй про те, як навідувався до Маші і Варі і що страшенно ревнував Варю до Боба. І про Яківну розповів, і про Машу, яка сидить тепер у психлі-карні.

— Да, я чула цю історію, Варя щось казала. Вона їздить до неї.

— Ага, їздить. Хороша була дівчина. Якось незвично все. У мене навіть мурашки шкірою пробігли.

А потім справді почало розвиднюватися, і хоч сонця ще не було, світлішало на очах, немов це світло родилося з самого повітря. Було холодно, трохи морозило. Ми підіймалися вгору, до наших дев’ятиповерхівок, старих пошарпаних панельних коробочок, до своїх угноєних дріб’язковим побутом сот, за дверима яких народжувалися історії, - злети і падіння, руйнувалися долі і… далі за списком, уся ця банальщина, з якої складається повсякдення, яке ми за звичкою не помічаємо.

— Може, зайдеш увечері? — запитала мама вже біля будинку. — Я пиріг з яблуками зроблю. Багато тіста і мало яблук — як ти любиш.

— Я вже так не люблю, мам. От якби багато яблук і мало тіста… Але все одно, я не зможу ввечері, у мене вже зустріч запланована.

— Ну, завтра тоді?

— А завтра я по вуха в роботі.

— Тоді коли зможеш. Коли зможеш?

— Думаю, на тому тижні. Да, швидше за все. Середа-четвер…

— Добре, синок, дзвони, як шось.

— ОК, ма.

І ми розійшлися. Я востаннє глянув на неї, навіть на якусь секунду зупинився. Вона йшла рівно, м’яко ступала заасфальтованою доріжкою, тримаючи руки у кишені червоної пухової курточки.

Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Але це минуще…

Два тижні я закипав у роботі, немов картопля у супі. Два тижні я майже не вилазив з редакції, лише раз бігав на якусь виставку до галереї «Файн-Арт» — виставлялася одна моя знайома, але і з тієї виставки довелося швиденько ретируватися — біля столику з вином побачив Варю з Бобом. Ми посміхнулися одне одному, але решту часу, знаходячись під прицільним поглядом благочестивого сімейства, я відчував би себе незатишно.

Попереду на мене чекали п’ять днів вихідних.

— Знаєте, — звернувся я до Сича, нашого головного, — мені здається, що я своє відпахав.

— Ти від нас ідеш? — навіть не здивувався він.

— Дайте мені п’ять днів вихідних, а там побачимо.

— Гуляй, — відпустив мене головний, і я навіть розгубився. Так просто?

Була п’ята вечора. Майже темно, але йти, окрім як додому, мені не було куди. Я справді стомився, від постійного нервового навантаження викручувало руки. Прийшовши додому, я завалився на ліжко і цілу годину бездумно плював у стелю. Мені хотілося перевірити, як же воно — плювати у стелю, однак слина не долітала і, пролетівши невизначеною траєкторією, опускалася то на обличчя, то на підлогу, то на постіль.

Це заняття мені, м’яко кажучи, не сподобалося. Вмившись, я почав ходити квартирою, немов цирковий тигр у клітці. Від збудження перед грядою майже незапланованих вихідних я не знав куди діти своє тіло. Воно почувало себе незручно скрізь — починаючи від ванної, яку я приймав не довше трьох хвилин, закінчуючи балконом, на якому прогулювався, немов у себе вдома, холодний, майже зимовий протяг.

Я повечеряв. Я навіть випив кави — попереду була ніч, і я хотів пустити її на щось корисне, але потім зрозумів, що краще б я ліг спати, але було пізно — кава вже завела мій внутрішній, не підвласний розуму двигун. Руки бездумно хапали якісь предмети і, не визначившись з подальшою їхньою долею, відкладали на місце. Я зробив тридцять присідань, кілька заходів по тридцять відтискань, безперервно палив, але відчуття порожнечі так і не відпускало мене. «Шкода, що немає телевізору, — подумав я, — з радістю подивився б якусь суперечливу програму. Тим більше п’ятниця, мали б показувати щонайменше Шустера». Про останнього я мав досить приблизне уявлення, але на роботі він був другим за обговореннями після курсу долара.

Тоді я вирішив передивитися свій гардероб. Що не потрібно — віддати одній нашій позаштатниці Тані Потаповій, нехай віднесе до дитячого притулку — вона якраз узяла шефство над одним із них. Але до сорочок та регланів я так і не добрався — у кутку під накиданими брудними речами я побачив коробку, стару картонну коробку, яку я так і не розпакував з часу переїзду на цю квартиру. Правду кажуть: якщо протягом першого місяця ти не розібрав якісь речі, то вони так і залишатимуться нерозібраними. Я дістав ту картонну коробку з залишками білої клейкої стрічки, уздовж якої рожевим написом повторювалося зловісне Мері Кей. Де я взяв цю коробку?

Відкривши її, я відчув запах старих пожовклих зошитів зі старими пожовклими віршами. Між сторінок зошитів — товстих та зовсім тоненьких у косу лінію — я знайшов безліч неякісних фотографій, зроблених супутником моїх дев’яностих — пластмасовою мильницею «Skina». Таких уже давно не те що не виготовляють, але навіть не продають. Я перебирав десятки фотографій, роздивлявся людей, які позували перед цією навіть і не камерою, вдивлявся у їхні червоні очі, беззубі посмішки, бідняцький, а від того кумедний одяг, який купувався на бідняцьких базарах і продавався безробітними доцентами, професорами, які вже давно повернулися до своїх соціальних ніш, а деякі — перепрофілювалися у професійних торгашів. Я перечитував старі вірші та прозові начерки, старі щоденники, які вів десять, навіть п’ятнадцять років тому, знаходив у їхніх рядках безліч приємного та наївного безладу, який панував тоді в моїй голові. Зрештою, панує він донині, але безлад, хоч як не абсурдно це звучатиме, впорядкований, безлад дорослий, думаючий, аналізований тисячу разів.

На дні коробки я побачив кольоровий клаптик. Це був шмат цупкої матерії — навіть зараз не знаю, як вона називається. Це була картина, яку я намалював більш ніж десять років тому, і називалася вона «Мушкетер». Я дістав це строкате — зелений, синій, оранжевий, рожевий кольори — полотно й відклав, щоб повісити на кухні над столом, аби кожного ранку, коли я буду снідати (вечеряв я зазвичай у кімнаті), воно підіймало мені настрій.

А потім я згадав про фарбу, яку придбав десь з місяць тому. Придбав у тій самій крамничці, і тут я відчув, як загадкові невидимі сили спускають на мене щось подібне на божественний ореол, немов запускають мене під ефірний ковпак гармонії та злагодженого відчуття себе у своєму тілі — від азарту мені запаморочилося в голові, дрібною дрожжю трусилися коліна. Я, намагаючись знайти той пакетик з готовим, уже заґрунтованим полотном і невеличкою палітрою з дванадцяти кольорів, гарячково почав перебирати речі у тумбочці. Знайшовши, я поспіхом, навіть не перевдягаючись у, як казала моя бабуся, домашнє, заходився перемішувати фарбу, шукати потрібний колір, хоча колір мені підходив будь-який. Наливши до невеличкої пасочки звичайної нерафінованої олії, я почав наносити перші мазки. Чомусь захотілося назвати майбутню картину «Мушкетер 2», але не було, не було тієї дитячої безпосередності, яка дозволяла робити дурниці, не шкодуючи ані часу, ані фарби. Чомусь пензель — той самий вічний пензель, який колись подарував мені батьків знайомий, — керувався не почуттями, не емоціями, які йшли зсередини, не жагою зробити із сірого неживого полотна кольорову мішанину, яка викликала б обурення в академістів, а як наслідок — спільну еякуляцію, але керувався розумом, прагненням відчути колір, побачити майбутній образ, надати картині сенсу.

За півгодини мій азарт випарувався, я відклав пензель, закрив палітру, щоб не засохла, і пообіцяв повернутися до «Мушкетера 2» тоді, коли буду у друзки п’яний. Напевно, не той стан, намагався виправдуватися я, хоча з іншого боку, внутрішнє бажання творити не зникало. Я знову почав бігати квартирою, перебирати старі речі, постійно знаходився у пошуку… ЧОГОСЬ. Все було зайвим, непотрібні речі попадалися під руку й нав’язливі, надокучливі думки стальними загостреними спицями впивалися у мозок.

Тоді я вирішив зіграти у якусь комп’ютерну гру, що хоч трохи заспокоїла б мій енергійний запал. Іноді я дозволяв собі побігати і постріляти віртуальним собою по вигаданому віртуальному місту — це час від часу рятувало мене від нудьги або короткочасної депресії. Відкривши ноутбук, я взявся шукати одну з тисячі встановлених на моєму комп’ютері ігор, але так і не дістався потрібної папки з грою — кров барабанила у скроні, хотілося розірватися, але так, щоб не назавжди, так, щоб тимчасово, хотілося просто виплеснути зайву рідину. Я так і не зробив жодного пострілу у своїх ворогів, я навіть не завантажив ту ідіотську гру, тому що мою увагу привернув один-єдиний вордівський файл під первозданною назвою «Doc 1», і я, немов зачарований, почав вдивлятися в нього. Просто і спокійно — вдивлятися в один-єдиний файл, немов від нього залежала вся майбутність мого існування у природі. Я знав, що він був порожній, що там не написано жодного слова, не поставлено жодної коми. І хоч як би він не магнетизував, як би він не дивився на мене своїми неіснуючими очима, але відкрити його я не наважувався — мене могли чекати як великі сподівання, так і не менш великі, проте розчарування.

Коли сил вдивлятися у той клятий «Doc 1» вже не було, коли прийшло усвідомлення вибору, навіть більше того — сам факт вибору постав переді мною: або я — або він, вказівний палець двічі клацнув по мишці, і файл відкрився. Так відкривається брама до пекла, або чарівна шкатулка, або карти в покері. Так відкривається таїнство.

І ось він.

Білий-білий, немов перший сніг недільного ранку. І лише одна чорна видовжена цяточка. Блим-блим, блим-блим, блим-блим…

Я витягнув з пачки цигарку, підпалив її і вдарив по клавіатурі. Перше, що я написав, було: «У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя…»

Серпень — листопад 2008

Мрин — Київ — Мрин — Київ — Мрин — Черкаси