Після Вілмінгтона щоденне пияцтво припинилося.
Він обходився тиждень, а іноді й два чимсь не міцнішим за дієтичну колу. Він прокидався без похмілля, що було добре. Він прокидався спраглим і мізерним – жага, – що не було добре. Потім приходив якийсь вечір. Або вікенд. Інколи то була реклама «Бадвайзера» по телевізору – молоді люди зі свіжими обличчями, і жодного пивного черева серед них, п’ють холодненьке після запальної гри у волейбол. Інколи то була побачена ним пара симпатичних жінок, котрі випивають після роботи на веранді якогось маленького симпатичного кафе того типу, в яких французькі назви і багато висячих рослин. Напої майже завжди були того кшталту, що їх подають із крихітними парасольками. Інколи то була якась пісня по радіо. Одного разу то були «Стікс», що співали «Містера Робото». Коли він був сухим, він був абсолютно сухим. Коли він випивав, він напивався. Якщо він прокидався поряд з якоюсь жінкою, він думав про Діні й малюка в майці «Брейвз». Він думав про ті сімдесят доларів. Думав навіть про вкрадену ковдру, яку він тоді залишив у зливовому тунелі. Можливо, вона й досі там. Якщо так, то вже й зопріла.
Інколи він напивався так, що пропускав роботу. Його тримали якийсь час – він добре робив свою справу, – але потім надходив певний день. І коли такий день надходив, він казав «красно вам дякую» і сідав на автобус. Вілмінгтон перемінився на Олбані, а Олбані на Ютику. Ютика стала Новим Палцем. Новий Палц поступився Стербриджу, де він напився на парковому фолк-концерті й наступного дня прокинувся у в’язниці зі зламаним зап’ястком. Далі був Вестон, після того надійшла черга будинку престарілих на Мартас Вайньярд, і, чорт забирай, цей його виступ протривав недовго47. На третій день старша сестра дочула в його віддиху спиртне, і тоді – прощавай, бувай щасливий. Одного разу він перебіг шлях Правдивого Вузла, сам про те не здогадуючись. Щоправда, не у найвищому розумовому стані, хоча під сподом – тією частиною, що сяяла, – щось він таки відчув. Якийсь ніби сморід, відлітаючий і неприємний, як запах горілої гуми на тому відтинку автостради, де нещодавно була трапилася жорстока аварія.
З Мартас Вайньярда Ден автобусом Массачусетських ліній доїхав до Ньюберіпорта48. Там він знайшов собі роботу у ветеранському шпиталі штибу «начхати-якось-воно-буде», де подеколи всіма покинутий старий солдат міг сидіти в інвалідному візку перед порожнім оглядовим кабінетом, аж поки в нього із сечоприймача не починало переливатися на підлогу. Паскудне місце для пацієнтів, трохи краще для таких безщасних пройдисвітів, як Ден, хоча він і ще кілька осіб намагалися таки доглядати за старими вояками, наскільки це було можливо. Там він навіть допоміг декому перейти межу, коли надійшов їх час. На цій роботі він утримався досить довго, щоби президент-саксофоніст передав ключі від Білого дому президенту-ковбою.
Ден мав декілька п’яних ночей у Ньюберіпорті, але завжди перед вихідним днем, тож все було гаразд. Після одного такого міні-запою він прокинувся з думкою: «Принаймні я залишив харчові купони». Ця думка привела за собою той старий біснуватий дует із телевікторини.
«Вибач, Діні, ти програла, але ніхто не йде з порожніми руками. Що там у нас для неї мається, Джонні?
Ну, Бобе, наша Діні не виграла жодних грошей, але залишилася з нашим новим домашнім призом, кількома грамами кокаїну і великою, товстою пачкою ХАРЧОВИХ КУПОНІВ!»
Ден досяг того, що цілий місяць протримався без питва. Здогадувався, що це він так чудернацьки себе карає. Не раз і не два йому зринала думка, що якби він знав адресу Діні, то давно вже відіслав би їй ті срані сімдесят доларів. Він послав би їй удвічі більше того, аби лиш міг таким чином перестати згадувати про малюка у майці «Брейвз», який тягне свою схожу на морську зірку долоньку. Але адреси він не мав, отже, натомість залишався сухим. Карав себе батогами. Батожив тверезістю.
А тоді одного вечора, проходячи повз шинок під вивіскою «Відпочинок рибалки», він крізь вітрину помітив приємного вигляду білявку, що сиділа одна біля бару. На ній була сукня з картатої шотландки, яка закінчувалася посередині стегна, вигляд дівчина мала самотній, тож він зайшов, там виявилося, що вона нещодавно розлучена і, ох, який сором, можливо, вона не буде проти, якщо він складе їй компанію, а через три доби він прокинувся з тою ж самою чорною дірою у пам’яті. Ден пішов до ветеранського центру, в якому він займався тим, що мив підлоги і вкручував електричні лампочки, сподіваючись на ласку, але зась. «Начхати-якось-воно-буде» зовсім не означало «начхати-й-геть-забути». Ідучи звідти з тими небагатьма речами, що лежали в його шафці, він пригадав стару фразу Бобкета Ґолдтвейта: «Моя робота тривала, але її там уже робив хтось інший»49. Тому він знову сів на автобус, цього разу рейсом на Нью-Гемпшир, але перед тим купив скляний балон із задурливою рідиною.
Всю дорогу він просидів позаду, на П’яному Місці, на тому, що біля туалету. Досвід навчив його: якщо маєш намір їхати в автобусі, напиваючись до нестями, займай саме це сидіння. Він поліз рукою до коричневого паперового пакета, послабив ковпачок на скляному балоні з задурливою рідиною і відчув коричневий запах. Цей запах умів промовляти, хоча єдине, що мав сказати: «Привіт, старий друже».
Він подумав: «Цукейки».
Він подумав: «Мама».
Він подумав про Томмі, який зараз уже ходить до школи. Завжди припускаючи, що старий добрий дядечко Ренді його не вбив.
Він подумав: «Єдиний, хто може ввімкнути гальмо, це ти».
Ця думка багато разів приходила до нього раніше, але цього разу вслід за нею надійшла ще одна. «Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться. Звісно, ти можеш так жити… але не мусиш».
Цей голос був таким дивним, таким несхожим на його звичайні внутрішні діалоги, що спершу він подумав, що десь, у когось його підчепив – він умів це робити, але більше майже не приймав непроханих сигналів. Він навчився їх блокувати. Тим не менш, він подивився уздовж проходу, майже впевнений, що побачить там когось, хто на нього оглядається. Не побачив нікого такого. Там усі спали, балакали з сусідами по сидіннях або витріщалися у вікна на сірий новоанглійський день.
«Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться».
Якби ж то це було правдою. Тим не менше, він закрутив ковпачок на пляшці й поклав її поряд з собою на сидіння. Двічі він її брав до рук. Першого разу поклав назад. Другого разу він сягнув рукою до пакета і відкрутив ковпачок знову, але якраз тоді автобус перетнув кордон штату і заїхав на відпочинковий майданчик вже у Нью-Гемпширі. Ден пристав до решти пасажирів, що вирушили до «Бургер Кінга»50, затримавшись лише на хвильку, щоби викинути паперовий пакет до сміттєвого бака. На борті високого зеленого контейнера містився трафаретний напис: ЯКЩО ВАМ ВОНО БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБНЕ, ЗАЛИШТЕ ЙОГО ТУТ.
«Як було б гарно, – подумав Ден, почувши «брязь», коли пляшка приземлилася. – Ох, Господи, як би це було гарно».
За півтори години автобус проминув щит із написом: ВІТАЄМО У ФРЕЙЖЕРІ, ДЕ Є РЕЗОНИ ДЛЯ ВСЯКОГО СЕЗОНУ! А нижче на ньому було написано: РІДНИЙ ДІМ ТІНІТАВНА!
Автобус зупинився біля Громадського центру Фрейжера, щоб забрати пасажирів, і з вільного місця поряд із Деном, на якому першу частину поїздки була спочивала пляшка, заговорив Тоні. Ден відразу впізнав цей голос, хоча Тоні до нього не говорив так ясно вже багато років.
(«ось воно, те місце»)
«Авжеж, не гірше за інші», – подумав Ден.
Вихопивши з верхньої полиці свій речовий мішок, він вийшов. Він стояв на хіднику і дивився, як від’їжджає автобус. Обрій на заході був надпилений Білими горами51. В усіх своїх блуканнях він уникав гір, особливо тих зазубрених монстрів, що ділили його країну на дві частини. Тепер йому подумалося: «Я знову врешті-решт повернувся на верховину. Я завжди здогадувався, що це колись станеться». Проте ці гори були ласкавішими за ті, які все ще подеколи являлися йому у снах, і він подумав, що з цими він зміг би зжитися, принаймні на якийсь час. Якщо він зможе перестати думати про того хлопчика у майці «Брейвз», тобто. Якщо зможе зав’язати з алкоголем. Надходить час, коли ти розумієш, що рухатися кудись далі немає сенсу. Що куди б ти не вирушив, себе завжди забираєш з собою.
У повітрі танцював сніжок, легесенький, наче фата нареченої. Ден побачив, що розташовані вздовж широкої головної вулиці крамниці здебільша розраховані на задоволення потреб лижварів, які прибувають у грудні, та літньої пори гостей, які приїздять сюди у червні. У вересні й жовтні сюди також напевне приїздять листогляди, але зараз тут те, що на півночі Нової Англії52 вважається за весну: вісім дошкульних тижнів, приоздоблених холодом й сирістю. У Фрейжері явно поки ще не вирахували резону для цього сезону, бо головна черпальниця цього міста – Кренмор-авеню – лежала майже геть порожньою.53
Ден перекинув через плече речовий мішок і неспішно вирушив у північному напрямку. Він зупинився проти залізної кованої огорожі, щоб роздивитися на якийсь розлогий вікторіанський будинок із двома новішими цегляними флігелями по боках. З Вікторіанцем їх з’єднували криті галереї. Дах головної будівлі зліва вінчала баштиця, але справа такої не малося, що надавало всій садибі чудернацьки розбалансованого вигляду, який Денові чомусь імпонував. Це було так, ніби ця велика стара дівиця каже: «Йо, частина мене відпала. Та й кий чорт. Колись те саме трапиться з тобою». Він було заусміхався. Та потім його усмішка зав’яла.
У вікні баштиці стояв Тоні й дивився вниз, на нього. Він побачив, що Ден дивиться вгору, і помахав. Накотила та сама тьмяна хвиля, яку Ден пам’ятав із дитинства, коли Тоні приходив часто. Ден заплющив очі, а коли він їх відкрив, Тоні вже не було. Та й взагалі його там не могло бути, як би він зміг? Те вікно було забите дошками.
Щит на галявині, золоті літери на зеленому тлі того ж відтінку, що сам будинок, повідомляли: ГЕЛЕН РІВІНГТОН ХАУС.
«Там у них живе кицька, – подумав він. – Сіра кицька, яку звуть Одрі».
Як виявилося, він був почасти правий, а почасти ні. Там дійсно жило сіре створіння, але то був кастрований кіт і звали його не Одрі.
Ден доволі довго дивився на щит з цим написом – достатньо довго, щоб хмари розійшлися і згори було послано мало не біблійний промінь, – а потім він вирушив далі. Хоча сонце тепер світило достатньо яскраво, щоб зблискувати у хромованих деталях кількох автомобілів, косо припаркованих навпроти закладів «Олімпія Спортс» і «Спа Свіжий День», сніжок не переставав кружляти, що нагадало Денові фразу, котру якось промовила його мати, давним-давно, коли вони ще жили у Вермонті: «Диявол лупцює свою дружину».
За пару кварталів після того хоспісу Ден зупинився знову. По інший бік вулиці проти муніципалітету розкинулася громадська толока – парк у спільному володінні мешканців міста Фрейжера. Пару акрів там займав моріжок, який лише щойно почав зеленіти, була там естрада, поле для софтболу, баскетбольний напівкорт, стояли пікнікові столики і навіть була галявина з лункою для гольфу. Все таке гарненьке, але що найбільше його зацікавило, то це щит з написом:
ЗАВІТАЙТЕ ДО ТІНІТАВНА
«МАЛЕНЬКОГО ЧУДА» ФРЕЙЖЕРА
І ПОКАТАЙТЕСЯ НА ТІНІТАВНСЬКІЙ ЗАЛІЗНИЦІ!
І далебі не геній зрозумів би, що Тінітавн – це крихітна копія Кренмор-авеню. Була там методистська церква, повз яку він проходив, її шпиль здіймався вгору на цілих сім футів; а також кінотеатр «Музична скринька»; «Найласіше Морозиво»; «Гірська книгарня»; «Сорочки & Різне»; «Міська галерея»; «Якісний друк – наш фах». А ще чудова мініатюрна модель будинку Гелен Рівінгтон заввишки по пояс, хоча два бічних цегляних флігелі тут були відсутні. Мабуть, подумав Ден, це тому, що вони такі жахливо почварні, особливо у порівнянні з центральною будівлею.
Поза Тінітавном стояв мініатюрний потяг, чиї позначені написом ТІНІТАВНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ пасажирські вагони були вочевидь занадто маленькими, щоби вмістити бодай когось більшого розміром за дитину дошкільного віку. З яскраво-червоної труби над його локомотивом пихкав дим, а сам локомотив був завбільшки з мотоцикл «Хонда Золоте Крило»54. Ден дочув гуркотіння дизельного двигуна. На борту локомотива золотавими лелітками старомодним шрифтом було виведено ГЕЛЕН РІВІНГТОН. Патронеса міста, здогадався Ден. Тут, у Фрейжері, десь мусить бути також вулиця, названа її ім’ям.
Він застиг на місці, хоча сонце вже знову сховалося і день знову набрався холоду так, що Ден бачив власний віддих. Коли був малим, йому завжди хотілося собі іграшкову електричну залізницю, але він її так ніколи й не мав. І ось тут, у Тінітавні, він побачив її дебелішу версію, яку вподобали би діти будь-якого віку.
Перекинувши речовий мішок на інше плече, він перетнув вулицю. Знову почути Тоні – ба навіть побачити його – це дещо стривожило Дена, але саме зараз він був радий, що зупинився тут. Може, це дійсно те місце, яке він шукав, те місто, де він врешті знайде спосіб виправити своє небезпечно збочене життя.
«Куди б ти не вирушив, себе завжди забираєш з собою».
Він запхнув цю думку до ментальної комори. У цім ділі він був майстром. Багацько різного вже містилося в тій коморі.
Обидва боки локомотива були прикриті капотом, але, помітивши під низеньким карнизом Вокзалу Тінітавн ослінчик, Ден підніс його і став на нього. У кабіні машиніста було два покритих смушком ковшоподібних сидіння. На Денів розсуд, їх було виколупано з якоїсь старої потужної машини детройтського виробництва. Сама кабіна і її начиння також скидалися на щось модифіковане з ери Детройту55, за винятком Z-подібного важеля коробки передач, що стирчав з підлоги. На ньому не було схеми перемикання швидкостей; його оригінальну головку замінили на оскалений череп у бандані, яка від багаторічного тертя об неї долонь перетворилася з червоної на блякло-рожеву. Верхню частину кермового колеса було відрізано, і тому те, що залишилося, більше скидалося на штурвал якогось легкомоторного літака. На приладовій панелі виднівся напівстертий, проте ще розбірливий напис чорною фарбою: МАКСИМАЛЬНА ШВИДКІСТЬ 4056 НЕ ПЕРЕВИЩУВАТИ.
– Подобається? – голос прозвучав просто в нього за спиною.
Ден різко обернувся назад усім тілом, ледь не звалившись з ослінчика. Велика, обметана рука вхопила його за передпліччя, утримавши від падіння. Вона належала дядькові десь під чи трохи за шістдесят, одягненому в джинсову куртку на товстій підкладці та в картатому червоному мисливському картузі з опущеними навушками на голові. У вільній руці він тримав інструментальну скриньку зі зробленим рельєфними пластиковими літерами написом на кришці: ВЛАСНІСТЬ МУНІЦИПАЛЬНОГО ВІДДІЛКУ ФРЕЙЖЕРА.
– Агов, вибачте, – промовив Ден, сходячи з ослінчика. – Я не збирався…
– Та ’се гаразд. Люди повсякчас тут зупиняються, щоб роздивитися. Зазвичай фанати моделей поїздів. Це для них, немов мрія, ’тілена наяву. Ми їх намагаємось не підпускати близько влітку, коли у нас тут ’се аж гуде і «Ріва» бігає ледь не щогодини, але о сій порі року тут нема «нас», є лиш сам-один я. А я не проти. – Він простягнув руку. – Біллі Фрімен. Міська експлуатаційно-ремонтна команда. А «Ріва» – це моя дитинка.
Ден потис запропоновану долоню.
– Ден Торренс.
Біллі Фрімен позирнув на речовий мішок.
– Щойно зійшов з автобуса, я так собі ’адаю. Чи ти їздиш великим пальцем?
– Автобусом, – відповів Ден. – А що в цієї штуки за двигун?
– Ну, скажімо, це цікаве питання. Ма’ть, ніколи не чув про «Шевроле Веранейо», а чи не так?
Ден ніколи не чув, але все одно знав. Бо це знав Фрімен. Денові подумалося, що він вже багато років не мав такого яскравого сяйва. Разом із собою воно принесло і привид того задоволення, яке він відчував зовсім малюком, іще до того, як відкрив для себе, яким небезпечним може бути сяйво.
– Бразильський «Сабурбен»57, авжеж? Турбодизель.
Кущасті брови Фрімена злетіли вгору, і він заусміхався.
– Правильно, чорти забирай! Кейсі Кінгслі, він наш бос, купив його минулого року на одному аукціоні. Чисто тобі трактор-ваговіз. Тягне, як той сучий син. Приладова панель також від «Сабурбена». А сидіння я сам ставив.
Сяйво вже пригасало, проте Ден устиг вловити останню думку.
– Від «ГТО Джаджа»58.
Фрімен розквітнув.
– Істинно так. ’Найшов їх на звалищі, там, на шляху до Санапі59. Важіль коробки передач від «Мака»60 1961 року. Дев’ять швидкостей. Гарний, нє? Ти роздивляєшся, бо шукаєш собі роботу, чи просто роздивляєшся?
Ден аж кліпнув від такої раптової зміни напрямку. Чи шукає він собі роботу? Подумалося, що так. Той хоспіс, який він проминув, неспішно гуляючи по Кренмор-авеню, був би логічним місцем для початку, і Ден мав упевненість – не знати, чи то було сяйво, чи просто ординарна інтуїція, – що його там візьмуть, але він не був певним, що бажає йти туди прямо зараз. Тоні, побачений там у вікні баштиці, його збентежив.
«А також, Денні, тобі хочеться трохи віддалитися на шляху від своєї останньої пиятики, перш ніж з’явитися туди й попрохати бланк заяви про прийняття на роботу. Навіть якщо в них є єдина вакансія – тягати підлогонатирач у нічну зміну».
Голос Діка Хеллорана. Господи. Ден так давно не згадував про Діка. Мабуть, жодного разу після Вілмінгтона.
З наближенням літа – сезону, для якого у Фрейжері беззаперечно малися всякі резони, – людей почнуть наймати на всякі роботи. Але якби він мав вибір між «Чіліз»61 у місцевому торговельному центрі й Тінітавном, він беззаперечно вибрав би Тінітавн. Він уже було відкрив рота, щоби відповісти на запитання Фрімена, але раніше знову заговорив Хеллоран.
«Ти наближаєшся до великої цифри три-нуль, любасику солоденький. Скоро в тебе може поменшати шансів».
Тим часом Біллі Фрімен дивився на нього з відкритою, щирою цікавістю.
– Так, – промовив Ден. – Я шукаю роботу.
– Але, знаєш, робота у Тінітавні не ’ротриває довго. Тільки-но настає літо й кінчається школа, містер Кінгслі наймає місцевих. Від вісімнадцяти до двадцяти двох, здебільша. Цього очікують тутешні виборні. Ну, й дитячий труд дешевший. – Він вищирився в усмішці, демонструючи дірки там, де колись у нього сиділи зуби. – Але однаково є набагато гірші місця для заробляння баксів. Робота надворі зара’ вигляда не вельми приємною, але так холодно, як зара’, ще недовго буде.
Ні, довго не буде. Багато об’єктів на цій толоці ще були під брезентовими накривками, але невдовзі їх познімають, виставивши на огляд інфраструктуру маленького курортного містечка: ятки з хот-догами, кіоски з морозивом, щось кругле, що, на око Дена, мусило бути каруселлю. І, звісно ж, тут був цей потяг, потяг з маленькими пасажирськими вагончиками і великим турбодизельним двигуном. Якщо він утримуватиметься подалі від пійла і проявить себе вартим довіри, Фрімен або його бос – Кінгслі – можуть дозволити йому покермувати потягом разок, а то й два. Йому б це сподобалося. А на потім, коли вже муніципальний відділок найматиме місцевих хлопців щойно зі школи, завжди є той хоспіс.
Якщо він вирішить тут залишитися, тобто.
«Краще б ти уже десь зупинився, – промовив Хеллоран, схоже, для Дена це був день голосів і видінь. – Краще б ти уже десь нарешті зупинився, а то не будеш здатен зупинитися ніколи ніде».
Він здивував сам себе, розсміявшись.
– Для мене це звучить добре, містере Фрімен. Дійсно дуже добре звучить.
– До надвірного впорядкування коли-небудь брався? – спитав Фрімен. Вони неспішно йшли вздовж вагонів потяга. Їх верхівки сягали Дену лише по груди, через що він почувався велетнем.
– Я вмію саджати квіти, полоти бур’яни і фарбувати. Даю собі раду з листяздувальною машиною і мотопилою. Я вмію ремонтувати невеликі двигуни, якщо проблема не дуже складна. А ще я спроможний їздити на газонокосарці й не давити нею малих дітей. А потяг… ну, щодо цього не знаю.
– Для цього тобі тре’ буде отримати дозвіл Кінгслі. Страховку і все таке інше лайно. Слухай-но, а рекомендації якісь в тебе є? Містер Кінгслі тебе без них не візьме.
– Є трохи. Здебільшого прибиральницькі й санітарські зі шпиталів. Містере Фрімен…
– До мене краще – Біллі.
– Гаразд, Біллі, не схоже, щоби цей ваш потяг міг катати бодай якихось пасажирів. Де їм сидіти?
Біллі радісно вищирився.
– Зачекай-но. Подивимося, чи й тобі воно видасться так само кумедним, як мені. Мені це ніколи не набридає.
Фрімен пішов назад до локомотива і нахилився в його кабіну. Двигун, що працював до того на холостому ходу, почав набирати оберти, випускаючи ритмічні клуби темного диму. По всій довжині «Гелен Рівінгтон» пролунало жалібне виття гідравлічної системи. Раптом дахи пасажирських вагонів і жовтого кондукторського – загалом дев’ять вагонів – почали підійматися. Для Дена це виглядало так, ніби одночасно почали здійматися вгору дев’ять ідентичних автомобілів-кабріолетів. Він нахилився, зазираючи до вікон, і побачив, що по центру кожного вагона тягнеться ряд твердих пластикових сидінь. По шість у пасажирських вагонах і два в кондукторському. Загалом п’ятдесят.
Коли Біллі повернувся назад, щирився вже Ден.
– Ваш потяг мусить мати дивовижний вигляд, коли в ньому повно пасажирів.
– Йо, авжеж. Люди регочуть до всирачки, фільмують, фотографують без упину. Дивись-но сюди.
У кінці кожного пасажирського вагона була сталева сходинка. Біллі ступив на одну, пройшов проходом і сів. Сталася кумедна оптична ілюзія, він раптом здався більшим за самого себе природного. Він величаво помахав Денові, котрий уявив собі, як, зліліпутивши своєю присутністю цей потяг, п’ятдесят бробдінгнегців62 величаво вирушають на ньому від вокзалу Тінітавна.
Біллі Фрімен підводився і сходив на перон під Денові аплодисменти.
– Можу закластися, між Днем пам’яті та Днем праці63 ви продаєте не менш ніж мільярд поштових листівок.
– А щоб тобі всратися.
Біллі порився в кишені куртки і, видобувши звідти пом’яту пачку «Дюка» – добре знайомі Дену дешеві сигарети, що продаються на автобусних станціях і в бакалійних крамницях по всій Америці, – простягнув її Дену. Той узяв сигарету. Біллі дав підкурити йому й собі.
– Буду отримувати задоволення, поки маю змогу, – промовив Біллі, дивлячись на свою сигарету. – Ще зовсім ’ебагато часу минеться, і тут куріння зовсім заборонять. Оті, у Жіночому клубі Фрейжера, вже про це балакают’. Зграя старих курок, якщо спитаєш мене, хто вони, але знаєш, як вони кажуть: рука, що гойдає оту к бісу колиску, керує оцим бісовим світом. – Він випустив дим з ніздрів. – Не скажу, аби більшість з них гойдали бодай якусь колиску, відколи президентом був іще Ніксон. Чи мали потребу в тампаксах, між іншим.
– То, може, й не найгірше рішення було б, – сказав Ден. – Діти копіюють те, що бачать за старшими.
Він подумав про свого батька. Єдине, що Джек Торренс любив більше за чарку, сказала якось його мати незадовго перед своєю смертю, це дюжину чарок. Ну звісно, сама Венді любила сигарети, вони ж її і добили. Ще бозна-коли давно Ден був пообіцяв собі, що сам ніколи не підчепить цієї звички. Перегодом він прийшов до висновку, що життя – це серія глузливих засад.
Біллі Фрімен дивився на нього, одне око в нього було майже цілком примружене.
– Я інколи про людей маю якесь чуття, от і про тебе маю. – Він вимовляв «маю» на новоанглійський манер «мау». – Дістав його ще до того, як ти обернувся і я побачив те’ в лице. Гадається мені, з тебе годящий парубок для весняного упорядкування, яке, як я то вбачаю, тягтиметься від тепер і до кінця травня. Отак воно мені вчувається, а я своєму чуттю довіряю. Мо’, хай це й дурня.
Ден зовсім не вважав це за дурню, а тепер ще й зрозумів, чому він так ясно дочув думки Біллі Фрімена, та ще й не докладаючи жодних зусиль. Він пригадав, що йому одного разу розповідав Дік Хеллоран – Дік, який був його першим дорослим другом. «Багацько людей мають трішки того, що я називаю сяйвом, але здебільша то лиш іскра – типу, така штука, що помага їм вгадувати, яку наступну пісню по радіо заграє ді-джей, або що ось-ось задзвонить телефон».
Біллі Фрімен мав таку іскру. Такий відблиск.
– Гадаю, треба побалакати з тим Кері Кінгслі, еге ж?
– Не Кері, а Кейсі. Авжеж, він саме той чолов’яга. Керує муніципальними службами в нашому місті вже двадцять п’ять років.
– Коли для цього найкращий час?
– Та просто зараз, я сказав би, – наголосив Біллі. – Ондечки, через вулицю, цегляна будівля, то Фрейжерський муніципалітет і всякі міські контори. Містер Кінгслі сидить у цоколі, в кінці коридору. Ти здогадаєшся, що трапив, куди тре’, коли почуєш диско-музику зі стелі. Там нагорі спортзал, щовівторка і щочетверга леді там займаються аеробікою.
– Добре, – сказав Ден, – саме це я зараз і зроблю.
– Рекомендації в тебе з собою?
– Так, – поплескав Ден по своєму речовому мішку, який він був поставив, сперши на вокзал Тінітавна.
– І ти їх не сам собі понаписував, ніц такого?
Денні усміхнувся.
– Ні, вони цілком справжні.
– Тоді, катай мерщій, покажи йому, тигре.
– Гаразд.
– Ще одне, – промовив Біллі, коли Ден вже було вирушив геть. – Він страшенно терпіти не може пияцтва. Якщо ти людина питуща і він те’ питатиме, моя тобі порада… збреши.
Ден кивнув і підняв руку, показуючи, що зрозумів. Таке збрехати йому було б не вперше.
Судячи з його помережаного венами носа, Кейсі Кінгслі не завжди страшенно не міг терпіти пияцтво. Він був дебелим чоловіком, який не так сидів у своєму маленькому, захаращеному кабінеті, а радше ніби мав його одягненим на собі. Наразі він, відхилившись назад разом із кріслом, сидів за своїм столом і переглядав Денові рекомендації, які той подав йому в акуратній блакитній течці. Потилицею Кінгслі майже торкався нижньої планки простого дерев’яного хреста, який висів на стіні поряд із взятою в рамку фотографією його родини. На тій фотографії молодший, стрункіший Кінгслі позував разом з дружиною і трьома дітьми в купальних костюмах десь, на якомусь пляжі. Крізь стелю, лише трохи приглушені, лунали звуки «Вілідж Піпл», які під акомпанемент завзятого тупотіння багатьох ніг співали свою «Вай-Ем-Сі-Ей»64. Ден уявив собі якусь гігантську стоногу. Таку, яка лиш нещодавно побувала в місцевого перукаря, і одягнену в трико завдовжки з дев’ять ярдів.
– Угу-гм, – примовляв Кінгслі. – Угу-гм… так… добре, добре, добре…
Збоку на його столі стояв скляний слоїк з твердими карамельками. Не підводячи очей від тоненького стосу Денових рекомендацій, він зняв кришку, вичепив одну цукерку і закинув собі до рота.
– Пригощайся, – промовив він.
– Ні, дякую, – відповів Ден.
Прикра думка відвідала його. Колись давно його батько, либонь, сидів у кабінеті, подібному до цього, відбуваючи співбесіду заради роботи наглядачем у тому готелі «Оверлук». Про що він тоді думав? Про те, що йому дуже потрібна та робота? Про те, що це його останній шанс? Можливо. Ймовірно. Але, звісно ж, Джек Торренс був заручником своїх дружини і сина. А Ден нікого не мав. Він міг іще якийсь час плисти собі далі, якщо тут діло не вийде на добре. Проте… йому сподобалася міська толока. Йому сподобався потяг, у якому дорослі нормального розміру перетворюються на Голіафів. Йому сподобався Тінітавн, абсурдний і життєрадісний, а ще якийсь відважний у своїй зарозумілій, притаманній суто американським маленьким містечкам манері. А також йому сподобався Біллі Фрімен, котрий має в собі крихту сяйва, мабуть, сам того навіть не знаючи.
Згори над ними на зміну «Вай-Ем-Сі-Ей» прийшла «Я переживу»65. І тут, наче він тільки й чекав нової пісні, Кінгслі всунув Денові рекомендації назад до течки і передав її через стіл.
«Він збирається мені відмовити».
Але після дня точних прозрінь це виявилося мимо цілі.
– Це все гарно, але я збагнув, що тобі значно комфортніше працювалося б у Центральному шпиталі Нью-Гемпширу або в хоспісі, тут, у нашому місті. Можливо, з твоєю кваліфікацією ти навіть підійшов би «Домашнім доглядачам»66 – я бачу, ти маєш посвідчення спеціаліста з надання першої допомоги і ще кілька медичних сертифікатів. Згідно з ними, знаєш, зокрема, як упоратися з дефібрилятором. А чи ти чув про «Домашніх доглядачів»?
– Так. І про хоспіс я думав. А тоді побачив міську толоку, і Тінітавн, і потяг.
Кінгслі гмикнув:
– Мабуть, був би не проти іноді побути його машиністом, чи не так?
Ден збрехав, не вагаючись:
– Ні, сер, не думаю, щоби мене це зацікавило. – Зізнання, що йому мріється вмоститися у ковшоподібному водійському сидіння ГТО і покласти руки на той штурвал з обрізаного автомобільного керма, майже напевне привело б до запитання про водійські права, а далі до розпитувань, яким чином він їх позбувся, ну а насамкінець до пропозиції покинути кабінет містера Кейсі Кінгіслі, і то негайно. – Я той хлопець, що здебільша біля граблів та газонокосарок.
– А також здебільша той, що схильний до короткотермінових робіт, судячи з твоїх паперів.
– Скоро я вже десь осяду. Гадаю, мій організм вже випрацював більшість свого запасу жаги мандрів. – Він подумав, чи прозвучала ця фраза для Кінгслі такою ж нікчемною маячнею, якою вона здалася йому самому.
– Короткотермінову роботу я тобі лише й можу запропонувати, – сказав Кінгслі. – Щойно закриються на літо школи…
– Біллі мене попередив. Якщо я вирішу ще залишитися тут, коли настане літо, тоді спробую хоспіс. Фактично, я можу подати туди заяву завчасно, якщо ви не будете проти.
– Мені однаково, що так, що інакше. – Кінгслі позирав на нього цікавим оком. – Помираючі люди тебе не бентежать?
«Твоя мати померла там, – подумав Денні. – Схоже, що сяйво врешті-решт не пропало; воно навіть ховатися не збиралося. – Коли вона відходила, ти тримав її за руку. Її ім’я було Еллен».
– Ні, – відповів він. А потім, сам не знаючи навіщо, додав: – Ми всі помираючі. Цей світ усього лише хоспіс зі свіжим повітрям.
– Ще й філософ до того ж. Ну, містере Торренс, гадаю, що я тебе прийму. Враженням Біллі я довіряю – він рідко помиляється щодо людей. Тільки не запізнюйся на роботу, не з’являйся на роботу п’яним, не з’являйся на роботу з червоними очима чи з запахом дуру. Якщо бодай щось з такого трапиться, помандруєш собі далі, бо Рівінгтон Хаус не захоче мати з тобою нічого до діла – я про це подбаю. З цим нам усе ясно?
Ден відчув, як в ньому стрепенулося обурення,
(уїдливе чмо)
але він його задавив. Тут гра йшла на полі Кінгслі і його м’ячем.
– Кришталево.
– Можеш починати вже завтра, якщо тобі так годиться. Кімнат на оренду в місті повно. Якщо бажаєш, можу зателефонувати до пари місць. Ти спроможний платити дев’яносто за тиждень, поки не отримаєш свій перший зарплатний чек?
– Так. Дякую вам, містере Кінгслі.
Кінгслі махнув рукою.
– На поки що я б рекомендував готелик «Червоний дах». Ним керує мій колишній шуряк, він тобі зробить знижку. Ми дійшли згоди?
– Дійшли.
Все це відбулося з надзвичайною швидкістю, як ото бува стають на місце кілька останніх пазлів складної, тисячогранної головоломки. Ден нагадав собі не довіряти відчуттям.
Кінгслі підвівся. Він був дебелим чоловіком, тож для нього це був повільний процес. Ден також став на рівні, і коли Кінгслі простягнув йому понад столом свою, завбільшки як окорок, долоню, Ден її потиснув. Тепер згори гупали «КейСі & Оркестр Сонячного Сяйва»67, розповідаючи всенькому світу, що саме таким чином їм подобається, ого-ого, ага-ага.
– Ненавиджу оте стрибуче бугі-лайно, – промовив Кінгслі.
«Ні, – подумав Денні. – Ти не його ненавидиш. Просто воно нагадує тобі про твою дочку, про ту, яка з тобою більше майже не спілкується. Бо все ще не може тобі вибачити».
– З тобою все гаразд? – запитав Кінгслі. – Щось ти нібито трохи зблід.
– Просто втомлений. Задовга автобусна поїздка.
Отже, сяйво повернулося, і то потужне. Поставало питання: чому зараз?
Минуло три робочі дні, Ден уже встиг пофарбувати естраду і здути машинкою з толоки все мертве листя минулої осені, коли з того боку Кренмор-авеню причвалав Кінгслі з повідомленням, що, якщо мається бажання, то на Еліот-стрит є одна квартира. У ній своя ванна кімната, себто з ванною і душем. Вісімдесят п’ять за тиждень. Ден таке бажання мав.
– Сходи в обідню перерву, – сказав Кінгслі. – Спитай місіс Робертсон. – Він підняв палець, на якому вже були помітні перші артритні вузли. – І не здумай там якоїсь херні творити, бо та жінка – моя давня приятелька. Пам’ятай, що я поручився за тебе лише на підставі хирлявого стосику папірців та інтуїції Біллі Фрімена.
Ден сказав, що херні творити не буде, але надмір щирості, якою він намагався просякнути свій голос, звучав підробкою навіть для його власних вух. І знову йому на думку спав батько, який, втративши посаду вчителя у Вермонті, був принизився до того, що мусив благати свого заможного друга дати йому роботу. Нібито дивно відчувати симпатію до людини, яка тебе мало не вбила, але він її відчував. Чи вважали люди за необхідне нагадувати його батькові, щоби він не творив херні? Мабуть. Та Джек Торренс все одно її сотворив. Грандіозну. На п’ять зірочок. Поза всякими сумнівами, почасти причиною того було його пияцтво, але коли ти опинився долі, декотрі особини, як воно видається, так і пнуться пройтися по твоїй спині та ще й притиснути підошвою тобі шию, замість того, аби допомогти підвестися. Це так паскудно, але так по-людськи природно. Звісно, коли ти бігаєш разом із підніжними псами, то й бачиш здебільшого самі лише лапи, пазурі та гузна.
– І попитай в Біллі, може, він знайде якісь чоботи, щоби підійшли тобі за розміром. Він був заначив десь із дюжину пар у реманентному складі, хоча останній раз, коли я дивився, там хіба що половина були парними.
День стояв сонячний, повітря було духмяним. Ден, який працював у джинсах і майці «Ютіка Блу Сокс»68, подивився вгору на майже без жодної хмаринки небо, а потім знову на Кінгслі.
– Йо, я знаю, як воно виглядає, але це гірський край, друзяко. НУОАД69 сповістило, що в нас задує північно-східний, і випаде, либонь, з фут. Довго не пролежить – бідняцькі добрива, як називають квітневий сніг у Нью-Гемпширі, – але будуть і штормові пориви. Так там кажуть. Сподіваюся, разом з листяздувачем тобі пригодиться й снігоздувач. – Він зробив паузу. – Також я сподіваюся, що в тебе все гаразд зі спиною, бо вам з Біллі доведеться багацько обламаних гілок прибрати завтра. Можливо, також доведеться порізати кілька повалених дерев. Ти з мотопилою на «ти»?
– Так, сер, – відповів Ден.
– Добре.
Ден з місіс Робертсон чудово порозумілися; вона навіть запропонувала йому сендвіч з яєчним салатом і чашку кави у спільній кухні. Він прийняв її пропозицію, очікуючи звичних розпитувань про те, що його привело у Фрейжер і де він жив до того. На його втіху, нічого цього не прозвучало. Натомість вона спитала в нього, чи має він час, щоби допомогти їй закрити віконниці на нижніх вікнах, якщо дійсно на них насувається, як вона це назвала, «вітровий ковпак». Ден погодився. Небагато він мав життєвих правил, але одним із них було: намагайся завжди підтримувати злагоду з хазяйкою житла; ніколи не знати, коли тобі, можливо, доведеться прохати про відстрочення квартирної плати.
Повернувшись на толоку, він знайшов Біллі, який чекав на нього зі списком завдань. Вони з ним лише вчора познімали брезентові накривки з усіх дитячих атракціонів. А сьогодні знову повернули усі їх на місце й позакривали щитами й віконницями різноманітні ятки та кіоски. Останньою роботою того дня стало заведення задом до депо пані «Рівінгтон». А вже потім вони всілися на складані стільці проти вокзалу Тінітавна і закурили.
– Ось що я тобі скажу, Денно, – мовив Біллі. – Який же я втомлений роботяга.
– Не ти один.
Проте Ден почувався гарно, розігріті м’язи аж дзижчали. Він уже забув, якою приємною може бути робота на свіжому повітрі, особливо коли робиш її не з похмілля.
Небо вгорі пінилося хмарами. Біллі подивився на них і зітхнув.
– Надіюся на Бога, що не задме снігом аж так, як то казали по радіо, але, ма’ть-таки, саме так воно й буде. Я знайшов чоботи для тебе. Хай на вид не вельми гарні, та принаймні парні.
Ці чоботи Ден ніс із собою, коли йшов вулицями міста до свого нового житла. Тоді вже почав здійматися вітер і день потемнішав. Ще вранці Фрейжер ніби перебував на краєчку літа. А того ж дня ввечері повітря вже обпалювало обличчя морозною сирістю й передчуттям наближення снігу. Бічні вулиці лежали порожні, а будинки стояли застебнуті на всі ґудзі.
Завернувши з Морхед-стрит за ріг на Еліот-стрит, Ден зупинився. Гнаний вітром, у супроводі скелетного торохтіння минулорічного листя вздовж хідника сунувся виношений капелюх, тобто циліндр того кшталту, що його міг носити на собі, скажімо, ілюзіоніст. «Або якийсь актор у старій музичній комедії», – подумав Ден. Задивившись на нього, Ден відчув, як холод проймає його до кісток, бо того циліндра там не було. Реально не було.
Він заплющив очі, повільно порахував до п’яти, тимчасом як вітер, що дедалі дужчав, тріпав холоші джинсів навкруг його гомілок, а тоді розплющив їх знову. Листя на вулиці залишилося, але циліндр пропав. То було просто його сяйво, що продемонструвало одне з тих яскравих, тривожних і зазвичай позбавлених сенсу видінь. Сяйво завжди бувало дужчим, коли він залишався тверезим якийсь довший час, але ніколи воно не проявлялося так потужно до того, як він приїхав до Фрейжера. Це виглядало так, ніби повітря тут було дещо інакшим. Сприятливішим для тих дивацьких трансляцій з планети Деінде. Особливим.
«Як ото «Оверлук» був особливим».
– Ні, – промовив він вголос. – Ні, я в це не вірю.
«Кілька чарочок, і все минеться, Денні. У це ти віриш?»
На жаль, у це він вірив.
Кімната Дена на третьому поверсі огрядного, збудованого в колоніальному стилі дому місіс Робертсон дивилася на захід, на гори70. Ден радо б обійшовся без такої панорами. З роками його спогади про «Оверлук» вицвіли до тьмяної сірості, але поки він розпаковував свої речі, пам’ять виштовхувала їх на поверхню… вони зринали так, як оті бридкі органічні об’єкти (скажімо, розкладені тушки невеличких звірят) виринають на поверхню глибокого озера.
«Тоді вже западали сутінки, коли надійшов перший справжній снігопад. Ми стояли на ґанку того великого старого порожнього готелю, мій тато посередині, мама по один його бік, а я по інший. Він обхопив нас руками. Тоді все було окей. Він не пив тоді. Спершу сніг падав ідеально прямими смугами, але потім підхопився вітер і почав здувати його врізнобіч, насувати проти боків ґанку і вкривати ним отих…
Він намагався заблокувати це видіння, але воно проривалося.
…вкривати ним отих живоплотних звірів. Отих, що інколи могли самі пересуватися, коли на них не дивишся».
Він відвернувся від вікна, його руки вкрилися гусячою шкірою. Він купив сендвіч у крамниці «Червоне яблуко», запланувавши собі його з’їсти, коли почне читати книжку Джона Сенфорда71 у м’якій обкладинці, яку він також придбав у «Червоному яблуку», але, лише кілька разів відкусивши, він знову загорнув сендвіч і поклав його на підвіконня, де той перебуватиме у прохолоді. Решту сендвіча можна буде з’їсти пізніше, хоча він гадав, що навряд чи засидиться сьогодні набагато довше за дев’яту; якщо встигне прочитати з сотню сторінок, то й гаразд.
Вітер надворі все дужчав. Вряди-годи, обдуваючи піддашки, він видавав нестямне виття, яке змушувало Дена піднімати очі від книги. Близько половини на дев’яту почався сніг. Мокрий і важкий, він швидко заліплював вікно, перекриваючи вид на гори. У якомусь сенсі це було навіть гірше. Так само сніг колись обліплював вікна в «Оверлуку». Спершу тільки на першому поверсі… потім на другому… а врешті-решт і на третьому.
І так їх було поховано в компанії живих мерців.
«Мій батько вірив, що вони зроблять його менеджером. Йому всього лиш треба було показати свою вірність. Віддавши їм свого сина».
– Свого одного-єдиного сина, – промурмотів Ден, а потім озирнувся, немов там говорив хтось інший… і дійсно, він не почувався на самоті. Був не зовсім сам. Майнувши вздовж стіни буднику, знову скрикнув вітер, і Ден здригнувся.
«Не пізно ще сходити знову до «Червоного яблука». Взяти пляшку чого-небудь. Приспати всі ці неприємні думки».
Ні. Він збирався читати книгу. Справою займався Лукас Давенпорт, і він збирався дочитати цю книгу.
Ден закрив її о чверть на десяту і ліг до чергового ліжка у черговій орендованій кімнаті. «Я не зможу заснути, – подумав він. – Не зможу під таке виття вітру».
Але він заснув.
Він сидів у створі зливового тунелю, дивлячись на порослий чагарником схил, що спускався до ріки Кейп-Фіер, і на міст, який проліг над нею. Ніч була ясною і місяць був у повні. Там не було ні вітру, ні снігу. І «Оверлук» щез. Навіть якби готель не згорів упень ще за часів президентства арахісового фермера, він відлежав би більш ніж на тисячу миль звідси. Чому ж тоді Ден почувався таким наляканим?
Бо він був не сам, ось чому. Хтось був позаду нього.
– Бажаєш поради, Медовий Ведмедику?
Голос був текучим, мінливим. Ден відчув, як йому морозом пробрало спину. Але ще холоднішими були його ноги, помережані променистими зірочками гусячої шкіри. Він бачив ті білі ґульки, бо сидів у шортах. Авжеж, він був одягнений у шорти. Нехай його мозок належав дорослому чоловікові, але наразі той сидів у тілі п’ятирічного хлопчика.
«Медовий ведмедик. Хто?..»
Та він уже розумів. Він назвав був Діні своє ім’я, але вона ним не скористалася, просто натомість називала його Медовим Ведмедиком.
«Ти не пам’ятаєш цього, а крім того, це ж просто сон».
Авжеж, це сон. Він же зараз у Фрейжері, штат Нью-Гемпшир, спить, тимчасом як снігова буря виє за стінами будинку мебльованих квартир місіс Робертсон. Тим не менше, здавалося розумним не обертатися. І безпечнішим – це також.
– Не треба порад, – сказав він, роздивляючись на річку і на той повний місяць. – Я наслухався порад фахівців. Їх повнісінько в барах і перукарнях.
– Тримайся подалі від жінки у тім капелюсі, Медовий Ведмедику.
«Що ще за капелюх?» – міг би перепитати він, але насправді навіщо перейматися? Він розумів, про який саме капелюх вона веде мову, бо сам бачив, як вітер жене його вздовж хідника. Чорний, мов гріх, ззовні, вистелений білим шовком всередині.
– Вона Королева-Сука Пекельного Замку. Якщо ти заведешся з нею, вона тебе живцем зжере.
Він повернув голову. Ніяк не міг від цього втриматися. Діні сиділа позаду нього у зливовому тунелі, накинувши собі на голі плечі ковдру того бродяги. Волосся прилипло їй до щік. У неї було роздуте обличчя, і воно сочилося. Очі її були затуманені. Вона була мертвою, мабуть, вже роки й роки в могилі.
«Ти несправжня», – намагався промовити Ден, але жодних слів з нього не видобулося. Йому знову було п’ять рочків, Денні став п’ятирічним, готель «Оверлук» перетворився на попіл і кістки, але ось тут була мертва жінка, та, яку він колись обікрав.
– Все гаразд, – сказала вона. Булькотливий голос виходив з розпухлого горла. – Я продала кокс. Спершу набодяжила до нього трохи цукру й отримала дві сотні. – Вона вищирилася, і крізь її зуби потекла вода. – Ти сподобався мені, Медовий Ведмедику. Ось тому я й прийшла, щоби тебе застерегти. Тримайся подалі від жінки в тім капелюсі.
– Фальшива особа, – промовив Ден… але прозвучало це голосом Денні, високим, ламким, співучим голосом дитини. – Фальшива особа, тебе тут нема, ти несправжня.
Він заплющив очі, як часто колись був заплющував їх, коли бачив жахливі речі в «Оверлуку». Ця жінка почала верещати, але він не розплющив очі. Її крик тривав, здіймаючись і спадаючи, і він усвідомив, що то виття вітру. Він не в Колорадо, і він не в Північній Кароліні. Він у Нью-Гемпширі. Йому наснився поганий сон, але цей сон вже минувся.
Згідно з його «Таймексом» зараз була друга ночі. У кімнаті було холодно, але його руки і груди були липкі від поту.
«Бажаєш поради, Медовий Ведмедику?»
– Ні, – відказав він. – Від тебе не бажаю.
«Вона мертва».
Ніяк йому було про це дізнатися, але він якось вже знав. Діні – яка виглядала богинею Західного світу у своїй тісній шкіряній сукенці до середини стегна і коркових сандаліях – була мертвою. Він навіть знав, як вона це зробила. Наковталась пігулок, підібрала шпильками вгору собі волосся, залізла до наповненої теплою водою ванни, заснула, сповзла нижче, захлинулась.
Ревіння вітру було жаско знайомим, зарядженим лункою загрозою. Вітри дули всюди, але звучали отаким чином вони лише у верховинних місцинах. Звучало це так, ніби якийсь розсерджений бог гатить цей світ своїм повітряним молотом.
«Колись я був звик називати його пияцтво Отим Поганим, – подумав Ден. – От тільки інколи воно може бути Отим Добрим. Коли прокидаєшся з кошмару, який, як ти сам знаєш, на п’ятдесят відсотків є сяйвом – Оте Дуже Добре».
Одна чарка могла б знову занурити його в сон. Три могли гарантувати не лише сон, але сон без сновидінь. Сон – це природний доктор, а саме зараз Ден Торренс почувався хворим і потребував потужних ліків.
«Всюди закрито. З цим тобі не пощастило».
Атож. Можливо.
Він повернувся на бік, і в цей же час щось підкотилося йому під спину. Ні, не щось. Хтось. Хтось заліз йому до ліжка. Діні залізла до його ліжка й лежить із ним. От лишень якесь воно дрібне як для Діні. За відчуттям, це більше схоже на…
Він виборсався з ліжка, незграбно приземлившись на підлогу, і озирнувся через плече. Там був маленький хлопчик Діні, Томмі. Правий бік черепа мав провалений. Костяні скалки стирчали з його закаляного кров’ю білявого волосся. Мерзотна сіра грязь – мозок – підсихала на одній щоці. Він не міг залишатися живим з такою огидною раною, але він був живий. Він потягнувся до Дена своєю схожою на морську зірку долонькою.
– Цукейки, – промовив він.
Виття почалося знову, тільки цього разу голосила не Діні і не вітер.
Цього разу вив він.
Коли він прокинувся вдруге – цього разу прокинувся насправді – Ден зовсім не кричав, лиш якесь глухе ніби гарчання рокотало в глибині його грудей. Він сів, засапаний, обмотаний впоперек збитими простирадлами. Нікого разом з ним у ліжку не було, але сновидіння ще не розчинилося і просто бачити йому не було достатньо. Він провів руками по нижньому простирадлу, намацуючи вистигаюче тепло або вм’ятину, які могли залишити по собі маленькі стегна й сіднички. Нічого. Звісно, що нічого. Тому потім він зазирнув під ліжко, де побачив тільки позичені йому чоботи.
Вітер уже дув не так сильно. Буря ще не минулася, але починала влягатись.
Він вирушив до ванної кімнати, але на півдорозі різко обернувся, ніби сподіваючись застати когось зненацька. Там було лише ліжко, в ногах якого валялися скинута на підлогу ковдра. Увімкнувши світло над раковиною, він сполоснув собі обличчя холодною водою й сів на закритий лядою унітаз, роблячи раз у раз глибокі вдихи. Подумав було підвестися, взяти сигарету з пачки, яка лежала в кімнаті поряд з книжкою, на маленькому столику, але ноги були, мов гумові, і він не мав певності, що вони його втримають. Принаймні поки що. Звідси йому було видно ліжко, і ліжко стояло порожнім. Вся кімната була порожньою. Тут жодних проблем.
От тільки… не вчувалася вона порожньою. Поки що ні. От коли стане, тоді він повернеться до ліжка. Але не для того, щоби заснути. На цю ніч зі сном було покінчено.
За сім років до того, працюючи санітаром у хоспісі в Талсі72, Ден був потоваришував з одним літнім психіатром, який слабував на невиліковний рак печінки в останній стадії. Одного дня, коли Еміль Кеммер розповідав (не вельми обачливо) про деякі найцікавіші випадки зі своєї практики, Ден йому зізнався, що з раннього дитинства його мучать, як він це назвав, подвійні сновидіння. Чи знайомий Кеммер з таким явищем? Чи існує для цього назва?
Кеммер був дебелим чоловіком у розквіті своїх сил – чорно-біла фотографія, яку він тримав у себе на приліжковому столику, свідчила про це, – але рак, це така напрочуд ефективна дієтична програма, тож в той день, коли відбувалася ця їхня розмова, його вага приблизно дорівнювала його віку, а років йому було дев’яносто один73. Тим не менше, розум у нього залишався гострим, і тепер, сидячи на прикритому унітазі, дослухаючись до помираючої надворі хурделиці, Ден згадав лукаву усмішку того старого.
– Зазвичай, Деніеле, – промовив той зі своїм нещадним німецьким акцентом, – мені за діагнози платять.
Ден вишкірився.
– Тоді я, гадаю, пролітаю.
– Мабуть, ні.
Кеммер уважно дивився на Дена. Очі мав яскраво-сині. Хоча він і розумів, що це вкрай несправедливо, Ден не міг утриматися від того, щоб уявляти собі ці очі під залізним горщиком шолома Ваффен-СС.
– У цьому домі виконання смертних вироків ходить поголоска, ніби ти хлопець з талантом, що допомагає людям помирати. Це правда?
– Інколи, – відповів Ден обережно. – Не завжди.
По правді, це було майже завжди.
– Коли надійде час, ти мені допоможеш?
– Якщо зможу, звичайно.
– Добре. – Кеммер сів прямо, нелегкий і болісний процес, але, коли Ден ворухнувся, щоб йому допомогти, Кеммер відмахнувся. – Те, що ти називаєш подвійними сновидіннями, є добре відомим психіатрам, і зокрема тим, що цікавляться юнгіанством, які називають це несправжнім пробудженням. Перший сон – зазвичай це свідоме сновидіння, що означає – сплячий розуміє, що це сон…
– Так! – вигукнув Ден. – Але другий…
– Сплячий вважає, що він не спить, – сказав Кеммер. – Юнг74 надавав цьому явищу величезного значення, навіть приписував таким сновидінням віщі можливості… але ми-то краще знаємо, правда, Дене?
– Авжеж, – погодився Ден.
– Поет Едгар Аллан По описав феномен несправжнього пробудження задовго до народження Карла Юнга. Як то в нього: «Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, – це лише сон у іншім сні». Я відповів на твоє питання?
– Думаю, що так. Дякую.
– Завжди радий допомогти. А зараз, гадаю, мені пора випити трохи соку. Яблучного, будь ласка.
«Віщі можливості… але ми-то краще знаємо».
Навіть якби він всі ці роки не тримав своє сяйво майже цілком у таємниці, Ден не міг дозволити собі заперечувати помираючій людині… особливо чоловікові з такими холодно-допитливими синіми очима. Правда, одначе, полягала в тому, що один або й обидва сни з його подвійного сновидіння часто бували пророчими, хоча зазвичай у таких поданнях, що він їх лише наполовину розумів або не розумів зовсім. Але, сидячи зараз тут, на кришці унітаза, у спідній білизні, тепер уже весь тремтячий (і то не лише через холод у помешканні), він розумів набагато більше, ніж йому б хотілося.
Томмі був мертвий. Майже напевне, малюка вбив садист рідний дядько. Невдовзі по тому його мати скоїла самогубство. А щодо решти сну… або побаченого ще до того фантомного капелюха, який перекидом сунувся вздовж хідника…
«Тримайся подалі від жінки в тім капелюсі. Вона Сука-Королева Пекельного Замку».
– Мене це не хвилює, – промовив Ден.
«Якщо ти заведешся з нею, вона тебе зжере живцем».
Він не мав наміру з нею зустрічатися, не кажучи вже про те, щоби ще якось заводитися. А щодо Діні, він не несе відповідальності ні за її незагнузданого брата, ні за те, що вона нехтувала дитиною. Він навіть більше не мусить носитися зі своєю виною за ті нещасні сімдесят доларів; вона продала кокаїн – він був упевнений, що ця частина сновидіння цілком відповідала дійсності, – тож у нього з нею квит за квит. Навіть більше того.
Що його хвилювало, то це бажання випити. Налигатися, якщо не висловлюватися з зайвою делікатністю. Надудлитися, набратися до нестями. Тепло вранішнього сонця, це таки добре, і м’язи після доброї роботи приємно гудуть, і прокидатися вранці без похмілля, але ціна – всі ці божевільні видіння й сновидіння, не згадуючи вже про безладні думки про померлих чужих людей, які знаходять собі шлях крізь його захисну систему, – занадто висока.
Занадто висока, щоби таке витримувати.
Він сидів на єдиному в своїй кімнаті стільці й читав роман Джона Сендфорда при світлі єдиної в кімнаті лампи, допоки у двох міських церквах, де були дзвони, не задзвонили сьому годину ранку. Тоді він натягнув свої нові (тобто для нього нові) чоботи і довгу куртку з ворсистої шерсті. Він вирушив у зовнішній світ, який змінився і пом’якшав. Ніде більше не залишилося гострого кута. Сніг все ще падав, але тепер лагідний.
«Мені треба забиратися звідси. Вертатися знов до Флориди. Нахер цей Нью-Гемпшир, де сніг, либонь, іде навіть Четвертого липня в непарні роки».
Йому відповів голос Хеллорана, тим самим добрим тоном, який запам’ятався йому з дитинства, коли Ден був ще Денні, але під тим голосом вчувалось сталеве підґрунтя.
«Краще б ти вже десь зупинився, любий, бо не будеш здатен зупинитись ніде».
– Іди ти нахер, старигане, – пробурмотів він.
Він знову пішов до «Червоного яблука», бо крамниці, в яких продавався міцний алкоголь, залишатимуться зачиненими ще щонайменше годину. Він повільно походжав між винним і пивним кулерами, міркуючи, і нарешті вирішив, що, якщо він збирається напитися, то мусить вже зробити це якомога безвстидніше. Він ухопив дві пляшки «Громовиці»75 (вісімнадцять відсотків алкоголю, достатньо добре число, коли до віскі тимчасово нема доступу), вирушив проходом у бік каси, та потім зупинився.
«Потерпи ще один день. Дай собі ще один шанс».
Він припускав, що здатний на це, але навіщо? Щоби знову прокинутися в ліжку разом з Томмі? З Томмі, в якого половина голови провалена? Чи, може, наступного разу буде Діні, яка пролежала у тій ванні дві доби, поки домовряднику нарешті не набридло стукати, він скористався своїм майстер-ключем і знайшов її. Він цього не міг знати, якби тут був Еміль Кеммер, той би абсолютно беззастережно з цим погодився, але ж ні. Він-то знав. То навіщо перейматися?
«Може, ця гіперчутливість минеться. Може, це просто фаза така, парапсихологічний еквівалент білої гарячки. Може, якщо ти потерпиш трохи часу…»
Але час змінився. Це те, що розуміють тільки алкоголіки й нарики. Коли ти не можеш спати, коли тобі лячно озирнутися, бо боїшся побачити там щось жахливе, час видовжився й виростив собі гострі зуби.
– Вам чимсь допомогти? – запитала продавчиня, і Ден зрозумів,
(гадське сяйво, чорти б його забрали)
що він її нервує. А чом би й ні? З його нечесаним після ліжка волоссям сторчма, з темними колами навкруг очей і смиканими, непевними рухами він, мабуть, скидався на метамфетамінового фріка, який саме вирішує, чи не витягти свого вірного суботнього спецвечірнього76 і попрохати все, що є, в касі.
– Ні, – відгукнувся Ден. – Я щойно зрозумів, що забув свій гаманець вдома.
Він поклав зелені пляшки назад до кулера. Коли він його вже закривав, вони прошепотіли йому ласкаво, як то друг промовляє до друга: «До скорого побачення, Денні».
Біллі Фрімен чекав на нього, закутаний ледь не по самі брови. Він простягнув кашкет з вишитим спереду написом ЕННІСТОНСЬКІ ЦИКЛОНИ.
– Хто такі збіса Енністонські Циклони? – запитав Ден.
– Енністон за двадцять миль на північ звідси. Коли йдеться про футбол, баскетбол і бейсбол, вони наші архісуперники. Як хтось побачить його на тобі, то й сніжку собі в потилицю можеш отримати, але це єдиний, який я знайшов.
Ден натягнув кашкет собі на голову.
– Тоді вперед, Циклони.
– Правильно, бодай тобі не буде кадила, щоби не забрикала кобила. – Біллі оглянув його. – Ти в порядку, Денно?
– Майже не спалося вночі.
– Це я чую. Клятий вітер таки насправжки вив, атож? Голос – як в моєї колишньої, коли я їй було ласкаво пропонував зайнятись злегка коханням ввечері у понеділок. Роботу робити готовий?
– Готовий, як завжди.
– Добре. Тоді беремося. День буде клопітним.
День дійсно виявився клопітним, але під полудень визирнуло сонце і температура знову піднялася вище п’ятдесяти77. Сніг танув, і Тінітавн сповнився звуками сотень маленьких водоспадів. Настрій Дена підвищувався разом з температурою, він навіть вловив себе на тому, що наспівує («Юначе! Колись і я був у твоїй шкурі!»78), штовхаючи поперед себе снігоздувач по двору маленького торговельного центру при толоці. Нагорі, під легким бризом, що був уже далеко не тим виючим вітром минулої ночі, лопотів баннер з написом: ГРАНДІОЗНІ ВЕСНЯНІ ЗНИЖКИ ЗА ЦІНАМИ ТІНІТАВНА!
Видінь не було жодних.
Відбивши на таймері час закінчення роботи, Ден повів Біллі повечеряти до «Чак-Воза»79, де замовив їм обом стейки. Біллі зі свого боку запропонував купити пиво. Ден похитав головою.
– Тримаюся подалі від алкоголю. Не без причин, бо щойно розпочну, зупинитися інколи буває важко.
– Ти міг би про це побалакати з Кінгслі, – сказав Біллі. – Він через випивку довів себе до розлучення ще років з п’ятнадцять тому. Зараз він у повнім порядку, от тільки дочка з ним так і не балакає.
За обідом вони пили каву. Багато кави.
Ден повертався до свого лігвища на третьому поверсі на Еліот-стрит втомлений, повний гарячої іжі й радий тому, що тверезий. Телевізора в його кімнаті не було, але ще залишалася остання частина роману Сендфорда, тож він і поринув у нього з головою на пару годин. Вуха залишалися нашорошеними щодо вітру, але той не здіймався. Йому подумалося, що буря минулої ночі була останнім залпом зими. І це було чудово, як на нього. Він ліг о десятій і майже негайно заснув. Вранішній візит до «Червоного яблука» здавався йому тепер туманним, наче він ходив туди у стані гарячкового марення, а тепер та гарячка минулася.
Він прокинувся невдовзі після півночі не від звуків вітру, а тому, що йому не терпілося висцятися, як якомусь біговому коню. Він піднявся, почовгав до ванної кімнати і ввімкнув за її дверима світло. Циліндр стояв у ванні, і був він наповнений кров’ю.
– Ні, – шепнув Ден. – Це мені сниться.
Можливо, подвійне сновидіння. Або потрійне. Навіть почвірне. Було дещо, про що він тоді не сказав Емілеві Кеммеру: він боявся, що врешті-решт може загубитися в лабіринтах фантомного нічного життя, ніколи не знайшовши звідти виходу знову.
«Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, – це лише сон у іншім сні».
От тільки зараз усе насправді. Також і цей капелюх. Ніхто інший його не побачив би, але це нічого не змінювало. Цей капелюх був справжнім. Він існував десь у світі. Ден це розумів.
Боковим зором він зауважив щось написане на дзеркалі над умивальником. Щось написане губною помадою.
«Треба змусити себе не поглянути туди».
Надто пізно. Голова вже повернулася; він навіть почув, як у нього в шиї рипнули жили, наче старі дверні завіси. Та яке це мало значення? Він і так знав, що там написано. Місіс Мессі пощезла, Горес Дервент пощез, вони були надійно замкнені у скриньках, які він тримав у найдальших глибинах свого мозку, але «Оверлук» все ще з ним не покінчив. На дзеркалі було написано, і то не губною помадою, а кров’ю, єдине слово.
Під ним, у раковині, лежала вимазана в крові майка з логотипом «Атланта Брейвз».
«Це не припиниться ніколи, – подумав Ден. – «Оверлук» згорів, і найжахливіші з його насельників потрапили під замок до скриньок, але я не можу позбавитися сяйва, бо воно не просто в мені, воно є мною. Без алкоголю, який його принаймні приглушає, ці видіння триватимуть доти, аж поки я врешті не збожеволію».
Він дивився у дзеркало на власне обличчя із завислим перед ним, мов клеймо на лобі, словом АРАК. Ніякий це не був сон. У його раковині лежала майка вбитого хлопчика, а у ванні стояв повний крові капелюх. Божевілля вже було поряд. Він бачив його наближення у власних вирячених очах.
А тоді, наче промінь ліхтаря серед темряви, голос Хеллорана:
«Синку, ти можеш побачити деякі речі, але вони як картинки в книжці. Ти не виявив безпомічності в «Оверлуку», коли був зовсім малюком, не безпомічний ти й зараз. Далебі ні. Заплющ очі, а коли знову їх розплющиш, все це лайно пощезне».
Він заплющив очі й почекав. Намагався рахувати секунди, але дійшов тільки до чотирнадцяти, а тоді вже цифри загубилися в бентежному ревінні його думок. Він майже очікував, що ось-ось руки – певне, когось, кому належав цей капелюх, – зімкнуться на його горлі. Але залишався стояти на місці. Йому дійсно не було куди йти.
Зібравши усю свою хоробрість, Ден розплющив очі. У ванні було порожньо. У раковині було порожньо. Нічого не було написано на дзеркалі.
«Але воно повернеться. Наступного разу можуть бути її туфлі – оті сандалії на корці. Або я побачу її у ванні. Чому ні? Я ж у ванні побачив місіс Мессі, а вони обидві померли однаковим способом. Хіба що я не крав у місіс Мессі ніяких грошей, не ошукував її».
– Я витримав цілий день, – повідав він порожній кімнаті. – Це вже багато.
Так, і хоча це був клопітний день, він також був добрим днем, він першим готовий це визнати. Та дні й не були проблемою. А от ночі…
Розум – чорна дошка. Алкоголь – стирка.
Ден лежав без сну до шостої. Потім він одягнувся і знову виступив в похід до «Червоного яблука». Цього разу він не марудився, лише дістав з кулера не дві пляшки «Громовиці», а три. Як то колись казали? Або дуж, або не берися за гуж. Продавчиня поклала пляшки до пакета без жодних слів; вона звикла до вранішніх покупців вина. Ден пройшовся до міської толоки, сів на лавку в Тінітавні й витяг з пакета одну пляшку, дивлячись на неї, як Гамлет на череп Йорика. Крізь зелене скло те, що містилося всередині, більше скидалося не на вино, а на пацючу отруту.
– Ти кажеш це так, ніби це погано, – промовив Ден і послабив ковпачок.
Хто заговорив цього разу, так це його мати. Венді Торренс, яка курила аж до самого свого гіркого кінця. Бо якщо самогубство єдиний варіант, ти принамйні можеш вибирати власний вид зброї.
«Оце так все мусить закінчитися, Денні? Оце все було лише заради такого?»
Він крутнув ковпачок у протилежному напрямку, затягуючи його. Потім знову назад. Цього разу він його зняв. Кислий запах вина, запах музики з джукбоксів, задрипаних барів і безглуздих суперечок, слідом за якими йде махання кулаками на парковці. У підсумку, життя так само тупе, як будь-яка з тих бійок. Світ – це не хоспіс зі свіжим повітрям, світ – це готель «Оверлук», де ніколи не вщухає вечірка. Де мертві залишаються живими назавжди. Він підніс пляшку собі до губ.
«І це той хлопчик, з яким ми так запекло старалися вибратися з того проклятого готелю, Денні? Навіщо ми тоді так билися, щоби разом вибудувати собі нове життя?»
У її голосі не було докірливості, тільки сум.
Денні знову затягнув ковпачок. Потім знову його послабив. Закрутив. Відкрутив.
Він думав:
«Якщо я вип’ю, «Оверлук» переможе. Навіть якщо він згорів до ноги, коли вибухнув котел, він все одно переможе. Якщо я не вип’ю, я з’їду з глузду».
Він думав:
«Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, – це лише сон у іншім сні».
Він усе ще то послабляв, то затягував ковпачок, коли його знайшов Біллі, який прокинувся рано з непевним, тривожним відчуттям, що відбувається щось зле.
– Ти збираєшся це пити, Дене, чи просто будеш отак дрочитися?
– Гадаю, пити. Бо не знаю, що мені ще робити.
І тоді Біллі йому розказав.
Кейсі Кінгслі не дуже здивувався того ранку, коли він о чверть по восьмій прибув до свого кабінету і побачив під ним свого нового робітника. Не здивувався він також, побачивши пляшку в руках у Торренса, який то відкручував на ній ковпачок, то знову його закручував – парубок від початку мав той вигляд, відсутній погляд завсідника крамниці здешевлених алкогольних напоїв.
Біллі Фрімен не мав так багато сяйва, як Ден, і зблизька не так багато, але все ж таки трохи більше за просто іскорку. Того, найпершого дня, він зателефонував Кінгслі з реманентного складу, щойно Ден вирушив через вулицю до муніципалітету. Там підійде молодий парубок, який шукає роботу, сказав Біллі. Він навряд чи сильно багатий на рекомендації, але Біллі вважав, що з нього буде правильний помічник на цей час, аж до Дня пам’яті. Кінгслі, який уже раніше мав досвід – добрий – з інтуїцією Біллі, на це погодився. «Я розумію, що когось нам все одно треба наймати», – сказав він.
Відповідь Біллі прозвучала дивно, але ж і сам Біллі був дивним. Якось, два роки тому, він викликав швидку медичну допомогу за п’ять хвилин до того, як маленький хлопчик упав з гойдалки, проломивши собі череп.
«Ми потрібні йому ще більше, аніж він нам», – сказав тоді Біллі.
І ось він тут, сидить, нахилившись уперед, немов уже їде у черговому автобусі або на барному стільці, а вино Кінгслі унюхав ще в коридорі, за двадцять ярдів звідси. Він мав ніс експерта на такі запахи і міг назвати будь-який з них. Це був запах «Громовиці», як то говорилося в тій старій салунній примовці: «Що за птиця? Громовиця!.. Скільки важить президентів? Усього лиш сотню центів!» Але коли цей молодик на нього подивився, Кінгслі побачив, що очі в нього не затуманені нічим, окрім відчаю.
– Біллі мене прислав.
Кінгслі не промовив нічого. Він побачив, що хлопець важко бореться з собою. Це було в його очах; це було в опущених кутиках його губ; а найбільше це було в тому, як він тримав ту пляшку, з ненавистю до неї, і з любов’ю до неї, і з потребою в ній одночасно.
Нарешті Ден спромігся на слова, від яких він утікав усе своє життя.
– Мені потрібна допомога.
Він провів собі рукою по очах. У той самий момент Кінгслі нахилився і вхопився за його пляшку. Хлопець її утримував якусь мить… а потім відпустив.
– Ти хворий, а ще й зморений, – сказав Кінгслі. – Це я вже бачу. Але чи вже заморився ти від хвороби бути таким хворим і змореним?
Ден подивився вгору на нього, борлак беззвучно ходив його горлом. Він ще трохи поборовся з собою, а потім промовив:
– Мабуть, так.
Кінгслі видобув зі своїх величезних штанів величезну низку ключів. Він встромив один з них у замок на дверях з намальованим на матовому склі написом МУНІЦИПАЛЬНІ СЛУЖБИ ФРЕЙЖЕРА.
– Заходь. Давай про це поговоримо.
Стара поетка з італійським ім’ям і абсолютно американським прізвищем сиділа, тримаючи в себе у пелені свою сплячу правнучку, і дивилася відео, яке три тижні тому зняв у пологовій залі чоловік її онуки. Фільм починався титульною заставкою: АБРА ВИХОДИТЬ У СВІТ! Камера смикалась, і Девід тримався подалі від усього надто клінічного (слава Богу), але Кончетта Рейнолдс побачила прилипле до спітнілого лоба Лючії волосся, почула її скрик: «Я це й роблю!», коли одна з медсестер закликала її тужитися, побачила краплі крові на блакитному покривалі – небагато, якраз достатньо для того, що її власна бабуся зазвичай називала «ярмарковим шоу». Не англійською мовою, звісно.
Картинка захиталася, коли нарешті в кадрі опинилося немовля, і вона відчула, як взялася гусячою шкірою її спина і руки, коли Люсі закричала: «У неї нема обличчя!»
Девід, який сидів зараз поряд з Люсі, захихотів. Бо, звісно ж, Абра мала обличчя, і то дуже ніжне обличчя. Четта подивилася вниз, на дитину, наче вкотре хотіла в цьому впевнитися. Коли вона знову підняла очі, там новонароджену якраз поклали на руки її матері, породіллі. Через тридцять чи сорок смиканих секунд з’явився новий титр: АБРА РАФАЕЛА СТОУН! ВІТАЄМО ТЕБЕ З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!
Девід натиснув на пульті «стоп».
– Ти одна з небагатьох людей, які бодай колись це побачать, – оголосила Люсі рішуче, тоном «полонених не беремо». – Воно непристойне.
– Воно чудесне, – заперечив Девід. – І є одна людина, яка це побачить напевне, сама Абра. – Він кинув погляд на дружину, яка сиділа на канапі поряд з ним. – Коли достатньо підросте. І якщо сама захоче, звичайно. – Він поплескав Люсі по стегні, потім усміхнувся до своєї тещі-бабусі, жінки, яку він поважав, але не вельми любив. – До того часу це відео зберігатиметься у депозитному сейфі разом зі страховими полісами, паперами на будинок і моїми заробленими торгівлею наркотиками мільйонами.
Кончетта посміхнулася, аби показати йому, що вона зауважила жарт, але скупо, аби показати, що не вважає його смішним. А Абра спала й спала у неї в пелені. Взагалі-то всі діти народжуються в сорочці, думала вона, їхні крихітні личка в оболонці таємничих перспектив. Можливо, це тема, на яку варто щось написати. Можливо, ні.
Кончетта приїхала до Америки, коли їй було дванадцять, і розмовляла прекрасною, сповненою ідіом англійською мовою – що не є дивним, оскільки вона була випускницею «Вассара»80 і професоркою (тепер вже почесною) саме цього предмета – але всі старі забобони і «бабині казки» все одно жили в її голові. Подеколи саме вони віддавали накази, і коли таке траплялося, вони завжди це робили італійською мовою. Четта щиро вважала, що більшість людей, які працюють у мистецтві, є високофункціональними шизофреніками, і сама вона не виняток. Вона розуміла, що забобони – то чиста бздура; а також плювала собі крізь пальці, якщо якась ворона або чорна кішка перетинали їй шлях.
Здебільша за власну шизофренію вона мусила дякувати «Сестрам Милосердя»81. Вони вірили в Бога; вони вірили, що дзеркала – то ворожбитські стави і дитина, яка туди надто довго задивляється, вкриється бородавками. То були жінки, які справляли на неї найбільший вплив у віці між сьома й дванадцятьма роками. На поясах у себе вони носили лінійки – для биття, не для вимірювання – і не було жодного дитячого вуха, яке б вони бажали пропустити без того, щоб його нам’яти.
Люсі простягнула руки до дитини. Четта передала їй немовля, не без нехоті. Дитя було таким ніжним оберемочком.
За двадцять миль від того місця, де Абра спала на руках у Кончетти Рейнолдс, Ден Торренс сидів на зборах АА, слухаючи, як якась кралечка жебонить про її сексуальне життя зі своїм колишнім. Кейсі Кінгслі приписав йому відвідати дев’яносто таких зборів протягом дев’яноста днів, і цей, денний сеанс у цокольному приміщенні Фрейжерської методистської церкви, був для нього восьмим. Він сидів у першому ряду, бо Кейсі – знаний у цих високих колах як Великий Кейсі – також приписав йому так робити.
– Хворі, які бажають одужати, сидять попереду, Денні. Задні ряди на зібраннях АА ми називаємо Ложею Нехоті.
Кейсі подарував йому маленький блокнот з фотографією на обкладинці – океанські хвилі розбиваються об скелястий мис. Понад цим фото було надруковано гасло, яке Ден зрозумів, проте не сприйняв занадто серйозно: НІЩО ВЕЛИКЕ НЕ СТВОРЮЄТЬСЯ РАПТОВО.
– Ти записуватимеш до цього блокнота кожне відвідане тобою зібрання. І коли б я в тебе не попросив його подивитися, краще буде, якщо ти миттю витягнеш цей блокнот у себе із задньої кишені й покажеш мені, що відвідуваність в тебе регулярна.
– Хіба я не можу пропустити якийсь день через хворобу?
Кейсі розреготався.
– Ти хворий щодня, друже мій, – ти п’яндило, заливний алкоголік. Хочеш знати, що казав мені мій спонсор?
– Здається мені, ви вже розказували. Неможливо солоний огірок перетворити назад на свіжий, правильно?
– Не будь таким хитросраким, просто послухай.
Ден зітхнув:
– Слухаю.
– Тягни свою сраку на зібрання, – почав той. – Якщо срака в тебе відвалиться, поклади її в мішок і тягни на зібрання.
– Чарівно. А якщо я, скажімо, просто забуду?
Кейсі знизав плечима:
– Тоді ти знайдеш собі іншого спонсора, такого, що вірить у забудькуватість. Я – ні.
Денові, який відчував себе крихкою статуеткою, що вже підсунулася до самого краєчка верхньої полиці, але ще не зовсім завалилася, не хотілося іншого спонсора чи будь-якого роду перемін. Він почувався нормально, хоча й тендітно. Дуже тендітно. Майже як без шкіри. Видіння, які труїли його після приїзду до Фрейжера, припинилися, і хоча він часто думав про Діні та її маленького хлопчика, ці думки не були вже такими болючими. У кінці майже кожних зборів АА хтось читав «Обітниці». Серед них була така: «Ми ані шкодуватимемо за минулим, ані бажатимемо прибити за ним двері». Ден думав, що він завжди буде шкодувати за минулим, але намагатися причинити за ним двері він уже покинув. Навіщо старатися, якщо вони однаково знову прочиняться? На цих клятих дверях навіть клямки нема, що вже й казати про замок.
Раптом на поточній сторінці виданого йому Кейсі блокнота він почав друкованими літерами виводити одне слово. Великими, акуратними літерами. Він поняття не мав, чому це робить чи що означає це слово. Те слово було АБРА.
Тим часом речниця дісталася до кінця свого самоаналізу і вибухнула слізьми, проголошуючи крізь них, що, навіть хоча її колишній є лайно-лайном і вона його все одно кохає, вона вдячна за те, що веде тепер правильне, тверезе життя. Ден зааплодував разом з рештою Обідньої Групи, а тоді взявся ручкою забарвлювати ті літери. Робити їх жирнішими. Рельєфнішими.
«Я звідкись знаю це ім’я? Здається, знаю».
Коли почав говорити наступний речник, Ден пішов до електрокавника по свіжу чашку кави, і тоді-то воно йому згадалося. Аброю звали одну дівчину в романі Джона Стейнбека. «На схід від Раю»82. Він читав цю книгу… не пам’ятав, де саме. Під час якоїсь із зупинок у своїх мандрах. Колись, десь. Це не мало значення.
Наступна думка
(чи збереглося оте)
виринула, наче бульбашка, на поверхню його розуму і лопнула.
Збереглося що?
Френкі П., ветеран Обідньої Групи, який головував на цих зборах, запитав, чи не бажає хтось провести «Клуб жетонів». Коли не піднялося жодної руки, Френкі гукнув:
– А ти як, отой ти, що никаєшся позаду біля кавоварки?
Ден зніяковіло вийшов у центр кімнати, сподіваючись, що згадає порядок вручення жетонів. Перші – білі – початківцям, це він пам’ятав. Коли він узяв до рук потерту бляшанку від печива, в якій лежали жетони і медальйони, та сама думка виникла знову.
«Чи збереглося оте?»
Того ж дня Правдивий Вузол, який зимував на території кемпінгу КСА83 в Арізоні, спакувався і почав манівцями мандрувати на схід. До Шоу-Лоу84 вони їхали по трасі № 77 звичним караваном: чотирнадцять автодомів, деякі тягнули за собою легкові автомобілі, деякі везли закріплені на дахах садові крісла й велосипеди. Між ними були «Віннебаго», «Баундери», «Південні вітри», «Монако»85. Розин «ЕрфКрузер» – імпортний сталевий красень вартістю сімсот тисяч доларів, найкраще житло на колесах з усіх, які лишень можна купити за гроші, – вів цей парад. Але повільно, не перевищуючи двох п’ятірок86.
Вони не поспішали. Часу мали вдосталь. Бенкет чекав за кілька місяців попереду.
– Чи збереглося оте? – спитала Кончетта, дивлячись, як Лючія розстібає на собі блузку і пропонує Абрі грудь. Аббі сонно закліпала очима, потикалася трішки і втратила цікавість. «Не варто зразу ж давати цицьку, щойно лиш в тебе пипки засвербіли, нехай вона сама попросить, – подумала Четта. – І то криком на все горло».
– Збереглося що? – перепитав Дейв.
Люсі зрозуміла.
– Я зомліла відразу по тому, як доню поклали мені на руки. Дейв каже, я її ледь не впустила. Не було часу, Момо.
– Ах, ви про оте, чим в неї було заліплено обличчя, – промовив Девід зневажливо. – Вони те зідрали й викинули геть. І чорт з ним, скажу я.
Девід усміхався, але очі його дивилися на неї виклично: «У тебе мусить вистачити розуму не продовжувати цю тему, – проказували вони. – У тебе достатньо розуму, тому краще облиш».
У неї вистачало розуму… і водночас ні. Чи так само брали її сумніви, коли вона була молодшою? Цього вона не пам’ятала, хоча добре пам’ятала кожний урок з Благословенних таїнств і безкінечні пекельні тортури, приписувані «Сестрами Милосердя», отими бандітті в чорному. Історія про дівчинку, яка осліпла через те, що підглядала свого голого брата у ванні, а ще інша – про чоловіка, який раптово помер на місці, бо ганив Папу.
«Віддайте їх нам, поки вони юні, і не важить, скільки курсів відмінників вони випустять і скільки напишуть поетичних книжок, нехай навіть ті книжки будуть відзначені всіма найвищими преміями. Віддайте їх нам, поки вони юні… і вони залишатимуться нашими довічно».
– Тобі варто було зберегти il amnio87. То на щастя.
Вона заговорила прямо до своєї онуки, цілком ігноруючи Девіда. Він був доброю людиною і добрим чоловіком для її Лючії, але пішов би він нахер з отим своїм зневажливим тоном. І двічі нахер оті його викличні очі.
– Я би зберегла, але ж не мала можливості, Момо. А Дейв не знав, – відповіла Люсі, застібаючи ґудзики на блузці.
Четта нахилилася й торкнулася кінчиком пальця ніжної щічки Абри, стара плоть сковзнула по новісінькій.
– Вважається, що народжені з il amnio мусять мати дар провидіння.
– Ви ж не вірите у це насправді, чи не так? – запитав Девід. – Та оболонка – то не що інше, як шматок плацентарної мембрани. Це…
Він просторікував іще щось, проте Кончетта не звертала уваги. Абра розплющила очі. У них містився цілий всесвіт поезії, рядки надто величні, щоби бодай колись бути написаними. Чи навіть збереженими в пам’яті.
– Не переймайся, – промовила Кончетта. Вона взяла на руки дитину і поцілувала її делікатну голівку, там, де пульсувало джерельце тім’ячка, де так близько під сподом жила магія розуму. – Що зроблено, те зроблено.
Однієї ночі, місяців за шість після того не-зовсім-скандалу через Абрин послід, Люсі приснилося, що її дочка плаче – ридма ридає. У цьому сновидінні Аббі перебувала не в головній спальні їхнього будинку на Ричард-корт, а десь вдалині довгого коридору. Люсі кинулась бігом на ті ридання. Спершу там по обох боках були двері, потім сидіння. Блакитні, з високими спинками. Вона опинилася в літаку або в залізничному потязі. Пробігши, як їй здалося, цілі милі, вона побачила двері туалету. Її дитинка плакала за ними. Не голодним плачем, а з переляку. Можливо, навіть
(«О Господи, о Діво Маріє»)
вона поранилась і плакала від болю.
Люсі жахливо злякалася, що двері можуть виявитися замкненими і їй доведеться в них битися (хіба не так завжди відбувається у кошмарних сновидіннях?), але ручка обернулась і вона відчинила двері. У той же час її вхопив новий страх: «А що, як Абра в унітазі? Про такі випадки постійно читаєш. Немовлята в унітазах, немовлята в сміттєвих контейнерах. Що, як вона тоне в тому сталевому глеку, які зазвичай встановлюють у громадських вбиральнях, борсається, і тільки її рот і ніс стирчать над поверхнею блакитної дезінфікованої води?»
Але Абра лежала на підлозі. Лежала гола. Її затоплені слізьми очі дивилися на матір. На грудях у неї чимсь, схожим на кров, було написано 11.
Девіду Стоуну снилося, що він бігом жене на крик своєї дочки вгору по безкінечному ескалатору, який рухається – повільно, проте невблаганно – у протилежному напрямку. Гірше за те, це ескалатор у торговельному центрі, а сам цей торговельний центр охоплено вогнем. Він мусив би задихнутися і впасти задовго до того, як досягне верху, але в цій пожежі не було диму, тільки язики пекельного полум’я. І звуків не було жодних, окрім плачу Абри, хоча він і бачив людей, що палали, немов вимочені в гасі смолоскипи. Видобувшись нарешті нагору, він побачив Абру, вона лежала на підлозі, наче кимось покинутий пакуночок зі сміттям. Навкруг неї металися чоловіки і жінки, неуважні, і, попри полум’я, ніхто не намагався скористатися ескалатором, хоча той і їхав донизу. Вони просто шарпалися безцільно на всі боки, немов ті мурашки, чий дім-горбок щойно вивернуло фермерською бороною. Одна жінка на підборах «стилетто» мало не наступила на його доню, якби таке трапилося, це б її майже напевне убило.
Абра лежала гола. На грудях в неї було написано цифри 175.
Стоуни прокинулися одночасно, обоє спершу упевнені, що плач, який вони чують – це відлуння щойно ними бачених сновидінь. Проте ні, плач лунав в одній з ними кімнаті. Аббі лежала у своїй колисці під Шреком-тарахтавкою над нею, очі широко розплющені, крихітні кулачки стискаються, кричить, аж заходиться.
Переміна підгузків її не заспокоїла, мамина цицька теж, не допомогло ані безкінечне носіння на руках туди-сюди по коридору, ані тисяча куплетів «Коліс на автобусі»88. Нарешті, тепер уже дуже налякана – Аббі була її первісточкою, і Люсі відчула себе загнаною в глухий кут, – вона зателефонувала Кончетті в Бостон. Хоча йшла лише друга година ранку, Момо відповіла вже на другому гудку. Їй було вісімдесят п’ять, і сон в неї був такий же тонкий, як її шкіра. Вона уважніше дослухалася до плачу своєї правнучки, аніж до плутаної розповіді Люсі про всі ті звичайні засоби, які вони намагалися застосувати, а потім поставила доладні запитання:
– Чи є в немовляти температура? Чи не смикає вона себе за вушко? Чи не сукає вона ніжками, ніби ось-ось накладе купку merda89?
– Ні, – відповіла Люсі, – нічого такого. Вона трішки угрілася від плачу, але я не думаю, щоби це гарячка. Момо, що мені робити?
Четта, тепер вже сидячи за своїм письмовим столом, не вагалася:
– Дай їй іще п’ятнадцять хвилин. Якщо вона не заспокоїться, не почне смоктати цицьку, вези її до шпиталю.
– Якого? До «Браяма й Жіночого»90? – нічого іншого не прийшло до голови розгубленій, збентеженій Люсі. – Це ж сто п’ятдесят миль!
– Ні-ні. До Бриджтона91. Зразу через кордон у Мейні. Це трошки ближче, ніж до Конкорда92.
– Ти певна?
– А чи я не дивлюся зараз на монітор свого комп’ютера?
Абра не заспокоїлася. Плач так і тривав – монотонний, дражливий, лячний. Коли вони приїхали до Бриджтонського шпиталю, була за чверть четверта, і Абра голосила так само на повну потужність. Поїздки їхньою «Акурою»93 зазвичай діяли краще за будь-які снодійні пігулки, але не цієї ночі. Девід думав про аневризму мозку, водночас наказуючи собі не втрачати розум. У немовлят не буває інсультів… чи бувають?
– Дейві? – запитала Люсі, коли вони під’їхали до таблички з написом: НЕВІДКЛАДНА ДОПОМОГА. АВТОМОБІЛЯМ НЕ ЗАТРИМУВАТИСЯ. – У немовлят не буває інсультів або інфарктів… чи бувають?
– Ні, я певен, що не буває.
Але тоді нова ідея зринула в його голові. А якщо дитина якимсь чином проковтнула англійську шпильку і та раптом розкрилася у неї в шлунку? «Дурниці, ми користуємося «Хаггісами»94, поряд з нею ніколи й зблизька не було жодних шпильок».
Тоді щось інше. Шпилька-невидимка Люсі. Вона могла випасти в неї з волосся просто в колиску. А може, навіть, Господи вбережи, якийсь уламочок пластику від Шрека, Віслючка або Принцеси Фіони.
– Дейві? Про що ти думаєш?
– Ні про шо.
Тарахтавка над її колискою була тут ні до чого. Він був у цьому впевненим.
Майже впевненим.
Абра продовжувала кричати.
Девід сподівався, що черговий лікар дасть його дочці щось заспокійливе, але це суперечило протоколу для немовлят, яких неможливо було діагностувати, а Абра Рафаела Стоун на позір була в повнім порядку. У неї не було температури, не малося ніяких висипів, а ультразвук прибрав підозри на пілоростеноз. Рентгеноскопія не показала ні сторонніх предметів у її горлі чи шлунку, ні кишкової непрохідності. По суті, вона просто не замовкала. У той вранішній час четверга Стоуни були єдиними пацієнтами у відділенні невідкладної допомоги і всі три медсестри на чергуванні намагалися якось заспокоїти Абру. Нічого не діяло.
– Може, ви дасте їй щось ковтнути? – спитала Люсі в лікаря, коли той повернувся до оглядової. Їй у голові майнула фраза «розчин Рінгера з молочною кислотою»,95 щось таке вона чула в якомусь телесеріалі про медиків, шанувальницею яких вона була ще з часів своєї підліткової закоханості у Джорджа Клуні96. Але наскільки вона пам’ятала, рінгерівська молочна кислота була чи то лосьйоном для ніг, чи антикоагулянтом, чи чимось проти виразки шлунка. – Вона не хоче брати грудь і від пляшечки відмовляється.
– Коли достатньо зголодніє, вона почне їсти, – сказав лікар, але ні Люсі, ні Девіда це не втішило. По-перше, лікар на вигляд був молодшим за них обох. По-друге (і це було значно гріше), в його голосі не чулося цілковитої впевненості. – А ви телефонували своєму педіатрові? – Він зазирнув до паперів. – Доктору Далтону?
– Залишили йому телефонне повідомлення, – сказав Девід. – Він, либонь, відгукнеться хіба що на початку дня, а на той час це вже закінчиться.
«Так або інакше», – подумав він, і його розум, що став некерованим через обмаль сну і надлишок тривоги, продемонстрував йому картину настільки ясну, наскільки ж і жахливу: тужливі родичі стоять навкруг маленької могили. І ще меншої домовини.
О сьомій тридцять до оглядового кабінету, де помістилися Стоуни зі своєю маленькою дочкою, яка так само безупинно плакала, увірвалася Четта Рейнолдс. Поетка, про яку подейкували, що вона в короткому списку претендентів на Президентську медаль Свободи97, була одягнена в прямі джинси і светр з емблемою Бостонського університету, дірявий на одному лікті. Це вбрання ще дужче підкреслювало, як вона схудла за останні три-чотири роки. «Ніякого раку, якщо це те, про що ви думаєте, – відповідала вона, якщо хтось щось казав про її варту подіумної моделі худорлявість, яку вона зазвичай маскувала під струмливими сукнями чи балахонами. – Я просто налаштовуюся перед фінішним колом на цьому треку».
Волосся, як правило, заплетене у косу або зібране у складні дрібушки так, щоби демонструвати її колекцію вінтажних пришпильок, стирчало навкруг голови Кончетти хаотичною айнштайнівською хмарою. На ній не було жодного макіяжу, і навіть у своїй гнітючій безпорадності Люсі вжахнулася тому, якою старенькою виглядає Четта. Ну та звісно, вона ж і була старою, вісімдесят п’ять – це вже дуже серйозний вік, але до цього ранку вона мала вигляд жінки щонайбільше під сімдесят.
– Я б приїхала сюди на годину раніше, якби знайшла когось, хто прийшов би доглянути за Бетті. – Бетті була її старою, недужою боксеркою.
Четта перехопила докірливий позирк Дейва.
– Бет уже помирає, Девіде. А я, засновуючись на тому, що ви змогли розповісти мені по телефону, не дуже стривожилася щодо Абри.
– А зараз ти стривожена?
Люсі кинула на нього застережливий погляд, проте Четта, схоже, погоджувалася з цим непрямим докором в її бік.
– Так, – вона простягнула руки. – Дай-но її мені, Лючіє. Нумо подивимося, чи не заспокоїться вона заради своєї Момо.
Але Абра не заспокоїлася заради своєї Момо, хоч як та її колисала. Не подіяла й на диво мелодійна колискова (наскільки міг зрозуміти Девід, Четта наспівувала ту саму «Колеса на автобусі» італійською). Вони по черзі пробували метод ходіння з дитиною на руках, спершу проносячи її по периметру маленького оглядового кабінету, потім по коридору і назад до кабінету. Пронизливий плач все лунав і лунав. У якийсь момент за дверима виникла якась метушня – привезли когось з очевидними пораненнями, припустив Девід, – але в оглядовому кабінеті № 4 ледь звернули на це увагу.
За п’ять хвилин до дев’ятої двері прочинилися і до кабінету увійшов педіатр Стоунів. Ден Торренс упізнав би лікаря Джона Далтона, хоча й не за прізвищем. Для Дена він був просто доктором Джоном, який щочетверга заварював каву на вечірніх читаннях «Великої книги» у Північному Конвеї98.
– Слава Богу, – проказала Люсі, вручаючи педіатрові свою лементуючу дитину. – Ми тут сидимо вже стільки часу покинуті напризволяще!
– Я був уже в дорозі, коли отримав ваше повідомлення. – Далтон прийняв Абру собі на плече. – Обхід тут, потім у Касл-Року99. Ви ж чули, що трапилося, чи не так?
– Що чули? – перепитав Девід. З прочиненими дверима він оце лише зараз цілком усвідомив, що надворі лунає якийсь неясний шум. Голосно балакають люди. Хтось плаче. Коридором пройшла медсестра, яка їх приймала, лице мала червоне, все в плямах, щоки вологі. На дитину, що плакала, вона навіть не поглянула.
– Пасажирський лайнер врізався у Всесвітній торговельний центр, – сказав Далтон. – І ніхто не вважає це випадковою авіакатастрофою.
То був рейс № 11 «Америкен Ерлайнз». Рейс № 175 «Юнайтед Ерлайнз» врізався у Південну вежу Всесвітнього торговельного центру на сімнадцять хвилин пізніше, о 9:03. О 9:03 Абра Стоун раптом припинила плакати. О 9:04 вона вже міцно спала.
По дорозі додому Абра так само мирно спала в своєму крісельці на задньому сидінні машини, а Девід з Люсі слухали радіо. Новини були нестерпно важкими, але вимкнути їх було немислимо… принаймні, поки диктор не оголосив назви авіаліній і номери рейсів: два літаки в Нью-Йорку, один біля Вашингтона, один розбився об землю на порожньому полі у Пенсільванії. Аж тоді Девід нарешті простягнув руку і заглушив цей потік жаху.
– Люсі, я мушу тобі дещо розказати, мені наснилося…
– Знаю, – вона промовила це безвиразним тоном людини, яка щойно пережила шок. – Мені теж.
На той час коли вони перетнули кордон Нью-Гемпширу, Девід уже почав думати, що якийсь сенс у тих балачках про народження в сорочці може й матися, врешті-решт.
У певному містечку на західному березі річки Гадсон у штаті Нью-Джерсі є парк, названий іменем найславетнішого тутешнього мешканця. У ясний день звідси відкривається чудова панорама Нижнього Мангеттена. Правдивий Вузол прибув у Хобокен100 восьмого вересня, зупинившись на заздалегідь зарезервованій ексклюзивно на десять днів приватній парковці. Оборудку владнав Татко Крук. У вродливого і привітного, років під сорок на вигляд Крука улюбленою була та майка, на якій був напис: Я ЛЮДИНА ТОВАРИСЬКА! Звісно, що на жодні перемовини як представник Правдивого Вузла він не з’являвся одягненим в бодай якусь майку; тільки в костюмі й краватці. Це відповідало очікуванням мугирів. Його офіційне ім’я було Генрі Ротмен. Юрист з дипломом Стенфордського університету (випуск 1938 року), який завжди носив при собі готівку. На різноманітних рахунках по всьому світі Правдиві володіли понад мільярдом доларів – дещо тримали в золоті, дещо в діамантах, дещо в антикварних книжках, поштових марках і картинах, – але ніколи, ніде не платили чеками або кредитними картками. Всі з них, без винятку, навіть Горошина і Стручок, які були на вигляд дітьми, мали при собі пачки десяток і двадцяток.
Як колись був сказав Джиммі Арифметика: «Наша команда, як та крамниця «заплатив і неси». Ми платимо готівкою, і мугирі нас носять».
Джиммі був бухгалтером Правдивих. Колись, ще у свої мугирські часи, він ганяв верхи з командою, відомою (ще довго після закінчення війни) як Рейдери Квонтрілла101. Тоді Джиммі був гарячим хлопцем – носив на собі плащ із буйволової шкіри і не розлучався з «Шарпсом»102, але за роки, що відтоді минули, він споважнів. Тепер у його трейлері висіла взята в рамку фотографія Роналда Рейгана з автографом.
Вранці одинадцятого вересня Правдиві, передаючи одне одному чотири біноклі, спостерігали атаку на Вежі-Близнюки зі своєї автостоянки. Вид із Сінатра-парку був би кращим, але Роза нікому не мусила пояснювати, що, зібравшись там завчасно, вони могли б підпасти під підозри… а в наступні місяці й роки американці стануть вельми підозріливою нацією: щось побачив – щось скажи.
Близько десятої того ранку – коли вздовж усього берега ріки купчилися натовпи, тож там уже стало безпечно – вони таки вирушили до парку. Малі близнята Горошинка і Стручок штовхали крісло-візок, у якому сидів Дідусь Флік. На дідусеві був кашкет із написом: Я ВЕТЕРАН. Його довге, тендітне, як у дитини, біле волосся майоріло навкруг країв кашкета волосистою ковилою. Були часи, коли Дідусь казав людям, що він ветеран Іспано-Американської війни. Потім його війною була Перша світова. Тепер нею стала Друга світова. Він сподівався, що років за двадцять чи близько того перекинеться на війну у В’єтнамі. Правдоподібність не становитиме проблеми; Дідусь був щирим фанатом історії воєн.
У Сінатра-парку було повно люду. Більшість стояли мовчки, хоча дехто ридав. Енні Фартушок і Чорноока Су теж підключилися; обидві мали талант заплакати в будь-який необхідний момент. Решта набрали відповідних випадку виразів – печального, похмурого або здивованого. В принципі, Правдиві до всього чудово пристосовувалися. Саме так вони й існували.
Глядачі приходили й відходили, але Правдивий Вузол залишався в парку майже впродовж цілого дня – погожого, безхмарного (тобто, якщо не брати до уваги тих густих клубів диму, що здіймалися на Нижньому Мангеттені). Вони стояли біля металевої огорожі, не балакаючи між собою, тільки дивлячись. І роблячи глибокі, повільні вдихи, як то властиво туристам із Середнього заходу, які вперше стоять на Пемаквід Пойнті або Кводді Хеді103 в Мейні, глибоко всотуючи свіже морське повітря. На знак жалоби Роза зняла з себе циліндр, тримаючи його збоку в опущеній руці.
О четвертій дня вони вирушили назад до свого табору на парковці, всі збадьорені. Вони повернуться туди наступного дня, і післязавтра, і післяпіслязавтра. Вони повертатимуться туди, допоки не вивітриться поживний дух, а вже після того поїдуть далі.
На той час біле волосся Дідуся Фліка стане сталево-сірим і він уже не потребуватиме крісла-візка.
Від Фрейжера до Північного Конвея було двадцять миль їзди, але Ден Торренс щочетверга надвечір долав цей шлях, бо мав змогу. Він працював тепер у «Гелен Рівінгтон Хаусі», отримуючи порядну платню, а ще він знову отримав водійські права. Машина, яку він собі зразу ж по тому купив, була так собі, трирічного віку «Каприс»104 з цілком чорними шинами й непевним радіоприймачем, проте двигун був добрий і кожного разу, заводячи його, Ден почувався ледь не найщасливішою людиною у всьому Нью-Гемпширі. Думаючи при цім – якщо йому більше ніколи не доведеться їхати автобусом, він так і помре щасливим. Ішов січень 2004 року. Окрім випадкових думок та образів – плюс, звісно, деякі додаткові функції, що він їх подеколи виконував у хоспісі – сяйво трималося нишком. Він у будь-якому разі виконував би ту додаткову роботу, але після свого приєднання до АА Ден також вбачав у цьому своєрідне відшкодування збитків, що одужуючі люди вважали для себе майже так само важливим, як утримуватися від першої чарки. Якщо він зуміє не витягти чіп з бочки ще три місяці, він зможе відсвяткувати триріччя своєї тверезості.
Можливість знову кермувати машиною грала велику роль у щоденних вдячних розмислах, на яких наполягав Кейсі К. (тому що, пояснював він – і то з невблаганною впевненістю ветерана Програми, – вдячний алкоголік не нап’ється), але головним чином Ден регулярно вчащав на ці четвергові збори тому, що читання «Великої книги» були втішливими. Навіть задушевними. Деякі з інших зібрань у цій окрузі з відкритими обговореннями відзначалися незатишною масовістю, але це аж ніяк не стосувалося четвергових вечорів у Північному Конвеї. Стара приказка АА стверджує: «Якщо хочеш сховати щось від алкоголіка, засунь те у «Велику книгу», і відвідуваність вечірніх зборів по четвергах у Північному Конвеї доводила, що якась правда в цій приказці таки мається. Навіть у ті тижні, що пролягали між Четвертим липня і Днем праці – пік туристичного сезону, – в клубі «Американських ветеранів»105 зрідка нараховувалося більше дюжини людей, після того як стукнув молоток головуючого. Як наслідок, Ден чув там такі речі, котрі, як він підозрював, ніколи не могли бути промовленими вголос на тих сходинах, де збиралося п’ятдесят, а то й сімдесят одужуючих алконавтів і наркош. На тих промовці мали тенденцію ховатися за загальною банальщиною (зразків якої існувало сотні), уникаючи персональних сповідей. Там можна було почути: «Душевна рівновага виправдовує зусилля», «Ви можете взяти мій список, якщо бажаєте допомогти покрити заподіяну мною шкоду», але ніколи: «Одного вечора я трахнув дружину мого брата, коли ми з ним обоє були п’яні».
Впродовж четвергових вечорниць їх нечисленний гурт «Ми вивчаємо тверезість» від дошки до дошки читав великий синій самовчитель Білла Вілсона106, кожного наступного разу починаючи з того місця, на якому зупинилися попереднього вечора. Діставшись кінця книги, вони повернулись до «Свідчення лікаря» і розпочали все спочатку107. Зазвичай кожного вечора долалося сторінок з десять. Це займало приблизно півгодини. Вважалося, що наступні півгодини група обговорюватиме щойно прочитане. Інколи вони так і робили. Втім, значно частіше дискусія неконтрольовано смикалася в різних напрямках, немов та планшетка під час спіритичного сеансу під пальцями невротичних підлітків.
Дену запам’ятався один такий вечір, тоді він уже близько восьми місяців прожив цілком тверезим. Дискутований розділ «Дружинам» був сповнений старомодного невігластва, що майже завжди провокувало гарячу реакцію молодших жінок, які брали участь у Програмі. Вони бажали знати, чому майже за шістдесят п’ять років, що минули від першої публікації «Великої книги», ніхто не додав у неї розділу «Чоловікам».
Коли того вечора підняла руку Джемма Т. – тридцяти- з-чимось жінка, в якої, схоже, було лише два емоційні стани, Сердита і Ґрунтовно Розлючена, – Ден очікував почути якусь радикально-феміністичну тираду. Натомість вона сказала, і то значно спокійнішим тоном, аніж звичайно: «Я маю потребу поділитися дечим. Я тримала це в собі відтоді, як мені сповнилося сімнадцять, і якщо я цього не позбавлюся, мені ніколи не втриматися від коксу і вина».
Група чекала.
– Я збила чоловіка машиною, коли поверталася п’яна додому з вечірки, – сказала Джемма. – Це сталося у Сомервіллі. Я залишила його лежати край дороги. Я не знала, живий він чи мертвий. І досі не знаю. Я чекала, що приїдуть копи й заарештують мене, але вони так і не приїхали. Мені все минулося безкарно.
На цих словах вона розсміялася, як то сміються люди, особливо вдало пожартувавши, а потім опустила голову на стіл і вибухнула риданнями такими глибокими, що від них стрясалося усе її худе, мов жердина, тільце. Для Дена то був перший досвід того, якою жахливою може бути «чесність у всіх наших справах», коли вона дійсно доведена до діла. Він тоді подумав, як то і зараз він часто робив, про гроші, вкрадені ним з гаманця Діні, про те, як її маленький хлопчик тягнувся рукою до кокаїну на кавовому столику. Він перейнявся дещо сторопілою повагою до Джемми, але в самому собі аж такої жорсткої чесності не відчував. Якби дійшло до вибору між розповіддю про той випадок і випивкою…
«Він вибрав би випивку. Без питань».
Цього вечора читався текст «Рівчакова бравада», одна з життєвих історій з того розділу «Великої книги», що оптимістично називався «Вони втратили майже все». Історія вкладалася в добре знайому Денові схему: нормальна родина, церква щонеділі, перша чарка, перший загул, бізнесова успішність зруйнована пияцтвом, накопичення брехні, перший арешт, зламані обіцянки виправитися, перебування у спецзакладі, і у фіналі щасливий кінець. У «Великій книзі» всі історії мали щасливий кінець. У цьому почасти й полягала її чарівливість.
Того вечора надворі було прохолодно, але в приміщенні аж занадто тепло, тож Ден уже був мало не дрімав, коли доктор Джон підняв руку й промовив:
– Я своїй дружині брешу про одну річ і не знаю, як мені перестати.
Це розбудило Дена. Йому дуже подобався Док Дж.
Як з’ясувалося, Джонова дружина подарувала йому на Різдво доволі дорогого годинника, а коли вона спитала пару днів тому, чому він його не носить, Джон сказав їй, що залишив годинник у себе в кабінеті.
– От тільки його там нема. Я всюди шукав, але він пропав та й годі. Я роблю багато шпитальних обходів, тож мушу перевдягатися в халати, для цього користуюся шафками в ординаторських. Там кодові замки, але я ними майже не користуюся, бо не ношу при собі багато готівки й ніколи не мав чогось іншого, такого, що комусь захотілося б вкрасти. Окрім того годинника, я гадаю. Я не пам’ятаю, щоби я його десь зняв і залишив у шафці – хоч у Центральному шпиталі Нью-Гемпширу, хоч у Бриджтоні – але, либонь, так воно й сталося. Справа не в збитку. Просто таким чином я наче повернувся в старі часи, коли я щовечора напивався до одуріння, а наступного дня вранці трохи закидувався амфетаміном, щоб розворушитися.
На це кивали головами, звучали подібні розповіді про брутальні плутні за кермом. Ніхто нічого нікому не радив; таке називалося «манівцями» і засуджувалося. Кожен просто розповідав власну історію. Джон слухав, опустивши голову, зі зчепленими між колін руками. Після того як по колу пустили кошик («ми самооплатні через власні пожертви»), він кожному дякував за його внесок. З його вигляду Денові не здалося, щоби ті внески збіса дуже йому допомогли.
Після молитви Господу Ден прибрав залишки печива і склав стосом пошарпані екземпляри «Великої книги» своєї групи до шафки, на якій було написано ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ АА. Кілька людей ще огиналися надворі біля бляшанки для недопалків – так звані збори після зборів, – але в кухні вони з Джоном залишилися сам на сам. Під час дискусії Ден не промовив нічого; надто він був зайнятий внутрішніми дебатами з самим собою.
Сяйво поводилося нишком, але це не означало, ніби воно було відсутнє. Він знав зі своєї волонтерської роботи, що зараз воно насправді потужніше, аніж будь-коли від часів його дитинства, хоча, схоже, він тепер мав над ним вищий рівень контролю. Це зробило його менш лячним і більш корисним. Його колеги у «Рівінгтон Хаусі» знали, що він володіє чимсь таким, але більшість з них називали це емпатією і на тому погоджувалися. Останнє, чого б йому хотілося тепер, коли його життя почало набувати рівноваги – це набути репутації якогось салонного екстрасенса. Найкраще тримати всяке таке дивацьке лайно при собі.
Утім, доктор Джон був хорошою людиною. І він страждав.
Док Дж. поставив перекинутий вгору дном кавник на сушарку, витер краєм рушника, що висів на дужці плити, собі руки, а тоді обернувся до Дена з усмішкою, яка була такою ж справжньою, як той «Кофі-Мейт»108, що його Ден заховав до шафи разом з печивом і цукерницею.
– Ну, я закінчив. До побачення наступного тижня, я гадаю.
Раптом рішення прийнялося само собою; Ден просто не міг дозволити цьому чоловіку мати такий вигляд. Він простягнув до нього руки.
– Пригорнися.
Ті легендарні чоловічі обійми АА. Ден бачив їх не раз, але сам ще ні з ким не обіймався. Джон на мить засумнівався, та потім зробив крок назустріч. Ден притягнув його з думкою: «Ймовірно, нічого там не знайдеться».
Але воно знайшлося. Так само швидко, як давно колись, коли він іще малим іноді допомагав своїм матері й батьку знаходити загублені ними речі.
– Вислухай-но мене, Доку, – почав він, відпускаючи Джона. – Ти тоді був розхвильований через того хлопчика з Гушером.
Джон відступив від нього.
– Про що це ти таке говориш?
– Я неправильно вимовляю цю назву, сам розумію. Хвороба Гашера? Глачера? Щось таке з кістками.
У Джона аж щелепа відпала.
– Ти говориш про Нормана Ллойда?
– Якщо його так звуть.
– У Нормі хвороба Гоше. Це розладнання ліпідного обміну. Спадкова й дуже рідкісна хвороба. Спричиняє збільшення печінки, неврологічні розлади і призводить зазвичай до ранньої, прикрої смерті. У бідного хлопчика буквально скляний скелет, і схоже на те, що він помре раніше, ніж йому виповниться десять років. Але звідки ти міг про це дізнатися? Від його батьків? Але ж Ллойди живуть аж ген у Нешуа109.
– Ти тоді хвилювався, бо мусив з ним побалакати… смертельно хворі тебе завжди рішають глузду. От тому-то ти тоді й зайшов до вбиральні з Тиггером помити собі руки, хоча вони й не потребували миття. Ти зняв годинник і поклав його на горішню поличку, на якій вони там тримають отой бридотний дезінфектант червоного кольору, що його треба вичавлювати з пляшечки. Я не знаю його назви.
Джон Д. дивився на Дена, як на божевільного.
– У якому саме шпиталі лежить той хлопчик? – запитав Ден.
– В «Елліоті»110. Час збігається, тільки я тоді зайшов помити руки до тієї вбиральні, що в педіатрії біля сестринської. – Він на мить задумався. – А дійсно, здається, там на стінах якраз персонажі з «Вінні-Пуха» Мілна. Але якби я зняв там годинника, я б про це па… – обірвав він себе.
– Та ти ж і пам’ятаєш, – сказав Ден, усміхаючись. – Ось ти й згадав. Хіба не так?
Джон відповів:
– Я запитував про свій годинник у кімнаті знахідок в «Елліоті», а також у Бриджтоні та в Центральному шпиталі Нью- Гемпширу. Безрезультатно.
– Гаразд, тоді, може, хтось зайшов, побачив його і привласнив. Якщо так, тоді фортуна обернулась до тебе гузном… але ти можеш принаймні розповісти своїй дружині, що трапилося. І чому так трапилося. Ти думав про того хлопчика, вболівав за того хлопчика і забув надягти годинник назад на руку, перед тим як звідти вийти. Якнайпростіше. Агов, та, може, він і зараз там лежить. Полиця та висока, і навряд чи хтось користується отим лайном у пластикових пляшечках, коли біля раковини там висить дозатор з рідким милом.
– То «Бетадин», на тій полиці111, – сказав Джон. – Так високо, щоб діти не могли дістати. Я ніколи на нього не звертав уваги. Але… Дене, ти коли-небудь був у «Елліоті»?
Це було не те питання, на яке йому б хотілося відповідати.
– Просто перевір ту полицю, Доку. Можливо, тобі пощастить.
Наступного четверга на збори «Ми вивчаємо тверезість» Ден приїхав рано. Якщо доктор Джон вирішив пустити на пси свій шлюб, а можливо, й власну кар’єру, через пропажу якогось семисотдоларового годинника (алконавти банально псують собі шлюби й кар’єри через менші дрібниці), значить, каву зараз заварюватиме хтось інший. Але Джон був на своєму місці. І годинник на ньому.
Цього разу ініціатором обіймів виступив Джон. І то вельми щирих. Ден мало не очікував, що зараз отримає пару галльських поцілунків у щоки, але Док Дж. його відпустив.
– Він лежав саме там, де, ти сказав, він може бути. Десять днів – і все ще на місці. Це наче чудо якесь.
– Нє, – заперечив Ден. – Більшість людей рідко дивляться вище лінії свого погляду. Це доведений факт.
– Як ти дізнався?
Ден помотав головою.
– Не можу пояснити. Подеколи я просто знаю, і все.
– Як я можу тобі віддячити?
Це було те питання, якого Ден очікував, на яке сподівався.
– Дотриманням дванадцятого кроку, дурнику.
Брови Джона Д. злетіли вгору.
– Анонімністю. Якщо сказати односкладно: ані пари збіса з вуст.
На обличчі Джона розквітло зрозуміння.
– Це мені легко.
– Добре. Готуй тепер каву. Я розкладу книжки.
У більшості груп АА Нової Англії річниці називають днями народження і святкують їх після зборів з пирогами. Невдовзі перед тим, як у такому ж стилі мали відсвяткувати третій рік Денової тверезості, до Джона Далтона, – відомого в різних колах як доктор Джон або Док Дж., приїхали Девід Стоун і прабаба Абри, щоб запросити його на інший день народження. Мова йшла про святкування родиною Стоунів триріччя Абри.
– Це вельми приємно, – сказав Джон, – і я буду більш ніж радий під’їхати, якщо ніщо не завадить. От лишень чому мені здається, що за цим приховується щось іще?
– Бо так і є, – сказала Четта. – І оцей містер Упертюх нарешті вирішив, що настав час про це побалакати.
– Якась проблема з Аброю? Якщо так, розкажіть детальніше. Судячи з останнього огляду, з нею все гаразд. Страшенно розвинута. Соціальні навички прегарні. Мовні навички вище даху. Те саме з читанням. Останнього разу, як вона була тут, вона читала мені «Алігатори кругом повсюди»112. Можливо, це механічна пам’ять, але все одно прекрасно для дитини, якій ще навіть трьох років нема. А Люсі знає, що ви тут?
– Люсі й Четта, це одна банда, вони на мене напосілися разом, – признався Девід. – Люсі зараз вдома з Аброю, готують кекси для свята. Коли я звідти йшов, кухня була схожою на пекло в бурю.
– То про що саме ми тут говоримо? Про те, що ви хочете, аби я приїхав на її свято зі спостережно-оглядовою метою?
– Саме так, – сказала Четта. – Ніхто з нас не може сказати напевне, що щось відбудеться, але шансів на це більше, коли вона буде збудженою, а вона вже дуже розхвильована майбутнім святом. Прийдуть усі її друзі з дитсадка, виступить там також і фокусник зі своїми магічними трюками.
Джон висунув шухляду й дістав жовтий блокнот113.
– Що саме там може відбутися, чого ви очікуєте?
Девід зам’явся:
– Ну… це важко сказати.
Четта подивилася на нього прямо:
– Розказуй, каро. Тепер вже пізно задкувати. – Тон у неї був легкий, майже грайливий, але Джону Далтону вона здалася занепокоєною. Він зрозумів, що обоє його візитерів занепокоєні. – Почни з тієї ночі, коли вона почала плакати не перестаючи.
Девід Стоун вже десять років викладав студентам американську історію й історію Європи ХХ століття, тож він розумівся на тому, як організувати розповідь так, щоби важко було не побачити внутрішню логіку подій. Цю історію він розпочав з повідомлення, що те марафонське голосіння їхньої маленької дочки припинилося майже зразу ж після того, як другий авіалайнер увігнався у Всесвітній торговельний центр. Потім він повернувся в часі до тих їхніх снів, у яких його дружина бачила Абру з номером рейсу «Америкен Ерлайнз» на грудях, а він з номером рейсу «Юнайтед Ерлайнз».
– У своєму сні Люсі знайшла Абру в туалеті в літаку. А я в своєму – в якомусь охопленому пожежею торговому закладі. Можете зробити власні висновки з цієї частини. Або ні. Як на мене, ті номери рейсів здаються доволі промовистими. Але про що саме вони промовляють, я не розумію. – Він невесело розсміявся, здіймаючи вгору руки, щоб потім їх знову опустити. – Можливо, мені боязно зрозуміти.
Джон Далтон пам’ятав ранок 11 вересня 2001 року – і Абрин напад безупинного плачу – дуже добре.
– Дозвольте мені висловитися прямо. Ви вважаєте, що ваша дочка, якій тоді було лише п’ять місяців, якось передчувала ті атаки і якимсь телепатичним чином попередила про них вас?
– Так, – підтвердила Четта. – Викладено лаконічно точно. Браво.
– Я розумію, як воно звучить, – сказав Девід. – Саме тому ми з Люсі про це не розводилися. Окрім як Четті, тобто. Люсі розповіла їй того ж вечора. Люсі розповідає своїй Момо геть усе, – зітхнув він. Кончетта подарувала йому холодний погляд.
– А у вас не було подібного сновидіння? – спитав у неї Джон.
Вона похитала головою.
– Я була в Бостоні. Далеко від її… ну, не знаю, як сказати… передавальних можливостей?
– Вже минуло майже три роки після одинадцятого вересня, – сказав Джон. – Я припускаю, що відтоді відбувалися ще якісь речі.
Багато чого відтоді відбувалося, і тепер, коли він спромігся розповісти про першу (і найнеймовірнішу подію), Джон зрозумів, що про решту йому буде розповідати досить легко.
– Піаніно. Це сталося наступного тижня. Ви знаєте, що Люсі грає?
Джон похитав головою.
– Ну, вона грає. Ще з початкової школи. Вона не видатна піаністка, нічого такого, але грає насправді добре. У нас «Фогель»114, його їй подарували мої батьки на наше весілля. Інструмент стоїть у вітальні, там само раніше містився й Абрин манеж. Серед усього іншого я на Різдво 2001-го подарував Люсі також збірку пісень «Бітлз», перекладену для роялю. Абра зазвичай лежала в манежі, бавлячись зі своїми іграшками, і слухала. З того, як вона посміхалася, як перебирала ніжками, можна було зрозуміти, що їй подобалася та музика.
Джон на це нічого не зауважив. Більшість дітей люблять музику і показують своє задоволення від неї різними способами.
– У тій збірці є всі хіти – «Хей, Джуд», «Леді Мадонна», «Хай буде так», – але Абрі між ними найбільше подобалася одна пісенька, далебі не найзнаменитіша, яка називається «Тільки не вдруге»115. Ви її знаєте?
– Так зразу й не згадаю, – відповів Джон. – Упізнав би, мабуть, якби почув.
– Вона ритмічна, проте, на відміну від більшості швидких речей «Бітлз», побудована не на звичному гітарному акомпанементі, а на фортепіанній фразі. Це не зовсім бугі-вугі, але доволі близько. Абра її дуже полюбила. Вона не просто дриґала ніжками, коли Люсі грала цю мелодію, а фактично перебирала ними, ніби крутила педалі велосипеда. – Дейв заусміхався своїм спогадам, ніби знову побачивши, як Абра лежить на спині у яскраво-пурпурових повзунках, вона ще не вміє ходити, але вже танцює у колисці, немов якась королева дискотеки. – Інструментальний переграш там майже весь на фортепіано, і він простий, як мило. Ліва рука просто грає по одній ноті. Усього їх там двадцять дев’ять – я порахував. Навіть дитина б зіграла. І наша дитина це зробила.
Брови Джона полізли вгору, аж поки майже не зійшлися з лінією волосся.
– Це почалося навесні 2002 року. Ми з Люсі лежали в ліжку, читали. По телевізору якраз ішов прогноз погоди, а його передають приблизно в середині одинадцятигодинного випуску новин. Абра була у своїй кімнаті – міцно спала, наскільки я розумію. Люсі попрохала мене вимкнути телевізор, оскільки теж уже захотіла спати. Я клацнув пультом, і от тоді-то ми це почули. Фортепіанний переграш із «Тільки не вдруге», ті двадцять дев’ять нот. Ідеально зіграні. Жодної похибки, і пролунали вони з нижнього поверху. Доку, ми перелякалися до всирачки. Ми подумали, що хтось вдерся до нашого будинку, тільки що ж то міг бути за грабіжник, який затримався біля піаніно, щоби трішки пограти «Бітлз», перед тим як загарбати столове срібло? Пістолета я не маю, а мої ключки для гольфу стояли в гаражі, тож я вхопив найбільшу, яка потрапила під руку, книжку і пішов униз, щоб стятися з тим, хто б там він не був. Досить безглуздо, я знаю. Люсі я сказав, щоби вона тримала в руках телефон і зразу ж набрала 911, якщо закричу. Але там нікого не було, і всі двері були замкнені. До того ж клавіші піаніно були закриті кришкою.
– Я знову повернувся нагору і сказав Люсі, що нічого й нікого не знайшов. Тоді ми з нею пішли поглянути на дитину. Не домовляючись, просто взяли й пішли. Гадаю, ми вже розуміли, що це Абра, але ні Люсі, ні мені не хотілося промовити цього щиро, вголос. Абра не спала, просто лежала в своїй колисці й дивилася на нас. Знаєте ж, як вони мудро дивляться отими своїми оченятами?
Джон знав. Так, ніби вони могли б розповісти тобі всі таємниці всесвіту, якби тільки вміли балакати. Були часи, коли він вірив, що так воно, либонь, і є, тільки Бог влаштував світ таким чином, що на той момент, коли діти вже спроможні на щось більше за гу-гу-га-га, вони про все те забувають, як ми вже через пару годин після пробудження забуваємо наші найяскравіші сновидіння.
– Побачивши нас, вона заусміхалася, а потім заплющила очі й умить заснула. Наступної ночі те саме трапилось знову. О тій самій порі. Ті самі двадцять дев’ять нот з вітальні… потім тиша… потім ми йдемо до кімнати Абри і знаходимо її без сну. Вона не совається, навіть соски не смокче, просто дивиться на нас крізь ґратки колиски. А тоді засинає.
– Це дійсно правда, – промовив Джон. Не зовсім перепитуючи, лише бажаючи уточнити. – Ви не в дурні мене пошиваєте.
Девід відповів без усмішки:
– Ми вам дах нічим не пошиваємо, навіть не намагаємося.
Джон обернувся до Четти:
– А ви самі це чули?
– Ні. Дозвольте Девіду закінчити.
– Пару ночей нічого не було, а тоді… пам’ятаєте, як ви нам самі казали, що секрет успішного батьківства полягає в плануванні.
– Звісно.
То була головна нотація Джона Далтона новим батькам. Як ви збираєтеся впоратися з нічним годуванням? Складіть собі розпорядок, щоби хтось завжди був напоготові й ніхто зайве не дратувався. Як ви збираєтеся купати, годувати, одягати дитину і гратися з нею, щоби вона мала регулярний, а відтак і приємний для неї заведений режим? Складіть собі розпорядок. Створіть план. Ви знаєте, що робити у надзвичайній ситуації? Скажімо, розвалилася колиска або дитина раптом чимсь вдавилася? Якщо ви маєте план, ви впораєтеся, і в дев’ятнадцяти випадках із двадцяти все обернеться добре.
– Отже, саме це ми й зробили. Наступні три ночі я спав на канапі навпроти піаніно. Музика почалася на третю ніч, якраз коли я збирався лягати. Кришка на «Фогелі» залишалася закритою, я підбіг до піаніно й підняв її. Клавіші не рухалися. Що мене не надто й здивувало, бо я вже почув, що звуки лунають не з піаніно.
– Перепрошую?
– Музика звучала вище інструмента. Нізвідки. На той час Люсі вже була в кімнаті Абри. До того ми нічого їй не казали, надто ми були ошелешені, але цього разу були вже готові. Люсі попрохала Абру зіграти знову. Якусь мить було тихо… а потім вона зіграла. Я стояв так близько, я міг би ті ноти мало не з повітря вихоплювати.
Тиша запала в кабінеті Джона Далтона. Він перестав писати в своєму блокноті. Четта дивилася на нього серйозно. Нарешті він промовив:
– І це так і продовжується?
– Ні. Люсі тоді посадила Абру собі на коліна і сказала їй, щоб вона більше ніколи не грала вночі, бо ми через це не можемо спати. І відтоді це припинилося. – Він помовчав, щось ніби зважуючи. – Майже припинилося. Якось, приблизно по трьох тижнях, ми почули ту музику знову, але тепер дуже тихенько і нагорі цього разу. З її кімнати.
– Вона грала для себе, – сказала Кончетта. – Вона прокинулася… і не могла відразу заснути знову… отже, й зіграла собі маленьку колискову.
Якось після полудня в понеділок, десь через рік після падіння Веж-Близнюків, Абра, – тепер уже ходяча і з впізнаваними словами, що почали вигулькувати з-поміж її ледь не безупинного лепету, – злегка похитуючись, підійшла до передніх дверей і гепнулась там на дупку зі своєю улюбленою лялькою в пелені.
– У тебе там гніздечко, милесенька? – запитала Люсі. Вона, сидячи за піаніно, якраз грала реґтайм Скотта Джопліна116.
– Тато! – оголосила Абра.
– Сонечко, тато не приїде додому раніше вечері, – сказала Люсі, але вже за п’ятнадцять хвилин на під’їзній алеї зупинилася «Акура» і з машини виліз Дейв, витягуючи вслід за собою портфель. Сталася аварія на магістральному водогоні, що вів до будівлі, де він викладав свій предмет по понеділках-середах-п’ятницях, тож усі заняття відмінили.
– Мені про це розповідала Люсі, – сказала Кончетта, – але я, звісно ж, знала і про напад плачу одинадцятого вересня, і про фантомне піаніно. Я зібралася їхати до них десь за пару тижнів по тому. Наказала Люсі ні слова не казати Абрі про мій візит. Але Абра вже знала. Вона всілася перед дверима за десять хвилин до мого з’явлення. Люсі спитала в неї, хто прийде, і Абра їй відповіла: «Момо».
– Вона робить багато таких речей, – сказав Девід. – Не завжди, коли приходить хтось, але якщо це той, кого вона знає і любить… майже завжди.
Наприкінці весни 2003 року Люсі знайшла дочку в батьківській спальні, та тягнула на себе другу шухлядку Люсіного комода.
– Гро! – сказала мала матері. – Гро, гро!
– Я не розумію тебе, сонечко, – сказала Люсі, – але можеш поритися у шухляді, якщо тобі хочеться. Там тільки стара білизна і залишки косметики.
Проте Абра на позір не виявила інтересу до шухляди; навіть не зазирнула туди, коли Люсі її витягла, щоб показати, що всередині.
– Позау! Гро! – А тоді, глибоко зітхнувши: – Ма, гро позау!
Батьки ніколи не можуть цілком навчитися дитячої мови – не вистачає часу, – хоча більшість її розуміє на якомусь рівні, тож Люсі врешті-решт второпала, що її дочку цікавить не вміст комода, а щось поза ним.
Заінтригована, вона його відсунула. Абра миттю кинулась у проміжок, Люсі, побоюючись, що там може бути пил, а то й навіть комахи якісь чи миша, зробила порух вхопити дочку ззаду за сорочку, але схибила. Не встигла вона відтягти комод на відстань достатню, щоби протиснутися туди самій, як Абра вже тримала в руці двадцятидоларову банкноту, яка була знайшла колись собі щілину, куди завалитися, між поверхнею комода і нижнім краєм дзеркала.
– Диви! – радісно вигукнула мала. – Гро! Мої гро!
– Ба ні, – сказала Люсі, вихоплюючи банкноту з дитячого кулачка, – діти не мають грошей, бо гроші їм не потрібні. Але ти щойно заробила собі ріжок морозива.
– Мо’озиво! – закричала Абра. – Моє мо’озиво!
– Розкажи тепер доктору Джону про місіс Джадкінс, – сказав Девід. – Тоді ти особисто була присутня.
– Дійсно, була, – кивнула Кончетта. – Це трапилося у вікенд після Четвертого липня.
Влітку 2003 року Абра вже почала говорити більш-менш повноцінними реченнями. Кончетта приїхала до Стоунів на весь вікенд. У неділю, шостого липня, Дейв поїхав до «7-Одинадцять» купити каністру «Блакитного носорога»117 для барбекю на задньому подвір’ї. Абра гралася з кубиками у вітальні. Люсі з Четтою були в кухні, хтось з них періодично ходив поглянути на Абру, щоби пересвідчитися, що вона не вирішила витягти з розетки й пожувати штепсель телевізора або вилізти на Диванну гору. Але Абра не виявляла інтересу до такої діяльності; вона захоплено вибудовувала зі своїх пластикових малечих кубиків щось схоже на Стоунхендж118.
Люсі з Четтою вивантажували посудомийну машину, коли Абра раптом почала кричати.
– Крик був такий, ніби вона помирає, – сказала Четта. – Ви ж знаєте, яким таке лячним буває, еге ж?
Джон кивнув. Він знав.
– Бігати в моєму віці не вельми природно, але того дня я помчала, мов та Вілма Рудолф119. Випередила Люсі до вітальні на півдистанції. Я була настільки переконана, що дитя поранилося, що пару секунд насправді бачила кров. Але з дівчинкою було все гаразд. У фізичному сенсі принаймні. Вона підбігла до мене й обхопила руками мене за ноги. Я її підхопила. Тоді вже поряд зі мною опинилася й Люсі, і ми зуміли бодай трохи заспокоїти Абру. «Ванні! – промовила вона. – Момо, поможи Ванні! Ванні упала!» Я не знала, хто така Ванні, але знала Люсі – Ванда Джадкінс, леді, яка живе на тій же вулиці навпроти них.
– Ванда – улюблена сусідка Абри, – пояснив Девід, – бо вона пече коржики і зазвичай приносить Абрі один, із виписаним на ньому її іменем. То родзинками викладеним, то глазур’ю. Вона вдова. Живе сама.
– Тож ми пішли через вулицю, – продовжила Четта. – Я попереду, а Люсі з Аброю на руках. Я постукала. Ніхто не відповідає. А Абра каже: «Ванні в їдальні! Поможи Ванні, Момо! Поможи Ванні, мамо! Вона поранилася, і з неї тече кров!»
– Двері виявилися незамкненими. Ми увійшли. Перше, що я почула, був запах підгорілих коржиків. Місіс Джадкінс лежала в їдальні на підлозі, біля розсувної драбинки. У руці вона так і тримала ганчірку, якою була витирала карниз, і кров там була, авжеж – ціла калюжка навкруг її голови, немов німб. Я подумала тоді, що їй кінець – дихання не видно було, – але Люсі знайшла пульс. Падіння призвело до тріщини зводу черепа, а також трапився невеличкий крововилив у мозок, але вже наступного дня вона прийшла до тями. Вона буде на Абриному дні народження. Ви можете з нею познайомитися, якщо приїдете. – Вона подивилася на педіатра Абри Стоун рішуче. – Лікар невідкладної допомоги сказав, що, якби вона пролежала так трішки довше, вона б або померла, або залишалася довіку у вегетативному стані… що значно гірше за смерть, на мою скромну думку. У всякому разі, наша дитина врятувала їй життя.
Джон кинув ручку на блокнот.
– Навіть не знаю, що тут можна сказати.
– Є ще багато всякого, – сказав Девід, – але інші подібні речі важко полічити. Можливо, через те, що ми з Люсі вже якось до них звикли. Так, я гадаю, як люди інколи звикають до життя з дитиною, що народилася сліпою. Тільки в нашому випадку це майже повна тому протилежність. Мені здається, ми знали про щось таке в ній навіть іще до одинадцятого вересня, майже від першого дня, коли привезли її зі шпиталю додому. Це немов…
Переводячи дух, він задивився на стелю, ніби шукаючи там натхнення. Кончетта стиснула йому руку.
– Продовжуй. Він принаймні не погукав людей з сачками, поки що.
– Гаразд, у нас ніби якийсь вітер безупинно віє крізь хату, лишень неможливо його фізично відчути або побачити, що він робить. Я не перестаю очікувати, що ось-ось почнуть штори здиматися і картини позлітають зі стін, тільки все залишається на місці. Втім, інші речі відбуваються. Три- чотири рази на тиждень – інколи два-три рази на день – вибиває електричні запобіжники. Ми викликали двох різних електриків на чотири різні такі оказії. Вони перевіряли проводку і казали нам, що все з нею якнайкраще. Буває, ми спускаємося вранці донизу, а там подушки з дивана і крісел валяються на підлозі. Ми привчаємо Абру прибирати свої іграшки перед тим, як іти до ліжка, і, якщо тільки вона не надто втомилася і капризує, вона ретельно це робить. Але інколи коробка вранці знову виявляється відкритою і деякі з іграшок лежать на підлозі. Зазвичай кубики. Вона їх любить найдужче.
Він на мить замовк, тепер дивлячись на таблицю для перевірки зору на дальній стіні. Джон подумав, що Кончетта зараз його піджене, щоби продовжував, але вона сиділа мовчки.
– Гаразд, це вже абсолютно дико, але я присягаюся, що це було насправді. Одного вечора ми ввімкнули телевізор, а там «Сімпсони» геть по всіх каналах. Абра реготала так, ніби утнула найграндіозніший у світі жарт. Люсі ледь не звихнулася. Вона їй сказала: «Абро Рафаело Стоун, якщо це твоя витівка, припини це негайно». Люсі майже ніколи не виявляє до неї суворості, а коли це інколи трапляється, Абра буквально ридає, що трапилось і того вечора. Я вимкнув телевізор, а коли ввімкнув його знову, там все уже було нормальним. Я міг розповісти вам ще про півдесятка інших речей… інцидентів… феноменів… але більшість з них такі дрібні, що їх ледь зауважуєш. – Він знизав плечима. – Як я вже казав, до всього звикаєш.
Джон сказав:
– Я приїду на день народження. Після всього цього хіба мене могло б щось утримати?
– Можливо, нічого не станеться, – сказав Дейв. – Пам’ятаєте ту стару загадку – як зробити так, щоб перестав протікати кран, ге? Викликати сантехніка.
Кончетта фиркнула:
– Якщо ти дійсно в це віриш, хлопчику-синку, гадаю, ти матимеш сюрприз. – А тоді до Далтона: – Зуба собі було б легше видерти, аніж привести його сюди.
– Дай собі спокій, Момо, – почали займатися червоним кольором щоки Девіда.
Джон зітхнув. Він відчував антагонізм між цими двома й раніше. Причини він не знав – можливо, то було щось на кшталт змагання за Люсі, – але йому не хотілося, щоби воно відкрито виплеснулося саме зараз. Ця неймовірна справа перетворила їх на тимчасових союзників, тож він бажав їх ними й залишити.
– Припиніть гризтися. – Він промовив це достатньо різко, щоб вони відірвалися поглядами одне від одного і подивилися на нього, здивовані. – Я вам вірю. Я ніколи не стикався ні з чим і зблизька подібним…
Чи стикався? Він завмер, згадавши свій загублений годинник.
– Доку? – мовив Девід.
– Перепрошую. Тямку втратив.
На це вони обоє заусміхалися. Знову союзники. Добре.
– Тим не менше, ніхто не кликатиме людей у білих халатах. Я обох вас сприймаю як врівноважених осіб, не схильних до істерії чи галюцинацій. Я б, можливо, припустив, що тут винна якась дивна форма синдрому Мюнхгаузена, якби тільки одна особа розповідала мені про такі… такі паранормальні явища… але ж ні. Вас аж троє. З чого постає питання, що б ви хотіли, аби я зробив?
Дейв, здавалося, розгубився, але його теща-бабуся навпаки.
– Оглянули її, як це ви робите з будь-якою дитиною, що хворіє…
Червоне забарвлення, яке було почало спливати з Девідових щік, повернулося знову. Спалахнуло знову.
– Абра не хвора, – гиркнув Девід.
Четта обернулася до нього:
– Cristo! Я сама знаю. Ти даси мені закінчити?
Дейв здійняв угору руки, набравши страстотерпницького виразу.
– Вибач, вибач, вибач.
– Просто не затикай мені рота, Девіде.
Втрутився Джон:
– Дітки, якщо ви так рішуче налаштовані на суперечку, я буду змушений спрямувати вас до Тихої кімнати120.
Кончетта зітхнула:
– Це такий стрес. Для всіх нас. Пробач, Дейві, я скористалася не тим словом.
– Не варто вибачень, cara121. У цій справі ми разом.
Вона коротко усміхнулась:
– Так. Так, ми разом. Докторе Далтон, огляньте її, як би ви оглянули будь-яку дитину з недіагностованими симптомами. Це все, чого ми просимо, і, я гадаю, наразі цього буде достатньо. Можливо, у вас з’являться якісь ідеї. Я на це сподіваюся. Розумієте…
Вона обернулася до Девіда Стоуна з таким безпорадним виразом, який, либонь, був дуже рідкісним для цього обличчя, подумав Джон.
– Ми боїмося, – сказав Девід. – Я, Люсі, Четта… ми перелякані на смерть. Не її боїмося, а за неї. Тому що вона ж іще таке маля, розумієте? Що, як ця її сила… я не знаю, як це по-іншому можна назвати… що, як вона іще не сягнула свого піку? Що, як вона іще продовжує зростати? Що нам робити потім?.. Я не знаю…
– Знає він, – мовила Четта. – Вона може проявити норов і завдати якоїсь шкоди собі або комусь іншому. Я не знаю, наскільки це ймовірно, але думаю, що таке може трапитися… – вона торкнулася Джонової руки. – Це жахливо.
Ден Торренс знав, що житиме у баштовій кімнаті «Гелен Рівінгтон Хаусу», від тієї миті, як побачив свого старого друга Тоні, котрий махав йому рукою з її вікна, яке на другий погляд виявилося забитим дошками. Він запитав про цю кімнату в місіс Клаузен, головної управительки «Рівінгтону», вже місяців за шість по тому, як почав працювати в хоспісі прибиральником/санітаром… і неофіційним доктором за викликом. Зрозуміло, разом зі своїм вірним колегою Аззі.
– Та кімната від стіни до стіни суцільне сміттєзвалище, – проголосила місіс Клаузен. Жінка за шістдесят з неправдоподібно рудим волоссям. Володарка саркастичного, часто лайливого рота, вона водночас була меткою і доброзичливою адміністраторкою. І навіть краще – з точки зору наглядової ради «ГРХ» – вона була надзвичайно ефективною збиральницею коштів у фонд закладу. Ден не мав цілковитої певності, чи подобається вона йому, але поваги до неї він набув.
– Я сам там все розчищу. У свій вільний час. Краще ж буде, якщо я житиму прямо тут, як ви гадаєте? Напохваті.
– Денні, скажи мені одну річ. Яким чином у тебе так добре виходить те, що ти робиш?
– Я й сам насправді не знаю.
Це була бодай наполовину правдива відповідь. Можливо, навіть на сімдесят відсотків. Він прожив із сяйвом усе життя, але досі його не зрозумів.
– Пріч мотлох, у тій баштиці спекотно влітку, а взимку там холодно так, що й мідний шимпанзе відморозить собі яйця.
– Це справа поправна, я можу ректи, – зауважив Ден.
– Не треба мені розповідати про твій ректум, – місіс Клаузен критично втупилася в нього поверх своїх окулярів-половинок. – Якби в наглядовій раді дізналися, що я тобі тут дозволяю робити, вони б мене точно загнали до старечого притулку плести кошики у тій філії, що аж у Нешуа. Туди, де рожеві стіни й заяложений Мантовані122, – фиркнула вона. – Доктор Сон, треба ж таке.
– Я не є доктором, – промовив Ден сумирно. Він уже зрозумів, що отримає бажане. – Доктор у нас Аззі. А я всього лише його асистент.
– Аззі всього лише к-херам простий кіт, – проказала вона. – Сраний-драний приблуда, який примандрував сюди з вулиці, і його приластили наші гості, які тепер вже відійшли до Великого Хтозна-Що. Все, чим він переймається, це щоб була повною двічі на день його миска «Фріскіз».
На це Ден нічого не відповів. Не було в цьому потреби, бо вони обоє знали, що то неправда.
– Я гадала, у тебе абсолютно прекрасне житло на Еліот- стрит. Полін Робертсон вважає, що сонце сяє прямо в тебе з дірки в сраці. Я знаю, бо співаю разом з нею в церковнім хорі.
– А який ваш улюблений гімн? – спитав Ден. – «Якого к-херам гарного друга ми маємо в Ісусі»?
Вона продемонструвала йому те, що у Ребекки Клаузен можна було вважати за усмішку:
– Нічого сказати, дуже красиво. Вичищай ту кімнату. Селися. Проводь туди кабельне, встановлюй квадрофонічну аудіосистему і міні-бар. Яка мені збіса різниця, я ж усього лише бос.
– Дякую, місіс К.
– О, та не забудь про електрообігрівач, гаразд? Гарненько пошукай, чи не знайдеш десь на надвірному розпродажу такого, щоби був з добряче обстріпаним дротом. Спали к-херам якоїсь холодної лютневої ночі весь цей будинок. Тоді вони зможуть звести нове цегляне одоробало, щоби пасувало отим викидням обабіч нас.
Ден виструнчився й скинув тильним боком долоню собі до лоба в пародійному британському салюті.
– Як накажете, бос.
Вона махнула на нього рукою:
– Забирайся геть звідси, поки я не передумала.
Він таки придбав обігрівач, але дріт при ньому не був обстріпаним і сам він був того типу, що, перекинувшись, моментально вимикається. Про бодай якийсь кондиціонер у баштовій кімнаті на третьому поверсі не варто було і мріяти, проте пара встановлених у прочинених вікнах вентиляторів з «Волмарту»123 створювали приємний протяг. Все одно вдень улітку там було доволі спекотно, але Ден там удень майже не бував. А літні ночі в Нью-Гемпширі зазвичай прохолодні.
Більшості речей, якими перше була завалена ця кімната, він позбавився, але залишив собі велику чорну дошку з тих, що використовують у початкових класах, яку він знайшов там приставленою до стіни. П’ятдесят, а може, й більше років вона ховалася за важко понівеченим залізяччям древніх крісел-візків. Ця класна дошка стала йому в пригоді. Він записував на ній імена пацієнтів хоспісу проти номерів їхніх кімнат, стираючи імена тих людей, які вже відійшли, і додаючи до списку імена нових, які щойно надійшли. Навесні 2004 року на дошці було тридцять два пацієнти. Десять містилися у «Рівінгтоні-1» і дванадцять у «Рівінгтоні-2» – це були ті бридкі цегляні флігелі обабіч будинку у вікторіанському стилі, в якому колись знаменита Гелен Рівінгтон жила й писала свої зворушливі романи під трепетним псевдонімом Жаннетт Монпассе. Решта пацієнтів містилися на двох поверхах під Деновою тіснуватою, але вигідною квартиркою в башті.
«А чи уславилася місіс Рівінгтон ще чимось, окрім написання поганих романів?» – запитав Ден у Клодет Альбертсон невдовзі по тому, як почав працювати у хоспісі. Вони з нею якраз задовольняли свою бридку звичку на майданчику для курців. Клодет – життєрадісна афроамериканка, професійна медсестра в штаті з плечима лівого півзахисника Національної футбольної ліги, – закинувши назад голову, розреготалася.
– Ще б пак! Тим, що залишила цьому місту здоровезну купу грошей, милесенький! А також пожертвувала цей дім, звісно. Бо вважала, що старі люди мусять мати таке місце, де б вони могли померти з гідністю.
І більшості з них це дійсно вдавалося у «Рівінгтон Хаусі». Ден – за асистування Аззі – брав у цьому участь. Він вважав, що знайшов власне покликання. Цей хоспіс тепер вчувався йому домом.
Вранці того дня, коли надвечір мусило відбутися святкування дня народження Абри, Ден, вставши з ліжка, побачив, що всі імена з його чорної дошки стерто. Замість них великими, хитливими літерами було написано єдине слово:
Ден ще довгенько сидів у трусах на краю ліжка і просто дивився. Потім підвівся і поклав долоню на ті літери, трохи їх змазавши, сподіваючись на сяйво. Бодай на маленьку іскру. Нарешті він прибрав долоню і, витираючи з неї крейдяний пил собі об голе стегно, промовив:
– І тобі привіт… – А потім: – Тебе часом звуть не Абра?
Нічого. Він накинув халат, взяв мило й рушник і пішов униз, до службового двомісного душу. Повернувшись назад, він підібрав знайдену при цій же дошці фетрову стирку і почав витирати те слово. На півдорозі чиясь думка
«тато каже, у нас будуть повітряні кульки»
надійшла йому, і він зупинився, чекаючи на щось іще. Утім, більше не прийшло нічого, тож він закінчив витирати дошку, а потім почав відновлювати на ній імена і номери кімнат, зазираючи до актуального на той понеділок облікового списку. Повертаючись опівдні до себе нагору, він майже очікував, що все буде з дошки стерто знову, і замість імен і номерів на ній з’явиться оте hELL☺, але все на ній було таким самим, як він його залишив.
Святкування дня народження Абри відбувалося на задньому подвір’ї Стоунів на затишному, порослому травою просторі, де тільки-но почали розквітати кілька яблунь і кизилових дерев. При підніжжі двору стояла сітчаста огорожа з хвірткою на висячому кодовому замку. Огорожа буда відверто негарною, але ні Девід, ні Люсі тим не переймалися, бо поза нею текла річка Сако124, що вихилясами прокладала собі шлях на південний схід через Фрейжер, Північний Конвей і кордон штату в сусідній Мейн. Малих дітей і річки треба розмежовувати, вважали Стоуни, особливо навесні, коли їхня Сако вслід за таненням снігу ставала широкою і бурхливою. Місцевий тижневик кожного року повідомляв щонайменше про одного втопленика.
Сьогодні в дітей було чим зайнятися на галявині. Єдина організована діяльність, на яку вони піддалися, була коротким туром гри «Роби, як я», але ці діти вже були того віку, який цілком дозволяв їм бігати (а декому й качатися) по траві, мавпами видиратися на Абрині ігрові риштовання, повзати крізь «Веселі Тунелі», які Девід установив разом з парою інших батьків, та ляскати по повітряних кулях, що плавали тепер повсюди. Всі кульки були жовтими (оголошений Аброю її улюблений колір), і було їх там, як це міг засвідчити Джон Далтон, щонайменше сімдесят. Він особисто допомагав їх надувати Люсі з її бабцею. Як для жінки її віку, Четта мала розкішний набір легенів.
Включно з самою Аброю, там було дев’ятеро малюків, і оскільки з кожним прийшов щонайменше хтось один із батьків, дорослого догляду за ними вистачало. На задній веранді стояли садові крісла, тож коли свято набрало крейсерського темпу, Джон всівся в одно з них поряд із празниково вбраною в дизайнерські джинси і светрик з написом НАЙКРАЩА В СВІТІ БАБЦЯ Четтою. Вона якраз пригощалася від величезного кусня святкового торта. Джон, який за зиму набрав кілька фунтів зайвого баласту, обмежився одним ріжком суничного морозива.
– Не уявляю, куди воно у вас влазить, – сказав він, киваючи на стрімко зникаючий торт на її паперовій тарілці. – На вас і тіла нема. Ви ніби навощена ниточка.
– Може, й так, caro, але в мене порожній ножний протез, – вона обвела поглядом розгуляних дітей і видала глибоке зітхання. – Як же мені б хотілося, аби моя дочка дожила, щоби це побачити. Не так вже й багато в мене печалей, але це одна з них.
Джон вирішив не ризикувати заглибленням у цей ухил в розмові. Мати Люсі загинула в автомобільній катастрофі, коли Люсі була ще меншою за Абру. Він це знав з їхньої сімейної анкети, яку Стоуни заповнювали разом.
Проте Четта сама повернула розмову в інший бік.
– Знаєте, що мені подобається в них у цьому віці?
– Звідки? – Джонові вони подобалися у будь-якому віці… принаймні до того, як сягали чотирнадцяти років. Коли їм виповнюється чотирнадцять, їхні залози вмикаються на гіпердрайв і більшість з них відчувають себе зобов’язаними наступні п’ять років бути зухвалими шмаркачами.
– Погляньте на них, Джонні. Це дитяча версія отієї картини Едварда Гікса «Миролюбне королівство»125. У нас тут шість білих – звичайно, а як інакше, це ж Нью-Гемпшир, – але також ми маємо двох чорних і одну казково вродливу американочку корейського походження, яка могла б демонструвати моделі одягу в каталозі Ганни Андерсон126. Ви знаєте оту пісню, що її співають у недільній школі, де такі слова: «Чорний і білий, жовтий і червоний, у Його очах кожен з них коштовний». От таке ми й маємо тут зараз. Дві години, а жодне з них не підняло на іншого кулака, не штовхнуло злісно.
Джон, котрий бачив достобіса малят, які брикалися, штовхалися, били й кусали інших, відповів усмішкою, в якій цинізм і жаль перебували в точно дозованому балансі.
– Я й не очікував би чогось іншого. Всі вони відвідують заклад «Малі приятелі». Це елітний денний дитсадок у цій окрузі, і ціни вони там гилять елітні. Це означає, що їхні батьки всі належать щонайменше до вищого середнього класу, всі з дипломами коледжів, і всі практикують заповіт «У погодженні й злагоді». Ці діти – просто одомашнені соціальні тварини.
На цім Джон замовк, бо вона вже на нього хмурилася, але він міг продовжити й далі. Міг би сказати, що приблизно до семи років – так званого свідомого віку – вони залишаються емоційними луна-камерами. Якщо вони ростуть поряд з людьми, які між собою погоджуються й ніколи не підвищують голосу, вони діють так само. Якщо їх виховують зубасті горлодери… тоді…
Двадцять років лікування малюків (не кажучи вже про двійко вирощених власних, які тепер навчалися у добрих підготовчих школах ґатунку «У погодженні й злагоді») не зруйнували геть того романтичного душевного налаштування, з яким він був колись вирішив спеціалізуватися у педіатричній медицині, хоча воно й притлумилося за всі ці роки. Можливо, діти дійсно приходять у цей світ у сяйві слави, як колись упевнено був проголосив Вордсворт127, але вони також серуть собі в штанці, допоки не засвоять кращих навичок.
Сріблясті переливи – як ті дзвоники, що на пікапі з морозивом, – задзеленчали в пополудневому повітрі. Діти обернулися на цей звук.
З під’їзної алеї Стоунів на галявину котився привітний привид: юнак на неймовірно завеликого розміру триколісному велосипеді. На хлопцеві були білі рукавички і яскравий костюм з кумедно широкими плечами. У петельці одного лацкана стирчала бутоньєрка завбільшки як оранжерейна орхідея. Штани на ньому (також величезного розміру) наразі були підкочені до колін, щоб не заважали крутити педалі. Дзвоники звисали з рукоятей велосипедного керма, і він торкав їх одним пальцем. Велосипед хитався з боку на бік, але не завалювався остаточно. На голові новоприбульця під величезним капелюхом-казанком коричневого кольору сиділа божевільна синя перука. Позаду нього йшов Девід Стоун, в одній руці він ніс велику валізу, а в іншій – складаний столик. Вигляд Дейв мав знічений.
– Агов, діти! Агов, діти! – закричав чоловік на трайку. – Нумо до мене, нумо у коло, бо наше шоу починається скоро!
Двічі гукати було зайве; діти всією зграєю зі сміхом і криками вже бігли назустріч велосипеду.
До Джона з Четтою приєдналася Люсі, сівши, вона виставила нижню губу і з кумедним «хух» здула собі з очей пасмо волосся. На підбордді в неї була цятка шоколадної глазурі.
– Хтозна, що за фокусник. Він вуличний артист, під час літнього сезону працює у Фрейжері й Північному Конвеї. Дейв побачив оголошення в якійсь з отих безкоштовних газет, той показав йому, що він уміє, і Дейв його найняв. Хлопця звуть Реджі Пелатир, хоча він воліє виступати як Великий Містеріо. Ну от, подивимося, чи довго він зможе утримувати їхню увагу, коли всі вони вже так зблизька роздивилися на цей його фантастичний трайк. Я гадаю, хвилини три щонайбільше.
Джонові подумалося, що тут вона може помилятися. Своєю добре продуманою появою хлопець уже захопив уяву малюків, і перука на ньому було радше кумедною, аніж лячною. На його веселому обличчі не малося слідів гриму, і це також було добре. Клоунів, на думку Джона, завжди переоцінюють. Дітей молодших за шість років вони лякають до всирачки. Старші діти вважають їх нудними.
«Ох, та ти сьогодні в жовчному настрої».
Можливо, тому, що він сюди приїхав налаштований побачити якісь дивовижні чудасії, а нічого такого не оприявнилося. На його око, Абра здавалася абсолютно ординарним дитинчам. Либонь, грайливішою за більшість, але благодушна моторність, схоже, панує в цій родині. Тобто, окрім таких випадків, як тоді, коли одне на одного огризалися Четта з Дейвом.
– Не недооцінюйте діапазон уваги малечі, – нахилився він повз Четту і витер салфеткою плямку шоколадної глазурі з підборіддя Люсі. – Якщо в нього є бодай якась програма, він триматиме їх щонайменше хвилин з п’ятнадцять. А може, й двадцять.
– Якщо вона в нього є, – скептично відгукнулася Люсі.
Як виявилося, Реджі Пелатир, він же Великий Містеріо, таки мав програму, і то вельми добру. Поки вірний асистент, сердега Дейв, розкладав його столик і відкривав валізу, Містеріо запропонував дівчинці-призвідниці свята і її гостям краще роздивитися його квітку. Коли вони підтягнулися ближче, квітка почала вистрілювати просто їм в обличчя водою: спершу червоною, потім зеленою, потім блакитною. Малеча репетувала цукристо-заразливим сміхом.
– А тепер, хлопчики та дівчатка… оух! Аах! Воно лоскочеться!
Він витяг зі свого капелюха-казанка білого кролика. Діти ахнули. Містеріо передав кролика Абрі, та його погладила і без нагадувань передала далі. Кролику, схоже, це було звичним. Можливо, подумав Джон, перед шоу йому згодовують парочку вимочених у валіумі зерняток. Остання дитина віддала кролика Містеріо, той посадовив тваринку назад до свого капелюха, майнув над капелюхом рукою, а тоді показав дітям його нутро. Окрім зробленої з американського прапора підкладки, всередині не виявилося нічого.
– Куди сховався зайчик? – запитала маленька Сузі Сунь- Бартлет.
– У твої сни, любонько, – відповів Містеріо. – Цієї ночі він скакатиме там. А тепер, хто хоче собі чарівний шалик?
Всі, і хлопчики і дівчатка, закричали: «Я, я, я». Містеріо почав просто в себе з кулака витягати і розадвати шалики. Далі пішли інші трюки, і то у скорострільному темпі. За годинником Далтона, діти із зачудованими очима півколом простояли перед Містеріо щонайменше двадцять п’ять хвилин. А тільки-но в аудиторії стали помітними перші ознаки неуважливості, Містеріо почав закруглятися. Зі своєї валізи (яка, коли він її продемонстрував, виявилася такою ж порожньою, як і його капелюх) він видобув п’ять тарілок і пожонглював ними, одночасно співаючи «Щасливого тобі дня народження». Пісню підхопили всі діти, а Абра мало не злітала в повітря від щастя.
Тарілки повернулися до валізи. Він знову показав її дітям, аби вони побачили, яка вона порожня, а потім видобув з неї півдюжини ложок. Ложки він примудрився підвішувати собі на обличчя, закінчивши тим, що одна з них звисала в нього з кінчика носа. Дівчинці-хазяйці свята цей трюк особливо сподобався; вона гепнулась на траву, регочучи, обнімаючи себе за плечі в захопленні.
– Абра теж вміє таке робити, – сказала вона (в цей період вона воліла казати про себе в третій особі, це було те, що Девід називав її власною «фазою Рікі Гендерсона128»). – Абра може робити таке з льошками.
– От і добре, дівчинко, – відповів Містеріо. Він не звернув на це насправді уваги, і тут Джон не міг йому нічим дорікнути; хлопець щойно відпрацював напружене дитяче шоу, обличчя в нього, попри свіжий вітерець з ріки, було червоним і мокрим від поту, а йому ще треба було красиво від’їхати, крутячи вгору пагорбом педалі свого надвеликого трайка.
Він нахилився й погладив Абру по голові рукою в білій рукавичці.
– Щасливого дня народження тобі, і дякую усім вам, діти, за те, що ви були такими ласкавими і…
Зсередини будинку голосно долинув мелодійний передзвін, не вельми несхожий на звуки тих дзвоників, що звисали з рукоятей триколісного велосипеда, що годився б навіть Ґодзіллі129. Діти тільки раз озирнулися в тім напрямку, перш ніж повернути голови назад, проводжаючи поглядами пана Містеріо, що педалював геть, але Люсі підвелася подивитися, що там упало в її кухні.
За дві хвилини вона вийшла знову надвір.
– Джоне, – покликала вона. – Краще вам на це подивитися. Здається мені, це саме те, за чим ви до нас приїхали.
Джон, Люсі й Кончетта стояли в кухні, безслівно дивлячись вгору, на стелю. Жоден не обернувся, коли до них приєднався Девід; вони були немов загіпнотизовані.
– Що… – почав було він, але вже й сам побачив, що там. – Свята срака.
І на це ніхто з них не відреагував. Девід ще трохи подивився, намагаючись зрозуміти сенс побаченого, а потім пішов. Він повернувся за пару хвилин, ведучи за руку дочку. В іншій Абра тримала повітряну кульку. Поперек її був, наче поясом, оперезаний шаликом, отриманим від Великого Містеріо.
Джон Далтон присів перед нею, опустившись на одне коліно.
– Це ти зробила, сонечко?
То було запитання, відповідь на яке йому вже була напевне відома, але він хотів почути, що скаже сама дівчинка. Він хотів дізнатися, наскільки вона це усвідомлює.
Абра спершу втупилася у підлогу, де лежала шухляда, в якій зберігалося столове знаряддя. Ножі й виделки розлетілися навкруги, коли шухляда вискочила зі свого гнізда, але всі вони лежали там. Утім, зовсім інше трапилося з ложками. Ложки звисали зі стелі, немов підтягнуті туди й утримувані там якоюсь екзотичною магнетичною силою. Пара ложок зависли, легенько похитуючись, на горішньому світильнику. Найбільший ополоник бовтався на капоті витяжки над плитою.
Всі діти мають власні механізми самозаспокоєння. Зі своєї довгої практики Джон знав, що для більшості таким слугує безпечно засунутий до рота великий палець. Абра в цьому сенсі трохи відрізнялася. Вона прикрила нижню частину обличчя правою рукою і долонькою терла собі губи. У результаті її слова звучали приглушено. Джон прибрав її руку – делікатно.
– Що, сонечко?
Зніченим голоском вона промовила:
– Мені нагорить за це? Я… я… – почала здригатися вона, спробувавши знову повернути назад свою втішливу долоню, але Джон її притримав. – Я хотіла зробити, як Мінстрозіо. – Вона заплакала. – Джон пустив її руку, і та вмить повернулася їй до рота, почавши його нестямно терти.
Девід підхопив її на руки і розцілував щоки. Люсі обняла їх обох і поцілувала доні голівку.
– Ні, сонечко, ні. Нічого не нагорить. Все з тобою буде гаразд.
Абра сховала обличчя на шиї в матері. Тієї ж миті попадали ложки. Цей стукіт змусив їх усіх здригнутися.
Через два місяці, коли в Білих горах Нью-Гемпширу вже розпочалося літо, Девід і Люсі Стоун сиділи в кабінеті Джона Далтона, стіни якого прикрашали фотографії багатьох усміхнених дітей, його пацієнтів, – чимало з них вже давно стали дорослими й мали власних дітей.
Джон сказав:
– Я найняв свого племінника, тямущого в комп’ютерній справі – за власний кошт, і не хвилюйтесь, він бере недорого – пошукати, чи існують якісь задокументовані справи, схожі на випадок вашої дочки, а якщо так, щоби він їх дослідив. Він обмежив своє дослідження останніми тридцятьма роками і знайшов таких понад дев’ятсот.
– Так багато! – присвиснув Девід.
Джон похитав головою:
– Зовсім не багато. Якби це була хвороба – а нам нема потреби повертатися до тієї дискусії, бо це в жодному разі хворобою не є, – вона була б такою ж рідкісною, як слоновість. Або лінії Блашко, які тих, що слабують на них, перетворюють фактично на людей-зебр. Лінії Блашко вражають приблизно одну людину з семи мільйонів130. Випадок Абри мусив би бути того ж порядку.
– Що саме є випадком Абри? – перепитала Люсі, беручи руку свого чоловіка і міцно її стискаючи. – Телепатія? Телекінез? Якесь інше теле?
– Всі ці речі певною мірою присутні. Чи телепатка вона? Судячи з того, що вона знає заздалегідь, коли хтось до вас прийде, і знала, коли поранилася місіс Джадкінс, відповідь, як видається, мусить бути «так». Чи володіє вона телекінезом? З того, що ми бачили у вашій кухні, коли святкували її день народження, відповідь – тверде «так». Чи вона екстрасенс? Провидиця, якщо ви готові таке припустити? Щодо цього певності ми мати не можемо, хоча історія з одинадцятим вересня і випадок із двадцятидоларовою банкнотою за комодом наштовхують на таку думку. Але як щодо того вечора, коли всі телеканали раптом почали показувати «Сімпсонів»? Як ви могли б це назвати? Чи та фантомна мелодія «Бітлз»? Це був би телекінез, якби звуки видавало піаніно… але ж ви кажете, що вони надходили нізвідки.
– То що ж буде далі? – спитала Люсі. – Чого нам іще очікувати?
– Не знаю. Не існує передбачуваного шляху, яким можна було б рухатися. Проблема в галузі надприродних феноменів та, що такої галузі не існує. Занадто багато там шарлатанства і забагато людей, які просто з’їхали до дідька з котушок.
– Отже, ви не в змозі порадити, що нам робити, – промовила Люсі. – Оце й уся казка.
Джон усміхнувся.
– Я можу вам точно сказати, що слід робити: продовжуйте любити її. Якщо мій небіж має рацію (а ви мусите пам’ятати, що А: йому лише сімнадцять, і Б: він ґрунтується на мінливих даних), ви стикатиметеся з дивними ефектами, допоки вона не сягне підліткового віку. Деякі з них можуть бути кричуще дивними. Десь близько її тринадцяти-чотирнадцяти років це згладиться, а потім почне спадати. На той час, коли їй буде за двадцять, різноманітні феноменальні штуки, які вона генерує, швидше за все, вельми здрібнішають. – Він усміхнувся. – Але вона все життя залишатиметься феноменальним гравцем у покер.
– А якщо вона почне бачити померлих людей, як той хлопчик у тому фільмі? – запитала Люсі. – Що нам тоді робити?
– Тоді, я гадаю, ви отримаєте доказ того, що існує життя після смерті. А тим часом не запасайтеся наперед переживаннями. І тримайте роти на замку, правильно?
– О, ще б пак, – сказала Люсі. Вона спромоглася на посмішку, але через те, що вона встигла обкусати в себе з губ майже всю помаду, та посмішка не здалася занадто впевненою. – Останнє, чого б нам хотілося, це побачити нашу дочку на обкладинці «Погляду досередини»131.
– Слава Богу, ніхто з присутніх тоді батьків не бачив тих ложок, – сказав Девід.
– Ось таке питання, – поцікавився Джон. – Як ви вважаєте, Абра сама розуміє, наскільки вона особлива?
Стоуни обмінялися поглядами.
– Я… я так не думаю, – нарешті промовила Люсі. – Хоча після тих ложок… ми тоді з цього так задуже галасували…
– То задуже у вашій власній уяві, – заперечив Джон. – Не в її, радше за все. Вона трішки поплакала, потім знову вийшла надвір з усмішкою на обличчі. На неї ніхто не накричав, її не нашльопали, не шпетили, не соромили. Моя порада: дозвольте наразі подіям розвиватися своєю чергою. Коли вона трохи постаршає, ви зможете застерегти її, щоби вона не робила жодних з отих своїх особливих трюків у школі. Ставтеся до неї як до нормальної, бо вона загалом такою й є. Правильно?
– Правильно, – відгукнувся Девід. – Це ж зовсім не те, як аби вона мала плями, чи пухирі, чи третє око.
– Ох, дещо вона таки має, – сказала Люсі, подумавши про ту оболонку. – Вона має третє око. Його неможливо побачити… але воно є.
Джон підвівся.
– Я зберу всі роздруківки мого небожа і надішлю вам, якщо ви маєте таке бажання.
– Я маю, – сказав Девід. – Серйозне бажання. І думаю, що наша дорога стара Момо також. – При цім він трішки наморщив носа. Це побачила Люсі й насупилася.
– А тим часом радійте з вашої дочки, – наказав їм Джон. – Судячи з усього, що я побачив, вона та дитина, яка вміє дарувати велику радість. Ви впораєтеся з усім.
Якийсь час здавалося, що він мав рацію.
Ішов січень 2007 року. У баштовій кімнаті «Рівінгтон Хаусу» на повну потужність працював Денів обігрівач повітря, але кімната все одно залишалася холодною. Зі швидкістю п’ятдесят миль за годину з гір задував штормовий північний східняк, щогодини додаючи до шару снігу на вулицях Фрейжера свіжих п’ять дюймів. Коли наступного дня буря нарешті вгамувалася, деякі з наметів проти північних і східних стін будівель на Кренмор-авеню сягали дванадцяти футів заввишки132.
Дена не лякав холод; угніздившись під двома пуховими ковдрами, він почувався в теплі, як тост при чаю. Тим не менше, вітер знайшов шлях до його голови так само, як він знаходив собі пролазки попід віконними рамами й дверними порогами старої вікторіанської будівлі, яку Ден тепер називав своїм домом. Уві сні він чув його стогони навкруг готелю, в якому маленьким хлопчиком він був прожив одну зиму. У своєму сні він і був тим маленьким хлопчиком.
«Він на другому поверсі «Оверлука». Матуся спить, а тато в підвалі, передивляється там старі папери. Він робить ДОСЛІДЖЕННЯ. Це ДОСЛІДЖЕННЯ для книги, яку він збирається написати. Денні не слід було б перебувати тут, і майстер-ключа, який він затис зараз у кулаці, йому не слід було брати, але він не зміг від цього утриматися. Саме тепер він втупився очима у пожежну кишку, прилаштовану на стіні. Вона складена вздовж себе самої, і вона на вигляд – як якась змія з мідною головкою. Спляча змія. Звісно, ніяка це не змія – це на брезент Денні так задивився, а не на зміїну шкіру – але все одно вона схожа на справжню змію».
Подеколи вона і є змією.
«Нумо», – шепоче Денні їй у своєму сновидінні. Хоча сам дрижить від жаху, проте щось його немов підхльоскує. А чому? Бо він робить власне ДОСЛІДЖЕННЯ, ось чому. «Нумо, вкуси мене! Ти ж не можеш, хіба ні? Бо ти простий дурний ШЛАНГ!»
Носик дурного шланга ворухнувся, і зненацька, замість того, щоби бачити його збоку, Денні дивиться йому просто в отвір. Чи може, йому в пащу. Єдина прозора крапля повисає під тією чорною дірою, вона видовжується. У ній Денні бачить власні величезні очі, що дивляться з віддзеркалення просто на нього.
Це крапля води чи крапля отрути?
Це змія чи пожежна кишка?
Хто ж це може сказати, дорогий мій Арак, мій дорогий Арак? Хто це може сказати?
Вона дзижчить на Денні, і жах підскакує в горло з його шалено гупаючого серця. Точно так дзижчать гримучі змії.
Аж раптом носик кишки-змії скочується з брезентових складок, поверх яких вона лежала, і з глухим гупанням падає на килим. Вона знову дзижчить, і Денні розуміє, що треба відступити назад, перш ніж змія зможе стрибнути вперед і вкусити його, але він застиг і не в змозі поворухнутися, а змія дзижчить…
«Прокинься, Денні, – гукає Тоні звідкілясь. – Прокинься, прокинься!»
Але він здатен прокинутися не більше, аніж поворухнутися, це ж «Оверлук», вони тут у сніговій пастці, і все тут тепер інакше. Шланги стають зміями, мертві жінки розплющують очі, а його батько… ох, Боже правий, нам треба вибиратися звідси, бо мій батько мусить сказитися.
Гримуча змія дзижчить. Дзижчить. Дзи…»
Ден чув виття вітру, але той вив не за стінами «Оверлука». Ні. А за стінами баштової кімнатки «Рівнігтон Хаусу». Він чув теркотіння снігу проти свого північного вікна. Звук цей був схожим на пісок. І ще він чув, як видає своє низьке дзижчання інтерком.