Ідоли падуть

НА ЗОРІ

Кривавий твій прихід сьогодні, Бальдуре! З-поза Дніпра встає, неначе пожежа від печенізької стіни, Твоє проміння, наче відблиск похоронної костриці Брунгільди, звіщає мені ніч, безпросвітну ніч — смерть! Нехай Гель проглине прокляті духи зрадників і боягузів…

Швидким рухом відкинула м’яке покривало і встала з ложа. Яскраве сяйво облило, чудове тіло двадцятикількалітньої жінки, як з рожевого мармуру. Золотисте волосся спадало буйною хвилею на її плечі. Проміння Бальдура оперізувало м’яку лінію бедер та пружні стегна. Пташка аж заходилася від щебету, якби хотіла звеличати геройську красу Рогніди.

Її глибокі, темносині очі суворо гляділи у віддаль, і тільки кармінові уста були дещо спалені гарячкою. Задумалася. «Довго не було його тут… довго! Чотири роки минуло, відколи востаннє розпрощався з нею. І як розпрощався. На молот Тора! Чому рука наймогутнішого з азів не впала тоді на голову Володимира? Він засміявся, виходячи, погладив голівку маленького Ізяслава, а до неї сказав тільки: «Я йду і швидше затужиш за мною, ніж я вернуся. Ти забула, що в мене жінок і чоловічої сили доволі…» Молот Тора не впав на його голову. Він сам, наче той молот, наче полум’я бога Льокі, пробігав переможно широкими землями свого царства. Усі подивляли його, навіть вона… Ах, чому Норми дали йому в руки меч, від якого згинув Рогволод та його сини? Єдиний герой, який переїхав крізь полум’я, що окружало непробритою стіною її серце, був її кровавим ворогом…

Вона нагадала собі, що за хвилину прийде сюди Володимир. Прийде покарати її. Здригнулася.

На майдані служба несла дров у пекарню, годувала дріб, виганяла товар. Старий дворецький її батька — Снорре молився до сходу сонця, а Володимирові ратники глумливо приглядалися здалека. Бистроока Рогніда догадалася чому: на шиї одного з них доглянула мосяжний хрестик.

— Ах, це ті, що вірують у візантійського бога!

Почула у сусідній кімнаті чоловічий голос.

— Мирославо, поклін тобі з ранком!

— Добро й тобі з приходом! — відповів мелодійний жіночий голос.

— Чи твоя княгиня вже встає?

— Ні, ще спить!

— Ти її збуди! Князя щойно не видко.

— Як-то? То князя тут нема?

У голосі дівчини звучало крайнє збентеження.

— Ми тут приготовили снідання і ждемо на поклик. Я забавляю Ізяслава, щоб не перешкодив князеві, а ти кажеш…

— Я кажу правду! Я спав із Свеном Свафарсоном у передній княжого терему, коли десь по півночі Володимир вернувся від княгині незвичаїно схвильований. Я приніс йому вина, але він кинув чарку на землю, а сам аж до ранку ходив по кімнаті. Перед хвилиною станув на порозі і гукнув: «Кличте дружину, їдемо у Вишгород, але раніше зайдемо ще до княгині». Ось чому я прийшов.

Мирослава аж у долоні сплеснула.

— Перуне, Стрибоже! Яку ж то знову бурю ви затіяли?

— Не тобі, Мирославо, судити бога та волю князяї

Голоси притихли.

Рогніда відкинула волосся на плечі. її брови стягнулися, очі засвітилися похмуро вогнем.

— Він іде сюди! — пробормотіла. — О, він найде мене!

І швидко стала надягати на себе білу сорочку та парчеву опинку. Лице змила водою, гребнем з слонової' кості стала розчісувати золотисте волосся. Коли почала його сплітати у дві коси, завагалася:

— Він любив моє волосся. Воно одне розбуджувало в нього ніжне слово, пестощі, усміх. Не заплести?.. Ха! Ха!

В її руці блиснули широкі, гострі ножиці. Довго дивилася Рогніда на відтяті коси, мовб месик на відрубану голову ворога. На землю упав увесь утрачений скарб її дівочої гордості. Бо хоч Володимир знівечив її силою, та не опанував її серця. Ці пахучі коси, символ її жіночої честі, це стяг перемоги над насилою. І вона носила його аж до цієї хвилини — хвилини смерті. А тепер нехай цей волос покаже князеві, що і в останній хвилині вона визиває його! Він же любив цей волос…

Жваво накинула на плечі синій, золотим позументом та самоцвітами обшитий плащ, всунула ноги у сині черевики грецької роботи, а на розсипані безладно кучерики наложила золоте чільце з карбункулами. Підняла ніж з землі та сховала його на грудях. Стала посередині кімнати, горда, як Фріг, що приймає у Вальгалі вибранців-валькірій.

Із тріскотом відчинилися двері і в них з’явився високий, кремезний чоловік. Не своєю поставою притягав увагу, а поглядом великих синіх очей та гарними суворими рисами. Вони нагадували лише Святополка в будові вилиці та носа. Чоло мав високе, а повні уста проявляли якусь м’якість, незнану зовсім великому батькові Володимира. Густий вус закривав частинно губи і спадав по обох боках, надаючи поваги усій поставі володаря. Виглядав щонайменше на тридцять п’ять років, на сім-вісім років більше. Мав на собі звичайний шкіряний одяг княжого ратника, легкі варязькі лати та кінчастий шолом. Тільки при поясі висів довгий важкий меч, у ручці якого червонів рубін завбільшки з лісовий горіх, та кривий східним філіграном прикрашений ніж. Обшитий багром плащ великого князя покривав зброю простого гридня-дружинника. Видко, князь вибирався в якийсь дальший похід, та ховався з цим. Увійшов, скинув з плечей плащ і склав на грудях могутні рамена, на яких виступили грубезні вузли м’язів. Рогніда склонила голову, але не віддала приземного поклону, поклону, належного володареві. Випрямилася у ввесь ріст і сміло глянула в очі Володимира. Його брови стягнулися грізно, коли заговорив до неї:

— Не віддаєш належного поклону, Рогнідо! — сказав низьким голосом, гамуючи гнів.

— Не віддаю, бо не знаю, кого вітаю, чи мужа, чи князя, чи суддю, чи… ката.

— Ах, то ти з цього боку починаєш? Накликуєш на себе мій гнів? За ніч він уже досить вигорів, наче покинене пастухами багаття. Навіщо ти докладаєш до нього дров?

Рогніда гордо підняла голову.

— У полум’ї Муспелю згине ввесь світ, боги, люди, велетні. Тільки дурень тікає від долі, тільки боягуз лякається її. Я дочка і внука вікінгів, сама викликаю її. Твій удар, це удар жорстокої долі, я жду її, бо знаю, що помста теж записана у майбутньому таємничими руками. Хто побиває безрідних, той нехай сподівається помсти від безіменних.

На Володимирі не видно було враження промови. Він тільки любувався пишною появою чудової жінки.

— Проклятий нехай буде той, хто задумав насильно добути любов жінки! — крикнув гнівно.

Піднесена рука Рогніди впала, і зачудовання відбилося на її лиці.

— Насилою ніколи… тільки силою, — відповіла мимохіть.

Князь доторкнувся віщим словом найбільш пекучої рани її серця.

— У тобі, Рогнідо, не було любові, нема її, а тепер бачу, що й ніколи не буде. Ти холодна, як скандинавські фіорди. Нема в тобі ні іскорки святого вогню, який гріє людські серця, нема!.. А є тільки впертість, мов та гранітна скала високого фієльду, мов топори твоїх предків!

Рогніда відчула, що так промовляє не князь і не суддя.

— Ні, Володимире, ні одне, ні друге! Коли ти в половецькому острозі казав убити мого батька Рогволода, я повзала біля твоїх ніг, як собака, в якої забирають щеня. Ти підняв мене, засміявся, поцілував при всіх і сказав: «Не журися, Рогнідо, не прохай, уже пізно…» Ах, і справді було запізно, але той сміх! Меч, який розтяв колись тіло Фафніра, не був такий гострий. Це ти був упертий, Володимире, ти бажав помститися за образу. Ти кажеш, що я холодна, мов крига…

— Так, ти холодна. Скільки разів я приходив до тебе і просиджував біля тебе до ранку, ти ніколи не проявила мені хоч дрібки чуття. Всі жінки приймали мене радо, як земля промені Сонця-Дажбога. Ти одна не змінилася при мені, ти одна…

Князь розняв руки, лице його почервоніло, великі темносині очі зайшли ніби мрякою.

Рогніда усміхнулася, але її усміх був справді холодний, наче крига.

— І це, Володимире, назвав ти холодом? Таке може сказати тільки чоловік, що не питається про душу своєї жінки, Будь у мене на лиці боляк, хто знає, чи я не носила б дров та води в одрину для інших красунь — твоїх рабинь. Але в дочки Рогволода є душа і багато сили… Вона піддається насиллю, а не ломиться. Погадай, що було б, якби я так уміла сховати при собі в руках ножа? Тремтиш? Ні, ти не з тих, що бояться. Ти не віриш у моїх богів. Ти, певно, запитаєш мене, чому я цього не вчинила, про що так гарно говорю. Чому? Бо я не холодна, Володимире, я не крига, а людина! Скільки разів я хотіла піддатися любовному поривові, стільки разів перед очима у кривавій мряці ввижалася мені зрубана голова Рогволода.

— Рогнідо!

— Мовчи! Я стою перед воротами Ніфльгайму і не хочу слухати твоїх залицянь. Між нами кров! Кров на твоїх руках і всюди!

Володимир зблід.

— Я не прийшов тебе карати. Я нагадав собі ту хвилину, коли збудився негайно із сну і побачив тебе з ножем над моїм ложем. І тоді здавалося мені, що коли дарую тобі життя, то заплачу за цей лиховісний вчинок молодика у полоцькому острозі. Але бачу, що помилився. Рогнідо! Між нами кров, це правда. Є така, яку пролив я, але є й така, яку ти бажала пролити. Але є ще й дитина. Забудь про богів твоєї родини. Вони, як ті привиди, яким простий тупоумний мужик дав подобу ідолів. Богів, Рогнідо, нема! Вір мені! Є сонце, грім, вода, земля, дерева, тварини, люди… Людина почитає тільки те, чим сама живе… У нас дитинка, Рогнідо! Невже ж вона не вирівняє між нами згоди?

Очі Рогніди заблищали тріумфом:

— Нема шляху через батьківську кров. Дитинка, кажеш? Не будь вона моєю, вже давно порозтягали б її собаки по острозі, але у неї не твої риси, Володимире, а Рогволода…

Князь відскочив, мов ужаленй гадюкою. Глуха лють опанувала його, та сама, яка колись находила на Святослава. Витягнув руку, щоб ухопити Рогніду за волосся та кинути її до своїх ніг, але опам’ятався.

— Де твої коси, Рогнідо? Який злочинець утяв тобі їх? — спитав хрипло.

— Де? Ось вони! Те одне, що ти справді любив у мені, і тому я їх сама відтяла…

Лютим звірем скочив до неї.

— Не бий мами, бо я тебе битиму! — закричав нагло тонкий дитячий голосок.

Впала рука Володимира.

З кута на середину кімнати вибіг русявий хлопчик з темним лицем та розпаленими від гніву оченятами. В руці держав дерев’яний меч, який зробив йому дядько Снорре.

— Ізяславе, ти відкіля тут узявся? — гримнув Володимир збентежено.

— Не забудь, Володимире, що твій син може стати моїм месником. Тому раджу тобі — убий нас обох! Тобі рідних убивати не першина!

В її голосі звучала злоба. Вона зірвала з голови золоте чільце, а золотисті кучерики розсипалися довкола її чудового личка. Занімівши, глядів на неї Володимир, наче відкрив у неї нову привабу. Не дочув навіть останньої образи. Простягнув руки до хлопчика, якби бажав його обняти, вкінці вхопив себе руками за голову і відвернувся.

— Прощай! Невдовзі почуєш про мене! — сказав тихим зламаним голосом і вийшов.

Рогніда кинулася до хлопчика, як левиця, коли рятує своє молоде з рук мисливця, і розплакалася.

МИНУЛЕ И МАЙБУТНЄ

По другій стороні дворища Рогніди простягався густий запущений сад. Рогніда не дбала про нього, бо думала тільки про кров та колишню кривду. Сад спадав стрімко до Дніпра. На камені узбіччя сиділа струнка чорнявка у довгій мережаній мірті та червоній опинці з багатим бурштиновим намистом на шиї. Біля неї спирався на спис високий дебелий двадцятикількалітній молодець у кольчузі, з широким варязьким мечем при боці та круглим щитом на плечах. З лівого його рамена звисав довгий темносірий плащ з багряною лямівкою, яка була відзнакою княжих гриднів.

— Не судилося нам, Мирославо, довго бути разом! — говорив до дівчини. — Бог не ласкав на нас та на нашу любов. Князь знову якісь задуми носить. Просто від княгині поїхав на Берестово, бо там ждуть його Добриня, батько, тисяцький Путята та боярин Всеволод Мощанин.

— А ти як знаєш? — запитала з досадою дівчина.

— Я чув, як Свен давав накази гридням і розсилав комонників, кого у Вишгород, кого в острог та на Либедь. Видко, щось велике коїться. Князь не любить радитися інших. Ісусе Христе!..

— Тсс! Мовчи, дурний! Накликав ти своїми святцями лихо на нашу голову. Доки я цвіти та голуби приносила Ладі, доки кликала Купала в літні вечори, доки давала гривни волхвам Перуна, доти все було добре. Олешичі і Козняки жили, наче одна рідня, а тепер нібито Див гепнув собою об землю та між обома родами вирвав у землі яму. Гей! Добре казала стара Скоруха, що наврочили нас мідяні хрести та прокляті чорноризці. Вони раз у раз вешталися по вашій хаті та бачили, може, наш любощі…

Мирослава заплакала. Молодий Олешич пригризав уста.

— Не кажи цього, Мирославо! Святі ні духовні не наврочили нас. Але коли твоя Скоруха не знає доброго заклину, то нехай мовчить, бо бігме, всю шкіру на її спині попорю на ремінці! Яке діло ченцям до наших любощів? Для них ще й краще, як дівчина з поганського роду вийде за християнина…

— Те ж саме казала і я, але батько гримнув на мене: «Ти не воловодься з тим безумним хрестиком, бо він тобі не пара! Дочка Козняка варта героя-борця, а не кислого похнюпи, що блеє ромейські гімни!..» Що ж я мала йому відповісти? Скажи, бо на Перуна і я гадатиму; що ти тільки кислий похнюпа.

Молодця начеб хто посипав приском.

— Пусте все, що базікають інші. Але ти, Мирославо, знаєш, який я, а мені йде тільки про твою гадку, твоє серце… Гріх вірити тобі в якісь плітки.

— У цьому то й біда, що я ніяких пліток не знаю, — повторила дівчина. — Якби я їх знала, то, певне, вибила б їх з голови батькові. А так батько ворогує на Олешичів, отже, мусить мати до цього причину. Найди її, ті плітки, то все виясниться. Будь хоч раз мужем, якими були батьки, не розкисай у своїй новій безкровній вірі!

— Мирославо, я йду в бій… Чи ж у тебе нема словечка для мене?

Дівчина зблідла, захиталась.

Роман підтримав її, зціловував сльози з її чорних вій.

— Іди, Романе, але вертайся швидко! — лебеділа крізь сльози. — Ти ж знаєш, що моїм богом — ти, а моя віра — любов! Навіщо ж тобі ще інших богів? Ах, пусти, мене кличуть.

150

Вирвалася від нього і побігла у терем. Роман залишився у сумнівах. Звідкіля взялося ворогування Козняка до Олешичів? Відколи його син Доброгост згинув у війні з печенігами, відтоді старий Козняк приймав його як сина і радів, що його надбане піде у добрі руки; від чого ж така зміна?

Перехрестився, плюїнув коневі через голову, прошептав заклин від злої зустрічі і чвалом погнав на Берестово, де був княжий терем.

По дорозі минав торговицю. Площа роїлася від купців, покупців, княжих тивнів, варязьких гриднів та старців, які серед найбагатших людей надіялися найбільшої милостині. Купці у довгих барвистих туніках з ковтками та ланцюгами гладили довгі чорні бороди і вистоювали гуртками біля в’їзду в княже дворище. Варязькі ратники були у повній зброї з вовчими шкурами на плечі, з списами, топорами та луками. Видко, вибиралися у похід. Вони трималися разом і дивилися звисока на інших. Була це найдобірніша варязька дружина Володимира.

Від сторони ріки здіймалося капище Перуна. Сам ідол стояв високо між чотирма різьбленими стовпами під наметом-крівлею, а його золота голова з очима з самоцвітів грізно споглядала вниз над чотирикутним підсінням. У підсінні, наче бояри князеві, стояли боги — Велес, Стрибог, Дажбог та інші опікуни полян. Перед капищем сидів на камені у білій одежі старий волхв з сивою бородою, у вінці з терня на голові, бо терня — це прообраз блискавки. Біля нього стояли два молодших. Один мав на голові вінок із соснових гілок, другий з пірнатих степових трав. У руках тримали волхви довгі ціпки з позолоченими головками та малі срібні чарки на жертовний мед або вино. Малі отроки у «білих одежах стояли поряд і пильнували коробок з ладаном, ялівцем, віночки запашного зілля, голубів у кітках та двох ягнят.

Серед капища перед наметом на стовпах держали два парубки чорного, мов галка, коня, якого князь мав жертвувати Перунові перед походом. Збоку стояла юрба гарно прибраних дівчат з розпущеним волоссям, у вінках на головах, з намистами, ковтками та нараменниками. Вони мали співати після жертви святий гімн Перунові та похвалу князеві. Волхви, дівчата і варяги гляділи раз у раз у ворота княжого дворища, де звертала на себе увагу дружина грецьких послів. У золотистих шоломах з круглими щитами на плечі, в довгих червоних плащах з дорогоцінними запинками, пишалося двадцять рослих траків, яких проводив середнього росту муж у голубій нагортці поверх золотистої дамаської кульчуги. На ньому була цінна карацена, шолом з гострим верхом, а при боці широкий кривий меч з дорогоцінною ручкою. Біля нього стояв низький товстий грек з лисою головою у перепоясаній багряній туніці. І лямівка туніки, і плащ із златоглаву аж горіли від самоцвітів, понашиваних на золоті бережки. Був це патрицій Скіллос, посол кесаря, який уже два дні ожидав відповіді Володимира на якесь прохання візантійських цісарів Василія і Костянтина. Ніхто не знав цього прохання, бо Скіллос розмовляв, як посол, один на один, зате всі бачили дарунки, які при тій нагоді дістав князь. Судячи по них, прохання мусило бути неабияке, і всілякі здогадки ходили про це між грецькими купцями і руськими гречниками.

Роман Олешич минув варягів та посла, бо його товариші мали збиратися біля самого дворища. Тисяча молодих мужів і отроків заповнювала доволі просторе подвір’я. Були це майже самі поляни, деревляни, тиверці, бужани, уличі, а тільки кількадесят варягів і то таких, які були вже на Русі щонайменше десять років.

Тимчасом у просторій кімнаті дворища сиділи за столом чотири мужі, три старі, а один у середніх літах. П’ятий був князь. Він звернувся до чотирьох дорадників і сказав поривисто:

— Так! Це мусить бути! Це конечність! Куди не гляну, всюди бачу тільки один вихід з скрути, і я найду силу ступити на цей шлях!

Вдарив кулаком об стіл і сів на лаві, застеленій до-? рогоцінною поволокою, гаптованою золотом у всілякі потвори та дивовижні викрутаси. Один з дорадників, шістдесятилітній муж, усміхнувся:

— Якщо те «щось» мусить бути, то навіщо ти, Володимире, кликав нас сюди? А якщо ми маємо з тобою «думати», то треба б, може, сказати нам раніше, у чому річ!

— Ах! То ви не знаєте! Правда!..

Володимир замовк. Його очі блукали по стінах, обвішаних зброєю, мальованими щитами, вкінці спинилися на божнику. Був це маленький вівтар у кутку зали, над яким стояли ідоли богів. На ньому жевріло вугілля, а з нього підіймалася тоненька струя запашного курива. Поряд стояли глечики з коливом, медом, маком, лежало сухе запашне зілля;, висіли гривни-намисто з золотих та срібних дукачів. Князь махнув рукою, наче бажав відігнати від себе непотрібні сумніви, і почав.

— Вибачте, достойні бояри, вибачай і ти, Добрине! Сивому волосові належиться пошана, хоч би й від князя. Послухайте мого питання та дайте мені відповідь щиру, правдиву, таку, яку даєте своєму серцю. Ви знаєте, що грецькі кесарі прислали мені посла. Цей посол розказував, що над Боспором стоїть уже під Царгородом Варда Фока, братанич царя Никифора, який збунтувався після смерті Циміскія…

— Справедливий суд господень! — вигукнув боярин Олешич, кремезний, середнього росту муж у білій вишиваній сорочці із золотим хрестом на шиї.— Небіжчик Никифор Фока привів батька твого на криваве діло, в якому наложив Святослав головою. А ось тепер меч свояка Никифора сам повис над Візантією як рука божої помсти.

Четвертий, наймолодший дорадник, боярин із Мощаниці, засміявся і відповів:

— Ти, Олешиче, завсіди мішаєш бога у людські справи, а забуваєш про те, що йому ніяке діло до Святослава або до його сина, бо ні той, ні другий не християни!

— Мій бог, Мощанине, є батьком усіх людей і ніякий вчинок дітей не є байдужий батькові. Без його відома волос не спаде з голови старця, не виросте на голові дитинки, безмежна його доброта, мудрість і справедливість.

З відкритими устами слухав Олешича найстарший у зборі муж, Путята, — сивий, як голуб. Володимир теж слідив уважно за ходом його гадок. Один тільки Добриня крутився нетерпляче і вкінці перебив Олешича:

— Киньте балакання! — сказав. — Сам Олешич каже, що його бог піклується головно тим, чим не журяться наші боги. На нашій землі місця доволі для них і для нього. Один одному не стане на перешкоді і тому годі нам про це… Посол жде!

Обидва кесарі, придавлені Вардою, звернулися до мене.

— Авжеж! — збудився й Володимир. — Посол жде! Я знаю вже, що відповісти, але бажав би почути і вашу думку. Дати поміч чи ні?

— Я гадаю, — відповів Олешич, — що поміч треба послати. З Візантії йде до нас всіляка поволока, зброя, посуд, золото, срібло, вино, коріння, дороге сукно, а вона купує нашу шкіру, мед, віск, неладь, товар, рибу, хоч від п’ятнадцяти років нема щирості між нами і ромеями. Ми не любимо їх, але потребуємо одні одних і тому повинні взаємно собі помагати.

— Еге ЛІ, так, як Циміскій Святославові на порогах! — крикнув різко Мощанин.

— Ти гарячишся, Всеволоде, — зауважив спокійно Володимир, — якби земське боярство було підтримало батька, він напевне не згинув би у степах. Ти, Путято, знаєш про це найкраще, бо ти проводив тоді земськими…

Путята понурив голову, зморщив брови і глянув на князя своїми розумними очима:

— Чи ти, Володимире, приписуєш мені вину смерті Святослава?

Князь усміхнувся.

— Боги мені свідками, що не гадаю цього. Причина смерті мого батька, була в його буйній завзятущій вдачі. Він шукав слави, а про землю не журився ніхте. Тим-то й земля не могла журитися ним. Перун — не Дажбог, хоч і блискавкою поразить ворога, та хліба не дасть!

— Я казав тоді князеві,— говорив Путята далі,— не шукай чужої землі, княже, а то й свою втратиш. Я не спиняв його тільки у боротьбі з хозарами, печенігами, неслухняними боярами. Одначе, зібравши батьківські землі, він не дав їм ладу, який забезпечив би внутрішній мир Дажбоговим внукам, тільки попхався у Болгарію та там і згинув. Інше діло обороняти власну землю, інше — завойовувати чужу. Олешич каже, що греки і ми повинні триматися разом, і каже правду. Довкола нас дич, погани, маса озвірілих ворогів, а союзника нема. Так само і в кесаря греків.

— Хіба відкупитися поможе, бо й сам до цього навик! — усміхнувся злобно Мощанин.

— Не поможе, кажеш? Певно, що з військом сюди не прийде, у нього війська мало. Зате є зброя куди краща нашої, є грецький вогонь, кораблі, гроші. Зате нема у греків хліба і рук, а одного і другого у нас може аж занадто. Оперта на нас Візантія простоїть до віку і підтримає нас. Ось і франки пов’язалися з Римом.

— Ба, у них віра та сама, що в ромеїв, а в нас… — вмішався знову Мощанин.

— У цьому то й біда, що Святослав… — почав було Олешич.

— Залишіть віру, — перебив князь, якого дратували випади боярина з Мощаниці,— а ти, Путято, кажи далі.

— …Тому я й кажу, що Олешич добре радить, щоб помогти грекам. З другого боку, боюся, що устрявати у діла хитрих кесарів, — це загибель, смерть, а то й гірша смерті неслава! їхні задуми, неначе запущений ліс, де, навіть знаючи напрям, легко заблудити. Поміч треба дати, але треба забезпечити себе щодо заплати! Як союзник імператорів, ти можеш зажадати навіть княжого вінка з Візантії, як цього допрошуються інші князі. Навіть кесар франків Оттон взяв корону та жінку з Візантії… А раз признає кесар ромеїв Рюриковича самодержцем, то вже навіки залишиться влада за твоїм родом, Володимире!

— Хай боги кріплять тебе, Путято, ще довгі роки силою та здоров’ям за ці слова! — сказав Володимир. — З моїх дум про майбутнє добро народу виростало те, про що ти кажеш: візантійський вінок на чолі князя, а вся влада в його роді. Не затремтить серце русича, коли князя покладуть на сани, бо хоч і зміниться людина, то сяйво вінка та влада залишаться!

Радість била від усієї постаті князя, якби над його чолом вже ясніла самоцвітами саджена діадема. Та Олешич не поділяв тієї радості; його лице потемніло, а голос затремтів:

— Ваша правда, достойні, та ви знаєте, що княжі вінки з Візантії приносить із неба ангел і складає їх н* престолі святої Софії. Чи захоче всевишній послати його поганам, не знати!..

— Не журися, Олешиче! — усміхнувся князь і звернувся до Добрині.— Чого ж ти, дядьку, задумався? Я надіявся було від тебе почути найбільше.

Старий погладив бороду рукою, поправив зморшки візантійського плаща й заговорив, ніби неохоче:

— Буває, що мовить і Добриня. Гарно було б у світі, якби усі ті мовчали, що говорять без думок. Поки що мовчу, та може, заговорю… у свій час.

Нарада скінчилася, бояри відійшли з поклоном, князь залишився сам із Добринею. Довгу хвилину Володимир простояв біля вікна, потім плеснув у долоні і велів отрокові подати вина.

— Радість Русі єсть пити! — усміхнувся.

— Без того не може бити! — докінчив Добриня улюблену приповідку володаря.

Князь споважнів і почав:

— Слухай! У мене в руках всі землі русичів і, як зачуваю, нема нікого в народі, хто не радів би з цього. Одні племінні князьки та князі, яких я поскидав на півночі чи заході, ремствують. Є в мене дружина і то по заповіту Святослава з своїх людей. Старші сидять на землях, молоді по городах, готові на кожний поклик. Є й до триста сотень на один кивок княжого меча! Крім цього, для постійної забезпеки краю з завів ополчення. Усякий на моїх землях знає, що йому робити, куди йому звернутися у небезпеці. Одначе є в мене ще шість тисяч варягів, які сидять тут у Києві. Я мусив згодом назбирати їх аж стільки, бо не бажав доводити Русь до того, щоб проливала братню кров деревлянської чи родимицької раті. Така кров взиває про помству до неба, а князя віддає в руки тих, що її пролили. По-моєму, у князя не повинно бути різниці у правлінні волостями, тим-то я побивав домашніх ворогів чужим мечем. Та тепер ця найбільш потрібна оборона стала тягарем…

Володимир потер чоло рукою.

— Я міг би почати яку-небудь війну. Нема чого сидіти дома. Нема в нас жінок, як була мати чи бабка Ольга. Почати війну! — та при невдачі пропаде все, що я надбав за п’ятнадцять років, як пропала була відумерщина Святослава. Нема в мене княгині, немає вінка, нема держави. Варягів вишлю у Царгород! — закінчив князь по надумі.

— І зробиш добре! — притакнув Добриня. — Кесарі оплатять їх і оплачуватимуть далі, бо в них завсіди якась війна, то дома, то на чужині, а війська нема. Зледащіли ромеї…

— Крім цього, пішлю ще кілька своїх, — говорив далі князь, — щоб побачили та почули все, що треба нам знати про боспорський город. Отак не зроблю промаху батька, а позбудуся галапасів. Одне тільки може мою гру знівечити, це… віроломство ромеїв. Вони залюбки не дотримують умов…

— Ба, від чого ж у них евксинські волості? — засміявся Добриня. — Це наче патли в неслухняної жінки. Чи знаєш, ти, Володимире, чому ромеї не дотримують умов з нами? Бо ми погани… Ось що! Саме тому кажу: все, що придумав ти, Володимире, добре, гарне, доцільне, проте — вибач за таке слово — це тільки латанина.

— Що ж? — пригриз губи князь. — Якщо кесарі не захочуть дати вінка нехрещеному, то я понаставляю скрізь церков, наберу євреїв та волхвів із болгар чи греків, забороню глумитися над християнами. Чим я гірший від якогось кавказького чи болгарського князя? У хозарів було три віри в державі, у самій Візантії їх безліч. Боги, Добрине, це тільки ідоли, які я сам приказую відливати з золота, срібла, криці чи тесати з дерева або каменю. Грецький бог і наші амулети та хрести — це ж одне. Віра, Добрине, у всіх одна, тільки ідоли різні…

— Сам ти кажеш, що віра скрізь одна і в цьому вся правда! Усякий вірить у вищу силу, яка орудує його думками чи ділами, усякий кланяється чомусь, що цінить вище життя людини. Один обожнює владу, другий боїться чарів, третій віддає себе тілом і духом солодкій Ладі. Багато людей боготворять гріш і готові за бариш продати душу. Ось справжня віра всіх людей у різні чарки: раз у гляняний глечик, раз у срібний дзбанок чи в золоту чашу. Я стрічав мужів із Заходу, бував і на Сході, скрізь бачив таких самих людей. Тільки мови були різні, різні строї і різні боги — ідоли! Чим більше надбання має народ, чим більше знання, тим кращі його ідоли, і всякий, в кого їх немає, кидає свої, а бере чужі! Тим-то й багаті і вчені греки накинули своїх ідолів цілому світові. Тільки вони люди, тільки їх ідоли — боги, а в кого їх немає — цей поганин, поганець!

— Щось подібне я чув уже від ченця Євзевія з грецької церкви св. Іллі, чи як там цього святого звати. Та ти, Добрине, поясни мені ту латанину, про яку ти згадував.

— Усе, що кажу, відноситься саме до того, — відповів дорадник. — Ляхи, ще раніше чехи прийняли Христову віру. Мають її вже західні тиверці, прийняли її в себе дома варяги, бо вона дає їм доступ до спільноти з франками, Візантією, Італією. З ними рахуються володарі світу, а з нами говорять тільки тоді, коли нас потребують. Тому раджу тобі, Володимире, заверни слідами своєї бабки, мудрої Ольги, й замість торгуватися з брехливими кесарями та їх ще брехливішими послами, прийми явно Христову віру, а тоді жадай хоч би й царівни за жінку! Кесар прохає твоєї помочі, а не імператора франків, що родився із грецької царівни. Видко, вони обидва не мають сили, яку маєш ти! Використай це в користь свою і своєї землі! Твоє вино у глиняному глечику, а ти візьми в руки чашу, і тоді всі язики поклоняться тобі, як кесареві.

Мовчки сидів Володимир при столі, схиливши голову.

— Добрине, — сказав, — багато передумав я цієї ночі, багато почув я від вас… Горе тому, хто покликаний до проводу, не вміє сам найти дороги! Клич посла!..

— Що ж гадаєш йому відповісти?

— Устами моїми дасть йому відповідь уся Руська земля!

ВОЛЯ КНЯЗЯ

— Боярине Козняче! Я йду в похід і бажаю подбати не тільки про добро моєї землі, але й про майбутнє моїх найближчих!

Отак казав Володимир до старого боярина Козняка на порозі його дворища при витичівському шляху. Він сам сидів на білому коні з довгою фарбованою гривою, а боярин стояв біля його стремена з обнаженою сивою головою, у полотняній одежі, з кожушком на похиленому хребті. Обшиту кунами шапку тримав боярин у руках, а на ногах мав личаки з червоними волоками. Він підняв на князя малі сірі очі, а високе підлисіле чоло морщилося злегка.

— Ні, милостивий князю, — відповів спокійно. — Як волхв волю Перуна, так знають тільки княжі любимці волю володаря. А між моєю стріхою і княжими теремами стежка заросла бур’янами. Хорс-Дажбог усім світить, та всміхається не кожному.

Князь засміявся:

— Як же ж має Хоре сприяти комусь, хто обертається до нього задом? Не мені протоптувати стежку, про яку згадуєш, а тобі, бо я князь, а ти боярин. А правду кажучи, то й те брехня, що стежка поросла бур’яном, бо є хтось, хто її раз у раз протоптує. Роман Олешич, мій прибічник з багатого боярського роду, внадився до твоєї дочки… як її там?

— Мирослави, — піддав шепотом з-поза плечей князя червоний, мов грань, Роман.

— …Ага, Мирослави! Коли цього не знаєш, то кажу тобі про це я і висказую бажання, щоб тих двоє знайшло ласку перед твоїм батьківським оком.

Низько поклонився боярин Козняк, аж діткнув землі шапкою:

— Воля твоя, милостивий, мені законом, твоя бо сила і слава на нашій землі! — сказав. — Одначе за воротами мого дворища, де вночі вештаються домовики моєї рідні, рішає моя воля, а не твоя, хоча у всьому іншому я твій раб.

— Боярине, отямся! Ти хіба забув, до кого говориш! Зараз пізнати, що ти з деревлянської землі, де князь так само ловить в’юни в болоті, як і його конюх. Ти — мій, Козняче, а все твоє — моє.

Володимир розлютився. Його лице почервоніло, а рука грізно простяглася над головою похиленого боярина. У повітрі висіла буря. Старий Козняк підняв очі… і вмить зрозумів, як близько нього чаїться смерть. Здригнувся усім тілом, поблід, пригриз уста, затиснув кулаки, але очей не спустив.

— Саме тому, милостивий, що не про тебе йде річ, а про християнина Романа, противлюся твоїй волі! — сказав непевним голосом, у якому нагло зазвучала стареча безсилість. — Це ж не те саме, коли сам князь робить честь домові слуги…

Нетерпляче підірвав Володимир коня поводами.

— Так знай! — гукнув. — Що Мирослава буде мені потіхою після походу, мені, а не комусь іншому. А що я з нею зроблю, не твоє діло, я моя княжа воля. Першої днини після повороту бажаю бачити її на Берестовому. Вона подасть мені хліб, сіль та мед і напоїть мені коня!

Боярин побілів, як крейда, але похилився покірно до стремена князя.

— Воля твоя, княже, мені законом! — повторив.

А Володимир видобув із-за пояса золотом та шовком шиту хустину й подав її Романові.

— Молодче! Вертайся у город і передай цю хустину Мирославі. Не гадаю, щоб хто поважився зачепити дівчину, пов’язану хустиною Володимира.

— Пробі, що ні! — в один голос відповіли дружинники.

З гамором та брязкотом зброї почвалали гридні дорогою, яка вела у Родню та Витичів, а Роман завернув коня до Києва.

Дружина була невеличка, всього яких тридцять мужів та молодців на баских конях, у кольчугах, з мечами, списами, луками та топорами при сідлах. Кінчасті шоломи блищали яскраво в сяйві полудневого сонця, а коні весело побрязкували бляшками при упряжі та іржали на добру ворожбу. При князеві їхав старий — Добриня, який раз у раз поглядав на молодого князя із-під густих сивих брів і крутив головою. Видко, не розумів дечого у володаря.

— На Велеса, батька хитрощів, — сказав пошепки до Мстислава Воєславича, який проводив гриднями, — іноді князь вигадає таке, що я сам, хоча виховував його, не розумію ні цілі, ні приводу. Буде тому 'з десять днів, як Роман розказував князеві про ворогування Козняка на Олешичів, з якими давніше в’язала його дружба. Два дні пізніше Мощанин з наказу розслідив справу, а князь розкричався на плітки та бабські язики, як може ніколи, а ось сьогодні маєш і вислід.

У цю мить обернувся князь у сідлі.

— Дядьку! — сказав. — Увесь торішній мед із тогобічних медуш треба перевести на Берестово, якщо я до зими не вернуся. Путята та Ярослав Гречник нехай за цей час виміняють усі куни та білки на срібло. Можна брати і золото, та мені більш треба срібла. Чуєш?

— Чую, ваша великокняжа милосте! Чую, хоч не розумію.

Легкий сміх промайнув по лиці князя.

— Відколи це, дядечку, я став для тебе великокняжою милостю? — спитав.

— Відтоді, коли показуєш твоєму слузі замість цілого звіря тільки кінчйк хвостика. Даєш накази, а не подаєш причин.

— Ха, ха! — засміявся Володимир щиро та голосно, аж проясніли від цієї веселості лиця найближчих. — Невже проворний, славний із хитрощів Добриня став на старості літ такий недогадливий?

— Догадуватись, то я догадуюся не одно, одначе деколи сам перелякаєшся здогаду…

— Не лякайтеся, дядечку! Володимир завсіди тричі передумає слово, яке піддасть йому Добриня. Ти залишишся у Києві на моєму місці як правитель держави, то 1 приготуєш як слід грунт під новий посів…

— Невже ж! — спалахнув Добриня, який збагнув, куди прямує князь.

Повагом кивнув Володимир головою і говорив далі спокійним діловим тоном:

— Отець Євзевій наш чоловік, хоч усі вважають його греком. У нього чимало однодумців по всіх городах нашої землі. Мудріші з них знаються між собою, а то й письменні бувають, як грецькі черці. Вони читають і пишуть книги своєї віри у слов’янській мові, яку розуміє кожний. Під час моєї відсутності вони ось підіймуть голову, а ти, Добрине, не станеш їх спинювати, якби волхви підбурили народ..

Князь урвав і задумався.

— Тоді,— підхопив живо воєвода, — оповіщу твоїм ім’ям, що віра премудрої Ольги не може бути богопротивна, а князь мечем та шибеницею покарає того, хто обкине її пам’ять нечестю.

— Ба, а тих двох варягів-християн, що згинули недавно за мого відома? — нагадав собі князь.

— Ах, це були варяги латинської віри, чужинці. Будь вони з наших, ледве чи зважилася б юрба на убивство. Всякому в землі Володимира вільно вірити, як хоче і в що хоче, а хіба кожний волітиме кланятися богам князя, ніж яким іншим. Ось таке оповіщу скрізь, а опірних покараю нарівні, чи наших, чи християн.

— А не забудь додати, — пригадав князь воєводі,— що віра одна у всіх, чи ідол її з Візантії, чи з руки київських майстрів, чи називаються так, чи сяк, це неважно!

— Пробі,— спротивився Добриня, — це викличе ворогування волхва Перуна та ворожбитів, а що тоді?

— Саме про те йде річ! — усміхнувся князь. — Якщо вони зворохобляться, то скажеш їм: «Я маю накази й їх сповняю, а рішення ждіть аж до приходу самого князя!». Мине місяць-два, і народ заспокоїться, зживеться з гадкою, що християни те саме, що й інші. Блиск вікна та княгині довершать переміни.

— Отже, ти таки рішився?

— Так, але це таємниця, тільки для вас!

Добриня кивнув головою.

— Поки що я бажав би тільки дізнатися, чи маю їхати у Візантію, чи залишатися тут, — усміхнувся Мстислав.

— А ти як волів би? — спитав князь і допитливим зором глянув у вічі тисяцькому Залісецької волості.

— Гей, я волів би йти на Білий Берег, згадати старовину та тризною пом’янути на порогах пам’ять великого Святослава. Але ось пригадую собі, як ти, милостивий, одержував з рук батька Новгородську волость. Казав Путяті Святослав, вказуючи на тебе, отрока: «Ось цей довершить усього, чого не успів довершити я!» Чи тямиш це, князю Володимире? І я гадаю собі: «Як так, то, може, більше потрібний буде Мстислав у Заліссі, ніж у Корсуні або у Царгороді».

— Твоя правда, Мстиславе, — зрадів князь, — саме це я мав на гадці. Путята правитиме Києвом, ти стерег-: тимеш західних земель, Святополк Збранич Карпат, а Добриня заступить мене у раді. Радні бояри знають про це рішення.

Тупіт копит перепинив розмову.

На запіненому коні надбіг молодий Олешич і вмішав* ся між гриднів.

— Ти чого збентежений та роздратований, як підліток, коли від старшої дівчини спіймає облизня? — спитав князь.

— Бо… бо саме я й спіймав облизня від Мирослави,

— Ха, ха, ха! А це чому?

— Бо вона каже, що не хоче такого любка, що під княжою хустиною шукає собі жінки.

— А хустину взяла?

— Взяла і сховала, бо саме надійшла княгиня.

— Ага, а що ж на це княгиня? Бачила все?

— Бачила і сказала: «Хустиною можна мерцеві закрити очі, відстрашити здичілу коняку, можна прив’язати і дівчину до чужої одрини! Але тільки Норми знають, котра із цих трьох можливостей здійсниться, та чи самому князеві не придасться ще хустина!»

Насупився князь, по хвилині підняв голову й повернувся до Добрині та Мстислава:

— Після мого виїзду Рогніда стане кувати крамолу з моїми недругами. Тому гадаю, що ти, Добрине, з Путятою не зможете вдержати в Києві ладу без помочі молодого діяльного товариша. Нехай же Мстислав залишиться при вас, щоб буцімто берегти Поросся та берегів Ірпеня, та в дійсності він збере силу, потрібну на покорення супостатів у Києві, Вишгороді, Овручі. Тут скрізь ще чимало варягів, половчан, деревлянських бояр. А ти, хлопче, — тут поклав руку на плече Романа, — поїдеш зі мною у Витичів. З богом, друзі! — гукнув підіймаючи руку вгору.

— Слава князеві! — вигукнула дружина.

— Як-то? — живо заговорив Добриня. — Ти справді покидаєш землю? Що ж буде на заході, над Сяном, Вислоком, Попрадом, коли Мстислав залишиться тут?

— На заході є воєвода Святополк зі Збраничів. Він уже в літах, і то і краще буде йому сидіти дома, а на південно-західні та західні границі краще посилати відпоручників. Якщо треба буде, то поможе йому перемишльський тисяцький володар або Соломирич із Волині. Прощавайте!..

їхали лісом, де було вже чимало осель. їх ставало з року на рік щораз більше, бо люди тікали з печенізького пограниччя у Київщину, на Поділля, а то й дальше. У лісах раз у раз попадалися обсіяні збіжжям галяви, сади пасіки, баштани. Бджоли роєм обсідали квітки, що обрамовували узлісся барвистим килимом. Строкаті зірки, звіздочки, слизи, мачухи, дикі рожі, дзвінки, живокості аж рябіли серед смарагдового морогу, а солодкі пахощі меляси й мар’янки наводили просто памороки. Коли виїхали на якийсь безлісний горб, молодець побачив чорний вал хмар, що надвигався від заходу. Вкінці надвечір наскочили на головний шлях і тут зустріли кілька обозів, навантажених усячиною. Вони їхали у Витичів, щоб поспіти на виїзд дорічного каравану гречників, який мав саме на днях рушати у Корсунську волость. За кілька годин Володимир не сказав ні слова, а кінь його йшов різною ходою, в міру того, як снував думки володар. Аж ось кінь перейшов у повільний крок, а навіть став клонити голову до запашних трав узлісся, видко, збирався пастись. Щойно тоді відважився Роман сказати слово.

— Поспішаймо, ваша милосте, — заговорив. — Буря йде!

— Ах, то ти, Романе! — прочуняв князь, наче зі сну, і підігнав коня. — Правда, що в тебе є дядько? Що?

— Є, ваша милосте, дядько Олексій, та він уже не для світу. На ньому об’явилася божа благодать, і він…

Тут Роман запнувся, наче не знав, що сказати.

— І він став іноком! — піддав Володимир.

— Так, ваша милосте.

— Де ж його можна відпитати? Химерні з вас люди! Християни бува тікають від себе, начеб не життя, а смерть була ціллю людини, і то смерть за життя. Як мо* жеш, то поясни мені, хлопче, що доброго може бути на самоті?

Роман почервонів, та не забув язика в роті.

— Мені здається, милостивий, що добре буває самому з богом, оддалік від людської метушні.

Відповідь подобалася князеві.

— Розумно говориш, хлопче! — відповів. — Жінку лікує товариство, мужа самота! Де ж дівся твій дядько? Він тут?

— Ні! На порогах, біля кам’яних гряд лежить могила гриднів, які впали в бою з печенігами. Воєвода Свинельд велів був її висипати ще в тому самому році. Близько тієї могили є простора печера, в якій живе дядько пустельником. Він у нас був позаторік, коли ми йшли на печенігів. Був і я в нього, але ще хлопчаком. Чи живе ще, не знаю!

— Ба, певно, погані після останньої виправи затовкли старого!

— Не гадаю, милостивий князю! Вони поважають його як божого старця, шукають в нього поради, приносять дарунки. Вони не тикають святців, бо кажуть, що пустельник ближче божества, ніж людей.

— Як так, то, може, ще найду його в живих, а ти, Романе, вкажеш мені дорогу.

— Поведу тебе, милостивий, коли така твоя княжа воля. А й дядько радо привітає нове сонце Русі над гробом давнього.

— Ти гарно висловився, Олешич! Хто тебе вчив?

— Трохи батько, трохи отець Євзевій.

— Ах, Євзевій! Знаю! Вельми тямущий чоловік.

Мовчки їхали густим дубовим лісом. У спину дув їм

теплий вогкий вітер, а ліс обзивався глибоким поважним шумом. Раз у раз чувся в діброві ломіт сухого гілля, яке скидав із себе праліс, мов переношену одежу. Швидка їзда та буйний порив вітру розбурхали почуття свободи й сили у серці князя. Він наче підріс у сідлі та повними грудьми втягав у себе пахощами насичений подих.

— Велика твоя сила, Стрибоже! — закликав раптом. — Могутнє твоє крило! До кого ти молишся, Романе, коли підійма тебе з землі крило Стрибога?

— Я, милостивий, радію тоді життям, бо знаю, що Стрибог — це віддих всевишнього. Божество обіймає нас, як праліс оселі. Вони з нього вирубані, ним окружені, вони — це він, а він — це вони!

— То, по-твоєму, ти і все це довкола — це бог?

— Цього не знаю, милостивий, але чую, що і ти, і я, і все інше, у ньому! Він наче подих вечірнього леготу, він пориває нас борвієм до наміченої цілі, потопляє човни серед моря або виносить їх на тихий берег. Він… усе!

— Романе, — заговорив по хвилині князь. — Чи тобі та твоїм ніколи не прийде на гадку вхопити за мечі та топори і під час походів князя опанувати волості? Видко, таки правда, що ваша віра не любить подвигів, борні, геройства.

— Наша віра не боронить геройства, та вона далека від борні й зливу крові, хіба що це боротьба за саму

віру… Якщо ти, милостивий, насильно викорінював би Христову правду, то ми покинули б дружину, але таки не зрадили б тебе, ані не підняли б на тебе меча. Бо царем світу бог, а князь чи король — його заступники, і всякий, хто на них підіймає руку — злочинець! Ось чому, милостивий, твої найвірніші гридні — це християни!

Від стриманого лоскоту та осліпливого блиску коні присіли на задах. На яких п’ятнадцять кроків збоку грім ударив у величезного крислатого дуба.

— Во ім’я отця і сина… — перехрестився Роман.

— Пощадив нас Перун, — зажартував князь, — а ще й добро нам наврочив, бо вдарив праворуч.

Блискавки сліпили зір блисками, грім гудів без упину, плащі їздців намокли, а по боках коней спливали потоки дощової води. Та недовго шаліла буря. Хмара пересунулася дальше на схід, і дощ ущух. Роман добув із того зав’язаного шкіряного мішка сухий плащ і подав його володареві. Мовчки переодягнувся Володимир і поїхав швидше. Довкола рідшав ліс, місце велетенських дубів, буків та грабів зайняв орішник, тернина, вишневі кущі. Повз дороги плив потік, який вливався біля Витичева у Дніпро.

— Недалеко вже! — сказав Володимир. — Ось зараз скінчиться ліс, а там і Дніпро буде видко.

— Ледве чи його побачимо, та ще й у темряві!

— Ба, блискавка з віддалі краще освітить околицю, ніж зблизька, бо не осліпить тебе… Ага! Що ж ти гадаєш зробити з Мирославою?

Питання було коротке і ясне, і молодець не знав, як на нього відповісти.

— Вона, видко, набралася від Рогніди духу непокори, — говорив далі князь, не ждучи на відповідь, — а це недобре! Не кожна жінка є Рогнідою, не кожна!

— Ах, ти не знаєш, чому Козняк надувся на тебе? Він каже, що ти навмисне покинув Доброгоста, його сина, без помочі та поталу печенігам, і вони вбили його.

— Ісусе Христе! — вирвалося у молодця. — Милостивий князю! Клянуся богом, його муками та воскресенням, кістками батьків та моїм вірним мечем, що це брехня!

— Я ж це сказав Кознякові,— засміявся князь, — і заборонив старому воронові доходити помсти мечем або домагатися віри. Тому старий завзявся не дати тобі дочки. Та ти не сумуй! Волю князя він ушанувати мусить, інакше горе йому!

— Господи боже! — крикнув Роман. — Не кажи мені вибачити тому, хто вигадав таке, бо вб’ю його, пошматую, а криваву голову кину до стіп старому…

Князь засміявся удруге:

— Ну, твої оклики, хлопче, могли б вийти із уст нехрещеного гридня. Мені Євзевій казав, що милосердя, лагідність та дух вибачливості — це християнські чесноти. Видко, таки добре Добриня каже, що вино одне, тільки чарки різні.

По хвилині спитав знову:

— А маєш ти, хлопче, ворогів?

— Ворогів не маю! Я ж нікому в дорозі не стаю. Може бути, що дехто не любить мене за грецьку віру, заздрить мені твоєї ласки, милостей, але кинути на мене такий поговір міг зважитися тільки хтось, хто запродав душу дияволові!

— Забуваєш, хлопче, що, крім, майна і княжої ласки, є ще один ідол на світі, якому кланяються люди… — це любов дівчини. Я чув, що при смерті Доброгоста було тільки двох свідків — Свен та Станимир…

Коні пристали та витягнули шиї перед себе. Стежка повернула вбік над сам потік і бігла його берегом у долину. Світло блискавок розливалося у краєвиді широкою смугою, подібною до велетенського срібного щита.

— Дніпро, — промовив князь, — а там далі Витичів.

— Бачу вогні у пристані! — додав Роман.

ВАРЯЗЬКА КРОВ

Другої днини після виїзду Володимира і варязького полку велів Добриня проголосити на торговиці біля княжого терему та на Подолі, що він бере правління великого князя та що дружиною має орудувати тисяцький Мстислав Воєславич. Рівночасно боярин Святополк Збранич виїхав як воєвода у Червенську землю, а з ним останки варягів, які були у Києві. Залишилося всього кількох, а з ними Свен Герюльфсон, колишній воєвода над усіма. варязькими прибічниками великого князя. Володимир дозволив був йому їхати у Візантію, одначе тільки як звичайному полковникові над тисячею гриднів… Таких полковників було у Володимира шістьох, а Свен, як найстарший між ними, не раз проводив їм у походах на Польщу, ятвягів, в’ятичів, печенігів. Всюди визначувався Свен вірністю та хоробрістю, і великий князь не жалів йому багатих дарунків, його двір на в’їзді у Нове місто, або Володимирів город, день і ніч роївся від варязьких князьків, гостей із пристаней Скандінавії, а навіть із Німеччини. Над Ірпенем були в нього три чималі селища, з яких увесь доход припадав йому, бо полюддя не платив ніякого. Словом, Свен став князем, багачем, вельможею, — про гаразди якого навіть не снилося його голодним землякам. Тим сильніше він відчув, що князь нараз знехтував його вельми достойну особу. Аж до останньої хвилини мав іще Свен надію. До останньої хвилини гадали його варяги, що і він поїде з ними. Аж тут на кілька хвилин до виїзду з’явився Ляйфр Ульфргоге як новопризначений воєвода, і гридні привітали його покликом без спротиву, бо його, Свена, не було при них. Він ждав, що князь покличе його, та покликав його тільки Ляйфр як тисячник. Згодом Свен побачив, що і в інших полках перебрали провід не ті мужі, що раніше, а інші, які знали «путь із варяг у греки». Свен, хоч шляху у Царгород не знав, але мав за собою інші заслуги. А ці заслуги були куди більші тих, що мали всі дружини, разом узяті!.. Хто розв’язав спір про руські землі? Може, сам Володимир? Може, Добриня, Путята, Мстислав, Святополк? Ні, він і тільки він, Свен Герюльфсон! Він кинув на вагу свій меч і переважив справу на бік князя! Справді! Сліпе око Одіна — це око княжої справедливості!

Цілий тиждень мучив та томив себе здогадами, розпитував гриднів про всі слова й діла Володимира в останніх годинах до виїзду і роздратував свою сліпу ненависть до князя, якому служив досі.

Вкінці покликав Теорда, свого уповноваженого, передав йому червоно лямований плащ та золотий ланцюг воєводи і велів його віддати Добрині з заявою, що покидає дружину князя та осідає як гість-купець у городі.

Та тут скоїлася пригода, яка мала надзвичайні наслідки, бо зворохобила ввесь острог та боярство. Теорд ішов у супроводі чотирьох ратників на Берестово до Добрині. Люди вступалися з дороги варягам, що останніми часами від безділля та похмілля сильно були здичавіли, і кожний із них гадав, що йому належить пошана і поклін від усіх неварягів у городі. Саме при виході з острога на Берестово він стрінув інока Йоана, родом русича, але вихованого на Афоні. Він уже трохи помагав отцеві Євзевієві при церкві св. Іллі на Подолі. Чернець відмовляв молитву, понуривши голову, і не помітив варяга. А цей одним ударом ліктя трутив його з стежки у болото. Иоан доволі грубим ціпком, яким звичайно обганявся від собак, гримнув Теорда по голові. Георд упав, ратники кинулися на черця, аж цей вмить вихопив із першого на дорозі тину грубезний дубовий кіл і так справно став ним вимахувати, що невдовзі двох ратників лягло біля приголомшеного Теорда.

Зчинилося збіговище, одначе ніхто не вступався за варягами.

Серед гамору та метушні вихопився інок з юрби і почвалав у свою церкву, а за цей час Теорд очуняв. Хлопчаки привітали його появу голосним реготом, але він, не звертаючи на це уваги, швидко зник за воротами княжого двора.

Тут передав Добрині княжий плащ Свена, а воєвода велів скарбникові відважити кунами належну ще Свенові плату. Саме під час цього вбіг у вітальню сам Свен з криком та прокльонами.

— Прокляте кодло — гукав. — Розбиває по переулках посланців вікінга, яких шукає навіть конунг! Жадаю негайно лютої кари на противного богам християнина, а ти, Добрине, як заступник князя, сам повинен подбати, щоб шанували йего дружину! На Вальгалю! Не швидше покину це дворище, аж побачу проклятого інока, прив’язаного до стовпа у капищі. Бо я жертвую його Торові-Перунові!

Крик варяга здивував і збентежив присутніх, та ніхто не знав, що скаже суворий воєвода на кривду, заподіяну Свенові. Добриня, не звертаючи уваги на прокльони варяга, спокійно докінчив відчислювати «сороки» кун та білок, а там уже спокійно звернувся до Свена.

— Вибачай, Свене! Відбери свій ланцюг! Це пам’ятка для тебе, що ти був в останньому поході воєводою і винагорода за вірну службу, а не відзнака. Інша річ плащ. На взірець кесаря одягає князь всю прибічну дружину в однакові плащі, а хто з неї виходить, тому носити її не слід… Це ясно!

Відсапнув і спитав зі звичайним приязним усміхом:

— А тепер, будь ласка, скажи мені, чи ти приходиш до товариша Добрині, чи до заступника князя?

— Як-то! Що це? — подався взад варяг. — Чи ж це не все одно? Невже ж я питався у службі, чи служу Володимирові, чи князеві Русі?

— Ні, це не одно! — відповів воєвода. — Товаришеві Добрині можеш сказати, що захочеш, навіть його самого можеш насварити у похміллі, але намісникові князя не те! Чей же розумієш, що це не одно! Що ти не питався, кому служиш, це твоя справа. Для князя ти слуга, якому платять, а за плату купується послух. Ніхто не брав би у службу варягів, якби знав, що за свої куни купить собі прокльони.

— То так? — проговорив Свен хрипко. — Ось так-то дотримує конунг вірності своїм гридням? Замість згинути разом із ними, як ялося героєві, як погинуло при ньому стільки наших, він покидає того, кому найбільше завдячує, на поталу своїм рабам і християнам? Ні один варяг не вдарить у щит у його честь, коли не впаде голова мого противника від княжого топора! А коли вона не впаде, то, — тут варяг вдарив дебелою рукою об меч, — то на силу найдеться сила, на злочин — кара, на кривду — помста!

Сказавши те, повернув до виходу. Але Добриня простяг руку.

— Зажди, Свене! — попросив. — Не відходь у гніві, бо клянуся світлом Дажбога-Хорса, не маєш чого. Сам кажеш, що заслуги твої великі. Але за тимчасову користь покутує не раз людина все життя, — відповів поважно Добриня, стягнувши брови.

— Ха, ха! — зареготався Свен. — Муж не покутує ніколи, покутує тільки зрадник, боягуз, раб або християнин!

Ніхто з присутніх не знав, про що ішла річ між Свеном і Добринею. Але вони обидва хвилину дивились один на одного, і перед очима їх. стала жахлива дія у шатрі Володимира, коли до нього прибув востаннє Ярополк… У душі варяга орлом здіймався до льоту тріумф, а в серці Добрині залягло щось, як холодна криця.

Добриня заговорив знову.

— Є у світі звірі, як тільки кров’ю живуть, а є й такі, які тікають від крові. Твої заслуги, неначе криваве рядно. Хто послугується хижаком, сам ним стає.

Варяг хвилювався.

— Доволі мені повчань! Ти діло говори! Покараєш попа чи я сам маю його покарати?

— Гостю! Не раджу тобі задиратися з християнами, бо і в них мечі і топори, а всі варяги поїхали у Візантію, то ніхто тобі не поможе. Як намісник, звертаю твою увагу на те, що не годиться ображати віри блаженної бабуні великого князя, мудрої княгині Ольги. Хто таке робить, підпаде карі, і то такій самій, як хто ображає Перуна, Велеса, Дажбога — богів полян. Мої слова, Свене, це слова князя при виїзді!

У залі зашуміло. Християни і нехрещені, бояри і дружинники заговорили між собою, перешіптувались.

— Хто чув ці слова з уст Володимира, крім тебе, Добрине?

— Я!

І біля Добрині став воєвода Мстислав, з високо підв’язаним чубом на голові та голим мечем у руці.

— Я чув, — повторив, — а цей меч — це запорука правди!

Усе замовкло, з уст Добрині зник усміх, а на місці його знову появилася сувора повага.

— Ось це слова князя: «У моїх землях усякому воля вірити у що хоче, бо віра скрізь одна, тільки боги різні. Тому однаке право всім людям християнської чи поганської віри, варягам, грекам, русичам. Між богами та людьми одне тільки залишається посередині — це князь та його рід. Це той вузол, який зв’язує докупи різні розбіжні змагання, бо голова князя — це прапор усієї держави, це знамено влади для всіх вір без розбору!»

— Говорить, як грек! — закпив Свен. — Біда тільки, що руському князеві так далеко до порфірородного кесаря, як борсукові до ведмедя!

— Хто знає! — відтяв Мстислав. — Сила — це божий дар, а пурпура — тільки ганчірка.

— Ба, як так, то й ідол Перуна чи Тора — це тільки дерево чи метал. Пусті твої слова, Мстиславе! Можна і в ведмежій шкірі бути борсуком!

Свен вийшов, залишивши бояр у живій розправі над словами князя. Він відчув тільки одно: що став князеві непотрібний, а то й зайвий.

Швидким кроком ступав Свен вулицями Києва. Раз у раз його стрічали знайомі бояри, дружинники, купці, та він не бачив нікого. Аж коли опинився в острозі, недалеко дворища Рогніди, там, де головна вулиця звертала на Поділ, спинив його незвичайно оживлений рух. На високих двоколісних телігах везли загорнені у чорні заялозені сороки та портяниці погоничі якісь великі звої. Між погоничами виднілись тут і там скісні очі болгарина чи хозара, м’які повстяні постоли, пов’язані строкатими волоками, розбризкували грязюку, а хрипкі поклики купців на різних мовах вказували, що це караван із Болгарії, який привозив східні товари, шовки, золотий філігран, коріння, криві мечі, перських та кавказьких невільниць. Від останніх походів Святослава на болгар та Ітиль рідкістю стали такі каравани, а все ж деколи вдавалося більшій валці прослизнути поміж дикі орди печенігів та наповнити пусті комори купців на Подолі.

Мимохіть варяг задивився на валку, коли раптом почув своє ім’я. Відвернувся. Перед ним стояв у довгому рудому сарафані череватий кривоногий купець у клепані з шовковим верхом, з-під якої показувалися попри вуха два довгі жмутки волосся.

— Ібн Дауд? — спитав.

— А хто ж би, на Єгову, як не твій найпокірніший слуга! — засміявся купець, а його заслинений беззубий рот розтягнувся від вуха до вуха. — Ібн Дауд, вірний слуга твоєї достойності, підніжок твоїх рабів. Із краю амалекитів я привіз багато дечого дорогого… Зайди, воєводо, до моєї храмини над рікою!

— Добре, зайду! — сказав мимохіть Свен і хотів був почати з купцем розмову, як його око доглянуло при воротах дворища Рогніди дві дівочі голівки. На вид одної з них кров хлинула йому до голови.

Вона в Рогніди! — подумав. — А раз вона там, то треба мені й її перетягнути на свій бік. Князь був йому тепер ворогом, але й Рогніда не була йому прихильна від часу смерті Рогволода.

Коли входив у дворище, привітали його дві дівчини, які теж вийшли до воріт поглянути на східний караван. Одна з них — маленька, кругленька русявка вдивлялася своїми збиточними оченятами в лице багато одягненого статного мужа, бажаючи зловити для себе належний їй призний сміх. Одначе погляд Свена дивно подіяв на неї. Вона поблідла, наче з-під багатої соболевої шапки глянув на неї кістяк. Друга спокійно і поважно відповіла на привітання Свена.

— Мирославо, голубко, що це за вовкулака? — питала білявка.

— Вовкулака, Лелітко? Правду кажеш, я зовсім не здивувалася б, якби стрінула його посеред лісної гущі. Це Свен Герюльфсон, колишній княжий воєвода.

— Ах, це він! Богове!.. То він був при тому, як погані забрали Станка. Ох, горенько!

— Він був і при смерті Доброгоста! — сказала, а по лиці її промайнув гнів. — Він завсіди вів інших на смерть, але сам, наче зачарований — вертався здоровий.

— Ой, я мушу до нього піти! — заговорила крізь сльози. — Він, певно, знає щось більше про загибель Станка.

— Стривай! В нього, певно, діло до княгині. Заждемо в сінях… або й ні! У нього очі… Ох, які лячні! Я боюся його зору, мов очей водяника. Брр! Ходи геть.

Тимчасом у світлиці дворища Рогніда в голубій мирті з бортами сиділа на киломом вистеленому стільці при низькому столі, де звичайно засідали до бенкету мужі. Біля неї на шкурі білого ведмедя грався олов’яними возиками та глиняними ляльками Ізяслав. У куті дрімала служниця, а проти княгині під темночервоною поволокою з витканими грифами розсівся Свен. Свен і Рогніда говорили мовою варягів, а багаті шелестівками слова падали з уст, наче окрошки скель або льодовиків під ударами джагана. Раз у раз чувся гадючий сик, брязк меча, гуркіт грому. Лиця обох мінилися, блищали їх очі…

— Так ти виправдуєшся? — питала Рогніда, а уста її скривилися, як до насміху.

— Я не виправдуюся ніколи! — спалахнув Свен. — Не оправдуюся й не прощу. Я тільки вказую тобі шлях до цілі!

— Цілі? Я не бачу ніякої!

— Лукавиш, Рогнідо! Та хоча лукавство — це зброя жінки, та на цей раз покинь її! Я не по те прийшов, щоб заводити з тобою бій хитрощами та словами. Я не карлик і не грек!

— А чи не знаєш ти, Свене, сину Герюльфа, що де йде річ про посвяту жінки, то кращий буває грек, або карлик, хитрий, брехливий, але тямущий, ніж щирий нездара-велетень!

— Отже, відмовляєш?

— Ні, але й я теж бажаю простого, ясного слова від тебе. На мої уста, пробиті терням Одіна… говори!

— Я розказував тобі про здобуття Полоцька, бо не бажав мати в тобі кровного ворога…

— Знаю! Не ти вбив моїх братів та батька. Ти сповняв тільки повинність гридня. Ти мені не друг, а й не ворог!

— На Фрею! Ти як Брунгільда серед заграви княжої любові подвійно вабиш до себе мужа, якого надять небезпеки…

Заясніло поважне обличчя Рогніди. Похвала з уст Свена доказувала їй, що її приваби ще не ослабли.

— Чи ти на те сюди прийшов, щоб як залицяльник гнути теревені? — спитала.

— Я вказую на твою красу як на зброю, хоч ця краса і мене чарує.

— Навіщо ж мені та зброя?

— Не лукав, Рогнідо! І ти і я мусимо помститись, бо зміїна їдь стопить наші серця у безсилій ненависті до спільного ворога.

Зір Рогніди спочивав на русявій голівці Ізяслава, то переносився на суворі риси лиця варяга.

— Питаєш долі, Рогнідо, котрий з нас буде наслідником Володимира? — спитав Свен. — Чого жахаєшся? Або підеш зі мною і вибореш престол внукові Рогволода, або я піду сам туди, куди кличе мене честь героя, і добуду вінок, але вже для себе!

— Нові вбивства та злочини!

— Ні, тільки кара та помста!

— Не сподівайся сьогодні рішення! — сказала Рогніда. — У мене є обов’язки, та нема сили ні спроможності, у тебе є сила і спроможність, та нема обов’язків.

Свен зневажливо засміявся.

— З тебе промовляє жіноча порода. У тебе нема спроможності вбити героя, якого привабливість обезсилила тебе!

Рогніда спалахнула.

— Досить того! — крикнула суворо. — Твоя правда, Свене! Не дам тобі ще рішення, бо Володимира нема у Києві, а не знати, що буде до того часу.

— Чого ж ти надієшся ще? — глузував Свен дальше.

— Не бий батогом коня, на якому маєш їхати у бій. Ти не все знаєш. Володимир змінився. Нема в нього давньої грубості, він менше думає про походи, а більше про лад держави, рідню, дітей…

— Вичерпалася, значить, сила! — зауважив Свен. — Він не наш! Видко, не багато її в нього й було раніше.

— Помиляєшся! Тільки Льокі — велетень вогню — знає, скільки сили у цьому мужеві. Але є в нього те, чого не буває у наших, є багато ніжності, доброти… Прикмет, яких мені й назвати годі на нашій мові, його бажання затерти у пам’яті всіх криваву минувшину, коли збирав спадщину свого батька. Два тільки спомини мучать його: Ярополк і Рогволод.

— Ах! То Добриня казав правду!

— Не знаю я, що казав Добриня, але пригадую, що князь говорив мені останнього вечора про те, як він любов’ю до мене хотів затерти’кривавий спомин Полоцька, як щиро простягав руку до згоди братові, і як ти, Свене, вискочив з-поза завіси шатра з другим іще гриднем, і як кров’ю залита, на двоє розрубана голова брата впала додолу. А коли князь накинувся на тебе, то ти засміявся і сказав: «Ти самодержець усієї Русі, месник брата Олега і споневіреної честі своєї матері». Та годі він назвав це вбивством! А на це ти… Ах, не знаю вже, що ти відповів…

— Я відповів йому на те, що злочином є тільки такий неправий вчинок, про який знають люди. Одним ударом меча я вислав свого спільника за Ярополком і передав меч Володимирові, щоб убив і мене, та я був певний, ще він цього не зробить. Ми переодягли Ярополка у зброю, вклали у задубілу руку кривавий меч і розголосили, що його вбив мій товариш з помсти, а я покарав його за злочин.

— А тепер криваве марево не дає йому жити. Саме тому обсипав він тебе багатствами, але дав би, здається, й половину своїх волостей, якби ти щез йому з очей.

— Ага! Значить, його пусті привиди важніші йому від моєї помсти. Ну, з богами, Рогнідо! Між нами зав’язався союз, чи ти бажаєш його, чи ні. Тебе кличе закон крові, мене — честь. Тепер і я бачу, що князь очарував не тільки мене колись, але й тебе тепер. А проте він мусить упасти!

— За тебе, Ізяславе, внуку Рогволода! — прошептала нечутно Рогніда, уклякаючи біля русявої дитинки.

ХРЕСТИ

Джерело холодної води било зі скелі серед уламків граніту та буйної порослі. Кам’яна гряда тяглася скільки око сягне від сходу до заходу і дедалі опадала пороговиною до Дніпра, що з шумом проривався через запору. На кам’яних звалах розцвітали лісові квітки, росли берізки, терен, саклак, вишні й ліщина. Над самим джерелом була печера, а невеличкий баштан вказував на те, що тут живуть люди. Та довкола не видно було й сліду людських осель — ні диму на овиді, ні блеяння овець. З-над діброви дикі голуби раз у раз спадали стадом на скелю. Із лісної глуші долинав порою голос зозулі та стукіт дятлів. Серед кущів дрібніша пташня аж заходилася від щебету. Зяблики, синички, щиглики та посмітюшки скакали, спорхували з гілки на гілку, і ластівки ширяли у всіх напрямках. Настрій невисловленої краси спливав на людину, що стояла там, де жулавцева гряда спадала стрімко до Дніпра.

Серед цієї мальовничої картини стояв сімдесятилітній пустельник, високий муж з суворим лицем та великими руками вояка. На ньому був довгий, темний із грубого сукна кобеняк та висока смушева шапка, тугі, шкіряні чревії, які носять мандрівні київські купці та довгі подорожі. Із-під порозтинаного кобеняка видко було рубець грубої сорочки, а на ній малий мосяжний хрестик.

Довгу хвилину вдивлявся пустельник у задумі на величавий краєвид, від якого так і несло чаром безлюддя. Опісля, наче в церкві, поклав на себе знак хреста й став бити поклони та молитися. Накінець тихою ходою подався під гранітну гряду, де при вході в печеру стояв глечик молока та ячменний корж. Сів і почав їсти. З-поза скелі вибігла біла коза і стала скубати дідуся за рукав. Він усміхнувся, допив молоко з глечика, останок коржа покришив у пальцях і подав козеняткові.

Раптом підняв голову. Над скелями закружляло кілька риболовів та чайок. Видко, хтось наполохав їх прн воді. Від Дніпра круто стежиною підіймалися в напрямку печери дві постаті. Не було сумніву, що вони йдуть сюди, бо інших стежок тут не було.

«Чи це наші купці-гречники, чи таки греки?» — питав себе дід, але здалека годі було розібрати.

А ось і вони. Один молодший, другий зрілий муж, обидва в одязі княжих гриднів. Довго придивлявся до них пустельник, аж раптом поблід і став з місця.

— З богом прибувайте! — закликав зворушеним голосом.

— Здоров був, дядьку! — привітався молодець і припав до колін старого. — Слава всевишньому та святим його, що зберегли тебе в добрі-гаразді!

Довгу хвилину тримали один одного в обіймах. Перший отямився Роман і швидко заговорив до дядька:

— А ось це приводжу вам, дядечку, гостя… Поклоніться йому не тільки як гостеві…

В очах старого заблищали сльози.

— Не потребую я вже клонити голови перед ніким, хіба перед богом, бо тільки він має ще до мене право. Для світу я помер. Проте не вмерли ще в мені спомини, і в деяких рисах цього мужа відживає саме найвеличніший, але й найболючіший з-поміж них. Не кажи мені, хто це! Це зв’язало б мої уста при словах правди, як тиснуться на них при його вигляді. Коби тільки він бажав їх вислухати, бо у моєму серці назбиралося чимало всіляких сумнівів, які розжене тільки осуд мужа, що живе на розмовах із божеством.

Пустельник похилив голову і повів обох у печеру. На задній стіні висів простий хрест із розп’яттям, перед ним лежав великий шестигранний камінь, де у заглибині була свячена водаї. Біля стіни на оберемку очерету спав пустельник, а на великій кам’яній плиті при другій стіні було попелище, де постійно тліло декілька вугликів. Пустельник залишив гостей самих і пішов у комору. Роман став поратися біля вогню і швидко роздув полум’я на камені. У задумі глядів на все те Володимир та раз у раз кидав оком на чорний хрест у куті печери.

— Самота, крайня вбогість, холод, а на випадок недуги неминуча смерть і яка смерть? Смерть скаліченої собаки, яку ловець не встиг добити в лісі…

Слова великого князя перепинив Олексій Олешич, запрошуючи мовчки гостей до трапези. З комори виніс кусок вудженини, овечий сир та свіжу рибу. Покріпившись, Роман попрощався з дядьком, бо князь наказав йому переказати дружині, яка саме тягла човни на волоці, щоб ждала його повороту. Князь та інок залишилися самі. Втомлений дорогою, князь заснув на берлозі пустельника, а коли прокинувся, сонце вже клонилося на захід. Довгу хвилину вдивлялися обидва в червоні відблиски сонячного світла на широко розлитих водах Дніпра і слухали покрики птиці над рікою та звірюк у лісі. Вкінці заговорив князь:

— Старче! Недаром я прийшов до тебе аж у твою пустиню. Багато дечого зайшло останніми днями у моєму житті, і, порадившись з моїми друзями, я рішив змінити шлях, яким ступав досі.

Олешич усміхнувся:

— Не бажав я між тебе та себе кидати слова «князь», але бачу, що без нього не обійдеться. Дружина їде порогами, діло горить, та бачу, нема в тебе багато часу. Говори, Володимире, сину Святослава! Я твій слуга, хоча й не раб, і зберу все своє знання, ввесь досвід, щоб послужити тобі. Може, тобі треба переговорити з печенігами, виторгувати мирний переїзд через степи? У мене є між їх ханами знайомі.

— Ні! Не за цим я прийшов до тебе. До цього в мене є бояри, є меч! Вони можуть відкрити мені дорогу і в Царгород, не то що…

— Гей! І твому батькові відкрив меч високі таємничі ворота смерті, погубної для всієї землі Дажбога. Коли приходить заметіль крамоли, всі проклинають зламаний меч героя, а дехто… Дехто і того, що підняв його проти божої волі!

— Не розумію тебе, старче!

— У цьому то й річ, що ти не розумієш того, що повинен би зрозуміти. Недалеко звідсіля, ось там у молодняку, є могила, а в ній спочиває непізнаване, безголове, пошматоване стрілами, списами, шаблями тіло геройського та нещасного Святослава. Він згинув від меча, яким воював, і покоїться на окраїнах своєї землі, а не серед неї, бо він покинув був її для добичі, для золота, зброї, вина, пахощів, дівчат. І ось я живу на його могилі і поминаю його душу, щоб бог у своєму осуді зволив глянути й на те, що цей муж дав своїй землі небувалу велич і прославив її ймення на ввесь світ. Тепер ти, князю, ведеш дружину на південь. Чого, за чим, не знаю, але благаю тебе, роздумай, чи не даєш собакам того, що відбираєш від дітей, чи своїм походом не віддаєш рідної землі на поталу дичини.

— Ні, Олексію! Не йду я слідами батька! Отсим походом позбуваюся тільки непотрібних варягів у користь імператорів, бо їду як друг, а не як ворог християн. У мене інші задуми. Та скажи мені: чи ти був при Святославові у Болгарії!

— Був! Недовго, але був.

— То скажи, чому він не міг утриматися в Болгарії? Чому не прийняли болгари русича, а воліли грека? Князь-русич був би захистив їх від усього світу булатним щитом та поразив усіх ворогів стрілою Перуна, бо в його руці були сили, про які й не снилося ромеям та франкам!

— Тому, що Святослав відвертався від віри, з якою зрослися душі болгар від століття! Ця віра стала змістом їх сердець, кров’ю їх крові. Цар-поганин був для них гіршим від сатани, і вони покинули його. Будь Святослав християнином, хто знає, чи після Циміскія не сидів би на златокованому престолі Святослав.

— Правду кажеш старче! — сказав Володимир сильним голосом. — Так само думаю й я. Тому я хочу, щоб ти охрестив мене та завісив на моїй шиї хрест твоєї віри. Бо я їду у Візантію приготовити собі або моїм наслідникам те, чого не міг здобути Святослав.

Старець усміхнувся, потряс головою і гладив головку кози.

— Велике слово сказав ти, княже! Проте це тільки слово. Твої наміри та способи точнісінько ті самі, що у твого великого батька, тільки інакше прибрані. Ти, як і твій батько, прешся на південь за візантійським вінком, престолом, багатствами, розкошами. Твоєму батькові не вистачало хитрощів, тобі може бракувати сили, якщо твій народ не згодиться із твоїми задумами. А обидва ви забули, що проти божого закону не витримає ніяке змагання, ніяка сила, нічия воля! Без підвалин добра і справедливості степовий вихор переверне хижину пастуха і понесе світами, мов перекотиполе! Прийняти Христову віру, а бути християнином — не одне! Прийми її, а може, бути, осягнеш високу ціль, про яку говориш. Та я не стану хрестити поганина, щоб відкрити тільки ворота для його жадоби.

— Знову не розумію тебе, старче! Що це значить — стати християнином справді? Невже ж ти гадаєш, що я піду за тобою в пустиню? Невже ж цього вимагає від мене твоя віра?

— Ні, Володимире, не слід тобі тікати від людей! Навпаки, будь ти навіть у монастирі, я виправив би тебе у світ на бистрі хвилі життєвих вод. Бо в тобі не тільки теперішність, але й майбутнє всієї Руської землі — не те, що в мене. Я тільки власну душу спасаю, а не чуже добро.

Потер чоло рукою, зітхнув важко й задивився на захід, куди клонилося сонце.

— Так гадаєш? — спитав. — Гей!

— Чи чув ти, великий князю, про Гордія, ватажка раті, який літ двадцять водив чималу дружину у Табарістан, як це вже було сорок три роки тому?

— Чув! Велику добичу привезли тоді русичі з чужини, а й хазари не відібрали їх від них, як за першим разом. Так що ж? Гордій з того часу щез, наче в воду канув..

— Отже, бачиш, князю, цей Гордій — то я!

— Як? Ти, Олешич?

— Так, я! Я ходив уже тоді, перед сорока трьома роками тому в похід молодиком і чудом тільки врятувався від засідок. Опісля ходив я ще й на Дербент, а там став ходити з Святославом у походи на хозарів, щоб помститися на них за знищення нашої буйної раті. Тоді називали мене ще моїм першим ім’ям Яромира. Перемоги й багатства спадали на мене, наче золотий дощ, і зростали мої гордощі. Тим-то й назвали мене Гордієм, і як такий, я зібрав свою власну дружину з-поміж бродників, ізгоїв, печенігів та всякої голоти. Усі справжні, чесні борці рідної землі йшли за князями, а я собі осторонь. І бачиш, Святослав згинув, а я живу. Чи ж це не дивно? А якби я був згинув, а не він, ти не чув би від мене цих слів, а Святослав ставляв би капища у Доростолі чи Переяславі на глум усьому християнському світові.. Ось послухай! Одного разу ми здобули і пограбили якийсь город на берегах Каспія. Мої дружинники, наче дикі звірі, бушували по хатах, різали впень старців, мужів, жінок і дітей, а щадили тільки дівчат, щоб насититися їх красою. І під погідним небом Табарістану, у літні душні ночі розвернулася оргія крові, сліз, вина, обжирства і розпусти. Я теж вибрав собі красуню, дочку якогось перського купця. Та після п’яної ночі, коли над ранком сонце засвітило мені в очі, я знайшов її з серцем, пробитим ножем її власного рукою. А довкола мене вже кипіла робота на всі руки. Мої дружинники несли мішками до човнів золоті, срібні, мідяні кубки, котли, дзбани, прикраси, поволоки, обиття скриньочки, зброю, одежу. І тоді раптом я побачив старшу вже жінку, яка підійшла до мене і вдивлялася в мене пронизливо, вперто.

— Ти, видко, рабиня з нашої землі, то я тебе заберу з собою на волю!

А вона перехрестилася і каже:

— Так, я з вашої землі, та з тобою не поїду, бо, спасаючи тіло, погубила б душу. Гордію! Ти, видко, не з останніх, коли стільки дружини пішло на твій поклик аж сюди. У тебе, видно, голова, а в ній глузди! Тому поглянь, що ти накоїв. Ось тут жили погани, правда! Але чим же вони не люди? У них були матері, батьки, діти, був город, майно, багатство, праця, наука, спів, музика, смуток, радість, усе! А що ж залишилося тепер? Руїна, гнів, кров; сором, нужда, смерть. І ти гадаєш, що нема у світі нікого, хто б зажадав від тебе за це рахунку? Є, є така сила, і то не твої прокляті ідоли, а великий бог, який одною рукою тримає ввесь світ та знає найтайніші гадки людей і бачить порошинку на крилі комашки, що повзе по травичці. Подихом цього бога — вихор, його голосом — грім, його оком — сонце, а гнівним поглядом — блискавка!… Не мине й тиждень, а на твоїх дружинників упаде проказа! Тремти, злодію. І покайся, бо горе тобі!

— Як живу, я не чув таких слів від нікого і тоді раптом я зрозумів, що таке гріх. І від того часу я не мав ні хвилини спокою. Приїхавши додому, я подався до Корсуня і звідти вернувся я тим, чим бачиш мене тепер.

Я зрозумів тоді, що покута і віра, це основи християнства, а вони мусять іти з серця, а не тільки з уст.

— Пізнання, пізнання, — шепотів князь, — гей! Воно приходить не раз до самітної душі володаря, та він передовсім має обов’язки супроти інших… Ти ж сам сказав…

— Так, але володар теж людина, а хреститься або не хреститься людина, а не володар. Перед лицем бога всі ми рівні: скажи, чи в тебе інші руки, ніс, зуби, як у раба?

— Ні, але ум, знання, хоробрість…

— За ці прикмети ти став володарем, Володимире! І ні ума, ні знання, ні хоробрості не вимагає від людини бог. Це ж його власні дари, а він домагається тільки обрахунку, як ми їх використали.

Понура задума налягла на князя. Він стискав кулаки, неначе у люті або якби пробував свою силу. Кілька разів підходив до свого коня, наче бажав від’їхати, споглядав із прибережної скелі на ріку, де над табором варягів підіймалися клуби синявого диму розкладених огнищ.

Вони ждали його. У Візантії ждала на них велика боротьба, багатства, уряди, почесті, парадні одяги, розкішна обстанова. Жаль зробилось Володимирові варязької дружини, з якою його в’язав не один спомин.

Та оповідання пустельника перемішалося з власними переживаннями князя в якусь хаотичну казку, повну страхіть і привидів.

«Ні! Одна в нас минувшина, один і вихід із неї, одна ціль, одне спасіння!» — думав нишком.

І після безсонної ночі, за яку передумав іще раз усі свої задуми, князь сів на коня і помчав лісами. Олешич гадав, що Володимир поїхав за дружиною у Царгород, зневірений, роздратований його вимогами. Та надвечір кінь знову затупотів по жулавцевих грядах, і великий князь увійшов у печеру.

Був блідий, розхристаний, пірвана одежа свідчила про те, що продирався крізь кущі терновика, а очі горіли якимсь дивним вогнем.

— Послухай, старче! — сказав поривисто. — Ти розказував мені про себе. Тепер скажу і я тобі про своє горе, а ти осудиш тоді, чи я зможу стати таким, як ти кажеш, справжнім християнином. І обіцяю тобі: якщо скажеш «ні!» — то я зараз сідаю на коня й вертаюсь у Київ доживати віку дома.

Зітхнув глибоко і почав:

— Увесь вік я мав перед очима того, гробу якого ти стережеш, святий старче! Увесь вік я повторяв собі: бережи, княже, своєї землі, а то, чужої шукаючи, втратиш свою! І я позбирав її разом, і від великого Новгорода по Перемишль і Ряшів поклонилися мені всі руські князі. На коні в таборі, у степу та в лісі минали перші роки мого княження на Русі. Все інше засунулося мрякою, щезло десь поза кривавими марами бойовища, поза димами пожарищ. Одначе в міру того, як спадщина великого Святослава збиралася у моїх руках, чимраз ясніше виступало серед нічної пітьми смертельним жахом викривлене лице… вбитого у моєму шатрі Ярополка. Даремно, я переконував себе, що це сталося без моєї волі. І ось одного разу прийшло мені на гадку, що Ярополк згинув точнісінько так само, як і Олег, хоч не з наказу противника, але тут і там, ніби за тихою його згодою. Між обома подіями був зв’язок, хоч скритий перед людським оком, та ясний для тямущої людини. Тоді я запитав про це волхвів, але вони тільки визвірилися на мене: «Законом вічним є помста», — сказали, — «а богам ніякого діла до неї». Питав я й інших, та всі вони дивился на мене, наче на божевільного. А раз я підслухав, як один із моїх бояр говорив іншому: «Цур та пек! Іноді князеві таке приверзеться, що хоч годуйся два місяці самим жертовним ко. ливом із капища, ніяк не второпаєш!» Тоді я запитав Євзевія, а цей глянув на мене своїми великими синіми очима і сказав: «Це божа рука, княже!» І я знаю, що це правда! Химерна гра життя не мала б ніякого глузду без божества, про яке говорив він тоді, а ти говориш тепер. І я глянув на наш світ іншим оком, а моє власне життя видалося мені сущим божевіллям. Я і всі інші, що були зі мною, жили наче звірі у пралісі. Тільки щоденна потреба давала їм у руки працю, а заспокоєння бажань кінчало її. Слухали моєї сили і моїх спокус покірливі жінки з усіх моїх земель. Та ось я зустрів таку, як Рогніда. На мою незламну волю, мій наказ чи рішення вона відповідає спротивом, тупим, завзятим спротивом, на який у мене немає ліку. Навіть смерть не лякає її, навіть побої не ламають її упору. В її руках я побачив недавно ніж скритовбивниці, а хто знає, чи в її дитині не виростає месник Рогволода та Ярополка. Наче у кромішню пітьму, глянув я тоді у майбутнє… Поза грубою насилою нема довкола нічого. Сьогодні у мене влада, сила — і всі повинуються мені, віддаючи земні поклони князеві. Та нехай тільки ослабне моя рука або нехай тільки найдеться смілий одчайдух, який посміє вгородити ніж чи стрілу у мої груди, а все діло мого цілого життя загорнуть печеніги або ятвяги… Кров’ю та сльозами спливе вся земля, а на мою пам’ять кинуть дальші покоління каменем прокльону або, що ще гірше — забуття… І даремне шукаю у світі сили, яка надала б тривкість моїм здобуткам. Поза мною нема її ніде і в нікого, а і в мене невдовзі її не стане. За життя проймає холод усе моє єство, а після смерті він закриє собою навіть шлях до моєї могили.

Князь замовк і похилив голову на руки, застиг у понурій задумі. Аж ось по хвилині озвався тихий голос пустельника, який промовляв, наче дитина, щиро, лагідно, з чуттям.

— Ти могутній, Володимире, дивишся перед себе, як ніякий володар перед тобою, може, за твоїм прикладом піде колись і твій син. Та нема в тебе вдоволення, спокою душі, щастя. Щастя! Воно не привид, не сон і не мрія, воно існує справді, але не у світі, тільки в людині. Тож коли хто скаже тобі: «Моє щастя у цьому, чи другому, чи то при боці оцієї людини» — то це брехня! Щастя, це як краса зелені або цвіту. Його нема ніде у світі, тільки ми чуємо його серцем самі, а поділитися ним не можемо ні з ким. Зазнавати щастя — це втишати та заспокоювати всі свої сумніви, які родяться у нашій душі на шляху життя, це відповідати на всі питання, які ставить собі серце, затривожене диким крутіжем життєвої гульні. Часом приходить витверезіння на поодиноких людей і на цілі народи. Вони пізнають, що щастя людини у ній самій, а лад світу не від них залежить, тільки від безмежної сили, від бога… Хто вірить в ідоли, княже, цьому життя дає тільки хрести, важкі хрести, мов той, який за гріхи світу носив на Голгофу спаситель. Тому він і освободив від них людство, вказуючи у собі найвищу красу життя, всесилу, всезнання, справедливість і… те, чого не було у поганському світі ніколи: любов до інших людей, любов до ближніх, навіть до тих, яких ненавидимо. Пов’яжи, княже, себе з людьми, ласкою, любов’ю, спільністю душ, а не тільки тіл, і побачиш, що всі люди — це одна держава господа, а всі твої піддані — це одна родина, а ти її батько!

Володимир підняв голову. Лице його було поважне, задумливо дивились на старця орлині очі, та огник зневіри щез у них.

— Що ж? — питав Олешич. — Чи розумієш тепер, княже, чому ввесь світ приймає Христову віру, чому поганський володар, наче самітна билинка у степу, росте одинцем і пропадає безслідно?

— Так, я розумію це добре, тільки не кожні уста християнина повні таких слів, як твої.

— Відчувати велич, добро, красу, правду, вагу життя вміють, Володимире, тільки вибранці! Ти сам, як володар, знаєш про це, коли видаєш накази чи висловлюєш бажання. Для юрби і хрест залишиться ідолом і Христова віра поганством. Одначе ти, Володимире, володар і відповідаєш не тільки за себе, але й за всі тисячі, які гукають при твоїй появі «Слава князеві» і йдуть за тобою чи за тебе хоч би й на смерть. Тому в тебе мусить бути свідомість цілі й розуміння правди, з якої твої піддані бачать тільки зверхнє сяйво. Іди з ним у Візантію, а коли спитає тебе хто, якої ти віри, покажи йому його. Краще поганинові почитати явно хрест, ніж християнинові крадьки поклонятися ідолам!

Гордій Олешич зняв зі своєї шиї малий мосяжний хрестик та повісив на шию князеві поруч із амулетом, який Володимир мав від волхва Перуна. Князь хотів скинути амулет з себе як безвартну покидь, але пустинник спротивився.

— Від твого слова чи вчинку, Володимире, здригається вся земля від Ільмену по Руське море, і ти не смієш бути необережний. Залиш цей амулет! Його ти можеш показати всякому, бо хто знає, чи хрест на твоїх грудях не відстрашив би від тебе значної частини підданих. У слушний час відкинеш цей останній пережиток темної минувшини прилюдно на науку тисячам. А поки що йди туди, куди покликує тебе всевишній на славу свою та на добро Руської землі.

СВІДОК ЗЛОЧИНУ

Після відходу Володимира старий. Олексій довго молився і плакав перед своїм хрестом. Від довгого часу вперше відізвалося в нього бажання жити, щоб бачити величний розквіт майбутнього Руської землі у тіні хреста. В уяві бачив маси народу, як спішили у церкви, з хоругвами, при звуках дзвонів і пісень з нагоди найбільшої перемоги — світла над темрявою.

Жалібне блеяння кози, яка домагалася подою, пробудило його з задуми. Оглянувся. Вал хмарок, який показувався на південному небосхилі, закрив собою сонце заповідаючи темну ніч, без вітру та шуму, але й без одного промінчика. Старий видоїв козу, узяв залізні вилки, осаджені на довгому ратищі, оберемок смолоскипів і став поволі сходити вниз до Дніпра. З-поміж верболозу видобув човен, викресав вогню і запалив смолоскип, який устромив у залізний перстень при боці човна. Тут було вже зовсім темно. Течія переходила попри лівий берег ріки, та тут було і затишно — вода крутилася широким плесом без хвилі та шуму.

Олексій сів над водою, стежив за тінями у воді — рибами, які, принаджені світлом, плили заспокоїти свою цікавість. Рука, озброєна вилками, миттю опустилася, а по хвилині на зубцях вилок тріпався чималий короп. За якийсь час вітер зашумів у прибережному верболозі та вільшині і так сильно наляг на Дніпрову хвилю, що човен аж похилився під напором води. З трудом добивався Олексій до своєї маленької пристані, коли раптом якась рука вхопила за край човна і потягла його на пісок, а молодечий сильний голос закликав:

— Обіприся веслом об дно!

Наче двадцятилітній молодець, вискочив Олексій на берег, вхопивши з собою дрючок з гарпуном. Подався два кроки вбік і гукнув:

— Хто ти?

— Печенізький бранець, який вертається додому.

— Як ти полоненик, то яким побутом ти розминувся з княжою дружиною?

— Вона їхала вниз водою, а в моєму серці туга за родиною. Тому я волів і не показуватися. До Києва вже ближче, ніж на Білобережжя.

— Коли так, то виходь і покажися! — рішив вкінці пустельник.

У верболозі зашелестіло, і у човен вступив хтось певною ногою. Смолоскип освітив постать чорнявого гарного молодця, з гарно окресленими устами та високим чолом. Та нагальний порив вітру погасив смолоскип, і пітьма закрила все довкола. Та доволі було й цього, що пустельник побачив за цю коротку хвилину, бо ось він вийшов із свого захисту і покликав несподіваного гостя.

— Бачиш там у човні рибу?

— Бачити, то я її не бачу, але найти — то найду! — була відповідь.

— Так візьми її у мішок, що лежить біля неї, і неси на берег ось тут до мене! А не забудь узяти і скипки!

По хвилині чужинець із мішком на плечах вийшов із човна і йшов за старим Олексієм уверх стрімким берегом. Гість скинув мішок біля входу печери, а старий Олексій став розводити ватру.

— Спасибі вам, дядьку, що не прогнали бездомного. На безхліб’ї далеких шляхів, без путньої одежини на хребті та без крівлі над головою трохи загинути не довелося.

Розгорілася ватра, і гість побачив у куті печери хрест. У цю мить замовк, зірвався і впав наколішки. А після довгої молитви, бачачи на пустельнику темну кирею інока, попросив благословення.

— Не дивуйтеся, святий отче, що я так молюся. Хрест вивів мене з неволі, де не було вже для мене порятунку. Проти всякого сподівання я найшов змогу вернутися між своїх.

— Таке лице, як твоє, хлопче, не зводить. Ти не із злих людей, та є в тобі ще щось більше, ніж можна вичитати в очах!

Молодець підняв на старого змучені очі.

— Що ж! У мене нема що приховувати!

— Отже, хто ти? — питав старий. — Я пустельник Олешич, колись боярин і дружинник князя Святослава…

— Чи не батько Романа? — швидко спитав гість. — Де він?! Живий, здоров, чи може?..

— Ні, я не батько, а дядько. Він саме поїхав попри тебе з княжою дружиною, якщо ти бачив байдаки на Дніпрі.

— Гей! То й він був із ними? Шкода! Багато дечого я бажав би почути від нього! Я — Станко Збранич із Галицької землі, я дістався до неволі через зраду княжого воєводи Свена.

Тінь промайнула по лиці інока.

— Хлопче, — сказав твердо, наче гнівно, — навіть такий пустельник, як я, знає, що Свен — права рука князеві. Не верзи чого-небудь!

Станко щиро глянув в очі старому.

— Саме тому темно стає в моїй душі при вступі на сонячну землю батьків. Я не брешу, святий отче! Хочете, вклякну і на святій сповіді повторю те саме. Свен зрадив не князя, ні дружину, тільки Доброгоста Козняка з Києва. Мене знав він тільки з лиця й імені, тим-то і залишив мене живим…

— Розкажи, хлопче, свою пригоду, але тільки щиру правду.

— Небагато розказувати, святий отче, а ради теж нема, хіба меч або топір на зрадника. Раз виїхали ми на стежу. Свен проводив нами, і ми підкрадалися нишком під табір половців. Ми їхали молодняком, коли я почув раптом нюхом дим. У цю мить Свен задув у ріг. Я стягнув з острахом віжки й оглянувся. Свен стояв з рогом у руці, а біля нього блідий, мов смерть, Доброгост із широко розплющеними очима хитався на сідлі, мов п’яний. Нагло з уст його хлинув струмінь крові. Одним скоком я був біля нього. Він мовчки показав на Свена і впав з коня. Між його лопатками стремів довгий гострий кинджал. Коли над’їхали половці, Свен зареготався, показав на мене рукою, а сам завернув коня. Мене пов’язали ременями, повезли аж на Дон і продали якомусь вірменинові. Мені не було повороту з неволі, бо мій пан торгував тільки з Персією та Сирією. Аж раз, коли саме трапився караван у Тебріз, прибув до нас із Табарістану багатий тамошній купець, який бажав їхати в Олеше. Він відкупив мене від мого пана, й ми цілою валкою мандрували степами аж до Дону. Тут сіли ми в човни. Та коли приїхали в Олеше, печенізькі раби, яких було у того пана щось з десять, убили купця вночі і повтікали у степ. Коли почали ловити душогубів, я тоді прилучився до них, мовляв, знаю мову втікачів і на першому нічлігу в степу — накивав п’ятами.

— Справді! Велика це ласка господня, що привела тебе сюди. Але чому ти не поїхав додому степами через Інгул, Синопу, Бог, Дністер? Ти ж з Галицької землі…

— Святий отче! Я два роки не був у Києві! Там всяке могло накоїтися за той час.

Лице хлопця спаленіло, старий засміявся.

— Ну, тепер уже знаю все! — сказав. — Ти, хлопче, їдеш за дівчиною і боїшся Свена, тому сумує твоє серце, а душа тремтить у неспокою. Та йди дальше, поклади надію на бога.

Вдосвіта молодий Збранич висповідався і пішов дорогою у Київ. Два дні не стрічав ні живої душі, аж третьої наскочив на чабанів із Родні. Ці вельми зраділи, що побачили бранця, який утік із печенізької неволі, годили йому у всьому і провели до найближчого, у лісах загубленого хутора пограничників, а ці відвезли його верхи до одної з станиць, якими Володимир обезпечив усе південне пограниччя держави.

Були це з кругляків будовані хати, криті терниною та окопані валами. У такій вартівні сидів десятник з княжої дружини та звичайно від десяти до двадцяти ополченців з місцевого населення.

Княжий десятник розпитав Станка, хто він і звідкіля, а що знав його ймення з оповідання товаришів, то й не стримував його і вислав у Київ разом із кількома вартовими з різних сіл, які верталися додому після служби у станищі, їх товариство було Станкові дуже сподобалось; парубки були веселі, співали пісні, розказували побрехеньки, а крім цього, від них довідався, що начальником дружини у Києві став Мстислав Воєславич і тисяцький Добриня, що всі варяги поплили у Візантію. Чи сам князь був разом із ними, чи залишився у своїх землях, цього не знав ніхто.

Останньої днини дороги молодий Збранич залишився сам. Коли в’їхав на передгороддя над Либеддю, був уже вечір. У город уже не пустять, треба б ночувати у прибрамній вартівні, але не мав за що. їхав у ваганні, аж недалеко городських воріт побачив біля стовпа прив’язаного баского коня. Невже ж це хата боярина Козняка, батька Доброгоста?.. Не раз і не два бував у ній давніше. При коняці стояв воротар.

— Дома боярин Козняк?

— Дома, але Швидко від’їде. Уся служба вже спить.

— Так і я ще впрошуся на ніч. Примістіть там де мого коня.

— Милості прошу, ось тут у захисний куток.

І показав невелику землянку біля високих дубових воріт дворища.

Молодий Збранич зіскочив з коня, поправив меч і подався у дворище. Швидким кроком перейшов через освітлений місяцем майдан та наблизився до дверей дому. Вони раптом відчинилися, і з них з’явилася висока костиста постать. З легким окликом подався молодець узад. Пізнав Свена. Невже ж варяг із усіма іншими не відплив у Візантію? Великі сірі очі варяга вдарили його, наче батогом. Він почув придавлений голос страшного воєводи:

— Ах, то ти таки вернувся? Диви, диви! Ще не було такого, хто б із моїм прокльоном вернувся додому.

Крок за кроком відступав Станко узад.

— Я… я… — заїкувався, — вернувся із… неволі!

— Ха! ха! — засміявся варяг. — І сюди приїхав, сюди? Як же ти смієш показуватись на очі батькові, сина якого ти не оборонив, у небезпеці?

— Гріх тобі таке казати, воєводо! Ти сам знаєш, що не я віддав Доброгоста ворогам, а ти…

— Мовчи, боягузе, — просичав крізь зуби Свен, — якщо осмілишся перед ким-небудь повторити це, то знай, що це буде твоє останнє слово на цьому світі. Все, що скажеш проти мене — це наклеп печенізького конюха та підлого раба!

Станко вже бачив, як його шмагають печенізькі конюхи конячими жилами. Наче божевільний, вибіг із воріт і, як прогнаний пес, волікся дорогою. Княжі вартові спинили його при городських воротах. Він зняв із себе меч, віддав його вартовим і, мов колода, впав на солому. Дарма вони частували його вечерею та медом.

Коли прокинувся від раннього холоду, ще ввижалася йому вчорашня подія у дворищі Козняка. Як це сталося, що він не найшов у собі сил опертися поглядові Свена? Ще й тепер наче хтось гострим ножем підтяв його коліна. Коли нагадав собі погляд варяга, відчув, що навіть молитвою не прожене якогось диявольського чару. Як помститись за смерть Доброгоста? А тут, як на лихо, Роман у Візантії, князь бозна-де… Одним словом, може воєвода відібрати йому честь перед Козняком, князем і народом…

Станко узяв меч і пішов дорогою у місто. Пустою вулицею прямував на Берестово. Ні живого духу не видко було ще на доріжках густо забудованого міста. Станко йшов далі в острог; якась невідома сила тягла його у цьому напрямку так довго, доки не побачив просторого дворища з зеленими віконницями. На тлі будинку ввижалась йому русявенька голівка з синіми очима Лелітки.

Воєвода прийняв його назад у княжу дружину, і молодець, покривши княжим плащем своє лахміття, пішов на базар купувати одежу. Одначе Станко знав, що найкраще сукно на одежу купити у варязьких купців, які привозили його з Фландрії, з краю короля Арнульфа. Про свято вибрав собі синю візантійську туніку та брокатовий плащ з золотими берегами, а з фландрійського сукна велів пошити собі потрібні порти і плащі — для проходів та на будень. Зі зброївні князя дістав меч, спис, топір, лук і стріли, усе з місцевого матеріалу, але дуже доброї якості. З полудня Станко, поголений, обмитий та вичепурений постукав до домівки боярина з Мощаниці.

Боярин не пізнав його, але пізнала його жінка та Лелітка. Вони і пригадали батькові колишнього гостя. Боярин усміхнувся злісно і звернувся до жінки:

— Тобі, Славо, завсіди до вподоби все, що хоч здалека заносить грецьким хрестом!

Славомира спокійно відповіла.

— Як-то? Чому? Станко ж не вертається з Греції, а від поганих.

— Ну, так, але таки він син Ольги зі Збраничів…

— Що ж, може вона не тямуща жінка, дарма що християнка?

Мощанин зареготався.

— Справді, дарма що! Багато дечого розказував Святополк про її навісну вдачу!

Станко забалакався з Леліткою і не чув нічого. Любу розмову з дівчиною перепинив таки сам боярин, питаючи, як уявляє собі своє майбутнє молодець.

— У мене чимала пайка залишилася після батька, та на ній господарює дядько з мамою, — відповів. — Я сам служитиму поки що у дружині, а там гадаю обзавестись хазяйством та осісти на землі.

Мощанин скривився.

— Будь я молодцем, — сказав, — я прямував би до кращого! Який чортяка знатиме тебе десь у Галицькій землі. Воювати з сусідами? З цього нема ні гроша, ні слави, ні княжої ласки!

— Краще купувати ікуни та гривни, — відповів молодець. — Добре і посидіти дома, зазнати щастя й гаразду. Досить я вже зазнав злиднів!

— Говориш, хлопче, якби тобі, а не мені, було п’ятдесят років, — засміявся боярин. — Та про мене! Про мене балакай собі з жінками, а я пошукаю Добриню та Мстислава.

Старий, виходячи, зустрів Мирославу, яка саме відчиняла ворота. Коли вона побачила Станка, про якого знала, що був товаришем Доброгоста, оживилася й запитала про смерть брата.

Станко розказував довгу історію, а коли скінчив, дві перлини сліз потекли по щоках дівчини.

— Хай боги, — затремтів її голос, — заплатять тобі таким самим добром, як була твоя правда!

— Як-то, ти сумніваєшся?! — крикнув. — Клянуся тобі хрестом, могилою батька та головою матері, що я не збрехав ні слова!

— Так? А чому ж батько дружить з Свеном, а ворогує на Романа?

Лелітка розплакалася:

— Ти не віриш Станкові, Миро, а зле робиш! Він тобі не продає своєї правди!

Мирослава, похилилася над русявою голівкою Лелітки і поцілувала її.

— Не плач, сестричко, — сказала, — я вірю тобі і твоєму Станкові. Тут окривається якась загадка, а розв’язку до неї знає мій батько. Прийди, Станку, сьогодні ввечері до нас! — сказала і вийшла.

На вулиці зустріла Свена і не могла його обминути.

— Привіт тобі, дочко і сестро героя! — заговорив.

Дівчина завмерла на місці. Вона жила довго при Рог-

ніді, мала чимало діла з варягами, тому й знала, що Свен недарма вітається. «Хто не женихається, тому й вітатись не треба», — говорили варяги.

— Привіт! — відповіла і хотіла йти далі, але Свен загородив їй дорогу.

— Зійди мені з дороги, хоробрий вікінгу! — сказала. — Не стояти мені з тобою на вулиці. Це не принесе честі найзнатнішому борцеві конунга Володимира!

Не знати чому, при останніх словах підняла дівчина очі. Свен відступився і пропустив дівчину.

— Сьогодні ввечері я буду у твого батька, Мирославо! — крикнув. — Не забудь зладити мені рога з медом, солодшим від твоїх уст.

Дівчина втікала до хати. Добігши, упала на долівку і потонула в задумі. До відрази, якою наповняла її вся поява несамовитого мужа, домішувалося ще щось інше, неозначене, дивне. З кожного його руху та кожного погляду промовляла до неї якась недобра, злюща сила.

— Чи надовго пустила тебе княгиня? — спитав її старий Козняк.

— На два тижні! Вона сама виїхала у Вишгород, то й не потребує тепер мене.

Батько сидів пригноблений і зітхав.

— Чого вам, батечку?

— Чого — питаєш? Відомо чого. Чи ти не знаєш ще, чим-то стає батькові син одинак? Що ж мені, старому? Я найшов би ще, може, силу до помсти, та що ж? Князь перешкодив мені у цьому, бо винуватця взяв зі собою у далеку сонячну Грецію.

— Як-то, батечку, то ви знаєте, хто вбив Доброгоста?

Старий устав із лави і витягнув п’ястуки перед себе.

— Знаю, ох! Знаю. І скільки разів гляну на його обличчя, стільки разів виповзає з мого серця якась потвора скаженої злості.

— І хто ж це, той вбивник? — питала дівчина.

— Хто? Ти питаєш, хто? А хто ж би, як не Олешич. Цей облесний, хрестиками обвішаний княжий лаполиз!

— Батьку! — скрикнула Мирослава. — Що ви говорите? Як це можливо? Хто кинув такий страшний наклеп на Романа?

— Так, доню, Олешич убив Доброгоста, щоб за тобою узяти все надбане мною добро. Його, сама ти знаєш, у тебе чимало. Ти ж знаєш теж, що при смерті Доброгоста було два свідки: Олешич і Ставко Збранич. Тільки один Роман вернувся з тієї трійки. Станко в неволі, Доброгост… у мандрівці.

— Тату! — сказала дівчина. — Станко вернувся з неволі…

— Що ти кажеш?

— І надвечір буде тут. Він розкаже тобі усе, що знає.

— І що ж, що ж він говорить? — лебедів Козняк.

— З його слів виходить, що було справді двох свідків при смерті Доброгоста, але другий був не Олешич, а Свен.

Іскорка погасла в очах старого.

— Свен, Свен? — промимрив. — Ні! Це неможливо, це брехня!

Скрипнули двері, і у світлицю ввійшли боярин з Мощаниці, Лелітка і Станко. Молодець низенько поклонився бояринові і нагадав йому, що товаришував із Доброгостом. Оживився старий, зараз казав принести меду, а там і спитав про пригоди Станка за ці два роки. Мав про що розказувати Станко, і старий Козняк стежив пильно за кожним його словом. Його очі, як колись очі Гордія Олешича, бажали добути із грудей серце молодця, щоб віднайти у ньому правду. Та коли Станко згадав ім’я Свена, старий помертвів.

— Спасибі тобі, сину, за правду. Я рад би повірити тобі, та бачиш, мені розказували про смерть Доброгоста інакше. Убивником мав бути Олешич, а не Свен, і я бачу причину, задля якої міг скривити душею Олешич, але не бачу такої причини у Свена.

— Може, і в нього найшлася б вона! — вмішалась Мирослава.

— Яка саме? — швидко спитав батько.

Одначе Мирослава не вспіла відповісти. Широко розпахнулися двері, і у світлицю саме вступив, побрязкуючи довгим мечем, Свен. Із-під кінчастого блискучого шолома гордо дивились його глибоко осаджені очі. Він не помітив Станка і звернувся з поклоном до боярина.

— Привіт тобі, світлий боярине! Як із святого перстеня Одіна щоніч відділяються вісім золотих перстенів, так нехай помножуються щоніч твої гаразди, достойний! Хай Цвіте весна на лиці твоєї дочки, а Фріг, опікунка подружньої радості, нехай наділиться її рукою і силою вибранця богів — героя.

— Привіт і тобі, хоробрий воєводо! Саме в добрий час поспів ти з своїми бажаннями. Бо ми, згадуючи смерть нашого нещасного Доброгоста, журимося долею тої дівчини, яку ти привітав.

Легка тінь промайнула на лиці варяга.

— Чому зовете нещасним вашого сина? — спитав і сів на лаву, спиною до Станка й Лелітки. — Нещастя, сором, кара богів упаде тільки на його вбивника. Його самого синьоокі валькірії приймуть у Вальгалі величаво.

І Свен похилив повагом голову, згадуючи покійного товариша.

Увесь час стежив старий Козняк за грою варяга. Не промайнула непомітно для нього тінь на лиці Свена при згадці Доброгоста. Мирослава не бачила того, що бачив її батько. Вона подала поважно гостеві чарку меду. Жваво звернувся до неї Свен:

— Ні, не так у нас на далекій півночі вітають гостя. Приложи, красуне, свої коралові уста і випий кілька крапель. Як хмель додає сили напиткові, так і твої уста додадуть йому солодощів.

Мирослава подалася взад, і батько зрозумів її нехіть.

— Зятя бажаєш мені, достойний воєводо? — заговорив спроквола. — Це гарне бажання, і як бачу — щире. Одначе як довго крові мого сина не змила з нашого серця кров убивці, так довго не буде радості для гостей під моєю стоіхою!

— Ваша вина, достойний! — відповів варяг. — Недавно був конунг перед вашим дворищем. Треба було домагатися від нього кари на злочинця. Якщо в тебе нема сили і спроможності самому вдарити мечем, якщо нема в тебе ні сина, ні зятя, месником повинен стати конунг. Ти ж боярин його, дружинник. Ти був колись йому мечем та щитом, нехай же тепер він постоїть за твою кривду. Це основа співжиття героїв — товаришів во ім’я Гільди.

— Я прохав князя заступитися за мене, одначе він не повірив моїм словам і зажадав доказів.

— Доказів?.. А моє свідчення?

— На нього я не покликувався і добре зробив, бо ось знову заговорили люди про смерть Доброгоста.

— Заговорили, кажеш, а що саме? — спитав поривисто.

— Всіляке! Але ймення вбивці, яке я почув, не було те саме, що я почув від тебе.

Варяг устав з лави і випрямився на весь ріст.

— Ха! ха! — засміявся. — Восьминогий кінь розтрощить брехунів, наче молот Тора череп велетня. Ось я, Свен Герюльфсон, заявляю, що вбивцею Доброгоста є Роман Олешич, який зрадив його печенігам.

— Це брехня! — гукнув голос із кута світлиці.— Убивцею був ти, а Олешича навіть не було при цьому…

Наче герой, влучений мечем, підкинувся Свен на місці і став лицем проти Станка. Блідий, мов полотно, молодець тремтів на всьому тілі, але затиснені уста вказували на рішучу волю боротися за правду.

Настала гнітюча мовчанка. Мирослава дивилася пильно на Станка, і в її погляді швидко проявилася погорда до боягуза чи брехуна. Старий Козняк, який краще знав людські серця, зараз догадався, що між Станком і Свеном є якийсь невидний зв’язок, а його оцінка не випала на користь воєводи.

— Хоробрий воєводо! — сказав поважно. — Цей молодець був при смерті мого сина. Він єдиний свідок…

— Він брехун, — гукнув Свен, перебиваючи старого. — Глянь мені в очі, боягузе, — накинувся на молодця, а його бліде лице посиніло з обурення.

— Повтори ще раз сказані слова! — кричав Свен. — Як ні, то всі побачать, що ти тільки гадюка, яка кусає п’яту людини, але лиця її боїться!

Станко мовчав, але під сталевим поглядом захитався. Насилу підтримала його Лелітка.

Свен кинувся до нього.

— Ах, ти тварюко! — хрипів скажений. — Твою брехню виплюєш із кров’ю…

— Пождіть, — вмішався старий Козняк і сказав нишком кілька слів до боярина з Мощаниці. Підійшов до Станка і, відвернувши його до вікна, подав йому чарку меду. В цю мить побачив у очах молодця… дві сльози. Брехун не плаче! І ніхто не силував його обзиватись у такій прикрій хвилині.

Свен глузував немилосердно з приниженого противника.

— Ха! ха! Дивуєтесь, чому він на героя бреше, наче собака на місяць? Бо він бачив, як поганці вбивали Доброгоста, але не було в нього відваги оборонити своїм тілом друга від загибелі або згинути з ним разом.

Тимчасом старий і Лелітка заспокоїли Станка.

— Станку! — говорила нишком Лелітка, — потверди ще раз свої слова, бо ось батько Козняк конче бажає знати правду!

— Скажи, сину, не бійся! Під моєю стріхою нічого тобі не станеться. Ось глянь — ми вже не самі!

За той час прикликана Славомирою двірська служба наповнила світлицю. Топори, рогатини, ножі, цвяхами набивані аплюги виднілись в їх руках. Хто що захопив дома, з цим і біг боронити господаря, бо у полян вбивали, наче скаженого собаку, нахабного напасника.

Станко підбадьорений спаленів.

— Боярине, Лелітко, Мирославо, боже! — закликав. — Зрозумійте ж мене. Я не його боюся, а тільки його очей… ух! Вони такі страшні, так і душу тягнуть із мене… Але він убивця Доброгоста, клянуся могилою батьків.

Не скінчив клятьби. Сильна рука варяга вхопила його за обшивку каптана і потягла на середину кімнати. Напівпритомним молодець вихопив меч із піхов, та ледве підняв його, коли блискавкою майнув над його головою меч Свена. Задзвеніли вістря, вдаривши об себе, Станкова рука затремтіла, меч вилетів із задеревенілих пальців, а меч Свена впав на череп молодця. З стогоном звалився Станко на долівку, в один голос закричали всі присутні, а крик Лелітки вирізнювався з-посеред гамору, наче крик чайки. Рівночасно підняв Свен руку до другого удару, бо чув, що його меч тільки ранив Станка, але не розтрощив його. У цю мить старий Козняк переступив тіло молодця і обидві руки простягнув до варяга. Юрба парубків вбилася між противників галасливою хвилею і розділила їх. Свен відступив під двері і хвилину завагався, що йому робити. Мимохіть подалися найближчі назад, а гордий сміх промайнув по чорнявому лиці варяга.

— Тремтять, — сміявся, — бо знають, що цей меч одним ударом пробиває у скелі глибоке провалля. Цим разом залишаю вас у мирі! — зеленим огником очей зупинився на Мирославі і Кознякові,— бо меч героя щадить сивий волос на святій голові старця. Потоки крові і стогони — це погана музика у святині золотої Сієфни.

І схиливши голову перед Мирославою, сховав меч у піхви і вийшов.

ЗА ЛАСКУ ЦАРІВНИ

Легенький східний вітрець ніс на свому м’якенькому крилі хвилю пахощів. Вони плили, наче із кадильниць, які стоять по боках престолу імператора і нагадують усім, що вони не у звичайній хаті, а у святині, у церкві, де пробував єдиний заступник Христа на землі — цар ромеїв…

Вони плили з Колхіди, з-над глибокого Ріону, з розкішних садів Лазіки, із цвітників Сезаму і Синопу, з фігових гаїв Нікеї, з-над озер Бітинії та з її буйних лісів. Короткі, низькі хвилі Лукомор’я тихо плескали об скелясті береги Гелеспонту, пливучи за течією на захід, туди, де у кривавій заграві за скелями Сесту рожеве світло обливало пустий скелястий берег Херсонесу, який відбивався під буйною рослинністю вкритого азійського узбережжя. Все було тихе, спокійне, наче півсонне, скелі й вода дихали рослинними пахощами.

Біля устя почався рух. Довгим рядом стояли тут чималі темні човни з носами, подібними до страховинних пащ казкових звірів. По боках виднілись два ряди круглих щитів, з-поміж яких виступали довгі важкі весла. Посередині підіймалася невисока щогла зі звиненим вітрилом. З лавок, яких у човнах було поверх двадцяти, підіймалися високі стрункі постаті мужів. Мало не у всіх були на головах кінчасті шоломи, у декого навіть із крилами, але без наличників. Так як крижані гори окружають самітний фіорд, так обсіли варяги берег та чорні човни. Тіні ночі, які звільна опускалися на них, ставали для них якби дібраним тлом. Мовчали варяги, доки не докинено знову дров на вигорілі ватри, а у роги не поплив темний, важкий мед. Аж тоді стали падати слова — короткі, скрепітливі, незрозумілі для залюблених у повних, гармонійних звуках еллінів. На кінці довгого ряду човнів, де під високою скелею стояло п’ять високих, але плитко будованих візантійських нав, чути було оклики веселої виспаної та ситої гридні. Слов’янський говір лунав відсіля, а час від часу проривалися і грецькі оклики.

На палубі найбільшої нави на вузькій лавці сиділи три мужі: полковник варягів Ляйфр Ульфргоче, старий Скіллос та одягнутий простим гриднем Володимир. Перед ними стояв середнього росту худий чорнявий грек у заялозеній туніці та короткій нагортці — видко, якась незначна особа. Одначе Скіллос говорив із ним свобідно і не згорда, не додаючи собі поваги, видко, знав його добре уже здавна.

— І не гадав я тебе тут стрінути, Анастасе! — говорив патрицій. — Я здогадувався, що тебе або відіслали додому на таврійський Херсон або… Відомо ж, покійна цариця Теофано вміла таке зробити не з одним…

Анастас перехрестився.

— Всевишній спас мене й мою сестру від нещастя, — відповів, — і ми осіли тут недалеко. Я ловлю рибу, торгую, чим попаде, між Сестом і Абідом — то якось живемо.

— Бачу, Анастасе, — сказав Скіллос буцімто байдуже, — що ти не тільки ловиш рибу, але і вістки… Багато дечого знаєш.

Анастас усміхнувся…

— Світлий патриціє! Рибу ловлять не тільки у Лукомор’ї та Понті, але й на Русі, а навіть у Архіпелазі. Коли хто постить, то чи ж невільно йому знати, де купують м’ясо ті, що не постять?

— Замудрі твої слова, Анастасе! Якщо хочеш бути рибалкою, то не сперечайся з достойниками, а як ні, то скинь з себе заялозену туніку і кажи відверто, що гадаєш.

Анастас похилився до колін старого.

— Я справді тільки рибалка, але бажаю послужити справі правовірних імператорів. Адже до Варди Фоки мені ще ближче, ніж до вас. Я міг би йому вказати вам дорогу до вас і вказати вам дорогу до нього, не за гріш, ні за уряд, а з любові для божеського македонського роду.

Рибалка поцілував кінці пальців князя і діткнув ними землі. З недовір’ям приглядався до нього Скіллос, а Володимир зрозумів, що цей чоловік бажає в першій мірі зблизитися з ним.

Тимчасом Ляйфр розпитував грека про флот Варди Фоки, внука Никифора що свого часу був втягнув Святослава у нещасний болгарський похід.

— Ми не поб’ємо бунтівників і не переможемо їх, доки не відженемо їх від моря, — пояснював Скіллосові.— Вони мають зв’язок з морськими розбишаками Килікії та Архіпелагу, кораблі привозять їм добровольців звідусіль.

— Відкіля ти знаєш те все? — легковажно питав Скіллос. — Невже Варда Фока висповідався перед тобою?

Рибалка гнівно стягнув брови і зробив рух, начеб бажав відійти. Один погляд Володимира спинив його, і він з зневажливим усміхом на лиці покірно поклонився до ніг патриція.

— Мені, як простолюдинові,— відповів, — не раз доводилось бути в таборі Фоки. А що я був свого часу перекладачем і розумію різні мови, то й підхопив багато дечого. Там теж мене розпитували про імператорське військо, та при цьому дізнався дещо такого, чого не знав.

З похиленою головою стояв Анастас непорушно, бо знав, що один рух чи погляд його самого або Володимира може зрадити прехитрому патрицієві його наміри. Аж ось заговорив Володимир.

— Отже, їдь у Царгород і звісти боголюбивих імператорів, що завтра опівдні не буде флоту Варди Фоки на водах Гелеспонту. За тиждень збереться й сухопутне військо на Арктонезі, де можна буде його доповнити і відновити. Після битви приїду і я у Царгород, а тоді побалакаємо як слід про все інше.

Скіллос покликав слуг, а ті спровадили старого по драбинці у човен, який мав відвезти його на другий корабель. За ним пішов і Ляйфр видати потрібні розпорядження щодо походу. Володимир і Анастас залишилися самі.

Настала ніч. Місяця ще не було, а що надвечір наплило дещо мряки з-над Понту, то й зірок не знати було на темному небозводі.

У таборі було тихо. Видко, накази Ляйфра не вивели з рівноваги навиклих до боротьби варягів.

— Поклін тобі, великий князю усієї Русі! — перебив Анастас задуму князя.

Цей швидко підніс голову і зустрів блискучий, палкий погляд грека.

— Ти знаєш мене! — спитав. — Звідкіля?

— Я корсунянин, милостивий князю, а ти не раз бував у Корсуні…

— То правда, але вже чимало років тому.

— Хто раз тебе побачить, милостивий, пізнає тебе завсіди і всюди. Людей, вроджених для влади, можна пізнати від першого погляду і забути їх не можна.

— Ти до мене прийшов, правда?

— До тебе, володарю! Яке мені діло до інших! Імператорам я вже відслужив своє… І вони заплатили мені по заслузі за мою службу.

— Ґіркота говорить за тебе, Анастасе! Невже ж вони скривдили тебе?

— Ні, вони були тільки рукою божої справедливості, але я тільки людина, і сам мушу постояти за себе та своє.

— Говори сміло!

Чути було, як двадцять човнів відчалило від берега і поплило у сторону Сесту. Голосний оклик залишених варягів прощав подорожників. По драбині, куди зліз раніше Скіллос, виліз на палубу озброєний муж і рівним, пружним кроком наближався до Володимира. Анастас відвернувся з острахом.

— Не бійся! — успокоїв його князь. — Це Роман Олешич, мій прибічник.

— Християнин?

— Так!

— Не вір, князю, новим християнам! Вони забули за давню поганську вірність та погорду смерті, а не втягли ще в душу розуміння високого прикладу спасителя, його правди та благородності.

— Не бійся, Анастасе! — повторив князь. — Я не дитина і знаю людей, яким довіряю. Ручусь тобі, що більше у цього молодця Христової правди, ніж у твоїх словах!

Роман прийшов близько і став побіч, біля грека, який почав оповідати:

— Ти чував, милостивий князю, про царицю Теофано, жінку імператора Романа? О так, певно! Хто ж не знав її? її краса була, як той адський вогонь, що ¦ пожирає душу грішника. Двадцятилітнім хлопцем я бачив її раз у гіподромі і з того часу зайнялася моя душа нечистим полум’ям. Я покинув купецтво, яким займалися мої батьки, і переселився з Корсуня у Царгород. Раз увечері, коли я, розпалений грішними картинами уяви, блукав попід Влахерно, до берега Золотого Рога причалив човен, а з нього вийшла… вона! Що привело її туди, у ту славлену дільницю, бог знає. А й мені було це байдуже. Раз вона тут — увесь світ перестав існувати для мене. Бували ж, — я мріяв тоді,— у Римі та Візантії цариці, які не нехтували простими легіонерами або й погоничами мулів, коли їх око зупинялося на них. Я кинувся їй до стіп. Я став членом її прибічної сторожі, довіреним воротарем, безумно закоханим звеличником, дорадником, а потім ворогом — з люті і заздрощів, коли я бачив її невірність щодо всіх. На її дворі її чоловіки та почитувачі гинули та щезали несподівано. Ти сам знаєш, милостивий, що Іван Циміскій помер нагло, як імператор Роман, Костянтин порфірородний та багато-багато інших. А між першими, яким загрожувала саме така доля після смерті володаря, був я!… Ось чому ховаюся я ось тут, на острівцях Лукомор’я, і ось чому бажаю загибелі Варді, внукові Никифора! Спитаєш мене напевно, навіщо я приходжу до тебе, князя Русі, поки що союзника моїх ворогів? Тому, милостивий, що ти не грек, отже, не можеш бути заодно ні з загонистим Василієм, ні з розпусним Костянтином, ні з Вардою! Всі вони пігмеї, а ти — велетень! На твій поклик збирається рать удесятеро більша від полчищ царя франків Оттона, володаря Заходу! Ти один можеш спасти Візантію від нової ворохобні та унаслідити гідно спадщину твого великого батька, перед яким тремтіли колись високі ворота Магнаври. Я бачив це, я бачу теперішнє і…

Анастас зупинився і оглянувся на Романа.

— Іди, Романе, глянь, чи військо готове, — приказав князь.

Роман узяв шолом і щит і відійшов.

— Кажи!

— Вимів Никифор Фока болгар Святославом, вимів Циміскій Святослава зрадою, виметуть Фоку Володимиром, а Володимира ласкою царівни. Бо Володимир, може не знає, що чаша з отрутою ближча його уст, ніж уста порфірородної царівни!

Володимир устав з лави, а коли промовив, голос його тремтів.

— Важке слово сказав ти, Анастасе! Знаю я еллінську помсту, але чей же не стануть імператори лукавити переді мною та кривити душею!

— Ні, не стануть, бо чаша з отрутою переб’є твоє слово… Не один варвар не витримує м’якого підсоння Царгорода. Володарю! Я йду з тобою на Русь, у твоїх руках буде моя сестра, і я сам віддаю тобі своє злиденне тіло. Один кивок твоєї руки, і мене не стане. Це запорука правди моїх слів. І я закликаю тебе на все святе: після перемоги не жди, аж твоя дружина у тріумфі вертатиметься у Царгород, бо вона може привезти тебе вже тільки посинілого в домовині. Після битви вертайся на Русь і не поступися від своїх умов ні на волос, але здалека!

Володимир помовчав.

— Як же ж це? — спитав по хвилині.— Як можу я постояти за своє, не сидячи у Візантії, де мечем виковує дружина мою долю?

— Ох, володарю! У морі живе рак, зад якого не має шкаралупи. Тим-то він і ховає його звичайно у чужу черепашку. Ось таким раком є Корсунь, а доступ до цього города знаю я — тамтешній уродженець.

— Але ж я мушу бачити царівну вже тепер.

— Може й це станеться, але аж тоді, коли судно, що повезе тебе на Русь, буде на Золотому Розі…

Грецькі моряки надбігли від огнів і швидко стали наповняти дромон звичайним воєнним гомоном. Володимир зійшов на берег і сів у один із човнів. З ним сів також і Анастас, який попрохав собі щита і шолома. При світлі смолоскипів його вигляд зовсім змінився. Вправним оком полководця пізнав Володимир, що в цьому рибалці живе також відвага, і ця гадка розвіяла йопз останні сумніви.

Передом поїхали дромони — плоскодонні, але високі галери із двома рядами весел. Високий зад корабля підіймався до третини висоти щогли, на якій розів’яли моряки велике вітрило. Напереді підіймався понад помостом чердак, обведений сильними балясами, але не такий високий, як корма. Там стояли по дві метавки на каміння та два дула, що викидали вогонь. Гридні у легких панцирах або тільки в караценах, шкіряних каптанах і варязьких кольчугах стояли готові з топорами та мечами при боці, з луками у руках. Ніс корабля переходив у довгий залізом кований клюв, яким можна було й потопити вороже судно, вдаривши з розгоном у бік. За дромонами довгою низкою поплили зміїні судна варягів. Крім малого помосту спереду і ззаду, були вони відкриті, низькі і не широкі, а рухалися здебільшого на важких довгих веслах. Ручки весел, вилиті оловом, легко подавалися під руками гребців. Хоч непоказні варязькі судна не боялися бурі, візантійські чи арабські судна мусили тікати перед розшалілою стихією у безпечні пристані, бо вітер перевертав їх, як коробки. Зате варязькі човни будували майстри на гострому днищі, обшиваючи їх боки очеретом, так що навіть коли мали повно води, то не потопали. Зміїні судна варягів стали пострахом усієї Європи, тим-то й тепер варяги не були ласі на грецькі кораблі, хоч чимало їх стояло у Золотому Розі, в Синопі, Трапезунті, Корсуні, а навіть у поблизькому Лампсаку.

Великий князь Володимир сидів у останньому човні на кормі, а біля нього полководець-гетеріарх Ляйфр. Варяг не завсіди розумів поведінку конунга: Володимир, одержавши обіцянку, що його бажання шануватимуть, пірнув у сіру юрбу варягів, і тепер не знати, нащо наражує своє життя у не своїй справі. Раз у раз поглядав на поважне задумане обличчя володаря, але не міг відчитати з нього відповіді ні на одне питання. А Володимир перемірковував усі події та слова, які бачив та чув на своєму шляху у Візантію. Зразу дивним йому видалося, що християнський світ, в який ось він увійшов, зовсім не різниться від того давнього, що залишався там далеко, на київських горах. І тут і там розуміння, якого домагався від нього старець Олексій, було тільки у вибранців. Прибувши у Царгород, він потайки від усіх своїх гриднів пішов був у церкву святого Мами, до славного своєю мудрістю інока Антимія. Володимир відкрив йому, що він — князь, який бажає охреститися, хоч не відчув іще всієї глибини нової віри. Слова, які почув там, доповнили йому повчання Олексія. Уперше, відколи виринули в нього сумніви щодо майбутнього, почув себе чимось більшим, як звичайним господарем, який наказує слугам, почув себе заступником бога. Він тільки сліпе знаряддя провидіння.

Ось тепер іде він у бій! За що? За ласку царівни? Чи мало-то жінок ждало на Русі його повороту з походів? Ні! Царівна — це для його народу ідол признаної володарем світу богом даної влади усього роду Рюриковичів над усім народом. А чим вона буде для нього, це покаже майбутнє. Бо поки що у нього є ще інша причина добувати меч у боротьбі…

— Вибачте, милостивий конунгу! — заговорив Ляйфр. — Ми, дружина, добудемо тобі слави й без тебе! Навіщо ж ти везеш свою дорогу голову у бій? Ти ж не дружинник імператора, плати тобі не буде за подвиги хоробрості! А хто заплатить нам, якщо Валькира подасть тобі жереб смерті?

Володимир усміхнувся.

— Плати не буде, але може бути щось більше! — відповів.

Ці слова заспокоїли варяга і пояснили рішення князя, який не як князь, а як той герой бажав показати усьому світу чи тільки своїй вибраній — свою відвагу і силу.

БИТВА

На кормі останньої гостродонної чайки сидів великий князь і вдивлявся у срібну смугу, яку стелив місяць на водах Пропонтиди. Човни плили наче по розтопленому металі. Порухи весел розбризкували те сяйво у тисячні клаптики, смужки, краплини, які верталися вниз перлистим дощем. Хвилювалося сяйво, гнулося, пружилося і сліпило зір переливами блисків. Мовчало довкола все, тільки ритмічний шум весел переривав тишу. Швидко цей гомін злився з тишею в одну гармонійну цілість.

— Ти чув мою розмову з Анастасом? — спитав князь Романа Олешича. — Він остерігає мене перед скритовбивцями. А коли він правду каже, то де дівається Христова віра кесарів? Видко, закони життя зовсім не те, що правда іноків!

Наче зі сну, підняв голову Роман.

— Твоя правда, о, великий і премудрий! Життя кланяється ідолам, а ідолів треба нищити топором.

Мряка густіла щораз більше, а коли зарожевілося на сході небо, човни плили вже тільки за східним вітром. Тоді велів Володимир гридням випередити всі човни і поплив попереду.

Світало.

Саме у тому місці неба, звідки повівав свіжий, ранішній вітрець, підіймалося понад обрій сонце. Його велична, кривавочервона куля просвітлила відразу густу мряку. З берегів стали хмарами здійматися ключі водяної птиці. Усе море було пусте: сусідство обох флотів відстрашило купців та корабельників. Вони не знали, кому, треба буде приносити після битви чолобитну за свобідний проїзд Гелеспонтом, але знали, що перед битвою ні один із противників не пощадить чужого майна та життя безборонних. У віддалі засиніли береги і щораз виразніше виступали скелисті обриви Херсонесу. Мряка рідшала, клубилася, йшла вгору, щезала на очах. Нагло з шести тисяч грудей залунав голосний оклик радості. З вузини між Сестом і Абідом плила громада дромонів у віддалі якоїсь милі. Маючи сонце за собою, ясно бачили варяги на кожному по дві щогли з довгими реями та поприв’язуваними до них згорнутими вітрилами. Бо вітер дув супротивний, тому і дромони йшли на веслах. Над щоглами та реями маяли прапори, деякі незвичайно барвисті, і лише хвилинами вискакували з-поза вітрил.

Та ворохобники не бачили ще варягів. Сонце, якому назустріч ішов їх флот, сліпило їх, а у щедро розливаних відблисках губилися низькі човни Володимирової раті. Та за цими човнами плило ще кілька цісарських дромонів. Були це монери з одним рядом весел, із одною щоглою та великим трикутним вітрилом. Вітрила вітер видував у великі череваті бані. Ворохобники мусили їх бачити, одначе непомітно було між їх кораблями якогось пожвавлення. Невеличка кількість цісарських монер непокоїла ворога, який, певно, гадав, що це тільки ескорта якогось посла або втікачі з цісарського флоту. Отак доплили з обох боків на віддаль яких п’ятсот сажнів.

На даний знак піднялися вгору весла дромонів, і вони зупинилися на місці та стали швидко уставлятися у два ряди. Посередині найбільші, менші по боках. П’ять монер ішло ззаду, наче допоміжний відділ. Видко, вождь ворохобників знав, з ким буде мати діло. Низенькі човни бували тільки у тавроокитів, які недавно ще загрожували престолові імператора. Завзяття їх було страшне. Навіть очевидна смерть від води чи грецького вогню не спинювала їхньої загонистості, і вони з першого розгону здобували всяке судно.

Пограбувати Царгород було мрією кожного тавроскита. Про золотоверхі палати, поволоки, дукачі та самоцвіти співали наддніпрянські матері немовлятам уже у колисці.

Ляйфр пересів на іншу чайку і з половиною варязьких суден переплив на праву сторону імператорських дромонів. Володимир упорядкував свої човни на лівому боці, а дромони мали творити осередок бойової лінії. І так плили обидва флоти, доки не були так близько, що вже можна було перекликнутися. З-поміж греків швидко понеслися образливі слова, якими визивали противника до бою. їх голоси звучали пронизливо, як крики журавлів, що збираються летіти у вирій. Бралися греки визивати і тавроскитів своєю та їхньою мовою, одначе тавроскити проти свого звичаю мовчали.

Вкінці загуділи на ворожому флоті сурми, і струнка лінія високих дромонів, наче пересувана одною рукою, поплила назустріч варязьким зміям. І ось зацвіли на чердаках клуби чорного диму, а вогнисті клубки чи кулі стали летіти на напасників. Але віддаль була завелика, і вони попадали на воду, де й горіли далі невгасним полум’ям. Цей пливкий «грецький вогонь» поширювався поверх хвиль і горів, як німа погроза напасникові. Ось уже — зміїні пащі човнів між цими озерцями живого вогню… Ось весло зачепило об одно із них і вмить загорілося, наче смолоскип.

— Очепи в руки! — закричав Ляйфр у цю мить. — Вітрила вниз! Вперед, кому миле життя. Льогі! Льогі!

— Льогі! Льогі! — закричали варяги і з усіх сил налягли на весла. Стрілою понеслися човни вперед, аж від гострих носів хвиля зашуміла і білими бризками піни охляпала чердак ватажків.

А тоді вдруге загуділи лиховісні дула, а клубки полетіли у човни. Вмить загорілися лавки та щогли, весла, облавки, днища. Та не це було найстрашніше. У кожному човні стояли готові мішки піску, яким засипувано місце, де падав клубок, і страшне полум’я вмить загасало. Зате страшна доля була тих, чиє тіло зіткнулося з цим диявольським винаходом. Жива людина горіла живим вогнем і хоч скочила у воду, то без небезпечного попарення не виходив ніхто. Не було випадку, щоб навіть легша рана загоїлася на кому-небудь.

'Зойки почулися з кільканадцятьох човнів, та досвідні варяги знали, що, хто доторкнеться пораженого, той загориться і сам, і в тій хвилині викидали за облавок усіх влучених вогнем, самі ж плили далі. Градом посипалися у човни стріли, кулі із пращ та свистали камені з метавок, але це був для варягів, буденний хліб. Одно судно швидко вискочило поперед інших, а два гридні, що стояли напереді, довгими очепами причепилися до самого середнього дромона у бойовій лінії ворога. Закричали одним голосом варяги, а Ляйфр, здавалося, скочить у воду, щоб швидше доплисти до ворога.

— Конунг уперед, конунг перший між нами! — кричав, як божевільний. — Сором нам усім! Ге-я!

Глухо стукнули об себе судна і вмить, наче мурашки по дні дерева, поповзли варяги по стрімких стінах угору. Чимало їх попадало назад у човни, спихані списами, мечами, ранені стрілами, ратищами, каменюками. Та вистачило одному з тих страшних синів далекої півночі досягти чердака, як пропадало все. Не під силу було грекам, вірменам або хоч би ізаврійцям боротися з варягами або тавроскитами на мечі і топори. Вояки Варди Фоки гинули десятками від швидких несподіваних ударів північного варвара. Та найзавзятіший бій був на найбільшому, середньому дромоні, куди вдерся сам Володимир. Він скинув з плеча варязький плащ, і, ослонивши себе щитом, кинувся тигром на задубілих грецьких вояків. Кілька ратищ застрягло у щиті князя, одне з них ударило об його шолом, який із брязкотом покотився на чердак дромона. Темнорусява чуприна, ніби левяча грива, замаяла високо-високо, вище всіх крилатих чи чубатих голів.

— Конунг! Конунг! — закричали варяги.

— Слава, слава князеві! — закричали й собі русичі, та з таким нестримним розмахом кинулися на судна, що ні один із дромонів не оборонився.

Одним махом меча розчерепив князь голову найближчого ворога, за цим повалив другого, третього, вкінці, побачивши здалека на помості наварха у золотистій зброї та червоному плащі, з окликом радості кинувся на поміст, який лучив чердак з помостом. У панічному переполосі тікали перед ним останні оборонці чердака, а він гонив їх, не дивлячись, чи хто йде за ним, чи ні. Але вірний Роман не відступав від князя ні на крок Він підняв його шолом і щитом та мечем ослонював боки від направлених на геройську стать ратищ і стріл. Його самого у двох місцях влучили злегка стріли ворога, та він не звертав на це уваги і коли побачив, як наварх звелів з помосту кинути на напасників горшки з грецьким вогнем, ухопив Володимира і відтягнув його назад.

— Що ти., поганче? Пусти, бо вб’ю! — рвався князь до ворога.

— Хвилинку, милостивий князю! — відповів молодець. — Ось вони там кидають вогонь…

І швидким рухом накрив голову Володимира. Тим часом дружинники випередили князя і заповнили собою поміст. Голосні крики радості почулися з уст невольників, яких приковували до лавок, найняті свобідні гребці зривалися та тікали і собі на поміст, але на них кинулися варяги, і вмить почалася різня.

Тимчасом Анастас, який нарівні з варягами йшов уперед, побачив те, чого не виділи очі переможців. Кілька дромонів, які досі не брали участі у бою, стали на веслах під’їздити щораз ближче, а рівночасно за ними, між низькими гребенями хвиль, появилося двадцять зміїв, які був вислав Володимир під Сест ще звечора. Досвідний грек зміркував швидко, що поки варяги допливуть, допоміжні запасні дромони зможуть наробити чимало бешкету, а навіть полонити, зранити чи попарити князя. Тому скочив між гребців, і, зайнявши місце впорядника, словами звичайної команди кидав накази, як гребти веслами. Всі приковані раби машинально послухались, тим радше, що бачили команду в руках противників. Анастас мечем вибивав такт на мідяній блясі впорядника і на велике зачудування всіх — дромон, де лунали крики, стогони, падали трупи, плив на веслах поза лінію варязьких зміїв, наче тікав від тих, що бажали його врятувати.

Наварх побачив те диво й опустив руки. Він стояв хвилину між своїми, наче викована з бронзи статуя, а там і кинув меч до стіп Володимира та прикляк на скривавленій палубі, здіймаючи з голови золотистий шолом.

— Піддаюся, достойний, твоїй ласці! — сказав голосно, а хором повторили за ним ці слова всі оборонці. Із глухим стуком падали на палубу мечі, щити, напівпорожні сагайдаки, ратища, луки. Здавалося зразу, що розлючені варяги не пощадять бранців, та один кивок князя спинив їх. їх пов’язали, повели під поміст судна, а біля люків поставили варту.

Тимчасом на інших дромонах кипіла ще боротьба. Деякі піддавалися швидко, зате інші боронилися завзято до останньої стріли, до останьої краплі крові. Уперше малоазійські та грецькі пірати, сарацени та ізаврійці зустрілися з варягами, і виявилося, що ні їх вправа у морському ділі, ні воєнні машини не дорівнюють варязькій хоробрості. Погляд страшних сіро-синіх варварських очей, небуденні біляві постаті героїв півночі вже самою своєю появою тривожили середземноморців. Не один із греків пам’ятав тавроскитів і варягів із давніших літ, та тоді за ними стояли могутні стіни Царгорода, величезний флот дромонів, сотні дул із грецьким вогнем, а головно святий омофор імператора. Тут усе було навпаки. Вони поборювали саме тих імператорів, і то не на те, щоб знівечити безсмертний символ божої влади на землі, а щоб вінок.її вкрасти від правих власників, а накласти на нечестиву голову Фоки…

Гордо дивився Володимир із помосту дромона на перемогу, та раптом занепокоївся. Шість запасних суден Фоки уже доплили до бойової лінії, ось уже загорівся один із забраних кораблів, і видко було, як варяги скачуть з високого судна у свою низеньку чайку.

Та в цю мить десь з-поза суден напасників виринули нові змії, а оклик із тисячі уст вітав допомогу.

Круто повернули останні дромони ворога. Перед ними була бойова лінія, з-поза неї загрожували їм судна імператорів, які не брали ще зовсім участі у битві,— за ними двадцять зміїв. Загибель була неминуча. Останні дромони повстанців,' користуючись, вітром і течією, чим дужче помчали назад за закрут берега біля Абіду. Швидко сховалися судна за скелями, а вслід за ними двадцять варязьких зміїв під проводом Ляйфра попливло навздогін. Ляйфр мав наказ вистежити стан головної сили Фоки та відрізати його, коли можливо, від моря.

Битва закінчилася.

З розгорнутими прапорами уставилися рядом дромони Володимира, а Сікопулос, заступник Скіллоса, вичепурений у всі зверхні відзнаки свого становища, вступив на поміст здобутого Володимиром дромона. За ним у барвисті туніки зодягнені слуги несли повні мішки, зброю та завинений у чорне сукно чималий звиток.

— Світліший князю, — промовив Сікопулос так, що чули його всі,— очевидна благодать господа зійшла на голови боголюбивих імператорів Василія і Костянтина. Вона то просвітила їх і казала їм вибрати полководцем саме тебе! Твоя хоробрість світитиме по всі дні прикладом для нащадків. Ти багатий, ти могутній, тож не дарують тобі милостиві ні земель, ні золота, тільки зодягають тебе ризою патриція, яка рівняє тебе з найпершими в імперії.

Сікопулос витягнув з-за пазухи запечатаний звиток пергаменту з великою печаткою імператорів, поцілував її, зламав печатку і, розгорнувши, прочитав, що боголюбиві імператори дозволяють великому князеві на тріумфальний в’їзд у Царгород і просять його за десять днів на урочистий банкет у хризотриклінії.

— Велика дяка боголюбивим імператорам за їх щедрість. Хай бог стократно відплатить їм за все, що вони дарують нам!

Сказавши це, великий князь сів у човен і пересів на дромон, на якому прибув в Пропонтиду. З ним їхали Сікопулос, Анастас і молодий варязький сотник Оляф Бріксон. Кораблі завернули на місці і поплили назад до піскових лав при усті річки Практія.

Князь наказав після обіду підняти весла, і швидко глибокий спокій огорнув увесь флот. Володимир ліг спати у кормовій каюті, а молодий Оляф вклався поперек входу на долівці, щоб власним тілом берегти його спокій.

Було пізно, як Роман вискочив на чердак і швидким кроком ішов на корму.

— Де князь? — спитав схвильовано Оляф.

— Що таке сталося, достойний воєводо? — спитав Анастас, підступаючи.

— Бранці вирізані!

Руки Романа тремтіли.

Та Оляф потягнувся ліниво і засміявся сухо, зневажливо.

— Велике свято! Який дурень стане годувати ворогів!

— Чого ж ти бажаєш, хлопче, від князя? — спитав Анастас.

— Кари, Анастасе, лютої кари за злочин. Князь наказав бранців нагодувати і напоїти, а вони… Ах, щоб їм стільки літ довелося конати, скільки я чув смертних криків. Брр!

— Як-то, капітани не послухали князя? Не нагодували бранців? А, як так…

Тут Анастас пустився сам іти до одвірка, та в цей мент високе чоло ота веселе лице великого князя виглянуло крізь двері.

Він швидко розглянувся.

— А, Олешич? Що там? Бранців відвів, нагодував?

— Так, милостивий князю! Наказ я сповнив, бранців віддав і при мені дали їм хліба, риби і по чарці вина, та раптом кинулася на них озброєна залога дромонів та вірменські піхотинці, які були в таборі, і… душа здригається від спогаду! Вимордували їх за два отченаші. Опісля вкинули трупи у річку, яка винесла їх уморе.

Володимир слухав, якби вражений громом. Його очі потемніли і над чолом нависли зморшки.

— За десять днів мав ти, милостивий володарю, відбувати тріумф. І ось Сікопулос вислав бранців наперед, — почувся тихий голос Анастаса.

Мов гадюкою вжалений, кинувся Володимир усім тілом.

— Ах!

Він рукою вхопився за горло, наче душила його злоба. Море шуміло, білі гребні піни відколювалися по обох боках острого корабельного носа, а вітер свистів у линвах та лопотів вітрилом. Довгу хвилину мовчав Володимир, а там і спитав спокійно, тихим голосом зовсім зрівноваженої людини:

— Що ж ти сказав на це, Олешич?

— Я… Я скаженів із розпуки та ганьби, але тоді показали мені писаний наказ Сікопулоса, який поступив за розпорядженням імператорів — вимордувати всіх бранців без суду для прикладу!

Глибоко відсапнув Володимир.

— Значить, наказ імператорів? — спитав.

— Так, милостивий князю, і ти один можеш їх покарати за звірство. Гей, воювали ми з вятичами, печенігами, ляхами, товкли собою по всіх усюдах, бачили не одну погань, не один злочин, але такого, їй-богу, ще ні. Мордувати бідних моряків, які, певно, шукали при флоті Фоки хліба.

— Покинь це, Олешич! Тут нема кого карати, а до імператорів нам зависоко і задалеко. Не наше діло. Залишіть мене самого.

Анастас з Оляфом ступали наостанку.

— Залитися, Романе, тут. Я пришлю тобі ще декого до товариства. Недобре, щоб князь залишався без сторожі,— прошепотів грек Олешичеві.

ХРЕСТОВИЙ ЗНАК

Злочин відносно безборонних бранців сильно зажурив Володимира. Не одну криваву картину бачили очі його пам’яті з воєнних років після смерті великого Святослава. Масове убивство траплялося не раз: убивали колись поляни рабів, жінок та дітей при похороні або тризні, убивали і тепер часами при жертвах Перунові на київських горах. Не одну сотню половлених печенігів та вятичів велів князь вішати за грабіж або зраду, але все це була кара за злочини. Все ж за десять років не видав князь на всіх землях просторого східного низу стільки засудів, скільки їх тепер виконано під його боком на основі паперу, підписаного імператорами. Бистрим поглядом державного мужа збагнув великий князь Києва відразу, що вина за ворохобні впаде на самих імператорів та їх державний лад, і саме тому різня бранців видавалася йому різнею невинних людей, яким скоріше треба було дати шматок хліба та грядку власної землі. Але найбільшим болем наповняло серце князя те, що такий засуд ішов всупереч із Христовою вірою. Довго томився великий князь, ходячи по каюті, та слухав свисту західного вихру в корабельних линвах. З моря надбігали гребенясті вали і з плюскотом розбивалися об кіль дромона та далеко вдиралися у пісок пристані, мішаючи свої солоні води з солодкою отрутою Практія.

Потер чоло рукою і, взявши плащ, насунув на голову каптур, а там і вийшов з каюти. Князь перейшов на берег, не зустрівши нікого. Гамір раті, яка бенкетувала в таборі, змусив його завернути з прямої дороги, і він пішов узбережжям, де стояли човни варягів. На віддалі яких двадцяти кроків, наче тінь, ступав за ним Роман. Раптом князь зупинився. Находився саме біля шатра; яке велів розбити для себе ще попередньої днини. І князь почув виразно людський голос, який у розмові вимовив його ймення. Мимохіть став наслухувати; пізнав по хвилині, що це голоси Анастаса і Сікопулоса.

— Надумайся добре, достойний! — говорив заступник Скіллоса. — Мантія патриція, повернення усіх урядів і майна, корсунське намісництво. Мало тобі, так домагайся більше. А за це вистачить влити у вино чи страву кілька краплин із цієї пляшечки. Це варвар, поганин, ворог і до того небезпечний ворог!

— На таку приману ти мене не зловиш. Є дві причини, через які не можу тобі приобіцяти нічого. Перша це те, що я справді не бажаю від життя нічого, крім спокою. А такий мир найду тепер тільки під широкими крилами володаря Русі.

— А друга?..

— Що я люблю його, достойний домеснику, і поважаю. Це лев та орел в одній особі.

— Отже, ні!

— Ні!

— Так бувай здоров! Не бійся, найдеться ще такий, що візьме нагороду. А тям свою присягу, під якою ми почали розмову.

Князь віддалився скоро від пристані і знову почув гамір вояків, що бенкетували, а там і голосний оклик «слава», який підняла рать при його появі. Він з ласкавим усміхом увійшов між варягів, випив чарку вина, вийняв ніж, відрізав собі від цілого печеного вола шматок м’яса і спокійно почав їсти, гуторячи з ватажками човнів. Романові казав приготовити для себе плящину вина і самому її берегти, а коли той здивувався, додав шепотом:

— Не забудь, що після бенкету приходить часто меч або отрута. Меч у наших руках, але отрута ні.

Поблід Роман, затривожився і пильно беріг вино, яке мав пити князь.

Тимчасом від моря чути було звук рога, добре знаний кожному варягові чи полянинові, а вслід за тим заблимали у чорній ночі червонаві вогники.

— Ляйфр вернувся, Ляйфр!

— Ба, везе і дромони, — викрикували підпилі вже варяги.

— Га-я! Слава переможцеві! — гукали і хвилею пливли до пристані вітати переможця.

Ляйфр не втратив жодного гридня, жодного човна, а привіз з собою кільканадцять суден з устя річки Родія, над якою був табір Варди Фоки. На хвилину опустів майдан табору, де стояли столи з вечерею, і тільки великий князь залишився на своєму місці у товаристві прибічників.

Саме тоді, коли від пристані приходили варяги, з пітьми виринув Сікопулос у парадному одязі, оточений службою, а за ним ступав Анастас.

— Спізнюєшся, достойний, — засміявся приязно великий князь. — Певно, знову бігав ти на свій дромон за наказами боголюбивих імператорів. Але я, — тут підніс сильно голос, — я заказую убивати бранців і кожний, хто це вчинить, умре!

Наче вертепна кукла грецьких скоморохів, зігнувся доместик царя аж до землі.

— Бачу, князю, що ти прогнівався на твого раба за те, що він виконав волю порфірородних володарів. Я гадав, що не слід мені непокоїти тебе справою, яку ти, певно, порішив з імператорами у золотокованій палаті ще до твого виїзду.

Облесний та заразом злобний усміх викривив уста до местика у відразливу маску хитруна.

У цій хвилині ввійшов Ляйфр, і Володимир, відвернувшись зневажливо від Сікопулоса, підняв чарку догори:

— Ось справжній цереможець! Сюди до мене, любий герою, і заки одержиш дари від тих, що цінять твою перемогу, прийми цю чарку з рук того, хто цінить твою хоробрість.

Випив ущерть, а там і подав налиту чарку Ляйфрові. Той узяв її, випив і відповів:

— За твоїм прикладом, конунгу, наче за ясним Бальдуром, ішли ми у святий бій, на твоїх очах згинули герої, яким Валькира подала щасливий жереб смерті. Слава їм за це! Слава князеві!

— Слава! слава! — кричали варяги, захоплені словами князя, який відступав перемогу Ляйфрові, хоч сам її виборов.

Усі розсілися за столом і вже не звертали уваги на золото, яке передав Ляйфрові Сікопулос, та на похвальне слово, яке при цьому виголосив. Ляйфр також кивнув тільки головою, згорнув золото у мішок, а. там поквапно зайняв місце праворуч Володимира. Під час загальної розмови, коли шум запанував над столом, Володимир нахилився до свого сусіда і сказав до нього тихцем:

— Затям собі того грека, що давав тобі дарунок від імператора. Цей чоловік бажає отруїти мене і має для цього при собі маленьку пляшечку з отрутою. На всіх богів Вальгалі та Ніфльгайму, не гляди на нього, Ляйфре, бо погляд твій зрадить тебе і мене. Схопиш його сьогодні і перетрусиш його одяг. Якщо не найдеться пляшчина, так скажеш, що при його розмові з Анастасом був ще хтось третій, і цей третій переказує йому, що деколи на варварській півночі поруч ведмедів та кабанів виводяться полози і лисиці. Його самого пустиш на волю і будь певний, що він ні словечка не згадає нікому про свою халепу. Зрозумів?

Спокійно встав великий князь із-за столу, кивнув на Романа й Анастаса, і по хвилині всі три ступали темною доріжкою до ряду кораблів при березі.

— Анастасе! Чи ти готов їхати зі мною?

— Я те саме бажав тобі порадити, милостивий! Не жди на військо, а їдь!

— Чому ж то? При війську завжди безпечніше!

— У нас ні! — усміхнувся Анастас. — У війську забагато мечів, ножів та на все готових горлорізів.

— Меч та ніж не лякають мене, тільки те, чого ти не сказав, хоч і мав на думці.

— Возьми, князю, гребців із дромонів. Між ними багато полян та болгар, а болгари радо послужать тобі.

— Не гребли б сліпі веслами, якби не месть видющих. Не поневолило б їх плем’я Святослава. А так…

— А так освободить їх рука Святославича! — закінчив Анастас.

Третього ранку після кривавого розгрому Варди Фоки низький та довгий човен опливав царгородський Фарос при в’їзді у Золотий Ріг. Якби не те, що на переді судна не було зміїної голови, кожний пізнав би вмить, що це варязький човен.

Плавці залишили за собою Буколеон, Порфіреон, Софію, Гіподром, Фарос, і човен в’їхав у Золотий Ріг. Тут було гамірніше, бо з передміських садів і хуторів їхали у вічний город цілі валки возів, візків, теліг, в’ючних тварин, та цілі полки навантажених. мішками людей, Вони везли і несли м’ясо, хліб, городину, рибу та всіляку поживу, якої потребує щодня велике місто. У двох місцях Золотого Рога два великі пороми перевозили приїжджих на той бік, а дві брами стояли настіж. На узбережжі вартові в кольчугах, круглих римських шоломах, з великими щитами, та не надто довгими списами берегли ворота. Та ні залога, ні перекупні, ні приворітники не звертали уваги на судно Володимира. Всі гадали, що хтось з руських гречників їздив на ніч ловити рибу у Боспор і тепер вертається. Без перешкоди допливли до Влахерну, якого копули й тераси в освітленні ранку видавалися казковими замками арабських оповідачів. Вкінці очам плавців показалися потрійні стіни «кесаря Теодосія», а за ними передмістя святого Мами, де була церква ієромонаха Анфімія.

День і ніч хильцем-нишком крутилися у пристані простоволосі, у мужицькі нагортки одіті греки з хитрим поглядом чорних очей і швидкими рухами. У кожного за пазухою був свисток, звук якого доходив до городських воріт. Були це військові урядовці, які стежили за кожним підозрілим рухом між гістьми та остерігали залогу столиці.

— Закрий, лице, князю! — сказав Анастас, показуючи на них.

— Навіщо? — здивувався князь.

— Ті люди на березі — це агенти префекта.

Анастас видобув із-за туніки дві вузенькі наліпки,

помазані риб’ячим клеєм. Звогчив їх, підтягнув у двох місцях шкіру лиця і приклеїв наліпками так, що все лице змінило вигляд. З кругловидого стало подовгасте, малі повні уста розтягнулися від уха до уха та стали тонкі, наче у старого скнари. Опісля зачесав волосся на скроні, щоб закрити наліпки, і глибоко насунув на очі повстяний капелюх.

— Аж, у такій подобі я зможу бути там, де схочу?

— Так! Будеш і побачиш усе, та напхай ще собі щелепи ганчіркою, підв’яжи голову і насунь на чоло ось це.

Тут подав йому плетену з вовни шапку, грибуватий верх якої нависав на лице, ніби окап шолома.

— А ти, Романе, кинь шолом і спис, розв’яжи волосся, меч заховай під плащем звичайного гребця та бери в руки весло.

За хвилину всі, наче гурт скромних купців, попрямували у церкву святого Мами. Люди префекта гляділи на них хвилину, але не помітили на них нічого незвичайного. Коли ті «роси» йшли до церкви, то це доказ, що були Христової віри, отже, не були небезпечні.

АННА

Володимир увійшов у Царгород як купець-гречник із помічниками та посередником-греком і одержав на це при брамі значок. Від часу Святославових воєн годі було крадькома перелізти через потрійні заборола Теодозія, бо всі щерби у стінах направлено, а біля всіх воріт і хвірток на вежах стояли варти. Ціла юрба провідників накинулася на прибулих, як тільки вони перейшли третю лінію укріплень. Одні допитувалися, що купець має на продаж, другі, що бажає купити, інші викрикували ціну шкір, меду, воску, риби, челяді, поволок, вина, зброї та сукна.

Зразу повернули всі три мужі ліворуч, де у напівкруглому виступі здіймалася церква Влахеронської богородиці, за нею палата, а при самих укріпленнях та над Золотим Рогом чудові сади. У півтіні церкви серед хмар кадила Анастас залишив обох товаришів, а сам вийшов на площу, де всілякі перекупні продавали пражений біб, горох, дрібну рибу, коржі з медом та овочі. Ще вночі наспіла сюди вістка про розгром Варди Фоки між Сестом та Абідом, і захоплені оклики зустрічали герольдів городського префекта, які звіщали народові, що за наказом боголюбивих імператорів дружина князя тавроскитів розбила ворохобників.

Коли тільки втихли окличники, почались розмови. Перший голос мали прихильники македонського дому, які прославляли премудрість «панів світу», царів Сходу і Заходу, що зуміли недавнього ворога повернути у вірного союзника. Саме підійшов Анастас до нестарого ще продавця сиру.

— А чи ти не гадаєш, поважаний, що перемога ця дісталася імператорам надто дорогою ціною? — спитав Анастас продавця і набрав вигляду дармоїда, який вештається ранком на базарі, щоб дещо «розправити язик».

— Як-то? — зневажливо спитав крамар.

— Так ти, певно, чув, що Володимир бажає руки порфірородної царівни Анни…

— Ах, тріс би клятий поганин! Налякала мене страшно ця швидка перемога, — говорив. — Ми всі гадали, що Володимир поволоводиться з ворохобниками хоч два-три місяці, а за цей час можна буде віддати царівну за когось іншого. А тут маєш!

— Врубай мені козячого сиру так на півдрахми! — прохав Анастас.

Крамар усміхався весело.

— Так, так! — говорив, краючи сир. — Ми тут у Царгороді добре чуємо, як росте трава та як витоплюється з комара сало. Ось тобі і сир на два пінязі.

Анастас узяв сир, вийняв дві тоненькі срібні монети, а там, наче нагадуючи собі щось, спитав:

— А чи нема страху, щоб цей варвар не взяв Анни силою?

— Не бійся, друже! Царівна тут, у Влахерні. Навіть і так не найшли б її варяги. Вони гляділи б її у Магнаврі, Буколеоні, та ніколи тут, під боком варягоруської пристані. Ніхто не пройде Теодозія, ніхто не перелізе через високі заборола укріплень палати.

— Так спасибі за вісточку та за потіху! Треба йти у церкву подякувати за ласку Всевишнього до нас грішних.

Анастас відійшов лінивим кроком дармоїда, та коли крамар з сиром залишився далеко, підтягнув на собі туніку і побіг у церкву.

— Де ти подівся? — спитав князь.

— Дякуй богу, милостивий, твоя мрія готова здійснитися швидко. Ходи.

Саме скінчилась відправа. Анастас вийшов на східці, які вели на хори, а Володимир і Роман ішли за ним. З подивом придивлявся великий князь до різьби, яка зображала виноградне листя, спілі грона, голови та крила ангелів — усе те пов’язане у мистецькі викрутаси, нібито безладні, а такі гармонійні, наче пісня, співана на вісім голосів. На хорах не було нікого. Запах копоті та воску був сильніший, ніж унизу, а скрізь на скісних пультах лежали фоліянти з напівами.

Пильно розглянувся Анастас довкола, а там і приступив до одного з чималих свічників, що були вмуровані у стіни за стовпи.

— Дивіться пильно на східці, чи не підходить хто чужий! — сказав шепотом і з усієї сили натиснув знизу одне з рамен свічника.

І вмить безшумно відчинилася бічниця грубого стовпа, на якому спочивало синьо-золоте склепіння церкви.

— Живо за мною! — квапив.

І, наче привиди, щезли всі три у стовпі. Тихо замкнулася за ними стіна, й огорнула їх пітьма.

— Обережно! Тут східці! — сказав Анастас і поліз уперед.

— Чому тремтить твій голос? — спитав князь.

— Це спомини, князю, гіркі та солодкі, гарні і погані. А є між ними такі осоружні і чорні, мов та ніч…

Мовчки лізли вниз, наче в пекло. У закопі ставало щораз душніше та темніше, доки Анастас не ступив на рівну землю.

— Чи не подушимося? — запитав Роман.

— Зараз стане холодно, а навіть вогко. Тут направо гроби, а ліворуч відплив води.

І справді, почувся десь у темряві тихий шум води, яка текла.

Довго ступали так у пітьмі, вкінці грек викресав вогонь.

— Слава всевишньому! — сказав радісно. — Велике твоє щастя, деспота, і я, грішний, не гадав, що все піде так гарно та гладко.

— Ми, здається, в якійсь кімнаті,— здогадувався Роман, обмацуючи вогкі стіни, які у цьому місці розступались.

— Так! Бачу, що від останнього разу, як я тут був, тобто дванадцяти літ, не проходила туди жива людина.

Викресав вогню удруге і запалив грудочку губки. При її слабенькому світлі вказав у заглибині стіни на якісь тріски.

— Ось бачите, це смолоскипи, які приніс я востаннє. Вони вогкі, але біля них лежить ще золота коробочка з губкою та кресалом.

— Бачу тут якісь сходи! — замітив князь, якого' вся мандрівка стала вже сама собою займати.

— Цими сходами підемо, — сказав грек, — але ще не швидко. Поки що мусимо ще одне полагодити, а для цього треба нам світла.

— Ба! Де ж його взяти? Смолоскипи, кажеш, вогкі! — відповів Роман. — Хіба пожди! У мене є дерев’яна дощина у піхвах меча.

Видобув ніж, протяв шкіру і здер її враз із срібним окуттям. Показалися дві тонкі дощини. Опісля вирвав з шапки вовняну підшивку, постругав дерево ножиком і швидко у виступі стіни розложив маленьку ватру. При димному світлі побачили мандрівники, що находяться у невеликій кімнаті. Перед ними був у стіні чотирикутний отвір, у якому виднілися нові східці.

— За мною сюди! — показав Анастас ліворуч.

— Там теж нічого нема!

— Ба, побачиш!

І справді, коли підійшли, помітив Володимир, що це не одноціла стіна, а дві, які заходять одна за одну і залишають вузенький прохід десь униз.

— Бачите, це перехід. Він веде глибоко, глибоко вниз, аж до рівня Золотого Рога. Морська вода доходить аж сюди, а над нею ще на яких два лікті склепіння. Під ним можна було виплисти на затоку, та тепер її нема. Та можна перейти вбрід, бо води всього на лікоть або півтора. Досі все йде гаразд. Може бути, що при повороті не можна буде перейти через церкву, а тоді тобі, князю, придасться цей перехід.

По хвилині опинилися всі наверху у комірчині, де панувала сутінь. Комірчина ця була, видко, складовою частиною стіни самої палати або огорожі саду. Каміння, з якого збудована була стіна, не приставало щільно, тому через шпарки падало туди світло дня. Анастас надавив щось у стіні, гейби свічник у церкві. І ось стіна розступилася, заскрипіли заржавілі завіси, а Анастас покрутив головою.

— Таки справді не було тут нікого ще з того часу. Тоді Теофано наказала намастити двері,— сказав.

Повними грудьми вдихали Володимир і його товариші чисте повітря після духоти підземелля. Вони були у густо оброслій виноградом альтані, посередині якої стояв стіл із полірованого граніту. Довкола були зручні широкі камінні лежанки. І стіл, і лежанки покривав грубий шар торішнього листя, пороху, просохлого болота, навіяного піску.

— А тепер ти, Романе, залишися тут, — сказав грек, — і якщо хто надійте і побачить тебе, то ти не гайся — чуєш? — і вбий його! Убий його без огляду на те чи це жінка, чи муж, старий чи молодий, цар чи помивач.

— Убити? Як-то? — почервонів Роман.

— Уб’єш, кажу! — зашипів грек. — Кров ця впаде на мене і на князя, коли ти не хочеш брати її на свою совість. Це ж не Дніпро, не Київ, це Візантія і Золотий Ріг, а ми граємо високу гру, гру за життя.

— Анастасе! — втрутився князь. — Я не хочу, щоб за мною у Влахерні падали трупи. У тебе є ріг, Романе. Задуй у нього, коли тебе відкриють. Не забувай, Анастасе, що ми обидва не греки, ані не варяги!

— Як-то, то ми й боронитися не будемо? — хвилювався грек.

Князь засміявся.

— Друге діло оборона.

— Заждемо, аж царівна вийде у сад. Чудова пора для проходу.

Та мандрівка була така дивна, що ніяка вістка не здивувала б тепер князя.

Імператорський сад на Влахерні займав собою півколо, що виступало вперед у місці, де стіна Теодосія підходила до Золотого Рога. Третя лінія укріплень служила вже за огорожу для самого саду, а вершки веж виглядали, наче високі альтани з кам’яними балясами. Вершок горбка вирівнювали цісарські будинки в одностайну площу, посередині якої містився доволі великий збірник води. Серед нього на штучній скелі виднівся якийсь поганський божок, що виливав воду з амфори. Водяні лілії, клещінець і коситні росли довкола, а далі від збірника води насадили садівники колом пальми, рожі, жасмин, під якими стояли лавочки для відпочинку. Наче промені, від цього осередку розбігалося дванадцять довгих трикутних грядок, засаджених різнобарвними цвітами. Довкола збірника бігла широка стежка, посилана пісочком. Грядки перепліталися та губилися між групами чинар, лаврів, кипарисів, тінистими альтанами або штучними печерами з вапняка та строкатого зліпняка. Статуетки Ероса, німф та сатирів раз у раз виринали з-поміж зеленого гілля, ніби боялися золотистої бані і високого хребта влахернської церкви. Тому, що імператори здебільшого жили у Магнаврі, Порфіреоні або Буколеоні, божкарі-фанатики патріаршого двора забули про віддалений Влахерн, який любила колись Теофано, а тепер Анна.

Хто перейшов добре стережені ворота, які вели з церковної огради у палату, той опинявся наче в старовинному Елізіумі, де збереглися ще останки казкового світу класичної краси.

І ось за плечима чорноризця, наче за полум’яними безоднями Флягетону та за тихою течією Лети, розвернувся зразок цього забутого раю. У Володимира підіймалися груди, ніби при їзді верхи безмежними степами Подніпров’я. Якесь чудове повітря повіяло цілющим струменем. Ось тут находив він вимріяну волю людини, втілену у творах мистецтва за плечима чорноризої облуди.

Роман і Анастас відступили, бо гадали, що Володимир бажає залишитись сам один з своїми гадками. І вони не помилялися. Вони заховалися за густі кущі жасмину, які закривали собою таємний вхід у сад Влахерну, і стежили пильно, чи доріжками від церкви або палати не йдуть люди. У саду не було ні живої душі. І не зчувся володар сходу Європи, як дух його полетів у незнану країну вимріяного щастя.

Стояв, сидів і роздумував довго, поки його думки не розвіяла жива постать.

Перед ним, вийшовши з-поза групи старовинних різьб, стояла дівчина. Синя, золотом ткана туніка обіймала чудові форми молодого, наче з рожевого мармуру витесаного тіла. Із-під чорних, гладко у вузол зав’язаних кіс та темних, мов крила крука, брів, гляділи очі. Легесенький серпанок обгортав голову та шию дівчини. Один кінець спливав зліва вздовж тіла, другий підтримувала піднесена права рука, оголена вище ліктя. У відкритих устах блищали двома рядами перлів непорочно білі зуби. З усієї постаті бив маєстат свідомої себе краси, не холодної, не недоступної, а палкої, земної, хоча високої та світлої, як чар Афродити.

І ось Афродита підняла руку з серпанком ще вище і звучним голосом спитала:

— Хто ти?

Вмить отямився Володимир, і його очі заблищали. Зсунув з плечей нагортку гридня, підступив до чудової постаті і задивився на неї.

— Хто ти і відкіля тут узявся? — спитала дівчина удруге.

Вона не зрушила з місця, на якому стояла, в її голосі відчувся гнів.

— Ти, Анна, сестра імператорів? — спитав спокійним, рівним, певним відповіді тоном володаря. Його голос був низький, глибокий, та звучала в ньому нота незвичайної поваги та тепла, яка звучить у розмові з любою дружиною або дитиною.

— Увесь Царгород знає мене. А ти?

— Я Володимир — великий князь росів…

— Ах!

Личко дівчини злегка зблідло.

— Чи знаєш ти, що жде того, хто сюди закрався? — тут її голос затремтів.

— У майбутньому жде мене твоя ласка, царівно! За неї я мечем боровся з супостатами твоїх братів, по неї і прийшов!

Похилив голову у поклоні.

— Хто зайде сюди без дозволу, над тим повис засуд смерті.

— Невже ж ти наказала б убити твого судженого?

— Ох, судженого! — відповіла глумливо.

— Так, судженого, Анно. Аж до цієї хвилини не знав я цього, та тепер знаю вже. За цим я сюди й прийшов, Щоб дізнатися, чи знайду тільки сестру порфірородних Для моєї держави, чи, може, когось для мене самого. Тебе бачу ось перед собою, наче весняну квітку після лютої зими, за якою тужить людина у довгі холодні вечори та ночі. Тепер знаю, що тебе виглядала туга моїх диких молодечих літ…

Поступив два кроки, ніби хотів її доторкнутись.

— Стій, божевільний! Не торкайся до мене. Я ще не твоя. Невже ти гадаєш, що християнські володарі віддали б сестру за поганина?

— Бог свідком мені, що більше в мене розуміння Христової правди, ніж у не одного з висохлих черців та намазаних дияконів патріарха.

— Ох, це може бути, — зневажливо кинула дівчина, — та немає на тобі знам’я хреста, яке бачили б очі.

— Очі? Хрест про око на мені є, а навіть записаний я у книгах святого Мами…

— Справді? — скрикнула Анна й мимохіть поступила крок наперед. — То ти, володарю росів, охрестився? Ти гадаєш, охрестити всі землі тавроскитів і привести їх по послуху боголюбивим? О, вчини це, вчини! Ромейська імперія прожене тоді агарян у піски східної пустині та покорить західних варвар, як за царя Юстиніана…

— Згадай, Анно, про ці мільйони нових християн на сході та півночі, а тоді щойно думай про нові завоювання.

Схилила голівку.

— Вибач! — сказала. — Ти правду сказав, що в тебе більше розуміння Христової віри, ніж у нас.

Вона ніколи досі не мала нагоди зустрічати людей цього типу. Хоч не мала великої освіти та досвіду, вона збагнула, що умом не доросла до нього та що його розмах та сила поривають її за собою. Ні, такої сили не було в нікого з мужів македонського дому, у нікого з придворних вельмож, ні з приїжджих князів. З якоюсь дивною самозарозумілістю він сягав по неї і то не рукою, словом, підхлібством, усміхом, чуйною поведінкою, а всією появою. Ні, при боці такої людини вона не затужить за Золотим Рогом. А все ж дратувала її його мужеська самовпевненість.

— Великий князю, яку вагу мають наші слова? Моя доля в руках імператорів.

— Я не хотів тебе образити, Анно, звертаючись до них, коли йдеться про тебе. Ось чому не з’явився я у хрізотрикліній, ні у Магнавру, а у Влахерн, бо ж мені йшло тільки про тебе, Анно. Будь ти тільки звичайна собі жінка, яких є тисячі по світу, то я, певно, вдоволився б якою-небудь грекинею з руки імператорів, якщо за нею йшов би княжий вінок, скіпетр та влада. Але спершу я хотів побачити тебе, тільки тебе і забути про все інше.

— Ох, ті жінки, яких у тебе так багато! — спалахнула царівна зовсім по-жіночому.

Володимир засміявся:

— Хто кланявся ідолам і прозрів, цей покине їх для хреста! Хто тебе пізнав, Анно, для того нема інших жінок у світі.

З-поза кущів показався Анастас і зігнувся у земному поклоні перед царівною.

— Служба йде з палати за тобою, милостива княжно! — сказав.

— Ох, як я забарилася! Відійди, Володимире, щоб тебе ще не знайшли.

І рожі зацвіли на личку царівни.

ЛЕВИ Й ГАДЮКИ

Від пристані до касарні катафрактів недалеко гіподрому тісними вуличками портової дільниці ступав величавий похід. Попереду йшли дві сотні варягів у кінчастих шоломах, з довгими мечами та круглими й овальними щитами. Шкіряні каптани, кожухи та півпанцирі різної форми та походження мали, чимало дір, сліди недавнього бою. Ніякі шовкові, ні вовняні нагортки не закривали зброї, як це було звичаєм того часу. Тільки два ватажки мали поверх кольчуги скромно шиті червоні сорочки з золотистим галуном. Крім мечів, були ще в кожного спис або топір, а в декого молот на короткій ручці. Не видко було сагайдаків та луків, зброї, яку носили отроки, джури, а не гридні. За обома сотнями несли у відкритій лектиці Глікона, секретаря Сікопулоса. По обох боках лектики несли прислужники скриньки з паперами, кілька інших — мішки з грішми, а кількадесят дібраних молодців на довгих жердках прапори суден, знищених у Гелеспонті. Виткані за них змії подув вітру видував у всякі казкові потвори. Тим краще виглядали при них усміхнені білі лиця молодців, які їх несли. Золоті кучері виглядали свавільно з-під шоломів, правильні риси обличчя приковували до себе зір карооких дівчат та жінок, а сила струнких жилавих тіл розбуджувала зависть у миршавеньких візантійців.

За ними кількох пафнягонів несло на марах покриту багром жалоби домовину з великим срібним хрестом, нашитим на сукні. Хор та попи з монастиря св. Димитрія проводжали домовину церковним співом та пахощами кадила.

За домовиною ступав сам Ляйфр у святковому одязі гетеріарха, у золотистій зброї, шоломі, грецькій мантії та м’яких жовтих сап’янцях. Усе'це були дарунки імператорів, і тільки варязький меч та важкий топір були власні. Біля Ляйфра ніс високий плечистий тавроскит на жердці позолочений ідол Перуна, як княжого бога, а два кроки за ним ступав варяг із знаком кабана — прапором дружини Ляйфра. Вкінці четвірками йшла тисяча варягів, яка дістала доступ до міста і мала замешкати у старій казармі біля гіподрому. Останні п’ять тисяч залишилися на пристані.

З подивом товпилися греки: вперше побачили те нове військо зблизька — не як ворогів, а як союзників, і славили під небеса премудрість порфірородних, які зуміли приєднати для себе таких страшних мужів. Греки звикли були здавна до золота, срібла, бронзи, багру, до блискучих одягів, парчі, вишивок, сап’яну та гладженої або фарбованої сталі. Тим-то аж холод проймав їх серця на вид вовчих та ведмежих шкір, рогатих та крилатих шоломів, темних широких, ніби катівських, топорів та мечів. Не було тут ні легкості арабських їздців, ні строкатості сельджуцько-турецьких беків, не було прикрас, дзвіночків, музики, дивовижних тварин, ані казкових коней пустині, тільки поважний понурий похід варварів, закоханих у розливі крові, бурях, небезпеках, муках, яким чужа була м’якість і людяність.

На тих, що входили до міста, дощем спадали квіти та похвальні слова. Часом чути було навіть оклики на їх честь, але замовкали швидко. Домовина, пахощі ладану та опохоронний спів черців пригноблював всі голосніші вияви радості, і тільки юрба цікавих більшала. Та ось надбігли справа кінні гінці на чолі з префектом города. Голосним покликом стримали похід, і префект запитав двох варязьких ватажків, які йшли попереду, про начальника. Вони відправили його до Ляйфра, який надійшов, оточений полковниками.

— З перемогою вітаю вас, герої! Хоча вона не обійшлась без важкої болючої жертви, то таки новим світлом вкрила пурпуру імператорів та ваші геройські чола! Порфірородні імператори веліли тобі; світлий герою, ввійти у Магнавру, а домовину відвести в гіподром, де відбудеться завтра свято перемоги для народу та вас.

— Іс полла ети! — закричала юрба, і профект велів Ляйфрові та товаришам підвести чудові кападокійські верхові коні. За ними завернули зразу вправо молодці з прапорами, але префект відправив їх у казарму. Між стінами вулиць згубився спів похоронної пісні, а префект і Ляйфр поїхали далі.

У Магнаврі приймали переможців-полковників. Вони їхали верхи аж до Хальке, де прийняли їх сторожі у золотистій зброї та цісарські одягальники-вестіярії. Як перший дарунок імператорів, полковники дістали дорогоцінні барвисті парчеві назбройники, нашивані золотим позументом та самоцвітами. Аж ахнули варяги, побачивши себе в таких пишних одягах. Геройські постаті витязів виросли, змужніли та проясніли, наче щойно зійшли з престолу. Та коли нові одяги покрили плечі героїв, очі всіх звернулися на Володимира. Вправні придворники вмить відчули небуденну людину, володаря.

Тимчасом вступили у престольну залу. Вона була розмальована у золотистосині узори, а в золотих арабесках, пов’язаних у круги, еліпси та правильні прямокутники, скрізь ясніли першими митцями столиці зображені ікони Христа-царя, Панагії, святого Димитрія, Василія Великого, Костянтина та Івана Золотоустого. Вони мінялися з портретами імператорів та блискучими орнаментами з перламутру, лазуровика, бронзи. Дорогоцінні завіси, ткані або вишивані змії та орли відділювали частинно залу від апсиди, ніби вівтар від нави. В апсиді на високому престолі засів імператор Василій, а біля нього на давньому престолі Костянтина брат Василія Костянтин VIII.

Із-під білого імператорського чільця добувалося сиваве уже волосся, яке рамою обхоплювало виразні риси. З обличчя промовляла повага й маєстат; затиснені уста, широкі вилиці та вузькі нервові ніздрі вказували на жорстоку вдачу. Малі, колючі, глибоко посаджені очі дивились з-під насуплених широких брів. Простими фалдами спадала вздовж худорлявого та жилавого тіла казково дорога цісарська риза. 'Пурпур, золото та безліч діамантів, смарагдів, рубінів та топазів били надзвичайною ясністю. У руці держав імператор довгий скиптр Костянтина зі скісним хрестом та монограмою спасителя. Він сидів по правому боці, видко, у цій небувалій у державах цього часу спілці, він був перший із двох. Другий був брат Костянтин, який уже на перший погляд виглядав повною протилежністю Василія. Багряниця висіла на ньому, мов на вішалі, як дивно було, де серед безлічі простих грубих фалдів ділося тіло людини. Лице було в нього мале, висохле, як у виснаженого розпусника. Широка нижня губа звисла вниз, каправі очі ледве гляділи крізь шпарочки на сяйво прикрас та дорогоцінностей, від яких горіла вся зала. По боках престолів півколом стояли духовні та світські достойники, почавши від патріарха, великого гетеріарха, до протоспатаріїв, протовестарія, протостратора, орфанотрофа тощо. Доместики обох царів, логофети та сторожі у золотій зброї виповнювали всю залу згідно з окремим уставом Костянтина VII порфірородного, який так доцільно доповнив був церемоніал Юстиніана. Та найбільший подив у варягів розбуджували два велетенські золоті леви, що лежали по обох боках підвищення, де стояли престоли. Дальше поза ними стояли чудові платани, якби виростали із землі, а в їх гіллі аж роїлося від усяких строкатих і кольорових птахів. Серед диму кадильниць в апотеозі виглядали імператори на подвійному престолі зовсім як по-мистецьки виконані ідоли, що своїми самоцвітами та золотом закривають дійсні предмети.

Василій — євнух-канцлер, привітав варягів гарною промовою, яку драгоман зараз перекладав півголосом на тверді звуки північної мови. Канцлер говорив поволі, щоб дати перекладачеві час запам’ятати всі слова. Він величав у першу чергу божеське натхнення порфірородних імператорів, яке надихнуло їх приєднати для своєї справи та справи божої князя далеких раусеїв. Той князь, наче орел царського скиптра, упав громом на ворогів і повалив їх під ноги, бо за перемогу надіявся одержати від них світло єдино спасенної віри. На жаль, він не добився того щастя за життя, але його смерть у службі заступників божих на землі — це також велика лаока.

Та тут швидко звернувся до перекладача Ляйфр і тріпнув пальцями:

— На Одіна! — сказав голосно. — Про що він говорить? Князь не згинув: він живий більше, ніж усі ми.

Канцлер змовк у своїй красномовності, почервонів, мов грань, і така мертвецька тиша запанувала у Магнаврі, що тільки кадило тріщало стиха у кадильницях.

— Як-то, що-то? — зашепотів гадючим сиком препозит Михаїл. — Чию ж то домовину тягли ви через місто?

— Сікопулоса!

Володимир тішився у цій хвилині, що всі вважали його за представника княжого почту, і міг свобідно бачити цю сцену. Імператор Василій ще грішніше зморщив чоло і стиснув губи. Та тут не витримав Ляйфр і засміявся.

— Мовчи, нещасний! — гукнув на нього великий доместик. — Перед порфірородним стоїш!

— А хоч би й перед Одіном! Князь живий, а Сікопулоса вбив один із бранців, що врятувався від погрому, який ви підготовили, всупереч волі Володимира…

Слова ці різко прозвучали під склепінням палати, та ніхто тут не розумів варязького говору. Але як тільки перекладач переклав слова Ляйфра канцлерові, а почули це найближчі, в залі зчинився шум, доки препозит не стукнув палицею об долівку.

— Тихо, його світлість канцлер хоче скінчити промову!

Згаданий достойник почервонів ще більше, але опанував себе і так кінчив:

— І так наш герой півночі добився Христової віри і хоч тут неприявний, то, певно, разом із нами кличе святому македонському домові: Ніка!

— Ніка! Ніка! Ніка! — повторили всі тричі оклик і поклонилися маєстатові.

Тут уперше права рука імператора Василя порушилася дещо ласкавішим рухом та і похилилася його голова з білою опаскою. Кожний полковник одержав посудину із золотом, а Володимир кольчугу, шолом і меч.

Після цього препозит наказав усім з’явитися на обід у Хальше, і прийом було скінчено. Всі поклонилися і вийшли серед щебету птиць, реву левів і співу, який почали двірські співаки на 12 голосів у честь імператорів.

За обідом посадили варязьких ватажків за почесним столом, де сідали найвищі достойники держави. Володимир сидів, як Оляф, такий змінений на вигляд, що ніхто і не догадався підозрівати в ньому князя. Йому визначили одно з найвищих місць недалеко патріарха, як героєві, що один із перших причинився до великої перемоги.

З розмови за столом пізнати було надзвичайне збентеження у найвищих колах Візантії. Ніхто не знав, що сталося з князем — чи він крадькома від’їхав, чи справді згинув від якоїсь зрадницької руки, чи шукає помсти за змову, про яку міг довідатися вчасно від своїх шпигунів.

Володимир, слухаючи безладні фрази, жалів, що нема при ньому Анастаса, який роз’яснив би йому точно зміст усіх сказаних слів, бо тонкощі грецької мови були йому недоступні. Все ж він знаменито зрозумів, якою злобою дишуть на нього всі ті позолочені достойники. Серед величі візантійського церемоніалу він почував себе ніяково і непевно, головно з огляду на свою подвійну гру. Його геройська вдача домагалася від нього відвертого виступу.

— Устань! — нашіптувало йому геройство. — Пересунь меч ручкою наперед, гукни на Ляйфра, Гальфдана… Гей! Тут здався б Свен… Ні,— здригнувся. — Пив вино і потонув у задумі.

Так, без сумніву… Його варяги могли за годину опанувати Царгородом та посадити його на тому самому престолі, перед яким щойно клонилася його голова. Здійснилась би мрія великого Святослава — Руська земля стала б ногами на Боспорі і Кавказі, а руками могла б сягнути по вінок Оттонів. Та, на жаль, не було у нього під рукою сили утримати здобуте. Шість тисяч варягів — це була сила, яка могла на човнах побити кожний флот греків, а на суходолі розбити кожне піше чи кінне військо імператорів. Та він не самої пусто! слави шукає, не чужих земель, а тільки добра для своєї рідної…

Раптом почув, що хтось кладе йому руку на плече. Підняв очі і зустрів погляд препозита Михаїла.

— Вибачай, деспота, — сказав препозит, — час перейти у сади порфірородних. Наповни пахощами своє серце й ходи!

Тут вказав йому на двох хлопців, з яких один подавав гостям воду та рушники, а другий обносив на золотій таці пахощі: фіалки, амбру, нард та пижмо.

Володимир устав, вийшов з триклінію у сад і розглянувся. Імператори вийшли були вже раніше, і їх було видко обох у відкритій альтані під двома великими кипарисами. Близько них, наче з позолоченої бронзи, стояли чотири прибічники, а при столику біля цісарів сидів патріарх. Очі всіх трьох спочивали на ньому, і Володимир почув, як мимохіть кров напливає йому на обличчя. Відколи ступив уперше на гарячу землю ромейської столиці, не мав він ще ні одної нагоди переступити порога двірських церемоній, якими оточували себе імператори. Нагадав собі слова остороги Анастаса:

«Не забудь, що ти, княже, у Візантії, де навіть у лева буває гадюча їдь, де між устами і чаркою чаїться смерть». — Ось тепер уперше бачить, що Василій та Костянтин розмовляють, п’ють вино, усміхаються, словом, показують людське лице.

— Чому ти, всесвітлий князю, не йдеш зложити чолобитні імператорам? Ось тепер після обіду можна тобі, як князеві крові, підійти до них і прохати собі якоїсь ласки.

Слова ці сказав препозит, беручи Володимира під руку.

— Я у службі великого князя полян-русів, чи як ви кажете, раусеїв. Від нього мені й ласка і гнів…

Препозит засміявся стиха…

— До цього я й говорю! Від тебе може залежати доля твоя та всіх твоїх товаришів, як тільки захочеш. Одне слово порфірородних може тобі дати провід над усіма варягами, мантію і меч великого гетеріарха та вдесятеро більшу плату для гриднів та начальників…

— Як-то? Ми ж служимо Володимирові, а поки що його заступає Ляйфр.

— Князя нема, одним почерком пера канцлер виставить вам грамоту найму, а одне слово імператорів, може, як захочеш, передати тобі провід. Тепер ми — союзники. Грамота може бути навіть на твоє ймення. Невідомо, коли сам князь з’явиться, і тоді може бути вже запізно…

Володимир мусив силою волі стримати приплив крові до голови від гніву. Та він умить зрозумів, що трапляється рідка нагода і треба її використати як слід.

— Пробі! — закликав. — Ніколи я не впав би сам на таку гадку. Це справді хвилина, коли можна перемогу чужого князя вчинити своєю. Чи це ти від себе чи від імператорів? — спитав швидко Володимир. — Чи вони тебе послали?

Препозит зам’явся і почервонів. Він зрозумів, що зрадив задушевні бажання імператорів, про які Оляф міг, а навіть повинен був повідомити Володимира.

— Хрань боже! — жахнувся, наче наскочив на гадюку. — Я тільки бачу можливість вивищити хороброго мужа королівської крові, до якого схиляє мене серце, з другого ж боку, я знаю, що саме гнітить і займає високі уми порфірородних…

— То ходім.

Швидким пружним кроком пішов стежкою серед саду. Йому назустріч вийшов патріарх поважною ходою найвищого достойника держави. Володимир, який бачив уже, як поводилися інші супроти патріарха, уступив йому з дороги і похилив голову. Патріарх назначив над нею у повітрі хрест і пішов повагом далі. Володимир став віч-на-віч з імператорами.

Довгу хвилину дивились одна на одну три пари очей зовсім не схожі, як не схожі були їх вдачі та обличчя.

Імператор Василій прибрав свій жорстокий вигляд усміхом і сказав:

— Вітаємо тебе, хоробрий герою півночі. Твоя заслуга зробила нас твоїми довжниками, а не дай, боже, щоб намісники Христа-спасителя, царя світу, мали вірителів на землі. Нашим вірителем може бути тільки всевишній, тому кажи, якої нагороди бажаєш собі, а все дамо тобі. Твоя поява полонила наші серця, а ласка наша над тобою.

Володимир злегка похилив голову.

— Дяка вам, порфірородні, за ласку, якої вагу з’ясував мені уже препозит Михаїл. Він говорив мені про провід над варягами та службу у вас.

— О, як тільки цього бажаєш… — підняв руку імператор Василій, — то само собою…

— Так, але маю ще прохання, — докінчив князь, не зводячи очей із імператора. Цей спитав тоном перекупня — швидко й поривисто:

— Що ж таке?

— Щоб ви, о, володарі Сходу й Заходу, імператори ромеїв, заступники бога на землі, додержали мені умови!

Слова ці впали, ніби удар молота на мармуровий стіл алтани. Василій видивився тупо на велику стать войовника. Костянтин здригнувся і безпомічно оглядався по боках, уникаючи погляду Володимира.

— Умови? Якої умови? Ми уперше чуємо твоє імення, Оляфе, сину Еріха!

Легенький усміх промайнув по правильному лиці князя, так що затремтіли тільки кутики його уст.

— Умови, яку вклав Калокир чи, точніше, Скіллос на Берестовому у Києві!..

Василій стріпнув неперпляче пальцями.

— Видко, препозит не вияснив йому як слід усієї справи, — сказав, звертаючись до брата Костянтина.

— Калокир? При чому тут Калокир? Калокир був при Святославі…

— Навпаки, він усе вияснив як слід! — ¦ відповів Володимир. — Важко було мені дещо зрозуміти, але після різні, яку ви підготовили на флоті, всупереч волі переможця, — я мушу пригадати вам домагання: виконайте умову, якою зв’язали себе зі мною.

— З тобою? — кинувся Василій, а лице його посиніло вмить… — молодче… що тобі?!

Спокійний досі, поважний князь півночі вхопив руку імператора, що лежала на столі, і здавив її так сильно, що поклик завмер на устах зляканого. Ніхто не важився досі на таке супроти імператора.

— Так, зі мною, боголюбиві, зі мною, — говорив, усміхаючись, Володимир, — бо Оляф Еріксон, якого згадуєте, це тільки один із моїх полковників-тисяцьких, а я сам…

— Ти сам? — запищав смертельно зляканий, блідий, мов стіна, Костянтин.

— Я Володимир, князь раусеїв, якого цей Оляф у спілці з вами мав ошукати. Я той, від кого, ви бажали відібрати владу над дружиною разом із життям. Я тут перед вами, і моє домагання так само оправдане, як і мої закиди!

Те кажучи, видобув із-за пояса плящину Скіллоса і поклав її на стіл.

Імператор Василій зблід, а руки його тремтіли від надмірного схвилювання.

— Вибачай, достойний князю та хоробрий союзнику! — сказав ніби спокійно. — Ми не знали, що ти тут і, певно, зрозумієш, що ми не могли залишити цілого війська варягів під мурами міста без проводу з нашої руки. А щодо цієї плящини, то, будь ласка, поясни нам, що вона властиво значить. Скажи теж, хто посмів посягнути на твоє дороге життя, а строга кара впаде на нього!..

— Не оправдуйте себе, ані не карайте інших, порфірородні,— махнув зневажливо рукою Володимир. — Не я буду вашим суддею. У мене тільки з вами умова, і я бажаю, щоб ви її виконали. Провід варягів іще в моїх руках!..

У тих словах звучала страшна погроза, й тінь лягла вмить на лиця імператорів.

— Умови ми дотримаємо! — сказав Василій глухо. — З наших уст пливе тільки правда і добро, а ти, князю, сам переконаєшся в цьому.

— Чи не забагато обіцяєш, брате? — вмішався Костянтин. — Чуєш, що Володимир держить провід у своїх руках, а мав віддати його нам? Далі подумай, що наш народ заступає на землі спасителя, а Володимир поганин.

— А чи Скіллос питав мене про мою віру, коли прохав допомогти? — спитав Володимир, і його брови піднялися.

— Ні, він не питав, — підхопив Василій, — не питав, але рішуче заявив, що сестра порфірородних ніколи не стане жінкою поганина. Ти знав про це і…

— І вчинив усе, чого ви бажали. Ще сьогодні я готов передати кому треба провід над варягами.

— Маніякесові, великому гетеріархові?

— А хоч би й писареві Сікопулоса, що продавав неспілі фіги…

Здавалося, що кров заллє почервоніле від досади обличчя Василія. Та він пригриз верхню губу, аж побіліла.

— Знайте теж, — говорив далі Володимир, — що знам’я святого хреста, яким чванитеся ви і ваш народ, є і на мені, а записане воно праведником Анфімієм у церкві святого Мами.

Якби грім ударив у мармуровий стіл перед імператорами, то враження не було б більше. Василій устав, поблід і здавалося, що всім тілом кинеться на Володимира. Зате Костянтин відкинувся назад на перламутром викладений оплічник крісла та розвів руками. Довгу хвилину обидва мовчали. Тимчасом Володимир вийняв із-під верхньої одежі хрест та пересунув його так, що святе знам’я повисло саме насередині його широких грудей.

Та ось у злющих очах Василія заблимав огник, і квасний усміх викривив його вузькі уста:

— Як так, то зведемо тебе з Анною і заручимо, а до весни повінчаємо вас по закону. Бач, патріарх може мати сумніви…

— Не патріарх, а ви, не його, а ваша воля є перша у світі. Можете не відкладати вінчання, боголюбиві, ви ж знаєте, що моя земля велика, країв і народів у ній багато, а всім їм треба бачити лице володаря, бо від цього залежить у ній лад, гаразд і згода. Я ждати не можу! Вже завтра або післязавтра мої полянські гридні візьмуть весла в руки… Погадайте, що так само, як ваша воля є волею бога над Боспором, так і я наказую варягам і ще завсіди можу кинути їх геройську силу, куди захочу.

— Ох, як можеш, могутній князю, погрожувати власним шуринам? — почав облесно Василій, а його лице вкрилося відразливою маскою облуди. — Зрозумій, що дочка та сестра порфірородних, майбутня мати могутніх володарів Тавроскитії, не може йти заміж, як дочка рибалки з-під Влахерну. Для неї треба приладити двір і придане.

— Не приданого я хочу від вас, — відрубав Володимир нетерпляче. — Анна може й у Києві знайти двір, якого тільки забагне. Є в мене греки, араби, вірмени, євреї, варяги, степовики, а всі вони віддадуть на будову двора свої найкращі сили, як тільки їм накаже князь… Це знаєте і ви й вона…

— Ні,— різко заявив Василій. — Та хіба не розумієш, що це значить візантійська, ромейська царівна. Один тільки король франків, який називає себе цісарем Риму, удостоїться честі стати свояком македонського дому, та й то Теофано не рівня Анні… Що сказав би цілий світ: «Ось як віддавали порфірородні володарі Сходу й Заходу, імператори ромеїв, свою сестру!». У нас нема в цій хвилині скарбів, за які збудовано святу Софію… Тому зажди хоч кілька тижнів у Буколеоні, де тобі та твоїм товаришам відведена домівка, а як не можеш, то вертайся у мирі на Русь, а з першою весною стане твоя суджена у Корсуні з належним віном та почтом.

Костянтин притакував повагом братові.

— Так, так, а завтра зробимо заручини.

Володимир зрозумів, що пробути кільканадцять днів у Візантії — це була певна загибель. Тут гинули від отрути й ножа навіть імператори. У всякому разі його союзники бажали його обманути, а чи він мав заплатити життям, чи тільки втратити обіцяну невісту, це мало показати щойно майбутнє. Глянув ясним, відвертим поглядом у лице Василія.

— Добре, — сказав. — Я зажду на Анну до весни, але в Києві, не тут, і вірю, що ви дотримаєте умови так, як я її дотримав. Ви заодно відкликаєтеся до величі македонського дому, а я, варвар з півночі, знаю тільки, ціню і шаную честь героя. Вона у мене вартніша від усього, навіть життя.

— І за те ми шануємо тебе, — усміхнувся холодно Василій. — Та все від бога! Тим-то я ім’ям його благословлю тебе на завтрашні заручини.

Він простягнув руку, складаючи пальці у формі початкових букв Христа, і позначив ними хрест над чолом князя. Володимир похилив голову, але, всупереч і грецькому і руському звичаєві, не кляк. Коліна чомусь не зігнулися під ним і серце не чуло тої величі, яку бачило довкола око.

Володимир пішов до своїх кімнат у лівому крилі будівлі. Надворі западав вечір, і слуги стали запалювати численні лампади у всій палаті. Лагідне та доволі ясне світло наповнило склеплені кімнати. Багаті, барвисто золочені узори та малюнки виступали куди краще, ніж удень, бо неповне освітлення надавало мальованим лицям ознак життя. Здавалося, ці цісарі та святці ось-ось і повиступають із стін та склепінь і засядуть до столу враз із живими. Володимир не бачив ще ніколи так велично та точно зображеної життєвої правди, й вона куди більше захоплювала його, ніж технічне мистецтво Магнаври. Фрески Буколеону походили з найкращої доби греко-візантійського мистецтва — ситі, повні барви відповідали дійсності, різьба орнаменту передавала точно, бездоганно, педантично виноградне листя, грона та аканти. А проте було у цій красі щось чуже, наче маєстат деспота величний та холодний. Хилиш перед нею чоло, пошана наповняє душу, та серце не б’ється до неї, не простягаються за нею руки дитини, не усміхаються дівочі уста. Ні, це не те, що у Влахерні. Там куди ближчі людині кам’яні боги. Володимир сам зрозумів, що відчуває мистецтво ще як поганин, не може звикнути до новини.

Що значили останні слова Василія? Він благословив його на заручини з Анною і брався звести їх разом завтра. У тому мусив ховатися якийсь підступ. З усієї його поведінки, хитрої, облесної та холодної, видко було, що щось недобре задумують імператори. їх чемність була занадто прибільшена, аж неприродна. Протягнувся, щоб розправити здорові м’язи дужого тіла, а почуття великої сили обхопило його, мов полум’я. Зневажливий погляд обкинув блискучу від золота, лазурі та пурпуру обстанову, встав із різьбленого крісла і вийшов на терасу. Надворі було дуже темно, тим більше, що з південного заходу надвигалися хмари. Вони закрили собою вже половину неба, і тільки там, куди йшов шлях на північ та схід, зоріли світла довкола престолу, всевишнього. Так, це бог показував йому шлях додому, а Великий Віз — провідник моряка на безмежному морі, світив саме над Влахерном.

У цей момент затупотіли чиїсь кроки у кімнаті. Не радий гостеві, відвернувся Володимир, але зрадів, побачивши Романа.

— Це ти, Олешич? — спитав. — Чи вечеря готова?

— Дружина жде на тебе, милостивий, а я приношу тобі ось що!

Тут подав князеві китичку фіалок.

— Фіалки в цій порі? Звідкіля це?

— Із Влахерну, — шепотом відповів молодець.

— Ах! Яким чином?

Роман знизав плечима: «Бог один знає! Як тільки ми вийшли з Буколеону, зачепила нас якась дівчина. «Чи ви з дружини князя раусеїв?» — спитала. Я потвердив, а тоді вона передала мені китичку зі словами: «Це для вашого князя від друга із Влахерну. Перекажи, щоб князь спав цієї ночі між дружиною, а не у себе, бо в кімнатах покутують нечисті духи, отже, небезпечно!» Я відразу зрозумів, що знову ладять щось недобре, про що знає царівна та остерігає тебе. Тому я сказав: «Дяка велика твоєму панові чи пані, і перекажи, що за цю китичку князь визвав би у бій не то чорта, а й самого патріарха».

— Ха, ха, то ти добре сказав, Романе, сказав щиру правду. Ну, ходімо вечеряти.

ОСТАННЯ НІЧ НАД БОСПОРОМ

Вони засіли до вечері біля багато заставлених столів у просторому мозаїковому вестибюлі старої палати Теодозія II. Імператор Василій бажав, очевидно, на всі лади приєднувати собі варягів, бо бенкет був неабиякий. Уся посуда була срібна, а то й позолочена, дорогі таці, обруси, рушники, квіти та штучні пахощі захоплювали і запаморочували дружинників великого князя. Хоч у київській гридниці теж було доволі достатків, але й у сні не бачив із них ніхто стільки скарбів, що тут при вояцькому бенкеті. Скільки ж мусило їх бути в осідку імператорів? Варяги порівнювали мимохіть свою подвоєну платню з безцінною обстановкою, і їх жадоба наживи росла від цього. Заговорили про золото, здобич, війну, про вбогість своєї холодної батьківщини та дотеперішні заробітки. Зате полянські гридні гордилися тим, що князь бере наречену з такого багатого роду, і вважали ці достатки вже подекуди своїми.

Роман і більше тямущі між гриднями зрозуміли, що Ці багатства можливі тільки у підсонні Візантії та при її положенню на перехресті найважливіших торгових шляхів світу. У Києві, де жило так багато вельми засібних греків, цього всього ке було. Більшу половину року люди не скидали з себе тяжкого кожуха, а часті дощі та бурі приневолювали втікати перед світлом і повітрям до душних, темних, але теплих і захисних хат. Вояки обговорювали вигляди на здобич при найближчому поході, обчисляли майбутню висоту плати та дарунків, викупу за бранців, здобич з боїв та грабунків.

— А чи прирівняли ви, товариші,— озвався Роман, — те, що бачите, до сум, які дістав кожний з вас? Ви радієте грошам, а не бачите, що ви дешевші золотого глека на вино або вази, повної нарди чи амбру? Пробі! Більше давав вам руський князь, бо давав тільки те, що мав сам, і ділився з вами усім. Ану, поспитайте, чи заплатили б вам імператори за вашу службу половиною свого майна!

Замовкли варяги, вражені і збентежені словами Романа. Кожний почув правду цих гірких слів. Коржик з березової кори під час голоду з рук убогого пастуха скандинавських фельдів, це дар більший від багато заставленого стола багача або мошонки золотих монет із рук кесаря. Убога була дяка імператорів у порівнянні з наділом землі, якими міг оплатити їх службу князь Києва. Володимир приймав їх у склад свого боярства, забезпечував їм хліб на випадок недуги, а нащадкам відумерщину по батькові до смерті. А тут за рани, кров, за смерть — багач кидав їм тільки жменю золота з свого невичерпного скарбу як милостиню.

Коли холодом повіяло від цих слів на веселих гостей, саме тоді відчинилися двері, і з лівого крила палати вибіг гурток штукарів у рябих одягах. Один брав та їв живий вогонь, другий проковтнув на закуску кілька ножів та довгий меч, інші підкидали кількома м’ячиками. Таких штук не знали скоморохи заходу та півночі. Водночас підчашії стали підливати всім немішаного солодкого вина з Хіосу, а за якийсь час між штукарями появилися і гарно вичепурені дівчата.

Тоді Володимир устав і вийшов у свою кімнату на правому крилі палати, а за ним висунувся хильцем і Анастас.

— Князю, — сказав, — я не знаю твоїх намірів, але моя рада, вертаймося на Русь, і то негайно…

— А це чому?

— Забагато тут чигає на твою голову. Я радив би провести ніч у човнах, а завтра вдосвіта їхати. У Буколеоні безумовно крутиться таки забагато знайомих людей. У кожного з них може бути за пазухою отруєний ніж. Є три прикмети доброго вояка: відвага, хоробрість та обережність. Із тих трьох у нас, греків, є тільки ця остання, а у вас саме її нема.

— Ха! Ха! Ха! Це правда!

— А проте в мене, як у херсоніта, не бракує часом і двох перших. Нема їх стільки, як у варягів або у вас, але в потребі найдеться і в мене. Я додержу товариства князеві.

— Знаю! — перепинив його князь. — Знаю і розумію твій жах перед невідомим, перед ненадійною погубою, проти якої не боронить героя ні панцир, ні меч. Почуваю і я, як нагрівається мені під ногами свята земля. Але боятися, а показувати страх, це не одне! Вільно шкірі терпнути, але не бліднути. І мене вже остерегли, що цієї ночі будуть у мене гості.

— Остерегли? Хто остеріг? — поспитав Анастас поривисто.

— Остерегла мене людина, якій справа хреста на Сході лежить на серці не менше, як мені добро Руської землі. Та я не можу сам перед цією людиною показати, що лякає мене злоба імператорських посіпак. Ось що!

Підняв гордо голову, відкинув довге волосся, покучерявлене від волоків, якими зв’язував його під шоломом, а рука його владним рухом висунулася із-під плаща.

— Ось тут я заступаю не тільки свій рід та владу, але і всю Руську землю, на якій князь не ховається від людей поза плечі прибічників, але сам іде на всенародне віче чи на бенкет із останнім з-поміж гриднів, кметями, боярами, огнищанами. Тому не слід мені тікати, наче злодієві. Тому, що бачу нещирість імператорів та їх нехіть до себе, хочу вернутися на Русь, але зроблю це відверто, на очах всіх. Поклич мені сюди Романа і Оляфа.

За хвилину обидва молодці стали перед князем. Володимир видав наказ гридням кінчити банкет і йти спати. Отроки під проводом Путятича мали приладити чотири змії, завантажити їх поживою та напитком на дорогу. На даний знак Ляйфр устав від бенкету і, випивши останню чарку на прощання руських товаришів, покинув Буколеон у супроводі полковників та прибічних гриднів. Разом з ними у лектиках та на возах від’їхали грецькі господарі з дорогою посудою, службою, скоморохами та дівчатами. Довго ще лунав їх регіт та крик вулицями міста і замовкав у стороні Августеону.

Роман та Оляф мали спати в кімнаті Володимира, тому поклалися біля дверей на підстелених килимах. Володимир глянув на багате, пурпуром вкрите ложе під стіною, над яким нависав величавий намет із дорогої парчі. Біля ложа виднівсь на стіні мальований образ Костянтина Великого.

Не знати, що сказали Володимирові очі Костянтина, але князь зібрав з ложа два вовняні покривала, одне з них звинив у валок і лишив на ліжку, накривши килимом, ніби людину у сні, а друге постелив собі на долівці між обома молодцями. Там і ліг сам, накрившись плащем. Світло погасили, тільки у кутку горіла мала лампада перед іконою богоматері. Світло, пропущене крізь червоне скло, кидало криваві рефлекси на золоту ризу ікони і наповняло цілу спочивальню темною фантастичною сутінню.

Швидко почув Роман, що хоч робить велике зусилля, та опертися дрімоті не може. І снилося йому, що брови кесаря стягнулися німою погрозою, права рука стиснулась у кулак, лябарум змінилось у широкий спис, спис змінився в широкий обосічний топір і що з ним темна мала постать хильцем підходила до пурпурового ложа. А тимчасом за кесарем стали виходити дальші темні постаті, одна, дві, три…

Швидко простягнув руку і намацав ручку меча. Ось-ось мав крикнути, коли раптом дістав здорового штовханця в бік та почув шепіт:

— Цить і будь напоготові!

Тоді збагнув, що все те, що вважав сном, було дійсністю. З таємного проходу вийшли було справді шість мужів з добутими довгими мечами, а перший із них мав у руках топір. Він підійшов до ложа, а за ним півколом ступали товариші. Було очевидно, що вони бажають відтяти князеві всі дороги до втечі, коли не зможуть убити його відразу топором.

Володимир не спав і, стримуючи віддих, стежив теж за рухами убивців.

Не спав і Оляф.

Ось топірник розбігся по східцях, які вели до ложа, його велетенська постать відхилилася назад і. зі страшенним розмахом впав топір на ложе. Як один, кинулися інші дошогуби вперед, рвучи шовкове покривало ліжка.

Раптом залунав сміх, щирий сміх ситої людини.

— Вдаряй мечем, усі враз!

Три постаті зірвалися з долівки і кинулися на неприготовлених напасників. Три удари мечів, завдані з усієї сили, повалили трьох. Топірник кинувся назад, а з ложа впали удари на нього та його товаришів.

Заки Володимир, Роман та Оляф встигли вдруге підняти мечі, він скочив між них зі своїм важким топором. І, мов перцем, розмахував ним, а нападені відступали назад, знаючи, що без щитів ніхто не зможе у темряві обчислити рухів тіла та меча. Успіх наступу додав відваги і двом іншим душогубам. Вони повтікали були зразу аж під стіни, та тепер знову стали відходити до князя. Оляф та Роман мусили повернутися на боки, Володимир залишився сам проти велетня.

Оляф з усім завзяттям варяга кинувся на свого противника, якогось високого вірменина. Забряжчали мечі. Невишколений, але куди дужчий варяг мав у тісній кімнаті рішучу перевагу. Меч Оляфа з усього розмаху впав на передрам’я противника і гладко відтяв його від рам’я. З брязкотом покотився меч разом із рукою на долівку, і нелюдський крик потряс склепіння княжої спальні. Швидко кинувся на допомогу ізаврійський топірник, і в цю хвилину зашумів топір над головою Оляфа. Молодець присів, щоб ударити його знизу, але вістря топора, зачепивши його, протяло шкіру на черепі, і обидва тіла упали на долівку. З окликом тріумфу повернувся ізаврієць до Володимира та Романа. Тоді світло лампади освітило його так, що Володимир пізнав його: це був відомий ватажок ізаврійської гвардії, протоспатар Бессас, якого Володимир бачив під час обіду. Був це муж великої відваги і страшної сили, який одним ударом відрубував голову бикові. Тим-то у бій ішов більш охоче з топором, ніж із мечем.

Князь мав уже час приготуватись до оборони. Нелегко було велетенському ізаврійцеві важким топором відбивати блискавичні удари меча. Топір, зударившись з мечем, розтрощив його на кусні. В руках у князя залишилась тільки ручка. Він кинув з усією силою в лице противника, а сам відскочив взад, туди, де лежав Оляф, і вмить підняв з долівки скривавлений меч варяга. Ухопив викладаний золотом та перламутром підніжок і кинув ним у ізаврійця. Цим разом удар був влучніший. Важкий стільчик ударив убивцю у груди.

Роман скористався з того, що його противник посковзнувся у крові на долівці, вихопив із-за пояса ніж і Встромив його в нахилене над ним черево противника, який з харчінням повалився знову на землю. Роман мав коло себе покривала, на яких лежав перед нападом Володимир; він спохив їх швидким рухом і накинув на голову ізаврійця. Могутній розмах руки із топором заплутався у м’які фалди пушистої тканини. Ізаврієць зірвав рукою з голови покривало, та вже було запізно. Князь мав час використати свій меч: із розтрощеною головою повалився посіпака на землю.

— Спасибі за допомогу! — сказав князь. — Не забуду її тобі ніколи, хлопче.

— Богу дякуй, милостивий князю, — відповів Роман. — Від нього йде сила тіла й духу. Він то піддав мені спасенну гадку. Якби ми були мали щити…

— Будь у мене щит, я і з ножем не побоявся б цього ката!

Роман швидко позапалював лампади. Аж тоді обидва розглянули сліди зведеного бою. Шість трупів валялося на долівці з розрубаними головами. З цього три біля самого ложа, по одному справа і зліва і біля дверей труп Бессаса. З облич пізнати було, хто вони: печеніги, вірмени, ізаврійці — всі здоровенні та кремезні.

— Води і вина! — наказав князь. — Поклич Анастаса.

Грек при вигляді такої різні вхопився за серце.

— Господи! Матінко Христова! — захрипів.

— Не м’явкай, а принеси мерщій води і сильного грецького вина. Але сам, щоб ніхто не дізнався передчасно, що тут трапилося.

Володимир і Роман промили рану на голові варяга, заліпили її й перев’язали, як навчив їх довголітній досвід, а коли влили йому в уста сильного вина, він розплющив очі. Пізнав князя і Романа й усміхнувся та простяг руку,

— Перемога за нами! — сказав. — Темно тут, холодно і в голові шумить.

— Від топора, брате! Завтра пройде, а полежиш два тижні, та й устанеш здоровий, як риба!

Князь і Роман перенесли Оляфа аж у сіни, де спала дружина. Звідсіля шість парубків понесли Оляфа у місто. Вів їх Анастас у плащі з каптуром. Князь не дозволив нічого рухати в кімнаті.

— Хай бачать висланники імператора, що тут сталося, — сказав. — Заждемо до досвітку і поїдемо. Але раніше поступимо у Влахерн; щоб подякувати за китичку, — усміхнувся, якби і не бачив страшних окривавлених ма^ сок довкола себе.

Надворі вже зазоріло, від Лукомор’я в Евксин пливли хмари. Володимир скочив у човен.

— Всі є? — спитав Путятича.

— Всі.

— То відчалюйте і пливіть вліво вздовж берега!

А до Анастаса сказав:

— Вкажи й мені вхід до підземного каналу!

ЦАРІВНА

До царівни Анни зайшов увечері її брат Василій.

— Я прийшов прохати тебе, щоб ти висловилася про своє подружжя. Ти забезпечиш себе найкраще, віддаючись ще цього року. Володимир дістане якусь своячку, а не тебе…

— Даремно ви мене заспокоювали, що не боїтеся Володимира. Невже ж ви у вічному городі серед найкращої дружини не зовсім безпечні перед ним?

У голосі царівни звучала злоба. З острахом глянув на неї Василій.

— Подумав би хтось, що ти радієш нашою скруті!

— Як я можу вірити у вашу перемогу, коли я маю бути ціною рятунку імператорської влади, при македонському домі. Коли ви хочете викрутитися від договору, то мусите найти силу, ще більшу від Володимирової.

— А чого ж ти властиво бажаєш?

— Правди, брате! Ясної правди, без викрутів та промовчувань! Чому ти думаєш за мене і хочеш віддати мене заміж? Як стоїть справа з договором? Скажи, ви виманили у Володимира допомогу, дружину, і за те мусили обіцяти мене, правда?

— Так, ми обіцяли на завтра заручини, а весілля щойно за півроку або й за рік!

— Затягаєте, хитруєте, а він?

— Він! Нічого!

— Нічого? То нехай завтра їде додому. Ти можеш примусити його, напустивши на нього його власних варяг.

— Ба, коли вони застерегли собі вірність цьому клятому варварові.

— Бачу, що Володимир перехитрив вас, не ви його. Сьогодні він відступив вам шість тисяч варягів, завтра може їх привести двадцять тисяч. Що ж буде, коли ваші варяги відмовляться слухатись?

— Варяги не відмовляться! Ти їх не знаєш! Володимир теж не зламає слова!

— Видно, що поза варягами є в нього ще інше військо і то сильніше.

— Я його досі не можу розгадати.

— А я бачу в ньому щось більше, як звичайного варвара.

— Я для певності придумав ще інший спосіб. Цієї ночі нападе на нього Бессас.

— Цей горлоріз? То ви вже не мали ніжнішого способу?

— Другого способу нема! — сказав по хвилині.— Він не приймає від нас ні ложки страви, ні чарки вина, хіба… Хіба б із твоїх рук, Анно, як чарку при заручинах…

— Хіба бог простить тобі, Василію! Невже ж ти бажаєш, щоб твоя сестра стала отруйницею?

— Для добра держави, царства божого на землі, македонського дому…

— Ха! Ха! Ха! Як так, то краще вже для Христової віри стати жінкою варвара!

Василій зірвався з місця.

— То яку ти відповідь мені даси?

— Ніяку! Пробуй і роби, що знаєш. Одно тільки затям собі: Анна, сестра імператорів, краще в монастирі доконає свого віку, ніж для дикого пересуду стане жінкою якоїсь фізичної чи духовної потвори. Зате я не завагаюся перед нічим, коли цього вимагатиме добро держави або церкви…

— Досить темна відповідь!

Василій, все життя якого було обмотане хитрощами та облудою, став перед загадкою — не розумів: чого бажала Анна, на що годилася і чого не хотіла.

Коли вийшов імператор, Анна шукала схвильована для себе слова, щоб пояснити своє зворушення Поява князя, його гарне, спокійне та благородне лице, його первісна сила, яка била з усієї його постаті, залишила на дівчині незгладне враження. Із слів брата вона ще виразніше відчула, що не тільки хоробрість та відвага кермували ділами князя, але і розум, не гірший, як у вихо ваних тисячолітньою культурою греків. Він на диво сам зрозумів, що для царгородян він тільки варвар, якого вважають за ловецького собаку та з яким ніхто не дружиться. І ось появився він у неї, щоб показати їй, що він не варвар, а людина, покликана до звеличання святого хреста, може, не рівна їй знанням, зате рівна серцем і куди вища силою тіла та волі. З його поведінки вона відчула ніжність, цю чарівну ніжність сильної людини у відношенні до слабших. Він не давав себе обманути, беріг своє життя, обстоював свої бажання, як слід, хоч міг був узяти її, Анну, збройною силою, ограбувати город, а морську ліхтарню Буколеону прибрати трупами її обох злочинних братів… Усміхнулася, а вираз гордощів промайнув по її лиці.

— Пробі! Якщо така воля божа, я буду Егерією цього Нуми, — сказала до себе.

Западав вечір. На тлі червоних хмарок чорніло сім веж Гептапіргіону, а на Золотий Ріг падали криваві відблиски. І в ту мить згадала Анна погрозу Василія. Тоді передала своїй довіреній служанці китичку, яку мала на грудях, і казала їй квіти враз із осторогою передати комусь із прибічників князя.

Володимир мав час скористатись з остороги.

Палати візантійських кесарів стояли на самому півострівці між Золотим Рогом і Лукомор’ям і не творили одної будівлі, ані цілості: Магнавра і Хальке, Дефне, Порфіреон та Буколеон складалися з безлічі менших палаток, літнівок, альтан, садів, квітників, гаїв, травників, водограїв, портиків і колонад. Явні та криті над і підземельні проходи сполучали ці частини із собою, з церквою св. Софії, гіподромом та пристанню. Кожний куток мав тут свою історію, часто навіть криваву, мав і свої таємниці. Розгарячкована уява царівни наповняла тепер все те убивцями, які напосідалися на життя її героя.

На сході почервоніло небо, кров залила фіолет досвітків, а на їх тлі з темряви кущів виринув велетень, який вільним кроком наближався до неї.

«Це Бассас! — майнула думка у першій хвилині.— Ось він прийде і кине мені до ніг відрубану дорогу голову. Але ні! Це не ведмежі кроки ізаврійця, це тихий рівний хід… хід його… Ах, так! Це він!»

Зірвалася з лавочки біля Психеї і підбігла до Володимира. Цим разом з його плечей спадала пурпурова, соболем облямована мантія, на голові блищав крилатий шолом, на грудях золотистий панцир та самоцвітами саджений хрест. Тільки очі, добрі очі батька, в яких хвилинами займалися вогники палкого почування, тільки вони залишилися ті самі…

— Ти живий, здоров? — зірвалося з уст швидке, поривисте питання. Він не відповідав, тільки могутньою рукою пригорнув до широких грудей струнку дівочу стать.

— Здоров, завдяки тобі, Анно. Гостинна спальня Буколеону сплила кров’ю…. Та не моєю…

— Ох, то ти не послухав остороги?

— Навпаки, послухав, але невже ж я мав тікати перед душогубами, маючи в руці меч? Не варт життя той, хто не вміє його боронити. Не варт бути володарем, хто не має сили і спромоги покарати злочин.

Звільна нахилювався до спаленілого личка царівни, доки уста його не діткнули білого чола.

— Отак, — додав, — не варт цілунку той, хто не вмів найти шляху до своєї вибраної.

Анна здригнулась злегка під цим дотиком, але не виривалась із обіймів.

їй здавалося, що ці обійми саме створені на те, щоб вона мала безпечну охорону. Довгу хвилину вдивлялися в себе, вкінці заговорила вона:

— Ти не повинен був наражати себе, раз я остерегла тебе. Це ж був знак, що мені залежить на тобі. Там був Бессас, це страшний чоловік, якого бояться навіть…

— Боялися, дитино, — поправив жартом Володимир. — Бог покарав його оцією рукою. Твої брати матимуть нагоду відправити другі похорони…

— Ах! — скрикнула Анна, а її очі засміялися. — Ти страшний чоловік, Володимире, і недаром бояться тебе у світі.

— Чи й ти боїшся, Анно?

— Я? Ні! Я боюся тільки за тебе!

— Не бійся, дитино, життя одне і смерть одна у світі.

— І любов одна, принаймні у жінки!

— Невже ж ти любиш мене, Анно? — спитав.

— Не знаю! Нема у мене матері, ні повірниці-опікунки, а у братів моїх нема зрозуміння для мого серця. Цієї ночі я не могла спати, а жура про тебе томила мене зморою. Тепер я радію, що ти тут, і вже нічого не боюся…

— Це любов, Анно! — і він поцілував її в уста.