Ідоли падуть

ЗЕМСЬКЕ ТА ДРУЖИННЕ БОЯРСТВО

Відсутність великого князя небагато змінила у зовнішньому вигляді Києва. Як і досі, крутими вулицями города пропливала безконечна течія людей, піших та верхи, підводами, а на Подолі через руки купців перепливали достатки. День у день горіли на Берестовому жертовні вогні та запашні дими обгортали золоту голову Перуна під капищем. Сотні та тисячі народу приносили свої жертви княжим богам на те, щоб вони опікувалися землею, скотом, ріднею, оберігали їх від наїздів, вогню, пошесті, повені та щоб своїм покровом берегли сонця Руської землі — князя!

Не було вже варязької дружини, та цю недостачу відчували тільки їх власні земляки. У киян небагато було діла з заморськими купцями, і серед велелюдного города вони зовсім губилися. Доми на Берестовому, де вони жили раніше, не стояли порожні. Мстислав, за порадою Добрині; покликав молоде боярство під стяг князя і то не тільки з дружинних, але й земських бояр, яких досі не кликав ще ніхто, хіба в ополчення проти поганих або ятвягів. Окличники пояснили боярам, що для оборони княжої влади та рубежів Руської землі треба дружини, яка була б тим самим, чим була колись варязька. Навіщо ж витрачувати зібране з волостей полюддя на чужинців? Поклик княжих воєвод зустріло навіть земське боярство здебільшого з захопленням, і місце варягів зайняли сини найстарших, найбагатших полянських, сіверських, тиверських та червоноруських родів. Вони приїздили озброєні найкращою зброєю батьків на баских конях, зі збройною службою та повними гаманцями. Сірі плащі шили їм кравці з найдорожчого сукна, а багрова лямівка була з найкращого шовку. Суворе службове життя дружинно-боярської молоді вражало тільки декого. Більшість же знуджених безділлям хлопців за кілька днів звикала до військового ладу, а широке подвір’я княжого двора гомоніло ввесь день від брязку зброї, тупоту коней, свисту стріл та ратищ. Батьки недовірливо споглядали на це, але молодь була за князем та дружинною службою.

Рівночасно проводив Добриня з Путятою виміну кун, соболів, білок та всяке майно княжої скарбниці на срібло. Ще ніколи не мали грецькі та арабські купці нагоди покупити стільки хутр. На торзі відразу впали ціни і вмить зароїлося торговище від перекупнів, які намагалися за дешеві гроші викупити вартісніший товар. Та тоді Добриня замкнув на два дні княжі склади і проголосив, що князь міняє куни по волі, а не по неволі і тільки за повну ціну. Путята, Олешич і Мстислав були колись купцями і знали, як вести виміну, не обезцінюючи гроша.

Коли вже почалося жниво, наспіли з Корсуня купці, які привезли дві вістки. Одна з них звичайна та буденна від того часу, коли Володимир засів на київському столі — вістка про перемогу та відзначення князя у Візантії, про вінок, мантію, скиптр-яблуко та царівну Анну. Ніхто з тих, що знали князя, не сподівався нічого іншого. Хотів, рішив, поїхав — і мусив добитися свого. Та друга вістка виповзала десь із південного овиду, наче запона чорних хмар, з яких може вийти ясна погода, а може прийти і хуртовина, — вістка про те, що князь прийняв з рук порфірородних імператорів враз із вінцем — хрест!

Обидва купці, які її привезли, мали й письмо князя до Добрині. У гридниці на Берестовому ще тої самої днини зібралися визначніші бояри Києва.

Відразу пізнати було, що тут зустрічалися з собою дві різні верстви, дружинне та земське боярство. Уже зовнішньо вони чимало різнилися від себе виглядом, строєм, поведінкою, мовою. Дружинні бояри або ще самі сідали на коня чи в човни, або мали за собою життя, повне трудів, небезпек, боїв. Стать їх була стрункіша, їх груди подавалися вперед і голова гордо відхилювалася назад. В їх ноші переважали короткі каптани, візантійські плащі з запинкою на плечах та тугі чревії; на головах у багатьох виднілись гострокінчасті шоломи, і ні один не був без доброго, меча при боці. Деякі мали ще чекани, довгочеренні топори, а то й рогатини. Зате земські бояри гюходжали у довгих, емушками лямованих киреях та в клепанях. Зброї не мали, хіба гарно бронзою та сріблом ковані палиці, а дехто ніж у багатій оправі. Поведінка їх була поважна, спокійна, хід та рухи повільні, бесіда стримана, багата словами та вбога змістом. Дружинні бояри при розмові шукали очей співбесідника та зі звички швидко і влучно підшукували відповіді; земські бояри шукали тільки слів для власної гадки, до якої дійшли десь у самоті дворища, загубленого у безмежжі лісів. Вони не мали часу, ні охоти стежити за ходом чужих думок.

Не зразу почалася загальна розмова. Найперше почали дружинні бояри обговорювати справу.

— Про правду вістки годі сумніватися, — говорив Олешич. — Вінка із престола св. Софії не дістане ніяким чином нехристиянин. На ньому є хрест, так як на мантії, яблуку, черевиках, рукавицях та скиптрі. Це відзнака богом даної влади…

— Невже ж боги були ворогами Володимирові? — спитав Мощанин. — Чи вони не вели його до перемоги? Чи не дали йому величі, сили та слави?

— Я гадаю, що він узяв собі все те сам, а у дечому помогли ми! — засміявся молодий чорнявий боярин Стронята.

— Так, але ні ви, ні боги не дали йому кесарського вінка! — відповів Олешич.

— Так! — вмішався Мстислав. — Навіть кесар франків має його з Візантії. Це очевидний доказ, що бог кесаря є богом світу!

— Значить, віра наших батьків, наші боги, волхви, обряди — все те не має сили, все те омана? — закричав волхв, розмахуючи руками. — Перуне! Вдар громом у цю гридницю, спали на попіл дворище, убий відступників!

Гробова мовчанка запанувала у зборі. Так не дивився на цю справу ніхто. Відступництво? При чому воно? Хто покидає капище ідола, той видно найшов собі другого, відповіднішого, кращого. Невже ж мудра Ольга була відступницею?

Неохоче знизав плечима старий Путята.

— Достойний волхве! — сказав. — На твому тімені стільки зим полишило сніг, що й на моєму, а базікаєш, як молодик, який, побачивши скипку, кричить: «Пожежа, люди, я бачив вогонь!…»

— Ха, ха! — сміявся волхв. — Тут молодик правду каже, бо де скипка горить, там вогонь і є! Багато дечого може згоріти від неї!

— Ні, і паки речу, ні! — гримнув Путята і палицею стукнув об долівку. — Якби князь покинув своїх та, приєднавшись до наших ворогів, ішов на нас війною, га, тоді він відступник, і пора нам подумати про другого. Скипка горить на те, щоб розсвітати темряву, а пожежа на те, щоб знівечити людське добро. Хто скипки боїться, той нехай уважає, щоб не мусив світити собі пожежею!

— До чого гнеш, Путято? — спитав їдко жрець.

— До того, що вже від Аскольда є в нас християни і то щораз більше стає їх на нашій землі. Ця нова віра, наче вода у пісок, всякає у народ, і хто тільки з нею зустрінеться, цей схиляється в її бік. Видно, в ній нема нічого противного правді. Я знаю, що між дружиною є вже чимало християн. Дружина, бач, більше з греками вдається…

— О так, так! — обізвалося кількінадцять голосів.

— А чому між нами, земськими, які з діда-прадіда осіли на землях, вірно ховається давній звичай і обичай? — спитав Мощанин. — Ти ж сам, Путято, бережеш їх як слід.

— Так, бережу і берегтиму до смерті, але не я стану перечити моїм дітям, коли забажають нових. Гляди нового, шануй старе, а поживеш! Ось бачу старого Олешича, колись вірного гридня Святослава, сьогодні боярина. Він христянин, а чи він колись хоч на макове зерно відступив від своїх у потребі? Чи пріснопам’ятна княгиня Ольга не дбала про велич київської столиці краще, ніж князь Ігор? Чи не берегла добра Руської землі краще, ніж герой Святослав? Як же ж нам християн називати відступниками?

— Так, бо вони покидають віру батьків та дідів, а кланяються грецькому ідолові. Чим же ж він кращий за наших? — лютував волхв, грізно розмахуючи довгим ціпком.

Досі ні один із них не займався такими питаннями, не бачив і потреби з’ясовувати собі різниці віри. Усяка віра находила місце на широкій вольній землі Дажбога. Коли тепер волхв поставив справу руба — настала довга мовчанка, прикра для всіх. Коли всі мовчали, молодий Стронятич не витерпів і засміявся.

— Переборщуєш, достойний волхве! І я тої віри, що Мстислав. Путята і ти, достойніш, тільки бачите, моя жінка молиться у церкві праведника Євзевія. Не знаю, як у вас, але такої жінки, як моя, я не бачив ні в кого! Трудяща, вірна, добряча, справді голубина душа. Вона каже, що це від молитви, а я бачу, що справді її бог помагає їй, тим самим і мені. її бог годить мені, мій не карає мене, і я радий обом. Невже ж і я відступник?

— Наші великі боги, це боги всієї землі, боги князя, дружини, а поза цим усякому воля почитати ще добрі духи вод та землі, повітря та вогню або боятися злих. Вони є нашими сусідами, товаришами, помічниками та шкідниками, — повчав волхв.

— Саме до того я і кажу, — швидко підхопив молодий боярин. — Віри не можна нікому накидати чи заборонювати, нікого прозивати відступником. Греки, чехи, ляхове, варяги, в’ятичі, печеніги — всі вони нашим богам не кланяються, а проте ні ми їх богів не тикаємо, ні вони наших.

— Так, бо всякому свої боги правдиві та добрі, а чужі — ворожі. Хто почитає чужих богів, марно згине, покинений своїми. — Треба князя врозумити, як вернеться, — гукнув Мощанин.

Усі замовкли, мов на наказ. Поміж боярством піднявся Мстислав, відкинув назад підв’язаний чуб і грізно глянув довкола.

— Не той відступник, хто для звеличання своєї землі жертвує всім, навіть богами, з якими зрісся змалку, навіть свободою, якою користується у нас князь. Гадав би хто, що тобі, боярине, іде про віру, чи давній звичай. І я люблю своїх богів, і Добриня, і Путята, та не те саме — віра і князь. Князь — влада і держава. Вам іще смакує безладдя, сите і п’яне життя сільських вельмож, князів на малих участках без праці, без спільної цілі! Ось чому невлад тобі князь, який єднає навіть лісовиків у державу, дає всім безпеку, але домагається від усіх полюддя та послуху.

Гострі, рішучі слова Мстислава не залишилися без впливу на зборище. Волхв та земські бояри відчули раптом, що дух неприсутнього князя тут між ними.

Подумали, що гнів ображеного князя впаде на них, що отут на Берестовому у княжій гридниці зважилися назвати князя відступником. Виняткове становище займав Путята, тисяцький Києва. Він походив, правда, з земських бояр, але зжився з дружинним ладом ще з часів княгині Ольги і бачив необхідність розбудови державного життя. Тим-то він завсіди обставав за княжою владою, як тільки вона опікувалася землею, а не витрачувала її сил на непотрібні подвиги для пустої слави чи для гроша. Ось і тепер узявся він загладити цей надто різкий вибух споконвічної ворожнечі між місцевим боярством удільних земель і дружинниками, на яких опиралася влада великого князя.

— Правду сказав ти, воєводо, — заговорив серед загальної мовчанки, — що віра і влада — це не одне. Віра може бути у кожного різна, влада мусить бути одна! Волость тільки собою вміє правити, та й то не завсіди так, як треба, землею може правити тільки дружина з своєю головою, якою є князь. Його сила і воля по всій землі, а його боги будуть завсіди богами держави, раз він у них повірив. Тут, гадаю, ніхто не стане протиставитись, хіба який загорілий шибайголова, з якого буде більше потіхи, ніж клопоту. Тому гадаю, що ти, воєводо, пішов з ратищем на комаря. Є по загублених безвістях наших лісів люди, про яких ти ось говорив, але це далеко не всі люди, про яких ти ось говорив, але це далеко не всі!

У цей момент виступив Добриня насередину гридниці. В його руках був пергаментний звиток.

— Достойні бояри, — сказав він, — князь Володимир Святославич велить збирати охочих на рать по всіх землях Русі. Ідемо на Корсунь або на печенігів, ще не знати. Воєвода Мстислав має рушити зараз у Волинську волость та перебалакати з Святополком, а там і привезти на зиму рать у Київ. Путята подбає про харчі. А тепер раді кінець і князеві слава!

— Слава! — понеслося громом по гридниці, а там і стали всі виходити. З Добринею залишилися тільки Мстислав, Путята і Олешич на тіснішу нараду. Олешич і Добриня читали ще раз письмо, і Мстислав як завсіди, так і тепер з подивом дивився на цю незрівняну річ куснем ягнячої шкіри передавати вісті, накази, поради, поклони. З якимсь жахом приглядався до чорненьких закарлючок на жовтавому листкові і був гордий із мудрості свого князя. Не вмів письма і Путята, але розумів гаразд, до чого воно, і знав підпис володаря. Вони радилися довго й розійшлися щойно надвечір.

Тимчасом швидким кроком вертався боярин із Мощаниці додому. Його ранішня сутичка з Мстиславом огірчила його до решти. Не що інше як бажання майна та почестей знадило його, як і різних земських бояр, у Київ. Він добився вже тієї честі, що засідав при столі найближчих дорадників; він був ніби відпоручником Волинської волості, і в усяких справах, які торкалися цієї землі, його гадка мала чималу вагу у князя. Тепер після сутички з Мстиславом він не посміє вже станути Володимирові до очей. Якщо правда, що князь прийняв Христову віру, то підуть угору Олешичі і Збраничі. А там правду каже Стронятич, можна почитати своїх богів, шануючи чужих… хоч би про око. Бо й яке діло йому до християн чи їх ідола?

Усю рідню застав перед хатою саме при полуденку. З тихою радістю на лиці привітала його Славомира, голосним покликом челядь. Чимала діжа пива, яка стояла під в’язом на подвір’ї, пояснила йому вдоволення служби. На високому порозі сидів Станко та перекидався словом із Леліткою, яка поралася у сінях. Після довшої недуги лице його було ще бліде, а широка червона згоїна на лівому виску вказувала на місце, на якому обсунувся меч Свена.

— Ти чув новину? — спитала його Славомира.

— Яку саме?

— Про перемогу князя?

— Так, говорили сьогодні про це на раді. Але розказували теж, що буцімто князь прийняв грецьку віру.

— Праведник Євзевій казав, що це правда! — відгукнулась з сіней Лелітка. — А ми страшно тішимося, ніхто не стане нам уже забороняти віру!

З-під ока дивилась на чоловіка Славомира, ждучи гострої догани, а то й ще чогось гіршого. Та, на превелике диво, Мощанин примостився вигідно біля низького столу і сягнув за їдою.

— Я й сам рад! — сказав спокійно та погідно. — Хто бажає дійти до значення та влади, мусить годити сильним цього світу, як болячці. Поклін небагато коштує, а за нього можна часом купити багато! Правда, Станку!

— Не завсіди, достойний боярине!

— Як-то? — жартом спитав Мощанин.

— А так, що я кланяюся, відколи приїхав, та якось не можу нічого дістати.

Боярин засміявся ласкаво.

— А чи гадаєш, що я терпів би тебе тут, якби сам не хотів тебе бачити?

— Батечку! — припав Станко до руки боярина. Челядь загула в один голос «Слава!». Лелітка втікла в комору. Славомира побігла за свіжим питвом, настав гамір та регіт так, що ніхто не помітив приходу молодого парубка. Був це бирич воєводи Мстислава, який взивав Станка повертатися до служби на Берестово. Червоний, мов грань, Станко зірвався і збентежився чимало, але Мощанин поклав йому руку на плече і сказав:

— Це й краще, хлопче, що тебе тут не буде. Ти вже видужав, та сили в тебе ще небагато. А там поправишся, окріпнеш, то тоді й вернешся.

— Ох, так! Свен…

Враз поблідло лице молодця… Вираз дикої ненависті появився на ньому.

— Саме тому й я рад, що ти покинеш Київ, а то ще дочекався б смерті з його рук.

— Або він з моєї! — кинув крізь зуби Станко. — Лелітка — це моє щастя, помста над Свеном — це моя честь. Я негідний буду назвати Лелітки моєю, якщо пристане до мене тавро брехуна.

— Дурниці верзеш, сину! Невже ж гадаєш, що смертю Свена або своєю докажеш про свою невинність перед Козняками? Впадеш ти, то поховають неславу разом із тобою, а впаде він, то скинуть її на твою голову. Мертвому годі доказати вину.

— Ох, він мусить, вмираючи, дати свідчення про правду!

— Гадаєш? А я кажу тобі, що швидше з каменя видавиш воду, ніж слово жалю або признання з варяга, хоч би й перед загрозою смерті.

— Ох, ні! — кинувся Станко. — Я осуджу й покараю його, я сам! Чуєте?

— Хай буде по-твоєму! — згодився боярин.

Збранич повинувався і тієї самої днини був уже на

Берестовому між прибічниками воєводи Мстислава.

ДУХ КОВАЛЯ ВЕЛАНДА

Понад покрівлі міських хат піднялися під небо дими вогнів, біля яких варили вечерю. На базарах був ще рух, глота, може, ще більше, ніж у днину, бо саме починався відплив життєвого моря у городі.

Понуривши голову, протискався крізь глоту Свен. Він не забув бойовий каптан, викладений металевими плитками, та довгий широкий меч з великим карнеолем на ручці. Ішов сам один, колихаючись на довгих, мов сталь, тугих ногах, сплетених ременями, а низько спущений дашок крилатого шолома ослонював горішню частину лиця.

Добився до задніх воріт княжого дворища, звідки непомітно можна було дійти до терему Рогніди.

Тут зустрів його старий Снорре з поклоном.

— Княгиня дома? — спитав варяг.

— Дома, хоробрий воєводо! На Одіна! У ній живе віщий дух. Недальше, як сьогодні, вона сказала мені: «Герой Свен зайде ввечері до мене. Приведеш його і виведеш його так, щоб ніхто не знав, що він був у мене». Сьогодні щось не добром повіяло по господі. Бояри радились ввесь ранок. Княгиня плакала…

— Плакала? — аж зупинився Свен і видивився на старого.

Постояв довгу хвилину.

— Як так, то краще, може, було б не заходити. Плакала? — повторив. — Ох, я надіявся чого іншого! Ну жди мене при воротях. Дальше потраплю сам!

Швидким кроком переступив східці, які вели в одрину та світлицю княгині. Біля вікна, того самого, крізь яке дивилась колись Рогніда, сиділа вона й тепер, задивлена у широкорозлитий Дніпро. Чудове її личко опоганювала глибока зморшка на білому чолі.

— Привіт дочці Рогвол… чи пак, жінці руського князя! — сказав, сідаючи біля неї на ослоні.

— Чому вагаєшся у словах? Невже ж ти не знаєш, що я перше була дочкою, ніж жінкою, та що жінкою властиво й не була?

її голос тремтів, якби від стримуваного гніву.

— Ба, це перше і друге — ніяка заслуга, а це третє— звичайна жіноча брехня!

— Свене!

— Ха, ха! Я й сам знаю, що я Свен, та не знаю, хто ти!

— Як-то?

— Ти плакала?

В очах Рогніди вмить загорівся вогонь ненависті та злоби.

— Так… із злості!

— Із злості? Я гадав досі, що наш рід у злості не плаче, а вдаряє мечем чи ножем, а хоч би кігтями та зубами. Ми вовче плем’я Одіна!

— Не глузуй, а говори, з чим ти прийшов.

— Так скажу тобі саме те, що мав сказати після останньої нашої розмови, і гадаю, що ти краще, як тоді, зрозумієш мене тепер.

— О, так! — закликала Рогніда з палаючим лицем. — Я розумію тебе, тепер, розумію дуже добре.

— Ба, пізно вже і мені. Треба було покликати тоді у спальню князя… мене! Нагода минула. Всяка принада не приманить його, раз він бачив у твоїх руках ніж. Нам залишається тільки один шлях — змова!

— Змова? Навіщо змови? Один удар, і хай увесь світ пропаде! Навіщо змови? Від змовників багато слів та крику, а діла мало.

Говорила короткими реченнями, швидко, задихаючись. Свен покрутив головою.

— Рогнідо, хто бажає успіху, то мусить приготовити його зрілою надумою, холодним міркуванням, а не пристрасно випльовувати із себе слова ненависті, злоби, завзяття. Зрілий герой замахується рідко, але завсіди доцільно.

— Легко тобі радити, де йде діло тільки про вражену честь мужа. Ти можеш поглядіти собі слави скрізь, перед тобою ввесь світ від Візантії по далекий Вінланд. Але я?.. Моє все життя зв’язане з тією проклятою землею, якою править він, той сам, що оце покидає мене як рабиню, і шукає блиску царського вінка, золотої дочки володаря світу. Ах, ти ніколи не зрозумієш мене… -

— Навпаки! Я дуже добре розумію, що ти любиш Володимира, і не смерть батька чи братів, а ця друга жінка доводить тебе до розпуки. Ти заздрісна, Рогнідо, як кожна дочка Фрігги.

Червона, мов грань, скочила Рогніда з місця і випрямилася на ввесь ріст.

— Як можеш кидати в очі жінці таку образу? — спитала, і нігті пальців її глибоко впилися в долоні.

— Це не образа, Рогнідо, а правда. Подумай, поміркуй, а сама найдеш у собі те, що ось впало з моїх уст. Тобі видається, що ненавидиш його, а я певний, що ти цілувала б рани вбитого, і хто знає, чи не лягла б при ньому, як Брунгільда на костер Зігурда.

— Хай і так! Отже, на доказ я готова подати руку кому-небудь, хоч би й тобі, але шлях до мене веде через його труп!..

— Слово це, Рогнідо, рішає діло! — сказав. — Хоч, як відгомін у лісі, звучить у ньому жаль, але це байдуже! Я знайду союзників, позбираю варягів, яких тут доволі, ще й тепер, коли там на півночі виріс римський хрест. Якщо тобі не вдасться восени, то вдаримо на дворище.

— Що таке не вдасться? — спитала княгиня.

— А ось це!

Тут подав Рогніді маленьку золоту дудочку, наче пряжку, де лежала тоненька шпилька.

— Ось це дістав я сьогодні від Ібн Дадуда. Вколи його тільки так, як голкою вколюється дівчина, і володар усіх земель від Балтики та Вісли по Руське море не діжде ранку!

— Ах, отрута! — крикнула і всім тілом кинулася назад.

— Так, отрута! Брехня і отрута — це тільки для сильних злочин; для безсильних — це єдина зброя, якою можна знищити всесильного переможця.

— Ох! Гадюча їдь — це витвір Альбів і Ніфлюнгів. Не нам, нащадкам азів…

— А чи він, їдучи у Грецію, питав про наших світлих предків? Чи вагався вбивати Рогволода?

— Він не вживав ні отрути, ні брехні!

— Бо мав силу, дитино, якої нема в нас. Ніхто у світі не осудить нас за такий учинок. Як нам добитися помсти, коли між нею і нами престол великого князя і безліч озброєної раті? Коли безвільне, придушене плем’я хапається за змову — воно тільки борониться. Це рука долі! Що кому випряде Норма, це й здійсниться.

Вийшов, та як тільки його кроки притихли, Рогніда прошепотіла: «Тобі сниться Аскольдів престол мого сина? Ха, ха! Не тобі надити мене обіймами після Володимира. Ох, затямите ви всі руку Рогніди. Помста Ольги була іграшкою супроти моєї!»

Потонувши у думках, ступав Свен через базар та опустілі вже вулиці. Довгі тіні будинків та дерев заповнювали їх. Було спокійно, тільки з-поза плотів та воріт невиразно доходив гамір людей, які вечеряли.

Біля капища Свен спинився і кинув оком у просторе подвір’я. Звичайно при заході сонця було воно повне бояр та огнищан, які дякували богам за опіку над князем і землею, за справедливість княжого суду, а при цій нагоді обговорювали події дня. Мало не щоднини прибігали гінці з Новгорода, Овруча, Перемишля, Теребовлі, Червоного Города та купці з далекої чужини з товаром — звістки приходили тут з усіх усюдів. Всі громадські справи були теж темою вечірніх розмов біля капища. Та сьогодні тільки один отрок у білій одежі стояв біля воріт, і диму вечірнього кадила перед головним ідолом не нюхав ніхто. Свен покрутив головою.

— Де волхв? — спитав.

— Пішов до боярина Козняка! — відповів отрок.

— То вечірня жертва вже скінчена?

— Сьогодні не було сходин.

— Що ж таке сталося?

— Кажуть, що князь найшов собі у Греції другого бога, того самого, якому колись поклонялася мудра Ольга. Тому нікому не спішно до капища. Старому наче хто вуса дьогтем вимастив. На яких десять гривен приносів урвалося. Ха! ха!

— То ти рад цьому? Може, й ти грецької віри?

— Я? Що вам таке? Я слуга Перуна! Якщо Перун князя не покарає, значить, той новий бог за нього дужчий.

Свен мусив визнати, що устами отрока промовляє більшість народу. Він зрозумів, що замість необмеженої самоволі вікінгів, на місці гніту загалу в користь одиниць з’являється тверда рука влади над усіма і для всіх.

При великому столі у гридниці Козняка сиділи Козняк, волхв і Мощанин. Волхв розказував, що було на раді, і аж волосся рвав на голові при згадці про вечірню жертву.

— Ось недавно мій єдиний син помер від злої гарячки… Ні я, ні мій брат не слабували на таке ніколи. Так покинули давні, добрі боги князя і його землю.

— А що я маю казати? — потряс головою Козняк. — Коли мені, старому, сина зрадою вбили у степах, а дочка в’яне під хустиною Володимира?

— А хто віддасть мені втрачені почесті? — докинув Мощанин.

Замовкли. Свен переклав меч між коліна та спер бороду на рукоять.

— Саме з цієї причини і я покинув колись рідну землю, — почав тихим голосом, — і радів, що не бачу довкола себе хрестів та чорноризців. І клянусь сам на Ерцсу та меч, — тільки смерть відступника перепинить лихо…

— Душогубство? — вжахнувся Козняк.

Ніхто не відповів. Скритовбивство було у полян чимось небувалим. Убивали явно, відверто, у суперечці, двобою чи бійці, та крадькома не вбивав ніхто. Хіба весняна Лада, зведена чарами купальної ночі, позичала часом у темної Морани її блідного лиця… Та тоді вбивала зависть, розпука, невтишена любовна жага, а не холодна надума здорової людини. Козняк похилив голову, Мощанин закрив очі рукою, волхв неспокійно крутився на місці.

Зневажливим поглядом обкинув Свен усю трійцю.

— У ніякого народу я не бачив стільки кислого добросерця, як у вас! Як так, то йдіть до Євзевія на Поділ і повішайте собі хрест, який впрягає вас у колісницю нового царя.

— Як ти це розумієш? — підняв голову волхв Ярослав.

— Що має спільного віра князя з вольностями бояр? — спитав Козняк.

— Ба, воля — це наше споконвічне право. Воля князеві, воля і нам! — заявив волхв. — У нас поправді землею править віче, а князь тільки проводить дружиною!

— Воля, віче, дружина… ха, ха, ха! — зареготався Свен. — Володимир не з тих. Ні одна дівчина не сміє віддатися без його відома, ні один човен не може поплисти у Витачів без його опіки. Він один розуміє, що таке воля, і знає, що її не сміє бути ні в кого, раз вона є в нього. Запізно буде вам ждати, аж нахабна рука знівечить ваше споконвічне добро, а треба її відтягти, заки до нього простягнеться.

— Як так, — відповів по хвилині надуми Козняк, — та воля, яку нам так гарно описуєш, дуже схожа на насилу, від якої хочеш саме нас берегти.

— А хіба ж ти не знаєш, достойний боярине, що все життя людини — це боротьба за спромогу накидати свою волю іншим? Скрізь говорять про право, закон, віру, обов’язок, а в дійсності закон стоїть завсіди по стороні сили, бо воля дає право на все!

Старий Козняк потряс головою і сказав стиха:

— Ні, Свене, сила чи насила не завсіди рішає у світі. Поза нами є ще інші люди, а в них теж саме право, що в нас.

— Ніхто цьому не перечить, — відповів самовпевнено Свен, — боротьба йде тільки про те, чиє право дужче. Ха, ха!

— Дужче воно в того, за ким правда, а правда завсіди за тим, хто у другій людині шукає себе, а в собі другого. Як усі однаково прийшли на світ, як усі з нього сходять, так і в усіх однакове право на життя.

У цю мить спам’ятався Свен, що сказав забагато, що праведність, яка вросла здавна в душу полян, може злякатися безоглядності варяга. Він простягнув руку, якби хотів примиритися з ним:

— Всяке твоє слово, батьку, Козняче, святе! Може, ти мене не зрозумів, як слід, бо поряд сили рук є ще інші сили, як розум і досвід, хитрощі. Подумай! Коли справді в кожного те саме право до життя, то чому Володимир не залишається при давніх богах та звичаях, не йде слідами батька, а слідами княгині Ольги? Самі знаєте, що будь вона довше княжною, пропало б було значення княжної ради, пропали б були вже тоді племінні князі, а її внук був би тепер самодержцем, як кесар ромеїв. Князь, який мав вінок із святої Софії та скиптр із рук кесаря — це не перший-ліпший варязький ватажок. Він єдиний наказує, а всі мусять слухати. Він пообсаджує своїми синами удільні, племінні столи, поб’є мечем князів, що виросли з земського боярства. Святослав поділив усі землі між синів. А Володимир? Він покличе народ поклонитися новому богові, набере собі в нього дружину, а там і винищить останки старобоярських вольностей.

— Народ не піде за боярами на князя, — сказав на те Мощанин. — Князь заслоняє простолюддя перед нами. Дружинне боярство не оглядається на драчки із смердів, через те вони його й люблять, а ненавидять нас!

— То зберімо гроші, накупімо краму, понаймаймо ятвягів, зворохобимо печенігів, і поки Володимир стане в Києві, ми будемо панами земель від Востока по Дон.

— Гроші, гроші…—задумливо говорив волхв. — Звідкіля їх узяти та кому повірити? У мене є заслуженина довгих літ, у храмі Перуна назбиралося теж чимало добра, поки що цього й вистачить, а чого бракуватиме, то найдеться у княжій скарбниці, яку зразу захопимо.

— А якщо не добудемо її? — питав Мощанин, пильно вдивляючись у бесідника.

— Тоді і нас уже не буде! — спокійно відповів Свен. — Перемоги Володимира не переживе ні один із нас.

У цю мить у гридницю ввійшла Мирослава, й розмова припинилася. Аж після вечері при чарці Мощанин повів далі розмову.

— Ти, хоробрий воєводо, сказав правду. На наші голови йде люте врем’я самодержавності, та в ім’я держави ми маємо зняти ворохобню? Якщо має розпастися держава Рюриковичів, то що повинно стати на її місце?

— Воля!

— Ба, такої волі, яку ти нам змальовував, не захоче ніхто! Така воля — це поворот до давніх осель у лісах, де людина стає людині вовком. Відколи Кий, Щек та Хорив осіли на наших горах, це минулося й не вернеться, мабуть, ніколи. Ми мусимо зберегти лад і когось народ мусить слухати. Можна скинути князя, та зараз треба поставити другого, щоб дбав про дружину, про оборону гречника та залозника, про деревлянські, волинські та червоноруські окраїни.

— Владу над народом віддамо вічу! — докинув Козняк.

— Або богам! — вмішався Ярослав.

— Ага, богам, значить волхвам і вічу, значить, боярам і їх слугам, бо вони найближчі до городів та шляхів, — закликав Мощанин. — Ось куди ви гнете! Нехай Свен скаже, кому віддати провід.

— Це неважно, мені або тобі! — відповів холодно Свен, згортаючи руки на груди. — Я був би тут найкращим ватажком, бо я воєнне діло знаю, як ніхто з вас… Але…

— Але?.. — наставився волхв.

— Але князем я не буду! Я не посягну по Аскольдову владу, щоб не дожити до його долі. Князем може бути тільки хтось із княжого роду, ось хоч би син Рогніди або хтось із земських бояр.

— Мій син, моя остання потіха вже в могилі! — зашепотів волхв.

— Мій теж! — зітхнув Козняк.

— У мене ніколи не було сина! — з нещирим жалем у голосі заявив боярин із Мощаниці.

— Не забувайте, — продовжував Свен, — Рогніди, яка, безумовно, буде з нами. її син міг би унаслідити прсстол батька, якби землі та дружина не прийняли князя з-поміж нас. Тому раджу признати майбутнім князем або малого Ізяслава, якщо Рогніда нам допоможе, або майбутнього чоловіка Мирослави, якщо він буде з нами. Згода?

— Згода, згода! — кликнули Мощанин і волхв.

— То випиймо на славу майбутнього князя! Хай пропаде самодержець та його грецький хрест! — піднявся Ярослав із чаркою в руці.

— Хреста не тикаймо, — усміхнувся Свен, — тим більше, що значна частина союзників у Києві буде з-поміж християн.

— Як-то? Хто?

— Хто, питаєшся? Звісно, хто! Варяги, франки, ляхи, чехи тощо. Всі вони споглядають заздрим оком на велич княжого стола та радо допоможуть її притемнити.

На жовте старече лице Козняка завітав давно невиданий рум’янець.

— Честь вам, гості, що в моєму горі осолоджуєте мені гірку долю. Усі мої святощі споневірив князь, ви віддаєте мені їх! Чи князем буде син Рогніди, чи мій зять — Де не важливо! Важливим є те, що тепер тут між нами ми заперечуємо Володимирове право рішати про вінок Мирослави та її долю. Ми, — тут старий вдарив себе кулаками у груди, — ми теж княжого роду! А це для мене найважливіше! Тому знайте: усе майно, яке набув я колись гречником та зложив у витичівських та овруцьких складах, передаю вам. Орудуйте ним, як ваша воля. Продайте навіть товар із пасовиськ на Пороссі і човни на Дніпрі та Прип’яті, тільки цю хату та огороди залишіть мені. При свідках кажу тобі про це, Свене, бо ти маєш бути в усьому мені провідником.

— Очевидно, що Свен поведе усю справу, — підхопив Мощанин. — Волхв Ярослав розбурхає народ словом та грошима із Дажбогової скарбниці, я збиратиму вістки з-поміж боярства на Берестовому, а Свен повезе гроші на захід…

Рада, яку відбували бояри з Свеном, затягнулася до пізньої ночі. Вже сіріло на сході небо, коли випало рішення, що за три дні має з Києва вирушити на Волинь у Мощаниню валка возів із достатками Козняка під проводом Свена.

ПОДВІЙНА ЗРАДА

Вже з першим світанком старий Козняк виїхав у Витичів приладити до вивозу свої багатства. Він головно хотів якнайскоріше виміняти боброві та куничні шкірки на метал чи сукно, і жура про те не давала йому спати. Мирослава сама залишилася дома, і коли прокинулася, не знала, яка це пора. Кликнула за служницею, та на поклик не з’явився ніхто. Вся служба спала, втомлена підготовкою до вчорашньої вечері. Мирослава сама почала чистити чаші та чарки. Згадала при одній із них, як пила з неї востаннє з Романом Олешичем. Руки опустила вниз, якби якась кривава завіса вкрила її зір.^Не зуміла опанувати невимовного жаху, а коли підвела очі — перед нею в повному світлі дня стояв Свен.

На ньому була яснозелена, у темні квіти витискана туніка з золотою лямівкою, на якій було понашивано червоні, мов кров, карбункули. З плеча звисав темний, соболями рамований плащ. Грубий плетений золотий шнур притримував його під правою пахвоїо, а від лівого бедра звисав у дорогоцінній піхві широкий варязький меч. Замість крилатого шолома, мав на голові круглу оксамитову шапочку, підбиту сталевою плетінкою. Жовті сап’янці, нашивані золотом, доповнювали його величавий одяг. Свен злегка схилив голову перед дівчиною і сів на ослоні напроти неї.

— Привіт тобі, боярське дитя! Чи є в тебе охота вислухати моїх слів?

Мирослава не знала, що відповісти.

— Не знаю, — відповіла непевно, — не знаю, чи ялося мені слухати слів чужого мужа в неприяві батька. І так моя відповідь не матиме ваги без його слова. Тому краще зажди, аж батько вернеться з Витичева.

— Ні, дівчино! — усміхнувся Свен. — Я не випадково зайшов до тебе в таку пору. Здавна, вже від кількох літ, стежить моє око за розквітом твоєї краси. Ти знаєш, а як не знаєш, то я тобі скажу під порукою честі вікінга, що велике діло затіяли тямущі мужі цієї землі, а між ними є твій батько та верховний волхв Перуна. Кров заллє всю землю, а ясні мечі притемнять блиск золотого царського вінка, який везе з Візантії Володимир. Палкі обійми коханої — це найвища насолода, яку може дати мужеві життя, і після неї не страшна вже нікому смерть у бою. Тож не дивуйся, що і я, втомлений боями та незаспокоєний у своєму бажанні, йду за весняним поривом. Чи ти зрозуміла, дівчино?

Швидко забилося серце в Мирослави. У цього варяга виявилося цілком все те, чого недоставало Романові, а все ж слівце завмирало на її устах. З глибоко посаджених очей Свена ішов на неї жах перед його безоглядним самолюбством. Чи вона, дочка боярина, є тільки даром Льосни для героя? Чи вона не має тих рівних прав, про які так гарно говорив Роман? Роман, мав доброту і не сліпив її появою героя, не хвалився хоробрістю, не говорив про насолоди, а про спільне довічне життя. Дівчина підняла очі на Свена і побачила, як самовпевнено дивився він на неї. Це вразило її, і вона відповіла спокійно:

— Знаю я тебе не від сьогодні, хоробрий воєводо, і твоя слава мусить бути привабою для кожної дівчини. Ти підіймаєшся понад усе мечем. Ти можеш жити сам навіть на самітній високій скелі, а я прив’язана до цієї хати. Ось чому не можу дати тобі відповіді, якої бажаєш. По закону, не я, а мій батько є власником моєї руки і віддасть її тому, кому захоче.

— На Фрею! — закликав Свен, збентежений ненадійною відповіддю. — Ти бажаєш мене обманути гладкими словами, як мене вже звела гарним лицем. Та даремний твій труд. Раз ти зрозуміла мої слова, то зрозумієш і те, що героєві законом є його воля, а не воля інших. Саме того я жду і прийшов до тебе, а не до батька. Він не стане проти моєї волі, якщо вона буде і твоєю.

— Не питай волі людини, яка вже її не має! — відповіла з усміхом Мирослава.

— Як-то?

— Ти знаєш, воєводо, що я вже раз об’явила свою волю і пов’язалася з Романом Олешичем. З того часу в нього є до мене право, і хоч він поїхав у далеку Грецію, проте моє слово чули добрі духи нашого посілля.

— Нехай Олешич сам доходить свого права проти мене. Побачимо, чиє сильніше. Ось тобі і розв’язка.

— Так, але чи ти знаєш, герою, що я пов’язана не тільки словом Олешича, але й хустиною князя? Рука, яка посягне по неї,— всохне, і нема на всій нашій землі сили, яка захистила б її від княжого гніву.

— Дівчино! — гукнув нетерпляче Свен і затиснув ручку меча. — Навіщо ти дратуєш мене, замість словом згоди покласти основу новому княжому родові? Саме того князя, якого ти боїшся, береться звалити ота рука, яку подаю тобі. На всіх богів Гелі й Азгарду — не мудруй і не отягайся!

Гордо піднялася Мирослава з свого місця.

— Вчини це і проголоси своє княже право на місці Володимира, а тоді посягнеш і по хустину, якою він мене пов’язав. Я не рабиня, яку можна взяти з нудьги чи з примхи і кинути потім на посміховище. Я — боярська дитина і боярську честь збережу, хоч би мусила шукати помочі у Дніпра та сестриць русалок.

— Подумай, Валькиро моя, що ти була мені завсіди краща над усі жінки світу! — заговорив швидко, наче боявся почути образу. — Кращою та милішою, хоч доброго слова не дала ти мені ніколи. Для тебе я кидаю навіть ласку Рогніди, твоєму синові даю престол Києва, а ти мовчиш?

Та в цю хвилину, якби від тону його голосу, промінь осяяв ум дівчини. Вона найшла зв’язок між подіями останніх днів. Хрещення Володимира, ворогування з боку Рогніди та Свена, нарада з волхвом та Мощанином, виїзд батька… Чи це не зрада?

— Воєводо, я мовчу і жду! — відповіла, опановуючи хвилювання. — Мій дівочий ум не доріс до твоїх високих поривів. Мене надить твоя сила і слава, але мою любов може мати тільки той, хто приєднається до нас, хто ввійде у наше життя, як його учасник, віддасться його ладові. Якщо не можеш, то знівеч цей лад, а тоді твоя воля буде рішати про — все та у всьому, і тоді я муситиму стати твоєю…

Раптовий гамір у сінях перепинив їх розмову. Хтось викликав Мирославу до сіней. З-поза дверей долітав виразно хриплий голос Снорре, — дворецького Рогніди.

— Княгиня взиває тебе на розмову! — говорив Снорре.

— Піду, як тільки попрощаюсь з гостем, — відповіла дівчина і вернулася у світлицю.

— Чув я про наказ княгині,— зустрів її Свен, — відходжу. На прощання додам тільки, що від твого слова залежатиме, чи Рогніда має наказувати тобі, чи ти їй. Залишайся у гаразді!

Підняв руку, схилив голову і вийшов, а Мирослава впала безсило на лаву, застелену ведмежою шкурою. Як дуженедоставало їй досвідної матері, яка дала б їй щиру пораду! Як дуже вона хотіла б помолитися якійсь ласкавій, милостивій богині, яка знала жіноче горе та дівочі журби! Та ні одне божество не журилося такими дрібницями.

Та тут блиснула в неї гадка: «Рогніда!» Так, вона одна могла рішити її сумніви дівчини. Ніхто, як вона, не пережив стільки горя, душевної муки. Як ласкаво дивилась вона на її любов з Романом! Щораз ясніше виступало в неї почування, що Свен не пара їй під ніяким оглядом. Вона не вміла уявити собі життя з чоловіком, якого очі дивились по-вовчому, серце було тверде, як скеля, а дух лукавий і хитрий.

Княгиня привітала її вельми ласкаво і приязно, але Мирослава, перебувши на Берестовому три роки, пізнала вмить, що Рогніду щось томить. Дівчина ненароком звернула розмову на виїзд Козняка у Витичів та на те, що він^збирає гроші для майбутньої війни.

— Навіщо ж твоєму батькові війни? Він же сам був заручив тебе з Олешичем за твоєю згодою. Навіщо вам приєднуватися до ворохобні? Навіть як він не бажає собі вже за зятя Олешича, то може на те знайти іншу раду. У ваших безвістях можна сховатися від княжого гніву з усією громадою, не то з одною родиною. Я бажала порадити вам виїхати з Києва, доки не розіграються події найближчих місяців. Восени могли б ви вернутися вже на новий лад, або… Або і на старий, якщо б не далося повалити його силою. Ти завсіди радо і щиро служила мені, а скривдив тебе саме той, що й мене. Тим-то я бажала тобі стати у пригоді. Коли ти все знаєш і без мене, то розкажи, що знаєш, а тоді порадимося обидві, як дві безпомічні жінки.

Мирослава стала розказувати, як вміють розказувати тільки жінки — з усіми подробицями. Не пропустила ні слова.

— І все те, що ти тут кажеш, все те… суща правда? — спитала княгиня, дивлячись в очі дівчини.

— На гріб матері, на сиву голову батька!

— А твій батько, гадаєш, знає про задуми Свена?

— Не знаю, що на це відповісти. В усякому разі, гадаю, що був би мені сказав про те, а то і просто віддав мене Свенові! Видко, у Зхмові між ними і Свеном вирішили вибрати княгиню тебе, достойна, бо сьогодні зранку казав мені ще на від’їзді: «Йди, доню, на Берестово і слухай в усьому княгині. Не забувай, що вона завсіди була ласкава на тебе та на наш рід».

— Можливо, що Свен бажав тобі тільки закрутити голову або з’єднати собі підмогу земського боярства, женихаючись до тебе?

— Ні, він ніколи не запобігав моєї ласки ні в цей, ні в інший спосіб, а якщо бажав мати при собі бояр, то навіщо було йому говорити зі мною?

Швидко княгиня підтакнула.

— Він справді зрадив перед тобою один із своїх задумів і прорахувався! Ти дала Свенові розумну відповідь, що ані не дає йому надії, ані йому її зовсім не відбирає. Я вдячна тобі за слова правди. Нехай боги добрі нагородять тебе за них насолодою та щастям на весь рік! Я готова навіть виректися помсти над зрадником, якщо твоя доля та добро зв’язані з ним.

— Моє добро — доля? Ні, княгине! Якщо боги мають дати мені щастя, то вони й покажуть мені, де його шукати.

— Ти ж обручена з Романом. Йому обіцяла ти себе в подружжя…

Личко Мирослави приблідло злегка.

— Надто багато тіней лягло між нами…

— Хто ж кинув тінь між тебе та Романа? — спитала Рогніда.

— Свен!

— Як так, то в цьому, певно, ховається якийсь обман або підступ! — вибухнула княгиня.

— Ти гадаєш, достойна?

— На всіх богів Гелі, у цьому мужеві немає правди, його кожний учинок — злочин, а кожне слово — брехня! Ви не вірте йому ні слова, ні ти, ні твій батько. Хто знає відколи забаглося йому твоєї краси, чи твого віна. Ти ж найбагатша дівчина у городі. Доки я гадала, що він і тобі запав у серце, досі я була б вдоволилася наругою над переможеним та обранцем, так смерть жде його, коли вернеться у Київ! Хоч би навіть треба було підняти руку на нового князя!

ВОРОЖБИТ

Не тільки виправа Свена, але й поїздка Мстислава опізнилася на два тижні через занедужання Добрині Старий воєвода лежав без пам’яті, а лікар, якого покликали до нього, потрясав тільки бородою, мовляв, хтось наврочив недужого. Покликали бабу-шептуху, та всі її заклини теж були безуспішні: Добринй, Перший достойник і заступник князя, доживав, очевидячки, останні години. Ніхто не міг йому помогти, тільки він сам і сам мусив лікуватися. Пив мед і спав. Аж на другий день міг розказати Мстиславові про причину своєї недуги. А саме він дізнався, що грек Ніканор, варяги, які жили в городі, та деякі бояри затівають ворохобню проти Володимира, як тільки він повернеться із Греції. Азга-хан, печенізький ватажок, має привести рать на Рось і ждати посланця від грека. Ця вістка була така несподівана, що повалила на ложе воєводу після розмови з Ніканором, який йому просто обіцяв княжий вінок від імператора Василія за співучасть у змові. Добриня причинувся у розмові, що годиться, щоб довідатися якнайбільше. Небезпека була поважна. Печенігів можна було ще підстерегти на Росі чи хоч би на Стугні, але від власних бояр та варягів загрожувала неминуча загибель. Ніхто не знав ні їх числа, ні доріг, ні засобів, ні часу вибуху.

Аж тепер він з Мстиславом побачили, що не достає їм варязької дружини, яка була б безоглядно вірна князеві та могла триматися якийсь час навіть проти волі народу. Путяти й не питали про раду, бо хоч він сам був відданий князеві, та як земський бояріїн міг легко вибалакати тайну перед ким-небудь. Врешті після довгої наради рішили покликати ерея Євзевія і спитати його, чи християни Києва не схотіли б у потребі стати в обороні князя. Євзевій згодився радо, пообіцяв поміч, та не хотів назвати поіменно чільніших мужів нової віри, бо боявся, чи поганські воєводи не бажають вигубити християн у городі ще до приїзду великого князя, який славився своєю справедливістю. Він сказав це зовсім відверто. Тоді Добриня показав єреєві письмо Володимира з Візантії. Єрей прочитав, а там і похилив голову.

— Як так, — сказав і перехрестився, — то я радо покличу всіх вірних розп’ятого, які зможуть мечем заступитися за богом даного князя. Всі вони будуть напоготові, і з Витичева швидше ми будемо мати вістку, ніж змовники. На Подолі, на горах, у Вишгороді є наших багато. Навіть між боярською дружиною є більш третини християн. Тільки між земських їх ще небагато, але як зачуваю, вони саме мають бути нашими противниками.

І втішився Добриня у своєму серці, яке від сорока літ билося тільки для єдності й могутності Руської землі та княжого роду. За якийсь час у гридницю вбіг молодий Збранич, блідий та схвильований, перевів дух і обтер спітніле чоло.

— Змова відкрита! На чолі стоять волхв Перуна, Свен, Козняк і ще один боярин. Помагають їм Рогніда і грек Ніканор, який дає гроші. Свен поїхав по полки ятвягів…

— Поволі, хлопче, отямся! Що ти верзеш? — зірвався з місця Мстислав. — Від кого ці вісті?

— Саме від того боярина, четвертого у змові.

— Хто ж це такий?

— А чи це обов’язково виявити його ймення? — зам’явся молодець.

— Так, дитино! — сказав Добриня. — Негарно це зраджувати спільників, хоч би і в поганому ділі, та при ловах на вовків можна не раз послужитися й отрутою. Хто ж це?

— Боярин з Мощаниці.

— Як же ж це? Він же найбільше ворогував на князя й на християн.

— На останній раді треба було навіть погрозами приводити його до мовчанки, — докинув Мстислав.

— Саме тому волхв і Свен втягнули у змову його й Козняка.

— Чому ж ще й Козняка? — питав Добриня.

— Він же ж багач, а й Мирослава…

— Ага! Отже, Мощанин роздумав?

— Не було йому чого роздумувати. Він тому тільки ворогував на християн, що і князь не був їм другом. Раз князь поклонився хресту святому, то і він приєднується до нього…

— ГмІ—покрутив головою воєвода. — То Мощанин справив тебе до нас?

— Ні! Просто до князя, як тільки повернеться. Та я погадав собі, що це може бути запізно, тим більше, що мені доведеться їхати на західні окраїни.

— То ти гарно це виміркував, хлопче, і князь, певно, не забуде тобі цього. Одне тільки рад би я знати. Звідкіля у Мощанина таке довір’я до молодика?

— Ох, — почервонів Станко, — його дочка — це моя наречена.

— Таке-то воно? — засміявся воєвода. — Ну, тепер уже бачу ясно. Погана це людина, цей твій тесть, препогана. Як та лисиця в казці, що дибає нараз за двома зайцями. Сам тягне руку Свена, але зятеві каже триматися князя. Якщо переможе Свен, то йому припаде участь у добичі, а зять спіймає облизня, коли ж удержиться князь, то зять своєю заслугою заслонить його перед гнівом переможця.

— Достойний воєводо, — заступився за Мощанина Станко, — я християнин і клянуся хрестом, мечем та головами предків, що боярин ні словечком не намагався звести мене з дороги послуху й вірності! Навпаки, він сам клявся на все святе, що тільки мимохіть попав у змову.

— Ох, звісно, що ні! — засміявся Мстислав. — Якби ти був теж у змові, то він і не глянув би на тебе, а знайшов жениха, якого йому треба, близького і щиро відданого князеві.

Всі нашвидку склали план дії. Було ясно, що, не привівши із заходу значнішої раті, годі буде оминути поважних заворушень у Києві. Таких дружин було дві. Одна залишена у новозаснованому Володимирі-Волинському, після переможної боротьби з ятвягами, друга у червенських городах. Сам Мстислав міг кожної хвилини з своєї Залісецької волості зібрати яких півтори сотні піших ополченців та до півсотні кінних ратників.

Мстислав з Станком виїхали з Києва. Рівночасно биричі воєводи підняли все пограниччя проти поганих та ждали тільки приїзду князя на пороги, щоб повідомити його про зраду і змову. У городі збиралося поготівля християн для оборони княжого стола, бо дружина мала теж небавком вирушити на Русь.

Мстислав і Станко їхали тільки удвох з трьома отроками. Один із них віз на в’ючному коневі поживу, якої могло бракувати на волинсько-поліському пограниччі, два другі вели по двоє запасних коней. Зразу їхали краєм багатим, багатолюдним, з широкими протертими шляхами, при яких раз у раз попадалися оселі.

При кінці десятої днини добилися до города Володимира, і тут уперше почув воєвода відгуки київських подій. Перед тижнем був тут уже воєвода Свен і познайомив з ними волинське боярство. Не забув розказати про змову чільніших огнищан та бояр у надії, що з’єднає декого для своїх задумів. Та ще не зазеленіли пожарища й могили після останнього наїзду ятвягів, не оплакали ще волинські роди побитих мужів, батьків і синів, і не було охоти знову воювати.

Про все інформував Мстислава тисяцький князя Ростислав Соломирич, людина тямуща, метка й відважна.

— Що ж ви н. а ці вісті Свена? Що ти, боярине? Що інші? — цікавився Мстислав. — Невже ж їм байдуже, якої віри князь і дружина?

Бистро поглянув на воєводу Ростислав.

— Навіщо питаєте? — спитав обережно.

— Від вашої відповіді залежить усе! Я як посланець першого воєводи і заступника князя маю піддержувати і рятувати княжу владу в державі і мушу знати, хто мені в цьому допоможе, хто пошкодить.

Соломирич усміхнувся.

— Ваше питання, воєводо, зайве. Авжеж, що я послухаю вас, як самого князя, якщо ви за ним, а не проти нього… Наші бояри і то не тільки дружинні, але й земські, розуміють добре, що лад і безпека у Дажбоговій землі є безпекою їх самих і то без огляду на те, чи ятвяги війною чи миром перейдуть крізь Волинську волость. Поява ятвязького полку під Києвом буде причиною погрому закляканої київської дружини та упадку княжого роду. Віра князя тут ні при чому! Якщо князь путящий, то кожний радо поклониться його богам! Тим-то кажемо тобі, Мстиславе, всі заодно: прикажи йменням князя, а до трьох-чотирьох днів вісімсот кінних гриднів та до чотири тисячі піших ратників піде за тобою, куди захочеш, якщо запевниш їм безпеку волості.

— Не я буду ними проводити, Ростиславе, а ти!

— Я? Як-то? Тебе ж прислали сюди для проводу, гадаю. Ти один знатимеш, куди повести рать, і відповідатимеш за успіх перед князем.

266

— Ні, Ростиславе, небезпека є більша, ніж гадаєш, князя нема дома, а самої волинської раті не вистачить на те, щоб спасти державу. Червенські городи — надто лакомий кусок, я туди мушу йти сам, щоб підняти тамошнє боярство. Воно горде та неслухняне, але хоробре й вірне київському князеві. Одначе замість себе залишу вам Станка Збранича. Він змовлений з дочкою дідича Мощаниці, і там його знають… Його тесть теж за нами, хоч і мусить поки що лукавити з Свеном. А щоб не бракло послуху серед боярства, яке мусить слухати воєводи, хоча й не раз не слухає тисяцького, то я ось привіз вам дарунок.

Тут Мстислав устав з лави та видобув з мішка золотистий шолом, чаплину китичку і хутром рамований, багато шитий плащ, який носили воєводи Володимира. Соломирич зблід і не знав зразу, що сказати на таке підвищення. Уряд тисяцького давав право орудувати городом чи дружиною, але не давав ніякої влади над позамісцевим боярством. Слово воєводи було наказом для всіх, — а як був це тямущий та людяний муж — то всі слухали його радо.

Соломирич походив із давнього бужанського роду, який хоч уже за Ігоря перейшов у дружину, але й не розсварився із земськими. Така несподівана почесть залила хвилею радості його серце.

— Невже ж ти, достойний, і не попасеш у нас? — питав, заломивши руки, Соломирич.

— Годі, брате! Немає в мене й одної зайвої днини. З’їсти успію й верхи, поп’ю з баклажки, пересплю під крівлею Дажбога, та й тільки.

ПРИДАНЕ МИРОСЛАВИ

— Добро з приходом, боярине! — привітав Станка у дворищі Мощанина тивун Албаз. Він був онуком ховарезмійського раба, якого колись дід Мощанина привіз із Ітиля над Волгою. Албаз мав низьке чоло, скісні очі, висунені вилиці, а вся його поява мала в собі щось підлесного та хижацького, наче у тмутороканського барса.

Станко кивнув головою.

Станко кивнув голвою, але не відповів. Мощанин остерігав його не раз перед тивуном. Обійстя, мало не буденний вигляд, ні в чому не нагадувало обійстя боярина — хлібороба або купця. Замість стогів та оборогів, довгим рядом стояли тут стоси мішків з борошном та крупою, покриті від дощу волячими шкірами, бочки з ситою, та киселем, а великі продувні сушні, де сушено звичайно шкіри, льон, коноплі, всяке зілля або садовину, були повні вудженого м’ясива та сушеної риби. Виглядало воно на склад харчів біля княжої гридниці, тим більше, що у повітці біля самого двора, де звичайно переповувано найпотрібніші знадіб’я, вершилися в’язки ратищ, стріл та чималий стіс тугих, шкірами критих щитів. Кільканадцять варягів з щитами на плечах та мечами при боці вешталися по обійсті і кілька з них обступило Збранича при вході. Слова Албаза заспокоїли їх.

— Де товар? — спитав.

— Біля столярні! Тут е всього кілька корів для молока та сиру. Боярин не велів показувати товару ні варягам, ні «тим». Тивун із хитрим усміхом вказав великим пальцем позад себе на північ, відкіля мали надійти ятвяги.

— А від них нема вістей?

— Є, боярине! Вони післязавтра вдосвіта будуть тут.

Усміх щез з лиця тивуна, і хмара гніву промайнула по ньому.

«Союзник чи зрадник?» — питав себе молодець, але не находив відповіді. Гра була надто небезпечна, щоб її можна було грати наосліп. Щойно завтра ввечері мала надійти дружина та піша рать, а на ніч ладився наступ на склади в Мощаниці й засідка на Свена. Все те пропадало, якщо в серці тивуна чаїлася зрада.

— Що ж бажав би ти почути від мене? — спитав тивуна з вимушеним усміхом.

— Саме те, що й ти, боярине, ждеш від мене. Боярин з Мощаниці затіяв негарне діло…

— Негарне? Чому?

— У нас були ще до виїзду Свена висланці ятвягів. Я ховався на горищі, коли вони радилися з Свеном у гридниці, і чув усе. Ятвяги цим разом прийдуть з миром, а з поворотом камінь на камені не залишиться після них. Ні одного хвоста у стайні, ні одної білої голови не залишать погані у посіллях дулібів. У Володимирі сяде Арне Ернзіда з Данії на удільному столі. Бояри стануть служебниками варязьких гриднів Свена та нових приходнів із півночі, а всю челядь вивезуть у Грецію на торги.

— Ага! Отже, ти бажаєш, щоб я на власну руку пішов всупереч волі боярина?

— Я нічого не хочу! Я підаю все під твою боярську волю.

Станко Збранич удав, що надумується, тер чоло рукою, вкінці кивнув рукою на тивуна і пішов попереду у хату.

Дворище Мощанина було заможне, багате, одначе всі більші достатки були в Києві. У Мощаниці жив тільки тивун, який уживав обширні приміщення на склад шкір, меду та воску. У світлиці повно всякого грецького та східного крамного товару, яким торгував тивун на власну руку, і тут засіли обидва на непокритій лаві, при столі.

— Так! — сказав Станко, пересуваючи меч наперед себе. — В мене є спромога, а навіть охота змінити в дечому рішення боярина…

— Ох, вчини це, боярине, вся земля поклониться тобі за це, князь обдарує ласкою, а сам боярин дякувати тобі буде за це поки віку! А там, — тут знизив голос до шепоту, — у варягів є ще кілька скринь із гривнами, які прийшли з Витичева…

«Ах, тому то ти так дуже побиваєшся за князем!» — погадав молодець і вмить успокоївся щодо вірності тивуна.

Ховарезмієць, без сумніву, готов був зрадити всіх і вся, раз у гру входив гріш. Тому кивнув головою, наче справді погоджувався з ним у поглядах, і спитав:

— Які ж у тебе помічники у наміченому ділі?

— А коли можна надіятися дружини князя? — спитав замість відповіді тивун.

— Мабуть, післязавтра в полудень, — збрехав Станко без надуми, — здається, пізніше, ніж швидше.

— То саме добре! Поб’ємо варягів сьогодні вночі, а завтра з грішми втечемо у Звенигород, Теребовлю або який інший червенський город. При цьому вирядимо й майно боярина у Київ, дружині підішлемо вісточку та провідника, а цей поведе її туди, коли треба. Ні нога не повинна втекти з дворища.

Очі Албаза світилися від захланності, а в кутиках чаїлося лукавство. Так! Це був певний чоловік, одначе…

— Все те гарно! Сам бог напоумив тебе, тивуне, на важке діло, але чи воно вдасться, їй-богу не знаю. В мене є тільки двох ротоків і дві руки.

Албаз засміявся стиха.

— Ха-ха! На торговому ділі стоїть лад Руської землі. Ось цим, — тут показав рукою на розкинену куплю, — я приєднав собі чимало однодумців. Вони в довгу у мене, а таких, які зовсім невиплатні, буде до тридцяти. Спитаєш, може, чому я даю товар голякам? Саме тому, щоб мати в разі потреби готові мечі й рогатини. Я дарую їм довги, якщо поможуть мені побити варягів. Сьогодні вночі вони можуть бути тут.

— Ага! Значить, у тебе все готове і рішене. Навіщо ж тобі мене до цього?

— Я раб із рабів, боярине! Війна — не моє діло і за моїм проводом без волі боярина не піде ніхто. Провід може дати тільки боярин. Грішне життя, війна не купля. У бій не підуть за мною, тільки за тобою.

— Гаразд! Поклич людей на завтра перед світанком.

— Чому так пізно? — занепокоївся Албаз.

— Перед світанком сон найтвердіший, а ти не гадай, щоб твої кривобокі голяки справилися з варягами, хоч би їх було і п’ять на одного.

— Вони дужі люди, боярине! Я здохлятини не беру!

— Все одно! Ти не знаєш, що може княжий гридень або варяг у відкритому бою. їх двох розперіщило б твоїх тридцять ратників, як полову. Ні, Албазе, вели твоїм людям прийти аж над ранком. Де сплять варяги?

— Вони по двох сплять по всьому обійстю, а двоє сторожить постійно біля воріт і в повітці.

— То ти добре розглянься, де вони розклалися на нічліг, а на зорі розбуди мене!

Запала ніч, темна, бурхлива, одна з ночей, які бувають під кінець літа, коли воно змагається з осінню. Не спалося молодцеві. Надто важке рішення впало на його голову і серед нього губилася навіть зоряна поява Лелітки. Збудився, коли світло смолоскипа вразило його зір.

— Час уже, боярине, люди ждуть!

Скочив на рівні ноги Станко, потягнувся, протер очі, і, взявши зброю, пішов за тивуном.

Сіріло. На сході біліло захмарене небо, а відтіля потягав холодний вітер. У природі панувала тиша, як у церкві перед «святая святих»! Нишком прокрадалися обидва змовники попри сторожу в саді. Один варяг дрімав, опертий на щит та довге ратище. Широке вістря списа стирчало над кінчастим шоломом. Вся постать мала в собі щось несамовите. Ніби Одін скандинавської саги над Брунгільдою у сні, стояв вартовий варяг на тлі сірого неба, а за ним хильцем чаїлися Албаз і Станко.

— Він не сміє кричати, — сказав тивун, — я скочу й закрию йому рот, а ти, боярине, удариш мечем.

Станко завагався.

— Не вагайся, боярине! — підмовляв Албаз. — Я знаю, що тобі не легко вбивати ворога ззаду, але це оборона проти зради!

— Твоя правда! — відповів по надумі Збранич. — А все ж важко мені вбивати людину, не збудивши її. Тому поміняймося. Я заговорю до нього, а ти зайдеш його ззаду.

— Хай і так! — згодився Албаз. — Я навіть краще справлюся від тебе, боярине. Що ніж, то не меч, ні топір. Ножем дуба не зрубаєш, але і топором меду не підріжеш!

Станко обійшов вартового, а коли найшовся проти нього, пішов просто до саду. Ступав^ голосно, йдучи швидким рівним кроком. Варяг підняв голову і враз побачив перед собою темну постать. Вмить ухопив ріг, який мав при боці, а правою рукою наставив ратище проти приходня.

— Хто ти? — спитав.

— Я відпоручник боярина, що сьогодні приїхав!

— Ага! Чого тобі тут треба?

— Тивуна! Нема його тут?

— Ні! А ти чого лазиш вночі? йди спати, а то, на Гель, заснеш навіки!

— Не сердься, герою! Казав Албаз, щоб я його тут ждав. Він, певно, швидко прийде… А ось і він.

В цю мить чорна тінь з-під землі виросла за плечима варяга. Щось засичало, якби хто розпорював шкіряний мішок. Варяг упав, якби його відтягли з мотузка, на якому висів.

Із провалля через частокіл один по одному стали вилізати ратники Албаза. Було їх тридцять шість здорових, широкоплечих мужиків. Напівнагі, мали за поясами тільки ножі, а в руках набивані кременем дубові відземки.

— Ось боярин, зять нашого господина, — представив їм Албаз Збранича. — Він перебрав на себе ваші довги в мене і заплатить кожному ще по дві гривни, якщо допоможете йому опанувати дворище до приходу ятвягів.

— Це княжа служба, хлопці! — сказав Станко. — Моїми устами він наказує вам усім.

Перед дворищем у сутінках ранку ждали ратники Албаза спокійно і тихо, наче женці на прихід господаря. Перед ними лежали у рівному ряді шістнадцять трупів з порозчереплюваними головами, а з під кожного випливав потічок темної крові. З чималого шкіряного мішка Албаз виймав гранчасті кусні срібла і виплачував по черзі своїм ратникам. Двоє парубків розпалювало біля нього ватру, а двоє інших тягло здорового бичка на заріз. Коли появився Збранич, всі крикнули «Слава князевії», а молодий боярин подякував їм і наказав виточити для них бочку меду з боярської медуші.

Албаз завів Станка у повітку, де на долівці стояло шість чималих кованих скринь.

— Вози маєш?

— Ні, боярине! Я гадав перевезти все в мішках на конях.

— Дурний ти, тивуне! Кожний, хто повезе, знатиме, що в мішках, і позве тебе на суд. Треба конче возів, бодай двох. Візьмеш по шість парубків до кожного, і поїдете.

Спокійна поведінка молодця, в якій не було ні сліду хапливості, ні облуди, заспокоїла ховарезмійця зовсім. Він сів уже на коня і поїхав у село за возами. Та як тільки щез у чагарнику, Станко покликав Піснячка й послав його в селище закликати ім’ям боярина людей на рать для оборони від ворога. Рівночасно в тайні від усіх вислав і Грача на володимирський шлях підстерігати дружину. Він мав спровадити якомога найшвидше хоч частину війська. Станко аж тепер довідався від людей, що Албаз, користуючись з ятвязького спустошення, тримав у своїх руках долю мало не всіх бідніших господарів у волості. Він давав їм позички і то так, що поруч харчів та насіння, яких потребували, силував їх брати і всяку куплю, зовсім непотрібну та дуже дорогу. Відсотки забирали цілорічний зарібок, і не було ніякого способу вилізти з довгу, хіба воєнна добича або грабіж могли допомогти довжникам. Тим-то вони всі ненавиділи баришника, а проте мусили його слухати. Збранич використав їх настрій, і як тільки прийшли з найближчих хат перші кметі на рать, він уклав з ними договір і взяв їх у свою службу. Він уважав себе в праві оплатити їх з грошей Козняка, бо ці гроші і так були призначені для ятвягів.

Збранич наказав на скору руку укріпити дворище. Біля воріт височів величезний припас дерева з недалекого корчунку, і швидко парубки нарубали багато палів. Одні поглиблювали рови, другі підпирали насипи колами, вбивали готові палі і переплітали їх гіллям та терням. Коло полудня вернувся тивун з підводами.

— Що ти згадав, боярине? — крикнув Албаз злякано.

— Завтра вдосвіта прийдуть ятвяги, заки володимирська дружина наспіє опівдні, треба буде обороняти себе до їх приходу!

— Оборонятись? — заломив руки тивун. — Змилуйся, боярине, вони нас розіб’ють, рознесуть. Нас тільки сотня, а їх шість тисяч!

Молодець скочив наперед і вхопив тивуна за горло.

— Мовчи, поганий, а то скажу закувати в диби! — гукнув. — Чи ти гадаєш, що я зважився б змінювати самовільно наказ боярина з МощаниціІ Все те, що ти зробив буцімто на мою відповідальність, він наказав перевести в діло мені, але радив при тому остерігатися тебе!.

Я не бажав твоєї крові і зловив тебе на гроші Козняка. Ти бери достатки боярина й обвантажуй ними вози, та до боротьби не мішайся!

Албаз вийшов із дворища, де йшла розмова, на майдан. Рядом поставили підводи, а парубки стали виносити достатки боярина — в’язки шкірок: кун, лисів, білок, бобрів, соболів, кілька ведмежих та кількадесят гарно виправлених вовчих, звої полотна, величезні балі білої та чорної вовни, баранячі кожухи, турові й оленячі шкури, викочували великі круги воску та плоскі півбочки патоки, риб’ячий зуб та бурштин, мідь та залізо.

Коло полудня з поблизького лісу виїхав на спіненому коні Грач.

— Бачив я чортових синів на шляху! — повідомив він. — Небагато їх, правда, але близько! Виїхали верхом на стежу. І півкопи жита не нажнеш, а будуть тут,

— Виносити скрині! — закричав Албаз на парубків і кинувся туди сам, наче божевільний, забуваючи про все.

Скрині Козняка були великі й незвичайно важкі. Свен і Козняк зміняли були всі гроші та товар на срібні гривні, і тому треба було до кожної скрині щонайменше шість парубків. Зараз перший віз заломився під вагою трьох скринь. Треба було підв’язувати під розвору нову жердку та брати тільки по дві скрині на один віз. Одної підводи невистачало. З усміхом дивився Станко за Албазом, який забув навіть за грицні, що мав їх виплатити для нових ратників, а тепер спішив, щоб випередити ятвягів та дружину Володимира.

З лісу виїхав чималий відділ комонників, може, півтори сотні людей, і попереду на голові одного з них поблискував золотистий кінчастий шолом. Ніби крила птаха, розвівався на плечах червоний плащ княжого воєводи.

— Стій! Куди? — спитав він Албаза. — Я — Соломирич, володимирський воєвода і тисяцький князя. Що везеш?

— Я… я… везу у Володимир гроші боярина Козняка з Києва! — промимрив блідий, мов стіна, тивун.

— Завертай назад! У дворище безпечніше, ніж у городі, де нема воєводи, і сам боярин Станко краще збереже їх від такого хозарського мішкохвата.

Албаз завернув коня й оглянувся за Збраничем, який саме підбігав до воєводи. Він бачив, як обидва віталися й розказували собі всіляке, а там і обидва щиро розсміялися. Тоді почервонів від пересердя, заскреготав зубами, хлиснув коня й кількома скоками найшовся на майдані дворища. Погнав його вскач і за хвилину щез у лісі, на північ від дворища.

ПОГРОМ

З-над далеких деревлянських багон сходив місяць. Великий, помаранчево-червоний кружок виступав понад ліс і розсипав по ньому добуті з підземелля скарби. Вечірня роса перемінювала осінній краєвид і чар купальної ночі. Корони лісових велетнів споглядали на своїх підданих — орішник, терен, калину та трепету. Криваво, наче карбункули, світилися грона рябини, а безліч світлячків спурхувало у повітрі.

Був це саме час, коли дики, виплекавши молодих, починали свої дорічні мандрівки по лісах та полях. їх хрюкання почувалося скрізь, всуміш з пориком турів з глибин нетрів сонної пущі. Покрик водяної та болотяної птиці підіймався на мокравині. Гайвороння хмарою кружляло понад чималою поляною, та не находило собі затишного місця на нічліг, — вся галява була густо встелена тілами якихось диких створінь. Одні з них були схожі на вовків, інші — на малих ведмедів. Щойно зблизька можна було розпізнати, що це люди. Посередині галяви, на розстеленій ведмежій шкірі, сиділо три мужі. Один із них був у наряді руського боярина, два другі — варяги. Вони належали до полчища ятвягів, які, йдучи найчорнішими нетрями, перейшли уже мало не всю Волинь. У поході ятвяги живилися принесеними припасами, не займали ні поодиноких людей, ні селищ, тому й переходили швидко й непомітно. Аж під Володимиром мали виплисти на хвилях крові й пожежі, а поки що ховалися в лісі. Були це тугі мужі, біляві, широкоплечі, синьоокі, худі й костисті, швидкі та пружисті, як пристало на ловців. Мали вони і коні, малі, кудлаті, сильні, на яких їздили легко крізь багна та нетрі. Безпросвітна нужда примушувала ятвягів шукати раз у раз здобичі у землях багатших сусідів. Тому користувались з кожної незгоди між боярами, ворохобні селян або пограничних суперечок і запускали свої загони углиб нещасних земель. Вони шукали головно всяких припасів, брали і бранців — багатших бояр та куцців на викуп. Усе, що годі було узяти, — нищили, а відрізнялися від варягів, та печенігів тим, що не були такі кровожадні й воліли, щоб населення від них тікало, замість убивати його.

Втомлені цілоденною мандрівкою, спали ятвяги довкола вогнищ. Три мужі на ведмежій шкурі вели розмову уривково й мляво, попиваючи з турових рогів мед. Були це Свен, Арне та ятвязький кунігас Ланктас.

— Північ уже минула, — сказав Ланктас, — час вислати стежу.

— Навіщо? — спитав Свен. — У Мощаниці сидить уповноважений нашого союзника та двадцять моїх гриднів.

Настала мовчанка. Ятвяг раптом став пильно прислухатись і встав.

— Чую тупіт коня! — показав рукою в сторону оселі.— Ви, варяги, не чуєте, але я, лісовик, чую. Один їздець їде сюди.

Приклав до уст кістляве свистальце і тричі засвистів стиха. Враз прочуняли заспані варти, а по хвилині їх голосний поклик звістив, що їздця уже зупинили перед табором. За якийсь час перед трьома ватажками з’явився у супроводі трьох вартових молодий чоловік у довгому подорожньому капоті з блудними скісними очима, ввесь у дрижаках.

— Албазе, рабе поганий, який Альб чи Ніфбюнг зігнав тебе з соломи у цю останню ніч? — гримнув на нього по-варязьки Свен.

— Ох, воєводо! Нещастя сталося! Дворище опанував Соломирич з двома сотнями людей, а дружина з Володимира вже в дорозі. Завтра опівдні буде тут…

— Завтра вдосвіта дворище буде у наших руках! — сказав на це Арне.

— Де ж ділися мої гридні? Чи не боронилися?

— Не мали коли. їх напали у сні і вигубили ще минулої ночі.

— Ні один не міг утекти?

— Як бачиш, воєводо, тільки я один врятувався.

— Вони, певно, пиячили всі разом!

— Ні, воєводо, — швидко заперечив Албаз, — вони всі померли на місцях, вказаних тобою.

— Коли так, то була зрада, а зрадником міг бути, — раз ти живий, — тільки ти! — гукнув Свен.

Албаз упав на коліна.

— Клянуся кістками батьків і дідів моїх, клянуся всім, що мені святе, що ні одне слівце з моїх уст не допомогло ворогам у злочині. Така, видко, була воля темних богів.

— Не клянися, рабе! Твоя клятьба не доказ, а правда втонула у крові! Скажи, як могли володимирці дібратися до дворища, коли ще позавчора були далеко на заході?

— Видко, вислали розвідника, а цей прослідив все.

— А ви, як у вас було двадцять пар очей, не бачили його?

— Наша вина, воєводо, не бачили!

— Отже, слуг не було у дворищі під час нападу? — спитав Ланктас.

— Ні, вони зовсім не показувалися туди, бо варяги заповіли, що всякого дуліба, який не приходить від боярина з Мощаниці або від воєводи Свена, уб’ють: мене одного лишили.

— Гридні пропали всі, отже, зрадив їх той, хто залишився, — промовив Свен.

Албаз зірвався; він почув, що пропав, його лице позеленіло.

— Воєводо, — закричав, хапаючись за голову, — чи ж я йшов би сюди, якби був зрадником?

— Так, тебе вислали, щоб ти ще раз повторив свою роботу між нами, — відповів Свен, а його страшні очі уп’ялися в обвинуваченого. — Таке випряли Норми, і я, як вірний син богів, піду назустріч необхідності і дам тобі нагоду оглянути наш табір із вищого місця.

Мов рисі з дерева на молодого оленя, так кинулися на Албаза два вартових і притримали його, а третій ятвяг закинув йому на шию зашморг. Ягвяги перекинули другий кінець зашморгу через гілляку, високої сосни і підтягнули напівбожевільного ховарезмійця. Руки його опали, ноги витягнулися, лице зчорніло, тільки язик висунувся з-поміж жовтих зубів, а малі, скісні очі, круглі й мутні, вийшли наверх.

— Світлі Ази наслали нам цього сина пітьми, щоб розкрити витівки ворогів, — сказав вкінці Свен. — Світле око Одіна спочило ласкаво на його вибранцях. їдьмо негайно. Якщо прийдемо вчасно, захопимо ще ворога у сні і одним махом можемо закінчити війну за Волинь.

— Волинь — багатий край. Те, що маємо взяти завтра, треба взяти нині.

Уже сіріло на сході, коли ятвяги прийшли у порубані ліси біля Мощаниці. Арне, Свен і Ланктас опинилися на дорозі, якою минулої днини тікав до них Албаз. Від півночі та заходу ліс підходив тут під дворище на два стріли з лука, на схід лежало селище, на південь оброблені поля та сіножаті. Простір між лісом і частоколом був порожній, зарослий тільки низькою травою. На ній паслося або спало кільканадцять коней, а біля них лежало на землі два пастухи. Мовчки виступали з темного лісу громади ятвягів, усіх їх могло бути до двох тисяч, решта залишилася в лісі, розкинена вздовж шляху, а було їх удвоє стільки. Четвертина мала коні, інші йшли пішки.

Аж ось із близького озерця понісся крик журавлів. Мов на даний знак, обидва конюхи зірвалися з землі і стали зганяти коні в табун.

— Не сподіваються нас у дворищі! — сказав Ланктас до Свена. Цей кивнув головою:

— Так, але як тільки табун причвалає додому, пробудяться всі. Треба наступати негайно, — відповів.

На даний знак ожив ліс, і з кущів на окраїні лісу, наче хвиля припливу на скалистий берег, хлинули дві тисячі шкірами вкритих мужів. Коли добігли до дворища, тоді з тисячі грудей добувся не крик, а рев, такий страшний і нелюдський, що, здавалося, самі палі частоколу від переляку постеляться мостом на глибокому рові. Та несподівано перші гуртки ятвягів чомусь стрималися. В тиші ранку виразно і ясно почувся дзенькіт та свист стріл. Очевидно, дворище мало досить сильну залогу, до того ще й зблизька замість стріл стали вилітати убивчі ратища.

Свен, досвідчений борець, збагнув у одну мить, що має перед собою приготованого ворога. З верхів остроколу посипалися ратища і стріли. З шляху з розмахом доскочйли ятвяги до частоколу і стали його рубати. Даремно намагалися гридні й ополченці списами спинити напасників і разити ЇХ крізь кожну шпару. Швидко попадали поодинокі палі, а вкінці й ворота…

Рев тріумфу загримів над дворищем, і на чолі найхоробріших вдерся Арне на майдан.

— Гей, до складів! — кричав він і з усіх сил біг за гриднями, які відперті від частоколу, засіли за мішками та бочками. Вони заздалегідь зробили з них друге забороло не гірше першого, і з-поза нього знову стали сипати дощем стріл на ворогів. Найближчі ватаги послухались Свена, але Ланктас, який ступав за ними, стримався. Десь здалека, від лісу, щораз виразніше долітали якісь вигуки та зойки, ніби відгомін бою. Почувся навіть тупіт коней. Що це було?

— Кунігас! Кунігас! — закричали раптом тривожні голоси. — Ми в засідці! Рятуй себе і нас!

— Назад! — рішив вмить досвідчений ватажок. — Назад! — гукнув на своїх і вискочив крізь розрубані ворота дворища на пасовище.

А тут побачили його очі цілковитий погром ятвягів. З глибини лісу за його ратниками висипалася ціла юрба руських ополченців. Бояри на конях давали їм лад, а куди краща зброя дулібів ширила між переляканими ворогами заколот. Вмить догадався Ланктас, що всі волості знали точно про час і місце нападу і заздалегідь зібралися на рать. Він нагадав собі, як мало людей бачив він по дорозі сюди і зрозумів, що супроти об’єднаної сили всіх волостей не витримає його ватага.

— Мерещій у ліс! — наказав і сам подався туди, а за ним, наче бджоли за маткою, бігли стривожені ятвяги. Ось уже й ліс та тисячами ніг розтоптана дорога, якою прийшли вони туди. Ось і їх коні…

— Стій! Пошукати князів! — нагадав собі Ланктас.

За якийсь час прибіг знесилений Свен.

— Де Арне? — спитав.

— Хай його Перкунас! Хто знає, чи він теж не був у змові. Дивись, що діється!

Справді: ятвяги стовпилися на доріжці біля кунігаса, та більшість їх була ще на галяві у бою з боярами та кметями. Вони ослонювали відворот та падали притому сотнями. Ще більше їх кидало злиденну зброю й піддавалося. Бранців в’язано мотуззям, а переможці бігли далі. Було очевидно, що ще хвилина, і вся ватага піде врозтіч.

— Бігом! — радив Свен.

— Бігом! — гукнув кунігас. — Перед нами свої!

Щодуху бігли ятвяги шляхом, залишаючи все своє добро і награблене.

Коли ось на шляху щось заблищало й замерехкотіло. Глухий тупіт кількох сот коней почувся виразно. Це не гурток, і не сотня, а ціла дружина. Мов буря-громовиця гірським жолобом, котилася шляхом ватага їздців. Попереду горів золотистий шолом та маяв яскравий плащ Соломирича. За ним суцільними рядами бігли гридні в гострокінчастих шоломах і з довгими списами попереду себе. Вістря їх були криваві. Замовкли ятвяги і стали, мов укопані. Раптом якийсь розпачливий голос прозвучав над ними:

— На цих списах кров наших братів. Тікайте, хто можеі

Юрба ятвягів розбіглася, розповзлась вмить, наче всякла в гущавину по обох боках дороги. Тільки небагато лягло їх під копитами коней гриднів Соломирича. Зате на галяві коло дворища лежало поверх тисячі вбитих, а вдвоє стільки пов’язано, як бранців. Рівно половина ворожого загону лягла під Мощаницею. Військо Свена, яке мало у злуці з місцевими варягами опанувати Київ, було знищене, границя держави забезпечена. Одно тільки дратувало переможців, що між побитими не було Свена. Трупа Арне знайшли з розбитою головою.

Станко пішов у гридницю, де найшов воєводу, щось допитував ратників та гриднів про хід боротьби і погоні. Йому не вистачало слів для похвали заслуги Станка.

— Наша перемога, це твоє діло, хлопче, і гадаю, що великий князь не забуде тебе. Поки що тобі передаю провід дружини, яку мушу підіслати воєводі Мстиславові. Найдеш його за Сяном або у Перемишлі. Відведеш йому сотню гриднів та все кінне боярство. Не забувай моїх наказів, а щоб ти міг надати своїм словам вагу і найти послух, то призначаю тебе сотником замість вбитого Томира.

Молодець схилився до стіп воєводи.

— Спасибі за честь, яку виявляєш мені, достойний! Я постараюся все сповнити по твоїй волі. Та в мене е ще гроші Козняка, віно його дочки Мирослави, а придане для мого друга Романа, княжого прибічника. Ці гроші хотів Свен роздати між наємників. Боярин із Мощаниці, певно, радо посягнув би по нього.

— Яке ж тобі діло? — засміявся воєвода. — Раз ти здобув гроші, то вони твої, а раз ти маєш бути зятем Мощанина, то вони подвійно твої! На ньому нема знаків власника, а гроші, кинені на лихе діло, хай пропадають.

— Ба, ні, воєводо! У мене є заповіді, яких додержується кожний, хто знаменуеться хрестом, а сьома з них звучить: «Не кради!» Як знаєш, і між гриднями нема ніколи суперечок про моє і твоє, кожний шанує чуже, а тільки славою діляться всі рівно. Так учив нас князь, така поведінка й у варягів. Я не Албаз.

— Ах, правда! — нагадав собі Соломирич. — Ти знаєш, що сталося з Албазом, правда?

— Ні!

— Він із помсти бажав нас усіх зрадити ятвягам, але Свен пронюхав, не знати як, його попередню зраду і наказав повісити на гілляці зрадника. Так його й найшли ратники боярина з Білої, а бранці розказали усю подію.

— Катюзі по заслузі! — махнув рукою Збранич.

— Я рад, що ти хлопче, не посягаєш на чуже добро, як бажав цього він. Однак якщо так, то навіщо журитися? Віддай добро князеві або Добрині!

— На жаль, у князя, якщо вернеться, буде більше діла, ніж займатися чужими грішми, Добриня в Києві. Мощанин сам ласий на гроші, як мало хто, а я не хочу, щоб на нього лягло тавро злодія! Ось чому не можу передати скрині йому! Тільки ти, воєводо, можеш помогти мені зберегти ці достатки! Я гадав би їх закопати у землю у клуні, поставити сторожу, а щойно після війни перевезти у Київ. Я лишу тут своїх отроків, а ти, достойний, визначи з десяток гриднів із дружини, от хоч би таких, що їх легко ранили в битві.

Соломирич подумав хвилину.

— Справді, так буде найкраще!

ПІЗНІ КВІТИ

З давніх давен до родини Збраничів належали чималі селища Городниця й Городище, розташовані у закруті Дністра в сусідстві Залісся, від якого ділив їх усього день дороги. Городище лежало на горбку, Городниця над рікою, а по той бік Городища розгляглось село Підгороддя. Воно бувало завсіди вдовиним наділом першої жінки боярина або переходило на молодшого її сина. За Дністром лежало друге селище, теж чимале й багате. Називали його Заріччям, а всі чотири разом творили городську волость, яка сягала південною окраїною карпатського підгір’я, а північною підходила під Червоноград та Залісся. Після смерті старого Збранича Городище й Городниця було, посіллям найстаршого сина Станка, у Підгородді сиділа бояриня Ольга, а брат боярина Святополк у Заріччі. Святополк, воєвода князя Володимира на все східне підгір’я, мав пильнувати безпеки шляхів, якими купці їхали на Закарпаття, тим-то й не було його звичайно дома цілими місяцями. Населення Покуття й Верховини вважало кожного чужого, що проїжджав туди в першій мірі здобиччю, тому брали з нього, хто що міг. Закон ніяким чином не міг досягнути тих легконогих легінів на вершинах гір. Дружини всіх володарів рівнини невистачило б на це у краю, де зрубана смерека або кинена каменюка могли розтрощити цілу сотню. Важке було завдання Святополка та його сусідів, тисяцьких із західних Карпат, влада яких сягала аж по Дунаєць. Тому князь Володимир посилав на Підгір’я так само, як на степове пограниччя, головно добровольців, яких нагороджував щедро за вірну службу. Але життя в постійній тривозі, серед ненастанних виправ, боїв, оп’янювало, як хмільний напиток. Хто раз у ньому засмакував, той повік не міг від нього відріктися.

Святополк зайшов у літа досить далеко, подумав про сім’ю, а коли подумав, що вже крайній час обзавестися жінкою, було запізно. У його товаришів давно вже підростали цілі гуртки дітвори та молоді, тож самітно, не відрадно, сумно було у Заріччі. Бояриня Ольга, а за нею всі сусіди, привикли вважати його посілля дідицтвом Млада, наймолодшого Збранича. Та не так сталося, як гадалося. З останнього походу вернувся Святополк не один. З ним була невелика ростом чорнява з чудовим личком та очима, чорними, як нічка у Чорногорі. Гарні були дівчата на Русі, чи то в боярських дворах, чи мужицьких хатах, одначе такої кралі не бачив ще ніхто у городській волості. її то впровадив Святополк у двір та наказав челяді служити їй як боярині. Справді вона схожа була більше на княгиню, бо мала золоте чільце, намисто з грецьких монет і чудові сукні. Зате поведінка її була дивна. Вона не займалася нічим поза вишивками та виправою дорогих шкірок. Ніхто не вмів так виправляти шкірки, як вона. У Заріччі цією працею займалися гарбарі, а жінки мали з варивом та господаркою дуже багато діла, яке займало в них мало не ввесь час до пізньої ночі. Про все те Живійка не мала поняття. З легким, згірдним усміхом дивилася на забруднені від праці руки жінок та знизувала раменами, бачачи заставлені столи. Шматок сушеного та вудженого м’яса, сухий коржик з якої-небудь муки, а то і капуста, буряки чи лобода, кришка меду — ось і все, чого треба було їй до життя.

— Пусте, що їсти, — говорила повільно, потягаючись, наче кішка спросонку. — Головне, щоб бути гарною та стрункою.

Даремно говорили їй жінки та дівчата, щоб подбала про хазяйство, про страви, які любить Святополк.

— Що ви? — сміялася вона. — Він же ж до мене прийде, не до миски. Я себе приберу, як тую квітку намальовану, заквітчаю гарним зіллям, поцілую черлені губки, аж коов попливе по вусах, руками пригорну, ніжками здавлю, що душа з нього вилетить та сяде мені на плече дивитись в очиці. Або то біла голова, довго молода? Гей! Шкода заходу! Полиняють брови, личко зів’яне. А тоді і всі скарби Візантії не знадять його, не то повна миска!

І справді, добре розуміла боярина Живійка. Він і не запитався, хто готував йому їжу, а насолоджувався тільки красою господині. На всі зауваги братової та бояр відповідав постійно:

— Не молодик я і не хлібороб. Дітей у мене не буде, а ще якби були, то я радше себе й вас убив би та все Заріччя спалив до кореня, ніж покинув би свою квітку намальовану. Поза боротьбою та дружинним побутом княжого гридня одно добро дає життя мужеві — молода, гарна дівчина. У мене люба те саме, що у співця струни. А чи є для співця щось дорожче струн?

Ідучи в останній похід, Святополк скликав рідню та старших кметів з околиці та в їх присутності передав Заріччя жінці, щоб пізніше ніхто не заперечував право вдови на посідання. Та як тільки Святополк від’їхав, братова кинулася підмовляти кметів, щоб не виконували пізніше Святополкову волю, щоб селище перейшло на її молодшого сина. Та відколи Станко пішов між гридні князя Володимира, мати відчула вперше самотність та брак свого первенця. Вона дізналася була, що він ходив у всілякі походи, опісля, що пропав десь у степах, та більше як два роки не чула про нього ні словечка. Тим-то й послала Гриву провідати та прохати Станка приїхати у городницьку волость, хоч би на тиждень-два.

У дворищі Мощаниці чималий рух та гамір. Уся рать збиралася на майдані та гомоніла про свіжі вістки. Вони були добрі, тому радісним окликом привітали гридні Збранича.

— Вістки, вістки з Червенської землі прислав воєвода! — гукали.

У світлиці сидів Соломирич при столі, а біля нього старий тивун небіжчика батька — Грива.

— Гриво, дядечку!

Старий зірвався, зблід, а там і впав до ніг молодця.

— Усе добро хай прийде з твоїм приходом, дитино! — гукнув зворушеним голосом. — Хай не ступить твоя нога на темне, погане місце. Боже Дажбоже! Сподобив ти мене, старого, оглядати, ще молоде личко дідича нашої волості. Хвала, хвала тобі, могутній, добрий, а тобі, боярине, поклін!

— Ні, не поклін, дядечку, ні, не при ногах тобі місце! — підняв старого Збранич і обняв Гриву та поцілував його прив’яле, бородате лице.

— Вибачте нам, воєводо, ми не бачилися два роки!

Соломирич усміхнувся.

— Не я стану дорікати молодикові, який шанує старого, хоч би цей був тільки тивуном.

— Яким же ти світлом причвалав аж сюди? Що там дома, що мати, стрийко, брати?

— Мене прислав воєвода Мстислав, бо я приїхав був до нього з наказу твоєї матері у справі городницької волості. Тисяцький Святополк та боярин прислали гроші, та не знали, чи ти одержав їх, чи ні. Ярослав і Млад уже обидва у дружині Святополка десь біля Перемишля, та ні йому, ні їм не загрожує небезпека. У Мєшка іде тепер завзятуща боротьба на півночі та на заході, він сам старий, сини ворогують між собою та батьком. Словом, боїться! Тим-то воєвода Святополк залишив оборону пограниччя місцевим тисяцьким, а сам подався у своє Залісся. Там пробуде тільки два-три дні, а опісля піде на Київ. По дорозі збере рать з усіх волостей тиверських, деревлянських та полянських, а й тобі велів туди їхати. Зате зимувати будеш уже дома.

Про все те знав Грива, недаром увесь вік прослужив при боярській рідні Збраничів. Всі бажання та задуми боярині Ольги, воєводи Святополка та братів Станка були йому відомі куди краще, ніж самому молодцеві, який умить це зрозумів і спитав:

— То гадаєте, дядечку, що після смерті стрийка мати прожене стрийну з Заріччя?

— Ні! — рішуче заперечив старий. — Вона багато балакає та береться шкодити ненависній свояці, але на таке діло вона не піде. Надто, бач, праведна у неї душа.

— Так, то так, — знизав раменамгі молодий Збранич, — але де йде про землю та гроші, про владу чи значення, там і богомільний праведник забуває про хрест. Мати любить дитину і бажає їй добра за всяку ціну, це наказує їй навіть віра! Бачиш, Гриво, я вже пять літ живу віддалік від батьківського селища, і бачу, що той хрест, про який учила мене мати, не однаковий у всіх…

Неохоче махнув рукою тивун.

— Я знаю, що люди скрізь однакові, чи вони з хрестиками, чи без. Чи в кого ідол Перуна у божнику, чи яка ікона, чи висить перед ним зілля, чи лампада, душа не змінюється від цього, коли він не живе чесно. І саме тому кажу, що мати Ольга не посягне по майно Живійки і не осоромить себе. А там, гадаю, що стрийна й так не висидить довго у дворищі. Вона швидко найде собі другого чоловіка, який захистить її від напасті.

— Гадаєте?

— Так! У неї вельми пристрасна вдача і, видко, що в горах, звідки вона родом, жінки й чоловіки не дуже міцно зв’язані подружжям. Святополк сказав виразно, що Заріччя є для вдови тільки так довго, доки не вийде заміж, а тоді переходить на його дітей або на вас.

Довго гуторили Грива і Станко про вдачу боярині, про її клопоти та про те, що не можна поділити три селища на чотири частини. Правда, сини Ольги швидко втратили батька і тому вельми шанували і любили поважну, тямущу матір, а її воля була для них законом. Та бояриня знала, що вони поженяться, а тоді прийдеться двом хазяйкам господарювати біля одного горшка. Десятьох мужів, мовляв, засяде у згоді біля одного казана, та в одній хаті навіть мати з дочкою не проживуть у згоді, якщо обидві захочуть верховодити.

— Ти, Гриво, — сказав вкінці після довгої надуми, — скажи боярині, щоб поділила майно так, якби мене не було. Оце дворище, де ми тепер, це придане моєї невістки. Я тут осяду і не стану непокоїти її старості молодою хазяйкою. Моя пайка хай буде її вдовиним віном. Крім цього, порадь їй, щоб не дробила майна, а корчувала дикі зарослі на Підгір’ї. Там землі багато, людей мало, можна бранцями та закупами насадити нову волость для Млада. І він, і Ярослав — молодики, багато дечого зможуть ще придбати у княжій дружині, тож нехай не сидять дома, а йдуть у світ. Доки мати здорова та дужа, на біса вони у волості. І без них буде кому ловити дівчат на Купала га ходити зимою на ведмедів і вовків!

Другої днини Станко і Грач посідлали коней і стали прощатись з Соломиричем та товаришами. Всього двох людей узяв з собою Збранич для більшої, безпеки, решту залишив воєводі. Перед виїздом сам воєвода пообіцяв йому заопікуватися як слід закопаними грошима Козняка, і десь після першого подою не було уже Станка у Мощаниці.

КОНУНГ СВЕН

Того самого вечора, коли Грива з Збраничем радилися у Мощаниці над добром городницької волості, до Києва під’їжджав самітний Свен. їхав поволі, пильно розглядався довкола та позад себе. А доводилось зустрічати чимало людей на великому шляху, який вів із Києва на Ізкоростень, Овруч, у Луцьк та Володимир. Були це здебільшого купці або втікачі з пограниччя, які на час завірюхи переносилися у спокійніший край на півночі. Від цих утікачів дізнався Свен, що печенізькі орди наступили вже на землі Володимира та що вся дружина вийшла на пограниччя їм назустріч. По цьому боці річки Стугни мало прийти до вирішального бою. Але орди були ще зайняті грабежами пограниччя, а відділи Олешича ганялися за ними, так що ніколи не було всіх сил разом, тим-то одні боялися других.

А ось і перші київські сади, повні скиненої на моріг запашної садовини та пооббиваного з дерев прив’ялого вже листя. Високі тини городських укріплень гостро вирізнялися на тлі неба. Свен стримався, його могли не пропустити у город. Скинув лук, рогатину, зліз з коня, закинув на ліве плече кожух так, що закривав зовсім зранену руку, а сам пішов, як колись давно, певним, безпечним кроком у ворота. У сутіні вечора не видко було знищеного одягу, примарнілого лиця та сивого чуба воєводи. Гордо піднята голова та брязк меча об чревії давав знати всім, що йде озброєний, княжий муж. І справді. При воротах держали варту наймолодші з тих, що їх зібрав був Путята. Вони не знали зовсім про наміри Свена, бо ні Добриня, ні Мстислав ні Путята не розголошували сумної слави зрадника, та вони знали, хто він, і тому не зупиняли його. Навпаки, вони віддали належний воєводі поклін, і Свен пройшов.

— Скажіть, Норми! — подумав про себе варяг, — чи лев ускочив між стадо волів, чи у пастку? Чи київські воєводи знали про те, що він був проводирем ятвягів, а не нещасний данський князь? Чи ждали на нього, чи ні. Чи Рогніда приготовила варягів, франків та інших християн до повстання? Куди дівся князь? Коли повертається?

Мимохіть повернув Свен праворуч, туди, де у саду було посілля Козняка. Без труднощів переліз огорожу і присів у густих кущах. За цими кущами проходила стежка, яка оточувала ввесь просторий сад. Отут у затишші приліг Свен, загорнувшись у кожух, і довго роздумував.

Коли він ступав вулицями заснулого Києва, місяць кидав уже його тінь на стіни домів і паркани. Всього кілька нічних мандрівників зустріло його, і кожний з острахом уступав набік перед темною його появою. Він минув Берестово та двір Рогніди і став сходити на Поділ, коли раптом в ясному сяйві місяця побачив гурток людей. Перший між ними був високого росту з широким білим лицем, а довга руда борода світилася у промінні, як золото. За ним ступало кілька ратників у шапочках та коротких каптанах з широкими мечами при боці. Свен став.

— Еріх! — закликав півголосом.

— На Одіна! Це ти, Свене? — пізнав його рудий. — Крайній час, крайній час! Гадаю, що врешті почнеться рух!

Тут Еріх затер руки, наче від холоду.

— Кажеш, крайній час? — спитав Свен.

— Еге ж! Усі ждемо знаку, а за той час вороги не сплять.

— Вороги? Які?

— Рогніда та її прихильники.

— То Рогніда не з нами?

— З нами і не з нами! — неохоче відповів Еріх. — Ходи зі мною до Дауда. Там сьогодні всі наші зібралися на нараду, то довідаєшся про все.

Еріх аж тепер помітив, що воєвода не рухає лівою рукою.

— Ти ранений? — спитав.

— Як бачиш!

— Бачу, що ти марний та обдертий. Невже ж тобі не повелося?

— Ходи до Дауда, почуєш. І мій язик — не листок трепети.

Мовчки минули останній закрут вулиці, і ось величезним грайливим дзеркалом блиснула перед ними пристань. Місячне сяйво лежало на воді довженною сріблистою смугою, ніби на поверхню чорної води вилив хтось пливкий метал. Кожний найменший рух, кожний скок риби в Дніпрі значився на поверхні кружечками. У сріблистій мряці губився берег ріки, так що здавалося, що Поділ лежить над морем. Мимохіть спинився Свен над рікою і задивився у воду.

— Чого ти? — запитав Еріх. — Ходи, пізно буде, розійдуться…

— Із-під коріння світового ясеня течуть води! — півголосом сказав на те Свен.

— Ігдразіль махає їм на прощання крислатим гіллям, і вони не вертаються уже до нього. Що минуло — пропало, а що не пропало, щойно перед нами…

З острахом глянув Еріх на товариша. Такі вислови чував він від скальдів, мудреців далекої півночі, від ворожбитів, які на білу скатертину кидали таблички з пророчими рунами.

Мовчки зайшли у домівку Ібн Дауда, арабського єврея, де сходилися залюбки багатші бояри, огнищани та купці на грецьке вино та гру в кості. А дехто розказував довіреним, що в саду, біля хати, що сягав аж по Дніпро, має проворний син Ізраїля розкішно уладнані домівки, і в них прегарних, з усіх народів землі вибраних дівчат. Ібн Дауд торгував невільницями та рабами з іншими одновірцями або з чужинцями.

У сад Дауда мали доступ тільки добре знайомі власникові багатії, майже без винятку чужинці. Бували там і свої, та цих старався Дауд якомога найшвидше усувати, і не одного київського мерця виловили вже рибалки біля Витичева з дніпрових глибин без знаку побоїв або ран. Свен знав про всякі темні діла Дауда, знав також, що він скуповує молодих здорових рабів, яких крадькома вивозять через усю Європу до Італії та Іспанії, знав, що через руки цього торгівця йде крадене добро з Києва, Вишгорода, Витичева, — проте він не видавав його ні словом. Ібн Дауд мав найпроворніших посередників у всіх землях Володимира і міг найшвидше поширити потрібну поголоску чи вивідати про якусь важну подію. Він обертав величезними сумами грошей і знав дорогу до всіх, кого можна було обдурити чи перекупити. А набув він усе те своєю небуденною проворністю серед людей, які були наївні та добросердечні. Щирість, добросердечність та наївна простота складалися споконвіку на вдачу полян, і обдурити їх було дуже легко. При всій силі своїх хитрощів та відвазі Дауд зблід, коли побачив перед собою Свена.

— Ти тут, воєводо, живий? — і насилу потягнув його за собою на другий бік сіней у малу кімнатку, де звичайно просиджував сам.

— Єгово! — відсапнув, опускаючи завісу та закривши подушкою мале віконце, крізь яке можна було заглядати з вулиці.

— Чого боїшся, боягузе? — спитав Свен. — Невже ж мене шукають?

— Шукати? Хто ж мав би тебе шукати, достойний? — спитав єврей з цікавістю зачаєного хижака.

— Ті, кого ти боїшся! — була відповідь.

Ібн Дауд покрутив головою та пробурмотів під носом проклін:

— Я знаю, що ятвягів розбили. Хто б то сподівався, що волиняки позбираються вчасно!

— Дістали наказ і людей з Києва?

— Що? З Києва? Цього не може бути! — підскочив Ібн Дауд і аж запінився від схвилювання.

— Я весь час стежив за подіями. Добриня вмирає і, мабуть, умре. Олешич повів усіх воїв під Витичів та на Стугну. Мстислав поїхав у червенські городи. У Києві нема нікого, хто посилав би биричів, а ще й воєвод!

— Не верзи і не скаржся! Ось ця рана від киянина, якого я знаю.

Аж тепер догадався Ібн Дауд, чого передовсім треба його гостеві. Швидко метнувся за водою, ліками та одягом. Пораючись, розпитував про подробиці битви.

— Не питай, поганий, про те, що не належить до твого діла. Тебе, очевидно, цікавлять гроші Козняка. Правда?

— Ну, гроші також! — признався той. — Без грошей нема війни, ні права, ні вигоди, ні торгу. Мене вельми гризло, що ти, достойний, роздав гроші ятвягам, а їх побили. Хто знає? Може, саме й повтікали ті ятвяги, що мали гроші?

— Не бійся! — засміявся Свен. — Хто годує собаку перед ловами, той і свинячого хвоста не зловить! Гроші закопані!

— Чи тільки безпечно?

— Аж надто!

— Як-то надто?

— А так! Якщо не виграємо і не підемо по них збройною рукою, то вони пропали!

— Гм! Воно тяжко буде виграти, якщо Олешич розіб’є печенігів.

— Ба, ми станемо тут у Києві певною ногою.

— Коли?

— А хоч би і зараз!

Вичепурений та відсвіжений якимись незнаними східними пахощами, Свен увійшов у вітальню. При довгому низькому столі сиділо тут до тридцяти мужів у дозрілому віці, деякі з них світили вже навіть сивиною й лисим черепом. Довгобороді обличчя вказували на германське походження більшої половини з них. Останні були, очевидно, греки, та без огляду на велику різницю у вигляді, всі почували себе вільно. Швидко опорожнювалися срібні чарки з темним грецьким вином, тільки кошички з усякими східними солодощами залишалися недоторкані. У розмові раз у раз повторялися імена Рогніди, Володимира, Арне, Добрині, Путяти. Та як тільки появився на порозі Свен, усі враз замовкли, і погляди всіх звернулися на нього. Добру хвилину дивився Свен на зібраних зором вужа, сила якого паралізує здобич. Свен знав добре силу свого зору, його права рука піднялася над голови зібраних повільним урочистим рухом жерця.

— Вікінги, діти далеких земель, яких доля кинула на чужину, привіт вам! — сказав врешті низьким, сильним голосом.

— Привіт, привіт! — загомоніли у зборі.

— З далекого заходу підіймається з безодні голова злющої, зрадливої богині Ран. Весла забарвляються кров’ю її дітей і гуде буря. Вже Гель держить клятого Фафніра, а його кров дає переможцеві непоборну силу.

Тут меч блиснув у руці Сена, той самий грізний меч, який стільки душ відправив уже у безодню ночі.

— Вперед, вперед, за тобою, Свене! — закричали варяги, а навіть греки, які тільки дещо розуміли з слів воєводи, піддалися непереможному впливові його появи. І вони теж підняли чарки з окликом «ніка», наче вітали імператора. Коли дещо притихли оклики, Свен знову підняв руку.

— То волею вашою є, щоб я, Свен Герюльфсон, був керманичем вашого судна?

— Так, так! Слава конунгові! — закричали варяги і змовкли, наче злякані звуком своїх слів.

— Добре, беру провід! — сказав Свен. — Буду конунгом, доки не покладу під ноги всіх ворогів і не воздвигну в Києві стяг нової держави вікінгів.

Сів при столі і велів Даудові подати вина.

— А тепер розкажи, Еріху, коротко, що сталося за час моєї відсутності у Києві.

— Недобре сталося, конунгу! — відповів Еріх. — Завели нас франки, завела Рогніда, завели деревляни, завели бояри. Ми — самі!

— А Рогніда?

— Вона казала нам передовсім присягати своєму синові, а ми знаємо тільки тебе. Та вона потягла за собою деревлянських бояр, відпоручники яких приїхали в Київ два дні тому. Вони привезли вістку про перемогу дулібів та твою смерть.

— Довго живе той, кого поховають лихі язики. Залишіть Рогніду мені. У мене вільна рука, а місце подруги конунга ще незайняте!

Аж ахнули варяги, почувши таке. Справді! Подружжя Свена з Рогнідою дало б йому рішучу перевагу в городі та забезпечило б владу аж до приходу Володимира. А до цього часу прийдуть з Скандинавії та з Полоцька нові полки, печеніги переймуть князя на порогах, як колись великого Святослава…

Тимчасом Свен допитувався дальше про боярство і дізнався, що Мощанин вельми притих і знову зав’язав зносини з Добринею та Олешичем, і тільки один волхв Ярослав бажає їм добра. Та він стоїть сам один серед населення, яке й чути не хоче про іншого володаря.

Дізнавшись про все те, Свен попрощався і велів чотирьом мужам, відомим хоробрістю, іти за ним. Ще цієї ночі мали прислати Свенові всіх озброєних парубків. Він прямував у своє Посілля на Берестово, де не був іще від свого виїзду на Волинь. Вийшовши на площу перед княжий двір, розглянувся довкола. Площа була пуста, залита пливким сріблом місяця, на якому чорно значились тіні п’ятьох варягів, ніби п’ятьох демонів на ясній галяві бога світла. Перед ними дрімав серед розкішного запашного саду терем Володимира, а далі при з’їзді на Поділ світилися два кам’яні стовпи при брамі двора Рогніди. Біля терема наглухо заперті, сріблом ковані ворота капища вабили зір блиском полірованого металу, а по тому боці площі вершилися стрімкі покрівлі будинків варяга.

— Ти, Еріху, підеш до волхва Ярослава і попередиш його, що в саду Перуна біля капища стане ще сьогодні вночі залога. Вона займе вдосвіта терем і двір Рогніди та не пустить на площу крамарів!

Звук рога вітав Свена при вступі у посілля. Придвірник давав рогом знати, що сталася надзвичайна подія, і будив мешканців. Дворище Свена не було порожнє, хоча й не було у ньому господаря. Перші привітали воєводу-конунга гридні-прибічники, опісля тивуни, які управляли маєтками Свена, а на осінь прибули у Київ з усіма земельними плодами та з усією варязькою прислугою, вкінці гості з Новгорода, Ізкоростеня, Овруча, Полоцька. їх попрохав був до себе Свен на осінь, бо надіявся, що треба буде йому ще до приїзду збройної сили для своїх планів. Коли всі зібралися на майдані, колишній сотник полку Свена Карлзефній голосно окликнув конунга. Враз добули мечі і вдарили об щити гридні, тивуни і челядь, а там гості зрозуміли вмить, що тут іде про народження нової держави вікінгів, і з захопленням приєдналися до оклику.

— Слава конунгові! — загомонів грізний оклик яких двохсот грудей, а стук мечів наповнив повітря брязкотом. Заворушилося щось у сусідніх боярських дворах, почулися запити та оклики, але ніхто не йшов дивиться чи слухати. Без сторонніх свідків, самітньо відбулося проголошення нового володаря Києва, наче не рішалася тут доля усього народу, а тільки самого Свена та його приятелів.

Конунг не журився тим, бо знав, що щойно успіх помножує ряди переможців, а поки що треба обмежитися власними силами. Він вислав Карлзефнія з гістьми, щоб обсадити вартівні при західних та північних брамах Києва, а сам зі своїми вирушив на княжу гридницю, де, як довідався, пробувало до сотні отроків та старих, вислужених гриднів, яких залишив Олешич для забезпечення княжого двора.

Охоче ступали варяги за ватажком, якому теж неначе зменшилось тридцять років. Він видав наказ убивати кожного, хто не піде з ними, і стихійне бажання бою та розливу крові, вроджене у варягів, пробудилося у всіх. Вигукуючи радісно, вони з брязкотом та тупотом бігли до воріт терема.

— Хто йде? — почулося питання, і у хвіртці біля великих зачинених воріт з’явилися дві голови — одна старшого гридня у шоломі, друга — молоденького отрока, вся в кучерях, з невинними очима дівчини та дитячими устами. Хвіртка була заставлена високою на лікоть кам’яною плитою, так що треба було її переступати. Обидва вартові вихилилися поза плиту, наче через вікно.

— Конунг Русії—відповів Галляр Фіннгоге, відомий своїми убивствами і грабежами у північній Німеччині.

— Ви ж знаєте, що князя нема, Добриня лежить недужий, а Олешич у полі, Путята й Мощанин у своїх дворищах, а при недужому, є тільки духовник Євзевій, — відповів старший вартовий.

— Саме тому ми ведемо конунга Свена, якого вам треба!

Мимохіть подався вартовий, а лице його приблідло, коли побачив перед собою Свена.

— Воєводо, — почав, — не личить тобі уночі п’яним гамором…

Не скінчив, бо в цей мент ратище Галляра пробило йому шию наскрізь, і юрбою хлинули варяги на майдан…

— У гридниці не залишіть ні одного живим, хто не признає нової влади! — наказав Свен. — Галляр поведе вас. А я піду приборкати Добриню.

Тільки з чотирма гриднями подався Свен у терем, але ще заки дійшов до світлиці, де лежав Добриня, почув відомий йому рев варягів, що вбивали опірних гриднів.

СЛОВО ДОБРИНІ

Була це та сама світлиця, де радився було Володимир з Добринею, Путятою, Олешичем та Мощанином, яку відповідь дати грекам. На лежанці спочивав Добриня, стомлений смертною недугою. Вона вже вдруге цього літа повалила його, наче крислатого дуба у пралісі, і цим разом на веселому погідному обличчі старого витязя поклала вже Морана свою холодну руку. Добриня догоряв, і тільки ще слабі проблиски життя світилися в його глибоких темних очах. Та все-таки з них виглядала ще молодеча сила духу. Біля недужого сидів на високому стільці праведник Євзевій в єпітрахілі, а на столі біля нього стояв простий дерев’яний хрест та замкнена скриньочка. Дві воскові свічки горіли по боках хреста.

— На санях, — говорив Добриня, — буває людина мудріша від усіх ідолів, яким поклонялася в житті. У мене мало часу, і я бажааю вмерти християнином.

— Я так і знав, що це дух твій лякається темного майбутнього, — відповів Євзевій.

Добриня усміхнувся.

— Ні, брате! Жаху в мене немаєі Я не лякаюся нічого. Бо хто все життя ходив просто і ні разу не збочив з наміченого шляху, той жив праведно.

— Ба, але чи шлях цей та ціль були добрі, гарні, милі богу?

— Усе, що потрібне та корисне для рідного краю, — добре, благородне, праведне, а всі дороги, які ведуть до цього, — гарні!

Перевів дух, попив із кубка меду й ліг на лежанку.

— Не думай, що у домашньому побуті державний муж може шукати насолоди у злочині, що добрий, тямущий володар може бути поганою людиною. Не вір у це, бо це брехня! Нема людини праведної в одному, а лихої в іншому! Бо поганий приклад — це згіршення, а згіршення — це теж злочин!

— Саме того й учить нас наша свята віра!.. — замітив духовник. — Бо писано єсть…

— Стривай, я хочу тебе спитати, чим араб, печеніг, грек чи полянин різні між собою? Вірою, мовою, звичаєм, одягом — та всі вони люди. І кожний з них тим більше вартий, чим більше має в собі людяності. Бо поза нею немає для людини нічого цінного. От тепер у хвилині важкої недуги, бачу це ясно перед собою, як ніколи раніше, і кую, що саме так, а не інакше думає Володимир. А тепер скажу тобі ще, навіщо мені хрест. Не те, Євзевіє, щоб мати християнський похорон, щоб народ бачив, що старий, славний Добриня був християнином. Навіть у смерті хочу послужити князеві й народові та прокласти шлях до майбутнього. Раз бажаємо стати у ряді народів і держав світу, мусимо між них самі ввійти, як рівні між рівних, а то вони нас заїдять!..

— Як же ж мені хрестити поганина, який навіть не бажає вислухати повчань духовника?

— Ти не хрестиш поганина, а Добриню. Пам’ятай це!

Він узяв із рук Євзевія дерев’яний хрест, та в той самий момент дикі оклики, зойки, стогони, прокльони потрясли повітрям.

— Що це?

— У гридниці б’ються! — сказав один із отроків.

— Невже печеніги? — злякався дяк.

— Щоб воно не було, якщо ви християни, клякайте враз зі мною прочитати молитви на ісход душі, якщо ні, так відійдіть, — спокійним суворим голосом сказав Євзевій.

Один отрок і дяк поклякали вмить. У гридницю увійшло чотири варязькі гридні. Вони стали по боках дверей. З-поза них виступив на середину світлиці конунг Свен. Побачивши в руках Добрині хрест, Свен засміявся.

— Вітай, Добрине, вітай і вибачай, що роблю те, що ти повинен був вчинити ще за Ярополка!

— То ти посягаєш на великокняжну шапку? — спитав Добриня.

— Ні, не посягаю, а маю її вже і вдержу ось чим!

Тут стукнув мечем об долівку.

— Із-під ніг володаря вириваєш землю, зрошену кров’ю тих, які впали за нього у боях з ворогами, і гадаєш, що ця земля стерпить тебе над собою?

Глум звучав у голосі недужого, а не було в ньому ні сліду збентеження чи остраху.

— Гадаєш, старче, що я прийшов слухати бідкання солом’яних героїв? Я пам’ятаю тільки наші колишні спільні бої і тому приходжу до тебе як конунг до недужого боярина. Інакше я прислав би сюди парубків, щоб викинути стерво на гній! Не роблю я цього, але і ти не дратуй мене, а передай владу і скарб, як повелося при зміні володаря.

Та тут вмішався Євзевій.

— Вибач, воєводо, інокові, що перепинює тебе. Але бачиш у цій кімнаті між нами уже почувається подих смерті. Того, хто вмирає, не злякаєш, якщо він помирився з господом богом.

— Стривай, Євзевіє, вуха нового конунга не послухають слів святця, — відповів за Свена Добриня. — Може бути, вони послухають державного мужа, тільки не у присутності третього. Бо слова правди бувають гіркі. Відійди у мирі!

Духовник відійшов мовчки, а Свен сів на лаву. У цей момент був він тільки втомленою людиною.

— Старий дурень лякає смертю героя, який з нею їсть, п’є і спати лягає! — заглузував Свен.

— Твоя лють, — відповів Добриня, — звертається проти тебе самого, товаришу.

— Не товариш я тобі, а конунг, — гордо сказав Свен, — а ти повинен як слід почитати конунга.

Добриня сів на ложі, наче нова сила вселилася в нього, і суху кістляву руку витягнув до Свена, — Свене! Ми півсвіту завоювали, збираючи землі для Володимира і позбирали їх як слід. Ти навіть обагрив руку Ярополка, щоб найбільшій силі дати й найбільшу владу, а тепер ти сам підносиш руку на неї з особистої ненависті і гадаєш, що твій меч саме так зможе зрубати Володимира, як зміг Ярополка?.. Нерозумний, безглуздий карлику! Невже ж ти не бачиш того, що між тобою і престолом зросла стіна, якої і грецьким вогнем не спалиш, і сірим вовком не перескочиш, і орлом не перелетиш. Послухай мене, кинь усе і тікай звідсіля у свою льодову батьківщину, а то стіна, яку бажаєш підкопати, роздушить тебе! Ти став конунгом над сотнею чи двома гриднів, війна, яку затіваєш, це боярська крамола, а буря, яку починаєш, це буря у глечику!..

Слова Добрині не переконали Свена, але зацікавили його. Він підняв стомлену голову і з насміхом глянув в очі старому.

— У глечику? Ха, ха! Пожди, старий, день, два, а тоді побачиш, як широке народне море загуде славою новому конунгові, і йому поклоняться всі, як кланялися колись Аскольдові!

— Аскольдова могила по нинішній день стоїть під Києвом, і багато-багато таких могил по світу, де спочивають самозванці. А знаєш ти, чому? Тому, що влада — це не гроші і не зброя, а закон, власником якого є цілий народ від боярина до мужика. Один кланяється Христові, інший Одінові, та всі коряться силі, а єдина сила в державі — сила народу.

— А таки я зарубав Ярополка і клянуся Одіном, що не спочину, доки цією рукою не подвигну і на могилі Володимира своєї влади!

— Ти, Свене? Ні, не ти побив Ярополка, а воля народу, яка прагнула до об’єднання руських земель. Як бджоли проганяють трутнів та побивають зайві матки, так загинули Олег і Ярополк. Ти був тільки ножем у руці, рукою — князь, витязем — Русь!.. Тільки такий самозванець добуває вінка і слави, який є виразником бажань народу.

Свен пройшовся по кімнаті, став при вікні та довгу хвилину дивився крізь вікно, як його гридні зносили до вогнів на майдані здобич, знайдену в княжій гридниці. Від сходу біліло вже небо й віяло холодом близької осені. Відвернувся.

— Не питав я ні рунів, ні скальдів, — сказав поважним, спокійним голосом, — не питав нікого, тільки власного меча та власної волі. Отже, не буду слухати і твоєї балачки, Добрине, хоча й за нею стоїть мудрість державного мужа. Та залишим це, а побалакаймо радше про скарб.

Добриня зітхнув.

— Скарбу того нема на Берестовому. Я знав, що без дружини не вдержу в безпеці скарб, тому я віддав його земським і огнищанам. Путята буде знати, де він. Попробуй, Свене. Якщо Путята і земство віддадуть тобі гроші, то вони і твою владу приймуть, а ні…

— Як ні, то вирву їм золото разом з життям! — крикнув варяг.

— Якщо твоя сила, то ще кажу: пробуй!

Свен не надіявся, щоб скарб міг бути в руках земських бояр та міщанства. Він не знав, що Добриня після першого приступу недуги віддав усе срібло та золото відпоручникам міщан та купців у присутності Путята, Свен зрозумів, що без скарбу, без доброї волі бояр чи огнищан його ворохобня надибувала нову перепону. Одначе ця перепона не зламала завзяття варяга, а зміцнила його.

Владним рухом руки попрощався з Добринею і вийшов на майдан до своїх. Галляр звістив йому, що із гриднів Володимира не піддався ніхто, тільки кількох отроків попросило помилування, але це були здебільшого хлопчаки-діти.

— Що ж ти вчинив із ними?

— Нічого, вони погинули теж! У нас не було часу бавитися з дітьми.

Свен зціпив зуби, мало не вибухнув:

— Так, але не подумав ти, що це боярські діти, смерть яких не простять нам бояри ніколи?

— Ха, ха! Єдиний боярин, на якого оглядається конунг вікінгів, висить при його боці!

— Правда, — підтвердив Свен, але в голосі його не було певності. Після того скорою ходою подався в посілля Рогніди.

Княгиня вже не спала, але не встигла ще як слід одягнутися. Коли Снорре приніс вістку, що Свен надходить, на ній була тільки мірта та верхня нагортка. Коротке, втяте кілька місяців тому, волосся ще не відросло, й вона швидко пов’язала його хустиною. Так прийняла Свена. Варяг привітав її з пошаною та довгу хвилину приглядався до неї з подивом. За останні місяці у вигляді княгині сталися чималі зміни. Краса її не зів’яла, та втратила жіночу ніжність і м’якість. її прегарні риси наче скам’яніли у холодній суворості. Не любов красувалася на її обличчі, а повага та сила. Хвилинами стягала брови й затискала уста.

— Вітай, Рогнідо, — сказав варяг, сідаючи на ослін. — Як бачиш, я одним махом, як пристало вікінгові, здобув Берестово і на моєму чолі великокняжа шапка нашого спільного ворога 1

— Шапка? Не бачу її! Чую тільки, що ти побив гриднів та пограбував гридницю. Та надаремно я виглядала війська, наємних ятвягів, варязьких полків, змійових човнів. Бачу голову, на якій є місце на вінок конунга, та вінка не бачу.

— Кривдиш мене і моїх гриднів, Рогнідо! — відповів Свен спокійно.

— Недобре мужеві не княжої крові сягати рукою по владу, коли вона йому не належиться. А ще влада, вкрадена в дитини… — Вона вказала рукою на ліжко Ізяслава.

— Говориш, як жінка, Рогнідо! Ти бажала, правда, щоб наші земляки присягали на вірність йому, та з цього не вийшло нічого! Ніяий вікінг не покориться жінці, ні дитині! Сама знаєш, що я не бажаю влади для себе, але мушу взяти її, бо як ні, то візьме її Галляр, чи Еріх, чи який другий ватажок, раз вона випала з рук Володимира. У тебе є відпоручники деревлянських бояр, накажи їм привести рать, а, вдержавши Київ, ще до приходу Володимира заволодіємо землями!

— Ми? Хіба ти, а не я! — ворожим тоном відповіла княгиня.

— Так, я, але з тобою, Рогнідо, а після мене… він.

Тут кивнув головою у сторону дитини.

Кров хлинула до лиця Рогніди. Ніж убивці, отрута, скорчені у смертних судорогах тіла то Свена, то Ізяслава, її власна смерть — все те склублене, перемішане у якийсь дивовижний хаос, промайнуло блискавкою в її уяві. Вона рішилася відразу.

— Хай буде! — сказала спокійно. — Я погоджуюся! Та ти не сподівайся деревлянської раті. Я сама надіялася, що пам’ять князя живе ще в народі. Та я помилилася. Вони всі задоволені ладом та безпекою, а хто ще не забув на кров предків, той не має сміливості кинути бойове гасло між ситих і п’яних бояр, Деревляни — не варяги, Свене, пам’ять у них коротка, а чим більше світяться плуги, тим більше ржавіють мечі. Тільки полочани не забули ще Рогволода, і їх рать є вже на півднини дороги на ріці. Невелика вона, та добірна, а веде її давній дворецький мого батька, боярин з варязького роду Гельгі. Якщо її поміч дасть тобі перемогу, то користуйся нею. Якщо ні, то я під її охороною від’їду у Полоцьк, а тобі лишу тут вільну руку у всьому.

— Пішли зараз за дружиною і накажи їй вдарити на киян, якщо між нами прийде до боротьби.

— Від цієї хвилини ми заодно? — спитала Рогніда, встаючи.

— Так!

— Боги чули твоє слово! — закликала Рогніда, а в голосі її звучав тріумф.

БУРЯ В ГЛЕЧИКУ

Серед загального пригноблення, яке панувало в Києві від нападу печенігів та через відсутність князя, замах Свена викликав серед населення нечуване озлоблення. Як-то, тоді, коли там, над Стугною, рішалася доля цієї полянської землі, кляті варяги розбивали єдину забезпеку народу — укріплене місто? Саме тоді, коли всі з тугою' виглядали свого сонечка — Володимира, самозванець займе його престол, а з володаря величезної держави руського племені робить ізгоя? На Перуна та Дива! Горе йому й усім, що з ним!

Вже зранку озброєні огнищани, купці, ремісники та передміщани стали збиратися юрбою на вулицях та Подолі, біля пристані та при виїзді на Берестово. Всі знали вовчу вдачу варягів, і всі раді були з того, що Володимир вивіз варязькі полки у Візантію; а тут варяги мали б стати панами усієї землі? Жорстокість, безоглядність, нахабність та несправедливість варягів були надто відомі, їх геройство у мирному побуті було скоріше хибою, ніж прикметою, а саме мирне пожиття, а не воєнну завірюху любить спокійний невійськовий громадянин. Тим-то всі гуртки рішили не приймати нової влади та порозумітися з земським боярством, яке у відсутності дружини правило городом та землею.

Рівночасно у домі Путяти зібралися визначніші земські бояри. Не було тільки Мощанина, який другий день чомусь не покидав капища на Берестовому. Страшне обурення панувало у зборі. Ось на площі перед княжим теремом валяються у пилюці окривавлені та догола обдерті тіла любимців — дітей, викоханих матерями, випещених батьками нерідко уже на старості літ. Як тільки Путята появився між боярством, скажена лють вибухнула між зібраними, немов то старий боярин відповідав за те, що сталося.

— Ти вигубив наших дітей? — кричали одні.

— Кров їх упаде на тебе та на твоїх! — ревіли крізь плач інші.

— Чи дозволите сказати слово, брати? — спитав. — І я заплатив смертю наймолодшого внука! — була спокійна відповідь, і враз випрямилася похилена постать старця понад голови всіх. — Ніхто не сміє сказати, щоб моя жертва була менша від інших. А щодо провини, то у чому ж вона? Чи в тому, що я піддав вам гадку послати дітей у княжу дружину? Тут завинила злочинна злоба варягів, тож на них відомстіть свою кривду!

— Нехай князь карає винних, це не наше діло!

— Кажеш, що нам ніяке діло до княжих справ? А чому-то земські ремствують на дружинників та на дружинних бояр? Бо держава стояла досі тільки на них, а не на вас. Володимир перший відрікся варязької дружини і опер свою владу на вас, а ви кричите, яке вам діло? Свен зрозумів це найкраще і вчасно налякав вас, а тепер посягає по княжий стіл. Саме був у мене його посланець. Він домагається видачі скарбу!

Запанувала мовчанка. Як-то? Після різні дітей варяг домагається від земського боярства влади, скарбу, піддачі, вірності? Це ж нечуване!

— Володимир? Наше сонце? Куди там? — кричали голоси. — Це варяги творили таке в Полоцьку, а в нас за Ігоря!

Гамір зростав з кожною хвилиною, врешті молодші кинули гасло: «До зброї!»

Вибрали Путяту воєвоводою, а цей призначив двох ватажків — бояр Святослава Гречника і Богдара Болестратича, які мали закликати на рать огнищан Києва.

Уперше від довшого часу зароївся знову майдан біля капища Перуна. Варяги не дозволили крамарям торгувати на площі, де лежали тіла побитих княжих гриднів, і лють київських «гостей», сторонських купців, була безмежна. Вони, бач, звикли до того, що навіть візантійські астіноми були з ними чемні, а тут якісь дикі варяги нахабно їх проганяли. Усі просто пішли під капище і почали шептатись між собою, а там і покликали волхва Ярослава та прохали прийняти жертву для богів. За той час, як вони молилися, їх служба відвозила крам з торговиці, а за часок верталися, і кожний ніс своєму господинові зброю. Поки хто міг розібратися, у чому річ, щезла повага і побожність вірних, а волхв опинився раптом перед ватагою добре озброєних мужів. Були це досвідчені люди, здебільшого гречники або залозники, більше вояки, ніж купці, які у нічому не уступали варягам, бувалі у боях з печенігами, бродниками, болгарами, греками, ятвягами.

І обвалом грянули «гості» з челяддю на неприготовлених ратників Еріха. Почався бій біля капища. Полк Еріха, певно, був би розбігся, якби Свен не послав був Галляра з його відділом і не привернув рівноваги. Але й київським «гостям» прибула підмога. Велика юрба народу залила площу, а між не?© виднілись на коні Богдар та чималий гурт земських бояр. Дощ ратищ та стріл посипався на людей Галляра, і Свен, який приглядався до всього з вікон терема, зрозумів, що до приходу Гельгі може хіба тільки боронитися на Берестовому і то з напругою всіх сил. Еріх і Галляр з втратами перейшли у княжий двір. Капище залишилося в руках купців, а оклик тріумфу привітав цю перемогу.

З другого боку, Путята вислав Святослава Гречника з іншою ватагою в обхід, щоб від ріки оточити Берестово і через сади Рогніди напасти на варягів у теремі. Після обіду мав великий вічевий дзвін киян дати знак до головного бою. Варяги після першого наступу киян зрозуміли, що не обрахували добре своїх сил, викликавши до бою велетня. Поляни не були кельтороманськими здохляками, ані зашитими у шкіру тюленя й озброєними кістяними стрілами людьми півночі. У своєму серці вони не знали страху перед появою варягів, як мешканці Німеччини, Франції, Італії або Англії. Варяг був для русича купцем або гриднем князя, свого чи ворожого, який справді служив вірно, хоробро, справно, та пересічний русич почував себе в силі творити те саме. Варяги знали про це й тому залюбки, осідали на землю боярами або бралися до торгівлі і старалися уникати суперечки й ворожнечі. Не було це важко, бо руське плем’я було з природи миролюбне, і хоч сильне, відважне та завзяте, не рвалося до бою без необхідної потреби.

Були думки, щоб послати і сповістити Олешича про замах Свена. Та Путята не згодився, боявся, що на вістку про київські події половина війська з-над річки Стугни покине стан; хоч можна б тоді побити варягів, але пограниччя залишилось би без оборони і, як колись за Святослава, печеніги облягли б Київ.

— На час до заходу сонця скажу вдарити у вічевий дзвін, — рішив Путята, — а тоді скочимо рівночасно з обох боків і надвечір знову будемо панами у власній хаті!..

Тимчасом на Дніпрі плили човни вздовж лівого берега, непомітно для киян, швидко і вправно. Пізнати було, що правили ними справжні моряки, звиклі до морських валів та річних бистрин. На носі переднього байдака стояв високий сивобородий муж у крилатому шоломі, дещо схожий на Добриню. Переди байдаків були повирізувані у всілякі дивовижні, страховинні подоби зміїв, вовків, ведмедів, не було тільки щогл, ні вітрил, а то можна б було гадати, що нові варяги йдуть на підмогу Свенові. Були це полочани, здебільшого варяги або давні гридні Рогволда.

Байдаків було двадцять, а в кожному в заграві сонця блищало до півсотні ясних шоломів. Довгим рядом причалили байдаки до берега і, заки хто міг сповістити воєводу Святослава, десять сотень гриднів було вже на березі. Вони залишили човни біля прибережних полів, а самі швидко та в порядку рушили на Берестово. Крик піднявся між жінками, старцями та дітьми, які бажали остерегти своїх. Та вже було запізно. Крикам остороги відповів з садів Рогніди брязк та гомін боротьби. Це полочани Гельгі, наскочили у садах на людей Святослав ва, і вмить почалася січа. Здригнувся Свен у теремі, почувши лоскіт. Замкнений звідусіль, він міг тільки вмерти. Але свідомість суворого становища ні на хвилину не збентежила його. Він сказав отрокові прив’язати йому щит до лівого рамена, а підгоєне передрам’я обвинути під щитом овечою шкірою. Опустив на лице окап шолома і вийшов на рундук. Схвильовані та мовчазні, зібралися варяги довкола конунга.

— Вікінги! — закликав Свен могутнім голосом, який глушив навіть гомін вічевого дзвона. — Ось рішуча хвилина! Одін спрямував своє око перемоги на майбутнє бойовище. Хто зі мною? Хто прийме жребій смерті з білих рук?

— Всі, всі! — загула громада в один голос, і мечі грізним стуком забряжчали об щити.

— Веди нас, веди! — кричали в юрбі старші мужі, купці наступу і, повернувшись втікати, наскочили на Свена.

Високо підняв Свен блискучий меч і пішов уперед, за ним збитою лавою, ніби клином, ступали варяги, вкінці ратники Еріха під проводом його самого і Галляра. Густо стовпилися і кияни перед брамою княжого двора. Воєвода Богдар ждав ще тільки на бояр, щоб почати наступ, коли раптом розпахнулися ворота і довгими кроками, наче стадо хижих вовків, вибігли із них варяги. Але в міру того, як чоло відділив перло вперед, розвивалися й по боках молодші гридні у два крила.

Ніби залізними кліщами обіймали вони змішану першим наскоком юрбу і придавлювали її до хат і парканів. Задні не могли дати помочі переднім, а передні бігли збентежено без проводу та ладу. Наказ Богдара глушили стогони і зойки ранених та рев напасників, які взивали своїх богів Скандинавії та Ісландії. Вкінці не вдержали невправні в рукопашному бою огнищани та вкупі наступу і, повернувшись втікати, наскочили на боярські дружини, які спішили на майдан, перемішали їх і потягли за собою. Майдан опустів, дзвін замовк. Закидане густим трупом бойовище залишилося в руках Свена.

— Де ж Гельгі? — спитав Свен.

— Гельгі витягнув із шолома жребій смерті! — сказав Еріх і схилив голову.

Мовчанка запанувала на зборищі, вкінці підняв руку Свен.

— Галляре! Йди і відбери від гриднів Гельгі присягу на моє ім’я.

— Слухаю! — відповів Галляр з усміхом, вклав у піхви меч і підбіг у двір князя.

Тоді вже почався грабіж усіх дворів біля майдану, де варяги обдирали з трупів зброю та одяг. Сам Свен порозставляв варту і вернувся у капище. Тут господарювали вже варяги безшабашно, і без Еріха вони, певно, не пожаліли б золотих та срібних прикрас, самоцвітів на ідолах. Еріх не дозволив їм на святотатство, дозволив тільки пограбувати майно Ярослава та його помічників, які жили по хатах біля капища. Даремно благав його волхв залишити йому хоч цінніші предмети. Еріх тільки засміявся:

— Конунг не має грошей. Вашого скарбу нема у теремі, треба ж київським гридням заплатити здобиччю. А що не можна нам ограблювати ідолів, бо ми боронимо їх перед хрестами, то мусимо ограбити тебе!

Від садів Рогніди вийшов хильцем переодягнений за звичайного ратника Мощанин. Споглядав скоса на гриднів Еріха, сходив їм із дороги, аж дібрався до Ярослава.

— Що це таке, Ярославе? Тебе грабують? Ти не поскаржився Свенові?

— Свенові? До нього під час боротьби і приступу нема. А наші боги — не його боги!

— Але ж ти йому союзник!

— Та ніби так, але… Видко, людям таких богів не треба, коли у людській біді навіть вусом не моргнуть!

— Що ж, це, видко, княжі боги, не наші,— сказав боярин, — а раз відцурався їх князь… Може бути, вони помстяться колись на князеві, але нам тепер не поможуть.

— Ба, ні! — швидко заперечив волхв. — Коли князь відрікається богів, а ми їх боронимо, то вони були б за нами. Видко, в них таки нема сили…

— Пробі, волхве! — закликав Мощанин і заломив руки. — Як же ж нам бути без них?

— Іти з народом або… приєднатися до нового княжого бога!

— Значить, — дивлячись убік, сказав МоЩанин, — треба приєднатися до сильнішого. Це ясно! Але хто візьме верх?

— Той, за ким піде народ…

— Подай раду, Ярославе, — прохав Мощанин. — Ти волхв, серцезнавець.

— Рада є! Повідомити Олешича, що прибули полочани. Не будь їх, самі кияни були б рознесли варягів уже першої днини, а так, без помочі, затягнеться хуртовина надовше. Слухай! Отут за капищем росте бузина, а за нею густий горішник; там починається стежка, яка веде просто над ріку. Нею зійдеш над воду. їдь на Стугну і скажи Олешичеві, щоб рятував престольний город для князя. Я заклену всі ворожі сили, щоб ти не зустрів на своєму шляху ні дикого звіря, ні ворога.

Мощанин щез у кущах, волхв за завісою у капищі.

Від майдану чулись оклики варягів, які тягли з хати утвар, одежу, поживу, худобу, птицю. У саду Рогніди полочани розкладали ватри. Сонце уже зайшло, а пітьма залягала повільно велетенський город.

ЗА КИЇВ

Коли надійшла ніч, відношення сил значно змінилося. Путята і земські бояри не дорахувалися і половини ратників, які зразу йшли з ними наступом. Бідніші огнищани та челядь полянської віри покидали або повіддавали зброю та заявили, що їм нема ніякого діла до княжої війни. Даремно переконували їх купці та бояри, що під варязькою кормигою буде їм куди важче, а то й доведеться декому і згинути. Біднота знизала тільки раменами.

— В кого поламані руки чи ноги, вибиті очі чи потрощені ребра, цей так чи сяк хліба не знайде! Бийтеся ви, яким хочеться панувати!

Багатше громадянство та всі християни стояли твердо при князеві, і сили було досить, щоб утримати в руках старий город та Поділ. Зате не можна було і мріяти про те, щоб розбити варязьке гніздо одним ударом, як цього бажав Путята. Півтори тисячі варягів могли боронитися тижнями, якби не прийшла стороння підмога. З другого боку, і варягів було замало, щоб опанували ввесь город та пристані; тим-то й обидві сторони стали оглядатися за підмогою.

Вона найшлася для обох сторін одночасно. Варяги своєю подвійною перемогою нагнали простолюддю чимало страху, і тієї самої ночі нові сотні голяків-добровольців хильцем перебігли у Володимирів город або Нове місто між Берестовом та Старим городом, звідки легко було дістатися на майдан перед теремом і капищем. Свен радо прийняв їх, дав їм варязьких ватажків і послав їх грабити Володимирів город. Зате селяни з околиць Києва, з київського Полісся, з-під Вишгорода, Переяслава, Білгорода та Чернігова пообіцяли на третій-четвертий день наспіти з усіма ополченцями, які залишилися ще дома. Був це народ кремезний, завзятий, хоробрий, що звик до походів і небезпеки, тілом і душею відданий князеві, під рукою якого жив сито та безпечно. Так Путята міг рахувати на яких дві-три тисячі ратників з-поза Києва і вдвоє стільки з самого города. Він ладився до вирішального бою.

Щоб забезпечити себе від несподіванок, хитрий дідусь придумав два способи. Передусім призначив кожному ратникові денну платню з княжого скарбу, а що важливіше, її виплатили таки першої днини всім, хто зголосився до назначених воєводами сотників. А що уже два Дні, як припинилася торгівля у городі, а на пристані через війну з печенігами невистачало заробітку, був це єдиний доход бідняків. Він і знадив цілу юрбу людей, які хоч і не мали охоти боротися за чуже добро, але радо хапали за спис та лук для хліба. Після цього відправив Путята ці ватаги теж у Володимирів город пильнувати кожного руху варягів та боронити по змозі життя і майно тамошніх огнищан перед грабіжниками Еріха і Галляра. Вкінці вислав таки посланців до Олешича.

Путята ждав, але Свен не спочивав ні хвилини. Прийнявши присягу від полочан, зранку закликав Галляра, Еріха та Земунда на нараду. Вона мала вирішити, що робити, щоб якнайшвидше роздобути гроші, потрібні на платню ратничкам з Полоцька на Подолі біля пристані. Туди не можна було дістатися пробоєм, бо вже всі хати і вулиці були обсаджені ратниками Путяти. Але Свен знав, що у складах арабських і грецьких купців заховані ціннощі, якими можна було купити половину всієї Скандинавії. І вмить вирішив уже другої ночі поплисти туди човнами. Після наради велів покликати до себе Мощанина. Тут виявилося, що його нема ні в теремі, ні у гридниці, ні в капищі, ні у дворищі Рогніди. Боярин зник, ніби впав у воду. Саме тоді, коли Свен лютував з цього приводу, прийшов з поклоном від Рогніди старий Снорре і прохав конунга до неї на хвилину розмови. Свен знав, чого вона хоче, і засміявся:

— Скажи княгині, що я не маю тепер часу балакати з жінками. Поговоримо через три дні, а тепер… — тут звернувся до своїх гриднів, — осідлайте на вечір шість баских коней. Із заходом сонця виїдемо!

І зайнявся поділом здобичі, щоб хоч частково заспокоїти жадобу наживи у своїх та чужих. Та тут вийшов зразу клопіт. Місцеві, київські гридні більше потребували і швидше могли використати всіляку куплю чи утвар, ніж полочани або варяги. Виявилося, що місцеві варязькі купці не хотіли брати награбленого у Києві добра, яке могли б пізнати на торзі власники як крадене. Те саме казали й руські гридні. Полочани не могли тягнути всячини з собою, бо дорога вверх водою та волоком і без того була нелегка, а залишатись у Києві вони не гадали. І так в один голос усі домагалися срібла чи золота, або хоч би міді, і то головно у грошах, гривнях, ногатях, дірамах, номізмах, а саме цього було у здобичі найменше. Почалися торги і спори. Свен придумав спосіб використати здобич: наказав розвести чималий огонь і у залізних казанах топити золоті та срібні прикраси, посуд, зброю. Сукно наказав розтинати на стільки частин, скільки було гриднів, бо сукна треба було всім… Після поділу паїв виявилося, що кожний учасник боротьби дістав більше, ніж йому належало, і з того приводу запанувало у дружині задоволення. Воно ще зросло, коли надвечір невідомою якоюсь стежкою перебрався на Берестово висланець від Дауда, який заявив, що вимінює за золото всі овечі шкіри, коли варяги відправлять їх на Либень. Всі закричали від радості і негайно почали вантажити шкіри на вози. Коли настала темрява, гридні як один муж рішили вчинити нічний наступ на необсаджену ще частину Нового міста, бо бачили, що з грабежів можна легко розбагатіти. Свен доручив Еріхові начальний провід у вуличній боротьбі, щоб здобути Хорсовий горб між Старим містом і з’їздом на Поділ. Сам сів на коня і в супроводі Галляра та чотирьох гриднів виїхав витичівським шляхом на Либедь.

Та як тільки вершники повернулися спинами до дворища, від воріт двора Рогніди віддалилася темна постать, яка слідком ішла за ними, прихиляючись до хат та парканів. її темний одяг зливався з нічною пітьмою. На кілька хвилин дороги за двором Рогніди шлях ділився. Просто ішла дорога на Витичів, на якій вантажилися підводи для Дауда, праворуч вела бічна доріжка, і на роздоріжжі стояло дворище Козняка. Отут затрималися вершники, і всі разом позіскакували з коней. їм вийшов назустріч високий озброєний муж із смолоскипом. У його світлі видко було, як Свен розпитував про щось, а там і щез із товаришами у дворищі. Поглядач зупинився і побачив, як той з смолоскипом приніс коням паші. Видко, гості гадали довше побути у дворищі старого боярина. Старий Снорре — це був він — вернувся і, вже не ховаючись, пішов назад.

У той час Володимир був уже на Русі. Ще в Корсуні дізнався Анастас від земляків, що, за намовою кесарів, печеніги вдерлись на Київську землю, а варяги задумують посадити на престол сина Рогніди за допомогою полочан, вірних пам’яті Рогволода. Та князь ні на хвилину не втратив духу. В Олеші підняв дружину та зібрав кілька ватаг бродників, які бажали скористатись з виходу печенізьких орд і пограбувати їх кочовище у степах. Усієї сили не набралося в нього і тисячі голів, та і з такою гоосткою не завагався князь іти назустріч ворогові. Як колись Святослав, так і він день і ніч прямував на північ шляхами, знаними тільки бродникам та сайгакам.

Воєвода Олешич завзято і з успіхом обороняв південні окраїни держави. З одного боку річки Стугни стояв табір його дружини, з другого широко розкинулись орди печенізьких ханів. Незвичайна меткість противника утруднювала оборону. Раз у раз вогневі знаки повідомляли, що орда перейшла границю. Олешич бачив, що в такій боротьбі тільки даремно витрачає сили і час, та що тільки рішучий удар, завданий орді, зможе врятувати пограниччя від неминучої загибелі. Тому покликав на раду обох воєводів, Всеволода Сулятича з Овруча та Юрія Стеняту з Витичева.

А було це ввечері саме тієї днини, коли на Берестовому полилася невинна кров боярських дітей. У шатрі Олешича на середньому стовпі висіла ікона богоматері, а перед нею на ланцюжку оливна лампадочка. На розстеленому килимі стояв низенький столик, а на ньому дзбанок на три чарки. Стенята — малий, меткий, чорнявий, може, сорокалітній чоловік з буйною чорною бородою жваво розмахував руками, розповідаючи свій сон. Олешич і Сулятич слухали його.

Голосна розмова перед шатром перебила їх розмову. Завіса, яка закривала вхід, відхилилася, і в шатро ввійшов молодець, вкритий від стіп до голови пилюкою та болотом.

— Слава богу! — поклонився Олешичеві.— А тобі, господине, привіт!

— Навіки слава! — відповів воєвода. — Хто ти й від кого?

— Від Путяти, тисяцького Києва. Я — Степан із Гольші, син Богдара, його бирич. Воєвода Свен із варягами, греками й полочанами опанували Берестово. Добриня вмирає. Прибувай на допомогу, а то пропаде княжий стіл і варяги розсядуться на ньому. Рогніда у змові з Свеном.

— Пробі! — закричали в один голос Сулятич і Стенята, зриваючись із місця. Тільки Олешич стояв мовчки, а там відвернувся до ікони богоматері. Воєвода узяв з кута довгий варязький меч у дорогій оправі та наклав на голову золотистий кінчастий шолом.

— Іменем витязя і владою воєводи наказую тобі, Всеволоде Сулятичу, вирушити негайно на Дідів Потік і стати по правому боці на сто сажнів від шляху. Ти, Юріє Стенято, виїдеш зараз за ним і станеш ліворуч у такій самій віддалі. За вами підуть вози.

— Але ж, воєводо, — не витерпів Стенята, — це ж очевидна загибель для тебе!

— Не твоє діло! Якщо я не з’явлюся до полудня, то це значить, що я загинув, і ви йдіть тоді чимдуж у Київ під руку Путяти. Якщо ввесь Київ у руках Свена, то поверніть на захід у Червенські городи. Звідтіля прийде Мстислав, йому принесете повинну… З богом!

Хмарний ранок уставав десь із-за лісів, коли піші ратники позбиралися з усієї границі і вирушили шляхом у Київ. За ними для оборони їхали кінні гридні, на чолі яких ступав Олешич. Сулятича, Стеняти, їх дружини та обозу не було вже видко. Відділи Олешича мали стримати всю погоню.

Зразу здавалося, що печеніги або не мають відваги нападати вступним боєм на дружину, або взагалі ще не знають, що вона покинула стан. Тому воєвода раз у раз підсилав вістунів до піших ратників, щоб поспішали і по змозі дійшли до Дідового Потока ще перед набігом орди.

Недовго мовчав ліс. Ось надбіг отрок і звістив, що на шляху за ними показуються поодинокі їздці. Олешич спинив коня й велів дружині поспішити. Чвалом понеслося поряд шістсот їздців — уся його сила. З останньої сотні взяв воєвода десять гриднів та засів із ними у густих кущах горобини та бузини. Тупіт коней затихав у віддалі, коли на шляху показалося кільканадцять вершників у баранячих тулупах з довгими списами та арканами. Вони ступали обережно, пильно розглядаючись на боки, бо тут, у тісноті лісу, печеніги впору, ні кинути незручно. Ніде розігнатися, ні ускочити впору, ні кинути арканом. Коли невеликий гурток ворогів залишився позаду, воєвода шепнув:

— Беріть задніх!

Заспівали тятиви, засвистіли стріли, і вісьмох печенігів полетіло з коней.

Наче вовки на отару овець, кинулися гридні на печенігів, які не встигли навіть видобути луків або наставити списів. Кілька ударів мечем, і всі погані лягли головами на шляху.

— Слава богу! Маємо відпочинок. їдьмо ж за своїми!

Чвалом їдучи, дігнали своїх, воєвода, в міру того

як дружина наближалася до галявини, розставляв по дорозі засідки по двадцять гриднів, щоб знищити розвідку ворога. Він знав, що печеніги не підуть у ліси без розвідки і надіявся таким чином стримати їх у дорозі. І справді, засідки верталися одна по одній до гурту, і кожна з них залишала після себе вбитих.

Та Олешич помилявся у дечому. Печеніги, як степовики, збагнули дуже швидко, що по тому боці Стугни нема вже вартових та що Олешич ладиться до відвороту, а не до нападу. Якби ладився до наступу, то, певно, не стягав би варт, тільки намагався б відвернути увагу противника нічними набігами, вогневими знаками, криками та гамором. Тим-то вже на світанку хани з’їхалися і рішили зробити загальний наступ на стан Олешича. З нечуваним криком, свистом та тупотом під звук буйволячих рогів десять тисяч косооких вершників кинулися в ріку, яка аж виступила з берегів під напором валки коней та людей. Вони йшли валом, бо бажали масою та гамором ослабити враження граду стріл і ратищ. Але

о, диво! Розбурхана, каламутна хвиля викинула на берег масу людей та коней, але ні одна стріла не бзикнула в повітрі, ні одне ратище не прошуміло, ні один кінь не заіржав. Коли величезна юрба вершників звалилася на табір руської дружини — він був пустісінький. Хани зрозуміли вмить, що Олешич покинув стан і подався кудись з усім військом, а як так, то й нічого було вже боятися тут засідки. Вони негайо порозсилали розвідників в ліс, а за той час зібрали всі ватаги докупи і рушили головним шляхом на Київ. Засідка Олешича спинила їх чимало в дорозі, бо вони не знали зовсім намірів полян і не розуміли причини відступу. Тому, як тільки вийшли на велике узлісся, начальний хан Азга відділив тритисячну ватагу від головної орди та наказав обійти узлісся лісом. Ватага пішла боками через молодняк, який закривав уже береги відлісної левади. Як звичайно, молодняк цей був куди густіший від старого лісу і нелегко було йти по ньому.

За той час Азга доїздив уже до верху, що розділяв леваду на дві половини. В одному, південному вибалку лежало село, а північна сторона доходила до діброви, де ховалися піші ратники; кінних видко було ще на шляху.

В один голос заверещало сім тисяч грудей, і вмить розтягнувшись у півмісяць, орда з диким ревом пігнала за ворогом. Азга-хан дав наказ за одним махом знищити кінну ватагу. Він відразу зрозумів, що значить відступ Олешича. Йому не ставало сил на довшу, під’їздову боротьбу з печенігами, і тому вислав піших ратників наперед, а сам з комонниками закривав відступ. У чистому полі піхотинець не міг дорівняти степовикові, зате у тісноті лісу печеніг-вершник був тільки безпомічною дитиною проти пішого полянича. Азга-хан розумів добре, що пішої раті уже не здогонить, та надіявся, що кінних гриднів розтрощить уже самою вагою своїх людей та коней.

Наче море у припливі, що кидається звідусіль на самотню скелю, вдарила дика орда об щити дружини Олешича, але, наче від скелі запінені хвилі, вона відскочила зараз від них, залишаючи вал трупів та ранених. Кінні гридні Володимир — це ж була найкраща рать. Були це або вроджені вояки, які весь вік годувалися вістрям списів, або сини боярських родів, які посвячували себе воєнному мистецтву, бо воно одно личило бояринові замолоду. До того, чимало було у дружині людей, які знали війни з давніх літ. Правда, на родимичів, вятичів, болгар на Ярополка, Рогволода ходили здебільшого тільки варяги й новгородці, але вічну, невгасиму війну на південних окраїнах вели майже завсіди полянські ратники.

Безсильно сковзались печенізькі списи та стріли по щитах гриднів, глухо дзвеніли удари палок та кривих шабель об гартовані, булатні вістря київської роботи, зате нічого не стримувало рідких, але куди сильніших ударів простих, широких руських мечів. Голені чуби валилися з коней, рев та скавуління людських тіл, і печеніги з криком та гамором відступили, бажаючи заманити за собою гриднів. Та тоді голосно, але спокійно залунав усім добре звісний голос воєводи:

— Щити на плечі, чвалом у ліс!

І швидко звернувшись, дружина стала віддалятися від ворогів. Хани та беги зрозуміли, що навіть тієї горстки не переможуть відкритим наступом, і взялися за луки та аркани. А тоді в одну мить змінилася боротьба у лови.

Миттю перегнали печеніги збиту у тісний круг дружину та оточили її широким та щільним перстенем. Дощем посипалися стріли. Не впав від них, правда, ні один вершник, але зараз згинуло кількадесят незахищених коней.

— Чвалом!

З диким ревом наскочили печеніги на задні ряди дружинників і засвистіли їх аркани…

Другий наступ поганих був не менше завзятий від першого, хоч багато коротший. Більше трупів та ранених упало по руському боці. Наказав Олешич вершникам, які втратили коней, взятися за луки, а київські стріли були куди кращі від печенізьких. Кінні гридні повернулися та одним наступом розбили ватагу, яка заступала їм шлях у діброву.

А тоді, наче на знак перемоги, залунав раптом у повітрі дзвінкий гомін мосяжної сурми. Враз ожило узлісся по боках шляху, і на рівнину виїхали дві довгі лави, що сяяли від одягу та зброї комонників. Орда зже не відповідала, тільки чимдуж втікала до вибалку, не слухаючи наказів ханів та прокльонів Азги. До тисячі вершників упало на полі, а деякі гурти печенігів опанував уже сліпий переполох.

Щойно тепер Всеволод повірив у можливість перемоги. Витязем, який снився Олешичеві, був, очевидно, він, Сулятич. Захоплення охопило його, наче полум’я. Він кинув спис і, закликаючи Перуна, клином врізався в юрбу печенігів, що втікали.

Але що це таке? Кілька гриднів із найближчої дружини воєводи падає на шию коней зсувається із них у передсмертних судорогах? З окликом жаху спиняють гридні-переможці розігнаних коней, а в цю мить накриває їх усіх чорнобура хвиля варварів. Три тисячі поганих вчетверо перевищували відділ Сулятича, і дарма що це були самі вислужені гридні, юрба ворогів умить змінила наступ у розпачливу оборону. Наче кабан, обскочений собаками, кидався Сулятич з своїми. Його гридні вже не кричали, не співали, а тільки, зціпивши зуби, рубали довкола себе. Вони схиляли тільки голови, не звертаючи уваги на рани та синці, на смерть товаришів. Зате печеніги заревіли від радощів і всією перевагою накинулися на Стеняту. Стенята встиг уже збагнути, що значить ця зміна. Тому не наступав далі, ані не подався в ліс, але з усією дружиною вдарив у найслабше місце ворога — у відстань між ватагою Олешича і Сулятича. Печеніги, які тут були, розскочилися, і одностайність бойової лінії гриднів відновилася.

Настала хвилина спокою між першим і другим ударом, наче тиша перед бурею. Але досить її було Олешичеві, щоб зрозуміти, яких утрат зазнало його військо в обох битвах. Може, третина старої раті, яка знала ще бої за київський стіл у перших роках після смерті Святослава, лежала покотом на місці, де на Сулятича наскочили погані. Впало також багато коней, які не мали щитів, ні лат, а піші гридні у відкритому полі були тільки завадою. Воєвода зрозумів, що треба відступати.

— Повертайте коней, кроком у ліс, піші попереду!

Почалася третя дія битви. Піші побігли у сторону лісу. Олешич дозволив їм покидати списи та лати, і вони щосили рятували себе втечею. Та як тільки повернулися кінні, наступ усієї орди припинив їм відступ. Треба було боронити життя. Хмара стріл впала дощем на стан Олешича. Раз у раз звалювався якийсь вершник із сідла, густо падали коні. Стіна печенігів з скаженим ревом кидалася в наступ. Починалася січа, летіли погані, мов спілі грушки з дерева, падали і свої, а сила навіть найсильніших слабшала.

«Утеча або смерть!» — подумав Олешич, коли побачив, що на обох крилах печеніги нападають раз у раз, так що проста лінія зміняється у півколо. Покликав обох воєводів і після короткої наради крикнув голосно:

— Браття, дружино! Не встояти нам сьогодні проти поганих! Залишилася утеча або смерть. Вибирайте!

— Нема чого вибирати! — закричали без надуми найближчі.— Краща смерть!

— Смерть, смерть! — відгукнулися дальші.

Олешичеві залишилася ще, може, тисячка гриднів,

але удар їх був страшний. Мостом стелилися погані від мечів, списів та копит коней. Цим разом сам Азга-хан і всі інші ватажки стали на чолі своїх, і почалася небувала різня. Погані падали сотнями, та ряди дружин коротшали з кожною хвилиною і затискалися у менший гурт. Очі борців прислонювала кривава мрака, від напруги омлівали руки, віддих рвався у грудях, тільки зуби скреготали від скаженої люті, а з ротів котилася піна. Коні ставали дуба, кусали, іржали, наче у табуні, який обскочили вовки. Аж ось Азга-хан продерся крізь громаду своїх вояків і опинився віч-на-віч з Олешичем. Пізнав його по золотистому шоломі і з диким криком кинувся на нього. Його верблюжим кізяком гартована в Дамаську шабля блискавкою впала на героя і прорубала глибоко кований край щита. Другий удар мірив у шолом та просвистів тільки у повітрі. Воєвода, наче який молодець, звинувся в сідлі, відхилився, а там з усієї сили одним ударом меча розсік на плечі хана карацену і поранив його самого. Покотився з сідла хан, заверещали не своїм голосом його прибічники, а рівночасно один рев тривоги вирвався з восьми тисяч грудей. Невже ж рана, нанесена ханові, стривожила так усіх? Ах ні! її ж бачили тільки найближчі. В Олешича рука з мечем опала безсило. Страшний, нелюдський бій зупинився на одну хвилину.

— Витязь, витязь! — закричав натхненно воєвода.

— Витязь, витязь! — в один голос закричали руські дружинники. — Слава, слава князеві!

А там на найвищій точці пагорбка осяяний промінням сонтя, на величавому, мов молоко, білому коні, виринув їздець. Багряний, золотом шитий плащ спливав з плечей аж до стремен, на золотому шоломі маяла барвиста китиця та блищали самоцвіти. Так само сяяла упряж коня і, наче з вогню кований, миготів меч.

Хто ж не знав цього суворого, страшного лиця? Перед ним корилися народи від крижаного моря по золотоверхі церкви Візантії, від кучугур жовтого піску над Каспієм по зелені луги Тісси.

— Це він, він! — заверещали печеніги і почали втікати.

Великий князь підняв угору меч, а через горбок стала переїздити рать: дружина з південного Подніпров’я, яку забрав Володимир з собою по дорозі. На чолі її їхав Роман Олешич у золотистому шоломі воєводи, візантійських латах та золотом лямованому плащі. За рівними рядами дружини показалися справа і зліва ще якісь безладні ватаги вершників, схожих на орду печенігів, і, побачивши їх, погані збентежилися до краю.

— Бродники! Бродники! — закричали печеніги…

Наче камінь, який відірветься від гори та котиться

і трощить усе по дорозі, так упала дружина Романа на печенігів. Не було серед них ні стриму, ні послуху. Орда ніби осліпла і знавісніла. Та не помогла й утеча. Бродники почали ловити утікачів арканами, піша рать, яка иобачила погром поганих, вийшла з лісу лавою.

Печеніги найбільше боялися бродників, що, хоч руського роду, виросли у лісах півночі та єднали спритність і умілість степовика з силою та відвагою лісового ловця. Від степовика можна втекти в ліс, від лісовика у степ, від руського бродника тільки туди, звідки нема вороття… Сам Азга-хан на войлоковому килимі між двома кіньми, стежкою, яку витоптала печенізька розвідка, тікав на південь.

ЗА РУКУ ДІВЧИНИ

Здобич, яку добули бродники на поганих, була дуже значна, головно, в конях та тваринах, велику кількість яких пригнала собі орда з степів на поживу. Все здобуте отамани поділили між своїми ватагами, а що мали наказ берегти княжої раті, то і швидко покинули сам табір та розставили варту вздовж Дідового Потоку та Стугни.

Уперше після приїзду на Русь Володимир спав під войлоковим шатром, з вечора аж до ранку, і спав непробудним сном серед пісень гриднів, іржання коней, криків і розмов. Глибокий сон швидко охопив усю втомлену рать — воєводів, гриднів і ратників. Тільки бродники не спали. Вартові роз’їжджали по довколишніх лісах, а останні бенкетували при ватрах, оддалік від табору. їх пісні, дикі та рівночаснно тужливі, наче свист степового вітру пізньої осені, то знову розгульні, наче розбурхана весняними водами степова річка, лунали всю ніч. А коли сірина ранку прилетіла на крилах східного вітру, і замовкли пісні, з лісу, з-над Дідового Потоку стали висуватися тіні комонників гуртками по п’ять-шість чоловік. Вони приєднувалися до учасників бенкету, забирали їх з собою і переїздили через пагорбок на південний бік узлісся.

Володимир, вислухавши мовчки звіт, звернувся до Сулятича.

— Ти, Сулятичу, як тільки покоримо крамольників, поїдеш на Волинь до Соломирича і там, спільно з турівськими та пінськими тисяцькими, позбираєте ятвязьких бранців із останнього погрому. Відпустиш їх додому та допоможеш їм на зиму. Голодний сусід гірший хатнього злодія.

— Як-то, милостивий, тепер, після війни? — не вірив власним вухам поліщук.

— Саме тому! Хай знають, що в моїй руці сила побити і змога помилувати.

— Стійте, стійте! — залунали раптом оклики попереду.

Чвалом виїхали Володимир і воєводи на чоло відділу.

На шляху лежало тіло мужа, голова якого майже зовсім була відрізана від шиї. Затиснена права рука держала відламок меча. Поруч валявся порваний аркан, яким послугувалися печеніги і бродники.

— Пробі! — крикнув раптом Олешич, — це Мощанин!

Зіскочив з коня і прикляк біля мертвого.

— До нас тікав, — зауважив Сулятич, — це дивно!

— Гм! — не згодився князь. — Навіщо було йому тікати до нас? У Києві стоїть за нас Путята…

— Ба, Мощанин завсіди ворогував із греками та Христовою вірою, — сказав Олешич. — Він швидше тікав до печенігів, а бродники зловили його.

— Ні, вони були б похвалилися! — докинув Стенятя. — Це не те…

— Золотий ланцюг на шиї є! — замітив Роман. — Це, очевидно, помства або двобій!

— На кому? З ким? — знизав раменами Сулятич.

— Це, видко, бродник його вбив і то не для грабежу, а з особистої ненависті! — вирішив Олешич.

— Ані в службі! — докинув Стенята.

— Може, туди їхав до нас, та зустрівся з вартовим, посварився з ним і згинув у двобою! — зібрав разом здогади Роман. — У Києві зустрінемо Станка Збранича, він, певно, знатиме, чого боярин із Мощаниці шукав над Стугною.

Тіло боярина поклали ратники на підводу, і не розв’язавши загадки, поїхали далі. На небі й на землі була глуха ніч, коли витичівським шляхом вони прибули до Києва.

Того самого вечора, коли з півдня під’їздила до витичівських воріт княжа рать, старий Козняк сидів біля вогню, похиливши голову. Сумні, дуже сумні гадки томили його протягом двох днів, відколи в Києві вибухла ворохобня. Свен, якому старий віддав мало не все своє майно, не навідався до нього зовсім після повороту, зате наспіли вісті, що ятвягів погромив воєвода Соломирич на Волині, так що Свен вернувся сам один без челяді, без підвод. Де ж ділися гроші? Як же ж він справді витратив їх або, може, забрали їх вороги, то чи захоче він додержати з убогим боярином умови, укладеної з багачем? Крім цього, він бачив, що нова влада не найшла прихильників навіть між земським боярством, яке завсіди було вороже настроєне до дружинного ладу. Різня отроків відкрила йому очі. Те, що творилося, це не була зміна володаря на руському престолі, а змова чужих на руських землях. Хоч Мирослава мала стати княжною, але чи була яка запорука, що плани Свена здійсняться?

Ще більш невідрадні думи томили голівку Мирослави, яка сиділа за кроснами поряд із батьком. Вона нізащо не вийшла б за грізного конунга. Крім того, сама Рогніда була для неї завсіди наче матір’ю, яка опікувалася нею щиро, і Мирослава не могла б нівечити задумів княгині. Усміхнулася злегка, а її усміх помітив батько.

— Весело тобі, доню? — спитав наче з докором.

— Весело? Ох, ні, тату, але я рада, що кияни не прийняли Свена. Почалася війна, і є тепер надія, що вернеться ще Роман…

Старий швидко підняв голову.

— Роман? Роман Олешич? — спитав. — Як можеш згадувати ще це ймення?

У його голосі був тільки смуток батька, без давнього завзяття. Бач, і в нього від часу останньої дії з Станком стали загощувати сумніви.

— Якщо Роман не відцурається мене тепер, коли я бідніша від дочок твоїх покупнів, то це доказ, що Станко сказав правду, а Свен пробрехався.

Козняк похнюпив голову й зітхнув.

— Так гадаєш? Я не знав, що Роман так глибоко запав тобі у серце, а то не був би я обіцяв тебе конунгові. Я гадав собі було, що княжний вінок та величний герой тобі до вподоби.

— Хай бережуть мене білі боги! — закликала дівчина. — Не стаю я всупереч твоїй волі, батьку, але чи буду княгинею, чи ні, моє щастя забрав з собою Доброгост…

Козняк відповів нетерпляче:

— А таки не боронилася раніше перед моїм рішенням, щоб вийти за Свена.

— Тепер між мною і Свеном лягла кров!

— Кров? Не згадуй крові, щоб ти не надибала її в того іншого!

— Ні, таточку, я за останні дні передумала кожне слівце, кожний рух їх обох, і тепер кажу вам, що правд) сказав тільки Станко.

— Мирославо, дитино! Чи ти не бачиш, що Свен — не Роман, і що він, а не ми, становить право мечем? Іди відбери в нього меч! Постав перед судом!

Голосний тупіт коней перепинив розмову. Обоє чули як отрок розмовляв з приїжджими, і в кімнату ввійшов Свен і Галляр.

— Привіт тобі, достойний боярине, і тобі, білорука Валькиро. Хоч осінь близько, а Ніфлюнги збираються вже сховати свої скарби у підземеллі, проте я прибувак до вас на крилах Льосни! Київський престіл жде на свою княгиню. Простіть, що не приходжу по суджену в супро воді музик, дружок та гостей. Скажи, Мирославо, осідлати сивого коня, а сама стань праворуч свого мужа. Оцей герой, Галляр, син Ульфа, буде заручником, що конунг Києва, Свен, син Герюльфа, бере тебе, жінко, у свій терем!

Бліда, як полотно, встала з лави Мирослава, та ні хвилини не завагалася в відповіддю.

— Недавно, на тому самому місці, ти почув від мене слово, якого я досі не взяла назад. А ось поглянь, що ти накоїв за час своєї влади у городі! Ти не послухав мене, до давніх ран додав тільки нові.

Глум засвітився в очах варяга.

— Ха, ха! Чи це тоді, коли ми говорили про заслугу та нагороду? Я, конунг Свен, сам вибираю собі заслужену нагороду, бо мені належить любов кожної жінки, по яку посягну, а моя воля — закон!

— Оже, насила? — холодно спитала дівчина.

— Ха, ха, ха! Хто ж, дитино, називає насилою сватання конунга? Чи треба аж насили, щоб ти пішла за мною?

— Забагато слів, конунг, — промовив Галляр, — баби язиком не подужаєш.

Та тут устав старий Козняк.

— Стій! — гукнув. — Чи Свен справді князем Києва, чи ні, це знає тільки Велес у своїй премудрості. Та ти, Галляре, не пара йому і не тобі підіймати руку на його невісту! А ти, конунгу, теж не подумав про те, що воло» дар у першій мірі мусить шанувати закон, який мають шанувати його піддані. Закон каже, що без весільної пісні та жертви богам нема весілля. Отак на скору руку бере собі князь не жінку…

— На Одіна, боярине, на меч і щит, єдиною княгинею Києва буде твоя дочка! — закликав Свен і поклав руку на ручку меча.

Мовчанка залягла кімнату після цих слів. Вони звучали як присяга. Була це порука мужа, сильніша від самої смерті. Похилив голову Галляр, занімів боярин, тільки Мирослава спаленіла і, піднявши гордо голову, спитала:

— Чи ту саму присягу зложив ти й Рогдіні?

Слова ці подіяли на Свена, наче у лице. Він подався мимохідь назад і відповів не зразу:

— Не мішай, дівчино, державних діл до любові!

У словах варяга звучала прихована погроза, та Мирослава дивилась спокійно у блискучі зіниці Свена.

— А ти, Свене, не мішай любові до державних діл!

— Слово боярина — не дим! Боярин віддав дочку женихові, і цей бере її!

Сказавши це, Свен поступив наперед і простяг руку до Мирослави.

У цей момент у дверях, які вели в комору, показалася струнка постать молодця.

— Не твоє добро, варяже, не руш!

І не швидше вдаряє на чаплю сокіл, як Станко кинувся на Свена. Завихрилося в сутіні кімнати, блиски мечів, наче блискавки, замиготіли у сяйві огнища. З голосним прокльоном кинувся Галляр допомагати конунгові, та ось з-поза нього якийсь голос крикнув:

— Моя стріла, Галляре, вимірена просто на тебе!

У дверях за Станком з’явився Грач із натягненим луком. Спинився Галляр, старий Козняк кинувся доставати з стіни спис, коли раптом надворі почувся гомін, крик, метушня, брязкіт зброї. Прожогом метнувся Галляр до виходу, та в цей момент ранений стрілою захитався у кімнату. Двоє гриднів Свена завзято відбивалося від людей Володимирової дружини. їх ставало щораз більше, аж ось ускочив між перших величний витязь у золотистому шоломі та з грецьким, міддю кованим щитом у руці.

— Роман, ладо моє! — сплеснула руками Мирослава.

Та чи справді був її Роман, той колись спокійний, тихий, ніжний молодик, якому навіть на ловах жаль було розлитої крові? Ох, ні! Він ось і оком не кинув на неї, тільки сам наступив на обох гриднів, які у тісноті кімнаит чинили опір юрбі гриднів і не допускали її до місця, де Свен і Станко зводили смертний двобій. Він щитом відбив удар одного з гриднів, рівночасно повернувшись у другий бік, поразив мечем другого противника. Від напору щораз нових вояків придавила в куті Станка зі Свеном і розділила їх.

Меч варяг шалів між гриднями, то наблизився на його віддаль, гинув, як від грому. З острахом дивились на нього Козняк і Мирослава, повилазивши на лаву в куті. Роман ледве пробився проміж гриднів.

— Гетьте звідсіля! — гукнув.

— Свен! Невірний боярине! Піддайся княжому воєводі.

Наче тигр, скочив Свен на нього і з страшенним розмахом ударив його мечем. Однак удар посковзнувся по підставленому щиту, а варяг аж похилився від розмаху. Цю хвилину використав Роман і звалив Свена з ніг.

— Беріть його! — гукнув.

Всі кинулися на переможеного. Наче мурав’ї на гадюку, яку хлопці кинуть у мурашник, налягли на Свена гридні і швидко зв’язали його, мов дитину. Роман поставив біля нього сторожу, а тоді привітався із Станком. Бажав було привітатися і з Козняком та Мирославою, але на відгуки страшної боротьби у місті тільки усміхнувся до своєї дівчини. Мирослава вибігла за ним і проводила його очима далеко, заслухана у звуки, які долітали до неї аж сюди.

Над Новим містом стояла заграва. Жахливо рвалися у нічній темряві крики скажених борців та зойки людей, які гинули в безнадійному бою.

ПЕРЕДСМЕРТНЕ ПРИЗНАННЯ

Простора світлиця дворища виглядала на побоїще. По середині валявся розбитий стіл та поламані стільці, порвана скатерть, потовчений та потоптаний посуд, що попадав із мисників. Валялося на землі і золочений божник, сухе зілля та золочені ідоли, під якими стояв Свен, коли боронився. З долівки челядь зібрала вже трупи гриднів та варягів, тільки чорніли ще калюжі крові. В куті лежав Свен, зв’язаний мотуззям. Його лице було біле, як стіна, та скривлене у маску болю. Проте ні один стогін не виходив з його зчорнілих губ. Недалеко Свена лежав важкораненний, кров’ю залитий Галляр, а над ним блідий мов стіна, видко, до краю визнажений клячав на кривавій долівці Станко.

Мирослава підійшла до Свена, і поклавши йому руку на плече, сказала:

— Свене! Ось удруге перед тобою свідок, який закидає тобі душогубство. Востаннє взиваю тебе, скажи правду, вкажи убивцю, щоб чорна тінь злочину не падала на шлях життя невинного!

Свен наче не чув слів дівчини. Всі присутні з напругою дивились на гру лиця зв’язаного героя. Та ні один мускул не здригнув на його стиснених устах.

— Воєводо! — заговорила знову Мирослава. — Не бути нам з тобою у парі, та я завсіди з подивом дивилася на появу благородного героя півночі! Тому на цей гарний момент і на твою геройську честь заклинаю тебе, скажи вибранці твоїй, хто був убивцею її брата?

Звільна підвів Свен голову, а його очі горіли, мов у вовкулаки.

— Не воєвода я, а конунг, дівчино. Мечем я добився влади, і меч відібрав її від мене разом з силою та волею. Не жди від мене вчинку, який не був би ударом, ні слова, яке не було б прокльоном!..

— Спасибі тобі, Свен, й за це, — заговорив раптом з-під печі старий Козняк, — стільки я й бажав знати! — Ти не потвердив своїх слів, значить, не Роман, не Олешич… Дажбоже!..

І старий вхопив себе руками за сиву голову.

— Ха, ха, ха! — зареготався Свен. — Стареча слабість є матір самодурства! Я не підтвердив своїх слів, але й не заперечив їх!

— Я як рівний рівного, а навіть вищого — наполягав боярин. — Зразу ти був воєводою, опісля конунгом, і я корився тобі у всьому. Тому прохаю тебе ще раз. Не я твоїм суддею, ні твоїм ворогом, а князь. Для мене ти завсіди тільки колишній союзник, який мав навіть увійти в мою рідню, а якому я віддав усе своє майно…

— Хочеш відповіді, добре! Розв’яжи мені руки і ноги, дай мені меч і щит, тоді поговоримо знову, як рівний з рівним.

— Достойний боярине! — вмішався Збранич, коли побачив, як старий затрусився і опустив руки. — Бачу, що слабнеш, як ослаб колись, і я від очей і слів цієї гадюки. Знай, що я сторожем біля цього зрадника і збережу його на люту княжу кару, хоч би й головою прийшлося наложити мені чи тобі?

Те кажучи, встав і став між Свеном і боярином.

— Ха, ха! — засміявся тоді Свен. — Ось бачиш, боярине, кому залежить на правді? Саме той, хто обвинувачує мене, боїться моєї поруки. Ха, ха! Не завсіди має боягуз і брехун сотню помічників. А цих чотирьох тут — це мало! — гордо і згідно вказав на чотирьох гриднів Збранича.

— Не я боюся правди, а ти, Свене, княжої кари, — відповів молодець. — Що ти хоробрий, знаємо всі, але скажений вовк теж хоробрий і нема йому від цього честі.

— Слова, молодче, слова! А ти діло покажи! — непевним голосом почав Козняк. — Дай доказ, що ти й Роман непричетні у злочині, а тоді про мене!

— Доказу бажаєш, боярине? Гаразд! Сам Свен казав, що привід до злочину дали гроші, саме ті, які ти віддав Свенові.

— Так, але хоча б він і витратив усі гривни та куни, то все ж не відцурався ні мене, ні моєї дитини. Не про гроші йшло йому, це ясно! А як так…

— Як так, то той, в кого ті гроші, дає також доказ невинності й вертає їх тобі.

— Хто ж це такий?

— Я!

— Ти?..

Від скаженої люті посиніло лице варяга. Козняк відступив від Свена з відкритими устами стежила Мирослава за сваркою, а Збранич спокійно говорив далі:

— Так, я! У посіллі моєї невісти у Мощаниці складено, боярине, твоє майно, яке відібрали ми від Свенових людей. Береже його воєвода Соломирич…

— Слава ж богам білим, богам добрим, — закликав Козняк, — а тобі, хлопче, вони заплатять сторицею по заслузі. Гей! Нелегко-то на старості літ дивитися багачеві на злидні його дитини. А все ж не про тебе тут річ іде, а про Олешича.

— Несправедливий ти, боярине! Проти слів Романа стоять слова Свена, а я єдиний свідок злочину. Чим же слово Свена вартніше? Чим моя порука нестійна?..

За цей час заспокоївся дещо Свен і опанував гнів, який давив йому горло.

— Ні, нестійна твоя порука, бо гроші по закону війни належать до князя. Легко віддавати не своє добро. Все одно не понюхати тобі його!

— Води! — сказав хриплим голосом Свен після довшої мовчанки.

Ніхто не рушився.

— Терпи, зраднику, — пробурмотів Станко, бо не міг у цьому ворогові бачити і визнавати людину.

Та ось Мирослава піднялася з лави і по хвилині принесла Свенові глечик води.

Жалібно пив варяг, і дівчина притримувала глечик гіри його почорнілих губах.

— Миро! — прошептав, випивши. — Твоє серце краще смарагдів Фреї! Зроби ще одну ласку та подай мені ще раз води, але з отрутою.

В його голосі звучала страшна щирість.

— Боїшся, воєводо? Страх тобі княжої кари? — спитала глумливо дівчина.

— Раниш моє серце, Миро, і то нізащо. Чи боїться смерті той, хто прохає отрути?

— ніякий герой не прохає отрути від ворога, бо це доказ, що більше боїться його, ніж смерті. Але ти скажи, хто вбив Доброгоста, і я замість отрути дам тобі до рук ніж.

— А що зробиш з убивцею?

— Йому теж дам ніж, але в серце…

Стиха заскреготали зуби варяга.

— Сказав би я тобі, дівчино, але присяга в’яже мене. Та ти перекажи Рогніді, що я тут. Хай вона побачиться зі мною! За це обіцяю тобі, що так само, як ви не почуєте від мене імені злочинця-душогуба, так теж Володимир не почує імені твого батька, а тоді ваше майно, збережене Збраничем, залишиться за вами!

Мирослава кивнула головою. Справді, коли Свен відмовиться від спілки з її батьком, то й Кознякові куди легше виправдати себе перед судом князя. Оглянулася. Старий Козняк спав уже на лаві, ратники дрімали біля Свена, який сидів непорушно, зв’язаний мотуззям. На долівці стиха харчав Галляр. Тільки Збранич не спав. З добутим мечем сидів напроти в’язнів та, видко, насолоджувався помстою.

Раптом Галляр підвівся з долівки і розложив рамена, ніби молився до вогню на широкій печі.

— Льокі, Льокі! — хрипів. — Червоне полум’я обхоплює мене… Червона кров заливає все… Діти… такі білі… гарні… то у жертву велетневі!.. Геть від мене! Пропадай! Хай поб’є тебе Льокі кривавим вогненим мечем!.. Проклін тобі, проклін і смерть!..

Упав ниць та судорожними рухами рук порпався у кривавій пилюці долівки. Крик його пробудив сонних, і вони дивилися з острахом на боротьбу життя з смертю.

— Дайте йому води, — обізвався один із ратників, але ні сам він, ні інші не рухалися з місця.

Нараз залунав спокійний, мов у повні сил виданий голос Свена.

— Увійди між вибранців Одіна, вірний дружинику! Вальгаля відчиняє тобі вже ясні ворота. Золотий ріг меду подає тобі білорука Валькира. Відійди в мирі і жди мене. З моєї теж тече кров, як і з твоєї. Прощай!

Зірвався з долівки Галляр, здавалося, що останнім відрухом кинеться на Свена, та ось сильний струмін крові бухнув йому з уст. Без стогону повалився варяг на долівку з глухим стукотом.

— Мирославо, поклич слуг, щоб винесли труп! — оглянувся за дівчиною Станко.

Та Мирослави не було вже в кімнаті.

Тієї останньої ночі не спалося в Києві нікому, не спалося й Рогніді. Та не тривога відганяла від неї сон, а гнів, страшний, лютий, бо безсильний гнів обманеної жінки. Ще звечора Снорре приніс їй вістку, що Свен поїхав на витичівський шлях «по невісту». Обманець приспав її був обіцянкою, й вона не стала між ним і полочанами, поки ще на це був час. Тепер було вже запізно. Присягу від них відібрав уже Свен. Свен виділив їм уже паї здобичі, вони були його дружиною, а не її. Біля неї був тільки Снорре та декілька слуг, а її перша служниця з боярського роду мала стати княгинею…

«Ні, неможливо, щоб Свен брав Мирославу на княгиню усієї Русі. Неможливо було й те, щоб молоде дівча, та щира й люба Мирослава, яка так любила її та її сина, захотіла ограбити їх обох і то через подружжя з сорокалітнім. Ні!»

Сумніви обсіли розум княгині, а годі їй було на них відповісти. І коли вона так сиділа і німо дивилася перед себе, раптом дикий гамір перепинив її думи. В її садах почався бій, Берестового аж до кімнат долітали вигуки й верески, брязкіт зброї, а Володимирів город засвітив вогнями. Що це було? Якась дальша дія київської ворохобні, але яка? Непевність здавила сердце Рогніди.

«Тікати б! — майнула думка. — Та куди? Скрізь вороже населення, деревлянська рать відмовилася, полочан б’ють, погано!..»

Один Снорре не втратив голови. Він сам умить позачиняв усі ворота і заніс їжу та напиток у таємний льох, де була захована кімната на випадок небезпеки. Рогніда заспокоїлась дещо, бо з цієї кімнати можна було зійти над ріку і тікати далі водою.

Та, на диво, ніхто не добувався до дворища, наче воно саме й не стояло посеред бойовища. Дикі верески, стогони, зойки, ломіт та брязк наповняли сади, вдаряли у віконниці та відпливали звільна у напрямі майдану та з’їзду на Поділ. Аж ось, наче смолоскип, загорілося по той бік майдану дворище Свена, і всі побігли туди. Вихилившись крізь вікно, Рогніда слухала розмову між службою і почула знайомий низький жіночий голос.

— Пробі! Де княгиня? Ведіть мене до неї!

«Мирослава!» — подумала Рогніда і крізь вікно наказала привести до себе дівчину.

Мирослава вбігла в кімнату і припала до колін княгині.

— Прости, милостива, прости, що в таку страшну хвилину непокою тебе! Та саме в такий час кожна хвилина може привести погубу або порятунок. Треба подбати за майбутнє…

— Майбутнє, дитино? — лагідно спитала Рогніда і погладила темне волосся дівчини. — Хто може його збагнути? Воно виростає з крові та смерті, і ніхто не знає, чи це калина, чи отрута…

— Для тебе, милостива? Ох, ні! На тебе не підійметься нічия рука!

— Навіть Володимира, гадаєш?

— Навіть його, княгине! Нагадай собі, що він вибачив тобі вже не таке…

— Ох, ти називаєш це вибаченням? — сумовито відповіла Рогніда. — Ні, дитино! Тоді, коли він підіймав на мене руку, а темна тінь смерті вже закривала мені мій зір, тоді… він був ще мій… Тепер він знову вертається, наче Одін до Брунгільди. Він не простягне вже до мене руки по ріг меду… Я згинула для нього… — Тут оживилася раптом. — Та нехай! Так мусило і мусить бути. Ніхто не сміє ламати вірності… навіть Льосна!.. Та у цій боротьбі святого звичаю із серцем вмирає щастя.

Мирослава не все розуміла з цих слів, але зрозуміла, що Рогніда любить Володимира, що вибачення його їй байдуже, та не вайдуже їй втрата. Аж тепер стало для неї ясно не одне у поведінці княгині, чого не розуміла раніше. Ось чому вона не хапалась за ніж у всі ці довгі-довгі роки, коли то не раз, знеможений вином, витязь покоївся біля неї непробудним сном. Ось чому не покинула княжого двора під час подорожей та походів непосидющого князя. Ось чому не позбирала коло себе вчасно деревлянського земства, варягів, франків і ворожих новому ладові земських бояр Київщини, не вчинила того, що зробив Свен!..

— Не знаю, достойна, твоїх задумів, бо вони задалекі для мене, а знаю тільки, що князь у ніякому разі не підійме руки на тебе і твоїх, бо ворогом Володимира тільки Свен, а не ти.

— Як-то? Не я?

— Свен відібрав присягу полоцької раті на своє ім’я, а не на твоє та Ізяслава. Він і сватався до мене, а не до тебе, всупереч волі власної дружини та твоїх полочан!

— Ах! Я добре знала, куди він поїхав надвечір із Галляром. Та чи гадаєш ти, що він справді бажав мати тебе за жінку?

— Боги знають, достойна! Він дав прилюдно запоруку, якої не ломить ні один варяг, та чи додержав би слова, хто скаже? Хто раз скривив душею, тому вірити годі!

— Дай запоруку?

— Так! Він клявся Одіном, клав руку на меч і присягав, що єдиною княгинею Києва буду я, а Галляр схилив голову, і всі визнали вагу даного слова…

— А я гадала, що він зводить тебе, а він зламав вірність мені. Із усіх гадючих сердець позбирав Льокі лестощі та отруту і вклав їх у серце дужого витязя! У ньому збезчестили боги хоробрість!

— Так, але завтра чорна Мара покриє йому очі,— відповіла дівчина— а з його життям умре і правда — правда про смерть мого брата. Це стіна, яка стала між мною і Романом Олешичем.

— То ти, дитино, любиш Олешича? — спитала Рогніда.

— Так! — упевнено і спокійно заявила дівчина.

Рогніда встала.

— Як так, то я послухаю поклику Свена! І хоч яким хитрим буває Ніфлюнг, більша є помста ошуканої жінки. Іди! У Свена вирвемо тайну, а його самого кинемо до стіп князеві, наче гадюку, якої вирвали зуби… Чи ти сама?

— Ні, при мені отрок Збранича, а Снорре може покликати ще декого.

— То нехай покличе! Уже день, крадькома не перейдеш!

Ранок був холодний, непривітний, день наче отягався з приходом, тільки осінні галки стадами спадали на вулиці. З вулички в уличку перемикалися дві жіночі постаті, а старий Снорре з шістьма ратниками проводили їх. За поворотом шляху показалося дворище Козняка. Ледве чи хто пізнав би у тих руїнах оселю першого багача в Києві. Поламаний паркан, розбиті ворота та віконниці валялися перед хатою, а біля воріт рядочком лежали Галляр, його ратники та вісім гриднів Романа, які загинули у боротьбі з Свеном.

— Чого вам? — спитав вартовий.

— Додому вертаемося, юначеі — відповіла Мирослава. — Невже ж ти не пізнав мене?

— Тебе-то я знаю!.. Але княгиня?.. І ось цей варяг та ще з ратниками?… — сказав вартовий і ратищем показав на старого Снорре.

— Це не ворожі ратники, а наші, і тільки для безпеки княгині ми взяли їх з собою. Одного старця чейже не боїтеся.

— Гм! Заждіть на сотника.

У дверях появився Станко. Він увесь яснів, як молодий у весільний ранок. Жваво підбіг до Мирослави.

— Де батько? — спитала дівчина.

— Спить у коморі.

— Чи е хто біля нього!

— Ні! Насилу поклали старого! — засміявся Збранич. — Завісили двері до світлиці веретою, то й заснув.

— Спасибі! А що Свен?

— Постогнує і кляне. У нього гарячка!

— То і добре. Тепер іди і збуди батька, але так, щоб Свен не чув. Обох вартових вишли надвір і пусти до Свена княгиню!

— Як-то? Залишити їх обох без варти? Ніяк не можна.

— Ти ж будеш за завісою з нами.

Дівчина розклала Станкові про намір княгині і запевнила його, що не буде ніякої зради.

У світлиці панувала сутінь, на огнищі, тлів ще невеликий огник, при якому гридні зварили сніданок. Рогніда побачила у самому кутку під божником непорушну темну постать.

— Свен!

— Вийдіть обидва, — наказав Станко, — станьте біля воріт і без мене не пропускайте нікого ні туди, ні назад.

Вартові, вийшли Станко та Мирослава докинули ріща на вогонь і пішли у комору, де на долівці сидів старий Козняк.

— Що сталося? — питав злякано. — Невже ж пора на суд?

— Так, пора! — відповіла Мирослава, але суддею будеш ти, батьку!

— Я?

— Так! Стань ось тут біля дверей і слухай як княгиня говоритеме з Свеном.

Станко прикляк на одне коліно біля самих дверей, добув стрілу і наклав її на тятиву. Всі троє стримали віддих.

— Привіт тобі, героюі Ти кликав мене, і я тут, бо швидко вкриває тебе Гель, і я не почую від тебе слова правди!

На звук голосу княгині здригнулася темна постать, і чути було скрегіт зубів Свена. Довгу хвилину змагався з болем, аж підняв голову і розплющив очі.

— Ти прийшла, княгине? — спитав. — Спасибі тобі, та ти прийшла жаліти мене чи сміятися?

— Норми випряли нам обом невдачу, а з долі годі сміятися. Для мене вмерла надія з твоєю зрадою. Нема в мене вже майбутнього, є тільки дитина… і ніж!

Із-за пояса видобула ніж східного виробу з тонким, золотом січеним вістрям. Свен звісив голову на груди. Його, видко, брала гарячка, і відривані слова падали з уст.

— Горить, горить!.. Вовк Феріс рве мені нутрощі. Суд, сором… смерть! Рогнідо!

Тут він зірвався, і здавалося, що одним зусиллям розірве ремені. Нелюдське хрипіння добулося з горлянки, і велетень впав назад на землю.

— Рогнідо, — шепотів, скрегочучи зубами, — якщо ти варязького роду, якщо ти жінка, в якої залишилося хоч на макове зерно чуття, встроми мені цей ніж у серце, або ні… перетни отут б’ючку… Ох, якби я міг зубами перегризти її сам!

— Ні, Свене, то не я вб’ю тебе, а Володимир, бо ти його зрадив, а мене оббрехав. А за вніроломність і зраду не ножем карають, а гратами… у гноївці!

Слова ті протверезили Свена. Його зуби знову заскреготіли, але відповідь, яку дав Рогніді, була ясна і спокійна:

— Властиво, я не зрадив тебе, Рогнідо! Я, як і ти, бажав тільки влади і слави.

Рогніда покрутила головою.

— Чи ти справді вже так віддавна бажав слави і влади? А навіщо ж ти стільки разів оббрехав Володимира, мене, Козняка, Мирославу, Галляра?.. Як можна тобі вірити у що-небудь? Поясни мені бодай тепер свої задуми, коли хочеш, щоб я допомогла тобі перед княжим судом.

— Слухай! Перед смертним словом витязя запевняю тебе, що вже під час останнього походу на печенігів я задумав повалити князя, якого я сам виніс на київський престол. Та до цього троба було мені раті і грошей… Полоцьку рать мала дати ти, а гроші Козняк. Тебе я гадав прихилити до себе обіцянкою помсти, а гроші Козняка дістати з рук дівчини…

— Як-то? — вдала зачудування Рогніда. — У Козняка ж був син, і не дочка, а він був дідичем майна багача.

— Був, тому і згинув! — кивнув головою Свен.

Швидким кроком підійшла Рогніда до нього.

— То так, Свене? Закликаєш мене на моє серце, щоб я допомогла тобі ввійти між вибранців Вальгалі, а сам ще перед порогом смерті кидаєш кров, розлиту тобою, на голову невинних?

— Смерть хлопця давала мені дівчину, а батька робила мені союзником. Вона дала мені гроші і силу. Ось тобі і правда, Рогнідо.

Та Рогніда не спішилася сховати ніж у піхви, вклала його за пазуху, а потім сказала.

— Боги чули твої слова, Свене, боги і люди, над якими не маєш милосердя навіть при своїй смерті. Тебе засліпила годюча злоба Ніфлюнга, якої повна вся твоя вда< ча. Так, бачиш, дурив ти всіх і мене все життя, обдурю і я тебе дещо при смерті!

— Пробі, княгине, — закричав варяг і вперше та вос> таннє зазвучала в його голосі справжня розпука, — невже у мене таки більше людського почування, ніж у тебе?

— Ха, ха, хаі — засміялася Рогніда. — То ти ще не знав, що я жінка, якій у любові і ненависті ніхто не дорівнює? Ось глянь! Колись на Берестовому, над голівкою заснулої дитини ти подав мені ось це!

Тут видобула з-поза одягу малу золоту коробочку й показала Свенові.

— Вона була призначена для того, хто одним помахом дужих, орлиних крил розігнав усіх своїх ворогів, як Зігурд Ніфлюнгів. Ти карлик проти нього, Свене, підлий, брехливий, хоча злючий та злобний. Тож ти, а не він повинен загинути від такої гадючої зброї. Не для тебе меч, ніж, кров, червона кров вибранця-героя. Для тебе запінені уста, посиніле лице та судорогами покривлені члени боягуза!

І кинула на долівку коробку із отруєною голкою. Добула ніж і протяла на руках Свена ремені, щоб він міг ворухнутися і повзати. Свен повзав, як гадина, і зубами пробував добути з коробки голку, поки обезсилений болем і гарячкою не охляв непритомний.

СЛАВА КНЯЗЕВІ!

У золотому шоломі та багряній мантії, які дістав від імператорів після перемоги над Вардою, Володимир на білому, мов молоко, коні в’їздив на подвір’я Козняка. При воротах зустрів його боярин, та не той самий дідуган, що кілька місяців тому. Тоді ще просто трималася його сива голова на плечах, а гордощі світились в очах опірного боярина. Тепер ніхто не пізна'в би його у цій злиденній появі дідуся з запалими щелепами, червоними каламутними очима та тремтливими руками.

— Боги з тобою, милостивий, під мою стріху вітають, — почав Козняк і схилився до стремена князя, — та вибачай, що не квітом стелиться тобі дорога, не медом поливається… Трупи та кров…

Старий розвів руками і знову схилив голову, наче ждав грому. Та в очах князя не було блискавки, тільки зворушення. Від Путяти, Святослава та Богдара він дізнався вже був про участь Козняка у змові, про його безвинність і що тільки через його непослух та опір вдалося вчасно обезсилити ворога. Князь поклав руку на сивій голові боярина.

— Не тобі, старому, виправдуватися, а мені, що наїжджаю на твою домівку у таку пору. Приводять мене сюди дві речі. Перша…

Мирослава, що стояла коло батька, вмить здогадалася і побігла в хату за калачем і медом.

Князь випив, узяв кусник калача і, видко радів, що дівчина така схвильована.

— Рожі на твоєму личку, рожі та мак, — говорив, заїдаючи, — та не за калачем я прийшов, а за іншим…

Дівчина почервоніла ще дужче, а таця затремтіла в її руках.

— А візьміть хто від неї мед, бо все, що призначене для нас, вип’є мати земля.

Прискочив Станко, узяв від дівчини тацю, а дівчина вмить закрила лице рукавом. Опісля другою рукою добула з-за пазухи хустину князя і подала Володимирові з поклоном.

— Ти на грудях носила її, дівчино на серце клала дарунок свого вибранця? Так, вона ще тепла, гріє і пахне твоєю молодістю!

З страхом глянула дівчина на князя.

— Вибач, милостивий! Я мусила заховати її від очей, бо по неї посягав Свен.

— Невже ж, дівчино, гадаєш, що Свен не добув би її звідтіля! Як же ж ти зберегла б її? — допитувався він, та у веселому жартівливому звуці глибокого його голосу задзвенів м’якший тон ніжності.

— Я пришпилила б її ножем, милостивий! — різко відповіла дівчина, і ніхто, дивлячись на неї, не сумнівався, що вона каже правду.

— Коли так, то спасибі, дівчино, за вірність, хай так само вірне буде тобі щастя! Але бачиш, твоя краса не мені зацвіла, хоч й велика її ціна! Кому ж маю віддати цю хустину, а з нею й моє княже право?

Враз загуділо у зборі.

— Мені, мені! — гукали воєводи, сотники, гридні, ба й ополченці. — Киньмо жребій.

Гамір і регіт піднявся звідусіль, та князь підняв руку, і все стихло вмить.

— Важке питання та й годі! — заговорив знову. — Я міг би вернути тобі свободу, та твій батько старий, міг би віддати тебе не тому, кому треба. Міг би веліти кинути жребій, та відомо, що найбільше щастя у дурнів… Гм!

— Милостивий князю, віддай хустину тому, хто повалив твого і мого ворога, — сказала поважно дівчина.

Ніхто не засміявся. Кожний чув, що ці слова не жарт. Усміх щез із лиця Володимира.

— Хто ж це такий? — спитав зацікавлений князь.

Та в цей мент усміхнувся, коли побачив Романа, який виступив з гурту і став коло дівчини.

— Мені віддай її, милостивий! — сказав спокійним упевненим голосом. — Не за заслугу, а по закону любові.

— Як так, — повеселів князь, — то зайве й ваше прохання. Воєвода Роман молодий, та самі бачите всі, що сила в нього і завзяття небуденні, а щодо дівчини… то, їй-богу не знаю, чи хто другий зважився б посягнути по неї після Свена?.. Що ж, бери, хлопче, чи пак, достойний воєводо. Даю тобі її хустину, як обіцяв перед виїздом у Візантію. При цьому заявляю всім загалом і кожному зокрема, що воєвода Роман не в дарунку дістав цю хустину, а виборов її мечем, як ялося героєві! А тепер ведіть мене до Свена! Це ж моє друге діло!

Веселий гамір, який був наче відгомоном на слова князя, раптом стих, лице Володимира скам’яніло, по всьому зборі пролетів лиховісний дух Морани.

— Він отут, милостивий! — сказав Станко з поклоном. — Розступіться!

Враз подалися набік Козняк, Мирослава, Роман, служба, ополченці та гридні. На поламаній лаві перед хатою сидів варяг. Синя, майже чорна ліва рука, розпухла, наче довбня, лежала безсильно та непорушно на колінах, а з місця, де були ремені, скапувала кров. Його обличчя було спокійне і суворе, як завсіди, тільки жовте, наче у мерця. Уперше, відколи Володимир покинув Київ, зустрілися обидва давні герої, а перед очима обох душ промайнули марива минулого. І враз Володимир, маючи перед собою найзавзятішого ворога, пригадав собі все те, що бачив на Боспорі. Перед ним тут у поросі, крові та гнилі лежить минуле, пережите, погане, а нове незбагнене майбутнє виростає йому в душі. Хриплий та сильний ще голос Свена вирвав його з задуми.

— Чого дивишся на мене так довго, Володимире? — питав варяг. — Давно ти не бачив мене? Ждеш рога з напитком та привіту конунга? Дарма! Ріг не оправлений, мед випитий, а конунг програв ставку життя. Ха, ха!

— Дивлюся у минуле та майбутнє, Свене, а ні з одного, ні з другого невільно глумитися, тим більше, коли тінь смерті паде нам на чоло, — відповів суворо князь.

— Минуле у нас спільне, Володимире, і хіба дурень завертає до нього, коли нема вже з цього користі. У майбутнє забігає лише боягуз, бо справжній герой вдаряє мечем та жде жеребу смерті або перемоги.

— І ти не бачиш ще того, що між нашим минулим і майбутнім лежить пропасть? Ти не збагнув ще, що конунг не те саме, що варяг на зміїному човні!

— З знаю тільки що вільно героєві та по чому пізнати боягузів…

Враз потемніло лице Володимира:

— Знаєш? Герой не бреше, не обманює і не зраджує! — сказав різко. — А роблять це якраз боягузи. І не хто інший, а ти зрадив мене, обманув своїх гриднів і полочан, оббрехав Козняка.

— Тебе я не зрадив, бо всякому свобідному героєві вільно посягнути по владу. Усе на світі застромлене на вістрі меча. Раз ти полишив мене у Києві, то ти дав мені волю йти, куди захочу. Кознякові я сказав те, що вважав правдою…

— Брешеш, падлюко! — вирвалось у Станка. — Перед княгинею говорив ти не те. Тепере ми вже знаємо, і то саме з твоїх уст усю правду.

— Ах!

Очі варяга хотіли ніби пробити Станка своєю диявольською скаженістю.

— То ви підслухали? — і злість спалахнула в ньому, як полум’я. — Так, я оббрехав Козняка, — говорив далі, мов у гарячці,— але у війні та у любові всі способи добрі, якщо ведуть до успіху. Ти, Володимире, викопав ту пропасть, про яку говориш, і винен усьомуі

З вибачливим усміхом і спокійним рухом голови почав Володимир відповідь:

— Ні, воєводо, не я копав пропасть і не я винен, а винен час, який деколи залізною рукою добувається до воріт держави. Як навіть у далекі новгородські, в’ятські чи брянські області щойно стукає весна, ломить кригу та нівечить снігова звали, так і до воріт твоєї та моєї землі застукав дух нової правди. Ти втік перед ним із своєї землі, не відступав від трухлявих ідолів, поки новий дух, невидиний і всесильний, не переміг тебе. І бачиш, я зрозумів би тебе з лиця нашої землі, що рветься до життя! поряд інших земель світу— або загибати. Ця необхідність завела мене у Візантію і дала мені в руки бажане добро. Тобі здавалося, що меч, який поб’є мене, знівечить і самий дух. Ти помилився, Свене! Не я побив тебе, а та земля, знаряддям якої я став, і вона вбила б тебе була навіть на моїй могилі. Ти міг був щонайбільше скинути володаря. Але з мого попелу постав би завтра месник і змів був тебе з лиця нашої землі, що рветься до життя!

Тільки наближені Володимира, такі, як Роман, Збранич, Мирослава та старі члени княжої ради розуміли слова князя, інші вперше почули з його уст, що він приєднався до грецького бога, прихильників якого стільки жило на землі Дажбога. А що цей бог виявися могутнішим за Перуна, то ніхто й не дивувався. Всі були горді, що їх князь знайшов нову силу для них усіх, більшу, як досі.

— Я вікінг, і закон морських героїв е моїм законом. Суди мене своїм новим законом, бо за давнім мій суд уже відбувся.

Настала знову хвилина мовчанки. На землі Дажбога чужинця ніхто не кривдив, і його судили завсіди законом землі його походження. Свена можна було судити тільки за душогубство, грабіж та підпал під час ворохобні, а не за зраду.

— Свене, — сказав князь, — за новим законом судити тебе годі! Твоя правда! Ти не з мого світу, а з того, який я вже залишив за собою. Я забуваю про зраду князя й держави, бо не я твій князь і тут не твоя держава. Проте за законом твоєї землі мушу залишити за тобою всю кров та сльози, згарище і руїни. Ти поставив якнайвищий закон — закон крові — то й боронися від нього, або загибай!

Кинув меч до ніг Свена і сів на коня. Та в цей момент зашуміло у зборі. За час суду зібралася була на вулиці величезна юрба народу, яка пильно стежила за ходом суду. Тепер закричали всі.

— Він наш, наш! Давайте йогої

— За кров дітей наших!

— На шматки його! Перун йому в тім’я!

— Хай його поб’є хрест! Смерть злодієві! Смерть, смерть!

Здавалося, що юрба ще у присутності князя справді розірве Свена на шматки. Потоком рушила громада на дворище Козняка. Та нараз Свен устав. Спокійно, гордо, як колись на Берестовому, поглянув на юрбу владним поглядом. Праву руку простягнув вперед та крикнув:

— Не вам судити конунга! Дяка тобі за правду, Володимире!

І спокійно, міцною рукою вбив собі у жилу на шиї маленьку золоту голочку. Хвилину постояв просто, потім зробив півобороту убік і тяжко впав на землю. Ібн Дауд не ошукав варяга. Отрута вбивала мов блискавка, без болю та муки. Ніхто не смів доторкнутися до трупа. Грізний і величний, як за життя, лежав витязь на землі, тільки його іскристі очі затемнилися і погасли.

— Поховайте його за законом! — наказав Володимир. — Ми живі воюємо тільки з живими. Прощавайте!

— Слава, слава князеві! — залунали оклики, а в їх супроводі поїхав Володимир на Берестово.

НОВА ВІРА

— Здоров був, волхве Перуна! Не ласка твоя була зустрінути володаря тієї землі, як велося здавна, хлібом-сіллю; запашним димом та співом дівчат? Забув ти за той час за мене, правда?

Аж до землі похилився волхв від цих насмішливих слів. Він стояв у воротах капища сам один, його служба покинула його. Ні одного зеленого віночка не було видко на подвір’ї, кущі та моріг були потоптані ногами, уламки зброї, одежі та харчів валялися довкола.

— Правду кажеш, милостивий! — відповів зляканим голосом. — Відвернулося лице князя від богів та їх слуг, але що я не тільки їм слуга, але й тобі раб, то й повинуюся.

Кивнув головою князь, звернувся до прибічників:

— Олешиче! Отут скажи зараз вкопати хрест! Тут лежали тіла ваших отроків, побитих поганими, тут змагалися давні боги з сонцем правди, з царством божим. З тієї крові нехай виросте хрест і нагадує усім, хто спас їх від меча варягів та від соромної неволі.

Гридні принесли величезний дубовий хрест, що його князь, приготовив завчасно, викопали глибоку яму, і тоді князь власноручно перев’язав вершок хреста линвою, даючи знак, щоб потягли його вгору.

Затріщали гужі, ухнули гридні, і серед урочистої мовчанки над юрбою полян став звільна підійматися хрест господній. А тоді залунав над головами могутній голос князя.

— Народе мій! Ось знак триєдиного бога вседержателя, який обіймає всіх і вся. Йому я завдячую вінком влади та сили. І вам він дав перемогу над ворогом. Йому поклоняюся я та бояри мої, поклонися йому і ти!

Наче лан спілого збіжжя, захвилювалися ряди людей і схилились за прикладом свого князя. Один тільки волхв стояв осторонь блідий, простоволосий, зляканий, довго не розуміючи перемін. Прибитий словами князя і невеселими міркуваннями над тим, де він тепер дінеться, волхв пошкандибав у капище. Та за якусь годину ждала його чимала втіха. Прийшло декілька мирян із запитом, чи він і для нового бога приймає приноси і чи зуміє найти до нього дорогу, як найшов її князь. Умить з’ясував собі досвідчений духовник, що, пливучи за течією, він не пропаде.

— Очевидно, — відповів. — Якби мало бути інакше, то чи лишився б я при своїх почестях? Клади сюди дари, а всі небесні «воздадуть тобі сторицею». Недаром князь воздвиг свій хрест саме на Берестовому; це місце, очевидно, святе і ближче звідсіля до неба молитві і людині!

Швидко зайнявся жертвою, бурмотів всілякі заклини, курив святим зіллям, сипав у полум’я ялівець, а накінець перехрестився тричі, як бачив це був у християн. Ледве скінчив, покликали його до кострів, на яких мали горіти побиті варягами кияни. Де не взялися його помічники співаки, і старий Ярослав немов прочуняв. Він починав мати надію, що нічого не змінилося на Дажбоговій землі. Збираючись на похорони, накинув білу одежу, підпоясану узірчастим поясом, прив’язав розкуйовджені кучері та бороду, а на голову наклав вінок із зеленої омели. Владним тоном видавав наказ підлеглим, а вони корилися йому, самі не знаючи, що думати про рішучі та певні рухи старого. Особливо дивувала їх незвичайна точність, з якою він перестерігав усякі подробиці обряду. Пригадував, щоб між похоронених когутів не потрапили курки, або між воскові свічки лоївки, щоб усі похоронені сорочки були льняні та щоб для гашення вогню не вживали замість меду з водою пива або чистої води. Ніколи ще так точно не дотримував волхв цих звичаїв, як сьогодні.

Поважно та точно ступав гурток жерців у Володимирів город, де вершилися костри, і тисячна юрба приєднувалася до нього, щоб узяти участь у похоронах. Волхв почував себе знову духовним провідником Києва. Одно тільки гнівило його немало, що за ним не ступав князь та не дзвонили списи гриднів. Не було ні бояр, ні огнищан. здебільшого тільки бідніші люди з передмість та з околиці. Та ось похід зупинився. На майдан навскач виїхало кількасот їздців, а за ними біла громада пішої раті. Військо сотня за сотнею проходило повз волхва. На чолі їхав на великому бойовому коні воєвода Мстислав Воєславович. Він одним поглядом обкинув увесь майдан на Берестовому і вмить догадався про все.

— Хресті

З рамен хреста звисали вінки барвінку, частиння та пізноцвітів. Це дівчата прибирали його після виходу бояр та князя, і ніяка злочинна рука не нарушила їх. А тепер буйний вітер, який наганяв від заходу снігові хмари, розвівав ці вінки, наче прапори.

Правду казали поголоски про Христову віру. Князь прийняв її, та не заборонив почитати давніх богів, бо ось старий волхв, як і раніше, веде похід жерців. Вояки Мстислава були здивовані, як міг Володимир пробитися через печенізьку стіну, повалити Свена та ворохобників? Невже у цьому була якась вища сила?

Мстислав побачив молодця, що з трудом пробивався крізь юрбу, і пізнав Збранича.

— Здоров був, хлопче, — кликнув на нього. — Бачу, вітаєте нас з перемогою?

— Так, з перемогоюі Князь велить вам стати у Новому городі.

— Як-то? Адже великі гридниці є на Подолі!

— Туди недоспіла саме сіверська рать. А тебе, достойний, князь просить у терем.

Станко під’їхав до волхва, зіскочив з коня і поклонився старцеві:

— Премудрий волхве, рідня боярина з Мощаниці прохає тебе влаштувати після сьогоднішнього похорону на третій день похорон для боярина. Господар покинув свою хату, осиротив жінку та дочку, а мені випало хоронити його.

Горде лице волхва поблідло. Він увесь затрусився.

— Боярина? Якого боярина? Невже Мощанина?

— Так! його найшло на шляху військо князя і привезло з собою. Це ж член княжої ради…

Аж до цієї хвилини гадав було волхв, що Мощанин таки встиг переконати князя у своїй невинності та що тільки завдяки цьому ні його, ні Козняка не діткнула рука мстивого князя. А тепер?.. Може… може… князь і знає, де, як, коли і чому опинився Мощанин на шляху неживий? Судороги пройняли старця від непевності, страху і сумнівів. Поява Володимира показувалася тепер куди більша, грізніша та ще більше таємнича, як досі.

Ні Станко, ні Мстислав, оповідаючи про останні події, не могли розібрати якою-то силою розбив Володимир полчища поганих, не розуміли, яким способом міг Володимир опанувати Берестово, не знаючи розташування сил ворога. Вони не знали, що військо Володимира прийшло саме в той час, коли Еріх наступав на Нове місто, отже, Берестово було без оборони. Але й так яка-небудь із трьох ватаг князя мусила здобути город і з’єднатися з людьми Путяти та привести Володимира у Київ. Володимир ніколи не зважився б був вертатися у Київ, не маючи потрібних сил, щоб від одного маху розтрощити ворохобників. Не будь у нього дружини Олешича, він пішов би був назустріч Мстиславові чи сіверській раті, і тоді вдарив би був на Свена. Та всі ті обставини не були відомі ні Станкові, ні Мстиславові, так що обидва вони, як і ввесь народ, ні на хвилину не сумнівався, що тут надприродна сила вмішалася у хід подій.

ПРОЩАННЯ

Ритмічні удари вже від полудня звучали на подвір’ї Козняка. Це раби та найняті робітники ставили наново паркани, прибивали дошки, направляли двері та лавки.

У хаті мили та прибирали кімнати, а старий Козняк, одягнений у кожух та клепаню, з довгою патерицею в руках сидів у сінях з Романом.

— Недобре робиш, сину, що покидаєш нас знову! — говорив невдоволено старий. — Я в невиплатному довгу у тебе і князя і волів би, щоб ти був біля мене. Сам ти казав, що з весною всі дружини вирушають у похід. Я бажав би з моїх достатків причинитися до звеличання походу, а тут я вже старий, не зможу допильнувати майстрів, вибрати у купців ні зброї, ні одежі.

— Забувайте, батьку, що ваші гроші вивезені на Волинь, а не знати, як довго зможе берегти їх воєвода Соломирич. Він теж має вирушити весною. Князь хоче, щоб корсуняни й імператори побачили велич і силу володаря всієї Русі.

— Чому ж не їде туди Збранич?

— У Збранича діла досить з похоронами Мощанина та із спадщиною.

— Гм!

Старий невдоволено потряс головою. Від часу, як вияснилася справа смерті Доброгоста, все батьківське почування, яке мав старець для мертвого сина, повернулося до живого майбутнього дідича його майна та дочки, усього, з чим зжився боярин за свій вік. Та Роман тільки всміхнувся.

— А що зробиш, якщо засніжить тебе у повороті?

— Я не гадаю вертатися верхи, ні возом, тільки водою. Впадуть дощі, то ще краще. Візьму сплав у поліщуків.

На це не було вже відповіді.

— То їдь з богами, синочку, — сказав по хвилині.— Велес тобі проводирем буде.

Роман похилився до руки старого.

— Де ж Мирослава? — списав ще Козняк.

— У княгині! Ось я й іду до неї.

— З богами, сину! Вертайся здоров!

— Оставайте з богом, батьку!

У городі на кожному кроці видко було, як течія життя вертається у давнє русло, перепинене воєнною завірюхою. Торги роїлися від продавців та покупців, поруйновані хати направляли теслі та пошивальники, щоб перед осінньою непогодою мати захист над головою. Сотні людей прибирали румовища, згарища та попіл із спалених хат, між якими біліли свіжі зруби. Кияни здавна були майстри на всі руки. Одно тільки нагадувало про ворохобню — незвичайно багато сіверської, деревлянської та тиверської раті, які поспіли були на рятунок держави з півночі, сходу й заходу.

У дворищі Рогніди панувала тиша. При тих самих ворітцях, в яких прощався Роман із Мирославою перед візантійською виправою, стояла й тепер дівчина, нетерпляче ожидаючи Романа. Коли почула тупіт коня і побачила худорляве, вітрами загоріле лице молодця, вся спаленіла й побігла йому назустріч. Привіталися, наче вперше бачились.

— Коли їдеш? — спитала дівчина, як він обійняв її.

— Сьогодні І

— Ох, це неможливої Я не пущу тебе!

— Тільки що казав мені те саме батько. Невже ви змовилися? — жартував Роман.

— Не смійся, ладо моє,— мрійно говорила дівчина, горнучись до воєводи, — я знаю, що ти не для примхи покидаєш мене знову, однак я таки справді боюся…

— Чого, дитино? Другого Свена важко було б найти і в Скандинавії, не то тут…

— Я й не про себе боюся, а про неї…— пальцем показала на терем княгині.

— Про Рогніду?

— Так! Вона страшна стала після смерті Свена. Раз у раз кличе своїх богів, молиться, плаче, то чепуриться і приміряє одяг, видобутий із старих, сріблом кованих скринь, які Володимир привіз був ще з Полоцька. То знову впадає наче в шал, рве волосся з голови і одяг на собі. Сьогодні прийде князь, бо повідомив про свій прихід. Я боюся, що вона кинеться на нього, або що він уб’є її. Тому благаю тебе, залишися.

Роман задумався.

— Знаєш, щоб Володимир убив Рогніду — у це я не вірю, коли він не вбив її досі…

— Але ти не знаєш княгині: вона сама так його роздратує, що він втратить рівновагу. Ти не знаєш, на що може зважитися жінка, коли любить…

— Невже ж вона любить його? — крикнув Роман здивовано.

— А ти гадав, що ні?

— Я гадав, що вона його ненавидить.

— Любов не кінчається ненавистю. Сьогодні, коли я натякнула їй на ненависть, вона засміялася і каже: «Ах, ти дурненька, якби я була за нелюбим мужем, і він мене покидав, то я раділа б, що дав мені свободу. Не ненависть, а байдужість — це гріб кохання». Романе, залитися!

Ніжно пригорнув Роман дівчину і довгу хвилину мовчав.

— Що ж, хоч я гадаю, що моя присутність тут зайва, я залишуся на день.

— Рука вірного слуги не раз уже врятувала життя невинному.

— О, Миро, наш князь християнин, який не скривдить і ворога, не то жінку… Він же ж і Свена не карав, а про Мощанина та твого батька і не згадає. Рогніда, яку Володимир, може, тільки єдину любив, мала б бути у небезпеці? Ні, це неможливо!

— Саме тому в небезпеці! — заперечила дівчина. — У його серці гіркість, у неї гнів і жаль, і ось вони зустрінуться…

— Князь — не жінка, Мирославо… Цить, князь іде!

Роман дав знак слузі, щоб відвів коня до стайні, і ввійшов разом із Мирославою до палати. Вони розмовляли ще довго, заки не почули розмови князя з Рогнідою.

Коротко, нервово відповідала княгиня. Звичайні вислови чемності прозвучали без відгомону.

— Чи пан мій бажає повечеряти при своїй рабині?

— Знаєш добре, Рогнідо, що ти не рабиня, навіщо ж дратувати мене?

— А хто ж я, як не рабиня? Не жінка, не сестра! Не по волі вікую вік при тобі!

— Саме тому приходжу до тебе, Рогнідо. Нас злучив важкий злочин давніх днів, та вся м&я покута, якою бажав змити мій гріх, не найшла ласки у твоїх очах, життя мого бажала ти, а смерті! Ти навіть спілку завела з моїми ворогами, сама добувала на мене меч, дитинку нашу наситила отрутою ненависті до батька…

— Невже ж ти осуджуєш мене за це?

— Не мені тебе судити, бо я сам винен в усьому: і ненависті, і змові, і злочинам. Та раз не можу віддати тобі життя, то можу вернути тобі хоч у частині те, що взяв від тебе. Даю тобі Полоцьку волость, спадщину Рогволода. Йди туди разом із половчанами, яким вертаю волю, зброю та човни, і управляй нею. Нехай син твій не скитається ізгоєм на чужині, ані не гнеться в ярмі, яке навчився ненавидіти!

Серед тиші, яка настала після цих слів, Мирослава виразно чула, як княгиня заплакала.

— Ти плачеш? — м’яко спитав Володимир. — Плач, Рогнідо, плач, як і я плакав колись кривавими сльозами над своїми гріхами, та, виплакавшись, вибач мені злочин, яким я прогрішився незрячий!

— Ох, я не плачу! — відповіла різко княгиня. — Мої сльози — не вода, а кров! Волость я приймаю, бо вона моя, а сина візьму з собою, бо він теж мій. Відійду зараз, як тільки позбираю те, що залишилося мені по батькові. Доля, яка нас злучила, розлучає нас тепер, а моє місце при тобі займе інша…

— Рогнідо! — скрикнув Володимир, а в голосі його звучав гнів і біль. — Для чого ти завертаєш споминами

до давніх днів І до незагоєних ран. Чи на те, щоб завернути мене з дороги, на яку я ступив цієї веси? Даремне зусилля. Моє життя не належить уже до мене!

— Чому? — різко залунав запит.

— Тому, що воно є власністю народу і всієї землі Дажбога!

— Ха, ха, ха! Колись ти казав, що ця земля твоя і народ твій! А я кажу це ще й тепер.

Рогніда встала й поступила крок до Володимира.

— Ти не розумієш моєї правди, Рогнідо! — відповів князь. — Усе довкола тебе змінилося і дозріває вже до вищого розуміння життя та обов’язку, а ти все ще живеш варязькими маривами. Держава від Волги до Тісси — це не човен, а я не варяг!

— Говориш про державу, як грек!

— Бо я грецької віри, Рогнідо, віри, яка висловлює все те, до чого додумався я сам, коли прозрів.

Настала мовчанка, і Мирослава почула, як князь наливав собі чарку меду чи вина у срібну чарку.

— Бачиш, Миро, що Рогніді не загрожує нічого, — сказав шепотом Роман, — хоча би тепер навіть у її руці був ніж — Володимир не покарав би її. Він зводить з нею прорахунки, як зі Свеном, і вони обоє щезають з його життя…

— Ходімо звідсіля! — відповіла дівчина. — Я не можу слухати таких слів прощання. І якби хто догадався, що ми були свідками такої розмови, то нам самим було 15 соромно перед власною совістю.

ПІД КОРСУНЕМ

У березні 988 р. прибув до Києва логофет Скіллос і привіз з собою кількадесят духовників, переважно болгар і полян, які довгий час пробували, а то й народилися у Болгарії, Корсуні чи Візантії. Вони мали з собою церковну утвар, книги, писарів та іконописців і безліч ікон, зібраних грецьким духовенством для покорення порфірородними лютого племені тавроскитів, яких володарі бажали навернути на Христову віру. Володимир прийняв ласкаво дарунки порфірородних, а вказавши на християнську обстановку двора та на хрест на Берестовому, сказав:

— Усі умови, поставлені мені імператорами, виконані. Варда Фока побитий, силу моєї держави збільшили шість тисяч варягів, я сам, моя дружина і велика частина моїх земель поклонилася святому хресту. Чому ж імператори не прислали мені моєї невісти? Невже вони не шанують свого слова?

— Ніколи порфірородні не ламають слова. На царівну Анну теж вступила благодать господня, і вона будує біля Влахерну монастир, куди бажає вступити восени. Супроти волі бога людські умови безсильні.

Скіллос побожно схилив голову, а Володимир з усміхом дивувався з спокою, з яким він передавав свідому брехню. Роман Олешич, який стояв біля князя, аж почервонів з досади. Анастас потягнув його за рукав. Прибічники князя дивувалися, з яким м’яким серцем їх володар приймає гарбуза від імператорів.

Скіллос умовлявся з князем щодо дорічної торговельної виміни і повідомляв, що на передмісті св. Маманта відкрито дві нові господи для руських купців.

— Я вельми вдячний порфірородним, — відповів князь, — за їх опіку над новонаверненим племенем! На другий рік я радо скористають з ваших господ. Та в цьому році я загадав викорінити поганих з степів нашого моря, тим-то й не пущу на весну човнів у Царгород. Вони не вернулись би до осені. Тим-то поїдуть тільки у Корсунь. Туди хай переїдуть царгородські купці у другій половині травня на торг.

Скіллос прикусив губи. Що означало це розпорядження князя? Він знав від київських греків, що ладиться воєнна виправа до Корсуня, а від цісарських стратігів, що вони не бояться облоги за подвійними стінами города. Якби руські купці поїхали у Царгород, вони могли б бути заручниками миру. Але коли так, то чому вони взагалі їдуть у Корсунь? Греки добре знали, що після перемоги Володимира над печенігами шлях на схід відчинявся знову, і руські купці не муситимуть їхати аж у Візантію, щоб продати крам. А може, ця корсунська виправа — це тільки підступ..?

— Осміляюсь, — сказав Скіллос, — вашій княжій милості пригадати, що не кожний купець зможе вислати кораблі у Корсунь. Таких є небагато, а не знати, чи ті, що приїдуть, зможуть викупити ввесь привезений крам. Для вас була б утрата, а для нас дорожнеча по містах.

Князь усміхнувся.

— Як у справах віри та небесних благодатей рішає імператор, так у торговельних справах рішаю я, і ніяке моє рішення не буде шкодою для моїх підданих. Вони знають, що за всю доставу дістануть плату в повновартних грошах чи товарах. У Корсуні є купці не тільки грецькі, а все непродане можу я сам закупити і скласти на складах Корсуня.

Після такої заяви Скіллос від’їхав у Витичів. Того самого дня роз’їхалися биричні князя по всіх землях від Дунайця по Волгу. З першими водами стали наспівати у Київ дружини всуміш із човнами купців. Купці збиралися під Витичевом, дружини в Києві, де княжі воєводи переглядали їх старанно та мали наказ доповнювати всякі недостачі зброї за припаси гриднів. Ще ніколи ніякий володар Руської землі, навіть великий Святослав, не зібрав в пристані Києва такої раті. До половини травня назбиралося п’ятсот великих човнів, а в кожному було від тридцяти до п’ятдесяти чоловік. Тільки бояри, воєводи та прибічники князя мали коні, всі інші були піхотинці, зате на кожному човні везли мотуззя, в чудернацький спосіб попритесувані балки та залізні окуття.

Вже десятого травня рушили купці та тисячі ратників під проводом Романа Олешича. З них їхало кількадесят грецьких уповноважених з Києва, яких вислали київські греки з доставою у Царгород. Був чудовий весняний час, а на Білобережжі все стояло у квітах. Через пороги перебралися без перепони, ні одного печеніга не видко було на придніпрянських степах. Тільки в Олеші треба було два дні перечікувати бурю, яка зірвалася з північного сходу. Хоча вітер не вщухав, море було ще неспокійне, Роман наказав день і ніч їхати далі повз береги Криму до Корсунської затоки.

З трудом найшов Роман на пристані місце для себе та своєї раті — так багато суден було у ній. Здавалося, ввесь Золотий Ріг переселився у Херсонес. Густо, наче димовий ліс, стирчали щогли, роєм увивалися човни; наче ніжки величезних водяних жуків, маяли весла гребців ритмічно по обох боках суден. Гомін і крик вітали київський флот. Портові впорядники бігали спітнілі з купцями, визначаючи кожному стійло та місце на нічліг. Роман передав опірних греків катепанові Феодосієві, а цей обіцяв подбати, щоб вони не повтікали з Корсуня. Руські купці не платили портової оплати, а мусили платити її греки. Вони навіть не могли мріяти, щоб утекти з крамом у Царгород, і мусили продати у Корсуні або ждати кінця торгу. Торг ішов на диво жваво та гладко шість днів. Руські купці знали, що якби торгівля йшла тяжко, то сам князь закупить усе за готові гроші. В кінці сьомої днини стали деякі кораблі в пристані готуватися до виїзду.

Роман занепокоївся і вийшов з Вишатою, вельми метким і тямущим купцем, на пристань. Та як далеко і широко простягається море, ніде не було видко ні одного човна. «Що сталося з Володимиром?» — запитував себе воєвода.

— Цієї ночі треба щось зробити, інакше всі задуми князя пропадуть, — сказав.

— Що саме?

— Мусимо перешкодити кораблям, щоб не покидали пристані. Кожної хвилини може наспіти княжа рать.

— Це нелегка річ. Корсунь багатолюдний город. З залогою стратіга та корабельниками візантійських купців буде в ньому до вісім тисяч чоловік. Стіни високі, сильні, а на заборолі кожна баба рівна гридневі.

Та в цей момент Роман скочив, наче хлоп’я, між носіїв, які несли у город мішки. Між ними виднівся старий білявий муж з коротко стриженою бородою, одягнутий у грецький стрій з широким варязьким мечем.

— Оляф! — кликнув на нього Роман.

Швидко оглянувся варяг, і обидва друзі щиро привіталися.

Оляф, видужавши, поселився в Корсуні, де займався поки що торгівлею збіжжям. Роман відтягнув Оляфа набік і спитав:

— А ти не мав би, Оляфе, охоти хоч раз послужити — князеві?

— Чим?

— Звісно чим: мечем і веслом!

Очі засвітилися у варяга.

— Заробиш на цьому стільки, скільки не дасть тобі й найбільш корисний торг.

— А це як?

— Забався ще раз у вікінга й не Пусти завтра грецьких суден із пристані.

— Скільки людей ти даси мені?

— П’ять сотень, а що здобудеш — твоє!

— Ха, ха! Як так, то я й сам на це пішов би, будь у мене люди. Дай мені людей!

— Не я, а цей огнищанин дасть тобі їх, — звернувся Роман до Вишати. — Подбай, достойний, за варязькі плащі і передай їх моїм людям у господі. Наші шоломи та човни й без того скидаються на варязькі, здалека не буде видко.

Другої днини Роман ще спав у господі, коли прибігли перелякані руські купці.

— Хоробрий воєводо! — поклонився київський огнищанин Вовк, — відвернулося лице Хоре… господа від слуг твоїх. На морі показалися варяги і грабують грецькі судна. Всі, що виїхали ранком, завернули назад. Та п’ять великих круглих суден пропало з усім достатком. Купець Кіродул вернувся на човні сам один з одним гребцем. Що нам робити?

— Залишити всі опорожнені кораблі на березі, а мужву озброїти і стягнути поблизу мого стану. Я вже вчора ввечері і вислав своїх людей за варягами. Вони загорнуть їх від сторони моря і приженуть надвечір сюди, а ви маєте бути готові переловити їх, ще допливуть до берега.

Відразу почався на флоті рух. Вино, поволоки, зброя, посуда, прикраси та всяка грецька купля не займали багато місця, тому до повороту досить було й шостої частини всіх суден, які виїхали були з Києва. Купці вибирали кращі та легші й вантажили їх куплею та поживою, а гребці з рабів помагали їм переносити та розміщувати крам. Вільні гребці, посередники та ратники озброїлися, а молодші купці, з яких кожний знав воєнне діло і миттю вмів перекинутися з купця у грабіжника-вояку — взяли керівництво.

Надверіч не чорні хмари від заходу надвигнулися на Корсунську волость, не сірі птахи налетіли, не сарана рушилася на плодовиті поля… Це велетенський флот суден Володимира підплив до затоки й замкнув її зовсім. Услід за цим човни приставали до берега, а з них висідали відділи раті, такої добірної, та блискучої, що й самі порфірородні Імператори не посоромились би такої. Сотня за сотнею, тисяча за тисячею виходили на берег, а коли причалили всі, крім вартових човнів, вивантажено ще кількадесят коней. На одного з них, білого, мов молоко, араба сів рослий муж у пурпуровій мантії та в золотому шоломі з вінком на голові й блискучим мечем у руці.

Нечуваний переполох охопив корсунян. Стрімголов утікали у город ті, що вийшли були в пристань, як тільки на обрії появилися човни. Утікали навіть власники господ і складів, побудованих на березі, і мешканці передмістя, яке лежало на руїнах давнього Херсонесу.

Глухо зачинилися ворота міста й почалися гарячкові приготування до оборони. Хоч корсуняни чули про майбутню виправу Володимира на Корсунь, але приїзд купців розвіяв їх сумніви. Аж тепер вони зрозуміли проворність князя, який стягнув сюди хитро своїх вояків і маєтки найбагатших громадян імперії. Населення города подвоїлося від такого великого допливу чужинців, тоді як усе їх майно було на кораблях. Катастрофа була неминуча.

Царгородських купців охопила паніка. Юрбою збирався народ на агора, домагаючись негайних переговорів і мирної передачі города. Грецькі купці з Царгорода обвинувачували катепана у зраді, мовляв, він не ударив на варягів попередньої днини і не випустив грецьких купців із пристані. Тепер уже ніхто й не сумнівався, що вчорашні варяги були тільки передовим відділом флоту Володимира та що були в порозуміннні з Романом Олешичем. Даремно виправдовувався катепан; озлоблені, доведені до розпуки купці за всяку ціну бажали найти винуватця їхньої втрати й находили його тільки в ньому. Не диво, що, всупереч бажанням корсунян, катепан відмовився віддати город і, зібравши купців та всю військову залогу, почав боронити город не жартом.

Корсунян, які противилися, казав ув’язнити за те, що держать сторону Володимира, а маєтки їх забирати, щоб хоч частково покрити втрату царгородців. В цей спосіб залякав одних, зацитькав інших і розпочав оборону.

Внутрішні стіни города були дужчі та вищі за верхні, збудовані з найдобірніших відломків стін давнього Херсонесу. Черговий наступ руської раті скінчився перемогою оборонців, і в серця їх вступила відвага. Замовкли навіть голоси спротиву серед корсунян, а царгородські купці почали списувати та розділяти забрані маєтки.

Але облога затяглася. Кілька днів війська Володимира відпочивали і щовечора почувалися з табору крики та співи гриднів, що бенкетували. Та одночасно на очах корсунської залоги поставали вздовж стін дерев’яні зруби, на яких здіймалися «пороки», тобто метавки на балки й камені. Корсунянам вдалося декілька з них спалити грецьким вогнем, та на їх місці з’являлися нові.

Найдивніше було те, що поставало їх по кільканадцять нараз, без гомону, стукоту сокир, не примірюючи навіть частин, якби були готові.

Десятої днини після приїзду величезні каменюки летіли на стіни, а що віддаль була дуже невелика, то і успіх обстрілу був незвичайний. Зразу тільки покрівлі будинків, що стояли біля стін, терпіли від каменів, які перелітали через городські стіни, та швидко стали падати один по одному зубці укріплень, а далі цілі заборола обвалювалися й летіли вниз із ломотом у хмарах пилюги. У руських дружин не було ще ніколи машин, тим-то візантійські та корсунські будівничі не так дбали про відпорність, як про висоту та гладкість стін.

Серед крику та реготу гриднів падали укріплення города й кинули його оборонці. За цей час княжі дружини очистили все побережжя півострова та половили чимало суден, які наспівали з Візантії.

ПОХВАЛЬНА ПІСНЯ

На підсінні невеликого хутора, розташованого на пагорбку під містом, сидів Володимир, біля нього воєводи, обидва Олешичі, Соломирич, Мстислав Воєславич, Стенята, Сулятич, на боці при столику Анастас.

Устав Вишата:

— Милостивий князю І Маю вістки, що городяни раді би хоч сьогодні піддатися під твою руку і збутися стратігів та збірників із Царгорода. Та саме цього не бажають собі царгородці, а їх є в городі сила. Катепан теж рад би піддатися з усім військом, та боїться відповідальності. А проте гадаю, що від одного сміливого наступу город піддасться!

— Це ми знаємо, що вже перед тижнем, коли впала стіна біля східних воріт, город був наш, — зауважив старший Олешич. — У тому-то й ціла біда, що ми бажаємо добути город, а не його звалища.

— Бач, цього не роз’яснить купцям ніяка сила — відповів Вишата. — Не беремо, то це значить — не можемо!

— В такому разі треба б хіба нам самим вислати посла до імператорів, щоб дозволили ласкаво корсунянам здати город! — зажартував воєвода Мстислав.

Князь усміхнувся:

— Отже, ніхто з вас не має ради?

— Ніхто не відзивався.

— То я скажу. Стратігам треба облегшити рішення і вчинити щось таке, щоб усі, навіть царгородці, бачили марність дальшої оборони. Можна це зробити на три способи: підпалити місто, виголодити його або позбавити води. Одначе підпалене місто може згоріти все, а нього ми не бажаємо. Виголодити його важко, бо самі ми підвезли їм поживу. Залишається третє!.. Криниць у городі нема, воду спроваджують із гір проводами. Треба знати тільки, де вони, і через три дні город здасться.

На це підняв голову Анастас і заговорив.

— Давно я, милостивий, ждав на хвилину, щоб віддячити за те добро, якого зазнав від тебе. Ця хвилина прийшла, і слава господеві, що дозволив мені діждати її. Я маю рисунок з планом города ще з тих часів, коли я жив у ньому. Я знаю башту, де кінчається водопровід, яким йде вода з гір. Між оцим місцем і джерелами треба шукати проводів…

У гу саму хвилину прийшов до князя посланець.

Він питався, чи князь не захотів би прийняти без свідків катепана, який крадькома бажає прибути у руський табір.

Годину пізніше, коли воєводи розійшлися з наради по своїх домівках, серед найстрашнішої зливи, блискавок та громів, у хату вступив невеличкий, сивавий уже муж у напівварварському, напівгрецькому одязі звичайного корсунянина.

— Ти катепан Феодосій? — спитав князь.

— Так, князю.

— Чого тобі треба від нас?

Катепан поклонився князеві до землі і, склавши руки, поглянув недовірливо на Романа й Анастаса, які були князеві.

— Мужі, які чули мої розмови з моєю невістою, можуть почути і твої слова! — сказав з усміхом.

Широко розкрилися очі візантійця. «Отже, правду казали поголоски, що сама царівна бажає цього ненависного подружжя?»

— Вибач, князю! Тобі наказувати, не мені! Я прийшов тобі сказати, що я, моє військо і ввесь Корсунь ніколи не бажали ставити тобі перепон на твоєму шляху до наміченої цілі. Знаючи, що ти осінений хрестним знаменем, не захочеш нашої погуби, віддали б ми град Корсунь без боротьби. Та царгородські купці домагаються оборони, і топір ката висить над головою раба твого! Отже, позволь мені послати письмо у Царгород!

— Чи ти гадаєш, що імператори тобі поможуть? — усміхнувся князь. — У них самих тепер діла досить. Ворохобня знову підняла голову, а цим разом не приїде вже дарова поміч, як у минулому році. Ні одного дромона не дадуть тобі. Як гадаєш, скільки треба було б кораблів, щоб перемогти мою дружину? Щонайменше двісті!

— Ох, я не бажаю помочі, бо знаю, що вона і так прийшла б запізно! — заговорив Феодосій.

Та Володимир кивнув рукою:

— Ти чоловік війни і знаєш, що Корсунь упав уже тиждень тому!..

Катепан мовчав.

— Один кивок руки, і моя рать могла б обрушитися на вас, як колись раті Святослава, і з вашого города не залишиться ні сліду. Та як християнин взиваю тебе: віддай город, Феодосіє, щоб кров братів твоїх не впала на твою голову!

— А на чию впаде моя кров, князю? — потряс головою грек. — Я чесний, старий, вояка, пам’ятаю Циміскія і Святослава і знаю, що ти, милостивий, кажеш правду! Тому бажаю прохати порфірородних, щоб виконали укладену умову по правді божій і врятували волость, без якої ні один грецький дромон не посміє виплисти на води Понту.

Володимир мовчав хвилину і дивився на прибитого горем катепана, наче бажав збагнути, чи у словах його щирість чи хитрощі.

— Він правду каже! — шепнув Анастас.

— Бачу це! — відповів Володимир і звернувся просто до катепана.

— Феодосіє! — сказав. — Завтра ранком із корсунської пристані виїде дромон. Я приготую його сам, а ти пошлеш тільки посланця, який передасть усно ось що:

«Володимир, з божої ласки князь усієї Русі, домагається, щоб невіста його з усім почтом, належним його достойності і силі, приїхала за місяць до Корсуня. Якщо її не буде, то його рать у перших днях липня буде під Царгородом». А сам можеш осудити, чи вона зміститься у тих двох господах, які біля церкви святого Маманта веліли виставити для вас порфірородні.

— Станеться по твоїй волі, милостивий, — покорився грек, — але що буде тут з нами?

— Через три дні самі царгородці зажадають від тебе піддачі города, і я займу йогої— відповів князь.

— Га! Хай буде воля господня на нас, грішних! — вдарився у груди катепан. — Але невже не найдемо помилування перед тобою? Ми ж не з власної волі…

— Нікому з вас не впаде і волос з голови, не пропаде і ногать із кишені! Не стану ж я руйнувати своєї волості!

Коли другої днини корсунські жінки та челядь купців і вояків бажала набрати води на страву, виявилося, що у проводах нема ані краплинки. А що на ввесь город був тільки один доплив, то й відразу забракувало води у всьому городі. Днину або дві можна ще було видержати при допомозі дощівки, яка залишилася після останньої бурі у заглибинах поземелля, та потім не було вже ніякої змоги роздобути води, потрібної для пиття. З безхмарного неба лилася тільки спека, земля репалася від засухи, а розпалене каміння аж пекло від дотику. Дивним дивом терпіли від цього найбільше не корсуняни і не вояки, а саме царгородські купці, які привикли мати у своїх домівках багато води та холоду. Вони перші зрозуміли, що обороні приходить кінець, тож коли стратіги з’ясували їм безвихідне становище города, вони вже не противилися піддачі.

Отак увійшов Володимир у Корсунь не по трупах, а мирно. За ним увійшло до міста тільки дві тисячі киян, тобто дружини обох Олешичів, пристань обсадили Мстислав та Стенята, інші розташувалися широко табором довкола затоки. Князь зайняв майно всіх царгородських дуків, яке було в городі, і велів воєводам розділити між раттю разом із набором флоту, здобутого при першому наступі. Зате заборонив під карою смерті посягати на життя, свободу чи майно городян. Усі втрати, яких мешканці зазнали через грабунок будинків і шкоди в пристані, наказав винагородити. Після цього наказав старшому Олешичеві прийняти присягу від усіх на ім’я царівни Анни.

Одної погідної, ясної днини від південного заходу, наче білі птахи, з’явились два дромони з золотими емблемами імператорів на щоглах.

У Корсуні вдарили в усі дзвони.

Увечері за весільним бенкетом Володймир мав першу нагоду промовити слово до своєї дружини Анни.

— Невже ж це правда, що сказав Скіллос у Києві, немовби ти воліла чернечу келію від мого двора?

— Ні, Володимире, — відповіла царівна просто й без надуми. — Я не бажала цього, навіть на хвилину. Мої брати наказали вивезти мене у Хальдекон і пильнувати, як бранку. Аж твій похід визволив мене. Спасибі.

І князь відповів схвильовано:

— А мої всі діла — це похвальна пісня, складена тобі в поклоні!