Долина джерел

Валерій Шевчук Долина джерел

Листя на ганку

Я міг повертатися з роботи двома шляхами. Перший — звичайний: Рудинською вулицею, потім трамваєм до Кафедрального майдану, а тоді вниз Чуднівською. Другий же — глибокою долиною Кам’янки, по вузькій і прудкій стежці. Тут, проходячи під урвищем, я любив, здається, усе: м’який журкіт річки; траву, що хилиталася під ногами; м’яке вечірнє небо, горби біля того неба і скелясті виступні; кринички вздовж річки, до яких бігли від хат тонесенькі стежки; застояну тишу, чийсь голос, що раптово дзвенів у тій тиші, і заспокійливий шум жорстви в мене під ногами.

Треба було йти довго, години з півтори, але цей час мовби не існував для мене — я поринав у цю долину, ставав інакший, здіймався на не зрозумілу й для себе височінь і жив наче птах. Душа моя під таку хвилю ставала широка й роздольна, хоч у голові й досі віддавався цілоденний рокіт вібраторів і металеве прицмокування баштового крана.

Долину заповнював м’який передвечірній настрій, в якому речі, люди, каміння і качки на воді розмивалися, мов акварельні; я, очевидно, розмивався так само, бо зустрічні дивилися на мене великими очима, в яких не було ні цікавості, ні привітання,— лише цей вечір, його настрій і його не до кінця збагнені бажання.

Там, угорі, жило своїм життям місто, котилися авто, рокотіли трамваї і бігли кудись заклопотані люди. Те життя, яке так недавно було й моїм (на одязі й гумових чоботях ще лишилися сліди бетону), відступало чомусь від мене на ці півтори години, і я відчував, що тут, унизу, стаю інакший і що це невідомо для чого мені потрібно. Тож я йшов і йшов, шурхотіла й шурхотіла жорства. Сонце ще гуляло там, вулицями, що лишалися на горбах праворуч, а тут уже вогко пахло росою, що спадала на траву, кричали прощальним криком качки, дзвеніли дужки відер — звуки, які не можна ні з чим порівняти; гостро пахтів бур’ян, що обсаджував кручі,— запах, який теж ні з чим не порівняти. Я відчував цю мішанку: звуки, запахи, розмиті кольори, свою піднесеність, хай і йду я долиною під містом (воно там, на горбах), біля витоків джерел, які безперервно стікають у річку, наче прудкі змійки, що біжать зі своїх нір і ніяк не можуть утекти. Я йшов, пойнятий усім цим, глибоко вдихаючи свіжий, чистий запах джерельної води, а попереду, скільки сягало око, тяглися від криничок стежки, і по тих стежках підіймалися з відрами в руках жінки. Мені здавалося під цей час — ті жінки незмінні, як і кринички, з яких вони брали воду, і як течія цієї плюскотливої річки, до якої безперервно біжать і біжать блискучі змійки. Мені здавалося: незмінні цей вечір і місто, котре там, угорі, де незмінно котяться по вулицях колеса і йдуть людські ноги. В груди мені наливалися вільга, золотий спокій і золота рівновага, і я все глибше входив у цю дивну, переповнену джерелами долину.

В одному місці я зупинявся. Якась сила примушувала стишувати кроки: дивився по той бік річки, де дугою вигинався берег. Праворуч, наче замок, витиналася фабрика, ліворуч — хати, нагорі — обозний завод; тут же — тільки цей вигнутий берег, нерушна, застигла тиша і скелі, що височать над річкою, наче стародавні закам’янілі обличчя. Я бачив коло себе лице свого старого вчителя, кругле й добре, як місяць тихої ночі, з відстовбурченими вухами, за які зачепилися дві чіпкі дужки окулярів. Від того очі його ставали теж як криниці (очі під блискучою плівкою води, що короткозоро вдивляються у світ), і я чув його слова, що там, де вигинається берег, де стоїть ота дивовижна застигла тиша, де висять над річкою скелі — обличчя закам’янілих людей, є вихід у стародавні печери, які чорними холодними вужами тягнуться під усім містом. В ці печери вже давно не ступала людська нога, а може, й не ступить, думав я, вони навіки забуті тим гамірливим містом і терпеливо оберігають свої таємниці. Я вже не раз збирався розшукати вхід у те чорне, незвідане царство, але мене завше щось спиняло; я знав, що той світ запечатано для мене навіки і годі його вже розпечатувати. Однак, проходячи повз це місце, я завжди зупинявся, і до мене повертався старечий спокійний голос мого вчителя, який дивився на мене двома чистими джерельцями, прикритими блискучою плівкою.

Тож я знову йшов, переходячи через стежини, що текли від криничок до хат, зляпані свіжою водою, освячені знаком повних відер, і пив цю безподібну, якої потім не зустрічав ніде, тишу. Я доходив до Подільського мосту, де мене чекало ще одне випробування (про те не хотілося навіть думати наперед) — віковічно нове й віковічно хвилююче. Мої вісімнадцять років після тої мандрівки майже порожньою долиною серед джерел теж ставали джерелом, живим, гарячим і струмливим. Я хотів цього живого й гарячого почуття, яке обпікало мене, тільки переступав через дорогу, що вела на Мальованку. Тут була хата, стояла вже вимурувана криниця, і біля неї висіло причеплене до ланцюга замком бляшане відро. Я затамував подих, бо вже дивився туди, до хати, на порозі якої... Тут я незмінно стрічався з великими, гарячими, здивованими очима, від яких усе в мені запалювалося чистою, болющою радістю,— я проходив повз обійстя як заворожений, безсилий одвести погляд від тих здивованих очей і аж розвертався на них. Забував тоді про цілий світ, про себе й про вечір, який все більше й більше згущувався наді мною і мав би кликати мене додому. Але то було даремно, поспішати я не мав куди, хоч раптово й розумів, що поспішати треба, треба навіть бігти, бо щоки мої заливає гарячий рум’янець, ще хвиля — і я не витримаю тої неймовірної і загадкової напруги. Таке переживав я вже не день і не два, і мені хотілося, щоб було так одвічно...

Сьогодні я теж іду цим шляхом, хоч сьогодні втомлений більше від звичайного. Так само переступаю через шосівку, що веде на Мальованку, і так само не можу стримати шаленого калатання серця. Сьогодні у мене в голові все сплуталося: гуркіт вібраторів, хитання рідкої бетонної маси під ногами, хитання стежки перед очима, шурхіт жорстви і журкіт течії, змійки джерельних струмків і холодний протяг у землі вужів-печер, спалахи розрядів над містом і шум того міста; мені здається, що весь я виповнений дивною силою, яка рветься з мене, що я увібрав у себе всю сутність цієї джерельної долини, всю її загадкову й чарівну силу, її незміряну схвильованість і спокій. Я навіть передчував, що сьогодні щось станеться, але нічого не загадував, тільки йшов і йшов — півторагодинний шлях був сьогодні чудніший і важчий, ніж завжди. І лише перейшовши шосівку, я зрозумів усе. Від хати йшла з порожніми відрами дівчина, очі якої ось уже скільки днів сняться мені по ночах.

Я зупинився. Вона йшла по стежці, як ішли сьогодні по таких самих стежках всі оті десятки жінок, котрі підіймалися від своїх криничок до хат. Вона йшла, повна непідробленого чару й простоти, вечір розмивав її, як розмивав усе, і вона зі своєю граційною, незмінною для всіх жінок цієї долини ходою була для мене як біль моїх снів. Я стояв і чекав, бо вона йшла просто на мене, я бачив навіть, як тремтять її повіки, й чув, як подзенькують складені одне до одного відра. В мене пересохли губи й горло, але я стояв мов прикутий, безсилий рухнути й м’язом,— дивився й дивився. Був наче спраглий подорожній, що допався води, і мені хотілося, щоб її ходу я міг сприймати невимірно довго, як і наше запаморочливе зближення. Але це тривало тільки коротку мить, ще хвилина — і все розпадеться, бо її дорога до мене була неймовірно коротка, найкоротша з усіх, які я доти встиг пізнати. Може, через це відчув незрозумілу й навіть зухвалу сміливість. Мій рот розкрився, а шкарубкий і сухий язик весело сказав: «А не переходьте мені з порожніми відрами!» Я сам здивувався, що сказав таке довге й таке закличне речення, — міг десять разів перейти стежку, доки вона наблизилася б. Але не все в житті вимірюється глуздом і не скрізь той глузд потрібен. Нині не був він потрібен нам обом, і ми те зрозуміли. Адже я побачив те, чого не бачив ще ні разу,— її зблизька. На мене дивилися великі й глибокі очі, на мене текло одне із тих джерел, що так щедро народжуються в цій долині. Я мав бути підхоплений цим потоком, мене мало закрутити й понести в глибінь цього вечора, в глибину й нутро цієї долини й мого незрозумілого почуття. Вона дивилася на мене, радше скинула очима, і я почув її голос, зовсім схожий на мій, начебто говорив це я і розмова була зі мною самим. «Можете почекати,— сказала вона,— перейду з повними».

Цього було забагато для мене, бо я вже зовсім розчинився серед каміння, дзюркоту води й вечора; я бачив, як, хитаючись, ідуть через стежку білі тіні качок, як пливе кудись, погойдуючи гілками, самотня, єдина на цю долину береза, як стає скелею хата, скелею, що приходить пити до своїх джерел. П’є і не може напитися, і вечір теж не може напитися, бо все нині таке спрагле й невситиме. Я теж палився спрагою, в мені усе пересохло, я засох на цій стежці, як дупласте дерево, яке простояло тут не одне століття; я хотів пити, як дерево, і мій сухий та кострубатий язик сказав зовсім незалежно від мене самого: «А може, й напитися дасте?» Вона засміялася, я зрозумів, що навколо й справді нуртують джерела і що тому потокові я безсилий опиратися. «А чого ж, — сказала вона,— пийте на здоров’я!»

Я взявся за відро, прикріплене до ланцюга здоровенним висячим замком, тобто напитися я міг зовсім без її допомоги, але вона стояла поруч, і я витягав воду вже для неї. Плескалася в глибині вода, і ляско розбивалися водяні язики. «А я вас знаю,— сказав, витягуючи відро.— Отут ходжу і щоразу бачу».—«І я вас, — відказала весело вона й засміялася,— ходите дуже вже замацьорений». Я подивився на свою робу зі слідами бетону, на гумові чоботи — також зі слідами бетону — і теж засміявся: в мені нуртувала дзвінка, як колодязна вода, сила. Я став зовсім сміливий. Діставав для неї друге відро, плескала вода, і дзюботіли краплі, кричали перед сном качки, вечір дивився на нас вологими, теплими очима, і ми дивилися одне на одного такими ж великими й теплими очима. Бо я сказав тоді, хай і тяжко поверталося моєму язикові, що можу з’явитися до неї красунчиком у білій сорочці і в чорних наваксованих туфлях, я казав щось іще й іще — мені стало раптом легко говорити. Вона взялася за дужки, і я побачив, що стежкою підіймається до своєї хати жінка з повними відрами і що це була особлива жінка — жінка, якій я призначив побачення... Я стояв біля порожнього, припнутого замком до ланцюга відра, а вона йшла від мене все далі й далі, і від її відер скапувала й падала на біле полотно стежки джерельна вода...

В житті бувають хвилини, яким не можна знайти достатнього витлумачення. Але вони незвідь-чому лягають на душу і тривожать її нез’ясненним болем та радістю. Вони виринають ізвідти, з небуття, з долини джерел, проходять через усі загадкові лабіринти печер туди, де шумує гінке й метушливе місто, вони входять у світ тролейбусів та авто, світ вібраторів і неповоротких кранів, які люблять вимацувати стрілами вечірнє небо. Бо коли вібратори гризуть землю, крани хочуть блукати по небові, і вже це може дати душі потрібну гармонію — ми в цьому світі завжди мандрівники, навіть коли тільки хочемо ними бути.

... Я тоді готувався особливо старанно. Хай яке іронічне обличчя було в матері, хай ще більш іронічне обличчя було в мого брата, я з упертістю первісної людини прасував штани і ваксував туфлі. Нейлонова сорочка м’яко огорнула мені груди і засвітилася — стояло на небі сонце, велике й соковите, яке буває хіба в серпні. Бо я готувався зайти в долину джерел не з боку заводу, як це робив повсякчас, а звідси, від своєї домівки, звідки ходив туди дуже рідко. Бо в мене не ставало снаги пізнати ту долину вранці, я був свій радше в тисняві вулиць і в метушливій юрбі на тротуарах. Там, унизу, відчувала моя душа, годі було поспішати, годі було бігти, відганяючи від себе кошлаті й каламутні уривки невпокійних і незрозумілих сниськ.

Сьогодні ж була неділя, і я проминув іронічний материн погляд, проминув братову напівусмішку — хотілося зараз бути самому. Хотілося тиші й спокою, хоч усе всередині колотилося й нуртувало, хотілося дивного солодкого забуття, хоч я весь час був напнутий, як тятива,— я йшов, і повз мене, наче люди, проходили хати. І хати дивилися на мене порожніми зіницями, дивилося гаряче й палке сонце, і я вже не належав сам собі, був наче престаре дерево, що раптом схотіло скуштувати джерельної води і схилилося над цямриною. Біля річки паслися кози, скубли траву гуси; на камінні, яке обмивалося річкою, лежали, загорнувши голови під крила, качки; де-не-де валялися розпечені тіла пляжників, коло яких вовтузилися голі й сонні діти. Поступово я заспокоювався, хоч голова моя була каламутна: я був п’яний цим сонцем і цим днем,— на мене дихала вода, трава, пахтіли бур’яни, пахтіла вогким, свіжим духом земля, я мав от-от зійти на сугорок, звідки буде видно й ту хату, й той колодязь; і ноги мої ставали чомусь повільні й обережні. Обличчя моє витяглося, руки спустилися вздовж тулуба; я міг навіть описати себе — це довге кістляве обличчя з безглуздим запаленим поглядом, ця кострубата постать, затягнута в нейлонову сорочку, напрасовані штани, а ноги озуті в наваксовані аж до непристойності туфлі. Я підіймався під сугорок зовсім повільно, бо те, що відчував цієї миті, не піддавалося описові: тривога і біль, неясна заклопотаність, запамороченість і щастя, схвильована піднесеність і притупленість зору,— я був такий повільний і такий неповороткий, що мені вже стало зовсім важко. Поступово переставав відчувати реальний світ, я був у ньому наче ожилий камінь, який все одно лишається каменем. Так, я стояв уже на сугорку, і перед очима в мене ліг простір, заставлений хатами й скелями: звивалася вузька бинда Кам’янки, на ній, як величезні яйця, покотом лежало так багато каміння, що ледве видно було й воду; витиналися димарі броварні; сюди ближче — Подільський міст, по якому зараз їде якоїсь допотопної марки авто, їде обережно й повільно, наче намацує дорогу; сюди ближче — хата, від якої, як від кожної в цій долині, тече стежка до криниці, біля хати й біля колодязя ані душі; трохи ближче... мені заклало дихання, в очах пішли пасмуги, а губи вкрилися сухою й жорсткою лускою... сиділа на камені, впустивши ноги в воду, дівчина. Я побачив її раптово: біла блузка і темна міні-спідничка, яка майже повністю відкривала довгі матові ноги; дівчина нагнулася до води, і я побачив, як напружилася її спина,— завидніли перебиті через тонку матерію блузки пасочки сорочки й станика. Я стояв на сугорку, дивлячись на ту дівчину широко розплющеними очима — мене поступово проймав страх. То був незрозумілий, нагальний, як удар батогом, спалах. То було щось таке, чому не знайдеш ні виміру, ні пояснення. Кров прилила мені до обличчя, мороз продрав шкіру — я задерев’янів, безсилий стримати трем. Відчував, як широко розплющуються мої очі, як мене наче вдарило й обпекло; я повернувся й раптом побіг. Біг, і мені текли по лицях сльози, біг і не відчував ні світу, ні людей, не бачив ні дороги, ні будинків — на мене навалилася раптом якась дика й незрозуміла брила; я біг, як дурень: жах стьобав і стьобав мене. Лише біля Чуднівського мосту я зупинився. Зайшов під міст, і на мене впала раптом тиша. Тут, під мостом, все було наче придавлене й пригнічене. Жорства, що осипалася з-під моєї ноги, з булькотом покотилась у воду, викликавши луну. У воді шмигали вертляві швидянки і проскакували від каменя до каменя прудкі слизи. Обличчя в мене горіло від сорому. Я сів на камінь і почав студити розпалені щоки холодними як лід долонями...

Два тижні не ходив я тою долиною. З роботи повертався вже буденним шляхом — через Рудинську, тоді сідав на трамвай і їхав до Кафедрального майдану. Звідти спускався Чуднівською донизу. Брат пробував розпитувати мене про мої загадкові ходини, але я мовчав. Тільки через два тижні в мені прокинулася глуха туга. То було дивне й незвісне досі почуття. Я вимкнув був вібратор і подивився на небо. Наді мною пливли великі й блискучі купчасті хмари. Я вийшов через браму заводу і не пішов звичним шляхом. Повернув до річки і попрямував туди, де ми колись давно з нашим старим учителем шукали між прирічкової жорстви кристали шляхетного гранату. Я став на коліна й довго перекидав камінці. Нарешті всміхнувся — переді мною лежав, поблискуючи гранями, червоний гарячий камінець. Я взяв його в руку, стиснув щосили і пішов вздовж річки туди, де починається долина джерел. Кристал спітнів у моїй долоні, а я йшов і йшов. Однак біля знайомої хати не було нікого. Я навіть зупинився біля криниці і торкнувся відра. Навколо не було ні душі...

Цілі два тижні ходив я тим шляхом, затиснувши в руці червоний палючий камінець. Але біля тієї хати завжди було порожньо, аж здавалося, що в ній давно вже ніхто не мешкає. Тоді я розтулив долоню і довго дивився, як переливається червоний кристал. Туга моя була зі мною, і я пішов від знайомої криниці, вже поспішаючи. Перейшов через річку, а по дорозі розтулив руку. Камінець глухо бовкнув у воду, а я подався крутою стежкою, що топилась у заростях дерези, туди, де мали бути входи до старовинних підземель.

Позаду мене лишалася, долина джерел, позаду вже лишилися й мовчазні печери, таємниць яких, може, я й не розгадаю, а там, попереду,— місто. Я зупинився на вступі до нього й передихнув. Туга моя лишалася. Тоді я швидко, мов боячись чогось, рушив у гомінке хитросплетіння вечірніх вулиць, які мали пригріти мене. Вони мали навіки заховати мою втрату, яка таки загніздилася на споді серця.

Перша безсонна ніч

Цей настрій я відчув ще тоді, коли побачив білу хмару з брунатним нутром: вона була як тінь випущеного на сонце тютюнового диму. Це мене здивувало, а коли я ліг у ліжко, то знову згадав ту хмару. Погляд мій упав на календар: 10 червня 1951 року, за вісім днів мав бути мій день народження: минало мені якраз тринадцять. Все це химерно з’єдналось у моїй напівсонній уяві: хмара, як тінь тютюнового диму, і моє тринадцятиліття; в кімнаті батьків голосно пробив годинник, і пробив якраз стільки, скільки було написано на календарі. Я приплющився: напливло на очі ледь-ледь знайоме бородате обличчя, ледь-ледь знайоме, бо десь бачив його раніше; впізнавати ж його до решти я не трудився, бо на душі в мене тривожно й сумно. Щоб урівноважитися, я почав згадувати минулий день, еге ж, від ранку до вечора, але думки мої звернули в інший бік. Біля мого ліжка начебто сіла мати, і я виразно побачив її притемнене у сутінках лице; вона так сідала завжди, коли я хворів, а хворів я часто — в мене ревматизм; коли гасло світло (в післявоєнні роки часто гасло світло), вона приносила в мою кімнату лампу. Лампа була п’ятнадцятий номер, як тоді казали — «на п’ятнадцять свічок», гніт у неї був круглий, і через це в хаті ставало досить ясно. Мати сідала навпроти, часом десь у тінявому кутку примощувавсь і батько; отоді мати й оповідала, а потім, коли я лишавсь у ліжку сам, мені все ще здавалося, що чую її тихий, начебто вологий, голос.

Це були дивні розповіді, і всі про мене, але про мене такого, яким я себе не знав. Тож здавалося мені, що то розповідалося про зовсім іншого хлопця, може, й про мого брата, який помер разом із тим моїм життям, що його не втримувала моя пам’ять. Ні, я, здається, дрімаю. Світло вже вимкнуто, але коло мене все-таки сидить мати. Батько в кутку подрімує, він зморений від роботи на фабриці, і мати відсилає його спати.

— Але ж, Галю,— каже батько.— Ми сьогодні не будемо спати!

— Чого там? — одказує спокійно мати. — Іди подрімай. Я тебе збуджу.

— Мені тоді важко буде прокинутися,— каже батько.— Я вже так...

— А ти все-таки хочеш іти з нами?— питає мати вже в мене, і я енергійно хитаю головою. Адже ця ніч і справді має бути особлива, це буде моя перша безсонна ніч — я не пам’ятаю, щоб раніше не спав уночі, я спав навіть тоді, коли пролежував у ліжкові цілі місяці.

Але сьогодні все буде не так, бо я таки хочу відчути, як людина живе, коли вона не спить; мені мариться наш похід порожніми вулицями міста, на яких ще стільки руїн; крізь порожні вікна тих руїн зиркає місяць, і скільки тих вікон, стільки й місяців; кроки наші дивно лункі на порожніх кам’яних хідниках...

Ні, поки що ми сидимо. Нас із матір’ю розділяє лампа, і від того обличчя її повне тіней — сірих, загадкових, але не похмурих. Ці тіні кладуть на материне обличчя маску: всі зморшки її пропадають, і я зчудовано витрішкуюсь на це зовсім юне обличчя. Так, тяжко нам уявити матерів юними, отакими дівчатами, на яких спиняється й тепер наш погляд, але в цьому світлі вдається й це, і мати начебто чужіє для мене й віддаляється. Та й думки її далеко, я вже зовсім не можу вловити їх, вони поза межами мого невеличкого розуміння світу й речей, і це сплітає ще одну утішну думку: юна мати уявляється мені товаришкою того хлопця, про якого розповідає і якого називає моїм ім’ям.

— Засни, Колю,— м’яко каже вона, і сонний батько підхоплюється, як солдат.

Мені хочеться затримати їх, бо годинник за стіною вибиває тільки пів на одинадцяту, але мати вже збирається відходити, вона бере в руки лампу, і світло падає на її волосся так, що вона здається зовсім сивою. З’являються і всі її зморшки, від тіней їх навіть побільшало, і, хоч мати не має ще у волоссі ні сивинки, мені здається, що я бачу зовсім стару жінку. Це й стуляє мені рота, коли я хочу запротестувати й відмовитись від сну, як і батько,— я в цю хвилю зовсім віддалений од неї, я наче немовля, тісно загорнене у сповитку, і можу просити щось коли не плачем, то очима. Але очі мої втоплені в темряві, адже мати виносить разом з собою і світло, воно чітко різьбить її ще струнку постать, і вся вона начебто осяяна ореолом. У це коло світла входить батько, він повертається до мене, і я бачу його просте втомлене обличчя.

— Не забудьте мене збудити!— гукаю їм услід.

Я в цій кімнаті сам і вирішую таки не спати. Адже мати дуже легко може забути свою обіцянку, вона може навіть підійти до ліжка, і, коли я буду сонний та втишений, цього буде досить, щоб залишити мене в тому сні і в тій тиші. Вони підуть самі в ту безсонну ніч, і їм це не складе жодного свята: для них таке не первина. Саме тому я й уявляю, що мати сидить коло мене в тому світлі «п’ятнадцяти свічок» і розповідає мені історію про чудного малого мандрівця, котрого так вабили дороги.

— Еге,— розповідає мати, злегка похитуючись на стільці.— Трудна ти був дитина. Лиши тебе самого на дорозі, то ти вже й пішов.

— Як там, в Овручі,— докидає батько.

Це було ще у війну, і батькова частина стояла тоді в Овручі. Я, виявляється, теж був у тому Овручі, хоч не пам’ятаю про те нічого. Я не пам’ятаю тих доріг чи вулиць, котрі зваблювали мене. Це, правда, не важко уявити: малий і миршавий, у зроблених батьковими руками чобітках, у штанцях на дві шлейки, у висмикнутій ззаду з тих штанців сорочці, з білим, як сметана, чубом, вийшов через двір, у якому зупинилася перебути кілька днів побачення мати, й опинився на порослій травою вулиці. І та вулиця була довга й синя — коридор у великий світ, коридор, по якому годі було не йти, по якому несе тебе незрозуміла сила; отой малий зітхає важко: йому б оце в руку ціпочка на його зріст, йому б оце в другу руку клуночок з їжею — і він ніколи не повернувся б до цього двору й хати, де сидять одне навпроти одного мати й батько; малий зітхає — його вже повело. Вже він у тому коридорі, бо йому конче треба довідатися, що там у його кінці. А там новий коридор, котрий також має кінець, і кінець той — початок нового...

— Довго ми тебе шукали,— розказує мати.— Я вже й очі виплакала. Оббігали півмістечка, коли ж бачим — іде, золото....Не плачеш, ні, тільки затис губенята і йдеш. Йдеш, начебто веде тебе щось...

Їде, начебто веде його якась сила. А на душі в нього повний супокій та мир. На душі в нього світле озерце таке завбільшки, як оті виплакані материні очі. Йому добре тримати те озерце на дні душі, бо саме до нього й іде.

— З тебе ока спускати не можна було,— каже мати.— Тільки відвернись, а тебе вже й слід прохолов. Куди це тебе манило, га? — сміється вона. Її обличчя від того сміху стає зовсім гарне.

— Не знаю,— кажу.— Я нічого цього не пам’ятаю.

— Дивно,— відказує мати.— Ти ж був немалий уже хлопець. Там, в Овручі, скільки це тобі було?

— Шість,— докидає батько.

Для мене ж шість років — це зовсім малий. Я й справді не пам’ятаю жодної своєї мандрівки, хоч їх було в мене аж чотири. Одну, правда, все ж пам’ятаю. Це тоді, коли ми ходили з вуличними приятелями кататися на вантажних трамваях. Пам’ятаю трамвай, який віддаляється від мене і з якого я зістрибнув хтозна й чому. Ні, я знаю, чому зістрибнув: хлопці захотіли пожартувати і сховалися від мене. Я біг між двох смуг синіх рейок, і в очах мені кипіли сльози. Хлопці ж махали з того трамвая, але не кричали, щоб не помітив їх машиніст. Але я недовго й біг, бо раптом спинився: переді мною лежала порожня й безмежно довга вулиця. Я вже забув про хлопців і про трамвай: був захоплений тим дивним почуттям. Блиснули два озерця, як оті виплакані материні очі, за мить з них стало вже одне озерце: я пішов, звернувши від колій у ту довгу вулицю, і то була, як оповіла потім мати, вулиця її дитинства.

— То була Рудинська,— сказала мати.— Добре, що воно, там зорієнтувалося. А яке було хитре! Зайшло до Левицьких,— повернулася вона до батька,— і каже: заведіть мене до моєї мами. То якою тебе там кашею вгощали?

— Молочною, — буркаю я, ту кашу я теж пам’ятаю. Трамвай і кашу, більш нічого...

Він їв ту кашу, і йому стало сумно, що їсть її на чужому обійсті. Каша була біла, так само й тарілка. А ложка була кумедна: складна, з одного боку ложка, а з другого виделка.

— Сказав, що він Мартинюк,— розповідала мати.— Ну, а Левицька знала Мартинючку. І відвела. А від Мартинюків він уже так чкурнув, що тільки патлами затрусив...

У кімнаті батьків вибиває одинадцять. Ще надто довго чекати. Я ж можу заснути, хоч спати мені не варт. Через це встаю і визираю в маленьку кімнатку, де стоїть лампа і сидять батьки. Тато на шевському стільці зшиває дратвою черевика. Я знаю, кому шиються ці черевики. Мати, як завжди, читає йому Нечуя-Левицького.

— Чого не спиш? — питає вона.

— Еге, засни, а ти не збудиш,— сміюся я.— Може, посиджу біля вас?

— От коли викидатимеш ці коники,— вже сердито каже мати,— то й справді тебе не збуджу.

— Дай слово честі, що збудиш! — я хочу забезпечитися зусібіч.

— А як не захочеш вставати?

— Це я не захочу вставати?— перепитую обурено.

— Ну гаразд,— сміється мати.— Слово честі!

«Тепер можна й справді поспати»,— думаю я, і мені солодко від того, адже вже прокручується і в голові. «Це ж тільки перша безсонна ніч»,— втішаю я сам себе...

— А може, ти не підеш, синку? — питає мати, торкаючи легенько мене за вухо.

Сон злітає з мене, начебто я й не спав. Годинник вибиває раз.

— Це пів на що? — питаю я спросоння.

— Ніяке це не «пів»,— сміється мати.— Година ночі.

Двері в кухню відчинено, і в них я бачу батька. Він надягає піджака і струшує раменами, наче птах, який збирається летіти.

Я стрибаю на козячу шкуру біля ліжка, і сорочка пролізає через мої шию й руки на плечі.

За вікнами глупа темінь, і мені стає так дивно на серці. Бо оті міцно забиті тьмою вікна такі пласкі, наче за ними нема того величезного, неозорого світу, наче він весь, цей світ, умістивсь у кількох залитих жовтизною кімнатах; ми в отих кімнатах отакі собі вічні плавці, адже такий плавець і земля, і місяць, і всесвіт. Ми, може, й справді птахи, але крила наші десь там, за тими пласкими, затарасованими вікнами, ми ж тільки нутро птаха: ті, котрі не сплять уночі, як і їхні годинники. Від цього відчуття стає мені погідно, і я готовий уже переступити поріг хати, і це так, наче повертається до мене щось ізвідтіля, звіддалік, щось од тих материних оповідин, щось од того не відомого мені хлопчака, котрий, спинившись на вступі до вулиці, відчував звабу; так, думаю я,— тим хлопцем я міг бути.

Ми зачиняємо сінешні двері, покидаючи нашу хату темною і порожньою. Батько крутить ключем у щілині — його він знайшов біля річки в піску. Ключ повільно повертає по той бік дверей смішні й химерні важелі: батько виготовив замок спеціально для того ключа. Вискакує, дзвонячи ланцюгом, Жук, він темний як ніч, а очі його волого поблимують. Батько кладе ключа у сховок, і за нами співає смутну пісню хвіртка. Собака там, у дворі, повискує, бо це йому теж незвично: сторожити порожню хату. Але ми вже на вулиці, вулиця наша довга й порожня, тільки в самому кінці її поблимує самотній ліхтар. Ми йдемо до того ліхтаря, і кроки наші в порожнечі лункі. Небо, очевидно, захмарене, бо на ньому ні вогника; мати не губить нагоди побурчати:

— І завзявся ти ото вставати. Спав би краще...

Я не відповідаю. Бо оцей похід порожньою вулицею для мене по-справжньому незвичний. Я навіть не впізнаю хат побіля нас, а може, мені не хочеться їх упізнавати. Здавалось, упав я разом із батьками в зовсім незнайомий світ. Вулиця ж наша спить. Над нею протягнуто широку, неозору, клейку пелену, і це від неї так клепляться повіки. Оце і є сон, сон-дядько, чи сон — вишневий глей. Ми бачимо його в собі, але ніколи окремо від себе. На цій же вуличці під непрозорим небом, над сонними будинками я побачив його звіддаля. Він, цей сон, справді живий, я навіть озираюся на нього, мені на мить здалося, що за мною біжить дитина-хлопчак, котрий цілу ніч блукав по вулицях і який уже втомився. Він уже хоче зайти до якогось двору й попросити, щоб відвели його до матері, але всі двори зачинено, вони глухі й німі, і хлопчак тільки мене побачив на вулицях. Тільки мене він може попросити вивести з цих лабіринтів ночі, і в тому нічого дивного: той хлопчак — я сам.

— Не відставай!— підганяє мати, наче боїться, що я й тепер можу заблудитися.

Ми підходимо до ліхтаря. В його світлі товчеться тисяча комах — зібралися вони з усієї вулиці і справляють свій шабаш. Світло падає на батька — обличчя його жовте й постаріле. Довкола тисяча комах, та він від них і не відганяється. Спалахує сірник, і над його головою пливуть клубені диму. Комахи непокояться і починають носитися зі страшною швидкістю: диму вони не люблять.

— Твій дід,— каже батько, пускаючи другу хвилю диму,— мав службу таку: ліхтарі!..

Він замовкає, а ми знову йдемо далі. Це вже інша вулиця, але вона суціль схожа на нашу. Хоча ні, тут стоять іще руїни. Долішні ряди вікон закладено цеглою, а горішні світяться до неба. В цих вікнах я й хотів побачити місяці: в кожному по місяцю. Ліхтарів тут нема, так само й місяця. І ця дорога вздовж руїн начебто приглушує нас, ми біля них малі й безпорадні.

Я дивлюсь у материн бік. Очі наші звикли до темряви, і я можу розрізнити вираз материного обличчя: воно посмутніле й замкнуте. Вуста стулено, а очі дивляться сухо й печально. Батькове обличчя не краще, воно навіть важче за материне і через те мов закам’яніле. Кроки наші звучать на кам’яних плитах, наче повзували ми залізні черевики, луна тут особлива, і я розумію чому: надто багато порожнечі, стін, не прикритих шапкою даху,— звук не знаходить з-між стін виходу, хоч і гуляє в них. Десь усередині тих будинків шамотить листя, йому, замурованому в руїнах, зовсім там не просторо. А може, залетів туди вітер, бо обвіяв і нас, сколихнувши материне волосся і схолодивши мою стрижену голову...

Здається, бачу я це вві сні. Водночас знаю, що не сплю: сон у цю ніч мене не чіпає. Часом вони приходять, такі ночі, одна на десятиліття. Я ж розміняв уже другий десяток, я начебто на одній лінії з батьками й дорослими; в голові не звідане досіль осяяння, і я не хочу пропустити ані хвилини...

— Твій дід ходив по місту,— каже, начебто пробудившись, батько, бо ми таки далеко вже від ліхтаря.— Мав драбинку і запалював ліхтарі. Була тоді й така професія...

Звертаємо на вулицю з трамвайною колією, і нас наздоганяє грузовик. Він надто старий, може, ще з-перед війни, тому все в ньому труситься. В кузові збилися докупи жінки, понакривавшись мішками, і ми спиняємося, щоб пропустити машину.

— Може, трамвай наздожене,— каже мати.

— Пішки буде швидше,— відгукується батько.— А наздожене — проголосуємо.

Цю вулицю вже частково відбудовано, руїни розбирають. Мені жаль стає великого червоного цегляного велетня, що стоїть на розі,— його розбирають також...

Мене знову навідує те ж таки почуття: здається, що тут, серед вулиці, йде нас не троє, а я сам. І той самітник куди менший за мене, він дивиться впертим запаленим поглядом перед себе й ані разу не озирнеться: його цікавить тільки кінець вулиці. Відтак знову та пристрасть і знову той хід. Ми всі троє в цей момент є отим малим, бо він плоть від плоті цих двох дорослих, і він — це я, їхній наступник на землі. Отак ми і йдемо, і навколо нас ні душі, а над головою розірвалися раптом хмари, і в проміжок посипалися зорі: вони так палають у тому небі, адже вулиця, що нею йдемо, також без ліхтарів, ліхтар тільки далеко попереду, де розбирають ще один убитий у війну будинок, і він вже зараз пахне курявою та піском. Адже він уже пісок, пісок уже й ті люди, що жили в ньому, чи принаймні ті їхні роки, прожиті тут. І вітер, котрий дме нам в обличчя, жене на нас цей пісок. Чи не тому таке напружене й замкнене обличчя в матері, чи не тому так довго думає про мого діда — свого батька — мій батько, чи не тому й світло ліхтаря, як той-таки пісок, жовте, як і руїни, червонясте, бо й руїна будинку, що розбирається, з червоної цегли. Червонясте світло, червоний пісок — все летить нам у вічі, і ми схиляємо голови, щоб захиститися.

— Пам’ятаєш, Павле,— раптом каже мати, і ми на мить спиняємося біля ліхтаря. Я здивовано дивлюся на матір: її обличчя світлішає й гарнішає, батько всміхнувся до неї, блиснувши чудовими білими зубами, і вони дивляться одне на одного; я тут не все добираю, але і я пожадливо роззираюся навсібіч. Однак навколо нічого особливого: руїна, ліхтар, кілька цілих хат з парканами, хідник із гнейсових плит, ну, що там такого? Батько знову закурює, пускає в накописько нічних комах клубінь сивого диму, і комахи перелякано мечуться. Так, я не все тут можу дібрати; ми знову рушаємо, і їхні обличчя вже такі, як були.

— Що це ви пам’ятаєте?— не втримуюся я, але мати відмахується: «Дуже тобі треба все знати!»

Зовсім неподалік гукнув паротяг. Посвистом довгим і тривожним, мов попереджував нас про небезпеки нічних мандрівок. Але небезпек не було. Вулиця перед нами зовсім порожня, а та самотня машина, що ми її зустріли, боялася тих небезпек, може, більше за нас. Ми йшли всі троє, всі разом, наче один. Ми вже навіть поспішали: отой свисток і був сигналом до поквапу.

На привокзальному майдані ходили люди, але це були не так люди, як тіні; тлумилися з краю в край, наче топтали безконечно кривулясту стежку, і в цьому вештанні було щось зовсім таке, як у кривулястих рухах комах у світляному колі. Ми спинилися, і одна з постатей, котрі блукали по майдану, спинилася також. Розсіяне світло ліхтарів було тут синювате, і та постать, яка спинилася супроти кас, теж здавалася синювата. Обличчя, одежа, руки, вона начебто світилася наскрізь, начебто це й справді була тінь, дорога тінь, яка приходить уночі до своїх рідних, бо їй несила витримати оцю довгу й холодну розлуку. Так, це був мій рідний дядько.

...Ніч без сну. Голова моя в постійній роботі: мозок напружено до краю, і в ньому киплять всілякі видива. Важко втримувати їх і ладнати в одну вервечку, але це робити треба: в цьому весь смисл безсоння. Коли ж руйнується ця лінія і нитка рветься, коли ці видива змішуються, як змішується фарба, тоді й приходить сон, сон справжній, звідтіля, з-за вікон, від отого ліхтаря; він як невидима тонкопрядна тканина, і я знаю, хто її пряде: всі оті мільйони нічних комах. Для того вони й збираються біля нечастих ліхтарів, адже їм треба для ткання жовтого й живого прядива світла; вони тчуть і біля самотніх вікон — в місті не може бути, щоб усі вікна та й спали; вони тчуть його біля вокзалів і фар нічних авто, поїздів, які ріжуть ніч на довгі, великі обшари, біля зірок, коли небо незахмарене, й, особливо, під місяцем. Випивають вогники цигарок сторожів та перехожих, оточують сивою хмарою нічний трамвай, який повільно і втомлено котить по рейках порожнє, освітлене зсередини, тіло. Без такого світла й справді не може бути доброго сну, без нього сон один — вічний, отож вони й летять, ті мільйони комах, палять крила і шовкопрядні писки, падають мертві на землю, але їхнє призначення таке; вони невгамовні й завзяті, і, доки світ світом, такі вони й будуть, доки світ світом, накидатимуть нам на очі прозорі, теплі й дорогі від вплетеного в них світла сітки...

Трамвай приїхав саме тоді, коли ми збиралися відходити. Ми сіли, окрім нас,— літня жінка з відвислими щоками і хлопець з обдертою валізкою. Кондукторка роздала квитки, була немолода, і в кожному її русі проступала велика нічна втома. Шкіра пальців була в неї наче шліфована від безлічі монет, які проходили крізь них, а нігті обламані.

Всі сиділи мовчки. Хиталися разом з трамваєм, і я крадькома зирнув у той бік, де сиділа з моїм дядьком мати. Материне обличчя було від світла жовте, а дядькове таки синювате; тіні лежали під очима, й очі від того ставали широкими чорними завалами; картуза дядько насунув на лоба, і від козирка теж падала тінь. Може, ота синява й була від тої тіні, подумав я, але руки, які дядько поклав на дужку переднього сидіння, були дивовижно худі, самі кістки, обтягнуті синюватою шкірою; рукави піджака були помнуті й морщені, з-під них висувалися сірі бавовняні манжети з обстрілами на краях. Зап’ястя поросли темним волоссям, і я весь час чомусь дивився на те волосся. Мати щось сказала дядькові, той мовчки хитнув головою.

Ось він, мій дядько, думав я, мій єдиний рідний дядько, і його я бачу вперше, людина, в якої половина такої ж крові, що і в мене, але я його зовсім не знаю, навіть ніколи не міг уявити собі, бо в нас і фотокартки не лишилося: всі його фото згоріли у війну разом із тим будинком, де я побачив світ. Дядька нагадувала тільки вузька, оббита цератою отоманка, мати завжди наголошувала, що цю отоманку зробив він, мій дядько,— я навіть спав якийсь час на ній. Може, оці мої сьогоднішні думки й виникли від того, адже це справді єдина по ньому пам’ятка в нашому домі, а може, й у цілому світі: дядько не встиг завести сім’ї...

Вийшли з трамвая і йдемо порожньою вулицею. Хмари над головою вже порозсувались, і в небі проклювалось уже досить зір; вони виглядали, як курчата, ті зорі, тільки шкаралущею були для них хмари. Отож вони й видавалися курчатами, мокрими й жовтими, і світло їхнє було теж наче вільжисте.

— Це вже ми тут побудувалися,— розповідала мати, і голос у неї вільжистий, як світло тих зір,— нам просто поталанило, бо однієї весни десь там, угорі, зірвало міст, і Павло наловив досить колод. Їх вистачило на каркас, а стіни забили жужелем, його там набралося біля електростанції цілі гори, і той жужіль почали продавати. На крокви матеріал ми купили, і це було нам зовсім не легко. Найважче було покрити, бо бляха — немалі гроші. Ми, правда, обійшлися, дістали старої, одні люди назбирали для себе, а тоді й продали. Постоїть якийсь час, а тоді, може, стягнемось на нову. З тою бляхою була в нас морока. Доки почистили, то зорі нам в очах стрибали...

— Я прооливив її зсередини, а тоді пофарбував,— сказав батько.— Дірки ми заліпили замазкою. Воно, правда, часом тече, але підліпимо — і нічого...

— В нас там на горищі ціла батарея,— засміялася мати.— Старі миски і каски солдатські. Як тільки дощ, то Павло, чи я, чи Коля ліземо на горище й підставляємо, коли десь починає текти. Дуже вже стара була та бляха...

— Закуриш?— пропонує батько і простягає дядькові пожмакану пачку «Ракети». Але дядько хитає заперечливо головою: він не курить. Батько виловлює з пачки цигарку і вже пускає біля того «нашого» ліхтаря хмару диму. Мені стає жаль нічних комах, адже вони так непокояться від того диму, він заважає їм у їхній копіткій праці; в цей мент вони, може, й псують пряжу, і хтось у якійсь хаті на цій вулиці прокидається і довго дивиться в темний сволок, зітхає і чекає, доки знову йому на очі не спаде золотиста сітка...

Мати миє в мисці почищену картоплю і відразу ж розпалює примуса: наливає на поличку гасу, прочищає голкою отвір, накачує насосиком. Тоді підпалює гас, і за хвилю над головкою примуса гуде синя шапка. Батько вмикає світло, але воно майже відразу починає мигати, і в цьому миготливому світлі я знову хочу роздивитися дядькове лице. «Ванька, не дурій!» — весело кричить батько, але «Банька» не хоче слухати, ми поринаєм у цілковиту темряву. З кухні ледь-ледь світить синя шапка примуса, десь там мати запалює лампу. На сковорідці вже шкварчить картопля, і солодкий її дух повзе до нас у кімнату. На порозі стає мати з лампою, і в неї під цю хвилю таке обличчя, яке я найбільше люблю: молоде, таємниче й гарне.

— Це в нас буває часто,— каже вона і ставить лампу на стіл. На столі вже стоять пляшка з горілкою і пляшка з вином, а за якийсь час мати вносить миску кришених огірків та помідорів. Від лампи пахне горілим гасом. Батько з дядьком сідають до столу, я біля них, і мати зорить на мене трохи осудливо:

— Може, ти б лягав уже спати?

— Хай трохи посидить,— каже дядько глухим голосом.— Я хочу на нього подивитися.

Я червонію, бо сам перш за все хотів подивитися на нього.

— Давай, поки та картопля,— каже батько і виколупує з пляшки картонного корка,— кружлянемо по одній!

Він наливає в три чарки; мати на кухні в цей час перегортає картоплю, і чути звідти легкий дух пригорілого, який змішується з духом лампи. Там вигулькують з-під материного ножа зажарки, які я завше вихоплюю пальцями й кидаю до рота. Але я тільки ковтаю слину: при дядькові мені не хочеться показувати себе таким малим. Я сиджу по-дорослому за столом і крайока зиркаю на дядька. Обличчя в нього таке ж синювате, так само в очних западинах глибокі тіні; картуза він скинув, і на голові в нього рідке, злипле й розкидане в неладі волосся.

— Галю, ходи!— гукає батько.

— Зараз перегорну картоплю,— відгукується мати. Потім шкварчання стихає: вона наклала на сковороду покришку.

Дядько п’є чарку начебто знехотя. Його худа й суха рука тремтить, і мені на мент здається, що на ній зовсім немає шкіри, що це суха костомаха, я бачу всі суглобики й кісточки. Але я намагаюся триматися мужньо, намагаюся бути серйозним та зосередженим, як і всі вони...

Здається, це перша нитка, яка уривається, але яку я не хочу губити, адже вона шикує в ряд всі накопичені в моєму мозку картини й видива. Була натягнута та нитка, як струна, і я, здається, трохи перекрутив ручку, бо нитка рветься безгучно, обидві її половинки скручуються в темні лекала, корчаться й морщаться, ховають, як черв’яки, голівки в місцях зриву, пливуть перед моїми розпашілими очима: я, здається, втомився, хоч мене й бадьорить дух смаженої картоплі і яєчні до тої картоплі; чую стукання виделок, вони залізні, з кістяними ручками, і в них між залізом та кісткою в місцях заклепок набилося невимивного бруду чи радше іржі. Пахне горілкою й паленим гасом, батько розливає в чарки, рідина дзенькотить об скло, потім булькає в горлянках, коли п’ють; мені страшно стає щось у цій хвилі загубити — нитка все-таки перервана; хапаюся, щоб зловити ті її закручені хвости, які хочуть уникнути мене. Я таки хочу спати, в моєму мозку горить щось таке, як вогонь цієї лампи —«п’ятнадцять свічок». Цим «п’ятнадцятьом свічкам» трохи затісно в колі гнота, вони хочуть розсіятися по столі й освітити покій так, щоб 3.нього зникли тіні; це світло в дивний спосіб нагадує мені руїни, повз які ми оце йшли,— я вже скріплюю зловлені кінці нитки. Очі мої розплющені, а в них стоять сльози: бозна від чого з’явилися, бозна від чого печуть!

— Отак ми й жили,— розповідає повільний, вільжистий материн голос.— Павла я знайшла в одному з таборів для полонених. Добре, що в мене були ті золоті кульчики, пам’ятаєш, материні. Я віддала німцеві ті кульчики, і Павла випустили. Має собі тепер з чого жартувати: виміняний на кульчики. Але тоді було не до жартів.

— Гнив би досі в землі,— понуро каже батько, але обличчя його спокійне. Тільки заходили ледь видно жовна.

— Ми вже вкупі тягли,— веде, похапцем мати, начебто виділено їй, щоб оповісти те, небагато часу. Лампа стояла близько від неї, і її обличчя було найсвітліше і через це незнайоме, а може, саме таке обличчя й було в неї, коли рятувала вона батька.— Павло навчився шевцювати. Ти ж знаєш Карплюка, сам він уже працювати не міг, а навчити, то чого доброго.

— Крутий був дідисько, — сказав батько. — Тільки що не так, у три шиї гне.

— Стара його померла, а він лишився сам. Ми його й узяли до себе, бо пропав би старий.

Я починаю дещо пригадувати й собі. Оте обличчя, яке з’явилося мені на мить, коли лягав сьогодні у ліжко, було обличчям того старого. Я пригадав, як він сидів за столом і, чвакаючи, їв борщ. Пожадливо вигортав із миски страву, а смужки буряка й капусти висіли на його бороді. Я з того сміявся, але він не помічав того сміху: він їв!

— Якось,— сказала мати,— німці оточили базар. Вони дуже любили документи, ті німці, а в мене, як на лихо, була тільки дитяча метрика. Йду, й мені світ в очах точиться, ноги тремтять: заберуть — поминай, як звали! Йду я на того німчуру, він в окулярах: проведи, думаю, такого...

— Давай-но трохи покріпимось,— перебиває батько, і вони всі троє підіймають чарки.

— Суну йому в руку метрику: документ, кажу. Дивиться він на той документ, а по-нашому ж ні бальмеса. А я стою, і ноги в мене тремтять...

— Якось обійшлося,— довершує батько.— Інакше не сиділи б тут разом.

Вони випивають, а мені стає важко дивитися, так клеються повіки. Дядько майже не їсть, ледь-ледь мемзяє, а їжа в нього на тарілці мов не чіпана; чарку він п’є, але вона завше лишається повна, і мене аж морозить. Ні, я, певне, замалий ще для таких ночей, мені нелегко їх витримувати, гей, важка оця перша безсонна ніч! Мати помічає це.

— Може, підеш поспиш?

— Ні, ні,— хитаю я головою.

— Ти просто ляж,— лагідно каже батько.— Ми ще трохи посидимо, а ти приляж.

— А й справді, приляж,— підхоплює мати.

Дядько всміхається до мене. І мені стає добре й погідно від тої усмішки, адже мені нема чого виставлятись перед ним дорослим. Мені раптом не хочеться бути дорослим; як-не-як, а оці тонни темряви витримати нелегко. Лампа наша слабка, тонни темряви кладуться нам на карки, а може, обплутує це нас тонка прозірчаста сітка з золотою ниткою, що її тчуть комахи. Одна з цих комах пролізла до нас й обпікає над нашою лампою крила.

Я лягаю в ліжко. Але не для того, щоб спати: цю застільну розмову хочу-таки дослухати.

— Отак ми й жили,— повторює мати.— Навчились навіть хліб пекти. Зерна ще дістанеш сяк-так, і змолоти не штука, млини працювали, а от хліб... Тим, що видавали...

— Сільські люди навичку мають,— каже батько.— А нам усе як з першої руки.

— Не святі горшки ліплять,— героїчно підхоплює мати, і її обличчя на мент стає горде.

Я добре бачу це обличчя. Але я не бачу дядька. Бо дядько сидить до мене спиною. І знову здається мені, що він не заступає того світла від лампи, що воно просочується крізь нього, а може, світиться в ньому. Я бачу лампу в чоловікові, моя нитка знову рветься, знову дві її половинки пливуть у кімнаті лекалами, і я ось-ось згасну в цій ночі, як гасне свічка чи хоч би ота лампа, котра дивно просвічує мого дядька. Мозок мій уже не палає серед ночі, як досіль, і я розумію, що й справді можу заснути й навіки вирізати зі своєї уяви і цю нічну учту, й бесіду. Тоді я знову стану звичайним хлопчаком, і мені, як і всім, присниться, що я літаю. Отак з гори на гору скачу, наче казковий олень, і всі з мене захоплені. Але щось іще тримає мене в хвилях безсоння; я начебто чую глибоке й утомлене зітхання; материн голос розповідає свою нехитру житейську повість; вглибині хитається борода того діда, який допомагав нам жити і через це міг жити й сам,— той дід помер ще в тих часах, у яких плавають тільки невеликі уламки мого життя, часом яскраві, а часом як клапті туману; я наказую собі розплющити очі й напружити слух, і хай точиться далі та повільна, втомлена розповідь матері; маю обов’язково вислухати її, адже я сам для них немалий клопіт: за мною треба було невпинно стежити, щоб не губився я в тих безмежних лабіринтах вулиць, в яких неважко загубитися й навік. І я знову хапаю оті відлетілі від мене хвости ниток і зв’язую їх, хай не міцним вузлом, але надійно.

— Важче нам стало, коли Павло знову у військо пішов,— розповідає мати.— Бо що я могла з дитиною на руках? Лишилась у нас сяка-така шкіра, прийшла якось кума й давай мене лаяти: «Чого ти руки опустила!» Кума мала четверо дітей, чоловік загинув, але вона міцна жінка. Взяла я ту шкіру й почала з неї заготовки різати. Спершу воно як не з руки, а тоді й приловчилася; не святі горшки ліплять!

В матері знову горде обличчя, а мені чомусь дивно стає, що все те, про що вона розповідає, і справді було. Більше — коло всього того жив і я, і хоч пам’ять моя з того часу — дірявий мішок, ота гордість проймає й мене, начебто і я брав участь у всьому тому, про що розповідає мати, і так само тяг житейську лямку. Але я мав тоді й перевагу над нею, я міг зі спокійним серцем вийти з двору й піти, куди очі дивляться, адже непремінно знав, що в будь-якому кінці світу обов’язково знайду її, матір мою, а коли ні, розшукає мене вона. Через це й міг бути такий легковажний, міг віддаватися своїй чудній пристрасті. Йшов, доходив до кінця вулиці, а тоді знову шукав кінця. Закусував губу й ішов, і було тяжко знайти слова й кару, щоб застерегти мене від цього.

Вікна ледь-ледь посіріли. Дядько встав з-за столу і розімнувся. Схилилася над столом утомлена й притихла мати, відкинувся на спинку стільця батько; в матері мокре обличчя, в ламповому світлі воно блищить і грає жовтими живчиками; батькове обличчя закуте натомість у жовту броню, і на ньому не рухнеться й м’яз. Дядько повертається в мій бік, синє світло від вікна обливає його утлу постать чи, може, це мені тільки здається, може, таке світло сочиться прямо від нього. Він зрушився і повільно пішов важкою, дерев’яною ходою, якою ходять дуже засидівшись. Мені забиває подих; він іде до мене. Схиляється наді мною, і я вперше бачу його очі, хоч тут, коло мене, світла й небагато: очі в нього темні, глибоко загнані в череп, але напрочуд теплі, наче озерця. Сухі вуста його ледь-ледь торкає гарна й зовсім схожа на материну всмішка.

— Ще не спиш?— лагідно питає мене дядько, якого ми досі вважали за загиблого.

— Ні, не сплю,— тихо шепочу я.

— Ось бачиш, як воно виходить,— дядько розводить руками.— А ми з тобою, вважай, так ні разу й не розмовляли.

Казка про козу-дерезу

1

Я лежу і крізь вії дивлюся на матір. Затулила газетою електричну лампочку і вдає, що читає. Але в неї нервово здригаються вії, і мені від того стає дивно й цікаво.

Хрипко відбило пів на дванадцяту. Було так тихо, що цокіт годинника видавався заголосний. Вікна обклала суха, непрозора темрява, неозора, як біль, і десь там у ній шумлять наші дуби — величезні й замислені. Хитають коронами над нашою малою хатиною і наче сторожать наш спокій і наш неспокій.

Мати встала й зирнула на мене. Я приплющуюся — ця історія все-таки бавить мене. Адже не вперше брата нема так довго, і я знаю чому. Мимоволі стаю його спільником, та і я тепер якийсь зворушений: чи відчував коли отаку тривогу?

Вчора брат підійшов до мене трохи не такий, як завжди. Онде він: довгобразе смагляве обличчя, на носі якось смішно поблискують окуляри, густий кучерявий, як сьогоднішня ніч, чуб, очі зирять убік і чомусь ховаються. Брат блідіший, ніж звичайно, губи йому химерно підтиснено; зрештою, досить глянути на це обличчя — й про все здогадаєшся. Він відчував це й сам, вуста здригнулися — усмішка чи гримаса? Ні, недаремно він підійшов до мене з таким-от обличчям: комусь-таки мав він звірятися! Ще ховався переді мною — ота таємниця, на його думку, завелика як на мене, ну, хоч би оця півусмішка; еге ж, він робить мені неймовірну ласку — це те, що заказано мені і заказано бозна-на-скільки. У мене згіркло в роті від того відчуття, і я вже аж сердитися починав...

Ми пішли понад річкою, тоді через дощатий міст і стежкою понад оброслою кущами горою. Стежку всипано гострою жорствою, і ми ледве ступали на неї босими ногами. Шуміла над нами ліщина, було вітряно, небом котилися сірі з білим хмари, вряди-годи вигулькувало сонце. Вранці пройшов дощ, і стежка воложилася й досі; ми йшли поруч, і між нами неначе стіна яка звелася. Було боляче відчувати ту стіну — брат-бо за нею став аж надто замкнутий; він уже знав, що мені небагато треба й пояснювати. Я ж був терплячий і мав на серці добру поблажливість, адже лопотіло й лопотіло в нас над головою ліщинове листя, адже сонце так чудово пострілювало жмурами. Пролетіла ворона, чорна й важка, брат скинув головою, нервово й трохи насторожено — аж пашів, бідолаха, тривогою.

Збив об камінь пальця і застрибав, засичавши з болю. Червона крапелька проступила в нього біля нігтя, і мені стало на душі зовсім дивно: ця червона крапелька на пальці незвідь-чому вразила мене, як і його сичання,— хай тривало це тільки мент. Відтак зрозумів непомильно: він не тільки хвилюється і радіє, в душі в нього є і тривога якась, і біль. Мені захотілося прийти йому на допомогу: все-таки ми брати й порозумітися нам варт.

Біля Завалу ми забралися на скелю. Так само шуміла за спиною ліщина, схвильована під цим сколошканим небом, миготіла і гнала поверхнею легкі брижі річка; ми сиділи й начебто очікували чогось.

— Знаєш,— нарешті витис із себе брат,— я дружу з дівчиною...

Почервонів, бо йому здалося: сказав мені бозна-яку таємницю, бозна-яке диво відслонив переді мною; але це треба було йому сказати, щоб зруйнувати оту дурну стіну поміж нами. Йому вже сімнадцять, але мені, меншому від нього на два роки, здався він аж зовсім малий, ну, хоч би з-перед п’яти років, коли прибігали ми до цієї ж скелі подивитися рибалок і спокійне плесо.

Я розсміявся.

Він гостро зирнув на мене — ні, в мене вихопився цілком недоречний сміх! Але він усе-таки вихопився, тому я спробував засвистати легковажно, начебто мені й діла нема до того, що він тільки-но мені сповістив.

— Ти дурний, — сказав він. — А може, просто малий...

Я закопилив губу. «Овва!» — подумав, але мені все-таки заболіло. Все-таки защипало щось у носі; над головою знову зашелестіла ліщина, а сонце закрилося сірою й кудлатою хмарою. Скинулася на річці риба, і це була, певне, немала риба, бо довго й довго потім розходилися кола. Мені захотілося пояснити братові, що я, зрештою, багато чого знаю й розумію, але в мене забракло слів та й не звикли ми до таких самовиливів.

Ноги мої спирались об клаптик трави, що наріс на скелі, я задивився на нього, і мені стало погідно від того, що є ця трава й оця гола, лискуча скеля.

— Я розумію, — пробурмотів я. — Все добре й дуже добре розумію...

Але брат, мабуть, не чув мене. Дивився кудись на той берег. Там теж є скелі, але кущі не ростуть. Там забагато сонця, через те там тільки трава, гвоздика й чебрець. Біля скель улюблений дитячий «борщик» і цмин. Там вільно гуляє вітер, там наче тундра одноманітна, гаряча й порожня. Я зрозумів, чого шукає його погляд на тому боці. Він і шукав пустелі — піску, ящірок, сухоцвіту і червоних вогників гвоздик.

— Ти її знаєш, — сказав раптом він.— Це Ляля...

Я мало не похлинувся. Те, як він вимовив це ім’я... ні, не мені тут судити, окрім того... була то звичайнісінька собі Лялька, яку ми знали ледве не з пуп’янка. Я дивився на брата широко розплющеними очима і нічого не тямив: мені здалося, що він і справді пішов туди, в трав’яну пустелю, і дівчина його також із пустелі.

Мені раптом закортіло встати й покинути його. Хай залишається тут сам і витрішкується на той берег — нема мені до нього діла. Хай тримає свої таємниці при собі, вони не цікаві — таж-бо немає мені до них діла!

Брат сидів, начебто не бачачи мене. Закопилилася в нього тільки губа, і хоч як зверхньо й презирливо те робив, я зрозумів: не покину його, хто б не була та дівчина, навіть така звичайна і знайома, — я зараз єдиний, хто може йому допомогти.

Але в мені ще сидів біс. І я замугикав, немилосердно фальшуючи і немилосердно єхиднуючи.

— З тебе лихий чоловік,— пробурмотів брат.

Він не зрозумів моєї півнякуватості, і я справді розсердився. Закипів і запінився — все в мені напружилося й заволало. Я встав. Над головою голосніше залопотіло листя. Був я напружений, як тятива. Десь на греблі загорлали хлопчаки, вони ловили саком рибу і, певне, піймали щось велике.

Я блимнув на брата й побачив, що він дивиться собі під ноги, а рука його бездумно скубе і скубе з наплилого на скелю дерну травини...

Я дивлюся на матір і чомусь думаю, що вона розуміє все також. Зрештою, де може пропадати вечорами сімнадцятирічний хлопець?

— Де Микола, не знаєш?— раптом питає вона.

Вдаю, що сплю. Тоді вона сміється. Я сердито кручуся на ліжкові і бурмочу, що вона заважає спати — Перестань!— каже мати, і я розумію, мене викрито.

— Не знаю,— кажу сердито.

— Ну, гаразд, спи,— дозволяє вона, і я відвертаюся до стіни.

Я й справді заснув. Наді мною зашелестіли й зашелестіли наші дуби. Троє дубів, що охороняють наш спокій і наше житло. Троє дубів, котрим також цікаво знати, що діється навкруги. Троє дубів, від яких ніхто не сховає таємниць, але які також знають, що таке сумнів. Через це вони й розмовляють ночами так голосно. Через це такий схвильований і задумливий їхній шепіт.

2

Наступного дня брат чепурився знову. Натягав білу сорочку і пильно взував наваксовані туфлі. Штани випрасував сам, і я при цьому не втримався, щоб не посміятися. Він почервонів і всміхнувся куточком рота.

— Куди це збираєшся? — кинула ненароком мати.

Брат зирнув навіщось на годинник — обличчя в нього зумисне спокійне, аж байдуже.

— Гуляти. Або що?

Мати промовчала. Обличчя в неї так само зумисно байдуже. Брат замугикав, і мені аж утекти захотілося — так бездарно вони все розігрували. Мати не знайшлася, що відповісти, отож буркнула невиразно:

— Лазиш десь до півночі.

— Маю сімнадцять,— зарозуміло бовкнув брат.— І я вже, здається, не школярик.

Мати пирснула, а брат почервонів. Але лишився так само зумисно байдужий. Нагнувся й почав зав’язувати на туфлях шнурки.

— Щоб об одинадцятій був удома! — сухо наказала мати.

— Вчора я прийшов у чверть на дванадцяту,— збрехав брат, зводячись. Лице в нього стало зовсім червоне.

В матері по обличчі перебігла тінь. Підійшла до вікна й задивилася. Шелестіли наші дуби, троє могутніх велетнів, так само неспокійних, як і ми. Я дивився на матір, вона й досі струнка й не така вже стара. Але між нами все-таки неперехідна межа. Їй, мабуть, годі зрозуміти, думаю я, що діється в братовій душі. Дивиться на все згори — гора, яка неприступна й чужа для нас. У неї інші думки, виміри й рація. Дивитися й розуміти брата все-таки легше мені. Я внизу, а звідти краще видно. Я сам скоро ступлю на ту ж стежку, а мати з неї вже зійшла.

І все-таки ми з’єднані між собою більше, ніж це здається. Адже одні дуби шелестять у нас над головами і одні думки гніздяться в головах. Ми вийшли на суху й порожню дорогу — попереду горби, зарості сухостоєм, і ті горби вкрито, як павутинням, стежками тих, хто пройшов через них, і для тих, хто збирається на них ступити...

Брат пішов. І я раптом утямив, чому мати стояла весь час біля вікна. Це ж бо так просто: стати й дивитися. Для цього й приготувалася вона заздалегідь, коли брат іще збирався в хаті,— вдавала, що цікавлять її дуби. Але її цікавили стежки. Стежки на порослих травою горбах. Я сказав їй про це. Вона відійшла від вікна і знічено всміхнулася, все-таки я запопав її на гарячому.

— Не стеж за вами! — буркнула.

Від мене не сховалися її очі. Еге ж, великі й зажурені. Але я не хотів розуміти її жури. Більше того, на душі ворухнулося щось лихе. Був переконаний: не має вона права на цю журу й неспокій.

Я вийшов надвір. Западав вечір. Синій і теплий. Над горою, котра там, за мостом, сідало сонце. Велике й червоне. Коло нього палало небо, і я, сидячи під дубами, надовго на нього задивився. Мені здалося раптом, що в цій історії і в цьому змаганні, на яке заходить, мені відведено особливу роль. Як то не дивно й не смішно, я теж мав сказати своє слово.

З

Брат з’явився о пів на одинадцяту. Виказисто пройшов у кімнату й голосно хряпнув дверима. Це розсмішило мене, адже коли приходить пізніше, ступає ледве не навшпиньках. Мати тонко всміхнулася, і мені раптом стало жаль її. Між нами завжди панувала золота неподільність, яка гріє душу: ми любили її, а вона нас. Ми в цьому крихітному будиночку під трьома дубами живемо вже довго.

Але тепер ніч, темрява застеляє вікна, за тими вікнами тривожно шелестять дуби, і в цьому світику, який складаємо ми втрьох, поселилося щось четверте. Може, це й примусило матір заговорити.

— То де це ти був?

Брат не відповів. Скинув окуляри й протирав їх хусточкою. Від того очі його змаліли і часто покліпували. Мені захотілося покинути їх — матір і брата, податися звідси геть. До того солодкого, але й тривожного шелесту листя, в неозору й густу темряву.

— Тебе питають?

— А тобі не все одно? — раптом відрубав брат, і материне обличчя збагровіло. Стояла, облита жовтим світлом, якраз під лампочкою.

— Може, з якоюсь компанією зв’язався?

Слова ці — як посвист батога. Вони несправедливі, і про це знаємо ми всі. Адже ніякої «компанії» нема. Ніякої «компанії» бути не може, і це очевидно. Брат натяг окуляри.

— Був у парку,— сказав він.— Дививсь кіно на естраді. Про Африку...

І вона заспокоїлася: їй хотілося заспокоїтися, захотілося, щоб Микола й справді дивився те кіно про Африку. Про те, чого не існує. Адже що таке Африка тут, у цій хатчині під трьома дубами? Що таке той дивоглядний світ, коли над головою шепче й шепче тривожне листя, коли вітер налітає на трьох велетнів, а вони надто могутні?! Так, він біжить геть, безсилий, але задоволений; йому може здатися, що він здолав їх, адже так тривожно шелестять услід! Він летить собі, наївний і молодий, а дуби шепочуть невмовкно. Схиляються над старим дахом — вони ж бо не один десяток років скидали на нього листя.

4

Наступного дня під вечір я сидів на лавці під дубами. Любив отак побути: переді мною річка, горби, стежки, по яких ідуть люди, дощатий міст через Тетерів, а праворуч інший, великий — через Кам’янку. По тому великому котяться, як заводні, автомобілі, один за одним, виграють деками кабін, а по цьому, дощатому, ідуть рибалки та пляжники. Або й закохані, котрим запраглося самоти,— її вони знайдуть на тих вічних горбах із стежками, і то, скільки заманеться. Переді мною гребля через Кам’янку зі шлюзом по той бік. Через шлюз перекинуто залізну балку, і вона вже років з десять служить кладкою. Ліворуч — заросла яскраво-зеленою травою галявина, по якій ганяють м’яча хлопчаки. Недавно ганяли м’яча й ми, але це вже в минулому. Тепер це роблять інші.

Сонце хилиться на захід, сьогодні ані хмарини, немає й вітру — дуби в мене над головою мовчать. Брат десь подався, як це траплялося останнім часом, а я чекаю — там, біля греблі, має з’явитися материна постать. Вона повертається цим шляхом з роботи, і я люблю її зустрічати: материні очі грають тоді золотими вогниками, а в руці в неї напхом напхана авоська. Ті вогники ніколи не гаснуть, і коли вони є, я знаю: мати вмиротворена.

Ну от і вона, втомлена й повільна. В руці незмінна авоська, накладена капустою, огірками, помідорами і якимись пакунками; мати йде, як завжди, і, як завжди, я зустрічаю її. Дуби анішелеснуть, і я покидаю їх, щоб допомогти матері.

Вона переходить кладку, від тягаря в неї схилене плече, я біжу через галявину, облитий вечірнім сонцем, до облитої вечірнім сонцем найріднішої мені людини. Ми зустрічаємося з нею посеред греблі, я зазираю їй в очі — хочеться побачити мені золоті вогники. Навколо ще багато сонця, пахне вода, кричать хлопчаки, я забираю в неї авоську, але сьогодні вона не подивилася на мене. Сьогодні вона сіра й стара, а в очах у неї лід.

— Микола вдома?— питає, а я знову зазираю їй у вічі. В неї дивні очі — темні, як ніч, в них я й бачу ніч. Вона начебто не примічає ні сонця, ні мене — сіра, як стежка у траві! Нарешті наші погляди зустрічаються.

— Чого ти?

Я мовчу. Йду поруч і тягну важкезну сітку. Звичайно люблю розбирати, що в неї напхано, але не сьогодні... Сьогодні я виконую повинність — цей погляд і сіре обличчя все-таки нанесли мені в душу смутку. Мати йде поруч, і я чую її віддих.

Ми заходимо у хвіртку. Спокійно і величаво стоять дуби, під ними — порожня лавка, і мати дивиться на ту лавку.

— Давай сядемо, — пропонує вона.

Втомлено сідає, я примощуюся поруч, ставлячи сітку між колін. Ми дивимося на той-таки краєвид: два мости, дві річки, горби над річкою, три величезні дупласті верби на острові, хлопчаки ганяють на галявині м’яча, троє човнів, що наче позамерзали на рівній і нерушній гладіні. Тут добре й спокійно, і ми п’ємо цей спокій і цю красу.

— То що,— раптом чую я твердий і трохи штучний материн голос,— Микола вже когось підчепив?

Я насторожуюся. Все знову йде на старе. Повільно гасне й руйнується вечір; сьогодні мені найменше хочеться цих пристрастей і цих розмов; але навколо гасне й руйнується вечір; сьогодні я був умиротворений і хочу миру; мати ж повертається до мене й чекає на відповідь; в мені самому вже руйнується вечір; мати навіть хоче зловити мій погляд — жалію я цей вечір, як і її та й самого себе.

Дивлюся на ті краєвиди, треба сказати, чудові і навіть пречудові, але вони не зворушують мене. Помирає вечір, помирає і мій настрій, і лише тривога, яка з’явилась у цьому блідавому й неживому повітрі, лише одна ця тривога живе.

— Знаю про вас більше, ніж собі гадаєте,— каже мати тим-таки противнющим голосом, і я не втримуюся, щоб не всміхнутися. В цю хвилину я стаю доросліший за неї — мені покладено на плечі куди більше досвіду. В цю хвилину я навіть поблажливий, як бувають поблажливі умудрені.

Але мене знову запік біль. Я закусив губу: оцю стіну, яка між нами, вже не зрушити, поки живе її наївність і моя стареча поблажливість. Адже це те, що руйнує в материних очах її золоті вогники; ті вогники так химерно догоряють у її очах, і це ще більше додає мені болю. Я наче в міжрядді йду. Поміж братом і нею. Кожен з них хоче залучити мене на свій бік. Я йду у міжрядді й вибираю: треба мені бути спокійним і розважним.

— Все це даремно,— бурмочу я.— Зрештою...

— Що зрештою?— швидко перепитує мати.

— Він і мені запропонував піти сьогодні на естраду.

Це брехня, і я повертаюся до матері: мені здається, що на мене спаде зараз грім з ясного неба, а мати встане й піде від мене геть. Але сталося навпаки: в її очах знову заграли золоті вогники. Як не дивно, вона мені повірила. Повірила простодушно і ясно, як може вірити добра й гарна жінка. Сором обпік мені щоки, але я дивився на неї незмигно. Адже, попри цей сором і попри брехню, я відчував у цю мить і щастя — все-таки вони загорілися, ці вогники.

5

Брат знайомив мене з Лялею. Лялька, яку знали ми від дитинства і з якої не раз кпили, стояла переді мною з поважно підтисненими губами. Її щоки трохи зрожевіли, носик піддерсь, і мені аж дивно стало — що знайшов у ній мій брат! Невеликі очі, недовгі вії, сяке-таке волосся, якого ледве стає на вузлик ззаду, худа, довга шия, цибаті ноги — все це вище мого розуміння. Вона подала мені руку, і я по-хлопчачому стис її. Вона трохи поморщилася, але тільки на мить — на обличчя її знову лягла та ж таки урочистість; здавалося, манірно присяде і зробить мені кніксен. Брат дивився вбік, від того скло його окулярів відсвічувало, і мені ще дивніше стало бачити його отакого: зніяковілого й гордого, з цими променистими скельцями на очах. Кортіло бовкнути щось їдке й ущипливе (не так братові, як його кралі), але нічого такого я не вигадав; ми стояли в парку на глухій алеї, довкола ходили парочки, і я вже, здається, заважав братові й Ляльці. Я повернувся й пішов, обірвавши цей надзвичайний церемоніал, покинувши в сутіні Ляльчиного задертого носика і полиск братових окулярів. Парк шумів наді мною столітніми коронами: здавалося, прийшли вслід за ними й наглядають наші дуби. Я прийшов у сквер до статуї Артеміди. Богиня стояла, оточена палісадничком, і трималася за ріг оленя. Праву руку в неї відрізано, і мені стає жаль її каліцтва — відпиляна рука, мабуть, блукає десь по білому світу. Богиня стоїть, як стояла, хоч це теж облуда: одна нога попереду, друга позаду і зведена на носок, еге ж, вона йде, ця залізна жінка!

Коло неї сьогодні порожньо, тільки дуби шелестять свою одноманітну казку — мені навіть хочеться сісти тут і пересидіти цілий вечір. Адже і ця казка, і ця залізна жінка хвилюють мене, хай і годі зрозуміти чому.

Зовсім неподалець естрада, де крутять документальні фільми, які я маю передивитись. Вже й зараз там стрекотить кіноапарат. Там багато лавок і сидять кілька бабусь та дідів. Кілька пар, котрим чомусь не хочеться блукати під покровом Артеміди, і кілька поодиноких роззявляк, як оце я. Тут ті, в кого нема телевізорів, або кому телевізори набридли: все-таки тут чисте повітря, ним дихати б і дихати! Я сиджу й дихаю повітрям, густим і свіжим, в ньому запахи далеких матіол і троянд, в ньому запахи річки з її намулом та рибою; риба ця пливе й перед очима, ген отам на екрані, на білому чистому полотні, пливе й зникає, наче розщуковує зниклу руку богині. Ту руку шукають і усамітнені на алеях тут, у парку, і на тому дощатому мості через Тетерів. Всі вони — шукачі, всі в якомусь танці у парі одне з одним і в парі з ніччю. Панує над нами однорука богиня, і всі улягають тому пануванню безвідмовно.

6

Брат зайшов за мною об одинадцятій. Ми рушили вниз по крутих стежках, брат подавав Ляльці руку, і вона, спираючись на неї, сміялася. Зробилася незграбна на цих крутих стежках, хоч малою вибігала їх уздовж і впоперек. А може, це так і треба, подумав я: незграбність і сміх, манірна невправність і тихе зойкання, коли посковзується нога. На мене вони не зважали, та й нащо — я ще там, унизу, те ж бо, що внизу, перейдено, як перейдений клас у школі, втонуло воно й не повернеться. Вони ж — на горбах, під дубами, в парку, на лавках, коло богині, котра йде і йде, вони — наче кози, деруться вище й вище, а мені тільки й роботи, що плестися за ними.

Ми спустились у завулок, а коли мали вийти на вулицю, стали. Лялька зирнула на брата, і я раптом зрозумів, що його в ній вабило. Очі в неї не були малі — більші навіть, ніж треба, очі ці дивно світилися — і таким сяйвом, що мені аж подих заклало. Ось вона, таємниця, подумав я, ось що по-справжньому сховано від мене. Вона всміхнулася, і я навіть забув про той її задертий ніс. Однак це була чужа дівчина, надто чужа, і мене аж зло пойняло: яке має право вона дивитися отак на мого брата і яке має право так безглуздо всміхатися чужій людині мій брат? Я смикнув його: пора було йти. Ляльчин погляд згас.

Звела на знак привітання руку й пішла. Ми стояли й дивилися: йшла повільно й легко, похитуючи невеличкими клубами, голову звела, а плечі розпрямила. І нагадала мені ця хода щось ізвідти, з тих фільмів, що їх побачив сьогодні: сарна, котра вільно розгулює в лісі; сарна, яка сама не знає, чого шукає.

7

Мати стояла коло хвіртки, і це було так, як у казці про козу-дерезу. Про діда, котрий щодня стоїть на воротях у червоних чоботях. Я теж повертаюся додому, моя коза — брат; він біг собі через гребельку і схопив води крапельку, він біг так само через місточок і схопив один листочок, і я, безнадійний його пастух, мав би бути покараний у першу руч. Я дивлюся на цю свою «козу», і мені смішно стає: окуляри, серйозне обличчя, підтиснені губи, йому б радіти, а він смутний; ну чого сумувати такому щасливому і втаємниченому, адже в нього там, на алеях, усе гаразд, там, на алеях, він добрий підданець богині. Мати стоїть на воротях у червоних чоботях (на ній і справді червоні гумові чобітки, в яких вона миє підлогу), і мені хочеться змахнути пужалном: «Гей, моя кізонько, гей! Гей, додому їсти солому!»

Ми підходимо ближче, і мені добре видно материне лине. В світлі ліхтаря воно як маска, але це не приховує, що вона й досі в чеканні і що на обличчі в неї — смуток. Зовсім такий, як і в брата; мені знову стає смішно: вони з братом такі однакі в цей вечір і такі дитинні. Єдиний дорослий серед них — я, і оце помахую пужалном, женучи додому «козу» і чекаючи кари, що її має вигадати той дорослий і смішний «дід».

Але ніякої кари нема. Мати йде в хату, а ми за нею. Вона питає, чи хочемо ми їсти, і їсти ми не хочемо. Брат звісно чому, а я з солідарності.

8

Ця ніч тиха і запашна; відчинено вікно, під вікном матіоли, ледве-ледве шелестять дуби, мої добрі й тихі охоронці. Вони вже побачили все, що треба, і про все переговорили; тепер вони сплять, як сплять мати і брат. Як спатиму, врешті, і я, але мені ще хочеться побути самому. Хочеться відчути цю тиху й запашну ніч, об’ємну й широку, повну неясного шепоту; крім того, я думаю про те, що сталося сьогодні,— про цибату дівчину з кирпатим носом, з якої вже не покпиш. У ній з’явилося щось таке, чого я й справді не розумію; я думаю про тих дівчаток, котрі подобалися мені,— ні, це зовсім не те! Начебто нічого не відбувається, а повітря повне грози, все напружилося і чекає. Адже й мати вийшла до хвіртки в тих червоних чоботях недаремно — таке дивне й місячне було в неї обличчя; надаремний її спокій, думаю я, що його й спокоєм не назвеш. Троє дубів шелестять над хатиною; так, вони знову зашелестіли, а ця мала хата не спить — чути в ній зітхання. Хе, не один я кручуся на незручному і твердому ложі, тверде воно й незручне і в матері, бо чого б то вона зітхала; тверде й незручне воно і в брата. Хе, ми все-таки однакі на цих твердих ложах! «Ви чуєте?— хочеться гукнути мені.— Наші дуби шумлять!» Ми довго жили разом і клопоту не знали, не відали, що воно так швидко народиться — оте дивне й чудне четверте. Хто це зітхає там, серед теплої й запашної ночі? Дуби шумлять. А раз дуби шумлять, все гаразд.

Я засинаю й покидаю їх наодинці. Сон ступив мені легенькими чобітками на повіки. Крутяться, гей, крутяться червоні чоботи. Крутяться біля них смішні пастухи і ще смішніші кози. За законами казки я маю бути прогнаний з цього дому. Змушений буду взяти ціпок і гайда на світові дороги! Йди, йди, малий пілігриме й брехунцю! Тебе чекає не одне випробування, й сон твій — як передача по чудному телевізору.

9

Наступного дня все так само. Тобто ми вирушили з братом дивитися кіно на естраді; він вифранчений, як завжди: біла сорочка й лискучі туфлі, а я просто так. Так само зустріли ми Ляльку, і вона поважно простягла мені руку. Я вже не стискав її, як того разу, просто повисіли одна в одній дві неживі кінцівки й розімкнулися. Зрештою, мені нема до них діла: все, що роблю, роблю на так — цікаво, що вийде?

Дивлюся на небо, вже посутеніло, небо вицвіле й химерне, я подивився навкруги — звідусіль оточили нас дуби, могутні дуби старого парку, які бачили не одного такого, як мій брат і я. Вони мудрі й спокійні. І я також хочу бути мудрий і спокійний. Може, для того й я збрехав собі, що мені немає діла ні до брата, ні до цієї манірної Ляльки.

Брат сьогодні тривожний. Я відчував це, ще коли виходили з дому. Мати виказисто зирнула на нас, але я злегковажив той погляд — погляд без золотих вогників... Брат стояв коло мене, задуманий і виструнчений — Лялька переводила погляд з мене на нього.

— Чого це ви сьогодні такі надуті?

Брат усміхнувся. Він не може розповісти їй усього. Він не може бути коло неї «надутим». Він таки веселий і щасливий, а до мене їм діла нема. Брат весело й щасливо всміхається. «Бом!» — почулося, наче й справді вдарили десь дзвони. Але це передають якусь радіопередачу.

Я повернувся й пішов. В мене одна дорога — до Артеміди й естради. Я сидітиму там, як гриб, самотній та порожній, і переді мною пливтимуть видива світу. Цього світу я ніколи не побачу насправжки, а коли так, він, напевне, й не існує.

Хтось торкає мене за плече. Я здригаюся. Але це брат, Лялька стоїть неподалець і колупає носком стежку. Вона дивиться на той носок, і ця поза в неї особливо звабна.

— Слухай,— каже брат.

— Не прийдеш об одинадцятій?— питаю я.

— Перестань,— сердиться брат.— Мене турбує... Щось дуже вона дивилася...

— Вона завжди так дивиться.

Брат похитує головою. Він, здається, і справді має підстави похитувати головою.

— Я знайду вас на лавочці,— кажу я.

— Другій з кінця,— підказує брат.— На лівій алеї...

Я звів руку на привітання — переді мною лягла моя дорога. Дорога до Артеміди й на естраду. Там гулятимуть леви, тигри й носороги. Слони там їстимуть листя невідомих дерев і тягатимуть стовбури тих дерев. Дивні змії в окулярах стрибатимуть як танцюристи, і їм награватиме на сопілку майже чорний чоловік. Будуть незвичайні вечори й річки, незвичайні ліси й люди — ітимуть вони й ітимуть у пошуках невідомо чого.

Я сиджу на лавці, і мені сумно. Сиджу тут, як гриб, загубившись від усіх, росту у цім сутінку — мене зрошує кінодощ. Над головою світляна смуга, в якій крутяться комахи, зелені й білі, лахматі метелики й вусаті комарі. Еге, вусаті комарі, про яких ще ніхто не зняв і не зніме кінофільму. Адже вони живуть тут, у звичайному парку звичайного міста.

Мене знову хтось торкає. Що це за вечір такий? Я повертаю голову і на мить завмираю. Кров прилинула мені до очей і залила щоки. Мати була у вихідному, трохи старомодному платті, що гарно лежало на ній, і у вихідних, теж трохи старомодних туфлях.

— А де Микола?

В очах у неї горять кілька золотих вогників, що я аж чудуюся. Мені поповзли по спині мурахи. Я з їжачився і скорчився (малий брехунець і пілігрим) у ногах цієї величавої жінки з такими незбагненними вогниками в очах. Я був ниций у цю хвилину — нікчемний суддя, якому тільки й дорога, що за грати. В нього немає в голові клепки, в нього взагалі в голові вітер; взагалі-то, подумалося мені, така доля всіх наглядачів кіз, і цю казку знає кожна дитина. Всі вони, наглядачі оті, безсилі й нещасні в очах отого могутнього діда в червоних чоботях.

— То де ж Микола?

— Пішов пройтись,— байдуже кажу я.

Я й не брешу, він і справді пішов пройтись. Мати зизо глянула на мене й усміхнулася.

Над нами висів білий світляний струмінь — у ньому так само танцювали нетлі.

— А без тебе чого?

— Не хотілося,— кажу я так само відчужено.

Вона сидить коло мене й дивиться на екран. Обличчя її мовби аж надто спокійне. Еге ж, вона хоче дочекатися брата!

Я сиджу коло неї, як на приску, меншаю на очах, як Нільс із казки — ось воно, покарання, гадкую. Адже я вже майже карлик на цій лаві, і хто зна, скільки треба облітати мені простору, щоб повернутися до себе колишнього. Здавалося, ворушиться в мене волосся, позаплутувались у нім нетлі й комарі, жалять вони мені мозок, я дурний і нікчемний, та такий і має бути карлик, посаджений на присок. Так, я даремно вплутавсь у цю історію — це не моє діло! Я корчуся все більше й більше, начебто болить мені живіт і все тіло, язик дубне в роті і стає палюче-сухий, очі мої палають, але що я можу вдіяти, коли малий такий і нікчемний?

— Що це тобі?— питає мати.

— Живіт розболівся,— витискую я.

— Ну то біжи! — каже вона спокійно, невідривно дивлячись на екран. Там ганяли носороги, важкі й незграбні, ламали пудовими ногами гілки, і багно чвиркало навсібіч.

Я встав. Засвітилось у мені дивне світло: вона сама підказує мені вихід. Я світився, наче фосфорний: вона сама підказує мені вихід! Зирнув на неї: ні, вона вся на екрані.

Тоді я й справді побіг. Мчав так, що на мене люди зглядалися. Земля ставала мені навкосину, а перед очима мигали, як зорі, ліхтарі. Круто завернув на переході і ледве не наскочив на якогось добродія з собачкою. Собачка перелякано забився господареві під ноги, і на мене загавкало — чи добродій чи його собачка. Мені стало смішно й радісно: вихід усе-таки знайшовся, і вже байдужки мені, хто там на мене гавкає.

Недалеко вже й братова лавочка. Дві тіні злякано розсахуються, брат скочив, а Лялька відвернулася.

— Прийшла!— ледве видихнув я.

— Гаразд!— по-діловому відповів брат.— Зараз буду.

Він зблід, але лишився спокійний. Неподалець висів ліхтарик, і той ліхтар мікроскопічно відбивався у його окулярах.

Я побіг назад. Коло Артеміди стишив крок, начебто мені треба було помолитися цій Одноручці. Ледве була видна в мороці, і на лавці коло неї вже похихикувала якась дівуля. Я передихував, щоб з’явитися на материні очі спокійним.

Вона сидить і дивиться кіно. Сама в ряді, над головою все так само в’ється промінь світла, напханий нетлями й комарами, а на екрані ходить жирафа. Худа й висока, на ній чудове в крапинку вбрання, в неї неймовірно витягнута шия, а голівка з величезними темними очима. Позирнула на мене, велеока й смутна, вгорі зовсім голосно зашуміли дуби — я знову стаю карликом.

Йду до матері як на ешафот. Вона повертається до мене і блискає всмішкою — в погляді в неї море золота.

— Ну то як?— питає вона.

— Все гаразд,— відповідаю я.

10

Відтак ми й покинули цю гру з естрадою і кіно. Мені куди краще сидіти на лаві під дубами й дивитися на стежки, що в’ються навколо; я стежу, як умирає на овиді сонце, і спостерігаю людей, котрі живуть собі й лиха не знають.

Я сиджу довго. В такому вечорі треба надовше лишитися самому. Гудуть над головою жуки-рогачі, які люблять обсідати дубові стовбури, і я неначе бачу їхні важкі чорні тіла з могутніми оленячими рогами. Літають і кажани, безшумні й прудкі, і п’ють укохану свою темряву, вибираючи з неї комарів та метеликів. У парк ідуть хлопці й дівчата, і голоси їхні в цьому вечорі наче порцелянові. Побита порцеляна голосів, побита порцеляна смеркання, ніч над головою, зорі; грає музика з танцмайданчика розгульна й дурна — гопцюють там молодики й дівчата, завзято топчуть порцеляну вечора, і від того в душі моїй снується білий, як молоко, жаль.

Матері теж не сидиться в хаті. Виходить і сідає біля мене. Але зараз мені не хочеться цього. Іншого разу я був би щасливий від такої простої і гарної близькості — сьогодні ж я інакший. Адже вона не втерпить, щоб не розпитувати про брата, я для неї поки що тільки машина для інформації. Але вона мовчить. Еге, вона мовчить і не розпитує. Я скошую оком, і гарне тепло заливає мені груди: вона все-таки мовчить! В неї досить сили, щоб мовчати оце зараз, але в неї не досить її було, щоб не прийти на ту естраду. Сьогодні я навіть вдячний їй за те, адже відтепер я вільний. Зовсім вільний — мені дорога стає оця розмова дубів із зорями. Мені дорогий цей тимчасовий спокій, яка б зажурена не була мати.

Ми мовчимо, і в цьому наша неподільність. Як ніколи, ми близькі, і, щоб зберегти цю близькість, нам і треба отак мовчати. Я слухаю глухий шелест листя й кажанячих крил і розумію, чому це так. Я, здається, і справді набув для неї більшої ваги. Мабуть, розуміє це й той чудний «дід» у червоних чоботях, адже й «дід» залишився сам і зрозумів, що помилявся. Я всміхаюся, а мати сидить коло мене і, здається, не бачить ні мене, ані вечора.

11

Сьогодні вона теж якась не така. Погляд холодний, втомлений й ані тіні мого улюбленого золота; вона говорить обов’язкові речі, й обов’язкові речі кажу і я — брата нема й нема. Ми вже навіть повкладалися, клацнув вимикач; крізь вікно падає світло недалекого ліхтаря; знову пробудилися дуби й шумлять. Десь крикнула дівчина, якісь голоси, знову голоси, гавкає пес — мені здається, що той пес обов’язково має бути чорний. Я не сплю, бо навколо все напружене, надто нервово й часто повертається в ліжкові мати. Я думаю про сіру лавку під дубами, на неї спадає зараз роса; я думаю про своїх вуличних товаришів, можливо, цього вечора вони знову збиралися на каменях біля мосту і грали в свої безконечно нудні «зіпсуті телефони» чи «садівників». Над ними тремтіли зорі, гинули й народжувалися, і мої вуличні товариші й не відчули, що подорослішали. Я ж уже дорослий цілком, і в мені вже й тіні немає того болю, що відчув його кілька днів тому на естраді. Більше того, мені хочеться взяти матір за руку і, наче дівчинку, повести туди, на Завал, де нещодавно сиділи ми з братом. Але не на той бік, оброслий шумкою й тривожною ліщиною, а туди, до трави, моху і цмину. Туди, де надто сонця і де не можуть рости від того дерева. Ми б сіли на камінь: хай би зникли ніч оця й зорі, хай би запалало сонце, але хай не буде там жодного Пляжника чи роззявляки. Тільки ми вдвох — ось мій рішенець як судді. Я маю посидіти коло матері стільки, щоб усе з того берега (квіти, трава й камені) встигло прийти до її серця і заспокоїти його. Цілющі соки напоять відтак її думки, а запах квітів улагіднить. Змириться відтак вона з тим, з чим так важко змирюватися людині, але такий уже житейський закон. Іншого присуду я не знаю і, очевидно, не знатиму. Навіть тоді, коли стану такий, як вона, тобто коли серце моє обкипить від гострого, жалкого відчуття.

Голосно рипить ліжко. Що це вона, встає? Я розплющую напівсонні очі. Ну, звісно, брата все ще нема. Ледве втримую повіки, так болять вони мені: плакати хочеться від усього цього. Мати встає. Невиразний білий силует посеред кімнати. Шумлять за вікнами дуби. Вони, здається, у чомусь когось переконують. Але вони безсилі, вони тільки й можуть, що шуміти. Біла постать пливе по кімнаті. Гадає, що я сплю, — через це така тиха й безшумна. Бідна біла постать, котра так тяжко помиляється! Переступає поріг кімнати, але тут несподіванка: під ноги їй втрапляє котяча мисочка й гримить. Вона завмирає, та біла, чудна постать. Витяглася навшпиньки й наслухає: все-таки їй не хочеться турбувати мого сну.

Риплять двері, іржаво й голосно, вони наче навмисно такі іржаві й голосні. Знову завмирає, звівшись навшпиньки, біла, кудласта постать. Майже розмита тьмою і з темрявою на кінчику серця. І з дивними сльозами у тому серці, які затоплюють його! Я все це добре розумію, хай малий я і дурний, хай пілігрим я, котрий збирається на вічну мандрівку, але хто зна, чи збереться.

У сінях чути коротке металеве цвякання. Кров раптом заливає мені обличчя. Заливає тіло моє, постіль та подушку. Я тремчу. Раптово розумію, куди прямувала та постать. Вона вже повертається, зачинивши двері на защіпку, хоч брата нема й нема. Вона хоче, щоб він стукав. Щоб гатив кулаками й ногами у двері, щоб кричав і плакав під дверима. Щоб збудив її тим галасом та криком і смиренно просив вибачити. Тоді вона зможе нарешті вилити душу. Хай буде потривожено при цьому сон третього — він достойний кари також. Так, ті попасичі, котрі пасли козу-дерезу, все-таки були достойні кари.

Я лежу, і кров поступово змивається з мого тіла. З ніг, рук і обличчя. Я лежу білий, як і ця постіль та подушка,— шалено калатається в мене серце.

Біла постать перейшла кухню й стала. Я дивлюся на неї, завмерлу на порозі, вся вона — в слух, прислуховується, чи не потривожено мій сон. Я ж білий, як полотно, тільки шум дерев за вікнами чорний. Постать стоїть і стоїть у дверях, наче сновида, яка зважилася на найменший з усіх можливих злочин і в якої серце крається від того. Мені вже не хочеться брати її за руку й вести на той осяяний сонцем берег.

Біла постать нарешті зрушилася. Рипнула дошка підлоги — мати завмерла. Зняла білі, як крила, руки, нога ступнула вперед, друга — ззаду — зведена на носок, гей, бідна моя біла Артемідо! Адже це твій крок і твоя поза! Це твоє безсилля, бо що ти можеш цієї темної ночі? Ледве втримуєш малого, безногого оленя — в тебе одна рука! Ти вже безсила навіть пустити в того оленя стрілу — в тебе ж одна рука!

Мати лягає й голосно видихує: це не проста мандрівка для неї. На те віддала вона всю силу, і чорне на кінчику її серця сходить у ньому, як тісто. Я не можу спокійно дивитися, як сходить те чорне тісто. Я встаю. Я теж білий і вайлуватий. Але не крадуся — йду просто до дверей.

— Куди ти? — гукає вона на мене, і я скорчуюся на порозі. Мені болить живіт. Мені болять тіло, голова і язик.

— Живіт,— видихую перепалене повітря, і голос мій повен такої туги, що вона аж сідає на постелі...

...Перемагаю, здається, я. Але перемога моя чудна: як розбитий на шматочки порцеляновий вечір.

Батько

1

Батько зіскочив на перон і радісно всміхнувся. Був одягнений у старомодне пальто, а рудий облізлий чемодан нагадав мені дитинство. Я пішов назустріч і відразу відчув знайомий дотик батькової щетини.

— Давай чемодан,— сказав я.

— Мати коржиків передала, яєць,— відповів батько, передаючи чемодана.

— Чудово! — засміявся я.

— Відколи ти поїхав, спливло стільки часу...

Ми перейшли вимощений плитами перон і піднялися по сходах у касовий зал. Батько уважно обзирав будову, я помітив це по легеньких спалахах у його невеличких очах.

— Давно зробили цю станцію?

— Вже два роки.

— Гарна. Я тут востаннє був двадцять років тому.

— Може, вип’єш кави?

Він несміливо здвигнув плечима. В залі було повно людей, і ми повільно пробиралися до виходу.

— Давай уже поснідаємо грунтовніше,— сказав я.

Він знову несміливо здвигнув плечима.

— Дивись, я тут нічого не знаю.

— Як там удома? — спитав я.

— Мати була зламала ногу, ми писали тобі про це. Зараз уже нічого, ходить.

Якийсь чоловік з розгону налетів на батька й помчав далі.

— Скільки тут людей! І всі поспішають.

Він сказав «поспішають» замість «спішать», очевидно, пристосовуючись до моєї літературної вимови. Незграбно пробирався крізь юрбу і був трохи розгублений. Нарешті ми вийшли на вулицю й зупинилися біля входу до автобусної станції. На шосівці поблискували склом тролейбуси, миготіли легкові авто, хідники були вщерть запруджені людьми. Місто дихало вранішнім гамором і збудженням. Батько стояв, трохи розставивши ноги: невеличка постать, знайома мені від дитинства, знайоме лице — на мене плеснуло теплою хвилею: чи то спогад короткочасний, чи радість.

Шумко замітала вулицю запізніла двірничка, широко махаючи мітлою, і була як косар на голому полі. Опале листя вилітало з-під мітли і, крутячись у повітрі, знову повільно осідало на асфальт.

— Там через дорогу повинна бути їдальня,— сказав я.

— Ці люди просто під машини лізуть,— кинув батько на перехожих.

— Звикли.

Батько ступав наваксованими туфлями по сірому потрісканому асфальті, і я задоволено впізнавав його нетипову, трохи нервову ходу.

Їдальня була маленька, із затягнутими марлею вікнами. Від стелі звішувалися клейкі стрічки, чорні від налиплих мух. Ми сіли за столик із пластмасовим покриттям.

— Що їстимеш: шніцель, битки, гуляш? — я розглядав меню.

— Не дуже розбираюсь у цих стравах,— сказав, батько.— Мені все життя готувала мати.

— Два шніцелі й два компоти,— сказав я офіціантці.

Батько сидів, одкинувшись на спинку алюмінієвого стільця. Тоді наліг ліктями на столик.

— А У нас тиша, — несподівано сказав, і я побачив в глибині його очей затамований смуток.— Із городом ми вже впоралися,— додав він буденно.— Картопля була неважненька, але на зиму нам хватить.

— Певне, мати й вина наробила?

Батько всміхнувся.

— Пару відер зробили... Я привіз дві пляшки позаторішнього.

Офіціантка з брязкотом поставила на столик шніцелі.

Батько обережно взяв великими спрацьованими пальцями виделку і колупнув м’ясо.

— Ти давненько не приїжджав додому,— сказав він.

— Робота, те-се,— засміявся неприродно.— Життя, як на каруселі.

— Скільки ж тут маєш? Таку роботу, певне, можна було б і вдома знайти.

Я не відповів.

Офіціантка поставила на столик компоти.

— Милочко,— солодко сказав чоловік за сусіднім столом.— Я на вас чекаю, не дочекаюся.

— Переживете,— весело відказала офіціантка, показуючи великі білі зуби. Енергійно пронесла між столиками своє велике тіло, і сусід аж зітхнув любашно:

— Є на що глянуть!

— Ви тепер самі,— сказав я батькові.— Колька таки переселився...

В батькових очах заграли лихі вогники.

— Все це та його жіночка. Вона, чорти б її побрали, навіть на матір руку підняла!

Його старечі очі округлилися, а рука з виделкою затремтіла.

— Чи я хотів її виганяти,— він пристукнув кулаком.— Але після того, що вона вчворила...

— Ти їж,— промовив я.— Зараз ми поїдемо до мене. Кімнатка, правда, незавидна, і їсти приготувати ніде, та що ти хочеш — наймана!

За темною від куряви марлею темніли дерева. Вже були зачеплені слідами прив’ядання, і від того створювалися м’які й меланхолійні переходи в кольорах. Над деревами синіло чисте небо, і мене раптом торкнуло світлою, як далекі спогади, печаллю. Оця гра кольорів, гармонія переходів — все це нагадувало мені раптом наше далеке мале місто і хату на околиці того міста, від якої я й вирушив у цей шумливий та копіткий світ.

— Такі чудові стоять дні,— сказав я батькові.

Він допивав малими ковтками компот, потім дістав виделкою грушу і, обсмоктавши, сплюнув кісточки.

Ми вийшли на вулицю, і я помітив, що вищий від батька на цілу голову. «Він наче поменшав»,— подумав я.

Війнуло подувом, і я вловив тонкий, трохи тривожний запах в’ялого листу. Зашуміло в деревах, і від них дмухнуло пряним запахом.

2

Ми підіймалися старими дерев’яними сходами, і я чув, як батько позаду важко дихає. Врешті зупинилися перед оббитими дерматином дверима, і я пошукав у кишені ключа.

Батько підійшов до вікна і визирнув на оточене трьома глухими стінами подвір’я.

— Невеселий двір!— сказав він.— Ніде й дереву вирости...

Я міг не дивитися на той двір, знав його і без того. Жовті стіни накладалися одна на одну нерівними площинами; можливо, на самому дні ями гойдався на залізній гойдалці хлопчик. Мені здалося, що я аж сюди почув нудотний рип тієї гойдалки.

Відчинив двері, і ми ввійшли в довгий вузький коридор. Батько тупцяв позаду, і я чув його знайоме дихання з їдким запахом тютюнового перегару.

— Ти малим мав де гратися,— сказав він.— У нас простору, скільки хочеш! А зелені — цілий світ у нас зелений!

Я пропустив батька в двері. Він нерішуче став, начебто не зважився переступити мого порога.

— Заходь, заходь! — підштовхнув його я.

— Якось незатишно в тебе,— сказав старий, сідаючи на краєчок стільця.— То чи довго будеш холостякувати?

Я підійшов до вікна. Сонце розлилося жовтим, блискучим сяйвом, і небо запалало тремкою й бентежною блакиттю.

На столику тихо муркотіло радіо. Батько все ще оглядав мою кімнату: ліжко, стару шафу, безглузді картини на стінах.

— Сюди жінки не приведеш!

— Не втомився? — спитав я.

— Чого ж? Автобус хороший. А дорога не така вже й довга. Міг би теж інколи приїхати...

Я сів верхи на стілець і поклав руки на спинку.

— Ну, розкажи, як там у нас?

— Знесли будинок монастиря.— Батько нахилився й клацнув замком чемодана.— Там у підвалах, кажуть, знайшли дві пляшки вина. Густе було, як смола. Ну, ті, що копали, й випили...

Я згадав довгу й темну споруду, оперезану на другому поверсі галереєю із залізними поручнями. Вона понуро стирчала серед веселого краєвиду нових будинків.

— А потім,— батько вийняв пляшку вина і затримав у руці,— хтось бовкнув, що там золото знаходять. Побачив би ти, — в його очах заграли веселі іскри,— як цікаві кинулися туди!

Я дістав дві склянки й поставив на стіл. Вино було світло-малинове, прозоре. Я увімкнув електричну плитку й поставив сковорідку. Жир соковито зашкварчав і почав стріляти. Я розколов кілька яєць і вилив на сковорідку. Незабаром яєчня сито засичала, з пухкотом видихаючи гаряче, запашне повітря.

— Ти даремно так багато! — сказав батько. — Я ситий!

Ми випили, знову запахло мені рідним містом, полуничною грядкою і свіжим духом квітів.

— Колька не заходить?— спитав я.

— Сердиться за жінку,— звищив голос батько.— Йому б за матір сердитися!

Він замовк і понурився. Я знову зирнув у вікно. Небо блакитніло первозданно, але чогось уже не вистачало в його барві: не було літньої впевненості — сумовита пора бабиного літа надходила...

3

Крута вулиця стрімко здіймалась угору. Звідти котився тролейбус, і шофер у ньому блимав вогником сигарети.

— Такий тут тлум!— захекано проказав батько.

Ми зупинилися на узвозі й дивилися туди, де на хідниках рухався різнокольоровий людський потік. Блідо миготіли незнайомі обличчя, люди швидко текли по сірій асфальтовій площині й ховались у темній хащі підземного переходу. Виринали з протилежного боку і знову розтікались по тротуару.

— Тут швидко втомлюєшся,— сказав батько.— У нас немає такого гармидеру.— Він затис цигарку в куточку рота, і його обличчя заповнилося глибокими зморшками.— У нас,— сказав він,— тиша!

— Це тому, що субота,— мовив я.— Зрештою, коли я приїхав сюди вперше, здалося, що пропаду тут... Ти на скільки приїхав?

— Завтра назад. Куплю от дещо. Треба й матері подарунка.

Він подивився на мене швидким поглядом.

— Звісно, треба,— згодився я.

Батько кинув недокурок в урну.

— Скільки там поверхів? — кивнув він у бік висотного будинку.

— Двадцять.

— Ого!— тихо згукнув.— Скоро вже й на хмари людина залізе.

— Зроблять там чудові пляжі,— пожартував я.

— Ну, а метро?— спитав батько.— Знаєш, я ніколи не був у метро...

Він пішов уперед, і я побачив, що він намагається триматися випростовано. Горда голова міцно сиділа на кремезних плечах, але старість відчувалась і в тих його плечах, і в цій трохи застиглій випростованості. Я закусив губу: на хідниках лежало недавно опале листя. Вересень ступав на землю й викликав у душі щем.

Зустрічалося літо з осінню. Яскраві дні палали над землею, але в тій яскравості з’являлося відчуття незагоєного болю. Осінь тільки починала запалювати холодні вогнища дерев, плескала золотом, але й досі світила ще щедрою зеленню.

— Скільки ти не бачив матері?— спитав батько.

Я взяв його за рукав і міцно стис.

— Знаєш, тату,— сказав зовсім тихо.— Мені й справді треба навідуватися до вас частіше. Я тут не раз згадую вас і нашу хату. Отак, буває, прокинуся серед ночі і чую запах наших полуниць. Але приходить день — і починаєш крутитися як заведений. Тоді все мимоволі віддаляється й забувається...

Батькове обличчя стало холодне. Я, мабуть, сказав щось не те, а може, він не зрозумів до ладу мого одкровення.

— А як там наш кіт?— спробував я перемінити тему.

— Останнім часом мати багато хворіє,— сказав батько, мов і не слухав мене.— Вона постаріла, і їй нелегко вже поратися з господарством... Я, правда, допомагаю, скільки можу...

Чоловік на розі закликав купувати лотерейні квитки. В нього було гладке лице й прохриплий голос. Лотерейні квитки лежали кольоровими стовпчиками, і вітер загинав їхні кінчики.

— Давай куплю,— спинився батько.— Може, вони в цьому місті щасливіші? Не хочеш?

— Я не вірю в гру,— відповів я.

— А ми от в останньому тиражі виграли карбованця,— сказав батько.

4

Ми спускалися ескалатором, і батько цікаво роззирався.

— А непогано, га?— посміхнувся він.— І скільки, думаєш, вгатили сюди грошей?

Назустріч пливли обличчя — батько вдивлявсь у тунель. Дихнуло стерилізованою свіжістю; батько повернувся до мене — всміхався так само:

— Це б матір сюди!.. Ти ще надто молодий, — заговорив він уже в поїзді.— Ще крутить тебе життя й затягує. Колись і в мене так було, але я завжди знаходив час, щоб провідати старих. Зрештою, я працював і утримував з тих грошей і свою родину, і батьків. Це ви нічого не знаєте: хочете, щоб вам все в рот клали. А я от нічого готового не мав, і мені ніхто нічого в рот не клав...

В цю хвилину я не хотів сперечатися з батьком. Зрештою, це стара пісня, яку ми не завжди хочемо вислухати: ми були такі, а ви от такі! Це й не дає нам змоги збагнути до кінця тої правди, що все-таки схована за тими зужитими словами.

Поїзд гнав різке, свіже повітря, проникало воно й досередини, звіюючи негусте батькове волосся. Він примружився й застиг.

— Куди це доїдемо?— спитав.

— До Дніпра.

— Славно,— сказав батько.— Не бачив його вже двадцять років.

У вагоні було небагато людей, батько сидів, поклавши на коліна долоні, і на мене знову повіяло тим часом, коли відчували ми з ним неподільність, — він сідав отак, прийшовши з роботи й помивши руки, і надчікував, коли мати покличе обідати.

— Аж не віриться, що так глибоко ми під землею,— сказав батько, зирнувши на мене.

— В Москві мілкіше,— відказав я.— А там, за Дніпром, поїзд іде вже по поверхні.

— Що ж це за метро?— всміхнувся батько.— По-моєму воно тільки й метро, що під землею.

Поїзд вискочив із тунелю, і нас залило сонцем...

Дніпро дихав вологим духом, блискотів синіми спалахами, пахло мокрим піском. Ми стояли, спершись на поруччя, далеко попереду розгортала білі будівлі Русанівка. Коло нас легенько шелестіло дерево, наполовину жовте, а наполовину зелене, в ногах лежало кілька листків, з лівої руки біло палало в синяві вітрило і біля нього поралося кілька одягнених у жовті спортивні куртки чоловіків.

— А де ти переш сорочки?— спитав батько.

— Коли сам, а коли в пральні.

— Там більше порвуть, ніж виперуть.

Ішов берегом рибалка в сірій куфайці. Підвів вудочку, наче списа, і тримав у руці гачка, наче сам себе зловив. Спинився біля нас, озирнувся й закинув гачка в сині спалахи.

— Треба мені встановитися,— сказав я.

— Що значить «встановитися»?— розсердився батько.— Я вже в чотирнадцять років установився!

Він майже викрикнув останні слова, і знову озирнувся на нас рибалка. Вибрав із синіх хвиль гачка, звів свого списа й подибав шукати затишнішого місця.

— Маєш рацію,— повільно проказав я, дивлячись, як невеликий човник марно намагається перебороти течію. Знову зашелестів вітер, мотаючи напівжовте, напівзелене листя над головою, і я вдихав на повні груди гіркуватого, терпкого запаху останніх вересневих днів.

— Мати трохи сердиться на тебе за ті твої куценькі листи,— буденно оповідав батько.— Все-таки вона — мати! Колись ти теж станеш батьком і зрозумієш, що це таке...

Ми подивились один на одного глибокими поглядами. Можливо, кожен чекав цього моменту: поверталося щось далеке, що сягало до призабутого містечка і його околиць. До запаху полуничних грядок і квітів, посаджених матір’ю. До дитинства, яке вже далекий для мене спомин, а може, ще далі, до того часу, коли я ще не був окремо живучим тілом, а складав якусь частку його, цього до болю знайомого чоловіка.

— Може, вип’ємо пива?— спитав я.

Він кивнув, ми підійшли до вифарбуваного в синє буфету — я помітив, виймаючи гроші, що в мене ледь помітно тремтять пальці.

5

Велетенський екран заповнював цілу стіну, на ньому безперервно змінювалися, крутилися й розгорталися нові й нові картини; рух втягував у себе глядачів, кидав їх на круті дороги гір — всі ми жили з тими людьми, що метушилися на отій стіні. Зал напружено вдивлявся, намагаючись упоратись із швидкою зміною перетворень на екрані, люди стискали пальцями ручки крісел, зітхали й переживали, кидались у дороги, котрі летіли в безвість,— від нестримного руху закладало дихання, гриміли голоси: там, на стіні, плакали, сміялися й жартували, вмирали і любилися. Батько насуплено й серйозно вдивлявсь у екран, здавалося, він не помічав мене, а може, не дуже й переймався тим ілюзорним і скаламученим світом, що стрибав перед ним; здалося мені, екран той для нього тільки привід для своїх думок і свого бачення, якого мені ніколи не вгадати, а може, достосовував він отак, як і всі люди навколо, життя на екрані до свого життя?

— А знаєш,— схилився він до мене.— Це все-таки здорово!

Я не зовсім збагнув, про що він говорить: про кіно, велетенський екран чи про своє видиво на тому екрані...

Ми вийшли в осінній вечір, наповнений глибокою й прохолодною свіжістю, дихало на нас вистояним запахом прив’ялого листу; у невеличкому парку на лавах сиділи закохані, алеї просвічувались у глибину прозорим безлюддям. Вдалині горіла неоном гомінка траса, стугоніла від великої маси автомобілів, а тут, куди ми ступили, був пригаслий шепіт, м’яка тиша і тонкий тлінний запах. По порожній алеї йшов якийсь дід, голосно човгаючи підошвами, і мені здалося, що так приходить щодня до нас ніч.

— Давай сядемо,— запропонував батько.

Він випростав втомлені ноги і відкинувся на спинку. Я примостився скраєчку і простягнув батькові цигарку.

Ми сиділи й курили. І хоч з одного і з другого боку гриміли шумливі проспекти, ми тут, на цьому п’ятачку тиші, знову відчували свою неподільність.

— Тихо тут,— здивовано і втомлено сказав батько.— Знаєш, я уже скучив за домом. Минув тільки день, а здається, я тут у тебе місяць...— Він замовк і приплющився.

Я дивився на нього, невеликого, одягнутого в старомодне пальто; глибокі зморшки відтінювалися на його обличчі, м’яка й глибока втома лежала на ньому. Біля вуст зібралася густіша тінь; темна, посічена нерівними зморшками шия топилася в легких півтонах картатого кашне; великі, кострубаті руки лежали на колінах, і в розслаблених пальцях прочувалася та ж таки втома.

Батько розплющився й повернувся всім тулубом до мене.

— І що, думаєш, робить зараз мати?

— Коло чогось порається.

— Або читає,— підхопив він.

— Як тобі кіно?

— Кіно хороше!

Він подивився на мене, широко розплющившись.

— Знаєш, що я їй подарую?

Повз нас повільно пропливла закохана пара. Високий юнак обійняв світловолосу дівчину, і її голова на темному тлі грудей видавалася м’яко й ніжно.

— Годинник,— сказав батько, його очі блищали.— В неї ніколи не було гарного годинника.

Дерева вивищувалися навколо нас темними, кошлатими й непорушними велетнями. Вечір плив півпорожніми алеями, розхлюпуючи приглушені й прив’ялені запахи,— розносив їх на невидимих крилах, торкаючись облич обережним зітханням, що приносило далекі й чисті спогади.

Єва — сестра Адамова

1

Запахло різким потом — Адам скидав важке робоче взуття. Великі руки обхопили брудного носатого черевика і повільно потягли вгору. Хлопець закусив цигарку, цигарки були дешеві, і синій слизький дим забивав Свині ніздрі.

— Невже не можеш курити в кухні?— спитала вона з-за ширми.

Адам важко підвів розкучману голову і грюкнув черевиком об підлогу. Сестра шаруділа за ширмою одягом, а він плюнув недокурком у куток, де стояла емальована миска з брудно-сірою від мила водою. Недокурок засичав, і над ним зметнулася бліда хмарка.

— Вже на гулі?— спитав Адам, натужно стягуючи другого черевика. Потом запахло сильніше, і Єва визирнула з-за ширми.

— Данцю,— сказала вона.— Я знову хочу попросити...

Адам ступнув величезними босими ногами на підлогу і підійшов до столу.

— Чорта з два!— сказав він.

Був літній вечір, що напливав затишною хвилею, синява заливала місто, покриваючи лабіринти вузьких вулиць. Звідси, з четвертого поверху, де було величезне вікно, проглядались незліченні дахи, черепиця навпереміж із бляхою, двори, замкнені галереями та глухими жовтими стінами, рівненькі, вистелені чіткими плитами подвір’я. Все це заповнювалося загуслим сутінком; Адам стояв, розставивши босі ноги, нахилив важку голову і вбирав повітря в могутні свої груди. На нього плив вечір, свіжий і духмяний, душі торкнулося відчуття голубого присмерку: згадалось щось далеке й світле. Пройшла дівчина в червоному платті, і її постать на мент яскраво запалала. Стрункі загорілі ноги й оголені плечі засвітили ніжним теплом.

— Дарма дмешся,— сказала Єва, виходячи з-за ширми.— Ну, витратила я ті п’ять рублів, то це треба стільки сопти?

Була молода й свіжа, і Адам зиркнув на неї спідлоба.

— Ну й ведмідь ти!— засміялася, плеснувши його по спині.

Адам сів на стільця й випростав ноги.

— Вечерю я приготувала,— сказала вона.

Він дивився собі на ноги й ворушив великим пальцем ноги.

— Мені й незручно просити в тебе щораз,— озвалася Єва.— Але виходити отак з дому без копійки?..

Пильно вдивлялась у дзеркало: в сутінку відображення було нечітке.

Адам запустив руку в кишеню, перевалився на лівий бік, витяг пожмаканого банкнота в три карбованці й кинув на стіл.

— Ну й розумничок!— сказала сестра, майже впритул присуваючись до дзеркала.

Адам знову став до вікна. Душі торкнулося щемливе й незнайоме: воно жило і в тих сутінках, у тій пригаслості. Чув, як Єва простукотіла каблучками, від стукоту з’являлася невеличка луна. Знав, що за кілька секунд сестра відчинить вискотливі двері.

— Я пішла!— сказала Єва.

Адам не поворухнувсь, і вона вийшла в коридор. Легко пострибала зі сходинки на сходинку, спираючись об старе, порізане хлопчачими ініціалами перило. Свіжий дух вечора відчувався на ногах, і Єва тихенько замуркотіла почуту сьогодні вранці мелодію. Пристукнула підборами коло десятої квартири й натиснула кнопку.

— Настрій — во!— сказала подрузі.— Маю троячку, браток змилостивився!

— То ми живем, Євко-о!— по-дурному вибалушилась Валя.— Володька дзвонив ще в чотири, вони будуть там, на розі Коцюбинського й Садової...

Вони вийшли з під’їзду. Валя трохи надмір покручувала тлустеньким задком, а Єва ступала гінко і швидко.

— Глянь на того телепня,— хихикнула Валя.— Вдів білі туфлі, а вони йому, як коро-о-ві сідло!

Вони пирснули, і в вічі їм блиснула яскрава реклама. Зупинилися, спостерігаючи, як перебігають літери. Реклама закликала купувати ставриду, і вони пішли далі, дивлячись, як спалахують і гасяться лампочки, складаючи на височезній стіні метрові слова.

2

Адам одвернувся від вікна. Давно стихли Євині кроки, в кімнаті стояла волога й гаряча тиша. Він зайшов до ванни, скинув пропотілу одіж і пустив душ. На нього линуло холодними сріблистими краплями, в електричному світлі вони розсипалися чарівним бісером, розламуючи промені на безліч дрібних спалахів. Підставив обличчя під густий дощ — по ньому потекла чиста прохолода, струмки збігали холоднуватими вужами по спині і по грудях, омивали живіт і ноги. Підвів руки й зустрів долонями дзюркотливі потоки.

Обтерся лахматим рушником і клацнув умикачем. Від світла кімната стала буденніша; Адам ступнув до етажерки. Підставки полиць завершувалися різьбленими, схожими на шаховий пішак, фігурами, і він, як колись у дитинстві, зняв одну із них і підкинув у руці.

Од води тіло посвіжіло, і він запалив цигарку. Дим заповзав у груди, розходячись по легенях, у роті згіркло, й Адам ковтнув слину. Сидів у самих трусах, і його невисоке чоло морщилося.

Взяв у руки сестрин підручник. Потримав у великих важких руках і вдивлявсь у заголовок. Вуста його ворушилися: повторював незнайоме й чудне слово — назву книги.

З

Єва сиділа за низьким смугастим столом й задоволено потягувала чорну каву. Оркестр готувався заграти, музиканти зручніше розсідалися, підсували підставки до нот. Ходили офіціанти, хлопці за сусіднім столом про щось пильно домовлялися. Плавав сигаретний дим, але до смаку кави то підходило.

— Глянь у той куток,— нахилилася Валя.— Хлопчика набачила!

— Де?— неуважно спитала Єва.

— У кутку праворуч.

У кутку праворуч розвалився молодик у темному костюмі. Поклав руку на підвіконня, і краватка від того вигнулася дугою.

— Ти б узяла по сосисці,— сказала Валя.— Я голодна, як вовк!

Єва замовила сосиски і нетерпляче подивилася на оркестр. Літній скрипаль повільно скидав смокінг. Блискучо-біла сорочка брижилася на спині, скрипаль повернувся, і Єва побачила зморшкувате обличчя.

Різко зазвучали труби, барабанник устав і щосили вдарив у литаври.

— А нічого грають,— сказала Валя, приклацуючи пальцями.

До них підійшов хлопець у джинсовому костюмі, схилився перед Валею, і вони ввійшли в танок. Хлопець танцював, згинаючись у попереку і смішно викидаючи ногами.

Єва подивилась у вікно. Крізь широке скло видно було метушливу освітлену вулицю, рівно, однотонно палали ліхтарі, а по тротуарах бігли барвисті постаті.

Офіціантка поставила сосиски, і Валя тієї ж миті відірвалася від партнера.

— Голодною кишки болять танцювати,— резонно зауважила вона й перерізала обчищену сосиску.— Я, уяви собі, на жертви неспроможна!

Єва засміялася. З кутка дивився на неї молодик у чорному. Зрештою, він устав і пішов просто на них.

— Дозвольте!

Єва підвелася і, коли вони вкрутились у юрбу, побачила в дверях Володьку. Стояв зі своїми хлопцями й шукав очима вільного столика.

Вона відразу перехопилася ритмом, партнер був досвідчений, і танцювати з ним було легко. Бачила перед собою чисто виголене обличчя з блідими вустами; пахло жіночими парфумами, чоловічою «Свіжістю» та «Шипром». Її супутник дихав винним перегаром, і вона злегка відвернулася. Його руки обхоплювали їй плечі й спину, а обличчя ледве не притискалося до її волосся. Юрба стискалася, закручувалася, вистрибувала, дихала, хвилювалася переймалася таємницями поєднання й ритму.

Валя дожовувала сосиску, її обличчя з’явилося на мить перед розгарячілим Євиним поглядом, задоволено хитнулося й підморгнуло.

Музика обірвалася, скрипаль витяг блакитну носову хустку і витер лоба. Глянув у зал чіпким поглядом, і в тому погляді спалахнуло щось таке, що нагадало Єві брата.

— Коли ви не проти,— схилився молодик,— я розділю вашу трапезу.

— О, будь ласка! — широко всміхнулася Валя.

Молодик ледве втисся у вузьке пластмасове крісло і, підкликавши офіціантку, замовив вина.

— По десять крапель, дєвочки,— моргнув він Єві.

4

Адам розчинив вікно. Старі рами сухо зарипіли під пальцями і подалися вперед. Війнуло запахом гарячого, змитого водою асфальту, пригорілим м’ясом чи просто димом, занесеним із якоїсь квартири. Навпроти, у великому п’ятиповерховому будинку, спалахнуло світло, і чоловік у жовтій сорочці став спиною до вікна. Було видно його широку важку спину і руки, що впирались у підвіконня. Світло проливалося коло шиї й вух — постать жовто й нечітко похитувалася.

Адам вимкнув світло й пішов до дверей. Внизу він озирнувся й глянув на жовті латки вікон у стінах. Засунув руки в кишені і ступив на нагрітий за день тротуар. Пахло смолистим, гарячим асфальтом.

Проїхала «Волга», в кабіні, наче мумії, світилися схожі на маски обличчя: дві дівчини сміялися, тикаючи пальцями у скло. Глянули на Адама блискучими очима, і їхні намазані помадою роти розтяглись.

Він пішов вздовж рудого тротуару, повз світлі вітрини і запнуті фіранками вікна.

Вечір був обережний, глибокий, а на горі нереальним сяйвом палало електричне світло — місто підіймало туди свої вогні.

Ліля стояла в під’їзді й дивилася на безперервний рух машин. Мимо пробігали вечірні постаті, несли денну втому вечірні думки і останній поспіх. Адам зупинився, і Ліля всміхнулася йому.

— Я трохи запізнився,— сказав він, виймаючи руки з кишень.— Сьогодні такий вечір!

Ліля мовчки вийшла з під’їзду і подивилася на Адама великими голубими очима. Її світле волосся спадало на плечі блідими хвилями, кісточки дужок випиналися, показуючи ще дитячі, але вже й жіночі ямки.

— Куди ж підемо?

— Куди хочеш...

Вулиця гула численними голосами, шурхотом підошов, гумових шин, скреготом заліза, рухом повітря, шепотом листя, сміхом, повискуванням дитячих візків, шелестом одежі.

— В моєї подружки сьогодні день народження,— сказала Ліля.— Але я не пішла...

— І добре зробила,— всміхнувся Адам.

Вони рухались у юрбі, стаючи вулицею, шурхотом підошов, шелестом одежі і рухом повітря.

— Сьогодні на заводі,— розповідав Адам високим голосом,— один ледве не зірвався. Добре, що зачепився... Знаєш, часом буває, що все на волосині висить!..

5

Оркестр бурхнув мелодією, скрипаль устав і почав вигинатися, стрімко водячи смичком по струнах. Його обличчя ще більше зморщилося, він допомагав собі рухом вуст і підтупував блискучим чорним черевиком. Повільно, зі смаком пила вино Валя, хміль злегка погойдував Єву, і вона всміхнулася своєму партнеру. Він підвівся і ввів її в коло. Важкувате обличчя з крапельками поту на горішній губі застрибало перед очима, синювате від щоденного гоління підборіддя торкалось її скроні чи лоба, вона побачила сильну засмаглу шию, по якій вряди-годи ковзав горловий клубок. Знову входила в запаморочливий ритм танцю, на цей раз руки партнера аж пропікали їй шкіру, він щільніше притис її до себе. Єва подалася, відчуваючи його рухи й передаючи йому свої. Пружинила навколо наповнена їжею й вином юрба; Валя танцювала поруч, молодик у джинсовому костюмі викидав задом і робив широкі колові рухи ногами. Єва відчула, що в неї крутиться голова.

— Вам хтось казав, що ви гарна?— схилився до неї партнер.

Єва засміялася, відкидаючи назад голову.

— Може, вийдемо?— шепнув молодик.

Скрипаль грав, викидаючи смик з незвичайною, навіть несамовитою легкістю. Його обличчя вже не вторило ритмові, він став боком, і його профіль важко темнів. Барабанник ляскав литаврами, і нестерпно завивала труба. Її власник, червонолиций і білявий, роздув щоки і вирячив очі.

— Пізніше,— сказала Єва, коли танець скінчився. Вона з розмаху сіла за столик і раптом вловила Володьчин погляд. Той похмуро сидів у невеликій компанії і дивився на неї вперто й роздратовано. Валя з байдужісіньким виглядом доїдала салат.

— Непоганий салат,— сказала вона.

Єва відкинулась на спинку і раптом уявила Валю старою. Щоки опустилися, наповнені зморшками, ніс утратив свою тужавість, очі стуманіли. Вона ще гарна, ця Валя, ще весела й енергійна, але в обличчі вже є щось із того. З того, що чекає попереду нас усіх.

Євин партнер розповідав анекдот. Вимахував руками, і Валя закочувала очі.

— Єво, — сказав трохи патетично молодик. — Давайте я стану вашим Адамом!

У нього заблищали очі, а губи склались у глумливій гримасі. Єва здригнулася.

— Ха-ха-ха!— зареготала Валя, жуючи тільки-но замовлену котлету по-київському.— У неї брат — Адам!..

Єва мимоволі глянула на естраду. Скрипаль утомлено розглядав залу. В його очах і справді було щось від Адама, може, оця втома й закушування губи?

— Що з вами?— схилився молодик.

— Сп’яніла,— всміхнулася Єва, поправляючи русяве пасмочко, що вибилось із зачіски.

За вікнами стояв розмитий ліхтарями вечір.

6

Адам повертався додому. По сірому хіднику важко ступали його туфлі, вулиця була запорошена перетертою за день курявою — лягала на цоколі, рундучки і дерева. На лавках бовваніли постаті старих. Малий хлопчак, заплющивши очі і витягши руки, ходив довкола лавки, на якій сиділа молода вагітна жінка. Вона випростала ноги і сплела пальці на великому животі.

Підворіття виставляли чорні нутра, в одному з дворів монотонно журкотіла вода. Надмір густе повітря сушило обличчя, курява летіла під електричними ліхтарями, осідаючи на стовпах і наддашках. Адам розстебнув сорочку і зсунув набік краватку. Вуста йому лущилися, і він вряди-годи облизував їх. Мимо пройшла громіздка жінка. В авосьці біліли пляшки з кефіром. Срібні голівки нерівно хитались у каламутному світлі — жінка розтулила від задиху рота.

Адам ішов, вдивляючись у спорожнілі від утоми обличчя. Повернувся й пройшов під Лілиними вікнами: вона не змогла сьогодні погуляти довше. Світліли жовті квадрати; там, за фіранками, — незнайомі люди. Сиділи за столами, вечеряли, читали, дивились телевізора чи просто розмовляли.

Адам глянув угору. Лилося нічне світло, дихали вікна. Жінка з кефіром повернула вбік і сховалась у під’їзді. Ще було видно її круглу спину і пухку, відтягнуту сіткою з білими пляшками, руку. Адам подивився вздовж вулиці. Вона поступово порожніла. Йому захотілося підійти до Лілиного вікна й постукати.

Він прихилився до стіни. Пройшла квітникарка, несучи в руці останнього букета. Очікувала загулялу парочку і роздивлялася навдокіл. Адам ступнув до неї, і жінка від несподіванки здригнулася.

— Скільки?

— Тридцять,— зразу схаменулася жінка.— Всього тридцять.

Адам узяв квіти і швидко пішов вулицею. Його раптом осінило: в цю розпарену ніч тягло глибоким, не зовсім зрозумілим потягом. У ній ворушилися тіні, і це були тіні, які хвилювали його. Відійшли вже в минуле, і вже забувалися їхні не такі давні образи. Побачив серед тих тіней і немолоду жінку з добрими, гарними очима. Прозоро хиталася отам, між тих недалеких дерев, і простягувала до нього руку. Швидко пішов до отих дерев і до жінки, образ якої теж починав стиратись у його пам’яті. Невимовне хвилювання стисло за горло, і він злякався, що може згубити оце одкровення і цей святий трепет.

До цвинтаря він не дійшов. Сів на порожню лавку і обхопив голову руками. Сидів, тиснучи долонями на очі, доки не заспокоївся. Тоді зирнув на годинника — фосфоричні стрілки показали, що вже пізно.

7

Позаду лишилася задуха кафе, Володьчин погляд, навіть обличчя скрипаля, що під кінець вечора дивився на публіку захмелілими оченятами. Бруківка, будинки й асфальт випромінювали сотні невидимих теплових променів. Євин супутник обійняв її за плечі, і від цього стало ще задушніше. Вона спробувала звільнитися, але до неї звисло важке обличчя:

— Ну чого?

Покірно пішла. На вулицях було майже порожньо, щось оповідав молодик, але Єва не слухала. Хміль навалювався на неї, і важко ставало дихати.

— Послухай, забери руку,— сказала вона.— Душно!

Молодик зняв руку, йому також було гаряче. Чула його уривчасте дихання, дух розмореного тіла; довкола пливли нічні вулиці, і кроки їхні голосно відлунювали.

Молодик зупинив її на бульварі. Єва подалась уперед і відчула м’ясисті мокрі губи. Зіштовхнулися зуби, і щось гаряче заплеснуло дівчину. Кволо вперлася руками, але молодик легко зламав цей її опір.

— Ходім до мене!— зашепотів він.

Єва сіла на лавку і закрутила головою.

— Ну?

— Іди ти до біса!— огризнулась вона.

Він сів поруч і знову впився в губи, відкидаючи її на спинку лавки. Вогкі пальці почали нишпорити по тілу, долоня натисла на груди, і за виріз плаття просунулося щось липке. Вона напружилась і відштовхнула його.

Мимо пройшла жінка в темному. На голові в неї була чорна мережана хустина. Пронесла повз них свою тугу й задумане зморщене обличчя...

Єва поправила на колінах плаття. Молодик чекав, відкинувшись на спинку лавки. В нього тремтіла долішня губа, а пальці нервово постукували об дерево.

Дівчина встала й пішла геть. Швидко бігла по вулиці, дрібно вистукуючи підборами. Молодик так і залишився сидіти на лавці серед бульвару, і вона ні разу не озирнулася. Йшла все далі, відчуваючи, що голова їй зовсім прояснилася, а нічна прохолода вмиває обличчя.

Сльози холодили щоки, спливали до рота, і Єва знову побігла. Миготіли довкола сліпі вікна, глухо затулені завісами, і сліпі під’їзди. В одному з під’їздів стояв крихітний песик і ліниво гавкав.

Біля своєї вулиці вона зупинилась і витерла очі. Збудження минало, натомість прийшла втома. Перейшла розбитим кроком вулицю і зупинилася біля свого парадного.

8

Адам стояв коло широко розчиненого вікна. Місто дихало на нього, блимотіло міріадами вогників, а дахи стелили свої грані, як узори пістрявого килима. В застиглому просторі проклалися хиткі тунелі вулиць, похитувалось небо зі своєю неоглядною чорнотою, і там ледь-ледь помигували іскристі світлячки.

Адам ліг на канапу. Над ним висіли вирізані з журналів красуні з рафінованими усмішками. Він подумав, що кожна з цих красунь приходить увечері до себе і скидає свою усмішку з обличчя, як набридлі тісні туфлі.

Стис кулачиська, аж хрумкнули суглоби. Ніч стояла за вікном, суха і втомлена. Мала принести сон, але його повіки були розпалені.

Жовто тремтіла над головою електрична лампочка, Адам спустив руку до підлоги і вийняв з пачки сигарету. Припалив, але відразу про ту сигарету забув.

Ніч дивилась у вікно, темна й задушлива. Він сів на канапі і майже фізично відчув, як осипає вона на сонні дахи піщинки мороку.

9

— Ти п’яна?— спитав Адам, сплигуючи на підлогу. Стояв серед помешкання в домашній сорочці та джинсах. Розставив босі ноги і дивився на Єву блискучим поглядом.

— А тобі яке діло?— огризнулась Єва.

Вона зайшла до вмивальні, крутнула кран і плеснула в обличчя водою. Була тепла і пахла іржею. В роті відчувався металевий присмак.

— Де шлялася?— крикнув раптом Адам, високо зводячи кошлаті брови.

Вона розізлилася.

— Іди до біса!— крикнула.— Сама знаю, куди ходжу!

— Що ти знаєш?— Адам стис кулаки.— Це я повинен знати, куди ти ходиш!

— Тю!— Єва й собі звела брови.— Тоже мені папочка знайшовся!

Адам кинувся до неї і схопив за руку. Вона випручалася, і він схопив її за плече. Вона рвонулася від нього щосили, а він вдарив її затиллям долоні.

Єва посковзнулась і впала. Адам люто зупинився над нею, по її тілу проходили корчі ридання.

— Що ти від мене хочеш? Що хочеш?

Дерла нігтями давно нефарбовану підлогу, й Адам нерішуче дивився на її розпластане тіло. Присів навпочіпки й обережно торкнув.

— Єво, — сказав він м’яко. — Не сердься. Ось послухай мене. У нас нікого нема. Ми двоє, чуєш! Ти ж пам’ятаєш матір? Вона наказувала, щоб я дивився за тобою. Ти ж пам’ятаєш матір!— закричав він, округлюючи очі.— Чи ти гадаєш, ще я не люблю тебе? Чи ти гадаєш, що я кинув школу не для того, щоб ти вчилась?.. Я не дорікаю, але хочу, щоб ти була хорошою людиною. Хорошою!— підкинув він угору підборіддя.

Єва повільно звелася, сіла на підлозі й глянула на Адама. У неї були каламутні припухлі очі. Але вона вже не плакала.

— Ти хороший, Данцю, дуже хороший!— сказала вона пошепки й загойдалась у тупому розпачі.— Але й я... Я нічого не зробила поганого...

За вікном нависло темне покривало ночі. Десь горіли ліхтарі і спали тисячі людей. Тисячі ще не спали, бо в них надто багато набралося справ. Сотні актів людського існування, зорі з міста і зорі з неба, людські очі й людські слова, шепіт листя і шепіт закоханих — все це було, сухий вітер обвівав цей навколишній світ і єднав його. Порожні вулиці, позначені пунктирами ліхтарів, сонно тягли свої сірі площини. Єдналися з іншими і зв’язувались у міцні вузли площ. Дихав вітер, і це було наче одне дихання і міста цього, і цього вечора.

— Єво! — сказав Адам, опускаючись на коліна біля сестри.— Подивися на мене. Це я — твій брат Адам!

Літепло ранньої осені

1

Я осідлую коридорний стілець, впираюся носками черевиків у темно-коричневі панелі, кладу на телефонний столик лікті й беру трубку. Все обертається з недавнього сну. Як і тоді, коли зістрибнув з останньої сходинки трапа пасажирського літака Москва — Київ. Перекручені лінії світу так і зостались у моєму визорі: над головою кружляло вкрите пухким шаром куряви небо, і я захопився чистими вигрівами там, угорі, серед несподівано теплої площини.

Переді мною чорне тіло телефону — пластмасова черепаха з круглим очкастим обличчям, і я знаю, що зараз станеться остаточне повернення. Бо я вже два дні як ступив з трапа пасажирського літака. Тоді я дивувався й деревам, що стояли вздовж шляху. Були наче призабуті іграшки, в які ніхто не хотів гратись,— автобус стрибав асфальтом, миготіло в очах, я торкав очима посмугований сонцем асфальт і котився в безмежжя, наче сам був шматком такого сонця...

Накручую очкастий диск і відчуваю коліща номеронабирача. Воно пустило в хід дві розчеплені пластини, що завихрюються довкола валика,— сигнали вже торгають видошукачі автоматичної станції. У трубці клацає — лінійний шукач автоматичної станції піднявся на три поділки вгору і на три поділки повернувся праворуч. Це і є символ мого приятеля, тобто можливість почути його голос.

Мене обплутує густа непрозорість телефонних шумів. З кімнати гуде пилосос і надривається радіо. Рурка похрипує, і я чую, як віддається в приймачі моє дихання.

Коли їхав автобусом Бориспіль — Київ, усе було звичайне. Лише дві речі вразили: небо з його вигрівами і клапті сонця, що стрибали не лише по дорозі, але й в очах. Люди були одягнені надмір легко, і я в своїх чоботях, хабе та пожмаканому бушлаті виглядав іхтіозавром. Смаглі обличчя, шовкового відливу плечі жінок, сліпучість білих сорочок чоловіків — усе це набивалось у голову крізь вузькі шпарини очних впадин.

Телефон нарешті обізвався.

— Це ти, Баране?

— Ти що, назовсім?— Баранецький був здивований.

— А ти волів би, щоб ні?

Почувся якийсь кляпливий звук — Баранецький позіхав. Я навіть уявив його обличчя: круглі щоки, два гудзики посеред обличчя і широкий рот. Він спав на уроках з розплющеними очима, а на перервах любив погигикати з дівчатками. Я вслухуюсь у його добродушне вуркотіння (знаєш, те-те, знаєш, я вже перестав грати — ще б пак, думаю я, оркестр — це було заняття шкільне).

— Ти що робиш?— спитав я.

— Зараз чи взагалі?

— Взагалі.

— Працюю в Рекламфільмі.

— Треба було б зійтися,— мені чомусь важко промовляти цю фразу.

Лише два дні тому я повернувся з армії, три дні тому я смертельно хотів бачити своїх друзів, а зараз... Що змінилося за ці два дні?

— Звичайно, треба,— чую я голос Баранецького.

— В неділю,— сказав я.— О пів на шосту, біля ресторану «Столичний».

Прилади телефонної станції ще з’єднували наші номери — в Баранецького завжди була запізніла реакція. Втім, це могло тривати з секунду: прилади з гуркотом поспадали на свої місця, а сигнальна машина послала в наші абонементи довгі спокійні гудки.

«Один — нуль, — подумав я. — Програш мій». Щось зрушилося, щось достеменно зрушилося. Вперед, назад, казна-куди: мені забракло слів для звичайної розмови. Вряди-годи ми перемудрюємо себе самих, щоб потім знову знаходити простоту. Хотілося змін. Несвідомо, підсвідомо і навіть свідомо.

...Не мав сили доїхати до площі Перемоги і зійшов на Хрещатику. І відразу ж пошкодував: голова стала порожня, наче висушений гарбузяка, кров відлила донизу, накописько вражень насунуло на мене, бо все раптом утратило реальність. Все, тобто вечір, і шурхіт підошов, і несподівано знайомі будинки,— хотілося знайти в собі хоч малесенький захисток, вузьку тиху забіч, щоб сховати голову. Але потрібно було долати важкі метри однотонного хідника. Я був начебто лялькою, якій всунули під ребро ключа й пустили. Довкола плавали обличчя, роздуті, мов повітряні кулі, з розплесканими носами і розтягненими ротами. Були байдужі до мене, мого повернення, та й не могло бути інакше: в кожного досить і власних повернень. Шарудливо оминали мене, а я не міг надивитися на них — це також було повернення, бо і я ставав частиною того веденого в одному ритмі танцю по вузьких рівнинах тротуарів.

2

Палець крутить номеронабирач, і я бачу, як стискується в ньому стальна пружина; вона знаходить звільнення, бо палець вислизає з отвору, і диск швидко крутиться назад — всі вони, наш десятий клас. Наш класний і шкільний духовий оркестр. Баранецький — барабан (широкий вишкір круглого обличчя, його вабило до дівчат з незбагненною силою, він одружився, тільки-но закінчив школу, і вже тоді його начебто відрізали від нас), я — труба, Костенко — піаніно. Костенко — «панська» дитина: батько — доцент університету, мати — директор школи. Наш оркестр грав наймодніші мелодії, і не тільки на шкільних урочистостях (електрогітара — Петро Голубенко, каправий і карновухий, особливо чудні були його вуха — дві скручені черепашки)— ми всі були модні хлопці, бо треба було якнайпильніше встигати за химерними стрибками химерних захоплень. Я бачив їх усіх, зараз усе-таки треба повторювати себе колишнього: вони стояли перед очима як живі, хоч би той самий Петро Голубенко, прототип для Фонвізіна, ми його навіть звали Митрофаном. Була близька до нас і Ельвіра Зощенко, любитель домашніх гулянок і танцюльок: хто з нас не хотів тоді позбутися надлишку енергії? Її не бракує й зараз, але моя душа вже переходила кордони легкотравності. Я відчував себе в морі житейському наче вправний плавець, але коли те море жбурнуло мене на край світу, де було знайти легкість, до якої звик? Усе посплутувалося, і лише згодом в голові почала з’являтися несподівана й широка ясність.

Автоматична станція, цей бездоганний з’єднувач, вже торгала телефон Костенка, отого правильного Костенка з його чіткою мовою, акуратним проділом на голові, поставленим голосом і точним курсом у житті — можу присягтися, що він студент-філолог чи щось таке подібне...

— Це ти?— спитав він.— Ну, як живеш? Не розучився таблиці множення?

— Я і не знав її. Як тут Україна?

— Живе. Ти що, назовсім?

— Ми могли б зустрітися,— сказав я.— В неділю в мене побачення з Бараном.

— Це розкішно,— сказав Костенко.

— О пів на шосту. Біля ресторану «Столичний»...

— Гаразд,— голос Костенка був, як і раніше, розважливий.— Згадаємо давні літа...

Я сиджу в сутіні коридора, за спиною монотонно гуде пилосос, а з кухні чується запах смажені — сестра готує вечерю. Мені не хочеться ні вечері, ні розмов, бо нараз іржавий задих стиснув горло...

Сьогодні вранці я вийшов на вулицю. Все було зовсім не таке, як тоді, коли повертався з Борисполя,— трохи чуже й фантасмагоричне. Я йшов і вдивлявся в обличчя, що напливали на мене. Три роки я пробув серед одних і тих же облич, три роки під пласким небом,— я трохи боявся оновленого сьогодні, бо воно навалилося, як потік води. Здавалося, всі обличчя, що пливли повз мене, не такі вже незнайомі, я відкрив раптом просту істину: незважаючи на майже повну відсутність повторів, вони в житті неперехідні. Обличчя з недалекого минулого оточили мене зусібіч, і я почав лякатися їхньої нав’язливості. Треба було зупинитися серед дороги і міцно-міцно заплющити повіки.

3

«Я ще й досі не виспався», — думаю я, вловлюючи довгі хвости завихрених ліній. Це і є відчуття сну, голова паморочиться, і я начебто кудись поринаю. Проте це лише мить, поступово очі звикають до темряви: я потрапляю на зелено-смарагдову галявину, де спокійно поколихується торочкаста тирса. Зелений вітер дме мені просто в обличчя, я дивлюся на чудову білу стежку в траві — мій найперший шлях у дитинство. Проходжу по ній, черпаючи солдатськими чобітьми куряву. В траві гребуться посмітюхи, і я безсердечно ступаю на кульбаби. Сонце обілляло галявину, мати стоїть біля порога напрочуд білої, хати, гудуть хрущі, пахне і цідить голубий колір бузок, на городі — мальви: запах мого дитинства, запах материних рук, голос молочниці, коли вона будила мене, гукаючи матір... Я ніколи не жив у тій хатині край сонячної галявини, але матір на тлі цієї зелені зовсім як жива. Я боявся, коли її не стало, ходити на цвинтар, бо в душі ховався незрозумілий страх: хай буде простіше — вона поселилася в тій білій хаті на сонячній галявині... Мати сиділа на лавці і плела вінок з кульбаб. Мені стало раптом пекуче соромно, що, йдучи сюди, я передушив стільки квіток. «Мамо, — прошепотів я, сідаючи їй до ніг, прости мене за ті кульбаби. Я не з лихої волі...» — «Не треба вигадувати, хлопчику»,— вона була така ж, як у час мого дитинства. Зібране вінком волосся, довгі, майже прозорі пальці. «Знаєш, мамо,— я втулився в її коліна обличчям,— мені здається, щось мусить статися».— «Що повинно статися, вигаднику?» — «Не знаю,— сказав я,— але є таке відчуття». На коліна матері сипалися жовті пелюстки, і я почав збирати їх, намагаючись зліпити водно, щоб знову була квітка. Але квітка не ліпилася, пелюстки знову розпадалися і безшелесно спадали на землю. «Як пісок»,— сказала мати. Вона сиділа під кущем бузку, за спиною в неї палав голубий колір, а по білій материній хустці повзло маленьке сонечко.

4

Втретє підіймаю трубку. Лишилися два номери: Петро Голубенко та Ельвіра Зощенко. Ну що ж, Митрофане, електрогітаристе, зійдемось у неділю всі разом, подивимося, що сталося з нами за ці три роки. Коли ти рвав електричні струни своєї перламутрової іграшки, дівчата хапалися за вуха.

— Агов, Митрофане!— сказав я.— Страх як хочу бачити твою фізіономію.

Голубенко зітхнув:

— Я вже отець сімейства. Хіба ти не знав? Аж двоє зразу. Хто міг вигадати такий жарт?

— А чого ти не був в армії?— запитав я. — Хворе серце?

— Двоє дітей.

— Ну гаразд,— я поправив трубку.— Хто ж твоя жінка, та сама, що ти з нею ходив раніше?

— Та сама.

— В неділю хочу влаштувати кутіж.

— Ти мені вибач, Олексо,— Голубенко говорив покірливо й притомлено. — Спробую прийти, але гарантій не даю, сам знаєш...

— Гаразд, — сказав я. — Колись я тебе провідаю.

— Приходь,— зрадів Голубенко.— Я, їй-богу, радий тебе бачити.

— Зачекай,— я вперся носком об панель.— Ельвіра ще не вискочила заміж?

— Хочеш приударити?— хихикнув Голубенко.— Ще не вийшла. Дівчинка на всі сто...

Все виглядало начебто так само. Я навіть намагався тримати той-таки тон. Чотири роки тому я закінчив школу, а через рік мене забрали в армію. Все мусило повернутися, і я жадав того. Проте відразу відчув натягнуту нитку між усіма нами. Були ті ж слова й ті ж люди, але щось таки змінилося. «Ну що ж, батьки сімейств, — подумав я. — Не маю права вимагати від вас часу для мене». В неділю з деким я зустрінусь. А може, не зустрінусь, бо, крім звичайних комизів, є новий порядок речей. Час уміє зшуровувати з людини намул. Час уміє навчати простенької істини: ніхто не замінить для тебе потреби й можливості власних вивірів. Ніхто не дасть детальної карти шляхів, а якщо й дасть,— буде лише приблизна схема, якою зможуть користуватись усі і через те ніхто. Всім уготовано пройти по тій чи іншій стежці, всім уготовано знаходити давно вже знайдене... Я сплюнув.

В неділю о пів на шосту має зібратися вся добра компанія: колишня труба, барабанник (двадцяте століття довело, що й барабани не останній інструмент), буде й піаніно, елемент вищої культури, але на ньому теж можна вибивати барабанні мелодії.

5

Накручую диск номеронабирача. Довгий гудок, ще один — сигнальна машина має добрий голос, певне, нещодавно з профілактики.

— Алло!

Я так і відчуваю, як дві гусениці брів Ельвіри Зощенко підскакують угору.

— Звідки ти взявся?

— З Північного полюса,— кажу я.

— Боже мій, яка я рада! Зовсім забула, що ти існуєш.

— Дарма,— сміюся я.— Часом можна було б і згадати. Я от про тебе згадував.

— Правда? Невже там не було інших?

Я засміявся. Були. Безконечні сопки, дружини офіцерів, лисиці, які ганяли ночами, тривожачи сторожу.

— Були,— кажу я.— Але куди їм до тебе.

— Ох,— манірно зітхнула трубка.— Слухай, є ідея. У мене в неділю невеличка компанія.

— У мене теж. Костенко, Баранецький, не забула?

— Знаєш що? Тягни їх до мене. Предки на курорті, спокій повний.

— Гаразд,— мені невідомо від чого стало нудно. Може, я вже чув такі інтонації? В повторах теж дуалізм: одні викликають добрі почуття, інші — зубний біль. Відбір відбувається стихійно, в тому, очевидно, й мудрість тієї штуки, що зветься життям.

— Прийдемо,— пробурмотів я.— Зараз зателефоную. Це, очевидно, непогана думка...

Трубка впала на важіль. Я ледве розігнув спину. В голові знову паморочилося. Нараз усе зникло, як зникало там, коли лишався між ураганного вітру та снігу сам на сам з таким неприємним співбесідником, як я. Сон уже кошматив мені груди. Я ще й досі не відіспався. Треба прокинутись зовсім оновленим, перемігши чад, щоб знову увійти в ту оболонку, яку визначає в людині її одежа.

6

І я знову сплю. Але цього разу я там, де нещодавно топтав каміння. Берег Баренцового моря нагадує мені принца датського. Я навіть декламую, вслуховуючись у хлюпіт води: «Що він зробив, коли б ще мав таку, як я, причину?» Проте геніальний принц — не я. Бо я лише бліда постать на камінному тлі. Маленька людина з великого світу, якій усе ж покладено на плечі сяку-таку голову. Море чорне. Незамерзле море і шалений вітер. Шалений настільки, що без каната не ступиш ні кроку. Канат бриньчить, наче басова струна. Він веде на скелю, де вивищується один з наших будинків. Проте мене вабить відірватися від канатного шляху (канат — у їдальню, в будинок, що містить клуб, де вузькоплівочні апарати з перервами показують на шматку простирадла старі фільми, канати в інші потрібні місця). Навколо ані постаті. Лишається сліпе змагання: скелі і я, вітер і я, море і я. Хитається над головою небо.

Вже знаю навіть глету такої мандрівки: вперше в житті скуштувати морської води. Нараз — затинка. Біля мене дівчина, як не сентиментально це звучить, породження середньовічних казок і золотого блуду Ганса-Хрістіана Андерсена. Скандінавське обличчя, скандінавське біле волосся, що впало на плечі. «Вода солона, — каже вона. — Не ходи, Торбйорне. Це буде розчарування».—«Хай буде,— уперто кажу я. — Бо я не Торбйорн, і хтозна, чи випаде коли-небудь нагода скуштувати таку воду». Вона сумно дивиться на мене і раптом відступає. «Я Сюнньове Сульбаккен,— каже наостанку вона. — Хіба ти не впізнаєш мене?» Хитаю головою, мені теж стає сумно на цьому голому березі. Проте сумніву нема: я стрибаю на прибережне каміння. Занурюю долоні у воду. Вона кришталева і тоненькою ниткою окраює затилля рук. Всередині прохолодна прозорість. Як чисті льодинки, сплескують хвилі. Така вода не може бути гидкою, думаю я, така вода мусить мати смак неба!

Повільно, як святощі, зачерпую долонями прозорого моря. Повільно, наче виконуючи поганський обряд, занурюю в долоні обличчя. Нараз кричу. Випльовую і завмираю із закинутою вгору головою. Наче поранений звір: горло стискає ядуха.

Холодне море спокійно бризкає на мене холодними бризками. Незамерзле море, особливо чорне взимку, коли буває такий чисто-білий і незайманий сніг...

7

Костенко не прийшов. Баранецький розстовстів і зробився лінивий навіть до дівчат. Ми розмовляли в затишній, оформленій під модерн, вітальні, і обоє відчували, що нам бракує слів. У таких випадках найрозумніше не вдаватись в одкровення. Все пояснюється примітивно просто: ми встигли відійти один від одного. Для того, щоб знову наблизитися, треба розповісти безліч дрібниць із тих трьох років. На це не було ні сили, ні потреби. Будь здоровий, Баране, барабаннику шкільного естрадного оркестру. Все має своє неодмінне закінчення, і, може, воно не відчувалося б так болюче, коли б не складало в минулому якоїсь довершеності. Не будемо ображатися, не ми оце відкрили — все йде, все минає...

Проте я напився. Не відаю нащо, в той вечір в Ельвіри Зощенко мені несподівано сильно торкнула душу печаль. Сидів і дивився, як серед кімнати вигинається пара: довготелесий молодик і довготелеса дівуля. Інші сиділи біля стін, теж попарно. Всі знайомі і всі з якогось чудного для мене світу. Я вже годину сидів біля Ельвіри і щосили прагнув вестися невимушено. Проте даремно. «Здається, так само відбувалися вечірки і раніше,— думав я.— Але який смисл у повтореннях?» Рука моя тримала чарку, і чомусь завжди вона була повна. Проте хміль не збуджував мене. Сьогодні хміль гнітив.

Підфарбована фізіономія моєї дами, ще недавно жвавої дівчинки, здається мені вже зовсім незнайомою. На грудях у неї поблискують лелітки, а сукня нагадує луску вужа. Я не втримуюся й торкаюся того плаття пальцем.

— Ти багато п’єш,— каже Ельвіра.

— Я багато п’ю,— згоджуюсь я.

Незвідь з чого вона недобре сміється.

— А ти не той самий.

— Чому?

— Нудний ти якийсь став,— вона фамільярно б’є мене кінчиками пальців.— Сидиш, як той сич.

Я бачу зовсім близько від себе її губи. Вони густо-червоні, і я починаю боятися їх, як п’явок.

— Дай сигарету,— кажу Ельвірі.— Я сьогодні справді перепив.

Вона дає сигарету, а я бачу, як на обличчя її кладеться кисла якась нуда. Розмова ще й досі не клеїться. Я всміхаюся, бо мені погано від цього. Між нами й досі непробивна стіна, але я не хочу цього.

— Давай я тебе проведу, — каже Ельвіра.

— З великим задоволенням,— кажу я, йдучи вслід за Ельвірою і перечеплюючись через стілець.

Ми стоїмо в коридорі. Ельвіра суне мені плащ, а я все ще намагаюся розгледіти в її обличчі ту жваву й жартівливу дівчину, яка й справді снилася мені в довгі заполярні ночі. Я чиркаю сірником і припалюю загаслу сигарету.

— Іди,— підштовхує мене Ельвіра. Вона дивиться примруженими очима, і я помічаю сітку зморщечок довкола її очей.

З вітальні чути гупіт: гуп-гуп! Наче стройові заняття.

— Що це вони там роблять?— питаю я.

— Танцюють,— Ельвіра все ще тримає мого плаща.

— Нешпетний випадок,— бурмочу я.

— Що це за словечка?

— Жаргон,— я таки беру від неї плаща й одягаюсь. Стіна між нами стає живим тілом.

Я мушу щось сказати. Не можна так просто...

— Слухай,— кажу я.— Сьогодні я випив. Але голова в мене ще варить. Скажи, тобі не набридла ця свистопляска?

— Йди вже, йди,— поблажливо штовхає вона мене пучкою.

«Бум-бум-бум!» — скаче у вітальні. Сьогодні я помітив цікаву річ: обличчя теж можуть бути модні й немодні. Однак треба йти. Треба зрушити й перервати ці болючі тенета незручності, в які потрапив. Треба спокійно спуститись зі сходів і дійти додому. «Гуп-гуп», — ступаю я на сходинки. Наче в тому ідіотському танці. Мах ногою, мах другою, скік вперед, два назад! Смисл і розрішення.

Нарешті вулиця. Тягнеться, загинаючись угорі, як бумеранг. На очах і досі напливла луда — я таки добре випив. Іду вгору, довкола майже сліпі вікна, вулиця порожня, лише десь ізнизу бухкають у тишу важкі чоловічі кроки. На такій крутизні немає навіть машин. У ногах голубувата від світла стрічка асфальту, такого рідного асфальту зі всіма своїми зморшками й тріщинами. Їх достеменно стало більше за ці три роки, і я йду по них, ледачо переступаючи ногами. Тут немає кульбаб, вони давно відцвіли, тут немає навіть калданів із висхлою травою. Лише дерева, самі дерева.

Коли я сходив з літака Москва — Київ, вони були ще зовсім зелені. Зараз теж зелені, хоча звідкілясь ізнизу раптом дихнуло густою тлінністю леглого листя. Туман захльостував мій мозок, здавалося, все перемішалося: весна і осінь, сон і дійсність, велетенське місто й пустеля, Сюнньове й Ельвіра. Все перемішалося, і я чую, як глибоко над головою розтинається крик. Довгий, важкий і нутровий. Наче труба шкільного естрадного оркестру. Але це не труба. Над містом летять журавлі...

Йду вгору вздовж крутого хідника. Йду, майже не хитаючись. І відчуваю: щокрок — яснішає мозок. Вже починаю оглядатися довкола. Бачу вікна, що жовто горять серед білених стін, людей, котрі йдуть повз мене, бачу навіть жовтяки, несміло заплутані в зелених кучерях лип. Стоїть літепло ранньої осені.

Полювання

Їх обступила тиша, помірна, трохи понура, з виблідлими кольорами осені. Далеко попереду тяглися низькорослі поліські ліси, вогко світліло болото, земля здавалася м’якою та клейкою, перемочене листя розлазилося під ногами, труско рвучись і оголюючи свіже жилля.

Іваненко зупинився і почекав на Васильчука. Головний бухгалтер райспоживспілки ставився до вчителя зверхньо, хоч і по-дружньому.

— Щось відстаєте, Ігоре Матвійовичу.

— Де не відстати? — Васильчук зупинився й обвів поглядом краєвид. Погано вкочена лісова дорога тяглася двома жолобками колій і губилась у пригашеній сіризні дня.

Вони пішли без собаки, покладаючись на високі гумові чоботи, хоча вже зараз Іваненко за тим шкодував. Васильчук поправив ремінь рушниці, його висхле, з гострим носом обличчя видовжилося, але було задоволене. Іваненко взяв його сьогодні в ліс до речі: останнім часом помітно здавали нерви.

— Тиша, Іване Петровичу,— сказав голосно Васильчук, прислухаючись до м’якого відгуку їхніх кроків.

— Красота. — Іваненко розправив плечі і трохи занепокоєно глянув на небо.

А небо було чудне. Хмари, як звичайно, низько стелилися до землі, вогкуваті, чорно скуйовджені, замішані трохи незвичним неспокоєм, поділені на велетенські, чітко окреслені громади, що стулювалися між собою розгрузлими краями. Світло-сірі лінії тяглися аж до горизонту і губилися там, у крутому місиві. Далеко попереду темнів високий сосновий ліс, сягаючи верхівками низького неба.

— Ходімо до Гірчаків,— сказав Іваненко.— Минулого року я взяв там десять качок.

Васильчук невпевнено всміхнувся.

— Тільки дивіться,— Іваненко стулив губи і швидко глянув на вчителя,— передчасно не стріляйте.

Рушив уперед, витягуючи на ходу пачку «Біломору». Зловив білу круглу цигарку й простяг Васильчукові:

— Паліть.

Пихкнув хмаркою диму, Васильчук припалив і собі. Він ковтав на повні груди тишу, несподівану й пожадану. Не хотілося думати ні про купу зошитів, звалених удома на письмовому столі, ні про школу, куди він ходив ось уже восьмий рік, намагаючись упхати в непокірні голови ту дещицю, яка збереглася ще в нього, ні про немощені, роз’їжджені машинами вулички містечка, які пахли кінськими кізяками й собачим потом. На нього напливала тиха, голуба зосередженість — затоплювала душу й заколисувала.

— А Полкана варт було взяти.— Іваненко вже не дивився на свого колегу.— Розвезло. Я гадав, тут сухіше.

— Води багато, — підтакнув Васильчук.— А це ви, знаєте, добре зробили, що взяли мене з собою. Закис я над тими зошитами.

— Паперу і в мене доста,— хмикнув Іваненко.— Час од часу побродити з рушницею люблю.

Досмалив цигарку і виплюнув на дорогу недопалок. Ретельно розтер чоботом — вогник ображено засичав.

— Хотів цього літа майнути в Карпати.— Васильчук підбіг, щоб наздогнати Іваненка.— Але куди там!— І хату ні на кого кинути, і дітей. Так і відпустка минула.

— У нас кращі Карпати,— Іваненко самовпевнено проглядав ліс. — Не треба тільки кісток засиджувати. Погляньте — краса!

— Таж краса!— підтвердив учитель.

Бухгалтер звернув на бічну стежку, яка ледь помітно вилася між деревами.

Ноги м’яко топились у листі.

— Ви добре знаєте ліс?

— Знаємо, — всміхнувся Іваненко. — Не вперво!

— А я от буваю у лісі рідко.

Сірі просвіти між громаддям хмар наче повужчали і згустіли. Ще розрізнялися могутні масиви, налиті темним сутінком, що наповнював небо, землю й дерева, темнів у правильних кружальцях калюж, вливаючись поміж бліді стовбури беріз та осик. А вони дрижали ще не опалим змоченим листям, виточуючи запах тліні, намоклої кори й вогкого повітря. На обличчя клалась вільгота, трохи мерзли пальці, але Васильчукові було добре. Плив серед осіннього спустошення, все більше переймаючись тонким відчуттям непостійності, що жила в рухові повітря, хитанні листків і в полиску води.

Легко хрумтіло під чобітьми галуззя, і цей звук був притишений і вмиротворений.

Іваненко ступав широкими кроками, твердо і впевнено. Відчував, що Васильчук безсилий впоратися з таким темпом і вряди-годи, наче хлопчак, наздоганяє його. Було приємно витримувати цю відстань і ставити Васильчука хоч би в таку залежність. Ішов усе швидше, ширячи крок, міцно ставив на стежку чобота, ламаючи все, що трапиться: хмиз, віджилу, проте ще зелену папороть і лісовий бур’ян.

— Майте бога в серці!— змолився Васильчук.— Де мені встигнути за вами!

— А зараз — тихо!— шепнув, вкрадливо озираючись, Іваненко. — Зараз почнеться. Дивіться, не поспішайте.

Високо в небо звилася біла з сірим обскубана сорока, горлово крикнула, збиваючи крильми повітря,— скрекіт сипко рознісся над лісом, вириваючи з матової сіризни шкарубку луну.

— А здохла б ти!— вилаявся Іваненко.— Маєте годинника?

— Пізнувато вже, Іване Петровичу. Четверта.

— Гірчаки поруч! Чи, може, ви хотіли вбити качку з вікна своєї садиби?

Васильчук зітхнув, озираючись навколо. Сорока полетіла геть. Іваненко рушив, трохи згинаючись у попереку, мисливська сумка хляпала відстебнутим клапаном, рухи зробилися обережні, скрадливі. Повернув до Васильчука зблідле обличчя і блимнув голубуватими білками. Васильчук відчув, як щось рухнулось усередині, стисло серце і спалахнуло солодкою знемогою. Пригнувся — обережно пішли через листя, сторожко вминаючи його в жовту розмоклу землю. Іваненко стяг з плеча рушницю і стояв, наче приготувався до стрибка. Васильчук повторив його рух, але зачепився рушницею за казанок. Брязнуло залізо — над Васильчуком звисло і злісно засвітилося обличчя Іваненка.

— Ша!— прошепотів він і знову пішов, вичавлюючи на стежці гусениці слідів.

М’язи різко напружилися, до обличчя прилила кров, і Васильчук почув, як у нього закалатало серце. Пальці тремтіли, проте він міцно стис рушницю. Запахло водою, болотяними випарами — лопалися метанові пухирі.

Васильчук упився поглядом у простір. Перед ним безшумно й легко пливла зігнута постать Іваненка, здавалося, в той момент бухгалтер позбувся своїх 90 кілограмів. Васильчук перечепився через корінь і ледве не простягся на землі. Але втримався — його тіло теж полегшало, хоч це й вимагало напруги, широко розтуляв рота, хапаючи тонкими губами повітря; Іваненко ішов все швидше й швидше, здавалося, перетворювавсь на витягнуте, стрімке тіло. Васильчук свердлував поглядом його спину, щосили намагаючись наслідувати Іваненка, та гойдався на коротких ногах, ніби чудернацька птиця. Заважав живіт: спокійне кругленьке черевце виявилося неприємною перешкодою, сухе обличчя (на цю невідповідність звертали увагу всі) ще більше загострилося, а ніс видався вперед. Іваненко зашелестів йому просто у вухо: «Дивіться мені, зараз буде!» — і поліз між вільхове гілляччя. Васильчук позирнув на небо, сіре та глибоке, яке ще більше понижчало, опустився навколішки і просунув у пророблений в гіллі отвір руки з рушницею. Ненароком натис на сучок, і той хруско відломився. Іваненко повз, хиляючи великим тілом; перед Васильчуковим носом миготіли гумові чоботи з забитими глиною нарізами, мисливська сумка ворушилася на темно-коричневому листі, а рушниця похитувала дулом. Васильчук поповз і собі, вимахуючи руками й ногами, черевце здавалося зашитим у штани м’ячем, казанок впивсь у бік, але не міг не відчувати бадьорого піднесення. Щось лоскотало, приспане в глибині нутра, заливало теплим струменем. Іваненко став навкарячки, витягуючи вперед обличчя, обтяжене замість щік двома мішками,— перед ним стелилося сиве, завішене серпанком, що м’яко й прозоро курився від води, плесо. Видовжувалося глибоко вперед поміж два ряди вільхових, укритих осінню, кущів. Листя вкривало дно й під водою, крізь товщу, коли Іваненко зазирнув у озеро, видно було чіткі листяні прожилки. Васильчук витяг голову десь трохи нижче відведеного вбік Іваненкового ліктя і раптом почув, як на озерці спокійно крякнула качка. Вони припали до землі і до болю в очах задивились у серпанок. Табунець качок повільно, аж утомлено, плив їм назустріч.

Васильчук устиг подумати про купу зошитів, залишену вдома на столі, перед очима, наче короткі палахкотливі кадрики, пропливли обличчя дружини, дітей, від старшого до молодшого, але це була лише мить, і він чіпкіше вдививсь у плесо, п’ючи очима погідні лінії качиних тіл. Поруч жив ліс зі своїм шумом, який зроджувавсь у нетрях, де кочубрився волохатий спокій, де стежки блідо лягали на багаторічний пласт дубового, вицвілого, як одежа, листя, де зачинали своє життя жолуді — маленькі ядра наймогутнішого в цих краях дерева... Руки топились у мохові, який був вологий, але теплий, оксамитовий. Ноги порозкидалися позад тіла, а зовсім близько, просто в обличчя, дихала терпка, перемішана з перегноєм земля. Сонно повзла самотня мурашка, хоч їй давно треба було заритись у теплій купі хмизу і чекати тепла. Вологість підступала до грудей, а ліс сунув згори і з боків разом із далеким спокійним каркотом ворон шепіт та глухе шарудіння. А коли народився вітер — зарипіло гілля, наче стара баба-яга, котра розминається в перетлілому від часу будиночку.

Глухий щем, роздвоєне сприйняття світу, цікавість, що наростала, водночас фіксування неспішливих рухів осені — Васильчук відчув, що до нього на якийсь мент повертається молодість. Врешті, він не був ще старий, але шкільна робота, затишне черевце... Він скоса зирнув на Іваненка.

А ліс тік на них, широкий і незнайомий. Мало щось відбутися незвичне й велике. Може, то була помилка розгарячілої уяви, але Васильчук аж заціпенів. Ковтнув повітря, розтулюючи губи, і знову побачив, як уже зовсім близько, нечутно ріжучи воду, загойдалися, наче поплавці, сірі, зі сторожко витягнутими шиями птахи.

Десь залишився дім, ще батьківський і, може, тому спорохнявілий, хоча Іваненко по-хазяйському лагодив його. Але цвяхи входили у стіни без опору — з дірок сипалося жовте, схоже на тирсу, порохно. Проте це був його будинок, і він радів із того, адже в світі ще є багато безхатьків. Його дружина обвішувала кімнати рушниками і ніяк не могла звикнути до міста, навіть такого глухого, як їхнє. Ранками виганяли пасти корову, хоча Іваненкові корова була ні до чого. Фотокартки розвішувала теж по-сільському, по десятку в одній рамі, на це він дивився поблажливо. Отож виходив щоранку зі свого зарослого бузком двору і розважно прямував до двоповерхової куценької будівлі райспоживспілки... Тут, у лісі, серед вікового шуму, він раптом оживав по-новому: відчував себе спокійно й надійно, і дуло його рушниці впевнено витягувалося перед його носом, стаючи наче продовженням власного тіла. Задоволено вдихав пахуче, настояне на траві, воді та листі повітря, і на мить аж очі приплющив від задоволення.

Сперся на лікті, обпер рушницю об пеньок, Васильчук зробив те саме — качки спокійно пливли назустріч. Спереду — головатий качур, за ним — сіренькі самички; вітер дув якраз в обличчя, і качки безпечно і втомлено напливали на насторожені супроти них смертоносні цівки.

«Бабах!» — розірвалось перед самим носом, луна скакнула вгору, розбилась об дерева, струсила не опале ще листя. Іваненко підскочив, його обличчя звелося гримасою, перекосилися губи, і звузилися очі. «Бабах!» — рвонулося з другого ствола разом із вогнем, димом і пороховим запахом. Васильчукові плеснуло в груди пекучою хвилею, він натис на свій круглий животик і раптом розгубився. Лопотіли крила, плескалася вода, хрипко каркнуло недорізане горло. «Стріляйте ж, чорт забирай!» — закричав Іваненко, і Васильчук м’ячиком підскочив угору. Виставив перед себе рушницю і натис на гачок. Перед очима розірвалося щось червоне і яскраве, у вічі пахнуло перегаром, голосно й довго горлала качка, кидаючи на землю різкі, повні смертельної туги звуки. Іваненко заклав новий заряд, а Васильчук бахнув удруге, чуючи, як ляпають по болоту його ноги і як зуби вибивають частий дріб. Іваненко кинув рушницю на плече, в нього горіли чорним вогнем очі. «Ха-ха-ха, чорт забирай!» — зареготав він. Рот горів червоним язиком і жовтими кісточками зубів, ніздрі розширилися, а очі блискали короткими спалахами. «Га-га-га, Васильчуку!..» Васильчук опустив рушницю і раптом побачив: у сірому плескатому небі швидко билися, віддаляючись, злякані, розтривожені качки. Вони кричали, кидаючи іржаві звуки на не менш іржаву землю, над якою, наче тіні забутих душ, підіймалися берізки, догоряла вільха, світліло болото, блищали калюжі й озерця, а невеличкі сосонки потрухували їжачкуватими гіллячками.

Іваненко кинувсь у воду, і жовтувата рідина з хлюпотом розчахнулася перед гумовими чобітьми. Бухгалтер швидко йшов, вимахуючи жердиною, а на чистому й тихому плесі, перекинувшись рожевими лапками догори, погойдувався мертвий качур. Васильчук похолов од радості, він застрибав, викидаючи короткими ноженятами і приплескуючи пухкими, майже дитячими долонями.

Іваненко брів болотом, вода холодно стискувала гуму на стегнах і різко студила розгарячілі ноги. Проте він уже заспокоювався, навколо знову стояла помірна й волога тиша. Шепотів ліс, невідомо звідки запахло грибами. Підошви вгрузали в слизький, липкий намул: Іваненко відчував пальцями коріння й перемокле гілляччя. Збудження ще гнало по тілі потоки крові, а небо спустилось аж до верхівок, було в ньому щось неспокійно-загрозливе — незнайомий, сторожкий гротеск.

— Не дійдете, Іване Петровичу!— гукнув із берега Васильчук. Вода сягала краю чобіт, булькала коло широких стегонних вирізів, і Іваненко зупинився.

До качура було добрих три метри, бухгалтер метнув жердиною, але вона була закоротка. Рожеві лапки скоцюрблено стриміли вгору, згинаючи перетинки,— видно було розтріпане пір’я й темну руду пляму, що нерівним колом оточувала тіло.

— Ловіть більшу!— гукнув Васильчук, тупцюючи біля води.

Він махав здоровенною тичкою. Худе обличчя напружилося, нахиливсь усім тілом над водою й метнув жердиною. Глухо хлюпнула вода, обдавши Іваненка бризками. Вітер легенько брижив сонну поверхню, наганяючи на чоботи круглі хвильки, що плескали з холодним стукотом об гуму; вузька, наче вуж, слизька течійка вже поповзла по штанях до онучі. Іваненко сягнув за здобиччю вже довшою тичкою — цього разу зачепив. Качур повільно наближався, і бухгалтер обережно вів його до себе. Підняв мокре тіло над водою — біля вуст блиснули жовті кісточки зубів, струснув і причепив птаха до пояса. Посічена шия ляпалася по воді, і, коли Іваненко ступив на берег, Васильчук побачив мертве око, що, примружившись, дивилося на світ уже згаслим блиском.

— Отак, — сказав Іваненко, спльовуючи набік густий і важкий злиток слини.

Вони зупинилися на затишній галявинці, й Іваненко утомлено сів на пеньок.

— Отак, кажу, Ігоре Матвійовичу. Це що, це дрібниця,— він махнув на здобич.— Але все-таки не з порожніми руками.

Васильчук ламав хмиз, складаючи вогнище.

— А я, знаєте, уперше. Кликав мене Микола Петрович. Але то те, то се... Тільки ось убивати якось воно...

— Убивати?— Іваненко похмуро звів брови.— На війні не те було. Правда, ви замолодий для війни. А я якраз втрапив...

Васильчук підпалив папір і сунув у хмиз. Жовтий вогник лизнув гілляччя і пробігся, швидко пожираючи тонке галуззя. Повіяло теплим, гіркуватим димом.

— Там звикаєш,— Іваненко позіхнув, не прикриваючи рота.

Васильчук низько схилився до вогню і подув, роздимаючи щоки.

— Але грець із ним. Погріємо душу. Жаль, каші не встигнемо зварити. А гарна лісова каша!

Забулькала горілка, Васильчук обперся об стовбур; вглибині, заставлена деревами, гойдалася пухка сірість. Довкола стояла тиша, і йому здалося, що та сірість і є тишею. Затишно потріскувало вогнище, віяло теплим повітрям, приємно пестячи обличчя й руки. Їм обом здалося, що саме для цієї хвилини вони й вибралися з містечка, бо таке відчути не часто трапляється, прийнамні там, у містечку, між квапливої кожноденщини. Зараз же можна було віддатися повільним хитливим хвилям і відчути всією душею цей любий затишок і вічний спокій.

Вони цокнулись і випили. Їдке тепло хлюпнуло в груди, викликаючи чи то жаль, чи розчуленість. Хотілося продовжити цю мить і цю їхню принагідну поєднаність — з глибини лісу віяло непорочним диханням осені і мирним розшумом дерев.

— Отак,— ковтнув хліба з холодною яєчнею Іваненко.— Оце читаю зараз книжки про війну. Багато їх розвелося. Але і те, і не те...

— Так, — кивнув стуманіло Васильчук. — І те, і не те.

Йому сподобалася ця фраза, і він усміхнувся. Друга чарка пішла легше, але додала смутку. Підкинув у вогнище хмизу.

Різко шугали вгору жовтаві вогняні язики, лизали вологе повітря і сутінок, що почав раптом наповзати на ліс. Ватра хитала прозорими пасмами розігрітого повітря, викидала гарячі іскри, які летіли вгору й гасли десь біля вершків дерев.

Вони знову випили. Іваненко втупився поглядом у вогонь і змружив очі. Його повні губи ворушилися, але слів не було — все говорив тільки погляд, чорний і розширений. Сутінки ставали бузкові, оточували їх і по-особливому освітлювали. Все дихало близьким вечором, а вітер у глибині лісу ходив як людина і шарудів у листі ламкими, поквапливими пальцями. Все раптом одухотворилося й ожило, а над лісом уже аж зовсім низько нависало сіре, розкудлане накописько.

Васильчук звів обличчя — туга хлеснула в душу. Несподівано захотілося покинути цей ліс і, причинивши за собою хвіртку, сховатись у своїм тихім мешканні на Купчанській вулиці. Йому захотілося почути гомін дітвори на шкільному подвір’ї і навіть перевірити ті осоружні зошити, що купою лежали на його письмовому столі. Навпроти громіздко вимальовувалася велика Іваненкова постать; червоні тіньові відсвіти падали йому на обличчя, роблячи його ще важчим і грубшим. Підпер долонею підборіддя, й очі стали двома темними проваллями, з яких точилося світло задуми...

Спершу це було як народження Хаосу. Сутінок густішав і густішав, перемішувавсь із стогоном, що народився раптом у глибині лісу і помчав, хиляючи між деревами, гнучи верхівні, торсаючи і без того розшарпане гілля. Гомін підіймався все вище й вище, заповнюючи кожен закуток і вибалок; Васильчук скочив на ноги, і полум’я облило його жовтим світлом. А вітер почав скаженіти, рвав листя, роздирав його, як папір, жбурляв мокрими віялами, плямкав беззубим ротом; темрява впала їм просто на голови, і вони опинилися наче в мішку.

— Чорт забирай!— згукнув Іваненко.— Гасіть вогнище! Васильчук зачерпнув казанком води і вилив у ватру. Вогонь засичав і пахнув їдким димом.

— Начебто гроза!— прокричав Васильчук.

— Яка збіса гроза восени!

Останній язичок вогню спалахнув, скочивши догори, і зник, тільки дим устельно проклався над землею. Вітер схопив його, жбурнув в обличчя, розворушив попіл, оголивши бліді конаючі жарини, і кинув на них кілька великих краплин. Жарини знову засичали, а Васильчук догасив вогнище, притопуючи чобітьми пухкий попіл і вминаючи в землю недогоріле цурпалля.

— Засиділися ми з вами.

— Засиділися,— відгукнувся Васильчук.

Іваненко прикріпив до паска качку, закинув на плече рушницю і рушив. Вітер розгулював засутенілим лісом, торсав його, спазматично дихаючи, мокро холодив обличчя — навколо них стояв глухий гомін. Щось тривожне торкнулося Васильчукової душі, він аж озирнувся, наче сподівався на себе погоню. Іваненко звернув убік, меткий промінчик ліхтаря сколихнувся між стовбурів і промацав землю — була вогка, пишно прикрита листом, дихала настоєм трав і глиці. Васильчук підбіг, доганяючи Іваненка, але той ще дужче й дужче прискорював крок. Здавалося, йому подобаються і ця темрява, й це настирливе гудіння, цей розгнузданий божевільний вітер і стрімкий темп, у якому вони йшли,— ним рухала невідома, трохи моторошна стихія. Васильчук уже задихався, не розумів цього нагального поспіху, та й чи не ліпше було б перечекати грозу десь під деревом. Скрипуче покрикувала нічна пташка, а може, це рипіло десь отак дерево — на мент вітер вимкнувся, але тільки для того, щоб сильніше сколихнути громаддя дерев і повести його в одчайну гойданку.

Іваненко майже не озирався на Васильчука, а той біг слідом, злякано видихуючи перепалене в грудях повітря. Було йому тужно й боязко, вже й жалів, що вирвавсь у цю мандрівку, — спина супутника стала для нього єдиною живою річчю серед мертвого стугоніння й тривоги. Погляд упав на циферблат годинника, але не застеріг часу; муляла рушниця, й казанок немилосердно обтовкував бік. Він уже зібрався крикнути Іваненкові, що годі вже, що він більше не може, але бухгалтер зупинився сам, поводив ліхтариком і глянув на Васильчука.

— Щось не те, Ігоре Матвійовичу,— пробурмотів він. Щось схоже, ніби ми заблудились.

Васильчук зиркнув на Іваненка, в нього скорчило губи, кров відлила від обличчя, затремтіли коліна — сперся об дерево й повільно сповз, приминаючи м’яке листя, на землю.

— Чуд-д-дово, Іване Петровичу,— захихикав він.— Прогулка с удовольствієм і не без моралі...

— З мораллю зачекайте,— буркнув Іваненко, похмуро вдивляючись у ліс.

Рідкі краплі падали на землю, Іваненко знову ступнув у темряву, посилаючи вряди-годи поперед себе швидкий і чистий струмінь світла. Виринали перед обличчями стовбури, промінець плутався між них, а зверху вже добряче сіяло краплі небо. Гомін все більше й більше наповнював простір, начебто звідкілясь котилася стрімка лавина.

Коли розкололося небо, вони зупинилися, задираючи голови, а небо метнуло різким блиском. Здалося, що хмари кинулися врізнобіч; Васильчук увігнав у долоні нігті і розгублено закліпав повіками. «Війна!» — спалахнуло в свідомості і захотілось упасти на землю, обхопити руками голову, затулитися чи заповзти у рівчак. Рівний Іваненків голос, однак, заспокоїв його:

— А все-таки гроза! Ніколи такого не бачив...

Васильчук вихекнув стиснуте в горлі повітря, і тіло його ослабло. Тільки тепер він помітив, що грому не було.

— А грому й нема!— крикнув він.

Стрімка лавина була вже зовсім поруч, зашелестіло легле листя, і пронеслась у повітрі свіжа озонова хвиля. Іваненко ступнув уперед, але небо розкололося вдруге, з усієї сили вганяючи зигзаг у набубнявілу хмару. Вони кинулися бігти, щоб випередити дощ, і, наче доганяючи їх, лупнув раптом голосний близький грім. Глухо хекав Іваненко, вриваючись між дерева великим тілом; хапали за одежу гілки, шмагали по обличчі, але Іваненко вже не відчував болю. За ним клубочком котився Васильчук, він упав, викинувши вперед руки, але підскочив і знову рвонувся вперед. А небо розкололось утретє, чорно бухнувши на землю потік води, і мисливці застрибали серед холодних струменів, біжучи до розложистої ялини. Над головою все ще ширяв вітер, а глиця м’яко гасила шамотливі дощові звуки. Віддихували, вдивляючись у розколошканий вітром та дощем присмерк; довкола, наче потвори, бовваніли стовбури, темніші — вільхи, а світліші — берези.

— То що, Іване Петровичу?

— Не помремо,— сплюнув Іваненко.— Ліс не такий уже й великий... Може, курінь зробимо?

— Ні!— раптом злякано скрикнув Васильчук.— Що це ви собі думаєте?!

Іваненко кахикнув і струсив із ватянки краплі. Кашкет насунувся аж на очі, а трохи нижче зарожевів спокійний вогник цигарки.

— Хлепавий ви, Ігоре Матвійовичу, як подивиться. Куріть!— простягнув він пачку.

Васильчук засопів, але змовчав.

Голосно шамотів навколо них дощ. Вітер наче зменшився, але темрява ще більше згусла. Васильчук жадібно облизував мокрі губи, підносив цигарку до вуст і нервово ковтав дим, до болю в очах свердлуючи темінь. Сидів йому в грудях маленьким звірятком пострах і лоскотав душу. Намагався твердіше стулювати губи і стримувати трем неслухняних колін.

Іваненко раптом засміявся. Сміх повис серед темряви, серед дощу, вітру, дерев, мокрого прохолодного повітря і розтанув, якось відразу закінчившись.

А темрява жила неспокійним і неврівноваженим життям. Плюск мінився шумом, який, в свою чергу, переходив у тривожне гудіння. Все це хвилями набігало на них і, наче свідомо, лякало. Пахло сосновою смолою, деревця вряди-годи стріпувалися — і на впале листя глухо падав великий градастий дощ; ніч розширяла очі, жахаючи їх, наче дітей, і лише небо не брало участі у цій грі. Котило, як море, чорні кострубаті хвилі хмар, і це було видно навіть у темені.

— Ходім, чи що?— виплюнув цигарку Іваненко.

— А ви знаєте куди?

Іваненко не відповів, лиш увібрав голову в плечі і ступив уперед. Знову замиготіли стовбури, Іваненко вже не світив ліхтариком, лиш мовчки вглиблювався у морок. Васильчук сипко дихав, іти було важко, і він розстебнув ватянку. Мов далеке марево, майнули його дім, обличчя дружини, спокійний садок із альтаною — ним заволоділа дивна, майже дитяча жалість...

Вийшли з лісу несподівано. Перед ними в долині спокійно синіло промитими вогниками їхнє містечко. Зупинилися на узліссі й довго стояли, дивлячись, як коливається налитий свіжістю простір. Спокійно й однотонно брехали собаки, вогке повітря м’яко омивало їм лиця, небо звищало і стало плоскіше. Вогники починалися з небокраю, грайливо збігали донизу, і в цій грі було стільки спокою, усталеності та узвичаєності, що вони обидва мимовільно зітхнули. Васильчук сперся спиною об стовбур і відчув, як по тілу пропливає втишене тепло. Щось гостре й терпке підкотилося до горла, але він проковтнув спазму і втер долонею змокрілого лоба.

Іваненко застромив руки в кишені і повільно пішов на дорогу. Вона світліла назустріч, пряма і спокійна, вкраплена частими калюжами і, як ніколи, кликала до себе.

Вечір квапиться

Цей понурий ліс — наче дивна істота в тисячу ніг; ці гладкі стовбури — звідти віє настроєм чудної тривоги; небо висить над деревами, нахиляється й торкає їх вогкими губами: спершу сосни, жовті й смолянисті, з лискучими патьоками живиці на стовбурах; там, далі, вглибині,— інші дерева з шумливим, хитким листям, яке веде розмову з тим небом чи, може, слухає, що шепочуть йому вогкі губи. Там, далі, гніздяться смутно-білі на цю пору, наче вилинялі чи прив’ялі, берези, а ще далі — червона пахка вільха.

Осінь провела рукою по кучерях — сіро зашелестіла листям, глицею і травою. Крок стає шорстким, з ледь чутним рипінням. Але мені не хочеться нікуди йти, я лягаю на землю й дивлюся, як там, далеко вгорі, дерева з’єднуються з блідо-сірим небом. Мені тут затишно серед лісу: зараз ніхто мене не турбує. Зараз я й не хочу, щоб мене турбували: сам на сам із цим небом, з деревами, з настроєм, коли, здається, час зупиняється і тобі незвідь-чому треба лежати отак, кусаючи травину і до болю в очах вдивляючись у громіздке накопичення хмар. Цей настрій неспокійний — хоч би через той тривожний повів з глибини: десь далеко, а може й недалеко, горів ось уже кілька день ліс. Від того запахи набрякали димом, радше осінню з її дивною непостійністю й тривогою, з її тлілим і прілим духом. Я відчуваю це шостим чи сьомим чуттям, бо та пожежа й тривога все-таки для мене не зовсім реальні; радше схожі на далекий спомин, яких у душі кожного гніздиться не один; ці спомини раптом збираються водно — ось воно, відчуття пожежі, якої ніколи не бачив, але яка десь поруч і віє на тебе пів-осіннім болем леглого листя.

Часом я хочу уявити ту пожежу виразніше. Сідаю до стовбура спиною, підтягую ноги і дивлюся, скільки очі можуть, у глибину тривожного й шумкого лісу. Хочу уявити відтак вогонь: вискакують, наче перелесники, вогненята, вибивається смоктяками дим, все навкруги буріє, наче ліс забито велетенською отарою зубрів. Це мов химера — мені здалося, що те саме відчувають і люди, котрі копають захисні рови. Уявляю собі, як зупиняються вони, тримаючи в сторожких руках лопати, й обличчя їхні стають ще тривожніші. Над лісом роздратовано бурмоче вертоліт — величезний мотиль, який приблукав сюди подивитися на це рідкісне явище. В нього банькаті очі, і він повертає, щоб роздивитися навколо, не голову, а все своє залізне тіло. Однак не бачить мене, бо я тут зі своєю буровою самохідкою під соснами — вони хитають великими гойдливими коронами, тужливі й незвичайні, вони в безнастанному русі: великі зелені хмари, насаджені на золоту шпицю, їм немає діла до моїх турбот чи турбот того залізного мотиля серед неба. Їм є діло тільки до неба, тільки воно може зрозуміти біль хмар, котрим годі уже вільно блукати, а пришпилені вони наче мушки в колекції.

Сьогодні неділя, через те наша самохідка така мовчазна, вона не турбує неспокійних сорок, та й сороки десь по-зникали, їм із їхньою жіночою вдачею нічого робити біля мене. Тож полетіли далі, де біліють березові стовбури, а може, ще далі, до вільхи чи за болота — все цікаве відбувається зараз там. Бригади пішли в сусіднє містечко за два кілометри звідси і сиділи, очевидячки, за пивом у місцевій чайній. Я лишився тут сторожем, бо мені не хотілося ні того пива, ні мандрівки до містечка: хотілося зібратися з думками. Це теж заняття, його дозволяєш собі нечасто, і воно як відчуття тої пожежі чи смутно-білих беріз серед лісу.

Спершу я заліз у теплу, з запахами бензину й мастила кабіну й дивився крізь забрьохані шибки. Але білий світ виманив мене, і я пішов по ледве помітній стежині: між стовбурів мені знову уявилася череда бурих зубрів. Були вони як клапті туману, котрий підіймається від боліт, і цей туман — чи зубри — дивно вразив мене. Душу стис незрозумілий біль, бо там, глибоко в лісі, за вільхами, а може, й далі, може, там, куди полетіли невгамовні сороки, побачив я дивне й чудове з’явисько: вглибині стоїть мала хата, оточена зусібіч кам’яною загороддю, поверх неї йде ряд малих стовпчиків з натягненим дротом, а за тою огорожею порається в городі мати. Вона начебто відчула, що я дивлюся на неї, звелась і позирнула в мій бік з-під козирка долоні: дивилася, очевидно, супроти сонця. І мені плакати захотілося, таке сумне в неї стало обличчя. Але я уже пішов од неї, все далі й далі, хоч і озирався вряди-годи, все далі й далі, по-молодечому ступаючи і по-молодечому піддираючи підборіддя. Попереду стелилася асфальтова стрічка, і я був певний у ту хвилю, що стелиться вона для мене...

Цей мент можна повернути, думаю я, бо він щось та значить... Еге ж, стелиться асфальтова стрічка. Гуркотів трактор, який втрамбовує асфальт, на ньому сидів такий самий, як і я, зелений хлопець. В роті в нього цигарка, і від того він зверхньо мружить ліве око. Кілька голих по пояс робітників кидають асфальт на дорогу, їхні пітні й загорілі тіла виграють між диму і сонячного проміння — вони моторні й молоді і поспішають встелити асфальт до мого проходу. І хай це безглузда думка, мені здавалося тоді, що так воно і є, бо я перший пройшов по тому нововистеленому шматку. Тоді повернувся й побачив на чорній поверхні сірі сліди. Вони світліли на чистій, дірчавій поверхні, і я, може вперше, захотів повернутись у ту долину до хати, оточеної, наче фортеця, кам’яним парканом.

Але мені, здається, не дадуть сьогодні порозкошувати спогадами, я чую навпроти чиїсь кроки. Сорок нема, як це звичайно, — вони, цокотухи, завжди супроводжують у цих лісах людину. Я насторожуюся, бо ще недавно бачив цілу череду збуджених і перестрашених зубрів, мені примарилися на мент вовки, ведмеді й лосі, хоча в цих лісах їх, здається, нема, як і зубрів. Але оце потріскування в глибині лісу між замислених стовбурів і без сорочого супроводу було таки незвичайне; ні, існує таки звичайний світ, звичайний ліс, звичайна пожежа, хай і живе вона поза межами моєї уяви, і є ще зелений юнак серед лісу сам на сам із заснулою машиною. А той, хто йде в лісі, теж звичайний — технік-геолог Степанюк. На ньому сірий у смужечку костюм, зіжмаканий і не зовсім чистий, на ногах надто делікатні для цього лісу туфлі, чуб вернеться вгору і скручується над лобом у вихор — від цього обличчя його задерикувате й смішне.

Він опускається поруч на траву, і його пухкі вуста розкриваються в добродушній усмішці:

— А хлопці де?

— Пішли пиво пити,— кажу я повільно, трохи розчарований, що мені таки не вдалося побути на самоті. — Шофер гайнув до своєї Надьки. А що вогонь?

— Начебто мимо йде, — Степанюк виставив пухкі губи і сплюнув.— Але хто його зна. Може й вітер зірватися...

Мені здалося, що я чую його — вітер. Він сховався десь за спинами велетенської отари зубрів, власне, десь під ногами, а може, притулився до живота найбільшому бику і хоче отак пробратись до нас, як пробиралися в давніші часи у стан ворогів хоробрі воїни.

Ми сиділи й мовчки дивилися на стіну лісу. Повивалася легким, тонкопрядним серпанком, синьо загортаючи й сосни, й далекі смутно-білі берези. Я здригнувся: в обличчя мені війнуло гарячим духом — отара зубрів виходила з вільшаника і вже ступала між сосни. Відтак з’явивсь і повів — легенький помах синього мороку, перші павучачі лапки, що промацували простір, як промацує землю струмок, який тільки-но з’явився. Вітер теж, як струмок, посилає перед себе розвідку: оце і є та павучача лапка, яка торкнулася мого лиця. Я подивився на Степанюка, він, здається, думає про те саме — його лице під задерикуватим вихорцем чуба закостеніло, але й стривожилося. Небо вже зовсім лягло на могутні соснові корони, і ті корони глибоко і втомлено зітхнули. Задихала лісова сутінь, завовтузилася: вітер пішов по лісі, вже не ховаючись.

Отара зубрів сипнула навсібіч, а він міг уже звестися на весь велетенський зріст, щоб видно стало його доспіхи і його силу, щоб стати раптом віч-на-віч перед стривоженим і наляканим ворогом.

Тоді й зарипіли сосни. Захиталися, загойдалися, замотали напруженими коронами, зарипіли зламаними гілками, застогнали, як стогнуть завжди, зустрічаючись із цим могутнім войовником, — їм треба прийняти бій як передовій сторожі.

— Чорт забирай!— пробурмотів Степанюк, зводячись із землі.— Якого біса їх потягло у ту чайну?..

Я мовчав. Всі ми втомилися сидіти тут на одному місці. Всі ми надто довго бурили цей малий клаптик землі. Було й чого, але в усіх нас уже давно жив неспокій, який і привів нас до лісу і прив’язав до цієї машини. Адже це так просто: завів мотор — і вже під тобою стелиться дорога, і цій дорозі, може, немає кінця; це ж справді просто: ми хочемо щохвилі відчувати під собою хитливу землю й колеса, адже недаремно колесо — одне з найбільших відкриттів людства. Я принаймні відчуваю це гостро, бо й мене потягло в ці нетрі безконечно кругле, яке біжить собі й біжить, колесо. Прикотило мене сюди і те, що вгрузло в піщаний грунт і довше чекає своєї пори, було тільки тимчасовістю. «Вони пішли в ту чайну,— подумав я,— бо надто спокійний і теплий видався день. Надто мирний, щоб сподіватися якогось лиха».

А вітер уже дихав димом. Ми ззирнулися. Сіра запона лісу, здавалося, просвітліла, але скаламутніла — сріблиста й мерехка.

Тоді забурмотів над нами вертоліт. Заясніла зірочка над кабіною, хоч не було ще зовсім темно — величезний залізний мотиль гнався за своїм світлячком і начебто цим і був заклопотаний.

— Гей! — закричав раптом Степанюк, але це був тільки писк комара, адже вертоліт глушив і себе, і нас. Він виставив тільки отой світлячок, а ще, може, виглядав, блискучого войовника, котрий вже приготувався до бою з лісом і з усім, що важилося стати йому на дорозі.

Степанюк зирнув на мене розпаленим поглядом, і мені бозна-чому подумалося, що таким поглядом світили й ті уявні зубри, котрі нещодавно заповнювали тут ліс.

— Слухай, — сказав він хрипко.— Знаєш туди дорогу?

Дорогу до містечка я знав. Це було кілометрів зо два.

— Ну, то біжи!— наказав Степанюк.— А я тут труби позбираю...

Він нахилився і з силою пожбурив у самохідку брудну, обліплену світло-жовтою багнюкою трубу. Вона глухо застогнала, але на неї впала друга, дзенькотливо прибивши той стогін...

Я швидко йду лісом. Сірим, як мох, бо й шум, що валиться на мене згори, також сірий. Листя вже точить із себе м’який збудливий запах — торкнула його рання осінь. Вітер дихає прямо в лице, запах диму і того листя — це і є дух осені, і мені здається, що я тільки вийшов на прогулянку у величезний міський парк. Палили бур’яни і те ж таки листя, через це так хвилюється душа. Але це мимовільна і надто тонка накладка, бо мені треба поспішати. Треба було б побігти, але тут, на бездоріжжі, забагато хрускотливого гілля і залитих сутінком ям. З тих ям виступає вода — олив’яні очі цього лісу. В обличчя дихає суха теплота, а ліс шумить і гойдає коронами, сосни вже начебто мачти до кораблів, і ті кораблі поплили у відчайне плавання. Я хочу думати про пожежу, але вона ще далеко, і в душі моїй ця дивна мішанка: неспокій і спокій. Неспокій від того, що пожежа все-таки може повернути в наш бік, а спокій від оцієї ранньої осені і від стрімливої ходи...

Лісник виріс переді мною раптово. Був заклопотаний і сторожко освітив мене поглядом.

— Якого чорта шляєшся?!

— Я з бурової...

Тоді лісник закричав. Злетіли його тонкі вуста, зламалися трикутником брови. Він закричав мені про пожежу і про те, щоб ми забиралися звідси, коли не хочемо попасти в халепу. Він вилаявся, і його губи стали від того зовсім бліді. Зрештою, він мав рацію. Але я хотів йому щось заперечити.

— Але ж послухайте...— сказав я.

— Мене слухайте,— перебив лісник.— Я не хочу нічого слухати... Щоб ноги вашої тут не було!

Він різко повернувся й пішов. Тоді спинився і, втомлено втерши лоба додав:

— Пожежа, здається, іде сюди...

Я розтулив рота, щоб детальніше розпитатись, але він уже важко ламав чобітьми хмиз — його забрав у себе напоєний запахами пожежі й осені ліс. Вітер задріботів дрібним березовим листям і гаряче позіхнув мені в обличчя. Тоді я й побіг. Помчав між сосни, ноги гупали об м’яку землю, я западав вряди-годи у виямки і ледве не падав. Вже не було коли думати, схопила й понесла мене на гарячих крилах тривога — я аж задихався.

Біг, і мені здавалося, що шлях назад довший від шляху сюди. Глиця стелилася під ногами, тихо й неохоче хрускотіла, аж доки я не втрапив у більшу ковдобину й не покотився клубком по тій-таки глиці. Десь поруч мав бути зарослий березою і вільхою ярок, навколо хиталася блідо-сріблиста мряка, повна диму й вологи; я важко хекав, і моє хекання відлунювало від соснових стовбурів. Йшов під пагорб, і земля хиталась у мене під ногами...

Степанюк все ще складав труби, піджачок його був кинутий на землю, а краватка, з якою не розлучався, маяла довкола шиї, як сріблистий вуж. Я підійшов до нього, й ми подивилися один на одного широко розплющеними очима...

— Слухай, — спитав я, — а ти вмієш водити машину?

Тоді я й зрозумів, що він як і я. Що він, хоч і скінчив технікум, так само зелений, як зелені оці шумливі й неспокійні сосни. Що ми з ним одна пара й однаково безсилі. Що ми, можливо, й зустрілись у цю хвилю, щоб отак порівнятися. Я зрозумів, що йому стільки ж років, як і мені, і що ми обоє маємо гладкі підборіддя, де росте тільки нікчемний пушок. У нас у голові однаково розуму, хоч у нього трохи більше знань. Але те знання зараз ні до чого. Зараз нам треба тільки одне: вміти сісти за кермо.

— Спущу вежу,— сказав я поспішливо, бо нам годі було отак стовбичити один супроти одного. Треба було діяти, щоб не розплакатися, як пацанам.

Вежа складалася з тихим вуркотом. Тоді вскочив у кабіну й Степанюк. Відтіснив мене, але машина не заводилася. Він вискочив із кабіни, маючи сріблястим вужем краватки, і за мить уже крутив ручку. Ми знову почули вертоліт — тепер нам не було до нього діла. Нас била лихоманка. Степанюк спинився (я бачив його крізь скло кабіни) і важко дихав. Я кинувся йому на допомогу. Але він знову закрутив ручку, і я побачив раптом хмари. Вони низько спустилися до землі і вже чесали соснові корони. Вертоліт десь був там, у тих хмарах, його рев трусив повітрям, але нагадував він радше муху, котра заплуталась у павутині, ніж машину. Хмари полетіли мов велетенські птахи. Махали крильми і бігли, наче втікали і від нас, і від заплутаного в них залізного мотиля, і від пожежі, яка все-таки була і ось-ось мала звалитися на нас вогнистим шквалом. Степанюк уже спазматично рвав і рвав ручку, аж доки машина не ожила. Вона дрібно затремтіла, і ми полегшено зітхнули. В Степанюка здригнулися вуста, а очі стали величезні й вологі.

— В кабіну!— хрипко гукнув він, і ми кинулись у кабіну, наче були на якихось чудних автомобільних змаганнях. Світився арматурний щиток, дрібно тремтіла ручка передач, і ми на мить завмерли, заворожені і цим світлом, і цим тремом. Були безсилі перед цією силою, але хотіли її здолати. Адже ми теж мали стати войовниками, хай без блискучих доспіхів, і, можливо це теж наше випробування, хоч радості від того мало.

— Їдемо?— криво всміхнувся я.

Степанюк не відповів, повернув ручку передач і натис на педаль гальма.

— Дави другу,— закричав я, і Степанюк натиснув на газ. Машину рвонуло, вона сильно затрусилася. Степанюк схопився за кермо, а нас почало кидати, наче втрапили ми між баюрин. Стало страшно — були ми все-таки зелені, зелені були в нас обличчя й очі. Ми позеленіли з натуги, намагаючись збагнути цей нехитрий механізм, котрий мав нам служити, але не хотів.

— Ручне гальмо!— нарешті здогадався я.

Степанюк спустив ручне гальмо, і машина поповзла, ламаючи килимець глиці. Ми наїхали на кілька малих деревець і підім’яли їх.

— Ха-ха-ха!— засміявся я, бо мені раптом відлягло від серця. Натомість сколихнула мене нестримна радість. Степанюк і собі всміхнувся краєчком рота — машина таки їхала!

Перед нами ліг жовтуватий простір, заповнений безконечними стовбурами, і ми рушили до дороги. Синьо плив сріблистий серпанок, дерева були як маревні тіні, терпло в роті, але це вже не вражало нас. Степанюк стис губи, його обличчя стало синювато-бліде, можливо, таке саме обличчя було і в мене, бо синювато-блідим було навколо нас усе: вечір і дим. Степанюк перемкнув швидкість, машину смикнуло, і вона пішла хуткіше; нарешті ми поїхали по схилу, і нас понесло: заціпеніли руки й ноги, все насувалося з жахкою навальністю; хотілося заплющитись, затулитися руками, і хай летить усе шкереберть, хай понесеться ця нестримна й незрозуміла машина, адже недаремно вигадали її люди,— вона-таки має їм служити, навіть таким зеленим, як ми...

Степанюк крутнув кермо і ледве вивернувся, щоб не врізатись у сосну. Це вже було останнє випробування, бо машина викотилася на дорогу,— Степанюк невміло розвернувся, толочачи придорожні кущі.

Ми зітхнули одночасно. Степанюк увімкнув фари, але світла було ще багато, і він вимкнув їх. Машина їхала порожньою дорогою, а я раптом відчув таку втому, наче подолав пішки сотню кілометрів.

Довкола вис сутінний і завмерлий ліс. Здавалося, пропав і вітер, і все оповилося тією-таки втомою; здавалося, вітер тільки й прийшов до нас, щоб налякати і щоб пустилися ми в цю мандрівку. Стояли стовбури дерев, за кожним ховалося по гнідому бику, але очі їхні вже не були палючі — вони втомилися також. Здавалося, заколола мені в руку щетина, коли я провів себе по лиці, і я подумав: сьогодні обов’язково треба поголитися. Звів погляд на товариша — в нього обличчя теж було заросле густою темною щетиною...

...Лоб мій мережився зморшками так само, як і лоб мого товариша, і ми їхали оце лісовою дорогою в якійсь справі; кермо звично лежало в Степанюкових руках, і ми, сміючись, згадали оту маленьку дивну пригоду з тією пожежею і те, як ми з ним тікали, наче навіжені, ледве не розбивши машину і себе. Степанюк попихкував цигаркою, і дим вивіювавсь у вікно з приспущеною шибкою; ми на мить змовкли: все-таки те, що сталося тоді, не було дурницею і з того, мабуть, не варто сміятися. Я роззирнувся навколо, і мені раптом боляче стало, що тепер, коли підборіддя наші справді засипані густою, шорсткою щетиною, коли лоби періщать зморшки, я вже не бачу між стовбурів дивних і чудових зубрів...

...Вечір квапився, і ми квапилися разом з ним. Вечір все більше напивався сірого, а може, й синього, він сп’янів, бо було чого: повітря, налите димом недалекої пожежі, та осінь з її тривогою та болем, той запах тлілого листу — ні, це не проходка по осінньому парку, це щось більше. Ми раптом позирнули один на одного — так дивляться товариші по зброї, коли виходять з бою. Можливо, вони перемогли, а може, потерпіли поразку, але вони живі і можуть порозумітися оцим коротким перезиранням, в якому є все: радість і порозуміння, дружба і мимовільна з’єднаність...

Вечір виходив із землі, начебто народжувала його, як народжує рослини й нас; через це він такий важкий і клубенястий, через це стовбури видаються вічними мандрівниками, котрі закинули за плечі торби свого листя чи хвої і йдуть разом із цим вечором і нашими напіввизрілими думками...

Ми сиділи тоді в полі коло погаслої машини і відчували, що лихоманка не покинула нас. Тремтіли руки, і важко було втриматись, щоб не зацокотіти зубами. Ми знали це й соромилися. Але все вже було позаду, ми ж сиділи, ослаблі й кволі, вся сила з нас витекла, як кров, і нам стали на мить зовсім байдужі і вечір, і беручка прохолода, і небо, яке тепер зовсім інше: вигорнулось із хмар, розстелилося над головою і заблищало зірками. Ми вдруге ззирнулися з Степанюком: чуб із вихорцем коло лоба був розколошканий, він сидів без піджака (забув його там, де стояла самохідка), і світлий вуж краватки безсило спускався йому з шиї. Тоді я й побачив, що обличчя йому й справді повільно засівається темними крапками щетини; мені раптом захотілося освітити це гарне зморене обличчя, щоб на ньому заграли живі вогняні зблиски, щоб воно ожило і стало таке, яким бачив я його перед пригодою. Я встав і почав збирати картоплиння. Тоді чиркнув сірником, з-під пальців моїх вистрибнув яскравий вогник. Вітер підхопив його і кинув від руки вбік. Я знову тернув сірника, над головою задеркотів вертоліт, але Степанюк навіть не звів голови. Я всунув вогник у бадилля, бо мені таки хотілося освітити обличчя товариша. Вогонь зачинався мляво, і я схилився, щоб роздмухати його. Тоді мені й потекли з очей сльози. Можливо, вони були від диму, але я не втирався, навпаки, мені захотілося пролляти їх на суху землю, де розкладаю я свій вогонь. Вечір квапився, і ми пізнали цю пору, коли раптом випогоджується небо і зникає вітер, коли зникає з тіла зрадницьке тремтіння, коли дорога, якою приїхали сюди, стає по-особливому пласка і довга, коли думаєш, що зранку треба намилити собі щоки і провести по них лезом бритви, — це був теж вогонь серед ночі, і ми його засвітили.

Степанюк повернувся до мене. Він заспокоївся, бо його очі стали сухі й темні, а руки повільні й плавкі. Вуста його всміхнулись, а тоді склалися дудочкою і сплюнули. «Ну от,— подумав я,— ми з ним таки однолітки, й однолітками зробив нас цей вечір, який так квапиться завершитись у собі».

Вогонь загойдав хитливі смуги, освітлюючи наші хлоп’ячі обличчя, і нам обом здалося, що ми знаємося вже бозна-відколи. Захрумтіли, потріскуючи жаринами, бадилинки, скорчилися, а вогняні язики викинули в глибину вечора рої поржавілих іскор. Німо стриміла на темно-синьому тлі машина, і ми задивилися на неї.

Листя на ганку

1

Вони вийшли з суду, лишивши там заяву на розлучення; Семен повернув праворуч, а Олена ліворуч; він пішов у зворотний бік від їхньої домівки, а вона додому.

Зупинився біля перехрестя. Тут гойдалася здоровенна калюжа від недавнього дощу, і через неї пливли на животах машини. Юна пара пішла просто через калюжу: хлопець закасав штани, а дівчина мала аж надто коротку спідничку. Була струнка й довгонога, гострі перса віддимали тремку блузку, волосся струміло, наче темна ріка, а на білих зубах грало сонце, хоч зараз ніякого сонця й не було. Семен задивився на те юне диво: було воно вже з іншого світу — надто юне і надто гарне. Хлопець підтримував своє «диво» під лікоть, і вони раптом прошили Семена золотавими поглядами. Пройшли крізь нього ці погляди, як крізь порожнечу, попливли в глиб вулиці, на якій ось-ось має з’явитися сонце, ось-ось має прорвати сіру сорочку неба, щоб освітити місто в променистому золоті.

Голосно задзенькотів трамвай, Семен скинув голову: трамвай відважно пірнув у калюжу на перехресті. Вода захвилювалась і зарябіла, трамвай гримів під водою по рейках; Семен аж рота розтулив: просто перед ним, відразу за шибою, з обличчям, поставленим супроти нього, проїхала Олена. Вони обдали одне одного крижаними хвилями: вона замерзла там, за склом, а він закляк тут, наче мав перетворитись у камінь...

...Цей настрій оселивсь у них і в квартирі, здавалося, весь простір був завішений білими сніговими завісами, і, коли він чи вона хоч крок ступали, завіси ті тривожно шелестіли. Квартира мала дві кімнатки: в одній, з вікном на вулицю,— Олена, а в другій, з вікном до двору, — Семен. Вони вже поділили свої речі, через це й здавалося йому, що сидить він на половинці стільця і дивиться половину зображення в розполовиненому телевізорі. Олена ходила в коридорі крадьки; дочка, те єдине, що могло б з’єднувати їх зараз, була в баби, і вони могли вдавати із себе казна-що. Могли сидіти, пригвинчені до своїх половинок стільців, і дивитися на половинки зображення; могли ходити отак крадьки — шелестіли простирадла й завіси; той, хто пускавсь через коридор до кухні, затамовувавсь, а на кухні, брязнувши покришкою, завмирав і наслуховував. В своїй кімнаті Семен тулив вухо до дверей, так само робила й Олена, і вуха їхні начебто приростали до тих дверей — отак вони й наслухали, як шелестять їхні ж кроки. Боялися виходити, щоб не зустрітись раптом у темені коридора, бо тоді чи й утримають своє роз’єднання. Через це й прикладали вуха до дверей, і вуха ті їм боліли, дерево і тіло зливали свої атоми. Співали двері, а коли гримали, потягнуті продувом, вся їхня квартира начебто ходором ходила — вони спантеличено чекали, поки перестануть битися їм серця. Тоді знову сонно завмирали завіси в коридорі, на кухні, в кімнатах, сонна тиша проходила на блідих і тоненьких ніжках, позіхала маленьким ротиком у павучачу лапку.

...Екструдер схожий на величезну м’ясорубку: Семенів підсобник Вася стоїть на підставці і сипле в жерло поліетиленову крупу. «Трах-трах-трах!» — реве екструдер, перемелючи прозору свою їжу; біля зігнутого хобота сидить Семен, він зриває поліетиленову кишку, яка з’являється з хобота, і вставляє в розчинену форму. Стуляє її, і нога вже шукає під столом важіль — стиснуте повітря подається вгору і роздуває м’яку масу. Семен перечікує мить, тоді розчиняє форму і кидає на стіл свічку для ялинкової електрогірлянди. Підсобник зриває зі свічки задирки, підчищає ножиком і кладе у ящик готової продукції. Ліворуч стоїть ще більший екструдер, форма там на чотири деталі. Той сусідній екструдер реве, як поранений звір, однак глухому Чалому це байдужки. «Давай, давай, давай!» — кричить Чалий, і Семен підхоплює цей крик і собі: підсобник Вася загаявся, а екструдер просить їжі; підзатовкує крупу і додані до неї задирки. Семенова рука хапає кишку, кладе у форму — знову натиск ноги! На Семеновому лобі висіюється піт, думки його розкидано повзучі: десь там, над головою, небо і хмара, сонце і летить літак. Він загаюється зірвати кишку, вона вже завелика, тож не кладе її у форму, а кидає на стіл. Біла стежка побачилася йому серед жита, він іде й насвистує щось легковажне... Рука хапає кишку, затискає у формі, знову натиск ноги! Він бачить хату, де живуть його батьки, батько ходить і знімає розщепленою тичкою яблука. Яблука великі, жовті й запашні... «Давай, давай!» — горлає за спиною Чалий, і Семен підхоплює цей крик — підсобний засипає в жерло прозору крупу. Прозора крупа сиплеться з неба, град звалився з темно-синьої хмари й оббив навколо листя. Падали яблука й груші: град поціляв їх начебто кулями... Кишка з хобота вже не повзла, а бігла, і Семен зменшив нагрів. Піт стік йому поза вуха за комір... Олена стояла серед саду і їла збите градом яблуко. Білі зуби впивались у жовтий бурштин, жінка похлиналася соком і сміялася... Семен жбурнув на стіл готовий виріб. Підсобний почав здирати з нього задирки, і було в нього при цьому благе лице...

...Він ішов через цвинтар. Гуркотіли по шосівці авто, а в вухах стояв тихий вібруючий дзвін. Такий дзвін чув після роботи щодня, навіть коли лягав спати. Він подумав, що зараз, коли його ночі стали такі самотні, це вібрування вчувалося по-особливому. Де-не-де виднілися жінки в чорних хустинах, поливали на могилах квіти чи пололи бур’ян. В їхніх руках була неспішлива злагода, немов хтось завів їх на однакові оберти. Над головою притлумлено шуміли сосни, наче був цей цвинтар гойдалкою величезною і гойдав, гойдав: сосни й хрести. Сонце падало плямами на стежку. Семен ступав по тих плямах і думав, що вдома буде та ж таки роз’єднаність. Досі ні він, ні вона не виходили вечорами з дому, наче були прив’язані до нього невидимими линвами. Сиділи на розполовинених стільцях і очей не могли відвести від розполовиненого зображення. Відтак гучав у голові в Семена знайомий дзвін, наче поселився там у ньому бджолиний рій. Тіло ватіло — ляльками вони ставали закоконілими і жили отак, чогось надчікуючи. Очі бачили сині видива в телевізорі, а вуха були аж надто нашорошені, адже повсякчас чекали, що заспівають раптом двері і прошелестять тихі, обережні кроки, звук яких покриватиметься затаєним диханням...

...Він стоїть на хіднику навпроти п’ятиповерхового будинку, облицьованого білою плиткою; на балконах вивішено білизну; їхня квартира на п’ятому поверсі, але там не вивішено білизни: порожні вікна холодно поблимують на нього, наче велетенські окуляри. Мав перетнути вулицю і двір, а тоді піднятися по сходах. Був би ще один вечір без кінця, вечір, як поросле бур’яном поле, по якому блукають, згубившись, дві куріпки. Ступають м’якими втомленими лапками і йдуть — одна попереду, а друга позаду. Не бачать одна одну, адже шлях їхній — коло: жодна не пришвидшить кроку і жодна не підбіжить.

Семен засвистав легковажно, підлаштовуючись під мелодію того дзвону, що бринів у вухах. Двоє юних дівчаток скинули голівками на той посвист і здивовано захихотіли. Він засміявсь і собі, несподівано підморгнувши дівчаткам, і ті, перелякані, задріботіли, поблимуючи загорілими тугими литочками. Він пішов за ними, бо це й стало тією ниткою, яка могла відвести його від цього нерозумного стовбичення; дівчатка повернули голівки, наче були то надчутливі локатори, він ішов за ними важко й утомлено. Дзвін тремтів йому в голові, він усе ще посвистував, витягши губи; дівчата були вже наче кури, у слід яких упала лисиця, підкудкудакнули одна до одної, хихотнули і заблимотіли литочками вже так швидко, що він здивовано зупинився і обірвав свист.

Це було те саме перехрестя, тільки зникла калюжа, машини вільно гуляли по асфальті, і проїхав, гуркочучи по рейках, трамвай. В трамваї він побачив тих-таки дівчаток-утікачок, обличчя їхні були крижані. Вони пронесли повз нього по парі замерзлих криничок-поглядів, дві пички, гарненькі й холодні, і в тих пичках він знову побачив те, що завжди його вражало: світ далекий і чужий, світ, до якого вже ніколи йому не дотягнутися. Дівчата дивилися поверх його голови, і він раптом відчув на плечах важкі сині брили неба, широкого до безуму і до безуму байдужного.

Купив на розі чотири пиріжки і пішов без напряму, пожовуючи, наче хотів наздогнати те, про що й думати забув.

2

Коло нього сиділа молода самотня жінка, і він мимохіть поблимував на її фосфоризуючі коліна. Екран нагадував телевізор, і дивився Семен на нього напівсонно. Жінка відчувала його погляд, вряди-годи осмикувала спідничку; від того коліна її не переставали сяяти, і він поступово переймався тихою приязню і до тих колін, і до нервової руки. Хотів заговорити, але язик наче заклинило, хотів торкнутися рукою її руки, але руки його безживно лежали на власних колінах. Була то хай самотня, але чужа жінка, і він мовчки грівся коло неї, як мандрівник коло вогню. Струмувало на нього ніжне тепло, повіки склеплювалися від того; зала, як гойдалка, похитувалася — несла його кудись чи везла.

Жінка знала, ще він хоче заговорити до неї і хоче торкнутися її руки. Вона й справді була самотня й давно чекала, що хтось до неї випадково обізветься. Була тиха і скромна, але в душі в неї жила біла пустеля. Відчувала її, як наслання, і вже майже звикла до неї. Ще чекала і хотіла притулитися до когось плечем, але те чекання було як тихий, м’який снігопад. Тепло струмувало від цього чужого чоловіка, коло якого волею випадку випало їй сидіти. Дозволила йому позирати на свої коліна, і тільки рука її мимохіть смикала й смикала подолик.

Перед їхніми очима лежало біле поле з блідими тінями — малоцікава казка про людей і машини. Вони з’єднувалися поглядами на тому полі і в тих тінях, котрі там ходили. Бачили квіти, ліси й луги. Бачили стежки й дороги і йшли по них разом. Ревіли машини, і вони озирали їх трохи занепокоєно.

Він не хотів думати зараз про машини. Тихе тепло, затишок, солодкий спокій наливали й колисали; йому запраглося встати, взяти цю жінку за руку й вийти з нею геть. «Хай він встане, — думала жінка,— хай візьме мене за руку і виведе геть». Вона думала про справжні дороги і стежки, про справжні квіти і луги... Він не встав, сидів заклякло, і тепло помалу розвіювалося. Там, на білому полі, де з’єднувалися вони очима, гуляв вітер. Згинав дерева, засипав дощем луги і прибивав квіти. Вона зирнула на нього крайока: ніколи не встане цей чужий чоловік і не візьме її за руку. Дощ і град, а вони стояли на тому полі й тільки дивилися одне на одного. Хотіли зайти в покинуту і встелену шкурами хату. Він запалить там вогонь, а вона зготує йому вечерю. Жовтий вогонь палахкотітиме в коминку, вони сидітимуть і дивитимуться на нього, як на екран телевізора. Тепло пливтиме на них, і то буде справжнє тепло...

Світло спалахнуло й переполошило їх. Вони підвелися й зирнули одне на одного: жінка Семенові сподобалася, а він сподобався жінці. «Ось зараз ми вийдемо з цієї зали плече в плече, — думав він, — і я зважуся сказати їй потрібне слово». — «Саме час, — відповіла йому подумки жінка, — ми вийдемо із цієї зали, і я буду згодна вислухати те твоє слово».

Попливли в юрбі, торкаючись плечима. Семен мусив стиснути кулака, щоб стримати себе і не взяти її за руку. Вона мусила взятись обома руками за сумочку, бо її рука аж горіла, так чекала того стиску.

Йшли і мовчали. Перегоряли в собі і були наче дві свічки, виставлені на вітер. Він не знав, що з ним діється, а вона вперше за життя згодна була втратити тверезий розважок.

Зарипів зубами: все-таки був закутий у незбагненні риштунки: хотів говорити, а язик мовчав, хотів рухнути рукою, а пальці стискали п’ястука. В очах її вже закипали сльози. «Ось він, цей момент, — думала вона,— як жаль, що він так пізно прийшов». Вони йшли просто на біле поле екрана, порожнє й холодне, але плечі їхні були з’єднані. Дивилися на той екран незмигними і засклілими поглядами: холодне світло обливало їх зусібіч.

Дивний смуток витік із Семенового серця. Вона відчула той смуток, і ледь-ледь помітно скосила в його бік очі. Відсторонилася легенько і подумала про порожню дорогу. Біля неї не було вже квітів, а ліс повільно губив жовте, лискуче листя. Листя засипало хату, на дверях якої висів іржавий замок. Мокре листя клеїлося до трухлявих дощок ганку і матово палало в ранковому світлі. Він подумав про вікно на п’ятому поверсі: чи горітиме воно?

Юрба винесла їх із дверей кінотеатру, і вони востаннє з’єдналися поглядами. Семен відчув себе як побитий: учинив щось негарне. Засвистів у нього над головою невидимий батіг і вперіщив його через спину. Запам’ятав той погляд: туга, м’який докір і пробачення. Тихе прощання і впокорення. Семен пішов чи, власне, побіг: не міг, щоб на нього так дивилися...

Серпнева ніч дихала на нього вологою прохолодою, запахом леглого листя й мокрих дощок. Листя приклеїлося до ганку, а замок на дверях уже лущився від іржі. Закинув голову вгору, наче шукав там якогось звільнення. Ліхтарі, жовте світло вікон, там, далі, блимають зорі; ні, там тільки чорна прірва. Знову побачив ті очі: туга, прощення, упокорення...

Стояв, спершись спиною об дерево, й дивився на свій п’ятий поверх. Оленине вікно світилося, і він полегшено зітхнув...

Олена вийшла з кімнати, коли за ним зачинилися двері. Була незручно випростана, і її м’яке лице зблідло в електричному світлі. На ній був темний брючний костюм, а на шиї палала яскраво-червона хустинка. Вона йшла через коридор, підтиснувши вуста, і вже не крадьки. Семен спинився серед своєї кімнати і наслухав. Олена йшла енергійно й пружко, і він подумав, що в їхніх стосунках заходить на щось нове. Високі закаблуки голосно розбивали коридорну тишу. Олена зайшла на кухню і різко кляпнула вмикачем. Семен і собі потягся до вмикача, але відсмикнув руку. Стояв, і його обличчя палахкотіло. Олена підійшла дерев’яною стопою до газової плити, чиркнула сірника й опекла пальця об синю шапку полум’я. Смоктала опеченого пальця, а другою рукою відкручувала кран. Вода бігла в чайник, шумлива й піниста, і вона дивилася на струмінь. Вода почала литися через край. Олена схаменулася і прикрутила кран. Злила з чайника і поставила на вогонь. Сіла серед кухні й чекала, поки закипить. Глуха тиша зависла в їхній квартирі. Семен уже роздягся й лежав, натягнувши ковдру до підборіддя. За вікном гули авто й різко задзвенів трамвай... Завжди м’яке Оленине лице стало суворе й холодне. Вуста її висохли, а очі промерзли до денець. Сиділа серед кухні, неприродно випростана й задумана. Чути було, як по коридору пробігла миша. Стукала кігтиками по лінолеумі і здивовано роззиралася навсібіч. Жоден м’яз не здригнувся на Оленинім обличчі. Чайник уже давно кипів, співав і свистів, а вона сиділа й сиділа.

3

«Трах, трах, трах!» — ревів екструдер. Підсобний Вася уже стояв на своєму ослінчику і засипав поліетиленові зерна й фарбу.

— Сьогодні будемо зелені! — вигукнув він весело, показуючи великі, виставлені наперед зуби.

Семен схопив зелену кишку і вклав у форму. Натис ногою, вичекав — зелена цяцька впала на стіл. Він побачив зелений ліс і стежку, по ній стрибала зеленоока дівчинка в зеленому платтячку. Повертала засміяне личко, і на ньому грали світлотіні...

— Давай, давай! — крикнув за спиною Чалий, і це підстьобнуло й Васю, він метнувся до свого ослінця. Прозоре з зеленим травилось у нутрі екструдера, як трава у череві вола. Семен хапав рукою кишку і вкладав у форму. Стояв довкола знайомий їдкуватий запах. Зирнув крайока на Чалого: шия його вже зеленувато світилася; в Семена і в підсобного Васі були зелені по лікті рукави, зелений піт стікав по лобі й тремтів на щоках...

Зелена дівчинка бігла, блискаючи бантом на голові, по білій стежці. Олена говорила про базарні ціни і про свою роботу, а в вухах у нього бриніли джмелі. Джмелі і справді літали навколо, важкі, гудливі, лахматі; метелики кружляли над їхніми головами і сідали на квіти; заливалися цвіркуни, а їхня дівчинка пригнала до них, перестрашено водячи величезними зеленими очима. «Там,— сказала вона задихано, — там, на пеньку...» Вони пішли до оброслого папороттю пенька, на ньому лежав, скрутившись, вуж із двома жовтими квітками на вушках, а над ним кружляв, наче хотів сісти на голову, жовтий мерехкий метелик...

...Милися вони ретельно: милили руки, шию й обличчя, терли, аж червоніла шкіра, а тоді обдивлялися один одного. Вдягали чисту одежу і йшли до прохідної.

— Ходімо по чарці вип’ємо, — сказав підсобний Вася, по-хлоп’ячому шмигнувши носом. — Таку маю охоту! Я сьодня, знаєте, на танці збираюсь. Набридло в парубках, знаєте! Знайду собі дівчину шо нада — і того!

Він плеснув пальцями і засміявся, його зеленкувате обличчя розгладилося й засяяло.

— Покличеш на весілля, — сказав Семен. — Тоді ми з тобою й вип’ємо!

— Я буду не такий, як женюсь, — замріяно сказав Вася. — Всю получку жінці даватиму, а в неї воно до ладу буде. Я зараз мамані не все даю...

Він знову шмигнув носом і заблищав очима.

— Щось погано ти помився, — засміявся Семен. — Зелений, як ящірка.

— Та й ви не луччі, — байдуже сказав Вася. — Я маманю, як перший раз такий прийшов, перелякав...

Зелене обличчя засміялося, а виставлені наперед зуби яскраво блиснули.

— Ходім пива вип’ємо, — запропонував добродушно Семен. — А ти сьогодні на танці не ходи.

— Чого б то я не ходив на танці? — сплюнув під ноги Вася. — Так воно наче й інтересніше.

Вони стояли коло пивного автомата і сьорбали піну.

— Ми самі з маманьою живемо, — казав Вася. — Батько в мене світовий чоловік. Покинув маманю і по заробітках тягається. Воно нам нічого й удвох, а маманя каже, що їй і лучче. Тільки я — нє! Армію, кажу мамані, одслужив? Одслужив. Ну, коли одслужив, то чого воно й тягти. Скучно.

— Це тобі й на роботі скучно?

— Нє, коли з роботи приходиш. Тут тобі жінка, діти, воно й жить так інтересніше. Це я собі в голову добре вбив.

Він знову засміявся, і його добре зелене лице засяяло. Семен усміхнувся.

— Слухай, Васю,— тепло сказав. — От послухай мене, старшого. Не ходи сьогодні на ті танці.

Василь подивився на нього здивовано.

— Я вірю, як би тобі сказати, — Семен затнувся. — Ну, розумієш, бувають дні щасливі й нещасливі...

— В мене вони всі щасливі, — самовпевнено прорік Вася.— Не, я в забобони не вірю; я, знаєте, такий! Захочу піти на танці: зелений я чи не зелений, а піду, і хай вони всі поперекидаються!..

...Знову цей дім, і знову він під деревом. Тільки вони сьогодні з цим деревом ближчі: один сік тече в них і однаково. Вже запалилися ліхтарі, хоч було ще видно, і ці ліхтарі при видноті видавалися непотрібними іграшками. Непотрібною іграшкою відчувався сам: ось уже тиждень його їсть страх перед власним порогом. Повертався пізно: кіно, концерти, на які раніше ніколи не ходив; чи просто блукав вулицями. Навідав був Петра з Марусею і Миколу з Галею — ті вже про все довідалися: Маруся торохтіла, як дробильна машина, а Петро тарахкав, як екструдер. В Миколи й Галі було інакше: дробильною машиною був Микола, а Галя тільки тримала на вустах тоненьку їдку гадючку. Гадючка на Галиних вустах, торохтіння Миколине й Марусине — кожен із них осуджував чи Семена, чи Олену. Петро поклав йому на плече руку, і йому здалося, що рука та починає оплавлятися, стікаючи потом,— Петро зняв з його пліч щось нікчемне і всохле. В Марусі зробилися квадратні очі, вона була зацікавлена в їхній долі ще більше, ніж вони самі; йому здалося, що змолола тоді разом із словами і зуби — стала щербата, стара. Зігнулась у попереку і застигла, сперта на крісло. Крісло теж почало оплавлятись і стало ціпком. Тоді вона й рушила з тим ціпком на нього і судила, і гудила, а Петро дивився на нього як на щось жалю варте. Семен покинув цей гостинний дім, а в другому його затис у куток Микола. «Баби, я тобі скажу, — торохтів він, — всі такі. Від них не чекай благодарності, ти розбивайся заради них, а вони, знай, все носа вернуть!» В прочілі дверей стояла Галя, і маленька їдка гадючка лежала на її вустах.

Семен покинув і цей гостинний дім, зрештою, не було чим перейматися. Кожен з них по-своєму хотів добра: Петро й Маруся, Микола й Галя; він ішов, і химерна всмішка клалася йому на лице. З вуст зірвався посвист, і був він легковажний, як літній вітер. На його посвист озирнулося двоє, і він упізнав їх: та пара, що перебродила калюжу на перехресті. Йшли у зеленому сутінку, дівчина була струнка, довгонога, а волосся її струмувало, як темна ріка. Вона трималася за хлопця, високого й довговолосого, стрункого й пружкого, — вони прошили Семена золотавими поглядами й пішли блукати в зелений сутінок вулиць.

Тоді він вирішив повернутися до свого розполовиненого телевізора і перепиляного стільця. Знову захотів зажити тишею, слухати крадьковиті кроки й напружене Оленине дихання. Йому не зле було б прийняти ванну, щоб змити з себе зелену фарбу, випрати сорочки, шкарпетки і випрасувати нарешті давно безформні штани...

На нього часто озиралися. Особливо тоді, коли втрапляв у світляні кола ліхтарів, — в такі вечори сидів раніше вдома. Зараз же не міг сидіти вдома, через це спинився біля театру. Барвиста юрба впливала в широкі скляні двері, і він провів пальцями по обличчю. Розгульна веселість прокинулась у ньому, він присвиснув і сміливо пішов до театральної каси.

Дзвінок задзеленькотів над головою, люди побігли займати місця, але один чоловік і одна жінка все-таки обернулися здивовано до нього. Він знав, як виглядає: людина із зеленкуватим обличчям, зелень та ледь-ледь фосфоризує, і обличчя в світлі електрики починає дивно палахкотіти. Тож він і палахкотів у юрбі, а коли зіштовхнувся з дзеркалом, усмішка розрізала йому вуста. Стояла перед ним людина-дерево, здавалося, ще мить — і гілля полізе з нього, як волосся. Стане він тут, у фойє, вазоном — ноги увіп’ються в камінь, а гілля проб’є стелю.

Коли сів у крісло, заграв оркестр. Стара-престара бабуся, його сусідка, звела в кощавій руці бінокля і приклеїла до очей. Бабуся була малесенька, як грибок, біла й чепурна, а рука її — мощі з білою шкірою. Розгорнулася завіса, і Семен задивився на чудний світ: дерева, вирізані з фанери, і листя з паперу, шматяну траву й шматяний вогонь. За столом сиділи люди й чаркували: були в них порожні пляшки й порожні келихи. Гриміла підлога під їхніми ногами, а кепсько збиті помости розхитувалися, начебто поп’яніли й собі.

Світло поволі заповнило залу. Бабуся відклеїла від очей бінокля й подивилася на Семена. Очі її покруглішали й заблищали, вона розвернулася до нього й некліпно задивилася. Обличчя її, густо притрушене пудрою, зрожевіло, а з рота проглянули рівні ряди штучних зубів.

В проходах юрмилася публіка: жінки в довгих вечірніх сукнях, чоловіки з ретельно вишкребленими підборіддями. Семен устав і пішов на бічний вихід. Стара приклала до очей бінокля і дивилася йому вслід.

В голові в нього гучав легенький дзвін, а пальці ледь-ледь тремтіли.

В туалеті дим стояв коромислом. В тому димі плавали сині обличчя, і він задоволено окутавсь у синю хмару й собі. Синій ранок він побачив. Над рікою тремтів легкий туманець; на камінні, як химерні клубасті скульптури, сиділи рибалки. Олена зняла туфлі, а він підкасав штани. Йшли через річку, вода лагідно й добродушно буркотіла; купались у тому туманці і наче димували й самі. Були втомлені й щасливі. Очі Оленині здавалися надмір побільшені, і з них струмувало таке тепло, що він не втримався й обійняв її просто серед річки. До них розвернулися сірі обличчя рибалок, один із них виплюнув сигарету, і вона пропливла коло них білим корабликом. «Ну, пішли вже, пішли»,— шепнула вона, і вода знову лагідно заплюскала, обмиваючи їм литки. На березі вони спинилися і одночасно повернулися туди, на той бік, де лишили одну з найпрекрасніших ночей. Серпанок повив гори, і ті хиталися, наче живі. Пішли повільно через пісок і печатали на ньому дивні ієрогліфи слідів. Читав ці ієрогліфи ранок і, може, тому жбурнув у них раптом таким яскравим промінням, що вони спинились і на хвилю посліпли...

...В квартирі не було вже й пилини — Олена витерла кожну дрібничку й натерла підлогу мастикою. Вимила коридорчик і кухню, вичистила пастою туалет і ванну, чайник і всі каструлі. Краплі поту обсіяли їй чоло, а обличчя було здивоване й розгублене. В голові плавали якісь набубнявілі хмари, котрі от-от бризнуть дощем. Приймач у її кімнаті був увімкнутий, грала тиха, колислива музика. Палав, з’являючи сині видива, телевізор, але вона не слухала ні музики, ні телевізора. Терла підлогу й боялася, що закінчить роботу і змушена буде спинитися. Тоді важко стане повернути рухливість та енергію. Тоді застигне серед кімнати, і на неї рушить морок зі стома очима і стома лапами. Прийде, щоб з’їсти її серце і щоб перетворилася вона тут в городнє опудало. Махатиме порожніми рукавами і відганятиме від себе жовтих горобців з пекучими дзьобиками. Вже два тижні літають вони навколо неї — щось незбагненне: страх, а може, й біль? Щось обірвалося, трісла струна чи деко гітари. Вона кінчила мити підлогу і зайшла до кімнати. Вимкнула телевізор і почала міняти місцями комод і телевізорний столик. Краплі поту обсіяли їй щоки. Вона втерлась і подивилася на фотокартку дочки. Зелена дівчинка бігла по лісовій стежці. Обернулася, і її величезні очі застигли, наче перелякалася. «Що я там побачила!» — закричала вона. На пеньку лежав вуж. Звів голову із жовтими вушками і незмигно на них дивився. Метелик сів йому на голівку, і вуж із тим метеликом був, як у короні...

Олена вийшла в коридор. Штовхнула двері в Семенову кімнату і натисла на вмикач. У вічі кинувся неприємний нелад, вона зморщилась, і в неї руки засвербіли добряче тут попорядкувати. Кисла гримаса лягла їй на обличчя, і воно стало холодне. Вимкнула світло і хляпнула дверима.

Одяглася перед дзеркалом, рвучи петлі й гудзики. Потім пришивала гудзики й лагодила петлі. Тоді спинилася й завмерла. Боліли поколоті голкою пучки, але вона вже не чула болю. В розчинене вікно влітали жовті горобці. Покрили її всю схвильованим щебетом, і вона не стала їх відганяти. Сиділа й дивилася на холодне око телевізора. Бачила в ньому поле, заросле бур’яном, і двох білих куріпок, що йдуть по колу одна за одною і ніяк не можуть зійтися.

4

Чалий стояв біля воріт, поклавши на хвіртку руки. Долоні його звисали, як лопушині листки, а обличчя зелено фосфоризувало.

— Я вже з годину тут стою, — сказав він Семенові, — і виглядаю компаньйона.— Він усміхнувся, і білі його зуби заблищали. — Люблю випити чарку. Але сам — нє! Сам я її лучче в помиї виллю.

Вони зайшли в сіни, тут пахло старим шматтям. В освітлений квадрат дверей уплив квадрат голого стола, миска нарізаних помідорів і розкрита банка з консервами. Пляшка з самогонкою була заткнута паперовим корком.

— Тебе я, сказать по правді, не чекав, — сказав глухий. — Але славно, що прийшов, їй-бо, славно!

— Я купив тут чогось ліпшого! — крикнув Семен і поставив на стіл пляшку коньяку. Старий узяв пляшку і покрутив.

— Цього я не п’ю, — сказав він. — До цього треба закуску підходящу.

Семен виклав на стіл голландський сир, ковбасу й банку патисонів. Вони сіли й подивилися один на одного.

— Їй-бо, славно, — сказав Чалий. — Бо отак скілько робим, а разом і не сходилися...

Засміялися одночасно, і їм стало тепло й затишно.

— Ти не обіжайся, — старий налив у склянку самогонки, а Семену коньяку.— Я до цієї зарази лучче привик. Сам рідко коли буваю: все люди приходять, хоч і розговору в нас не получається. Трохи недочуваю я,— старий сказав це пошепки й засоромився. — Але люди приходять, і я радий. Самому воно тяжко. Он звір усякий, і той докупи збивається...

Вони випили й почали похапцем закусувати.

— Я вже перевірив, — сказав глухий. — Вип’єш — і зелене з лиця швидше сходить.

Зелений вуж виплив із дверей, проповз по стіні і поліз по стелі. В нього були роздуті щоки, наче тримав він за ними воду. Поліз по дроті електричної лампочки і, звісившись, пирснув свою воду на стіл і на двох трапезників. Зелені кола пішли по кімнаті. Отак і сиділи вони за одним столом, але в різних світах: Семен пив коньяк, їв ковбасу, сир та патисони, а Чалий пив самогонку і їв помідори з консервою. Було їм тепло й затишно, наче грів їх гостинний вогонь. Неначе блукали вони десь надто довго і от зійшлися для довгожданої бесіди. Могли говорити: один одне, а другий інше, могли не слухати один одного, але й сказати все потрібне. Щире тепло огрівало їх, приязнь загніздилась у серці кожного: дивилися один на одного радісно й сумно.

— Я її любив, — розказував Семен. — Славна, скажу тобі, була в нас історія. А от жить стали разом — і багато чого не виходить. Щось стало поміж нами, наче дорогу хто перейшов. Оце прийдеш, як чорт, утомлений, в голові дзвенить, а вона гдирає. Я її пальцем ніколи не зачепив, — голос Семенів плівся і плівся, як сіра, трухла нитка, — а от не полупилося життя, і хоч ти плач!

— Ми робимо разом, — казав глухий, — а от ніколи не сходилися. Чудно буває у світі. Я до людей всігда з одкритою душею, оце прийде до мене хтось увечері, то я й радий. Баби в мене нема, не хочуть за глухого, та я й до них зла не ношу. Чого мені носить зло? Я, знаїш, всіх люблю. От і ми з тобою: і п’ємо не одне, і одежа в нас разна, а ти чоловік, і я чоловік. Прийшов до мене — і люблю я тебе!..

— Я й досі не можу втямить, чого ми розходимося. Жити нелегко нам разом, а от пробуємо розійтися, то стало ще трудніш. Заїлися ми, прощати слабості одне одному не схотіли. Ти правильно кажеш: прощати слабості треба. Вона теж стражда, думаєш, я сліпий? А що я зроблю? Заїло нас життя, як гвинт: ні туди не крутиться, ні сюди...

— Любить треба, — сказав, наче почув його, глухий. — Любить без оглядок. Як одміриш, так і тобі одкладеться. Я от всіх люблю. Сміються з мене, що я глухий, а я нічого. От і ти, смієшся з глухого?

Семен захитав головою.

— Та я бачу, що не смієшся. Бо прийшов до мене як гість добрий. Напою дорогого приніс, закусок. Ти не обижайся, що я не пробую. Така дурна натура: звик до того, то вже й звик. Вибач...

Вони замовкли і слухали тишу. Зрештою, глухий слухав тишу весь час, а Семен сприйняв її зараз. Легко дзвеніло їм у вухах, наче таламкав звіддаля дзвоник. Зелений вуж повз по столі, вибираючи дорогу між наїдків. Звівся на хвоста й поцілував у вуста глухого. Обличчя Чалого знову позеленіло й почало фосфоризувати. Вуж підліз і до Семена й поцілував. Семен подивився на свої зелені руки без здивування.

— Дивний світ, — сказав задумливо. — І ми в ньому теж чудаки. Товчемося, як Марко по пеклі,— все нам чогось бракує! Я оце як розвівсь із жінкою, то сам усе блукаю. І думаю про всяке таке. От трава, думаю я: лікує наші хвороби, а ми її ногами топчемо. Чуєш, старий, — він схилився над столом, — а через те, що світ так колотиться, чи не перекинеться він догори дрижками?

Тоді покотилися з Семенових очей сльози. Він поклав руку на долоню глухого, і вони раптом міцно стисли п’ятірні. Сиділи отак навпроти один одного і плакали. Хитався довкола них світ, хвилі, зелені й чудні, загортували їх у покривала, підвішували в гамаках оксамитних. Великі птиці виносили їх із цього задушного, самотнього дому і махали величезними зеленими крилами. Теплий ранок горів десь попереду в малому, ясному закамарку мозку у кожного: думали й відчували зараз однаково. Над ними горіло зелене сонце, і роса, з’явлена тим сонцем, омивала босі зелені ноги...

...Поливні машини вже пройшли по центральних вулицях, і асфальт грав чорними вилисками. Місто ще спало, і в цей ранковий час Семен відчув, як тонко й ніжно торкається його виблідлого обличчя перше проміння. Кілька передчасно пожовклих листків приклеїлося до мокрого хідника — жовті, вогнисті латки. Семен обійшов ці листки, бо не хотів їх бруднити: хай світяться, поки можуть, — вік їхній короткий!

На його вулиці асфальт поливала двірничка. Мала сонне і вмиротворене обличчя, і він подумв, що вона з задоволенням зустрічає такі погожі ранки.

Семен пройшов у двір. Тут гуркотіли вже ящиками сміттярі.

— Котра година? — спитав він.

Сміттяр зирнув на нього, як на непотрібну комаху, і гримнув ящиком так, що аж луна відбилась від зарошених стін. В зубах у сміттяра яскріла цигарка.

— Закурить не даси?— спитав Семен, лапаючи порожню кишеню.

— Візьми!— буркнув сміттяр, наставляючи груди.

Семен узяв у нього із нагрудної кишені сигарету, і вони притулилися один до одного кінчиками цигарок. Синя хмарка звилася над ними.

Він ступив у парадне. Дихнув димом на повні груди і задивився на блідо-сіру лампочку в кутку. Крізь вікно на неї падало сонце, і вона грала в промінні, як світляк. Сходи вже було вимито, і бетон вогко пахтів. Семен ішов, залишаючи за собою димову смугу, і його кроки голосно розбивались у тиші. Десь унизу добродушно загарчала сміттярська машина і голосно вигукнув щось сміттяр.

На п’ятому поверсі він вийняв із рота цигарку і викинув її в сміттєпровід. Не втримав покришки, і вона голосно ляснула. Руки йому легенько тремтіли, і він озирнувся на віконце, що освітлювало сходи. В голубому світлі спалахнула білими грудьми ластівка і стрімко зникла.

Не зразу втрапив у замкову щілину. Легенько натис, щоб не клацав замок, і став на порозі.

Навпроти, біля своєї кімнати, стояла одягнена в синє Олена. Обличчя в неї від плаття теж синіло, а довкола очей пролягли кола.

— О, ти не спиш? — сказав він спокійно.

— Це ти не спиш,— відказала йому трохи різко Олена.

— Я спав,— Семен утомлено сів на ослінець серед коридора.— У глухого Чалого... Знаєш, він такий славний чоловік!

— Він п’янюга, — сказала тихо Олена.— Такий, як і ти...

Він подивився на неї з-під приплющених повік. У вухах йому знов загучав знайомий дзвін, але тепер були це уривки якоїсь музики. Наче шелестіло десь листя, і ліс він побачив півосінній, і хату з іржавим замком на дверях. Біля хати шуміли, вклоняючись вітру, два клени, і це вони скинули на ганок оте передчасне листя.

— Взагалі, я хотіла б з тобою поговорити,— сказала Олена, все ще стоячи на вступі до своєї кімнати.— Ти пропадаєш, Семене...

Він звів на неї теплі сині очі — їй аж застогнати захотілося, такі прозорі вони були й чисті. Подумала про той туманний ранок, коли перебродили вони річку; колотився в тому тумані, розбиваючи груди об золоту сітку, соловей; журкотіла вода коло литок, і рибини ліниво цілували їх холодними ротиками. Він дивився на неї таким самим поглядом, і вже тоді вона зрозуміла: синя тиша його очей надто хвилює її. Стисла вуста і вже хотіла закінчити цю розмову.

— Дивно так мені сьогодні,— сказав Семен, дивлячись собі під ноги.— Щось мені отам... — він показав на руди.

— Більше гуляй!

— Воно і є, що не туляється...

— Не сподобалося? — спитала трохи гордо Олена.

Він мовчав. Сон раптом прийшов до нього і склепив повіки. «Ми так довго одне одного не бачили»,— подумав.

Дивились одне на одного. Вона все ще стояла в прочілі: кімнату позад неї залило вщерть сонцем: пожежа якась весела й чудовна! На тому палахкому тлі малювалася її постать, і від того, що світло було таке щедре, почало воно раптом змивати з її тіла кільце за кільцем роки. Дихнуло на Семена запахом річки, туману, ночі, яку вони цілу процілувалися і яку вранці безтямно хотів розбити соловей. Провів долонею по обличчі — не міг дивитися на ту надто кохану жінку.

— Ніколи не знав міри,— сказала вона, і він покірливо схилив голову.— Ви, чоловіки, думаєте тільки про себе...

Вони знову дивилися одне на одного і вже не розводили очей. Синє Оленине плаття мерехтіло в сонці, й обличчя ховалось у голубій тіні.

— Дивний світ, дивний...— сказав Семен.

— Дивний не світ, а ти! — сказала Олена і пройшла повз нього на кухню. Наливала в чайник воду, а він устав і відчинив двері своєї кімнати. На столі лежала попрана й випрасувана одежа, підлога була натерта, і все тремтіло від сонця.

Він сів посеред кімнати на половинці стільця, зирнув на розполовинене порожнє око телевізора і прислухався. Здалося, що десь у глибині цієї квартири от-от має народитися зітхання. Пройде від одного кутка до другого, а тоді раптом спалахне золотою стягою. І вийде з їхнього дому ота скрижаніла тиша, а може, й вилетить, як жовті горобці, які помчать до лісу, де, скрутившись, лежить вуж із золотою короною на голові і де вже й зараз біжить щодуху від того коронованого вужа дівчинка з розкритим від страху й захоплення ротом.