Казка про великого слона
На лижах в Африку за один день
Колька тицьнув пальцем у карту і сказав, що бачить Африку. «Яку там Африку?» — спитала Жанна, а Колька побіг до матері, яка зачісувалася коло дзеркала, і, потягши її за плаття, мовив: «Вона не вірить, що на карті видно Африку!» — «Видно», — відповіла мама, і Колька сказав переможно: «Ага!»
Мама перестала зачісуватися, вона взагалі була сьогодні дивна, сіла в крісло і спустила руки на голову. «Що це з нею?» — спитала Жанна, а Колька сказав, що в неї сьогодні поганий настрій.
Потім вони розглядали свої припаси, які зберігались у старій валізі. Колька назвав її лантухом, але батько сказав: «Лантух — це зовсім не те!» Колька відповів тоді: «І хай!» — а тато тільки підсміюватися почав. Там, у лантуху, була сурогатна кава «Балтика», сіль у напіврозірваній пачці, крупа, борошно й сірники. За вікном іще лежав шматок старого сала, правда, на те сало почали злітатися синиці і вже клювали його. Колька побачив це й обгорнув сало дротяною сіточкою. Синиці підлітали до сала, клювали, але в них нічого не виходило, і Колька сміявся. «Чого це ти смієшся?» — питала Жанна. «Тепер не дістануть!» — відповів Колька. Тоді Жанна подивилась у вікно, і носик їй зморщився: «Вони ж їсти хочуть, ті бідні синиці!» Але Колька на те тільки хмикнув, і це образило Жанну. А коли Колька пішов гуляти, вона відчинила вікно і зробила в сіточці невеличку дірку. «Це що тобі — літо?» — спитала мама, зайшовши, а Жанна відповіла, що вона хотіла подихати свіжим повітрям. Мама здивувалася й дозволила їй піти погуляти.
Жанна стала на лижі і з’їхала з горбка. Внизу вона впала, широко розкинувши ноги, а сусідський хлопець Вітько голосно зареготав. Він тицьнув у неї пальцем, і його товариш Алька теж зареготав. Жанна встала й сказала: «Подумаєш!» — вона пішла собі далі, але з гір більше не з’їжджала. Вітько позіхнув і пішов на своє подвір’я. Алька теж позіхнув і подався за ним.
Прибіг Колька і сказав: «Поїхали в неділю в Африку?» — «Чим поїхали?» — «А на лижах! — сказав Колька.— Ти, коли не хочеш, можеш собі не їхати, я не дуже й прошу, ото хіба варити їсти буде нікому!» Жанна злякалася і заявила, що вона хоче. Вдома вона думала про Африку, а коли прийшла мама, запитала: «А в Африку за один день можна прийти?» — «Прийдеш, — засміялася мама. — То дуже далеко».
Потім зайшов тато, і вони почали розмовляти з мамою про щось незрозуміле. Колька відчинив свого лантуха й уважно розглядав припаси. Мама схилилася над ним і сказала: «А виростеш — все це здасться дурницею». — «Що, в тебе поганий настрій?» — запитав Колька, і мама здивовано ззирнулася з татом. «А звідки ти знаєш, що таке поганий настрій?» — спитала вона, і Колька відповів, що він уже не маленький.
Наступного дня Колька оглядав сало. Синиці видзьобували його з дірки, і Колька загорлав: «А киш!» Він відчинив вікно і ретельно заправив дірочку. «Вони голодні», — сказала Жанна. «Мені не шкода того сала, — відповів Колька,— але що ми їстимемо в поході?» — «Це що тобі — літо?» — сказав, зайшовши, тато, і Колька швиденько прихилив вікно. З татом прийшов якийсь чоловік, вони почали розмовляти про балки, панелі й прогони — це було зовсім нецікаво. Колька схилився над своїм лантухом і щось обмірковував. Обличчя його було зосереджене, брови зсунуті, а губи шепотіли йому одному відомі розрахунки. Жанна підсіла до нього, і вони почали розмовляти про Африку.
В неділю вони вдягли лижні костюми, Колька начепив рюкзака і сказав: «А вони хай не знають, ми підемо, а коли прийдемо, то все розкажемо». Стали на лижі й пішли. Сніг був іскристий і гарний. Колька був веселий і розповідав Жанні про Африку. Там дуже цікаво, казав він, і все не так, як у нас: бегемоти, жирафи й зебри. І люди там зовсім чорні з голови до ніг, вони звуться неграми, а що такі чорні, то й ходять майже без одежі.
Сніг сріблився й сяяв, сліпив очі — це було дуже весело їхати в Африку. Колька сміявся, і його сміх був дуже гарний. А потім вони з’їхали з горбка, і Жанна не впала. Сніг був дуже твердий і слизький, обличчя — рум’яні та свіжі, одне слово, все було якнайкраще. Вони довго їхали, навколо розкинулося широчезне поле, там далі синів ліс, а тут з веселим шурхотом ковзалися лижі. А потім Жанна сказала, що втомилася. Колька повернув до неї розгніване лице і сказав: «Добрий день, я так і знав! Дійдеш з такими. З такими ніколи не дійдеш!» Жанна подивилася на нього злякано і сказала: «Я... та я ж нічого!»
Попереду був ліс. Вони нарешті добралися до нього і ввійшли між дерева. Сосни шуміли глухо й лагідно. Сніг нависав на гілках пухнастими шапками. Дихала зачарована принишкла тиша. Колька звівся навшпиньки й закричав: «Аго-ов!» Ліс відгукнувся й покотив далеко лунами.
А потім Жанна сказала, що натерла ногу й далі йти не може. Колька повернувся, щоб накричати на неї, але на нього дивилося перестрашене личко й розширені оченята. Зубки прикусили долішню губу, а до спітнілого лобика прилипло пасемко волосся. Колька відчув якесь дивне тепло, відчув, що ця людинка слухається його в усьому і що він старший. «Гаразд, — сказав він. — Підемо додому!»
Жанна зраділа і заправила за хустину пасмочко волосся. Вони зняли лижі й пішли снігом. А потім натрапили на стежку, і йти стало зовсім добре.
«Може, поїмо?» — сказав Колька, і вони сіли під сосною. Поїли хліб із салом. «А воно, сало, нічого, правда?» — спитав Колька. «Угу!» — відповіла з набитим ротом Жанна.
Їм стало холодно, і вони побігли. Але холод діймав, і вони стали на лижі. Їхали з горба, власне, це був не горб, а пологий схил, треба було тільки підпиратися палицями. Сніг глухо шарудів під лижами, а тіло наливалося солодкою й приємною втомою.
«А вдома нам, певне, влетить!» — сказав Колька. «Нічо-то, — відповіла Жанна. — Прокричать і перестануть...»
Коли переступили поріг, повпускали голови. Колька ховав за спиною рюкзак, а Жанна бгала мокрі рукавички.
— Де це ви були?
— Їздили в Африку, — сказала Жанна.
— Ого! — засміялася мама. — Вони їздили в Африку, в Африку на лижах, в Африку за один день! Ану марш перевдягатися! — крикнула на них.
Голос у неї був зовсім не сердитий, вона навіть усміхалася, і Колька з Жанною шмигнули в сусідню кімнату.
— Ти подиви, — сказала мама татові, — вони їздили в Африку, в Африку на лижах, в Африку за один день!
— Ми теж часом їздимо в Африку, — відказав, сміючись, батько.
— Що-що? — перепитала в Кольки Жанна.
— Він каже, що вони теж часом їздять в Африку, — сказав Колька.
Жанна смикнула плечиками, вони подивилися одне на одного і весело беркицьнули на канапу.
«Хлопці, він порізав нашого м’яча!»
Ми дивимось із четвертого поверху й бачимо сад. Там ростуть чудові великі яблука, там ростуть соковиті груші, і виноград обплів там альтанку: видно звідси зелені й сизі грона. Там далі — малина й чорна смородина: світ привільний і вабний.
— А яблука! — прицмокує губами Костя.
— Ти пробував?
— Пхе! Там під парканом дірка. — Костя пристукує пальцями.
— А він?
Там, у дворі, стоїть ЗІМ. Чорний, блискучий, прегарний ЗІМ. Колись там була «Побєда», але після того, як уперше з’явилися ЗІМи, «Побєда» зникла. Ми з цікавістю дивимося на високу постать із сигаретою в зубах. Це був відомий професор з дуже великим авторитетом. Наш директор говорить про нього притишеним голосом, він каже: «Хлопці, нащо вам здався той сад?» Але ми дивились і дивились: професор мовчки ходив по саду, і над ним вився димок сигарети. Костя казав, що це заморські сигарети, і ми йому вірили.
Виходила в сад і висока, суха жінка. Була вдягнена в жовте плаття у велику клітку, в роті в неї так само стриміла сигарета. Часом вона сміялася, і ми чули її сухий, кашлючий сміх. Вона теж була професором і теж відомим, але він був тут головним, може, тому, що він мужчина і її чоловік?
Був у них іще садівник. Здавалося, не росли в нього ні борода, ні вуса, таке завше гладке було в нього підборіддя, і ми його не любили: він підстерігав нас у кущах, а зловивши, не без задоволення пік наші м’які місця кропивою. Ми прозвали його «німець», але від того не було нам легше.
— Ну його, цей сад,— сказав Володька, і ми, ще раз подивившись на соковиту зелень, згодилися.
— Він, гад, знає нас кожного, — сплюнув Костя.
— І доносить директору, — додав я.
Ми таки плюнули на цей сад (хай він сказиться) і почали грати у футбол. Футбол ми любили не менше яблук і поступово й справді почали про них забувати: Костя був чудовим лівим нападаючим, а Володька стояв на воротях. Він накидався на м’яча, як звір, а м’яч, зустрівшись із ним, глухо гухав. Одне слово, ми перестали й дивитися з четвертого поверху. Садівник висовував з-за паркану голобороде лице і з безділля стежив за нашою грою. Ми не звертали на нього жодної уваги, але він там, у саду, певне, вмирав від нудьги. Часом виходив на поле, присідав навпочіпки і, похитуючись, дивився й дивився. Ми знову його не помічали, тоді він втрачав терпець і сам запитував:
— А що, хлопці, сад уже не теє?..
Ми мовчали, а він, трохи похитавшись, вставав, розминав заклякле тіло, спльовував і плентався до себе. В цей час видатний професор десь їздив закордонами, його жінка теж десь їздила закордонами, адже теж була видатна, а наш голобородько пухнув у великій садибі від нудьги.
Володька зловив коло дірки в паркані сусідського хлопчака.
— Послухай, не лізь, він зажера!
Хлопчик не зрозумів, а Володька почав довго йому пояснювати: такий видатний професор і такий жаднюга! Толька був підійшов до нього й попросив яблуко, а він і не подивився на нього, — хай подавиться своїми яблуками...
Хлопчак зрозумів і пішов, насвистуючи, а вслід йому сумно дивився садівник, який уже сидів за парканом і солодко надчікував жертву.
Ми ж грали собі мирно в футбол. Грали по п’ять годин на день, і, бувало, м’яч залітав за загорожу. Тоді ми насторожено зупинялися і чекали, що воно з того буде? Але голобородько був до нас милостивий, брав нашого м’яча в руки, обдивлявся зусібіч, а що його не вишмагаєш кропивою, неохоче нам його викидав. Він і всміхався при цьому, наче хотів нас тим задобрити, але ми не відповідали, хіба що один із нас підхоплював ногою викинутий м’яч і посилав його в поле.
— Ви б пішли пограли за школу, — сказав директор, але ми почали кричати, що там нема такого поля, і взагалі... Директор махнув рукою, але боязко подивився в бік будинку видатного професора. Ми його зрозуміли, але поки що було все гаразд, а поле тут і справді було чудове.
А якось зупинилися ми на четвертому поверсі і побачили, що ворота двору відомого професора відчинені і в’їжджає в них аж два ЗІМи. В тих ЗІМів одночасно порозчинялися дверцята, і з них вигулькнув відомий професор, потім вискочила, наче її катапультою кинули, його жінка; з другої машини вийшли незнайомі люди в гарних костюмах. Вони почали кланятись один одному, звичайно, не до землі, а так трошки — головою. Щось, певне, говорили, видно було люб’язні всмішки, а потім рушили всі разом у будинок, з якого вже біг їм назустріч, аж капці губив, голобородько. Він був принизливо зігнутий, і ми презирливо сплюнули.
— Приїхав, значить! — сказав Костя.
— Приїхав, — відказав Володька.
— Тепер уже будуть репресії: не дуже шуми, не дуже бігай!
Костя любив слово «репресії». Воно було складне і малозрозуміле.
Ввечері будинок весело світився, і крізь відчинені вікна чулися не зовсім тверезі вигуки. Костя криво всміхнувся й пояснив коротко:
— П’ють!..
Наступного дня ми знову грали в футбол. Відомий професор, який мав великий авторитет, ходив по саду, і я бачив, як нервово позирав він у наш бік. Але ми не зважали, бігали по полю і на все горло репетували. Тоді він пішов, а радше побіг у дім. Костя надто сильно послав м’яча, і той залетів у сад. Садівник викинув його, ми знову почали грати, і Костя знову необережно послав його в сад. Відомий професор раптом вискочив на подвір’я, підбіг до голобородька і вихопив у нього м’яча. Він щось сказав садівникові, а Костя крикнув через паркан: «Дядю, викиньте, будь ласка, м’яча!» Відомий професор розгнівано подивився на нього і, вийнявши з кишені перочинного ножика (з такою гарною-гарною ручкою), миттю розкрив його і всадив у шкіру покришки. Ми зойкнули, а м’яч шумно випустив із себе дух.
— Ось вам!— крикнув відомий професор і викинув нам порізане шмаття. Ми підібрали те, що було донедавна м’ячем, і нас усіх наче громом прибило. Костя ж був дуже ввічливий, він навіть сказав йому «будь ласка». Ми дивилися на порізаного м’яча і наче приятеля найдорожчого ховали: як так, думав кожен із нас, такий відомий професор, як так? Як так виходить? І чи можна?
Але м’яча вже не було, і ми поплентались у кімнати. Сьогодні ми були дуже дисципліновані, наші виховательки страшенно дивувалися, а ми все думали й думали: як так виходить? Як так можна? Ні, це й справді було незрозуміло.
Ми не могли такого вибачити. Вилазили на паркан і годинами сиділи мовчки. Відомий професор спочатку це терпів, а потім садівник почав нас зганяти. Тоді ми натягли на пальці резинки, а дехто взяв рогатку, і почали ціляти в надмірно лінивого професорського пса. Пес почав рватись із ланцюга, а відомий професор, такий солідний та авторитетний, вискакував без піджака, потрясаючи руками, й кричав: «Мерзотники!» Це було дуже мило, як і саме слово «мерзотники». Костя показував на мене пальцем і, давлячись зо сміху, проказував з інтонаціями відомого професора: «Мерзотник!» Я реготався й показував пальцем на Володьку, кажучи з інтонаціями відомого професора: «Мерзотник!» Володька реготався також і показував пальцем на Тольку, який відповідав нам так само.
Професор був шефом нашого дитячого будинку: ми ж були сиротами завдяки війні. Через те зібрали нас на лінійку, і ми з надзвичайно серйозними фізіономіями стояли перед директором. Правда, серця нам трохи стискалися, але ми були не з боязких. Відомий професор вийшов перед нас і почав репетувати. Він довго кричав, а потім йому втомилося горло, і він заговорив лагідно — це називалося «діянням на совість». Ми залюбки піддавалися цьому діянню і з усієї душі милувалися трохи задовгим носом відомого професора, авторитет якого був дуже високий.
Потім почав «діяти на совість» директор, ми терпляче вислуховували і його. Ми розуміли, що директор робить все це так собі, для годиться, бо все-таки авторитет нашого шефа немалий, директор старався щосили, і виходило це в нього непогано: розмахував руками, а в його голосі пробивалися трагічні нотки.
Потім професор пішов, і директор перестав нас картати. Він усміхнувся й розпустив лінійку.
— Ну його к чорту, цього авторитетного! — сказав Володька, і ми перестали вилазити на паркан.
Пізніше, щоб загладити конфлікт, відомого професора запросили до нас на Новий рік. Ми всі бігали, аж з ніг збивалися, в залі виросла чудова ялинка, скрізь було розсипано конфетті, а різнокольорові стрічки обплутали цілу стелю. Одне слово, все було чудово, і стіл ми постаралися зробити чудовим. Виділили найкраще місце: отут він сидітиме, він, професор, авторитет якого дуже великий. Ви уявляєте, він сидітиме поруч, дуже відома людина, і ми матимемо змогу із ним побалакати по-домашньому, адже був він нашим шефом і піклувався про нас.
Професор прийшов, зробили урочисті збори, ми захоплено плескали в долоні, він усміхався, довго тис руку директору, директор сяяв і теж усміхався. А потім професор говорив, і ми давно не чули такої пишної й красивої промови. Захоплено плескали в долоні і радісно всміхалися, ми вже зовсім забули про ті дрібні між нами непорозуміння.
А потім ми пішли до ялинки й до столу. І всі повернули голову на те місце, де мав сидіти відомий професор. Але там нікого не було, хоч ми дивились туди й дивилися. Прийшов, зрештою, й директор, він був дуже зніяковілий, дивився кудись поверх наших голів, а тоді й сказав:
— А що, діти, сідаймо до столу!
Його ніхто нічого не спитав, але всі опустили голови над мисками. І найкраща в світі вечеря чомусь не лізла нам у горло. Стояв там незрозумілий згусток, а малий Івась раптом заплакав. «Ну чого ти, дурний?» — спитав Володька, і ми зирнули на нього. А справді, чого б то він, дурний? Ми запосміхалися, спершу силувано, а тоді й щиріше і проштовхнули в горла перший шматок чудової їжі. А потім нам стало легше. Ми навіть розвеселилися й довго танцювали навколо ялинки. Ніхто не нагадував ні про що, і ніхто вже не дивився на порожнє місце.
— Пора спати, діти! — сказав директор, і ми розійшлись по кімнатах, а коли проходили повз улюблене наше вікно на четвертому поверсі, зирнули вниз. Там весело світився будинок відомого професора і видно було, як по кімнатах ходять гості.
Ми, мов по команді, відвернулися й побігли в кімнати. А потім не могли заснути. А потім ми заснули і вранці прокинулися знову веселі...
Я поблажливо всміхаюсь
1
Навпроти нашої школи височить дев’ятиповерховий будинок, щоранку, як тільки добра погода, в його вікнах засвічується велике, негаряче й червоне світило; відбите сонце посилає в наш клас навкісне проміння, і від того з’являється оранжеве світло, яке кладе через увесь клас яскраві стяги, що закінчуються тут, біля мене, на стіні, біля задньої парти, де я сиджу зі своїм приятелем Шуркою.
Переді мною стримлять дві голівки, кожна має посередині дуже охайний проділ, а з обох боків — по білому, надто вже ретельно вив’язаному банту. Я дивлюсь у проміжок між цими бантами: там, далеко попереду, — залитий тим-таки відбитим світлом стіл, за ним вивищується монументальна постать учительки, а ще далі, біля дошки, я бачу Юрку, який жваво, наче солдат, відповідає. Вчителька схвально похитує головою, вона спокійна й величава, я можу наперед угадати, що буде далі, але вона все-таки відсилає Юрку до дошки, щоб він пописав там формули. Формули сиплються з-під його руки, як слова, легко й просто; вчителька розглядає свої нігті — вона не робить манікюру, але трохи підфарбовує губи — потім повертається до Юрки разом із стільцем, аж той печально й іржаво рипить, і я знаю, яким поглядом дивиться вона на Юрку. Про той її погляд свідчить і голос її, яким можна було б змазувати дерливі підшипники Шурчиного самоката.
— Сідай, Юрику, сідай! Ти чудово знаєш урок!
Мене бісить і цей «Юрик», і цей голос; учителька всміхається, розсуваючи тонкі підфарбовані губи, і я думаю, що зараз вона викличе мого друга Шурку. Шурка, звичайно, нічого путнього не скаже: замість учити уроки він цілий день корчив перед дзеркалом гримаси, гигикав і гарчав.
— Стадниченко! — злітає високий голос учительки.
Шурка підхоплюється, немов хто стьобнув його батогом, дивиться на мене, начебто вражений якимось негарним моїм учинком, потім розсовує товсті свої гемби, раптово моргає мені й перевальцем іде поміж ряди.
— Стадниченко! — знову злітає високий голос, хоч Шурка ще не дійшов до столу.— Розкажи-но мені про закон відцентрової сили.
Шурка знає цей закон більш практично, ніж теоретично, особливо коли вскакує на свого самоката й завзято штовхається об асфальт ногою, а самокат усе ж не перекидається: але тоді закон знає його невгавуча нога, а в голові летять і співають золоті роздольні вітри.
— Я знаю про доцентрову, — каже, розтягуючи слова, Шурка.— Доцентрова сила — це...
— Я тебе питаю не про доцентрову, а відцентрову силу,— спалахує, як оте сонце в шибках будинку навпроти, вчителька.
Шурка робить «кінське» обличчя, його видовжена нижня щелепа звертається набік, а шия стає тонка і майже прозора. Клас голосно шелестить підказкою, найдужче старається Райка, але Шурчине вухо, повернуте до класу, забите сонячним кляпом — он як воно яскраво й гарно освітлене; широка, майже радісна всмішка кладеться на його повні вуста, і він по-войовничому стріпує довгим волоссям.
— Я знаю про доцентрову! — каже він.
— Сідай! — злітає металевий голос, а очі вчительчині робляться такі вузькі, начебто вона раптом стала монголкою.— Ставлю тобі двійку!
«Зараз вона заведеться про Юрку»,— з мукою думаю я і вже чую її тонкий, наче волосина, голос, який злітає аж до стелі і, падаючи звідти на клас, розсипається на тисячу жучків, які вскакують нам у вуха. Вона говорить чи співає ту ж таки арію з опери «Корнієнко», який той Корнієнко цяця і яка погань ми, всі інші. Він, бачте, й одягається ошатно, він і спортсмен, і відмінник.
— Подивись, на що схожа твоя сорочка! — каже вона, і її палець з кругло обрізаним нігтем майже торкається Шурчиних грудей. Він скошує на той палець око і розглядає швидше самий палець, а не зірчисту фіолетову пляму на власних грудях: він розстрілював себе на перерві з авторучки, і кожен побачив, що не безрезультатно. Все-таки зв’язку між двійкою й цією плямою в себе на грудях він не розуміє, тому стенає плечима і, обминаючи той простягнений палець, який начебто теж зібрався його розстрілювати, рушає в міжряддя парт, розсвічуючи на обличчі одну з найбезглуздіших своїх усмішок.
Він гепає коло мене за парту й пише на вимочці: «А про доцентрову я знаю стільки ж, як про відцентрову».
Шурка труситься так, що парта аж ходором ходить, я закушую губу й собі, але посміятися мені не дають думки про Юрку. Все-таки, крутиться в мені думка, в нього виходить усе, все-таки він збіса здібний, хоч і хвалько він і дериніска. Ні, він зовсім не розумніший за мене, можливо, навіть навпаки, але пам’ять ота бісівська! Сам він наче з колодки зроблений, наче автомат заведений — отак усунути йому під бока ключика, і пішло!
Мої очі спиняються на стелі, бо світло перекинулось уже зі стіни на стелю, і на тому тремтливому, хиткому оранжевому клапті я мимохіть загадую для себе чудо: у мене самого з’явилася отака чудова пам’ять. О, тоді я став би як ота пляма яскрава, заткнувши всіх Юрок за пояс, а так — полинна гіркота пливе через мої груди, я начебто впав із тієї високості в полиневі зарості і мушу пити гіркий настій — сльози стоять у мене в очах!
Дивлюся на Юрку сумно й вивчаюче: чому це одним людям, гадкую, дано більше, а іншим менше? Чому це Юрка мусить бути кращим за мене — хіба тому, що відмінник? Плювати я хотів на відмінників, але коли виходжу відповідати, то починаю тарабанити й захлинатись словами; вчителька, особливо ця, фізичка, копилить від того губу, я бачу це й розгублююсь, бо що гірше для серця людського, як прилюдно виказана зневага? Мій язик ще щось лепече, а серце вже облите полиновою хвилею, я одержую тверде «три», в крайньому разі «чотири», і пливу, омитий тою-таки гіркою хвилею до своєї «Камчатки», а за мною летять такі порожні й зайві повчальні словеса, що от, мовляв, здібний я і все таке, але треба не боятися язиком рухати, та й взагалі, коли б довше я сидів за книжками. «За якими книжками?» — хочу спитати я, повернувшись, адже я тільки й роблю, що читаю й читаю. Однак в мене не стає сили ще питати про віщось, я випитий ущерть і зруйнований.
І тільки вдома, засинаючи, я уявляю, що мені дано казковою силою надзвичайний голос, тоді-то я, щільно примруживши очі, співаю якусь красиву пісню, я ще сильніше стискаю повіки — в мене з’явився чудовий голос, слухаю я й слухаю, і нема краю моєму здивуванню. Мій голос гримить у кімнаті, виламується в розчинені вікна; довкола збираються люди, стає їх усе більше й більше, вони вже затопили галявину перед вікном; очі в мене заплющено, і вже сльози пробиваються крізь повіки від зворушення; а голос мій лине й лине, я чую, як починають приплескувати мені у такт люди, вони всі аж сяють захопленими очима, і я зважуюся вийти їм перед очі. Тоді схвальний вигук виривається з тисячі грудей, і всі розуміють, що сльози, які вибилися мені на очі,— це сльози мого великого натхнення. Відтак я знову співаю, тільки вже не в хаті, а тут, на галявині. Голос мій злітає до неба, він чудовий, як птиця, злітає й падає — це надзвичайна пісня, що її я співаю; вона запалює весь оцей тлум переді мною; я кидаю в нього мимохіть оком і бачу в глибині маленького, нещасного Юрку, який стоїть трохи боком і навіть сміливості не має до мене привітатися. Я теж не привітався до нього, бо куди тут вітатися, коли співаєш і співаєш таку незвичайну пісню, а голос у тебе — дарунок богів!..
2
На звірці голосів я почуваюся, однак, кепсько. Це ж треба, щоб так воно збіглося — вчора той уявний мій концерт, а сьогодні проба голосів. Найліпше було б звичайнісінько дати драла, але нас завели в зал, і в дверях того залу розіп’ялася наша класна керівничка. Я дивлюся на вікна, але всі вікна щільно зачинені, так що й муха не може через них пробитися: дзижчить там на склі й дзижчить.
Юрка весело патякає з дівчатами. Серед тих дівчат і Райка — сміється й весело косує в мій бік. Але я не відповідаю на той її погляд, мені жаль мухи, що тортується на склі, тож і дивлюся я більше на ту муху, ніж на веселий, сміхотливий гурток.
Вчителька співів замістила в дверях нашу керівничку і поколивалася на кругленьких ніжках до фортепіано. Вона сідає на ослінчик, і її тілеса округло обточують сидіння.
— Ну, давай: а-а-а-а! Тепер вище: а-а-а-а! В такт, в такт. Ну, а-а-а-а! А тепер повтори цілу мелодію. Сміливіше, сміливіше!
— А-а-а! — пищить якась дівчина, і мені здається, що то та муха на шибці пищить. Але муха не пищить, вражена такими звуками, вона завмирає на склі і прислуховується.
Вчителька натискає на клавіші, голос у неї приємний, якщо я розбираюсь у голосах.
Біля фортепіано стоїть уже Шурка, він поклав на чорну покришку руку, як знаменитий співак, обличчя в нього червоне й урочисте, а повіки майже прикрили очі.
— Ну, давай: а-а-а!
— А-а-а-а! — реве Шурка.
— Боже мій!— кривиться вчителька.— Ану спокійніше. Повторіть оцю мелодію.
— А-а-а-а! — реве Шурка ще упертіше.
Муха з переляку покидає скло і летить просто в зал. Падає в волосся якійсь дівчині, дзижчить там, а оскільки дівчина махає притому руками, виривається з полону і потрапляє просто в наладноване ще рік тому павутиння. Б’ється й тріпонеться, а на неї вже пустився старий аскет і пустельник павук, і від надмірного апетиту в нього аж павутина з рота пливе.
— Ні, ви не ту ноту берете! — терпляче каже вчителька.— Слухайте музику, і не треба так кричати.
Вона натискує на клавіші — звук м’який і чудовий.
— А-а-а! — реве, не змінюючи тону, Шурка.
Вчителька витирає з лоба піт. Вона дивиться на Шурку з жалем. Той приймає руку з фортепіано, очі в нього майже погасли, а на вуста випливла сакраментальна всмішка.
— Сідай! — каже вчителька і зітхає так, що мені аж жаль її стає.
Шурка глибоко задоволений, усмішка на його вустах цвіте, а очі перетворюються в круглі-круглі гудзики. Він, звісно, шукає підтримки, і я привітально зводжу зі свого кутка руку. Шурка моргає.
— Ну, як я дав? — питає, вмощуючись коло мене.
Але я не встигаю відповісти. До фортепіано підходить пружким кроком Юрка і стає в позу співака.
— Ну, давайте: а-а-а-а!
Юрка дає «а-а-а-а», і воно виходить чисте й рівне.
— Ще раз. Повторюйте мелодію!
Юрка повторює мелодію, і вчителька аж на дзиглику прокручується.
— Чудово!— сказала вона.— Вам би в музичній школі вчитися. Беріть активнішу участь у художній самодіяльності.
Після Юрки пробує голос Райка, вона також проходить у художню самодіяльність; я відчуваю, як закалатало-забилось у мене серце, як стало мені мало в цьому залі повітря; в очах мені аж кола райдужні пішли. За спиною гигикав Шурка, і я вже починав сердитися на нього. Нарешті викликають мене, я рішуче встаю, обсмикую піджака і простую до фортепіано.
— Давайте: а-а-а! Вслід музиці, ну...
Вона натискує на клавіші.
— А-а-а!..
— Не беріть так високо,— каже вчителька.— Нижче, ну...
— А-а-а!..
Я аж зі шкури пнуся, щоб і собі бути достойним художньої самодіяльності. Погляд мій плаває саме в тому кутку, де загинула недавно муха, я й бачу ту муху і те, як жирує нею павук із білим хрестом на спині. Він далеко, той павук, але я такий напружений, що навіть узрів, як жадібно поблискують його химерні очі.
— Сідайте! — безнадійно каже вчителька і втирає вже зовсім мокрою хусточкою собі чоло. В очах у неї скрута, і похитує вона легенько головою, а вуста її печальні-розпечальні.
— То що? — цікавлюся я.
— Вам, мабуть, мало співали в дитинстві.
— Мало,— кажу я сердито.— Більше співав у дитинстві я сам.
Це було як жарт, і клас наш захитався, смішкуючи. Мені ж було не до сміху. Я забравсь у куток, саме той, де доїдав над моєю головою муху павук-хрестоносець, і сумовито задивився на Юрку. Десь далеко від мене стали й звуки фортепіано, і незмінні, одноманітні «А-а-а!». Десь далеко від мене став цілий світ; я дивився на Юрку, власне, на його потилицю: шия в нього пряма й гарна, її зграбно обрамляє білий комір сорочки і нижче темний комір піджака. На душі в мене білий жаль полощеться, і в голові думки невдячні. «Ну чому, — думаю, — я не такий, як він? Чому не дала мені доля аж ніякісінького таланту?»
Ці ж самі думки я думаю, вже лежачи в ліжку. За вікном квітне, наче соняшник, місяць, і сипле він у мою кімнату жовте сяйво. Я розплавляюсь у тому сяйві, як восковий, стаю малий і немічний і стиха сумую над своєю ніякістю. Здається, малого золотого чоловічка я бачу, він сидить там, на підлозі, в місячній стязі, тримає золотими пальцями бандурку, і гра його божественна. Ото і є мій Жаль, що його викохав я цієї ночі, і я слухаю чудовну його музику. Вже можна мені й очі приплющити, бо той концерт закінчився, бо вклонився мені золотий місячний бандуриста і засунув-золоту бандурку в темно-синій чохол. Я приплющую очі і слухаю, як тахкоче в сусідній кімнаті настінний годинник. Під той такт входять мені в голову ще химерніші думки, ніж учора, і я уявляю раптом себе величезним-величезним. Стрибаю через планку вгору, мені ставлять два з половиною метри, але що для мене така висота? Я розганяюся, перевертаюсь у повітрі і плавко перелітаю через планку. Потім я стрибаю в довжину, біжу величезними кроками, злітаю вгору! Давно перескочив яму і паркан за ямою, лечу й лечу: внизу яри, і кручі, і хати, і сірі віяла диму з димарів; я лечу високо-високо і вже цілу землю бачу в себе під ногами, там спиняються люди, задирають голови й дивляться вгору. Я махаю їм рукою: привіт вам, люди! Адже серед тих облич світиться таке знайоме, дивлячись на яке, мені аж серце зупиняється в грудях, те обличчя я бачу щодня, і щодня воно для мене особливе, то, звісно, дівоче обличчя, і хто зна, може, мої гризоти й від того, що є на світі це дівоче обличчя, а бачу я його коло себе щодня... Внизу гримить уже духовий оркестр — це там, де я приземляюся, йдуть двоє малих золотих чоловічків, і в руках у них великий лавровий вінець.
3
На уроці фізкультури я веду себе ще стриманіше, ніж при пробі голосів. Ми сидимо в майках і трусах на лавочці, і я з огидою оглядаю своє миршаве тіло.
— Во! — хвалиться Шурка, вимахуючи довгими тонкими руками. — Во! В мене мускули, як у горобця!
Хлопці душаться від сміху, а вчитель фізкультури, в якого обличчя мов зів’яла картопля, а тіло завжди молодецьке, і завжди він підстрибує, навіть коли звичайно собі йде; так от той чоловічок обурюється:
— Ану тихо! Це вам урок чи бал?
І таке воно кумедне те «бал», що ми ще більше сміємося-заливаємося. Тоді він зриває нас з лавочки, і ми починаємо бігати, марширувати, тупати й по-військовому повертатися. Він хоче, щоб ми також по-молодецькому підстрибували, коли б звичайно собі йшли, і тільки наше здивування від того таке тупе й глибоке, що в учителя нічого з його бадьорих намірів не виходить.
Дівчата біля перекладини даремно намагаються підтягтися. Потім ідемо до перекладини ми. Підтягуємося по черзі і рахуємо вголос, скільки разів.
— Раз, два, три, чотири, п’ять...ну, п’ять...
Але той, хто дійшов до п’яти, навряд чи хоче більшого. Тоді ми задоволено видихуємо цей остаточной результат:
— П’ять!
Шурка підходить до перекладини розвальцем. Він тре руки об стіну, потім довго розтирає глину між долонями, тоді навіщось плює на пальці, підскакує й провисає на довгих кінцівках.
— Ну, раз!
Шурка на «раз» пішов з натугою, він сіпнувся вкінці й опустився донизу.
— Два!
До двох Шурка не дотяг. Він тремтів, в’юнився, смикався і махав ногами, вчитель фізкультури взяв його за поперек і легенько зняв.
Шурка вдоволено витер руки об труси і всівся на лаву.
— Зате я по правилах, — сказав зарозуміло. — Я про це в одній книжці прочитав...
Юрка був у класі фізоргом, він завжди робив усе перший, але зараз бігав за шнурком і планками для стрибання у висоту.
Він теж потер руки об стіну і схопився за перекладину.
— Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім...
На десятий Юрка пішов з натугою, але дотяг ще до п’ятнадцяти.
Після того пішов я. Не став натирати руки глиною, а тим більше плювати на пальці, я скочив чимдуж угору, але перекладини не дістав. Мене підсадили, але я був убитий самим актом підсадження і висмикнувся тільки двічі.
В цей час підійшли дівчата, вони про щось перешіптувалися й хихикали. Я зіскочив донизу, хоч міг би ще з натугою піти й на третій раз, і подивився злісно на Райку. Тоді відвернувся, бо, здалося, запорошило мені очі, а воно звісно, що робиться, коли комусь очі запорошує.
Ми бігали й стрибали, робили вправи на брусах; Юрка красиво зробив стойку, дівчата охнули й затулили долоньками роти; серед тих, що охкали, була, звісно, й Райка; я сидів у кутку, приклеївшись до лавочки, і крижанів, як бурулька. Тихо й сумно було мені на серці, і стукало воно в мене в грудях, як отой вчорашній годинник, у такт якого пливли мої нічні марення.
Я відпросився у вчителя, пославшись, що мені болить голова. В роздягальні помалу вдягнувся й зупинився перед вікном. Далекий осінній краєвид побачив я: зовсім золотий парк і червоні дерева вздовж синьої сошівки. Котилися по тій сошівці машини, і було серед них аж три жовті. Я відчув подих легкого листя і подумав, що сьогодні обов’язково піду поблукати по засипаних алеях парку. Я подумав, що й це листя, як полин, принаймні один у ньому дух і смак.
Кілька синиць стрибали неподалік. Спинялися і цікаво схиляли голівки, поблискуючи очками. Я мимохіть позаздрив цим синицям, адже не мають вони такого жалю, який живе в моїх грудях, і не знають такого болю, що переповнює мені душу. Було мені боляче й соромно. Хотілося кудись утекти й заховатися від цілого світу. Хіба я винен, що такий?— тенькнуло мені всередині. Ні, хай би прийшов якийсь чарівник, я б сказав йому тоді: дай мені, чарівниче, силу, красу й розум! Чому не даси ти мені, чарівниче, сили, краси й розуму, чому іншим даєш усе? Я не можу так більше, сказав подумки я, не можу відчувати себе піщинкою, котра тоне у світі...
Вийшов із роздягальні. Внизу бігали з м’ячем. Це була найазартніша гра: ділилися на дві команди й змагалися, хто швидше.
Юрка в цій грі також бував найперший, я колись біг із ним у парі, але опинився далеко позаду, хоч в очах у мене млоїлося, так я старався.
Ні, подумав я насамкінець, доля в мене, очевидно, інакша. Очевидно, доля моя: уболівати за тих, хто відстає, хто програє, і за тих, кому завжди й у всьому не щастить.
4
Райка підійшла до мене, коли я самотньо сидів у шкільному залі. Вона підсіла до мене й спитала:
— Чого ти на мене дмешся?
— Я на тебе не дмуся, — сказав я. — Дмуся на себе.
— Ти на мене подивився недавно так, начебто я тебе образила, — сказала вона, опустивши очі.
— Ти мене не образила,— сказав я.— Але хіба тобі не цікавіше з Юркою?
— З Юркою? — здивувалася Райка.— Юрка задавака, і мені зовсім не подобається...
Вона раптом замовкла і подивилася на мене. І я побачив, що червона барва заливає їй обличчя. Вона зойкнула і, затулившись рукою, побігла геть.
Я сидів наче громом битий. Я не вірив: було то щось незвичайне. Кинувся доганяти Райку, але вже не міг її знайти. Зрештою, мені треба було заспокоїтися самому: щоки мої палахкотіли вогнем. Цілу перерву проблукав я по коридорах, а коли вдарив дзвінок, подався чимдуж до класу.
Але там, де мала сидіти Райка, було порожньо. Я стояв на вході до класу й неймовірно дивився на те порожнє місце. Зрештою, мене підштовхнули: чого це я загороджую прохід?
Я вже прохід не загороджував. Сів на своє місце і наче в червоне море провалився.
— Я воротар во! — хвалився Шурка, розвалившись на парті.
Але зараз я його не слухав. Палало в мене обличчя, глухо билося серце. Я сидів і вряди-годи позирав на те місце, де сиділа Райка. На урок вона не прийшла, і неважко було зрозуміти чому...
Я відчув у грудях теплу хвилю. Заповнювала мене, розросталася і змагала. Я відчув, що сьогодні особливий день, адже в житті я ніколи нікого не перемагав...
Юрка впевнено й розумно відповідав коло дошки. Був він, як завжди, підтягнутий і діловитий, і от уперше, слухаючи його і дивлячись отак на нього, я не втримався й поблажливо всміхнувся.
1
Навпроти нашої школи височить дев’ятиповерховий будинок, щоранку, як тільки добра погода, в його вікнах засвічується велике, негаряче й червоне світило; відбите сонце посилає в наш клас навкісне проміння, і від того з’являється оранжеве світло, яке кладе через увесь клас яскраві стяги, що закінчуються тут, біля мене, на стіні, біля задньої парти, де я сиджу зі своїм приятелем Шуркою.
Переді мною стримлять дві голівки, кожна має посередині дуже охайний проділ, а з обох боків — по білому, надто вже ретельно вив’язаному банту. Я дивлюсь у проміжок між цими бантами: там, далеко попереду, — залитий тим-таки відбитим світлом стіл, за ним вивищується монументальна постать учительки, а ще далі, біля дошки, я бачу Юрку, який жваво, наче солдат, відповідає. Вчителька схвально похитує головою, вона спокійна й величава, я можу наперед угадати, що буде далі, але вона все-таки відсилає Юрку до дошки, щоб він пописав там формули. Формули сиплються з-під його руки, як слова, легко й просто; вчителька розглядає свої нігті — вона не робить манікюру, але трохи підфарбовує губи — потім повертається до Юрки разом із стільцем, аж той печально й іржаво рипить, і я знаю, яким поглядом дивиться вона на Юрку. Про той її погляд свідчить і голос її, яким можна було б змазувати дерливі підшипники Шурчиного самоката.
— Сідай, Юрику, сідай! Ти чудово знаєш урок!
Мене бісить і цей «Юрик», і цей голос; учителька всміхається, розсуваючи тонкі підфарбовані губи, і я думаю, що зараз вона викличе мого друга Шурку. Шурка, звичайно, нічого путнього не скаже: замість учити уроки він цілий день корчив перед дзеркалом гримаси, гигикав і гарчав.
— Стадниченко! — злітає високий голос учительки.
Шурка підхоплюється, немов хто стьобнув його батогом, дивиться на мене, начебто вражений якимось негарним моїм учинком, потім розсовує товсті свої гемби, раптово моргає мені й перевальцем іде поміж ряди.
— Стадниченко! — знову злітає високий голос, хоч Шурка ще не дійшов до столу.— Розкажи-но мені про закон відцентрової сили.
Шурка знає цей закон більш практично, ніж теоретично, особливо коли вскакує на свого самоката й завзято штовхається об асфальт ногою, а самокат усе ж не перекидається: але тоді закон знає його невгавуча нога, а в голові летять і співають золоті роздольні вітри.
— Я знаю про доцентрову, — каже, розтягуючи слова, Шурка.— Доцентрова сила — це...
— Я тебе питаю не про доцентрову, а відцентрову силу,— спалахує, як оте сонце в шибках будинку навпроти, вчителька.
Шурка робить «кінське» обличчя, його видовжена нижня щелепа звертається набік, а шия стає тонка і майже прозора. Клас голосно шелестить підказкою, найдужче старається Райка, але Шурчине вухо, повернуте до класу, забите сонячним кляпом — он як воно яскраво й гарно освітлене; широка, майже радісна всмішка кладеться на його повні вуста, і він по-войовничому стріпує довгим волоссям.
— Я знаю про доцентрову! — каже він.
— Сідай! — злітає металевий голос, а очі вчительчині робляться такі вузькі, начебто вона раптом стала монголкою.— Ставлю тобі двійку!
«Зараз вона заведеться про Юрку»,— з мукою думаю я і вже чую її тонкий, наче волосина, голос, який злітає аж до стелі і, падаючи звідти на клас, розсипається на тисячу жучків, які вскакують нам у вуха. Вона говорить чи співає ту ж таки арію з опери «Корнієнко», який той Корнієнко цяця і яка погань ми, всі інші. Він, бачте, й одягається ошатно, він і спортсмен, і відмінник.
— Подивись, на що схожа твоя сорочка! — каже вона, і її палець з кругло обрізаним нігтем майже торкається Шурчиних грудей. Він скошує на той палець око і розглядає швидше самий палець, а не зірчисту фіолетову пляму на власних грудях: він розстрілював себе на перерві з авторучки, і кожен побачив, що не безрезультатно. Все-таки зв’язку між двійкою й цією плямою в себе на грудях він не розуміє, тому стенає плечима і, обминаючи той простягнений палець, який начебто теж зібрався його розстрілювати, рушає в міжряддя парт, розсвічуючи на обличчі одну з найбезглуздіших своїх усмішок.
Він гепає коло мене за парту й пише на вимочці: «А про доцентрову я знаю стільки ж, як про відцентрову».
Шурка труситься так, що парта аж ходором ходить, я закушую губу й собі, але посміятися мені не дають думки про Юрку. Все-таки, крутиться в мені думка, в нього виходить усе, все-таки він збіса здібний, хоч і хвалько він і дериніска. Ні, він зовсім не розумніший за мене, можливо, навіть навпаки, але пам’ять ота бісівська! Сам він наче з колодки зроблений, наче автомат заведений — отак усунути йому під бока ключика, і пішло!
Мої очі спиняються на стелі, бо світло перекинулось уже зі стіни на стелю, і на тому тремтливому, хиткому оранжевому клапті я мимохіть загадую для себе чудо: у мене самого з’явилася отака чудова пам’ять. О, тоді я став би як ота пляма яскрава, заткнувши всіх Юрок за пояс, а так — полинна гіркота пливе через мої груди, я начебто впав із тієї високості в полиневі зарості і мушу пити гіркий настій — сльози стоять у мене в очах!
Дивлюся на Юрку сумно й вивчаюче: чому це одним людям, гадкую, дано більше, а іншим менше? Чому це Юрка мусить бути кращим за мене — хіба тому, що відмінник? Плювати я хотів на відмінників, але коли виходжу відповідати, то починаю тарабанити й захлинатись словами; вчителька, особливо ця, фізичка, копилить від того губу, я бачу це й розгублююсь, бо що гірше для серця людського, як прилюдно виказана зневага? Мій язик ще щось лепече, а серце вже облите полиновою хвилею, я одержую тверде «три», в крайньому разі «чотири», і пливу, омитий тою-таки гіркою хвилею до своєї «Камчатки», а за мною летять такі порожні й зайві повчальні словеса, що от, мовляв, здібний я і все таке, але треба не боятися язиком рухати, та й взагалі, коли б довше я сидів за книжками. «За якими книжками?» — хочу спитати я, повернувшись, адже я тільки й роблю, що читаю й читаю. Однак в мене не стає сили ще питати про віщось, я випитий ущерть і зруйнований.
І тільки вдома, засинаючи, я уявляю, що мені дано казковою силою надзвичайний голос, тоді-то я, щільно примруживши очі, співаю якусь красиву пісню, я ще сильніше стискаю повіки — в мене з’явився чудовий голос, слухаю я й слухаю, і нема краю моєму здивуванню. Мій голос гримить у кімнаті, виламується в розчинені вікна; довкола збираються люди, стає їх усе більше й більше, вони вже затопили галявину перед вікном; очі в мене заплющено, і вже сльози пробиваються крізь повіки від зворушення; а голос мій лине й лине, я чую, як починають приплескувати мені у такт люди, вони всі аж сяють захопленими очима, і я зважуюся вийти їм перед очі. Тоді схвальний вигук виривається з тисячі грудей, і всі розуміють, що сльози, які вибилися мені на очі,— це сльози мого великого натхнення. Відтак я знову співаю, тільки вже не в хаті, а тут, на галявині. Голос мій злітає до неба, він чудовий, як птиця, злітає й падає — це надзвичайна пісня, що її я співаю; вона запалює весь оцей тлум переді мною; я кидаю в нього мимохіть оком і бачу в глибині маленького, нещасного Юрку, який стоїть трохи боком і навіть сміливості не має до мене привітатися. Я теж не привітався до нього, бо куди тут вітатися, коли співаєш і співаєш таку незвичайну пісню, а голос у тебе — дарунок богів!..
2
На звірці голосів я почуваюся, однак, кепсько. Це ж треба, щоб так воно збіглося — вчора той уявний мій концерт, а сьогодні проба голосів. Найліпше було б звичайнісінько дати драла, але нас завели в зал, і в дверях того залу розіп’ялася наша класна керівничка. Я дивлюся на вікна, але всі вікна щільно зачинені, так що й муха не може через них пробитися: дзижчить там на склі й дзижчить.
Юрка весело патякає з дівчатами. Серед тих дівчат і Райка — сміється й весело косує в мій бік. Але я не відповідаю на той її погляд, мені жаль мухи, що тортується на склі, тож і дивлюся я більше на ту муху, ніж на веселий, сміхотливий гурток.
Вчителька співів замістила в дверях нашу керівничку і поколивалася на кругленьких ніжках до фортепіано. Вона сідає на ослінчик, і її тілеса округло обточують сидіння.
— Ну, давай: а-а-а-а! Тепер вище: а-а-а-а! В такт, в такт. Ну, а-а-а-а! А тепер повтори цілу мелодію. Сміливіше, сміливіше!
— А-а-а! — пищить якась дівчина, і мені здається, що то та муха на шибці пищить. Але муха не пищить, вражена такими звуками, вона завмирає на склі і прислуховується.
Вчителька натискає на клавіші, голос у неї приємний, якщо я розбираюсь у голосах.
Біля фортепіано стоїть уже Шурка, він поклав на чорну покришку руку, як знаменитий співак, обличчя в нього червоне й урочисте, а повіки майже прикрили очі.
— Ну, давай: а-а-а!
— А-а-а-а! — реве Шурка.
— Боже мій!— кривиться вчителька.— Ану спокійніше. Повторіть оцю мелодію.
— А-а-а-а! — реве Шурка ще упертіше.
Муха з переляку покидає скло і летить просто в зал. Падає в волосся якійсь дівчині, дзижчить там, а оскільки дівчина махає притому руками, виривається з полону і потрапляє просто в наладноване ще рік тому павутиння. Б’ється й тріпонеться, а на неї вже пустився старий аскет і пустельник павук, і від надмірного апетиту в нього аж павутина з рота пливе.
— Ні, ви не ту ноту берете! — терпляче каже вчителька.— Слухайте музику, і не треба так кричати.
Вона натискує на клавіші — звук м’який і чудовий.
— А-а-а! — реве, не змінюючи тону, Шурка.
Вчителька витирає з лоба піт. Вона дивиться на Шурку з жалем. Той приймає руку з фортепіано, очі в нього майже погасли, а на вуста випливла сакраментальна всмішка.
— Сідай! — каже вчителька і зітхає так, що мені аж жаль її стає.
Шурка глибоко задоволений, усмішка на його вустах цвіте, а очі перетворюються в круглі-круглі гудзики. Він, звісно, шукає підтримки, і я привітально зводжу зі свого кутка руку. Шурка моргає.
— Ну, як я дав? — питає, вмощуючись коло мене.
Але я не встигаю відповісти. До фортепіано підходить пружким кроком Юрка і стає в позу співака.
— Ну, давайте: а-а-а-а!
Юрка дає «а-а-а-а», і воно виходить чисте й рівне.
— Ще раз. Повторюйте мелодію!
Юрка повторює мелодію, і вчителька аж на дзиглику прокручується.
— Чудово!— сказала вона.— Вам би в музичній школі вчитися. Беріть активнішу участь у художній самодіяльності.
Після Юрки пробує голос Райка, вона також проходить у художню самодіяльність; я відчуваю, як закалатало-забилось у мене серце, як стало мені мало в цьому залі повітря; в очах мені аж кола райдужні пішли. За спиною гигикав Шурка, і я вже починав сердитися на нього. Нарешті викликають мене, я рішуче встаю, обсмикую піджака і простую до фортепіано.
— Давайте: а-а-а! Вслід музиці, ну...
Вона натискує на клавіші.
— А-а-а!..
— Не беріть так високо,— каже вчителька.— Нижче, ну...
— А-а-а!..
Я аж зі шкури пнуся, щоб і собі бути достойним художньої самодіяльності. Погляд мій плаває саме в тому кутку, де загинула недавно муха, я й бачу ту муху і те, як жирує нею павук із білим хрестом на спині. Він далеко, той павук, але я такий напружений, що навіть узрів, як жадібно поблискують його химерні очі.
— Сідайте! — безнадійно каже вчителька і втирає вже зовсім мокрою хусточкою собі чоло. В очах у неї скрута, і похитує вона легенько головою, а вуста її печальні-розпечальні.
— То що? — цікавлюся я.
— Вам, мабуть, мало співали в дитинстві.
— Мало,— кажу я сердито.— Більше співав у дитинстві я сам.
Це було як жарт, і клас наш захитався, смішкуючи. Мені ж було не до сміху. Я забравсь у куток, саме той, де доїдав над моєю головою муху павук-хрестоносець, і сумовито задивився на Юрку. Десь далеко від мене стали й звуки фортепіано, і незмінні, одноманітні «А-а-а!». Десь далеко від мене став цілий світ; я дивився на Юрку, власне, на його потилицю: шия в нього пряма й гарна, її зграбно обрамляє білий комір сорочки і нижче темний комір піджака. На душі в мене білий жаль полощеться, і в голові думки невдячні. «Ну чому, — думаю, — я не такий, як він? Чому не дала мені доля аж ніякісінького таланту?»
Ці ж самі думки я думаю, вже лежачи в ліжку. За вікном квітне, наче соняшник, місяць, і сипле він у мою кімнату жовте сяйво. Я розплавляюсь у тому сяйві, як восковий, стаю малий і немічний і стиха сумую над своєю ніякістю. Здається, малого золотого чоловічка я бачу, він сидить там, на підлозі, в місячній стязі, тримає золотими пальцями бандурку, і гра його божественна. Ото і є мій Жаль, що його викохав я цієї ночі, і я слухаю чудовну його музику. Вже можна мені й очі приплющити, бо той концерт закінчився, бо вклонився мені золотий місячний бандуриста і засунув-золоту бандурку в темно-синій чохол. Я приплющую очі і слухаю, як тахкоче в сусідній кімнаті настінний годинник. Під той такт входять мені в голову ще химерніші думки, ніж учора, і я уявляю раптом себе величезним-величезним. Стрибаю через планку вгору, мені ставлять два з половиною метри, але що для мене така висота? Я розганяюся, перевертаюсь у повітрі і плавко перелітаю через планку. Потім я стрибаю в довжину, біжу величезними кроками, злітаю вгору! Давно перескочив яму і паркан за ямою, лечу й лечу: внизу яри, і кручі, і хати, і сірі віяла диму з димарів; я лечу високо-високо і вже цілу землю бачу в себе під ногами, там спиняються люди, задирають голови й дивляться вгору. Я махаю їм рукою: привіт вам, люди! Адже серед тих облич світиться таке знайоме, дивлячись на яке, мені аж серце зупиняється в грудях, те обличчя я бачу щодня, і щодня воно для мене особливе, то, звісно, дівоче обличчя, і хто зна, може, мої гризоти й від того, що є на світі це дівоче обличчя, а бачу я його коло себе щодня... Внизу гримить уже духовий оркестр — це там, де я приземляюся, йдуть двоє малих золотих чоловічків, і в руках у них великий лавровий вінець.
3
На уроці фізкультури я веду себе ще стриманіше, ніж при пробі голосів. Ми сидимо в майках і трусах на лавочці, і я з огидою оглядаю своє миршаве тіло.
— Во! — хвалиться Шурка, вимахуючи довгими тонкими руками. — Во! В мене мускули, як у горобця!
Хлопці душаться від сміху, а вчитель фізкультури, в якого обличчя мов зів’яла картопля, а тіло завжди молодецьке, і завжди він підстрибує, навіть коли звичайно собі йде; так от той чоловічок обурюється:
— Ану тихо! Це вам урок чи бал?
І таке воно кумедне те «бал», що ми ще більше сміємося-заливаємося. Тоді він зриває нас з лавочки, і ми починаємо бігати, марширувати, тупати й по-військовому повертатися. Він хоче, щоб ми також по-молодецькому підстрибували, коли б звичайно собі йшли, і тільки наше здивування від того таке тупе й глибоке, що в учителя нічого з його бадьорих намірів не виходить.
Дівчата біля перекладини даремно намагаються підтягтися. Потім ідемо до перекладини ми. Підтягуємося по черзі і рахуємо вголос, скільки разів.
— Раз, два, три, чотири, п’ять...ну, п’ять...
Але той, хто дійшов до п’яти, навряд чи хоче більшого. Тоді ми задоволено видихуємо цей остаточной результат:
— П’ять!
Шурка підходить до перекладини розвальцем. Він тре руки об стіну, потім довго розтирає глину між долонями, тоді навіщось плює на пальці, підскакує й провисає на довгих кінцівках.
— Ну, раз!
Шурка на «раз» пішов з натугою, він сіпнувся вкінці й опустився донизу.
— Два!
До двох Шурка не дотяг. Він тремтів, в’юнився, смикався і махав ногами, вчитель фізкультури взяв його за поперек і легенько зняв.
Шурка вдоволено витер руки об труси і всівся на лаву.
— Зате я по правилах, — сказав зарозуміло. — Я про це в одній книжці прочитав...
Юрка був у класі фізоргом, він завжди робив усе перший, але зараз бігав за шнурком і планками для стрибання у висоту.
Він теж потер руки об стіну і схопився за перекладину.
— Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім...
На десятий Юрка пішов з натугою, але дотяг ще до п’ятнадцяти.
Після того пішов я. Не став натирати руки глиною, а тим більше плювати на пальці, я скочив чимдуж угору, але перекладини не дістав. Мене підсадили, але я був убитий самим актом підсадження і висмикнувся тільки двічі.
В цей час підійшли дівчата, вони про щось перешіптувалися й хихикали. Я зіскочив донизу, хоч міг би ще з натугою піти й на третій раз, і подивився злісно на Райку. Тоді відвернувся, бо, здалося, запорошило мені очі, а воно звісно, що робиться, коли комусь очі запорошує.
Ми бігали й стрибали, робили вправи на брусах; Юрка красиво зробив стойку, дівчата охнули й затулили долоньками роти; серед тих, що охкали, була, звісно, й Райка; я сидів у кутку, приклеївшись до лавочки, і крижанів, як бурулька. Тихо й сумно було мені на серці, і стукало воно в мене в грудях, як отой вчорашній годинник, у такт якого пливли мої нічні марення.
Я відпросився у вчителя, пославшись, що мені болить голова. В роздягальні помалу вдягнувся й зупинився перед вікном. Далекий осінній краєвид побачив я: зовсім золотий парк і червоні дерева вздовж синьої сошівки. Котилися по тій сошівці машини, і було серед них аж три жовті. Я відчув подих легкого листя і подумав, що сьогодні обов’язково піду поблукати по засипаних алеях парку. Я подумав, що й це листя, як полин, принаймні один у ньому дух і смак.
Кілька синиць стрибали неподалік. Спинялися і цікаво схиляли голівки, поблискуючи очками. Я мимохіть позаздрив цим синицям, адже не мають вони такого жалю, який живе в моїх грудях, і не знають такого болю, що переповнює мені душу. Було мені боляче й соромно. Хотілося кудись утекти й заховатися від цілого світу. Хіба я винен, що такий?— тенькнуло мені всередині. Ні, хай би прийшов якийсь чарівник, я б сказав йому тоді: дай мені, чарівниче, силу, красу й розум! Чому не даси ти мені, чарівниче, сили, краси й розуму, чому іншим даєш усе? Я не можу так більше, сказав подумки я, не можу відчувати себе піщинкою, котра тоне у світі...
Вийшов із роздягальні. Внизу бігали з м’ячем. Це була найазартніша гра: ділилися на дві команди й змагалися, хто швидше.
Юрка в цій грі також бував найперший, я колись біг із ним у парі, але опинився далеко позаду, хоч в очах у мене млоїлося, так я старався.
Ні, подумав я насамкінець, доля в мене, очевидно, інакша. Очевидно, доля моя: уболівати за тих, хто відстає, хто програє, і за тих, кому завжди й у всьому не щастить.
4
Райка підійшла до мене, коли я самотньо сидів у шкільному залі. Вона підсіла до мене й спитала:
— Чого ти на мене дмешся?
— Я на тебе не дмуся, — сказав я. — Дмуся на себе.
— Ти на мене подивився недавно так, начебто я тебе образила, — сказала вона, опустивши очі.
— Ти мене не образила,— сказав я.— Але хіба тобі не цікавіше з Юркою?
— З Юркою? — здивувалася Райка.— Юрка задавака, і мені зовсім не подобається...
Вона раптом замовкла і подивилася на мене. І я побачив, що червона барва заливає їй обличчя. Вона зойкнула і, затулившись рукою, побігла геть.
Я сидів наче громом битий. Я не вірив: було то щось незвичайне. Кинувся доганяти Райку, але вже не міг її знайти. Зрештою, мені треба було заспокоїтися самому: щоки мої палахкотіли вогнем. Цілу перерву проблукав я по коридорах, а коли вдарив дзвінок, подався чимдуж до класу.
Але там, де мала сидіти Райка, було порожньо. Я стояв на вході до класу й неймовірно дивився на те порожнє місце. Зрештою, мене підштовхнули: чого це я загороджую прохід?
Я вже прохід не загороджував. Сів на своє місце і наче в червоне море провалився.
— Я воротар во! — хвалився Шурка, розвалившись на парті.
Але зараз я його не слухав. Палало в мене обличчя, глухо билося серце. Я сидів і вряди-годи позирав на те місце, де сиділа Райка. На урок вона не прийшла, і неважко було зрозуміти чому...
Я відчув у грудях теплу хвилю. Заповнювала мене, розросталася і змагала. Я відчув, що сьогодні особливий день, адже в житті я ніколи нікого не перемагав...
Юрка впевнено й розумно відповідав коло дошки. Був він, як завжди, підтягнутий і діловитий, і от уперше, слухаючи його і дивлячись отак на нього, я не втримався й поблажливо всміхнувся.
Через греблю
Спадали на землю ясно-сині, хитросплетені сутінки; дзвеніли цвіркуни, порозвішувавши в траві дзвіночки; шуміла вода на греблі; голосно волала віддалік качка. Тиша лягала на плечі — курява осідала; на заході допалювалася ясно-блакитна смужка неба. Чудний смуток відчувсь у грудях, як чоловік, чорний і замислений і з чорною бородою по груди.
«Ось воно, відчуття прощання», — подумав хлопець, дивлячись собі на черевики. Миготіли над стежкою, злітала з-під них курява й осідала на лискучі передки. Десь збоку задеркотів мотоцикл, хтось уперто хотів його завести. Здалося хлопцеві, що десь затупотіли копитами коні, хоч зараз у місті немає ніяких коней — мчали через небо, везучи в чорному ридвані ніч.
— Алло! — сказав він у телефонну трубку. — Чи не зустрітися нам?
Дівчина по той бік дроту охнула, і її голос задзвенів так, що хлопець відчув, як вібрує коло його вуха мембрана.
— Все розповім, — мовив він і знову відчув: дріт оцей єднальний — жива артерія, по якій пульсує кров...
Ясно-блакитної смужки на небі вже не було, лежала розкарячена хмара, наче відьма з казок: довгоноса і з мітлою в руках.
— Дощ буде! — сказав десь поруч старечий голос.
Поблизу телефонної будки сидів дідок. У відчинених дверях безживно висіла не зовсім чиста марля, і в просвіт висувався ріжок столу з полив’яним кухлем на ньому.
— А ви по чому судите? — спитав хлопець, і голос його прозвучав несподівано тонко.
Дивилися на захід, він і цей старий. І дідок сказав йому, що сидить отак щодня, а коли стає на заході отака хмара, завжди потім буває дощ. «Дощ буває, — відгукнулось у хлопцевій душі. — Дощ!»
— Знаєш, — сказав він дівчині, коли вони зійшлися, — дощ буде!
— Це мені й мати казала, — відгукнулася вона. — На дощ у неї крижі ломить...
Зустрілись біля такої ж, як і та, з якої нещодавно дзвонив, телефонної будки, і поруч були так само відчинені двері. Але стояла там, згорнувши на грудях руки, жінка і, спершись плечем об прочіл, дивилася вздовж вулиці.
Хлопець глянув дівчині в очі, і вони видалися йому незнайомими. Побачив у них вечір і тихий смуток, його серце від того заколотилося голосно й часто, а жінка в розчинених дверях звела від грудей руку й прикрила долонею позіх.
Вони зійшли стежкою в долину і пострибали з каменя на камінь через річку. Між каміння дзюркотіла вода; коли камінь схитувався, дівчина скрикувала, як пташка, і хлопець підставляв їй під лікоть долоню. Над головою в них мерехтіло засипане зорями небо; віддалік цвіла жовта квітка ліхтаря, і той самотній ліхтар між дерев виглядав як другий місяць. Місяць справжній висів ген високо і заливав землю мерехтливим промінням, засвічував раптом хвильки на річці, і вони фосфоризували.
— Тихо так! — сказала дівчина, зупиняючись на великому камені серед річки. Присіла й опустила долоню: лагідно зажуркотіла поміж пальців вода. — Мені після робочого дня завжди хочеться тиші...
— І не дивно з твоєю роботою, — відгукнувся він. Був худий і високий, одягнений у темне і стояв, наче тінь, біля неї — світлої й невеличкої.
— Не завжди вибираєш роботу сама,— сказала дівчина, все ще пропускаючи воду крізь пальці. — Часом вона вибирає й нас.
Присів навпочіпки біля неї й собі опустив руку в воду. Тепло й ніжно торкалася шкіри лагідна течійка, часом налітала на долоню дрібна рибка, ковзала легко і зникала. Вони позамислювались, слухаючи говірливі переливи води; теплий вечір цвів довкола, горів міріадами вогнів, які хитались і підморгували. Підійшла до них по тій греблі тиша, стала за їхніми спинами й зітхнула.
— Шкода, що немає тут лавочки,— тихо засміялася дівчина, і її сміх повторив ту ж мелодію, яку вибулькувала течійка.
— Я теж люблю воду, — сказав він.— Вертаєшся додому, а вона з греблі шумить, шумить...
Дівчина встала й труснула долонею. Місяць яскраво освітив юне й тонке обличчя — аж засяяло в синьому сутінку. Хлопець, однак, не побачив того дива: дививсь на річку, і його погляд губивсь у мороку. Її рука повільно лягла йому на чуприну й ласкаво скуйовдила.
— Пішли! — дихнула лагідно.
Він підвівсь і задививсь, як легко вона стрибає з каменя на камінь. Юна й прудка сарна віддалялася від нього. Дзюркотіли, завертаючись біля каміння, течійки, а він раптом відчув знесилу.
Дівчина на греблі захиталася, забалансувала — була далеко, й не міг її підтримати.
— Тримайся!— тихо гукнув.
— Тримаюся!— тонко відгукнулася дівчина, і її голос нагадав пташиний. Пострибала далі, а він не міг зрушити. Миготіло в місячному сяйві дівоче плаття — летів голубий метелик, ловко помахуючи крильми, світився й фосфорував, як і вода.
Дівчина стояла вже на березі.
— Ти що, злякався? — засміялася вона і простягла до нього звіддалік руку.
Стояла з простягненою рукою, і місячне світло знову зробило з нею диво. Освітилася міражно й замерехтіла, наче й справді була метеликом і мала розчинитись у цьому вечорі. Пострибав по камінні, і за кілька гонів був біля неї.
Стали навпроти одне одного. Місяць освітлював дівоче лице, і йому здалося, що воно смутне. Воно й справді було смутне, і він не зміг не поцілувати його. Взяв у долоні й довго дивився. Цілував і відчував м’який запах — нічними квітами йому пахло.
— Ти сьогодні мені не подобаєшся, — грайливо сказала дівчина. — Ти наче жук нічний...
Він усміхнувся. Взяв її руку, і вони пішли по мокрій траві. Роса блимотіла темнавими іскрами, а коли спинилися над урвиськом, трава внизу покрилася іскристим туманом.
— Знаєш, — сказав негнучким голосом. — В інститут я таки вступив.
Зирнула на нього: великі, дуже великі очі мала. Він опустив погляд.
Над їхніми головами звисала сіра скеля, і вони начебто підтримували її карками. Зрештою, пішли по прискельній стежині вгору. Від недалекої хати загупав, як молот об ковадло, пес, і дівчина боязко притулилася до хлопця. Він поклав їй руку на плечі.
— Забрались ми в такі нетрі! =— поскаржилася вона.
Повернувся так, що його обличчя залив місяць. Швидкий та вивідний погляд блиснув від дівчини, але погасила його.
— Мав би радіти, — сказала. — Все-таки вступив...
Він усміхнувся. Дивне було його облите місяцем сумне, але й усміхнене лице. Вітерець прийшов до них із річки і сколошкав хлопцеві чуба, звіяв дівчині зачіску і плеснув раптом подолом її ясної сукні.
— Я вже радів, — сказав повільно хлопець. — Це щось таке, що не розкажеш... Коли побачив себе в списках...
— Це лотерея, — сказала дівчина. — Я в ній програла...
— Та ні! Слухай! — він схопив її за руки. — На той рік... та слухай... це зовсім не важко... Поїдеш туди знову... Я дуже того хочу... знаєш, ну, їй-богу — це тільки здається, що важко...
Стояв червоний-червоний, і той місяць у небі став червоний також, і не міг ні хлопець, ні місяць той сховати цього не зовсім збагненного зніяковіння.
— Але мене не тягне до тої спеціальності, — засміялася дівчина, і хлопець відчув, що сивий блиск трави під кручею похолов. Повіяв звідти зимний подув, забриніло в повітрі щось тонке й невловиме, наче хто просунув у темінь голку і прошив її раз і другий морозяними нитками.
Хлопець зів’яв. Руки впустилися вздовж тіла і провисли, як обламане гілля. Був сам наче дерево, з якого передчасно позносили плоди й листя хлопчаки-шибайголови. Цвіркун, який побачив те з трави, озвався раптом голосним дзвоном — був то, можливо, поет між цвіркунів і, можливо, складав пісню про зів’яле дерево і листя, обнесене розбишаками.
Хлопець не міг розказати того, що відчував, в цю мить душа його стала подібна до дупластої верби: навколо вітер свистить, і рипить вона, скаржиться. Перед ним світилося обличчя, яке він не впізнавав, — не з цього світу була зараз його дівчина. Хтось підмінив йому її — чи не тоді то сталося, як пострибала вона через греблю?
Узяв її за руку і прикликав те, що бажав: його кров поступово починала ставати її кров’ю. Серця їхні забилися в одному ритмі і влад. Не могли впоратись із цією силою: дихали одним повітрям і однаково.
Наче на порожньому острові стояли: вогні, що їх видно віддалік, — із корабля, котрий завіз їх сюди. Два робінзони з одним серцем завмерли на горбі, де триста років тому вивищувалася могутня фортеця. Сиво грала довкола трава, шелестіло самотнє дерево, коло якого вони прихистилися, а просто в обличчя дивився їм великий яскравий місяць.
Хлопець хотів сказати, що нічого, власне, в їхньому житті не змінилося: писатимуть листи, а відстань між їхніми містами — хіба то відстань? Він часто приїздитиме: восени, взимку, весною, а влітку весь час буде тут. Але вуста його були наче смолою заліплені, і він сам поступово смолянів. Не було в голові жодної розумної думки і жодного заспокійливого слова. Текла поміж них ріка: один став по один, а другий по другий бік. Шумів бурливий потік, і в ньому пливли змиті дошки мосту, до якого обоє одночасно йшли...
На крутосхил тяглася стежка, і вони, не змовляючись, почали дряпатись угору. Хапалися за полинові кущі, він попереду, а вона позаду. Вряди-годи подавав руку, і вона світила до нього усмішкою.
— Не покотимось?— спитала дівчина, коли він підтягав її вгору.
— Не покотимося! — казав упевнено і знову хапався за полиновий кущ.
Лізли й лізли, закусували вуста, внизу плескотіла річка, довкола співали-надривалися цвіркуни. Бралися за руки, і його кров мішалася з її кров’ю — їм важко ставало розщіплювати ті руки, і вони полізли, вже не розриваючи їх. Холодною квіткою цвів над їхніми головами місяць і обливав їх химерним тремом. Збирались у небі хмари, сходилися й зливалися, громадились і шикувалися. Зорі між тих хмар ставали кудлаті й роздуті і купалися, наче дівчата, сиплючи додолу іскристий водяний пил.
Земля хиталася під ногами у хлопця з дівчиною, сухо постукували, котячись донизу, камінці, довкола тепло й гірко пах полин, і вони вже теж ним пропахли. Коли ж спинилися на плоскому скельному виступі, змушені були щільно притиснутися одне до одного — надто малий він був.
Стояли й дивилися. Внизу синьо палахкотіла річка з темними кружалами каміння і з пунктирами гребель. По тій, їхній, переходила до цих скель ще одна пара — стрибала з каменя на камінь дівчина в світлій сукенці, а за нею важко крокував, спустивши голову, темний і смутний юнак.
«Не співайте мені сеї пісні»
Ми їхали в таксі, веселий шофер мугикав пісеньку, Катя відкинулася на спинку сидіння, Володька читав уголос Сарояна, ми сміялися до сліз, шофер також сміявся. А коли ми зійшли і він повіз Катю далі, почав вголос дивуватися, як це вона зуміла «підчепити» таких веселих хлопців, до того ж двох. Катя забилася у куток й дивилася звідти вовченям, а коли плеснула за собою дверцятами й прибігла додому, то розплакалася. Потім вона розповіла про це мені, я сміявся, Володька сміявся також, а вона знову стала малим вовченям і подивилася на нас, як на монстрів:
— Це так вас тішить?
— А чому б і ні?
Вона смикнула плечиками, а що довго надутою бути не могла, ми знову почали читати вголос щось веселе, і поступово вовченя втекло з Каті й пострибало в ліси дрімущі і в хащі непролазні.
Було літо, ми сиділи на лавочці, мали багато вільного часу — перед нами поклався голубий краєвид, вітер куйовдив Катин чубок, вона, певне, про щось думала, бо ми вже надто довго сиділи мовчки. Потім подивилася на мене: гарне і юне обличчя я побачив, і було в ньому щось таке, що у мене тоненько скімнуло серце.
— Ото б майнути за місто! — сказала вона спроквола, і я миттю схопився на ноги, щоб виконати її повеління.
Старий трамвай поторохкував колесами, їхати ми вирішили якнайдовше, я щось оповідав Каті, а вона дивилася на мене й поблажливо всміхалася. І був на її обличчі той-таки загадковий вираз, що примушував моє серце завмирати, і може, через те замовкав я вряди-годи і дивився на неї, доки не чув нагадування, що мені й прокинутись уже пора.
Потім ми зійшли з трамвая і потрапили в поле. Я замуркотів романс «Не співайте мені сеї пісні», Катя засміялася й спитала, де це я його викопав.
— Це Леся Українка, — сказав я, і Катя кивнула головою.
Вітер шарудів її платтям, вона притримувала рукою поділ, трава була оксамитно-зелена, і ми лягли послухати жайворонків. Вони тремтіли у невимірній високості, і ми з Катею мовчки блукали в незбагненно синій голубизні, де хмари волохаті й срібні і де не менш срібні пташки.
Потім я сів, і мені кинулись у вічі Катині ноги, загорілі чудові ноги серед зеленої трави. Вона лежала, заплющивши очі, вуста її закусили травинку, а на обличчі лежав той-таки вираз, задля якого я міг би підскочити зараз і прихилити для неї будь-яку з отих срібнотілих хмар.
— А знаєш,— сказала Катя,— був час, коли я не вірила в любов.
Я приліг коло неї й відгорнув від лоба чубок.
— А зараз віриш? — спитав я тихо.
— Гм,— сказала вона.— Багато ти хочеш знати.
Вона розплющила очі, і я побачив у них небо.
— Не хочеться старіти, — сказала Катя.— Хочеться завжди мати вісімнадцять.
— Мені двадцять один.
— Ти мужчина. А жінці недобре старіти. Ми як квіти на цій землі.
Я всміхнувся і поцілував Катю в губи. Вони справді нагадували пелюстя: були прохолодні й м’які.
— Ми надто багато читали про любов, — сказала Катя. — Набагато раніше, ніж це прийшло до нас. Відчували все те безліч разів: переживання, сльози, переживання. Ми переживали, не знаючи, що воно таке насправді. І все стало кволе, нереальне й оранжерейне.
Вона сіла й поправила волосся.
— Це дурниці, — сказав я. — Коли цей вогонь запалюється в людині, всі теоретичні висновки летять догори ногами.
— Та вже ж, — засміялася Катя. — До речі, моя мамуня ще гадає, що я нічого не тямлю, й навіть відраджує ходити на фільми, де написано: «Тільки для дорослих».
— А ти йдеш саме на них?
— Ну звісно!
Ми засміялись, замовкли і знову задивились на небо. Воно поступово змінювало колір. Надходив вечір. Ще був далеко, але ми відчули раптом на собі його ніжний подих. Тепло запахла земля, тепло запахли Катині руки, що гладили моє волосся, — ми відчували якусь дивну заціпенілість. Ми зовсім забулися під цим просторим небом, бо те відчуття єдності, що відчували в цей момент, не було звичайним. Руки наші мимохіть зійшлись і стислись.
Повільно поверталися через поле. Навколо було тихо й прозоро. За нами вже крався сутінок, бо далекі горби були покриті густо-синім серпанком. Я тримав у своїй прохолодну Катину долоню.
— Кожен дбає про ближнього більше, ніж тому ближньому хочеться, — сказала Катя, продовжуючи нашу розмову.
— Моральна гігієна, — сказав я.
— Шофер таксі теж гігієніст,— мовила Катя.
— Всі люди гігієністи,— сказав я. — Медичні, моральні чи які там іще. Мабуть, тому, що надто на себе покладаються.
Ми йшли, й трава шелестіла довкола наших ніг. Це було чудово: Катині стрункі ноги, і ця трава, і цей сутінок, що тримався долонями за наші плечі, і наша особлива й неподільна з’єднаність. На Катине обличчя знову ліг її загадковий, прегарний вираз, і я весь час повертався, щоб зловити її погляд. Коли ж ми зустрілися поглядами, тиха й чудова музика виникла в кас.
Але Каті було цього не досить, і вона знову поверталася до тої ж таки теми:
— Чому ж люди отак непокоять одне одного?
— Бо змін бояться, — сказав я. — Кожен утверджує себе, а раз так, хоче залишити на землі свої засади й думки.
Трава ще й досі шелестіла біля наших ніг. Ішла поруч мене юна дівчина і тримала в голові якусь думку, якої я до кінця й збагнути не міг. Саме від неї на її обличчя лягало оте таємниче й серйозне, що так мене вабило. Я подумав під той час: чи треба нам зараз про щось мудре чи немудре розмовляти? Чи не краще пильніше вслухатись у себе: може, цей момент навіки загусне в нашій пам’яті й колись зігріє нашу самоту?
— Скажи,— повернулася вона до мене,— а чи не здаюся я тобі нерозумною?
Я всміхнувся. Мені хотілося сказати, що вона здається мені чудовою. Але я не був привчений говорити компліменти, тому легенько торкнувся вустами її вуха.
— А знаєш, мені ще нема вісімнадцяти, — сказала, не дивлячись на мене, Катя. — Я тоді тобі неправду сказала.
Я похитав головою. Легка усмішка так само цвіла на моїх вустах.
— Боялася, що дивитимешся на мене як на дитину, — так само категорично сказала Катя.— А мене це ображає, розумієш?
Я розумів: тут теж своя закономірність — людина перестане на таке ображатися, коли вона вже не буде дитиною.
Я знову торкнувся вустами її вуха, наче хотів шепнути щось ніжне й заспокійливе.
— А ти віриш, що душі можуть бути споріднені? — спитала тихенько.
— Безсумнівно, — сказав я.
Ми засміялися, можливо, від того, що нам було просто хороше — той стан, коли не потрібно витрачатись на слова.
Сіли на трамвай і довго їхали, міцно притулившись плечем до плеча. Потім я провів Катю додому, був розкішний, широчезний вечір, дихалося надзвичайно легко. Катині очі блищали, вона всміхалася, а я знову замуокотів романс: «Не співайте мені сеї пісні». Катя вклала свої долоні в мої і жалібно на мене дивилася. Нам і справді не хотілося розлучатися — це чудово, коли одне одного розумієш, коли тобі тільки за двадцять, а їй хто зна ще скільки до вісімнадцяти. Але бувають хвилини, коли все летить шкереберть, коли мова очей переконливіша за мову язика, коли шукаєш золотої неподільності і знаходиш її на твоїх-таки вулицях.
— Не проводь мене до будинку, — зніяковіло попросилася Катя.
— Гігієна? — засміявся я.
— Угу! — зітхнула вона й попрощалася.
Я трохи постояв, але вона не поверталась і не озиралась. Тоді повернувся й пішов я сам. Ішов, наче впитий невідомим трунком, десь зовсім поруч існувала моя Катя, звичайна й дуже юна дівчина; то було чудово, що я її зустрів і що ми, нещодавно зовсім не знайомі, так гарно й просто одне одного зрозуміли. Мені раптом захотілося під ту хвилю, щоб оці стіни, безліч стін, видимі й невидимі, розсунулися й зникли. Хай би були тільки стіни, що захищають від негоди, а не від людей! І хай не треба буде людям ховатися одне від одного за сімома замками! Може, це не так просто, як здається, може, це тільки моя химера, але такий він уже є, оцей сьогоднішній настрій, і я зараз справді цього жадаю.
Я сів у тролейбус. В гуртожитку застав Володьку, який заглибивсь у читання.
— Ну, як любов? — спитав він.
— Чудово, — відповів я.
— Хороша дівчина, — сказав Володька.
— Ще б пак! — відповів я.
— А я оце читав. Теж про любов! — він постукав об палітурку.
Я засміявся. Потягнув його на вулицю. Такий же розкішний сьогодні вечір, такий широкий і теплий. Таке розкішне над нами небо і такі ми до безмежності молоді!
Всі горіхи, що лущаться
Дівчина йшла, сховавши руки в кишені пальта. Світило сонце, яскраве й тепле, темнів сніг, калюжі здавалися чи чорними чи й синіми, люди шумливо проходили мимо, гуркітливо котилася вулиця, а дівчина йшла та йшла, поклавши руки в кишені, й перебирала пальцями горішки, що там лежали. Горіхи були кругленькі й, мабуть, смачні; пальці підхоплювали їх, зважували, шукали заглибин та горбочків, ковзалися по гладеньких боках. Хотілося розкусити горіха, але навколо пливли людські обличчя — як це вона виглядатиме з горіхом у роті: горіх, напевне, міцний, і розкусити його не так просто...
Прибігла була сьогодні до неї Валька, з очей її бризнули сльози, а надміру розчервонілі губи почали розказувати їй те, про що знала вже давно: ходив, бачите, три роки, а зараз одружується з іншою. «Як він міг, як він міг!» — обурювалася Валька, і ці слова мимохіть ставали як приспів до якоїсь пісні, забутої чи тільки-но складеної... Дівчина морщить лоб, це так негарно бути неуважливою, адже Валя — подруга її найкраща. «Годі, годі, годі!» — каже вона, теж наче приспівуючи, а вуста у Валі червоні, наче калина спіла, і на калину ту бризкає роса її сліз.
І стало їй дивно надміру, що так воно ведеться в світі: сидиш і чекаєш, ідеш і чекаєш і начебто себе на торг виставляєш: «Купуйте, купуйте, смачно й поживно!» Ні, це вона перегнула, але в серці таки застряг якийсь чудний клубочок, як котик вербовий, лоскоче, сухий і пухнастий, і обливає його холодною міддю синиця, котра десь сховалася тут, поміж стін, і ллє, ллє оту мідь, наповнює груди, і той сірий клубочок розтає в грудях помалу, і лагідниться її зір, тим більше, що бачить вона, як назустріч їй іде сухенька гостроноса й гостроока бабуся, тулить до грудей випещеного тлустого кота й насторожено поглядає навдокіл, начебто всі ці люди знамірилися напасти на неї, щоб розірвати того кота на шматки.
Дівчина вдихнула весняного повітря, але їй здалося, що вона вступила в кімнату до тої старої: там трухляві меблі, порцелянові кицьки й слони і пахне так, як пахне в кімнатах старих дів. Дівчина здригається і задкує, їй уже не здається, що вона сидить і чекає, іде і чекає, бо, може, вона й справді чекає? Навколо мигають худі і вгодовані обличчя, коштовні шуби й простенькі пальтечка; на ній простеньке пальтечко, але вона нічого не має проти шуби. Моторолер ускочив у калюжу, як горобець, і плеснув навсібіч бризками.
Горішок все більше лоскотав пальці, дівчина озирнулася й вийняла його з кишені. Лежав у руці, круглий, світло-брунатний, блискучий. Але навколо було забагато людей, забагато очей, і дівчина, зітхнувши, поклала горішок назад до кишені. Він упав на інші з ледь чутним стукотом, дівчина знову зітхнула й пішла собі далі.
Вона побачила десь там, попереду, між тої юрби, обличчя своєї матері, любе, зрештою, і дороге, але вуста материні надто сухо злітали і надто сухо молотили слова. Там, попереду, в голубому весняному повітрі засвітилася їхня квартира, одна кімната й друга; дівчина переступила той уявний поріг: до матері прийшла подруга, і вони теревенили. Телевізор, холодильник, килими... Говорили гаряче й пристрасно, такі рухливі й дійові; дівчині захотілося прокрастися повз них навшпиньки, пройти в глибину кімнати, де м’яка канапа і ліжник, вгорнутися тихцем у той ліжник і приплющитися. Але на неї накочувалися сухі оті, смішні трохи й запилені слова; тумбочки, за якими чомусь була черга, бігали довкола неї, як кошенята, і весело гралися сонячними зайчиками.
Горішок знову з’явивсь у долоні, звабно заблистів світло-брунатним боком, сонце ніжно пригрівало — перше весняне сонце весняного дня. Страшенно хотілося розкусити горішок; це добре, що він такий тугий, це добре, що він як думка, але шкарлупка все ж повинна тріснути, а думка знайти вирішення. Дівчина звернула до вузенької вулички і вклала горішок до рота. «Я стояла за тумбочками, — сказала матері її подруга, — мене відштовхнули, а я як поверну плечем!..» «Ха-ха!» — засміялася подумки дівчина і замружилася, бо сонце засліпило її раптом, сипнувши синє проміння.
Горішок не розлущувався. Дівчина боязко озирнулася, чи не дивиться хто. Вона стисла відчайно зубами, але горішок був надто міцний і не думав ламатися.
— Що, не розкушується?
Хлопець з’явився раптово, вона побачила його й почервоніла. Горішок був у роті, тож дівчина стояла й кліпала повіками.
Хлопець засміявся, і вона ще більше вразилась од того сміху. Блиснули зуби, спалахнули очі, і те чудне сьогоднішнє сонце зовсім засліпило сині чи, може, й сірі зіниці. Дівчина викинула на долоню мокрий горішок і стояла так із ним, не здогадуючись затиснути долоні.
— Хочете, я допоможу!
Вона замахала головою, все ще тримаючи вологий і лискучий горішок на простягненій долоні, щоки її освітилися двома рожевими місяцями, а білий лоб зморщився.
— Я сам люблю горіхи,— сказав із тою-таки білозубою усмішкою юнак. — Давайте поколемо!
Вона глянула на свої туфлі, на небо, на сонце, глянула на хлопця і раптом стала тиха, заспокоєна й покірна. Проїхало таксі, дівчина знову сторожко глянула на хлопця, а він відповів їй ясним усміхом очей.
Підійшли до дверей чийогось під’їзду, хлопець брав горіхи з її наставленої долоні й натискав дверима. Горіхи легко лущилися, він віддавав дівчині круглі лахматі зернята, а вона покірно збирала їх у другу долоню. З під’їзду вийшла жінка з сумкою, вона здивовано на них позирнула, хлопець ще раз усміхнувся очима.
— Досить, — сказала дівчина.
— Ще один!
У дівчини була повна рука ядерець. Трохи здивовано на них дивилася, тоді перевела погляд на хлопця.
— Все дуже просто, — сказав він.
— Не завжди просто, — думаючи про своє, відповіла дівчина.
В руці в неї були налущені горіхи, пригрівало сонце, в неї у серці знову з’явився сірий, вербовий котик, неподалік лящала та ж таки невгамовна синиця, і дівчині раптом соромно стало, що вона стоїть перед цим гарним хлопцем і, наче прохач, простягає оті шолухасті, вкриті брунатною шкіркою зерна. Дзвінко зойкнула під шиною автомобіля калюжа, вода обляпала панчохи високої, як жердина, й поважної, як та ж таки жердина, жінки; дівчина знову подивилася на хлопця.
— Їжте! — сказала вона.
Хлопець погасив нарешті свою усмішку, обережно взяв з її долоні зернятко, дівчина взяла зернятко й собі. Вони жували й дивилися одне на одного; і вже не було ні в ньому, ні в ній ніякісінького сміху, а щось таке, як дзвін синиці і як сірі пухнасті вербові котики.
— Піду я,— сказав хлопець, кивнувши.— А ви...
Пішов своєю дорогою, а вона своєю. Стисла руку, і в долоню врізалися налущені горіхи. Навколо пливли обличчя і з гуркотом котилися авто. Дівчина озирнулася, хоч знала, що вже не побачить ні хлопця, ні дверей, якими вони лущили горіхи. В ній затремтіло щось, легенько так і дивно, щось синє й незнайоме, щось, як цей синичий спів, світле й гарне, як сонце,— хвиля, поранена променем. Заплеснуло душу, щось зруйнувало, щось додало, мале й не зовсім означене. Їй здалося, що знає вже, куди йде, куди ведуть її яскраві весняні вулиці і куди їй треба поспішати. І вона поспішила, як і всі навкруг, у густий людський вир, шумний і неспокійний, і обличчя її стало, як і в усіх,— ділове й заклопотане.
Тільки коли притомилися їй ноги, коли втома влізла у голову і почала по-домонтарському мостити собі кубельце, вона спинилась і роззирнулася. Так само ходили люди, світило сонце, темнів сніг, калюжі здавалися чи чорними чи синіми, гуркітливо мчали кудись авто. Дівчина пошукала в кишені, і пальці її наштовхнулися на ще один горішок, що випадково вцілів, закотившись у куточок. Один-єдиний горішок з блискучим ясно-брунатним і гладеньким боком...
Кілька хвилин із вечора
Я вийшов на вулицю. Хвилею котилися машини, в тролейбусах наліпилося людей, як у вуликах бджіл; якийсь хлопчак дивився, приклеївши носа, крізь закраплену шибку; сіявся дощик, і я не міг ніяк перечекати цього невгавущого, ревливого й стрімкого потоку. Над вулицею висіла синя хмара від перегару; шофер таксі виплюнув крізь вікно недопалок; якийсь дід стояв з того боку вулиці і чекав, як і я, доки можна буде перейти.
Над головою в мене плеснула кватирка,— я зирнув туди крайока.
— Привіт! — сказала Марія. — Ти куди?
— Привіт, — відказав я. — Та от туди!
— Все ще дмешся?
Я злегка засвистав. Марія не любила цього, і я вже знав, що вона напевне образиться.
Вона й справді образилася: кватирка за моєю спиною була вже міцно запечатана, а вікно затягнуте щільною гардиною. Я пішов до перехрестя, щоб перейти вулицю як годиться; дід з того боку так і не дочекався, поки спливуть машини, і хоробро пішов, жваво маневруючи поміж них.
Я зайшов у парк, алеї вогко блищали, й осіннє листя на них матово світилося. Назустріч мені простувала дівчина, і це було радше дві дівчини: одна над асфальтом, а друга в асфальті. Черевики з надмірно грубими підошвами ступали на листя, і мали обидві ці дівчини спільними тільки оці черевики. Я усміхнувся дівчині, але вона поглянула повз мене, начебто там, за моєю спиною, от-от спалахне світло і на сірому екрані неба почнеться цікаве, аж понікуди, кіно.
Я подумав, що мій чуб має ту ж таки форму, що й зачіска цієї дівчини, та й кольору наше волосся було однакового. А ще я подумав, що ми трохи схожі одне на одного. Я подивився собі під ноги: там, у асфальті, йшов озутий у мої черевики якийсь молодик у надто широких штанях.
Попереду похитувалися дві літні жінки. Вони повільно пливли над хідником, як дві великі кулі.
— А Майя вже вийшла заміж,— сказала одна низьким голосом.
— Та що ви кажете?!
— Чоловік має квартиру, сам інженер...
Я знову подумав про дівчину, з якою тільки-но розминувся. В неї на щоках горіли розкішні підківки, і вона, напевне, теж збирається заміж. Чоловік її, подумав я, напевне, буде інженер, і матиме він розчудову квартиру. Я ж поки що учень електрика, і, можливо, вона мала підстави дивитися через мене, начебто я скляний.
Ішов по хіднику, і мені навіть захотілося, щоб вгорі розчинилася кватирка і щоб хтось покликав мене. Але вікна, які я минав, були не про мене: вітрини, майстерні, перукарні й ательє. Я подумав, що даремно образив Марію. Треба було б вийти на ці вулиці з нею в парі і щоб вона статечно повела мене під руку.
Навпроти йшло двоє: дівчина вела під руку незвично рудого молодика, і були в неї заплакані очі. Мені захотілося вийняти ту руку з-під пахви молодика, і хай заграє на її смутних вустах усмішка. Може, через те я всміхнувся тій заплаканій, але вона пхикнула й демонстративно задерла переді мною кирпулю...
Я перейшов вулицю і ввійшов у бульвар. На мокрій лавці, підстеливши газету, сидів дідок. В руках у нього була ще одна газета, геть подзьобана дрібними краплями. На голові в дідка був целулоїдний капюшон, і старий видався мені істотою з іншої планети.
В животі в мене заграла сурма: мати на першій зміні, й обіду в нас сьогодні не було. Через це я купив у пиріжковій аж п’ять пиріжків — стояв, обпершись об стойку, їв та й воду собі попивав. Коло мене пив пиво п’яниця з буряковим носом, він вряди-годи почмакував: мабуть, висмоктував застряле ще позавчора в зубах м’ясо. Навпроти стояла дівчина, але то була не та дівчина; я ж думав про ту, що так чудно роздвоювалась на асфальті. Дівчина тримала двома пальцями пиріжок, і на одному з пальців наполовину зліз манікюр. Зуби в неї були рівненькі, і вона не так кусала пиріжка, як пиляла його. «Ти знаєш Галку Бондарчук?» — спитав у мене за спиною чийсь голос. «Ну-ну!» — «З нею ходить зараз Вовка». — «Ти ска-а-ажи!» Я теж знав Галку Бондарчук, але не ту, з якою ходить Вовка. Та живе в четвертому номері, і в неї аж двійко дітей. Отож, коли йде вона з тими дітьми, одне тягне в один бік, а друге в другий, начебто хочуть роздерти ту Галку Бондарчук, як роздерли древляни Ігоря.
— Дай закурити,— звернувся до мене п’яниця, його буряковий ніс після пива аж сяяв.
Я дав п’яниці закурить, і він забув мені подякувати.
— Дякую, — сказав я йому.
— Што говориш?..
Я йшов через залюднений хідник, і тут уже не було дощу. Люди, однак, парасолей не згортали, і вони дивно цвіли побіч хідників і дерев, а синій дим бензинового чаду тепло тремтів над сошівкою.
Зайшов на пошту написати листа. Лист я писав своєму однокласнику, якого доля вимела з нашого міста. Сьогодні я його згадав, власне, випала з записника його адреса. «День листа!» — кричав плакат, і заохочена юрба ставила на конвертах печатки. Я всміхнувся й почав писати. Писав про те, що я учень електрика і що з нашого класу тільки я обрав цей фах. Писав про останній футбольний матч і про платівку, яку мені дістав інший мій однокласник — Борис. Писав я, що дівчини не маю, а та, з якою ходив, поки що набік... Я відвів очі від листа і побачив перед собою порожню алею. Була вщерть засипана листям і від того аж сяяла. Йшла по тому листю дівчина, власне, дві дівчини: одна над асфальтом, а друга в ньому. Ми зирнули одне на одного, і я ще раз уразився: була вона страшенно схожа на мене. «Ти брешеш! — обірвав я себе. — Вона на тебе й оком не кинула!» Я схилився над листом і написав, що маю нову дівчину: те ж, що дівчини в мене нема, грубо замазав. Я зустрів її в парку, — написало моє перо, — коли блукав знічев’я... Мені раптом захотілося зіжмакати листа і вкинути його в урну. Але я заклеїв конверт і пішов поставити на нього печатку.
На вулиці вже горіли вогні. Дощу не було, але люди ще тримали над головами барвисті парасолі. «Славно цвітуть ці парасолі!» — відзначив я і сплюнув собі під ноги. Натомість утрапив на лакований, дико лискучий на мокрому черевик і зустрів проти себе такі зчудовані очі, що мусив вклонитися:
— Вибачте!
Мені здалося, що попереду майнуло пальто, яке я вже десь бачив. Ну, звісно, в таке пальто була вдягнена дівчина, про яку я весь час думаю. Я погнався за тим пальтом, але до мене повернувся профіль з таким чудернацьким носом, що я аж зупинився.
Був біля кінотеатру. «Хороше кіно?» — «О, чудове,— сказав чотирикутний пузань. — Шпі-о-наж!» Я взяв квиток, всівся і почав дивитися. З лівої руки в мене сидів патлатий молодик, якого я спершу прийняв за дівчину, а з правої трощила з хрумкотом яблуко кирпоноса стара діва.
На екрані бігали, неймовірно кричали, а я дивився кудись туди, далі, за екран, а може, ще далі. Пахло мені листя, пахло вогке дерево лавок, блищав мені асфальт. «Ні,— подумав я, — годі вже, годі про ту дівчину!»
І я забув про ту дівчину. Дивився, як ловлять шпигуна, і думав, що Марія сидить сама в хаті і плете собі вовняні рукавиці. На плечі їй накинуто вовняну хустку, яку сплела вона ще тоді, коли ми з нею гуляли, а на ногах сплетені нею шкарпетки, всунуті в притоптані хутряні капці. Я подумав, що такі ж капці носить і моя мати, і батько ось уже два місяці обіцяє подарувати їй нові.
Шпигуна вже зловили, і мені нічого не лишилося, як вийти із зали. Тоді я знову побачив дівчину, яка так уразила мене у парку. Вона тримала під руку лискучого хлюстика й любовно зазирала йому у вічі.
Годинник показав десяту вечора. Я перечекав машину і перейшов вулицю. Маріїне вікно світилося, і я вже напевне знав, що вона сидить за безконечним своїм в’язанням. Я спинився біля того вікна і трохи потупцяв, сподіваючись, що знову відчиниться кватирка і вона до мене обізветься. Але довкола було тихо й порожньо, довкола навіть машин не було, і я, склавши бубликом вказівного пальця, легенько стукнув у шибку тричі, як стукав місяць тому і раніше.
Казка про Великого Слона
Над головою клубочилися хмари, а я повільно йшов по потрісканому тротуару. Нещодавно випав дощ, і я відчував його настрій. Хмари куйовдились у небі, віяв вітерець, напоєний духом садів.
На Купальній лежало в калюжі порося. Туди далі, вглибину, синьо топилося бліде марево: скелі здіймалися високо вгору, і їхні завиті серпанком силуети скидалися на стародавніх лицарів. Вовка вже, напевне, чекав мене, як завжди, під парканом, і я почав ритись у пам’яті, намагаючись видобути звідти все, що знав про неймовірних людей — чарівників, гномів та несусвітних красунь.
Але Вовки під парканом не було, і я схопив за комір хлопчака, який гамселив калюжу.
— Привіт, — сказав я. — Збігай-но за Вовкою.
Порося все ще лежало, блаженно хрюкаючи, доки не з’явилася сердита тітка і з криком не загнала його на подвір’я. Я слухав її лайку і відчував, що небо наді мною аніскільки не розпогодилося. Хоча не те... З’явилися бліді просвіти, які інколи спалахували осяйною синявою.
— Вовки нема!— сказав мій посланець, стаючи проти мене. Колупав пальцем у носі й цікаво зирив на мене.
— Гаразд! — мовив я. — Наступного разу подарую тобі далекобійну гармату. А Вовчина сестра?
Хлопець показав дрібненькі зуби й шморгнув носом.
— Сестра є, — сказав він.
— Молодець, старий, — похвалив я. — Врешті, мені сестра й не потрібна.
— Хе! — сказав хлопчак.
— Мені потрібен Вовка, — докінчив я.
А тоді пішов. Пересік кам’яну греблю і здалеку пізнав Вовку. Той сидів на камені під кленом, зібгавсь у колесо і вимахував лозиною. На мене він не дививсь, а я знову ворухнув пам’яттю, намагаючись видряпати звідти хоч одну казку. Однак голова моя була порожня, а те, що в ній усе-таки з’являлося, Вовка давно вже знав.
— Навіщо ти махаєш цією ломакою? — спитав я.
Вовка скоса зирнув на мене.
— Ну гаразд! — згодився я, сідаючи на камінь. — Можеш скільки завгодно махати своїм прутом. А чого тебе не було на твоєму місці?
Вовка махав лозиною і хитро зиркав краєчком блискучого ока.
— Як поживають твої батьки? — спитав я. — А сестра що, сидить дома й досі?
Вовка так само не відповів, тільки зручніше вмостився на камені. Я провів рукою по старих дошках паркану.
— Фе!— сказав я. — Ти спираєшся спиною об такий бруд.
Вовка пхекнув і цьвохнув лозиною по калюжі. Бризки обсипали нас обох, і Вовка розреготався.
— Ти не відповів на мої запитання,— сказав я.— Врешті, можеш не відповідати, але кожна людина, коли хочеш знати, мусить бути психологом.
— А що таке психолог? — спитав Вовка.
— Кожна людина мусить розуміти інших, — відповів я. — Ось зараз мене зустріли дві мої колишні вчительки. Вони й досі дивляться на мене як на пацана. Ну, то що твоя сестра?
Я різко повернувся до Вовки, але той на мене не дивився. Лише підступно мугикав.
— Звідки в тебе цей ідіотський мотив? — спитав я. — І де це ти взяв такий унікальний музичний слух?
— Це не ідіотський, — поважно сказав Вовка. — Це з опери!
— А ти знаєш, що таке опера?
Вовка не відповів, а змахнув лозиною.
— Ти, очевидно, хочеш, щоб я сьогодні нічого не розказував?
Вовка розширив очі, але відразу приплющив їх.
— Ну гаразд,— сказав я.— Пішли з цього дурного місця.
Я взяв його за руку і потяг у напрямку скель.
— Я не хочу нікуди йти! — крикнув Вовка, вириваючи руку.
— Що з тобою, малий? — нахилився я до нього.
Дивився з мить на мене, і його погляд був особливий.
— Гаразд! — згодився я. — Більше ніколи не водитиму тебе за руку. Але щоб розповісти тобі про Великого Білого Слона і про індійського царя Чандрагупту, нам треба десь затишніше сісти.
Вовка стояв за кілька кроків від мене і дивився спідлоба.
— Ти брехун, — сказав він. — Ти зовсім не хочеш зі мною гратися. Ти зовсім не хочеш розказувати. Ти хочеш довідатися про сестру!
— Мені завжди подобалася твоя кмітливість, — сказав я. — Але сьогодні мені хочеться й справді розказати тобі казку. Як поживають твої кольорові скельця?
— Їм нічого поживати, — сказав Вовка, підтираючи носа.
— Ну, не сердься, — сказав я. — Глянь. На тому камені я розповідаю тобі казки. Я йду туди. А ти як собі хочеш...
Я пішов до каменя і відчув, що Вовка плететься слідом. «Треба не повертатися», — подумав я і зирнув у небо. Висіло воно над головою, кошлате й збунтоване, і настрій мій був теж, як це небо. Все пливло разом з нами, набухле від вологи. Калюжі блищали, пострілюючи клаптиками синього, і була ще тиша, бо на річку ніхто в таку погоду не приходив. Дощі навалилися на землю, розтопили її, і малі клаптики там, угорі, були через те по-особливому яскраві.
Я сів на камінь і почекав, доки підійде Вовка. Була моя голова так само порожня, тільки скімлив на споді серця притамований біль.
Вовка й досі був похмурий. Дивився на мене, наче ставав я кревним його ворогом. Але все-таки вмостився на камені.
Я сидів і розглядав свинцеві хвильки, які лизали скелю. Велика жаба виринула з води і наставила на нас очиська. Я штовхнув Вовку й показав на жабу.
— Що це сьогодні з тобою сталося? — спитав я.
Він не відповів, але на жабу дивився.
— Ти підеш у другий клас, — знову обізвався я, а потім у третій. Тоді вчитимеш природознавство. Отакий, розумієш, цікавий-прецікавий предмет...
— Розповідай краще про Великого Слона, — буркнув Вовка.
Я почав розказувати йому те, що мимохідь поклалося мені на думку. Про Слона, який раптом утратив спокій. Про джунглі, по яких ходив він, наче сам не свій, і про те, що ніхто не міг знайти ліку на ту його журу. Про те, що сонце вже було в його очах не оранжеве, а фіолетове, що зелене виблідло і листя пожовтіло, хоч у джунглях ніколи не буває жовтого листя. Я розповів своєму малому слухачеві про те незвично жовте листя і про великий сум Великого Слона, коли ступав той важезними ногами на впале листя і коли дихав духом прив’ядання. Всі дивилися на Великого Слона як на зачумленого, всі навіть сторонитися його почали: де ж бо це видано, він бачить так чудно світ і їхні вічнозелені джунглі? Де видано, щоб така осінь падала на джунглі? Звали того чудного Слона Харонді, сказав я. І він сумував, печалився з дня на день, той несамовитий Харонді. Тоді вирішили Слони зібрати велику раду, щоб розважити, що робити їм зі своїм нещасливим братом. Вони довго радилися, бо це й справді нелегко додуматися: як би його учинити, щоб листя стало знову зелене в Харондиних очах, а сонце оранжеве? Десять ночей і десять днів радилися Слони, а тоді нарадили послати Харонді до премудрого царя Чандрагупти. Чандрагупта, сказав найстарший Слон, вирішував ще не такі загадки, а може, наш юний брат хворий, та й більш нічого? Може, йому треба з’їсти чар-трави і вся хворість його мине?
Тоді й пішов Великий Слон через жовті джунглі до премудрого царя. Йшов він дванадцять днів і дванадцять ночей, і, поки йшов отак, осипалося за його спиною листя. І йшов він, несучи осінь на великі джунглі, і перелякані звірі думали, що це вже кінець світу. Фіолетове сонце світило йому просто в вічі, і з очей його, уражених тим сонцем, викочувалися великі фіолетові сльози.
На тринадцятий день прийшов він до Чандрагупти. Засміявся премудрий цар, почувши дивовижу з уст Великого Слона.
— Це не тільки з вами, слонами, трапляється,— сказав він,— але й з людьми. До всіх нас приходить такий час, коли зелене для нас жовте, а оранжеве фіолетове. Треба тобі заспокоїти кров, а щоб це сталося, знайди собі в джунглях подругу...
— Це нецікава казка,— перебив мене Вовка.
— Але вона сумна,— відповів я.
— До біса! — сказав Вовка. — Мені не потрібні сумні, мені потрібні цікаві казки!
Я подивився на нього, але він роздратовано помахував лозиною.
— По-перше, ти не лайся, по-друге, не махай лозиною, а по-третє, я не геній, щоб щодня розповідати тобі цікаві казки. Вигадувати можна теж до певної міри.
— А я тобі не розказуватиму про сестру,— зло прорік Вовка.
— Сьогодні я й не хочу, щоб ти розказував про сестру,— сказав я.— Подивися, яка страшенно байдужа жаба. Вона дивиться на нас з таким презирством, наче ми комахи.
Вовка підвівся з місця і жбурнув у жабу каменюкою. Та миттю сховалася, а на поверхні повільно почали розходитися кола. Я дивився на ті кола, на розгніваного Вовку, і в моїй душі сколихнулося щось глибоке, схоже на цей день чи на темнувату зелень, щедро обмиту дощем.
З голубого просвіту в небі раптом бризнуло сонце, і я задер голову. Сонце сьогодні було незвичайне.
— Вовко! — сказав я.— Давай-но сюди свої скельця. Я дивитимусь і розповідатиму.
— Ти сьогодні нецікаво розповідаєш,— буркнув Вовка, поліз у кишеню й дістав замотані в носовик різнокольорові скельця. Я обережно розгорнув тканину і дістав зелене.
— Ну, слухай!— сказав я.— Ми потрапляємо в зелене царство.
— Почекай,— відповів Вовка.— Ти не дав скельце мені.
— Вибач! Сьогодні, знаєш, неуважність якась... Так от,— сказав я, передаючи зелене скельце,— ми потрапляємо в зелене царство. Тут ходять люди з зеленими тілами, у них зелене волосся і зелена одежа. Земля тут зелена, і дерева, і небо. Квіти тут, знаєш, також зелені: троянди, тюльпани і маки... Тут найбільше привілля зеленим жабам та цвіркунам. Всі тут їжу їдять зелену і п’ють зелену воду.
— Але ми не затримуємось у цьому царстві,— сказав Вовка.— Йдемо далі.
— Беремо жовте,— сказав я і передав йому скельце.
— Тепер все одмінилося. Стало видно сонце. Навколо дуже тепло. Ми купаємось в сонці, а навколо нас піщані люди. Мають свій світ, держави й мораль.
— А що таке мораль? — перебив Вовка.
— Не заважай,— відмахуюся я.— Коли будеш перепитувати, пропаде чар. Так от, ми серед піщаних людей. Подивися, які засмаглі й жовті в них обличчя, яка прозора й жовта одежа. Ці люди знають, що їм робити на землі, хай їхня впевненість і здасться комусь обмеженою. Головне, вони з ніг до голови налиті сонцем, їдять сонце і п’ють...
Вовка голосно зареготав.
— Як це можна їсти сонце? — показав він на мене пальцем.— Ти знаєш,— він подався до мене і витріщив очі.— Там мільярд градусів!
— Ти сьогодні весь час мене перебиваєш.
— Бо нецікаво говориш,— надувся Вовка.
Я передав йому сіре скельце, і він наблизив його до ока.
— Ну, а тепер ми в звичайній обивательській хаті,— сказав я.
— Що таке обивательська?
— У вісім років пора розуміти такі речі,— сказав я.— Обивательська — значить нудна. Тут усе розкладено по своїх місцях. О, порушити уклад речей тут важко, за всім тут глибокий досвід. Ці люди повні самоповаги, розмовляють упевнено, вони як величезні равлики: на горбах їхніх меблі, праски, каструлі, сковороди — все, без чого не обійдешся. Повзуть вони, наче черепахи, хоча уявляють, що рухаються з космічною швидкістю. Найсмішніше те, що жодна з черепах не дивується, що в неї на спині такий незугарний горб.
— До біса! — ледве не заплакав Вовка.— Ти знову нецікаво розповідаєш.
— Послухай,— відвів я від скла очі.— Я дуже хочу розказувати тобі цікаво. Але повір мені, сьогодні нічого не виходить. У тебе, мабуть, теж це буває — розповідаєш щось чи робиш, а виходить чортзна-що!
— Ти закоханий у мою сестру! — крикнув, відскочивши на декілька метрів, Вовка. Зло світив поглядом, а я знову задивився на свинцеві хвильки, що вигравали й хлюпали.
— Ти закоханий у мою сестру! — вдруге крикнув Вовка, і я побачив його малі, стиснуті кулачки.
Я сидів, опустивши плечі, й дивився на кінчики своїх черевиків. Були заляпані багнюкою й тупо впирались у землю. Туди далі, коло каміння, хлюпала й хлюпала важка вода. Вже зник просвіт у небі, а скельця валялись у траві непотрібними плямками: зелене на зеленому, жовте між зеленого і сіре в зеленому. Я сидів і не дивився на свого малого приятеля, який все ще стояв, відбігши від мене, і навіщось стискав кулачки.
— Вовко,— сказав я повільно.— Можеш мене не боятися. Підійди ближче, я справді хочу з тобою побалакати. От уяви собі, над світом розірвалася велетенська бомба. І ти залишився на землі сам...
— Хо! — сказав Вовка, плюнувши далеко в річку.— Дали б мені гвинтівку, і я ф’ю-іть! — Він свиснув, але підійшов до мене і сів на камінь.
— А потім?
— А потім утік би з дому й бив би диких качок.
— Вовко,— сказав я.— Тоді не треба було б тікати з дому. Тоді не було б ні твого дому, ні качок...
Але Вовка не слухав. Підшукав собі плесканку і, розмахнувшись, пустив її по воді. Камінець легко заскакав по хвилях, а Вовка радісно заплескав у долоні.
— Я б тоді пішов мандрувати, — сказав він, обертаючись до мене. — Обійшов би весь світ і написав би про те книгу.
— Для кого б ти написав книгу? Розумієш, Вовко, людина не може жити самотньо. Вона завжди шукає собі приятеля чи подругу. Це нормально, Вовко. Так що тобі передавала сестра?
Вовка насупився й почав уперто водити пальцем по піску. Я дивився на його палець, а Вовка все більше й більше заплутував кола. Потім підвівся і, заклавши руки за спину, задивився на річку. І я зчудувався, яке доросле й печальне стало в нього обличчя.
Але він не сказав нічого, негнучка пауза зависла між нами. Дивилися на річку, наче хотіли там щось важливе побачити, але не бачили нічого, крім вайлуватих хвильок.
Тоді я підняв каменя й кинув його в воду. І ми обоє дивилися, як розпливаються кола. Кола зіштовхувались із хвильками, і від того чувся своєрідний плескіт.
Вовка підійшов до мене й торкнувся пальцем мого коліна.
— А природознавство — це що?
— Предмет у третьому чи четвертому класі. Коли я вчився, він називався «Нежива природа».
Я встав і взяв Вовку за руку. Він не висмикував її, і ми повільно пішли вздовж берега. Сіро вилискували калюжі, і ми переступали через них, намагаючись зирнути на власні відображення. Але бачили ми, скоріше, відображення один одного: Вовка — моє, а я — Вовчине.
А потім пішли ми по намитому біля берега піску і коли озиралися, то бачили, дві пари слідів: перші до смішного великі, а другі до смішного малі...
Навіщо я про це згадую?
Я бачу кімнату. Звичайну кімнату звичайних людей. У ній давно мешкають, і тут немає лоску, який надають своїм гніздечкам чепурухи. В ній живе повний, важкотілий господар, суха жінка, яка майже сюди не навідується,— чи на роботі, чи на кухні,— і мала дівчина Валька. У ній є навіть книжкова полиця, заставлена книгами. Стоїть досить старомодний буфет, обставлений не менш старомодними порцеляновими ляльками, і канапа з вибитими подушками. Я дивлюся на головну прикрасу цієї кімнати — могутнє двоспальне ліжко, і на мене віє тишею. В кутку між вікнами стоїть столик, на якому вічно червоніють паперові квіти, і в тому сутінку, що повільно заповзає в кімнату, вони не червоні, а сірі. Здається, я щось перед цим розповідав, бо мала Валька сидить навпроти мене й слухає, аж рота розкрила. Ми з матір’ю гості в цьому домі, сидимо за столом і ведемо звичайну бесіду ні про що. Інколи я позираю у вікно, ті сутінки там, за ним, синювато-драглисті, і в них монотонно колишеться гілка з трьома зовсім жовтими листками. Вони світяться в тому сутінку, наче впав на них промінь вечірнього сонця. Але сонце вже давно лягло в золоте ліжко, і тільки ці три листки спокійно й трохи сумовито про нього благовістять.
Мала Валька говорить про школу, і я теж намагаюся говорити про школу. Але то було так давно: перший клас — і тисяча дев’ятсот сорок шостий рік, другий клас — і тисяча дев’ятсот сорок сьомий. Мати оповідає, яким я був вундеркіндом: у п’ять років уже читати міг, але навіть господар поблажливо всміхається на ті оповідний — кого нині таким здивуєш, тепер вже учать дітей читати з п’яти місяців!
Мені трохи незручно, що мати цього не знає, в неї пригашені від спогаду очі, і дивиться вона не так на цих людей, що ми їх навідали, як у себе: ходять перед нею сині тіні із відгорілого навіки часу.
Я знову дивлюся на ті листки у сутінку, і на мент мені здається, що також входжу й занурююсь у сиві хвилі, і теж бачу сині тіні, і теж мені стає на серці сумнувато-гарно, бо там, далеко, в неозорому просторі, вщерть запнутому мережею із синьо-срібних ниток, іде малий мандрівничок, заклавши за спину руки, і мандрівничок отой я.
Господар тільки-но поголився, від нього пахне туалетною водою, а на вустах лежить та ж поблажлива всмішка, якою він зустрів материн спогад про моє вундеркіндство. Але мати моя вже зовсім забула про те, вона тепер думає не так про мене, як про тих моїх ровесників, котрим не судилося доступитися до сьогоднішнього дня.
— Гай-гай! — хитає вона головою.— Скількох дітей тоді розірвало!..
— Як так розірвало? — перепитує Валька.
— Такі вони запопадливі, діти,— похитує головою мати.— Розбирали снаряди, міни. Потім ще такі цяцьки були у німців: візьме дитина в руки — та й по ній!
— Мали й ми сховок,— підхоплюю я, достосовуючись до материного тону.— Було там на кожного по двісті, а то й більше патронів, мали ми найсправжнісінькі гранати, а дехто — самопали чи й револьвер. Ми накидували патронів у вогнище, відбігали й слухали, як вони рвалися...
— Ось бачите,— сказала мати. — А скільки я їм говорила?
— В школі в нас було холодно, хоч собак ганяй,— казав тим-таки тоном я.— Чорнило ми приносили з дому, але воно все одно замерзало. В таких маленьких торбинках ми його носили, а коли чорнильниці розбивали, на снігу лишалися фіолетові плями...
Я й справді бачу ту дорогу в фіолетових, зірчастих плямах. Це по ній іде малий мандрівничок з руками, закладеними за спину. В нього задертий носик, а з губи зіслизує легкий посвист. Сьогодні він нікого не здивує, що навчився читати в п’ять років, але й сьогодні не кожен хлопчак повторить те майстерне, переливисте свистіння.
— Тепер нам не треба чорнильниць,— каже майже радісно Валька.— Ми пишемо кульковими ручками. Спершу писали авторучками, а потім нам і кульковими дозволили...
— Отак випроваджуєш його у школу — і поліно дров сунеш під пахву. Самі купували в’язанками — чи ж багато їх докупуєшся?
Це казала мати. Казала буденно, трохи втомлено, бо сиділи ми в цих-от сутінках і мимоволі переселювались через них бозна й куди. Мандрували отак подумки, і я майже реально чув отой переливистий посвист із вуст малого мандрівничка. У Вальки розгорілися при цьому очі, вона зазирала нам у рот, їй були цікаві наші розповіді. Господар цієї хати, в яку ми зараз утрапили, повів себе простіше: наклав на рота долоню, а той його рот став ширший за долоню.
Я зирнув на дівчинку і раптом збагнув: на очах у неї поблискують рожеві окуляри. Ті окуляри наділи їй ми з матір’ю, і мала аж затремтіла: он де були часи — і гранати, і чорнильниці, які лишають на снігу фіолетові плями, і в класах можна було сидіти в пальтах і нічого не робити, раз замерзло чорнило. Я глянув на матір, але тут, у цій кімнаті, сиділа тільки її тінь, сама вона ще й досі мандрувала по синіх глибинах сутінків, що так тонко й прозоро плетуться за вікном. Тоді я раптом пізнав рацію в тому простому русі господаревої руки, яка прикривала рот, ширший за його долоню. Мені здалося, що, отак переносячись у той далекий час, я мимовільно щось втрачаю. «Навіщо воно це, навіщо? — вистукувало в мені, начебто якісь вірші складалися. — Навіщо воно — згадувати, і що це, і кому це, і для чого?» Але мала Валька дивилася на мене заздрісно, і я зрозумів: ми згадуємо тільки тому, що він є в цій кімнаті, чистий отой, захоплений і такий неймовірний погляд.
Господар зумів-таки звести докупи вуста; він устав, великий і незграбний у цих сутінках, і похитався до темно-сірого ока, яке весь вечір німо дивилося на нас із кутка. Око те раптом замерехтіло, попливли по ньому смуги, з’явився тихий і чудовий спів, а вже потім проступили чоловіки у смокінгах, котрі ту пісню співали. Я аж потягся до них, бо вловив у тому співі щось таке, що пояснювало мені й цей сутінок, і настрій, але господар знову похилитався через кімнату, простяг широку й повну руку і вимкнув звук.
Ми сиділи мовчки, дивлячись на чоловіків у смокінгах, які стуляли й розтуляли роти, а мала Валька неспокійно крутилася на стільці: вона все-таки хотіла, щоб ми розповідали. Я знову обдивився кімнату, в яку потрапив, мені підморгнула якась порцелянова лялька, чи, може, це мені так здалося; мати незрушно дивилася на око телевізора. І не було звуку, тільки самі артисти у смокінгах, що широко розтуляли роти, і був ще господар, який сидів, наче індійський бог, ледь-ледь розсунувши в півусмішці вуста, і чекав, доки нарешті не змінять номер.
— По решті програм теж єрунда! — проголосив він і знову поринув у свою непорушну величавість.
Тоді встала зі свого місця Валька. Вона підійшла до мене і притулилася.
— У вас так цікаво було, як ти малий був!— сказала вона, і я здивувався: мій відлетілий час для неї щось таке, як інша кімната в іншому місті. Вона хотіла б сісти в автобус і рушити зі мною, щоб навідати ту кімнату; адже це так просто: купив собі квиток й поїхав.
— Ану давай трохи послухаємо,— запропонував я і самовільно вмикнув телевізор.
Це була та сама пісня, що її насвистував колись, ідучи по дорозі, засипаній фіолетовими зірками, малий мандрівничок, і я тепер аж пив той спів. Три листки за вікном все ще палали, наче жовті свічки, хоч сутінок погустішав; три дерева побачив я там, далі, куди збирався продивитися, три дерева на кінці дороги в кожного, адже життя постійно пульсує в трійній іпостасі. Минуле, теперішнє й майбутнє є в ньому, і це як три начала в одному сонці: світло, тепло і колір.
— Тобі це подобається?— спитав господар, видимо страждаючи в своєму кутку. Мусив знову накласти на рот долоню, і знову той рот мусив стати ширший за неї.
Я не відповів. Глянув на матір і побачив, що, незважаючи на сутінок, очі в неї прозорі, аж голубі.
Малюнок Кента
Ігор дивився на малюнок Рокуелла Кента. Звичайний, трохи романтичний малюнок. Стояла дівчина, картинна звівши до сонця руки, а навколо неї — звірі. Валя зібрала тарілки й поклала на них ложки та виделки.
— Я зараз витру, і складеш стіл.
Вони обідали сьогодні не на кухні. На честь суботи він приніс пляшку шипучки, і вони зробили маленьке свято.
Ігор сидів у кріслі й розглядав малюнок. Валя прийшла з кухні, тримаючи в руках мокру ганчірку. Вона зазирнула через його плече.
— Нащо це?
— Що це?
— Ну, ця дівчина, ці підняті руки й олень?
Він усміхнувся. В голові легенько буяв хміль. Гарний, іскристий і трохи грайливий.
— Але-го-рія! — сказав трохи глумливо, закидаючи голову.
Вона спатлала йому чуба й почала витирати церату. Ігор все ще дивився на малюнок.
— Романтична дівуля,— сказала Валя.— Йди краще складай стіл.
— А й справді романтична,— потягся Ігор, аж хрупнули йому кістки.— Повна поезії й чару!
— Може б, ти не лупився на неї? — трохи ображено, а трохи й жартівливо сказала Валя.
— О, я в неї закохаюсь! — підскочив Ігор.— Я, гр-р, зраджу тебе з нею. І вона не буде на мене бурчати, гр-р!
— Підбирай слова,— сказала вона з більшою образою. Але в її голосі ще бринів сміх.
— О, вона піде від мене! — патетично вигукнув Ігор, скидаючи вгору руки. — Я закохався в цей малюнок, і вона піде від мене!
— Ну а що, коли б я від тебе пішла?
— Плакав би,— пирхнув Ігор.
— Ви блазень, мілорд,— сказала Валя, все ще тримаючи мокру шматку.— Мілорде блазню, складайте стіл!
Ігор уже сидів у кріслі. Потяг з канапи газету.
— Мені не хочеться складати стіл, мілордесо. Я волію,— він поплямкав губами й приплющився,— закинути ногу за ногу й почитати газету. В моєму животі бродять винні й шлункові соки. Там іде велика робота, чорт забирай!
Вона вийшла на кухню, побачила гору тарілок, і в неї помалу почав пропадати добрий гумор. Легкий хміль від шипучки грів її й хвилював. І вона незвідь-чому згадала давню і вже зрубану, напевне, акацію. Ця акація була коло двору, де Валя виросла і вечорами виходила туди дівчинкою послухати цвіркуна. Вона й сама не знала, чого їй раптом захотілося. Принаймні не цих жартів і не цього ситого... гм, не могла добрати слова. Відкрутила кран і почала мити віхтиком тарілки. Десь у будинку навпроти чулася повільна тангова музика. Ця музика сколихнула її, і вона приплющилася. Було затишно.
— Гей! — закричав із кімнати Ігор.— Слухай! У світі нараховано одинадцять мільйонів мотоциклів, з них три мільйони в Італії. Але є держави, в яких кілька мотоциклів на країну. Уявляєш?
Він горлав, як гучномовець, і Валя скривилася.
«А сказився б ти зі своїми мотоциклами!» — подумала незлобиво.
Зайшла в кімнату. Він зануривсь у газету, начебто їв її.
— Сьогодні субота, — сказала вона. — Може, підемо в кіно?
— Ат! — відвівся під газети Ігор.— Хіба мало тобі телевізора?
Вона подивилася на ту романтичну дівулю, на яку заглядався Ігор. Дівуля була «збудована» непогано. Взяла альбом і перегорнула сторінку. Сиділа на скелі людина. Дивилася кудись убік, і в погляді її була безнадія. «Вершина»,— прочитала вона назву. «Ну що ж,— подумала,— вершина, то й вершина!»
— Побачила гарного хлопця? — спитав Ігор.
— Трохи кращого за тебе,— відрізала вона.
Присіла коло нього й обхопила його голову разом із газетою.
— І-го-го! — сказала ластячись.— Ну пішли в кіно! Мені нудно, Іго-го!
— Щосуботи ми ходимо в кіно,— сказав Ігор, струшуючись з її обіймів.— А сьогодні в мені бродять винні й шлункові соки. Давай посидимо вдома. Ситі обивателі, котрі сидять удома! Ситі обивателі, в яких у шлунках грають винні й шлункові соки!
Вона не відповіла. Вийшла на кухню й почала домивати тарілки.
Дивилась у вікно, на сусідні балкони, на яких метлялася білизна. Простирадла, сорочки, пелюшки. Якась огрядна бабеха в яскраво-червоному халаті трусила яскраво-червоного килимця.
Ігор знову підстрибнув у кріслі й побіг на кухню.
— Слухай, Валь, це справді цікаво! У світі тисяча сорок шість міст із населенням понад сто тисяч чоловік. Це ж зовсім небагато. В Азії — чотириста сорок одне, в нас — сто тридцять, а в Африці всього одинадцять...
Вона підійшла до нього впритул.
— Ми давно не ходили на люди, Іго-го! — сказала жалібно.
— А нащо? — трохи по-дурному витріщив він очі.
— Людям завжди хочеться на люди. В театрах вони дивляться одне на одного, на вулицях вони теж дивляться одне на одного...
— Велика радість! — патетично видихнув Ігор.— Елементарне міщанство!
— Хоч сто разів,— сказала Валя.— Не ми вигадували це життя!
— Десь я це чув,— скинув він руку.— Стривай, стривай! Хто це сказав?
— Це сказала я,— всміхаючись, відповіла Валя.
— Дивно,— закліпав очима Ігор.— А я думаю: звідки такий знайомий афоризм?
— Ми взагалі мало про що нове розмовляємо,— проказала вона серйозно.
— Ов-ва! Не ми ж вигадували це життя! А відтак, скільки його можна вигадувати?
— Ви шалапут, мій любий! Може, підемо на бульвар?
— Хм!—Ігор почав згортати газету.— Дивно! Яка велика настирливість у такої кволої й ніжної істоти!
Вона витерла останню тарілку й почала мити руки.
— Мені чомусь хочеться до людей,— сказала вона і чи винувато, чи жартівливо зирнула на нього.
Одягла пальто й побачила, що на швах воно потерлося. Та й на вихідних туфлях не виявилося набійки, й вона змушена була вдягти буденні. Зирнула в дзеркало і побачила, що зморщок біля очей побільшало.
Ігор натяг своє заважке пальто і, як завжди, погано заклав шарф. Вона поправила його, змахнула з пліч волосинку, й вони пішли.
Хміль уже покинув їх, і настрій, що покликав на цю прогулянку, поступово гас. Сина вони відправили до баби, бо той мав поганий апетит, а баба хвалилася, що в неї діти завше мають апетит добрий. Тепер наче чогось бракувало.
— Може, заскочимо, я вип’ю пива! — запропонував Ігор.
— Іди, я зайду в «Галантерею».
— Ми ж пішли гулять!
— Все одно зайти треба...
Вона зайшла до магазину, обдивилася відділ подарунків: сувеніри, кліпси і брошки. Потім пішла у відділ кофт. Завернула, зрештою, в чоловічий відділ і купила Ігорю майку. Якось мимовільно почала рахувати гроші й рівняти їх до днів, що залишалися до получки.
Після того вони зустрілися й пішли по магазинах. Вечір був м’який і теплий. Дівчата були розкішні й гарні.
І Валя подумала про себе. Зазирнула в дзеркало вітрини, і, хоч вечір прикрашав і її, вона подумала, що це вже не те.
— Може, підемо на бульвар? — запропонував Ігор.
Але вона хотіла вже додому.
— Якось іншим разом... Хіба тобі погано?
— Чого ж? Як там наш Вовчок?
— Я вже теж заскучила. Звичка! — вона засміялась і подивилася на веселий гурт молоді. Один щось розповідав, аж присідав, а компанія бралася за боки.
Потім вони сіли в трамвай, і Валя скоса зирнула на чоловіка. В нього вже звисало підгарло, а лоб перерізувала зморшка.
Спереду сиділа закохана пара. Хлопець обіймав дівчину за плечі, а вона схилила до нього голову.
«А коли б це зробила я, — подумала Валя, — було б уже смішно!»
...Повільно підіймалися на свій п’ятий поверх. Вона зупинилася й глянула вниз. Виднілися старі кахляні плити. Старі знайомі кахляні плити! Як ці сходи з обмальованими стінами й крейдяними надписами: «Іра», «Вова», «Нінка — дурна». І перила, порізані ножиком: «Свєта + Толя = любов!» І своєрідний, дуже знайомий запах.
Ігор відчиняв двері; повз них по сходах злодійкувато шмигнула брудно-біла кішка.
— Киць, киць! — покликала Валя.
— Облиш!
— Слухай! — сказала Валя.— Давай заберемо того кота до себе!
Але кота вони, звісно, не взяли. Заплеснули двері й знову опинилися вдома. Ігор щось говорив, вона слухала неуважно, і він замовк. Тоді говорила щось вона, він слухав неуважно, і вона замовкла. А ще потім, вже готуючись спати, вона зазирнула в газету й прочитала, що якийсь селекціонер зібрав у себе чотири тисячі сортів картоплі.
Валя лягла в ліжко й побачила, що Ігор сидить у кріслі і вдруге роздивляється малюнки Кента. А потім він підвів голову й подивився на неї. Їхні погляди зустрілись, він підійшов до неї, сів на канапу і ніжно погладив їй волосся.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги