Долина страху

Вельможний клієнт

— Тепер це нікому не нашкодить, — зауважив містер Шерлок Голмс, коли, ось уже вкотре за багато років, я попросив у нього дозволу опублікувати цю оповідь. Так, нарешті, я отримав дозвіл викласти на папері історію, яка у цьому випадку стала вершиною кар’єри мого приятеля.

Ми з Голмсом полюбляли турецькі лазні. Саме там, у приємній млості, у клубах тютюнового диму, я бачив його менш одержимим і більш людяним, ніж деінде. 3 вересня 1902 року — того дня, з якого починається моя історія, — ми лежали з ним на диванах у затишній кімнатці, розташованій на горішньому поверху закладу на Нортумберленд-авеню. Я спитав свого товариша, чим він тепер займається, а замість відповіді він витягнув свою довгу нервову руку з простирадла, що огорнуло його, і дістав із внутрішньої кишені плаща, що висів поруч, якийсь конверт.

— Можливо, це всього лише беззмістовне зверхнє дивац­тво, — зауважив він, передаючи послання мені, — а можливо, і питання життя та смерті. Я знаю не більше за те, що повідомили в цьому листі.

Лист відправили з Карлтон-клубу, дата — вечір учорашнього дня. Ось що я прочитав:

«Сер Джеймс Демері засвідчує свою повагу містерові Шерлоку Голмсу й наполегливо просить прийняти його завтра о пів на п’яту. Сер Джеймс також хоче переказати, що справа, в якій він прагне порадитися з містером Голмсом, вельми делікатна та дуже важлива, тому вірить, що містер Голмс знайде можливість зустрітися з ним і повідомити про своє рішення телефоном у Карлтон-клуб».

— Чи потрібно казати, що я погодився, Ватсоне, — зронив Голмс, коли я повернув йому записку. — Ви знаєте про цього Демері хоча б щось?

— Тільки те, що його ім’я добре відоме у вищому світі.

— До цього я мало що можу додати. Певною мірою він має репутацію людини, здатної залагодити делікатну справу, коли потрібно уникнути розголосу. Ви, можливо, пам’ятаєте його перемовини з сером Джорджем Левісом з приводу Гаммерфордського заповіту. За його плечима — вагомий життєвий досвід, і до того ж природна схильність до дипломатії. Ось чому я впевнений, що чуття мене не обманює і йому справді потрібна наша допомога.

— Наша?

— Ну, якщо ви будете так люб’язні, Ватсоне...

— Вважатиму за честь.

— У такому разі чекаю вас о пів на п’яту, а поки що ми можемо викинути цю історію з голови.

У той час я мешкав у квартирі на вулиці Королеви Анни, але з’явився на Бейкер-стрит у призначений час. Рівно о пів на п’яту нам доповіли про прихід полковника сера Джеймса Демері. Навряд чи варто описувати цього чоловіка. Великодушність, чесність і щирість, властиві його характеру, широке, чисто виголене обличчя та приємний мелодійний голос запам’яталися багатьом із тих, кому доводилося його знати. Його сірі ірландські очі сяяли щирістю, а добра усмішка вигравала на жвавих вустах. Блискучий циліндр, темний піджак, кожна деталь — від шпильки з перлиною в чорній шовковій краватці до блідо-лілових шкарпеток і лакованих черевиків — свідчила про прискіпливу охайність, якою він завжди вирізнявся. Високий владний аристократ заповнив усю нашу маленьку кімнатку.

— Певна річ, я був готовий зустріти тут і доктора Ватсона, — чемно вклонився він, — його участь може виявитися вельми доречною, містере Голмс, адже ми маємо справу з людиною, здатною на будь-який злочин, яку практично ніщо не здатне зупинити. Я би сказав, що це найнебезпечніша особа в Європі.

— У мене було кілька супротивників, цілком гідних такого лестивого звання, — всміхнувся Голмс. — Ви не курите? У такому разі прошу мені вибачити, що запалю люльку. Якщо особа, про яку ви згадали, небезпечніша, ніж покійний професор Моріарті або ще живий полковник Себастьян Моран, то зустріч справді не обіцяє нічого приємного. Я можу дізнатися ім’я?

— Ви колись чули про барона Ґрюнера?

— Маєте на увазі австрійського вбивцю?

Полковник Демері сплеснув руками й усміхнувся.

— Від вас нічого не сховається, містере Голмс! Чудово! Отже, ви вже склали про нього думку як про вбивцю.

— Стежити за злочинністю на континенті — мій фах. Той, кому доводилося читати про те, що трапилося в Празі, не може сумніватися у провині цього чоловіка. Його врятував суто юридичний казус і підозріла смерть свідка. Я настільки впевнений, що це він убив свою дружину під час так званого нещасного випадку на перевалі Шплюґен[1], ніби бачив усе на власні очі. Мені також відомо, що він переїхав до Англії, і я передчував, що рано чи пізно мені доведеться з ним зіштовх­нутися. То що ж накоїв барон Ґрюнер цього разу? Чи це не продовження тієї давньої трагедії?

— Ні, містере Голмс, справа набагато серйозніша. Адже важливіше запобігти злочинові, ніж вершити правосуддя. Справді жахливо усвідомлювати власне безсилля, коли у вас на очах створюють огидний задум і вам цілком зрозуміло, чим усе закінчиться. Чи може людина потрапити в більш скрутне становище?

— Ймовірно, ні.

— Отже, ви не відмовитеся допомогти моєму клієнтові, інтереси якого я представляю?

— А я й не збагнув, що ви лише посередник. Хто ж головна дійова особа?

— Благаю вас, містере Голмс, не питайте. Я пообіцяв, що добре ім’я цієї людини жодним чином не буде згадане. Його наміри надзвичайно чесні та шляхетні, однак він вважає за краще залишатися в тіні. Мені немає потреби казати, що вам гарантується винагорода й що ви будете повністю незалежні у своїх діях. Сподіваюся, що справжнє ім’я клієнта для вас не таке вже й важливе.

— Мені дуже шкода, — сказав Голмс, — але я звик, щоб таємниця вкривала лише один бік справи. Мати її з обох сторін — занадто складне завдання. Боюся, сер Джеймс, що нічим не зможу вам допомогти.

Наш відвідувач дуже збентежився. Його широке жваве обличчя затьмарила тінь тривоги та розчарування.

— Ви навряд чи усвідомлюєте наслідки вашої відмови, містере Голмс, — сказав він. — Я опинився перед серйозною дилемою. Не маю жодних сумнівів, що ви вважали б за честь узятися за цю справу, якби я виклав вам усі факти. Але я дав слово честі. Чи можу я принаймні розповісти вам усе, що мені дозволили?

— Звісно, але за умови, що мені не доведеться брати на себе якісь зобов’язання.

— Ви, без сумніву, чули про генерала де Мервіля?

— Маєте на увазі героя Гайбера[2]? Авжеж, я чув про нього.

— У нього є донька Віолетта, молода, вродлива, освічена леді, чудова з будь-якого погляду. Саме її, цю приємну, безневинну дівчину, ми мусимо врятувати від кігтів диявола.

— Барон Ґрюнер має на неї якийсь вплив?

— Найсильніший із усіх на світі — кохання. Він, як ви, вочевидь, чули, дуже привабливий чоловік. У нього вишукані манери, приємний голос і якийсь романтичний, таємничий вигляд, який украй полюбляють жінки. Кажуть, що жодна жінка не здатна встояти перед ним, і він уповні з цього користає.

— Але як йому вдалося познайомитися з такою леді, котра займає таке високе становище, як міс Віолетта де Мервіль?

— Це сталося під час мандрівки Середземним морем. На яхті зібралося добірне товариство. Певна річ, організатори цієї мандрівки нічого не знали про справжню репутацію барона Ґрюнера, поки не стало надто пізно. Негідник зблизився з леді й повністю завоював її серце. Чи можна висловити її почуття, сказавши, що вона кохає його? Та вона його обожнює, просто ним одержима. Не хоче слухати про нього жодного лихого слова. Зробили все, щоб урятувати її від цього шаленства, але марно. Іншими словами, за місяць міс де Мервіль планує ви­йти за нього заміж. Позаяк вона досягла повноліття та має залізну волю, важко сказати, як можна втримати її від цього вчинку.

— Чи знає вона про те, що трапилося в Австрії?

— Хитрий біс розповів їй про всі публічні скандали свого минулого, але завжди виставляв себе невинною жертвою. Вона вірить йому беззастережно й не хоче слухати інших.

— Он воно як. Однак ви ненавмисно видали ім’я вашого клієнта. Не сумніваюся, що це генерал де Мервіль.

Наш відвідувач засовався на стільці.

— Я міг би збрехати вам, містере Голмс, але це не так. Де Мервіль — убитий горем батько. Дужий військовик зовсім занепав під впливом цієї історії. Він утратив самовладання, яке ніколи не покидало його на полях баталій, і перетворився на слабкого розбитого стариганя, котрий не здатен протистояти такому блискучому та дужому супернику, як той австрієць. Мій клієнт — один із тих, хто добре знав генерала й багато років був його приятелем, а також проявляв батьківську турботу про його доньку ще з того часу, як вона була дитиною. Він не може дивитися, як ця трагедія наближається до свого завершення, не намагаючись її зупинити. Це не справа Скотленд-Ярду, тому він порадив звернутися до вас, але, як я вже казав, за умови, що сам він не буде причетний до цієї справи. Не сумніваюся, містере Голмс, що з вашими видатними здібностями ви зможете легко вистежити мого клієнта через мене, але просив би вас не викривати його особистість, бо це справа честі.

Голмс задоволено посміхнувся.

— Мабуть, це я зможу пообіцяти, — сказав він. — До того ж, сер Джеймс, мушу зізнатися, що ваша справа зацікавила мене, і я спробую в ній розібратися. Як можна підтримувати з вами зв’язок?

— Через Карлтон-клуб. Але в разі необхідності в мене є й приватний телефон — ХХ.31.

Голмс записав номер і, все ще всміхаючись, сів, поклавши на коліна розгорнутий нотатник.

— Будьте люб’язні, яка теперішня адреса барона?

— Вернон-лодж, неподалік від Кінґстона. Це великий будинок. Барон провернув якісь сумнівні махінації, завдяки яким розбагатів, що, звісно, робить його іще небезпечнішим суперником.

— Він зараз удома?

— Атож.

— Що іще можете про нього розповісти, окрім того, що вже згадали?

— У нього вишукані смаки. Знається на конях. Якийсь час грав у поло в Герлінґемі, але потім, після гучної празької справи, змушений був звідти піти. Колекціонує книжки та картини. У його характері є неабияка частка зарозумілості. Я вважаю його визнаним авторитетом у галузі китайської кераміки. Барон навіть написав дослідження з цього питання.

— Чудовий набір, — зауважив Голмс. — Усі великі злочинці — люди непересічні. Мій старий приятель Чарлі Піс віртуозно грав на скрипці, а Вейнрайт був талановитим актором. Я міг би пригадати й багатьох інших. Отже, сер Джеймс, передайте своєму клієнтові, що я починаю гру проти барона Ґрюнера. Це все, що можу вам пообіцяти. У мене є певні власні джерела інформації, тому сподіваюся, що ми знайдемо інформаторів, за допомогою яких зможемо розплутати цю справу.

Коли наш гість пішов, Голмс так довго сидів, занурений у свої думки, що, здавалося, зовсім забув про мою присутність. Нарешті він раптово отямився й спитав:

— То що, Ватсоне, ви про це думаєте?

— Ймовірно, вам було би краще побачитися із самою леді.

— Мій любий друже, якщо старий бідний батько не може зворушити доньку, то яким чином це вдасться мені, чужій для неї особі? І все ж, у вашій пораді щось є. Ми скористаємося нею, якщо всі інші спроби зазнають невдачі. Вважаю, що за справу треба братися інакше, і я сподіваюся, що тут нам допоможе Шінвел Джонсон.

Досі мені не доводилося згадувати у своїх спогадах про Шінвела Джонсона, адже я рідко розповідаю про справи, пов’язані з останнім періодом кар’єри мого приятеля. На початку століття він став незамінним помічником Голмса. Мушу зізнатися, що свого часу його ім’я згадувалося в переліку небезпечних злочинців, і він навіть відсидів два терміни у в’язниці в Паркгорсті, але, врешті-решт, спокутував свою вину і, зустрівшись із моїм товаришем, став його агентом у лондонському злочинному світі. Джонсон здобував для нього інформацію, яка інколи виявлялася просто безцінною. Якби він був звичайним поліційним «донощиком», то недовго міг би ховати своє справжнє обличчя, але позаяк його діяльність ніколи не була пов’язана із судовими розглядами, його спільники так і не змогли зрозуміти, із ким вони мають справу. Маючи за плечима дві судимості, він мав доступ до всіх нічних клубів міста, гральних домів і нічліжок, а спостережливість і меткий розум робили його ідеальним агентом для збору інформації. Саме до цього чоловіка й збирався тепер звернутися Шерлок Голмс.

Моя лікарська практика не давала мені можливості бути поруч із моїм приятелем, коли він робив перші кроки в розслідуванні цієї справи, і тому ми домовилися якось зустрітися з ним у ресторані «У Сімпсона», де, сидячи за маленьким столиком біля вікна та дивлячись на стрімку течію життя на Стренді, Голмс розповів мені про останні події.

— Джонсон уже десь нишпорить, — поінформував він. — Можливо, йому вдасться віднайти щось у нетрях злочинного світу. Якщо в барона Ґрюнера є свої таємниці, то їх потрібно шукати саме там, у темному корінні зла та насильства.

— Але якщо леді відмовляється вірити тому, що знаємо ми, чому ви вирішили, що якісь нові деталі змусять її змінити своє рішення?

— Хтозна, Ватсоне. Серце та розум жінки — незбагненна загадка для чоловіків. Вони можуть пробачити та виправдати вбивство, але водночас страждатимуть через інші, дрібніші вчинки. Барон Ґрюнер сказав мені...

— Сказав вам?

— Ах, так, я не посвятив вас у свої плани. Так от, Ватсоне, я люблю вступати у протистояння зі своїми ворогами. Ми зустрілися віч-на-віч, і я побачив, що за людина цей чоловік. Після того як дав інструкції Джонсону, я гукнув кеб і подався до Кінґстона, де знайшов барона у пречудовому гуморі.

— Він вас упізнав?

— Це було неважко, адже я послав йому свою візитну картку. Чудовий суперник, Ватсоне, холодний, як лід, отруйний, як кобра, але водночас на диво м’який і чемний. У нього гарні манери — справжній аристократ злочинного світу, але від його світської ввічливості віє цвинтарним холодом. Я радий, що зіткнувся з такою особою, як барон Адельберт Ґрюнер.

— Ви сказали, він прихильно вас прийняв?

— Уявіть собі кота, який муркоче та думає, що бачить перед собою мишу. Іноді люб’язність стає небезпечнішою, ніж непристойне свавілля. Це така риса його характеру. «Я припускав, що рано чи пізно зустрінуся з вами, містере Голмс, — зазначив він. — Вас, звісно ж, пропросив про послугу генерал де Мервіль, аби зруйнувати мій шлюб із його донькою, чи не так?»

Я мовчки погодився.

«Шановний добродію, — продовжував барон, — ви лише зіпсуєте свою бездоганну репутацію. Ця справа вам не до снаги. Навіщо братися за невдячну працю, до того ж небезпечну. Наполегливо прошу, містере Голмс, краще зійдіть з моєї дороги».

«Який збіг, — відповів я, — таку саму пораду я хотів дати й вам. Ваш розум гідний поваги, бароне, і я анітрохи не перестав шанувати його за той недовгий час, що пізнав вас особисто. Поговорімо, як чоловік із чоловіком. Ніхто не збирається завдавати вам неприємностей, копирсаючись у вашому минулому. Пристрасті вляглися, і тепер ваш корабель у тихих водах. Однак якщо продовжуватимете наполягати на цьому шлюбі, то наживете собі легіон ворогів, котрі не залишать вас у спокої доти, доки Англія не видасться вам занадто спекотним місцем. Справа дійсно цього варта? Ви вчините набагато мудріше, залишивши леді в спокої. Адже вам буде неприємно, якщо вона дізнається певні подробиці вашої біографії».

Кінчики вусів під носом барона, схожі на вусики комахи, кумедно засмикалися, поки він слухав мою тираду. Нарешті він тихо засміявся.

«Пробачте мені цю нестриманість, містере Голмс, — сказав він, — але те, як ви намагаєтеся зіграти партію, не маючи на руках жодної карти, — це справді смішно. Не думаю, щоб хтось зміг зробити це краще за вас, але це, однак, дуже зворушливо. Жодної навіть найдрібнішої карти, не кажучи вже про козирі».

«Упевнені?»

«Ще б пак. Дозвольте пояснити вам, що взагалі відбувається, містере Голмс. Мої карти настільки сильні, що я можу запросто розкрити їх перед вами. Мені випало щастя завоювати прихильність міс де Мервіль, незважаючи на те, що я дуже детально розповів їй про всі сумні інциденти мого минулого життя. Я також попередив її, що знайдуться лихі, підступні люди (сподіваюся, ви впізнаєте себе, містере Голмс), котрі приходитимуть до неї й розповідатимуть усе ще раз на свій лад, і пояснив, як у такому разі слід із ними поводитися. Ви колись чули про гіпноз? Що ж, побачите, як він діє. Непересічна людина може оволодіти мистецтвом навіювання й без грубих маніпуляцій або якихось витівок. Моя наречена готова до зустрічі з вами, і вона, без сумніву, прийме вас, адже в усьому погоджується зі своїм батьком, крім одного».

— Здається, мені більше нічого додати, Ватсоне. Я покинув його з такою холодною гідністю, яку тільки зміг на себе напустити, але як тільки торкнувся клямки, він несподівано зупинив мене.

«До речі, містере Голмс, — сказав він, — ви, мабуть, знали Ле Брюна, вашого колегу з Франції?»

«Авжеж, — підтвердив я».

«І чули, що з ним сталося?»

«Його побили апаші[3] на Монмартрі, і він залишився калікою на все життя».

«Саме так, а всього лише за тиждень до цього він узявся розслідувати мою справу. Який дивний збіг. Не повторюйте його помилок, містере Голмс, удачі вам не бачити. Дехто вже встиг переконатися в цьому, тож лише повторю вам на прощання: йдіть своєю дорогою та не заважайте мені йти своєю. Бувайте!»

— Ось так, Ватсоне. Тепер ви все знаєте.

— Схоже, що це дуже небезпечний індивід.

— Занадто небезпечний. Я байдужий до його вихвалянь, але все ж він належить до тих людей, які роблять набагато більше, ніж розповідають.

— Чи потрібно вам втручатися в цю справу? Яке має значення, одружиться він із тією дівчиною чи ні?

— Я впевнений, що він убив свою останню дружину, а якщо так, то це дуже важливо. Крім того, є ще й наш клієнт! Ні, ні, не будемо обговорювати це. Коли доп’єте каву, ходімо до мене додому. Життєрадісний Шінвел, мабуть, уже чекає нас зі своїм звітом.

Ми справді застали його там. Це був дужий чолов’яга, неотесаний, із буряковим обличчям і хворобливим виглядом. У його зовнішності лише пара живих чорних очей свідчила про верткий розум. Здавалося, він перебував у своїй стихії, а поруч із ним на дивані сиділа його вихованка — тендітна нервова дівчина з блідим застиглим обличчям, на якому життєві негаразди залишили свій одвічний слід. Ще молода, але вже зазнала нещастя та горя протягом цих жахливих років.

— Це міс Кітті Вінтер, —представив відвідувач гостю помахом своєї товстої руки, — що вона знає, ось... ну, загалом вона сама розкаже. Відшукав її одразу, містере Голмс, щойно отримав ваші інструкції.

— Атож, мене знайти зовсім не важко, — підтвердила дів­чина. — Майже завжди за адресою: Пекло, Лондон. Так само, як і Поркі Шінвел. Адже так, Поркі, ми ж із тобою давні друзяки. Але, хай йому грець, містере Голмс, декого не завадило б сховати в місцину ще гіршу за нашу, якби була справедливість на світі. Того, за ким полюєте.

Голмс усміхнувся.

— Бачу, що наші наміри збігаються, міс Вінтер.

— Та я готова вмерти, щоб допомогти вам поставити його на місце, — сказала наша гостя з люттю в голосі. На її блідому рішучому обличчі та в блискучих очах віддзеркалилася така глибока ненависть, на яку буває здатна лише жінка. — Вам немає потреби лізти в моє минуле, містере Голмс, нічого корисного ви там не знайдете. Але такою, якою я стала нині, мене зробив Адельберт Ґрюнер. Якби я тільки могла дістатися до нього, ах, якби могла відправити його до пекла слідом за його жертвами!

Вона розлючено затрясла кулаками в повітрі.

— Ви знаєте, як просувається справа?

— Поркі Шінвел мені все розповів. Він знайшов ще одну дурненьку й тепер хоче з нею одружитися, ну, а ви прагнете йому завадити. Ви, мабуть, багато що знаєте про цього негідника. Жодна порядна дівчина не піде з ним до шлюбу, якщо вона, звісно, має розум.

— На жаль, вона його втратила, бо пристрасно кохає цього чоловіка. Що б їй про нього не казали, навіть знати нічого не хоче.

— І про вбивство казали?

— Аякже.

— Е-е, то в неї міцні нерви.

— Вона вважає, що його обмовили.

— Та хіба ж не можна пред’явити докази?

— А ви зможете допомогти нам у цьому?

— Допомогти вам? Та якби я прийшла до неї та розповіла, що він зі мною зробив...

— І підете на це?

— Чи піду я? Звісно, так!

— Що ж, варто спробувати. Але майте на увазі, що барон розповів їй майже про всі свої брудні справи й отримав прощення, тому, гадаю, леді не захоче повертатися до цієї розмови.

— Я доведу, що він розповів їй далеко не все, — наполягала міс Вінтер. — Я сама мигцем бачила одне чи два вбивства, і це якщо не брати до уваги те, що наробило стільки галасу. Він якось сказав, що хтось стоїть у нього на шляху, а через місяць спокійно поглянув на мене й повідомив, що той чоловік мрець. Це була не пуста балаканина, ні. Але я майже нічого не помічала, бо шаленіла за ним. Що б він не робив, я в усьому з ним погоджувалася, так само як ця бідна ідіотка. Ось тільки одна річ вразила мене. Якби той брехливий чортяка не виправдовувався та не почав утішати мене, я пішла б від нього тієї ж ночі. Це альбом, брунатна книжка у шкіряній палітурці з замочком і з його позолоченим вензелем на обкладинці. Гадаю, він хильнув зайвого тієї ночі, інакше б не показав мені свій скарб.

— Що це був за альбом?

— Кажу ж вам, містере Голмс, цей чоловік колекціонує жінок, як збирають метеликів і бражників, та ще й пишається цим. Усі вони, всі ці загублені душі — у цій книжці. Фотографії, імена, кожна подробиця — огидна річ! Жоден чоловік, яким би покидьком він не був, не зміг би додуматися до такого. Ось що це за альбом. Якщо у нього є клепка в голові, він, звісно, забрав його з дому... Але навіщо про це говорити, навряд чи він вам допоможе, та і як ви його дістанете?

— А де ж він?

— Звідки я знаю, де тепер? Адже я пішла від нього понад рік тому. Але знаю, де він його тримав. Адже Адельберт — педант і вкрай акуратний, тож, можливо, книжка все ще там, у його кабінеті, у старому секретері. Ви знаєте його будинок?

— Я був у нього в кабінеті, — сказав Голмс.

— Он як? То ви, бачу, часу даремно не гаєте, містере Голмс, якщо врахувати, що взялися за справу лише сьогодні вранці. Може, любий Адельберт зустрів цього разу гідного суперника. У холі, де в скляній шафі між вікнами зберігається китайський посуд, за його столом є двері. Вони ведуть у робочий кабінет — маленьку кімнатку, де він тримає свої папери й особисті речі.

— А він не боїться грабіжників?

— Адельберт не боягуз. Найгірший ворог про нього такого не скаже. Але він хитрий. Уночі працює сигналізація, та й що там робити грабіжникам? Хіба що забрати увесь цей цінний посуд.

— Нічого хорошого, — зауважив Шінвел Джонсон з виглядом знавця. — Жоден скупник краденого не зазіхне на товар, який не можна ні переплавити, ні продати.

— Маєте рацію, — погодився Голмс. — Так от, міс Вінтер, я хотів би, щоб ви зайшли до мене завтра о п’ятій годині вечора, а я на той час встигну вигадати, чи не можна нам буде якось побачитися з леді. Дуже вдячний вам за участь. Мої клієнти щедрі...

— Тільки не це, містере Голмс! — вигукнула дівчина. — Я допомагаю не заради грошей. Дозвольте мені втоптати в бруд цього чоловіка, дайте наступити на його мерзенне обличчя, і я навіть віддам за це всі свої заощадження. Ось моя ціна. Завтра й коли завгодно, поки ви йдете його слідом, я буду з вами. Пор­кі скаже, де мене знайти.

Я зустрівся з Голмсом наступного дня, коли він обідав у тому ж ресторані на Стренді. Він лише стенув плечима, коли я спитав, як минула зустріч, а потім описав події минулого дня. Його розповідь була безпристрасною та сухою, тому я її дещо пом’якшив.

— Домогтися побачення було неважко, — розповідав детектив, — леді насолоджувалася тим, що демонструвала дочірню покірність у розмаїтих дрібницях, намагаючись спокутувати свою провину за той непослух перед своїм батьком у зв’язку зі шлюбом. Генерал зателефонував і повідомив мені, що все готово до нашого прибуття, і в цей час, як і було домовлено, з’явилася міс Вінтер, так що о пів на шосту кебмен висадив нас на Берклі-сквер, 104, біля будинку, де мешкає старий вояк. Це одна з тих жахливих лондонських будівель, на тлі яких навіть церковна архітектура здається фривольною. Лакей відвів нас до вітальні з жовтими гардинами, де на нас чекала леді: скромна, стримана, така сама непохитна й далека, як вершина засніженої гори.

Не знаю, як вам її описати, Ватсоне. Можливо, вам удасться побачити її до того, як ми закінчимо цю справу, і ви складете про неї власну думку. Вона наділена якоюсь неземною вродою, властивою фанатикам своїх ідеалів, чий розум витає в небесах. Такі обличчя я бачив на картинах середньовічних майстрів. Не можу собі уявити, як цей негідник міг торкатися її своїми мерзенними лаписьками. Він і вона — дві крайнощі: тварюка та чеснота, печерна людина та янгол. На вашій пам’яті ще не було бруднішої справи. Звісно, вона знала, навіщо ми прийшли. Барон Ґрюнер не гаяв часу дарма і встиг отруїти їй свідомість та налаштувати проти нас. Гадаю, прихід міс Вінтер спантеличив її, але, однак, вона не виказала цього й жестом запропонувала нам сісти, як превелебна настоятелька приймає двох прокажених жебраків. Якщо ви схильні до піднесених думок, мій любий Ватсоне, навідайте міс Віолетту де Мервіль.

«Ваше ім’я я добре знаю, містере Голмс, — сказала вона крижаним голосом. — Наскільки я розумію, ви прийшли, щоб обмовити мого нареченого, барона Ґрюнера. Я погодилася зустрітися з вами лише тому, що про це мене попросив батько, і хочу заздалегідь попередити вас: усе, що ви мені скажете, не матиме жодного значення».

Мені було шкода її, Ватсоне. На мить я уявив собі, що вона моя власна донька. Ви знаєте, я не часто буваю красномовним і звик користуватися головою, а не серцем, але я благав її такими гарячими словами, які тільки міг віднайти у своїй душі. Я змалював їй жахливе становище, коли жінка починає пізнавати характер чоловіка лише після того, як стає його дружиною, коли вона приречена покірно терпіти пестощі скривавлених рук і розпусних губ. Я не щадив її, казав їй про сором, жахіття, душевні страждання, безнадійність такого становища, але всі мої палкі слова не додали й відтінку кольору її блідим, мов слонова кістка, щокам, і ні найменшого хвилювання не відбилося в її відстороненому погляді. Я згадав, що барон казав мені про гіпноз. Справді, можна було подумати, що ця дівчина жила якоюсь божевільною мрією. В її відповіді все ще не було нічого певного.

«Я терпляче слухала вас, містере Голмс, — зронила вона, — але, як я й казала, вам не вдалося мене переконати. Я усвідомлюю, що мій наречений Адельберт провів бурхливе життя і, траплялося, викликав до себе і запеклу ненависть, і несправедливі наклепи. Ви один із багатьох, хто намагається зганьбити його переді мною. Можливо, ви бажаєте мені добра, хоча гадаю, що ви просто найманий агент, якому байдуже, на кого працювати. У будь-якому разі хочу, щоб ви зрозуміли раз і назавжди: я кохаю його, а він — мене, і думка всього світу означає для мене не більше, ніж щебет птахів за вікном. Якщо його шляхетній душі якоїсь миті й довелося впасти, то, можливо, мене дали йому недаремно, щоб підняти її на справжню, недосяжну висоту. Однак, — тут вона кинула погляд на мою супутницю, — я не зовсім розумію, хто ця молода леді?»

Я вже був готовий відповісти, як раптом міс Вінтер втрутилася в нашу бесіду, наче вихор. Якщо ви колись бачили, як стикаються лід і полум’я, то можете собі уявити цих двох жінок.

«Я скажу вам, хто я така! — вигукнула вона, схопившись зі свого крісла. Вибух гніву скривив її вуста. — Я його остання коханка. Я одна із сотень, кого він спокусив, збезчестив і викинув на смітник, і з вами він зробить те саме. Та тільки ваше звалище більше схоже на могилу, що, мабуть, на краще. Кажу вам, нерозумній жінці, якщо вийдете за нього заміж, то він зруйнує ваше життя: розіб’є серце або скрутить карк — одне з двох. Я кажу це не через почуття до вас, мені байдуже, що буде з вами, а з ненависті до нього, з бажання дошкулити йому та зробити з ним те саме, що він учинив зі мною. І не витріщайтеся на мене так, люба, можливо, для вас це скінчиться навіть гірше, ніж для мене».

«Я вважала б за краще не згадувати про такі речі, — холодно відрубала міс де Мервіль. — Хочу, щоб ви знали, що мені відомо про ті три випадки в житті Адельберта, коли він заплутався у своїх стосунках із жінками, але я щиро вірю його щиросердому каяттю».

«Три випадки! — залементувала міс Вінтер. — Дурна! Яка ж вона дурна!»

«Містер Голмс, прошу, завершімо нашу розмову, — озвався крижаний голос. — Я скорилася волі батька та зустрілася з вами, але не змушуйте мене вислуховувати обрáзи цієї особи».

Міс Вінтер рвонула вперед, готова вибухнути прокльонами, і, якби я не схопив її за зап’ястя, вчепилася б у коси доведеної до нерозсудливості леді. Я потягнув дівчину до дверей і з полегшенням зітхнув, посадивши її в кеб, радіючи, що мені вдалося уникнути скандалу. Міс Вінтер аж божеволіла від нестями. Певною мірою і я був розлючений, Ватсоне, бо відчув розчарування від спокійної байдужості та надмірної пихатості жінки, котру ми намагалися врятувати. Тепер ви знаєте, як просуваються справи, і, вочевидь, я маю продумати наші подальші дії, якщо перший крок виявився невдалим. Підтримуватиму з вами зв’язок, можливо, вам доведеться взяти участь у грі, хоча й не виключено, що в наступному акті вистави перший хід уже буде не за нами.

Так і сталося. Вони завдали свого удару, точніше він, бо я ніколи не зможу повірити, що леді мала до цього якийсь стосунок. Гадаю, і тепер я міг би показати ту бруківку, де стояв у мить, коли мимохідь помітив рекламну афішу, і мою душу охопив жах. Це сталося за два дні після нашої останньої зустрічі, між Ґранд-готелем і Чарінґ-Кроським вокзалом, де одноногий газетяр виставляв свій товар, на жовтих сторінках якого чорнів зловісний заголовок:

«Замах на життя Шерлока Голмса».

Якийсь час я стояв приголомшений. Те, що сталося потім, переплуталося в моїй пам’яті: і те, як я вхопив газету, і те, як мене намагався зупинити продавець, якому я навіть не заплатив, і те, як я якимось дивом опинився біля дверей аптеки, де нарешті зміг прочитати жахливе повідомлення. У замітці значилося:

«З великим сумом ми дізналися, що містер Шерлок Голмс, відомий приватний детектив, сьогодні вранці став жертвою розбійного нападу, який мав для нього небезпечні наслідки. Ми не знаємо точних подробиць, але інцидент скорше за все стався близько дванадцятої години на Ріджент-стрит біля «Кафе-Рояль». Напад скоїли двоє чоловіків, озброєних киями, і в результаті завданих побоїв містер Голмс отримав поранення, які лікарі оцінюють як украй серйозні. Спочатку його доправили в Чарінґ-Кроську лікарню, але пацієнт наполіг на перевезенні в його помешкання на Бейкер-стрит. Зловмисники, які напали на містера Голмса, справляли враження дуже пристойних джентльменів. Їм удалося сховатися від очей свідків у приміщенні «Кафе-Рояль», звідки вони вийшли через чорний хід на Ґласгаус-стрит. Без сумніву, вони належали до того злочинного братства, якому діяльність і винахідливість містера Голмса так часто завдає чимало клопотів».

Чи треба казати, що, зразу ж переглянувши замітку, я вскочив у кеб і помчав на Бейкер-стрит. Там я застав відомого хірурга сера Леслі Оксшотта, чия невелика карета стояла на узбіччі.

— Безпосередньої небезпеки для життя немає, — резюмував він, — дві рвані рани на голові та кілька гематом. Довелося накласти кілька швів. Я ввів морфій і тепер головне — спокій, проте кілька хвилин бесіди йому не зашкодять.

Я нечутно увійшов у затемнену кімнату. Поранений не спав, і в його хрипкому шепотінні я розчув своє ім’я. Фіранка була на три чверті опущена, але випадковий сонячний промінь освітив забинтовану голову Голмса. Темно-червона пляма просочилася крізь білу полотняну пов’язку. Я сів поруч із моїм товаришем і схилив до нього голову.

— Усе гаразд, Ватсоне, — ледь чутно пробурмотів він, — чого ви так... витріщилися? Зі мною не так зле, як здається.

— Дякуйте Всевишньому!

— Як ви знаєте, я трохи фехтую. Боронячись, застосував кілька прийомів, але здолати двох не спромігся.

— Що я можу зробити, Голмсе? Адже цих розбійників нацькував на вас клятий барон. Скажіть лише слово, і я виведу його на чисту воду.

— Любий Ватсоне, ми нічого не зможемо вдіяти, поки поліція не вийде на нього, а вони добре замели сліди, будьте певні. Зачекайте трохи, я маю деякі міркування. Насамперед нам слід наголосити на важкості мого стану. Вони прийдуть до вас за новинами. Вигадайте щось на кшталт контузії, марення, на ваш смак. Не бійтеся переборщити.

— Але сер Леслі Оксшотт?

— О, про нього не турбуйтеся. Він побачить мене в найгіршому стані. Про це я подбаю.

— Щось іще?

— Авжеж. Скажіть Шінвелу Джонсону, щоб він сховав міс Вінтер. Ті красені тепер полюватимуть за нею. Вони, звісно, про дівчину знають. Якщо наважилися напасти на мене, то, цілком імовірно, з нею можуть обійтися ще гірше. Все це необхідно зробити сьогодні ж увечері.

— Я вирушаю негайно. Щось іще?

— Покладіть на стіл люльку та пантофлю з тютюном. Добре. Заходьте вранці, обговоримо наші плани.

Я зустрівся з Джонсоном того самого вечора та попросив його відвезти міс Вінтер в якесь тихе передмістя, де вона могла б зачаїтися, поки не мине небезпека.

Упродовж шести днів усі були переконані, що Голмс перебуває на межі життя та смерті. Зведення були найзагрозливіші, а в часописах знову й знову з’являлися зловісні замітки. Мої постійні візити переконували мене, що насправді все не так уже й серйозно. Міцний організм і воля Голмса творили дива. Часом у мене виникали підозри, що він одужує набагато швидше, ніж мені здається. Дивовижна потаємність була чудовою рисою його характеру, і хоча вона не раз призводила до сумних наслідків, навіть мені, його найближчому колезі, доводилося лише здогадуватися, які думки виникали в його голові. Детектив довів як незаперечну істину, що найнебезпечнішим інтриганом є той, хто плете інтриги на самоті. Я був ближчим до нього, ніж будь-хто інший, але, однак, завжди усвідомлював, що між нами лежить величезна прірва.

На сьомий день зняли шви, але, незважаючи на це, вечірні газети опублікували повідомлення про бешихове запалення. Там також з’явилася й замітка, яку я не міг не показати моєму приятелю. Там було написано, що серед пасажирів пароплава «Руританія» компанії «Кьюнард», який у п’ятницю вирушає з Ліверпуля, перебуватиме барон Адельберт Ґрюнер, чиї фінансові справи змушують його переселитися в Сполучені Штати ще до весілля з панною Віолеттою де Мервіль, єдиною донькою... і таке інше. Голмс вислухав ці новини з холодною увагою та зосередженим виразом обличчя, з чого я зрозумів, що для нього це був потужний удар.

— П’ятниця! — вигукнув він. — Нам залишилося всього три дні. Здається, негідник вирішив оминути небезпеку. Але, клянусь Господом, Ватсоне, йому це не вдасться! Хочу, щоб ви дещо для мене зробили.

— Я тут для того, щоб допомогти вам, Голмсе.

— У такому разі присвятіть наступні двадцять чотири години інтенсивному вивченню китайської кераміки.

Мій приятель нічого мені не пояснив, а я ні про що й не питав. Тривалий досвід навчив мене беззаперечно коритися його волі. Я вийшов із помешкання й попрямував уздовж Бейкер-стрит, не здогадуючись, для чого маю виконувати таке дивне прохання. Нарешті я звернув на Сент-Джеймс-сквер, у Лондонську бібліотеку до свого приятеля Ломакса, який працював там, а звідти подався до себе додому з важким фоліантом під пахвою.

Подейкують, що адвокат, який досягнув такого професіоналізму у своїй справі, що без зусиль може допитати будь-якого свідка, уже за тиждень здатен забути про все. Певна річ, тепер я не назвав би себе експертом з порцелянових виробів, але тоді цілий вечір і всю ніч, а також увесь наступний ранок із незначними перервами для відпочинку я поглинав інформацію та запам’ятовував імена. Я дізнався про автографи знаменитих художників-декораторів і секрети циклічних дат, вивчив фабричні клейма періоду Хун-у, шедеври часів правління Юнле та розписи Тань-іна, пізнав пишність виробів ранньої епохи Сунь і Юань. Увібравши в себе потрібну інформацію, наступного вечора я прийшов до Голмса. Він уже піднявся з ліжка, про що не можна було здогадатися, читаючи офіційні повідомлення, і розсівся у своєму улюбленому кріслі, підперши рукою перев’язану голову.

— Якщо вірити газетам, — сказав я, — ви ледь не помираєте.

— Це саме той ефект, на який я розраховував, — відповів він. — Отже, Ватсоне, ви засвоїли свій урок?

— Принаймні доклав до цього всіх зусиль.

— І можете підтримати змістовну розмову на цю тему?

— Гадаю, так.

— Тоді передайте мені маленьку коробочку, що стоїть на каміні.

Він відкинув кришку та вийняв ізсередини невеличкий предмет, акуратно загорнутий у шматок тканини дивовижного східного шовку. Потім розгорнув її та витягнув на світло маленьку витончену тарілочку рідкісної темно-блакитної барви.

— Із нею треба поводитися дуже обережно. Перед вами автентичний взірець порцеляни періоду династії Мін. На аукціоні «Крісті» ніколи не бачили нічого подібного. Повний набір такого посуду коштував би цілий статок, і, по суті, вельми сумнівно, що такий сервіз можна знайти за межами імператорського палацу в Пекіні. Один вигляд цього блюдця може звести з розуму будь-якого колекціонера.

— Що я маю з ним робити?

Голмс простягнув мені візитівку, на якій було написано: «Доктор Гіл Бартон, Галф-Мун-стрит, 369».

— Це ваше ім’я на сьогоднішній вечір. Ви підете до барона Ґрюнера. Я трохи вивчив його звички й гадаю, що о пів на дев’яту він уже буде вільний. У листі заздалегідь попередьте його, що хочете зустрітися й що принесете з собою предмет із абсолютно унікального сервізу епохи династії Мін. Ви на­зветеся лікарем, тож із легкістю зіграєте цю роль і скажете, що ви колекціонер, до чиїх рук потрапив цей сервіз. Ви чули, що барон цікавиться такими речами, тому не проти продати йому цей експонат.

— За яку ціну?

— Хороше запитання, Ватсоне. Ви, звісно, виглядатимете негарно, якщо не зможете назвати ціну власного товару. Це блюдце дісталося мені від сера Джеймса, а він своєю чергою, наскільки я розумію, взяв його з колекції свого клієнта. Навряд чи буде перебільшенням сказати, що ця річ не має аналогів у світі.

— Я б міг запропонувати провести оцінку в експерта.

— Чудово, Ватсоне, просто блискуче! Сьогодні ви поза конкуренцією. Запропонуйте звернутися до експертів «Крісті» або «Сотбі». Ваша делікатність позбавить вас необхідності призначати ціну самому.

— А якщо він не захоче мене бачити?

— Не турбуйтеся, захоче. Він справжнісінький маніяк, коли йдеться про колекціонування, особливо якщо справа стосується предмета, в якому його вважають визнаним авторитетом. Сідайте, Ватсоне, я продиктую вам листа. Відповіді чекати не потрібно. Ви просто скажете, коли та для чого прийдете.

Лист був складений бездоганно. Короткий і чемний, він міг розпалити цікавість будь-якого знавця. Окружний кур’єр швидко відніс його за призначенням, і того ж вечора, прихопивши коштовну тарілочку та поклавши в кишеню візитівку доктора Гіла Бартона, я вирушив назустріч пригодам.

Чудовий будинок та охайні газони вказували на те, що барон Ґрюнер, як і казав сер Джеймс, був людиною неабиякого достатку. Довга звивиста алея, оточена рідкісним чагарником з обох боків, вела до великого майданчика, всипаного галькою та прикрашеного скульптурами. Сам особняк, збудований південноафриканським «золотим королем» у дні свого піднесення, був довгим низьким будинком із башточками по кутах, безглуздими в архітектурному плані, але значними за розмірами. Дворецький, котрий міг бути окрасою навіть житла єпископа, завів мене всередину й передав розкішно вдягненому лакею. З ним я зайшов до кімнати барона.

Власник будинку стояв перед величезною шафою, розташованою між вікнами, в якій розміщалася частина китайської колекції. Він тримав у руці маленьку коричневу вазу й обернувся до мене, щойно я увійшов.

— Благаю вас, лікарю, сідайте, — сказав барон, — я щойно оглядав свої скарби та розмірковував, чи зможу справді чимось поповнити таку колекцію. Ось екземпляр періоду Тан, датується сьомим століттям. Імовірно, вас зацікавить. Упевнений, що вам не доводилося бачити майстернішої роботи та кращої глазурі. Ви принесли з собою блюдце, про яке писали?

Я обережно розгорнув пакет і передав барону. Той сів за стіл, підсунув до себе лампу, бо вже сутеніло, і почав уважно розглядати мій товар. Жовте світло падало на його обличчя, і поки він був захоплений своїм заняттям, я міг спокійно його розгледіти.

Барон був на диво вродливий і мав цілком заслужену репутацію європейського красеня. Він був середнього зросту, елегантний і спритний. Смагляве, майже східне обличчя та великі важкі очі причаровували. Чорне волосся з блискучим відливом було ретельно зачесане. Можна було б замилуватися його правильними рисами, якби не рот. Це був рот убивці — жорстокий, безжальний, із прямими тонкими губами, схожий на страшну глибоку рану на прекрасному обличчі. Світла смуж­ка шкіри відділяла рот від маленьких вусиків, тож виглядав він, як сигнал небезпеки, що попереджає про смертельну загрозу. Голос барона був на диво приємним, а манери надзвичайно вишукані. Я дав би йому трохи більше за тридцять, хоча насправді, як потім з’ясувалося, йому було сорок два роки.

— Чудово, справді просто чудово! — сказав він нарешті. — І ви кажете, що у вас є сервіз із шести аналогічних предметів. Однак я здивований, що ніколи не чув про такі прекрасні взірці. В Англії мені відомий тільки один зразок, рівний цьому, але його, звісно ж, не продадуть. Чи не буде нескромністю спитати вас, докторе Бартон, яким чином він потрапив у ваші руки?

— Хіба це має значення? — спитав я з дуже безтурботним виглядом. — Ви бачите, що перед вами оригінал, а що стосується його ціни, то я вдовольнюся думкою експерта.

— Дуже загадково, — сказав барон, а його темні очі зблиснули підозрою. — В угодах такого плану зазвичай хочеться дізнатися про все заздалегідь. Не заперечую, що екземпляр автентичний. У цьому не маю жодних сумнівів. Але я змушений взяти до уваги будь-яку можливість, адже згодом може виявитися, що у вас не було прав на продаж.

— Я б міг надати вам відповідні гарантії.

— Звісно, але тоді виникає питання, чого варті ваші гарантії.

— На це вам дадуть відповідь мої банкіри.

— Нехай так, і все ж угода здається мені доволі незвичною.

— Ви можете прийняти мої умови або ні, — сказав я з байдужою інтонацією, — ви перший, до кого я звернувся, бо вважав вас знавцем китайської кераміки, але мені неважко буде знайти й інших покупців.

— Хто вам сказав, що я знавець?

— Знаю, що ви написали книжку на цю тему.

— Ви її читали?

— Ні.

— Ну, мені стає все важче вас зрозуміти. Маючи у своїй колекції такий цінний експонат, ви досі не спромоглися звернутися до книжки, яка пояснила б вам його справжню цінність і значення. Як ви це поясните?

— Я дуже зайнята людина. Мій основний фах — лікар.

— Це не відповідь. Якщо в людини є хобі, вона віддається йому цілком, чим би крім цього не займалася. З вашого листа я збагнув, що ви не дилетант у своєму захопленні.

— Таким себе вважаю.

— Чи можу я поставити вам кілька запитань, аби перевірити ваші знання? Мушу зауважити, докторе Бартон, якщо ви справді лікар, то ваш візит стає все більш і більш підозрілим. Хотів би вас спитати, що ви знаєте про імператора Сему і який він має стосунок до скарбниці Сесоїн неподалік від Нари? Вибачте, невже це викликає у вас незручності? Розкажіть трохи про династію Північна Вей та її місце в історії кераміки.

Я схопився, прикинувшись розлюченим.

— Це обурливо, сер, — сказав я, — я прийшов сюди, щоб зробити вам послугу, а не для того, щоб ви екзаменували мене, як хлопчиська. Можливо, мої знання поступаються вашим, але я, звісно, не збираюся відповідати на запитання, які мені ставлять у такій образливій формі.

Якийсь час барон спокійно витріщався на мене, аж раптом очі його спалахнули, і між зубами блиснула смужка білих зубів.

— То он у чому річ! Ви прийшли шпигувати за мною! Ви — агент Голмса. Усе це спритний виверт, ви просто розігруєте мене. Колега, як я чув, при смерті, тому й послав вас стежити за мною. Ви пролізли сюди обманом, і, Бог свідок, побачите, що вийти звідси набагато важче, ніж увійти.

Він схопився на ноги, а я відступив назад, приготувавшись оборонятися. Барон практично збожеволів від люті. Можливо, він запідозрив мене з початку зустрічі, а допит лише підтвердив його припущення, і було ясно, що моя хитрість провалилася. Він запустив руку в бічну шухляду столу, намацуючи щось, але в цю мить якийсь звук привернув його увагу, і він завмер, уважно прислухаючись.

— Ага! — закричав барон і кинувся до сусіднього кабінету.

Два кроки відокремлювали мене від відчинених дверей, і я назавжди запам’ятав побачене всередині. Вікно, що виходило в сад, було широко розчахнуте. Поруч із ним, схожий на жахливу примару, із перев’язаною головою, змарнілий і блідий стояв Шерлок Голмс. Наступної миті він перестрибнув через підвіконня, і я почув, як затріщали лаврові кущі. З лютим вереском господар будинку кинувся за ним.

А потім! Усе сталося в якусь мить, але, однак, я розгледів усе достатньо чітко. Це була рука, жіноча рука, що промайнула серед листя. Тієї ж миті барон видав пронизливий крик, який назавжди залишиться в моїй пам’яті. Він схопився за обличчя, заметушився кімнатою, почав стукатися головою об стіни, а потім упав на килим і качався там, скорчившись від болю, тоді як його жахливі зойки розліталися оселею.

— Води! Заради Бога, води! — верещав він.

Я схопив зі столу карафку та кинувся на допомогу. До кімнати вбігли дворецький і кілька лакеїв. Я запам’ятав, що один із них знепритомнів, як тільки я, опустившись на коліна перед потерпілим, повернув до лампи його жахливе обличчя. Сірчана кислота в’їлася в шкіру та скрапувала з вух і підборіддя. Одне око вже побіліло й стало немов скляне, інше було червоне та запалене. Риси обличчя, якими я милувався кілька хвилин тому, тепер нагадували прекрасну картину, по якій художник провів вологою та брудною губкою. Вони були нечіткі, знебарвлені, нелюдські та страшні.

Як тільки справа набула таких обертів, я кількома словами пояснив, що сталося. Хтось із слуг поліз у вікно, інші побігли до газону, але вже стемніло, й ось-ось мав политися дощ. Серед лементу барона лунали жахливі прокльони: «Це була Кітті Вінтер! — кричав він. — Відьма, клята відьма! Вона заплатить за це! Вона заплатить! Господи! Я не витримаю цих страждань!»

Я промив його обличчя олією, наклав ватяну пов’язку на рани й зробив ін’єкцію морфію. Усі підозри барона щодо мене розсіялися, і він вчепився в мої руки, ніби я був здатний повернути зір його очам, які тепер нагадували очі мертвої риби. Я міг би поспівчувати йому, якби не знав, яке мерзотне життя привело його до фатального кінця. Дотик його гарячих рук викликав огиду, і я з полегшенням зітхнув, коли домашній лікар змінив мене. До цього часу підійшов інспектор поліції, якому я показав свою справжню візитівку, адже інакше вчинити було б нерозумно й безглуздо. Мене або Голмса обов’язково впізнали б у поліційному відділку з першого ж погляду. Тільки після цього я покинув похмурий будинок і за годину опинився на Бейкер-стрит.

Голмс сидів у своєму улюбленому кріслі. Він був дуже блідий і виглядав спустошеним. Окрім його ран, на мого приятеля вплинули й події сьогоднішнього вечора, які вразили його міцні нерви, і він із жахом слухав мою розповідь про те, що сталося з бароном.

— Розплата за гріхи, Ватсоне, — сказав він, — рано чи піз­но це мало статися. Лише Бог знає, скільки гріхів було в цього чоловіка, — додав він, узявши зі столу альбом у брунатній палітурці. — Ось та сама книжка, про яку розповідала Кітті Вінтер. Якщо вона не зможе завадити весіллю, то вже ніщо не зуміє. Але вона свою справу зробить, Ватсоне, будьте певні. Жодна жінка, котра себе поважає, не зможе встояти проти цього.

— Це щоденник його любовних пригод?

— Або щоденник його прагнень. Називайте, як заманеться. Коли міс Вінтер розповіла нам про цей альбом, я збагнув, яка грізна зброя потрапила б у наші руки, якщо ми зуміємо її дістати. Тоді я не сказав нічого, що могло б виказати мої думки, адже знаю, що жінки не вміють зберігати таємниці. Я продумував свій план. Напад на мене дав шанс увести в оману барона. Він вважав, що будь-які заходи проти мене тепер стануть зайвими. Все йшло на краще. Я міг би зачекати й довше, але його намір переїхати в Америку змусив мене діяти. Він нізащо не залишив би такий компрометуючий документ. Тому потрібно було щось зробити — і негайно. Намагатися викрасти альбом уночі — марно. Але можна було спробувати щастя ввечері, якби вдалося відвернути його увагу. Зручний момент настав, коли ви прийшли до нього зі своїм блакитним блюдцем. Я повинен був знати напевне, де ховають книжку, і розумів, що матиму на пошуки всього кілька хвилин, час був обмежений вашим знанням китайської кераміки. Тому я взяв із собою міс Вінтер. Хіба я міг собі уявити, щó саме вона так обережно несла в маленькому згортку під плащем! Я думав, що вона лише хотіла мені допомогти, але виявилося, що в неї були власні наміри.

— Барон здогадався, що я прийшов від вас.

— Я остерігався цього з самого початку, однак певний час ви утримували його увагу, і я встиг узяти бажане, хоча мені не вдалося залишитися непоміченим... А, сер Джеймс, дуже радий, що ви прийшли.

Наш високоповажний друг з’явився на запрошення Голмса. З глибокою увагою він вислухав розповідь про те, що сталося.

— Ви зробили диво, справжнє диво, — невпинно повторював він. — Але якщо каліцтво барона настільки серйозне, як описує його доктор Ватсон, тоді можна вважати, що ми досягнули нашої мети завадити весіллю навіть без цієї жахливої книжки.

Голмс похитав головою.

— Такі жінки, як міс де Мервіль, не зупиняються перед подібними перешкодами. Понівеченого мученика вона кохатиме ще більше. Е, ні. Ми маємо зруйнувати моральний ідеал, а не тілесний. Тільки ця книжка зможе повернути її на землю, інших методів немає. Це почерк барона. Вона не залишиться байдужою до того, що тут написано.

Сер Джеймс пішов, прихопивши з собою альбом і коштовне блюдце. Мені також уже слід було піти, і я спустився разом із ним на вулицю. Полковника Демері чекала невелика карета. Він стрибнув у неї, наказав візникові їхати швидко й одразу зник із поля зору. Сер Джеймс повісив свій плащ на дверцята екіпажа для того, щоб прикрити зображення герба та девіз, але я таки побачив їхнє відображення в нашому вікні й аж роззявив рота від подиву. Тієї самої миті я повернувся назад і піднявся сходами до покою Голмса.

— Я дізнався ім’я нашого клієнта! — вигукнув я, згоряючи від нетерпіння. — Даруйте, Голмсе, але ж це...

— Це відданий приятель і благородний джентльмен, — закінчив Голмс, стримуючи мій гарячий порив. — Нехай це буде нашою маленькою таємницею відтепер і назавжди.

Не знаю, яким чином альбом барона потрапив до рук міс де Мервіль. Можливо, сер Джеймс передав його особисто або, що ймовірніше, таке делікатне завдання виконав батько молодої леді, у будь-якому разі результат виявився якнайсприятливішим. За три дні в «Морнінґ Пост» з’явилася замітка, де йшлося про те, що весілля барона Ґрюнера та міс Віолетти де Мервіль скасоване. Та сама газета помістила перший звіт про слухання справи міс Кітті Вінтер за звинуваченням її у завданні ушкоджень сірчаною кислотою. Стали відомими такі пом’якшувальні обставини, що покарання, наскільки пригадую, було настільки незначним, наскільки це можливо за такі злочини. Шерлоку Голмсу погрожували судовим позовом за крадіжку, але якщо мета шляхетна, а клієнт такий відомий, то навіть суворий англійський закон стає гнучким і гуманним. Цього разу мій приятель уникнув лави підсудних.