Дорога

Кормак Маккарті: дорога до добра (Максим Нестелєєв)

1933 року в Провіденсі, штат Род-Айленд, народився Чарлз Джозеф Маккарті-молодший, названий так на честь батька. Обоє батьків походили з ірландських католиків. У підлітковому віці хлопець змінив ім'я на Кормак, чи то на честь ірландського короля, чи то тому, що це ґельський еквівалент «сина Чарлза». Кормак, третя дитина в сім'ї, мав двох молодших братів: Білла та Денніса, а також трьох сестер: Джекі, Барбару та Меріллен. Коли Кормаку виповнилося чотири, родина переїхала до Ноксвілля у Теннессі, де батько наступні три десятиліття працював адвокатом. І тільки у 1967-му сім'я перебралася у Вашинґтон. Пізніше свій письменницький стиль Кормак пов'язував зокрема із місцем проживання: «Якщо виростаєш на Півдні, готуйся побачити жорстокість. І жорстокість дуже огидну».

У Ноксвіллі Маккарті вчився у декількох католицьких школах, де мав прізвисько Часс. Запам'ятав, як одного разу вчитель запитав дітей у класі, які у них хобі. Виявилося, що хобі, до того ж чимало, має тільки Кормак. Сам він описував цей епізод так: «Всілякі, навіть езотеричні. Я міг би роздати кожному хобі, і в мене ще залишилося б їх 40–50». У 1950-му, навчаючись в останньому класі, Маккарті опублікував у шкільній газеті «Gold and Blue», імовірно, свій перший текст — поему «Магія осені». Цікаво, що газету редагувала одна із сестер Кормака.

1951 року Маккарті вступив до Університету Теннессі, де вивчав фізику й інженерну справу. Та вже після першого курсу покинув навчання і пішов у Повітряні сили США, де відслужив чотири роки, два з них — на Алясці. Саме на службі, нудьгуючи, він уперше серйозно захопився читанням. Повернувшись, ще три роки провчився у виші. Тоді ж у студентському журналі «Fenix» були надруковані два перші й, за словами самого Кормака, останні його оповідання: «Поминки по С'юзан» (1959) та «Утопленики» (1960). «Мені нецікаво писати новели. Усе, що не забирає років життя і не веде до самогубства, видається мені ледве вартим того, щоб його робити», — так Маккарті пояснював свою нехіть зосереджуватися на короткій формі.

Маккарті пригадував, що зацікавився письменством, коли професор попросив його перечитати й виправити синтаксис у збірці есеїв XVIII ст., щоб тексти можна було помістити в підручник. Процес захопив Кормака, і він занурився у читання й писання. Значно пізніше на запитання, чому він став письменником, Маккарті завжди цитував відповідь Фланнері О'Коннор: «Бо в мене це добре виходить».

Недовчившись, Маккарті кинув університет, бо хотів займатися літературою. Переїхав до Чикаґо, де влаштувався на роботу автомеханіком. Саме в цей час Кормак писав свій перший роман, поєднуючи заробляння із творчістю: «Я ніколи не мав сумнівів у тому, що можу писати. Мені просто треба було з'ясувати, за які гроші в цей час їсти». 1961 року він одружився з Лі Голлеман, із якою разом вчився в Університеті Теннессі, і 1962-го у пари народився син Каллен. Згодом вони оселилися в халупі без опалення і води в передгір'ї Ґрейт-Смокі-Маунтінс на околицях Ноксвілля.

Молоде подружжя часто сварилося: Кормак дорікав дружині, яка доглядала за малюком і поралася по дому, і вимагав, аби та знайшла постійну роботу, щоб він міг зосередитися на писанні роману. Зрештою Лі втекла від нього у Вайомінґ і подала на розлучення. Коли один із нечисленних інтерв'юерів запитав письменника вже у 1990-х, чи платив він аліменти, той пирхнув: «Із чого? Я не працюю з початку 60-х».

1965 року у видавництві «Random House» вийшов дебютний роман Кормака «Охоронець саду». Як зазначив сам автор, він просто не чув про інших видавців. Талант молодого письменника помітив Альберт Ерскін, довгорічний редактор Вільяма Фолкнера. Ерскін звірявся, що в них з Кормаком склалися батьківсько-синівські стосунки, попри те, що «ми ніколи не могли продати жодної з його книжок».

Того ж року Маккарті на кораблі «Сильванія», що плив до Англії, познайомився з танцівницею і співачкою Анною Деліль, і невдовзі вони одружилися. Жили на принагідні гранти і, як пригадувала дружина, переважно бідували. Наприклад, митися ходили до озера. Деліль описувала таку типову ситуацію: одного разу Кормаку надіслали запрошення виступити в університеті й розповісти про свої книжки. Гонорар — дві тисячі доларів. Та Кормак відмовився, відповівши: «Усе, що я маю сказати, уже є на моїх сторінках». «Тож — завершувала цю історію Анна Деліль, — ми знову ще тиждень їли самі боби». 1969 року вони придбали занедбаний корівник неподалік від Луїсвілла в штаті Теннессі. Маккарті власноруч добудував до нього кам'яну кімнату та димар. За чутками, камін він зробив із цегли, зібраної на руїнах будинку, де провів дитинство американський письменник Джон Ейджі.

Часом письменнику ставало геть сутужно, але якимось дивом усе постійно налагоджувалося. Так у Новому Орлеані Маккарті винаймав найдешевше помешкання за 40 доларів на місяць (звідти його врешті витурили за несплату оренди), й одного ранку не мав грошей, навіть щоб купити зубну пасту. Але того ж дня в поштовій скриньці знайшов безплатний рекламний тюбик. Ще якось Маккарті доїдав останні харчі, не знаючи, на що далі жити. Раптом у двері подзвонили. Кормак гадав, що його прийшли арештовувати за борги, але виявилося, що то кур'єр приніс конверт із чеком на 20 тисяч доларів — подарунком від анонімного покровителя: «Коли справи стають дуже-дуже похмурими, завжди щось стається». Крім незмінної від 1963 року друкарської машинки «Olivetti Lettera 32», Кормак усюди возив із собою у футлярі для лінз багатоватну лампочку, щоб мати змогу комфортно писати та читати. Також довгий час разом із ним мандрувала бібліотека у сім тисяч томів, яку доводилося зберігати в гаражах.

У січні 1976 року він полишив Теннессі та другу дружину та переїхав до Ель-Пасо (Техас), де дописав свій найбільший і найавтобіографічніший роман «Саттрі». Над ним письменник працював понад два десятиліття й завершив лише у 1979-му.

У 1981 році Маккарті отримав стипендію Макартура[3], що тоді становила 236 тисяч доларів. Ця сума пішла на підготовку до написання найвідомішого Кормакового роману «Кривавий меридіан», що його автор закінчить аж у 1985-му. Маккарті підійшов до роботи ґрунтовно: вивчив іспанську, працював в архівах та об'їздив усі місця, згадані у творі. Описаний у романі період (1849–1850) — проміжок між американо-мексиканською війною (1846–1848) і великою міграцією зі Сходу на Захід у середині XIX ст.[4] — письменник вважає «переломним моментом американської історії». Анна Деліль пригадувала, що Маккарті дуже хотів написати «великий американський вестерн». І саме ним, на думку літературознавців, і є «Кривавий меридіан». Професор Єльського університету Гарольд Блум назвав його «остаточним вестерном», найкращою книжкою від часів «В свою останню годину» Фолкнера, а також «автентичним американським апокаліптичним романом»[5].

Коли Ерскін вийшов на пенсію, Маккарті перейшов у видавництво «Alfred A. Knopf», яке у 1992-му вмовило автора дати перше інтерв'ю «The New York Times Magazine». І це дійсно допомогло. Роман «Коні, коні» (перший том «Трилогії кордону»), надрукований того ж року, приніс авторові Національну книжкову премію і став бестселером. За пів року продали 190 тисяч примірників, хоча до цього заледве розходилися тритисячні тиражі Кормакових романів.

У 1997 році він одружився втретє із Дженніфер Вінклі, і 1999-го у них народився син Джон. Нині Кормак мешкає в переписній місцевості Тесукі (Нью-Мексико), але найбільше часу проводить у своїй письменницькій резиденції неподалік Інституту Санта-Фе. За концентрацією інтелектуалів Кормак порівнює цю наукову установу з єлизаветинською Англією та Афінами часів Перикла. В Інституті Маккарті часто на добровільних засадах займається коректурою наукових статей і книжок. Автори засвідчують, що письменник усюди нещадно прибирає ненависні йому крапки з комою.

У своїх текстах Маккарті теж обмежується мінімумом розділових знаків: «Я вірю в абзаци, великі літери та принагідні коми, і все». Пряму мову він оформлює без лапок і тире, кажучи, що вперше побачив, що так можна робити, в романі Маккінлея Кантора «Андерсонвілль» (1955). Кормак рідко говорить про свої літературні уподобання, але загалом відомо, що його найулюбленіші романи — «Мобі Дік», «Улісс», «Брати Карамазови» та «Шум і лють». Ще він, наприклад, вважає «Страх і відразу в Лас-Вегасі» Гантера С. Томпсона сучасною класикою й не любить Генрі Джеймса і Марселя Пруста («Я їх не розумію. Для мене це не література»).

Літературознавці виокремлюють у його творчості два основні періоди: «аппалачівський» (від «Доглядача саду» до «Саттрі») і «південно-західний» (від «Кривавого меридіану» до «Старим тут не місце»). Є згадки й про написаний, але не виданий роман «Пасажир», який називають «ново-орлеанським». Уперше Кормак згадав цей текст 2009 року, а 2015-го навіть влаштував презентацію в Інституті Санта-Фе.

За десятий роман «Дорога», виданий у 2006-му, Кормак нагороджений Пулітцерівською премією. «Дорога» випадає із вище запропонованої періодизації, адже в ньому, на думку Веслі Морґана[6], відбувається символічне повернення в дитинство. Дослідник, що зауважив окремі географічні об'єкти (греблю, водоспад, гори, батьківський будинок), також має змогу детально простежити маршрут головних персонажів: читачі приєднуються до їхньої подорожі десь у Міддлсборо (Кентукі), далі йдуть територією Східного Теннессі й Північної Кароліни й дістаються до узбережжя в Південній Кароліні[7].

В інтерв'ю Опрі Вінфрі[8] Кормак Маккарті пригадував, що ідея роману виникла в нього десь у 2003 році, коли він разом із сином Джоном був в Ель-Пасо. Вони зупинилися в старому готелі, і о другій-третій ночі, коли Джон спав, Маккарті визирнув у вікно на незворушне місто, звідки зрідка долинали «самотні звуки» потяга. Він уявив це місто за 50-100 років: багаття на пагорбах, усе перетворилося на руїну — і захвилювався за сина. Саме тоді й почав записувати думки про «чоловіка і хлопчика, які вижили». Зрозуміло, що роман, присвячений сину Джону Френсісу (названому на честь діда по батьківській лінії), одразу передбачає автобіографічний контекст. Письменник визнавав, що багато в чому цей твір є його реакцією на пізнє батьківство, і в книгу навіть дослівно потрапили деякі їхні розмови із сином.

Крім цього, «Дорога» — ще й данина письменницькому захопленню кіномистецтвом. Маккарті від самого початку літературної кар'єри прагнув написати успішний сценарій. Уперше із цим йому пощастило у 1976 році: його текст став основою для епізоду «Син садівника» в телеантології «Бачення». Відтоді Кормак безрезультатно працював у цьому жанрі аж до початку 2000-х. Так, «Старим тут не місце» довгий час існував у формі сценарію, однак його ніхто не квапився переносити на екран, аж поки автор не переробив текст на роман, і лише тоді ним зацікавилися брати Коени. В архіві Маккарті зберігаються ще два готові сценарії: «Міста округи» (третій том «Трилогії кордону») та «Кити й люди». А 2013 року він створив «Радника» як готовий для кіноадаптації текст, чим і скористався Рідлі Скотт.

Формально «Дорога» — теж майже готовий кіносценарій, який можна порівняти зі своєрідним роуд-муві, де замість машини («car») — продуктовий візок («cart»)[9]. Аллен Джозефс[10] зазначав, що буквально всі фрагментарні та крутійські твори Маккарті — романи дороги чи стежки, що ними мандрують герої, а художні образи в цих текстах завжди надзвичайно контрастні та кінематографічні.

Маккарті переконаний, що підсвідоме старіше за мову, тож образи більші за слова. Саме тому він ніколи не знає, чим закінчиться роман, не креслить схем і не складає плану сюжету. Письменник наводив як приклад Фолкнера, що почав писати «Шум і лють», коли уявив дівчинку на дереві, що крізь просвіт у листі спостерігає за похованням своєї бабусі, тоді як інша дитина роздивляється свої забруднені під час гри штанці.

У чернетках до роману автор згадав декілька літературних орієнтирів, які визначили його «Дорогу»: «Дзен і мистецтво догляду мотоцикла» Роберта Пірсіґа, «Чекаючи на Ґодо» Семюела Бекета і «Коханку Вітґенштайна» Девіда Марксона. Від Пірсіґа в «Дорозі» — загальна канва подорожі батька із сином до океану. Вплив Бекета зауважили ледь не всі рецензенти: це і скупий пейзаж, і мінімалізм, притаманний пізній прозі Маккарті, зокрема короткі речення й абзаци[11]. А від «Коханки Вітґенштайна» Марксона, історії останньої жінки на Землі, у «Дорогу» потрапило найголовніше — фабульні обставини.

Постапокаліптичний роман, як доводить Клер Кертіс[12], завжди дидактичний, зосереджений на ідеї та можливості «почати заново». Його типовий сюжет має приблизно такий вигляд: групка сміливців, що вижили, бореться з хаосом, що настав після «кінця». Герої вчаться розрізняти друзів і ворогів, а згодом об'єднуються і зрештою перемагають найсильнішого супротивника, щоб знову відродитися в уже новому суспільстві. Спрощено в таких текстах показано рух від природного стану до громадянського суспільства, що базується на суспільному договорі.

Безперечно, Маккарті обирає незвичний для себе жанр постапокаліптичного роману-дистопії ще й тому, що в Америці після трагедії 9/11 посилилися есхатологічні настрої. Втім, письменник по-своєму видозмінює жанрові умовності й опрацьовує власні теми. Так, він не зазначає в тексті, що саме стало причиною «кінця світу» в «Дорозі». Однак в інтерв'ю журналу «Rolling Stone» (2007) є згадка про те, що він розмовляв із палеобіологом Дуґласом Ервіном про крейдове вимирання, спричинене падінням метеорита близько 66 млн років тому. Пізніше науковець упізнав описану ним картину в романі «Дорога», хоч і зазначив, що, зважаючи на художню мету, письменник поступився деякими деталями. Наприклад, після подібної катастрофи небо було б не сірим, а блакитним, а папороть активно буяла б по всій планеті. Однак, зважаючи на ці «неточності», можна, як стверджує Джон Сепік[13], зробити висновок, що зображений у романі світ пережив вибухи декількох атомних бомб, і батько із сином мають виживати в умовах «ядерної зими». Дослідник навіть вбачає в перших рядках «Дороги», коли герой прокидається темної прохолодної ночі в лісі («dark and the cold of the night»), натяк на одну з перших книжок про подібні кліматичні умови — «Холод і темряву» («The Cold and the Dark», 1984) Пола Ерліха, Карла Саґана, Дональда Кеннеді та Волтера Орра Робертса. Крім цього, атомна бомба, імовірно, вибухає й наприкінці роману «Перехрестя» (другий том «Трилогії кордону»).

Однак Маккарті цікавлять не причини апокаліпсису, а самі люди. Він переконаний, що ми радше себе знищимо, ніж дочекаємося якогось доленосного метеорита. Девід Кашнер[14] слушно зауважує, що перші ознаки того, як наш світ помиратиме, автор описав у романі «Старим тут не місце». Сивий шериф каже: «Це почнеться тоді, коли ми крізь пальці дивитимемося на погані манери. Коли не чутимемо „сер і мем“ кінець буде уже майже видно».

На позір проста історія, розказана у романі, ще від часу виходу книжки спокушала критиків і рецензентів відчитувати в ній усе, що заманеться, не стримуючи власної фантазії й обмежуючись тільки читацьким досвідом. Умовність фабули і катастрофи, безіменність персонажів[15] і географічних назв (у романі загалом лише вісім власних назв) — усе сприяє абстрактності оповіді, посиленню формальних аспектів і ніби запрошує до необмеженого тлумачення. «Дорога» — найпостмодерніший роман письменника, бо надається до нескінченного пошуку нових інтерпретацій, майже всі з яких є надінтерпретаціями. А от письменницька версія описуваних подій доволі проста: це подорож батька й сина як нагадування про те, що слід піклуватися про речі й людей та виявляти більше вдячності. Кормак Маккарті, ніби передчуваючи те, як можуть бути сприйняті його романи, колись сказав: «Жахливо, але факт: книжки зроблено з книжок […] і життя роману залежить від уже написаних романів». Свідомо чи ні — і, згідно з його переконаннями, радше ні — він помістив у текст безліч «темних», неоднозначних речень, пов'язаних з образами та словами, які часто заводять у глухий кут навіть давніх шанувальників його таланту.

Одним із таких місць є фраза «Salitter висушувався із землі» («The salitter drying from the earth»). Деякі перекладачі вирішили, що «salitter» — спотворене написання слова «селітра», але більшість просто лишила це загадкове поняття без змін. Нині ж дослідники майже не мають сумнівів, що Кормак Маккарті використав німецьке діалектне слово (інший варіант написання — «Salniter») з лексикона містика Якоба Беме. У трактаті Беме «Аврора» (1612) цей термін, пов'язаний з алхімією, означає «сутність Бога, його сíм'я й Божественні сили». Йому протиставлено «Marcurius» (звук), що співвідноситься зі ртуттю («Mercury»). Ртуть, сірка та сіль є в алхімії трьома визначальними складниками всього матеріального і, відповідно, символізують тріаду дух-душа-тіло. Важливо, що у Беме матеріальне (тілесне) висушування називається «небесним саліттером», а його характеристики — сухий (нім. «herb»), кислий і пахкий якраз і формують тіло. Світ був створений із чистого «саліттера», що його Люцифер пізніше зіпсував в Адамові, створивши другу, земну, «темну, отруйну і смердючу» версію[16]. Як твердять науковці, два варіанти «саліттера» у Беме — земний і небесний — чітко співвідносяться з двома стадіями виробництва селітри. До відкриття родовищ нітратів у Південній Америці її видобували з так званої азотистої землі у стайнях і на бійнях. Цю первинну «необроблену, брудну» речовину називали «сіллю землі», і вона дійсно мала специфічний запах. Потім її очищували деревною золою й зрештою отримували білі прозорі кристали селітри. Нітрат калію, або ж калійна селітра, фігурував у наукових теоріях у XVII ст. під різними назвами: «sal petrae», «sal nitri», «sal terrae». Останнє — з Євангелія від Матвія: «Ви — сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити»[17]. Від цього «sal terrae» Беме, вочевидь, й утворив свій «Salitter»[18], який може «ізвітрити» («dry» у «Дорозі»). У Беме теж ідеться про те, що «гіркість саліттера висушує його». Маккарті дійсно читав Беме, доказом чого є один з епіграфів у «Кривавому меридіані», взятий з «Шести теософських пунктів» німецького містика. Та й загальний притчовий настрій роману сприяє тому, щоб убачати в цьому слові натяк на біблійно-християнську традицію. Нерідко в тексті трапляються й молитви, хоча Бога в цьому художньому світі нібито й немає. Та це значуща відсутність, бо його постійно згадують.

Літературознавці одностайні в тому, що Кормак Маккарті працює в жанрі «високоморальної параболи» (вислів Майкла Крюза) або притчі, тож біблійні алюзії для нього визначальні. Тому персонажі батька й сина від самого початку, на думку Джей Елліс[19], співіснують у двох контекстах: біографічному і теологічному. Попри те, що світ роману «яловий, мовчазний, безбожний» (і навіть сніжинка там вичахає «неначе останні сили християнського світу»), батько із сином для письменника пов'язані зі старозавітною притчею про Авраама й Ісаака, до того ж, як видно з підготовчих матеріалів до роману, у варіанті, розказаному Сьореном К'єркегором у праці «Страх і тремтіння». Саме це ім'я прозаїк зазначив біля фрази «криваві культи».

Кормак Маккарті все життя працює із релігійною тематикою, занурюючи події й персонажів в архаїчну проблематику. Із чернеток «Дороги» дослідники дізналися, що спочатку він хотів назвати роман «Граалем», від чого в остаточній версії залишилися хіба натяки: хлопця порівняно із «золотою чашею, гідною того, аби прихистити Бога», а ще скинією, Божим словом і «вогнедишним драконом Бога». Лідія Купер[20] послідовно доводить, син — водночас і Грааль, і Персіваль (Парцифаль), а батько — Король-рибалка (зв'язок із водою, поранення).

Сам письменник у розмові з Джоном Гіллкоутом, режисером екранізації «Дороги», висловив важливу думку щодо ідеї роману: «Якщо „Кривавий меридіан“ був про людське зло, то „Дорога“ — про людське добро». Справді, життя батька із сином — це одвічне протистояння добра і зла, але письменник у цьому тексті чи не вперше у своїй романістиці постає оптимістом[21], бо промовляє устами чоловіка: «Добро знайде хлопчика. Завжди знаходило. І знайде знову». Персонажам завжди щастить, а насамкінець виявляється, що за ними ще й стежили «добрі люди», невеличка комуна. Тож наївні запитання сина «А ми — досі хороші хлопці?», «А якщо прийдуть хороші люди?» зрештою матеріалізуються, і добро перемагає. Звісно, це не остаточна перемога, а радше згуртування всього позитивного супроти всього негативного не так у християнському, як у маніхейському світі.

Хороші люди в «Дорозі», за словами Ендрю Естеса, буквально й метафорично «несуть вогонь»[22], а не смажать на ньому немовлят[23]. Дослідник також зауважує, що хороші люди в романі володіють просунутими технологіями (револьвер, сигнальний пістолет, дробовик), тоді як у поганців — переважно примітивна зброя (ножі, списи, палиці, лук). Невипадково в останніх навіть ламається машина, тоді як перші — міфологічні вогненосці, новітні Прометеї, за формулюванням Деніела Латтралла[24]. Саме Прометей, за однією з версій, створив людей. Знаково, що протагоніст постійно стикається із розвинутими, але вже неактуальними технологіями (секстант, радіобуйок) і так дбайливо ставиться до експонометра, який вимірює кількість світла. Та й уся історія, описана в романі, — це майже безнадійна спроба зберегти світло й уникнути темряви. В інтерв'ю Опрі Вінфрі Маккарті, коментуючи уривок про людину, яка балансує в темряві («Вночі він прокидався у непроникній сліпій темряві…»), нагадав про те, що зберігати рівновагу за браком освітлення чи внаслідок проблем із внутрішнім вухом дуже складно, і тоді конче потрібним стає бодай якесь джерело світла, наприклад ліхтарик. Тож зберігати вертикальне положення фізично так само важко, як лишатися «у вертикальному положенні морально». У «Дорозі» автор показує, наскільки легко і швидко люди забувають про норми й етику, коли звичний світ зруйновано і ніщо не стримує людської жорстокості.

Деякі літературознавці переконані, що Маккарті — «алегоричний» (Джон Кант) або навіть «сакральний, містичний і духовний автор» (Едвін Арнольд), і всі його сюжети — це нав'язливе повторення біблійних заповідей, застереження тим, хто їх не дотримується, й унаочнення того, яким стає життя, якщо всі заповіді забуто. Крістофер Форбіс[25] першим зауважив, що в усіх своїх романах письменник вибудовує складну систему мотивів і лейтмотивів, яка часто має вигляд паліндрому: важливі образи в текстах продубльовано і ніби віддзеркалено на початку і в кінці. Тому такими важливими є перший абзац «Дороги», де переосмислено платонівський міф про печеру, і безліч разів переписаний автором останній, де поєднано всі головні символи цього тексту. Гадаю, доречно буде навести один із ранніх варіантів цього останнього абзацу, який зберігся в архіві письменника. Певен, уважні читачі, порівнявши обидві версії, чорнову і фінальну, зрозуміють цінність деяких фраз і переконаються в доцільності авторського вибору:

У струмку чайного кольору — форель, яка в руці пахла мохом. Полірована, м'язиста й кручена. Білі окрайці її пливців м'яко увиваються у потоці. У цьому глибокому виярку. Світ старіший за людину. Дихає таємницею. Те, що настало, містить усе, що було. І зараз його вже немає.