Дороги, які нас вибирають

Не вернути

Мій життєвий шлях вельми звичайний: ані великих звершень, ані підлоти. Типовий шлях людини, народженої наприкінці двадцятих років. Голод пам’ятаю погано, до репресій тридцятих та до війни ще не до ріс й писати про це не маю потреби. То більше найважливіші моменти, думки, почування повкладав у власні твори, а от біографії моїх батьків, дідів, надто козацького роду моєї матері, особливі. То був рід рясного дерева, нині таких родів немає, й через це, здається, варто хоч куцо його списати на папір. Чимало з того я порозкидав по своїх творах, тепер каюся, що не приберіг (не сподівався, що наступить такий час), не виклав одним плином, одним потоком – документальним романом. Тож означу його бодай окремими віхами, штрихами, бо ж таких родів нині майже не лишилося.

Нагадаємо ще раз, що наша доба – доба переходу від давньоєгипетського плуга та ціпа до трактора та комбайна, дерев’яної ручки із залізним пером та чорнильниці до комп’ютера, й спробуємо відмітити те, що мінялося в самій людині та її психології, світовідчуванні, трибі самого життя; переходу від страхів, так би мовити, напів поетичних – відьом, домовиків, чортів, та спричинених природними чинниками – неврожаями, повенями, сараною, до страхів глобальних, породжених діяльністю самої людини – радіацією, СНІДом; переходу від конфліктів локальних, поміж окремими державами, до конфліктів політичних систем, які підкорили собі цілі континенти, до спроб викорчувати пам’яті цілих народів, як то сталося з моїм народом, українським. А які ж то були люди, які звичаї, які моральні цінності несли в собі!

Я народився тоді, коли ще вільно плинув Дніпро, коли з галасом, голяка, вибігали під теплий літній дощ («роси, роси, дощику, ярину») діти, і в їхніх матерів не кругліли від жаху очі, що дощ той отруйний, коли купували городину, не запитуючи, звідки вона, коли ще по садках лунали пісні солов’їв, а в небі – жайворів. Сказати б, народився в щасливий вік, але віків для людей не буває щасливих, бо люди самі творять власні життя із власних недосконалостей, варто тільки пригадати тридцяти третій та тридцяти сьомий роки нашого віку – мого дитинства.

Я народився в селі, яке називалося Веркиївка – від давнього засновника, чиє ім’я збереглося в грамотах – Веркия, Оверка, яке нині перекрутилося у Вертіївку, що має означати, буцім наш предок був Вертій (крутій), вперше така назва з’явилася за моєї юності на станції – «Вертеевка», її почепив після війни якийсь дурноверхий перевертень, а далі інший перевертень перехопив назву на село. Поблизу від Веркиївки («Вертеевки»), хоч і на іншій залізничній гілці – під кутом до нас – була станція Крути, і я не знав, яка трагедія там відбулася, про це наші батьки, сусіди мовчали мертво (а може, й навмисно забули), я ловив в’юнів у болоті Лисянському, яке поміж нашим селом та Заньками, й не знав, що оті потемнілі цеглини – з будинку Юрія Лисянського, великого мореплавця, який разом з Крузерштерном – «первые русские мореплаватели» (це з радянських енциклопедій) – обійшли на кораблях земну кулю, та й про Заньковецьку ніхто ніколи нічого не розповідав; я жив в українському селі, розмовляв українською мовою (діалектом), але, власне, не знав, що я українець, натомість вичитував з підручників про те, що ми всі «совєтскіє», живемо на світі завдяки братньому російському народові, а Україна існує, бо є Росія; ми, хлопчаки, також цим не вельми переймалися. Ми не були синами вільної землі, а такими собі нужденними хазяйчиками, жили в іншому світі, – пасли худобу, носили з лісу паливо (соснові шпильки-«колючки»), орали колгоспне поле, але оте, про «братній російський народ» і «лучшіє в міре», було для нас істиною і як же важко ми пізніше добувалися до власного коріння, продираючись через щось у собі. Ми тоді не знали, що це споконвічна наша земля, що наші предки полювали тут звіра, сіяли просо, ставили важкі зруби хат, курили смолу, мочили коноплі – і все це на власну потребу. Я не звинувачую нікого – ні своїх батьків, ні вчителів, ні дядьків, з якими працював у колгоспі, в тому, що вони мені нічого не розповідали про наших видатних предків і про ті лихоліття. Моїх учителів навчали так само, як і мене, а дядьки бачили на власні очі, як забирав НКВД їхніх сусідів, членів «Просвіти», колишніх партизанів, декотрі з-поміж них були вписані в Книгу героїв громадянської війни, декотрі – нагороджені орденами Бойового червоного прапора, і як ті люди зникали назавжди, а ті, що поверталися, ставали німаками. Що вони могли розказати!

У моєму класі навчалася дочка командира партизанського загону Петра Маруні, його ім’я було вписане у Книгу героїв громадянської війни. Його десь в середині тридцятих узяв «до себе в гості» НКВД, він вийшов звідти і вже ніколи ні з ким не водив ніякого знайомства й просто не розмовляв. Сидів за високим парканом, мав добрий дім (перевіз до революції попову хату), розкішний сад, пасіку й не хотів знати людей. Жив нелюдом, зиркав з-під лоба.

У Книгу героїв громадянської війни село було вписано червоними літерами, так зване перше збройне протистояння проти німців та гетьманців, починалося саме тут, у наших лісах, у Пасічному, саме туди з мандатом Троцького приїхав червоний командир Микола Григорович Кропив’янський і заснував там загін і штаб загонів («маленька» неточність в радянській історіографії, згідно з якою мандат від Леніна привіз Щорс), дядьки знали про це й мовчки дивилися на картину в сільському клубі, на якій Ленін давав вказівки Щорсові на поїздку в те саме Пасічне та на заснування штабу. Дядьки знали, що й командиром першої української радянської дивізії був Кропив’янський, а не Щорс, але теж мовчали. Вони мовчали, як могила. Мовчали й тоді (це було в іншому селі – Обичеві, теж на Чернігівщині, де якийсь час вчителював мій батько, пізно, вже майже в сорокарічному віці закінчивши Ніжинський педінститут, і де якийсь час ми жили), коли в «Деснянській правді» було опубліковано статтю про жителя села Обичева, колишнього червоного партизана, а потім завідувача сільгоспвідділу області, Реву, буцімто він – куркуль, підпоміщик, в Обичеві стоїть його маєток і там проживає його мати, колишня пані Рева. Приїжджі енкаведисти зігнали до сільбуду людей, і молодий учитель, вивчений Ревою на власний кошт, вичитував з газети про свого благодійника та ворога народу Реву, котрий «труїв колгоспну худобу» та «гноїв народне зерно», а також про його матір, стару «пані» Ревиху, а з вікна сільбуду було видно стару-престару перехняблену хату, по подвір’ї якої дибала зігнута до землі важкою працею бабуся (такої зігнутої людини – вона спиралася на дві коротенькі карлючки й дивилася в землю – мені більше ніколи не доводилося бачити). Люди мовчали. Це було страшне мовчання. Вони відали, що нічим Реві не допоможеш, а своїх дітей посиротять. Сьогодні можна звинуватити їх у колаборанстві, і нас, тодішніх малюків, також, бо ми шмигали під ногами дорослих і жирували, реготілися. Мовчали й партизанські побратими Реви, які в кожен приїзд посадового товариша сходилися на його подвір’ї і варили в саду польову кашу, по-нашому – гартаначку, співали «партізан перельотная птіца» та «по долінам і по взгорьям»; взагалі і Рева і його дружина були вельми гостинними людьми, жили надзвичайно скромно, про що розповідали ті, хто побував у них на квартирі в Чернігові, їх поважали й любили.

Розповідала й моя мати, що вона одного разу зустріла в місті Реву, й той запросив її, як землячку, до себе додому на обід. У квартирі був саморобний стіл із дощок, замість стільців – ящики, накриті газетами, господиня бідкалася, а він її заспокоював. На обід був борщ і гречана каша без м’яса. Це був час, коли бодай окремі будівники майбутнього сповідували проголошені постулати рівності, скромності, власного прикладу. Я за свій вік вже пізніше бачив якоюсь мірою схожу на них людину – Георгія Шевеля, завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ, а пізніше міністра закордонних справ УРСР. З його дружиною працював у редакції журналу «Дніпро», вона була скромна і працьовита жінка. Вони жили у скромній квартирі, за нею ніколи не приїжджала машина. У той же час на моїх очах комсомольські вожді жирували й захлиналися в розкоші.

Мовчали й мої батьки. Над батьком в той час повисла загроза арешту, одна вчителька написала на нього донос, буцімто він припускається націоналістичних висловлювань, «образив братній турецький народ», коли, увійшовши до класу, закликав розшалілих учнів до порядку: «Чого ви галдите, як турки», а потім погрожував їй самій, комуністці: «буде тобі таке саме, як Проніній»: Проніну, вчительку, делегатку партійного з’їзду буцімто вбили вороги народу. Ця, з Обичева, вчителька виставила свідків, дівчаток із сьомого класу, пообіцявши їм відмінні табелі (атестати) та вступ до технікумів без екзаменів, але потім дівчата, побиті деркачами батьками, відмовилися від своїх свідчень. Та, певне, й мої батьки, коли б над ними не нависала та загроза, не сказали б нічого, як і всі інші.

Отож ні про яку не те що далеку, а й найближчу історію, свідками якої були сільські дядьки та діди, розповісти не могли. Село мало багату історію, яка нині майже втрачена, тільки вряди-годи з архівних щілин вигулькне якийсь сотник чи значковий товариш, і зовсім поховані в найближчих нашаруваннях звитяжні й розбійні, праві й неправі мої односельці: есери (село спочатку було дуже проесерівським, хтось із моїх земляків ходив у найвищих есерівських чинах в Петрограді), більшовики, меншовики, бійці всіляких армій, загонів та ватаг.

Так, тільки недавно довідався, що в моєму селі існувала велика «Просвіта» (у селі діяло чотири школи: середня, дві напівсередні та початкова), заснована ще до першої революції (1905 року). У двадцяті роки всіх освітян – більше як шістдесят осіб – було розстріляно. За що? За те, що вчили дітей української грамоти, купляли їм підручники. Очолював «Просвіту» Гаврилей – таких прізвищ у селі було багато.

Я працював у колгоспі із сумирними дідами, лагідними та добрими, але мати по секрету оповідала, що той дід (чи дядько) був у червоних партизанах, але потім його кілька місяців тримали у в’язниці й він про своє партизанство не згадує, а отой підсмажував на пательнях крамарів, аби віддали золотце. Спрацьовані, сумирні дідки ніколи про те не розповідали, і все їхнє гаряче, бурхливе минуле лягло з ними в соснові труни, витесані з гінких баньківських (урочище) сосен, котрі односили, «за Радченка», на цвинтар.

Я дивився на тих людей, вірив і не йняв віри матері. Невже оцей сивий аж білий, полохливий дід Павло гасав на баскому коні по зелених житніх врунах і косив шаблею ворогів (яких?!)?

Вже пізніше зрозумів, що в їхніх жилах таки пружно текла вільна кров – воля, а то й сваволя, – вони й самі не знали, що вона садовить їх на коні та вкладає в руки шаблі; згорблені століттями кріпацької праці, не пам’ятали, хто вони такі, приспане знання дрімало на дні сердець, а ота давня, віковічна, козацька воля, розжохана жаром бою, швидким бігом коней, козацьким степом, покликом сотника чи отамана, враз пробудилася. А потім її «усуспільнювали», морили голодомором, страхали і стріляли в тридцять сьомому, і вони знову поставали покірними дідками, які забули про все і навіть боялися згадати щось із минулого. Вони не могли нічого розповісти онукам, а ті вважали, що їхні діди тупі та нікчемні. І отак – від одних дідів до інших. Сьогодні ніхто достеменно не скаже, чому центральна вулиця села називалася Пробитівкою (всі вулиці поперейменовували на Леніна, Сталіна, Калініна, Комінтерну, ми, хлопчаки з колишньої Маринівки, навіть були склали пісеньку: «Колись була Маринівка, тепер – Комінтерна, колись була сама задня, тепер – сама перва»), неначе далека, напівмертва луна до нас докочувалася, що то козаки пробивалися з оточення. А чого Богданівщина, Ляхівка з її численними могилами, Баньківщина, Барамики, Скалига, хто були ті люди, які дали їм назви? Могили на Ляхівці – одні повростали в землю, інші – ще височіли. Що за могили? Ні відповіді, ні відгомону. Те нікого не цікавило. Не могло цікавити! Он поляки в селі Медведівка на Чигиринщині триста років зберігають могилу своїх воїнів і зараз приїздять з Польщі. І що то за роди – Півторацькі, Петрівські (таки не Полторацькі і не Петровські, бо півтора і Петрівка), Пінчуки, Сидорці, Серновці, Гуки, Зоценки, Суярки, Мирилки, та й Мушкетики – вже не відшукати слідів у історії.

Погуляв двадцятий вік по українських степах та лісах, по українських головах, погуляв, забули те, що й відбувалося недавно. Бо небезпечно було пам’ятати. Та й ніколи було за роботою, нуждою докопуватися до свого родоводу. Не графи, не князі – прості селяни, гепи, по-веркиївськи. Ще й надто швидко вони зникали з очей своїх внуків, дуже часто онук ніколи й не бачив своїх дідусів та бабусь. А родових склепів не мали, в болотистому ж ґрунті хрести дуже швидко згнивають.

Мій батько пам’ятав наш рід тільки від свого діда, Юхима (Йовхима, по-сільському), і все, що знав про нього, то це, що дід вельми любив на паску гратися навбитки крашанками й тямився в міцності шкаралупи тих крашанок. Те своє обдарування передав і своєму синові, Петру. Більше не передав майже нічого.

Мушкетики – по-вуличному Чабарняки, – були безземельні. У нас в селі всі мають назвиська, й знають один одного не за прізвищами, а за прізвиськами, назвиськами, ось наші сусіди: Чушкарі (хтось з предків замість «чуєш» казав скорочено «чуш»), Німчики (прадід був німий), Ічки («ич який»), Йоші («йош твою мать»), Пердилки (зрозуміло), Гноюшні, Нюхняки (дід говорив у ніс; їхав з поля, заснув, кобила захотіла води і потягнула воза у ставок («прокинувся – нюх, а воно – море»). Дуже образливим було назвиська Соловей (парубок гнав додому корів з поля і заспівав). Іде він по вулиці, а шкет, якого й з-за тину не видно, у діру в тину: «Тьох! Тьох!». «Соловей» за палицю і за ним, а вже другий – з-за іншого тину: «Тьох! Тьох!».

Отже, про діда та бабу по батьківській лінії я не знаю нічого. Жили тихо, тихо померли, баба – в голод 1933 року, дід – ще раніше. Так сам тихо та непомітно прожили життя батькові сестри – Оксеня та Ганна, найстарша – Одарка – виїхалав голодні двадцяті роки в Омську область, народила там чи вісімнадцятеро чи двадцятеро дітей, і тепер пів Омської області – мої родичі, хоч знаю тільки одну племінницю. У спомин про старшого батькового брата лишилася одна фотографія, на якій ферт у капелюсі, з ланцюжком на жилетці та квіткою в петлиці піджака, а на звороті напис: «Извещаю я вам свое почтение и шлю найнижайший поклон, и прошу высылайте почаще одних сухарей и вышлите ворочок пшона или круп. Остаюсь ваш любимый сын. 1917 г. 25 сентября». Фотокартка – з німецького полону, одяг, либонь, з чужого плеча, певне позичений чи орендований. З полону не повернувся, там і помер.

І мої родичі добрі, лагідні, тихі-тихі, – не читали книжок, газет, не слухали радіо, – в старосвітській хаті тітка Оксеня та її чоловік Терешко, шорник, бачу його як нині на лаві з шилом і дратвою над колгоспними хомутами – і сам запряжений у хомут – й чарочки на празник на столі, з яких і мене пригощали, давні-предавні, мовби й великі, а дучка там для горілки – не більше за наперсток. Так в давнину пили. «Ох і пригостив кум, аж по три чарки налив». На селі тоді було двоє-троє п’яниць, не більше. Та ще комуністи – майже всі – питущі.

Як я вже сказав, мої родичі по батьківській лінії всі були тихі, непомітні (мати каже, й не вельми працьовиті), тихо жили і тихо помирали. Їх здебільшого до часу спроваджував за невидиму грань той-таки грізний двадцятий вік. І вже й двоюрідні мої по батьківській лінії пішли за межу, Григорій (Гриша), музикант із сільського духового оркестру, герой-коханець з поставлених на сільській сцені п’єс, фронтовий снайпер, красень і дотепник, якого чекала в селі з фронту чудесна дівчина, а він привіз із війни ротату, пащекувату кацапку, яка знущалася з нього, била, і якось його мати, тітка Ганна, сказала моїй матері: «У Гриші щось було на фронті, і вона знає про те». Вони гомоніли, вважали, що я сплю на печі, а я почув, і з тієї однієї фрази через багато років – одна з моїх найкращих повістей «Біль». Написана вже після того, як Гриша… повісився. І його рідна сестра, моя двоюрідна, сільська фельдшериця, яка стільки людей врятувала від смерті, у дощ і хугу бігла на виклик, а коли я, приїхавши у гості, запитував, що ти, Марусю, робиш, вона казала: «Та лікуємо. І вивчаємо четверту главу». Це – з «Короткого курсу історії ВКП(б)». Все життя – «четвертий розділ» – про основи марксистської філософії, темної і незрозумілої не тільки сільським жінкам, а й аспірантам університету.

Мій батько – людина розважлива, некваплива, навіть забарна (протилежність палахкій, швидкій матері), полюбляв домашній затишок, спокій, одначе розпашілі вітри епохи крутили й жбурляли його по далеких полях. Народжений 1897 року, захопив ще Першої світової війни, а далі – чотири чи п’ять років громадянської. Повернувся з окопів першої імперіалістичної, у часи кайзерівської окупації недовгий час партизанив (посланий у терещенківську економію по друкарську машинку, потрапив у руки до німців, але вночі хтось зі своїх відчинив погріб), загін розгромили, він втік до Києва, і там його мобілізували червоні, стріляв по Зеленому, який літав на білому жеребцеві попереду своєї лави, наступав на Денікіна, на Врангеля, десь біля Перекопу був поранений і захворів на тиф, покинутий у якомусь селі, одужав, і знову його мобілізували.

Після громадянської війни працював у райфінвідділі, а тоді з матір’ю заходилися лаштувати СОЗ, до них прибилося ще кількоро невдатних господарів, і один багатий, культурний, який і дав лад всьому господарству. Збудували стан, насадили сад – він ще довго шумів посеред поля, навіть попа, Серновця, поставив у косарський ключ. Серновець мав три дочки, вони хотіли вчитися, а дочок «служителя культу» ні до вузів, ні до технікумів не приймали, й Серновець зняв у церкві рясу: «Люди добрі, Бога нема, мене дурили і я вас дурив», баби трохи не розірвали його на шмаття, але він вирвався та втік. До СОЗу. Важко йому доводилося, в обід варили два казани каші, один – для всієї артілі, другий – для Серновця, був дужий неймовірно – перекидав через хату двопудову гирю, косив турицею, а якось в обід, коли він спав, косу нагострили, то він за першим помахом, не розрахувавши, потнув і впав на покіс; я сам бачив – це вже з німецької окупації – як у рудці застряла кобильчина з дровами й не могла витягти воза, він випріг її, «йди к чортовій матері», – плеснув по крупу, зв’язав черезсідельником голоблі, черезсідельник поклав собі на шию, і витягнув воза. І бачу його, коли вже прийшли наші (не беру це слово в лапки, як дехто, бо, так, ми їх чекали, так ми їх називали, та й як же інакше назвати – батька, дядьків, двоюрідних та троюрідних братів), як він коле біля солдатської кухні важкі корчі, а за це йому дали відро всіляких недоїдків, і він виїв ціле відро. Він їв, а ми стояли довкола і хоч самі напівголодні, потішалися, кепкували, курили солдатську махорку, а він на кпини не відповідав, а тільки казав: «Не куріть, хлопці. Ви ще малі. Це дуже шкодить здоров’ю». А ми реготілися. Неординарний чоловік, за сприятливих часів міг би зробити багато добрих справ, а волік життя, оглумлений, облуплений, не шанований, та так і помер. Скільки їх породило і забрало наше болотисте сірозем’я! Скільки моїх земляків народилося для слави, для добра та істини й щезли непомітно!

Але незабаром СОЗи розформували, всю землю побили на так звані клітки, а коли ті клітки люди засіяли, оголосили колективізацію й забрали їх до колгоспу.

Батько на той час вже навчався на підготовчих курсах Ніжинського педінституту, який закінчив у 1934 році, а далі вчителював.

Нова війна знову одягла на нього шинелю. Він потрапив у оточення, а далі – у полон. Випало йому воювати під командою свого колишнього однокашника, Михайла Петровича Кирпоноса, з яким колись разом працювали в економії та перебували в партизанському загоні, тільки Кирпонос був на вершечку військової піраміди – командувач фронту, а батько десь внизу – старший лейтенант інтендантської служби. Кирпоносу в оточенні довелося водити в багнетні атаки вісімсот генералів, а батькові… – кілька годин командувати рештками двох полків, з яких втекло все начальство, і він, на той час капітан, виявився найвищим за званням. Полки були оточені в лісі, в районі Курська, він скликав командирів на нараду й запитав, які будуть думки, на що один кадровий офіцер, лейтенант зауважив: «Які думки, це ж не шкільна педрада, ви віддали бойовий наказ і на цьому край». Але за годину розпочався артналіт, людей і ліс перемішало, батька підібрали пораненим німці, хтось ще хотів вислужитися і наклепав, буцім він працював у особовому відділі. Його кинули до тюрми й допитували, катували. Врятував випадок: за чергового обшуку в рубчику кишені штанів знайшли спресований папірець – довідку з печаткою про те, що Мушкетик Михайло Петрович є вчителем середньої школи, що він безпартійний… За день до початку війни батько взяв у сільраді довідку на обмін паспорта, а потім забув про неї. А далі – концтабір, шахти в Німеччині, дві втечі й катування за них, третя втеча була вдалою, він воював у словацькому опорі, а по війні ще якийсь час перебував за колючим дротом, вже радянським, і, зрештою, був демобілізований рядовим, вдома важко хворів, лікарі казали, що помре, але він видужав і дожив до дев’яноста чотирьох років.

Мабуть, тут годиться сказати кілька слів про видатного земляка – Михайла Петровича Кирпоноса, чоловіка відважного (Героя Радянського Союзу за фінську війну), хорошого командира, службіста, який був змушений виконувати всі приписи бездарного радянського командування початку війни й особисто Сталіна. Та більше, в німецькій стратегічній науці, поряд інших версій, є цікава версія ролі Кирпоноса в Другій світовій війні. Версія ця така: коли німецька група військ «Центр» заплановано досягла рубежу атаки Москви, група армій «Південь» надовго застрягла під Києвом – рвонувшись спочатку і здолавши шлях до Києва трохи не за два тижні, німці наштовхнулися на добре організований оборонний рубіж. У гітлерівському штабі розпочалася нарада, яка тривала два тижні, частина генералів (зокрема, Гудеріан) наполягали на негайному походові на Москву, інші заперечували, посилаючись на те, що в тилу залишається Кирпоносів фронт, й може статися, що в цих арміях вистачить сил відрізати німецькі армії, що атакували Москву. Перемогла друга стратегічна думка, Гудеріан повернув на південь. Кільце довкола армій Кирпоноса зімкнули Гудеріан та Клейст. Кирпоносові, який просив дозволу відступити, а потім зв’язати сили ворога, наказали стояти непорушно, це був один із найфатальніших безглуздих наказів сталінського командування, в результаті якого для Радянського Союзу було втрачено пів мільйона найкращого війська. Коли до фатального сполучення німецьких військ залишалося не більше ніж два тижні, Кирпонос надіслав Сталіну телеграму приблизно такого змісту: «Товарищ Сталин, взгляните на карту, понятная катастрофа – дело двух недель», у якій далі змальовував ситуацію, перерахував свої та ворожі війська й знову просив дозволу на вивід армій з оточення. Сталін, як завше лаконічно та «мудро», «по-сталінськи» наказав: «Приказываю разгромить Гудериана и Клейстра». І ще раз, за чотири дні до повного оточення, Кирпонос по телефону ВЧ додзвонився до Сталіна, й знову той повторив свій сакраментальний наказ.

У Шумейковому бору (яру) на Полтавщині відбивалися від ворога штаби армій і корпусів Кирпоносового війська. Там він був поранений, там і загинув. І все ж деякі німецькі історики вважають, що саме армії Кирпоноса, довга оборона Києва врятували Радянський Союз від розгрому. Доки танкові армади Гудеріана рухалися на південь, доки верталися до Москви, настала осінь, хляповиця, земля розгасла, й Гудеріан застряг під Москвою. А тим часом до Москви була перекинута далекосхідна армія.

За поразки першого періоду війни Сталін поклав провину на Кирпоноса. У Веркиївці було наказано зняти по хатах зі стін його фотокартки, ім’я Кирпоноса перестали згадувати.

Постать Кирпоноса не оцінена й сьогодні. Яким він був, правильно чинив чи неправильно, те – невідомо. А може, воно вже й непотрібне нікому, може, воно тривожить тільки мене та ще жменьку земляків? У нашому столітті на наших очах чимало подій пролетіли, неначе вихори по воді, сховавши в глибинах сутнє, викинувши на берег сміттєвий наплав. Скільки введено до слави фальшивих імен, скільки справжніх звитяжців та чесних людей омовлено, знеславлено, або просто зметено наплавною хвилею, потрібні зусилля поколінь істориків, щоб виявити повну правду.

…Доживали в Києві віку, один на бульварі Шевченка, другий – на Чоколівці, двоє моїх земляків – Точоний та Січкар, один з них – командир полку, другий – комісар, а хто саме командир і комісар, вже не пам’ятаю. Вони теж не могли нічого до пуття розказати, адже обоє – ніжинці, а ніжинський полк із першої української дивізії випав. Випав, згубився, зник, не було його! Як відомо, в дивізії – чотири полки, а згадували тільки два – Богунський і Таращанський. У книгах, у фільмах, у підручниках – лише два. Ніжинський, а також Новгород-Сіверський було наказано забути. Бо вони… вар’ювали проти Щорса, коли він, уже після взяття Києва, став командиром дивізії, не визнавали його влади. Та й самі Точоний та Січкар, замість того, щоб зійтися та погомоніти ладком, випити компоту чи квасу, всю решту свого життя писали один на одного доповідні (доноси) – до ЦК партії, до прокуратури, до військового трибуналу. Написати щось правдиве про Щорса їм було зась, хоч ненавиділи вони його смертельно. Січкар стрілявся зі Щорсом на дуелі… Можу уявити муки Точоного, який щодня з вікна свого будинку на бульварі Шевченка бачив пам’ятник Щорсу («На кобилу виліз» – Січкар мені наодинці). А писали один на одного, бо в Чернігівському музеї дві фотографії Точоного, а Січкарева – одна. Зате в Ніжинській районній газеті частіше писали про Січкаря, ніж про Точоного. Ох, тая слава! Така крихка, така примарна. Та ще коли приміряти її до людського життя. Ще крихкішого й марнішого. Звитяжні були обидва, Січкар пережив страшенну трагедію – всю його родину порубали шаблями денікінці. Обидва допускали прорахунки, а може, й щось більше, не в тому справа. І ось Січкар вимагав судити Точоного за Дорогінську трагедію. До війни її урочисто відмічали щороку.

…Ішов Україною Махно, наблизився до Ніжина, й там вирішили дати відсіч. Зібрали працівників ГПУ, двох воєнізованих заводів, колишніх партизанів, мобілізували ніжинських візників… Фантасмагорична картина – сто сімдесят фаетонів, бричок, прольоток з озброєними, але не готовими до бою ополченцями, на яких з-за кладовища вилетіла махновська кіннота. Розшалілі коні мчали полем фаетони, брички, вітер тріпав кучерські бороди… Врятувалося лише кілька чоловік. Один з них – Минька, мій односелець, пізніше – заслужений артист УРСР, керівник хору Південно-західної залізниці. Шабля ударила його плазом. Минька підібрали, відлежувався по госпіталях, воював, а коли вернувся до Ніжина, побачив своє прізвище на стелі серед прізвищ інших загиблих. Пішов до секретаря ніжинського окружкому партії, який теж побував під Дорогінкою й також залишився живий, обнялися, поцілувалися, закурили. І тоді Минько каже: треба зрубати з каменя моє ім’я, я – живий. А секретар нагнувся до нього, й на відповідь: з’їдь з Ніжина к такій матері, щоб я тебе не бачив. До завтра з’їдь. Інакше – розстріляю. Ти знаєш, скільки ми заплатили за ту каменюку?

Про це мені розповідав сам Минько. Через тридцять, і сорок, і п’ятдесят років Січкар вимагав для Точоного розстрілу за Дорогінську трагедію – Точоний очолював оту фаетонну армаду й нібито до ладу не провів розвідку.

Того всього вже немає. Либонь, ніхто його й не згадає, окрім мене, а то ж була гаряче, шалене, кров’ю напоєне життя, в якому рвалися нерви, вибухали серця і замерзала в жилах кров. За віщо? Задля чого? Щоб потім… Ет, всі ми знаємо все й так. Як і оте, банальне: історія нічого не навчає. Партизани, банди, привезені з Москви «від Леніна» (від Троцького) золоті п’ятірки – на розгортання боротьби, які потім хтось привласнив, а по тому перестрілялися просто на засіданні штабу; й дореволюційний вчитель Іваненко, борець за правду, з істинною вірою в світле прийдешнє, і командир партизанського загону Петро Маруня, який, побувавши в НКВД, замкнувся, обгородився високим парканом і уникав людей. Нічого того немає. Може, й не було?

Одначе, на мою думку, всі ті трагедії менш повчальні та маліють перед трагедією роду моєї матері, роду Бутків із Володькової Дівиці, згодом Червоних Партизанів (нині назву повернуто), що на захід від Ніжина. Веркиївка – на північний схід, Червоні Партизани – на північний захід, вони – ніби двоє ніжинових крил, двоє сіл із населенням ще до революції більше як по десять тисяч душ, розташовані на майже однаковій відстані від міста. І ландшафт їхній схожий – ліси та болота, і історія буйна та славна (а подеколи й безславна), відтак присипана попелом забуття. Одначе й коріння дідового, по матері, роду не проглядається в глибінь. Відомо лише, що мій дід, Бутко Онуфрій Давидович, був козацького ковальського роду, заможний, мешкав у чималому будинку під бляхою, біля хати – пів десятини доброго саду, хліви та обори, кохався в добрих конях, пишався ними, жили в достатку, хоч землі мав мало – три чи чотири десятини, а дітей – одинадцятеро. Багатії були тоді всілякі.

Ось привів дід свою «команду» на жнива до сусіда. У того понад сто десятин землі, й починалася вона від хати, біля хати двір у десятину, по двору бігає бугай, гребе ратицею землю – не треба і собаки.

Дід із синами і дочками, пожнивувавши, обідають за хатою в саду. На ґанок виходить дружина господаря, зсохла, зчорніла тітка. І до чоловіка: «Омеляновичу, Омеляновичу, дай сальця затовкти борщ» (в коморі на сволоку висять мішки ще з позаторішнім салом). «Ич, дурна баба, що придумала». «Люди оно бідніші, а їдять кашу з салом». «Через те вони й прийшли до мене найматися, а не я до них». Худобу Омелянович пасе до пізньої осені по чужих городах, а сам переступає босими ногами на межі, трава на якій вже взялася інеєм. Худющі коні не можуть витягнути нагору навантаженого воза, він лупить їх пужалом, а тоді шаленіє і кусає. І дуже гнівався, коли кінь випорожнювався, «викидав із себе корм»: «тільки й знаєш, що сереш».

Але сам любив попити в садку чаю. З маленькою грудочкою цукру випивав цілий самовар. Бувало, підходить до нього дружина: «Омеляновичу, дай грудочку цукру, і я поп’ю». «Ич, чортова баба, чого захотіла». А коли вона померла – цвинтар поруч, за тином, він підходив до нього з чашкою окропу та цукром: «Варко, встань, я тобі цукру дам». Тоді мій дід кричав з другої сторони: «Не вставай, Варко, бреше, все одно не дасть».

Дід Бутко був розумний. Коли в нього підросли сини, він спродав усе, що міг, купив парову – розігрівалася соломою – молотарку та жатку і пустив синів по економіях жати та молотити хліб. Господарство вів культурне, на їжі не економили, але працювали від зорі до зорі. То все неправда, буцімто колись люди жили на селі багато, в достатку. Старі люди рішуче спростовують те. Навіть діти із заможніших родин мусили найматися до панських економій на буряки, на жнива.

…Ще не зійшло сонце, а вони, разом з батьками, сидять зарюмані під рундуками на майдані, дожидаються прикажчика. Той приходить, каже свою ціну – здебільшого мізерну. Тюпає прикажчик іншої економії, обіцяє до платні в обід кашу з салом і гармошку… Працювати потрібно від сходу і до заходу сонця. Найбільша економія в селі була княгині Голіциної. Сама княгиня за материної пам’яті приїжджала в село тільки один раз, її зустрічало все село, піп цілував їй руку. Сини ж у село наїжджали, гасали верхи та в бричках по селу, їх боялися, як вогню – чавили курей, собак, а одного разу потоптали й дітей. Зачувши, що приїхали паничі, матері малих дітей на вулицю не випускали.

Усе життя в родині, як і в усіх інших сільських родинах, регламентоване звичаями, практикою: коли і як сіяти, як справляти весілля, як виховувати дітей, навіть як класти на воза плуга і борону і паляниці на стіл, не кажучи вже про найпростіше: не свисти в хаті, не сідай у шапці за стіл, не плюй у вогонь… Либонь, то єдино справедливі закони, справедливий уклад життя – одібране практикою – звичаї, а оте все, що пишуть збіговиська «вибраних» людей – юринда, ніякі парламенти не потрібні, потрібні звичаєві закони. У них теж є чимало закостенілого, хибного, але саме життя все те й відсіває. Особистий досвід – найбільше багатство, його не заміниш ніякими «Капіталами» і «Всесвітніми історіями». За звичаєвим правом існувало сотні літ українське село.

Дід мав дебелу статуру – широкий у плечах, з гордою поставою, владним поглядом, кажуть, закидав на плечі п’ятнадцять пудів, хоч і дибав на дерев’янці – одну ногу мав власну, замість другої – дерев’яна ступка зі шкіряним, пізніше гумовим наконечником. Мені від діда лишилося одне фото, прислане з Архангельської області, із заслання, там він сфотографований з моїм дядьком Андрієм, також засланцем і напис на звороті фото – «Льоні та Юрі, внукам, на добро, щастя та добрий спомин від рідного діда». Звідти він не вернувся. Опинився ж на засланні в колективізацію, бо не пішов до колгоспу, а також за те, що у вісімнадцятому році їздив до Києва уповноваженим від громади обирати гетьмана. Зате, тоді ж, у вісімнадцятому, після вступу до села червоних – першої української дивізії – за наказом Миколи Кропив’янського був розстріляний та колотий багнетом у підвалі крамниці у Ніжині. Дві наскрізні рани в груди – кульова та багнетна – віддяка Миколи Кропив’янського за те, що Онуфрій Давидович врятував його батька, німці хотіли арештувати його за сина-партизана, мій дід привіз Григорія Кропив’янського на возі на хутори, прикидавши його сіном. Але мій дід вибрався з-під інших тіл, виліз із підвалу і приповз на квартиру до дочки, – моєї матері, – котра вчилася на якихось медичних курсах. Уже на ґанку знову втратив свідомість, та моя мати якось втягла його до кімнати (господиня квартири втекла), перев’язала, як зуміла, рани. Відшукала односельця, якого дід колись врятував від розправи натовпу (про це – далі), разом упросили лікаря. Той односелець сховав діда в комірчині, й дід одужував. Щоправда, його знову відшукали, везли (лежачого) на возі на розстріл, але моя мати почала голосити, збіглися люди, вартові побоялися натовпу, скинули діда в канаву та вдарили по конях.

Дід тоді таки одужав. Дуже ж бо був міцний. Мати розповідає: не знав утоми, ніколи не упивався, хоч скільки б не випив, лишень одного разу вдав п’яного, аби довідатися, як поведеться родина, вони привезли його додому, напоїли чаєм, роздягли, вклали в ліжко, а тоді він підвівся і розреготався.

Легендою в родині овіяний дідів старший брат, Єпіфан. Давид Бутко, фельдфебель царської армії, мав дозвіл одного із синів (лише одного) віддати до офіцерського училища – до фельдшерської школи, як тоді її називали, – і нині на тому самому місці в Києві розташоване військово-медичне училище. Готували Єпіфана сільський піп та вчитель. Три рази Давид Бутко гнав сина до Києва, сам їхав верхи, поклавши на кінську хребтину замість сідла мішок із сіном (залізниці до Києва тоді ще не було), а Єпіфан босяка тюпав попереду пішки, чоботи ніс на плечі, на палиці. Підготовка виявилася слабенькою, двічі Єпіфан провалювався на іспитах, і всю дорогу від Києва до Володькової Дівиці, близько ста двадцяти верст, батько батогом «опрацьовував» на синовій спині потрачені на попа та вчителя полтинники та гривеники. За третім разом – дозволялося випробовувати долю тричі, читаємо поєдинок Купріна – Єпіфана прийняли до школи, але він так озвірився на батька, що не хотів вийти до нього попрощатися, зв’язав у вузол свій домашній одяг і перекинув батькові через ворота.

Одначе батько наполягав на побаченні, Єпіфан, вже у військовому, курсантському однострої з блискучими ґудзиками, насунувши на лоба кашкета, вийшов до батька, колишній фельдфебель отетерів перед тими ґудзиками, виструнчився та випалив «Ваше благородіє…», на що Єпіфан гарикнув: «Пішов до всіх чортів!».

Одначе надалі Єпіфан витягнув на першого учня, закінчив школу із золотою медаллю, отримав дозвіл на вступ до Петербурзької медичної академії, скінчив і її з золотою медаллю, вернувся до Києва, де дуже швидко завоював авторитет кращого хірурга міста. Одружився з дочкою купця першої гільдії, неймовірного багатія (куплене дворянство), у посаг за дочкою тесть подарував молодим автомобіль та дім на Печерську, де на даху жили два прикуті до ланцюгів орли. На весілля син покликав батьків, мати не поїхала, соромилася, а Давид одягнув нову чумарку, сукняні штани, добре помастив з черепочка розтопленим здором ялового чобота й поїхав. Весілля свати справляли бучне. Вишукані вина, вишукані страви – все на золоті та сріблі – за столом якісь високі чини, генерали (куповане дворянство цуралося свого купецького первородства); Давид сидів принишклий, майже не пив, намагався нічого не їсти, аби зробити щось не так, не осоромити сина. Але, зрештою, осоромив, та ще й як. Він бачив, що навіть отакі високі чини беруть щось з якоїсь химерної посудини маленькою золотою ложечкою (отакі великі пани – і отакою манюньою ложечкою!), і коли заграли музики, гості повалили до сусідньої зали танцювати, він лишився за столом. Давид подумав: «Помру, і не довідаюся, що в тій посудині», оглянувшись, чи ніхто не дивиться, вхопив великою ложкою тієї страви. То виявилася міцнюща-преміцнюща гірчиця. Діда скрутило, він почав чхати, впав на підлогу, і вже чхав обома кінцями, голосно, і тоді сват, який ще за столом помітив скрадливі Давидові позирки на гірчицю та спостерігав за ним з-поза портьєри, покликав гостей. Справа в тому, що він не полишав надії в будь-який спосіб розладнати весілля, він погодився на одруження дочки з «гепом», бо вона пригрозила повіситися. Єпіфан був неймовірний красень: високочолий, чорновусий, ставний. Як і всі в материному роду.

Давид пішов з весілля, сказавши сину: «ноги моєї більше не буде на цьому порозі». Він дотримав свого слова. Та й Єпіфан не вельми родичався з батьком. А потім чомусь виїхав на Кавказ (здається, хворіла дружина, лікарі порадили їй чорноморський клімат), і в революцію його сліди загубилися. (У родині його життєпис переплутався з життєписом старшого сина Онуфрія – Миколи – там було багато подібного і переповідали все те то як про Єпіфана, то як про Миколу.)

Революція, громадянська війна спалили трохи не весь Бутків рід. У Онуфрія Давидовича було одинадцятеро дітей, шість синів і п’ять дочок. Доля не одного з них могла скласти захопливий, трагічний роман. Здебільшого роман кількох років – від початку революції до кінця громадянської війни. Ураган революції бушував над Чернігівщиною на повну силу, в обох моїх селах – Веркиївці та Володьковій Дівиці стояли смерчі. Мати розповідала, що не завжди можна було дознати, звідкіля вони викочувалися, які сили їх закручували й скеровували. «Сидимо на лавочці біля воріт, весна, пригріло сонечко, ми у святешніх сорочках та в стрічках, саме неділя, люди йдуть із церкви, аж чуємо – в кінці шляху – пісня. Їдуть вершники, по кілька в ряд, попереду гармошка… І раптом з дзвіниці церкви – кулемет. Бачу як зараз: упав кінь, а під ним вершник смикається, а вибратися не може. Вершники повалили через тини – в сади та городи… До нас у клуню набилося поранених повно-повнісінько». «Хто ж кого побивав, мамо?» «Не пам’ятаю, тоді так часто одні перемінювалися на інших».

Я вже казав, що перемінювалися самі люди. А точніше, вони не такі, як ми знаємо їх у буднях. Чим далі в глибінь віків – люди все дужче не схожі на нинішніх. Вони були мовби грубіші (й одяг грубіший, і їжа, і умови життя важчі), але насправді – тонші, ніжніші. Витриваліші, не такі демагогічні, покірні долі, спокійніші. Сприймали все як веління вищих сил, бо жили в оточенні лісовиків, русалок, відьом, перелесників, чортів, їхні душі пізніше вростали у ряст, у верби, у жита… У діда Бутка – одинадцятеро своїх дітей і сліпа матір, й материна сестра, тітка, а ще троє чужих дітей-сиріт. В однієї жінки згоріла хата і все в хаті, й хліви та повітки, лишилася корова, яка прийшла з поля та двійко дітей. Отако, купкою – діти на моріжку, мати та корова біля них, вона лизала господині руки, – чипіли. Онуфрій Давидович приїхав підводою, посадовив на воза діток, прив’язав корову до полудрабка, кинув погорілці – «Ходімо до нас, небого. Де одинадцятеро, там буде й тринадцятеро». Буденно і просто. І виростали діти, і зростав у купі ще один хлопчик, теж сирота. Як вони жили – своїх одинадцятеро! – де спали, що їли – уявити важко. Третє прийомне дитя опинилося у Бутків таким чином: жила в селі дівчина, Пріська, нагуляла дитинку, хлопчика. Народила вдома, під піччю, батьки – бідаки з бідаків – не розмовляли з нею, виганяли з хати, мати ширяла кочергою під піч. У хаті – пекло. Але Пріська була гарна з себе. Її посватав удівець, одначе поставив вимогу: «Байстрюка не хочу, дівай, де знаєш». Пріська носила хлопчика по бездітних господарях, проте його ніхто не брав: «Байстрюка не візьмемо». І тоді вона принесла дитя до Бутків, упала Онуфрію Давидовичу в ноги. Онуфрій Давидович чухав потилицю: «Нехай живе, де тринадцятеро, буде й чотирнадцяте». Хлопчик виріс у веселого, дуже роботящого парубка. Історія його життя – то ще один роман, однак він немає до моєї оповіді ніякої дотичності.

Люди були й покірні долі, але мужні, часом і жорсткі, а то й жорстокі, і все ж не схожі на нинішніх «крутих хлопців», рекетирів та бандитів, які можуть убити людину за кілька доларів, а то й нізащо. А що вже розвелося брехні, обманів, обмов, багатьом людцям нічого не варто обкидати багнюкою ближнього в газеті, зіпсувати йому життя, а то й знищити, не змигнувши оком. Нині людина сама собі облудна, міра речей і совісті втрачені. А колись мірою їй був Бог, громадська думка, неслава в селі, презирство сусідів. Що з нами зробили за сімдесят років і роблять далі!

Так-от про мужність, чи то пак триб життя.

…Діялося на початку громадянської війни. Жили в лісі на хуторі дід та баба, самі-самісінькі на всенький ліс. І стояли в лісі партизани. Всі молоді, здорові, баба прала їм сорочки, варила в печі борщ та каші.

У неділю дід вертався з міста, де продав телицю, біля криниці над лісовою дорогою сиділи партизани. Дід привітався до них. «Продав телицю?» – запитав молодий парубок Шовкуненко. «Продав». «Скільки взяв?» «Усі мої».

Дід прийшов додому. «Бачив лісових хлопців, – сказав бабі. – Уночі прийдуть по гроші». «Та що ти, – сплеснула баба в долоні. – Синки!». Вона називала їх «синками». «Прийдуть синки», – відповів дід. Що б зробили за такої ситуації сьогодні ми? Певно, втекли хоч на якийсь час до села. Дід та баба спокійно почали готуватися до відвідин непрошених гостей. Баба вийняла з воза шкворінь та сховалася на печі, дід набив з дула одноствольного дробовика та сів у сінях, підперши сінешні двері. Ніч. Світить місячний промінь, блукає по хаті. Хрясь! – вилетіла віконна рама, у вікно просунулася підсака. «Клади гроші!» Мовчанка. «Клади гроші!». Навіть цвіркун у хаті замовк. Один партизан-бандит стрибнув у вікно. Огледівся по хаті, ступив на лежанку. У руці тримав револьвер. Баба лівою рукою вхопила за дуло револьвера, правою – шкворнем ударила бандита по голові. Раз і вдруге. Він випустив револьвер, тримаючись обіруч на голову, заюшений кров’ю, ступив до вікна. Його почали тягнути з хати, і цієї миті дід прочинив сінешні двері та ввігнав заряд дробу ще одному бандиту в горло. Зачинив двері та навпомацки набив рушницю. Другий випал зробив вже навздогін бандитам.

…У селі храмове свято. Прихожани йдуть до церкви, на шляху гуляє одягнена по-святковому молодь, взявшись попід руки, довгими рядами, гойдаються, як молода лоза. На паперть церкви виходить дід та баба, баба – закривавлена, зі шкворнем, дід – з рушницею, вклоняються людям – натовпу, який зібрався біля них, розповідають про нічну пригоду. Натовп шаленіє – не в одного вже забрано телицю або корову, витрушено скриню. «Ви знаєте їх?» – до діда та баби. «Знаємо», й називають прізвища. Один партизан саме проходить неподалік у вервечці парубків та дівчат. Його хапають, б’ють костурами, палицями, одяг шматтям опадає з тіла. Забивши одного, вхопили другого, звідкілясь взялася сокира, сіконула й відлетіло вухо. Онуфрій Давидович підніс над ним руки: «Миряни, ми не звірі, будемо судити!». Його послухалися. Пізніше саме цей бандит-партизан рятував у Ніжині Бутка від смерті, від Миколи Кропив’янського.

Микола Григорович Кропив’янський, як я вже казав, очолив червоний партизанський рух на Чернігівщині. У селі роди Бутків та Кропив’янських (у Григорія Кропив’янського теж було стільки само, чи майже стільки ж, дітей, як у Бутка, і йому статкувалося) вели між собою змагу – у кого кращі коні, краща городина, а насамперед – вдатніші діти. Микола Кропив’янський закінчив Ніжинське міське комерційне училище, навчався в гімназії, у Першу світову війну опинився на фронті, де завдяки особистій хоробрості та нестачі офіцерських кадрів доскочив дуже високого, як для селянина, чину – підполковника. Поручик – і то було б дуже високо. Старі діди згадують: приїхав у відпустку Микола Кропив’янський, іде сільською вулицею, а за ним шабля на коліщаті котиться-підстрибує і позаду два ад’ютанти в аксельбантах ідуть. У часи розвалу фронту очолив солдатський комітет, 1917 року вступив до партії більшовиків, командував корпусом, був начальником штабу армії, а далі, в час німецької окупації, на демаркаційній лінії сформував Першу Українську дивізію. Командував нею якийсь час, по тому командував іншими військовими частинами, був начальником тилу Дванадцятої армії. Приїжджав у село, гуляв, залицявся до дівчат. Амбітний, гоноровитий. Якось парубки та дівчата гуляли в берегах, пороззувалися, роззувся й Кропив’янський, хтось з дівчат узяв його чоботи й додивився, що закаблуки в них влаштовані так, що високо підіймаються всередині – низький зростом Кропив’янський хотів видаватися вищим. З нього сміялися, й дівчина, до якої він залицявся, відвернулася від нього.

Ото він і «наводив порядок» у зайнятих Червоною армією волостях. Забрав до себе в тачанку дочку Ніжинського благочинного – красуню, гасав по містах і селах області. Одного разу свої ж, червоні, чимось невдоволені Кропив’янським, хотіли розстріляти його разом з попівною, поприв’язували голими до телефонного стовпа, але їх врятував кінний ескадрон. Відзначався жорстокістю, після громадянської війни був призначений начальником військ ВЧК України і Криму, відтак – інспектором військ НКВД СРСР. У 1938 році його репресували, а в 1945 році – випустили, просто випустили, а не реабілітували, він тулився, де доведеться. Місяців зо два жив і у Веркиївці, заходив і до нас, обідав – неголений, зарослий густою бородою, у куфайці, про щось говорив з матір’ю, мене тоді, на жаль, він не цікавив. Як розповідають дівичани, у своїх братів і сестер майже не жив – ворог народу, як-не-як, вони його цуралися. Якось він прийшов до Івана Комісаренка (той був чоловіком моєї рідної тітки Ольги, вона загинула у війну, по тому одружився з сестрою Кропив’янського Одаркою), Комісаренко засмажив яєчню, поставив пляшку, в цей час з поля прийшла Одарка, вхопила рогача й – по пляшці: «Геть, контра, з хати!» Якоюсь мірою винуваті брати і сестри Кропив’янського у відмові від родича (такі були часи), хто може сказати, те вже на суді у Бога. Врешті (також за розповідями дівичан) Кропив’янський влаштувався конюхом при Носівській (сусіднє село) лікарні, бідував – недоглянутий та голодний, завошивлений, невдовзі помер на станції в Ніжині. Довго не могли дознати, хто це такий. Трагедія з трагедій! Після розгрому культу Сталіна мене довгий час тривожила ця постать, хотів про нього написати, почав збирати матеріал (я ще тоді не знав, що він розстрілював мого діда), але потім розчарувався і облишив. Найдужче мене займало та цікавило, що він думав про репресії тридцять сьомого, як пережив це. Виявилося – зокрема з розповідей одного з його племінників – нічого не думав і не переживав. Вважав, що все правильно, тільки його репресовано було несправедливо. Жив одним днем – на зарплатню конюха купив гусака, зварив у казанку, з’їв… Я вже тоді зрозумів, що Микола Кропив’янський був типовим породженням більшовицької диктатури, нічим не відрізнявся від інших жорстоких вершителів народних доль часів громадянської війни і після неї. Чоловік нерядовий, став жертвою обставин, а далі й сам творив ті жорстокі обставини.

Жертвами обставин, хоч і не творили їх, стали більшість моїх дядьків та тіток по материнській лінії, чимало інших моїх односельців.

…Повертався з фронту Першої світової війни, який розпався, найстарший з синів Онуфрія Давидовича, Григорій, поїзд ішов мимо села до Ніжина, на полустанку біля села не зупинявся, й Грицько, аби не вертатися з Ніжина пішки п’ятнадцять верств, вистрибнув на ходу поїзда і забився на смерть; солдата, який кілька років не був удома, принесли в хату мертвим.

Либонь, найбільш неординарним з усіх моїх дідьків був дядько Микола, дужий красень з чорними вусами, він закінчив у Ніжині комерційне училище, навчався далі в Києві, здається, в політехніці, був начитаний, гострий розумом, прозірливий. Любив дітей – менших братів та сестер, привозив їм гостинці (на Новий рік позолочені горіхи, небачені в селі апельсини), навчав грамоти, розповідав епізоди з історії, батькові ж казав, що насуваються круті події, що на порі революція, яка прожене царя та настановить новий лад, виповідав соціалістичні ідеї, за що, надто за революцію, Онуфрій Давидович дуже сердився на нього, вони трохи не чубилися. Микола радив батькові не вбиватися на роботі самому та не морити роботою дітей, не багатіти, адже революція забере все. У Києві дружив з дуже красивою дівчиною, дворянського роду, освіченою, веселою, простого поводження, приїжджали з нею у село. Але одружитися не встиг, почалася війна, його мобілізували на фронт, по тому – війна громадянська. Микола став офіцером петлюрівської армії. Загинув у якійсь із західних областей, у селі Красне. До Бутків проїздом навідався мешканець того села і розповідав, що Микола зі своїми вояками довго стояв у селі, його там вельми шанували, він боронив селян від якоїсь банди, організував там школу. А загинув у бою з німцями – не дав сплюндрувати село. Але на розшуки того села, Миколиної могили ніхто ніколи не їздив – завадила громадянська війна, а далі, за радянської влади, Бутки пильно приховували, у якому війську й ким був Микола.

Ще одного молодшого Бутка, Івана, мобілізували червоні, у рукопашному бою його було вдарено руків’ям нагана у скроню, його довго лікували в госпіталі, а потім у нього наступив тривалий психічний розлад. Години депресії минали, і він ставав хорошим співбесідником, славним парубком, перед однією з молодіжних вечірок моя мати попередила всіх про те, що прийде її брат, і що він… хворий психічно. А він увесь вечір грав на гармошці, співав, розповідав веселі історії, був душею компанії, і про матір подумали негарно, буцім обмовляє рідного брата. Дедалі його стан погіршувався. Мав неймовірну фізичну силу, подвоєну хворобою, в божевільні його втримати не могли – виламував грати, спускався по ринві на землю, – врешті його вдалося вмовити полікуватися, до того ж йому сподобалося в лікарні, він проголосив себе богом, всі хворі слухали його беззаперечно; уранці він сідав на «троні» – стільці з бильцями, хворі приходили, вклонялися: «здрастуй, боже», він розподіляв їх по роботах (звечора наряд на роботи давав йому головлікар). Іноді йшов з лікарні прогулятися під слово честі, що повернеться, та й утримати його не могли, під час однієї з таких прогулянок викинув з машини якогось начальника й наказав шоферові катати його містом. Помер раптово, від крововиливу в мозок.

Ще один молодий Бутко повісився – підрізав у жатці коні, боявся батькового гніву. Той страшенно побивався за сином, поставив на могилі дорогий – найдорожчий на весь цвинтар – пам’ятник.

Один син помер у малому віці, а наймолодший, Андрій, розділив батькову долю: пиляв сирий ліс у Архангельських лісах, коли підіймав важелезну колоду від напруги у нього перевернулися в очницях очі, жив калікою.

Сам Онуфрій Давидович участі у громадянській війні не брав – заважало каліцтво – хоч номінально очолював самооборону села, не раз рятував односельців від кулі та шибениці – користувався беззаперечним авторитетом у дівичан. Двічі рятував у власному домі під час нашесть – денікінських та бандитських – сільських євреїв, одного разу став з рушницею в руках. Важко переживав втрату синів, не прийняв у душу радянську владу, отож не раз підпадав під всілякі реквізиції та утиски… На шматок хліба заробляв ковальським молотом. Під кінець свого проживання в селі почав попивати.

Трудні життєві дороги пройшли і дочки Онуфрія Давидовича. Найстарша – Тетяна. Найбільшу «охотку», як казали у селі, мала до коней, працювала з ними, доглядала їх краще за хлопців, коні у неї аж вилискували. Вийшла заміж за батрака, великого посагу батько дати не міг (багато дітей), землі майже не мав. Дав корову та пів десятка овечок. Громада Володькової Дівиці виділила молодятам шість десятин невдобій – супіску за селом. За це вони кілька років випасали громадську череду. Хату сплели з лози, обмазали її глиною. Пасли-випасали череду, а тирлувати пригонили на свої невдобія. І переорювали землю на пар, удобрювали. Нарешті земля зародила. Працювали на ній двоє – Тетяна та Андрій, як прокляті, як каторжні. Й росли статки. Появилися клуня, хлів, комора, пара коней. Фундували нову хату – дерев’яну, на помості. Здавалося, тільки б жити. А тут – колективізація. Землю віддай, худобу віддай. Віддати – нажите таким трудом? («Дайте пожити, я й року не пожив», – казав Андрій.) Отже, в колгосп не пішли. Обклали їх «по твердому» один раз, другий. Прийшли описувати. А ту ще трапилася лиха притичина. Побачивши, що до хутора йде комнезам, Андрій закинув у бур’яни «австріяка» – гвинтівку, яку приніс з австрійського фронту, патрони ж з цинковки спішно висипав у корито для свиней, накидав туди бур’яну… Сидять комнезамівці посеред двору на моріжку, списують на папір Тетянине та Андрієве добро, а порося тим часом проломило дірку в загорожі й біжить через двір з патроном в зубах. Андрія забрали одразу й одправили в Архангельську область. За Тетяною прийшли через два тижні.

…Вечоріє. Весна. Роскаль. Веде міліціонер Тетяну та ще одного «куркуля» селом, у чоботі у нього хлипає та джв’якає. Тетяна та другий заарештований теж місять багнюку, й тоді «куркуль» каже міліціонерові: «До Ніжина – п’ятнадцять верств. Не дійдемо ми туди до ночі. І в тебе он у чоботях хляпотить. Ондечки живе мій кум. Заночуймо у нього, повечеряємо, може, й по чарці вип’ємо. А вранці кумів хлоп’як запряже коня й одвезе нас у Ніжин». Міліціонер подумав і погодився. «Куркуля» забрав із собою до хати, а Тетяну, для страховки, замкнув у коморі. Сидить Тетяна в коморі й мліє душею, серце їй болить, плаче: ні не свою лиху долю оплакує, а шкода їй покинуту негодовану худобу. Корова, либонь, жалібно стогне, недоєна, у неї мале телятко, свині верещать. Її забрали зненацька, вона не встигла навіть нічого сказати сусідам. Як же їй жаль худібоньки, виплеканої власними руками!.. Тетяна знає, куди її ведуть, знає, що не вернеться на хутір, мабуть, і хутора вже ніколи не побачить, і худібки своєї, але жаль до живини крає її серце. У коморі лише одне невелике віконечко під самою стелею. Підставила кадібець, вийняла віконце з рамою, вилізла з комори і розгаслими полями – сім верств – бігла до хутора. Порала коні, корову, свині, овечки, задала їм корму й на завтра, а тоді бігла сім верств назад, залізла в комору. І поставила назад віконце. Удосвіта міліціонер доправив її до Ніжина, а звідти відправилася в заслання.

На лісоповалі працювали шалено, термін заслання їй скоротили, врахували батрацьке минуле, й Тетяна, в якої на той час народилася дитина, поїхала до рідних країв. Андрій лишився працювати (вже по найму) ще на один рік аби поміняти буцімто втрачений «пашпорт» засланця на новий, звичайний, «чистий», для того, щоб потім легше жилося на волі (це була йому несподівана підказка від місцевого міліцейського очільника).

Приїхала вона у Володькову Дівицю, прихилитися їй ніде, пішла до своєї хати. А там – колгосп, центральне подвір’я. У хаті живе голова колгоспу, двадцятип’ятитисячник, сухотний робітник з Чернігівської музичної фабрики. Тетяна попросилася до нього домашньою робітницею, він впустив її до її ж хати. Вона варила їсти, прибирала, а голова колгоспу колотився по господарству і в нього нічого не виходило. Господарство розпадалося. І тоді Тетяна почала підказувати йому: найперше, навісь замки на стайні, бо кожного ранку колгоспники розбирають своїх коней або крадуть ліс продають у Ніжині, або їдуть у хуру, а колгоспної роботи не роблять. Яру пшеницю вже пора сіяти, і сій її за Попівною, а гречку посієш пізніше.

Голова прислухався до Тетяниних порад, справи пішли на краще. Усі в колгоспі знали, хто насправді керує колгоспом. Та й сам голова не приховував, чиїми порадами живе і керується. А восени, на звітних зборах, попросив громаду, аби відпустила його до міста, на фабрику, а на голову обрали Тетяну. Люди так і вчинили. Примчало з міста районне начальство – пізно, люди й слухати його не хотіли. Бідолаху ж робітника виключили з партії.

Може, ще б довго головувала Тетяна, та повернувся з заслання Андрій і поставив умову – виїхати з села. «Нехай проклята буде земля, з-за неї я карався в далеких краях, вона ніколи не принесе нам добра. Ти як хочеш, а я подамся до міста».

У Чернігові вони стяглися на будиночок, обоє працювали на музичній фабриці. Андрій слюсарював, а вночі сторожував. Осінні ночі довгі, знічев’я почав заникувати під повітку, де стояли вибракувані піаніно та роялі. Мав бездоганний музикальний слух, грав на багатьох інструментах, почав бринькати на піаніно, підтягувати голосники, міняти попсовані дерев’яні частини, струни. По кількох днях попросив випробувати два роялі. Вони годилися для продажу. Так став настройщиком роялів. Дожили з Тетяною віку в Чернігові.

Трагічнішою виявилася доля Тетяниної сестри – Ольги. (Довга-предовга коса, печальні добрі очі, сумовитий голос і тиха пісня.) Пам’ятаю їхню старосвітську хату, чисто вимазану долівку з сонним котом, макітерку з насінням на столі. Взимку ми з братом приїздили із сусіднього села в гості на лижах, влітку приходили пішки. Пам’ятаю рясну шовковицю перед хатою, і ми на ній, наче горобці.

Також рвала на собі жили, також стягнулася на господарство. Її чоловік, Іван, вивчився на водія, шоферував у колгоспі. Мала сина й дочку. Розпочалася Друга світова війна. Спочатку забрали на фронт Івана, далі – рити окопи – шістнадцятирічного сина, Григорія. У передвоєнні роки Гриша жив у нас, навчався у восьмому, дев’ятому класах середньої школи. Був це дуже міцний, кремезний парубійко, який завдавав немало клопотів учителям, але й мав надзвичайні музикальні здібності – грав на будь-якому знаному йому інструменті, йому доручили керувати музичним гуртком, він захопився, почав добре вчитися. Любив я його, і він мене… З огляду на нашу дружбу мене боялися зачіпати старші хлопці, навіть десятикласники. Бачу його усміхненим, хоч усмішка та якась насуплена, зі скрипкою в руках, з якої ллється то щемливе «Ой, не ходи Грицю» (дуже любив цю пісню, мов передчував свою долю), то жаркі законозисті «Гоп, мої гречаники». Обличчя – одухотворене, чуб як гай, сторчма – у нього ламалися найміцніші гребінці. Дужака сам, дужака був його батько – колгоспний шофер і мисливець. Два велетні в хаті, одного разу при мені посварилися, похапали сокири й порозбивали всі клітки з кролями, кролі розбіглися, розплодилися страшенно, «з’їли» весь хутір, вечорами обоє полювали на кролів, батько – з рушницею, яка набивалася з дула, син – з качалкою.

Гриша, разом з іншими копачами, потрапив у полон до німецьких десантників, потім німці їх відпустили, він вернувся до свого села, у неділю пішов «на колодки» й там розповів, що бачив. У газетах писали, що німці худі, завошивлені, у дранті, голодні, він же бачив німців угодованих, в доброму обмундируванні, вони жерли шоколад і навіть йому дали одну плитку. Тієї ж ночі Гришу забрали. Наступного дня військовий трибунал військової частини, яка стояла у селі, у присутності його матері засудив Гришу до розстрілу за «антирадянську агітацію». У матері, Ольги, стався нервовий зрив, вона почала заговорюватися «Кров, кров, на синові кров» – з тими словами вийшла з трибуналу. Гришу таки взяв на поруки голова сільради, орденоносець, а Ольгу одвезли до психіатричної лікарні в Полтаву, відтак – край окупували німці і її слід загубився. Суворої зими сорок першого року моя мати та Гриша сліпою конячиною їздили до Полтави шукати її – не знайшли. Казали, що хворих постріляли німці. У той час моя мати, мій брат і я після невдалої евакуації проживали у них на хуторі.

Весною розстріляли німці Гришу. Пам’ятаю, як пізньої осені сорок першого, коли підмерзлий степ дзвенів, наче бубон, він відкопав прихованого в городині карабіна, осідлав упійманого в степу, покинутого військовою частиною кавалерійського коня, одягнув шинелю і поїхав з дому (моя мати з братом у той час працювали в полі). Провернувся наступного ранку з коровою і трьома овечками. «Де ти взяв?» – запитав я його. «У степу німці переганяють худобу, вони сплять у хаті, я зв’язав двері, двічі вистрілив під вікнами, й оце пригнав. А що? Не пропадати ж з голоду». Ми всі перелякалися страшенно. «А бачив хто? А пустять по сліду собаку?» – моя мати. Корові я висмикнув у клуні, в соломі, сховок, овечок порізали й м’ясо сховали на горищі. Обійшлося.

Усе це нам могло б коштувати значно дорожче, адже сидячи на хуторі, ми, водночас, переховували у себе єврейську сім’ю. Тітка Віра (як я її називав) почепила своїм дітям хрестики – сину Толику – моїх років, і дівчинці років п’яти (ми ходили без хрестиків), і все запитувала у мене – «Юро, хіба я дуже схожа на єврейку?» Я взагалі не знав, хто на кого схожий, і казав: «Та ви ж такі, як і всі». З Толиком ми воювали за знайдені на горищі чоботи тітки Ольги, на них повідрубували підбори і понатягували чуні. Хто раніше встане, той і одягне. Потім, пізніше, коли сталося лихо, ми втікали в один бік, сусіди (суворі, важкі, мовбито грубі поліщуки) вкинули в сани Віру з дітьми й погнали кудись «на степи». (А тепер он пишуть, що українці – антисеміти.)

Якось після війни ми прошкували з матір’ю по базару в Ніжині, й раптом моя мати і якась жінка кинулися одна одній в обійми й почали цілуватися та плакати. А я стояв, наче стовп, а навпроти мене – якийсь лобуряка мого віку, ми з-під брів дивилися один на одного. Моя мати сказала: «Та обійміться ж; Юра – це Толя, а це – тітка Віра». Вони вижили.

Гриша закидав у ліс партизанам їжу. Здебільшого буряки. Їдучи в ліс, відбивав у полі кагат, набирав буряків на воза. Він не був партизаном, просто у лісі, в загоні, були знайомі хлопці. Його забрали як заручника – партизани вбили в селі німця, майора (може, хтось доніс і про ті буряки), забирав поліцай, колишній Гришин однокласник. Гриша саме викидав гній з-під коня – був у кожушку, у валянках з чунями, – поліцай просто таки вмовляв, упрошував Гришу піти до збірні, мовляв, треба розписатися на якійсь квитанції. Гриша довго не погоджувався. Вони йшли вулицею, курили. А неподалік збірні – старостату – де вже стояв гурт зігнаних людей, поліцай відступив на два кроки, впер Гриші в спину дуло гвинтівки, клацнув затвором: «Вперед!». Якби Гриша міг те передбачити, прибив би поліцая кулаком у своєму дворі. Заручників повели до Ніжинської в’язниці, на тюремному подвір’ї поставили на коліна, двоє німців водили по десять чоловік за рік тюрми, до викопаної ями, один стріляв, міняючи ріжки в автоматі. Розстріл спостерігали ув’язнені з тюремних вікон.

Про Гришу розповів докладніше, бо він жив у нас, ходив зі мною та моїм старшим братом Леонідом до школи, в селі Талалаївці – за буйну вдачу, по закінченні сьомого класу, його випхали зі школи у Володьковій Дівиці, й тітка Ольга вмовила мою матір взяти Гришу до себе. Ми жили у сусідньому селі.

Гриша лишив у моїй душі глибокі зарубки. Гришин батько, дядько Іван, повернувся з фронту, де був дев’ять разів (!) поранений, а через пів року вдома помер від раку. У Червоних Партизанах разом поставили два обеліски – жертвам сталінізму – репресованим та розкуркуленим, на тому обеліску викарбували й прізвище мого діда, та жертвам гітлеризму – заручникам. Привезли в мішках кістки, зробили сто сімдесят чотири труни – по кількості розстріляних селян за вбитого партизанами німецького майора. Крик, плач. Сльози родичів – тих і тих. Серед них – Гришина дружина (він встиг одружитися) й дочка, яка народилася вже без нього. «Спочивайте, стомлені надміру», – як писав Євген Плужник. І над усіма – вічність. І відповідати за все вічності. Люди з часом забувають про злочини своїх одноплемінників та чужоплемінників, хоч і записують їх до книг, але те все – просто статистика, яка нікому не пече й нікого ніколи нічого не вчить. Кажуть, два гурти на могилах не могли порозумітися, стояли вороже один проти одного.

…Молодша материна сестра Галя одружилася з військовим, вони жили на західному кордоні, двадцять другого червня сорок першого року, коли перші бомби впали на заставу, її чоловік, Ларіон, похапцем вдягнувся, вибіг з квартири, й …по сьогодні. Галя з двома малими дітьми якось добилася до Червоних Партизанів і тяжко гарувала в колгоспі до самої смерті. Дуже тяжко.

Пам’ятаю похорони тітки Галі. Під’їхала колгоспна вантажівка, опустили борти, з колодязя, відром змили багно і гичку – возили з поля буряки, поставили на вантажівку труну і повезли – позаду йшли буряківниці з її ланки, з руками до колін – повитягувалися на буряках. І її син, офіцер-танкіст, розумний, свідомий чоловік, запросив священника, хоч як сільське начальство не противилося. Пізніше він виконував свій «интернациональный долг» в африканських країнах, втратив там здоров’я і нині доживає віку на куцій пенсії в Білорусі.

…Ще одна молодша материна сестра утонула в річці, купаючись.

…На моїй весільній фотографії під нерівною, клинцюватою стіною нашої хати стоять усі мої родичі. Вироблені й нужденні, у м’ятих піджачках і старомодних хустках, втомлені, невеселі. Хоч і на весіллі. Уламки колись могутнього, великого роду.

І – моя мати.

Ми, сини, ніколи не виповідаємо матерям своєї любові, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлості буднів, і матері сходять у могили із серцями, переповненими власною любов’ю – до нас, не спізнавши того в отвіт. У моєму серці скипаються сльози, коли спогадую матір в останні місяці, останні дні її життя… Довгі осінні дні вона сидить на канапі, підперши сухеньким кулачком своє маленьке поморщене обличчя, дивиться кудись і думає щось. Я знаю, вона думає про мене. Її життя – стражденне, її любов – безмірна. Вповні я це зрозумів, лише коли її не стало. І зрозумів якось страшно, не тільки розумом, а всіма своїми почуттями осягнув, яке минуще людське життя, як воно шалено летить, забираючи од нас усе. Не можна затримати ні на мить ні свого щастя, ні любові, ні тихої печалі. Вони – тільки на мить, вони є і їх немає. Вони інші в кожну хвилю, але без них – немає життя. Ми силкуємося передати її на папері, але передаємо лише ілюзію любові, горя, щастя. Не можна осягнути чужої любові, як не можна передати комусь своєї. І через те маємо особливо дорожити отими щімкими митями, купати в них власну душу й намагатися не приносити іншим спасенним душам горя.

…Так, не було в світі більшої любові, як у моєї матері, й не було ні в кого кращої матері, як у мене. Я розумію, що кожному з нас його мати найкраща…

І все ж… Моя мати справді була надзвичайною, неординарною людиною, тільки не випало, не склалося їй проявити себе. То все – від долі. Власне, я не знаю, доля вибирає людину, чи людина долю. Мабуть, і так і так, і все ж більшою мірою владарює доля. Найперше, людина не вибирає собі батьків, братів та сестер, місце народження. Все життя матері дорікали батьком, називали її куркулькою. І була вона прив’язана обставинами до того шматка землі, де народилася, а потім – куди вийшла заміж – хата, діти, й тяжіла над нею рокованість свого роду та падали важкими гирями біди роду чоловікового. Від природи – надзвичайно обдарована, пам’ятлива (до самої смерті пам’ятала всі вірші, які вчила в школі, усіх людей в обох селах і могла докладно розповісти про життя кожного односельця), мала рвійну, палахку вдачу й була надзвичайно чесною, спочутливою, делікатною. Жила не для себе – для інших. Навіть коли була головою одного з найбільших в Чернігівській області колгоспу, не взяла собі з колгоспного поля, з комори й зернини, й крихти, навіть зарплатні, котра, окрім трудоднів, їй одній у селі, як голові артілі, була покладена законом, ніколи не принесла додому. Колгоспникам зарплатні не покладено, отже, не братиме її й вона. Її зарплатня в ті важкі повоєнні часи йшла на придбання канцприладдя для колгоспної контори, віжок, недогнуздків. Ми одні в селі не мали корови (за що її купити?!). Я один в класі не мав чобіт, а ходив у пошитих з трьох шматків триколірних валянках з чунями, а був уже під парубійком і на вечірницях підгинав ноги під лаву, аби дівчата не бачити мої взувачки, й соромився того страшенно, а в клубі на танцях ховався за спини, простоював десь у кутку; так я й не навчився танцювати, на чому й пізніше, вже в Києві, зазнавав «сердечних збитків» – не завжди міг познайомитися з дівчиною, яка впала в око. Пізніше, коли мати дуже хворіла, я привозив їй ліки, часом – дефіцитні, віддам, приїду через тиждень, а ліків немає. «Де вони, мамо?» Батько махне рукою: «Віддала Груні». «Та ж… синку – затинається і кліпає повіками мати, – Груня хворіша за мене». Одного тільки разу розсердилася, побачивши, що сусідка тими дефіцитними ліками одпоює кабанчика. Тоді, в селі, мати бувало скаже: «як я можу взяти, діти, ті гроші, нікому ж їх, крім мене, в колгоспі не платять». І ми розуміли. Бо й гроші, такі потрібні, були тільки грішми і нічим більше. То тепер тільки вони в шані, байдуже, як добуті – крадені, добуті розбоєм, тоді ще були в пошані розум, порядність, уміння-талант, те вже «віджило», застаріло. Колись був у пошані труд, колись те, що тепер називають бізнесом, називалося крадіжкою, а бартер – краденим, тепер всі знають, що над нами сидять злодії, а вдіяти нічого не можуть; хіба що починати організовувати «групи визволення праці»? А далі що – по колу? А може, то єдиний вихід?

Але вміла мати й сказати гостре слово, одбрити, одчитати людину негідну, брехливу. Пам’ятаю вже була старенькою, їхали ми в автобусі до Києва. І якийсь моложавий чоловік розпащекувався на весь автобус, мовляв, як погано жити на Вкраїні, яке тут все нікчемне, і речі, й люди, і оцей ось автобус кепський, а ось десь там за кордоном, звідкіля він повернувся, все прекрасне, чудове. Мати слухала-слухала, й раптом – до водія автобуса: «Зупиніть». Той, либонь, подумав, що старенькій погано, зупинив, відчинив двері автобуса. І тоді мати до пащекуватого: «Вийди геть з нашого автобуса, вийди, негіднику, їдь у свою Америку, й нехай тебе возять там на хороших автобусах». І таки примусила зійти з автобуса.

І малася, наскільки це було можливо тоді, незалежно з районною владою. За що й поплатилася. Вона виїхала із села – переїхала до Вишгорода під Києвом, де купила з батьком хатину, аби бути ближче до синів (мій старший брат також жив у Києві) – не оформивши пенсію. Одразу по переїзді поїхала оформляти пенсію. І її оформили – 12 карбованців на місяць. Їй же як голові колгоспу належала пристойна пенсія. Але був пункт у законі, що голова колгоспу отримує ту пенсію, якщо оформив її у колгоспі, де працював. Так, то була їй помста від начальства за попередні роки, за приниження, як вони вважали, перед нею. Річ у тім, що моя мати була безпартійною; викачувати з колгоспів додатковий хліб, змушувати виконувати всілякі інші понаднормові – й надто надмірні – поставки було дуже просто: ставлячи голову колгоспу перед вибором – вивозь хліб, або клади на стіл партійний квиток. Матері такого вибору поставити не могли, отож умовляли, упрошували – продати (за тими закупочними цінами – майже віддати задурно) ще якусь міру зерна, картоплі, буряків. І звільнити її з роботи не могли, на те не давали згоди загальні збори колгоспників. І ось тепер вони скористалися тим пунктом закону. Мати вже на перших хвилинах розмови із секретарем райкому партії скипіла, й не добирала слів. При тому були присутні чимало людей. Я стояв у коридорі й зрозумів, що мати відрізала собі шлях до отримання поважної пенсії остаточно.

…А потім, удома, вона гірко плакала, бо ж і в батька пенсія була куца – учительської пенсії не мав – вчителював недовго, участь у війні в стаж не зарахували – перебував у полоні. Я заспокоював її, як міг.

Так вона тієї пенсії й не отримала.

…Мати вийшла заміж за бідняка, отож «куркулькою» не була, долі свого батька, деяких братів, сестри не розділила. Її чоловіка ще довго тримали у війську, не тільки домашню, а й польову роботу по розкиданих по кількох місцях клаптиках-нивках мати тягнула сама. Порала ті нивки й потім, бо батько, повернувшись додому, працював дрібним службовцем по всіляких установах, грошей приносив додому мало. Принесла з собою у нову родину триб життя своїх батьків, посадила на обійсті сад, підібравши хороші сорти яблук та груш, завела в селі помідори (до цього їх ніхто там не знав), посадила під плуг картоплю. То було диво, свекруха проклинала: «пропала картопля», й проклинала сусідка, баба Настя, яку мати підбила також посадити картоплю під плуг. І банітували, й лаяли на чім світ стоїть матір. А картопля вродила, по корзині з двох кубехів. Настя прийшла до матері після говіння, перепросила три рази: «Прости». «Бог простить», і йшла до воріт кланяючись.

…Брали сіно трьома возами, ще з двома сусідами, а воно роз’їхалося. У першому возі сусіди кинулися один на одного з вилами, мати розвела їх, а тоді стала на возі сама й уклала сіно. І ті два вози уклала. Підійшов ще один сусід, дідок, зняв картузика: «Спаси Біг, як ти гарно кладеш». Усе мати робила гарно, будь-яка робота горіла в її руках. (Вже й пізніше, коли я приїздив до неї зі своїми дітьми: які свіжовипечені паски величалися на столі та на лавах, накриті рушниками, які пироги в макітрах: з квасолею, з маком, з сиром. Мої міські діти їли й не могли наїстися.)

Одначе важка щоденна праця, життя з не вельми зичливою свекрухою, діти… – мати зчорніла й була худа, як скіпка. Усе життя – людська пам’ять на лихе міцна – не могла пробачити батькові чоловічої провини, вчиненої ним, коли вона побивалася біля хворої дитини, дівчинки. Дівчинка таки померла.

Віхи материного життя – СОЗ, колгосп, працювала у бригаді, далі – полеводом у колгоспі, поки не стала головою. Від голодної загибелі в тридцять третьому нас рятували подаровані батьками матері на весілля ікони в срібному окладі, мій батько викинув їх з хати, а мати підібрала й сховала. У тридцять третьому однесла в Торгсин й отримала кілька пудів борошна, круп, трохи жирів і цукру. Працювала на кількох роботах і ми таки вижили. Роботяща, як бджола і гостра, як бритва.

Ми тоді вже жили в Ніжині – втекли туди від голоду, що насувався. Жили при родильному будинку. Мати там працювала водночас санітаркою, двірником, завгоспом. Ми з братом майже ніколи її не бачили. Увечері прибігала з каструлькою супу – її заробіток. Той суп теж рятував від голодної смерті. Сам я пам’ятаю голод погано, просто дуже хотілося їсти, я тинявся біля лікарняної кухні, й бувало, звідти вискочить кухарка й дасть мені млинця. Я сідав на довгій лавочці під акаціями й одщипував по крихті, весь час промовляючи: снідання, обідання, вечеря…

Мати була особливо чутливою на кривду… Вбивали на базарі торговки безпритульного хлопчика за дрібну крадіжку, кинулася захищати, і її також побили до крові; помирало під парканом голодне дитя – принесла додому. По тому, через надмірну напругу, її розбив параліч, вона довго лежала нерухома, довго одужувала.

Ми тоді жили в селі Обичів, де після закінчення педінституту вчителював батько. Обичів залишився у мене добрим спомином. Він стояв на Удаї, нині канаві, тоді Удай ще був річкою, прекрасною, весною він розливався і за ним бовванів гай, туди ми плавали на човнах по проліски (мене брали з собою старші хлопці), трохи пізніше – драти гнізда диких качок, влітку увесь день на Удаї купалися, ловили раки, рибу. Колись оце поїхав і жахнувся – немає Удаю, глибокий рівчак, на дні якого калюжа води. І це також сліди цивілізації нашого безголів’я. В Обичеві пішов до першого класу.

У війну мати, я і мій старший брат евакуювалися з колгоспом, гнали на схід худобу. Плететься степом, здіймаючи куряву до неба, валка. Корови, овечки, коні – молодняк, лошаки. Ззаду на гарбах гойдаються мішки з відтопленим молоком – збивається на сир, молоко дівати нікуди, надоєне звечора у бідони, зранку виливається просто в стерню. Я трушуся на хребтині конячини – сідниці збив до струп’я, пролітає на лошакові мій старший брат, мати – доярка – править возом. Коли виїжджали з дому, дружині голови колгоспу запрягли племінних жеребців, моя ж мати вибрала робочих коненят, я вельми соромився, переживав за них – перед баскими огирями. Однак за пару днів жеребці вибилися із сил, а коненята тягнуть і тягнуть. Хрестаті літаки вгорі літають ніби у себе вдома, кулеметна черга або бомба, забиті одна-дві корови, коні на греблі, паніка – на пів дня (де ви, оспівані у бравурних піснях червонозоряні «соколи»). Знову літак з-за хмари, я щосили жену коня і падаю десь у житах. Мати не втікає, стоїть і дивиться в небо. Вона бідкається за мене: вб’ють, не знатимемо й де. Намагалася сховати мене під воза. Німці замкнули кільце під Лохвицею.

Про війну в мене – безліч споминів.

…Спускаємося ми в глибокий яр. Пройшли табуни, отари. Дядьки по одному спускають по дуже крутій дорозі вози, закладаючи в колеса дрючки. А я стою з лошаком і бочкою з водою (мені дванадцять років), яку підібрали десь у полі. Лошак рветься, зрештою я не втримую його і пускаю, ледве сам встигнувши скочити на бочку. Він летить, не вписується у поворот дороги, мчить прямо через кущі. Я тримаюся, засунувши руку прямо в отвір для наливання води. Лошак вимчав на галявину, стишився, став. А я дивлюся і жах обіймає мене. Довкола лежать люди з трубами. Призахідне сонце сяє на латуні. То мертвий духовий оркестр. Вони виїхали на галявину, обидві машини, поруч, а бомба з літака влучила якраз поміж двома полуторками. Лошак рвонувся знову і поніс. Вимчали на гору. Вода з бочки заливає мене. Я якось зупинив лошака, пересів на нього верхи. І ось летимо по дорозі. Вже ніч. Попереду і з боків злітають ракети, висять повішені з літаків «ліхтарі». Десь гуркіт бою. А піді мною по сухій дорозі дзвінко строчать копита. Я не знаю де мої, страх обіймає мене. Врешті лошак змокрів. Я повернув у поле, став біля однієї копи. Мліючи від страху, кілька разів погукав. Тиша. Небо темно-синє і яскраві ракети. Я розгнуздав лошака, він скубе траву. А сам присів під полукіпком. Сиджу, тремчу від страху. І враз… щось стрибає на мене. За мить зрозумів, що то наш пес. Очевидно, він почув мій крик і прибіг. За ним я пробився до скирти, до своїх.

Німецькі літаки в небі – низько-низько, видно пілотів у шлемофонах і підтьоки мастила на крилах. Ось летить такий літак. Мені страшно, хоча і розумію, що я в нього по борту, він не може стріляти, та й навіщо. Їхали ми дуже повільно, «дньовки» та «дньовки», то тітки та дядьки не хотіли евакуюватися на схід, воліли, щоб їх наздогнали німці, щоб вернутися назад, додому, до своїх. Їжі було досить: молоко, сир, різали овечки.

Колони військ – гармати на дерев’яних колесах застрявали у багнюці, ми виштовхували їх разом із солдатами, колона бійців – туди, колона – навстріч, безлад і хаос.

Пам’ятаю ці колони, які йшли назустріч одна одній: «ви куди, там німці, та ні, німці якраз куди ви». Розпач, покора, прокляття. А кругом хліба, хліба, вродило, наче навмисне, пшениці попідруки і жита, частина вже в копах. Худоба бродить по полю, толочить збіжжя, розбиває копи – ніхто не зважає. Корови часто повертали голови назад – на домівку, важко і болісно ревли. Деякі червоноармійці нарікали на Сталіна, були такі, що й проклинали: «Казав, “на враж’єй землє”, “малой кров’ю”». Тоді і я ще зовсім по-дитячому трохи засумнівався у Сталіну, саме за оце – за втечу з рідного дому, за поразку, за солдатську зневіру.

Танки різали оточення на малі клини. Червоноармійці забивалися у ліски, байраки, німці ставили по краях лісу танки, кулемети, не випускали нікого. Якось ми їхали дорогою недалеко від лісу, й звідти раптом вирвався червоноармієць, щодуху кинувся до валки. Мати гукнула його, він скочив на передок нашого воза з клейончастою будкою, мати зірвала з голови мого брата кашкета, одягла на стрижену голову солдатика, накинула йому на плечі куфайку, тицьнула в руки віжки. А повз валку вже летіли на мотоциклі двоє німців, зиркали на вози. Вони не були впевнені, куди подівся втікач – праворуч дороги – жита, як море. Проїхали й повз нашого воза. Пам’ятаю: моє серце билося часто-часто.

Відтак ми покинули валку, спробували вирватися самі. Їхали ми, й головиха за нами, три дні, хтось нам сказав, що отам, за лісом, є пором. Проїхали ліс, поминули лози і виїхали на луг. І раптом вибухи від снарядів, вочевидь били по нас. Мати спритно розвернула воза, а другий віз збився – пристяжний заступив постромки – став упоперек. Мати тицьнула віжки моєму брату: «Жени!», а сама виметнулася з воза, кинулася до іншого, розплутала коня, розвернула воза – й за нами. І влетіла в ліс слідом за нашим возом.

Хоробрий був і брат. При нальотах ніколи не ховався, стояв, дивився в небо. Маленький, забитий війною, таким і лишився, пройшов її з сорок третього автоматником.

…Ми вернулися до валки. Стояли під скиртою ще три дні. На шляху за горбом гуділо, там йшли німецькі війська. Якось обідньої пори загуділо дужче, через горб переповзли три танки, підповзли до нас. На броні – німці, засмаглі, в пилюці. Щось загелкотіли. Селяни стояли німі з переляку. «Вони просять молока», – сказала мати і кинулася до бідонів. Німці набрали молока, жартома запросили молодих дівчат з валки до себе на броню поїхати з ними на «Москав», зрештою кинули в стерню дві плитки шоколаду й рушили далі.

«Що, діти, – сказала мати, – треба нам вертатися».

Вернулися спочатку на хутір до родичів. Там жили мої двоюрідні брат Гриша і сестра Марія. Заходило на осінь, мати щоранку всіх нас виганяла в поле, де лежали вкляклі хліба. Гребли граблями, несли попінками-ряднинами, обмолочували на току. Носили з поля цукрові буряки, потім все те урвалося – німці оприлюднили суворий наказ на цей рахунок. Натомість мати ж, про що писав вище, прихистила ще й єврейську сім’ю, і якось все влагоджувала: жили дружно, без сварок, всі працювали. Слухався її й Гриша, хоч який був «некерований».

Незабаром у селі сталася трагедія. Увечері з лісу прийшли партизани, щоб викопати у клуні в одного діда кулемет (хазяйновитий дідок запасся), до ранку не встигли, заночували, хтось виказав, вони проривалися і вбили німецького майора. Німці, як я вже оповідав, розстріляли заручників, серед них і Гришу. Ми ж притьма поїхали в рідне село, Веркиївку. У нашій хаті жила батькова сестра тітка Ганна з дітьми. Жили разом.

Городу нам не дали, жили дуже важко. Працювали в общині, перебивалися з води на кисіль, чим тільки не займалися: пробували варити мило з дохлих свиней – не вийшло, обдирали з підбитих літаків дюралюміній та робили з нього гребінці на продаж, латали каструлі, відра, гнали самогон для перепродажу, копали чужі городи, молотили по клунях хліб. І знову найбільший тягар – на материних плечах. Як тяжко гарувала вона, тільки пізніше, оглядаючись у минуле, я зміг це поцінувати. І не гнулася, огризалася на нове сільське начальство… Якось нагнали ми з братом самогону (мати була в полі), поліцаї, що голилися у сусіда, «винюхали» горілку, увірвалися в хату. Брат, либонь, з розгубленості, штурнув з ґанку заступника начальника місцевої поліції, який з наганом в руці гамселив носаком у двері. По тому ми знову замкнули двері й кинулися навтьоки через вікно у городи. Поліцаї розбили двері, побили посуд в хаті, понівечили самогонний куб – горілку ми до цього заховали. Вернулася з поля мати, перелякалася. Взяла у сусідів візок, поставила туди сулії з самогоном, позичила сала, повезла «з повинною» до поліції. «Вибачте їм, вони малі, дурні», – сказала. Поліцаї довго збиткувалися, але врешті начальник поліції мовив: «Микито, внеси горілку в сіни, завтра виллємо в городи». По тому ми з братом тиждень пиляли дрова в поліції.

Невдовзі на полустанку хтось кинув білий трикутничок, у якому батько повідомляв, що він сидить у німецькій в’язниці в Курську. Мати збирала по селу підписи під папером про те, що він – безпартійний і нічого злого людям не вчинив. З мішком за плечима, у якому – сухарі, кілька шматків сала, сякий-такий одяг, мати пішки, зимою, в заметіль, добувалася з-під Ніжина до Курська. (Батька випустили, чому стала в пригоді й найдена німцями в його карманах заникана, скрючена довідка із сільради, яку він отримав напередодні війни для заміни паспорта, і про яку геть забув.)

Воістину, немає того в світі, чого не могли б зробити наші матері-страдниці.

На другий рік нам вдалося добути пів гектара городу, копали його заступами. Пекельна робота, лопалися водянки на долонях. Ми сідали перепочити, а мати копала, копала.

Важкі бої під час визволення – село кілька разів переходило з рук у руки – всілякі пригоди, які траплялися зі мною в окупацію – все це я потім використав в оповіданнях та повістях. А от про матір нічого не написав. Соромився. Соромилася ласки й вона. У нас був досить суворий закрій у сім’ї – у спадок від її роду-родини, не було розлизування, розмазування, хоч ми знали: немає тієї офіри, на яку б не пішла мати для нас. Оті одірвані од себе шматочки, а часто це були шматочки ячного, і навіть вичаного хліба, чорного і важкого, як земля, недоспані ночі, натруджені до синіх вен руки…

…Ось стоїмо ми біля воріт заможної хати – господар-десяцький, з конем, завжди прихопить щось з поля – мати розмовляє з господинею, біля неї дівчинка літ тринадцяти, моя ровесниця, білява, кучерява красуня, я паленію, а тут господиня йде в двір і виносить моїй матері у пелені півтора десятка поморщених весняних картоплин. Мені соромно до сліз, хоч днів зо два не було в роті й ріски. А назавтра рано-вранці мати йде з сапою відробляти ту картоплю.

…За лісом – болота, в лісі – мереживо лісових стежок і зарослих доріг, якими блукали у відступі німці, я поночі, заблуканий, біжу такою дорогою, перед цим ми гнали табун у село, а далі з переднього табуна прибігли хлопці та сказали, що німці вбили Василя: він з переляку присів за тином, а вони, теж видно з переляку, послали туди автоматну чергу. І раптом мені в очі сніп світла: «Малчік, ком гір, шнель». Німці були страшні: чорні, запилюжені, обдерті, небриті, захланні, очі позападали. Тицьнули під ніс карту, питають показати дорогу до Ніжина. А я від дикого страху нічого перед собою не бачу й не розумію, про що мова. Думаю: вб’ють. Ну, що буде, і одразу з усіх ніг, чекаючи пострілів у спину, – в ліс. Не стріляли. Ночував з товариством у партизанів, вони підтягнулися з далеких лісів добивати відступаючих німців. Вклалися в курені з гілля (довкола нас німецькі трофеї, неподалік дорога, де гудуть німецькі машини, все це ми уяснили), таки поснули. А ранком туман, і раптом крик: «Хенде хох, цурюк!» Я себе не бачив, а обличчя свого сільського товариша Миколи пам’ятаю добре: нижня щелепа одвисла і трясеться. А то молоді партизани вирішили нас налякати…

З кінця сорок третього й по війні мати працювала спочатку заступником голови, а потім головою колгоспу. Лягав спати, її ще не було вдома, прокидався – її вже не було, у печі – зварені сніданок та вечеря. Снідав, брав батога чи косу й йшов у поле (від сорок третього й до кінця війни брата з нами вже не було: його, сімнадцятирічного хлопця, забрали на фронт автоматником).

Жодного літнього дня, вже й студентом університету, я не залишався удома, – не міг «підвести» матір, адже вона просила всіх учнів і студентів виходити в колгосп на роботу. Та й, правду сказати, мені подобалося працювати в гурті. Так, справедлива народна приказка – «гуртове – чортове», й куці колгоспні заробітки, але є щось дуже хороше в колективній праці на молотарці, в косарському ключі. І жарти, й спів, як би скрутно не велося, і підмога одне одному. Нам, підпарубчакам, старші й косу наклепають, і ручку не дають брати широку, а поснемо під возом – не будять, поки самі не попрокидаємося.

І косили сіно на болотяних луках. Як там було гарно: ліси, за ними верболози й безкінечні мальовничі болотяні простори, де качки, крячки, чаплі. Ночуємо під возами, вночі гудуть пугачі. Але яка важка робота: піт заливає очі, струменить по спині. І ще їжа, добре, якщо польова каша, та ще як надеремо та наб’ємо туди чаїних яєць…

Житній лан побили на «норми». Спілкувалися по двоє-троє. Мене взяв до себе в напарники дід Хоменко, Павло Іванович. Нащо я йому, хріновий косар? Косити й за мене? Я й косу наклепати не вмію. Пожалів, прихистив. Сухенький, сивий, увесь день косою сухе стебло – чиргик, чиргик. Де тепер такі люди?

…Бачу з житнього покосу гніду конячку, яка тягне польовою дорогою порожнього возика, нараз зупиняється, а потім сама рушає далі: то зупинилася біля косарів або в’язальниць моя мати, голова колгоспу. А ото вона ж тією конячкою вертається з банку, на возі – латаний-перелатаний мішок, у ньому везуть з касиркою гроші, латаний мішок – для «маскування». Мати могла тоді отримати високі нагороди, навіть стати героєм праці – не дозволила совість. Її не раз підбивало на те начальство: варто було виділити п’ятдесят гектарів землі, кинути туди всі добрива, нагнати колгоспників, виростити рекордний врожай, і голова артілі – герой праці. А що вродило на решті гектарів – те все другорядне.

Найбільшим «тріумфом» матері було, коли їй вдалося видати на трудодень більше, ніж по інших колгоспах району, на святкуванні чергової річниці «великої соціалістичної революції» колгоспники в колоні підхопили її на руки й понесли повз трибуну з місцевим керівництвом. І водночас – скільки гіркоти вона пережила через загальне безщастя, безхліб’я, убозтво. Ми майже ніколи не розмовляли вдома на «політичні» теми, але я бачив, що Сталіна мати не любить; я допитувався в матері правди, але вона мовчала й тим мовчанням підтверджувала мої здогадки – й переживала за бідування народу, й намагалася нести хрест нарівні з усіма. Вона ніколи не хвалила дореволюційного життя, розповідала про його несправедливості, жорстокості, але ніякої похвальби на адресу життя нинішнього не висловлювала також. І знаходила порозуміння у людей. Бувало, у важкому сорок сьомому, біля молотарки, хто-небудь з дядьків, несучи від великого, дев’ятивідерного казана миску з затіркою – вода та декілька жмень борошна, – зронить: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». Дивуюся сміливості, й тому, що ніхто ніколи не доніс. А те, що не донесе голова – вони знали. Мати не заливала у печах колгоспниць, які не пішли на роботу, вогню, не заганяла до роботи примусом, але, звичайно, й особливого достатку людям дати не могла – норми державних поставок були страшні, закони – немилосердні. Все те вона переживала болісно.

Пригадую такий ось епізод. Нетипова історія в типових обставинах. 1947 голодний рік. Весною жінки перебирали в кагатах картоплю, кожна всипала собі в мішок звідти по відерцю. Але хтось доніс, у селі на той час була міліція, їх одразу заарештували. Всі жінки – вдови, солдатки, в декого – по кілька дітей. Мати приїхала конячкою на обід додому, й одразу позбігалися родичі заарештованих, здебільшого бабусі. У нашому дворі стояли плач, голосіння. Мати кинулася до сільради, сіла у вантажівку і наказала шоферові їхати «в район». У райвиконкомі застала голову виконкому, жінку, яка саме розмовляла з начальником дорожнього управління, своїм коханцем. Мати ледь стримуючи сльози розповіла про нещастя, попросила про допомогу – заступитися за вдів. Голова райвиконкому розкричалася, розрепетувалася: «Не буде пощади розкрадачам соціалістичної власності!», а що мати продовжила наполягати, пригрозила їй також в’язницею. Пригнічена, але не зламана, мати вийшла з райвиконкому. Поруч з виконкомом – райком партії. Не вагаючись, зайшла туди. Перший секретар партії був на місці. Розповіла про все йому. Благала ім’ям його власних дітей. Секретар довго мовчав. Здається, прізвище його було Чотириус. А потім набрав номер телефону, сказав комусь: «Зайди до мене». По кількох хвилинах увійшов районний прокурор. Секретар запитав: «Ти знаєш про заарештованих у Вертіївці?» «Знаю», – відповів той. «Що можна зробити?» «Вже складено акта, справа в суді». «І все ж, що можна зробити?», – допитувався секретар. «Ну… взяти на поруки, хоч це… дуже небезпечно». «Для кого?» «Для поручителів і для вас». «Ви підпишете?» – секретар до матері. «Звісно». Він взяв папір і написав текст поруки. «Підписуйте», – подав папір матері. Мати підписала. «Треба хоч два підписи», – озвався прокурор. Секретар райкому підсунув папір до себе. «Це дуже небезпечно, особливо для вас», – ще раз застеріг його прокурор. «Буде, як буде», – сказав секретар і підписав папір. (Чотириус секретарював недовго.)

Мати й прокурор сіли у вантажівку, мати – до кабіни, прокурор – до кузова (мати хотіла посадити до кабіни його, але він відмовився). Приїхали до в’язниці, ще єкатерининської, вона стояла посеред базару. Прокурор наказав начальнику тюрми, аби випустив веркиївських колгоспниць, показав поруку вже зі своєю резолюцією. Начальник тюрми прочитав папір, подивився на прокурора: «Сміливий ви чоловік». «Я тут ні при чому, – знизав плечима прокурор. – Подивися на другий підпис». Незабаром жінки сиділи в кузові машини.

Так було. Така правда. Хоч вона більша в тому, що саме секретарі райкому очолювали всі антилюдські кампанії в районі, «викачували» з колгоспів хліб, змушували селян підписуватися на важкі грошові позики…

Не можу не описати один фантасмагоричний епізод. Комісія з району по підписанні позики: заступник голови райвиконкому, прокурор, редактор місцевої газети, разом з моєю матір’ю (як головою колгоспу) поночі ходять з хати в хату, будять людей, сльози, благання. Мати вже наболілася душею і втомилася до краю. І тоді вона заводить комісію до Тоболів. Тоболи – чоловік і жінка, маленькі, він з бородою до очей. На вигляд, як би сьогодні сказали, – бомж-бомжем. Влітку пасуть колгоспних овець, їм виплачують пшоном, гречкою. А взимку… Бог його знає, як вони жили-виживали. У хаті – пустка. Зайшли до хати. Прокурор викресав вогню із запальнички. Перелякана Тоболиха тягнеться за спідницею. Прокурор стоїть біля печі, погукує: «Швидше, швидше!». І враз, за його спиною – брязь! – падає заслінка, з печі вистрибнув Тобол, як чорт з ополонки: борода до пояса, чорний від сажі, очі блищать. (В хаті холодно і він ночував у печі.) Прокурор сахнувся, вхопився за кобуру пістолета, не може її розстебнути. А мати до Тобола: «Григорію Івановичу, ви підпишетеся на дві тисячі позики?». У Тоболів зроду не було і двох карбованців. Тобол: «А чого ж…». Йому хоч би на мільйон. Заступник голови райвиконкому на прізвище Стогнут першим зрозумів все і мовчки вийшов з хати. А прокурор надворі розмахував перед матір’ю пістолетом (таки витягнув його з кобури): «Ти в мене ще отримаєш».

Як я вже сказав, за всю свою пекельну працю мати отримала дванадцять карбованців пенсії.

Доживала мати віку в селі під Києвом. Бачу її на городі, маленьку, сухеньку, зашмалену сонцем, із сапою в руках. На городній межі – кіт Рижик (усі руді коти в матері були Рижиками, а не руді – Мурзами), під кущем порічок – банка з водою. Цілісінький день із сапою, без роботи жити не могла. І ще одне: ніколи ніякої суєтності, скарг на старість, на болі, нарікань на життя. Навпаки – до останнього джерело оптимізму, впевненості та внутрішнього спокою для рідних і близьких, для всіх, оаза доброти і радості для внуків і правнуків.

Бачу її – таку роботящу, рідну, дорогу, близьку… і таку безкінечно далеку. Прошуміло життя в боротьбі з його стихіями, здебільшого породженими людьми, облетіли цвіт і листя, й що залишилося від нього? Пам’ять? Думаю і не можу осягнути. Якби вмів, написав би поему про матір. Не вмію. Якби був розумніший, віддав би їй за все ласкою ще за життя. І цього не зробив. Пам’ятайте про це.

Бо – не вернеш, не вернеш!

Образки

Я прокинувся. Розплющив очі. І тієї миті мені відкрилося віконечко у світ. У далекий світ дитинства. І бачу я світлий-світлий день, мати порається біля печі, двері розчинені і я вибігаю на ґанок. Я осліплений білим сяйвом. Це перший сніг в моєму житті. Я кричу і босими ногами біжу по снігу. Мені радісно і весело, я верещу від захвату, мені здається, я лечу. Але вибігає мати і хапає мене на руки. А мені здається, я й далі лечу, я таки й справді лечу в світ від тієї миті.

…Я сиджу на березі річки Удай (весною вона тече бадьоро, влітку ледь-ледь, тихо) на греблі, колись тут був міст, а тепер у воді стримить тільки декілька чорних паль. Хлопці вже по той бік на лузі. Врешті, я відважуюсь, і бахкаючи руками й ногами по вод, пливу, вилажу на тому березі радий і гордий – переплив. Ширина річки тут не більш як п’ять-сім метрів, але глибоко. Біжу до хлопців, бредемо у травах попід руки, полохаємо крячків і чайок. Знаходимо гнізда, повні яєць, одне розбиваємо: яйця свіжі чи вже насиджені? Я ж весь час думаю, що мені вертатися, пливти назад. Але так само відчаююсь і пливу назад. На березі сидять дівчата-дівки – я прикриваюcя долонями й шмигаю повз них. Одна повновида, грудаста – Поля – каже:

– Що там ще прикривати.

Я присоромлений, принижений до краю. Хапаю штанці, натягаю. О, ті штанці: я вчителів син і в мене вони короткі, до колін, в усіх хлопців довгі – у латках, дірках, але довгі, а в мене отакі дитячі, від яких гину від сорому, намагаюся скорше їх подерти, може, тоді куплять такі як слід.

До греблі під’їжджає підвода, двоє дядьків розмотують волочок, затягають канавою попід греблю, витягають – повне відро карасів, золотистих, круглих, справжніх. І вдруге, і втретє – тепер рибу висипають в мішок. За пів кілометра інше велике чистоводдя – широке-широке, до половини мілке. То наш осілок, наш рай, все літо ми не вилазимо з води. У багатьох місцях заросле водяною кропивою, а в ній гибіль раків. Піднімаєш двома руками кропивку, а вони ляпають хвостами, хапаєш однією рукою, і – в торбу, що на шиї. Ловлю я, ловить мій старший брат. Раки водяться і в кручі берега, в норах, великі-великі, але ми боїмося засовувати туди руки, бо як вхопить клешнею… Увечері батько ставить на двох цеглинах чавунок для «свинячої» картоплі та варить раків. Ми втрьох ласуємо, мати не їсть – бридує.

На тому плесі біля берега черідка човників-плоскодонок, їх посувають, відпихаючись од дна довгими жердинами – бовтом.

Далеко-далеко по той бік синіє ліс. Весною парубки та дівчата сідають у ті човни і їдуть у ліс по проліски, кохатися, драти на купинах гнізда диких качок і гусей. І мене котра-небудь з дівчат посадить до себе на коліна. На тому самому плесі дядьки замочують колеса возів, вози затягують у воду і кидають. Ми пірнаємо з возів. Одного разу я підпірнув під воза і застряв там. Смикаюсь-смикаюсь – ні руш. Злякався в усмерть, наковтався води, – вирвався. Воду виливають з вух так: ремінець зі штанів натягують петлею на голову, на вуха, а вільний довгий кінець пропускають руками: «вилий воду на колоду».

Я намагався бути таким, як інші хлопці. Хоч це не завжди вдавалося. Я був наповнений Майн Рідом, Стівенсоном, Жюль Верном – мати якийсь час працювала бібліотекарем, і мені доступ до книжок був вільний, однак я намагався не показувати своєї «вченості» і, з завмиранням серця, ліз на тонкі, але дуже високі Баньківські сосни до кибчикових гнізд, а сосна під тобою гнеться, здається, ось-ось вломиться, ганявся з палицею за собачою тічкою, лазив у сад до дядька Красновида і на баштан по кавуни. Одного разу ми з хлопцями втрьох залізли на яблуню, а дядько не став нас збивати тичиною, а прив’язав під деревом злющого-презлющого пса Полкана, а сам пішов геть. Був серед нас хлопець на прізвисько Пердилка, безбатченко, відчаюх і хуліган, він був всім за приклад всього найгіршого. З ним ніхто не насмілювався навіть навкулачки. Крім того, він був єдиний, хто міг пустити з пісюна струмінь вище воріт. Але ж був і підступний. Підмовивши всіх піти рвати дядькові яблука, сам потихеньку залишився, пішов до Красновида й постукав у вікно: «Дядьку, у вас яблука крадуть». Ото тоді ми й сиділи на яблуні, під якою дядько прив’язав Полкана. Як доросли ми до війни, він пішов в загін до партизанів, хоч був ще малий, вони посилали його в місто і на залізницю на розвідку, й одного разу він поцупив у німця гвинтівку, але це побачили, хлопця схопили і розстріляли.

Страх – він ще кожному багато років сидітиме на плечі, а все ж у дитинстві він легший, скороминущіший. А потім була війна з відступом з колгоспною худобою (увесь день на конячій хребтині), з німецькими літаками над головою, панічним відступом наших військ, перемішаних з гуртами біженців і худобою, поверненням додому, окупацією з голодом, копанням закупами городів до кривавих мозолів, за якими кривавилися наступні, виготовленням гребінців з дюралюмінію, відідраного зі збитих радянських літаків – по десять базарних яєць за один гребінець, з партизанами вночі та німцями вдень, самогоноварінням на продаж, щоб вижити і багато іншого; все це я як зумів описав у повісті «Вогні серед ночі».

Для мене все це, сьогодні, я думаю, крім гірко-негативної сторони, мало й позитивний бік: я пізнав по чім ківш лиха, як важко людині виживати, як їй доводиться тяжко працювати, – останнє – працювати, згодилося в подальшому житті. Період романтизму я пережив у шостому класі, коли закохався – якщо це було кохання – в однокласницю Іру, круглолицю, як повний місяць, ще й з зорями в очах. Вона на уроках першою піднімала руку і декламувала вірші таким дзвінким голосом, що дзвеніли шибки, але того мовби не помічала. Вона частіше давала переписувати задачки Борисові або Жорці, і вмочувати і її чорнильницю – невиливайку перо «рондо» і вимочати сторінку її промокашкою. Мовби не помічала мого стану, а насправді помічала, бо коли ми закінчували виші, я – університет, а вона фізмат педагогічного, раптом прислала мені листа, в якому писала, що Борис пропонує їй виходити заміж і питала поради. Я тоді вже набачився інших дівчат і з деякими зустрічався, колишня романтика вже перейшла в реалізм – спав з продавчинею пончиків, і їй не відповів. Але те буде значно пізніше.

А тоді ще лазили в колгоспні гороховиська і тягали стручки разом з волоттям, і на колгоспний баштан по маленькі ледь рожевуваті кавунчики. І ловили руками в’юніву твані пересохлого болота, вимазуючись у глей вище вух. А ще ганяв з Рексом, чорно-білим лягавим собакою. Рекс брав слід – відшукував у кущах котлету, яку я протягував по землі, нічого іншого більше не вмів, хіба що міг лапою тарабанити по дверній клямці, зовсім як людина, і одного разу мати, настирившись від такого тарабаніння, різко відчинила двері – і вперіщила віником… вчительку фізики, яка прийшла до нас.

І з’єднала нас з однокласником Жорою любов до Ірки, яку ми один від одного приховували, і наївна любов первісної людини до поезії. Ми знали напам’ять чимало віршів Байрона (якого більше ніхто в класі ніколи не читав) і Бернса і навіть Міцкевича, й ми розігрували наївні дуелі «Дульсінею Тобоську», а насправді маючи на увазі Іру. Ми цитували без особливого розуміння класичні рядки, й билися на ліщинових шпагах. І потай читали украденого в бібліотеці «Милого друга» Мопассана, бо чули, що його читати можна тільки дорослим. Але від читання деяких місць у нас стриміло у штанях, й ми вважали себе дорослими. А були ще зовсім дітьми. Бо одного разу, щоправда раніше на два чи три роки, женучи з пастівника корову, я сів на неї верхи, погнав бігом і під впливом тодішнього захопливого до самозабуття фільму «Чапаєв», кричав: «Я – Чапаєв!» А Іра почула й кепкувала – дівчата завжди стають дорослими раніше.

І ми рано дорослішали. Ми були такими маленькими зачуханими війною хазяйчиками. Було важко, водночас подобалося, що ми – хазяйчики, ми при ділі. Ніяка ідеологія, ніяка політика тоді нас не цікавили і не обходили. Ну, не так щоб зовсім. У молодших класах ми вишукували на обкладинках зошитів, серед шрифтів-лінійок фашистські знаки – це було наслання, божевілля, і читали ззаду наперед прізвище маршала Єгорова, ну, і відчували, що над нашими батьками, вчителям висить якась загроза, вони чогось бояться. А воно часом падало і на наші стрижені голови. У паралельному п’ятому «Б» класі хлопчик написав у зошиті: «Батьку Сталін. Який же ти батько, як у нас вдома два тижні немає хліба». Вчителька прочитала і віднесла зошит до директора. Хлопчик зник назавжди. А з того самого класу дівчинку упіймали, коли вона збирала на колгоспній стерні колоски. Не пам’ятаю, скільки дали їй років, але вона вернулася, коли ми були вже в дев’ятому класі. Приїхала з ТБЦі епілепсією. Проте, як те не дивно, то все ніби було й не було. Воно ніби прокочувалося над нами. Мабуть, такий є оберіг молодості – не брати все близько до душі…

Ми носили на плечах або возили каломашками хмиз і колючки – глицю на паливо, орали городи, орали колгоспне поле. Тракторів і комбайнів тоді не було. І ось ми, тринадцяти-чотирнадцятилітні орали те поле. Колгоспні гони довгі-предовгі, і ми, один за одним, йдемо з плугами. У плузі коні або воли. Поспішали вранці на бригаду, щоб ухопити коні, бо воно ніби «престижніше», та й увечері, випрягши коня, покинувши плуга в борозні, сідаєш верхи і тюпака на село. А воли плентаються нога за ногою до ночі: гей, цоб-цабе, мурі, рябі, половії. Пам’ятаю, як орали аеродром, що був у війну, це кілометрів за десять від села. Дванадцять паровиць одна за одною, виорювали патрони, які для сміху кидали в багаття, навіть гранати – на чепігах по кілька оборонних гранатних чохлів. У обід приїхав бригадир – вже дід, але міцний, червонопикий. Ми орали з ночівлею, щоб не ганяти коней і волів. Він обіцяв нам привезти харчів, зокрема пшона на куліш, а привіз безтарку просяної полови коням. І ми почали гиркати, бескаличитись, пересипаючи в жменях ту полову. А бригадир пішов по полю й матюкався на повен рот: земля була поорана кепсько, огріх на огріху, тверда, плуга увесь час доводилося підважувати на руках, а це важко. А ми потомлені, увесь день ідеш за плугом по вологій борозні. І ось постать бригадира вже далеко в полі. А ми, голодні та злі, домовились, похапали куфайки та казанки, і пригінці, долинкою до залізниці, а там поза нею, і в село. Покинули дванадцять паровиць і тринадцяту, на якій приїхав бригадир. Усе село сміялося, як він їхав на бригаду, поприв’язувавши воли та коні до затильників переднього воза. Воли та коні відв’язувалися, не хотіли йти. Намучився, назлився. А ми тим часом дістали волочок і бовталися в болоті, ловили карасиків і в’юнів. І ось він, бригадир, летить вулицею з палюгою в руках. Але ми загледіли раніше й попадали в город, у картоплі.

Навчання в школі ми починали на місяць-два раніше, й кінчали також – все з тієї самої причини: треба було робити колгоспну роботу. І ми робили, хапалися за все важче – так утверджували свою дорослість. Десь у шістнадцять вже йшли з косою, робота то вельми важка, чи косити траву, чи жито-пшеницю з грабарками або «на стіну». І косарський ключ жалюгідний: два-три дідки, вони – необхідні, бо тільки старі косарі могли як слід направити косу: виклепати, вигострити, вимантачити, три-чотири тітки і стільки ж нас, підлітків. І ночували на косовиці (жінки їхали возом додому, бо там у них малі діти), ми ж лаштували курінь із гілля, притрусивши його травою, варили кашу, довго сиділи біля вогню, лягали й слухали, як перекликаються у лісі пугачі та сови, а то й вовки. Було лячно і, водночас, якось самоутвердно, гарно. І тоді ж возили зерно на хлібопункт, у державні комори. Мішки велетенські, німецькі лантухи з орлами, а нести треба по «трапу» – дошці з набитими планками, засипаної зерном, ноги ковзаються, зриваються, падаєш, а вагар матюкається («присилають шибздиків, горобців заїдкуватих» – нам було образливо) і мусиш тягнути лантуха вже по зерну нагору. Але бувала й робота «калимна» – возити з поля огірки на помідори на засолзавод. І робота не важка, й огірків та помідорів наїсися по дорозі, ще й прихопиш торбу додому.

Одного разу послали нас з товаришем, Віталієм, у тріскучий мороз везти двома воловими саньми сіно з далекого луг – десь за кілометрів вісімнадцять. І треба було спочатку пробити впорожні дорогу до стогу. Поки їхали, почалася люта віхола, сніг сліпив очі, вітер не давав дихнути, у білому мороку не було видно нічого за два кроки. Ми заблукали в лісі, аж поки воли не почали лягати у сніг. Боротися з заметами було вже несила і Віталій присів під сосною: «Юро, давай поспимо трохи». Але я, начитаний, знав, що той сон буде для нас останній, підняв його. Повипрягали воли з саней й пустили їх, а самі прив’язалися довгими мотузками, якими в’язали сіно, до ярма, і вони пішли, а ми, тримаючись за мотуз, слідом за ними. Йшли довго, повільно, невідь куди, лісом, через чагарі та замети, аж поки воли не зупинилися. Ми по мотузці, через завірюху, вперед, то був тин – село. Постукали у двері, нас впустили до хати і ми без сил попадали біля печі і поснули. А господар послав на лижах до бригади сусідського парубка, аби той заспокоїв наших матерів – воли ж бо прийшли самі.

Геть важкою була робота на жатках, і особливо на молотарках-«лобогрійках». Чи ти на передньому металевому сидінні-сковороді, правиш кіньми, а вони не тягнуть, збиваються в жито, страшно, що обріжуть ноги, чи на задньому сидінні з вилами, зрубаними навскіс в один бік, скидаєш з платформи скошене збіжжя, тут не зівай, бо як вчасно не скинути, набереться гора, і так раз за разом.

І робота біля молотарки: возити з поля снопи, подавати їх на воза, уміло вкласти, щоб не розсипалися, подавати снопи зі скирти по ланцюзі, тягати від соломотряса конем солому, а особливо полову, коли увесь закурений, занюханий до очей і продихнути ніяк.

А в обід варять величезний казан затірки: вода, сіль і три-чотири жмені борошна, і ось старий Лихошапка несе від казана мисочку тієї затірки й тихо каже: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». І всі те чують і ніхто не доносить, бо думають так усі.

Але це пізніше. А починалися наші університети, що описано багато разів, з випасання гусей (гуски з гусенятами), охорони городів (проса, пшениці) від курей та качок, виполювання того ж самого проса на городі, на колінах (бо важко відрізнити стебла пирію від стебел проса), а трохи пізніше – коров’ячого пастушка. Окраєць хліба, пляшка молока, два-три огірки, цибулина в торбі на цілий день, іноді кришеничок сальця. День на пастівнику довгий-предовгий. Міряєш-міряєш палицею власну тінь – коли вже гнати корову додому. Та й пастуша робота не легка, мати будить задовго до схід сонця, вставати не хочеться, вона й просить і свариться, а ти встаєш зарюмсаний і йдеш, заплітаючись ногами. А буває, що якась корова, у якої вдома залишилося теля, зривається утікати, або корова «за бугаями», і тоді бігаєш до знемоги. Але часто бувало на пастівнику й весело, коли збереться нас кілька отаких шибеників – пастушків сусідніх табунів, і граємо ми в «гилки», в «сракача», в «масла», а от хтось не втримався і голосно гуркнув, тоді збігаються всі й лупцюють його по спині зі словами: «раки, раки, рачачі, обирайтесь, хлопці, всі, хто не прийде на рак, тому тоже буде так». І хто запізнився, тому теж «так». Наприкінці запитують: «дуб, качан, чи пшоно?». Як він скаже «дуб», то «тягни його за чуб»; якщо «качан», тоді «качав, качав і знов почав», і тільки «пшоно» – б’ють дужче, приказуючи: «Ето дєло рішено».

І ловимо в зарослих ситнягом і очеретом канавах маленьких прудких рибок-задесенок, і в’юнів, і деремо качині гнізда по черзі – один пасе, другий лізе в чагарі – шастаємо в близький ліс по малину. Але ось вже хліб з’їдений давно, молоко випите, тінь стала довгою-довгою і ми вирушаємо додому. Тут треба особливо пильнувати, бо деякі «бредні» корови норовлять забрести в городи, й буває там корова залишається до ночі, й тоді тобі влетить на горіхи. І буває, що ти пасеш зі старшою за тебе дівкою, або молодою молодицею, і тобі увесь день жаско, і увижається тобі щось таке… про що соромно і приємно думати.

А вже з років тринадцяти, з чотирнадцяти тебе починають змагати гріховні думки, не те щоб зовсім гріховні, але думки про осіб протилежної статі. І ось увечері, отакі горобці й отакі синиці, збігаємося «на ріжку» – на вигінці, і вже майже в сутінках граємось в «мурушки», в квача, ганяємось за дівчатами, й намагаємось упіймати так, щоб вхопити за груденята, у декого вони вже помітні, і йдеш додому, і долоня горить, і заснути не можеш до опівночі. А ще хтось і скаже: «Я мацнув, а в Ольги там отакенні». Але все це «виграшки». А було і серйозно. У сьомому класі (ми були переростки, два роки за окупації не вчилися) мені впала в око дівчина Ніна, і впала приворожуюче. Кругловида, чорна-чорнява, вона на кожному уроці підносила руку і відповідала дзвінко-дзвінко, і очі її блищали. Я пас її очима на передній парті, на перерві, на фізкультурі, не наважуючись підійти, тільки інколи «як ти розв’язала оцю задачку?». Я був певен, що вона не помічає моїх поглядів і мене самого, аж якось вона сказала в школі: «Ходімо разом». І я почав проводити. І був геть наївним. Я їй цитував вірші Байрона, розповідав про далекі світи, про що вичитав у книжках і журналах, але ті світи були дуже далекі і вони не діяли. А я не наважувався її обняти, а то й перевірити, від чого так відстовбурчується на її грудях кофточка, а відстовбурчувалася вона вже дуже помітно. Не знав, що в глибині своєї таємниці вона жде того. І дождалася іншого нашого однокласника. Та ще ж він залишився з нею в селі, а я пішов «на війну». То було кретинне рішення якоїсь високої дебільної голови: після восьмого класу хлопців відправили до військових таборів. Озброювали нас у районному військкоматі, в Ніжині: гвинтівка-трилінійка, лопатка, протигаз; на відділення, на десять хлопців – ручний кулемет Дегтярьова, а на взвод – станковий «Максим». Хлопці з війною в голові одразу кинулися до кулеметів, але пізніше виявилося, що це кара Господня, в щоденних походах гвинтівку закинув за плече, а кулемет треба котити, й три кулеметники всю дорогу сваряться, чия черга, міряють відстань кроками. Та й «дігтяр» з дисками важенний. І потім трапилося так: вночі нас погнали в поле, там окопалися, стріляли по «ворогу» дерев’яними кулями, які миттю згорали; ми, щоб не чистити після стрільби гвинтівки, кожен закладав свої патрони в «ручняк», стріляв і здавав гільзи; так-от, лежимо ми, стріляємо, а тоді нас підняли в атаку і ми побігли, а коли вернулися в табір, виявилося, що кулеметники загубили «Максима», бо ж сперечаючись, кому його тягнути, покинули в бур’яні. Потім ротою пів дня шукали його. Отож зброю видавали в повні, а форму, одяг – ні, а яка мати віддасть синові в муштру останні ціленькі штани і сорочку, тож усі були в латаному і рваному. Якось наш старший йшов збоку строю, а тоді вхопився за живіт і зігнувся в реготі: «такої банди, мабуть, ще ніхто не бачив». І добиралися ми з Ніжина до Седнєва за Чернігів своїм ходом і хто як міг.

Після війни ще валялося до біса патронів, як ми не перестріляли один одного, сам Бог знає. Певно й табори ті було організовано, бо високі «орли» у Кремлі планували швидку війну з американцями і англійцями, й треба було свіже гарматне м’ясо. А ми ж – діти, гвинтівка в півтора раза вища за «солдата». І солдат той… Іде рота з лісу, з навчань… «Запєвай “Варяга”».

Наверх ви, товарищи, все по местам…

І тут у строю «хлип, хлип» і ревіння. «Стой, к ноге. Что там?». «Затвор загубив». І ото вертаємося, стаємо «в цеп», шукаємо той затвор.

А от якось гралися у «війну»: червоні та сині. Ми в лісі сидимо в засаді, нам треба схопити «язика». Рота «синіх» йде кривулястою дорогою, попереду за двісті кроків дозір з трьох чоловік, а попереду них кроків за сто ще один передній дозорний. Дорога в лісі петляє, далеко не видно, ми вискочили, вхопили дозорного, заткнули рота ганчіркою, натягнули на нього мішок (взяли на кухні), вхопили і бігом. А щоб легше було його брати, гвинтівки, аби не заважали, склали під кущем. А тепер не знали, під яким. Там десятки коров’ячих стежинок, отже, біля якої? Переляк, розв’язали «полоненого», щоб допомагав шукати. А тоді просили весь «ворожий» дозір, а далі всю «ворожу» роту. Заледве знайшли.

І зовсім зле було з їжею. За рікою – за Сновом – накосимо трави з щавлем, і – в казан. А потім наші матері довідалися про наш «солдатський» раціон і попривозили великі полотняні торби із сухарями і шматками сала. Але наше начальство заборонило залишати торби в куренях (з гілок, де ми спали), і тепер рота виглядала дуже комічно: у кожного за спиною білий мішок із сухарями. Було багато реготу. У лісі набачили кілька схожих на вільхи дерев, густо обсипаних рожево-червоними ягодами, вони були солодкаві на смак, пооб’їдалися і потім не вилазили з «туалету», загородженого кілками.

Командувало обірванцями начальство високе, – це були фронтові офіцери, які йшли на демобілізацію і яких примусили одслужити ще місяць. Нашою ротою командував капітан на прізвище Рак, він не йшов до строю, а стоячи на пагорбі свистів, і всі бігли до нього. «Рак на горі свиснув», – казали ми.

Одначе, крім смішного, безглуздого, було й трагічне. Один хлопець утопився у Снові, його знайшли через три дні. Він лежав у курені, була глупа ніч, я стояв на варті, кричали коти, десь пугукала сова, і мені було неабияк лячно. Я причаївся під кущем, виставивши поперед себе гвинтівку з багнетом, ледве дочекався зміни. …І ще один загинув. Відомо: при команді «рівняйсь», всі рівняються у строю, викинувши гвинтівку з багнетом поперед себе, а далі команда «струнко», гвинтівка підтягнута, і – поворот наліво чи направо; а ми ослаблені, розхлябані, один при повороті не втягнув гвинтівку й загородив багнета передньому в потилицю. Той пішов до табору й по дорозі помер.

На відхід нам вперше зварили рисової каші та червоного компоту. Всі ми, з нашого села, склали кашу в мій казанок, великий, батьків, ще з часів Першої світової війни, і вилили туди компот. Секретар обкому партії вислав за своїм сином «Студебекер». Нас налізло в кузов стільки, що мені довелося лізти по головах, казанок на спині розчинився і червоно-компотна рисова юшка полилася на голови, мене гамселили в живіт, а я притьма ліз далі, поливаючи цією юшкою інших.

Ми верталися додому, і ще на підході до села застали трагічну звістку, один учень з нашого класу, якого батько відмазав від таборів, загинув – наступив у воді на протитанкову гранату, якою солдати глушили рибу і яка тоді не зірвалася. Ми зайшли на цвинтар, стали біля могили і тричі вистрілили з гвинтівок.

Так закінчилася «війна».

А наступна моя любов упала немов з неба. Була це дівчина на клас молодша, якщо я залишався хлопчаком, то вона вже – дівка. Звали її Галка. Дівка замашна, красива, уміла крутити хлопцям голови, і крутила, й вони грали до неї. А було так.

Приїхали з району з райкому комсомолу і районного комітету фізкультури відібрати учнів на обласні спортивні змагання. Профанація, адже районних змагань не проводили, аби відібрати кращих, може, й через те, що в районі було три середні школи, а у восьмих-дев’ятих класах майже самі дівчата. А у нас п’ятеро хлопців. Вони підібрали на око – рославіших, стрункіших: мене і моїх товаришів, ми ще й сиділи втрьох за одним столом-партою: Віталій, Борис і я. Поїхали. І ось перший день змагань. Якісь вони були хаотичні. Перше – біг на півтори тисячі метрів. Районний фізкультурник поставив Віталія. А той пробіг два кола й сів на доріжці, мені самому в подив: сільський хлопець, без батька, увесь час в роботі. Та й потім, казали, в педінституті він непогано бігав.

А ми з фізкультурником пішли в сектор для стрибків у висоту. Туди він записав Бориса. Спочатку – кваліфікаційні змагання, хто не подолав мінімальної висоти, далі до змагань не допускається. Борис вже два рази збив планку. Бо стрибав він з розбігу, прямо, підібгавши ноги, а вони все одно теліпаються. А треба, знаю, навскіс, перевалитися через планку. Мій старший брат з товаришами тренувалися стрибати так удома, в садку. І я з ними. І тепер бачу, що цю висоту візьму за виграшки. Кажу фізкультурнику – запишіть мене. Він пішов, записав, і я висоту взяв. І стрибав далі, найвищих висот не взяв, але стрибки мені зарахували в норму на значок ГТО І ступеня. Я один у районі мав такий значок. А далі… далі в Бориса розболівся живіт, і Віталій теж кволиться, і на всі дистанції виходив я. Кидав диск, метав молот і спис (приходив раніше і трохи тренувався), і біг з бар’єрами, і стрибки у довжину, і все інше. Фізкультурник клав мене на лавочку й розтирав ноги, а мені було соромно: здоровий дядько розтирає хлопчаку ноги. І соває мені в кишені шоколадки, а я їх віддаю дівчатам. Їх було двоє – Галка й друга теж Галина.

А далі був тріумф. Смішні та жалюгідні вони, юнацькі тріумфи, та й усі інші. Біг на три тисячі метрів. Якщо спринтери біжать кожен по своїй доріжці, то стаєри всі по одній, першій, найкоротшій. Побігли. Я, либонь, ще й загаявся, й біжу останній, а попереду всі інші, чоловік двадцять-двадцять п’ять. Я біжу й раптом мене обіймає «обида», що я – найгірший. Припустив. Обігнав одного, другого, …четвертого, п’ятого. На трибунах сидять ті, хто зараз у змаганнях участі не бере, а також сторонні зіваки. Вони мій ривок помітили. У мене на грудях на білій стрічці напис: «Ніжин». І вони почали гукати: «Ніжин, давай!», «Ніжин, покажи їм!». Підхльоснутий, я «показував». І ось вже позаду десятий, дванадцятий, п’ятнадцятий. І на трибунах грім: «Ніжин, Ніжин!». І я вже побіг, як дурний з гори. Попереду лишився тільки один спортсмен: довготелесий, довгоногий, у справжньому спортивному взутті, а не в такому як у нас, сільському, городньому. У мене в грудях бурхає полум’я, спирає подих, а я пру. Той, попереду, двічі оглянувся на мене здивовано. Це мене ще дужче зачепило. І ось я його вже наздоганяю, порівнявся, обійшов не корпус, і вже фінішна стрічка звивається у мене на грудях. А в мене в очах – темінь, морок. Я падаю. Судді на фініші підхопили мене під руки, поклали на лавочку. Біжить якась медсестра, біжить наш переляканий фізкультурник. А я кліпнув двічі очима – мені прояснилося. Встав: «Я пошуткував», – кажу.

І вже підсумковий збір. Грає туш духовий оркестр на честь переможців. І на мою честь за три тисячі метрів. І отримую грамоту. І ще з однією грамотою і вимпелом виходжу на сцену: наш район зайняв друге місце. Додому їхали вантажною машиною, її десь надибав фізкультурник, вона їде на Ніжин через наше село, – фізкультурник у кабіні з шофером, ми – в кузові, де два оберемки соломи. У селі біля містка стукаємо в кабіну. Галці тут злазити, мені теж. Хлопцям і Галині – далі. Злізли. Я ступаю на стежку через шкільне подвір’я. І раптом Галка: – Юро, приходь увечері до клубу, підемо разом додому. Так вона сказала: «Проведеш мене додому».

І я прийшов. І провів. І вдруге, і втретє… Але Галка була непостійна, фривольна; одного разу вийшов з клубу, дивлюся, де Галка, вона мала на мене чекати, а хтось мені й каже: «Галка пішла з Костею». Наступного дня різко виказав їй її зраду, вона в такому ж тоні відказала мені та розсварилася.

А вже наступна любов була в університеті. Я їхав складати вступні екзамени з підручниками в фанерному, обтягнутому зеленим сукенцем чемодані, засмаженою куркою і сорока карбованцями в кишені. Я вперше їхав до Києва, не знав, куди буду вступати: шкільні вчителі радили в технічний вуз (я добре знав математику), особливо учитель фізики: «Вступай в інженерно-будівельний», його син був інженером-будівельником.

Отже, часто не ми вибираємо дороги, а вони нас. Мені кортіло в Інститут цивільного повітряного флоту, там синя форма і пілотський кашкет з розпростертими крилами: «от би приїхати в такій формі до своїх дівчат». Будівельний інститут відкинув одразу: там основний предмет креслення, а воно в мене не найкращого чину, я – неохайний. І от з вокзалу я пішки прийшов до університету (чув про такий), поїзд прибув дуже рано, я ліг у парку Шевченка в кутку на лавочку, підклавши чемодана під голову («в городі самі «чужі», можуть поцупити»), й заснув. Прокинувся від плюскоту води: молоденька дівчина-двірничка поливала доріжки. Я взяв у неї шланг, напився. Пирснув на неї, вона на мене (молодість) і поволікся до університету. Стояв перед двома щитами, де перераховували всі факультети, й вибирав. Мушу сказати, що я був певен у тому, що вступлю, бо вчився на п’ятірки, перечитав книги всієї шкільної бібліотеки. Вибрав «западноєвропейський» відділ (стояв перед щитом з російським текстом) філологічного факультету; звучить же як! Там я вивчатиму західноєвропейську літературу. Черга здавати атестати – величезна, я здав, склав екзамени й вступив. За цей час не тільки з’їв курку й спечені матір’ю коржики, а й проїв майже всі сорок карбованців. Останні дні жив на іржавій тюльці і напівгнилих помідорах по п’ять копійок за кілограм. А вступивши, продав на товчку, який був просто на тротуарі на вулиці Леніна, підручники, й пішов з таким самим щасливим абітурієнтом у ресторан. Бо ж читав про ресторани у романах. І їжу обирали, не якийсь борщ чи суп, а «омлет с яйцом и гренками», і не кашу чи картоплю, а чахохбілі. Побачивши, що офіціантки ходять у білих кокошниках, ми й собі хотіли одягнути на голови складені на тарілках перед нами пілотками білі серветки, але нас зупинив чоловік за сусіднім столом. І вилаяв офіціантку, що збиткується над сільськими хлопцями: подала бульйон – водицю, в якій плаває яйце, а грінки принесла хтозна коли («вы уже съели, а я гренки несу»), і до чахохбілі подала не ложечки, а виделки. Звідтоді, де б я не бував тут чи за кордоном, я не замовляю страви, якої не знаю.

Університет ще тоді стояв у руїнах, ми бігали по школах, тільки загальні, потокові лекції слухали в сусідньому з червоним корпусом великій, пофарбованій у жовте будівлі. Навчання мені давалося надзвичайно важко. Західноєвропейський факультет виявився романо-германським, так його одразу перейменували, щоб не схилятися перед «гнилим» Заходом. І вчили там іноземних мов. А ще мене поперло на французьке відділення. Французької мови до того я й не нюхав, у групі всі вчили її до цього, вони вже читали тексти, а я намагався розібратися в алфавіті. Провчившись трохи не до першої сесії, я збагнув, що тут мені буде лихо, пішов до декана й перевівся на український відділ. Такий вибір зробив ще й тому, що в кімнаті, у якій жив (сімнадцять студентів), були одні лише україністи. Добряче піднатужившись, склав сесію на п’ятірки, й далі так учився, а вже з другого курсу був персональним стипендіатом. А це було щось! Звичайна стипендія була в розмірі двадцяти одного карбованця. А я отримував п’ятдесят, отже, після отримання стипендії міг повести товаришів у шалбан «Зелена жаба» й там пригостити їх по сто грамів та по кухлю пива, в яке вливалася горілка, щоб краще «брало», й наїстися майже досхочу пиріжків з горохом. А потім бродили по ботанічному саду, розмови були відверті до спідньої сорочки, і зривали ми мріями піднебесні сфери й почувалися геніями. Бо ще й писали вірші.

І, звичайно, не міг не закохатися в однокурсницю.

Усьому найкращому я завдячую своєму другові, в майбутньому талановитому байкареві Анатолію Косматенку, який пробув дев’ять років у війську рядовим і приніс з війни в солдатському мішку не запасні підметки до чобіт, а книжки, зокрема Андрія Малишка і Володимира Сосюри. Насамперед він показував приклад серйозного вивчення української мови, яку тоді всіляко зневажали і якою нехтували. Український дух (мова і пісні) панував тоді тільки на українському відділенні, найперше в нашій кімнаті. Однак цей дух становив загрозу для його носіїв. Так, коли я був на четвертому курсі, забрали в табори студентів третього курсу, бо в кімнаті співали тільки українських пісень і говорили, як нелегко живеться в колгоспах їхнім батькам. Пізніше вони повернулися і дехто відновив навчання, але майже кожен привіз із Сибіру якщо не епілепсію, то туберкульоз. Вони швидко повмирали. Один з них на прізвище Волощук помер по дорозі в село, залишився, здається, тільки Адаменко, той з Довженкової Сосниці.

Я теж зачепився за деякі задери. Одного разу в молодшого студента по моїй кімнаті знайшли під подушкою томик Грінченка зі студентської бібліотеки. Грінченко не був заборонений, лише таврований як український буржуазний націоналіст. Отож, чому читав Грінченка, а не Миколу Островського чи Рилеєва, і хто тобі його порадив? Переляканий хлопець вирішив обпертися на авторитет персонального стипендіата, й назвав моє прізвище. І мене почали тягати по університетських інстанціях, та все ж обійшлося. Іншого разу сталася більша прикрість, пов’язана з моєю громадською кар’єрою. Я був головою фізкультурного бюро відділу. О, та моя посада… Суміш гіркого і смішного. Бо ж життя бідне, хлопців на відділі мало. Яка там фізкультура! І от на університетських змаганнях ми виступаємо втрьох: відповідальний за фізкультурну роботу від партбюро Карпо Швачко, від комсомольського бюро – Юрій Петренко і я. Естафета 4 по сто метрів. Четвертого немає. І я мушу бігти два етапи – другий і третій. Суддя на другому етапі біжить за мною: стій, зупинися, а я біжу. Врятувала химерна пригода, бо ніхто на мене не дивився: у Петренка тріснула резинка трусів, і вони з ноги полетіли на трибуну, а плавок у той час не було. Після цього стрибки з жердиною. Швачко: «йди». Але я затявся, бо ж до цього ніколи не тримав у руках жердину. Як і Карпо, який запитав у суддів, за який кінець її тримати. Впав пикою у тирсу, відпльовується, а суддя: «вторая попытка, студент!». І вихований, добрий Карпо попер його матом.

А на цю посаду я потрапив незвично. На першому курсі був комсомольський крос, ми бігли довкола Центрального стадіону, який був на ремонті, огороджений дошками. І от біжу я в батьковій шинелі, в кирзаках до самого заду, й бачу у паркані дірку, і, як сільський житель, знав, що мусить бути друга з протилежного боку. І пірнув у неї, вибіг з того боку, де тільки наближалися кращі бігуни. Я підхопив поли й побіг. І судді на фініш дивувалися і охали зі своїми хронометрами: в шинелі, у кирзаках і отакий час!

І та ж фізкультурна кар’єра заледве мене не згубила. Пізніше, через два роки, мав бути комсомольський крос на честь річниці Жовтня. Перед цим зібрали відповідальних за фізкультурну роботу від партійного і комсомольського бюро, а також голів спортивного бюро. Крос – через два дні. І я наївний, сам зі студентської гущі, підвівся і сказав, що до річниці Жовтня ще далеченько і варто перенести крос на день-два, бо за два дні видаватимуть стипендію і студенти можуть на крос не з’явитися (а студенти, особливо наприкінці місяця, перед стипендією, жили впроголодь). Так воно і сталося: як і очікувалося, ніхто не прийшов бігати. Але ж треба було знайти цапа відбувайла. Це – я. Зірвав комсомольський крос. І мене просто на комітеті й виключили з комсомолу. А це, відомо, вело за собою й відрахування з університету. Через два дні викликали на засідання бюро райкому. Мабуть, я мав жалюгідний, нещасний вигляд, а може, члени бюро райкому не любили нашого університетського занозистого вождя, теж члена бюро райкому, але всі проголосували проти виключення. Все скрутилося за три дні, на відділі ніхто й не знав про цю халепу.

У цілому ж я був сумлінним, дисциплінованим студентом і дуже боявся як партії, так і комсомолу. Отож і спортивну роботу тягнув з усією відповідальністю. У жодному спортивному виді я не мав високих результатів, але тягнув на середняка скрізь, бо ж був звичним до роботи селюком.

Ось факультетські змагання з шахів. Маємо грати з командою механіко-математичного факультету, де половина першорозрядників і навіть є один кандидат в майстри спорту. Ми домовилися, що наші гірші гравці сядуть за перші дошки, а кращі – за останні: може, таким чином і здобудемо очко-друге. Але ніхто не хоче сідати за першу дошку проти кандидата у майстри. І я вмовляю одногрупника, однокімнатника Петра Сингаївського: ми в кімнаті нещодавно навчили його правильно розставляти фігури на шахівниці. І я обіцяю йому за гру повести в їдальню і нагодувати не лише борщем і вінегретом, але й шніцелем з пляшкою пива і цигарками «Казбек». Зрештою Петро погоджується. А треба було бачити Петра: імпозантна фігура, буйні кучері, а що вже самоповага, аж до пихи; якось, вже значно пізніше, я був у видавництві, й забігає Михайло Стельмах, а він був такий: «пасочка», кожному люб’язно тисне руку: «здраствуйте, здраствуйте», й тут заходить Петро, знічев’я всім подав руку й пішов до сусідньої кімнати, Стельмах до мене: «Хто це такий?».

Я як капітан команди мусив сісти за другу дошку проти їхнього капітана, першорозрядника. Він досить швидко виграв у мене. А на першій дошці Петро на п’ятому чи шостому ході підпер під бій свого слона, кандидат у майстри задумався: очевидно пастка, візьму, а через три-чотири ходи буде мат. І не бере слона, відступає. А тут Петро дістав коробку «Казбеку», розкриває: «Закурюйте, за дошкою ми – суперники, а так – друзі». «Ні-ні-ні», – бурмоче кандидат у майстри. «Я не курю». А ми бачили, що він курив. І повів він гру страшенно обережно: йому для того, щоб стати майстром, потрібно набирати очки і на групових турнірах. А він боявся, бо хоч і знав, що в нас немає сильних гравців, але ж ми могли привести «варяга» з КПІ чи ще звідкілясь.

Уже всі закінчували грати, а він все думав. Годинників, які рахують час, не було. А всі дивляться з-за спини, кахикають і посміюються. Врешті кандидат зрозумів з ким має справу, швидко всукав Петрові мат, схопив капелюха і вискочив з кімнати.

Звичайно, не в усьому ми були легковажні, насамперед ми серйозно вчилися. Не забуваються деякі викладачі старої формації: Агапій Шамрай, Ілля Микитович Кириченко, обидва відомі україністи. Ілля Кириченко – академік, але їм українську мову викладати не дозволяли, перший викладав античну літературу, а другий – латинь у невеликій групі. Він був справжній вчений, словникар. І піднімалися молодші: не дуже молодший Арсен Іщук, довголітній декан факультету, порядний чоловік. Одному моєму знайомому, студенту кравець у селі пошив костюм військового крою, Іщук зазвав його в кабінет і каже: «Скинь, це ж мундир петлюрівського офіцера, тебе заберуть», студент кинувся до кравця, а той каже: «Я як шив, так і пошив, іншого крою я не вмію». І мали виключити з університету Олексу Мусієнка як сина «ворога народу» – виключав Степан Колесник, – а вже йшла реабілітація, і Іщук порадив швидко взяти довідку, що батьки реабілітовані, й Олекса просто на зборах подав її до президії.

Викладачку старослов’янської мови Зінаїду Животкову звільнили з роботи, бо хтось доніс, що вона ходить до церкви.

Звичайно, молодість, то таки молодість. Багато цікавого, багато веселощів і реготу. Ось ми дожилися, до стипендії два дні, а в нас порожньо в кишках. Хочеться їсти. Почали шарити в тумбочках. У одного знайшли торбинку сушених фруктів, у іншого – крохмаль. Зварили кисіль, на кухні, у відерній каструлі. Несли в кімнату під дзвін гітари, мандоліни і двох каструльних кришок. Кисіль гарячий, поставили на підвіконня – нехай прочахне. А самі застелили газетами довгого стола, виклали ложки, порізали хліб – нашкребли на нього копійки. Чекаємо. І тут хтось відчинив двері, рами – подвійні, торох! – каструля з киселем полетіла за вікно. Ми оніміли: під вікном тротуар (третій поверх), а якщо когось вбили. До вікна, але – слава Богу, тільки якась пара біжить далеко й обтріпується. Комендант наказав нам оддирати од киселю стіни хоч і зубами.

І все ж, як я вже сказав, було чимало серйозного. Серйозно ми, ще початківці, думали про власну творчість. З нашого курсу, навіть з групи, вийшло п’ятеро членів Спілки письменників України. Це, окрім мене, Анатолій Косматенко, Сергій Плачинда – рвійний, беручкий, уважний прозаїк, Юрій Петренко і Петро Сингаївський. Петро Сингаївський сам збив себе зі шляху. Він, як і всі ми, розмовляв українською мовою, але мав великий чемодан збірок тогочасних російських поетів і сам писав російською мовою. Довгий час не читав своїх віршів, заінтригував нас, бо прослухавши когось казав: «юринда». А потім якось напився й почав читати свої, й заслужив те саме визначення. Начитався Єсеніна і писав під його впливом, стихія російської мови була йому чужа, і вірші були роблені. Значно пізніше перейшов на українську мову.

Косматенко вже почав друкувати свої байки в газетах і журналах, а про себе я скажу далі. Ми ходили на літературну студію, вже аспірантом я був керівником студії, а Василь Симоненко – її головою, ми часто зустрічалися, планували заняття, читали вірші студійців, але справжньої близькості між нами не сталося, либонь, я не був авторитетним мудрим керівником, а Василь ще не був тим Василем Симоненком, що пізніше, коли почав працювати в обласній газеті, тоді він в основному писав сатиричні вірші. А основні надії студійці покладали на Василя Діденка, Тамару Коломієць, Миколу Сингаївського, Петрового брата. Ще один однокурсник, однокімнатник запекло віршував – Зіновій Вінюков, вельми музично обдарований, але його на другому курсі виключили з університету. Він закохався в нашу комсомольську, а потім і партійну активістку Тетяну Молодід, але вона не відповіла, і він вчинив дикий жарт – сфотографувався повішеним. Фото якось попало в комітет комсомолу, а там: «А якби його побачили іноземці…». Тетяна пізніше покінчила з собою, а була вона активісткою щирою, правдивою. Пам’ятаю, прийшов на комсомольські збори «товариш з ЦК», одразу сів у президії і почав перебивати виступаючих, тоді Таня: «А хто вас обирав до президії, сядьте в зал». А були активісти інші, кар’єристичні, ці завдавали багато лиха, цих було страшно.

З моїми однокурсниками-письменниками наші дороги часто перехрещувалися, ми жили у взаємній повазі та злагоді. Усі були щирими українськими патріотами й залишили слід в українській літературі.