Дотик

Розділ 1 Повернення блудного сина

Рік, проведений у Бірмі, подарував Лі рубіни та сапфіри, а також той важливий факт, що нафта тут виходила на поверхню. Однак її використовували тільки для виробництва гасу після того, як вона здійснювала важку та виснажливу подорож з пагорбів у глиняних глеках. Рік у Тибеті не подарував діамантів, але дав духовні багатства, набагато цінніші за індійські брильянти. А рік, коли він гостував у колишніх співучнів в Індії, почався з пошуку діамантів, який згодом перетворився на дещо більш корисне для людей магараджі. Виробництво заліза з нечувано багатих родовищ руди стримувалося технологією виплавляння, яка не змінювалася тисячоліттями і залежала від деревного вугілля, дефіцитного через активне вирубування дерев. Фінансуючи нову технологію на кошти з продажу марганцю, Лі привозив вугілля з Бенгалу і поставив своє панівне становище на міцне промислове підґрунтя. Коли деякі раджі, що були під владою англійської корони, висловили невдоволення таким нахабством, Лі відповів їм, що він — просто слуга магараджі, що магараджа і досі править (хоча й зі згоди англійців), тож чим вони незадоволені? Він був певен, що імператриця Індії матиме свою частку.

Після цього Лі похапцем подався до Персії, щоб зустрітися зі своїми старими співучнями, Алі та Хусейном, двома синами шаха Насреддіна, який правив зі свого Павичевого Трону майже півстоліття, і цей ювілей мав святкуватися 1896 року.

Цікавість погнала Лі до гір Ельбурс, де він хотів на власні очі побачити криниці з нафтою та смоляні копальні, про які розповідав йому Александр. Вони і досі там були, і досі їх ніхто не розробляв.

Мандруючи на своєму арабському коні, він блукав поглядом по непривітній та гористій місцевості. Лі виявив, що «Ельбурс» є хибною назвою, яку дали європейські географи всім гірським кряжам в Західній Персії; справжній же Ельбурс лежав довкола Тегерана — високі піки, вкриті вічними снігами. А те, на що він зараз дивився, — то були гори. Просто гори без назви.

Нафтопровід до Перської затоки… Одна свердловина на п’ять акрів… Та це ж — спосіб для Персії розплатитися зі своїм величезним боргом, а йому — заробити власні статки і збагатитися! Нафта знаходила дедалі ширше застосування: мастильні оливи, гас, парафін, смола кращої якості, аніж вугільна, вазелін, анілінові барвники та інші хімікати — а також пальне для нового двигуна, який перетворював його на горючу суміш з такою ефективністю, яка паровим двигунам і не снилася. Хіба ж не казав йому магараджа, що штучне індиго нищило індійський експорт природного барвника індиго?

Добре поміркувавши і дійшовши висновку, Лі повернувся до Тегерана і попросив аудієнції в шаха.

— Іран має велике багатство — нафту, — сказав він, уживши перську її назву; його фарсі вже була настільки досконалою, що він міг обходитися без перекладача. — Але не має місцевої технології та знань, щоб цим багатством скористатися. Я маю такі знання і достатньо коштів, щоб експлуатувати родовища нафти. Я дуже хотів би отримати дозвіл на цю діяльність в обмін на угоду, що забезпечуватиме мені п’ятдесят відсотків прибутку плюс компенсацію тих коштів, які я вкладу в устаткування та механізми.

Йому було важко говорити мовою, яка не мала технічних термінів, і Алі та Хусейн допомагали йому, де могли.

Розмову слухав іще один чоловік: потенційний нащадок Насреддіна — Музафаруддін. Він служив губернатором Азербайджану, перської провінції, яка межувала з Кавказом і була постійно на ножах з турками та росіянами. Через швидкий розвиток Баку як джерела нафти для Росії Музафаруддін виявив неабияку зацікавленість. Він також дуже переймався тим, щоб Іран не виштовхнули на узбіччя в перегонах за контроль території, на якій — чи у якій — можуть бути знайдені поклади цінних ресурсів. Для родини шаха Лі був відносно нешкідливим варіантом, бо не мав територіальних претензій або інших мотивів, аніж служіння Мамоні. Мамона — це вони розуміли. З Мамоною вони могли впоратися. Старий шах впав у летаргію виконавчої влади, обплутаної системою привілеїв та повноважень, які надто часто призводили до того, що на керівних посадах опинялися не ті люди, що треба. Та Музафаруддіну лише щойно виповнилося сорок, а та хвороба, яка зрештою його доконала, ще не встигла розвинутися. Його непокоїли не турки, а росіяни, які завжди плели інтриги, щоби мати вихід до океанів на дурняк: не пробиваючись через чужі моря та не ведучи жорстоких морських битв. У цьому сенсі Іран був для них бажаною здобиччю…

Тож після кількох місяців пробивання своїх інтересів Лі Костеван нарешті отримав право видобувати нафту в Західній Персії на площі у двісті п’ятдесят тисяч квадратних миль. Нафту треба було видобувати і качати, а для цього знадобилося найняти невдоволених «диких» бурильників в Америці, закупити сучасне бурове устаткування, де до зубчастих бурів для їх охолодження подавалася вода під тиском, а також установити парові двигуни для забезпечення машинерії енергією.

Численними були його труднощі, і всі вони не мали стосунку до техніки. Йому довелося звикати до безперервного ескорту з цілого батальйону солдат, бо гори кишіли неприборканими племенами, які не корилися владі Тегерана; жахливі перепади висот перетворювали на кошмар спорудження навіть елементарних доріг; залізничного сполучення як такого майже не існувало; а найгіршим було те, що у країні відчувався страшенний дефіцит горючого пального — як вугілля, так і дров.

Тому Лі вирішив почати з того, що було практично здійсненним у тих конкретних умовах. Свої перші свердловини він обмежив Ларістаном, де залізниця поєднувала місто Лар із Перською затокою і де навколо Лара були поклади вугілля. Невдовзі він виявив, що його дикі бурильники теж мали підкріплений величезним досвідом нюх на нафту. Лі слухав їх з величезною увагою і набував практичного досвіду, яким підкріплював свій диплом з геології, отриманий в Единбурзі. Він швидко збагнув, що нафтопровід є нереалістичним проектом, однаково що «глюком» під час куріння опіуму, але нафту можна було перевозити цистернами залізницею, до того ж британці патрулювали Перську затоку, вважаючи її своїми водами. Портові споруди були примітивними, морських танкерів — обмаль. Та Лі не розчаровувався: упевнений, що попит на нафту зростатиме з кожним роком, він напружено працював над тим, щоб забезпечити іранській нафті комерційний успіх. На його щастя, шах та його уряд були такими бідними, що дохід у 10 000 фунтів був для них астрономічною сумою.

1896 року шаха Насреддіна було вбито буквально за кілька днів до його п’ятдесятирічного ювілею; убивця, такий собі Керман, сказав, що він діяв за наказом шейха Кемаль-уддіна, який «віддячив» своєму родичу шаху за його доброту тим, що став закликати до бунту, а коли спроба зазнала фіаско, він спробував знайти притулок у Константинополі. Його вислали назад до Ірану, де він мав постати перед судом (убивцю повісили раніше), але по дорозі Кемаль-уддін помер, і влада в Ірані досить мирно перейшла до Музафаруддіна. Новий шах почав своє правління з позитивних кроків — урегулював обіг мідних монет і скасував древній податок на м’ясо, але підкилимна змовницька діяльність тривала й далі.

Для Лі то був неспокійний час; виробництво невеликої кількості нафти таки вдалося налагодити, і воно давало певний прибуток, але не ті мільйони, на які він сподівався і які, він, знав, неодмінно будуть.

Не знаючи, що новий шах захворів і здоров’я його слабшає, Лі вирішив відвідати Англію. Він уже не був у Кінросі сім років, навмисне щезнувши з виду; листи до матері він передавав з оказією на пошту у європейських містах, а про своє місцеперебування ніколи не повідомляв. Тому Александр, який не кидав спроб його розшукати, так і не зміг його знайти. Причина була проста: Александр навіть не підозрював, що Лі може зайнятися нафтовим бізнесом, особливо у такій країні, як Персія. Після того як Лі похапцем покинув Індію, він став людиною-невидимкою.

Лише два предмети з Кінроса супроводжували його в мандрах: фотографії Елізабет і Рубі. Його мати переслала їх йому разом із фотографією Нелл, коли він був в Індії. Але Лі чомусь не дуже подобалося споглядати жіночу версію Александра, тому фото Нелл він кинув у купу палаючого листя. Зроблені на початку 1893 року, якраз через три роки після його від’їзду, ці фото стали для нього справжнім шоком: через те що Рубі так постаріла, а Елізабет не постаріла взагалі. «Наче муха в янтарі, — подумав він, уперше побачивши це фото. — Не життя, що скінчилося, а життя, що застигло». Хоча старий біль минувся, все ж щось мимоволі відчувалося, коли він торкався цього фото, тому він носив його з собою, але нечасто видобував з кишені.

Нарешті містер Модлінґ скінчив свій земний шлях, і його змінив так само компетентний та ввічливий джентльмен, містер Августус Торнлі.

— Скільки грошей у мене лишилося? — спитав Лі в містера Торнлі.

Августус Торнлі з подивом і цікавістю подивився на нього. Ще й досі в Англійському банку ходила легенда про першу появу в ньому Александра Кінроса — ящик для інструментів, одіж з оленячої шкіри, пом’ятий та потертий капелюх. «А ось іще один цікавий тип заявився», — подумав банкір. Гладенька шкіра, засмагла до кольору дубової кори, ця химерна, схожа на кобилячий хвіст, коса, зосереджене обличчя і дивовижно просвітлені очі. На ньому був замшевий костюм, дуже схожий на костюм сера Александра, але на ньому не було капелюха, верхня частина одежі більше скидалася на піджак, а не на сорочку, розстебнуту до половини грудей, так само засмаглих, як і обличчя. Однак його англійська була бездоганною, як добре оброблений брильянт, а манери були світськими та вишуканими.

— Трохи більше, ніж півмільйона фунтів, сер.

Тонкі чорні брови з подивом підскочили, а посмішка оголила дивовижно білі зуби.

— Старий добрий «Апокаліпсис» і надалі заробляє гроші! — сказав Лі. — Яке полегшення! Хоча я, мабуть, єдиний акціонер «Апокаліпсису», який увесь час знімає гроші з рахунку, а не кладе.

— Це з одного боку, докторе Костеван. Вклади на ваш рахунок надходять від компанії регулярно. А можна поцікавитися, куди вкладаєте гроші особисто ви?

— У нафту, — стисло відповів Лі.

— О, це промисловість, за якою майбутнє, сер. Усі кажуть, що невдовзі безкінний екіпаж замінить кінний, і ця новина наганяє песимізм на кінних перевізників та кіннозаводчиків.

— Уже не кажучи про тих, хто подорожує верхи.

— Та отож, та отож.

Отак вони теревенили, поки клерк не приніс Лі банкноти, які він замовив, і містер Торнлі підвівся, щоб провести свого клієнта до виходу.

— До речі, ви щойно розминулися з сером Александром, — повідомив він.

— Він у Лондоні?

— У готелі «Савой», докторе Костеван.

«Треба чи не треба? — питав себе Лі, ловлячи екіпаж. — Чорт, а чом би й ні?»

— До Стренду… ні — давайте просто до «Савою», — сказав він, убираючись усередину.

Не маючи при собі дрібнішої монети, Лі дав візниці золотий соверен, який той, перелякавшись, похапцем сховав до кишені, думаючи, що клієнт помилився, сплутавши монету з шилінгом. Та Лі ніколи було перейматися цією проблемою — він швидко увійшов до готелю і сказав швейцару, який походжав по фойє, що хоче зняти в їхньому готелі кімнату.

«От досада! — подумав швейцар. — Як же тактовно пояснити цьому типу, що проживання в нашому закладі йому не по кишені?»

У цей момент на сходах з’явився Александр — у ранковому костюмі та циліндрі.

— Бачу, зібрався на чай, Александре! — вигукнув Лі. — Ну й франтом ти став під старість!

Поважний чоловік подолав тридцять футів мало не в один стрибок, міцно притиснув до себе дивакуватого типа і цьомкнув у щоку.

— Лі, це ти! Дай я на тебе подивлюся! Чорт, я б із задоволенням носив те, що зараз на тобі, а не оцей триклятий офіційний костюм! — скрикнув Александр, посміхаючись від вуха до вуха. — Хлопчику, ти — як бальзам на душу! Ти десь зупинився?

— Ні, я якраз хотів уселитися і спитав, чи немає в них вільної кімнати.

— У моєму люксі є одна — зроби мені честь.

— Залюбки.

— А де твій багаж?

— Та немає в мене багажу. Я втратив усю мою європейську одіж у маленькій сутичці з белуджами років сто тому. Що бачиш, те й маєш, — мовив Лі.

— Знайомся, Мофілде. Це доктор Лі Костеван, — сказав Александр. — Один з моїх співдиректорів. Будь другом, попроси мого кравця прийти завтра вранці — добре? — І він пішов сходами, обхопивши рукою Лі за плечі.

— Хіба тут немає ліфта? — спитав Лі, дуже радий бачити Александра.

— Тільки не зараз і не для мене. Я мало рухаюся, тому мені потрібна розминка. — Він узяв Лі за косу і легенько посмикав. — Ти ніколи її не підстригав?

— Інколи просто підрізаю. Ти йшов на якусь важливу зустріч?

— Та чорт з нею, найважливіша зустріч — це ти!

— Як легко ми перейняли лайливі слова від моєї матері! Як вона там?

— Дуже добре. Уся в турботах про Доллі — ти ж чув про бідолаху Анну? Бо я не пам’ятаю точно, коли ти зник.

— Краще розкажи мені все це знову, Александре.

Тож зрештою сталося так, що вибачення не знадобилися, бо вони були непотрібні; двоє чоловіків сиділи за обідом у номері Александра так, наче востаннє бачилися вчора, але водночас — сто років тому.

— Ти потрібен на підприємстві, Лі, — сказав Александр.

— Якщо це буде серйозна робота — то я згоден бути потрібним.

І з цього місця вони перейшли до розповіді Лі про його діяльність у Персії та сподівання, які він покладав на нафтову промисловість. Александр слухав уважно, заінтригований тим фактом, що спогади про його розповіді про Баку привели Лі в цю сферу діяльності.

— У той час я про це не здогадався, — сказав він, — бо не розмовляв місцевими мовами і тому не знав, що тамтешні мешканці винайшли спосіб очищати сиру нафту настільки, що її можна було використовувати як пальне для двигунів. Але ж вони не вміли відсепаровувати найлегші та найліпші фракції нафти, а Даймлера з його двигуном внутрішнього згоряння іще не було. Така проста річ! Зробити так, щоб пальне працювало всередині двигуна, а не ззовні. Клянуся, Лі, ця сировина з’явилася якраз вчасно для того, щоб зробити недавній винахід не лише можливим, але й таким, який можна застосовувати на практиці. — Але Александр не схвалював ідеї розширення діяльності у Персії. — Я не знаю багато про цю країну, але це — країна-банкрот, непевна країна, яка до того ж дуже залежна від милості росіян. Торнлі з Англійського банку каже, що Росія намагається встановити там свій контроль через банки. Персії потрібні запозичення, а Британія дещо нагадує своєю поведінкою дівчину, якій уже робили пропозицію, тому вона з упевненістю чекає нових, тож чому б інколи не казати «ні»? Продовжуй свою діяльність там стільки, скільки зможеш, але моя тобі порада: вшивайся звідти відразу ж, щойно відчуєш, що запахло смаленим і що ти можеш лишитися без штанів.

— Я швидко стаю прихильником саме такої точки зору, — мовив Лі, зітхнувши, — однак нафта дасть більше грошей, ніж золото.

— До того ж ти маєш перевагу: ти — виробник, а не продавець. Однак мені здається, що ти надто рано пішов на цей крок. Я пішов у іншому напрямку. Це — не нафта, а гума. Зараз у нас уже є тисячі акрів плантацій у Малайзії, на яких вирощуються бразильські каучукові дерева.

— Гума? — задумливо спитав Лі.

— Вона стає всюдисущою — використовується майже для всього. Автомобільним колесам потрібна гума — як для протекторів, так і для пневматичних шин. Стався великий стрибок у збуті велосипедів, бо вони теж перейшли на пневматичні колеса. Пружини, клапани, мочалки, водонепроникна одіж та калоші, гумові підстилки для шпитальних ліжок, валики, надувні подушки, машинні ремені, печатки, ролики — цей список майже нескінченний! Тепер ізоляцію для кабелів роблять не з гутаперчі, а з гуми, а ще є така тверда як камінь гума — вулканіт, що витримує дію кислот і лугів.

Він захопився власного розповіддю; відкинувшись на спинку крісла та відчуваючи у шлунку приємну тяжкість від соковитого біфштексу, Лі спостерігав за грою емоцій на Александровому обличчі. Насправді він не дуже змінився; напевне, він ніколи сильно не зміниться. Як і більшість жилавих чоловіків, він виглядав старшим, коли був молодий, а тепер, коли постарішав, став виглядати молодшим. Густе, як і завжди, волосся було тепер майже сивим; воно робило його схожим на лева, бо він і досі носив його довгим, аж до плечей. Його очі й досі палали вулканічною енергією, а тіло, незважаючи на згадку про необхідність фізичних вправ, не набрало жодного фунту зайвої ваги.

Але характер його помітно пом’якшав, може, через оту історію з Анною та Доллі — Лі не був певен. Просто ота бундючність та владність, із якою Лі зіштовхнувся після свого повернення до Кінроса, геть обсипалася — і з-за них показався колишній Александр. Так само динамічний, як і колись, з так само безпомилковим інстинктом починати новий бізнес у належний час: хто б міг подумати — гума! Однак він став м’якшим, добрішим, навіть милосерднішим. Щось навчило його смиренності та стриманості.

— Я маю для тебе подарунок, — сказав Лі, порпаючись у кишені своєї сорочки. Та не встиг він витягнути звідти фотографії і перекласти їх до іншої кишені, як Александр вихопив їх у нього з руки. «Усе ж якась владність та залишилася!»

— Ага, це, наскільки я розумію, твоя мати, а це хто — невже Елізабет?

— Узагалі-то мама прислала мені в Індію три зображення, але фото Нелл я десь посіяв.

— Фото Рубі більш заяложене, аніж фото Елізабет.

— Тому що я на нього частіше дивлюся.

Александр віддав фото назад.

— Ти повернешся додому, Лі? — спитав він.

— Стривай, спочатку — ось це.

З виразом захвату та потрясіння на обличчі Александр став роздивлятися монету.

— Та це ж драхма Александра Македонського, до того ж дуже рідкісна! І у прекрасному стані. Має такий вигляд, наче й не була у вжитку, хоча це неможливо.

— Її подарував мені нинішній персидський шах, тож хтозна, чи була вона у ходженні. Вона запросто могла десь лежати неторканою, відтоді як твій тезко покинув Екбатану, — шах каже, що монету привезли з Хамадана, як колись називалася Екбатана.

— Хлопчику, та вона ж безцінна! Я навіть не знаю, як тобі віддячити за такий подарунок. Так ти приїдеш додому чи ні?

— Трохи пізніше. Спочатку я хочу побачити «Маджестік».

— І я теж. Кажуть, що це — найкращий лінкор у світі. І чому Королівський флот так уперто розміщує свої дванадцятидюймові гармати на платформах, а не в баштах? Гадаю, американський флот має перевагу, бо використовує башти замість обертальних платформ.

— Це не має особливого значення, бо ці штуки надто вже повільно пересуваються — усього чотирнадцять вузлів на годину. До того ж Крупп виробляє кращу броню, аніж фірма Гарві.

— Кайзер Вільгельм теж почав будувати лінкори, — сказав Александр, пихкаючи сигарою. — Особисто я вважаю, що флот Її Величності з’їдає надто багато державних коштів.

— Та ну, Александре, — лагідно заперечив Лі, — може, за чотири роки я й відстав від життя, але не думаю, що Британія перебуває у скрутному фінансовому становищі.

— Так, Британія має велику дійну корову — імперію, але той економічний спад, що ми його відчуваємо в Австралії, поширився по всьому світу. Правда полягає в тому, що будівництво лінкорів дає людям роботу, бо на верфях у Клайді немає закладених кілів океанських лайнерів.

— А як стоять справи в Новому Південному Уельсі?

— Невесело. Банки лопаються один за одним починаючи з 1893 року, хоча то був найгірший рік. Закордонні інвестори похапцем витягують свої гроші. Багато років тому я намагався переконати Чарльза Дьюї не вкладати гроші у сіднейські банки, але він мене не послухав. Добре, що в Констанції є два зятя, які краще розуміються на бізнесі, аніж Чарльз. — Його чорні очі блиснули. — Генріетта й досі незаміжня. Невже ти не шукаєш собі гарну дружину?

— Ні.

— Шкода, шкода. Вона — гарна дівчина, але, боюся, вона так і залишиться старою дівою. Як і Нелл, вона надто метушлива і надто наполеглива.

— А як там Нелл?

— Вивчає медицину в Сіднейському університеті, хочеш — вір, хочеш — ні, — скривився Александр. — Закінчила з відзнакою інженерний факультет — і відразу ж вступила на другий курс медичного факультету. От мені ці жінки!

— Молодчага Нелл. Медицина — нелегке заняття для жінки, це точно.

— Після інженерної справи? Дурниці!

— Вона вся в тебе, Александр.

— І не нагадуй.

— А як стосовно федерації? — спитав Лі, міняючи тему.

— Ет, із цим уже все ясно наперед, хоча Новому Південному Уельсу не дуже-то й кортить. Гадаю, через те що кортить штату Вікторія. Ці дві колонії одна одну недолюблюють. Вікторії ця федерація вигідна.

— А профспілки?

— Стригалі та некваліфіковані робітники об’єдналися і створили CAP — Спілку австралійських робітників. Звісно, шахтарі — що вуглярі, такі ж войовничі, а Лейбористська виборча ліга згоряє від нетерпіння пошукати щастя на виборах до федерального парламенту.

— І це приводить до логічного запитання: а де буде столиця нової країни?

— Ну, історично це має бути Сідней, але Мельбурн із цим не змириться. Єдине, на чому всі сходяться, — це те, що столиця має бути десь у Новому Південному Уельсі.

— Десь, але у Сіднеї, еге ж?

— Це було б надто просто, Лі. Найстаріше поселення, і таке інше. Називалися різні міста — від Яса до Оранджа. Утім, доля інколи буває милосердною до людей хоч у дрібницях, і за це треба бути їй вдячними. Сер Генрі Паркс не зможе бути першим прем’єр-міністром федерації, бо минулого року він помер.

— Господи милосердний! Та це ж знаменує кінець епохи! І хто ж тепер буде «великою людиною»?

— Ніхто. У Новому Південному Уельсі — це чолов’яга на ім’я Джордж Рейд. У Вікторії — Тернер, хоча йому не судилося стати прем’єр-міністром. Їй-богу, це схоже на суперництво Англії та Франції.

— Франція далеко попереду у сфері автомобілів.

— Так не триватиме довго, — зневажливо мовив Александр. — Вони не мають необхідного досвіду з виплавляння сталі, зате його мають американці та англійці. Вони мають хист до точного машинобудування, але після франко-прусської війни німці загарбали Ельзас та Лотарингію разом з її промисловими підприємствами, і французи так і не оговталися від цього удару.

— Я здивований, що ти й досі не маєш автомобіля, Александре.

— Я чекаю, що Даймлер виготує щось, дійсно варте того, щоб його придбати. Німці та американці є найкращими інженерами-метрологами у світі, а конструкція двигуна внутрішнього згоряння така проста! А найпрекраснішим в авті є те, що для того, щоб його ремонтувати, не потрібен диплом інженера. Трохи здібностей до механіки та кілька інструментів — і містер Власник Авта зможе сам його полагодити.

— І це зменшить рівень шуму на шляхах. Не буде ані залізних обручів, ані залізних підків на копитах. Автомобілем легше керувати, аніж екіпажем, запряженим кіньми. Я дивуюся, що ти не почав займатися випуском автомобілів.

— Хтось в Австралії цим уже займається — свій безкінний екіпаж вони збираються назвати «Піонер». Але ж ні — наразі я краще триматимуся парових двигунів, — відповів Александр.

Після того як Лі був забезпечений належною одіжжю, вони з Александром, озброївшись рекомендаційними листами, вирушили до військово-морських доків у Портсмуті, щоб зверху донизу обдивитися «Маджестік».

— Ти маєш рацію стосовно швидкості, Александре. Цей корабель дійсно неповороткий. Американські лінкори при важчому озброєнні роблять вісімнадцять вузлів на годину, правда, при тоншій броні. — Лі задумливо оглянув люки для завантаження вугілля. — Корабель бере на борт дві тисячі тонн вугілля. Кажуть, цієї кількості достатньо, щоб пройти п’ять тисяч миль зі швидкістю дванадцять вузлів. З такими затратами цей корабель не вийде за межі Північного моря.

— Я наперед бачу, що ти скажеш, Лі, — наче твій розум заздалегідь дає мені сигнал прапорцем на щоглі. Вони встановлюють парові турбіни Парсонса на лайнери та торговельні судна: кажуть, що у військово-морському флоті їх установили на кілька торпедних катерів. Коли ж вони встановлять парові турбіни на один із цих п’ятнадцятитисячників, а платформи замінять на башти, то лишень тоді матимуть справжній лінкор — ось що ти хочеш сказати. — Самовдоволено посміхнувшись, Александр, дрібно крокуючи, пішов униз по трапу, вертячи в руках палицю з бурштиновим набалдашником. Він кивнув у напрямку містка і сказав, коли вони виходили під туман та дощ: — Будемо триматися в курсі подій на флоті, еге ж?

«Я наперед бачу, що ти скажеш», — подумки повторив Лі слова Александра.

Звісно, треба було іще оглянути машинобудівельні заводи містера Чарлза Парсонса, а також кілька інших фабрик, що виробляли новітнє устаткування, але в серпні Лі та Александр уже були на кораблі, що прямував до Персії, де вони збиралися побувати на нафтових родовищах. Там Лі виявив, що його помічник-американець, який добре володів фарсі, чудово справлявся і справлятиметься зі своїми обов’язками. Відмовок більше не залишилося: він мав повернутися додому.

Якась його частина сподівалася, що по дорозі Александру захочеться побувати на своїх каучукових плантаціях у Малайзії, але не так сталося, як гадалося. В Адені вони сіли на борт швидкісного пароплаву, який мав вирушити просто до Сіднея.

— Себто через Коломбо, Перт і Мельбурн, — припустив Лі. — Так ось у чому криється непопулярність ідеї зробити Сідней столицею. Перт — то взагалі як інший континент, але ж кораблі спочатку заходять до Мельбурна. А звідти до Сіднея іще тисяча миль, тому багато кораблів не завдають собі клопоту і пливуть аж до Сіднея. Але якщо знайдуть якісь зручні під’їзні шляхи до Австралії з півночі, то Сідней стане набагато важливішим за Мельбурн.

Лі багато й похапливо говорив під час подорожі, не бажаючи дати Александрові ані найменшого натяку на те, що йому не хочеться повертатися до Кінроса. Як же ж він зможе поводитися з Елізабет як нічого не було, коли Александр хотів наблизити його до себе? Так, він міг би жити в готелі «Кінрос», але після від’їзду Анни Александр переніс усі адміністративні функції та всю паперову роботу до свого будинку, а офіси в місті були частково переобладнані під лабораторії, де під егідою Ло Чі, Во Чіня та Донні Вілкінса тривали дослідницькі роботи. Лі мав увесь час працювати з Александром, і тепер йому доведеться обідати у нього вдома, а може, і вечеряти.

Роки, проведені за кордоном, були роками самотності, і цей тягар можна було нести лише завдяки тому, чому він навчився в Тибеті; якби не Елізабет, він, може б, вирішив залишитися серед тибетських монахів назавжди, відкинути всі знання та поняття, які вселили в нього матір та Александр, і розпочати життя, яке містило в собі гіпнотичний елемент, всесвітню гармонію, керовану душею. Східній частині його свідомості це подобалося, і він був би щасливий жити на вершині світу поза межами часу, вільний від страждань та прагнень. Однак Елізабет значила для нього більше, і в цьому крилася загадка. Жодним словом, жестом чи поглядом не дала вона йому якоїсь надії та заохочення. Та однаково він не міг викинути її з голови, не міг забути про свою любов до неї. Невже це правда, що дехто з нас має споріднену душу, а знайшовши її, безпорадно борсається у потоці, який увесь час прагне розчинити тебе в отій спорідненій душі? Зробити одну з двох?

— А ти сказав Рубі та Елізабет, що ми повертаємося? — спитав він Александра, коли корабель був на підході до Мельбурна.

— Ще ні, але я ж зможу зателефонувати їм з Мельбурна. Саме так я й хотів зробити, — відповів Александр.

— Зробиш мені послугу?

— Звісно.

— Не кажи нікому, що я з тобою. Я хочу їх здивувати, — сказав Лі, намагаючись надати своєму голосу якомога більше невимушеності.

Але виникли деякі ускладнення. У Сіднеї треба було зробити візити: до Анни та до Нелл. І чи зможе Нелл тримати все в секреті?

— Зараз вона мешкає в будинку Анни, — сказав Александр, коли вони взяли екіпаж до району Гліб. — Після того як хлопці отримали свої дипломи та повернулися до Кінроса, Нелл не змогла жити сама в їхніх «норах», і, коли вона попросила мене зробити невеличку прибудову до помешкання Анни, я відчув полегшення. У неї буде приватність, але вона матиме також змогу контролювати, щоб Анну доглядали належним чином.

— Доглядали? — нахмурився Лі.

— Ти сам побачиш, — ухильно сказав Александр. — Я дечого тобі не сказав, тому що це важко описати.

Анна шокувала Лі. Та прекрасна тринадцятилітня дівчинка, якою він знав її в Кінросі, — вона тоді якраз почала валандатися з О’Доннелом — перетворилася на слиняву, незграбну і товстелезну молоду жінку, яка не впізнала навіть свого батька, не кажучи вже про сина Рубі. Її сіро-блакитні очі безцільно блукали, а один великий палець кровоточив, бо вона його увесь час смоктала.

— Ми ніяк не можемо поламати цю звичку, сер Александре, — сказала міс Гарботл. — І я тут згодна з Нелл — нам не треба прив’язувати їй руку.

— А ви не пробували змащувати палець гірким алое?

— Так, пробували, але вона плює на нього і витирає мазь об своє плаття. Є менш розчинні сполуки, але вони вельми отруйні. Нелл гадає, що зрештою Анна обгризе палець аж до кістки, і тоді його доведеться ампутувати.

— І тоді вона почне обгризати наступний палець, — з сумом мовив Александр.

— Боюся, що так воно і буде, — підтвердила міс Гарботл і прокашлялася. — У неї також трапляються напади, сер Александре. І дуже сильні. Вона трясеться всім тілом.

— Моя бідолашна Анна, — мовив Александр і поглянув на Лі очима, повними сліз. — Це несправедливо, що хтось настільки безневинний мусить так страждати! — Він розправив плечі. — Однак ви піклуєтеся про мою доньку надзвичайно добре, міс Гарботл. Вона чиста, суха і вочевидь задоволена. Наскільки я розумію, їжа для неї — це велика насолода?

— Так, вона дуже любить попоїсти. Нелл та я погодилися, що не треба обмежувати її в харчах. Таке обмеження було б не менш жорстоким, аніж позбавлення їжі безсловесної тварини.

— А Нелл у себе?

— Так, сер Александре. Вона на вас чекає.

Коли вони проходили великим будинком, Лі помітив, наскільки гарно все було в ньому організовано і як багато жінок допомагало няньчити Анну. Атмосфера була бадьорою і життєрадісною, приміщення — чисті, без найменшої плями бруду, і добре прикрашені. «Не стільки для Анни, скільки для того, щоб підтримувати гарний настрій в обслуги, — здогадався Лі. — Але то навряд чи було задумкою Александра — він би про це й не здогадався. Значить, це придумала Нелл».

До її квартири можна було потрапити через двері, пофарбовані в жовтий колір; вони були трохи прочинені, але Александр однаково гукнув, щоб попередити Нелл про їхній прихід. Вона неквапливо вийшла з внутрішньої кімнати: худорлява, вдягнена у просте оливково-сіре плаття без талії, яке на кілька дюймів не діставало до щиколоток, на ногах стильні черевички, туго зашнуровані вище литок, і волосся, зав’язане на маківці в тугий вузлик. Тут Лі пережив іще один шок: її схожість з Александром стала тепер просто вражаючою, бо дівчача м’якість уже зникла з її обличчя, залишивши жорсткий і більше чоловічий, аніж жіночий, вираз. Тільки очі у неї були свої, вони стали більшими, бо сама вона стала тоншою; вони скидалися на два потужні блакитні промені, що пронизували все на своєму шляху.

Спочатку вона побачила лише Александра, підійшла до нього, обняла і майже механічно поцілувала. Дійсно — вони були надзвичайно схожими, як близнюки. І хоч як Александр не бурчав через те, що вона займалася медициною, він був м’яким пластиліном у руках своєї доньки.

Потім, вивільнившись із батькових обіймів, вона побачила Лі, аж підстрибнула від несподіванки та посміхнулася.

— Лі, невже це справді ти? — спитала вона, дзьобнувши його в щоку. — Ніхто не казав, що ти повернувся.

— Це тому, що я не хочу, щоб хто-небудь знав, що я повертаюся, Нелл. Тримай це в таємниці заради мене, добре?

— Провалитися мені на цьому місці!

Крильце Метелика приготувала простий обід: свіжий хліб, масло, варення, нарізана холодна телятина і улюблений Александрів десерт — торт із кремом та мускатними горіхами. Нелл дала чоловікам поїсти, а потім сама попила чаю і приступила до розмови.

— Як твоя медицина? — спитав Лі.

— Чудово. Усе так, як я й сподівалася.

— Але ж це, напевне, важко.

— Тільки не для мене, до того ж я підтримую гарні стосунки з моїми наставниками та викладачами. У решти жінок ситуація важча, бо вони не мають мого хисту у стосунках з чоловіками. Бідолах можна легко довести до сліз, і вони прекрасно знають, що їм навмисне занижують оцінки тільки через те, що вони — жінки. Тому їм доводиться на одному курсі вчитися по два роки. Деяким — навіть довше. Але вони вперто йдуть уперед.

— А тебе провалювали, Нелл? — спитав Александр.

На Александровому обличчі Нелл з’явилася саркастична посмішка.

— Ніхто й не насмілиться! Я — як Грейс Робінзон, яка закінчила факультет 1893-го, не проваливши жодного року. Хоча їй так і не дали відзнак, а мали дати. Розумієш, жіночі школи не забезпечують належної підготовки з хімії та фізики, а часто — навіть у математиці. Тому бідні дівчата змушені все вчити практично заново, а викладачі не підготовлені навчати основ. Я ж маю диплом інженера. І це забезпечує мені солідну репутацію на факультеті. — Нелл хитро посміхнулася. — Викладачі бояться, щоб їх не ткнули носом у незнання якоїсь теми, тому вони воліють краще мене не чіпати.

— А ти добре ладиш зі своїми колегами-студентками? — спитав Лі.

— Узагалі-то краще, аніж я очікувала. Я допомагаю їм у точних науках та математиці, але дехто з них приречений відставати.

Александр розмішував чай, а потім, дзенькнувши ложкою об чашку, поклав її на тарілочку.

— Анна. Розкажи мені про Анну, Нелл.

— Погіршення її розумового стану швидко прискорюється, тату. Утім, ти сам це бачив. Міс Гарботл сказала тобі, що у Анни епілептичні напади?

— Так.

— Їй недовго лишилося жити, тату.

— Я боявся, що ти це скажеш, бо міс Гарботл нічого не говорила про майбутнє.

— Ми тримаємо її в теплі, вберігаємо від протягів, намагаємося спонукнути її хоч трохи гуляти, але вона дедалі неохочіше це робить. Може статися, що вона увійде у status epilepticus — тобто напади епілепсії триватимуть один за одним, і вона помре від виснаження, але більшою є вірогідність того, що вона застудиться, застуда піде їй у груди і вона помре від пневмонії. Якщо хтось із персоналу застуджується, то вона не приходить на роботу доти, поки не припинить кашляти та чхати, але хтось колись неминуче інфікує Анну іще до того, як дізнається сам про своє захворювання. Я дивуюся, що цього іще не сталося. Вони з нею такі добрі, такі добрі.

— Зважаючи на те, якою невдячною є ця робота, я радий це від тебе чути.

— Тату, жінка зі схильністю няньчити та доглядати знаходитиме задоволення в найбільш невдячній роботі. Ми з тобою добре дібрали наш персонал.

— А яка смерть буде легшою? — різко спитав Александр. — Пневмонія чи безперервні епілептичні напади?

— Епілептичні напади, бо свідомість втрачається вже під час першого і більше не повертається. Це жахливо, але насправді пацієнт не відчуває своїх страждань. Пневмонія ж є набагато гіршою. Багато болю та страждання.

Запала тиша; Александр сьорбав чай, Нелл колупала виделкою торт, а Лі сидів і жалкував, що він зараз тут, а не деінде.

— А твоя матір навідувалася до неї? — спитав Александр.

— Навідувалася, але я заборонила їй приїздити, тату. Це нічого не дає, бо вона її теж не впізнає, а дивитися на неї… о тату, це те саме, що дивитися в очі тварині, яка знає, що помирає. Мені навіть подумати страшно про той біль, який вона відчуває.

Лі простягнув руку за шматочком торта — краще робити хоч щось, аніж нічого, навіть жувати тирсу.

— А в тебе є хлопець, Нелл? — нарочито безтурботним тоном спитав Лі.

Вона закліпала від несподіванки очима, але потім поглянула на нього з вдячністю за те, що він змінив тему.

— Я надто зайнята, правда. Медицина дається не так легко, як інженерна справа.

— Отже, ти станеш жінкою-лікарем?

— Та на те схоже. — Нелл зітхнула і набула задумливого виразу, який видався дещо неприродним на її рішучому обличчі. — Кілька років тому я зустріла хлопця, який мене зацікавив, але я була дуже молодою, а він — надто шляхетним, щоб скористатися цією перевагою. І ми пішли кожен своєю дорогою.

— Інженер? — спитав Лі.

Нелл розсміялася.

— А от і не вгадав!

— Тоді ким він був — чи є зараз?

— А оце, — відказала Нелл, — я б воліла тримати при собі.

Стояв листопад, сезон цикад; навіть крізь гуркіт локомотивів та стукіт коліс було легко чути їхній оглушливий вереск у кущах, що підходили близько до залізниці. Спекотне літо — як на узбережжі, так і вглибині країни, важкий сезон мусонів на півночі — от що означали цикади.

Під час подорожі від Сіднея до Літгоу Александр нервувався. Заспокоївся він, здавалося, лише тоді, коли їхній вагон причепили до кінроського потяга, — той знову почав ходити чотири рази на тиждень. Лі й подумати не міг, що Александр відчував його небажання повертатися, що він внутрішньо приготувався до того, що той скаже, ніби передумав і зібрався знову їхати до Персії. Тому коли вони пересіли на потяг, який ішов без зупинок, Александр відчув себе краще і впевненіше.

Йому Лі не просто подобався, він його любив, як сина, якого в нього ніколи не було, як дитину Рубі, яка також була сполучною ланкою з Сунем. Коли він потягнув Лі подивитися на Анну, то сподівався, що між ним та Нелл проскочить іскра симпатії, їхнє одруження стало б завершальним мазком у полотні його життя. Але між ними не те що іскра не проскочила, між ними не з’явилося навіть віддаленого натяку на якийсь взаємний потяг. Вони були просто як брат і сестра. Александр не міг цього зрозуміти, бо Нелл була такою схожою на нього, а матір Лі так його любила! Та вони ж неначе були створені одне для одного! Коли Нелл стала розповідати про якогось хлопця, з яким зустрічалася, а потім закрилася, наче молюск, Лі сидів явно незацікавлений, і видно було, що це його аж ніяк не зачепило. Байстрюківство вже давно перестало бути суспільною проблемою, а Александр уже настільки піднявся над старими образами дитинства, що тепер став вважати народження Лі абсолютною іронією. Його нащадком теж стане байстрюк. Однак він хотів, щоби в нащадках Лі була і його кров, а тепер виходило, що цього не буде. Лі взагалі, може, ніколи й не одружиться. Буде кочовим холостяком. Мабуть, зі свого китайського боку він був нащадком якогось непосидючого монгола, який почувався добре лише тоді, коли мандрував степами. Жінки його обожнювали і буквально втрачали через нього голови, від його вигляду у них перехоплювало подих у туго затягнутих корсетах, вони кидали на нього погляди, сповнені диявольської спокусливості, та Лі, здавалося, їх не помічав. У нього завжди була на підхваті якась жінка — чи то в Персії, чи то в Англії, але його ставлення до них було чисто східним: як у пекінського мандарина до своєї наложниці, яка грала, співала, говорила лише тоді, коли їй дозволяли, знала «Камасутру» вздовж і впоперек і, можливо, дзвеніла дзвіночками, коли йшла.

Як там його назвала Елізабет? Золотистий змій. У той час ця метафора ошелешила його, але згодом він зрозумів її сенс. То було нещасне створіння, що заповзало у свою нору на чотири роки і кусало себе за хвіст — скільки ж він його шукав! Навіть детективи Пінкертона не змогли знайти його, навіть Англійський банк, з якого він регулярно знімав грубенькі гроші під час своїх мандрів. Фальшиві компанії, фальшиві рахунки, Швейцарський банк… Ніщо не купувалося від його імені — і хто б подумав, що за іранською нафтою стоїть саме він? Усі гадали, що то був шах.

То було просто звичайнісіньке везіння, коли він ухопив золотистого змія за хвіст саме тоді, коли той вирішив покинути свою гору. Вчепився і не відпускав. Умовив цю хитру і слизьку істоту повернутися додому. Тепер до Кінроса залишалося небагато, і Александр нарешті почав вірити, що міцно тримає свого блудного сина. Час спливав дедалі швидше.

Йому вже було п’ятдесят чотири, а Лі — тридцять три. Ні, Александр не збирався на той світ, не проживши свої вісім десятків, але семирічна перерва у підготовці нащадка зяяла великою дірою.

Кінрос дуже змінився за сім років його відсутності; Лі відчув захват іще на залізничній станції, яка була оснащена залами чекання та туалетами; усюди стояли кошики та горщики з квітами, а по обидва боки платформи з великим написом «КІНРОС» красувалися яскраві клумби. Оперний театр був перероблений у театр для вистав, а в дальньому кінці Кінрос-сквер зводилася велична споруда нової опери. На кожній вулиці росли дерева та стояли ліхтарі; у кожне приватне помешкання було проведено електричний струм та газ. Із Сіднеєм та Батерстом тепер був телефонний та телеграфний зв’язок. Гордість господаря міста кидалася в очі повсюдно.

— Це — зразкове місто, — сказав Лі, піднімаючи свої сумки.

— Сподіваюся, що так. Золота шахта знову працює на повну потужність, і це означає, що вугільна шахта також завантажена повністю. Я починаю погоджуватися з Нелл, що змінний струм кращий за постійний, хоча маю намір почекати, поки Ло Чі завершить створення турбінного генератора покращеної конструкції, — цей хлопець просто геній, — сказав Александр. Він підійшов до вагончика канатної дороги. — Рубі прийде на вечерю, то я тебе залишаю, і можеш сам влаштовувати свої сюрпризи. Можеш навіть трохи запізнитися.

«Мушу не забувати, — сказав собі Лі, заходячи до готелю, — що матері зараз п’ятдесят шість. Я не зможу приховати свого смутку, а смуток обов’язково буде. Це, напевне, жахливо, коли прекрасній жінці доводиться демонструвати свій вік, особливо мамі, яка завжди залежала від своєї краси. І не заточила себе у шматку бурштину, як Елізабет».

Однак вона виявилася такою, якою він її пам’ятав: самовпевнена, спокуслива і дивовижно елегантна. Так, довкола очей та рота з’явилися кілька зморшок, під підборіддям трохи відвисла шкіра, але однаково вона залишалася Рубі Костеван — від копни золотистого волосся до прекрасних зелених очей. Очікуючи Александра, вона вдяглася в рубіново-зелене атласне плаття з високим, прикрашеним рубінами комірцем — щоб приховати обвислу шкіру; рубіни були також на її зап’ястях та в мочках вух.

Коли вона побачила його, ноги її підігнулися і вона осіла на підлогу, сміючись і плачучи одночасно:

— Лі, Лі, хлопчику мій!

Легше було нагнутися до її рівня, тож Лі став навколішки, обхопив її руками, притиснув міцно-міцно до себе, що аж кістки хруснули, і став цілувати її обличчя і її волосся.

— Я знову дома. Я знову в тих обіймах, які запам’ятав першими іще в дитинстві, моя голова повниться її парфумами; моя матір — просто чудо. Як я тебе люблю! — вигукнув він. — Як я тебе люблю!

— Усі свої історії я прибережу до вечері, — сказав він згодом, після того як Рубі відповіла йому так само нестримним проявом всеохопної радості, а він потім перевдягнувся у вечірній костюм.

— Тоді давай вип’ємо разом, перед тим як підемо, бо вагончик буде внизу ще тільки через півгодини, — сказала вона, йдучи туди, де стояли ряд графінів, сифон та відерце з льодом. — Я й гадки не маю, що ти зараз волієш пити.

— Бурбон «Кентуккі» — якщо маєш. Не треба ні газировки, ні води, ні льоду.

— Я його маю, але чи витримає такий удар порожній шлунок?

— А я вже до нього призвичаївся — саме його п’ють мої бурильники, особливо — на дурняк. Звісно, країна мусульманська, спиртне заборонене, але я ввожу його тишком-нишком і стараюся, щоб за межами табору ніхто не пив.

Вона подала йому склянку, а собі налила хересу і сіла у крісло.

— Ти стаєш усе загадковішим та загадковішим, Лі. Яка іще мусульманська країна?

— Персія, ні, Іран, як вони називають. Зараз я займаюся нафтовим бізнесом на паях з шахом.

— Господи! Тепер зрозуміло, чому ми від тебе жодної звісточки не мали.

Кілька хвилин вони сьорбали зі склянок, не кажучи ні слова, а потім Лі спитав:

— А що сталося з Александром, мамо?

Вона не стала кривити душею.

— Я знаю, що ти хочеш знати. — Вона зітхнула, простягнула ноги і уставилася на рубінові застібки своїх черевичків. — Сталося кілька речей… Сварка з тобою, бо він знав, що помилявся. А коли він зліз зі свого коня під назвою пиха, то не знав, як полагодити ті паркани, тобто стосунки з людьми, які ця коняка повалила. А поки він устиг приручити цю свою пиху, ти вже поїхав. Він докладав неймовірних зусиль, щоб тебе знайти. А тут іще навалилася оця біда з Анною, О’Доннелом, дитиною — і Джейд. Він бачив, як її вішали, — і це страшенно вразило його. Потім Нелл не захотіла робити те, на що він від неї сподівався, а Анну треба було розлучати з дитиною. Інший чоловік ще більше озлився б, але не мій коханий Александр. Усе те, що сталося, усе разом, спричинилося до того, що він отямився, опанував себе — не різко, не поштовхом, а поступово. Ну і звісно ж, він винуватить себе за те, що одружився з Елізабет. Вона була ненабагато старшою за Анну — саме в тому віці, коли враження закарбовуються як у камені, і саме каменем вона і стала.

— Але ж у нього була ти, а в неї не було нікого. Що ж тут дивного, що вона перетворилася на камінь?

— Та годі тобі! — відрізала Рубі, перервавши розмову, бо вона почала зачіпати її вразливі місця. Її склянка була порожньою, і вона знову долила. — Я просто без надії сподівалася, що одного дня Елізабет стане щасливою. Якби вона когось зустріла, то могла б розлучитися з Александром через його постійну подружню невірність зі мною.

— Щоб Елізабет — і стала прати в суді свою брудну білизну?

— А чом би й ні?

— Я ще можу уявити, як вона тікає світ за очі зі своїм коханцем, але не уявляю її у кімнаті засідань перед суддями та купою журналістів.

— Вона не втече світ за очі зі своїм коханцем, Лі, бо має піклуватися про Доллі. Доллі вже забула про Анну і гадає, що Елізабет — її матір, а Александр — батько.

— Значить, одне це завадить розлученню, еге ж? Увесь цей скандал з Анною та чужим чоловіком знову витягнуть на світ, а Доллі… скільки їй — шість? Доллі досить доросла, щоб усе зрозуміти.

— Так, ти маєш рацію. А я якось про це й не подумала, чорт забирай! — Рубі різко змінила тему — і свій настрій. — А як ти? — бадьоро спитала вона. — Є якісь жінки на обрії?

— Немає. — Він поглянув на свій золотий наручний годинник, який подарував йому в Лондоні Александр, і осушив склянку. — Уже треба йти, мамо, ми запізнюємося.

— Елізабет знає, що ти тут? — спитала Рубі, підводячись.

— Ні.

Коли вони дійшли до вагончика, там на них чекав Сунь; Лі, шокований, різко зупинився. Його батько, якому скоро мало виповнитися сімдесят, перетворився на шанованого китайського мудреця — тоненька борідка, що опускалася аж на груди, довгі нігті, шкіра, схожа на гладеньку слонову кістку. Очі ж звузилися до щілинок, посеред яких синхронно бігали дві маленькі чорні намистини. «Це — мій тато, але я вважаю своїм батьком Александра. Який же довгий шлях пройшли ми під час своїх життєвих мандрів, і куди нам іще судилося потрапити, коли знову війне вітер?»

— Здрастуйте, тату, — сказав Лі і, нахилившись, поцілував йому руку.

— Мій хлопчику, ти прекрасний.

— Усі на борт, мерщій! Човен відпливає! — нетерпляче скомандувала Рубі, піднявши руку, щоб натиснути на дзвінок, який давав сигнал у машинний відділ високо на горі.

«їй не терпиться зібрати всіх нас разом, — подумав Лі, допомагаючи Суню сісти у вагончик. — Моя мати хоче, щоб усі любили одне одного і були щасливими».

Біля дверей їх зустріла Елізабет, і Рубі, яка вмирала від нетерпіння, бажаючи побачити її реакцію на неочікуваного гостя, виштовхала Лі поперед себе та Суня.

Що відчуваєш, коли бачиш свою єдину на світі жінку після тривалої розлуки? Для Лі то був лише біль, усе в ньому перевернулося, і смуток та відчай охопили його розум. Він побачив радше розмитий згусток своїх емоцій, фантом, а не саму Елізабет.

Посміхнувшись, він поцілував фантому руку, сказав комплімент його зовнішності і пройшов до вітальні, залишивши Елізабет вітати Рубі та Суня. А у вітальні були Александр і Констанція Дьюї, яка підійшла до нього, потиснула руку, поцілувала і поглянула на нього зі щирою симпатією, яка його дещо спантеличила. І тільки коли Лі нарешті опустився у крісло, він здогадався, що по-справжньому іще не побачив Елізабет.

Та й за вечерею він її як слід не роздивився; бо Александр, через те що їх було всього шість, не став садити гостей по крайніх місцях, тому вони з Елізабет опинилися по різні боки одного ряду. Між ними був Сунь, напроти — Александр, за ним — Констанція та Рубі.

— Не так, як заведено у суспільстві, — бадьоро зазначив Александр, — але в моєму домі я маю повну свободу садовити чоловіків разом, а жінкам дати можливість потеревенити. Ми не нудитимемося тут, чекаючи на портвейн та сигари, ми будемо виходити разом з дамами.

Лі випив більше вина, ніж зазвичай, хоча їжа, чудова, як завжди, — йому сказали, що Чанг і досі був старшим на кухні, — не дала йому сп’яніти. Коли усі пішли до вітальні попити кави і насолодитися сигарами, Лі порушив задуману Александром розстанову крісел для гостей, відсунув своє крісло від інших і усамітнився від веселощів. Кімната була яскраво освітлена, у люстрах «Вотерфорд» свічки замінили на електричні лампочки, а газові пальники також були переведені на електричний струм. «Таке різке світло, — подумав Лі. — Немає отих милих острівців тіней, немає м’якого зеленуватого відблиску від кахлів. Немає холодного м’якого поблиску свічок. Може, й справді за електричним освітленням майбутнє, але це — неромантично. Навіть якось немилосердно».

З такої позиції йому було напрочуд чітко видно Елізабет. О, яка ж вона гарна! Як на картині Вермеєра, прекрасно освітленій, де видно кожну дрібну деталь. Її волосся було таке ж темне й густе, як і в нього, його м’які хвилі сходилися у великий пучок на потилиці — без завитків та штучних випуклостей, які були зараз в моді. Чи носила вона коли-небудь якийсь теплий колір? Щось він не пам’ятає. Сьогодні вона була у темно-синьому, із сталевим блиском, креповому платті з досить прямою спідницею і без шлейфа. Зазвичай плаття такого фасону оздоблювалися бусами, але її плаття було простим, без китичок і трималося на плечах за допомогою тоненьких штрипок. Довкола її шиї виблискував іскрами гарнітур із сапфірів та діамантів, прикраси були також у мочках вух та на зап’ястях, а на пальці — сліпуча діамантова обручка. Однак турмалін зник: на її правій руці взагалі не було перснів.

Між іншими гостями відбувалася пожвавлена бесіда; тож Лі, упиваючись її красою, заговорив до неї.

— На вас сьогодні немає турмаліну, — зауважив він.

— Александр подарував мені його на знак дітей, які в мене будуть, — пояснила вона. — Зелений означав хлопців, рожевий — дівчат. Але я не народила йому хлопців, тому зняла цю прикрасу. Вона була така важка!

І, на його подив, Елізабет потягнулася за срібним коробочком, що лежав біля неї на столі, витягнула звідти довгу сигарету і намацала коробку сірників у срібному футлярі. Лі підвівся, узяв у неї коробку, чиркнув сірником і дав прикурити.

— Закуримо? — спитала вона, підіймаючи на нього очі.

— Дякую. — У тому погляді не було якогось прихованого змісту, просто ввічливий інтерес. Він повернувся до свого крісла. — А коли ви стали курити сигарети? — спитав він.

— Років сім тому. Знаю, дамам не слід курити, але, гадаю, то мене ваша матір мимоволі привчила — я зрозуміла, що мені зараз байдуже, що скажуть чужі люди. Я обмежую своє куріння оцим відпочинком після вечері, але коли ми з Александром буваємо в Сіднеї і заходимо до ресторану, то він курить свої сигари, а я — сигарети. Це досить цікаво — спостерігати за реакцією решти відвідувачів, — сказала вона і посміхнулася.

І то був кінець їхньої розмови. Елізабет з явним задоволенням докурила свою сигарету, а Лі сидів і на неї дивився.

Александр усамітнився з Сунем і говорив з ним про роботу.

Злегка розминаючи пальці, Рубі приготувалася сісти за фортепіано; у її руках стала дедалі частіше з’являтися дратівлива негнучкість, яка особливо сильно бентежила вранці. Але в цей момент Александр та Сунь про щось почали сперечатися, і гра на фортепіано їм лише завадила б, Констанція дрімала за своїм келихом портвейну — у неї почали з’являтися старечі схильності. Не маючи чим себе зайняти, Рубі почала роздивлятися свого котика-муркотика і відчула величезний приплив любові. Він невідривно дивився на Елізабет, а та повернулася, прислухаючись до розмови Александра з Сунем, при цьому давши можливість Лі споглядати її бездоганний профіль. У Рубі аж серце впало, і вона вхопилася рукою за груди і стиснула корсаж. Як він на неї дивиться!

Неприховане бажання, абсолютне прагнення — і нічого більше. Якби зараз Лі встав, підійшов до Елізабет і почав зривати з неї одіж, то це було б логічним продовженням його погляду. «Мій син по вуха закоханий в Елізабет! І давно? Так он чому…»

Рвучко підвівшись і розбудивши при цьому Констанцію та перервавши розмову Александра з Сунем, Рубі підійшла до фортепіано. Дивно, але де й узялася у її пальцях та експресивність та енергія, котрі, як вона боялася, полишили її назавжди! Але це не був час для Брамса, Бетговена чи Шуберта. Зараз потрібен був Шопен, у мінорі, оті болісні переходи та перепади, якими повнилися очі її сина. Недосяжне кохання, невловиме кохання, туга, яку, напевне, відчував Нарцис, марно намагаючись спіймати своє відображення у ставку, туга, яку відчувала німфа Ехо, дивлячись на Нарциса.

Тож вони затрималися допізна, заворожені Шопеном. Елізабет час від часу підкурювала сигарету, а Лі її кожного разу підпалював. О другій годині Александр замовив чаю та бутерброди, а потім наполіг на тому, щоб Сунь залишився у нього переночувати.

Він провів Лі та Рубі до вагончика і запустив двигун сам — котел двигуна був завжди розігрітий, — не бажаючи турбувати котельного машиніста.

У вагончику Рубі взяла Лі за руку.

— Ти так гарно сьогодні грала, мамо. Звідки ти знала, що я відчував те саме, що й Шопен?

— Бо я бачила, — відверто відповіла Рубі, — як ти поглядав на Елізабет. Ти її давно кохаєш?

У нього перехопило подих; він різко видихнув відповідь:

— А я й не знав, що видав себе. Більше ніхто не помітив?

— Ні, мій котику. Ніхто, окрім мене.

— Тоді моя таємниця у безпеці.

— У безпеці — наче я про неї й не знала. Так ти давно її кохаєш, Лі? Давно?

— З сімнадцяти років, мабуть, але я про це не відразу здогадався.

— Ось чому ти досі не одружився, ось чому ти тут надовго не залишився, ось чому ти втік. — На щоках Рубі заблищали сльози. — О Лі, який жах!

— Це ще м’яко сказано, — сухо зазначив він, вивуджуючи з кишені хустку. — На, візьми.

— Тоді навіщо ти приїхав додому зараз?

— Щоб знову її побачити.

— Сподіваєшся, що почуття минуло?

— Та ні, я знаю, що не минуло. Воно дає сенс моєму життю.

— Дружина Александра… Але як же гарно ти стримуєш свої емоції! Коли я сказала, що вона може розлучитися з ним через суд, ти за це не вхопився, а натомість розбив мій аргумент. — Вона здригнулася, хоча повітря було по-літньому тепле. — Ти ніколи не станеш вільним від неї?

— Ніколи. Вона значить для мене більше, аніж моє власне життя.

Рубі обернулася до нього і обхопила сина руками.

— О мій Лі, мій котику-муркотику! Як би я хотіла тобі допомогти!

— Ти нічим не зможеш мені допомогти, мамо, і мусиш пообіцяти, що ніколи й не намагатимешся.

— Обіцяю, — прошепотіла вона йому в жилетку — і раптом розсміялася гортанним сміхом. — Ти увесь у помаді. У пральні будуть пліткувати.

Він притиснув її до себе іще сильніше.

— Моя люба матусю! Не дивно, що Александр тебе любить. Ти — як гумовий м’ячик: завжди здатна отямитися і підскочити. Обіцяю тобі, зі мною все буде гаразд.

— А ти цього разу залишишся чи знову втечеш?

— Я залишаюся. Бо потрібен Александру, дуже потрібен. Особливо сильно я це збагнув, коли побачив тата. Він полишив усі свої справи, окрім чисто китайських у своєму пагодовому містечку. Як би я не кохав Елізабет, я не можу кинути Александра. Тим, ким я є, я зобов’язаний тобі та йому, — сказав Лі і посміхнувся. — Уяви собі — Елізабет курить!

— Їй потрібно те, що міститься в тютюні, але сигари для неї є надто міцними. Александр спеціально замовляє для неї сигарети у фірмі Джексона в Лондоні. Їй важко жити. Усе, що в неї є, — це Доллі.

— Гарна дитинка, так, мамо?

— Дуже мила і якраз в міру розумненька. Доллі не буде Нелл, вона більше схожа на дівчат Дьюї. Кмітлива, жвава, гарненька, освічена до рівня, необхідного жінці її соціального рангу. Може, вона вийде заміж за якогось достойного молодого чоловіка, проти якого не заперечуватиме Александр, і нарешті народить йому нащадка чоловічої статі.

Розділ 2 Осяяння

Побачивши Лі після стількох років його відсутності, Елізабет зазнала глибокого потрясіння. Вона й гадки не мала, що він повернувся. Так, її чоловік був у піднесеному настрої після приїзду, але вона пояснила це вдалою поїздкою, якоюсь цікавою бізнесовою комбінацією, яка вибудовувалася в його плідній уяві. Якась частина її свідомості відчувала цікавість до того, що він замислив, але вона не спитала в нього, коли він несподівано з’явився на порозі. Він подався до ванни, щоб змити з себе бруд мандрів, потім трохи подрімав, а опісля перевдягнувся у вечірній костюм. Поки він цим займався, Елізабет погодувала Доллі вечерею, викупала її, вдягла в нічну сорочечку і прочитала на ніч казку. Доллі любила казки й обіцяла вирости великою любителькою книжок.

Вона була таке миле дитя, якраз для Елізабет — не така страхітливо розумна, як Нелл, і не така відстала, як Анна.

Її волоссячко і справді з часом потемніло до світло-каштанового, але воно зберегло кучерики, а великі аквамаринові очі були, як вікна у спокійну умиротворену душу. На щоках у неї були цяточки, які перетворювалися на ямочки, коли вона посміхалася, а посміхалася вона часто. З’явилося кошеня — як експеримент: як же вона буде з ним поводитися? Сюзі (насправді то був кастрований кіт) виявився вдалою задумкою, до Сюзі невдовзі приєднався Банті, невеличкий кастрований собака з великими обвислими вухами та охочий полащитися. Вони лягали спати разом з Доллі кожної ночі, притулившись до неї кожен зі свого боку; але ця ідилія аж ніяк не зворушила Нелл, яка стала стурбовано розповідати про глистів, бліх та кліщів. На що Елізабет їй відповіла, що тварин регулярно купають, що не треба бити на сполох раніше часу, от коли ці проблеми з’являться, тоді вона ними й займатиметься. І додала, що сподівається, що коли Нелл матиме власних дітей, то вона не допікатиме їх надмірною гігієною.

Піклуючись про Доллі, Елізабет трохи відтанула; вона просто не могла зберігати жорсткий самоконтроль, коли ставала свідком усіх маленьких драм в основному щасливого дитячого життя — від порізів і синців до смерті улюбленої канарки. Інколи вона не могла стримати посмішки, інколи — сліз. Доллі стала для неї материнським раєм.

Здається, дівчинка взагалі не пам’ятала Анни, мимоволі називала Елізабет «мамо», а Александра — «тату», одначе Елізабет підозрювала, що десь у глибині дитячої свідомості крилися спогади про дні, проведені з Анною, бо час від часу Доллі згадувала Півонію, а це було якраз тоді, коли її няньчила Анна.

Найгіршим було те, що Доллі не могла ходити до міської школи. Якби вона туди ходила, то якась зла чи бездумна дитина неодмінно розповіла б їй про її справжню матір та сумнівного батька. Тому її освітою тимчасово займалася Елізабет. Наступного року, коли Доллі виповниться сім, їй доведеться найняти для дівчинки гувернантку. Якими б не були решта їх дітей, вони ніколи не мали можливості послати їх до звичайної школи, і це, звісно, було справжньою трагедією. Навіть на Доллі впало прокляття Кінросів: надто не схожа, щоб без проблем влитися в компанію.

Елізабет увесь час відчувала смутне бажання розповісти дитині про її справжніх батьків, і тому вона часто мучилася запитаннями, на які ніхто не дав би правильної відповіді — ані Рубі, ані Александр. У якому віці дитина здатна більш-менш безболісно сприйняти такий страшний шок? До настання статевої зрілості чи після? Здоровий глузд підказував, що це стане для Доллі потрясінням незалежно від віку, що в неї на все життя залишиться шрам у душі. Усе це було зрозуміло, але що як у неї залишиться не шрам, а порушиться психіка? І як сказати милій безневинній дитині, що її мати була розумово відсталою жертвою безжалісного і страшного чоловіка, який зробив їй дитину? Що нянька її матері вбила його найжахливішим способом, який тільки можна собі уявити, і її за це повісили? Багато ночей недоспала Елізабет, зрошуючи слізьми подушку, роздратовано міркуючи: коли, як і де розповість вона Доллі те, про що вона мусить знати, доки їй про це не розповів хтось мстивий та жорстокий? Усе, що вона могла робити, — це дарувати дитині свою любов, закладати підмурівок безпеки, впевненості та безкорисливого кохання, які стануть у пригоді тоді, коли прийде той жахливий день. А Александр, треба віддати йому належне, також виявляв неабияку турботливість; він був набагато терплячішим та передбачливішим, аніж зі своїми рідними доньками, навіть із Нелл. Ох, ця Нелл… Самотня молода жінка, жорстка, невблаганна, інколи навіть жорстока. У її житті не лишилося місця для хлопців! Вона якщо не ішачила над своїми книжками та не боролася з упередженістю викладачів, то здійснювала контроль над догляданням Анни. Елізабет дуже страждала через неї, але не сумнівалася, що Нелл зневажатиме її за це, якщо дізнається. Бути Александром — то одне, а бути ним у жіночій подобі — то зовсім інше. О Нелл, знайди своє особисте щастя, поки не пізно!

А думки про Анну взагалі були нестерпно болючими. Коли Нелл заборонила їй відвідувати Анну, Елізабет несамовито опиралася — та лише наштовхнулася на сталеву стіну притаманної Нелл батькової невблаганності. То була безнадійна боротьба, як було безнадійною боротьбою її подружнє життя з Александром. А гіркота поразки посилювалася ще й тим, що в глибині душі вона відчувала правоту Нелл, відчувала, що вона вчинила вірно, заборонивши їй приїздити на Пойнт-роуд у районі Гліб. О, яке то полегшення — не бачити, на що перетворилася Анна! Але був і смуток від усвідомлення того, що вона ніколи не була достатньо сильною.

Тож Елізабет пішла вниз, щоб перевірити, чи виконали Александрове розпорядження стосовно розстановки стільців. Якби вона вечеряли удвох чи з Рубі, вона не завдавала б собі клопоту вдягатися, але мала прийти Констанція, а також Сунь, а ще якийсь гість окрім Рубі, тому Елізабет довелося належним чином вдягнутися. У її гардеробі було багато суконь пастельних кольорів, але вона вибрала темно-синій креп, а на додачу — сапфіри та діаманти.

Однією з останніх інновацій був електричний дзвоник, який сповіщав про прибуття вагончика на верхній майданчик; зазвичай Александр відповідав на нього тим, що підходив до дверей та чекав, але сьогодні, коли продзвенів дзвінок, Александр так і не зійшов униз. Натомість зустрічати гостей пішла Елізабет. Стоячи в одвірку, вона дивилася, як до ґанку підходять Сунь та Рубі, а за ними — іще хтось. І раптом загадковий гість опинився перед Сунем та Рубі, і очі його уставилися на неї, але неначе нічого перед собою не бачили. Та це ж Лі! У такі моменти — можна подумати, що в її житті таких моментів було багато! — Елізабет вводила в дію своє натреноване довгими роками самовладання, зображувала застиглу посмішку і розпрямляла плечі. Але то було дуже тонке покривало: під ним емоції клубилися, наче велетенська хмара пилу після вибуху в кар’єрі, де добувають пісковець, клубилися потужно і абсолютно некеровано. Вона знала, що якщо ступить хоч крок, то захитається і ноги під нею стануть як ватні. Тому Елізабет продовжила стояти абсолютно непорушно, привітала його якоюсь безглуздо-ввічливою фразою, а потім провела поглядом, коли він пройшов повз неї, щоб привітатися з Александром, який спускався сходами; тим часом вона, не сходячи з місця, обмінялася люб’язностями з Сунем та Рубі і дала їм пройти повз неї. І тільки тоді, коли всі гості скупчилися біля її чоловіка, Елізабет наважилася поворухнутися. Спочатку один крок, потім ще один: ноги тримали, не підгиналися, значить, можна було йти далі.

Молодець Александр, бо він посадив її на одному боці стола з Лі, але не поруч із ним; вона зосередилася на Рубі, яка сиділа напроти і аж захлиналася від радості через повернення сина. Усе, що Елізабет мала робити, — це інколи вставляти в розмову «так», «ні» та «авжеж». Щедра душа Констанція напевне почувалася так само, бо вона також не перебивала Рубі, яка все торохтіла та торохтіла.

І поки Рубі отак торохтіла, а Констанція радісно її вислуховувала, Елізабет намагалася примиритися з несподіваним усвідомленням того факту, що вона повністю і до нестями закохана в Лі Костевана. У своїх сокровенних думках вона намагалася переконати себе, що відчуває до нього лише симпатію, щось несуттєве. Таке часто буває в житті кожної людини, то чому б і їй це не відчувати? Але в ту ж мить, коли вона побачила його уперше за сім років, Елізабет нарешті зрозуміла саму себе. Лі був тим чоловіком, за якого вона б хотіла вийти заміж, тим єдиним чоловіком. Однак якби вона не вийшла заміж за Александра, то вона ніколи б не зустріла Лі. Яке ж воно жорстоке, це життя! Лі — єдиний, хто їй потрібен, її єдиний і бажаний чоловік.

Навіть опісля, у вітальні, коли Лі сидів, відсунувшись від усіх, вихор емоцій у її душі не дав їй розгледіти в ньому хоч щось, що вселяло надію, — Господи, про що це вона, яку надію? І слава Богу, що він такий байдужий до неї. І в цьому її спасіння. Якби він відповів їй взаємністю, це стало б усесвітньою катастрофою не для однієї людини. А навіщо Рубі грала Шопена, причому його найсумніші та стражденні твори? Та ще й з такою артистичністю та експресією, на які годі було чекати від її артритних пальців. Кожна нота пронизувала Елізабет так, наче вона була хмаркою чи водою. «Наступного року мені буде сорок, а він — і досі молодий, він шукає розваг у далеких краях. Александр притягнув його сюди, щоб він посів місце тих синів, яких я йому так і не народила, і почуття обов’язку змусило його підкоритися. Бо хоча він до мене нічого й не відчуває, я бачу, що йому не надто вже й радісно тут бути».

Коли Лі поглянув на Елізабет — а він часто і подовгу на неї поглядав, — вона побачила його з чіткою ясністю, якої вона набула завдяки тому, що сама собі зізналася, що його кохає. Але ніхто не міг побачити, якими очима вона на нього дивилася: її крісло стояло так, що решта присутніх не мали змоги побачити її обличчя. Колись вона назвала його золотистим змієм у розмові з Александром, але тільки зараз збагнула вона всі нюанси цієї метафори, зрозуміла, чому вона обрала саме її. То була неточна метафора, це визначення було спричинене її придушеними почуттями, і воно не мало жодного стосунку до того, ким насправді був Лі. Він був уособленням і сонця, і вітру, і дощу — тих стихій, без яких неможливе життя. Дивно, але він нагадував їй Александра: колосальне чоловіче начало, яке не мало сумнівів у своїй правоті, гострий технічний розум, непосидючість і сильна енергія, яку він випромінював. Проте один був таким, чий дотик змушував її здригатися, а другий був таким, чийого дотику вона пристрасно прагнула. Найбільшою різницею між ними була її любов, любов, у якій вона відмовляла тому, хто мав на неї подружнє право, і дарувала іншому без будь-якої надії на те, що він її покохає.

Тієї ночі вона не спала, на світанку прокралася до кімнати Доллі та прошипіла «тс-с-с» тваринкам, які заворушилися, хоча сама Доллі міцно спала і навіть не поворухнулася. Цими днями Півонія спала окремо, працювала помірну кількість часу і мала багато вихідних. Підтягнувши до себе стільця, Елізабет сіла біля ліжка і, поглянувши, як ранкове світло поволі прокрадається на миле спляче обличчя, вирішила, що Доллі буде дитиною, якій ніколи не доведеться пережити те, що пережили Анна та Нелл. Тому й мови не може бути про те, щоб розповісти їй правду про її батьків — аж поки вона не стане дорослою. Доллі насолоджуватиметься ідилічним дитинством, сповненим сміху, катання на конячці, ігор та ненав’язливих занять, які навчать її гарних манер та звички думати, — не треба ніяких страховиськ, не треба старих учителів, які лише наганятимуть на неї страх, не треба невдячної праці. Лише обійми та поцілунки — і все.

І тільки в ту мить, дивлячись на миле сонне личко, Елізабет нарешті прийшла до розуміння, яким насправді було її дитинство, що воно з нею зробило, нарешті вона збагнула, наскільки правильними були судження Александра про доктора Маррі. «Я розповім їй про Бога, але це не буде Бог доктора Маррі. Я також ніколи не дозволю, щоб якийсь жахливий образ сатанинського зла захмарював її життя. Нарешті я зрозуміла: щось настільки тривіальне, як звичайний малюнок на стіні, здатне завдати не менше шкоди молодому життю, аніж правда про походження Доллі. Нас не треба лякати, щоб ми стали гарними дітьми, треба, щоб нас вели до добра батьки, які значать для нас так багато, що нам буде незносною сама думка про те, щоб їх розчарувати. Бог — надто складне й тонке поняття для дитини; саме на батьків покладено обов’язок стати такими людьми, яких діти любитимуть і цінуватимуть понад усе. Тому я не буду розпещувати Доллі, не буду її псувати, не потуратиму їй у всьому, а коли доведеться в чомусь твердо їй заперечити, то я зроблю це так, щоб вона мене за це поважала. О мій батько з його палицею! З його презирством до жінок. З його черствістю та еґоїзмом. Він продав мене за невеликі гроші, з яких не потратив ані шеляга. Мері компенсувала його скнарість. Коли Аластер успадкував батькові гроші, вона витратила їх на кілька нечисленних примх та на безліч речей дійсно важливих. Вона дала на них освіту всім своїм дітям; хлопцям — університетську, дівчатам — достатню для того, щоб працювати вчительками та медсестрами. Вона виявилася гарною матір’ю, а Аластер — гарним батьком. Яке зло від того, що варення буде на столі кожного дня?

Мені треба було відмовитися і не продаватися, хоча то була й Александрова помилка, що він запропонував мене продати. Усе, чого хотів мій батько, — це гроші, але чого ж конкретно хотів Александр? О, то було так давно! Я вже одружена з ним двадцять два роки, а й досі достеменно не знаю. Благопристойна дружина — напевно. Діти, особливо сини — так. Утерти носа моєму батькові та доктору Маррі — безперечно. Але що ж іще? Невже він думав, що відчуття обов’язку спричиниться до кохання? Невже він вважав спроможним обернути обов’язок на кохання? Але він не був готовий пожертвувати всім заради нашого шлюбу і завжди тримав Рубі про запас, про всяк випадок. Оту бідну жінку, так нестямно в нього закохану і таку нездатну бути дружиною. І він сприйняв за правду її слова про те, що вона ніколи ні з ким не одружиться, бо вона сказала те, що він хотів почути. От дурень! Я ж бо знаю, що коли б він її попросив, то вона б сказала: „Так, так, так!“ І вони б кохали одне одного до божевілля, і у них народилося б не менше півдесятка синів. Але він не розгледів царственої володарки в дамі сумнівної репутації, а коли розгледів, то було вже надто пізно. Рубі, Рубі, він і твоє життя зруйнував».

Коли Доллі прокинулася, то побачила побіля себе мамусю і простягнула до неї руки — за отими обіймами та поцілунками, про які щойно думала Елізабет. Як приємно вона пахла після спокійної ночі! «О Доллі, будь щасливою! Прийми правду, коли ти її почуєш, як щось таке, що не варте ані йоти любові».

Коли вона спустилася до сніданку в оранжерею, там були Лі з Александром. То був той Лі, який подобався їй найбільше, — у старих штанях та потертій сорочці з закоченими рукавами.

— А чому, — спитала вона, сідаючи за стіл і приймаючи чашку чаю від Александра, — чому б вам, чоловікам, просто не обрізати рукави своїх сорочок?

Вони обидва отетеріло уставилися на неї, а потім Александр почав реготати, тріумфально піднявши руки догори.

— Моя люба Елізабет, це — запитання, що не має відповіді! А й справді — чому, Лі? Це було б дуже доречно — як і херес у великих келихах.

— Гадаю, ми цього не робимо, — відповів Лі, посміхаючись типово китайською непроникною посмішкою, — тому що, коли ми зустрічаємося з дамою, банкіром чи адвокатом, ми мусимо підкоритися традиції і повідкочувати рукави, щоб видатися джентльменами.

— У цьому лахмітті? Я все ж ризикну обрізати свої рукави, — сказав Александр, пропонуючи дружині тарілку з грінками.

— Якщо ти збираєшся це зробити, то і я теж. — Лі підвівся. — А зараз мені треба відвідати ціанідний завод — там виникли проблеми з електролізом, ми втрачаємо надто багато цинку. Елізабет, — ваш покірний слуга.

Вона злегка вклонилася і щось пробурмотіла; коли ж Лі пішов, вона взяла холодний тост і вдала, що їсть.

— Що ти збираєшся сьогодні робити? — спитав Александр, беручи з рук місіс Сартіс чайник зі свіжозавареним чаєм. — Ось, він іще гарячий.

— Хочу провести ранок з Доллі, а потім, може, поїду на прогулянку верхи.

— Як тобі нова кобила?

— Дуже гарна, хоча Кристал замінити важко.

— Усі істоти неминуче помирають, — лагідно сказав він, міркуючи, як краще сповістити Елізабет, що Анна невдовзі помре.

— Так.

— А як ти назвеш цю, бо вона сіра в яблуках?

— Хмаринка.

— О, мені подобається. — Він підвівся і нахмурився. — Елізабет, ти нічого не їси. Учора увечері ти щось подзьобала, а сьогодні вранці не можеш доїсти грінку. Я подзвоню, щоб принесли свіжих.

— Будь ласка, не треба, Александре! Мені більше подобається нерозтоплене масло.

— Щось не схоже.

Але невдовзі він пішов, виконавши свою роль турботливого чоловіка, і Елізабет нарешті змогла полишити грінку. Та чай вона все ж випила — як завжди, без цукру; коли вона підвелася, у неї злегка замакітрилася голова — Александр мав рацію: вона мало їла. Якщо Лі й дійсно зараз зайнятий на ціанідному заводі і до обіду не прийде, можна буде замовити Чангу те, що їй справді подобається. От тоді вона й поїсть.

Увійшла місіс Сартіс і, побачивши, що Елізабет старається відновити рівновагу, підійшла до неї і підтримала.

— Леді Кінрос, вам зле?

— Та ні, зі мною все гаразд, просто в голові закрутилося. Останнім часом я не їла, бо не хотілося.

Місіс Сартіс налила іще чашку чаю і щедро наколотила в неї цукру.

— Ось, випийте. Це вам не сподобається, але вам стане краще. На обід я поставлю на стіл глечик апельсинового соку. Просто диво — як довго зберігаються апельсини, якщо залишити їх висіти на деревах. — Вдовольнившись тим, що Елізабет випила достатньо чаю під час цього невеличкого повчання, вона посміхнулася і пішла на кухню.

Солодкий чай зробив свою справу; Елізабет пішла шукати Доллі, так і не обговоривши меню на обід. Що не мало особливого значення. Чанг та місіс Сартіс досить добре зналися на підготовці меню. А Елізабет мусила думати про щось таке, що не нагадувало б їй про Лі…

А Лі добре вдавалося вигадувати відмовки, щоб не обідати у Кінрос-гаусі: то збагачувальна фабрика потребувала його уваги, то треба було зустрітися з геніальними дослідниками з наукового центру, то те, то інше…

Це було загадкою для Александра, який любив говорити з Лі про справи саме за обідом, але довірливо сприймав усі відмовки, які вигадував Лі. Для нього вони були симптомами проблем, які виникли на виробництві за час відсутності Лі. Канули в Лету ті часи, коли він придирався до всього, що казав чи робив Лі; тепер він визнавав, що його компаньйон був беручкий, компетентний, знав майже все і таки дійсно мав ділову голову на плечах. Дізнавшись, що Лі зазвичай знаходив можливість обідати в готелі, бо таким чином економив час, не витрачаючи його на тривалий підйом до Кінрос-гаусу, Александр також вирішив обідати в готелі.

Констанція Дьюї повернулася в Данлі; Елізабет мала увесь будинок у своєму розпорядженні. Коли ж вона дивувалася, чому ж це не приходить Рубі, вона скидала це на рахунок Лі, котрий вчепився за Кінрос-таун та підприємство, як воша за кожух.

Прийшло літо, і настали спекотні й надзвичайно сухі дні, непорушне повітря тиснуло додолу з такою невмолимістю, що, здавалося, не було від нього порятунку ніде — ні на землі, ні під землею.

Александр узяв вихідний, щоб збудувати мілкий ставочок для Доллі в тіні дерев, які не подобаються цикадам, і навчити її плавати.

— Тут небагато води, і її можна буде легко поміняти, якщо ставочок заросте водоростями та ряскою, — сказав він Елізабет, яка була страшенно йому вдячна за виявлену кмітливість. — Я дав Донні Вілкінсу завдання розробити концепцію громадських плавальних басейнів — як тримати великий об’єм води чистим та незаразним. Тобто якщо ми розв’язали проблему каналізації та очисних споруд, то чому б не дати місту плавальні басейни? — Він хитрувато посміхнувся. — Але я буду наполягати, щоб то були змішані басейни — для чоловіків та жінок. Цікаво, як до цього поставиться методистська церква? Я не розумію, чому задоволення, отримуване від прохолодного басейну, слід обмежувати через те, що родина не зможе порозважатися разом? Тільки уяви собі захват, який охопить якогось молодика при вигляді настовбурчених жіночих сосків, що проглядатимуть крізь купальний костюм!

Елізабет не втрималася і посміхнулася.

— З такими жартами — краще до Рубі, — мовила вона, але без сарказму.

— А як ти гадаєш, звідки я взяв цей жарт? Але вона пішла іще далі: каже, уяви собі захват дівчат, коли вони побачать чоловічі достоїнства, що проглядатимуть крізь мокру тканину купальних костюмів!

— Фе, яка гидота! — розсміялася Елізабет. — Так незабаром і жодної таємниці не залишиться.

Александр змонтував також на протилежних кінцях горища великі вентилятори, які всмоктували прохолодне повітря і виштовхували повітря гаряче. Елізабет була вражена досягнутим результатом, який відчувався навіть на першому поверсі. Звісно, готелю «Кінрос» було приділено в цьому плані не менше уваги, ніж усім великим будівлям; планувалося також оснастити вентиляторами всі будинки, де був хоч невеличкий проміжок між стелею та дахом, де можна було б принаймні проповзти. Підприємство «Апокаліпсис» субсидувало вартість струму для міста, тому такі плани були цілком здійсненними. Він ніколи не заспокоїться, цей Александр, завжди шукатиме якісь удосконалення та нові рішення, нові підходи. Але чи буде Лі таким самим, коли Александра не стане?

Елізабет і справді не знала відповіді на це запитання. Утім, то було справою далекого майбутнього, до зустрічі якого вона вже добре підготувалася. Доллі виросте й вийде заміж, і тоді тут її вже нічого не триматиме. Нарешті! Нарешті! — вона буде вільною поїхати куди їй заманеться, і вона знала, куди поїде, — на Італійські озера. Щоб жити там у мирі та спокої.

На Різдво приїхала додому Нелл.

Її зовнішність шокувала матір та батька. Обшарпана й занедбана! Жахливі плаття стали іще жахливішими: абсолютно безформні, із запраної бавовни, тусклих брунатних та сірих кольорів. Кольорів, які їй не пасували, не відтінювали вражаючу блакить її очей, матовість її шкіри. У неї навіть туфель не було — лише грубі черевики на пласкій підошві, які зашнуровувалися високо, аж до щиколоток. На ній були товсті коричневі бавовняні панчохи, бавовняна білизна, а також короткі бавовняні рукавички. І єдиний капелюх — китайський, у яких ходили робітники-кулі.

— Ми з тобою дуже схожі, за винятком зросту, — сказала Елізабет удень на Різдво, коли на святкову вечерю до них мав завітати цілий натовп гостей. — Я маю зовсім нове шифонове плаття, яке на тобі прекрасно сидітиме, а Рубі вже послала туфлі, бо каже, що у вас однаковий розмір ноги. А також шовкові панчохи. Корсет тобі не потрібен — нова мода не вимагає наявності корсетів, якщо вони тобі не подобаються. Ой, Нелл! Тобі буде так гарно в цьому бузковому шифоні! Ти в ньому пливтимеш, а не йтимеш. Я відразу ж це помітила.

— Це тому, що я ходжу, не виляючи стегнами та сідницею, — відповіла Елізабет її дитина, анітрохи не вражена обновками. — Це я називаю «дисциплінована хода». Не можна ходити по шпитальній палаті, погойдуючи стегнами, — бо перший же ПЛС тебе розіпне.

— ПЛС?

— Почесний лікар-спеціаліст — великі цабе на приватній практиці, яким розподіляють лікарняні ліжка. Можеш собі уявити? — обурено мовила Нелл. — У фойє Шпиталю принца Альфреда я бачила десятки скупчених чоловіків, жінок та дітей, які чекають на ліжко, а там — лише одне ліжко в наявності, бо ПЛС притримують їх для тих пацієнтів, що платять! Дехто з бідняків помирає, так і не дочекавшись своєї черги.

— Та невже? Який жах! — дещо награно обурилася Елізабет. І знову повернулася до попередньої теми. — Надягни бузковий шифон, Нелл, будь ласка! Порадуй свого батька!

— Чорта з два я його надягну! — злобно вишкірилася Нелл.

Вона й на вечорі не зробила ані найменшої спроби бути приязною та доброзичливою; Елізабет посадила з одного боку від неї Лі, а з другого — Донні Вілкінса, сподіваючись, що коли все інше не спрацює, то вони принаймні зможуть утрьох поговорити про гірничовидобувний бізнес. Але Нелл видавалася такою химерною, такою непоказною, такою… схожою на мужчину…

Саме Рубі взялася за суть справи, щойно гості встали з-за столу і подалися до великої вітальні. Сама вона мала приголомшливий вигляд в ігристому платті з апельсинового шовку та схожими на ремінці золотими пряжками з бурштином. Нелл завжди її любила і тому не стала заперечувати, коли та підтягнула до себе двійко крісел, заштовхала до одного з них Нелл, а сама плюхнулася у друге; зелені очі Рубі аж наче трохи пожовтіли від великої кількості жовтогарячого золота. Її фігура, як підмітила своїм фаховим медичним поглядом Нелл, знову повернулася до бездоганних форм після нетривалого вибуху зайвої ваги; навряд чи Рубі судилося померти від апоплексичного удару. Здавалося, що Рубі розробила свій власний секрет безсмертя і не збиралася помирати взагалі.

— Не буде смертельно, якщо твою зовнішність зробити дещо викличною, сексуально привабливою, — сказала Рубі, підкурюючи сигару.

— Це буде смертельним для тебе, — відрубала Нелл.

— Не уникай теми, Нелл. Знаєш, у чім проблема? Усе дуже просто. Ти намагаєшся перетворити себе на чоловіка.

— Ні, я якраз намагаюся нагадати всім, що я жінка.

— Щось у тебе не дуже виходить. Скільки тобі років?

— На Новий рік буде двадцять два.

— І досі незаймана — можу присягнутися.

Нелл почервоніла як буряк; її губи витягнулися в ниточку.

— А це не ваше собаче діло, тітонько Рубі! — відрізала вона.

— Та ні, це моє діло, міс Медицино. Ти прекрасно знаєш, як виглядають органи людського тіла, як вони функціонують. Але ти й поняття зеленого не маєш, що таке життя, бо ти зовсім не живеш. Ти — трудоголік, Нелл. Машина. Я не сумніваюся, що ти талановита у всьому, що дарує радість і користь твоїм викладачам. Я впевнена, що вони мимоволі поважають тебе, незважаючи на твою стать. Ти прогризла свій шлях до обраної кар’єри так, як твій батько прогриз оцю гору. Кожного дня ти бачиш смерть, ту чи іншу трагедію. Потім ти йдеш додому у свою квартиру в районі Гліб — а там на тебе чекає твоя сестра, яка помирає. Іще одне страхіття. Однак ти не живеш власним життям. І якщо ти не житимеш власним життям, Нелл, тобі завжди бракуватиме розуміння своїх пацієнтів, хоч якою б співчутливою та доброю ти до них не була. Ти можеш пропустити один малесенький нюанс у тому, що вони тобі скажуть, один невловимий людський фактор, невідомий тобі, — і ти ризикуєш помилитися з діагнозом.

Яскраві блакитні очі поглянули на Рубі ошелешено і знічено, наче перед ними щойно ожила статуя. Але Нелл нічого не сказала, і вуглинки її гніву швидко згасли в холодному каміні реальності.

— Дорогенька Нелл, не ховайся в оболонку, настільки чоловічу, що вона зрештою зруйнує твою кар’єру. Я згодна з тим, що твоя одіж є бездоганно зручною для роботи в лабораторії та шпиталі, але вона аж ніяк не личить молодій енергійній жінці, якій слід пишатися своєю жіночністю. Ти розбила бар’єри, здолала перешкоди, але навіщо ж дарувати отим недолугим йолопам чоловікам перемогу, стаючи такою, як вони? Потім ти почнеш носити брюки — згодна, за деяких обставин вони бувають дуже зручні, — але ти не зможеш відростити собі прутень, хоч скільки б чоловічої енергії в тобі не було. Тому зміни дещо у своєму житті, поки не стало запізно. Тільки не кажи мені, що на факультеті не влаштовуються вечірки та бали, бо саме вони є тією нагодою, коли ти зможеш продемонструвати отим вилупкам, що ти — жінка! Нагадай їм про це, Нелл! А практичну одіж притримай для практичних справ. Можеш зустрічатися з кількома хлопцями, навіть якщо не всі вони тобі подобаються. Гадаю, ти зможеш від них відбитися, якщо хтось із них стане надто нав’язливим. Проживи всі оті страшні сумніви та самокопання, коли роман руйнується і ти починаєш думати, що це ти винувата, а не він. Дивишся у дзеркало і плачеш. Ось що таке жити життя.

У роті Нелл пересохло; вона облизала губи і тільки й мовила:

— Я зрозуміла. Ви маєте рацію, тітонько Рубі.

— Не треба більше звати мене тітонькою, віднині я для тебе — просто Рубі. — Вона простягнула руки, стиснула і розтиснула пальці і незадоволено витріщилася на них. — Сьогодні пальці мене не слухаються, — мовила вона. — Зіграй за мене сьогодні, Нелл. — Вона зітхнула. — Але не Шопена, трохи Моцарта.

Нелл не закинула гру на фортепіано, бо то було її єдиною втіхою. Тому вона посміхнулася Рубі і рушила до фортепіано — щоб у своєму жахливому коричневому платті скласти компанію веселому Моцарту і угорському цигану Лісту. Згодом до неї приєдналася Рубі, щоб поспівати оперні дуети, і вечір закінчився тим, що всі гості з ентузіазмом виспівували їхні улюблені пісні, від «Катлін, я знову відведу тебе додому» до «Двох дівчаток в голубому».

Тож коли на Новий рік настав день народження Нелл, вона надягнула шифонову сукню. Вона була їй трохи короткувата, але стильні бузкові туфлі Рубі та її шовкові панчохи перетворили цей недолік у перевагу: та частина ніг Нелл, що виглядала з-під сукні, була красивою і привабливою. Зачіску їй зробили так, щоб вона пасувала довгастому обличчю, а на її граціозній шиї поблискували аметисти, які їй дала Елізабет. Задоволена такою трансформацією, Рубі з захопленням дивилася на отетеріле від здивування обличчя Донні Вілкінса і на радість, якою світилося обличчя Александра. «Молодець, Нелл! Ти таки встигла врятуватися в останній момент. Хотіла б я, щоб Лі дивився на тебе так, як дивиться Донні, але він очей не зводить з твоєї матері. Господи, який жах!»

Нелл поїхала два дні по тому, але перед від’їздом встигла поговорити з матір’ю про Анну. Консультації з батьком були болісними, але, вочевидь, вони укладалися в концепцію Рубі про страждання. Якщо вона страждала — значить, жила.

— Мені страшенно не хочеться обтяжувати тебе, Нелл, — сказав Александр, — але ти надто добре знаєш, які стосунки склалися між мною та твоєю матір’ю. Якщо про те, що має статися з Анною, скажу їй я, вона замкнеться у своїй оболонці і сама переживатиме своє горе. Якщо ж про це скажеш їй ти, вона принаймні зможе дати вихід своєму горю у твоїй присутності.

— Так, я знаю, тату, — відповіла Нелл. — Я зроблю це.

І вона це зробила, пересиливши себе, що дало Елізабет можливість обійняти іще одну людину своїми руками і виплакати, викричати оте страшне, безнадійне і безпорадне горе. Найбільше Нелл боялася, що Елізабет попросить її побачитися з Анною, але вона цього не зробила. Було схоже, що після вибуху емоцій вона взяла і зачинила двері.

Лі відвіз Нелл з гори на станцію; Александр у цей час займався вибуховими роботами, які любив виконувати самостійно; і Елізабет розтанула вдалині — з легким капелюшком на голові, вочевидь, на знак солідарності з трояндами, які і досі витримували жахливу спеку.

Насправді Нелл ніколи не знала Лі до пуття, його чужинський шарм завжди здавався їй якимось змієподібним. Якби вона знала ту метафору, якою його нагородила Елізабет, це додало б більше сенсу її відчуттям. Навіть у робочій одежі він був джентльменом до кінчиків пальців, вимова його була бездоганною, як у графа, однак під поверхнею нуртувало щось небезпечне, невловимо-текуче, темне, але сліпучо-привабливе. Дуже цікавий мужчина, але з тих, кого вона не розуміла і хто їй не подобався. Її насторожена реакція не залишала Нелл жодної можливості побачити його ніжність, його незламну гідність і вірність.

— Значить, повертаєтеся до нудної шпитальної роботи? — спитав він, коли вони йшли до вагончика канатної дороги.

— Так.

— І вона вам подобається?

— Так.

— Але вам не подобаюсь я?

— Не подобаєтесь.

— А чому це?

— Колись ви вказали мені моє місце — Отто Бісмарк, пам’ятаєте?

— О Господи! Та вам же тоді було не більше від шести років! Але ви й досі марнославні, як я бачу. Дуже шкода.

Вони мовчали аж до залізничної станції, де він узяв її сумки і заніс до приватного купе.

— Це — жахливе сибаритство, — зауважила вона, оглядаючи купе. — Я ніколи не зможу до такого звикнути.

— Це прийде у призначений час. Не заважайте Александру насолоджуватися плодами своєї праці.

— А що ви хочете сказати — «у призначений час»?

— Саме це. З часом оподаткування унеможливить таку… е-е-е… сибаритську розкіш, як ви кажете. Хоча завжди будуть перший та другий класи.

— Мій батько любить вас до смерті, — раптом мовила Нелл, вмощуючись на сидінні.

— Я теж люблю його до смерті.

— Я розчарувала його, вступивши на медичний.

— Так, розчарували. Але ж ви це не назло зробили. Бо це б поранило його іще сильніше.

— Ви начебто мусите мені подобатися. Але чому ж ви мені не подобаєтеся?

Лі взяв її руку і поцілував.

— Сподіваюся, що ви ніколи про це не дізнаєтеся, Нелл. До побачення.

І він пішов. Нелл задумливо сиділа; тут свиснув гудок, і поїзд видав какофонію звуків, що передують неминучому відправленню. Нелл насупилася. Що він цим хотів сказати? Потім вона попорпалася у своїй сумці і витягнула звідти підручник з фармакології — і за хвилину були забуті і Лі, і сибаритські закиди її батька. Наступний рік мав стати третім і останнім у її навчанні; і над ним висіла примара важких екзаменів, які половина студентів були приречені провалити. Ні, Нелл Кінрос не провалить екзаменів, навіть якщо для цього доведеться не жити тим життям, про яке казала Рубі. Оті жалюгідні залицяльники — та хіба ж вона має на них час?

Безжально-спекотне літо тривало аж до свого останнього судомного подиху, який стався п’ятнадцятого квітня 1898 року.

Анна померла у віці двадцяти одного року від регулярних епілептичних припадків рано-вранці чотирнадцятого числа. Її тіло перевезли до Кінроса і скромно поховали на кладовищі на вершині гори. На похороні були присутні лише Александр, Нелл, Лі, Рубі та преподобний Пітер Вілкінс. Александр сам вибрав місце — неподалік галерейного крила будинку. Воно знаходилося в затінку величезних евкаліптів з чистими білими стовбурами, схожими на ряд колон. Елізабет не пішла; натомість вона зайнялася Доллі, яка весело плескалася у ставочку біля дальнього краю будинку. Нелл подумала, що двері материної душі зачинилися назавжди.

Але згодом, після того як Лі, Рубі та містер Вілкінс поїхали вниз, а Нелл сиділа з батьком у бібліотеці, Елізабет пішла до пагорбка свіжовикопаної землі і поклала на нього всі троянди, які тільки змогла знайти восени.

— Земля тобі пухом, моя бідолашна безневинна дитино, — мовила вона, обернулася і пішла в зарості.

Небо на півночі дедалі більше клубочилося величезною масою темно-синіх штормових хмар, їхні краї закручувалися крижано-білими пасмами, схожими на хвилі, що накочуються з моря на берег. Останній подих літа обіцяв перетворитися на катаклізм. Але Елізабет навіть не помітила цього, коли увійшла до заростів, проріджених та перетворених на паліччя відсутністю дощу; усі мешканці лісу повтікали, настрашені ураганом, що насувався. У її свідомості не було раціональних думок, вона просто гуділа мільйонами спогадів про Анну, і ці спогади затьмарювали собою і ліс, і небо, і день, і власне уявлення Елізабет про себе.

Буря насувалася дедалі ближче; впала химерна і страшна темрява із дурманячим запахом озону та час від часу освітлювана сліпучими загравами. Без усякої прелюдії затріщали блискавки і загримів грім. Елізабет нічого не помічала. Вона отямилася лише тоді, коли відчула, що промокла до нитки; здавалося, що на неї вивергнувся водоспад. Це сталося лише тоді і тільки тому, що стежина, якою вона йшла, перетворилася на бурхливий потік, чиє дно вкривала грязюка настільки слизька, що вона не могла втриматися на ногах. «Отак воно буває в житті, — як уві сні думала вона, повзучи уперед на руках та ногах, засліплена дощем. — Ось так воно буває. Так мусить бути».

— Дякувати Богу, погода змінилася, — сказала Нелл Александру, коли вони дивилися з вікна бібліотеки на те, як починалася буря.

Раптом він конвульсивно сіпнувся.

— Могила Анни! — скрикнув він. — Мені треба її чимось прикрити!

І він вискочив у дощ, а Нелл пішла на кухню гукнути слугам, щоб допомогли йому.

Коли Александр повернувся, він був промоклий і увесь тремтів: за лічені хвилини температура впала на сорок градусів,[3] а вітер посилився і став завивати.

— Усе нормально, тату? — спитала Нелл, подаючи йому рушника.

— Так, ми накрили могилу брезентом. — Його зуби торохтіли. — Дивно те, що її вже хтось накрив. Трояндами.

— Вона таки прийшла, — сказала Нелл і розплакалася. — Іди й перевдягнися, тату, а то застудишся й помреш.

«Добре, що при такій страшній зливі немає ризику пожежі від ударів блискавки», — подумала Нелл, ідучи на пошуки матері.

Півонія якраз годувала Доллі.

— А що, хіба вже так пізно? — здивувалася Нелл. Буря спотворила сприйняття часу і затьмарила сонце.

— А де міс Лізі?

Півонія підняла погляд, а маленька Доллі весело замахала ложечкою.

— Не знаю, міс Нелл. Вона доручила мені Доллі — та ось уже дві години тому.

40 градусів за Фаренгейтом дорівнює 4,44 °C.

Коли Нелл ішла по коридору, зі своїх покоїв вийшов Александр; він видавався виснаженим, але чомусь дивовижно спокійним; після смерті Анни найгірше було позаду. Усі вони змогли зітхнути з полегшенням.

— Тату, а ти маму бачив?

— Ні, а що?

— Я не можу її знайти.

Вони обшукали будинок від горища до підвалу, потім обдивилися сараї та надвірні споруди, але даремно. Елізабет ніде не було видно.

Александр знову став тремтіти.

— Оті троянди, — повільно мовив він. — Вона, напевно, побрела кудись назустріч буревію.

— Не може бути, тату!

— Тоді де ж вона? — раптом постарівши на багато років, Александр підійшов до телефону. — Я повідомлю поліційний відділок, і ми разом організуємо пошукову групу.

— Тату, але ж не зараз! Зараз так темно, наче вночі, і дощ ллє як з відра. Усе скінчиться тим, що ви загубите половину пошукової групи і потім будете шукати один одного, — окрім нас, цієї гори ніхто не знає!

— Тоді нехай шукає Лі. Він добре знає цю гору. І Самерс теж.

— Так, Лі і Самерс. І я.

Поки Лі та Самерс прибули в макінтошах та зюйдвестках, Александр уже зібрав компаси, шахтарські лампи, фляжки з гасом та все інше, що могло стати у пригоді; вдягнувшись відповідно до погоди, він стояв над мапою гори, а Нелл пригнічено походжала кімнатою.

— Ти майже лікар, Нелл, і ти потрібна мені тут, — сказав Александр, коли вона попросилася пустити її разом із пошуковою групою.

Сидіти і просто чекати — то було не в характері Нелл.

— Лі, бери найдальший периметр, а це означає, що ти поїдеш на моєму коні, — наказав Александр. — Ми з Самерсом обшукаємо околиці будинку, бо я сумніваюся, що вона змогла зайти далеко, — зважаючи на шторм та її психічний стан. Ось бренді, — сказав він, дістаючи плоскі фляжки. — На щастя, температура знову підвищується, але воно може нам знадобитися.

Коли Нелл на мить зупинилася, вона побачила, що Лі мав якийсь дивний вигляд: його дивовижні очі були широко розкриті і майже чорні, а красивий повний рот трохи тремтів.

— Краще б нам знайти її сьогодні, — мовив Самерс, зав’язуючи свій рюкзак. — Дощ триватиме, ріка перетвориться на бурхливий потік, і, можливо, завтра доведеться збирати вже більшу пошукову партію, щоб упоратися з паводком. Нам треба спіймати її, поки вона не зайшла далеко, я правильно кажу, сер Александре?

«Невелика втіха», — подумала Нелл, дивлячись, як троє чоловіків пішли, а її, майже готового лікаря, залишили тут.

О, як вона пишалася своїм батьком! Чекаючи на Лі та Самерса, він потурбувався буквально про все: нічні зміни на шахті були скасовані, усім працівникам було наказано йти додому, Сунь По був попереджений про небезпеку дощового паводку, і були також мобілізовані добровольці для підготовки мішків з піском на той випадок, якщо річка вийде з берегів. Коли він спробував додзвонитися до Літгоу, то виявив, що зв’язок пропав, і це означало, що зв’язку з Сіднеєм теж не було.

«О Анно, — подумала Нелл, збираючи на стіл підручники. — Що ж зробило з тобою життя, що твоя смерть спричинилася до такого болю?»

Увійшла місіс Сартіс, намагаючись приховати свою тривогу.

— Міс Нелл, ви нічого не їли. Може, ви омлет подужаєте?

— Так, залюбки, — спокійно відповіла Нелл. — Не можна бути заслабкою, коли чоловіки принесуть свою знахідку. Молю Бога, щоб з мамою все було гаразд!

У ті дні Александр їздив на гарній кобилці каштанової масті — слухняній та дужій. Не встиг Лі від’їхати далеко, як він зупинився, зняв макінтош та зюйдвестку, склав їх і засунув у мішок, накинутий на сідло. Тепер вітер змінив напрямок на північно-східний, і це підняло температуру достатньо, щоб здолати принесений дощем холод. Набагато легше роздивлятися землю, коли на тобі немає отого незручного капюшона, що хльостає по обличчі, та макінтоша, який піднімається і все застуває з кожним поривом вітру. Шахтарська лампа, оптично відрегульована так, щоб давати максимально вузький промінь від палаючого ґноту, була призначена для сухої погоди, а штормові ліхтарі були надто слабкими для пошукової роботи. Він прикрив лампу від дощу своїм крисатим капелюхом і невтомно вимахував нею то однією, то другою рукою, пустивши коня зі швидкістю черепахи.

Звістка про те, що Елізабет загубилася, завдала йому смертельного удару, хоча смерть мала настати не раптово, а повільно. Він не бачив її вдень, коли ховали Анну, однак інстинктивно відчув присутність у вітрі чогось такого, що не мало стосунку до шторму, що насувався. Неначе повітря було насичене почуттями страху, спантеличення та провини. Усе, що він знав, — це те, що йому сказала Рубі: досить. Вони встигли багато поговорити після того, як вона застукала його зненацька і дізналася про його почуття, і ці розмови заповнили ті великі прогалини в знанні Лі про цей сумний та приречений шлюб.

Її розум зламався, він не сумнівався в цьому. Не сумнівалася в цьому й Рубі, коли проводжала його з готелю.

— Бідолашна просто збожеволіла, Лі, і зникла в хащі, щоб померти там, як поранена тварина.

Але ж вона не мусить померти! Не може! І він не дасть їй збожеволіти. Допустити, щоб Елізабет зайняла місце Анни в отій тюремній камері? Ні за що — навіть якщо заради цього доведеться пожертвувати власним життям! Але яка з того користь Елізабет, яка ставилася до нього досить приязно, але лише як до приятеля і не більше?

Кілька разів він спішувався, помітивши якийсь рух, що не був спричинений дощем та вітром, — але марно. Каштанова конячка, охоча до руху та дужа, тупотіла вперед, не приндячись і не скаржачись. Минула година, потім ще одна; він уже знаходився на відстані двох миль від будинку, а Елізабет однаково ніде не було видно. Александр вирішив скористатися динамітом, щоб сигналізувати, що її знайшли, але Лі сумнівався, що почує вибух крізь шум дощу, вітру та дерев. От якби Александр та Самерс знайшли її неподалік будинку! А якщо вона примудрилася забрести так далеко, то зараз може бути за кілька футів від нього та однаково залишатися невидимою.

Раптом, перекладаючи ліхтар з руки в руку через шию коняки, він помітив, як щось тріпотіло на колючих кущах, які значно утруднювали подорож лісом для необізнаних. Нахилившись у сідлі, він зміг дотягнутися до предмета, який виявився шматком бавовняної тканини. Білої бавовняної тканини. Як сказала Нелл, на Елізабет було біле плаття, і це був єдиний достеменний факт, який був у розпорядженні пошукової групи перед виїздом. Якби вона збиралася померти, то обов’язково надягла б щось темне як ніч.

Лі виїхав із гущавини на конячу стежину, що вела до озерця, у якому він купався цілу вічність тому, і подумав — а чи не пішла Елізабет цією стежиною відразу ж після того, як побувала на могилі Анни? З’явилися нові ознаки того, що Елізабет рухалася стежиною: насамкінець уже на карачках, залишаючи на грязюці довгасті сліди від колін та долонь, не змиті водою лише завдяки відносній захищеності стежини від стихії.

Коли він побачив її, скоцюрблену, на камені біля озера, радість витіснила з його душі всі інші емоції, бо вона не була мертвою: Елізабет сиділа, обхопивши коліна руками і спершись на них підборіддям, — маленька біла істота, яка дійшла до межі своїх сил.

Він зісковзнув з коняки, прив’язав її до гілки і тихо підійшов, не знаючи, як вона відреагує на його появу, і побоюючись, що він її налякає і вона знову кудись утече. Але вона не поворухнулася навіть тоді, коли несподівано зіщулилася, продемонструвавши, що відчула, що біля неї хтось є.

— Ти прийшов, щоб мене забрати, — сказала вона дуже змореним голосом.

Він не відповів, бо не знав, як краще відповісти.

— Гаразд, Александре, ти знаєш, що я не можу втекти. Але мені необхідно приходити до озера. Ти, мабуть, гадаєш, що я збожеволіла, але це не так. Абсолютно не так. Мені просто треба було прийти сюди, до озера.

Лі підсунувся до неї достатньо близько, щоб торкнутися, але не став торкатися, а сів поруч, схрестивши ноги і звісивши руки через коліна. О, яке полегшення! Голос у неї був виснажений, але вона, за її словами, не збожеволіла.

— А чому тобі треба приходити до озера, Елізабет? — спитав він, перекрикуючи шум дощу та вітру.

— Хто тут?

— Це — Лі, Елізабет.

— О-о-о-о, — простогнала вона. — Я і досі марю!

— Це справді Лі. Ти не мариш, Елізабет.

Запас гасу в шахтарському ліхтарі майже скінчився, але він кидав слабке світло на його руки, що лежали на колінах; вона обернулася і поглянула на них.

— Це — руки Лі, — мовила вона. — Я б упізнала їх будь-де.

У нього перехопило подих, і він затремтів.

— А чому?

— Бо вони такі красиві.

Однією рукою він узяв руку Елізабет з її коліна, а другу поклав їй на плече і обернув її до себе.

— Ці руки люблять тебе, — сказав він. — Разом з рештою мене. Я завжди тебе кохав, Елізабет. І кохатиму все своє життя.

Світло у ліхтарі було дуже слабким, однак здалося, що воно спалахнуло як сонце і освітило її очі, коли вона заплющила їх і відчула на своїх губах його перший поцілунок — ніжний та обережний, як і личить моменту, якого чекаєш усе життя. Лі хотів був збігати до коняки, де у сумці були ковдри, макінтош та запас гасу, але перелякався, що Елізабет може кудись щезнути. Він опустив її на свою одіж, а вона була така збуджена, що не відчувала нічого, окрім його рота, рук і шкіри. Коли він опустив плаття на її плечах, оголив груди і притиснув до себе, то почуття насолоди, гостре, як кинджал, пронизало її тіло до мозку кісток, і вона вигнулася і застогнала. І так тривало довго, довго, довго…

Хтозна, скільки разів вони кохалися на отій камінній постелі під дощем? Ніхто не знав, навіть лампа, чий вогонь перетворився на маленьку жаринку, а потім зовсім згас.

Та нарешті Елізабет, виснажившись, заснула, а Лі, увесь сповнений чудесним відчуттям себе та жінки поруч із ним, змусив себе повернутися до реальності. Хоча йому й було фізично боляче полишати Елізабет, він намацав у темряві слухняну конячку, видобув з сумки фляжку з гасом і поглянув на годинник — третя ранку. Ранок прийде пізно через важкі хмари та дощ, але не пізніше, ніж за дві години. Оскільки він знайшов її, а інші — не знайшли, то переляканий Александр виведе на їх пошуки ту частину мешканців Кінроса, яка не буде задіяна на протипаводкових роботах. Рівень води в озері піднявся істотно і продовжуватиме підніматися; однаково час везти Елізабет додому. А як же ж тепер це зробити? Він не міг допустити, щоб Александр знайшов їх у обіймах одне одного, як коханців, якими вони тепер стали.

Лі стягнув сумки з коняки і поніс їх до каменя, на ходу відкручуючи фляжку з бренді.

— Елізабет, любове моя, прокидайся!

Вона заворушилася, невдоволено запручалася, щось пробурмотіла і знову спробувала заснути; Лі знадобилося кілька хвилин, щоб переконати її сісти, але, зробивши ковток бренді, вона прокинулася повністю і затремтіла.

— Я кохаю тебе, — сказала вона, узявши в руки його обличчя. — І завжди тебе кохала.

Він поцілував її, але відразу ж відсунув від себе, поки все не почалося знову; вона промерзла до кісток і трималася тільки на залишках нічного емоційного спалаху та теплові його тіла.

— Вдягайся, — сказав він, і це був не наказ, а благання. — Нам треба їхати, поки Александр не оголосив повномасштабні пошуки.

Було ще надто темно, щоб роздивитися вираз на її обличчі, але Лі відразу ж відчув, як тривога і напруженість хлинули в її тіло при згадці імені її чоловіка. Вона швидко вдяглася, Лі загорнув її в ковдру, а зверху накрив макінтошем. Потім він долив у ліхтар гасу і запалив його, щоб було видно дорогу.

— А де твої черевики?

— Я їх загубила.

Посадити її на коняку виявилося нелегкою справою; але коли він нарешті опинився в сідлі і міцно притиснув Елізабет до себе, вони змогли поговорити. Лі увесь час притримував коняку, яка вже відчула в тому напрямку домівку та теплу конюшню.

— Я кохаю тебе, — мовив він, не бажаючи говорити ні про що інше.

— Я теж тебе кохаю.

— Однак, люба Елізабет, є, на жаль, інші обставини.

— Так, є Александр, — сказала вона.

— Що ти будеш робити? — спитав він.

— Не відпускати тебе від себе, — просто відповіла вона. — Я й думати не хочу, щоб тебе відпустити, Лі. Ти надто мені дорогий.

— Отже, ти поїдеш зі мною?

Але реальність уже встигла знову оволодіти її почуттями; він відчув, як вона зіщулилася від його дотику, відчув, як вона зітхнула.

— Хіба ж я можу, Лі? Не думаю, що Александр мене відпустить. А якби й відпустив, у мене є Доллі, і мені треба її доглядати. Я не можу покинути дитину Анни.

— Я знаю. Тоді що ж ти збираєшся робити?

— Бути з тобою. Але це має бути таємницею, принаймні доти, поки у мене не проясниться в голові. Я така зморена, Лі!

— Значить, це буде нашою таємницею.

— А коли ми знову побачимося? — стривожено спитала вона.

— Коли скінчиться дощ, не раніше, моя мила. Якщо трапився паводок, то це розтягнеться щонайменше на тиждень. От через тиждень і побачимося. Давай так і домовимось.

— О, я без тебе помру!

— Ні, ти будеш жити — заради мене. Ми зустрінемося біля озера через сім днів, починаючи з сьогоднішнього світанку. Тобто вдень, гаразд?

— Так.

— Ти впевнена, що зможеш зберегти нашу таємницю?

— Я тримала себе в таємниці відтоді, як вийшла заміж за Александра, тож яка різниця?

— Поспи трохи.

— А що, як щось трапиться і ти не зможеш приїхати?

— Ти дізнаєшся через Александра, бо я буду з ним. Спи, моя мила.

Коли перед самим світанком Лі під’їхав до будинку, вигукуючи, що він знайшов Елізабет, її сонне тіло передали пополотнілому Александру, який увесь трусився; він відніс її до будинку під опіку Нелл. Коли ж він знову з’явився, переповнений радістю, то виявив, що Лі передав кобилу Самерсу, а сам подався додому, до Рубі.

— Дивно, — нахмурився Александр.

— Не знаю, що й сказати, містере Александр, — сказав Самерс. І додав, демонструючи бездоганну логіку: — Але бідолаха промокнув геть до нитки, до того ж він дебеліший за вас, і його одіж, яку ви йому дали, йому явно була замалою, еге ж?

— А й то правда, Самерсе, я про це якось і не подумав.

Тому минуло півтори доби, перш ніж Лі зміг вислухати палкі подяки Александра, виголошені ним у готелі після візиту, як він пояснив, до свого адвоката, старого містера Брамфорда.

— З Елізабет усе гаразд? — поцікавився Лі, відчуваючи, що спитати про її здоров’я є цілком нормальним за цих обставин.

— Дивно, але вона почувається добре. Нелл навіть дещо розчарована. Вона приготувалася мати справу з чимось не менш серйозним, ніж пневмонія чи менінгіт, але, проспавши добу, Елізабет устала сьогодні вранці свіжа як огірочок і ум’яла гігантський сніданок.

Зате Александр аж ніяк не був схожий на свіжий огірочок: темні кола під очима, видовжене обличчя, впалі щоки. Він щосили намагався видаватися бадьорим, але це йому не вдавалося.

— А з тобою все гаразд, Александре? — спитав Лі.

— Так, слава Богу, я почуваюся прекрасно! Просто ця історія мене перелякала, бо сталася несподівано, як грім з ясного неба. Не знаю, як тобі й віддячити, мій хлопчику. — Він поглянув на свій наручний годинник. — Мені треба провести Нелл на поїзд. Яка чудова дівчина! Тепер, коли біля мене є ти, я бажаю їй усіляких успіхів у медицині.

Усе це було не те, що хотів почути Лі. Але, принаймні, він був задоволений, що Нелл залишає Кінрос. Так, дійсно чудова дівчина, але гостра як колючка і точно не подруга ані йому, ані — як він підозрював — його матері.

«Ненавиджу прикидатися! — подумав Лі. — Усі ці недомовки й хитрощі. Є одна річ, гірша, аніж нинішні мої стосунки з Елізабет: це не мати з нею взагалі ніяких стосунків. Навіть своїй матері я не можу розповісти, що трапилося».

А йому й не довелося. Щойно він увійшов до готелю, увесь у ручаях води, Рубі відразу ж усе зрозуміла.

«Я втратила свого сина. Його поглинула Елізабет. І це — та єдина тема, яку я не посмію порушити в його присутності. Він ненавидить себе за це, але він її кохає. Хотіти — то одне, а отримати бажане — то зовсім інше. Молю Бога, щоб це його не доконало! Усе, що я можу зробити, — це поставити йому свічку в отому пристанищі святості — у католицькій церкві».

— Господи милосердний, місіс Костеван, — звернувся до неї старий отець Фланері (він завжди вшановував її титулом заміжньої жінки), — наступного разу вас можна чекати на службі!

— Ще б пак! — огризнулася Рубі. — Розкатав губу, старий пеньок. Я просто люблю запалювати свічки, отче Фланері.

«А може, це й дійсно так — вона просто любить запалювати свічки», — подумав отець Тім Фланері, стиснувши в руці жменю банкнотів, які вона йому всучила. Там було достатньо грошей, щоб півроку попивати найкращий віскі.

Елізабет прокинулася в цілковито новому світі, про існування якого вона не знала та й не могла знати. Вона кохала і була коханою. Мрійливі стадії її сну були сповнені образами Лі, але прокинутися і знати, що тепер ці образи є цілком реальними, — яка ж то насолода! Якесь збурення в її розумових процесах стерло всі спогади про відвідування могили Анни, про троянди, про те, як вона наосліп пішла крізь чагарники, гнана інстинктом тварини, яка шукає свою домівку, усі свої думки зосередивши на тому, щоб дістатися до озера. Але вона пам’ятала, як її знайшов там Лі, пам’ятала всі ті прекрасні й незабутні емоції, які вона після того пізнала. Це ж треба: прожити двадцять три роки у шлюбі — і не знати, що таке справжні любощі?

Усе її тіло відчувалося по-іншому, неначе воно тепер дійсно належало її душі. Коли вона прокинулася, їй не досаждали ані болі, ані дискомфорт; не відчувалося навіть ані найменшої скутості в м’язах. «Я була мертвою, а Лі повернув мене до життя. Прожити сорок років — і лише зараз пізнати смак справжнього щастя…»

— Ну, нарешті ти прийшла до тями, — почувся діловий різкий голос: то до ліжка підійшла Нелл. — Не скажу, щоб ти мене налякала, мамо, але ти проспала майже добу.

— Та невже? — позіхнула Елізабет, потягнулася і солодко промуркотіла.

Донька не зводила з її обличчя своїх розумних очей, і в тих очах застиг спантеличений вираз. Якби ж тільки вона знала, але то була одна з тих ситуацій, про які казала Рубі, коли пояснювала, що незнання життя не давало їй змоги бачити те, що людина більш досвідчена побачила б відразу.

— У тебе просто чудовий вигляд.

— А я й почуваюся чудово, — відповіла Елізабет і відразу ж стала зачиняти віконниці своєї душі. — Я не завдала вам багато клопоту? Я не хотіла, їй-богу.

— Ми просто місця собі не знаходили, особливо татко; через нього я сама дуже стривожилася. Ти пам’ятаєш, що робила? Про що ж ти думала, га?

— Ні про що, — відповіла Елізабет, і це було правдою.

— Напевне, ти пройшла багато миль. Тебе знайшов Лі.

— Лі? Та невже? — Її очі поглянули на Нелл з помірною цікавістю — і все. Елізабет була фахівцем в області нерозголошення таємниць.

— Так. Він узяв коняку татка — нікому з нас і на думку не могло спасти, що ти спроможешся в таку погоду рухатися зі швидкістю світла, тож можна сказати, що Лі просто пощастило, що він був на коняці. А якби замість нього виїхав татко, то тебе знайшов би він, — знизала плечима Нелл. — Утім, байдуже, хто тебе знайшов, головне — що тебе знайшли.

«Ні, — подумала Елізабет, — дуже добре, що Александр не поїхав на коні. Тоді б він знайшов мене і я б і досі залишалася в’язнем».

— Мабуть, я була в жахливому стані?

— Це ще м’яко кажучи, мамо. Ти була виваляна в грязюці, та мулові, та ще бозна в чому. Перлині та Шовковій Квітці довелося чимало попрацювати, щоб тебе вимити й вичистити.

— Я не пам’ятаю, як мене купали.

— Це тому, що ти спала як убита. Мені довелося сидіти біля ванни і тримати твою голову над водою.

— О Господи! — Елізабет змахнула ногами і зіскочила з ліжка. — Я й зовсім забула — а як там Доллі? Вона що-небудь знає?

— Тільки те, що ти раптово захворіла, але зараз тобі вже краще.

— Так, мені значно краще. Дякую, Нелл, я хотіла б вдягнутися.

— Тобі допомогти?

— Ні, я сама впораюся.

Огляд її тіла виявив садна та синці — дивно, але вони зовсім не боліли, — але ніщо не видавало того, що трапилося на озері. Елізабет заплющила очі і з полегшенням зітхнула.

Александр прийшов трохи пізніше. Широко розкритими очима Елізабет дивилася на нього так, наче ніколи досі не бачила. Скільки разів вони кохалися з ним до того, як вона захворіла, коли завагітніла Анною? Вона не рахувала, але багато. Однак жодного разу не бачила вона його оголеним, та й не хотіла бачити. Він про це знав і тому не наполягав. Але лише зараз, після того, що трапилося між нею та Лі, вона все збагнула. Там, де немає кохання чи фізичного бажання, підказала їй новонабута мудрість, не зарадиш уже нічим. Так, Александр зробив усе, що міг, щоби змінити це. Але він був напористий, прямодушний чоловік, чиї фізичні бажання відображали його вдачу; він був не вмілим та витонченим коханцем, а просто досвідченим. «Я ніколи не тремтіла від бажання фізичної близькості з Александром, — пригадала вона. — Немає в ньому нічого, нічого він не зможе зробити, щоб підняти мене на ту емоційну височінь, яку я пізнала з Лі. Я більше не потерплю ані шматка тканини між моїм тілом і тілом Лі, нікому не дозволю забрати його у мене. І мені байдуже — нехай увесь світ дивиться, як його руки торкаються моєї шкіри, а мої — його; нехай хоч увесь світ провалиться в безодню! Коли він сказав, що кохав мене і завжди кохатиме, то було як одкровення, як повернення додому. Але як же я зможу сказати хоч щось оцьому чоловіку? Навіть якщо йому не забракне сили волі слухати, однаково він і близько нічого не зрозуміє. Не знаю, як у них там з Рубі, та й не можу знати, бо немає іншої мірки, аніж я та він. Але від сьогодні усе змінилося, усе стало інакшим, усе перетворилося на джерело чудес. Я зазнала чудесного перетворення — я покохалася з моїм коханим».

Александр стояв, уставившись на неї, як на людину, яку він мав знати, але насправді не знав. Його обличчя вкрилося зморшками і постарішало порівняно з тим, яким вона його пам’ятала, — смерть Анни тепер здавалася такою далекою подією! Александр ніби втратив для неї будь-яке значення, та однаково вона дивилася на нього зі своїм звичним спокоєм і посміхалася.

Він посміхнувся у відповідь.

— Ти достатньо зголодніла, щоб снідати?

— Дякую, я незабаром спущуся, — безтурботно відповіла вона.

І вони всілися за столом в оранжереї, об чию прозору покрівлю з білими ребрами рам дощ барабанив з такою рівномірною настійливістю, що скло аж здригалося.

— Я дійсно зголодніла! — весело і здивовано вигукнула Елізабет, поглинаючи смажену ягнятину, яєчню, бекон та смажену картоплю.

Невдовзі до них приєдналася Нелл; незабаром їй треба було вирушати до Сіднея.

— Ти мусиш подякувати Лі, Елізабет, — мовив Александр, трохи поївши.

— Ну, якщо ти наполягаєш, — відповіла вона, наминаючи грінку.

— А ти хіба йому не вдячна, мамо? — здивовано спитала Нелл.

— Ну, звісно, що вдячна, — пробурмотіла Елізабет і потягнулася за котлетою.

Александр і Нелл обмінялися розчарованими поглядами і полишили цю тему.

Наситившись, Елізабет пішла побачитися з Доллі, Нелл була рушила слідком, але її затримав батько.

— З нею все гаразд, вона не схибнулася? — спитав він. — Здається, вона зовсім байдужа до того, що трапилося.

Нелл трохи поміркувала, а потім кивнула.

— Гадаю, що так, тату. Принаймні вона лишилася такою, як і була. Колись ти вірно підмітив — мама несповна розуму.

Дізнавшись, що Елізабет зникла, Александр пережив потужний удар і збагнув, що повністю від нього ніколи не оговтається. Майже всі ці двадцять три роки подружнього життя він звик вважати Елізабет більмом на оці — спокійною, акуратною та фригідною істотою, з якою він одружився з абсолютно хибних міркувань. Він винуватив себе, бо ці хибні міркування були його міркуваннями, а не її, він намагався виправити ситуацію. Але її антипатія до нього зачепила його за живе і дала поштовх його вчинкам, що ґрунтувалися на гордині, бундючності та самовпевненості. Любов до неї, яка виникла в нього невдовзі після того, як вони побралися, Елізабет відкинула, тому він пояснював незгоду, яка з часом дедалі більше затьмарювала їхні життя, поведінкою Елізабет та тим, що вона відкинула любов, яку він їй запропонував. І він запевнив себе, що його любов померла. А як вона могла не померти, коли він посадив її в такий неродючий ґрунт? І на якомусь відтинку часу він втратив правильне бачення подій, а помічав лише свій придушений імпульс підкоряти і панувати. Він увесь час звертався до крижаного стовпа. А хіба ж можна підкорити крижаний стовп? Ухопись за нього — і він розтане, перетворившись на те, що не можна утримати в руках.

Але коли він шукав її, відчуваючи буревій страху та провини у своїй душі, він уперше за всі їхні тривалі стосунки збагнув, наскільки сильно він не виправдав її сподівань, підвів її. Усе, що він їй дарував, вона не хотіла; а те, чого він їй не міг дати, вона прагнула всією душею. Він прирівняв кохання до фантастично дорогих подарунків, до величезної розкоші. А вона — ні. Він прирівняв кохання до фантастичного сексуального задоволення. А вона не прирівняла — може, і прирівняла б, але він був не тим чоловіком, який міг дати їй таке задоволення. У ній горів вогонь, у цьому він тепер не сумнівався, але він горів не для нього. І коли він її шукав, він знову і знову задавався питанням: коли ж і чому почалася ота ерозія її поваги до нього? Але його паніка була надто сильною, щоб розібратися — коли та чому. Він лише зміг дійти висновку, що та любов до неї, яку він вважав мертвою ось уже стільки років, зовсім не померла. То була слабенька емоція, нерозділене почуття, воно було настільки принизливим для його самоповаги, що він викинув його з голови. Принаймні так йому здавалося. Але ось воно знову повернулося, сплило на поверхню, виштовхнуте страхом того, що Елізабет збожеволіла чи загинула. Якщо так, то це його вина. Його, і більше нічия.

А іще була Рубі. Завжди була Рубі. Він пригадав, як одного разу спитав у неї, чи може один чоловік кохати двох жінок одночасно; вона досить злостиво посміялася над цим запитанням і відкинула його як абсурдне, але то було в її інтересах — так учинити. Однак Рубі, напевне, знала, що він кохав їх обох, бо поєдналася з Елізабет і знайшла в ній спільницю. Він гадав, що вона зробила це зі співчуття, як переможець. Але тепер він здогадався, що вона пішла на це тому, що хотіла зберегти для себе ту частину його кохання, яка належала їй. Якби він не любив Елізабет, то ці дві жінки його життя однаково стали б подругами, але не такими близькими. Александр визнав, що був чоловіком, який любив їсти два пироги одночасно. Рубі означала більше, Рубі — це була романтика, секс, інтимність, прихована інтрига, а також оте дивне сполучення, яким стає кохана жінка для свого чоловіка, — коханка, матір та сестра в одній особі. Але він також прожив своє життя з Елізабет, став батьком її дітей, пройшов разом із нею крізь муки, пов’язані з Анною та Доллі. А для цього треба було її кохати, інакше б він її відпустив.

Тому коли Лі перетнув на коні галявину і віддав йому Елізабет, Александр відчув осяяння, яке ввергло його у стан, іще більш пригнічений, ніж стан полоненого невільника. Він завинив своїй дружині величезний борг, який не міг заплатити жодною монетою, окрім однієї: випустити пташку з клітки на волю.

За п’ять днів дощі здуло вітром, і Кінрос-таун, який знаходився на межі затоплення, віддав хвалу Богу. Якби Александр був не таким дбайливим господарем і залишив береги ріки такими, якими вони були після розробки розсипного золота, то затоплення міста стало б неминучим, але він укріпив береги та повернув потік у належне русло, поглиблене драгою достатньо, щоб увібрати в себе надлишок води.

Через сім днів після свого зникнення Елізабет осідлала Хмаринку і вирушила у звичну подорож. Від’їхавши трохи від будинку, вона відразу ж звернула в густі чагарники, і дала коняці аж цілу милю самій обирати шлях крізь валуни та перешкоди, і лише потім повернулася на кінну стежину, що вела до озера.

Там її чекав Лі; він підійшов до Хмаринки, простягнув руки — і Елізабет опинилася в його обіймах. Потім були поцілунки, ще несамовитіші та пристрасніші, аніж вона гадала; вона ніяк не могла дочекатися, коли він доторкнеться до неї, оголить її тіло, увійде в нього. І завжди було оте досі не знане відчуття екстазу, наче вона наповнювала собою плавильний казан любові. А потім Лі поніс її до озера і кохав її там, у їхньому, здавалося, природному середовищі — у воді.

Коли вони висохли, вона розпустила його косу і зачудувалася густотою та довжиною волосся; вона з ним гралася, завивала пасма його волосся поміж свого, гладила ними свої груди, занурювала в них обличчя. І розповіла йому про те, як бачила його колись, як він плавав в озері, і цей образ назавжди залишився в її пам’яті.

— Я ніколи не думала, що так може бути між жінкою та чоловіком, — сказала вона. — Неначе я увійшла у цілковито новий світ.

— Нам не можна тут далі залишатися. — Такою була його відповідь; і чому саме він завжди нагадував про реальність? А потім він спитав у неї те, що не давало йому спокою відтоді, як він її знайшов: — Елізабет, кохана, тобі не можна вагітніти. Так, ми можемо кохатися, але тільки після того, як я побачуся з Хунь Чі, який знається на жіночих циклах. Досі ми не вживали запобіжних заходів, а тобі ж не можна вагітніти. Це буде як смертний вирок.

Вона розсміялася, і її радісний безтурботний сміх розлетівся відлунням по лісу.

— Мій любий Лі, нема про що турбуватися! Якщо мені поталанить зачати дитину, то в мене не буде токсикозу. Я в цьому впевнена так, як впевнена у тому, що завтра вранці зійде сонце.

Розділ З Александр керує

Увесь тягар того, що трапилося між Елізабет та ним, прийшовся на Лі, коли він зустрівся з Елізабет біля озера через сім днів після того, як він там її знайшов. У ту мить, коли вона висміяла його страхи за її безпеку в разі вагітності, він пригадав усе, що виштовхав із голови аж на цілий тиждень. Усе, що наповнювало його розум, — то була Елізабет, той неймовірний факт, що вона кохала його так само довго, як і він її. Побоювання, якими він мучився, мали зникнути, як він сподівався, варто лише їм обговорити ситуацію — мусила ж знайтися якась прийнятна відповідь на цю проблему. Але її не цікавили відповіді, вона не бачила сенсу в тому, щоб їх шукати; свою відповідь вона знайшла в ньому, а до всього іншого їй було байдуже.

Він їхав на зустріч з нею, твердо вирішивши, що вони не будуть кохатися, бо пригадав розповідь своєї матері про те, що статевий акт був для Елізабет як смертний вирок. Він знав, що це був не акт: небезпеку становила вагітність. Його матір теж це знала і саме тому жодного разу не завагітніла від Александра. Але вони мали зв’язки з китайською шляхтою і не були темними та необізнаними в цьому питанні, як європейці.

Але не треба піддавати сумніву оте незабутнє піднесення до раю! Його можна за це пробачити, бо він не задумував його заздалегідь і навіть не уявляв, що воно може статися. Але тепер їм треба почекати. А потім вона зісковзнула з коняки просто в його обійми, і він роздивлявся її, нюхав її, відчував її, смакував її. Її потяг приголомшив його, і він уже не міг стриматися. А коли підняв питання вагітності, вона його висміяла!

Час! Куди подівся час? Не встигли вони обговорити й маленької часточки того, що слід було обговорити, як вона вже знову сиділа на своїй сірій у яблуках кобилці і їхала додому. Вони домовилися зустрітися біля озера через чотири дні; вона благала зустрітися раніше, але йому вдалося наполягти на своєму. Вони йшли прямісінько до катастрофи, він це добре знав, і їй теж слід було про це знати. Але попри увесь його досвід з жінками Елізабет була в його житті єдиним коханням, тому він і гадки не мав, якими простодушними бували жінки у своєму коханні, якими безжальними, байдужими до будь-якого фактору, окрім збереження свого кохання. Він гадав, що вони будуть єдині в тому, щоб намагатися завдати Александру якомога менше болю, але їй було абсолютно начхати на те, щоб не завдавати болю Александру. Доллі — то інша справа. Тільки Доллі зупиняла її від безрозсудства. Саме він, Лі, турбувався про Александра, саме він бачив, що вони зраджують чоловіка, якому Лі завдячував своїми статками, кар’єрою та перспективами. Якого так сильно кохала його матір. Елізабет боялася Александра; стосовно ж іншого він просто для неї не існував.

Вона поїхала геть, твердо переконана в тому, що вони зможуть берегти свою таємницю вічно, якщо це буде необхідно, вона плекала цей секрет, наче трофей, захоплений у її безперервній війні з чоловіком. Для Лі, не посвяченого у подробиці цього тривалого шлюбу, усе було повите таємницею. Тільки зараз почав він розуміти, що навіть його матір не повністю осягнула стосунки Александра з дружиною. Мабуть, Александр знав про це не набагато більше за нього, бо центром, довкола якого все оберталося, була Елізабет.

Тому Лі, освітлений променями призахідного сонця, поїхав до Кінрос-тауна зміїною стежкою, відчуваючи іще більше сум’яття та відсутність внутрішнього керма, аніж завжди. Усе, що він знав, — це те, що не має здатності до скритності та дволичності, щоб довгий час підтримувати стосунки з Александровою дружиною. Цілий тиждень він чекав, що вона видасть їх якимось мимовільним зауваженням, непродуманою згадкою про нього, але тепер переконався, що цього ніколи не станеться. Навіть якщо вона завагітніє його дитиною, вона зберігатиме мовчання.

Від цієї думки, що сплила на поверхню його свідомості, коли він проїжджав повз копри і махав рукою їхній обслузі, він зупинився як укопаний. Боже милосердний, ні! Ні, ні, ні! Нізащо не вчинить він так з Александром! Він знав його історію, яку Александр якось розповів йому в маленькій кав’ярні в Константинополі: Александрова матір мала коханця, чиє ім’я вона відмовилася розголошувати, і її чоловік знав, що дитина не від нього. Дозволити колесу історії описати своє повне коло — ні, це було абсолютно неможливо. Хитрувати було підло, повторювати історію — нестерпно. Принизити таку колосальну гординю, звести нанівець труди всього життя, накинути Александру долю його офіційного батька — НІ, і ще раз НІ! Про це навіть думати не можна!

Коли він увійшов до готелю, Рубі вже чекала на нього, але тривога не відбилася на її обличчі; натомість воно усміхалося йому, хоча в очах застигло німе запитання.

— Де ти був? Тобі увесь час телефонували.

— Я був на горі, обдивлявся вентиляційні отвори.

— Це так важливо?

— Мамо. Ти кажеш так, наче ти — директор «Апокаліпсис Ёнтерпрайз»! Це завжди важливо, але Александр планує здійснити потужний вибух там, де виснажилася стара жила в тунелі номер один, — він каже, що через двадцять футів углиб починається нова жила, а ти ж знаєш його безпомилковий нюх на золото!

— Ха! Нюх на золото! — пирхнула Рубі. — Може, він і має дотик Мідаса, але, здається, він забув, що справжній цар Мідас помер від голоду, бо навіть їжа від його дотику перетворювалася на золото. — Але вона думала зовсім не про це. «Мій син має жахливий вигляд. Злий дух цього роману так міцно вхопив його за шию, що може його задушити. Час мені піти до Елізабет і витягнути з неї всю правду». — Будеш вечеряти? — спитала вона.

— Дякую, мамо, я не голодний.

«Знаю, чого ти бажаєш, — ти бажаєш жіночої плоті. Невже це правда? Невже ти через це страждаєш, мій котику? Вона не може ризикувати і завагітніти, тому, напевне, те, що ти відчуваєш, — то є дійсно тілесний голод у своєму чистому вигляді. Мій бідолашний Лі».

Лі пішов нагору до своєї кімнати. Вона була невелика — особисті статки та матеріальні предмети мало його цікавили — необхідна для всіх оказій одіж, кількасот улюблених книжок та дещо інше — от і все, що мало важливе значення. Фотографії Александра, Рубі, Суня. І жодного фото Елізабет.

Якийсь час Лі непорушно сидів у кріслі, уставившись поперед себе, а потім підвівся і підійшов до телефону.

— Це — Лі, Еґґі. Дай мені сера Александра, будь ласка. — Не треба було казати Еґґі, де він є: вона увесь час чітко знала, де він був, так само чітко вона знала, що Ч обідає в помешканні В, що Н зараз тренує свого нового собаку на спортмайданчику, що М перебуває в Дуббо, відвідує матір; що Р застряг у туалеті, бо в нього понос. Еґґі була як павук у центрі телефонної павутини Кінроса.

— Александре, коли ти матимеш вільну хвилину? Мені треба поговорити з тобою сам на сам якомога скоріше.

— Сам на сам, тобто наодинці?

— Саме так.

— Завтра вранці біля копрів. Об одинадцятій зможеш?

— Так, зможу. Об одинадцятій біля копрів.

Жереб кинуто. Він повернувся до крісла, сів — і заплакав. Не через Елізабет, ні — Александр міг погодитися дати їй розлучення і навіть віддати їй Доллі. Ні, він плакав через Александра. Після завтрашнього ранку вони більше ніколи не зустрінуться. Розлука буде жорстокою у своїй остаточності, бо жоден з них не вірив у половинчасті заходи. А як важко після цього буде його матері! Він мусить домовитися так, щоб вона принаймні не постраждала через переслідування'.

Александр поїхав до копрів у вагончику, а Лі пішов туди зміїною стежкою. Той день, двадцять четвертого квітня, був одним з тих ідилічних днів середини осені, які інколи трапляються після надто довгого та сухого літа; вітерець гнав солодкий запах свіжовимитого дощем лісу, сонце світило не так яскраво, а небом мандрували купки купчастих хмаринок — наче вівці, що відбилися від череди.

У цю годину біля копрів було майже пусто. Александр стояв біля масивного пневмокомпресора, рухомого паровим двигуном, через який його не можна було розмістити всередині шахти — надто багато диму, надто багато отруйних вихлопів. Коли він перевів шахту з ручних свердел на пневматичні перкусійні свердла для пробивання отворів, у які закладали вибухові заряди, а в лавах стали використовуватися не кайла, а пневматичні відбійні молотки, йому довелося винайти способи подавання стиснутого повітря до механізмів аж за чверть чи третину милі від компресора. Повітря по великій сталевій трубі подавалося вниз у циліндричний сталевий бак шість футів у діаметрі і дванадцять футів завдовжки, розташований на дні підземної галереї, а вже звідти воно через труби надходило до свердел та молотків.

Звісно, буріння та вибухові роботи здійснювалися далеко не кожного дня, і кожного разу — лише в одному тунелі з кількох. Александру хотілося налагодити електричний привід до компресора, але це рішення довелося відкласти на майбутнє, бо електродвигуни поки що були нерентабельними. Тому наразі доводилося обходитися паровим двигуном, а цей компресор був один із найбільших, якщо не найбільший, у світі.

— Твоя приватна розмова може почекати, — сказав Александр замість привітання. — Я хочу сходити до тунелю номер один, щоб іще раз усе там перевірити.

Вони увібралися до кліті і спустилися на глибину сто п’ятдесят футів до просторої основної галереї, яскраво освітленої електролампами; з регулярними інтервалами з’являлися робітники, які штовхали вагонетки з рудою до відкритого кінця галереї, де був шурф глибиною п’ятдесят футів, що вів до головної штольні. Маленька вагонетка, коли доїжджала до краю, переверталася за допомогою важеля, і її вміст, падаючи вниз, потрапляв до більшої вагонетки, що стояла внизу. Розташований за штольнею двигун витягував великі вагонетки стальним тросом туди, де їх чіпляли до локомотива, і той транспортував їх до сортувальних та подрібнювальних цехів. У повітрі висіла пилюка, хоча в час, коли вибухові роботи не проводилися, повітря було чисте і свіже; воно нагніталося та висотувалося великими електровентиляторами. З усіх закритих трьох чвертей периметра штольні вглиб гори йшли тунелі, деякі — прямо, деякі — вниз, а ті, що були прорубані недавно, багато разів міняли свій напрямок.

Александр та Лі пройшли разом до тунелю номер один, найстарішого та найбільш виробленого, їхній шлях освітлювали електричні лампи; оскільки видобування тут уже не здійснювалося, то вони не зустріли на своєму шляху нікого. Александр завжди турбувався про безпеку, тому тунель був підпертий достатньою кількістю масивних дерев’яних брусів, хоча Лі знав, що граніт у цьому місці гори був достатньо міцним і вірогідність обвалу була дуже низькою.

То була подорож тисячу футів завдовжки, озвучена чваканням їхніх черевиків та постійним капанням води, яку вода вичавлювала з породи своєю величезною вагою. У цьому кліматі не було небезпеки того, що вода стане кригою і, діючи як клин, розірве пласти на шматки. Це могло статися лише під час вибухових робіт, найбільш тонкої гірничодобувної операції — саме тому Александр волів здійснювати її сам, коли йшлося про надпотужний чи складний вибух.

Нарешті вони досягли глухого кінця тунелю номер один і побачили, що там уже закінчили приготування до вибухових робіт: моток ізольованого дроту, пневматичне свердло на тринозі, труба для підведення стиснутого повітря, коробок з інструментами. Один кінець важкого гумового шланга був прикріплений сталевими хомутами до сталевої труби, другий — до пневмосвердла. Динаміт і детонатори мали принести тільки на час закладки зарядів, яка здійснювалася під належним наглядом. Вибухівка зберігалася в бетонному бункері, до якого було лише чотири ключі: по одному для Александра, Лі, Самерса та Прентіса, вибухового інспектора.

— Цей вибух буде чимось на кшталт експерименту, — сказав Александр після того, як вони обидва погладили руками досить гладку поверхню лицевої частини лави — ніжно, як жінку. На поверхню площини падало яскраве світло ламп, роблячи видимим кожний розлом. — Ще футів зо двадцять золота не буде, тому я хочу обвалити більше скельної породи, аніж зазвичай. Треба почати посередині з отого розлому, а потім підривати решту зарядів концентрично. Кожна група з’єднана дротами послідовно. Я сам буритиму отвори.

Лі здивовано слухав його: ніхто не знався на цьому мистецтві краще за Александра, але він явно щось недоговорював.

— А скільки породи ти хочеш обвалити? — спитав Лі, відчуваючи, як його спиною раптом побігли мурашки.

— Щонайменше кілька тонн.

— Якби на твоєму місці був хтось інший, я б заборонив це робити, але тобі я ніяк не можу, бо ти начальник.

— Звісно, не можеш.

— А ти певен, що це потрібно? Ти навіть не обговорював це зі мною.

— Це — старий добрий тунель номер один. Він мене поважає, старий чорт.

Вони повернулися і зачвакали назад до галереї.

— Коли ти плануєш підривати?

— Завтра, якщо день буде так само гарний, як і сьогодні, — не буде вітру, який може пересрати роботу вентиляційних люків. — Він кивнув на кліть. — Униз чи вгору?

— Вгору.

Далі відтягувати вже не було сенсу. Лі ковтнув слину, бо у роті в нього раптом пересохло. Він усю ніч не спав, тисячу разів подумки переповідаючи найважливішу промову свого життя, добираючи та відкидаючи слова.

— Що там у тебе за приватна справа? — жваво спитав Александр.

Паровий двигун, що рухав компресор, був достатньо великий, щоб рухати вантажний локомотив, тому він сильно шумів, змушуючи компресор подавати повітря до баку в галереї, а потім — до труб. На дальньому кінці копрів двигун чахкав не так гучно; біля нього стояв кочегар, спершись на почорнілу від вугілля лопату, поруч оператор перевіряв манометри.

— Підійдімо сюди, — сказав Лі, відводячи Александра подалі від двигуна, на парапет із пісковця, де не було чергового персоналу. Сісти було ніде, тому він сів навпочіпки, і Александр зробив так само.

На землі лежав листочок; Лі підняв його, неначе роздивляючись, і почав повільно ламати його висохле крихке тіло. І врешті-решт скінчилося тим, що всі завчені заздалегідь слова вилетіли у нього з голови. Тому йому довелося починати з чистого аркуша.

— Я любив тебе все своє життя, Александре, але я зрадив тебе, — сказав він, розриваючи листок. — То не була заздалегідь задумана і запланована зрада, але від того вона не перестає бути зрадою. Я не можу жити зі зрадою, це нестерпно. Ти маєш знати.

— Знати що? — спитав Александр, наче йшлося не про зраду, а про якесь дрібне прогрішення, невеличкий обман. Листок розсипався. Лі підняв очі, що блищали слізьми, і зупинив їхній погляд на обличчі Александра; його губи беззвучно ворушилися, підшукуючи потрібні слова:

— Я кохаю Елізабет, і, коли я знайшов її вісім днів тому, я… я… зрадив тебе.

Якесь почуття, якому важко було дати назву, на мить спалахнуло в темних очах, але іще через мить вони знову стали тьмяними та непроникними. Обличчя Александра не змінилося. Він мовчав, здавалося, цілу вічність — просто сидів навпочіпки, звісивши руки через коліна, і ці руки лишилися такими ж розслабленими, як і перед тим, як Лі заговорив.

— Дякую за чесність, — нарешті вимовив він.

Та величезна власна гідність, яка так привабила Александра до восьмирічного хлопчика, і досі залишалася осердям Лі; вона утримала його від дріб’язкових пояснень, виливів самопринизливих вибачень та натяків на власну невинуватість, до яких удався б на місці Лі чоловік з нешляхетною душею, який би вивернувся навиворіт, аби лише хоч якось виправдатися. Утім, навряд чи нешляхетний чоловік знайшов би у собі мужність зробити таке зізнання перед такою людиною, як Александр.

— Легше сказати тобі зараз, аніж жити з брехнею, — сказав Лі. — То я винуватий, а не Елізабет. Коли я знайшов її, вона була сама не своя, страшенно пригнічена і вбита горем. Але це сталося, це сталося також і вчора. Елізабет вважає, що кохає мене.

— А чому б ні? — спитав Александр. — Вона ж вибрала тебе.

— Так не може бути, я знаю. Я мав ще вчора порвати наші стосунки, але я цього не зробив. Не зміг зробити.

— Вона знає про те, що ти мені зараз про це розповідаєш, Лі?

— Ні.

— Тоді це — наш секрет.

— Так.

— Бідолашна Елізабет, — зітхнув Александр. — Ти давно її любиш?

— З сімнадцяти років.

— Он чому ти боявся приїздити до Кінроса. Он чому ти свого часу взагалі щез із виду.

— Так. Хоча ти мусиш зрозуміти, що я ніколи не планував і не мав наміру вдаватися до якихось конкретних дій. Я завжди тебе любив надто сильно, щоб завдати тобі болю, але це сталося, коли мій захисний механізм не спрацював і її — теж. Вона була у такому стані, що не могла мені протистояти. Я застукав її зненацька, і вона не встигла оговтатися.

— Що ж, це перемога, — сухо сказав Александр. — Мені ніколи не вдавалося застукати її зненацька, коли її захисний механізм не працював. Якби її знайшов я, а не ти, її внутрішній захист був би напоготові. Отака історія про мене та Елізабет. Я живу з людиною, позбавленою всякої жвавості, наче з неї витекла життєва сила. З примарою. І я дуже радий, що вогонь все ж таки горить.

«Він сприйняв це як сильний, шляхетний і незламний чоловік, яким він і є», — подумав Лі. І це лише посилило його страждання. Так, йому було завдано жахливої травми, але Александр і не думав цього показувати.

— Хай там як, — мовив Лі, — я наразив її на велику небезпеку. Їй не можна мати дітей, я це знаю, однак я не міг стриматися. Учора я пішов до неї, щоб поговорити, просто поговорити, але вийшло зовсім не так. А коли я заговорив про небезпеку, вона просто розсміялася!

— Розсміялася?

— Так. Вона не хоче вірити, що існує небезпека.

— А може, небезпеки й справді немає. — Александр підвівся і подав руку Лі. — Ходімо трохи пройдемося. Я хочу піднятися до точки над кінцем тунелю номер один. Мені там подобається, моя душа, чи дух, чи як там його назвати, сполучається у тому місці з моєю золотою горою.

Для обслуги двигуна вони виглядали, як і належить, — двома власниками шахти, які щось зацікавлено обговорюють; мабуть, ідеться про майбутнє шахти, про якісь питання, що мають велике значення для її працівників.

— Я не можу жити з брехнею, — знову сказав Лі, коли вони дійшли до потрібного місця і присіли на два камені.

— Ти надто шляхетний, мій хлопчику, і в цьому твоя біда. Але ж їй сподобалося жити з брехнею, правда?

— Ні, бо за своєю природою вона незрадлива, правду кажу, — відповів Лі. — Гадаю, що так вона вже звикла жити всі ці роки, так організувала свою свідомість. І вона страшенно боїться, що ти дізнаєшся. О, вона знає про твою доброту, про повагу до неї. Однак вона однаково тебе боїться, і це для мене — абсолютна загадка.

— А для мене — ні, — мовив Александр, погладжуючи поверхню каменя, на якому сидів. — Я — втілення сатани.

— Прошу?

— Елізабет — жертва двох лихих схиблених старих. Вони обидва вже мертві, але їхній вплив на неї завжди залишатиметься. Я став для неї полустанком, батьком її дітей, тим, хто дає їй притулок та ділить з нею їжу. А ще є твоя мати, яку я кохатиму до свого останнього дня. Про що Елізабет прекрасно знає. Мій любий Лі, ми не можемо змушувати людей бути такими, як ми хочемо, і робити те, що ми бажаємо, хоча мені знадобилося двадцять п’ять років, щоб це збагнути. З багатьох причин, у які я не буду вдаватися, Елізабет терпіти мене не може. Це — щось на фізичному рівні. Коли я її торкаюся, то бачу, що в неї аж шкіра стає гусячою. Я не люблю її вже багато років, — збрехав він, бажаючи полегшити страждання Лі, — навіть не знаю, чи любив я її коли-небудь узагалі. На самому початку мені здавалося, що так, любив, але скоріше я любив саму ідею про те, як би воно було добре, якби ми кохали одне одного. А її любов до тебе — вона зовсім недавня?

— Каже, що ні, — відповів Лі, якому страшенно не подобалася їхня відсторонена і позбавлена емоцій розмова, не подобалася саме через свою відстороненість та позбавленість емоцій. Він хотів — він потребував! — щоб на нього горлали і гримали, щоб його били руками та ногами. Усе що завгодно, але тільки не це!

— Тоді ви обидва страждали, хоча й лишалися вірними. Це має для мене велике значення.

— Я знаю, що сьогодні — кінець, Александре. І я до нього готовий.

— Хочеш сказати, що ти вже зібрав свої валізи?

— Так — у переносному сенсі.

— А як же Елізабет? Ти що, збираєшся присудити її до ще багатьох років життя з чоловіком, якого вона терпіти не може?

— Це залежить від тебе. Вона не поїде без Доллі, а Доллі — твоя єдина онука. Суд залишить її тобі — якщо Елізабет захоче з’явитися в суді з тавром зрадливої дружини.

— Подружня зрада — єдина вагома причина для розлучення. Жорстоке поводження — також, але в даному випадку ця причина не підходить, до того ж багато хто з суддів часто дають чортів своїм дружинам. Однак вона може розлучитися зі мною через те, що я зраджував її з Рубі.

— А це що — кращий варіант? Розлучена дружина відомого чоловіка виходить заміж за сина його коханки. Та ще й за метиса-китайця. Ото пресі буде роботи!

— Якщо вона кохає тебе достатньо сильно, вона на це піде.

— Вона дійсно кохає мене достатньо сильно. Але цей скандал переслідуватиме нас роками, якщо ми не переберемося за кордон. Можливо, це стане більш-менш прийнятним виходом.

— Однак ти мені потрібен тут, Лі, а не за кордоном.

— Тоді виходу немає! — скрикнув Лі нещасним голосом.

Александр дещо змінив тему.

— А ти цілковито впевнений, що вона не знала про твій намір зустрітися зі мною?

— Так, цілковито впевнений. Вона заховалася в захисну оболонку своєї нової таємниці, і їй там дуже комфортно.

— А ти можеш з такою ж упевненістю сказати, що про це не знає Рубі?

— Так, можу. Зазвичай я говорив з нею про все важливе, що траплялося в моєму житті, і про кохання до Елізабет. Жінки, мудрішої за мою матір, просто не існує. Але про цю останню подію я їй нічого не сказав. Вона здатна зберігати таємницю не гірше, ніж Елізабет, але я… я просто не наважився їй про це розповісти.

Александр підвів голову і поглянув просто у вічі Лі.

— Мені потрібен час, щоб подумати, — сказав він. — Дай мені слово, що ти не скажеш нічого про нашу розмову — ні Рубі, ні Елізабет.

Лі встав зі свого каменя і простягнув руку Александрові.

— Слово честі, Александре.

— Тоді згода. Завтра, після вибуху, я дам тобі свою відповідь. Ти там будеш?

— Якщо ти хочеш — буду.

— Так, хочу. Бо Самерс дещо незграбний, а Прентіс мене дратує. Він добре виконує підривні роботи, але коли це роблю я, він метушиться туди-сюди, як заєць.

— Я знаю.

— Я знаю, що ти знаєш. Просто я дещо ошелешений твоїм повідомленням. Дякую тобі за чесність і шляхетність, Лі, — дуже дякую. Я знаю, що в тобі не помилився, і мені хочеться вибачитися перед тобою за те, як я повівся з тобою тоді, у 1890 році. Мене тоді розпирало від власної бундючності, я втратив відчуття землі під ногами. — Він потупав по землі, і звук вийшов якийсь глухий, наче під ним була порожнина. — А тепер я знову твердо стою на землі. Вірнішого та вмілішого помічника годі й бажати, а одного дня з тебе вийде прекрасний командир. — Він прокашлявся і криво посміхнувся. — Але я відхиляюся від теми, тобто як мені зробити так, щоб втримати тебе, але звільнити Елізабет.

— Гадаю, що це неможливо, Александре.

— Немає нічого неможливого. Завтра о восьмій ранку в головній галереї. Я, можливо, і досі буду в тунелі номер один, але ти туди не заходь. Такий наказ піротехніка.

І він звернув у напрямку вагончика підвісної дороги, а Лі подався до зміїної стежки.

Раптом Александр зупинився і гукнув:

— Лі!

Лі зупинився і, обернувшись, поглянув на нього.

— Сьогодні день народження Доллі. О четвертій у Кінрос-гаусі.

— Як же я забув, що сьогодні — день народження Доллі? — невдоволено промурмотів Лі, надягаючи темний костюм. Святкування мало розпочатися о четвертій, вечірнє вбрання було необов’язковим, хоча звісно, що дорослі сядуть повечеряти після святкування. Серед гостей мала бути Констанція Дьюї.

Він зустрів Рубі, яка вийшла в коридор зі своїх покоїв. Яка ж вона прекрасна! Її фігура покращилася, що було дивовижно, і матір зараз важила дещо менше, ніж коли він був маленьким хлопчиком, коли пишна спокусливість була в моді і чоловіки могли насолоджуватися своєю природною схильністю до неї. На ній було плаття з французького крепдешину, зелене, як і її очі, корсаж та широкі біля плечей рукави мали рожеву прокладку, а спідниця, що сягала колін, закінчувалася китичками. Чохол під плаття, який спускався аж до підлоги, був рожевий, рожевими були і лайкові рукавички. На її червонясто-золотавій голові сидів маленький зелений капелюшок із загнутим крисом, а його перед прикрашала рожева троянда.

— Ти така гарна, що тебе з’їсти хочеться, — сказав Лі, цілуючи матір у щоку і вдихаючи із заплющеними від насолоди очима тонкий аромат гарденії.

Вона захихикала.

— Сподіваюся, Александр подумає так само.

— Тобі не слід казати такі речі своєму синові.

— Зате ти знаєш, що я маю на увазі, і це допоможе тобі у твоїх стосунках з райськими пташками.

— Мої райські пташки віддають перевагу емоціям, викликаним дорогими подарунками.

Коли вони піднялися нагору у вагончику, то застали Александра, Елізабет і Констанцію в маленькій їдальні, прикрашеній яскравою матерією з нагоди дня народження. Усі мали надіти святкові капелюхи. Констанція привезла їх з Батерста, де китаєць-крамар скористався китайською технологією виготовлення тоненького кольорового паперу і продавав стрічки, святкові капелюхи, чудернацькі паперові скатертини та вишуканий загортувальний папір для подарунків.

Коли Півонія заманила Доллі до кімнати, усі почали співати хором «З днем народження!» та засипати захоплену дівчинку подарунками. Але то був також і сумний день народження: Доллі не знала нікого з дітей свого віку. Що ж подарувати семирічній дівчинці? Лі знайшов набір російських матрьошок, де кожна лялька ховалася всередині більшої, Рубі подарувала німецьку порцелянову ляльку з рухомими руками та ногами, вдягнену за останньою модою та з копичкою справжнього волосся. Лялька мала вії, блакитні очі з тонкими радіальними лініями у зіницях. Її червоні губки розтулялися, оголяючи зубки та ротик, який рухався, коли ляльку злегка штовхали. Від Александра Доллі отримала триколісний велосипедик, а від Елізабет — золотий браслет у вигляді сполучених сердець, на якому був перший оберіг — золота підковка на щастя. Констанція подарувала малій величезну коробку цукерок.

Доллі задула сім свічок на торті, любовно приготованому кухарем та оздобленому її улюбленою рожевою глазур’ю.

— Їй уночі, мабуть, буде зле, — сказала Констанція, коли всі вийшли до вітальні після ігор та відвідин конюшні, де знаходився головний подарунок для Доллі: шетлендський поні.

— Та то нічого, — спокійно відповіла Елізабет. — Півонія дасть їй магічного зілля проти блювоти, якщо їй стане зле, і Доллі міцно спатиме.

«Навіть Александр не помітив би, що його дружина має зв’язок на стороні», — подумав Лі. Жодного разу її погляд не затримався на ньому довше, аніж було пристойно.

На вечерю їли трохи менше, аніж зазвичай: святковий торт і ситні та вигадливі сендвічі тільки перебили апетит. Щойно з основною стравою було покінчено, Александр підвівся.

— Вибачте, але я піду на шахту, там треба зробити одну роботу.

— Я піду з тобою і допоможу, — визвався Лі.

— Дякую, але це — моя прогулянка. На самоті.

— Навіть без Самерса?

— Навіть без Самерса.

— А як там ся має його бідолашна дружина? — поцікавилася Констанція.

— Божевільна як двері, але має напрочуд міцне здоров’я.

— Важкий випадок.

— Та отож, — сказав Александр і зник.

Зізнання Лі стало громом серед ясного неба, і, хоча слухав Александр начебто спокійно, розум його кипів. Йому й на думку не могло спасти, що Елізабет покохає Лі. «Вона має гарний смак, — подумав він, пригадавши бездоганну мову Лі. — Він — абсолютно щира, чесна і порядна людина. Йому також не забракло розуму й такту не пригадати про мої стосунки з Рубі, хоча вони, вочевидь, свого часу справили на нього величезне враження. Кажуть, кохання сліпе, однак кохання Лі було достатньо зряче і розбірливе для того, щоби помітити схильність Елізабет до скритності. Якби народилася дитина, а Лі не зізнався б, то вона приховувала б гірку правду аж до неминучого й жорстокого кінця. Бо вона вся скута і оповита таємницями. Ось що трапляється, коли церковні сповіді в дитинстві караються безжально та немилосердно, коли ці сповіді та зізнання не розглядаються як бажання сказати правду і тому не вважаються гідними похвали. Натомість Елізабет навчилася ховати свої таємниці так добре, що й сама вона часто не знає, навіщо вона це робить».

А він, Александр, так і не став їй другом. Надто багато уваги він приділяв тому, щоби вбрати її належним чином, засипати потоком коштовностей, привчити до ролі господині дому. Коли він розмовляв з нею, то розмовляв, як учитель, на теми, далекі від її розуміння та сфери інтересів, — про геологію, про гірничодобувну справу, про свої амбіції. І його майбутні нащадки теж мали жити його інтересами. Яка була їй різниця — цей геологічний шар силурійського періоду чи якогось іншого? Але саме про це говорив він з нею, коли віз до Кінроса. Не про речі, які були їй цікавими, а про те, що було цікавим йому! От якби можна було повернути час назад! Якби ж то він знав, що асоціювався у її свідомості з отим образом сатани, який намалював їй старий телепень Маррі! А до подружнього ложа вона прийшла такою цілковито непідготовленою! Її б хоч про чисто механічний бік справи просвітили! Молоді дівчата у сільській Шотландії були такі темні в цьому, такі незнайка — бо їх з дитинства від цього відгороджували. Між гидотним описом статевого акту, зробленим їй якоюсь людиноненависницькою каргою, та самим актом лежала прірва, подолати яку можна було лише коштом тривалої підготовки.

А він цією підготовкою займатися не схотів. Він не став її зваблювати, а просто взяв силою. Вона була для нього, як золота шахта, готова до розробки. Статевому акту мав передувати довгий період зустрічей за тихою вечерею, квітів, а не діамантів, поцілунків, а не дозволів на поцілунки, повільного розкриття душі, яке б схилило Елізабет до більшої інтимності. Але ж ні — хіба ж буде цим займатися великий Александр Кінрос?! Він зустрів її, одружився з нею наступного ж дня і заліз до її ліжка після одного поцілунку в церкві. І таким чином виставив себе грубою твариною в її очах. Одна помилка за другою — ось якою була історія його стосунків з Елізабет. А Рубі завжди значила для нього більше.

Але лише після зникнення своєї дружини збагнув Александр, що він скоїв з нею. Зрозумів її біль та розчарування.

«Недивно, що вона відразу ж мене незлюбила. Недивно, що вона так хворіла, коли носила моїх дітей. Вона не хотіла бачити мене їхнім батьком, але й не знайшла чоловіка, якого б вона хотіла бачити батьком своїх дітей. Тепер, коли я дізнався про Лі, я впевнений, що їй можна вагітніти, навіть у її віці — без найменших проблем. Так гарно, що я дізнався про Лі саме зараз! Він для неї — ідеальна пара».

Тунель номер один став для нього пристанищем, де він був повним господарем: зміни мали помінятися тільки о дванадцятій ночі, а шахтарі в тунелях номер сім та номер п’ять знали, що він працював у тунелі номер один. Ніхто йому не заважатиме, якщо тільки він сам когось не викличе.

Компресор був чудом техніки: він забезпечував достатній тиск повітря для свердла навіть на такій відстані, особливо йому подобалося, як працює свердло «Інгерсолл». Прекрасно обкатане і майже нове. Він мав намір пробурити отвори для зарядів на глибину дванадцять футів, розташовуючи їх так, як задумав кілька днів тому; саме через це він і відмовився від допомоги Лі, бо той почав би ставити під сумнів правильність його дій — надто багато він знав. Александру й справді не була потрібна допомога, він прекрасно знав, що робить, і сам він міг виконати цю роботу краще і швидше. На першому отворі свердло провалилося в порожнину через одинадцять футів: він мав рацію, там і справді був розлом! І він далі свердлив отвори, і кожного разу вони провалювалися в порожнечу через приблизно одинадцять футів. А поки він свердлив, він думав.

«А яке розкішне життя я прожив! Ото була винагорода! Існує добрий рецепт успіху — це тяжка праця, розум та амбітність. Я не зробив жодного хибного кроку в усіх моїх починаннях — від золота до гуми, і якщо мало статися якесь фіаско, то воно сталося в моєму особистому житті. Сер Александр Кінрос з Шотландського рицарського ордена — хіба ж не прекрасно виглядав я у своїй робочій одежі? Скільки ж радощів було в моєму житті! Тріумфи, подорожі, несамовиті пригоди, купа золота в Англійському банку, величезне задоволення від спорудження зразкового міста на покоління раніше свого часу, знання того, що всі державні службовці мають свою ціну, задоволення від їх купівлі, отих загребущих ідіотів. Яке ж мають значення гроші, коли ти продаєшся другій людині як товар?

Так, я славно прожив свої п’ятдесят п’ять років».

Він зупинився і пов’язав хустку навколо лоба, а потім знову взявся до роботи, кожен рух упевнений і гнучкий.

Попри всі нещастя, які приніс Елізабет їхній шлюб, вона подарувала йому прекрасну доньку, котра піде далеко в професії, яку обрала, — якщо, звісно, їй не здумається стати політичним діячем. Він помітив, що Нелл була альтруїсткою, і цю рису вона, напевне, успадкувала від своєї матері. Єдиної мети, якої він не досяг, — це його син, кревний нащадок. Йому ніколи не треба було виписувати наречену з Шотландії. Треба було одружитися з Рубі, дружиною його серця, бо вона була його господинею, а також господинею його розуму, бо і його серце, і його розум вона тримала у своєму розкішному й спокусливому тілі. Але не лише своїм спокусливим та розкішним тілом тримала Рубі його серце і розум. А й своїм грубим іскристим гумором, своєю приземленою мудрістю, своїм відчуттям сміховинного, своїм гігантським апетитом до життя. Рубі — одна з мільйонів. Він і її підвів, і це було так само гірко усвідомлювати, як і те, що він підвів Елізабет. Обох кохав і обох підвів.

Але він був перед Елізабет в боргу, і вже давно настав час його віддати. Ніяк не можна було виправдати те, що він любив її, але не ощасливив. Але Рубі, принаймні, була щаслива. Лі є бездоганною парою для Елізабет, так, але чи зможе він подолати її звичку до скритності? Він глибоко в неї закоханий, але це ота ввічлива та добре вихована любов середньовічного рицаря, безнадійне зітхання на безпечній відстані. Чи зможе він пройти шлях від безнадії до втілення надії? Чи є Елізабет, про яку він мріяв цілих сімнадцять років, тією Елізабет, з якою йому доведеться жити? Цього Александр не знав. Та й не хотів знати.

Раптом у його думки вскочив Сунь. Старий добрий Сунь! Ніхто не мав кращого партнера для того, щоб розпочати такий масштабний бізнес! Он від кого успадкував Лі своє почуття честі й самоповаги, це безсумнівно. Досить дивно, бо його батько не брав особистої участі в його вихованні та не надто переймався його долею. Китайські сини Суня були, як це не дивно, іще більшими китайцями, аніж сам Сунь, — далося взнаки зовсім інше виховання. Александр схильний був думати, що Лі надзвичайно поталанило. Коли колонії об’єднаються у федерацію, китайцям стане непереливки, але Александр не сумнівався, що ті з них, хто вже потрапив у Австралію, в Австралії й залишаться. Як це нерозумно — марнувати талант та інтелект небілих людей!

Анна з’явилася і щезла, як інструмент тортур, химерним чином сполучений з Джейд, Семом О’Доннелом та Теодорою Дженкінс. Хто-хто, а остання дійсно стала яскравим прикладом того, як любов може зруйнувати життя! Ця дурна жінка полишила Кінрос і тепер скніла в злиднях у Батерсті, беручи додому шитво та даючи уроки гри на фортепіано. А все тому, що вона відмовилася поглянути в очі правді про свого чарівливого майстра на всі руки. Джейд — маленька чорна фігурка, що потихеньку розгойдується на мотузці; її прах, що так само потихеньку осипається на дешеву труну Сема О’Доннела. Розумно втнув Сунь, нічого не скажеш. А після недавньої зливи попіл Джейд остаточно просочиться з урни в його домовину, і він опиниться в кошмарних обіймах дівчини, яка вчинила над ним розправу.

А що Анна? Бідолашна слабоумна істота. Трагедія, так само невблаганна та неминуча, як паводковий потік, що мчить долиною. За одну цю трагедію він був у боргу перед Елізабет, на яку прийшовся основний тягар. Так, він має дати їй шанс і молитися, щоб цей шанс не прийшов запізно. Лі — кохання її життя, але чи захоче вона цього сама, коли отримає своє? Чи не почне й він ущемляти її та обмежувати? «Ні, — подумав Александр, — якщо вона зможе народити йому дітей. Вони будуть дітьми її серця. Справжніми улюбленцями. Цікаво, чи буде якесь дитинча схожим на Рубі? Я був би радий!»

Отвори були просвердлені. Александр зморено почвалав до тунелю, куди щойно прибув Самерс із чотириколісним возиком, у якому були ящик динаміту, пастова закладка, артилерійський порох, платиновий дріт і детонатори. «Як летить час! — подумав Александр, поглянувши на свій годинник. Його стрілки зійшлися о пів на сьому. — Дев’ять годин пішло на свердління. Непогано для такого діда, як я».

— Ви зазначили в записці повний ящик шістдесятипроцентного, сер Александре, але чи не забагато це буде?

— Так. Забагато, Самерсе, але отой динаміт у відкритому ящику мені не дуже сподобався. Ось давай поглянемо. — Він підважив монтировкою дебелу дерев’яну кришку і уставився на рівні ряди коричневих шашок, витягнув одну з них, помацав і понюхав. А потім кивнув: — Ця партія краще. Везіть цей возик мені.

— От якби я так добре розбирався у вибухівці, як ви! — поштиво мовив Самерс і потягнув возик до тунелю номер один.

Александр зупинив його.

— Дякую, Самерсе, я сам упораюсь.

— А як свердло «Інгерсолл»? Трубу для стиснутого повітря демонтувати?

— Я сам упорався з цим свердлом і розібрав трубу.

— Не треба було, сер Александре, дійсно не треба було це робити самому.

— Ти хочеш сказати — у моєму віці? — вишкірився Александр — і потягнув возика.

Самерс стояв і дивився на нього, аж поки Александр не зник за поворотом яскраво освітленого тунелю. Знову опинившись перед поверхнею лави, Александр узяв шашку найпотужнішої вибухівки і розрізав її упаковку збоку гострим ножем. Він запхав її до отвору досить легко, потім узяв найдовшу трамбівку і заштовхав нею шашку аж у порожнину. Потім іще одну шашку, і ще одну. Працюючи з максимальною швидкістю, він заповнив отвір, аж поки в ньому не зосталося місце лише для однієї шашки. До торця останньої шашки він прикріпив фульминат ртутного детонатора, патрон-бойовик і дві клеми, з’єднані платиновими дротами на підкладці з артилерійського пороху. І взявся за другий отвір.

Піт котився з нього градом, м’язи пекло від напруги, але він розмістив заряди так, як хотів, — щоб з кожного отвору звисав шматок дроту. Потім він узяв ці кінці та скрутив їх в один жмут. Александр вправно зірвав ізоляцію з кінця одного дроту, який він невдовзі розмотуватиме, коли виходитиме з тунелю до галереї, де цей дріт буде приєднано до вибухового пристрою, який і запустить вибух. Ось так, готово. Він оглянув результат своєї роботи і схвально кивнув головою.

Штовхаючи поперед себе котушку з дротом, він важко зачвакав по мокрій землі до галереї. Там його ждали Самерс, Лі та Прентіс. Прентіс підніс котушку до вибухового пристрою, збираючись сам під’єднати дріт. Але Александр забрав у нього дріт, зачистив його і сам приєднав. «Який же ж він прискіпливий гівнюк, — подумав Прентіс. — Усе хоче зробити сам, наче цього ніхто більше не вміє робити».

— Старий добрий тунель номер один готовий до вибуху, — сухо кинув Александр і посміхнувся їм. Він був увесь вимазаний у грязюку і страшенно зморений, але вигляд у нього був переможний.

Прентіс увімкнув сирену, яка попереджала всіх, що невдовзі станеться вибух. Коли стихли її останні звуки, Александр клацнув вимикачем на пристрої, й амперметр показав, що струм пішов. Вони затулили вуха руками, як і сорок інших робітників, але вибуху не сталося. Пащека тунелю номер один зяяла темнотою і пусткою, бо світло в ньому згасло.

— От лайно! — вилаявся Александр. — Десь обрив дроту.

— Стривай! — різко кинув Лі. — Стривай, Александре! Це може бути осічка або затриманий вибух!

Замість відповіді Александр вимкнув струм — і стрілка амперметра впала до нуля.

— Я полагоджу, — сказав він, узяв лампу і пішов до тунелю. — Це — мій вибух. Ви всі залишайтеся тут — зрозуміло?

Цього разу він побіг підтюпцем, посміхаючись і сповнений моці й рішучості. Тільки люди, що лишилися позаду, не знали, що струм і досі надходив: він улаштував у терміналі перемичку, яка вмикалася тоді, коли вимикач повертався в положення «вимкнуто». Перемичка також пускала струм в обхід амперметра.

Двоє дротів лежали на землі, і їхні оголені мідні кінці блищали в рожевуватому світлі лампи. Александр поставив лампу і взяв дроти у кожну руку.

— Краще так, аніж жити у старості та приниженні, всцикаючись у штани, — сказав він і з несамовитою радістю з’єднав проводи.

Увесь тунель здригнувся, наче вулкан, камінюччя розлетілося на триста ярдів, і гора, смертельно поранена в точці, що знаходилася на відстані одинадцять футів поза твердою поверхнею лави, важко осіла вниз, розірвана і піднята угору потужним вибухом. Перша вибухова хвиля зі свистом пронеслася тунелем, а слідком за нею почувся страшенний гуркіт; людей у галереї затрясло, як горох у банці; усе засипало дрібними уламками, піднялися клуби густого пилу, які шугонули аж до копрів, а потім через відвальний тунель вирвалися зі штольні. Гуркіт почувся аж у Кінросі та на вершечку гори. Але коли він стих і Лі, відчуваючи дзижчання у вухах, підвівся на ноги, він побачив, що галерея лишилася неушкодженою. Верещали зовнішні сирени, а з міста вже бігли люди.

— Господи, невже стався обвал?! Скільки людей загинуло, скільки тунелів засипало тонами камінюччя?

Спершу треба було оцінити завданий ущерб; коли Лі, гірничі інженери та контролери здійснили огляд, виявилося, що нічого не обвалилося, окрім тунелю номер один. Ніде більше не було ані тріщини в підпорці, ані дірки в брезентовому покритті, ані вигину в рейках для вагонеток. Уся сила вибуху обмежилася тунелем номер один.

«Цей чоловік — просто геній», — похмуро подумав Лі, коли вони з Самерсом пройшли стільки в тунель номер один, скільки змогли: приблизно дев’яносто футів, що залишилися з колишніх тисячі. Александр так розташував заряди, щоб вчинити максимум руйнування в мінімумі простору. Жодна частина шахти «Апокаліпсис» не постраждала, окрім її найстарішого тунелю.

«Старий добрий тунель номер один. Він мене любить, старий чорт».

Самерс завивав, як мала дитина, майже всі робітники в галереї плакали, але Лі не плакав. Поки Прентіс та інші наглядачі готувалися до того, щоб відкопати Александра, Лі непомітно підійшов до вибухового пристрою і висмикнув кабель, що з’єднував його з генераторною будкою. Перевернувши пристрій, він відкрутив донну пластину і побачив, що вдіяв Александр.

«Ти ж завжди хотів розібратися, в чому полягає трюк, еге ж? — Ніхто його не бачив; Лі зняв перемичку і засунув її до кишені своїх брюк, а потім знову приґвинтив кришку. — Коли кому-небудь здумається перевірити пристрій і випробувати його в лабораторії, то він працюватиме бездоганно, як годинник. Б’юся об заклад, що ти навмисне влаштував так, що саме я виявлю оцей трюк. Бо ти, Александре Кінрос, хотів загинути в нещасливому випадку — ну, каприз долі, ніхто не винуватий. Я допоможу тобі, я стану учасником змови. Я завинив тобі це і ще багато-багато іншого.

Звісно, вони ніколи його не знайдуть. Він не повертався до галереї, коли стався вибух, а стояв біля поверхні лави з оголеними дротами в руках. Ця гора стала твоєю гробницею, Александре Кінрос. Вона стала твоїм золотим царським мавзолеєм».

— Джиме, — звернувся він до Самерса, який і досі ревів. — Джиме, послухай! Я не можу тут залишатися, треба повідомити жінок. Робітники можуть прокопати тунель на сто футів, не більше. Якщо його не буде в цій сотні, то він загинув. Він однаково загинув, і ми всі це знаємо. Але нехай трохи покопають, так їм стане легше. Я повернуся, як тільки зможу.

І Самерс, який усе життя виконував накази начальства, витер щоки, вишмаркав носа і поглянув на Лі очима, що потонули у сльозах.

— Так, докторе Костеван, я про все потурбуюся.

— Молодець, — сказав Лі і поплескав його по плечу.

«Униз чи вгору? Униз», — вирішив він. Його матір, напевне, першою взнала про чутки, тому їй першою і слід сказати.

Що сказав йому Александр учора, під кінець їхньої розмови? Щось про те, що подумає, як залишити його при собі і водночас звільнити Елізабет. Так, щось на кшталт цього. Але ж хто міг подумати, що він прийме саме таке рішення?! Хто був іще таким безжальним та рішучим, щоб узятися за саму суть справи? Жінки ніколи не дізнаються, що то був не нещасливий випадок, тож Елізабет не відчуватиме провини, а Рубі — ненависті. «Якщо моя мати дізнається, що він покінчив життя самогубством, вирішивши, що це — найкращий вихід із ситуації, то вона до скону ненавидітиме Елізабет. А це означало б іще одне джерело проблем. Тому все, про що ми говорили з Александром, так і залишиться нашою таємницею. Він загинув у шахтній аварії, які трапляються увесь час. О, скільки про це говоритимуть! Як же ж сталося, що вибухнули заряди, коли не було струму? Чому вибух вийшов таким потужним? Чому Александр нікого не пустив до тунелю номер один? Але ніхто не знатиме достеменно, ніхто — окрім мене та Александра».

Коли Рубі, яка стурбовано чекала на веранді, побачила Лі, що вийшов з вагончика, їй довелося вхопитися за опору навісу, щоб не впасти. Коли він підійшов ближче, вона побачила його обличчя — суворе, непорушне, рішуче. Чи через вираз обличчя, чи якимось іншим містичним чином, але Рубі зрозуміла без тіні сумніву, що Александр загинув. Вона підняла руку, а другою спиралася на стовп, наче на милицю. Лі взяв її за руку і підтримав.

— У тунелі номер один сталася аварія. Александр загинув, принаймні шансів вижити у нього немає.

У її зелених очах з’явився вираз, який з’являється у кішки, коли у неї забирають кошенят, щоб їх утопити, — спантеличення та невимовний біль. «Невдовзі, — подумав Лі, — вона почне шукати Александра в усіх закутках своєї захитаної свідомості, гадаючи, що сталася якась помилка і насправді Александр живий».

— То був його фірмовий великий вибух?

— Так, сталася осічка, тому він увійшов до тунелю, щоб полагодити обрив.

Рубі колихнуло; Лі обійняв її за плечі і повів усередину, де посадив у крісло і налив бренді.

— Це на нього не схоже — не прорахувати заздалегідь усе, що стосується вибухівки та вибухових робіт. Він займався цим тридцять п’ять років, — мовила Рубі, до якої повертався її нормальний колір обличчя.

— Може, саме через це і сталася біда, мамо. Він просто втратив почуття небезпеки, став легковажити.

— Це ж не в його характері, ти знаєш.

— Я просто намагаюся пояснити це, і собі також.

— Нарешті я овдовіла! — здивованим тоном мовила вона. — Нарешті я відчуваю себе вдовою. А Александр не був би самим собою, якби не залишив відразу аж дві вдови.

— Мамо, з тобою все гаразд? Мені треба повідомити Елізабет.

— Вона його не оплакуватиме. Тепер у неї є ти.

— Не кажи так, мамо.

— Ой, іди вже! Це не я кажу, це моє потрясіння каже, — стомлено відказала Рубі. — Передай Елізабет, що я піднімуся до неї сьогодні, але пізніше. До того часу вона вже встигне оговтатися, бо там Констанція і вона її втішить. Тепер ми всі — вдови.

Вагонетки працювали як навіжені: мало не половина міста прийшла до шахти, щоб розчистити завали у тунелі номер один. Лі ж поїхав на гору і застав Елізабет і Констанцію в оранжереї; вони сиділи й пили чай. Вони підняли на нього свої безтурботні обличчя і придивилися до Лі: увесь у пилюці, спітнілий, а на обличчі такий вираз, який бував у Суня, коли хтось із його людей скоював якийсь злочин.

— Що трапилося? — спитала Елізабет. — Ми чули якийсь глухий удар.

— Стався жахливий нещасний випадок. Загинув Александр.

Чашка з чаєм випала з рук Констанції і розбилася об підлогу. Елізабет поставила свою на тарілочку, вирівнявши її вушко з узором на тарілочці. Її біла шкіра стала іще білішою, але минуло кільканадцять секунд, і тільки тоді вона поглянула на Лі. У її очах промайнула жахлива суміш смутку та радості — наче ці дві поборювали одна одну в її душі.

«А коли ці відчуття вщухнуть, — подумав Лі, — вона не відчує нічого, окрім полегшення. Дружина Александра не оплакуватиме свого чоловіка. Його оплакуватиме моя мати».

І це усвідомлення змусило його негарно подумати про свою кохану: двадцять три роки хоч якогось співжиття, нехай і невеселого, однаково мусили викликати відчуття втрати, а значить — смуток і бажання поплакати.

— Рубі, — сказала вона тремтячими губами, — Рубі знає?

— Так, я першою повідомив її, бо в місті вже почалися розмови. Там добре почули, що вибух був справді жахливий.

— Я задоволена, що ти повідомив її першою. Дякую, — лагідно мовила Елізабет. — Для неї він набагато більше значив. Бідолашний Александр!

Констанція плакала, заламуючи руки.

— Не плач, — сказала їй Елізабет тим же тихим та лагідним голосом. — Так краще — загинути у цвіті літ, аніж жити, відчуваючи, як підкрадається старість. Я рада за нього.

— Мама каже, що прийде пізніше. Ти зв’яжешся з Нелл?

— Так, звісно.

— А вони знайшли його тіло? — спитала Констанція.

Лі поглянув їй просто у вічі, і в очах його з’явився бентежний вираз.

— Ні. Вони ніколи не знайдуть його тіла, Констанціє. Воно в кількастах футах від входу в тунель, якого більше не існує. Тепер Александр — навіки частина «Апокаліпсису». — Він рушив до дверей. — Я мушу йти, я потрібен на шахті.

Елізабет провела його через галявину, що зеленіла після дощу.

— Він же не знав про нас, Лі?

— Ні, не знав, — відказав Лі, збагнувши, що з цією неправдою йому доведеться жити довіку. — Він усі свої зусилля зосередив на цьому вибухові. Нещастя трапляються навіть із благословенними людьми. А шахта — це дуже небезпечне місце. — Лі прикрив долонею очі. — Ніколи не думав, що на Александра чекає такий кінець. Він був королем.

— Наприкінці увесь тягар падає на царя, — загадково мовила Елізабет. — Це та ціна, яку він платить за своє володарювання.

— У твоєму серці та житті іще лишилося місце для мене?

— Так. Завжди. Але доведеться почекати.

— Я вмію чекати. Авжеж, ти знаєш, що я тут і завжди готовий з’явитися, щойно стану потрібен. Я кохаю тебе, Елізабет. І смерть Александра не зможе цього змінити.

— І я тебе кохаю. Гадаю, що Александру було б приємно дізнатися, що я знайшла чоловіка, якого покохала. — Вона стала навшпиньки і цьомкнула Лі в щоку. — Тепер ти за все відповідаєш. Приходь, коли зможеш.

«Невже в ній ніколи нічого не змінюється? — спитала себе Рубі, зустрівшись з Елізабет того вечора у Кінрос-гаусі. — Ось вона — офіційна вдова Александра: врівноважена, зібрана і задумлива — як завжди. Навіть її очі спокійні, хоча й сумні. Вона кудись подумки усамітнюється, але ніхто не знає — куди. Так завжди казав про неї Александр».

Доллі вже все узнала і лежала, рюмсаючи, на ліжку, а поруч із нею квоктала Півонія, заспокоюючи її. Елізабет зателефонувала Нелл, перервавши її обхід лікарняних палат, щоб повідомити, що її батько загинув.

— Вона зараз їде сюди, — сказала Елізабет Рубі спокійним, відстороненим та лагідним голосом.

Лі прийшов якраз перед вечерею, попередньо викупавшись та перевдягнувшись у чисту робочу одежу.

— Ми вирішили призупинити пошукові роботи, — сказав він, сідаючи важко, як старий, у крісло і беручи келих з бурбоном з руки матері. — Усі інженери кажуть, що коли прокопати тунель іще на кілька футів, то може статися новий обвал — іще гірший. Александрового тіла ніде немає. Воно — всередині гори.

Елізабет не давала спокою відсутність тіла, і вона видала свої сумніви, коли спитала:

— Що ж нам робити, Лі? Його можна буде поховати офіційно чи ні?

— Ні.

— Але у нього має бути могила!

— Так, у нього може бути могила, — терпляче пояснив Лі. — У ній не обов’язково має бути тіло, Елізабет. Він може мати могилу, де б тобі не захотілося.

— Поруч із Анною. Йому подобалося там, на вершині гори.

Рубі сиділа мовчки, і досі надто шокована, щоб плакати. Усі жінки, наче домовившись, з’явилися в чорному: строгі напівшовкові плаття без прикрас, із закритими шиями. «Вони що, — подумав Лі, — завжди мають щось подібне про запас у дальньому кутку гардероба? Хоча, коли померла Анна, ніхто не носив траур. То була милосердна смерть, смерть, яка всім подарувала полегшення, тому чорного тоді ніхто не надягнув».

— Статую, — раптом сказала Рубі. — На Кінрос-сквер треба поставити статую Александра в замшевому костюмі з китичками, верхи на коні.

— Так, — з ентузіазмом озвалася Констанція. — І щоб виготував її якийсь дуже вправний скульптор.

Три пари очей зиркнули на Лі.

«Вони хочуть, щоб я це організував. Я зайняв Александрове місце, але чи хочу я цього? Відповідь — ні. Але, здається, я не маю вибору. Смерть Александра прикувала мене до Кінроса міцніше, аніж Цезар був відданий своєму баченню Риму».

Тієї ночі він спав у будинку, хоча й не в ліжку Александра, а в маленьких гостьових покоях, пристосованих колись під тимчасову тюрму для Анни. І посеред ночі він прокинувся від якогось кошмару — і виявив поруч із собою Елізабет. Якась його частина в жахові відсахнулася, але основним почуттям була вдячність. Елізабет була в нічній сорочці, а значить, прийшла не для того, щоб шукати тілесних утіх. Лі перекотився на бік і обійняв її, а вона притиснулася до нього і легенько поцілувала.

— А як ти дізналася, що зараз мені потрібна? — спитав він, увіткнувшись обличчям у її волосся.

— Тому що ти його любив.

— А ти, хоч у найпотаємнішому куточку своєї душі?

— Ні, ніколи.

— А як ти все це терпіла?

— Відгородила себе стіною від нього і від усього.

— Зі мною тобі не треба буде цього робити.

— Я знаю. Але спочатку буде важко, коханий.

— І не може не бути. Тобі доведеться розбирати стіни цеглина за цеглиною. І не самій. Я буду поруч і тобі допомагатиму.

— Це надто нереально, щоб бути реальністю. Я гадала, що Александр житиме вічно. Мені він здавався саме такою людиною.

— І мені також.

— Коли ми дамо людям знати про наші стосунки?

— Через багато місяців, Елізабет, в іншому випадку тобі доведеться перетерпіти скандал.

— Я здатна перетерпіти все, якщо ти будеш зі мною, але тобі буде набагато краще, коли скандалу не буде. Бо ти любив Александра.

Оскільки судовий слідчий був у Батерсті, то розслідування — яке навряд чи можна вважати звичайним розслідуванням — проводилося в Батерсті. У кімнату набилося повно журналістів, бо загадкова смерть сера Александра стала новиною міжнародного масштабу.

Самерс засвідчив, що сер Александр попросив у нього нерозпечатаний ящик шістдесятипроцентного динаміту, у якому містилося двісті шашок, і зміг продемонструвати відповідну записку, якою Александр віддавав це розпорядження. А потім зізнався, що у вибухівці був повним телепнем і не міг відрізнити один кінець динамітної шашки від другого — якщо між ними і справді була якась різниця. Він міг заприсягнутися, що сер Александр і справді вимкнув струм у вибуховому пристрої, бо бачив, як стрілка впала при цьому до нуля. Ніхто не увімкнув струму знову, коли сер Александр пішов до тунелю, — це він теж може підтвердити під присягою.

Прентіс засвідчив, що він узяв у сера Александра котушку з дротом, щоб зачистити його, але сер Александр роздратувався, забрав у нього дріт, зачистив його і сам приєднав. Потім Прентіс засвідчив, що увімкнув попереджувальну сирену і що всі робочі зміни повиходили з тунелів, щоб почекати в галереї. На власні очі він бачив, як сер Александр клацнув вимикачем, бачив, як амперметр показав наявність струму. Він також з великою упевненістю засвідчив, що сер Александр знову вимкнув струм перед тим, як увійти до тунелю номер один, щоб усунути обрив, який, як усі вони гадали, і став причиною осічки.

Лі своїми показаннями підтвердив свідчення Самерса та Прентіса стосовно того, хто приєднав дроти до вибухового пристрою і хто клацнув вимикачем, спочатку увімкнувши струм, а потім його вимкнувши. То був сер Александр. У суді Лі продемонстрував термінал і пояснив, як він працює, додавши, що цей пристрій ретельно перевірили в лабораторії і встановили, що він функціонує як слід, — то було досить просте устаткування. Якщо судовому слідчому потрібно більше свідчень стосовно вибухового пристрою, то на суді присутні інженери, які цю перевірку здійснювали.

Коли його спитали — як же ж тоді міг статися вибух, коли не було струму, Лі тільки головою похитав і відповів, що не знає. Коли ж із цим запитанням звернулися до Прентіса, він теж похитав головою і сказав, що не знає. Без детонації динаміт — інертна речовина, і навіть якщо один детонатор таки спрацював би, то вибухнули б не всі заряди, бо не всі вони були з’єднані послідовно. Стандартна процедура полягала в тому, що спочатку підривалися перші заряди, вивчалися їхні результати, а вже потім вирішували, чи продовжувати вибухи. Ні, піротехнік ніколи не мав наміру обвалювати всю лицеву поверхню лави; її основна маса розбивалася відбійними молотками після того, як вибух створював у ній щілини та розколював породу вздовж природних ліній розлому.

Викликаний повторно, Лі засвідчив, що сер Александр буквально випромінював ентузіазм з приводу цього вибуху і назвав його «експериментальним». Прентіс, викликаний повторно, підтвердив ці слова.

— Ви маете якесь пояснення тому, що сталося, якусь теорію? Докторе Костеван? — спитав судовий слідчий наприкінці дачі свідчень.

— Лише одне, ваша честь. Що за лицевою поверхнею лави знаходився великий розлом, про який сер Александр не здогадувався, і що вибух призвів до величезного обвалу гранітних порід довкола цього розлому. Я не бачу, як іще це могло статися. Для необізнаної людини це мало що означає, але коли я піднімався на гору кілька днів тому, то виявив невеличку впадину якраз над тим місцем, де мав закінчуватися тунель номер один. А для геолога це означає розлом, що обвалився, якщо зважити на те, що перед нещасним випадком там ніякої впадини не було.

— Чи могло це призвести до потужного вибуху, докторе Костеван?

— Це залежить від обставин, ваша честь. Не впевнений, чи зможе зараз хтось із присутніх тоді в галереї з упевненістю сказати, що він почув: вибух чи просто обвал тунелю. Обидва спричиняються до потужних звукових хвиль, які чинять вплив на вушні перетинки, — сказав Лі, навмисне висловлюючись по-науковому.

Судовий слідчий оголосив вердикт: смерть у результаті нещасливого випадку. Тепер сер Александр Кінрос був офіційно визнаний померлим.

Рубі та Елізабет не були на судовому засіданні, але там була Нелл, хоча це означало для неї ще одну подорож із Сіднея, яка мала затягнутися через поминальну службу та прочитання заповіту.

— Мені здається, що все те була навмисне влаштована пастка, — сказала вона, коли Лі супроводив її на поїзд із Батерста до Літгоу.

— Що ти хочеш сказати, Нелл?

— Мій батько не робив помилок.

— Згоден, не робив.

— Ну то й що? — спитала вона погрозливо.

— А те, що це — загадка, Нелл. На яку я не маю відповіді.

— Має бути якась причина.

— Сподіваюся, що ти зможеш її знайти. Мені полегшало б, якби тобі це вдалося.

— А моїй матері начхати.

— А я гадаю, що ні. Вона не звикла до виявів своїх почуттів, і ти маєш знати про це краще, аніж я.

— Це точно, — з люттю в голосі відказала вона. — Рубі — і та більше переживає.

— Бо має більше причин для переживань, — відверто мовив він.

— Ми така химерна пара, Лі. Ти і я.

— Утягнені в химерні стосунки між нашими рідними.

— Добре сказано. Ти надто вразливий та чутливий для інженера.

— Дякую.

Вона прихилилася щокою до вікна купе і зосередила погляд своїх блакитних очей на обличчі Лі. Він невловимо, але відчутно змінився: став упевненішим у собі, старшим, набагато рішучішим. «Він що — готує себе на роль батькового наступника? Але ж батько сказав, що я буду його головною наступницею. А я не хочу — і не буду! Але ж ні, не це його хвилює. Є якась інша причина тієї зміни, що в ньому відбулася. Він ніколи мене не приваблював, але тепер я раптом побачила, що він дуже привабливий. Велика цілісність характеру, честь, розважливість і чутливість. І моя матір, і його надіються на нього як на опору в цей жахливий час. Утім, хіба ж це не типово? Лі ж чоловік. А на мене їм начхати».

У Літгоу вони пересіли на поїзд до Кінроса і впали в мовчанку, яку ніхто з них не хотів порушувати.

Раптом Лі заговорив:

— Через смерть Анни та загибель батька ти, мабуть, пропустила багато занять, Нелл. Це тобі нічим не загрожуватиме?

— Гадаю, що ні. Екзамени наприкінці року будуть з лікарських речовин, клінічної медицини, хірургії, а ще — трохи психології та анатомії. Я їх складу, бо вже добре знаю свій матеріал, до того ж у нас немає жорсткого правила обов’язкової присутності на заняттях, особливо якщо ти відсутній через поважну причину. — Її довгасте обличчя засвітилося ентузіазмом. — Наступного року в мене також усе буде гаразд. Тисяча дев’ятисотий буде моїм останнім навчальним роком, і найважчим. Значна його частина буде присвячена речам, які я не вважаю медициною, — наприклад, медичній юриспруденції. Я також пишу докторську дисертацію, тому збираюся закінчити університет як справжній доктор медицини, а не просто бакалавр.

— А яка тема твоєї дисертації?

— Епілепсія.

«Це через Анну», — подумав він.

— А ти збираєшся одружуватися? — спитав Лі з чарівливою посмішкою, яка позбавила запитання різкості.

— Ні.

— Шкода. Ти — єдиний кревний нащадок Александра.

— Я не вірю в такі речі, Лі. Усе це — застарілі та насправді незначущі поняття. До того ж є Доллі.

— Шкода, — сказав він, але в його голосі не відчувалося жалю.

— Це хіба що ти здумаєш зі мною одружитися, — сказала Нелл, виклично блиснувши очима.

— Та нізащо в мільйон років!

— А чому це? — спитала вона вимогливим тоном, зачеплена за живе.

— Ти — надто колюча й агресивна, а я — не той чоловік, котрий згладжуватиме твої гострі кути. Я віддаю перевагу лагіднішим жінкам.

— І ти вже вибрав собі саме таку жінку?

— Ні. Жінок не вибирають. Жінки вибирають.

Відчувши до нього симпатію, вона нахилилася вперед.

— Так, гадаю, ти маєш рацію.

— А що ж сталося з тим хлопцем, якого ти вподобала?

— О, то було так давно, мені було лише шістнадцять. Його мало шляк не трафив, коли він дізнався, що я така молода. Тому я швидко вшилася, доки багаття не розгорілося.

— А чи можна знову викресати іскру?

— Ні, особливо тепер, коли тато загинув. Я буду як зрадниця.

— Як так?

— Цей хлопець виявився лейбористом з парламенту Нового Південного Уельсу. Аж зі штанів вистрибував від свого соціалізму, як і татко — від свого капіталізму. — Вона зітхнула, і на її обличчі з’явився замріяний вираз. — Та все ж він мені подобався! Набагато менший на зріст, аніж ти, але він би дав тобі чортів на рингу, точно кажу.

— Це хіба що тоді, — посміхнувся Лі, — якби він навчився всіх отих китайських штучок, яких ти навчилася для самозахисту.

Остання воля й заповіт Александра були новими документами, зробленими лише через два дні після смерті Анни — тобто до зізнання Лі, що стало для нього великим полегшенням. За все, що було в заповіті, Лі не міг винуватити себе, хоча його дивувало: чому Александр не змінив його, коли дізнався про зв’язок Лі з його дружиною? Шість із семи акцій «Апокаліпсис Ентерпрайз» відходили до Лі; сьома залишалася Рубі, і це означало, що тепер усі тринадцять акцій підприємства розподілялися таким чином: сім — Лі, дві — для Рубі, дві — для Суня, і дві — для Констанції Дьюї. Лі ставав головним акціонером та безсумнівним босом.

Елізабет, Нелл та Доллі отримали кожна по п’ятдесят тисяч фунтів річного доходу, виплачуваного з прибутків чи трастових фондів, останнє мало вирішуватися радою директорів.

Джим Самерс отримав сто тисяч, сестри Вонґ — кожна по сто тисяч, а кухар Чанг — п’ятдесят тисяч. Александр висловив побажання, щоб Сунь По залишився міським мером, і заповів йому п’ятдесят тисяч фунтів. Теодора Дженкінс отримала двадцять тисяч фунтів та документи на її колишній будинок.

Десять тисяч акрів гори Кінрос були власністю компанії, але Елізабет отримувала право тимчасового володіння цією ділянкою аж до своєї смерті, після чого земля знову відходила до компанії. Усі спадкові виплати готівкою звільнялися від податку на спадщину і мали виплачуватися з особистих фондів Александра.

Його приватні накопичення, колекція творів мистецтва, рідкісні книжки та вся власність на його ім’я залишалися тим дітям Елізабет, яких вона зможе мати після його смерті, і цей пункт не зрозумів ніхто, і Лі також. Що ж передчував, що хотів сказати цим Александр, бо він іще не знав про їхні стосунки, коли складав цей заповіт? Може, це в такий спосіб він дав зрозуміти Елізабет, що йому дуже шкода і що вона вільна одружитися знову?

— Я така рада, що тягар прийшовся на тебе, Лі, — зауважила Нелл.

— А я — ні. Я такого й не чекав, чесно кажучи.

— Тепер ти за руки й ноги прив’язаний до «Апокаліпсис Ентерпрайз». Гадаю, батько умив від мене руки, коли я зайнялася медициною.

— Так — як від хранительки його досягнень та здобутків, але я б не став називати п’ятдесят тисяч фунтів на рік умиванням рук.

— Ти ж не знаєш, я сподівалася, що він надасть кошти на будівництво шпиталю для психічно хворих.

Лі через силу посміхнувся.

— Якщо ти дійсно йому таке сказала, то це вже саме по собі стало причиною відмови. Александр визнав би це за спробу боротися з вітряками, мало б це стосунок до Анни чи не мало.

— Так, саме так він би й учинив, еге ж? Цілковитий прагматик.

— Я б не сказав — ти лишень поглянь на суму, яку він заповів Теодорі!

— Я рада, що він про неї згадав.

— Я також.

— А які його особисті статки, Лі?

— Величезні. Такі величезні, що виплати спадщини готівкою та податкові стягнення будуть просто непомітними.

— Усім дітям, які можуть народитися у мами після його смерті… Але ж він знав — ми всі знаємо! — що їй не можна мати дітей! Що ж станеться з його особистою спадщиною, якщо у неї не народяться діти?

— Цікавий момент. Оскільки його особисті статки зберігаються в Англійському банку, то ця справа, мабуть, розглядатиметься в канцлерському суді роками, і адвокати битимуться за його спадщину і терзатимуть її труп, як падла, — сказав Лі. — Якщо ти матимеш дітей, мені здається, що ти зможеш претендувати на неї через суд.

— Мама — і народжувати дітей у її віці? — сказала Нелл з таким виглядом, що коли це трапиться, то настане кінець світу. — Хоча мушу визнати, — продовжила вона задумливо, — що токсикоз тепер не буде проблемою.

— А чому не буде? — спитав Лі, хапаючись за соломинку.

— Мені здається, що зараз її здоров’я у набагато кращому стані, аніж було тоді.

— Навіть у її віці? — з прихованою надією спитав Лі.

— Так, теоретично, гадаю, вона і досі є спроможною мати дітей.

І на цьому Лі облишив тему.

Але то він залишив її стосовно Нелл, та невдовзі виявив, що назавжди застрягнув у Александровій павутині. Наступною стала Рубі.

— Напевне, він знав про тебе і про Елізабет, перед тим як склав свій заповіт, — припустила Рубі, коли вони повернулися до готелю.

— Повір мені, мамо, — мовив він з усією щирістю, взявши її за руки. — Александр і справді не знав про Елізабет і мене, коли писав свій заповіт. Якби він це знав, то ніколи б не зробив мене головним акціонером, і ти прекрасно це знаєш.

— Тоді ж чому?..

— Усе, чим я можу пояснити його рішення, — це інстинктивне лиховісне передбачення або передчуття того, що після його смерті життя Елізабет різко зміниться. Що нові діти не зашкодять її здоров’ю, — сказав Лі, не в змозі висловити те, що він інстинктивно відчував.

— Але ж він був налаштований жити вічно! Як же ж він міг знати, що буквально за тиждень після написання оцього жалюгідного папірця загине в шахтній аварії? — настійливо спитала вона, походжаючи кімнатою.

Лі зітхнув:

— Він завжди називав Елізабет ненормальною, але він був таким же шотландцем, як і вона. Він мав моторошну, просто надприродну інтуїцію. Я і справді вірю, що він мав якесь лиховісне передчуття.

— Я можу припустити, що так воно і було, але це однаково залишає багато запитань без відповіді! — Раптом Рубі розсміялася, але не істерично, а від щирого здивування. — От негідник чортів! Навмисне склав такий заповіт. І той факт, що він помер, не заважає йому і досі мучити нас.

— Мамо, сядь, випий коньяку та викури сигару.

Вона підняла до нього свій келих, він підняв до неї свій.

— За Александра, — сказала Рубі. І випила келих залпом.

— За Александра. Щоб він ніколи не припиняв мучити нас.

Лише після вечері Рубі повернулася до тем, які продовжували її загризати.

— Мій любий котику-муркотику, а як же тепер Елізабет?

— Я одружуся з нею в належний час.

— Ти клянешся мені, що він не знав?

— Ні, я не клястимуся! Що за ідіотське прохання, мамо?! Увімкни свій здоровий глузд! — грубо сказав Лі. — Будь ласка, облишмо цю тему, гаразд?

Вона спокійно сприйняла його демарш, а потім мовила:

— Напевне, він був у конторі старого Брамфорда і готував чернетку заповіту, поки Елізабет спала, а остаточний варіант підписав після сніданку наступного дня — так сказав мені Брамфорд. А Александр казав, що Нелл липне до своєї матері як клей, — роздратовано пирхнула Рубі. — Він тебе не бачив, тому не міг знати.

— Мамо, благаю, зміни тему, га?

— Нелл зчинить страшенний ґвалт, коли дізнається про тебе та Елізабет.

— Наскільки ти розумієш, мені байдуже до Нелл.

— О, розумію і не можу винуватити нікого з вас обох. — І знову взялася за своє. — Для мене єдиним поясненням його дивного заповіту є ось це: якби він знав, то не зробив би тебе своїм головним наступником. Це — неспростовно, навіть для Нелл. Александр не любив Елізабет, але він не потерпів би чужих зазіхань на неї.

— Мамо, я тебе люблю, але, якщо ти зараз не замовкнеш, я тебе вб’ю.

— Я знаю, що ти мене любиш, мій котику, і я тебе також люблю. — По її щоках потекли сльози, але вона примудрилася посміхнутися. — Мені страшенно погано без Александра, але я щаслива за тебе. Якщо пощастить, у мене будуть страхітливо багаті онуки. Вона народить їх без особливих проблем, я спинним мозком це відчуваю.

— Елізабет каже те ж саме. І Нелл також.

Задзвенів телефон. Лі підвівся, щоб узяти трубку, і вираз його обличчя сказав Рубі, що він знав, хто телефонував.

— Звичайно ж, Елізабет, — сказав він у слухавку, щоб хоч якось розважити Еґґі. — Мамо, з тобою хоче поговорити Елізабет.

— У тебе все гаразд? — сказала в слухавку Рубі.

— Так, ми з Нелл у нормі. Але я не знаю точно, коли Лі збирається взятися до виготовлення статуї Александра, тому вирішила краще подзвонити і сказати тобі, що думаю з цього приводу, — сказав голос Елізабет.

— Статуя Александра? — отетеріло спитала Рубі.

— Тільки не в бронзі, Рубі, будь ласка, тільки не в бронзі. Скажи Лі, що я хочу, щоб цю статую зробили з граніту. Граніт — це камінь Александра.

— Неодмінно скажу.

Рубі поклала слухавку.

— Вона хоче, щоб статую Александра виготували з граніту, а не з бронзи. Каже, що це — його камінь. Господи!

«А й то правда, — подумав Лі. — Він похований під тисячами тонн граніту. На горі зараз утворилася впадина — над кінцем тунелю номер один, як я й казав судовому слідчому. Він потрапив на розлом. Великий розлом. Він знав, що він там є. Він навмисне потягнув мене туди, щоб закінчити нашу розмову, і тупнув ногою. Удар вийшов глухий — під землею явно була порожнина. Але я був надто емоційно збуджений, щоб зважити на цю обставину. Я — єдина людина, яка може задатися питанням про те, про що він ніколи б мені не сказав: невже Александр планував самогубство іще до того, як дізнався про те, що Елізабет зрадила йому? Чи могло її зникнення тоді, після похорон Анни, викликати у нього якийсь надприродний страх та тривогу? Невже він вирішив дати їй свободу, поки Елізабет іще молода, щоб вона ще народила дітей? Зазвичай він обговорював зі мною кожну деталь майбутнього вибуху, але не цього разу».

Елізабет сподобалося сидіти у бібліотеці, включивши лише одну настільну лампу; її крісло стояло далеко від лампи, в тіні, і тому на ньому можна було лише сидіти й думати.

Минув місяць після смерті Александра. Він тягнувся неймовірно довго. Після вердикту суду, після поминальної служби та оголошення заповіту життя сера Александра Кінроса нарешті набуло свого офіційного завершення. Якимось дивним чином Лі немовби відійшов на задній план, але не сам. А в її свідомості. Час неначе розколовся — між Александром живим та Александром мертвим. Її майбутнє та її свобода були тепер гарантовані, однак вона ніяк не могла позбутися думок про Александра. Котрий покінчив життя самогубством — це вона знала так безсумнівно, наче він матеріалізувався перед нею і сам їй про це сказав. Його самогубство було ретельним та продуманим — як усе, за що він брався. Оскільки вона не знала, що Лі сказав йому про їхні стосунки, то вважала, що він і справді про них не знав, а це означало, що в основі його самовбивства лежала якась інша причина. Але що то була за причина — вона й гадки не мала.

— Мамо, тобі не слід сидіти тут самій у темряві, — сказала Нелл, заходячи до кімнати. — Вечеря буде через півгодини. Принести тобі величезний келих хересу?

— Прошу, — відповіла Елізабет, мружачись від світла, коли Нелл пройшлася по бібліотеці і повмикала решту ламп.

— Їсти хочеш? Може, попросити Хунь Чі зробити тобі якийсь тонізуючий засіб?

— Я хочу їсти. — Елізабет взяла келих і відсьорбнула. — Але тонік від Хунь Чі? Хіба сучасна медицина не придумала щось ефективніше? Коли йдеться про Хунь Чі, там може бути все що завгодно — від розтовчених жуків і сухого кізяка до сім’ян лугових трав.

— Китайська медицина — просто чудова, — відказала Нелл, сідаючи напроти матері зі своїм келихом хересу. — Ми зазвичай ідемо до хімічної лабораторії і щось там виробляємо, а вони натомість ідуть до матері Природи. Звісно, багато з того, що ми отримуємо в лабораторіях, є чудовими ліками, які здатні на те, на що нездатна китайська медицина. Але коли йдеться про неважкі та хронічні захворювання, Природа має прекрасну фармакопею. Після закінчення я маю намір зібрати «бабусині рецепти», універсальні зілля, а також рецепти Хунь Чі проти подагри, головокружіння, висипів, розлиття жовчі та бозна ще від чого.

— Це значить, що ти більше не збираєшся займатися дослідженнями?

Нелл саркастично скривилася.

— Мені не буде місця серед дослідників, що-що, а це я вже встигла усвідомити. Але я не рву через це своє серце — мені аж самій дивно стало. Я хочу зайнятися загальною лікарською практикою в якомусь страшенно бідному районі Сіднея.

Елізабет посміхнулася.

— О Нелл, мені до вподоби твоє рішення!

— Завтра я повертаюсь до Сіднея, мамо, інакше доведеться залишитися на другий рік, хоча мені болить залишати тебе тут саму.

— Я не залишуся надовго сама.

— Прошу?

— Я ненадовго поїду.

— З Доллі? Куди?

— Ні, я залишу Доллі Констанції в Данлі. Там — діти Софії і Марії, і взагалі — настав час Доллі навчитися спілкуватися з дітьми її віку. Дівчата Дьюї не знають про батьків Доллі, і Данлі звідси далеко. У них там чудова гувернантка. Це запропонувала мені Констанція.

— Так це ж прекрасно, мамо! Просто чудово. А ти?

— А я поїду на Італійські озера. Я завжди про них мріяла. Але ніколи не мала змоги туди вирватися. Спочатку Анна, потім — Доллі. Ти пам’ятаєш Італійські озера, Нелл?

— Тільки те, що вони прекрасні, — відповіла Нелл, і до її горла підкотився клубок. — Ти плануєш часто туди їздити? Тобі часто хотілося туди їздити?

— Кожного разу, коли життя тут ставало нестерпним.

— І це часто траплялося?

— Дуже часто.

— Невже ти так сильно ненавиділа тата?

— Та ні, я ніколи не відчувала до нього ненависті. Я не любила його, і ця нелюбов переросла в антипатію. Ненависть — це коли ти не знаєш причини свого почуття, вона надто сліпа, але я завжди була в змозі побачити правду. Я навіть спромагалася розуміти точку зору Александра. Та от біда — його точка зору була так далеко від моєї…

— А він же любив тебе, мамо.

— Тепер, коли його немає на світі, я це зрозуміла. Але це нічого не змінює. Він більше любив Рубі.

— Оту огидну Рубі Костеван!

— Не кажи так! — скрикнула Елізабет так гучно та суворо, що Нелл аж підскочила. — Якби не Рубі, то я, чесно, не знаю, що б і робила. Я завжди любила її, тому не треба її винуватити, Нелл. Не хочу й слова поганого про неї чути.

Нелл аж здригнулася. «Що я чую! Пристрасть у материному голосі! І через кого — через єдину жінку, яку, згідно з точкою зору громадськості, вона мусила ненавидіти!»

— Вибач, мамо, я помилялася.

— Тільки пообіцяй мені, що коли ти вийдеш заміж — тільки спробуй не вийти! — ти вийдеш заміж з правильних міркувань. Найважливіше — це симпатія. І найперше. Звісно, кохання. Ну і тілесне задоволення. Про це не кажуть, наче це щось від диявола, а не від Бога. Але навіть не можу знайти такі слова, щоб пояснити тобі, наскільки важливою є ця обставина. Якщо ти щиро й охоче ділитимеш зі своїм чоловіком подружнє ложе, то решта не має великого значення. Ти сама собі пробила кар’єру, і вона має для тебе надто велике значення, щоб від неї відмовитися, і ти не мусиш від неї відмовлятися. Якщо чоловік, якого ти обереш, змушуватиме тебе кинути твою кар’єру, краще кинь його. Ти завжди матимеш достатній доход, щоб жити комфортно, тому ти можеш вийти заміж і однаково займатися своєю кар’єрою.

— Добра порада, — хрипко мовила Нелл, починаючи тепер бачити багато нюансів у стосунках її матері та батька, про які вона раніше не здогадувалася.

— Ніхто не зможе дати кращої поради, аніж людина, яка зазнала фіаско.

Запала тиша; Нелл уже іншими очима дивилася на матір, із мудрістю, набутою після смерті батька. Вона завжди була на боці батька, завжди дратувалася материною пасивністю, відстороненістю, наче вона подумки витала деінде. Що вона терпіти не могла у своїй матері, так це певний елемент мучеництва, але тепер вона побачила, що Елізабет — не мучениця і ніколи нею не була.

— Бідолашна мамо! Тобі просто не пощастило, еге ж?

— Так, не пощастило. Але, сподіваюся, пощастить у майбутньому.

Нелл поставила свій келих і, підвівшись, поцілувала матір у губи — уперше в житті.

— Я теж на це сподіваюся. — Вона простягнула їй руку. — Ходімо, вечеря вже готова. Не будемо чіпати привидів минулого, еге ж?

— Привиди? Я радше назвала б їх демонами, — сказала Елізабет.

Лі супроводив Елізабет до будинку після того, як провів Нелл на поїзд. Ідучи за нею до бібліотеки, він почувався дещо розгублено. Єдиним фізичним контактом, який вони мали після смерті Александра, була ота безпристрасна, зворушливо-жалісна інтерлюдія у кімнаті, де колись тримали під замком Анну. Ні, він не винуватив її за те, що вона від нього відсторонилася; навпаки — він прекрасно розумів, що зараз відбувається в її душі. Але він бачив, як невидима присутність Александра продовжує витати над ними, і він ніяк не міг знайти потрібне заклинання, щоб її позбутися. Його лякало те, що він узагалі може її втратити, бо, хоча він кохав її і вона його теж кохала, однаково їхні стосунки були збудовані на піску, а смерть Александра струснула той пісок у багатьох напрямках та аспектах: його наступництво — і його абсолютне незнання того, як функціонував її розум. Якщо Александр не зміг у ньому розібратися за такий довгий час, то як же він зможе це зробити? Інтуїція підказувала йому, що через кохання, але логіка та здоровий глузд твердили, що не все так просто.

Навіть зараз, коли двері бібліотеки були міцно зачинені, а штори щільно запнуті, вона не давала йому жодних знаків, що їй хотілося, щоб він підійшов до неї, обійняв, кохався з нею. Натомість вона мовчки стояла, опустивши голову і протягуючи крізь пальці чорні лайкові рукавички, наче піддаючи тортурам цих безсловесних свідків її непоправної втрати. І вона робила це з повною зосередженістю. Мав рацію Александр — часто вона кудись зникає і не залишає ключів від лабіринта, у якому мандрує.

Минуло кілька хвилин. Раптом у нього вирвалося запитання:

— Елізабет, що ти збираєшся робити?

— Робити? — Вона підняла на нього очі і посміхнулася. — Я хочу, щоб розпалили вогонь. Мені холодно.

«Мабуть, ось воно, — подумав Лі, ставши навколішки з маленькою свічкою біля каміна, щоб запалити ретельно складені папір та дрова. — Оце, мабуть, воно і є. Ніхто над нею не клопотався, ніхто не виявляв ніжності, вважаючи, що їй і так гарно в її комфорті та добробуті». Запаливши вогонь, він узяв у неї рукавички, відстебнув капелюха, повів її до зручного крісла, яке підтягнув до каміна, розгладив її волосся там, де воно збилося під капелюхом, приніс херес та сигарету. У її очах, темних у напівмороці, стрибали язики полум’я, коли вона поверталася до каміна, але тільки тоді, коли там був Лі. Потім її очі прослідкували за його рухами — він вмостився на килимі біля її колін і прихилився на них головою. Вона взяла його косу і накрутила її собі на руку, але при цьому він не міг бачити виразу її обличчя. Досить було вже того, що він отак сидів побіля неї.

— За що тебе кохаю я? Давай перелічу, — почав Лі.

Елізабет підхопила:

— Тебе кохаю я за ті висоти, куди душею я злечу.

— Кохаю я тебе за повсякденнії турботи, за сонце і палаючу свічу.

— Кохаю я тебе за посмішки та сльози, кохатиму тебе усе своє життя!

— А як угодно буде Богу, — скінчив Лі, — то навіть після смерті тебе кохати буду я!

Вони знову замовкли; тоненькі дровця вже розгорілися, і він підвівся, щоб підкинути у вогонь старі сухі поліняки, а потім сів на підлогу між її колінами, схиливши голову на її живіт. Заплющивши очі, він упивався дотиком її рук, що гладили йому обличчя. Їхній херес так і стояв невипитий, а сигарета згоріла дотла.

— Я їду звідси, — мовила Елізабет через деякий час.

Лі розплющив очі.

— Зі мною чи без мене?

— З тобою, але окремо. Я вільна їхати, вільна тебе кохати, вільна тебе бажати. Але не тут. Не спочатку, принаймні. Можеш відвезти мене до Сіднея і посадити на пароплав, що вирушає… та яка різниця куди?! Куди завгодно у Європі. Хоча краще було б до Генуї. Я їду на Італійські озера з Перлиною та Шовковою Квіткою. І там ми на тебе чекатимемо — стільки, скільки треба. — Вона провела пальцем по контуру його брови, а потім легенько, як пером, торкнулася його щоки. — Я так люблю твої очі… Такий дивний та красивий колір…

— А я вже почав боятися, що все скінчилося, — сказав Лі, надто сповнений щастя, щоб ворухнутися, наче боявся його розплескати.

— Ні, це ніколи не скінчиться, хоча одного дня ти сам цього захочеш. У вересні мені буде вже сорок.

— Між нами не така вже й велика вікова різниця. Ми разом постаріємо і будемо підстаркуватими батьками. — Він підтягнувся і обкрутився, щоб поглянути на неї. — Ти хочеш сказати, що ти…

Елізабет розсміялася.

— Ще ні. Але неодмінно буду. Бо ж Александр дещо заповів моїм дітям. Гадаю, що саме на це він і розраховував.

У нього аж дух перехопило від хвилювання.

— Елізабет, невже ти й справді цього хочеш?

— Як скажеш, — загадково посміхнулася вона. — Коли ти зможеш до мене приїхати?

— Через три або чотири місяці. О жінко, як я тебе кохаю! Поет сказав би красивіше, але навряд чи з сильнішою емоцією.

— І я тебе кохаю. — Вона нагнулася, міцно його поцілувала — і знову відкинулася у кріслі. — Я хочу, щоб ми були всім, чим ми хочемо бути, Лі. А це означає — почати жити разом десь там, де над нами не висітимуть неприємні спогади. Я хочу, щоб ми побралися в Комо, а медовий місяць провели на віллі, яку я знайду сама. Знаю, нам доведеться сюди повернутися, але на той час ми повиганяємо всіх демонів. А будинки стають домівками лише тоді, коли вони просякнуті спогадами. Цей будинок ніколи не був мені домівкою, але він має багато спогадів. І він стане домівкою, я обіцяю.

— А озеро залишиться нашим потаємним місцем. — Він підвівся, підтягнув своє крісло до неї так, щоб вона могла торкнутися його, коли захоче, і посміхнувся їй зачарованою замріяною посмішкою. — Мені ледве в це віриться, моя кохана Елізабет.

— А що тобі треба буде зробити, щоб мати змогу поїхати? — спитала вона. — Компанія впорається без тебе?

— Підприємство — це єдине ціле зі своїм власним життям; можна навіть сказати, що воно є самодостатнім. Моїм помічником стане чоловік Софії, тож настав йому час заслужити повагу і шану, — відповів Лі. — Окрім того, люба моя, світ швидко збігається, стає меншим, і твій покійний чоловік був одним з тих людей, хто вельми прискорив цей процес.

— А мій наступний чоловік продовжить цей процес прискорювати, наскільки я розумію. — Нарешті вона відсьорбнула свій херес, але коли Лі запропонував їй іще одну сигарету, Елізабет похитала головою. — Я більше не хочу. Налий собі бурбону, любий.

— І я теж не хочу. Я переходжу на херес.

І він усе підкидав та підкидав дрова в камін, роздумуючи, яким же то буде життя разом з Елізабет: мир і пристрасть, повне єднання та взаєморозуміння. Він просто сидітиме отак побіля неї кожного вечора, радісно споглядаючи її і скучаючи, коли її поруч немає.

— Узагалі-то за своєю природою я — голуб, який завжди повертається додому, — мовив Лі здивованим тоном. — Дивно — як я міг провести скільки часу в мандрах!

— А мені хотілося б побувати в тих місцях, де ти мандрував, — замріяно проказала Елізабет. — Може, коли повертатимемося з Італії, зазирнемо до Персії, щоб поглянути на твоє нафтове родовище?

Лі мовив зі сміхом:

— Моє малоприбуткове нафтове родовище! Але у нас із Александром одночасно з’явилася колись ідея, як спекатися цього родовища та ще й отримати при цьому грубенький прибуток. Ми якраз тоді оглядали у Портсмуті «Маджестік» — то такий лінкор, і він сказав: «Я читаю твої думки, наче твій розум сигналізує мені підняттям прапорців». І я, наче луна, повторив те, що він сказав. Нам не треба було більше нічого казати, ми і так усе зрозуміли.

— У дечому ти дуже схожий на нього, — мовила Елізабет з радістю, а не з гіркотою. — І що ж то була за одночасна ідея?

— Вона не зреалізується завтра чи післязавтра. І навіть через рік. Але за десять-дванадцять років британцям знадобляться паливні турбіни для військових кораблів. Якщо Британія і далі збирається правити морями, їй знадобляться лінкори, здатні нести гігантські гармати, дуже товсту броню і при цьому однаково ходити зі швидкістю не менше від двадцяти вузлів на годину. Та ще й без гігантської хмари диму. Нафта — це тоненький прозорий димок. Вугілля — чорні клуби диму. Проблема в тому, люба моя, що британці не мають власних нафтових родовищ. Коли прийде слушна година, я продам мою долю в «Пікок ойл» британському урядові, і це страшенно сподобається шаху. Якщо його союзником буде британський лев, то разом вони зможуть прогнати російського ведмедя. Хоча, — задумливо додав Лі, — не знаю, не знаю, який з цих двох хижаків небезпечніший.

— Що ж, здається, для мене все склалося щасливо, — мовила Елізабет. — Коханий, Александр зробив дуже добре, що обрав саме тебе!

— Александр зробив дуже добре, що вибрав тебе. Якби він не ввіз собі наречену з Шотландії, я б тебе ніколи не зустрів, і мені навіть думати не хочеться, як би я жив, не знаючи тебе. Мабуть, і досі вештався б по світу.

— А я була б старою дівою в шотландському Кінросі. Я дуже рада, що Александр привіз мене сюди. — Вона зронила сльозу. — Я би нічого не змінила у своєму житті. Окрім Анни.

Лі нічого не сказав, а просто накрив її руку своєю.

Розділ 4 Жінка-лікар

Смерть батька спричинилася до великої зміни в медичній кар’єрі Нелл: раптом її оцінки погіршилися, і не тому, що погіршилися її знання. Вона успішно склала екзамени за четвертий курс, але її викладачі вирішили дати їй лише перехідний бал — вона мала багато пропусків занять, отаким було їхнє пояснення. І на п’ятому, і на шостому курсі — що б вона не робила, однаково це не справляло враження на викладачів, хоча Нелл прекрасно знала, що її знання — найкращі в групі. Тепер про почесні відзнаки, навіть другого класу, і мови не могло бути. Хоча вона не думала, що вони насміляться її провалити. Точніше, вона тонко натякнула викладачам, що коли вони на це наважаться, то вона піде прямісінько до найколючіших газет, які часто шпетили медичний факультет за дискримінацію жінок. Тому вони випустили її — навіть із почесною відзнакою, хоча й другого класу. Тож Нелл закінчила медичний факультет бакалавром медицини і бакалавром хірургії. Її докторську дисертацію з епілепсії відкинули як надто складну, заплутану і не підтверджену достатньою кількістю клінічних даних. До того ж це було «немодне» захворювання. Тому донька сера Александра Кінроса послала її серу Вільяму Говеру в Лондон і спитала, чи тягне ця праця на докторську. І підписалася: «Е. Кінрос».

Вона і досі чекала на відповідь з Лондона, коли настав її випускний день — на початку грудня 1900 року. То був час незвичного збурення і ще більш незвичних побоювань; ось-ось мала утворитися федерація під назвою Австралійська Співдружність. Вона й досі залишалася досить сильно прив’язаною до Англії: її громадяни мали британські паспорти і були британськими підданими. «Австралійців як таких не існує. То має бути другорядна країна, британська за своїм характером, а в її конституції — украй розлогій — багато йдеться про права федерального парламенту та штатів, а народ згадується лише один раз, у преамбулі. Ні тобі Білля про права, ні відчуття індивідуальної свободи, — невдоволено міркувала Нелл. — Демократія по-британськи для збереження інституцій та статус-кво. Що ж, ми й починали як нація кримінальних засланців, тому й звикли, що у нас сидять на шиї. Навіть губернатор у своєму першому посланні народу посилався на нашу „вроджену пляму“. Ідіть під три чорти, лорде Бошамп, рафінований англійський бовдуре!»

Вона сиділа на лавці біля медичного факультету і обідала бутербродами по-китайськи, не маючи настрою ані спілкуватися зі своїми співученицями, ані співчувати їм; їхня ситуація була не кращою, аніж її. А студенти-хлопці, незважаючи на те що Нелл ходила на вечірки та бали, однаково намагалися уникати її як нецікаву і противну сучку з чоловічим характером. Новини про те, що ця штучка варта грубеньких п’ятдесят тисяч на рік, звісно, породила до неї певний інтерес серед більш прагматичних та пожадливих хлопців, але Нелл добре знала, як треба відшивати цих причепливих ідіотів. І вони ганебно ретирувалися; не допомогло це їй і з оцінками, коли нежонатий старший викладач запропонував їй руку та серце. Та то все було несуттєве — вона закінчила медичний факультет, і це було її великою перемогою. Жодного року не залишалася вона на другий курс.

— Я так і знав, що це ви, — почула вона голос, і його власник примостився побіля неї на лавці, важко плюхнувшись на неї своїм важким тілом.

Нелл повернула на незнайомця обличчя із саркастичною гримасою та презирливим поглядом. Раптом очі її широко розкрилися, а щелепа відпала.

— Господи! Та це ж Бід Тальгарт! — вигукнула вона.

— Саме він, та ще й без черевця.

— А що ви тут робите?

— Та сидів у бібліотеці юрфаку, читав.

— А чому? Ви вивчаєте право?

— Ні, просто готуюся до роботи у федеральному парламенті.

— А ви вже там?

— Безпроблемно — як двічі по два.

— У вас гидотна платформа, — зауважила Нелл і, прикінчивши бутерброд, струсила з рук крихти хліба.

— Ви називаєте вимогу «одна людина — один голос» огидною?

— Та ні, з цим усе гаразд, але ж ви знаєте, що неминуче станеться потім. Жінки здобудуть право голосу, а на час наступних загальних виборів вони матимуть його навіть у Новому Південному Уельсі.

— А що ж тоді тут огидного?

— Повна заборона на імміграцію для небілих та інших небажаних рас, — відповіла вона. — Ну і слово придумали — «небажані»! Та немає по-справжньому білих! Ми рожевуваті чи бежеві, значить — ми теж кольорові.

— І ви завжди так вважатимете?

— Так, завжди. Мій вітчим — наполовину китаєць.

— Ваш вітчим?

— Невже ви так глибоко загрузли у вашому соціалістичному гівні, що не помітили повідомлення про те, що мій батько загинув два роки тому?

— У мене на грудях — вікно. Коли я розстебну піджак, то тільки тоді здатен помічати, — серйозно відповів Бід. — Мені дуже шкода. Він був великою людиною. Значить, ваша мати знову вийшла заміж?

— Так, у Комо, півтора роки тому.

— Комо?

— Ви що, у школі географії не вчили? То — на Італійських озерах.

— Тоді це саме те Комо, про яке я подумав, — відповів Бід і оком не моргнувши, бо встиг навчитися у парламенті хитрим маневрам. — І це вам не сподобалося, Нелл?

— Тоді — так, але не зараз. Я не можу за неї не порадіти. Він на шість років молодший за неї, тому їй, мабуть, не судилося рано овдовіти, як більшості жінок. Їй несолодко прийшлося в житті, і тому вона заслужила на щастя. — Нелл хихикнула. — У мене тепер є брат і сестра, молодші за мене на двадцять чотири роки. Ну хіба ж це не диво?

— Ваша матір народила близнят?

— Так, гетерозиготних двійнят, — відповіла Нелл, навмисне хизуючись своїми знаннями.

— Поясніть, будь ласка, — сказав він (іще один політичний маневр: вас не вважатимуть невігласом, якщо справа стосується чогось особливого і втаємниченого).

— Тобто вони розвинулися з двох різних яйцеклітин. Ідентичні ж близнята з’являються з однієї яйцеклітини. Виходить, що у віці сорок з гаком вона вирішила народжувати по двоє. Мабуть, наступною буде трійня.

— А скільки ж їй було, коли вона народила вас?

— Коли їй ледь виповнилося сімнадцять. А якщо ви таким чином хочете дізнатися про мій вік, то повідомляю: на день Нового року мені виповниться двадцять п’ять.

— Узагалі-то мені запам’ятався ваш вік. Коли я, політик-початківець, опинився сам на сам з шістнадцятилітньою дівчиною в моєму будинку. — Він окинув поглядом її пальці без перснів. — А ви одружені? Чи маєте нареченого або друга?

— Та ви за мене не переживайте! — пирхнула Нелл. — А ви як? — бовкнула вона, не подумавши.

— І досі неприкаяний холостяк.

— І досі мешкаєте в отому страшному будинку?

— Так, але він відремонтований і поліпшений. Я придбав його. Ви мали рацію: власник будинку продав мені його за сто п’ятдесят фунтів. А тепер, після недавніх епідемій тифу, віспи та бубонної чуми, скрізь прокладають каналізацію. І до мого будинку теж підведена каналізація. А там, де колись стояв нужник, я вирощую на городі прекрасні овочі.

— Мені хотілося б поглянути на ваш перебудований та поліпшений будинок. — Це теж у неї вирвалося мимоволі.

— А мені б хотілося показати його вам.

Нелл підвелася.

— Мені зараз треба терміново бігти до Шпиталю принца Альфреда до операційної.

— А коли ви випускаєтеся?

— За два дні. Моя мати та вітчим повернулися спеціально до цього дня з-за кордону, а з Кінроса приїздить Рубі. Софія привезе Доллі, тож уся сім’я буде в зборі. Я жду не діждуся побачити своїх братика й сестричку.

— А можна мені прийти подивитися, як пані лікарка отримуватиме диплом? — гукнув він навздогін.

— Аякже, провалитися мені на місці! — крикнула Нелл у відповідь.

Він стояв, дивлячись, як зменшується її легка летюча постать, на якій тріпотіло чорне студентське плаття. Нелл Кінрос! Та сама Нелл Кінрос — а скільки ж років спливло! Він і гадки не мав, яку спадщину отримала вона після смерті свого батька, але зовні вона була дівчиною дуже простою. Коротке мішкувате плаття, чорні, наче шахтарські, черевики, волосся, зав’язане в тугий вузол, ані риски помади чи пудри на матовій шкірі. Його брови злетіли вгору, на обличчі з’явилася сумна міна, а рука піднялася і пригладила густу каштанову шевелюру. Колеги-депутати знали, що означав цей жест: Бід Тальгарт прийняв важливе рішення.

«Деяких людей абсолютно неможливо забути, — думав він, вирушаючи до трамвая. — Треба знову з нею побачитися. І розпитати, як склалося її життя. Якщо вона зараз закінчує медичний, то мусила закінчити й інженерний — за умови, звісно, що її не зарубали на інженерному, а на медичному не залишали кілька разів на другий рік; про таке поводження зі студентами жіночої статі часто пишуть у прогресивних газетах».

Не встигла Нелл відбігти і сто ярдів від лавки, як уже встигла про нього забути, але однаково він зберігався у віддаленому закуточку її пам’яті приємним спогадом. «Бід Тальгарт! Як то добре — відновити дружбу», — котра значила для неї, як зізналася вона самій собі, дуже багато.

Здавалося, операція тягнулася нескінченно довго, але нарешті о шостій з гаком Нелл звільнилася і подалася до готелю на Джордж-стрит, де зупинилися її матір та Лі. З такої нагоди вона спіймала екіпаж і увесь час покрикувала на візницю, щоб той не барився. Цікаво, а чи сувора мама зі своїми малюками? Вони вже сплять чи ще не сплять і зможуть зустрітися зі своєю сестрою?

Елізабет і Лі знаходилися у шикарній вітальні свого номера люкс; Нелл прожогом влетіла в кімнату — і заклякла як укопана. «Невже ця жінка — моя мати? О, вона завжди була красива, але ж не настільки, як зараз! Як богиня кохання, сяюча і царствено-спокійна, вона випромінює підсвідому сексуальність, яка є майже непристойною. Вона на вигляд молодша за мене, — подумала Нелл, і до її горла підкотився клубок. — Оце і є шлюб її серця, і вона розквітла, як колись непримітна троянда. А дивовижна вродливість Лі проявилася іще помітніше, хоча й стала м’якшою, якоюсь навіть жіночною».

Нелл помітила, що його очі увесь час супроводжували Елізабет і вдоволено заспокоювалися лише тоді, коли на ній зупинялися. Вони були як одне ціле.

Елізабет підійшла і поцілувала її, Лі — обійняв. А потім Нелл посадили у крісло і дали келих із хересом.

— Я така рада, що ти повернулася, — мовила Нелл. — Якби ти не приїхала, мій випускний день сприймався б зовсім по-іншому. — Вона озирнулася довкола широко розкритими очима. — А двійнята сплять?

— Ні, ми їх навмисне не вкладали, щоб вони з тобою привіталися, — відповіла Елізабет і взяла її за руку. — Вони в сусідній кімнаті, а з ними — Перлина та Шовкова Квітка.

Дитинчата народилися через одинадцять місяців після того, як Елізабет і Лі побралися, і зараз їм було вже вісім місяців. Коли Нелл уставилася на них, то відчула такий приплив любові, що на її очах заблищали сльози. Які ж вони гарненькі! Маленький Александр був схожий на обох своїх батьків: темне й густе волосся, як у Лі, але трохи звивисте, як у Елізабет, овальне матове личко, як у Лі, але з сіро-блакитними очами, як у Елізабет, щоки й вилиці, як у Елізабет, а красивий повний рот, як у Лі. А Марі-Ізабель була викапана Рубі — від рудувато-золотистого волосся до ямочок на пухкеньких щічках.

— Привіт, дітвора, — сказала Нелл і нахилилася. — Я Нелл — ваша старша сестра.

Діти були надто маленькими і ще не говорили, але дві пари оченят поглянули на неї з розумом та цікавістю, обидва ротики розкрилися і засміялися, пухкенькі рученята заляскали по її простягнутій руці.

— О мамо, які ж вони прекрасні!

— І ми так гадаємо! — сказала Елізабет, беручи на руки малого Александра.

Лі підійшов до Марі-Ізабель.

— А оце — татова доця, — сказав він, цілуючи малу в щічку.

— Ти нічого не приховала від мене, коли писала мені? Ти легко народила? — стурбовано спитала Нелл — то в ній заговорив лікар.

— Ходити з ними було під кінець важко — я була такою великою та важкою! — відповіла Елізабет, погладжуючи неслухняне волосся Александра. — Звісно, я й гадки не мала, що їх там двоє. Італійські акушерки дуже досвідчені, а у нас узагалі була найкраща. Розривів не було — тільки звичайні пологові клопоти. Мені це здалося дуже дивним: коли народжувалися ви з Анною, я була непритомна, от і довелося мені вперше відчути, що таке перейми. Я так здивувалася, коли після появи Марі-Ізабель мені сказали, що буде іще одна дитина! — Елізабет розсміялася і легенько стиснула Александра. — Я знала, що в мене буде Александр, ось він і народився.

— А я, як водиться, знервовано походжав туди-сюди за дверима, — сказав Лі. — Почув, як закричала Марі-Ізабель, і в голові у мене промайнуло: я — батько! Та коли мені сказали про Александра, я був сам не свій від щастя.

— А хто начальник? — спитала Нелл.

— Марі-Ізабель, — хором відповіло подружжя.

— У них дуже різні вдачі, але вони подобаються одне одному, — пояснила Елізабет, передаючи Александра Перлині. — Час спати.

Рубі, Софія та Доллі прибули наступного дня; Констанція Дьюї почувалася надто зле, щоб вирушати в таку дальню дорогу. У свої дев’ять років Доллі перебувала у тій стадії, коли дівчата бувають кутасті та непоказні. «Це ненадовго, — подумала Нелл. — До того часу, коли їй виповниться п’ятнадцять, вона встигне стати квітучою красунею. Два з половиною роки, проведені в Данлі, пішли Доллі на користь. Тепер вона — жвавіша, відвертіша, впевненіша в собі, але однаково не втратила доброзичливість вдачі».

Хоча їй сподобалася і Марі-Ізабель, при тій першій зустрічі Доллі віддала своє серце Александру. «Тому, — як з ниючим серцем здогадалася Нелл, — що малий має очі своєї справжньої матері, а Доллі, мабуть, невиразно пам’ятає очі Анни. — Обмінявшись поглядом з Елізабет, Нелл помітила, що її мати теж звернула на це увагу. — Це у нас в крові — впізнавати свою матір, хоч як би давніми та далекими не були спогади про неї. Невдовзі їй доведеться розповісти правду, інакше якась злобна істота зробить це першою. Але з нею все буде гаразд, з Лялькою Анни».

Після смерті Александра Рубі не перестала слідкувати за собою, бо то було для неї однаково, що зрадити його пам’ять. І хоча вона й вдягалася за новою огидною модою, вона примудрялася робити навіть цю огидність елегантною та витонченою. Коли половина Британської імперії подалася воювати з бурами — або принаймні так здавалося, що половина, — ті, хто задавав тон у моді, неначе страждали від такого сильного відчуття провини, що навіть райські пташки перетворилися на гидких каченят. А спідниці ставали дедалі коротшими; при такій моді Нелл не надто виокремлювалася, хоча, слід визнати, коротші спідниці краще сиділи на Рубі.

«Дують вітри змін, — подумала Нелл, — настає нова доба, нове сторіччя, і через два-три роки жінкам уже даватимуть почесні відзнаки при закінченні університетів. Шкода, що мені це не вдалося».

— Ти змінилася, Нелл, — мовив Лі, коли вони сиділи на терасі готелю за кавою та вечірніми спиртними напоями.

— Яким чином? Колючіша, ніж завжди?

Лі блиснув білосніжними зубами. «Господи, — подумала вона, — на нього й справді любо поглянути! Це просто щастя, що у мене інші смаки».

— Знову спалахнула іскорка.

— Ти просто телепат! Утім, вона не те що спалахнула… принаймні поки що. Я випадково зустріла його вчора в універі.

— Він і досі парламентарій з неправильними поглядами?

— О, так, але вже федерального парламенту. Я вишпетила його за лейбористську імміграційну платформу, спрямовану проти кольорових рас, — пирхнула вона.

— Але це його не відштовхнуло, еге ж?

— Сумніваюся, що щось може його від чогось відштовхнути, якщо він упивається в нього зубами. У цьому сенсі він — як бульдог.

— Ця риса має вам підійти. У вас буде життя, сповнене плідних суперечок!

— Після того, що я пережила з матір’ю та батьком, я б воліла жити спокійним та мирним життям, Лі.

— А вони, між іншим, рідко коли сварилися, у тім-то й річ. Ти — несамовита і непосидюча копія Александра, Нелл, ви знаходите насолоду в боротьбі. Якби це було не так, ти б ніколи не закінчила медичного факультету.

— Я зрозуміла, — мовила вона. — А ви часто сваритеся з матір’ю?

— Ні, бо нам це непотрібно. Особливо зважаючи на те, що в нашому гніздечку — двоє діточок, а буде, сподіваюся, іще одне. Не знаю, як вийде, але Елізабет упевнена, що все буде гаразд.

— Господи, Лі! Ти можеш утамуватися хоч ненадовго і дати їй передихнути? Вона ж щойно народила двійню!

Лі розсміявся.

— А я не винуватий! То була її ідея.

Рубі та Софія теревенили про Марі-Ізабель.

— Викапана я! — заявила Рубі. — Мені не терпиться навчити цю прекрасну дитинку називати заступ грьобаною лопатою. О, це моє нове кошенятко!

— Рубі! — аж рота розкрила Софія. — Навіть не смій про це думати!

Нелл закінчила університет разом з двома жінками та набагато більшою кількістю чоловіків. Спостерігаючи за церемонією з поштивої відстані, Бід Еванс Тальгарт чекав, поки молоду лікарку цілували та тиснули в обіймах родичі, що з’юрмилися довкола неї. Якщо ото була її матір, то Нелл явно не успадкувала материної краси та її стриманих спокійних манер. А її вітчім, імпозантний чоловік, мав на голові китайську косу. Якби не коса, важко було б сказати, чого в ньому більше — китайського чи європейського. Кожен з них тримав у руках по дитинчаті, матір — хлопчика, а батько — дівчинку; поруч стояли з дитячими візками дві гарненькі китаянки в шовкових штанях та жакетках. А ще з ними була Рубі Костеван — хіба ж він може забути отой день у Кінросі? Коли він підняв з підлоги Нелл, яка перечепилася через поділ власної сукні й упала, а потім обідав з мільйонерами, як висловилася про себе Рубі. Особливо його вразило, як вітчим Нелл називав Рубі «мамо».

Усі вони були вбрані в дорогу одіж, але у них не було отого бундючного виду людей з вищого суспільства, який напускають на себе батьки багатьох студентів, коли вони козиряють своєю начебто вишуканою мовою, за якою ховається провінційний австралійський акцент. До нього слабко долетіли слова «Мафекінг»[4] та «уїтлендери»,[5] і він стиснув губи. Огидний ура-патріотизм! Бури ведуть справедливу війну. Чому б і нам в Австралії не влаштувати революцію на кшталт американської та не викинути британців геть? Нам без них було б набагато краще.

Бід Тальгарт знервовано присунувся ближче до групи родичів Нелл; незважаючи на свій добротний костюм, свої накрохмалені манжети та комірець, парламентську краватку та черевики з телячої шкіри, він здавався тим, ким був: сином шахтаря, який сам колись працював у вугільній лаві. Це просто безумство! Вона ніколи не впишеться в його життя!

— Містере Тальгарт! — захоплено скрикнула Нелл, потискаючи його простягнуту руку.

— Вітаю вас, міс Кінрос.

Вона з традиційною безцеремонністю представила його своїй родині:

— Знайомтеся, це — Бід Тальгарт, соціаліст.

— Радий з вами познайомитися, — мовив Лі по-справжньому вишуканою мовою, щиро потискаючи руку Тальгарта. — Як глава родини маю честь запросити вас на наше капіталістичне збіговисько, містере Тальгарт.

— Не бажаєте пообідати завтра з мільйонерами? — спитала Рубі, пускаючи бісики.

З’явилися президент університету і декан, відчуваючи запах грошей та потенційних пожертв.

— Це моя дружина, місіс Костеван, — звернувся Лі до президента. — А це — моя мати, міс Костеван.

— Самі напросилися! — зігнулася від сміху Нелл, коли парочка стала похапливо ретируватися. — Я — жінка-лікар і тому не зможу отримати місце у шпиталі, але воно їх колише? Ні!

— Тоді, може, вам варто відкрити приватну практику десь, скажімо, у Кінросі? — спитав Бід.

— Коли у Сіднеї — бубонна чума, мільйони пацюків, а багато людей узагалі не можуть дозволити собі викликати лікаря?! Ні, тільки не я! — сказала Нелл.

— А як тоді стосовно відкрити приватну практику в моєму виборчому окрузі? — спитав він, беручи Нелл під руку і відводячи трохи вбік. — Там ви майже нічого не заробите, але смію припустити, що вас не дуже турбують гроші.

— Якщо чесно, то і справді не турбують. Я маю річний дохід у п’ятдесят тисяч фунтів.

— Господи, тоді все ясно, ви не погодитеся, — мовив він похмуро.

— А чому б ні? Ваше — це ваше, а моє — це моє. Перше, що мені треба зробити, — це купити авто. Дуже зручно, коли викликатимуть додому. І обов’язково з тентом — на випадок дощу.

— Принаймні ви з вашими здібностями хоч зможете його полагодити, бо, наскільки я знаю, вони ламаються раз по раз. А я навіть крана на кухні поміняти не вмію.

— Так ось чому ви пішли в політику, — доброзичливо пожартувала Нелл. — Прекрасна професія для людини, яка нічого не вміє робити і не має здорового глузду. Так ви й прем’єр-міністром станете.

— Дякую вам за вотум довіри. — Його очі раптом перестали сміятися і набули сміливого і водночас ніжного виразу. — Ви сьогодні дуже гарна, докторе Кінрос. Вам слід частіше надягати шовкові панчохи.

Нелл почервоніла як буряк, і цей факт її страшенно засмутив.

— Таке скажете… Дякую, — пробурмотіла вона.

— Я не зможу з вами завтра пообідати, бо у мене завтра — обід з мільйонерами, — сказав він, ігноруючи її сум’яття. — Але я зможу приготувати смажену ягнятину на будь-який вечір, котрий вам підійде. У мене навіть меблі нові з’явилися.

— У Нелл, — зауважила вдоволеним тоном Елізабет, — теж урешті-решт усе в житті буде добре.

— На кожен товар — свій покупець, — впевнено піддакнула Рубі. — Він — фанатик робітничого класу, але вона невдовзі виб’є з нього цю дурню.

Розділ 5 Александр повертається — на коні

Коли Елізабет і Лі повернулися до Кінроса, вони привезли з собою статую Александра в гігантському дерев’яному ящику. Врешті-решт його виготували з мармуру, а не з граніту, до того ж з цілком несподіваної причини: найнятий Лі італійський скульптор наполіг на тому, що коли ця скульптура має бути шедевром, то мусить бути виготовлена саме з мармуру! І не якийсь там старовинний мармур, а брила, яку він знайшов у Каррарі і зберіг свого часу саме для такої скульптури, яку задумували для сера Александра Кінроса. «Це буде не один з тих халтурних монументів, що їх часто замовляють міські власті, — саркастично пояснив сеньйор Бартоломео Пардіні. — Це буде шедевр. На рівні Родена, хоча я і досі не можу збагнути, чому той мистець вибрав своїм матеріалом бронзу! Яка гидота! А граніт — то теж така гидота, така гидота! Камінь для надгробків — і все».

Вражений і переконаний такою латинською пристрасністю, Лі поговорив з Елізабет, і вони погодилися, що нехай великий Пардіні працює так, як хоче.

Якийсь забобон, який вони самі не могли раціонально пояснити, завадив Елізабет і Лі оглядати скульптуру до того, як її привезли в ящику до пункту призначення: спочатку треба встановити, а потім роздивлятися. Не буде урочистого відкриття зі зніманням покривала, не буде отих претензійних церемоній, які прототип скульптури ненавидів усією душею. Статую просто встановить на коричневий мармуровий постамент на Кінрос-сквер група робітників за допомогою підйомного крана. А коли вже він там стоятиме, от тоді нехай всі приходять і дивляться, коли і скільки завгодно.

То й справді вийшов шедевр. Кам’яна брила, з якої виготували скульптуру, мала прожилки з черепашок молюсків та агату; тому кучма Александрового волосся вийшла сивою, обличчя — блідувато-засмаглим, а кінь, точніше, кобила — гнідою. Ефект був уражаюче реалістичним, причому настільки, що гості міста часто підходили до скульптури, щоб придивитися — чи її, бува, не пофарбували або ж склеїли з різних пород. І відходили, вражені, побачивши, що то було не так. Александр їхав на своєму величному неосідланому коні, як римський імператор, одну руку піднісши у привітанні, а другу — опустивши вільно. Лі просив скульптора зробити американське сідло, але коли побачив шедевр сеньйора Пардіні на постаменті на Кінрос-сквер, то визнав, що мистець таки мав рацію. Александр би сподобався сам собі. Володар усіх підлеглих — як і його древній тезко.

Рубі він більше ніж сподобався. Коли вона не мала чого робити, то сиділа на верхній веранді, уставившись на Александрів профіль, бо він був звернений обличчям до мерії, а до готелю «Кінрос» стояв боком. І лише Елізабет сприйняла статую з тривогою: щойно вона з’являлася в полі її зору, Елізабет швидко відводила погляд. Мабуть, через те що Александр мав очі: скульптор зробив в орбітах дві кульки білого мармуру з блискучими вставками з чорного обсидіану. Кінросіанці божилися, що, коли проходили повз статую, очі Александра за ними слідкували.

Невдовзі після того, як було встановлено статую, один шахтар, який працював з відбійним молотком у лаві тунелю номер сімнадцять, раптом відчув, наче на нього хтось дивиться, і повернув голову. І побачив у себе за спиною сера Александра. Він простягнув повз шахтаря руку, намацав крихкий шматок блискучої руди і покрутив його пальцями — з плоті й крові, та ще й з землею під нігтями. Він кивнув головою з сивою левиною гривою, яка виблискувала, як кришталь, під сліпучими лампами, і звів гострі брови.

— Це добре! З цієї жили ми візьмемо до біса золота, — сказав сер Александр і зник, але не розчинився у повітрі, а немовби відкотився назад, не рухаючи при цьому ногами, — швидко як блискавка.

Після цього його часто бачили в шахті «Апокаліпсис», де він то походжав із задумливим виглядом, то наглядав, як працює якийсь шахтар, то перевіряв отвори для закладки вибухівки. Згодом стало вже традицією: коли він походжав чи наглядав, «Апокаліпсису» нічого не загрожувало, але коли він перевіряв отвори для зарядів, це означало, що він попереджає про небезпеку аварії. Шахтарі його не боялися. Для них було навіть утіхою бачити, як сер Александр займається єдиною справою, яку він по-справжньому любив.

Якщо в шахту спускався Лі, сер Александр неодмінно теж там був, і час від часу обслуга біля копрів бачила, як він піднімався вгору разом з Лі: той мав звичку ходити до заглибини, під якою знаходився глухий кут тунелю номер один, і щоразу, коли він туди приходив, його зустрічав Александр, щоб посидіти та поговорити.

Він також час від часу сидів з Рубі на верхній веранді готелю «Кінрос», уставившись на свою статую.

Але ніколи не показувався перед Елізабет.