Довга ніч над Сунжею

ІV

Невеличкий затишний хол казино «Диск» був оздоблений червоним деревом, а на стінах горіли кришталеві світильники. Коло дверей, що провадили в глибину приміщення, стояла охорона, — троє молодиків спортивного типу в елегантних вечірніх костюмах.

Я залишив своє пальто в гардеробі й, купивши вхідний квиток, — як не дивно, але він коштував усього двадцять доларів, — недбалою ходою рушив до тої трійці. Казино «Диск» було однією з ланок численної мережі ігорних закладів, які організувала по всій Україні фірма «ТаоТао». Володіла цією фірмою дуже сильна і впливова група, котра мала зв'язки з міжнародним злочинним концерном, який очолювали люди з італійської мафії. Через систему казино йшло відмивання брудних грошей, — ще б пак, адже держава просто нездатна проконтролювати розміри прибутків, які отримує кожен ігорний заклад! І обслуговування клієнтів, і охорона казино була поставлена на рівень світових взірців: фірма «ТаоТао» мала свою службу безпеки, в якій працювало кількасот дуже добрих фахівців, — од співробітників інформаційноаналітичного центру до бойової групи командос.

Я показав квиток, і один з молодиків запобігливо відчинив переді мною двері. Заходячи, я краєм ока загледів, як високий кощавий чолов'яга метнув на мене гострий, пронизливий погляд. Вочевидь, це був фізіономіст, який повинен запам'ятовувати обличчя клієнтів, — хоча така міра застороги практикується хіба що в великих ігорних центрах Заходу.

Зала нічного клубу простотаки приголомшила мене. Кольоровий паркет, викладений химерними візерунками, оздоблені мармуром стіни, стеля з дерев'яних різьблених плит… Оце розкіш! — подумав я, озираючись. Подумати тільки, дев'яносто дев'ять відсотків населення перебувають за межею бідності, пенсіонери насилу животіють, не маючи навіть на буханку хліба, шахтарі по півроку не отримують платні, — а тут усе влаштовано для того, щоб якийнебудь спекулянт чи авторитет мафії міг розслабитися після своєї вельми напруженої й копіткої праці! В цому закладі був стриптизклуб, ресторан, розкішний бар, — а нагорі ще й величезний ігорний зал, де за вечір програвалися десятки тисяч доларів.

«Випити, чи що?» — подумав я, сідаючи за столик. На естраді тривало еротичне шоу, — кілька звабливих і дуже молодих панянок звивалися в світляному колі прожектора, демонструючи свої пругкі юні форми. На них були сітчасті костюми, які геть нічого не прикривали, й здорові строкаті капелюхи.

— Коньяк… і щось до коньяку! — недбало кинув я офіціантові.

— Маємо мартель, хенессі… — почав було той.

— Мартель, — обірвав я його. — І хутчій, будьласка!

Дівчата виконували повільний, сповнений жаги танок. Як не дивно, але цей номер було поставлено зі смаком, — пристрасна, мистецьки виконана еротика, без жодної краплі отої заяложеної банальності, котра поширена в нічних клубах.

Офіціант поставив переді мною кришталеву карафку й тарілки з якимись закусками. Тоді обережно наповнив широкий келишок.

— А мені, — безцеремонно сказав хтось позаду, — наллєш… га, Оскаре?

Я озирнувся й уздрів круглого чолов'ягу з виразно азіатськими рисами обличчя. Він був уже добре напідпитку.

— А, — сказав я, — це ти… Сідай, побалакаємо!.. — й до офіціанта: — Ще келишок, будь ласка!

— За гуманність і лібералізм! — проголосив чолов'яга, коли ми підняли келихи.

Я згідно кивнув головою. Цього чолов'ягу всі знали під кличкою Хан, і займався він збором інформації. Одколи почалася перебудова й ослабла діяльність вітчизняних спецслужб, на територію України прямотаки ринули різного роду розвідки. Продаж інформації перетворився в одну з найбільш прибуткових галузей тіньового бізнесу: один тільки я особисто знаю щось із п'ятдесят душ, котрі збирають економічну, політичну й військову інформацію, котру в них купує ЦРУ, Моссад, Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації, поляки, чехи, китайці й ще чортзнахто! Інформацію за нашого часу здобувати дуже легко, — майже вся вона лежить на поверхні, тому що ніхто в Україні її не охороняє.

— Когось пантруєш? — поспитавсь Хан, відкидаючись на спинку крісла.

Я запалив цигарку й розігнав дим рукою.

— Ти впевнений, що тобі потрібно це знати? — глянув я йому в вічі.

Він посміхнувся. Цього чолов'ягу важко було збити з пантелику, — врешті, ми зналися з ним давно й навіть розплутували одну темну справу, пов'язану з безпекою «Тартару».

— А може, я тобі й допоміг би? — сказав він, наливаючи собі ще коньяку. — Га, Оскаре?

Я насторожився.

— Ану, — погрозливо сказав я, — поясни… А то мені щось невтямки, до чого ти хилиш!..

Хан зітхнув й став збивати попіл з цигарки. Він був самотній вовк і в своїй роботі волів не зв'язуватися надовго із одним замовником.

— Дійшли, — недбало почав він, — до мене чутки, що «Тартар» цікавиться таким собі російським агентом… на кличку Глобус! Правда?

— Звідки такі відомості?

Він посміхнувся й знизав плечима.

— Світ малий, сам знаєш… і чутки розходяться вмить!

— В такому разі тобі краще тримати язика на припоні, — холодно зауважив я. — Забагато знаєш, — замало проживеш!..

— Теж правда, — погодився він. — Однак я маю в цім ділі свій інтерес. Через те й звертаюся до тебе, — по старій дружбі, між іншим.

– І який же ж інтерес? — недбало поцікавивсь я.

— Дві тисячі доларів. Причому, негайно.

— Ти сподіваєшся їх заробити?

— Та певно ж! Слухай, ти що, за йолопа мене маєш? Я вішав тобі колись лапшу на вуха?

Я подумав.

— Що ні, то ні! — нарешті сказав я. — З тобою можна мати діло. Але я волію працювати зі своїми джерелами інформації.

— Гаразд! — зітхнув він. Тоді вихилив келишка й поставив його на стіл. — Відкриваю карти. Повністю, хай тобі всячина! Ти сам вирішиш, — платить мені, чи не платить. Га?

— Давай! — лінькувато сказав я. Врешті, Глобус і без того знає, що полювати на нього випустили мене, — то що я втрачаю, підтвердивши цей факт?

Хан затягнувся й видихнув хмарку диму.

— Ти чув про бригаду Аслана?

— Кого? — не дочув я.

— Аслана… не знаю, як його кликуха! Приїхав з Чечні. Збив групу з десяти душ. Усі чеченці, років по двадцятьдвадцять п'ять. Займаються дрібним рекетом: доять комерційні кіоски, приватні магазинчики…

— Ну то й що?

Він глянув на мене.

— З ними працює Глобус.

Я насторожився ще дужче.

— А ти звідки про це знаєш?

— Днів зо два тому я здибав Щура. З тої бригади, що держить привокзальний район. Ти повинен його знати!..

— Знаю, чого ж! — буркнув я. — Торік власноруч провалив йому черепа!..

— Отот! Так от, цей Щур сказав мені, що в них проблеми з бригадою Аслана. Чеченці вторгаються у сферу їхнього впливу. Були розборки, й один із людей Аслана скалічив чотирьох бойовиків Щура. Я здивувався, бо ніхто з чеченців не знає рукопашної, — принаймі аж наскільки, щоб завалити чотирьох. На те Щур сказав, що той драбуга найстарший з усієї бригади, спортсмен, стрижеться наголо, в рекеті особистої участі не бере. Наймають його немов би зі сторони… або ж це просто послуга за послугу! Певна річ, все це іще нічого не доводить. Однак Щур обмовився, що хтось із його людей знімав ці розборки на відеоплівку. Вони мають зв'язки в міліції й хотіли нацькувати її на групу Аслана. Моя професія, знаєш, полягає в тому, щоб збирати інформацію… якою б незначною не здавалася вона на перший погляд! Я викупив у нього копію — й прокрутивши її, побачив, що цим суперменом був Глобус.

– І де ж та копія? — поспитавсь я.

Хан махнув рукою.

— В надійному місці. Ну?

Я став думати.

— Телефон в тебе є? — нарешті запитав я. — Запишино! Я тобі подзвоню, — завтра, чи трохи пізніш.

– І все? — здивувався він.

— Все. — Я подав знак офіціантові й, діставши портмоне, став розраховуватися. — Поки що все! — уточнив я, коли той нарешті одійшов. — Одним словом, чекай дзвінка.

Я підвівся й, не звертаючи на нього більш уваги, рушив нагору.

В ігорному залі було тихіше. Лунало бренькання жетонів та час від часу чулися радісні, а чи розчаровані зойки гравців. Ронні стояв коло рулетки. Навкруги нього з'юрмився гурт роззяв: як і було домовлено, він грав роль заможного американця, котрий не знає, куди подіти гроші.

Леся сиділа коло стойки бару. Глобуса в залі не було.

Я видерся на височезний м'який стілець і замовив мартіні. Коли бармен одійшов, Леся знічено зиркнула на мене й ледве помітно похитала головою.

Наближалася дев'ята, але Глобус так і не з'явився.

Та певно ж, — подумав я, — хіба можна вірити жінкам! Надто ж таким, котрі звуться Леся. Не хочу бути забобонним, але з цими Лесями мені не щастить. Посудіть самі: одна колись відмовила мені в коханні, друга була алкоголічкою й, зустрівши мене на вулиці, постійно крила п'ятиповерховим матом, з третьою, директором комерційної фірми у Львові, я мав нещастя вступити в стосунки, — слава Богу, хоч не статеві, а ділові, — й довго по тому каявся… Аж тут тобі ще одна — співробітник фірми «Тартар»! Якщо їй і займатися розвідкою, то тільки в ліжку, неприязно подумав я.

Годинник показував половину до десятої.

Я допив мартіні й, злізши зі стільця, лінькувато підійшов до рулетки. Ронні щастило: коло нього лежала ціла купа стодоларових жетонів. Тисяч на п'ять, вражено констатував я. Оцето зух! Як же ж він виграє, в дідька? Втім, це якась закономірність, і я спостеріг її досить давно: що дурніший чоловік, то більше йому щастить. От взяти Барабаша — коли я займався в ЛасВегасі справою Бойда й цілі вечори проводив у казино, чатуючи на одного із його поплічників, то Барабаш забезпечував мені прикриття і, вдаючи запеклого гравця, на моїх очах вигравав по двадцять тисяч доларів! А от мені доводилося час від часу грати майже в усіх ігорних центрах Європи — і одні лиш збитки!..

Колесо рулетки зупинилося, й круп'є підсунув до Ронні іще десяток жетонів.

Американець втер чоло й ковзнув неуважним поглядом по натовпу. Я схилив голову: об'єкт відсутній, пора давати відбій.

Ронні подав знак, що зрозумів. Виграш нітрохи не запаморочив йому голову, і я знав, що за п'ять хвилин він покине залу.

Спускаючись по східцях, я подумав, що єдиним здобутком цього вечора може бути хіба що інформація, котру передав мені Хан.

Падав сніг. Обабіч шосе тягнулася глуха стіна дерев. За містом автомашин поменшало, й тільки час від часу проскакували якісь ваговози.

Я ввімкнув радіо і втомлено відкинувся на спинку сидіння. Передавали погоду. Завтра опади… на дорогах ожеледиця, мокрий сніг… видимість одиндва кілометри… БМВ стрімко гнав по шосе, й чутно було, як за шибами стугонить вітер, та ще сніговиця хурделила у жовтому світлі фар. А отже, скрушно подумав я, справа про витік інформації застряла на місці… Гірше того, Глобус нав'язав нам свою гру, — ми не маємо на нього жодного виходу, а він знає про нас геть усе! Його люди працюють в «Тартарі», знімаючи інформацію з найсекретніших файлів комп'ютерного банку, його розвідка напевно ж встановила, що справу доручено мені, й не виключено, що за мною провадять стеження. З другого боку, якісь зачіпки все ж існують: поперше, дискети, які ми виявили під час обшуку, — МурМур і досі не може зняти код, щоб увійти в інформаційний простір, — а крім того, іще ж ота інформація, котру передав мені Хан!.. Глобус і чеченська група — цілком зрозуміла комбінація: можливо, йдеться про якусь провокацію, або й іншу, більш поважну гру. Гаразд, завтра проглянемо відеоплівку, — і все стане на свої місця. Хан знає мене як облупленого й не наважиться підсунути фальшивку…

Фари вихопили з пітьми якесь авто. Воно стояло попід узбіччям, габаритні вогні були погашено. Коло авто стовбичив міліціянт у форменому кожусі.

Коли я під'їхав ближче, він махнув своїм пасастим києм, показуючи мені на обочину.

За мною йшов якийсь ваговоз. Я збавив ходу, й він відразу ж нагнав мене, заливаючи кабіну потоком сліпучого світла. По тому вийшов у лівий ряд і пішов бік у бік з моїм БМВ, хоч міг його обійти. Коли ваговоз здійснив отой маневр, ззаду засяяли фари якогось авто, — воно гнало на повній швидкості й за мить опинилося за якихось десять метрів од заднього бампера моєї машини.

Я звернув на обочину й загальмував позаду міліцейського авто. Далі вимкнув двигун, дістав права і потяг ручку дверцят, збираючись вилізти надвір…

… аж зненацька події, мов би з ланцюга зірвавшись, почали рухатися з блискавичною швидкістю: грузовик опинився впритул їз моїм БМВ й пронизливо завищав гальмами, блокуючи виїзд на шосе; задня машина звернула на обочину й, засліпивши мене фарами, перекрила шлях до відступу; з міліцейського авто вийшло двоє зарязяк у цивільному, а міліціонер, покинувши свій жезл, вихопив пістолета, — і тоді я зрозумів, що це пастка.

Я встиг вискочити надвір, перш ніж вони оточили машину. Їм загадали взяти мене живцем, і це було помилкою, — в таких, як я, спершу треба всадити кулю, а потім надівати наручники. Драб у міліцейському кожусі так і не втямив, що ж сталося, — я спритно вдарив його ногою по руці, й пістолет, перевернувшись, щез у пітьмі. Місця було обмаль, й вони не встигли прийти йому на допомогу, а коли прийшли, то було пізно: один короткий удар, — і він заточився назад, обертаючись довкруг своєї осі. Ззаду метнулась якась тінь; я зловив її за руку, й, крутонувшись, щосили пожбурив через голову. Напасник перелетів через мене зі швидкістю кур'єрського поїзда і влучив ногами в одного з тих драбів, котрі вилізли з авто. Чутно було, як хряснули кістки; обоє повалилися додолу, й хтось дико заревів. На мене кинулися зусебіч; їх було щось душ із десять, але жоден не вмів працювати як слід, й коли ми зчепилися, то всі переваги були на моєму боці. Детектив мого класу знає силусиленну всяких трюків, і з ним краще не входити в рукопашну, — тим більше що в «Тартарі» мене спеціально тренували для поєдинку з п'ятьма й більшою кількістю противників. Це було справжнє побоїсько: двом я скрутив в'язи, одного звалив ударом по горлянці, ще одному поламав ключицю, а якогось йолопа, котрий плигнув на мене з кабіни ваговоза, зловив за ноги й в однісінький мент розчахнув, як суху галузку. Аж тепер їм стало втямки, що не вони будуть калічити мене, а навпаки — я їх калічитиму, причому, не знаючи пощади; двоє поспішно відступили до авто, шукаючи зброю, якийсь драб ще кинувся було вперед — але так дістав по черепу, що крутонувся мов дзига, й заорав носом у сніг.

— Назад! — крикнув хтось командирським голосом. — Идиоты, все назад… быстро!

Я обернувся й побачив Глобуса.

Він стояв переді мною, здоровий неначе лут, у спортивному костюмі й в'язаній шапочці, й кулаки його звисали по боках, мов гирі. Я кинувсь на нього, вкладаючи у цей стрибок всю свою міць; перед очима, зливаючись в одну сліпучу смугу, майнули автомобільні фари; він ухилився, перемістившись по діагоналі, але я встиг зачепити його ногою по голові; п'ята ковзнула по черепу, зриваючи вовняну шапочку; він атакував мене в стрибку, але я, демонструючи свою феноменальну реакцію, випередив його, й наші тіла зустрілися в повітрі мов дві блискавиці; Глобус прийняв удар і, перевернувшись мов кіт, приземлився на всі чотири. Я бачив, як він поволі піднімається, крутячи головою, наче ведмідь, як лиховісно горять в його масивному круглому черепі зеленкуваті очі, як він піднімає руку…

… і цього разу це була вже моя помилка: коли я плигнув уперед, розкручуючи своє тіло, в коронному стрибку, протягом якого противнику завдають кілька смертельних ударів, то в лице мені вдарив струмінь нервовопаралітичного газу.

Під стелею горіла жовта лампочка в погнутій дротяній решітці. Трохи далі, на стіні, видно було довгі іржаві патьоки.

Підвал якийсь, чи що, зачудовано подумав я, насилу підіймаючи обважнілі повіки. Тоді підняв голову й став роззиратися. Це й справді був підвал. Грубі залізні труби з коліщатами засувок. Цементна підлога. Чутно було, як в кутку цяпає вода.

Хай йому всячина, але де ж я всетаки перебуваю? А головне, як мене сюди занесло? Я спробував напружити пам'ять, але в голові було порожньо. Чекай, чекай, що ж сталося годину тому? Я… я був у казино, потім ота рулетка, де якийсь драб виграв купу грошей… але як же ж його звали? Щось дуже знайоме… Ронні, чи що… Але звідки ж тоді я його знаю, га?

Голова боліла, але вже не так люто. Хоча речі й предмети довкруг немов би пливли в сірому тумані. Підвал. Якісь труби. Залізні двері. Ота лампочка вгорі…

Я спробував було підвестися — й аж вилаявся од несподіванки.

Я лежав на твердому дощатому тапчані, припнутий поперек тулуба грубими брезентовими пасами. В перший момент я здивувався, потім цей подив переріс у лють, і я щосили шарпонувся, намагаючись розірвати ці проклятущі пута, — але марно.

За дверима щось грюкнуло. Потім почулися голоси.

— Гей, там! — гаркнув я на всю горлянку. — Ану сюди, хутко!

Двері стусонули ногою, й вони з вищанням розчахнулися.

— О, — вигукнув височезний драб з цинічним щурячим писком, — та він очуняв! Ні, поглянь тільки — через двадцять хвилин! Оце клієнт так клієнт!..

Другий покрутив головою. Він був якийсь немов би сонний на взір, і тільки очі зблискували час від часу холодним упевненим полиском.

— Тим гірш для нього, — буркнув він. — Довше мучитиметься…

— Але ж газ… газ був який! Справжнісінький паралізант! — не вгавав височезний драб. — Та хоч який ти крутий, а на пару годин виключає… А цей дивино…

— Що за розмови! — сердито поспитавсь я. — Ану розстебнули ці ремні, в темпі! Ви хто такі?

Ті перезирнулися.

— Оце ефект! — нарешті сказав височезний драб. — Нічого не пам'ятає, ну!

– І нескоро згадає! — докинув другий. Тоді подивився на мене. — Лежи, клієнт, лежи… у тебе все ще попереду! Насолив ти нам до дідька, так що твоя черга прийде!.. — На його обличчі раптом з'явився сумнів. — А може, трохи пограємося з ним?

— Е, е… ти не дуже там! — стурбувався височезний драб. — Шеф повинен з ним ще побазарити… так треба, щоб він зміг балакати після твоїх трюків!

— Нічого! — сказав другий, дістаючи з кишені ножа. Далі натиснув кнопку, і з колодки вискочило довге вузьке лезо. — Зможе… Ач яка гнида, стільки наших перекалічив! Таких крутих треба винищувати з допомогою автоматичної зброї, — а то скоро ввечері не можна буде з дому вийти!.. — він впер жало свого ножа мені в щоку й, не поспішаючи, провів униз. По шиї потекла липка гаряча кров. — Гигиги! — засміявся він. — Диви, порізався!..

Я мовчав. Не було сумніву: після казино щось таки сталося, і я потрапив у полон. Либонь, мене отруїли якимсь газом нервовопаралітичної дії, котрий одбиває пам'ять…

— А це що за витівки?! — гаркнув хтось позаду. — Уб'ю, суки… Я вам що казав?!

Драби шарахнулись від мене, мов обпечені. Я обернув голову, й у сей момент щось неначе вибухнуло в мене під черепом: я згадав усю цю історію з витоком інформації й полювання на Глобуса; згадав, як чатував у засідці дві ночі, аж нарешті злапав американського килера, який чатував за тією ж таки здобиччю; згадав, як пристрілювали ми з ним пістолет у підземному тирі; як чекали ми на Глобуса в казино «Диск»; як я вертав своїм БМВ й за містом на мене напала бойова група… Уся ця справа, котру я провадив ось уже кілька днів, побачилася мені мов на долоні, тому що той чоловік, який м'яким котячим кроком увійшов до підвалу, і був російським агентом на кличку Глобус, із яким я півгодини тому вступив у двобій.

— Я сказав: не калічити?! — допитувався він, підходячи до тих двох. — Сказав, чи ні?!

— Да че ты, шеф! — відступаючи, заговорив височезний драб. Він так злякався, що аж пика побіліла. — Ну че ты, в натуре… Вон какая он мартышка здоровенная — че ему сделается?! Ну, пустили кровушки…

— Ты будешь со мной пререкаться? — вкрадливо поспитавсь Глобус. А тоді гаркнув на всю пельку: — Ану вон отсюда, казлы!

Гарний початок, понуро подумав я.

— Сволота! — буркнув Глобус, коли двері за ним зачинилися. Тоді поволі підійшов до мене й став, склавши руки на грудях. — Ну що, крутий? — насмішкувато поспитався він.

Я промовчав.

— Не чую! — гаркнув Глобус. — Ти що, клієнт оглух?!

— Пішов ти… — недвозначно заявив я, посилаючи його на три літери.

Глобус покрутив головою. Але й здоровезний же ж він був: широкі плечі культуриста, грубі волохаті руки, якими він задавив, мабуть, не одного противника, і ця кругла, масивна, стрижена голова, — щоправда, наскіс заклеєна марлевою пов'язкою. Я таки добряче стусонув його ногою, — якби удар не ковзнув по дотичній, то він давно вже був би трупом!..

— Околелов! — зненацька крикнув Глобус, обертаючись до дверей. — Подойдика сюда!

Десь почулися кроки, й до підвалу ввійшов начальник інформцентру, якому я так необачно подарував життя. Він уважно подивився на мене й кивнув.

— Той самий! — коротко сказав він. — Але з ним було ще двоє…

— Ті нас не цікавлять! — відмахнувся Глобус. — Які його дані?

Околєлов подумав.

— Особливий агент чеченської мафії, — нарешті сказав він. — Легально працює в детективній компанії «Тартар». Нелегально виконує доручення мафії, пов'язані з доставкою зброї заколотницькому режимові Дудаєва. Дуже небезпечний каратеїст. Дуже сильний фізично.

— В тебе така ж інформація, як і в мене!.. — буркнув Глобус. Тоді подивився на мене з якоюсь цинічною втіхою. — Побазарим, друг?

— Пішов ти… — знову обізвавсь я.

— Ну що ти оце зарядив: пішов та пішов! — скривився Глобус. — Я до тебе, як до людини, а ти… Запитання: де твоя фірма купує зброю?

Я знову мовчав. А що мені зоставалося робити, в дідька!

— Позакладало?

— Цей нічого не скаже, — втомлено озвався Околєлов. — Такі ніколи нічого не кажуть.

— Та знаю, знаю!.. — буркнув Глобус. — Але якщо його порізати на стьожки, то він повинен все ж розколотися… Ого, не таких умовляли!

Околєлов стенув плечима.

— Через чотирип'ять діб! А тобі вже сьогодні треба вилітати в Грозний…

— Навіщо? — несподівано поспитавсь я.

— Глохни! — гаркнув на мене Глобус. — Ти будеш відповідати на запитання?

Я посміхнувся. Певне, щось було зловісне в тій посмішці, бо Околєлов неспокійливо озирнувся.

— Послухай, — сказав я, — ти… Глобус! Ти знаєш, яка твоя найбільша помилка у війні з «Тартаром»?

— Яка ж? — незворушно поспитався Глобус.

— Ти не повинен був брати мене в полон. Я уб'ю й тебе, і твоїх поплічників. Ти навіть не підозрюєш, в яку халепу ти вскочив.

— Ти? — здивувався Глобус. — Мене?!

— Не сумнівайся! — так само зловісно посміхнувсь я. — Ти вже труп, зрозуміло?

Глобус зареготався, аж відлуння пішло гуляти підвалом.

— Слухай, — сказав він, — казьол… Та за годину ти будеш благати, щоб тобі вкоротили віку! За годину ти будеш, як свиня, з котрої живцем злупили шкуру! Ти будеш качатися в своєму лайні й вити мов дикий звір! Ти заплатиш за кожного з наших людей, подумай! Як можеш ти погрожувати мені?!

— Побачиш! — коротко сказав я. І прикрив повіки, даючи на здогад, що балачку закінчено.

— Е, — сказав Глобус, і в його голосі забриніли металеві нотки, — ти, клієнт! Я до тебе звертаюсь, е!

— Краще гукнути Кошу! — сказав Околєлов. — той своє діло знає… Цей клієнт повинен хоча б заплатити за свій наїзд на «Лотос». Коша не дасть йому швидко вмерти, — діб із п'ятьшість він протягне… Хоч як на мене, то краще смерть, ніж таке життя!..

Глобус подумав.

— Справді, — сказав він, — що з ним панькатися… Е! — крикнув він, виглядаючи в коридор.

— Че надо? — лінькувато поспиталися звідти.

— Как отвечаешь! — гаркнув Глобус. — В рыло захотел, да? Позови Кошу, в темпе!

— Глобусе! — буркнув я, не розплющуючи очей.

— Хочеш говорити? — хутко обернувсь він до мене.

Я покрутив головою, — наскільки це було можливо в моєму становищі.

— Що ви там замислили в Грозному?

— Ти, — здивувався Глобус, — допитувати мене вирішив, чи що? Вперше з таким зустрічаюся! Ти придурок?

— Угу! — буркнув я. — То що ти там замислив?

До підвалу увійшов Коша. Це був отой сонний неповороткий драб, який вже випробував на мені свого ножа.

— Ножик с тобой, Коша? — лагідно поспитавсь Глобус.

— Всегда со мною! — з готовністю відказав той.

— Работать готов?

— Всегда готов!

Глобус посміхнувся й кивнув на мене.

— Сделай дяде больно. Только так, знаешь… чтобы он сразу не окочурился! Сможешь, Коша?

Той облизнув пересохлі губи.

— Клиент будет жить! — пообіцяв він.

— Вот и хорошо, — сказав Глобус. Тоді глянув на мене: — Ну че, крутой, допрыгался? Сейчас ты увидишь, как это плохо, — убивать людей из русской разведки!

— Почекайно! — звелів я, не розплющуючи очей.

— Ну? — спинився він на півдорозі.

— Ти пам'ятаєш мої слова? Пам'ятаєш, що тебе чекає смерть?

Глобус прикро сплюнув.

— Ты или дурак, или больной на голову! Давай, Коша!..

Драбуга підійшов до мене й став, упершись руками в боки. Глобус із Околєловим вийшли геть. Чутно було, як зачинившись, гримнули залізні двері.

— Мужик, — нарешті озвавсь Коша, — а, мужик?!

— Ну? — розплющив я одне око.

— Ты любишь кайф, мужик?

Я спробував поворушити ногами. Безнадійно. Тоді напружив м'язи й відчув, як, впинаючись у тіло, напнулись брезентові паси. Отруєння газом вже сливе минуло, і я почувався й геть незлецьки.

— А кто не любит? — поволі сказав я, розглядаючи його сонний писок.

— Ну, так сейчас кайфанешь… заторчишь, мужик, уу! Гера! — крикнув він, обертаючись до дверей.

— Че? — поспиталися звідти.

— Хрен в сранчо! Давай это самое… ну, ты знаешь!

Двері одчинилися і ввійшов височезний драб. В руці він держав електричну праску.

— О, — зрадів він, мов би побачив мене вперше. — Друг, и ты здесь! Кайф ловишь, да?

— Не трынди! — сказав Коша, забираючи в нього праску. — Кайф он еще не поймал… вот сейчас только начнет ловить!..

Коли Гера вийшов з підвалу, Коша замислено підніс праску до щоки.

— Идет, — нарешті сказав він. — Да… полный ажур. — Тоді глянув на мене. — Ну, мужик, заторчим?

Я збув це запитання мовчанкою. Кому ж як не мені, знати, що таке тортури, — адже я сім років провів у афганському полоні! Людське тіло — це згусток нервів, і пересічний обватель уявити собі не може, наскільки воно може боліти… Я пройшов через випробування, котрі позбавили б розуму звичайного чоловіка, й зумів уціліти, — хіба що трохи з глузду з'їхав, але з часом ця вада стала майже непомітною. З тих пір я зберіг в собі глибоке переконання: не від кулі й не від тортур судилося мені померти, та й загалом не від людської руки. Смерть — це містичне явище, і чоловік вмирає тоді, коли йому призначено… От тільки хто призначає цю годину, так назавжди й зостанеться загадкою.

— Ну, — сказав Коша, підходячи до мене, — поехали, дядя!

Праска зависла наді мною, а відтак поволі стала опускатися на живіт. Я зацікавлено стежив за нею: ось вона знову зависла напівдорозі, тоді опустилася нижче, а ось вже стало чути, як вона пашить сухим лютим жаром… Коша наглядав за мною, і його лице все дужче супилося: в моїх очах він не побачив ані краплі жаху і, будучи досвідченим покидьком, розумів, що на те існують якісь причини. А от які, — він утямити не міг, і це його бентежило.

— Ты ничего не хочешь сказать, а, мужик? — поспитавсь він нарешті.

— Хочу, — обізвавсь я.

— Ну?

Я посміхнувся. Йому ця посмішка не сподобалася, й він спохмурнів ще дужче.

— Даю тобі останній шанс, — недбало сказав я. — Або ти відстібаєш зараз оці дурнуваті ремні й збережеш собі життя, — або загинеш, як скажена собака. Іде?

Коша заціп із роззявленим ротом. Він сподівався, що я буду благати в нього пощади, — аж почув зовсім іншу балачку.

— Ах ты ж сука вонючая!.. — нарешті проказав він. — Пидер ты рваный… ты кому угрожаешь, а? Это ты мне, Коше, угрожаешь?!

Він подався всім тілом вперед, щоб поставити мені на живіт свою праску; я набрав у легені повітря й, заплющивши очі, сконцентрувався; цей трюк практикується серед майстрів кунфу: в якийсь момент боєць збирає свою волю в один клубок й немов би переходить в стан позачасся, в якому його сили зростають устократ; я розправив плечі, й грубі брезентові паси трісли ув однісінький мент; у повітрі, перевернувшись, хуркнула якась дошка з тапчана; я простяг руку й згріб Кошу за кисть, в якій він держав свою дурнувату праску, — а другою взяв за горло.

Він захарчав і, скоряючись моїм рухам, поволі опустився на коліна; очі його простотаки полізли з лоба; певне, для нього це було все одно, що зустріти мертв'яка, який встав з домовини; я опустив ноги додолу, випростався на всенький зріст — і підняв скручене конвульсією тіло, котре насилу теліпалося в моїх руках.

Тоді щосили кинув його на тапчан.

Коша захрипів, утямивши, яка доля на нього чекає; я цупкіше здавив його за горлянку, відняв праску й підніс її до своєї щоки. Вона була як вогонь.

Я задоволено кивнув і побачив, як в його очах закипає темний звірячий жах.

— Тобі давали шанс? — лагідно поспитавсь я. — Давали, правда ж?

Узявшись за комір його шкірянки, я шарпонув униз — і роздер її разом із светром. Тоді підняв праску і з утіхою поставив її на волохатий мавп'ячий живіт.

— Уоооооааааа! — заволав він, коли я відпустив горлянку. Він кричав наче худобина, він горлав од несамовитого болю й страшного нелюдського жаху, він кидався на тапчані туди й сюди, намагався схопити мене за руки, — але все це було марно, я держав його мертвим стиском, аж у підвалі стало смердіти смаленим, а зпід праски закурів огидний трупний чад; свідомість ніяк не покидала його, і коли я одірвав праску разом із кавалками липкої спеченої плоті, він вигнувся дугою — і заволав ще дужче.

Я почекав ще трохи — і коротко рубонув його долонею по горлянці. Коша захлинувся криком і, тіпнувшись, закляк.

— Во Коша дает прикурить! — сказали за дверима. — Слышь, как этот крутой орет?

— А воняет! — сказав другий голос. — Посмотреть?

— Иди, иди… — буркнули у відповідь. — Мне эти дела действуют на нервы!..

Я хутко підійшов до дверей і причаївся збоку.

Почулися кроки, потім двері з виском розчахнулися. Якийсь крем'язень зі сплесканим носом переступив поріг — і завмер, зіткнувшись зі мною вічнавіч.

Якусь мить ми дивилися один на одного, а потім драб ні сіло ні впало вишкірив зуби — і дурнувато гигикнув.

Я стусонув його в дихало і, взявши за барки, підняв у повітря. Він повис у моїй руці наче ганчірка. Я сягнув йому під пахву й висмикнув з наплічної кобури пістолета. Тоді мацнув за поясом, і моя рука наштовхнулася на щось тверде. Ну, певно ж, це був мій парабелум! А, собача кров, з обуренням подумав я, то ти, виходить…

Підвал струсонув страшенний вибух. Ударна хвиля розчинила двері, й вони так стусонули того драба по спині, що він повалився на мене мов сніп. Лампочка блимнула, тоді засвітилася знову; я став конвульсивно хапати повітря; у вухах дзвеніло, а перед очима пливли жовті кола. Якийсь ідіот втелющив у підвал зв'язку гранат; на східцях щось протяжно скиглило; далі один за другим вдарило кілька пострілів, і я впізнав, що смалять із люгера.

— Ронні, — крикнув я на всю горлянку (цей дурень міг ще й сюди закинути гранату), — я тут, Ронні!..

В дверях забовваніло щось таке, як горила.

— Фак' ю! — сказало воно, держачи догори стволом здоровезний люгер. — З тобою все гаразд?

— Все, все! — нетерпляче сказав я. Тоді махнув парабелумом на вихід. — Десь тут має бути Глобус, чув! Треба обшукати приміщення!..

Ронні ще раз вилаявся й вискочив геть. Я підтюпцем погнав за ним услід.

Ну, він і накоїв тими гранатами! Двоє драбів, які чатували за дверима, рознесло на клапті, залізні поренча коло східців погнуло й покоробило, скрізь валялися кавалки бетону й тиньку, — а на верхній площадці лежав іще один драб, щоправда, з ножем під лопаткою.

І тільки Глобуса ніде й сліду не було.

— Ти їх усіх повбивав! — невдоволено сказав я.

Ронні відмахнувся.

— Десь тут мали бути ще одні двері! — роззирнувся він довкруги. — Ага, ось вони… Прикрий!

Я шарпонув ті двері на себе й відскочив убік, тримаючи кімнату на прицілі. Ронні плигнув туди, крутонувся, держачи пістолета у витягнутих руках, — і поволі опустив його.

— Глянь! — сказав він, показуючи в куток.

Я ввійшов до кімнати і засвистів од подиву: під стіною, прикована наручниками до труби, сиділа ота Леся — агент інформаційноаналітичної служби «Тартару». Одяг на ній був пошматований, а гожий писок геть замурзаний кривлею.

— Нуу, — сказав я, здивовано чухаючи потилицю стволом парабелума, — оце зустріч!..

Ронні раптом крутонувся, виставивши перед собою пістолет. Далі плигнув углиб приміщення.

— Та це ж Околєлов! — вигукнув я, підходячи й собі.

Начальник інформцентру спливав кров'ю. Хтось загородив йому під груди армійський ніжбагнет, — от тільки в поспіху не здужав поцілити простісінько в серце.

— Це ти? — глянув я на Ронні.

Той похитав головою.

— Його забив Глобус, — раптом обізвалася Леся.

— Де він? — різко обернувсь я.

— Втік. Прирізав ось цього… — вона кивнула на Околєлова, — … і вшився.

— Прирізав? — здивувась я. — Для чого?

— Його поранило осколками. Мабуть, Глобус не хтів, щоб його допитали.

— Значить, він знав більше, аніж мені здавалося… — замислено сказав я. — От же ж справа мені дісталася: одні промахи!

— Ходім нагору, — діловито сказав Ронні. — Треба обшукати місцевість.

Ми подалися східцями на верхню площадку. Ронні штовхнув двері, й у обличчя вдарив холодний вітер.

Надворі падав сніг. Ми вийшли на подвір'я й побачили, що довкруг чорніє ліс. Це була якась заміська дача. Під будинком стояло троє авто. До воріт тяглися свіжі сліди протекторів.

— Сів на машину й щез! — буркнув я. Тоді сплюнув і став спускатися в підвал.

— Ловити його марно? — поспитався Ронні.

— Та певна річ! Він вже знаєш де! От же ж не щастить, то не щастить… До речі, як ти мене розшукав?

Ронні стенув плечима.

— Я ж їхав за тобою назирці! От тільки на виїзді з міста мене спинила ваша міліція. Поки перевірили документи, те і се, то ти сховався з поля зору…

— А що за міліція? Часом не їхні агенти?

— Де в дідька! Це було на самісінькому пропускному пункті. Словом, я став тебе здоганяти, аж побачив, що в твоєму БМВ сидить ціла купа людей… В мене виникла підозра, і я простежив за ними аж сюди. Ну, а решта — справа техніки…

Добра техніка, подумалося мені, — якби не ти, то я злапав би Глобуса!

Ми ввійшли до кімнати, і я одімкнув наручники, якими була прикована Леся.

— А ти як сюди потрапила, га?

Вона стала розтирати зап'ястя.

— Мене взяли під казино! — буркнула вона сухо. — Посадили в авто й привезли в цей підвал.

— А чому ж Глобус не вбив тебе разом з Околєловим?

— Спитай у нього! — відрубала вона, блимаючи на мене своїми безсовісними очима. — А тоді й мені скажеш, добре?

— Гаразд, гаразд… — примирливо сказав я. — Розберемося! Ти куди зараз?

В глибині підвалу вдарив постріл, потім ще один, — Ронні добивав поранених.

— Додому, — зітхнула вона. Тоді жалібно подивилася на мене. — Ти не завезеш мене до міста? Моє авто залишилося біля казино…

Я поміняв обойму й застромив парабелум в кобуру.

— Я живу тут, поруч, — сказав я, безцеремонно розглядаючи її з ніг до голови. — Може, поїдемо до мене?

Вона замислено закусила губу. Тоді кивнула.

— Поїдемо, — сказала вона. — А чом би й ні?

В коминку з ревом і гуготінням палали грубі соснові дрова. Леся встигла прийняти ванну й тепер сиділа в фотелі, закутана в купальний халат.

— Сніг! — сказав я, відходячи од вікна. — Справжнісінька хуртовина… і як його завтра вибиратися в місто!

— А чом ти поселився на цім відлюдді? — поспиталася Леся, наглядаючи за кавником, який стояв на вогні.

Я ніяково посміхнувся.

— Тиша… а я полюбляю час від часу одриватися від справ! Дім, щоправда, завеликий для мене одного… але зате місця багато, а крім того, в нім живу не тільки я!

— Хто ж іще? — здивувалася Леся.

— Ну, поперше, Більбонський… він хоч і пес, але такий же ж повноправний мешканець, як і я. А подруге… словом, тут є кому жити!

— Ти щось приховуєш? Але ж я не змушую тебе говорити…

Я махнув рукою.

— Ось вип'ємо кави, — сказав я, сідаючи в фотель, — то я познайомлю тебе з рештою мешканців… Щоправда, для цього треба мати міцні нерви! В тебе як з нервовою системою?

— Міцна, — скоса зиркнула на мене Леся. — Навіть дуже, запевняю тебе! А що?

— Та, — знітивсь я, — побачиш! Мені просто незручно говорити…

— Ти інтригуєш мене! — сказала вона, розливаючи каву в чашечки. — що там в тебе живе, — ховрашки, чи що?

Я дістав з настінної шафи два кришталеві флакони й одгвинтив кришечки. Тоді налляв у свою чашку по кілька крапель з кожного флакона.

— Хочеш? — поспитавсь я в неї.

— Що це? — не втямила вона.

— Гашишна олія, а оце — ванильна есенція. Для більшого кайфу. Цього я навчився в Пакистані, коли був у полоні в муджагідів. Так полюбляли пити каву бійці з Алжиру.

— А це справді смачно?

— О, — заохотив я її, — ще й як! Давайно свою чашку.

Вона відпила ковток і посмакувала.

— Специфічний присмак, — замислено сказала вона. — То це кава помусульманськи?

— Ну, — посміхнувсь я, — в певному розумінні… Ти що, не любиш мусульман?

Її обличчя потемніло.

— Не люблю, — сказала вона. — Не знаю й чому, але…

— А дарма! — сказав я, відкидаючись у фотелі. Тоді ковтнув із чашки й аж заплющився од втіхи. — Мусульмани — дуже сильні люди! Сильні духом, я хочу сказати… Врешті, за ними майбутнє — європейська цивілізація доживає останні дні. Якби Україна свого часу прийняла іслам, то вся наша історія була б іншою… Втім, що зараз казати!

— Можливо, — відказала вона. По тому занепокоєно роззирнулась. — Хто це добивається в двері?

— А, — сказав я, підводячись, — це Більбонський! Змерз, напевне…

Я пройшов на веранду й відчинив двері. Здоровезне кудлате страховисько, од ніг до голови обліплене снігом, плигнуло мені на груди й завищало, намагаючись лизнути в носа.

— Ходімо, друже, ходімо! — сказав я, хапаючи його за нашийник. — Ми якраз п'ємо каву… а для тебе знайдеться кавалок м'яса, так що заходь…

Більбонський увійшов до кімнати й став, насторожено зиркаючи на Лесю. Сніг швидко танув і одвалювався з нього цілими кім'яхами.

— Ну? — поспитавсь я в нього.

Він підійшов до Лесі, котра забилася в фотель, і став її обнюхувати. Він довго водив по ній писком, чмихав, стріпував вухами, а тоді став навіть на задні лапи й став обнюхувати її лице.

Хоч убий, а щось йому в ній не подобалося!

— Необхідна церемонія, — сказав я, підходячи до фотеля. — Цей пес вважає своїм обов'язком обстежувати кожного з моїх гостей. Річ у тому, що він дуже добре виявляє зброю й наркотики.

— Ти що, не довіряєш мені? — образилася вона.

Я посміхнувся.

— Довіряю чи ні, а Більбонський все одно обнюхав би тебе. На це він дозволу не питається.

Собайло нарешті опустився на підлогу й глянув на мене своїми круглими очима. По тому обтрусився, розкидаючи кім'яхи мокрого снігу, й підійшов до коминка. Звук був такий, наче гепнула в'язка дров, — пес упав набік, заплющив очі й з утіхою витяг лапи.

— Готово, — сказав я. — Спатиме, як забитий.

— Ну і собака в тебе! — отямилась Леся. — Він що, спеціально дресирований?

— Трохи дресирований, а трохи й од природи такий… Це надзвичайно розумна тварина, — їйправо, я в житті таких істот не зустрічав! Часом мені здається, що я маю справу з людиною, — він розуміє геть усе, що можна виразити словами… Ось, наприклад, те, що ми про нього говоримо!

Більбонський розплющив очі й гавкнув, підтверджуючи ці слова.

— Ти скажи тільки! — вигукнула Леся.

— Крім того, — провадив я, — він має цілком людські звички, — наприклад, полюбляє пити коньяк, причому найвищих сортів…

— … і палить? — іронічно поспиталася Леся. Розберемося! Ти куди зараз? РоРооооо

Я покрутив головою.

— Що ні, то ні. А коньяк п'є, з миски.

Більбонський знову розплющив очі.

— Не дам, не дам!.. — сказав я йому. — А то ще алкоголіком станеш… не вистачало мені, щоб тут собаки хуліганили! І без того наїжджають мало не щодень…

Леся відставила чашку.

— Гаразд, — сказала вона, скоса зиркаючи на Більбонського, — а хто ж іще в тебе живе?

— А ти не злякаєшся?

— Ні, — спокійно відказала вона. — А що там таке жахливе?

— Ходімо! — сказав я, підводячись.

Я відімкнув двері, й ми стали спускатися в підвал.

— Знову ці підземелля, — озирнулася Леся. — А двері які грубі… що в тебе тут, леви? Чи тигри?

— Гірше, — сказав я, одмикаючи ще одні двері. — Ну, та ти сама напросилася, правда ж?

Вона трохи зблідла.

— Не бійсь, не бійсь! — поплескав я її по плечу. — Жодної небезпеки. Принаймі, якщо ти зі мною!..

Леся пройшла за мною в бункер і стала роззиратися. Було дуже тепло. Під стінами стояли ящики з грубого броньованого шкла. В кожному з них горіла електрична лампа, а то й дві.

— Така собі колекція! — сказав я недбало. — Помилуйся!..

Леся зацікавлено зазирнула через шкло. Тоді випросталася. Тоді знову глянула туди й одвела погляд. Обличчя її завмерло.

— Нуу!.. — сказала вона врешті — й замовкла.

— Тебе це лякає? — спокійно поспитавсь я.

Вона похитала головою й знову втупилась у ящик.

Здоровезна груба зелена гадюка звивалася по шибі, шукаючи, де б його знайти вихід із цієї шкляної клітки. Її холодні очі блищали як дві чорні намистини.

— Один з найкращих екземплярів, — прокоментував я. — Дуже рідкісний вид тропічної гадюки.

— Вона отруйна? — поспиталася Леся.

Я ніяково посміхнувся.

— Та вони всі отруйні, — нарешті сказав я. — Це зміїна ферма. Бачила щось подібне?

Вона закусила губу, не в змозі відвести погляд од тої гадини за шклом. Змія тицялася в шибу своєю тупою мордою, залишаючи на шклі мутні пасмуги слизу. З усього видно було, що вона за всяку ціну хоче видобутися з ящика.

— Півтора метра завдовж, — сказав я. — А жере… ці гадюки мені скоро вуха пооб'їдають, їйправо!

– І багато їх тут? — озирнулася Леся.

— Більше сотні. Через пару тижнів має бути ще десятків зо три, з інкубатора.

— Ти що, сам їх розводиш? — здивувалася вона.

Я взяв її за лікоть.

— Ходино та глянь іще на інших… Люба моя, про розведення отруйних змій, їхні звички, спосіб життя я можу прочитати тобі цілу лекцію! Крім того…

— Але навіщо, ради Бога, навіщо тобі все це?! — вигукнула Леся, знову роззираючись довкруги.

У підвалі чутно було шемрання, котре все зростало й зростало, — неначе шум припливу. В ящиках замигтіли пласкі трикутні голови, залунало сичання, стукіт, торохтіння… А запах, запах був який! Завітривши присутність чужих їм істот, гаддя ожило і тепер аж корчилося, намагаючись вирватися на волю.

— Бачиш, — замислено сказав я, — робота детектива — ненадійне джерело до існування. Стільки справ доводилося мені провадити, а жодна з них не обійшлася без якоїсь травми: то підстрелять тебе, то руку поламають, а то дадуть по голові… Рано чи пізно прийде година, коли я зароблю таке каліцтво, що подальша робота в «Тартарі» стане геть неможливою. І куди тоді податися? Я ж нічогісінько не вмію, — ото калічити та вбивати людей, а більш нічого!

— А оце хіба дає якісь гроші? — поспиталася вона, з відразою заглядаючи в ящик, де шаленіла двометрова плямиста змія.

— Ще б пак! — вигукнув я. — Зміїна отрута — це ж один з найкоштовніших товарів! Та й врешті чим же мені ще займатися — не квіти ж вирощувати, справді… Крім того, якоїсь великої загрози од цих створінь немає.

— Немає? — подивилась вона на мене.

Я посміхнувся.

— Гаразд, продемонструю тобі ще один трюк. Ніні, не треба боятися… покладись на мене, прошу тебе!

— Добре, добре… — буркнула вона. — Що за трюк?

— Отут, — сказав я, підходячи до величезного шкляного ящика, котрий стояв у кутку, — живе одна з найстрашніших отруйних змій — африканська кобра, котра цікава тим, що плюється отрутою. Зазвичай радіус її засягу дорівнює двомтрьом метрам, і цілить вона в очі. Смерть наступає миттєво. Втім, навіть якщо отрута потрапляє на відкриту шкіру, то ефект часто такий же самий… Словом, небезпечна тварюка. Так от, дивись…

– Ідіот! — сказала Леся, відступаючи назад. — Ти… ти що, хочеш випустити її?!

— Кажу тобі, не лякайся! — гримнув я на неї. — Я що, схожий на придурка?

Вона зціпила зуби. Видно було, як її б'є лихоманка.

Не звертаючи більш на неї уваги, я підняв верхню шибу й закріпив її фіксаторами. Кобра була насторожі — вона скрутилася в клубок, виставивши голову й страхітливо роздувши капюшон на горлянці. Я ледве чутно засвистів. Її тіло здригнулося; голова хитнулася з боку на бік, немов би виражаючи вагання; відтак змія стала немов би осідати: капюшон спадав, кільця розслаблювалися… Натомість же ж тіло заструмувало по шклу, аж над краєм ящика піднялася плеската й чорна як вугіль голова.

— Йди, йди… — півголосом сказав я, простягаючи до неї руку. — Ну?

Кобра перевалила через край шкляної клітки й стала обкручуватися довкруг руки. Вона рухалася легко й без видимих зусиль. Зблизька специфічний запах її слизу став простотаки нестерпним.

— Бачиш? — озирнувсь я на Лесю.

Всетаки вона була мужньою жінкою — ні пари з уст, тільки губи міцно стиснуті, й білабіла… ну як стіна, не інакше! Трималася, правда, кроків за десять од мене.

– І… і вона тебе не вкусить?

Я знову посміхнувся. Кобра сягнула плеча й стала поволі обкручуватися довкола шиї. Хвіст її був ще в ящику — ця тварюка сягала більше двох метрів завдовжки.

— Вона мене любить! — гордо сказав я, проводячи долонею по її слизькому тулубу, вкритому лускою. Змія немов би втямила, що я сказав — і засичала, роззявивши пащу й дригаючи своїм роздвоєним жалом.

— Ннічого собі!.. — пробурмотіла Леся.

— Кобру, — сказав я, зніміючи з себе змію й обережно запускаючи її в ящик, — приручити неможливо — врешті, як і будьякого іншого плазуна. В них немає такого інтелекту, який дозволяв би розрізняти ієрархію зграї — провідника і його підлеглих. А, між іншим, на цьому базуються всі взаємовідносини між людиною і вищими тваринами, особливо собаками. Скажімо, Більбонський визнає мене своїм провідником, так би мовити, альфою, і тому скоряється моїм командам. Якщо ж я почну в чомусь поступатись йому, то він вирішить, що альфою тепер стає він, і намагатиметься сам керувати мною, Що ж до змій, то до них застосовується інша метода. Дуже проста — коли яйце лежить в інкубаторі, то людина привчає майбутню змію до своїх біострумів. Зародок дуже чутливий — він відчуває крізь шкаралупу биття твого серця, електричні розряди й навіть функціонування твого мозку. Якщо людина достатньо довго й близько перебуватиме коло гадючого кубла, то жодна з гадюк, які звідти вилупляться, її не вкусить. Змієлови гадають, що вона вважає таку людину за істоту свого ж роду.

— Себто, ця кобра… оця тварюка вважає тебе такою ж самісінькою коброю?!

— Звичайно, — сказав я, посміхаючись. — Вона знає, як б'ється моє серце, струмує кров… й за іншими ознаками розрізняє, — недоступними для нас, адже змія феноменально чутлива істота! Щоправда, не всі екземпляри з цієї ферми вилуплюються в інкубаторі…

— Тобі що, привозять їх? — Леся вже оговталася й тільки час від часу неспокійно озиралася, — певне, боялася, щоб якась зміюка тихцем не підкралася ззаду.

— Я ж тут не сам, голубонько… В мене компаньйон, він знається на цьому ділі. Так що мої гроші, — його знання… Все це, до речі, влітає в добру копійку! — Я обвів рукою бункер. — Спецальна система, котра підтримує мікроклімат, інкубатори, а нагорі ще й лабораторія…

Леся вражено дивилася на мене, — так, ніби вперше побачила.

— Послухай, — сказала вона, — в мене таке відчуття… В тебе з головою все гаразд?

— Ні, — сказав я, одчиняючи іще одну клітку, — ні… в тімто й справа, що негаразд! Просто я дуже люблю змій, причому, отруйних. Люди набагато небезпечніші од гадюк. Що таке змія? — обернувсь я до неї, коли величезна плямиста гадина ковзнула з ящика й поплазувала по моїй руці. — По суті, це дуже ніжна беззахисна істота. Незначні коливання температури, не той харч, більша чи менша вологість середовища — й змія гине, навіть найотруйніша! За ними треба доглядати, як за дітьми.

— Ну й що? — буркнула вона, з огидою наглядаючи, як змія обплутує мене з голови до ніг своїми кільцями.

— Хоча відомо, що навіть порубана гадюка, — буквально порубана на клапті, — іще може вкусити… Два роки тому я був у Індонезії. Там є такі ресторани, де готують отруйних змій. Так от, — я обережно зняв із себе оту тварюку, й вона невдоволено зашипіла, — одного разу кухар дістав із клітки кобру, — їх беруть спеціальними щипцями, — і відрубав їй голову. Голова підлетіла в повітря й, падаючи, вкусила його за руку. — Я закрив клітку й випростався. — Помер, уяви собі!..

— Щось на брехню схоже! — недовірливо скривилась Леся.

— Гадюка — дуже небезпечна істота! — сказав я, оглядаючи себе з ніг до голови. Ті два плазуни геть замурзали мене слизом, — і джинси, й сорочка так смерділи, що не продихнути. — Але люди, з котрими я маю справу, набагато, набагато гірші… До речі, в мене — і тільки в мене — є дуже рідкісний екземпляр: отруйна жаба, котра водиться в болотах Амазонки. Отрута її в кілька сотень разів сильніша од тої трутизни, яка виробляється залозами африканської кобри. Хочеш глянути?

— Ні, — сказала Леся, все ще роззираючись довкруги (в клітках аж кишіло розтривожене гаддя), — з мене досить! Ходімо звідси, га?

Я стенув плечима.

— Досить, то й досить… Видовисько не з лепських, це правда! Між іншим, хтось нахвалявся, що в нього міцні нерви…

— Міцні, чого ж! — буркнула вона, піднімаючись по східцях. — Але бачити, як оці тварюки повзають по людині… брр!…

Ми піднялися нагору. Більбонський лежав біля коминка, з утіхою простягнувши свої здоровецькі лапи. Крізь величезний зашклений балкон видно було зимову панораму: густа завіса хурделиці, крізь яку насилу проглядає чорний сосновий ліс потойбіч яру.

— Давайно, — сказав я, дістаючи з бару пляшку мартеля, — іще вип'ємо… Ти так перенервувала, бідолашка!

Вона сіла в фотель і знеможено заплющила очі.

— Ну й ну!.. — сказала вона, коли я подав їй келишок. Тоді відпила ковток і посмакувала. — Недарма про тебе ходять всякі чутки… одна другої страшніші!

— Де це ти їх чула? — недбало поспитавсь я.

— Світ великий, — буркнула вона, не розплющуючи очей. — В «Тартарі», де ж іще!

— Гм… — крутнув я головою. — Казати можна що завгодно… язик без кісток!

Запала мовчанка. Леся допила з келишка й потягнулася в фотелі, — ну мов кішка, їйправо! Тіло її було граціозне, а рухи вкрадливі й якісь аж хтиві.

— Але й замурзали ж мене ці плазуни! — похопивсь я. — Вибач, я на хвилину…

Я пройшов у ванну й, відкрутивши кран, став умиватися. Хай йому дідько, в декотрих видів змій навіть слиз отруйний! А от одяг доведеться прати, — вони так мене виповзали, що від сорочки й джинсів на кілька метрів тхнуло гадюкою. Але це ж і Леся! Добра, видно, штучка, — друга жінка на стіну б полізла, угледівши оце гаддя… Ні, всетаки треба перевдягтися, знову подумав я, з огидою розглядаючи себе в люстро.

Я вийшов з ванни й, щойно ступивши крок, став неначе вкопаний.

Вона лежала у фотелі, голаголісінька, і її тіло немов би променіло молочнобілим сяєвом. Все це виглядало настільки цнотливим і природнім, — а водночас, за якимсь незбагненним парадоксом, таким гріховним і закличним, що в мене аж подих перехопило. Нечутно ступаючи по килиму, я підійшов до неї й замислено провів долонею по її плечу, почуваючи на дотик гарячу трепетну плоть. Вона здригнулася й розплющила очі; її погляд був безсоромний і простотаки палючий од насилу погамованої жаги, котра відчувалася в кожному поруху її котячого тіла.

— Візьми мене… візьми, ну ж бо! — прошепотіла вона пересохлими вустами.

Я розстебнув було гудзик на сорочці, але вона затримала мою руку.

— Ніні, не треба… скинь тільки джинси і все!

— Я ж замурзаний! — прошепотів я.

Вона замріяно посміхнулася.

— Мене збуджує цей запах! Я полюбила його… це подих нелюдської сили… це смерть… — Її зіниці аномально розширилися, а тіло зненацька вигнулося дугою. — Візьми, візьми мене… зроби мені боляче, ну!..

Я насилу встиг розстебнути джинси, як вона обома руками стягла їх униз і всадила свої нігті мені нижче спини; її лоно було м'яке й гаряче, й коли я брутально увійшов туди, кинувши її на спинку фотеля, то вона зойкнула якимсь горловим криком і міцно вп'ялася мені в уста, водночас дряпаючи мене нігтями. Я буквально пришпилив центр її ваги до фотеля і на якусь мить завмер, сплівшись із нею в один тугий клубок; по тому став її атакувати, грубо, жорстоко, вона кидалася піді мною як рибина, її подих ставав дедалі частішим і пристраснішим, аж врешті щось неначе електричний імпульс струсонуло її тіло, і вона заволала, кусаючи мене за вуха, але я атакував її далі, все прискорюючи й прискорюючи цей гін, все пливло в мене перед очима, я вже нічого не тямив, це було таке наче тебе ріжуть по живому, вершечки її грудей були тверді й палючі мов жарини, і коли я провів по них язиком, конвульсивно хапаючи повітря, то вона знову скрикнула й замотала головою, до крові кусаючи собі вуста…

… неначеб падали у прірву й це падіння було безконечно довгим воно тяглося й тяглося й ніяк не могло скінчитися в свідомості проблискували якісь світлі плями уривки мелодії звуки давно забутої пісні далекі епізоди дитинства їх більшало й більшало аж врешті вони зіллялися в якийсь барвистий калейдоскоп котрий безперестань складався у візерунки й тут же розпадався отак складався й розпадавсь складався й розпадавсь аж несила було це терпіти але кінець все не приходив її гарячковий ритмічний подих усе відлічував і відлічував хвилини милості потужні вулканічні поштовхи стрясали всеньке її тіло здається оргазм вже находив на оргазм оце жінка подумав я пливучи в густому палючому тумані не бачив ще такої певне мазохістка не інакше…

… неначеб дзвін ударив нараз. Я закам'янів, випроставшись на всенький зріст і закинувши голову; щось таке як біль, тільки устократ гостріше й потужніше, молоснуло мою істоту, пронизуючи всеньке тіло од потилиці до п'ят; перед очима спалахнуло сліпуче нестерпне сяєво, і я відчув, що лечу сторчголов униз, аби згоріти в цім вогні, котрий пожирав мене живцем…