Дракула

Розділ ІІ

5 травня. Мабуть, я спав, бо інакше неодмінно помітив би наше наближення до такого визначного місця. У мороці ночі здавалося, що внутрішнє подвір’я має неабиякі розміри; таке враження посилювалося наявністю декількох затемнених проїздів, що вели до нього через великі округлі арки. Мені ще не доводилося бачити цей двір при денному світлі.

Коли коляска зупинилася, візник зіскочив з неї і подав мені руку, допомагаючи зійти. І знову я не міг не відзначити його незвичайної фізичної сили. Рука його була схожа на сталеві лещата, котрими він міг запросто розчавити мою – якби захотів. Потім він витягнув мої пожитки і поставив на землю поруч зі мною, а я стояв перед величезними дверима: це були старі двері, оббиті великими залізними цвяхами і вставлені в масивний камінний портал. Навіть у примарному нічному світлі я зміг роздивитися, що цей портал має якесь велике різьблене зображення, з яким, однак, погода і час обійшлися немилосердно. Поки я стояв, візник скочив на своє сидіння і змахнув віжками; коні рушили, і двоколка зникла у темряві одного з проїздів.

А я стояв собі мовчки і гадки не мав, що ж мені робити. Ні дзвоника, ні дверного молотка ніде не було видно; навряд чи мій голос зміг би проникнути крізь товстелезні непривітні стіни та темні вікна. Прочекавши, як мені здалося, цілу вічність, я відчув, що мене починають обсідати сумніви і страхи. Куди я приїхав? До яких людей? Якою неприємною пригодою закінчиться подорож, до якої я вдався? Наскільки типовим є такий випадок у житті помічника правника, котрого послали за кордон, щоб пояснити іноземцеві деталі покупки маєтку в Лондоні? Помічник правника?… Міні це явно не сподобається. Правник – так звучить краще. Саме перед від’їздом із Лондона я прочув, що мій іспит пройшов успішно, і тепер я – справжнісінький правник! Я став терти очі і щипати самого себе, аби пересвідчитися, що не сплю. Все, що сталося, здавалося страхітливим кошмаром, тому я очікував, що раптом прокинуся, побачу, що я – вдома, а у вікна мої намагається потрапити вранішнє світло. Так часто траплялося вранці, коли в мене на роботі був важкий день. Але моя плоть успішно склала щипальний іспит, а очі продовжували бачити те, що й бачили. Я й справді не спав і перебував у Карпатах. Нічого не залишалося, як терпляче чекати ранку.

Щойно я дійшов цього висновку, як за великими дверима почулася важка хода, а через тріщини долинуло світло, що наближалося. Потім загуркотів ланцюг, і стало чутно, як відсуваються масивні засуви. Заскреготав, повертаючись, ключ (судячи зі скреготу, замком давно не користувалися), і величезні двері відчинилися всередину.

У проході стояв високий старий, чисто виголений, із довгими сивими вусами, вдягнений з ніг до голови у чорне; на ньому ніде не виднілося жодної цяточки іншого кольору. У руці він тримав старовинну срібну лампу без скла або абажура; її вогонь, тремтливий від протягу, що його створювали відчинені двері, кидав довгі мерехтливі тіні. Старий ввічливим жестом привітав мене своєю правицею і мовив чудовою англійською, однак з якоюсь дивною інтонацією:

– Прошу завітати до мого будинку! Заходьте вільно і невимушено!

Старий не поворухнувся, щоб зробити крок мені назустріч, а стояв як статуя; здавалося, що, зробивши запрошувальний жест, він став наче з каменю витесаний. Однак не встиг я переступити поріг, старий імпульсивно подався вперед, і його рука схопила мою з такою силою, що я аж здригнувся від болю; подібний ефект не був послаблений і тим фактом, що рука його була холодною як лід і більше схожою на руку мерця, аніж живої людини. Він знову мовив:

– Прошу до мого будинку. Заходьте вільно. Почувайтеся як вдома; залиште тут часточку принесеної вами радості!

Сила рукостискання була настільки схожа на ту, яку я вже помітив у візника, чийого обличчя я не роздивився, що на якусь мить мені здалося, що переді мною – одна й та сама людина; тому, аби пересвідчитися, я запитав:

– Граф Дракула?

Старий чемно вклонився і відповів:

– Так, я – Дракула; і дозвольте привітати вас, містере Харкер, у моєму домі. Проходьте; нічне повітря прохолодне, а слід поїсти та відпочити.

Промовляючи, він поставив лампу на виступ у стіні й, ступивши крок уперед, узяв мій багаж і заніс його всередину, перш ніж я зміг його випередити. Я було запротестував, але господар був наполегливим:

– Та ні, пане, ви ж мій гість. Вже пізно, і мої слуги сплять. Тож дозвольте мені самому про вас потурбуватися.

Згідно зі своїм наполегливим бажанням він поніс мої пожитки коридором, потім – широкими звивистими сходами, потім – ще одним великим коридором, у якому наші кроки залишали по собі сильне відлуння. Дійшовши до кінця коридору, граф Дракула розчинив масивні двері, і я з радістю побачив добре освітлену кімнату з накритим для вечері столом; у ній був чималенький камін, у якому яскраво палала велика купа дров.

Граф зупинився, поставив мої речі, зачинив двері, а потім, перетнувши кімнату, відчинив ще одні двері, котрі вели до невеличкої восьмикутної кімнати, освітлюваної лише однією лампою; мені здалося, що в цій кімнаті не було жодного вікна. Проминувши й цю кімнату, він відчинив іще одні двері і жестом запросив мене увійти. Переді мною відкрився бажаний і приємний вид: кімната являла собою велику спальню, добре освітлену і зігріту ще одним каміном, у якому сильно палав вогонь. Граф сам заніс мої речі до кімнати, а коли виходив, то сказав, зачиняючи двері:

– Після такої подорожі вам слід освіжитися і переодягнутися. Гадаю, ви знайдете все, що вам потрібно. Коли будете готові, то заходьте до кімнати, де на вас чекатиме вечеря.

Світло, теплó та влаштований графом чемний прийом майже розвіяли всі мої страхи та сумніви. Прийшовши після цього до нормального стану, я виявив, що помираю від голоду, тож, наспіх переодягнувшись, я пішов до сусідньої кімнати.

Там на мене уже чекав накритий стіл. Мій господар стояв, спершись на камінну облямівку; узрівши мене, він граціозним помахом руки запросив мене до столу і сказав:

– Прошу вас, сідайте і пригощайтеся як вам заманеться. Сподіваюсь, ви вибачите, що я не приєднуюсь до вас, але я вже пообідав; до того ж я ніколи не вечеряю.

Я передав йому запечатаного листа, якого ввірив мені містер Хокінс. Граф розкрив його і прочитав із серйозним виглядом на обличчі, а потім, чарівно посміхнувшись, дав почитати мені. Принаймні один пасаж цього листа викликав у мене трепет задоволення:

«Я дуже шкодую, що напад подагри, від якої я постійно страждаю, на певний час повністю позбавив мене можливості подорожувати; але я радий, що маю змогу послати до вас повноцінну заміну, людину, котрій я цілком довіряю. Це – молодий чоловік, сповнений енергії і своєрідного таланту, до того ж – дуже старанний. Він – розсудливий, стриманий і мовчазний; під моїм керівництвом він змужнів і став відповідальним працівником. Цей молодий чоловік під час свого візиту надасть вам всіляке сприяння, керуючись вашими вказівками у всіх справах».

Граф підступив до столу, зняв кришку з однієї тарелі, і я з величезним задоволенням заходився наминати надзвичайно смачну смажену курку. Окрім неї, я з’їв іще трохи сиру та салату, випив два келихи з пляшки токайського вина – оце й була моя вечеря. Поки я ласував нею, граф багато розпитував мене про мою подорож, і я поступово розповів йому все, що зі мною трапилося.

На цей час я вже встиг закінчити вечерю і, за бажанням мого гостинного хазяїна, присунувши крісло до вогню, закурив сигару, яку він мені запропонував, вибачившись при цьому, що сам не палить. Тепер я мав нагоду роздивитися графа і дійшов висновку, що той має вкрай незвичайний зовнішній вигляд.

Його обличчя вирізнялося рішучим і вольовим орлиним профілем, з високим переніссям і дивовижно вигнутими ніздрями тонкого носа; високий лоб мав куполоподібну форму; волосся на скронях було рідким, зате в інших місцях – надмірним. Надбрівні дуги він мав масивні, вони майже зрослися над переніссям, а кошлаті брови кучерявилися від власної надмірності. Рот – наскільки я зміг роздивитися його під густими вусами – мав тверду лінію і досить неприємний вигляд; це враження посилювали надзвичайно гострі зуби. Вони виступали над губами, навдивовижу яскравий червоний колір яких свідчив про неабияку життєву силу в чоловікові такого похилого віку. Що ж стосується інших рис його обличчя, то вуха були блідими і мали надзвичайно гострі вершечки, щелепа – широкою і вольовою, а щоки – пружкими, хоча й трохи впалими. А взагалі обличчя графа було надзвичайно блідим.

Ще раніше я встиг поглянути на руки, які граф тримав на колінах, і у світлі вогню вони здалися мені досить витонченими і білими; але тепер, придивившись до них пильніше, я пересвідчився, що його руки були доволі грубими і мали короткі й товсті пальці. Як це не дивно, але в центрі долонь росло волосся. Гостро обрізані нігті були довгими і красивими. Коли ж граф нахилився до мене і доторкнувся руками, то моїм тілом пройшла дрож, яку я не зміг стримати. Може, це сталося через його згубне дихання, але мною заволоділо відчуття непереборної відрази, котре, як би я не старався, приховати не зміг. Вочевидь, помітивши це, граф подався назад і з якоюсь недоброю посмішкою знову усівся зі свого боку каміна. Деякий час ми обидва мовчали, а коли я поглянув у вікно, то помітив перші слабкі проблиски прийдешнього світанку. Здавалося, скрізь панувала якась дивна непорушність і безмовність, але прислухавшись, я почув завивання численних вовків, котре долинуло звідкілясь ізнизу, з долини. Очі графа засвітилися, і він мовив:

– Тільки-но послухайте – це діти ночі. Яку чудову музику вони творять!

Але, мабуть, побачивши на моєму обличчі здивований вираз, він тут же додав:

– Гай-гай, пане, вам, мешканцям міста, не дано збагнути почуттів мисливця.

Потім він підвівся і сказав:

– Але ж ви, напевне, дуже стомилися. У спальні все приготовано для вашого відпочинку, а завтра можете спати стільки, скільки вам заманеться. Я мушу їхати і повернуся аж після полудня; тож міцного вам сну і приємних сновидінь.

Чемно вклонившись, граф сам відчинив мені двері до восьмикутної кімнати, і я зайшов до своєї спальні.

Мене звідусіль оточує море химерних речей, мене гризуть сумніви, мене мучить страх; на думку мені спадають дивні речі, у яких я сам собі боюся зізнатися. Борони мене Боже – хоча б заради дорогих мені людей!

7 травня. Знову ранній ранок, але останню добу я тільки й робив, що насолоджувався відпочинком. Я прокинувся аж під вечір; мене ніхто не будив. Вдягнувшись, я пішов до кімнати, де ми учора вечеряли, і знайшов там на столі накритий для мене холодний сніданок, каву ж, щоб вона зберігала тепло, поставили у горнятку на кам’яну плиту в каміні. На столі лежала картка з написом:

«Мушу на деякий час вас покинути. Не чекайте на мене. – Д.» Тож я всівся за стіл і добряче попоїв. Поснідавши, я почав шукати дзвінок, щоб повідомити слуг про закінчення сніданку, але не знайшов. У цьому помешканні якимось дивним чином явно бракує деяких речей, незважаючи на більш ніж достатню кількість ознак багатства, котрі мене оточували. Настільний сервіз виготовлений із золота, до того ж так красиво і з такою майстерністю, що коштує, мабуть, цілу купу грошей. Штори, оббивка крісел та диванів, а також портьєри мого ліжка зроблені з щонайдорожчих і щонайкрасивіших тканин; певно, в ті часи, коли їх виткали, їм ціни не було, бо на вигляд їм сотні років, а збереглися вони пречудово. Щось подібне мені довелося бачити в Гемптон-Корт, але ті тканини були зношеними, протертими і поїденими міллю. Але, незважаючи на це, в жодній кімнаті немає дзеркала. На моєму столі немає навіть туалетного люстерка, і мені довелося витягти зі своєї валізи маленьке дзеркальце для гоління, щоби мати змогу причесатися чи поголитися. Я ще досі ніде не бачив жодного слуги і окрім вовчого виття не чув ніякого іншого звуку. Коли я поїв – не знаю, звати це сніданком чи обідом, бо це було десь між п’ятою та шостою годинами, – я почав шукати щось почитати, бо мені не хотілося без дозволу графа блукати зáмком. У цій кімнаті не було нічогісінько – ані книжок, ані газет, тут не було навіть ніяких рукописних матеріалів. Тому я відчинив двері і виявив щось на кшталт бібліотеки. Двері напроти не піддалися, бо були замкненими.

На моє велике задоволення, я знайшов у цій бібліотеці велику кількість книжок англійською мовою – вони займали цілі полиці, а ще я знайшов підшивки журналів та газет. Стіл у центрі кімнати був завалений англійськими журналами та газетами, хоча серед них не було жодного свіжого примірника. Книги ж траплялися з найрізноманітнішої тематики: історії, географії, політики, політичної економії, ботаніки, геології, права; всі вони стосувалися Англії, її життя, традицій та звичаїв. Там були навіть такі довідники, як Лондонський довідник, «Синя» та «Червона» книги,[4] альманах Вітакера, Армійські та Флотські списки і – що мені було особливо приємно бачити – Список правників.

Поки я роздивлявся книги, відчинилися двері і увійшов граф. Він сердечно привітав мене і висловив сподівання, що я добре відпочив. По тому він продовжив:

– Радий, що ви знайшли, як сюди пройти, бо певен, що тут є для вас багато цікавого. Ці друзі – він поклав свою руку на книги – були моїми добрими помічниками і протягом декількох останніх років, відтоді як я вирішив поїхати до Лондона, я провів з ними багато приємних годин. Через них я пізнав вашу велику Англію, а пізнати її – означає полюбити. Я прагну пройтися людними вулицями вашого величезного Лондона, поринути у вир і метушню його мешканців, жити їхнім життям, співпереживати переміни, смерть – і все-все, що робить життя життям. Але нічого не вдієш! – Поки що я знаю вашу мову лише з книжок. Сподіваюся, що ви, мій друже, допоможете мені правильно розмовляти.

– Але ж, графе, – відказав я, – ви добре знаєте англійську і чудово нею розмовляєте!

Той вклонився мені із серйозним виглядом.

– Спасибі, мій друже, за вашу аж надто схвальну оцінку, але боюся, що пройшов лише невелику частину того шляху, який маю пройти. Так, я знаю граматику і слова, але ще не знаю, як їх вимовляти і правильно вживати.

– Та ні ж бо, – переконував я його, – ви розмовляєте напрочуд гарно.

– Не думаю, – відповів граф. – Я добре розумію, що якби я перебрався до Лондона і почав би там розмовляти англійською, то не було б жодного, хто не розгледів би в мені чужинця. Це мене не влаштовує. Тут я – аристократ, магнат; мене знають і поважають простолюдини, бо я – пан. Але іноземець у чужій країні – це ніхто, люди його не знають, а не знати – означає ставитися абсолютно байдуже. Я буду радий, якщо стану як решта, щоб, побачивши мене або почувши мою англійську, ніхто б не зупинився і не сказав: «Диви! Чужинець!» Я так довго був паном, що мені хотілося б і надалі себе ним відчувати – або принаймні, щоб ніхто не став моїм паном. Ви прибули сюди не тільки як посланець мого друга Пітера Хокінса, що з Ексетера, аби пояснити мені все про мій новий маєток у Лондоні. Ви, сподіваюся, побудете тут зі мною певний час, щоб упродовж наших бесід я мав би змогу навчитися англійської вимови, і я хотів би, щоб ви вказували мені на мої – навіть найдрібніші помилки у вимові. Перепрошую, що мене сьогодні так довго не було, але ви, я певен, виявите поблажливість до того, хто має на руках так багато справ.

Звичайно ж, я всіляко запевнив його у моїй поблажливості і спитав, чи можна мені заходити до цієї кімнати, якщо я того забажаю. Граф відповів:

– Так, звичайно, – і додав: – У цьому замку ви можете заходити куди захочете, окрім тих кімнат, де замкнені двері, і, природно, окрім тих місць, куди ви заходити не захочете. Існують певні причини, через які все в цьому замку є таким, яким воно є, і якби ви дивилися на речі моїми очима і знали те, що знаю я, то, можливо, краще б на цьому розумілися.

Я відповів, що не маю сумнівів щодо цього, і він продовжив:

– Ми в Трансільванії, а Трансільванія – це не Англія. Наші звичаї відрізняються від ваших, і ви обов’язково зіткнетеся тут із багатьма дивними речами. Більше того, судячи з тих ваших вражень, про які ви мені розповіли, вам уже довелося пізнати декотрі із цих дивних речей.

Сказане спричинилося до тривалої розмови; а оскільки видно було, що граф хотів поговорити – нехай лише самої розмови заради – то я поставив йому багато запитань стосовно того, що вже встигло зі мною трапитися або впало мені в око. Інколи він ухилявся від теми розмови або ж робив вигляд, що не розуміє, про що йдеться, але загалом відповів на всі мої запитання цілком щиро. Плинув час, розмова тривала, я посміливішав і запитав мого господаря про деякі дивні речі, що трапилися попередньої ночі: наприклад, чому візник ходив туди, де виднілися голубі вогники. Чи правда, що ці вогники вказували місце, де сховали золото? Граф пояснив мені, що, як заведено вважати, раз на рік у певну ніч – фактично це була ніч учорашня, коли, за повір’ям, усі злі духи отримують необмежену владу – над кожним місцем, де було сховано скарб, можна бачити голубий вогонь.

– Можна майже не сумніватися в тому, – продовжив він – що в місцях, через які ви проїжджали минулої ночі, ховали скарби, бо за цю землю століттями воювали валахи, саксонці і турки. Гадаю, в цих краях немає жодного фута землі, не политого людською кров’ю – кров’ю патріотів або завойовників. У давнину траплялися лихі часи, коли австрійці та угорці приходили сюди цілими ордами, а патріоти виходили їм назустріч, щоби дати відсіч – чоловіки й жінки, старі й малі; вони чекали їхнього приходу на скелях, які височили над перевалами, і намагалися знищити нападників, навмисне влаштовуючи обвали каміння. Коли ж загарбники святкували перемогу, то їм діставалося дуже мало, бо все цінне, що було, люди ховали у рідну землю.

– Але як же ці скарби, – запитав я, – так довго не могли знайти, коли їх можна було легко виявити за допомогою таких надійних покажчиків? – Граф посміхнувся, і губи, піднявшись, якимось дивовижним чином оголили ясна з довгими, гострими, як у собаки, зубами. Потім відповів:

– Тому що наш селянин у глибині душі – бовдур і боягуз! Ці вогні з’являються лише однієї ночі, а цієї ночі жодна людина у наших краях не висуне і носа зі свого помешкання без крайньої на те потреби. До того ж, ясновельможний пане, якщо б навіть хтось це і зробив, то він не знав би, як вчинити. І навіть той простолюдин, котрий, як ви розповідали мені, позначив те місце, де був вогонь, не знатиме, де його шукати вдень – попри те, що він сам його позначив. Б’юся об заклад, ви не зможете знайти ті місця знову!

– Тут ви маєте рацію, – відповів я. – Я навіть гадки не маю, де їх шукати.

Після цього ми перейшли до інших тем. Нарешті граф мовив:

– Нумо розкажіть мені про Лондон і той будинок, який ви для мене знайшли!

Вибачившись за свою недбалість, я пішов до моєї кімнати, щоб дістати папери з валізи. Упорядковуючи їх, я почув у сусідній кімнаті бряжчання порцеляни та срібла, а проходячи через неї, побачив, що зі столу прибрали посуд і засвітили лампу, бо на той час вже сутеніло. Лампу засвітили і в кабінеті, тобто у бібліотеці; я застав там графа, який лежав на дивані і читав, причому не що-небудь, а Англійський путівник Бредшоу. Коли я увійшов, він прибрав книги та папери зі столу, і ми поринули у всілякі плани, документи і цифри. Графа цікавило буквально все, тому він засипав мене величезною кількістю запитань про будинок та його околиці. Видно було, що він доклав максимум зусиль, щоби заздалегідь дізнатися якомога більше про свій майбутній маєток, бо наприкінці стало ясно, що він знав про предмет нашої розмови набагато більше, ніж я. Коли я вказав йому на це, він відповів:

– Так, друже мій, але чому б ні? Коли я приїду туди, то буду сам-самісінький, поряд не буде мого друга Харкера Джонатана, щоб виправляти мене і допомагати; о, перепрошую! Джонатана Харкера – тут я за нашим звичаєм поставив прізвище перед ім’ям. Він перебуватиме в Ексетері, на відстані багатьох миль і, можливо, працюватиме над офіційними паперами разом з іще одним моїм приятелем, Пітером Хокінсом. Ось так!

Ми почали з усією ретельністю вивчати справу купівлі маєтку в Перфліті. Після того як я виклав йому факти, заручився його підписом під необхідними документами і написав супровідного листа, щоби усе це надіслати містеру Хокінсу, граф спитав мене, як це я примудрився натрапити на таке підходяще місце. У відповідь я зачитав йому зроблені мною у той час нотатки, котрі я й наводжу тут:

Коли я закінчив читати, граф сказав:

– Я задоволений тим, що будинок старовинний і великий. Сам я належу до старовинного роду, тому переїзд до нового будинку для мене є смерті подібним. Помешкання не обживається за один день, і взагалі: день-другий – і не помітиш, як століття промайнуло. Я також у захваті від того, що там є старовинна каплиця. Нам, трансільванським аристократам, важливо знати, що наші кості не покоїтимуться разом із простими смертними. Я не прагну ані розваг, ані веселощів; мені не потрібна яскрава чуттєвість щедрого сонячного світла та іскристих вод, котрі так до вподоби молодим і безтурботним. Я вже немолода людина, і моє серце, в якому уже довгі роки живе туга за померлими, не є схильним до веселощів. Більше того, стіни мого замку зруйновані; майже скрізь панує морок, а вітер дихає холодом через розбиті парапетні стінки та вибиті шибки. Я люблю прохолоду і тінь, люблю бувати, коли забажаю, наодинці зі своїми думками.

Не знаю чому, але ці слова суперечили виразу його обличчя, а може, сама форма обличчя надавала його посмішці лиховісного та похмурого вигляду.

Незабаром граф, вибачившись, полишив мене, попросивши до того скласти докупи усі мої документи. Якийсь короткий час його не було, тож я почав придивлятися до книжок, що були довкола мене. Однією з них був атлас, відкритий – ясна річ – на Англії; схоже було, що саме цією картою користувалися найбільше. Поглянувши на неї, я побачив, що деякі місця обведені маленькими кружальцями, а придивившись, помітив, що одне з них було поблизу Лондона з його східного боку – вочевидь там, де знаходився новий маєток графа, а двома іншими були Ексетер і Вітбі, що на Йоркширському узбережжі.

Проминула, мабуть, ціла година, перш ніж граф повернувся.

– Ага! – сказав він. – Усе ще сидите над вашими книжками? От і добре! Але вам не слід працювати увесь час. Ходімо, мене сповістили, що вечерю подано.

Він узяв мене під руку, і ми пішли до сусідньої кімнати, де на столі на мене чекала розкішна вечеря. Граф знову вибачився, бо вже встиг пообідати, коли був у від’їзді. Але, як і минулої ночі, він усівся поруч і теревенив про те і се, поки я їв. Як і минулої ночі, я курив сигару, а граф сидів біля мене, невимушено розмовляючи і ставлячи запитання на всілякі теми, а тим часом година линула за годиною. Я здогадувався, що вже дуже пізно, але нічого не казав, бо відчував себе зобов’язаним всіляко задовольняти бажання мого господаря. Спати мені не хотілося, оскільки вчорашній тривалий сон зміцнив мої сили, але все одно я не міг не відчути того ознобу, який зазвичай охоплює людину з наближенням світанку, котрий – по-своєму – є схожим на зміну відпливу на приплив. Кажуть, що люди на межі смерті часто помирають удосвіта або у проміжку між відпливом і припливом; кожен, хто, подібно до мене – змореного і прикутого до свого місця почуттям обов’язку, – мав змогу відчувати цю зміну в атмосфері, здатен у це повірити. Раптом почувся крик півня, що з надприродною пронизливістю долинув до нас через чисте вранішнє повітря, і граф Дракула різко схопився на ноги:

– Оце так! Знову засиділися до ранку! Яка ж це недбала нечемність з мого боку – так довго змушувати вас не спати. Вам слід зробити ваші розповіді про дорогу моєму серцю Англію, мою нову країну, менш цікавими, щоби я мав змогу помічати, як швидко плине час.

І, чемно вклонившись, він пішов.

Я увійшов до своєї кімнати і підняв штори, але це було ні до чого, бо моє вікно виходило у двір; тож все, що я зміг побачити, – це червонувато-сіре передсвітанкове небо. Тому я знову опустив штори і зробив запис у щоденнику про день, що проминув.

8 травня. Починаючи писати цей щоденник, я побоювався багатослівності, але тепер радий, що із самого початку став приділяти багато уваги подробицям, бо в цьому замку і у всьому, що з ним пов’язане, є щось настільки химерне, що я просто не можу не відчувати занепокоєння. Так хочеться, щоб усе скінчилося для мене добре, і яка шкода, що я взагалі сюди приїхав! Можливо, це нічне життя так впливає на мене, але ж це ще далеко не все! Якби було з ким поговорити, то я ще б якось міг триматися, але тут нікого немає. Адже один-єдиний мій співрозмовник – це граф! Боюся, що я тут – єдина жива душа. Тож я буду настільки прозаїчним, наскільки мені дозволять факти; це дасть мені змогу триматися і не давати уяві заволодіти мною. Якщо це станеться, то я загину. Тому дозвольте мені описувати ситуацію, якою вона є або – видається.

Коли я ліг, то проспав лише декілька годин, після чого підвівся, відчуваючи, що більше не засну. Повісивши своє дзеркальце для гоління біля вікна, я почав голитися. Раптом я відчув на своєму плечі руку, і голос графа промовив до мене: «Доброго ранку». Я аж сіпнувся, бо мене здивувало те, що я не побачив його у дзеркалі, де відбивалася вся кімната позаду мене. Смикнувшись, я трохи порізався, але тієї миті цього не помітив. Відповівши на привітання графа, я знову поглянув у дзеркальце, щоб пересвідчитись у своїй помилці. Цього разу не могло бути жодних сумнівів, бо він стояв поруч зі мною і я бачив його біля свого плеча. Але у дзеркалі його відображення не було! Можна було бачити усю кімнату позаду мене, але в ній жодних ознак жодної людини, окрім мене самого! Це був вкрай приголомшливий факт, котрий, поряд з іншими химерними випадками, лише посилив те непевне відчуття тривоги, яке охоплювало мене у близькій присутності графа. Тієї самої миті я побачив, що ранка трохи кровоточила і кров стікала по щоці. Я поклав бритву і напівобернувся, щоби взяти липучий пластир. Коли граф побачив моє обличчя, його очі спалахнули якимось демонічним шаленством, і він раптом схопив мене за горло. Я відсахнувся, і його рука торкнулася мотузки, на якій трималося розп’яття. Це миттєво змінило його, лють минула так швидко, що я почав сумніватися, а чи була вона взагалі.

– Обережніше, – сказав граф, – дивіться, як ви себе порізали. У цих краях це набагато небезпечніше, ніж вам здається.

Схопивши дзеркальце для гоління, він продовжив:

– Саме через цю гидоту і сталася халепа. Це – нікчемна іграшка для чоловічого марнославства. Геть її!

І розчинивши важку віконну раму одним порухом своєї страшної руки, граф викинув дзеркальце, яке розбилося далеко внизу на друзки об каміння, яким було вимощено двір. Потім, не вимовивши ні слова, він пішов. Це було дуже прикро, бо тепер я не бачитиму себе під час гоління, хіба що спробую скористатися футляром для годинника або горщиком для гоління, на щастя, зробленим із металу.

Зайшовши до їдальні, я побачив на столі приготований сніданок, але графа не було. Так я поснідав на самоті. Дивно, але я ще й досі не бачив, як граф їсть або п’є. Він такий дивний! Після сніданку я трохи повештався по замку і позаглядав туди-сюди. Вийшовши на східці, я знайшов кімнату, повернену на південь. З неї відкривався чудовий краєвид, і з того місця, де я стояв, усе було дуже добре видно. Замок розташовано на самому краєчку моторошної прірви. Кинутий з вікна камінь падатиме тисячу футів униз, ні об що не вдарившись на своєму шляху! Скрізь, куди сягає погляд, – море зелених крон дерев, між якими де-не-де видніються прогалини, що вказують на глибокі провалля. То тут, то там можна бачити сріблясті ниточки річок, що течуть, звиваючись, ущелинами через ліси.

Але наразі я не надто налаштований описувати красоти, бо, продовживши після цієї кімнати свої дослідження замку, я скрізь знайшов у ньому самі лише двері, двері та двері – усі замкнені на замок або на засув. Окрім вікон у стінах замку, тут ніде немає доступного виходу.

Замок є справжнісінькою в’язницею, і я у ній – в’язень!