Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Знову бачу тебе. Знову жадібно кусаю твої січневі, солонуваті губи, які немов еластичний желатин, як писав незабутній Незвал. Я заплющую очі й відчуваю, як ти занурюєш у моє волосся руки — руки маленької дівчинки, груди якої пахнуть материнським молоком. Заплющеними очима я бачу, як ти мені усміхаєшся, твоє материнське молоко приємне на смак і я ковтаю його під твій лагідний сміх, ковтаю, відчуваючи на очах сльози. Чую твій сміх і голос: ти не вмієш плакати, у тебе смішне обличчя, а твої «педагогічні» очі подібні до очей маржини, яку випасає мій дід на полонині, колись я візьму тебе туди, там такі біблійні місця. Я насторожуюся, «а чоловік?», на певну мить між нами закрадається мовчанка, але ти опановуєш себе: «я про нього й забула». Потім ти з винуватим виглядом несміливо зиркаєш на мене і кажеш, що він зрозуміє, що він… знає про тебе. Я шокований, а ти зізнаєшся, що телефонувала йому ще першого дня нашого знайомства і сказала: «я закохалася». Не зовсім розумію сказане, моє тіло тремтить від відчуття невідомого, але глибоко в душі собі зізнаюся, що мене приваблює це химерне, непрогнозоване «майбутнє».

Юра тормошить мене за рукав:

— Ти що, заснув?

Прихожу до тями. Горілка, мабуть, — сурогатна, бо важчає голова; недавно чув по телевізору, що за цей 1998 рік сурогатом отруїлося понад дві тисячі людей. Пора йти. Прощаємося трохи ліниво, прощаємося захмелілі та самотні.

Потім я довго їду в метро, на станції «Хрещатик» переходжу на «Майдан» і сідаю на лінію до «Либідської». У тролейбусі кондуктор вимагає в мене квитка, показую проїзний. Я навіть не помітив, як потрапив у тролейбус! Від худорлявого пенсіонера, що поруч, нестерпно тхне сечею. Дві хтиві дівчини попереду зиркають на мене, перешіптуються і посміхаються. А може, це мені тільки здається, може, все це лише в моїй хворобливій і підозрілій до навколишнього уяві? Пізнаю в них своїх студенток, в авдиторії вони сидять на перших лавах, біля вікна, завжди дивляться на мене. Чого вони сміються? Може, з мого почервонілого носа, на якому зранку видавив прища?

Відвертаюся.

Нестерпний запах сечі.

Виходжу на Голосіївській площі.

Я так тебе безтямно кохаю, сам, у цьому порожньому місті, що думки про тебе стають єдиним порятунком від навколишнього, від чужих і непривітних облич, від туш, закутаних у пухові куртки, шуби, дублянки, що штовхаються у громадському транспорті, від в’ялих потисків рук і стандартних люб’язностей; стривожена чи відчуваєш як ми холонемо ніби серця наші працюють від електроенергії як іще нам любити нашу сумну любов неспокійну коли розрізають мотуззя наших рук коли наші очі закапують отрутою посмішок у зимовому місті без снігу де ґумові мешканці вчать нас рости.

Не зникай, я не можу бачити твого образу, бо він, як нетривке відображення в неспокійній воді, щоразу розмивається, поступається хвилям нескінченної пітьми, в якій жодного промінчика, жодного проблиску.

Пригадую, коли ми прощалися — в тебе був настільки виснажений вигляд, а очі так хворобливо світилися, що я аж злякався. В голову закралися неприємні думки, що це остання наша мить, що потім буде страшний обвал, землетрус, цунамі невідомого. Пригадую: я здригнувся тоді, бо нутром відчув, що ми бачимося востаннє. Спересердя плюнув. Ти лаяла мене, що плювати на землю — гріх. Я з жахом очікував нашого «потім», що дихало наді мною в час моєї мовчанки, безсоння, ностальгії, смутку чи меланхолійного блукання Голосіївським парком.

— Вам телефонували, — з хитрою усмішкою каже лаборантка, — знову дуже хочуть читати Фройда.

Через вибори нам уже місяць не виплачують зарплату. Це завжди так відбувається: влада, щоб пропхати свої партії до парламенту, на виборчу кампанію «стриже» гроші з бюджетних установ. Колеги по кафедрі нарікають на життя, зібравшись у невеликі купи по троє-п’ятеро. Вони пригнічені, сварливі, ображені, вони багато згадують про свої проблеми — хворі зуби, підростання доньки і необхідність купувати новий одяг, будування дачі (нема чим платити робітникам), похорон тітки, купівля меблів, завдаток за нову квартиру, операція на шлунок, геморой, глисти, підшлункова, син-наркоман, сусід-шизофренік, словом, у кожного своє. Дивлюся на них збоку і кисло посміхаюся, оскільки мало переймаюся такими проблемами. Навіщо мені гроші?

В мене також є свої проблеми: на сідницях протерлися труси і вони тепер схожі на якусь бомжівсько-аванґардну модель невизнаного, відбитого модельєра; в моїх капцях тріснула підошва і в однієї доброї бабусі у переході на станції «Либідська» я купив войлокові вкладки до взуття — тепер почуваюся краще. В мене ще є непогані штани, які два роки тому купив за кілька гривен на секонхенді, щоправда, вони вже трішки протерлися на колінах, але ще можуть послужити кілька місяців. Але все це не суттєве, данина нашій надмірній турботі про себе. Майже нікуди не ходжу, а той дріб’язок, який часто «крапає» в мою кишеню з гонорарів за ті чи інші поганенькі рецензії та статті в газетах і журналах, вистачає, аби купувати цигарки, продукти, деколи пиво і протягнути таким чином ще місяць-другий. Навіть на книжки інколи вистачає. І взагалі: треба жити не заради того, щоб їсти, а їсти заради того, щоб думати.

Скільки це тривало: тиждень? день? рік? місяць? чи, може, цілу мою свідомість? Інколи я думаю, що моєї свідомості, певно, не існує, бо вона завжди перебуває у змінах, і тільки поодинокі фраґменти думок спливають раз по раз на поверхню, а за ними давно минулі кадрики з пам’яті, і знову зникають там, де тільки сум і нестерпне мовчання. За лічені й жалюгідні миті я бачив нечіткі знайомі та чужі обличчя, невиразні інтер’єри кімнат, кабінетів, аудиторій, концертних зал, кафедр, кафе, забігайлівок, букіністів, невідомих квартир із п’яними пиками молодих журналістів, поетів, філологів і філософів, які на очах розпливалися, зливаючись у величезну чорну пляму.

І раптом… приходиш ти, приходиш нізвідки, приходиш, як лагідний привид — і з тихого мороку, з далекого і невідомого краю. Приходиш велична, красива, смілива, приходиш вільна від усього світу, приходиш радісна й світла, приходиш… щоб мене навіки покинути…

— Уже другий день, як ми разом, завтра мені треба повертатися, а ти чомусь мовчазний.

Що я міг їй тоді сказати? Що в мене є багато думок і жодного слова? Чи, може, розповісти про велику виразку, що смокче мене зсередини, смокче мої дні-ночі, смокче мої мертві сни, смокче пам’ять? Що я не уявляю, як далі жити і що робити з цими карколомними змінами в моєму житті? Я вже ніколи не зможу повернутися до того часу, коли міг розуміти останнє твоє запитання, тобто, коли я добре знав, що саме ти запитувала, і не стільки губами, як своїми втомленими, палаючими очима, які мене вже не бачили, а бачили тільки повернення, довгу дорогу залізницею й подальші нудні сімейні дні і ночі. Там руки програміста, там його бурчання, балачки, запитання, підозри, надії, плани на його програмістське майбутнє.

Наступного дня зустрічаюся з Юрою, кажу йому, що від неї знову прийшов лист.

— Ти стаєш схожим на ідіота, — з нотками роздратування говорить він, — тобі треба напитися, набратися в дим, бо інакше рано чи пізно дашок поїде.

Набратися? Це добре. Щоб упасти, упасти на вулиці під паркан, упасти в тролейбусі чи на зупинці, обісцятися, відрубатися, щоб обікрали, потовкли морду чи патруль забрав ув «акваріум».

— Але я ж тобі ще не читав.

— Дякую, не треба, знаю ці листи напам’ять.

Знає їх напам’ять… Він знову мені не вірить, певно від того, що не любить писати листи. А хто листів не пише, той їх і не отримує. Юра не розуміє, що листи живуть зовсім іншим життям, у них зовсім інша людина — інша від тієї, котра пише, і саме ця інша людина здатна проникнути через листи в душу. Це ніби приємний і водночас невідомий вірус, що змушує тебе думати про незриме й далеке, змушує уявляти його і дихати ним. Людина тоді стає інтимнішою, ніби оголює свою внутрішню правду, яку не всім дано знати…

— Тобі треба бабу? — каже він, п’ючи каву за монітором.

— Гусь ти, неглазурований, як кажуть на Троєщині.

У його редакційному кабінеті трохи прохолодно. Заходить дівчина-коректор, кладе кілька аркушів йому на стіл, виходить і забуває зачинити за собою двері, від чого з коридору чути голоси журналістів, які, мабуть, сперечаються. Юра незадоволено підводиться і зачиняє двері. Я дивлюся у вікно на порожню вулицю.

Він довго шморгає носом перед монітором, і несподівано каже, що мені треба розвіятися. Я наперед знаю, про що він: щоб я неодмінно познайомився із якоюсь мішком прибитою куркою, знервованою, виснаженою від книжок маразматичною дурепою, студенткою або викладачкою, яка щодня капатиме мені на дах своїми тупими навчальними чи науковими проблемами. Він усміхається і каже, що я божеволію, поволі з кожним днем божеволію. Краще бути повним придурком, аніж повним… нормальним ідіотом, яких навколо, хоч відбавляй — на кожному кроці, інколи з лагідними сімейними очима, а інколи з пихатими та самовпевненими поглядами. Я кажу, що таких треба відстрілювати, сотнями, тисячами; у прекрасні Середні віки все було просто і ясно: прийшла чума — завалила кілька мільйонів, прийшла війна — також трохи «розвантажила», прийшли інквізитори — професійно підійшли до справи; а зараз? — вакцини, щеплення, гуманітарна допомога, антибіотики та інше лайно, що сприяє розвитку популяції ідіотів.

Голос у гучномовцях метро мене завжди дратує, він механічний, монотонний, чіткий, ніби наказ машини, від цього почуваєшся заручником цієї клятої цивілізації. Ще більше вражають люди — зосереджені, застиглі, однакові, я хочу чимшвидше вибратися з вагону й підземелля. Навпроти позіхає інтеліґентний чоловічок у темних окулярах, тарабанить пальцями по лакованому вишневому дипломатові, зиркає довкола, ніби по-жіночому поправляє зачіску. Я помічаю білі крупинки лупи на його чорному піджаку. Лікарі стверджують, що лупа виникає від нервових стресів, або ж від нестачі вітамінів. А може, він також програміст і комп’ютер п’є з нього життєві соки? Думаю про свою любов до тебе, про яку навіть не можу нікому виговоритися. Згадка про тебе проганяє поганий настрій, я заплющую очі і хочу, щоб метро якнайдовше їхало до «Либідської», їхало довічно, щоб там — у моїй подорожі до невідомого — були тільки ми, я і ти, твої ніжні, зворушливі, правдиві листи, які б я міг читати як власні безмовні молитви. У моєму портфелі декілька сучасних зарубіжних романів; останнім часом узяв за звичку читати романи, щоб рятуватися від нудьги чи мігреневого настрою. Підіймаюся ескалатором метро. Людський потік несе мене, брутально штовхаючи в боки. Нагорі п’янію від свіжого повітря. Опираюся, ніби пливу за течією разом з усіма, ні на що не звертаю уваги. Думаю тільки про тебе і бачу твої радісні січневі очі.

Смикають за руку. Обертаюся. Люб’язною товстощокою посмішкою мені киває доцент Пампушка.

— Привіт, — дихає мені в обличчя перегаром.

— Добрий день.

Безперервний натовп людей, що прямує в метро, нас розділяє, і я майже не чую його слів. Товсті губи Пампушки рухаються, а обличчя набирає запитливого вигляду, я здогадуюся, що він говорить про статтю до ювілейного збірника.

— Так, неодмінно завершу, орієнтовно до 20-го числа.

Він метушливо й поспішно прощається і біжить у своїх справах.

Любове моя, тебе знову силкуються прогнати з моїх роздумів, брутально намагаються зайняти твоє місце. Але ж я не хочу ні на хвилину розлучатися з тобою, розлучатися зі своїми неспокійними й беззахисними почуттями до тебе. Стаття — знаю, треба. Але завтра буде ще одна стаття, виступ, рецензія, конференція, відгук на книгу, клопоти, потиски рук, банальні розумні балачки. Яка нудота! Господи, як це нестерпно й жорстоко думати про зайве й недоречне, про те, що мене насправді не стосується, що сковує й пригнічує!

Однак я в праві наректися щасливим, бо маю незгасну віру в мою маленьку дорослу дівчинку. Ти просто божественна — в листах і в моїй пам’яті, найцінніше, що в мене є зараз. Павло був далекоглядним, коли прорікав, що людина оправдовується вірою незалежно від справ закону. Коли ж я побачу завершення мого оправдання? Коли ж я звільнюся від цього великого зовнішнього світу, що розсіяв нас нарізно, як піщинки в своєму безмежному океані, і навіки втратив?

Ти вщент наповнила моє життя собою, бо присутня скрізь: на лекції коли розповідаю про пантеїзм миколи кузанського а подумки вештаюся з тобою тихим сквером і ніби неслухняну доню годую тебе печивом ти присутня у транспорті коли вдивляюся в обличчя незнайомих жінок радіючи що вони звичайні й неподібні на тебе присутня в моїх недолугих снах хоча й не можу їх запам’ятати але знаю ти поруч наче невидимка завжди поруч бо я признатися скептично ставлюся до катастроф на залізницях ти присутня в моєму безсонні в цій нестерпно довгій радості-покаранні я помітив що ти деколи боїшся мого безсоння бо ховаєшся за чорним маревом і коли тобі вдається зникнути розтанути ніби димові тоді я заплющую очі і плачу своїм беззвучним болем у мене залишаються твої листи ніжна дівчинко і я молюся твоєю ностальгією старанно розсортованою в семи конвертах до мене приходить полегшення спершу через утомлену усмішку потім через заспокоєння я цілую пожовклі пожмакані аркушики і відчуваю як у мене вливається блаженство з чорної пелени пам’яті знову виринає твоя ледве помітна тендітна усмішка ми разом у нашому далекому січні веселішим здається відблиск місяця за тьмяним готельним вікном ти шепочеш про своє старовинне місто про двоповерхові будинки про кумедну угорську мову про субтропічний клімат і підозрілих людей із колючими чорними очима з яких жевріє нудний провінційний дух сепаратизму ти говориш про самоту і я міцно притискаю тебе мою маленьку дорослу дівчинку з материнськими грудьми ти говориш мені про нас і ми щільно замотуємося в наші руки ніби боїмося що нас розлучать нещирі та лукаві люди з лихими помислами.

Думаю, що це той рідкісний випадок, коли повністю звільняюся від себе, своїх понурих думок про теперішнє і відчуваю приємне збудження — справжню насолоду від перебування біля дорогої мені людини. В такі хвилини забуваю про турботи, що залишилися від минулих днів, про зобов’язання, які чекають на мене в недалекому майбутньому. Можу стати легковажним: кортітиме блукати нічним містом, вештаючись незнайомими вуличками й провулками, в першому-кращому нічному магазині купити пляшку львівського або донецького пива, повільно його дудлити, потягуючи цигарку й розглядаючи нічні вікна осель.

Читати вивіски зачинених крамниць, ресторанів і кав’ярень, ательє чи фотостудій; спостерігати за самотнім п’яничкою, який легковажно плентається додому, або ж за кількома патрульними міліціонерами, що зупиняють неспокійних підлітків і пробивають їхні кишені. Заходити у незнайомі вечірні бари, замовляти в мовчазних барменів сто грам червоного вина чи горнятко гарячого чаю, мовчки пити, уважно стежачи й прислухаючись до присутніх, відверто дивитися в оченята гарним жінкам, які, сидячи поруч зі своїми кавалерами, ніяковітимуть і відвертатимуть погляд. Слухати в підземних переходах Хрещатика випадкових музикантів, які збирають натовп до двадцяти-тридцяти чоловік, пити розчинну каву з пластикового стаканчика і дивитися на пальці, що блукають по струнах гітар, контрабасів чи скрипок.

Їхати напівпорожнім тролейбусом з «Либідської» і думати про чортзна-що, аби тільки думати, бо коли свідомість «висить» у своєму невизначеному небутті, тоді хочеться лише тихо ридати.

Може, мені потрібно знайомитися з незнайомими жінками? Але як це робити? Моя свобода може суперечити їхній. Хіба я можу бути певним, що усміхнена блондинка, яка, мабуть, думає, як прокидалася зранку в обіймах свого коханого, прагне, аби до неї вчепився незнайомий придурок із підозрілим виразом обличчя? Та в цьому є незбагненне відчуття втіхи — втіхи від таємничої, неконтрольованої свободи, яка здатна мінитися і щодня створювати непрогнозований, непередбачуваний сюжет.

Що ж робити? Що мені далі робити?

Думаю про брошуру, яку обіцяв написати професору Головану. Чим більше я читаю про Канта — тим сильніше відчуваю неготовність братися за працю. В мені зростає переконання, що я не маю права писати про нього, оскільки недостойний цієї праці, оскільки не поклав на вивчення його творчості належних зусиль. А якщо візьмуся за це, то вчиню, як звичайнісінький вискочка, яких і без мене ціла купа товчеться коло науки та в університетах.

Господи, я недостойний…

— Ти кудись зникаєш, — дорікає Юра через кілька тижнів.

— Я завжди вдома.

— А я знову втратив роботу, кинув газету. Звідти всі пішли, кого ти знаєш. Знову змінився власник, такий придурок прийшов… що там казати.

— Власники змінюються, як шкарпетки.

— Щось у цьому є, — задумано відповідає Юра.

Пригадую затятого політолога, що тішився виборами, і який під час розмови любив пританцьовувати й махати руками. Симпатичні хлопці. Юра мовчить надто довго і я почуваюся незручно.

— Що зараз робиш?

— Перекладаю для телебачення фільми; копійки, але все-таки заробіток. Я не жаліюся, бо маю прекрасну нагоду підтягнути французьку. До речі, я непоганий серіал переклав для «Першого національного» — про французьку аристократичну родину початку XX століття, — усміхається він.

— Цікаво.

— Є інтриґа, пристрасть, уявляєш, там показано долю аж трьох поколінь! Симпатична кіносага, — перехиляє стограмівку й ковтає шматок сардельки.

— Може, ще по сто? — пропоную йому, але Юра заперечливо хитає головою.

— Я буду одружуватися, вона сьогодні приїде потягом, зустрічаю о 18.40. Хочеш, познайомлю?

— Дякую, але я ненавиджу потяги і залізничні вокзали.

— Пробач, я просто забув…

Заходжу на пошту, повненька касирка з русявим волоссям ліниво вітається, клацаючи товстими пальцями на комп’ютерній клавіатурі. Вона вже настільки звикла до мого «будь ласка», «перепрошую», «дякую», що більше не звертає на це уваги і, зустрівшись із моїм поглядом, мовчки втуплює на кілька секунд у мене свої марудні очі й одразу повертається до своїх справ. Від неї віє неприступною зосередженістю, яку — не доведи Господи — не варто порушувати.

Мовчки купую сім конвертів.

Підходжу до своєї абонементної скриньки, на яку дивився ще знадвору, через вікно, бо вона крайня зліва, третя згори і її добре видно. Поштовий ключик пітніє в пальцях. Відчиняю. Лист! Знову довгоочікуваний лист! Я ніяк не навчусь охайно розкривати конверти, лише незґрабно надриваю нерівну смужку з боку. Старенький жовтий папірець. Трохи дивний, нерівномірний, схвильований і по-дитячому нахилений почерк: сонце сни віддай Богу і він тобі скаже правду а мені снився ліфт це погано а ще обман не обмани нічого що я не можу себе змусити ставити коми? Здається коми дуже брехливі а крапки злі один знак питання не бреше і сни теж а тире це рука простягнута правді хочу вірити а ти взагалі хто я нічого про тебе не знаю і спитати боюся очі мені не скажуть бо далеко невже out of siqht[5] а ти англійську розумієш? гадалка та ясновидець сказали одне й те саме вірити? сни кажуть інше тобі того знати не треба дуже болить а мене так боліти не може звикла і зіпсута пробач якщо клинопис цілую і хочу вірити і нехай загубиться чортова крапка не сердься за ідіотський лист люблю просто боюсь.

Як приємно ти вмієш заповнювати собою мою німу порожнечу! Відчуваю в собі життя, відчуваю, як воно весело тече у венах, збуджує до діяльності, лікує очі, які завжди дивилися в нікуди. Лист зовсім маленький, бережно тримаю конверт у кишені пальто, тримаю за грані, боюся зібгати.

Тепла вода ніжно стікає тілом. Заплющивши очі, насолоджуюся струменем, що б’є в обличчя, губи, груди. Тіло покидає втома, наповнююся легкістю, таке враження, ніби моє внутрішнє почування повертається в юність. Прийнявши душ, падаю на диван із книжкою, але чтиво не йде. У кімнаті холодно, одягаюся тепліше.

Несподівано озивається телефон, від його пронизливого та гучного дзвінка щоразу здригаюся. Оля з Брюсселю. Спершу її голос радісний, але з кожною хвилиною стає сумнішим. Оля важко стогне і зітхає, мабуть, через мої ліниві і скупі відповіді.

— Куди пропав? — чую відсторонений голос, ніби його змусили вимовити запитання. Як завжди дратуюся від цього голосу, від нудних інтонацій, порожніх беззмістовних речень, банальних зітхань. Оля прагне побачитися, каже, що часто думає про мене, що серед незнайомих людей і в чужій країні їй дуже самотньо.

— Навіщо? — несподівано запитую й одразу прикушую язика, бо це вийшло механічно — ніби мимоволі.

Кидає слухавку.

Ночі все далі суворішають, батареї холодні, парове опалення увімкнуть лише з другої половини жовтня. Снігу поки нема, але ніс уже червоний. Несподівано прокинувся, згадавши про тебе, маленька дівчинко. Від холоду ніби загострюється почуття самотності, тіло меншає, сконцентровується на собі свідомість і навколишній світ ще більше стає чужим і непривітним. Можливо, це тільки через клятий холод? Має ще прийти останнє тепло, лагідне й повільне, ніби непомітне, останнє тепло перед сухим і неприємним листопадом. Найбільше не люблю середину осені, коли приходить перший дикий холод, значно аґресивніший від зимового. Його треба перетерпіти — це єдина неприємність між двома великими й прекрасними осенями: ранньою, сонячною, щедрою на овочі та фрукти, і пізньою — передзимовою, напівсонною, коли дерева стоять звільнені від золотисто-червоного листя, що укриває поверхню землі, і двірники нещадно згрібають його в купи й спалюють. Лише ностальгійний запах диму нагадує про їхнє нещодавнє існування. О такій порі мені кортить бути на свіжому повітрі, на вихідні я люблю вештатись у затінку дерев Голосіїва, де не чути шуму транспорту з проспекту.

Тіло ніби ціпеніє, хочеться згорнутися в кокон і спати, спати, бути в позасвідомому стані, лише б тільки ти була поруч. Думки тоді належали б тільки тобі, а не планам дурненьких статей чи роботі над брошуркою про Канта. Я прагну нічого не уявляти, тільки твою усмішку, сховану за дощем твого волосся, щоб занурювати в нього руки і вмивати своє обличчя. Відчуваю, як повільно заспокоюється кров, яка до цього часу значно імпульсивніше рухалася моїм тілом. Ця улюблена пора невдовзі мине.

Майже тиждень у вільний від роботи час тиняюся вулицями, київськими пагорбами, де на очі попадаються лише компанії студентів, випадкові пари коханців (одного разу я бачив шістдесятилітніх; вона поважна й спокійна, а він постійно шастає очима навколо, ніби боїться, що його застукають випадкові знайомі), а ще невелику групу веселих заробітчан (судячи з говірки — галичан), які розпивали горілку й гомоніли.

Перший важкий лапатий сніг. Навіть не віриться, що все так швидко змінюється: лягаєш спати — за вікном сухо, спокійно, димлять купи опалого листя, а прокидаєшся — навколо біло-біло, ніби потрапляєш в інший світ, в інше життя. Виходжу на балкон і довго вдихаю холодне повітря, хоча знаю напевне, що можу підхопити ангіну. Хвороби не боюся, навіть кортить занедужати, щоб кілька днів не виходити з дому, пити малиновий чай, вживати «бісептол», міряти температуру, а головне — слухати себе, принагідно читати одну з цікавих книг і згадувати тебе.

Останнім часом у своїх спогадах і мріях я не на жарт віддаляюся від тебе, твого образу, все менше з тобою спілкуюся і майже не бачу твого обличчя. В моїй уяві й пам’яті ти більше до мене не говориш і я не знаю, що робити, як жити далі. І листів більше не отримую, оскільки протягом місяця полінувався купити конверти, запхати в них твої дорогоцінні листи, заклеїти їх і надіслати на власну адресу.

Промерзаю до кісточок, але холод мене не бентежить.

Їду в метро і слухаю розмову двох сержантів-міліціонерів. Менший, із вусиками розповідає на суржику високому напарнику з гачкуватим великим носом, що на днях біля посольства Ватикану патруль впіймав босого чоловіка, який бігав по засніжених дахах автомобілів і співав псалми. Коли запитали про його ім’я, він назвався «янголом», а у відділку ж з’ясувалося, що він разом зі своїм приятелем випив чотири пляшки шампанського та дві пляшки горілки. Високий каже, що зараз будь-який поц набухається і з ним треба поводитися виховано, а раніше за таке просто б ідіота віддубасили. Я ліниво прислухаюся до їхніх нерозбірливих слів, які деколи заглушує монотонний гуркіт коліс і голос із вагонного динаміка, що сповіщає зупинки.

Навколишній шум і випадкові бесіди не можуть прогнати мого важкого переживання своєї самоти: ще буквально годину тому я заходив в Інтернет, перевіряв електронну скриньку — але там жодного повідомлення. Я все прекрасно розумію. Оля, мабуть, знайшла собі іншого, а наші химерні зустрічі — це не менш химерна випадковість, яка прийшла на зміну таким самим незначним дурницям. Ну що ж, і таке буває, до всього треба бути готовим. Зрештою, а може це й на краще, що ми так і не звикли одне до одного? В мене завжди є безпрограшний варіант — завжди бути самому, бо це ґарантує тривання речей як раніше.

Янгол, мабуть, усе це дуже добре розумів, розумів аж до болю, якщо зважився на таке. Його, певно, все це конкретно дістало. Тільки ідіоти вважають, що причиною всіх бід є алкоголь, а він, насправді, — наслідок.

Виходжу зі станції «Вокзальна» і потрапляю у вир: на платформі залізничного вокзалу юрмляться люди, вантажники на великих тачках перевозять великі ящики і торби, вигукуючи до пасажирів, аби звільнили прохід. Потяг подадуть через десять хвилин. Стою злий і пригнічений, бо їхати у провінційний коледж не маю жодного бажання, перед моїми очима й досі стоїть сухорляве обличчя проректора, який змусив мене це робити. Тиждень доведеться провести поза своїм звичним темпом, в оточенні інших людей, хоча в тому коледжі в мене є кілька непоганих знайомих. Як це несподівано, навіть цинічно: мене смикають їхати аж за п’ятсот кілометрів, брутально вриваються у моє звичне життя, вибивають зі звичної колії і змушують робити те, чого я не планував. Лише тиждень, один тиждень — заспокоюю себе — прийму екзамени, розвіюся. Мабуть, знову почне клеїтися Зоя. Непростий буде тиждень.

Подають потяг. Люди, які кілька хвилин тому були спокійні, тепер метушаться, хапають важкі торби й валізи, скупчуються. Повна жінка проходить праворуч і великим пакунком зачіпає мене за ногу. Гамую свій гнів. Вона, мабуть, отак і живе: пре, як танк, і не зважає на тих, хто поруч. Разом з іншими пасажирами показую провіднику квитка, заходжу у вагон, віднаходжу своє місце і чекаю, коли нарешті рушимо, коли нарешті принесуть постіль, аби я швидше заснув.

Стук коліс і розмови в купе моїх сусідів — п’ятдесятилітнього інженера з київського заводу «Авіант» і сорокарічної викладачки хімії з медичного університету імені Богомольця — постійно проганяють мій сон. Я би міг їх попрохати, щоб вони вже влягалися — на годиннику, як не як, 02.10, — але не можу цього зробити, бо розумію, що між ними виникла симпатія. Він півтора роки тому поховав дружину, яка до смерті страшенно мучилася від якогось страшного захворювання спинного мозку, в нього два сина — один у Канаді, працює єгерем у національному заповіднику, а інший — моряк дальнього плавання і має російське громадянство. Словом — сам як перст у цьому світі. Вона — розлучена, з десятилітньою донькою, живуть у двокімнатній хрущовці на Нивках. Мене вражає, наскільки швидко — за незначних дві-три години — їх зблизили життєві труднощі та самотність. Навмисне не перебиваю, лежу, затаївшись на верхній полиці, слухачем їхньої історії стаю ніби мимоволі.

Якщо в нього вистачить мужності і зранку він люб’язно не попрощається, то вона належатиме йому. Думаю, що мені цієї мужності одного важливого разу не вистачило.

Юра переконаний, що в мене поїхав дашок, що я не розумію, ніби тебе більше нема, що твоя смерть — була найбільшою реальністю в нашій короткочасній любові. Він думає, що я цього не розумію. Ідеали, мабуть, саме так повинні вмирати — раптово, несподівано, брутально. Деколи зізнаюся собі, що мені треба було їхати разом із тобою в тому страшному потязі на перевалі.

П’ю гидку ранкову каву, яку мені щойно принесла провідниця, і намагаюся ні про що не думати.

Приїхавши на місце призначення, одразу йду в коледж, щоб мені дали помешкання. Спершу мене змушують чекати півгодини на миршавого невисокого чоловічка з посивілими скронями, який має займатися моїм поселенням. Потім, коли від нього отримую «дозвіл» у вигляді невеличкого клаптика паперу з написом «Валя, посели киянина», ще хвилин двадцять чекав пані Валю, якій була адресована записка і яка є комендантом. Захекана Валя вибачається за незручності, щиро посміхається, що якраз отримали нову партію меблів і їх треба було розподілити. Вона проводить мене на другий поверх, зупиняється перед дверима «203» і дає ключа з невеликою пластмасовою биркою. Кидаю спортивну сумку, скидаю куртку й падаю на ліжко.

Заплющеними очима бачу тебе. Обстановка кімнати чомусь нагадує той вечір у готелі, коли ми, покинувши компанію в майстерні того самозакоханого художника, що на Лютеранській, швидко пішли до тебе в готель, жадібно цілуючись перед тим на вулиці, потім у ліфті, в коридорі і врешті — у номері. В мене давно так приємно не крутилася голова. Ми були, мабуть, щасливі.

Вирішую прийняти душ (хоча й немає гарячої води). Намилююся під холодним струменем, тіло покривається гусячої шкіркою і поступово синіє. Поки змиваю з себе мило, мною вже калатає й зуб на зуб не попадає. Лізу під холодну акуратно складену ковдру, яка має неприємний запах сирості й санаторію. Якщо в таких умовах кохатися з жінкою, яку обожнюєш, то такі деталі з побуту можуть сприйматися навіть екзотично.

За вікном чути шум автомобіля, потім виразні голоси юнаків, один із них викрикує непристойності, очевидно до дівчини, яка також живе в цьому будинку, його голос ніби застигає на одному місці і не віддаляється. Отже, цей придурок стоїть під вікнами, задерши голову догори. Юнак не вгамовується, поруч дрібненьким неприємним сміхом озиваються інші. Вони настільки голосно говорять, що я розбірливо чую їхні слова й фрази. Один із них каже, що вечором неодмінно зайдуть, з вином, горілкою й пивом, куркою-гріль та фруктами. Невдовзі вони зникають, і я прислухаюся до звуків будинку. Чути, як у коридорі лунають важкі кроки, зупиняються, далекий стук у двері (мабуть, аж біля вікна), потім знову шум з вулиці — вантажівка, крик малечі… Інколи розплющую очі, але втома все більше долає.

Хочу, аби ти приснилася.

У двері стукають. Одягаю штани й сорочку, відчиняю. На порозі радісний Орест, він зізнається, що випадково дізнався про мій приїзд у коледжі від однієї зі співробітниць, яка бачила мене в коридорі. Запрошує на чарку.

Здається, снилась ти, але я нічого не можу пригадати — так несподівано було обірвано приємний сон. Орестові кажу, аби трішки зачекав, бо треба вмити обличчя і прогнати сонливість. Поки я вмиваюся, він розповідає через відчинені двері про події за минулий рік, мимоволі каже, що Зоя вийшла заміж за одного приїжджого викладача, що перебрався сюди з Луцька. Не дивно — думаю про себе — вона така наполеглива. Орест без перестану базікає: про свої проблеми в сім’ї, зізнається, що загуляв з однією асистенткою, навіть хотів кидати дружину з сином, на роботі отримав від директора догану, розповідає про поїздку до Швейцарії, де на одному з сільськогосподарських підприємств збирав шампіньйони і заробив непогану копійчину, про свою нову коханку з міської адміністрації, у неї такий станочок, такий станочок, про обмін квартири з доплатою, який затягнувся і ця проблема ніяк не вирішується, а син уже великий, скоро, друже, в школу піде, а ми ще досі в однокімнатній.

Я ґречно його не перебиваю, думаю про тебе. Хіба я зміг би розповісти йому про тебе? Ніколи. Може, він страждає? Хоча про таке банально думати, адже всі люди страждають, незалежно від своїх фінансових доходів, стану здоров’я чи погоди за вікном. Він говорить, а я і далі мовчу.

Йдемо на центральну площу, проходимо поруч жовтого собору з золотистими банями, повз місцевий метушливий ринок. Орест спрямовує мене до Будинку побуту, що знаходиться у верхньому лівому кутку площі.

Він ніяк не може заткнутися і постійно перебиває мої роздуми про тебе. Хоча він би тобі неодмінно сподобався: трішки запальний, у міру провінційний, про що більше говорить його дешевий турецький одяг з місцевого базару, з гарячими запалими очима, ніби в угорського революціонера (чому угорського — не знаю). Орест каже, що зі своїм малюком часто ходить на місцеве озеро, уявляєш, коли зловлю плотву-другу, він так радіє, так радіє, а його матір забороняє брати малого через страшні подуви вітру біля води, один раз він так застудився — думали запалення легенів.

Орест легко бере мене за лікоть і спрямовує до невеличкої кнайпи. Очима шукаю вільний столик і знаходжу його неподалік від галасливої компанії двадцятилітніх дівчат, які розмовляють і сміються. Орест каже, що пригощає. Я особливо не заперечую. Відходить до стійки, бачу, як він читає меню, веде пальцем по білому паперові з написами блюд, говорить до бармена. Поруч мене голосно сміються дівчата, мимоволі дивлюся на них і зустрічаюся поглядами з симпатичною, пофарбованою в «рубін» кобітою, в якої над верхньою губою пірсінг. Вона на мить застигає, не відриває погляду, але до неї звертається її дебела сусідка, пострижена під каре. Покльовка зірвалась. Орест сідає поруч. За кілька хвилин молоденька пані в білому фартушку ставить перед нами невеличку карафку горілки, два овочевих салати, склянки з томатним соком і попільничку. Перед тим, як принесуть картоплю-фрі з котлетами, Орест пропонує перехилити по одній.

— За зустріч, — каже він.

— Не за останню, — випиваю. На мене знову дивиться червоноволоса з металевою цяточкою над верхньою губою. Ніби механічно показую, що цілую її (від подиву в неї розширюються оченятка) і продовжую розмовляти з Орестом. Мені надзвичайно сумно без тебе, почуваюся незатишно. Він безперестану базікає про свій клятий коледж, про інтриги між викладачами, про те, хто з ким спить. Я мало не позіхаю, силкуюся його слухати, хоча мені прізвища та імена його колег нічого не говорять, можливо, я їх візуально і пам’ятаю, але згадати не можу. Враз — я ненавиджу себе за те, що є заручником долі, що змушений зараз сидіти з цим ідіотом, слухати його маразми, теревені про людей, до яких мені нема діла, змушений стовбичити в цьому містечку, приймати екзамени і вдавати, що все це вкрай важливо, що це моя робота, мої обов'язки.

— Я хочу он ту, червоноволосу, — дивлюся йому в очі.

Рідна моя, пробач мені, насправді я не прагну цієї дівчини, просто… просто я більше не можу слухати його. Орест стає раптом зосередженим і полохливим, убік дівчини навіть боїться поглянути. Він нахиляється до мене через стіл і напівшепотом каже, що про це краще забути, якщо хочеш здоровим покинути наше місто. Поведінка його змінюється, він стає небалакучим. Ми мляво говоримо про хтозна що. Орест певно думає, що я все ж таки буду клеїтися до червоноволосої. Хай думає. Це навіть краще. З ним настільки нудно, що я намагаюся відгородити свою свідомість від його словесного потоку і думати про своє. Добравшись до свого помешкання, роздягаюся і падаю на ліжко.

Слава Господу, що хоч один день минув у неволі. Відчуваю, як змерзнув у ноги. Шукаю тазик, аби набрати в нього гарячої води й зігрітися. Бо коли цього не зроблю — протягом ночі бігатиму в туалет. Тазика, як на зло, в кімнаті нема, щоправда, у санвузлі біля унітазу стоїть поливане відро. Це мене трішки веселить, але — чорт би побрав цей клятий санаторій! — нема гарячої води.

У вечірньому санаторії чути регіт, вигуки, шум музики. Іноді звуки стають сильнішими, а іноді приглушеними. Виходжу в коридор, у кінці якого, за одними з дверей, мабуть відбувається пиятика. Закурюю, мовчки дивлюся на темну вулицю. Шум у коридорі посилюється, бачу, як поблизу вікна відчинилися двері кімнати, освітивши стіну навпроти. Раптом я мало не розкриваю рота, звідти вибігає гола дівчина і я пізнаю її: вона сиділа в барі зі своїми подругами. Рубінового волосся не видно, але я переконаний, що це вона. Дівчина з дивним незрозумілим сміхом підбігає до мене, тримаючи в руках цигарку.

— Можна? — просить прикурити.

— Прошу, — простягаю свою цигарку. Вона бере тонкими пальцями й червоний вуглик підносить до своєї і поспіхом розкурює. З кімнати долітає регіт.

— Дякую, — і стрімголов біжить по темних сходах на вищий поверх. Невдовзі до мене підбігає голий приблизно двадцятилітній юнак з розпашілим обличчям:

— Де вона?

— Там, — показую вгору. Він одразу зникає.

Мабуть, тут почався шлюбний сезон.

Що ж було вчора?

Як мені погано!

Який гидотний запах!

У пам’яті поволі налагоджуються процеси реконструкції подій. Лежу і думаю. Пригадую голу дівчину і її голого приятеля, які ганялися одне за одним по санаторію і викрикували від радості. Пригадую, як вони поверталися, обіймаючись, і запросили мене до себе в кімнату. Пригадую сперте повітря з густим запахом цигаркового диму, плану, алкоголю й наїдків, шумну компанію, з трьох дівчат у домашніх коротеньких халатиках і двох юнаків, пригадую як ми довго пили, вірніше, як я прилучився до їхньої пиятики, а ще присмак горілки і запивання пивом (кляте пиво!), копчені кури і знову горілка з пивом. Пригадую дівочі широко розплющені оченята, в яких перемішалися п’яненькі бісики, зацікавленість, кокетливість і ще невідомо що. Вони розпитували, хто я такий і звідки приїхав. Коли дізналися, що викладач і прийматиму екзамен з філософії, один із юнаків радісно підскочив, що це в його групі. Я злегка посміхнувся і промовчав. Потім одна з дівах у халатику, яка перед тим як ненормальна бігала голою по коридорах, в мене запитала:

— А в наш час також є філософи?

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів її запитання.

— Ну… там сьогодні в Україні також є філософи?

Я почав сміятися, бо навіть не знав, що їй на це відповісти.

— Павло Володимирович, а може, якісь прізвища назвете? — встряв один із юнаків.

— Прізвища? Нема нікого.

— Що так і нікого? — перепитала вона.

— Всі померли, — відповів, пригублюючи пиво.

— Як? — запитала одна дівчат. — А ви? — не вгамовувалася вона.

— Я? Я — це зовсім інше. Я — просто вчитель.

— Але ж ви знаєте їхні… як там… думки, ідеї? — сказав той, хто бігав по коридорах голим.

— Ти знаєш, як народжуються діти? — подивився на нього. Він засміявся. — Але ж ти їх не народжуєш?

Ми весело розмовляли, жартували, вони розпитували про того пацана, який сидів у бочці, пили, знову пили, один з юнаків бігав за горілкою… Потім чомусь всі порозповзалися і я залишився, здається, з Мирославою (кумедне ім’я). А що було потім… не пам’ятаю. Труси мої лежали на підвіконнику, а біля ліжка на підлозі свіжо смерділа калюжа блювотини невідомого походження.

Я облизав сухі губи. Спробував ворухнути головою, з правої півкулі у ліву перетекло важке, розплавлене оливо болю і мене знову ледь не вивернуло. Я важко підвівся. Доплентався до трусів. Одягнув їх. Із пам’яті випірнув каламутний фраґмент, як Мирослава товклася зверху на мені. Я згадав, що був без презерватива, але це мене не збентежило. Навіть якщо в неї самісіньке пекло — не лякало. Байдуже. Я пригадав одного польського поета, який хотів заразитися усіма можливими болячками і полегшено посміхнувся; я не можу дотримуватися того, що казав Зенон Китійський про хтивість. Хоча за це нестиму, мабуть, покарання. Поки я бродив санаторієм, у всіляких підсобках шукаючи підходящу шмату, аби помити в кімнаті підлогу, на мене наїхала «комендатура» — жіночка Валя, котра поселяла. Вона сказала, щоб я, безсоромний педагог, який баламутить студентів, замість того, аби їх чомусь учити, більше не дебоширив у санаторію, не кидав недопалками у вахтера і не блював на сходах, і взагалі, якщо не вмієш пити — не пий. Це, мабуть, Мирося обстругала мені кімнату й ті сходи і про це, мабуть, говоритимуть в адміністрації.

Який жах!

Я гидкий собі, гидкий, гидкий.

Несподівано стукають у двері. Я не маю сили відчинити, лише кволо кажу «ввійдіть». Орест і з ним ще двоє незнайомих студентів, у яких, я так розумію, невдовзі прийматиму екзамен, заносять до кімнати невелику торбу. Чорнявий високий хлопець із прищавим лобом каже, що це від нашого колективу, і простягає мені невеликий заклеєний конверт разом зі списком до десяти чи п’ятнадцяти осіб. Студенти між собою таємниче переглядаються, і це мені не подобається. Вони обмінюються незначними поглядами, ніби розмовляють невідомою мовою і не хочуть, щоб це бачили присутні. Я розгортаю список і читаю невідомі і трохи дурнуваті прізвища. Я й так би їм усім поставив те, що вони прагнуть. А прізвища й справді кумедні: «Ребета», «Щупак», «Корбаня», «Тищенко», «Копаниця»… випадкові люди, яких я побачу вперше у житті і мабуть востаннє. Раптом у дверях з’являється один із тих, хто вчора голим бігав і з ким я пиячив. Він весело посміхається, безцеремонно заходить до кімнати, голосно говорить, міцно тисне у привітанні правицю, одному зі студентів наказує «мотнутися в магазин» і принести все, що треба.

— Володимирович, — звернувся він до мене по-панібратськи, — може по сто? Мирося скоро прийде…

— Ні, ні, цього разу без Миросі.

Присутні з порозумінням дивляться і голосно регочуть, мовляв, баби — це серйозно, можуть загнати в могилу, треба берегти здоров’я.

Так, треба берегти здоров’я. Господи, ще два дні пекла! Ще сорок вісім годин шаленства й галасу плоті. Завтра клятий екзамен.

Це ще не народження. Попри те, що з юності веду усвідомлений спосіб життя, міркуючи й аналізуючи свої вчинки, прочитані книги, загалом багато світоглядних речей, я, все ж таки, все ще не народився. Моє тіло змінюється, так само як і уявлення про навколишній світ, я захоплююся тими чи іншими цікавими речами, але я не перейнятий і неодержимий ними. Ненародження — якщо нічого не цікавить: не цікавить за великим рахунком, наперекір усьому, якщо не знаєш, заради чого жити й дихати. В ненародженому стані, мабуть, найлегше: щодня плисти за течією радості і тривоги, любові і страху, апатії і відчаю, але нічим не перейматися аж до найменших капілярів своєї крові. Від усвідомлення свого ненародження я став нещасним. Мене щодня жахає те, що я не можу народитися новою людиною. Я вже кілька років чекаю цих великих змін, але не відчуваю їхнього наближення. Мій фізичний вік невпинно минає, і ця незворотна, вбога залежність від біології, яка не має нічого спільного з реальним станом речей, ще більше кидає в депресію.

У мене була можливість народитися й бути зовсім іншим, бути щасливішим, якби не той клятий перевал, який усе так швидко обірвав, так брутально припинив ледве народжене майбутнє, з якого залишилися тільки куці спогади, невиразні фраґменти здогадок і фантазування, що також утратили свій сенс. Ніщо не сприймається так боляче, як брутальне втручання випадку в стале, рівномірне протікання життя, коли більш-менш знаєш, що буде увечері, що буде завтра чи в недалекому майбутньому. Чому це трапилося зі мною, увірвалося в моє життя? Чому ця дурна катастрофа на перевалі стосувалася саме тебе? Чому цей сліпий випадок не забрав будь-яку іншу жінку? На землі живуть мільйони жінок, кохають своїх чоловіків, народжують дітей, стають бабцями. Чому невблаганна доля вибирає одних, натомість не звертає увагу на десятки, сотні, тисячі інших, багато з яких, можливо, є менш достойними, ніж жертви жорстоких трагедій?

Господи, я, мабуть, усе неправильно розумію. Хто я такий, щоб думати на такі теми і визначати, кому треба жити, а кому ні?

Згадую тебе, моя маленька дівчинко. Згадую власні згадки про тебе ще тоді, коли приїздила до мене, вириваючись зі своєї нестерпної, одномірної буденності, що пила твою молодість і робила завжди тривожною. Деколи думаю, що ти була послана мені вищою невідомою силою, щоб я міг повірити в неймовірне, але водночас у звичайне, щоб міг поглянути одного доброго дня на навколишній світ і сказати — все чудово, чудові дерева, що прикрашають вулиці й будинки, чудові люди, яких я не знаю, чудові машини, які, мов інші живі істоти, також поспішають у своїх клопотах, не звертаючи увагу на йолопа, що радісно на них дивиться.

Я не повинен був відпускати тебе. Я повинен був збрехати, що в касі квитків того дня не було і що можна поїхати лише наступним потягом… Не було б цього пекла. Господи, я завжди не повинен…

Ніколи не думав, що це може бути настільки приємно! Навіть безперервні потоки незнайомих людей, які раніше мене дратували, заважали йти, тепер видаються мені милими і рідними. На станції «Вокзальна» з натовпом сонних людей із торбами, пакунками, валізами, візками заходжу в метро, насилу запихаюся у вагон. Під шум метро згадую, як приймав екзамен і мені стає трохи смішно. Студенти «наперед» знали свої білети, заготували кожен по «бомбі» (відповіді на питання), а мені нічого не залишалося, як робити серйозний вираз обличчя й уважно слухати їхнє уміння читати зі шпаргалок. Зрештою, хіба було б справедливо змушувати їх читати нудні підручники з філософії чи, не доведи Господи, окремі роботи філософів, від яких у них би почалися мігреневі болі? Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності. (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.) Торби зі смачною усякою всячиною, яку разом зі мною, п’яненьким, запхали у вагон, має вистачити бодай на тиждень-другий. Тепер не соромно буде запросити на коньяк та червону ікорку до себе у гості знайомих.

Завтра знову лекції. Нудьга.

— Чому ти не йдеш викладати в гуманітарний заклад, ну хоча б в Київський університет? — запитує несподівано Юра після двадцятихвилинних телефонних теревень ні про що.

— Я себе там не бачу.

— Але там більше людей, які цікавляться тим же, що й ти.

— А ще на кожному кроці родич на родичеві сидить. Крім того, Юрку, я дуже стомився від навколоінтелектуального базікання. Мої аграрії та економісти мені цікавіші, можливо тому, що займаються речами, до яких я дуже далекий і про які я більше ніде не дізнаюся.

— Наприклад?

Я оповідаю йому кумедну історію про одного з деканів аграрного університету, як йому дали хабара — живу свиню в лантусі; поспіхом він закрив «хабар» у своєму кабінеті і побіг на нараду, коли ж вернувся — то побачив, як із вереском паця, яке чудом вибралося з лантуха, бігало в його кабінеті. Коли за нещасною твариною почала ганятися зграя заступників і помічників декана, то свинка зі страху наклала на деканському килимі. Юра регоче й не вірить сказаному.

— А тепер уяви, хіба такі оказії можливі в гуманітаріїв, на філософському чи соціологічному факультеті? Там же суцільне застигле царство абстракцій та ідей. Хочеться бути там, де більше сміху.

Чому я збрехав йому, що мені кортить залишатися на своїй роботі? Мабуть, я надаю шарму своєму жалюгідному становищу.

На письмовому столикові помічаю папірця з номером телефону білявої симпатичної студентки, який недбало кинув перед від’їздом до коледжу. Набираю, довгі гудки. Кладу слухавку. Зателефоную після обіду. Поволі повертаюся в київську дійсність, спершу візуально — неспішно обмацую очима, наче дорогі предмети, голосіївські дерева, густе холодне небо над парком, засніжені смуги асфальтних доріжок, проспект, яким туди-сюди снують на колесах його металеві мешканці, поодиноких незнайомих, а проте рідних людей. Чому вони рідні? Може через те, що я дивлюся на них із власної квартири, повернення до якої стало найбільшою радістю? Врешті, жадібно п’ю радісним поглядом легкий, пухнастий сніг.

Виходжу на балкон. Заплющую очі і задираю обличчя до неба. Відчуваю, як на мою шкіру сідають лагідні вологі метелики сніжинок, які за кілька секунд одразу вмирають, відчуваю, як моя шкіра набирається зимовою свіжістю, як поволі холоне кров, а дихання стає вільнішим. Я смакую повітря і ніяк не можу збагнути чим воно пахне: деревами? снігом? зимою? поверненням? київським небом? З поручні балкону згрібаю шар снігу і втираю в обличчя, а губами хапаю його, наче скибини хлібу. Мені стає настільки добре, що я не вірю… не вірю, що здатний відчувати таке! Навіть перебувати в самотніх стінах своєї квартири не хочеться, бо вони ніби стримують, обмежують мої почуття, обмежують мій простір. Сьогодні неодмінно треба прожити по-іншому — не так, як у минулі дні.

Я знову набираю номер студентки. Безнадійні і рівномірні гудки. Моя уява одразу малює тривалу романтичну пригоду. Тиняюся квартирою, мугикаю пісеньку, довго розглядаю обличчя в коридорному дзеркалі. Так, мабуть, починається клініка. Раптом мені здається, що не варто йти на дурниці, які мені підготували лукаві обставини.

Який же я «падре» після таких думок? Падре не спокушається.

Можливо через те, що тебе більше нема на цьому світі, я розповідаю тобі про все, що діється зі мною. Я можу повністю розкритися й говорити на такі теми, яких інші соромляться: моя нудьга безалаберний побут мої міркування про прочитані думки великі імена видатні ідеї глобальний поступ мій онанізм і моя зневага до жінок моя безпорадність і мої чисті ілюзії мої хирляві страждання та фізіологічні потреби мої потаємні фантазування та аґресія моя вічна скорбота за людством і симпатія до ненароджених… Ти єдина людина, яка мене розумітиме й мовчки вислуховуватиме нудний монолог. Насправді людям потрібно небагато — щоб поруч був той, хто може вислухати. Страждання не є такими нестерпними, а горе всесильним, якщо поруч завжди є слухач.

Ти — мій завжди уважний і вдячний слухач.

Серед ночі, коли моє безсоння змушене пити очима відблиски електричного світла проспекту за вікном, я чую незрозумілий шурхіт, що лине з коридору. Лінь підводитися, пхати ступні в тапочки і дізнаватися, що коїться. Я слухаю незнайомі, непрохані звуки і розумію: повернувся пацюк. Звуки стають різкішими і методичними, ніби він гризе дерево. Що він може гризти? Напевно одну з дошок чи щіток під ванною, або дерев’яний плінтус на кухні. Раптом я усвідомлюю, що в темряві мені страшно йти на пошуки непроханого гостя.

Непорушно, безвольно лежу і розумію, що пацюк став реальним господарем половини моєї квартири. Я згадую новелу Кортасара, як незрозумілі звуки у будинку прогнали з нього господарів. Потім звуки зникають, а я все ніяк не можу заснути.

Знову телефоную. Беруть слухавку — легкий сміх. Ілона запрошує до себе. Вона час від часу ніби віддаляється від слухавки, здається, перешіптується з невідомою людиною, голосу якої не можу визначити. Я сказав, що прийду обов’язково. Вона знову засміялась, кілька секунд шепотіла, певно до своєї подруги, а на завершення сказала мені «цьом». Я приймаю ванну, голюся, шурую щіткою зуби. Вечором вибігаю.

Будинок Ілони має бути недалеко — за один або два квартали від мого. Не знаю, як себе слід поводити в таких пікантних ситуаціях, почуваюся трохи невпевнено. Проте, внутрішньо відчуваю нестерпне бажання авантюри. Як не як, подібний випадок відбудеться вперше, може, таким чином вдасться подолати однотипність та нудьгу, котрі мене переслідують уже більше року. З порожніми руками йти в гості несерйозно. Врятував коньяк, який мені дали студенти коледжу. Квартиру Ілони знайшов швидко, вона проживає неподалік від вулиці Стельмаха. Відчинила двері не Ілона, а її подруга, яка любить сидіти на лекціях поруч із нею. Побачивши мене, вона з притиском пирснула і запросила до кімнати. Ілона поралася на кухні.

— Ви уже? — з’являється Ілона.

— Ага, я уже.

Вона каже подрузі, аби зайнялася мною, а сама знову біжить на кухню. Мене посадили в м’яке крісло поруч із увімкнутим абажуром, легке світло надає тьмяному приміщенню загадковості та інтимності. На журнальному столикові пляшка вина, невеличка таця з фруктами, попільничка, відкрита пачка «жетан», в якій лише одна цигарка. Приходить Ілона, перепрошує, що не встигла переодягнутися з домашнього халату, кладе на стіл тарілку з бутербродами. Я запитую подругу Ілони, як її звати, вона знову сміється (чого їй так весело?) і називається Даною. Дана — гарне ім’я. Щоб подолати незручну мовчанку, я ставлю на стіл пляшку коньяку і розглядаю етикетку вина. Кримське — гарне пійло. Дурна ситуація. Я ще ніколи в таких ситуаціях не бував. Дана сідає в інше крісло, а Ілона безцеремонно на бильце мого, злегка навалившись на мене тілом. Я відкорковую вино, спершу в мене виходить незґрабно, але потім корок легко піддається.

Дана звертається до мене по-батькові.

— Можна просто — Паша.

— Я поставлю легку музику.

Втрьох ми говоримо про всілякі дурниці. Після вина, п’ємо коньяк, який виявляється підробленим, але на це ніхто не зважає. Перша чарка, друга, третя. Я відчуваю, як важчає голова і неприємно болить у потилиці. Дана каже, що сходить у кіоск за цигарками, Ілона киває. Розстебнувши ґудзики на блузці, дівчина перебирається до мене на коліна. Я запускаю під чашечку бюстгальтера руку, звільняю груди й злегка покусую їй соски. Від її тіла пахне душем, але й трішки кухнею і стравами. Вона каже, що не зараз, може повернутися Дана, потім, коли будемо самі. Я не відпускаю її, заводжуся ще дужче, яка в дупі Дана, вона ж знала, навіщо мене запрошувала. Ілона підводиться з моїх колін, каже, що з духовки має достати перепілки. Біжить на кухню, вовтузиться там хвилин п’ять, грюкаючи посудом. Врешті заходить із великою тарілкою печених перепілок. Їхні маленькі рожево-коричневі тільця виглядають апетитно. Весела Дана повертається з новою пачкою «жетану» і дивно зиркає на мене, в її змовницькому погляді я помічаю лукавий блиск, ніби вона знає про мене таке, чого не знають інші. Ілона знову демонстративно всідається мені на коліна, але побачивши, як я тягнуся за перепілкою, підводиться і переміщається на диван. Перепілки дуже смачні, я обглоджую крильця, найдрібніші кісточки. Дана тримає келих із коньяком і несподівано запитує, як у нас справи.

Що вона має на увазі? В мене виникає підозра, що все це дешевий і задуманий фарс, що мене запросили за умови певного «парі» — щоб насміятися наді мною.

Нічого не кажучи, одягаю пальто, взуваюся (дівчата оторопіло стоять у дверях вітальні) і покидаю цю кляту квартиру. Не хочу йти додому. Не знаю куди подітися. Виходжу на Васильківську, прямую метрів двадцять до рогу на Стельмаха і вирішую йти в Голосіївський парк. Біля невеликого гастроному до мене підходить старший чоловік і просить прикурити, простягаю йому запальничку і, не чекаючи, коли він її віддасть, прямую далі. Вулиця поволі спадає вниз, і перед собою бачу темний, осиротілий масив чорних зимових дерев. У мені прокидається схоласт, метафізик і мораліст одночасно: до себе я ставлюся, як інквізитор до своєї жертви. Зенон Китійський правду казав, що хтивість — це нерозумний і противний природі рух душі, або надмірний потяг. Я піддався йому й потерпів поразку, бо тепер не можу змиритися з тим, що трапилося зі мною в тій клятій квартирі.

З іншого боку, чому я так розхвилювався? І через що? Через двох шмаркачок, які навіть не знають, хто такий Зенон? Нарешті до мене приходить полегшення. Я набираю пригорщі снігу і розтираю обличчя, холод тверезить від ідіотських думок.

Юра телефонує, коли ще сплю, і збудженим голосом пропонує йти вечором у Консерваторію, де він має читати на публіку уривок із поеми «Махно» Сосюри. В мене ще злипаються очі, а він оповідає, що текст дуже безграмотний, що він би на місці Сосюри так примітивно не писав і що взагалі вирішив шматок поеми трішки «підредаґувати».

— Я не можу читати безграмотний текст перед авдиторією.

— Юра, в тебе що — дах їде? Це Сосюра!

— Та хай навіть Овідій. Текст безграмотний, у кількох місцях злипається до 4 приголосних. Українська мова — не казахська. Коли пишеш — треба думати.

Мені настільки ліньки його вислуховувати, сонним, невмитим, не випивши ранкового чаю, що я позіхаю:

— Роби що хочеш. Не боїшся, що це помітять?

Юра сміється, що сьогодні навряд чи є спеціалісти, які достеменно можуть знати всю редакцію класичних творів, він додає, що його редаґування шматків поеми «Махно» навпаки зробить текст стрункішим і милозвучнішим. Не знаю чому — я йому вірю, бо Юркова звихненість на класичній і неокласичній формотворчій довершеності вже відома усім нашим знайомим. Над Юриними поезіями інколи жартують інші поети, закидаючи автору, чому це у твоїх римах збігається лише шість букв, а не десять.

Після 16.00 ми здибаємося на розі Пушкінської та Прорізної, біля «літературного» гастроному, в якому, як кажуть постійні клієнти літератори-алкоголіки, «любив пити каву Василь Стус». Випиваємо пляшку коньяку, закусуючи голландським сиром, і валимо в Консерваторію. Там — метушня, шум, штовханина. Коридори за сценою заповнені пузатими дядьками у святковій військовій формі. Вони переміщаються табунами до двадцяти чоловік, змушуючи інших людей буквально прилипати до стін. На них кумедні погони, на яких намальовані арфи. Поруч мене з металевої кишенькової фляги бухають коньяк письменники. Юра вітається з ними, і вони пропонують випивку і нам.

— Ці вояки схожі на генерал-лейтенантів, — сміється один із них, показуючи на погони з арфами. І справді — здалеку така арфа схожа на зірку генерал-лейтенанта.

— Це всеукраїнський з’їзд генерал-лейтенантів! — вигукує інший.

З’являється сердита жіночка, яка наказує усім звільнити прохід. Ми штовхаємося крізь товщу «генерал-лейтенантів», жіночок в українських національних костюмах і дівчат у святкових сукнях, поки не опиняємося на порожній сцені. З глибини темного залу до нас лунає грімкий голос:

— Покиньте сцену! Зараз розпочнеться репетиція!

Ми розгублено кліпаємо і нічого не розуміємо, дехто з нас задкує до куліс.

— Я сказав: забирайтесь під три чорти зі сцени!

Придивляємося до темряви і бачимо масивну постать патлатого режисера Архипчука.

Юра погрожує йому кулаком:

— Теж мені — розкомандувався.

Після репетиції, коли починаються виступи і ведучий викликає по черзі представників влади, чиновників культури, представників творчих установ, артистів, письменників, Юра довго порпається у своїй чорній шкіряній сумці і ніяк не може знайти «підредаґований» на свій розсуд фраґмент поеми Сосюри «Махно».

— Ось — знайшов, — каже з полегшенням і довго вчитується очима у свої правки. Потім перепитує в мене, чи так звучатиме краще — зачитує фраґмент — я кажу «краще» — і Юра виходить на сцену.

Від ржачки я мало не падаю на підлогу: перед наповненою залою письменників, літературознавців, артистів, чинуш, політиків, журналістів Юра патетично і натхненно читає фраґмент «підредаґованої» поеми Сосюри «Махно». Зал вибухає гучними оплесками, і Юра йди зі сцени сповнений самоповаги й гордині. Він іронічно мені підморгує і каже, що пора продовжувати бухати. З іншими письменниками, задіяними в урочистостях, ми знову повертаємося в «літературний гастроном» на Пушкінській. Дорогою приколюємося з цього заходу, присвяченого Сосюрі. Юра додає, що непогані бабки відбило, мабуть, міністерство культури на Вові Сосюрі.

— Це точно, — погоджуються всі.

Я більше не можу так жити. Лише через дві години приходжу до тями. Повзу в Інтернет-клуб. Раптом — приходить повідомлення, Таня мені відписала! Вона звернула на мене увагу! Я читаю поспіхом, хвилююся, Господи, Таня не проти зустрітися, вибачається за таке тривале запізнення, але я на це не зважаю, бо все ж таки є бог на світі… Вона просить їй зателефонувати, від хвилювання в мене трусяться руки. Я переписую номер, який починається з п’ятірки, значить вона проживає десь на Лівому березі Києва. Набираю. Дивний незвичний голос, не можу розібрати чи то жіночий, чи чоловічий, каже «алло», я мабуть говорю схвильовано й невпевнено, бо голос мене радісно перебиває й одразу пропонує зустрітися, можна сьогодні, скажімо, біля Головпоштамту. Сьогодні! Так!

Від збудження я порпаюся в шафі, вибираю святковий одяг, який тільки маю і який давненько не носив, оскільки звикнув до двох пар джинсів, кольорових сорочок у клітинку та легких светрів, що ношу по черзі — до першого прання, а потім змінюю на інші лахи. Вмикаю праску, котра також без діла простояла під шафою певно цілий рік, бо в мене, практично, не було потреби щось прасувати. В чорних пожмаканих штанах, котрі я витягнув з шафи, бракує на ширінці ґудзика. Нічого, його може цілком замінити булавка. Врешті, так-сяк прасую білу сорочку й штани, намащую ваксою старі туфлі й збираюся на побачення. Виглядаю більш-менш пристойно — дивлюся на себе в дзеркало, тільки одяг щоправда сидить на мені трохи по-дурнуватому.

На «Либідській», у підземному переході метро, купую квіти, на які витрачаю майже всі гроші. Потім доїжджаю до станції «Майдан Незалежності» й підіймаюся нагору. Біля Головпоштамту крутяться різні люди, висока брюнетка, запакована в довге шкіряне пальто, нетерпляче зиркає на годинника й курить довгу білу цигарку, неподалік від мене читає газету п’ятдесятилітній мужик, туди-сюди тиняються ще якісь істоти. На мене дивиться русявий високий чоловік із тонкими рисами обличчя, довго затримує погляд і привітно усміхається. Я розумію, що він за мною спостерігає, бо щоразу, коли я мимоволі дивлюся — на його устах народжується посмішка. Вже десять хвилин, як Таня мала би бути. Я дратуюся, метушусь, переходжу з місця на місце. Про себе думаю, що з цим ідіотським букетом квітів схожий, мабуть, на повного бовдура. Я навіть не знаю, як ці дурнуваті квіти називаються, хоча й це щось дуже знайоме. Мене торкають за плече. Обертаюся. Посмішка русявого чоловіка й якийсь шалений блиск у його очах. Запитую, чого треба. Він знову посміхається й мовчить, а своїм дивним поглядом обстежує моє обличчя сантиметр за сантиметром так, наче дивиться на нього у мікроскоп.

— Чого треба? — ще раз перепитую.

— Я — Таня, — каже мужик.

Від почутого в мене відвисає щелепа, я нерозбірливо бурмочу:

— Що за йопсель-мопсель?

Русявий хапає мене за руку, каже, почекай, але я висмикую її, на його мордяці з’являється міна страждання, він знову гукає, щоб я не йшов, що він хоче зі мною поговорити. «Так це ж гей!» — сходить на мене прозріння, ніби небесне осяяння на голодного середньовічного містика, який провів наодинці з молитвами кілька місяців. Я починаю раптом кричати, що за фіґня! що це не чесно, підло! що всіх вас треба відправити у Карпати — валити ліс. Я жбурляю йому в обличчя букет квітів, русявий сполохано зиркає по сторонах і тікає. А я ніяк не можу заспокоїтися й репетую йому в спину. Тільки вдома врешті заспокоююся. Ох і мерзотник! Як людина толерантна намагаюся поважати, білих, чорних, кольорових, із багатьма дірками, і з однією. Але ж до чого тут я?

Ти уявляєш, що тут відбувається, моя дорога дівчинко? Повний зоопарк! А, може, це через те, що я мало про тебе думаю й вдаюся до сумнівних авантюр?

Набираю номер Юри, кажу, що прийшов знову лист, від моєї маленької дівчинки прийшов лист! А він — обрушується на мене жахливою лайкою, від чого мені стає боляче. Він, мов робот, повторює, що тебе більше нема, що в мене поступово розвивається шизофренія і що я втрачаю тверезий контроль над своєю свідомістю й уявою.

Тебе нема!

Ти — ілюзія… яка не загинула в катастрофі на гірському перевалі… ілюзія, яка не належить тілесно-фізичним законам…

Як він так може?

Я щодня тебе бачу, щодня з тобою розмовляю, читаю твої листи і переконуюся, що живу тільки там — там, де немає програміста, де немає гірських катастроф, які забирають життя коханих, немає дурненьких студентів, немає зарозумілих і самовпевнених колег по кафедрі, немає людей, яких я змушений щодня бачити, оскільки вони мимоволі потрапляють мені на очі.

— Тобі треба змінити стиль життя, — каже Юра по телефону. — Деколи випускати пар. Я знаю, ти не хочеш надовго зв’язуватися з жінками. Але ж твої випадкові походеньки містять великий ризик… Ти ж не маленький. Скільки ще зможеш так протягнути?

— Юра, — хочу зупинити його.

— Ти постійно наражаєшся на небезпеку підхопити якусь гидоту. Зараз, знаєш як із цим ділом? Страшно, так як ти живеш — не можна. Купи собі відеомагнітофон, вечорами крути порнушку. Дивися на цицьки цієї корови Памели Андерсон чи на сухоребку Софі Марсо — і дрочи.

— Дрочити — це відповідально.

— Я не про це, — в його голосі з’являється роздратування.

— А про що?

— Про те, що ти — туман.

Пампушка каже, що за мною на кафедрі розпитувала симпатична, коротко стрижена жінка Марґо, казала, що це дуже важливо, вона була схвильована, але все одно, дуже красива, ну ти і жук, дуже просила твій новий домашній телефон.

Я більше з нею не побачуся. Це непотрібно — з будь-яких міркувань.

Сонні люди поспішають на роботу, заклопотані жінки ведуть дітей у садки. Два дні не міг забігти на пошту. Невже обставини поглинають мою свободу, впливають на мою поведінку, що я навіть забуваю робити звичне? Через двадцять хвилин відчинять пошту. Можна буде перечекати на балконі, дивлячись на ранковий парк. Виходжу на чисте, морозяне повітря, зі старого стільця згрібаю сніг, зверху кладу невелику дощечку, що стоїть під стіною, вмощуюся, п’ю гарячий чай і закурюю.

Ти знаєш, з того часу, як ми познайомилися, я ніби змінився: менше думаю про те, що мене оточує, натомість більше часу витрачаю, як це не банально, на мовчання з собою. Раніше я й не підозрював, що в мовчанні чи думанні про себе, думанні без особливих тем, без зосередженості на певних речах, відбувається важливе, можливо, позасвідоме, пізнання себе. Ти ніби відчинила в мені потаємні двері, на які я ніколи не міг надибати, блукаючи у своїй задушливій темряві.

Роблю ковток гарячого чаю. Хочеться впасти у тривалу й спокійну сплячку. На годиннику: 8.00.

Ти прийшла в моє життя несподівано, мабуть, саме так приходить справжнє кохання: без планів на майбутнє, без прогнозів, поза нашими вимогами до світу, всупереч нашим звичкам і переконанням. Ти прийшла незнайомою, але рідною людиною, з одного погляду в твої очі я одразу зрозумів, що мені лагідно усміхається рідна душа, якому одразу довіряю та підкорююся і… люблю. Господи, як довго минають ці хвилини…

Завтра новий робочий тиждень. Настільки набридло думати про початки й завершення робочих тижнів, котрі повільно линуть один за одним і не несуть жодних змін, що я навіть не тішуся неділі: останній вихідний день завжди викликає в мене сум. Завтра знову бачитиму їхні морди, холодні, порожні, безбарвні очі; чужі губи будуть рухатися, язики народжуватимуть звуки, які ліниво сприйматиму і вимушено замислюватимуся над тим, про що вони теревенять. Про неділю краще думати у понеділок, вівторок чи середу — у дні, коли вона єдиним бажанням спокою та відпочинку. В неділю, як правило, ні до чого не лежить душа, навіть до відпочинку, який сприймається мляво, без ентузіазму.

Кілька годин лежу на дивані й думаю про тебе, маленька дівчинко. Доля звела нас не марно. Нічого не шкодую. Все, що між нами було, — найдорожчий подарунок сліпого випадку. Тебе більше нема — і я це знаю (Юра думає, що я повний придурок і ніби нічого не розумію). Якби я був індусом, тоді б, може, і повірив, що ти живеш після смерті, точніше, що ти фізично живеш після своєї безглуздої фізичної смерті. Берклі стверджував, що якщо я щось бачу — значить це існує. Хіба Юра здатний заперечити таку просту й водночас реальну істину: ти перед моїми очима, найбільша ілюзорна реальність або реальна ілюзорність, яка тільки може бути властива людині. Бачу тебе майже щодня, спілкуюся з тобою, як цієї миті. То ж хіба здатні заперечити це нікчемні арґументи, вихоплені з міркувань людей, яким властива нормальна логіка — здатність казати те, в що вірить короткозорий розум, здатність бачити факти можливостями, якими наділена (а може обділена?) людина… А хіба почуття людини, її можливості та інші заморочки, пов’язані зі слухом, зором, смаком, пам’яттю, відчуттями болю чи лоскоту — хіба це не обмеження, в якому почуваємося, наче в’язні у камері? І чим тоді є наші міркування про наше життя? — чи не тим-таки обмеженням, яке ми намагаємося наповнити, морщачи свої начитані лоби, бездарними словами, думками і такими ж бездарними ідеями, породженими нашими природними обмеженнями або вихопленими з міркувань авторитетів — наших кумирів, учителів, попередників, наших реальних володарів і пригноблювачів.

Чи можливо себе перескочити, вхопити Бога за бороду?

Моя тиша триватиме вічно. Я прокидаюся в її щільних обіймах, снідаю та думаю з нею, йду вулицею чи згадую також із нею. Дивлюся на циферблат годинника і не вірю йому, бо він працює надто поспішно, натомість мені здається, що час насправді є повільнішим за чергування годин, днів і ночей, світанків і сутінків.

Мені хочеться, щоб обізвався телефон, хай би навіть це був бовдур доцент Пампушка. Я би запитав у нього, як твої справи, друже, як поживає твоя дружина, ти до неї не повернувся? Я навіть поговорив би з ним про мою статтю, яку йому пообіцяв ще кілька місяців тому до річного збірника і якої так і не написав. Сказав би безліч приємних і чистих слів, на які тільки була б здатна моя окрилена свідомість. Запросив би до себе, так, просто, на звичайнісіньку холостяцьку пиятику; ми добряче б випили, потім, якби були сили, пішли й догналися пивком, «Чернігівським» або «Сарматом». Але картина можливих наслідків такої пиятики одразу мене приводить до тями: Пампушка, коли вип’є, стає твариною, а мені не дуже хочеться з ним возитися. А ще б ми зайнялися плітками; Пампушка в цьому неперевершений. Я запитав би його: «Друже, які студентки люблять чоловіків?» Його очі, звичайно, від цього б заметушилися, в них би замиготіли хтиві, хитрі вогники і він би мені виклав все, що тільки знає: ота спала з деканом, а та з Федоровичем із кафедри економіки, пам’ятаєш скандал, як він приймав залік у вагітної, мацаючи її своїми руками? а та ще з кимсь, а в тієї недавно був сифіліс, її весь гуртожиток пропустив. Я уважно це б слухав, поки мені не захотілося блювати від цієї «сільськогосподарської» інтеліґенції. Ми обов’язково б поговорили про наші нудні, бездарні і нікому не потрібні дисертації, які ми захистили. А про що ще можна нам, дрозофілам і холуям, поговорити? Пампушка хоче, щоб я написав статтю. Так! — непогана була б стаття.

…Аристотель не помилявся дрозофіла народжується з пилюки я це відчуваю інакше як пояснити безглуздість моїх годин мого кволого мерехтіння в темряві світу для чого воно і звідки кому воно потрібне і чому воно є я не бачу себе завтрашнього не відчуваю пульсації крові не бачу її червоних гарячих потоків непорушний як пилюка з пилюки повернуся в пилюку аристотель не помилявся.

У книгарні «Наукова думка» на вулиці Грушевського я зустрічаю знайомого філолога-германіста. Перекидаємося кількома словами і він несподівано каже, що вчора був на дев’ятому поминальному дні після смерті Гнатовича. Я просто спантеличений і ніби вбитий наповал. Він оповідає, що мертвий Гнатович понад тиждень лежав у своїй квартирі. Сусіди почули запах і викликали відповідні служби. Гнатович помер за загадкових обставин, на столі знайшли записку, де він детально описав історію погроз і переслідувань, що випали на останні тижні його життя. В квартирі Гнатовича якісь аферисти робили ремонт і вимагали в господаря більшої суми за свої послуги, але він рішуче відмовлявся платити за халтуру. Я уявив увесь жах цієї ситуації. Судячи з усього, ці ремонтники-аферисти перерізали Гнатовичу телефонний зв’язок і щодня чекали на нього біля дому, коли він вийде із квартири (очевидно, він їм від страху помсти не відчиняв). Як людина з дуже хворим серцем, яке він часто лікував, Гнатович усе це, мабуть, сильно переживав і від постійного психологічного напруження його серце не витримало.

Мені так прикро стало, що я, попрощавшись із приятелем-германістом, ішов до метро і ридав, лякаючи людей. Події відбувалися за якихось нещасних десять-п’ятнадцять хвилин ходьби від мого помешкання, і я цього не знав! Мене б мала насторожити постійна телефонна «тиша», коли господар не підходив і не брав слухавку. Можна було б перейтися і піднятися ліфтом до квартири.

На останні кишенькові гроші я купую в магазині біля дому пляшку портвейну. Алкоголь, щоб там не казали, інколи може бути братом. На поверсі зустрічаюся з матір’ю хлопчика Гени, але вона зі мною не вітається. Місяць тому малому треба було здати кров, бо він лежав у лікарні, а я відмовився, не пояснивши їй чому. Після лікування від гепатиту печінки в юності лікарі заборонили мені здавати кров, а я не здогадався їй про це сказати. Дурне непорозуміння.

Знову виходжу на балкон. Я, здається, тобі казав, моя дівчинко, що це найулюбленіше та безпечне місце в Києві. Закурюю і повільно ковтаю портвейн, бодай так зняти гіркоту в горлі.

На роботу ходжу сам не свій, майже ні з ким не розмовляю. Не голюся. Майже нічого не їм. Лекції читаю ніби на автоматі, без зацікавлення, без горіння. Це не правильно, «непедагогічно», як казали в одному радянському фільмі. Думаю про Гнатовича. В коридорі між лекціями, в юрмі студентів, помічаю Михайла — викладача-аграрія, з яким ми інколи товкли більярдні шари в Голосіївському парку і який поривався вертатися в рідне село та розбудовувати його соціальний, культурний і ще не знати який рівень. Я здивований, що він тут — в адміністративному корпусі, де керівництво та кафедри загальних дисциплін. Михайло в розкішному костюмі кольору «вороняче крило» з бордовою краваткою. Побачивши мене, ліниво усміхається, знехотя подає руку. Я розпитую, як справи.

— Як справа, так і зліва, — скалиться він.

Перекинувшись ні про що скупими фразами, Михайло підіймається сходами на другий поверх, де кабінети адміністрації. Тільки вийшовши на вулицю, я згадую плітки на нашій кафедрі, що під одного чиновницького «юного зятька» в університеті створили якийсь департамент. Михайло на початку осені одружився, але на весілля не запросив.

Вона телефонує з аеропорту «Бориспіль» ще о 6-й ранку, голос бадьорий, радісний.

— Ти спиш? — крізь тріскотіння зв’язку чую її сміх.

— Ні, загораю.

— Я хочу приїхати одразу до тебе.

Оля замовкає, мабуть, очікує на мою реакцію.

— Приїжджай, — кажу ліниво, не зовсім розуміючи, навіщо це мені.

Вона посилає мені поцілунки у вигляді кумедних звуків «м-му» і додає, що візьме таксі. Поклавши слухавку, я стою сонним серед кімнати й не зовсім петраю, що відбулося. Я оглядаю стоси своїх книжок, що туляться до стін, розкладені на підлозі течки з паперами, ксерокопіями, моїми записами, дивлюся на безлад на робочому столі і розумію, що над усім цим нависла смертельна небезпека. Мацаю своє липке немите волосся, кидаю короткий погляд на брудні джинси, які навіть не маю чим випрати (пральний порошок закінчився ще місяць тому), і раптом усвідомлюю, що боюся так далі жити. Якщо Оля в мене оселиться, то відбудуться великі зміни. Думаю про неї і не можу відповісти на важливе запитання: чи люблю її? Визнаю, що хочу Олю як жінку, що вона мене дуже сильно заводить, але я не знаю, чи кохаю її, я взагалі не знаю, чи мені необхідне кохання.

Вона приїжджає за хвилин сорок, я встигаю так-сяк поприбирати в кімнаті розкидані брудні шкарпетки, футболки й светри. Коли відчиняю, трохи ніяковію: Оля стоїть із розпущеним волоссям, нова трішки розпатлана зачіска робить її ще привабливішою. Беру Олю за руку, й цілую в холоднючу і порум’янену ранковим морозом щоку. Потім заношу дві величезні дорожні сумки. Вона впивається в мене губами й шепоче: «Дурнику, чого ти від мене тікаєш?». Розгублено кліпаю, а Оля сміється, обціловує мене й шепоче, що тут нема що думати.

Після сніданку ми розпаковуємо валізи. Оля дістає пляшку португальського вина, австрійські цукерки «Моцарт», дарує мені одеколон «Gevanshi».

— Це пити можна?

— Ідіот, — усміхається Оля і вішається мені на шию.

Ми кохаємося навстоячки коло стіни, ненароком перевернувши два півтораметрових «хмарочоси» моїх книг, опісля сидимо на дивані, мовчки дивлячись одне на одного. Я не знаю, про що Оля зараз думає і як оцінює мене, можливо, вона чекає, коли я говоритиму. Я погладжую її оголені ноги під вишневим атласним халатиком, запитую, чи не холодно. Вона стримано усміхається й каже, що все добре. Тепер Оля мене не дратує, а здається навіть ріднішою, ніж раніше, коли набридала телефонними дзвінками з Брюсселю. Мабуть, я поводився з нею як повний кретин, можливо, я таким і є, оскільки й досі не знаю, що мені треба від життя. Це найбільша філософська, онтологічна, аксіологічна, епістемологічна, стратегічна, методологічна, концептуальна, засаднича проблема, з якою коли-небудь я стикався. Те, що в мене поступово їде дах, я помітив уже кілька років тому, але я не роблю жодних кроків, щоб виправити ситуацію: ніби пливу за течією бурхливої ріки, покладаючись на милість Божу та випадок, що мене приб’є коли-небудь до берега.

Оля підходить до письмового столу, бере аркуш, списаний моїм почерком, потім торкається розгорнутої книги Кассірера, на сторінках якої мої помітки, зроблені олівцем. Оглядає томик Канта, гортає за моїми закладками, вирізаними зі звичайних газет.

— Ти зацікавився Кантом?

— Мене ним зацікавили.

— Не розумію.

— Я виконую роботу, але не зі своєї волі.

— Чому?

— Відчуваю, що неготовий і що поводжуся, як вискочка. Мабуть, відмовлюся.

— Дурниці говориш, — усміхається вона.

— Олю, навіщо тобі Кант, якщо у тебе є свій kant?[6]

Обертаючись, вона пирскає «дурник», підходить, сідає мені на коліна, цілує в губи й каже, що тільки не відступати, а навпаки — рухатися вперед, і спробувати свої можливості. Зізнаюся, що про це не думав. Повільно обціловує моє обличчя й шепоче, що все вийде, що треба лише бути впевненим у собі, що вона завжди допомагатиме; чому ти так брикався, нечемний? чому? я ж ніколи тобі не бажала й не бажатиму зла, я завжди на твоєму боці; нечемний, чого ти так зі мною поводився? я з першої нашої зустрічі все зрозуміла — ти будеш моїм, бо я без тебе не можу; я знала, що рано чи пізно візьму тебе всього, на блюдечку; нечемний.

Вона права: взяла мене всього, на блюдечку. Я кажу їй, жартуючи, що жінки наприкінці XX століття є сильнішими від чоловіків, що саме вони визначають подальший хід людства, переломивши хребта «чоловічій історії». Оля усміхається й каже: попри те, що не є феміністкою, ця теорія їй подобається.

— Хочеш, я поживу у тебе тиждень?

— А як же твоя мати?

— А я скажу їй потім, що тільки-но прилетіла з Брюсселю. Вона думає, що я зараз там.

— Ризикована ти людина, — гладжу пальцями її вушка, вона горнеться головою до моєї долоні і з лукавою усмішкою шепоче:

— Я така.

Вдихаю свіжий, трішки солодкуватий після шампуню запах її шкіри, і думаю: життя — штука хитра, мабуть, завжди бере своє, без моїх розумувань і планів. Нерозсудливий, навіть тоді, коли поводжуся занадто розсудливо; непослідовний, хоча намагався дотримуватися послідовності; повний дурень, хоча корчив із себе не знати що.

Не знаю, як ти ставишся до Олі, але мені це дуже кортить знати. Я взагалі не знаю, як ти усе це сприймаєш. Чи знайду у своєму житті коли-небудь жінку, яка постійно перейматиметься мною й захоче бути поруч? Чи потрібно це мені? Невже Оля стане моєю дружиною? — я аж здригаюся від цього запитання.

Як ти гадаєш?

Мій голос: не уявляю, коли він правдивий: коли я на самоті чи коли спілкуюся з іншими, таке враження, що ним користаються різні істоти, що співіснують у мені.

Вони настільки виснажують мене, що я не здатний бути самим собою, бо не знаю хто я. Інколи дивлюся на себе в дзеркало і: бачу самовпевненого нахабу який упертий як локомотив і безцеремонний як люмпен інколи ж бачу розгублену розпачливу істоту яка боїться підвести погляд і жалюгідний вираз якої полохливі очі та обвисле від страхів обличчя викликає жаль інколи ж взагалі не впізнаю себе бо на мене зирить відсторонений від буття чужинець який завжди думає лише про смерть і народження смерть і народження і думки якого не стосуються речей цього світу. Може, це мав на увазі Сковорода, коли стверджував, що людське серце непостійне і що в ньому є безодні?

Не знаю, коли мій голос є моїм.

Це вже занадто: стільки смертей за останній календарний рік! Після того, як похоронна процесія з тілом Мельника прибула попрощатися з університетом і зігнали близько чотирьох груп студентів, я мимоволі почув, як лекційні години померлого вже хотіло роздерибанити між собою двоє наших колег. Закон природи — грифи першими злітаються на падлятину. Коли ми поминали Мельника в невеликому кафе на Голосіївському проспекті, мене покликав на перекур завідувач кафедри і прямо сказав, що пора думати про докторську, Павле, нам потрібен наш молодий доктор наук, а не якийсь засранець-варяг, який прийде, щоб битися за кафедру.

— Мерці у відпустці.

— Що?

— Я розумію, — ніяковіло бормочу.

— Ну й добре, значить, розумієш, — плескає він мене по плечу і йде до професора Голована, але знову обертається й голосно каже, що про мене високої думки наш проректор із наукової роботи.

Я знову почуваюся незручно, бо кілька колег із кафедри пильно за нами стежать і, певно, все чують.

Вже на тролейбусній зупинці Пампушка безперестану базікає, він жаліється на болі у животі з правового боку, підозрює, що це жовчний і, мабуть, печінка, і раптом запитує, що від мене хотів шеф.

— Та нічого особливого.

— Але ж ви про щось говорили?

— Про зимове рибальство.

— Та ти що! Ніколи б не подумав, ніколи… я сам люблю ходити на лід, треба буде його при нагоді запросити на плотву.

— Запроси, — ліниво кажу і прощаюся.

Повертаючись до свого помешкання, несподівано думаю про химерні і моторошні смерті шістдесятилітнього та семидесятилітнього покоління професури. Воскобойніков, Гончаровський, Охрімчук… скільки їх ще було за останні роки? Раптом мене вражає несподівана думка, що таким чином невпинно йде на дно іржавий і старий корабель цілої епохи, відторгнутої складними процесами сучасного світу, що саме так — банально і непомітно, тихо, без галасу й зойку, у побутовій плісняві й павутинні, невпинно і щоденно відмирає популяція, окремий біологічний вид на планеті — вчені, які жили й формувалися в раніше звичному темпі своїх пошуків, на пустирищі розкладання і гниття великих ідей, глобальних проектів, фундаментальних істин і гіпотез, і що саме так настає апокаліпсис для інтелектуальних і навколоінтелектуальних дрозофіл. Мені стає настільки прикро за них, повільних і нудних черепах у пожмаканих дешевих костюмах, за цих останніх могікан із начитаними й непорушними поглядами, в яких криються глибини нікому непотрібних знань, — що я вирішую стати на їхній бік і поповнити собою, своїми мріями й думками, волею та свідомістю їхні ряди: ряди поки ще нездохлої популяції, яка невпинно скорочується від інсультів, інфарктів, алкоголізму та інших бичів теперішньої цивілізації.

Чи потрібна мені для цього цілковита самотність, про яку я так мріяв раніше? Навряд чи. Я обов’язково мушу поєднати свою долю з Олею, бо вона, здається, сама цього прагне — жити з дрозофілою, яка завжди кружляє над книгами, над пустирищем непорушних знань, спиває гнилі соки розпаду і щодня про це розводиться в нудних бесідах із іншими дрозофілами.

Я — дрозофіла, я не маю права просто так зникнути з лиця землі. Кант — це добре, але я дрозофіла, можу лише кружляти над ним.

Як ти жила останні роки, що непомітно минали, поступаючись місцем одне одному? Відходили у вічну даль і про них усе менше пам’яталося; лише скупі фраґменти радості чи смутку інколи оживали; як ти жила весь цей час?

Інколи люди, оглядаючись на власне життя, кисло усміхаються, бо не можуть вірити, що це відбувалося з ними. Років збирається так багато, що в пам’яті вони стають схожими на химерну, невиразну запону, за якою метушаться ледь помітні, нетривкі фраґменти картинок із дитинства, юності чи зрілості, фраґменти, які важко поєднати в єдину лінію, в єдиний ланцюг подій, які насправді були, існували, тривали, перетікали в інші події. Інколи так і не помічаємо, як минає десятиліття, а то навіть і півстоліття. Інколи, коли важкий клубок підкрадається до горла, а внутрішній голос шепоче, що так і не вдалося пожити, нормально, тихо, як інші люди, що так багато хотілося — не мати, а відчувати, — і нічого не виправдалося, нічого не відбулося, бо з нічого нічого не народиться.

Як ти жила всі ці роки — до нашої зустрічі і до своєї смерті? Я перед тобою в такому великому боргу, що не можу навіть про це спокійно говорити. Інколи я думаю — ні! — я в цьому просто переконаний, — що від моєї волі могло багато що залежати.

Згадую, як тиждень тому познайомився з Олиною матір’ю — гоноровитою старшою жінкою, яка займає високу посаду в Київській області. З першого її погляду зрозумів, що я для неї жалюгідний пігмейчик і що вона навряд чи схвалює вибір своєї доньки. Ми стримано пили запашний чорний чай із суміші трав, я тримав таку фарфорову чашечку, яку раніше міг бачити лише у дорогих магазинах для vip-nepcoh. Цілий вечір я здебільшого відмовчувався і лише обережно відповідав на запитання Олександри Андріївної (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.). Її зацікавленість моїм життям була схожа на методичну та впевнену роботу сапера, який штрикає металевим щупом землю, виявляючи в ній приховані міни. Я бачив її психологічне домінування над собою і розумів, що починаю ненавидіти, як і всіх інших, хто підкорює чи зазіхає на чужу свободу. Тоді я ще не думав, що в її розумінні, мабуть, також зазіхав на їхню приватну територію. Чому Оля мені ніколи не оповідала про «серйозну мамашу» і про покійного батька, колишнього заступника міністра УРСР? Я би міг тихо і непримітно просто «збитися» з теми і цього всього не було б. Я був сліпим йолопом і мав би все здогадатися: запопадливе ставлення колег по кафедрі до Олі, її поїздка за кордон на навчання, дорогий одяг, випадкові та мимовільні згадки про подорожі до Чехії, Туреччини, Ірландії, Британії, Індії, Італії… — це навряд чи можливе для пересічної викладачки з університету з малою зарплатнею. Я був засліплений і ні про що не думав. Мабуть — це така вада усіх ідіотів, які все життя «жують» чужі знання і нездатні думати самостійно, бачити те, що насправді діється під самісіньким носом. Я — як і всі дрозофіли, нема на що нарікати: моя поведінка якраз і має бути хаотичною, непередбачуваною. Можливо, саме таким чином я справлю на оточуючих враження розумної людини? В кожному жарті є доля жарту.

Пригадую, як зажурено дивився на весь той сраний вар’єризм — невисокі меблі з червоного дерева, стилізовані під XIX століття, на міщанські, банальні, дорогі статуетки зі срібла й слонової кістки, на пейзажні картини зі сільськими краєвидами на стінах, — і не знав куди подітися; мене тоді охоплював справжній відчай. Після делікатного допиту про моїх батьків, родичів, мою освіти, роботу та планів на майбутнє (я ляпнув про наукову роботу — й обличчя Олександри Андріївної моментально посіріло), ми перейшли до теми нашого одруження. Мені було моторошно просити в неї благословення, але я все ж таки зважився. Я сказав, що Оля мені страшенно подобається і що ми, можливо, створені одне для одного. Її матір спитала:

— Чому «можливо»? Ви в цьому невпевнені?

— Впевнений, — це слово я вжив мимоволі — через стару звичку говорити про речі з певним припущенням, бо ми нічого не знаємо достеменно.

Я би міг продовжувати і згадати Декартовий принцип cogito, ergo sum[7], про обов’язковість сумніву у пізнані, що, як на мене, повинна сповідувати кожна розумна й вихована істота.

Олександра Андріївна мене перебила, що в питаннях, які стосуються її доньки, не може бути жодних «можливо» і «мимоволі», жодних припущень. Я ще більше знітився, мені хотілося чимшвидше звідти втекти. Вийшла дурна ситуація, що я так і не попросив руки її доньки. Ми відразу перейшли, як сказала матір Олі, до «технічної сторони питання»: визначитися з датою нашого розпису, а потім і весілля. Я пішов від них, підібгавши під себе хвоста. Вдома себе ненавидів за слабкодухість.

Годину тому мав бути розпис. Я не уявляю, що там, у ЗАГСІ, зараз відбувається, скільки там гостей, у якому стані Олександра Андріївна, особливо ж Оля. Я не доїхав на місце призначення, бо вийшов на станції метро «Палац Україна» і пішки повернувся розчищеним від снігу тротуаром до «Либідської». Я не знаю, яка невідома сила мене підкорила і що вона робить з моєю волею, моїми діями. Я машинально сів у холодний тролейбус і повернувся в Голосіїво.

Розстебнувши пальто, я блукаю тихим засніженим Голосіївським парком у темно-синьому костюмі в дрібну чорну смугу, який я позичив у мого колеги з кафедри, викладача культурології. На повні груди вдихаю морозяне повітря і, примруживши від зимового сонця очі, усміхаюся від радості своєї свободи. Ні про що не думаю, лише відчуваю, як у мені все мліє від відчуття дорогоцінної рівноваги. Промерзаю й хочу їсти. Повертаючись додому, думаю про свій обід, який зараз готуватиму, про книги й задуми, про роботу, яку маю виконати. Згадую самітника Канта, про якого маю писати.

Переходячи Голосіївський проспект, бачу молоду сім’ю, яка прогулюється з коляскою. Молодий батько обіймає свою дружину, вона сміється, потім згинається до дитини, поправляючи смугасту кольорову ковдру, якою укрита дитина. Спостерігаю за ними і кажу собі: «І все ж таки Падре не спокушається».

Вдома, варячи макарони, дорікаю собі за те, що з Олею повівся, ніби дешевий, вошивий панк. Це недобре, дуже недобре. Від однієї думки, що вона страждатиме, живучи зі мною, по шкірі бігають мурашки. Я не можу цього допустити. Не маю права.

…ніби солдати останнього бастіону які у відчаї і втратили надію натомість отримали непорушний спокій ніби останній ковток у пустелі перед сліпучим сонцем куди вони рушають мовчки зібравшись під осиротілими деревами закутавшись у сизі тумани їхні ноги не зігріє пишна ковдра теплого снігу їх не покличуть голоси дітвори що грається в тихому парку без страждань без докорів без сміху без здивування їхні обличчя задумані й не тривожні вони йдуть неквапно ніби весь тягар лишився позаду вони йдуть до нового народження імператор міг присвятити їм ці рядки чини говори і мисли як той хто здатний цієї ж миті попрощатися з життям.

Я знаю, що нічого не знаю. Всі думки, всі істини, всі теорії і терміни, вчення і доктрини, гіпотези та закони, нав’язливі ідеї та генеральні лінії — відходи на сміттярці для дурників. Щодо себе, то я абсолютно переконаний, що ДРОЗОФІЛА НАРОДЖУЄТЬСЯ З ПИЛЮКИ. Я з неї прийшов — без минулого і без майбутнього — в неї і повернуся. Закурюю цигарку, жадібно затягуюся, і з полегшенням та усмішкою на устах випускаю дим, заскочений відкриттям такої простої і водночас глибокої істини. Я пізнав себе, а значить пізнав увесь світ. Залишилося одне — визначитися, що робити з цим «відкриттям». І головне — уникати будь-якому смутку, уникати за будь-якої погоди, душевної та кліматичної.

Несподівано дзвонять у двері. На думку спадає, що це може бути Оля. Ліниво підводжуся, одягаю шерстяний светр на ґудзиках, аби не протягнуло. Відчиняю. На порозі — симпатична невисока молода жінка з блідим обличчям і чорними мішками під очима. Я уважно її оглядаю і мені здається, що вже бачилися або ж давно знайомі. Побачивши мене, вона на крок відступає, на її обличчі з’являється тінь непорозуміння, кілька секунд вивчає мене повільним і чіпким поглядом. Лівою рукою жінка несміливо поправляє сріблисту хустину, що покриває плечі, хоча це більше схоже на машинальні рухи чи її невпевненість. Не знаючи, що робити, я киваю їй головою, ніби кажу «я вас слухаю».

— Добрий день, баба Маґда вдома? — озивається стривожений і швидкий голос, а очі починають ретельно обстежувати простір, що знаходиться за моєю спиною. Без сумніву — вона тут була раніше.

— Її більше тут нема. А що ви хотіли?

— Господи, що мені робити? Я більше не можу… — спершись на стіну загального коридору, вона, заплющивши очі, починає сповзати додолу, через що в мене від хвилювання трусяться руки. Я підбігаю до жінки й підхоплюю її, а вона продовжує злякано шепотіти про бабу Маґду.

— Проходьте. Я замість неї.

Вона заходить до моєї квартири, повільно оглядає стіни та все довкола, раптом стає вже спокійнішою, тримається впевнено й вільно. Дивиться на мій стіл, закладений стосами книг і паперів, підходить до вікна і на її обличчі з’являється легка, ніби змовницька усмішка:

— Чоловіки без жінок поволі перетворюються на свиней!

— Чому?

— Погляньте сюди, — показує пальцем на внутрішній простір вікна між шибами, де лежать здохлі мухи, здохлі ще за попередньої власниці квартири. — Тут роботи — непочатий край!

(1999, 2005–2009, Київ)