Тунель, яким ми йшли, почав підніматися вгору. Підіймався так круто, що, аби не висічені сходи, йти по ньому було б неможливо. І повсюди, освітлюючи шлях, горіли вмонтовані в стіни світильники. Часто нас зустрічала сторожа: видно було, що тунель пильно охоронявся. Всі вони, як заведені, піднімали догори руки й вигукували якесь слово, щось подібне до “хайль”, а що воно означало, я ніяк не міг зрозуміти. Можливо, що то було привітання, бо наша сторожа теж дерла догори правиці й гаркала: “Хайль”!
А тунель все тягся вгору — я уже втомився рахувати сходини.
Врешті попереду замерехтіло денне світло, і ми видерлися на поверхню.
На десятки кілометрів простяглося величезне плато. Рівне-рівне, як стіл. Воно обривалося за нашою спиною крутою стіною, а попереду, кілометрів за двадцять, не менше, підіймалася така ж прямовисна стіна гір.
Плато тяглося праворуч і ліворуч, до самого обрію, і всюди, куди оком не кинь, було вкрите полями. Це були, власне, й не поля, а невеликі грядки, обкопані ровами, і в ровах весело дзюркотіла вода. Одні грядки були вкриті рослинністю, інші червоніли щойно скопаним грунтом, на одних тільки сходило, на інших уже дозрівало. Ось велетенські кавуни, по центнеру кожен, не менше, а он кукурудза: на товстелезних стеблинах такі качани, що я навряд чи й утримав би.
І всюди метушилися подібні до Жорки істоти. Вони то пололи, то копали, то саджали, то котили перед собою дозрілі овочі, то пускали в одні рови воду, а інші перекривали. Вони працювали, не розгинаючись, їх ніщо, окрім праці, здавалося, й не цікавило, навіть коли ми проходили мимо.
Наш загін рухався по прямій, як стріла, дорозі, вимощеній білими плитами. Назустріч часто траплялися істоти з величезними кошиками за спинами. Вони йшли узбіччям, по червоній грунтівці. Забачивши нас, ще здалеку падали на коліна, низько вклонялися. Оранги ж проходили мимо з таким виглядом, наче їх і не помічали.
Та ось враз завмерли й вони, вишикувалися вздовж дороги. По дорозі, швидко до нас наближаючись, біг цілий гурт істот, несучи якісь дивовижні ноші, що нагадували старовинні паланкіни, в яких носили колись китайських імператорів; вони були позолочені й завішані барвистою матерією.
Підбігши до нас, істоти зупинилися, обережно опустили на дорогу ноші. Звідти повільно виліз товстелезний оранг, коричневий мундир на ньому аж тріщав, а високий картуз з лакованим козирком був нап’ятий на самісінькі очі. Наша сторожа, ще більше виструнчившись, викинула вгору правиці й заревла: “Хайль!”
Товстун у відповідь махнув недбало рукою, буркнув: “Хайль”. Зупинився навпроти тітки Павлини, втупився в неї очима. Тітка Павлина роздивлялася товстуна з не меншою цікавістю, йому це, мабуть, не сподобалося. Він раптом щось закричав сердито, сторожа підскочила до тітки, вхопила її за плечі, стала гнути донизу, намагаючись поставити її на коліна. Тітка вирвалася, махнула ногою — один із орангів, завиваючи, покотився по дорозі.
І тоді товстун розтулив величезну пащеку і зайшовся реготом. Сторожа, яка кинулася була до тітки Павлини, зупинилася, не знаючи, що робити далі. Товстун же, нареготавшись, ткнув у бік тітки Павлини пальцем і щось запитав.
Наперед одразу ж вискочив старший групи, що полонила нас. Поштиво схилившись, він став щось розповідати, а товстун слухав його і поважно кивав головою. Він ще раз глянув на тітку, потім на мене, не минув поглядом і Жорку, при цьому він гидливо скривився. Щось наказав, показуючи рукою в глиб плато, і старший поштиво схилив голову.
Одвернувшись од нас, товстун посунув до нош, а Сторожа знову загорлала, мов божевільна. Кричав “хайль” навіть оранг, якому дісталося од тітки Павлини. Істоти заметушилися, всаджуючи товстуна, а потім підхопили ноші і швидко побігли далі.
Згодом поля перейшли в садки. Велетенські груші та яблуні, абрикоси й цитрусові росли обіч дороги, і грунт попід ними був так оброблений, що не видно було жодної бур’янини. Істот було тут іще більше: вони то метушилися попід деревами, обкопуючи та поливаючи, то висли на гіллі, зриваючи велетенські плоди: все те вкладалося в кошики, і безконечний потік носіїв тягнувся вподовж дороги. І ще я помітив цікаву особливість: істоти, які несли повні корзини, не падали перед нами на коліна. Падали тільки ті, які йшли впорожні.
Врешті скінчилися й сади, натомість розпочався справжній розарій: стільки квітів, зібраних докупи, я ще ніде не бачив. Квітки наче змагалися одна з одною своєю красою, пахощі стояли такі, що я аж учадів. Літали великі метелики, зависаючи в повітрі, тріпотіли крильцями колібрі, папуги найрізноманітніших кольорів перелітали з гілки на гілку. І тут теж були істоти: вони обстригали кущі, збирали квіти, розбивали нові клумби.
— Здається, прийшли, — сказала тітка Павлина.
Я глянув перед собою і побачив будинки. Вони піднімалися одразу ж за розарієм, викладені з червоної цегли, з гостроверхими дахами, схожі між собою, наче близнюки.
— Схоже на готику, — мовила тітка Павлина: вона захоплювалася архітектурою. — Тільки чому в них такі дивовижні вікна?
Вікна й справді були незвичайні: вузькі та похмурі, вони нагадували бійниці в стародавніх фортецях, і коли ми проходили мимо, то здавалося, що хтось так і цілиться в тебе з лука. А двері були великі, масивні, окуті залізом.
— Справжні фортеці. Кого вони так бояться?
Ми просувалися вузенькою вуличкою, стиснутою отими будинками, і нам траплялося все більше орангів. Усі вони були в такій же коричневій формі, тільки самки носили не картузи, а берети, а малеча замість важких широких ножів, що неодмінно висіли при боці в дорослих, мала невеликі кинджальчики.
Ось мимо нас промарширувала ціла колона: погляди застиглі, важкі щелепи стиснуті, руки і ноги піднімаються в єдиному ритмі: р-р-ра! р-р-ра! р-р-ра! — б’ють по бруківці важкенні підошви, а попереду, пихато надимаючи груди, крокує розцяцькований дивовижними значками оранг. І в усіх звисають плазмові пістолети і ще якась зброя, я такої й не бачив.
Колона йде серединою вулиці, і оранги, що на тротуарах, зупиняються, кричать захоплено: “Хайль!”, а самки кидають квіти. Діти ж прилаштовуються позаду колони і, наслідуючи дорослих, намагаються так само вимахувати руками й молотити ногами бруківку.
— Вони й справді тут усі божевільні, — бубонить тітка. — Суцільний воєнний психоз!
Ми теж не лишаємося непоміченими: оранги зупиняються, показують на нас руками, перегукуються збуджено. Деякі йшли поруч, намагаючись краще нас роздивитися. Запитують про щось сторожу, дехто навіть намагається доторкнутися до мене чи до тітки Павлини. На Жорку ж не звертають уваги. Чи не тому, що він такий схожий на місцевих істот?
Вулиця раптом скінчилася, ми вийшли на велику площу. Посеред площі височів пам’ятник: велетенський оранг, відлитий з чорного металу. На низький лоб начесаний чубчик, під широким розплюснутим носом з вивернутими ніздрями — дві смужки вусиків. “Адольф Гітлер”, — прочитала тітка Павлина напис на цоколі й голосно зареготала. Я теж розсміявся, дивлячись на оцього орангутангоподібного Гітлера, хихикнув і Жорка, і ми замало не поплатилися за цей сміх життям: сторожа, визвірившись, накинулася на нас з палицями. Лише різкий вигук старшого врятував нас од можливої смерті, але вони все ще довго гарчали, кидаючи на нас люті погляди.
Ми підійшли до помпезного палацу, що замикав площу. Мармурові сходи, височезні колони з червоного граніту, той же готичний дах, тільки ще вищий, а вгорі, на гостроверхому шпилі, звисав важкий прапор. На ньому той же знак, що й на бляхах орангів, які нам стрічалися: волохата рука стискає за горло силует венеріанина, а нижче — фашистська свастика.
За колонами було видно двостулкові двері: у них можна було провести слона! Оббиті відполірованою бронзою, вони так сяяли, що аж очі сліпли, а по обидва боки завмерла варта: ті ж оранги у коричневій формі, озброєні пістолетами.
Варта була не лише коло дверей: довкола палацу походжали озброєні оранги. Вони підозріло оглядали кожнбго, хто проходив мимо, а нас, мабуть, помітили здалеку. І ледве ми наблизилися до палацу, як у великих дверях одчинилися маленькі дверцята і звідти появився ще один оранг.
Це була, мабуть, неабияка “цяця”, бо вартові враз підняли руки і закричали: “Хайль!” А наші охоронці виструнчилися так, що в них аж хребти затріщали.
“Цяця” повільно спускалася сходами. Вона теж була в коричневій уніформі, а бляха на грудях мала вдвічі більший розмір, аніж у інших орангів.
“Хайль!” — заревла наша сторожа, коли “цяця” підійшла впритул. “Цяця” недбало махнула рукою, підозріло в нас втупилася. Потім, звертаючись до тітки Павлини, щось різко спитала.
Тітка Павлина стенула плечима.
— Не розумію!
“Цяця” повторила запитання.
— Та кажу ж, що не розумію! — вже розсердилася тітка Павлина.
Тоді “цяця” підняла руку, клацнула пальцями. Й одразу ж поруч із нею, ми й не помітили звідки, виріс ще один оранг. Догідливо схилившись перед “цяцею”, він вислухав те ж саме запитання, а потім уже звернувся до нас:
— Герр штурмбанфюрер запитує, хто ви такі? Звідки ви прибули?
— Ми — вчені. А прибули із Землі.
“Цяця” вислухала, і морда її стала ще більш підозрілою.
— Ви — шпигуни? Ви забралися сюди, щоб вивідати наші воєнні секрети?
— Які там шпигуни! — обурилася тітка Павлина. — Ми — вчені! Розумієте — вчені!
“Цяця” мов і не чула: продовжувала одне й те ж:
— Вас послали наші одвічні вороги? Ви збиралися вчинити замах на нашого божественного фюрера?.. Відповідайте, якщо хочете лишитись живими!
— Що за дурниці! — обурилася тітка Павлина. — Який фюрер? Який замах?
— А це тоді хто? — ткнув тлумач у бік Жорки пальцем.
— Це — син нашого друга, видатного вченого…
— Це — дитина нашого одвічного ворога, — перебив тітку тлумач. — Вони лише й мріють про те, щоб знищити нашу расу! Але в них нічого не вийде: ми їх врешті-решт переможемо й запануємо над світом!
Я нічого не розумів. Які вороги, які ще раси? Чому ці оранги так прагнуть панувати над кимось? Що їм, місця на Венері замало? І хто такі шпигуни? І фюрер, якого ми маємо начебто вбити? Не інакше, ми маємо справу з божевільними…
— Ми вас кинемо до в’язниці й будемо тримати доти, поки ви в усьому не зізнаєтесь! — закричала розгнівана “цяця”.
— Нам зізнаватися ні в чому! — запально відповіла тітка Павлина. — І не боїмося ми ваших в’язниць!
— Ведіть їх! — гаркнула вкрай розгнівана “цяця”. — І не спускайте з них очей.
Сторожа одразу ж ухопила нас за руки, поволочила геть. Штовхала у спини, гарчала погрозливо, а в похмурих очах була така лють, що я чекав або стріли в спину, ало палиці на голову. Тому й не роздивився, як слід, куди нас вели: отямився лише перед важкою чорною брамою з колючим дротом вгорі. Брама наче тільки й чекала на нас: одразу ж одчинилася, і звідти вибігли оранги в коричневому. Одразу ж ухопили нас за руки, потягли в двір.
Потім нас знову допитували: в кімнаті з чорними стінами й стелею, з чорним склом у вузьких вікнах-бійницях. Домагалися зізнання, що ми шпигуни й агенти якоїсь іноземної держави, що хотіли вбити якогось там фюрера. Та не домігшись нічого, повели в інше приміщення: величезний квадратний коридор, так яскраво освітлений, що я спершу аж замружився. І праворуч і ліворуч в коридор виходили заґратовані двері. Над ґратами, на великих таблицях, було щось написано: знайомими літерами, якими користувалися й ми, але якісь незрозумілі слова. Над одними було: “Итнемеле інвирдіп”, ще над одними: “Іцничолз інчитілоп інчепзебен овилбосо”. Що означали ті написи, я не міг зрозуміти, як не вчитувався. Всі камери були порожні, лише в тій, над ґратами якої висіла таблиця “Итнемеле інвирдіп”, сиділо кілька орангів. Вигляд у них був настільки жалюгідний та нужденний, що мені їх стало жалко, хоч я, чесно кажучи, усіх їх повбивав би!
— Хто то? — поцікавилася тітка Павлина: вона навіть тут, у в’язниці, все роздивлялася так, наче її привели в лабораторію.
— Підривні елементи, — буркнув тюремний перекладач.
— А тут що написано?
Тітка ткнула пальцем в найбільшу таблицю.
— Особливо небезпечні політичні злочинці, — прочитав перекладач. І мстиво додав: — Саме тут ви й будете сидіти!
Тітка Павлина не зводила очей з таблиці. Вона аж губами ворушила, щось про себе читаючи.
Ось її очі радісно зблиснули, вона показала вбік таблички з написом: “Итсіхрана”.
— А там написано: “Анархісти”?
— Анархісти, — ствердив ошелешений перекладач.
— Зрозуміло! — сказала тітка Павлина. — Як я не здогадалася одразу?
Вона вся аж сяяла, така була задоволена. І тільки ми залишилися самі в камері, як поділилася з нами своїм успіхом:
— Знаєте, хлоп’ята, що в них за мова? Звичайнісінькі наші слова, тільки перекручені задом наперед!
— Як це — задом наперед?
— А отак. Оце як у нас зветься?
— Ну, стіна.
— А по-їхньому буде: анітс… А оце?
— Підлога.
— А в них — аголділ… Не вірите? Тоді проведемо невеликий експеримент. Хочете, я попрошу в сторожі води?
Мені одразу ж захотілося пити. Так захотілося, наче я цілий вік росинки у роті не мав. Жорка теж облизав губи.
— Хочемо!
— Тож слухайте: я підійду зараз до ґрат, гукну наглядача і скажу: — “Принеси нам води”.
— Так він вас і зрозуміє!
— А я вимовлю ці слова по-їхньому. Стежте за мною.
Тітка пішла до дверей, заторсала ґратами. По той бік одразу ж виникла чорна постать наглядача.
— Идов ман исенирп! — вимовила по-складах тітка.
Оранг вирячився на тітку так, наче його стукнули чимось важким по тім’ю. Потім щось вигукнув, побіг у глиб коридора. За якийсь час повернувся уже з іншим орангом.
— Идов ман исенирп! — повторила їм тітка Павлина.
Другий оранг ляснув себе по стегнах і зареготав. А дивлячись на нього, заіржав і наш наглядач.
— Идов!.. Идов!.. — уже кричала сердито тітка Павлина. — Води, йолопи ви неотесані!
— Вони ж цього не зрозуміють! — здобувсь я на слово.
Тітка Павлина торснула востаннє грати й відійшла од дверей. Вигляд у неї був зовсім убитий.
— Невже я помилилася? — бубоніла вона.
Оранги ж, нареготавшись, зникли. Та невдовзі знову появилися: наглядач ніс повне відро води.
— А що! — святкувала свою перемогу тітка Павлина. — Я ж вам казала!
Ми змушені були схилитися перед її геніальністю. Тим більше, що вода була як ніколи смачною.
Я сумнівався тільки в одному:
— А чому тоді “Адольф Гітлер” написано не задом наперед? І слово “хайль”?
— Мабуть, оранги, запозичивши фашистську термінологію, вирішили зберегти окремі слова незмінними, щоб підкреслити їхню значимість. Як найголовніші атрибути фашизму… Але поки що це лише припущення. — Тітка Павлина терпіти не могла не підтверджених висновків. — Побачимо.
Жили ми два дні в отій камері.
Першого ж дня, десь аж під вечір, тітку Павлину потягли на допит. Ми з Жоркою місця собі не знаходили, чекаючи на тітку. Нам все здавалося, що її катують, добиваючись зізнання у шпигунстві. Побачивши її в коридорі, ми так і кинулися до ґрат. Тітка Павлина була ні закатована, ні побита. Навпаки: очі її сяяли.
— Знаєте, із ким я щойно розмовляла? — запитала вона, як тільки зачинилися за нею двері. — З твоїм, Вітю, татком!
Серце моє так і тьохнуло:
— З татком!.. Він теж у в’язниці?
— Ні, не у в’язниці… Угадайте, хто він зараз такий?
Я терпіти не можу оцю тітчину звичку: як що, так і задавати загадки! Мені аж сльози навернулись на очі!
— Гаразд, скажу вже, якщо ви такі недогадливі. — Тітка помітила, мабуть, мій стан. — Твій, Вітю, татко, в цій країні неабияке цабе. Він особистий історик самого фюрера.
— Історик?.. Фюрера?.. Нічого не розумію!
— Оранга Третього. Що править нині оцим краєм. Фюрера й напівбога оцієї вищої раси.
— А хто ж тоді бог?
— Богом вони проголосили Гітлера. Того самого, пам’ятник якому ми бачили. А фюрер — його наставник на Венері й обов’язково повинен мати ім’я Оранг. Це уже третій… Отже, перед ним було вже два…
— А як татко потрапив у історики? І чому вони його не тримають, як оце нас, у в’язниці?
— Про це я розпитати не встигла… Поки що можна лише здогадуватись… Отой Оранг, мабуть, дуже славолюбна істота, як і всі тирани, до речі. Тож довідавшись, що татко — соціолог-історик, та до того ж ще й мешканець Землі, він його й призначив особистим істориком. Татко мусить записувати все, що б той Оранг не сказав чи не зробив, аби потім прославити його у віках…
— І татко погодився?
— А що йому лишалося робити?.. До того ж, у нього не було вибору: або погодитись, або довічне ув’язнення. А це ж чудесна можливість вивчити здичавілих істот, до того й прагнув твій татко! — вигукнула тітка Павлина. Вигукнула з таким ентузіазмом, що я вже вкотре переконався: у тітки власні погляди на деякі речі й обставини.
— А де мій татко?
Жорка! Захопившись розмовою, ми про нього й забули. А він стоїть поруч, жалісно скліпує повіками.
— З твоїм татком справа трохи складніша, — почала тітка Павлина: їй мов аж незручно було перед Жоркою. — Бачиш, оранги проголосили себе вищою расою, яка покликана панувати над іншими. Вашу расу вони вважають нижчою, расою рабів, напівтварин, яку треба було підкорити або знищити…
— Вони мого татка убили? — по-своєму зрозумів те пояснення Жорка.
— Ні, твій татко живий! Але вони не могли примиритися з тим, що твій татко — видатний учений. Тож Вітиному таткові довелося сказати, що твій татко — його слуга… Це, до речі, пораяв йому твій, Жоро, татко, — поспішила додати тітка Павлина, бо обличчя Жорчине так і скривилося в болісній гримасі.
— А що буде зі мною? — запитав Жорка так, що у мене аж серце стислося.
— З тобою теж усе буде гаразд, — утішила його тітка Павлина. — Ми вже все обмізкували з Вітиним татком. Тільки тебе доведеться назвати моїм слугою… Слугою ти, звісно, будеш лише в очах орангів, щоб вони тебе не чіпали. Так що нашийник хай тебе не хвилює…
— Нашийник! — в один голос вигукнули ми.
— Без нашийника, на жаль, тут обійтися не можна, — зітхнула тітка Павлина. — За суворими законами цієї країни перший же оранг, застукавши Жору без нашийника, має на місці скарати його на смерть.
— І мій татко носить нашийник? — запитав украй знічений Жорка.
— Напевне… Хоч я точно не знаю. Але ти, Жоро, повинен бути вище од цього. Маєш весь час пам’ятати, що для нас ти лишаєшся тим, ким насправді і є… Пам’ятатимеш?
— Пам’ятатиму, — пообіцяв сумно Жорка. Я підійшов до нього, обійняв міцно за плечі:
— Я буду завжди з тобою! І хай спробує хоч одна з цих гидот тебе зачепити!
Жорка лише усміхнувся невесело. Тітка Павлина наче аж ображено запитала:
— Чому ви не цікавитесь, що буде з нами?
— А й справді, що вони збираються з нами робити?
— Бачите, коли б тітка вам не нагадала, ви про це й не подумали б… Татко сказав, що він негайно піде до Оранга Третього й замовить слово за мене. Скаже, що я — видатний генний інженер, що відповідає, власне, правді, — додала тітка з властивою їй скромністю.
— А хіба оранги цікавляться генною інженерією?
— Ще й як!.. Ви ж, сподіваюсь, бачили отих істот, що працювали на плантаціях?
— Отих рабів у нашийниках?
— Так, рабів… Хоча їх важко назвати рабами після того, про що я дізналася од твого, Вітю, татка.
— А хто ж вони?
— Це скоріше роботи з живої тканини. Запрограмовані на певний вид трудової діяльності. Одні з них — садівники, інші — овочівники, ще інші працюють на фермах. А є й такі, що працюють в промисловості і навіть у сфері обслуговування: вся продукція виготовляється лише їхніми руками. Є ще й роботи-слуги, ви їх уже бачили, і навіть роботи-мисливці. У них нюх, до речі, не поступається собачому…
— А що ж тоді роблять оранги?
— Вони тільки наглядають за цими істотами. Хоч, власне, особливого нагляду тут і не потрібно: ці істоти запрограмовані так, що вони просто не можуть не працювати. Позбав їх звичної праці, й вони одразу ж помруть.
— Та-ак, — сказав я вражено. — Це ще гірше за рабство. Раби хоч повставали проти своїх рабовласників… Спартака пам’ятаєте, тьотю?
Тітка Павлина лише кивнула головою: вона ще не скінчила.
— Як ви думаєте, де вони беруть стільки цих істот?
— Вирощують на генних фабриках?
— Так, Жоро, ти вгадав. У них, виявляється, вже є кілька десятків таких фабрик, а заплановано збудувати ще більше.
— Навіщо їм стільки? — здивувався я. — Вони тут і не помістяться, оті всі істоти!
— Отут ми наближаємося до основного… Тільки глядіть — це величезна таємниця! Татко попередив, що за її розголошення карають смертю. Тож не проговоріться нікому!
Ми гаряче запевнили тітку Павлину, що не проговоримося. Що ми, маленькі? До того ж кому тут проговоритися? Отим роботам, чи орангам?
— Гаразд, я знаю, що ви в мене розумні хлопці, — заспокоїла нас тітка Павлина. Одвела аж у кінець камери, зашепотіла:
— Оранги планують виростити багатомільйонне військо. Істот, які не знають, що таке страх, для яких померти в бою так же природно, як гам поїсти. Якими володіла б одна лише нав’язлива ідея: винищити, Жоро, усіх твоїх співвітчизників. Усіх до ноги… Ви уявляєте, що станеться, коли їм удасться здійснити цей задум? Багатомільйонна армія, озброєна до зубів, рушить у похід на мирних жителів, які ніколи й зброї в руках не тримали. Для яких одна лише думка про вбивство викликає таку непоборну відразу, що жодна сила у світі не змусить їх проливати кров живих істот. Уявляєте?
Ми уявляли. Стояли й пригнічено мовчали. Аж тепер я відчув по-справжньому, що таке фашизм і що він з собою несе. І як добре, що в нас, на Землі, сотні років тому він був знищений! Навіть коріння не лишилося од нього!..
— Отже, тепер ви розумієте, чому Оранг Третій мусить зацікавитися моєю особою?
— Ви збираєтесь працювати на генній фабриці?! — аж одсахнувся од тітки Жорка.
— Не на фабриці: фабриці досить рядового інженера. Мене, певно, пошлють в центральну лабораторію…
— І ви погодитесь?! — уже закричав я.
— Не кричи, бо почують!.. А чому б і ні? Мусимо ж ми якось вирватися з цієї жахливої в’язниці? Чи гнити тут довіку?
— Я з вами нікуди звідси не піду! — мовив Жорка: очі його аж іскрилися.
— І я не піду!
Тітка Павлина навіть не образилася: усміхнулася схвально. А ми стояли й ошелешено дивилися на неї.
— А хто вам сказав, що я буду конструювати потрібних їм убивць? — запитала вона. — Хто вам сказав, що ми будемо на них працювати? Вони запідозрили в нас шпигунів, — що ж, ми й станемо розвідниками! Ми вивідаємо всі їхні таємниці, щоб завчасно їх знешкодити. Зірвати пекельні їхні плани…
— Розвідниками? Ух, ти! — Я аж застрибав навколо тітки Павлини. А Жорка колесом пройшовся по камері.
— Тихше, ви, шалапутні! — вгамовувала нас тітка Павлина. — Ви що: хочете, щоб варта щось запідозрила?
Ні, цього ми не хотіли. Тому й заспокоїлись одразу.
— А коли я побачуся з татком? — запитав я тітку Павлину. Зараз, коли я довідався, що татко десь поруч, мені нетерпілося щонайшвидше зустрітися з ним.
— Скоро побачиш, — пообіцяла тітка. — Можливо, що й завтра… Тільки, Вітю, запам’ятай твердо одне: жоден оранг не повинен здогадатись, що це твій татко! Що ви з ним навіть знайомі.
— Чому?
На моєму обличчі, мабуть, відбилося таке розчарування, що тітка Павлина знов не втрималася од сміху.
— Це може викликати зайву підозру, — пояснила вона. — Вони повинні думати, що ти — мій асистент, а татко для тебе — абсолютно стороння людина. Як, до речі, і для мене… Отже, ти не смій до татка навіть підходити! Чуєш?
Та чую! Тільки ніяк ще не можу зрозуміти, для чого така конспірація. Ну, та коли це потрібно для розвідки…
Згодом ми всі заснули на кам’яній підлозі, бо в камері не було нічого, окрім підлоги й стін. Тому й переверталися всю ніч з боку на бік, а мені до того ж весь час снилися тривожні сни. То мама снилася: що її теж взяли в полон. То татко: наче його скидають, зі скелі. А під кінець приснилося найстрашніше: наче мене переробили на робота. На оту безсловесну істоту. Я аж закричав і одразу ж прокинувся.
Краше б і не спав!
Другого дня нас повели до палацу: Оранг Третій виявив бажання з нами зустрітися.
Подивилися б, що сталося з тюремною обслугою, коли вона дізналася про це! Оранги мало не на животах повзали перед нами, споряджаючи на ту зустріч. Принесли мені й тітці Павлині одяг з якоїсь золотої тканини — пишні халати з довжелезними, до п’ят, рукавами, накинули шанобливо на плечі. А для ніг — чудернацькі капці, так само розшиті золотом, із загнутими високо носаками. Я на тітку Павлину як глянув — так і скорчився од сміху.
— На себе краще глянь! — образилася тітка.
А нещасному Жорці дістався куценький фартушок і нашийник. Теж позолочений, але Жорці було од того не легше.
— Не буду я його надівати!.. Не буду!.. — В Жорки аж сльози навернулись на очі. — Що я — тварина?!
— Ти — розвідник, — тихо сказала тітка Павлина.
— А ви оце наділи б? — з огидою показав на нашийник Жорка.
— Наділа б… І не впадала б в істерику…
Жорка нарешті скорився:
— Одверніться, — буркнув похмуро.
— Нічого, Жоро, це ненадовго, — втішила його тітка Павлина.
Начальник в’язниці, який учора кричав на нас грубо, сьогодні догідливо провів за ворота. А там на нас чекали ноші, одні — для тітки Павлини, другі — для мене.
— Ми краще пройдемося, — сказала тітка Павлина, жаліючи Жорку.
— Цього робити ніяк не можна! — твердо сказав перекладач. — Гості Оранга Третього прибувають до палацу тільки в почесних ношах!
Он як: ми уже почесні гості! Що ж, мусимо сідати в ноші! Тільки вмостилися, як істоти, що стояли по обидва боки, вмить нас підхопили. Попереду нашого кортежу біг величезний оранг й, розмахуючи позолоченою палицею, весь час вигукував:
— Дорогу гостям Оранга Третього!.. Дорогу гостям нашого божественного фюрера!..
Позаду ж біг Жорка, похмурий, як ніч. А за ним уже — озброєна до зубів сторожа.
Піднесли до палацу, опустили додолу. Та ж “цяця”, що й учора, зустріла нас перед сходами, тільки була вона тепер не сувора й поважна, а улесливо всміхнена. Схилила голову, розвела поштиво лапи, запрошуючи до палацу.
Тітка пішла першою, я — за нею, як її асистент, а Жорка — за мною. Та не встиг він і двох кроків ступити, обличчя “цяці” одразу ж аж пересмикнулось од люті. Він щось вигукнув, і два оранги ухопили Жорку за плечі, поволочили геть.
— Не смійте! — закричала тітка Павлина,
— Ми не можемо пустити цю брудну істоту в палац, — пояснив нам тлумач. А оскільки ми все ще стояли, до краю обурені, він нас став заспокоювати: — Та ви не хвилюйтеся, нічого лихого з вашим слугою не скоїться. Поки ви будете на прийомі, його потримають у клітці…
У клітці? Нещасний Жорка! Нас із тіткою Павлиною втішало лише те, що він не даремно страждатиме. Я б сам погодився на клітку й нашийник, аби йшлося про долю землян.
Тож тримайся, Жоро! Тримайся, хоробрий розвіднику!..
Піднялися тим часом по сходах, зупинилися перед масивними, окутими бронзою дверима. “Цяця” піднесла догори руку, двері відразу ж одчинилися, ми ступили до величезного залу.
Все довкола сяяло золотом. Позолочені стіни й стеля, золоті колони, золоті вікна-бійниці, навіть килим під ногами був витканий із золотої тканини. Попід стіною стояла завмерла варта в коричневій уніформі, з величезними золотими бляхами на грудях, з важкими пістолетами, а попереду, при самій стіні — гігантська статуя, дивовижно подібна до тієї, що височіла на площі. Ті ж вусики, той же чубчик, начесаний на вузький лоб, та ж важка щелепа, — я подумав, що це — ще одне зображення Гітлера, але коли підійшли ближче, то тлумач нам побожно прочитав: “Оранг Третій, фюрер великої нації”. Зупинившись перед статуєю, “цяця” викинула догори руку, тричі вигукнула: “Хайль!” І статуя враз ожила: високо піднялася позолочена рука, ворухнулася щелепа, одкрилося чорне провалля пельки. Щось заскрипіло, захрипіло всередині, потім гаркнуло: “Хайль!” І статуя, клацнувши щелепою, опустила руку.
— Оранг Третій вітає вас, земляни! — прошепотів тлумач.
Він, мабуть, чекав, що ми теж задеремо руки догори, але ні я, ні тітка й не подумали цього робити.
Рушили далі. Минули ще цілу анфіладу кімнат, з такими ж позолоченими стелями й стінами, із застиглою повсюди вартою. Тільки тут замість статуй висіли картини. Величезні та помпезні, всі вони зображували Оранга Третього.
Врешті, ми ввійшли до велетенської зали, де товпилися оранги з бляхами ще більшими, аніж у нашої “цяці”. Всі вони поштиво завмерли попід стінами, а попереду, на високому позолоченому троні, сидів Оранг Третій.
— Дивися на нього! Тільки на нього! — шепнула вимогливо тітка, бо поруч, біля самого трону, стояв мій татко.
Але я не міг не дивитися на татка: я ж його стільки не бачив. У мене аж у горлі залоскотало, аж стало гаряче в грудях.
Татко стояв так непорушно, мов нас і не помітив. На ньому був якийсь чудернацький одяг із срібної тканини, в руках — грубезний записник і ручка з магнітним пером. Ось Оранг Третій поворухнувся, розтулив величезного рота, і татко одразу ж подався у його бік, а перо насторожено завмерло над розкритим блокнотом.
Оранг Третій прокашлявся, і довкола прокотився улесливий шепіт:
— Слухайте, слухайте! Зараз говоритиме фюрер!
Я нарешті одірвав погляд од татка, бо тітка Павлина вже аж шипіла на мене. Перевів погляд на Оранга Третього.
Це була вже стара мавпа, шерсть на ній аж посивіла, м’ясисті щоки звисали на стоячий комірець мундира. Очі в неї були вицвілі й порожні, а вусики й начесаний на брови чубчик ріденькі й убогі.
Він ще раз відкашлявся (“Слухайте, слухайте!” — знову прокотилося залою) і став говорити.
Спершу я чув лише голос, бо Оранг Третій не говорив, а кричав. Спочатку вигукував окремі слова, а потім цілі фрази. Він увесь аж затрусився од крику, очі налилися кров’ю, обличчя набрякло.
— Ми — велика нація панів! — вигукував він (а тлумач перекладав). — Ми покликані панувати над світом!.. Ми очистимо Венеру од нижчої раси й збудуємо тисячолітню імперію! На нас покладена велична історична місія, і ми її виконаємо за будь-яку ціну!..
— Хайль!.. Хайль!.. Хайль!.. — шаленіли довкола оранги.
— Ви, земляни, повинні допомагати нам у цій священній справі! Ви дали нам Ніцше й Гітлера, тож співробітничайте з нами!..
— Хайль!.. Хайль!.. Хайль!..
Оранг Третій клацнув щелепою і вмовк. Очі його знову спорожніли. Тітка Павлина щось відповіла, тлумач переклав, але я не розібрав нічого: був оглушений галасом.
Потім нас по черзі підвели до Оранга. Він подав мені мляво руку, знову щось закричав, я аж відсахнувся, бо подумав, що то він на мене розсердився, але тлумач заспокоїв: Оранг Третій цікавиться, чи мені тут сподобалося.
Після того, як Оранг Третій порозмовляв отак із нами, нас стали знайомити з присутніми в залі. Тут був і Ранг — товстелезний та жирний, й Анг — низенький, худющий ще й клишоногий; і Нг — з крижаними очима за старомодним пенсне, — татко мені потім розповів, що їм чудернацькі оті імена присвоюють відповідно до посади: чим нижча посада, тим менше у ньому літер. Так що решта придворних має всього лише одну літеру — Г.
— А решта орангів? — поцікавився я.
— Решта зовсім не має імен. Імена мають право носити лише вожді і придворні.
Перший заговорив із нами Нг:
— Як вам сподобалася наша в’язниця?
— Дуже! — відповіла з іронією тітка. — Нічого подібного мені ще не доводилося бачити!
Обличчя у Нг враз стало таке, наче він поклав до рота солодку цукерку.
— О, я покажу вам і інші в’язниці!.. Жаль, що вас не познайомили із крематоріями… Ми зробимо чудесну екскурсію по концтаборах!.. Вони, щоправда, поки що майже порожні, але я плекаю надію, що незабаром розпочнеться війна і ми їх миттю заповнимо…
— О, так, — втрутився Анг. — Хоч ми — нація, яка щиро прагне миру, але прокляті венеріани весь час провокують нас на воєнні дії! І ми по них рішуче ударимо, коли настане наш час. Фюрер поведе нас до перемоги!
— Гр-р-р! — схвально прогарчав Оранг Третій.
Після офіційного прийому був банкет. Ми перейшли до іншої зали, де вже стояли накриті столи, сіли поруч із фюрером: отут — тітка, тут — я, а поруч зі мною — татко. На величезних тарілках лежали гори м’яса, височіли багатолітрові бутлі з якоюсь прозорою рідиною, а перед кожним стояли літрові келихи. Прислуга, яка подавала на стіл (обслуговували нас оранги в лівреях, гаптованих золотом), тільки ми посідали, вмить наповнила келихи рідиною із бутлів.
— Не пий! — шепнув мені татко.
Я і не пив — тільки попробував. І довго по тому студив язика: наче вогню лизнув. Оранги ж перехиляли келих за келихом, запихалися, давлячись, м’ясом. І за кожним келихом:
— Хайль!.. Хайль!.. Хайль!..
У мене аж голова під кінець розболілася.
Коли ж оранги добряче сп’яніли й горлали, не слухаючи один одного, татко нахилився до мене:
— Як там мама? Не обертайся, щоб ніхто не помітив!
Нахилився над тарілкою, вдає, що крім їжі ніщо його не цікавить.
Я йому відповів, що мама жива-здорова, навіть вилітала на його пошуки. Це коли знайшли оті браслети з пеленгаторами.
— Вони нас захопили зненацька, коли ми спали, — пояснив татко. — Ми й отямитись не встигли…
Я хотів запитати, що ми будемо робити далі, але тут зчинилося таке, що нам було не до розмови: п’яний Нг ухопив величезний маслак і тріснув ним Ранга. Той заревів, як бугай, і навалився на Нга. Він його задушив би, аби не слуги в лівреях: кинулися до них, розтягнули в різні боки.
— У в’язницю!.. В концтабір!.. — верещав геть пом’ятий Нг.
Ранг же, важко одсапуючись, повзав по паркету: збирав ордени, що пообривалися під час сутички.
Я боязко оглянувся на Оранга Третього. Того зовсім розвезло: схилившись, він обіймав за плечі тітку Павлину, щось їй п’яно на вухо ревів. Тітка Павлина аж морщилася, але вирватись, очевидно, не сміла.
Тітку Павлину, сам того не відаючи, врятував Анг. Піднявши повен келих, він виголосив тост за фюрера. Говорив з півгодини: виклав всю історію фашистського руху орангів.
— Нижча раса твердить, що у неї більше звивин у мозкові, аніж у нас, — сказав він між іншим. — Хай буде так. Ми не будемо це заперечувати: ми цим пишаємося! Зайві звивини вищій расі можуть тільки зашкодити. Наш ідеал: мозок з однією-єдиною звивиною, по якій надходять лише команди начальства і мудрі гасла нашого великого фюрера. Тож за майбутнього володаря світу з єдиною звивиною, за нашого дорогого Оранга Третього! Хайль!
Під дикий рев Оранг Третій вихилив черговий келих і зовсім розкис: важко посунувся з крісла. Прислуга його підхопила, понесла поштиво у двері. Скориставшись тим, що майже всі з’юрмились навколо фюрера, покинули бенкетний зал і ми.
— Віднині ви будете жити недалеко од лабораторії генної інженерії — казав нам татко по дорозі з палацу. — Ви повинні розвідати, як далеко вони просунулися в конструюванні тих воїнів. Тим більше, що тобі, сестро, теж доведеться брати в цьому участь.
— Ну, я їм наконструюю! — пробубоніла тітка Павлина.
— Гляди, будь обережнішою! — застеріг її татко, — Тут кожен третій стежить за двома іншими, а кожен другий — шпигує за третім.
— Не турбуйся. Мене не так легко впіймати!
— А ти, Вітю, допомагай тітці…
Я лише кивнув головою: що й казати! Хай краще татко нам скаже, як ми всі звідси виберемося. Адже татко не думає бути тут до самої смерті?
— Не думаю, — відповів мені татко. — Ми із Ван-Геном уже не раз про це радилися. І навіть є один план… Але про це поговоримо згодом. Поки що ж нам треба розстатися: сторожа починає на нас поглядати…
Татко помахав нам недбало рукою, повернувсь до палацу. А ми пішли до нош. І тільки підійшли, як сторожа привела Жорку.
Я думав, що побачу товариша ображеного і сердитого, адже він сидів щойно у клітці, а Жорка веселий-превеселий. Мало не скаче.
— Ти чого? — запитав я здивовано.
— Нічого.
— З тобою щось сталося?
— Сталося, тільки тобі не скажу!
Ну, й не треба! Подумаєш!.. От не буду допитуватись — він же перший не витримає!
І він таки не витримав: я ще й до нош не дійшов, як він мене — смик за рукав!
— Я зустрів свого татка!
— Ну-у?.. Де?
— У клітці. Ми сиділи разом. Адже ви тепер — пани, а ми — нижча раса, — не втримавсь, аби не вколоти.
— Знаєш що, в тебе зуби цілі?!
— Ну, гаразд, не сердься… Поки ви там гостювали, я багато що взнав…
— Що?
— Потім розкажу. А зараз лізь на ноші.
Це мене так зацікавило, що я навіть не дивився, куди нас несуть. Отямився лише перед невеликим двоповерховим будинком, що геть потопав у квітах.
Поряд були такі ж будиночки, а позаду стриміла величезна кубічна споруда. З бетону й скла.
— Генна лабораторія, — пояснив мені Жорка: він таки не марнував у клітці часу. — Там твоя тітка працюватиме. А отут будемо жити.
Мені дісталася окрема кімната — на другому поверсі. Тітці ж Павлині аж три: спальня, передпокій і робочий кабінет, заставлений стелажами з фільмотекою. Тут була зібрана величезна бібліотека: тисячі книжок, сфотографованих на плівку. А на спеціальній підставці — проектор.
Тітка Павлина одразу ж вчепилася в той проектор і забула про все на світі. Тепер, коли не перегляне всі стелажі, не заспокоїться.
У мене ж у кімнаті не було нічого, крім шкур антилоп.
— А де ж ліжко?
— Ліжок тут і не бачили, — відповів мені Жорка: він і це вже знав. — Оранги сплять прямо на шкурах.
Я примірився до найбільшої шкури, ліг. А чого, можна спати! Навіть цікаво.
— А де твоя кімната?
— Кімната? — засміявся гірко Жорка. — Ти що, забув, що я — ваш слуга? Мені належить жити в підвалі, разом з іншими слугами. І спати не на шкурах, а на підстилці з гілля.
— Знаєш що, давай жити разом!
Жорка заперечливо похитав головою:
— Не можна.
— Чому? Ти що, боїшся, що нам двом тут місця не вистачить? Та ти глянь, скільки тут шкур!
— Не можна, — ще раз повторив Жорка. — Ти забуваєш, що я — ваш слуга. Представник нижчої раси. Татко мене попередив. Бо оранги можуть убити. Ти ще не знаєш по-справжньому, що це таке — фашизм.
— А ти знаєш?
— Знаю… Татко розповів, поки сиділи у клітці… Ну, я пішов у підвал. Бо оранги ще можуть помітити, як слуга розмовляє з господарем.
Бідний Жорка, йому набагато зараз важче, ніж нам! Носити отой нашийник, падати на коліна перед кожним орангом… Спати в підвалі, серед отих напівроботів… Бр-р-р-р… Я нізащо не зміг би!
Зажурений, пішов до тітки Павлини.
— Чого це ти, мов у воду опущений?
Розповів про Жорку.
— Чи не можна домогтися, щоб він хоч спав разом зі мною?
— Не можна, — відповіла тітка Павлина. — Ми не повинні дратувати орангів… Жорка — розумний хлопчина і на нас не ображатиметься. Адже це — необхідність…
Я лише зітхнув. Підійшов до вузького вікна, став роздивлятися споруду, що стояла навпроти. Вона нагадувала величезний куб: суцільна стіна, зовсім без вікон. Ще й обнесена високим парканом з колючого дроту. І по той бік, вздовж паркану, сюди-туди походжають озброєні оранги.
Цікаво, що там усередині? Я ще ніколи не був у генній лабораторії. І навіщо її так охороняють? Од кого?
— Ми скоро туди попадемо?
— Мабуть, що скоро… Можливо, що й завтра…
Тітка Павлина як у воду дивилася: другого дня, після сніданку, нас повели до лабораторії. Ми йшли в супроводі двох орангів у коричневій формі: таких похмурих та непривітних істот мені ще не доводилося бачити.
Минули одну варту, другу. І кожна нас запитувала, чи нічого не несемо з собою. Навіть перекладачеві не вірили. Промацували кожну складочку на одягові, примушували скидати взуття. Тітка Павлина терпіла-терпіла, а потім і вибухнула:
— Завертаймо назад! Я йшла в лабораторію, а не до в’язниці!
Перекладач ледве її заспокоїв. І після цього варта вже нас не обшукувала: похмуро пропускала мимо.
Врешті ми потрапили у вузький коридор з численними ліфтами. Ліфти весь час рухалися вгору та вниз, вогники так і бігали на панелях, невпинно гули електромотори. Ми зайшли до порожнього ліфта, перекладач натиснув на кнопку, і ми помчали донизу. “Один… два… три… — рахував я про себе поверхи, що так і мелькали. — Дванадцять… тринадцять…” На сімнадцятому ліфт зупинився, розчинилися вузькі дверцята. І я аж замружився од яскравого світла.
Ми ступили до величезної зали з численними колонами. Стіни були хтозна й де, зверху лилося світло: різке й неприємне. Яскраво біліли столи, геть заставлені приладами. Колби найрізноманітніших форм та розмірів, од такої, що я міг би з головою залізти, аж до мізинця завбільшки, трубки, шланги, якісь металеві коробки — все це перепліталося, громадилося на довжелезних столах, там щось гуло, булькотіло, скапувало, осідало й пінилося.
А поміж столами, куди оком не кинь, — оранги. У сліпучо-білих халатах і шапочках, вони або походжали повільно, або сиділи, втупившись поглядами в колби, або щось швидко записували. Нас уже, мабуть, чекали: не встигли ми появитися, як назустріч нам рушила ціла група.
— Професор, — шепнув шанобливо тлумач. — Начальник лабораторії.
Той, кого тлумач назвав професором, ішов попереду. Це був худющий оранг, уже досить старий. Він дуже горбився, а довжелезні руки його сягали аж за коліна.
— Я радий вітати земних колег у своїй лабораторії! — зустрів нас професор. — Сподіваюся, вам тут буде цікаво. Тож почнемо з невеликої екскурсії, з першого, так би мовити, знайомства…
“Невеличка екскурсія” тривала кілька годин: тітка Павлина не заспокоїлася, поки не обійшла майже всі поверхи. Мене вже й ноги не слухалися, і в очах мерехтіло, а тітка Павлина все поривалася побувати ще на одному поверсі. Замордувала врешті й професора, який нас супроводжував.
Від того дня тітка Павлина з головою поринула в проблеми генної інженерії. То цілісінькими днями пропадала в лабораторії, де для неї був виділений цілий поверх і десятки орангів на підмогу, то горбилася за столом у кабінеті, виводячи формули, такі довжелезні, що іноді для однієї не вистачало й сторінки.
І при цьому іноді загадково всміхалася.
А якось я підгледів: тітка бігала по кабінету. Збуджена, розмахувала руками й вигукувала:
— Вам потрібні агресори?.. Будуть вам агресори!.. — Тітка Павлина мстиво засміялася й підбігла до столу. — Ось вони!.. Ось!..
Тикала пальцем у стоси паперу, аж стіл здригався.
Вдруге вона заспівала. І я зрозумів, що тітка Павлина задоволена результатами своєї роботи. Вона завжди співала, коли їй щось удавалося. Тільки краще той спів не слухати: тітка фальшивила так, що могла б зіпсувати найкращий музикальний слух.
У вільний час ми знайомилися з країною орангів.
Я уже знав, що, окрім лабораторії, тут є багато фабрик, де вирощуються роботи. Оті безсловесні істоти. Їх вирощують у величезних камерах з постійною температурою й тиском, в своєрідних таких інкубаторах, в спеціальних фізіологічних розчинах. Виходять вони з тих інкубаторів не дітьми, а вже дорослими, з готовими навичками до роботи.
— Ми звели всі витрати до мінімуму, — пояснював нам екскурсовод. — Коефіцієнт корисної дії в них дуже високий. Адже вони, окрім праці, більш нічим не цікавляться.
— А їжа?
— Так, їм, на жаль, потрібна певна кількість калорій, щоб поповнювати енергію. Але ми сконструювали породу, яка задовольняється дуже низькокалорійною їжею. Харчовими покидьками…
— А сон?
— Над цією проблемою зараз і б’ються наші вчені. Ми звели їхній сон уже до чотирьох годин на добу. Але це, погодьтесь, невиправдана розкіш. Півгодини, ну, в кращому разі, — годину — і досить… І наші вчені доб’ються цього, будьте певні! Хайль!..
— А скільки вони можуть жити?
— Рівно п’ятнадцять років. Вчені підрахували, що протягом цих п’ятнадцяти років у них найвищий ККД. Найповніша віддача…
— А потім?
— Потім ми їх спалюємо.
— Спалюєте?
— Так… Ми їх відправляємо в крематорії, а попіл використовують на добриво. Це найпрекрасніше добриво!
Після тієї екскурсії я дивитися на фрукти й на овочі не міг!..
Другого дня ми вже разом з татком відвідали плантації держи-дерева. В орангів було якесь свято, лабораторія не працювала, і татко зайшов за нами.
Плантації були за містом: величезні, огороджені колючими дротами. Взагалі, я помітив, що оранги заражені якоюсь непоборною пристрастю до глухих високих парканів та колючих дротів. У них навіть школи були за дротами! І всі учні — з перепустками. Стоять два величезні оранги при вході і перевіряють перепустки у малюків! Показали одноразові перепустки й ми — орангам, які були уже в чорному, озброєні луками й палицями.
— А чого це в них луки і стріли? — запитав я тихенько татка.
— Це — ритуальна зброя спеціальних загонів, які охороняють держи-дерево, — пояснив татко. — До речі, ти знаєш, як появилося оце держи-дерево? — звернувся він уже до тітки Павлини. — Воно сконструйоване тут, на оцих плантаціях. Як біологічна зброя.
— І вони його випустили? — жахнулася тітка.
— Так…
Плантації держи-дерева були обнесені високими й доволі товстими стінами. На стінах вимощені вузенькі доріжки, огороджені з обох боків тинцями.
— Щоб ніхто не впав донизу, — пояснив екскурсовод.
— А як хто упаде?
Екскурсовод тільки всміхнувся. І ткнув рукою вниз.
Там ворушилося держи-дерево. Неприкрите травою, воно то спліталося в зелені клубки, то розповзалося, викидаючи перед собою тисячі колючих батогів. Підповзало до стіни, пробувало видертись по ній, осідало і знову дерлося вгору.
— Воно що, голодне? — поцікавилася тітка Павлина.
— Так. Незабаром його годуватимуть.
— А чим ви його годуєте?
— Он отим…
Екскурсовод показав рукою убік, і ми побачили сотні кліток, притулених одна до одної. Одні з них були вже порожні, а з інших виглядали істоти…
— Ви годуєте держи-дерево ними? — спитала тітка Павлина.
Обличчя її зблідло.
— Звичайно, — відповів трохи подивований екскурсовод. — Це нам найдешевше обходиться. Спробуйте запастися дичиною, щоб нагодувати цю прірву! Поки не почалася війна, ми змушені годувати держи-дерево цими ось істотами. А потім, я сподіваюся, йому вистачить харчу, — всміхнувся перекладач. — Котра зараз година? За чверть дванадцята?.. Рівно о дванадцятій ми будемо спостерігати захоплюючу картину!
Я весь аж здригнувся: згадав, як оранги кидали через багаття скулених істот. Татка теж не приваблювала майбутня процедура, бо він холодно відповів:
— Дякуємо, але в нас обмаль часу. А ми ще маємо побувати в храмі держи-дерева.
Храм держи-дерева стояв неподалік од плантацій. Це була височезна споруда з позолоченою банею. Над нею стирчала гігантська чорна колючка: символ держи-дерева.
Там уже були попереджені про наш прихід: нас зустрів натовп жерців. Усі вони були в чудернацьких плащах, що нагадували листя дерева, з непокритими, гладко виголеними головами. Найстарший жрець ступив нам назустріч, застережно підняв над головою батіг держи-дерева, всіяний отруйними колючками.
— Чи знаєте ви, що оці брудні істоти не мають права навіть наближатися до храму? — запитав він гнівно і тицьнув держи-деревом в бік Жорки й Ван-Гена.
— Знаємо, — відповів татко спокійно. — Але ми одержали дозвіл.
— Чи знаєте ви, що за порушення цього закону ми повинні негайно кинути їх держи-дереву? — наступав на татка жрець: очі його аж палахкотіли.
— Знаємо, — відповів так само незворушно татко. — Але дозвіл нам дав сам Оранг Третій.
— Наш фюрер не міг дати такого богохульного дозволу! — заволав жрець.
Татко поліз за пазуху, дістав невеличку пластинку із золота:
— Ось цей дозвіл!
Жрець втупився у неї так, наче все ще не вірив власним очам. Потім неохоче повернув пластинку таткові, схилив поголену голову:
— Ми змушені виконати волю нашого божественного фюрера… Але до храму ми пустимо лише вас, без оцих двох нечестивих!
Ми змушені були скоритися…
Всередині було темно й похмуро. Високі чорні стіни, така ж чорна підлога, застелена чорною товстою тканиною, приглушувала кроки. Ми мимоволі стали розмовляти пошепки.
— Не підходь близько до стін! — застеріг мене татко.
Я придивився пильніше: із стін звисали батоги держи-дерева. Отруйні колючки стирчали повсюди, а попереду, перед позолоченим олтарем, була наче нора, виплетена з держи-дерева.
— Що то? — запитав я татка.
Татко не знав. Тоді ми запитали екскурсовода. Той із видимим страхом подивився на нору.
— Це — шлях для тих, у кого перед фюрером нечиста совість, — пояснив він неохоче.
— Який шлях, що він городить? — тітка Павлина присіла перед норою, пробувала заглянути досередини.
Старший жрець раптом щось вигукнув. Очі його тріумфуюче зблиснули. Кілька жерців одразу ж метнулися в глиб храму, до стіни. Стіна враз розсунулася, там утворився темний отвір. Жерці пірнули в нього, затупотіли вниз. Якийсь час стояла напружена тиша, потім із отвору вирвався рев.
Хтось кричав, надсадно й страшно. Спершу низький, рев ставав усе вищий і вищий, врешті переріс у таке пронизливе вищання, що у мене аж у голові задзвеніло. Я затулив вуха, але виск прошивав навіть долоні, пронизував мене усього — я сам ледь утримувався, щоб не закричати.
Ось жерці знову появилися в страхітливій щілині: вони волочили якийсь темний клубок, що звивався й дико вищав.
— Хто то? — вчепився я у таткову руку.
— Мовчи! — прошепотів татко.
Клубок виявився орангом. Страшенно брудним і голим. Шерсть на ньому збилася в суцільні ковтуни, ребра ходили ходором, очі безтямно блищали.
Старший жрець непорушно стояв, чекаючи, поки жертву підтягнуть до нього. Потім опустив гілку, торкнувся колючками оранга. Крик одразу ж урвався, по голому тілу пробігла судома. Оранг враз обм’як, і жерці, які досі щосили тримали його, розступилися.
Оранг лежав на підлозі. Важко дихав, дрібно тремтів.
Старший жрець підійшов до нього, копнув ногою. Щось вигукнув, владно і різко.
— Лізь! — переклав нам тлумач.
Оранг звів голову. Очі його були все ще безтямні, він, певно, не розумів нічого.
— Лізь! — заволав знову жрець: — Допоможіть!
Жерці враз підскочили до оранга, потягли до нори. Кинули перед самісіньким отвором, ткнули головою в нору.
— Лізь!
І оранг поповз. Притискаючись до підлоги, звиваючись усім тілом. Ось уже не видно плечей… Ось уже зникла й спина… В мені все аж стиснулося, аж м’язи заболіли, наче я сам оце зараз повз жахливою тією норою… Ось уже видно лише ноги… Ще трохи, і оранг вибереться по той бік, неушкоджений… Раптом він голосно скрикнув, забився у конвульсіях, завмер… Два жерці, що стояли по той бік, зачепили його двома довгими гаками, поволокли геть із храму.
— Він не витримав випробування, — оголосив старший жрець. — У нього перед фюрером нечиста совість, і священне держи-дерево його покарало.
— Пішли звідси! — смикнув мене татко.
Вийшли із храму — старший жрець ув’язався за нами. Понурий погляд його зупинився на Ван-Генові, потім — на Жорці. Підійшов упритул, став роздивлятися, довго й уважно. Потім повернувся до татка, щось запитав.
— Він запитує, де ви взяли цих істот, — переклав нам тлумач (таткові перекладати не треба було, він уже й так знав мову орангів). — Вони не схожі на роботів.
Татко щось відповів.
Застигле обличчя жерця враз ожило, він ще з більшим інтересом подивився на Жорку. Чомусь тільки на Жорку. Потім повернувся до татка, знову щось запитав.
— Чи знаєте ви, що незабаром настане велике свято цвітіння? — переклав нам тлумач.
— Так, я про це чув, — відповів йому татко.
Обличчя його враз стало стривожене, він, мабуть, відчув, що жрець задумав щось погане.
— У цей час держи-дерево покривається квітами! — вигукнув жрець: він аж розхитувався в екстазі. — Прекрасними чорними квітами, найкрасивішими у всьому світі квітами! І тоді ми, жерці, з священним трепетом підступаємо до нього. Ми збираємо його колючки, бо під час цвітіння у них найсильніша отрута, ми несемо їх до храму й обвішуємо стіни. А потім виготовляємо з них стріли для воїнів храму… І в пору цвітіння, під час великого свята цвітіння ми піднесемо держи-дереву оцих-о істот, — показав жрець на Ван-Гена й Жорку. — Ви оддасте їх нам!
Ми поніміли. Татко зблід іще дужче, а тітка Павлина метнулася до Жорки, вхопила його за руку:
— Дідька лисого!
Жрець і без тлумача зрозумів, що відповіла тітка Павлина. На обличчі його з’явилося таке здивування, що я ледь не розсміявся. Потім він розуміюче усміхнувся:
— О, я здогадуюся, чому ви не хочете розлучитися з ним! — презирливий жест в бік Жорки.
Підняв догори руки, клацнув пальцями. Й одразу ж з низенького приміщення, що стояло недалеко од храму, появилася ще одна група жерців: кожен із них вів на ланцюжкові істоту.
— Вибирайте… Беріть собі будь-якого….
— Скажіть йому, хай забирається під три чорти! — вибухнула тітка Павлина. — Скажи цьому йолопові, що нам не потрібні його роботи!
— Двох беріть!.. Трьох — замість одного вашого! — вигукнув жрець.
Я не знаю, чим би скінчився оцей торг, бо тітку Павлину вже аж тіпало від люті, аби не татко. Боючись, що тітка Павлина от-от накинеться на жерця, він виступив наперед і заговорив примирливо:
— Ми прилетіли з планети Земля вп’ятьох, п’ятеро й повинні повернутися на Землю. Такий наш закон. Пішли! — Татко одвернувсь од жерця й пішов геть.
А ми рушили слідом. І тітка Павлина ще довго тримала Жорку за руку.
Прощаючись із нами, татко сказав:
— Бережіть Жорку. Хай не виходить сам на вулицю. Від цих фанатиків можна чекати всього.
— Хай тільки спробують — я їм і храм рознесу! — відповіла тітка Павлина.
Тепер вона ще запопадливіше взялася до роботи. З раннього ранку до пізнього вечора виводила свої формули. Коли в неї щось не вдавалося, дерла списаний аркуш на шмаття, жбурляла під ноги. А в лабораторії била колби. Схопить ступку чи склянку — і в колбу! Як махоне — скло так і бризне! Оранги, які працювали з тіткою, боялися її, наче чуми.
Аж ось одного ранку із тітчиного кабінету долинув голосний спів. Тітка Павлина збуджено крокувала й співала, войовниче надимаючи щоки:
Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!
Побачила мене, весело вигукнула:
— Заходь! І поклич сюди Жорку!
Я одразу ж зрозумів: коли тітка Павлина скликає “публіку”, значить, вона винайшла щось незвичайне. Збігав за Жоркою.
Тітка Павлина ухопила нас за руки, підтягнула до столу:
— Ось!
Ми стояли, трохи розчаровані: перед нами лежав лише аркуш паперу, списаний довжелезними формулами.
— Бачите?
— Бачимо…
В голосах наших тітці Павлині щось, мабуть, не сподобалося: вона пильно на нас глянула, дала легенького шалабана спершу мені, а потім Жорці:
— Ех, ви, гомо прімітівус!.. Це ж гени!.. Гени агресивності!.. Гайда!..
У лабораторію ввірвалась, мов вихор:
— Колби!.. Реторти!.. Розчин!.. Швидше, ви, йолопи!.. Термостат!.. Лазерні скальпелі!..
Оранги моталися як ошпарені, ми з Жоркою одійшли подалі, щоб не потрапити під тітчину руку. Бо ще пожбурить колбою.
Я вже знаю. Вже пробував.
— Як ти думаєш, вийде що-небудь? — спитав мене Жорка тихенько.
— Вийде! В моєї тітки все вийде!
І в тітки Павлини таки вийшло. Тільки не в той день, а на четвертий. Уявляю, скільки вона колб перетовкла та наслала чортів на нещасних орангів.
Нас іще в перший день одіслала додому:
— Ідіть спати! Нічого вам тут робити.
— А ви? Уже ж пізно!
— Я ще півгодинки побуду, а потім прийду.
Оті “півгодинки” тривали цілісіньку ніч. І весь наступний день… І ще ніч та день. Тітка Павлина не виходила з лабораторії, поки й не скінчила. “І підмела за собою”, — як любила казати вона.
Увесь цей час там і їла, й спала. Прихапцем, по півгодини.
Появилася вдома, аж хиталася од утоми.
— Ванну, найгарячішу!
Я уже знав, яку наливати, — суцільний окріп. Пальця і то страшно вмокнути. Жорка як спробував, так одразу ж і висмикнув:
— Ти що?
— А що?
— Зварити хочеш?
— Ану, кого тут хочуть зварити? — Зайшла тітка Павлина: була вже в халаті. Занурила руку, побовтала: — Додай, Вітю, ще гаряченької! А тепер — марш звідси, гененята зачухані!
Замкнулася, полізла у ванну. Заухкала так, що аж луна по кімнатах пішла. А згодом залунала знайома мелодія:
Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!
Вийшла, червона наче рак. Гаряче повітря так і струмувало довкола неї.
— А тепер будемо спати. Двадцять чотири години. І не будити, навіть якщо всі на світі фюрери під дверима зберуться!
Впала на ліжко й одразу ж заснула. І проспала всі двадцять чотири години. Хвилина в хвилину.
Прокинувшись, покликала нас в кабінет.
— Зараз я вам щось покажу.
Пішла до холодильника, вмонтованого у стіну, дістала невелику пробірку.
— Ось.
В пробірці був якийсь сріблястий порошок і більше нічого.
— Це — гени? — спитав обережно Жорка.
— Детонатор… Детонатор для генів… Досить додати один лише міліграм у розчин, що ним живлять істот, які розвиваються в інкубаторах, і майбутній агресор готовий! — Очі тітчині заблищали по-молодому й збуджено. — Їм захотілося агресора — я дала їм агресора! Такого агресора, що вони ще завиють! — Тітка розсміялася, помилувалася пробіркою, обережно понесла до холодильника.
Того дня до лабораторії набилося повно орангів. Це були якісь високі чини, всі в коричневій уніформі, із золотими бляхами на грудях. Прибув навіть сам Нг — йому поштиво поступалися місцем попереду.
Всі столи були прибрані, тітка Павлина стояла посередині, сувора й поважна. Заходячи до лабораторії, наказала мені й Жорці:
— Стійте у дверях! І ні кроку далі!
Ми, хоч нічого й не зрозуміли, послухалися. Залізли лише на стіл, щоб краще бачити.
Ось тітка подала коротку команду, — і кілька асистентів побігли в інше приміщення, де стояв інкубатор. В залі настала напружена тиша, навіть Нг замовк — тільки шию витягнув, намагаючись роздивитися, що там за дверима.
Асистенти появилися знову: волокли величезні ноші, на яких лежало щось кругле, закутане в біле.
Коли ноші опустили, тітка обережно зняла покривало.
По залу прокотився вражений гомін. Налазячи один на одного, присутні намагалися підійти якомога ближче до нош. А там, у великій скляній кулі, з безліччю трубочок сиділа згорблена істота. Руками обплела ноги, голова лежала на колінах.
— Знімайте! — наказала тітка Павлина.
Асистенти одгвинтили скляну кришку.
Істота кілька хвилин сиділа непорушно, і нам із Жоркою вже почало здаватися, що вона нежива. Та ось вона заворушилася, підвела голову, розплющила очі. Далі почала повільно зводитися. Вибралась із скляної кулі.
Це була справжня гора, сплетена з м’язів. На голову вища од найбільшого оранга, з широчезними плечима, з руками-колодами й ногами-стовпами, вона стояла поруч із кулею й нічого, здавалося, не бачила: очі її були порожні й безтямні, а морда з низьким лобом і могутньою нижньою щелепою кам’яна та непорушна. Вона ще спала, і водночас од її постаті віяло такою могутньою, такою дикою силою, що всі оранги аж позадкували од неї.
— Колосально!.. Надзвичайно!.. — прокотився захоплений гомін.
Той гомін наче пробудив істоту од сну: вона блимнула раз, блимнула вдруге, і очі її загорілися люттю. Істота заревіла…
Досі я думав, що у світі немає реву дужчого за рикання лева чи пораненого тигра. Але зараз лев’яче рикання прозвучало б комариним дзижчанням: оглушені, ми із Жоркою ледь не попадали зі столу, а оранги одсахнулись ще далі. Істота ж, не зводячи з них налитих кров’ю очей, ревла й ревла, хижо простягнувши довжелезні руки з гострими пазурами, кинулася прямо на натовп.
Усе враз змішалося, переплуталося. Величезний клубок із коричневих уніформ покотився залом, і з того клубка раз у раз вилітали пошматовані, роздерті навпіл тіла. Падаючи, давлячи один одного, оранги кинулися до дверей, а вслід за ними й істота, розмахуючи своїми лапищами. Вона їх хапала, гризла, душила, одривала їм руки й голови.
Як ми із Жоркою вціліли в отій кривавій катавасії, я й досі не збагну. Коли оранги промчали мимо, а за ними й ота жахлива істота, коли її дикий рев став потроху згасати, ми все ще стояли, прикипівши до столу.
Трохи отямившись, я одразу ж подумав про тітку Павлину.
А вона стояла біля вікна і пильно дивилася надвір, потім з жалем сказала:
— Все!.. Вони його вбили…
Повернулася до нас.
— Злякалися?
— Злякалися, — схлипнули ми.
— Він вас не зачепив би.
Потім рушила до виходу, втомлено зронила:
— Злазьте, хлоп’ята, робити тут більше нічого.
У дворі ми побачили оту істоту: непорушну, пропалену наскрізь.
Навколо юрмилася похмура сторожа.
Не встигли ми вийти за колючу огорожу, як нас зупинили гінці з палацу.
— Оранг Третій наказує негайно з’явитися в палац!
Тітка Павлина спокійно кивнула головою: наче передбачала цей виклик. Як була в білому халаті, сіла в ноші, сказала лам:
— Біжіть, хлоп’ята, до себе!
А в мене серце стислося од тривоги.
Тітка Павлина повернулася аж увечері. Чого ми із Жоркою за цей час тільки не передумали!
Коли нарешті грюкнули двері й затупотіло по сходах, ми спершу подумали, що то вже за нами. Завмерли, навіть дихнути боялися.
— Хайль! — заревло внизу.
— Забирайтеся геть, полиште мене у спокої!..
Тітка Павлина! Ми так до дверей і кинулися. А вона нам:
— А чого це ви сидите в темряві?
Клацнула вимикачем, кімнату залило світло.
Ми, розігнавшись було назустріч тітці, так і завмерли: на грудях у тітки висіла величезна бляха.
— Не впізнали? — засміялася тітка, потішена. — Із щирого золота, не яка-небудь! Така є лише у їхнього фюрера!
Ми не розуміли нічого. А тітка підійшла до великого люстра, помилувалася на себе.
— Обов’язково прихоплю на Землю.
Зняла бляху, поклала на стіл. Сіла в крісло, заклала руки за голову, закинула ногу на ногу.
— Х-ху, втомилася!.. Ну, а ви тут, мабуть, тітку вже й поховали? А тітка жива й здорова. Ще й одержала найвищу відзнаку — із рук самого фюрера! Побачили б ви, яка була морда у Ранга. Адже навіть у нього лише позолочена!
І тітка засміялася. А ми, звісно, до неї: розкажіть, як там було!..
І тітка Павлина, подражнившись ще трохи, стала розповідати…
Оранг Третій спершу був дуже розгніваний. Весь аж пінився. Ота істота мало того, що вбила зо три десятки орангів, вона одкрутила голову самому Нг. Той же стояв попереду, от вона з нього й почала. Про побоїще в лабораторії перший довідався Анг, він і кинувся одразу ж до фюрера. Зрозуміло, звинуватив у всьому тітку Павлину. Вона наче підстроїла все те навмисно.
Фюрер і сказився:
— У в’язницю!.. На шибеницю!..
Тітка Павлина не подала навіть виду, що злякалася. А коли Оранг Третій трохи переказився, вона й заговорила.
Кого їй наказано було сконструювати? Агресора?.. Істоту, яка з першого кроку вбивала б і нищила, яку ніщо не могло б зупинити… Виконала вона це замовлення чи не виконала?..
— Але ж твоя проклята істота потрощила моїх слуг! — заволав той. — Вона так і на мене могла руку підняти! — Це його, мабуть, найбільше розлютило. — Агресор повинен убивати наших ворогів, а не нас!
— Він це і робитиме, — пообіцяла тітка. — Адже це перший дослідний екземпляр. Головне, що я створила для вас ідеального агресора. Тепер треба ще трохи покопатися в генах, щоб спрямувати його в потрібному напрямі.
Спокій тітки потроху вплинув на фюрера. Він утишився, уже з цікавістю слухав тітку. А тут іще несподівано тітку Павлину підтримав Ранг: він не забув, як Нг тріснув його по тім’ю маслаком. Тож сказав, що той, убитий, сам в усьому і винен. Навіщо було пертися наперед? Не міг хіба заховатися за свиту?..
Оранг Третій уже обм’якнув. Бачачи це, поспішили заговорити й інші: навіть Анг, який на тітку перший же й доніс. А зараз аж розпинався, вихвалюючи тітку Павлину і її геніальний винахід.
Оранг Третій зовсім розтанув. Зашморгав носом, пустив кілька сльозин із очей. І, знявши із себе золоту бляху, урочисто перевісив тітці Павлині на шию.
— Ви б побачили, як усі одразу кинулися мене вітати! — всміхнулася тітка Павлина. — Анг мені руки облизував і аж пританцьовував. А Ранг не знаю, як те й пережив: дивився на бляху такими очима, що проковтнув би, аби можна було!..
— А татко?
— Татко потім підійшов. “Це добре, — шепнув. — Вона ще нам стане в пригоді”… Так-то, хлоп’ята мої хороші…
— І що ж ви думаєте робити далі?
— Далі? — позіхнула тітка Павлина. — Думаю лягти та виспатись.
Так я тітці й повірив! Я знаю, що у неї вже є щось на думці, але вона, хитра, нам поки що нічого казати не хоче. Ну, не хоче — не треба. Я теж їй нічого не скажу про нашу розмову із Жоркою. Ще вдень, коли ми чекали на тітку, ми тоді теж дещо надумали. Правда, посперечалися, навіть поштовхалися трохи, але що то за суперечка бодай без легенької бійки!
Розпочав Жорка. Коли ми сиділи й журилися за тіткою, він раптом спитав:
— Віть’ю, мензурка у холодильнику?
— Яка ще мензурка?
— Ота, із генами агресивності.
— Ну, в холодильнику, — буркнув я неохоче. — Ти що, хочеш ковтнути?
Жорка нічого не відповів: сидів, про щось думав. І при цьому похитувався. Я вже давно помітив оцю його звичку: що напруженіше замислюється, то дужче хитається.
— Віть’ю, а що, як узяти оту мензурку й висипати в розчин? Яким годують майбутніх істот. Агресори із них виростуть?
— Та, мабуть… Ти ж чув, що тітка Павлина казала!
— Схожі на отого, що сьогодні?
— А то ж ще які!
— І вони почнуть одразу вбивати орангїв?
— Звісно, почнуть. Тітка Павлина так їх сконструювала…
Жорка знову задумався — захитався ще дужче.
— Віть’ю, а отієї мензурки на багатьох вистачило б? — запитав трохи згодом.
— Та на всю їхню фабрику!
Я уявив, як з інкубатора вирвалася б замість отих тихих покірних істот добра тисяча агресорів. Що б вона накоїла! Аж розсміявся.
— Віть’ю, ти чого?
— Так… Просто уявив, що було б, аби й справді всипати отой порошок.
І тут Жорка мене приголомшив:
— Віть’ю, давай всиплемо!
Я на нього аж витріщився:
— Ти що, здурів? Там же сторожа! А кругом — дріт колючий! І миша туди не пролізе!..
— Я пролізу, Віть’ю! — ухопив мене за руку, благає: — Я запам’ятав оте дерево.
— Яке дерево?
— Воно росте біля фабрики. Над огорожею. Мені перебратися через дріт по гілках — раз плюнути. Ти ж знаєш, як я по деревах лажу!
Знаю. Бачив не раз. Перелітає з гілки на гілку, мов птах.
— Ну, перелізеш… А далі?
— А далі проберусь на фабрику. І всиплю з мензурки в куб із фізіологічним розчином. Там же охорони немає — варта лише зовні!
Що нема, то нема. Я сам бачив, коли ми ходили на фабрику.
— А ти знайдеш той куб?
— Знайду! Він на другому поверсі. Як іти коридором, то другі двері праворуч.
Ну й пам’ять у Жорки! Я нізащо не запам’ятав би.
Поговорили ще. Про те, як було б здорово, аби й справді вдалося насипати. Тисяча агресорів одразу — та вони не те що оту фабрику рознесуть, а й усе їхнє місто! Хай би оранги на власній шкурі відчули, що таке агресія. Хай би попробували! Враз, мабуть, забули б про панування над світом…
Вища раса! Куди ж пак!
Жорка так запалився, що хоч зразу біжи за мензуркою. Та я його остудив:
— Ти що? Нам зараз і кроку ступити не дадуть. Треба чекати, поки тітка Павлина повернеться.
— А як не повернеться?
— Повернеться! — аж закричав я на Жорку. — Чуєш, повернеться!
Жорка й образився. Надувся, на мене й не гляне. Ну, і не дивися, коли ти такий! Коли тобі тітки Павлини не жалко. Бач, ще нічого не відомо, а він уже: не повернеться…
А потім прийшла тітка Павлина. І згадав я про розмову із Жоркою лише тоді, як тітка Павлина пішла спати. Тому й вирішив поговорити з нею про це вже уранці.
Ліг і одразу ж заснув.
Прокинувся од того, що хтось мене торсав.
— Віть’ю… Віть’ю…
Схопився — якась темна мана. Аж серце зайшлося.
— Віть’ю, це я… Жорка.
А хай тобі, отак налякав!
— Ти чого? — спитав сердито: спати хотілося, аж очі злипалися.
— Віть’ю, ходімо.
— Куди?
— По мензурку.
Тут я одразу все й пригадав: усю нашу вчорашню розмову.
— Ти що?!
А Жорка одне:
— Ходімо, Віть’ю, ходімо!
— А може, хай іншого разу?
— Не можна іншого — треба зараз!
Я ще трохи почухмарив чуприну: так не хотілося з постелі вилазити. І потім: хто його зна, чи вдасться до тієї фабрики благополучно добратися. Ану ж наскочимо на патруль! Що ми тоді?..
— Ти, може, Віть’ю, боїшся?
— Я боюсь?.. Я?!
Скочив із ліжка, сорочку — р-раз! — штани — р-раз!
— Пішли!.. Тільки не пищати, як попадемося!
— Я не пищатиму, Віть’ю!
Прокралися до тітчиного кабінету, намацали у темряві холодильник. У мене була ще надія, що тітка замкнула його на ключ і тоді нам, хоч-не-хоч, доведеться повертатись в постелі…
Не замкнула! Ще й ключ стирчить у замку! Ну, й роззява ж, тітка Павлина!..
Взяв мензурку, зачинив холодильник.
Спустилися по сходах, вийшли на вулицю. Постояли, прислухаючись. Тиша, ніде й не шелесне. Будинки стоять, мов понімілі, а небо аж переливається сріблом. Жодної тіні, в разі чого ніде буде й сховатися.
— Вулицею не можна, — Жорка до мене. — Підемо дворами.
— А як хто прокинеться та вигляне?
— Не вигляне… А по вулицях патрулі вештаються…
Ну, дворами, то й дворами. Тут і справді не так помітно; дерева повсюди і тіні під ними. Ми й перебігали — од дерева до дерева. А то й перелазили через муровані стіни. Отак і місто скінчилося. Зачаїлися під останнім будинком, а попереду — поле і фабрика. Велетенський куб, обнесений колючим дротом.
— Он дерево, бачиш?! — гаряче шепоче Жорка на вухо.
— Де?
— Та он!.. Правіше дивися!..
І справді, росте над самісінькою загорожею — як його оранги досі не зрубали. Височезне, кроною майже до стін фабрики дістає.
— Залізеш?
— Залізу!.. Давай мензурку. Я піду, а ти тут почекай.
Еге, це щоб я товариша кинув! Ні, так у нас, Жоро, не вийде! Якщо й чекатиму, то лише під деревом.
Жорка не став сперечатися:
— Полізли?
— Полізли.
Опустилися на лікті, поповзли. В небі жодної хмарки, і видно навкруг — не треба й прожектора. А на зораному полі хоча б тобі бур’янина!
— Це вони спеціально зробили, щоб ніхто підкрастися не зміг, — шепоче Жорка засапано.
Перепочили трохи — і знову вперед. Ріллі, здавалося, кінця-краю не буде…
Х-ху, нарешті добралися! Лягли під деревом, геть знесилені. Добре, що тут хоч тіні трохи є, не так помітно, як на отій клятій, ріллі.
— Віть’ю, давай! — сказав Жорка, одсапавшись.
Узяв мензурку, затис у зубах.
— Жоро, ти ж гляди, обережніше! — Мені вже страшно за нього. Уже й не радий, що погодився. Лежали б зараз у ліжках і лиха не знали.
Жорка лише головою кивнув. Далі примірився, ухопився за гілляку і зник одразу ж у гущавині.
Помітив його вже аж під фабрикою. Чорна постать на фоні сірої стіни застигла й не зворухнеться.
“Давай же, давай!” У мене аж кулаки стиснулися од хвилювання. А світло довкола, а тиша — така моторошна, що потилиця терпне.
Жорка рушив нарешті. Дійшов до рогу і знову прикипів до стіни.
“Ну чого ж ти!.. Давай!..”
А він обернувся в мій бік, ще й рукою махнув: все, мовляв, гаразд. І лише тоді повернув за ріг.
Я лежав і поворухнутися боявся. Прислухався…
Не чути нічого… Ну, Жорка, ну, молодчага!..
І тільки порадів отак — вибухнув крик. Пронизав тишу, різонув ножем. Крик, тупіт і стогін. Я так і схопився, так і метнувся до дроту. А там уже горлали оранги, мабуть, охорона, потім завила сирена. Все довкола спалахнуло од світла прожекторів, сліпучі снопи стали обмацувати ріллю, і вона ніби заворушилася, загорбилася,
Я впав додолу, притиснувся до ріллі, а у вуха бив Жорчин крик:
— Тікай, Віть’ю, тікай!
Його кудись волокли, бо голос дедалі слабшав і слабшав. Ось він зовсім затих, і я лишився сам. Лежав і не ворушився, бо прожектори шастали й шастали, а повсюди металася наполохана сторожа. Кілька разів оранги пробігали повз мене — так близько, що я міг би ухопити котрогось за ноги, але, на щастя, мене ніхто не помітив.
Згодом сирена замовкла, погасли прожектори.
Я полежав ще трохи й поповз геть од фабрики.
Скільки повз, не пам’ятаю. Обличчя моє було мокре од сліз, а в вухах бринів відчайдушний Жорчин крик: “Тікай, Віть’ю, тікай!” Він і в найнебезпечнішу хвилину думав про мене.
Доповз до крайнього будинку, звівся, пішов не дворами, а вулицею: все мені було тепер байдужісінько. Зустрів би оце патрулів — не став би й ховатися.
Не зустрів — добрався благополучно додому.
Коли я розповів про все тітці, вона аж за голову вхопилася.
— Що ви накоїли!.. Ти хоч розумієш, що ви накоїли?!
Давно не бачив її такою розгніваною.
— Хіба ж ми думали…
— Хоча б зі мною порадились!
Тітка Павлина вже зодягалася.
— Сиди й нікуди не рипайся!
Дверима грюкнула так, що аж будинок здригнувся.
Надворі вже світало. Я важко зітхнув. Що там із Жоркою? І треба ж було мені його послухатися! Наче відчував — так не хотілося з ліжка вилазити.
Ходив з кімнати в кімнату — місця собі не знаходив. Ех, якби оце був махольот! Полетів би до фабрики, ухопив би Жорку — хай стріляють услід! Або щоб цілий загін отаких агресивних істот. Що їх сконструювала тітка Павлина. Я із ними всю оту фабрику дощенту розніс би, а Жорку таки врятував би…
Тільки де я його візьму, той загін?..
Повернулася тітка. Разом із татком. Бігала, виявляється, по нього.
— Ось він, вояка!
Татко теж сердитий на мене. Наче я сам винен в усьому.
— Погано, дуже погано! — сказав татко похмуро.
— Ти думаєш, його вбили? — тітка тривожно.
— Ні… Я боюсь іншого…
Чого “іншого”, татко так і не сказав.
— Сходжу в палац, спробую про все дізнатися. Іще: залишу у вас Ван-Гена. Коли б він тепер чогось не накоїв.
— Він про Жору вже знає?
Татко кивнув головою. Зітхнув, з докором глянув на мене:
— Як же ти так?.. Не міг його зупинити… Ех ти!
Мені оцей докір — у саме серце! Хоч я Жорку й зупиняв. Але хто мені зараз повірить?
Он і Ван-Ген не повірить нізащо. Сидить, вкляклий, — не поворухнеться.
— Ван-Гене, ходімо снідати, — тітка до нього.
Мовчки піднявся, сів до столу.
— Ван-Гене, виделку ж візьміть!
Узяв.
— Їжте ж, Ван-Гене!
— Ага, я їм… Їм…
І тиць-тиць виделкою поза тарілкою. Ожив лишень, коли татко вернувся.
— Я, на жаль, не помилився, — сказав татко пригнічено. — Жора вже в клітці.
— В клітці?! — охнула тітка Павлина.
— В отій, що на плантації… Де росте держи-дерево… — Таткові, мабуть, зараз дуже важко говорити: Ван-Ген уп’явся у нього поглядом.
— Жерці? — тихо запитала тітка Павлина.
— Вони…
Тут і я пригадав, як ми були в храмі і як старший жрець приставав, щоб оддали йому Жорку. Жертвою для держи-дерева.
В мене аж мороз поза шкірою пішов.
Тітка Павлина вхопила золоту бляху, стяла гарячково надівати.
— Ти куди?
— До Оранга! Я йому скажу!.. Я наконструюю!.. Я ультиматум поставлю!..
— Не треба, — татко натомлено. — Я із ним вже розмовляв.
— Ну, й що?.. Що він сказав?! — закричала тітка Павлина.
— Тут навіть він безсилий, — відповів глухо татко.
— Не вірю! — вигукнула різко тітка Павлина.
— На жаль, так воно й є. З тієї клітки дорога одна… Ніхто не має права випустити з неї на волю. Навіть Оранг. Той проклятий жрець знав, що робив, коли так швидко замкнув Жору до клітки…
Ван-Ген, що був напружений мов струна, раптом пішов до дверей.
Татко наздогнав його, обхопив за плечі.
— Куди ви, Ван-Гене?
— Пустіть! — запручався Ван-Ген, погляд у нього був зовсім безтямний. — Я піду!
— Куди ви підете?
— До сина… У клітку…
Підбігла тітка, стала вмовляти його, а він усе поривався до дверей.
— Ван-Гене, милий, хороший, заспокойтеся, ми щось придумаємо…
— Що ви придумаєте?! — вигукнув болісно Ван-Ген. — Що?! Пустіть, я хочу померти з сином!..
І затрусився в німому плачі…
А я забився в куток. Відчував себе таким винним, таким…
“Я теж піду в оту клітку, — думав похмуро. — Сяду з Жоркою поруч, хай нас разом і кидають…”
— Що ж, — сказав потім татко, — пожурилися, і годі. Треба діяти! Павлино, я знову піду в палац, а ти пильнуй за Ван-Геном.
Татко повернувся аж надвечір.
— Все так само… Але я дещо надумав. — Обличчя у татка вольове й рішуче, він дуже схожий зараз на тітку Павлину. — Ми будемо Жору визволяти. Силою… Ще подивимося, чия візьме!
У тітки Павлйни очі одразу так і загорілися: їй їсти не дай, аби тільки з кимось повоювати! Навіть Ван-Ген — і той ожив. Підійшов до татка, жадібно слухає. Ну, а про мене й говорити нема чого! Та я за Жорку у вогонь і у воду!..
— Ви знаєте, що незабаром свято цвітіння держи-дерева?
Знаємо. Будь воно прокляте, оте їхнє свято!
— А що цьому передує, ви знаєте?
Ні, цього ми не знаємо.
— Я сам про це довідався лише сьогодні… В переддень свята влаштовується бучний бенкет. По всій країні. Всі оранги обжираються і впиваються до нестями…
— І сторожа?
— Сторожа навряд… Хоча, мабуть, не втримається од спокуси сьорбнути і собі цього пекельного трунку. Та на це не будемо покладати надії. Для сторожі я прихопив дещо інше…
Тут татко підійшов до столу, обережно дістав з-під поли якийсь довгий пакунок.
— Що це?
— Зараз побачите.
Став розгортати — так обережно, наче там було повно гадюк.
— На жаль, мені не вдалося дістати більш ефективної зброї. Та я думаю, що обійдемось і цією…
— Стріли! — вигукнули ми.
— Так, стріли… Обережно, тут смертельна отрута!
Ми й самі вже це бачили: на кінці кожної стріли була гостра колючка. Із держи-дерева.
— Але ж у нас луків немає!
— А ви їх натягнете, ті луки? — спитав насмішкувато татко. — Ви бачили, які у них луки?
— Луки можна зробити, — тихо мовив Ван-Ген. Він уперше за весь час обізвався, і ми аж здригнулися. Погладив ніжно стріли. — Луки я зроблю, було б з чого.
— Ну, за цим діло не стане! — вигукнула тітка Павлина. — Вітю, збігай на кухню по ніж!
Я з усіх ніг метнувся на кухню. Вибрав найбільшого ножару — гострющого, наче бритва.
— Оцей?
— Буде й оцей. — Тітка взяла в мене ніж, провела пальцем по лезу. — Ви тут побудьте, а ми з Вітею за одну мить…
— Не попадіться на очі орангам!
— Не попадемося! — відповіла весело тітка. Махнула ножем, як мечем: — Вітю, за мною!
У дворі росло кілька дерев. Тітка підійшла до наймолодшого, з тонким стовбуром:
— Залізеш?
Замість відповіді я одразу ж подерся на дерево.
— Тримай! — подала мені тітка ножа. — Вибирай, щоб прямі були й не дуже товсті.
Я і став вибирати. Одну гілку зрізав, кинув донизу… другу… третю… четверту…
— Годі!.. Ти що, все місто озброїти хочеш?
Обчухрали гілки, занесли в будинок. Ван-Ген одразу ж коло них заходився: з обох кінців понадрізував, поробив насічки, а тітка вже несла довгий шнур із міцнющої нитки.
— Витримає?
— Витримає!
Не впізнати зараз Ван-Гена: очі блищать, рухи точні й впевнені. Змайстрував один лук, взявся за другий. Татко вклав у готовий лук важку стрілу, натягнув тятиву, цілячись у двері.
— Далеко не полетить, — сказав із жалем. — Стріла забагато важить.
— А нам далеко й не треба, — відповіла тітка Павлина. — Що ми, не зуміємо підкрастися?
— А поцілити?
— Дай сюди!
Тітка Павлина одібрала в татка лук, навісила на двері манюсінький клаптик паперу. Одійшла в інший кінець кімнати, прицілилася.
— Гляди, в нас не влуч! — сказав татко глузливо.
Тітка Павлина лише брови звела. Одпустила тятиву — стріла свиснула, вп’ялася у двері.
— Ур-ра! — закричав я щосили.
— Тихше, шалапуте! — Татко підійшов до дверей: стріла пробила папірець точно посередині. Посмикав стрілу, спитав зачудовано: — Де ти навчилася так влучно стріляти?
— Десь та навчилася, — відповіла скромно тітка.
А я пригадав величезний лук, що висів у неї вдома.
Тим часом Ван-Ген упорався з луками. Я вибрав найкрасивіший, попросив у татка:
— Можна й мені стрельнути? Хоч разок!
— Не можна! — відповів твердо татко. — І так одну стрілу зіпсували. — Загорнув стріли в пакунок, сховав до сейфа, а ключ поклав до кишені: щоб я, мабуть, не дістав. — Якщо вже так свербить постріляти, змайструй собі кілька стріл та й стріляй, скільки хочеш. До речі, це тобі не завадить: хоч трохи руку наб’єш.
Я й стріляв кілька днів: з ранку до вечора. Знову лазив на дерево, вибрав кілька гілочок, щоб рівні були й тоненькі, знайшов дротину для наконечників, ще й нагострив.
Під кінець так набив руку, що не мазав жодного разу.
Ну, начувайтеся, оранги!..
Тим часом надійшло свято. Все місто прикрасили прапорами із свастикою, гаслами, портретами Оранга Третього, зображенням держи-дерева: на гілці з отруйними колючками — чорна квітка. В усіх будинках варилося та смажилося, збуджені оранги, голосно перегукуючись, тягнули величезні бутлі з пекельною рідиною.
— Незабаром розпочнеться, — сказав нам татко: він забіг на хвилинку, щоб дати останні вказівки. — Усе приготували?.. Харчі не забули?..
— Не забули. Ти сам, гляди, не впийся!
— Мені пити не можна. Не забувай, що я повинен записувати кожне слово Оранга. Отже, до вечора…
Тітку Павлину теж запрошували на бенкет до палацу, але вона прикинулася хворою. Тоді звідти приволокли запечену антилопу, величезний бутель із рідиною — подарунок самого Оранга…
— Жаль, що не можемо взяти з собою усю, — зітхала над антилопою тітка. — Хтозна, скільки доведеться бути в дорозі.
Відрізала стегно, загорнула у бактерицидну плівку — тепер м’ясо хоч і місяць в ній буде — не зіпсується, запхнула до набитого з верхом рюкзака.
Ми вирішили втікати не в той бік, з якого нас привезли, а в протилежний — у гори. Бо в долину годі й думати спуститися: повсюди височезна чотирьохсотметрова стіна, один хід лишень і є, що ним користуються оранги, але він пильно охороняється. До того ж, якби ми навіть перебили всю сторожу й прорвалися в долину, нам все одно не вдалося б перебратися через неї. Там, у високій траві, причаїлося держи-дерево. Не даремно ж оранги, вирушаючи туди, брали з собою побільше істот: щоб було чим відкупитися…
Тож ми вирішили податися в гори. Там теж була стіна, не нижча од тієї, що спадала в долину, але татко з Ван-Геном, які вже там побували, твердили, що в ній є кілька тріщин, промитих водою. Куди вони ведуть, чи можна по них вибратися аж угору, татко й Ван-Ген не знали, але в нас не лишалося іншого виходу.
— Виберемося! — запевняла тітка Павлина.
Вона вся аж кипіла. Ходила з кімнати в кімнату, войовниче співала:
Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!
Тепер нам лишалося тільки чекати, поки повпиваються всі оранги.
Я щохвилини вибігав у двір, дивився на обрій. І мені щоразу здавалося, що звідти витикаються хмари.
— Вже повзуть! — вривався в будинок.
— Гляди, зливи не наклич! — остуджувала мене тітка Павлина. — Бо тоді попливемо без пересадки — прямо в долину…
А місто тим часом поринало в бенкет, в якусь дику оргію.
Спершу оранги пиячили в будинках. З кожного вікна долинало глухе ревище, тупіт і брязкіт. Потім їм стало тісно в кімнатах — вивалили на вулиці. З бутлями, з куснями м’яса, самці й самиці, дорослі й малі, всі в коричневій формі, пожмаканій, забльованій, подертій. Вони горлали, вищали, стрибали, били порожні бутлі об бруківку, всіваючи вулиці товченим склом, реготали й плакали, обіймалися й билися, падали, запаморочені алкоголем, і їх ніхто не піднімав, по них товклися ті, що трималися ще на ногах.
Більш огидного видовища мені ще не доводилося бачити.
Лише коли зайшло сонце і з заходу посунули хмари, поволі закриваючи срібне сяйво у небі, на вулицях стало стихати. Ті, що все ще якось трималися на ногах, поповзли одсипатися до будинків, решта ж сопіла, хропла, стогнала прямо на вулицях. Лежали покотом: і старі, і малі.
— Панівна раса! — бубонів з огидою Ван-Ген. — Володарі світу!
Дивився на непорушні тіла з такою ненавистю, що аби міг — усіх знищив би!
— Де ж це твій тато? Чи не загуляв у палаці?
Переставляв з місця на місце рюкзаки, кілька разів заходжувався натягати на лук тятиву.
— Заспокойтесь, Ван-Гене, він от-от появиться, — вмовляла його тітка Павлина. — Все одно ж іще рано.
А я Ван-Гена розумів. Мені й то, як подумаю, що Жора оце зараз у клітці сидить, стає якось аж недобре.
Зірвався і біг би…
Аж ось і татко.
— Ну, все!.. Ледве вирвався.
— Чого так довго? — тітка з докором. — Ми вже хтозна-що передумали!
— Та кажу ж: не міг ніяк вирватись! Оранга потягло на щиру розмову. Ледь одчепився.
— Ніхто не помітив?
— Начеб ніхто… Ви вже зібралися?
— Давно. Чекали тільки на тебе.
— Тоді рушили. От лише стріли дістану.
Вийняв пакунок, дав по дві стріли кожному.
— Обережно тримайте, щоб не дряпнутися. Стріляти лише в крайній необхідності. Ми йдемо не вбивати, а визволяти Жору.
— А коли погоня?
— Тоді буде видно… Пішли!
Рушили: Ван-Ген попереду, за ним — татко, тітка Павлина і я. На вулиці темно, хоч в око стрель! Небо у хмарах, аж чорне. Йдемо, перечіпаємося через орангів, що лежать повсюди, мов трупи.
Зупинилися аж за крайнім будинком — перепочити. Бо рюкзаки, спершу наче легкі, ставали все важчими й важчими.
— Отже, так, — сказав татко, коли ми перейшли усе поле й зупинилися під дротом. — Рюкзаки лишимо тут, бо вони нам заважатимуть. Ми із Ван-Геном підемо трохи попереду, а ви нас прикриватимете. І глядіть: до воріт як підходитимемо, щоб ніщо й не шелеснуло!
Поклали по стрілі на луки, пішли вподовж дроту. Татко з Ван-Геном ледь мріють попереду, так темно довкола. А я усе думаю: а що, як варта додумається ввімкнути прожектори? Жаль, татка про це не попередив, а тепер уже пізно.
— В них прожектори, — кажу тітці Павлині.
— Тс-с-с! — тітка сердито.
Зупинилася, до чогось прислухається. Завмерли попереду й татко з Ван-Геном.
— Вартовий, — прошепотіла тітка. — У воротях.
Тепер і я почув: попереду щось тупає. Туп-туп-туп… Туп-туп-туп… То тихіше, то голосніше.
Татко з Ван-Геном знову рушили вперед — тепер уже назгинці, а за ними й ми.
Ось вони раптом зникли. Мов провалились під землю!
— Лягай! — смикнула мене за рукав тітка Павлина.
І тільки я ліг, одразу ж побачив вартового. І ворота з металевих прутів. Чорна постать у них ходить туди-сюди, мов заведена.
Де ж поділися татко й Ван-Ген?
Вдивляюся вперед і нічого не бачу. Крім вартового й воріт. Хотів трохи звестися, але тітка Павлина так надавила мені на голову, що я аж кавкнув.
— Ти можеш хоч хвилину полежати? — засичала сердито на вухо.
Можу. Тільки нащо так бити в потилицю? Все обличчя в землі. Хотів огризнутися, але тут раптом щось запищало попереду. Тоненько, мов миша. Вартовий враз зупинився і писк урвався. Та тільки він рушив, як миша озвалася знову.
Вартовий щось пробубонів сам до себе. Одімкнув ворота, пішов по ріллі, прямо на писк. Миша знову затихла, вартовий зупинився. Постояв, постояв, вслухаючись, потім рушив уперед. Тільки не прямо, а трохи ліворуч — на нас!
Я мало не вріс у ріллю. Дивився на темну гору, яка насувалася, — ось-ось наступить на голову, і все в мені аж затерпло. Враз згадав про лук, ухопив стрілу, та ніяк не міг намацати тятиву — вона мов обірвалася… Гарячково нишпорив рукою, а постать вже нависала наді мною, — я аж схлипнув од напруження, — вартовий враз відскочив, замахнувся чорною палицею. Я одразу відчув, як напружилося тіло тітки Павлини. Тенькнула тятива, біла блискавиця метнулася вперед, вп’ялася у величезне тіло. Вартовий зойкнув, ухопився за груди, впав…
Якусь мить ми лежали, оглушені тишею, що знову на нас навалилася. Тітка важко дихала, а мене била пропасниця. Потім пролунав ледь чутний шурхіт, хтось повз прямо до нас, я мимоволі вхопився за лук, та одразу ж зрозумів, що то татко й Ван-Ген.
— Живі?
— Живі, — відповіла тітка Павлина. — Як же ви його одпустили?
— Так він же од нас повернув. А ми боялися промазати в темряві.
Татко підійшов до мертвого, зняв сагайдак із стрілами:
— Пішли, бо у нас ще багато роботи.
Ми звелися й пішли. Не до кліток, а в бік храму.
— Татку, Жорка ж не там!
— Знаю… А чим ти одімкнеш замок?
— А ключ у кого?
— В старшого жерця.
Я згадав двоповерховий будинок, що стояв при самому храмі. Як же ми в ньому розшукаємо того старшого жерця? Адже там до біса кімнат! Але татко, мабуть, там уже бував, бо одразу ж повів нас на другий поверх.
Повсюди горіло неяскраве, пригашене світло. І скрізь: на підлозі, на широких канапах, серед обгризених кісток і порожніх бутлів валялися упиті оранги.
Потрапили нарешті до великої кімнати, застеленої килимами, з позолоченими стінами й стелею. Повсюди звисали гілки держи-дерева, а посередині, на підвищенні, стояло широчезне ліжко і на ньому, поверх золотистої ковдри, спав абсолютно голий оранг. Він був дуже старий, жалюгідний і зморщений, з щербатої пащі виривалося тихе хропіння.
— Ось він, мудрець і пророк, — сказав татко глузливо. — І перед такою неміччю тремтять усі оранги… Ану, просинайся, пророче!
Татко ткнув межи ребра тупим кінцем стріли і старий схопився, мов опечений.
— Хто ви? — забурмотів перелякано. — Хто вас пустив?
— Не впізнаєш? Ану придивися пильніше! — Татко наблизився до старого майже впритул, а стріла, яку він тримав у руках, тепер була вже націлена гостряком прямо в серце.
У вицвілих очах жерця спалахнув дикий жах. З спритністю, якої ми й не чекали од нього, він одповз на край ліжка, заволав:
— Сторожа!.. Вбивають!..
— Замовкни! — пролунало погрозливо позаду.
Старий крутнувся і побачив Ван-Гена: той цілився йому прямо в обличчя:
— Затули свою смердючу пащеку, якщо хочеш пожити хоч трохи!
Жрець одразу ж замовк. Тремтів усім тілом, скімлив, як побита собака.
— Ключі! — наказав татко. — Негайно! — І ледь торкнувся вістрям жовтої шкіри.
Жрець перелякано вискнув, перевернувся на коліна й лікті, порачкував до подушки, що лежала у головах. Та Ван-Ген його випередив: засунув під подушку руку, висмикнув в’язку ключів.
— Ось вони! — вигукнув переможно: — Ось вони!.. Ось!..
Жерця враз мов підмінили: обличчя його перекосилося, очі запалахкотіли жагучою ненавистю.
— Усі!.. — захрипів він, тикаючи в нас пальцями. — Усі ви будете принесені в жертву!
Аж харчав, задихаючись од люті.
— Пішли, — хитнув головою татко. — Нам тут робити вже нічого.
Супроводжувані прокльонами знавіснілого жерця, ми вийшли з кімнати. Всі, крім Ван-Гена.
— Почекаємо, — сказав татко.
Обличчя його було невблаганне й суворе.
За дверима все ще лунали прокльони. Потім вони враз урвалися.
Появився Ван-Ген. Стріли в його руках уже не було — лише ключі. І він їх щосили притискав до грудей.
— Тут нам не вибратись.
Татко дивиться на скелю, що нависає над, нами, і знову повторює:
— Тут нам не вибратись.
Скеля і справді неприступна. Здіймається над нами вертикальною стіною, і жодної тріщини, жодного виступу, за який можна було б учепитися. Вода, що сотні років падала згори, так її відшліфувала, що в нас не лишається жодної надії вибратись наверх.
— Що ж робити? — запитує тітка Павлина стривожено. — Не вертатися ж назад!
І дивиться вниз.
Під нашими ногами починається вузька ущелина, довга й крута. Кілька годин ми дерлися по ній догори, обходячи величезні валуни, долаючи високі пороги, балансуючи на камінні, що кожної миті могло зірватися й потягнути нас із собою в безодню. І поглядали в небо. Весь час поглядали в небо: чи не повзуть чорні хмари? Бо тоді нам кінець. Злива миттю наповнить ущелину бурхливим потоком, який не те що людей — багатопудові кам’яні валуни жбурляє, мов пір’я! Небо поки що нас милувало, хоч і супилося хмарами, а ось ущелина піднесла нам під кінець цей неприємний сюрприз.
— Назад нам не можна! — каже татко рішуче. — Ви що, не бачите?
Бачимо. Щось із півсотні орангів, що скупчилися далеко внизу, при вході в ущелину. Щастя наше, що всі вони з охорони храму й озброєні ритуальними луками, а то ми були б давно уже знищені. А може, їм наказали захопити нас живими?
Розмахують войовниче палицями, щось вигукують люто, а поткнутися в ущелину більше вже не наважуються: ми їх таки добре провчили.
Коли передовий загін з лютим виттям кинувся вслід за нами, ми саме подолали величезну брилу. Перелазили через неї з півгодини, якщо не довше, — вона вся ворушилася, вона мов дихала, готова от-от зірватися в прірву. Ми аж попадали, коли її подолали: тремтіли руки й ноги, а серце билося десь аж під горлом. І тоді тітка Павлина, глянувши вниз, сказала:
— Ось вони, голубчики!
Ми подивились донизу й одразу ж побачили перших орангів.
Вони теж помітили нас, бо ущелина була пряма, як стріла. Потрясаючи бойовими палицями й луками, люто завиваючи, вони одразу ж почали дертися вгору.
— Вгору!.. Швидко!.. — наказує татко.
Але Ван-Ген, що весь оцей час не відходив од Жорки, похитав головою:
— Не встигнемо… Вони нас все одно наздоженуть…
І замість того, щоб дертися вгору, він став спускатись вниз — по кам’яній брилі.
— Ван-Гене, що ви надумали?!
— Верніться, Ван-Гене!
Ван-Ген мов би й не чув. Він якийсь час роздивлявся каміння, потім покликав нас:
— Ідіть сюди!
Ми спустилися до нього, хоч оранги вже були майже поруч. Але Ван-Ген раптом став спускатися ще нижче — назустріч орангам. Нам здавалося, що він збожеволів.
— Татку!
— Ван-Гене!
Ван-Ген уже стояв унизу — під самим камінням, пильно щось роздивлявся, а потім звів до нас голову:
— Тут деревина… Досить її зрушити, і вся оця гора обвалиться!
— Зачекайте, я зараз спущуся до вас! — вигукнув татко.
— Не треба, я й сам упораюсь… До того ж удвох ми не встигнемо відскочити! — Ван-Ген уже смикав деревину, пробуючи виважити її з-під каміння.
— Ван-Гене, зачекайте!
— Назад! — закричав на татка Ван-Ген.
І татко скорився. Одступив до нас, весь час повторював:
— Але ж він сам не справиться!..
А Ван-Ген розхитував і розхитував привалену камінням деревину. Не дивився на орангів, які підступали все ближче. Вони дерлися вгору кам’яним одполірованим річищем, підсаджуючи один одного, і не було, здається, сили, яка могла б їх зупинити.
А Ван-Ген смикав і смикав. І величезна купа каміння, що нависала над ним, ворушилася і з кожним його зусиллям ледь помітно осідала донизу.
Ось два передні оранги зупинилися, натягнули страшні свої луки, прицілились.
— Ван-Гене!
— Татку!
Свиснули стріли, одна із них, не долетівши, ткнулася сліпо у камінь, друга ж ударила поруч з Ван-Геном. Вистріливши, оранги одразу ж дістали з-за спин нові стріли.
Ван-Ген ще дужче вчепився у дерево. Підліз, став розгинатися, виважуючи його з-під каміння. Дерево тріщало, каміння шурхотіло, сипалася глина, а оранги вже закладали стріли у луки.
— Ван-Гене!!!
Ван-Ген рвонувся, і деревина, мов вистрілена з гігантського лука, злетіла високо вгору. Темне тіло Ван-Генове метнулося набік, а величезні брили, випереджаючи одна одну, з страшним гуркотом понеслися вниз. Вони підскакували, злітали в повітря, бризкаючи кам’яними осколками, і весь загін орангів був миттю зім’ятий, збитий із ніг, стертий тим нещадним потоком.
Одному лише орангові пощастило якимось чудом врятуватися. Вчепившись у виступ на скелі, що нависла над річищем, він довго висів, підібгавши коліна аж до живота, а потім зірвався і з пронизливим зойком покотився донизу.
Тітка Павлина вже хотіла була пустити услід каменюку, але татко притримав:
— Не треба… Він тепер уже не полізе нізащо.
А тепер ми стоїмо під стіною й не знаємо, що робити далі.
Врешті Ван-Ген щось надумає. Він довго роздивляється навислу над нами скелю, ще довше стоїть під прямовисним жолобом, промитим водою. Врешті звертається до тітки:
— У вас є капроновий шнур?
— Ван-Гане, що ви надумали? — з тривогою запитує татко.
— Я спробую видертися оцим жолобом.
— Але ж це самогубство!
— А що ви пропонуєте? — запитує Ван-Ген. — Спуститися в обійми отим?
Татко замовкає. А я з острахом дивлюся на жолоб. Він здіймається догори, як величезна розрізана навпіл труба, і в ньому не видно жодного виступу, жодної тріщини, за яку можна було б учепитися.
— Слухайте мене! — каже Ван-Ген: він взяв у тітки тонкий довгий шнур і тепер намотує його навколо тулуба. — Якщо мені пощастить здертися, я спущу шнур донизу. І по черзі вас витягну. Пам’ятайте: впирайтеся руками й ногами в протилежні стіни. Весь час упирайтеся!.. Першим полізе Вітя, потім — ви, — до тітки Павлини, — потім — ви, — це вже до татка, — а тоді вже ти.
— А чому Жора останнім?
— Бо він серед вас найспритніший… Ну, я пішов…
Ван-Ген став у жолоб, спиною до скелі. Розставив широко ноги, а руки заніс над головою. Долоні його так і прикипіли до кам’яної поверхні. Ось він весь напружився, став повільно, сантиметр за сантиметром, пересувати ліву ногу догори. Пересунув, вдавив її в стіну, ворухнув правою. Так і став підійматися, поступово сантиметр за сантиметром. Обличчя його почервоніло, на чолі виступив піт.
Підсмикнувши ноги, застиг, потім так само обережно став пересувати руки…
Завмерши, дивилися ми на Ван-Гена. Було таке відчуття, мов не Ван-Ген — кожен із нас видирався зараз отим прямовисним жолобом. Аж м’язи зводило, аж боліло всередині од мимовільного напруження, ми боялися зронити хоч слово, бо нам здавалося, що тоді Ван-Ген не втримається.
А внизу вибухнув крик: оранги побачили Ван-Гена в трубі і знову пірнули в ущелину.
— Ось я вас пригощу! — вигукнула тітка Павлина.
Підскочила до величезного валуна, стала його розхитувати, намагаючись зрушити з місця. Ми одразу ж кинулися їй на допомогу.
Валун довго не піддавався, він намертво вріс у глину.
Ну, раз!.. Ну, ще раз!.. Ну, ще!..
І кам’яне чудовисько врешті зрушило з місця. Спершу повільно й мов аж знехотя, а потім все швидше й швидше, з таким страшним гуркотом, що аж здригнулась ущелина. Оранги так і порснули донизу. Втікали, збиваючи один одного з ніг.
— Ага, не сподобалось! — вигукувала тітка Павлина. — Лізьте іще раз, каміння тут вистачить!
Глухе завивання, повне безсилої люті, донеслося знизу.
А Ван-Ген здирався все вище й вище. Обережно й повільно, мов равлик, всім тілом утискуючись в скелю. Він був уже так високо, що в мене аж голова пішла обертом і замерехтіло в очах.
Він часто завмирав, відпочиваючи. І ми завмирали разом із ним. І кожного разу нам починало здаватися, що Ван-Ген далі не полізе: почне спускатися. Дуже ж було круто і страшно! А він, перепочивши, знову дерся вгору. Ледь помітно, сантиметр за сантиметром, — жалюгідна комаха на прямовисній стіні!
Час від часу ми кидали вниз каміння — орангам на згадку. І кожного разу вибухав лютий рев.
Ось постать Ван-Гена зникла зовсім. Якийсь час не було нічого чутно, потім долинув шурхіт: згори сріблястою ниткою швидко спускався капроновий шнур.
— Ур-ра! — закричали ми радісно, а оранги завили ще дужче.
І нова порція каміння покотилася донизу.
Для профілактики.
— Віть’ю, давай!
Жора ухопив кінець шнура, тягне до мене.
— Впирайся руками й ногами, — каже, обв’язуючи мене, татко. — І дивися тільки вгору!
Я киваю головою, бо розмовляти не можу. Все в мені тремтить, і я щосили зціплюю зуби.
— Ти міцно його обв’язав? — Тітка Павлина оглядає вузол, пробує затягти його ще тугіше. — Ну, Вітю, ні пуху ні пера!
Я підходжу до жолоба і стаю в нього — спиною до скелі. Розставляю руки й ноги, намагаючись робити все так, як Ван-Ген, і шнур одразу ж напинається. Петля врізається в тіло, ноги одриваються од грунту.
Чіпляюся щосили за стінки, а шнур аж бринить, напинаючись.
Все вище і вище… Руки, ноги болять усе дужче, я, здається, позчісував на них усю шкіру, мене починає розгойдувати в жолобові, стукати то об одну стінку, то об другу. А шнур все цупить і цупить догори, мов там не Ван-Ген, а якась невмолима машина.
Не витримав — глянув донизу. Прозора моторошна порожнеча дихнула в обличчя, загойдалася, завертілася, до горла підступив канудливий клубок. Я гикав і гикав, аж поки опинився на скелі.
— Живий?
Ван-Ген одволік мене подалі од краю, поклав на гаряче каміння, став швидко звільняти петлю: морочитися зі мною йому було ніколи.
Поки він витягав тітку Павлину, я прийшов до тями. Витер обличчя, підійшов до Ван-Гена:
— Давайте поможу.
Ван-Ген показав очима на шнур, що, звиваючись у кільця, лягав позад нього. Я нахилився, підняв, щосили вчепився у линву.
Спершу появилися руки, а потім червоне од натуги обличчя тітки Павлини.
— Витягнемо тепер рюкзаки, — сказала вона, трохи відсапавшись. — А потім уже їх.
Ван-Ген тільки кивнув головою — говорити не міг.
Утрьох було зовсім легко — рюкзаки ми витягнули завиграшки. Перед тим, як спускати шнур знову, тітка його оглянула, промацала кожен метр.
— Хоч би тобі що! — сказала задоволено. — Не даремно ж я його везла аж із Землі!..
— Хай вам грець! — сказав нам татко, коли ми витягнули і його. — Хіба ж можна так цупити?.. Я і впиратися не встигав — теліпався мішком!
Жорку ми тягли ще швидше: оранги, побачивши, що ми взялися за останнього, знову пірнули в ущелину.
Але було пізно: Жорка вже стояв нагорі, а перший оранг тільки наближався до скелі.
— Рушили? — спитав татко.
— Зачекайте.
Ван-Ген дістав ніж, одрізав метрів п’ятнадцять шнура.
— Що ви робите?! — вигукнула тітка Павлина.
Ван-Ген пошукав-пошукав щось поглядом, підійшов до обкатаного валуна. Кілограмів на сто, як не більше. Обв’язав міцно шнуром, а другий кінець закріпив за інший валун, що міцно вріс у глину.
— Допоможіть спустити… Обережно, щоб шнур не обірвався… Ось так! — випростався, задоволено мовив: — Тепер нехай лізуть!
Ну, Ван-Ген!.. Ну, молодець!.. Татко знову хотів рушати, але тітка його попросила:
— Давай зачекаємо. Подивимося, що з того вийде.
Татко неохоче погодився: він з усе більшою тривогою поглядав на небо, заткане хмарами. Хоч Ван-Ген його й заспокоював, що зливи сьогодні не буде.
Якийсь час стояла тиша. Потім залунав шурхіт.
— Лізуть, — прошепотіла тітка Павлина.
Шурхіт посилювався. Та ось він урвався, пролунало здивоване бурмотіння. Знизу щось вигукнули, мабуть, запитували, що там сталося, оранг, який був під валуном, сердито відповів. Внизу ще покричали, потім замовкли, а ми почули, як валун, що звисав на линві, стукнувся об скелю раз, стукнувся вдруге, а шнур аж забринів, натягуючись.
— Пробує видертись, — шепотів Ван-Ген. — Повиснув на камені…
Він знову видобув ніж, щоб перетяти, мабуть, шнур, якщо орангові вдасться забратися на валун. Та валун стукнувся ще раз, і відразу ж пролунав розпачливий зойк. Шнур ослабнув, завмер.
— Все! — сказав Ван-Ген задоволено. — Більше вони сюди не полізуть!
Далі ми піднімалися в гори. Три дні, з ранку до вечора. Дерлися на скелі, долали ущелини, і Ван-Ген завжди був попереду, і йому найбільше діставалося. Двічі нас застукувала гроза — моторошна венеріанська злива, і одну ми пересиділи в невеликій печері, а другу — під гігантською навислою брилою. Ночували ж, де доведеться: падали прямо на кам’яний грунт і відразу ж засинали — так натомлювалися.
Ми страшенно схудли, а одяг подерся на шмаття. Тітка Павлина позшивала свій якимись колючками і була схожа на будяк, що раптом став рухатись.
Потім ми спускалися, теж три доби. І спускатися було іще важче.
До того ж ми голодували, з’їли все м’ясо, лишилося тільки трохи сушених фруктів: татко видавав щоранку по жмені. Фрукти він ніс у рюкзаку, і я часто ловив себе на тому, що не можу одірвати погляду од таткової спини.
Коли гори врешті скінчилися, ми всі ледь трималися на ногах. Стояли на узвишші й жадібно дивилися донизу.
Там лежала горбиста рівнина. Висока трава, одинокі дерева, численні табуни дичини. І руки наші мимоволі потягнулися до луків та стріл, бо ми були дуже голодні.
…Такого веселого багаття ще не було в моєму житті, а підсмажене м’ясо здалося найсмачнішим у світі.
Невдовзі нас розшукав гелікоптер, і ми полетіли до мами.
Рейсовий корабель Венера — Земля стартував через місяць. За цей час на Венері сталися великі зміни: зникла держава орангів. Венеріани довго сперечалися, що робити з орангами, лунали навіть голоси оголосити війну і знищити їх до ноги, але більшість наполягала на іншому. Що всі оранги — хворі, отже їх слід не вбивати, а лікувати. Підтвердилася і причина їхнього звиродніння. Штучний ген інтелекту, який поставив орангів на один щабель з людиною, виявився нетривким, і в орангах прокинулися звірині нахили. Були спішно споруджені величезні шпиталі, а потім у повітря піднялися армади гелікоптерів з балонами, наповненими газом. Газ цей не вбивав, а лише присипляв.
Так орангів знешкодили і поступово перевезли у шпиталі, де на них чекала ціла армія лікарів.
А отих бідолашних напівістот-напівроботів вирішили лишити доживати на місці. Тільки знищили всі фабрики-інкубатори та плантації з держи-деревом.
Іще мені дуже жалко було розставатися з Жоркою. Я ж із ним так подружився! Що він зараз там робить? Може, дивиться в небо, як я оце зараз дивлюся, і думає про мене?..
Наш корабель розвивав усе більшу швидкість, і Венера поступово віддалялася. Велетенська, на весь ілюмінатор, куля, огорнена срібною плівкою. Я дивився на неї і думав, що віднині у мене є не одна, а дві рідні планети: Земля і Венера!
Я прилечу ще до тебе, Венеро!
Неодмінно!