Душевна музика

Він потицяв пальцем у бік Смерті Щурів, і той відхилився.

— Ах ти хитрий гризуне! Чую, у нас тут щур завівся!

— ПИСК?

Тремтливий палець враз завмер. Старий розвернувся.

— Як це ти крізь стіну пройшла?

— Перепрошую? — перепитала Сюзен, відступаючи. — Не знала, що тут стіна.

— А що це тоді, туман хапонський? — ревнув старий і ляснув долонею об повітря.

Гіпопотам спогадів завовтузився у мулі пам’яті.

— Альберт? Так?

Альберт схопився за голову:

— Гірше й гірше! Що ти їй вже нарозповідав?

— Він не казав мені нічого, крім «ПИСК», а я не знаю, що це значить. Але... слухайте, тут немає стіни, тільки...

Альберт висмикнув з буфета шухляду.

— Воззри, — сказав він різко. — Молоток — так? Цвях — так? Дивись.

І забив цвях у повітря десь за п’ять метрів над краєм кахлевого острівця. Цвях тримався.

— Стіна, — сказав Альберт.

Сюзен сторожко торкнулася цвяха. Він був трохи липким на дотик, ніби наелектризований.

— Ну, мені це на дотик не як стіна, — спромоглася промовити вона.

— ПИСК.

Альберт випустив молоток із руки, і той впав на стіл.

«Він кремезний чоловік, — подумала Сюзен. — Доволі високий, але ходить згорблений і підтюпцем, ніби якийсь посіпака божевільного вченого».

— Здаюся, — сказав він, знову грозячи Сюзен пальцем. — Я казав йому, що добра з цього не буде. А він поліз, а далі слово за слово, те кришеня притягнув... Ти куди ділась?

Сюзен підійшла до столу, поки Альберт бігав кухнею й намагався знайти її, розмахуючи руками й хапаючи повітря.

На столі були сирна дошка й табакерка. Вервечка сосисок. Жодного свіжого овоча. Панна Дупс пропагувала відмову від смаженини на користь свіжих овочів і звала це «здоровим способом життя». Багато бід вона списувала на нехтування «здоровим способом життя». Альберт, який далі кидався по кухні й хапав руками повітря, уособлював їх усі.

Сюзен сиділа на стільці й спостерігала за цим чудернацьким танцем.

Альберт зупинився й затулив долонею одне око. А тоді дуже повільно озирнувся. Незатулене око зосереджено зіщулилося.

Він придивлявся до стільця. Око сльозилося від напруги.

— А непогано, — тихо сказав він. — Гаразд. Ти тут. Щур із конем привели тебе. Дурні кляті. Гадають, що так і слід чинити.

— Із чим чинити? — спитала Сюзен. — І я не... оте, як ви мене назвали.

Альберт витріщився на неї.

— Господар так умів, — сказав він зрештою. — Така робота. Гадаю, ти давно вже виявила, що так умієш, ге? Бути непомітною, коли не хочеш, щоби помітили.

— ПИСК.

— Що? — спитав Альберт.

— ПИСК.

— Каже, я мушу пояснити, — Альберт звучав втомлено, — що «кришеня» означає малу дитину. Гадає, що ти неправильно розчула.

Сюзен опустила плечі.

Альберт підсунув собі стільця й сів.

— Скільки тобі?

— Шістнадцять.

— Божечки, — Альберт завів очі. — І давно тобі шістнадцять?

— Відколи стало не п’ятнадцять, ясно що. Ви геть дурний?

— Йой-йой, як час біжить. Ти знаєш, чому ти тут?

— Ні... але, — Сюзен вагалася, — але це якось пов’язано з... це щось типу як... Я бачу те, чого не бачать інші, і я зустріла декого, про кого в казках розповідають, і я знаю, що бувала тут раніше... і всі ці черепи й кістки на всьому...

Альберт підвівся й навис над нею, сухий і згорблений, ніби гриф:

— Може, хочеш какао?

Альбертове какао сильно відрізнялося від пансіонного, тамтешнє нагадувало радше коричневу гарячу воду. В Альбертовому какао плавав жир.

Якщо перехилити горнятко догори дном, то воно не одразу й випаде.

— Твої мама й татко, — почав Альберт, коли в Сюзен над верхньою губою утворилися какаові вуса, які геть не пасували її вікові, — вони хоч колись... пояснювали тобі щось?

— Панна Делькрос пояснювала на біології, — відповіла Сюзен, а тоді додала, — і все перекрутила.

— Я про твого діда.

— Я пригадую щось, але тільки після того, як побачу. Як-от ванну. Як-от вас.

— Твої мама й татко вважали, що краще тобі про все забути. Де там! Таке пробирає до кісток! Боялися, що пробере тебе — так і сталося! Ти успадкувала.

— О, про це я теж знаю. Це як із тими мишами й горохом.

Альберт глянув на неї, явно не розуміючи, про що вона.

— Слухай, я спробую пояснити м’яко, — сказав він.

Сюзен чемно на нього дивилася.

— Твій дід — Смерть. Ти знала? Скелет у чорній мантії. Ти приїхала на його коні, а це його дім. От тільки він... пішов. Все обміркувати чи щось таке. І я так розумію, що тебе затягує. Це у тебе в кістках. Ти вже доросла. Є діра, і та діра вважає, що ти пасуєш за формою. Мені це подобається навіть менше, ніж тобі.

— Смерть, — безвиразно промовила Сюзен. — Ну, не скажу, що не підозрювала. Як Піщаний чоловік, Батько Вепр і Зубна Фея?

— Так.

— ПИСК.

— І ви чекаєте, що я повірю? — спитала Сюзен, просякаючи кожне слово якнайядучішою жовчю.

Альберт так на неї подивився, наче він ту жовч на сніданок п’є.

— Мені глибоко начхати, у що ви там вірите, мадам, — сказав він.

— Тобто ви буквально про високого скелета з косою й усім іншим?

— Так.

— Слухайте, Альберте, — заговорила Сюзен так, як говорять до сільських дурників, — навіть якби й існував хтось такий, як «Смерть», хоча, відверто кажучи, вигадувати антропоморфне уособлення для природного процесу просто смішно, то ніхто нічого від нього не успадкував би. Я знаю про спадковість. Це про те, в кого буде руде волосся й таке інше. А ви кажете про якісь вигадки. Ви говорите про... міфи й легенди. От.

Смерть Щурів ніби притягувався до сирної дошки — косою він намагався непомітно стягти собі шмат. Альберт відхилився на стільці.

— Пам’ятаю, як тебе сюди привозили, — сказав він. — Він, бач, про це просив весь час. Йому було цікаво. Любить дітей. Часто їх бачить, але... познайомитися ближче не встигає, коли розумієш, про що я. Твої мама й татко не хотіли цього, але здалися й заїхали раз із тобою на чай, щоби він відчепився. Вони не хотіли цього, бо боялися, що ти перелякаєшся й кричатимеш аж стіни тріснуть. Але ти... ти не злякалася. Ти сміялася. І татка твого це налякало до... дуже. Вони ще кілька разів привозили тебе, коли він просив, але потім злякалися того, що може статися, і твій тато зарікся сюди їздити, і все. Він, твій татко, мабуть, був єдиним, хто міг сперечатися з Господарем. Тобі тоді рочки чотири було.

Сюзен задумано піднесла руку до обличчя й торкнулася білих ліній на щоці.

— Господар казав, вони тебе виховували за, — тут Альберт презирливо вишкірився, — «новою методикою». Логіка. А все старе — дурниця. Не знаю... Гадаю, вони хотіли тримати тебе подалі від... таких понять, як це...

— Мене покатали на коні, — сказала Сюзен, не слухаючи його. — Мене купали у великій ванні.

— Все в мильних бульках було, — Альбертове обличчя скривилося в чомусь, що віддалено нагадувало усмішку. — Аж тут було чути, як Господар сміявся. А ще він гойдалку тобі зладнав. Ну чи спробував. Без магії й такого всього. Своїми руками.

Сюзен мовчки сиділа, доки спогади в її голові вилізали з-під ковдри й позіхали, а тоді сказала:

— Пригадую ту ванну кімнату. Усе пригадую.

— А, та ти й не забувала. Просто іншим мотлохом завалило.

— Із сантехнікою в нього було не дуже. А що значить «А Ю П Р К В Б Б Ш»?

— Асоціація юнаків — послідовників реформованого культу Великого Бога Бель-Шамгарота, — розшифрував Альберт. — Я там зупиняюся, коли вниз ходжу по щось. По мило й таке інше.

— Але ви... не юнак, — бовкнула Сюзен, бо несила було стриматись.

— Ніхто не заперечує, — відрізав Альберт. І Сюзен спало на думку, що справді так може бути. Були в Альберті якісь жилавість і міць, ніби все його тіло було стиснутим кулаком.

— Він може створити майже будь-що, — сказала вона чи-то Альбертові, чи-то самій собі, — та якісь речі просто незрозумілі для нього, і сантехніка — одна з них.

— Так, нам довелося найняти анк-морпоркського сантехніка, і той — ха-ха — сказав, що все зробить на наступний четвер, а Господареві такого казати не можна. Ще ніколи не бачив, щоби хтось так швиденько метушився. А тоді Господар просто зробив так, що він все забув. Він будь-кого може змусити забути, окрім... — Альберт спинився й насупився.

— Здається, доведеться мені змиритися, — сказав він зрештою. — Здається, в тебе є на все це право. Ти, мабуть, стомилася. Тут багато кімнат.

— Ні, мені треба повертатись! Мені кінець, якщо зранку не буду в пансіоні.

— Тут немає Часу, окрім того часу, який люди приносять зі собою. Просто все стається в певній послідовності. Хропунець тебе віднесе в ту мить, коли ти поїхала, якщо схочеш. Але тобі треба тут побути.

— Ви казали, є якась діра, і мене затягує. Не розумію, що це значить.

— Відчуєш краще, коли поспиш, — сказав Альберт.

Справжніх дня й ночі тут не було. Спершу Альбертові це заважало. Тільки світлий пейзаж за вікнами, а вгорі — чорне небо з зірками. Смерть так і не дав ради з днем і ніччю. Коли в будинку мешкали люди, доба тривала 26 годин. Якщо людей лишити напризволяще, проміжки сну й неспання в них укупі тривають довше за 24 години, а з заходом сонця вони перелаштовуються, мов незліченні маленькі годиннички. Людям доводиться миритися з часом, але дні й ночі — справа особиста.

Альберт ішов спати, коли згадував про сон.

Тепер він сидів при свічці, тупо дивився перед собою й бурмотів:

— Вона пам’ятає ванну. І знає про речі, яких раніше бачити не могла. І розповісти їй було нікому. У неї його пам’ять. Вона успадкувала.

— ПИСК, — сказав Смерть Щурів, який полюбляв посидіти ночами біля вогню.

— Коли він пішов минулого разу, люди припинили вмирати. Але цього разу вони не припинили. І кінь до неї прийшов. Вона заповнює порожнину.

Альберт дивився в темряву. Напади тривоги в нього зазвичай минали за невпинним жуванням і причмокуванням, ніби він намагався видобути з-поміж зубів залишки якогось смаколика з підвечірка. І от зараз він видавав такий звук, як забитий сифон у перукарській мийні.

Альберт не пам’ятав, чи був колись молодим. Мабуть, це було тисячі років тому. Йому було сімдесят дев’ять, але вдома у Смерті Час був невичерпним.

У нього лишилися тьмяні уявлення про дитинство як про непросту пору, особливо під кінець. Щось таке про прищі й свавілля різноманітних частин тіла, які ніби починають жити своїм життям. За таких обставин втілення принципу смертності на практиці ставало додатковим навантаженням.

Та суть, страшна й незаперечна суть у тому, що хтось таки мусив це робити.

Бо, як уже відомо, Смерть діяв на загальних, а не часткових умовах, точно як монархія.

Коли ви живете при монаршій владі, то підпорядковуєтеся монарху. Весь час. Уві сні й на яву. Хай там що ви — чи хтось — робить.

Такі вже загальні умови становища, в якому ви опинились. Однак королеві не треба приходити до вашого дому, окупувати стілець, прибирати до рук пульт від телевізора й повідомляти вам, що декому час розслабитися й випити чаю. Все це працює саме собою, як-от сила тяжіння.

От тільки, на відміну від сили тяжіння, у цій системі хтось мусить бути нагорі. Робити там щось аж таке їм зазвичай не треба. Досить просто там перебувати. Просто бути.

— Вона? — спитав Альберт.

— ПИСК.

— Вона довго не протримається. Кажу тобі, не можна бути безсмертною і смертною одночасно, її навпіл розірве. Якось навіть майже прикро за неї.

— ПИСК, — погодився Смерть Щурів.

— І це ще не найгірше. Зажди-но, коли до неї уповні повернеться пам’ять...

— ПИСК.

— Слухай сюди, тобі б краще узятися за його пошук негайно.

Сюзен прокинулася й не розуміла, котра година.

На тумбочці біля ліжка був годинник, бо Смерть знав про годинники на приліжкових тумбочках. Годинник прикрашали орнаменти з кісток і черепів, там була й емблема у вигляді омеги, от тільки він не працював. Тут не було жодного справного годинника, окрім хіба особливого годинника в коридорі. Усі інші здепресували й спинилися чи одразу вийшли з ладу.

Було враження, ніби з цієї кімнати тільки вчора хтось поїхав. На туалетному столику щітки й гребінці для волосся, якісь помади й туші. На дверях навіть висів домашній халат. Із кроликом на кишеньці. Все це створювало б винятково затишну атмосферу, коли б кролик той не був скелетиком.

Сюзен позаглядала в усі шафи. Мабуть, колись це була кімната її матері. Багато рожевого. Сюзен не мала нічого проти рожевого в поміркованих обсягах, та це були не вони. Вона вдяглася в пансіонну сукню.

«Найголовніше — зберігати спокій, — казала вона собі. — В усього на світі є логічне пояснення, навіть якщо іноді доводиться його вигадувати».

— ПИффф.

Смерть Щурів приземлився на туалетному столику, зачепився кігтями, щоби не зісковзнути, а тоді прибрав косу з зубів. Сюзен обережно промовила:

— Гадаю, я була б дуже вдячна, коли б можна було повернутися додому.

Щурик кивнув і зістрибнув зі столика. Він приземлився на край рожевого килима й дременув темною підлогою геть.

Коли Сюзен ступила з килима, щур зупинився й схвально озирнувся. Вона знов відчула, ніби успішно склала якийсь іспит.

Щур повів її у коридор, а звідти — у задимлену печеру кухні, де над плитою нависав Альберт.

— Доброго ранку, — привітався він радше за звичкою, а не на позначення частини дня. — Будеш грінки до сосисок? Ще буде кашка.

Сюзен глянула на мішанину, що шкварчала на сковорідці.

Бачити таке на порожній шлунок було нестерпно. З іншого боку, від вигляду Альбертової смаженини шлунок міг спорожнитися сам. У його руках навіть яйця шкодували, що їх знесли.

— Може, у вас є якісь мюслі? — спитала Сюзен.

— Це ковбаса якась? — підозріливо уточнив Альберт.

— Це пластівці з горіхами.

— А з жиром?

— Навряд.

— То як його тоді смажити?

— Їх не смажать.

— І таке ти звеш сніданком?

— На сніданок необов’язково їсти смажене. Ви казали про кашу, а кашу не смажать...

— Хто таке сказав?

— Тоді, може, варене яйце?

— Нє-е, куди варити, так усю заразу не вб’єш.

— ЗВАРИ МЕНІ ЯЙЦЕ, АЛЬБЕРТЕ.

Коли луна відлунала й затихла, Сюзен стало цікаво, звідки прозвучав цей голос.

Альбертів черпак подзенькував, коливаючись на підлозі.

— Будь ласка? — сказала Сюзен.

— Ти це отим голосом сказала.

— Грець із ними, з яйцями, — сказала Сюзен. Від того голосу в неї занила щелепа. Вона переймалася через нього навіть більше за Альберта. Зрештою, він звучав з її рота. — Я хочу додому!

— Ти вдома.

— Тут? Це не мій дім!

— Та ну! Що вигравійовано на великому годиннику?

— «Запізно», — миттєво відповіла Сюзен.

— Де вулики?

— У садку.

— Скільки в нас тарілок?

— Сім... — Сюзен міцно стисла губи.

— Бачиш? Для якоїсь частини тебе — це дім, — сказав Альберт.

— Слухайте, Альберте, — почала Сюзен, сподіваючись цього разу достукатися до здорового глузду, — може, є хтось, хто міг би... бути за старшого... бо я геть звичайна... в сенсі, я...

— Справді? А чому тоді кінь тебе знає?

— Так, але я звичайна дівчина...

— Звичайні дівчатка не дістають на третій день народження ляльковий набір «Мій маленький Хропунець»! — гаркнув Альберт. — Батько забрав його в тебе. Господар страшенно засмутився. Він дуже старався.

— Але я звичайна дитина!

— Слухай, звичайним дітям дарують ксилофон. У них немає діда, якого можна просто попросити зняти сорочку!

— Але це не я. Воно само! Я не винна! Це несправедливо!

— Справді? Ох, що ж ти про це раніше не сказала, — кисло кпив Альберт. — Це ж так усіх обходить! Я би на твоєму місці зараз вийшов надвір і розповів усесвітові, що це несправедливо. Певен, він відповість «ой, справді, даруй, як незручно», і все буде, як було.

— Це сарказм! Не говоріть так зі мною! Ви лише слуга!

— Саме так. Але й ти теж. Тому я би на твоєму місці брався до роботи. Щур поможе. Він переважно щурами заправляє, але принцип той самий.

Сюзен сиділа з роззявленим ротом.

— Я йду надвір, — зрештою огризнулася вона.

— Я тебе й не тримаю.

Сюзен розлючено протупотіла до чорного виходу з кухні широчезною рівниною зовнішнього приміщення, пробігла повз точило на причілку й опинилася у саду.

— Ха, — промовила вона.

Якби хтось сказав Сюзен, що в Смерті є дім, то вона назвала б цього когось божевільним, ба гірше, дурним. Але якби їй треба було уявити дім Смерті, то вона зобразила б його — звісно, чорним олівцем, — як готичний маєток із вежами й мурами з вузькими бійницями. Він височів би і йому були б притаманні усякі такі штуки, які описують зазвичай прислівниками типу «похмуро» й «фатально». Там були б тисячі вікон. У небі над ним кружляли б кажани. Одним словом, він би вражав.

Це була б не хижка. І там не було би саду, розбитого з таким несмаком. І перед головним входом не було б килимка з написом «Ласкаво просимо».

Змалечку Сюзен оточувала себе непроникними мурами здорового глузду, і тепер вони опливали, мов сіль на вогкому вітрі, і через це вона гнівалась.

Звісно, був у неї дід Лежек, який жив на фермі й був таким бідним, що навіть горобці там навколішки благали про крихти.

Він був милим дідуганом, наскільки вона пам’ятала, — може, трохи боязким, як вона розуміла тепер, особливо, коли її батько навідувався в гості.

А мати розповідала, що її батько був...

Тепер, пригадуючи все це, вона уже не була така певна, що саме мати розповідала їй. Її батьки уміли не бовкнути зайвого, навіть коли здавалися багатослівними. Вона просто змирилася з думкою, що з цього боку діда у неї немає.

І от зараз їй розповідали, що він у неї був весь цей час, і це було відомо.

Ніби він якийсь капітан далекого плавання.

Бог... Коли б бог, то це було би щось. Оділія Жолоба у п’ятому класі весь час хвалилася, що її прапрабабцю спокусив Сліпий Іо в подобі вази з маргаритками, і тому вона була на якусь дещицю богинею. Казала, її мати весь час цим користувалася, щоби вибити столик у ресторані. Мабуть, згадка про близьку спорідненість зі Смертю такого враження не справлятиме. Мабуть, тоді й столика біля кухні не допроситися.

Якщо це якийсь сон, то шансів прокинутися було, здається, небагато. Крім того, вона в таке й не вірила. Уві сні все не так.

Стежка вела від стайні повз город і збігала вниз у сад із чорними деревами. Поміж чорного листя поблискували чорні яблука. Трохи збоку видніли білі вулики.

Вона розуміла, що вже бачила все це.

У саду була яблуня, яка дуже помітно відрізнялася від інших.

Сюзен стояла й дивилася на неї, і спогади надходили, мов повінь.

Вона пригадала, що в тому віці уже розуміла, наскільки пришелепкуватим, з погляду логіки, був цей задум, а він стояв і чекав, як вона поведеться...

Стара певність відступила й звільнила місце для нової.

Тепер Сюзен розуміла, чия вона онука.

У «Латаному барабані» зазвичай вдавалися до розваг, так би мовити, цілком традиційних для таких закладів — доміно, дротиків і в-спину-штрик-гроші-здирк. Новий власник вирішив підвищити статус закладу. Це був єдиний доступний напрям розвитку.

Власник встановив вікторинний автомат — трьохтонне громаддя з водою за нещодавно віднайденим проектом Леонарда-з-Квірма. Це була така собі ідея. Капітан анк-морпоркської варти Морква, за усміхненим обличчям якого ховався гострий, мов голка, розум, тихцем додав до репертуару автомата нові питання, як-от «Чито перебували Ви у близкості Вортинова діамантосховищя у ночі на 15-те?» чи «Хто здіснив пограбування Обійми-ведмедевої ґуральні того тиждня?», і встиг заарештувати трьох підозрюваних, перш ніж публіка зметикувала що до чого.

Власник обіцяв новий гральний автомат з дня на день. Бібліотекар, який частенько навідувався у «Барабан», не міг дочекатися й збирав дрібні гроші.

Поряд із шинквасом була невеличка сцена. Якось власник найняв стриптизерку для обіднього виступу, але це спрацювало лише раз. Побачивши в першому ряду орангутана, який невинно й широко всміхався й тримав напоготові великий мішок дріб’язку й великий банан, дівчина перелякалася й утекла. «Барабан» потрапив у чорний список чергової гільдії.

Нового власника звали Гібіскус Дюнельм. Він був ні в чому не винний. Він просто дуже хотів перетворити «Барабан» на місце для розваг. Ладен був навіть поставити літні столики з парасольками.

На Толоза він дивився зневажливо.

— Вас тільки троє?

— Так.

— Коли я обіцяв п’ять доларів, ти казав, що буде великий колектив.

— Вапняче, привітайся.

— Величенький, тут ти правий, — дав заднього Дюнельм. — Може, зіграйте щось, щоби всі знали? Чисто атмосферу розрядити.

— Атмосферу, — повторив Імп, роззираючись довкола. Це слово він знав. Та в цьому місці воно чомусь втрачало сенс і знічувалося. Ще тільки вечоріло, і в закладі було хіба троє-четверо відвідувачів. На сцену вони не дивились.

Стіна за сценою вочевидь бачила всіляке. Імп роздивлявся її, доки Вапняк розставляв свої камені.

— О, тільки й усього, що кілька фруктів і яєць, — заспокоював його Толоз. — Мабуть, публіка шаленіла. Немає чого перейматися.

— Я через це й не переймаюся, — сказав Імп.

— Та й було б чого.

— Я переймаюся через слліди сокир і стрілл. Толлозе, ми ж навіть не репетирувалли! Тілльки спробувалли!

— Але ж на гітарі ти грати вмієш, так?

— Так, мабуть, що вмію...

Він пробував на ній грати. Гралося легко. Направду, грати на ній погано було неможливо. Здавалося, їй було все одно, як він торкається до струн — ті самі вигравали мотив, варто було його наспівати подумки. Це був саме той інструмент, про який мріють усі початківці, — гри на ньому не треба вчитися. Імп пригадав, як уперше сів за арфу й торкнувся струн, як він чекав на витончені звуки, що їх видобували зі своїх інструментів знані майстри. Натомість арфа неприємно загула. І він мріяв саме про такий інструмент...

— Гратимемо те, що усі знають, — сказав гном. — «Чарівничу патерицю» й «Ой у саді та й ревінь». Люди полюбляють жартівливе.

Імп дивився в зал. Людей більшало. Та його увагу привернув великий орангутан, який саме підсував собі стілець у перший ряд і мав при собі торбу з фруктами.

— Толлозе, на нас мавпа дивиться.

— І? — уточнив Толоз, розгортаючи торбину.

— Це мавпа.

— А це Анк-Морпорк. Такі тут порядки, — пояснив гном, зняв шолом і щось із нього витягнув.

— Нащо тобі ця торба? — спитав Імп.

— Фрукти є фрукти. Бананчик до бананчика. Коли яйця жбурлятимуть, лови.

Імп перекинув ремінь гітари через плече. Він хотів попередити гнома, але що казати, «на ній підозріло легко грається»?

Він сподівався, що є бог — покровитель музикантів.

А він є. І навіть не один — у кожного музичного жанру є своє божество.

Майже в кожного. Та того вечора Імпом і його друзями опікувався Реґ, покровитель тих, хто грає по клубах, і пильнувати за ними він навряд чи зміг би, бо на ньому того вечора було ще три виступи.

— Готові? — спитав Вапняк і взявся за молотки.

Інші кивнули.

— Почнемо з «Чарівничої патериці», — сказав Толоз. — Завжди розряджає атмосферу.

— Добро, — сказав троль і вголос порахував пальці, — раз, два, раз, два, більше, всі.

Сім секунд — і в них жбурнули перше яблуко. Упіймав його Толоз, не збившись із ритму. А от перший банан зайшов по криволінійній траєкторії й зрадницьки поцілив йому у вухо.

— Граймо далі, — прошепотів він.

Імп послухався, пригинаючись під апельсиновим бомбардуванням.

Мавпа з першого ряду розв’язала торбу й витягла з неї величеньку диню.

— Груш не бачите? — спитав Толоз на вдиху. — Люблю груші.

— Я бачу мужика з метальною сокирою!

— На вигляд коштовна?

У стіні поряд із Вапняковою головою бриніла стріла.

Була третя ранку. Сержант Колон і капрал Ноббс саме доходили висновку, що коли би хто й хотів вдертися в Анк-Морпорк, то вже чекав би наступної ночі. А у вартовій вежі можна було погрітися біля багаття.

— Можна було б записку лишити, — сказав капрал Ноббс і подмухав на руки. — Знаєте? Типу як «приходьте завтра» чи щось таке.

Він глянув угору. Крізь відчинену браму йшов кінь. Білий кінь, а на ньому — похмурий, запнутий у чорне вершник.

Вартовим не спало на думку питати «Стій, хто їде?» Нічні вартові патрулювали вулиці в такий час, що їм іноді випадало бачити недоступне для простих смертних.

Сержант Колон підніс руку до шолома й чемно привітався:

— Добривечір, шановний пане.

— Е-Е... ДОБРИЙ ВЕЧІР.

Вартові проводжали вершника поглядами, доки той не зник за поворотом.

— Оце, значить, комусь каюк-гаплик, — сказав сержант.

— Але яка відданість справі, завважте, — відповів капрал. — Цілодобово працює. Завжди в нього є час для простих людей.

— Ага.

Вартові дивилися в оксамитову темряву. «Щось тут не так», — подумалося сержантові.

— А як його звати? — спитав капрал Ноббс.

Вони ще якийсь час мовчки вдивлялися в темряву. Тоді сержант Колон, який досі не розумів, що ж із тим вершником було не так, перепитав:

— Тобто — «як його звати»?

— Ну, звати його як?

— Це Смерть, — сказав сержант. — Смерть. Так і звати. Тобто... Ти про що? Типу як... Джон Смерть?

— Ну, а чого ні?

— Але він просто Смерть, правда ж?

— Ні, це його робота. А як його друзі звуть?

— Які ще друзі?

— Ну гаразд, як знаєте.

— Ходімо, рому гарячого хильнемо.

— Мені він на вигляд ніби як Леонард.

Сержант Колон пригадав голос. Он воно що. На якусь мить.

— Мабуть, це в мене старість. На якусь мить мені здалося, що звучав він, як яка-небудь Сюзен.

— Здається, вони мене побачили, — прошепотіла Сюзен, коли кінь зайшов за ріг. Смерть Щурів висунув голову з її кишені:

— ПИСК.

— Думаю, нам знадобиться той крук. Тобто я... здається, я розумію тебе, просто не знаю, що ти кажеш...

Хропунець спинився біля великого будинка, що стояв трохи віддалік дороги. Це була трохи претензійно оформлена вілла — фронтонів і вигадливої форми вікон на ній було більше ніж потрібно, а це, своєю чергою, вказувало на її походження, бо звів ту віллу для себе й на свій смак багатий купець, як це буває з купцями, коли вони накопичують статки й не знають, куди їх подіти.

— Мені це все не подобається, — сказала Сюзен. — У мене точно не вийде, це неможливо. Я людина. Мені іноді треба в туалет і таке інше. Я не можу отак просто заходити до когось додому й убивати!

— ПИСК.

— Гаразд, не вбивати. Але це нечемно, з якого боку не глянь.

На дверях висіла табличка: «Торговцям і обслузі до задніх дверей».

— А мене можна вважати...

— ПИСК!

Раніше Сюзен і на думку не спало б про таке питати. Вона завжди вважала себе людиною, якій належить іти по життю парадними сходами.

Смерть Щурів дременув доріжкою й прошмигнув крізь двері.

— Зажди! Я не...

Сюзен придивилася до дверей. Вона може. Звісно, може. Перед її очима поставали спогади. Кінець кінцем, це всього лише якісь двері. Вони зогниють за кількасот років. Із погляду вічності, їх вважайте що й не існує. Коли порівнювати з тривалістю існування мультивсесвіту, мало що існує насправді.

Сюзен зробила крок уперед. Важкий дубовий масив опирався менше за тінь.

Скорботні родичі зібралися навколо ліжка, на якому серед подушок і перин ховався зморщений стариган. У ногах у нього згорнувся великий, дуже товстий рудий кіт, який не звертав жодної уваги на довколишній натовп.

— ПИСК.

Сюзен глянула на часомір. Крізь отвір у нижню чашу висипалися останні піщинки.

Смерть Щурів із надмірною, показною осторогою обійшов сонного кота й добряче його копнув. Кіт отямився, розвернувся, перелякано притис вуха й зістрибнув із ліжка.

Смерть Щурів захихотів:

— Х-Х-Х.

Один із скорботників, чоловік із невдоволеним лицем, перевів погляд на старого:

— Усе, кінець. Він помер.

— Я вже думала, ми тут до ночі стирчатимем, — озвалася його сусідка й підвелася. — Бачив, як той жирний кіт підскочив? Тварини все знають, у них шосте чуття.

— Х-Х-Х.

— Ну, виходь уже. Знаю, що ти десь тут, — сказав померлий і сів.

Сюзен чула про привидів, але не чекала, що отак просто побачить якогось. А ще вона не думала, що привиди матимуть вигляд живих. Порівняно зі старим, який сидів на ліжку, живі здавалися тьмяними тінями в повітрі. Померлий був на вигляд цілком матеріальним, от тільки його оточувало синювате сяйво.

— Сто сім років. Нічого собі, га? — всміхнувся він. — Мабуть, змусив тебе чекати. Ти де?

— Е-е, Я ТУТ, — озвалася Сюзен.

— Таки жінка, — сказав старий. — Ти ба, ти ба.

Поділ примарної нічної сорочки заколивався, коли старий підводився з ліжка — й раптом смикнувся, ніби його щось тримало, як на шворці. Приблизно так і було: від духа до його старої тілесної домівки тяглася тонка лінія синього світла.

Смерть Щурів підскакував на подушці й нервово рубав косою повітря.

— Ой, даруйте, — сказала Сюзен і перетяла лінію косою. Світлова нитка урвалася, високо дзенькнувши, мов тонкий кришталь.

Навколо них, а іноді й крізь них ходили скорботники. Та скорбота їхня, здавалося, добігла кінця, щойно старий помер. Невдоволений чоловік щось намацував під периною.

— Ви тільки гляньте, — в’їдливо озвався покійник, — «йой-йой, бідний наш дідусько, на кого ти нас полишив, не буде вже таких, як він, а де цей старий гад сховав заповіт?» — такий-от у мене молодший син. Коли можна звати сином когось, від кого хіба листівки на Вепроніч дочекаєшся. А жінку його бачите? Усмішка, мов брижі на помиях. А інші й гірші. Родичі такі, що й ворогів не треба. Це їм на зло я так довго жив.

Двоє щось шукали попід ліжком. Дзенькнула порцеляна. Старий пританцьовував за їхніми спинами й непристойно жестикулював:

— Дзуськи вам! Хе-хе-хе. Заповіт у кота під подушкою. Все котові відписав!

Сюзен озирнулася. Кіт нервово визирав з-за рукомийника.

Вона відчула, що треба щось відповісти.

— Це дуже добрий вчинок з вашого боку.

— Де там! Паскудник паршивий. Тринадцять років тільки й робив, що спав і гидив, а ще чекав, коли їсти дадуть. Усе життя спливав жиром, хоч би коли зад від подушки відірвав. Але відірве, коли вони заповіт знайдуть. Буде найбагатшим і найшвидшим котом на світі...

Голос розтанув разом із власником.

— Який страшний дідуган, — сказала Сюзен і глянула на Смерть Щурів, який мовчки збиткувався з кота. — Що з ним буде?

— ПИСК.

— Ой.

Позаду них один зі скорботників вивертав на підлогу шухляди. Кіт затремтів.

Сюзен вийшла крізь стіну.

Хмари заверталися за Хропунцем, ніби кільватер.

— Що ж, не так усе й погано. В сенсі, без крові й такого іншого. Він був дуже старий і не дуже приємний.

— То все добре, так? — крук сів на плече Сюзен.

— А ти звідки взявся?

— Щур сказав, що ви мене підкинете. Мені треба декуди.

— ПИСК, — показався з сідельної торби Смерть Щурів.

— То ми тепер розвозом підробляємо? — холодно поцікавилася Сюзен.

Щур знизав плечима й дав їй часомір. Сюзен прочитала ім’я:

— Вольф Вольфссонссонссонссон? Це щось осердинське?

— ПИСК.

Смерть Щурів видерся гривою на голову Хропунцеві й всівся між вух. Його крихітна мантія тріпотіла за вітром.

Хропунець легким галопом ішов понад полем битви. Це не була велика війна, радше чвара між сусідніми племенами. Відділити одну армію від іншої було складно — здавалося, бійці — хтось піший, а хтось верхи — геть випадково розбилися на дві групи й пішли одне на одного. Усі були вбрані в щось хитромудро-шкіряне й оздоблене хутром, і Сюзен не розуміла, як у цій мішанині їм вдається відрізняти ворога від побратима. Здавалося, усі просто голосно репетують і розмахують навсібіч мечами й сокирами. Та коли глянути на все це інакше, то й справді, варто комусь так ушкварити — і ви миттєво зробитеся ворогами, тож, мабуть, кінець кінцем усе вирішувалося саме собою.

Так чи інак, суть полягала в тому, що люди гинули, виявляючи героїзм у найдурніші способи.

— ПИСК, — Смерть Щурів так вказував лапкою вниз, ніби там було щось важливе.

— Тпру-у-у... вниз.

Хропунець став на невисокому узвишші.

— Е-е, так, — сказала Сюзен і витягла косу з чохла. Лезо враз ожило.

Вирізнити душі загиблих було нескладно. Вони йшли до Сюзен із поля бою, тримаючись за руки і з колишніми ворогами, і з побратимами — заточувалися й разом сміялися.

Сюзен спішилася і зосередилася.

— Е-е... ЧИ Є ТУТ ХТОСЬ ЩОЙНО ЗАГИБЛИЙ НА ІМ’Я ВОЛЬФ?

Позаду неї Смерть Щурів схопився за голову.

— Е-е. АГОВ.

Ніхто не звертав на неї уваги. Воїни йшли повз неї. Вони вишиковувалися на краю поля й ніби чекали на щось.

Вона не мусила... обслуговувати... їх усіх. Альберт намагався пояснити їй, та спогади самі поставали у пам’яті. Треба було приділити увагу кільком з них, керуючись часом загибелі чи важливістю для історії, й тоді інші самі дадуть собі раду. Від неї вимагалося тільки тримати ритм.

— Треба впевненіше триматися, — підказав крук, який сидів поряд на кам’яній брилі. — Це в жінок спільна вада, коли ви беретеся до серйозного фаху, — невпевнено тримаєтеся.

— Нащо тобі сюди треба було? — спитала Сюзен.

— Це ж поле бою, правда? — терпляче уточнив крук. — Без круків тут не обійтися, — пояснив він, скажено заводячи очі. — Вони всі падло, незалежно від, так би мовити.

— Тобто усіх з’їдять?

— Одне з див природи, — сказав крук.

— Який жах, — сказала Сюзен.

Чорні птахи уже кружляли в небі над герцем.

— Не такий уже й жах. Коні на гарнір, так би мовити.

Одне військо, коли можна так висловитися, вже тікало з поля бою, а інше кинулося навздогін.

Птахи всідалися на поживу, яка — на превеликий жах Сюзен, — була для них раннім сніданком — свіжим, гарячим, окатим.

— Ти б краще того свого хлопця знайшла, — порадив крук. — Бо на переправу спізниться.

— Яку переправу?

Крук знов завів очі:

— Ви там взагалі міфології не вивчаєте?

— Ні. Панна Дупс каже, все це вигадані історії з невеликою літературною цінністю.

— Он як. Божечки. І цього нам теж не можна, як же так? Ну, нічого. Сама все побачиш. Мені час, — і крук зірвався з місця. — Завжди стараюся зайняти місце в, так би мовити, голові стола.

— Але що мені...

І тут почувся спів. Голос лунав із неба, ніби рвучкий вітер. Голос був цілком поставленим мецо-сопрано:

— Хай-йо-то! Хай-йо-то! Хо!

Услід за голосом з’явилася жінка верхи на жеребці, майже такому ж гарному, як Хропунець. Її було забагато. Але рівно стільки, щоби її не вистачило на двох жінок. Вбрана вона була в кольчугу, блискуче мідне бюстьє п’ятого розміру й рогатий шолом.

Вишикувані вздовж краю поля загиблі радо вітали появу вершниці. За нею з неба спустилося ще шість співочих вершниць.

— Щоразу одне й те саме, правда? — кинув крук, відлітавши. — Годинами можна чекати, щоби бодай одна з’явилася, а тоді їх налітає аж семеро.

Спантеличена Сюзен спостерігала, як вершниці підхоплювали по одному загиблому воїну й відлітали у небо. За кількасот метрів над землею вони зникали, а тоді поверталися по нового пасажира. Вони насилу вдовольняли попит на переправу.

За кілька хвилин одна з вершниць під’їхала до Сюзен і витягла з-під нагрудного обладунку пергамент.

— А ну, скажи, хто тут Вольф, — спитала вона різко, як вершники зазвичай звертаються до простих пішоходів. — Вольф Щасливий.

— Е-е. Не знаю... Ой, тобто, Я НЕ ЗНАЮ, КОТРИЙ ІЗ НИХ ВОЛЬФ, — безпорадно відповіла Сюзен.

Вершниця нахилилася вперед. Обличчя в неї було ніби знайоме.

— Ти новенька?

— Так. Тобто, ТАК.

— То не стій як засватана. Швиденько знайди й доправ його як належить, будь молодчинкою.

Сюзен перелякано озирнулася й зрештою побачила його. Він був неподалік. Відносно молодий, оточений мерехтливим блакитним сяйвом, він вирізнявся поміж загиблих.

Сюзен поспішила до нього із косою напоготові. Тонка нитка синього світла тяглася від духа до його загиблого тіла.

— ПИСК! — скрикнув Смерть Щурів, підстрибуючи на місці й роздаючи інструкції жестами.

— Лівицю великим пальцем догори, правицю зігни в зап’ясті — й рубай гарненько! — підбадьорювала вершниця.

Сюзен махнула косою. Нитка урвалася.

— Що сталося? — спитав Вольф і роззирнувся довкола. — Це я там унизу лежу, так? — він повільно розвернувся. — І там... І ще трохи отам... І...

Помітивши рогату вершницю, він зрадів.

— О, небеса! Невже це правда? Валькірії доправлять мене на бенкет до Сліпого Іо, де я вічно розкошуватиму й питиму досхочу?

— Це не, тобто, ЦЕ НЕ ДО МЕНЕ ПИТАННЯ, — відповіла Сюзен.

Валькірія нахилилася, підхопила воїна й перекинула його через сідло.

— Ану тихо будь. От молодець, — примовляла вона. А тоді уважно поглянула на Сюзен.

— У тебе сопрано?

— Даруйте?

— Мала, ти співати вмієш? Нам би не завадила ще одна з сопрано. Куди не плюнь, самі мецо.

— У мене з музикою не склалося, даруйте.

— Ох, та нічого. Просто згадала. Мені час, — вона закинула голову і, набравши повітря в міхи під мідним нагрудником, видала: — Хай-йо-то! Хо!

Кінь зіпнувся дибки й рвонув учвал у небо. Під самими хмарами він зменшився до цятки, яка блиснула, перш ніж щезнути.

— Що це взагалі було? — спитала Сюзен.

Залопотіли крила. На голову покійного Вольфа сів крук.

— Ну, ці хлопці вірять, що коли загинути в герці, то огрядна співоча вершниця в обладунку доправить тебе на величезний бенкет, де можна буде заливатися й об’їдатися вічно, — пояснив крук і стримано сито відригнув. — Ізбіса ідіотське вірування, як на мене.

— Але так і сталося!

— Все одно це тупо, — крук оглянув поле, де лишилися самі полеглі та його побратими-круки. — Яке марнотратство, — додав він. — Тільки поглянь. Страшне марнотратство.

— Так!

— Тобто, я вже так наперся, а ще лишилися сотні свіженьких. Гляну, може, із собою щось прихоплю на потім.

— Але ж це трупи!

— Саме так.

— То що ти їси?

— Та не переймайся, — дав заднього крук. — Тут усім вистачить.

— Це огидно!

— Це ж не я їх убив, — сказав крук.

Сюзен здалася.

— Жінка була схожа на Залізну Лілію, — сказала вона, коли вони поверталися до коня, який терпляче на них чекав. — На нашу викладачку фізкультури. І говорила так само, — вона уявила, як валькірії, виспівуючи трелі, верхи несуться небом. «Хапайте тих воїнів, ви, маргаритки в’ялі»...

— Конвергентна еволюція, — пояснив крук. — Таке часто буває. Я колись читав, що у звичайного восьминога око майже таке саме, як людське, от... ой!

— Хотів сказати щось типу «от тільки смакує інакше», правда ж?

— Дабіть і де дубаб, — нерозбірливо промовив крук.

— Точно?

— Бідбузди бій бзьоб бубь баска.

Сюзен розтисла пальці.

— Це якийсь жах, — сказала вона. — І це така в нього була робота? І жодного вибору?

— ПИСК.

— А якщо вони не заслужили на смерть?

— ПИСК.

Цим Смерть Щурів мав на меті зауважити — і вкрай доцільно, — що в такому випадку вони можуть поскаржитися всесвітові й повідомити, що не заслуговують на смерть. І тоді вже нехай всесвіт вирішує, чи відповісти на це: «О, справді? Ну, гаразд, тоді живіть собі далі». Це було винятково лаконічне висловлювання.

— То... мій дід працював Смертю, і робота полягала в тому, щоби не заважати природі? Навіть коли він міг би зробити щось хороше? Це так нерозумно.

Смерть Щурів похитав черепом.

— От скажімо, той Вольф був на хорошому боці? — спитала Сюзен.

— Важко сказати, — відповів крук. — Вольф був із Васунґів. А ті інші — Берґунди. Почалося це все, мабуть, коли кількасот років тому хтось із Берґундів викрав жінку з клану Васунґів. Чи навпаки. Коротше, ті другі вдерлися у їхнє селище. Влаштували різню. А тоді ті перші пішли до тих других навзаєм, і теж учинили різню. І от із того часу лишився, так би мовити, неприємний осад.

— Що ж, ясно. Хто в нас наступний?

— ПИСК, — Смерть Щурів застрибнув на сідло, нахилився й насилу витягнув із торби при сідлі наступну клепсидру. Сюзен прочитала напис:

«Імп І Целін».

Вона відчула, ніби падає на спину, і промовила:

— Я знаю це ім’я. Воно важливе. Він... важливий...

Місяць кулястою брилою висів у небі над Хапонійською пустелею. Та для такої невеликої пустелі це була занадто ефектна повня.

Вона належала до пустельного поясу навколо Великого Нефу й Безводному океану, і кожна наступна пустеля поясу була сухішою й гарячішою. Мабуть, ніхто би й не згадував про неї, коли б не такі люди, як пан Шпень із Гільдії музикантів, не прийшли й не поскладали мап, на яких тонким пунктиром проклали через пустелю кордон між Хапонією і Гершебою.

Доти нечисленний кочовий народ д’реґів вільно мігрував пустелею. Але її розділили, і вони ставали то хапонійськими д’реґами, то гершебськими — і, звісно, отримували всі громадянські права обох держав, і особливо добре виконувалося їхнє право на сплату якнайбільших податків, а також право на примусовий призов до війська й участь у війнах із народами, про яких вони ніколи й не чули. І от пунктир поперек пустелі став причиною того, що хапонійці й д’реґи воювали з гершебами, гершеби й д’реґи воювали з хапонійцями, д’реґи воювали з усіма одразу і включно з самими собою, й при цьому пречудово розважалися, бо в їхній мові «чужинець» і «мішень» — це одне й те саме слово.

Форт цей був спадком пунктирної лінії.

У той час доби він був темним прямокутником на гарячому срібному піску. Зовні було чути, як хтось — коли висловлюватися точно — мучить акордеон: бідолаха награвав мелодію, за кілька тактів доходив до складного пасажу, збивався й починав наново.

Хтось постукав у браму.

Минув якийсь час, перш ніж на тому боці щось заскреготіло, й у брамі відчинилося віконечко.

— Так, офенді?

— ЦЕ ХАПОНІЙСЬКИЙ ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН?

Судячи з виразу обличчя, чоловічок на тому боці брами розгубився.

— Ой, оце так питання. Заждіть хвильку, — віконце зачинилося. За брамою хтось перешіптувався. Віконце відчинилося.

— Так, судячи з усього, ми... оце... як ви сказали? Точно, саме так... Хапонійський іноземний легіон. Так. А чого ви хотіли?

— ХОЧУ ПРИЄДНАТИСЯ.

— Приєднатися? Куди?

— ДО ХАПОНІЙСЬКОГО ІНОЗЕМНОГО ЛЕГІОНУ.

— А де це? — знов чувся шепіт. — О. Так. Даруйте. Так. Це ми.

Брама розчахнулася. Прибулець зайшов. Легіонер з капральськими шевронами на рукаві наблизився до нього.

— Ви маєте рапортувати... — очі його трохи заблищали, — ...самі знаєте... велике цабе, три шеврони... крутилося на язику те слово от щойно...

— СЕРЖАНТ?

— Саме так, — відповів капрал полегшено. — Як вас звати, солдате?

— Е-Е...

— Можете й не казати, насправді. Для того наш... наш...

— ХАПОНІЙСЬКИЙ ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН?

— ...от він у нас саме для таких. Люди приходять, щоби... щоби... оте з розумом, знаєте, коли не можете... все, що сталося...

— ЗАБУТИ?

— Саме так. Я... — обличчя капрала знов втратило вираз. — Заждіть хвильку, гаразд?

Він глянув на свій рукав.

— Капрал... — промовив він. Тоді замислився й стривожився. Тоді його ніби осяяло, і він відтягнув комір однострою й ледве не скрутив шию, намагаючись розгледіти ярличок, що тепер був у його полі зору.

— Капрал... Середній? Звучить, га?

— ЩОСЬ НЕ ДУЖЕ.

— Капрал... Тільки Ручне Прання?

— МАБУТЬ, НІ.

— Капрал... Бавовна?

— МОЖЕ БУТИ.

— Гаразд. Ну, вітаю в лавах... е-е...

— ХАПОНІЙСЬКОГО ІНОЗЕМНОГО ЛЕГІОНУ...

— Саме так. Платня три долари на тиждень, весь пісок, що з’їсте, ваш. Сподіваюся, пісок вам до смаку.

— БАЧУ, ПРО ПІСОК ВИ ПАМ’ЯТАЄТЕ.

— Повірте, про пісок вам тут забути не дадуть, — гірко сказав капрал.

— Я НІЧОГО НЕ ЗАБУВАЮ.

— А як, ви казали, до вас звертатись?

Незнайомець мовчав.

— Менше з тим, — сказав капрал Бавовна. — У...

— ХАПОНІЙСЬКОМУ ІНОЗЕМНОМУ ЛЕГІОНІ?

— ...Так... ми дамо вам нове ім’я. Почнете з чистого аркуша.

Він підкликав іншого чоловіка.

— Легіонере?..

— Легіонер... е-е... и-и... е-е... Розмір 15-й, капрале.

— Так. Відведіть цього... добродія й видайте... — капрал нервово заклацав пальцями, — та ви знаєте... теє... одежу, яку всі носять... пісочна така...

— ФОРМА?

Капрал блимнув очима. Чомусь із глибин каші, на яку перетворилася його свідомість, весь час вигулькувало слово «кістка».

— Саме так, — сказав він. — Е-е. Це на двадцять років розвага, легіонере. Сподіваюся, вам стане твердості на таке.

— МЕНІ ТУТ УЖЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, — відповів Смерть.

— Сподіваюся, я не порушу ніякого закону, якщо зайду в заклад, де розливають алкоголь? — поцікавилася Сюзен, коли далеко попереду завиднів Анк-Морпорк.

— ПИСК.

Місто знову пливло під ними. На ширших вулицях і площах Сюзен навіть могла розгледіти окремі постаті. «Ха! От би вони знали, що я тут нагорі!» — думала вона собі. Всупереч усьому, вона не могла не почуватися вищою. Ті люди внизу тільки й здатні були думати про, так би мовити, приземлені речі. Про повсякденне. Вона дивилася на них, мов на мурах.

Вона завжди знала про свою інакшість. Помічала довколишній світ, коли переважна більшість вочевидь ішла крізь нього із заплющеними очима й мозком у режимі варіння на повільному вогні. Чомусь від усвідомлення своєї інакшості їй ставало спокійніше. Відчуття це огортало її, мов теплий плащ.

Хропунець приземлився на загидженій пристані. По один бік від них річка обсмоктувала дерев’яні опори.

Сюзен зіскочила з коня, розчохлила косу й переступила поріг «Латаного барабана».

Всередині коїлося божевілля. Зазвичай завсідники «Барабана» демократично ставилися до проявів агресії. У тому сенсі, що всім діставалося порівну. А тому, нехай усі й погоджувалися, що гурт на сцені грає паршиво й відтак мусить відбувати за всіх, тут і там спалахували бійки, коли когось випадково зачіпало невдало кинутим предметом, чи коли хтось розумів, що аж цілий день не бився, чи коли хтось намагався проштовхатися до виходу.

Сюзен одразу впізнала Імпа І Целіна. Він стояв на сцені попереду, і обличчя його було сповнене жаху. За спиною в нього сидів троль, за котрим намагався сховатися гном.

Вона глянула на клепсидру. Лише кілька секунд...

Він був дуже навіть симпатичним із тим своїм обличчям, обрамленим темними кучерями. Щось таке в ньому було... ельфонуте.

І знайоме.

Сюзен було трохи шкода Вольфа, але той принаймні загинув у побоїщі. А Імп стояв на сцені. Ніхто не готовий померти на сцені.

«Я стою з косою в одній руці й клепсидрою в іншій, і чекаю, коли людина помре. Та людина не набагато старша за мене, і я не маю права якось зарадити. Це так тупо. І я певна, що вже колись його бачила...»

Убивати музикантів у «Барабані» насправді не намагалися. Сокирами тут кидалися й стріляли з арбалетів жартома й ніби між іншим. Ніхто не намагався поцілити, навіть коли би й був на це здатен. Значно цікавіше дивитися, як люди ухиляються.

Великий рудий бородань вишкірився на Вапняка й відчепив від пояса невеликий метальний топірець. Метати сокири в тролів було цілком прийнятно. Вони все одно відлітали.

Сюзен усе бачила. Топірець відскочить і вразить Імпа. Ніхто й не винен буде. У морі й не таке трапляється. В Анк-Морпорку трапляються значно гірші речі, і то повсякчас, ба навіть невпинно.

«Той чоловік навіть убивати його не збирається. Яка ж це все дурість. Усе не мусить бути так. Хтось повинен щось вдіяти».

Вона простягла руку, щоби перехопити топірець.

— ПИСК!

— Тихо будь!

Вуо-о-о-ом-м-м.

Імп завмер, мов дискобол, коли виданий ним акорд заповнював гамірний простір.

Він дзвенів, мов сталевий зливок, що впав на бібліотечну підлогу глупої ночі.

Стіни гули луною. Кожна бриніла на свій лад.

Той звуковий вибух був подібним до вибуху вепронічного феєрверка, коли кожна іскра розривається віялом нових іскор.

Імпові пальці ніжно притискали струни, пролунало ще три акорди. Бородань опустив топірець.

Та музика не просто вирвалася на волю — вона дорогою ще й банк пограбувала. Це була музика закасаних рукавів і розщібнутого комірця, вона щиро всміхалася в доброзичливому вітанні й вигрібала срібло з кишень збовванілих ошуканих.

Ця музика вдаряла в ноги крізь таз, не питаючи дозволу в мозку.

Троль взявся за молотки, розгублено глянув на свої камені й почав відбивати ритм.

Гном глибоко вдихнув і видобув із сурми глибокий рев.

Люди забарабанили пальцями по столах. Орангутан сидів і шкірився — так широко, ніби по банану за щоки запхав. Сюзен глянула на клепсидру з Імповим іменем. У верхній посудині піску не було, але щось у ній досі блищало.

Вона відчула, як голчасті кігтики деруться її спиною й вчіпляються у плече.

Смерть Щурів подивився на клепсидру і тихо промовив:

— ПИСК.

Сюзен ще не достатньо опанувала щурячу, але впізнала «ой-йой» за інтонацією.

Імпові пальці танцювали на струнах, але утворюваний ними звук аж ніяк не нагадував арфу чи лютню. Гітара голосила, мов янгол, який щойно виявив, чому перейшов на темний бік. Струни спалахували іскрами.

Сам Імп заплющив очі й тримав інструмент на грудях, ніби вояк зі списом навпереваги. Важко було визначити, хто з них на кому грав. А музика заливала повінню все.

Шерсть на тілі Бібліотекаря здійнялася дибки. Кінчики волосинок потріскували.

Виникало бажання руйнувати мури й бігти в небо вогняними сходами. Перемкнути всі тумблери й натиснути на всі важелі, встромити пальці в електричну розетку всесвіту й дізнатися, що тоді буде. Пофарбувати стіни спальні начорно й обклеїти плакатами.

Розмаїті м’язи на Бібліотекаревому тілі скорочувалися в такт, коли музика заземлялася об нього.

У кутку було кілька чарівників. Роззявивши роти, вони спостерігали за тим видовищем.

А ритм гримів, ідучи по головах і змушуючи їхніх власників закушувати губи й клацати пальцями в такт.

Жива музика. Музика, що качала, розкошувала на волі... Нарешті вільна! Вона перестрибувала з голови в голову, гриміла у вухах, проривалася крізь барабанні перетинки всередину, аж до заднього мозку. Хтось легше за інших відкривався їй... краще вловлював ритм...

Минула година.

Бібліотекар на всіх чотирьох чвалав крізь нічну мряку, і музика буяла в його голові. Він приземлився на газоні в подвір’ї Невидної академії, зіп’явся на ноги й побіг у Велику залу, божевільно розмахуючи руками в повітрі, аби втримати рівновагу. Спинився.

Крізь великі вікна пробивалося місячне світло, висвічуючи те, що Архіректор звав «нашим модним органом», змушуючи тим решту викладачів ніяково червоніти.

Ряди й ряди труб затуляли собою всю стіну, мов колони чи навіть сталагміти у велетенській стародавній печері. На їхньому тлі майже губився пульт із трьома гігантськими клавіатурами й сотнею перемикачів для розмаїтих звукових спецефектів.

Користувалися ним нечасто, хіба тільки під час урочистих подій для громадськості чи Вибачального дня[10].

Бібліотекар завзято надимав міхи й раз по раз захоплено ук-укав — відчував, що орган цей спроможний на більше.

Дорослий самець орангутана може видатися цілком приязною купою старих килимів, та насправді сили в ньому стільки, що людина з такою ж масою килими ладна буде їсти, тільки б не битися з таким суперником. Бібліотекар припинив качати міхи, коли за важіль уже не можна було взятися, так той розігрівся, а клапани вже не могли витримати тиск і непристойно посвистували, ніби хтось псував повітря.

Тоді він заскочив на пульт.

Уся споруда тихо гула під нестримним тиском нагнаного повітря.

Бібліотекар зчепив пальці й хруснув кісточками — коли у вас стільки кісточок, скільки в орангутана, жест справляє неабияке враження.

Він здійняв руки над клавішами. На мить замислився.

Тоді знов опустив руки й увімкнув регістри з позначками «глас людський», «глас небесний» і «глас пекельний».

Орган стогнав дедалі тривожніше. Бібліотекар знов здійняв руки.

Знов завмер.

Знов опустив руки й увімкнув усі інші регістри, включно з тими, які були позначені «?», а також ті, на чиїх перемикачах були вицвілі попереджувальні написи кількома мовами про те, що ті регістри в жодному разі не можна вмикати.

Здійняв руки.

Здійняв також і ноги над найлиховіснішими на вигляд педалями.

Заплющив очі.

На якусь мить завмер у зосередженій мовчанці, мов пілот-випробувальник, який от-от мусив здійснити неможливе за штурвалом зорельота під назвою «Мелодія».

Дозволив хвилям спогадів про музику накрити його з головою, покотитися по руках і вдарити в пальці.

Його руки впали на клавіші.

— Як це в нас вийшлло? Як це в нас вийшлло? — збудження босоніж гасало Імповою спиною туди й назад.

Вони сиділи у захаращеній коморі за шинквасом. Толоз зняв шолом і витер його зсередини.

— Ти повіриш, якщо я просто скажу, що це був розмір чотири чверті, мелодія на сильну долю, а баси на слабку?

— Шо ти сказав? Шо це за слова? — перепитав Вапняк.

— Ти музикант чи ні? Як ти гадаєш, що ти робиш? — спитав Толоз у відповідь.

— Та луплю молотками, оце і все, — сказав Вапняк, ударник від природи.

— Алле там у тебе такий пасаж був, — сказав Імп, — ну, там, посередині... такий, там-да та-та-ДА... Звідки ти його взяв?

— Та просто там так треба було, от і все, — відповів Вапняк.

Імп глянув на гітару. Та лежала на столі. Але далі тихенько грала сама собою, ніби кіт, який тихо мурчить уві сні.

— Це ненормалльний інструмент, — показав він на гітару пальцем. — Я просто стояв, а воно загралло саме собою!

— Мабуть, колись чарівнику належала, як я й казав, — озвався Толоз.

— Нє. Не чув, шоби чарівники мали до музики талант. Музика магії не пара.

Усі троє дивилися на гітару.

Імп ніколи не чув про інструменти, які грали б самі собою, окрім хіба міфічної арфи Овена Мані, яка співала, коли чула небезпеку. Але це було ще тоді, коли на світі жили дракони. Самограйні арфи добре пасували світу з драконами. Але місту з гільдіями й іншими винаходами цивілізації — аж ніяк.

Двері розчахнулися.

— Хлопці, це було... неймовірно, — сповістив Гібіскус Дюнельм. — Ніколи ще такого не чув! Можете завтра зіграти? Ось вам п’ять доларів.

Толог порахував монети.

— Ми чотири рази на біс виходили, — похмуро нагадав він.

— Тоді я би на вашому місці гільдії скаржився, — відказав Гібіскус. Троє друзів дивилися на гроші. Коли востаннє їв добу тому, така сума здається скарбом. Але це було менше, ніж вимагала гільдія. З іншого боку, як же довго тяглася ця голодна доба.

— Якщо прийдете завтра, заплачу вам... шість доларів, що скажете?

— Очманіти, — сказав Толоз.

Маструм Ридикуль підскочив у ліжку, бо підлога під ним враз задвигтіла.

Зрештою це сталося! Вони таки вирішили його дістати. Традиція просування вгору кар’єрною драбиною в Академії шляхом скидання померлих — а іноді й убивства живих шляхом скидання із найвищих щаблів тієї драбини — нещодавно урвалася. Була в цьому й заслуга самого Ридикуля — міцний чолов’яга, він тримав форму, як виявило троє нічних пошукачів архіректорської посади, а ще мав гострий слух. Пошукачі опинилися в незручному положенні — когось він вивісив з вікна за литки, когось оглушив лопатою, а комусь зламав руку в двох місцях. Крім того, всі знали, що Ридикуль тримає біля ліжка два заряджені арбалети. Характер у нього був добрий, тому обидва вуха він нападникові навряд прострілював би.

Така обачність вимагала від колег-чарівників підходити до справи терплячіше. Усі колись помирають. Можна просто зачекати. Ридикуль схопився за арбалет і зрозумів, що перше враження було оманливим.

Здається, про убивчу магію цього разу не йшлося. Це просто звук струшував стіни й підлогу кімнати.

Ридикуль взув капці й вийшов у коридор, де побачив інших викладачів, які цікавилися один в одного, яка холера здійняла такий шум. Тиньк сипався їм на голови, мов густий туман.

— Хто це влаштував таке неподобство? — заволав Ридикуль. Відповіддю йому був німий хор нечутних відповідей і знизування плечима.

— Ну, гаразд, сам дізнаюся, — проревів архіректор і рушив сходами вниз. Інші пішли за ним.

Ішов він майже не згинаючи колін і ліктів — цілком собі як і будь-хто в праведному гніві.

Дорогою з «Барабана» троє друзів мовчали. Жодного слова ніхто з них не промовив аж до «Бурових обідів». У черзі вони теж стояли мовчки, а коли черга дійшла, промовляли тільки «Так... так... одну „чотири гризуни“, без перцю, одну „хапонійську гостру“ з подвійною салямі й одну „чотири пласти“ без ураніту».

Вони чекали. Гітара тихо награвала мотив на чотири ноти. Вони намагалися не зважати. Вони намагалися зважати на інше.

— Гадаю, шо треба ім’я міняти, — за якийсь час озвався Вапняк. — Ну тобто: Вапняк? Для музичної кар’єри не дуже.

— І як би ти назвався? — поцікавився Толоз.

— Та може... не ржіть тільки... може... щось типу як Бескид?

— Бескид?

— Гарне трольське ім’я. Скелясте таке. Уявив — і вже закачує. Цілком добре ім’я, — виправдовувався Бескид, уроджений Вапняк.

— Ну, так... але... не знаю... Бескид? Щось не пригадаю, щоби хтось на такому імені довго протримався в музичній справі.

— Та вже краще, ніж Толоз.

— Я лишуся Толозом, — сказав Толоз. — А Імп лишиться Імпом, так?

Імп дивився на гітару. «Щось воно не те, — думав він. — Я до неї й не торкався майже. Вона ніби... І я так втомився...»

— Не певен, — озвався він дратівливо. — Не певен, що Імп — вдалле ім’я для... такої музики... — фраза урвалася. Імп позіхнув.

— Імпе? — звернувся до нього Толоз трохи згодом.

— М?

А ще він відчував, що хтось за ним спостерігає. Звісно, це йому щось просто верзеться. Кому скажені: «Коли я був на сцені, за мною спостерігалли», — засміють. Казатимуть: «Невже? Це щось надприродне, коли так»...

— Імпе, — знову спитав Толоз, — чого ти пальцями клацаєш?

Імп опустив погляд:

— А я кллацав?

— Так.

— Просто думав. Моє ім’я теж... якось цій музиці не пасує.

— А можеш не мертвою мовою перекласти, що воно значить?

— Ну, уся наша родина зветься Целлінами, — сказав Імп, не зваживши на шпильку про його давню мову. — Воно означає «з падубів». Падуби голлі — це єдине, що в Ллямедах добре росте, все інше зогниває.

— Я все казати не хотів, — озвався Бескид, — але «Імп» — це якось по-ельфонутому трохи звучить.

— Воно значить «голлий», — пояснив Імп. — Ну, знаєте, типу як без пушку.

— Голий з Целін? — перепитав Толоз. — Падуби Голі? Будеш Паді? Гірше навіть за Бескида, як на мене.

— Здається, звучить вдалло, — сказав Імп.

Толоз знизав плечима й витяг із кишені жменю монет.

— У нас досі є більш ніж п’ять доларів, — сказав він. — І я знаю, на що ми їх витратимо.

— Треба відклласти на лліцензію Гілльдії, — сказав Паді, який був колись Імпом.

Толоз втупився кудись перед собою.

— Ні, — відрізав він. — Треба ще попрацювати над звучанням. Тобто воно ніби й добре звучить, дуже так... по-новому, — тут він перевів погляд на Паді, — але чогось нам бракує...

Гном знову прошив Паді, раніше Імпа, поглядом.

— Ти знаєш, що тебе всього трусить? Так соваєшся на лавці, ніби у тебе мурахи в штанях.

— Не можу нічого вдіяти, — відповів Паді. Йому хотілося спати, але ритм бився в стінки його голови.

— Я теж бачив, — сказав Бескид. — Коли ми йшли, тебе хитало, — він глянув під стіл. — І ти ногами тупаєш.

— Не йде мені музика з голлови, — сказав Паді. — Ви праві, нам треба... — він пробігся пальцями по столу, — нам треба щось таке, пам-пам-пам-ПАМ-Пам...

— Тобто клавішні? — підказав Толоз.

— А вони такі?

— В Опері нове фортепіано нещодавно з’явилося, — сказав Толоз.

— Ага, тіки нам така штука ні до чого, — сказав Бескид. — Та штука для пузатих дядьків у напудрених перуках.

— Гадаю, — сказав Толоз, зиркнувши на Паді, — що коли поставити його біля... ем-м... Паді, то воно зазвучить саме так, як нам треба. Тому підемо по нього.

— Я чув, вони по чотири сотні коштують, — сказав Бескид. — У мене стіки зубів нема.

— Я й не казав, що ми його купимо, — сказав Толоз. — Просто... позичимо ненадовго.

— Це означає «вкрадемо», — уточнив Бескид.

— Ні, не означає. Коли воно нам буде непотрібне, хай забирають назад.

— О, ну тоді все гаразд.

Паді не був барабанником чи тролем, тому добре бачив брак логіки у Толозових аргументах. І ще кілька тижнів тому він би на це вказав. Але тоді він був чемним юнаком із зелених долин і ходив у святилища до служби, не лаявся і грав на арфі під час друїдських жертвопринесень.

Тепер те піаніно було йому потрібне. Звук був майже таким, як треба.

Він клацав пальцями в такт думкам.

— Але в нас нікому на ньому грати, — сказав Бескид.

— Ви піаніно дістаньте, а я вам знайду піаніста, — сказав Толоз.

Усі троє не зводили очей з гітари.

Чарівники, мов загін вояків, наближалися до органа. Повітря навколо нього тремтіло, мов перегріте.

— Який незугарний шум! — кричав Викладач новітніх рун.

— Я б так не сказав, — верещав Декан, — на язик намотується!

Між органних труб спалахували сині іскри. Бібліотекар сидів високо за пультом, що тремтів разом з усією спорудою.

— Хто повітря качає? — кричав Верховний верховик. Ридикуль зазирнув за орган. Здавалося, держак міхів рухався сам собою.

— Не треба мені тут такого, — промимрив він, — це навіть гірше за студентів.

Тож він здійняв арбалет і вистрілив в основний міх.

Почулося надривне виття в ля-мажорі, а тоді орган вибухнув.

Хроніку наступних кількох секунд збирали під час обговорення у Залі незвичних станів, куди чарівники невдовзі пішли хильнути міцненького чи, як-от Скарбій, теплого молока.

Викладач новітніх рун присягався, що 64-футова труба «Гравіссіма» злетіла в небо, лишивши по собі вогняний стовп.

Завкаф неточних наук і Верховний верховик стверджували, що, коли вони знайшли Бібліотекаря, який саме лежав головою у фонтані на площі Сатор за стінами Академії, він ук-укав сам до себе й радісно шкірився.

Скарбій стверджував, що бачив десяток голих молодих жінок, які стрибали на його ліжку, та Скарбій і без того періодично дозволяв собі такі висловлювання, особливо коли довго не виходив надвір.

Декан нічого не казав. Його очі блищали.

Іскри потріскували в його волоссі.

Він міркував, чи йому дозволять пофарбувати свою спальню начорно.

...а ритм не вщухав...

Імпів часомір стояв посередині величезного письмового стола. Смерть Щурів ходив навколо нього й попискував собі під ніс.

Сюзен теж дивилася на часомір. Безсумнівно, весь пісок із верхньої чаші висипався у нижню. Але щось іще було у верхній чаші й поволі витікало крізь отвір униз. Воно було блідо-блакитним і нервово вирувало, мов перезбуджений дим.

— Бачив таке колись?

— ПИСК.

— От і я ні.

Сюзен підвелася. Тепер, коли вона вже трохи звикла до тутешнього ладу, тіні попід тим, що мало бути стінами, почали нагадувати речі — не механізми, але й не меблі. У подвір’ї пансіону був механічний планетарій. Ці невизначені штуки нагадували його, от тільки вона не знала, які це зірки й невідомі орбіти. Вони здавалися відбитками чогось надто чужорідного навіть для цього чужого світові виміру.

Вона хотіла врятувати його, і це було би правильно. Вона знала напевне. Щойно побачила те його ім’я... таке важливе.

Вона успадкувала трохи Смертиних спогадів. Бачитися з тим хлопцем вона не могла, але, може, він із ним уже бачився. Щось підказувало їй, що ті ім’я й обличчя так глибоко закарбовані в її свідомості, що всі інші думки так чи інак оберталися навколо них.

Щось інше встигло його врятувати.

Вона знов піднесла клепсидру до вуха. І виявила, що притупує.

І зрозуміла, що далекі тіні попід стінами рухаються.

Вона побігла підлогою — справжньою підлогою — до краю килима.

Тіні були на вигляд, як математика, якби вона була матеріальною. Це були якісь довгі криві... чогось. Стрілки, мов стрілки годинників, але довші за дерева, поволі рухалися крізь простір.

Смерть Щурів виліз їй на плече.

— Я так розумію, ти теж не знаєш, що відбувається?

— ПИСК.

Сюзен кивнула. Мабуть, щури помирають, коли їм час. Вони не намагаються обдурити свою загибель чи постати з мертвих. Не було в щурів ходячих мерців. Щури знали, коли час здатися.

Вона знов подивилася на клепсидру. Хлопець — вона його так звала, бо так уже заведено в дівчат звати осіб чоловічої статі, на пару років за них старших, — зіграв акорд на гітарі чи що там у нього було, й хід історії змінився. Чи схибив. Чи щось таке.

Щось іще, крім неї, не хотіло дати йому вмерти.

Була друга ночі, й надворі дощило.

Констебль Щебінь, міський вартовий, охороняв Оперний театр. Такий підхід до виконання своїх обов’язків він перейняв у сержанта Колона. Коли ви самі дощовитої ночі, охороняти варто щось велике, зі зручними в таку погоду широкими карнизами. Колон таким підходом послуговувався не один рік, і саме завдяки цьому жодної видатної споруди Анк-Морпорка не було вкрадено[11].

Це була небагата на події ніч. За годину до того з неба упала 64-футова органна труба. Щебінь підійшов ближче, щоби оглянути кратер, та не був певен, що такий перебіг подій був наслідком чиїхось протиправних дій. Крім того, звідки ще братися на світі органним трубам, коли не в такий спосіб.

Останні п’ять хвилин в театрі щось гупало й подзенькувало. На це констебль звернув увагу. Йому не хотілося виставитись дурником. Всередині Оперного театру він ніколи не бував, а тому не міг достеменно знати, які звуки можуть лунати звідти о другій ночі.

Парадні двері розчахнулися, і крізь них помалу виповзла пласка коробка дивної форми. Рухалася вона вигадливо — кілька кроків уперед, а тоді пару кроків назад. А ще вона говорила сама до себе.

Щебінь глянув униз. Він розгледів... тут довелося трохи замислитися... сім ніг різного розміру й форми, але тільки чотири з них закінчувалися стопами.

Щебінь побрів до коробки й постукав по ній.

— Так-так-так, що це таке тут... у нас? — спитав він, доклавши до формулювання певних зусиль.

Коробка спинилася.

А тоді сказала:

— Ми рояль.

Щебінь взяв почуте до уваги. Він не був певен, що таке рояль.

— Роялі пересуваються, так? — уточнив він.

— Так... ноги ж у нас є, — відповів рояль.

Щебінь оцінив аргумент.

— Але глупа ніч уже цей, той, — завважив він.

— Навіть роялям треба іноді вийти провітритись, — відповів рояль.

Щебінь почухав потилицю. Тут він обов’язки виконав.

— Ну, гаразд, — сказав він.

Якийсь час він спостерігав за тим, як рояль шкутильгав мармуровими сходами вниз і зник за рогом. Дорогою рояль говорив сам до себе:

— Як гадаєш, скілльки часу в нас?

— До моста дійти вистачить. Клепки йому не стало би на ударника вивчитись.

— Алле ж він правоохоронець.

— То й шо?

— Бескиде.

— Шо?

— Нас можуть упіймати.

— Він нас не спинить. Нас Толоз відрядив.

— Звісно.

Рояль якийсь час чимчикував по калюжах, а тоді спитав сам у себе:

— Паді?

— Що?

— Чого я оце щойно бовкнув?

— Що бовкнув?

— Ну шо нас тас Толоз, цей, ну, відрядив?

— Ну-у-у... Гном нам сказав «підіть і візьміть піаніно», і гнома звати Толлозом, тож...

— Ага, ага. Так. Але... Він же міг нас зупинити, ну, знаєш, типу, це ж не шось аж таке, просто якийсь там гном нас відрядив...

— Може, ти просто трохи стомився.

— Може, шо й так, — вдячно відповів рояль сам собі. — Так чи так, а Толоз нас відрядив.

— Ага.

Толоз сидів у себе на квартирі й дивився на гітару.

Та замовкла, щойно Паді вийшов, хоча, коли прикласти вухо до струн, то можна було — і Толоз міг заприсягнутися, що це так, — розчути, як вони тихенько схлипують.

Тоді він обережно простягнув руку й торкнувся...

Акорд, яким озвалася гітара, був, м’яко кажучи, розладженим. Звісно, інструменти звикають до тих, хто грає на них багато років, та Толоз не пригадував, щоби вони кусали чужих. Паді на цій гітарі й дня не програв, але принцип, мабуть, був той самий.

У гномів була давня легенда про Сурму Риґла, яка озивалася, коли прочувала небезпеку і, з невідомої причини, хрін.

Була ж навіть анк-морпоркська легенда про самозвучний барабан у Палаці чи ще десь, який гамселив сам себе, коли Анком наближався ворожий флот? Легенди тієї вже кількасот років не згадували почасти через те, що настала Доба Здорового Глузду, а почасти тому, що ворожий флот міг би пересуватися Анком хіба якщо пустить попереду кілька загонів землекопів.

А ще була якась трольська історія про камені, які в морозну ніч...

Коротше кажучи, суть у тому, що там і сям згадувалися чарівні музичні інструменти.

Толоз знов простягнув руку.

«Я-да-да-да-да!»

— Гаразд, добре...

Кінець кінцем, крамничка та була якраз навпроти Невидної академії, і хай там що ті чарівники кажуть про статистичну флуктуацію у відповідь на закиди про говірких щурів чи ходячі дерева, витоки магії таки стаються. Але це не було схоже на магію. Це було щось давніше. Як сама музика.

Толоз розмірковував, чи не варто переконати їм... Паді повернути цю гітару в крамницю й купити натомість звичайну...

А з іншого боку, шість доларів — це завжди шість доларів. Щонайменше. Почувся грюкіт у двері.

— Хто там? — спитав Толоз.

Мовчанка з того боку була досить довгою, щоби змусити його гадати. Він вирішив спробувати:

— Бескид?

— Ага. У нас тут рояль.

— То занось.

— Довелося ноги й кришку відламати, ну і ще там те й се потроху, але ніби працює.

— То занось уже.

— Двері завузькі.

Паді, ідучи сходами за тролем, почув дерев’яний грюкіт.

— Спробуй-но ще раз.

— Ідеально.

Навколо того, що колись було одвірком, зяяла роялеподібна дірка. Толоз стояв поряд із нею з сокирою в руках. Паді оглянув масштаби руйнування.

— Що ви в біса робите? Це ж чужа стіна!

— То й що? Це й рояль чужий.

— Так, але... Не можна отак просто діри в стінах рубати...

— Що тобі важливіше, стіни чи правильний звук? — спитав Толоз.

Паді замислився. Щось у ньому казало: «Це якась дурість, це ж всього лише музика». А щось інше відповідало, і то зухвало: «Це якась дурість. Це ж усього-на-всього стіна». А сам він сказав:

— Ох. Ну, коли ти так кажеш... Але що робити з піаністом?

— Казав тобі, що знаю, де нам його знайти, — запевнив Толоз.

Щось маленьке в ньому обурювалося: «Як так? Я власну стіну порубав! А я ж стільки днів її шпалерами обклеював».

Альберт був у стайні в товаристві лопати й візка.

— Все гаразд? — спитав він, коли тінь Сюзен з’явилася над половинчастими дверцятами.

— Е-е... так... мабуть.

— Радий чути, — відповів Альберт, не підводячи погляду. Лопата стукала об візок.

— От тільки... сталося дещо, що можна назвати незвичайним, мабуть...

— Шкода.

Альберт узявся за держак візка й погрюкотів у напрямку саду.

Сюзен знала, що треба робити. Треба було все розповісти й попросити вибачення, і тоді непривітний стариган Альберт змінив би гнів на милість, і пожалів би її, і вони подружилися б, і він би допоміг їй, і розповів їй, що відбувається, і...

І тоді вона була би просто дурним дівчиськом, яке не впоралося самотужки.

Ні за що.

Вона повернулася до стайні, де Хропунець саме досліджував вміст ясел.

У Квірмському пансіоні благородних дівиць заохочували покладатися тільки на себе й мислити логічно. Саме тому батьки її туди й відрядили.

Вони сподівалися, що коли ізолювати її від кошлатості світу, вона буде в безпеці. За обставин, що склалися, в їхньому рішенні було стільки ж логіки, як в ідеї, що коли не вчити людину самооборони, на неї ніколи не нападуть.

У Невидній академії до ексцентричної поведінки викладачів усі звикли. Кінець кінцем, люди схильні складати уявлення про нормальну людську поведінку весь час позираючи на поведінку оточення, і це оточення — чарівники, то й уявлення про нормальність розвиваються по низхідній спіралі. Бібліотекар був орангутаном, і ніхто не вбачав у цьому чогось надзвичайного. Читальник езотеричних вчень стільки часу проводив у приміщенні, яке Скарбій звав найменшою кімнатою[12], що усі його звали Читальником-у-вбиральні — навіть в офіційних документах. Сам Скарбій в іншому оточенні вважався би розклеєнішим за вживану марку під зливою. Декан сімнадцять років писав трактат «Про вжиток морфеми „ЕНК“ у Левітаційних Закляттях у період Раннього Безладу». Архіректор, який частенько вправлявся у стрільбі з арбалета на довгій галереї понад Великою залою й двічі випадково підстрелював Скарбія, вважав усіх своїх колег божевільними, хай там які боги їх так покарали. «На повітрі треба бувати», — казав він, або: «Забагато сидите в приміщенні, мізки гниють». Та найчастіше він повторював: «Пригнись!»

Ніхто з них не був жайворонком, хіба крім Ридикуля й Бібліотекаря. Сніданок — якщо його взагалі подавали — відбувався пізнього ранку. Чарівники вишиковувалися в чергу до буфету, заглядали під срібні кришки на тацях зі стравами й кривилися від кожного різкого звуку. Ридикуль полюбляв ситно й навіть жирно поснідати, а найбільше — ті півпрозорі сосиски, що в них видніли дрібки чогось зеленого, і можна було хіба сподіватися, що це таки зелень, а не щось менш стравне. Оскільки меню погоджували саме з Архіректором, гидливіші чарівники взагалі припинили виходити на сніданки й перебивалися обідом, підвечірком, вечерею, пізньою вечерею й випадковими перекусами.

Тому того ранку у Великій залі було малолюдно. Крім того, там шугали протяги: будівельники щось робили з дахом.

Ридикуль поклав виделку.

— Ну, гаразд, зізнавайтеся вже, хто це робить?

— Що робить, Архіректоре? — спитав Верховний верховик.

— Ногою притупує.

Чарівники озирнулися на сусідів. Декан щасливо витріщався кудись у простір перед собою.

— Декане! — звернувся до нього Верховний верховик.

Деканова ліва рука застигла на висоті плеча. А інша робила ритмічні погладжувальні рухи десь біля печінки.

— Не уявляю, що це йому там верзеться, — обурився Ридикуль, — але вигляд це має негігієнічний.

— Здається, він грає на невидимому банджо, Архіректоре, — висловив здогад Викладач новітніх рун.

— Ну, принаймні він це робить тихо, — сказав Ридикуль. Він глянув на діру в даху, крізь яку пробивалося незвично яскраве денне світло. — А Бібліотекаря хтось бачив?

Орангутан був зайнятий.

Він заховався в одному з підвалів бібліотеки, який перетворив на майстерню й книжкову лікарню. Там були різноманітні преси й різальні пристрої, верстат із купою баночок всіляких неприємних речовин, із яких він змішував палітурний клей за власним рецептом, та інша косметика для музи, яка опікується літературою.

Із собою він взяв у підвал книжку, яку перед тим шукав кілька годин.

У бібліотеці були не тільки магічні фоліанти, припнуті до полиць ланцюгами через свою небезпечність. Там були й цілком звичайні книжки, надруковані на цілком пересічному папері банальною фарбою. Помилкою було би вважати ті книжки безпечними лише через те, що від їх читання в небі не спалахували салюти. Читати їх бувало навіть небезпечніше, бо через них салюти спалахували безпосередньо в читацькій голові.

Приміром, у величезному томі, що його Бібліотекар розгорнув перед собою, були креслення Леонарда-з-Квірма — вправного митця й відомого генія, чий розум так полюбляв пускатися в мандри, що навіть прихоплював дорогою сувеніри.

У книгах Леонарда було багато ескізів — із кошенятками, водними потоками й портретами дружин впливових анк-морпоркських купців, писанням яких він заробляв собі на хліб. Та оскільки Леонард був генієм і мав неабияку чуйність до див світу цього, на берегах опинялося чимало детальних замальовок усього, що спадало йому на думку під час роботи, — водних двигунів, здатних повалити міський мур на голови ворогів, нових видів облогових знарядь для поливання ворогів вогняною смолою, порохових ракет, які б розривалися над ворожими головами розсипом займистого фосфору, та інших пристроїв Доби Здорового Глузду.

Було там іще дещо. Колись Бібліотекар уже помічав ту штуку мимоходом, та не зрозумів її призначення. Вона здалася йому якоюсь нетутешньою[13].

Волохатою рукою він гортав сторінки. Ага, ось вона...

Так. О, ТАК.

...Вона промовляла до нього мовою ударного ритму...

Архіректор зручніше всівся за більярдним столом.

Він давно уже відмовився від звичайного письмового стола. Більярдний був значно зручнішим. Із нього нічого не звалювалося, були кишеньки для цукерок та інших речей, а коли ставало нудно, можна було повикидати папери лопатою й поробити всілякі більярдні трюки[14]. Назад на стіл він папери ніколи не закидав. Досвід підказував, що найважливіше ніколи так і не потрапляє на папір, бо люди у найважливіші миті зайняті кричанням одне на одного.

Архіректор узявся за перо й почав писати.

Він мав намір написати мемуари, уже й назву навіть придумав — «Берегами Анка із арбалетом, вудкою й патерицею з головкою».

«Не всім відомо, — писав він, — що у річці Анк мешкає велика й розмаїта популяція рибних...[15]»

Він кинув перо, помарширував у коридор і вломився в кабінет Декана.

— Це що в біса таке? — закричав він.

Декан підскочив.

— Це... це... це гітара, Архіректоре, — залепетав Декан, задкуючи від Ридикуля, який рішуче насувався на нього. — Щойно купив.

— Я сам бачу, і сам чую. Але що це ви тут таке робили?

— Я вчуся, розучую е-е рифи, — відповів Декан і вибачливо помахав перед носом Ридикуля чимось зі змазаною гравюрою на обкладинці.

Архіректор вирвав книжку з його руки.

— «Гітара для початківців від Блерта Віддавна[16]», — читав він, — «Майстерність за три простих зайняття і вісімнадцять важких зайнять». І що ж? Я нічого не маю проти гітар, приємних мотивів, поглядання на дівчину за косінням конюшини й такого іншого, але ви щось інше грали. Це маячня була якась. Поясніть, чого ви хотіли досягти?

— Лік у мі-мажорній пентатоніці з прохідним сьомим ступенем, — сказав Декан.

— Але тут написано «Зайняття перше: Не гнати коней», — сказав Архіректор, дивлячись на розгорнуту сторінку.

— Е-ем, е-ем, я трохи нетерплячий, — сказав Декан.

— У вас, Декане, завжди з музикою було не дуже, — сказав Ридикуль. — І це хороша риса. Чого це ви раптом виявили цікавість... А що це у вас на ногах?

Декан опустив погляд.

— Ви ніби як трохи повищали. Підклали щось собі під ноги?

— Та просто підошви товсті, — пояснив Декан. — Така штука... мабуть, гноми винайшли, не знаю... знайшов у шафі... Модо, садівник наш, каже, що вони на манній каші.

— Дивні смаки, як для Модо, та я б сказав, що він по-своєму правий.

— Та це не про їжу... Це гума така... — принижено пояснив Декан.

— Кгм... Даруйте, Архіректоре...

На порозі стояв Скарбій. З-за його плеча виглядав червонолиций чолов’яга.

— Чого вам, Скарбію?

— Кгм, цей пан, у нього...

— Я щодо мавпи вашої, — озвався чоловік.

Ридикуль пожвавішав.

— О, справді?

— По всьому виходить, кгм, що він вкра... тобто познімав колеса з карети цього пана, — пояснив Скарбій, який саме перебував у депресивній фазі психічного циклу.

— Ви певні, що це наш Бібліотекар? — уточнив Архіректор.

— Товстий, рудий, ук-укає весь час?

— Це він. Божечки. Цікаво, нащо це йому? Ну, але як там кажуть... двотонна горила лягає спати, де схоче.

— Але ваша гадська стокілограмова мавпа нехай мені нещасні колеса віддасть, — непохитно наполіг чоловік. — Коли колес не повернете, я вам влаштую.

— Влаштуєте? — перепитав Ридикуль.

— Ага. І не думайте, що я вас боюся. Чхав я на чари ваші. Усім відомо, що проти цивільного населення чари застосовувати заборонено, — на цих словах чоловік нахилився до Ридикуля й погрозливо здійняв кулак.

Ридикуль клацнув пальцями. Здійнявся невеличкий вихор, і щось кумкнуло.

— Я завжди це вважав рекомендацією, а не забороною, — м’яко сказав він. — Скарбію, віднесіть цю жабу на квітник, а коли вона знов стане ким була, дайте десять доларів. Десяти доларів вистачить, правда ж?

— Кумк, — поспішно відповіла жаба.

— От і добре. А тепер хтось пояснить мені нарешті, що відбувається? — Тут щось унизу гучно грюкнуло кілька разів. — Чому мені здається, — звернувся Ридикуль одразу до всього світу, — що це мені нічого не пояснить?

Покоївки сервірували столи до обіду. Зазвичай це забирало скількись часу. Оскільки чарівники ставилися до харчування відповідально, але лишали по собі повний безлад, столи весь час перебували в процесі безперервного прибирання, сервірування й займання. Саме тільки розкладання начиння забирало багато часу, бо кожному чарівникові треба було дев’ять ножів, тринадцять виделок, дванадцять ложок і одна трамбівка, — це все без урахування численних келихів.

Чарівники завжди вчасно приходили на наступний прийом їжі. Насправді, навіть трохи завчасно — щоби встигнути на добавку від попереднього прийому їжі.

За одним зі столів був чарівник.

— Це наш Викладач рун, так? — уточнив Ридикуль.

В обох руках Викладача новітніх рун були столові ножі. Перед ним вишикувалися на столі сільничка, перчанка й гірчичниця. А ще десертниця. І кілька срібних накривок для страв. І по всьому цьому він жваво дзенькотів ножами.

— Нащо він це робить? — спитав Ридикуль. — А ви, Декане, припиніть притупувати.

— Ритмічне, зараза, — сказав Декан.

— Воно заразне, — сказав Ридикуль.

Викладач новітніх рун зосереджено супився. Виделки, розкладені на столі, підскакували й брязкотіли. Невдалий різкий удар катапультував ложку, і та поцілила Скарбієві у вухо.

— Та що це він таке вигадав, хай би йому грець?

— Це так боляче!

Чарівники оточили Викладача новітніх рун. Той не звертав на них жодної уваги. З його бороди крапав піт.

— Він гірчичницю розбив, — завважив Ридикуль.

— Гірчитиме до ночі.

— О, так, він смалить, як міцний гірчичник, — сказав Декан.

— Як посолений, — додав Верховний верховик.

Ридикуль виструнчився й підніс руку.

— А тепер хтось із вас, мабуть, скаже щось типу «але він фрукт», так? Чи, може, «під таким соусом він себе ще не подавав»? Об заклад б’юся, хтось із вас просто зараз вигадує якийсь дурнуватий каламбур про перець. Краще поясніть мені хтось, коли ваша ласка, чим викладацький штат нашої академії відрізняється від купки тупих, як квасоля, дурників.

— А-ха-ха, — нервово вдав сміх Скарбій, потираючи вухо.

— Це було не риторичне питання! — на цих словах Ридикуль вихопив ножі з рук Викладача, той якийсь час іще рухав руками в повітрі, а тоді ніби прокинувся.

— О, добридень, Архіректоре. Щось сталося?

— Що це ви тут робили?

Викладач глянув на стіл.

— Він синкопував, — сказав Декан.

— Та я б ніколи!

Ридикуль нахмурився. Він був товстошкірою, обмеженою людиною із дубовим, мов киянка, відчуттям такту і приблизно таким самим почуттям гумору, але не дурнем. Він знав, що чарівники влаштовані, як своєрідні флюгери чи як канарки, що їх гірники беруть із собою до шахт, щоби вчасно визначати витоки газу. Вони від природи налаштовані на окультні частоти. Коли ставалися дивні речі, то ставалися вони переважно із чарівниками. І ті вказували, звідки дме. Чи задихалися. Від захвату.

— Звідки у вас усіх побрався музичний хист? — спитав Ридикуль. — Звісно, слово «хист» тут вжито в іронічному значенні, — він роздивився обличчя присутніх. А тоді перевів погляд на підлогу.

— У вас усіх манна каша на черевиках!

Чарівники зачудовано роздивлялися своє взуття.

— Присягаюся, був певен, що просто повищав, — озвався Верховний верховик. — Гадав, це селерова дієта так впливає[17].

— Чарівникам належить носити гостроносі черевики або хороші міцні чоботи, — сказав Ридикуль. — А коли це не взуття, а каша якась, то щось іде не так.

— Це манна каша, — уточнив Декан. — Вона вся в таких гострих...

Ридикуль важко дихав:

— Коли ваше взуття самовільно змінює форму... — заревів він.

— ...магія вдаряє в ноги?

— Ха-ха, а непогано, Верховний верховиче, — сказав Декан.

— Я хочу знати, що коїться, — сказав Ридикуль низько й виважено, — і якщо ви всі зараз же не замовкнете, я вам покажу.

Він попорпався по кишенях і після кількох невдалих спроб витягнув таумометр. Підніс його чимвище. В Академії завжди був високий магічний фон, але стрілка вказувала на позначку «норма». Точніше, коливалася повз неї. Вона хиталася туди-сюди, мов метроном.

Ридикуль розвернув таумометр так, щоби всі бачили.

— Що це означає?

— Розмір чотири чверті? — запропонував Декан.

— Музика не магія, — завважив Ридикуль. — Не кажіть дурниць. Музика — це коли щось калатає, бамкає і...

Він замовк.

— Може, хтось хоче мені щось розповісти?

Чарівники розгублено почовгали товстими підошвами синіх замшевих черевиків.

— Ну, — почав Верховик, — є такий факт, що учора дехто з... е-е... нас, тобто я, приміром, проходив повз «Латаний барабан»...

— Як добропорядний подорожній, — додав Викладач новітніх рун.

— Добропорядний подорожній має право скуштувати напій у закладі з відповідною ліцензією о будь-якій годині дня чи ночі. Це закон, нагадую.

— І звідки ж ви подорожували, скажіть на милість? — поцікавився Ридикуль.

— Із «Грона».

— Це одразу за рогом.

— Так, але ми... стомилися.

— Гаразд, гаразд, — сказав Ридикуль тоном людини, яка розуміє, що коли потягти за нитку дужче, светр розпуститься, а таке нікому не треба. — Чи був із вами Бібліотекар?

— О, так.

— Розповідайте.

— Ну, там така музика була...

— Вона трохи як бамкала, — додав Верховик.

— Із соло на гітарі, — додав Декан.

— Вона така була..

— ...Типу як...

— ...Типу як ніби під шкіру заходить, аж дрижаки беруть, — договорив Декан. — До речі, немає ні в кого часом чорної фарби? Я всюди шукав.

— Під шкіру заходить, — пробурмотів Ридикуль і почухав підборіддя. — Божечки. Он воно що. Знову десь витік у всесвіті, еге ж? Щось знову потрапило до нас Ззовні. Пригадуєте, як пан Гонґ відкрив свій кіоск зі смаженою рибою на місці старого храму на вулиці Даґона? А тоді з’явилися ті рухомі картинки. Я від початку їх не схвалював. І ті дротяні штуки на колесах. Та в цьому всесвіті більше дірок, ніж у квірмському сирі. Ну...

— Ланкрійському, — виправив його Верховний верховик. — Це в ньому дірки. А у квірмському сині прожилки.

Ридикуль виразно на нього глянув.

— Взагалі це не було схоже на магію, — сказав Декан. Йому було сімдесят два роки. А почувся так, ніби йому знов сімнадцять. Він і не пригадував, чи йому колись було сімнадцять. Мабуть, він був тоді чимсь зайнятий. Але та музика давала йому відчути те, як він собі уявляв сімнадцятиліття. Таке відчуття, ніби під шкірою все горить.

Йому хотілося знову її почути.

— Здається, сьогодні ми знов туди збиралися, — натякнув він. — Можна було би піти й послухати. Щоби знати про ту музику більше. На випадок, якщо вона небезпечна для суспільства, — додав він невинно.

— Точно, Декане, — озвався Викладач новітніх рун.

— Це наш громадянський обов’язок. Ми в авангарді надприродної оборони міста. А раптом з повітря посипляться якісь бридкі істоти?

— Так, що тоді?

— Ми будемо поряд.

— Так? І це ж добре, правда?

Ридикуль скажено витріщався на чарівників. Двоє з них крадькома притупували. Ще кілька посмикувалися, але тільки ледь-ледь.

Скарбій завжди трохи посмикувався, але така вже була в нього особливість.

«Як канарки, — думав Ридикуль. — Чи громовідводи».

— Гаразд, — неохоче згодився він. — Підемо туди. Але уваги не привертатимемо.

— Звісно, Архіректоре.

— А ще всі питимуть за свої.

— Ох.

Капрал (мабуть) Бавовна віддав честь сержантові, коли той саме намагався поголитися.

— Проблема з новобранцем, сержанте. Наказів не виконує.

Сержант кивнув, а тоді розгублено подивився на предмет у своїй руці.

— Бритва, сержанте, — підказав капрал. — Він весь час повторює: «ЦЬОГО ДОСІ НЕ СТАЛОСЯ».

— А ви не пробували його по шию в пісок закопати? Зазвичай спрацьовує.

— Це трохи... як сказати... неприємно робить людям... от щойно слово це пам’ятав... — капрал клацнув пальцями, — жорстоко. Ось воно. Ми більше людям не робимо... ями... тепер.

— Це... — сержант глянув на ліву долоню з кількома рядками написів, — Іноземний легіон.

— Так точно, сержанте. Він дивний. Весь час сидить і дивиться кудись. Звемо Красень Маслак.

Сержант зачудовано роздивлявся зображення в дзеркалі.

— Це ваше обличчя, сержанте, — нагадав капрал.

Сюзен критично себе оглянула.

Сюзен... Хіба це вдале ім’я? Звісно, не геть зовсім невдале, як-от у бідосі Йодини в четвертому класі чи Яковії — так, ніби її батьки до останнього сподівалися на хлопчика, аж раптом такий сюрприз. Воно просто нецікаве. Сюзен. Сюзі. Сю-сю. Із таким іменем хіба бутерброди мастити, не висовуватися зайвий раз і глядіти чужих дітей.

Не бувало на світі королев чи богинь із таким іменем. Навіть із орфографією не пограєшся. Можна, звісно, назватися Сьюзі, але тоді хіба на столах за гроші танцювати. Або можна ще вкинути туди трохи літер А, подвоїти Н... Але все одно воно матиме вигляд, ніби його надбудовами обліпили. Таке ж жахливе, як Корина, в якому літера О просто благає домалювати їй хвостик-протез.

Що ж, принаймні можна щось таке зробити із зовнішністю.

Справа в мантії. Може, це традиційне вбрання, ала сама вона — аж ніяк. Вибір обмежувався її старою шкільною формою й численними рожевими фантазіями її матусі. Мішкуватий футляр учениці Квірмського пансіону шляхетних панянок був вбранням, яке належить носити гордо і яке, принаймні на думку панни Дупс, не спокушало плоть... Але йому бракувало пафосу, який личить вбранню Невблаганної Дійсності. Про рожеве тут навіть не йшлося.

Уперше в історії всесвіту перед Смертю постала проблема гардеробу.

— Хвилиночку, — сказала Сюзен своєму відображенню. — Ідея. Я ж можу створювати речі, правда?

Вона простягла перед собою руку й подумала: «чашка». У руці виникла чашка. Із орнаментом з кісток і черепів.

— Ага. Я так розумію, про візерунок із троянд можна забути? Мабуть, це не досить стримано.

Вона поставила чашку на стіл і постукала по ній нігтем. Чашка дзенькнула, мов справжня.

— Ну, гаразд, — сказала Сюзен. — Чогось сентиментального й манірного я не хочу. Жодних чорних мережив і тих інших штук, що їх полюбляють всілякі бовдури, які пишуть вірші, не виходять із дому й удають вампірів, коли вони насправді вегетаріанці.

Одяг з’являвся й танув на її відображенні в дзеркалі. Ясно, що альтернативи чорному немає, тож вона спинилася на практичному варіанті без рюшиків.

— Ні, гаразд, може, трохи мережива. І, мабуть... трохи більше... корсажу.

Вона кивнула відображенню. Звісно, ніяка Сюзен в житті б такої сукні не вдягла, та вона сподівалася, що якась притаманна їй сюзенність невдовзі прогляне.

— Як добре, що ти вигадалася, — сказала вона сукні, — інакше я би збожеволіла. Ха-ха.

А тоді вона поїхала шукати свого ді... тобто Смерть. Було на світі одне місце, де він точно мав знайтися.

Толоз тихо зайшов до бібліотеки Академії. Гноми поважали науку, якщо тільки їх до неї не змушували.

Він посмикав за мантію першого-ліпшого молодого чарівника.

— У вас тут усім мавпа заправляє, правильно? Велика така, волохата, долоні зо дві октави завширшки.

Чарівник, який виявився юнаком із обличчям, що його колір нагадував вогке тісто, дивився на Толоза так зневажливо, як уміють дивитися на гномів люди певного типу.

Бути студентом Невидної академії не так уже й весело. Доводиться розважатися, щойно випадає нагода. Хлопець невинно й радісно вишкірився.

— Так, справді так. Саме зараз працює у себе в підвальній майстерні. Але треба ретельно добирати слова, коли звертатиметеся до нього.

— Невже? — спитав Толоз.

— Так. Обов’язково скажіть «Чи не хочете арахісу, пане Мавпо?» — пояснив студент і жестом підізвав двох своїх друзів. — Скажіть, що так і треба. Треба казати «пане Мавпо».

— О, так-так, саме так. Взагалі, якщо ви не хочете його дратувати, то краще перестрахуватися й почухати під пахвами. Він тоді розслабиться, — сказав другий студент.

— І обов’язково робіть такі звуки: «У-у-у». Йому це сподобається, — додав третій.

— Що ж, красно дякую, — відповів Толоз. — В який мені бік?

— Ми вас проведемо, — сказав перший студент.

— Так мило з вашого боку.

— Не беріть у голову. Це нам приємність.

Троє чарівників провели Толоза сходами вниз, а тоді тунелем. Зрідка світло пробивалося крізь засклене зеленим шпарини в підлозі верхнього поверху. Раз по раз хтось із хлопців хихотів.

Бібліотекар навпочіпки сидів на підлозі у вузькому підвалі з високою стелею. Перед собою він розклав багато якихось предметів. Серед них було колесо від воза, уламки деревини, кістки, розмаїті труби, металеві прути й дроти, з вигляду яких можна було виснувати, що по всьому місту якісь випадкові люди дивувалися з поламаних насосів і дірявих парканів. Бібліотекар пожовував уламок якоїсь труби й зосереджено дивився на розкладені предмети.

— Ось він, — сказав один із чарівників і підштовхнув Толоза. Той посунувся вперед. За спиною в нього знов здушено захихотіли.

Він торкнувся Бібліотекаревого плеча.

— Даруйте...

— У-ук?

— Ті хлопці вас щойно мавпою обзивали, — сказав Толоз, вказуючи на двері. — Я би їм показав на вашому місці.

Щось металево заскрипіло, і за дверима враз почулася метушня — юні чарівники, штовхаючи один одного, чкурнули навтьоки.

Бібліотекар без жодних видимих зусиль зігнув трубу дугою.

Толоз підійшов до дверей і визирнув. На кам’яній підлозі лишився розчавлений гостроверхий капелюх.

— Смішно вийшло, — сказав він. — Якби я просто спитав, де Бібліотекар, вони б мене, гнома, під три чорти послали. Треба вміти поводитися з людьми, коли вже взявся до такої справи.

Він повернувся й сів поряд із Бібліотекарем. Той додав трубі ще один вигин.

— Що це ви збираєте? — спитав Толоз.

— Ук-ук-УУУК!

— Мій кузен Модо тут за садівника. Каже, ви на клавішних умієте вшкварити, — він глянув на руки, які саме гнули чергову трубу. Великі руки. І їх аж чотири. — Принаймні частково він правий, — додав він.

Орангутан потягнув до рота шмат плавника.

— Ми подумали, раптом ви захочете сьогодні ввечері зіграти з нами на роялі у «Барабані». — Тобто зі мною, Паді й Бескидом.

Бібліотекар глянув на нього одним карим оком, тоді взяв дровиняку й зробив вигляд, ніби бренькає на ній.

— Ук?

— Саме так, — сказав Толоз. — То наш хлопець із гітарою.

— І-ік.

Бібліотекар зробив сальто назад.

— Укук-ука-ука-Ука-УК!

— Бачу, ви вже на потрібній хвилі.

Сюзен осідлала коня й сіла в сідло.

За Смертиним садом тяглися кукурудзяні поля, й їхній золотавий блиск був єдиним, що мало справжній колір у цьому пейзажі.

Смерті погано давалася трава (чорна) й яблуні (лискучий чорний на матовому чорному), та всю кольорову глибину, заощаджену на всьому іншому, він вклав у поля. Вони мінилися, мов під вітром, от тільки вітру не було.

Сюзен гадки не мала, нащо він так вчинив.

Хай там як, а там була стежка. Вона тягнулася полями десь півмилі, а тоді враз уривалася. Здавалося, ніби хтось виходив туди, а тоді просто стояв і озирався.

Хропунець пішов стежкою й спинився в кінці. Тоді обережно розвернувся, намагаючись не зачепити жодного качана.

— Не знаю, як ти це робиш, — прошепотіла Сюзен, — та впевнена, що ти зможеш, і ти знаєш, де я хочу опинитися.

Здавалося, кінь кивнув їй. Альберт казав, що Хропунець — справжній кінь із плоті й кісток, але, мабуть, не можна було возити Смерть сотні років і нічого не навчитися. Вигляд він мав такий, ніби від початку був дуже розумним.

Хропунець пішов риссю, перейшов на галоп, а тоді чимдуж почвалав. А тоді небо мигнуло — лише раз.

Сюзен чекала більшого. Що зорі вихором здіймуться навколо неї, що все веселково вибухне... але нічого такого не сталося. На її думку, це був дуже нецікавий спосіб подорожувати на відстань сімнадцяти років.

Кукурудзяне поле зникло, але сад був тим самим. Дивно підстрижені дерева й ставок зі скелетними рибами були на місці. Стояли ще якісь скульптури, які нагадували садових гномів у садах смертних, от тільки тут вони були скелетиками в чорних мантіях — весело штовхали візочки й мали при собі крихітні коси.

А от стайня була дещо іншою. По-перше, там уже був Хропунець.

Він тихо заіржав, коли Сюзен завела його у вільне стійло поряд із ним самим.

— Упевнена, ви знайомі, — сказала вона. Не чекала, що все станеться як належить, але воно ж мало, правда? Час — це така штука, яка стосується когось іншого, чи не так?

Вона прослизнула в будинок.

— НІ. МЕНЕ НЕ ЗМУШУВАТИМУТЬ. МЕНЕ НЕ ЗОБОВ’ЯЗУВАТИМУТЬ. Я РОБИТИМУ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО ВВАЖАЮ ПРАВИЛЬНИМ...

Сюзен прокрадалася поза полицями з життємірами. Ніхто її не помічав. Коли спостерігаєш за битвою зі Смертю, то на тіні десь на тлі уваги не звертатимеш.

Вони їй ніколи про це не розповідали. Батьки ніколи не розповідають про таке. Твій батько може бути учнем Смерті, а мати — його прийомною донькою, та все це дрібниці, коли такі люди стають батьками. Батьки ніколи не були юними. Вони просто чекали, коли стануть батьками.

Сюзен дійшла до кінця ряду.

Смерть височів над її батьком... Тобто, над хлопчиком, який буде її батьком.

Три червоні відмітини палали на щоці, по якій його вдарив Смерть. Сюзен торкнулася блідих плям на своїй щоці.

Спадковість не так працює.

Принаймні... нормальна...

Її мати... Тобто дівчина, яка стане її матір’ю... притислася спиною до кам’яної опори. А вона трохи вилюдніла з віком, — подумалося Сюзен. Принаймні її смаки покращилися. Вона подумки струснула себе за плечі. Коментувати фасони? Зараз? Серйозно?

— ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК МЕНІ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПРИКРО.

— Можливо, уявляю.

Смерть підвів погляд і подивився просто на Сюзен. На мить його очиці спалахнули блакиттю. Сюзен спробувала заховатися глибше у тінь.

Він перевів погляд на Морта, тоді на Ізабелл, тоді знов на Сюзен, тоді знов на Морта. І засміявся.

І перевернув клепсидру. І клацнув фалангами.

Морт зник — ніби повітря поглинуло його, тихенько луснувши. Те саме сталося з Ізабелл та іншими.

Раптом запала тиша.

Смерть дуже обережно поставив клепсидру на стіл і якийсь час дивився в стелю. А тоді сказав:

— АЛЬБЕРТЕ.

З-за опори вийшов Альберт.

— ЧИ НЕ БУВ БИ ТИ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ МЕНІ ПРИНЕСТИ ЧАЮ?

— Так, Господарю. Хе-хе, добрячого ж ви йому дали прочухана...

— ДЯКУЮ.

Альберт почимчикував геть у напрямку кухні.

Знов запало те, що можна було би назвати тишею в приміщенні з життємірами.

— ВИХОДЬ УЖЕ, НЕ ХОВАЙСЯ.

Сюзен послухалася й постала перед Невблаганною Дійсністю. Смерть був заввишки сім футів. Але здавався навіть вищим. У Сюзен в голові роїлися тьмяні спогади про когось, хто ніс її на плечах величезними темними кімнатами, але в тих спогадах це була людина — кістлява, але таки цілком людської природи істота, хоча природу ту Сюзен і не могла достоту означити.

Той, кого вона бачила зараз, не був людиною. Він був височезним, гордовитим і страшним. Він міг так розправити плечі, аж закони світобудови виправлялися перед ним, — подумалося Сюзен, — та це не надавало йому людяності. Він пильнує цей світ. Безсмертний за визначенням. Кінець усьому сущому.

«Але ж він мій дід. Тобто буде ним. Тобто є. Був».

Але... Була на тій яблуні одна штука. Думки Сюзен весь час відгойдувалися до неї. Вона дивилася на постать перед собою, а згадувала ту штуку на яблуні. Втримати обидва образи у свідомості було майже неможливо.

— ТАК-ТАК-ТАК. БАГАТО В ТОБІ ВІД МАТЕРІ, — сказав Смерть. — І ВІД БАТЬКА.

— Як ви зрозуміли, хто я?

— У МЕНЕ УНІКАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ.

— Але як ви можете пам’ятати мене? Мене ж іще навіть не зачали!

— Я Ж СКАЗАВ, УНІКАЛЬНА. ТЕБЕ ЗВАТИ...

— Сюзен, але...

— СЮЗЕН? — гірко перепитав Смерть. — ВОНИ АЖ ТАК ХОТІЛИ ВСЕ ЗРОБИТИ ПО-СВОЄМУ, ПРАВДА?

Він сів у крісло, склав фаланги пальців дашком і дивився на Сюзен понад ними.

Їхні погляди зустрілися, і Сюзен не відвела очей.

— СКАЖИ МЕНІ, — за якийсь час озвався Смерть, — ЧИ БУВ Я... БУДУ... Є ХОРОШИМ ДІДОМ?

Сюзен задумано закусила губу.

— Якщо я розповім, не буде парадоксу?

— ДЛЯ НАС — НІ.

— Тоді... коліна у вас кістляві.

Смерть витріщився на неї.

— КІСТЛЯВІ КОЛІНА?

— Даруйте.

— ТИ ПРИЙШЛА СЮДИ, ЩОБИ ЦЕ МЕНІ ПОВІДОМИТИ?

— Ви кудись зникли... там. Мені довелося взяти виконання Обов’язків на себе. Альберт страшенно переймається. Я прийшла сюди, щоби... дізнатися дещо. Не знала, що батько працював на вас.

— ПРАЦІВНИК ІЗ НЬОГО БУВ КЕПСЬКИЙ.

— Що ви з ним зробили?

— ВОНИ ОБОЄ В БЕЗПЕЦІ ПОКИ ЩО. МЕНЕ ТІШИТЬ, ЩО ВСЕ СКІНЧИЛОСЯ. ЛЮДИ НАВКОЛО ПОЧАЛИ ШКОДИТИ ТВЕРЕЗІЙ ОЦІНЦІ. ОТ І ТИ, АЛЬБЕРТЕ...

Альберт з’явився на краю килима з чайником і чашкою на таці.

— ЩЕ ОДНУ ЧАШКУ, КОЛИ ТВОЯ ЛАСКА.

Альберт озирнувся й не спромігся помітити Сюзен. Коли вмієш бути непомітною для панни Дупс, з іншими значно простіше.

— Як скажете, Господарю.

— ОТЖЕ, — повів далі Смерть, коли Альберт почовгав геть, — Я ЗНИК. І ТОБІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ТИ УСПАДКУВАЛА РОДИННУ СПРАВУ. ТИ?

— Я не хотіла цього! Кінь зі щуром прийшли по мене!

— ЩУРОМ?

— Ну... Здається, це ще попереду.

— О, ТАК. ПРИГАДУЮ. ЛЮДИНА ВИКОНУЄ МОЮ РОБОТУ? ЗВІСНО, ЦЕ ТЕХНІЧНО МОЖЛИВО, АЛЕ НАЩО?

— Здається, Альберт щось знає, але прямо казати не хоче.

Альберт з’явився вдруге зі ще однією чашкою й блюдечком. Ставлячи їх на стіл, він так дзенькнув ними, ніби дратувався, що з нього кепкують.

— Це все наразі, Господарю?

— ДЯКУЮ, АЛЬБЕРТЕ. ЦЕ ВСЕ.

Альберт знову пішов, але цього разу повільніше, ніж зазвичай, і весь час зиркав через плече.

— Він взагалі не змінюється, так? — спитала Сюзен. — Звісно, в цьому ж і суть цього місця...

— ЯК ТИ СТАВИШСЯ ДО КОТІВ?

— Перепрошую?

— ДО КОТІВ. ПОДОБАЮТЬСЯ ВОНИ ТОБІ?

— Вони... — Сюзен вагалася, — нічого такі. Але кіт — це всього лише кіт.

— А ШОКОЛАД? ЛЮБИШ ШОКОЛАД?

— Гадаю, це штука, якої може бути забагато.

— ТИ ТОЧНО НЕ ДО ІЗАБЕЛЛ ВДАЛАСЯ.

Сюзен кивнула. Улюбленою стравою її матері був шоколадний геноцид.

— А ЩО З ПАМ’ЯТТЮ? ДОБРА В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ?

— О, так, я... пам’ятаю багато чого. Про те, як бути Смертю. Як все це мусить працювати. Слухайте, ви от щойно казали, що пригадуєте щура, а це ж іще навіть не ста...

Смерть підвівся й покрокував до моделі Диску.

— МОРФІННИЙ РЕЗОНАНС, — промовив він, не дивлячись у бік Сюзен. — ХОЛЕРА. ЛЮДИ НАВІТЬ НЕ НАМАГАЮТЬСЯ ОСЯГНУТИ, ЩО ЦЕ. ДУШЕВНІ ОБЕРТОНИ. ВОНИ ЗА СТІЛЬКИ ВСЬОГО ВІДПОВІДАЮТЬ.

Сюзен витягла з кишені Імпів життємір. Блакитний дим досі вирував в отворі між посудинами.

— Можете мені з оцим допомогти?

Смерть різко розвернувся на місці.

— НЕ ТРЕБА БУЛО МЕНІ ТОДІ ТВОЮ МАТІР ЗА ДОНЬКУ БРАТИ.

— А нащо взяли?

Смерть знизав плечима.

— ЩО ЦЕ ТАМ У ТЕБЕ?

Смерть узяв життємір Паді з її рук і підніс вище, щоби роздивитися.

— ОН ЯК. ЦІКАВО.

— Ви не знаєте, що це значить, дідуню?

— Я З ТАКИМ РАНІШЕ СПРАВИ НЕ МАВ, ТА ЦЕ, МАБУТЬ, МОЖЛИВО. ЗА ПЕВНИХ ОБСТАВИН. ЦЕ ЗНАЧИТЬ, ЩО ЯКИМОСЬ ЧИНОМ... В ЙОГО ДУШУ ПРОНИК РИТМ... ДІДУНЮ?

— О, ні. Цього бути не може. Це ж просто слово. І що не так із «дідунем»?

— ІЗ «ДІДОМ» Я ЩЕ ТАК-СЯК МОЖУ ЗМИРИТИСЯ. ІЗ «ДІДУНЕМ»? ОДИН КРОК ДО «ДІДО», ТАК Я ВВАЖАЮ. МЕНШЕ З ТИМ, Я БУВ ПЕВЕН, ЩО ТИ ДОВІРЯЄШ ЛОГІЦІ. КОЛИ ЩОСЬ ІСНУЄ ЯК ПРОСТО СЛОВО ЧИ ВИСЛІВ, ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВОНИ НЕПРАВДИВІ.

Смерть злегка похитав клепсидру.

— ПРИМІРОМ, БАГАТО НА СВІТІ Є РЕЧЕЙ, ЯКІ КРАЩІ НІЖ НІЧОГО. Я ЦЬОГО ЗВОРОТУ НІКОЛИ НЕ РОЗУМІВ. ЗВІСНО, Є РЕЧІ, ГІРШІ НІЖ НІЧОГО, НАПРИКЛАД, БОРГИ...

Смерть замовк.

— Я ЗНОВ ЦЕ РОБЛЮ! З ЯКОГО ДИВА МУСИТЬ МЕНІ БУТИ ЦІКАВО, ЩО ОЗНАЧАЄ ТОЙ КЛЯТИЙ ЗВОРОТ? ЧИ ЯК ТИ МЕНЕ НАЗИВАЄШ. ЦЕ НЕВАЖЛИВО! ТІСНІ СТОСУНКИ З ЛЮДЬМИ ЗАВАЖАЮТЬ ЧІТКО МИСЛИТИ. ПОВІР МЕНІ НА СЛОВО. НЕ ВТРУЧАЙСЯ.

— Але ж я сама людина.

— А Я Й НЕ КАЗАВ, ЩО БУДЕ ЛЕГКО, ПРАВДА? НЕ ДУМАЙ ПРО ЦЕ. НЕ ВІДЧУВАЙ.

— А ви в цьому фахівець, так? — огризнулася Сюзен.

— У НЕЩОДАВНЬОМУ МИНУЛОМУ Я НА ЯКУСЬ мить ДОЗВОЛЯВ СОБІ ПОЧУТТЯ, ЦЕ ПРАВДА, АЛЕ Я МОЖУ ЇХ ВІДКИНУТИ, ЩОЙНО ЗАБАЖАЮ.

Він знов підніс клепсидру до очниць.

— Є ТАКИЙ ЦІКАВИЙ ФАКТ, ЩО МУЗИКА, БЕЗСМЕРТНА ЗА СВОЄЮ ПРИРОДОЮ, ІНОДІ МОЖЕ ПОДОВЖУВАТИ ЖИТТЯ ТИХ, ХТО ПЕРЕБУВАЄ З НЕЮ В БЛИЗЬКИХ СТОСУНКАХ. Я ПОМІТИВ, ЩО ЗОКРЕМА ВІДОМІ КОМПОЗИТОРИ ДУЖЕ ДОВГО ТРИМАЮТЬСЯ ЗА ЖИТТЯ. КОЛИ Я ПРИХОДЖУ ПО НИХ, ТО БІЛЬШІСТЬ УЖЕ ГЛУХІ ЯК КОЛОДА. ПІДОЗРЮЮ, ЦЕ ЯКЕСЬ БОЖЕСТВО ТАК РОЗВАЖАЄТЬСЯ, — тут Смерть зневажливо схилив череп на бік. — ТАКЕ В НИХ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ[18].

Він поставив клепсидру на стіл і постукав по ній фалангою вказівного пальця. Клепсидра видала «вуо-уо-уі-чіка-чіка».

— У НЬОГО НЕМАЄ ЖИТТЯ. ТІЛЬКИ МУЗИКА.

— То музика ним заволоділа?

— МОЖНА Й ТАК СКАЗАТИ.

— І подовжила йому життя?

— ЖИТТЯ МОЖНА ПОДОВЖУВАТИ. ЛЮДЯМ ЦЕ ІНОДІ ВДАЄТЬСЯ. НЕЧАСТО. ЗАЗВИЧАЙ ЗА ТРАГІЧНИХ ОБСТАВИН, У ДРАМАТИЧНОМУ СЕНСІ. АЛЕ ЦЕ ЖИТТЯ ПОДОВЖИЛА НЕ ЛЮДИНА. ЦЕ ЗРОБИЛА МУЗИКА.

— Він грав на чомусь, на якомусь струнному інструменті, схожому на гітару...

Смерть озирнувся на Сюзен.

— СПРАВДІ? TAK-TAK-TAAK...

— А це важливо?

— ЦЕ... ЦІКАВО.

— Я мушу щось про це знати?

— У ЦЬОМУ НЕМАЄ НІЧОГО ВАЖЛИВОГО. ПРОСТО ЗАЛИШКИ ДАВНІХ МІФІВ. УСЕ ВИПРАВИТЬСЯ САМЕ СОБОЮ, І ТОБІ, МОЖЛИВО, ДОВЕДЕТЬСЯ ІЗ ЦИМ ЗМИРИТИСЯ.

— В якому сенсі «виправиться саме собою»?

— МОЖЛИВО, ВІН ПОМРЕ ЗА КІЛЬКА ДНІВ.

Сюзен тупо дивилася на життємір.

— Але це жахливо!

— У ТЕБЕ ІЗ ЦИМ ЮНАКОМ РОМАНТИЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК?

— Що? Ні! Я тільки раз його бачила!

— І ВИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ ПОГЛЯДАМИ У НАТОВПІ, НІЧОГО ТАКОГО?

— Ні! Звісно, що ні.

— ТОДІ ЧОМУ ЦЕ ТЕБЕ ОБХОДИТЬ?

— Бо він важ... Бо він людина, ось чому, — відповіла Сюзен і сама здивувалася. — Не розумію, чому із людьми можна отак, — невпевнено додала вона. — От і все. Ох, не знаю.

Смерть нахилився до неї, і його череп опинився на рівні її очей.

— АЛЕ ЛЮДИ ПЕРЕВАЖНО ДУЖЕ ДУРНІ ІСТОТИ І МАРНУЮТЬ СВОЇ ЖИТТЯ. ХІБА ТИ НЕ ПОМІЧАЛА? НЕ ДИВИЛАСЯ ВНИЗ, СИДЯЧИ В СІДЛІ ВИСОКО НАД МІСТОМ, І НЕ ДУМАЛА, ЯК БАГАТО СПІЛЬНОГО В НЬОГО З МУРАШНИКОМ, У ЯКОМУ ВОВТУЗЯТЬСЯ СЛІПІ ЛИЧИНКИ, ПЕРЕКОНАНІ, ЩО ВИГАДАНИЙ НИМИ БАНАЛЬНИЙ СВІТ СПРАВЖНІЙ? ДИВИШСЯ НА ОСВІТЛЕНІ ВІКНА І ПРАГНЕШ ВІРИТИ, ЩО ЗА НИМИ СТАЮТЬСЯ НЕЙМОВІРНО ЦІКАВІ ІСТОРІЇ, АЛЕ НАПЕВНЕ ТИ ЗНАЄШ ОДНЕ — ЩО ЗА ТИМИ ВІКНАМИ НЕЦІКАВІ, ДУРНІ ІСТОТИ, ЗВИЧАЙНІСІНЬКІ СПОЖИВАЧІ ЇЖІ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ СВОЇ ІНСТИНКТИ СПРАВЖНІМИ ПОЧУТТЯМИ, А СВОЇ ДРІБНЕНЬКІ ЖИТТЯ — ВАЖЛИВІШИМИ ЗА ПИЛ НА ВІТРІ.

Бездонне синє сяйво. Здавалося, його погляд висотує думки з її свідомості.

— Ні, — прошепотіла Сюзен, — ні, я ніколи такого не думала.

Смерть різко випростався й відвернувся.

— МОЖЛИВО, ТОБІ Б ЦЕ СТАЛО В ПРИГОДІ.

— Але це якийсь суцільний безлад! Жодного сенсу немає в тому, як вмирають і гинуть люди. Жодної справедливості!

— ХА.

— Але ж ви втручаєтесь, — наполягала вона, — ви щойно мого батька врятували.

— І ВЧИНИВ ДУРІСТЬ. ЗМІНИТИ ДОЛЮ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ — ЦЕ ЗМІНИТИ СВІТ. Я ПАМ’ЯТАЮ ПРО ЦЕ. І ТОБІ РАДЖУ, — сказав Смерть, досі не дивлячись на неї.

— Не розумію, чому не можна щось міняти, коли світ від цього став би кращим.

— ХА.

— Ви надто боїтеся змінити світ?

Смерть розвернувся до Сюзен з таким виразом, що вона почала задкувати. Він поволі наближався до неї. Голос його не гримів, а шипів.

— ЦЕ ТИ МЕНІ ТАКЕ КАЖЕШ? ТИ, У ЦІЙ СВОЇЙ ГАРНЕНЬКІЙ СУКЕНЦІ, КАЖЕШ ТАКЕ МЕНІ? ТИ? ДОЗВОЛЯЄШ СОБІ ПАТЯКАТИ ПРО ТЕ, ЯК ЗМІНЮВАТИ СВІТ? А ТОБІ СТАЛО БИ ВІДВАГИ ПРИЙНЯТИ ЙОГО ТАКИМ, ЯК Є? ЗНАТИ, ЩО Є РЕЧІ, ЯКІ ТРЕБА ЗРОБИТИ, І РОБИТИ ЇХ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ? ЧИ Є НА ЦЬОМУ СВІТІ ХОЧ ОДНЕНЬКА ЛЮДИНКА, ЯКА ПАМ’ЯТАЄ, ЩО ТАКЕ ОБОВ’ЯЗОК?

Він судомно стискав і розтискав руки.

— Я КАЗАВ ТОБІ, ПРИГАДАЙ... ДЛЯ НАС ЧАС — ЦЕ МІСЦЕ. ВІН РОЗМАЗАНИЙ. Є ТЕ, ЩО Є, І Є ТЕ, ЩО БУДЕ. КОЛИ ЗМІНИШ ТЕ, ЩО Є, ТО ВІДПОВІДАТИМЕШ ЗА ЗМІНИ. А ЦЕ НАДТО ТЯЖКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

— Ви просто виправдовуєтесь!

Сюзен якийсь час зухвало й розгнівано дивилася на нього, а тоді розвернулася й рішуче пішла з кімнати геть.

— СЮЗЕН?

Вона спинилася на півдорозі, але не оглядалася.

— Так?

— СЕРЙОЗНО?.. КІСТЛЯВІ КОЛІНА?

— Так!

Можливо, це був перший в історії футляр для клавішних, та ще й пошитий із килима. Бескид запросто закинув його на плече, а іншою рукою взяв торбу з каменями.

— Не важко тобі? — спитав Паді.

Бескид припідняв рояль однією рукою й задумано зважив:

— Трохи, — відповів він.

Підлога під ним скрипіла.

— Гадаєте, варто було те все з нього виймати?

— Він працюватиме, — запевнив Толоз. — Це ж як... карета. Що більше зайвого знімеш, то швидше їхатиме. Ходімте.

Вони вийшли на вулицю. Паді намагався поводитися так невимушено, як тільки може поводитися людина в товаристві гнома з величезною сурмою, орангутана й троля із роялем на плечі.

— Мені би карета не завадила, — сказав Бескид, коли вони прямували до «Барабана». — Хочу чорну карету з тими, у лівері.

— Лівері? — перепитав Паді. Він уже почав звикати до їхніх нових імен.

— Ну, ті шо слуги.

— А, лакеї в лівреях?

— І це теж.

— А якби тобі купа золота перепала, Толозе, ти би що зробив? — спитав Паді, в якого за плечем ніжно стогнала, гітара, зачувши його голос.

Толоз замислився. Спершу він хотів відповісти, що для гнома володіння купою золота — це, ну, просто щастя володіти купою золота, і золото саме по собі було би такою золотожильною цінністю, наскільки це в принципі можливо.

— Та хто мене зна, — промовив він. — Я й не уявляв ніколи, щоби мені купа золота перепала. А ти чого хотів би?