6. ШИРШЕ ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА ПЕРШОМУ РОБОТАРЕВ І!


— Третій!.. Третій!

Шепіт хвилею пробіг у натовпі — і знову все стало тихо. З гуркотом до воріт заводу під’їхав третій великий вантажний автомобіль, накритий, як і попередній, широким брезентом. Ніхто добре не знав, що саме привозили на завод ці таємничі автомобілі, які охороняли озброєні полісмени. Автомобілі під’їздили, полісмени розчиняли ворота, пропускаючи автомобіль — і знов зачиняли їх.

Робітникам, які стояли щільним натовпом на майдані перед воротами заводу, не щастило побачити нічого, що робилося там, за заводськими стінами. Нерозривний ланцюг полісменів не пускав до воріт нікого.

А за полісменами виднівся ще другий ланцюг. То стояли люди в формі, з широкими пов’язками на своїх руках, люди, відзначені рогатим хрестом свастики.

«Бойові хрести» відкрито вийшли сьогодні проти робітників. Правда, вони поки що тримали себе пасивно, лише ховаючись за полісменами. Але хто знав, що буде далі? Ланцюг людей із свастикою, який ховався позаду поліції, дратував. Проте, головну увагу привертали до себе таємничі автомобілі, які під’їздили до воріт заводу і зникали за ними.

Робітники мали всі підстави думати, що автомобілі підвозили до заводу роботарів. Але — хіба можна певно знати, що саме везе закритий автомобіль?

Чутки про роботарів опанували місто. З одного робітничого будинку до одного бігла ця новина, загрозлива, лячна. Страйковий комітет виконав свою постанову, сповістив робітництво про нову небезпеку. Але він також дав зрозуміти всім, що справу ще не програно, що страйк ще не припинився. І тисячний натовп робітників зібрався тут сьогодні зранку, скликаний комітетом.


Тім був недалеко від воріт. Він нетерпляче чекав якогось розв’язання справи, якоїсь відповіді на основне запитання: роботарів привозили ті автомобілі, чи ні? Боб Леслі стояв теж тут. Він стискував кулаки, бачачи впевнену нерухомість полісменів і ланцюг «Бойових хрестів» за ними.

Двоє з полісменів вже почали були відчиняти ворота, як пролунав ще один гучний сигнал автомобіля. Тім озирнувся. До ваговоза під’їхав невеличкий красивий легкий автомобіль і спинився. Із нього вистрибнув Томас Бірз. Обличчя його було роздратоване, він голосно покликав до себе сержанта полісменів.

— Дурниця! — почув Тім голос Бірза, такий ненависний йому з учорашнього вечора. — Я вам кажу, дурниця! Хіба так виконують наказ? Хто наказав вам заводити автомобілі в двір? Хто, я вас питаю?

Полісмен безпорадно показав рукою на робітничий натовп: мовляв, ви ж самі бачите небезпеку.

— Дурниця! — кричав Томас. — Саме тому і треба було точно виконати наказ. Ви відповідатимете, сержант. Ви зірвали нам перший психологічний ефект. Чорт зна що!

Потім він спинився, немов згадавши про щось. Він повернувся до автомобіля. За склом вікна Тім, не вірячи своїм очам, побачив знайоме обличчя Мадлени. Воно було якесь бліде, напружене. Бірз щось сказав Мадлені, вона кивнула головою — безвільно й механічно.

— З Мадленою, здається, справи погані, Тім, — тихо проговорив Боб. — Навряд чи вона допомагатиме нам.

Бірз тим часом знов повернувся до вантажного автомобіля. Рішучим рухом він сам відкинув брезент з одного краю — і натовп загомонів, спочатку тихо, потім дедалі голосніше. За високими бортами автомобіля матово виблискували велетенські залізні постаті дивних потвор, що лежали одна біля одної вздовж автомобіля.

— Роботарі!.. Залізні потвори! — побіг у натовпі шепіт.

Так, це були роботарі. Чутки здійснювалися. Тім відразу пізнав потвор, рідних братів того роботаря, якого він бачив під час свого інтерв’ю з Джонатаном Говерсом. Ті ж металічні постаті, що чимсь нагадували середньовічних рицарів, закутих у блискучий панцер, ті ж химерні срібні антени на головах.

— Вони? — гаряче спитав Боб.

— Вони, — коротко відповів Тім.

Бірз вийняв з кишені якийсь невеличкий апарат і поклав його на крило автомобіля. Від апарата йшли дроти, зв’язані з навушниками, які Бірз одягнув на голову. Потім він дістав ще малесеньку чорну плескату коробку овальної форми. Її він тримав у руці, уважно прислухаючись.

Тисячний натовп мовчки стежив за кожним його рухом. Було чути, як працював невимкнений мотор автомобіля, що ним приїхав Бірз.

Нарешті, Бірз зняв навушники.

— Так, — сказав він, полегшено зітхнувши. — Усе гаразд. Сержант, дайте сюди чотирьох ваших людей. Та якнайсильніших.

Чотири полісмени підійшли до автомобіля. То були справді міцні, кремезні люди. Вони незрозуміло поглядали на Бірза.

— Добрі хлопці, — сказав він, уважно оглянувши їх. — Беріть верхнього роботаря та обережно ставте його на землю. Чуєте? Як людину ставте, на ноги.

Здавалось, натовп не дихав. Кожен боявся не почути хоч слово; витягаючи шию, кожен намагався не пропустити жодного руху полісменів. Ось вони обережно підняли верхнього роботаря. Зробили вони це несподівано легко, бо здавалось, що роботар мусить важити значно більше.

— Мабуть, дюралюміній, — почув Тім голос Боба Леслі.

Полісмени поставили роботаря на ноги, боячись пустити його з рук, щоб він не впав. Знов вони безпорадно глянули на Бірза.

— Пустіть, — наказав той. — Пустіть! Він стоятиме.

І справді, роботар нерухомо став на свої залізні ноги. Томас Бірс відійшов до нього і хутко повернув вимикач на грудях роботаря. У ту ж мить роботар мовби випростався і зробив крок уперед. Натовп завмер.

Роботар переступив на другу ногу, підняв першу — і рівно й важко посунув до воріт. Крок за кроком ішов він, чітко підводячи ноги і важко, з дивним гуркотом ставлячи їх на землю. Бірз блискучими очима стежив за ними.

— Відчиніть ширше ворота! — крикнув він нарешті. — Ширше відчиніть ворота першому роботареві, першому нашому залізному робітникові!..

Роботар так само рівно пройшов ворота і зник у дворі. Натовп посунувся до воріт, щоб побачити, куди піде роботар далі. Але полісмени і «Бойові хрести» щільно заступили дорогу.

— Назад, назад! Ані кроку далі!

Полісмени вже знімали з автомобіля другого роботаря. Він також пішов до воріт. За ним третій, четвертий, п’ятий. Бірз покликав до себе сержанта.

— Ось що, сержант, — сказав він. — Я поїду на завод ставити роботарів до верстатів, а ви, будь ласка, пильнуйте порядку. Хай дивляться всі, хто бажає. Але — ні кроку до роботарів. Адже ж ви маєте певні інструкції. Пам’ятайте, якими хочете засобами підтримуйте порядок. Люди добре озброєні? То гаразд. Роботарів пускатиме оцей технік.

Він підштовхнув уперед маленького чоловіка в синьому спецодязі, що приїхав разом з ним. Потім він сів до руля свого автомобіля і повільно поїхав до воріт.

Тім не витримав: обличчя Мадлени пропливало за склом вікна на один крок від нього. Він одштовхнув полісмена, що стояв перед ним, і голосно покликав:

— Мадлено!..

Бірз озирнувся. Він помітив Тіма і спинив автомобіль. Обличчя його скривилося. Але він поважно зробив полісменам, що вже схопили Тіма, знак відпустити його і з іронічною посмішкою вимовив:

— На превеликий жаль, не можу взяти тебе з собою. Бо мої роботарі дуже не люблять червоного кольору. А ти довів мені вчора, що ти такий же червоний всередині, як рудий зовні. Так же?

І, зовсім не ховаючи глузливої своєї посмішки, він рушив автомобіль далі. За склом вікна розлютований, ображений Тім побачив похмуре обличчя Мадлени. Очі її були сумні, вона дивилась прямо перед собою, немов не чула ні вигуку Тіма, ні нахабної глузливої відповіді Бірза.


А вслід за автомобілем Бірза один за одним ішли роботарі, йшли важкими залізними кроками. Ось пролунав гуркіт нових вантажних автомобілів: до заводу під’їздили нові й нові партії залізних потвор. Натовп загув:

— Залізні штрейкбрехери!

— Говерс оголосив нам війну.

— Геть роботарів!

— Вони відбирають у нас останній шматок хліба!

— Геть!

Натовп сунув до вантажного автомобіля, з якого полісмени знімали чергову залізну потвору. Технік у спецодязі злякано зойкнув:

— Сержант!..

Цей вигук потонув у чіткій команді:

— Загін, уперед!

Полісмени розступилися. З-за їх ланцюга вийшли шеренгами по чотири штурмовики «Бойових хрестів». Вони йшли як на параді, далеко викидаючи ноги. Вони держали гвинтівки дулами вперед. Натовп робітників загув з новою силою.

— Фашисти! Фашисти захищають роботарів!

Гвинтівки загрозливо посувалися. Передні ряди робітників відсахнулися назад.

— Назад! Назад! — пролунав дзвінкий голос командира штурмовиків, що стояли біля автомобіля. — Назад! Інакше стрілятимемо!

— Мерзотники! — не витримав хтось у натовпі.

Але дула гвинтівок передньої шеренги «Бойових хрестів» майже уперлися в груди робітників. Чорна сталь дул блиснула просто перед очима.

— Назад! — пролунав знов голос командира.

Натовп не відступав. Штурмовики бачили перед собою загрозливі бліді обличчя робітників. Ще мить, і наступ «Бойових хрестів» спинився б. Але пролунала нова команда:

— Стріляти готуйсь!

Сухим металом клацнули затвори гвинтівок, що дивилися в груди робітників. В раптовій тиші злякано зойкнула якась жінка. І враз передні шеренги робітників натиснули назад. Натовп робітників почав відступати. А холодні дула гвинтівок слідкували за ним, захоплюючи кожен сантиметр майдану перед воротами, який звільняли робітники.

— Продажні собаки! Скільки за кожний крок дістаєте? — глузливо пролунав ззаду дзвінкий жіночий голос.

Проте, фашисти, немов нічого не чуючи, відпихали натовп далі й далі, не опускаючи гвинтівок. Нарешті вони спинилися.

А роботарі ішли від вантажних автомобілів до воріт. Вони нічого не чули, нічого не бачили, вони сліпо виконували наказ свого господаря…



Тим часом до сержанта підійшов якийсь невеличкий чоловік. Він щось сказав сержантові; той, згоджуючись, кивнув головою. Тоді чоловік повернувся до натовпу і підвів руку. Тім зразу пізнав його: то був секретар в синіх окулярах, що вчора приходив на засідання страйкового комітету.

Тім поглянув на Боба.

— От мерзотник! Невже буде й тут пташкою виспівувати!

Чолов’яга у синіх окулярах перечекав, поки на нього звернули увагу, і почав:

— Товариші, дозвольте мені, старому, досвідченому, так би мовити, робітникові, що кілька років уже охороняє ваші інтереси, сказати вам дещо.

— Не треба! Чиї там ти інтереси охороняєш? — вигукнув хтось позаду.

Тім пізнав голос: це був Майк Тізман.

— Ні, товариші. Я запитую усе робітництво, а не комуністів. З ними взагалі я не хочу розмовляти, бо вони зрадили робітничу справу, втягли вас у цей нещасний страйк, — вів далі чолов’яга в окулярах, очевидно приготувавшись до всього. — З комуністами я, представник професіональної організації, не хочу розмовляти…

— Та від кого ти представник? Хто тобі доручав, коли за нас усіх говорить страйковий комітет, говорить єдиний фронт? — глузливо пролунав ще голос з натовпу.

Але чолов’яга мов не чув нічого. Він продовжував:

— Так і знайте, з комуністами просто не буду розмовляти. Бо вони зрадники, ті комуністи…

— Так, зрадники! — несподівано пролунали голоси навколо промовця.

Хто це? То відгукнулися штурмовики. «Бойові хрести» стояли біля автомобілів. І ще дехто підійшов ближче до них — два-три старі діди та чоловік з п’ять-шість хлопців у білих комірцях і капелюхах. То були службовці компанії, перелякані подіями клерки. Боб штовхнув Тіма.

— Ось тобі гвардія Говерса: фашистський загін штурмовиків, оці клерки, що скидаються на курчат, та ще запроданець з професіональної організації.

А чолов’яга в окулярах, підбадьорений допомогою від своїх прихильників, говорив далі ще впертіше:

— Комуністи — зрадники, як оце ось підтвердили свідомі робітники, що мають добрий розум і тверезо ставляться до речей. Комуністи ведуть вас у прірву, віддають вас на побиття полісменам та штурмовикам.

— То ж ти так міцно і стоїш коло тих самих полісменів та фашистів! — знов відгукнувся той самий голос з натовпу.

— Я стою, бо я прихильник порядку, який вони захищають, — відповів чолов’яга. — Ми, професіональна організація себто, завжди стояли за порядок. Ми казали вам: не треба того страйку, бо з компанією можна договоритися мирно, так би мовити, звичайно, якщо не викидати нездійсненних гасел. Чи не так? А комуністи, оті всякі Боби Леслі та Майки Тізмани, потягли вас у прірву. Тепер знову ми звертаємось до вас: досить шаленіти, повертайтесь до чесної праці. Ми договоримось з компанією. Ви самі бачите, що таке ці роботарі, яка це загрозлива річ. Адже компанія зможе поставити їх скільки хоч на завод замість робітників. Що ви тоді робитимете? Проситимете роботи, а компанія відповість: «нам не треба, бо в нас працюють роботарі», чи не так? Отже, геть страйк! Досить вірити комуністам, треба зрозуміти все, поки не пізно.

Натовп знов загув. І несподівано для самого себе, Тім закричав:

— Товариші, дайте сказати! Товариші…

За мить він опинився високо над землею, бо його піднесли сусіди і поставили собі на плечі.

— Говори, говори, Тім, — підбадьорюючи вигукнув Боб Леслі.

— Товариші, ми досить добре знаємо цього мерзотника, що оце зараз співав тут, — почав із запалом Тім. — Учора він приходив до страйкового комітету та пропонував своє посередництво між комітетом і компанією Говерса. Ми вигнали його, бо він сам викрив свою продажність. Він ще вчора знав, що саме сьогодні на завод привезуть роботарів. Звідки він знав це? Його повідомила компанія. Уся та штука з роботарями має лише одне значення: компанія хоче всякими засобами вплинути на нас, щоб зірвати страйк. Якби справа стояла так, як казав цей негідник, коли б компанії корисно було поставити замість усіх робітників до верстатів отих залізних потвор, — невже ви думаєте, що тоді компанія надіслала б до нас професіонального мерзотника, щоб умовляти кинути страйк?.. З якого це часу Говерсова компанія так дбає про наші інтереси? Дурниця! Компанія сама не певна, що з роботарями щось вийде, що вони коштуватимуть дешевше за живу робочу силу? Отже, не слухайте порад продажних професіоналістів, вірте єдиному фронтові, вірте комуністам, що страждають і боряться разом з вами і ведуть вас до остаточної перемоги над капіталом.

— Молодець, Тім!

— Правильно!

— Вірно!

— Геть продажних собак, що зривають страйк!

— А їсти що будемо?..

Тім почув це гостре запитання.

— Товариші, — відгукнувся він, — я забув сказати, що газета «Ред Стар» збирає й далі кошти на підтримку страйкарів. Гроші є, небагато, звісно, але боятися нема чого. Давайте не хвилюватись, перечекаємо кілька днів. Хай роботарі доведуть нам, що вони можуть працювати аж двадцять годин на добу, як іноді працювали ви. Хай доведуть вони, що утримання їх обійдеться компанії Говерса дешевше тієї зарплати, яку вимагаємо ми. Я вже не кажу нічого про витрати компанії на утримання оцієї фашистської організації «Бойових хрестів», що її представники у біленьких комірцях, насмілюються обвинувачувати комуністів у зраді. Хай самі робітники скажуть, хто зраджує їхні інтереси: чи комуністи, що вперто б’ються в перших лавах страйкарів, чи оті негідники, які загрожують нам одержаними від поліції гвинтівками?

Натовп шалено загув: останні Тімові фрази наче запалили полум’я.

— Геть фашистів!

— Геть негідників!

Полісмени разом з «Бойовими хрестами» були напоготові. Знов зловісно клацнули затвори гвинтівок, знов холодні дула схилились у бік робітників. І не тільки Тім та Боб Леслі зціпили люто зуби: із стиснутими кулаками, з похмурими обличчями крок за кроком відступали всі робітники під натиском озброєних фашистів.


Загрузка...