Дві вершини Гороскопу

Аргумент на користь…

Легковик директора шахти, проминувши самарські плавні, крізь які пролягала траса «Харків—Сімферополь», вискочив на згірок і вже нісся вздовж смуги дерев. Займався ранок останнього дня червня; дорога ще не перетворилася на суцільний потік автомашин, і водій витискав швидкість до ста двадцяти кілометрів за годину.

— …А він вам пояснив, чому? — озвався Колесников, котрий сидів поруч з водієм.

— Ну, сказав по телефону, що хоче показати нове кріплення.

— Та він уже ж показував.

— То був просто сталевий профіль. А тепер ним уже кріпиться штрек.

— Он воно що… — Колесников покосився на водія, додав — Ризиковано.

«Авжеж…»— подумав Зорін.

— Втім, для науки корисно, — знову озвався Колесников. — Негативний результат — також результат.

— Мабуть що… — погодився Зорін, а сам міркував — «Тільки не тепер, коли стагнують геть усі виробництва».

Юрій Михайлович Халимендик,[30] директор шахти «Західно-донбаська», у якого Зорін був науковим керівником докторської дисертації, втім, запросив їх не тільки аби показати зразок кріплення, що він почав застосовувати. Наміри були серйозніші. Демонстрація кріплення мала покласти край багаторічній полеміці; звісно, на користь Халимендика.

Чи не найбільших втрат зазнавали шахти від того, що доводилося перекріплювати гірничі виробки. Надто на глибоких горизонтах, де товстелезні сталеві профілі крутило немов дріт. Боротися з цим лихом було неможливо. Для Зоріна, котрий вісім років пропрацював ученим секретарем секції гірничого тиску при Мінвуглепромі СРСР, це була аксіома.

Показував Зорін Халимендику і свої власні заміри зсувів порід на багатьох шахтах, аж до глибин 1000–1200 м. Руйнувалися навіть виробки, що їх підтримували товстелезні залізобетонні блоки.

«Такій силі, справді, протидіяти неможливо, — погоджувався Халимендик. — Та й не потрібно. Її просто слід розкласти на складові. І вже з ними боротись». Він наводив якісь розрахунки, але ні на Зоріна, ні на вчених відділу вони враження не справляли. Директорові-вченому закидали навіть незнання природи гірничого тиску.

В очах Зоріна заряботіло. Одразу за придорожніми деревами розкинулося соняшникове поле. Міріади маленьких сонць зливалися в суцільне море жовтизни. На мить у пам’яті постала хата під очеретом і головки соняхів уздовж паркану… Хоч недовго йому судилося мешкати в Мишуриному Розі, але то було місце першого ковтка повітря, першого крику і перших откровень.

«Жив колись старий козак війська запорозького Мишура, — згадав Зорін оповідь діда Архипа. — Бачиш, як круто — рогом Дніпро повертає? Ото ж Мишура й збудував на тому місці причал і переправу. Тому й місцину нарекли Мишуриним Рогом».

Залишилося позаду соняшникове поле, а з ним і згадка про дитинство, але йому на мить здалося, що між тодішнім хлопчиком Андрійком і ним теперішнім виник місток. Власне, місток існував завжди, але він на якийсь час забув про нього. І ось через багато-багато років згадав. Назва йому — допитливість. Мабуть, колись Абрамов розпізнав у ньому цю рису, і він, Зорін, тепер також гуртував довкола себе людей з такою ж ознакою. Допитливість у поєднанні з дослідницьким рефлексом і є те, що називають талантом ученого. Якою б не була людина за вдачею і як би не помилялась, але якщо вона не розгубила отих дитячих рис, то рано чи пізно визнавала свою помилку. А визнати помилку — це висповідатись.

Очікував Зорін визнання помилки і від Халимендика, але той добирав усе нових і нових доказів. Ними ставали вже не математичні розрахунки можливостей нового кріплення, не логіка, а факт. У нього на шахті діяла група спеціалістів, яка не тільки спостерігала за проявими гірничого тиску та робила відповідні заміри, а й розробляла заходи протидії. Один з тієї групи вже захистив кандидатську дисертацію, ще один був на підході до захисту. По суті, це було мисляче ядро шахтного колективу, яке тісно співпрацювало з ІГТМом, їх можна було побачити в фондах інституту, на всіляких тематичних нарадах; вони часто приїздили на консультації до Зоріна та Колесникова. Проте їхні розробки не завжди узгоджувалися з усталеними науковими поняттями. В них була якась своя істина, підкріплена своїми ж фактами.

На дорозі побільшало зустрічного транспорту. Машини мчали повз них із гуркотом снаряда. Павлоград був десь за десять-п’ятнадцять кілометрів.

«Це до пори, до часу… — міркував Зорін. — Гірничий тиск дає про себе знати в найнесподіваніший спосіб і дуже часто там, де на нього й не очікуєш. Он у Донбасі шахтні поля перекриваються товщами пісковиків — найміцніших з порід, а виробки руйнуються і часто з великим лихом.

…Кліть спускалася поволі і так само поволі відбивалася зміна тиску на вушних перетинках. Зорін подумав, що вони вже десь між четвертим і п’ятим горизонтами. Шахтарі, котрі спускалися в першу зміну, мовчали; їх стримувала присутність директора. Ліфт уповільнив хід; промені коногонок заковзали по рудій цегляній кладці ствола, висвічуючи де-не-де сольові нарости від патьоків води… Гуркнули двері, шахтарі враз спорожнили кліть і розчинилися в тунелі.

— Чого ви нас так зрання?.. — запитав Колесников у Халимендика, коли вони вже прямували магістральним штреком.

— Хто рано встає, тому й Бог дає,— відказав той з усміхом. — Я запросив вас як консультантів.

Він був дещо вищий і справніший від Зоріна й Колесникова; йшов швидко, водночас спрямовуючи промінь світильника то на колію, то на склепіння тунелю, під яким тьмяно поблимували лампи денного світла.

Хвилин за п’ятнадцять Халимендик повернув у тунель значно вужчий і, пройшовши кілька десятків кроків, зупинився.

То був штрек з колією і дерев’яним настилом для шахтарів. Хоч від магістрального тунелю вони відійшли не більше сотні кроків, але тут уже відчувався брак повітря. Йти стало важко. На зауваження про це Зоріна Халимендик відказав:

— Справді, але ми тут довго не затримаємось.

Місцями штрек просів. З-під затяжок, що тріснули, на хідник насипало перем’ятої породи. Тим часом попереду почувся притлумлений гуркіт. Невдовзі в променях коногонок заіскрилися міріади пилинок. То повіяло з лави, яка запрацювала.

Вони вже йшли повз конвеєр, нахиляючись та черкаючи касками об кріплення. Штрек нагадував велетенську горлянку, всередині якої рухались люди. Місцями чиїсь «пальці» перетискали її, але щоб задушити зовсім, у пальців «бракувало» сили.

— Скільки років цьому штреку? — озвався Колесников.

— Трохи більше двох, — відказав директор.

— В Центральному Донбасі такі виробки стоять від п’яти до восьми років, — знову Колесников.

— Ну, тут пласти залягають близько один від одного і

порода специфічна.

Тим часом вони підійшли до місця, де штрек просів так, що ледь не торкався конвеєра, який уже запрацював.

Пролазили навпочіпки. В пам’яті Зоріна, котрому не раз доводилося брати участь у комісіях з розслідувань нещасних випадків, поставали тіла загиблих шахтарів, яких придушило кріпленням. Моторошний холодок пробіг у нього по спині, коли куртка зачепилась за тріску зламаної затяжки.

Зрештою вони подолали небезпечне місце.

— Ну, далі вже йти не варто, — сказав Халимендик. — У таких умовах і працюємо… Не встигнуть прохідники здати виробку, як її треба вже перекріпляти. Того й вугілля таке дороге.

Зорін провів променем світильника по кріпленню. То були сталеві стояки, з’єднані вгорі, які на третину вгрузли в грунт. В місці, під яким вони щойно пролізли, арку погнуло; на згині полущилась корозія і там угадувався сірий метал. Отже, деформація сталася зовсім недавно. Попереду в промені світильника виднілося ще одне просідання покрівлі і купа породи на хіднику.

«Мишоловка,»— майнуло в голові у Зоріна; він відчув, як від нестачі кисню сильно калатає серце. Проте цікавість взяла гору.

— Хочу подивитись, що воно за порода, — спинив він Халимендика й Колесникова, котрі повернули назад.

У виробках шахт Донеччини він, бувало, витягував затяжку й подовгу розглядав піщаник, аргеліт чи алевроліт, під яким кутом вони залягають, як поруйновані. Відтак мав уже повну картину, як та порода поводитиметься на шахтному полі.

Тут затяжки-обаполи повгиналися, місцями тріснули від колосального тиску.

Халимендик, уздрівши, що Зорін вхопився за уламок затяжки з наміром його висмикнути, крикнув:

— Андрію Микитовичу, це небез…

Останнє слово заглушив тріск; грубі обаполи між двома ребрами-арками почали ламатися немов картонні, і з покрівлі у виробку гунула порода. Зорін устиг відскочити, але спіткнувся і тієї ж миті йому привалило ноги. Спробував випручатись, але купа збільшувалась так швидко, немов би нагорі відкрили шибер; Зоріна засипало по груди. Він не встиг ні про що подумати, в нього навіть не увійшов страх, як раптом настала тиша.

Виробку заповнило по конвеєрну стрічку; полотно терлося об породу. Бракувало повітря й давило груди; Зорін задихався. Проте руки були вільні і він став відкидати з себе шматки чорного спресованого глею. «Мабуть, не судилося мені вже побачити бодай одного онука…»— подумав він.

І тут зашурхотіло. З другого боку завалу греблися. Скоро звідти сяйнуло променем і почувся голос Халимендика:

— Андрію Микитовичу, з вами все гаразд?

— Та тут от… — озвався він

В дірку просунувся Халимендик, а за ним — Колесников. Директор шарпнув за дріт-вимикач, що тягнувся вздовж конвеєра, і стрічка зупинилась. Вони кинулись до Зоріна і заходились розгрібати породу.

Почулося потріскування та металевий скрегіт в місцях з’єднання арок. Кріплення штреку заколивалось немов горлянка, при ковтанні. Шахтарі в таких випадках хутко вимітаються в безпечне місце.

На обличчях, що схилились над Зоріним, вгадувалися тривога і страх.

— А я думав, що ви вже побігли по гірничорятівників, — сказав Зорін, задихаючись.

Озвався директор:

— Моє прізвище походить від слова халамидник, а воно означає босяк, бешкетник, себто несерйозна людина. В житті інколи конче треба бути несерйозним.

— Андрію Микитовичу, — сказав Колесников, спостерігши як важко дихає Зорін, — може, вам саморятівник?..

— Потерпимо, — відказав Зорін, допомагаючи їм відкидати з себе породу.

Ноги не пошкодило, проте боліли гомілки.

З тріском зламалась затяжка за два кроки від того місця, де щойно лежав Зорін, і звідти вдарив «струмінь» перем’ятої породи.

— Швидко звідси! — вигукнув Колесников і силоміць підштовхнув Зоріна до пролазу.

Останнім виборсався Халимендик.

Масив конвульсійно здригався; звільнене від породи місце біля конвейєрної стрічки почало засипати.

— Тікаймо! — ревнув директор.

Та вже через півсотні кроків він зупинився. Тоді подивився на свої ноги; він був без одного чобота.

В ухах у Зоріна шуміло, немов би десь поблизу текла вода. Давалася взнаки гіпертонія, яку він нажив колись за аналогічної ситуації. Випадок так глибоко запав у свідомість, що йому, як тільки він про нього згадував, здавалося немов усе те сталося ось учора. Проте відтоді минуло щонайменше п’ятнадцять років. Йому було тоді стільки ж, скільки його учням зараз.

— Заждіть мене тут, — озвався Халимендик, прислухаючись до тиші, яка настала. — Я збігаю по чобіт.

— А, може, почекаємо? — сказав Зорін. — Хай там перерозподіл тиску завершиться.

— Ось-ось, перерозподіл… — підхопив зраділо Халимендик. — У нас тут перерозподіл тиску відбувається з кожним метром проходки. У приконтурній частині утворюється щось на зразок буферної зони радіусом від п’яти і більше метрів. Її краще не займати, адже вище вибирається пласт «це сьомий». Ось воно і грає… Я показав вам крайню стадію нестабільності виробки. Сьогодні в другу зміну її вже почнуть перекріпляти. — Мить поміркувавши, він сказав — Тільки не подумайте, що я хотів настрахати. Так сталося…

— Це я винен, — озвався Зорін. — Не слід було займати ту кляту затяжку.

— Вашої провини тут немає. Це непорозуміння. Але якби, не доведи Боже, щось сталося б, то відповідати довелося б мені. Чого, мовляв, дотягнув виробку аж до такого стану? Та ще й людей повів… — Халимендик знову прислухався, а тоді подався по чобіт. Зорін з Колесниковим пішли слідом.

— …Цей штрек уже кріплено новим способом, — сказав директор. — Я просив би вас, Андрію Микитовичу, і вас, Володю, бути уважними. Мені б не хотілося щоб ви сприйняли це як перенесення нашої дискусії в шахту, бо тоді у вас може спрацювати зворотна реакція. Отож: хто має очі та побачить.

Зорін завважив одразу, що склепіння арок, якими кріпилася виробка, підпирали посередині балки. З одного боку від тих «перпендикулярів» пролягала колія, з другого був настил-хідник.

«Десь я вже бачив такі підпорки, — майнула думка в Зоріна. — Здається, на якійсь із луганських шахт.»

— А чого підпорки стоять дуже часто? До того ж не дерев'яні, а металеві? — озвався Колесников.

— Я міг би відповісти, але скоро ви самі збагнете чому.

Через кілька сот кроків штрек ніби став нижчим, але ні «перпендикуляри», ні арки нітрохи не покрутило.

Зорін зупинився і повів променем у з'єднання арок; їх не було порушено. Правда широка металева п’ята під «перпендикуляром» вгрузла в грунт.

— Там, над нами, метрів вісім-дев’ять, — пласт «це сім», — озвався Халимендик. — Порода між цим пластом, де ми тепер, і ним порушена. До того ж там ведуться роботи і отже, масив дихає. Це кріплення витримує тиск у двадцять п'ять тонн, ремонтина, — він показав на підпорку, — здатна витримати стільки ж. Якщо тиск перевищує п’ятдесят тонн, то арки в місцях з’єднання трохи зсуваються, ремонтини в хомутних з’єднаннях — також. Що відбувається по тому? — Халимендик повів променем на Колесникова.

Володимир не озивався. Мабуть, пригадував свої аргументи, що їх, бувало, наводив у суперечках з колегою-виробничником.

А Зорін раптом відчув, як рушиться одна з незаперечних істин гірничої науки. Власне, істина була істиною тільки для Центрального Донбасу, де породи, що вміщують у собі вугільні верстви, відрізняються від західнодонбаських монолітністю і твердістю. Там вони залягають плитами, тут перем’яті, сипучі. Там, якщо плита посунулась, то вже жодна сила не здатна їй протистояти; надто на великих глибинах. Тут — насип, тиск якого можна, справді, розкласти. І цим скористався Халимендик. Зорін відчув, як у ньому зійшлися двоє людей: один гарячково підшукував аргументи, аби довести свою правоту, другий радів, що нарешті покладено край багаторічній дискусії. На мить він згадав професора Чернова, котрий на його захисті витяг з кишені записку, писану ним, Черновим, десь за рік до того, і на очах у членів вченої ради подер. Там було записано, що в місцях, де велася проходка зорінським методом, стануться викиди.

— Я, здається, докумекав у чому справа, — озвався нарешті Колесников. — Ребро кріплення, піддаючись тискові, зменшується і цим підставляє під тиск два сусідні ребра. А ті також, трохи піддавшись, діляться тиском з іншими… Щось схоже на дощового черв’яка, який скорочуючи тіло, зближує свої кільця — ребра жорсткості, а відтак тискові протидіє вже не одне кільце, а майже всі.

— Це ви ловко щодо черв'яка… — сказав Халимендик. — Все так і відбувається. Але тут є ще одна особливість. Перем’ята порода, яка облягає черв’яка, але не може його розчавити, у приконтурній зоні ущільнюється, злежується, перетворюється у щось, що нагадує моноліт, в вже він захищає виробку від руйнування.

— Дотепно, — мовив Колесников. — Але що станеться, якщо відбудеться горизонтальний зсув?

— Таке трапляється, — озвався Халимендик, трохи поміркувавши. — Ми знаємо, в якому місці шахтного поля вони можуть проявитись. В таких випадках ставимо кільцеве кріплення, яке ще більше нагадує вашого дощового черв’яка, тобто є аналогом винайденого нами кріплення.

— Як довго ви вже користуєтесь цим кріпленням? — поцікавився Колесников.

— Два роки, — відказав Халимендик.

— Ото ви два роки з нами сперечалися і не казали…

— Ні, ну, я ж не був до кінця переконаний… Ви з Андрієм Микитовичем завжди такими аргументами мене притискали…

Подав голос Зорін:

— Всі знали, що протистояти гірничому тиску неможливо і покірно перекріпляли виробки. А Юрій не знав і винайшов нове кріплення.

Халимендик пішов далі. Штрек нагадував броньований шланг, місцями він ледь відхилявся від заданого орієнтиру, траплялися ділянки, де його втискало в грунт, він там трохи й вужчав.

— На цьому шахта заощадила купу грошей, — сказав Халимендик. — Вже півроку, як вилізли з боргів. Тепер підприємство не винне державі ні копійки. Ми з дружиною — а вона в мене економіст гірничого виробництва — підрахували, що коли наше кріплення впровадять у себе всі шахти Західного Донбасу, то вугілля значно подешевшає.

— Андрію Микитовичу, — озвався Колесников з усміхом. — Ми заборгували Юрію пляшку за те, що збивали з пантелику.

— Я вам — також, — сказав великодушно Халимендик, — за те, що тримали мене у формі, змушували сумніватись, а відтак глибше вникати.

На краю безодні

Щораз, голячись уранці перед дзеркалом, Зорін завважував, що рожева цяточка під правим оком ставала дедалі більшою. Вперше він помітив її місяць тому; вона була завбільшки з пшонину і мала колір порічки. Тепер та цяточка набубнявіла, збільшилась до розмірів сірникової голівки, а довкола утворився фіолетовий ореол.

Він пов’язував її з поверхнево активними речовинами, які за його участю помпували в масив; то був один із заходів боротьби з викидами. Рідина мала погані властивості: садна на змоченому нею тілі довго не гоїлися. Певне, вона однаково активно проникала в пори породи й вугілля та живої тканини.

Минуло чимало часу; дещиця речовини, що крізь мізерну подряпину опинилася в тілі, вже давно мусила б нейтралізуватися захисними силами організму. Хоча подряпини під оком, ближче до скроні, він не міг пригадати. Ті незначні травми, що Зорін часом виносив на своєму тілі з шахти, рано чи пізно гоїлися. Але тут було щось інше: цяточка перетворилася на кратерок, який на сонці засихав, його ніби затягувало, та щораз після вмивання він знову відкривався.

Тиждень Зорін її не помічав, другий — очікував, коли вона мине, третій почав мастити йодом. З’явився страх, який дедалі перетворювався на щось гірше. Те «щось» поки не можна було назвати панікою. Але вона все ж була — десь зовсім близько.

Старша донька Ольга, оглянувши ранку, сказала:

— Тату, тобі слід показатися дерматологу.

— Та заживе, як на собаці,— відказав він, але в своїх словах сам не вловив переконаності.

— Мабуть, що… Але ж…

— А ти сама не можеш сказати, що це таке?

— Це не мій профіль, — відказала Ольга і відвела очі. Та не могла сховати збентеження на обличчі.

Дерматолог з лікарні, де працювала Ольга, довго роздивлявся виразку під оком, а тоді мовив:

— Спробуймо подіяти гормональним препаратом. Помастіть ось цією маззю. — Він виписав рецепт. — А ти, Олю, поспостерігай…

Минав тиждень, як Зорін почав змащувати ранку преднізолоновою маззю. Дію її відчув уже третього дня: кратерок збільшився і вже не засихав навіть на сонці.

— Хай ще подивляться хірурги, — сказала Ольга. — Сходи до Мунтяна.

З Сергієм Олексійовичем Мунтяном[31] — головним лікарем Залізничної лікарні — Зоріна пов’язувала співпраця по розробці методики видалення жовчного міхура і товариські стосунки. То був брюнет років під сорок, трохи опасистий.

— Це краще видалити, Андрію Микитовичу, — сказав він, оглянувши виразку.

Зорін подивився на нього уважно, але в чорних гальських очах нічого не зміг прочитати.

— Краще позбутися цього, — знову сказав Мунтян. — Про всяк випадок покажу вас колезі, котрий на таких речах спеціалізується. — Він зняв трубку і, набравши номер, сказав — Зайди на хвилинку.

Чоловік у білому халаті, що зайшов у кабінет головлікаря, спершу не звернув на Зоріна уваги. Та коли Мунтян назвав, хто це, він пожвавішав.

— Чув про ваші дослідження, — сказав привітно; в словах його вловлювалася західна вимова.

— А це — Лоран Денисович, — показав на нього Мунтян. — Наш провідний хірург. Але я запросив тебе, Лоране, не за тим, аби вас тільки познайомити. Ось поглянь, — він показав на виразку під правим оком Зоріна. — Що ти скажеш?

За мить від привітності на лиці хірурга не залишилося й сліду. Він розтягнув шкіру біля ранки і, примружившись, став розглядати кратерок. Тепер це було лице годинникаря, котрий, озброївшись лупою, уважно вдивляється в детальки маленького механізму.

— Як воно з’явилося? — нарешті озвався.

Зорін оповів, додавши, що мастив йодом, а також преднізолоновою маззю.

— Преднізолоновою?.. Це гормональний препарат. Ну, і як?..

— Збільшилось. На третій день.

Хірург спохмурнів, кинув уважний погляд на Мунтяна.

— Цю болячку треба видалити, — сказав.

— Щось серйозне? — запитав Зорін, тамуючи тривожні нотки в голосі.

— Щоб сказати напевне, потрібна біопсія. Ну, аналіз такий… Це треба відщипнути шматочок плоті і послати в Харків. Там цей аналіз добре роблять. У нас також є — експрес-метод, але в Харкові надійніше. — Лоран глянув на годинник. — Все. Мені треба в операційну.

Вже біля дверей сказав:

— Не вагайтесь. Що скоріше погодитесь на операцію, то легшою вона буде.

Зорін робив усе автоматично: сідав у трамвай, платив за проїзд, виходив з трамваю неподалік від інституту. Півгодини їзди кудись випали, він їх не пам’ятав. Такий стан уже колись охоплював його, коли він застряг був у дірці біля вибою. Там ось-ось мав статися викид, а тут…

«Послухайте, що каже Лоран, — все ще звучав голос Мунтяна. — Якщо він радить видалити, то це краще зробити».

Поволі, дуже поволі Зорін приходив до тями. Паніка ніби відступила, але тільки відступила, і ладна була кожної миті накрити його чорним перетинчастим крилом. «Лоран радить видалити, дерматолог — Ольжин колега — мастити маззю, — міркував Зорін. — Якщо гормональний препарат сприяє розвитку болячки, то мусить бути ще якийсь інший, що виявлятиме протилежну дію. Отож по суті маємо дві точки зору». Він не раз уже завважував, що тоді, коли приходила думка, відступали почуття. І цього разу намагання проаналізувати зняло з нього емоційний параліч. «Якщо є два різних погляди, то треба шукати підтвердження якомусь із них. Якому? Звісно, гіршому.» Думки — важкі, немов тягарі, піднімалися з дна свідомості і знову осідали. Він жодного разу, навіть подумки, не наважувався промовити те жахливе слово. Уникали його також Мунтян і Лоран Денисович. Ніби існувала якась таємна домовленість між ними всіма: не вимовляти магічного символу, щоб не накликати.

Зорін змарнував півдня, аби через знайомих вийти на одного з кращих спеціалістів онкологів.

Довкіл онкологічної лікарні на вулиці Шкільній, куди Зорін прибув на таксі, здавалося було невидиме поле, умовна назва якому «небезпека». Раз ступивши в нього, людина навічно таврувала свою свідомість.

Зорін не поспішав заходити. Роззирнувся на будинки, на голубизну літнього неба, дослухався до гудіння транспорту і тоді вже попрямував до дверей. То був короткий шлях безнадії, втраченої перспективи, зникнення ілюзій, яким пройшло багато людей, надто після чорнобильської катастрофи. Кожен клаптик асфальту, кожна цеглина на будинку еманували ту небезпеку. Йому навіть здалося, що він її бачить і мала вона вигляд темно-червоного туману, клапті якого стелилися на хіднику, що вів до дверей, на самих дверях — відчинених через спеку. Він зрозумів, що йому не пройти повз них, на залишивши на собі того туману.

В кімнаті, куди він зайшов, походжав чоловік в халаті. Зорін назвався.

— Ага… — з усього було видно, що він на нього очікував. — Показуйте.

Зорін підійшов до вікна.

Чоловік подивився на виразку; потім узяв окуляри, що лежали на столі, і ще раз уважно оглянув.

— Це треба видалити, — сказав.

Зорін очікував, що він почне розпитувати, але лікар тільки додав:

— Операція потрібна.

— А що воно таке, — не втерпів Зорін.

— Андрію Микитовичу… Я не помилився, так вас назвавши?

— Ні.

— Андрію Микитовичу, ви ж прийшли на Шкільну, а не на Канатну, де лікують інфекційні шлункові хвороби. Я вважаю, що слід вирізати та й край. Можна — в нас тут. Раджу не зволікати. — Він простягнув руку, даючи цим зрозуміти, що огляд закінчено. Але, похопившись, витяг візитку з кишені халату. — Ось мій телефон…

Зорін завважив, що люди в білих халатах, як і військовики в формі, схожі один на одного. І цей чоловік був просто лікар. Тільки співчуття в сірих очах виказувало в ньому звичайну людину.

«Отже діагноз, а скоріше вирок, поставлено,»— думав Андрій, виходячи з кабінету. На мить здалося, що після відвідин лікарні в ньому відкрилася здатність бачити біополе. Постаті людей, що сиділи в тьмяному коридорі, здавалися йому вкутаними в горе; і воно мало також червоний колір.

Він, котрий вважав себе матеріалістом, раптом подумав: «За що?! Чи не за те, що колись дав утягнути себе в сатанинський проект? І чи не наслідок це того проекту?.. Навряд. То — міна уповільненої дії. З такими болячками почнуть з’являтися люди в Донецькому краї пізніше, коли трісне «колба».

Якийсь час він стояв на бруці, не знаючи куди йти. Стан, у якому він перебував, можна було назвати шоком, але шоком, коли не всю свідомість відключено. Працював «автопілот». Зорін вийшов на вулицю Дніпропетровську й сів у трамвай. Чимало вже проїхав, коли завважив, що це був не той трамвай, який би довіз його додому. Трамвай рухався уже схилом униз, коли він збагнув, куди їде. Він їхав у Залізничну лікарню до Мунтяна. Хтось його вів: чи не той невидимий Зорін, який часом з’являвся в критичних ситуаціях?

Був кінець робочого дня. В трамваї стояв гомін. Може, цей гомін на мить переніс Зоріна в фойє будинку, де торік проходив всесоюзний симпозіум урологів. І де він виступав з доповіддю. Жоден із спеціалістів не розпізнав у ньому чужинця. Тільки академік Академії медичних наук СРСР, голова симпозіуму Лопаткін[32] запитав його в кулуарах:

— Хто ви за фахом?

— Гірник.

— Я зрозумів, що ви не медик з вашого терміну «параметри хворого». Лікарі так не кажуть. — І звернувся з усміхом до професора Люлька, котрий був один із співголів оргкомітету симпозіуму і очолював дніпропетровську групу:

— Маєте блискучого учня, Олексію Володимировичу.

— Та в цього учня більше учнів, ніж у мене. Він доктор наук, професор і автор першого в історії відкриття в гірництві. До речі, ідея інтраопераційного видалення каменів нирок іде від того ж відкриття.

— Он як! — мовив Лопаткін. — Отож я й звернув увагу на чітку логіку і брак зайвих слів. Можливо, ви і в нас зробите відкриття? — знову усміхнувся Лопаткін і, потиснувши Зоріну руку, відійшов.

За ним пішов і професор Люлько.[33] Зорін залишився з Баранником.[34]

— Та-ак, Андрію Микитовичу… — озвався Баранник. — Хтось мусить виставити бутельмент. Не кожного-бо смертного вшановують увагою такі люди.

Був кінець другого дня симпозіуму. Від коньяку Баранник відмовився. Тоді Зрін взяв у буфеті пива. Але не його успішний виступ вони відзначали, а завершення тих напружених, часом драматичних подій, що йому передували. Від прикрощів, що зазнали Люлько і Зорін від ректора медінституту за використання піддослідних собак, яких було призначено для іншого експерименту, до їхньої з доцентом Баранником радості, коли завдяки їм вони вздоровили здавалося б уже приречену людину.

— А знаєте, Андрію Микитовичу, — озвався Баранник. — Тепер я можу звіритись: був сумнів. По-перше, у хворого всього одна нирка, по-друге — камінь чималий — більше трьох сантиметрів.

— Та ми ж на вісімнадцяти собаках перевірили.

— Ви — люди техніки маєте справу з неживою матерією. Там якщо багато підтверджень, то це вже закономірність. А тут — живе. Точніше — видима частина живого. А є ще інший план — польова матриця, за якою розвиваються й відмирають клітини. Сутність, дух, душа, яка може здеформуватися навіть від лихого ока… Хе-хе, з трибуни я такого не скажу, бо далі доцента не просунусь.

— Та ви ще молодий чоловік, — зауважив Зорін. — Буде у вас і докторський ступінь, і втіха моральна від досягнення мети. Знаєте, заради чого живе людина, а надто вчений? Заради втіхи.

— А я думав заради матеріальної винагороди, — легковажно усміхнувся Баранник.

— Не смійтесь. Десь за кордоном люди такої кваліфікації, як у вас, справді, мають усе, але тут — тільки втіху. Це також немало, повірте…

…Трамвай прогуркотів через перехрестя на вулиці Шмідта. Треба було готуватись до виходу. І тут Зорін згадав, як після операції чоловіка з однією ниркою до нього — а він був у числі операційної групи — підійшла дружина хворого і з надією запитала:

— Він житиме?!

— Мабуть, що… — відказав Зорін.

З очей у жінки бризкнули сльози, вона затисла руками рота. Баранник, який цього хворого оперував, почувши їхню розмову, подивився на Андрія Микитовича з докором, а жінку заспокоїв:

— Якщо цей наш колега сказав «мабуть, що», то це значить, що для вашого чоловіка все найгірше минулось.

— Пробачте, — подав голос Зорін. — Мені здалося, що коли я знаю, що все гаразд, то про це мусять знати всі.

Ось чому жоден з лікарів не назвав Зоріну діагнозу виразки. Він пригадав, як надія в очах дружини того хворого змінилася розпачем, а розпач у саму тільки мить обернувся на щастя. Слово! В устах лікаря це такий самий інструмент, як скальпель: ним можна з необережності зарізати, а можна й відсікти злоякісну думку.

Мабуть, вигляд у Зоріна був кепський, бо Мунтян зустрів його співчутливим поглядом.

— Ну, що зважились? — запитав. — Та все правильно… Раніше сядеш — раніше вийдеш. Хе-хе… Позбудетесь тієї болячки і за тиждень забудете, що воно було таке.

«Актор, — подумав Зорін. — Добрий актор, котрий знає вагу слова. Зараз він створює настрій безпечності та спокою. І це йому вдається».

— Та ви ж ото з Лораном Денисовичем порадили… — мовив він.

— Авжеж. Ходімо до Лорана.

…Позаду залишилося заповнення медичної картки та перевдягання. Вони зайшли в операційну: Лоран, медсестра і він. В нього шуміло в голові, як після двох пляшок пива — наслідок уколу. Скоро він відчув збайдужіння. Ліг на операційний стіл і дозволив себе прив’язати. Лоран помацав виразку і, взявши шприц, зробив навколо неї кілька уколів.

— Як ви почуваєтесь, Андрію Микитовичу? — запитав.

— З головою щось робиться, — сказав Зорін і не впізнав свого голосу.

— Немов після чарки?

— Ага.

— Так і мусить бути.

І тут перед очима в Зоріна щось попливло, як тоді в шахті, коли він був отруївся метаном. Сухорляве обличчя лікаря і повненьке личко медсестри заколивались, немов би були з воску та почали плавитись. Накотилася хвиля приємної млості.

…Як потім з’ясувалося, операція тривала півгодини. Коли Зоріна вже розв’язали, він завважив на столі в чашці шматок плоті — значно більший, ніж була виразка.

Перехопивши його погляд, Лоран пояснив:

— Про всяк випадок видалив з запасом. Мало там що могло бути… Та й на аналіз треба.

— А нащо аналіз, якщо оте вже видалили?

На мить Лоран завагався, зарипів гумою, стягуючи рукавички, а тоді сказав:

— Ну, ми повинні знати, що воно таке… Зможете йти?

— Зможу, — мовив Зорін не дуже впевнено; місце під оком, де було проведено операцію він ще не відчував.

— Варвара вам допоможе.

— Ходімо, — озвалась жінка, підставляючи плече.

Він спробував був іти сам, та раптом заточився. І тоді обійняв її; вона була нижча від нього.

Зробивши кілька кроків, Зорін відчув, немов би він — ні, його чоловіча сутність стала повертатись звідкись у власну домівку. Доти вона була розпорошена тривогою та страхом і перебувала десь поза його плоттю… Під накрохмаленою тканиною вгадувалося пружне молоде тіло жінки, на якому, крім халату, здавалося, не було нічого. «Так ось хто з’єднав дві половинки моєї сутності в одну! — майнула думка. — А життя таки має сенс!»

Зорін крадькома покосився на обличчя медсестри; їхні погляди зустрілись — вона також дивилась на нього; і на лиці в неї було більше лукавства, аніж співчуття. Він раптом усвідомив, що його рука лежить у неї на груді. Він випростався і вже пішов сам.

— Нам сюди, — мовила медсестра і повела його до чорного входу на подвір'я.

— А нащо сюди?

— Ну, в палату, де ви будете…

— Мені не казав Лоран Денисович, що я залишусь у вас.

— Мабуть, забув. Та це ж само собою…

Вони вийшли на подвір’я, де стояла машина швидкої допомоги, та попрямували до корпусу в глибині двору.

Дощечка на дверях повідомляла, що це було «Онкологічне відділення».

В Зоріна немо би влучила блискавка, але не з цього лагідного надвечірнього неба, а з того — паралельного виміру. Пробила невидимий бар’єр між світами та пришпилила його до хідника. На мить він здерев’янів.

— Я не піду туди, — сказав по хвилі. То був не його голос, а голос покійного батька: приглушений, в якому вгадувалася втома.

— Чому? — медсестра розуміла чому, але щось же треба було запитати.

— Не піду і край

Йому раптом вдарила думка, що якщо він переступить поріг того відділення, то вже звідти ніколи не повернеться. Ніби то були не двері палати, з якої більшість людей виходить видужаними, а двері моргу.

— Андрію Микитовичу… — долинув голос медсестри. — Що з вами?

На мить він усвідомив, що пухлина під оком, яку йому щойно видалили — ніякий то не наслідок контакту з поверхнево-активними речовинами, а наслідок Чорнобиля. Мікроскопічна радіоактивна часточка у вигляді аерозолю чи гідрозолю потрапила в кров, а там зачепилася за клітину шкіри на обличчі і спотворила ген.

— Е-ей! — медсестра взяла його за руку, притисла палець до пульсу. А Зоріну здалося, що то був потиск руки Президента Академії наук СРСР Александрова.

Він повернувся і, похитуючись, побрів до чорного входу, з якого вони щойно вийшли.

В кабінеті, крім Мунтяна, сидів також Лоран Денисович. В обох були похмурі обличчя.

— В чому справа? — запитав Лоран. — Чому ви не в палаті.

Він хоч і запитував у Зоріна, проте звертався до медсестри.

— Він відмовився туди йти, — відказала жінка.

— Гаразд, Варваро Федорівно, — озвався Мунтян. — Ми тут розберемось…

Коли за медсестрою зачинилися двері, Мунтян подивився на Зоріна довгим поглядом, очікуючи пояснення.

— Я поїду додому, — мовив Зорін.

Мунтян вийшов з-за столу, взяв його за руку і підвів до дзеркала біля дверей. На Зоріна дивилася людина у

вилинялій піжамі з геть обснованою бинтами головою, у світло-голубих очах якої закляк розпач.

— Зараз ви в полоні почуттів, навіяних вашою помисливістю, — сказав Мунтян. — А ось скоро минеться дія анестезії і з’явиться біль. Будь-якої миті вам може знадобитися допомога.

— І все ж… Видайте мені одяг.

— Та в нас і машини зараз немає, щоб одвезти… — подав голос Лоран Денисович.

— Я візьму таксі.

— Андрію Микитовичу, подивіться, на кого ви схожі,— Мунтян кивнув на дзеркало. — Я не про пов’язку і не про колір обличчя… З вами щось коїться. Неладне щось…

— Я у вас не залишусь, — знову сказав Зорін. Це вже був його голос.

— Гряде ніч — не найкращий час для хворого, — сказав Лоран. — Скоро закінчиться й дія анестезії. Ви залишитеся сам на сам з болем. Поміркуйте, Андрію Микитовичу…

— У мене донька — лікар.

— Послухай-но, — звернувся Мунтян до хірурга. — А й справді. Там буде кваліфікований нагляд. Гаразд… Але — одна умова: що півтори-дві години я мушу мати про вас інформацію. Дзвоніть — ви або Ольга, сюди, — він показав на телефон. — Тут обов’язково хтось буде.

Машина швидкої допомоги під'їхала до будинку вже в сутінках. На лавці біля входу не було нікого і він зайшов у під’їзд у супроводі медсестри непоміченим. Варвара дове-ла його до самих дверей, але зайти в квартиру відмовилась.

— Боюся, що буде ще нагода, — сказала з докором.

«Непогано б, але за інших обставин», — подумав він, вмикаючи в коридорі світло і дослухаючись, як віддаляються кроки жінки.

Тишу тормоснув телефонний дзвінок. Дзвонила Ольга.

— Тату, ти чого не обзиваєшся?

— Та тут одна справа… Треба було…

— Не вигадуй! Мені телефонував Мунтян. Я зараз під’їду. — Почулися короткі гудки.

Ось чого не хотів Зорін — хвилювати близьких. Мунтяну він сказав, що його догляне Ольна, а сам сподівався перетерпіти до ранку, а там викликати таксі та поїхати на перев’язку.

Тим часом права частина обличчя, що він її досі не відчував, починала «оживати». З болем Зорін чітко усвідомив, що він онкохворий і що перебування його в цьому світі залежить від того, на скільки «з запасом» видалено пухлину. Правда, залишилася ще надія, що аналіз покаже якусь форму доброякісного утворення. Але коли він надійде? Адже його роблять в іншому місті.

Зорін, котрий звик мати у всьому ясність, привчився розкладати все по поличках. «Якщо обійдеться, — міркував він, — то тут і думати немає про що. Якщо ж підозра лікарів підтвердиться, то виникне два варіанти: перший — Лоран, справді, почистив з запасом і метастазів не буде, і другий — якесь щупальце залишилося. Тоді — повторна операція».

Подумавши про нову операцію, він немов би увімкнув підсилювач болю.

«Ну, і останнє… Якщо воно все таки відбудеться…»— Зорін на мить відчув, що падає в прірву, а поряд з ним летіло все, що він зробив упродовж життя: методики із запобігання викидів на шахтах, десятки наукових статей, монографії, дві дисертації, відкриття — перше в історії гірничої науки. Все те летіло не у вигляді предметів, а у вигляді образів, кожен з яких не мав форми, але мав вагу. Воно оберталося довкола нього — падаючого, як його сателіти. Але то були дивні сателіти, яким не загрожувало зникнення після загибелі планети. Водночас летіло чимало й «смертного»: його ідеї та практичні наробки з медицини, які ще не мали «ваги», але значення яких уже оцінили провідні вчені-медики. Тепер він би вже не міг сказати, що йому було дорожче: зроблене ним у гірництві, а чи медичні здобутки. Бо в медицині його помічницями, а також співавторами ідей, були обидві дочки.

— Шкода буде, — сказав Зорін і здригнувся від свого голосу.

Десь другим планом промайнула думка, що життя людині дається не тільки на виконання якихось зобов'язань, а також заради самого ж таки життя. В пам'яті майнули лукаві прищурені очі медсестри…

Раптом різкий біль пронизав голову; його відчула кожна клітина тіла. У вилицю ніби влучила куля. Зорін встиг ще зробити крок до крісла і знепритомнів.

…Над ним схилилось обличчя молодої жінки — кругловидої, з чорними виразними очима; то були не очі, а два великих джерела відчаю. В руках вона тримала вже порожній шприц.

— Тату!.. Ти мене бачиш? Господи, що ж це таке!?

— Бачу. Зле мені стало. — Він ніби виправдовувався.

— Не хвилюйся, все буде добре. — Очі Ольги перестали струмувати відчаєм. На нього дивилася вже не донька, а лікар.

Як виявилося, Ольга,[35] відімкнувши двері своїм ключем і побачивши його з забинтованою головою непритомного в кріслі, мало не зомліла. Вона принесла з собою цілий пакет з медикаментами…

Вже по тому, коли він отямився, вона потелефонувала Мунтяну і вони довго про щось балакали. Він чув тільки уривки фраз, що долинали з кухні.

І тут до нього, немов би з того — другого буття, прийшла думка: «Немає нічого такого поганого, що б на добре не вийшло». Він згадав, як 1988 року знайома лікарка-стоматолог, готуючи йому зуб для пломбування, захопившись розмовою, проникла свердлом в гайморову порожнину. З’ясувалося це вже тоді, коли було зроблено рентген запломбованого зуба. Потім на його запитання, чим це загрожує, вона сказала, що оскільки пломби не бактерицидні, то скоріше за все — гайморитом.

Після прикрощів та тривоги, що його тоді охопили, прийшло дивування: невже в цілому світі, де щомиті тисячам людям пломбують зуби, немає цементу з бактерицидними властивостями? Вже потім він довідався, що цемент такий був, але в четвертому управлінні Міністерства охорони здоров’я, де лікували партпанів.

Очікуючи, що ось-ось дасться взнаки гайморит, Зорін гарячково став вивчати літературу із стоматології. В коловерті думок опинився весь набуток його знань. Рано чи пізно з того хаосу інформації витягувалася думка — він те знав напевне. Останнім часом Зорін став завважувати, що в нього з’явилася дивна властивість: не вдовольнятися формою предмета, а намагатися проникнути в його сутність — була то матеріальна річ, а чи математична формула. Так, спостерігаючи, як шахтарі додавали в бетон бішофіт (сіль магнію) для швидкого затвердіння й міцності бетону, він тут же виснував у пам’яті «механізм» дії бішофіту, уявив атоми магнію, що своїми електронними силами скріплюють атоми компонентів бетону. Ця його думка-схема лежала на якійсь із поличок пам’яті, і тоді, коли він на собі скуштував недосконалість стоматологічного цементу, вона вийшла на передній план. А відтак потягла за собою ще одну інформацію про бішофіт — його бактерицидні властивості. Зорін знав, що цей препарат використовують у медицині, як протизапальну речовину.

«А яка в принципі різниця між бетоном будівельним і стоматологічним? — думав тоді він. — Призначення того й того — скріплення складових кладки і заповнення порожнин. Зубний цемент, заповняючи депульповану порожнину зуба, робить зуб монолітом. Звісно, за умови, якщо цемент путній… Оскільки бішофіт використовує медицина, то, отже, він нешкідливий. А чом би його не додавати в стоматологічний цемент? Можливий ефект: міцна й бактерицидна пломба, швидке її затвердіння.

До кімнати зайшла Ольга.

— Щойно розмовляла з Мунтяном. Як тобі? — запитала.

— Та больовий шок минув. Що ти мені впорснула таке?

— Ліки, — відказала. — Чому ти нас не попередив, що пішов на операцію?

— Я й себе не попередив. Вирішив і в останню мить поїхав у лікарню.

Зорін не брехав. Але якби прийняв був рішення про операцію заздалегідь, то все одно не сказав би. Бо це була б психічна травма для дочок, та й для Валентини також. Тут він був украй раціональним. На мить йому стало соромно за помисливість і паніку, що викликала в нього табличка з написом «Онкологічне відділення».

— Слухай, що це за вчинок такий? Хочу додому і край… — озвалась Ольга.

— Що тобі Мунтян сказав?

— Оте й сказав.

— Я не про це…

— А про що?

— Ну, про діагноз.

— Діагноз можна буде встановити тільки після аналізу. Але яким би він не був, для тебе це вже не має значення. Пухлину видалили — з великим запасом. — Ольга подивилася на пляму крові, що просякла бинт, похитала головою. — Ось що важливо — аби все загоїлося як слід та не спотворило тобі лиця.

— Атож, — усміхнувся Зорін, — головне, аби не спотворило…

Настінний годинник, що йому на п’ятдесятилітній ювілей подарували співробітники відділу, показував десяту.

— Тату, я приготую тобі пюре. Бо щось твердіше боляче буде жувати.

— Я не хочу їсти.

— Організмові потрібна енергія. В тебе велика рана.

Ольга вийшла на кухню і за хвилину там заговорило радіо. А він знову почав згадувати, як вони: Марина[36] — на той час учениця медичного ліцею, він і Ольга досліджували властивості винайденого ними зубного цементу. Дослідниками були в основному вони з Мариною; Ольга як лікар здебільшого консультувала. Купили цинкфосфатний цемент, роздобули у знайомих стоматологів вирваних зубів та й почали експериментувати. Скоро знайшли оптимальну пропорцію цинк-фосфатного матеріалу та бішофіту і отримали пломбу високої твердості. Зорін не визнавав таких показників, як «більше», «менше», і тому твердість пломб визначав на спеціальній, унікальній на той час, установці «Алатоу». Потім це справить враження на експертів Комітету з винаходів та відкриттів. Залишалось перевірити новий цемент на бактерицидність. Але для цього потрібні були кошти, і немалі. Дослідницький азарт, що охопив його на той час, штовхнув посягнути на гроші, які вони всією сім’єю збирали на автомобіль. Це і переповнило чашу терпіння дружини. «Мало того, що сам здурів на старості років і дітям спокою не даєш, так уже і до заощаджень добрався!»

Він тоді образився, мовляв, як можна не розуміти… Навіть дорікнув Валентині обивательщиною. Так і жив з тією прикрістю в душі. І тільки тепер, після потрясіння, збагнув логіку жінки, матері двох дочок на виданні. Не на авто потрібні були їй гроші… Валентина також була вченим, кандидатом технічних наук, але в неї був і сильний рефлекс матері, охорониці домашнього вогнища.

З кухні повіяло запахом товченої картоплі. Попри легку нудоту та слабкість, Зорін відчув голод.

Пюре, здобрене маслом, виявилося гіркуватим.

— Це ліки в тобі гірчать, — відказала на його зауваження Ольга.

— Як ти гадаєш, коли надійде аналіз?

— Який аналіз?

— Ну, на діопсію.

Ольга на мить замислилась.

— Це ж в Харків відправляють… Гадаю, десь тиждень мине, щонайменше. Послухай, тату, так можна довести себе до божевілля. Що за комплекс у тебе з’явився?

Задзвонив телефон. Ольга зняла трубку.

— Так… Нормально. Вечеряє. Не треба йому з вами балакати. У нього вся голова оббинтована. Гаразд, гаразд… — Поклавши трубку, пояснила — Марина й мама.

Він не засинав, а входив у сон, як у хмару на Ай-Петрі. Там, на альпійських луках, хмари ковзали по траві й кущах, залишаючи на листках росинки, які враз і висихали на сонці. Скоро вітер приганяв з-над моря новий табун хмар, по яких зелень знову перетворювалася на міріади іскристих смарагдів. Зорін немов би заходив у хмару, перебував там якийсь час, а тоді його щось виштовхувало і він знову опинявся в кімнаті. Хмара у сні тисла на нього важко-важко. То було марення. Але не від болю і не від ослаблення організму, а від величезного психічного виснаження. Мозок нагадував комп’ютер, якому задали великої складності задачу; первинною інформацією для її вирішення були: причина-наслідок, гріх-покута. Задача: знайти зв’язок між двома складниками на прикладі конкретної людини. Скоро в пам’яті щось перегрупувалось і вже гріх об’єднався з причиною, а наслідок з покутою. Найбільшим гріхом була його участь у проекті підземного атомного вибуху в Єнакієвому. Час від часу в уяві спалахувало обличчя з відстовбурченими вухами та білястим коротким волоссям — генерала без прізвища, який командував експериментом. То був уповноважений князя темряви, а він — Зорін, як і кілька десятків учених, став його інструментом. Усвідомлення того прийшло не одразу. Він ішов до нього впродовж багатьох років. Повне ж прозріння настало тільки після вибуху на ЧАЕС. Але що таке князь темряви він не міг збагнути, бо шукав конкретну особистість. Спочатку думав, що то керівник держави, потім — керівник відомства. І тільки тепер, отримавши мітку під правим оком, почав здогадуватися, що князь темряви — не людина, а ідея, котра об’єднує людей з певними властивостями. Люди ж: Президент АН СРСР Александров, генерал без імені, Голова Ради Міністрів СРСР Щербина та інші — її уповноважені. Уповноваженим був і він — Зорін, але нижчого рівня.

Годинник на стіні висвічував третю годину ночі. На дивані спала Ольга. За мить пам’ять перенесла Зоріна на один з московських залізничних вокзалів… Була також пізня година. Пасажири — хто куняв, сидячи у кріслі, хто — тинявся по залі, очікуючи поїзда. Сусід, що сидів поряд, попрохав у Зоріна газету. Довго мружився, а тоді повернув.

— Нічого не бачу без окулярів, — поскаржився.

То був чоловік з азіатським типом обличчя, просто одягнений, права рука була забинтована уже несвіжим бинтом, а на лівій вгадувалися плями від заживлених ран. Біля ніг лежав чималий пакунок в авосьці. Як з’ясувалося, чоловік очікував челябінського поїзда. Коли вже пішло «слово за слово», він якось і назвався… Зорін напружив пам'ять, ніби для нього теперішнього мало значення ймення опівнічного знайомого. І пригадав: то був такий собі Мурадинов. Якби сусід мав слав’янське прізвище, він нізащо б його не запам’ятав.

Коли Зорін поцікавився, що в нього з рукою, чоловік сказав:

— Кажуть, екзема, — він показав вздоровлену руку. — На лівій зійшла, на правій з’явилась. І так усе життя.

— Від чого воно?

Чоловік кинув погляд на вокзальний годинник, а тоді мовив:

— Експеримент.

Зорін подивився, очікуючи пояснення.

— Чули щось про хімкомбінат «Маяк»? З-за бугра про нього передавали тоді багато років. І тепер ще, трапляється, згадують. Отже, не чули… Так от, двадцять дев’ятого серпня п’ятдесят сьомого року там стався вибух. Вибухнуло сховище з рідкими радіоактивними відходами. Хмара, що утворилася при катастрофі, накрила двісті сімнадцять населених пунктів Челябінської, Свердловської та Курганської областей. Відтоді в тих краях стало вже не дивиною, коли вівця народжується без шерсті, теля з п’ятьма ногами і двома головами, дитина без нирок чи інших органів.

Зорін тоді жахнувся. Для нього слова Мурадинова звучали як фантастика, але фантастика, до якої і він відчував причетність. Ця зустріч трапилася незадовго до Чорнобиля.

— Боже, який нещасний випадок! — вигукнув тоді він.

— Нещасний, — погодився сусід, — але не випадок.

— Як це розуміти?

— То був спланований вибух.

— Спланувати такий вибух можна, але щоб його виконати, потрібні камікадзе.

— Вони не камікадзе. Вибух стався в неділю, коли на комбінаті нікого не було. Ну, з начальства… Всі вони поїхали тоді за місто, на відпочинок, а сам директор — до Москви. До речі, перед тим зникли кудись співробітники Московського філіалу біофізики — лікарі-радіологи. Той філіал було засновано на комбінаті десь на початку п’ятдесят сьомого. Завданням контингенту було стежити за зміною в здоров’ї працівників комбінату.

— Послухайте, та це ж можуть бути тільки здогадки… — зауважив Зорін.

Чоловік відповідати не поспішав.

— Здогади, кажете… А як вам таке: мій товариш, котрий працював безпосередньо на сховищі, завважив, що всередині банок відбувається якийсь інтенсивний процес. Але начальник лабораторії на його донесення відмахнувся, мовляв, тему закрито.

— Це могло бути звичайне недбальство.

— На суперсекретному об’єкті? Ну, а чого ж тоді в день вибуху все населення містечка опинилося на стадіоні, тобто під відкритим небом? До речі, доти футбольні матчі влада не влаштовувала.

— Збіг обставин. Як кажуть, закон підлості.

— А те, що чотири села із двохсот сімнадцяти населених пунктів, чи найбільш уражені, й досі не відселено — також збіг обставин? Те, що в ті села, вже багато років після аварії, навідуються лікарі (принаймні так вони себе називають) з Москви, обстежують людей, щось записують, але не лікують і нічого не кажуть — також збіг обставин? Ні. Закон підлості. Той закон, за яким живе наше суспільство… — Мурадинов ще раз блимнув на годинник на стіні.— Зараз прибуде мій поїзд. На жаль, не про всі збіги обставин я вам оповів. Скажу тільки на- останок, що в тих піддослідних населених пунктах не живуть етнічні слав'яни. Це Муслюмове, Бродокалмак, ну, і так далі.— Він підвівся, взяв здоровою рукою авоську. — Мені пора. Бувайте здорові.

Мурадинов, поза всяким сумнівом, був людиною освіченою — вчителем чи інженером: це вгадувалося в манері точно передавати думку. А його слова «Бувайте здорові» прозвучали для Зоріна як «того ж і вам бажаю».

Після ночі на тому вокзалі він, котрий вважав себе складовою людності, що мала ймення «радянський народ», раптом збагнув, що ймення те — фальшивка, ширма, за якою лукаво ховали етноси.

Тепер, у передсвітанні, Зорін чітко усвідомив, що він — такий самий Мурадинов, але український.

«Господи, — подумав він, — нехай покара зупиниться на мені, якою б вона не була! Убережи дочок моїх, убережи онуків моїх майбутніх від розплати за мій гріх!»

Ще не розвиднилось, але вже відчувалося наближення ранку — в кімнату заповзала передсвітанкова прохолода. Ворухнулась Ольга, тоді підвелась і підійшла до нього.

— Все нормально, доню, — сказав він. — Лягай, спи.

— Я увімкну світло, подивлюся.

Спалахнула під стелею люстра. Ольга довго видивлялась, помацувала щоку.

— Набрякло… — сказала. — Болить?

— Задубіло. Начебто не моє. Але терпимо.

Відділ, що його очолював Зорін, працював як добре відлагоджений механізм. Виконувалися науково-дослідні теми, укладалися нові угоди з підприємствами на прогноз викидів порід в шахтах; водночас писалися і публікувалися нові статті, готувалися до захисту кандидатські й докторські дисертації його учнів. Власне, відділ жив тим самим життям, що й за Абрамова.

«Чи таким він буде й після мене?»— подумав Зорін.

Йому спало на думку, що досі чиясь невидима рука — добра рука була над ним. Попри клопіт, екстремальні ситуації, в яких він часом опинявся, йому таланило. Він зрештою досягав того, чого прагнув.

«Місце сили?»— майнуло в голові.

Інститут геотехнічної механіки було зведено на тій самій горі, що й оселю Яворницького, палац Потьомкіна, будинки, з яких вийшли ті, хто ще не так давно правив світом. Всього якийсь кілометр відділяв його від того окультного місця. Зорін був одним із тих, кому сприяло «місце сили». Досі сприяло…

Зайшов Колесников.

— Андрію Микитовичу… — заговорив з порогу. Але побачивши, що двотумбовий стіл господаря завалений теками, паперами, затнувся на мить. — Що це у вас?!

— Та вирішив навести лад в шухлядах, — відказав Зорін. — Вже й не пригадую, де що лежить.

— А-а, — сказав Колесников. — Щойно телефонували з Донецька. Вимагають звіт про завершення етапу. Треба їхати…

— А сам звіт готовий?

— Та ви ж учора його підписали, — здивувався Колесников.

— Ти ба! З тим шматком плоті мені, либонь, відрізали й пам'ять, — мовив з усміхом Зорін. — Виписуй відрядження та їдь.

Колесников затримав погляд на пластирі під правим оком Зоріна, повагався мить — мабуть, хотів про щось запитати, та зрештою сказав:

— Гаразд, — і вийшов.

«Болячка ця, друже мій Володю, називається базіліома, — подумав Зорін, дивлячись йому вслід. — А простіше — рак шкіри. Аналізи не брешуть. Ось чому мені забаглося впорядковувати шухляди. Мушу зрештою підготуватись…»

На мить Зоріну здалося, що його тут двоє. Один — гірник — здоровий і дужий, другий — медик — безнадійно хворий. Останні роки він справді жив немов би в двох вимірах, які ніяк між собою не дотикалися. Гірницька діяльність була будинком з дорогим фасадом, на якому красувалося число «337»; він сам його спорудив. Але творчий потенціал продовжував вимагати своєї реалізації і він почав зводити інший будинок. І так тим захопився, що й не отямився, як вивів стіни. За помічників йому були обидві доньки.

Тим часом Зорін кидав у кошик чернетки статей, старі кошториси, листи багаторічної давності, що надходили із всіляких організацій. Полетів би туди й конверт від професора Коральника, та уже в останню мить він ковзнув поглядом по зворотній адресі. «Це те, що має залишитись…» — подумав, а вголос сказав з іронією:

— Епістолярна спадщина.

Професор стоматології Коральник[37] Московського медичного інституту зустрів Зоріна ввічливо, але відчужено.

— Так, цей висновок пішов у Комітет за моїм підписом. Хоча писали його мої співробітники. Якось воно несподівано. Додали в цемент бішофіту, і пломба стала не тільки міцною, а й бактерицидною.

— Так і є, — відказав Зорін.

— А на кому це перевірялось?

— На собі. На родичах і знайомих. В Дніпропетровській стоматологічній поліклініці зараз використовують наш цемент.

Коральник про щось поміркував, а тоді поцікавився:

— Хто ви за фахом? Стоматолог, хірург?

— Гірник, — усміхнувся Зорін.

— Ні, я серйозно.

— Я — також.

Цю частину зустрічі Зорін пам’ятав у деталях. В пам’яті навіть зберігся запах ефіру, яким тхнуло на кафедрі стоматології і в кабінеті Коральника. А далі все розпливалося. Пам’ятав тільки, як упередженість на лиці господаря спочатку змінювалася на цікавіть, а потім і на довіру. Він збирався кудись іти, а, може, тільки вдавав, що зайнятий, та скоро забув про свій намір. Вони пробалакали досить довго. То був творчий чоловік, який мав на своєму рахунку не одне авторське свідоцтво в медицині, і на нього справило враження відкриття, про яке оповів Зорін. Надто те, що воно було перше в історії гірничої науки.

Десь зо два місяці по тій поїздці, на превеликий подив Зоріна, з Комітету з винаходів та відкриттів надійшло нове повідомлення: їхній рецепт пломби було зареєстровано як винахід. За експерта виступав той самий професор Коральник.

Це було свято. Він тоді вперше за багато років побачив стіни нового будинку, в якому судилося жити не тільки йому, а також і його донькам. І справа була не тільки в авторському свідоцтві. Вони копнули глибше — значно глибше. Винахід у стоматології мав стати тільки першою сходинкою до справжнього відкриття в медицині.

Дзеленькнуло. Телефонувала Ольга.

— Тату, ти не забув, куди тобі сьогодні йти?

— Ні, не забув.

— Гаразд. — Почулися короткі гудки.

Зорін глянув на годинник, тоді сів. Треба було зібратися з думками, адже сьогодні в нього зроблять перший «постріл» великою дозою. Всього ж приписали півтори тисячі рентген. Лоран Денисович сказав, що цього досить аби запобігти будь-якому рецидиву.

«Але ж це може спричинити білокрів’я…» — зауважив він на те.

«Не хвилюйтесь. Занадто мала площа опромінення. Це вже перевірено», — заспокоїв лікар.

Тоді, коли йому сказали про результати аналізу і те, що в такому випадку приписують «пушку», він знову відчув себе в червоному тумані — густому-густому.

Судячи з обережності рентгенолога та запобіжних заходів (свинцеві пластини на певних органах), «постріл» був великої потужності. Хоча Зорін його не відчув. Проте зі свідомістю щось скоїлося — незворотне. Досі він не виокремлювався з загалу — був, як усі. А тепер раптом побачив себе в компанії людей з подібними ознаками, котрі кудись ішли — значно швидше від інших.

За ними йшов другий натовп, уже не так швидко, тих, хто не мав лихої ознаки, але здоров’я яких руйнувалося тим самим чинником. То були люди із слабким імунним бар’єром, а відтак з купою всіляких недуг.

Всі вони йшли, хто швидше, хто повільніше, в тому ж самому напрямку…

«А є ж спосіб уповільнити їхню ходу, — подумав Зорін. — Простий і дійовий.»

Він знав цей спосіб, працював над його перевіркою і впровадженням у практику лікування, але досі був тільки дослідником. І ось на нього раптом звалився тягар обов’язку перед тими, хто швидко наближався до останньої риски…

На прохідний волгоградський поїзд купейних місць не виявилось, і він купив два плацкартних. Ларису Колесникову[38] це не засмутило. Спостерігши на його обличчі прикрість, вона сказала:

— Чи не все одно, де переночувати — в закритому чи відкритому купе?

Це була «контрабандна» поїздка. Відрядження Зорін виписав тільки до Луганська, де він мав узгодити комплекс заходів по запобіганню викидів породи в шахтах. Все відбувалося, як він і планував: виїхали з Дніпропетровська в неділю; прибули в Луганськ близько десятої вечора; переночували в готелі; в понеділок уранці він пішов у об'єднання «Луганськантрацит» і там до кінця дня працював з різними службами. За звичайних умов така робота розтягнулася б на два-три дні.

Отож, виконавши «офіційну частину», він того ж дня майнув на вокзал і купив квитки до Волгограда.

…Їхні місця виявилися поряд з купе провідників. Вагон був повний, в ньому стояв важкий дух.

— Нам ще й повезло, — сказала Колесникова, сідаючи за столик біля вікна. Ну, що ми не на отих місцях, що на проході…

— Авжеж, — погодився Зорін, а сам подумав, що про везіння можна буде казати тільки після зустрічі з професором Волгоградського медичного інституту Спасовим і після повернення без пригод бодай до Луганська.

Простір, що досі складав одне ціле, нечутно став роздвоюватись. Попливли споруда вокзалу, кіоски на пероні, люди. Перестук коліс Зорін дочув тільки по тому, як поїзд, минувши передмістя, почав набирати швидкість. Колись, багато років тому, такого ж теплого надвечір'я, він віддалявся від цього вокзалу, а тільки в протилежному напрямі. Спомин сяйнув, як блискавка. На місці Колесникової він побачив молоду жінку, майже дівчину, з чорними очима і припухлими по-дитячому губами — дуже близьку йому людину.

«А нічого не змінилося, — майнула думка. — Тоді мною рухала мета, і тепер — також. Тільки тоді майбутнє не мало меж і мета була не дуже конкретною, а тепер межа ось — зовсім близько, я її бачу, а мета чітко окреслена.

— Андрію Микитовичу, може, повечеряємо? — почувся голос Колесникової.

Відвівши погляд від вікна, Зорін помітив на столику бутерброди і пляшку лимонаду.

— Ви сьогодні якийсь весь у собі,— зауважила Колесникова.

— Клопіт… Треба було забезпечити алібі на цілий тиждень, — усміхнувся Зорін.

— Я мало мандрувала… Кожна поїздка для мене — подія. А для вас, бачу, це будні.

Зорін немовби прокинувся та побачив двох сусідів, які лежали на верхніх полицях, ніс уловив запахи промислового міста, що вливалися крізь шпарину у вікні, випари людських тіл. За два купе від них голосно балакали незрозумілою мовою. То були цигани — дорослі, дітлахи, старі.

— Весело буде, — зауважив він, кивнувши в той бік.

Після вечері Колесникова сказала:

— Ну, ось ми приїдемо… Скажемо, добрий день, ми з Дніпропетровська, займаємося тим самим, що й ви. Ну, то й що?

Зорін витяг з портфеля картонну течку і дістав звідти ксерокси статей та авторських свідоцтв.

— Ось це, Ларисо Дмитрівно, служитиме нам рекомендаційним листом. Якщо там, справді, серйозні люди, вони мусять зацікавитись. Якщо ж ні — ну, що ж, ми дурно змарнуємо час і кошти. Ми винайшли спосіб лікування гіпертонії бішофітом, а вони працюють над створенням ліків для лікування суглобів — також на основі бішофіту. Це кафедра фармакології. Нам їх ніяк не обійти. Надто коли дійде до захисту вашої кандидатської.

— А-а… Коли те буде… — мовила Колесникова.

— Колись буде. Але справа навіть не в тому. Щоб створити препарат, треба мати всю інформацію про застосування бішофіту в медицині — абсолютно всю.

— Ну, ми в курсі… Літературні джерела регулярно читаємо.

— За публікаціями в журналах тягнеться часовий хвіст в кілька місяців, за книжками — роки. Тобто всі вони вже несвіжі. А нам треба напохваті мати те, що ось тільки, хе-хе, витягли з духовки.

До них підсіли двоє чоловіків-циганів. Певне, вони відійшли від гурту, аби перемовитися сам на сам. Балакали тихо; в мові проскакували українські й російські слова.

Зорін завважив, що в обличчі Колесникової настала якась зміна. Це було викликано відвертим поглядом цигана, який сидів на лаві навпроти неї. «А вона таки симпатична жінка», — подумав Зорін

— Чьо пялишся!? — несподівано озвалась Колесникова крижаним голосом.

— А жо ніззя? — ощирився циган. — Боїся, жо приворожу?

— Іди он своїх приворожуй.

— Хош, пришлю сестру — вона тобі всю правду скаже. — По-циганському вродливе обличчя спотворив вираз улесливого нахабства.

— Я теж умію правду казати: тобі світить казений дім — в недалекому майбутньому. І зустріч з чирвовим валетом, який зараз сидить в одному вагоні з начальником цього поїзда. Якщо ти не дасиш мені спокій.

Впевненість і холодна зневага, либонь, справили враження. Той, що сидів навпроти Зоріна, виразно подивився на приятеля, мовляв, ходімо, не наражайся. Вони пішли, залишивши специфічний дух табору.

— Ну, ви їм різко! — озвався Зорін.

— А жо мені було робити? Прилип масними очима, як сльота.

— Позаду залишився шахтарський край з численними населеними пунктами. Поїзд рухався в суцільній темряві; лише де-не-де з’являлися і враз зникали вогники.

Зорін зняв з горішньої полиці матраци і пішов до провідників по білизну. Коли повернувся, Колесникова сказала:

— Знову заглядали ті двоє. Я їх відшила. — Вона з рушником і одягом для спання подалася до туалету.

Зорін узяв течку з документами, аби сховати в портфель. Але його не виявив. Заглянув під обидві полиці — свою й Ларисину — там було порожньо. Раптом відчув, як замлоїла йому рана під оком.

— Куди пішли ті двоє?! — вигукнув Зорін.

Чоловік, що лежав над полицею Колесникової, показав очима в бік виходу. «Отже — не до гурту,»— майнула думка.

Він наздогнав їх у тамбурі другого вагона. Його портфель був у цигана, що залицявся до Колесникової. В мить два представники мирного племені перетворилися на хижаків. Саме хижий полиск в чорних очах викресав у пам’яті блискавичну реакцію боксера. Він щосили затопив циганові в пику, аж там щось хруснуло. Потім ще раз. Його навальна агресія, мабуть, збила з пантелику злодіїв. Зоріна вони мали за такого собі інтелігентика. Але їхнє замішання тривало тільки мить. В руці другого блиснуло лезо ножа, яке вискакує від натиску кнопки. Ще секунду — і він вгородив би його Зоріну в бік.

— Стривай! — вигукнув той, у якого був портфель.

— Ворухнешся, і тобі гаплик, — Бандит притис лезо на рівні нирок; воно навіть трохи увійшло в тіло. Зорін відчув теплу цівку крові.

Тим часом товариш бандита витяг з кишені якийсь інструмент і заходився біля дверей.

«Хочуть викинути з поїзда!»— вдарила думка.

— Хлопці, ви сильно наслідили, — сказав Зорін. — Вас знайдуть хоч під землею.

Але то були люди, котрі жили ось цією миттю. Що таке майбутнє, вони не знали.

В прочинені двері разом з перестуком коліс увірвався струмінь степового повітря. Циган повернувся; обличчя його було заюшене. На світлій футболці також червонилися плями. З усього, в нього була зламана перетинка в носі. Він кинув під ноги портфель і вдарив Зоріна в живіт.

— Сховай ножик! — наказав поплічникові.— На тілі не має бути ножових слідів…

Той спритно сунув ніж у кишеню і заломив Зоріну руку. Заюшений вхопив за іншу і потяг до виходу. Та Зорін встиг упертися ногою в двері і вони знову зачинились.

— Ах ти ж падла! — ревнув циган з розбитим носом і молоснув Зоріна в дихало.

Цього разу удар був влучний. На мить Андрій обмяк.

Йому забракло повітря. Тим скористались нападники; вони знову відхилили двері. Та новий струмінь нічної прохолоди подіяв як ківш холодної води. Зорін випручався від бандитів, але за спиною в нього була гуркітлива прірва.

«Ось і все!»— майнуло в голові. На мить він пригадав того — другого Зоріна, котрий з’являвся в критичних ситуаціях. Навіть побачив себе, ні — його стоячим перед комісією з відкриттів у кабінеті Наяшкова в Москві… І тепер хтось із них — Зоріних садонув того, що сховав ніж, ногою в пах, аж він відлетів і вдарився спиною в протилежні двері тамбура.

— У-у-у!!! — завив циган від болю.

Його друг на мить увесь стисся, а тоді розпружинився, немов пантера. Якби Зорін не встиг ухилитись, вони обидва вилетіли б у ніч.

Їхні тіла застрягли в проході. Від цигана пахло кров’ю і знайомим уже запахом табору.

— Турляй його, Міхо! — застогнав поплічник, тримаючись руками за пах. — У-у, паскуда!

Гуркнули двері тамбура, що вели в сусідній вагон, і звідти вийшли троє в майках. Вони були напідпитку і мали по пляшці з собою. Либонь, поверталися з вагона-ресторану.

— Шо за шум, а драки нєт? — озвався один, окинувши поглядом тамбур. Та враз протверезів. — Брати, та тут же людину з поїзда викидають! Ах ви ж… — він зайшовся кучерявим матом.

Тим часом больовий шок у цигана, що його вдарив Зорін, минув; він вихопив ніж, але не встиг натиснути на кнопку. Пляшка одного з гуляк опустилася на кучеряву голову і розлетілася на скалки, заливши бандита пивом. Він упав. Його товариш, що вчепився мертвою хваткою в петельки і силкувався виштовхати Зоріна з поїзда, помітивши нерухоме скоцюрблене тіло друга, враз ослаб.

Мускулиста рука одного з дужанів вхопила закривавленого напасника за комір і відтягла з проходу. Зорін встиг помітити в вологих чорних очах зацькованість.

— Викинули б мене, якби не ви… — сказав Зорін. — Міліцію треба…

— Не треба міліції, брат, — відказав той, що тримав бандита. Він вхопив його за волосся і садонув лицем в стіну. Удар був сильний. Циган зомлів і впав.

Той, що перший зайшов у тамбур, показав на портфель.

— Це твоє? — запитав.

— Моє,— відказав Зорін, піднімаючи портфель.

— Ясно, — мовив той, що розбив пляшку. — У-у, нелюди! — І копнув бандита, котрий заворушився.

То були троє дужих чоловіків середнього зросту. На тілі двох із них Зорін завважив характерні зелені цяточки, за якими безпомилково впізнають шахтаря.

— Ходімо, брати, — озвався один з них. — Бо, й справді, міліція наскочить. Не відіб’єшся тоді…

…Зорін роздер носовичок і заходився витирати кров, що сочилася з ранки в боку. Вістря увійшло в тіло, мабуть, на цілий сантиметр. Боліло не сильно, але ніж, мабуть, вніс інфекцію.

— Що сталося!? — вигукнула Колесникова, котра, вже в спальному одязі, поверталася з туалету.

— Ви маєте йод або зеленку?

— Авжеж… Що сталося?

— Та все ті ж двоє. Поцупили портфель… Ледь відбив.

Колесникова окинула поглядом пожмакану сорочку, закривавлений віхоть, бліде обличчя.

Зорін казав:

— Знали б вони, чим хотіли поживитись: плани гірничих робіт, стара електробритва, запасна сорочка. Єдина цінна річ — це вино. — Він витяг пляшку «Масандри», що колись привіз був із Криму. — Гроші й документи ось, — показав на течку, що лежала на столику. Хай їм чорт — тим циганам! Якби не троє шахтарів, що нагодилися, лежав би я вже десь біля насипу в степу.

По вагону пройшла провідниця.

— Скоро станція Лиха, — оголосила. — Зупинка п’ять хвилин. Приготуйтесь.

«Це ж треба — станція з такою назвою! — подумав Зорін. — Ніколи не забуду!»

По миті повз них посунув до виходу весь гурт циган.

«Так ось на що розраховували ті двоє…— майнуло в голові.— Що зійдуть на найближчій станції і тоді шукай вітра в полі».

Тихий гомін, що донедавна панував у вагоні, вщух. Зорін лежав з відкритими очима. Постільна білизна пахла вільгістю. Рана в боку, що її Колесникова обробила йодом, ледь-ледь відчувалась. Натомість млоїло під оком. Він помацав там пальцем, але болю не відчув; схоже то був фантомний біль.

«Смуга невдач», — подумав Зорін.

Спало на думку, що прикрощі почалися з захопленням медициною. Він немов би ступив у заборонену зону. Доки його діяльність була на рівні аматорської, все йшло добре. Та щойно він переступив межу, за якою починався вже професіоналізм, пішли нещастя.

Було вже далеко за північ. Його потрясіння, мабуть, передалися й Колесниковій; вона, з усього, також не спала.

«Авжеж, — майнула думка, — перша спільна подорож і раптом така пригода».

На мить Зорін уявив весь ланцюжок подій, який привів його до знайомства з цією жінкою. Гіпертонія, що він нажив після нещасного випадку в шахті; лікування у професора Г.В.Дзяка;[39] намагання самому збагнути суть хвороби і розібратися в методах її лікування бішофітом; перевірка на собі (з дозволу Дзяка); добрі результати і початок впровадження методу в медичну практику. Це останнє вже стало межею його компетенції. Потрібні були спеціальні медичні знання. Доньки, з якими він так плідно співпрацював при винайдені цементу для зубних пломб, займалися одна стоматологією, друга урологією. А тут — кардіологія — зовсім інший профіль. Найкращим товаришем йому був би сам Дзяк, але посада проректора медичного інституту з навчальної роботи забирала в нього левову частку часу. І тоді Георгій Вікторович запропонував йому в помічниці свою аспірантку Колесникову.

Тим часом поїзд мчав без жодної зупинки вже кілька годин. Хтось немов би став прочиняти двері в інший світ та впускати туди Зоріна. Але тільки на мить, бо щораз спрацьовував «вахтер» і він знову опинявся на полиці в вагоні. Той «вахтер» стояв на чатах на випадок, якби бандити надумали помститись. Він не виключав того, що вони не зійшли разом зі своїми на станції Лихій. Зрештою сон таки здолав.

Між двома вимірами

На Волгоградський вокзал поїзд прибув близько десятої ранку. Вони стояли біля вагону, з якого щойно вийшли, коли до них підійшов чоловік середніх літ, трохи вищий і справніший від Зоріна, в простенькій білій безрукавці і сірих штанях.

— Ви з Дніпропетровська? — запитав він. Почувши ствердну відповідь, подав руку.

…Спасов Олександр Олексійович[40] — завідуючий кафедрою фармакології Волгоградського медичного інституту виявився людиною гостинною. Спочатку він повів їх у готель, що знаходився за двісті метрів од вокзалу, де на них чекали два одномісних номери. Завваживши, що Колесникова розглядає з вікна свого житла будинок універмагу на протилежному боці вулиці, Спасов сказав:

— Це не просто універмаг. З його підвалу вийшов колись фельдмаршал Паулюс, щоб здатися в полон. Навіть картина є така… Тільки на полотні — універмаг в руїнах. — Він глянув на годинник. — На жаль, мушу вже йти. Сьогодні відпочиньте, познайомтеся з містом, а завтра вранці я по вас заїду.

Колесникова відмовилася від прогулянки.

— Треба обміркувати, про що завтра казатиму, — мовила вона, поклавши руку на папери, що були розкладені на столі. — Незнайомі люди, до того ж фармакологи…

— Подумайте, подумайте, — посміхнувся Зорін, виходячи з її номера.

Будинки волгоградських вулиць мало чим відрізнялися від дніпропетровських чи донецьких, зведених після війни. І все ж це була чужина. Зорін почувався тут так само, як колись в Індії чи Німеччині. А, може, таке враження в нього виникало через те, що вже не було Радянського Союзу і він приїхав в іншу державу?

Волга, як і Дніпро в Дніпропетровську, протікає через центр міста. На березі, неподалік від готелю, де вони оселились, розкинувся великий базар. На землі ворушилися велетенські, в півтора метра, соми і щуки. Були тут овочі і фрукти, привезені з азіатських республік. Торжище однаково нагадувало слав’янський ринок і східний рабат.

Віддалік починалися сходи, що вели до меморіалу перемоги, який вінчала велетенська постать з мечем. На мить Зоріну здалося, що постать на Мамаєвому кургані похилена. Як з'ясувалося потім, пам’ятник, справді, дав усадку, про що свідчили заміри, зроблені з допомогою теодоліту.

Раптом Зоріну спало на думку, що все, що він бачив, не справляло враження, бо другим планом він займався тим самим, що й Колесникова. Як поставляться фармакологи до того, що він, гірник, втрутився в їхню сферу?

«Найнесподіваніше відкриття з’являється на стиках наук, — відповідав він уявному опоненту. — Це банальність, але це так».

«Дивлячись яких наук, — заперечував уявний опонент. — Геології та хімії — так, гірничої науки та фізики й математики також не викликає заперечення. А от гірничої науки й медицини… Щось воно не стикується».

«Справа не лише в синтезі різних знань, а в синтезі логік. Жорстка логіка людини технічних знань перенесена в медицину, дає несподіваний ефект».

…Спасов заїхав по них о дев’ятій ранку.

— Я призначив на сьогодні засідання кафедри, — сказав він уже в машині.

По дорозі час від часу звертав їхню увагу на якийсь будинок чи сквер, пов’язаний з битвою. Власне, то було тільки місце і пам’ять про подію, бо споруда стояла інша, побудована вже пізніше. Так вони проїхали повз дім Павлова.

Зорін завважив, що Спасов жодного разу, ні тоді, коли їх зустрів, ні тепер, не прохопився й словом про те, заради чого вони приїхали. Поводився як гостинний господар і тільки. Помітила це й Колесникова, бо обличчя її стало заклопотаним. А, може, вона, аспірантка, побоювалася зустрічі з авторитетами?

На кафедрі зібралося чоловік із двадцять — переважно жінки.

— Назвемо це наше зібрання міжнародним симпозіумом, — почав Спасов з доброзичливою іронією. — Люди, які до нас приїхали, знають про діяльність нашого колективу з публікацій. Дещо відомо й нам про їхні здобутки. — Спасов показав ксерокопії, що йому дав Зорін. — Це авторські свідоцтва на застосування бішофіту в стоматології та кардіології. Щоправда, я довідався про них з повідомлень у Реферативному журналі. Чи цікаво буде нам — тим, хто розробляє нові форми препаратів на основі бішофіту, послухати колег з Дніпропетровська? Гадаю, цікаво.

Зорін звернув увагу, що меблі в кабінеті були сучасного виготовлення, а не такі, як у Маркшейдерському інституті у Пєтухова. Там вчувалася вічність, тут — тимчасовість. Там за кожним предметом, будь то люстра під стелею чи крісло, тягнувся довгий шлейф у минуле; тут бачився лише сьогоднішній день.

— …Але перед тим, як запросити їх до слова, мабуть, вам буде корисно знати, що Лариса Дмитрівна Колесникова — кардіолог, аспірантка відомого вам професора Дзяка, а Андрій Микитович Зорін — гірник… — Поміж учасників зібрання прокотилося пожвавлення. — Хе-хе… Це справді, теє… Так от, він доктор наук, професор, очолює відділ в Інституті геотехнічної механіки Академії наук України.

Пожвавлення вщухло. Кожен, мабуть, осмислював почуте.

— Яке він має відношення до медицини? — провадив Спасов. — А яке мав відношення Ломоносов до відливання кольорового скла? Творчіть, друзі мої!

Зорін з подивом покосився на Колесникову, мовляв, звідки йому відомі такі деталі?

— …Якщо вона є, то вона дасть про себе знати, чим би людна не займалась. До речі, Андрій Микитович — автор двох відкриттів у галузі гірничої науки. Що це таке, гадаю, вам — ученим пояснювати не варто. Скажу тільки, що в нас у Волгограді немає жодного автора відкриття. Подія це епохальна. А вже коли відкриття перше… Ну, до нього в гірничій науці, за всю її історію, ніхто не отримав диплому першовідкривача. Андрій Микитович перший. — Раптом Спасов подивився на Зоріна, що сидів поряд зі столом, сказав з усміхом — Ну, як я вас, Андрію Микитовичу, висвітив? Га?

— Звідки вам про все це відомо?! — щиро здивувався Зорін.

Спасов лукаво посміхнувся.

— Від Дзяка. Він дзвонив, цікавився, чи ви прибули… А зараз, Андрію Микитовичу…

Співробітники сиділи по периметру просторого кабінету; на декому з них були халати. Це перше, що помітив Зорін, підвівшись. Ні віку, ні кольору волосся, ні навіть статі він спершу не бачив, а тільки відчував на собі погляд багатоокої істоти. Ця істота доскіпливо вивчала його. Одна пара очей прикидала постать і зріст, друга обличчя, третя оглядала червону пляму під оком, четверта оцінювала одяг (добре, що Зорін встиг його випрасувати в готелі). Йому здалося навіть, що одна з пар очей помітила під його сорочкою пластир, що заклеював поранення. Колись йому траплялося вже бути в такому стані — в кабінеті Наяшкова. А тільки тоді багато очей членів комісії злилися в одну пару з гіпнотизуючим поглядом, що попервах геть збив його з пантелику. Він став самим собою тільки завваживши усміхнене обличчя свого колеги Пєтухова. І тут, щойно він спинив погляд на Колесниковій, як наслання, а чи стан прострації зникли.

— Справа не в бішофіті,— нарешті увірвав паузу Зорін, — а в магнії, що його містить цей мінерал. Американці підрахували, що за кілька десятиліть у них від браку магнію померло більше людей, ніж загинуло у війнах, включаючи й в’єтнамську. Застосувати бішофіт для лікування гіпертонії нас навели на думку дослідження москвичів, які для тієї ж мети синтезували речовину, що містила магній… Ну, думка виникла не на пустому місці. До того ми вивчали вплив бішофіту на твердість стоматологічного цементу, а головне його бактерицидні властивості. Ця робота зареєстрована як винахід і вам про неї відомо. Не критимусь — мною рухав не самий лише дослідницький рефлекс, а й, так би мовити, шкурні інтереси. Колись під час одного нещасного випадку в шахті я нажив собі гіпертонію. Професор Дзяк мене поставив на ноги. Але тиск нема-нема та й підскакував. Отоді я й почав серйозно вивчати медичну літературу. Благо, обидві мої доньки — медики. Ну, звісно, перші досліди — на собі.

— Стривайте, Андрію Микитовичу, — озвався Спасов. — Не гоже перебивати, але може скластися враження, що бішофіт ви застосовували в такий самий спосіб, як і магнезію, себто — ін’єкції… У чому ж тоді новизна й перевага? Адже і там, і там лікує магній.

— Знаєте, нехай буде так: я говорю, а ви перебивайте запитаннями. Бо якщо суцільний виступ, то виходить лекція. — По цих словах Зорін завважив пожвавлення. — Різниця й новизна ось у чому. Кому кололи магнезію, той знає, який це біль. Потім з грілкою треба лежати.

— Ой, не дай, Боже! — вихопилось у літньої жінки в халаті.

— Отож. Наш метод це — електрофорез. Тобто в організм проникають тільки іони магнію. Крім того, при лікуванні електрофорезом хворий не зазнає страждань; в його кров не вводиться нічого зайвого.

— Суттєво, — погодився Спасов.

— Авжеж. А там — при лікуванні магнезією — разом з магнієм вводиться кислотний залишок сірчаної кислоти.

Якщо його там обмаль, ну, як, наприклад, у мінеральній воді, він корисний, але така велика концентрація, як у розчині магнезії, шкодить.

На обличчях, які щойно були відчуженими, з’явилося порозуміння. Зорін завважив, що це були люди різного віку — здебільшого жінки. Він подумав, що існують невидимі прикмети, за якими можна вгадати приналежність людини до мислячої інтелігенції. Ці прикмети неможливо назвати, але одна з них — допитливість і намагання дошукатись істини. Цим людям відомо, що багато так званих істин перестають бути такими, якщо на них глянути з іншого боку… Це та сила, котру не спромоглася приручити жодна влада. З нею миряться, але її тримають у «холоді». Люди такі однакові всюди: в Америці, Німеччині, Африці — Зорін бачив їх, розмовляв з ними, сам був одним із них. І те, що настороженість на їх лицях змінилася на прагнення розібратись, свідчило про початок довіри. Він відчув те на рівні підсвідомості, ні — того — другого Зоріна, який, траплялося, виходив на передній план.

— Можна? — озвалася та сама жінка, що була кинула репліку щодо болю від введення магнезії.— Ось ви сказали електрофорез… Де, в якому місці накладаються електроди?

— Один на комірну зону — ну, нижче потилиці, другий внизу спини.

— Я також хочу дещо з’ясувати, — підвів руку молодий чоловік з азійським типом обличчя; мабуть, асистент чи аспірант першого року. — Якщо роблять ін’єкцію, то препарат розноситься кров’ю по всьому організмові і затримується там, де треба. Тобто надійність забезпечується… Чом би й вам не робити уколи розчином бішофіту?

— Була така думка, — відказав Зорін. — Але на це потрібен дозвіл медичних органів. А вони його не дають. Бішофіт — мінеральна сировина, яка містить домішки. Дія кожного з них зокрема на організм невідома. Ну, одному хворому якийсь із компонентів може бути корисним, іншому він протипоказаний. У нашому ж випадку вводиться лише сам магній, до того ж локально.

Озвався Спасов:

— Взагалі-то основні домішки бішофіту відомі. Наприклад, бром, йод… Відома й дія їх на організм. Але там є ще з десятка півтора компонентів, хоч і в мізерних кількостях… Як вони впливають на той чи інший орган, невідомо.

— От-от, — підхопив Зорін. — До того ж бішофіт з різних родовищ може мати суттєві відмінності… Наприклад, ваш — волгоградський і наш — полтавський. Адже це — мінерал. Геологічні умови формування родовища могли сильно відрізнятись. Ну, сольовим складом первинних вод, органікою і таким іншим.

Кілька пар очей, що досі були немов би зашторені, після цих слів засвітились. Мабуть, поясненням про формування мінералу Зорін дещо їм підтвердив.

— А я думала, чого це в мене бішофіт з різних упаковок по різному впливає на лікування суглобів… — озвалась молода білява жінка. — Це, справді, багато що пояснює.— Мить повагавшись, поцікавилась — А як ви бачите механізм дії бішофіту на хворобу?

— Гадаю, професійніше скаже про це Лариса Дмитрівна — вона медик, — відказав Зорін.

— Магній, як відомо, розслаблює,— мовила Колесникова, підвівшись, — Клітину, м’яз чи будь-що інше. В організмі, де обмаль магнію, його місце займає кальцій. З часом кальцій карбонізується. Хірурги, котрі роблять операції на серці, знають, що коронарні судини бувають вкрай твердими; скальпель об них тупиться. Отож магнію в організмі мусить бути достатньо аби його місце не займав кальцій. Ми досліджували вміст магнію в крові. В хворих на гіпертонію чи ішимічну хворобу серця його менше в два-чотири рази, ніж у здорової людини. Андрій Микитович згадав про американські дослідження… Вони там аналізували причини смертей. Висновок був такий: від браку магнію в організмі за сорок років померло вісім мільйонів людей.

Озвався Спасов:

— Яким методом ви досліджували вміст магнію в крові?

— Атомно-адсорбційною спектрофотометрією.

— А ви суглоби не пробували лікувати бішофітом? — озвалась білява.

— Пробували. Але ні на що оригінальне не спромоглися. Тільки підтвердили ваші дані на наших — полтавському та чернігівському бішофітах.

Зорін завважив вдоволення на повненькому кругловидому обличчі жінки, що запитувала. А ще він помітив, що зникли останні сліди відчуження на лицях господарів. Їх з Колесниковою, схоже, приймали вже як своїх.

— Від стресів, куріння, пиятики, — провадила тим часом Лариса, — судини напружуються і, перебуваючи в такому стані тривалий час, немов би дубіють; на них осідає спочатку холестерин, а потім кальцій; зрештою бляшки його вкривають всю судину і вона стає твердою, немов корал. Це відбувається за браку магнію в організмі. Отож ми маємо намір рекомендувати бішофіт для мінералізації всіляких напоїв, та й взагалі для вживання його з питною водою… — Колесникова сіла.

Знову підвіся Зорін.

— Ми приїхали не тільки за тим, аби поділитися творчими здобутками… Ну, до вашого методу лікування суглобів додати наш — лікування гіпертонії. Обидва методи — тільки частина того, що можна витягти з магнієвого мінералу. Вже тепер до нас звертаються хворі на геморой з проханням дати їм ректальні свічі з домішкою бішофіту. Звісно, за рекомендацією добровольців, яких ми пролікували. Але й не в цьому справа… Справжня перспектива застосування мінералу, як на мене, в його здатності підвищувати імунний бар’єр організму. Тепер, після Чорнобиля, сильно знижено імунітет людей. Бішофіт допоможе протидіяти всіляким хворобам, а водночас і врівноважить баланс магнію та кальцію. Наше завдання — ваше тут — у Росії, наше — в Україні зосередити увагу органів охорони здоров’я на цій особливості бішофіту. У нас хоч і не порахували, скільки людей гине від браку магнію в організмі, але смертей тут не менше ніж там — в Америці. Кошти, що йдуть на лікування та оплату лікарняних, величезні. Дещиці їх вистачить на асигнування глибших, ніж зараз, що проводяться, досліджень бішофіту. Для всякої путньої держави це мусить стати питанням стратегії. За його вирішенням стоїть не тільки здоров’я громадян, а й суттєве наповнення бюджету.

Зорін сів. Паузу, що якийсь час тривала по тому, порушив Спасов:

— Може я помилюся. Але якби мене запитали, що треба аби зробити відкриття, я відповів би: спромогтися побачити за окремими деталями ціле. Щойно Андрій Микитович дав нам урок такого бачення…

«Поштовх потрібен, — подумав Зорін. — Сильний поштовх в глибині свідомості, який би тормоснув не тільки розум і почуття, а й невидимий план людського Я. Таке виверження думки може статися в найнесподіваніших випадках. Воно може прийти у сні, в якійсь екстремальній ситуації, а може з’явитися і в час розслаблення.»…На мить у пам'яті полинула сумна лірична мелодія. На місці стіни з портретом Сєченова виникла сцена з декораціями до опери Пучіні. Актриса, котра грала роль Мадам Батерфляй, мала чарівний голос. Зорін насолоджувався співом, його погляд відпочивав на блискуче виконаних декораціях, поруч сиділи доньки — Марина й Ольга, які його й привели в оперу… І раптом — ідея! Вона увірвалася невідомо звідки, адже ні про що таке він не міркував. Враз змішалися люди в залі, сцена, кольори і звуки; натомість із хаосу з’явилася формула. Досі вона була десь глибоко в його думках. І ось, раптом, в мить умиротворення… «Авжеж, Спасов також має рацію, — подумав Зорін. — А тільки без осяяння, що мусить статися бодай один раз у житті, не буде відкриття. З ним — осяянням приходить і потужний запас волі». Зорін пригадав, як після того випадку він став відчувати час — дні, години, навіть хвилини. З кожною втраченою миттю він почував себе пограбованим.

Розтанула прозора перетинка, за якою на мить опинився Зорін. Долинув голос Спасова:

— Як ви вважаєте, Андрію Микитовичу, що потрібно вченому, аби зробити відкриття?

— Ідеєю треба жити, — мовив Зорін. — Ну, і звісно, те, що ви сказали…

«Пробоїна потрібна, — подумав він. — Між цим і тим світом. Треба, щоб тебе хоч на мить туди впустили».

— …Ну, і звісно, наполегливість, — провадив він. Бо переконати у правоті нової ідеї значно важче, ніж до неї прийти. Ви маєте усталений порядок, на якому часто тримається чийсь авторитет. По суті ви втягуєтесь у боротьбу на два фронти: ідей і людей. І другий фронт значно важчий — повірте мені.

— Цікава думка… — мовив Спасов. — Ну, а тепер повернемося до того, що я сказав на самому початку, що це, хе-хе, симпозіум. Ми послухали вчених з України, тепер послухаємо росіян. Прошу Нелю Пилипівну, — звернувся він до білявої, за методикою якої лікували суглоби.

Позаду залишилися вогні Волгограду, поїзд в'їздив у темряву.

Цього разу Зорін і Колесникова їхали в напівпорожньому вагоні. В купе ще витали запахи парфумів, що їх залишили по собі дві співробітниці кафедри, котрі разом із Спасовим прийшли їх провести., а на дні пластмасових келишків червоніло кримське вино, яке вони тут випили «на коня».

«Все було по-людському», — подумав Зорін. Він спостеріг, що обличчя його супутниці, котре до прибуття у Волгоград виказувало очікування чогось не дуже приємного, тепер світилося оптимізмом.

— Знаєте, Андрію Микитовичу, — озвалась Лариса, — до мого аспірантського плану доведеться, мабуть, вносити зміни.

— Так?

— Так. Сьогодні я подивилася на нашу тему чужими очима. Вона, справді, варта уваги. — Раптом запитала — Як ваша рана?

— Трохи шпигає.

Колесникова промила поріз перекисом водню зі своєї мініатюрної аптечки, змастила йодом. Відчуваючи дотики її рук, Зорін вперше подивився на неї очима не колеги, а чоловіка, та завважив, що вона не обділена ні вродою, ні поставою. «Єдина вада — подумав він з іронією, — що вона значно молодша від мене». Він поспішив відвести очі, аби не виказати ніжності, що в них на мить сяйнула.

— Я ось подумала, — озвалась Лариса, притискаючи по краях свіжий пластир, — чи не могли б ви стати моїм науковим керівником? Тобто другим…

— Але ж я — гірник, — здивувався Зорін.

— Ну, перший керівник Дзяк — медик, а ви — другий… В медичних колах вас знають. До того ж ви — батько бішофіту.

— Хм, батько… А як на це подивиться Георгій Вікторович?

— Добре подивиться, бо це його ідея.

— Он воно що. А мені він жодного разу…

— Ну, він — на мій розсуд…

«Щастить мені на Колесникових, — подумав Зорін. — Володимир Колесников — мій учень і друг, тепер ось Лариса…» Він пригадав, як здивувався, коли Дзяк запропонував йому в помічниці свою аспірантку на прізвище Колесникова. Як потім з’ясувалося, вони з Володимиром не були навіть знайомі.

У кабінеті ще витав дух вченої ради відділу, на якому доктор наук Халимендик доповідав про наслідки впровадження його розробки в шахтах Західного Донбасу. Ідея була, справді, оригінальна. Штрек, який від природних факторів і техногенних коливань масиву шахтного поля часто деформувався, тепер поводив себе як броньована гнучка труба — без руйнування кріплення. Він нагадував чимось велетенського дощового черв’яка в товщі порід, якого можна було зігнути, але неможливо було сплющити.

Зорін спершу не поділяв ідеї свого учня, та згодом під тиском його доказів та прикладів з гірничої практики не тільки змінив думку, а й став всіляко сприяти розробці. Впровадивши метод у себе на шахті, директор-учений десь за півроку зробив виробництво рентабельним.

Зорін підготував вісімнадцять докторів наук, але справжніми своїми вихованцями вважав Володимира Колесникова і Юрія Халимендика. В кожному з них він часом спостерігав часточку самого себе. Це були рівні за інтелектом, але відмінні в науковій орієнтації люди. Колесников більше тяжів до теоретичних розробок, Халимендик — до використання теорії в гірничій практиці. Під час їхніх палких полемік Зорін, бувало, грівся, як біля багаття.

Якусь мить він ще жив проблемами вченої ради, та раптом пролунав телефонний дзвінок. Почувся незнайомий жіночий голос. То була дружина їхнього пацієнта — директора одного НДІ, котрого вони лікували від гіпертонії.

Враз Зорін опинився в іншому вимірі.

— Іванові Петровичу погано, — сказала жінка.

— Такого не мусило бути, — відповів Зорін. — Як це сталося?

На тому кінці помовчали, а тоді взяв трубку сам хворий.

— Все було — не треба краще, — голос його був тремтливий і слабкий. — Та тут у нас один захистив дисертацію. Спровокували на бенкет… І вже другого дня від вашого лікування не залишилося і сліду.

«А хай тобі чорт!»— лайнувся подумки Зорін. Він уперше подумав не про здоров’я людини і навіть не про долю методу, а про себе. Адже про лікування директора знало чимало. Були поміж них і ті, кого відсіяли з авторів заявки на відкриття, а були й просто з лихим оком. Якщо, не приведи Боже, станеться найгірше, то про це безперечно довідаються в Комітеті. На мить у пам’яті сяйнув прожектор та висвітив довгий шлях від ідеї до остаточної формули заявки на відкриття, з першими перевірками на собі і потерпанням за наслідки, з суперечками з опонентами та наверненням їх у «свою віру», з поневіряннями в поїздах, частими відрядженнями і негараздами через те з дружиною.

— Алло, алло… Ви чуєте? — сполошився директор, бо в трубці не озивались.

— Чую, — сказав Зорін.

— То як мені бути?

— Звідки ви телефонуєте?

— З дому. А точніше — з ліжка.

— Залишайтесь там і очікуйте мого дзвінка. — Зорін поклав трубку.

Він почав набирати номер телефону Залізничної лікарні, де працювала Колесникова. Там не відповідали. Тим часом емоційний спалах, якщо не сказати паніка, що на час охопила його, стала гаситись думкою. Пробуджувався одвічний зорінський рефлекс допитливості.

«Чому алкоголь нейтралізує лікування?»

«Під час електрофорезу іони магнію проникають в тіло і там накопичуються в депо клітин, щоб потім бути використаними як будівельний матеріал при відновленні клітин. А в тих клітинах (у даному випадку клітинах судин), в які при їх регенерації ввійшли іони кальцію, магній їх (іони кальцію) витискає; судина поновлює еластичність. Процес заміни відбувається поволі; спочатку магній витискає кальцій з депо клітин, а тоді і з усієї «арматури» судини. Тому одужання директора йшло повільно, але надійно. Перші п’ять процедур електрофорезу з бішофітом показали поступове зниження артеріального тиску. А ще через десять процедур тиск знизився зі 180/120 до 140/90, водночас покращилась робота серця. Директор буквально ожив.

І ось у шлунок потрапляє алкоголь; кров розносить його по всьому організму. Опинившись у клітинах судин, він нейтралізує притягальну силу двовалентного магнію, а саме: зв’язує його в сполуку алкоголят магнію; магній втрачає здатність вплітатися в «арматуру» судини. Блокуючи дію магнію, алкоголь водночас не блокує дії кальцію. Відбувається знову насичення судин кальцієм, який згодом, завдяки взаємодії з вуглекислотою, перетворюється на вапно; судини стають ламкими».

Тоді, після одужання, Колесникова попередила:

— Подалі від чарки.

— І в рот не братиму, — запевнив директор.

У Залізничній лікарні нарешті взяли трубку. По хвилі почувся Ларисин голос. Вислухавши Зоріна, вона сказала:

— АндріюМикитовичу, він нас підставив.

— Авжеж… То як нам бути? Георгія Вікторовича повідомимо?

— Давайте з цим потерпимо… Спробуємо ще один цикл.

Домовились зустрітись на квартирі у хворого.

Зорін дивився у простір кабінету, де ще недавно було людно й гомінко. Це сюди колись привів повнуватого чоловіка з характерним для гіпертоніка кольором обличчя один колега-гірник.

— Скажу вам прямо, Андрію Микитовичу, — сказав після знайомства той чоловік. — Я в це не вірю. Але оскільки мені вже нічого не допомагає, то чом би й не спробувати. Гірше навряд чи буде, адже прямо в кров ви нічого не вводите. І ще одне — у стаціонар я не ляжу.

…Професор Дзяк був не проти того, аби лікувати хворого, але, довідавшись про його намір не лягати в лікарню, спохмурнів.

— Андрію Микитовичу, це ризик. Сьогодні ми його пролікуємо, а завтра він десь зайву чарку… Я знаю сучасних керівників. У них напружена робота перемежовується нервовими зривами і бенкетами.

Колесникова, котра була при тій розмові, зауважила:

— Та гірше не буде.

— Від нашого лікування, справді, гірше не стане. Але якщо йому нічого вже не допоможе, то лихо, якщо таке станеться, спишуть на наш метод. А це значить буде покладено хрест на відкритті, до якого ми йшли довгих десять років.

Дзяк казав правду, але Зоріну хотілося допомогти людині, а водночас ще раз переконатися в дієвості методу. Прагнула перевірки й Колесникова, в дисертації якої бішофітний метод займав чільне місце.

Вони не переконували Дзяка; просто сиділи в його кабінеті, кожен обмірковував ситуацію.

— А-а, Бог з ним — спробуємо, — сказав Дзяк. — Але перед тим його слід добре обстежити.

Як з’ясувалося, стан хворого був критичний. На електро- і ехокардіограмах читалися не тільки ознаки гіпертонії, а також ішемічної хвороби серця, перенесеного інфаркту міокарда, про які директор і не здогадувався.

Ознайомившись з усім тим, Дзяк тоді сказав:

— Ми свідомо підставляємо себе. Ви тільки подивіться: у нього знижена скорочувальна функція лівого шлуночка серця, явне перевантаження порожнин серця… З таким букетом болячок потрібне серйозне стаціонарне лікування. Але оскільки ми втягли хворого в обстеження, тобто сказали «А», то треба вже казати й «Б».

На мить Зорін пригадав запитання Спасова:

«Як ви вважаєте, що треба вченому, аби зробити відкриття?»

«Перш за все не підставити себе». — відказав він подумки уявному колезі з Волгограда.

Тепер, коли їхню заявку на відкриття невідомих властивостей бішофіту Комітет розіслав ученим усього світу і очікує відгуків, вони, автори, йдуть на ризиковану авантюру. І справа була не так в особистому ризику, як в опороченні ідеї ефективного і безболісного методу лікування.

Зорін очікував Колесникову біля під’їзду будинку, в якому мешкав директор.

Вона приїхала на машині швидкої допомоги. Була в білому халаті і привезла прилад для електрофорезу.

Двері відчинила дружина хворого; на обличчі її вгадувалася погано прихована тривога і, може, Зоріну те тільки здалося, почуття провини. В не надто дорого, як для директора, мебльованій оселі пахло ліками і страхом. З блідого, в червоних судинах обличчя, а також приреченості в погляді хворого, можна було здогадатись, що ця ніч була для нього критичною.

Після привітання директор почав оповідати про те, що сталося, але Зорін урвав:

— Не треба, бо слідом за згадкою може прийти й стан, у якому ви побували.

Тим часом Колесникова заходилася міряти тиск.

— Сто вісімдесят на сто двадцять, — сказала по часі.— Ті самі числа, що були й до лікування. — Вона уважно подивилася в обличчя хворого, додала — Крім магнію, вам потрібен бром, щоб зняти нервове напруження.

— Коліть що хочете, аби тільки збити цей клятий тиск.

— Колоти нічого не будемо і пити вам нічого не треба. Все це потрапить в організм з допомогою того ж електрофорезу, тобто через шкіру.

— Лягайте на спину, — сказав Зорін, встановлюючи на стільці прилад. — Щоб вам було зрозуміло, про що йдеться… Того разу ми змочували розчином бішофіту тільки один електрод і в тіло проникали іони магнію — ну, вони мають позитивний заряд. Тепер змочимо також другий електрод, а відтак у тіло проникатимуть компоненти бішофіту, що мають від’ємний заряд, а саме іони брому, йоду, хлору.

Директорові після першого сеансу краще не стало, але коли вони його вже покидали, в очах його світилась надія. Просвітліло й обличчя його дружини.

Дзвінок був міжміський — Зорін здогадався з коротких пауз між сигналами.

— Андрія Микитовича можна? — почув він чоловічий голос.

— Це я.

— Потоцький турбує з Комітету…

— О-о! Я вас вітаю, Володимире Вікторовичу…

— Доброго дня. Буду лаконічним, бо тепер дорого коштують міжнародні переговори. Відгуки на вашу заявку нарешті надійшли. Не всі, звісно, але в такій кількості, що експерти розглядатимуть. Найближчим часом очікуємо ще три з московських медичних інститутів. Одразу після цього збереться комісія. Не виключено, що виникнуть запитання і вам доведеться приїхати. Майте це на увазі, коли плануватимете час на найближчі три-чотири тижні. Я дам вам знати за тиждень по телефону або телеграмою… Ви все зрозуміли, Андрію Микитовичу?

— Все.

— Тоді моє вам шанування. — Почувши у відповідь «До побачення», Потоцький поклав трубку.

На мить Зорін відчув себе на останньому — десятому майданчику між маршами, східцями яких були дні, місяці й роки. Ті височезні в десять років сходи ніщо не підтримувало; вони могли завалитися будь-якої миті та поховати під собою найдорожче — ідею, з якою були пов'язані не тільки надії на майбутнє його та його дочок, а й борг. Його борг, про який ніхто не знав, але який сидів у свідомості від 1979 року. Частину його він уже спокутував онкохворобою, якої, на щастя, позбувся. Але сплатою основної частини боргу було б визнання їхнього відкриття, а відтак оприлюднення перед усім світом дивовижних властивостей бішофіту, зокрема й підвищення імунітету. В післячорнобильський час це врятувало б життя сотням тисяч людей.

Якщо ще недавно Зорін подумки квапив Потоцького, квапив Комітет з відкриттів, то тепер, коли пацієнт, якого вони згодилися лікувати, перебував у критичному стані, він молив Бога, аби там не поспішали… Незначне зниження тиску в директора НДІ почалося тільки після четвертого сеансу електрофорезу. Тим часом дехто з зацікавлених осіб уже довідався про те, що сталось, і намагався вивідати про хід лікування.

— І все ж відкриття є,— сказав він уголос.

Дзвінок Потоцького означав, що переважна більшість відгуків була схвальною. Інакше той просто не озвався б, а надіслав би негативне рішення комісії, та й по всьому.

«Цікаво, чи надійшов відгук з Ліону?»— майнула думка.

Перевірка бішофіту у Франції почалася з пригоди. Доцент медичного інституту Коваль,[41] котра відбувала до Ліону на стажування, за наполяганням Зоріна й Колесникової, взяла з собою пакетик порошку бішофіту, аби там провести дослідження його імунних властивостей. Та в аеропорту французькі митники заарештували багаж, запідозривши Коваль в провезенні наркотиків. Цілу добу з’ясовували, що й до чого. Зрештою все закінчилося благополучно — допомогли колеги-медики з Ліону та знання Коваль французької. Правда, вона згадувала Зоріна й Колесникову «не злим, тихим словом».

Протягом півроку вчена з України разом з французькими професорами на новітньому науковому обладнанні вивчала властивості бішофіту і встановила, що водний його розчин активізує клітини імунної системи, тобто підвищує імунітет людини.

Незадовго до того професор Спасов також довів здатність бішофіту підвищувати імунну систему тварин.

До 1979 року Зорін не надто замислювався над відповідальністю вченого за свої наукові розробки. З вересня ж 79-го в його свідомість оселився хтось, хто фіксував та накопичував факти ядерних експериментів над людьми. А вже після Чорнобиля той хтось завів кримінальну справу — не на нього, не на виконавців експерименту, а на систему, в якій таке стало можливим. У тій справі йому, Зоріну, поки що відводилася роль свідка, з мовчазної згоди якого було закладено міну уповільненої дії під шахтарський регіон.

Публікації, оповіді людей, які він колись залишав без уваги, тепер відкладалися в пам’яті, систематизувалися, порівнювались. Так, Зорін, довідавшись про вибух на Тоцькому полігоні, звернув увагу, що його було проведено майже в ті дні вересня (14-го), а тільки 1954-го, що й на шахті «Юнком». Тільки там, на Тоцькому полігоні, все робилося значно брутальніше. Була підірвана атомна бомба потужністю в сто кілотонн тротилу. Кілька тисяч загинуло на місці. В госпіталі Самари, Свердловська, Оренбурга суцільним потоком пішли обпалені, осліплі, оглухлі. Три найближчі села згоріли дотла. На решту випав радіоактивний попіл та ядерний смерч пронісся довкіллям радіусом у п’ятдесят кілометрів. Із скалічених одразу взяли підписку про нерозголошення.

Ідея випробування належала заступникові міністра оборони маршалу Жукову. Схвалив Хрущов, якому він її подав. План був простий, як і все геніальне: на полігоні збирається сорок тисяч війська, розташовуються різноманітні зразки бойової техніки, споруджуються всілякі будівлі, навіть приганяється домашня худоба (для чистоти експерименту) і кидається на них атомна бомба вдвічі потужніша від тієї, що знищила Хіросіму.

Для повноти аналогії бомбу скинув бомбардувальник Ту-4, скопійований з американської «суперфортеці» В-29, відомий під назвою «Енола Гей». В районі полігону знаходилися п’ятнадцять сіл, що робило експеримент ще цікавішим і пізнавальнішим.

Військових попередили, що буде випробувано нову зброю, їх посадили в окопи неповного профілю в самих тільки гімнастерках і пілотках, та наказали одразу після вибуху наступати в бік епіцентру.

Мешканців сіл і взагалі ні про що не попереджали.

А 1955-го крізь ядерний гриб на полігоні Нової Землі змусили пролетіти цілий полк бомбардувальників Іл-28, екіпажі яких заздалегідь підписали папери про те, що «ніколи нікому не повідомлять» з якої причини вони почнуть помирати за два місяці по тому. Полігон на Новій Землі обслуговували солдати будбату. Після першого ядерного випробування над ними вони підняли повстання, а відтак були знищені всі до одного.

1954, 1955 роки… Якби Андрій не вступив був до вузу, то не виключено, що й він опинився б поміж піддослідних.

З’явився колись у світі чоловік, котрий добровільно взяв на себе гріхи людства. Зорін не належав до його воїнства, але зернятко сутності того чоловіка в ньому все ж було. Його уклала колись в його дитячу душу мама — Олександра Семенівна Забашня; воно пролежало там без проростання більшу частину життя. Зернятко можна було назвати й совістю, але не тією, що її встановлюють «правила гри», за якими існує суспільство, а совістю вищого порядку, складовою якої є любов і почуття відповідальності за все і за всіх.

Потрібне було моральне потрясіння, щоб зернинка дала сходи. З тим Зорін немов би піднявся на висоту, з якої стали видні вже не тільки деталі, а ціле, та побачив кількасотмільйонну людність, як одни організм; той організм був пронизаний безліччю щупальців; його щось формувало (ліпило), ніби він — глина. І якщо до 1954 року в ту «глину» вдмухували певну, апріорно задану, сутність, то з 1954-го вже почали ліпити й фізично. Мутації-бо, що стали з’являтися в цілих поколіннях людей, тягли за собою зміну також людської форми. Яку подобу хотіла виліпити та вища (не Божа) сила, вона, мабуть, і сама не знала. Не було-бо «класика», який розробив би фізичну подобу істоти… Але якби її форму (матрицю) все таки виліпили у відповідності до змісту, то це був би двоголовий, чотирирукий (за кількістю сторін світу) гібон з кволими суто людськими рефлексами.

Напевне, існує межа, за якою вже не можна спотворити ні людської сутності, ані її подоби, бо тоді вмикається запобіжник, який руйнує щупальця… Зорін був складовою запобіжника, хоч і не розумів того. Часом йому здавалося, що перед ним хтось ставив проблему, дарував ідеї для її вирішення і підбирав однодумців з такою самою свідомістю, як і в нього, спеціалістів, котрі бачили зв’язок між хворобою окремої людини і хворобою всього суспільства.

Препарат, що вони відкрили, не просто лікує, він мобілізує сили, які захищають організм не тільки від інфекційних хвороб, а й від генетичного каліцтва суто людської природи. Впровадження його в практику дасть можливість поволі поновлювати зруйновану атомними випробуваннями імунну систему. Тоді й почнеться справжня сплата боргу, що тяжів над ним упродовж майже двох десятиліть.

Цьому відкриттю Зорін надавав не меншого значення, аніж тому — першому в його житті і в історії гірничої науки. І доля його залежала тепер від однієї людини, котру вони добровільно взялися оздоровити.

Він подивився на телефон, але не наважився зняти трубку та поцікавитись станом хворого. Надто багато залежало від того дзвінка.