Дванадцять стільців

Розділ XV Серед океану стільців

Статистика знає все.

З точністю підраховано кількість орної землі в СРСР з поділом на чорнозем, суглинок і ліс. Усіх громадян обох статей записано в акуратні грубі книги, так добре відомі Іполитові Матвійовичу Вороб'янінову — книги загсів. Відомо, скільки якого харчу з'їдає за один рік пересічний громадянин республіки. Відомо, скільки цей пересічний громадянин випиває пересічно горілки, з приблизним реєстром споживаної закуски. Відомо, скільки в країні мисливців, балерин, револьверних верстатів, собак усіх порід, велосипедів, пам'ятників, дівчат, маяків і швейних машинок.

Яка безодня життя, повного запалу, пристрастей і думки, дивиться на нас із статистичних таблиць!

Хто він, рожевовидий індивід, що сидить із серветкою на грудях за столиком і з апетитом нищить паруюче їство? Навколо нього лежать стада мініатюрних биків. Жирні свині збились у куток таблиці. У спеціальному статистичному басейні хлюпочуть незчисленні осетри, миньки і риба чехоня. На плечах, руках і голові індивіда сидять кури. У прозорих хмарках літають свійські гуси, качки й індики. Під столом ховаються два кролики. На обрії височіють піраміди і вавілони з печеного хліба. Невелику фортецю з варення омиває молочна річка. Огірок, завбільшки з Пізанську башту, стоїть на обрії. За фортечними валами з солі і перцю півротами марширують вина, горілки й наливки. В ар'єргарді жалюгідною купкою плентаються безалкогольні напої: нестройові нарзани, лимонади й сифони в дротяних сітках.

Хто ж цей рожевовидий індивід — ненажера, п'яниця й ласун? Гаргантюа, король дипсодів? Силач Фосс? Легендарний солдат Яшка Червона Сорочка? Лукулл?

Це не Лукулл. Це — Іван Іванович Сидоров або Сидір Сидорович Іванов: пересічний громадянин, що з'їдає пересічно за все своє життя всю намальовану на таблиці харч.

Це — нормальний споживач калорій і вітамінів, тихий сорокалітній парубок, що служить у держмагазині галантереї і трикотажу.

Від статистики не сховаєшся ніде. Вона має точні відомості не тільки про число зубних лікарів, ковбас, шприців, двірників, кінорежисерів, проституток, солом'яних покрівель, удів, візників і дзвонів, але знає навіть, скільки в країні статистиків.

Лише одного вона не знає.

Не знає вона, скільки в СРСР стільців.

Стільців дуже багато. Останній статистичний перепис визначив кількість людності союзних республік — сто сорок три мільйони чоловік. Якщо відкинути дев'яносто мільйонів селян, що віддають перевагу перед стільцями ослонам, лежанкам, призьбам, а на Сході — потертим килимам і паласам, то все ж таки залишається п'ятдесят мільйонів чоловік, у хатньому господарстві яких стільці становлять речі першої необхідності. Коли ж узяти до уваги можливі помилки в обчисленнях і звичку декого з громадян Союзу сидіти поміж двох стільців, то, зменшивши про всяк випадок загальну кількість удвоє, одержимо, що стільців у країні повинно бути щонайменше двадцять шість з половиною мільйона. Для певності відкинемо ще шість з половиною мільйона. Решта — двадцять мільйонів — буде число мінімальне.

Серед цього океану стільців, зроблених з горіха, дуба, ясеня, палісандра, червоного дерева і карельської берези, серед стільців ялинових і соснових герої роману повинні Найти горіховий гамбсівський стілець із гнутими ніжками, що ховає в своєму оббитому англійським ситцем череві скарби мадам Пєтухової.

Концесіонери ежали на горішніх полицях і ще спали, коли поїзд обережно перейшов Оку і, збільшивши швидкість, почав наближатись до Москви.

Розділ XVI Гуртожиток імені ченця Бертольда Шварца

Іполит Матвійович і Остап, натискаючи один на одного, стояли біля відчиненого вікна твердого вагона і уважно дивились на корів, що повільно сходили з насипу, на хвою, на дощані дачні платформи.

Усі дорожні анекдоти уже було розказано. «Старгородську правду» з вівторка прочитано до об'яв і вкрито масними плямами. Усі курчата, варені яйця і маслини з'їдено.

Залишалася найнудніша дільниця путі — остання година перед Москвою.

З ріденьких лісочків і гайків підстрибували до насипу веселенькі дачки. Були серед них дерев'яні палаци, що блищали склом веранд і свіжопофарбованими залізними дахами. Були і прості дерев'яні зруби з крихітними квадратними віконцями, справжні капкани для дачників.

У той час як пасажири з виглядом знавців роздивлялися горизонт і, перебріхуючи залишки спогадів про битву під Калкою, розповідали одне одному минуле і сучасне Москви, Іполит Матвійович уперто намагався уявити собі музей меблів. Музей уявлявся йому у формі багатоверстового коридора, під стінами якого шпалерами стояли стільці. Вороб'янінов сам бачив свою постать, що швидко йшла поміж них.

— Як іще буде з музеєм меблів, невідомо. Обійдеться? — стривожено говорив він.

— Вам, предводителю, час уже лікуватись електрикою. Не впадайте в передчасну істерику. Якщо ви вже не можете не переживати, то переживайте мовчки.

Поїзд стрибав на стрілках. Дивлячись на нього, семафори роззявляли роти. Колії частішали. Відчувалось наближення величезного залізничного вузла. Трава зникла, її змінив шлак. Свистіли маневрові паровози. Стрілочники сурмили. Раптом гуркіт став дужчий. Поїзд вкотив у коридор між порожніми составами і, клацаючи, як турнікет, почав рахувати вагони.

Колії здвоювалися.

Поїзд вискочив з коридора. Ударило сонце. Низько, при самій землі, розбігались стрілочні ліхтарі, подібні до сокир. Шугав дим. Паровоз, відсапуючись, випустив білосніжні бакенбарди. На поворотнім колі стояв галас. Деповці заганяли паровоз у стійло.

Від рвучкого гальмування хряснули поїзні суглоби. Все завищало, і Іполитові Матвійовичу здалося, що він потрапив у царство зубного болю. Поїзд причалив до асфальтового перону.

Це була Москва. Це був Рязанський — найсвіжіший і найновіший з усіх московських вокзалів.

Ні на одному з восьми інших вокзалів Москви немає таких просторих і високих приміщень, як на Рязанському.

Весь Ярославський вокзал з його псевдоросійськими гребінцями і геральдичними курочками, легко може вміститись у великому буфеті-ресторані Рязанського вокзалу.

Московські вокзали — ворота міста. Щодня вони впускають і випускають тридцять тисяч пасажирів. Через Олександрівський вокзал входить до Москви іноземець на каучукових підошвах, у костюмі для гольфа (шаровари і товсті вовняні панчохи наверх). З Курського — потрапляє до Москви кавказець в коричневій баранячій шапці з вентиляційними дірочками і рослий волгар у конопляній бороді. З Жовтневого — вискакує напіввідповідальний працівник з портфелем з дивовижної свинячої шкіри. Він приїхав з Ленінграда в справах налагодження, погодження і конкретного охоплення. Представники Києва й Одеси проходять в столицю через Брянський вокзал. Уже на станції Тихонова пустинь кияни починають презирливо посміхатись. Їм дуже добре відомо, що Хрещатик — найкраща вулиця в світі. Одесити тягнуть із собою кошики і плоскі коробки з копченою скумбрією. Їм теж відома найкраща вулиця в світі Але це, звичайно, не Хрещатик, це вулиця Лассаля, колишня Дерібасівська. З Саратова, Аткарська, Тамбова, Ртіщева і Козлова до Москви приїжджають, з Павелецького вокзалу. Наймізерніше число людей прибуває до Москви через Савеловський. Це — шевці з Талдома, мешканці міста Дмитрова, робітники Яхромської мануфактури або понурий дачник, що живе взимку і влітку на станції Хлєбниково. Їхати тут до Москви недовго. Найбільша відстань по цій лінії — сто тридцять верстов. З Ярославського вокзалу до столиці потрапляють люди, що приїхали з Владивостока, Хабаровська, Чити, з міст дальніх і великих.

Найдивовижніші пасажири все-таки на Рязанському вокзалі. Це узбеки в білих кисейних чалмах і барвистих халатах, червонобороді таджики, туркмени, хівинці й бухарці, над республіками яких сяє вічне сонце.

Концесіонери ледве пробились до виходу і опинились на Каланчівському майдані. Праворуч від них височіли геральдичні курочки Ярославського вокзалу. Прямо проти них тьмяно вилискував Жовтневий вокзал, пофарбований олійною фарбою в два кольори. Годинник на ньому показував п'ять хвилин на одинадцяту. На годиннику Ярославського вокзалу було рівно десять. А глянувши на темно-синій, прикрашений знаками зодіаку циферблат Рязанського вокзалу, мандрівники помітили, що годинник показував за п'ять хвилин десяту.

— Дуже зручно для побачень! — сказав Остап. — Завжди є десять хвилин фори.

Візник поцілунково плямкнув губами. Проїхали під мостом і перед мандрівниками розгорнулась велична панорама столичного міста.

— Куди ми, однак, їдемо? — запитав Іполит Матвійович.

— До добрих людей, — відказав Остап, — у Москві їх безліч. І всі мої знайомі.

— І ми у них спинимось?

— Це гуртожиток. Не в того, то в іншого завжди найдеться місце.

В Охотному ряду була метушня. Врозтіч, з лотками на головах, мов гуси, бігли безпатентні лоточники. За ними ліниво трюхав міліціонер. Безпритульні сиділи біля асфальтового казана і з насолодою вдихали запах киплячої смоли.

Виїхали на Арбатський майдан, проїхали Пречистенським бульваром і, повернувши праворуч, зупинились на Сивцевому Вражку.

— Що це за будинок? — запитав Іполит Матвійович. Остап глянув на рожевий будиночок з мезоніном і відказав:

— Гуртожиток студентів хіміків імені ченця Бертольда Шварца.

— Невже ченця?

— Ну, пожартував, пожартував. Імені Семашка.

Як і годиться рядовому студентському гуртожитку в Москві, будинок студентів хіміків давно вже був заселений людьми, досить від хімії далекими. Студенти розповзлися. Частина з них закінчила курс і роз'їхалась на посади, частину виключено за академічну неуспішність. Саме ця частина, рік у рік зростаючи, утворила в рожевому будиночку щось середнє між житлотовариством і феодальним селищем. Марно намагались ряди нових студентів вдертись до гуртожитку. Екс-хіміки були надзвичайно винахідливі і давали відсіч усім атакам. На будиночок махнули рукою. Його почали вважати диким, і він зник з усіх планів МУНМу^[2]. Неначе його й не було. А тим часом він був і в ньому жили люди.

Концесіонери піднялись сходами на другий поверх і повернули в зовсім темний коридор.

— Світло і повітря, — сказав Остап.

Несподівано в темряві, біля самого ліктя Іполита Матвійовича, хтось засопів.

— Не лякайтесь, — зауважив Остап, — це не в коридорі. Це за стіною. Фанера, як відомо з фізики, — найкращий провідник звуку. Обережніше! Держіться за мене! Тут десь має бути вогнетривка шафа.

Крик, що в ту ж мить злетів з уст Вороб'янінова, який ударився грудьми об гострий залізний ріг, посвідчив, що шафа справді десь тут.

— Що, боляче? — запитав Остап. — Це ще нічого. Це — фізичні муки, Зате скільки тут було моральних мук — страшно згадати. Тут от поряд стояв кістяк, власність студента Іванопуло. Він купив його на Сухарівці, а держати в кімнаті боявся. Отже, відвідувачі спочатку наскакували на касу, а потім на них падав кістяк. Вагітні жінки були дуже невдоволені.

Гвинтовими сходами компаньйони піднялись в мезонін. Велика кімната мезоніна була розрізана фанерними перегородками на довгі шматки, два аршини завширшки кожний. Кімнати були схожі на пенали, з тою лише відміною, що, крім олівців і ручок, тут були люди і примуси.

— Ти дома, Колю? — тихо запитав Остап, зупинившись біля центральних дверей.

У відповідь на це в усіх п'яти пеналах заметушились і загалакали.

— Дома, — відповіли за дверима.

— Знов до цього дурня гості з раннього ранку прийшли! — зашепотів жіночий голос з крайнього пенала ліворуч.

— Та дайте ж людині поспати! — буркнув пенал № 2.

У третьому пеналі радісно зашипіли:

— До Кольки з міліції прийшли. За вчорашню шибку.

У п'ятому пеналі мовчали. Там іржав примус і цілувались.

Остап штовхнув двері ногою. Вся фанерна споруда затрусилась, і концесіонери пролізли в Кольчину щілину. Картина, що стала перед очі Остапа, попри всю свою зовнішню невинність, була жахлива. У кімнаті з меблів був тільки матрац у червону пасмугу, що лежав на чотирьох цеглинах. Але не це стурбувало Остапа. Кольчині меблі були йому відомі давно. Не здивував його і сам Колька, що сидів на матраці з ногами. Але поруч сиділо таке небесне створіння, що Остап одразу спохмурнів. Такі дівчата ніколи не бувають діловими знайомими — для цього у них надто голубі очі і чиста шия. Це коханки або, ще гірше, це дружини — і дружини улюблені. І справді. Коля називав створіння Лізою, говорив їй «ти» і показував їй ріжки.

Іполит Матвійович зняв свій касторовий капелюх. Остап викликав Колю в коридор. Там вони довго шепотілися.

— Чудовий ранок, добродійко, — сказав Іполит Матвійович.

Голубоока добродійка засміялась і без жодного зв'язку із зауваженням Іполита Матвійовича заговорила про те, які дурні живуть у сусідньому пеналі.

— Вони навмисне заводять примус, щоб не було чути, як вони цілуються. Але ви зрозумійте, це ж безглуздя. Ми все чуємо. А от вони так справді нічого вже не чують через свій примус. Хочете, я вам зараз покажу? Слухайте!

І Коліна дружина, що збагнула всі таємниці примуса, голосно сказала:

— Звєрєви дурні!

За стіною почувся пекельний спів примуса і звуки поцілунків.

— Бачите? Вони нічого не чують. Звєрєви дурні, недотепи і психопати. Бачите!..

— Бачу, — сказав Іполит Матвійович.

— А ми примуса не держимо. Навіщо? Ми ходимо обідати у вегетаріанську їдальню, хоч я проти вегетаріанської їдальні. Але коли ми з Колею одружилися, він мріяв про те, як ми разом ходитимем у вегетаріанку. Ну от ми і ходимо. Я дуже люблю м'ясо. А там котлети з локшини. Тільки ви, будь ласка, нічого не кажіть Колі…

У цей час вернувся Коля з Остапом.

— Ну що ж, коли у тебе рішуче не можна спинитись, ми підемо до Пантелія.

— Справді, хлопці! — закричав Коля. — Ідіть до Іванопуло. Це свій хлопець.

— Приходьте до нас у гості, — сказала Коліна дружина, — ми з чоловіком будемо дуже раді.

— Знов у гості кличуть! — обурились у крайньому пеналі ліворуч. — Мало їм гостей!

— А ви — дурні, недотепи і психопати, не ваше діло! — сказала Коліна дружина, не підіймаючи голосу.

— Ти чуєш, Іване Андрійовичу, — захвилювались у крайньому пеналі, — твою дружину ображають, а ти мовчиш.

Подали свій голос незримі коментатори і з інших пеналів. Словесна баталія наростала. Компаньйони спустилися вниз, до Іванопуло.

Студента не було дома. Іполит Матвійович засвітив сірник. На дверях висіла записка: «Буду не раніш як о 9 г. Пантелій».

— Не біда, — сказав Остап, — я знаю, де ключ.

Він понишпорив під вогнетривкою касою, дістав ключ і відчинив двері.

Кімната студента Іванопуло була такого ж самісінького розміру, як і Коліна, але зате кутова. Одна стіна її була камінна, чим студент вельми пишався. Іполит Матвійович з сумом зауважив, що у студента не було навіть матраца.

— Прекрасно улаштуємось, — сказав Остап, — пристойна кубатура для Москви. Якщо ми ляжемо усі втрьох на підлозі, то навіть залишиться трохи місця. А Пантелій — сучий син! Куди він подів матрац, хотілося б мені знати?

Вікно виходило в провулок. Там ходив міліціонер. Навпроти, в будиночку, побудованому на манір готичної башти, містилося посольство крихітної держави. За залізними ґратами грали в теніс. Літав білий м'ячик. Лунали короткі вигуки.

— Аут, — сказав Остап, — клас гри невисокий. Однак давайте спочинемо.

Концесіонери розстелили на підлозі газети. Іполит Матвійович витяг подушку-думку, яку возив із собою.

Остап упав на телеграми й заснув. Іполит Матвійович спав уже давно.

Розділ XVII Шануйте матраци, громадяни!

— Лізо, ходім обідати!

— Мені не хочеться. Я вчора вже обідала.

— Я тебе не розумію.

— Не піду я їсти фальшивого зайця.

— Ну, і безглуздо!

— Я не можу харчуватися вегетаріанськими сосисками.

— Сьогодні їстимеш шарлотку.

— Мені чомусь не хочеться.

— Говори тихіше. Все чути.

І молоде подружжя перейшло на драматичний шепіт.

Через дві хвилини Коля зрозумів уперше за три місяці подружнього життя, що кохана жінка любить морквяні, картопляні й горохові сосиски далеко менше, ніж він.

— То ти волієш собачину, ніж дієтичне харчування? — закричав Коля, в запалі не взявши до уваги підслуховуючих сусідів.

— Та говори тихіше! — голосно закричала Ліза. — І крім того, ти до мене погано ставишся. Так! Я люблю м'ясо! Інколи. Що ж тут поганого?

Коля здивовано замовк. Цей поворот був для нього несподіваним. М'ясо завдало б Колиному бюджетові великої, непоправної шкоди. Прогулюючись уздовж матраца, на якому, згорнувшись клубочком, сиділа розчервоніла Ліза, молодий чоловік робив відчайдушні обрахунки.

Копіювання на кальку в креслярському бюро «Техносила» давало Колі Калачову навіть у найщасливіші місяці максимум сорок карбованців. За квартиру Коля не платив. У дикому селищі не було кербуда, і квартирна плата була там поняттям абстрактним. Десять карбованців ішло на навчання Лізи крою і шиття на курсах з правами будівельного технікуму. Обід на двох (одне перше — борщ монастирський і одне друге — фальшивий заєць або справжні локшини), що його вони їли чесно навпіл у вегетаріанській їдальні «Не украдь», виривав з бюджету подружжя тринадцять карбованців на місяць. Решта грошей, розпливалась невідь-куди. Це найдужче бентежило Колю. «Куди ідуть гроші?» — задумувався він, проводячи рейсфедером на небесного кольору кальці довгу і тонку лінію. За таких умов перейти на м'ясоспоживання означало загибель. Тому-то Коля палко заговорив:

— Подумай тільки, пожирати трупи убитих тварин! Людожерство під машкарою культури! Усі хвороби мають джерелом м'ясо.

— Аякже, — з сором'язною іронією сказала Ліза, — приміром, ангіна.

— Так, так, і ангіна! А що ти думаєш? Організм, виснажений вічним вживанням м'яса, не має сили чинити опір інфекції.

— Як це нерозумно!

— Не це нерозумно. Нерозумний той, хто прагне набити свій шлунок, не дбаючи про кількість вітамінів.

Коля раптом замовк. Дедалі більше заступаючи фон з прісних і в'ялих локшовиків, каші і чогось іще картопляного, перед Колиним внутрішнім оком замаячіла величезна свиняча котлета. Вона, як видно, щойно зіскочила із сковороди. Вона ще шипіла, булькала і випускала духмяний дим. Кістка з котлети стирчала, як дуельний пістолет.

— Але ж ти зрозумій! — закричав Коля. — Якась там свиняча котлета одбирає в людини тиждень життя.

— Хай одбирає! — сказала Ліза. — Фальшивий заєць одбирає півроку. Вчора, коли ми з'їли морквяну другу страву, я відчула, що умираю. Тільки я не хотіла тобі говорити.

— Чому ж ти не хотіла говорити?

— Мені забракло сили. Я боялась заплакати.

— А тепер ти не боїшся?

— Тепер мені байдуже.

Ліза схлипнула.

— Лев Толстой, — сказав Коля тремтячим голосом, — теж не їв м'яса.

— Та-ак, — відповіла Ліза, гикаючи од сліз, — граф їв спаржу.

— Спаржа не м'ясо!

— А коли він писав «Війну і мир», він їв м'ясо! Їв, Їв, Їв! І коли «Анну Кареніну» писав, — їв, їв, їв!

— Та замовчи!

— Їв! Їв! Їв!

— А коли «Крейцерову сонату» писав, тоді теж лопав? — ущипливо запитав Коля,

— «Крейцерова соната» маленька. Хай би він написав «Війну і мир», сидячи на вегетаріанських сосисках!

— Чого ти нарешті присікалась до мене зі своїм Толстим?

— Я до тебе присікалася з Толстим? Я? Я до вас присікалася з Толстим?

Коля й собі перейшов на «ви». У пеналах гучно раділи. Ліза поквапно з потилиці на лоб натягала голубу плетену шапочку.

— Куди ти йдеш?

— Дай мені спокій. Їду в справі. І Ліза втекла.

«Куди вона могла піти?» — подумав Коля. Він прислухався.

— Багато волі дано вашій сестрі за Радянської влади, — сказали в крайньому пеналі ліворуч.

— Утопиться! — вирішили в третім пеналі.

П'ятий пенал розпалив примус і почав свої повсякденні поцілунки.

Ліза схвильовано бігла вулицями.

Була та година недільного дня, коли щасливці везуть по Арбату з ринку матраци.

Молодожони і радянські середняки — головні покупці пружинних матраців. Вони везуть їх ставма і обнімають обома руками. Та як їм не обіймати голубу, в лискучих квіточках, основу свого щастя!.

Громадяни! Шануйте пружинний матрац у голубих квіточках! Це — родинне вогнище, альфа і омега меблювання, загальне і ціле хатнього затишку, любовна база, батько примуса! Як солодко спати під демократичний дзвін його пружин! Які чудові сни бачить людина, засинаючи на його голубій ряднині! Якою пошаною користується кожний матрацоволодар!

Людина, що не має матраца, жалюгідна. Вона не існує. Вона не платить податків, не має дружини, знайомі не дають їй в борг грошей «до середи», шофери таксі посилають їй навздогін образливі слова, дівчата сміються з неї: вони не люблять ідеалістів.

Людина, що не має матраца, здебільшого пише вірші:

Творить вона за високою конторкою телеграфа, затримуючи ділових матрацоволодарів, що прийшли подати телеграми.

Матрац ламає людське життя. У його оббивці й пружинах захована незнана сила, приваблива і до цього часу не досліджена. На кличний дзвін його пружин сходяться люди і речі. Приходять фінагенти і дівчата. Вони хочуть дружити з матрацоволодарями. Фінагент робить це з метою фіскальною, що має на оці державну користь, а дівчата — цілком безкорисно, підлягаючи законам природи.

Починається цвітіння молодості. Фінагент, зібравши податок, як бджола збирає весняний узяток, з радісним дзумом летить у свій дільничний вулик. А зниклих дівчат заміняє дружина і примус «Ювель № 1».

Матрац ненажерний. Він вимагає жертв. Ночами злітає а нього дзвін упалого м'яча. Йому потрібна етажерка. Йому потрібен стіл на тумбах. Брязкаючи пружинами, він вимагає штор, портьєр і кухонного посуду. Він штовхає людину і каже їй:

— Піди! Купи рубель і качалку!

— Мені соромно за тебе, чоловіче, у тебе досі немає килима!

— Працюй, я скоро принесу тобі дітей! Тобі потрібні гроші на пелюшки і дитячий візочок!

Матрац усе пам'ятає і все робить по-своєму.

Навіть поет не може уникнути загальної долі. От він везе з ринку матрац, із жахом притискаючись до його м'якого черева.

— Я зламаю твою впертість, поете! — каже матрац. — Тобі вже не треба буде бігати на телеграф писати вірші. Та й загалом чи варто їх писати? Служи! І сальдо буде завжди тобі на користь. Подумай про дружину і дітей.

— У мене немає жінки! — кричить поет, одсахнувшись од пружинного вчителя.

— Вона буде. І я не ручуся, що це буде найкраща дівчина в світі. Я не знаю навіть, чи буде вона добра. Приготуйся до всього. У тебе родяться діти.

— Я не люблю дітей!

— Ти полюбиш їх!

— Ви лякаєте мене, громадянине матрац!

— Мовчи, дурню! Ти не знаєш всього! Ти ще візьмеш у Мосдереві кредит на меблі.

— Я уб'ю тебе, матраце!

— Щеня! Коли ти насмілишся таке вчинити, сусіди донесуть на тебе в домоуправління.

Так щонеділі, під радісний дзвін матраців, циркулюють по Москві щасливці.

Але не тільки цим, певна річ, знаменна московська неділя. Неділя — музейний день.

Є в Москві особлива категорія людей. Вона не розуміється зовсім на живописі, не цікавиться архітектурою і не любить пам'яток старовини. Ця категорія одвідує музеї тільки тому, що вони містяться в прекрасних будинках. Ці люди вештаються по світлосяйних залах, заздро розглядають розмальовані стелі, мацають руками те, що мацати заборонено, і безупинно бурмочуть:

— Ех! Люди жили!

Їм байдуже, що стіни розмальовані французом Пюві де Шаванном. Їм цікаво дізнатися, скільки це обійшлося колишньому власникові особняка. Вони піднімаються сходами з мармуровими статуями на площадках і уявляють собі, скільки лакеїв стояло тут, скільки платні та чайових одержував кожен лакей. На каміні стоїть порцеляна, але вони не звертають на неї уваги, доходять висновку, що камін — штука невигідна: надто багато пожирає дров. У їдальні, обшитій дубовою панеллю, вони не дивляться на чудову різьбу. Їх мучить одна думка: що їв тут колишній власник-купець і скільки б це коштувало за теперішньої дорожнечі?

У першому-ліпшому музеї можна знайти таких людей. Тим часом як екскурсії бадьоро марширують од шедевра до шедевра, такий чоловік стоїть посеред зали і, не дивлячись ні на що, мимрить тужно:

— Ех! Люди жили!

Ліза бігла по вулиці, ковтаючи сльози. Думки підганяли її. Вона думала про своє щасливе і бідне життя:

«От, якби був іще стіл та два стільці, було б зовсім добре. І примус врешті-решт треба завести. Треба якось влаштуватись».

Вона пішла повільніше, бо раптом згадала про сварку з Колею. Крім того, їй дуже хотілося їсти. Ненависть до чоловіка спалахнула в ній несподівано.

— Це просто чортзна-що! — сказала вона вголос, їсти захотілося ще дужче.

— Добре ж, добре. Я сама знаю, що мені робити.

І Ліза, червоніючи, купила у перекупки бутерброд з вареною ковбасою. Хоч яка була вона голодна, їсти на вулиці видалося їй незручним. Все-таки вона була матрацоволодарка і тонко розбиралась у житті. Вона озирнулася і ввійшла в під'їзд двоповерхового особняка. Там, відчуваючи велику насолоду, вона почала вминати бутерброд. Ковбаса була напрочуд смачна. Велика екскурсія ввійшла в під'їзд. Проходячи повз Лізу, що стояла під стінкою, екскурсанти поглядали на неї.

«Хай бачать!» — подумала розлючено Ліза.

Розділ XVIII Музей меблів

Ліза витерла хусткою рот і змела з кофточки крихти. їй стало веселіше. Вона стояла перед вивіскою:

Повертатись додому було незручно. Іти було нікуди. У маленькій кишені лежало двадцять копійок. І Ліза вирішила почати самостійне життя з одвідин музею. Перевіривши готівку, Ліза пішла у вестибюль.

Там вона одразу наразилась на чоловіка з бородою, який, уп'явшись тоскним поглядом у малахітову колону, цідив крізь вуса:

— Розкішно жили люди!

Ліза шанобливо подивилась на колону і пройшла нагору.

У маленьких квадратних кімнатах, з такими низькими стелями, що кожний одвідувач здавався гігантом, Ліза ходила хвилин десять.

Це були кімнати, обставлені павлівським ампіром, червоним деревом і карельською березою — меблями строгими, чудовими і войовничими. Дві квадратні шафи, скляні дверцята яких були навхрест перетяті списами, стояли проти письмового столу. Стіл був безкраїй. Сісти за нього було все одно, що сісти за Театральний майдан, причому Великий театр з колонадою і четвернею бронзових коняк, що тягнуть Аполлона на прем'єру «Червоного маку», видався б на столі чорнильним прибором. Так принаймні здалося Лізі, яку виховували на моркві, немов якогось кролика. По кутках стояли крісла з високими спинками, — верхівки їхні були зігнуті на манір баранячих рогів. Сонце лежало на персиковій оббивці кріселок.

У таке крісло хотілось одразу ж сісти, але сидіти на ньому заборонялося.

Ліза у думці прикинула, який вигляд мало б крісло коштовного павлівського ампіра поряд з її матрацом у червону смужку. Виходило — нічого собі. Вона прочитала на стіні табличку з науковим і ідеологічним обгрунтуванням павлівського ампіра і, засмутившись, що у неї з Колею немає кімнати в цьому палаці, вийшла в несподіваний коридор.

Ліворуч од самої підлоги йшли низенькі напівкруглі вікна. Крізь них, під ногами Ліза угледіла величезний білий двосвітний зал з колонами. У залі теж стояли меблі й блукали одвідувачі. Ліза спинилась. Ніколи ще вона не бачила залу у себе під ногами.

Дивуючись і мліючи, вона довго дивилась униз. Несподівано вона помітила, що там од крісел до бюро переходять її сьогоднішні знайомі — Бендер і його супутник, бритоголовий поважний старик.

— От добре! — сказала Ліза. — Буде не так нудно.

Вона дуже зраділа, побігла вниз і одразу ж заблудила. Вона потрапила в червону вітальню, де стояло з сорок речей. Це були горіхові меблі на гнутих ніжках. З вітальні не було виходу. Довелось бігти назад через круглу кімнату з горішнім світлом, мебльовану, здавалось, тільки квітчастими подушками.

Вона бігла мимо парчевих крісел італійського Відродження, мимо голландських шаф, мимо великого готичного ліжка з балдахіном на чорних гвинтових колонах. Людина на цьому ліжку видавалась би завбільшки з горіх.

Нарешті Ліза почула гомін екскурсантів, що неуважно слухали керівника, який викривав імперіалістичні заміри Катерини II у зв'язку з любов'ю небіжчиці імператриці до меблів стилю Луї-Сез.

Це і був великий двосвітний зал з колонами. Ліза пройшла в протилежний його кінець, де знайомий їй товариш Бендер палко розмовляв зі своїм бритоголовим супутником.

Наближаючись, Ліза почула звучний голос:

— Меблі в стилі шик-модерн. Але це, здається, не те, що нам треба.

— Так, але тут, очевидно, є іще й інші зали. Нам треба все оглянути.

— Здрастуйте, — сказала Ліза.

Обидва обернулись і одразу поморщились.

— Здрастуйте, товаришу Бендер. Добре, що я вас знайшла. А то самій нудно. Нумо оглядати все разом.

Концесіонери перезирнулись. Іполит Матвійович набрав поважного вигляду, хоч йому було неприємно, що Ліза може їх затримати у важливій справі розшуку діамантових меблів.

— Ми — типові провінціали, — сказав Бендер нетерпляче, — але як потрапили сюди ви, москвичка?

— Цілком випадково. Я посварилася з Колею.

— Он як? — зауважив Іполит Матвійович.

— Ну, залишмо цей зал, — сказав Остап.

— А я його ще не оглянула. Він такий гарненький.

— Починається! — шепнув Остап на вухо Іполитові Матвійовичу. І, звертаючись до Лізи, додав: — Дивитись тут зовсім нема чого. Занепадницький стиль. Епоха Керенського.

— Тут десь, мені казали, є меблі майстра Гамбса, — повідомив Іполит Матвійович, — туди варт піти.

Ліза погодилась і, взявши Вороб'янінова під руку (він видався їй дивовижно любим представником науки), попрямувала до виходу. Дарма що становище було дуже серйозне і наставав рішучий момент у розшуку скарбів, Бендер, ідучи позаду парочки, грайливо сміявся. Його звеселяв предводитель команчів у ролі кавалера.

Ліза дуже заважала концесіонерам. Тим часом як вони з першого погляду визначали, що в кімнаті потрібних меблів нема, і мимоволі їх тягло далі, Ліза надовго застрягала в кожному відділі. Вона перечитувала вголос усі друковані відгуки на меблі, пускала гострі дотепи на відвідувачів і довго простоювала біля кожного експоната. Мимоволі і цілком непомітно для себе вона пристосовувала бачені меблі до своєї кімнати й потреб. Готичне ліжко їй аж ніяк не сподобалось. Ліжко було занадто велике. Коли б навіть Колі пощастило чудом дістати кімнату на три квадратних сажні, то й тоді середньовічне ложе не вмістилося б у кімнаті. Однак Ліза довго ходила круг ліжка, обміряючи своїми невеличкими кроками справжню його площу. Лізі було дуже весело. Вона не помічала кислих фізіономій своїх супутників, лицарські характери яких не дозволяли їм стрімголов кинутися до кімнати майстра Гамбса.

— Потерпимо, — шепнув Остап, — меблі не втечуть; а ви, предводителю, не притискайтесь до дівчини. Я ревную.

Вороб'янінов самовдоволено всміхнувся.

Зали тяглися повільно. Їм не було кінця-краю. Меблі олександрівської епохи були показані численними комплектами. Порівняно невеликі їхні розміри захопили Лізу.

— Дивіться, дивіться! — довірливо кричала вона, хапаючи Вороб'янінова за рукав. — Бачите це бюро? Воно дуже пасувало б до нашої кімнати. Правда ж?

— Прекрасні меблі! — гнівно сказав Остап. — Занепадницькі тільки.

— А тут я уже була, — сказала Ліза, увійшовши до червоної вітальні. — Тут, я гадаю, зупинятися не варто.

На її превелике здивування байдужі до меблів супутники завмерли біля дверей, немов вартові.

— Чого ж ви стали? Ходімо. Я вже втомилась.

— Заждіть, — сказав Іполит Матвійович, звільняючись від її руки, — одну хвилиночку.

Велика кімната була перевантажена меблями. Гамбсівські стільці розмістились уздовж стіни і навколо столу. Канапу в кутку теж оточували стільці. Їх гнуті ніжки і зручні спинки були до болю знайомі Іполитові Матвійовичу. Остап допитливо глянув на нього. Іполит Матвійович почервонів.

— Ви втомились, панночко, — сказав він Лізі, — сядьте-но сюди і спочиньте, а ми з ним походимо трохи. Це, здається, цікавий зал.

Лізу всадовили.

Концесіонери одійшли до вікна.

— Вони? — запитав Остап.

— Начебто зони. Треба пильніше оглянути.

— Усі стільці тут?

— Зараз я перелічу. Заждіть, заждіть…

Вороб'янінов почав переводити очі з стільця на стілець.

— Дозвольте, — сказав він нарешті, — дванадцять стільців. Цього не може бути. Адже їх повинно бути тільки десять.

— А ви придивіться добре. Можливо, це не ті стільці.

Вони почали ходити поміж стільців.

— Ну? — квапив Остап.

— Спинка начеб не така, як у моїх.

— То це не ті?

— Не ті.

— Надаремне я з вами зв'язався, здається.

Іполит Матвійович був украй пригнічений.

— Гаразд, — сказав Остап, — засідання триває далі. Стілець — не голка. Найдеться. Дайте ордери сюди. Доведеться вступити в неприємний контакт з адміністрацією музею. Сідайте поруч дівчини й сидіть. Я зараз прийду.

— Чого ви такий сумний? — говорила Ліза. — Ви втомились?

Іполит Матвійович відбувся мовчанкою.

— Вам голова болить?

— Еге, трошечки. Клопоти всякі. Брак жіночої ласки дається взнаки на життєвій дорозі.

Ліза спочатку здивувалась, а потім, глянувши на свого бритоголового співрозмовника, і справді його пожаліла. Очі у Вороб'янінова були оповиті стражданням. Пенсне не ховало виразно окреслених мішечків. Швидкий перехід від спокійного життя діловода повітового загсу до незручного і клопітного побуту мисливця за діамантами й авантюрника не минув даремне. Іполит Матвійович страшно схуд, і вряди-годи йому боліла печінка. Під суворим наглядом Бендера Іполит Матвійович втрачав свою фізіономію і швидко розчинявся в могутньому інтелекті сина турецько-підданого. Тепер, коли він на хвилину лишився віч-на-віч з чарівною громадянкою Калачовою, йому захотілось розказати їй про всі болі і хвилювання, але він не посмів цього зробити.

— Так, — сказав він, ніжно дивлячись на співрозмовницю, — такі-то справи. Як же ви проживаєте, Єлизавето.

— Петрівна. А як вас звуть?

Обмінялись іменами й по батькові.

«Казка незабутнього кохання» — подумав Іполит Матвійович, вдивляючись у простеньке обличчя Лізи. Так пристрасно, так непереборно захотілося старому предводителеві жіночої ласки, брак якої важко дається взнаки на життєвій дорозі, що він негайно взяв Лізину лапку в свої морхлі руки і палко заговорив про Париж. Йому захотілось бути багатим, марнотратом і непереможним кавалером. Йому захотілось чарувати і під шум оркестрів пити редерери з красунею з дамського оркестру в окремому кабінеті. Про що було говорити з цим дівчам, яке, безперечно, нічого не знає ні про редерери, ні про дамські оркестри і яке з природи своєї навіть не може збагнути всієї чарівності цього жанру. А бути привабним так хотілося! І Іполит Матвійович спокушав Лізу оповіданнями про Париж.

— Ви науковий працівник? — запитала Ліза.

— Звичайно, до певної міри, — одказав Іполит Матвійович, відчуваючи, що з дня знайомства з Бендером до нього знову вернулося не властиве йому останніми роками нахабство.

— А скільки вам років, пробачте мою нескромність?

— До науки, яку я в даний момент репрезентую, це не стосується.

Ця швидка і дотепна відповідь одразу покорила Лізу.

— А все-таки? Тридцять? Сорок? П'ятдесят?

— Майже. Тридцять вісім.

— Ого! На вигляд ви значно молодший.

Іполит Матвійович відчув себе щасливим.

— Коли я матиму щастя знову вас побачити? — запитав Іполит Матвійович в ніс.

Лізі стало дуже соромно. Вона засовалася в кріселку і занудьгувала.

— Куди це товариш Бендер зник? — запитала вона тоненьким голосом.

— Так коли ж? — спитав Вороб'янінов нетерпляче. — Коли і де ми побачимось?

— Ну, я не знаю. Коли хочете.

— Сьогодні можна?

— Сьогодні?

— Благаю вас.

— Ну, гаразд. Хай сьогодні. Заходьте до нас.

— Ні, стрінемося десь на повітрі. Тепер така прекрасна година. Знаєте вірші: «Это май-баловник, это май-чародей веет свежим своим опахалом»?

— Це Жарова вірші?

— М-м… Здається. Так сьогодні? Де ж саме?

— Який ви чудний! Де хочете. Хочете — біля вогнетривкої шафи? Знаєте? Коли стемніє…

Ледве Іполит Матвійович устиг поцілувати Лізину руку, що він зробив вельми урочисто, з трьома паузами, як повернувся Остап. Остап був дуже діловитий.

— Пробачте, мадемуазель, — сказав він швидко, — але ми з приятелем не зможемо вас проводжати. Трапилось невеличке, але дуже важливе дільце. Нам треба негайно піти в одне місце.

Іполитові Матвійовичу перехопило дух.

— До побачення, Єлизавето Петрівно, — сказав він поквапно — даруйте, даруйте, даруйте, але ми страшенно поспішаємо.

І компаньйони втекли, залишивши здивовану Лізу в кімнаті, рясно обставленій гамбсівськими меблями.

— Якби не я, — сказав Остап, коли вони спускалися сходами, — ні чорта б не вийшло. Моліться на мене! Моліться, моліться, не бійтесь, голова не одірветься! Слухайте! Ваші меблі музейного значення не мають. Їм місце не в музеї, а в казармі штрафного батальйону. Ви задоволені з цієї ситуації?

— Що за глум! — скрикнув Вороб'янінов, що почав був звільнятись з-під ярма могутнього інтелекту сина турецько-підданого.

— Мовчання, — холодно сказав Остап, — ви не знаєте, що робиться. Коли ми зараз не захопимо наші меблі — кінець. Ніколи нам їх не побачити. Щойно я мав у конторі важку розмову із завідувачем цього історичного звалища.

— Ну, і що ж? — закричав Іполит Матвійович. — Що ж сказав вам завідувач?

— Сказав все, що треба. Не хвилюйтесь. «Скажіть, — запитав я його, — чим пояснити, що тут немає всіх надісланих вам за ордером меблів із Старгорода?» Запитав я, зрозуміла річ, ґречно, в товариському тоні. «Які це меблі? — питає він— У мене в музеї таких фактів не спостерігається». Я йому одразу ордери підсунув. Він поліз у книги. Шукав півгодини і нарешті повертає. Ну, як ви собі уявляєте? Де ці меблі?

— Пропали? — пискнув Вороб'янінов.

— Уявіть собі, ні. Уявіть собі, що під час такого кавардаку вони уціліли. Як я вам уже говорив, музейного значення вони не мають. Їх звалили на склад, і тільки вчора, зауважте собі, вчора, через сім років (вони лежали на складі сім років!) їх надіслано в аукціон на продаж. Аукціон Головнауки. І, якщо їх не купили вчора або сьогодні вранці, вони наші! Ви задоволені?

— Скоріше! — закричав Іполит Матвійович.

— Візник! — заволав Остап.

Вони сіли не торгуючись.

— Моліться на мене, моліться! Не бійтесь, гофмаршале! Вино, жінки і карти нам забезпечені. Тоді разрахуємось і за голубий жилет.

До пасажу, на Петровці, де містився аукціонний зал, концесіонери вбігли бадьорі, немов жеребці.

У першій же кімнаті аукціону вони побачили те, що так довго шукали. Усі десять стільців Іполита Матвійовича стояли вздовж стіни на своїх гнутих ніжках. Навіть оббивка на них не потемніла, не злиняла, не зіпсувалася. Стільці були свіжі і чисті, немов щойно вийшли з-під догляду дбайливої Клавдії Іванівни.

— Вони? — запитав Остап.

— Боже, боже, — повторював Іполит Матвійович, — вони, вони. Вони самі. Цього разу жодного сумніву.

— На всяк випадок перевіримо, — сказав Остап, намагаючись бути спокійним.

Він підійшов до продавця:

— Скажіть, ці стільці, здається, з меблевого музею?

— Ці? Ці — так.

— А їх продають?

— Продають.

— Яка ціна?

— Ціни ще нема. Вони у нас ідуть з аукціону.

— Ага. Сьогодні?

— Ні. Сьогодні торг уже кінчився. Завтра з п'ятої години.

— А зараз їх не продають?

— Ні. Завтра з п'ятої години.

Так, одразу ж, піти од стільців було неможливо.

— Дозвольте, — пробелькотів Іполит Матвійович, — оглянути. Можна?

Концесіонери довго розглядали стільці, сідали на них, оглядали пристойності ради й інші речі. Вороб'янінов сопів і весь час підштовхував Остапа ліктем.

— Моліться на мене! — шепотів Остап. — Моліться, предводителю.

Іполит Матвійович ладен був не тільки молитись на Остапа, ба навіть цілувати підметки його малинових штиблетів.

— Завтра, — говорив він, — завтра, завтра, завтра. Йому хотілося співати.

Розділ XIX Балотування по-європейськи

Тим часом як друзі провадили культурно-освітній спосіб життя, відвідували музеї і робили аванси дівчатам, у Старгороді, на вулиці Плеханова, подвійна вдова Грицацуєва, жінка дебела і утла, радилась і конспірувала із своїми сусідками. Усі гуртом розглядали залишену Бендером записку і навіть підносили її до світла. Але водяних знаків на ній не було, а якби вони й були, то й тоді таємничі кривульки незрівнянного Остапа не стали б ясніші.

Минуло три дні. Обрій залишався чистим. Ні Бендер, ні чайне ситечко, ні дутий браслетик, ні стілець не повертались. Усі живі й неживі речі пропали в найзагадковіший спосіб.

Тоді вдова вжила радикальних заходів. Вона пішла до контори «Старгородської правди», і там їй в одну мить скомпонували об'яву:

— Це ваш син? — співчутливо запитали в конторі.

— Чоловік він мені! — відповіла, страждальниця, закриваючи лице хусткою.

— Ах, чоловік!

— Законний. А що?

— Та нічого. Ви б до міліції все-таки звернулися.

Вдова перелякалась. Міліції вона боялася. Двозначні погляди проводжали вдову до порога.

Тричі прозвучав заклик зі сторінок «Старгородської правди». Але мовчала велика країна. Не знайшлось осіб, що знають місцеперебування брюнета в жовтих черевиках. Ніхто не приходив одержати пристойну винагороду. Поміж сусідками пішли пересуди.

Чоло вдови день у день хмурнішало. І дивна річ: чоловік мигнув, як ракета, потягши за собою в чорне небо гарний стілець і сімейне ситечко, а вдова все кохала його. Хто може зрозуміти серце жінки, особливо жінки-вдови?

До трамвая в Старгороді уже звикли і сідали в нього без жодного страху. Кондуктори кричали свіжими голосами: «Місць нема», і все йшло так, наче трамвай був у місті ще за Володимира Красне Сонечко. Інваліди всіх груп, жінки з дітьми і Віктор Михайлович Полєсов сідали у вагони з передньої площадки. На крик: «Беріть квитки!» — Полєсов поважно говорив: «Річний», — і залишався поруч вагоновода. Річного квитка у нього не було і бути не могло.

Перебування Вороб'янінова і великого комбінатора залишило в місті глибокий слід.

Змовники пильно берегли довірену їм таємницю. Мовчав навіть Віктор Михайлович, хоч йому так кортіло викласти першому стрічному секрети, що хвилювали його. Однак, згадуючи могутні плечі Остапа, Полєсов терпів. Розраду він мав тільки в розмовах з ворожкою.

— А як ви гадаєте, Олено Станіславівно, — говорив він, — чим пояснити відсутність наших керівників?

Олену Станіславівну це теж вельми цікавило, але вона не мала жодних відомостей.

— А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно, — вів далі невгамовний слюсар, — що вони виконують тепер особливе завдання?

Ворожка була певна, що так воно і є. Тієї самої думки був, очевидно, й папуга в червоних спідніх. Він дивився на Полєсова своїм круглим розумним оком, неначе кажучи: «Дай насіння, і я тобі зараз усе розповім. Вікторе, ти будеш губернатором. Тобі підлягатимуть усі слюсарі. А двірник будинку № 5 так і залишиться двірником, зарозумілим хамом».

— А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно, що нам треба провадити роботу далі? Все-таки не можна сидіти, згорнувши руки!

Ворожка погодилась і зауважила:

— А правда ж, Іполит Матвійович герой!

— Герой, Олено Станіславівно! Ясно. А цей бойовий офіцер з ним? Діловий чоловік! Як хочете, Олено Станіславівно, а справа так стояти не може. Рішуче не може.

І Полєсов почав діяти. Він робив регулярні візити всім членам таємного товариства «Меча й рала», особливо допікаючи обережному власникові одеської бубличної артілі «Московські баранки» громадянинові Кислярському. Угледівши Полєсова, Кислярський чорнів. А слова про потребу діяти доводили полохливого бубличника до шаленства.

Наприкінці тижня всі зібрались у Олени Станіславівни в кімнаті з папугою. Полєсов кипів.

— Ти, Вікторе, не бульбочи, — говорив йому розсудливий Дядьєв, — чого ти цілісінькими, днями по місту ганяєш?

— Треба діяти! — кричав Полєсов.

— Діяти треба, а от кричати притьмом не треба. Я, панове, от як собі все це уявляю. Якщо Іполит Матвійович сказав — діло святе. І, я так думаю, ждати нам лишилося недовго. Як все це відбуватиметься, нам і знати не треба: на те є військові люди. А ми частина цивільна — представники міської інтелігенції і купецтва. Яке наше завдання? Бути напоготові. Є у нас що-небудь? Центр у нас є? Нема. Хто стане на чолі міста? Нікого нема. А це, панове, найголовніше. Англійці, панове, з більшовиками, здається, далі церемонитись не будуть. Це нам перша ознака. Все зміниться, панове, і дуже швидко. Запевняю вас.

— Ну, в цьому і ми не маємо сумніву, — сказав Чарушников, надимаючись.

— І чудово, що не маєте сумніву. Якої ви думки, пане Кислярський? І ви, молоді люди?

Вигляд Нікеші і Владі свідчив про певність швидкої переміни. А Кислярський, зрозумівши зі слів глави торговельної фірми «Швидкоупак», що йому не доведеться брати безпосередньої участі в збройних сутичках, радісно підтакнув.

— Що ж нам тепер робити? — нетерпляче запитав Віктор Михайлович.

— Заждіть, — сказав Дядьєв, — беріть приклад із супутника пана Вороб'янінова. Яка спритність! Яка обережність! Ви помітили, як він швидко перевів справу на допомогу безпритульним? Так треба діяти і нам. Ми тільки допомагаємо дітям. Отже, панове, намітимо кандидатури!

— Іполита Матвійовича Вороб'янінова ми пропонуємо в предводителі дворянства! — гукнули молоді люди Нікеша і Владя.

Чарушников поблажливо закашлявся.

— Куди там! Він щонайменше міністром буде. А то бери й вище — диктатором!

— Та що ви, панове, — сказав Дядьєв, — предводитель — діло десяте! Про губернатора нам треба думати, а не про предводителя. Почнімо з губернатора. Я гадаю…

— Пана Дядьєва! — захоплено скрикнув Полєсов. — Кому ж іще взяти кермо влади над всією губернією?

— Мене дуже тішить ваше довір’я… — почав Дядьєв.

Але тут виступив раптом зашарілий Чарушников:

— Це питання, панове, — сказав він надсадно, — слід би провентилювати.

На Дядьєва він уникав дивитися.

Власник «Швидкоупаку» гордо розглядав свої чоботи з налиплими на них дерев'яними стружками.

— Я не заперечую, — мовив він, — давайте пробалотуємо. Закритим голосуванням чи одкритим?

— Нам по-радянському не треба, — ображено сказав Чарушников, — давайте голосувати по-чесному, по-європейськи — закрито.

Голосували папірцями. За Дядьєва було подано чотири записки. За Чарушникова — дві. Хтось утримався. З обличчя Кислярського було видно, що це він. Йому не хотілося псувати взаємини з майбутнім губернатором, хоч би хто ним був.

Коли Полєсов з дрожем у голосі оповістив наслідки чесного європейського балотування, в кімнаті запала важка мовчанка. На Чарушникова уникали дивитися. Нещасливий кандидат у губернатори сидів наче обпльований.

Олені Станіславівні було дуже шкода його. Це вона голосувала за нього.

Другий голос Чарушников, досвідчений у виборчих справах, подав за себе сам. Добра Олена Станіславівна одразу ж сказала:

— А на міського голову я пропоную обрати все-таки мосьє Чарушникова.

— Чому ж — все-таки? — промовив великодушний губернатор. — Не все-таки, а саме його і нікого іншого. Громадська діяльність пана Чарушникова нам добре відома.

— Просимо, просимо! — закричали всі.

— Отже, обрання затверджується?

Обпльований Чарушников ожив і навіть запротестував:

— Ні, ні, панове, я прошу пробалотувати. Міського голову навіть скорше треба балотувати, аніж губернатора. Якщо ви, панове, хочете виявити мені довір'я, то, будь ласка, дуже прошу вас, пробалотуйте!

У порожню цукерничку посипались папірці.

— Шість голосів «за», — сказав Полєсов, — і один утримався.

— Вітаю вас, пане голово! — сказав Кислярський, з обличчя якого було видно, що утримався він і цього разу. — Вітаю вас!

Чарушников заяснів.

— Тепер треба освіжитись, ваше превосходительство, — сказав він Дядьєву. — Злітайте-но, Полєсов, у «Жовтень». Гроші є?

Полєсов зробив рукою таємничий жест і побіг. Вибори на якийсь час припинили і продовжували їх уже за вечерею.

На попечителя шкільного округу намітили колишнього директора дворянської гімназії, нині букініста, Распопова. Його дуже хвалили. Тільки Владя, що випив три чарки горілки, несподівано запротестував:

— Його не можна обирати. Він мені на випускному іспиті двійку з логіки поставив.

На Владю напалися.

— У таку рішучу годину, — закричали йому, — не можна думати про власне добро. Подумайте про вітчизну.

Владю так швидко загітували, що навіть він сам голосував за свого мучителя. Распопов був обраний усіма голосами, окрім одного, що утримався.

Кислярському запропонували пост голови біржового комітету. Він проти цього не заперечував, але під час голосування на всяк випадок утримався.

Перебираючи знайомих і родичів, вибрали: поліцмейстера, завідувача пробірної палати, акцизного, податкового і фабричного інспектора; заповнили вакансії окружного прокурора, голови, секретаря і членів суду; намітили голів земської і купецької управи, дитячої опіки і нарешті, міщанської управи. Олену Станіславівну обрано на попечительку товариства «Крапля молока» і «Біла квітка». Нікешу і Владю призначено, зважаючи на їхню молодість, на чиновників особливих доручень при губернаторі.

— Доз-звольте! — вигукнув раптом Чарушников. — Губернатору аж цілих два чиновники! А мені?

— Міському голові, — м'яко сказав губернатор, — чиновників особливих доручень за штатами не належить.

— Ну, тоді секретаря.

Дядьєв погодився. Пожвавішала і Олена Станіславівна.

— Чи не можна було б, — сказала вона сором'язливо, — тут у мене є один молодий чоловік, Дуже милий і вихований хлопець. Син мадам Черкесової… Дуже, дуже милий, дуже здібний… Він нині безробітний. На біржі праці зареєстрований. У нього є навіть білет. Його обіцяли цими днями влаштувати в спілці… Чи не можете ви взяти його до себе? Мати буде дуже вдячна.

— Я гадаю, можна буде, — милостиво сказав Чарушников, — як ви дивитесь на це, панове? Гаразд. Загалом, я думаю, влаштуємо.

— Що ж, — зауважив Дядьєв, — здається, в загальних рисах… все? Все начебто?

— А я? — пролунав раптом чийсь тонкий, схвильований голос.

Усі обернулись. У кутку, біля папуги, стояв прикро вражений Полєсов. У Віктора Михайловича на чорних повіках закипали сльози. Всім стало дуже совісно. Гості згадали раптом, що п'ють горілку Полєсова і що він взагалі один з головних організаторів старгородської філії «Меча і рала».

Олена Станіславівна вхопилась за скроні і злякано скрикнула.

— Вікторе Михайловичу! — застогнали всі. — Голубе! Любий! Ну, як вам не соромно? Ну, чого ви стали в кутку? Ідіть сюди зараз же!

Полєсов наблизився. Він страждав. Він не сподівався від товаришів по «Мечу і ралу» такої нечулості. Олена Станіславівна не втерпіла.

— Панове! — сказала вона, — це жах! Як ви могли забути дорогого всім нам Віктора Михайловича?

Вона підвелась і поцілувала слюсаря-аристократа в закурене чоло.

— Та невже ж, панове, Віктор Михайлович не зможе бути достойним попечителем шкільного округу або поліцмейстером?

— А, Віктор Михайлович? — запитав губернатор. — Хочете бути попечителем?

— Ну, звичайно ж, він буде прекрасним, гуманним попечителем! — підтримав міський голова, ковтаючи грибок і морщачись.

— А Распоопов? — ображено протяг Віктор Михайлович. — Ви ж уже призначили Распопова?

— Ага, справді, куди дівати Распопова?

— У брандмейстери, чи що?..

— У брандмейстери? — захвилювався раптом Віктор Михайлович.

Перед ним в одну мить постали пожежні колісниці, блиск вогнів, звуки труб і барабанне дріботіння. Заблищали сокири, загойдалися смолоскипи, земля розчахнулась, і вороні дракони помчали його на пожежу міського театру.

— Брандмейстером? Я хочу бути брандмейстером!

— Ну, от і чудово! Вітаю вас. Віднині ви брандмейстер.

— За розквіт пожежної дружини! — іронічно сказав голова біржового комітету.

На Кислярського накинулись усі:

— Ви завжди були лівим! Знаємо вас!

— Панове, який же я лівий?

— Знаємо, знаємо!..

— Лівий!

— Усі євреї ліві.

— Але, їй-богу, панове, цих жартів я не розумію.

— Лівий, лівий, не робіть з цього таємниці!

— Уночі спить і бачить уві сні Мілюкова!

— Кадет! Кадет!

— Кадети Фінляндію продали, — замимрив раптом Чарушников, — у японців гроші брали! Вірмешок розводили.

Кислярський не зніс потоку безпідставних обвинувачень. Блідий, поблискуючи очатами, голова біржового комітету ухопився за спинку стільця і дзвінким голосом сказав:

— Я завжди був октябристом і залишуся ним.

Почали розбиратись у тому, хто якій партії співчуває.

— Насамперед, панове, демократія, — сказав Чарушников, — наше міське самоврядування має бути демократичним. Але без кадетиків. Вони нам добру-таки гадючку вкинули сімнадцятого року!

— Сподіваюсь, — єхидно поцікавився губернатор, — поміж вас немає так званих соціал-демократів?

Лівіших від октябристів, яких на засіданні репрезентував Кислярський, не було нікого. Чарушников проголосив себе «центром». На крайньому правому фланзі стояв брандмейстер. Він був до такої міри правим, що навіть не знав, до якої партії належить.

Заговорили про війну.

— Не сьогодні-завтра, — сказав Дядьєв.

— Буде війна, буде.

— Раджу запаси деякі зробити, поки не пізно.

— Ви думаєте? — занепокоївся Кислярський.

— А як ви гадаєте? Ви думаєте, що під час війни можна буде що-небудь дістати? Одразу ж борошно з ринку геть! Срібні монетки — як крізь землю, папірці підуть всілякі, поштові марки, що ходять нарівні, і всяка така штука.

— Війна — справа вирішена.

— Як собі знаєте, — сказав Дядьєв, — а я всі вільні кошти кидаю на купівлю речей першої потреби.

— А ваші справи з мануфактурою?

— Мануфактура сама по собі, а борошно і цукор самі по собі. Отже, раджу і вам. Раджу настійно.

Полєсов посміхнувся:

— Як же більшовики будуть воювати? Чим? Чим вони будуть воювати? Старими гвинтівками? А повітряний флот? Мені один визначний комуніст казав, що у них — ну, як ви думаєте, скільки аеропланів?

— Штук двісті!

— Двісті? Не двісті, а тридцять два! А у Франції вісімдесят тисяч бойових літаків.

— Отак… Довели більшовики до ручки.

Розійшлись далеко за північ.

Губернатор пішов проводжати міського голову. Обидва йшли підкреслено рівно.

— Губернатор! — говорив Чарушников. — Який же з тебе губернатор, коли ти не генерал?

— Я цивільним генералом буду, а тобі заздро? Коли захочу, кину тебе в тюремний замок. Попосидиш у мене.

— Посадити мене неможливо. Я балотований, вшанований довір'ям.

— За балотованого двох небалотованих дають.

— Прош-шу зі мною не жартувати! — закричав раптом Чарушников на всю вулицю.

— Чого ж ти, дурню, кричиш? — запитав губернатор. — Хочеш в міліції ночувати?

— У міліції мені не можна ночувати, — одказав міський голова, — я радянський службовець…

Сяяла зоря. Ніч була чарівна. На Другій Радянській точилася далі суперечка губернатора з міським головою.

Розділ XX Од Севільї До Гренади

Дозвольте, а де ж панотець Федір? Де стрижений священик церкви Фрола і Лавра? Він, здається, збирався піти на Виноградну вулицю, в будинок № 34, до громадянина Брунса? Де ж цей скарбошукач в образі ангела і заклятий ворог Іполита Матвійовича Вороб'янінова, що вартує нині в темному коридорі біля вогнетривкої шафи?

Зник панотець Федір. Закрутила його лиха година. Кажуть, що бачили його на станції Попасна Донецьких залізниць. Біг він по перону з чайником окропу…

Спрага опанувала панотця Федора. Закортіло йому багатства. Понесло його по Росії за гарнітуром генеральші Попової, в якому, ніде правди діти, ні чорта нема.

Їде панотець по Росії. Тільки листи дружині пише.

ЛИСТ ПАНОТЦЯ ФЕДОРА,

що його написав він у Харкові, на вокзалі, своїй дружині в повітове місто

Кохання сушить людину. Бик реве від ярі. Півень місця собі не знайде. Предводитель дворянства втрачає апетит.

Кинувши Остапа і студента Іванопуло в трактирі, Іполит Матвійович пробрався в рожевий будиночок і став у позицію біля вогнетривкої каси. Він чув шум поїздів, що мчали в Кастілію, і плюскіт морських пароплавів.

Серце гойдалось, як маятник. У вухах цокало.

Тривога шугала по коридору. Ніщо не могло розтопити холоду вогнетривкої шафи.

У пеналах стогнали грамофони. Стояв бджолиний дзум примусів.

Одне слово, Іполит Матвійович був закоханий до найвищої міри в Лізу Калачову.

Багато людей проходило коридором повз Іполита Матвійовича, але від них тхнуло тютюном, або горілкою, або аптекою, або давнім капусняком. У темряві коридора людей можна було розпізнати тільки по запаху або по ході. Ліза не проходила. Цього Іполит Матвійович був певний. Вона не курила, не пила горілки і не носила чобіт, підбитих залізними цвяхами. Йодом або головизною тхнути від неї не могло. Від неї міг струмити тільки найніжніший запах рисової кашки або смачно приготованого сіна, яким пані Нордман-Сєверова так довго годувала славетного художника Іллю Рєпіна.

Аж ось почулись легкі, непевні кроки. Хтось ішов коридором, натикаючись на його еластичні стіни і солодко бурмочучи.

— Це ви, Єлизавето Петрівно? — запитав Іполит Матвійович зефірним голоском.

У відповідь пробасили:

— Скажіть, будь ласка, де тут живуть Пфеферкорни? Тут у пітьмі ні чорта не розбереш.

Іполит Матвійович злякано замовк. Шукач Пфеферкорнів непорозуміло зачекав відповіді і, не дочекавшись її, поповз далі.

Тільки годині о дев'ятій прийшла Ліза. Вони вийшли на вулицю, під карамельно-зелене вечорове небо.

— Куди ж ми підемо гуляти? — запитала Ліза.

Іполит Матвійович подивився на її біле світлосяйне обличчя і, замість просто сказати: «Чатую, Інезіліє, у тебе під вікном», — почав довго і нудно говорити про те, що давно не був у Москві і що Париж куди кращий за Білокамінну, котра, як не крути, залишається безсистемно розпланованим великим селом.

— Пам'ятаю я Москву, Єлизавето Петрівно, не такою. Тепер у всьому скнарість відчувається. А ми свого часу грошей не шкодували. «В житті живемо тільки раз» — є така пісенька.

Пройшли весь Пречистенський бульвар і вийшли на набережну, до храму Христа-спасителя.

За Москворіцьким мостом тяглися чорно-бурі лисячі хвости. Електричні станції Могесу диміли, наче ескадра. Трамваї перекочувались через мости. На річці снували човни. Сумно оповідала гармоніка.

Ухопившись за руку Іполита Матвійовича, Ліза розповіла йому про всі свої прикрощі. Про сварку з чоловіком, про трудне життя серед підслуховувачів-сусідів — колишніх хіміків — і про одноманітність вегетаріанського стола.

Іполит Матвійович слухав і міркував. У нім прокидалися демони. Ввижалась йому чудесна вечеря. Він дійшов висновку, що таку дівчину треба чимось приголомшити.

— Ходімте до театру, — запропонував Іполит Матвійович.

— Краще в кіно, — сказала Ліза, — в кіно дешевше.

— О! До чого тут гроші! Така ніч, і раптом якісь гроші. Уже вкрай розпалені демони, не торгуючись, посадовили парочку на візника і повезли в кіно «Аре». Іполит Матвійович був препишний. Він узяв найдорожчі квитки. А втім, до кінця сеансу не дотерпіли. Ліза звикла сидіти на дешевих місцях, поблизу, і погано бачила з дорогого тридцять четвертого ряду.

В кишені Іполита Матвійовича лежала половина суми, одержаної концесіонерами від старгородських змовників. Це були великі гроші для Вороб'янінова, який уже одвик від розкошів. Тепер, схвильований можливістю легкого кохання, він збирався засліпити Лізу широтою діапазону. Для цього він вважав себе чудесно підготованим. Він з гордістю згадав, як легко полонив колись серце прекрасної Олени Боур. Звичка витрачати гроші легко й помпезно була йому властива. Вихованістю й умінням провадити розмови з першою-ліпшою Дамою він славився в Старгороді. Йому здалося смішним витратити всю свою старорежимну елегантність заради перемоги над маленьким радянським дівчам, яке нічого ще до пуття не бачило і не знало.

Після недовгих умовлянь Іполит Матвійович повіз Лізу в «Прагу», зразкову їдальню МССТ^[3] — «найкраще місце в Москві», — як говорив йому Бендер.

«Прага» вразила Лізу безліччю дзеркал, світла і квітів. Лізі це можна було пробачити: вона ніколи ще не ступала на поріг великих зразково-показових ресторанів. Але дзеркальний зал зовсім несподівано вразив і Іполита Матвійовича. Він одстав, забув ресторанний побут. Тепер йому було страшенно соромно за свої баронські чоботи з квадратними носами, штучні довоєнні штани і місяцесяйний жилет, усіяний срібними зірками.

Обоє збентежились і завмерли перед очима усієї досить строкатої публіки.

— Ходімте туди, в куток, — запропонував Вороб'янінов, хоча біля самої естради, де оркестр витирликував чергове попурі з «Баядерки», були вільні столики.

Почуваючи, що на неї всі дивляться, Ліза швидко погодилась. За нею сором'язно попрямував світський лев і покоритель жінок Вороб'янінов. Потерті штани світського лева звисали з худого зада мішечком. Покоритель жінок згорбився і, щоб побороти ніяковість, почав протирати пенсне.

Ніхто не підійшов до столу. Цього Іполит Матвійович не сподівався. І він, замість галантно розмовляти з своєю дамою, мовчав, нудився, несміливо стукотів попільничкою по столу і без угаву прокашлювався. Ліза з цікавістю дивилася увсебіч, мовчанка ставала неприродною. Але Іполит Матвійович не міг мовити й слова. Він забув, що саме він завжди говорив у таких випадках.

— Будь ласка! — волав він до працівників нархарчу, що пролітали мимо.

— Зараз! — кричали офіціанти на ходу.

Нарешті карточку принесено. Іполит Матвійович з почуттям полегшення занурився в неї.

— Однак, — пробурмотів він, — телячі котлети — два двадцять п'ять, філе — два двадцять п'ять, горілка — п'ять карбованців.

— За п'ять карбованців великий графин, — повідомив офіціант, нетерпляче оглядаючись.

«Що зі мною? — вжахнувся Іполит Матвійович. — Я стаю смішним».

— От, будь ласка, — звернувся він до Лізи із запізнілою ґречністю, — будь ласка, виберіть. Що ви будете їсти?

Лізі було совісно. Вона бачила, як гордо дивився офіціант на її супутника, і розуміла, що робить він щось не те.

— Я зовсім не хочу їсти, — сказала вона тремтячим голосом. — Або ось що… Скажіть, товаришу, чи немає у вас чого-небудь вегетаріанського?

Офіціант почав тупцювати, як кінь.

— Вегетаріанського не держимо. Хіба омлет з шинкою?

— Тоді от що, — сказав Іполит Матвійович, зважившись, — дайте нам сосисок. Адже ви будете їсти сосиски, Єлизавето Петрівно?

— Буду.

— Так от. Сосиски. Оці, по карбованцю двадцять п'ять. І пляшку горілки.

— У графинчику буде.

— Тоді — великий графин.

Працівник нархарчу глянув на беззахисну Лізу прозорими очима.

— Горілку чим будете закусювати? Ікри свіжої? Сьомги? Розтягайчиків?

У грудях Іполита Матвійовича продовжував шаленіти діловод загсу.

— Не треба, — з неприємною грубістю сказав він. — Почому у вас огірки солоні? Ну, гаразд, дайте два.

Офіціант побіг, і за столиком знов запанувала мовчанка. Першою заговорила Ліза:

— Я тут ніколи не була. Тут дуже приємно.

— Та-ак, — протяг Іполит Матвійович, підраховуючи вартість замовленого.

«Нічого, — думав він, — вип'ю горілки — розгуляюсь. А то, справді, ніяково якось».

Але коли випив горілки і закусив огірком, то не розгулявся, а спохмурнів ще дужче. Ліза не пила. Вимушеність не зникла. А тут іще до столика підійшов чоловік і, ласкаво поглядаючи на Лізу, запропонував купити квітів.

Іполит Матвійович удав, ніби він не бачить усатого квіткаря, але той не відходив. Говорити при ньому компліменти було аж ніяк не можна.

На якийсь час виручила концертна програма. На естраду вийшов дебелий мужчина у візитці і лакових туфлях.

— Ну, от ми знов зустрілися з вами, — розв'язно сказав він у публіку. — Наступним номером нашої концертної програми виступить всесвітня виконавиця російських народних пісень, широко відома в Мар'їній Рощі, Варвара Іванівна Годлевська. Варваро Іванівно! Будь ласка!

Іполит Матвійович пив горілку і мовчав. А що Ліза не пила і весь час поривалася додому, треба було поспішати, щоб випити весь графин.

Коли на сцену на зміну співачці, відомій у Мар'їній Рощі, вийшов куплетист у рубчастій оксамитній толстовці і заспівав:

Іполит Матвійович уже добре-таки захмелів і, разом з усіма відвідувачами зразкової їдальні, яких він ще півгодини тому мав за грубіянів і скнарих радянських бандитів, заляскав у такт долонями і почав підспівувати:

Він часто зривався на ноги і, не пробачившись, прямував до вбиральні. Сусідні столики вже називали його дядею і принаджували до себе на кухоль пива. Але він не йшов. Він став раптом гордий і підозріливий. Ліза рішуче встала з-за столу:

— Я піду. А ви залишайтесь. Я сама дійду.

— Ні, як же так? Як дворянин, не можу допустити! Сеньйор! Рахунок! Ха-ми!..

На рахунок Іполит Матвійович дивився довго, похитуючись на стільці…

— Дев'ять карбованців двадцять копійок? — бурмотів він. — Може, вам ще дати ключ од квартири, де гроші лежать?

Кінчилося тим, що Іполита Матвійовича звели вниз, обережно взявши під руки. Ліза не могла втекти, бо номерок від гардероба був у великосвітського лева.

У першому ж провулку Іполит Матвійович навалився на Лізу плечем і почав хапати її руками. Ліза мовчки одбивалась.

— Слухайте! — говорила вона. — Слухайте! Слухайте!

— Поїдьмо в номери! — переконував Вороб'янінов.

Ліза ледве звільнилась і, не примірявшись, ударила покорителя жінок кулачком у ніс. Одразу ж упало пенсне із золотою дужкою і, потрапивши під квадратний носок баронських чобіт, розкрошилося з хруском.

Ліза, захлинаючись од сліз, побігла Срібним провулком до себе додому.

Засліплений Іполит Матвійович дрібно потрюхикав у протилежний бік з криком:

— Держи злодія!

Потім він довго плакав і, ще плачучи, купив у бабусі всі її бублики разом з кошиком. Він вийшов на Смоленський ринок, порожній і темний, і довго походжав там то туди, то сюди, розкидаючи бублики, як сіяч кидає зерно. При цьому він немузикально кричав:

Потім Іполит Матвійович подружив з козир-візником, розкрив перед ним усю душу і плутано розповів про діаманти.

— Веселий ви, пане! — вигукнув візник.

Іполит Матвійович справді розвеселився. Як видно, його веселощі мали до певної міри недозволений характер, бо годині об одинадцятій ранку він прокинувся у відділенні міліції. З двохсот карбованців, якими він так ганебно почав ніч насолоди й утіх, при ньому залишилось тільки дванадцять.

Йому здавалося, що він умирає. Болів поперек, нила печінка, а на голову, він почував, йому наділи свинцевий казанок. Але найжахливіше було те, що він зовсім не пам'ятав, де і як він міг витратити такі великі гроші. По дорозі додому довелось зайти до оптика і вставити в оправу пенсне нові скельця.

Довго, здивовано розглядав Остап змордовану постать Іполита Матвійовича, але нічого не сказав. Він був холодний і готовий до боротьби.

Розділ XXI Екзекуція

Аукціонний торг розпочинався о п'ятій годині. Оглядати речі дозволялося громадянам з четвертої. Друзі прибули о третій і цілу годину розглядали машинобудівну виставку, що містилася тут же поряд.

— Схоже на те, — сказав Остап, — що уже завтра ми зможемо, коли захочемо, купити цей паровозик. Шкода, що ціни не прописано. Приємно все-таки мати власний паровоз.

Іполит Матвійович нудився. Тільки стільці могли його потішити.

Од них він одійшов тільки тоді, коли на кафедру піднявся аукціоніст в картатих штанах «століття» і бороді, що падала на толстовку російського коверкоту.

Концесіонери сіли на місця в четвертім ряду праворуч. Іполит Матвійович почав дуже хвилюватись. Йому здавалось, що стільці продаватимуть зараз же. Але вони стояли сорок третім номером, і в продаж пішов спочатку звичайний аукціонний дріб'язок і непотріб: розрізнені гербові сервізи, соусник, срібний підсклянник, пейзаж художника Петуніна, бісерний ридикюль, зовсім новий пальник від примуса, бюстик Наполеона, полотняні бюстгальтери, гобелен «Мисливець стріляє диких качок» та інші дурниці.

Доводилося терпіти і ждати. Ждати було дуже, важко: всі стільці перед очима; мета була близька, її можна було дістати рукою.

«А великий тут знявся б шухер, — подумав Остап, оглядаючи аукціонну публіку, — коли б довідались, який огірочок будуть сьогодні продавати в образі цих стільців».

— Фігура «Правосуддя»! — проголосив аукціоніст. — Бронзова. Зовсім ціла. П'ять карбованців. Хто більше? Шість з половиною, праворуч, в кінці — сім. Вісім карбованців, в першім ряду, прямо. Другий раз, вісім карбованців, прямо. Третій раз, в першім ряду, прямо.

До громадянина з першого ряду одразу ж помчала панночка з квитанцією на одержання грошей.

Стукав молоточок аукціоніста. Продавались попільнички з палацу, скло баккара, пудрениця фарфорова.

Час тягся до болю повільно.

— Бронзовий бюстик Олександра Третього. Може правити за прес-пап'є. Більше, здається, ні на що не придатний. Іде із запропонованої ціни бюстик Олександра Третього.

Серед публіки засміялись.

— Купіть, предводителю, — ущипливо кинув Остап, — ви, здається, любите.

Іполит Матвійович не зводив очей із стільців і мовчав.

— Нема охочих? Знімається з торгу бронзовий бюстик Олександра Третього. Фігура «Правосуддя». Здається, париста до щойно купленої. Василю, покажіть публіці «Правосуддя». П'ять карбованців. Хто більше?

У першім ряду прямо почулося сопіння. Очевидно, громадянинові хотілося мати «Правосуддя» в повному складі.

— П'ять карбованців — бронзове «Правосуддя»!

— Шість! — виразно сказав громадянин.

— Шість карбованців, прямо. Сім. Дев'ять карбованців, вкінці праворуч.

— Дев'ять з половиною, — тихо сказав аматор «Правосуддя», підносячи руку.

— З половиною, прямо. Другий раз, з половиною, прямо. Третій раз, з половиною.

Молоточок спустився. На громадянина з першого ряду налетіла панночка.

Він заплатив і поплентався до другої кімнати одержати свою бронзу.

— Десять стільців з палацу! — сказав раптом аукціоніст.

— Чому з палацу? — тихо ахнув Іполит Матвійович.

Остап розсердився:

— Та йдіть ви к чорту! Слухайте і не рипайтесь!

— Десять стільців з палацу. Горіхові. Епохи Олександра Другого. Цілком справні. Роботи меблевої майстерні Гамбса. Василю, подайте один стілець під рефлектор.

Василь так грубо потяг стілець, що Іполит Матвійович підскочив.

— Та сядьте ви, ідіот проклятий, і де він взявся на мою голову! — зашипів Остап. — Сядьте, я вам кажу!

У Іполита Матвійовича зарухалась нижня щеепа. Остап зробив стійку. Очі йому заясніли.

— Десять стільців горіхових. Вісімдесят карбованців.

Зал пожвавішав. Продавалась річ, потрібна у господарстві. Одна по одній вискакували руки. Остап був спокійний.

— Чого ж ви не торгуєтесь? — напався на нього Вороб'янінов.

— Ідіть геть, — одказав Остап, зціпивши зуби.

— Сто двадцять карбованців, позаду. Сто тридцять п'ять, там же. Сто сорок.

Остап спокійно повернувся спиною до кафедри і глузливо посміхаючись почав розглядати своїх конкурентів.

Аукціон був у розпалі. Вільних місць уже не було. Якраз позаду Остапа дама, порадившись з чоловіком, поласилась на стільці («Чудові півкріселка! Напрочуд гарна робота! Саню! З палацу ж!») і підняла руку.

— Сто сорок п'ять, у п'ятім ряду праворуч. Раз.

Зал погас. Надто дорого.

— Сто сорок п'ять. Два.

Остап байдужно розглядав ліпний карниз. Іполит Матвійович сидів, похнюпившись, і ледь-ледь подригував.

— Сто сорок п'ять. Три…

Але, перше ніж чорний лакований молоточок ударив об фанерну кафедру, Остап повернувся, кинув догори руку і тихо сказав:

— Двісті.

Всі голови повернулись у бік концесіонерів. Картузи, кепки, кашкети й капелюхи зарухались. Аукціоніст підняв збуджене обличчя і глянув на Остапа.

— Двісті, раз, — сказав він, — двісті, в четвертім ряду праворуч, два. Нема більше охочих торгуватися? Двісті карбованців, гарнітур горіховий з палацу з десяти предметів. Двісті карбованців — три, в четвертім ряду праворуч.

Рука з молоточком повисла над кафедрою.

— Мамо! — сказав Іполит Матвійович голосно.

Остап, рожевий і спокійний, посміхався. Молоточок упав, бренькнувши небесним звуком.

— Продано, — сказав аукціоніст. — Панночко! У четвертім ряду праворуч.

— Ну, директоре, ефектно? — запитав Остап. — Що б, цікаво знати, ви робили без технічного керівника?

Іполит Матвійович щасливо ухнув. До них риссю наближалась панночка.

— Ви купили стільці?

— Ми! — скрикнув Іполит Матвійович, що довгий час стримував себе. — Ми, ми. Коли їх можна буде взяти?

— А коли хочете. Хоч зараз!

Мотив: «Никаєте, туди-сюди блукаєте» шалено стрибав у голові Іполитові Матвійовичу. «Наші стільці, наші, наші, наші!» Про це кричав увесь його організм: «Наші!» — кричала печінка, «Наші!» — в тон підтверджувала сліпа кишка.

Він так зрадів, що у нього у вельми несподіваних місцях застукотіли пульси. Все це вібрувало, гойдалось і тріщало під навалою нечуваного щастя. Перед очима манячив, наближаючись до Сен-Готарду, поїзд. На одкритій площадці останнього вагона стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов у білих штанах і курив сигару. Едельвейси тихо падали йому на голову, знов прикрашену блискучою алюмінієвою сивизною. Він мчав в Едем.

— А чому ж двісті тридцять, а не двісті? — почув Іполит Матвійович.

Це говорив Остап, крутячи в руках квитанцію.

— Сюди зараховано п'ятнадцять процентів комісійного збору, — одказала панночка.

— Ну, нічого не вдієш! Беріть!

Остап витяг портмоне, відрахував двісті карбованців і повернувся до головного директора підприємства:

— Викладайте тридцять карбованців, голубе, та мерщій: не бачите — дамочка жде. Ну?

Іполит Матвійович не зробив жодного руху, щоб дістати гроші.

— Ну? Що ж ви на мене дивитесь, як солдат на вошу? Очманіли від щастя?

— У мене немає грошей, — пробурмотів нарешті Іполит Матвійович.

— У кого нема? — запитав Остап дуже тихо.

— У мене.

— А двісті карбованців?!

— Я… м-м-м… з-загубив.

Остап глянув на Вороб'янінова, швидко оцінив мерхлість його обличчя, зелень щік і збухлі мішки під очима.

— Дайте гроші! — прошепотів він з ненавистю. — Стара наволоч!

— Так ви будете платити? — запитала панночка.

— Одну хвилиночку, — сказав Остап, чарівно посміхаючись, — маленька заминка.

Була ще крихітна надія. Можна було умовити заждати з грошима.

Тут Іполит Матвійович, отямившись, розбризкуючи слину, увірвався в розмову.

— Дозвольте! — загаласував він. — Чому комісійний збір? Ми нічого не знаємо про такий збір! Треба попереджати. Я відмовляюсь платити ці тридцять карбованців.

— Гаразд, — сказала панночка лагідно. — Я зараз усе влаштую.

Взявши квитанцію, вона понесла до аукціоніста і сказала йому кілька слів. Аукціоніст одразу ж підвівся. Борода його виблискувала під світлом електричних ламп.

— За правилами аукціонного торгу, — дзвінко заявив він, — особа, що відмовляється сплатити повну суму за куплену річ, повинна залишити зал. Торг на стільці скасований.

Здивовані друзі сиділи непорушно.

— Прошу вас! — сказав аукціоніст.

Ефект був надзвичайний. Серед публіки злобно сміялись. Остап все-таки не вставав. Таких ударів він не зазнавав давно.

— Про-шшу вас!

Аукціоніст співав голосом, що не допускав ніяких заперечень.

Сміх у залі підскочив ще вище.

І вони пішли. Рідко хто виходив з аукціонного залу з таким гірким почуттям. Першим ішов Вороб'янінов. Зігнувши прямі кістляві плечі, в підкороченому піджачку і недоладних баронських чоботах, він ішов, як журавель, почуваючи за собою теплий, дружній погляд великого комбінатора.

Концесіонери зупинились у кімнаті, сусідній з аукціонним залом. Тепер вони могли дивитися на торг тільки крізь скляні двері. Вхід туди був уже заборонений. Остап дружньо мовчав.

— Що за обурливі порядки, — полохливо забурмотів Іполит Матвійович, — справжнісіньке неподобство! У міліцію на них треба скаржитись.

Остап мовчав.

— Ні, справді, це ч-чорт зна що таке! — шаленів Вороб'янінов. — Деруть з трудящих утридорога. Їй-богу… За якісь потерті-перетерті десять стільців двісті тридцять карбованців. З глузду з'їхати можна.

— То правда, — дерев'яно сказав Остап.

— Правда? — перепитав Вороб'янінов. — З глузду з'їхати можна!

— Можна.

Остап підійшов до Вороб'янінова впритул і, оглянувшись в усі боки, дав предводителеві короткого, дужого і непомітного для стороннього ока стусана у бік.

— От тобі міліція! От тобі дорожнеча стільців для трудящих усіх країн! От тобі нічні прогулянки до дівчат! От тобі сивина в бороду! От тобі біс у ребро!

Іполит Матвійович за весь час екзекуції не зронив жодного звуку.

Збоку могло видатись, що шанобливий син розмовляє з батьком, тільки батько занадто жваво трясе головою.

— Ну, тепер геть з-перед моїх очей!

Остап повернув спину до директора підприємства і почав дивитися в аукціонний зал. За хвилину він оглянувся. Іполит Матвійович все ще стояв позаду виструнчившись.

— О, то ви ще тут, душа товариства? Геть! Ну?

— Това-аришу Бендер, — благально мовив Вороб'янінов. — Товаришу Бендер!

— Іди! Іди! І до Іванопуло не приходь! Вижену!

— Това-аришу Бендер!

Остап не оглянувся. У залі сталася подія, яка так зацікавила Бендера, що він прочинив двері і почав прислухатися.

— Все пропало! — пробурмотів він.

— Що пропало? — запобігливо спитав Вороб'янінов.

— Стільці окремо продають, от що. Може, хочете придбати? Будь ласка. Я вас не держу. Тільки навряд чи пустять вас. Та й грошей у вас, здається, не густо.

А тим часом в аукціонному залі відбувалось ось що: аукціоніст, відчувши, що вибити з публіки двісті карбованців одразу не вдасться (надто велика сума для дрібноти, що залишилася в залі), вирішив добути ці двісті карбованців шматками. Стільці знову пішли в торг, але уже розбиті на партії.

— Чотири стільці з палацу. Горіхові. М'які. Роботи Гамбса. Тридцять карбованців. Хто більше?

До Остапа швидко повернула вся його рішучість і холоднокровність.

— Ну, ви, дамський улюбленець, стійте тут і нікуди не рипайтесь. Я за п'ять хвилин прийду. А ви тут дивіться, хто і що. Щоб жоден стілець не втік.

У голові Бендера склався план, єдино можливий за тих тяжких умов, в яких вони опинилися.

Він вибіг на Петровку, попрямував до найближчого асфальтового казана і розпочав ділову розмову з безпритульними.

Він, як і обіцяв, вернув до Іполита Матвійовича через п'ять хвилин. Безпритульні стояли напоготові біля входу в аукціон.

— Продають, продають, — зашепотів Іполит Матвійович. — чотири і два уже продали.

— Це ви удружили, — сказав Остап, — радійте. У руках все було, розумієте — в руках. Та хіба ви можете це зрозуміти?

У залі лунав скрипучий голос, дарований від природи самим тільки аукціоністам, круп'є і склярам.

— З половиною, ліворуч. Три. Ще один стілець із палацу. Горіховий. Цілком справний. З половиною, прямо. Раз — з половиною, прямо.

Три стільці були продані поодинці. Аукціоніст оголосив продаж останнього стільця. Злоба душила Остапа. Він знову напався на Вороб'янінова. Образливі репліки його були сповнені гіркоти. Хто знає, до чого дійшов би Остап у своїх сатиричних вправах, якби його не урвав мужчина в костюмі лодзінських коричневих тонів, швидко підійшовши до них. Він розмахував пухкими руками, нахилявся, підскакував і відскакував, наче грав у теніс.

— А скажіть, — поквапно запитав він Остапа, — тут справді аукціон? Так? Аукціон? І тут справді продають речі? Чудово!

Незнайомий одскочив, і на обличчі його заграло безліч усмішок.

— Тут справді продають речі? І справді можна дешево купити? Високий клас! Дуже, дуже! Ах!..

Незнайомий, вихиляючись товстенькими стегнами, промчав у зал повз приголомшених концесіонерів і так швидко купив останній стілець, що Вороб'янінов тільки крякнув. Незнайомий з квитанцією в руках підбіг до прилавка видачі.

— А скажіть, стілець можна зараз узяти? Чудово! Ах!.. Ах!..

Без угаву мекаючи і весь час перебуваючи в русі, незнайомий навантажив стілець на візника і помчав. Слідом за ним біг безпритульний.

Поволі розійшлись і роз'їхались усі нові володарі стільців. За ними мчали неповнолітні агенти Остапа. Пішов і він сам. Іполит Матвійович боязко ішов позад нього. Сьогоднішній день видавався йому сном. Все сталося швидко і зовсім не так, як гадалося.

На Сивцевому Вражку святкували весну роялі, мандоліни і гармоніки. Вікна були розчинені навстіж. Квітники в глиняних горщиках товпились на підвіконнях. Огрядний чоловік, з розхристаними волохатими грудьми, в підтяжках, стояв біля вікна і спрагло співав. Вздовж стіни повагом пробирався кіт. У продуктових ятках палали гасові лампочки.

Біля рожевого будиночка прогулювався Коля. Угледівши Остапа, що йшов попереду, він ґречно йому уклонився і підійшов до Вороб'янінова. Іполит Матвійович щиро привітав його. Коля, однак, не гаяв часу.

— Добрий вечір, — рішуче сказав він і, не в силі стриматись, ударив Іполита Матвійовича в ухо.

Водночас Коля виголосив досить ницу, на думку свідка цієї сцени Остапа, фразу:

— Так буде з усіма, — сказав Коля дитячим голосом, — хто зазіхне…

На що саме зазіхне, Коля не договорив. Він став навшпиньки і, заплющивши очі, ляснув Вороб'янінова по щоці.

Іполит Матвійович підняв лікоть, але не посмів навіть писнути.

— Отак його! — притакував Остап, — а теперь по шиї. Двічі, Так. Нічого не вдієш. Іноді доводиться яйцям вчити знахабнілу курку… Іще разок… Так. Не соромтесь. По голові більше не бийте. Це найслабше його місце.

Якби старгородські змовники бачили гіганта мислі і батька російської демократії в цю критичну для нього хвилину, то, слід гадати, таємний Союз меча і рала припинив би своє існування.

— Ну, здається, досить, — сказав Коля, ховаючи руку в кишеню.

— Іще один разок, — благав Остап.

— Ну його к чорту! Буде знати іншим разом!

Коля пішов. Остап піднявся до Іванопуло і глянув униз. Іполит Матвійович стояв навскоси від дому, притулившись до чавунної посольської огорожі.

— Громадянине Міхельсон! — крикнув Остап. — Конраде Карловичу! Зайдіть у помешкання! Я дозволяю!

До кімнати Іполит Матвійович увійшов уже трохи бадьоріший.

— Нечуване нахабство! — сказав він гнівно. — Я ледве стримав себе.

— Ай-яй-яй, — висловив своє співчуття Остап, — яка тепер молодь пішла! Жахлива молодь! Переслідує чужих жінок! Пускає на вітер чужі гроші… Цілковитий занепад! А скажіть, коли б'ють по голові, справді боляче?

— Я його викличу на дуель!

— Чудово! Можу вам відрекомендувати мого доброго знайомого. Знає дуельний кодекс напам'ять і має два віники, цілком придатні для боротьби не на життя, а на смерть. У секунданти можна взяти Іванопуло і сусіда праворуч. Він — колишній почесний громадянин міста Кологрива і досі пишається цим титулом. А можна влаштувати дуель на м'ясорубках — це елегантніше. Кожна рана безумовно смертельна. Вражений супротивник механічно обертається на котлету. Вас це влаштовує, предводителю?

У цей час з вулиці долинув свист, і Остап пішов діставати агентурні відомості від безпритульних.

Безпритульні якнайкраще виконали покладене на них доручення. Чотири стільці потрапили до театру Колумба. Безпритульний докладно розповів, як стільці везли тачкою, як їх вивантажили і втягли в будинок через артистичний хід. Де містився театр, Остапові було добре відомо.

Два стільці повезла; на візникові, як сказав другий юний слідопит, «шикарна чмара». Хлопець, як видно, великою кебетою не відзначався. Провулок, куди привезли стільці — Варсонофіївський, — він знав, пам'ятав навіть, що номер квартири сімнадцятий, але номера дому ніяк не міг пригадати.

— Дуже швидко біг, — сказав безпритульний, — з голови вискочило.

— Не дістанеш грошей, — заявив наймач.

— Дя-адю! Та я тобі покажу.

— Гаразд! Залишайся. Підемо разом.

Мекаючий громадянин жив, виявляється, на Садовій-Спаській. Точну адресу його Остап записав у блокнот.

Восьмий стілець поїхав у Будинок народів. Хлопець, що переслідував цей стілець, показав себе пролазою. Перемігши ланцюг перешкод — комендатуру і численних кур'єрів, — він проліз у будинок і пересвідчився, що стілець купив завгосп редакції «Станка».

Двох хлопчиків іще не було. Вони прибігли майже одночасно, засапані і втомлені.

— Казармений провулок, біля Чистих Прудів.

— Номер?

— Дев'ять. І квартира дев'ять. Там татари поруч живуть. У дворі. Я йому і стілець доніс. Пішки йшли.

Останній гонець приніс сумні вісті. Спочатку все було гаразд, але згодом усе пішло шкереберть. Покупець увійшов із стільцем у товарний двір Жовтневого вокзалу, і пролізти за ним не можна було ніяк, — біля воріт стояли стрільці ТВО НКШ.

— Напевне, поїхав, — закінчив безпритульний своє повідомлення.

Це дуже занепокоїло Остапа. Винагородивши безпритульних по-царськи, — карбованець на посланця, окрім вісника з Варсонофіївського провулка, що забув номер будинку (йому було наказано прийти другого дня якомога раніше), — технічний директор повернув додому і, не відповідаючи на запитання оскандаленого голови правління, почав комбінувати.

— Нічого ще не втрачено. Адреси є, а для того, щоб добути стільці, є багато давніх, випробуваних способів: 1) звичайне, знайомство, 2) любовна інтрига, 3) знайомство зі зломом, 4) обмін і 5) гроші. Останній — найпевніший. Але грошей мало.

Остап іронічно подивився на Іполита Матвійовича. До великого комбінатора повернулися притаманна йому ясність думки і душевна рівновага. Гроші, звичайно, можна буде дістати. У запасі були: картина «Більшовики пишуть листа Чемберленові», чайне ситечко і цілковита змога продовжувати кар'єру багатоженця.

Турбував тільки десятий стілець. Слід, звичайно, був, але який слід! — розпливчастий і туманний.

— Ну, що ж, — сказав Остап голосно. — На такі шанси ловити можна. Граю дев'ять проти одного. Засідання триває далі! Чуєте? Ви! Присяжний засідателю!

Розділ XXII Людоїдка Еллочка

Словник Вільяма Шекспіра за підрахунком дослідників становить дванадцять тисяч слів. Словник негра з людоїдського племені «Мумбо-Юмбо» становить триста слів.

Еллочка Щукіна легко і вільно обходилася тридцятьма.

Ось слова, фрази і вигуки, вибагливо дібрані нею з усієї великої, багатослівної і могутньої її рідної мови:

1. Хамите.

2. Хо-хо. (Висловлює, залежно від обставин: іронію, здивування, захоплення, ненависть, радість, презирство і задоволення).

3. Знаменито.

4. Хмарний. (Прикладаючи до всього. Приміром: «хмарний Петя прийшов», «хмарна погода», «хмарний випадок», «хмарний кіт» і т. ін.).

5. Тьма.

6. Жах. (Жахливий. Приміром, зустрівшись з доброю знайомою: «жахлива зустріч»).

7. Парниша. (До всіх знайомих мужчин, незалежно від віку і громадського становища).

8. Не вчіть мене жити.

9. Як дитину. («Я б'ю його, як дитину» — під час гри в карти. «Я йому втерла носа, як дитині», — як видно, в розмові з відповідальним наймачем).

10. Кр-р-расота!

11. Товстий і красивий. (Вживається як характеристика живих і неживих речей).

12. Поїдьмо візником. (Говориться чоловікові).

13. Поїдьмо в таксо. (Знайомим Чоловічої статі).

14. У вас вся спина біла. (Жарт).

15. Подумаєш.

16. Уля. (Ласкаве закінчення імен. Приміром: Мишуля, Зінуля).

17. Ого! (Іронія, здивування, захоплення, ненависть, радість, презирство і задоволення).

Решта слів, вельми невелика, правила за передавальну ланку поміж Еллочкою і прикажчиками універсальних магазинів.

Коли придивитися до фотографій Еллочки Щукіної, що висять над ліжком її чоловіка, інженера Ернеста Павловича Щукіна (одна — анфас, друга — в профіль), то не важко помітити лоб приємної висоти і опуклості, великі вологі очі, наймиліший у Московській губернії носик і підборіддя з маленькою, намальованою тушшю плямочкою.

Зріст Еллочки подобався мужчинам. Вона була маленька, і навіть миршаві мужчини поруч неї здавалися великими і могутніми мужами.

Що ж до особливих прикмет, то їх-не було. Еллочка і не мала потреби в них. Вона була гарна.

Двісті карбованців, які щомісяця одержував чоловік на заводі «Електролюстра», для Еллочки були образою. Вони ніяк не могли помогти тій грандіозній боротьбі, що її Еллочка провадила уже чотири роки, з того часу як посіла громадське становище хатньої господарки, дружини Щукіна. Боротьба тривала з повним напруженням сил. Вона пожирала всі ресурси. Ернест Павлович брав на дім вечірню роботу, відмовився від служниці, розпалював примус, виносив сміття і навіть смажив котлети.

Та все марно. Небезпечний ворог рік у рік руйнував господарство. Еллочка чотири роки тому помітила, що в неї є суперниця за океаном. Нещастя спіткало Еллочку того радісного вечора, коли вона приміряла дуже гарненьку крепдешинову блузочку. У цьому вбранні вона виглядала майже богинею.

— Хо-хо! — вигукнула вона, цим людоїдським криком висловивши разючо складні почуття, що полонили її душу.

Спрощено ці почуття можна було б висловити такою фразою: «Угледівши мене такою, мужчини запалають пристрастю. Вони затремтять. Вони підуть за мною на край світу, заїкаючись від кохання. Але я буду холодна. Хіба вони варті мене? Я найкраща. Такої елегантної блузочки немає ні в кого на всій земній кулі».

Але слів було лише тридцять, і Еллочка вибрала з-поміж них найвиразніше — «хо-хо».

У такий урочистий час до неї прийшла Фіма Со? бак. Вона принесла з собою морозний подих січня і французький журнал мод. На першій сторінці Еллочка зупинилася. Блискуча фотографія відображала дочку американського мільярдера Вандербільда у вечірній сукні. Там були хутро і пір'я, шовк і перли, надзвичайна легкість крою і карколомна зачіска. Це вирішило все.

— Ого! — сказала Еллочка сама до себе.

Це означало: «Або я; або вона».

Ранок другого дня застав Еллочку в перукарні. Тут вона втратила чудову чорну косу і перефарбувала волосся на рудий колір. Потім пощастило піднятись ще на один щабель тієї драбини, яка наближала Еллочку до осіянного раю, де прогулюються дочки мільярдерів, що не варті й нігтя хатньої господарки Щукіної. На робкредит куплено собачу шкурку, що мала означати хохулю. Її вжито на оздоблення вечірнього туалету.

Містер Щукін, що давно плекав мрію купити нову рисувальну дошку, трошки засмутився.

Сукня, облямована собакою, завдала пихатій Вандербільдисі першого влучного удару. Потім гордій американці завдано трьох ударів підряд. Еллочка придбала у домашнього кушніра Фімочки Со? бак шиншиловий палантин (російський заєць, убитий у Тульській губернії), завела собі голуб'ячий капелюшок з аргентінського фетру і перешила новий піджак чоловіка на модний дамський жакет. Мільярдерша похитнулась, але її, як видно, врятував велелюбний папа Вандербільд.

Черговий номер журналу мод містив у собі портрети проклятої суперниці в чотирьох строях: 1) в чорнобурих лисах, 2) з діамантовою зіркою на чолі, 3) в авіаційному костюмі (високі чобітки, найтонша зелена куртка і рукавички, розтруби яких були інкрустовані смарагдами середньої величини) і 4) в бальному туалеті (каскади коштовностей і трошки шовку).

Еллочка вчинила мобілізацію. Тато-Щукін взяв позику в касі взаємодопомоги. Більш як тридцять карбованців йому не дали. Нове потужне зусилля підрізало в корені господарство. Доводилось боротися в усіх царинах життя. Нещодавно одержано фотографії міс у її новому замку у Флоріді. Довелось і Еллочці придбати нові меблі. Вона купила на аукціоні два м'які стільці. (Вдала покупка! Ніяк не можна було обминути!) Не спитавши чоловіка, Еллочка взяла гроші з обідніх сум. До п'ятнадцятого залишилось десять днів і чотири карбованці.

Еллочка з шиком провезла стільці по Варсонофіївському провулку. Чоловіка дома не було. А втім, він незабаром прийшов, тягнучи з собою портфель-скриню.

— Хмарний муж прийшов, — виразно сказала Еллочка. Всі слова вимовляла вона чітко, і вони вискакували у неї швидко, як горошинки.

— Здрастуй, Оленочко! А це що таке? Звідки стільці?

— Хо-хо!

— Ні, справді?

— Кр-расота!

— Так. Стільці гарні.

— Зна-ме-ни-ті!

— Подарував хто-небудь?

— Ого!

— Як?! Невже ти купила? На які ж кошти? Невже на господарські? Адже я тисячу разів говорив тобі…

— Ернестуля! Хамиш!

— Ну, як же так можна робити?! Адже нам нічого буде їсти!

— Подумаєш!..

— Але ж це обурлива річ! Ти живеш не по грошах!

— Жартуєте!

— Так, так. Ви живете не по грошах…

— Не вчіть мене жити!

— Ні, поговорімо серйозно. Одержую двісті карбованців…

— Тьма!

— Хабарів не беру, грошей не краду і робити фальшиві не вмію…

— Жах!

Ернест Павлович замовк.

— От що, — сказав він нарешті, — так жити не можна.

— Хо-хо, — сказала Еллочка, сідаючи на новий стілець.

— Нам треба розійтись.

— Подумаєш!

— Ми не зійшлись характерами. Я…

— Ти товстий і красивий парниша.

— Скільки разів я просив не називати мене парнишею!

— Жартуєте!

— І звідки у тебе цей ідіотський жаргон!

— Не вчіть мене жити!

— О, чорт! — крикнув інженер.

— Хамите, Ернестуля.

— Розійдімось мирно.

— Ого!

— Ти мені нічого не доведеш! Ця суперечка…

— Я поб'ю тебе, як дитину.

— Ні, це вкрай нестерпно. Твої докази не можуть стримати мене від того наміру, який я примушений зробити. Я зараз же іду по биндюжника.

— Жартуєте!

— Меблі ми поділимо порівну.

— Жах!

— Ти будеш одержувати сто карбованців на місяць. Навіть сто двадцять. Кімната залишиться у тебе. Живи, як тобі хочеться, а я так не можу…

— Знаменито, — сказала Еллочка презирливо.

— А я переїду до Івана Олексійовича.

— Ого!

— Він виїхав на дачу і залишив мені на літо всю свою квартиру. Ключ у мене… Немає тільки меблів.

— Кр-расота!

Ернест Павлович за п'ять хвилин повернувся з двірником.

— Ну, гардероб я не візьму, він тобі потрібніший, а от письмовий стіл, будь так ласкава… І один цей стілець візьміть, голубе. Я візьму один із цих двох стільців. Я думаю, що маю на це право?!

Ернест Павлович зв'язав свої речі у великий клунок, загорнув чоботи в газету і повернув до дверей.

— У тебе вся спина біла, — сказала Еллочка грамофонним голосом.

— До побачення, Олено.

Він ждав, що дружина хоч у даному разі стримає себе від звичайних металічних словечок. Еллочка теж відчула всю важливість моменту. Вона напружилась і стала добирати відповідних для розлуки слів. Вони швидко найшлись.

— Поїдеш в таксо? Кр-расота!

Інженер лавиною скотився по сходах.

Вечір Еллочка просиділа з Фімою Со? бак. Вони обмірковували надзвичайно важливу подію, що погрожувала перекинути шкереберть світову економіку.

— Здається, носитимуть довге і широке, — говорила Фіма, по-курячому втягаючи голову в плечі.

— Тьма.

І Еллочка з пошаною глянула на Фіму Собак. Мадмуазель Со? бак зажила слави культурної дівчини: в її словнику було близько ста вісімдесяти слів. До того ж їй було відоме одне таке слово, яке Еллочці не могло навіть приснитись.

Це було багате слово: гомосексуалізм, Фіма Собак, безперечно, була культурна дівчина.

Жвава розмова затяглась далеко за північ.

О десятій годині ранку великий комбінатор ввійшов у Варсонофіївський провулок. Попереду біг учорашній безпритульний хлопчик. Він показав будинок.

— Не брешеш?

— Що ви, дядю… От сюди, в парадне.

Бендер видав хлопчакові чесно зароблений карбованець.

— Додати треба, — сказав по-візницькому хлопець.

— От здохлого осла уші. Одержиш у Пушкіна. До побачення, дефективний.

Остап постукав у двері, зовсім не думаючи, під яким приводом він увійде. Для розмов з дамочками він вважав за краще натхнення.

— Ого? — запитали за дверима.

— Маю до вас справу, — відказав Остап.

Двері одчинились. Остап пройшов у кімнату, яку могла обставити тільки істота з уявою дятла. На стінах висіли кінолистівки, лялечки і тамбовські гобелени. На цьому строкатому тлі, від якого рябіло в очах, важко було помітити крихітну господиню кімнати. На ній був халатик, перероблений з толстовки Ернеста Павловича і облямований загадковим хутром.

Остап одразу зрозумів, як поводитись у світському товаристві. Він заплющив очі і ступив крок назад.

— Прекрасне хутро! — скрикнув він.

— Жартуєте! — сказала Еллочка ніжно. — Це мексіканський тушкан.

— Бути цього не може. Вас ошукали. Вам дали далеко краще хутро. Це шанхайські барси. Безумовно! Барси! Я пізнаю їх по відтінку. Бачите, як хутро грає на сонці!.. Ізумруд! Ізумруд!

Еллочка сама фарбувала мексіканського тушкана зеленою аквареллю, і тому похвала вранішнього відвідувача була їй особливо приємна.

Не даючи господині отямитись, великий комбінатор вивалив усе, що чув коли-небудь про хутра. Після того заговорили про шовк, і Остап обіцяв подарувати чарівній господині кількасот шовкових коконів, нібито привезених йому головою ЦВК Узбекистану.

— Ви — парниша знаменитий, — зауважила Еллочка після перших хвилин знайомства.

— Вас, звичайно, дивує ранішній візит невідомого мужчини?

— Хо-хо!

— Але я до вас в одній делікатній справі.

— Жартуєте!

— Ви вчора були на аукціоні і справили на мене надзвичайне враження.

— Хамите!

— Ну, що ви! Хамити такій чарівній жінці жорстоко.

— Жах!

Розмова тривала в такому ж напрямі, що давав, однак, у деяких випадках чудесні плоди. Але компліменти Остапа раз у раз ставали безбарвніші і коротші. Він помітив, що другого стільця в кімнаті не було. Довелося намацувати слід. Пересипаючи свої запитання барвистими східними лестощами, Остап дізнався про події, що стались учора в Еллоччинім житті

«Нове діло, — подумав він, — стільці розповзаються, як таргани».

— Люба панночко, — несподівано сказав Остап, — продайте мені цей стілець. Він мені дуже подобається. Тільки ви з вашим жіночим чуттям могли вибрати таку художню річ. Продайте, голубонько, а я вам дам сім карбованців.

— Хамите, парнишо, — лукаво сказала Еллочка.

— Хо-хо, — втовкмачував Остап.

«З нею треба діяти інакше, — вирішив він, — запропонуємо піти на обмін».

— Ви знаєте, в даний момент у Європі і в найкращих домах Філадельфії поновили старовинну моду — розливати чай через ситечко. Надзвичайно ефектно і дуже елегантно.

Еллочка насторожилась.

— До мене якраз знайомий дипломат приїхав із Відня і привіз в подарунок. Кумедна річ.

— Мабуть, знаменито, — зацікавилась Еллочка.

— Ото! Хо-хо! Давайте обміняємось. Ви мені — стілець, а я вам — ситечко. Хочете?

І Остап витяг з кишені маленьке позолочене ситечко.

Сонце качалось у ситечку, як яйце. По стелі стрибали зайчики. Несподівано засіяв темний куток кімнати. На Еллочку річ справила таке разюче враження, яке справляє стара банка з-під консервів на людоїда Мумбо-Юмбо. У таких випадках людоїд кричить на повен голос. Еллочка ж тихо застогнала:

— Хо-хо!

Не давши їй опам'ятатись, Остап поклав ситечко на стіл, узяв стілець і, дізнавшись у чарівної жінки адресу чоловіка, галантно розпрощався.

Розділ ХХІІІ Авессалом Володимирович Ізнуренков

Для концесіонерів почалися справжні жнива. Остап твердив, що стільці треба кувати, поки вони гарячі. Іполит Матвійович був амністований, хоч час од часу Остап вчиняв йому допит:

— І на який чорт я з вами зв'язався? Навіщо ви мені здались, власне кажучи? Поїхали б собі додому, в загс. Там на вас небіжчики чекають, новонароджені. Не мучте немовлят, їдьте собі!

Але в душі великий комбінатор прив'язався до здичавілого предводителя. «Без нього не так смішно жити», — думав Остап. І він весело поглядав на Вороб'янінова, на голові якого вже проріс срібний газончик.

У плані робіт ініціативі Іполита Матвійовича було віддано неабияке місце. Скоро тихий Іванопуло виходив з кімнати, Бендер втовкмачував у голову компаньйонові найкоротший шлях до розшуку скарбів:

— Діяти сміливо. Нікого не розпитувати. Якомога більше цинізму. Людям це подобається. Через третіх осіб ніяких заходів не вживати. Дурнів уже нема. Ніхто для вас не буде тягати діаманти з чужої кишені. Але й без вчинків кримінальних. Кодекс ми повинні шанувати.

І проте розшук ішов без особливого ефекту. Заважали Карний кодекс і безліч буржуазних забобонів, що збереглися поміж мешканців столиці. Вони, приміром, терпіти не могли нічних візитів через кватирку. Доводилося працювати тільки легально.

У кімнаті студента Іванопуло в день візиту Остапа до Еллочки Щукіної з'явилися меблі. Це був стілець, обмінений на чайне ситечко, — третій трофей експедиції. Давно вже минув той час, коли полювання на діаманти викликало в компаньйонів потужні емоції, коли вони шматували стільці кігтями і гризли їхні пружини.

— Навіть коли в стільцях нічого нема, — говорив Остап, — вважайте, що ми заробили десять тисяч щонайменше. Кожний розшитий стілець збільшує наші шанси. Що з того, що в дамоччинім стільці нічого нема? Заради цього не треба його ламати. Хай Іванопуло обмеблюється. Нам самим приємніше.

Того самого дня концесіонери випурхнули з рожевого будиночка і розійшлись у різні сторони. Іполитові Матвійовичу був доручений мекаючий незнайомець із Садової-Спасської, дано двадцять п'ять карбованців на витрати, звелено в пивні не заходити і без стільця додому не повертати. На себе великий комбінатор узяв Еллоччиного чоловіка.

Іполит Матвійович перетяв місто на автобусі № 6. Підстрибуючи на шкірянім сидінні і підлітаючи під саму лакову стелю карети, він думав про те, як узнати прізвище дорученого йому мекаючого громадянина, під яким приводом до нього зайти, що сказати першою фразою і як взятись до самої суті.

Злізши біля Красних воріт, він найшов, глянувши на записану Остапом адресу, потрібний домик і почав ходити коло та навколо. Увійти він не наважувався. Це був старий, брудний московський готель, перетворений на житлотовариство, укомплектоване, судячи з обшарпаного фасаду, зловмисними неплатниками.

Іполит Матвійович довго стояв проти під'їзду, підходив до нього, вивчив напам'ять рукописну об'яву з погрозами на адресу недбайливих пожильців і, нічого не надумавши, піднявся на другий поверх. У коридор виходили окремі кімнати. Повагом, неначе він підходив до класної таблиці, щоб довести невивчену ним теорему, Іполит Матвійович наблизився до кімнати № 41. На дверях висіла на одній кнопці, головою вниз, візитна картка:

Зовсім запаморочений, Іполит Матвійович забув постукати, одчинив двері, ступив три лунатичні кроки і опинився посеред кімнати.

— Пробачте, — сказав він придушеним голосом, — чи можна побачити товариша Ізнуренкова?

Авессалом Володимирович не відповідав. Вороб'янінов підвів голову і тільки тепер побачив, що в кімнаті нікого нема.

Із зовнішнього вигляду її ніяк не можна було визначити, нахилів її господаря. Ясно було тільки те, що він нежонатий і служниці у нього нема. На підвіконні лежав папірець з ковбасними шкурками, тахта попід стіною була закидана газетами. На маленькій поличці стояло кілька запорошених книжок. Зі стін дивились кольорові фотографії котів, кішечок і котенят. Посеред кімнати, поряд брудних розкиданих черевиків, стояв горіховий стілець. На кожній меблі, в тім числі і на стільці із старгородського особняка мотлялись малинові сургучні печатки. Але Іполит Матвійович не звернув на це уваги. Він одразу ж забув Карний кодекс, поради Остапа і підскочив до стільця.

У цей час газети на тахті заворушились. Іполит Матвійович перелякався. Газети поповзли і впали на підлогу. З-під них вийшов спокійний котик. Він байдужно глянув на Іполита Матвійовича і почав вмиватися, захоплюючи лапкою вухо, щічку і ус.

— Ху! — сказав Іполит Матвійович.

І потяг стілець до дверей. Двері розчинилися самі. На порозі став господар кімнати — незнайомий мекаючий громадянин. Він був у пальті, з-під якого виглядали лілові кальсони. У руці він держав штани.

Про Авеєсалома Володимировича Ізнуренкова можна було сказати, що другого такого чоловіка нема в цілій республіці. Республіка цінила його по заслугах. Від нього їй була велика користь. І попри все це він залишався невідомим, хоч у своєу мистецтві він був такий самий майстер, як Шаляпін — у співах, Горький — у літературі, Капабланка — в шахах, Мельников — у бігу на ковзанах і найносатіший, найкоричневіший ассірієць, що посідав найкраще місце на розі Тверської і Камергерського, — в чистці чобіт жовтим кремом.

Шаляшн співав. Горький писав великий роман. Капабланка готувався до матчу з Альохіним. Мельников рвав рекорди. Ассірісць доводив штиблети громадян до сонячного блиску. Авессалом Ізнуренков — був майстер дотепів.

Він ніколи не роняв дотепу безцільно, заради красного слівця. Він робив це на завдання гумористичних журналів. На своїх плечах він виносив найвідповідальніші кампанії, постачав теми для малюнків і фейлетонів більшості московських сатиричних журналів.

Великі люди бувають дотепні два рази в житті. Ці дотепи збільшують їхню славу і потрапляють в історію. Ізнуренков випускав щонайменше шістдесят першокласних дотепів на місяць, які з усмішкою повторювали всі, і проте автор їх був невідомий. Якщо дотепом Ізнуренкова підписувався малюнок, то слава припадала художникові. Ім'я художника містили над малюнком. Імені Ізнуренкова не було.

— Це жах! — кричав він. — Неможливо підписатись. Під чим я підпишусь? Під двома рядками?

І він запально провадив боротьбу з ворогами суспільства: поганими кооператорами, розтратниками, Чемберленом, бюрократами. Він жалив своїми дотепами підлабузників, кербудів, приватників, завів, хуліганів, громадян, що не хотіли знижувати ціни, і господарників, що уникали режиму економії.

Після виходу журналів у світ дотепи виголошувано з циркової арени, передруковувано у вечірніх газетах без зазначення джерела і «автори-куплетисти» підносили їх публіці з естради.

Ізнуренков примудрявся пускати дотепи в тих царинах, де, здавалось, уже нічого смішного не можна було сказати. З такої убогої пустелі, як роздуті накидки на собівартість, Ізнуренков примудрявся витиснути близько сотні шедеврів гумору. Гейне спасував би, якби йому запропонували сказати що-небудь смішне і разом з тим суспільнокорисне з приводу неправильної тарифікації вантажів малої швидкості; Марк Твен втік би від такої теми. Але Ізнуренков залишався на своїм посту.

Він бігав по редакційних кімнатах, мекаючи і натикаючись на урни для недокурків. Через десять хвилин тема була опрацьована, обдуманий малюнок і прироблений заголовок.

Угледівши у своїй кімнаті чоловіка, що виносив опечатаний стілець, Авессалом Володимирович махнув щойно випрасуваними у шевця штанами, підстрибнув і заклекотів:

— Ви збожеволіли! Я протестую! Ви не маєте права! Є ж нарешті закон! Хоч дурням він і не писаний, але вам, можливо, з людських слів відомо, що меблі можуть стояти ще два тижні!.. Я поскаржусь прокуророві!.. Я заплачу нарешті!

Іполит Матвійович стояв на місці, а Ізнуренков скинув пальто і, не відходячи від дверей, натяг штани на свої повні, немов у Чичикова, ноги. Ізнуренков був дебелий, але обличчя мав худорляве.

Вороб'янінов не мав жодного сумніву, що його зараз схоплять і потягнуть до міліції. Тим-то він був дуже здивований, коли хазяїн кімнати, впоравшись зі своїм туалетом, несподівано заспокоївся.

— Зрозумійте ж, — заговорив хазяїн примирливим тоном, — адже я не можу на це погодитись.

Іполит Матвійович, бувши на місці Ізнуренкова, теж врешті-решт не міг би погодитись, щоб у нього серед білого дня крали стільці. Але він не знав, що сказати, і тому мовчав.

— Це не я винен. Винен самий Музпред. Так, я визнаю. Я не платив за прокатне піаніно вісім місяців, але ж я його не продав, хоч зробити це мав цілковиту змогу. Я робив чесно, а вони по-шахрайському. Забрали інструмент, та ще подали в суд і описали меблі. У мене нічого не можна описати. Ці меблі — знаряддя виробництва. І стілець — теж знаряддя виробництва!

Здогадка осяяла Іполита Матвійовича.

— Одпустіть стілець! — заверещав раптом Авессалом Володимирович. — Чуєте? Ви! Бюрократ!

Іполит Матвійович покірно випустив стілець і пробелькотів:

— Пробачте, непорозуміння, служба така.

Тут Ізнуренков страшно розвеселився. Він забігав по кімнаті і заспівав: «А поутру она вновь улыбалась перед окошком своим, как всегда». Він не знав, що робити з своїми руками. Вони у нього літали. Він почав зав'язувати галстук і, не дов'язавши, покинув. Потім схопив газету і, нічого в ній не прочитавши, жбурнув на підлогу.

— Так ви не візьмете сьогодні меблів?.. Дуже добре!.. Ах! Ах!

Іполит Матвійович, користаючи із сприятливих обставин, рушив до дверей.

— Заждіть! — крикнув раптом Ізнуренков. — Ви коли-небудь бачили такого кота? Скажіть, він справді надзвичайно пухнатий?

Котик опинився в тремтячих руках Іполита Матвійовича.

— Високий клас!.. — бурмотів Авессалом Володимирович, не знаючи, що робити із зайвиною своєї енергії. — Ох!.. Ох!..

Він кинувся до вікна, сплеснув руками і почав часто і дрібно вклонятися двом дівчатам, що дивились на нього з вікна протилежного будинку. Він тупцював на місці і вибухав томними охами:

— Дівчата з передмість! Найкращий плід!.. Високий клас!.. Ох!.. «А поутру она вновь улыбалась перед окошком своим, как всегда…»

— Так, я піду, громадянине, — по-дурному сказав директор концесії.

— Заждіть, заждіть! — захвилювався раптом Ізнуренков. — Одну хвилиночку!.. Ох!.. А котик? Правда, він надзвичайно пухнатий… Заждіть!.. Я зараз!..

Він ніяково понишпорив по всіх кишенях, зник, повернувся, охнув, визирнув з вікна, знову втік і знову вернувся.

— Пробачте, голубе, — сказав він Вороб'янінову, який під час усіх цих маніпуляцій стояв, склавши руки по-солдатському.

З цими словами він дав предводителеві п'ятдесят копійок.

— Ні, ні, не відмовляйтесь, будь ласка. Всяка праця має бути оплачена.

— Дуже вдячний, — сказав Іполит Матвійович, дивуючись із своєї вигадливості.

— Спасибі, дорогий, спасибі, голубе!..

Ідучи коридором, Іполит Матвійович чув з кімнати Ізнуренкова мекання, вереск, спів і пристрасні вигуки.

На вулиці Вороб'яніноз згадав Остапа і затремтів од страху.

Ернест Павлович Щукін бродив по порожній квартирі, люб'язно запропонованій йому на літо приятелем, і розв'язував питання: чи приймати ванну, чи не приймати.

Трикімнатна квартира містилась під самим дахом дев'ятиповерхового будинку. У ній, окрім письмового столу і вороб'яніновського стільця, було тільки трюмо. Сонце відбивалось у дзеркалі і сліпило очі. Інженер приліг на письмовий стіл, але одразу ж скочив на ноги. Все пашіло, як жар.

«Піду умиюсь», — вирішив він.

Він роздягся, охолонув, поглянув на себе в дзеркало і пішов до ванної кімнати. Прохолода огорнула його. Він вліз у ванну, облив себе водою з голубої емальованої кварти і щедро намилився. Він весь укрився пластівцями піни і став схожий на діда з ялинки.

— Чудово! — сказав Ернест Павлович.

Усе було чудово. Прохолода. Дружини не було. Попереду була цілковита свобода. Інженер присів і одкрутив кран, щоб змити мило. Кран захлинувся і почав повільно щось белькотіти. Вода не йшла. Ернест Павлович засунув ковзкий мізинець в отвір крана. Бризнув тоненький струмок, але більше не було нічого. Ернест Павлович поморщився, вийшов з ванни, по черзі підіймаючи ноги, і подався до кухонного крана. Але й там нічого не пощастило видоїти.

Ернест Павлович почовгав у кімнаті і зупинився перед дзеркалом. Піна їла очі, спина свербіла, мильні пластівці падали на паркет. Прислухавшись, чи не йде у ванній вода, Ернест Павлович вирішив покликати двірника.

«Хай хоч він води принесе, — вирішив інженер, протираючи очі і повільно закипаючи, — а то чортзна-що таке».

Він виглянув у вікно. На дні дворової шахти гралися діти.

— Двірник! — закричав Ернест Павлович. — Двірник!

Ніхто не озвався.

Тоді Ернест Павлович згадав, що двірник живе в парадному, під сходами. Він став на холодні плитки і, придержуючи двері рукою, перехилився вниз. На площадці була тільки одна квартира, і Ернест Павлович не боявся, що його можуть побачити в дивному убранні з мильних пластівців.

— Двірник! — крикнув він униз.

Слово гаркнуло і з шумом покотилося по східцях

— Гу-гу! — обізвалися сходи.

— Двірник! Двірник!

— Гум-гум! Гум-гум!

Тут, нетерпляче перебираючи босими ногами, інженер посковзнувся і, щоб утримати рівновагу, випустив двері з рук. Двері цокнули мідним язичком американського замка і зачинилися. Стіна затремтіла. Ернест Павлович, не зрозумівши, що сталася непоправна річ, потяг дверну ручку. Двері не подались.

Інженер приголомшено поторгав їх ще кілька разів і прислухався. Серце йому калатало. Стояла вечорова церковна тиша. Крізь різнокольорові шибки височенного вікна ледве пробивалося світло.

«Ситуація», — подумав Ернест Павлович.

— От наволоч, — сказав він на адресу дверей.

Внизу, як петарди, почали ухати, і вибухати людські голоси. Потім, як гучномовець, загавкав хатній собачка. По сходах штовхали вгору дитячу колясочку. Ернест Павлович лякливо заходив по площадці.

— Збожеволіти можна!

Йому здалося, що все це занадто дико, щоб могло статися насправді. Він знов підійшов до дверей і прислухався. Він почув якісь нові звуки. Спершу йому здалося, що в квартирі хтось ходить.

«Може, хто-небудь прийшов з чорного ходу? — подумав він, хоча знав, що двері чорного ходу зачинені і в квартиру ніхто не може ввійти.

Одноманітний шум не вщухав. Інженер затамував подих. Тоді він розібрав, що це з шумом плюскоче вода. Вона, очевидно, бігла з усіх кранів квартири. Ернест Павлович мало не зарів.

Становище було жахливе. У Москві, в центрі міста, на площадці дев'ятого поверху стояв дорослий усатий чоловік з вищою освітою, зовсім голий і вкритий рухливою ще мильною піною. Іти йому було нікуди. Він радше погодився б сісти в тюрму, ніж показатись у такому вигляді. Залишилось одне — пропадати. Піна лопалася і пекла спину. На руках і на обличчі вона вже застигла, стала схожа на пархи і стягала шкіру, як камінь для гоління.

Так минуло півгодини. Інженер терся об вапнякові стіни, стогнав і кілька разів безрезультатно пробував виламати двері. Він став брудний і страшний.

Щукін вирішив спуститися вниз до двірника, якою завгодно ціною.

«Іншого рятунку нема, нема. Тільки сховатись у двірника».

Задихаючись і прикрившись рукою так, як це роблять мужчини, ступаючи у воду, Ернест Павлович повільно почав крастися вздовж поручнів. Він опинився на площадці поміж восьмим і дев'ятим поверхами.

Його постать освітилася різнокольоровими ромбами і квадратами вікна. Він став схожий на арлекіна, що підслуховує розмову Коломбіни з Паяцом. Він уже повернув у новий просвіт сходів, як раптом дверний замок нижньої квартири клацнув і з квартири вийшла панночка з балетним чемоданчиком. Не встигла панночка й кроку ступити, як Ернест Павлович опинився вже на своїй площадці. Він майже оглух від страшних ударів свого серця.

Тільки через півгодини інженер заспокоївся і зміг почати нову вилазку. Цього разу він твердо вирішив стрімголов кинутися вниз і, не звертаючи уваги ні на що, добігти до жаданої двірницької.

Так він і зробив. Нечутно стрибаючи через чотири приступки і підвиваючи, член бюро секції інженерів і техніків заскакав униз. На площадці шостого поверху він на мить спинився. Це його погубило. Знизу хтось підіймався.

— Нестерпний хлопчисько! — почувся жіночий голос, багато разів підсилений луною сходового репродуктора. — Скільки я йому говорила!..

Ернест Павлович, слухаючи уже не розуму, а інстинкту, як кіт од собачої гонитви, злетів на дев'ятий поверх.

Опинившись на своїй, забрудненій мокрими слідами площадці, він беззвучно заплакав, смикаючи себе за волосся і конвульсивно розгойдуючись. Киплячі сльози врізались у мильну шкаралупу і пропалили в ній дві хвилясті борозни.

— Господи! — сказав інженер. — Боже мій! Боже мій!

Життя не було. А тим часом він виразно почув швидкий шум вантажного автомобіля на вулиці. Отже, десь жили! Він іще кілька разів примушував себе спуститись униз, але не зміг, — нерви здали. Він попав у склеп.

— Наслідили за собою, як свині! — почув він голос якоїсь бабусі з нижньої площадки.

Інженер підбіг до стіни і кілька разів копнув її головою. Найрозумнішим було б, звичайно, кричати до того часу, поки хто-небудь прийде, а тоді здатись йому в полон. Але Ернест Павлович зовсім, втратив здатність до думання і, важко дихаючи, крутився на площадці.

Рятунку не було.

Розділ XXIV Клуб автомобілістів

У редакції великої щоденної газети «Верстат», що містилася на другому поверсі Будинку народів, спішно пекли матеріал для здачі в друкарню.

Вибирали із загону (матеріал, набраний, але не вміщений у попередньому номері) замітки і статті, підраховували число рядків, і починався щоденний торг за місце.

На своїх чотирьох сторінках (шпальтах) газета могла вмістити тільки чотири тисячі чотириста рядків. Сюди мало ввійти все: телеграми, статті, хроніка, листи робкорів, об'яви, один віршований фейлетон і два в прозі, карикатури, фотографії, спеціальні відділи: театр, спорт, шахи, передовиця і підпередовиця, повідомлення радянських партійних і професійних організацій, роман з продовженням з номера в номер, художні нариси столичного життя, дрібниці під назвою «Окрушини», науково-популярні статті, радіо і різноманітний випадковий матеріал. Всього у відділах назбирувалось матеріалу тисяч на десять рядків. Тим-то розподіл місця на шпальтах звичайно відбувався в супроводі драматичних сцен.

Першим до секретаря редакції прибіг завідувач шахового відділу маестро Судейкін. Він поставив увічливе, але повне гіркоти питання:

— Що? Сьогодні не буде шахів?

— Не вміщаються, — одказав секретар. — Підвал великий. Триста рядків.

— Але ж сьогодні субота. Читач чекає на недільний відділ. У мене відповіді на задачі, у мене чудовий етюд Неунивака, у мене, нарешті..

— Гаразд. Скільки ви хочете?

— Не менш як сто п'ятдесят.

— Гаразд. Якщо є відповіді на задачі, дамо шістдесят рядків.

Маестро пробував був вимолити ще рядків тридцять, хоч би на етюд Неунивака (чудова індійська партія Тратаковер — Боголюбов лежала у дього уже понад місяць), але його одтиснули.

Прийшов репортер Персицький.

— Треба давати враження з пленуму? — запитав він дуже тихо.

— Звичайно! — закричав секретар. — Адже позавчора ще говорили.

— Пленум є, — сказав Персицький ще тихше, — і два рисунки, але вони не дають мені місця.

— Як так не дають? З ким ви говорили? Що вони, з глузду з'їхали?

Секретар побіг лаятись. За ним, інтригуючи на ходу, крокував Персицький, а ще позаду біг співробітник з відділу об'яв.

— У нас секарівська рідина! — кричав він сумним голосом.

За ним плентався завгосп, тягнучи за собою куплений для редактора на аукціоні м'який стілець.

— Рідина на вівторок. Сьогодні публікуємо наші додатки!

— Багато ви будете мати з ваших безплатних об'яв, а за рідину вже заплачено гроші.

— Гаразд, у нічній редакції з'ясуємо. Здайте об'яву Паші. Вона зараз їде в нічну.

Секретар сів читати передовицю. Його зараз же одірвали від цієї принадної праці. Прийшов художник.

— Ага, — сказав секретар, — дуже добре. Є тема для карикатури в зв'язку з останніми телеграмами з Німеччини.

— Я думаю так, — промовив художник. — Сталевий Шолом і загальне становище Німеччини.

— Гаразд. То ви як-небудь скомбінуйте, а потім мені покажете.

Художник пішов у свій відділ. Він узяв квадратик ватманського паперу і накидав олівцем худого пса. На псячу голову він надів німецьку каску із списом. А потім почав робити написи. На тулубі тварини він написав друкованими літерами слово «Німеччина», на закрученому хвості — «Данцігський коридор», на щелепі — «Мрії про реванш», на ошийнику — «План Дауеса» і на висолопленому язику — «Штреземан». Перед собакою художник поставив Пуаккаре із шматком м'яса у руці. На м'ясі художник теж замислив зробити напис, але шматок був малий, і напис не вміщався. Людина, менш дотепна, ніж газетний карикатурист, розгубилася б, але художник, не задумуючись, домалював до м'яса подобу рецепта, прив'язаного до шийки пляшки, і вже на ньому написав крихітними літерами: «Французькі пропозиції про гарантії безпеки». Щоб Пуанкаре не сплутали з яким-небудь іншим державним діячем, художник на животі йому написав: «Пуанкаре». Рисунок був готовий.

На столах художнього відділу лежали іноземні журнали, великі ножиці, баночки з тушшю і білилами. На підлозі валялись обрізки фотографій: чиєсь плече, чиїсь ноги і шматочки пейзажу.

Чоловік п'ять художників шкребли фотографії лезами «Жилет», підсвітлюючи їх; надавали знімкам виразності, підфарбовуючи їх тушшю і білилами, і ставили на зворотній стороні напис і розмір: 33/4 квадрата, 2 колонки і так далі — вказівки, потрібні для цинкографії.

У кімнаті редактора сиділа іноземна делегація. Редакційний перекладач дивився в бистромовний рот іноземця і, звертаючись до редактора, говорив:

— Товариш Арно хоче довідатись…

Йшлося про структуру радянської газети. Поки перекладач пояснював редакторові, про що хотів би довідатися товариш Арно, сам Арно, в бархатних велосипедних штанах, і всі інші іноземці з цікавістю дивились на червону ручку з пером № 86, поставлену в кутку кімнати. Перо мало не торкалося стелі, а ручка з своїй широкій частині була завтовшки з тулуб середньої людини. Цією ручкою можна було б писати: перо було найсправжшсіньке, хоча і більше за найбільшу щуку.

— Ого-го! — сміялись іноземці. — Колосаль! Це перо подарував редакції з'їзд робкорів. Редактор, сидячи на вороб'яніновскому стільці, усміхався і, швидко киваючи головою то на ручку, то на гостей, весело давав пояснення.

Галас у секретаріаті не вгавав. Персицький приніс статтю Семашка, і секретар негайно викреслив з макета третьої шпальти шаховий відділ. Маестро Судейкін уже не боровся за прекрасний етюд Неунивака. Він намагався зберегти бодай розв'язання задач. Після боротьби, що своїм напруженням була вища за боротьбу його з Ласкером на сен-себастіанському турнірі, маестро одвоював собі куточок коштом «Суду і побуту».

Семашка здали до набору. Секретар знову заглибився в передовицю. Прочитати її секретар вирішив будь-що-будь, з суто спортивного інтересу.

Коли він дійшов до місця: «… Однак зміст останнього пакту такий, що коли Ліга націй зареєструє його, то доведеться визнати, що…», до нього підійшов «Суд і побут», волохатий мужчина. Секретар читав собі далі, навмисне не дивлячись у бік «Суду і побуту» і роблячи в передовиці непотрібні помітки.

«Суд і побут» зайшов з другого боку і сказав ображено:

— Я не розумію.

— Ну-ну, — забурмотів секретар, намагаючись виграти час, — у чім річ?

— Річ у тім, що в середу «Суду і побуту» не було, в п'ятницю «Суду і побуту» не було, в четвер умістили із загону тільки аліментну справу, а в суботу знімають процес, про який давно пишуть у всіх газетах, і тільки ми…

— Де пишуть? — закричав секретар. — Я не читав.

— Завтра скрізь буде, а ми знову спізнимось.

— А коли вам доручили чубарівську справу, ви що писали? Рядка від вас не можна було добути. Я знаю. Ви писали про чубарівців у вечірній випуск.

— Звідки ви це знаєте?

— Знаю. Мені казали.

— У такому разі я знаю, хто вам казав. Вам казав Персицький, який перед очима всієї Москви використовує апарат редакції, щоб давати матеріал у Ленінград.

— Пашо! — сказав секретар тихо. — Покличте сюди Персицького.

«Суд і побут» індиферентно сидів на підвіконні. Позад нього виднівся сад, в якому вовтузились птахи і гравці у скраклі. Справу розглядали довго. Секретар припинив її спритним маневром: викинув шахи і натомість поставив «Суд і побут». Персицькому зроблено попередження.

Настав найгарячіший редакційний час — п'ята година.

Над розігрітими друкарськими машинками курив димок. Співробітники диктували гидкими від поспіху голосами. Старша друкарка кричала на негідників, які непомітно підкидали свої матеріали поза чергою.

Коридором ходив редакційний поет. Він залицявся до друкарки, скромні стегна якої розв'язували його поетичні чуття. Він вів її у кінець коридора і біля вікна говорив слова кохання, на які дівчина відповідала:

— У мене сьогодні понадурочна робота, і мені ніколи. Це означало, що вона кохає іншого.

Поет плутався під ногами і до всіх знайомих звертався з разюче одноманітним проханням:

— Дайте десять копійок на трамвай!

Шукаючи цієї суми, він забрів у відділ робкорів. Поблукавши поміж столів, за якими працювали «читці», і помацавши руками стоси кореспонденцій, поет поновив свої спроби. Читці, найсуворіші в редакції люди (їх зробила такими потреба перечитувати по сто листів на день, написаних руками, знайомими більше із сокирою, малярським пензлем або тачкою, ніж з письмом), мовчали.

Поет побував в експедиції і врешті-решт перекочував до контори. Але там він не тільки не дістав десяти копійок, а навіть зазнав нападу від комсомольця Авдотьєва: поетові було запропоновано вступити до гуртка автомобілістів. Закохану душу поета затягло парою бензину. Він ступив два кроки вбік і, взявши третю швидкість, зник з-перед очей.

Авдотьєв ані трохи не був спантеличений. Він вірив у перемогу автомобільної ідеї. У секретаріаті він повів боротьбу тихою сапою. Це і стало на перешкоді секретареві дочитати передовицю.

— Слухай, Олександре Йосиповичу. Ти зажди, діло серйозне, — сказав Авдотьєв, сідаючи на секретарський стіл. — У нас організувався автомобільний клуб. Чи не дасть нам редакція позичково карбованців п'ятсот на вісім місяців?

— Можеш бути певний.

— Що? Ти думаєш — мертве діло?

— Не думаю, а знаю. Скільки ж у вас у гуртку членів?

— Уже дуже багато.

Гурток поки що складався тільки з самого організатора, але Авдотьєв не поширював цих відомостей.

— За п'ятсот карбованців ми купуємо на «кладовищі» машину. Єгоров уже наглянув. Ремонт, він каже, коштуватиме не більше як п'ятсот. Разом тисяча. От я і думаю набрати двадцять чоловік, по півсотні на кожного. Зате буде чудово. Навчимося керувати машиною. Єгоров буде шефом. І через три місяці — до серпня — ми всі уміємо керувати, є машина, і кожний по черзі їздить, куди йому завгодно.

— А п'ятсот карбованців на купівлю?

— Дасть каса взаємодопомоги під проценти. Виплатимо. Так що ж, записувати тебе?

Але секретар був уже лисуватий, багато працював, перебував під владою сім'ї і квартири, любив полежати по обіді на канапі і почитати перед сном «Правду». Він подумав і відмовився.

— Ти, — сказав Авдотьєв, — старик!

Авдотьєв підходив до кожного столу — повторював свої запальні промови. Серед стариків, за яких він вважав усіх співробітників старших за двадцять років, слова його викликали сумнівний ефект. Вони кисло відбріхувались, наполягаючи на тім, що вони уже друзі дітей і регулярно платять по двадцять копійок на рік на добре діло допомога бідним малятам. Вони, власне кажучи, погодились би вступити в новий клуб, але…

— Що «але»? — кричав Авдотьєв. — Якби автомобіль був сьогодні? Правда ж? Якби вам покласти на стіл синій шестициліндровий «паккард» за п'ятнадцять копійок на рік, а бензин та мастильні матеріали коштом уряду?!

— Іди, іди! — говорили старички. — Зараз останній посил, заважаєш працювати!

Автомобільна ідея гасла й починала чадити. Нарешті найшовся піонер нового задуму. Персицький з гуркотом відскочив від телефону, вислухав Авдотьєва і сказав:

— Ти не так підходиш, дай листа. Почнімо спочатку.

І Персицький разом з Авдотьєвим почали новий обхід.

— Ти старий матрац, — говорив Персицький голубоокому юнакові, — на це навіть грошей не треба давати. У тебе є позика двадцять сьомого року? На скільки? На п'ятдесят? Тим краще. Ти даєш ці облігації в наш клуб. З облігацій збирається капітал. На серпень ми зможемо реалізувати всі облігації і купити автомобіль.

— А якщо моя облігація виграє? — боронився юнак.

— А скільки ти хочеш виграти?

— П'ятдесят тисяч.

— На ці п'ятдесят тисяч купимо автомобілі. І коли я виграю — теж. І коли Авдотьєв — теж. Словом, чия б облігація не виграла, гроші ідуть на машини. Тепер ти зрозумів? Дивак! Власною машиною поїдеш по Воєнно-Грузинській дорозі! Гори! Дурень!.. А позад тебе на власних машинах «Суд і побут» мчить, хроніка, відділ пригод і ця дамочка, знаєш, що, дає кіно… Ну? Ну? Залицятись будеш!..

Кожний держатель облігації в глибині душі не вірить у можливості виграшу. Зате він дуже ревниво ставиться до облігацій своїх сусід і знайомих. Він більше від вогню боїться того, що виграють вони, а він, вічний невдаха, знову з'їсть дулю. Тим-то надії на виграш сусіда по редакції непоборно штовхали держателя облігацій в лоно нового клубу. Бентежило тільки одне, що жодна облігація не виграє. Але це чомусь здавалось малоймовірним, і, крім того, автомобільний клуб нічого не втрачав: одна машина з «кладовища» була гарантована на зібраний з облігацій капітал.

Двадцять чоловік набралось за п'ять хвилин. Коли справу було увінчано, прийшов секретар, що почув про привабні перспективи автомобільного клубу.

— А що, хлопці, — сказав він, — чи не записатись і мені?

— Запишись, старик, чому ж ні, — одказав Авдотьєв, — тільки не до нас. У нас уже, на жаль, повний комплект, і приймання нових членів припинено до тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року. А запишись ти краще в друзі дітей. Дешево й спокійно. Двадцять копійок на рік, і їхати нікуди не треба.

Секретар пом'явся, згадав, що і справді він уже старий, зітхнув і пішов дочитувати цікаву передовицю.

— Скажіть, товаришу, — зупинив його в коридорі красень з черкеським лицем, — де тут редакція газети «Верстат»?

Це був великий комбінатор.

Розділ XXV Розмова з голим інженером

Перед появою Остапа Бендера в редакції сталася ціла низка подій неабиякої ваги.

Не заставши Ернеста Павловича вдень (квартира була замкнена, і хазяїн, мабуть, був на службі), великий комбінатор вирішив зайти до нього пізніше, а поки що походжав містом. Змучений жадобою діяльності, він переходив вулиці, зупинявся на майданах, підморгував міліціонерові, підсаджував дам в автобуси і загалом мав такий вигляд, неначе вся Москва з пам'ятниками, трамваями, моссельпромцями, церковками, вокзалами і афішними тумбами зібралась до нього на раут. Він ходив поміж гостей, люб'язно розмовляв з ними і для кожного мав тепле слівце. Прийом такої сили візитерів трохи втомив великого комбінатора. До того ж була вже шоста година, і треба було йти до інженера Щукіна.

Але доля судила так, що, перше ніж побачитись з Ернестом Павловичем, Остапові довелося затриматись години на дві для підпису невеликого протоколу.

На Театральному майдані великий комбінатор попав під коня. Зовсім несподівано на нього налетіла несміла тварина білого кольору і штовхнула його кістлявими грудьми. Бендер упав, обливаючись потом. Було дуже жарко. Білий кінь голосно просив пробачення. Остап жваво зірвався на ноги. Його могутнє тіло не зазнало ніяких пошкоджень. Тим більше причин і можливостей для скандалу.

Гостинного і люб'язного хазяїна Москви не можна було пізнати. Він перевальцем підійшов до збентеженого дідка візника і гупнув його кулаком по ватній спині. Дідок терпляче зніс кару. Прибіг міліціонер.

— Вимагаю протокола! — з пафосом закричав Остап.

У його голосі задзвеніли металеві нотки людини, ображеної в найсвятіших своїх почуттях. І, стоячи біля стіни Малого театру, на тому самісінькому місці, де згодом було поставлено пам'ятник великому російському драматургові Островському, Остап підписав протокол і дав невелике інтерв'ю Персицькому, що надбіг в цей момент. Персицький не гребував чорною роботою. Він акуратно записав у блокнот прізвище й ім'я потерпілого і подався далі.

Остап гордовито рушив у путь. Усе ще переживаючи напад білого коня і відчуваючи запізнілий жаль, що не встиг візникові дати й по шиї, Остап, переступаючи через дві приступки, піднявся до сьомого поверху щукінського будинку. Тут на голову йому впала важка крапля. Він глянув угору. Прямо в очі йому ринув з верхньої площадки невеликий водоспад брудної води.

«За такі штуки треба морду бити», — вирішив Остап.

Він кинувся нагору. Біля дверей щукінської квартири, спиною до нього, сидів голий чоловік, вкритий білими лишаями. Він сидів прямо на кахляних плитах, схопившись за голову і розхитуючись.

Навколо голого стояла вода, що виливалася в щілину квартирних дверей.

— О-о-о, — стогнав голий, — о-о-о…

— Скажіть, це ви тут ллєте воду? — запитав Остап роздратовано. — Що це за місце для купання? Ви з глузду з'їхали!

Голий подививсь на Остапа і схлипнув.

— Слухайте, громадянине, замість плакати, ви, може, пішли б до лазні? Подивіться, на що ви схожі! Справжній тобі пікадор!

— Ключ, — промимрив інженер.

— Який ключ? — запитав Остап.

— Од кв-в-варти-ири.

— Де гроші лежать?

Голий чоловік гикав з дивовижною швидкістю.

Ніщо не могло збентежити Остапа. Він починав здогадуватись. І коли нарешті здогадався, мало не впав за поруччя від реготу.

— То ви не можете зайти в квартиру? Але ж це дуже просто!

Намагаючись не замаститись об голого, Остап підійшов до дверей, сунув у щілину американського замка довгий жовтий ніготь великого пальця і обережно почав повертати його справа наліво і згори вниз.

Двері безшумно одчинились, і голий з радісним виттям вбіг у затоплену квартиру.

Шуміли крани. Вода в їдальні вирувала. У спальні вона стояла спокійним ставком, по якому тихо, лебединим ходом, пливли нічні капці. Сонним риб'ячим табунцем збились у кутку недокурки.

Вороб'яніновський стілець стояв у їдальні, де була найбільша течія. Білі баранці закипали округ усіх чотирьох ніжок. Стілець ледь подригував і, здавалось, збирався негайно попливти од свого переслідувача. Остап сів на нього і підібгав ноги. Отямившись, Ернест Павлович з криками «пардон! пардон!» закрив крани, умився і став власною персоною перед Бендером голий до пояса і в засуканих до колін мокрих штанах.

— Ви мене просто врятували! — збуджено кричав він. — Пробачте, не можу подати вам руки, я весь мокрий. Ви знаєте, я мало не збожеволів.

— До того, видно, і йшлося.

— Я опинився в жахливому становищі.

І Ернест Павлович, переживаючи знову страшну пригоду, то погасаючи, то нервово сміючись, розказав великому комбінаторові подробиці свого лиха.

— Якби не ви, я б загинув, — закінчив інженер.

— Так, — сказав Остап, — зо мною теж трапився такий випадок. Навіть трохи гірший.

Інженера до такої міри цікавило тепер усе, що стосувалось подібних історій, що він навіть кинув відро, яким збирав воду, і почав напружено слухати.

— Точнісінько так, як з вами, — почав Бендер, — тільки було це взимку, і не в Москві, а в Миргороді, в один з веселеньких періодів між Махно і Тютюнником дев'ятнадцятого року. Жив я з одній сім'ї. Хохли запеклі! Типові власники: одноповерховий будинок і багато всілякого барахла. Треба вам сказати, що з каналізації та інших вигод у Миргороді є тільки вигрібні ями. Ну, і вискочив я одного разу вночі в самій білизні, просто на сніг: застудитися я не боявся — діло однієї хвилини. Вискочив і машинально, захлопнув за собою двері. Мороз — градусів двадцять. Я стукаю — не відчиняють. На місці не встоїш: замерзнеш! Стукаю і бігаю, стукаю і бігаю — не одчиняють. І, головне, в домі жодна сатана не спить. Ніч страшна. Собаки виють. Стріляють десь. А я бігаю по заметах у літніх спідніх… Цілісіньку годину стукав. Ледве не здох. І чому, ви думаєте, вони не одчиняли? Майно ховали, зашивали керенки в подушку. Думали, що з трусом. Я їх мало не повбивав потім.

Інженерові все це було дуже близьке.

— Так, — сказав Остап, — то це ви інженер Щукін?

— Я. Тільки ви вже, будь ласка, нікому не кажіть. Незручно, єй-єй.

— О, будь ласка. Антр-ну, тет-а-тет. У чотири ока, як кажуть французи. А я до вас у справі, товаришу Щукін.

— Дуже радий вам служити.

— Гран мерсі. Справа, власне кажучи, маленька. Ваша дружина просила мене зайти до вас і взяти у вас цей стілець. Вона говорила, що він їй потрібен для пари. А вам вона збирається прислати крісло.

— О, будь ласка! — скрикнув Ернест Павлович. — Я дуже радий! І навіщо завдавати вам собі клопоту? Я можу сам принести. Сьогодні ж.

— Ні, навіщо! Для мене це — дурниця. Живу я недалеко, для мене це неважко.

Інженер заметушився і проводжав великого комбінатора до самих дверей, переступити які він боявся, хоч ключ був уже завбачливо покладений в кишеню мокрих штанів.

Колишньому студентові Іванопуло був подарований іще один стілець. Оббивка його, щоправда, була трохи зіпсована, але все ж таки це був прекрасний стілець і до того ж точнісінько такий, як перший.

Остапа не турбувала невдача з цим стільцем, четвертим трофеєм. Він знав усі каверзи долі.

У гармонійну систему його силогізмів темним громаддям врізався тільки стілець, що відплив у глибину товарного двора Жовтневого вокзалу. Думки про цей стілець були неприємні і навівали важкі сумніви.

Великий комбінатор почував себе так, як гравець у рулетку, що ставить тільки на номери, один із тої породи людей, які бажають виграти одразу в тридцять шість разів більше за свою ставку. Становище було навіть гірше: концесіонери грали в таку рулетку, де зеро припадало на одинадцять номерів із дванадцяти. Та й самий дванадцятий номер зник з поля зору, був чортзна-де і, можливо, таїв у собі гарний виграш.

Ланцюг цих сумних думок урвав прихід головного директора. Уже самий вигляд його збудив в Остапі недобрі чуття.

— Ого! — сказав технічний керівник. — Я бачу, ви робите успіхи. Тільки не жартуйте зо мною. Навіщо ви залишили стілець за дверима? Побавитися мною?

— Товаришу Бендер, — пробурмотів предводитель.

— Ох, нащо ви граєте на моїх нервах! Несіть його сюди мерщій, несіть! Ви бачите, що новий стілець, на якому я сиджу, збільшив цінність нашого надбання в багато разів.

Остап схилив голову набік і примружив очі.

— Не мучте дитя, — забасив він нарешті, — де стілець? Чому ви його не принесли?

Плутану доповідь Іполита Матвійовича уривали крики з місця, іронічні оплески і каверзні запитання. Вороб'янінов закінчив свою доповідь під одностайний сміх аудиторії.

— А мої інструкції? — запитав Остап грізно. — Скільки разів казав я вам, що красти — великий гріх! Ще тоді, коли ви в Старгороді хотіли обікрасти мою дружину, мадам Грицацуєву, ще тоді я зрозумів, що у вас дрібнозлочинний характер. Найбільше, до чого зможуть призвести вас такі ваші здібності, — це шість місяців без суворої ізоляції. Для гіганта мислі і батька російської демократії масштаб начебто й невеликий, і от результати. Стілець, який був у вас у руках, випорснув. Мало того, ви зіпсували легке місце! Спробуйте піти туди з другим візитом. Вам цей Авессалом голову зірве. Щастя ваше, що вам допоміг ідіотський випадок, а то сиділи б ви за ґратами і марно ждали б від мене передачі. Я вам передачі носити не буду, майе це на увазі. Що мені Гекуба? Ви мені врешті-решт не мати, не сестра і не коханка.

Іполит Матвійович, свідомий своєї нікчемності, стояв похнюпившись.

— От що, голубе мій, я бачу, що наша спільна робота марна. У всякому разі, працювати з таким малокультурним компаньйоном, як ви, з сорока процентів, на мою думку, абсурд. Воленс-неволенс, але я мушу поставити нові умови.

Іполит Матвійович задихав. До цього часу він намагався не дихати.

— Так, мій старий друже, ви хворі на організаційне безсилля і бліду неміч. Відповідно до цього зменшуються ваші паї. Чесно, хочете — двадцять процентів?

Іполит, Матвійович рішуче захитав головою.

— Чому ж ви не хочете? Вам мало?

— М-мало.

— Але ж це тридцять тисяч карбованців! Скільки ж ви хочете!

— Згода на сорок.

— Грабіж серед білого дня! — сказав Остап, імітуючи інтонації предводителя під час історичного торгу в двірницькій. — Вам мало тридцять тисяч? Вам потрібен ще ключ від квартири?!

— Це вам потрібен ключ від квартири, — пробелькотів Іполит Матвійович.

— Беріть двадцять, поки не пізно, а то я можу передумати. Користуйтеся з того, що у мене гарний настрій.

Вороб'янінов давно вже втратив той самовдоволений вигляд, з яким починав колись розшук діамантів.

Крига, що скресла ще в двірницькій, крига, що гриміла, тріскаючи і б'ючись об граніт набережної, давно вже розкришилась і розтанула. Криги вже не було. Була широка повідь, що недбало несла на собі Іполита Матвійовича, жбурляючи його то туди то сюди, то б'ючи його об колоду, то натикаючи його на стільці, то одкидаючи його від тих стільців. Невимовний страх почував Іполит Матвійович. Все лякало його. Рікою пливло сміття, нафтові залишки, пробиті курники, дохла риба, чийсь жахливий капелюх. Може, це був капелюх панотця Федора, качачий картузик, зірваний з нього вітром у Ростові? Хто знає! Кінцевого пункту не видно. До берега не прибивало, а пливти проти води колишній предводитель дворянства не мав ні сили, ні бажання.

Його несло в одкрите море пригод.

Розділ XXVI Два візити

Як розповите немовля розтуляє, не спиняючись ні на мить, і стискає воскові кулачки, рухає ноженятами, крутить головою, завбільшки з велике антонівське яблуко, одягнене в чепчик, і видуває з рота бульбашки, так Авессалом Ізнуренков був у стані вічного неспокою. Він рухав повними ніжками, крутив голеним підборіддячком, раз у раз охав і виробляв волохатими руками такі жести, немов робив гімнастику на резинках.

Він провадив дуже метушливе життя, скрізь з'являвся і щось пропонував, летячи по вулиці, як перелякана курка, швидко говорив уголос, немов вираховував страховку камінної, критої залізом будівлі. Суть його життя і діяльності полягала в тім, що він органічно не міг узятись до якої-небудь справи, речі або думки більш ніж на хвилину.

Якщо дотеп не одобався і не викликав раптового сміху, Ізнуренков не переконував редактора, як інші, що дотеп хороший і потребує для повної оцінки тільки невеличкого роздуму, він одразу ж пропонував новий дотеп.

«Що погане, те погане, — говорив він, — зрештою».

У магазинах Авессалом Володимирович чинив такий сумбур, так швидко з'являвся і зникав з-перед очей вражених продавців, так експансивно купував коробку шоколаду що касирка сподівалась одержати від нього щонайменше карбованців тридцять. Але Ізнуренков, пританцьовуючи біля каси і хапаючись за галстук, немов його душили, кидав на скляну дощечку зібганий трояк і, вдячно мекаючи, мчав далі.

Якби цей чоловік міг зупинити себе бодай години на дві, сталися б несподівані події.

Можливо, Ізнуренков присів би до столу і написав прекрасну повість, а може, і заяву в касу взаємодопомоги про видачу безповоротної позики, або новий пункт до закону про користування житлоплощею, або книгу «Уміння добре одягатись і поводитись у товаристві».

Але зробити цього він не міг. Завжди в шаленій роботі, ноги мчали його, з рухливих рук олівець вилітав, як стріла, думки стрибали.

Ізнуренков бігав по кімнаті, і печаті на меблях тряслись, наче сережки у циганки в танку. На стільці сиділа сміхотлива дівчина з передмістя.

— Ох, ох, — скрикнув Авессалом Володимирович, — божественно! «Царица голосом и взором свой пышный оживляет пир»… Ох, ох! Високий клас!.. Ви — королева Марго.

Нічого цього не збагнувши, королева з передмістя шанобливо сміялася.

— Ну, їжте шоколад, ну, я вас прошу!.. Ох, ох!.. Чарівно!..

Він щохвилини цілував королеві руки, захоплювався її скромним туалетом, сунув їй кота і запобігливо питав:

— Правда, він схожий на папугу? Лев! Лев! Справжній лев! Скажіть, він справді надзвичайно пухнастий?.. А хвіст! Хвіст! Скажіть, це справді великий хвіст! Ох!

Потім кіт полетів у куток, і Авессалом Володимирович, приклавши руку до пухких молочних грудей, почав комусь вклонятись у віконце. Раптом у моторній його голові клацнуз якийсь клапан, і він заіскрився визивними дотепами з приводу фізичних і душевних властивостей своєї гості:

— Скажіть, а ця брошка дійсно скляна? Ох! Ох! Який блиск! Ви мене засліпили, слово честі!.. А скажіть, Париж справді велике місто? Там дійсно Ейфелева башта?.. Ох! Ох!.. Які руки! Який ніс!.. Ох!

Він не обнімав дівчини. З нього досить було говорити їй компліменти. І він говорив без угаву. Потік їх урвала несподівана поява Остапа.

Великий комбінатор крутив у руках шматок паперу і суворо питав:

— Ізнуренков тут живе? Це ви і є?

Авессалом Володимирович тривожно вдивлявся в камінне обличчя відвідувача. У його очах він намагався прочитати, які саме претензії зараз поставлять йому: чи штраф за розбите під час розмови в трамваї скло, чи повістка в нарсуд за несплату квартирних грошей, або прийом передплати на журнал для сліпих.

— Що ж це, товаришу, — жорстко сказав Бендер, — це зовсім не діло — проганяти казенного кур'єра.

— Якого кур'єра? — вжахнувся Ізнуренков.

— Самі знаєте якого. Зараз меблі буду вивозити. Прошу вас, громадянко, звільнити стілець, — суворо промовив Остап.

Громадянка, над якою щойно читали вірші найліричніших поетів, підвелася з місця.

— Ні! Сидіть! — закричав Ізнуренков, затуляючи стілець своїм тілом. — Вони не мають права.

— Щодо прав помовчали б ви, громадянине. Свідомим треба бути. Звільніть меблі! Закон треба шанувати!

З цими словами Остап схопив стілець і потряс ним у повітрі.

— Вивожу меблі! — рішуче заявив Бендер.

— Ні, не вивозите!

— Як це так не вивожу, — посміхнувся Остап, виходячи із стільцем у коридор, — коли саме вивожу.

Авессалом поцілував королеві руку, і нахиливши голову, побіг за суворим суддею. Той уже спускався сходами.

— А я вам кажу, що не маєте права. За законом, меблі можуть стояти два тижні, а вони стояли тільки три дні! Може, я й заплачу.

Ізнуренков кружляв навколо Остапа, наче бджола. Таким маніром обидва опинились на вулиці. Авессалом Володимирович біг за стільцем аж до рогу. Тут він побачив горобців, що стрибали навколо купи гною. Він глянув на них ясними очима, забурмотів, сплеснув руками і, зайшовшись сміхом, промовив:

— Високий клас! Ох!.. Ох!.. Який поворот теми!..

Захоплений розробкою теми, Ізнуренков весело повернув назад і вистрибом побіг додому. Про стілець він згадав тільки дома, заставши дівчину з передмістя на ногах посеред кімнати.

Остап одвіз стілець візником.

— Учіться, — сказав він Іполитові Матвійовичу, — стілець взято голими руками. Даром. Ви розумієте?

Після розшиву стільця Іполит Матвійович засумував.

— Шанси щоразу збільшуються, — сказав Остап, — а грошей ні копійки. Скажіть, а ваша теща-небіжчиця не любила жартувати?

— А в чому річ?

— Може, ніяких діамантів нема?

Іполит Матвійович так замахав руками, що на ньому піднявся піджачок.

— У такому разі все чудово. Будемо сподіватись, що майно Іванопуло збільшиться ще тільки на один стілець.

— Про вас, товаришу Бендер, сьогодні в газетах писали, — улесливо сказав Іполит Матвійович.

Остап насупився. Він не любив, коли преса знімала виття навколо його імені.

— Що ви мелете? У якій газеті?

Іполит Матвійович переможно розгорнув «Верстат».

— Отут. У відділі «Що сталося за день».

Остап трохи заспокоївся, боявся-бо заміток тільки у викривальних відділах: «Наші шпильки» і «Злочинців — під суд».

І справді, у відділі «Що сталося за день» нонпареллю було надруковано:

— Це візник відбувся легким переляком, а не я, — буркітливо зауважив О. Бендер. — Ідіоти! Пишуть, пишуть — і самі не знають, що пишуть. А! Це — «Верстат»? Дуже, дуже приємно. А ви знаєте, Вороб'янінов, що цю замітку, можливо, писали, сидячи на вашому стільці? Кумедна історія!

Великий комбінатор задумався.

Привід для візиту до редакції найдено.

Дізнавшись у секретаря, що в усіх кімнатах праворуч і ліворуч на всю довжину коридора міститься редакція, Остап набрав простацького вигляду і почав обходити редакційні приміщення: йому треба було довідатись, у якій кімнаті поставлено стілець.

Він вліз у місцевком, де вже йшло засідання молодих автомобілістів, і одразу побачивши, що стільця там нема, перекочував у сусіднє приміщення. У конторі він удавав, Немовби очікує резолюції; у відділі робкорів довідувався, де тут згідно з об'явою продають макулатуру; в секретаріаті питав про умови передплати, а в кімнаті фейлетоністів спитав, де приймають об'яви про загублені документи.

Таким маніром він дістався до кімнати редактора, який, сидячи на концесійному стільці, сурмив у телефонну трубку.

Остапові потрібний був час, щоб уважно вивчити місцевість.

— Тут, товаришу редактор, на мене вміщено справжнісінький наклеп, — сказав Бендер.

— Який наклеп? — запитав редактор.

Остап довго розгортав примірник «Верстата». Оглянувшись на двері, він побачив на них американський замок. Якщо вирізати шматочок скла в дверях, то легко можна було б просунути руку і одчинити замок зсередини.

Редактор прочитав показану Остапом замітку.

— У чому ж ви, товаришу, вбачаєте наклеп?

— Аякже! А оце: «Потерпілий відбувся легким переляком».

— Не розумію.

Остап лагідно дивився на редактора й на стілець.

— Буду я лякатись якогось там візника. Осоромили перед цілим світом — спростування треба.

— От що, громадянине, — сказав редактор, — ніхто вас не осоромив, і в таких дріб'язкових питаннях ми спростувань не даємо.

— Ну, все одно, я так діла цього не залишу, — говорив Остап, покидаючи кабінет.

Він уже побачив усе, що йому було треба.

Розділ XXVII Дивовижний бупрівський кошик

Старгородська філія ефемерного «Меча і рала» разом з молодцями з «Швидкоупаку» вишикувалась у довжелезну чергу біля борошенної крамниці «Хлібопродукту».

Перехожі зупинялися.

— Куди черга стоїть? — питали громадяни.

У нудній черзі, що стоїть біля магазину, завжди є чоловік, балакучість якого більша, що далі стоїть він від магазинних дверей. А якнайдалі стояв Полєсов.

— Дожили, — казав брандмейстер, — скоро всі на макуху перейдемо. Дев'ятнадцятого року і то краще було. Борошна в місті на чотири дні.

Громадяни недовірливо підкручували вуса, заходили з Полєсовим у суперечку і посилались на «Старгородську правду».

Довівши Полєсову, як двічі по два чотири, що борошна в місті скільки завгодно і що нема чого зчиняти паніку, громадяни бігли додому, брали всю готівку і приєднувались до борошняної черги.

Молодці з «Швидкоупаку», закупивши все борошно в крамниці, перейшли на бакалію й утворили чайно-цукрову чергу.

За три дні Старгород був охоплений продовольчою і товаровою кризою. Представники кооперації і держторгівлі запропонували, поки прибудуть харчові продукти з дороги, обмежити відпуск товарів в одні руки по фунту цукру і по п'ять фунтів борошна.

Другого дня винайдено протиотруту.

Першим у черзі по цукор стояв Альхен. За ним — його дружина Сашхен, Паша Емільович, чотири Яковичі і всі п'ятнадцять пенсіонерок бабусь у туальденорових убраннях. Викачавши з магазину Старгіко півпуда цукру, Альхен повів свою чергу в другий кооператив, клянучи по дорозі Пашу Емільовича, який встиг злопати одпущений на його пайку фунт цукрового піску. Паша сипав цукор горбиком на долоню і посилав у свою широку пащу. Альхен клопотався цілий день. Уникаючи усушки й розтруски, вів вилучив Пашу Емільовича з черги і пристосував його для переносу скупленого на привозний ринок. Там Альхен сором'язно перепродував у приватні крамнички добуті цукор, борошно, чай і маркізет.

Полєсоз стояв у чергах головним чином з принципу. Грошей у нього не було, і купити він однаково нічого не міг. Він кочував з черги в чергу, прислухався до розмов, робив ущипливі зауваження, недвозначно задирав брови і пророкував. Наслідком його недомовок було те, що місто сповнили чутки про приїзд якоїсь з Мечі і Уралу підпільної організації.

Губернатор Дядьєв заробив за один день десять тисяч. Скільки заробив голова біржового комітету Кислярський, не знала навіть його дружина.

Думка про те, що він належить до таємної громади, не давала Кислярському спокою. Чутки, що кружляли в місті, страшенно перелякали його. Перебувши безсонну ніч, голова біржового комітету вирішив, що тільки щиросерде признання може скоротити йому строк перебування в тюрмі.

— Слухай, Генрієтто, — сказав він дружині, — пора вже переносити мануфактуру до шуряка.

— А що, хіба прийдуть? — спитала Генрієтта Кислярська.

— Можуть прийти. Якщо в країні немає вільної торгівлі, то мушу ж я коли-небудь сісти?

— То що, приготувати вже білизну? Нещаслива моя доле! Вічно носити передачу. І чому ти не підеш у радянські службовці? Адже шуряк член профспілки і — нічого! А цьому неодмінно треба бути червоним купцем!

Генрієтта не знала, що доля піднесли її чоловіка на голову біржового комітету. Тому вона була спокійна.

— Можливо, я не прийду ночувати, — сказав Кислярський, — тоді ти завтра приходь з передачею. Тільки, будь ласка, не принось вареників. Що за охота їсти холодні вареники?

— Може, візьмеш із собою примус?

— Так тобі й дозволять держати в камері примус! Дай мені кошик.

У Кислярського був спеціальний бупрівський кошик. Зроблений на спеціальне замовлення, він був цілком універсальний. Якщо розгорнути його — це ліжко, напіврозгорнути — столик; крім того, він заміняв шафу: там були полички, гачки і ящики, шухляди. Дружина поклала в цей універсальний кошик холодну вечерю і свіжу білизну.

— Можеш мене не проводжати, — сказав досвідчений чоловік. — Коли прийде Рубенс по гроші, скажи, що грошей нема. До побачення! Рубенс може заждати.

І Кислярський поважно вийшов на вулицю, держачи за ручку бупрівський кошик.

— Куди ви, громадянине Кислярський? — гукнув на нього Полєсов.

Він стояв біля телеграфного стовпа і криками підбадьорював працівника зв'язку, який, чіпляючись залізними кігтями за стовп, добирався до ізолятора.

— Іду признаватися, — одказав Кислярський.

— У чім?

— У «Мечі і ралі».

Віктор Михайлович занімів. А Кислярський, виставивши наперед свій яйцеподібний животик, підперезаний широким дачним поясом з накладною кишенькою для годинника, неквапно пішов до прокурора.

Віктор Михайлович залопотів крилами і полетів до Дядьєва.

— Кислярський провокатор! — закричав бранщмейстер. — Щойно пішов доносити. Його іще видко.

— Як? І кошик при ньому? — вжахнувся старгородський губернатор.

— При ньому.

Дядьєв поцілував дружину, крикнув, що коли прийде Рубенс, грошей йому не давати, і стрімголов вибіг на вулицю. Віктор Михайлович закрутився, застогнав, наче курка, що знесла яйце, і побіг до Владі з Нікешею.

Тим часом громадянин Кислярський, повагом прогулюючись, наближався до губпрокуратури. По дорозі він зустрів Рубенса і довго з ним розмовляв.

— А як же з грошима? — запитав Рубенс.

— По гроші прийдете до дружини.

— А чому ви з кошиком? — підозріло запитав Рубенс.

— Іду в лазню.

— Ну, доброго вам здоров'я, помившись.

Потім Кислярський зайшов у кондитерську ССТ, колишню «Бонбон де Варсові», зволив випити склянку кави і з'їсти листковий пиріжок. Час було йти каятись. Голова біржового комітету вступив до приймальної губпрокуратури. Там було порожньо. Кислярський підійшов до дверей з написом: «Губернський прокурор» і ввічливо постукав.

— Можна! — одказав добре відомий Кислярському голос.

Кислярський увійшов і здивовано зупинився. Його яйцеподібний животик одразу ж спав і зморщився, як фінік. Те, що він побачив, було цілковитою для нього несподіванкою.

Письмовий стіл, за яким сидів прокурор, оточували члени могутньої організації «Меча і рала». Судячи з їхніх жестів і плаксивих голосів, вони признавались у всьому.

— От він, — вигукнув Дядьєв, — найголовніший октябрист!

— По-перше, — сказав Кислярський, поставивши на підлогу бупрівський кошик і наближаючись до столу, — по-перше, я не октябрист, далі, я завжди співчував Радянській владі, і по-третє, головний це не я, а товариш Чарушников, чия адреса…

— Червоноармійська! — закричав Дядьєв,

— Номер три! — хором повідомили Владя й Нікеша.

— У двір і ліворуч, — додав Віктор Михайлович, — я можу показати.

Через двадцять хвилин привезли Чарушникова, який насамперед заявив, що нікого з присутніх у кабінеті ніколи в житті не бачив. Слідом за цим, не зробивши ніякої паузи, Чарушников доніс на Олену Станіславівну.

Тільки в камері, змінивши білизну і простягшись на бупрівськім кошику, голова біржового комітету відчув себе легко й спокійно.

Мадам Грицацуєва-Бендер за час кризи встигла зробити запас харчових продуктів і товарів для своєї крамнички щонайменше на чотири місяці. Заспокоївшись, вона знову засумувала за молодим чоловіком, що нудиться на засіданнях Малого Раднаркому. Візит до ворожки не дав заспокоєння.

Олена Станіславівна, стурбована зникненням усього старгородського ареопагу, метала карти з обурливою недбалістю. Карти віщували то кінець світу, то надбавку до платні, то побачення з чоловіком у казенному домі і в присутності ворога — винового короля.

Та й саме ворожіння кінчилось якось дивно. Прийшли агенти — винові королі — і повели віщунку в казенний дім, до прокурора.

Залишившись на самоді з папугою, збентежена вдовиця зібралась була уже йти, як раптом папуга ударив дзьобом об клітку і вперше в житті заговорив людським голосом.

— Дожили! — сказав він сардонічно, накрив голову крилом і висмикнув з-під пахви пір'їну.

Мадам Грицацуєва-Бендер, пройнята страхом, кинулась до дверей.

Навздогін їй полилася запальна, безладна мова. Древній птах був так вражений візитом агентів і підконвойною мандрівкою господині в казенний дім, що почав викрикувати всі знайомі йому слова. Найбільше місце в його репертуарі посідав Віктор Михайлович Полєсов.

— За наявності відсутності, — роздратовано сказав птах.

І, повернувшись на жердинці вниз головою, підморгнув оком завмерлій біля дверей вдові, немов говорив: «Ну, як це вам подобається, вдовице?»

— Лишенько моє! — простогнала Грицацуєва.

— У якому полку служили? — запитав папуга голосом Бендера. — Кр-р-р-р-рах… Європа нам допоможе.

Після втечі вдови папуга поправив на собі манишку і сказав ті слова, які марко намагалися вирвати в нього люди протягом тридцяти років:

— Попка дурак!

Вдова бігла по вулиці і голосила. А дома її дожидав верткий дідок.

Це був Варфоломійович.

— На об'яву прийшов, — сказав Варфоломійович, — дві години жду, панно.

Важке копито передчуття ударило Грицацуєву в серце.

— Ох! — заспівала вдова. — Змучилась душа моя!

— Від вас, здається, пішов громадянин Бендер? Ви об'яву давали?

Вдова упала на мішки з борошном.

— Які у вас організми утлі, — солодко промовив. Варфоломійович. — Я б хотів спочатку про нагороду з'ясувати собі…

— Ох!.. Усе беріть! Нічого мені тепер не жалко! — голосила сентиментальна вдова.

— Так от. Мені відоме перебування синочка вашого О. Бендера. Яка ж мені нагорода буде?

— Усе беріть! — повторила вдоза.

— Двадцять карбованців, — сухо сказав Варфоломійович.

Вдова підвелася з мішків. Вона була забруднена борошном. Запорошені вії часто кліпали.

— Скільки? — перепитала вона.

— П'ятнадцять карбованців, — зменшив ціну Варфоломійович.

Він почував, що й три карбованці вирвати у нещасної жінки буде важко.

Топчучи ногами кулі, вдова наступила на дідка, кликала за свідків небесну силу і з її допомогою домоглась твердої ціни.

— Ну що ж, бог з вами, хай п'ять карбованців буде. Тільки гроші попрошу наперед. У мене таке правило.

Варфоломійович дістав із записної книжечки дві газетні вирізки і, не випускаючи їх із рук, почав читати:

— От, будь ласка, подивіться по черзі. Ви писали, значить: «Благаю… пішов з дому товариш Бендер… зелений костюм, жовті черевики, голубий жилет…» Адже правильно? Це «Старгородська правда», значить. А от що пишуть про синочка вашого в столичних газетах. От… «Попав під коня…» Та ви не побивайтесь, мадамочко, далі слухайте: «Попав під коня…» Та живий, живий! Кажу вам, живий. Невже б я за небіжчика гроші брав?.. Так от: «Попав під коня. Вчора на площі Свердлова попав під коня візника № 8974 громадянин О. Бендер. Потерпілий відбувся легким переляком»… Так от, ці документики я передам вам, а ви мені грошики вперед. Таке у мене вже правило.

Вдова, плачучи, оддала гроші. Чоловік, її любий чоловік у жовтих черевиках лежав на далекій московській землі, і вогнедишний візницький кінь бив копитом об його голубі гарусні груди.

Чуйна душа Варфоломійовича задовольнилась пристойною нагородою. Він пішов, пояснивши вдові, що додаткові сліди її чоловіка безперечно знайдуться в редакції газети «Верстат», де вже, звичайно, все на світі відомо.

Лист панотця Федора,

писаний ним у Ростові, у водогрійні «Молочний Шлях» дружині своїй у повітове місто N.

Розділ XXVIII Курочка і тихоокеанський півничок

Репортер Персицький діяльно готувався до двохсотлітнього ювілею великого математика Ісаака Ньютона.

У самий розпал роботи увійшов Стьопа з «Науки і життя». За ним пленталась опасиста громадянка.

— Слухайте, Персицький, — сказав Стьопа, — до вас от громадянка у справі прийшла. Ідіть сюди, громадянко, цей товариш вам усе пояснить.

Стьопа, посміюючись, зник.

— Ну? — спитав Персицький, — Що скажете?

Мадам Грицацуєва (це була вона) підвела на репортера млосні очі і мовчки сунула йому папірець.

— Так, — сказав Персицький, — … попав під коня… відбувся легким переляком… У чому ж річ?

— Адресу, — благально мовила вдова, — чи не можна адресу взнати?

— Чию адресу?

— О. Бендера.

— Звідки ж я знаю?

— А от товариш казав, що ви знаєте.

— Нічого я не знаю. Зверніться в адресний стіл.

— А може, ви пригадаєте, товаришу? У жовтих черевиках.

— Я сам у жовтих черевиках. У Москві ще двісті тисяч чоловік у жовтих черевиках ходять. Може, вам треба узнати їхні адреси? Тоді, будь ласка. Я кину всю свою роботу і візьмуся до цієї справи. Через півроку ви будете знати все. Мені ніколи, громадянко.

Але вдова, відчувши до Персицького велику повагу, йшла за ним коридором і, стукаючи накрохмаленою нижньою спідницею, повторювала свої просьби.

«Наволоч Стьопа, — подумав Персицький. — Ну, нічого, я нацькую на нього винахідника вічного руху, він у мене потанцює».

— Ну що я можу зробити? — роздратовано запитав Персицький, зупинившись перед вдовою. — Звідки я можу знати адресу громадянина О. Бендера? Що я — кінь, який на нього наїхав? Або візник, якого він перед моїми очима ударив по спині?..

Вдова відповідала невиразним вуркотом, в якому можна було розібрати тільки «товаришу» і «дуже вас».

Робота в Будинку народів уже скінчилася. Канцелярії і коридори спорожніли. Десь тільки дошльопувала сторінку друкарська машинка.

— Пардон, мадам, ви бачите, мені ніколи!

З цими словами Персицький сховався в убиральні. Погулявши там десять хвилин, він весело вийшов. Грицацуєва терпляче трусила спідницями на розі двох коридорів. Коли Персицький наблизився, вона знов заговорила.

Репортер осатанів.

— От що, тітусю, — сказав він, — хай буде по-вашому, я вам скажу, де ваш О. Бендер. Ідіть просто коридором, потім повернете праворуч і йдіть знову просто. Там будуть двері. Спитайте Черепенникова. Він мусить знати.

І Персицький, задоволений із своєї вигадки, так швидко зник, що додаткових відомостей крохмальна вдовиця здобути не встигла.

Поправивши спідниці, мадам Грицацуєва пішла коридором.

Коридори Будинку народів були такі довгі й вузькі, що відвідувачі, ідучи ними, мимохіть наддавали ходи. Глянувши на першого-ліпшого перехожого, можна було узнати, скільки він пройшов. Коли він ішов трохи прискорено, це означало, що похід його щойно почався. Відвідувачі, що поминули два або три коридори, розвивала середню рись. А інколи можна було побачити людину, що бігла щодуху: вона в стадії п'ятого коридора. А громадянин, що одмахав вісім коридорів, легко міг змагатись на швидкість з птахом, перегоновим конем і чемпіоном світу — бігуном Нурмі.

Повернувши праворуч, мадам Грицацуєва побігла. Тріщав паркет.

Назустріч їй швидко йшов брюнет у голубому жилеті й малинових черевиках. З вигляду Остапа було видно, що тільки надзвичайні справи концесії примусили його відвідати Будинок народів у такий пізній час. Очевидно, в план технічного керівника не входила зустріч з коханою.

Угледівши вдовицю, Бендер повернувся і, не оглядаючись, пішов уздовж стіни назад.

— Товарищу Бендер, — закричала вдова захоплено, — куди ж ви?

Великий комбінатор прискорив ходу. Наддала і вдова.

— Зачекайте, що я скажу, — просила вона.

Але слова не долинали до Остапового слуху. У його вухах уже співав і свистів вітер. Він мчав четвертим коридором, перестрибував просвіти внутрішніх залізних сходів. Своїй коханій він залишив тільки відгомін, який довго повторював їй шуми на сходах.

— Ну, спасибі, — бурмотів Остап, сидячи на п'ятому поверсі, — знайшла час для рандеву. Хто прислав сюди цю палку дамочку? Час уже ліквідувати московську філію концесії, а то іще, чого доброго, до мене приїде гусар-одинак з мотором.

У цей час мадам Грицацуєва, відокремлена від Остапа трьома поверхами, тисячами дверей і дюжиною коридорів, витерла подолом нижньої спідниці розпалене обличчя і почала розшуки. Спочатку вона хотіла скоріше найти чоловіка й порозумітися з ним. У коридорах засвітились тьмяні лампи. Всі лампи, всі коридори і всі двері були однакові. Вдові стало моторошно. Їй захотілося втекти.

Підкоряючись коридорній прогресії, вона мчала щодалі швидше. Через півгодини вона вже не могла зупинитись. Двері президій, секретаріатів, місцевкомів, оргвідділів і редакцій з туркотом пролітали обабіч її дебелого тіла. На ходу залізними своїми спідницями вона перекидала урни для недокурків. З каструльним шумом урни котилися слідом за нею. У кутках коридорів знімалися вихори й чорториї. Ляскали розчинившись кватирки. Дороговказні персти, намальовані трафаретом на стінах, устромлялися в бідну мандрівницю.

Нарешті Грицацуєва попала на площадку внутрішніх сходів. Там було темно, але вдова подолала страх, збігла вниз і смикнула скляні двері. Двері було замкнено. Вдова кинулась назад. Але двері, які вона щойко пройшла, теж було замкнено чиєюсь дбайливою рукою.

У Москві люблять замикати двері.

Тисячі парадних під'їздів забиті зсередини дошками, і сотні тисяч громадян пробираються в свої квартири чорним ходом. Давно минув вісімнадцятий рік, давно уже стало туманним поняття — «наскок на квартиру», згинула подомова охорона, організована пожильцями заради безпеки, розв'язується проблема вуличного руху, будуються величезні електростанції, робляться світової ваги наукові відкриття, але нема людини, яка присвятила б своє життя розв'язайню проблеми замкнених дверей.

Хто та людина, що розв'яже загадку кінематографів, театрів і цирків?

Три тисячі чоловік повинні за десять хвилин увійти в цирк крізь одні-єдині, одчинені тільки на одну свою половинку двері. Решта десять дверей, спеціально пристосованих для пропускання великих юрб народу, — замкнені. Хто знає, чому зони замкнені? Можливо, років двадцять тому з циркової стайні вкрали ученого ослика, і з того часу дирекція з остраху замуровує зручні входи і виходи. А можливо, колись протягом прохопило славетного короля повітря, і замкнені двері — це тільки відгомін зчиненого королем скандалу.

У театрах і кіно публіку впускають невеличкими партіями начебто для того, щоб уникнути затору. Уникнути тиску дуже легко — варто відчинити всю безліч виходів. Але замість того адміністрація діє, вживаючи сили. Капельдинери, міцно схопившись за руки, утворюють живий бар'єр і держать публіку в облозі принаймні з півгодини. А двері, заповітні двері, замкнені іще за Павла Першого, замкнені й по сьогодні.

П'ятнадцять тисяч аматорів футболу, збуджені молодецькою грою збірної Москви, змушені продиратись до трамвая крізь таку вузьку щілину, що один легко озброєний воїн міг би затримати тут сорок тисяч варварів, підсилених двома облоговими баштами.

Спортивний стадіон не має даху, але воріт є кілька. Одчинена тільки хвірточка. Вийти можна, тільки проламавши ворота. Після кожного великого змагання їх ламають. Але, дбаючи про додержання святої традиції, їх щоразу акуратно відбудовують і щільно зачиняють.

Якщо нема ніякої змоги привісити двері (це трапляється тоді, коли їх нема до чого привісити), вдаються до таємничих дверей усіх форм і гатунків:

1. Бар'єри.

2. Рогатки.

3. Перекинуті лави.

4. Загородні написи.

5. Вірьовки.

Бар'єри у великій пошані в установах.

Ними перепиняють доступ до потрібного співробітника. Відвідувач, як тигр, ходить уздовж бар'єра, намагаючись знаками привернути до себе увагу. Це щастить не завжди. А може, відвідувач приніс корисний винахід! А може, просто хоче сплатити прибутковий податок! Але бар'єр став на перешкоді — пішов у непам'ять винахід, і податок лишився несплачений.

Рогатку застосовують на вулиці.

Ставлять її навесні на гомінкій магістралі начебто для охорони ремонту тротуару. І вмить шумна вулиця стає пустельною. Перехожі просочуються в потрібні їм місця іншими вулицями. Їм щодня доводиться накидати зайвий кілометр, але легкокрила надія не покидає їх. Літо минає. В'яне листя. А рогатка все стоїть. Ремонту не зроблено. І вулиця пустельна.

Перекинутими садовими лавами перегороджують входи до московських скверів, які через обурливе недбальство будівничих не мають міцних воріт.

Про загородні написи можна було б написати цілу книгу, але в плани авторів це зараз не входить.

Написи ці бувають двох гатунків: прямі й посередні.

До прямих можна зачислити:

Такі написи інколи вивішують на дверях установ, які особливо часто відвідує публіка.

Посередні написи найзгубніші. Вони не забороняють заходити, але рідко коли який сміливець наважиться все-таки використати своє право. От вони, ці ганебні написи:

Там, де не можна поставити бар'єр чи рогатку, перекинути лаву або вивісити загородний напис, — там протягають вірьовки. Протягають їх відповідно до натхнення, у вельми несподіваних місцях. Якщо вони протягнеш на висоті людських грудей, справа обмежується легким переляком і трохи нервовим сміхом. Протягнута ж на висоті щиколотки, вірьовка може покалічити людину.

К чорту двері! К чорту черги біля театральних під'їздів! Дозвольте зайти не сповістивши! Благаємо зняти рогатку, поставлену недбалим кербудом біля своєї розритої панелі! Геть перекинуті лави! Поставте їх на місце! У сквері приємно сидіти саме вночі. Повітря чисте, і в голову лізуть розумні думки!

Мадам Грицацуєва, сидячи на сходах біля замкнених скляних дверей у середині Будинку народів, думала про свою вдовину долю, вряди-годи дрімала і дожидала ранку.

З освітленого коридора крізь скляні двері на вдову лилося жовте світло електричних плафонів. Попелястий ранок проходив крізь вікна сходової клітки.

Була тиха година, коли ранок іще молодий і чистий. У цей час Грицацуєва почула кроки в коридорі. Вдова жваво підвелася й припала до скла. Кінець коридора блиснув голубий жилет. Малинові черевики були запорошені штукатуркою. Легковажний син турецько-підданого, струшуючи з піджака порошинку, наближався до скляних дверей.

— Ховрашок! — покликала вдова. — Хо-о-оврашок!

Вона дихала на скло з невимовною ніжністю. Скло затуманилось, взялося райдужними плямами. У тумані і райдугах сяяли голубі й малинові примари.

Остап не чув вдовиного кукування. Він почухав спину і заклопотано мотляв головою. Ще мить — і він зник би за поворотом.

Зі стогоном «товаришу Бендер!» бідна дружина затарабанила по склу. Великий комбінатор обернувся.

— А, — сказав він, побачивши, що відокремлений від вдови замкненими дверима, — ви теж тут?

— Тут, тут, — твердила вдова радісно.

— Обійми ж мене, моя радість, ми так довго не бачились, — запросив технічний директор.

Вдова заметушилась. Вона підстрибувала за дверима, немов чижик у клітці. Притихлі за ніч спідниці знов загриміли. Остап розкрив обійми.

— Чому ж ти не йдеш, моя курочко? Твій тихоокеанський півничок так втомився на засіданні Малого Раднаркому.

Вдова була позбавлена фантазії.

— Ховрашок, — сказала вона уп'яте. — Одчиніть мені двері, товаришу Бендер.

— Тихше, панночко! Жінку прикрашає скромність. Навіщо ці стрибки?

Вдова мучилась.

— Ну, чого ви катуєте себе? — питав Остап. — Хто вам заважає жити?

— Сам поїхав, ще й сам питає!

І вдова заплакала.

— Витріть ваші оченята, громадянко. Кожна ваша сльозинка — це молекула в космосі

— А я дожидала, дожидала, крамничку закрила. За вами поїхала, товаришу Бендер…

— Ну, і як вам живеться тепер на сходах? Не дме?

Вдова почала повільно закипати, як великий монастирський самовар.

— Зрадник! — вимовила вона, здригнувши.

У Остапа було ще трохи вільного часу. Він заклацав пальцями і, ритмічно погойдуючись, тихо проспівав:

— А бодай би ти луснув! — побажала вдова по закінченні танцю. — Браслет украв, дарунок чоловіка. А стілець навіщо забрав?

— Ви, здається, переходите на особи? — зауважив Остап холодно.

— Украв, украв! — торочила вдова.

— От що, панночко: закарбуйте на своєму носику, що Остап Бендер ніколи нічого не крав.

— А ситечко хто взяв?

— Ах, ситечко! З вашого неліквідного фонду? І це ви вважаєте за кражу? У такому разі наші погляди на життя діаметрально протилежні.

— Забрав, — кукувала вдова.

— Значить, якщо молодий, здоровий чоловік позичив у провінціальної бабусі непотрібне їй, через кепське здоров'я, кухонне приладдя, то це він злодій? Так вас треба розуміти?

— Злодій, злодій!

— У такому разі нам доведеться розлучитись. Я даю згоду на розлучення.

Вдова кинулася на двері. Скло затремтіло. Остап зрозумів, що час іти геть.

— Обніматись ніколи, — сказав він, — прощай, кохана! Ми розійшлись, як у морі кораблі

— Пробі!! — заголосила вдова.

Але Остап був уже в кінці коридора. Він став на підвіконня, важко стрибнув на вогку після нічного дощу землю і зник у блискучих фізкультурних садах.

На крики вдови набрів, прокинувшись, сторож. Він випустив ув'язнену, пригрозивши штрафом.

Розділ XXIX Автор «Гавриліади»

Коли мадам Грицацуєва покидала негостинний стан канцелярій, до Будинку народів уже сходилися службовці найскромніших рангів: кур'єри, вхідні і вихідні панночки, змінні телефоністки, юні помічники рахівників і бронепідлітки.

Поміж них рухався Никифор Ляпіс, дуже молодий чоловік з баранячою зачіскою і нескромним поглядом.

Неуки, уперті і первинні відвідувачі входили в Будинок народів з головного під'їзду. Никифор Ляпіс пройшов у будинок через амбулаторію. У Будинку народів він був своя людина і знав найкоротші шляхи до оазисів, де бризкають ясні джерела гонорару під крислатим покровом відомчих журналів.

Насамперед Никифор Ляпіс пішов до буфету. Нікельована каса зіграла матчиш і викинула три чеки. Никифор з'їв ряжанку, розірвавши запечатану папером склянку і кремове тістечко, подібне до клумбочки. Все це він запив чаєм. Потім Ляпіс неквапно почав обходити свої володіння.

Перший візит він зробив до редакції щомісячного мисливського журналу «Герасим і Муму». Товариша Наперникова ще не було, і Никифор Ляпіс рушив до «Гігроскопічного вісника», щотижневого рупора, яким працівники фармації спілкувались із зовнішнім світом.

— Доброго ранку, — сказав Никифор, — Написав чудові вірші.

— Про що? — запитав начальник літсторінки. — На яку тему? Адже ви знаєте, Трубецькой, що у нас журнал…

Начальник для тоншого визначення суті «Гігроскопічного вісника» поворушив пальцями.

Трубецькой-Ляпіс подивився на свої штани з білої рогожі, одхилив корпус назад і співуче сказав:

— «Балада про гангрену».

— Цікаво, — зауважила гігроскопічна персона. — Давно вже час у популярній формі проводити ідеї профілактики.

Ляпіс негайно задекламував:

Далі тим самим молодецьким чотиристопним ямбом розповідалося про Гаврила, який через темноту свою вчасно не пішов до аптеки і загинув тому, що не змазав ранки йодом.

— Ви робите успіхи, Трубецькой, — похвалив редактор, — але хотілось би більшого… Ви розумієте?

Він зарухав пальцями, але страшну баладу взяв, обіцявши заплатити у вівторок.

У журналі «Будні морзиста» Ляпіса зустріли гостинно.

— Добре, що ви прийшли, Трубецькой. Нам якраз потрібні вірші. Тільки — побут, побут, побут. Ніякої лірики. Чуєте, Трубецькой? Що-небудь з життя потельпрацівників і водночас, ви розумієте?..

— Учора саме я задумався над побутом потельпрацівників. І у мене народилася така поема. Називається: «Останній лист». От…

Історія про Гаврила була вкладена в сімдесят два рядки. Наприкінці вірша листоноша Гаврило, пронизаний кулею фашиста, приносить, проте, лист за адресою.

— Де ж усе це відбувалося? — запитали Ляпіса. Питання було закономірне. В СРСР нема фашистів, за кордоном нема Гаврил, членів спілки працівників зв'язку.

— У чому річ? — сказав Ляпіс. — Усе відбувається, звичайно, у нас, а фашист переодягнений.

— Знаєте, Трубецькой, напишіть-но краще нам про радіостанцію.

— А чому ви не хочете листоноші?

— Хай полежить. Ми його беремо умовно.

Засмучений Никифор Ляпіс-Трубецькой пішов знову в «Герасим і Муму». Наперников уже сидів за своєю конторкою. На стіні висів набагато збільшений портрет Тургенєва, в пенсне, болотяних чоботах і з двостволкою навпереваги. Поруч Наперникова стояв конкурент Ляпіса — віршувальник з передмістя.

Почалася стара пісня про Гаврила, але вже з мисливським ухилом. Витвір ішов під назвою: «Молитва браконьєра».

— Дуже гарно! — сказав добрий Наперников. — Ви, Трубецькой, у цьому вірші перевершили самого Ентіха. Тільки треба дещо виправити. По-перше — викиньте з коренем «молитву».

— І зайця, — сказав конкурент.

— Чому ж зайця? — здивувався Наперников.

— Тому що не сезон.

— Чуєте, Трубецькой, змініть і зайця.

Поема в трансформованому вигляді мала назву «Наука браконьєрові», а зайців замінено на бекасів. Потім виявилося, що й бекасів улітку не стріляють. В остаточній формі вірші звучали:

Поснідавши в їдальні, Ляпіс знову взявся до роботи. Білі штани миготіли в пітьмі коридорів. Він входив до редакцій і продавав багатоликого Гаврила.

До «Кооперативної флейти» Гаврила здано під назвою: «Еолова флейта».

Простаки з товстого журналу «Ліс, який він є» купили у Ляпіса невелику поему «На узліссі». Починалась вона так:

Останній за той день Гаврило працював на хлібопеченні. Йому найшлось місце в редакції «Робітника булки». Поема мала довгу і сумну назву: «Про хліб, якість продукції і про кохану». Поема присвячена була загадковій Хіні Члек. Початок її був як завжди епічний:

Посвяту, після делікатної боротьби, викинули.

Найсумнішим було те, що Ляпісу грошей ніде не дали. Одні обіцяли дати у вівторок, інші — в четвер або п'ятницю — через два тижні. Довелось іти позичати гроші в табір ворогів — туди, де Ляпіса ніколи не друкували.

Ляпіс спустився з п'ятого поверху на другий і ввійшов у секретаріат «Верстата». Як на біду, він одразу ж зіткнувся з роботягою Персицьким.

— А! — скрикнув Персицький. — Ляпсус!

— Слухайте, — сказав Никифор Ляпіс, знизивши голос, — дайте три карбованці. Мені «Герасим і Муму» винен купу грошей.

— П'ятдесят копійок я вам дам. Почекайте. Я зараз прийду.

І Персицький вернувся, привівши з собою десяток співробітників «Верстата».

Зав'язалась загальна розмова.

— Ну, як торгували? — питав Персицький.

— Написав чудові вірші!

— Про Гаврила? Що-небудь селянське? «Орав Гаврило на світанку, Гаврило плуг боготворив»?

— Що Гаврило! Адже це халтура! — боронився Ляпіс. — Я написав про Кавказ.

— А ви були на Кавказі?

— Через два тижні поїду.

— А ви не боїтесь, Ляпсус? Адже там шакали!

Так я і налякався! Вони ж на Кавказі не отруйні!

Після цієї відповіді всі насторожились.

— Скажіть, Ляпсусе, — запитав Персицький, — які, по-вашому шакали?

— Та знаю я, одчепіться!

— Ну, скажіть, коли знаєте!

— Ну, так!.. На подобу змії.

— Звичайно, звичайно, ваша правда, як завжди, По-вашому ж, сідло дикої кози подають на стіл разом з острогами.

— Ніколи я цього не говорив! — закричав Трубецькой.

— Ви не говорили. Ви писали. Мені Наперников казав, що ви пробували накинути йому такі віршики в «Герасим і Муму», ніби з побуту мисливців. Скажіть по совісті, Ляпсусе, чому ви пишете про те, чого ви зроду не бачили і про що не маєте аніякісінького уявлення? Чому у вас у вірші «Кантон» пеньюар — це бальна сукня? Чому?

— Ви — міщанин, — сказав хвальковито Ляпіс.

— Чому у вірші «Перегони на приз Будьонного» жокей у вас затягає на коня супоню і після того сідає на передок? Ви бачили коли-небудь супоню?

— Бачив.

— Ну, скажіть, яка вона!

— Дайте мені спокій. Ви псих!

— А передок бачили? На перегонах були?

— Не обов'язково треба скрізь бути! — кричав Ляпіс. — Пушкін писав турецькі вірші і ніколи не був у Туреччині.

— О, звісно, Ерзерум же в Тульській губернії.

Ляпіс не зрозумів сарказму. Він гаряче провадив далі:

— Пушкін писав за матеріалами. Він прочитав історію Пугачовського бунту, а тоді написав. А мені про перегони все розказав Ентіх.

Після цієї віртуозної оборони Персицький потяг силоміць Ляпіса в сусідню кімнату. Глядачі пішли слідом за ними. Там на стіні висіла велика газетна вирізка, облямована жалобною окрайкою.

— Ви писали цей нарис в «Капітанському містку»?

— Я писав.

— Це, здається, ваша перша спроба в прозі? Вітаю вас! «Хвилі котились через мол і падали вниз нестримним домкратом..» Ну, і удружили ж ви «Капітанському містку»! «Місток» тепер довго вас не забуде, Ляпісе!

— У чому річ?

— Річ у тім, що… Ви знаєте, що таке домкрат?

— Ну, звичайно, знаю, дайте мені спокій…

— Як ви собі уявляєте домкрат? Опишіть своїми словами.

— Такий… Падає, одне слово.

— Домкрат падає. Зауважте всі! Домкрат стрімко падає! Заждіть, Ляпсусе, я вам зараз принесу п'ятдесят копійок. Не пускайте його!

Але й цього разу п'ятдесят копійок не видано, Персицький притяг з довідкового бюро двадцять перший том Брокгауза, од Доміцій до Євреїнова. Поміж Доміцієм, фортецею у великому герцогстві Мекленбург-Шверінському, і Доммелем, рікою в Бельгії і Нідерландах, знайдено потрібне слово.

— Слухайте! «Домкрат (нім. Daumkraft) — одна з машин піднімати чималі тягарі. Звичайний простий Д., вживаний для піднімання екіпажів тощо, має рухому зубчасту штабу; цю штабу захоплює шестерня, яку повертають за допомогою ручки…» І так далі. І далі: «Джон Діксон 1879 р. поставив на місце обеліск, відомий під назвою «Голки Клеопатри», за допомогою чотирьох робітників, що діяли чотирма гідравлічними Д.» І цей прилад, по-вашому, має властивість стрімко падати? Значить, Брокгауз з Ефроном обманювали людство протягом п'ятдесяти років? Чому ви халтурите, замість учитися? Дайте відповідь!

— Мені потрібні гроші.

— Але ж у вас їх ніколи нема. Адже ви раз у раз полюєте за півкарбованцем.

— Я купив меблі і вийшов з бюджету.

— І багато ви купили меблів? Вам за вашу халтуру платять стільки, скільки вона варта, — шеляг!

— Добрий шеляг! Я такий стілець купив на аукціоні…

— На подобу змії?

— Ні. З палацу. Але мене спіткало лихо. Вчора я повернувся вночі додому…

— Від Хіни Члек? — закричали присутні в один голос.

— Хіна!.. З Хіною я скільки часу вже не живу. Повертався я з диспуту Маяковського. Приходжу. Вікно розчинене. Я одразу відчув, що щось таке сталося.

— Ай-яй-яй! — сказав Персицький, затуляючи лице руками. — Я почуваю, товариші, що у Ляпсуса вкрали його найкращий щедевр: «Гаврило двірником служив, Гаврило в двірники найнявся».

— Дайте мені договорити. Дивовижне хуліганство! До мене в кімнату залізли якісь негідники і розпанахали всю оббивку стільця. Може, хто-небудь позичить п'ять карбованців на ремонт?

— Для ремонту напишіть нового Гаврила. Я вам навіть початок можу сказати. Заждіть, заждіть… Зараз… От: «Гаврил стілець купив на ринку, стілець в Гаврила кепський був…» Скорше запишіть. Це можна вигідно продати в «Голос комода»… Ех, Трубецькой, Трубецькой!.. До речі, Ляпсусе, чому ви Трубецькой? Чому вам не взяти псевдоніма кращого? Приміром, Долгорукий? Никифор Долгорукий! Або Никифор Валуа? Або ще краще: громадянин Никифор Сумароков-Ельстон? Якщо вам трапиться добра кормівля, зразу три віршики в «Гермуму», то вихід із становища у вас блискучий. Одну маячню підписуєте Сумароковим, другу макулатуру — Ельстоном, а третю — Юсуповим… Ех ви, халтурник!..

Розділ XXX У театрі Колумба

Іполит Матвійович поступово ставав підлабузником. Коли він дивився на Остапа, очі його прибирали голубого жандармського відтінку.

У кімнаті Іванопуло було так жарко, що зсохлі вороб'яніновські стільці потріскували, як дрова в каміні. Великий комбінатор спочивав, підклавши під голову голубий жилет.

Іполит Матвійович дивився у вікно. Там, кривими провулками, повз крихітні московські сади, мчала гербова карета. У чорнім її лаку навперемін відбивались рухливі голови перехожих: кавалергард з мідною головою, городські дами і пухкі білі хмаринки. Громлячи підковами брук, коні промчали карету повз Іполита Матвійовича. Він одвернувся розчаровано.

Карета мала на собі герб МКГ^[4], мала призначення перевозити сміття, і абсолютно нічого не відбивалося на її дощатих стінках.

На козлах сидів бравий дідок з пухнастою сивою бородою. Якби Іполит Матвійович знав, що кучер не хто інший, як граф Олексій Буланов, славетний гусар-схимник, він, напевне, гукнув би на дідка, щоб поговорити з ним про прекрасні часи.

Граф Олексій Буланов був вельми заклопотаний. Нахльостуючи коней, він сумно думав про бюрократизм, що роз'їдає асенізаційний підвідділ, бюрократизм, через який графові от уже півроку не видавали належного за гендоговором спецфартуха.

— Слухайте, — сказав раптом великий комбінатор, — як вас звали у дитинстві?

— А навіщо вам?

— Та так! Не знаю, як вас називати. Вороб'яніновим звати вас набридло, Іполитом Матвійовичем — надто кисло. Як же вас звали? Іпа?

— Киса, — одказав Іполит Матвійович, посміхаючись.

— Конгеніально! Так от що, Кисо, — погляньте, будь ласка, що у мене на спині. Болить між лопаток.

Остап стяг через голову сорочку «ковбой». Перед Кисою Вороб'яніновим одкрилась широка спина провінціального Антонія, спина чарівної форми, але до певної міри бруднувата.

— Ого, — сказав Іполит Матвійович, — червона пляма якась.

Поміж лопаток великого комбінатора цвіли фіалками і переливались нафтовою райдугою синяки найдивовижніших обрисів.

— Слово честі, цифра вісім! — вигукнув Вороб'янінов. — Перший раз бачу такий синяк.

— А другої цифри нема? — спокійно запитав Остап.

— Начебто буква Р.

— Запитань більше не маю. Все зрозуміле. Проклята ручка! Бачите, Кисо, як я страждаю, на які небезпеки наражаю себе заради ваших стільців. Ці арифметичні знаки прописала мені велика самопадна ручка з пером номер вісімдесят шість. Треба вам сказати, що проклята ручка впала мені на спину тої самої хвилини, коли я засунув руки в нутро редакторського стільця. А ви, нічого до пуття ви і не вмієте. Ізнуренковський стілець хто зіпсував так, що мені потім довелося за вас відбуватись? Про аукціон я вже й не кажу. Найшли час для кобеляжу! У ваших літах кобелювати просто шкідливо! Шануйте своє здоров'я!.. Інша річ — я! За мною стілець вдовиці! За мною — два щукінських! Ізнуренковський стілець в остаточному підсумку зробив я! До редакції і до Ляпіса я ходив! І тільки один-єдиний стілець ви довели до переможного кінця, та й то за допомогою нашого священного ворога — архієпископа.

Нечутно ступаючи по кімнаті босими ногами, технічний директор напоумляв покірного Кису.

Стілець, що зникнув у товарному дворі Жовтневого вокзалу, ще досі був темною плямою на блискучому плані концесійних робіт. Чотири стільці в театрі Колумба — це була певна здобич. Але театр виїздив у подорож по Волзі з тиражним пароплавом «Скрябін» і сьогодні показував прем'єру «Одруження» останнім спектаклем сезону. Треба було вирішити, — чи залишатись у Москві для розшуків зниклого в просторах Каланчівського майдану стільця, чи виїхати разом з трупою в гастрольне турне. Остап схилявся до останнього.

— А то, може, поділимось? — запитав Остап. — Я поїду з театром, а ви залишайтесь і простежте за стільцем у товарнім дворі.

Але Киса так лякливо моргав сивими віями, що Остап одразу змінив пропозицію.

— З двох зайців, — сказав він, — вибирають того, який жирніший. Поїдьмо разом. Але витрати будуть великі. Потрібні будуть гроші. У мене залишилось шістдесят карбованців. У вас скільки? Ах, я і забув! У ваших літах дівоче кохання так дорого коштує! Постановляю: сьогодні ми ідемо в театр на прем'єру «Одруження». Не забудьте одягти фрак. Якщо стільці іще на місці і їх не продали за борги соцстрахові, завтра ж ми виїздимо. Пам'ятайте, Вороб'янінов, настає останній акт комедії: «Скарби моєї тещі». Наближається фініта-ля-комедія, Вороб'янінов! Не дихайте, мій давній друже! Рівняйтесь на рампу! О моя молодість! О пахощі куліс! Скільки спогадів! Скільки інтриг! Скільки таланту я показав свого часу в ролі Гамлета! Одне слово, засідання триває далі!

Заради економії пішли до театру пішки. Ще було зовсім видно, але ліхтарі вже сяяли лимонним світлом. Перед очима у всіх гинула весна. Пилюга гнала її з майданів, гарячий вітерець одтискав її в провулок. Там бабусі голубили красуню і пили з нею чай у двориках, за круглими столами. Але життя весни кінчилося — в люди її не пускали. А їй так хотілося до пам'ятника Пушкіну, де вже прогулювались молоді люди в строкатеньких кепках, брюках-дудочках, галстуках «собача радість» і черевичках «джиммі».

Дівчата, обсипані ліловою пудрою, циркулювали поміж храмом МССТ^[5] і кооперативом «Комунар» (поміж кол. Філіпповим і кол. Єлісєєвим). Дівчата голосно лаялись. У цей час перехожі уповільняли ходу, але не тільки тому, що Тверська ставала тісна. Московські коні були не кращі за старгородські: вони теж навмисне постукували копитами по торцях бруку. Велосипедисти безшумно летіли із стадіону «Юних піонерів», з першого великого міжнародного матчу. Морозивник котив свою зелену скриню, повну травневого грому, боязко косячи око на міліціонера; але міліціонер, скований світним семафором, яким регулював вуличний рух, був зовсім безпечний.

У всій цій метушні йшли двоє друзів. Спокуса чигала на кожному кроці. У крихітних обжиралівках перед очима всієї вулиці смажили шашлики карські, кавказькі і філейні. Гарячий і пронизливий дим клубився до ясненького неба. З пивних, ресторанчиків і кіно «Великий німий» долинала струнна музика. Біля трамвайної зупинки гарячкував гучномовець.

Треба було поспішати. Друзі вступили в лункий вестибюль театру Колумба.

Вороб'янінов кинувся до каси і прочитав розцінку на місця.

— Все-таки, — сказав він, — дуже дорого. Шістнадцятий ряд — три карбованці.

— Як я не люблю, — зауважив Остап, — цих міщан, провінціальних йолопів! Куди ви полізли? Хіба не бачите, що це каса?

— Ну а куди ж? Адже без білета не пустять!

— Кисо, ви вульгарна людина. У кожному впорядкованому театрі є два віконечка. У віконце каси звертаються тільки закохані і багаті спадкоємці. Решта громадян (їх, як можете зауважити, переважна більшість) звертаються безпосередньо до віконечка адміністратора.

І справді, перед віконцем каси стояло чоловік п'ять скромно одягнених людей. Зате біля віконця адміністратора було шумно і весело. Там стояла строката черга. Молоді люди, у фасонних піджаках і штанах того крою, який провінціалові може тільки приснитися, впевнено розмахували записочками від знайомих їм режисерів, акторів, редакцій, театрального костюмера, начальника районної міліції та інших, тісно зв'язаних з театром осіб, як-от: членів асоціації теа- і кінокритиків, товариства «Сльози бідних матерів», шкільної ради Майстерні циркового експерименту і якогось «Фортінбраса при Умслопогасі». Чоловік вісім стояли із записками від Еспера Еклеровича.

Остап врізався в чергу, розштовхав фортінбрасівців і з криком: «Мені тільки довідку, хіба не бачите, що я навіть калош не зняв», — пробився до віконечка і заглянув всередину.

Адміністратор працював, як вантажник. Світлий діамантовий піт зрошував йому масне лице. Телефон тривожив його щохвилини і дзвонив з упертістю трамвайного вагона, що пробирається через Смоленський ринок.

— Мерщій, — крикнув він до Остапа, — ваш папірець!

— Два місця, — сказав Остап тихо, — в партері.

— Кому!

— Мені!

— А ви хто такий, щоб я вам давав місця?

— А я все-таки думаю, що ви мене знаєте.

— Не пізнаю.

Але погляд незнайомого був такий чистий, такий ясний, що рука адміністратора сама призначила Остапові два місця в одинадцятім ряду.

— Ходять всякі там, — сказав адміністратор, знизавши плечима, — хто їх зна, хто вони такі? Може, він я Наркомосвіти? Здається, я його бачив у Наркомосвіті. Де я його бачив?

І, машинально видаючи перепустки щасливим теа- і кіно-критикам, притихлий Яків Менелайович згадував, де він бачив ці чисті очі.

Коли всі перепустки були видані і в фойє зменшили світло, Яків Менелайович згадав: ці чисті очі, цей певний погляд він бачив у Таганській тюрмі 1922 року, коли і сам сидів там через дріб'язкову справу.

З одинадцятого ряду, де сиділи концесіонери, залунав сміх. Остапові сподобався музичний вступ, виконаний оркестрантами на пляшках, кухлях Есмарха, саксофонах і великих полкових барабанах. Свиснула флейта, і завіса, війнувши прохолодою, розступилась.

На велике здивування Вороб'янінова, що звик, до класичної інтерпретації «Одруження», Подколесіна на сцені не було. Понишпоривши очима, Іполит Матвійович побачив фанерні, що звисали із стелі, прямокутники, пофарбовані в основні кольори сонячного спектру. Ні дверей, ні синіх серпанкових вікон не було. Під різнокольоровими прямокутниками танцювали дамочки у великих вирізаних з чорного картону капелюшках. Пляшкові стогони викликали на сцену Подколесіна, який врізався в юрбу верхи на Степані. Подколесін був убраний у камергерський мундир. Розігнавши дамочок словами, про які в п'єсі ні натяку, Подколесін загаласував:

— Степа-ане!

Водночас він стрибнув набік і завмер у важкій позі. Кухлі Есмарха загриміли.

— Степа-а-ане! — повторив Подколесін, роблячи новий стрибок.

Але що Степан, одягнений у барсову шкуру, стоявши тут же, не озивався, Подколесін трагічно спитав:

— Чого ж ти мовчиш, як Ліга націй?

— Очевидно, я Чемберлена злякався, — одказав Степан, почухуючи шкуру.

Відчувалося, що Степан одсуне на задній план Подколесіна і стане головним персонажем сучасної п'єси.

— Ну що, шиє кравець сюртук?

Стрибок. Удар по кухлях Есмарха. Степан із зусиллям зробив стойку на руках і в такій позі відповів:

— Шиє!

Оркестр зіграв попурі з «Чіо-чіо-сан». Весь цей час Степан стояв на руках. Обличчя йому залило краскою.

— А що, — запитав Подколесін, — чи не питав кравець, навіщо, мовляв, панові таке добротне сукно?

Степан, що на той час сидів уже в оркестрі і обіймав диригента, одказав:

— Ні, не питав. Хіба він депутат англійського парламенту?

— А чи не питав кравець, чи не хоче, мовляв, пан одружитися?

— Кравець питав, чи не хоче, мовляв, пан платити аліменти.

Після цього світло погасло, і публіка затупотіла ногами. Тупотіла вона доти, доки зі сцени не почувся голос Подколесіна:

— Громадяни! Не хвилюйтесь! Світло погасили навмисне — цього вимагає п'єса. Цього потребує речове оформлення.

Публіка підкорилася. Світло так і не засвітилося до кінця акту. У цілковитій темряві гриміли барабани. З ліхтарями прийшов загін військових у формі готельних швейцарів. Потім, як видно — на верблюді, приїхав Кочкарьов. Судити про все це можна було з такого діалогу:

— Ху, як ти мене налякав! А ще верблюдом приїхав!

— Ах, ти помітив, незважаючи на темряву?! Я хотів подарувати тобі солодке вер-блюдо!

Під час антракту концесіонери прочитали афішу:

— Вам подобається? — несміливо запитав Іполит Матвійович.

— А вам?

— Дуже цікаво, тільки Степан якийсь чудний.

— А мені не сподобалося, — сказав Остап, — особливо те, що меблі у них якихось майстерень Волопаса. Чи не пристосували вони наші стільці на новий лад?

Ці побоювання, як виявилося, були даремні. На початку другого ж акту всі чотири стільці винесли на сцену негри у циліндрах.

Сцена сватання найдужче зацікавила глядачів. У ту хвилину, коли на протягненім через увесь зал дроті почала спускатися Агафія Тихонівна, страшний оркестр X. Іванова зчинив такий шум, що від нього самого Агафія Тихонівна повинна була б упасти у публіку. Але Агафія держалася на сцені прекрасно. Вона була в трико тілесного кольору і чоловічому котелку. Балансуючи зеленою парасолькою з написом: «Я хочу Подколесіна», вона переступала по дроту, і знизу всім були видні її брудні підошви. З дроту вона стрибнула прямо на стілець. Одночасно всі негри, Подколесін, Кочкарьов, у балетних пачках і сваха в костюмі вагоновода зробили поворотне сальто. Потім усі відпочивали п'ять хвилин, і маскуючи це, на сцені знову погасили світло.

Женихи були дуже смішні, особливо — Яєчня. Замість нього виносили велику яєчню на сковороді. На морякові була щогла з парусом.

Недаремно купець Стариков кричав, що його душать патент і зрівняльний. Він не сподобався Агафії Тихонівні. Вона вийшла заміж за Степана. Обидва заходились наминати яєчню, яку подав їм, обернувшись на лакея, Подколесін. Кочкарьов з Феклою співали куплети про Чемберлена та про аліменти, які британський міністр бере з Німеччини. На кухлях Есмарха зіграли відхідну. І завіса, війнувши прохолодою, закрилася.

— Я задоволений з вистави, — сказав Остап, — стільці цілі. Але гаяти часу нам нема чого. Якщо Агафія Тихонівна буде щодня на них гупати, то вони проживуть недовго.

Молоді люди у фасонних піджаках, штовхаючись і сміючись, обговорювали тонкощі речового і звукового оформлення.

— Ну, — сказав Остап, — вам, Кисонько, треба бай-бай. Завтра зранку треба ставати по квитки. Театр о сьомій вечора виїжджає прискореним до Нижнього. Отже, ви беріть два твердих місця для сидіння до Нижнього, Курської залізниці. Біда невелика — посидимо. Лише одна ніч.

Другого дня весь театр Колумба сидів у буфеті Курського вокзалу. Симбієвич-Синдієвич, вживши заходів, щоб речове оформлення пішло цим же поїздом, закушував за столиком. Вимочивши в пиві вуса, він тривожно питав монтера:

— Що, гідравлічний прес не зламають у дорозі?

— Лихо з цим пресом, — одповідав Мечников, — працює він у нас п'ять хвилин, а возити його ціле літо доведеться.

— Аз «прожектором часів» тобі легше було, з п'єси «Порошок ідеології»?

— Звичайно, легше. Прожектор хоч і більший був, але зате не такий ламкий.

За сусіднім столиком сиділа Агафія Тихонівна, молоденька дівчина з ногами твердими й блискучими, як кеглі. Навколо неї клопоталося звукове оформлення — Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд.

— Ви вчора мені не в ногу подавали, — скаржилась Агафія Тихонівна, — я так і беркицнути можу.

Звукове оформлення загалакало:

— Нічого не вдієш! Два кухлі лопнуло!

— Хіба тепер дістанеш закордонний кухоль Есмарха? — кричав Галкін.

— Зайдіть в Держмедторг. Не те що кухля Есмарха, термометра не купите! — підтримав Палкін.

— А ви хіба і на термометрах граєте? — вжахнулася дівчина.

— На термометрах ми не граємо, — зауважив Залкінд, — але прямо-таки захворюєш через ці прокляті кухлі — доводиться міряти температуру.

Автор вистави і головний режисер Мик. Сестрін прогулювався з дружиною по перону. Подколесін з Кочкарьовим перехилили по три чарки і навперебій упадали за Жоржеттою Тираспольських.

Концесіонери, що прийшли за дві години до відходу поїзда, робили вже п'ятий рейс навколо скверу, розбитого перед вокзалом.

Голова Іполитові Матвійовичу йшла обертом. Гонитва за стільцями вступала у вирішальну стадію. Подовжені тіні лежали на розпеченому бруку. Пил сідав на мокрі, спітнілі обличчя. Підлітали дрожки. Пахло бензином. Наймані машини висаджували пасажирів. Назустріч їм вибігали Єрмаки Тимофійовичі, забирали чемодани і овальні їхні бляхи сяяли на сонці. Муза дальніх мандрів хапала людей за горло.

— Ну, ходімо і ми, — сказав Остап.

Іполит Матвійович покірно погодився. Тут він зіткнувся віч-на-віч з трунних справ майстром Безенчуком.

— Безенчук! — сказав він страшенно здивований. — Ти як сюди потрапив?

Безенчук зняв картуз і радісно остовпів.

— Пане Вороб'янінов, — закричав він. — Шанування дорогому гостеві!

— Ну, як справи?

— Кепські справи, — одказав трунних справ майстер.

— Чому так?

— Клієнта шукаю. Не йде клієнт.

— «Німфа» перебиває?

— Куди їй! Хіба вона мені переб'є? Ніхто не мре. Після вашої тещеньки один тільки «П'єр і Костянтин» перекинувся.

— Та що ти кажеш? Невже помер?

— Перекинувся, Іполите Матвійовичу. На посту своїм перекинувся. Голив аптекаря нашого Леопольда і перекинувся. Люди казали — стався розрив нутра, а я так гадаю, що небіжчик від цього аптекаря ліками надихався і не видержав.

— Ай-яй-яй, — бурмотів Іполит Матвійович, — ай-яй-яй! Ну, що ж, то це ти його і поховав?

— Я і поховав. А кому ще? Хіба «Німфа», туди її в гойдалку, китицю дає?

— Переміг, значить.

— Переміг. Тільки били мене потім. Мало серце мені не вибили. Міліція оборонила. Два дні лежав, спиртом лікувався.

— Розтирав себе?

— Нам розтиратися нема чого.

— А сюди тебе чого принесло?

— Товар привіз.

— Який же товар?

— Свій товар. Провідник знайомий допоміг провезти дурно в поштовому вагоні. По знайомству.

Іполит Матвійович тільки тепер помітив, що оддалік Безенчука на землі стояв стос домовин. Які були з китицями, які — так. Одну з них Іполит Матвійович швидко пізнав. Це була велика дубова і запорошена домовина з безенчуківської вітрини.

— Вісім штук, — сказав Безенчук самовдоволено, — одна до одної. Як огірочки.

— А кому тут твій товар потрібен? Тут своїх майстрів досить.

— А гриб?

— Який гриб?

— Епідемія. Мені Прусіс сказав, що в Москві гриб лютує, що ховати людей ні в чому. Весь матеріал перевели. От я і вирішив справи поправити.

Остап, що з цікавістю слухав од слова до слова, встряв у розмову:

— Слухай ти, папаня, це в Парижі грип лютує.

— У Парижі?

— Ото-то. Їдь до Парижа. Там підмолотиш! Правда, будуть деякі труднощі з візою, але ти, папаня, не журись. Якщо Бріан тебе полюбить, ти заживеш непогано: влаштуєшся лейб-трунарем при паризькому муніципалітеті. А тут і своїх трунарів досить.

Безенчук дико озирнувся. Справді, на майдані, незважаючи на запевнення Прусіса, трупи не валялись, люди бадьоро держались на ногах, і дехто з них навіть сміявся.

Поїзд давно вже повіз і концесіонерів, і театр Колумба, і іншу публіку, а Безенчук усе ще очманіло стояв над своїми домовинами. У навислих сутінках очі його горіли жовтим незгасним вогнем.