Двері в день. Міс Адрієна

І Двері в ніч

Двері пивної були відчинені в нічну напружену метушню великої вулиці. У жовтому сяйві вітрин вишикувались батареї порожніх пляшок, як переможені свідки людської невибагливости. Коло відчинених дверей під музику джазбанду маршували проститутки з обов’язків своєї дивовижної професії, що примушує замислюватись над долею людства поважних політичних діячів безвусих поетів.

Дами, одягнені в примхи коштовних одягів, потрапляли в жовті плями світла і, зваблені безпосередністю вулиці, що намагається порушувати всі усталені традиції, мріяли про вільне кохання, заохочуючи чоловіків блискучими поглядами до рішучих вчинків.

Джазбанд, розхитаний терпкими звуками саксофонів, мідяних тарелів і барабана, в пристрасних корчах виростав у кутку залі, задимлений куривом цигарок. Хворий на пропасницю, він тремтів і здригався. Хворий на подагру, він похитувався на кволих, тонких ногах, випинаючись котячим криком і нявканням у метушливе життя вулиці.

В залі пивної і хрипах музики люди шукали затишку від брудних помешкань, п’яної бездіяльности від бездіяльности тверезої, шукали реалізовану мрію, як сновида шукає жовте сяйво місяця темної ночі.

Сидячи за пляшками пива навколо мокрих, заллятих пивом столиків, у бруді підлог і стін, люди обдурювали самих себе святом, що буденніше за всякий звичайний фізіологічний процес.

Засмальцьовані машиною робітники, чисто й скромно одягнені службовці, запарижанені власною тупістю міщани й непмани виконували узаконений ритуал убивства, вони вбивали час і наповнений озоном літній вечір.

Десь над міськими парками й садами, над покрівлями кам’яних будинків блищали золоті сузір’я, десь під мостом тихо плюскала ріка, пронизана світлом електричних ліхтарів, а тут людина, що відірвалася од природи, кидала їй виклик, наливаючи в шлунок терпку отруту і впускаючи в легені фіміям тютюнового курива.

Жінки, в спідницях вище колін, виставляли на простір сліпучі ноги в шовкових панчохах і гріли голі руки й декольте в огні електричних люстр. Криваві вуста лишали на папіросах темно-червоні сліди і викликали уяви про насильства й кримінальні злочини. Венерами Мілоськими жінки миготіли в очах чоловіків, закликаючи до зради і до фатальних вчинків.

Коло одного із столиків, перед кількома пляшками пива, самотньо сидів чоловік у синьому костюмі, в кепі, що його одягають майже всі в нас, і трохи сп’янілий. Це був Теодор Андрійович Гай, що в його міцній постаті відчувалося безсилля й байдужість людини, яку закрутило життя в своїй метушні й в своїх примхах.

Іноді в постаті Теодора Гая спалахувала якась рішучість, а в очах вогники ненависти, ніби він відважився на якийсь карколомний вчинок або на вбивство, коли він поглядав на низьку жилаву постать хазяїна пивної – Степана Терещука.

Гостре обличчя Степана Терещука з маленькими вусами, з тонкими стиснутими вустами, з хитрими зморшками в куточках, примруженими сірими очима оглядало гостей і залю, слідкувало за льокаями і іноді поверталось в бік Теодора Гая, ховаючись за пляшками й стравами на рундуці…

Теодор Гай з ненавистю поглядав на хазяїна, що іноді розмовляв з головним своїм адміністратором, дуже високою людиною з хижим, довгастим, ніби чимсь попеченим або подзьобаним обличчям. Це був найближчий поплічник хазяїна Дмитро Гамуз, який у свою чергу презирливо дивився на Теодора Гая, ніби питаючи, що йому тут треба, як він смів прийти в цей храм і своєю постаттю чинити святотатство.

Гай, як зацькований вовк, поглядав на ці ненависні йому постаті, і нудьга стискала йому серце, коли він дивився на біляву, декольтовану й шикарно одягнену жінку, що сиділа коло каси. Це була Гаєва дружина Марія, з фйордистими очима, що в її полоні знаходився він уже кілька років.

Терпкі й хрипкі звуки джазбанду, гомін і викрики пивної замакітрювали голову Гаєві, і йому важко було зрозуміти, чи ненавидить він цю жінку – свою дружину також, чи тільки жаліє її й себе.

Він дивився на це буденне свято, що відбувалося в пивній, і, сам беручи в ньому участь, критикував його.

Там на розі вулиці стоїть міліціонер і охороняє тишу й порядок, далеко з вокзалів заходять гудки паровозів, там поїзди везуть людей в інші обрії, там у приміщеннях установ засідають люди, вирішуючи важливі справи, а він, Теодор Гай, сидить тут, знесилений і обеззброєний.

А він, Теодор Гай, мусить боротися сам із собою, зі своїм безвіллям, зі своїми сумнівами, перетворюючи хотіння в кволі нереальні мрії.

Ось тут за столиком сидять його колишні товариші – засмальцьовані робітники, які прийшли сюди з роботи, щоб погомоніти, віддаючи данину старим традиціям. Але вони лише кілька хвилин тут у порівнянні з іншим часом, що його вони організовано використовують. Він же в полоні цих традицій і не може уникнути його.

Треба кинути це все й піти під золоті сузір’я, що блищать над містом, над фабриками, копальнями і над життям.

Там коло ріки в машинах здобувають електричну енергію, що її так неохайно використовується тут. Щоб осяяти випещені ноги й голі плечі жінок, щоб задовольнити пристрасні погляди, напружено ллється золота енергія в порожнечу закуреного повітря залі.

Гай налив пива в шклянку, випив його і замислено схилився до столу. Його погляд встромився в мокру газету, що була замість скатертини, і він завмер.

Але ось його погляд намацав знайомі літери, що перетворилися в слова та речення, і тепер Гай читав:

«Уряд СРСР уповноважив свою делегацію запропонувати цілковите скасування всіх сухопутних, морських та повітряних сил. Щоб здійснити це, уряд СРСР пропонує такі заходи:

1. Розпустити ввесь особистий склад сухопутних, морських та повітряних збройних сил.

2. Знищити всі військові знаряддя, засоби військовохемічної боротьби й інші засоби озброєння та знаряддя знищення, що знаходяться в сучасному війську.

3. Ліквідувати всі морські та повітряні гармати.

4. Припинити збори для навчання військової справи як в армії, так і в громадських організаціях.

5. Видати закони про скасування військової служби так обов’язкової, як і добровільної.

6. Видати закони, що забороняють збори резервів.

7. Знищити фортеці, морські й повітряні бази.

8. Ліквідувати військові заводи та військово-виробничі устаткування на заводах загальної промисловости…»

Гай одірвався від газети.

Це в далекій і чужій Женеві його уряд турбувався долею всієї людськости. Це була геніяльна пропозиція, що ще не бачила рівних собі. Це був вибуховий матеріял, що міг знищити всі традиції, що звільняв людськість від жорстокости пануючих кляс.

Це опреділювало час і простір дії.

Хіба може бути щось простіше за цю пропозицію? Навіщо довго міркувати й розмовляти? Знищити шкідливе й непотрібне! Зруйнувати! І людськість вільна. Вона може творити нове.

Хіба не так само і з одною людиною, – думав Гай, – хіба не слід і йому зруйнувати, знищити той полон, що до нього необережно потрапив він?

Повз нього пройшла якась жінка і зачепила його голим ліктем. Гай одірвався від думок і поглянув на неї, вона довго подивилася йому в очі, ніби запрошуючи до чогось, ніби навмисно дратуючи його своєю постаттю, що вся ворушилася під тонкою сукнею. Гай подивився й одвів свій погляд од неї.

Ця жінка сіла за столик проти нього і своїм необережним рухом і своїм поглядом одірвала його на деякий час од думок.

Гай ніби видерся з тиші думок і тепер, як плавець, пірнув у галас пивної, у викрики й нявкання джазбанду.

Компанії за столиками голосно кричали, щоб перекричати шум музики, деренчали шклянками, пили пиво й палили.

Висока постать Дмитра Гамуза ніби керувала цим анархічним зібранням, і в цьому хаосі пляшок і людей відчувалася якась закономірність, що ніби втілювалася в постать високого диригента.

Жінка, що сіла за столик проти Гая, одверто й цинічно оглядала його, ніби питаючи, скільки фунтів він важить і яку міць мають його м’язи. Теодор Гай, стурбований цими поглядами, стурбований музикою джазбанду, ніби всім своїм єством пересунувся в іншу площину і тепер реагував на зовнішні прояви цього оточення.

Близько Гая за столиком сиділа велика балакуча компанія чоловіків, що до хрипоти сперечалися за якісь літературні справи. Гай прислухався до розмови і вирішив, що це товариство літераторів, які на цей час перенесли свої нескінченні й безугавні мистецькі суперечки сюди, в стіни цієї закуреної пивної.

– Ви знаєте площу зі сквериком у Харкові, що проти театру Леся Курбаса? – говорить письменник з чорним кучерявим волоссям; коли б у нього була чорна шкура, був би подібний до негра.

– Ота, що на ній стоїть готична кірха?

– Хто що помічає! Ти помічаєш готику, а я лівий театр. Їду я цією площею, і будинки підносяться наді мною, як величезні хмарочоси, дерева скверу здаються ліліпутами, а сам я собі Гуллівером серед руху людей, візників і автомобілів. Дерева парку, маленькі й мізерні проти будинків, не зелені, а якісь сірі-сірі, ніби їх віками притрушувано порохом.

Їду я ніби до Держвидаву і несу нові матеріяли, що мусять ще раз обурити наше міщанство своєю одвертістю та сміливістю. Дивлюсь, на тротуарі стоїть Пушкін, одягнений в чорний костюм, в еспанському плащі… Знаєш, так, як його малюють!

Стоїть він і дивиться кудись у простір понад людей, візників і автомобілів, а коло нього крутяться наші критики й поети.

– Як ся маєте, Олександре Сергійовичу?..

– Що ви написали новенького?

– Олександре Сергійовичу, я закоханий у вашого «Євгенія Онєгіна»!

– Ваш новий твір обов’язково преміює наше жюрі…

– Дозвольте, Олександре Сергійовичу, до вашого костюма пушинка причепилася. Дозвольте, я її скину! Ах, який чудовий костюм!

Став я так збоку, хочеться і мені з ним про діло поговорити. А вони крутяться, трохи ручки йому не цілують. Став я й дивлюсь на цих червоїдів. Раптом Пушкін подивився на мене.

– А ви, Михайле Васильовичу, чого до ручки не приложитесь? – спитав він мене й іронічно посміхнувся.

– Зверніться до Вересаєва, – відповів я йому, – він спец.

– А ну їх у…, цих хробаків! – вилаявся Пушкін.

З цими словами кам’яні хмарочоси завалились з гуркотом на нас, і я прокинувся. Хтось сильно тарабанив у двері кімнати, ніби йому було ніколи.

Це був Сотник, який із друкарні приніс № 2 «Нової Генерації».

Так мені приснився Пушкін.

Компанія за столиком загомоніла ще дужче, обговорюючи цей надзвичайно характерний сон.

Теодор Гай мимоволі вислухав це оповідання, як мимоволі піддавався і всім іншим впливам галасливої пивної.

Гострі, прокислі пахощі пива мішалися з їдким духом вбиральні, що допомагала сучасним епікурейцям нищити жовте, трохи гірке питво.

Стрільці, одягнені в зелені уніформи, наївно й грубувато фліртували з жінками, витрачаючи аскетизм касарень. Кілька проституток, що сиділи за одним столиком, розташували на стільцях своє біле випещене м’ясо і, як завзяті рибалки, закинули вудки своїх поглядів у каламутні річки залі. Кожна вудка кінчалася гачком із блискучих ніг у шовкових панчохах і лакованих черевиках. Якась двонога риба мусіла клюнути на цю новітню принаду.

Вже трохи сп’янілий Теодор Гай напружував свою думку, щоб винайти спосіб виплисти з цієї каламутної ріки, щоб одірватись від такого гачка, що міцно затяг його у трясовину обивательства.

Двері пивної були відчинені в ніч, в літню ніч, що блищала золотими сузір’ями, плюскала рікою й сліпучо сяяла електрикою вулиці. Вийти в двері, вийти в ніч, як виходить корабель у відкрите море, і він може стати вільним моряком, він знову зможе стати мандрівником до мети.

Безліч різноманітних плянів, один дивовижніший за другий, спадали на думку Гаєві. Безліч інсценіровок і театральних інтриг, запозичених з авантурних романів і карколомних фільмів, ввижалися йому, як втомленому плавцеві ввижається земля чарівних островів.

Гай бачив перед собою високу й хижу постать Дмитра Гамуза – диригента прилюдного пияцтва, бачив жилаву постать Семена Терещука, блискуче декольте дружини, яка сиділа коло каси, і все напруженіше вишукував способу, який зробить його знову мандрівником до мети, як альхеміки вишукували елексир життя й чарівні секрети, що обертають скло на діямант, а звичайний морський пісок – на золото.

Гай фальсифікував дію. Фальсифікована реальність розсипалася на звичайний порошок мрій…

II Передмова

Старовинні майстри пензля – їхні великі ймення: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікель Анджельо— глибоко відчували процес своєї мистецької роботи, вони заглиблювались у самий матеріял, і в їхніх руках він набуває чудових форм. Їм доводилось перед творчим процесом бути виробниками засобів своєї творчости. Вони сами робили полотна, ґрунтували їх, робили фарби та олію. Вони вже з цього моменту захоплювались матеріялом, барвами фарб, приємними пахощами олії та розмірами виготовлених полотен. Крім цього, вони вивчали анатомію, викрадаючи ще теплі тіла людей в інквізиторів, вони були альхеміки та винахідники. Вони могли мати надхнення в своїй роботі від самого матеріялу: вони знали його краще, ніж знаємо ми, сучасники великої техніки та індустрії. Можливо, що й письменникам тих часів доводилося самим виробляти атрамент і папір, і кожна крапка їхня, кожна літера, кожне слово були економними: їх можна було вважати за піщинки золота.

А тепер що?

Пішов до крамниці, купив хоч і пуд паперу, сулію атраменту, і пиши скільки душі завгодно. Чи не тому тепер так багато пишуть і так мало письменників? Чи не тому тепер письменник користується з такої ж пошани, як і рахівник або реєстраторка?

Ви може гадаєте, я жалкую, що це так? Ні. Ані трішки! Я вважаю, що найкращі сучасні романісти – це машиністки, бухгальтери, рахівники, кур’єри, зави, помзави, робітники, робітниці, селяни. Ви спитаєте, чому? Скажете, що це пародокс? Нічого подібного. Придивіться. Вони сами будують дивовижні чудові романи, вони якнайбільше заглибилися в матеріял, вони сами герої своїх романів. Вони будують великий роман під назвою «Майбутнє».

Ви скажете тепер, це правда, але ж вони не пишуть, вони будують. Щоб бути зрозумілішим, я відповім: подивіться на самого себе, ви щодня компонуєте такі чудесні романи, що коли б їх записати, кожний з нас з великим задоволенням прочитав би їх. Що? Хіба ви в своїх мріях не подорожуєте по чудесних країнах, хіба з вами (в мріях) не трапляються найкарколомніші пригоди, хіба ви не закохуєтеся в прекрасних жінок і дужих чоловіків, хіба ви не переживаєте трагедій, комедій, що на їх позаздрив би Шекспір та клясичний Арістофан? Але все це в мріях. І от тепер кожний з нас мусить погодитися, що всі ми – романісти, що коли ті романи ми не будуємо, не беремо в них участи як герої, то ми їх компонуємо в мріях.

Про що мріє один із нас? Та про це, безперечно, можна написати цілу книгу. Книгу звичайно напівсатиричну, бо ви, мабуть, знаєте, що про мрії сказав Пушкін. Таку книгу можна написати навіть в авантурному пляні, бо кожний з нас ще змалку мріє про різні пригоди, в той час як ці пригоди трапляються з нами щодня, а ми їх не помічаємо.

Я знав одного такого чудака, що все своє життя мріяв про різноманітні пригоди та подорожі. Одного разу він купив собі телескоп, розмірами більший за його зріст, закохався в артистку і поїхав з нею та телескопом морем на пароплаві до Кавказу. І єдина пригода, що з ним трапилась, це те, що він повернувся назад без грошей, без телескопа і без коханки. І, нарешті, цю пригоду він сам вважав лише за щасливий випадок.

Що тепер?

За наших днів – пішов до крамниці, купив полотна, фарб, пензлів, мольберта, сів на розі двох вулиць, і малюй… Малюй пристойно, бо міліціонер забере до району.

III Річ

Безпосередньо до оповідання ні картина, ні комісійна крамниця не стосуються. Що таке комісійна крамниця, знає кожний. Коли у кого є непотрібні йому речі, він несе їх до комісійної крамниці з тим, щоб хто-небудь інший купив їх, як дорогоцінну річ. Тут ви можете знайти різні речі, починаючи від клізми й кінчаючи діямантовою обручкою.

У великій вітрині такої крамниці, що знаходиться на людній торговій вулиці, між мисливською рушницею й мідяним тазом для варення, висить картина невідомого майстра. Картина стара, фарби зблякли, потріскались, але цим вона лише виграє щодо своєї художности. Люди натовпами збиваються коло вітрини, і деякі з них називають імена відомих майстрів, але ці ймена миттю зникають у вуличному гуркоті, і лише картина висить у вітрині, як посланець у майбутнє якогось забутого і може вже померлого автора.

Картина викликає уяви.

Темний вечірній обрій палає загравою. Червоний колір напружений і темний. Почувається, що нестерпучий жар б’є звідкись із землі та обпалює небо. Сонце провалилося в безодню і там клекотить гарячим вогнем, заливаючи розтопленою палючою лавою небосхил. Червоні пекучі стріли летять геть у простір, освітлюючи своєю загравою небо. Відблиск заграви падає на могутні хащі допотопного лісу. Величезні дерева, міцні й чорні, як дивовижні крицеві скелі, відбивають на собі відблиск заграви. Спереду чорна прогалина, порожня й темна, як вугляний склеп.

І ось раптом чути хряск і важку ходу, і от ввижається потворна морда допотопного чудовиська. Чудовисько велетенських розмірів важкою ходою виходить на прогалину. Воно важко сопе, його подих підхоплює луна допотопного лісу, її от здається, що дихають ці кремезні чорні дерева, ці муругі крицеві скелі.

Раптом страшний рик струшує ліс. Од цього звуку все дрижить. Дрижать дерева й дрижить земля, її трусить землетрус звуків, що видираються з пащі чудовиська. Перше чудовисько натрапило на другу величезну потвору. Крики розлютоваваних потвор примушують тремтіти землю. Потвори сходяться, і від їхнього сопіння й тупоту стогне ліс. Клацання зубів, сердитий рев, важкі удари зливаються в чорну рухливу масу, яку раптом обливає червона кров, що бурхливо виривається з поранених тіл. Кров гарує й світиться червоним блиском, який зливається з загравою, і ось тепер здається, що обрій, нетри землі, ліс і потвори палахкотять гарячою кров’ю. Раптом все завмирає… і лишається сама картина.

Фарби зблякли, потріскались, припали порохом, потемнішали. Величезне чудовисько – потвора-переможець стоїть над забитим ворогом, і з його горлянки видирається непереможний рев. На землі, що заллята кров’ю, лежить мертва, переможена, друга потвора. Сонце клекотить жаром у нетрах всесвіту і заливає кривавою загравою темне небо.

Автор картини невідомий. Картина висить у великій вітрині комісійної крамниці між мисливською рушницею й мідяним тазом для варення.

IV Герой

У місті спека. Місто, одягнене в камінь, розпечене сонцем, потіє, метушиться. Вулиці димлять казанами з асфальтом, обляпують вапною і фарбами. Люди б’ють камінь на бруках, пересувають рейки, фарбують дахи і стіни будинків. Вулиці клекотять, вливаючись ріками у великі площі. Перехожі поспішають, переходячи брук, і трамваї тривожно заливаються настирливими дзвінками.

Край тротуару біля телеграфного стовпа зупинився якийсь чоловік. Він не притягає жадної уваги. Це службовець, який сьогодні не пішов на службу, може він у відпустці, а може він і безробітний. Він нервово витяг із кишені синього піджака годинника і поглянув на нього; можна було подумати, що він зараз заметушиться, побіжить, кудись поспішаючи. Але нічого подібного, він знову застиг коло стовпа, напружено слідкуючи за вулицею.

Він стояв у тому місці вулиці, де вуличний рух був найбільший. Тут щохвилини пролітали автомобілі, важко проходили автобуси і безперервно сунули трамваї.

Чоловік напружено стежив за людьми, що переходять вулицю. Люди швидко перебігали вулицю, оглядаючись, щоб не потрапити під трамвай або автобус. І коли трамвай деренчав або сурмив автобус якому-небудь легковажному перехожому, чоловік, що стояв коло стовпа, напружено, до болю стискав собі руки і хвилювався. Його вуста шепотіли:

– Ось! Ось зараз…

Якась молода жінка, тримаючи за руку маленьку, біляву дівчинку, швидко переходила брук. Дівчинка несла в руці якийсь пакуночок, і він у неї несподівано випав з рук на самому бруці. Поки жінка підіймала його, з-поза рогу з дзеньканням вдерся трамвай, з протилежного боку важко йшов автобус. Жінка швидко схопила дівчинку і перебігла колію, трамвай на мить заслонив її.

Чоловік коло стовпа злякано відхитнувся, у нього забився подих і він прошепотів:

– Ось! Яке нещастя!..

Він напружено схилився вперед на брук. Страждання скривило його непоголене, стурбоване обличчя.

Трамвай розминувся з автобусом, і чоловік, що напружено стежив за цим, легко зідхнув. Він побачив на протилежному тротуарі білі сукні жінки й дівчинки, що допіру перейшли вулицю. Дівчинка весело стрибала коло жінки і щось говорила.

Світлі постаті жінки й дівчинки раптом зникли в його уяві, ніби провалилися в чорну прірву. Чоловік знову напружено стежив за вулицею. Особливо уважно він стежив за чоловіками. І коли будь-який з них необережно потрапляв під загрозу трамвая або автобуса, чоловік напружено, до болю стискував руки і замружував очі.

Коли він знову розплющував їх, вулиця так само метушилася, кудись бігла, і, не зважаючи на рух, все здавалось якимось спокійним, безтурботним.

Здавалося, що обов’язок цього чоловіка – стежити за вуличними катастрофами та провадити статистику задушених трамваями, автобусами або візниками. Чоловік так стежив за вулицею багато часу. Нарешті він раз у раз став поглядати на годинника, йому вже бракувало терпіння. Коли раніше він турбувався за кожного перехожого, то тепер він, розпалившись, досадливо одвертався, коли який-небудь перехожий щасливо викручувався між візниками та автобусами.

– От, коли б швидше! Коли б швидше! Все одно когось десь має задушити!..

А вулиця так само одноманітно клекотіла, бігла, метушилась. Ніщо, здавалось, не могло зупинити її руху та її байдужого плину.

Раптом одчайний вереск, напівгавкання перетяли гуркіт вулиці. Важко гримаючи, пройшов автобус, і після нього на бруці залишилось задушене руде цуценя. Воно вирячило очі, висунуло червоний язик, розплющилось в тінь.

Коло жінок, дітей і м’якосердних перехожих стовпилось на тротуарі, висловлюючи вголос свій жаль. Потім вони розійшлись, а на бруці так і лишилось розчавлене цуценя з висунутим червоним язичком.

Пройшло кілька автобусів. Напрочуд ні один із них навіть не торкнувся своїми важкими колесами, цуценяти. Чоловік, що стояв біля стовпа, знизав плечима, подивився на годинника й відійшов геть. Він поволі пішов тротуаром, оглядаючи вулицю й будинки. Він чомусь увесь час заглядав угору на дахи будівель. Він так закидав голову, що, нарешті, йому заболіла шия.

Ось на одному з будинків високо під самим шостим поверхом він побачив маляра. Маляр гойдався в повітрі, сидячи на дошці, що спускалася з покрівлі на міцних канатах. Маляр спокійно, похитуючись в своєму сідалі від маленького вітру, мастив будинок.

Чоловік зупинився й почав стежить за маляром. Йому в уяві почали вставати картини, одна страшніша за одну.

Він бачив, як маляр напружено тягся до карніза, силкуючись помастити його вапною. Раптом маляр схопився за канат, сідало загойдалось, потім вітер трохи покрутив ним.

В уяві чоловіка виникла заскорузла величезна рука, забруднена фарбою. Ця рука в корчах схопилася за канат, але ось неначе електричний струм пройшов рукою, пальці розсунулись, рука майнула в повітрі, і чорне тіло маляра, б’ючись об карнізи й підвіконня, ринуло з шостого поверху на тротуар.

Чолозік відхитнувся і зажмурився. Коли він розплющив очі, то знову побачив методично метушливу вулицю й маляра, що поволі гойдався на дошці, помахуючи своєю щіткою.

Чоловік знову став дивитися на маляра. Вів стояв доти, доки знову не витяг із свого синього піджака годинника і подивився на нього. В цей час далекий фабричний гудок загув на обідню перерву.

Чоловік у синьому костюмі досадливо одмахнувся від маляра і пішов далі. Коли він завернув за ріг вулиці, то раптом спинився. Потім він прожогом кинувся бігти. Спереду він побачив великий натовп людей, що тлумом стояв біля високого будинку. В центрі натовпу стояв зеленкуватий автомобіль негайної допомоги.

Чоловік у синьому костюмі вдерся в натовп і, не зважаючи на лайки й стусани, вліз в самий центр. Натовп людей хвилювався й гомонів.

– Маляр!

– Ах, яке нещастя!

– У нього мабуть діти. Упав з покрівлі!..

– Вже нічого не зроблять…

– Гу-у-у-у…

Як од стурбованого бджолиного рою, гуло в повітрі, ворушилось, тиснулось, гойдалось в один бік, потім у другий. Міліціонери в червоних кашкетах сюрчали в свистки і розпихали людей. Потім автомобіль негайної допомоги, розрізавши натовп, як воду, відійшов геть.

Він був зайвий.

І тепер чоловік у синьому костюмі побачив біля самих своїх ніг тіло людини, що лежало на цеглах тротуару. Тіло лежало з підламаними руками й розбитою головою. Обличчя не було зовсім, була кривава рана, що викликала в очах людей жах і обурення.

Чоловік, стримавши приступи жаху й огиди, став жадібно оглядати розбите тіло. Він у думках порівнював його зі своїм тілом, порівнював довгасте скривавлене волосся на голові й робив висновки.

Маляр, що упав з покрівлі, був приблизно одного росту з ним, волосся було темне й довге, як у чоловіка в синьому костюмі. Обличчя не можна було впізнати, бо воно було зовсім розбите.

Чоловік у синьому костюмі, зваживши це все, заспокоївся. Він тепер байдуже дивився на натовп і на вулицю, його думки були далеко звідси. Вони були в минулому житті маляра. Гримаса жалю промайнула неголеним обличчям чоловіка, але він одразу стримав себе. Йому зробити це було досить важко, бо він чомусь несамохіть відчував дивну провину перед цим розбитим тілом. Йому було моторошно, що тут у самому центрі людського натовпу, в центрі клопотливого життя лежить смерть.

В натовпі шукали родичів померлого. Незабаром виявилося, що в нього нікого нема і нікому навіть забрати тіло його звідси з каміння, від настирливих поглядів цікавих і безтурботних перехожих. Тоді з’явилася площадка. Тіло маляра поклали на неї, прикрили мішком, і коні, наче почуваючи, що вони везуть, жалібним, урочистим кроком потяглися вздовж вулиці.

Тіло маляра повезли в морг. Коли й там деякий час не знайдеться документальний родич, тіло віддадуть анатомам, студентам, і маляр тоді служитиме громаді до останнього шматочка свого вже мертвого м’яса.

Чоловік у синьому костюмі з непокритою головою йшов до самого моргу.

V Бюро трун

Шумить, гарячково вирує, кричить міський ринок. Продає цибулю й фалшиві діяманти, сперечається та б’ється, коли справа набуває газартної гри. Життя тут кипить найнапруженіше. Тут можна знайти все, що виробляє країна: від фабричних виробів до потворних покидьків людства. Ї в цьому місці, де концентрується темп і рух, де переливається хвилями життя, де люди безтурботно й легковажно женуться за своїми буденними потребами, в непомітному кутку причаїлося бюро трун. Тут виробляють і продають труни всіх розмірів і ґатунків, гуртом і вроздріб.

У великій крамниці, що нагадує теслярську майстерню або сарай, двоє муругих типів стругають дошки. Тонкими білими стрічками видирається дерево зі струганків, закручується кучерявими кільцями і тонко співає якоїсь пісні. Дерево, як жива істота, шкварчить і стогне піл струганками, вирівнюється, вилащується, молодіє і, нарешті, набуває форми, що її люди вважають за труну.

Муругі теслярі, бородаті, з червоними носами од випитої горілки, безтурботно стругали дошки, чекаючи на покупця. Ринок ревів і метушився, наче йому було невтямки, що тут двоє цих муругих теслярів готують труни для кожного, навіть для тих, хто найбільше кричить і ворушиться.

Поволі перебираючись між перекупками, кошиками та ятками, чоловік у синьому костюмі підійшов до крамниці з трунами. Коли йому впала в очі вивіска, він чомусь пригадав слово якогось агітатора, що виступав в установі, де цей чоловік раніше працював. Він сказав: буржуазний світ нагадує труну, зверху оздоба, позолота й блиск, а в середині тлінь. Ї потім далі чоловік уже додав од себе: кожна людина зміщує в собі ввесь буржуазний світ, його устрій та психологію.

І потім уже, коли входив до крамниці, прошепотів: людина мусить вмерти і родитися наново.

Чоловік у синьому костюмі зайшов до крамниці й зіперся на рундук. Обидва теслярі глянули на нього і продовжували стругати дошки.

Чоловік поглянув на полиці і побачив з десяток трун різних кольорів і розмірів. Деякі з них були посріблені, другі з розетками та візерунками, інші пофарбовані простою фарбою, коричневі або чорні. Він на хвилину задумався. Він вирішував складне завдання: в якій труні, наприклад, він поховав би самого себе. Чи в цій срібній з хрестом і розетками, чи в такій простій, що лежить на верхній полиці і нагадує швидше скриньку на крокет, ніж постійне сховище для людського тіла, Було помітно; що чоловік вагався.

Один з теслярів, кинувши струганка й витерши об свій подертий одяг руки, підійшов до рундука.

– Ви, молодий чоловік, не сумуйте, я бачу, що у вас померла дитина! – З цими словами він стягнув з полиці маленьку труну, що дуже нагадувала своєю оздобою коробку з-під цукерок. – Ви не сумуйте, в такій труні навіть принца поховати не шкода. Ви подивіться, яка робота, помацайте, яке дерево, це справжній дуб. Ви не подумайте, що це теперішньої совєцької роботи, це робота царська. Ще до революції місцевий городський голова поховав у такій труні свого єдиного сина. Оздобу виписувано з-за кордону. Це реклямна труна, яка лежала ввесь час на вітрині, але ми її звідти забрали. Для такої труни і вмерти приємно.

– Ти покажи товаришеві оту труну, що на середній полиці, товариш, мабуть, од організації, – сказав другий тесляр і знову зашкрябав своїм струганком.

Нова труна була довга й пофарбована в червоний колір.

– Оце труна, – сказав перший тесляр, – в якій можна поховать навіть міністра. Правда, для міністра вона кольором не вийшла, але дерево в ній багатюще. Коли ще до неї катафалька, музик, прапорів, вийде незабутній краєвид…

Чоловік у синьому костюмі посміхнувся, він тепер розв’язав своє завдання. Ці двоє балакучих, муругих лише на вигляд, теслярів, порадять йому, яку слід вибрати труну.

Коли перший тесляр помітив посмішку на обличчі покупця, він швидко сховав обидві труни і витяг з-під рундука нову труну величезних розмірів. Коли б знову був потоп і Ноєві довелося б купувати собі ковчег, він неодмінно купив би собі цю труну, в якій би, безперечно, вмістився з своєю родиною та чистими й нечистими звірами.

Тесляр, витягши й поставивши труну на рундук, широко до вух посміхнувся й витер рукавом піт з чола.

– Ваша теща, молодий чоловік, дякуватиме вам і нам на тому світі за таку труну. Ваша жінка перестане плакати і не вимагатиме поїздки на курорт, щоб заспокоїти нерви. На цю труну пішло більше матеріялу, ніж можна собі уявити. Я ручусь, що вашій тещі буде в цій труні дуже зручно… Ваша теща…

– Я хотів би вас спитати, – перетяв чоловік у синьому костюмі, – в якій труні, наприклад, можна було б поховати мене?..

Це питання трохи розчарувало муругого на вигляд і балакучого справді продавця.

– Це все залежить од вашого достатку, молодий чоловік, вас можна поховати і з музикою, ви людина симпатична, можна і з попом і півчою. Це залежатиме од вашої релігії. Труну тоді слід вибирати з хрестом, коли з музикою, слід замовити на покришку зірку або вінок.

– На такій людині, якою я був досі, слід зверху поставити хреста.

Тесляр витяг кілька трун, але не одна з них своїми розмірами не підійшла. Це почало нервувати продавця. Він божився, умоляв, заперечував і витягав все нові й нові труни. Тоді чоловік у синьому костюмі, щоб закінчити цю справу, одверто заявив:

– Ви не турбуйтесь, труна потрібна особисто для мене!..

Обидва теслярі здивовано подивились на нього, вони ніяк не могли деякий час второпати такого становища: приходить якась людина, пристойна на вигляд, і несе такі теревені.

– Тут вам, молодий чоловік, не театр! Розважатись ви можете в іншому місці, – обурено заявив тесляр, що стругав увесь час дошки. Перший тесляр шпурнув тещину труну під полицю і сердито поглянув на покупця.

– Мені серйозно треба труну, – заявив тоді чоловік у синьому костюмі, – ось нате вам гроші, – і він витяг з кишені невеличку пачку паперових грошей. – Але кажу вам, що труна потрібна для мене. Ви не турбуйтесь. Яке ваше діло, для кого й для чого я купую труну. Ви візьмете з мене мірку, зробите труну, а гроші я даю вам уперед.

Обидва теслярі поволі підійшли до дивного громадянина і мовчки оглядали його. Потім один з них узяв сантиметра і почав міряти його зріст…

Потім дивний покупець заплатив гроші.

– Прізвище моє Теодор Андрійович Гай, прошу труну доставити до мене на помешкання взавтра ввечорі.

– Так зверху хреста зробити? – запитав один з теслярів.– Хреста?.. – подумав хвилину покупець. – Хреста зробіть обов’язково, колір труни може бути який завгодно.

Залишивши збентежених теслярів, чоловік у синьому костюмі задумливо вийшов з крамниці.

– Теодор Андрійович Гай, – шепотів він про себе. – Тепер уже готово майже все. Вам, шановний Теодоре Андрійовичу, доведеться розлучитись зі своїм ім’ям і прізвищем. Ви, громадянине Гай, – труп, мрець і більше нічого. Ви лише тінь минулого, лише натяк, привид.

Раптом він посміхнувся. Він побачив, як сонце кидає маленьку, але кремезну, тінь од його тіла.

– Ви, Теодоре Андрійовичу, тінь, що має свою власну, справжню тінь. Ха-ха! Вам доведеться розлучитися навіть зі своїм прізвищем. Це буде справжня смерть. Прізвище? Гай. Їм’я? Теодор. Батька звали Андрієм, діда – Петром, і все – Гаї. Далі прірва. Прадіда й далі теж якось звали, але це невідомо. Прізвища, мабуть, дається людині за її здатності, професію, характер тощо. Ось, наприклад, кравець Плужак (він прочитав вивіску), мабуть, його предок завше ходив за плугом, звідси й Плужак, а він сам тепер кравець; от, наприклад, Горбатов, предок, мабуть, був горбатий; Гай – мабуть предок завше жив у гаях, а от перукар «Гольдман» (прочитав він вивіску), мабуть, предок був дуже багатий, а цей за перукаря…

Він тут же пригадав, що йому ще треба зайти до перукаря поголитися.

Теодор Андрійович зайшов до перукарні. В ній було порожньо, лише сам перукар шпортався десь за перегородкою. Гай сів у крісло перед дзеркалом і поглянув на себе. Його обличчя було неголене і мало мужній вигляд, волосся на голові було довгасте й розкуйовджене; не зважаючи на це, в його обличчі були певні риси, що свідчили за його безперечно міське походження й певну культурність.

Із-за перегородки швидко вийшов перукар у білому фартусі й приступив до своєї роботи. Перукар старанно, до болю, милив бороду Гаєві, потім шкріб її тупою бритвою, стриг волосся на голові, поливав одеколоном, пудрив і, нарешті, з попереднього обличчя Теодора Андрійовича Гая залишилась лише загальна подібність. Обличчя його було рожеве й молоде, якийсь дитячий вираз застряв у кутку вуст, в очах, у білих блискучих зубах.

Коли перукар заявив, що його робота скінчена, Гай попросив підібрати йому серед перуків відповідну бороду й вуса.

– Мені доведеться виступати на аматорській вечірці, – заявив Гай, – а тому я хотів би, щоб ви мені приліпили бороду і вуса тепер, бо я це зроблю сам дуже кепсько.

Коли Гай вийшов з перукарні, він мав вигляд солідного вченого, лікаря або громадянина, що кохається в своїй бороді й вусах і думає, що за такий вигляд його поважають і інші громадяни, а особливо жінки та діти.

VI Дивовижна крадіжка

Темно-синя ковдра простяглася понад містом. Темінь зіщулилась в переулках, лягла під каштанами й тополями бульварів. Каміння будинків стало холодним і ніби ще більш зросло своїми огромами до самого неба. І там далеко на обрії, де будинки утворювали кам’яний коритар, важко звис на небі, зачіпаючи за кам’яні поверхи, пощерблений місяць, вже зовсім червоний і неблискучий.

На вулицях коло крамниць сиділи зігнувшись поснулі вартові, самотні візники окремими кораблями стояли на причалах тротуарів, а навколо була кам’яна пустеля з чорними дірами зачинених вікон.

Великий і довгий одноповерховий будинок анатомічного театру був темний і муругий. Великі вікна були чорні й зосереджені.

Раптом у маленькому віконці старого доглядача будинку заблимав вогник.

Старому дідові-доглядачеві не спалось. Йому приснився страшний сон, йому ввижалось, що в анатомці ворушаться понівечені тіла людей. Ніч здалася йому якоюсь неспокійною в своїй тиші та завмерлості. Дід, засвітивши лямпку, знову ліг на тверде ліжко і смоктав цигарку.

Ось він трохи підвівся на лікоть і прислухався. Тепер він цілком виразно чув чиїсь кроки по сходах і в помешканні анатомки. «Хто б це міг бути?» – подумав дід. За своєї тридцятилітньої практики він уже знав, що мерці не ходять, що їх нічого боятись і що живі завжди страшніші за мертвих.

Дідок обережно встав з ліжка, засвітив ліхтарика, обережно прочинив двері й вийшов у коритар.

– От, піймаю якого шибеника! – прошепотів він.

Він завжди кілька разів на ніч обходив помешкання анатомки, бо знав, що молоді шибеники студенти-медики, що вивчають остеологію, часто залишаються в анатомці, сховавшись де-небудь після лекцій, щоб уночі на дозвіллі вкрасти руку або ногу кістяка, або порізати якого-небудь покійника так, що його потім не впізнає найближчий родич. Дід знає, що ці шибеники, щоб показати свою хоробрість, іноді навмисне лишаються ночувати серед трупів і часто серед ночі, не витримавши власних фантазій, з переляканим криком біжать до його кімнати, ховаючись від утворених власною уявою привидів.

Доглядач старечою ходою обійшов коритари, заглянув до авдиторії, до анатомки, до кабінету з науковим приладдям, де йому почувся якийсь скрип, і, не знайшовши нічого, повернувся до своєї кімнати, знову ліг у ліжко і після такої прогулянки швидко заснув.

В цей час між столами та шафами анатомічного кабінету пройшла якась тінь, на мить було чути легку ходу, і потім знову все завмерло.

В сірому світлі, що лилось у вікна з нічного неба, тьмяно освітлюючи кабінет, поблискували скляні шибки шаф, чорніли муляжі, сіріли слоїки з заспиртованими препаратами. Крізь скляні шибки високих шахов на кабінет скірились вищиреними зубами і білими щелепами кістяки людей, мавп, антропоїдів, черепи скитів і доісторичних людей. Провали очей на білому тлі кісток визначались чорними великими дірами чудної Форми. В інших шахвах тихо дзеренчали від чиєїсь легкої ходи блискучі метальові інструменти, ампутаційні ножі, пінцети, зонди, ножі, кохери та розпораторії. Великі анатомічні мапи килимами вкривали стіни. Тут заховались великі таємниці науки, які завше викликають почуття страху та загадковости. А тому й хода людини, що забралась сюди вночі до кабінету, була якась обережна й полохлива.

Людина вийшла до коритару і засвітила сірника; маленький вогник освітлив бородате професорське обличчя й чорну постать в легкому пальті й чорній шляпі. Під пахвою в неї був якийсь не дуже великий, трохи зібганий пакунок.

Коли б не знати історії в перукарні, то нам було б неможливо впізнати в цій постаті Теодора Андрійовича Гая, а тепер можна з певністю сказати, що це був безперечно він.

Гай, обережно ступаючи, пройшов у бік мертвецької, – було видно, що вік чогось шукає. Коли він прочинив двері до мертвецької, з темного помешкання в обличчя йому війнув неприємний дух солодкуватої трупної отрути. Од цього духу можна було задохнутись, волосся од нього ставало на голові дубом, і нарешті починало здаватись, що це його тіло, тіло ще живого Гая, починає тліти і пахнути солодкуватою отрутою. Гай, стримуючи себе, щоб не втекти з цього місця, освітлив мертвецьку. Збоку він одразу побачив кілька простих, збитих з дощок трун і якусь залізну ванну, в другому кутку лежала якась чорна купа. Коли Гай освітлив цю купу, він несамохить відхитнувся.

В купі лежали понівечені й гнилі трупи чоловіків, жінок і дітей, білі хробаки ворушились в ній, і пахощі трупної отрути стали ще солодшими, ще нестерпучішими. Гай не витримав цієї картини і нервово причинив двері мертвецької. Він трохи постояв у темному коритарі, силкуючись втягнути в свої легені побільше свіжого повітря. Потім Гай знову обережно пішов коритаром. Він шугнув у двері до анатомічного театру і освітив його маленьким вогником сірника.

Тут він побачив у кількох ваннах у розчині формаліну мерців, що ніби спокійно спали у цім розчині. Розчин нестерпуче пах формаліном. Далі анатомічний театр нагадав йому якусь м’ясорубку. На низьких столах, що швидше нагадували великі ліжка, або вірніш підставки для рубки м’яса, лежали розрізані частини людського тіла: руки, ноги, частини тулубів, оскальповані голови, ребра, обголені до червоного м’яса. Тут помешкання було більше, і солодкуваті пахощі трупної отрути, змішані з міцним духом формаліну, були вже не такі дражливі.

Гай обережно пройшов між столами, уважно оглядаючи кожного з них. Ось він у напівтемряві побачив тіло якоїсь людини. Гай підійшов до столу з тілом і освітлив його сірником.

Обличчя людини було цілковитою раною, розтрощене й скривавлене. Це було тіло маляра, що сьогодні ще вдень розбився, упавши з високого поверху. Гай задумливо спинився, дивлячись на тіло маляра, новий сірник жеврів у нього в пальцях.

Поволі в уяві Гая освітлення анатомічного театру змінилось на сірий дощовий ранок. Сіяла дрібненька мряка, падаючи на землю, на Гая і на темну воду ріки, булькаючи в ній і роблячи її рябою від мільярдів маленьких крапок.

Гай схилився понад воду ріки. Він бачить, що вода не відбиває його постаті, на воді нема його тіні, ніби він безтілесний дух.

Він десь блукав і загубив свою тінь. Він блукав у просторах життя, і його тінь загубилася серед вуличок, майданів і перевулків цих просторів. Чого варта людина, що не має навіть власної тіні? Така людина безвільна, вона не може знайти саму себе, вона непотрібна не тільки всім, але й самій собі. Така людина в мряці, в тумані, вона навіть не знає, як загубити й своє тіло, що вже їй непотрібне.

Гай схилився ще нижче, він відчув, як бильця пристані вперлися йому в груди, а нога ніби несамохіть підійнялася вгору на бильця.

Навіщо жити, щоб увесь час робити дурниці, бути в лабетах примхливої, дурної жінки, бути в лабетах її злочинних знайомих і родичів…

Чиясь рука міцно схопила його за комір і одтягнула від води. Гай тепер виразніш побачив пристань, сіру воду ріки й сіре осіннє повітря.

Перед ним стояв його старий знайомий, високого росту, з подзьобаним обличчям.

– Чрррт! – прохрипів знайомий. – Що ви робите, чррт!.. Беріть приклад з мене!..

Перед Гаєм шипіло й хрипіло ненависне йому обличчя.

– Ай! – трохи не скрикнув він.

Сірник догорів і попік йому пальці. Темрява залі анатомічного театру стала густіша. Контури трупів лише відчувалися в цій темряві.

Він був один серед цих понівечених життям людей, один зі своїми дивовижними уявами та спогадами.

Але годі було роздумувати. Він знайшов, що шукав, і тепер треба було поспішати. Гай знову згадав про небезпеку, що загрожувала йому тут, і про те, що йому лишалося зробити ще кілька сміливих кроків і він буде вільний. Він помре для всіх і наново народиться для себе, для роботи і для того, щоб вільно рухатись в одному цікавому для нього напрямку.

Гай витяг із кишені маленьку свічку, запалив її і примостив поблизу на другому столі. Пакунок, що був при ньому, він теж поклав на стіл, щоб він не заважав йому. Потім витяг ножа і схилився над тілом маляра, ніби збираючись удруге вбити його. Гай деякий час не наважувався приторкнутися до нього, але потім рішуче став його роздягати.

Тіло маляра безпорадно теліпалося в руках Гая, і це заважало роздягати його. Багато легше було б роздягнути п’яного або просто живу людину. Там, де одяг не піддавався зусиллям, Гай розрізав його ножем.

Нарешті, він роздягнув маляра до спідньої білизни. Тоді Гай розгорнув пакунок, що в ньому був синій костюм, черевики, довгий мішок і вірьовка. Гай переодяг маляра в синій костюм, у свої черевики, і тепер, звикнувши до нього, замилувано розглядав його.

Ця мертва людина мала врятувати його – Гая. Ця мертва людина з розбитим обличчям, в його синьому костюмі, в його черевиках, була його зросту, і він навіть сам міг би помилитись, сплутавши мерця з собою.

Задоволений такими наслідками і відчуваючи в руках знайому тканину власного костюму, Гай тепер з симпатією почав ставитись до мерця. Тепер Гай не боявся його і поводився з ним, як з річчю.

Гай замотав мерця в мішок, зав’язав його вірьовками, і тепер перед ним був новий великий пакунок, що нічого не мав спільного ні з живою, ні з мертвою людиною.

Гай погасив свічку і сховав її до кишені, потім він пройшов до виходу і прислухався. Скрізь було тихо, і ніщо не турбувало нічної тиші, десь далеко цокав об брук запізнілий візник.

Гай вернувся назад, узяв мерця на спину, як вантаж, і, важко згинаючись під ним, вийшов з анатомічного театру на вулицю.

На вулиці було темно й безлюдно. Нікого було боятися, нікого було стерегтися, і Гай, вийшовши з анатомки, тепер почував себе трохи спокійніше. Мрець наче насів йому на плечі й душив своїм важким тілом.

На розі вулиці Гая вже давно чекав візник, що солодко спав, схиливши голову на груди. Спав візник і спав кінь. Гай обережно поклав свій дорогоцінний пакунок в екіпаж і розбудив візника. Візник перелякано схопився, але швидко заспокоївся, побачивши Гая. Може, коли б візник знав про надзвичайний вантаж, що його мав везти, його спокій було б потурбовано більше, але візник думав, що це проста крадіжка, що нічим йому не загрожує і що від неї він мав певний добрий заробіток.

Гай сів поруч свого пакунка, візник розбудив коня, і вони поволі зацокали заснулими вулицями міста.

Заколисаний їздою екіпажу, Гай знову став марити. Він бачив дивовижні речі, дивні події, що він їх пережив і що про них уже згадував безліч разів.

Довгі гудки паровозів на станції викликали в його уяві гудок заводу, що наповнений гуркотом, роботою й життям. Чорні кремезні будівлі майстерень дивовижними декораціями встряли в розбурхану уяву.

Ось його старий батько, що він його так любив. Ось робітники, його друзі, що з ними він бився на барикадах, ось товстий Совз і його дружина Оксана, що він її ще досі не забув…

Довгий гудок паротягу під семафором нагадав йому знайомий гудок майстерень, що з ним разом він просинався, разом з ним обідав, разом з ним кінчав роботу.

Гудок, гудок! Він досі гуде в голові знайомим і рідним басом… Ось, ось він гуде! Це ніби його знайомий голос…

VII Хто він такий

З чорного й тонкого, як палиця, гудка, що підіймався над покрівлями майстерень, з шипінням видерлася пара, лякаючи горобців та голубів, що злякано розлетілися в усі кінці, а потім у повітрі звис густий звук, як гудіння велетенського джміля, що важко пролетів містечком. У цей же час прочинилася велика дерев’яна брама майстерень, але крім сторожа біля неї ще нікого не було.

Була обідня перерва. Весняне сонце немилосердно смалило цегли заводських будівель та іржаву бляху на покрівлях. Спека позаганяла під паркани навіть собак, що лежали в їхньому холодку, повисувавши свої довгі червоні язики. Навколо майстерень нікого не було, і тільки гул вдирався в спеку й тишу. Було чути, як ревла форсунка й дзичали токарні станки, але й це поволі затихало.

Незабаром людський говір заполонив увесь заводський двір, появились гуртки робітників у засмальцьованих куртках та сорочках. Робітники юрбою почали виходити з брами заводу, й їхні веселі крики та говір розбуркали майже заснулі околиці. Собаки з гавканням кинулись до своїх хазяїв з-під тіні парканів, звідкись узялися діти, що піддавали ще більшого галасу. Багато з них поприносили їжу і тепер сиділи хто на траві, хто на колодах або рельсах, весело поглядаючи на батьків, що з великим апетитом знищували мізерні кавалки черствого хліба або сьорбали якусь юшку.

Не встигла перша партія робітників вийти з майстерень, як до брами підійшов селянин в теплій шапці, хоч і в літній сорочці, з розстебнутим коміром, з-під якого виглядали сухорляві, засмажені груди. Селянин, з зацікавленням поглядаючи на робітників, підійшов до сторожа, що стояв біля брами, і щось у нього запитав.

– Ще не проходив, – відповів сторож.

Тоді селянин витяг з кишені листа і передав сторожеві; після цього, постоявши ще трохи, він рушив до містечка вздовж парканів, все ще поглядаючи назад на юрби робітників.

З майстерень вийшли ще нові партії робітників, і всі посунули до брами й далі на вулицю. Сторож, що стояв біля брами, весело перегукувався зі знайомими, і часто від його дотепів лунав веселий сміх.

Веселий народ робітники! Вони завше можуть жартувати. Коло важкої праці на заводі, коли навіть турбуються, що немає чого їсти, вони й тоді можуть жартувати й сміятися. Вони не сміються лише тоді, коли незадоволені. Але вже минуло досить часу, як причина їхнього частого незадоволення зникла. Та що зникла! Вони сами знищили її. Тепер вони могли весело сміятися, бо все залежало від них самих. Захочемо, збудуємо такі хмарочоси, як у Нью-Йорці, захочемо, побудуємо котеджі з садками, як у англійських панів. Та все це пусте! Ми збудуємо міста, де буде радіо та аеропляни, де заводи під час праці гратимуть чудових симфоній, де людина матиме все, що їй забажається. Що з того, що Морган має мільйони долярів? У нього їх можна буде відібрати. Хіба ви не пристаєте на мою думку?

Так часто казав Теодор Гай, робітник майстерень, молодий мрійник. Те, що Гай був мрійник, це кожний міг сказати, але при бажанні й самому можна було переконатися, подивившись на його веселу молодість та бадьорість. Все молоде любить мріяти, а старе згадувати. Це вже майже закон природи, бо дуже рідко можна зустріти мрійника, в якого на голові було б більше сивого волосся, ніж чорного або рудого. Припустімо, це правда, сивина й юне завзяття, мабуть, частіше сполучатимуться тоді, коли здійсняться мрійні передбачення Теодора Гая.

Тоді все мусить бути якось інакше. Мусить бути таке щось нове, від чого навіть тепер широко посміхається обличчя і з грудей видираються радісні вигуки.

– «Все йде, все минає», як висловлюються деякі пророки, коли помітять, що в їхньому гаманці не вистачає копійки, щоб купити бублика.

Коли на бублика вистачає, то все стоїть непорушно і так непорушно, що це навіть важко уявити.

З цими словами з заводського корпусу вийшов і Теодор Гай. З ним вийшло кілька робітників, і до кого з них говорив Теодор, сказати було дуже легко, бо розмова була загальна, й, значить, це призначалося для всіх.

Розмова була про те, що останнім часом дуже поширилося шпигунство, що Чека повикривала багато змов, що публіка, яка мріє про непорушність усього життя, недавно спалила ксьондза за те, що він зрікся сану, що й серед робітників є ще так звані меншовики, які цілують руку попам і жаліють нещасних Сергія Модестовича або Фелікса Едуардовича, колишніх заводчиків або головних інженерів.

Весело розмовляючи з товаришами, Гай пройшов через двір майстерень, і коли він проходив повз сторожа коло брами, той гукнув його. Теодор підійшов.

– Тобі лист, – сказав сторож, простягаючи трохи зім’ятого листа.

Гай покрутив у руці листа і, побачивши, що немає марки, запитав:

– Приніс хто, чи що?..

– Якийсь дядько, – відповів сторож.

Гай подякував і, вийшовши з брами, поволі пішов вулицею. «Хто б це міг писати», – подумав він, потім зупинився і, побачивши, що ніхто не заважає, розгорнув листа. Тільки наважився він читати, як до нього підійшла молода жінка, яка вийшла з одного з будинків, що стояли поблизу заводу, і потягнула Гая за рукав. Теодор швидко зім’яв у руці листа і подивився в бік жінки. Перед ним стояла молода жінка, дружина старого майстра заводу, в якого Теодор часто обідав.

– І доки ми чекатимемо вас? – сказала жінка. – Ще встигнете начитатися любовних цидулок! – Вона ревниво глянула на руку Теодора, що в ній білів папір.

– Люба Оксано, – сказав Теодор, – можливо, що ви дуже помиляєтесь, бо я ще сам не знаю, що це за лист, звідки він і від кого.

– Ну, від кого ж у вас може бути лист? Ви, всі молоді, ласі поглядати на голі ноги дівчат. Ну хіба ж ви не з охотою тепер дивитесь на мої ноги? Ну, ну, одверніться, безсоромнику! Побачить чоловік, шию вам скрутить, а мене вижене.

Після такого попередження Теодор Гай тепер справді дивився на її білі голі ноги в якихось грубих черевиках, що човгали по камінню вулиці. Досі, коли він дивився на ноги цієї жінки, він просто не помічав їх, ніби вона була взагалі безнога і пересувалася, припустімо, за допомогою коліщат. Але тепер він мимоволі розглядав її стрункі з гарними рожевими жилками ноги, що звужувалися коло п’яток, утворюючи на щиколотках чудові ямки, що вилискували на сонці своєю білістю. Далі їх заховував черевик, але не помилившись можна було сказати, що й там вони не менш цікаві й гарні.

– Тепер я теж переконаний, – сказав Теодор, – що в жінки з усієї краси її та розкошів найкраща принада – це її ноги. Недурно це я так часто чув од товаришів.

– Ой, не дивіться! – на цей раз скрикнула жінка, може навмисне, а може ненароком скинувши великого черевика і знову швидко одягаючи його. – Падає! – додала вона, щоб виправдати себе.

– Ви їх прибийте цвяшками до п’яток, – пожартував Теодор, – бо коли їм забажається спадати частіш, то всім чоловікам спокою не буде.

На це вона тихо засміялась, блиснувши на мент своїми великими, як шматки антрациту, очима. Сміх у неї був дивний та зворушливий, він тихо дзюрчав у неї з грудей, одразу викриваючи своїм тоном характер пристрасної людини.

Жартуючи з молодою жінкою, Гай ішов разом з нею до будинку, що з нього вона допіру вийшла. Будинок був ще новий, двоповерховий. В ньому мешкали переважно робітники. Вони мали невеличкі кімнати, завжди переповнені жінками та дітьми. Тут часто можна було чути галас та плач дітей, крики та сварки жінок і стук дверей. Коли Теодор з жінкою зайшли до коритару будинку, він одразу відчув мирний обідній настрій мешканців. Навіть крізь двері було чути стукання ложок та тарілок і тиху розмову. Теодор підійнявся дерев’яними сходами на другий поверх і ввесь час у сутінках коритару відчував, що жінка хитрувала, силкуючись, ніби ненароком, притулитись до нього.

Двері їм одчинив старий майстер заводу Микола Совз, хоробливо гладка та лиса людина. Совз мовчки пропустив їх до кімнати, де на столі парувала вже їжа.

За столом сиділо двоє хлоп’ят, виполосканих, чистеньких та зачісаних. Можливо, що вони допіру, коли вийшов батько, трохи побилися або шпигнули виделками один одного, але тепер вони сиділи тихо й дуже пристойно, тільки їхні рожеві щічки свідчили, що не все було вже так гаразд, як здавалося з першого погляду.

– Де ж Оленка? – запитав Совз, поглядаючи на Оксану.

– Дідько її знає! Я її гукала, аж у вухах лящало, а вона наче зникла! – відповіла жінка.

– Біда мені з цією Оленкою, – говорив далі Совз, важко сідаючи до столу. – От, шибеник у спідниці! Гірше хлопців!..

Микола Совз був удівець. Маючи від першої дружини трійку дітей, він, не довго міркувавши, одружився вдруге, бо при його комплекції йому важко було вправлятися з трьома громадянами новішого покоління та й діти вимагали догляду. Тепер же він був задоволений, хоча про його нову дружину Оксану й були якісь таємні чутки, але чого не наговорять люди, а головне, що вона була хазяйновита та й діти були завше виполоскані й доглянуті.

Оксана, впоравшись коло тарілок та іншого посуду, нарешті сіла на стілець проти Теодора, але віддаля столу.

Деяких жінок можна схарактеризувати, тільки починаючи з ніг. І це можна пристосувати й до Оксани. Чомусь у першу чергу впадало в очі не обличчя її, а постать. Вона дивно сиділа завше на стільці чи на ліжку, виставивши голі ноги. Спідниця її відсмикувалась угору вище колін, і Оксана ніколи не помічала цього. Вона ніби виставляла їх навмисне і коли помічала, що хтось з чоловіків дивиться на неї, її очі ширшали, ставали нерухомими, зупинялись на одній точці. Було якось страшно й млосно дивитись на неї. Пристрасть затуманювала їй обличчя, і воно трохи розпливалось, відкриваючи маленький червоний, як стяг повстанців, рот. Коли ж не помічати цих подробиць, то Оксана була огрядною молодою жінкою з пухким гарненьким обличчям, з чорнявим, трохи розкуйовдженим на скронях, волоссям.

В компанії вона завше була трохи мовчазною, ніби боялася ненароком розповісти щось зі свого минулого, ніби в неї була якась тайна. Це можна було часто помітити й з того, що вона іноді чогось здригалась, ніби за нею хтось непомітно стежить, ніби чогось боялася несподіваного, але неминучого. Теодорові було відомо, що в неї був колись чоловік, який чи кинув її чи вмер, що були якісь знайомі, а може родичі, бо вона іноді, але зрідка десь зникала, – нічого ж більше певного він не знав, хоча трохи й цікавився її тайною. Про себе вона говорити не любила ніколи. Починали її розпитувати, вона вперто мовчала й ставала дуже лякливою. Це звичайно відбивало охоту розпитувати її, і вона ніколи не викривала навіть крайчика своєї тайни. Взагалі це був тип «жінки з таємницею».

Була в неї одна, всім відома, риса. Їй втлумачили в голову, що повз неї не може пройти ні один чоловік, не закохавшись, що вона може звабити навіть і Нарциза або Йосифа Прекрасного. На цьому її знайомі часто будували свої жарти, доводячи Оксану трохи не до сліз. Починалося з того, що сусіда або сусідка заявляли, що такий-то, вперше побачивши її, одразу закохався в неї. Переказувалося це пошепки і тут же давали зфалшовану цидулку, в якій писалося, що красуня Оксана, коли не вийде ось у таке призначене місце на побачення, то автор помре, вражений її красою, його серце розіб’ється, і винна в цьому буде вона. Легковірна Оксана одразу захоплювалась цим, безоглядно вірила і йшла на побачення. Звичайно вона дуже довго простоювала в призначеному місці, чекаючи автора цидулки, але він ніколи не з’являвся, тільки чомусь в такий час вона зустрічала дуже багато сусідів із свого ж будинку, які ніби випадково підходили до неї.

Штукарі сусіди з великою охотою ходили перевіряти, чи чекає вона когось на розі вулички або в садку, щоб потім дома можна було посміятись та пожартувати. Бідна ж Оксана завжди піддавалася на такі жарти, і її можна було обдурювати тисячі разів з однаковим успіхом. Навіть теперішній її чоловік Микола Совз одного разу призначив їй побачення таким чином. Вона довго потім мовчала й сердилась на нього.

Такі жарти сусідів, розмови про те, що вона приваблює всіх чоловіків, і призвичаїли її до того, що вона тулилася до кожного чоловіка і її захоплювали кожні штани.

Обід потроху кінчався. Теодор їв мовчки, слухаючи, як Совз часто докоряв непосідливих хлопців, і думаючи про Оксану, її дивне походження та характер. Лист, що його він одержав, лежав у нього в кишені, але прочитати при Оксані не було ніякої можливости.

Оксана якось дивно ставилася до Теодора. Він іноді відчував себе за її брата, іноді просто за доброго приятеля, а іноді… Вона сама починала робити досить непристойні зауваження або обережно тулиться до нього. Останнього Теодор не помічав. Він був ніби сонний і думав про інше, розв’язуючи якісь соціяльні та політичні проблеми, захоплюючись всім, що могло змінити, або хоч трохи зміняло, робітничий побут.

– Чому не прийшов батько? – запитав Совз у Теодора між докорами хлопцям.

– Він у комосередку! – відповів Теодор, – у нього там сьогодні якісь справи.

– Твій батько завжди зайнятий, не має часу навіть пообідати. А ще й мене тягнули до осередку! Куди ж мені, хіба я зміг би встигнути скрізь?.. Оксано, треба було б лишити трохи їжі й Андрієві, він мабуть буде голодний, – звернувся Совз до дружини.

– Про це вже ти не турбуйся! – відповіла вона, посміхнувшись до Теодора, і раптом зробила необережний рух, який ще більше відкрив її голі коліна. – Батько Теодора з голоду не пропаде! – додала вона, ніби зовсім не помічаючи, як вона сидить.

Гай тепер мимоволі дивився на неї й здивовано помічав, що й він тепер спостерігає в ній те, чого він чомусь раніше ніколи не помічав і що раніше ніколи не зворушувало його. Вона ж під його поглядом трохи зщулилась, ніби їй стало холодно, хоча в кімнаті було парно і лисина її чоловіка давно вкрилася рясним потом.

– В містечку сьогодні щось неспокійно! – говорив далі Совз, відкушуючи шматок просяного хліба. Місцевий ксьонз говорив контрреволюційну промову, а на базарі не хотять приймати радянські знаки, Скажи мені, Тоде, невже знову буде яка-небудь навала? Так вже набридли всякі хвилювання. Пам’ятаю, раніше можна було погуляти в компанії, випити трошки, поїхати кудись у ліс, або за річку… Ех, і були ж часи! Що з того, що ти мені багато обіцяєш, але ж поки воно буде, то й охота від нього відпаде…

– Ти краще їж, Миколо, – перетяла його Оксана, – швидко гудок, а ти як заведеш катеринку, що було гарно й весело, так і пообідати не вспієш. Мені не було весело! – стиха додала вона.

Теодор здивовано глянув на неї, але вона знову завмерла. В цей час в сінях стукнули двері, залопотіли босі ноги, і на порозі кімнати з’явилося мале, розпатлане дівча, все замурзане й заляпане грязюкою. Дівча весело поглянуло на всіх, чмихнувши носом і жахаючись іти далі.

– Де ти була, Оленко? – сплеснула руками здивована Оксана, підвівшись зі стільця. – Де це ти так задріпалась?..

– Ану, йди но сюди! – заговорив Совз.

Оленка подивилась на батька і наготовилась тікати назад, але її вчасно піймала за спідничку Оксана.

– Ну, йди, не бійся, дурненька! Батько не зачепить! Тільки ж скажи, де це ти гуляла?

Дівчинка побачила на обличчі Оксани веселу посмішку, стала сміливішою і відповіла тоненьким голоском, все ще з небезпекою поглядаючи на батька:

– Я з Івасем пасла у ковбані качок! Зі мною прийшов дядя, він питав тебе, мамо Оксано!..

– Де він? – якось рвучко запитала жінка.

– Він чекає на вулиці!.. Але ти не йди, – заверещала дівчинка, побачивши, що Оксана зробила рух до дверей, – батько битиме… Не йди!..

Але Оксана, залишивши дівчинку, швидко вийшла з кімнати. Теодор подивився їй услід, трохи здивований її занепокоєнням.

– Так ти по ковбанях таляпаєшся? – говорив Совз Оленці, – та ще й хлопців принаджуєш… Дядю, кажеш, привела? Рано починаєш!.. Ех ти ж, шибенику вихрястий!.. Їди помий руки та обличчя і сідай обідати…

Обід скінчено. Теодор, слухаючи нові жартливі докори Совза, пройшовся по кімнаті. Він хотів скористуватися з моменту, щоб прочитати листа, але, випадково глянувши у вікно, що виходило на вуличку, здивовано зупинився.

Спиною до нього стояла висока постать якогось, ніби знайомого Теодорові, чоловіка. Коло нього стояла схвильована Оксана, якою він її ще ніколи не бачив. Вона силкувалася прогнати чоловіка, іноді роблячи рух рукою, ніби відштовхуючи його. Вона дуже зблідла й часто оглядалася по сторонах, чи не бачить її хто. Нарешті, вона одвернулась од чоловіка і швидко побігла назад до будинку.

Незнайомець, не повертаючись, зробив рух рукою, наче протирав ліве око, і потім швидко пішов геть.

«Де я Його бачив?» подумав Теодор, силкуючись щось згадати.

VIII На вантажному потязі

Перед тим, як з’ясувати дивне поводження Оксани Совз, а також інші моменти, що були зв’язані з листом, якого одержав Теодор, ми мусимо забігти трохи назад, щоб з високостів попередніх пригод та подій можна було широко розглянути обрії цієї історії.

Багато романтичних людей дуже жалкують, що всі таємниці викриваються та пояснюються досить просто, що немає в наш вік загадкових історій, що їх так часто можна прочитати в книжках романістів. Що ж поробиш! Звичайно, щоб задовольнити аматорів таємничих історій, можна таку історію винайти, але при денному світлі всі таємниці стають реальними.

Може хто-небудь любить читати про таємні звуки церковних дзвонів, про мерців, що встають з домовин, про привидів, що блукають кладовищами або ярами, де на горбку стоїть хрест або криниця. Але не раджу захоплюватись такими речами, бо навіть маленький піонер доведе вам, що у дзвони дзвонять попи, а на кладовищі, коли ненароком спіткаєш яку-небудь мару, то така мара часто обертається в коняку, що чухає гриву об трухлявий хрест. Запевняю, що багато цікавих пригод може скоїтись і без коняки.

Зверніть увагу. Блискучими рейками на українській землі крізь ніч котиться вантажний потяг, але його навантажено людьми, що сами за себе думають і почувають. Люди у вагонах, люди на буферах і люди на покрівлях вагонів. Ні іскрам з димаря паровозу, ні зоряним жаринам нічного неба не збаламутити їхнього бажання їхати. Вони їдуть по хліб і мріють, як мріяли їх прадіди-чумаки, що їздили на мажах, дивлячись у небо на Чумацьку Дорогу, далеко до моря по сіль.

На покрівлі одного з вагонів на простелених мішках лежить кілька постатів чоловіків. Троє з них розмовляють, а четвертий лежить горілиць і, слухаючи клекоту коліс, дивиться в небо, де на обрії висить червоний, великий, мов мідяний рондель, місяць. Коли троє перших змовкли, заговорив четвертий, – він говорив тихо й ніби трохи здивовано.

– Інженери думають замість них, шофери кохають їхніх жінок, солдати розстрілюють чорних тубільців та б’ються один з одним замість них, моряки ведуть замість них з Сан-Франсіско до Монтевідео і до Майлборну й далі важкі кораблі, збиваючи море в піну, шахтарі риють землю, добуваючи скарби, – все це робиться за них і все інше робиться замість них, бо вони господарі!..

Ми ж господарі лише свого мозку та серця і все робимо сами. І навіть, коли немає роботи, і на руках мозолі стають м’якими, стираються, і руки стають важкі, наче налляті водою, або коли гуркотить революція, або немає хліба, ми все одно думаємо сами й сами почуваємо, бо ми господарі свого мозку та серця.

– Це тобі приснилося, Тоде, чи ти серйозно? – запитав один з подорожніх, підвівши голову на лікоть і уважно подивившись на товариша.

– Ні, це я серйозно!

– Відки ж ти знаєш і хіба ти був там?

– Я прочитав недавно одну книжку. І хіба треба бути там, щоб знати про це? Досить прочитати їхніх книжок або подивитися на їхні картини в кіно, і тоді все стане ясним.

Після цього всі четверо змовкли, кожний з них щось думав про себе: всі четверо подорожніх були робітники механічних майстерень «Червона Зоря».

Ці майстерні розташовано в невеликому містечку, що знаходилось в прикордонній смузі України біля Польщі. Час був неспокійний, бо щодня можна було чекати нападу поляків, які хотіли поширити своє панування аж до Києва, а коли б змога, то й на всю Україну. Крім того, селяни, маючи в своїх скринях та коморах безліч міського добра, не продавали хліба і не відвозили до міста. Робітники голодували, і доводилось витрачати багато зусиль, щоб годувати великі сім’ї, працювати на заводі і брати участь у громадських організаціях. За гроші на селі нічого не можна було дістати, і замість купівлі-продажу було запроваджено обмін фабрикатами та продуктами. З усіх робітничих районів країни везли робітники в хліборобські райони різні фабрикати та крам, щоб виміняти на хліб. Голодний Донбас вантажив сіллю цілі потяги, і робітничі організації проводжали їх, сподіваючись, що додому повернуться вони вже з хлібом, картоплею та олією.

Поміж вибухами громадянської війни та війни з білими робітникам доводилось воювати з голодом та із зруйнованим господарством.

Четверо робітників, що їхали на покрівлі вагона, теж були відряджені своїм заводом на село по хліб. У вагоні вони везли сіль, серпи, коси, кухлі й інші фабрикати, і через те, що в вагоні було незручно й задушно, вони примостилися на покрівлі, щоб можна було подихати свіжим повітрям і ввесь час бути обізнаними в справах.

Їхати було недалеко – до першої станції, але це забирало майже цілу ніч, бо потяг їхав повагом через те, що колія була попсована, та й вагони і паровоз були не в ліпшому стані.

Після деякої мовчанки знову заговорив один з робітників:

– Я думаю, чи вдасться нам наміняти хоч трохи хліба, бо я їздив кілька разів, і це дуже важко. Спекулянти понавозили на села безліч всякого добра, і селяни вередують.

– От Теодор не турбується, – сказав другий робітник. – Він знає, що він гарний та молодий, присватається до якої-небудь молодиці, от і наміняє.

– Які там молодиці, – сказав Теодор, – я живу сам з батьком, обидва працюємо, більше нікого в нас нема, годувати крім себе нікого. Якого ж біса я скавчатиму та нарікатиму! З голоду все одно не здохну.

Він підвівся й сів. Місяць потроху заходив за обрій, і з протилежного боку присмерки розривалися світлою денною смугою. Подував свіжій вітер, і Теодор силкувався, якомога більше, вдихнути його в свої легені. В якомусь з вагонів співали пісень, і вони чудернацько рвалися клекотом коліс, то знову лунали, ніби над самим вухом.

– У кого з вас, хлопці, є на селі знайомі? – запитав Теодор.

Відповіді не було. Очевидно їхали навмання, без усяких перспектив.

– Цікаво мені, – продовжував Теодор, – от коли б такого короля, що має трести й копальні, посадити на покрівлю вагона і примусити їхати по хліб, цікаво, чи поїхав би він чи ні?

На це знову ніхто не відповів, очевидно, потомлені, вони позасинали, і тепер кожному снився свій сон, але й у кожному сні, мабуть, було дуже багато загального, як було багато загального й у зовнішньому вигляді цих чотирьох робітників.

Тільки Теодор знову хотів прилягти, як почув, що потяг спиняється. Тормози зашкребли об колеса, вагон сильно хитнуло, і нарешті потяг став. Люди позіскакували з вагонів, і вночі серед полів чувся сильний галас, ніби то зупинилася табором дика орда татар або киргизів. Хтось вистрелив кілька разів у повітря, може, для того, щоб налякати невідомого ворога, а може просто зі сну. Постріли на мент заглушили галас, але потім він став ще дужчий.

Теодор теж зліз із покрівлі вагону на колію, щоб довідатись, в чому справа. Виявилося, що на паровозі помітили якийсь вогник на колії, але тепер нікого й нічого не могли розшукати.

Це була звичайна історія, і люди, як потурбовані мурашки, знову полізли на свої місця. Гай тим часом відкрив двері вагона, щоб перевірити, чи не заліз хто, чого доброго, та чи не повикидав дорогих речей.

Коли Теодор Гай вліз у вагон і запалив сірника, потяг так само несподівано рушив, як і перед тим зупинився. В цей же час до Теодора у вагон вскочила якась людина. Поки він роздивився, що це чужий, потяг уже йшов досить швидко. Щоб розглянути краще, хто це такий, Гай знову запалив сірника, але на цей раз діставши перед тим цигарку.

У мигтінні маленького вогника Теодор побачив перед собою рослу високу людину з довгим хижим обличчям, у селянському одягу. На перший погляд можна було сказати, що це сільський парубок, але, придивившись краще, можна було переконатися, що ця людина тільки удає себе за таку. Влізши до вагона, цей тип почував себе, як вдома, і не звертав на Теодора ніякої уваги. З ним не було ніяких речей, крім здоровенного ціпка, але з певністю можна було сказати, що в нього була й інша, серйозніша зброя.

Він трохи постояв, а потім сів на якийсь клунок. Побачивши, що Гай курить, він теж скрутив цигарку і попрохав вогню.

Його голос був глухий і одривчастий, як гавкання собаки, або навіть якого-небудь дикого звіра з тієї ж породи.

Хоча Гай чув перед тим, що у нього в кишені стукали сірники, але в проханні незнайомої людини не було нічого дивного. Можливо, що він хотів прикурити від Теодорової цигарки, щоб цим зберегти свого зайвого сірника, але Теодор замість цигарки простягнув йому свої сірники, удаючи, що цигарка погасла.

Незнайомець запалив сірника і почав прикурювати. Помітивши, що Теодор дивиться на нього, він швидко повернувсь спиною і загасив огонь, але й кількох секунд було досить Гаєві, щоб розглянути його обличчя.

Очі незнайомця блищали, як гострі скалки, і були розміщені дуже близько одно від одного. Обличчя було довге й коряве, ніби його хтось поколупав чимсь тупим або попік раз коло разу. Ніс був довгий і трохи звернутий набік, через ліву брову йшов рубець, і брова складалася ніби з двох половинок. Він чомусь часто потирав ліве око, хоча воно в нього було цілком здорове. Це була проста звичка, характерна для нього. Увесь вигляд його був вигляд дужої і самовпевненої людини, для якої не існувало ніяких сумлінь або вагань.

Поки Гай міркував над тим, до якої кляси суспільства можна було б залучити подібну постать, потяг ішов далі, на обрії вже розвиднювалось, і сірі присмерки починали пролазити в темний вагон. Товариші його спали над головою на покрівлі, а Гай сидів і дивився на чорний силюєт свого несподіваного гостя. Нарешті гість заговорив знову, майже прогавкав:

– Вибачте, що вдерся! Місця на двох вистачить. Втомився йти. Вчасно вскочив. Добрр…

Далі Гай не дочув, бо все кінчилося якимсь ричанням і вигуком. Чоловік замовк, ніби він сказав велику промову і тепер його ніщо не може примусити продовжувати. Але Гай, здивований його заявою, не зважаючи на те, що той мовчав і, очевидно, не мав наміру розмовляти, все ж таки запитав:

– Хіба ви йшли пішки?

– Ет, чррт, – видерлося якесь прокляття з рота його сусіди. – Їхав! Їхав у потязі в вагоні… Чрррт…

І чоловік потер лівою рукою ліве око, ніби вся лють ї вся причина його незадоволення сиділа йому в оці.

Очевидно, він чогось не договорював і не хотів про це говорити. Гай більше й не силкувався його розпитувати. На це й не вистачало часу, бо потяг уже підходив до станції, про що сповістив гудок паровозу. Коли потяг зменшив швидкість близько станції, таємничий гість Теодора, не промовивши ні слова, несподівано зіскочив з вагона на колію і зник.

Теодора Гая трошки здивував такий звичай виходити з потягу та дякувати за проїзд. Він швидко підійшов до дверей вагона і, виглянувши, побачив, як чорна постать незнайомця спустилася з насипу і нарешті стала маленькою чорною крапкою в далині.

Гай все ще замислено дивився в ранковий присмерк, міркуючи над тим, хто був його гість і які наміри ховає він під машкарою свого подзьобаного обличчя. Сільським парубком він не міг бути, це одразу можна було відчути, побачивши його руки та безцеремонне поводження. Бандит? Контрреволюціонер? Якого ж біса він роз’їжджає сам з ціпком, бандити ж бо тепер купи держаться. Просто міщанин, переодягнений в сільський одяг? Не добереш. Коли б Гай мав змогу, він напевне непомітно пройшов би за цією людиною, простежив би, що вона робить, довідався б, про що думає.

Скільки є на світі людей, і кожний з них заховує свої почуття, свої таємниці. Може, він убивця або злодій, і ми так само поставимося до нього, як і до чесної людини. Можемо пройти повз нього, попросити вибачення, ввічливо посміхнутися або навіть стиснути руку, як найкращому приятелеві.

Скільки невідомого заховує кожне людське обличчя, яка трагедія може бути за нам, яке щастя і яка зловісна та холодна лють!

IX Розділ історичний

Село тієї доби, що її ми змальовуємо, мало свої особливі звичаї та прикмети. Про це треба пам’ятати, щоб дещо не здавалося перебільшеним, а постаті тодішніх селян не наводили б на думку, що їх вигадано, бо справді вже давно не існує тих мрійливих пейзан, до яких звикли читачі, а тим більше заклопотаний обиватель.

Село Зігнуті Вільхи, куди їхав з товаришами Теодор, знаходилося від залізниці на відстані приблизно верстви. Село було велике й багате, з одного боку оточене великим лісом і з другого – широкими ланами, випасами та луками. Від містечка, де жив Теодор Гай, навпростець до села було багато ближче, ніж залізницею, але дістатись до нього залізницею було легше навіть і тієї пори, бо селяни дуже неохоче давали коней, та й залізницею було дешевше.

Після майже безсонної ночі Гай з товаришами розвантажили на станції вагон і, найнявши воза, вирушили на село. За кілька фунтів солі місцевий дядько згодився їх одвезти. Тепер вони їхали, збиваючи куряву на широкій дорозі, що вела до села.

Поки вони поралися з своїми клунками на станції, поки знайшли воза, сонце здорово стало припікати і розпочався теплий та важкий їхній трудовий день.

Один з товаришів Гая, маленький сухорлявий старуган з рудавим волоссям, з тоненьким обличчям, з міткою на носі від окулярів, слюсар заводу Антін Яновський, або просто Антошка, як його звали всі товариші, тепер весело чмихав і потирав руки, оповідаючи про те, як багато вони привезуть на завод різної їжі. Інші товариші теж перебільшували свої сподівання, але, схаменувшись, починали сміятися й говорити, що навряд чи вдасться проміняти ввесь вагон на одну цибулю.

Так доїхали вони до перших хат села, і тут Петро Пустовійт, товариш Гая, виміняв сіль на буханок хліба й шматок сала, бо вся компанія дуже хотіла їсти. Після сніданку почалося блукання від хати до хати, яке більше скидалося на справжнє жебрацтво, ніж на обмін, що за нього в свій час так розпиналися синдикалісти.

Ніщо так не принижує людину, як жебрацтво. Ніщо так не вражає людину, як незадоволене прохання шматка хліба. Нема нічого ганебнішого, як не підтримати людини однієї з тобою кляси. Здавалося, що робітник і трудовий селянин мусять стояти на одному клясовому рівні, але через розбещеність деяких шарів села в той час робітник, що потрапляв на село, відчував себе справжнім жебраком. На нього дивилися так, як на дармоїда, як на ворога, що зазіхає на селянське добро.

Селяни або презирливо відмовлялися від речей, що їх пропонували робітники, або в кращому разі пропонували саме те, що їм було непотрібне, і звичайно в мізерному розмірі.

В той день на селі Зігнуті Вільхи було храмове свято. Майже всі були вдома, і це, до певної міри, полегшувало обмін. Робітникам щастило на кілька хат проміняти яку-небудь річ.

Коло одної з хат їх оточило кілька селян. Серед юрби в першу чергу впадав у вічі кремезний дядько з пухким обличчям, з довгими тарганячими вусами і ввесь червоний від якогось напруження, ніби йому коштувало багато зусиль тримати свою округлу постать на ногах.

– Що ж ви привезли? – запитав він перший, вважаючи себе за центр всієї юрби. – Е-е! Коси! Серпи!

Робітники показували селянам фабрикати, і ті довго й старанно їх розглядали.

– Пф! Мантачі! – презирливо продовжував опецькуватий селянин.

– От коли б цим мантачем відмантачити його гайдамацькі вуса! – стиха сказав Гаєві його приятель Петро Пустовійт. – От ірод!..

– Нам такого непотрібно, це несіть комнезамщикам! Пхе!..

Дехто з юрби засміявся. В цей же час з-під ніг чи з-за спини округлого вусача виплигнула якась істота, сухорлява, з маленьким, як яблучко, обличчям, в єдвабних штанах і, зробивши ручкою не то дулю, не то інший якийсь чудернацький рух, проверещала якимсь тоненьким голоском:

– А в нас їх троє! Хе-хе-хе! Чортяча трійця! Охрип, Максим та чабан Петутрій.

Їстота порахувала пальчиком. З юрби хтось голосно зареготав:

– Ге-ге-ге! У них якраз косити не буде чого, то може виміняють.

– От за цю косу фунт проса я дав би. Коса, здається, добра! – запропонував якийсь дядько більш помірковано. – Відоме діло, Василю Івановичу коси замало, йому б косарку.

Василем Івановичем і був вусатий чоловік, який від цього компліменту почервонів ще більше, закрутив своїми совиними очима і щось задоволено пропихкав.

– От у нас, наприклад, грамахона нема? Або цієї чортовини, як її звуть?.. – звернувся він до сухопарої істоти. – Ну, що у Степана Трохимовича…

– Орган, Василю Івановичу, – влесливо відповіла істота.

– Ні.

– Піяніна!..

– От, піяніна! Піяніни у вас немає?

Теодорові товариші суворо дивилися на багатого замовця і не знали, що відповісти.

– Як же, піянін у нас дуже багато! А може, вам привезти автомобіля або трамвай? – з люттю в голосі промовив Теодор.

Що таке автомобіль, знали майже всі або більшість, але що таке трамвай?.. Це слово вплинуло, і юрба ніяково змовкла.

– Може, Василю Івановичу, ви в мене купите фунт мідяно-цинко-сірчано-токарних стружок? Їх дуже добре класти до їжі замість соли або укропу, крім того, можна настоювати самогон або свячену воду! – іронічно заговорив Антошка, він же слюсар Антін Яновський.

Але цей жарт прийняли дуже серйозно і навіть з охотою, бо це було щось нове й небачене.

– А покажіть но, що це за штука! – важно проговорив той же Василь Іванович.

Слюсар пошукав у своїх бездонних кишенях і витяг майже цілу жменю мідяних та залізних стружок. На обличчях робітників промайнула маленька посмішка, але вони поки що не викривали жарту.

– Хіба тут буде фунт? – промовив огрядний селянин, беручи у слюсаря стружки.

– А ви зважте! Може, тут і більше!

Василь Іванович подивився на стружки, що, мабуть, сподобались йому своїми блискучими обрізами, а потім обережно підніс їх до свого м’якого й чутливого носа.

Тут уже компанія не витримала і голосно розсміялася, сміялися і деякі селяни, які може здогадалися, а може й знали, що це за річ – мідяні стружки. Василь Іванович, понюхавши стружки й почувши сміх, серйозно поглянув на юрбу, а потім, не втрачаючи гонору, відповів:

– Ні, я такої штуки не вживаю!

– А ви спробуйте! Візьміть їх на зуб! Може, сподобається! – сміявся слюсар, – Може, тоді від піяніна охота відпаде.

– Пф! Ви мені грамохона або гармонію! От у Степана Трохимовича Терещука! Ви, може, ніколи не бачили, так подивіться, а потім привезіть. Кілька пудів борошна дам…

– Піяніно то ми бачили, а ви стружки замість піяніна покуштуйте!

– Киньте, киньте! Вони сміються! – заверещала істота у єдвабних штанах, підбігаючи до Василя Івановича.

Той тільки тепер зрозумів, чому раніше сміялася юрба. Він тепер почервонів так, що навіть уся кров з його п’яток вдарила йому в голову, і мимоволі розсипав стружки, поглядаючи виряченими очима на слюсаря.

Юрба одразу притихла, і дехто одійшов убік.

– Халамидники! – нарешті видушив він із себе. – Торбарі!..

Він ще щось хотів пропихкати, але йому, мабуть, не вистачило повітря, і він, повернувшись спиною до робітників, пішов геть. За ним швидко пошкандибала й істота в єдвабних штанах, сердито поглядаючи назад. Решта селян теж почали розходитись, лиш дядько, якому дуже сподобалась коса, ще довго торгувався, поки не згодився на трохи більшу кількість проса.

– Я б тому гайдамаці цілий мішок стружок подарував, тільки, щоб він підсипав їх собі у борщ! – сердито говорив дорогою слюсар. – От ірод! Куркуляча душа!..

– А той другий, в едвабних штанах, хто він такий? – запитав один з робітників.

– Адвентист або німецький соціял-демократ! – відповів Петро Пустовійт.

– Ні, він, мабуть, з породи тхорів! – зауважив слюсар.

Розмовляючи, всі четверо підійшли до нової хати. Коло тина стояла стара баба, одягнута в якусь чудернацьку панську кохту. На одній руці у неї була чорна рукавичка, з якої виглядали загрубілі пальці. Побачивши робітників, вона махнула рукою в рукавичці і сердито заговорила:

– Ідіть, ідіть з богом! Бог дасть!..

Потім тією ж рукою поправила очіпок і, плямкаючи вустами, сердито дивилася на робітників. Вони ж пройшли повз неї, ані слова не сказавши. Їх дуже пригнітили ці слова, і вони глибоко відчули образу, відчули, що до них ставилися, як до жебраків.

– От, чортове опудало! – нарешті перетяв мовчанку Антошка… – Ви бачили, на ній чорна шовкова спідниця?

– Шкода, що в неї ще нема твоїх окулярів, Антошко, вона б їх напевне начепила собі на вуха! Ну й темнота! – сказав один з робітників.

– Не тільки темнота, – додав Гай, – а й жадність!

З цими словами вони звернули в бокову вуличку, тут було порожньо й тихо. Було чути, як гули бджоли і десь рипів журавель, – хтось з криниці діставав воду. За одним з тинів лунав веселий жіночий сміх, біготня й жартівливі вигуки. Коли вони проходили повз нього, звідти визирнуло розкуйовджене дівча й швидко сховалося, потім не минуло й хвилини, як на перелазі знову з’явилося те саме дівча, але вже в компанії з дорослою дівчиною.

– Чи нема у вас якого краму, матерії? – запитала дівчина.

– Як же, у нас усе є! – відповів Антошка.

Мале дівча, почувши це, швидко залопотіло босими ногами і десь зникло. За кілька хвилин біля робітників було веселе й барвисте коло дівчат. Вони тягли з хат усе, що трапилося під руку, і вимінювали на матерію. Але це все робилося потайки, щоб не довідалися батьки. Коли обмін був у самому розгарі, на вулиці появився якийсь ще досить молодий дядько. Деякі дівчата, помітивши його, почали тікати.

– Куди, дурні це ж Максим! – голосно крикнула на них струнка красуня з гуртка дівчат.

Це був середнього віку здоровий чоловік з насмішкуватими очима й бадьорим голосом у горлі.

– Чого злякалися, сороки! Не бійтеся, до ваших батьків з доносом не піду!..

– Не дуже ми й злякалися! – відгризнулась вертлява дівчина, покрутивши головою, від чого розлетілася її чудернацька зачіска.

– Тримай коси, Проню, бо втечуть! – зауважила їй, сміючись, друга.

Максим підійшов до робітників і поздоровкався.

– Це ви й будете Максим незаможник? – запитав у нього зацікавлений Теодор Гай.

– Так, це я, а ви, мабуть, робітники з «Червоної Зорі»?

Знайомство відбулося. І компанія, залишивши дівчат, посунула далі з Теодором Гаєм та Максимом на чолі.

– Кажуть, що у вас на все село лише троє незаможників? – запитав Петро.

– Троє зареєстрованих, – відловів Максим, – а так то є багато, особливо на лівому кутку біля лісу. Тільки всі вони ще бояться одверто щось сказати проти Василя Івановича або Степана Трохимовича. Ви вже, мабуть, про таких чули? От тому і троє, як більмо на оці в куркулячої коняки. Але це пусте, вже на лівому кутку сперечаються. Незабаром наша армія збільшиться. Василь Іванович лусне з досади.

– Це добре, – сказав Антошка, що прислухався до розмови. – Ми свого Фелікса Едуардовича вже прикоськали, це головного інженера. Ну, а у вас, Степан Трохимович… З одної компанії ця публіка.

– У нас бандити ще заважають! – відповів Максим. – От де наше нещастя! Боїться народ…

– Наші міщани іноді не згірше бандитів, – вставив Теодор, – що казати, важко!.

– У вас у місті з продуктами справа погана, – знову заговорив Максим, – а з наших новоспечених аристократів багато не візьмеш. Нещодавно дочка нашого Василя Івановича в модному капелюсі на все село гуляла. А капелюх той їй так личить, як мені циліндер! А інші в єдвабних штанах і шовкових краватках. У Прокопченка грамофон кричить з ранку до вечора. Піп Григорій дістав тромбона і вечорами повз його садибу пройти соромно. Такі звуки випускає, ніби бугай пирхає… Показилися, що на них управи нема…

– А у нас діти з голоду пухнуть, – зауважив один з робітників.

– Нічого, – сказав Гай, – це минеться. Робітники інших країн в гіршому стані. Добре те, що влада в наших руках, а хліб буде. Ще який-небудь рік, і все налагодиться… Тоді, Максиме, до нас до клюбу, до читальні… Ех, заживем, братці, чорта заздрість візьме!..

Бадьорі слова Теодора Гая розворушили робітників, і вони з новою енергією блукали від хати до хати.

– От коли б організація в нас була, – знову заговорив Максим, – не доводилося б так блукалти робітникам. Швидко б справу налагодили, організовано… Шкода мені дивитися на це.

– Не журися, Максиме, все буде гаразд! Буде й організація… буде й ще щось… Ти ж бачиш, ми не нарікаємо, а Тодик, мабуть, тільки й думає про те, як це все змінити та переробити на наш кшталт. Чи не правда, Тодику? – відповів Антошка і одночасно звернувся до Гая, немов бажаючи почути від нього слова, що підтвердять його відповідь.

– Авжеж правда!!!

– Але ж до чого дійшло нахабство! – продовжував Максим. – Вони захопили найкращу землю, крім того, скуповують все, що можуть. У наших селян забирають корів, коней, всяку тварину за безцінь. Вже є скільки таких, що за дурничку повіддавали свої хати і тепер, живучи в них, відробляють за це. А в міщан вони скуповують різне шмаття та коштовні речі, все без розбору, що в очі впаде. Тут в одного дурисвіта піяніно в курнику стоїть, спочатку діти бавились ним, а тепер курам за сідало. Один тут є такий, що збирає самовари та чайники, а той же Василь Іванович так радянськими грішми цілий куток стіни в хаті заліпив. І головне, що всі такі, що чекають когось, все ще сподіваються на когось…

– Єрунда, – сказав Гай, – потім відберуть всі музичні струменти для школи або клюбу. Все те, що накопичує буржуазія, все одно, що міжнародній банк для пролетаріяту. Прийде час, і ми все одержимо назад з відсотками.

Край села, осторонь, робітники побачили багату садибу. Велика хата під бляшаною покрівлею ніби допіру збудована. Великий двір з клунями та повітками теж був свідком не абиякої заможности господаря цієї садиби. Робітники підійшли ближче, і тут Максим зупинився.

– Це садиба Терещука, Степана Трохимовича, як його величають. Це перший багатій. З вами я до нього не піду. Він іноді скуповує багато речей… Я не піду, бо він побоїться, чого доброго, і стане прибіднюватись. Можливо, що ви в нього що-небудь проміняєте, а коли ні, то все-таки підіть, побачите, що то за цяця.

І Максим став прощатись з робітниками. Кожний з них міцно потис його загрубілу руку. Тут, між іншим, Антошка сказав якийсь дотеп, але зміст його був, що, мовляв, їхні руки мало чим відрізняються одна від одної своєю кількістю мозолів і зовнішнім виглядом.

– Прощайте, – сказав Максим, – може, зустрінемось.

– Обов’язково, – відповів Теодор, – пам’ятайте за клюб!

Швидко постать Максима загубилися між хатами. Робітники ж підійшли до самої садиби Терещука. Їхній слух одразу тут вразили неприродні звуки, які лунали з хати. Було чути, як хтось бере одну й ту ж ноту на якомусь зіпсованому інструменті.

– Слухайте, – раптом промовив Теодор Гай, прислухаючись, – слухайте, та це ж…

– Ще не вмер-ла У-к-раї-на і… – затягнув Антошка. – А диви! От продажна душа!

Тут до них підійшло кілька нових селян, і Теодор так і не зміг висловити свого здивовання. Знову почались торги. А невідомий палець все так само брав ноту за нотою, виводячи відомий гімн, без усякого сумління, але з наявною дбайливістю.

Гаєві чомусь пригадалося рипіння журавля, і йому немилосердно захотілося пити. Він відійшов од гуртка і зайшов у двір садиби. Коли він близько підійшов до хати, то одразу побачив у вікно старанного музиканта. Чиясь руда потилиця хилиталася в такт звуків, і рука старанно натискала на клявіші піяніна.

– Ей, пане, – гукнув Гай, – чи не можна у вас води напитися?

Музика одразу змовкла, потім рипнули двері, і на поріг хати вийшов сам Степан Трохимович Терещук.

Гай спочатку був розчарований, він гадав, що побачить постать приблизно таку, як у Василя Івановича, але побачив щось цілком протилежне, що ніяк не нагадувало попереднього аматора органів та грамофонів.

X «Блакитні фйорди»

Степан Терещук був низького росту жилавий дядько, який міцно тримався на корчуватих ногах, і це робило його постать одразу видатною серед сотень інших. На ньому були добрі чоботи, сірі штани й розстебнутий піджак, що під ним була в міру вишита нитками блідого кольору холщова сорочка, а комір пов’язаний тонкою жовтуватою українською національною краваткою. Одяг його був дуже простий, і від загальної пошести на міську моду нічого не можна було помітити.

Здаля на перший погляд можна було сказати, що це провінціяльний інтелігент українець, але, поглянувши ближче на його гостре обличчя з маленькими вусами, з примруженими сірими очима, на його трохи руде волосся, з добродійною парахвіянською зачіскою, на його тонкі стиснуті вуста з хитрими зморшками в куточках, це вражіння моментально зникало.

Лишалося гнітюче вражіння, що він з-під своїх примружених повік слідкує за вашим кожним рухом сірозеленкуватими, як у ящірки, очима, і що ви нізащо в світі не зможете зсунути його з того місця, що на ньому він стоїть. Крім того, одразу впадали в очі його не в міру довгі руки, ніби він мав щось спільне зі своїм мавпоподібними пращурами, і це було дуже недавно, а пальці здавалися чіпкими й жилавими, і вони ввесь час ворушились, ніби збиралися зняти з вас одяг, а може просто стиснути за шию. Але в рухах його, в тому, як він поводився, в тому, як ходив, не було нічого задирливого, одвертого, навпаки, все було заховане і навіть зменшене, запобігливе.

– Пане, – знову з таким же звертанням попросив Гай, – чи не можна у вас напитися води?

– А чого ж, водичка божа, як же, можна, можна, водичка божа! – улесливо заговорив Терещук, – От чого іншого, то не знайдете. Бачите, ми прості люди, – показав він на себе, – а водички можна. Повітря й водичка божі… дихайте, пийте, донесхочу…

Скупому Терещукові, може, й води було шкода, але ввічливе звертання Гая одразу підкупило його. З такими людьми, як Терещук, треба було бути дуже обережним та хитрим. Щоб досягти чого-небуль, треба було так само, як він, прикидатися, прилащуватися й показувати зуби тільки в зручний для цього момент. Його можна було бити лише його зброєю, але й те лише тоді, коли зброя була гостріша за його.

– Без бога ні до порога, як то кажуть, а без доброго слова і собаки ласкавим не зробиш, – відповів хитро Гай, але його відповідь не влучила в ціль.

– Правильно говорите, молодий чоловік, шанувати треба всяку твар! – з якимсь російським акцентом промовив Терещук. – Я бачу тут цілу компанію, так вам на всіх води, чи тільки кухоль для вас?

– Лише для мене, добродію, з мене кухля вистачить! – відповів Гай.

Терещук повернувся, прочинив двері в хату і крикнув голосно, але вже іншим тоном, що в ньому можна було почути навіть суворого наказа:

– Маріє, винеси парубкові води!

Потім знову повернувся до Гая і якось гостро поглянув на нього.

– А ви, молодий чоловік, напевне парубок? Працюєте де в місті, чи що? У вас там уся молодь в комісарах працює? – хитро закинув вудлище Терещук.

– Авжеж, – удаючи наївного хлопця, відповів Гай, – а якже, у нас багато комісарів. От і я теж комісар, можна сказати. На ввесь завод комісар: без мого наказу – ні тпру, ні ну… Накажу кухлі робити – роблять, накажу гуляти – гуляють. Ви не думайте, добродію, що я з простих… я грамотний…

Відповідь Гаєва чомусь сподобалася Терещукові, хоча Гай брехав неймовірно. Терещук зійшов з порога хати. Він підійшов до Теодора і навіть погладив його по плечу, ніби оцінюючи й оглядаючи з усіх боків. Справді, зовнішній вигляд зовсім відповідав комісарському, як уявляв собі комісара Терещук. Бойовий вигляд Гая, що був одягнутий в сіру напіввійськову одіж, таки спантеличив хитру лисицю Терещука, який тепер чогось зрадів.

– Хе-хе-хе-хе!.. – скрипуче сміявся Терещук. – Хе-хе-хе-хе!.. А ваш мандат? – раптом запитав він серйозно, дивлячись на Теодора.

Гая одразу збентежило таке запитання, і він мимоволі посунув руку в кишеню, але потім, схаменувшись, зупинився.

– Мандатик, мандатик! – говорив Терещук, показуючи правою рукою на ліву долоню.

Гай щось зрозумів і знову поліз до кишені. Він пригадав, що в нього мусить бути якийсь папірець, де на заголовку мусить стояти слово мандат. Гай витягнув кілька документів, пошукав серед них і, нарешті, простягнув Терещукові папірець.

Це було доручення Гаєві організувати заводський клюб, дістати книжки, меблі тощо, але просто по звичці до видатних назв у ті часи на ньому згори стояло слово, яке так подобалось Терещукові, маленьке незначне слово – мандат.

Терещук, мабуть, був письменний, бо він старанно перечитував папірець, і обличчя йому посвітлішало. Може, він думав про якусь вигоду з цього для себе, може, він був задоволений, що комісар, за якого він мабуть уважав Гая, так швидко й не перечучи погодився показати йому, Терещукові, свій мандат. А може він просто хотів познайомитися, які були мандати, – все це рішити було важко, але було очевидним те, що Гай все більше подобався йому.

Поки Терещук старанно розглядав з усіх боків папірця, двері хати тихо рипнули. Гай обернувся й побачив, що до нього з великим кухлем води підходить білява дівчина. Те, що вона білява, і те, що в неї в руках кухоль, Гай побачив трохи згодом, а тепер він бачив лише одні широкі блакитні очі, що ввесь час ставали ширшими в його уяві, поки не заполонили ввесь мозок, поки не стали двома фйордами чарівної географічної мапи, бо вони були блакитними, як фарби на мапі, а справжніх фійордів Гай ніколи не бачив, – доки він не відчув у своїй руці холодне залізо кухля й фйорди знову стали блакитними очима.

Гай і Марія, яка винесла йому води, наче зачаровані, дивилися один на одного. Вони були захоплені, вражені, немов вони колись бачили один одного, наче колись вони один одному приснилися, наче така сама зустріч була кілька віків тому, і вони тепер дивуються з того, що знову зустрілися в таких самих умовах. Хіба не буває так: людині здається, що вона робить цієї хвилини, що вона робила це ж саме колись, не можна пригадати коли, за тих же обставин і умов.

Це уявляється якось туманно, цього ніяк не можна збагнути, але воно відчувається, як певна реальність дійсність, що її ось-ось ніби намацаєте рукою…

Щось подібне до цього відчували Гай і Марія і ніби не могли зрозуміти, що це таке. Чи це було справді? Чи це тільки здається?

Гай взяв у неї кухоль з водою і, поринаючи поглядом у блакитні фйорди, підніс його до вуст, але не помітивши, що ще не доніс, перехилив його, і вода полилася на землю. Марія перша захоплено посміхнулася на це, а Гай збентежено допивав рештки води.

– Правильно, молодий чоловік, дуже правильно! – зайшов, як з туману, улесливий голос Терещука, який примусив Гая схаменутись. – Мандатик правильний! – простягнув Терещук назад папірця. – Мені дуже приємно… Гадаю, що ви не одвернете своєї уваги від моєї гостинности.

Що хотів він сказати цими словами, Гай не зрозумів, та йому було байдуже, що б не сказав Степан Терещук, який тепер пішов тихою ходою через двір на вулицю до юрби. Гай так само не помітив, як Терещук хитро поглянув на нього та на Марію, і не помітив, що Терещук може навмисно залишив їх насамоті. Коли б Гай і не був захоплений іншим, то може він і помітив би це все, але він, передавши кухоль Марії, тепер тримав її руку в своїй руці, дивився на неї й нічого не помічав, що діється навколо нього.

Він бачив перед собою напрочуд знайому постать дівчини, бачив знайоме обличчя, очі, волосся, рухи і навіть голос.

– Мені здається, що я вас знаю, що я вас бачила десь! – почув Гай уперше її приємний голос, що здавався йому таким знайомим.

– Я певний того, – відповів Гай, – що ми жили десь поруч і зустрічались отак щодня.

Вони трохи помовчали, ніби риючись у давніх спогадах, відшукуючи щось потрібне, але невловиме, що мусіло все нагадати їм, сказати – хто вони й що з ними.

Але марно вони напружували свою уяву, їм не пощастило впіймати химерної згадки, викрити своє химерне почуття.

– Маріє! Ні, Маріє, я зовсім не знаю вас, – нарешті сказав Гай, – ви мені просто снились колись, і я назавжди запам’ятав це.

– Мені здається, що я вас знаю, що я знаю навіть, як вас звуть… Вас звуть… Ні, я боюсь, що я не вгадаю…

– Теодор, – підсказав він своє ім’я.

– Теодор? Ні, вас здається звали інакше, – замріяно й ніби розчаровано відповіла Марія.

– Коли? Хто? – засміявся Теодор Гай. – Ні, мене так звуть змалку, й іншого імени я ніколи не чув.

– Чи не хочете, Теодоре, ще води, бо ви ту розілляли? – запитала дівчина, перехиляючи порожній кухоль.

– Ні, не хочу, Маріє, ви краще розкажіть мені дещо про себе. Степан Терещук ваш батько?

Не зважаючи на те, що вони допіру познайомилися, що вони бачать один одного вперше, між ними не було жадної напружености, жадної ніяковости, що буває в таких випадках, і вони розмовляли, як давні знайомі. Гай з перших слів довідався, що Степан Терещук рідний батько Марії, що її мати недавно померла, що вона була нещасною жінкою скупого й химерного чоловіка і що між Марією та батьком теж напружені стосунки. Марія одверто оповідала про все Гаєві, і він теж не відставав, оповідаючи про свою роботу, життя та мрії.

Марія здавалася йому щохвилини кращою. Коли він раніше порівняв її очі з фйордами, то тепер в його уяві кожна її частинка вже мала таке саме гіперболічне порівняння. І ці порівняння були до того поетичні й нереальні, що коли б він справді побачив те, що утворила його уява, можливо, що він, сам творець, злякався б її й одразу зрікся б. Хіба не відомо, що всі закохані або ті, що наближаються до цього, перебільшують принади та красу свого об’єкту і все їм ввижається в інших фарбах та розмірах, як при звичайних почуттях. Отже, уявіть собі таку жінку, в якої очі, як фйорди, постать гнучка й тендітна, як лозина, біляве волосся – лани спілого жита, руки теплі та ніжні, як пелюстки якоїсь незнаної квітки, уявіть собі не і намалюйте. І коли ви не закохані, або коли ви не поет, то здивуєтесь, яка вийде з вашої уяви чудернацька потвора, ви здивуєтесь з неприродних, велетенських розмірів вашого твору й химерности, нереальности вашої уяви. Звичайні хиби людського тіла, людської краси здаватимуться тоді в порівнянні з вашим твором прекрасними рисами, а звичайні людські органи – витвором божественного нелюдського надхнення.

Але нам, людям незакоханим, Марія, коли б ми побачили її вперше, зовсім не здавалася б такою, якою вона була в уяві Теодора Гая. Ми сказали б, що вона була звичайна, гарненька білява дівчина, що вона може одразу впасти в око й вередливій людині, що вона може зацікавити нас серед багатьох наших інших знайомств та зустрічів. При ближчому знайомстві ми сказали б, що в неї є щось від міської культури, але й від культури степів та лісів у неї можливо є ще більше – дике, вільне, що зв’язане здебільшого з самою природою, що струмком пробігає в її жилах.

– Батько мій, – оповідала Марія, – водиться з такими людьми, що зовсім не подобаються мені. Його компанія – отець Григорій, Василь Іванович Кабанник і ще тут один… приїздить… Гамуз, – з якимсь дивним тоном промовила вона це чудернацьке прізвище. – Водиться з якимись темними особами, з колишніми попами, бабами, юродивими. Як бачите, дорогий Тоде, компанія не для мене… Єдиний приятель мій – це Петутрій. Ми з ним часто їздимо верхи, коли батько в отця Григорія… на засіданні… як він говорить. Влаштовуємо справжні перегони! Але це єдина розвага…

– Бідна, люба моя Маріє, а хіба ви ніколи не буваєте в містечку? Не маєте там знайомих? – запитав Гай.

– Колись я бувала там, навіть мешкала досить довго в родичів матері, але тепер, коли вони переїхали до Києва, я зовсім не буваю там, не була вже кілька років. Я не знаю, чи живі вони навіть. Я кілька разів писала до них, але відповіді так і не одержала. Поїхати батько нізащо не дозволить. Посилала Петутрія, але він не міг нікого знайти. А ось і він, – додала вона, показуючи на худорлявого хлопця, що вийшов з клуні на двір.

Гай поглянув у бік клуні і побачив неймовірно худу й високу постать Петутрія. В його подертій та засмальцьованій одежі стирчали жовті соломинки, які ще більше виявляли її убозтво. Петутрій виглядав якоюсь забитою, нещасною людиною, але Гай відчував дикий огонь в його погляді, який на мент зупинився на ньому. Петутрій, вийшовши з клуні, важкою ходою пішов кудись поза хату, не вимовивши й слова.

– Він сьогодні чогось нездужає, бідний, – сказала Марія і потім, помітивши, що вони ввесь час стоять, повела Теодора до призьби, де вони й сіли, поглядаючи на вулицю. Там серед юрби селян Антошка викидав якісь штуки, там же поважно стояв і Терещук, розмовляючи з робітниками. Антошка, помітивши Гая й Марію на призьбі, зробив їм рукою, непомітно для інших, привітальний рух.

– Хто це такий? – запитала Марія. – Такий старуган, а такий вертлявий та веселий. У нас майже ніколи не побачиш, щоб старий дядько був таким жвавим. Він мені дуже подобається.

– Це Антін Яновський, слюсар з нашого заводу! Він не такий вже веселий, як це здається з першого погляду. Він, можливо, веселиться тоді, коли йому сумно або коли він погано почуває себе. Я вже кілька разів помічав, що його сміх не дуже веселий.

– Я розумію! – задумливо промовила Марія.

– Іноді людині треба сміятися для того, щоб не плакати! – додав Теодор Гай.

– У нього є діти, мабуть, – наче думаючи вголос, промовила Марія.

Гай трохи посміхнувся, згадавши дорослу дочку Яновського, яка вже мала своїх дітей, але нічого не відповів.

– Я дуже люблю дітей, – продовжувала Марія, – у Максима Самбора є дівчатко, таке мале, біляве і… часто не має чого їсти, – з жалем у голосі сказала вона. – А в інших… скільки я їх знаю…