Сонце наближалось до зеніту, коли вони відшукали сто шосту ділянку. Саме там, як повідомили у довідковій, знаходиться могила Яревських — батьків Григорія.
Стара, занедбана ділянка заросла чагарями і бур’яном. Все вказувало на те, що тут давно нікого не ховають і до багатьох могил приходять дуже зрідка.
— Постій тут, а я пошукаю могилу, — сказав Яків Петрович дружині.
— Я сама залишатись боюся. Ідемо шукати разом.
— Чого ти боїшся? Тут же нікого немає.
— Я боюся.
Вони блукали серед могил, вдивляючись у фотографії і вчитуючись у надписи. Але могилу батьків Григорія знайти не могли.
— Яшо, ідемо звідси. Знайдемо іншим разом.
Але впертий чоловік продовжував ходити вздовж рядів, продирався крізь колючий чагарник і кропиву, переступав крізь повалені стовбури дерев та уламки плит.
— Відчепись, — цідив він крізь зуби, коли ниття дружини ставало нестерпним.
І раптом — гранітна плита. Дві фотографії і надпис: «Михайло Аркадійович Яревський. Ганна Леонідівна Яревська».
— Знайшов!
Вдвох вони мовчки стояли біля могили, зарослої бур’яном.
— Ось так, батько його пив, згорів від горілки. Тепер ми йому і сина принесли, теж від горілки загинув, — сказав Яків Петрович.
— І дружину свою і той згубив, і цей, — додала Лідія Адамівна.
Він викопав біля огорожі ямку, неглибоку, але достатню для урни. Зібрав камінчики і насипав їх на дно ямки. Дістав із сумки урну — чорну, пластмасову, з виплавленим на кришці ритуальним факелом. Важила урна близько кілограма.
— А там дійсно прах? — спитала напівшепотом Лідія Адамівна.
— Цікаво, який він?
Якось вдома, мучений цікавістю, Яків Петрович відкрив щільну кришку урни і побачив там прах — схожий на попелясто-сірий недрібний пісок. Але зараз пуста цікавість дружини його дратувала:
— Все тобі цікаво. Звичайний прах, — пробурмотів він і заходився засипати урну землею.
Засипав, притиснув маленький пагорбок землі долонею.
— Ось і все, що від людини залишилось. Наче й не жив ніколи, — зітхнувши промовила Лідія Адамівна.
— Та-ак… — відізвався він.
Потім, обтрусивши руки, дістав з сумки табличку, скоби, інструменти.
— Яшо, а в тебе вийде? — обережно спитала Лідія Адамівна, з гіркого досвіду знаючи, як нечасто чоловікові вдавалася навіть простенька майстрова робота.
— Відчепись, — він і сам хвилювався.
Присівши навпочіпки, почав кріпити скобами металеву табличку до огорожі. Сопів, щось буркочучи собі під ніс. Нарешті прикріпив, перевірив, чи добре тримається.
— Порядок, — промовив задоволено, ще не вірячи що примудрився таке зробити. — Тепер по-людські: мати, батько і син лежать разом. От лише треба було цю табличку зробити з фотографією.
Поставили у банку куплені квіти. За єврейською традицією поклали на плиту по камінчику. І пішли на протилежний кінець кладовища.
— Треба Гришиному синові в колонію посилку відправити. Продукти, може, речі якісь, — сказав дорогою Яків Петрович.
— В нього є родичи в Америці, нехай вони і шлють йому посилки. Тобі що, більше всіх треба?
— Та тихіше, розбалакалась. Що тобі до них? В них своє життя, в нас — своє. А хлопця шкода.
Лідія Адамівна хмикнула. Не очікувала, що мужа так зачепить доля двоюрідного брата і двоюрідного племінника. Може, справа в тому, що залишившись без дітей та онуків, він таким чином намагається врятуватись від самотності, від холоду старості, що невпинно наближається? Або на схилі років родинні почуття загострюються? Або ж просто її чоловік така людина — небайдужа?
Вголос, одначе, пробурмотіла:
— Багатій знайшовся.