Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

5

Компанія Осинського називалась ПП «Адмірал», її офіс займав два горішні поверхи пафосного будинку у центрі міста. Вже у вестибюлі, на підході до ліфту, охоронці запропонували Ярковському показати паспорт. Друга лінія контролю зустріла його на порозі офісу. Кремезний сек’юріті чатував за дверима ліфту, агресивно помахуючи неприємним на вигляд пристроєм. Він запитав про мету візиту, провів пристроєм уздовж живота, плечей і стегон Ярковського, поплескав його штани, щось буркнув собі в комір, відкрив скляні двері. За ними еспера зустріла білявка з очима мисливця.

– Прошу йти за мною, – мовила вона низьким голосом, хитнула стегнами й, наче подіумом, рушила коридором з дверима без номерів і табличок. Ярковський прикипів очима до її високих підборів. Білявка вміла пересувати ноги, майже не згинаючи їх у колінах, а вирізи на її спідниці з кожним кроком відкривали все більш інтимне й мереживне.

Білявка відкрила двері, що нічим не відрізнялись від десятка інших, хтиво посміхнулась Ярковському і він побачив приймальню, над якою панувала синьо-срібляста монументальна споруда у стилі «Зоряних війн». За нею, наче капітан зорельоту за командним пультом, сиділа жінка у стилі шестидесятих.

– Микола Григорович обов’язково прийме вас, але зараз у нього відвідувачі. Доведеться трошки зачекати, – жінка за пультом глянула на білявку. – Евеліна, зроби Олександру Олександровичу чай.

– Який будете пити? – В це просте питання білявка вклала стільки бек-граунду, що у мозку Ярковського мимовільно запрацював генератор еротичних фантазій. – З бергамотом, коріандром, корицею?

– А каву можна?

– Можна, – кивнула Евеліна після блискавичного обміну поглядами з хазяйкою приймального простору. – Вам мелену чи розчинну?

– Мелену, – Ярковський впав у шкіряне крісло напроти пульту. – Якщо можна, з вершками. І печиво.

Жінки знову перезирнулись. «Капітанша» кивнула, Евеліна зникла в дверях.

Чекати прийшлось довго. Ярковський за цей час устиг випити три філіжанки міцної кави, на цілу коробку зменшити офісні запаси печива та роздивитись абстрактні полотна, якими власник «Адміралу» прикрасив приймальню. В картинах домінували бузкове і фіолетове. Ярковський навіть спробував поспілкуватись з Евеліною про сучасний живопис, але виявилось, що від слів «трансавангард» та «ар-деко» в очах білявки спалахують блискітки переляку. Відтак еспер впав у стан, близький до легкої медитації. Йому вже почало здаватись, що він, наче локатор, приймає потік тоскно-ділового мислення, що лине від «капітанши»; коли двері кабінету відчинились й звідти вийшла струнка брюнетка, одягнена в червоне коктейльне плаття й щось на штиб білого болеро з ускладненого тонким рельєфом атласу, котрий навіть не обізнаному на тканинах Ярковському видався надзвичайно коштовним. Жінка швидким кроком вийшла з приймальної. Ярковському здалось, що погляд, яким «капітанша» провела брюнетку, був дещо розгублений. За секунду володарка приймальної підняла слухавку, кивнула, й дала есперові знак заходити.

Кабінет Осинського був витриманий у тому ж стилі, що й приймальня. Його господар сидів у кріслі за сріблястим столом, а за його спиною на всю стіну розкинулось не обмежене ані рамою ані багетом живописне панно з гострокутними плямами-мазками бузкового, темно-зеленого і шафранового кольорів. На тлі цього хаосу губилась плюскла фігура у сірому костюмі. Микола Григорович не встав й навіть не підвівся назустріч Ярковському, а на його обличчі застигла недоброзичлива напруга.

– Добр… – почав було еспер.

– Хочу вам сказати, Ярковський, – обірвав привітання власник «Адміралу», – що я не розділяю ентузіазму Антея Марковича щодо вашої особи.

– Тобто, я можу припинити розслідування?

– Ви слухайте, що я вам кажу. Я сказав, що не розділяю ентузіазму Балтера.

– І що далі?

– А далі я буду думати: давати гроші на шаманські експерименти чи не давати.

– А Балтер дав мені зрозуміти, що питання про фінансування вирішене. Інакше мене б тут не було.

– Я не делегував Антею Марковичу повноважень розмовляти з вами про гроші.

– То ви, кажучи по-простому, з’їжджаєте? – еспер кинув оком на двері. Розмова ставала тухлою.

– Слухайте, Ярковський, ви за кого себе маєте, чоловіче? За генія людства?

– Боже збав, я не геній. Присісти не запросите?

– Ви ще у приймальні не насиділись? – Осинський кивнув на монітор, що висів у кутку кабінета. На ньому тьмяніла чорно-біла панорама приймальні, трансльована з камери, що знаходилась, судячи з усього, десь високо над головою секретарки.

– Я вам дивуюсь, – сказав Ярковський, зручно вмощуючись у кріслі.

– …?

– У вас в кабінеті була така чарівна гостя, а ви в той час переймались тим, що якийсь там Ярковський схрумав забагато вашого печива, – він вже почав розуміти, з ким має справу.

– Хто був у моєму кабінеті, то не ваше діло. Краще спробуйте чітко й без ліричних відступів пояснити мені, чому я маю фінансувати ваші експерименти.

– Так само не ваше діло, насидився я у приймальні чи не насидівся. А по справі скажу вам так: той, хто отруїв вашу дружину, радше за все не досягнув своє мети. І ви, Микола Григорович, не впевнені, що вбивця не нанесе другого удару.

– Ви так добре знаєте, у чому я впевнений, а у чому не впевнений?

– Здогадуюсь.

– Ну звісно, здогадуєтесь…

– А щодо другого удару – майже впевнений.

– Минуло чотирнадцять місяців. Якби хтось хотів…

– Вбивця чекав «часу Х» багато років, – перебив господаря гість. – Він вміє чекати. Що для нього якісь там чотирнадцять місяців.

– Намагаєтесь справити враження, Ярковський? – Жирним підборіддям Осинського наче хвиля прокотилась. – Граєтесь в місцевого Нострадамуса? Звідки у вас інформація про «багато років»?

– Мій метод розслідування дає змогу визначити приблизний час так би мовити «стартової події», що породила злочинний намір, або ж низки таких подій. Так от, Роза Казимирівна повісилась двадцять сім років тому.

– Яка ще Роза Казимирівна?

– Бабка Ілони Полоскай по лінії батька. Вона ж донька жінки на псевдо Кришталева Куля. До речі, в матеріалах слідства не згадується, що на місці злочину натрапили на зроблену з кришталю сферу. А ви її раптом не знаходили?

– Оці ваші загадкові заяви та імена мають мене вразити?

– Ви ж не дасте гроші тому, хто вас не вразив.

– Ну звісно, гроші, – кивнув Осинський. – Все як завжди впирається в гроші.

– Якби ж то.

– …?

– Не все і не завжди. Принаймні, не в цьому випадку.

– Так вам від мене ще чогось треба? – Власник «Адміралу» кинув погляд на монітор. Там відбувався рух. У приймальній, судячи з переміщення на екрані чоловічих і жіночих постатей, з’явились нові відвідувачі.

– Мені потрібна кришталева куля.

– Більше нічого?

– Куля мені потрібна для розслідування. Направду, Микола Григорович, дуже потрібна.

– Більше за гроші?

– Загалаєву ви збирались заплатити вдвічі більше від того, чого прошу я, – нагадав він й миттєво сам собі спротивився.

– Гроші і куля – це все? – Осинський знову дивився на монітор, всім своїм виглядом демонструючи позиційну перевагу.

«Не тепер, не за цих обставин», – вирішив Ярковський.

– А та ваша дівка вам також не потрібна? – Господар кабінету тепер дивився просто в очі есперові.

– Яка дівка? – питання було зайвим. Він вже програв. І вже відвів погляд.

– Та неформалка, яка намагалась під гіпнозом допитати мою людину.

– Це я її послав.

– Хто б сумнівався.

– Це частина розслідування.

– Дєцкій сад.

– В кожного свої методи.

– Смішні методи.

– Ми не бажали шкоди Гурґену Давидовичу.

– Давидичу хрєн нашкодиш, – реготнув Осинський. – Він сам кому хочеш нашкодить.

– Якщо вона у вас, то я прошу її відпустити.

– Облажалась ваша шпигунка, Ярковський, облажалась, – чоловік Пелагеї Вержо відверто насолоджувався поразкою співрозмовника. – Якщо ви такий самий спеціаліст з відтворення подій, як вона гіпнотизерка, то я знов спущу бабло до унітазу.

– Добре, я відмовляюсь від розслідування, – Ярковський рвучко підвівся. – Все. Наймайте когось іншого. Але відпустіть дівчину.

– Працюй, спеціалісте, – Осинський кинув на стіл пачку купюр. Відтак підняв слухавку настільного комунікатора, розпорядився:

– Відпустіть її. Так. Без вибачень.

– А куля? – нагадав Ярковський.

– Ти шукай шакала, працюй. І буде тобі куля, – пообіцяв власник «Адміралу».

Він знову впіймав погляд Ярковського, додав:

– Отруту робили на замовлення. Робив її крутий хімік. Він мені потрібний. Якщо його знайдеш, то премія буде у розмірі гонорару. Гарантую.

– Сподіваєтесь, що існує протиотрута?

– Не сподіваюсь – знаю. Майстри отрут завжди роблять пару. Інь-ян. Ніч і день.