Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

Індія починається з того, що сняться сни

про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —

наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.

Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,

або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,

але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.

Індія — це не зовсім півострів. Це материк,

що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник

не враховують факту, що світ оповитий Нілом.

Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав

у театрі Бога. І, видно, час не настав —

площину нам легше вважати кулею. Тілом.

Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.

Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,

добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.

І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,

і вони в поході співають приблизно так,

як ангели у небі нічні херувимські концерти.

Площина — це пустелі й царства, хребти, міста,

над якими лишень атмосферна густа висота

в сім ворожих небес, — і яка з них розрада чи манна!

Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,

виноградною впертістю кручених, битих лоз

ти проб'єшся туди, де доречне слово «рахманна».

Марко Поло казав неправду, коли

запевняв, нібито мули, воли, осли

над проваллям пітьми і тібетом імли

привели його далі на схід — до Китаю.

Шлях його, безперечно, — то блуд петлі.

Марко Поло, певно, спав у сідлі.

Адже далі на схід немає землі,

адже Індія — це межа, це те, що скраю.

Про який там схід можна казати, якщо

є стіна, за якою — велике й німе Ніщо,

і Воно не любить нас не знати за що,

як здається нам, бо насправді Воно ніяке.

Так що тут зупинка для прощ і пущ,

і останній камінь, і дощ, і кущ,

і тому гординю в собі розплющ —

ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.

Ця стіна — це примара така, об яку

розсипається Азія з ії масивом піску,

розбиваються валки всі об неї, стрімку,

а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.

Але ти приблуда, і доля твоя така:

мандрувати вниз, поки тече ріка,

поки віриш: на світло, немов з мішка,

можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.

Увійшовши в хащі, де повно птиць,

уяви: природа — майстерня Бога,

по якій блукає твоя знемога.

Все, що можеш ти, — це упасти ниць.

Невблаганна зелень зійшла, як мор,

як потоп, як піна, слизька на дотик.

Ці рослини горді. Вони наркотик.

Ці рослини схожі на хор потвор.

«Але що там зелень! Вона — це тло

для рептилій, гемонів. Я вбираю

це гниття, цю розкіш — праобраз раю,

де не все збулося й повсюди зло».

Ти, що маєш меч і до нього дух

у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій,

розпанахуй гемонів, ґарпій, фурій,

розтинай пітонів, немов ропух!

Бо якщо вже тут збожеволів Бог

і вінцем творіння цей бестіарій,

де яріє регіт чортячих арій, —

ти повинен цим падлом встелити мох!

Ти повинен вийти з хащів, поки

над тобою Пані Ясна пребуде.

Ти, що світло маєш в очах приблуди,

мусиш вийти на срібло. І навпаки.

Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз,

повільна і в'язка, немов рослинний слиз,

коли твоя рука багром тримає спис.

І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,

не мушлі на піску, що світяться з глибин,

не лілію тяжку і ясну, мов ясмин.

А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці —

самотність у човні, з жердиною в руці,

своє лице на дні і рану на щоці.

На берегах цих вод живе химерний люд:

покручений народ впав на рівнину тут.

Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд!

В них тисячі принад: копитця, мов у кіз,

кохання через зад, а їжа через ніс,

у них немає «над», у них темніє ліс.

В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар,

в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар,

в них шестирукий бог і довгорукий цар.

Хто розв'язав цей міх і випустив на світ

знічев'я, мов на сміх, цих власників копит,

хто дав їм для утіх жадання бути «під»?

Захищений плащем, тримаючись багра,

пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра

туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.

Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів,

грифонів, піфонів і те, як шаліють коти,

обернуті в духів, поява комет і циклонів —

ознаки, що дихає пекло десь поруч. І ти

знаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морок

і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости,

і хто його знає — чорти і хорти, і хвости.

Хрести себе, знай, ненастанно — сто сорок по сорок

разів. Ця виправа для тебе воєнна,

за піхви меча і за лікті хапає геєнна,

за поли плаща і за плечі, і чуєш: «Плати!»

Гей ви, там на небі, поглухли?!

Святі з висоти

втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно.

Ангели женуть, як воскреслі пілоти — по три,

а то і по п'ять, і по сім, і цвітуть непогасно

мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри,

і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі:

дерева все вищі, птахове все ближчі й дари

щоразу солодші, вагоміші. Це прапори,

тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі,

і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земною

поверхнею піднятий все-таки, над площиною,

і вже не вернешся, хоч кров'ю зійди, хоч згори!

Тобі залишається рівно світити згори.