Еліксир життя

Старт

Починаю цей щоденник, не покладаючи надії, що його зможе прочитати хоч будь-хто. Просто в голові у мене надто багато думок, а поділитися немає з ким.

Що сталося — досі не знаю. Я був у бібліотеці, — кінчав монтаж останнього автобіба, — коли раптом пролунав голос професора:

— Увага! Екстрений старт, екстрений старт! Команді негайно зайняти місця!

З усієї команди на борту “Ластівки” був тільки я, та в кают-компанії гралися діти: професор заздалегідь привчав їх до обстановки майбутньої подорожі. Останнім часом він не раз влаштовував репетиції: вмикав старт-автомат і з хронометром у руках стежив, скільки часу потрібно дітям, щоб зайняти місця в польотних кріслах. Мимохіть доводилося кидати роботу й мені — професор вимагав педантичного виконання всіх його наказів.

Цього разу я навіть зрадів пагоді перепочити — давалася взнаки перенапруга останніх передстартових днів. Солодко випроставши плечі, я сів у крісло поруч автобіба. Захисних пасків я не застебнув, хоч знав, що професор прочитає мені довжелезну нотацію, якщо помітить.

І раптом на мене навалився неймовірний тягар; щось шпурнуло мене на спинку крісла, придавило груди й живіт — ні зойкнути, ні зітхнути. А потім все довкола розпливлося в рожевому тумані.

Опам’ятався я з відчуттям дивної легкості в усьому тілі. Я повільно плив у повітрі вздовж м’якої обшивки стін бібліотеки. В голові дзвеніло, перед очима мерехтіли кольорові плями.

“Що трапилось? — міркував я гарячково. — Невже “Ластівка” стартувала і мчить кудись у безвість?!”

Так, сила тяжіння зникла: по всій бібліотеці сновигали речі, яким за звичайних умов личило б спокійно лежати там, де їх покладено: аркуші паперу й олівці, монтажні дроти й шурупи, мій шарф і електричний паяльник, якого я, на щастя, сьогодні не вмикав.

Рятуючись од викрутки, яка намірилася клюнути мене в лоба, я відштовхнувся рукою від стіни — й одразу все пішло шкереберть. Крісло, яке висіло наді мною, опинилося далеко внизу, потім збоку, потім знову над головою. Я закрутився млинком і вже не міг визначити, де верх, а де низ. До шкіряних петель, припасованих на обшивці, дотягтися не вдавалося.

На мить мені стало моторошно: адже так можна обертатися вічно! Але зразу ж я згадав інструктаж професора: у світі невагомості можна зрушити з місця, коли кинеш у протилежний бік щось важке.

В моїх кишенях не було нічого, вартого уваги. А втім, стривай — запальничка! Розмахнувшись щосили, я шпурнув її собі за спину, але, мабуть, невдало: коли досі я крутився довкола вертикальної осі мого тіла, то тепер почав перевертатися ще й через голову. До того ж клята запальничка сновигала по всьому приміщенні, немов оса, і вже кілька разів замалим не влучила в мене. Сам не знаю як, але кінець кінцем я таки схопився за петлю на стіні.

Кілька хвилин я висів нерухомо, відпочиваючи. Запаморочення миналося, в голові яснішало. І тут раптом мене опекла думка:

“Але ж у “Ластівці”, крім мене, були діти!.. Що з ними?”

З петлі на петлю я хутенько пересунувся до дверей, відчинив їх і виплив у коридор. І тут я вперше почув тишу. Тобто тиша стояла і в бібліотеці, але там я на неї ще не звертав уваги. А тут було повне безгоміння, абсолютна тиша.

“Невже діти загинули?.. Невже загинули?..” — ця думка не давала мені спокою, поки я, чіпляючись за металеві скоби, що негустою драбинкою простягайся по стінці коридора, добирався до кают-компанії.

На щастя, моя тривога була безпідставна. Щойно я відчинив герметичні двері, як почув веселий регіт. Сміялися всі — і маленький Джек, і Сабіна, і Марія: посеред кают-компанії, борсаючись, як жук на мотузці, висів Мартін. Як я кілька хвилин тому, він марно намагався дотягнутися до найближчої петлі на стіні.

Найдужче реготав Джек, аж у долоні плескав. Дивлячись на нього, не можна було стримати сміху, і я з задоволенням приєднав свій бас до дзвінких дитячих голосів. Я сміявся і радів, що всі вони живі й неушкоджоні; що не плачуть і що мені не треба їх умовляти й заспокоювати, чого я, до речі, робити не вмію.

Зачепившись ногою за петлю, я дотягся до Мартіна, підштовхнув його в бік найближчого крісла:

— Лети!

В тому кріслі лежав маленький Джек. Його блакитні оченята з цікавістю стежили за нашими маніпуляціями. І раптом, коли Мартін уже наближався до крісла, малий вигукнув: “Я теж хочу так!”, вислизнув з-під захисного паска і помчав йому назустріч. Мартін перехопив його; вони вдвох помчали до стелі, відштовхнулися від неї і обрушилися на мене. Я схопив Мартіна за ногу, Джек — мене за плече, і ми всі троє крутонули млинка в повітрі, аж доки нас не віднесло до стіни, де ми змогли схопитися за петлі. Сміялися всі — і глядачі, і ми.

Кінець кінцем ми таки добралися до крісел, пристебнулися поясами, щоб не зірватися знову в подорож від якогось необережного руху. Тепер можна було обміркувати, що сталося.

— Мартін, це не ти часом запустив “Ластівку”?

Я запитував недарма: хлопчина був улюбленцем професора і мав доступ в усі закутки корабля. Мені здається, старий мав на меті зробити його своїм помічником.

— Ні, сер, я не підходив до пульта.

— А інші?

— Ми теж не підходили до нього… — Марія ніяк не могла знайти потрібне слово. — До цієї шафи, сер. Ні я, ні Сабіна, ні Джек.

— А чому закриті ілюмінатори?

— Автоматика, сер! — лукаво відповів Мартін. — Хіба ви не знаєте?

— Гм… А як вони відчиняються?

— Жовта кнопка на пульті праворуч, сер.

Аж тепер я звернув увагу, що сиджу в кріслі командира корабля. Ну, так де вона, ота кнопка?

Ілюмінатори відчинилися безшумно. В одному була густозоряна темрява, в другому виднілася величезна, сповита блакитним серпанком куля. Земля. Отже, ми таки в космосі, та ще й далеченько від рідної планети!

— Увага! — пролунав з гучномовців голос професора. — Всій команді — до їдальні. На сніданок — по одній тубі номер один, дві туби номер два, дві туби номер чотири.

“Отже, професор в “Ластівці”! — подумав я. — В такому разі не страшно”.

Дуже не хотілося покидати затишне крісло і вирушати в карколомну подорож, проте голод — не свій брат: ми всі вже хотіли їсти.

— Ну, Март, вперед!.. Сміливіше! Коли що — я тебе спіймаю.

Набутий досвід не минув марно: Мартін спритно перебрався до крісла Джека, взяв малого за руку, м’яко відштовхнувся від опори і повільно поплив до виходу. Цілком задовільно впоралася з завданням Марія. Сабіна ж розлучитися з кріслом боялася, мені довелося везти її на плечах аж до їдальні.

Ми сподівалися зустрітися там я професором, але його не було. Отож, ми почали снідати. В тубі № 1 було щось схоже на суп-пюре, в тубі № 2 — паштет, в тубі № 4 — ананасний сік.

Чудна то була картина, якщо поглянути на нас збоку! Уявіть: посеред їдальні висить здоровенний чолов’яга (це я) і щось смокче з великого тюбика; під кутом до нього в повітрі примостилась білява дівчинка в блакитному комбінезончику, зосереджено видавляюючи з туби залишки супу; дещо осторонь тримається однією рукою за шкіряну петлю трошки старша дівчинка, чорнява; а в одному з кутів приміщення, з головою сховавшись у шафі з тубами, дригає ногами підліток-негреня.

Не обійшлося без пригод: малий Джек надто різко натиснув на тубу, з неї порскнув струмінь соку, який враз збігся в кульку, що помчала через всю їдальню, розплющилась об стінку і розпливлася по ній, завдавши нам додаткової турботи.

Після сніданку ми повернулися до кают-компанії. Втомлені діти враз заснули, та й мене хилило на сон. Голос професора заспокоїв мене: якщо командир на кораблі — він зуміє посадити “Ластівку” на Землю, навіть коли старт був випадковий і передчасний… Тільки чому він од нас ховається?.. Ат, мабуть, так потрібно.

Але становище не прояснилося, навпаки, воно ускладнювалося! Нас розбудив голос професора:

— Увага! Увага!.. “Ластівка” перебуває на стаціонарній орбіті, відстань до Землі — сорок тисяч кілометрів. Початкову програму виконано, через дві години буде ввімкнуто головний двигун… Командо, увага!.. Зараз усім пообідати і зайняти місця в амортизаційних камерах. Прискорення сягатиме п’ять “же”, пишатися в кріслах небезпечно!

З обідом упоралися швидко, але я все зволікав з виконанням команди, сподіваючись, що з’явиться професор. Однак його не було, а часу вже лишалося обмаль.

“А, хай буде, як буде!” — вирішив я, і ми вирушили у відсік амортизаційних камер.

Камерою називалася ванна з герметичною кришкою. В неї лягав космонавт у скафандрі, кришка зачинялася, камеру вщерть заливали водою, — і тоді вже людині не були страшні найдужчі поштовхи та удари: рідина передає тиск рівномірно на всі боки. Зв’язок між космонавтами та контроль за їх станом мав здійснюватись за допомогою кабелів, які треба було приєднати до скафандрів всередині камери.

Першим уклали Джека. О, придалися ті репетиції, які проводив професор: малий уже не боявся лишатися сам один у камері, схожій на труну! Сабіна, Марія і Мартін наділи скафандри і повмощувалися в ваннах самі, я тільки приєднав кабелі. Все це було добре, а як я? Хто приєднає мій кабель? Хто зачинить кришку і ввімкне гідронасос?

Я не встиг обміркувати це питання, бо знову пролунав голос професора:

— Увага! Головний двигун вмикається через двадцять хвилин! Командирові корабля перевірити камери і зайняти свою.

Як перевіряти камери — я не знав. Занепокоєним поглядом обвів приміщення. Праворуч на стіні — пульт. На ньому зеленкувато сяють номери камер, у які я поклав дітей. Сила-силенна всяких приладів та індикаторів: “пульс”, “дихання”, “кров’яний тиск” і таке інше. Може, фахівець і розібрався б, що до чого, але мені вони нічого не говорили. Під освітленим прямокутничком “№ 1”— табличка: “Командир”.

Камера № 1 відрізнялась від інших: вона була більша, і всередині неї містився пульт з трьома кнопками — “герметизація камери”, “зв’язок з командою”, “розгерметизація”.

Я все ще зволікав, чекав на професора, відмовляючись вірити, що його на кораблі немає, а його голосом промовляє до нас позбавлений думок та емоцій старт-автомат.

Так, так — професора на борту немає: ось знову пролунав його голос:

— Увага! Увага! Немає сигналу готовності, немає сигналу готовності! Командирові зайняти свою камеру, бо інакше програму буде відкладено!

Я надів скафандр, ліг у ванну, сам приєднав кабель, — виявляється, це передбачено, — і натиснув на кнопку “герметизація”. Повільно зачинилося віко камери. В тканину скафандра з усіх боків ударили пружні струмені води. От і все. Було темно і тихо, немов у домовині.

— Увага! — пролунало в навушниках шолома. — До вмикання головного двигуна лишилося дві хвилини. Востаннє перевірити стан екіпажу!

Я натиснув на кнопку “зв’язок з командою”. І знову той же голос доповів:

— Камера номер вісім (“Це — Джек”, — подумав я.) — електросон ввімкнено, фізіологічний стан в нормі, камера номер дев’ять — електросон ввімкнено, фізіологічний стан в нормі…

Те ж саме автомат доповів про камери № 10 та № 11 — про Мартіна й Марію. А потім:

— Камера номер один: електросон ввімкнено! Фізіологічний стан…

Далі я вже не чув. Я заснув, і спав так спокійно, що навіть нічого не снилося.

Прокинувшись, якийсь час я не міг збагнути, де перебуваю. Потім згадав. Може, розгін закінчено?.. А може, ще ні?.. Якщо так, то амортизаційні камери покидати небезпечно.

Збігло, мабуть, години зо дві, перш ніж я наважився натиснути на кнопку “розгерметизація”. Одразу ж зашумів насос, викачуючи воду, потім відчинилася кришка камери. На щастя, все гаразд.

Але стривай, чому це я вже не пливу в повітрі, а стою на підлозі? Правда, тіло легеньке-легеньке, однак можна спокійно ходити… І що це за дивне гудіння лунає з кормової частини “Ластівки”?.. Ага, двигун працює на малій тязі, через те і виникла штучна сила тяжіння!

“А як же мої дітлахи?.. Чи не сталося чого з ними?”

Ні, все гаразд. Виявляється, прокинувся (чи був розбуджений), тільки я. Вони спокійнісінько спали, аж поки я не ввімкнув розгерметизацію їхніх камер. Прокинулися веселі й голодні, мабуть, навіть не підозрюючи, що наш корабель зробив одчайдушний стрибок у Невідоме.

Одне кепсько: я втратив лік часу, бо не знав, скільки проспав у своїй камері. В ілюмінатори вже не видно блакитної земної кулі, та й на екрані далекої локації немає нічого схожого на планету — тільки зорі, зорі, зорі в густій фіалковій темряві.

Отже, настав час серйозно обміркувати нате становище. Раніше я покладався в усьому на професора, тепер доводиться покладатися тільки на себе.

“Ластівка” кудись летить. Куди? Невідомо. Поки що нам нічого не загрожує. А пізніше? Чи прилетимо ми куди-небудь, чи будемо летіти вічно? Теж можливий варіант… Чи є на кораблі запас продуктів? Мас бути: я сам чув, як помічник професора доповідав, що продукти на “Ластівку” вже повантажено і їх вистачить принаймні на десять років для всієї команди… Але чому “Ластівка” стартувала так несподівано?

Ой і складне ж завдання стоїть переді мною! Я не знаю конструкції корабля, не вмію ним управляти. Десь, певно, є всілякі схеми, інструкції та настанови, але навіть якщо я їх знайду, то не доберу, що до чого — адже я не інженер і навіть не технік. Отже, насамперед треба вивчити основи точних наук. Скільки на це потрібно часу?.. Не знаю. Мабуть, дуже багато.

Так, втішного справді мало. Зате аж надто багато невідомих у рівнянні, а від правильності його розв’язання залежатиме життя.

На борту космічного корабля “Ластівка” нас п’ятеро. Найдосвідченіший з усіх я, Роберт Лоусон, віком двадцяти чотирьох років. Загальна середня освіта. Фах — монтаж електронного обладнання. Безробітний з солідним стажем. В Нью-Йорку познайомився з Генрі Паркінсом. Тоді він був теж безробітний і мав прізвисько “професор”. Відтоді я його так і називаю. Мені здається, він був “червоний”, через що його й не брали на роботу. Але пізніше йому несподівано пощастило: він одержав колосальну спадщину — не знаю вже, по кому — і почав будувати “Ластівку”. Щоб не мати клопоту з федеральним урядом Сполучених Штатів, деталі він замовляв головним чином у Японії та Західній Німеччині, а монтував корабель на території “бананової республіки”.

Другий член нашої “команди” — Мартін (я навіть не знаю його прізвища), дванадцятирічний нью-йоркський Гаврош, навдивовижу здібний. Негр, що не завадило йому стати улюбленцем професора. Мені також колір його шкіри не муляє. З усіх нас Мартін знає корабель найкраще.

Сабіна і Джек — восьми та чотирьох років — діти професора геології Мандера, який мав летіти на “Ластівці” в космічну подорож. І, нарешті, Марія — тринадцятилітнє дівчисько з індіянського племені ланкадонів, знайдена в джунглях поруч мертвої матері. Шість років жила в сім’ї професора Мандера за няньку; навчилася досить добре розмовляти англійською мовою, але досі неписьменна.

У мене немає ні дружини, ні дітей — безробітному бурлаці вони ні до чого. Своїх братів та сестер я не пам’ятаю — так склалася моя доля. І ось зараз у мене голова обертом іде: що я робитиму з моїми підопічними, якщо вони, боронь боже, захворіють? Чомусь мене найдужче лякає саме це.

Вважаю, що з моменту старту минуло п’ять днів, — я вже писав, що згубив лік часу, доки спав у камері. Зараз буду покладатися на хронометр: двадцять чотири години — доба.

Огляд

День шостий.

Детально оглянув корабель, щоб дізнатися, що ми маємо і на що можемо розраховувати.

Кают-компанія, вона ж і центральний пост керування, розташована в носовій частині “Ластівки”, її передня частина відгороджена прозорою сіталовою стіною, за якою міститься вся апаратура кібер-штурмана. Двері, що ведуть туди, замкнено. Щоб відчинити їх, треба набрати на дисках замка відповідне кодове слово, а ми його не знаємо. По обидва боки перегородки отворами в Ніщо чорніють ілюмінатори, поруч них — екрани локаторів. Посеред кают-компанії — великий стіл, а довкола нього — крісла, розташовані так, щоб з них видно було і екрани, і прилади кібер-штурмана. В задній стінці приміщення — троє дверей. Середні ведуть до коридора; ті. що праворуч, — до каюти командира корабля, де стоїть м’яка канапа, дубль-табло основних приладів та стіл, до якого наглухо припасовано диктограф. Двері з лівого боку відчинити не вдалося, вони теж обладнані кодовим замком.

Коридор “Ластівки” — довжелезний. В нього виходять численні двері кают і допоміжних приміщень, а замикає його монолітний щит з написом “Відчиняється тільки при вимкнених двигунах”. А двигуни працюють, бо сила тяжіння не зникає, і весь час лунає гудіння, але воно таке одноманітне і неголосне, що ми його вже не помічаємо.

Бібліотеку я знаю добре, бо вона — дітище моїх рук, якщо висловлюватися пишномовно. Це — велике приміщення, де, як у кают-компанії, крісла розташовані півколом перед великим екраном. Уздовж стін стоять бібліотечні шафи — автобіби, напхом напхані кристалограмами. На кожному кристалі записано по десять мільйонів біт інформації.

В нашій бібліотеці п’ять автобібів присвячено художній літературі, сім — різним видам мистецтва, а всі інші — науці та техніці. Каталог бібліотеки забирає місця найбільше, і тут уже нічого не вдієш: один список творів сягає кількох мільйонів рядків на мікроплівці.

Великий екран призначено для колективного перегляду, маленькі — індивідуальні. Досить набрати на дискові пульта перед кріслом шифр автобіба і твору, як на екранчику одразу ж з’явиться зображення тексту книги чи кадри відеозапису.

Кухня “Ластівки” сяє склом та нікелем і нагадує лабораторію. Там встановлено найновітнішу електричну плиту (на жаль, з кібер-кухарем застарілої конструкції!), найсучасніший кухонний комбайн з найрізноманітнішим начинням, включно аж по герметичні каструлі з внутрішніми мішалками, — спеціально для умов невагомості. Тут же стоять два холодильники, вщерть наповнені тубами.

Поруч з кухнею міститься продуктовий склад, повний усяких консервів, — навіть з першого погляду видно, що нам їх вистачить на багато-багато років, — а за ним — цілий ряд складських приміщень і інструментами, препаратами, матеріалами, ліками. В кількох відсіках зберігаються всілякі механізми, починаючи з механічної пилки і кінчаючи гусеничним тягачем. Ми довго сушили мозок, як їх видобути звідти, коли “Ластівка” сяде на якусь планету, а тоді вирішили розв’язати це питання “потім”. Ми вже багато чого відклали “на потім”, і Сабіна своїм дитячим почерком записує все це в спеціальний “напoтімний” блокнот.

В одному зі складів ми виявили довжелезний ряд контейнерів з насінням різноманітних рослин. Якщо судити з написів, тут представлені майже всі рослини Землі — від редиски до сагової пальми. Тут я складаю зброю: мої знання в цій галузі вичерпуються кількома десятками назв.

Знайшли склад готового одягу й взуття, там же виявили швейну машину та великий запас тканин і шкіри. О, професор був передбачливий!

До приміщення з написом “Регенерація води та повітря” ми потрапити не змогли, двері замикав такий же шифрований замок. А втім, нам туди й не треба було заходити, бо всі системи діяли нормально.

День сьомий.

Цю ніч всі спали як убиті. А зранку взялися за господарські справи: вивчали кухню, вчилися програмувати кібер-кухаря.

Пишу “ніч”, “ранок” тільки за звичкою. Хронометр на табло кают-компанії точнісіньким чином відлічує секунда по секунді, хвилину по хвилині. Через кожні двадцять чотири години на ньому з’являється шість нулів — “000000”, — отже, почався новий день.

Будні

День десятий.

Наш немудрящий побут поступово налагоджується. Розташувалися ми в двох каютах: в одній я з Мартіном, а в другій Марія, Сабіна та Джек. Я хотів забрати малого до себе, але він заперечив:

— Не хочу з вами жити, житиму з дівчатами.

— Але ж ти — мужчина?

— Я ще малий мужчина, а коли виросту, то житиму в окремій каюті.

День починаємо з умивання — точніше, розтираємось мокрим рушником: воду ми економимо, хоч я й не певний, що це необхідно, бо в нас є регенераційна рівновага.

Після сніданку йдемо до бібліотеки. Джек, Марія та Сабіна залюбки дивляться всілякі мультфільми, а ми з Мартіном граємо в шахи або читаємо. Потім — обід, знову бібліотека, вечеря і сон.

День дванадцятий. Джек швидко розвивається, стає набагато допитливішим. Учора відбулась така розмова:

— Дядю Роб, а чому Сабіна бреше, що ми летимо?

— Ми справді летимо.

— А чому ж, коли ми з мамою летіли літаком, дуже гуркотіло і хилитало, а тут нічого цього немає?.. Бреше Сабіна — стоїмо на місці!

Сьогодні:

— Дядю Роб, а куди ми летимо?

— Далеко, друже! Шукати нову Землю…

— А навіщо?

Хотів би я сам знати, навіщо!

— Будемо там жити. Побудуємо хатину в лісі, насадимо горoд. Ми з Мартіном оратимемо землю отим трактором, що ти його бачив, а Марія з Сабіною хазяйнуватимуть… А ще треба буде ходити в ліс по дрова… Підеш?

— А вовки там будуть?

День п’ятнадцятий.

Сьогодні Джек розплакався в бібліотеці: “Де моя мама?.. Я хочу до мами!”

Я взяв його собі на коліна, довго втішав. Аби він заспокоївся, я сказав, що його мама незабаром нас наздожене, а за тата буду йому я. Він страшенно зрадів:

— Сабіно! Сабіно! Ти чуєш — тепер дядя Роб буде моїм татом! Тато Роб! Тато Роб! — малий кинувся мене обіймати.

— Якщо він твій тато, то і мій теж! — розвеселилась Сабіна і також помчала до мене. — Тату Роб, ти наш тато!

У мене аж сльози на очі навернулися: бідолашні діти!

Мартін посміхався, дивлячись на бурхливу радість малят, Марія, як завжди, була незворушна.

З годину, а то й більше, Джек гасав та вистрибував, а потім стомився, заліз мені на коліна і знову заплакав:

— Тату Роб, я хочу на сонце, я хочу на травичку, я хочу до річки!.. Тату Роб, годі вже летіти!

Ну, що я міг йому відповісти?

Зараз вони всі вже сплять, а я сиджу і думаю про те, що до нас нишком підповзає найстрашніший ворог — нудьга. Уже й мультики дітям остобісіли, а Мартінові активна діяльність просто необхідна, адже його організм бурхливо розвивається. Крім того, ми живемо в світі дуже малої сили штучного тяжіння, витрачаючи мізерно малу кількість енергії. Якщо так триватиме й далі, наші м’язи атрофуються, і коли ми й досягнемо якоїсь планети, то не зможемо на ній існувати: нас розчавить вага власних тіл.

З цього був єдиний порятунок: щодня займатися спортом, бо гра не давала потрібного навантаження.

Але стривай: який спорт можливий в світі малого тяжіння?!. Стрибки в висоту? Так тут навіть Джек стрибає аж до стелі — вище не стрибнеш!.. Важка атлетика? Так навіть Джек у наших умовах піднімає двопудову гирю, немов яблуко…

А, згадав! Коли я вчився плавати, тренер змушував мене розтягувати гумові стрічки, аби розвинути м’язи. Отже, треба пошукати серед медичного обладнання, там мають бути гумові бинти.

З завтрашнього дня беремося до праці. Годі нудьгувати й лінуватися!

День двадцятий.

День починається з зарядки. Мартін таки знайшов гумові еспандери, їх причепили до скоб у коридорі, і всі, навіть Джек, виконують повний комплекс вправ. О, не легка це справа — в перші дні в мене болів кожен м’яз! Але самопочуття враз поліпшилося.

Ми з Мартіном демонтували тридцять амортизаційних камер, — досить з нас шістьох, — і цим вивільнили величезне приміщення для спортивних ігор. “Чоловіки” (включно до Джека) нині захоплюються настільним тенісом, “жінки” — Марія та Сабіна — гімнастикою.

Після сніданку починається навчання. На жаль, кіб-вихователь вийшов з ладу, як тільки його ввімкнули (я ж казав професорові, що кіби фірми “Даймон” — не надійні!), тому всі функції вчителя виконую я.

Джек ще малий, він у “шкільні години” що-небудь малює. Я ж не відходжу від дівчаток. Хоч Марія старша за Сабіну, рівень їхніх знань приблизно однаковий, — якщо мати на увазі шкільну премудрість, а не життєвий досвід, звичайно: досвіду в Марії вистачить на двох міських дівчаток її віку, Дивує мене професор Мандер: не потурбувався навчити служницю хоча б читати!

На закінчення “уроків” я даю дівчаткам “домашнє завдання”, перевіряю, як засвоїв матеріал Март і сідаю за підручники вже “як студент”. Я не маю часу довго й нудно розжовувати елементарні істини: раптом натрапимо на якусь планету, а я не знаю навіть, як ввімкнути гальмівні двигуни, наприклад! Отож я поспішаю вперед і вперед, — добре, що в нашій бібліотеці є повний курс лекцій для політехнікумів.

Не знаючи вірно я роблю, але географію та історію я виключив з програми начисто. Навряд чи вони нам придадуться.

День сороковий.

З легкої руки Джека мене всі звуть “тато Роб”, навіть Мартін. Мені дедалі більше подобається це кмітливе негреня. А Марія — непокоїть. Правда, вона вже не так нітиться. Сяк-так відповідає урок. Видно, що докладає зусиль, але… Чи то вона ще бентежиться, чи я надто запізнився з навчанням.

Адже то не жарт: навчати майже дорослу дівчину, яка ніколи в житті не вчилася! Математика, правда, дається їй легше за англійську мову.

День сотий.

Вчора ввечері, роздягаючись, звернув увагу на свій костюм. І сорочка, і штани геть подерлися до дірок. Не краще з одягом і у Мартіна. Як же я забувся: адже у нас на складі сила-силенна всякого одягу!

Сьогодні вранці побували на складі. Дійсність виявилася не такою радісною, як уявлялася: так, одягу багато, але все — комбінезони; красиві, легкі, проте завеликі. На Мартіна ще так-сяк, а от на інших…

Я запитав у Марії, чи вміє вона шити?

— Вмію, тату Роб, місіс Мандер навчила мене.

Одну з вільних кают ми перетворили на “ательє мод”, і Марія стала в ньому головною кравчинею, — я тільки відрегулював їй електричну швейну машину. На вечерю Марія з Сабіною з’явилися в гарних, добре припасованих оранжевих комбінезонах, а Джек — у курточці й коротких штанцях. Я радий: з Марії вийде справжня господиня нашої невеликої сім’ї.

Мабуть, оцей перший успіх підбадьорив її. Сьогодні вперше вона зголосилася зіграти зі мною в теніс, — досі грала тільки з Сабіною та Мартіном. — і мені довелося докласти чимало зусиль, аби уникнути поразки. Полохлива покірність, набута за роки служницького життя, поступово покидав Марію. Вона відчула себе рівною серед рівних і вже тримається вільніше. З навчанням справа також поліпшилася. Вона вже перегнала Сабіну.

День сто сорок перший.

За моїм розрахунком сьогодні на Землі Новий рік. Щоб хоч якось прикрасити наше одноманітне життя-буття, вирішили влаштувати свято.

Був справжній бенкет, — я навіть спорудив бісквіт, сяк-так запрограмувавши кібер-кухаря. Шкода тільки, що замість яєць довелося використовувати яєчний порошок.

Після бенкету почалася циркова вистава — “Дресировані звірі”. Спочатку виступала приборкувачка з левом. Лев слухняно крутив сальто в повітрі, ходив по канату, стрибав через обруч, тільки обруч не горів, бо. по-перше, не слід даремно витрачати кисень (біс його знає, що там за система регенерації повітря!), а по-друге, можна опектися. Як і личить цареві звірів, лев подеколи гнівався і голосно рикав; тоді приборкувачка ляскала бичем і владно наказувала: “Спокійно, Цезар!” Лев одразу ж заспокоювався і продовжував програму.

А потім по арені помчав скакун, а на ньому стояла гарненька вершниця, виконуючи всілякі гімнастичні вправи. Правда, вона зірвалася з спини коня саме в ту мить, коли посилала глядачам повітряний поцілунок, але розумний кінь встиг підхопити її на руки. Коня теж виконував Мартін, а приборкувачкою лева і водночас вершницею була Сабіна, якій Марія пошила красивий цирковий костюм.

Відкриття

День двісті двадцять восьмий.

Сьогодні вранці, зайшовши до кают-компанії, я побачив Марію. Вона стояла перед лівими дверима, зосереджено дивлячись на кодові диски.

Ми з Мартіном не один раз гадали, що криється за цими дверима. Март запевняв, що професор цю каюту облюбував під свій кабінет, отже, саме там і можна знайти всі потрібні нам креслення та розрахунки. Однак скільки ми не пробували, відчинити двері не вдалося, отож ми вирішили поки що не чіпати їх, — виламаємо пізніше, коли почнемо хоч трошки розумітися на небесній механіці та астронавігації. Тому-то я і здивувався, побачивши тут Марію.

— Що ти тут робиш? — запитав я.

— Я ніби пригадую, яке слово набирав на дисках професор, — відповіла вона заклопотано. — Навіть ні, було два слова… Пам’ятаю, він наспівував собі під носа: “фью-фью… фью-фью-фью”. Не свистів, звичайно, а… А якось так: “Ю-їй… га-га-ї”.

— Ану, повтори, повтори! — мені вчулося в цих звуках щось дуже знайоме.

— Ю-їй, га-га-їн!

— Юрій Гагарін?! — вигукнув я.

— Так, так! — радісно ствердила Марія.

— Та чи ти знаєш, хто це такий?!.. Це… А втім, я тобі про нього ще розповім! Давай-но краще перевіримо, як вплине це магічне ім’я на наш кодовий замок!

О, воно подіяло чудесно! Щойно я набрав останню літеру, як дзенькнули засуви і двері повільно одчинилися.

Так, це справді був кабінет професора: біля стіни стояв величезний письмовий стіл з диктографом, по праву руч — заповнені книжками шафи з написами: “Астронавігаційна апаратура”, “Програмування кібер-штурмана”, “Орбітальний політ”, “Дослідження планет”, “Конструкція корабля” і таке інше.

Я взяв у руки один із томів. То була не книжка, а зшиті воєдино машинописні сторінки. Я спробував читати текст — і в мене аж мурашки по спині перебігли: та це ж справжня китайська грамота!.. Ні-ні, написано було англійською мовою, і навіть математичні знаки були мені знайомі, але я не розумів нічого. Анічогісінько!

І все ж я радий: з’явилася цілком конкретна, визначена мета; знайдено все, що потрібне для мандрівників у Невідоме!

З завтрашнього дня візьмемося за навчання ще наполегливіше. Чомусь переконаний, що Мартін незабаром не тільки наздожене, а й випередить мене.

День двісті сорок дев’ятий.

Сьогодні Джек зробив нам подарунок. Доки ми з Мартом вивчали схему пульту керування “Ластівкою”, малий самостійно подався до бібліотеки, щоб переглянути якийсь мультфільм. Гадаючи, що мультфільмам відповідає літера “М”, він випадково набрав код симфонічної музики. Потужні акорди пролунали на весь корабель так несподівано й велично, що мені аж моторошно стало.

Ніколи раніше я не уявляв, що музика може бути такою красивою! Досі я знав пісеньки-шлягери типу “Крихітка Мері”, танцював не тільки сучасний “Уа-уа”, а навіть допотопний твіст. Правда, я чув, що існує якась “серйозна музика”, проте навіть не знав, що це таке.

Ми з задоволенням прослухали всю річ, а потім почали допитуватися у Джека, як вона зветься. Він не пам’ятав. Понад годину ми набирали код навмання, аж доки знову пролунали урочисті акорди. Виявляється то був Перший концерт для фортепіано з оркестром Чайковського у виконанні Ван Кліберна. Відтепер будемо слухати музику щовечора.

День триста шістдесят п’ятий.

Минув рік. Багато це чи мало? Не знаю. Для нас цей час минув швидко. Дітлахи стали моєю справжньою сім’єю, я полюбив їх. Раніше я завжди непокоївся, думаючи про майбутнє, побоююся й тепер, але вже набагато менше. Навіть якщо зі мною щось трапиться, Март (він уже випередив мене з математики і почав вивчати астрономію) зуміє стати справжнім командиром корабля. Але це — в майбутньому, а зараз ми все ще так і не знаємо, куди намірявся летіти професор і куди ми летимо насправді, а головне — чому “Ластівка” стартувала передчасно.

Щоб розважити дітлахів, улаштували. свято. Відтепер у нас буде власний Повий рік, “Ластівчин Новий рік”.

День триста вісімдесят дев’ятий.

Джек тепер згадує про матір дедалі рідше. Тільки ось сьогодні перед вечерею сказав:

— А от коли мій тато, — отой, що був на Землі, — виїздив куди-небудь, він завжди дзвонив по відеофону. Тату Роб, давай подзвонимо мамі, хай вона швидше нас наздоганяє.

Любе малятко, лазерний передавач “Ластівки” не працює, та навіть коли б я зумів його налагодити, рубіновий промінь навряд чи дійшов би до Землі — вона від нас дуже, дуже далеко. Та як і розшукати її в міжзоряному просторі?

День п’ятсот сорок восьмий.

Після вечері ми з Мартіном засиділися в бібліотеці, розбираючи навігаційне рівняння орбітального польоту, і проґавили час ритуального “На добраніч!” Та все ж, проходячи повз “дівчачу” каюту, я тихенько відчинив двері. Почув Маріїне шепотіння:

— …і ось люди вирішили зрубати те дерево, на якому тримається небо, щоб не було куди підніматися сонечкові. Рубали-рубали, замалим не перерубали, та й сіли спочити. А тим часом у дерева заросло все порубане, стало воно товстим, як і раніше…

— Ну, а коли б оті лихі люди перерубали дерево, що було б?

— Старі люди кажуть: був би кінець світу.

— А що таке — кінець світу? — допитувався Джек.

— Це — коли весь час темно і не буває сонця.

— Як у ілюмінаторі?

— Спи, дурненький! — втрутилася Сабіна.

— Ні, ти скажи, Маріє, ото за ілюмінатором і є кінець світу?

— Тато Роб говорить, що ми незабаром прилетимо до другого Сонця, дуже яскравого й веселого.

— І там буде початок світу?

— Спи, дурненький! Запитаєш у тата Роба!

— Але ж якщо є кінець, то має бути й початок!

Я нишком посміхнувся: логічне мислення у малого непогане! Я і сам хотів би запитати, бодай у будь-кого, яким же він буде, отой наш “початок”!

День шістсот тринадцятий.

Сьогодні нам стало відомо, чому наша “Ластівка” стартувала так несподівано.

Я вже писав про диктограф на столі в кабінеті професора. Чомусь ми раніше не здогадалися прослухати, що там було записано. А сьогодні я звернув увагу: диктограф приєднано до УКВ-приймача і ввімкнено на автоматичний режим. Зацікавившись, я переставив слайдер на нульову поділку і натиснув на кнопку “звук”.

Виявляється, диктограф автоматично записував усе, що говорилося в кабінеті його вілли біля підніжжя Тахумулька (це та гора, на вершині якої монтувалася “Ластівка”). Я чув голоси професора Мандера і його дружини, інженера Селбі і майстра Кошшінга, старого Томаса і хихотливої Катрін, — одне слово, всіх тих, що лишилися в далекому минулому і кого нам уже не судилося побачити.

В розмовах не було нічого цікавого, і я вже намірився вимкнути диктограф, аж раптом почув суперечку професора з інженером Селбі, його приятелем ще з часів нью-йоркських поневірянь.

Бесіда, мабуть, почалася в сусідньому приміщенні, бо спочатку я не міг розрізнити ні слова. Було ясно тільки, що професор чимось роздратований.

Та ось грюкнули двері, заскрипіло крісло і Селбі сказав:

— Ви мене не зрозуміли, сер!

— О, ні, я прекрасно вас зрозумів! Прекрасно! — саркастично відповів професор. — Ви пропонуєте мені продати “Ластівку”! І цим усе сказано. Я знаю, кому вона потрібна: тим, хто хотів би використати мій по-справжньому величний винахід тільки як смертоносну зброю небаченої могутності! О, ні! Не цьому я присвятив усе своє життя!

— Але ж, сер, у росіян уже… Та зрозумійте ж: наша країна мусить захищатися.

— Від кого — захищатися?.. Даруйте, але нашу країну треба захищати тільки від тих, хто послав вас сюди!.. Селбі, Селбі, як трапилося, що ви, кому я завжди вірив, як самому собі, виявилися зрадником?.. Чи то все була гра?

— Розчавлений вашими докорами, сер! — глузливо сказав Селбі. — Так, то була гра, з вашого дозволу. І вона мені вже остобісіла. Мене приставлено до вас ще десять років тому. Власне, я міг би викрасти всі ваші креслення й розрахунки ще тоді. Але ми вирішили зачекати, поки ви збудуєте корабель. Так надійніше… До речі, ваш дядечко Майкл Паркінс ніколи не був мільйонером, він помер двадцять років тому в богадільні Мельбурна. А “спадщина”, яку ви одержали, — завдаток вам від Пентагону… Зрозуміло?.. Отже, настав час розплати. Нам потрібна “Ластівка”, всі креслення і розрахунки.

— Нізащо в світі!

— А це ми ще побачимо! Солдати полковника Армаса, — сподіваюсь, ви знаєте, що цей авантюрист чхав на всі закони й заборони! — вже оточили гору і будуть тут за годину. Я гарантую вам повну безпеку і казкову винагороду. Треба тільки підписати попередню угоду. В противному разі… О, хлопчики полковника Армаса вміють переконувати впертих!

— Ні, Селбі, ви не одержите нічого!

— Геть від пульту!.. Геть, бо стрілятиму!

Постріли. І хрипкий голос професора:

— Ні… ні… Не одержите!

І — тиша. Більше на кристалі записів не було.

Так ось чому “Ластівка” стартувала так несподівано! В останню мить свого життя професор послав її в космос, рятуючи і корабель, і нас.

Кілька хвилин ми з Мартом стояли мовчки, схиливши голови.

Потім я вимкнув диктограф.

Гидке каченя

День сімсот восьмий.

Я прокинувся рано. Поглянув із своєї койки вниз. Мартін спав на спині, широко розкинувши руки. Джек, який уже з тиждень живе в “чоловічій” каюті, солодко позіхав і тер кулачками очі. Раптом він підвів голову і запитав:

— Тату Роб, що таке гроші?

— А навіщо тобі це знати? — здивувався я.

— В усіх книгах і мультиках тільки й мови: “гроші… гроші… гроші”. А я не знаю, що це таке.

— Гроші, це… — А справді, що таке гроші? Я ніколи не замислювався над цим питанням. — Знаєш, Джек, я поясню тобі пізніше.

— Сьогодні пізніше?

— Ні, за кілька днів. Мені самому треба розібратися, що це таке.

— Гроші — це така штука, якої завжди не вистачає, — сонним голосом сказав Мартін. — Скільки я пам’ятаю, у нас в домі їх ніколи не було. Мама завжди казала: “Знову немає грошей”. Або: “Зачекай, зараз немає грошей”.

— А чому в нас немає грошей? — допитувався Джек.

— Нам вони не потрібні, — відповів я.

— Чому?

— Джек, я сказав: поясню пізніше.

День сімсот двадцять другий.

Ось уже тижнів зо два я шукаю відповідь на запитання Джека, — сиджу в бібліотеці до глупої ночі.

Починаю розуміти не тільки, що таке гроші, але й що таке “експлуатація”, “криза”, “демпінг”, “безробіття”… Раніше я думав, що, коли людина не може знайти роботу, це просто не щастить. Тепер знаю, що все на світі скоряється політико-економічним законам. Мабуть, тепер я вже зможу відповісти на питання Дже-ка… коли він підросте.

Напевне, я зробив помилку, виключивши з навчальної програми історію.

День вісімсот шістдесятий.

Святкували день народження Сабіни. Ми з Мартом з допомогою кібер-кухаря зробили шоколадний торт з ананасною начинкою; я вручив Сабіні власноручно (і досить непогано!) змайстровану ляльку, Мартін — сплетений з кольорових дротинок бич (вони все ще влаштовують “циркові вистави” і, треба визнати, досягли високої майстерності!), Джек — акварельний малюнок. А Марія подарувала їй сукенку — білу, грайливу, пишну, з такими собі гармошечками: звуться чи то пліссе, чи то гофре — не пам’ятаю. Сабіпа страшенно зраділа і стрибала до стелі (що, треба сказати одверто, в наших умовах не важко). Ми їли торт, пили вишневий сік і казали, що це — вино. (Діти навіть не уявляють, що це таке, та й я забув смак алкоголю і тютюну, бо їх на складах “Ластівки” немає).

День дев’ятсот дванадцятий.

Я придумав справу для Марії. Власне, “придумав” — не те слово. Придумати можна таку справу, яка потрібна, аби людина не нудьгувала. “Я знайшов?” Теж не воно. А втім, хіба важливо, як назвати?.. Одне слово, я доручив їй нагляд за нашим “насінницьким фондом” і склав їй навчальну програму з агрономічним ухилом.

Гадаю, що роблю правильно. Мені вже пізно вивчати щось принципово нове, — з мене цілком досить буде обов’язків головного механіка. Мартін — природжений фізик-астронавт, природознавство його не цікавить. А з Марії вийде прекрасний біолог і агроном — адже більшу частину свого життя на Землі вона прожила в лісі, їй близький світ тварин і рослин. Сабіну ж треба заохотити до медицини, нам буде дуже потрібний лікар. Про Джека говорити ще зарано, а втім, почну схиляти його до хімії.

Перечитав написане і здивувався: вперше в моєму щоденнику з’явилися цілком оптимістичні плани на майбутнє.

День дев’ятсот вісімдесят перший.

Мартін давно випередив мене в усіх галузях. Хлопець просто-таки талановитий! Він вільно володіє вищою математикою і розв’язує астронавігаційні задачі, а я ще й досі морочуся з інтегралами. Коли б Март мав змогу вчитися по-справжньому, у справжніх, досвідчених учителів, з нього вийшов би великий учений.

Щиро кажучи, останнім часом я охолов до математики і цікавлюсь, головним чином, соціальними науками. Як шкода, що на Землі я не був знайомий з комуністами — логіка і обгрунтованість їхніх тверджень мене вражає!

Написав це, та й подумав: а чи на Землі знайшовся б у мене час, щоб прочитати всі ці книги? Та й чи зацікавився б я ними?

День тисяча тридцять другий.

Цей день я запам’ятаю на все життя, день народження Марії!

На святковий обід вона прийшла не в своєму звичайному комбінезоні, а в чудесній рожевій сукні. І тут я вперше помітив, що це вже не дівчисько, а цілком доросла, дуже вродлива дівчина.

Всі були приголомшені. Навіть Март, який завжди ставився до неї так, ніби вона була хлопчиськом, раптом став незвично шанобливим. Сабіна нестримно раділа з успіху своєї старшої подруги. А Джек дивився на неї широко розкритими очима, ще не розуміючи, в чому суть такого дивного перетворення.

Чорне, аж смоляне, волосся Марії було вигадливо зачісане, очі радісно блищали, рожеві уста посміхалися, показуючи разок бездоганних зубів… Красуня!

Я спіймав себе на тому, що поглядаю на неї, як на зовсім незнайому дівчину, яку побачив уперше.

День тисяча сороковий.

З думки не йде Марія. Я почав цікавитися, що вона робить, як відпочиває. Тобто я цікавився й раніше, але зараз почав приділяти їй особливу увагу.

Виявляється, вони вдвох з Сабіною захоплюються домашнім господарством — наполегливо вивчають кулінарні секрети, штудіюють підручник модельєра-закрійника. Жінки лишаються жінками! Але з таким же захопленням вони вивчають і біологію. Мені приємно відзначити, що Марія набагато наполегливіша в навчанні, аніж Сабіна. А втім, та ще мала.

День тисяча сорок четвертий.

Я читав “Капітал” Маркса і так заглибився, що не почув, як до бібліотеки зайшла Марія.

— Тату Роб, — сказала вона. — Можна, я потурбую вас на часинку?

— Так, звичайно.

— Тату Роб, я вас образила чимось?

— Що за дивне питання? — обурився я.

— А чому ви мене уникаєте?.. Чому розмовляєте зі мною так сухо й неохоче?.. Мені дуже боляче!

Я рвучко повернувся до неї. її широко розплющені очі були скорботні і… і… Ні, я не знаю, що в них ще було, але я дивився в них, забувши про все на світі. Я хотів їй сказати, що вона вже — не та, що була раніше; що “гидке каченя” з Андерсенової казки перетворилося на сліпучо-красивого лебедя… Однак я не сказав цього, а насупив брови:

— Не вигадуй дурниць!.. Я тебе люблю, як і раніше… — і таки не стримався, додав: — Навіть ще дужче!

О, вона зрозуміла! Зрозуміла все, бо її обличчя враз прояснилося.

Я щасливий, як ніколи в житті!

День тисяча дев’яносто п’ятий.

Відсвяткували Новий рік.

День тисяча чотириста двадцятий.

Майже рік не зазирав до щоденника.

Не було часу, хоч життя наше тече спокійно, без пригод.

Мартін повністю освоїв курс астронавігації ї спробував скласти програму для кібер-штурмана. Коли він вклав її в аналітичний пристрій установки, машина промовила голосом професора:

— Програма складена без помилок, проте не може бути прийнята до викопанпя, бо не відповідає реальним зовнішнім умовам.

Кінець подорожі

День тисяча чотириста дев’яностий.

Останнім часом ми рідко збиралися в кают-компанії, були зайняті головним чином у спортзалі, бібліотеці та їдальні. Тільки Мартін навідувався туди щодня. Саме він і виявив, що ми наближаємося до якоїсь великої зірки. Почувши таку новину, ми всі притьмом кинулися до кают-компанії.

— Ну, Март, сідай-но в командирське крісло! Відтепер воно твоє по праву.

Він сприйняв мої слова, як належне (я навіть трохи позаздрив: відстав, старий, відстав!). Сів до пульта, почав чаклувати. І ось уже на екрані серед незліченних зірок виступила одна, найяскравіша.

Вона була ще дуже далеко, проте чутливі прилади кібер-штурмана вже встигли зафіксувати її основні характеристики. Ця зірка належала до спектрального класу світил типу нашого Сонця, але була дещо активніша. Дослідження поля її тяжіння показувало, що в неї може бути планетна система.

Майже місяць витратив Мартін. аби з допомогою електронно-обчислювальної машини розрахувати траєкторію нашого корабля, а коли одержав остаточний висновок — прибіг до мене схвильований:

— Гальмування, та ще й на межі понад п’ять “же”, треба почати не пізніше, як через три доби, бо інакше ми пройдемо мимо зірки.

— Гаразд, а якщо ми не знайдемо біля неї придатної для життя планети?.. Це ж великий риск!

— Якщо ми проскочимо мимо, нам уже й рискувати не доведеться, — відповів Март. — Імовірність знайти ще одну зорю з планетами майже дорівнює нулеві. Ми і постаріємось, і помремо в нескінченному польоті. До того ж, вичерпається і пальне, і запас продуктів.

— Ну, а якщо планети не знайдемо? Хіба не все одно?

— Ні. Ми лишимося на планетарній орбіті, і, у всякому разі, будемо забезпечені сонячною енергією. Досить побудувати оранжерею — і ми одержимо невичерпну кількість їжі й кисню.

Розумний хлопець! Так, це й справді найкращий вихід!

— Не хочу оранжерею, хочу на планету! — запхикав Джек. — Мені вже набрид космос! Хочу, щоб була травичка, ліс, річка!

Мені теж остобісів космос. Але де вона, ота наша планета, наша земля обітована?

День тисяча чотириста дев’яносто дев’ятий.

Краще рискнути один раз, аніж нидіти в оцих каютах і клясти себе за те, що не використали цей один-єдиний шанс! Чи зуміє Мартін вивести корабель до зорі, чи зуміє посадити його на планету, якщо ми таки її знайдемо? Риск величезний, і все ж ми на нього зважилися.

Ті дві з половиною доби, які ще лишалися в нас до початку гальмування, ми витратили на дбайливу підготовку: навели порядок на складах, перевірили закріплення меблів, контейнерів тощо. Мартін проконтролював амортизаційні камери і лінії зв’язку.

І ось настала урочиста мить: Мартін вклав у приймальний блок кібер-штурмана складену програму і натиснув на кнопку. Хвилин п’ятнадцять на табло гарячково блимали індикаторні вогники — кібер старанно перевіряв, чи не трапилася десь якась помилка. А потім з гучномовців пролунав усе той же знайомий голос професора.

— Програму прийнято. До початку гальмування лишається п’ять годин. Команді — пообідати і зайняти місця в амортизаційних камерах.

Любий професоре, коли б ви тільки знали, що ваша мрія здійснилася: ваш корабель підходить до визначеної вами мети!

Ми вже встигли забути, як лежали в камерах під час прискорення руху “Ластівки”.

— А що там робити? — запитав Джек.

— Спатимеш, — відповів я.

Командирську камеру цього разу зайняв Мартін. Мабуть, він назавжди так і лишиться наймолодшим командиром міжзоряного корабля — йому тільки-тільки минуло шістнадцять років.

Перший день на планетарній орбіті.

Ми знову втратили лік часу — ніхто не знає, скільки ми спали в камерах. І знову ми потрапили в світ невагомості, проте набуті колись навички збереглися: пурхаємо в повітрі не гірше за пташок.

Після гальмування ми ще кілька днів рухалися по прямій лінії, але поступово тяжіння зорі викривило нашу траєкторію, аж доки не замкнуло її в еліпс.

Шістдесятий день на планетарній орбіті.

Перша планета, яка потрапила в поле зору приладів “Ластівки”, не потішила нас нічим: діаметр — вдвічі менший за діаметр Землі, середня температура поверхні — понад 100 градусів, атмосфера — вуглекислий газ. Кисню і водяної пари не виявлено.

Не краща справа була і з двома наступними планетами: одна — надто близька, а друга — надто далека від центрального світила. Кисню і водяної пари не виявлено.

Ще три довжелезних місяці пробули ми на планетарній орбіті, аж доки натрапили на те, що потрібно. Діаметр цієї планети був не набагато більший, аніж у Землі, час обертання навколо осі — 26 годин 18 хвилин, середня температура поверхні — 19–20°, атмосфера складалася переважно з азоту та кисню. Навколо своєї зорі ця планета оберталася приблизно за чотириста днів, тобто її рік був трошки довший за земний. Так, це була, мабуть, схожа на Землю планета.

Але знаходилася вона ще дуже й дуже далеко, ми бачили її простим оком тільки як блакитну зірочку.

Мартін обчислив, що ми зможемо підійти до цієї планети через сімдесят днів.

День останній, він же перший.

Мені здасться, що всі оті чотири з гаком роки нашого польоту міжзоряним простором промчали швидше, аніж оці сімдесят днів. Але хай там як, та все вже позаду.

Мартін здійснив маневр наближення до планети блискуче. Цього разу ми до камер не лягали, бо гальмування було повільним.

І ось ми кружляємо над планетою на висот, близько двадцяти тисяч кілометрів. Два великі континенти, сила-силенна островів. Океани менші, аніж на Землі — вода вкриває менше половини поверхні. Забарвлення суходолів не милує око — дуже мало зелених тонів, здебільшого жовті та руді.

— Тату Роб, — поцікавився Джек, — а звідки ми дізнаємося, як звуть нашу планету?

— Вона ще безіменна, — засміявся я. — Для нас це — “терра інкогніта”, невідома земля.

— Ось ви її й назвали! — вигукнув Мартін. — Хай вона так і зветься: Терра!

Ми ще тиждень кружляли навколо Терри, вибираючи місце для посадки. Март хотів посадовити “Ластівку” на континент, але я заперечив:

— Нам потрібен ізольований від тваринного світу острів. Він має бути не дуже далеко від континенту в зоні субтропіків, де не холодно і не жарко, та ще й досить великий.

Кінець кінцем такий острів ми визначили.

— Увага! Екстрений старт… тьху, тобто фініш! — скомандував Мартін і це витримав — зареготав. — Одне слово, сідайте в крісла та прив’язуйтесь якнайміцніше!.. Ну, готові?

У відповідь залунало одностайне: “Готові!”

— Увага!.. Вмикаю посадочний автомат!

Знову на груди навалився тягар. Знову перед очима пливуть барвисті кола, а до горла підкочується нудота. Останнє, що пам’ятаю — напружене, зосереджене обличчя Мартіна біля командирського пульта.

Коли я прийшов до тями, навколо було тихо. Руки й ноги були чужими, важенними — то діяла сила тяжіння планети.

Тож як ти зустрінеш нас, Терра, наша земле обітована?!