Енциклопедія російської душі

Я ТОБІ КОХАЮ

Охоронці скоса дивилися телевізор. Я пиячив у компанії людей, які добре знають кримінальну ситуацію в місті. Попри інтелігентну зовнішність, я готовий перепити найміцніших мужиків, і три-чотири пляшки горілки за вечір для мене дурниця, хіба що вранці трохи свербить шкіра на животі. Така особливість не раз виручала мене, але іноді призводила до непередбачуваних наслідків, що, власне, й сталося тієї ночі.

Людина при владі сяє нетутешнім світлом. Її впливове лице охоплено відблисками затяжного екстазу. У залі різало очі від начальства. Перепите керівництво силових структур, віце-прем'єри, вожді й гонителі демократії, державники, головні недоумки, реваншисти та інші кремлівські красені гуділи на всю губу.

— У мене бляха краща за твою! — чулися голоси.

Кожен мріяв про бляху.

— Твоя бляха — взагалі не бляха.

— Я щомісяця одержував по чотири бляхи.

— Коли це було!

— А в мене платинова бляха, — сказав котрийсь із них.

Усі замовкли. А я запитав:

— Ви яку бляху маєте на увазі?

Вони покотилися зо сміху.

— У тебе що, взагалі нема бляхи?

— Та немає в мене ніякої бляхи! — розізлився я.

Під ранок їм усім захотілося разом полетіти в космос. «Летіть, голуб'ята», — подумки я помахав їм рукою. Вони мені також запропонували летіти в ролі їхнього літописця, а потім були й інші, не менш привабливі пропозиції. Скінчилося тим, що один із них — здається, найрозумніший (він трохи петрав навіть у літературі) — завів зі мною розмову про таємний бік нашого життя.

— Я тебе читав, і ти мені не подобаєшся, — почав він з нормальною передранковою відвертістю, зі скособоченою краваткою на білій урядовій сорочці. — Але я тобі от що скажу: це зачарована країна.

Я з розумінням гмукнув.

— Бермудський трикутник її й нігтя не вартий. Тут крутіше. Жодні реформи у нас не пройдуть, — запевнив мене провідний реформатор.

Я мовчки вірив йому на слово.

— Був намір знайти об'єднавчу ідею. Знайшлися тільки такі, що роз’єднують. — Він роззирнувся по боках. — Старий заважає.

— Знайдіть кращу, — сказав я.

— Я не про те, — скривився реформатор і, нічого не пояснивши, зібрався був піти, але раптом вигукнув:

— Павле Павловичу!

Підійшов якийсь п’яний Павло Павлович. Зодягнутий у цивільне, проте на вигляд — силовик. Із розхитаною від гірких роздумів щелепою.

— Скажи йому про старого. Він не вірить.

Силовик злякано подивився на начальство.

— Ну, кажи, якщо вже почав, — твердо сказав реформатор.

— Ми називаємо це пересувною чорною дірою, — пересмикнув плечима силовик. — Або лійкою. Словом, хрінотінь.

— Закон зникнення енергії, — пояснив реформатор.

Я завжди тільки вітаю розмови про всіляку нечисть, але не від п’яної влади.

— Метафори, — підказав я.

— Зустрінься з ним, — запропонував реформатор.

— З ким?

— Зі старим. Павло Павлович організує.

— Засмоктує, — ошкірився Павло Павлович, показуючи погані зуби упереміж із золотими. — Гірше за тарілку.

— Я не працюю на уряд, — примирливо попередив я.

— Особисте прохання, — наголосив реформатор.

Буває, сидиш на балконі, п’єш чай, гомониш із друзями, на душі спокійно і весело, ніщо не віщує лиха, аж раптом потемніє в очах, почорніє в природі, здіймуться ворожі вихори, почується тупіт — і все миттєво зметено, все закривавилось. Немає більше тобі ні чаю, ні мрій, ні друзів. За чаєм шикуються кілометрові черги, балкон обвалився, друзі повсиралися від жаху життя.

І думаєш серед усієї цієї пишноти:

— Спасибі, Боже, за науку, спасибі за випробування.

Вранці прокинувся як від поштовху, з виразним почуттям: я — ворог народу. Лампа підозріло гойдалася під стелею. Я подумав: усе-таки перепив. Через хвилювання від зустрічі із владою. Ми всі тільки вдаємо, що влада нас не хвилює. Занепокоєний, зіскочив з ліжка до дзеркальної шафи, ляснув заспане обличчя по щоках. Із дзеркала на мене похмуро глянула невмита пика ворога народу.

«Ну, все! — вирішив я. — Це повний гаплик або повний уперед!»

Якщо чесно, то я й раніше не був народним братом-сватом, не ридав од усвідомлення такої приналежності.

Мені знайомі хвилини недовірливого принюхування до народу, навіть напади нудоти. Але я із цим справлявся і жив собі далі, як усі, з тупою надією на щось.

Тепер усе складалося інакше. Я знову ліг, заснув зажурений, спав довго, без сновидінь, прокинувся опівдні: знову — ворог народу. Але не в тому дідівському розумінні, начебто я — контра. Або: на мене звели наклеп. Я ніколи не вірив у безвинність жертв: людина вічно чим-небудь незадоволена, і це вилазить, як шило з мішка. Але я відчув усім своїм єством, що я не оголошений ворог народу, а сам себе визнав ним. Таке невідворотне.

Що це за стан? Я б не взявся точно його описати. Він тільки-но увійшов у мене й заповнив по зав’язку. Його не визначиш полум’яною ненавистю, коли хочеться репетувати й усе перекреслювати. Сказ — звичне пояснення в почуттях. Страта — це взагалі love story. А тут було, як після бурі. Осінній вітер ласкаво гойдав фіранки. У прохолоді відчуттів міцніло презирство. Неквапливе, спокійне почуття.

Мені хотілося задушити його спортом і байдужістю. Я сів у машину й подався на Воробйові гори, щоб за звичкою побігати сорок хвилин. Біг підтюпцем і думав: змирися. Змирися: ось кетяги горобини. Річка, баржа, трибуни, дзвіниця — змирися. На мене війнули потом немолоді офіцери, що здавали рутинний залік на витривалість, — заткни носа й змирися. Біля їхнього фінішу до мене метнувся штабний щур із лементом:

— Знов ти останній!

— Гірше, ніж останній! — сказав я полковникові, зійшовши з дистанції.

Я — ворог народу. Почуття не з приємних, нема чим пишатися. До складу презирства входить, швидше за все, не зарозумілість, а безнадійність. Міркуючи, я дійшов висновку, що в мене навіть немає інформаційного приводу. Вчора, минулого тижня росіяни не зробили нічого надзвичайного. Не випливли (хоча руки свербіли) на середину річки на «Аврорі», не вирізали (хоча могли) немовлят. Жили як жили, пили пиво, але я вже із цим не міг змиритися.

Це не означає, що я загорівся нелюбов’ю до конкретних людей: до стриманого дядечка Серьоги з Пітера, якого я давно не бачив і, боюся, не впізнаю, якщо зустріну; до Зої Юхимівни, якій усе життя подобалися вірші Маяковського; до моїх двоюрідних сестричок Білки і Стрілки, що живуть у різних містах і мають дітлахів, котрих я ніколи не бачив; до зубожілої бухгалтерки, неймовірно гладкої тітки Слави, яка час від часу прокуреним голосом просить по телефону поховати її за мій рахунок. Толстой, як і раніше, залишався автором «Війни і миру». У кожному разі стовпи Росії поки що перебували на своїх місцях.

Метаморфозі піддався всього-на-всього один займенник, затерте слівце «ми» — Микола Другий російської лексики. Не варто думати, нібито наше «ми» складається з додавання самодостатніх «я». Російське «я» як елемент не життєстійке й існує винятково в родинній молекулі. Виходить, не «я» формує ідею «ми», а навпаки. «Ми» плодить звироднілих «я», мов дрібну картоплю. Всі сили російського правопису — на боці «ми», і скільки літературних мук не вкладай у розвиток «я», вони не окупляться через нестачу граматичних резервів. Взяти, для прикладу, підсвідоме микання Платонова і націлене на спротив якання Набокова, щоб побачити різницю потенціалів. На «ми» можна гавкати, як Зам’ятій, над «ми» можна гигикати, як Олеша, але «ми» має самодержавну якість, відому під іменем «народ».

«Народ» — одне з найточніших понять російської мови. Воно має на увазі подвійне перекладання відповідальності: з «я» на «ми» і з «ми» на — рід:

«ми-вони», зовнішньо-внутрішній фактор, що означає вічні пошуки не самопізнання, а самовиправдання. Слово «народ» зацементувало народ на віки.

Незважаючи на розходження між станами, поколіннями, статями й областями, росіяни — союз нащадків, битих батогом і нагаями. Росіяни — діти катування. Там, де особливості індивідуального життя процвітають за рахунок суспільного, народ — метафора або зовсім неіснуюче слово. У цій країні воно передає суть облудної справи.

Від самого початку я був знічений і носив у собі почуття великої провини. Перед тим-таки народом. Але, переплутавши самоврядування із самоправством, росіяни перетворилися на грудку, що злиплася й котиться, крутиться, не в змозі зупинитися, летить униз похилою площиною, вивергаючи прокльони, гасла, гімни, частівки, охкання та інший національний пафос. Прокинувшись, я усвідомив народ у збірній солянці, за всезагальним настроєм, який він у собі квасить. Злидота, інтелігенція, фаталістичні інстинкти — усе зрівнялося.

Я вимкнув телевізор. Я перестав уболівати за команду.

Якщо в Парижі є площа Сталінграда, то це не випадково. За великим рахунком, Гітлер допоміг Росії. Він створив їй хоча й не такий залізобетонний статус моральної недоторканності, як для євреїв, але все-таки він його створив. У 30-ті роки Гітлер переманив на бік радянської Росії всю прогресивну західну інтелігенцію, яка стала радянськими шпигунами думки, на початку 40-х — увесь західний світ.

Росія, позбавлена недоторканності, не викликає до себе поваги. Вона, як правило, псує тих, хто до неї наближається. Залишає незмінний відбиток на всіх, хто її відвідав.

Народ із «гвинтом» даремно не народжується? Та годі вам! Галактики й то чудово blow up. Мені набридли повчання.

Було від чого розгубитися.

Прагнення знайти презирству естетичний еквівалент привело мене врешті-решт до розумової гарячки. Вона дала чудернацький приплід, і, всіх відтіснивши, виник вожак, який вивів мене з мого російського світу у свій, усе змінивши та нічого не порушивши. Хотів би заздалегідь обмовитись: рух російським світом не став ні етнографічним, ні патолого-анатомічним. Він не торкався ні загальних маршрутів, ні заборонених стежок. Усі ці подробиці неважливі вожакові. Рух ішов по внутрішній площині й рідко складався в слова.

Я увібрав у себе Росію як художній твір.

Через тиждень вранці зателефонував Павло Павлович. Спросоння я не відразу врубався. Він приїхав до мене додому, мимохідь похвалив квартиру, роззувся за власним бажанням, не розшнуровуючи черевики, і швидко пройшов до кабінету. Він грав роль службиста, у якого сто сорок тисяч нагальних справ. Разом із ним намалювався референт, застебнутий на чотири ґудзики, чи то голубий, чи просто елегантний молодик.

— Не знаю, чим вам допомогти, — заклопотано сказав Павло Павлович. — Можу дати хоч сто бійців спецназу, хоч двісті. — Він подумав. — Хочете танк?

— Чого вам од мене треба? — сухо запитав я, вже уявляючи себе в танку.

— Країною, — відкашлявся у кулак референт, — керує не президент, не уряд і не ЦРУ, як твердять пенсіонери, а ось це саме, так би мовити, всюдисуще тіло. Це не казка, — додав він, побачивши моє здивування.

— Ну чому ж? — кинув я ніби між іншим. — Росія і є казка.

— Можливо, — витримав паузу референт. — Іноді він живе на Ваганьківському кладовищі, де похована ваша бабуся.

— Ідіть ви самі на кладовище, — сказав я, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Павло Павлович швиденько витяг із великого рудого портфеля конверт і вручив мені. Я заглянув усередину:

— А ще кажете, що у вашій державі немає грошей.

Павло Павлович по-генеральському потупився й мимоволі вперся поглядом у статутний безлад:

— Не догледіла! — він сором’язливо втягнув мізинець лівої ноги назад у шкарпетку кольору хакі. — Дружина шкарпетки штопає. Таке в неї, розумієш, хобі.

Референт заговорив жвавіше:

— Польські, напіввовняні, люблінської фабрики. Не купуйте більше. Гівно.

— Зрозумів, — сказав генерал. — Ближче до діла.

— Якщо вийдете на контакт, — звернувся до мене референт, — постарайтеся переконати його… — У передпокої зі страшною силою грюкнули двері. — Щоб він дав нам спокій…

— Протяг, — сказав я.

— У нас у Росії від протягу може початися все, аж до громадянської війни, — озвучив референт свої побоювання.

— Чому — я? — запитав я у генерала.

— Ви там щось таке писали про зорю нового одкровення, — почервонів він.

— Є інтерференція, — докинув референт.

— Ну, ми пішли, — підвівся з канапи Павло Павлович. — Сашко, — кивнув він на референта, — переходить під вашу команду.

— Стривайте! Ви часом не ідіоти? — поцікавився я.

Ні, Сашко виявився зовсім не ідіотом. Він був із тих, хто перепробував сотні способів життя у круті російські дев’яності роки. Він відчув свист і швидкість російського часу, коли година йшла за рік, як ніколи ні до, ні, видно, після. Він був із тих, хто зрозумів суть енергії, перекроїв пасивну ментальність.

Мало хто в Росії жив у 90-ті роки — майже всі плакали. З різних причин. Плакали на радощах, одержавши волю. Плакали обікрадені. Плакали обстріляні. Майже всі злякано озиралися, тримаючись за кишеню, не вступаючи у гру, порпаючись на узбіччі. Начинена грішми Москва здавалася цим «майже всім» пропащим, найубогішим містом у світі.

Гроші валялися на бульварах і площах, залітали з вітром у під’їзди, кружляли на сходових клітках. їх можна було згрібати мітлою, — тільки двірників не було, були новачки-аматори, і гребли вони спершу невміло, по-старому — заняття настільки виснажливе, що вечорами бракувало часу перераховувати виторг, так хотілося спати. Гроші тримали у відрах, баняках, великих каструлях, їх були мільйони й мільйони, вони обмінювалися на зелені, й зелених можна було за тиждень накрутити на мільйон.

Обмінний пункт став сильнішим за «Фауста» Ґете. Він працював без вихідних.

Але для «майже всіх» гроші були невидимками, вони їх не гребли, а втрачали. «Майже всі» твердо знали, що раніше вони їли помідори, а одного разу навіть купили в покійному «Руслані» бельгійський, у клітинку, костюм; тепер не вистачало на картоплю. «Майже всі» терпляче ждали роз’яснень по телевізору. Вони не здогадувалися, що ніде у світі ніхто нікому нічого не пояснює, коли на бульварах і площах валяються купи грошей. Потім «майже всі» плювалися в телевізор і доплювалися до того, що декотрі з них стали бомжами. «Майже всі» тинялися в пошуках якоїсь правди. Раптом стало повно всього у крамницях. Це було особливо образливо. І захотілося «майже всім» побачити порожні, звичні прилавки, повернутися в добрий світ черг.

Сашко почав із шкарпеток у переході. Після шкарпеток і захисту вольностей у живому ланцюгу біля Білого дому він торгував цигарками, антикваріатом, іномарками, володів складами й крамницями, незаконно володів зброєю, засновував банки, хотів купити «Аерофлот», але натомість побудував цегельню і фабрику пухових хусток. Не раз прогоряв, поки не збанкрутував до нитки, стрілявся у ванній і пропив чимало власної крові. Вижив, повернувся до «наперстка», увійшов в ігорний бізнес, надягнув червоний піджак, відкрив чоловічий журнал, розорився, заборгував усім. Чеченці його закопували в підмосковному лісі. Точніше, йому запропонували самому закопатися лопаткою.

Філософією 90-х стала комп’ютерна гра. Віртуальність клубочилася в повітрі весняним туманом. Кожному належало кілька життів, гардероб мінявся не за сезоном, а волею примхи, зліталися птахи, дзенькали мечі, із грудей виривався звук бойового спазму. У Сашка стріляли, він одстрілювався, працювали свердловини, він кинув гроші на Захід. Обзавівся нерухомістю в Лондоні. Завелися в голові таргани. Зайнявся російською філософією, плюнув на православ’я, прихилився до Алтаю, став пустельником, пірнув у буддизм, потім змінив його на індуїзм, танцював, занурився в астрал. З індуїзму перекинувся в іудейство (не будучи євреєм), певний час кочував атеїстом, припух, став вегетаріанцем. За велінням серця прийняв єпитимію, поміняв джипа на драні жигулі, став жорстокішим у бандитських дебатах, зарікся не торкатися жінки три роки.

Це було десятиліття російського тіла. Втрата матеріалізму привела до виявлення матеріальності. Дівчатка стали хлопчиками і — навпаки. Бажання змастилися маззю унісексуальності. Сашко випадково виявив у собі мусульманство, завів п’ять саун і гарем, увійшов у вуду, рвонув на Кариби, звідти — в Нігерію, дивом залишився живий у Лагосі, повернувся, покаявся у Данилівському монастирі, став референтом. Він працював в органах безпеки і навіть насмілювався переді мною захоплюватися подвигами радянських гебістів, любив Америку, ненавидів Америку, сумував за минулим, у минуле не хотів. Сашкові недавно виповнилося тридцять. Він продовжував експерименти зі здоровим способом життя, сексом, кіном, комп’ютерами, рекламою. Сашко визнав, що ситуація — хрінова.

— Сука буду, якщо ми його не знайдемо, — додав він.

Я — мішень. Живий теплий клубок, пригнувшись, біжить полем. У мене стріляють кому не ліньки. У мене брудне, спітніле обличчя, брудний одяг, дране взуття, кров під нігтями. Напевно, божевільний вигляд. Немає ні часу, ні сил думати про себе. Я біжу. Без будь-якої надії на успіх.

Розглядаючи якось дореволюційні фотографії в гарному англійському альбомі, я зловив себе на нехитрій думці, що кожний зображений на них ось-ось стане мішенню нещастя, яке кожного розтопче.

Волзькі бородані з виряченими очима, пишно виряджені купчихи із чорнявим блюдолизом-прикажчиком під пеленою, імператор на пеньку, батько Набокова зі сторопілим, як у всіх лібералів, чолом, чотири тенісистки з яйцеподібними ракетками у своєму харківському маєтку, офіцери, які обговорюють на дозвіллі «Російське слово», сільські відморозки, що косують в об’єктив, — усі вчасно зібрані для страждання, і, незважаючи на їхню безтурботність, страждання вже прочитується на обличчях. Більше того, готовність до страждання. Не відсіч, а піонерський салют. Готовність до принижень. До мученицької смерті.

Я відчув дивне занепокоєння. Таке прочитання фотографій було б зрозумілим, якщо мати на увазі знання про майбутнє, але я не міг відмовитись од думки, що майбутнє страждання присутнє у співвітчизниках об’єктивно, ким би вони не були, незалежно від злості, любові та поглядів, незалежно від мене.

На обличчя лягла тінь жертви, набагато сильніша за тінь смерті, природна для будь-якої фотографії. Я подумав: завіса відкривається. У Росії існує особлива добавка до звичайної смертності, і навіть у простенькому альбомі російські обличчя прекрасні тією виразністю, яку забезпечує лише насильницький вихід із життя. їхня прозорість, блідість як відсвіт посмертної маски, смиренного перебування в домовині з розстріляним лицем красиво контрастують із самовпевненістю заїжджих фізіономій. А в кращих російських співчутливих портретах, як от у Крамського, є замилування нещастям.

Майбутнє було закладене, розгадане й представлене, і тільки вимагалося, щоб воно настало. Та саме через те, що прийдешнє в росіянах було присутнє, воно й уможливилось. Усе збіглося.

Осиковий вітер. Бути росіянином — означає бути мішенню. Жертовність жертв — теж функція в цьому світі, де ми звільнені від інших зобов’язань, які, в кращому разі, виконуємо абияк, поспіхом, між іншим. Бувають рідкісні періоди, коли росіяни забувають про свою страждальну заставу й починають наслідувати інші народи у їхньому творчому началі, щось будувати, до чогось прагнути. Щоразу це обривається плачевно. Російське життя покликане відволікати людей від життя. Опір російській закостенілій матері тільки підкреслює значущість цієї матері. Росія повинна бути собою точнісінько так само, як Екклезіяст — Екклезіястом, тобто однією складовою біблійних частин.

Інша річ, що свій чистий досвід, християнський за своїми зовнішніми формами, Росія хотіла передати іншим країнам, з іншим призначенням, і тому довго й марно мучила їх.

У сучасних умовах Росія видається втраченою, програшною щодо іншого світу, де активне начало заявлено органічно. Однак Росія створена для молитов, туги й нещастя. Росія — це вид країни, що виробляє людське нещастя. Історично існують всі умови, щоб країна безнастанно була нещасною. Російська влада тут безпомилково справляється зі своїми завданнями, хоч якої орієнтації вона б не дотримувалася. Росія гарна у виробленні утопічних конструкцій, які нездійсненні в принципі і розвиток яких вимагає багато жертв. Чогось більшого було б дивним очікувати навіть від такої величезної країни.

І, як кожну країну, Росію треба судити за її внутрішніми ресурсами і фінальним результатом. Нехай результат, з погляду Заходу, негативний. Нехай він з боку Сходу теж видається дивним. Але в Росії є позитивна нездатність до так званого нормального життя. На кожного царя є свій Распутін. Росія продемонструвала крайнощі людської натури, зруйнувала уявлення про золоту середину. Вона показала даремність людської волі. Її не можна не поважати за вірність самій собі.

Основним стилем письменників, що писали й пишуть про Росію, залишається співчутлива сльозливість. Помилка і західників, і слов’янофілів у тому, що вони бажають Росії щастя. Славні діячі з часів Чаадаєва, мабуть, помиляються у своєму корінному занепокоєнні щодо безутішного становища рідної держави. Страх перед страхом, побоювання насолодитися його глибиною притаманні більшості російської інтелігенції. Вічна й безпорадна ідея витягти Росію за чуба всупереч її волі мандрує із книги в книгу й стає, щонайменше, надокучливою.

їм усім подавай щасливу Росію з короваями, калачами та баликом. їх не влаштовує кілька в томаті. Принаймні, кілька — не їхній ідеал.

Росія, безумовно, небезпечна країна. Але тут варто погодитися з Ніцше, який закликає «жити небезпечно». Проблиск визначальної національної свідомості, суміші батога й солодкавого святенництва мені бачиться в пізньому Гоголі, але навіть у нього не вистачило сил провести думку до кінця. Зрадники й деякі іноземці щиро намагалися представити Росію як країну зла й нещастя, але робили це тільки заради політичного або туристичного інтересу і тому залишалися недостатньо послідовними. Ми щораз сахає-мося від нових доказів того, що тут кожен — мішень. Однак надходить час, коли країна мішеней, що бігають, виявляється неконкурентоздатною, і спільна праця, заснована на страхові й жертовності, не витримує, зрештою, комп’ютерних перевантажень.

Продовжуючи в такому ж дусі, «легоподібна» Росія, швидше за все, зникне з лиця Землі. Як давня Еллада, де грецькі боги перетворилися на повчальні іграшки. У нас із Грецією є навіть симетрія не надто святого духу. Греція згоріла від релігійного формалізму, Росія горить від формальної релігійності.

В економії людського духу втрата Росії буде непоправною, не менше, проте й не більше за те.

Якщо вірити матрьошці, то життя — перекидання в утробу. Центром російського світу проголошено ембріон. Все інше — обкладинка, покривало. Якими б миловидними тітками не були великі матрьошки, вони поверхові, самовдоволені. У них — статичне марнославство життя.

Узявши матрьошку в руки, мимоволі намагаєшся її розібрати, розгвинтити. Хочеться докопатися до правди. Матрьошка побудована на первинній грі, яка знайома кожній дитині, на ній же тримається основний сексуальний ефект одягу — гра в піжмурки. Правду поховано в таємниці. Правда вимагає жертв. Більші матрьошки вагітні маленькими, як своєю багаторазовою смертю. Скриплять, летять голови заради забавки. Що далі всередину, то бідніші барви, менше дива, втома художника. Матрьошка — сигнал хронічної перевтоми, світлобоязнь. У найменшої людинки, погано намальованого за браком місця бовванчика-ембріончика, передбачається зворушливість «дитинки». Спалах розчулення. Туга за батьками. На обличчі не зморшки, а якась павутина. Руки, як тертушка. Незрозуміло, чоловік, жінка? Шорсткі материнські руки хочеться поцілувати, батьківські зморшки — розгладити. Але російська цілісність занадто дрібна для емоцій, інтегральність безпомічна, все це — лише фантазії, і найменшенька лялька завжди закочується під стіл.

Із кошика посипалися Петрушки, Васьки, Нінки, Костики, Мишутки та всілякі дрібні Павлики, випадково знайшлися Толян і похмурий Серафим, потім пішли добірні Івани, круглолиці Ольги, звідтіль же випав повішений залізничник із зарозумілим лицем, далі об’явилися Миколи Миколайовичі, Фроли Тимофійовичі. У росіян усе сире, недосмажене, не наперчене. І людські обличчя, і душа, і мати-земля.

Ліси — сирі. Ми всі — сироїжки.

Їду в метро і відчуваю, що мені огидна ця пітна сволота. Інертна, покірна, прищава наволоч.

Чи хочу я, щоб Росія розпалася на шматки?

Щоб Татарія відділилася від Мордовії?

Щоб Волга висохла?

Щоб судома пройшла по Сибіру?

Щоб скінчився балаган?

Хочу!

Хочу!

Треба оспівати російську свиню. Народ — нерозмитнене поняття. Нерозгальмоване. Близько 75 відсотків населення Росії становить народ. Народ має свої особливі засоби оповіщення. Він чіпляється між собою колючками й корінням. У нього електричний лічильник дзижчить біля дверей. Він готує їжу на двох газових плитах. Він харчується уявленням кошмарів. У всьому йому бачиться змова. Проти себе. Народ іноді ставить запитання. Чує те, що хоче почути.

Можна вийти з народу. По кісточки. По коліна. По пояс.

Прислів’я не впоруються. Частівками не відкупишся. Подразників багато. Народ сам по собі не виживе. Народ має потребу в поводирі. Царат і комунізм об’єдналися в тяжінні до народного елементу. Одні ходили в народ, інші з нього виходили. У народ ходили як по гриби. Народність — це така грибниця.

Наш народ, на відміну від французького, не рознародився. Але є, наприклад, мексиканський. Російський народ у чомусь вразливо неунікальний. Він схожий на інші архаїчні народи Азії, Латинської Америки, Африки своєю близькістю до тваринного світу.

Тітка Нюра проспала падіння Імперії. Вона роками працювала в газеті «Правда» прибиральницею. Це те саме, що працювати прибиральницею у Кафки в замку. Замку не стало. Від СРСР, як колеса, відкотилися республіки. Тітка Нюра прилаштувалася до ювелірів. Іноді, вимітаючи порох з-під ліжка, вона підбирала дрібні камінчики. Деякі з них були діамантами. Хазяїн, приходячи п’яним із казино, часом давав тітці Нюрі зелені гроші. Вона довго не могла розібратися в зелених грошах, а коли трохи розібралася, почала про всяк випадок заощаджувати.

Вона приходила до мене з розпитуваннями, але я не міг підібрати слів, щоб пояснити. Не вистачало загального понятійного апарату. Я терпляче, дохідливо пробував так і сяк. Вона дивувалася, як це можна, хто дозволив закрити «Правду». Вона вірила мені, але не вірила моїм словам.

Тітка Нюра пам’ятала колективізацію і начебто її не любила. Але вона терпляче ставилася до голоду як до стихії. За часів Хрущова вона прибирала в якихось італійців, видно з усього, в родині комуністичного кореспондента, і захоплювалася чистотою квартири, але що це були за італійці, вона не розібралася.

Тітка Нюра гуде пилососом і говорить безперестанку. Нічого не чутно. Потік підсвідомості, якщо вимкнути пилосос, наповнений неперетравленими шматками молодості, сценами грубого життя, недостачею чобіт, плітками про інших господарів, про сусіду-татарина, що показав їй грішне тіло, підпалив балкон, смерділо гумою від шин: татарин потрапив у дурку. Вона не озлоблена, вона — трудяга. Син — п’яниця, недавно опух і вмер, зате путящий племінник якось урізав мені замок. Тітка Нюра взяла до себе жити бабусю-погорільцю зі свого села, виходить, добра. Її мрія мати окрему квартиру не справдилася.

Вона мені симпатична. Коли вип’є чарку-другу, розійдеться, співає частівки й говорить непристойності. Я намагаюся її зрозуміти. Вона — чесна, хвилюється за мого сина. Але закладає мені його щоразу, коли трапляється можливість. Чи вважаю я її за людину? Складне запитання. Вона, як жук, перекинутий на спину, не розуміє, що з нею відбувається.

Якщо змоделювати реальність, у якій вона живе, вийде казка випробувань. Їх подолання — сплав зусиль і чуда. Західна людина бачить реальність як поле діяльності. Росіянин — як казковий простір. Він заселений істотами, що володіють магічною силою. Іноді ця сила дорівнює нулю, іноді перевертає світ. Казковість внутрішнього поля Росії — у його принциповій нерозшифрованості. Вороги організовуються як нечисть. Причини та наслідки міняються місцями. Зав’язуються задзеркальні зв’язки. Казка конспіративна. Чорних кішок прирівняно до підступів Провидіння. Росіянин упускає в себе казкове мислення й зависає на порозі двох світів, не знаходячи спокою ні в життєтворчості, ні в спогляданні. Самобутність російського світу — у самопоглинанні. Магічний світ вабить мене чарівними фантазмами й напружує нездатністю впоратися із чаклунством. Росія інтровертна у своїх можливостях і екстравертна у своїй безпорадності.

Герой насичується за рахунок випробувань. Якщо я проти них, я виламуюся з казки в неіснуючий простір. Агенти казки, посіпаки й шкідники: піп, солдат, депутат, цар, купець, розбійник, міліціонер, німець, московський мер, баба-яга, змій-горинич, податкова служба, дівка, дружина, начальник, хохол — перебувають на своїх місцях до мене й після мене.

Я входжу у світ із заздалегідь загостреними символами. Я вдаю, що можу змінити ілюзорний світ ілюзорною дією. Тим самим я виконую свою казкову місію, і це по-справжньому російське індивідуальне існування, якого ніхто за мене не зв’яже. Я перетворююся або на героя, або на антигероя, або просто на казкового перехожого. Від героя до жертви — крок, і ноги вже роз’їхалися.

Випробування долаються різними способами, інакше не вижити: хитрістю, обманом, спритністю, сміливістю, довготерпінням. Знадобляться тут і протилежні якості, сплетіння яких і становить російський моральний світ, ні на що не схожий. Маючи такий кодекс честі, важко скласти карту досконалого поводження. Єдиним віддаленням від казки може бути жорстка аскеза.

Насильницька смерть включена до сценарію не трагедією, а як неминучість, і баба-яга ніколи не замислюється над своєю життєвою роллю, інакше вона перестане бути бабою-ягою. Є рівновага зачарування. На цій землі казкові поняття збіглися з історичними вимогами. На суку — мачула. Історія Росії — не вихід із казки (як у людей), а її бурхливий розвиток. Новітні реалії, як і раніше, упаковуються в казковий лексикон. Дивно після літератури дев’ятнадцятого сторіччя говорити про нездатність росіян до самоаналізу, але це так. Тіткою Нюрою засіяна Росія.

Все так занедбано, що довкола благодать і тиша. Більшовики зовсім не були марксистськими ідіотами, якими їх малює ліберальна думка. Якщо народу більше, ніж іншого населення, то повинна бути народна влада. Більшовики хотіли зрозуміти коріння народовладдя, створити відповідну державу. Червона казка кривава, але дуже гарна. Однак казка слабшає у ворожому неказковому оточенні. Нові технології зрубали казку. Росію доводиться розчакловувати винятково для того, щоб вона не загинула. Розвиток реформ означає знищення народу в тому вигляді, у якому він перебуває. Отже, мужики та баби проваляться в тартарари.

Як тяжкохворому, росіянинові бояться сказати всю правду. Іноді бовкнуть що-небудь, причому не вороги, а найближчі, ті, хто життя за нього поклав, хто з ним найбільше возиться, судна з-під нього виносить, від роздратування бовкнуть, від того, що замучив уже своїми викрутасами, схильністю до втечі через вікно, до їзди на санчатах, але потім знов усе припудрюють, пригладжують, а росіянин швидко все забуває.

А росіянин собі думає:

— Допомагайте мені, допомагайте. Не будете допомагати, вам же дорожче обійдеться.

Але, швидше за все, він і цього не думає. Лежить на ліжку, яйцями теліпає.

Безчестя нагадує одеколон «Свіжість». Тому, хто не полюбив його запах замолоду, нема чого робити в цій країні.

Свавілля — розширювальне тлумачення можливостей. До цього треба підійти по-філософському. Честь руйнує щось дуже істотне в людині. Наприклад, зазіхає на непередбачуваність. А передбачувана людина — не російська це справа.

У Росії за великим рахунком немає жодної чесної людини. От на чому треба будувати суспільне життя. Це основа колгоспу. Але це й основа поеми. Росія складається з покірних людей, здатних на все. У цій країні повинне відбутися цілковите примирення з дійсністю.

Навіть нетерплячий Бєлінський одного разу це зрозумів.

— Хочете, я покажу вам сімейний альбом?

— Та пішов ти зі своїм альбомом!

— Це наша родина.

— Виродки.

— Це батько.

— По очах видно: негідник. Ви дуже схожі на батька.

— Усі так кажуть.

— А ваш молодший брат і сестра схожі на матір. Скільки років сестрі?

— Тридцять три.

— Я б дав сорок.

— Я передам їй ваш комплімент.

— А це що за гівняний солдат?

— Це я.

— У в’язниці сиділи?

— Ні. А що?

— У мене дружина сидить за Можаєм. Пише, годують більш-менш. Сумує, щоправда. За домівкою. Вірші стала писати з туги.

— За що сіла?

— 103 стаття. Коханку мою порішила. З ревнощів.

Ножем. І мене теж хотіла.

— Жаль коханку.

— Коханки не для того, щоб їх жаліти. А це хто?

— Моя сестра з чоловіком і дітьми.

— У неї двоє дітей?

— Володя ходить до школи, а Лєночка — до дитячого садочка.

— Я ніколи не кривджу дітей. А ви?

— Ну, це кого вважати дітьми.

— А це хто, схожий на Будьонного?

— Дідусь. Його вбили. А це бабуся Клава. Її посадили на палю.

— Як на палю?

— Нічого. Потрапила під електричку. У вас більша родина?

— Дружина, я і дочка.

— Маєте при собі їхні фотографії?

— Ні. Ненавиджу.

— Обох?

— Ну. Коли вони їдять, у них завжди щось із рота падає. Макарони, огірки.

— Скільки років вашій дочці?

— Сімнадцять.

— Курить?

— Колеться.

— Я не знав, що у вас така доросла дочка. Скоро дідом станете.

— У нас уже були онуки і внучки. Поки що Ніна не збирається заміж. Закінчує школу і хоче вступати до інституту іноземних мов. Ніна мріє бути перекладачкою.

— Яку мову вона вивчає?

— Якийсь непотріб.

— А вас як звуть?

— Павло Андрійович. Я дуже люблю спорт. Особливо футбол. Іноді ми ходимо в гості до друзів або запрошуємо їх до себе. Ми завжди напиваємося, я та моя дружина Марина. Тільки вона квасить текілу, а я — горілку.

— Чим займається ваша дружина?

— Марина — дитячий лікар. Фахівець з абортів. Вона любить свою справу і працює з охотою. Добре співає, у неї гарний голос. Раз на тиждень Марина ходить до Будинку культури, де співає в хорі. А цю вашу бабусю, що на палю посадили, її хто посадив? Є у світі тільки один народець, що може посадити бабусю на палю.

— Ви про кого?

— Я помиляюся?

— Як ваше прізвище?

— Навіщо вам? Бєлов. Мені 37 років. Я народився в Москві і все життя тут живу. Я схильний до безчестя.

Іван Грозний, який убиває сина, мальовничий. У Росії люблять тих, хто замучив і вбив багатьох росіян. Російська влада знищувала переважно своє населення — не чуже, не ворогів, як у інших країнах. Відокремити кровожерливість від забавки й турботи про країну неможливо. Це і є російська мальовничість.

Незважаючи на те, що Іван Грозний був садистом, багато хто його любить із принципу. Інші люблять його садизм. Немає слів: Іван Грозний — це російський ренесанс.

Дім зведено — господар помер. На Заході домівки побудовано. А ми — без домівок — ходимо живі-живісінькі. Фундаменталізм — агонія світових релігій. Щось буде далі? Росіяни завжди вважали, що занепад Заходу неминучий. Вони, здається, прорахувалися.

Замість Заходу занепадає Росія. Щоправда, після революції теж думали, що Росія завалилася. Але в тому божевіллі була енергія. Безглуздий ентузіазм. Росіянин наливається утопією, як гноєм. Потім він лопається. Усі йдуть у ногу, ми крокуємо — лівою. І це переповнює нас законною гордістю. Ми хочемо всіх навчити ходити не в ногу.

Росіяни не знають, що таке «норма». Вони бачать, що інші живуть інакше, але в самих так не виходить. Минають роки — не виходить. У німців вийшло, у японців вийшло. А тут не треба. І всі від того не те що радіють, проте й не журяться. Ну, подумаєш. Що буде з Росією, якщо вона занепаде зовсім? Що робити із цим великим трупом, що розкладається?

Присипати гашеним вапном.

— Мамо! Що означає бути росіянином?

Мовчить.

— Мамо! Мамо!

— Чого тобі?

— Що означає бути росіянином?

— Що-о-о?

— Що означає бути росіянином?

Мовчить.

— Мамо!

— Відчепися! Набрид!

— Мамо!

— Сказала тобі людською мовою — відчепися!!!

— Ма, не бий!

— Замовкни, засранець!

— Матусю, рідненька, не вбивай!

Чому мати не захотіла відповісти синові на його запитання?

З якої причини вона стала його бити? Чи вбила вона його зрештою, чи син усе-таки вижив?

На казку багато хто ловиться. Казкова Русь стоїть перед очима. Зорі невикористані.

Росіянин складається з «нічого», що містить у собі «все». Росіянин вважає, що йому нічого не належить. Росіянин вважає, що йому належить увесь світ. При зовнішній м’якості та співучості Росії, при її жіночій личині, любові до кефіру в цій країні живе населення зі страшенним апетитом. Учора — все, сьогодні — нічого, назавтра — знов усе. Якщо окультурити й грамотно розкрутити цей стиль «все-нічого-все», можна стати модною країною на зразок Непалу.

Після падіння Берлінської стіни, організованого багато в чому російською опікою, щоб не сказати російською щедрістю, незважаючи на відомий опір союзників ФРН, здавалося б, повинна була розпочатися епоха взаєморадісного сусідства. І справді, був момент, коли в повітрі відчувався дух братання. Все це закінчилося неприємно швидко.

Ми розчарували Захід і в чомусь самих себе, бо виявилися «інакшими», не такими, якими європейці хотіли б нас бачити. І хоча навіть у найпримітивніших американських фільмах існує пропаганда любові до «інакшого», не схожого на тебе, будь він хоч інопланетянином, хоч негром, росіян не полюбили в «іншій» якості. Захід швидше надав перевагу «інакшим» китайцям, незважаючи на те, що за суспільними стандартами ми набагато вільніші, ніж грамотно репресивний сучасний китайський комунізм. Зрештою виявилося, що в європейському домі для нас немає навіть того закутка, який надали румунам і прибалтам, не кажучи вже про поляків і чехів.

Багато що пояснюється суспільним варварством нашого тривалого перехідного періоду, але — не все. Західна естетична норма життя стала диктатором не тільки стилю, а й політичних пристрастей. Росіян не взяли до НАТО саме з естетичних міркувань, як таких, що не пройшли face control.

Навіть ворожі до Росії люди, що ненавидять її хаос, яких я не раз зустрічав у Європі та США, не заперечують нашої талановитості. У середовищі росіян, справді, трапляються таланти. Досить неприємні індивіди часом обдаровані цікавими властивостями. Якби росіяни були посередньою нацією, їх би взагалі не існувало.

Ідея національного характеру, що у Європі після Гітлера вважається слизькою темою, — єдина можливість зрозуміти Росію. Росіяни — ганебна нація. Зошит стереотипів. Вони не вміють працювати систематично й систематично думати. Вони більше здатні на спорадичні, одноразові дії. За своєю пафосною емоційністю, печерною наївністю, пузатістю, незграбною поведінкою росіяни тривалий час були прямо протилежні великому естетичному стилю Заходу — стилю cool. Якщо чесно, про цей cool росіяни взагалі навіть не здогадувалися. Тоді як це поняття з елітарної моди перетворилося на стан, який останнім часом визначає західну культуру, що вийшла за межі літератури й кіно, увібравши в себе на рівноправних підставах «красу нігтів» у вищому розумінні, тобто культура розчинилася в щоденному побуті, побут — у культурі. У Берліні або в Парижі вам точно вкажуть: цю марку сигарет курять лише лесбіянки, а на тій марці машин їздять тільки пастори. У Росії ні офіційна, ні «кухонна» культури зі зрозумілих причин не тільки не йшли в ногу із західним розвитком подій, але круто відходили вбік. Ми дивилися західні фільми, гортали західні журнали й читали західні книжки, якщо це вдавалося, зовсім інакше, ніж західні споживачі культури. У кожному разі ми не бачили у всій цій продукції об’єднавчої ідеї, яка стоїть понад бар’єрами зіткнень консерваторів і лібералів, архаїстів і новаторів. Ми заглиблювалися в екзистенційний зміст, не помічаючи становлення нової форми. Ми проґавили те, що становить естетичну сутність Заходу в останні 50 років, про що вже десятиліття тому було оголошено у двох настановчих статтях журналів «Тайм» і «Лайф», на які відгукнулася молодь від Лос-Анджелеса до Кейптауна, Токіо й навіть соціалістичної Варшави.

Поняття cool (етимологічно — «прохолодний») виникло в США наприкінці 40-х разом із джазовою платівкою Майлса Дейвіса «The Birth of the Cool» і книжками Джека Керуака. Цього автора можна вважати ідеологом «кулу», котрий у 50-му році писав про різницю між «сирою» і «кул»-свідомістю як про протилежні форми самосвідомості. «Кул»-свідомість, яка дотепер не має російського словесного еквіваленту, не залишає в людині «темних» сторін. їй притаманні відкритість, прозорість, внутрішня еротичність, іронічність, підкреслена стильність, що знаходить свій вияв у її джазовому корінні. Далеко не всі кумири Заходу були «кул». Ні Елвіс Преслі, ні Мерилін Монро до цієї категорії не потрапляють. Зате краще, що є в «Бітлз», мюзикл «Вестсайдська історія» Леонарда Бернштейна, пісні Боба Ділана, з одного боку, а з другого — усмішка, зачіска, стиль одягу президента Джона Кеннеді (особливо якщо його порівняти на спільній фотографії із Хрущовим) — справжнісінький «кул».

Поступово «кул» став вінцем глобальних американсько-європейських зусиль лицевих м’язів, голосу, моди, реклами, кодексу поведінки. Манери радянських дипломатів, як і рідна культурна продукція, сприймалися на Заході з чималою дозою іронії. Розрив між західною модою та «російським стилем» призвів до того, що у свідомості Заходу після розвалу СРСР росіяни заново оформилися в образ ворога, але вже не ідеологічного, а естетичного, менш небезпечного, більше кумедного. Порівняно з ексцентричною, виважено заїкуватою «The cool Britania» в інтерпретації британського прем’єра ми — нервова, засмикана, сором’язливо-нахраписта маса. Немає серед білих людей у світі більших анти-«кул» (включаючи румунів), ніж росіяни.

Проте Москва впродовж 90-х років посилено прагне стати «кул», хоч-не-хоч наслідуючи Захід, який уже доношує цю моду за браком нової. Навіть міліціонерам пошили прозахідну уніформу. Але російське неофітство (ну, молодіжні журнали, що виходять під обкладинкою «кул») не викликає євро-захоплень через те ж таки бліде наслідування.

Однак… Пушкін! — у нас є свій фундаментальний «кул». А «Герой нашого часу»? — так. А «Ревізор» Гоголя? «Лоліта», можливо, один із найбільших «кул»-творів XX століття. Who’s cool in Russia? Ілля Кабаков, кращий Бродський, десь Сорокін, у чомусь Пелєвін, кільканадцять фотографів, одна модна якутська манекенниця теж адекватні «кул»-жанру, хоча, зрозуміло, не зводяться лише до нього. У нас є й радянський класичний «кул», на зразок «Кавказької бранки». Нарешті Сталін, «кул»-режисер найкрутішого політичного театру світу.

Російська жінка будь-якого різновиду атавістична, як кам’яний пень, що іноді сприяє її шарму. У неї запах тіла, яке давно не знало парфумів. Зі шкіри тягне запашком тління. Запалі очі. Пригніченість. Кволий голос. Там, на волі — як на місяці. А загорожа поруч. Як колись у Берліні чи в міжнародному аеропорту. Багато жінок відкрито вихваляються своєю інтуїцією і підозрюють за собою відьмацькі здібності, якими часом лякають чоловіків. Інші, навпаки, люблять у собі блядські риси. Блядовитість росіянки, підспідка її сором’язливості, яскрава буфетно-ресторанним колоритом. Налий, подай, обслужи. Блядовитість — Біломорканал вітчизняного життя.

Не поважатимеш іншого — тебе не буде. На цьому контракті Захід тримається двісті років. Банальність правила виправдовується комфортним результатом.

Головна мерзенність російського життя — не хамство, навіть не ставлення до людини як до гівна, а негласна згода на продовження негідного життя й прагнення до її виправдання. В умінні все виправдати полягає російська правда.

Нагромадження описів становить культуру. У росіян велика кількість описів. Це — російська література. Незрозуміло, однак, чому, незважаючи на велику кількість описів, росіяни не набралися культури. Я знаю, що ні Тамара Миколаївна, ні Людмила Валентинівна, ні Микола Павлович, ні Дмитро Васильович, ні безліч інших людей ні в чому не винні. І Михайло Кузьмович теж ні в чому не винен. Є, однак, такі місця, де відсутність описів особливо добре видно.

Надія в Росії вмирає першою. Ось висновок, який можна зробити з вітчизняної історії.

Що таке щастя?

Це пудинг.

Це просто пуд-д-д-инг.

Наше щастя.

Мені подобається бути росіянином. Мені подобається пропускати все повз вуха. Іду й пропускаю все повз вуха. Мені кажуть, що так не можна. А я кажу: не кажіть мені «не можна». Я цього не терплю. Не затуляйте мені небо.

— Тих, що провинилися в минулому житті, Провидіння відправляє на переплавлення в Росію, — сказав Сірий. — Це як покарання.

— Кого саме? — поцікавився я.

— Ну, всяких блядюг і шахраїв, — сказав Сірий. — Взагалі, нечистих.

— А як же Рубльов, інші?

— Для контрасту.

Петро Перший повів м’яч у Європу, ударив, промахнувся — розбив вікно.

Збірна команда бородатих мужиків погнала м’яч в Азію.

Задерши спідницю, Катерина Велика перехопила ініціативу.

Павло відібрав м’яч і погнав його у бік азіатських воріт.

Олександр Перший, заволодівши м’ячем, відправив його у бік Європи.

Микола Перший погнав його до Азії.

Його син, Олександр Другий, відбив м’яча далеко у бік Європи.

Олександр Третій відфутболив його в Азію.

Микола Другий побіг підтюпцем на захід.

Ленін повів м’яч у бік Азії.

Сталін, з подачі Леніна, забив гол.

Рахунок став 100:0.

Хрущов почав із центру поля й, сам не знаючи чому, погнав м’яч у Європу.

Брежнєв відправив його в Азію.

Горбачов грав на європейському боці поля.

Єльцин продовжив його гру, але в другому таймі розгубився. Стоїть і не знає — куди бити.

Пролунав свисток. Закінчилося пропущене століття.

— Був час, коли я палко вболівав за долю батьківщини, ночами не спав, думаючи, як її звільнити.

— Від кого? — не зрозумів Сашко.

— Росіяни — майстри вигадувати собі ворогів. Це не могло мені не набриднути.

— Нас знову обікрала держава! — радісно продекламував Сашко.

— Не держава! — насупився я. — А той, кого ми шукаємо!

— Ми помстимося! — присягнувся Сашко.

— Людський клімат Росії гірший за економічний колапс й агресивне жебрацтво, — заявив я.

— Я вб’ю цю гадину! — закричав Сашко. — Дайте мені, будь ласка, «Нарзану».

— Наївному дурневі, мені здавалося, що все це радянське безглуздя — наносна випадковість, та от я сам переконався, що росіяни можуть «приспати» інші народи, як свиня — своїх дітей, і вранці навіть не почухатися.

— Свиня не може «приспати» себе, — заперечив Сашко. — А в нас це виходить чудово. Люлі-люленьки, — заспівав він, ляскаючи себе по колінах.

— Охо-хо, — підхопив я. — Наївність нового покоління, що кинулося перетворюватися на середній клас, самовиражатися й самостверджуватися, викликає в мене не менше презирства, ніж дурість їхніх батьків і матерів.

— Презирство — тонке почуття, — з легкою образою розсміявся Сашко. — Молодь повинна взяти владу у свої руки.

— Звичайно, я не можу сказати, що залишився до всього байдужим. Мене бентежить гностична думка про нерівність душ, але, дивлячись на народні подвиги, я не можу не визнати, що первісний стан, у якому перебуває народ, — похідне його розумових можливостей.

— Щасливі народи, що живуть під щасливими небесами, як італійці, трохи плутають нам карти, — зітхнув Сашко. — Давайте створимо таємне товариство.

— Яке?

— Таке, що створить нового Бога.

— Дайте мені закінчити про Росію! Про неї зазвичай пишуть з осторогою. Росію або жаліють, або намагаються зрозуміти. Але розуміння є важчим не через надскладні особливості свідомості, а, навпаки, чербз зайву простоту тутешніх звичаїв.

— От ми зараз говоримо-говоримо, а над Капрі висить місяць, як соковита скибочка лимона.

— Людина, яка не розуміє своїх інтересів і свідомо шкодить собі впродовж усього життя, справді здається загадковою. Народ, що залишився архаїчним утворенням після запуску супутника й створення ядерної зброї, небезпечний і нещадний.

— Я, певна річ, приховую свої переконання, — сказав Сашко.

— Зовні я проводжу лінію інтелігентної людини, — додав я.

Якби в Росії не було російської мови, а розмовляли, наприклад, німецькою, то тут взагалі нічого не було б. А так принаймні є російська мова.

Коли кавказець з активним ставленням до життя хотів у радянській Москві повечеряти в ресторані, він завжди знаходив слова, щоб отримати смачну їжу.

— Слюшай, — казав Кавказ, і так вагомо вимовляв своє свідомо зіпсоване «слухай», впливово морщив ніс і близько підносив до нього пальці, відокремлюючи себе мовою тіла від носіїв незіпсованої мови, що офіціантка відразу починала привітно виляти кульковою ручкою. І деякі багаті євреї з богеми теж уміли замовити собі що-небудь смачненьке, на їхніх паличках шашлику не було шматків з неїстівного жиру, а на моїх вони були. І штука не просто в тому, що офіціантка вірила в грузино-єврейські чайові. Вона вірила в мовний натиск, у поставлений голос. А росіянин, якщо він був сторонній, у відрядженні чи просто з фарбованою коханкою, ніяк не міг словесно пробитися до офіціантки, навіть якщо був при грошах. Він борсався в пасивних словах. Тому росіянин їв гівно.

Дехто вважає, що російська мова засмічена великою кількістю мерзенних слів. До них належить мат. Крім того, пострадянська мова. Але радянська мова — це все одно, що носити синьо-червону міліцейську форму з кашкетом: тисне, теліпається, тісно, муляє.

Натягни на будь-якого росіянина міліцейський кашкет — він виявиться сильнішим за росіянина. Так було. Усі мали вигляд міліціонерів. Я майже не знав винятків.

Я люблю мат за його магнетизм. Але мені подобається тонке переродження звичаїв, ніжний коректив у взаєминах, коли «блядь» тихо переплавляється на «блін». Я люблю мовну «чуму», тютюнову суміш різних фень. Коли скінчилися жарти, висохли як поняття, бо жартами стало неможливо облагородити дійсність, тоді слово здалося — почалися приколи. Я фільтрую базар, я шикую людей, чумарю дітей — саме так, у мене все гамузом, незважаючи на те, що все так занедбано.

За радянських часів машини їздили ночами з підфарниками. Підфарники — це скромно. Коли комунізм закінчився, самохіть перейшли на ближнє світло. Цим заявили про себе. Активно. Так само й пострадянська мова. Запалили ближнє світло. А дехто став їздити з дальнім.

Але ті, що стали їздити з дальнім, так швидко поїхали, що половина з них опинилася в Москва-ріці. їх там постійно виловлювали. І тому мова вибрала все-таки ближнє світло.

Воно освітлює те, що є: жіночі ноги, сміттєві баки, тугу за надією, всілякий мотлох. Підфарники освітлювали тільки самих себе. А ближнє світло — це вже світло.

Вражаюче почуття часткової правоти всіх. Правильно зробив Грозний, що образився на Курбського. Правильно зробив Микола, що образився на декабристів. Правильно зробив Курбський, що не стерпів російського ренесансу. Правильно робить обиватель, що не вірить нікому. Правда за кабацьким Єсеніним. Правда за світом мистецтв, який відвертається від смердючої Росії. Мають рацію ті, що хочуть імітувати Захід, вдихнути в Росію його енергію. І ні за ким немає правди.

— А вам усе-таки несила замиритися з державою, знайти в ній що-небудь «миле»? — запитав мене Сашко.

Сумнівність спроби, кваліфікованої як зрадництво, мракобісся чи втома. «Миле» не існує, «милого» немає. Відчайдушне пробудження до вічних цінностей серед лайна. Хамська зверхність вічно заклопотаної собою влади, яка не має часу порозумітися з людьми. Нові образи. Сила російської інтелігенції — позаурядове мислення. Воно ж — вічна слабкість. Нескінченний лист Бєлінського до Гоголя.

Тепер, дивлячись на те, що трапилося, мені здається, що це відбулося не зі мною. У Росії бути песимістом — як відстрілятися. Нічого не прийняти, нікого не визнати. Стоїш — попльовуєш. Якщо буде краще, ніж ти сказав, — забудуть. Якщо гірше, притягнуть до відповідальності: «Ти обіцяв!»

Рідкісні випадки шляхетного служіння вітчизні, яких ніколи не визнають підозріливі сучасники. Невіра у власність, нажиту нечесно. Сверблячка переділу. Гіркота в роті — головний присмак батьківщини. Нездатність змусити країну працювати на себе. Нездатність перебороти споконвічну відчуженість держави від людини. Нескінченне рюмсання. Дисидентське словоблуддя. Мартиролог. Нескінченна підлість російського життя. Коли життя йде всупереч життю. Піднесення розпачу на щабель героїзму й останньої національної істини. Розчарування диктує огиду до країни.

— Дух Лєрмонтова, — узагальнив Сашко.

Ми не могли з ним наговоритися. Ми говорили й узагальнювали. Цілими ночами. Наші слова зливалися в екстазі.

Пробудження кондової Росії. Вона висуває ідею зрадництва, спокуси країни Заходом, євреями, грамотіями. Усе забувається. І повторюється. Довга ніч політичних дебатів, яких позаочі вистачає на ціле покоління.

У чому диво Росії? У російській патології є додатковий вимір життя. Оце головна цінність. Так, але хто належить цьому виміру? Низи безвідповідальні, противні. Інтелігенція як стан істерична. Нікого немає, але є люди.

— Вони відкриваються і зникають, — припустив Сашко.

Кажуть, стосунки між людьми в Росії унікальні. Розмова, справді, може зайти далеко. Глибоко. У додатковому вимірі між мною та Сашком проскакує іскра. Нас осяює, і тоді нам здається, але того, що нам здається, ніколи не буде. Однак на секунду, коли в темряві нас осяює, це «здається» наповнюється очисною енергією. Вона приводить випадкову розмову до стану екзистенційного оголення.

ДОБРИДЕНЬ!

— Добридень! Чому не вітаєтесь?

— Та не хочеться!

— Чого це?

— Ну, якщо вітатися, то потім, за великим рахунком, треба прощатися. Це мені не подобається.

— Ви — Сірий?

— Ну!

Про росіян написано багато, як ні про кого. Але росіяни не читають учених писань. їх оспівують або паплюжать, а росіяни не читають. Нічого не доходить. Раніше все спихали на залізну завісу. Виявилося — гірше.

Ми летимо із Сашком на колоквіум у Бухарест. Бухарест не приймає. Сідаємо в Софії. В аеропорту розпочинаємо ранкову пиятику. Заливаємося горілкою. Сашко хоче додому. Соває мені гроші.

— Посади в машину. Мене — у Чертанове!

— Тут немає Чертанового. Це Софія.

— Хочу в Чертанове!

Він вибігає на площу. Сідає в таксі. Таксист відвозить його в Чертанове. Я — сам. Приходжу в Румунії на колоквіум, стою, п’ю вино й викликаю зацікавленість.

— Он росіянин стоїть.

Французи, німці, поляки стоять — і нічого. А росіянин став — одразу цікаво. Росіянин обов’язково чим-небудь вирізниться. Запізниться. Або забуде що-небудь. Або загубить. Чи бовкне дурницю. Або блисне розумом. Або кого-небудь візьме й виїбе. Або наригає на підлогу.

І я, загадковий росіянин, знаю: мене не можна розгадати. Я не піддаюся аналізу. Аналізу піддаються розумні істоти. Я сам не знаю, якого коника викину, керуючись неінтелігентними міркуваннями. Можу кинутись у вогонь і врятувати дитину. А можу пройти мимо. Нехай горить! Нехай все горить! Я, моральний дальтонік, не бачу різниці між «так» і «ні». Мені кажуть, що я — цинік. Але це вже звання. А я — без звання. Може, я безсовісний? А це — як повернеться. Я люблю глумитися, знущатися з людей. Та коли що — я допоможу. Я хочу, щоб поважали мій настрій. У мене, можливо, туга на душі. Туга — це змова «усіх» проти мене.

Можна домовитися з черепахою, але спробуй домовся з її панциром. Те ж саме й Росія. Росія радикальніша за росіян. Творіння сильніше за творців. З росіянами якось ще можна мати справу; з Росією ніколи не домовишся.

Занадто багато гівна в неї злито.

Розуміючи, що відбувається щось не те, але сказати не вміючи, росіяни придумали собі вигадану батьківщину й повірили в неї. Одні називають її так, інші — інакше.

Треба відокремити росіян від Росії. Росія гівнистіша за росіян.

Де шукати Сірого? Навіщо шукати? Якщо не знайти тепер Сірого, Росія втратить своє обличчя. Можливості Росії лежать в уяві російської людини.

Російський суд страшніший за Страшний Суд.

Ніяк не виходить побачити себе такими, якими ми є насправді. Щось заважає. Чи не тому росіяни — не Монтені, тобто не здатні до самопізнання, звідки й біда?

Завбачливо заблокована система.

Якщо її зламати, то вийде, що національна ідея росіян — нікчемність. Немає ніякої іншої ідеї, яку росіяни проводили в життя послідовніше. У всьому вони непослідовні, у нікчемності — непохитні.

На такій ідеї каші не звариш. І не треба. Національна ідея в тому й полягає, щоб не варити кашу. Хто береться варити кашу — той не росіянин. Нікчемність — нульовий ступінь творення, невміння завершити будь-яку справу. Літаки падають, автомобілі глухнуть. Нікчемність — пустоцвітна духовність, близькість до релігійної свідомості, але з протилежного боку. Крайнощі люди схильні плутати. Звідси вічне непорозуміння з богоносцем. Росія — негативна теологія. Був час, коли письменники намацали прошарок зайвих людей. Але справа не обмежується ледачими розумниками. Бізнесмени Росії — теж зайві люди. Вони не потрібні. Не потрібні пенсіонери. І самі письменники — зайві люди. Селяни теж не потрібні. Навіщо орати вічну мерзлоту? Робітники абсолютно зайві. До влади йдуть лише зайві люди. Діти — неходовий товар.

Кожен у Росії — зайвий. Однак із соціального ряду, де це звучить підозріло, зайву людину достатньо перевести в метафізичну, щоб нікчемність перетворилася на чесноту й усе стало на своє місце. Виникнуть метафізичні селяни, їм подадуть руку метафізичні робітники, вони разом стануть на п’єдестал.

А якби Наполеон завоював Росію, як про це мріяв Смердяков? Все одно нічого б не змінилося. Звідси такий розквіт мистецтв і літератури перед революцією. Грандіозні збори зайвих людей. Росія всіх позбавляє сала, залишає сам на сам із буттям, без посередників.

Не даремно росіяни змішалися з татарами, і тепер незрозуміло, чи то була Куликовська битва, чи просто громадянська війна. А якби росіянам насправді не сподобалася Візантія, можна було б, як на те пішло, перефарбуватися в католицтво. Запросили чи не запросили слов’яни варягів княжити — незначна суперечка, а те, що могли запросити (теж мені, знайшли кого: північних дикунів!), не впоравшись із собою, це точно.

Як важливо вміти не справлятися із собою, не бути жандармерією власної особистості! Усі із собою справляються, причісують інстинкти, стрижуть нігті, читають газети, а ми не справляємося. Ні з собою, ні один з одним. Ми вище за це.

Проте й інші теж із нами не справляються. Варяги не впоралися. Царі дали маху. Навіть Петро Перший не впорався. Бороди голив, стрільцям голови рубав, хуй у царя стояв, нічого не вийшло.

Росію час, нарешті, колонізувати. Як Африку. Колонізація Африці допомогла. Проклали дороги, стовпчики уздовж них поставили, червоно-білі, як у Франції. Навчилися казати «дякую» і «будь ласка». Завезли в крамниці нормандські сири. Не все, звичайно, вийшло, не всі полюбили сири, животіють, як і раніше, гаснички світять, але щось усе-таки вдалося.

Попросити, щоб росіян колонізували. Без усяких потурань. Кого попросити? Тільки не німців. У тих нерви слабкі. Можуть росіян перебити. Вигідніше всією Росією попроситися до Японії новим островом. Або, за прикладом Аляски, відійти на торгах за сім мільйонів. І росіяни навчаться їсти нормандські сири, запивати їх бургундським вином. Зміняться нечувано. Але самобутність залишиться. Як у африканців. Ті все одно їдять руками. Вірять у своїх, не французьких богів. Носять божественний одяг бубу з королівською гідністю. Чим Росія гірша за Африку? А якщо гірша, якщо у нас немає бубу, немає хисту гідно носити одяг, немає гнучкості в пальцях і танцях, що тоді?

Росія не забувається. Усе в ній погано, але не просто погано, а найкращим чином погано. Російська еміграція, навіть найосвіченіша, не вростає в іншу реальність. Поляк виїде в Німеччину — не загубиться, мову вивчить, погладшає, вуса стовбурчаться. Ми ж не складаємося в чужій скриньці. Нам треба відрізати хвоста. Ми — хвостаті.

Полонені німці, й ті з якимось змішаним почуттям згадували Росію. Обрусіли фріци. Їм теж привиділися хвости.

Російська еміграція — переродження, як заміна підлоги. Не хочу бути цяця-хлопчиком! Хочу знову бути бабою! Усі скаржаться. Ностальгія душить до сліз. Назад, у баби. Але страх як бояться своєї батьківщини.

Росіяни за кордоном — уже в другому поколінні — кастрати. На вигляд пики ще начебто й ті, але начинка інша, не наська. Розкладається все-таки російська порода поза Росією.

Росіяни неестетичні. Неохайні. Із плямами. На штанях плями. На сраці теж плями, якщо не прищі й пухирці. Плямисті гади. Погано пахнуть.

Праця в Росії гаситься із двох боків. З боку бажання і — результату. Я хотів підправити кожну огорожу, вирівняти стовпи, але зрозумів: роблю не те. Зроблене не стоїть, воно тому й робиться погано, що все одно впаде. З іншого боку, тому й не стоїть, що робиться погано. У Росії не треба нічого самому робити. Воно якось саме по собі зробиться.

Мене завжди дивувало, що люди на Заході так швидко стомлюються. Кажуть — багато працюють, але це небагато. Вони — які завгодно, тільки не жилаві. А от росіянин — жилавий. Роздягнути його — він складається із самих жил. Росіянин рідко скаржиться на втому. Я, наприклад, соромлюся, коли стомлююся.

Сашко показав мені карту, і ми зажурилися. Росія лежала на карті великою розтягнутою гармошкою, покинутою після пиятики. Довга батьківщина, за сто років не об’їдеш, і ми поїхали у Вишній Волочок на міжміському автобусі. Раптом повалив лапатий сніг. Вийшли на автостанції, поїли чебуреків, пішли по коліна в снігу до вбиральні.

Громадські нужники в Росії — це більше, ніж тракт по вітчизняній історії. Це собори. З банями не вгору, а вниз. їх би показувати туристам, як Грановиту палату, з належною самоповагою. Росія дядечко-прорубай-вікно-лібералів уже не перше сторіччя соромиться своїх нужників — вважає своїм слабким місцем. Однак громадське життя людей найкраще визначається справжньою, а не по-католицькому святенницькою громадськістю вбиральні. Наші місця соціальних зібрань за натуральною потребою, що зв’язують людину з природою, не знищила історична дестабілізація як наслідок зниження пасіонарної напруги етнічної системи.

Вбиральні відстояли свою самобутність, незважаючи на отих дядечків-прорубай-вікно-егоїстів, які не здатні до самопожертви заради безкорисливого патріотизму. Вбиральні врятувала тверда позиція неприйняття іноплемінних впливів. Нам є чим пишатися. Ми перебороли умовності. Ми вийшли у відкритий туалетний космос. Ми всі — космонавти громадського поштовху. Я повісив би перед входом до кожної громадської вбиральні андріївський прапор. Нехай майорить. А на стіні — ікони й портрет президента. Я бачив багато чудових убиралень, вони всі хоч так, а хоч так не діють, нишком розвінчують філософську суєту Заходу, але ніде більше не бачив такого візантійського дива, як у Вишньому Волочку. Там перегородка між жіночим і чоловічим відділеннями проходить не низом, а горою, від стелі. Голів не видно, а все решта — як на вітрині. Сидять жінки різного віку рядочком і, безголові, із великою пасіонарністю сцють-серуть у дірки. Труси, анатомія, пердіння і ток-шоу. Хто курить, хто газету читає, хто перемовляється про насущне, а той просто пасіонарно тужиться, забувши про все на світі. Еротичний театр, сиди скільки хочеш, але смороду, звичайно, багато. Ми звідти вийшли і вирішили далі не їхати. Навіщо? І так на батьківщині все вкрай пасіонарно.

Ілліч знав, що робити. Потрібна змова проти населення. У Росії треба все переробляти конспіративно. Тільки насильство здатне привести країну до тями. З населенням не цяцькатися. Якщо вбити половину (не шкода — народу багато), друга буде покірніша. Бо населення несвідоме. Нікчемність не в’яжеться з демократією. Росіян треба «шикувати».

Консерватори думають, що росіяни ні на кого не схожі, і тільки сильна держава здатна їх приборкати. Що жорстокіша держава, то краще. На мій погляд, консерватори знають таємницю російського життя. Росіян треба тримати в кулаку, у вічному страху, тиснути, не давати розпружитися. Тоді вони складаються в народ і сяк-так виживають. Консерватори завжди закликали підморозити Росію. Росіян треба шмагати. Особливо хлопців і дівчат. Приємно шмагати молоденькі дупки. У Росії треба влаштовувати публічні страти. Показувати їх по телевізору. Росіяни люблять час від часу подивитися на повішених. На трупи. Росіян це розбурхує.

У росіян немає життєвих принципів. Вони не вміють постояти за себе. Вони взагалі нічого не вміють. Вони нічого не мають. Їх можна обдурити. Росіянин — дуже підозріливий. Росіянин — понурий. Але він не знає свого щастя. Він будь-яку перемогу перетворить на поразку. Засере перемогу. Не скористається нею. Зате всяку поразку перетворить на катастрофу.

У росіянина щодня — апокаліпсис. Він до цього звик. Він вважає себе глибшим за інших, але філософія в Росії не прийнялася. Куди кликати непутящих людей? Якщо безпутність — духовність, то ми духовні. Нам, за великим рахунком, нічого не треба. Тільки відчепіться. Росіянин неосудний, непрогнозований. Ніколи не зрозуміло, що він зрозумів і що не зрозумів. Із простим росіянином треба говорити дуже спрощено. Це не хвороба, а історичний стан.

Росію можна обдурити, а коли вона про це здогадається, буде пізно. Уже під ковпаком. Росію треба тримати під ковпаком. Нехай мріє придушеною. Народ знає, чого він хоче, але це соціально не виходить. Він хоче нічого не робити й усе мати. Росіяни — справжнісінькі паразити.

Коли росіянин усе має і нічого не робить (росіянин — історичний поміщик), він і тоді незадоволений і стає самодуром. Самодур — російська межа людських бажань, те саме, що в армії — генералісимус.

Кожен росіянин-начальник — самодур. Тільки одні мляві самодури, а інші — з невгамовною фантазією. Невідомо, яку штуку викинуть наступної хвилини. Начальники схильні, здавалося б, до безглуздих дій, але в них завжди своя логіка — хамство. Начальник принципово не поважає того, хто слабший. За винятком кількох друзів юності, яких теж може скривдити, бо самодур любить принижувати всіх, хто біля нього. Російський начальник страх як любить тикати тим, хто звертається до нього на «ви». Він страх як любить свою безкарність.

Іноді самодур кається, щоб потім жити з іще більшим задоволенням. Самодурство настояне на національному садизмі.

Що найскладніше в Росії — це розібратися з мораллю. Всі інтелектуальні сили країни кинулися виправдовувати добро, але безрезультатно. У принципі, росіянин — прихильник моральності. Але тільки в принципі. Насправді росіянин — глибоко аморальна істота. Він вважає, що сам є добрим і що взагалі треба бути добрим. Мораль не має для росіянина серйозних підстав. Вона рухлива й пристосовується до обставин.

Хабарник, конокрад, росіянин створює ситуативну мораль — під себе.

Мене притягувала до себе Росія. Вона так сильно (сука!) тягла мене до себе, що знайомі дівчата казали мені:

— У тебе до Росії патологічне почуття.

Можливо, вони ревнували.

Або — або. Або будемо придатками, або державою. Нарощуємо м’язи, перед нами тремтять, і тоді віхтям давимо шкідників.

Завдяки своєму французькому дитинству я ніколи не був послідовним західником. Мене з дивним відчуттям збоченства хвилювали слов’янофіли. З їхньою самобутністю. Але вони нічого путнього про самобутність не сказали. Загрузли у Візантії.

Вестернізація — менш кривавий шлях, але вона вихолостить росіян. Цього ніхто не заперечує. Тільки одним такого не хочеться, інші — бояться. Треба свідомо йти на кастрацію російського елементу. Народ ласий до дешевої демагогії. Не треба вигадувати нічого особливого. Треба обманювати нахабними засобами.

Самодержавство — «наш» шлях — зберігає російськість, але важко буде в кого-небудь попросити наборг. Це спочатку. А потім ті самі дадуть. Знову відкриють посольства. Росія знову буде модною країною. Бо їм стане страшно. Адже за десять років росіяни проведуть колективізацію та індустріалізацію. Напишуть патріотичні пісні. Росіянам не треба давати занадто багато освіти. Достатньо церковно-парафіяльних шкіл. Не треба випускати за кордон. Наволоч повинна сидіти вдома. Тоді з’являться нові Бєлінські. Романтичне підпілля. Натуральна школа. Оживе інтелігенція. Все запрацює. Порожні крамниці — повні холодильники. Розпочнеться прекрасне життя.

Російські жінки ще вчора носили малинові панталони, а мужики ходили в чорних, до колін, трусах «динамо». При цьому народжувалися діти. При цьому росіяни створили водневу бомбу.

Деякі росіяни перехвалили Сахарова. Він був спершу патріотом і підірвав водневу бомбу. Але потім він усе це робив даремно.

Спочатку я не здогадувався про існування Сірого. Довго жив без нього. Сірого я вперше став відчувати через мову. Російська мова — царство Сірого.

Чуже тіло для росіянина не має поліцейської заборони. Російська людина — кострубата людина. Штовхається, пхається, може навіть укусити. Чуже тіло можна використати як аргумент. Його корисно зламати.

Щоб зрозуміти Росію, треба розслабитися. Зняти штани. Зодягти теплий халат. Лягти на диван. Заснути.

Я йшов по дорозі. Іноді мене охоплював розпач. Волошки. За великим рахунком, я сам — це ми. «Ми» і є російська душа. Я теж схильний до безчестя. Зустріч із Сірим. Нарешті ми з ним зустрілися. Я і Сірий.

Протигаз — і вперед. Росіяни не терплять доброго ставлення до себе. Від доброго ставлення вони розкладаються, як ковбаса на сонці. Все життя шкодять самі собі. Не піклуються про здоров’я, розвалюють сім’ї. Вони живуть у негожих умовах і приживаються. Важко собі уявити, чого тільки не витерплять росіяни. У них можна все відібрати. Вони невибагливі. їх можна примусити вмитися піском. Проте росіяни страшенно заздрісні. Якщо одних перед смертю катуватимуть, мучитимуть, а інших просто засудять до розстрілу, то перші кричатимуть з обуренням, що другим поталанило.

І їхня буде правда.

Толстой, описуючи солдатів, казав, що головний російський тип — покірна людина. Я думаю, що росіянин — це той, до кого не прилипає виховання. Він лише вдає, що вихований. Про виховання в Росії ніхто не дбає. Є тільки один тип росіян — невиховані люди. Селяни, робітники, інтелігенція, урядовці — всі невиховані. А елегантний росіянин — взагалі анекдот.

— Сашко! — сказав я переконливо. — Його ж немає.

— Як немає? — вражено спитав Сашко. — Хочете побитися об заклад? Він командує парадом.

— Нехай так. Але треба вистрибнути із себе, щоб добратися до нього.

— Звернімося до книжок. Не може бути, щоб усе написане про росіян було неправдою.

— Із книжок ми його не зцідимо, — засумнівався я. — За винятком кількох рядків Ссеніна.

— З Єсеніним не помилилися, — пильно подивився на мене Сашко.

— Наляжемо на кабаки? Шукати його серед бомжів, сторожів — життя не вистачить.

— Почнемо з кабаків, — погодився Сашко. — Все оплачується.

Російська людина здогадлива. Я здогадався про існування Сірого.

Більшість розумних росіян врешті-решт розчаровуються в росіянах. Але спершу думають про святих затворників, вологодських скромниць, нестеровську Русь. У росіян є уява. Вони вміють розповідати. Російський світ складається зі слів. Він словесний. Забрати слова — нічого не залишиться.

Жодного сонячного дня.

Кращі давно повбивані. Потім перебили більш-менш пристойних. Потім перебили врівноважену сволоту.

Прикмети — наше єдине бомбосховище. Російське життя — крихке дзеркало, страх повернутися. Ми намацуємо знайому систему світового фаталізму. Передаємо куті меду. І стаємо унікальними.

Не можу зрозуміти тих письменників, які виїхали. Росія — рай для письменників. Але я ніяк не зрозумію читачів, які тут залишилися. Росія — пекло для читачів.

Росіян багато, і вони страшні. Це весело. Урізноманітнює світ. Гітлер хотів перетворити росіян на тварин. І що б вийшло? Світ би зав’янув. А так світ рухається своїм острахом, тривогою, занепокоєнням. Хвилюються, покидьки! Добре. Блок це зрозумів. Зрадів, що зрозумів. І написав. Щоправда, потім, на диво, швидко помер.

Спершу Сашко розвеселився. Підкотив до бару, сказав, щоб дали випити. Схопив за руку стриптизерку. Нас чемно провели до кімнати, де всі один одному робили міньєт. Дівки накинулися на нас із відкритими ротами. Але Сашко раптом наїжачився, від міньєту відмовився, у казино не пішов, замислився.

— Перетворили Москву на Амстердам, — пробурчав він.

— То й слава Богу!

— Молодим скоро підріжуть крила. Покудахкають. Одні розбіжаться, інші вгамуються. Кожне покоління росіян треба палити на вогнищі.

— Сашко, що ви верзете! Ви п’яні? — здивувався я. — Ми ж прийшли шукати Сірого.

— Сірий не любить щедрої радості. Йому огидні бляді і йогурти. Черги за хлібом — це Росія. Звідки ви знаєте його ім’я?

Ми пішли із закладеними вухами.

— А може, Сірий сидить за колючкою? — сказав я. — Росія — загорожа.

— Ну.

— Послухайте, — сказав я, — а ви самі часом не сиділи?

Сашко зніяковів:

— Мене оббрехали. Посидів трохи. Випустили. Хто в Росії не сидів?

У понеділок до мене приїхав заклопотаний Павло Павлович.

— Лажа, — сказав він. — За агентурними повідомленнями, ним уже займаються. У Москві крутиться парочка: він — американець, вона — француженка, молодша. Він акредитований як журналіст, і вона з тим же дахом. Не доводилося перетинатися?

— Павле Павловичу! — заблагав я. — Я не маю стосунку до іноземців ось уже десять років. Колись вони мені були потрібні.

— Коли були дисидентом?

— Вони мене прикривали. Тепер яка від них користь?

— Кредити, — сказав Сашко, який доти сидів при начальстві тихо.

— Кисло, — відповів я.

— Країна крутиться, усе змінюється, — запевнив мене Сашко.

— Ви крутитесь, і здається — всі крутяться, — сказав я. — Павле Павловичу, знаєте, як звуть нашого мужика?

— Князь темряви? — прикинув начальник.

— Сірий.

— Кличка? — запитав Павло Павлович.

— Та ви артист! — вигукнув Сашко. — Ще тиждень тому запевняли, що його немає, а тепер знаєте, як звуть.

Вигляд у нього був справді здивований. Та Павло Павлович гнув свою лінію:

— Нехай буде Сірий. Он у зоопарку і то тваринам дали клички. Правильний крок. Навіть якщо він не Сірий. Що робити з американцем?

— Як його звуть? — запитав я.

— Грегорі, — сказав Сашко.

— Грегорі Пік?

— Як актора? Кличка, — завважив Павло Павлович.

— А «Павло Павлович» не кличка? — не втримався я.

Генерал притих.

— Я знаю Грегорі, — сказав я. — Він був запеклим антирадянщиком. Зовні схожий на Байрона. І його французьку телицю знаю.

— Я в курсі, ми перевірили, — сказав Павло Павлович. — Цей ваш Байрон ненавидить усе російське.

— А чого ж ви не попросите патріотів знайти Сірого? — запитав я.

— Вони не знайдуть. їм взагалі краще його не знати. Вони візьмуть Сірого як прапор і цим прапором почнуть нас пиздить по головах.

— Припустимо, ми з Сашком його знайдемо. Що далі?

— Нехай він увійде в наше становище, — сказав Павло Павлович.

— Раніше не входив, а тепер увійде? — розсміявся я.

— Раніше ми були самі знаєте, ким, — сумно сказав Павло Павлович. — Порушували права людини. Відсікали голови. Взагалі нарубали дров. А тепер ідемо до нормальної цивілізації. У нас не все виходить, багато мерзоти, але ми стараємося щиро і в душі — демократи.

— Демократи, які в кущах шукають Сірого, щоб ублагати його ввійти в наше становище.

— Я буду з вами відвертим до кінця, — сказав Павло Павлович. — Ми встановили, що у вас мало людських якостей. Ви збиваєте людей з пантелику й одержуєте від цього задоволення. Ви не церемонитеся. Але хоча б мене не беріть за горлянку. Ми платимо вам гроші.

— Ми ловитимемо Сірого по електричках, — запропонував я. — Він випливе на нас як ревізор.

— Думаєте, він маскується під народного типа? — запитав Сашко.

— Кожний із нас може замаскуватися під народного типа, — сказав Павло Павлович. — Я сам — народний тип.

— З іншого боку, візьміть Сашка. Він же не схожий на народного типа.

— Нове покоління, — сказав Павло Павлович. — Із ним ще не все ясно. У середньому класі я б не став шукати Сірого.

— А роль міщанства в російському житті? — здивувався Сашко. — Вся російська освічена громадськість ненавиділа міщанство. Може, саме воно і є гальмом суспільства?

— Відставити, — сказав Павло Павлович. — Ми з міщанством дали маху. Правда, хтось із літераторів любив міщан, забув, хто.

— Як же ви уявляєте собі Сірого? — запитав я. — Суперлісовиком із зажуреним поглядом, як у Врубеля?

— Хіба мало нечисті на нашій землі? — закричав Павло Павлович. — От тільки незрозуміло, з чого починати. Кого й куди потрібно перепоховати, перш ніж вирівняється площина моралі.

— Усіх не перепоховаєш, — зітхнув Сашко.

— Повернімося до американця, — запропонував генерал.

— Старий! — зрадів він мені на старомодному жаргоні. — Давай побачимося!

— Візьми Сесіль, — сказав я. — Підемо до грузинського ресторану. — Я знав, що Грегорі скупий. — Запрошую.

У ресторані нас, звичайно, захотіли підслухати, але я заборонив Сашкові навіть думати про це.

— Або довіряєте мені, або до побачення, — сказав я.

— Що ж усе-таки, по-твоєму, революція 1917 року? — задумливо спитав Грегорі. — Випадковість чи закономірність?

Він писав книжку про Росію вже десять років і ніяк не міг закінчити. То влада мінялася, то — концепція.

— Випадкова закономірність, — безпомилково припустив я.

— Як-як? — він кинувся записувати у блокнот.

Ми згадали жахи дисидентства. Розчулилися. Це було тисячу років тому, коли на свята давали пайки-замовлення із синьою куркою, баклажанною ікрою й зеленим горошком, і мені стало дивно, що я жив тисячу років тому. Грегорі був тоді схожий на молодого Байрона з півметровими віями. Я працював «одним молодим письменником» як цитатник для його впливової газети, й органи не могли вичислити, хто б це міг бути.

— Та вичислили! — сказав мені Павло Павлович під час наступної зустрічі. — Вичислили, але ж не садити вас було всіх!

— Виходить, підслуховували?

— Не все, — зізнався Павло Павлович. — Апаратура підвела в найцікавішому місці.

Грегорі любив російську поезію і грузинські ресторани, але був налаштований непримиренно. Він вважав, що Росія невиправна і її ослаблення бажане для всього людства. Будь-який провал Росії в Україні, у Прибалтиці, Чечні, Іраку, де завгодно, він сприймав з полегшенням.

— Мене нудить від твоєї Америки, — щиросердо сказав я. — Пластилінова країна.

— А мене нудить від твоєї Росії, — розсердилася француженка Сесіль.

— Від твоєї Франції мене теж нудить.

— А чого ж від Франції? — не зрозумів Грегорі.

— Мертві душі! — гмикнув я.

Щоправда, коли мені різали шини чи обкрадали дачу, то здавалося, що Грегорі має рацію, і що далі, то більше. Я розумів, що коли зі мною щось трапиться, я повірю йому цілком, бо індивідуальний досвід важливіший за суспільне щастя, принаймні для мене. Але, з іншого боку, Грегорі мене дратував. Він удавав, що в країні нічого не відбувається.

— Але ж уся ваша всрана совєтологія провалилася. Ніхто ніякого дідька не зрозумів. Навіть не змогли передбачити зміни.

— Зміни! — скривився Грегорі.

— Тільки не кажи, що було краще.

— Не знаю.

— Є чимало емігрантів, які під’юджують вас, тому що їх не покликали. Писати про цю політичну метушню — сама нудьга, — сказав я.

— Для заробітку корисно.

Становище було парадоксальним. Я приймав гру з колишніми катами за гроші, а Грегорі вів чесну гру, обстоюючи свої ідеали заради заробітку. Але із Сесіль у мене були особливі взаємини, і я вирішив зустрітися з нею окремо. Мені з жінками простіше.

Якщо Росія коли-небудь кого-небудь любила, то це — Францію. Вона віддала всю свою слов’янську душу за Францію. Не запитавши дозволу, вона бігла за Францією, як дворняжка. Росія облизала кожного французького вчителя, що приїхав учити панських дітей, кожного французького кухаря. Вона любила Францію за нескінченну різницю, що була між ними, за те, чого в ній ніколи не було й не могло бути: за зніженість носових дифтонгів, виразність понять, немигдалеподібні очі, будуари, за «р», непідвладне рабській натурі.

У гонитві за Францією Росія вже нікого більше не зустріла, ні на кого не озирнулася, німці, голландці та шведи залишилися на узбіччі без належної уваги.

Коротка переджовтнева симпатія до англійців не змогла розгорнутися далі за вивчення другої мови пітерськими паненятами, а кліматичний рай Італії, помножений на музеї і простонародний тосканський характер, мав прикладне, художнє значення Півдня.

Росія не тільки розмовляла французькою мовою грамотніше, ніж російською. Вона думала французькою, жила по-французькому, пила по-французькому, складала вірші по-французькому, мріяла по-французькому. Як їбуться француженки? Кожний російський чоловік мав за щастя спати із француженкою.

Росія піднесла Францію до небаченого математичного ступеню, слово «француз» освітлювалося королівським сонцем, і французи були королями кохання, принцами дотепності, кардиналами легковажності. Усе, що в Росії самої не виходило, вона приписала до послужного списку французів. Вона склала їм біографії з оргій, сопілочок і пасторалей, вона умлівала від декольте з геометрично бездоганними кульками грудей без прищів і від гойдалок, що провістили вільні витівки.

Росія любила без розбору: якобінців і роялістів, французькі романи і французькі моди, напам’ять знала французьку історію. Вона любила Наполеона, який хотів її протаранити, і потайки мріяла віддатися йому, як послідуща блядюга, за Можаєм, на Бородінському полі, де завгодно, коли завгодно. Вона підпалила Москву, щоб йому, коханому жителеві півдня, було тепліше, але він не зрозумів цього жесту, схопив трикутну шапку й утік. Росія спіткнулася тільки раз, на Дантесі, але все одно — пробачила по-бабському. Вона любила маркіза де Кюстіна, який послав її на хуй, і Пікассо, котрий у своєму безмежному житті не знайшов часу заїхати до Москви, вона любила Париж як нескінченний Лувр і світову кав’ярню.

Якщо скласти, скільки разів російські роти вимовили слово «Париж», то час промовляння дорівнюватиме сотням російських життів. Росія їздила засмагати в Ніццу, лікуватися від сухот у Ментоні, дихати океанським повітрям у Біаріці, навчатися архітектурі в замку Луари. У неї була одна найближча подружка — Поліна Віардо. «Vive la France!» — дзвінко кричав молодий лакей Яша.

Саме Франція, а ніякий не Карл Маркс, заразила Росію соціалізмом, спантеличила Паризькою Комуною, а потім чомусь покинула на півдорозі до щасливого майбутнього. Росія поїхала емігрувати до Франції, як до себе додому, але ось тут уперше прорахувалася.

Навіть у радянському вигляді Росія летіла в той бік за інерцією. Перестали туди пускати, Росія сіла за переклади, пішла до приватних підпільних кравчинь із французькими викройками. Вона пронесла вірність французькій моді через усю радянську владу й переклала всіх французів; у кожному щось знайшла. Вона любила Едіт Піаф, Іва Монтана, чорні паризькі светри, гарсонів із ресторану, французьку компартію за те, що вона французька, устриці, цибулевий суп, клумби Люксембурзького саду, Мулен Руж, Версаль, екзистенціалізм, «кафе о ле», імпресіонізм, мадам де Сталь, Бриджит Бардо, шампанське, порцеляну, Селіна, Пруста, Мольєра, квартал Маре, деконструктивізм, Ейфелеву вежу, Мопассана й Рабле. Вона оббризкала всі свої пахви французькими парфумами.

Поверховому погляду завжди здавалося, що Росія наслідує Францію, доношуючи після неї сукні. Насправді Росія вигадала Францію, щоб не збожеволіти. Сила її любові до Франції дорівнювала безглуздості її життя. Росія стала губкою, щоб усмоктати в себе Францію цілком і повністю, від усього серця. Вона розуміла Флобера краще за французів, вона плакала від свого розуміння. Вона ображалася: любов не була взаємною; повставала проти своєї любові, мучилася, зарікалася розмовляти французькою мовою, гірко глузувала із себе, знущалася зі свого прононсу, не спала ночами, вона пригадала Франції її дріб’язковість, скнарість, але все одно любила безмежно, віддано, як ніколи.

Від цього нічого не залишилося, крім радіо «Ностальжі».

Зникнення Франції з російського поля зору відбулося на моїх очах. Париж не побляк — його не стало. На його місці — туристичні картонки. Любов не перейшла на інші країни. Америку до уваги тут не беремо. Росія розучилася любити. Тоді вона обернулася до себе й почала сама себе пестити, як бабуся, на місце дзеркала повісила Глазунова й Шилова, увімкнула на всю котушку Висоцького.

Дрочися, батьківщино. Це теж діло.

Сесіль трахалася всім тілом, вперто, бурхливо, люто, ніби чистила зуби, але було щось механічне в коливанні її французьких цицьок. Вона зізналася мені в ліжку, що Грегорі стомив її русофобством і зовсім не трахає. Сесіль знала російський срібний вік і належала до тих, хто постраждав від радянської влади. Її разом із подружкою Клер послали з Парижа стажуватися в Москву. Одна вибрала Чехова, друга — Андрія Бєлого. По суті, їм було однаково. Що Чехов, що Андрій Бєлий, але вони вибрали так, як вибрали. Клер прийшла у МХАТ, і її стали шалено любити як француженку, гардеробниці торкалися її рук, щоб зрозуміти, що таке французька шкіра. Клер швидко стала музою істеблішменту й поверталася в гуртожиток на чорних «волгах» з начальством і на білих — з багатою богемою.

Сесіль — переконавшись у напівзабороненості Бєлого — прибилася до дисидентів. Ті теж торкалися її рук, цікавилися шкірою, все пояснили, і дві француженки, живучи в одній кімнаті, наїжачилися взаємною недовірою, перейнялися прихованою ворожістю, поки одного разу не побилися до крові, кидаючись книжками, ревучи, дряпаючись і мерзенно кусаючись, чи то через історичне значення «Архіпелагу ГУЛАГу», чи то з приводу бульдозерної виставки. У кожному разі в Сесіль залишився пам’ятний шрам на лівій брові.

Сесіль стала привозити самвидав і «Русскую мисль», завела знайомство з підпільними фондами, подвійними французькими дипломатами. Її схопили в темному під’їзді на Цвітному бульварі, коли вона передавала гроші, загорнуті в газету. Не церемонячись, роздягли, посадили на гінекологічне крісло, потримали й вислали. Клер вийшла заміж за радянського режисера, але розчарувалася й поїхала до Парижа назовсім. Вислана Сесіль повернулася в перебудовну Москву разом із Грегорі.

— Моя ганьба перетворилася на пристрасть, — схвильовано облизуючись, зізналася вона. — Гінекологічне крісло стало найсильнішим еротичним переживанням мого життя.

Сотий раз, розчервонівшись, вона заходилася мені показувати, як її розкарячили.

— Засунь мені руку! Глибше!

— Є такий мужик, на ім’я Сірий, — сказав я після того, як вийняв руку.

— Грегорі шукає якогось Сірого, — кивнула вона. — Ми ганяємося за ним по всій країні.

Ковбойський присмак західного Підмосков’я. Я люблю старі довоєнні дачі. Дерев’яні запахи. Зарослі назавжди ділянки. Бузок. Стежки в саду. На дачі мені сняться чудові сни. Цього разу ми зустрілися вчотирьох.

— Я накрила стіл у саду, — сказала Сесіль, відчиняючи ворота.

— Я голодний, як вовк, — усміхнувся Сашко.

Сашко надзвичайно сподобався Грегорі.

— Чесний хлопець, молодець, — сказав він мені, коли, славно і весело пообідавши, ми пили чай з полуничним варенням. — Не те що його цинічне покоління.

— Ходімо до річки подивимося на захід сонця, — запропонувала Сесіль.

Ми вийшли на крутий берег Москва-ріки. Стовбури сосен просвічувалися наскрізь. Сашко від захвату пройшовся на руках метрів двісті.

— Грегорі, — тихо сказав я, — ти знаєш, у цій країні є чортовиння. Про це писав твій улюблений письменник.

— Це було політичне маскування.

— Не знаю. Це твій улюблений письменник.

— Я ненавиджу все це. Від соборності до чортовиння.

— На Міссісіпі також вірять у привидів.

— Америка — це не тільки Міссісіпі.

— А Росія — це тільки казка.

— Йес! — крикнув Сашко, спітнілий від ходіння на руках.

— Я пішов проти своїх принципів, — сказав Грегорі. — Заглибився тут у метафізику. Можливо, у цій країні є не тільки спостерігач, а й метафізичний діяч. Його звуть Сірий.

— Детальніше, починаючи з цього місця, — попросив Сашко.

Грегорі поправив окуляри.

— Це так, домисли питущого американця, — сказав він.

Грегорі хоча й не любив Росію, перейняв від неї звичку випивати. Це, мабуть, позначилося на потенції. А, можливо, вік. Мені стало трохи сумно від швидкоплинності життя.

— Давай шукати разом, — запропонував я.

— Якщо Сірий знайдеться, це буде вже не Росія. Тут нічого не можна знайти.

Сесіль умить роздяглася й із шумом кинулася в річку.

— А раптом знайдеться? — запитав Сашко.

— Хлопці! — крикнула Сесіль із середини річки. — Теплюща вода!

— Мені соромно за мою російську постановку питання, — сказав Грегорі. — Росія мене приголомшує. Якщо Сірий є, то виходить, мав рацію Достоєвський, коли казав про російського бога. Але якщо він казав правду, то як я можу захищати цінності західного світу? Уяви собі, я про це напишу. Не надрукують.

— А ти кажеш, в Америці немає цензури, — сказав я.

— Її немає, — Грегорі випнув груди колесом, — і ти помилявся на конференції в Хайдельбергу, коли сказав про неї.

— Я відчув її на собі!

Ми тоді в Хайдельбергу посварилися й більше не бачилися до грузинського ресторану.

— Грегорі, звичайно, розумник, але ми й самі не з лопуцька, — сказав Сашко. — Я знайшов дивовижне місце. Фекальну станцію. Там є один дуже підозрілий мужик.

— Фекальна станція! — вибухнув я. — Мало тобі Вишнього Волочка?

— Не я цю країну вигадав. Хіба я винен, що Росія зав’язана на гівні?

— Нізащо не поїду!

Був понеділок. Фекальна станція не працювала.

— Це ж треба, — сказав я. — Директор є, фекалії є, а станція не працює.

У понеділок працівники фекальної станції похмелялися. У вівторок вони намагалися увімкнути генератор, але кнопки не слухалися. Станція то перетравлювала фекалії, то відмикалася й затоварювалася.

— Де підозрілий? — запитав я.

— А ви придивіться.

У середу ввімкнувся генератор, і фекалії перероблялися. Вони перероблялися весь четвер. Фекальна обробка досягла апогею. Працівники були азартні і всі, як один, на вигляд підозрілі, серед них і директор. Вранці у п’ятницю фекалії теж перероблялися, але в другій половині дня вони вже перероблялися слабкіше й слабкіше, а до вечора все затихло — працівники сходили в магазин, а директор взагалі покинув свій пост.

— Хто у вас викликає найбільшу підозру? — запитав Сашко. — По-моєму, директор.

— А по-моєму, ви, — пожартував я.

— Дурний жарт, — образився Сашко.

У суботу народ на станції не працював, хоча в принципі вона працювала без вихідних. У неділю станція та обслуговуючий персонал були мертві.

Сашко, застебнутий на чотири ґудзики, довіз мене від фекальної станції додому.

— Не вішайте носа, — сказав він. — Знайдемо Сірого в іншому місці.

— Де?

Сашко дістав із кишені два авіаквитки компанії «Дельта».

— Взавтра летимо в Сан-Франциско.

— Навіщо?

— А раптом він там?

Після фекальної станції сан-франциський «Хілтон» нам сподобався. У барі на першому поверсі ми залилися по зав’язку коктейлем «Маргарита», пішли гуляти по Маркет-стріт і кричали:

— Ну, хто тут Сірий? Виходь!

У вікнах розвівалися підерастські веселкові прапори. Ніхто не вийшов. Але нас підібрали на день народження Великої Зайчихи із Сан-Франциско. Збіговисько більше як ста чоловік. Вони кружляли кімнатами апельсиново-блакитних кольорів із пластмасовими стаканчиками, вимазані кетчупом і майонезом. Розмова точилася про західно-африканську музику й підводний кліп з умисно вповільненою участю Великої Зайчихи. Найбільша Зайчиха в чорній майці, чорних джинсах, з відкритим пупком танцювала перед яскраво палаючим каміном.

Повернувшись до готелю, ми із Сашком залізли в джакузі, стрибали, бризкалися, співали, цинічно обговорювали достоїнства Великої Зайчихи й заснули в одному ліжку, обнявшись, як дві довгі зелені редьки, але вранці, зніяковілі, ми знову були на «ви».

Вакханалія анекдотів, національних образів, частівок, прислів’їв, невідспіваних мерців повинна була зрештою вибухнути, втілившись у звірячу силу. Я знайшов Сірого на стику чефіру й інтернету. Я не те щоб вичислив його, я виносив Сірого, відкривши через запуск мишей під оклади ікон. У нього була селективна пам’ять. Щось він начисто не хотів пам’ятати; заслінка стояла на його шляху.

— Чого прийшов? — запитав він.

— Узяв і прийшов.

— Мені в тобі ось що подобається. Ти відв’язний. Тобі нічого не треба.

— З чого ти взяв?

— У тебе хуй не печеться за Росію.

— Гаразд, — по-доброму сказав я. — Годі мірятися хуями.

Деякі російські богоборці висувають претензії до Бога, вважають, що Бог несправедливий — убиває мільйони невинних людей, забирає у батьків малолітніх діток, погоджується на війни, теракти, нещасні випадки. Але в Бога є воїнство душ, це його діти, хороші й не дуже, у нього щодо них свої плани і розрахунки. А тіло — мішок кісток і виробник нових мішків, випадковий притулок, виправна колонія душі. Тіло Бог не бере до уваги. Тому воно таке діряве, нетривке. За тілом треба стежити самим.

Країні з низькою якістю життя личить спрощення. Зате російська природа дуже вразлива. Потрібен поетичний рядок, щоб її втішити. У російських дівчат багато чого гарного. Світлого. Але є вада, з якою нічого не вдієш. У російських дівчат плебейські очі.

— Наречена — перехідний вимпел, — завважив Сірий. — Учора — твоя. Сьогодні — моя.

Розумна й вошива. Наречена із зубами. Такою вона мені дісталася. Вошива розумниця. Зі страшним дитячим личком.

Росіянин продасть душу за дотепний анекдот. Він — бродяча колекція анекдотів. Завжди настає такий момент, коли час розповідати анекдоти. Після четвертої перед п’ятою. Анекдоти діляться на підвиди. Є непристойні. Є паскудні. Про їжаків. Майже всі анекдоти — смішні.

— Росіянин живе всередині анекдоту, — казав Сірий. — Плазує по його внутрішній слизькій поверхні. Ти начитався всяких Бердяєвих, усяких маркізів, блядь, де Кюстінів і думаєш — банку відкриєш. Француз — відкрита банка, а росіянин — це коли вона спухла й усередині бродить від томатного соусу. Ти ось подай мені будь-який інший народ, що так соком гнилим заплив. А ти кажеш — іноземці.

Я замислився над його словами.

Росія — мати анекдотів. Ми створили державу-анекдот. Коли золочений пафос облазить, залишається самий анекдот. Що означає жити в анекдоті? Анекдот — російський жанр, невидані твори. Недрукованість російського анекдоту походить від його споконвічної непристойності, яка, своєю чергою, відображає споконвічну непристойність російського життя. У Росії все непристойно. Непристойне народження. Непристойна смерть. Непристойна влада. Непристойний народ.

Зробити щось непристойне — вища пристойність. Все інше в системі російського світу не береться до уваги і не враховується. Гоголь стоїть на анекдоті й не розвінчує його. Те ж саме у Платонова — анекдотичні переживання. Інші — пафосні — інтелігентські — письменники, можливо, й потрібні, але вони не свої. Свій — непристойний. Свій пердне. Свій насере. Свій, врешті-решт, уб’є. Але якщо він уб’є всередині анекдоту, то буде прощений. Чаадаєв обурювався, що анекдот Гоголя подобається, а його власні гіркі думки — ні. Гоголь — не божевільний, а він, Чаадаєв, ходить по місту навіжений.

Російський анекдот групується навколо знакових фігур за економією матеріалу, але про кого б, про що б він не був, він — про існування, що не відбулося, тобто про кожного з нас. Ось чому в Росії все неанекдотичне тьмяніє і стирається, а анекдот, навіть найдавніший і не дуже виразний, залишається жити. Російська історія складається з анекдотів більше, ніж із літописів. Щоб бути адекватною, Росії треба перетворитися на надзвичайну і повноважну еманацію анекдоту й відповідно діяти.

Російський сміх — заохочення правопорушення. Всі герої анекдоту діють не за правилами, але тому й смішно, тому вони й викликають подвійне почуття: відторгнення і визнання. Вони висміюються; тим самим відчужуються, але, по суті, на них лягає тінь нашого розуміння. Через анекдот відбувається одомашнювання російського світу.

Росіянин цінується за анекдотом. Правильно розповів — виходить, свій. Чужий не вміє розповідати анекдотів. Чужий обов’язково проколеться. Через анекдот проходить взаєморозуміння. Довіра. Близькість. Ділові партнери, закохані розповідають анекдоти. Анекдот розказано — вислухано — на людину не можна ображатися. Це гріх. Вона, ця людина, пройшла у свої. їй, дівчино, треба «дати». Кожна наша дія містить у собі зародок анекдоту. Як і бездіяльність. Провалитися за межі анекдоту означає випасти з російського світу.

Влада переслідувала анекдот як спробу розгерметизувати її міф. Анекдот розвінчує. Він — діло. Але він розвінчує і того, хто розповідає анекдот. Тому що анекдот примиряє з дійсністю. Анекдот підбадьорює. Він відкладає вирішення питання на невизначений час. Анекдот — це російська церква. Це конфесія.

Росіяни розповідають один одному анекдоти, щоб зробити розминку сміхом, насамперед покепкувати над собою, але є межа, за яку анекдот не виходить. Француз, американець, німець в анекдоті завжди гірший за росіянина. Зрозуміла річ: вони в анекдоті неанекдотичні. Вони шукають лінію поведінки. Росіянин — без лінії.

Анекдот — єдина форма російського самопізнання. Вид терапії. Більше того, спосіб виживання. З іншого боку, це різновид розпачу. Улюблені герої анекдоту — еліта непутящих людей. Безпутність не дратує, а стимулює. Не подумали, не передбачили — нарвалися на реальність. Зганьбилися, знеславилися. І сміх, і гріх. Ми колективно безтолкові. Соборно — без голови. Взялися за щось — не вийшло.

Ось — анекдот. І чому ми так легко сміємося над собою? Але це — не просто. Ми не любимо, коли нам не прощають дурості. Ми дурні у високому розумінні зневаги до поверховості життя. Це російська цінність — безпутність.

Анекдотування кожного акту життя є формою його проживання. Без анекдоту російське існування було б неможливим. Що ж тоді закладено в голову росіянина, якщо він усе бачить крізь призму анекдоту?

Російське слово підіграє анекдоту. У російському синтаксисі захований ембріон анекдоту. Анекдотичний вірус. Надлишкова уява й недостатня рефлексія. Зі світу вихоплюється й розвивається до безмежжя його безглуздість.

Чукча — гіперболізація російської безпутності, гіпербезпутність, яка, з російського погляду, здається тотальною, а росіяни виходять помірно розумними істотами. Ми підставляємо чукчів, безпорадно намагаючись скоротити безкрайність власної тупості. Те ж саме, начебто, оберіути.[1] Вони довели до межі принцип інтелігентної тупості. Культуру обікрали. І вони крикнули страшним криком. Але анекдот не кричить. Навіть не розмовляє. Він мукає і сміється, пережовуючи культуру.

Облом — печерний бог, прабатько Сірого.

Самопізнання.

— Сірий!

— Ну?

— Пізнай самого себе!

— Це як? — примружився Сірий.

— Це як? — прищулив вуха Сірий.

— Ти чого? — не зрозумів він.

У мене з інтелігенцією смакове розходження. Інтелігенція любить кавуни, а я — вінегрет. Вона — за розум, а я — за океанський бриз. Інтелігенція любить повісті, а я — рекламні щити.

Інтелігенція — секта борців за народне щастя. В інтелігенції завжди одне й те саме: якщо самодержавство, то плач за народом. А як революція — російські свині. Інтелігенція підіслала мені вітання від учителя життя.

— Чи не можна Сірого використати в мирних цілях? — запитали змовники.

— Навіщо? — запитав я.

— На благо народу.

— Та розпустите ви цей колгосп, — відгукнувся я.

— Якщо ви нам не допоможете, — сказала інтелігенція, — ми вам більше не подамо руки.

Я засунув руки в кишені, а інтелігенція сховала руки за спину.

Павло вийшов із народу, а його батько, п’яниця й забіяка, так і не вийшов. Павло осмислив себе в осмисленні потреб народу. Це революційний вихід із народу в романі Горького «Мати».

Другий, релігійний, вихід із народу — вибір чернецтва, сектантства, будь-якої іншої релігійної активності.

Третій — бандитський. Бандит, який приймає самостійні рішення, бачить свої інтереси, схвалює свої бажання, ховається від погоні — розгальмована людина, тобто вже не народ. Народ любить такий вихід із самого себе більше за інших і залюбки співає блатні пісні.

Четвертий, художній, вихід властивий самородкам на зразок того ж таки Горького або Шаляпіна і прямо пов’язаний з талантом.

П’ятий, кар’єрно-освітній, затягує на довгі літа, несе із собою всі нещастя першого покоління інтелігенції та керівників усіх рівнів. До цього виходу колись належав і спадково-родовий, аристократичний. Саме п’ятий вихід породжує великі ілюзії щодо зв’язку народу і влади, викликає багато непорозумінь.

Кожний виходить із народу по-своєму. Якщо з народу виходить чоловік, це не означає, що дружина теж вийде. Де пролягає межа між народом і не народом, чи незворотній перехід? Можна знову опуститися в народ. Для цього досить опуститися. Вихід із народу, як правило, супроводжується посиленням європейських понять, але вони зникають, якщо їх не культивувати. Є кілька межових положень. Це нижче-середній клас: перукарі, вчителі молодших класів, ветеринари, таксисти, продавці, челядь, молодший командний склад армії, водії службових машин (по суті, та сама челядь), майстри на виробництві. Вихід із народу не має однозначного морального змісту, і навіть революційний вихід замість боротьби за народне щастя може стати або показухою, або відторгненням від народу, розчаруванням у ньому.

Щоб вивести Росію на нормальний цивілізований шлях, треба росіянам усім до одного вийти з народу.

Нинішнє покоління молоді розпочало широкомасштабний вихід із народу, принаймні, по пояс.

Народ же залишиться, як скинута шкура, яку можна здати в музей.

Голі пальці у нареченої радісно розчепірилися.

— Заходь!

— Бігом! Мерщій!

— Звичайно!

— Ще швидше!

— Ну, як ти?

— Погано.

— Червона армія дужча за всіх! Ти мене кохаєш?

— Дуже.

— Ой! Ну, годі.

— Добре. Давай.

— Бувай.

— Я поїхав.

Дехто вважає, що слово «батьківщина» треба писати з великої літери й носити в серці, а решту — з маленької і носити в штанях.

От, власне, і вся різниця між «патріотами» й західниками.

— А що я можу зробити? Я, ти чуєш, на все готова. На все.

Рекламний поборник презерватива змінює своє обличчя разом із віком, окулярами, кольором волосся, статтю, голосом, інтелігентністю, своїм соціальним образом, залишаючись, однак, єдиною фігурою поборника презерватива, якому краще застрелитися, ніж відмовитися від користування гондоном. Найрадикальніша публіка могла б припустити, що Сірий і є саме той гондон, у вірності якому клянуться смішні й сумні морди, що змінюють одна одну. Але гондон не існує без хору його шанувальників. їх безліч. Від молодого козла, що проміняв прислів’я на цитати з рекламного ролика, і будівельника казкового палацу з башточкою — до батянь із колодками незрозуміло якої війни, що вийшли бозна з якого колгоспу; від російських нахрапистих дипломатів з пещеними пиками до жіночих подоб, які для спрощення набирають тут форму родичок, своячок, наречених, матерів та інших квочок, — увесь цей калейдоскоп клянеться в чомусь на межі розпізнаваного, але досі не розчутого. Напевно, зміст слів не менш суворий, ніж віра в гондон. Проте невловність загального хору очевидна. Звичайно, можна припустити, що, змінюючи геометрію крила, Сірий висловлює прямо протилежні думки, матеріалізується в непоєднуваних речах, і саме цей шум-гам збиває слухача з пантелику. Поганий слух, однак, не виправдання і навіть не привід для загадки. У системі раціональних розрахунків, традиційних логічних побудов маски, які змінюють одна одну, здаються насильством над здоровим глуздом. Але сам здоровий глузд змінює геометрію крила.

Серед суперечливих істин, які становлять сутність Сірого, є одна така, що видається мені безсумнівною. Це — схильність до саморуйнування. По суті справи, жодна з масок не змогла цього перебороти. Якщо мати на увазі, що Сірий зібрав у собі низку клятв і запевнень, перетворився на містичне тіло, заряджене енергією сліз, дикої перенапруги, хронічного страху і дивовижної поблажливості до вад, що розсмоктуються самі по собі завдяки цій поблажливості, одне слово, якщо спільними зусиллями, я б не сказав народу, але певного перенапруженого населення, сформувався єдиний містичний продукт, то зрозуміло, що без визначення його параметрів важко збагнути джерело його небезпеки.

Схильність до саморуйнування, самознищення набагато значущіша за всі інші вольові характеристики Сірого. Якщо взяти до уваги, що схильність до саморуйнування небезпечна для тих, хто тебе оточує, точніше кажучи, для всього світу, оскільки Сірий — продукт багатомільйонного гниття, то є привід на ньому зосередитися.

Скрутиш в’язи у цих нескінченних іменах-по батькові, у юродстві, брехні і злодійстві, авгієвих стайнях російської свідомості. Можна тільки дивуватися невігластву людей, які одірвалися від іншого світу й не мають нічого спільного з ним. Було б дуже доречно пригасити цю енергію, розмагнітити її настільки, щоб вона відносно мирно розтеклася й пішла в пісок. Зрештою те, що понадозволяв Сірий, називається непотребом.

Але не можна не помітити, що російський світ гіпнотизує. Замість однозначної оцінки Сірий викликає зацікавленість. Сірий приваблює своїм винятково млявим шаленством гри. Сірий не просто відверто виходить за межі добра і зла. Він розриває коло моральної ентропії грою зі смертю. Сірий будує життя як долю. Сірий виколює життю очиці.

Вогненне озеро. Водяник, домовик і лісовик, занурившись у нього, ідуть на фронт трьома богатирями.

Олександр Невський дарує Василисі Премудрій лантухи відрізаних російських вух і носів.

Петро Перший попросився назад до Азії.

Христос поборовся з Перуном, решта поганих богів розбіглися, не знаючи своїх імен.

Перший бал Наташі з чортом.

Клеїться до сутінків серпанковий світанок.

Мілітаристський виступ сестрички Альонушки у військово-політичній академії імені Фрунзе.

Сашко, застебнутий на чотири ґудзики, вискочив на город.

Цвіте безшумна капуста.

Авакум міняє Біблію на коня.

Політ сорокою, їзда на корові голіруч.

Я сидів на табуретці й віддирав Росію, як пластир, від своєї волосатої ноги.

— Я стільки часу змарнував на Росію, — пояснював я Сірому.

— Час на те й час, щоб його марнувати, — сказав Сірий.

— Сьогодні яке число?

— У Росії кожний день окаянний, — співчутливо зауважив Сірий.

На березі озера, повернувшись до світу сідницею, наречена полоскала французьку білизну.

— Я тобі кохаю, — посміхнулася вона до нас із Сірим, утираючись.