Енциклопедія російської душі

ІЗ СІРИМ УСЕ ГАРАЗД

Навесні, коли сніг у Москві перетворюється на соковитий бруд і блідолиця молодь у модних ганчірках виходить на вулицю побешкетувати в сутінках, я знову чую дивний російський звук, досі ніким ще не описаний. Він виникає пронизливою нотою у весняному повітрі такий захмарно високий, що йому не знайти аналогу у звуковій культурі.

Коли російських дівок лоскочеш, обливаєш крижаною водою, підглядаєш за ними, доганяєш, зриваєш із них ковдру або просто лякаєш по-доброму, коли вони хочуть тобі сподобатися, — вони верещать, як верещали і в давнину, тремтячи всім своїм єством, здригаючись у конвульсіях, верещать у нестямі з відлетілою у канаву притомністю. Верещати не навчишся, це з народження, вереск не опанувати, він — від неволодіння собою. Верески вириваються зовсім мимоволі, з нечуваною силою, яку можна порівняти хіба що з фонтаном кита. Вони вражають мене своєю екстремістською архаїкою. Вереск — хтонічне утворення.

Маленькі дівчатка верещать, бачачи дохлу мишу. З маленькими дівчатками все зрозуміло — їхній вереск одномірний. Але що далі, то більше двозначності в прискореному серцебитті. Дівчата вереском озиваються на любовне застосування сили. Заміжні жінки не верещать — їм уже однаково.

Дівочі верески народжуються від переляку, який переходить у насолоду, і від насолоди, яка переходить у переляк, — споконвічна амбівалентність російського бажання. Вересками закликають, вересками відлякують. Це бурхливе пояснення радше не в почуттях — в інстинктах. Вереск — докультурна модель «оборонки», первісний перерозподіл пристрастей. Верески — холодна зброя російських дівок. Вони паралізують агресора, як укус африканської ящірки. Верески — роздрукована пристрасть російських дівок. Коли дівчина верещить, на ній немає лиця, все лице переходить у вереск і стає вереском. Верески прокочуються по країні, як ланцюгова реакція, гормональний вибух, сув’язь російської історії, естафета дівочих поколінь, переклик сторіч. У Росії верески сильніші за рок-н-рол.

Тонкий лід російської побутової культури. По ньому краще не ходити, і ступати на нього не треба; ним краще милуватися, читаючи книжки на березі. Вереск пробиває ізолятори виховання, пристойного тону, шляхетних манер, уроків музики, танців, тенісу, іноземних мов. Навіть у найкращих родинах верески виганяють, але не виживають. Університетські дівчата, філологині й журналістки, у надрах своїх гуманітарних душ зберігають вірність вереску. Верески — це принципова неможливість контролю над собою як поверхово окультуреною тілесною масою, торжество психоделічної розбещеності над збанкрутілою освітою.

Вереск — тільки видима частина айсберга, симптом загального стану душі, охопленої вічною панікою. По суті, це тваринна ознака соціальної незахищеності, очікування переслідування, готовність до граничного опору й одночасно цілковита безпорадність. Під водою залишаються морські чудовиська й ворушіння водоростей. Вереск — волевиявлення нічного кошмару, який вихлюпнувся наяву, небезпека, що накочується хвилями. Вереск — визнання вичерпаності словникового запасу, нормативного й навіть зовсім не нормативного.

Коли думаєш про Росію, чуються верески. От чого немає за кордоном, то це вересків. Тиша. Давно відверещали французькі дівки. Не чути більше на Британських островах вереску англійських дівок. Ось уже й італійки перестали верещати. Навіть у найвіддаленіших сицилійських селах італійські дівки перейшли на крики і дикий регіт. Те ж саме можна сказати й про польських дівок. Але це — Європа. Там дисципліна. Там самообмеження. Але якщо поїхати в африканське, мексиканське або непальське село — там теж кепсько з вересками. Не верещать. Як же так? Начебто повинні ж верещати, а не верещать. Я ходив, спеціально прислухався — не верещать. Бідно живуть в африканській глухомані, палять примус, — а дівки не верещать. Чи, може, колоніалізм по їхніх вересках танком пройшовся?

Так ось у чому наша планетарна самобутність — у вереску. Російські дівки верещать, як недорізані. Але їх і справді ріжуть. Вони верещать, коли їх ріжуть. їх мучать, пухкеньких, бліденьких, з косою, бровастих, щокатих і панкоподібних, їх ріжуть, ріжуть, припікають залізом, їх ріжуть, їм заливають розпечене олово в дірки, ртуть заливають, їх шмагають, маленьких дівок, школярок-відмінниць, двієчниць ріжуть, комсомолок ріжуть, вона підмахує — її ще більше ріжуть, до кісток ріжуть, ноги ріжуть, вона не дала — її знов ріжуть, живіт ріжуть, груди зрізують, сухожилля й горло перерізують, щоки ріжуть, високих дівок ріжуть, ставних дівок, космонавток ріжуть, кухонними ножами, естафету дівочих поколінь ріжуть, кинджалами ріжуть, бритвами, фінками, сибірських дівок ріжуть, політичних дівок ріжуть, кулеметниць і піаністок ріжуть, сивих дівок ріжуть, юних грішниць ріжуть, владивостоцьких дівок ріжуть, з маленькими і великими цицьками ріжуть, роззутих ріжуть, хто ноги погано голить — тих ріжуть, і хто не голить — також ріжуть, хто зуби не чистить — ріжуть, і хто добре ноги голить — тих особливо сильно ріжуть, у ямах ріжуть, на скотарнях, у крематорії ріжуть, у шваґра на іменинах ріжуть, а шваґер стоїть, руками розводить, а дівок ріжуть, верещить наречена із зубами, верещить і б’ється, а її, суку, ріжуть, сестер, племінниць, своячок ріжуть, дворянської крові дівок ріжуть, русявих дівок і розумних дівок, у трусиках і без трусиків, у хусточках у зелений горошок — ріжуть, у шортиках і в норках багатих дівок ріжуть, усіх ріжуть і ріжуть, Ярославну в Путивлі ріжуть, наречену Пушкіна ріжуть, дочок інтелігенції ріжуть, мою наречену із зубами ріжуть, вони верещать, на холоді верещать, на свіжому повітрі російського села, на молодик верещать, на страшні кущі верещать, на гарних пацанів верещать, через багаття стрибають і верещать, наввипередки біжать і верещать, на голих мужиків з вилами верещать, а їх усе більше ріжуть, їх зовсім уже ріжуть. Навіщо дівок ріжуть? Кому, питається, яке діло, що їх ріжуть? Раз вони верещать — їх ріжуть, а також, виходить, навпаки. Верески — домінанта сільських істеричних пристрастей, але Москва недарма «велике село», і її позачасова суть проступає в дівочих вересках на тлі «Макдональдсів» та електронних табло. У Пітері, Смоленську, біля казахського кордону — по всій країні верещать різані дівки.

Скільки ще залишилося верещати російським дівкам? Незрозуміла глибина їхніх тваринних вересків. Замовкнуть верески — висохне російська душа. Закриється остання сторінка моєї енциклопедії. У біблійній культурі спочатку було Слово, в Росії — вереск.

Мама купала Сірого. Сірий купав ляльку. Лялька була Петром Першим, чоловіком, високим на зріст.

— Мамо, — запитав Сірий, — що таке бути росіянином?

— Захід є Захід, Схід є Схід, — весело, по-молодому заговорила мама, витираючи піт із чола, — і разом їм не зійтися.

— Не зійтися! — і собі зрадів Сірий.

— Зійтися! Зійтися! — рішуче заперечила мама. — Кіплінг помилився. Схід і Захід зійшлися в Росії.

— Навіщо? — насупився Сірий.

— Що «навіщо»? — не зрозуміла мама.

— На хріна вони зійшлися в Росії? — Фарба вдарила Сірому в обличчя.

— Ти що? Ти що? — здивувалася мама. — Росія є великий і цілісний Сходо-Захід за Божим задумом і невдалий спотикач, Заходо-Схід фактично, за емпіричним наповненням.

— А раптом це стереотип? — злякався Сірий.

— Не треба боятися, — м’яко заперечила мама. — Ми живемо у світі домінуючого стереотипу.

— Від опису національного характеру до фашизму — один крок, — сумно сказав Сірий.

— Знаю.

Вони помовчали.

— Ну, вставай! — скомандувала мама. — Давай мити спину й живіт.

Сірий підвівся, тримаючи Петра Першого за руку.

— Як ти виріс! — зніяковіла мама, оглянувши тіло сина. — Ти виріс і змужнів.

— Кращий за нас тільки Бог, — зі смішком завважив Сірий.

— Російський народ — богоносець, — сказала мама. — Що це означає?

— Немає такої надмірності, на яку були б нездатні російські чоловіки й жінки, коли вони беруться утверджувати свою вільну особистість, — сказав Сірий. — Мене не примусиш пристібнути ремінь у машині. Пристібатися входить у моє уявлення про боягузтво.

— Чому німці називають нас російськими свиньми? — запитала мама. — Але ж ми справді свині. Неохайні, невдячні свині, синку! У росіян брудна душа?

— Навпаки: світ занадто брудний для росіянина.

— Хтось, не пам’ятаю, хто, сказав, що росіянин нахиляється до супу, а не підносить ложку до рота. Він підлещується до супу. Він плазує перед супом.

— Росіянин схильний до запозичень, — сказав Сірий. — Він — сама сприйнятливість.

— Російська істина виведена за межі російської людини. Вона не в ній, а десь там. — Мама звела очі до стелі.

— Бог створив росіянина для повчального прикладу. Росіяни в метро мають такий вигляд, начебто вистрибнули із себе.

— «Нічого» — насправді головне російське слово. Це поступка вічній поразці.

— А раптом і це стереотип? — знову злякався Сірий.

— Росіянами не стають, синку, — сказала мама. — Росіянами народжуються.

— Як це? Як це? — дивувався Сірий.

— Запитай у свого батька, — сухо сказала мама, намилюючи голову Сірого.

— Він не відповість, — переконано сказав Сірий. — Він лежить п’яний у канаві. На городі. Під тином.

— Він помре під тином, та поки що він виїхав у відрядження.

— Наш тато — розвідник?

— Наш тато — Генштаб.

— Я пишаюся своїм татом, — сказав Сірий.

— Він протверезіє і відповість, — машинально сказала мама. — Чому ти не миєш вуха? У нас, росіян, вуха виробляють велику кількість сірки. Російські вуха треба мити щодня. Ми — велика країна.

— Він не протверезіє, — насупився Сірий.

— Хай живе, синку мій, Росія! — сказала мама. — Немає на світі кращої країни.

— Правильно, — глибоко зітхнув син.

— От кажуть, — підхопила мама, — що в нас дороги погані. А справа ж не в дорогах, а в кліматі. Жодне шляхове покриття не витримує, — додала вона з гордістю.

— Та й узагалі, — сказав Сірий, піднімаючи голову, — у російській людині важлива не форма, важливий зміст.

— Російська людина складається вся зі змісту, — заперечила мама. — У неї форма відсутня.

— А як же тіло?

— Видимість. У російської людини немає тіла.

— Стривай, — Сірий наморщив чоло. — Що ти зараз конкретно миєш?

— Я мию твій життєвий зміст, — незворушно сказала мама.

— Зрозумів! — зрадів Сірий. — Тепер я зрозумів, чому всі російські тітки такі товсті.

— Вони повні життєвого змісту, — сказала мама. — Їм цей зміст ніяк не вгамувати.

— Знаєш, яка в мене мрія? — примружився син. — Я, коли стану великим, займуся докладним описом російської людини. Ми нарешті повинні зайнятися своїм самовизначенням.

— Думка сама по собі непогана, — погодилася мама. — Але біда в тому, що російська людина невимовна, вона не піддається опису, — мама розвела руками. — У цьому її відмінність від інших національностей.

— Я тільки боюся, — пристрасно вів далі Сірий, не слухаючи маму, — щоб із цього не вийшло торжество стереотипу.

— Лише дурні вважають стереотипи лайкою.

— Правильно, — зрадів син. — Я горю бажанням послужити російським людям у новому тисячолітті. Я хочу вивести формулу російської душі.

— Для цього треба багато їздити по країні, — сказала мама. — Треба об’їхати Росію уздовж і впоперек.

— Я об’їду! — закричав Сірий. — І тебе візьму із собою.

— Як добре! Тільки я не поїду! Я вже стара, мені пора на спочинок.

— Спокій нам тільки сниться, — відбувся жартом Сірий.

— Ану давай мити наші дорогі кінцівки! — наказала мама.

Сірий підняв ногу, тримаючи Петра Першого за руку.

— От чого росіяни не знають, — сказала мама, косуючи на Петра Першого, — то це власної історії. От коли він народився? Коли вмер?

— Коли народився, не знаю, а помер 1725 року.

— І чим він був знаменитий?

— Ой, матусю! — сказав Сірий. — Ну й запитання ти мені поставила! У нас ще історія не почалася.

— А по-моєму, вже скінчилася, — недобре посміхнулася мати.

— Не скажи! — стрепенувся син. — Росіяни ще всім покажуть.

— Так, нас бояться, бо є за що! — сказала мати. — І нехай бояться! Ми їм усім покажемо. А це що в тебе?

— Вавка. З гірки впав.

Не встиг я вбити Сірого, як усі хати стали цегляними. Деякі з них перетворилися на хмарочоси. Імпотенти стали коханцями. У найстисліший термін побудували Дніпрогес. Спалахнули мільйони лампочок Ілліча, навіть у тих місцях, де на них не сподівалися. Північні ріки самі по собі повернули назад. Кілери пішли в ченці; клерки — у медсестри. Охорона здоров’я сягнула висот. Росіяни кинулися в банки відкривати особисті рахунки. У них накопичилося стільки грошей, що вони стали допомагати продуктами та ширвжитком Індії, Індонезії, Анголі, Перу. Визвольні рухи затопили світ. Африка пішла російським шляхом. Спорудили мордовські табори для шпигунів та іноземців. Почалися показові процеси. Після довгої кривавої війни перемогли Гітлера. Захопили Східну Європу. Освіта вдалася. Землю нарешті віддали народові. На птахофермі «Маяк» виростили експериментального вічного гусака, який після того, як його з’їдять, воскресає з обгризених кісток, загорнених у скатертину, по команді:

— Гусак, ану сюди!

У всіх наречені як наречені, а в моєї — пизда схожа на собачу. Чотири пари сосків, шерсть тигриста, ніс приплюснутий. Щоранку крутиться перед дзеркалом в самих французьких трусах. Відкрито розповідає чоловікам про настання менструації, але не часто користується прокладками, тому підлога в кімнаті закапана кров’ю. Майже кожний другий (48 %) росіянин — господар собак і 60,5 % власників кішок вступають зі своїми тваринами у статеві відносини. Тварини не тільки запрошуються у свідки для збудження плоті. Вони — активні співучасники подружньої єблі. Вони лижуть, смокчуть, роздряпують до крові геніталії господарок і господарів, які, за російською традицією, називають себе при цьому їхніми «мамами» і «татами». Бувають випадки, коли збуджений пес відкушує хуя своєму господареві. За міліцейською таємною статистикою, це найчастіше відбувається в Нижньому Новгороді. В царині зоофілії Росія б’є всі рекорди. Для прикладу, США сильно відстають, перебувають на 15-му місці, Франція — на 23-му, Англія — на 27-му. На другому місці — срібний призер по зоофілії — Сейшельські острови. Там собак після трахання вживають у їжу практично в сирому вигляді.

Мені трапився американець, великий ворог Росії. Все йому не подобалося. Ми гуляли в лісі. Йому хотілося привести Росію до морального знаменника або — знищити.

— У Росії моральність не повинна відрізнятися від інших країн, — сказав мені Грегорі на прогулянці.

— Але вона тільки-тільки розпочала свій шлях у цивілізацію. Ще вчора тут було мертве місце. Дай їй час.

— Не дам.

Я не витримав і почав на лісовій доріжці танцювати перед ним танець «Так»:

Так, я люблю все це.

Рижики.

Рибку.

Горілку.

Шашлик по-карському.

Так.

Офіціанта Васю.

Не ображайте.

Люблю.

Так.

Грегорі з підозрою дивився, як я танцюю танець «Так».

Російський державний порядок, заходячи в суперечність із внутрішнім хаосом, як правило, викликає чергову порцію самоїдства (ми і є справжнісінькі самоїди).

Сірий ніколи не був у Бобруйську. Я теж у Бобруйську не був і не прагну. Бобруйськом більше, Бобруйськом менше — яка різниця. Але Сірий, навіть не будучи вхожим до Бобруйська, — організатор Бобруйська, його хранитель, охоронець від єресі дрібних справ. Докази на користь Росії, зрозуміло, є. Росія, звичайно, безрука дурепа. Бобруйськ створено не для того, щоб вигадувати зручну машинку для протирання овочів, він в’янув у винаході штопора, але натомість Бобруйськ має святині й багато яскравих талантів: музичних, акторських, письменницьких. Що нездарніша й каламутніша бобруйська загальна маса, що гниліша картопля на бобруйських полях, то більше Бобруйськ плодить учених, він готовий завалити ними увесь світ.

— Ну, от і все, — потер руки Сашко. — Помер Сірий. А ви боялися.

— Приїхавши в Росію, Катерина обзавелася меблями. Якось в Америці мені розповіли, що «Вог» не наважився опублікувати на своїх сторінках фотографії цих їбальних меблів.

— Скільки б не говорила Катерина про те, що Росія — європейська держава, Пушкін мав рацію: розміщення Росії в Європі — помилка географії.

— Росія взагалі помилка.

— Не країна, а бездонна пизда.

— Здрастуй, снодійне!

— Якби Катерина залишилася в Європі, вона б не писала слово «еще» із чотирма орфографічними помилками — исчо.

— Я теж хочу исчо.

— Вона збісилася не тому, що була німфоманкою, а через те, що в Росії жінкам страшенно кортить їбатися. Про це виняткове явище писали всі мандрівники, включаючи мадам де Сталь.

— Російський клімат давить на клітор.

— Чому в Росії усе влаштовано так безсоромно?

— Кислотно й депресивно…

— Ми нічого не мали, але в нас, здається, була совість. Ми втратили совість.

— Персики! Як добре бути безсовісною…

— Російське населення не тільки відмінне від європейців, а й радикально протилежне Європі.

— Якщо ми не вони, то — хто? Ми — не Азія. Не сци, сестро, не знявши труси. Ну, будь ласка.

— Нас також важко назвати євразійцями. Ми не з’єднуємо дві культури, а внутрішньо ворожі обом. З більшою підставою можна сказати, що нас немає.

— Ми — онтологічне «ніщо». Чистий продукт. Зефір у шоколаді.

— Прагнення визначити наш зефір викликане не філософською невдоволеністю, а пекучими питаннями самооборони. Як захиститися від самої себе, якщо ти росіянка?

— Я подумала зараз, сестри, що якщо росіянин — мочило самого себе, то виходить, така доля і примха. Монтень стверджував, що кожен має право на самознищення.

— Росіяни знищують самих себе як великими статистичними порціями, так і поодинці, але не розуміють цього, їм, навпаки, здається, що вони себе не знищують.

— їжте торт! Крім саморуйнування, ми чинимо ще й руйнування, знищуємо те, чим ми не є і що нам не належить. Іноземці не можуть уявити, що бувають такі люди, які націлені на самознищення, але про це не здогадуються.

— Тим більше, що зовні ми почасти схожі на європейців: у нас білі груди.

— Але в нас жовті п’яти.

— Так. Ніхто не помітив наші жовті п’яти. У нас білі груди й жовті, китайські п’яти.

— Масний торт. Я люблю все масне: у природі, у людях, у самій собі. Я хочу бути дуже жирною, з жирними стегнами, жирною спиною, жирним язиком, жирними, відвислими складками на животі.

— Білі груди — не привід для братання. Звичайно, деякі сусіди, що пізнали щастя вмирати від російських куль, висловлюються досить виразно й неприємно, але навіть вони не здатні сказати всю правду, бо її не бачать.

— Як може чоловік, за винятком Джойса, описати потоки жіночої менструації? Як може іноземець описати росіянина, якщо в росіянина інші процеси в організмі, не західні й не східні?

— Коли дівчата мешкають в одному домі і ходять в один туалет, у них менструація поступово синхронізується й усе починається в один день.

— Дурниця! Ми просто щадимо свою національну самосвідомість, оберігаючи її від ворогів.

— Персики! Ми — головні вороги Росії. Росія — наш головний ворог.

— Навіть люблячи Росію «дивною любов’ю», ми зупиняємося й ховаємо цю правду. Інакше — звинувачення в божевіллі.

— У Росії немає кохання. Самі викидні.

— Я хочу жирного кохання з жовто-рожевим кремом.

— Березова кучерявість, ухильність, мережива, лиштви, крутійство, барвистість. Наш стиль — колючка.

— Ми — одаліски-незабудки.

— Ми — онаністки-рекордистки.

— Чаадаєв був видатним критиком країни, але послідовними були ті, хто втікав із неї, як Печорін.

— У чому головна наша відмінність од усіх інших людей?

— Нелюбов до прямої лінії.

— Персики! Настав час валити з Москви…

Сірий показав себе на пожежі. Але потім йому стало соромно.

Мені приснилося: наречена із зубами зустрілася з моєю мамою на дачі батьків. Наречена поводилася гідно, тільки метушилася. Мені було приємно, що вона метушиться, але я дивився на неї маминими очами й не міг зрозуміти, подобається вона мені чи ні. Наречена не володіла ні виделкою, ні чашкою. Перероблена лівша, вона подала для добавки чаю чашку без блюдця.

— Подають із блюдцем, — сухо сказала мама.

Як завжди, мама шпетила всіх. Вона не з чуток знала етикет, але чомусь не враховувала прості закони гостинності. Коли наречена кудись зникла, мама сказала:

— Розумна, але метушлива.

У мене відлягло від серця.

— Але яка ж вона негарна!

Знову заболіло серце.

— Твоя мама — грубіянка, — промекала наречена.

— У чому привабливість Росії? — запитав Сірий.

— У буреломі? — замислився я.

— Сам ти — бурелом! Головне — несерйозне ставлення до життя. Німець — серйозний, француз — серйозний, американець — теж, паскуда, серйозний. А ми — ні. У нас є охуєнна несерйозність.

— Нічого собі, — сказав я. — А як же всі ці катування?

— Які катування?

— Ну, вся історія.

— А це — покарання за несерйозність.

— Як справи?

— Нічого.

З’їв. Мій брат. Ваш дім. Наш ключ. Рік. Іванов. Око. Чоловік. Друг. Завтра.

— Іван — ваш друг?

— Так, він мій друг.

— Іван — ваш чоловік?

— Так, він мій чоловік.

Потім. Погано. Багато. Відповідати. Добре. Крамниця. Життя потихеньку влягалося, повертаючись у підручник російської мови для іноземців. Алла Іванівна. Директор Будинку вчених. Усіма командує. Сталін місцевого життя. Відганяє від мене людей. Народ. Скромний. Немолодий. Соромиться своїх імен.

— Як вас звуть?

— А хіба що?

— Щоб підписати книжку.

— А ви так підпишіть, без імені.

— Ну, добре.

Наївність помислів; садизм учинків.

Зачеши бабусю-матір з особливим цинізмом.

Миколай Угодник

мама

Солженіцин

екстремістка тітка Женя

юродивий

Іван Піддубний

бандит

Набоков

мент

кабанчик

єврей

блядь

бурлаки на Волзі

француз

американський друг Росії

Распутін

Іван Грозний

відьма

Горбачов

Іван-дурень

народ

татарин

японці

степ

Запорозька січ

монгольське іго

бідні люди

Обломов

зайві люди

розчулення

емігрант

хитрий росіянин

злий хлопчик

піп

чиновник

бюрократія

лісоповал

алхімія

маківки

каша в голові

Ірина Борисівна

водопровідник

солдат

генерал

Віхи

заздрість

щиросерді люди

чеченець

халтурник

халявщик

пустельник

споглядальник

робітничий клас

казка

совість

Іван Грозний — Сірому:

— Що ти губи витріщив?

Убиральня — з’єднання Сірого з туалетом.

Стаханов — це така тварина. Як свиня.

Горілка — це така тварина. Як свиня.

— Квас — за нас, — вважав Сірий.

Пушкін — хороший, але Сірий — кращий. Сталін повинен бути сильним, гарним, несподіваним. Як космонавт.

Сірий любить, щоб йому вірили на слово, залишаючи за собою право нікому на слово не вірити. Тому Сірий любить гасла. Одружуйся, коли одружується. Розлучайся, коли розлучається. Не ґвалтуй себе. Ґвалтуй інших. Хто слабший. Гордість — ось чого зовсім немає у Сірого. Ми — люди не горді. Сірий терпить приниження з великою покорою. Сірого приємно принизити.

Сірому доручили знайти вбивцю.

— Лади, — відповів Сірий.

Сірий став шукати. Він довго шукав убивцю. У хрущобах. В інших місцях. На горищах. Нарешті він знайшов убивцю.

— Здрастуй, — сказав Сірий.

Сірий прокинувся вранці зовсім парубком. Він поголив чоло й потилицю, накачався і став охоронцем, поборником православної монархії.

— Імперію розвалили масони, — сказав Сірий.

Масони розвели руками.

— Йес, — сказали масони. — Це ми.

Сірий розхлябано здригнувся. Росіяни до начальника відчувають щиру глибоку неприязнь.

Сірий побачив дівчину й став на чотири лапи. Сірий завдав страшного удару в дихало, потім у мошонку, потім у сонну артерію. Самарська дівчина Юля мала спину від сфінктера до астралу.

— Саме задоволення, — пив горілку Сірий. — Я князь — ти княгиня!

— Ти граф — я графиня!

З усіх програм Сірий найдужче любив футбол. Що гірше грали, то він більше любив футбол. А взимку любив музобоз і хокей. Хокей шанував. А теніс не любив. Треба розширювати внутрішні людські можливості.

— More! — провістив Сірий новий закон.

«Незабаром знову будемо вішати», — подумалося Сірому.

Сірий був романтиком, який ударився об смітник. Від травми він закульгав, зате знайшов чистоту жанру. Нарвався на «колеса» — став візіонером. Йобнувся так, що побачив блакитний місяць. Розбився об рекламний щит — іскри з очей стали його новим стилем. Потім мистецтво закінчилося, і Сірий придбав пивний ларьок.

А все-таки, незважаючи на всі поразки, ми кращі за кавказців.

Сірий знав, що тітка Дуся платить податки, але він ніколи не бачив тітки Дусі.

Сірому приснилося (всяке може приснитися), що він — старий.

— Почалася агонія, — сказав Сірий.

— Усі знамениті футболісти — буддисти, всі знамениті рокери — буддисти, а я зостаюся з тобою, рідна моя сторона, — заспівав Сірий. — Гондон — не гондола, до Венеції не допливеш.

Нуль. Нуль — нуль. Нуль.

Цар — це така тварина. Як свиня. Цар у всьому винен, але він наш.

— Сіренький!

— Ау?

Єврей — друг Сірого. У кожного росіянина є свій еврей. Єврей — це таке страшне слово, якого бояться навіть самі євреї. У російській мові немає неприємнішого слова, ніж єврей.

— Бережися, пизда й срака! — заспівав Сірий. — Їде з Півночі їбака!

У Сірого все добре виходить, він цеглу кладе на цеглу. Ось — розчин. Ось — цегла. Кипить робота. Сірий машинам не довіряє. Він вірить своїм рукам. Він — ручник.

Щоб зрозуміти Росію, треба розслабитися. Це приблизно так само, як коли тебе б’ють ногами. Розслабся, зовсім розслабся, і ти побачиш яблуню у цвіту. Я не знаю іншої такої краси. Що сильніше б’ють, то яскравіше яблуневе світло.

Антонівка.

Ти тільки не бійся.

У Росії обіцяли скасувати тілесні покарання. Я сам ратував за це марення. Я піддавався легковажним настроям. Я забув запах яблук.

Тільки тепер я бачу, що прорахувався. Кому спала божевільна думка, що Росія повинна перестати корчитися? Не постраждаєш — не буде життя. Судома — наш імпульс.

Чорний переділ — заповіт батьків. Рідні, бийте! Повій — на шибеницю. Наркоманів — четвертувати. Педерастів — на палю. Патріарха — під лід! З нами, братці, Ісус Христос.

Зірка Богородиці! Заберіть скуплені квартири. Зупиніть джипи! За кожний захований долар — по кулі! Робітники, ваш клас — алмаз. Пенсіонери — начепіть ордени! Комісари — запровадьте голод!

Навколо вороги. Усі — вороги. Хочу громадянської війни! Дайте нам цензуру. Ми — силачі! Україно — на коліна! Тільки пташок Божих не кривдьте.

Що може бути прекрасніше за російське застілля? Ну, хіба що яблуня у цвіту. Під нею розляглися на траві троє не розпізнаних мною офіцерів. Між ними всілися в яблуневий запах три наші сестри в ластовинні й у білих косиночках. Милі! І подивилися безпосередньо своїми середньо-російськими очима. З кострубатими букетами яблуневих квітів у руках. Мабуть, офіцерський подарунок. І я там був. Навіщо? Швидше за все, від розчулення.

У Сірого немає кордону. Кордон. Кордон. Хамство. Недоробленість Сірого, необпаленість. Про Росію й так занадто багато написано.

У Ненудному саду Сірий причепився до французького звіряти Сесіль, дружини французького посла, і навіть трішки її поїбав, злякавши ножем. Після цього випадку маленька жінка своїм ходом рушила до себе в резиденцію.

Нам із Сірим не потрібні ні жиди, ні ці самі, ніхто нам не потрібний, окрім нас самих. Сірий перевдягнувся в міщанина.

— Мені пасує міщанський одяг, — казав Сірий. — Він мене прикрашає.

Щохвилини ми відставали на рік. Учора відстали назавжди. Не квапся. Сповільни крок. Настав час повернути в інший бік. Жалібне майбутнє індійських обрубків нам ближче, рідніше. Воно так солодко принизливе.

— О, це рідне, — сказав Сірий.

— Ти пам’ятаєш: наречена із зубами шанувала прислів’я і співала частівки?

— Давай Росію порвемо на шматки, — сказав Сірий. — Ну, чого? Не знаю, мені подобається.

— Я люблю модні речі, — відповіла наречена. — Обожнюю діаманти.

Усе розсипалося. На друзки. Розвалилося. Дружина. Син. Спершу здавалося — не розвалиться. І тут-таки розвалилося.

Все — ледь-ледь тримається. Все вигадано. Коли немає тепла. Черстві люди. І все розійшлося за інтересами. Розбиті ночви.

Російські діти ходять у валянках аж до літа. Росіяни дуже переживають, коли їхні діти хворіють. Божеволіють через кожний прищик. Але російські діти справді багато хворіють. Вони хворіють на такі страшні хвороби, що стає не по собі, коли приходиш у дитячу лікарню.

А потім — забуваєш.

До всього звикаєш.

До всього.

Росіяни погано водять машини. Одного разу росіяни купили собі багато нових дорогих машин і збили багато перехожих. Себе теж збили. Машини щодня виловлювали в річці. Від цього росіяни не стали їздити краще. Норовлять пролетіти по зустрічній. Зіштовхуються лоб у лоб.

Багато народу гине. Багато всього цього росіянам показують по телевізору. Гори трупів. Росіяни їдять і дивляться. Трупи — це завжди хвилює.

Молоді козли мріяли бути крутими.

Мені подзвонив Грегорі:

— Треба зустрітися.

Він говорив так схвильовано, що я подумав: він рознюхав щодо нас із Сесіль. Ми зустрілися.

— Старий, — сказав він. — Ти знаєш, де живе Сашко?

— Уявлення не маю. — Я ніколи не думав, де живе Сашко. — Навіщо тобі?

— Та так, — сказав він, — просто цікаво. Ти не скажеш його телефон?

Ну як я міг сказати його телефон, якщо Сашко був законспірований?

— Я довідаюся, — сказав я, — і передзвоню.

Грегорі вагався.

— Я, здається, зробив одне відкриття, — нарешті скромно сказав він. — Щось таке, як рівняння. Якщо воно підтвердиться, Росію можна вважати розколотим горіхом.

Я вийшов на Сашка.

— Дивна штука, — сказав я. — Ми з вами провели стільки часу разом, а я навіть не знаю, у якому районі Москви ви живете.

— Недалеко від вас, — сказав Сашко. — А що?

— Або ми дружимо, або ми тільки по роботі.

— Грегорі просив вас довідатися мою адресу?

— Він, здається, вивів російську формулу-1. Можливий спільний проект.

— Зрозуміло, — спохмурнів Сашко. — Він вам її повідомив?

— Він тримає її в таємниці від усіх. Мені здалося, що ви якимось чином включені у цю формулу.

— Ви — жартівник, — посміхнувся Сашко. — Утримайтеся від зустрічей з американцем найближчим часом.

Коли вагон метро різко зупинився, Вагіна Пилипівна чомусь подумала, що почалася війна. Наречену із зубами ми з Сірим присмачили горілкою, обмазали тістом, чорною ікрою, незважаючи на довге волосся. Спершу Сірий не любив царя, потім — Леніна, потім — Сталіна, потім сів, відсидів, звільнився. Народ у вагоні вирішив, що вирубали світло, незважаючи на те, що вагон стояв освітлений. Правда, тьмяно освітлений. Хтось сказав:

— Повінь.

— Та годі вам дурниці верзтиі — огризнулася Вагіна Пилипівна.

Вагіна Пилипівна стислася. Вона не хотіла вмирати під водою. До того ж її увага була прикута до дверей поїзда. Вони були дивовижно схожі на дверцята її кухонних шафочок. Дверцята потихеньку набрякли водою. Залишався засіб пробудження, але він не діяв.

— Даф лу кра. Рецепт із волоссям, — сказав Сірий.

— Ні, чо’ — затявся я. — Цибулі мені дай.

— Млинці ви, цибуля, зима шу, — сказала наречена.

— Так, не Монтені ми, — образився я.

— Накоти-но, ко? — втупився в неї Сірий. — Пуск!

Потім він не любив соціалізм. Заледве знову не сів.

Потім полюбив Празьку весну. Потім нічого не любив. Але передовсім він любив моральність.

На дахах сидять патріоти. Такі славні. Такі молоді.

Раз на рік, коли у вологих лісах Британської Гвіани розквітають квіти, В. А. 3. (Велика Американська Зайчиха) складає речі в наплічник і вилітає в експедицію. За останні чотири роки вона відкрила чотирнадцять видів нових квітів і емейлом повідомила мені, що коли знайде п’ятнадцятий, то назве квітку «Мережковський».

Стомила ти мене, моя батьківщино! Я — не раб мого народу. Від’їбись! Раптом в останній момент, у липні, прикотила В. А. 3. із «Мережковським» у горщику. Голубий «Мережковський» усе собою затьмарив: і наречену із зубами, і Сесіль, і Росію.

— Втечу, — подумав я.

— Аби лиш не було війни, — прошепотіла мені В. А. 3.

Сесіль тримала голову Грегорі за волосся.

— Не вкладайте грошей у Росію, — сказала відрубана голова. — Росіяни завжди обдурять.

Ми разом зомліли.

— Мафія.

— КДБ.

Сесіль подзвонила в сльозах.

— Грегорі загинув, — сказала вона.

— Аварія?

— Замовне вбивство. Збила машина.

Ми загорнули голову в целофан.

— Грегорі був близький до розгадки Росії, — сказала вона. — Він копнув глибоко. У день смерті він закінчував роботу над російською формулою-1. Що з тобою? Ти здригнувся.

— Збіг обставин. Я теж останнім часом думав про російську формулу-1.

— У вас із Грегорі багато спільного. Навіть запах шкіри.

— Не забирай у мене мій запах. Де його папери?

— Викрадено. Грегорі вважав, що ця формула зробить увесь світ безпечнішим.

— Ти пам’ятаєш формулу?

— І зупинить розпад Росії. Він по-своєму дуже любив цю країну.

— Ти не відповіла.

— Я не вірила у формулу. Я навіть глузувала з нього. Я не хотіла, щоб у Росії була формула. А ти думаєш, вона є?

— Принаймні його робота видалася комусь небезпечною.

— Грегорі сказав, що Сашко зв’язаний із спецслужбами.

Я промовчав.

— Чому ти мовчиш?

— Він сказав правду.

— Я так і думала. Виходить, ти теж?

— Це був єдиний шанс вийти на Сірого.

— Дурень! — сказала вона. — Я довідалася, де живе Сашко. Поїхали?

Мені завжди хотілося зрозуміти призначення місця, де закон не для всіх, а в кожного він свій, за індивідуальним становищем. Зате беззаконня загальнодоступне. Нарешті, завдяки провідникові, трапилося неможливе. Презирство переплавилося на розуміння. Ті самі якості, які викликали презирство, тепер розчулювали мене. Через презирство я прийшов до примирення з дійсністю. Не як Бєлінський, заразившись Гегелем, а через розуміння призначення Росії. Це вже добре.

Розмовляючи про Святого Духа, ми відійшли із Сірим в окоп.

— Що ж ти не подивишся мені в очі? — запитав Сірий.

Я подивився. Алмази. Золото. Краса. У середині сонця обличчя Сірого. Вітер. Сніг. Тепло, як у лазні. Нестерпно. Не можу дивитися.

Із Сесіль ми під’їхали до старого сірого будинку. Половину вже переробили нові росіяни. Половина була комуналкою.

— Це тобі знадобиться, — Сесіль простягнула мені великокаліберний револьвер.

— Я не надто полюбляю стріляти, — невдоволено сказав я, ховаючи його за пояс.

На сітці ліфтової шахти висів шар жирного бруду. Ми подзвонили в Сашкову квартиру. Пролунав слабенький дзвінок. Ніхто не відгукнувся. Нарешті відчинила беззуба стара.

— Саша вдома? — запитав я.

— Яка Саша? — з підозрою запитала вона.

— Тут живе мій друг Сашко, — сказав я якомога спокійніше.

— А ви ким йому будете?

— Я ж сказав: друг.

— Немає в нього таких друзів.

Я вдарив її рукояткою револьвера в тім’я. Вона перекинулася. Раптом з’явилася інша стара, теж беззуба. Сесіль по-французькому вдарила її каблуком у низ живота. Та звалилася на підлогу.

— Encore une стара процентниця, — сказала Сесіль. — Ходімо.

Величезна квартира. Чорний телефон. Мій телефонний номер, косо записаний на депресивній стіні. У глибині квартири величезні двері. Волошкові, багато разів перефарбовані. Ми кинулися туди. У порожній кімнаті на старому дубовому паркеті сидів Сашко. Їв курку. Сашко, звичайно, був Сашком, але він був і не Сашком.

— Виходить, ти — Сірий? — сказав я.

— За знання треба платити, — крутнув головою Сірий.

— Він пустив нас помилковим слідом, — злостиво сказала Сесіль, схопивши мене за руку.

— Почекай, — сказав я. — Скажи формулу, Сірий!

— Російську формулу-1? — Сірий зареготав. Кинув курку на підлогу. — А ти що, досі не здогадуєшся?

Ми втупилися один одному в очі.

— Він і є російська формула-1! — випалила Сесіль, заговоривши від хвилювання із гротескним французьким акцентом.

— Сірий, — відганяючи марення, сказав я. — Чому ти така свиня?

Сашко знову зареготав:

— А ти знаєш, Сесіль, хто попросив мене вбити твого американського мудака?

— Бувай! — сказав я.

Я відкрив безладну стрілянину. Сірий змінювався на очах. Він був трактористом і виїжджав у поле орати. Він був Чапаєвим, китом-рибою, Чкаловим-Чайковським в оксамитовій курточці і просто російською літературою, яка, поваливши з неба білим, іскрометним водоспадом, вийшла з берегів і відразу гаряче, по-собачому, облизала принижених і скривджених. Сірий ішов і в жіночих справах: він був стопудовою бабою, він був Терешковою, яка билася об супутник з лементом: Чайку! Чайку! Чайку! — після чого великим планом чайки хором запитали в Катюші Мишутіної:

— Ти здала кал на закордонний паспорт?

Сірий був тонким діячем і, звичайно, МЦАП-цінностями, православним панотцем, що їсть ікорку, модною співачкою у драних трусах, яка заспівала під світломузику:

Мене на секунду охопив екологічний правець. Сірий із розмаху був відразу всіма. Я знову вистрілив. Сесіль засмикалася на підлозі. Я промахнувся. Я вбив мою найкращу французьку подругу. Я розгубився. Кинувся до неї. О, моя бойова подруго! Ти пам’ятаєш, як у Парижі ми з тобою рано вранці волочили мою валізу через сквер до метро, коли не було грошей на таксі? Ти пам’ятаєш, як у тому сквері хвилювалися на вітрі платани й цвіли темно-червоні троянди? А твоя вічно рожева мильниця, що, як у всіх француженок, пахне самшитом? Я пишався тісним знайомством. Невже вона теж помре разом із тобою? Пригорнув до серця:

— Сесіль!

З її піхви обережно висунулася миша із закривавленою шкірою.

— О’ревуар, — промурмотіла Сесіль зі слабкою посмішкою, — на тому світі, якого немає.

Сірий зареготав.

Я вистрілив з коліна, тримаючи револьвер двома руками. Сірий перетворився на рекламний щит уздовж дороги. На щиті посміхалася наречена із зубами й було написано:

Я зрешетив кулями щит.

Сірий став мною. Я ніколи не бачив самого себе у трьох вимірах і злякався. Я був разюче не схожий на себе. На те уявлення, що в мене було про себе. Я не знав, куди цілитись. Це було схоже на самогубство. Це було недобре. Я вистрілив поспіль тричі.

Мертвий Сірий скидався на якогось дивного діда.

Темно, хоч в око стрель.

Досягши високих щаблів духовності, Сірий із радістю очікував на день смерті. Бувало, нетерпляче потирав холодними руками й під’юджував:

— Чого зволікаєш, кістлява?

Просвітлений, потягши пивця, Сірий сидів у заздалегідь приготовленій дубовій труні, зробленій власноруч: він був мастак у столярній справі. Він давно позначив собі важким каменем і місце для могили — біля вівтарної стіни.

— Покинувши тіло, душа засяє, як сонце, — захоплено казав Сірий. — Вона з подивом дивитиметься на свою смердючу темницю.

Сірий називав смерть поверненням від багатостраждального, хворобливого мандрівництва в небесну, немерехтливу батьківщину.

— Там побачимося, — сказав мені Сірий і підняв руки до неба. — Там краще, краще, краще!

— Виходить, росіянинові смерть не страшна?

— Смерть грішника люта, — завважив він.

Сірий уже не оглядався на землю. Родинні зв’язки для нього не існували. Він був у тому стані небожителів, коли все земне однаково дороге, без пристрастей, лише настільки — наскільки потребує його допомоги, але не прив’язує до себе. До Сірого заїхав один офіцер і запитав, чи не накаже він передати яке-небудь доручення своїм сибірським рідним. У відповідь Сірий підвів офіцера до ікон і, дивлячись на них із усмішкою любові, сказав, показуючи рукою:

— Ось мої рідні. А для земних рідних я живий мрець.

Його життя було щоденною боротьбою з ворогом спасіння. Для подолання ворога Сірому довелося взяти на себе величезний труд. Піст був настільки суворим, що три роки в пустелі Сірий харчувався винятково відваром гіркої трави яглички. Тисячоденні й тисячонічні моління на каменях були тими знаряддями, якими він здобував перемогу, але ці знаряддя важко, болісно позначилися на Сірому. Недарма якось надвечір у нього вирвалося зізнання, що він бореться з ворогом, як з левами. Сірий упокорював себе, не знаходячи можливості жити без зовнішньої муки.

— Ну навіщо ти носиш на спині важкий наплічник, натоптаний піском і камінням?

— Мучу того, що мучить мене.

Слово-розгадка російського життя. Все життя — мука. Фізична, естетична, стильова, будь-яка.

Останнім часом вітчизняні некрологи дедалі більше набувають оптимістичної спрямованості. Те ж саме відчувається у промовах на панахидах. Складається враження, що якщо в радянські часи небіжчика ховали всерйоз і надовго, те тепер неофітська віра в загробну зустріч із ним і впевненість у щасливому кінці Страшного Суду покликані зняти шок смерті й нестерпне горе розлуки.

Покалічений Сірий. Піджак на ньому теліпається з порожніми рукавами. Перехняблений Сірий — після того, як його побили майже до смерті хулігани, що вдерлися до пустельної келії.

— Дай грошей!

Грошей у нього не було і в думці. Від хуліганів не захищався, хоча, наділений незвичайною силою, міг би й зацідити. Між лопатками страшна рана. На ногах від тривалого стояння теж невиліковні рани. З них постійно сочилася сукровиця. На довершення до всього Сірий винайшов болісний спосіб спати, на який я не міг дивитися спокійно. Він спав, стоячи на колінах, опустивши голову донизу й підтримуючи її руками, спираючись на лікті. Побачивши мене, він сказав:

— Я можу молитися за тебе тільки вдома. У храмі за тебе молитися не можна.

Я їхав у метро. Раптом побачив чоловіка, який раніше служив помічником генеральних секретарів, а потім, під час перебудови, його вигнали, і він їхав у метро. Він подивився на мене і впізнав. Йому було соромно, що я його побачив.

У нього не було бляхи. Я подумав, що людина, яка соромиться їздити в метро, не жилець. Незабаром його справді не стало. Його звали Павло Павлович.

Інвалід викликає у росіян спазм сміху, злобу та бажання прикінчити. Росіяни жалісливі, але без співчуття. Одноногого пиздять його ж власною милицею. Безногого палять у калюжі. Горбатого випрямляють ударом ноги. Косоокому видавлюють із хрипом останнє око. Вагітна жінка — теж по-своєму інвалід. На неї пориваються нацькувати собак. Але іноді, коли в палісадниках розквітають айстри, росіяни складають про інваліда чудові пісні.

Коли Сірий помер, його душа, виснажена хворобою, прилетіла до мене, коли я спав. Ми зустрілися в проміжному вимірі, притулку покійних і сплячих душ, відмінною рисою якого було сіре, хмарне тло. Душа Сірого була жваво стрімкою, що свідчить про звільнення та безліч посмертних можливостей. Весела, радісна, вона приголубила мою душу рвучкою радістю дружби. Я був не тільки зворушений її вибором, оскільки завжди пишався цією дружбою, а й зрадів легкому подоланню якихось наших земних суперечностей і недомовок. Тим часом моя душа була не настільки стрімка. Вона була збентежена.

Прокинувшись, я засоромився своєї зніяковілості й довго думав про Сірого як про мого єдиного співрозмовника серед людей. Можливо, зніяковілість, навіть певна прохолода з мого боку були захисною реакцією, доброю обов’язковістю моєї душі, яка боїться захопитися, злетіти, забути повернутися, хоча Сірий і не кликав мене з собою. Можливо також, що в тій зніяковілості виразилося моє сутнісне «я», набагато глибше, ніж я підозрював, моє невідання про нормативи людського спілкування, про мою креативну прохолоду. Така очевидна містична суть сну не залишала сумнівів щодо вищих цінностей світу та моєї «по дотичній» приналежності до них, адже світська святість мого друга була якщо не абсолютною, те хоча б винятковою в моєму життєвому оточенні. Я сприйняв зустріч душ не тільки як поривання, а й як останній у цьому світі царський подарунок Сірого мені, воістину благу вість.

Це змусило мене оглянутися на мої досліди. Мене не збуджує думка про Росію як про порожнє місце. Вона тільки розв’язує руки, які хочуть бути розв’язаними. Я — окремий випадок гнійної приналежності.

Росія повішена на дверній ручці, розіпнута на осиковій балясині. Наш точний парфум — тварина тремтяча. Від усіх цих перебудов наші хуї перетворилися на солоні огірки.

В окремо взятій країні почався обіцяний кінець світу. Очевидно, його найкраще зустрічати віршами раннього Маяковського. Але навіть найбільш епатажний рядок російської поезії видасться нині слабеньким. У ній занадто багато пафосу розпачливого протесту ще тієї, прекрасної епохи. Тепер усе — інше. Ніхто перед кінцем світу не переймається жахом. Чому б не пожити й без світла?

Це ж треба так перетворитися на худобу!

Можна чудово собі уявити, як скривджені бомбардуваннями своєї малої батьківщини терористи зірвуть Москву — не кілька спальних будинків, а всю Москву. Яка ж буде радість для провінційних політиків, як збадьоряться Пітер і Урал! Треба буде вибирати нову столицю, у політичних сварках і клопотах невдовзі про Москву забудуть, та й не люблять її ніде, тільки руками потруть од зловтіхи: однією Москвою менше — яка різниця.

Росія перетворюється на «фрагменти географії». Може, Росії вже немає? Як немає? Ось — карта. То це ж тільки карта. Може, Росія чиста фікція? Те, що ми живемо в ілюзорній країні, з ілюзорним головнокомандувачем, ілюзорним урядом, ілюзорним парламентом, ілюзорною зовнішньою політикою, ілюзорною економікою й ілюзорною опозицією — це й так зрозуміло. Але те, що з-під нас усіх цю країну вже вийняли, як матрац, і не для того, щоб продати, — кому потрібна мізерія, — а просто тихо віднесли на смітник, нікому не повідомивши, — це, по-моєму, дуже можливо.

Адже ми живемо в абсолютно помилковій реальності. Нам кажуть, якщо взагалі що-небудь кажуть, що ми переходимо з однієї суспільної системи в іншу, і цим ми займаємося впродовж усіх років після 90-го. Цілковите марення. З якої системи ми виходимо? Із соціалізму? У нас не було соціалізму — соціалізм у Швеції, а в нас була державна сваволя. Куди переходимо? У капіталізм? Але в нас немає навіть зачатків інфраструктури ринкового суспільства, є тільки видимість діяльності й реальність знов-таки державної сваволі, видозміненої — так, але тільки для того, щоб існувати далі. Ми, як і раніше, боїмося влади, хоча, здавалося б, її вибираємо. Владоможці пролітають повз нас із нахабними пиками, з нахабною блимавкою; ми, як і раніше, ходимо їм кланятися, а вони, як і раніше, відвертають носа.

Росія нам уже тільки сниться.

Це відплата за відвертий расизм російського обивателя, за цинізм верхів і похуїзм низів, за все наше потворно прожите століття, від Леніна до сьогодні. Нам у Росії весь час здавалося: обійдеться. Як-небудь проскочимо. За допомогою злодійства, Бога й Заходу. Ми летіли в прірву, але вдавали, що ширяємо. Бундючилися, зображаючи із себе наддержаву. Ми ніколи не хотіли визнати глибину власного падіння.

Немає нічого дивного, що в нас украли батьківщину.

Сірий пригорнувся до мене й сказав, весь червоний від обурення:

— Нарешті ти пишеш про те, про що не жартують.

На очі в обох навернулися сльози.

Ми йшли понад швидкою річкою і навіть поцілувалися. В. А. 3. сказала, що хоче мене краще пізнати. У неї робота, яку вона не покине. Це був якийсь слабкий градус пристрасті.

Вона розповіла, що іноді через згорнутий у трубочку доларовий папірець нюхає кокаїн.

— Кокаїн! — чмихнув я. — Допомагає від гаймориту.

Вона розповіла також, що дружина її друга, колеги по бізнесу, Марина, російського походження, косметолог з Голівуду, одного разу її трахнула на вік-енді.

Вона взагалі була дуже довірлива. Я зрозумів — це пиздець.

Мій перший бог — Дід Мороз. Раптом В. А. 3. спохопилася. Ми поїхали дивитися Красну площу. Усе складалося якнайкраще. Вночі — до мене на дачу. Пити чай. До чаю справа не дійшла. Боже, вона була запашна і безсоромна-цнотлива, як білий бузок. Я обламував їй гілки до самого ранку. Ранок був туманним. Я обламав їй багато білих гілок.

Велика Американська Зайчиха полетіла першим класом разом із блакитним «Мережковським». Подзвонила із Шереметьєво:

— У мене голова перевернулася від Росії.

Я хотів запитати:

— Ти кохаєш мене?

Але не запитав.

Село, що складається із дірявих дахів без будинків. Юродство — останній притулок.

Після похорону Сірого я повернувся до себе додому. Щось буде. Загальний страйк. Зміна уряду. Переворот. Розпад держави.

Мені було цікаво.

Мені було однаково.

Я вчився дивитися на Росію, як на іноземну державу. Росія насрала мені в кишеню. Я торгував перегаром, запахом «Прими» і сечі. Мені дуже пощастило. Я примудрився продати виваляну батьківщину, яка нікому не потрібна. Я з нею розправився. Я вбив генія місця. Мене трусило. Я знав: міліція полює за мною.

Я мляво ховався. Переходячи з будинку в будинок. Я знав: країна приречена. Мене це мало хвилювало. Я одержав усе, що можна. Я перестав хворіти Росією. Я відчув, як звільняюся від підлої залежності повторювати її ім’я з тією ж частотою, з якою німець вимовляє слово «шайсе». У мене виростають крила. У мене полилася нова радість. Настав час кинути ноги на плечі!

Російський досвід навчив мене, що людина повинна бути прив’язана до буття. Як завгодно. Як протестант, який вірить, що Бог цінує його працю. Як католик, включений у непогрішність Папи. Як буддист, котрий виявив у своїх мантрах систему реінкарнацій.

Я зайшов у свій під’їзд. Піднявся на другий поверх. Мене чекав чоловік. На підвіконні у коридорі.

— Ну, чого? — сказав він.

Я придивився до нього:

— Ти навіщо з ножем ходиш?

— А з чим же мені ходити?

— Як справи? — запитав я його, щоб відтягнути розв’язку.

— Усе гаразд! — відповів він.

— Вовки! Вовки! — закричав я.

Ніхто не почув. Його сині очі світилися радістю життя.

Не виставляйте мене напоказ у відкритій труні. Що за манери! Навіщо росіяни рвуть собі душу, прощаючись із небіжчиком? Навіщо ведуть попід руки почорнілих близьких, щоб ті несамовито гладили небіжчикові волосся? І так сумно. Чи це заохочення до виття? Жінки, вийте! Плакальниці в сільських хустках, уперед! Заголосили. Якщо вже заводитися, то заводитися. Не ховати ж просто закритий ящик! А раптом він порожній — тоді конфуз виходить. Мало нам, чи що, похоронних конфузів? То не того в труну покладуть, то перевернуть і виваляють, несучи сходами вниз. Нехай ящик стоїть відкритим. Щоб усе без обману. Звідки взявся цей істеричний протокол? Остання перевірка на дорозі. Куди дивиться Церква?

Тонкі діячі крикнуть: традиція! МЦАП гримне: вічна пам’ять! Так заведено прощатися: і з царями, і з холопами. Мало чого! Ми — заручники непристойних обрядів, нащадки тілесних покарань. Наш катехізис: дави! Ненависть тішить душу. Ми заплуталися в традиціях, зовсім розгубилися. А з відкритою труною — не треба про страшне! А це не страшне — це наш національний трилер.

Католицький похорон — для нас світський виїзд під чорною вуаллю, зібрання напрасованих костюмів, сонячних, з титановими дужками, окулярів, напомаджених молодців. Протестантські фюнерали — ах, ці голлівудські дзвіночки біля виходу з кірхи! Чемні, усі один одного вперед пропускають, наче вийшли з кіно. Та ж вони і вийшли з кіно — відеокасетний похорон. Усіх негайно звинуватити в лицемірстві! Вінки занадто вигадливі. Скупі слізки не задовольняють рідного почуття самокатування, самороздряпування. Ми народжені вимучувати себе на шматки, аж до російського похоронного катарсису.

«Ось я лежу, але оцей я — не я, а де ж я?» — моє скорботне надсвітове запитання.

їхні західні могили занадто добре викопані, заправлені, як постелі, захищені з усіх боків від хробаків. Не те що наші — із плаваючим недокурком. Не те що наші по весні — із провалом до труни, як зійде сніг. У їхніх священиків занадто пісні обличчя, у їхніх гробарів надто осмислені фізіономії. Західна відмова від поминок — поганий наслідок життєвої скнарості, нам подавай довге прощання, з постцвинтарним ретельним миттям рук та застіллям, яке повільно переходить у гучне безпам’ятство, горілчане небуття.

Але відведи нас на Ганг, і ми перетворимося з переляку на Європу, побачивши і відчувши носом спалення трупів на набережній. Ми очманіємо від показових багать і безслізних, худеньких родичів, згуртовано впевнених у реінкарнації. Ми побачимо тут тільки дикість, поганство і — стрімголов додому. Нам дозволяли дивитися лише у вічко крематорію, щоб не було дефіциту кошмарів, та й то — до пори, до часу. У нас у вухах не тріск бамбуку, а стукіт цвяхів, які забивають у труну. Спочатку — сором’язливий, під кінець — сміливий, гучний. А якщо це тяжкий звичай, то є люди, які й «тяжкі фільми» не дивляться. Але я, хоч скільки ховав небіжчиків у відкритих трунах, знаю напевно, що це тільки проти їхньої пам’яті. На спогад залишаються, як нашатир, тільки синюшні обличчя й відразливий замогильний холод руки, а десь на обрії стоїть відсунута маленька жива людина і не сміє наблизитися з живими ручками.

Батюшко, ну, чого закляк? Відспівуй. Я не полюбляю сперечатися. Чому тоді тільки обличчя й руки? Уже краще б зовсім був голим, як у морзі. І всі б розглядали мертвого припорошеного хуя і спущені яйця, вдаючи, що їх це не цікавить. Є похоронний генерал з дарами, всім похоронам — вінок сонетів, на який жваво реагує вдова. Вона нічого не бачить, а тут зривається з місця й жадібно ковтає слова співчуття. Згорблена почесна варта з підв’язками похоронних дружинників. Виводок пройдисвітів із сережкою у вусі та без сережки. Жінки із зупиненими, лисячими мордочками. Що гірше склалося їхнє життя, то дужче вони балдіють від розглядання знайомих небіжчиків. А десь там далі цвинтарні бабульки — стахановки трупної цікавості. Нюхаючи стебла квітів, що пахнуть так непристойно, одні помічають на відкритому обличчі небіжчика лише мертве, інші наполягають на красі.

— Як він не схожий на себе.

— Роздувся.

— І на колір негарний.

— Ні, кращий, ніж у житті.

— А вона, дивися, як вона тримається!

— Стомився лежати. Потемнів.

— Хіба з вами не потемнієш?

Як із підворіття, поетеса на весь свій зламаний голос:

— Прекрасне лице!

— Брешеш, суко!

Некроексгібіціонізм. Ну, все! Закопуйте. Я соромлюся.

Головною подією XXI століття стане народження нового, планетарного Бога.

Ми розговорилися із Сірим про нового Бога. Не про російського Бога, бо локальні релігії відійдуть, а взагалі. Ентропія релігійного задуму Заходу, російська ортодоксальна скам’янілість, мусульманський фундизм — яскраві прикмети агонії старих богів. Яким бути новому: прямим? кульгавим? фарбованим блондином? У будь-якому разі ми залишимося за межею античного світу. Ми швидко скотимося в розряд доісторичних істот. Ми пригорнемося одне до одного, обійнявшись лапками динозаврів. Мені стало себе шкода. Новий Бог буде, звичайно, непередбачуваним. Несподіваним. Вискочить дуже страшним. У пір’ї або в кожусі? Фалічним? вагінальним? змішано-андрогенним? порнографічним? учнівським, як десятилітня лялька? Швидше за все — попсово-придуркуватим, як усі колишні Боги, але з урахуванням нової туги й high-тек досягнень. До нього логічно не пристосуєшся, не притрешся. Але зрозуміло, що нова маска Бога буде позаєвропейською. Європа його не відразу прийме.

Боги підупали. Вони не витримують людської конкуренції. Вони хворі на клаустрофобію. Вони вже у спиртовому розчині. їхні маски зірвано. Ніцше — дурень! Сприйняв ім’я за сутність. Угризання в Японію, дорога до ашрамів, тельбухи тигрів для вудунів, ностальгія за Полінезією, ідейні робінзони й племінне мислення made in USA — все це так добре заворушилося. Якщо вже свідомість негідна безсмертя, то душу гріють реінкарнації.

Камінь — це завжди основа. Ми із Сірим взяли камінь. Ми були не тільки пригнічені тягарем відповідальності, а й зраділи. За допомогою якихось лівих людей, що зазвичай розвозять меблі, ми відтягли камінь на Воробйові гори. Скориставшись темрявою ночі, ми покотили його в таємний гай, де цілий рік ночами співають солов’ї. Наречена із зубами з такої нагоди спеціально повернулася до нас. Ми її не впізнали — вона літала над нами в легкій туніці й жбурляла в нас солодкою журавлиною. Видовище — засмоктує. Вона була неземної краси, зуби їй хтось вирівняв. З нею, скажемо прямо, хотілося одружитися. Москва теж мала чудовий вигляд «кул». Ми штовхали камінь у чотири руки, кректали, мокрі й веселі. Нова метафізична активність Росії увійшла в нас, завирувала та обігнала інші народи. Росія знову взяла планетарне місце первістка. Наречена вгорі, з жовтими п’ятами і з жовтим фломастером за вухом, освітлювала нам шлях ліхтарем. Там, на схилі з виглядом на Москву, ми поставили перший камінь невідомому Богові.

1997–1999 pp.