Епоха слави і надії

Частина

1

Глава 1

Англія. Лондон. Готель Hilton.

Сидячи біля розкритого настіж вікна, він маленькими неквапливими ковтками цідив міцну каву без цукру і дивився кудись далеко, за самий небокрай. На подив безхмарне небо, глибокого синього кольору підморгувало яскравими зірками, виразно видима Велика Ведмедиця раптом нагадала про батьківщину. Здавалося, що прогнози брешуть про майбутні дощі, але холодний поривчастий вітер, що тріпав світло-русяве волосся, не давав забути, що характер у Лондона на рідкість мінливий.

Він задумливо провів пальцем по легкій щетині, яка хоч і надавала солідності, але все одно не робила його старше. Ніколас зовсім не виглядав на свої тридцять. Погляд вловив швидке миготіння зірки, що падала, і відразу згадалася, по – хлопчачому безглузда звичка, загадувати бажання. Губи торкнула легка посмішка, Ніколас не бачив чужого неба, погляд спрямувався в минуле, кудись до теплих, трохи змащених спогадів.

Хотілося зірватися, кинути все і додому – додому – додому, але справу, яка привела його сюди, не можна було ні відкласти, ні доручити комусь іншому.

Зробивши останній ковток, Ніколас відставив чашку на підвіконня і знову повернувся до виду в вікні. А подивитися було на що: якщо над головою розгорнулося оксамитове синяво-чорне небо, то внизу, виділяючи велич і старовину, сяяло Вестмінстерськє абатство – спадщина короля Саберта. Як і обіцяли в одній з брошур найкомфортабельнішого готелю "Hilton" : "В нашому номері на двадцять третьому поверсі ви зможете насолодитися пишністю Лондона з висоти пташиного польоту". Висоти Ніколас ніколи не боявся, навпаки, вона його притягувала. Тому він без зайвих роздумів вирішив зупинитися саме тут.

Ніколас відніс на стіл порожню чашку, бездумно пробігся поглядом по запропонованому меню, навіщось клацнув кілька разів вимикачем і знову повернувся до вікна. Він із зітханням подивився на циферблат золотого Rolex : маленька стрілка впевнено наближалася до чотирьох годин, а сну не було ні в одному оці. З ним таке часто траплялося, якщо доводилося ночувати у новому місці.

Накинувши шкіряну куртку, Ніколас закрив двері, вивченого вздовж і поперек номера. На безшумному, виблискуючому полірованим деревом і дзеркалами ліфті, спустився в хол, де ввічливо привітався з охоронцем, осанка якого чимось нагадала королівських гвардійців. Дворецький, ніби всю ніч тільки і чекав його появи, послужливо відчинив скляні двері.

Вулиця зустріла його різнокольоровими вогнями реклам. Правда, через пронизливий осінній вітер, який ганяв по тротуарах опале жовте листя, бажаючих прогулятися було явно не багато. Застебнувши блискавку на куртці до самого підборіддя, Ніколас поспішив до припаркованих вздовж узбіччя таксі і прослизнув на заднє сидіння першого – липшого автомобіля.

– Доброї ночі, сер. – По – англійськи церемонно привітався водій. – Куди їдемо?

– Доброї, – кивнув Ніколас. – Я давно не був в Лондоні. Хотілося б просто покататися по нічному місту.

– Як скажете, – рикнув мотор, і машина плавно рушила з місця.

Відкинувшись на спинку сидіння, Ніколас намацав у кишені свій заповітний талісман, з яким не розлучався, куди б не занесло його життя – невеликий, розміром з долоню – ловець снів. Так непомітно сон, що вислизав від Ніколаса добру половину ночі, наздогнав його на задньому сидінні лондонського таксі.

Через якийсь час помітивши, що пасажир міцно заснув, водій припаркувався біля непримітної закусочної, яка, судячи з виду, пережила свої кращі часи років з десять назад, не менше. Тихенько покрехтуючи, він виповз з машини і, трохи згорбившись через роки сидячої роботи, сховався за обшарпаними дверима. Чашкою теплого чаю, як він спочатку розраховував, не обійшлося. Його друзі, такі ж постійні клієнти, якраз зібралися за більярдним столом. Зігравши кілька партій, водій сів назад за кермо, на вулицях зовсім розвиднілось. Повернувшись до готелю, він розбудив пасажира.

У втомленого і невиспаного Ніколаса, що кліпав очима, не знайшлося ні сил, ні бажання сперечатися з пред'явленою сумою за сто дванадцять миль поїздки. Він тільки охриплим зі сну голосом запитав, чи можна розплатитися картою і поспішив в готель, щулячись від вітру, що здавався крижаним після теплого салону.

В номері Ніколас спішно кинув на тумбочку зв'язку ключів і, на ходу роздягаючись, пішов прямо в душ, щоб, як слід прокинутися. Він відшукав рукою вимикач і безліч лампочок з матового скла освітили приміщення розслабляючим, м'яким світлом. Хоч кімната і була відносно невеликою, поєднання малахітово-чорного кахлю і розташованих по периметру дзеркал надавало їй схожість з дзеркальним лабіринтом. Спершись ліктем об мармурову стільницю, Ніколас похмуро подивився на своє відображення в найбільшому дзеркалі.

Наїжачив і без того кошлате волосся і плеснув холодною водою собі в обличчя. Це допомогло трохи освіжитися, і тепер світ не здавався таким поганим, як кілька хвилин тому. Не дивлячись, зірвав з гачка рушник і промокнув залиті водою очі.

Скинувши на підлогу шкіряну куртку, і трохи повозившись з гудзиками сорочки, він зробив крок у душову кабінку.

Тепла вода остаточно прогнала ранішній озноб, розслабила м'язи, що нили після сну в машині. Упершись долонями у стіну, Ніколас з насолодою підставляв під тоненькі цівки то голову, то закриті очі. Вони стікали прозорими змійками по рельєфній мускулистій фігурі, пописаній татуюваннями. Для Ніколаса вони були чимось на зразок карти його особистого життєвого маршруту.

Біля самого серця – ловець снів з хитрим переплетенням ниток у центрі круга і широким пір'ям, що звисало вниз; копія подарунка, який Ніколас звик вважати особистим талісманом і оберегом від нещасть. На зап'ястку однієї руки – циферблат годинника, як нагадування про швидкоплинність і безповоротність часу, на іншій – отруйний павук. В моменти ухвалення важких рішень Ніколас частенько неусвідомлено торкався його, і тоді якимось незбагненним чином думки вияснювалися, і все ставало простішим.

На вузькій талії, під самими ребрами, два широкі хрести з датами смертей батьків. А над ними зображення неповного місяця, як нагадування про те, що саме вночі Ніколас найчастіше приймав найважливіші для себе рішення.

Струсивши головою, як великий пес, він видавив на долоню шампунь, що пахла бергамотом, пройшовся мочалкою по всьому тілу, після чого швидкими вигостреними рухами бритви покінчив з легкою щетиною, дивлячись в невелике дзеркало. Ніколас обернув навколо талії великий білий рушник і, прочовгавши босими ногами по кахельній підлозі, знайшов спочатку одноразові готельні тапочки, а після вирушив до спальні, де здається, востаннє бачив свій халат.

В номері панував безлад, що поступово набирав оберти повномасштабного хаосу. Чи не на кожній поверхні розташувалися вирізки з газет, підшивки наукових статей, роздруковані фотографії і ще ціла купа всіляких паперів з хитромудрими формулами і провокаційними заголовками. Втім, сам Ніколас прекрасно орієнтувався у цьому всьому безладі. Переклавши все в шкіряний рюкзак, Ніколас натягнув світло-сині джинси. Чорна обтягуюча байка сіла другою шкірою на рельєфну широкоплечу фігуру.

Зручно і із смаком – Ніколас терпіти не міг ніяковість у рухах, та і взагалі ніколи не розумів людей, які добровільно катували себе подібними тортурами.

Краєм вуха він вловив слова ведучого на екрані телевізору, зробив голосніше і примостився на диван, відклавши всі справи.

"Сьогодні вранці в одному з готельних номерів було виявлено тіло мільярдера, що мешкав там, сера Альприма. Нагадуємо, що в тому ж готелі напередодні ввечері проходила виставка, організована на честь придбання трьох ексклюзивних картин скандально відомого художника Алекса Крамера. Він відомий неординарним мисленням, своїми віруваннями в рептилоїдів і всесвітні змови. Крамер втілює тих чудовиськ на своїх полотнах. Багато прообразів він бере з пам'яток архітектури, а його жахливі персонажі настільки реалістичні, що викликають в рівній мірі, як жах, так і захоплення майстерністю автора. Художник вважає за краще залишатися інкогніто, ніхто ніколи не бачив його обличчя. Буквально вчора, відтепер покійний сер Альприм придбав три його картини за один мільйон євро, а вже сьогодні поліція висунула головну версію його смерті – суїцид. В крові загиблого, експерти виявили велику кількість снодійного змішаного з алкоголем, що найімовірніше і …"

Ніколаса відвернув несподіваний дзвінок готельного телефону. Він підняв слухавку:

– Прошу вибачення, сер. До вас прийшов містер Джонсон. Говорить, що ви забули в нього в машині якусь річ.

– Зараз спущуся, – коротко відповів Ніколас.

Закинувши рюкзак на плече, він вийшов із номера. Все одно пора було їхати на зустріч.

В холі його чекав той самий таксист, в машині якого Ніколас благополучно проспав до самого ранку:

– Ще раз вітаю, сер. Ви забули, эм-м-м . Цю вашу штуку.

– Ловець снів, – машинально виправив Ніколас. – Втім, як і я, але зараз це неважливо, ви саме вчасно. Мені треба в Оксфорд.

Франція. Париж. Вулиця Монмартр.

В цей же час комісар Лангре дивився той самий випуск новин про сера Альприма, що передчасно пішов, і періодично погойдував головою, клацаючи язиком. Чи то ця гучна справа так засмутила літнього чоловіка років шістдесяти, чи то п'ятниця, що непомітно настала, – останній день на роботі, якій він присвятив все своє життя. А може і те, і інше відразу. Дзеркало, на жаль, не можна обдурити. Звідти на нього дивилася втомлена людина, з помітно припорошеним сивиною волоссям, в старомодному, але охайному одязі, з невеликою зайвою вагою через сидячу роботу, і все через той же вік, будь він неладен.

Вже в понеділок він вийде на пенсію. Напевно відділ влаштує офіційну частину з вдячностями, тортом і іменною чашкою, потім вони з хлопцями нап'ються у барі. Але що далі? Лангре просто не уявляв, куди подіти години, дні і місяці вільного часу, що зваляться на нього.

На його місце вже знайшли заміну. Останній тиждень у відділку тільки і робили, що обговорювали тему новенького, якого, по старому звичаю в їх команді, нарекли "Стажером". Лангре заздалегідь співчував хлопцю, оскільки прекрасно знав, що від прізвиська той позбавиться зовсім не скоро. Молодого і перспективного Стефана, який з відмінністю закінчив академію, сьогодні належало ввести в курс справи. Лангре вже розсортував теки з поточними справами, потрібними адресами і телефонами. Але передавати "кермо влади" зовсім не хотілося…

Було дивно сидіти в знайомому до кожної тріщинки кабінеті і розуміти, що зовсім скоро тут почне господарювати інша людина. Все тут, хоч і старе, але таке рідне. Ось, наприклад навіть масивна книжкова шафа, повністю заповнена пошарпаними через часте використання енциклопедіями, підшивками старих справ, історичними дослідженнями, улюбленими книгами про Петра Першого, словниками і армійськими чорно-білими фотографіями. Чи вічно виходячий з ладу допотопний комп'ютер, з яким Лангре свого часу довелося немало повоювати, перш ніж він зміг його освоїти. Після звичної друкарської машинки, комп'ютер здавався сущим монстром. До речі, пожовклий від часу і сигаретного диму кондиціонер непогано було б полагодити, але в Лангре все ніяк не доходили руки, а тепер, вже і не дійдуть. Він несвідомо прогорнув сторінки, пописаного його кострубатим почерком блокнота з номерами ісіх знайомих лікарів, фармацевтів і патологоанатомів. Промайнула безглузда надія, що Стефан не прийде. Йому потрібен був ще час…

Лангре, відпрацьованим до автоматизму рухом, відкрив ящик столу і намацав пачку цигарок. Палив він давно і багато, по дві пачки за день, так що і не чекав дожити до пенсії. Випустивши хмару густого диму в стелю, спохопився, що Стажер навряд чи оцінить задушливий запах міцного тютюну. Він розкрив вікно, незважаючи на пізню осінь, погода стояла сонячна. Вирішивши, що гірше все одно вже не буде, Лангре допалив цигарку до самого фільтра. Як тільки він її загасив в переповненій попільничці, в двері кілька разів постукали, а після дзвякнув дзвоник.

– Вітаю, можна? – Ввічливо посміхаючись, до кабінету ввійшов чорноволосий високий хлопець підтягнутої статури.

Лангре буквально впав у ступор, почувши його голос і зіставивши з вивченим напередодні досьє. Поліцейська хватка і роки роботи в якості слідчого навчили його запам'ятовувати деталі. Стефан – хлопець з комплексом відмінника, вічний учасник всіляких олімпіад і перфекціоніст до мізку кісток. Такі, як правило, знають, чого хочуть від життя, сяють яскраво, ними пишаються батьки, на них рівняються друзі – покликані лідери. З багаторічним досвідом за плечима, Лангре вистачало одного погляду на людину, щоб зрозуміти, який він.

– Так, звичайно, проходь, – спохопився Лангре, усвідомивши, що пауза дещо затягнулася.

Стефан зробив крок до столу, до запаху цигарок додалися пряні нотки його дорогого парфюма. А Лангре продовжив вивчати зовнішність своєї заміни. Молодий, чисто поголений, піджак недбало перекинутий через руку, рвані завужені джинси, а замість дипломата – рюкзак на плечі. Білосніжна сорочка розстібнута на кілька гудзиків так, що видно ланцюжок з хрестом. Погляд повний рішучості – Стажерові явно не терпілося почати діяти. Голі по лікоть руки, були пописані безліччю хитромудрих кольорових татуювань.

Лангре подумав, що мода на них пройде, як колись пройшла на азіатські ієрогліфи, а ось звести їх вже буде проблематично. Не даремно у більшості словників татуювання трактують, як "мітку". В поліції на них часто орієнтуються, як на особливі прикмети.

– Розташовуйся. Води?

– Не відмовлюся, – кивнув Стефан.

Лангре так і продовжив стояти на місці, все ще його роздивляючись. Зрозумівши, що води йому не наллють, Стефан сам підійшов до кулера, що стояв в кутку. Наполовину осушивши пластиковий стакан, повернувся до столу.

– В мене теж є тату, – несподівано заявив Лангре. – Правда не таке, як у тебе. Просто цифра, моя група крові.

Стефан знав, що подібні татуювання робляться зовсім не для краси або якогось прихованого змісту. Їх набивали тільки військовослужбовцям з гарячих точок, часто вказуючи ще і резус – фактор.

– Виходить, ви воювали, – відповів Стажер. – Знаю, що їх і зараз роблять військовими. Рід військ, термін служби і група крові. Таке ніколи не втратить важливості.

– Точно помітив, – похвалив Лангре.

Знову наринули хворобливі спогади травмуючого військового минулого. Проте він давно навчився справлятися з цією своєю слабкістю, тому швидко прийшов в себе.

– Подібні, так звані татуювання, були ще при Петрі Першому, – продовжив Лангре, який ніколи не упускав можливості потріпатися про свою улюблену історичну тему. – Але особливою популярністю почали користуватися під час Афганської війни. Ці тату врятували безліч життів. Коли час йшов на хвилини, медикам не доводилося витрачати його на з'ясування групи крові.

– А талановиті люди вдихнули в них нове життя, надали їм абсолютно інший сенс і тепер татуювання є у кожного другого і не лише в неформалів або членів банд, як років двадцять назад.

Лангре нічого не відповів, лише продовжував свердлити Стажера важким поглядом. Переступивши з ноги на ногу, Стефан відкашлявся. Важке мовчання ставало все більш невмілим.

– Можна скористатися комп'ютером? Мені треба перевірити пошту, – нарешті сказав він, не витримавши виниклої напруги.

– На здоров'я, – кивнув Лангре, прибираючи в кишеню запальничку, що лежала біля комп'ютерної мишки.

Треба не забути забрати і інші дрібнички, ніби його тут ніколи і не було.

– До речі, – пурхаючи пальцями по клавішах, знову заговорив Стажер, – сьогодні проїздив повз Російське посольство. Там чорти що діється. Справжній хаос.

– Протестуючі сильно розбушувалися? – Питально зігнув брову Лангре.

– Бачив, що будівлю посольства обстріляли зеленкою.

– Не дивно. Для Росії сер Альприм був другом і щедрим меценатом.

Лангре помасажував пальцями віскі, упорядковуючи думки. Сьогоднішній ранок розпочався з дуже поганих новин і продовжував сипати неприємними сюрпризами, але потрібно було зосередитися на поточних завданнях.

– Бачиш ті три теки? – Він кивнув на куток столу. – Ознайомся.

Стажер ніби тільки цього і чекав. Він жваво підтягнув до себе відразу всю стопку і забігав очима по сторінках. Прочитавши кілька, про щось замислився.

– Ну як? Є ідеї? – В голосі Лангре проглядала неприкрита іронія.

– Жодної робочої, – не відриваючи погляду від тексту, задумливо протягнув Стефан.

– Не переживай, їм вже майже рік і кожне під юрисдикцією Інтерполу.

Стажер здивовано свиснув. Це вже не жарти, не академічна теорія, а справжнісінька робота. З Інтерполом, психопатами і знівеченими трупами. Мабуть ці справи були і дійсно складними і їх не змогли розкрити, адже Інтерпол міжнародна організація, у справах кримінальної поліції бере їх тільки, щоб координувати зусилля країн учасниць у боротьбі із злочинністю.

Стефан відкрив першу справу на початковій сторінці. В нижньому кутку, прямо під його великим пальцем, на жовтому фоні значилося: "Розшукується. Пропав без вісті".

– Тут, до речі, все просто, – знизав плечима він. – Вже більше ніж півроку пройшло. Значить, можна оголосити його померлим і закрити справу. Треба лише заповнити чотирнадцяту форму.

Стажер гордо випрямився. Ось і згодилися отримані в академії знання, не даремно він вважався найздібнішим і подаючим великі надії студентом. Стефан ніколи не упускав можливості блиснути розумом, правда зараз сумніви все ж були. Не міг Лангре зі своїм багаторічним стажем, пропустити таке просте рішення?

– Обтяжливі обставини – усміхнувся комісар, – зниклий, обчистив досить популярну галерею. Виніс льняних полотен і масляних фарб приблизно на дві тисячі євро. А далі його слід пропав.

– І навіщо йому стільки? – Здивовано підкинув брови Стажер.

На другій теці, вже із синім куточком, значилося все теж: "Розшукується".

– Ну, а тут що не так? – Стефан помахав текою, але Лангре навіть не подивився в його сторону.

– Він був церковним Пастирем. Кинув дружину з шістьма маленькими дітьми і, як ти вже зрозумів, безслідно зник. Його дружина приголомшлива жінка. Своїми силами справляється з вихованням синів і дочок, працює лікарем в місцевій клініці і навіть курирує дитячий хор. Їй теж розповіси про чотирнадцяту форму? А її дітям що? Щоб не чекали батька?

Стажер відразу якось знітився, опустив погляд на свій хрестик і застебнув сорочку, приховавши його від сторонніх очей.

Залишилася остання тека із зеленим куточком внизу.

– Ватажок потенційно небезпечного угрупування. Пропав без вісті, – вголос прочитав Стефан. – Особливе спостереження. Що? – Недовірливо спохмурнів він. – "Атлантико"? Вони ще існують?

– Тут йдеться не про просту банду, а про насильство заради насильства. Члени цієї організації дуже агресивні, а їхні дії продумані до самих дрібниць. Вони майстерно володіють зброєю, і повір, у них її більш ніж достатньо. Влада вважає за краще замовчувати про таке, щоб не піднімати галасу. Тому що тоді доведеться визнати свою нездатність захистити країну і її мирних жителів.

– Як боротися з такими угрупуваннями?

– Наш зниклий, з третьої теки, більше десяти років очолював "Атлантико", – почав було Лангре, але Стажер його перебив, переможно підкинувши руку:

– Ось! Тепер я готовий поговорити про чотирнадцяту форму.

– Але, – підкреслено проігнорувавши його, продовжив комісар, – з достовірних джерел відомо, що їх "альянс" вже біля півроку не вибирає нового ватажка. Він знає, що його шукають, а значить – ховається, і мене це турбує. Пограбувань і нападів стало менше. Ніби затишшя перед бурею…

– "Арт – дилер", "Пастир" і "Ватажок". – Відкинувшись на спинку крісла, підвів підсумок Стажер. – Я так розумію, ви побачили в них щось загальне?

– Так, але так і не знайшов зачіпку. Тепер твоя черга спробувати, – Лангре машинально дістав з кишені пачку цигарок, покрутив її в руках і сховав назад. – А мені в мої шістдесят вже належить торт, іменна чашка і найближчий рибальський магазин.

– У вас, на кожній теці, в лівому нижньому кутку ініціали "А.К.", але ж так Алекс Крамер підписує свої картини. Думаєте, він якось пов'язаний зі зниклими? – Запитав Стажер.

– Не думаю, а точно знаю, – виправив Лангре. – Перед зникненням кожен з них отримав його картину.

– Може вам варто зачекати з купівлею рибальських сіток? – Задумливо протягнув Стажер.

– Я віддаю перевагу вудці.

– Правильно, – кивнув Стефан. – Бо сітки притягують зниклих.

– А це вже пахне статтею, – посміхнувся Лангре.

– Якою? – Здивовано подивився на нього Стажер.

– Газетною, – підморгнув йому комісар, та все ж підпалив цигарку.

Трохи помітно сривившись, Стефан підчепив із столу попільничку, з якої недопалки стирчали, як з їжака голки. Він витрусив вміст в сміттєвий кошик, що стояв під столом, і закашлявся від хмари попелу, що зметнулася.

Лангре невесело спостерігав за всім цим і подумав про те, що скоро і його ось так витрусять з відділу, як стріляні гільзи з револьвера. Стажер поступово починав наводити свої порядки.

Глава 2

Ніколас Романов вийшов з таксі, закинув рюкзак на плече і, прикривши очі, вдихнув повними грудьми. В маленькому містечку повітря було набагато чистіше за Лондонське – свіже, навіть смачне. А навкруги кипіло життя. Студенти Оксфорда з ланчами і конспектами, розстеливши пледи, сиділи прямо на ідеально підстриженому газоні, користуючись останніми теплими днями. Хтось грав в "змії і сходи", звідвсіль доносилося неголосне бринькання гітари, кілька хлопців закидали в коробку червоні "блішки".

Ніколасу подобалася така атмосфера молодої безтурботності, енергії і ентузіазму. Стародавній, ніби зійшовший з картинки університет, був мрією кожного абітурієнта не лише Англії, але і інших країн. Тут все тільки найкраще: викладачі – вчені і доктори наук, а перед випускниками відкриваються практично всі двері.

Ввійшовши до привітно розкритих головних воріт, Ніколас опинився в центральному холі, де також було повно народу. Багато хто його впізнавав – підходили привітатися, тиснули руки, захоплено перешіптувалися між собою. Ніколас був дійсно знаменитий і, що вже гріха таїти, йому подобалося знаходитися в центрі уваги, блищати на світських вечірках та посміхатися в об'єктиви камер.

Він добився всього цього, навіть не маючи вищої освіти, і ось як все обернулося: ректор одного з престижних університетів країни особисто запросив його виступити на сьогоденній лекції. Від запропонованого гонорару Ніколас відмовився. В нього було своє дітище, що приносить чималі гроші, – інтернет-магазин товарів для сну "РоманСон". Подушки, піжами, нічники, ловці снів, снодійне на травах, дрібні аксесуари – все тільки найкраще, з натуральних матеріалів. Його продукція робила сон якісніше, солодше і затишніше.

До всього іншого Ніколас був автором популярної книги про туризм, над продовженням якої зараз активно працював. Йому було про що розповісти, оскільки він займався цим професійно і побував у більшості країн. Багато тих, що страждають безсонням, тримали по екземпляру на своїх приліжкових тумбочках. В одній з глав Ніколас склав цілий список місць зі всього світу, де можна краще всього виспатися, і розсортував їх по рейтингу.

Він не забув і про найменших: записав казки і видання безлічі різних культур, які можна було почути тільки від самих аборигенів, побувавши в їх селищах.

Взагалі в грошах у Ніколаса не було нужди. Для нього важливіше матеріального було визнання – саме тому він прийняв запрошення від ректора. Сьогодні, тільки заради нього, в стародавніх стінах відомого на весь світ університету, збереться величезний зал. І це зробить його на крок ближче до мрії – заснувати власний університет.

З виступом не повинно було виникнути жодних проблем, Ніколас вмів працювати з публікою. Він не вважав, що здатність викликати прихильність до себе людей, можна отримати тільки з народження. І якщо вже не повезло з внутрішньою чарівністю, то виростити її в собі ніколи не пізно. Секрет крився в самопізнанні, у вивченні особистих психологічних і фізичних особливостей, прийнятті і осмисленні власного "я". Процес цей був досить трудомістким, розпочинався чи не з дитинства і не припинявся ніколи, до самої смерті.

Ще з раннього дитинства, людину починає займати питання, ким саме вона являється, вона намагається розібратися в собі і своєму внутрішньому світі. Звідси бере витік пізнання внутрішньої особистості. І це не просто процес самоспоглядання, але і спостереження за своїми вчинками, думками для того, щоб зрозуміти, як стати краще в тому або іншому аспекті. Адже в пізнання внутрішнього "я" без роботи над собою, немає ніякого сенсу. Заради особистої гармонії варто ставити невеликі, але щоденні цілі: "Я той, ким є зараз і відрізнятимуся від себе завтрашнього".

Тип мислення визначає самооцінку, межі успіху і можливостей. Людина з фіксованим мисленням завжди порівнюватиме себе з іншими. Щоб добре себе почувати, йому необхідно бути краще за всіх навкруги. Такі люди бояться невдач і уникають викликів навіть в тих сферах, в яких вважають себе талановитими. Вони бояться ризикувати, оскільки думають, що навіть один-єдиний промах може похитнути їхній авторитет в очах інших людей.

Від роздумів Ніколаса відволік, з’явившийся прямо перед ним хлопець, років двадцяти. Променисто посміхаючись, той навперебій зі своїми товаришами, що приспіли, почав завалювати його компліментами і захопленими одами на адресу "нетривіальних відкриттів в сомнології".

– І для повного щастя, – бадьоро підвела підсумок вся ця шумна компанія, – нам бракує тільки фотки з вами.

– Ви ж не відмовите? – Заплескала віями миловидна дівчина з каштановим волоссям.

– Навіть не думав, – неголосно розсміявся Ніколас і зробив крок до стіни, де його тут же обліпили бажаючі сфотографуватися.

Ніколас подивився в об'єктив смартфону, та так і застиг на місці. В якості "фотографа" йому дісталася до непристойності приваблива особа. Зовні Ніколас продовжував посміхатися, по ньому не можна було зрозуміти, що в середині вже щось тьохнуло. Він навіть не моргав, ніби боявся, що варто йому на секунду відвернутися, як дівчина зникне. Ніколас давно не відчував нічого подібного : час немов застиг на місці, від кінчиків пальців вгору пробігла іскра.

Через багатство та популярність Ніколаса, при знайомстві з ним дівчата частенько самі робили перший крок, намагалися притягнути його увагу. Він граючи, міг затягнути в ліжко практично будь – яку красуню, але ось ця – чимось відрізнялася від інших. Начебто їй не було до нього жодної справи.

– Тільки не забудьте відмітити мене в інстаграмі, – весело підморгнув хлопцям Романов, коли ті, подякувавши, поспішили до актової зали, щоб встигнути зайняти місця ближче.

Ніколас вів досить популярний блог, на його акаунт було підписано більше трьох мільйонів людей і число це росло з кожним днем. Він славився тим, що художньо описував сни і давав їм пояснення. Також його сторінка рябила безліччю фотозвітів з подорожей по різних країнах – від нікому невідомих африканських племен, до найбільших столиць світу. Частину публіки притягнули фото його вілл із запаморочливими видами і автомобілів бізнес класу: ферарі, гелендвагенів та мерседесів.

А знімки з пляжів або коло басейнів, з рельєфно накаченими м'язами, на пописаному татуюваннями тілі, викликали серед дівчат скажений інтерес.

Помітивши неподалік кавовий апарат, біля якого якимось дивом не було черги, Ніколас, з секунду подумав, вибрав класичний капучіно. Прямо над кнопками з назвами напоїв був прикріплений аркуш паперу з великою стрілкою-покажчиком у напрямі актової зали. Не втримавшись, Ніколас злодійкувато озирнувся по сторонах і, витягнувши з кишені джинсів кулькову ручку, приписав жартівливе: "голосове управління". Парочка студентів, що проходили мимо, помітивши його витівку, схвально розсміялися і підкинули вгору великі пальці.

Серед них Ніколас почував себе "своїм хлопцем", на секунду йому навіть захотілося стати таким самим простим студентом, з тягою до дитячості і шумних вечірок. Тією ж ручкою він начеркав записку для незнайомки, що зацікавила його.

"Я ще ніколи не зустрічав нікого гарнііше за тебе. Може, все ж сфотографуємось разом? Тільки в більше невимушеній обстановці. Напиши свій номер, якщо, звичайно, в тебе немає хлопця. З щирою надією, Ловець Снів.

P.S. Не знаю, чи п'єш ти каву. Сподіваюся, тобі сподобається".

Підхопивши стаканчик, Ніколас ввійшов, до повністю забитої людьми, актової зали. Поглядом він знайшов в натовпі ту саму дівчину – вона виявилася однією з небагатьох, хто не дивився на нього з жадібним інтересом і фліртуючою посмішкою на губах. Незнайомка всім своїм виглядом показувала, що він її зовсім не зацікавив. Але Ніколас був з того типу чоловіків, яких найбільше тягне, саме до недоступного і загадкового. Для нього це виклик, тому і перемога буде солодше.

Вправно пролавірував між людьми, Ніколас підійшов до дівчини і з посмішкою протягнув їй каву, разом із складеною удвічі запискою. Їх погляди зустрілися, здавалося, настав той самий відповідний момент, як несподіванно чиясь дитина, мабуть син когось з викладачів або запрошених гостей, врізалася прямо в Ніколаса. Він незручно погойдався і дивом утримав паперовий стаканчик, мало не обливши красуню гарячим вмістом. Їх пальці зіткнулися, дівчина збентежено посміхнулася, поправив пасмо волосся. Але момент був безповоротно загублений.

Ніколас обернувся до хлопчиська, що розбушувався, і жартівливо запитав привселюдно:

– Хто хоче купити дитину? Продам недорого!

Тут же знайшлася його мама і, вибачившись, повела сина у бік крісел, по дорозі відчитуючи того за неналежну поведінку. Ректор, що помітив Ніколаса, з посмішкою кивнув йому у бік сцени, а сам попрямував вперед, щоб представити присутнім запрошеного гостя.

– Леді і джентльмени, – вставши за трибуну, почав ректор. – Тема сьогоднішньої лекції – "Вивчення самосвідомості і пошук глибинного сенсу".

Він пару разів клацнув мишкою. На широкому, розміром майже на всю стіну екрані за його спиною, плавно змінюючи один одного, поплили слайди, присвячені діяльності Ніколаса.

– Ніхто не розповість вам про це краще за нашого гостя, – відкашлявшись, продовжив ректор. – Він нерідко виступає консультантом на телепередачах, дає інтерв'ю для відомих журналів, газет та сайтів. Так що, думаю, багато з вас напевно його знають. Він професіонал своєї справи, хоч і не має спеціальної освіти, оскільки сам є засновником цієї науки. В майбутньому він планує заснувати онлайн-університет для тих, хто цікавиться вивченням і розбором сновидінь.

Вже зараз він консультує безліч знаменитих, видатних людей, прізвища яких я не стану розголошувати із зрозумілих причин. А ось прізвище нашого гостя знати не лише можна, але і треба. Отже… – ректор витримав театральну паузу, – Ніколас Романов! Він же Ловець Снів!

Зал вибухнув бурхливими оплесками. Ніколас піднявся по бічних сходинках на сцену, тримаючи перед собою мобільний. Для своїх підписників в інстаграмі він увімкнув прямий ефір, щоб зафіксувати важливий момент: видатні уми Оксфорда зібралися, щоб його послухати. У цей момент він помітив повідомлення, що спливло на екрані, від "Sweet Strawberry" – усміхнений, махаючий помпонами смайлик. Судячи з аватарки, це була та сама незнайомка, яку він пару хвилин тому почастував кавою. Ніколас знайшов її поглядом.

– Це для моїх підписників, – кивнув він на свій телефон. – Хоч із більшістю з них ми і не знайомі в реальному житті, але я ціную кожне повідомлення. Вони роблять моє життя ще яскравіше і приємніше. Дякую вам, що не забуваєте запитувати, як мої справи. І за те, що завжди поруч, де б я не був.

Підійшовши до другої, вільної трибуни, Ніколас поставив телефон в спеціальне кріплення, а поруч поклав свій незамінний талісман. Хоч Ніколас і був впевнений в своїх словах і силах, серце все одно колотилося від хвилювання. Він непомітно провів пальцями по татуюванню павука – той, як завжди допоміг йому зосередитися і заспокоїтися.

– Сучасне тлумачення снів є одним з широко використовуваних методів психоаналізу, який базується на інтерпретації символіки сновидінь і застосовується виключно індивідуально.

– Наприклад, цей талісман, – Ніколас підкинув вгору руку із затиснутим в ній особистим оберігом. – Так званий "Ловець снів". Одного разу старому вождеві явився мудрець в образі павука. Павук почав плести павутину в середині вербової лозини і за роботою поділився своєю мудрістю з індійцями. Він повідав їм, що в світі існують добрі і злі сили. Якщо людина вибрала добро, значить, йде правильною дорогою, а якщо зло – починає блудити і втрачає свій шлях.

Павук подарував сплетений обід вождеві і сказав, що зло застрягне в павутині, а добро навпаки легко пройде крізь неї.

Ніколас звичним жестом поправив волосся, зачесавши його пальцями назад, і продовжив:

– І в наш час люди вірять в силу різних прикмет, амулетів і талісманів, які здатні захистити від неприємностей. Ловець снів, це індіанський амулет, захищає сплячого від злих духів і хвороб. За переказами, погані сни заплутуються в павутині, а хороші прослизають крізь отвір в самому центрі. Ось тут, – для наочного прикладу він вказав пальцем на отвір в центрі амулета, який продовжував стискати в руці.

– Плетучи свою мережу, павук залишає в середині зовсім небагато простору, крізь який можуть пройти, тільки добрі сни. В багатьох культурах павуки вважаються священними комахами, їх не виганяють із житла і ніколи не вбивають спеціально. Ще з давніх часів хороший сон вважався запорукою успішного полювання, сили були потрібні, щоб виживати в тяжких умовах дикої природи, битися з хижаками і ворожими племенами. Тому ловці снів завжди цінувалися.

– А чиє пір'я в них використовують? – Піднявши вгору руку і дочекавшись кивка у відповідь, запитала дівчина в смішних круглих окулярах.

– Для жіночих ловців традиційно беруться совині, для чоловічих – орлині. Але це не обов'язково. Найголовніше – брати пір'я живих птахів, що випало під час линьки. Пір'я з мертвої, обскубаної курки, радості у будинок не принесе.

Ніколас опустив талісман і продовжив:

– Кожен з нас, проводить уві сні третину свого життя. Сон є однією з основних фізіологічних потреб всіх ссавців і птахів. В Древньому Китаї позбавлення сну вважалося однією з найстрашніших страт. Зазвичай тортури проводилися для того, щоб людина з ослабленою свідомістю видала абсолютно всю інформацію при допиті. На щастя, тепер насильство заборонене законом, а тортури і катування сприймаються суспільством, як щось нелюдяне і аморальне.

– До слова про допити. Ви колись консультували поліцію? – З неприкритим сарказмом вигукнув хтось з далекого ряду.

– Ні, – коротко відповів Ніколас.

– Чому? – Запитав все той же голос. – Всі круті специ консультують!

Проігнорувавши друге питання, Ніколас, як ні в чому не бувало продовжив лекцію:

– Насправді, гірше, що ви можете зробити для свого організму в цілому і мозку зокрема – несерйозно відноситися до сну.

– А ви рятували людей? – Зробивши ковток того самого капучіно, запитала його нова знайома. "Стигла полуниця", як Ніколас тепер подумки її називав.

– Ага! Уві сні! – Голосно реготав хлопець з шоломом для регбі, що лежав на колінах. Його підтримали сміхом сокомандники.

– Якщо людина прокинулася вранці, він вже врятувався, – незворушно усміхнувся Ніколас. – Вночі мозок проходить свого роду інвентаризацію. На той час, як ми прокидаємося, ми є вже зовсім іншими людьми.

– Що означають твої татуювання? – Зухвало, на "ти", запитала дівчина з перших рядів, явно домагаючись цим його уваги. Вона була істинним втіленням вульгарності : з глибоким вирізом на грудях, яскраво-червоною помадою на губах, і в цілому з тих, кого Ніколас би визначив, яка "здасться без бою".

– Те, що вони в мене є. Я кілька разів втрачав все. Але татуювання були і будуть зі мною назавжди.

– Містер Романов, – переключив на себе увагу ректор. – Розкажіть нам про незвичайну науку снів.

Ніколас згідно кивнув, коротко поглянувши на професора:

– Людський сон – дивовижний і складний процес, яким на протязі віків надихалися письменники, поети і художники. Сни і сновидіння – давнє джерело художньої і літературної творчості.

Онейрологія – повноцінна самостійна наука про сни, яка знаходиться на стику нейробиології і медицини. В культурі багатьох народів, що мешкають в теплому кліматі, прийнято відкладати всі справи, щоб ненадовго перерватися на денний сон. В деяких країнах таку традицію називають сієстою, – Ніколас перегорнув на екрані кілька фотографій, які він особисто зробив в Іспанії і Греції. – Згідно з моїми останніми дослідженнями, регулярний денний сон знижує ризик серцево – судинних захворювань. Ви навіть не уявляєте, наскільки важливий сон для нашого організму, який за цей час повністю оновлюється. До того ж відбувається прискорення обміну речовин, тобто утворення нових клітин і тканин. Сон вкрай важливий для відновлення мозку і нервової системи. Всесвіт розумний і нічого просто так не робить. Якщо вже люди сплять третину свого життя, це явно неспроста.

Зал недовірливо зашушукався, деякі з сумнівом переглянулися між собою.

– Я не зовсім звичайна людина, – продовжив Ніколас. – Не визнайте мене за божевільного, але я кажу абсолютно серйозно. Я не просто людина, я – Ловець снів. Я намагаюся дати пояснення кожному сну і віднести його до минулого або до майбутнього. Знаю точно, що дуже рідко сни бувають звичайною фантазією або кошмаром.

Ніколас неквапливо пройшовся по сцені, склавши руки за спиною. Зупинився в самому центрі, наїжачив світле волосся.

– В дитинстві мене постійно мучили страшні сни, – знову заговорив він. – Можливо, через це я полюбив містику, вірив у потойбічний світ і в цілому, ніби збожеволів на всьому цьому. Мене водили до багатьох фахівців, але лікарі так і не прийшли до єдиного діагнозу. З п'яти років я майже щоночі бачив нечіткі, розмиті кошмари і прокидався в холодному поті з серцем, що майже вилітало грудей. З часом я навчився з цим справлятися. Заспокоювався, обертався на інший бік і спав далі, як ні в чому не бувало.

Але вранці, довго думав про те, що мені наснилося, гадав, що вони можуть означати і чому таке відбувається саме зі мною. В п'ятнадцять я зрозумів, що кожен з нас, зверніть увагу, кожна людина здатна бачити у снах своє майбутнє. Ніколас лише посміхнувся на скептичні усмішки, очі студентів округлялися.

– Мої батьки дуже любили подорожувати. В нашій сім'ї була чудова традиція – кожен мій день народження відмічати в новій країні. В одній із таких поїздок ми потрапили в жахливу аварію і в результаті опинилися в реанімації, де лікарі боролися за наші життя. Мама. – Ніколас важко ковтнув. – Мама першої пішла на поправку. Вона сиділа на задньому сидінні, і удар з того боку був не таким сильним. Я сидів на передньому, поряд з батьком, і у момент зіткнення, вилетів через лобове скло.

Я навіть помер на якийсь час – лікарі діагностували клінічну смерть. Мені все запам'яталося уривками: як я лежав на дорозі, і як привезли в лікарню, як мене перенесли на операційний стіл, пам'ятаю, що не відчував болю, знаходячись в шоковому стані. А потім обличчя закрила киснева маска і останнє, що я тоді почув – слова анестезіолога, що побажав мені щасливої дороги. Ох, тоді я і не підозрював, що за шлях мене чекає! – Ніколас емоційно сплеснув руками. – Мене немов висмикнули з власного тіла.

Я дивився на себе, ніби з боку і ще ніколи мені не було так спокійно, як в той момент. Настільки спокійно, що зовсім не хотілося повертатися назад в сувору реальність. Після цього я перестав боятися смерті і набув душевної рівноваги. Впевнений: нам немає чого страшитися того, що нас чекає за порогом.

Ніколас зробив ковток води з високої склянки. Окинув поглядом зал, повний людей, тих, що жадібно ловлять кожне його слово, і продовжив:

– Батьку припало найбільше. Він, як і ми з мамою, знаходився в реанімації, але потім впав в кому, і тільки через чотири місяці його перевели в звичайну палату. Єдине, що підтримувало в ньому життя – апарат штучного дихання. Я відвідував його що миті, годинами, днями, тижнями чекав, що все налагодиться, що він видужає і все знову буде добре. Мені довелося швидко подорослішати. Я зрозумів, що ніхто, крім мене не зможе розібратися в справах батька, бізнес без нього зупинився, треба було щось робити.

А ще я зрозумів, якими жорстокими і бездушними можуть бути ті, хто присягав "не зашкодити", – Ніколас зло блиснув очима. – Те, що робили лікарі складно назвати лікуванням. Швидше вони просто не діяли, а чекали коли батько "відмучиться". Мої спроби розворушити батька, ночівлі з ним в палаті, і те, що я продовжував боротися і вірити, їх тільки дратувало. Мені доводилося буквально примушувати їх виконувати хоч би мінімальні обов'язки: міняти крапельниці, робити уколи, перевіряти стан, та навіть елементарно – мити в палаті підлогу.

Одного разу, коли я ночував, на зсунутих разом стільцях у коридорі, біля батьківської палати, мене ніби накрило хвилею сну. Хоча в ті дні я засинав насилу, – Ніколас задумливо склав пальці будиночком, впершись ліктями. – Мені наснилося зимове кладовище. Таке реальне, з чорним від свіжовикопаної землі снігом, каркаючими воронами і труною, в якій лежав батько. Тоді я не надав сну особливого значення, на дворі був червень місяць і я продовжував вірити в краще.

Через півроку батько помер, ми з мамою поховали його на засніженому цвинтарі. Навіть костюм на ньому був такий, як мені наснився. Повірте, я б віддав все, щоб мій сон не виявився віщим. Віддав би все, аби стати звичайною людиною.

Ніколас випрямився, зробив рух плечима, ніби скидаючи з себе тягар давніх спогадів, і вже іншим бадьорішим голосом, сказав:

– А тепер загадка для приманки. Всім вам відомо про так званий "ефект дежавю", коли людина відчуває, ніби вже бував в тій або іншій ситуації, або місці, аж до дрібниць. Але все одно не може зв'язати "спогад" з конкретним моментом з минулого. "Сон" і "дежавю" – частини одного цілого. З самого народження кожен з нас здатний бачити у снах своє майбутнє. Коли нам здається, що деякі події з нами вже точно відбувалися, значить і справді відбувалися – лише уві сні.

Таким чином, вже сьогодні ми можемо користуватися тією інформацією і тими навичками, які опануємо в майбутньому. Існує і інший погляд на феномен дежавю, – Ніколас сховав руки в кишені і почав ходити по сцені. – Перш ніж прийти в цей світ, ми бачимо уривки майбутнього життя, що відповідає нашому особистому плану або кармі. І коли уві сні, здається, що ми вже десь це бачили, значить, ця подія запланована ще до нашого власного народження.

Річ у тому, що на протязі життя, людина часто відходить від власного плану, міняє маршрут, мимоволі уникаючи намічених ще до народження шляхів. А сни – дежавю нагадують нам про первинний варіант подій.

Ніколас зупинився біля самого краю сцени, балансуючи на п'ятах:

– Для тих, хто не вірить в реінкарнацію існує інше пояснення. Можливо воно припаде вам ближче до душі. Ми грунтовно забуваємо деякі епізоди зі свого життя і потім не можемо їх згадати. Наприклад, дитячі враження або ще якісь дрібниці, які не варті особливої уваги, але все ж відклалися десь на підкірці свідомості. Під час дежавю такі "мемуари" різко спливають з глибин пам'яті. Я це називаю "згадати майбутнє". Подумки ми можемо подорожувати в часі, неважливо – в минуле або в майбутнє.

А найактивніше, в цьому напрямку, підсвідомість працює якраз під час сну. Уві сні ми "підключаємося" до всієї інформації, так би мовити, нашої особистої "карті пам'яті". Я твердо впевнений, що людина не може померти, поки не збудеться її останній сон. Знаходячись в царстві Морфея, ми найчастіше бачимо те, на що спрямовані наші найсильніші емоції. Комусь сниться майбутнє підвищення по роботі, комусь – розлучення з коханою людиною, або прекрасний відпочинок на Карибських островах.

– Недивно, що раніше до контролю сновидінь відносилися з великою повагою, як до чогось надприродного і великого, – підтримав розповідь ректор. – Тому в Древньому Китаї бранців катували позбавленням сну. Щоб ті не знали, врятуються або ні.

– Отже, – кивнув Ніколас. – Людина здатна здійснювати неймовірне, в моменти, коли їй більше нічого втрачати. Насправді, лише будучи загнаними в кут, ми починаємо діяти по-справжньому ефективно, використовувати всі ресурси і можливості нашого організму. Це можна пояснити тим, що коли організм знову засинає, в нас залишається очікування наступного будильника, свідомість входить в проміжний стан між сном і реальністю. Сновидіння – своєрідний місток, між свідомим і несвідомим.

Ці процеси можна уявити, як деяку скриню, в яку складається все, що важко прийняти і засвоїти. Незадоволені бажання, марення, незавершені ситуації, конфлікти – все це потрапляє туди ж. Тому на сни варто звертати увагу, вони підкажуть, що ми приховуємо від самих себе. До речі, цікавий факт, – Ніколас по-хлопчачому підморгнув присутнім.

– Мої дослідження підтвердили, що люди, яким властиво переносити будильник, що задзвонив, ще, ще і ще на декілька хвилин вперед, більше схильні до усвідомлених сновидінь і вони частіше за інших бачать своє майбутнє. Всі, так названі "сни – дежавю", виникають саме через наші переживання. Той, хто зміг це зрозуміти стає "людиною без страху".

– Чому? – Підняла вгору руку жінка середнього віку.

– Тому, що він стає впевненим у завтрашньому дні.

– Але, як це все працює? – Здивовано спохмурніла вона.

– Що ж, – Ніколас задумливо постукав пальцями по підборіддю, – наведу вам ще один приклад. Припустимо, у школі вам з легкістю дається англійська, і ви складаєте по ній іспит на вищий бал. А потім, вже в університеті, ви починаєте займатися англійською більш поглиблено, або відвідуєте додаткові курси, вивчаєте мову усвідомленіше. Це означає, що у школі ви користувалися своїми знаннями з майбутнього, з дорослішого віку. Вміння їздити на велосипеді, роликах, ковзанах відноситься до того ж.

Вічний задирака в шкільних бійках завжди виходить переможцем завдяки своїй інтуїції, знанню як, куди і коли бити. А потім стає майстром спорту. От, як це працює. Вже зараз ми можемо користуватися знаннями і уміннями зі свого майбутнього. Сон – це зв'язок між нами минулими і нами майбутніми. Сон – абсолютно вся інформація людини. Все його життя. Сон є конференція: я минуле, я нинішнє, я майбутнє.

Ніколас дістав з ніші під трибуною пляшку негазованої води і наповнив свою майже спорожнілу склянку.

– Сюжети будь – яких снів, що викликають пізнання, питання і емоції, краще записувати, щоб згодом можна було їх аналізувати і робити висновки. Якщо ви раптом усвідомлюєте, що сновидіння повністю відбиває ваші прагнення, показує те, чого ви пристрасно хочете або навпаки не хочете, впевнено заявляю, незабаром ви опинитеся в ситуації, схожій або навіть конкретній, що приснилася. Уві сні мозок сприймає те, що відбувається поза часом. Тобто, одночасно і як минуле, і як майбутнє. Саме тому виникає відчуття відриву від реальності.

Хороші чи погані сни не є показниками порушень мозку. Просто все це мало вивчено. А тепер, скажіть мені, що таке "гіпноз"?

– Гіпноз або "hypnos" в перекладі з грецького означає "сон", – карбував, як по начитаному, зовсім ще молоденький хлопчина в картатій сорочці. І відразу ж залився фарбою, як помідор, коли в його сторону з цікавістю обернулася половина залу.

– Все правильно, – кивнув Ніколас. – Проте, мабуть переклад єдине, що об'єднує ці обидва поняття.

– Чому ви цим займаєтеся? – Трохи подавшись вперед зі свого крісла, з щирим інтересом запитала дівчина у бежевому піджаку.

– "Водій автобуса вже випив свою першу склянку". – Процитував Ніколас зрозумілі одному йому слова.

Інші ж здивовано переглянулися між собою, явно збиті з пантелику.

– Ви повинні зрозуміти, що насправді вам нічого втрачати. Що ви маєте в цьому світі? Майно? Здоров'я? Життя? Все це ви можете втратити відразу. Водій автобуса вже випив свою першу склянку. Скоро він сяде за кермо, і в будь – який момент ви зіткнетеся з ним на дорозі. Ніс до носа, під час обгону по зустрічній смузі, або не впоравшись з керуванням, вріжетеся йому в бік. Отже, чому я цим займаюся?

Ніколас витримав недовгу паузу і продовжив:

– Моя мета – вивести науку про сновидіння на новий рівень і я вже немало досяг успіху на цьому терені. Проте можу сказати, що, незважаючи на весь мій десятирічний внесок, ми все ще вражаюче мало знаємо про цей дивовижний стан. Проте я впевнений, що онейрологія є однією з саме тих наук, що динамічно розвиваються, і мої дослідження в цій області щодня перевертають наші уявлення про значення сну для організма. Чому нам необхідно спати? Що відбувається з мозком під час сну? І як недолік сну позначається на нашому здоров'ї? Навіщо ви прокидаєтеся кожен ранок? На кого витратите свій останній день, якщо він завтра?

– Як опанувати техніку сну? – Поправивши окуляри, що з'їхали на перенісся, запитав ректор.

– Що ж, якщо коротко, коли ви бачите сон, ви як би знаходитеся в кінотеатрі і спостерігаєте за сюжетом з боку. Основне завдання зводиться до того, щоб впіймати той самий момент, в якому виникає питання : "А чи не сниться мені все це"? Цей ідеальний час, щоб спробувати дати команду. Наприклад, подивитися на свої руки або повернути голову. Якщо у вас вийшло, далі можете вибудовувати сюжетну лінію. Але, знову ж таки, повторюся, що люди вчаться цій техніці не день і не два.

– А що до пророчих снів? – Запитала літня леді в широкому капелюсі, який був чи не більше її самої.

– Вивчення пророчих сновидінь відкриває цілий, доки ще не вивчений світ, до якого варто прислухатися. Ті, хто вміють це робити, уникають купи проблем у своєму житті. Багато хто вважає, що подібні сни насправді лише плід нашої підсвідомості, ніякого пророчого сенсу вони не несуть, а швидше допомагають зменшити тривогу або задовольнити в уяві давнє бажання. Як би там не було, люди, які прислухаються до власних снів, не лише частіше за інших приймають виграшні рішення, але і краще пізнають самих себе.

– Втлумачивши чужі сни, ви допомагаєте людині вибрати вірний шлях? – Поставив питання чоловік в піжонському смугастому костюмі.

– Навіть, якщо уві сні ми і приймаємо якісь рішення, зазвичай це відбувається, як би з боку, на несвідомому рівні, і на ранок про це залишаються лише невиразні спогади. Особисто я завжди раджу розвивати інтуїцію, а не тлумачити сни по сонниках, яких написано тисячі, а значення однієї самої картинки в кожному розрізняється, як день і ніч. Розвиток інтуїції займе час, безумовно, але воно того варте. А ще – головне жити повноцінним життям. З освоєнням усвідомлених сновидінь, це стане можливо двадцять чотири години на добу, – Ніколас пружинним кроком повернувся до трибуни, перемкнув зображення, які змінювали одне одного, на фотографії сплячих людей. Хтось спав під відкритим зоряним небом і блаженно посміхався, хтось тривожно хмурився в м'якому ліжку. – Всім нам подобаються приємні сни, де ми пиряємо в небі, цілуємося з коханою людиною або наприклад, отримуємо заповітний "Оскар". Такі сни радують і надихають. Але як бути, якщо сниться щось страшне, немислиме, незвичайне? Лякатися? Зациклюватися? Чи навпаки не сприймати серйозно? І чому одним сняться веселкові хмарки, а іншим – темні підземелля? Як навчитися чути власну підсвідомість? Під час звичайного сну, необхідного для відпочинку і відновлення мозку, у людини можуть працювати пам'ять і сприйняття, але при цьому відключено мислення. З цієї причини звичайні сновидіння швидше нагадують "фільм", який ми можемо частково пам'ятати після пробудження, але під час самого "перегляду" не в силах вплинути на перебіг подій.

Несподівано з коридору донеслися чиїсь гучні веселі голоси:

– Латте! Латте!

– Капучіно!

Студенти, що зібралися в залі, пирснули від сміху, безуспішно ховаючи посмішки в долонях. Щось незадоволено пробурчавши собі під ніс, ректор квапливо спустився зі сцени і сховався за дверима, щільно прикривши їх за собою.

– На моєму першому році навчання в університеті, – продовжив Ніколас, коли нарешті зал угамувався, – ми проходили курс психології. Викладачем був такий, знаєте, відповідний епатажний тип. На першій же парі він дав жартівливу пораду на майбутнє: "на роботі завжди ходіть з текою документів, робочий стіл теж завалюйте кіпами паперів. Носіть їх з собою навіть в їдальню, і тоді керівництво вважатиме вас трудягою і цінним працівником, як би ви не валяли дурня". Через місяць після цієї лекції препода призначили деканом.

А я кинув навчання, але ось його пораду пам'ятаю досі.

На цих словах повернувся ректор з великою кіпою паперів під пахвою. Зал вибухнув черговим нападом сміху, але всі швидко вщухли, коли Ніколас продовжив говорити:

– Тепер трохи про силу думки. Відома всім приказка про те, що "думка матеріальна" – не порожні слова, а доведений вченими і психологами факт, який вони безпосередньо зв'язують із законом тяжіння.

– А можете пояснити, як тлумачити свої сни? – Боязко, зовсім тихим голосом запитала дівчинка з першого ряду, проте Ніколас її все одно почув.

– В першу чергу, коли ми спимо, ми отримуємо інформацію, і не лише з минулого. Зверніть увагу на емоції, які відчуваєте уві сні і запитайте себе: "На що в моєму житті це схоже"? "Коли я відчував себе так само"? Перш ніж аналізувати сон, треба його як слід відчути і розібрати по поличках. Спершу намалюйте те, що вам наснилося. Просто візьміть аркуш паперу, фарби або олівці і зображуйте будь-який епізод зі сну. Тепер подумки опишіть свій малюнок. Який він? Який настрій передає? Що хотілося б змінити? На що у вашому житті це схоже? Якщо сон обірвався, або закінчився не так, як би того хотілося, і це не дає вам спокою, придумайте продовження самі. Так ніби пишіть казку. Якщо уві сні є кілька конфліктуючих сторін, продумайте сон від імені кожного героя. Це допоможе не лише вивчити послання сну з різних сторін, але і об'єднати ці частини в одне ціле.

– Можете розповісти про лунатизм? – Запитала брюнетка з грубою, довгою косою.

– Лунатизм, або, як його ще називають сноходження, є досить рідкісним порушенням сну, при якому сплячі люди можуть ходити і здійснювати уві сні якісь дії. Їх мозок при цьому перебуває в стані півсна-неспання. Прокинувшись, лунатики зазвичай нічого не пам'ятають. Цікаво, що найчастіше таке відбувається з дітьми, що піддаються постійному стресу, і з людьми, в стані клінічної депресії.

– О так, – кивнула брюнетка. – Коли я була маленькою, мій молодший брат ходив уві сні. Було дуже жахливо. Наші кімнати знаходилися поруч, і я часто прокидалася через те, що на мене хтось дивиться, ще і це його шумне дихання, прямо мурашки по шкірі. Він просто приходив і стояв навпроти мого ліжка, дивлячись в порожнечу, як в якихось фільмах жахів. У такі моменти я навіть поворушитись боялася – думала, хіба мало що. Він стояв так хвилин двадцять і йшов до себе, лягав назад у ліжко, а на ранок нічого не пам'ятав. Я так і не звикла до цього, кожного разу страшно.

– Я десь читав, що є ще летаргічний сон, – з деяким сумнівом в голосі пригадав міцно збитий хлопець у білій сорочці. – Таке і справді буває?

– Уявна смерть, – кивнув Ніколас. – Стан, при якому людина стає нерухомою, а всі життєві функції хоч і зберігаються, але значно сповільнюються: пульс і дихання стають рідше, знижується температура тіла. В літературі повно легенд про людей, що впали в глибокий, схожий на смерть, сон. Проте страшилки з книжок далеко не завжди вигадка. Навіть сьогодні, в століття просунутих технологій, лікарі іноді не розпізнають летаргію, і сплячих живцем відправляють в могилу.

Багато відомих людей боялися, що з ними станеться подібне, а ось ви, – Ніколас обвів поглядом зал, – повинні навчитися долати свої страхи і тоді будете здатні здійснювати неможливе, вас почнуть поважати.

– Ви популярні і у вас купа знайомих. Скажіть, що вас найбільше дивує в людях? – Пролунало питання з найвіддаленішого від сцени ряду.

– Те, що багатьом властиво постійно турбуватися про майбутнє і згадувати минуле. Такі люди зовсім ігнорують сьогодення. Живуть, ніби ніколи не помруть і помирають, ніби ніколи не жили.

На цих словах Ніколас вклонився публіці. Пролунали гучні оплески, в залі включилося яскравіше "денне" світло. Розбуркано обговорюючи між собою прослухану лекцію, студенти вишикувалися в чергу, щоб дістати автограф або фотографію з Ніколасом, або і те і інше відразу.

– Вітаю, Ніколас, – протягнув йому руку, що дочекався своєї черги, симпатичний юнак, чимось схожий на соліста відомої рок-групи. – Я хлопець тієї дівчини, яку ви почастували капучіно.

– Приємно познайомитися, – щиро посміхнувся Ніколас. – Повторюся, вона у вас просто чудова.

– Ваш вчинок підняв мені настрій, – підморгнула "стигла полуниця". – Дякую.

– Звертайтеся, – підморгнув Ніколас.

– В записці ви просили не відповідати вам, якщо у мене є хлопець, але ми просто не можемо піти, не сфотографувавшись з вами, – дівчина трохи збентежено заправила за вухо пасмо волосся, що вибилося. – Ви приголомшливий, а отримати від вас записку, в сто разів крутіше за автограф, як у всіх.

– Ввечері обов'язково подивимося передачу з вашою участю, – хлопець "полуниці" ще раз потиснув йому руку, – триматимемо за вас кулаки.

– Дякую, що пришли на мою лекцію. Удачі, – відповів Ніколас і завмер, позуючи для чергового знімка.

Роздавши автографи і посмішки, Ніколас вирішив скористатися моментом і спокійно прогулятися широкими коридорами університету. Здавалося, тут навіть стіни просочилися мудрістю, а під високими стелями сплелося відлуння тисячі тисяч проведених лекцій. Повернувши в абсолютно порожній коридор, Ніколас почув голос, що пролунав через причинені двері аудиторії:

– Візьміть листи паперу, зімніть і киньте їх убік. Так само ви викидаєте свої сни, коли не користуєтеся ними в належній мірі.

Зацікавлений Ніколас, підкрався ближче, і впершись ліктем об стіну, прислухався:

– Тепер візьміть ще по аркушу паперу, зімніть, – продовжив викладач. – А далі правила дуже прості. Уявіть, що ви – населення певної країни, де у кожного громадянина є шанс стати багатше, або ж вийти на новий соціальний рівень життя. Все, що для цього треба – закинути в сміттєвий кошик зім'ятий аркуш паперу, не встаючи зі свого місця.

Задні парти загуділи невдоволеним наріканням, розуміючи, що у попередніх, шансів влучити в ціль набагато більше :

– Так нечесно!

Студенти почали кидати папір і, як і передбачалося, майже всі, хто сидів на перших рядах потрапили в кошик. А ось із задніми партами вийшло навпаки – більшість промазали.

– В тих, хто сидів ближче до кошику, було свідомо більше шансів влучити в ціль, – кивнув викладач, задоволений проведеним експериментом. – Це і означає "мати привілей над іншими". Але чи помітили ви, що про несправедливість говорили тільки ті, хто сидів на задніх партах? Учні з передніх місць не бачили складності в завданні. Їм треба було кинути всього з декількох метрів. Ваше завдання для студентів одного з кращих університетів країни – усвідомлювати, що ваша освіта – є ваш привілей. Використайте її для досягнення своїх цілей, але й не забувайте про тих, хто позаду. В будь – якій ситуації треба залишатися людиною.

Глава 3

– "Мені відомо, що ти зробив п'ятнадцять років тому. Інші вже призналися. Поліція дихає тобі в потилицю. Ваш Харон". – Зачитав вголос Стажер, акуратно тримаючи двома пальцями куточок записки. Та, як і належить доказам, вже була ретельно упакована в спеціальну захисну плівку.

Він разом з Лангре знаходився в готельному номері сера Альприма, мільярдера і філантропа, труп якого вже встигли оглянути експерти. Тоді як Стефан зачитував зміст листа, Лангре оглядав місце злочину, обводивши уважним поглядом обстановку номера. По фотографіях, що висіли на білих стінах, він помітив, що вбитий явно пишався своїми досягненнями і придбаннями.

На одному зі знімків, серові Альприму вручали золоту статуетку, на честь чергового почесного звання і той сліпуче посміхався на камеру, гордо розправивши плечі. На іншому – фото триповерхового замку, що вражає своїми розмірами, який спроектували і відреставрували кращі в світі архітектори. Очевидно, сер Альприм був одним з багатьох, кого стародавні цитаделі притягували своєю загадковістю і романтизмом. Не дивно, адже віки, що простояли ті, ставали історією, що ожила.

Завдяки ним, часи лицарських турнірів, урочистих прийомів, підлих змов, таємних ходів, гримлячи ланцюгами привидів і пошуків незлічених скарбів переставали бути просто словами на запорошених сторінках. Напівзруйновані стіни все "пам'ятали", здавалося, ніби кожен їх камінь дихає історією, приховує жахливу таємницю. Хочеться вірити, що середньовічні замки назавжди збережуть свою "душу", ауру загадковості, до якої люди торкаються чи не з благоговінням. Адже без неї камінь просто камінь, яким би він не був стародавнім.

– Приймаючи ваше запрошення на каву, я і подумати не міг, що доведеться пити її тут. – Стажер зробив наголос на останньому слові і трохи помітно перекрутив плечима.

Лангре на це лише гмикнув, зробив ковток з паперового стаканчика і продовжив вивчати приміщення. Інша стіна відрізнялася своїм вмістом: ніяких фотографій, а тільки картини із зображеними на них рептилоїдами. Вони дивилися своїми моторошнуватими, заворожливими очима, ніби заглядали в саму душу і здавалося, що ось – ось моргнуть і оживуть на полотнах. Рептилоїди, немов знали про все, що сталося в номері, знали і бачили, але нікому не розкриють цю таємницю. Роботи вражали, до них явно доклав руку талановитий майстерний художник.

Стажер, простеживши за поглядом Лангре, окинув картини швидким поглядом. Мабуть не знайшовши в них нічого особливо примітного, знову заговорив про лист, що так схвилював його :

– Записка все ускладнює.

– П'ять мільярдів євро на його рахунку, – крутивши в пальцях запальничку, заперечив Лангре.

– Хм-м-м, – задумливо протягнув Стажер. – Адже і правда. З такою сумою і становищем в суспільстві можна було легко зам'яти все, що "сталося п'ятнадцять років тому".

– Якщо в людини багато нулів на банківському рахунку, це ще не робить її багачем. Раз він нікому не допомагає, значить він бідний, оскільки йому бракує на пожертвування іншим. Виходить, що він і сам потребував, – Лангре сховав запальничку в кишеню, відволікся від стін і подивився на Стефана. – Алекс Крамер прославився не лише завдяки своєму таланту, велику роль зіграла його аура загадковості. Вона додала нулів до вартості картин і кількості прагнучих бути хоча би присутніми на його аукціоні. Анонімний художник, про якого нічого невідомо, крім його імені. Та чи його це ім'я? Чи все ж псевдонім? Використання псевдоніма, до речі, теж частина маркетингу. Один з відомих способів продати продукт.

Лангре замовк, повернувся на санітарів, що вкладали тіло сера Альприма на ноші.

– Навіть, якщо в житті все йде гладко і добре, – перервав тишу Стажер, – обов'язково повинна з'явитися тварюка, яка водночас відніме це життя. Ніхто не застрахований від смерті.

Лангре нічого не відповів. Піднявши брови, він несхвально дивився на санітарів, які діставшись до сходів, вже двічі трохи не впустили тіло нещасного сера Альприма. Потрібно визнати, що мільярдер був дуже великої статури, а самі санітари явно були не раді тому, що саме їм довелося возитися з його транспортуванням.

– Більшість людей поняття не мають, чим зайнятися навіть недільним ранком , не кажучи вже про те, як прожити до старості. Якщо існує щось після смерті, цікаво, чим заповнить його цей бідолага? – Закінчив свою думку Стажер.

– Шкода його, – стиснув губи Лангре. – За життя в нього було стільки знайомих, а помер наодинці.

І дійсно, в номер не пускали нікого, крім представників закону, і на вулиці біля готелю юрбилися одні лише журналісти. І ніяких невтішних родичів, дружини, друзів. Нікого.

– На підлозі плями крові, розміром з… – почав було Стажер, але не встиг договорити, як його перебив Лангре:

– Говори правильно. Плями – схожі на кров, – зробив він акцент на другому слові. – Експертиза ще не проводилася, ти не можеш уточнювати, що це за плями насправді.

Стефан кивнув і продовжив далі зачитувати на кишеньковий диктофон свої короткі нотатки:

– На столі бюст невідомого чоловіка, схожого на Пушкіна.

Кімната вибухнула сміхом санітарів, навіть Лангре дозволив собі скупу, ледве помітну посмішку. Стажер скривджено блиснув на них, провів рукою по волоссю, і дивлячись в стелю, раптом запитав:

– Та все ж, чому ми старіємо?

– Щодня нам завдають шкоди, від якої ми не в силах повністю зцілитися, – заговорив санітар з примітною великою родимкою на носі. Перспектива поговорити йому явно була більше до душі, ніж виконання роботи. – В нашому організмі накопичуються ушкодження різного характеру, включаючи не лише захворювання органів, але і душі. Все це сприяє віковим захворюванням.

– Проте не всі живі організми такі. Взяти, наприклад гідр – вони схожі на медуз, що мешкають в прісних водоймах, і при цьому мають високу здатність до регенерації після практично будь – яких ушкоджень. Це дійсно вражає, – вклинився в розмову другий санітар з яскраво-рудою шевелюрою.

– Гідри направляють всі свої ресурси, передовсім на відновлення, а не на розмноження, як люди. В людини інша стратегія виживання на рівні свого виду, – заперечив той, що з родимкою.

– Люди часто помирають рано, але наша вражаюча плодючість дозволяє тим самим долати високий рівень смертності, – згідно кивнув Стажер. – Тепер, коли смертність серед новонароджених така низька, немає необхідності направляти стільки ресурсів на розмноження. Принаймні, така моя теорія.

– Якщо вдасться зупинити постійне ушкодження наших клітин і досягти так званого "незначного старіння", тоді, можливо, в нашого віку не буде верхньої межі. Якщо це станеться, зникне і причина, щоб ми взагалі помирали, – поділився своїми думками рудий, той, що давно відклав убік ноші і зовсім забув про бідного сера Альприма.

– Було б дивовижно жити в світі, в якому смерть стане необов'язковою, – нарешті вирішив прийняти участь у дискусії і Лангре. – Зараз замислиться кожен без виключення засуджений до страти, хоча більшість з них не зробили нічого такого, щоб заслужити подібне. Смерть – занадто жорстке покарання. Коли живеш, знаючи, що в тебе немає вибору, адже все одно рано чи пізно доведеться зустрітися з Кістлявою. А тепер, повернемося до справи, – ляснув у долоні Лангре. – Що скажеш, Стажер? Є якісь думки?

Стефан, що утнувся в телефон, помовчав пару секунд, і став швидко водити пальцями по сенсорному екрану та бігати очима по чорних рядках.

– Харон – персонаж з грецької міфології! – Вигукнув він, радіючи, що так швидко знайшов в пошуковій системі потрібне йому слово. – Він перевозить душі померлих через річку Стикс в Підземеллі Царства Мертвих. Виходить, той, хто залишив записку, вважає себе кимось на зразок перевізника душ? – Питально зігнув брову Стажер. – А в вас з'явилися припущення?

– Відчуваєш запах фарби? – Лангре повів носом, ніби принюхуючись. – Картинам не більше року, а запах фарби занадто різкий. Послання написав Алекс Крамер і нам треба його знайти.

– Щодо запаху згоден, але ось стосовно записки… – Стажер з сумнівом похитав головою. – З чого ви взяли, що її залишив саме Крамер?

Лангре перевернув картину, на зворотному боці якої, виразно виднівся підпис : "Алекс Крамер, 2019 рік".

– Треба ж, – здивовано округлив очі Стефан, вражаючись тому, як легко може розмотуватися клубок, якщо тільки трохи уважніше придивитися до деталей. – Почерк співпадає з тим, що в листі. І рік підходить.

Поки Стажер старанно шукав адресу художника, Лангре зробив пару останніх ковтків вже захололої кави і продовжив оглядати номер. Цього разу не в пошуках доказів, а з чистої цікавості подивитися, як живуть заможні люди. Люкс надто вражав своєю пишністю і зручністю. Здавалося, що тут було все для комфортного існування. Навіть халати, і ті на вигляд були м'якими, сліпуче-білосніжними, з емблемою готелю на грудях. В готелях, в яких доводилося зупинятися Лангре, халатів не видавали.

– В одному тільки Парижі офіційно зареєстровано одинадцять Алексів Крамерів, – сховавши телефон в кишеню, відрапортував Стажер. – Найбільше під опис підходить Крамер, який мешкає в промисловому районі. Звідси доїдемо за двадцять хвилин.

– Що ж, тоді поїхали, – кивнув Лангре. – Не втрачатимемо час.

Вийшовши з готелю, Лангре викинув в урну порожній зім'ятий стаканчик і, користуючись можливістю, швидким рухом підпалив цигарку. Він з насолодою затягнувся і мерзлякувато перекрутив плечима. Все ж на дворі стояла, хоч і м'яка, але осінь. Її пожежа поступово охоплювала все більше і більше дерев, з яких обгорілими вогнями опадало сухе листя. Лангре закинув голову вгору, гадаючи, чи буде сьогодні дощ. Тим часом паркувальник встиг підігнати машину Стажера – зовсім новенький "Рено".

Опустившись на пасажирське сидіння, Лангре відмітив, що в салоні, як і раніше пахне шкірою і свіжістю – саме цим поєднанням запахів, властиві нові автомобілі. Машину з такою комплектацією, явно недешеву, навряд чи подарували Стажерові за успішне закінчення академії. Швидше молодик, як і багато його однолітків, хотів покрасуватися і купив тачку в кредит. Втім, сам Лангре був більш ніж дорослою людиною, тому розсудливо залишив свої думки при собі.

– Щоб стати хорошим поліцейським, одного таланту мало, але і без нього нікуди, – м'яко рушивши з місця, заговорив Стефан. – Нас вчили, що "результат понад усе". Відділу потрібні показники, так який сенс тягнути з чотирнадцятою формою?

– Показники, Стажер, це лише цифри, так само, як і твої оцінки в атестаті, – гмикнув Лангре. – А ось совість допомагає людині не лише протистояти смертоносним силам природи, але і взаємодіяти з іншими людьми.

– Як вважаєте, совість це щось природжене, чи все ж результат виховання? – Вправно лавіруючи по вуличках міста, запитав Стефан.

– Природженими є безумовні рефлекси, – постукуючи пальцями по панелі, відгукнувся Лангре. – А сам характер і його якості залежать від виховання. Саме виховання визначає, чи буде людина успішною, порядною і щасливою. Від нього залежить, наскільки довго вона проживе і яким буде її життя – радісним, злим, заздрісним або щедрим.

– В кожного з нас є свої обмежувальні рамки. І якщо більшість не піде на вбивство або пряму крадіжку, то з іншими внутрішніми заборонами справи йдуть набагато більш розмито. Хтось вважає злом цигарки, хтось – кредити, – Стажер вправно відкинувся на спинку сидіння, почуваючи себе впевнено за кермом свого автомобіля, – чи можна сподіватися на те, що злочинець зробить помилку?

– Багатьом злочинцям заважає саме те, що вони діють інстинктивно, – відповів Лангре. – Не плануючи свої злочини, вони часто помиляються в дрібницях і у результаті легко попадаються.

– За наявності підозрюваного, що ви перевіряєте насамперед? – не відриваючи погляду від дороги, запитав Стажер.

– Його будинок. В випадку щонайменшої підозри, поліція відразу ж береться обшукувати місце проживання гіпотетичного злочинця. З ордером, зрозуміло, – незадоволено крякнув Лангре. Мабуть, отримання заповітного ордера порядком набило йому оскому за десятки років служби.

– На чому зазвичай попадаються злочинці початківці ? – Зупинившись на світлофорі, Стажер з цікавістю покосився на свого наставника.

– Їх бажання похвалитися частенько грає проти них же, – Лангре похитав головою. – Вони частенько вибовкують свою страшну таємницю. Розповідають, як вправно провернули аферу, підчистили докази і взагалі обвели всіх навколо пальця. В будь – якому випадку, Стажер, – Лангре подивився на Стефана важким пронизливим поглядом, – запам'ятай ось що: чоловік відповідає образу мужнього, жінка – жіночного, а людина – людяного. Відповідай, раз називаєш себе чоловіком і людиною. І ще одне: – Поводься так, ніби довіряєш людям, але ніколи не роби цього насправді.

Глава 4

Ніколас звичним жестом наїжачив волосся, трохи постояв біля невеликого фонтанчика навпроти входу в будівлю, знову вдихаючи в себе жвавий ритм Лондона. І в піднесеному настрої розмашистим кроком підійшов до скляних дверей висотки, де на одному з поверхів знаходився знімальний майданчик популярного в Лондоні каналу новин. Раз в дві неділі телестудія запрошувала відомих людей для участі в програмі, покликанням якої було притягнути увагу громадськості до проблем світового масштабу.

В минулих випусках зачіпали теми митних союзів, втеч з в'язниць суворого режиму і торгівлі наркотиками. В цій передачі Ніколасу подобалися сміливість, навіть деяка зухвалість ведучих і експертів, їх свобода слова. Ніхто не заважав висловлювати істинні думки, не було сценаріїв. Одже, якщо в ефірі за спинами експертів маячить охорона, готова в будь – який момент "підкоригувати сюжет", ніякої правди в такій програмі не почуєш.

Це наприклад, якби Ісус, проповідував народу своє вчення і віру, і хтось посмів би заперечувати і обурюватися на його слова, то їх били б приставлені до нього бурмили.

Вистоявши невелику чергу до ліфта, Ніколас піднявся на потрібний поверх. Він посміхнувся помічниці, що зустріла його в коридорі.

– Йдіть за мною, сер Романов, – ввічливо кивнула та і задріботіла вперед, цокаючи каблуками по наливній підлозі.

Закріпивши мобільний на ручний штатив, Ніколас, так робив завжди під час своїх інтерв'ю і шоу, включив прямий ефір для своїх підписників.

– Привіт, банда! – Підморгнув він у камеру. – Я Ніколас Романов, сьогодні кожен з вас зможе заглянути разом зі мною за куліси і дізнатися які секрети використовуються при зйомках, що відбувається за кадром, почути нові слова, якими користуються працівники телебачення. А наприкінці я підведу підсумок: як це – працювати на ТБ?

В гримерці його вже чекала молоденька дівчинка візажист. Незважаючи на юний вік, вона явно розбиралася в своїй справі. Ніколас ледве встиг опуститися в крісло, що крутиться, як вона вправно перебираючи пензликами, одразу почала лоскітно водити по його обличчю, наносячи потрібний тон і бракуючі штрихи.

Закинувши ногу на ногу, Ніколас вирішив скоротати час за легким фліртом з симпатичною дівчиною. Помітивши мереживо, що виглядає з-під обтягуючої білої майки, він глибоким заворожливим голосом сказав:

– Я якось читав в "Сosmopoliten", що дівчата, що носять нижню білизну червоного кольору, дуже активні у ліжку.

Візажистка збентежено спалахнула, але по ній було помітно, що їй приємна його увага. Здається, дівчина теж була непроти перекинутися парочкою нічого не значущих заграючих фраз.

– І це означає… – Вона провела широкою кистю за вухом Ніколаса, глузливо дивлячись в дзеркальне відображення його очей. – Що зараз я повинна кинутися вам на шию?

– Ви нікому і нічого не повинні, мила. Тільки те, що вам самій хочеться. Найлегший, простіший і безпечніший спосіб спокусити жінку – дозволити їй самій вас спокусити, – Ніколас замовк в очікуванні її відповіді.

Не відриваючи погляду від його очей, дівчина мовчки, продемонструвала руку з обручкою на тонкому довгому пальчику і весело підморгнула. Ніколас з розумінням посміхнувся у відповідь і розслаблено прикрив очі, збираючись з думками перед майбутнім шоу. Він машинально вивудив з кишені штанів свій незмінний талісман – ловець снів. Стиснув його у долоні, і зібрався було попросити принести чашку кави, як до кімнати ввійшла журналістка. За нею по п'ятах йшов оператор із закиненою на плече вже ввімкненою камерою.

– Ви не проти парочки питань? – Опустившись у вільне крісло, запитала вона, навіть не розглядаючи, варіанту з відмовою.

Ніколас розслаблено махнув рукою, мовчки погоджуючись на інтерв'ю.

– Журналісти майже завжди ставлять вам одне і те ж питання. Давайте сьогодні це зроблю я. Може мені повезе і цього разу ви все ж дасте відповідь своїм прихильникам, – м'яко посміхнулася журналістка. – Чи маєте ви намір одружуватися, Ніколас? Можу запропонувати свою кандидатуру.

Ніколас посміхнувся, оцінивши жарт:

– Знаєте, відчуваю, що я вже готовий до сімейного життя. Хочу піклуватися про своїх майбутніх дітей і дружину. Самотнє життя без підтримки сім'ї і рідних не приносить щастя, відчувається деяка порожнеча, ніби чогось бракує. В мене немає величезних амбіцій відносно себе: добитися, довести, вийти на перше місце. Я просто хочу продовжувати робити те, що роблю, удосконалюватися в цьому… Але я готовий пожертвувати багатьма проектами, щоб бути поряд зі своїми майбутніми дітьми. Я повністю себе забезпечив, залишилося знайти дівчину, зі схожим поглядом на життя і сімейні цінності.

Журналістка встигла б задати ще кілька питань, але в гримерку гордою ходою увійшли три людини. Запрошені, як і Ніколас, експерти сьогоднішньої програми – хіромант, астролог і нумеролог.

– Сідайте, я вже закінчив, – Ніколас ввічливо поступився місцем самому старшому із чоловіків, але той у відповідь лише гидливо поморщився і відвернувся, явно демонструючи свою зневагу.

Ніколас недобре примружився. Він був не з тих людей, які спускають подібне відношення на гальмах.

– Ви стверджуєте, що бачите майбутнє? – Запитав він все тим же доброзичливим тоном, зробивши вигляд, ніби нічого не сталося, і протягнув долоню для рукостискання.

– Саме! – Пихато відповів чоловік. – Бачу так же ясно, як і вас зараз, – він зібрався було потиснути протягнуту долоню, але Ніколас в останню мить прибрав руку. Хіромант округлив очі і воднораз весь почервонів від злості і приниження.

– А це? Передбачали? – Зі знущанням усміхнувся Ніколас.

Спостерігаюча за тим, що відбувається візажистка, не стримавшись, засміялася, затиснувши рот долонею.

– Не зрозумійте мене неправильно, – продовжив Ніколас. – Просто я не тисну руки аферистам. Такі як ви, – він окинув важким поглядом кожного з трійці, – не гідні рукостискання. Жоден з вас.

На цій ноті Ніколас впевненим кроком покинув гримерку, голосно грюкнувши за собою дверима. Він гордився кожним вимовленим словом, оскільки знав, що подібні особи, заслужили і не таке. Сильно, нахабно, зухвало – абсолютно в його стилі. Задоволений собою, Ніколас Романов попрямував у бік знімального майданчика, де з хвилини на хвилину повинен був початися доленосний для однієї сімейної пари прямий ефір.

Зупинившись біля дверей, за якими знаходилася сцена, Ніколас продовжив ефір для своїх підписників:

– Площа студії, на якій проходитиме шоу, визначається кількістю людей, що беруть участь у зйомці. При трансляції передачі, найчастіше не потрібен великий майданчик для учасників, більше сидячих місць потрібні для глядачів у залі. В разі, коли площі студії недостатньо, досвідчені оператори і постановники використовують прийоми, які дають відчуття великого простору. Вони знімають під певними ракурсами, використовують ширококутну оптику, розсаджують глядачів тільки з одного боку, і в результаті створюється відчуття, що глядачів багато і вони скрізь. Технічному директорові телекомпанії доводиться бути трохи архітектором і будівельником, тому що гостями можуть бути дуже важливі люди і керівники високого рангу. Вхід для таких гостей по можливості окремий і з парковкою. – Ніколас перехопив штатив іншою рукою і, впершись ліктем на стіну, продовжив говорити.

– Сьогодні всі зібралися тут, щоб обговорити дорожню подію, в результаті якої загинув велосипедист. В машині знаходилися двоє пасажирів: чоловік і дружина. Вечір вони провели в гостях у друзів у сусідньому місті. Експертиза підтвердила наявність перевищеної норми алкоголю в крові чоловіка на момент аварії. Є багато фактів, що доводять, що за кермом був зовсім не він. Свідки, їх друзі, ще до події ДТП бачили, як за кермо машини сідала дружина, камери в місті зняли те ж саме.

Знаходячись під слідством, чоловік зізнався, що за містом вони вирішили зупинитися і помінятися місцями. Тільки ось питання: чи говорить він правду або бреше, щоб захистити дружину? Їх вечір міг би закінчитися цілком зазвичай, якби не ця жахлива подія. Вночі в передмісті велосипедист перетинав дорогу через дві суцільні без ліхтарів на транспорті і світловідбивачів на одязі. Він помер на місці, в результаті зіткнення з їх машиною. В результаті, якщо винною визнають дружину, їй загрожує три роки за ненавмисне вбивство людини.

Набагато сумніше йдуть справи в чоловіка, якому маячить п'ятнадцять років у колонії суворого режиму за нетверезе водіння і не умисне вбивство. – Важко зітхнувши, Ніколас похитав головою. – Ну а мені вже час, – сказав він, побачимося на блакитному екрані.

– Пані та панове, ми раді вітати вас у нас в гостях. Дякуємо кожному за участь і відгук. Як і завжди, розпочнемо нашу програму зі знайомства із запрошеними експертами, – ведуча – мініатюрна дівчина з великими сірими очима і горіхового кольору волоссям, заплетеним у дві коси, обвела поглядом аудиторію в залі. Штани з легкої тканини і білосніжна сорочка з краваткою неймовірно їй йшли і підкреслювали точену фігурку.

Втім, вона приковувала увагу не лише зовнішністю, але і добре поставленим голосом. – Сьогодні п'ятниця, тобто нас чекає ще одне розслідування гучної незвичайної справи. Суд над обвинуваченим у ненавмисному вбивстві чоловіком відбудеться в понеділок, якщо не з'ясуються нові обставини справи. І нас хвилює головне питання – чим же закінчиться історія, що розпочалася зі смерті на темній дорозі? Кого визнають винним? Хто понесе покарання і відбуватиме термін у в'язниці?

Закінчивши вступну промову, ведуча плавно опустилася в своє крісло в самому центрі сцени. Розташовані під яскравими прожекторами дивани, крісла і мініатюрні кавові столики явно були підібрані дизайнером, що знає свою справу. Колірна гамма всього залу була гармонійно розділена на два види. Сама сцена, де сиділи експерти, переливалася відтінками синього, а глядацька частина була білосніжно – білою.

Четверо запрошених експертів вже зайняли свої місця і були готові висловити свою думку. З лівого від сцени боку сидів астролог, поряд з ним розташувався нумеролог, а ось хіромантові дісталося крісло поряд з Ловцем Снів. Хіромант був явно невдоволений подібним і всіляко це демонстрував всім своїм виглядом. Сам же Ніколас не звертав рівно ніякої уваги на свого свсіда. На сцені, під прицілом камер і прожекторів, він почував себе, як риба у воді, оскільки був частим гостем газетних редакцій і різних телепередач.

Популярність прийшла разом з його незвичайним, науковим підхідом до тлумачення сновидінь. На сьогодні Ніколас Романов був знавцем своєї справи. Ловець Снів умів переконувати, приводячи логічні аргументи і приклади з практики, тому багато хто прислухався до нього і хотів отримати його консультацію.

Трохи далі від всіх, низько опустивши голову, сиділа жінка, чоловіка якої і звинувачували в ненавмисному вбивстві людини. На вигляд їй було близько тридцяти, увагу привертали яскраві татуювання: яскраво – червоні троянди, що розпустили свої бутони, на руках і шиї. Одягнена вона була в джинси і просту чорну майку – нещасним було явно не до того, щоб вбиратися, навіть перед прямим ефіром. Трохи схиливши голову, Ніколас продовжив непомітно її роздивлятися. Пухкі губи, верхня трохи не діставала до кінчика носа, явно не натуральні: силіконові груди, нарощене волосся і вії, довгі нігті. Створювалося враження, що жінка навмисно прагнула досягти схожості, з якоюсь порно – зіркою, загалом, зробила свою зовнішність за всіма "модними параметрами" цього жанру.

В даний момент її чоловік знаходився в слідчому ізоляторі, оскільки визнав свою провину в трагічній події на дорозі. В машині подружжя знаходилося на самоті, і ніхто крім них не міг сказати, що там сталося насправді, хто все ж був за кермом, коли вони їхали по нічному передмістю. Поки Ніколас вивчав незнайомку, розгорілася гаряча дисквсія. Експерти одноголосно зійшлися на думці, що саме жінка була за кермом і збила велосипедиста.

Що чоловік, бажаючи захистити дружину, як і належить джентльменові, пересів на водійське сидіння вже після аварії. Астролог, нумеролог і хіромант в один голос твердили, що винна жінка. Та і взагалі їй відбувати менший термін, а в жіночій в'язниці вже точно трохи легше, ніж в колонії суворого режиму.

Напустивши на себе загадково – задумливий вид, астролог почав розпитувати дівчину про те, хто вона по гороскопу. Дівчина спокійно відповідала на кожне питання, втім, той навіть не слухав її, повністю захоплений власним монологом про призначення всесвіту і зірки, що являються її покровителями.

Після того, як він закінчив, у справу вступив нумеролог. З'ясувавши дати і час народження подружжя, додав дату аварії, він захопився просторим оповіданням про сенс і символічність чисел у житті кожного, втім, не особливо вдаючись до подробиць самих значень чисел.

Хіромант, подивившись на руку дівчини, зробив розумний вигляд, ніби від його слів залежала вся її доля, і почав сипати термінами, які були зрозумілі тільки йому одному.

Ніколас мовчки, слухав всю цю нісенітницю і повільно закипав від сказу. Кожне слово було не більше ніж маренням божевільного. Нарешті, коли всі три експерти висловили свої "архіважливі думки", черга дійшла і до нього.

– Сотні років назад люди з'ясували, що сон має досить велике значення в нашому житті, долі і пам'яті. Вони виразили це в короткому, але місткому прислів'ї, яке напевно чув кожен, – "ранок вечора мудріший", – ведуча зупинилася біля крісла Ніколаса і протягнула йому другий мікрофон. – Романову вдалося довести, що це явище може бути вивчене глибше. Він не одноразово переконував людей в тому, що під час сну видозмінюється наша пам'ять, самі того не знаючи, ми навіть здатні ненадовго заглянути в майбутнє!

Подякувавши ведучій за хорошу презентацію, Ніколас піднявся з крісла і почав свою розповідь, обернувшись обличчям до глядачів:

– Мій світ дещо відрізняється від вашого. Я більше орієнтуюся не на логіку і систематичне дотримання правил, а на відчуття та підсвідоме сприйняття того, що відбувається, вчуся відчувати не лише свої емоції, але і людей, що оточують мене. Раз вже ми згадали про старе прислів'я: "ранок вечора мудріший", чи помічали ви, що тривога і погана концентрація, зацикленість на проблемах можуть пройти після яскравого і напруженого сновидіння? Так "розвантажується" наша нервова система. Тому ми часто бачимо в снах живе уособлення власних страхів, метушимося, кудись поспішаємо і біжимо.

Ніколас обернувся до дівчини, яка уважно ловила кожне його слово. Вона вже вислухала всіх експертів, тепер справа залишилася за Ловцем Снів.

– Скажіть, вам колись снилася в'язниця?

– Запитав він. Дівчина задумливо стиснула губи. Поки вона згадувала, в розмову вступила ведуча:

– Чи існує якийсь алгоритм тлумачення снів? – Поцікавилася вона. – Наприклад, як мені здогадатися, що саме той або інший сон був попередженням, сигналом небезпеки, що насувається?

– Вам потрібно уважніше відноситися до власних снів, аналізувати їх, – відповів Ніколас. – Наприклад, людині наснилося, що її збила машина, а потім, через недовгий час, це сталося з нею в реальному житті. Вона розповідає всім, що сон був пророчим, але забуває про одне, що за місяць до події влаштувалася на нову роботу і повадилася перебігати дорогу в недозволеному місці, щоб не запізнитися на летючку. Власний мозок подавав їй сигнал, що не варто цього робити, що це небезпечно!

Сон, як будь – який прогноз, може збутися, а може і ні, – підвів підсумок Ніколас. – До речі, про пророчі сни, – продовжив він. – Припустимо, мені приснилося, що завтра я піду на роботу. Це пророчий сон? По логіці – так, адже приснилося майбутнє. Але більшість не погодяться з цим твердженням, оскільки все занадто очевидно. Інший приклад. Я побачив уві сні, як мені на голову падає бурулька. Прокинувшись вранці, я вийшов на вулицю і це дійсно відбувається.

Багато хто скаже, що сон був віщим, але в одному тільки Лондоні від падіння бурульок щодня страждає близько ста чоловік. Я міг просто подивитися прогноз погоди, де обіцяли ожеледь і попереджали про небезпеку падіння бурульок, а мозок спроектував це в деяке пророцтво, у вигляді сновидіння, але це не означає, що воно точно збудеться. Тут буде доречно процитувати одну людину: "Якщо вам наснилося, що на скачках виграє кінь під номером шість, поставте на неї трохи грошей, але не закладайте при цьому свій будинок".

Так і в цій ситуації: приснилося, як бурулька падає на голову, будьте обережніші, але не фанатійте, – Ніколас похитав головою. – Безглуздо не явитися на роботу через цей сон. Якщо бажаєте, можете навести свої приклади.

Кілька глядачів підняли руки, ведуча передала в зал, підготовлений заздалегідь мікрофон.

– В нашому місті жили дві сестри, зовсім молоді, їм було не більше двадцяти, – почала свою розповідь жінка середнього віку. – Обоє отруїлися чадним газом. Після того, як їх поховали, убитій горем матері приснився сон, ніби одна з дочок зве її на допомогу, каже, що не померла, що лікарі помилилися. Наступного дня жінка підняла всіх, щоб відкопали тіла її дочок. Мертва дівчина в одній труні лежала так само, як і була похована. А ось у іншої, яка снилася матері, все лице виявилося роздряпаним, рот застиг у беззвучному крику. Кришка труни з внутрішньої сторони, була вся роздерта . Мабуть, дівчина опритомніла і намагалася вибратися, але померла від нестачі кисню перш, ніж її відкопали.

Мікрофон передали миловидній дівчині, що підняла руку, з перших рядів:

– Я неодноразово за собою помічала, що мої бажання і сни, так або інакше збуваються. Казала, що не ходитиму в вересні на пари ні за що, так і вийшло – розтягнення зв'язок. Говорила, що було б цікаво подивитися на свого свсіда рятувальника, який виніс з пожежі дітей насправді – подивилася. Спочатку уві сні, а потім наяву, вдома сталася пожежа і він мене врятував. Якщо чесно, після всіх цих випадків мені стало страшно спати і бачити сни.

Далі слово взяла блондинка з ямкою на підборідді:

– Шість років тому помер мій друг. Загинув у аєрокатастрофі. Напередодні мені наснився сон про те, як падає його літак. Я розповіла йому про це, але він відмахнувся, сказав, що все буде добре. А в новинах передали, що літак розбився. Я спочатку не повірила, подумала, що це якась помилка. Але потім до мене прийшов наш спільний друг і сказав, що Міхаэль загинув. Я важко переживала втрату, багато плакала, боялася засинати, щоб не побачити ще чиюсь смерть. Але, якось Міхаэль явився до мене уві сні, обійняв мене і заспокоїв, вибачився, що не прислухався до мого попередження. Відтоді кожного разу, коли мені складно або сумно, я відчуваю його присутність, що він поруч і підтримує мене.

Коли всі ті, що бажали – висловилися, Ніколас знову піднявся з крісла:

– Грань між життям і смертю оманлива і невизначена. Хто може сказати, де закінчується одне і починається інше? Згадайте, що відбувається з тими, кого забувають? "Летаргія" з латині переводиться, як "забуття і бездіяльність", уявна смерть, стан нерухомості, схожий на сон. В людини два головних органи, які безупинно працюють на протязі всього його життя – мозок і серце. Коли перестає працювати серце, людина помирає, а коли відключається мозок – він занурюється в летаргію, стан, який може стати роковим.

Найдревнішим джерелом згадок летаргічного сну і живцем похованих, являється Старий і Новий Заповіти, де є приклади воскресіння померлих. А це не що інше, як пробудження після летаргічного сну або реанімація при клінічній смерті.

– Ви стверджуєте, що ваша наука про сновидіння допомагає отримати відповіді на ті питання, що хвилюють людину. Це дійсно так? – Запитала явно заінтригована ведуча.

– Я б сказав, що проблеми допомагають вирішити не лише усвідомлені сновидіння, а просто сон у цілому. Історія знає не один випадок, коли великі вчені знаходили відповіді на ті, або інші питання саме уві сні, адже в цьому стані людина не пов'язана межами мислення. Але рішення завжди приходить у вигляді нелогічних асоціацій, які вимагають подальшої інтерпретації. Коли ми спимо, у нас відбувається підсвідомий аналіз всього того, що сталося за день. Як ви знаєте, вісімдесят відсотків інформації людина сприймає невербально.

Саме з цієї причини ми можемо, наприклад: підсвідомо відчувати небезпеку, не розуміючи, звідки взялося це почуття. Припустимо, ви зайшли до свого кабінету і раптом вам стало дуже тривожно. Виною тому можуть бути пересунуті кимось теки на вашому столі, які ви помітили всього лише краєм ока. До свідомості ця інформація може не дійти, зате підсвідомість може вловити її і потім почати подавати сигнали, але знову ж таки не безпосередньо, а образами.

– Що таке усвідомлене сновидіння, і як довго люди вивчають техніку занурення в подібні сни? – Поцікавилася ведуча.

Сам Ніколас був тільки рад таким цікавим і продуманим питанням. Адже, відповідаючи на них, він міг притягнути увагу до масштабної проблеми людства – невміння чути свої внутрішні сигнали.

– В люцидних або усвідомлених снах, людина може керувати своїм станом. Це певна техніка, якій вчаться від декількох місяців до року, залежно від індивідуальних особливостей. Але якщо ви одного разу пережили такий стан, то кожне подальше занурення даватиметься все легше і легше. Можна провести аналогію з фізичним тренуванням: перший час складно, м'язи не можуть витримувати таке навантаження, але незабаром стає помітно, що колишні вправи робляться з більшою легкістю, ніж це було раніше.

Адже в такий спосіб організм адаптується. Іноді люцидні сни приходять випадково, я сам особисто кілька разів бачив їх, не маючи при цьому ніякої спеціальної підготовки.

– Усвідомлені сни можуть бути небезпечними? – ведуча, що сиділа в кріслі, витончено закинула ногу на ногу, приготувавшись слухати.

– Як ви розумієте, люцидні сновидіння – досить цікава річ, адже з їх допомогою в людини з'являються практично безмежні можливості. Нехай тільки уві сні, але все ж. Логічно, що є і зворотний бік медалі. В моїй практиці були пацієнти, які практично жили у своїх сновидіннях. Їх мало цікавила реальність. Уявіть собі: наяву людина працює на нецікавій роботі, а уві сні вона – бос великої фірми, може літати, керувати не лише своїм життям, але і чужими.

Природньо, впродовж дня вона думає тільки про те, щоб швидше настала довгоочікувана ніч. По суті, це одна з форм виходу з дійсності. І діагностувати її дуже складно, тому що симптоматика схожа на депресивний, тривожний стан: пропадає інтерес до життя, постійно хочеться спати. Якщо сама людина не поділиться з вами тим, що вона вміє занурюватися в люцидні сновидіння, то ви навряд чи про це дізнаєтеся.

– Чи можна придбати уві сні якісь навички? – Запитав один з глядачів. В залі, як і раніше залишився один з мікрофонів, і під керівництвом куратора, глядачі за бажанням могли брати участь у розмові.

– На жаль, в класичному розумінні – ні. Заучувати під час сну підручники не вийде, навіть якщо їх вам нашіптуватиме любов всього вашого життя.

Мікрофон взяла молода дівчина у в'язаній кофті:

– Кажуть, що риба, наприклад, сниться до вагітності. Стандартні сонники можуть дати інтерпретацію таким чином?

– Авжеж ні, – посміхнувся Ніколас. – "Сонники", які є в широкому доступі, навряд чи допоможуть. В різних виданнях один і той же образ може інтерпретуватися абсолютно по-різному. Якщо серйозно, тільки фахівець зможе розкласти по поличках ваші сновидіння. Я надаю кваліфіковану допомогу людям, які не можуть згадати те, що було з ними в минулому, по ряду певних обставин. Також я можу допомогти зрозуміти людині, що може статися з ним у майбутньому.

Якщо вам сняться жахи чи кошмари, для цього в мене теж є спеціальні методики. У разі останніх, я всім раджу носити при собі, або ж на собі, ловець снів. Не варто недооцінювати його силу. Щоб я зміг вам допомогти якнайшвидше, важливо розуміти, що з усього перерахованого вам приснилося. А тепер перейдемо до теми візуалізації, – Ніколас з'єднав пальці будиночком. – Ця таємниця є відповіддю на все, що було в минулому, є в сьогоденні і станеться в майбутньому. Нас всіх зв'язує одна безмежна сила.

Ми всі живемо за одними і тими самими законами. Неважливо де, як і з ким ви живете, ми всі підкоряємося одній силі. Секрет всього полягає в законі тяжіння. Думки матеріальні, згодні? – Не чекаючи відповіді, Ніколас продовжив свою промову далі. – Кажуть, що сон – це зустріч свідомості і підсвідомості, але є і сміливіші теорії.

– Можете детальніше розповісти про "сни з майбутнього"? – Запитала ведуча.

– Не варто дуже хвилюватися про минуле і майбутнє. Уві сні завжди можна отримати підказку про те, що з нами буде. Я попрошу, щоб підняли руку ті, хто вірить астрологам або хіромантам, – Ніколас обвів поглядом глядачів. Ті мовчки переглядалися між собою, але ніхто так і не підняв руки. – А тепер нехай піднімуть руку ті, хто хоч раз в житті робив "дошку бажань".

Зал пожвавився, більше половини людей підняли руки. Ніколас задоволено кивнув.

– Опустіть руку ті, чия мрія, написана на дошці бажань – не збулася, ніхто не поворушився, всі продовжували тримати руки. – Ось, що означає "візуалізація". Ви розміщуєте на "дошці бажань" образи та картинки, і вони обов'язково збудуться в майбутньому, це факт. Це працює завдяки розумінню і прийняттю буття. Особисто я навчився просто отримувати задоволення від життя. В цьому питанні кожен повинен зробити свій власний вибір, де йому цікавіше знаходитися – уві сні чи наяву.

– Є ще один цікавий момент, пов'язаний зі снами. Ви наводили приклад з бурульками і прогнозом погоди, коли людина неусвідомлено програмує себе на певне сновидіння, – згадала ведуча. – Як зробити так, щоб побачити щось конкретне? Наприклад, якусь людину, море, рідну домівку?

– Думайте про це, бажано прямо перед сном, – відповів Ніколас. – При цьому важливо намалювати в голові максимально яскраві, чіткі образи, якісь елементи, кольори, запахи. Створені в уяві картини можуть легко проявлятися уві сні. Сон – це взагалі дивовижний стан нашого організму. Людство навчилося визначати за допомогою приладів навіть той момент, коли людина бачить сновидіння, але ось "записувати його на відео" ми, на жаль, поки ще не навчилися.

Ніколас переклав свою увагу на обвинувачену суспільством нещасну дівчину. І знову повторив своє питання, яке поставив їй на самому початку:

– Ну що, згадали? Вам снилася в'язниця?

– Ні, точно не снилася. Ніколи, – знизала плечима та.

– Отже, в вашому житті її ніколи не буде. В в'язниці опиниться ваш чоловік.

Зал здивовано ахнув на таку несподівану заяву.

– Згадуються слова великого сера Уінстона… "Людство подібно до корабля в шторм, компас якого несправно пошкоджений, морські карти безнадійно застаріли, а капітана викинуло за борт і матроси повинні по черзі його замінювати. А кожен поворот керма доводиться погоджувати не тільки з членами екіпажа, але і з пасажирами, яких на палубі з кожною хвилиною все більше", – дивлячись хіромантові прямо в очі, Ніколас додав: – Раб не хоче бути вільним, раб хоче мати власних рабів.

Піднявшись з крісла, Ніколас почав ходити вздовж запрошених експертів, міряючи кроками сцену і уважно вивчаючи погляд кожного з них:

– Якби ви – астрологи, хіроманти, нумерологи насправді розбиралися в своїй справі, то зрозуміли б, що вся інформація про майбутнє людини проходить через сон, і перестали б займатися вашою лженаукою. Тоді б ви самі стали багатими людьми, а не їх радниками.

Передача закінчилася, але багато глядачів так і продовжили сидіти на своїх місцях, вражені словами Ніколаса. Такі люди, як Ніколас Романов незмінно вселяють трепет і повагу. Їх не турбує чужа думка про свою персону, часто вони поводяться надмірно агресивно. Такі люди є "лідерами лідерів", можуть стати добрими керівниками, здатними впевнено повести за собою команду до поставленої мети. Вони звикли домагатися свого, неважливо як – розумом або силою.

Ніколас вибіг в коридор, де за одним із поворотів вже сховалася жінка, чоловік її зараз знаходився під слідством. Він ледве встиг її наздогнати – та йшла квапливо, явно не бажаючи затримуватися.

– Ви все робите правильно, – легенько торкнувшись її руки, сказав Ніколас. Жінка здивовано підняла брови. – Всі говорять тільки про жертву вашого чоловіка, що він любить вас і готовий заради вас на все. Але я бачу, що ви теж дуже його кохаєте. Я впевнений, на його місці ви б зробили те саме. Не плачте, заспокойтеся. Він поступає по-чоловічому, несучи всю відповідальність, – на очах жінки виступили сльози, вона вдячно кивнула і на прощання обійняла Ніколаса, який дав так необхідну їй зараз щиру підтримку.

Ніколас ще трохи постояв у коридорі, перегортаючи в мобільному коментарі підписників з приводу передачі, що вийшла. І коли він вже зібрався йти, до нього підійшов ставний чоловік за сорок в ідеально випрасуваному костюмі і короткою стрижкою. Разом з ним була юна особа років двадцяти – власниця приємній зовнішності і довгого темного волосся.

– Сер Романов? – Чоловік протягнув руку. – Я Едвард Сміт, Інтерпол. Приділіть нам пару хвилин? Ганна Шиян, – він кивнув головою в бік дівчини, а та в свою чергу, кокетливо стрельнула очами в Ніколаса. – Ганні наснився досить дивний, я б сказав тривожний сон і нам потрібна ваша консультація.

Ніколас машинально кивнув, не відводячи погляду від дівчини. Та сліпуче посміхнулася і в її зелених чаклунських очах затанцювали іскри.

– Я згоден, – знову кивнув він. – Може, знайдемо якесь містечко чи мені принести стільці прямо сюди?

– Не варто так хвилюватися, сер Романов, – підморгнула Ганна і штовхнула перші,що попалися двері залу для нарад, що виявився порожнім. – Гадаю, тут нам не перешкодять. – Вона повільно облизнула губи.

– Я схожу за водою, в горлі пересохло, – вибачившись, Едвард знову вийшов у коридор.

Ніколас, тим часом, опустився в крісло на коліщатках, відкинувся на спинку і, потягнувшись, як би ненароком, кинув погляд на годинник:

– Знаєте, Ганна, мій годинник показує, що ви без одежі.

– Але я в одязі, – чарівно почервонівши, заперечила дівчина.

– Вони поспішають, – спокусливо посміхнувся Ніколас. – Знаєте, як то кажуть…? Ніколи не ганяйся за двома речами: за автобусами і за жінками – все одно не наздоженеш. Але я люблю виклики, – Ніколас подивився Ганні прямо в очі. В них явно читався інтерес. – Давайте сходимо в кіно?

– Хм-м-м. – Задумливо протягнула дівчина. – А чим вам Італія не подобається?

Вона заливчасто розсміялася, і Ніколас зрозумів, що здається попав.

Глава 5

До будинку Крамера вони добралися відносно швидко, встигнувши прихопити по дорозі каву у великих стаканах. Машина Стажера вразила Лангре, хоч він і вважав це занадто дорогим, зайвим задоволенням, та вголос нахвалювати її не став, але в душі отримав велике задоволення від поїздки. Навігатор безпомилково відвіз їх спочатку на північ Парижа, а далі за місто – туди, де чисте повітря і майже порожні дороги.

Ледве вони опинилися на місці, Стажер вислизнув з машини, досить нестримно потягнувся і попрямував до входу у будинок. Від нього так і віяло захопленістю і азартом, Стефан явно був людиною справи і точно знав, чого хоче. Більше того – як цього домогтися. Він чітко і злагоджено справлявся із завданнями, кожна його дія і слово відрізнялися логічністю і раціональністю. Також він мав не лише смак до життя, але і гарний стиль в одязі.

Маєток Крамера – двоповерховий, з панорамними вікнами, які дещо потьмяніли після дощів, виглядав занедбаним. Вітер тріпав розвішані по периметру жовто-чорні стрічки з написом "опечатано". Колись акуратний газон і декоративні кущі – зараз помітно заросли. В порожньому басейні впереміж з опалим листям валялися дитячі іграшки, немов залишені похапцем. Неозброєним поглядом було помітно, що тут сталося щось дуже погане, судячи із слідів боротьби і руйнувань. Повітря ніби просочилося запахом горя, страху і відчаю. Загалом місце справляло досить гнітюче враження.

– М-да, давненько тут не було прибиральниці, – гмикнув Стажер.

– Її нікому викликати, – з неупередженим виразом обличчя відгукнувся Лангре.

Всередині маєтку виявилося не краще: такий же повний безлад і запустіння. І ні душі – лише Стефан і Лангре, який озирнувшись, відразу ж зачепився поглядом за картину, що висіла у вітальні над диваном. Скривившись від неприємного запаху позеленілої, затхлої води, що виходив з маленького фонтанчика, Лангре підійшов до картини ближче. На полотні був зображений, один з таких улюблених художником, рептилоїд. Правда цього разу ракурс дещо відрізнявся від тих, що були на інших картинах.

В правому нижньому кутку красувалися знайомі ініціали – "А. К."

Поки Лангре задумливо роздивлявся картину, Стажер вирішив швидше ознайомитися з інформацією у справі. Діставши з кишені новенький айфон, він занурився в пошуки. Після хвилини мовчання Стефан почав зачитувати вголос знайдені відомості:

– Півроку тому пильні сусіди Алекса Крамера почули крики, що доносилися з двору, і негайно викликали поліцію. Поліцейські, що прибули на місце, виявили самого Крамера, його дружину і двох доньок. Батько сімейства, що злетів з котушок, наніс важкі поранення дружині і донькам, яких, на жаль, не вдалося врятувати. Вони померли від великої крововтрати і ушкоджень внутрішніх органів. Незадовго до приїзду поліції Крамер перерізав собі вени, його знайшли в несвідомому стані, але лікарям вдалося його врятувати.

Після, Крамера перевели в психіатричну клініку. Лише за кілька тижнів перебування під наглядом психіатрів, він зізнався, що дуже любив своїх доньок і дружину, що не хотів їх вбивати, але йому довелося це зробити. Щоб вони возз’єдналися відразу ж, і сім'я не випробувала горя через його самогубство. Оглянувши місце злочину, поліцейські виявили передсмертну записку Алекса. Той писав, що йому погрожували і саме тому він зважився на крайні заходи – вбити себе і рідних.

Сусіди і знайомі сім'ї Крамерів всі, як один стверджують, що шоковані такими жахливими подіями, оскільки Алекс не справляв враження людини, здатньої на подібну жорстокість, – закінчивши читати газетну статтю, Стажер із зітханням обвів поглядом кімнату, в якій колись збиралося і проводило час щасливе любляче сімейство.

– Він не розумів, що коїть, – похмуро похитав головою Лангре. – Чи часто дорослий чоловік вирішує не просто звести рахунки з життям, але і забрати з собою в могилу всю сім'ю, щоб…, як там говорилося в статті? "Вони не випробовували горя через його самогубство"?

Стажер знизав плечима і почав міряти кроками кімнату, ходячи туди і назад уздовж фонтанчика:

– Все це дуже дивно. Крамер явно хворий. Пам'ятаю на першому курсі академії ми вивчали таке поняття, як аутизм – коли людина йде в свій світ і втрачає можливість розрізняти дійсність і фантазії. Ця крайня форма відходу від реальності – симптом психічного розладу. Разом з цим поняттям розглядається термінологія симуляції. Симуляція – так само признається, як "захисна реакція психопатичної особи на непосильну для цієї людини життєву ситуацію.

Питання про свідомість або несвідомість симуляції є умовним. Бажання психопата бути або здаватися психічнохворим може перейти в реальний психічний розлад. – Стажер задумливо почухав підборіддя. – Життя, як воно нам дано, занадто важке для нас. В ньому занадто багато болю, розчарувань, нерозв'язних проблем. Щоб впоратися з всім цим, нам потрібна панацея, що дає полегшення…

– Але, перебуваючи в нормальному стані, кожна людина хоче, щоб близькі люди раділи життю, щоб у них все було добре, – опустившись в припорошене пилом крісло, відзначив Лангре.

– Крамер вважав інакше, – махнув рукою Стажер. – Він думав, що його рідним буде набагато легше померти, ніж пережити його смерть. Він не хотів залишати їх сумувати. В цьому і полягає, так звана шизофренічна позиція цього чоловіка. Не складно здогадатися, просто як двічі два.

– Ти правда думаєш, що тут все просто? – Здивовано підняв брови Лангре і подивився на Стефана. Той, в свою чергу розглядав картину, котра притягнула увагу Лангре на самому початку – рептилоїда з людським тулубом, одягненого в діловий костюм і тримаючого між пальців димлячу сигару.

– Люди часто кажуть, що їм набридло жити і вони хочуть померти, але замість того, щоб йти і вішатися, все одно пристібаються ременями безпеки, коли їдуть на роботу або додому. Кажуть, що хочуть померти, але продовжують дивитися на всі боки, перш ніж перейти дорогу. Люди кажуть, що не хочуть жити, але зупиняються на червоне світло, а не йдуть напролом. Люди кажуть, що їм все набридло, але це не так. Вони просто хочуть, щоб життя не заподіювало їм стільки болю, хочуть бути почутими, – пояснив Стажер, не відводячи погляду від картини.

– З цього витікає питання! – раптом вигукнув він. – Що заподіяло Алексу Крамеру такий нестерпний біль, що він зважився на самогубство? У нього була дружина, діти, непоганий заробіток. Навіщо він спустив все це псові під хвіст? Що такого зробило йому життя?

Лангре нічого не сказав, оскільки і сам не знав відповіді. Він довгі роки пропрацював в поліції і вже давно зрозумів, що іноді вчинки людей неможливо пояснити, логіка кожного індивідуальна. Вирішив ще трохи озирнутися, він піднявся з крісла і вийшов в просторий коридор. Над дверима однієї з кімнат помітив ікони – Матері Марії і її Сина Ісуса. Будучи істинно віруючим, Лангре намацав під сорочкою невеликий дерев'яний хрестик, потягнув за мотузочок і, діставши його назовні, прошепотів коротку молитву, після чого приклав хрестик до губ. Впершись плечем на стіну, Стажер із задумливим виглядом спостерігав за тим, що відбувається. Сам він молитися не став, хоча теж вірив у Бога.

– Адже Бог є всюди, вірно? – Вдивляючись в обличчя святих, запитав Стажер.

– Так. Принаймні, я так вважаю, – відповів Лангре, продовжуючи стискати в руці хрестик.

– Виходить, можна молитися де завгодно, а не в якомусь певному місці?

– Звичайно. Чом би і ні? Будь – яка молитва хороша і кожна важлива для Бога, – впевнено відповів Лангре. За роки служби в поліції його віра лише зміцнила, молитви допомагали йому пережити всі ті жахи, з якими доводилося стикатися. Він справно ходив у церкву по неділях, робив пожертвування і, в разі потреби, сповідався.

– Навіщо тоді ходити в церкву? – Продовжував гнути свою лінію Стажер. – Невже не можна просто помолитися вдома? Цього недостатньо? Адже, як мовиться, Бог є в душі кожного.

– Будь – яка молитва похвальна і корисна. Домашню молитву можна порівняти з плаванням в човні. Але коли на морі шторм і хвилі, гребти самостійно дуже складно. В такому разі тебе чекатиме церква, вона допоможе. Молитва в ній подібна до ходіння на кораблі, який здатний перенести навіть дев'ятибальний шторм і привести тебе до призначеної мети.

– Цілі легіони церковних служителів, вивчивши всього одну книгу – Біблію, посилаючись лише на неї і не маючи ніяких особливих знань і умінь, безбідно живуть на пожертвування щиро віруючих прихожан! – Обурено вигукнув Стажер, він був у корені не згоден з Лангре, який вважав, що церква потрібна, і що вона допомагає. – Вони не приносять суспільству ніякої користі! Тільки спотворюють свідомість мільйонів людей сумнівними міфами.

Лангре не став продовжувати суперечку. Тільки похитав головою, сумно посміхнувся чомусь і повернувся у вітальню. Картина, що висіла над диваном, з рептилоїдом ніяк не давала йому спокою. Здавалося, ніби той спостерігав за ним, випробовував, зчитував думки і емоції.

– Як би то не було, – нарешті подав голос Лангре, – гадаю, насувається буря, і пора нам до неї готуватися, – він подивився на Стажера, що раптом похмурнів. – Помічав колись, що замогильним життям цікавляться саме ті, хто не знає, що робити з цим? Їм потрібне ще одне життя, яке тривало б вічно.

– Так життя після смерті все ж є? Чи ні? Як думаєте? – Вигнув брови Стажер.

– Головне питання в іншому, – Лангре звичним жестом вивудив з кишені пачку цигарок. – Чи є життя до смерті?

– В будь – якому випадку так, я теж помічав, що люди, що "заробляють собі на квиток у рай", найчастіше не цінують життя, яке їм дано тут і зараз, – кивнув Стажер. – Чомусь у християн є неправдиве переконання в тому, що страждання цього життя приведуть їх на небеса в наступному. Я ж вважаю, що якщо людина вибирає дорогу страждань, вона вже не зможе жити інакше, не зуміє насолодитися благами за райськими вратами.

– Згоден, – клацнув язиком Лангре. – Треба прийняти життя як воно є, без зайвої драми цінувати кожен момент, і приймати все з вдячністю, навіть тяжкі випробування. Адже і в складних життєвих моментах можна знайти опору для майбутніх звершень і внутрішнього щастя. Кожна людина може стати рішенням якоїсь проблеми.

Лангре, що побачив життя , явно знав про що говорив. Стефан же здивовано округлив очі, поняття не маючи, що і думати.

– Ти теж вирішення чиєїсь проблеми, – помітивши його замішання, пояснив Лангре. – Твоя посмішка, твоя любов, твоя сила. Може, вони і не потрібні всім і кожному, але хтось точно їх прагне. Все це може здаватися тобі даремним, але інша людина може думати зовсім інакше. Вона знайде в них свій порятунок і підтримку. Ти можеш навіть не дізнатися про це, але… Алекс Крамер сказав одну дуже мудру фразу – "Зрозуміти самовбивць може лише той, хто побував на їхньому місці"…

– Існує кілька теорій, чому люди все ж наважуються звести рахунки з життям, – вирішив розвинути тему Стажер – найпопулярніша, до неї я найбільше схиляюся – психологічна. Є так звана "тріада самовбивці". Це бажання вбити, бажання бути вбитим і бажання померти.

Вони неквапливо вийшли з будинку. На вулиці Лангре підпалив цигарку, це йому хотілося зробити ще в особняку. Стефан заправив електронку. Палити йому не особливо хотілося, швидше так – за компанію.

– Треба їхати до художника в психлікарню, – зробивши перше затягування, сказав він і опустився на всіяні листям сходинки в головного входу.

– Цей Крамер не художник, – поправив його Лангре. – Хтось хоче, щоб ми так думали, але це неправда. Ти не звернув уваги на замітки Алекса, які він залишив на полях газети? Почерк не співпадає з тим, що на картинах. Не помітив, що в будинку немає ні фарб, ні пензлів, ні полотен?

Несподівано в двір в'їхав фургон, голосно скрипнув гальмами. Лангре встиг помітити лише водія в масці і спрямоване на них дуло пістолета. Загартований роками роботи, він відреагував блискавично – йому вистачило кількох секунд, щоб підскочити до Стажера і штовхнути того на сходинки, прикриваючи від кулі власним тілом. Стефан встиг лише здивовано ахнути. Лангре сіпнувся від кулі, що потрапила в спину, і хворобливо поморщився. Добре, що навіть в останній робочий день він не став зраджувати своїм звичкам і надів бронежилет.

Синяк звичайно буде знатний, але в цілому він залишиться неушкоджений. Якщо звичайно стрільцю не закортить продірявити йому і голову. Лангре зі стогоном перекотився на спину. Стажер тут же схопився на ноги, швидким рухом дістав з портупеї пістолет, зробив кілька пострілів, цілячись то у водія, який вже почав розгортати фургон, збираючись вшитися, то по колесам автомобіля. Постріли виявилися вдалими – машина, сіпнувшись, зупинилася.

Тримаючи пістолет напоготові, Стажер повільно підійшов до водійських дверей і опустив зброю. Хвилюватися вже було нічого – в голові стрільця зяяла діра. Сам Стефан в голову не цілився, судячи з усього, водій застрелив себе сам. Лангре мовчки, зняв з мерця маску і здивовано підкинув брови, дізнавшись в нім зниклого Арт – дилера.

– Нічого тут не чіпай, викликай експертів. Відбитки і інше залиш їм, це їх робота. Краще йди, збери всі гільзи, – почав керувати Лангре. Багажник фургона був відкритий, як у пікапа, і він помітив там кілька картин – неякісних реплік Крамера. – Після смерті художника, вартість його робіт зростає в рази. – Неголосно пробурмотів він собі під ніс.

Підійшовши до нього, Стажер вийняв застряглу в бронежилеті кулю – прямо під лопаткою. Коли б не броня, Лангре припало б туго.

– Для хорошої людини нічого не не шкода, – посміхнувся Стефан.

– Але хороші люди, як правило, нічого і не просять, – усміхнувся у відповідь Лангре.

– Раз в нас стріляли, виходить, ми на вірному шляху? – Припустив Стажер.

– Не думаю, що все так просто, – похитав головою Лангре.

В цей час в двір в'їхали три поліцейські машини. Вітально кивнувши їм, експерти зайнялися справою – оглядом тіла і затриманого автомобіля.

Через деякий час комісар обзавівся свіжою інформацією. В телефоні стрільця знайшли фотографію картини з рептилоїдом і повідомлення, де слово в слово повторювався зміст записки, знайденої в номері покійного сера Альприма. Сів на нещасливі сходинки, де нещодавно їх із Стажером трохи не підстрілили, Лангре задумливо підпер рукою підборіддя. Судячи з усього, Арт – дилер переплутав його з самим Алексом Крамером, тому і стріляв.

– Як вам такий крайній робочий день? – Перервав його роздуми Стажер.

– З яких пір все різко стало "крайнім"? – Гмикнув Лангре. – Невже прикметник "останній" заборонили на законодавчому рівні? Знаєш, звідки взагалі пішов цей безглуздий забобон, який живе і процвітає ось вже років сімдесят? – Обурено пробурчав Лангре, йому зовсім не подобався той факт, що його молода заміна скидає його з рахунків лише через вік. – Звичай називати все "крайнім", а не "останнім" пішов від льотчиків. А далі його вже підхопили всі, чия професія пов'язана з якимось ризиком для життя.

Але це лише забобон, не більше.

Стефан кивнув і вирішив змінити тему, щоб не нервувати напарника:

– Злочинці ж не екстрасенси, тому здійснюють помилки, в своїх так би мовити "ідеальних планах", – сказав він, спостерігаючи за киплячою навкруги роботою. Кілька експертів фотографували місце злочину, вусатий вгодований співробітник знімав відбитки пальців з керма і коробки передач. Тіло стрільця вже переклали на ноші і запакували в чорний мішок.

– Будь – який, здавалося б, бездоганний план, легко розкусити. Злочинці не можуть передбачити, що саме по ходу справи може піти не так, які докази їх видадуть, – кивнув Лангре, він вважав, що немає ідеальних злочинів. Є тільки ті, які недостатньо розслідували.

– Ви маєте на увазі незавершені злочини? – Запитав Стажер.

– Перервані, – виправив його Лангре. – Навіть найобережніший злочинець не в силах передбачити всі непередбачені обставини, які можуть завадити його ретельно підготовленому плану.

– А коли вони попадаються?– Протягнув Стажер. – Як ви вважаєте, чи є сенс у безкоштовних адвокатах?

– Ох, – Лангре схилив голову до плеча. – Якби хоч би половина злочинців зверталася за захистом відразу після затримання, в'язниці б спустіли. Звичайно, шанс потрапити за грати у них залишиться, але, принаймні вони не наговорять нічого зайвого.

Він покосився на руки Стажера. Рукави сорочки Стефан загорнув до ліктя, і було видно, що татуювання хлопець зробив не лише на зап'ястках та передпліччі – малюнок йшов вище під тканину одягу. В цьому питанні їх погляди абсолютно не сходилися, мабуть тут позначалася різниця у віці. Лангре вважав, що рано чи пізно молодик пошкодує про кожен набитий малюнок. Сам же Стажер дотримувався абсолютно протилежної думки. Він вважав, що чисте тіло абсолютно не в моді, і зараз менше шансів зустріти людину без татуювань, ніж навпаки.

Коли їх покоління постаріє, онуки напевно жартуватимуть над ними із словами "І попросив він у Господа ще трохи тіла для татуювань". Чи буде наступне покоління прикрашати, таким чином своє тіло?

– Людина має право на помилку? – Стажер підняв з асфальту червоно-жовтий листок і, притримуючи за хвостик, почав крутити його.

Лангре голосно зітхнув – мабуть питання змусило його замислитися про щось своє. Він взагалі сприймав життя з філософської точки зору, вірив в долю і неминучість визначених подій. Він був стриманою і дисциплінованою людиною, відповідально відносився до будь – якої роботи. В колективі Лангре почував себе легко і невимушено, його цінували, як мудрого порадника. Але якою б самовідданою людиною він не був, завжди ставив межі між особистим життям і роботою. Сім'я була для нього найважливішим надбанням, вона була метою і сенсом його існування.

Трохи помовчавши, він все ж відповів:

– Всі помиляються, але права такого не мають, – наслідуючи приклад Стажера, Лангре теж підчепив із землі багряно – червоний листочок канадського клена. – І ще. Якщо навчитися правильно отримувати бажане, потім нічого не доведеться просити.

– Всі кажуть про якусь віддачу, але що толку про неї говорити, коли ми і отримувати не вміємо, – згідно кивнув Стажер.

– Люди розписують свої тіла розумними словами, але чужі цитати не мають ніякої цінності, – посміхнувся Лангре, дивлячись на руки напарника. – Інша справа, якщо тату – продумане і особисте.

– Першу я зробив в шістнадцять, – сказав Стажер. – Набив назву групи, в якій тоді співав. Моя мама завжди була відкрита для подібних речей, а ось вітчим, був дуже старомодний. Дізнавшись про татуювання, він довго розпинався про те, що спочатку я повинен був запитати ради і дозволу в нього, але я не став запитувати, оскільки заздалегідь знав, яку отримаю відповідь. Я люблю і поважаю свого вітчима, але тоді вважав себе досить дорослим, щоб не радитися, – посміхнувся спогадам Стефан.

– Зараз у мене татуювання на обох руках, по всій спині і я вже почав забивати ноги. Деякі з них мають для мене особистий прихований сенс, деякі просто для краси. Знаєте, татуювання – вони, як наркотик. Один раз зробиш, потім точно захочеться ще і ще.

Глава 6

Едвард, що ходив за водою, повернувся не один, а в супроводі секретаря – миловидної дівчини років двадцяти п'яти, одягненою в сіру, застібнуту на всі гудзики блузу і спідницю – олівець.

– Прошу вибачення, панове, – збентежено посміхнулася та – через півгодини тут відбудеться нарада. Не могли б ви зайняти інший кабінет? Я проводжу.

В коридорі Ніколас трохи відстав від інших, вирішивши скористатися моментом, дістав з кишені мобільний, включив прямий ефір і, дочекавшись, коли піднабереться трохи учасників, заговорив:

– Привіт, Банда! З вами Ловець Снів, і сьогодні в мене незвичайна тема для обговорення, – Ніколас змовницьки підморгнув на камеру. – Потрібен тямущий адвокат, що розбирається в тонкощах грамотного спілкування з поліцейськими. Чекаю вашої допомоги!

Одразу посипалася купа коментарів, в одному з яких поступила пропозиція спільного ефіру від відомого адвоката. Задоволений таким швидким результатом Ніколас, відразу зв'язався з ним:

– Вітаю, дякую що відгукнулися, – посміхнувся він. – Отже, мене чекає розмова із співробітником правоохоронних органів. Як слід поводитися? Про що не варто говорити?

– Добридень, мені приемно брати участь у вашому ефірі і я тільки радий допомогти, – адвокат поправив краватку і випрямився в кріслі. – Давайте коротко пройдемося за основними пунктами. Перше, що треба запам'ятати: підозрюють вас або звинувачують – у будь – якому з цих випадків ви не несете відповідальності за дачу вами неправдивих свідчень. Будь-яка придумана або використана версія є для вас способом захисту. Ви маєте право, як говорити, так і відмовитися від будь – яких свідчень.

Але підкорятися представникам влади зобов'язані, оскільки спроби уникнути затримання, багаті великими проблемами. Якщо подібне все-таки сталося, не панікуйте, тримайте себе в руках. Не показуйте співробітникам поліції, що ви вразливі і безпорадні.

– Дуже ділові ради, обов'язково запам'ятаю, – кивнув Ніколас. – Як вести розмову з поліцейським?

– Стежте за вашим спілкуванням, говорити треба впевнено і ввічливо. Люди відчувають нервозність, а вона наштовхує на ще більші підозри. Ні в якому разі не намагайтеся "домовитися" з представниками влади, щоб вас відпустили. Як правило, під час подібних оперативних заходів ведеться відеозйомка, тому пропозиція хабаря, або іншої матеріальної винагороди є злочином з реальним терміном.

– Завжди було цікаво, – задумливо стиснув губи Ніколас. – Якщо мені треба вчинити дзвінок з відділення поліції, скільки мені дадуть часу? Хвилину? Дві?

– В законі це не обумовлено. Там сказано, що право на дзвінок надається "в цілях повідомлення родичів або близьких осіб, про своє затримання і місце знаходження", – відповів адвокат. – І так. Не варто чекати від інших повного дотримання всіх вимог і законів. Дотримання вами законів не гарантує, що їх дотримуватимуться по відношенню до вас. З мого досвіду відома велика кількість випадків, коли людей не просто затримували, а заарештовували і засуджували до реальних термінів за абсурдними звинуваченнями.

– Як поводитися при затриманні? Що робити? – Запитав Ніколас.

Адвокат трохи пересунув камеру для кращого огляду:

– Насамперед треба повідомити родичів або друзів про те, що сталося, де, і з якої причини ви знаходитеся. При затриманні поліцейські можуть вилучити ваш комп'ютер або іншу техніку, після чого попросити вас ввімкнути і ввести пароль. Головне пам'ятайте, що ви не зобов'язані цього робити. Повідомляйте інформацію тільки по письмовому запиту представників влади, зберігайте всі копії переданих вам паперів. Якщо знаєте, що не зможете грамотно відповісти на поставлене питання, краще промовчить, ви маєте на це повне право.

Не піддавайтеся ні на які загрози, і при першій же нагоді зателефонуйте адвокату. Зазвичай представники влади роз'яснюють права затриманим вже після того, як доставлять їх в органи дізнання, під час складання протоколу. Так підозрюваного позбавляють можливості запросити свого захисника якомога раніше. Знайте, що право на захист виникає в вас з моменту затримання.

– Якщо слідчі приїхали до мене додому і вимагають надати свідчення, що робити? – Поцікавився Ніколас.

– Відповідь одна – ніяких розмов без юриста, – категорично заявив адвокат. – Будь – які загрози, умовляння, залякування не мають юридичної сили.

– Про мої права зрозуміло, але що можуть зробити поліцейські? Що їм дозволено?

– Вилучити у вас речі, але тільки ті, що мають відношення до адміністративного правопорушення. Тобто гаджети вони вилучити не можуть, якщо на те немає підстав, – відповів адвокат.

– Велике дякую вам за таку інформативну бесіду. Було приємно з вами поспілкуватися. Банда! – Звернувся до глядачів Ніколас. – Сподіваюся, ніхто з вас не потрапить в неприємності, але про всяк випадок залишу в коментарях посилання на знавця своєї справи, який сьогодні мені дуже допоміг. Підписуйтеся на його профіль, дізнаєтеся багато корисного.

Закінчивши короткий ефір, Ніколас пройшов у кінець коридору. Під час розмови він помітив, куди секретар проводила Ганну і Едварда, і без зусиль відшукав потрібні двері. Судячи із столу, що стояв у центрі, і яскравого освітлення, кімната призначалася для проведення кастингів. Опустившись на стілець поряд з Ганною, Ніколас приготувався слухати.

– Ганна, – звернувся до дівчини поліцейський, – розкажіть, будь ласка, в подробицях про те, що саме вам наснилося.

Ганна поправила волосся, кинула короткий погляд на Ніколаса і почала свою розповідь:

– Мені наснилося, ніби з'явилася дуже небезпечна людина, яка стане причиною багатьох нещасть і катастроф. Цей чоловік родом з країни з дивною назвою – Тауред. Саме з цього все і почалося.

– Ви сказали "багатьох нещасть і катастроф". Ця справа планетарного масштабу? – Уточнив Едвард.

– Так, – кивнула дівчина. – Радіація. Я бачила, що люди, які вижили після катастрофи, опинилися в справжнісінькому пеклі. Інакше не назвеш ті умови, в яких вони опинилися.

– Ви казали, що рослинність і вода перетворилися на отруту, дощі стали небезпечними через радіацію, – нагадав полицеский.

– Багато хто загинув через отруєну їжу і водойми. А ті, хто зрозумів, у чому справа, вимушені були страждати від спраги, тоді як навкруги було повно прісної і прозорої води, але зараженою радіацією, що несе смерть всьому. Від цього сну мені жахливо. – Ганна щулилася, ніби від ознобу.

– А де в цій розповіді я? – З усмішкою поцікавився Ніколас, бажаючи трохи розрядити обстановку і підбадьорити дівчину, що сподобалася йому.

Едвард його прагнення не розділяв. Ще сильніше нахмуривши брови, він серйозним голосом сказав:

– Сьогодні вранці в Російському аеропорту був затриманий чоловік, що стверджує, що він родом з країни під назвою Тауред.

– Продовжуйте! – Зі схвильованим інтересом попросив Ніколас.

– Згідно вашої концепції "згадати майбутнє", – вклинилася в розмовуГанна, – цілком можливо, що не просто так в народних переказах з'явилися згадки про так звану "погану воду". Приміром, у казці "Про сестричку Оленку і братика її Іванка".

– Батьки читали мені цю казку, коли я був маленьким, – кивнув Ніколас. – "Не пий, братик Іванко, водицю із сліду копитця козеняти, інакше сам в козенятко перетворишся".

– Старша сестра намагалася залякати свого маленького братика, – посміхнулася Ганна. – Адже в сліді збирається тільки дощова вода. Малюк страждав від спраги і не розумів, чому не можна пити дощову воду з різних калюж, що виникли на місці слідів диких тварин. І якщо він слухався свою сестричку Оленку в інших випадках, коли вона лякала його перетворенням на різних диких тварин, то вочевидь у нього не виникло страху перед козеням. Чи в нього більше не залишилося сил терпіти спрагу і він…

– Випив водицю, – закінчив фразу Ніколас.

– Всі добре знайомі з цією чудовою казкою, але у світлі можливої катастрофи планетарного масштабу слова Оленки мають абсолютно інший сенс, – вирішив нагадати про свою присутність поліцейський.

– Навкруги повно води, а пити її не можна. – Погодилася Ганна. – Але дитина не розуміє, що вода отруєна, він хоче пити…

– І старшій сестрі доводиться придумувати різні страшилки, щоб злякати молодшого брата і таким чином його вберегти, – підхопив Ніколас. – Але це не допомогло.

– В казці, правда, все добре закінчилося, на те вона і казка. А якби все відбувалося, як у моєму сні, то випити дощової води, там означало б вбити самого себе невидимою смертю, – сумно зітхнула дівчина.

– Які у вас думки із цього приводу? – Ніколас допитливо подивився на поліцейського.

– Не працюй я в Інтерполі, шанував би сонник: пити воду уві сні до того, що скоро надасться можливість реалізувати свої найсміливіші плани, – відповів він. – Але зараз затримана реальна людина, і він цілком збентежений. Надто багато збігів, – Едвард із непокоєнням подивився на Ганну.

– В соннику також йде мова, що людина, яка п'є воду уві сні, в реальному житті мріє про продовження роду. Якщо ж посилатися на науку, яка вивчає сновидіння, то там говориться, що вода сниться виключно вагітним жінкам. Вода є продовженням життя, – по пам'яті переказав Ніколас. Нависла тиша. Склавши руки в замок, поліцейський довго дивився в якусь невидиму крапку на столі, після чого глухим голосом сказав:

– Нам потрібна ваша допомога. Інтерпол сплатить всі ваші витрати, – він важко зітхнув. – Сьогодні вранці при митному огляді прибулих авіапасажирів один з паспортів притягнув підвищену увагу. Він був справжнім, з відповідними мірами поліграфічного захисту від підробки, мав безліч штампів різних держав і на перший погляд абсолютно нічим не відрізнявся від інших. До тих пір, поки співробітник, що ставив штампи, не поцікавився в пасажира, з якої держави той прибув до Росії, а саме – в Петербург. Чоловік, не замислюючись, відповів, що з Тауреда, – Ніколас підняв брови і покосився на Ганну. Та сиділа з неприродно випрямленою спиною і явно була злякана. – Посвідчення особи, водійські права і всі інші документи, насправді також були видані Республікою Тауред. Проте співробітник аеропорту здивувався і сказав, що такої держави немає на планеті. Пасажир у свою чергу зажадав принести карту, щоб показати, де саме розташований Тауред.

Чоловік вказав на територію між Францією і Іспанією і заявив, що Тауред вже тисячу років розташований там, він дуже здивувався, що на наданій йому карті Тауред назвали Андорою. Ситуація розжарювалася. В конфлікт між чиновником і пасажиром були втягнуті інші працівники аеропорту. Пасажира не випустили зі службового терміналу, склали акт про підробний паспорт і поселили в готельному номері на час розгляду.

Зрозуміло, номер охороняється, оскільки його підозрюють в шпигунстві, – Едвард задумливо постукав пальцями по столу. – В історії бували випадки, коли люди заявляли, що приїхали з країн і міст, яких не існує на Землі.

– Вважаєте себе матеріалістом? – Усміхнувся Ніколас. – Впевнені, що все, що відбувається в світі можна пояснити за допомогою наукового підходу? Існує безліч таемниць, над якими вчені б'ються не один десяток років, але так і не знайшли відповідей.

Ніколас перевів погляд на Ганну, яка була дуже бліда. Історія Едварда про людину з Тауреда – того самого міста, що наснилося їй, явно справила на неї враження.

– Мила, – м'яко посміхнувся їй Ніколас. – Не переживайте ви так. Якщо хочете, я знаю кілька ефективних засобів виходу з депресії – вокзал і аеропорт.

Дівчина вдячно посміхнулася. Їй явно були приємні і увага, і підтримка.

– Найкращий – третій, – продовжив Ніколас. – Любов. Спробуємо?

– Гаразд, – кивнула Ганна – нерозділена, вас влаштує?

Поліцейський, про присутність якого всі ніби забули, незручно відкашлявся, і як би ненавмисно сказав:

– Здається в мене вода закінчилася, піду покурю, – з цими словами він вислизнув з кімнати, явно не бажаючи там затримуватися.

– Може, сходимо повечеряти? – Не звернувши рівно ніякої уваги на квапливу втечу Едварда, Ніколас повністю зосередився на Ганні, включивши всю свою чарівність.

– Я не їм, – заперечила дівчина.

На це Ніколас лише посміхнувся. Йому подобалися ці словесні перестрілки, своїми відмовами Ганна підігрівала в ньому все більший інтерес, розпалювала азарт і інстинкт мисливця.

– Єдине, що вам варто знати, Ніколас, – розсміялася дівчина, вирішив розставити всі крапки над "i", – нещодавно подруга подарувала мені паросток якоїсь рослини і сказала, що, коли вона зацвіте, я зустріну свою долю. Вчора його зжер мій кіт. В мене все.

Ніколас вже зібрався було відповісти, але до кімнати без стука увірвалася незнайома людина. Не встиг той і рота розкрити, як Ніколас роздратовано випалив:

– Принесли мільйон євро? Ні? Тоді до побачення.

Приголомшливо кліпнув очима чоловік, закрив двері з іншого боку, так і не промовив жодного слова.

Ганна подумки посміхнулася. Їй подобалися такі, як Ніколас – впевнені в собі, такі, що не бояться діяти. Відчуваємі від чоловіка сила і пристрасть – кращий парфюм, який тільки можна уявити. Зрозуміло, Ніколасу вона про це ніколи не скаже, нехай мучиться.

– А раптом він за вами? Попередити, наприклад? – Посміхнулася Ганна. – Ну, знаєте, як там кажуть…? "Якщо ніхто не приходить з майбутнього, щоб зупинити тебе, означає – ти все робиш правильно".

– Відмінно сказано! – Захоплено ляснув в долоні Ніколас. – Відтепер, це моя нова улюблена фраза. З вашого дозволу, я збираюся говорити її кожного разу, коли переді мною встане якийсь вибір.

Спіймавши погляд Ганни, він подивився їй прямо в очі, не відриваючись, ніби гіпнотизуючи. Дівчина не витримала і збентежено відвернулася.

– Не варто соромитися. Я – загальний улюбленець і взагалі чарівний хлопець, – завзято підморгнув Ніколас. – Можу порозумітися з будь – якою людиною. Через п'ятнадцять хвилин спілкування, мене називають другом і присягаються в вічному коханні. Я ніколи не дістаю відмов на свої прохання і можу влитися в будь – яку компанію. В мене багато підписників, які мене обожнюють, а ще – зачарувати будь – яку дівчину для мене справа кількох хвилин.

– Все одно припиняйте на мене витріщатися, – зажадала Ганна, надувши губки.

– Гаразд, хай так. – Ніколас відвів погляд. – Тепер ваша черга. Розкажіть про себе. Наприклад, хобі?

Попорпавшись у сумочці, Ганна дістала блокнот і протягнула його Ніколасу:

– Я мрію стати дизайнером і шити свої сукні.

Ніколас зацікавлено перегорнув сторінки, після чого дістав телефон і почав фотографувати ескізи, що сподобалися.

– В неділю мені треба бути в Стамбулі, там у мене призначена приватна консультація для однієї досить відомої людини. Отже, пропозиція на мільйон, – Ніколас витримав театральну паузу. – Там ми і проведемо ваш перший показ мод.

– Ви мене вперше бачите! – Здивовано ахнула Ганна. – Це дуже дорого!

– Можу собі дозволити, – коротко відповів Ніколас, для якого нулі на банківському рахунку ніколи не були основним джерелом щастя.

– Вирішили мене купити? – З викликом випалила Ганна.

– Щоб спокусити жінку, треба всього три речі, – похитав головою Ніколас, – неабиякий розум, приголомшливе почуття гумору і абсолютна впевненість у тому, що ти зможеш це зробити. Гроші в цей перелік не входять – не варто плутати полювання з купівлею. Я просто хочу допомогти вам виконати мрію. А ще треба розібратися з вашим сном, і якщо нас чекає незавидне майбутнє – кінець світу і таке інше… – Він по – хлопчачому наїжачив волосся. – Нехай перед цим весь світ побачить ваш прекрасний одяг.

– А якщо їм не сподобається? – Невпевнено прошепотіла дівчина.

– Одного разу ризикнувши, можна залишитися щасливим на все життя, – підбадьорив її Ніколас.

– Гаразд, я згодна провести показ, – підкинула голову Ганна. – Але не час у вашому ліжку. Не надумайте собі зайвого.

– Тому, хто вміє чекати, завжди дістається найкраще, – як би ненавмисно протягнув Ніколас. – Треба придумати назву для твого показу, – вирішивши перейти на "ти", він змінив тему.

– Зараз нам допоможуть, – посміхнувся Ніколас і включив прямий ефір. – Банда! На неділю, мені потрібно відповідне для показу мод, приміщення в самому центрі Стамбула. Я шукаю тих, хто готовий безкоштовно, в обмін на рекламу, надати моєму модельєрові апартаменти. Чекаю пропозиції від арт-закладів на зразок галерей, музеїв, а також розважальних комплексів. Співпраця зі мною допоможе вам притягнути додаткових відвідувачів. – Про твою колекцію писатимуть всі модні інстаграм – акаунти, – сказав він Ганні і знову звернувся до підписників.

– Також мені потрібний режисер для організації модного показу. Постановник, який збудує концепцію шоу, продумає світло, звук, черговість виходу моделей.

– Навіщо він нам? – Здивувалася Ганна. – Я і сама можу це зробити.

– Ти не встигнеш все, в тебе буде своє завдання – спілкуватися з потенційними клієнтами і іншими гостями показу.

– Я постараюся, – впевнено заперечила дівчина.

– В тебе не вийде спілкуватися в залі і контролювати те, що відбуватиметься за кулісами. Якщо тільки ти не вмієш розділятися на дві Ганни, – наполіг на своєму Ніколас і дівчина, погодившись, кивнула. Він накрив її руку своєю. – Сьогодні багато знаменитостей можуть похвалитися власною лінією одягу. Але тільки для одиниць це стало не разовою піар акцією, а реалізацією давньої мрії.

Ніколас знову подивився в камеру:

– Мені потрібна допомога модельного агентства, дванадцять професійних моделей. Постановка модного показу – все одно, що постановка шоу для бродвея, хіба що без репетиції. В нас є тільки одна спроба, і на кон поставлено багато. Я завжди стежу за тим, щоб кейтеринг був на рівні: мені важливо, щоб і команда, і моделі – всі були ситі і задоволені. Стилістів по волоссю і візажистів зазвичай надають спонсори – в нас їх теж немає. Ніколас Романов на твоєму дебюті покаже, чи коштувала гра свічок, – звернувся він вже до Ганни, вийшовши з ефіру.

– Все вийде, – підбадьорив він дівчину. – Якщо ти любиш моду і своє захоплення, то точно вийде. Просто зараз поняття "Я щось люблю" знецінилося. Я можу сказати, що люблю тебе, але по факту це нічого не означатиме. Мені б хотілося, щоб слова і вчинки людей щось означали, щоб люди згадали значення слова "люблю" і припинили його перекручувати. З таких дрібниць і будуються стосунки між людьми. Жах стосунків в тому, що вони залежать від двох. Ти можеш бути найвірнішим, чеснішим, відданішим, але це не гарантує зовсім ни-чо-го, – по складах карбував Ніколас. – Як говорила моя мудра бабуся: "жінка може все! Але не під кожним". Одного прекрасного дня я зрозумів, що не хочу нікому нічого доводити. Люблять мене або ненавидять – їх право.

Після хвилинного мовчання, обдумав його слова, Ганна збентежено заправила пасмо волосся за вухо і раптом сказала:

– В мене є знайома – неймовірно гарна дівчина. В неї довге волосся, модельний типаж і відмінний стиль. Зі мною в тебе нічого не вийде, але я могла б познайомити тебе з нею.

– Не потрібно мене ні з ким знайомити! Крім тебе, мені ніхто не цікавий, – рішуче відрізав Ніколас.

В цей момент Ганні дуже хотілося йому повірити, хотілося, щоб він завжди так дивився тільки на неї і ні на кого більше.

– Я вірю в ідеальний брак і ідеальну сім'ю. Сім'ю, де дві людини сходять з розуму один від одного, де замість докорів і образ панують мир, довіра та повне взаєморозуміння. В такій сім'ї завжди піклуються про свою кохану людину, підтримують у будь – якій життєвій ситуації, і разом ви – справжня сила, яку не зломити і не перемогти, – сказав Ніколас, чим вразив Ганну ще більше. Вона не знайшла відповіді і замість слів просто мовчки кивнула. Потім, вибачившись, відволіклася на мобільний. Для несподіваного показу їй треба було вирішити кілька важливих питань.

Щоб не нудьгувати, Ніколас проглянув ще кілька сторінок блокнота і здивовано підкинув брови, коли наштовхнувся на щось подібне до щоденника. Покосившись на Ганну, яка захоплено говорила з кимось по телефону, він почав непомітно читати зміст.

"Зізнаюся чесно, я не хотіла вести щоденник. І досі ця ідея не здається мені такою вже привабливою. Проте мій психолог порадив (насправді занадто наполегливо, щоб назвати це просто радою) мені писати тут уривки спогадів, так що…

Привіт, щоденник. Як в старі добрі часи, які, дай Бог пам'яті, (немає дійсно, дай, дуже не завадить) були ще в шкільні роки. Тільки тут я не заповнюватиму анкети друзів і виписувати цитати з книг. Ні-і. В тобі зберігатимуться шматочки моєї рваної пам'яті. Я тут подумала… Може, має сенс написати своє ім'я? Розповісти про себе, а не тільки те, з чого все розпочалося. Зробити, як і належить в справжніх особистих щоденниках. Чи я плутаю з мемуарами? М-м-м ні, це вже занадто. Та і завдання було іншим. Ось так і живемо. Спочатку робиш домашнє завдання в школі, потім в університеті, а після – в психотерапевта. Що ж, приступимо.

Дорогий щоденник, мені сняться страшні сни. Катастрофи і закопані перші поверхи будівель. Міста в колоніальному стилі, зірки і один прапор, ніби до нещастя держава була єдиною, із загальною культурою та без війни. Але в моїх снах, отруєна радіацією вода, яку не можна пити, багато померлих і вмираючих, так багато горя, болю і сліз, що я не справляюся. В середині мене сама порожнеча, абсолютно нічого. Я намагаюся всім довести, що щаслива, стримую сльози і, здається, у мене виходить, навіть голос не тремтить. Може, я і здаюся сильною, але в середині зломлена. Що толку від гарної тарілки, якщо вона порожня? З людьми так само".

– Ніколас, – окликнула його Ганна, і він непомітним рухом перегорнув сторінку на ту, що з ескізом. – Едвард купив нам квитки в Пітер. За годину зустрічаємося в аеропорту.

Хитроу зустрів їх високими стелями, білосніжними стінами і акуратними чергами. Підхопивши сумку Ганни, Ніколас неквапливим кроком попрямував до залу очікування.

– Обожнюю аеропорти та пасажирів, а ти? – Запитав він.

– Ні-і, – трохи подумавши, відповіла вона.

– Тут люди здаються такими цікавими.

– В них просто більше грошей, ніж у тих, хто подорожує поїздом або автобусом. А так. Звичайні люди, – не погодилася з ним дівчина. – Ніколас, розкажи щось про себе. З чого розпочалася твоя історія? – несподівано попросила вона.

– Давай розповім тобі забавну історію з дитинства, – посміхнувся Ніколас, опустився на канапку поряд з Ганною і дістав з кишені куртки свій талісман, з яким ніколи не розлучався, задумливо покрутив його в руках. – Моє захоплення ловцями снів почалося багато років тому. Одного разу мене запросили на новорічну вечірку в стилі "Назад в минуле", за сценарієм там були і дикуни, і індійці. Мені хотілося подарувати батькам річ, яка була б оригінальною, і в той же час зроблена з душею.

Тоді прийшла думка про ловця снів, і я вирішив спробувати його зробити. Мене все це сильно захопило і я продовжив їх майструвати. З часом почав удосконалювати техніку. В процесі напрацював різні деталі, які полегшують виготовлення і роблять зовнішній вигляд ловця снів естетичнішим. Але найперші ловці були дійсно якимись шаманськими. Знаєш, що за традицією для їх виготовлення використовується вербова гілка? – Запитав Ніколас, на що заінтригована Ганна лише похитала головою.

– Доки гілка свіжа, її легко можна скрутити в потрібну форму, зафіксувати і дочекатися, поки пісохне клей. За легендою індійців, вербовий круг символізує цикл життя людини. Ловець снів не має бути вічним. Коли під натягненням ниток, лозини ламалися, це означало закінчення певного етапу життя людини. В наші дні ловець снів не завжди використовується як оберіг. Часто це просто аксесуар інтер'єру в бохо – стилі. Для того, щоб виріб прослужив довго, необхідно зробити його міцнішим. Я використовую натуральні матеріали, такі, як виноградна лоза або бамбук. Павутину важливо плести з бавовняних, конопляних ниток, також можна використати і із льону. Колір ниток значення не має. Все діло смаку, фантазії. В павутину додаються маленькі намистини, які символізують росу. Якось я використав в роботі бите скло.

Якщо використати відповідні по знаках зодіаку натуральні камені, то це посилить енергію амулета і позитивно впливатиме на майбутнього його хазяїна, – Ніколас протягнув дівчині свій амулет, щоб та розглянула його ближче. – Обов'язковим елементом ловця снів є перо птаха. Пір'я символізує життя, дихання, повітря і вітер. Можна використати будь-яке натуральне пір'я: сови, орла, фазана, сойки.

В вигляді декору я додаю в композиції різні глиняні і металеві елементи, але замість пір'я їх використати не можна. В ловцеві снів мають бути хоча б три пера. Час, витрачений на виготовлення одного ловця снів, залежить від розміру круга і від частоти осередків в павутині. Чим більше осередків, тим складніше робота. Довше за часом робиться виріб в павутині якого, дуже багато намистинок. В середньому я витрачаю півгодини на виготовлення маленького ловця снів, а на великі йде приблизно години три. Я намагаюся кластися в рекордно короткий час.

З кожним місяцем замовлень все більше, тому доводиться викручуватися. Якщо я сідаю за роботу, то намагаюся завершити її. Бажано робити ловець снів, не відриваючись, поки знаходишся на одній хвилі, на одному емоційному пориві. Ще я малював з самого дитинства. Хотів вивчитися на дизайнера, – Ніколас підморгнув Ганні, натякаючи на те, що в них багато спільного. – Але коли постало питання про вибір професії, мама хотіла, щоб я став програмістом. Склавши складні іспити, я все ж вступив на цю спеціальність, але, як важко мені все це давалося. Після першого курсу прийшло розуміння, що це зовсім не моє. Мені потрібно було щось міняти, і я кинув навчання. Працювати по професії я не збирався. Тоді батько сказав, щоб я займався тим, що в мене дійсно добре виходить, тим, що приносить мені задоволення. Я прикинув і виявилось, що мої замовлення по ловцях, приносять стільки ж грошей, скільки будь – яка робота на окладі. М-м-м, що ще розповісти. – задумливо протягнув Ніколас.

– Майстер – клас в комерційних цілях у мене був всього один. І це не означає, що я не ділюся досвідом, щоб не плодити конкуренцію. Вся річ у тому, що в мене не виникало цієї потреби. Всі хто бажають творити, можуть знайти в вільному доступі інформацію в інтернеті: і майстер – класи, і напрацювання інших майстрів. Зазвичай мої замовники уявляють, який ловець снів вони для себе хочуть. В цьому сенсі працювати трохи складніше, тому що людина вже придумала образ, а сам зробити ловець не може. Я повинен зрозуміти його задумку, уявити все в фарбах і втілити всі його побажання в реальність. Але з людьми працювати набагато приємніше, ніж абстрактно виготовляти виріб в надії, що ловець снів знайде свого хазяїна. Коли працюєш в тандемі із замовником, у результаті виходить щось самобутнє. При виконанні нестандартних побажань замовника народжуються абсолютно незвичні речі, які в другий раз буде складно повторити.

Мої роботи не повторюються, крім одного замовлення. Одного разу дівчина на своєму дівич – вечорі вирішила подарувати подругам ловці снів і попросила зробити їх однаковими. Так я змайстрував тринадцять ловців в одній стилістиці і колірній гамі. Я і надалі буду розвиватися у творчому напрямку. Хочу більше малювати і отримати художню освіту. Почуття смаку в мене є, є деякі навички, але бракує базових знань і замало практики. В своїх мріях я бачу себе художником зі світовим ім'ям. – Признався Ніколас.

Глава 7

Лангре і Стажер не стали відкладати поїздку до психіатричної лікарні, де знаходився той самий Крамер, біля будинку якого, комісар трохи не розпрощався з життям. Поліцейські, немов два шукачі, що взяли слід, йшли по залишених злочинцем слідах і не хотіли витрачати часу на те, щоб перевести дихання і відпочити. Адже в їх випадку це може відгукнутися новими жертвами.

Вони припаркувалися біля в'їзду в лікарню в невеликому ряді автомобілів інших відвідувачів, що чекали своєї черги. Сама будівля ховалася за високою огорожею, а по всьому периметру виднілися чорні лінзи камер спостеження. З одного боку лікарня була по свсідству з військовою частиною, схованою за високою білою огорожею, увінчаною колючим дротом. Біля контрольно – перепускного пункту, з суворими обличчями стояло кілька чоловік у формі.

З іншого ж боку дороги, яскравою плямою черепичних дахів і вічнозелених живоплотів, виділявся приватний сектор.

В двір поліцейських впустили лише після детального огляду речей і перевірки всіх документів. За огорожею, кипіло своє життя – тут і там поспішали в своїх справах працівники лікарні, з розташованого трохи подалі гаража виїхало кілька машин швидкої допомоги з увімкненими сиренами. Самі пацієнти були схожі швидше на примар, ніж на живих людей, прогулювалися в дворі з непрацюючим фонтаном.

На порозі їх зустріла привітна санітарка середнього віку – в охайній формі і милими ямками на усмішливому обличчі. Їй явно хотілося поговорити, мабуть, відвідувачів тут було мало, а нових і поготів.

– Умови в нас відмінні – догляд, процедури і живлення на вищому рівні. Але не дай боже вам, панове, сюди потрапити! – Сплескала вона руками. – До недавнього часу єдиною установою з високим рівнем нагляду за такими пацієнтами була французька психіатрична лікарня імені святого Петра… – Беззупинки тараторила привітна жінка, ведучи їх по хмурому на вигляд вестибюлю. Вони повернули до другого корпусу, піднялися по обшитих панелями сходах.

Після чого, раптом спохопившись, санітарка вибачилася і сховалася за дверима одного з кабінетів, де, як вона сказала, залишила книгу обліку відвідувачів.

Лангре озирнувся на всі боки. Через високі стелі, розташування палат та сходів, будівля здалася йому досить старою.

– Якщо суд визнає злочинця неосудним, його відправляють на примусове лікування, поки лікарі не визнають його повну соціальну безпеку, – неголосно, щоб їх не почули сторонні, сказав він.

– Я тільки що прочитав в інтернеті, – сховавши телефон в кишеню, також впівголосу поділився інформацією Стажер, – що правозахисники занадто часто фіксують тут порушення прав хворих. Цю лікарню звуть "Пеклом на землі".

Помітивши неподалік жінку, яка, судячи з одягу, не була співробітником, а прийшла відвідати когось з рідних або близьких, поліцейські переглянулися між собою. Лангре кивнув у відповідь на німе питання Стажера.

– Добридень, мадам, вибачте, що потурбували, – чарівно посміхаючись, вибачився Стефан. – Ми тут вперше і хотіли б дізнатися про це місце.

– Правильно, що хочете, – з гіркотою в голосі відповіла жінка. – Моя дочка тут вже півроку. Я вже і не запитую, скільки ще їй треба часу на повну реабілітацію. Лікарі тільки твердять, що залишається тільки чекати. Вони, бачте, ніяк не можуть переконатися, що рецидивів більше не буде!

Побачивши, що хтось вийшов з кабінету у кінці коридору, жінка різко попрощалася з ними, на ходу кинувши, що вже давно шукає зустрічі з головлікарем, і рішуче попрямувала туди, де щосили набирав оберти неабиякий скандал. Не звертаючи уваги на оточення і спроби лікаря її заспокоїти, відвідувачка, перегородивши собою отвір, з кожною секундою кричала все голосніше та голосніше :

– Я вимагаю, щоб ви негайно припинили колоти моєму синові ваші препарати! Ви що, не бачите, від них йому тільки гірше?! – Жінка в люті тупнула ногою. – Я знайду на вас управу! Ви тримаєте тут мою дитину вже шість років! Ви зламали їй життя! Мадам! – вона вчепилася в рукав жінки, що підійшла. – У вас тут хтось є? Забирайте, поки не пізно! Мого сина не лікують, тільки знищують уколами його здоров'я! Суд не допомагає, по колу одна сама платівка! – Вона голосно хлипнула, крики змінилися сльозами відчаю. – в мого хлопчика трясуться руки і ноги, тиск скаче, він ледве говорить, весь якийсь загальмований, майже не спить. Вони перетворили його на овоч! Прошу, – вона знову перемкнула увагу на лікаря. – Прошу, заради усього святого, почуйте благання матері! – Жінка опустилася на коліна, низько схиливши голову, не припиняючи схлипувати. – Зупиніться! Досить його вбивати.

– Йому зараз явно не до нас, – кивнув на сцену, що розгорнулася, Лангре похитав головою. – Підемо, почекаємо зовні. Якщо що, я маю тут одного знайомого санітара.

Вони вийшли у внутрішній дворик, де за лавками причаїлася стара, обшарпана будівля коричневого кольору, з гратами на вікнах.

– І це називається лікарня! – Скептично гмикнув Стажер. – Але чи можна це, – він зробив наголос на останньому слові, – назвати установою охорони здоров'я?

Лангре промовчав, що було красномовніше за зайві слова. Він витрусив з пачки цигарку, закурив і, опустившись на найближчу лавку, витягнув ноги. Випустивши з рота клуб диму, Лангре задумливо подивився на пацієнтів, що прогулювалися неподалік :

– Здаються такими нешкідливими, – зітхнув він. – Адже тут у більшості своїй лікують особливо – небезпечних, як наш.

– Крамер, так, – підхопив Стажер. – Власними руками вбив всю свою сім'ю. Ось тільки ніяк не зрозумію, чому ніхто не встиг врятуватися? Навіть якщо вони спали, прокинулися б від криків. Хтось міг би втекти.

– Якщо це був психоз, все могло статися дуже швидко, – пояснив Лангре. – Людина в такому стані має величезну фізичну силу. в цей момент відключаються всі гальма, ніби пружина, що різко розпрямилася. І це може статися настільки блискавично, що жертва просто не встигне зреагувати і учинити опір.

– Тобто, ви не розглядаєте інші варіанти?

– В іншому випадку події б розвивалися інакше. Вже після першої жертви була б реакція. в нього міг виникнути шок, він міг би відмовився від задуманого, його можна було б зупинити, якось вмовити або відвернути.

– Може, запитаємо В когось із пацієнтів, як тут взагалі йдуть справи? – Запропонував Стажер. – Виберемо самого осудного на вигляд, он той якраз зовсім поряд на квіточки милується, – він кивнув у бік літнього чоловіка, який, коли б не лікарняний одяг, цілком зійшов би за того, що насолоджується красою природи – інтелігента.

Лангре кивнув, вирішивши, що варто спробувати, раптом їм усміхнеться успіх, і вони дізнаються щось корисне.

– Мосьє, – ввічливо привіталися вони, підійшовши до старого.

Той ніби того і чекав, відразу ж підкинув голову, подивився на них водянисто-блакитними очима, немов скануючи:

– Ви з цих? – Сходу запитав він. – Пра-во-за-хист-ни-ків? – Старанно вимовив чоловік по складах. – Давненько вас тут не було видно. Ці квіти крадуть мою їжу, – раптом заявив він, обвинувачно вказав пальцем на хризантему.

– Ем-м-м, – знітився Стажер. – Можливо, у вас є ще якісь скарги?

– Каральна медицина, – пожувавши губи, несподівано цілком усвідомлено сказав старий. – Попадешся, і тебе відправлять на десять уколів. Так що, бережися, внучок.

– Десять уколів? – Підкинув брови Стефан. – Щодня? Чи що години?

– П'ять днів по два уколи, якщо вже "залетів", – чоловік відірвав від квітки кілька пелюстків. – "Заліт" – це якщо в тебе, наприклад знайшли цигарки, що тут заборонено. Але є і гарне, голубчик, – підморгнув старий. – Раніше, наприклад, у нас таємниці листування не було. Читали все, що хотіли: тобі лист прийшов, вони його відкрили і тільки потім віддають – "на, тримай". А зараз ось при тобі подивляться, що нічого забороненого немає, відразу віддають.

– Господа поліцейські! – До них стрімкими кроками підішли дещо досить міцних на вигляд санітарів. Стажер було напружився, що їх зараз звідси "попросять" за розмови з пацієнтами, але раптом один з санітарів привітно посміхнувся. – Мосьє Лангре! Я вас у віконце побачив і відразу дізнався, дай, думаю, привітаюся. Брись, – звернувся він до старого. – Там Ема клени пересаджує, йди подивися, ти у нас таке любиш.

– Вітаю, Моріс, – привітався Лангре.

Коли літній чоловік відійшов трохи далі, знайомий Лангре змовницьким шепотом запитав:

– Ви ж тут через Крамера, так? – Злодійкувато озирнувшись на всі боки, він продовжив. – Ми з Джеромом тільки що були в головного. Запитували, на чому Крамера повезуть до суду, який транспорт підготувати і о скільки, які умови будуть у самому суді, так от, знаєте, що він сказав? Заявив, що цього може і не статися, що Крамера не повезуть нікуди, ніби "все вилами по воді писано"! Мовляв, він тут ще довго пробуде.

– Як довго? – Спохмурнів Лангре.

– Та в тому і річ, що не каже. Темнить наше керівницство, – похитав головою другий санітар. – Кожні півроку комісія лікарів направляє звіт до суду за станом пацієнтів, потім суддя приймає рішення, продовжувати лікування далі або ні. Раніше до суду пацієнтів взагалі не возили, тільки нещодавно почали.

– Ви кажете, що його збираються залишити тут надовго, але ж тут сидять не за вбивства котиків, – задумливо протягнув Лангре. – А в основному за вбивство людей. Адже таке неможливо пролікувати навіть за кілька років.

– Але нас взагалі не повідомляють, яке лікування буде увКрамера, а це дивно, – спохмурнів Джером. – Не повідомляють, як і скільки працюватимуть над його психікою.

– Алекс Крамер – унікальний випадок, – кивнув Моріс. – Я взагалі нічого не розумію. Його треба лікувати психотерапією, а не медикаментами, розумієте, про що я?

– Так, – кивнув Стажер.

– А яка тут може бути психотерапія, якщо на шістсот пацієнтів у нас всього чотири штатні психологи? Це по п'ятнадцять хворих на одного лікаря, ви мене вибачьте! І займатися з ними треба щодня.

– Його вже чотири рази возили до суду, і я знаю, що лікарі там казали, ніби Крамер їх шантажує, не приймає пігулки і не виходить на вулицю, – додав Джером.

– Він не потребує заходів примусового характеру і суворого нагляду. Але лікарям плювати на пом'якшувальні обставини, – сказав Моріс. – Спочатку Алекс перебував у загальній палаті з п'ятнадцятьма пацієнтами, але він людина дуже конфліктна. В результаті, за наказом головлікаря його перевели в одиночну палату.

Зіщулившись від холодного, проймаючого до кісток вітру, що налетів раптом, Моріс запропонував:

– Давайте підемо в середину? Погода не шепоче, – він кивнув у бік будівлі.

Ледве вони ввійшли, як пролунали грюкання дверей, що закривалися одна за одною. Непроханих гостей тут явно не шанували. Втім, Лангре встиг помітити, що в одній невеликій кімнатці тулилися, як мінімум десять чоловік.

– Чому вони не вийдуть на вулицю? – Запитав він знайомого санітара.

– Відпочивають після судового засідання, – знизав плечима Моріс. – Навіть якщо пацієнт або його родичі наважуються розпочати нелегкі тяжби з цією лікарнею, ні до чого хорошого це не призводить. В першу чергу страждає сам пацієнт, персонал може навіть елементарно не випускати його в нужник. Щонайменша скарга на якісь побутові питання або ще щось… Якщо хоч трохи наполягаєш на своїх вимогах та правах, лікарі відразу приписують таку поведінку до прогресуючої хвороби і збільшують дозування препаратів.

– Ти казав, що керівницство темнить щодо Крамера, – нагадав Лангре. – А сам, як думаєш, він тут надовго?

– Ну-у-у, – протягнув Моріс. – Звинувачена в особливо тяжких і тяжких злочинах людина, визнана неосудною, в середньому проводить тут близько восьми років під суворим наглядом.

Лангре схмурнів. Із слів санітара виходило, що навіть якщо у пацієнта був короткий психоз, в результаті якого той вчинив вбивство, і він вилікувався наприклад за півроку, то раніше поставленого терміну його все одно ніхто не випустить.

– Якщо людина вчинила вбивство, і за це йому передбачено покарання в десять років, то все. Раніше, ніж через десять років він з цієї лікарні не вийде, – підтвердив його думки Моріс. – Ця установа спочатку орієнтується не на лікування, а на зміст і утримання. Кожні півроку суд подовжує лікування, оскільки "пацієнт становить надзвичайну небезпеку для оточення". Але це просто формальність, у Алекса Крамера немає жодних шансів на інше рішення суду, будь він хоч сто разів осудним і здоровим.

– Якщо пацієнт поскаржиться в листі рідним на своє життя в лікарні, що зробить персонал? – Запитав Лангре. – Все просто, – скривився Джером. – Це заліт. – Той старий розповів нам трохи про це, але можна детальніше? – Попросив Стажер.

– Детальніше? Тридцять уколів "аміназина" – по три протягом десяти днів. Це додатково, до вже призначеного лікування – його не відміняють. У Крамера стосунки з персоналом склалися не дуже, так що йому доводиться несолодко, – подумавши, додав Моріс.

– Охоронці в нас хлопці суворі, можуть і "припечатати", якщо у поганому настрої, – похмуро сказав Джером. – Це, звичайно, не завжди, але бувало. Не дай бог зробити охороні зауваження, або спробувати зупинити – визнають за прояв агресії до персоналу.

– Одному особливо буйному призначили уколи сірки. Вони викликають нестерпну агонію – їх ставлять приблизно опівдні, до вечора піднімається дуже висока температура. Спочатку біль концентрується на місці уколу, а потім поширюється по всьому тілу. Вночі хапає серце, спати неможливо, а на ранок – наступний укол, – Стажер мимоволі перекрутив плечима від слів санітара. Мурашки бігли по шкірі через жахи, які творилися в цій лікарні.

– Здається, більше дванадцяти уколів ніхто не витримував, з кожним разом дозування збільшується, і я, більш ніж впевнений, що Алекса Крамера чекає саме така доля.

– Отже, – ледве вони залишилися наодинці, схвильовано сплескав руками Лангре, що було вкрай на нього не схоже. – Що головного ти дізнався, з розказаного нам Джеромом і Морісом?

– Що по всьому місцевому персоналу в'язниця плаче? – Зігнув брову Стажер.

– Що останнє вони нам сказали? До Алекса щодня приходив Пастир і читав Біблію, правда в коридорі, оскільки в палату до Крамера його не впускали. А це означає, що я до Моріса за Біблією, яку той залишив, а ти використай всю свою чарівність і значок. Пробий по камерам номера машини Пастиря, а потім його будинок. Зустрінемося в головному холі, – на цих словах Лангре стрімким кроком сховався за найближчим поворотом. Стажер лише знизав плечима і відправився на пошуки охорони, щоб домовитися про перегляд відео з камер.

На подив, значок і чарівність допомогли, так що вже через півгодини Стефан ввійшов до вестибюля, де на одному зі стільців його очікував Лангре. Той поплескав по сидінню поряд з собою.

– Вийшло? – Запитав комісар.

– Так, – кивнув Стажер. – Тут поруч, в гуртожитку.

– Я теж дещо відкопав, – він протягнув Стажерові відкриту Біблію, де червоною ручкою був виділений уривок про змія-спокусника в Райському саду і першому гріхопадінні. Закладкою на цій сторінці служила записка, з до болю знайомими словами "Я знаю, що ти зробив п'ятнадцять років тому.".

– Пастир теж отримав картину? – Швидко зміркував Стажер.

– Пам'ятаєш, я показував тобі теку із справами? Виходить, він цілих п'ятнадцять років ходив озираючись, боячись скомпрометувати себе, свою сім'ю і навіть свою країну. А потім кинув дружину з шістьма дітьми і ніби розчинився у повітрі – впевнений, що відразу після записки із загрозами, – гмикнув Лангре. – Після недавніх новин про смерть сера Альприма, Пастир зірвався. Якщо є передумови, то буде психічна реакція, пов'язана з потужною агресією.

Сьогодні в лікарні Пастир дізнався, що увпонеділок у Крамера суд, і той може виконати загрозу – здати його з тельбухами. Як ввжаєш, що він зробить?

– Я пам'ятаю його справу, – кивнув Стажер. – І дивно ось що: він скоїв деякий жахливий злочин, жив з цим п'ятнадцять років і при цьому жодного разу не спостерігався у психіатра.

– Такі нікому не довіряють, – похитав головою Лангре. – Та і взагалі більшість чоловіків бояться психіатрів.

– А сім'я? Невже рідні нічого не помічали?

– Хто знає. Просто про це не прийнято говорити. Стигма нашого суспільства така, що якщо ти звернувся по допомогу, то з тобою щось не так.

– Краще нам тут не розсиджуватися! – Раптом схопився зі свого місця Лангре, і кинувся геть з лікарні, на ходу кинувши:

– За мною!

До будівлі гуртожитку вони добралися в рекордні терміни. Важко дихаючи, Лангре зігнувся навпіл – все ж вік був не той, щоб носитися по вулицях.

– Священик, – звернувся він до молоді, що сиділа на лавочці біля під'їзду. – В рясі, – Лангре знову з шумом вдихнув повітря. – На якому поверсі?

– Третій, – сходу видав один з хлопчаків, що оторопів.

Незважаючи на біль, що колола у боці, комісар кинувся вгору по сходинках. І вчасно – в кімнаті з відкритими дверима на ремені від брюк, висів чоловік – зовсім ще молодий, років тридцяти. Далі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Комісар почав діяти, ледве усвідомив те, що відбувається, швидше на автопілоті. Діставши з – за пояса невеликий ніж, він підвівся навшпиньки, намагаючись однією рукою перерізати ремінь. Пастир вже навіть не хрипів, лише гойдався під стелею безвільною ганчірковою лялькою. Але надія на порятунок все ще залишалася.

Перерізавши пояс на очах у застиглого в дверному отворі Стажера, Лангре обережно опустив Пастиря на підлогу.

– Вмієш робити штучне дихання? – Коротко запитав він, на що Стажер лише розвів руками.

До кімнати вбігли ті самі хлопці з двору, які підказали їм поверх :

– Ми почули крики і вирішили перевірити. – Побачивши, що відбувається, вони викликали швидку допомогу.

Тим часом, Лангре почав робити непритомному хлопцю штучне дихання і масаж серця, як його вчили на практичному зайнятті, ще років сорок назад. Пастир, здавалося не дихав, пульсація на сонній артерії була слабкою настільки, що Лангре міг переплутати її з пульсацією власних пальців. Але він все одно не втрачав надії. Коли Лангре втретє натиснув на грудну клітку Пастиря, той несподівано захрипів і розплющив очі із словами:

– Івона.

– Живий, – радісно видихнув Лангре.

Швидка приїхала досить швидко. Санітари завантажили самовбивцю на ноші.

– Це було неймовірно, – вигукнув Стажер, провівши поглядом лікарів, що спішно пішли. – У вас вийшло!

– Раніше таке проробляв тільки з манекеном, – витерши піт з лоба, признався Лангре. – А тут жива людина, ще зовсім молода, боявся йому ребра зламати.

– Не страшно було брати на себе таку відповідальність? – Захоплено запитав Стажер.

– Трохи страшнувато, – признався Лангре. – Але хіба в подібні моменти думаєш про таке? Мені ще ніколи не доводилося рятувати шибеників. Якщо чесно, я думав, що у нього немає шансів. "Я дуже злий на тебе, нам треба поговорити про це, поки я не помер", – багато тих, хто пішов на той світ, так і не зумівши вимовити цих слів. Не наважившись або запізнившись…

– Якщо перед смертю, людина встигає попрощатися, то і у його близьких, і в самого вмираючого, крім всепоглинаючого горя, залишається ще дещо – почуття деякого завершення.

– Так, правильно. Гідно попрощатися з дружиною, дитиною або матір'ю – добра смерть. Вмираючі, завжди знають, що помирають. Навіть маленькі діти, які ще не вивчили поняття слова "смерть", – знають. І краще, що можна зробити перед смертю – признатися і розкаятися. Усвідомити свою провину, пошкодувати про вчинений проступок і отримати пробачення. У поганих вчинках завжди треба зізнаватися, адже своєчасне і щире розкаяння – це велика сила, здатна перекреслити навіть дуже негідну поведінку.

Не даремно психіатри вважають, що в пригнічуючих випадках причинами суїциду стають незадоволення собою і, внаслідок втрата інтересу до життя, що тягне психічні розлади. Найчастіше звести рахунки з життям наважуються ті, хто страждає від душевного болю і перебувають у постійному стресі.

– Зрозуміти самовбивцю може тільки той, хто побував на їхньому місці.

Глава 8

В Петербурзі виявилось, за звичаєм похмуро, дув вологий вітер, а затягнуте свинцевими хмарами небо, сипало дрібним дощем. Смурні пасажири, виходячи з будівлі аеропорту, поспішали до очікуючих їх таксі, бажаючи якнайскоріше опинитися спочатку в теплі салону автомобіля, а потім вже вдома або в готельному номері. На фоні загального настрою Ніколас виділявся своєю посмішкою і піднесеним настроєм.

Він встиг непогано виспатися під час польоту, а зараз збирався відправитися назустріч пригодам, в компанії дуже миловидної особи, так що в нього не було приводу хмуритися. Втім, вони цілком могли затриматися ненадовго в якомусь милому ресторанчику. Адже хто ж вирушає вершити справи на голодний шлунок?

– Дівчина, скільки часу? – Сліпуче посміхнувся Ніколас і підморгнув.

Здивовано, Ганна подивилася на свій наручний годинник і знову на нього:

– Десять хвилин одинадцятого, а що?

– А скільки вільного? – Продовжив дуріти Ніколас.

– Ти ж знаєш, у нас його мало. – Навіть не посміхнувшись, заперечила дівчина.

– Гаразд, але ж красуням теж потрібно їсти? Я знаю одне містечко тут поруч. Ми швидко, – акуратно підхопивши Ганну під лікоть, Ніколас повів її до виходу.

– Ти виглядаєш, як самотня жінка, – сказав він, коли вони сіли в найближче таксі, що підвернулося.

– Що ти маєш на увазі? – Ганна незадоволено посовалася на сидінні. Хоч втомлений і мовчазний водій, здавалося, не звертав на них ніякої уваги, а просто віз за названою Ніколасом адресою, їй не хотілося зараз, при сторонньому, зачіпати особисті серйозні теми.

– Занадто доглянута, занадто щаслива, – не роздумуючи, перерахував Ніколас, після чого вже бадьорішим голосом додав:

– Хоча зараз і хмуришся, як небо над Пітером, але ти мені все одно жахливо подобаєшся, – схилившись до її вуха, прошепотів він.

– Нічого, це пройде, – збентежено відвернувшись, махнула рукою Ганна. – Спочатку я практично всім жахливо подобаюся. Потім не всім. Потім не жахливо. Потім просто не подобаюся. Потім жахливо не подобаюся.

– Отже, вони дурні, Ганна, – несподівано заявив Ніколас. – Вони не захотіли або не змогли впізнати тебе справжню. В наш час люди бояться складнощів і занадто усе спрощують. До відрази спрощують. Захотіли – пропали, забули, одружилися, розвелися. Бездумно і безвідповідально все якось. Швидко і просто. І ніхто нікого не потребує, і ніхто нікому не повинен. Спочатку чваняться гордістю, а потім давляться сльозами. Гарно йдуть, а потім божеволіють, тому що залишили найцінніше, що могло бути в житті.

Намагаються заспокоїти себе безглуздою фразою: "одже так і треба". І почувають себе неймовірно самотніми в натовпі таких же самотніх людей. Двадцять перше століття – століття зовнішньої краси і внутрішньої порожнечі.

– Ти цікаво міркуєш, Ніколас, – тихо сказала Ганна, збентежена і його близькістю і тим, що водій чує їх розмову. Ніколас був зовсім поряд, вони майже стикалися плечима, кілька сантиметрів – і можна зіткнутися долонями. – Я вважаю, батьки тебе добре виховали.

Автомобіль зупинився біля входу в ресторан, і Ніколас, обійшовши машину, відкрив двері з боку Ганни:

– Дозволь тобі ще раз це довести, – він галантно протягнув руку.

Ресторан дійсно виявився досить гарним. З ненав'язливими розторопними офіціантами, великим вибором блюд у меню, затишною атмосферою і розташованими досить далеко один від одного столиками, що надавало відчуття відокремленості. Сніданок явно пішов дівчині на користь, вона помітно розслабилася і навіть повеселішала.

– Чому ти на мене так витріщився? – Вперше за ранок посміхнулася вона.

– Одна твоя присутність – вже натяк на секс, – посміхнувся куточком губ Ніколас, зробивши знак офіціантові, щоб той приніс ще чаю.

– Давай без цих твоїх дешевих підкатів, – закотила очі дівчина.

– Гаразд, – кивнув він. – Знаєш, я взагалі непогана людина. – Мої слова можуть здатися грубими або образливими, але я нікому не бажаю зла. Просто кажу правду. Я можу за одну секунду психанути, зненавидіти весь світ, а в іншу, як ні в чому не бувало, посміхатися і говорити, як прекрасне це життя.

– Знаю, – погодилася Ганна, – а ще ти дуже самовпевнений.

– Ця моя головна зброя, – Ніколас змовницьки підморгнув, немов збирався розповісти якусь страшенно сокровенну і цікаву таємницю. – В мене характер такий – не вмію програвати. Або я переможець, або гра ще не закінчена. Неважливо хто проти, головне не боятися і діяти.

– Розкажи мені ще трохи про те, як Ніколас Романов став Ловцем Снів, – зробивши ковток чаю, попросила дівчина. – Як ти усього цього добився?

– Хто хоче багато чого досягти, передвсім, має бути вимогливим до себе. Спочатку мені було просто цікаво, як людина уві сні може чути, бачити і відчувати, ставати головним персонажем яскравих картинок. А далі я спробував в цьому розібратися – раз, потім другий, ще і ще. Тепер це моє хобі, – посміхнувся Ніколас.

– Наша зустріч відбулася через мій сон. – Ганна несвідомо зім'яла серветку, потім розгорнула її і розгладила. – Але цей сон не єдиний такий, эм-м-м… – вона замислилася на секунду, підбираючи відповідне слово. – Незвичайний. Іноді я бачила чужі сни. Іноді зустрічала у своїх снах інших людей, відчувала, як би сказати – їх присутність. І розуміла, що вони тут не просто так, не випадково, що вони на зразок мандрівників, тільки не по країнах і містах, а по сновидіннях.

І я б хотіла запитати в тебе, – дівчина пильно подивилася на Ніколаса. – Ти думаєш, що втручаючись в сон іншого, ти можеш допомогти? Припустимо, сон це програма, яка допомагає знайти вирішення якоїсь проблеми. Я би вчинила навпаки – ускладнила б сон до такої міри, щоб людина зрозуміла, що вона спить, що може змінювати реальність навкруги, керувати нею, як їй заманеться.

– Мені б хотілся охороняти чужі сни, – подумав, відповів Ніколас. – З'являтися в кошмарах і позбавляти від них людей. Переміщатися між сновидіннями, спостерігати за ними. Ця думка багато років не дає мені спокою. Я готовий присвятити цьому все своє життя, але до путя не можу знайти інформації. Я здатний по поличках розкласти будь – який сон – його початок, кінець, все до найдрібніших подробиць. Але далі за власні сни, зайти не можу. Якби міг, то допомагав би людям, втручаючись тільки в крайніх випадках, коли дійсно потрібна допомога. Зберігав би їх таємниці, спостерігав би за їх світами, заради такого і життя не жаль.

– Знаєш, – сказала Ганна, кивнувши офіціантові, щоб той приніс рахунок, – я чула, що за кошмарами криється неосяжне поле ресурсів. Так що твоє бажання допомогти може виявитися ведмедячою послугою, – вона піднялася з-за столу, прихопивши з свсіднього стільця свою сумочку. – А тепер давай викличемо таксі. Тільки цього разу без ресторанів, кіно і доміно. Відразу в готель, не повертаючи.

– Відразу в готель! – Театрально схопився за серце Ніколас. – Я, між іншим, пристойний чоловік!

Біля дверей таксі вони випадково зіткнулися руками. Ганна хотіла сама відкрити двері, а Ніколас продовжував доводити, що вона не помилилася, і його дійсно добре виховали. В цей момент, він опустив погляд вниз і вперше помітив червону ниточку, обмотану навколо безіменного пальця її руки, – на тому самому, де зазвичай носять обручку.

Велику частину шляху він мовчав, обмірковувавши те, що побачив. Ніколас цікавився багатьом, у тому числі і легендами про обручки і червону нитку долі.

Вважається, що кільце – сакральний символ браку, тому з ним не можна поводитися легковажно, наприклад, крутити. Прикмети про обручку свідчать, що це може привести до розлучення. Кільце, як замкнуте коло символізує цілісність і єдність. Воно не має ні початку, ні кінця, тому часто асоціюється з вічністю і нескінченністю. Нескінченність, що обернулася навколо пальця, здавна була символом влади. Це знак особливого становища, приналежності до певного кола.

– Про що замислився? – Ганна легенько торкнулася його плеча, привертаючи увагу.

– Та так… – знизав плечима Ніколас. – Про кільця. Ти знала, що власника кільця можна розглядати, як володаря власного всесвіту, який він носить з собою? Тому воно служило невід’ємним атрибутом чародіїв, жерців і королів. В царя Соломона був магічний перстень, за допомогою якого, він міг керувати ангелами, демонами, всіма стихіями і духами природи.

– Гм, – здивувалася дівчина. – Про Соломона багато читала, але цього не знала.

– В стародавньому Єгипті кільце, як знак вічності мало подібність, з укладеним у вигляді кола шнуром, кінці якого зав'язувалися вузлом, – продовжив Ніколас. – Часто цей символ був присутнім в зображеннях богів. Наприклад, ширяючий сокіл з храму Гори в Едфу, тримає в своїх кігтях цей символ вічності. Сила кільця, що запобігає біді, служила захистом фараонові. Імена правителів при написанні полягали в царському кільці, так званому картуші.

Прості люди використовували вузликові амулети у вигляді кільця, які повинні були захищати від хвороб і інших нещасть.

– Я чула, що в Китаї коло вважалося основою всесвіту, – згадала Ганна. – кільце було символом вічності, а також переваги і влади. Ціле кільце означало прихильність імператора, розімкнене – його гнів по відношенню до підлеглих. В древньому Китаї існував звичай посилати одно з таких перстнів у посиланні за якийсь вчинок. Якщо це було ціле кільце, то імператор мав намір відновити цю людину на державній посаді, зберегти його репутацію і не знижувати у званні. Якщо ж воно було розімкненим, то це означало, що людина більше не допускалася до державних справ.

– У каблучок є багато значень, – кивнув ловець. – В алхімії існує відомий багатьом символ – змій, що кусає власний хвіст. Значення його пов'язане з ідеєю часу – хід часу супроводжується руйнуванням, оскільки минуле, неначе безповоротно втрачається, тобто час пожирає сам себе. Як і в індуїзмі, змій асоціюється з циклом життя людини в природі і в усьому всесвіті.

В алхімічних манускриптах зустрічається також емблема із зображенням дитини, рука якої покоїться на черепі. Дитину обвиває змія, що згорнулася в кільце і кусає свій хвіст. Змій полягає в колі з двома символами крайніх полярностей. Створення світу, дитини і символу смерті – черепа. Взята, як єдине ціле, ця емблема може бути представлена, як "На моєму початку закладений мій кінець"… – Ніколас подивився Ганні в очі. – Помітив нитку в тебе на пальці, – він кивнув на її руку.

– Так. – Ганна опустила голову вниз. – Все проходить, але не забувається.

– Тебе колись любили? – Ніколас взяв її за руку і переплів їх пальці. Дівчина трохи міцніше стиснула його долоню. – Шрами можна перетворити на прикраси, намалювавши на них тату, – і він тепло посміхнувся. Ледве вони під'їхали до готелю, як у Ганни задзвонив телефон.

– Це Едвард, – промовила вона і включила гучний зв'язок.

– Вітаю, Едвард, ми вже біля готелю і слухаємо тебе.

– Ганна, Ніколас, – привітався Едвард, – у мене для вас погані новини. Наша загадкова людина з Тауреда пропала. Вранці, охороняючі його поліцейські постукали у двері його номера, щоб продовжити допит з метою з'ясування особи, але чоловік не відгукнувся. Коли стало зрозуміло, що відкривати той наміру не має , вони зламали двері, замок був закритий з середини, і дуже здивувалися, виявивши номер порожнім. Скажу так, – зітхнув Едвард. – Непомітно вийти він не міг, оскільки охорона весь час була напоготові.

Але і це, ще не все, – по голосу Едварда було чутно, що він явно спантеличений і вкрай незадоволений ситуацією. – Якимось чином з митного сейфа пропали вилучені в нашого дивного пасажира документи. Ми доки так і не зрозуміли до кінця, що сталося. Містифікація? Але навіщо? Тим більше, що в паспорті втікача стояла безліч штампів інших держав. Яким був сенс видавати себе за громадянина невідомого Тауреда? В будь – якому випадку обшукайте номер, вас впустять, я домовився. На цьому поки все. Відбій, – попрощався Едвард.

– Розуму незбагненно, – похитала головою Ганна. – Якби тебе тут не було, я би подумала, що божеволію.

– Він реальний, мила. Інші теж його бачили. Не може ж це бути колективним божевіллям? – Ніколас підбадьорююче поплескав її по плечу. – Знаєш, я тут трохи понишпорив в інтернеті, – сказав він, – були і інші люди, які згадували неіснуючі назви міст і країн, розмовляли незрозумілою мовою і були одягнені в дивний одяг. Давай оглянемо номер?

Поки вони піднімалися на ліфті до потрібного їм поверху, Ганна задумливо сказала:

– Знаєш, навіть якщо він прийшов з якогось паралельного світу, все одно міг поспілкуватися з місцевими, оскільки знав багато мов. І чому люди досі не придумали одну мову на весь світ?

– Впевнений, вона вже була, – пропустивши дівчину вперед, Ніколас вийшов слідом за нею в коридор.

В номері виявилося порожньо. Ні записок, ні телефону – нічого. Тільки халат і футболка, недбало кинуті на стілець.

– Речі, які занадто брудні, щоб вішати їх в шафу, але занадто чисті, щоб прати, ласкаво просимо на стілець, – усміхнулася Ганна. – Не бачила нічого подібного, але все ж він був – цей чоловік із Тауреда.

– Давай ще оглянемо? – Запропонував Ніколас.

Він почав порпатися в столі, сподіваючись знайти хоч якусь зачіпку. Судячи із скептичного виразу обличчя, Ганна не розділяла його надій, але теж приєдналася до пошуків. Вона заглянула під шафи і ліжко, потім провела долонею між подушками дивана.

– Ніколас! – Раптом вигукнула вона. – Тут щось є! – Дівчина дістала з-під подушки пачку якихось карток. – Дивися!

Придивившись, Ніколас зрозумів, що це колода гральних карт, тільки трохи незвичних на вигляд.

– Дай сюди, будь ласка, – попросив він. Ніколас перегорнув з десяток карт, розглядаючи малюнки. – Ти не проти проконсультуватися з тим, хто в цьому розуміється на порядок краще нас з тобою?

Ганна згідно кивнула і Ніколас відразу ввімкнув на мобільному прямий ефір.

– Банда! – Звернувся він до своїх численних підписників. – Сьогодні ми з однією прекрасною дівчиною, в якої, як ви пам'ятаєте, скоро відбудеться модний показ, знайшли дуже примітну колоду карт. Може серед вас є знавці? Ніколас пробігся поглядом по коментарях і підключив до ефіру людину, що запропонувала допомогу.

– Добридень, – привітався той. – Я відразу її впізнав! Це колода Великої Вітчизняної війни. Між іншим, в цій колоді у кожного короля є свій історичний прототип, що означає одного з чотирьох великих людей минулого. Король пік – Цар Давид, король треф – Олександр Великий, король червей – Карл Великий, а король бубей – Юлій Цезар.

– Дякую вам велике за таку швидку відповідь, – подякував Ніколас, потім звернувся до іншої аудиторії:

– Знаєте, чому діалог з новим знайомим нагадує гру в карти? В кожного з вас є своя стратегія. Своя головна думка і козир в рукаві. Але, результат партії в покер і розмови за чашкою кави, залежить не лише від них. Вміння чути співрозмовника і вгадувати його наступний хід ,підвищує ваші шанси на успіх і в картковій грі, і в перемовах з партнерами. На цьому ми з вами поки прощаємося. Трохи пізніше обговоримо наш модний показ.

– Ніколас, – покликала його Ганна. – Едвард дзвонить.

Вони сіли поруч на дивані, Ганна прийняла виклик і ввімкнула гучний зв'язок:

– Наш прибулець не залишив нічого, крім однієї зачіпки. Тільки колода карт Великої Вітчизняної війни.

– Гм, – здивовано кашлянув Едвард. – Більше схоже на те, що росіяни в аеропорту щось наплутали. Андора – маленька країна, з неї навряд хтось подорожує літаком. Може ще і паспорт був так оформлений, що назва селища була написана більше, ніж назва країни. "Тауредець", напевно, намагався пояснити на ламаному французькому, що він з селища Тауред, а росіяни, які самі погано знали французький, подумали, що він говорить про країну. В будь – якому випадку єдина ваша зачіпка – карти. Працюйте над нею.

Я теж спробую щось дізнатися. – На цих словах Едвард поклав трубку.

– Що робитимемо з "кінцем Світу", що насувається? – Відклавши телефон, запитав Ніколас. – Як зупинимо?

– Для успіху будь – якого підприємства потрібно три людини, – суворим тоном сказала дівчина. – Мрійник, бізнесмен і сукин син.

– Залишилося знайти сукиного сина, – усміхнувся Ніколас.

Дівчина заливчасто розсміялася, а потім додала:

– В крайньому випадку, кінець Світу зупинить мій папа, – побачивши непідробно – здивований вираз обличчя Ніколаса, вона знову розсміялася. Але, зглянувшись, все ж пояснила:

– Пам'ятаю, коли я була маленька, в нас на поверсі оселився якийсь хам, до нього постійно ходили дружки, кричали ночами в під'їзді, палили, пиячили. Страшно було додому повертатися… Одного разу я вийшла з ліфта і почула, що вони знову там. Я на тремтячих ногах пішла до своїх дверей, вони мене зупинили, почали приставати – я в сльози. В сльозах почала мимрити, щоб вони відстали і не чіпали мене. В цей момент повз пройшли два чоловіка, і навіть уваги не звернули на ту, що плаче в цій компанії. Я заголосила ще більше. На мій рев вийшов батько.

Підійшов до одного, демонстративно перед особою показав гранату, висмикнув чеку і кинув йому в штани. Той на місці і обробився, а інші розбіглися. Граната не бойова звичайно, але у той момент я зрозуміла, що таке справжній чоловік, і як він вирішує проблеми.

– Ну, гранати в мене немає, – посміхнувся Ніколас. – Але і я дещо вмію. Не забула ще про свій показ?

Він знову включив ефір:

– Банда! Цього разу поговоримо про модний показ, який ми обговорювали з вами вчора. В моєму випадку йдеться навіть не про одяг, а про історію, яку я хочу розповісти за допомогою нарядів і шоу. Одяг мене цікавить не в першу чергу, хоча грає і не останню роль: все ж це мода. Важливо, щоб модель була з досвідом. Типаж зовнішності не має для мене значення. Як я вже згадував, я розповідаю історію, а в історії можуть бути різні персонажі. Присилайте мені порфолио моделей, а я відправлю їх до цеху.

До речі, дякую ательє, яке погодилося допомогти і пошити дванадцять нарядів в рекордні терміни. Обіцяю, що найближчий рік скрізь рекламуватиму тільки їх одяг. Нагадую, що цей показ йде під егідою: "А ти спробуй без грошей!", – Ніколас переклав телефон в іншу руку. – Одяг у стилі знаків зодіаку. Число дванадцять є священним. Дванадцять місяців, дванадцять апостолів Христа, дванадцять годин – це все недарма. Не можна просто так взяти і відмовитися від гороскопу, який перевірений роками.

Та і мені абсурдно читати, коли кажуть, що вчені відкрили новий знак Зодіаку. Астрологи, які складають гороскопи, не вчені, не може бути доктора або кандидата астрологічних наук. Як наука – існує тільки астрономія. Так, я вірю в астрологію, але називати це наукою не поспішав би. Але нам потрібна загадка. – Швидко написавши на папірці свою пропозицію, Ніколас підштовхнув його до Ганни.

– Показ міняє назву! – Урочисто заявив він. – На "Тринадцятий знак зодіаку". Дякую всім за увагу.

Ніколас зібрався було відкласти телефон у бік, але, помітивши число своїх підписників, здивовано вигнув брови. Не те щоб він рахував кожен десяток, але з часу його ефіру про знайдену колоду карт, кількість зросла з трьох мільйонів до чотирьох.

– Головне не засмучуйся через те, що ми пропустили того незнайомця, – він обійняв Ганну за плечі. – Значить, нам не судилося зустрітися з цією людиною. Не вішай носа, адже, як мовиться, треба бути вдячним: закритим дверям, запізненню на автобус, заторам, стосункам, що закінчилися і зруйнованим планам. Це захищає нас від того, що нам не призначене.

Глава 9

Санітари понесли Пастиря на ношах. Слідом за ними пішли, приголомшені побаченим, свсіди.

Лангре за звичкою дістав з кишені пачку цигарок, та так і тримав її в руці, оскільки знаходився в приміщенні, більш того – в чужому будинку. А ось Стажер мабуть не був обтяжений особливими моральними принципами, оскільки без зайвих роздумів затягнувся електронкою. Помітивши невдоволений погляд Лангре, Стажер криво посміхнувся:

– Маю право, – він знову смачно затягнувся.

"Що ж, – подумки зітхнув комісар. – Від недалекого розуму і вчинки недалекі".

Лангре не знав, як йшли справи в інших містах, але в Парижі такі ось "ходячі паровози" викликали у населення значно більше невдоволення, ніж, наприклад, рокери чи байкери. Більшість людей негативно відносяться до тих же вегетаріанців або представників сексуальних меншин, саме через пропаганди їх способу життя. Лангре особисто плювати, що якісь люди під покровом ночі вдаються до гріха мужолозтва у своєму ліжку. Але коли ці чоловіки надівають стринги поверх джинс і йдуть на демонстрацію з плакатами, кричачи всім, що вони не такі, як всі, і їм потрібні особливі права – ось це його відверто дратує. З вейперами та ж сама історія – нехай парять вдома. В своєму нужнику, під ковдрою, де завгодно, але тільки не при Лангре. Він був людиною старих поглядів і вважав, що якщо і палити, то цигарки, або не палити взагалі, третього не дано.

Стажер видихнув кілька кубометрів щільної пари, чому Лангре скривив обличчя:

– Сподіваюся, ця мода швидко мине. – Гаразд, – махнув рукою Лангре. – Я на вулицю.

Вийшовши з під'їзду гуртожитку, комісар опустився на ту ж лавку, де сиділи підлітки, що підказали поверх, і закурив. Коли через хвилину до нього підійшов Стажер, Лангре з клацанням, викинув недопалок до урни:

– Давай назад в лікарню. Тут нам більше нічого робити.

Стажер мовчки кивнув і вони неквапливою ходою попрямували вниз по вузькій вуличці.

– Ті хлопці виявилися непоганими, хоч і живуть в такому районі. – Порушив мовчання Стефан. – Зараз надто багато різних угрупувань, ростуть, як гриби після дощу. Не уявляю, як з цим боротися.

– Мене більше турбує, що насильство все частіше стає засобом самовираження, що переступає всі прийняті в цивілізованому суспільстві межі, – похитав головою Лангре. – В передмістях багато ворогуючих банд, іноді їх розбирання зовсім виходять з-під контролю.

– Там щось відбувається, переглянувшись, вони кинулися у бік шуму.

Біля воріт лікарні творилася суща нерозбериха: місцева охорона в чотири руки утримувала чоловіка, який щосили чинив опір, намагаючись одягнути на того кайданки. Біля ніг бешкетника лежав якийсь металевий предмет. Втім, чисельна перевага швидко взяла верх, і хулігана все ж упакували. Підійшовши ближче, Лангре упізнав в ньому члена із угрупування "Атлантико".

– Це все неспроста! – Вигукнув Лангре, схвильовано озирнувшись на Стажера. – Я до Крамера, ти за машиною!

Комісар з всіх ніг помчав в палату до Алекса, але його гірші побоювання підтвердилися, чуття не підвело – Крамера там не виявилося. Не зменшуючи темпу, він кинувся до заднього двору.

Не жаліючи свій новенький Рено, Стажер різко вивернув кермо, перекривши дорогу виїжджаючому автомобілю, вийшов з машини, цілячись у водія.

– "Сім'янин", – скривився Лангре. – Дізнавшись в ньому зниклого.

Ватажок "Атлантико" вийшов з машини з піднятими руками:

– Я без зброї, ти ж знаєш, Лангре, – звернувся він до комісара.

– Знаю, – кивнув той. – Зброя – не твій метод.

– Я не збирався його вбивати, – Сім'янин кивнув у бік своєї машини. – Мені просто треба, щоб у понеділок він не потрапив до суду.

– В нього щось є на тебе? – Підкинув брови Лангре.

– Можливо, – ухильно відповів Сім'янин.

– Що сталося п'ятнадцять років тому? Розповіси? – Схрестивши руки на грудях, запитав Лангре.

– Не твоя справа, – крізь зуби процідив Сім'янин.

– Я можу допомогти, термін давності вже збіг.

– Ні, – мотнув головою Сім'янин. – В мене свої методи.

– Не варто цього робити, – завірив його Лангре. – Півроку тому Крамер вбив свою сім'ю, але вас не видав.

– "Нас"? – Здивовано перепитав Сім'янин.

– Інших, які також отримали картини, підписані його ім'ям. Але малював їх не він.

– Як таке можливе? – Недовірливо округлив очі Сім'янин.

– Хтось інший дуже успішно ховається за ім'ям Алекса Крамера, – пояснив Лангре.

– Що тут відбувається?! – Обурено вигукнув головлікар, що підійшов в компанії декількох міцно складених санітарів. – Крамер важкий пацієнт! – Відкривши задні двері машини, лікар сплескав руками. Стан пацієнта став ще гірший – той втратив останній розум.

Стажер сховав пістолет, Сім'янин дещо розслабився і підпалив цигарку.

– Нам доведеться вас затримати, – сказав йому Стажер, потягнувшись до кайданків, що висіли за поясом. – Викрадення людини і таке інше…

Сім'янин не звернув на нього рівно ніякої уваги, лише питально подивився на Лангре.

– Прибери кайданки, хлоп'я. – Кивнув комісар Стажерові. – Нам треба розібратися, що за чортівня робиться, хто насправді малює картини і пише записки із погрозами.

– Але ж він злочинець! – Обурено вигукнув Стефан.

– Зараз не до цього, – заперечив Лангре. – Станеться в рази більше злочинів, якщо ти зараз заарештуєш главу клану "Атлантико". Почнеться справжня війна за поділ Парижу.

Стажер опустив погляд, зрозумівши, що Лангре у черговий раз виявився правий.

– Затримай того, хто відволікав охорону, – прихильно запропонував комісар. – Буде тобі перша справа для початку кар'єри. Далі нехай їм займаються адвокати "Атлантико".

Сім'янин схвально гмикнув на ці слова.

– Я зрозумів, що ти не хочеш розповідати про те, що сталося п'ятнадцять років тому і про те, що вас всіх зв'язує, – звернувся до нього Лангре. – Але все одно подумай над цим. Помирають люди, не пройшло і години, як я дістав з петлі одного з "ваших". Лікарю, – відразу за першою підкурив другу цигарку і окликнув завідувача Лангре. – Скажіть, будь ласка, Алекс Крамер осудний? Суд прийме його заяви?

– Боже збав, авжеж ні! – Сплескав руками лікар. – В мене в кабінеті є вся особлива характеристика картини психогенного стану Крамера. Пацієнт з тих, хто вчинив "втечу в хворобу", – помітивши здивований погляд Лангре, він пояснив:

– Так називається своєрідна поведінка деяких хворих, переважно з числа підслідних ув'язнених. Зараз покажу вам наочно, як це виявляється. Алекс, – покликав того доктор. – Скільки буде двічі два?

– Три або п'ять, – тихим голосом відповів Крамер.

– Яке сьогодні число?

– Тридцять п'яте.

– Якого кольору сніг? – Поставив останнє питання лікар.

– Червоний, – все таким же безбарвним тоном відгукнувся пацієнт.

– Відповіді характерні своєю очевидною безглуздістю, – сказав лікар. – Але хоч вони і "не потрапляють у ціль", уважний спостерігач помітить, вони майже завжди даються в площині питання. Через це, все сказане хворим виглядає нарочитим і удаваним. Це відноситься і до дій теж. Дайте йому цигарки.

Лангре простягнув Крамеру пачку і сірникову коробку. Той дістав цигарку і затиснув її між губами, тільки неправильно, а фільтром від себе. З сірниками сталася та ж історія – Крамер спробував запалити їх зворотною стороною. Не витримавши, Сім'янин перевернув цигарку правильною стороною і підпалив від своєї запальнички.

– Крім рідкісних виключень, пацієнт невірно виконує всі найпростіші завдання, проте загальний напрям дій відповідає меті, – продовжив свою розповідь лікар. – Такі хворі справляють загальне враження розгубленості. Дивляться перед собою нічого не розуміючим поглядом, скаржаться на головний біль, або абсолютно апатичні, або навпаки, наводять метушню: можуть несподівано розсміятися, злякатися і сховатися під стіл.

Спочатку такі пацієнти здаються глибоко недоумкуватими, але чим довше їх спостерігаєш, тим очевидніше стає, що в їх недоумстві і безглуздості є система. Чи, як пишуть в книгах, "в їх безглузді ховається цілий метод", – лікар плавним неквапливим рухом забрав у Крамера цигарку і, струсивши вуглинку, з клацанням відправив її до урни. – Я не маю на увазі, що він спеціально прикидається, ні, це швидше несвідома поведінка, "втеча в хворобу".

– Моя мила дружина, мої чудові діти! – Раптом заголосив Крамер. – Хобі, гроші, робота – в мене було все! І раптом я опритомнів в психлікарні, прикований до лікарняного ліжка, – чоловік схопився за голову. – Я плачу, б'ю кулаками стіни! – Крамер голосно хлипнув, по запалих щоках текли сльози. – Лікарі говорять це загострення, але я, я, я… Просто не розумію, чому все це зі мною сталося! – він різко замовк, опустив голову вниз, і так завмер, роздивляючись свої черевики.

– Хворий насправді приголомшений нещастям, що звалилося на нього, він розгублений і не може знайти виходу із ситуації, що склалася, – сумно зітхнув головлікар. – Він в жаху від покарання, що загрожує йому, і щиро хоче з'їхати з глузду, щоб не розуміти того, що відбувається і не брати участь у цьому. Все це наростає сніговою кулею, свідомість руйнується і хворий вибирає найбільш доцільну, як йому здається, тактику поведінки.

Він несвідомо починає розігрувати психічнохворого і робить це саме так, як це уявляється людині, що не розуміється на психіатрії, – нарочито безглуздо і перебільшено.

– Здається, він заслуговує на співчуття, – похмурнів Сім'янин.

– Мабуть він чогось дуже сильно злякався. – Задумливо протягнув Лангре.

– Саме так, – кивнув лікар. – В нього виникло свідоме або несвідоме бажання тим або іншим шляхом, хоч би на якийсь час сховатися від навислої над ним небезпеки.

– Вся справа в картині, яку він отримав, – зрушив брови Стажер.

– Півроку тому Алекс Крамер попав до нас з гострим психозом, який розвинувся на фоні повної відсутності сну. В будь – якому випадку, пани поліцейські, моя відповідь на ваше питання така, – лікар перевів погляд із Стажера на Лангре. – Запевняю, що Крамер, не грає, не обманює і не симулює. Він дійсно хворий. Жоден суддя не прийме його заяв або визнань.

– Дякую, що ввійшли в наше становище, – Лангре потиснув йому руку.

– Всього вам доброго, – попрощався доктор. Слідом за ним, з двох боків, притримуючи Крамера, пішли і санітари.

– Знову ниточка обірвалася, – стиснув губи комісар. – Доведеться шукати далі. Хто ж за всім цим стоїть?

– Що такого ви всі наробили п'ятнадцять років тому, раз досі боїтеся признатися? – З щирою цікавістю запитав Сім'янина Стефан. – Вам же все одно нічого не буде, термін давності збіг.

Проігнорувавши його питання, Сім'янин звернувся до Лангре:

– Дозвольте відкланятися. Мені пора дзвонити адвокату і звільняти свою людину.

Стажер різко зблід і перелякано округлив очі. Він сховав в кишені тремтячі руки і відвернувся, зробивши вигляд, що дуже зацікавився кленом, що росте неподалік.

Глава 10

Ніколас опустився на диван і задумливо перевернув кілька карт. Наштовхнувшись на червову даму, він трохи спохмурнів, зітхнув і подивився на Ганну:

– Мені б хотілося дізнатися. – неголосно сказав він. – Яка ти насправді?

– Та звичайна я, така, як всі, немає в мені нічого особливого, – дівчина посміхнулася куточком губ. – Трохи романтична, вірю в чудеса, добрих людей і в те, що всі наші думки матеріальні. Вірю в долю, в те, що чоловік і жінка можуть підходити один одному, як дві половинки одного цілого. Люблю мріяти і забувати про те, який жорстокий насправді цей світ.

– Ти цілеспрямована? – Запитав Ніколас.

– Так, принаймні, намагаюся такою бути. Я завжди кажу те, що думаю. Напевно через це здаюся дивною, але… – Ганна задумливо прикусила нижню губу. – Але я не хочу позбавлятися від своїх дивностей, адже без них перестану бути собою – такою, яка я є. А ще я довго тримаю людей на відстані. Спочатку мені треба відчути людину, зрозуміти яка вона – тільки потім я зможу довіритися і підпустити ближче.

– "Своїх" людей я впізнаю миттєво, – похитав головою Ніколас. – До них не треба пристосовуватися і довго впізнавати, щоб полюбити. "Своїх" відчуваєш відразу – неважливо, де і за яких обставин сталася зустріч. Це, як удар під дих – відразу розумієш.

– Неймовірно. – Тепло посміхнулася Ганна.

– Розумієш, що ви однієї крові, – продовжив Ніколас. – Що це та людина, з ким можна розділити хліб і піти в бій. А якщо ви раптом одного разу виявитеся по різні сторони барикад і станете ворогами, то це буде честю, а не бідою.

– Це означає, що в тебе багато друзів? – Ганна сіла поряд з ним на диван, обдавши його квітковим ароматом духів.

– Звичайно, – широко посміхнувся Ніколас. – Я дуже люблю людей, яким ніколи не подзвоню в три години ночі і не попрошу забрати мене на таксі. Я дуже дорожу тими, хто ніколи не звернеться з подібним проханням до мене, – Ніколас дістав з кишені мобільний і кивнув на нього. – Вони – моя опора. Ті самі розрізнені крапки координат, по яких я впевнено будую свій графік. Це люди, з якими безпечно, з якими можна бути голим, бідним, п'яним. Вони не дадуть мені впасти.

– Якщо тобі буде треба, – Ганна легенько торкнулася його руки, – скажи мені і я приїду.

– Приїжджай без запрошення, – Ніколас поклав свою руку поверх її – по-дівочі вузькою і крихкою. – Цього буде досить. Вибач, – Ніколас відволікся на повідомлення. – З'явився ще один знавець карт, вмикаю прямий ефір, – попередив він дівчину.

– Привіт, Банда, – привітався він. – Знову повертаємося до питання про незвичайні карти. Зі мною в ефірі людина, яка готова розповісти нам щось новеньке про них.

– Так, – поважно кивнув з екрану телефона чоловік середнього віку. – Знайдена вами колода колись належала членам Древнього Індійського Братства Дев'яти Невідомих. Більше того, в Пітері якраз мешкає, раніше наближена до "Братства" людина. Він працював на них. Я вже знаю його адресу, можу прислати в директ.

– Дякую, зрозумів, виїжджаю, – підморгнув Ніколас. – Банда, готуйтеся до пригод, триматиму вас в курсі.

– Я з тобою, – Ганна підхопила сумочку і, підійшовши до дверей, з очікуванням подивилася на Ніколаса.

Той відразу зрозумів, що сперечатися з нею марно – сказала, що поїде з ним, значить поїде. Було видно, як все це важливо для неї, як вона хвилюється і нетерпляче переминається з ноги на ногу. Заради неї Ніколас був готовий погодитися на будь – яку авантюру.

– Гаразд, – кивнув він. В цей момент телефон коротко пиликнув, Ніколас швидко прочитав повідомлення. – Нам якраз прислали адресу, ходімо.

На вулиці вони зіткнулися з суворою пітерською реальністю. Гнані поривами вітру, краплі дрібного дощика потрапляли то в ніс, то в очі, то в вуха. З необережності, ступивши в брудну калюжу, Ніколас незадоволено поморщився.

– Годі тобі, – посміхнулася Ганна. – Це ж типова пітерська погода: весна – не весна, літо – не літо.

Проте підбадьорити Ніколаса їй так і не вдалося. Весь шлях у таксі, він похмуро дивився в екран телефона, читаючи інформацію, яку йому скинули підписники. Про Павлова, що живе на околиці Пітера, в будинку університетських професорів, з яким їм належало познайомитися в найближчому майбутньому.

Відкрив двері під'їзду цегляної девятиповерхівки, Ніколас відразу зрозумів, що його чекає – він бачив сотні таких будинків. Брудних, напівзруйнованих, доживаючи останні роки, як і їх мешканці. Ввійшовши до єдиного ліфта, пописаного кострубатими графіті з матюками, Ніколас і Ганна синхронно затримали дихання. Але це мало допомогло – від смороду, сльозилися очі. Ледве переживши поїздку на останній поверх, вони вискочили з ліфта. Тут справи йшли анітрохи не краще.

На підвіконні – давно зачахла квітка в тріснутому горщику, на підлозі – порожня консервна банка, що мабуть була попільничкою. Хоча її явно не використали за призначенням – недопалки валялися всюди, а сморід сміттєпроводу міг сміливо конкурувати із смородом з ліфтової кабінки.

Типова картина капіталістичної розрухи, ще сильніше зіпсувала Ніколасу настрій і навіяла думки про відпустку. Замість чахлої квітки йому бачилися розкішні пальми, замість брудного стільця з продавленим сидінням – шезлонг, і красуня в червоному бікіні, що простягає йому коктейль.

Дзвінок не працював, і Ніколасу з Ганною довелося довго стукати в двері потрібної квартири, перш ніж їм відчинили. На порозі їх зустріла трохи повненька жінка середнього віку в квітчастому фартусі і з недбалим пучком волосся на голові. Деякий час вони мовчки роздивлялися один одного. Втім, Ніколасу було не звикати – в його професії клієнти рідко починали розмову першими.

– Добридень. Ви, якщо я не помиляюся, Павлова Ольга? Мене звуть Ніколас Романов, а це – він кивнув на свою супутницю, – Ганна Шиян.

Жінка нічого не відповіла, лише продовжувала роздивлятися непроханих гостей.

– Прошу вибачення, що так затримався, я з Тауреда. Дозвольте поцікавитися, де ваш чоловік – Олександр Сергійович?

– Нічого страшного, – кивнула господиня квартири. – Проходьте, він у кімнаті, – вона вказала на останні від кухні двері. – Вам щось запропонувати?

– Ні, дякую, – відповів Ніколас. – Я краще відразу приступлю до виконання завдання. І так вже затримався на десять років.

– Так – так, звичайно, – схвильовано сказала жінка. – Він чекав вас весь цей час.

Прикривши за собою двері, Ніколас і Ганна огляділися навкруги. Кімнатка виявилася зовсім маленькою: розкладний диван, масивна шафа, крісло і старенький телевізор – ледве в ній містилися. На дивані, спиною до них, лежав Олександр Сергійович – в пом'ятій сорочці, розтягнутих треніках і в одному тапці. Другий валявся осторонь на радянському запорошеному паркеті. Вигляд у Олександра був відверто пошарпаний і жалюгідний. Непривабливу картину доповнювало багатирське хропіння і стійкий запах перегару.

– Добрий ранок! – Ніколас акуратно потряс чоловіка за плече.

– Який до біса добрий ранок? – обурився той. – Оля! Я ж просив мене не чіпати!

– Це не Оля, – гмикнув Ніколас.

– Чого? Кого ще принесло?! – Гнівно вигукнув Олександр, і різко сівши на ліжку, зібрався було схопитися на ноги, та так і плюхнувся назад, приголомшено округливши очі. Він повільно моргнув раз, другий, третій і весь зблід, – здавалося, що чоловік ось-ось втратить свідомість від потрясіння.

– Я до вас у справі, Олександр Сергійович, – м'яко окликнув його Ніколас. – Не варто так нервувати.

– У справі? – промекав чоловік. – Так ти ж… Ти ж цей… Той самий…

– Ловець Снів, цілком вірно. Звуть мене, до речі, Ніколас Романов.

Ніколас протягнув руку, але господар квартири взаємністю не відповів – тільки тихо вирячився на непроханих гостей, прямо, як його дружина зовсім недавно. Телефон Ніколаса пиликнув повідомленням. Він швидко пробігся очима по тексту і ледь стримав посмішку. Інформація поступила, як не можна вчасно: "Десять років тому "Пушкін" був в Індії і працював там на Братство, але його членом так і не став".

– Я розумію, що ми нагрянули вкрай несподівано, навіть не попередили, але я зараз все поясню. Тільки спершу з вашого дозволу ми сядемо, – Ганна сіла в єдине крісло, Ніколас опустився на стілець, закинув ногу на ногу і дістав зі свого рюкзака колоду карт, яку вони знайшли в номері готелю.

– Бачите, Пушкін, – чоловік здивовано вигнув брови. – Адже це ваше прізвисько, вірно? – куточком губ посміхнувся Ніколас. – Я прибув з Тауреда, а Ганна – новий член Братства. Ви повинні ввести її в курс справи з приводу цих карт, – він помахав колодою. – А це, – Ніколас дістав пухкий конверт з грошима. – Ваша вихідна допомога.

– Я вам не вірю, – різко мотнув головою Пушкін.

Розблокувавши телефон, Ніколас пробігся поглядом по новим повідомленням, що прийшли від його підписників. І знову вони виявилися дуже доречні.

– Похвально, ви пройшли перевірку, – він сховав конверт назад в рюкзак і замість нього протягнув ключі від машини. Доводилося імпровізувати і викручуватися, оскільки Пушкін був їм потрібен – той явно впізнав колоду. – Ми даємо не гроші, а можливості. Ми про вас знаємо більше, ніж ви думаєте. Останнім часом ваша поведінка нікуди не годиться. Ось хоч би вчорашній епізод. Ви пам'ятаєте, що сталося вчора ввечері після того, як вишли з роботи? Ні? Я так і думав, – Ніколас осуджуюче цокнув язиком. – А шишка в вас на голові, звідки, пам'ятаєте?

Що ж, недивно, – Ніколас демонстративно вказав на свій телефон. – Спробуємо освіжити ваші спогади, Олександр Сергійович.

Пушкін виглядав так, ніби почав сумніватися у власній осудності: часто моргав, протирав очі, пару разів вшкварив себе по щоках. Звичний світ, в якому він спокійно прожив всі шістдесят три роки, рушився на очах.

– Олександр Сергійович, я бачу, вам здається, що ми плід вашої уяви. Дозвольте вас завірити – я абсолютно реальний. Будь ласка, заспокойтеся, адже я не зробив вам нічого поганого, так? – Ніколас питально заглянув в очі чоловікові, той повільно кивнув у відповідь.

Діставши з рюкзака пляшку води, Ніколас сказав:

– Давайте домовимося. Зараз я вам плесну мінералочки, а ви спокійно мене вислухаєте і постараєтеся змиритися з необхідністю нашої співпраці. Бо я нікуди не подінуся, доки не отримаю те, навіщо прийшов. Згодні?

З хвилину чоловік недовірливо дивився на гостя, потім спрага пересилила страх, і він протягнув руку за пляшкою. Поки він жадібно пив, Ніколас продовжив читати:

– Отже, вчора, отримавши аванс, ви вийшли з роботи близько восьми годин вечора. Получка палила кишеню, ноги самі понесли в бік кафе біля будинку. Там можна було розжитися спиртним і знайти компанію, тим більше що вас особливо не хвилювала якість ні того, ні іншого. Час пролетів непомітно. Порядно набравшись, ви вийшли з кафе близько чотирьох годин ранку і попрямували до будинку. Алкоголь ще не вивітрився, кров вирувала, душа просилася в танок. Ваша дружина прокинулася о п'ятій годині ночі від ваших завивань, – Ніколас несхвально зсунув брови.

– Двері ходили ходором, сусіди кричали благим матом і погрожували викликати поліцію. Ось тут нерви в одного з них і не витримали. Сусід, якого порядком дістали всі ваші п'яні витівки, вийшов у під'їзд. Далі ви вдарилися об одвірок, тим самим заробивши шишку і втратили свідомість. Здається, моя розповідь вас трохи втомила? – Ніколас відклав телефон у бік.

– Добре, – витерши з лоба піт, що виступив, сказав Пушкін. – Я вам вірю.

– Ми якраз підійшли до суті нашої розмови, – криво посміхнувся Ніколас.

– Точно! Досить про мене! – Гнівно виплюнув чоловік. – Я доросла людина і сам розпоряджаюся своїми грошима і своїм часом! – Він раптом різко замовк, схопився за серце і весь зблід. – Що за… – перелякано промимрив Пушкін. – Голова крутиться.

– Ой, – Ніколас театрально прикрив рот рукою, – здається після моєї мінералочки будь-який алкоголь стане для тебе отрутою, – він різко змінився в обличчі і низьким, як гуркоти грому, голосом сказав:

– Жалюгідний черв'як, ти думав зможеш і далі продовжувати в тому ж двсі? Та я тебе, нікчема, в баранячий ріг скручу і навіть не захекаюся! Думаєш, я не знаю за що тебе з Братства поперли? Вводь Ганну в курс справи! – Жорстко припечатав він.

– Ця колода є картою, – важко ковтнувши, заговорив Пушкін. – На ній прокладений маршрут до Амріти – еліксиру безсмертя. Я розповім вам все. Гра в карти на лінії фронту, була частиною життя солдата. Це був найпростіший спосіб скоротати час і зняти напругу в зоні військових дій. Під час Другої світової війни офіцери розвідки союзників зв'язалися з Американським брендом, щоб створити найтаємнішу колоду карт в історії. Британські і американські спецслужби вирішили використати Женевську конвенцію в своїх інтересах. Союзним військовополоненим, розкиданим по таборах Німеччини і окупованої Європи, гарантували право на отримання пошти і посилок від Червоного Хреста, якщо в посилках не було зброї, – він потягнувся було до мінералки, щоб промочити горло, але відразу відсмикнув руку і продовжив розповідь:

– Союзники побачили в цьому можливість контрабанди корисних для військовополонених предметів. Подібне давало шанс на організацію і здійснення втечі. Об'єкти ретельно маскувалися, щоб виключити будь-яку підозру серед нацистів. Саме так кампанія Сполучених Штатів по виробництву гральних карт була залучена в понад секретну місію по виробництву особливої колоди.

Вона включала приховану карту, що показує шляхи евакуації, вказівки, цінні поради і інформацію, що могло б допомогти втікачеві дістатися до дружніх шляхів або перетнути межу в нейтральну країну, – Пушкін відкашлявся, голосно зітхнув і нервово провів рукою по сплутаному немитому волоссю. – Карта була схована між двома шарами, які утворювали гральну карту. Після занурення у воду військовополонений знімав ці шари і знаходив частину маршруту на кожній карті. Потім він збирав частини воєдино і вуаля – з'являлася діюча карта свого району! Навіть зараз, дуже мало інформації, що стосується підпільних колод. Річ у тім, що навіть після війни інформація трималася в таємниці, оскільки це було порушенням Женевської конвенції. Ніхто не знає, скільки оригінальних колод пережили війну, крім двох, які служать експонатами в Міжнародному музеї шпигунів у Вашингтоні.

– Що ж, – Ніколас звівся на ноги, підхопивши рюкзак, – ви нам допомогли. Дякую на цьому.

Вони з Ганною вийшли з кімнати, залишивши Пушкіна задумливо роздивлятися напівпорожню пляшку мінеральної води.

Ледве вони підійшли до кухні, щоб попрощатися з господинею будинку, як Олександр Сергійович в два кроки обігнав їх і з гучними риданнями впав на коліна перед дружиною:

– Оленька, кохана! Я більше ніколи! Присягаюся тобі! Ні краплі в рот не візьму, заживемо, як раніше. – Він обвив руками ноги дружини і ткнувся обличчям в квітчастий фартух, рясно змочуючи його сльозами. – Тільки прибери їх звідси, прошу!

Приголомшено округливши очі, жінка перевела погляд з чоловіка на Ніколаса.

– Ключі від вашої нової машини, – Ніколас поклав їх на кухонний стіл. – Її привезуть вам після вихідних.

– Але нам не потрібна машина. – Затерплими, від потрясіння губами, ледве вимовила Ольга.

– Що ж, – Ніколас сховав ключі назад в кишеню. – Тоді ось, – він поклав на їх місце конверт з грошима. – Тут вся сума.

Ніколас і Ганна, не змовляючись, вирішили спуститися пішки. Нікому з них не хотілося повторювати поїздку в жахливому ліфті.

– Звідки ти все про нього дізнався? – Згораючи від цікавості, запитала дівчина.

– Повезло, – знизав плечима Ніколас. – Серед моїх трьох, точніше вже п'яти мільйонів підписників знайшовся один колега з його роботи, свсід по під'їзду і професор, схиблений на Таємних Братствах і теоріях змов.

– А про випивку звідки? І що ти йому підмішав? – Продовжила сипати питаннями Ганна.

– Про пияцтво все було очевидно, а в мінералку я додав настоянку женьшеню, – посміхнувся Ніколас. – Вийшло щось подібне до енергетика, я завжди його п'ю. Живий, як бачиш.

Вони обоє заливчасто розсміялися.

– Виходить, ти наставив його на істинний шлях? Приємно усвідомлювати, що ти тільки що зробив світ трішки краще! – Сказала дівчина.

– Напевно, з боку це виглядало так собі, але головне, що допомогло, – кивнув Ніколас. – Гадаю, він пристосується. Я ж зміг, – він дістав з кишені телефон. – Освоюю нові технології, веду аккаунт в інстаграмі, до речі, – Ніколас включив прямий ефір. – Банда! Увага, питання: хто готовий взяти участь у пошуках еліксиру безсмертя під назвою Амріта? Пригоди тривають, – він весело підморгнув Ганні.

Мода мінлива і вередлива, тому за її віяннями важко встигати. Проте на вулиці можна зустріти елегантно одягнених людей. Серед них напевно є знаки зодіаку, перераховані астрологами.

Вийшовши з таксі, Ніколас озирнувся на всі боки.

– Доки є вільна хвилинка, пропоную перекусити і обговорити твій показ.

– З радістю, – посміхнулася дівчина.

Влаштувавшись за невеликим столиком в кутку ресторану, вони зробили замовлення.

– Раз вже показ називається "Тринадцятий знак зодіаку", – сказав Ніколас, – пропоную поговорити про саме значення. Астрологи стверджують, що існує тринадцятий знак Зодіаку – Змієносець. Нинішня структура зодіакальних знаків, що складається з дванадцяти сузір'їв, ґрунтується на системі виробленій ще в древньому Вавилоні. Один з її основних принципів полягав у тому, що Сонце, повинно знаходитися в сузір'ї в день народження кожної людини, яка належить до цього знаку. Проте внаслідок того, що рух Земної орбіти змінився за минулі століття, це становище зараз порушено.

– Я думала це просто гарна назва, – здивувалася Ганна. – Невже тринадцятий знак дійсно існує?

– Так, – кивнув Ніколас. – Новий знак Зодіаку – Змієносець, його ще називають Змієдержцем, він істотно змінив уявлення про те, хто і під яким знаком народився. Можливо, наші діти і інші покоління вважатимуть Змієносця повноцінною частиною зодіакальних знаків. Знак дістав свою назву на честь бога Асклепія, що присвятив все своє життя медицині, він лікував людей за допомогою зміїної отрути. Згадай символ, який ти бачила на кожній аптеці і лікарні.

– Точно! – Ахнула Ганна. – Змія!

– Це палиця Асклепія. Звідси і назва Змієносець. Саме так бога величали як літописці, так і різні поети. Відміно і те, що художники відтворювали у своїх картинах таке сузір'я в образі чоловіка, що тримає на руках велетенську змію. Він, як би роздирає її навпіл, а ногою наступає їй на голову.

– Я трохи вірю в гороскопи, – сказала дівчина. – Іноді слухаю по радіо пророцтва, читаю в інтернеті. Тепер стало цікаво, може, я теж Змієносець?

– По екліптиці у знаку Змієносця, сонце проходить лише три дні. З вісімнадцятого по двадцяте листопада. Якраз сьогодні почалося, – про всяк випадок звірившись з датою в телефоні, сказав Ніколас. – Змієносці, природжені містики, маги і ясновидці.

– А який в них характер? Щоб знати, до чого готуватися, якщо раптом зустріну їх представника, – хихикнула Ганна.

– Вони сильні і впевнені люди, звиклі домагатися своїх цілей. Для них важливий не процес, а результат, до якого вони прагнуть, адже про методи здійснення бажаного вони забудуть, а про тріумфи говоритимуть все життя. Змієносці мають внутрішню силу, яка розкривається поступово, – Ніколас ввічливо кивнув офіціантові. – Комусь може здатися, що Змієносець трохи зарозумілий і іноді ставить себе на перше місце, коли інші люди, навіть близькі для нього можуть бути другорядними. Так от, це повна правда, але це не робить його поганим. Просто тринадцятий знак Зодіаку і правда особливий. Він розумний, талановитий і дуже кмітливий, що робить його злегка егоїстичним. А щодо жінок цього знаку… – Ніколас спокусливо посміхнувся. – Вони дуже хитрі і іноді злопам'ятні. Часто підозрюють, що їх обманюють, мстиві. Але якщо в стосунках до них прислухаються і поважають, жінка Змієносець може стати кращим життєвим партнером, який не дасть в образу свого коханого.

Змієносці жіночого роду також дуже запальні, але це легко вирішується – їм потрібно приділяти увагу, дарувати квіти і не забувати говорити про свою відданість. А ти любиш квіти, Ганна? – Чарівним голосом запитав Ніколас, дивлячись дівчині в очі.

Глава 11

Час наближався до обіду, а Лангре і Стажер, так і не покинули територію психіатричної лікарні. Лангре відчував, що тут ще не зовсім покінчено, що варто копнути глибше – десь натиснути, десь схитрувати. Поведінка Стажера здавалася підозрілою і дивною, комісар задумливо пожував губу. Ні, йому безперечно варто було тут затриматися.

Раптом почувся гучний відчайдушний крик, що перейшов в потужний плач. Лангре прожогом кинувся на шум, перестрибуючи через дві сходинки. І застав шокуючу картину. Крамер, стоячи на колінах, несамовито просив вибачення, а санітари намагалися його заспокоїти – поки безуспішно. Лікар, що стояв поблизу, похмуро похитав головою і щось шепнув на вухо одному з санітарів. Швидким рухом той вивудив з кишені масивний шприц і ввів Крамеру його вміст, після чого той різко заспокоївся, замовк і вже без зайвих істерик дав відвести себе в палату.

Відчувши на собі пильний погляд комісара, лікар повернув голову. Лангре був готовий дати руку на відсікання, що тільки зусиллям волі, лікареві вдалося приховати своє роздратування, той явно був невдоволений його присутністю.

– Що це було? – Підійшовши до лікаря, запитав комісар.

– Я ж сказав вам, що жоден суддя не прийме його заяв, – відповів доктор. – Його інтелект, прагне до рівня трирічної дитини, він поступово втрачає здатність до самостійного існування.

– Я бачив щось інше, про що ви замовчуєте? – Натиснув Лангре.

Стажер встав поруч.

– Знаєте, я не хотів вдаватися до цього методу, – з жалем похитав головою Лангре, діставши підписаний ордер. – Але ви мене змусили. Нехай моєму напарникові видадуть речі Алекса Крамера і список всіх його відвідувачів.

Очі лікаря блиснули злим роздратуванням, але більше він ніяк не висловив свого невдоволення.

– Проведи пана поліцейського до стойки реєстрації, – наказав він санітару. – Нехай видадуть йому все на Крамера.

– Що тільки що відбувалося з Крамером? – Нагадав про своє питання Лангре, коли Стажер сховався за рогом.

– Він почав чути голоси. Ніби жінка співає дитячу колискову. А тільки що ви спостерігали рідкісну мить просвітлення, – знизав плечима доктор. – Він просив вибачення. Як думаєте, в кого?

– В дружини і доньок. – Трохи чутно сказав комісар, після чого рішуче додав:

– Я хочу оглянути його палату.

Виявилось, особистих речей при Крамері майже не було. З тих, що могли згодитися – мобільний телефон. До нещастя, той був майже розряджений і захищений паролем. В запрошеному списку відвідувачів значилися троє: Роза, Грозович і Порше.

Крамер не звернув рівно ніякої уваги на відвідувачів; сидячи на високому стільці, він махав ногами, наспівуючи собі під ніс якийсь нехитрий мотив.

Лангре озирнувся навкруги. Він і сам не знав, що очікував тут знайти. Маленька кімнатка з білими стінами і загратованим вузьким вікном, на столі – парочка зім'ятих листків і тупий олівець. Він махнув Стажерові у бік вузької кушетки. Той, мовчки перевірив під матрацом, струсив подушку і ковдру, але нічого. Лангре висунув один за іншим ящики столу. На дні останнього, виявилися зім'яті порожні листки і фотографія. Піднісши її до обличчя, комісар уважно розглянув зафіксованого на ній чоловіка. Середину його брови грубо перекреслювала лінія олівця.

– Навіщо ти його так? – Лангре протягнув фотографію Крамеру, втім, не особливо сподіваючись на виразну відповідь.

– Не я, – різко мотнув головою Алекс. – Він сам. Он він! – Крамер по-дитячому ткнув пальцем у бік вікна, і знову втративши всілякий інтерес до того, що відбувається, продовжив махати ногами.

Лангре виглянув у вікно. У внутрішньому дворі лікарні повним ходом йшла робота; автомеханіки перевіряли справність автомобілів швидкої допомоги, підкручували гайки, міняли шини, при цьому весело перемовлялися між собою. Він знову перечитав короткий список відвідувачів Крамера і насупив брови. Хіба мало що могло здатися психічнохворій людині, але все одно варто було перевірити. За роки служби комісар навчився довіряти своєму чуттю, яке, варто відмітити, рідко його підводило.

– Ходімо, – покликав він Стажера і стрімким кроком вийшов з палати.

Захоплені справою працівники не звернули на роззяв, що підійшли, ніякої уваги. Користуючись моментом, Лангре уважно озирнувся, ціпким натренованим поглядом помітив мобільні телефони, що лежали на запорошеному дерев'яному столі, порожні скляночки з – під кави і пачку російських цигарок. Після, він почав вивчати осіб, і помітив чоловіка, років сорока з рваним шрамом на брові, трохи чутно свиснув, після чого театрально заплескав в долоні:

– Які люди, Грозовський! Що ти тут робиш?

Чоловік театрально вклонився:

– Якщо життя театр, я найвтомленіший актор, – невесело посміхнувся він. Потім нарочито повільно витер руки, забрудненою ганчіркою і підняв вгору відкриті долоні. Хоч він і демонстрував повну капітуляцію, в погляді виразно читалася сила і жорсткість.

– Оригінальності тобі явно бракує, – гмикнув Лангре. – Назватися в журналі реєстратури Грозовичем замість Грозовського. – Він похитав головою. – В понеділок Крамера повезуть на цій машині, після твого "ремонту"?

– Мені потрібна допомога, Порно в небезпеці.

– Це та, яка підписалася в журналі, як деяка Роза? – Трохи подумавши, уточнив Лангре.

– Роза? Так, у неї багато татуювань і троянди в тому числі. Схожа на порно – актрису, моє перше шкільне кохання, – мрійно прицмокнув губами Грозовський.

– Вона отримала картину? – Не ходячи навкруги, прямо запитав комісар.

– Отримала, як і я. Порно зараз в Лондоні зі своїм чоловіком. Якщо Крамер в понеділок здасть її, вона візьме на себе провину за смерть велосипедиста в автокатастрофі. А це не припустимо! – Грізно крикнув чоловік.

– Ти під червоним кодом, номер сімдесят чотири, тебе розшукує Інтерпол.

– Шкода, що не фотографи Форбс. Я б непогано виглядав на обкладинці, а, комісар? – видав короткий смішок Грозовський.

– Але ти під егідою.

– Під заступництвом російської мафії. Давай називати речі своїми іменами, пан поліцейський, – посміхнувся чоловік.

– Код червоний? – Втрутився в розмову Стажер. – Значить, його треба затримати на місці! А далі вже вирішуватиметься питання про його видачу державі, що ініціювала розшук. Поки ви говорили, я тут пошукав трохи, – Стажер демонстративно покрутив телефоном. – На сайті Інтерполу часто залишають інформацію про міжнародних злочинців у відкритому доступі. Ви, мосьє Грозовський, дуже небезпечний.

Вандалізм, викрадення людей, пограбування із застосуванням насильства і залякування, викрадення транспортних засобів і приналежність до злочинної російської мафії, – Стажер показав в нього пальцем. – Розшукуєтеся правоохоронними органами Франції.

– Сам факт знаходження в розшуку по лінії Інтерполу – не вирок, – обсмикнув його Лангре. – Навіть, якщо хтось скоїв тяжкий злочин, після закінчення десяти років, звинувачення вже не пред'являється – ловити і карати, потрібно було раніше.

– Але по статтях, де передбачена вища міра покарання,або довічний термін, питання саджати або ні після закінчення термінів давності, знаходиться в винятковій компетенції суду, – продовжував стояти на своєму Стажер.

– Це не означає, що суд обов'язково посадить громадянина за дуже старі, хай і страшні справи. Спочатку людина з'явиться перед судом, відповість за свої минулі гріхи, а потім окремо вирішуватимуть питання, звільнятимуть її від покарання або ні, – похитав головою Лангре.

– Скільки б часу не пройшло, людина повинна з'явитися перед судом за особливо страшний злочин, – впевнено карбував Стефан.

– Пройшло п'ятнадцять років. – Звернувся до Грозовського Лангре.

– І всі ці п'ятнадцять років я майже не сплю, – гірко усміхнувся чоловік.

– Не ти один, – кивнув комісар.

– Що відомо про інших? – Схвильовано запитав Грозовський.

– Скажімо так, ти не єдиний, хто бажає смерті Алексу Крамеру, – знизав плечима Лангре. – Де твоя картина?

– У Франції, в російського посла.

Лангре замовк, пригадуючи недавні події. Смерть сера Альприма, протестуючі біля Російського посольства.

– В твоєму віці, пан поліцейський, – надтріснутим голосом заговорив Грозовський, прикуривши цигарку, – все, що могло бути досягнуто – вже досягнуто. Далі тільки старіння, згасання і смерть. Не всім повезло бути письменниками, акторами і художниками, – він недобре посміхнувся, мабуть, згадав про того самого художника, що писав жахливі картини з рептилоїдами. – Професором вже не стати, вченим не бути, час назад не повернути. Я почуваю себе так само, хоча набагато молодше за тебе.

Лангре обережно дістав із вже розкритого конверта листок паперу, пописаний нерозбірливим почерком.

"Я отримала картину разом із запискою, і тоді мені захотілося накласти на себе руки. Я купила снодійне, випила його, проспала кілька годин, а, прокинувшись в холодному поту, не могла зрозуміти – я жива або вже померла? Здавалося, все обійшлося, але потім стало тільки гірше. В мене почалася депресія, я не їла, майже не спала, а якщо і спала, то мені снилися кошмари.

Перестала спілкуватися з друзями, втім, і вони не рвалися зі мною поговорити. Світ бачився, як в тумані, я кілька разів трохи не потрапила під колеса машини, але мені було все одно. Я закинула роботу і захоплення, все навкруги перестало для мене існувати, я повністю пішла в себе. І тоді з'явилися інші мої особистості, найбільше я хотіла побачити їх наяву і боялася залишитися одна. Характери були настільки різними, що я іноді плутала їх, коли вони зі мною розмовляли.

Часом в голові відбувався справжній хаос; вони кричали всі разом, намагаючись один одного перекричати. Особистості тільки множилися, а я починала божеволіти. Без них мені було погано, а з ними ще гірше. Я не знала, що мені робити. Земля йшла з – під ніг, я боялася завтрашнього дня, і післязавтра, і після. Я ненавиділа і злилася на саму себе, але нікому про це не говорила.

Я спілкувалася тільки з психіатром, здавалося, лише він один мене розумів. Що я тільки йому не казала, яку нісенітницю не несла… Мабуть, тоді в мене почав їхати дах. Пройшло лише два місяці, а я знову замислилася про те, як накласти на себе руки. Постійно уявляла, як все станеться, готувалася зустрітися із смертю, адже я перестала її боятися, найбільше мене лякало життя. Я розчарувалася в усьому: в чоловікові, навчанні, друзях, але найстрашніше те, що я розчарувалася в собі. Перестала боротися, перестала мріяти, втратила сенс життя.

Я не розуміла, чому деякі помирають, а я не можу. Хотіла, щоб все це закінчилося, набридло балансувати на краю прірви.

Я відчуваю, що скоро знову зірвуся, але ні за що не ляжу до лікарні. Я перестала цінувати свободу і життя і навряд чи знову зможу. Тепер я боюся чергового зриву, адже він може мене знову привести до спроби самогубства. Що тоді буде з моїми батьками? На них, на все життя залишиться клеймо – "дочка – самовбивця".

Нормальним людям не потрібен особливий привід, щоб жити. Вони просто живуть і не озираються назад. Мені б хотілося, щоб подія, яка сталася п'ятнадцять років тому, не мала наді мною влади, але це не так. Ми приходимо в цей світ одні і не по своїй волі, і йдемо одні і не по своїй волі. Навіть моє самогубство – "тиск обставин", що склалися".

Закінчивши читати, Лангре трохи тремтячими руками сховав лист назад в конверт. Дістав було цигарку, але в роті було і так гірко від прочитаного, що палити передумав.

– Бачиш? – Зло прошипів Грозовський. – Бачиш, що він з нею зробив? Він звинувачує її в злочині п'ятнадцятирічної давнини, а сам став вбивцею зараз! Він довів Розу до такого стану, що вона збила на смерть людину!

– Ми допоможемо, – Лангре підбадьорююче поплескав чоловіка по плечі.

– Але. Він же… – Підкинув Стажер.

– Єдине правило в житті, по якому треба жити, Стефан, – залишатися людиною в будь – яких ситуаціях. В твоєму випадку, Грозовський, – він знову перевів погляд на злочинця, – раджу тобі почати шукати адвоката.

– Мені не потрібний юрист, який примушуватиме мене танцювати під його дудку і читати по – написаному. Я сам можу себе захистити. Головне ти стримай обіцянку і допоможи їй. Це вбиває її, – гірко стиснув губи Грозовський. – Він одним листом зруйнував її життя. Я вже нічого не боюся. Найстрашніший кошмар в моєму житті вже стався. І залишив після себе це, – чоловік вказав на свій шрам. – Одним звичайним зимовим вечором я повертався додому з роботи. В усьому будинку відключили світло, спочатку я трохи не навернувся в під'їзді, потім йшов в повній темряві по сходах. Зайшов в квартиру. Тепер постійно думаю, чому двері тоді були відкриті? А потім, раптом почув рик в темряві і на мене накинувся великий звір. Він гриз мої руки, обличчя, я не міг нічого зробити. Якісь люди відтягли його, посвітивши на мене ліхтариком. Я не міг зрозуміти, що відбувається і де взагалі я знаходжуся. Виявилось, що я помилився поверхом і зайшов в чужу квартиру, в господарів якої був великий бійцівський пес.

Я прийшов до тями тільки в лікарні, де мені тільки на лице наклали близько двадцяти швів, – він замовк, сховав лист за пазуху і знову закурив, спрямувавши погляд кудись вдалечінь.

– Я пробив по базі третього зі списку відвідувачів, – підійшов ближче до напарника і неголосно сказав Стажер. – Порше мертвий, повісився. І ось ще що, – він відкрив на телефоні картини і почав їх неквапливо перегортати, демонструючи комісарові.

– Це ж?… Всі тринадцять? – Здивовано підкинув брови Лангре. – Грозовський, – окликнув він чоловіка, що пішов у свої думки. – Я так розумію, до машин доки краще не підходити?

– Дайте мені годину часу, – швидко зорієнтувався той.

– Він у тебе є, – кивнув комісар. Відвівши Стажера убік, він пошепки сказав:

– Нам треба чим швидше дізнатися, що накоїли тих дванадцять чоловік п'ятнадцять років тому, і хто їм за це мститься. Вони не лише гинуть самі, як Порше, але і тягнуть за собою інших. Крамер вбив сім'ю, Порно збила велосипедиста. Хто підставляє Алекса Крамера? Хто справжній автор картин?

Глава 12

Таємниця життя полягає в тому, щоб "померти перед смертю" і зрозуміти, що смерті не існує .

Розплатившись з офіціантом, Ніколас зробив останній ковток чаю і подивився на Ганну:

– Зараз спробуємо дізнатися про "Варта Ануш", – він щось швидко надрукував у своєму телефоні і включив прямий ефір. Трохи почекавши, Ніколас тріумфально вигукнув:

– Є контакт!

– Добридень, – привітався чоловік за кермом, що підключився до ефіру. Він плавно крутанув кермо і зупинився на узбіччі. – Я щасливий взяти участь у вашій пригоді. І можу допомогти. Варта Ануш – це Зберігачі Великої Таємниці Братства Дев'яти Невідомих. Мені напевно відомо, що сер Альприм перебував у Братстві.

– Сер Альприм? – Перепитав Ніколас. – Це той, якого знайшли сьогодні мертвим у французькому готелі?

– Так, – кивнув чоловік. – П'ятнадцять років тому він працював в Росії помічником німецького посла. В результаті деякої події, Альприм втратив ногу, а потім повернувся до Німеччини, де відкрив найбільшу фірму з продажу діамантів.

– Мабуть – росіян? – Гмикнув Ніколас.

– Індійських, – відповів чоловік. – Після він отримав титул Сера, розширив свій бізнес, став власником першокласних готелів і в цілому жив розкішно. В Росії більше не з'являвся.

– Вважаєте, він провіз діаманти в протезі ноги? – Поцікавився Ніколас.

– Я цього не говорив, – похитав головою чоловік. – Але точно знаю, що його нога була похована на околиці Пітера. Я вишлю вам координати цвинтаря. Вам слід там побувати, адже біля його воріт стоять дві статуї левів, на постаменті яких, висічена та сама фраза – "Варта Ануш".

– Гарно, – сказала Ганна, озирнувшись на всі боки. – І дуже тихо.

До самих воріт цвинтаря проїзд був заборонений, якщо тільки ти не везеш труну з покійником. Тому таксі зупинилося на самому початку усипаної гравієм доріжки, а далі Ганні з Ніколасом, довелося трохи пройтися пішки. Навкруги і дійсно було тихо, якщо не рахувати рідкісного каркання ворон і шелесту листя на високих деревах. Зовсім скоро вони підійшли до статуй левів. Ті немов спостерігали за ними своїми неживими, але ніби все обізнаними і розуміючими очима. Ганна мимоволі щулилася і поправила комір пальто, сховавши оголену шию.

– Як не дивно, але і про левів мені вдалося знайти деяку інформацію, – Ніколас зупинився поряд з Ганною, так само роздивляючись величні статуї. – Якось один чоловік побудував новий великий будинок і оселився там зі своєю дружиною і маленькою дитиною. Але йому все здавалося, що зовнішній двір виглядає не презентабельно і порожньо, тому він шукав, чим його прикрасити. І знайшов. Купив у якогось торговця цих красенів, – Ніколас кивнув на статуї, – і встановив їх на ганку.

Через тиждень після цього, померла його маленька донька, трохи пізніше дружина розбилася на машині, а потім його самого знайшли повішеним. Поліція "впізнала" левів – їх вкрали з місцевого цвинтаря. На постаменті одного, – Ніколас провів пальцем по холодному каменю, – був вигравірован напис "Варта". На постаменті другого – "Ануш".

Ганна, як зачарована простежила за рухом його руки, після струсила головою, ніби відганяючи непрошені думки.

– Той мільярдер, – сказала вона, – втратив ногу, і справи його різко пішли вгору, ніби плата за його жертву. Ти б зміг віддати, наприклад, руку, якби натомість виконалося твоє найпотаємніше бажання?

– Я не вважаю розумним і правильним платити за успіх таку ціну, – Ніколас похитав головою. – Такий шлях в результаті приведе до краху. Але якщо домагатися, довго і чесно боротися – тоді можна з чистою совістю насолоджуватися плодами своєї праці. В разі сера Альприма… – Ніколас задумливо провів пальцем по губі. – Гадаю, ногу він втратив не заради мільйонів. Це була його данина Братству Дев'яти Невідомих, щоб ввійти до їх кола.

– Молоді люди, – окликнув їх цвинтарний сторож. – Вам чимось допомогти?

– Так, – кивнув Ніколас. – Ми б хотіли відвідати. – Він осікся, прикидаючи в думці, як краще висловити своє прохання. Було б дивно говорити, що вони прийшли на могилу, де похована одна тільки нога – Сера Альприма.

– Ох, – здивовано підкинув брови сторож. – Давайте я вас проведу. Що тут коїться останнім часом, ви б знали, – він скрушно похитав головою. – Взагалі я не скаржуся, із зарплатнею не дурят, у будиночку тепло, але ось нещодавно, сталася така історія, думав відкину ноги, відразу після цього зав'язав. Жодної чарки відтоді.

Ніколас і Ганна переглянулися. Було помітно, що чоловік явно нудьгував в компанії одних лише покійників та невтішних родичів. Але слухати його було цікаво, тим більше, що його розповідь могла бути пов'язана з їх розслідуванням.

– Вдень тут повно народу, а ось вночі я залишаюся насамоті. Матеріальних цінностей і документів повно, я вже мовчу про комп'ютери і всякий різний інвентар. Робота взагалі спокійна, зазвичай нічого в нас не відбувається. Сатаністів всяких, як на інших об'єктах, у нас зроду не бувало. Бродять, правда, готи, але у нашого керівництва з їх ватажком негласний договір. Типу своїми непристойностями можете займатися, але майно цвинтарське не чіпати.

Так що вони тихо поводяться, – сторож зупинився, підібравши із стежини, кинутий кимось, порожній паперовий пакет. – Як і на будь – якому іншому кладовищі, ми тримаємо собак. Раніше в нас їх було три. Дворняги, але досить розумні і робочі. Свій хліб їли не даремно. Вони постійно сиділи на ланцюзі, біля своїх будок. Ще у нас скрізь камери спостереження, ну хіба мало що,ось так і живемо, – чоловік розвів руками. – А нещодавно я заступив на зміну і… Мені ще з вечора не сподобалося, як собаки поводяться. Вони постійно гавкали і гавкали, я на них цикати замучився.

Ближче до ночі ніби замовкли, але ненадовго. Коли зовсім стемніло, вони почали сильно вити. Так, що волосся дибки. Мені стало ніяково, я відв'язав одного пса, привів до себе у будиночок. Нехай, думаю, тут ночує, так спокійніше. Ну і ліг спати. Собаки потім ніби угамувалися, все добре, і я заснув. Прокидаюся серед ночі від жахливого гавкіту і виття, чую – пси, які на вулиці залишилися, прямо з ланцюга зриваються. Як згадаю, такий острах бере. – Сторож поспішно перехрестився. – Дивлюся, а Джек, це той якого я до себе в сторожку взяв, хвилюється якось, але доки мовчить.

Я в монітор глянув і очманів… Навколо нашого будинку фігури якісь напівпрозорі блукають. Силуети такі, ледве помітні, більше на людські схожі. Я очам-то і не повірив. Вирішив подивитися, хто там бродить, взяв Джека за нашийник і на двір. Він поводився дуже дивно, ніби слід взяв – мов щура учуяв або що… Вийшли ми на ганок – нікого. Тільки пси виють жахливо. Джек встав і теж вити почав, протяжно, як вовк прямо. Я навкруги все обійшов – нічого не помітив. Повернувся назад, глянув у камери, а силуети так і блукають. Що ви про це думаєте?

Я знову на двір, подивився вдалечині, туди, де могили, та трохи не впав, – сторож сплескав руками. – Над кожною могилою по кулі висіло. Такі, знаєте, розміром з два футбольні м'ячі біло – сірого кольору. Мене, як паралізувало, стояв хвилини дві, витріщався на них, а собаки тим часом зовсім з розуму посходили. Джек помчав у бік могил, потім я і інших псів спустив. Дай, думаю, нехай розберуться. Вони спочатку загавкали голосно, а потім замовкли різко. Я пішов до себе, все ніби заспокоїлося – ні шуму на вулиці, ні силуетів на моніторі.

Ну, я заснув, прокинувся в шість від будильника, дочекався змінника і пішов додому.

– А що було далі? – З цікавістю запитала Ганна.

– Коли я прийшов на наступну зміну, дізнався, що тим ранком могильники знайшли собак розшматованими. Вони всі були розірвані, – чоловік пригнічено похитав головою, важко зітхнув і подивився вгору, в сіре небо. Можливо, він думав про розтерзаних псів, чиї душі зараз знаходилися десь там, за хмарами. – Я так і не можу зрозуміти, що за силуети і кулі тоді бачив. Розпитав наших місцевих готів, так ті ще більшого жаху навели. Сказали, що в ту ніч чули з боку моєї сторожки, гучний людський крик – ніби вбивали когось.

Я нічого такого не пам'ятаю. Може просто спав міцно? Потім з'ясувалося, що сталося з собаками і з цим сером… який Альприм.

– Що? – Здивовано підняв брови Ніколас. – Про що ви говорите?

– То я ж не просто так вам тут все розповідаю, голубчики, – не менш здивовано відгукнувся сторож. – Могилу ж його розкопали, може то ведмідь був.

– Звідки на кладовищі ведмідь? – Продовжував не розуміти Ніколас.

– Похолоднішало вже, мабуть не встиг клишоногий перед сплячкою наїстися. Кажуть, його притягнув запах частуваннь, люди ж залишають на могилах печиво там і солодощі всякі. Він і наших псів подрав, окаянний і могилу мабуть розрив.

– Знайшли ведмедя хоч? – Перелякано запитала Ганна, озираючись на всі боки, ніби чекала, що в будь-яку секунду із-за якоїсь надгробної плити на неї вискочить голодний звір.

– Ні, але ви не хвилюйтеся, красуня, – заспокоїв її сторож. – Судячи із сліду, він пішов у бік старого цвинтаря. Зараз тут чергують співробітники управління по охороні тварин. Його або відлякують, або приснуть. Не хвилюйтеся.

– Щодо сера Альприма. Ви впевнені, що саме ведмідь розрив його могилу? – запитав Ніколас.

– В цьому випадку – впевнений. Кому ще вона здалася? – Гмикнув сторож. – Звичайно, є могили, які можна назвати привабливими для вандалів. Наприклад, поховання з дорогими огорожами і пам'ятниками. Чи могили циганів, які вірять, що в світі іншому покійник повинен жити з комфортом, і тому кладуть до труни багато цінних речей, аж до мобільного телефону. Але і я тут не даремно штани просиджую, знаєте. До того ж наруга над тілами померлих і місцями їх поховання карається.

Іншу частину шляху трійця пройшла в задумливому мовчанні. Навкруги панувала спокійна умиротворена тиша. Не вірилося, що зовсім недавно цей спокій був порушений голодним звіром. Деякі пам'ятники привертали особливу увагу, Ганна і Ніколас затримували на них свої погляди, мимоволі зупиняючись хоч би на пару секунд, щоб розглянути їх. Скульптура сплячої дитини уособлювала чистоту, природність і невинність, вона особливо зацікавила Ніколаса. Він завжди вважав, що сон – нитка між Життям і Смертю.

Орел у польоті, чиє оперення було висічене з такою скрупульозною точністю, затримав на собі погляд Ганни. Цей птах на надгробку міг вказувати на військову кар'єру померлого, його сміливість і доблесть. Ганна згадала про Едварда. Скульптура у вигляді сувою, символу життя і смерті, теж не залишилася без уваги. Обидва його кінці, закручені вгору, втілювали невідомість минулого, майбутнього і невизначеність життєвого терміну. Він символізував визнання і пам'ять, а також стару приказку – "Шляхи господні несповідні".

Нарешті вони підійшли до ще одних воріт, напис на яких свідчив: "Зупинися перехожий. Відвідай мій прах. Я вже вдома. А ти ще у гостях".

– Дозволите? – Ніколас питально подивився на сторожа.

– Так, звичайно, я буду недалеко. Якщо що, то гукайте, – посміхнувся чоловік.

Через кілька могил вони знайшли ту саму, оточену червоно-білою стрічкою, оскільки її ще не відновили. Ніколас зазирнув в яму, на дні якої виднілася труна – в центрі відполірованої дерев'яної кришки зяяла діра.

– Постій насторожі, – попросив він, а сам стрибнув вниз, вправно приземлившись на обидві ноги.

Ніколас нахилився, заглянув в зяючий отвір і з відразою поморщився, побачивши біліючі кістки. Нога сера Альприма була на місці. Часто дихаючи, борючись з нудотою, Ніколас сунув руку в діру і через хвилину сліпих пошуків знайшов щось схоже на папір. Він витягнув його на світло, покрутив і задумливо примружився.

– Ганна! – покликав він. Дівчина відразу з явилася на краю ями, дивлячись на нього зверху вниз, ще раз озирнувшись, вона подала Ніколасу руку, допомагаючи вибратися із могили.

Обтрусивши штани від налиплої на них землі, Ніколас показав дівчині знайдений зім'ятий аркуш паперу, на якому віддрукувався слід "карткової сорочки". Після він дістав з кишені колоду карт і мовчки приклав її до відбитку на папері.

– Вони були загорнуті сюди. Із-за вогкості залишився відбиток. Хтось обчистив могилу.

Ганна приголомшено приклала долоню до губ:

– Може краще повернути їх на місце? Сер Альприм мертвий і…

– Треба боятися не мертвих, а живих. Так, є забобон, що предмет, прихоплений з кладовища,який належав мертвому, несе небезпеку, але це не так. Покійному в цьому матеріальному світі нічого вже не належить і він не стане переслідувати, бути примарою або щось подібне до того, – заспокоїв її Ніколас.

В цей момент з неба зірвалася перша крапля, потім друга, третя. Дрібна мряка падала на зім'ятий папір та заплутувалася прозорим бісером в густому волоссі Ніколаса.

– Вода. – Одними губами вимовив він. – Ганна, пам'ятаєш, що говорив Пушкін? – Він обережно підштовхнув дівчину до найближчої кованої альтанки з навісом і озирнувся навкруги. Із-за дощової завіси кладовище тепер виглядало ще похмурішим, потойбічним і неосяжним.

– Їх тут так багато, молоді, та людей похилого віку, у яких були свої плани і надії на майбутнє. Будь нас менше, ми жили б довше і краще. А так повинні проіснувати, скільки зможемо і скоріше поступитися місцем під сонцем "черговим, що стукаються". Вода може продовжити цей термін, – Ніколас провів рукою, пригладжуючи вологе від дощу волосся. – Більшість сучасних довгожителів п'ють воду гірських річок, що утворюються від танення льодовиків, як в стародавні часи.

Не випадково лицарі, герої і авантюристи всіх часів і народів шукали в буквальному розумінні джерело вічної молодості – живу воду.

Але навіть якщо і можна зупинити процес і обдурити смерть, чи всі захочуть назавжди затриматися у цьому світі? Ні. Перекази свідчать, що сам цар Соломон відкинув еліксир, який дарує безсмертя, тому що не бачив щастя в житті без тих, кого любив.

– Але чому ти раптом заговорив про це? – Здивовано спохмурніла Ганна.

– Правило, по якому в колоді гральних карт туз вищий за короля і королеву, з'явилося за часів Французької революції, як символ переваги нижчих класів над знаттю. Наша колода непроста, пам'ятаєш? Тут у кожного короля є свій реальний прототип: король пік – Цар Давид, король треф – Олександр Македонський, король червів – Карл Великий, король бубей – Юлій Цезар. Але і це ще не все.

– Я згадала! Пушкін говорив, що під час війни деякі карти були саме маршрутом, підказкою при евакуації, – Ганна роздивилася по сторонах, запримітив поруч, залишену кимось лійку, вона поставила її на стіл.

Ніколас поклав поруч колоду карт.

– Щоб маршрут проявився, потрібно намочити карти. – Він нетерпляче розклав колоду і полив з лійки, яка була повною через часті пітерські дощі.

– Дивися! – Ганна, не торкаючись карт, провела пальцем в повітрі, обкреслюючи криву лінію. – Король бубей – Юлій Цезар. Тепер на ньому чітко видно назву міста – Петербург. А далі… – Вона повела пальцем вище. – Київ, Стамбул, острів Родос. Це карта Європи?

Високосний, тобто календарний рік, відрізняється від звичайного появою додаткового триста шістдесят шостого дня.

– Так, знайшла, – Ганна квапливо зачитала знайдену в інтернеті статтю: – І ця зміна в літочисленні, яким стало користуватися людство, з тих самих пір намертво закріпила за оновленим календарем назву "юліанський".

– Тепер треба зрозуміти, який зв'язок між Цезарем і Пітером. – Задумливо похитав головою Ніколас.

– Ей, голубчики! – Окликнув їх сторож. – Ну ви знайшли місце, де в карти перекинутися! – Він по-доброму посміхнувся в густу бороду. – Ходімо я вас проведу.

– Йдемо! Дякуємо! – Ніколас поспішно склав карти і сховав за пазуху.

Вони всі втрьох, тією ж дорогою рушили назад.

– Ось ви, голубчики, щоб хотіли почути на своєму похороні? – Жваво запитав сторож. Ніколас і Ганна задумалися, але чоловікові і не потрібна була їх відповідь. Він продовжив: – Я ось нещодавно підслуховував випадково трьох чоловіків. Так один хотів, щоб про нього говорили, як про гарного сім'янина, відмінного і вірного товариша. Другий, щоб його згадували, як чесного, ніколи і нікого не зраджувавшого чоловіка. А третій сказав, що хотів би, щоб на його похоронах хтось взяв і крикнув: "дивиться, він ворушиться!", – сторож заливчасто розсміявся власному жарту. – Ну, удачі вам, молодь.

– До побачення, – Ніколас з Ганною попрощалися з ним біля воріт і неквапливо пішли у бік дороги.

– Як вважаєш, ми на вірному шляху? – Запитала Ганна після хвилинного мовчання.

– Зараз я можу сказати одне, я впевнений в двох речах: в собі і в мерседесах. Їзда – це краще задоволення, яке можна отримати, не знімаючи штанів, – підморгнув Ніколас.

– Знову ти за своє, – зітхнула дівчина. – Я дуже хвилююся, сподіваюся у нас все вийде.

– Надія… – неголосно сказав Ніколас, – це єдине, що сильніше за страх. Але іноді, докопав до правди, хочеться закопати її назад.

– Іноді просто хочеться заснути і спати довго-довго, – Ганна мрійно підняла голову до похмурого неба. – Тому що уві сні ти можеш бути з людьми, з якими не можеш бути в реальності.

– Сон не врятує тебе, якщо у тебе втомилася душа, – похитав головою Ніколас. – Повір, я знаю, про що кажу.

– Коли мені погано, я починаю мовчати. Мені простіше замкнути біль в собі, не завдавши шкоди нікому. Плювати, що вона повільно жере мене зсередини.

– Я часто роблю вигляд, що чогось не помічаю, щоб людина не почувала себе незручно. А іноді мовчу, щоб не розбити мрії інших. І іноді кажу повне марення, щоб підтримати людину, але знаєш, що саме головне? – Ніколас зупинився на секунду, заглянувши Ганні в очі. – Будь з тим, хто тобі дорогий. Я хочу.

– Ти говорив, що у будь-якому віці одна зустріч здатна змінити все життя, – тихо відповіла дівчина. – Здається, ти був правий.

– Мені теж так здається. Що ти та сама людина.

Ганна посміхнулася:

– Іноді мені хочеться бути трохи іншою людиною. Ну, знаєш, дівчиною, яка добре володіє англійським, вміє малювати, завжди виглядає до біса круто. Її запрошують на шоу, яка веде блог про своє життя і вміє майже все на світі. Сумно, але я просто та дівчина, яка впустила на підлогу "Кіт – Кат" і все одно його з'їла.

– Як на мене, так навіть краще – з щирою широкою посмішкою сказав Ніколас. – І життя в тебе цікавіше. Ти вже стала частиною мого блогу, за останню добу кількість підписників виросла з трьох мільйонів до сорока. Всі ці люди стежать за нашими пригодами, по можливості беруть в них участь. Ми на порозі великої таємниці, яку Братство Дев'яти Невідомих зберігало тисячі років. Можливо, йдеться про Еліксир Безсмертя!

– Звучить і справді захоплююче, – кивнула дівчина.

– До того ж зовсім скоро відбудеться твій перший модний показ. Моделі готові, дизайнери вже закінчують пошиття одягу.

– До речі, – Ганна лукаво подивилася на Ніколаса. – Все точно, як ми і домовлялися? Абсолютно безкоштовно? Як це тобі вдалося?

– В мене свої методи, – підморгнув Ніколас. – Моделям я пообіцяв кожній по побаченню, організаторові – безкоштовно знятися в його фільмі. А ось арабський шейх – сам зробив щедру пропозицію.

– Шейх? – Ганна здивовано округлила очі.

– Він забронював ресторан для святкування ювілею і готовий прийняти нас в центрі Стамбулу.

– Звучить, як сон, – дівчина похитала головою.

– Я вже говорив тобі, – серйозно сказав Ніколас. – Багато снів мають тенденцію збуватися.

Глава 13

Вулицю Монмартр поступово закутували по – осінньому холодні сутінки. Один за іншим запалювалися ліхтарі на довгих високих ніжках, і один за іншим гаснули вікна в будинках, де розташовувалися офіси, робочий день добіг кінця.

– Що ж, – Стажер глянув на годинник. – На сьогодні все? Я піду.

Лангре ще сильніше нахмурив брови, вчитуючись в черговий документ. Сьогоднішня ніч була для нього останньою, коли він ще міг брати участь в розслідуванні, будувати припущення, попереджати злочини. Але Лангре не був би собою, якби просто встав і пішов додому в покладену годину.

– Ми не закінчили, – тоном, що не терпить заперечень, відповів він. – Нас чекає ще одна зустріч. Краще запобігти злочину, а не чекати коли він станеться.

Стажер зовсім не виглядав здивованим, ніби чекав, що так і пройде його вечір. Проте він все одно не стримав гучного зітхання, кинувши останній погляд на годинник.

– Ти знав, у що вплутуєшся, – по – доброму посміхнувся Лангре. – В нашій роботі є певні складнощі і переробки – не найгірші з них.

– Знаю, – кивнув Стажер. – У Франції не особливо дарують поліцейських. А знайти іншу роботу, якщо захочеться піти, складно. Хіба що в охорону.

– З мене б вийшов непоганий рибалка, – посміхнувся Лангре.

– Я вступав до академії з думкою, що займатимуся благородною справою – боротися із злочинністю, робити світ краще, мало не клацанням пальців, – Стажер похитав головою, ніби і сам не вірив, що міг так думати. – Сьогодні вранці все здавалося таким крутим – кайданки, бронежилети, нерозкриті справи. Я вирішив, що ви всі безглузді, раз за двадцять років не розкрили жодної гучної справи, а ось у мене вийде в перший же день.

– Багато хто через це проходив, – заспокоїв його Лангре. – А ти тямущий хлопець, якщо відразу зрозумів, що та як, – попорпавшись у ящику, комісар дістав звідти пачку цигарок. – Швидко підеш вгору по кар'єрних сходах. Мене ось у двадцять один призначили молодшим лейтенантом, у підпорядкуванні тридцять дев'ять чоловік, багатьом з них було років по сорок, – Лангре з насолодою зробив перше затягування. – Я стрибнув через голову – звичайно, були і невдоволені. Мене теж не влаштовували ні підлеглі, ні керівництво.

Хода – перевалюючись, погляд – серйозний – коротше зразок для наслідування.

– З яких справ ви розпочинали? – З щирим інтересом запитав Стажер.

– Як і всі, багато людського бруду – п'яні розбирання, крадіжки, домашнє насильство. Працювати доводилося на особистій машині: бензин, принтер, фарба і папір теж за свої гроші.

– І вас це влаштовувало? – Стажер здивовано підкинув брови.

– Я радів безглуздим дрібницям на зразок грамоти за службу. Став частиною системи, – Лангре випустив в стелю чергову хмару густого диму.

– І переробки вас теж ніколи не бентежили?

– Не бентежили, дочекатися злочинця в засідці або прикувати його до стільця і самому спати поруч у відділку, щоб вранці оформити. Я жив на роботі і цивільне життя мене мало цікавило, – Лангре на кілька секунд прикрив очі, ніби згадуючи ті далекі, що давно пройшли роки.

– Ви сказали "прикувати до стільця"… – Задумливо протягнув Стажер. – Вам доводилося чинити тиск під час допитів?

– Слідчі прекрасно вміють грати в психологічні ігри. Ти теж навчишся, – Лангре зім'яв недопалок в попільничці. – Навчишся блефувати, "випадково" натякати, створювати враження, що в курсі всього. Початкуючі злочинці здаються під таким тиском і, як правило, швидко розколюються, раз вже слідчий "і так знає". Зараз багато що змінилося, – Лангре похитав головою. По ньому було незрозуміло, радіє він цим змінам або навпаки. – Раніше не було ні ютуба, ні смартфонів з камерами.

– Я завів свій блог в інстаграмі, – не можна стояти на одному місці, Стажер підійшов до вікна. – Там я записую свої спостереження, іноді допомагаю людям. Багато хто не знає своїх прав і не може себе захистити, якими б сміливими і гарними людьми вони не були. А я… – Стефан обвів поглядом освітлену тьмяним світлом ліхтарів вуличку, – не даремно ж вчився?

– Блог приносить прибуток? Тобі це вигідно? – Поцікавився Лангре.

– По початку, ще в академії, мене серйозно пресувала податкова інспекція, тому не хочу вдаватися до подробиць заробітку, – Стажер поморщився, як від зубного болю. – В основному донатят підписники, але я їх попереджаю, що гроші йдуть на виплату кредиту за авто.

Лангре відмітив про себе, що виявився правий – новенький "Рено" був взятий в кредит. Проте в його очах Стефан помалу ріс, комісар почав його сприймати, як напарника, як партнера.

– В академії ми з однокурсниками скидалися на добродійність, збирали кошти на лікування дітей або на життя вдовам загиблих поліцейських. Це була наша особиста ініціатива. Самій академії, здається плювати на життя людей, – Стажер похитав головою.

– Не знаю, що там академія, а тут ми допомагаємо людям і вважаємо це своїм покликанням, – твердо сказав Лангре.

– Я такий же, – трохи помітно посміхнувся Стефан.

– Як там взагалі зараз в академії? – Запитав Лангре.

– Три рази в день стройова, ходьба тільки строєм – коротше, безглузде дресирування, – знизав плечима Стажер.

– Гарних поліцейських стає все менше, – Лангре стиснув губи, – багато хто не любить свою роботу, розчаровується в ній, в собі, в людях. Мій знайомий полковник – хороша людина, відмінно ловив злочинців, але щиро любив зовсім інше – подорожі і мотоцикли. Як звільнився – перетворився на очах. Часто в поліцію йдуть по стопах батьків, династія так би мовити. Син художника хоче бути художником, а син поліцейського хоче піти в поліцію.

– Ви маєте рацію. – Погодився Стажер. – Я прийшов в поліцію за прикладом вітчима і діда. Хоча вони всіляко відмолювали, твердили щось подібне до "тільки через мій труп", але із самого початку було ясно, що моє життя пройде в погонах. Хіба може бути інакше, коли вітчим поліцейський, а дід військовий?

– Ти молодець, раз наполіг на своєму, – похвалив його Лангре.

– Я вільний в своєму виборі, – Стажер посміхнувся. – У мене немає ніяких обмежень і перешкод у житті, всі двері відкриті. Обмежує тільки діючий кредит. Мені ще п'ять років його виплачувати, але від цього нікуди не подінешся, все це дрібниці. Знаєте, я вже п'ять років зустрічаюся з дівчиною, – Стажер мрійно подивився у вікно. – І коли стикаюся з якимись труднощами, завжди дивлюся на її фото і розумію, що якщо я прожив стільки часу з цією психопаткою, то мені точно все дарма.

– Здогадуюся, чим ти її зачепив, – посміхнувся Лангре. – Всім дівчатам поголовно в чоловіках подобається дві якості.

– Бабло і тачка? – Гмикнув Стажер.

– Ні. Зухвала впевненість і відчуття стабільності. А чоловікам у свою чергу ці якості можуть дати лише влада і гроші.

– Важко не погодитися, – кивнув Стажер.

– Найголовніше в цих стосунках не створювати вигадані образи. Ось якщо любиш людину, то любиш її такою, яка вона є. Тоді і любов буде справжня.

– А у вас з дружиною, вона справжня? – Трохи соромлячись, запитав Стефан.

– Ще яка.

Після цих слів, Лангре акуратно розклав на столі фотографії тринадцяти картин загадкового художника. Звірився зі списком прізвищ і прізвиськ, що отримали картини і підписав кожну фотографію. Потім кликнув Стажера.

– Подивись уважно. Що ти бачиш?

Стажер широко розкрив очі і мимоволі перекрутив плечима. Із зображень на нього дивилися ящероподібні монстри – зафіксовані в індійському стилі, вони стояли, сиділи, піднімали вверх руки. Чимось вони були схожі на звичайних туристів, що сфотографувалися на тлі пам'яток. І від цього ставало ще жахливіше. Хоча Стажер бачив раніше кілька картин живцем, все одно вони продовжували його лякати.

– Найбільше мене приголомшує те, що картини, очевидно, були зроблені з натури, – задумливо сказав Лангре.

Обоє поліцейських схилилися над столом, уважно розглядаючи дивних істот: змієподібні, витягнуті вперед голови, далеко видатні назад потилиці, великі, вузькі очі-щілини з вертикальними зіницями. Їх тіла були покриті дрібною лускою, руки п'ятипалі і хвости… короткі, плоскі хвости рептилоїдів.

– Змієлюди. – Прошепотів Стажер. – У багатьох відданнях згадується про існування різних змієлюдей, частина яких знаходилася в союзі з сонячними богами, а інша частина розглядалася, як "натовп огидних монстрів" – крилатих, хвостатих, рогатих, лускатих драконів, що "вилазили на поверхню землі з всіх щілин", – Стефан було протягнув руку до одної із фотографій, але тут же відсмикнув, немов злякавшись.

– Тепер мало хто вірить в те, що пекло знаходиться під землею, як вважали в давнину, і що там, в "нижньому світі", живуть деякі істоти, які іноді викликають землетруси. Але дивна справа: майже три століття існує теорія про те, що наша планета порожниста в середині. Гіпотеза дожила до нашого часу, причому не тільки завдяки письменникам-фантастам, – Стажер опустився на стілець. – Було знайдено немало слідів цивілізацій, які існували задовго до нас і мали серйозні знання.

Можливо, вони мали літальні апарати, використовували електрику і навіть більше!

– Чом би й ні? – Сказав Лангре, чим дещо здивував Стажера. – Ми самі за якихось сто-двісті років освоїли всю цю техніку. Але, куди поділися всі ті цивілізації? Чому зникли?

– Якось я цікавився всім цим і вважаю, що тут може бути кілька пояснень, – Стажер трохи подався вперед на стільці. – Або вони самі себе знищили, йдучи по неправильному шляху розвитку, або на Землі і дійсно періодично відбуваються природні катаклізми, настільки серйозні, що міняється вигляд планети, зникають або з'являються моря, з'являються нові континенти, міняються полюси. Зрозуміло, що при цьому буде зруйнована всяка цивілізація і ті, хто залишаться живими, починають спочатку – з первіснообщинного устрою.

Лангре кинув ще один задумливий погляд на фотографії і несподівано схопився з крісла. Він в кілька кроків перетнув кімнату, розкрив дверцята бувалої шафи, від верху до низу заставлену книгами і теками.

– Що ви шукаєте? – Стажер напівобернувся на стільці і з подивом спостерігав за Лангре, що метушився.

Той перебирав книги, одну за іншою, відкладаючи їх убік.

– Знайшов! – Нарешті вигукнув він. Спішно сівши назад у крісло, він почав перегортати сторінки масивної енциклопедії. – Ми з тобою більше розглядали самих зміїлюдей, але не звертали уваги на те, що в них за спинами!

– За спинами? – Здивовано перепитав Стажер і знову вдивлявся у фотографії. Від тепер, після підказки комісара, побачив, що фоном служила одна і таж будівля.

– Ісаакіївський Собор, – Лангре повернув книгу, показуючи Стажерові чорно-біле зображення будови. Потім почав читати:

– Останнім часом деякі стали сумніватися, а чи справді місто Санкт-Петербург було побудовано царем Петром Першим? Багато хто почав помічати сліди деяких супер технологічних для Петрівського, та навіть і для нашого часу, методів будівництва і обробки каменю. Прибічники цієї ідеї намагаються розгадати секрети планування міста і те, що можуть означати насправді колони, сфінкси, пам'ятники. Хто ж правий? Офіційні історики або альтернативні? А може ніхто з них? – Лангре перегорнув сторінку.

– Але одно відомо точно – історія древнього граду не так проста. Побудували його архітектори із північної країни Гіпербореї. Будівництвом керував один із її правителей, на ім’я Хорс, у відданнях же його нарекли "цар Горох". Одного разу зрозумів Хорс, що на славному місці повинні стояти храм і град великий. Тоді і збудували град первинний з каменів величезних, які ваші сучасні вчені мегалітами назвали.

Це найдавніша частина і збереглася вона у фундаментах вічних, подекуди Петрушкою знайдених, – Лангре примружив очі, зачитуючись в написаний по-старовинному текст. – Як і багато святилищ борейських, град цей був названий на честь Світила нашого – Ярила, та стерлося в повіках ім'я те. Пізніше борейці і іноземці стали град цей Хорсовым будинком величати – Хорсгардом. І великий був цей град, і зірка була в центрі його. Вона і до ваших днів не стерлася. Тільки на тілі її Петропавлівська фортеця стоїть. Адже Атланта давно Борею з'їсти хотіла.

Вона півсвіту обклала даниною, колонії свої заснувала. І так в одному із зіткнень Хорсгард потрапив під владу Атланти. Сам Посейдон, правитель тієї пори, ходив по вулицях його. Так ненавидів він Голю, що велів вигляд його теж поміняти. Але камені туго піддавалися, навіть техніці атлантів! Тоді Посейдон назвав цю твердиню Петрос, що означає "Камінь, зроблений з каменю". Ще подекуди збереглися статуї або колони, які атланти любили ставити по центру гір. Про ці гори ходять страшні легенди. Люди, що намагаються дізнатися про їх таємниці і ,проникаючі углиб, пропадали або поверталися з розумовими розладами. Згідно з місцевими легендами, побудували ці тунелі страшні істоти. Ряд катаклізмів перешкодили розумним динозаврам вижити і перемогти людську цивілізацію, – в цей момент Лангре подивився на Стажера, що уважно його слухав. Починав вимальовуватися хоч і ледве вловимий, але зв'язок з картинами, рептилоїдами і Собором. – Вони вимирали.

Вироджувані представники людей-ящерів дожили до моменту, коли володарем Землі поступово стає людина. В деяких випадках люди – ящери ставали вчителями примітивних племен людей, як це, на думку ченців, сталося в Індії, де існували легенди про мудрих змієлюдей. Але частіше траплялося, що розумні рептилії піддавалися нападу представників нової молодої цивілізації Землі, і тоді в легендах людей розповідалося про підступних змій і злих драконів, з якими вони вели безжальну боротьбу.

Закінчилася вона тим, що розумних рептилій поступово витіснили з поверхні Землі в печери і глухі, практично незаселені куточки нашої планети.

– Звучить абсурдно, але мені здається, що художник пов'язаний з всім цим. Чи вірить, що пов'язаний. – Стажер задумливо постукав пальцями по підборіддю. – Може в інтернеті ще щось знайдеться? – Запитав він, звертаючись швидше до себе самого, ніж до напарника.

Через кілька хвилин мовчання і пошуків, Стажер подав голос:

– Не впевнений, що це саме те, але послухайте.

Слово "Агарта" перекладається з ватанаана, як невразливий, недоступний. В світі існує два джерела сили. "Джерело лівої руки" відповідає за матеріальну потужність, центр його розташований в надземному місці Шамбалі. Кому вдасться знайти Шамбалу і укласти союз з Царем Світу, той буде владикою Світу. Саме з цієї причини практично всі завойовники і тирани цілеспрямовано шукали Шамбалу.

"Джерело правої руки" розташовано в укритих глибоко під землею святилищах країни Агарти – це сила, породжена спогляданням, медитацією і вона не обіцяє земних благ, фізичної потужності або володіння фантастичною зброєю. Проте, згідно з прадавніми легендами, саме звідти, з Агарти, невідомий Цар Світу керує ходом абсолютно всіх подій. Яких тільки фантастичних істот не породила людська уява. Але очевидці стверджують, що деякі з найнеймовірніших монстрів існують насправді.

З їх уривчастих фраз можна було зрозуміти, що в заплутаних печерах вони побачили щось таке страшне, що це пошкодило їх розум. І судячи з окремих реплік, зустрілися їм живі істоти – люди-ящери з довгими хвостами і людським тілом.

Лангре взяв у руки одну з фотографій, вглядівся в очі рептилоїда, ніби сподівався знайти в них відповідь. Художник хотів донести саме це? Або ж він просто психопат, що звихнувся з котушок, вирішив помститися тринадцятьом людям, попутно вбиваючи і інших?

– Все це можна було б прийняти за вигадки, – продовжував читати Стажер, – якби в місцевих легендах здавна не існували б люди-змії і люди-ящери, що живуть глибоко під землею і ніколи не виходять назовні. За індійським повір'ям, вони зберігають у своїх печерах накопичені ними незліченні скарби. Холоднокровні, як ящірки, ці істоти не здатні переживати людські почуття. Вони не можуть самі зігрітися і крадуть тепло, тілесне і духовне, у інших живих істот. Вони принесли у світ обман, удаваність, страх, смуту.

– Обман, смута. Перерахування гріхів, – Лангре відкинувся на спинку крісла, запалив цигарку. – Тринадцять людей скоїли деякий злочин. Можливо, кожна картина є уособленням їхнього гріха?

Глава 14

Вже порядком втомлені, Ніколас і Ганна неквапливо прогулювалися вечірнім Петербургом. В густих сутінках місто виглядало зовсім інакше, немов оповите деякою старовинною таємницею. І здавалося, що вони самі є її частиною, просочені її відлуннями, що витають в осінньому холодному повітрі.

– Ти щось чула про Пулківський меридіан? – Запитав Ніколас.

– Знаю, що він зник сто двадцять років тому, – відповіла Ганна, трохи збита з пантелику несподіваним питанням.

– О, Ніколас, – несподівано вигукнув перехожий. – Я ваш давній підписник! – Підійшовши до парочки, чоловік протягнув долоню, а коли Ніколас відповів на рукостискання, енергійно затряс його руку. – Мене звуть Сергій. Із задоволенням стежу за вашими пригодами, якщо чимось можу вам допомогти, ви тільки скажіть! – Сергій обернувся до Ганни і ввічливо вклонився їй.

– Мені дуже приємно зіткнутися з частиною своєї Банди, – щиро посміхнувся Ніколас. – Ми з Ганною якраз говоримо про Пулківський меридіан.

– О-о-о, нульовий меридіан, раніше він проходив тут, в Петербурзі, – зі знанням справи кивнув чоловік. – Тоді всім було зрозуміло, де знаходиться Східна, а де Західна Європа. Лінія Московського проспекту, – Сергій махнув рукою в його сторону, – щонайдовший проспект в Пітері протяжністю в дев'ять з половиною кілометрів. Абсолютно прямий і виходить до Пулківських висот. Деякі вчені називають його лінією Всесвіту. Дозвольте вам пояснити? – Ніколас і Ганна одночасно кивнули.

Чоловік черевиком намалював на землі лінію.

– Умовно, це Пулківський меридіан. Петро знав про це, коли переносив столицю сюди. Місце він вибрав на березі "хвиль і боліт". Перенести столицю на околицю держави було стратегічним божевіллям. Столиця повинна була знаходитися десь у центрі. А так, ні підготуватися до оборони, ні запастися провіантом… Але мабуть Петро знав інші таємниці, – чоловік поправив шарф, задумливо почухав підборіддя. – На Пулківських висотах знаходиться астрологічний центр, Пулківська обсерваторія далі, – він махнув рукою убік.

– Древнє місто Вітебськ, далі по лінії розташовується Київ, в ньому Києво-Печерська лавра, далі Константинопіль, сучасний Стамбул, де найголовніший храм Софії, а ще далі на південь, давніша візантійська столиця Александрія, нинішній Єгипет. Ще далі – Піраміди, і так до "великих озер" Танзанії і Зимбабве. А тепер намалюємо шестидесяту паралель, – він намалював ребром черевика лінію, перпендикулярну Пітеру. – Якщо дивитися на захід, там у нас Фінська затока, в лінії шестидесятої паралелі є столиці.

Столиця Норвегії – Осло, столиця Швеції – Стокгольм, молода столиця – Хельсінкі і сам Санкт-Петербург. Якщо міряти не в верстах, як нас навчив Петро, а в градусах, чим користуються вчені, то між кожною з цих столиць по сім градусів, – він прокреслив меридіан вище за Пітер. – Там у нас Північний полюс, а нижче усипальня Фараонів. Вгору і вниз від Пітера по шістдесят градвсів. Шістдесят до Північного Полюса і шістдесят до усипальні Фараона, – чоловік трохи відійшов убік від малюнка.

– Батюшки! Я зовсім забув про час. Мені треба бігти, – він з жалем похитав головою. – Було так приємно з вами зустрітися, – чоловік потиснув руку Ніколасу, знову відважив легкий уклін Ганні.

– Дякуюємо вам, це було дуже пізнавально, – подякував Ніколас.

– Так, ви дуже зрозуміло усе пояснили, – посміхнулася Ганна.

Чоловік пішов, а Ніколас обережно притягнув дівчину до себе.

– Не проти фотографії?

Вони з посмішкою подивилися в камеру.

– Нам нема де зберігати спільні фото, – похитала головою Ганна, після того, як вони сфотографувалися.

– Головне, щоб ці спільні фото були, а де їх зберігати – справа десята, – підморгнув Ніколас. – Саме час звернутися до підписників. Вони нам здорово допомагають, згодна? – Ганна кивнула.

– Банда! З кожною годиною нас на один мільйон більше! Не можу передати, як сильно люблю вас і рад кожній новій людині. Ми з вами йдемо по сліду Таємного Братства, якому, як виявилося, відомий секрет Еліксиру Безсмертя. І оскільки в нас з'являються нові зачіпки, разом з ними виникають і нові питання. Хто може розповісти про "старий стиль"?

Через кілька хвилин Ніколас підключив до ефіру чоловіка. Той був одягнений в темно – синю піжаму, явно готувався до сну, але очі його горіли непідробним інтересом і азартом.

– Добрий вечір, Ніколас, – привітався він. – Я готовий відповісти на ваше питання. За часів правління Юлія Цезаря перед астрономами поставили завдання – удосконалити римський календар, в якому рік складався з трьохсот п'ятдесяти п'яти днів, а кожні два роки додавався додатковий місяць з двадцяти двох днів. Римляни помітили, що календар безнадійно відстав від зміни пір року. Саме тоді і з'явився календар, що дійшов до наших днів : триста шістдесят п'ять днів плюс зайвий день, що додається кожні чотири роки.

Іншими словами, високосний рік теж бере початок в Древньому Римі.

– Виходить, що "Июль" місяць, названий на честь імператора? – Ніколас підкинув брови.

– Так, ви абсолютно праві. Вперше григоріанський календар був введений Папою римським Григорієм. У католицьких країнах наступним днем після четверга четвертого жовтня 1582 року стала п'ятниця п'ятнадцятого жовтня. Григоріанський календар використовується у більшості держав і країн світу. В літературі також застосовується назва – "новий стиль".

– Дякую вам за відповідь, – кивнув Ніколас. – А тепер на порядку денному наступне питання. Банда, подумайте, як можна зв'язати Цезаря і Петра Першого? Якщо в когось з'являться припущення, зв'яжіться зі мною. На цьому доки прощаюся з вами.

Ніколас вийшов з ефіру і сховав телефон в кишеню. Він ніби ненавмисно спробував узяти Ганну за руку, але та спалахнула від зніяковіння і сховала руку за спину.

– Ні – ні, я же збирався тобі лише погадати, – Ніколас променисто посміхнувся. – Давай сюди руку, мила, дізнаємося твою долю, – жартівливо підморгнув він.

Дівчина невпевнено протягнула йому свою долоню.

– Я в цьому дійсно вправний. Ворожок в роду у мене не було, але дечому навчився від одних хлопців, – Ніколас кінчиком пальця плавно провів по одній лінії, потім по іншій. Рука була дуже крихкою – Ось тут, – він провів пальцем по довгій лінії, – я бачу любов.

Ганна несподівано розсміялася від цих слів. Потім лукаво подивилася на Ніколаса:

– І, як же мені знайти цю любов?

– Вона прямо перед тобою, – підморгнув Ніколас, – і відчуває, яка холодна у тебе рука. Заглянемо? – Чоловік кивнув у бік невеликого кафе, заклично миготливого вивіскою у вигляді кавової чашки. Ганна посміхнулася і, сховавши руки в кишені, попрямувала у бік кав'ярні.

Коли вони розташувалися за столиком, Ніколас озирнувся на всі боки, після чого раптом заявив:

– Знаєш, мені завжди здавалося, що любителів чаю утискують, – вираз його обличчя при цьому був абсолютно серйозним. Ганна не утрималася і тихенько порснула в кулак. – Кав'ярні на кожному розі, а чайних майже немає. Печиво і цукерки із смаком кави? Будь ласка. А де ж із смаком чаю? Скоро нас, чаєманів, взагалі не залишиться, – Ніколас театрально зітхнув. – Ну, не будемо про сумне. Щодо піци? Сама краща їжа на світі.

– Немає нічого кращого, ніж виграти в монополію, – заперечила Ганна. – Ні любов, ні секс, ні піца не зрівняються з цим.

– Серйозно? – Ніколас округлив очі. – Ти взагалі коли-небудь їла піцу?

– Так, і це не зрівняється з почуттям, коли ти скупила половину дошки, а друзі віддають тобі всі свої моногроші. З кожним кругом вони все ближче до банкрутства, а ваша дружба все ближче до розриву, – дівчина мрійно прикрила очі.

– Ну ти даєш, – посміхнувся Ніколас. – Це мені в тобі і подобається.

– Розкажи про самий незручний випадок у твоєму житті? – Попросила дівчина, коли вони зробили замовлення.

– Ну-у-у, – задумливо протягнув Ніколас. – Якось на пляжі мені здалося, що моєї ноги торкнулася акула, я запанікував і штовхнув її ногою. Виявилось, це була п'ятирічна дитина.

– Не жартуєш? – Здивовано ахнула Ганна і заливчасто розсміялася. – Сподіваюся, дитина не постраждала?

– Не постраждала, слава богу, – Ніколас збентежено похитав головою. – Ще один випадок. Я гуляв по парку і почув, як жінка голосно закричала: "Хто хоче морозиво, підійдіть сюди"! До неї підійшло кілька чоловік, ну і я в тому числі. Вона роздала всім морозиво, а коли черга дійшла до мене, запитала: "Ти взагалі хто"? У цей момент я зрозумів, що інші люди були її родичами. Пройшло вже багато років, але мене все ще переслідує ця ганьба.

– Бідолаха, – хихикнула Ганна. – Хочеш, я почастую тебе морозивом? Можу прямо зараз попросити офіціанта тобі його принести…

– Є хтось? – До кафе вірвався переляканий чоловік. – Тут є лікар? Там, – він махнув рукою в бік вулиці, – там дівчинці погано. Вона лежить там.

Ніколас різко схопився на ноги, забувши про куртку, і в одній сорочці вибіг на вулицю. Наздогнавши його, Ганна схвильовано запитала:

– Ти впевнений, що можеш допомогти?

– Я не лікар, але допомогти зможу, тому що допоможуть мені, – Ніколас підійшов до ридаючої жінки, що сиділа прямо на землі. Та, поклавши голову дівчинки до себе на коліна, не припиняла схлипувати і повторювати одне і те саме: "Потерпи, потерпи ще трохи". На вигляд дівчинці було років шістнадцять, вона була без свідомості. – Подзвонили в швидку? Що з нею?

– Я її мама. Вона… – жінка черговий раз голосно хлипнула. – У неї вроджена вада серця. Ви лікар? Допоможіть, прошу! – Вона схопила Ніколаса за руку, міцно, ніби потопаючий за рятівну соломинку.

Ніколас кивнув, відійшов на кілька кроків убік і ввімкнув прямий ефір:

– Потрібен лікар – кардіолог! Дівчинці з вадою серця стало погано на вулиці. Швидка ще не приїхала! – Ніколас нетерпляче струсив телефон, ніби це могло допомогти.

Але допомога і справді прийшла, за тисячі кілометрів в місто Пітер. Ніколас знав цю людину з великої літери, кілька разів особисто зустрічався з ним, коли бував проїздом в Бурятії. Лікар з тридцятирічним досвідом, що врятував безліч життів, дивився на нього з екрану смартфону, готовий допомогти врятувати ще одне життя.

– Станіслав Олексійович, допоможіть, у нас тут людина помирає! – Вигукнув в телефон Ніколас. Він швидко переказав те, що встиг дізнатися про стан і діагноз дівчинки.

– Підніми її ноги, на лоб мокрий рушник і дай щось, що різко пахне, на зразок нашатирного спирту, – з ходу включився в роботу лікар, не витрачаючи час.

Підручних медичних засобів у Ніколаса не було, тому він, як і раніше не випускаючи телефон з рук, швидко збігав в кафе за оцтом. Повернувшись, він по настанові лікаря велів матері розтирати доньці руки.

Вся рятувальна операція тривала хвилин двадцять, після чого дівчинку передали медикам швидкої допомоги, що запізнилися через затор. На той момент, завдяки чітким інструкціям досвідченого кардіолога, вона була вже при тямі.

– Ось це я розумію дзвінок другу, – Ганна захоплено подивилася на Ніколаса, ніби бачила у ньому супергероя – не менше.

– Все завдяки Станіславу Олексійовичу, – знизав плечима Ніколас. – Головне, що все добре закінчилося. Вони повернулися до кафе.

Глава 15

Сутінки змінилися густою темрявою з вкрапленнями жовтих ліхтарів. Боязко визирнув з – за важких хмар блідий місяць. Дещо збентежені несподіваним відкриттям, Стажер і Лангре не поспішали додому. Обоє мовчали, але думали про одне і те саме – зв'язок між Ісаакіївським собором в Петербурзі і картинами з рептилоїдами. Лангре задумливо перебрав фотографії і склав їх в акуратну стопку.

Із старенького, бувалого телевізора пролунав схвильований голос ведучої : "Європейський середземноморський сейсмологічний центр повідомляє: У районі Іспано – Французького кордону стався землетрус магнітудою в чотири цілих чотири десятих бала. Підземні поштовхи зафіксовані з двокілометрової глибини. Епіцентр знаходився в тринадцяти кілометрах на захід від іспанського міста Сео-де-Уршель, у Каталонії і в двадцяти п'яти кілометрах на південний захід від столиці Андори – Андора-ла-Велья. Про руйнування і потерпілих інформації поки немає".

– Я бачив його, – перебив диктора із телевізора Стажер. – Ісаакіївський собор. Цього року в червні, я їздив до Пітера, подивитися на білі ночі. В минулий приїзд у мене було мало часу, тому вдалося побачити тільки здалека. Але цього року вирішив, що обов'язково повинен розглянути ближче це диво архітектури. Перше враження… – Стажер задумливо стиснув губи, підбираючи слова. – Він просто неймовірних розмірів, справжній гігант. І виглядає, як деяке чудо світу, або плід роботи античних архітекторів, що в принципі одне й те саме, – Стефан пройшовся по кабінету, зупинився біля столу і взяв одну з фотографій з собором на задньому фоні. – Я тоді ще згадав, що читав десь про роздуми любителів альтернативної історії. Нібито собор був побудований у більш ранні часи, ніж вважається, мало не римлянами. Коли я побачив його на власні очі, зрозумів, чому ці фантазери так до нього прикипіли, – Стажер повернув фотографію на місце і взяв наступну.

– Він і дійсно вражає уяву. До речі, по фотографіях це не передається. Можна скільки завгодно дивитися на знімки, але тих самих почуттів не відчуєш. А коли заходиш в середину, ніби потрапляєш в інший світ. Там можна помітити і частину його історії – шрами війни, вставки в колонах замість вибитих снарядами шматків. Єдине, що зіпсувало враження – ціна входу в музей. Все ж п'ять євро досить серйозна сума для студента, але воно того коштувало.

В білі ночі там досить гарно, в блідому світлі він здається чимось містичним, потойбічним. Мені попався досить непоганий екскурсовод, – Стефан сперся ліктем на стіл, схрестив руки на грудях. – Від нього я дізнався, що в роки Великої Вітчизняної війни підвали храму служили сховищем для творів мистецтва, які везли туди з всіх палаців і музеїв. Для маскування куполи перефарбували в сірий колір, щоб уникнути бомбардувань, але ж не все вдалося.

Закладений в тисяча вісімсот дев'ятнадцятому році собор завершили тільки в п'ятдесят восьмому, але і після освячення, храм постійно потребував ремонту і доопрацювання, будівельні ліси ще довгі роки стояли не розібраними. Неймовірно тривале будівництво собору, не могло не породити масу домислів і чуток, всім здавалося, що в цьому довгобуді є щось таємниче, як в покривалі, яке Пенелопа ткала для Одісея і потайки розпускала. В результаті народилася легенда про те, що доки стоять риштування – керуватиме династія Романових.

Сходилося і те, що кошти на всі доробки виділяла Царська скарбниця. Остаточно ліси з Ісаківського собору вперше зняли в тисяча дев'ятсот шістнадцятому, за рік до зречення престолу російського імператора Миколи Другого.

– Треба ж, – здивовано гмикнув Лангре.

– Процес обробки Ісаакіївського собору був складним: особливо важко давалося золочення куполів, на обробку яких пішло сто кілограмів золота. Невід'ємною частиною золочення куполів була ртуть, від її отруйних випарів загинуло близько шістидесяти майстрів, – Стажер похитав головою, ніби жаліючи людей, що поклали свої душі в ім'я мистецтва. – Будівництво затягнулося майже на сорок років, що породило чутки про деяке пророцтво, яке архітектор отримав від ясновидця. Нібито чаклун напророкував йому, що він помре, як тільки добудує собор.

І дійсно, місяць по тому після церемонії освячення собору архітектор помер. Насправді Монферан помер від гострого нападу ревматизму, що стався після перенесеного запалення легенів. Він заповідав поховати себе в Ісаакіївському соборі, але імператор Олександр Другий не дав на це згоди. Вдова Монферана відвезла тіло архітектора до Парижу, де він і був похований на Монмартрському цвинтарі. Так що головний архітектор Ісаакіївського зовсім поряд, мосьє Лангре, – підморгнув Стажер.

– Можемо якось відвідати старого, при нагоді. Про цю видатну людину, до речі, ходить ще одна легенда. Нібито Олександр другий, помітив серед скульптур святих, уклоном вітаючих Ісакія Далматського, самого Монферана, який не схилив голову. Відмітивши про себе гординю архітектора, імператор не подав йому руки і не подякував за роботу, чому той засмутився, захворів і помер.

– Яка вразлива людина. В нас би він точно працювати не зміг, – посміхнувся Лангре.

Стажер дістав з-під столу маленький, розміром з дволітрову пляшку кальян. На німе питання Лангре "і коли тільки встиг притягнути" він лише загадково посміхнувся.

– Одним з винаходів Індії, що поширилися по всьому світу, став кальян, – сказав Стажер. – Пробували колись?

– Історія походження кальяну досить складне і заплутане питання, існує безліч різних версій і тлумачень, – не погодився Лангре.

– Які ще, крім Індії? – Підкинув брову Стажер.

– Є безліч версій походження кальяну. В історіях інших народів були схожі курильні пристрої.

– Я чув тільки, що само слово "кальян" запозичене з ватанаанської мови і перекладається, як "кокос", оскільки він виготовлявся з шматка дерева, а посудиною служила шкаралупа кокосового горіха.

Дискусію про кальяни перервав дзвінок мобільного Лангре. Подивившись, хто дзвонить, той відразу ж відповів:

– Так, дорога. Так. Ще не закінчив. Потерпи трохи. Так, ти ж знаєш.

Стажер розчулено посміхнувся, потім задумливо відвернувся до вікна.

– І заради чого це все? – Із зітханням сказав він. – Життя не має ніякого сенсу. Ми живемо, щоб померти. І неважливо, як саме живемо, чим займаємося – підсумок один.

– Звідки такі думки? – Похитав головою Лангре. – Ми живемо не заради смерті, а заради життя. Від того, як я живу і чим займаюся, залежить мій інтерес до життя. Можна жити захоплююче, а можна сидіти на стільці і горювати про те, що життя не вдалося. З приводу тривалості відведеного нам терміну не знаю, для мене це не має значення. Головне, щоб жити було цікаво і корисно.

Стажер нічого не відповів, продовжуючи вдивлятися в вікно. Лангре знайшов контакт і натиснув кнопку виклику. Через кілька гудків йому відповіли.

– Я готовий допомогти вам з Порно, – без зайвих вітань сказав комісар.

– Гаразд?! – Здивувалися на тому кінці. – Я втомився. Так втомився, що вже втомився втомлюватися.

– Дзвони Послові, зустрінемося у нього.

– Якщо вже зібралися в Росію, захопіть парасольку, – гмикнув Грозний. – Погодка там не шепоче.

– Зараз не час для жартів, – крижаним голосом сказав Лангре. – Зустрінемося у російського Посла у Франції. Я знаю, що ти ще в країні.

– Я так зрозумів, ми їдемо до Посла? – Запитав Стажер, коли Лангре закінчив розмову.

– Готовий до вистави? – Запитав Лангре.

Ствердно кивнувши, Стажер заштовхав в рюкзак формену куртку кур'єра і кепку з довгим козирком. Потім загасив кальян, спішно накинув куртку і, підкинувши у повітрі ключі від машини, вийшов з кабінету. Лангре похитав головою і рушив услід.

Їм належало відвідати будівлю посольства, розташовану на бульварі Лан, що є частиною Бульварів маршалів в шістнадцятому окрузі Парижу.

Французи з великою повагою відносяться до чужого часу, всі зустрічі навіть з рідними і близькими друзями, відбуваються за суворою домовленістю. Завалитися у гості без запрошення вважається поганим тоном, і в аудієнції може бути відмовлено. Тому Стажер і Лангре діяли не абияк".

– Зараз я розповім тобі, як повинно бути згідно із законом, – Лангре пристебнув ремінь і відкинувся на спинку автомобільного сидіння. – Завданням посла, як глави посольства своєї країни, являється представлення і захист інтересів держави, що представляється ним. Посол має права, не лише у державних органах країни перебування, але також і в місцевій політичній опозиції і суспільно-політичних організаціях. Для необмеженого представлення інтересів посол користується дипломатичним імунітетом.

Місце проживання посла і його сім'ї називається Резиденцією. Вона, як і територія посольства, користується екстериторіальним імунітетом.

– Я це вчив, – гмикнув Стажер. – Нічого нового.

– А зараз я розповім тобі, як йдуть справи насправді, – Лангре постукав пальцями по панелі автомобіля. – Посли користуються недоторканістю і повним дипломатичним імунітетом відповідно до міжнародних угод. Останнім часом спостерігається тенденція, при якій громадяни, що скоїли значні злочини і бажають уникнути покарання, намагаються відвернути кримінальну відповідальність шляхом виїзду "за кордон".

І "за кордон" в даному випадку, деякий бар'єр для правоохоронних органів в здійсненні пошуку і затримання особи, що ховається.

– І з цим нічого не можна поробити? – Обурився Стажер.

– Співробітники посольств, як відомо, користуються дипломатичним імунітетом. Вони не можуть бути заарештовані і не можуть з'явитися перед судом країни перебування навіть в якості свідків. На територію посольства без дозволу посла не мають права ступити ні поліцейський, ні судовий пристав, ні пожежний інспектор, а дипломатична пошта не підлягає митному контролю. В той же час є випадки, коли такий імунітет мають особи, що не входять до дипломатичного складу посольств.

Люди, що мешкають в резиденції, можуть порушувати правила дорожнього руху і носити при собі зброю, не боячись арешту. При цьому вони не платять податків, а їх посилки не розглядає митниця. Представники дипломатичного корпусу мають права і привілеї, які навіть не снилися звичайному громадянинові. Між тим дипломати нерідко поводяться точнісінько як прості громадяни, тобто п'ють, б'ються, крадуть.

Немає нічого дивовижного в тому, що дипломати або особи, зараховані до таких, регулярно потрапляють в звіти кримінальної хроніки. Саме тому я призначив Грозному зустріч в резиденції.

– Я припаркую машину і підійду. – Сказав Стажер.

Мовчазний худорлявий чоловік, судячи з виду, одноліток Лангре, проводив його в їдальню. Як виявилося, комісар прибув якраз до вечері. За довгим вузьким столом сиділи двоє – Грозний і сам Посол. Вони про щось неголосно перемовлялися, вправно нарізуючи на широких плоских тарілках просмажені біфштекси. Затишно потріскував камін, і Лангре подумав, що хотів би зараз виявитися в іншому місці, біля іншого каміна, поряд зі своєю дружиною.

– Так я не збирався його вбивати! – Раптом підвищив голос Грозний. – Просто ми трішки посварилися і так вийшло. Ненавмисно. Він мене перший вдарив, потім я його. А далі. Коротше прибив я його кулаком. Але я навіть і не відразу зрозумів, що він коні просунув. Затягнув до себе додому на четвертий поверх. Вважав, він прикидається просто, почав його трясти, намагався привести до тями, тільки потім усвідомив, що це кінець.

– Вітаю, – кивнув Посол, помітивши присутність Лангре. – Сьогодні у мене вечір непроханих гостей. Приєднаєтеся до нашої пізньої вечері?

– Дякую, – Лангре сів між Послом та Грозним, почуваючи себе дещо незатишно в такій помпезній, химерній обстановці.

Все той же мовчазний одноліток комісара приніс ще прилади і наповнив келихи вином. Випий за зустріч, втім сам Посол обійшовся соком.

– З деяких пір я не п'ю, – пояснив той. – Одного разу син свсіда впав зі сходів і сильно вдарився головою. Йому терміново треба було в лікарню, швидкій їхати далеко, час йшов на хвилини. Але мій свсід не міг сісти за кермо, оскільки випив за вечерею. Я сам тоді відвіз дитину, все обійшлося, але… з того дня я жодного разу не доторкнувся до спиртного. Вирішив, що не дозволю своїм дітям опинитися в такій ситуації.

Лангре з розумінням кивнув і, для годиться, наколов на виделку пару стручків квасолі. Прожувавши, він мовчки, поклав на стіл список з тринадцяти чоловік, який вміщував Алекса Крамера.

– Коли вони були в Росії?

– Ні, – мотнув головою Посол. – Від мене допомоги не чекайте. Я не збираюся втручатися в цю справу, мені дороге моє життя і моє положення.

Що ж, Лангре ніскільки не здивувався відмові. Саме тому у них із Стажером був заздалегідь підготовлений запасний план. Виниклу напругу перервав впевнений стук у двері. Не чекаючи відповіді, до їдальні ввійшов кур'єр. На його очі насувалася кепка так, що обличчя було не розглянути, але Грозний чогось напружився, ніби впізнав в ньому когось. Помітивши це, Лангре і сам приготувався діяти, прикидаючи, як далі розгортатимуться події цього вечора.

– В мене лист. Особисто в руки Послові. Хто з вас? – Він повів головою з одного боку в інший, розглядаючи присутніх.

– Він, – Лангре кивнув у бік Грозного.

Обстановка розжарилася ще більше, здавалося, що напружену тишу можна різати ножем, як біфштекс.

– Я не кур'єр, – спокійним і холодним, як сталь голосом, порушив тишу черговий непроханий в Посольстві гість. Він зняв кепку. – Я співробітник поліції. Близькі, кличуть мене Стажером. Ти вбивця, що штовхає наркоту. – Прошипів він. – І я не дам тобі піти безкарним, сволота!

Він у два кроки перетнув їдальню. Відкинувши вбік кепку і мішкувату кур'єрську куртку, що заважала йому, схопив за комір шокованого Грозного. Той спробував було чинити опір, зло зашипів крізь зуби, але Стажер різким рухом прибив його носом у стіл. Дезорієнтований від удару Грозний в'яло кліпнув очима. Не кажучи більше ні слова, Стажер потягнув його до виходу.

Лангре зустрівся поглядом з Послом.

– Ви… – Голос Посла похолонув, він відпив зі свого келиха. – Ви тільки що врятували мене, комісар. Що ж, – взявши себе в руки, він підвівся зі стільця, підхопив список, який так і залишився лежати на столі.

З хвилину покопавшись у ноутбуці, Посол сказав:

– Ви врятували мене, і це менше, що я можу для вас зробити. П'ятнадцять років тому, всі дванадцять чоловік з цього списку були в Росії. Вони провели там всього два дні вихідних. Крамер теж там був, по роботі. Раніше він був громадянином Росії. На цьому все.

– Дякую, – кивнув Лангре. – Не буду більше зловживати вашою гостинністю. Прощавайте.

Лангре не довелося довго шукати Стажера. Той стояв біля воріт Посольства і палив, байдуже розглядаючи Грозного, прикутого кайданками до вуличного ліхтаря. Зупинившись поруч, Лангре чиркнув сірником і на мить прикрив очі, насолоджуючись першим затягуванням.

– За час роботи в поліції, в мене було близько чотирьох з половиною тисяч виїздів, – першим заговорив він. – Кожен виїзд – ризик, але що робити? Взагалі нам не належить думати про страх. Боїмося ми чи ні, але наказ є наказ. Дисципліна – це найсильніша форма самоповаги. Це відмова від поточного комфорту в обмін на більш гідну нагороду в майбутньому.

Випустивши останній клуб пари, Стажер кивнув у бік фургона, припаркованого на іншому боці дороги :

– Швидко приїхали, так?

В цей же час, Лангре відправив смс, з одним лише словом: "Грозний". Двері фургона різко відчинилися, і кілька одягнених за формою поліцейських підбігли до них. Діючи злагоджено, як єдиний організм, вони взяли під руки Грозного, що вже не чинив опір, і повели у бік фургона.

– Лангре! – Зло випалив Грозний. – Ти обіцяв допомогти, чортов флік!

Вискнула поліцейська сирена, через півхвилини машини і слід пропав, ніби нічого і не було.

– Ми з тобою доки не розходимося, – не дивлячись на Стажера, сказав Лангре. – Зараз же їдемо назад до маєтку Крамера, не можна відкладати. Дванадцять іноземних туристів і Алекс Крамер сильно комусь насолили п'ятнадцять років тому. І цей хтось мстить. А ми з тобою щось упускаємо.

Глава 16

Доївши останній шматок піци, Ніколас відклав столові прилади і відсунув тарілку убік. Промокнув серветкою куточки губ, він подивився на Ганну:

– Ну що, все ще сперечатимешся, що є щось краще за піцу? – З посмішкою запитав він.

– Ну, хіба що кава, – вона зробила ковток гарячого гіркуватого напою і з насолодою прикрила очі. – Завдяки йому у мене, ще залишилися сили на пригоди.

І дійсно, дівчина, що зовсім недавно виглядала втомленою, значно підбадьорилася.

– Вибач, – Ніколас прикусив губу. – Я б і радий дати тобі час на відпочинок, але хвилююся, що в нашому випадку потрібно йти за гарячими слідами. До того ж – до показу залишилося менше доби.

– Я розумію, – кивнула Ганна. – Викличеш таксі?

Таксі не змусило себе довго чекати, час був пізній і на дорозі не було заторів. Влаштувавшись в салоні автомобіля, Ніколас підключився до прямого ефіру:

– Банда! Я не історик, не академік і не архітектор. Я просто блогер, гість цього міста, який, дивлячись на будови Пітера, не вірить офіційним казкам істориків. Мені вже набили оскомину небилиці екскурсоводів, що читають по одному папірцю. Вони твердять, що одного разу на болото прийшов Цар і саме він перетворив його в Північну Пальмиру. Але коли їм кажеш, що місто існувало задовго до Петра Першого, вони губляться, і продовжують вводити в оману мільйони туристів, втираючи їм брехливу історію про великих рвсів.

Ніби одному з найкрасивіших міст у світі, якихось там жалюгідних триста років. А насправді воно стоїть на землі тисячоліття, подібно до старогрецького міста Дельфи. Від нас намагаються приховати щось дуже важливе, нам нахабно брешуть все життя. Спотворено абсолютно все, – Ніколас переклав телефон в іншу руку. – І сьогодні я вирішив дати ще один шанс міському гідові. Він з нашої Банди, і погодився провести екскурсію по закритому на ніч Ісаакіївському собору.

"Председатель", як він себе називає, впевнений, що якщо таємниця еліксиру безсмертя і схована в Петербурзі, то саме в цьому соборі. Послухаємо, що він нам розкаже? – Ніколас вийшов з машини, подав Ганні руку.

– Ніколас, Ганна, – привітав їх біля входу в собор екскурсовод.

– Пан «Председатель»? – Перепитав Ніколас.

– Так, – кивнув той. – Якщо ви не проти, я б хотів залишитися інкогніто. Ходімо?

Ледь вони опинилися всередині, Ніколас, не втримавшись, закинув голову вгору, вражений розмахом і пишністю собору. Ганна здивовано ахнула.

– Бажаєте, я розповім трохи з історії?

– А ви не проти зйомки? – Ніколас помахав мобільним.

Погодившись на ефір, «Председатель» заговорив:

– В 1930 -ті роки пройшла чутка, що американці, захопившись красою Ісаакіївського собору, чимось він нагадує їм Капітолій, запропонували радянському уряду викупити його. За легендою, храм повинні були розібрати і по частинах на судах переправити в США, а вже там зібрати наново. В якості плати за безцінний архітектурний об'єкт американці нібито пропонували заасфальтувати всі бруківки Ленінграда, яких на той час було немало.

Що ж, як ви бачите, Ісаакіївський собор і понині стоїть на своєму місці, – екскурсовод обвів рукою простір навкруги. – Угода зірвалася. Проте приводи для появи цієї легенди були небезпідставні. Як відомо, на початку тридцятих на фоні індустріалізації і колективізації, країну охопив страшний голод, що забрав життя, за різними оцінками, від двох до восьми мільйонів людей. Поки селяни помирали від голоду, експорт хліба збільшувався. З чуток, за кордон продавалися і музейні цінності – картини, ікони, антикваріат.

Це все, плюс нелюбов радянських громадян до Заходу, і породили чутки про продаж собору. Мовляв, таким чином, американці бажали скористатися скрутним становищем Радянського Союзу. Крім цього, Ісаакіївський собор дивом вцілів при бомбардуваннях Ленінграда під час Великої Вітчизняної війни, – екскурсовод кивнув на одну з колон, на якій було виразно видно сліди реставрації. – Німці прямим наведенням не стріляли у купол будівлі, хоча його було видно з будь-якої точки міста.

Це дозволило врятувати безліч витворів мистецтва, захованих в підвалах собору напередодні наступу фашистської армії. Передбачив такий розвиток подій нібито відставний артилерійський офіцер. Коли загроза окупації Ленінграда стала реальною, виникла необхідність терміново кудись сховати скульптури, меблі, книги, фарфор з музеїв міста. Це питання вирішувалося на екстреній нараді в виконкомі Ленміськради.

Літній військовий, що був присутній там, запропонував в якості сховища використати Ісаакіївський собор: він припустив, що німці, почавши обстріл Ленінграда, скористаються куполом собору, як орієнтиром і будуть намагатися зберегти цю найбільш високу точку міста для пристрілки. З пропозицією колишнього артилериста погодилися, і він виявився правий. До речі, – екскурсовод кивнув у бік східців, – на східцях і колонах західного портика залишилися сліди від уламків снарядів. Кілька таких відмітин, до речі, спеціально зберегли на будівлях і скульптурах Петербургу, як данину пам'яті блокади.

– Продажні історики і фальсифікатори просто не здогадуються, що навіть при сьогодняшньому рівні розвитку будівельної індустрії, історичні об'єкти типу Ісаакіївського собору і Адміралтійського шпиля, не можуть бути побудовані, – сказав Ніколас, уважно спостерігаючи за реакцією «Председателя» на його слова. – Навіть звичайну полігональну кладку з каменю, сучасні будівельники не можуть виконати, а нам намагаються довести, що селяни із зубилом вирубували статуї атлантів.

Всі ці об'єкти були побудовані іншою цивілізацією, нашими предками.

– Так що це, тоді по-вашому? – гід вигнув брову, йому дійсно цікава була відповідь Ніколаса.

– Колись Петербург був єдиним містом на землі. Звідси і назва така "вічне місто", і в людській пам'яті збереглося, що він завжди був столицею світу. Ісаакіївський собор – храм Солару або, як нам звичніше його називати – Сонця, – Ніколас накрив долонею одну з блискучих мармуром стін, прислухався до чогось, ніби будівля була живою істотою і могла відгукнутися на його дотик. – Коли не було Богів, люди поклонялися Сонцю.

Християнська церква, якій нині належать всі церкви і храми, давно і наполегливо поширює версію про те, що все це побудовано самими християнами для християн. Що стосується сучасних, безумовно, це так. А, як щодо стародавніх храмів? Чи так це насправді?

– Чому храми і церкви побудовані саме так, як побудовані? – Запитала Ганна.

– Я впевнений, що саме цей, в якому ми зараз стоїмо – перший. – Пояснив Ніколас. – Він є оригіналом і еталоном колоніального стилю, інші лише копії і репліки.

– Хотілося б дізнатися вашу думку щодо того, звідки взявся сам принцип і архітектура, яких кілька? Хто це придумав? – ввічливо поцікавився «Председатель».

– Будівля була викликом для самого архітектора. Я впевнений, що він впорався, – Ніколас прибрав руку зі стіни. – Чому ж в нібито християнських храмах суцільно нехристиянська символіка? Офіційна історія запевняє нас, що цей собор, побудований Монфераном. А де ж у ньому християнство? Ні Христа, ні християнських хрестів, ні біблейських сюжетів. Проте – не біблейських, хоч вагонами вантаж. І що це тоді? В Новому Заповіті сюжетів таких немає! А нам про пророка Ілію, то ще про якихось старозавітних персонажів розповідають. Ну ж бо, розплющте очі!

– Ніколас схвильовано підійшов до однієї з фресок. – Чи я повинен повірити якимось тлумачам, а не власним очам? Велетенський храм побудований християнами, але при цьому в римському стилі і зі свастичними візерунками на підлозі? При повній відсутності християнських хрестів? При янголах в римських обладунках? З такою архітектурою? Це що – біблейський народ, біблейські люди? Біблейський одяг, біблейські риси осіб? – Він обвів рукою навкруги. – Монферан просто впхнув кривий і косий хрест у руку статуї з ідеальними пропорціями і якістю.

По сути, він займався дрібним ремонтом і адаптацією собору під християнство. Підміняючи окремі деталі, "втрачаючи" і переписуючи незручні фрески. Це єдине місце з таким хрестом: поверніться до янголів і побачите, які були тоді хрести. Щоб не переробляти, впхнули, що змогли і куди змогли. Тому що виготовити так, не зуміли б. Так велося "будівництво" майже всього Петербургу – просто переробка і підміна історії. І Віри у тому числі. Ну і? Перед вами храм сонцешанувальників. Сонце – той самий Бог, якому цей храм присвячений.

І всі інші храми, всі до єдиного – теж.

Ніколас знову підійшов до Ганни, зупинився праворуч від неї і вже спокійнішим тоном продовжив:

– Всі просто сліпо повірили. Але скільки років астрономії і скільки стародавнім храмам, про які досі нічого до ладу невідомо. Ким вони побудовані? Як? Чому битком набиті сонячною символікою? Ясно, як божий день, що Петербург не будувався, а відновлювався. Спотворені факти формують спотворене уявлення про країну і місце людини в історичному процесі. При цьому виникають спотворені психологічні реакції людей на великі історичні періоди або великі історичні події.

В більшості випадків докази знаходяться буквально перед очима, проте люди, навчені більше вірити офіційним джерелам, проходять повз реальні факти, за звичкою не помічаючи їх. Тотальний обман привчив громадян не бачити реальності за вигаданими образами.

Ніколас подивився в камеру телефона, звертаючись до численних глядачів:

– Що стоїть за словом, "відтворити"? Відтворюється те, що було повністю втрачено. Ісаакіївський собор завжди стояв в незмінному вигляді, його лише трохи переробили на початку дев'ятнадцятого століття, і не було ніяких інших церков на його місці. Давайте заглибимося в будівельну конструкцію собору, вона підкаже нам його справжній вік. Отже, пан «Председатель», ви непроти розповісти?

– Зрозуміло, – кивнув екскурсовод. – Зараз у Ісаакіївського собору три сходинки. На макеті установки колон, ось він, – «Председатель» вказав в його сторону, – східців дев'ять. Шість з них пішли під землю на глибину в півтора метри.

– Але будівлі йдуть в землю не тому, що занурюються під своєю вагою, а тому що наростає культурний пласт, вірно? – Запитав Ніколас. – Так от. Розкопки культурного пласту на Палацовій площі дали дуже цікавий результат: нижній пласт – нижня бруківка, далі півтора метри культурного пласту у вигляді звичайного грунту. Верхній пласт – верхня бруківка, далі вже сучасний щебінь і асфальт. Звідки на Палацовій площі взявся шар грунту в півтора метри? – Ніколас сам же відповів на своє питання:

– Виходить, у результаті якоїсь катастрофи все місто занесло брудом, можливо, сталася повінь. Чи може культурний пласт наріс сам, природним чином, але тоді мала пройти не одна сотня років, і Пітер повинен був би залишатися безлюдним, оскільки бруд, що скупчився, двірники з Палацової площі вже точно би прибрали.

Ніколас пошепки звернувся до Ганни:

– Так от, що тобі снилося? Про катаклізм у Петербурзі? Не знаходиш, що цей збіг занадто значимий? Їй богу, я готовий вже і в реінкарнацію повірити.

Ніколас подивився на «Председателя»:

– Нав'язана версія історії Ісаакіївського собору повністю не відповідає реальності. Будівництво і виготовлення будівельних конструкцій велося із застосуванням високого рівня технологій, недоступного у наш час в таких масштабах. Вони клали камені без розчину і без щілин в кладці. Вміли підганяти кам'яні блоки один до одного з вражаючою точністю. І взагалі обробка і будівництво із каменю були доведені до рівня недоступного для нашого розуміння і зараз.

Розмір культурного пласту в півтора метри залишає відкритим питання віку Ісаакіївського собору і самого Пітера. Письмові свідчення на цю тему сфальсифіковані. А під фальшиву версію написані наукові праці, випущені книги за кордоном, намальовані картини, створені міфи, – він криво посміхнувся. – Це справжня система обману, такі обмани супроводжують історію міста Пітера, Росії і всіх російських народностей. Виходить, що вся історія, яку навчають у школі, в інституті, показують по телебаченню – міф, що має у своїй основі реальні події. Ми думаємо, що нам недомовлюють в деяких дрібницях, а насправді нас обманюють у головному! Особливо сильно містифіковані кінець вісімнадцятого і почало дев'ятнадцятого віків. Це повністю закрита для обговорення тема. Ну, раз закрито – обговорюватимемо.

– Гаразд! Ваша взяла, я згоден! – Вигукнув екскурсовод. – Згоден з тим, що Петро Перший не збудував, а відкопав Петербург із землі. Ось так, взяв лопату, копнув, а там виявився граніт. Ще трохи в землі подлубався, і прямо в руки йому впали фрагменти бронзової капітелі. "Ух ти" зрадів Петро Перший. Зібрав працівників, привіз на місце розкопок, і через пару років здивовані аборигени вже могли там все оглядати, а власне, що вони там оглядали? Що саме викопав Петро Перший із землі?

Підсумовуючи ствердження "супротивників офіційної історії", в глибині петербурзьких боліт чекали археологів наступні "нез'ясовні артефакти": кілька кілометрів гранітного парапету і кілька десятків колон із граніту, мармуру і піщанику. Ось, власне і все, якщо не рахувати ще "викопаного" Петром "Мідного вершника", його бронзового пам'ятника самому собі.

– Банда! – Ніколас з посмішкою звернувся до своєї аудиторії. – І так ми дійшли висновку, що на цьому місці, задовго до 1703-го року існував великий міський центр високорозвиненої імперії, що мала деякі супертехнології, які згодом виявилися втрачені. Ось таким, зовсім несподіваним чином, проявився зв'язок Санкт – Петербургу з найзначнішими спорудженнями старовини і географічними параметрами Землі.

– Цей зв'язок частково пояснює єгипетську містику Санкт – Петербургу, прагнення Петра, відродити місто саме в цьому, незручному з практичної точки зору місці, і багато інших не пов'язаних на перший погляд фактів. І найголовніше, дає сенс античній версії спорудження Петербургу, – вперше за той час, що вони знаходилися в соборі, подала голос Ганна. – До Петра Першого на Рвсі також велося літочислення з часів Створення Світу. Виникає питання – коли ж насправді був "створений" світ? І взагалі, який світ був створений?

Наша планета, космос, галактика, а може просто деякий мирний договір?

– А можна побачити могилу Монферана?

– Його поховали не тут, – похитав головою «Председатель». – І навіть не в Росії. Монферан – великий архітектор, людина мистецтва, був, поза сумнівом, істинно віруючою людиною, народженою і хрещеною в католицтві. Для нього віра була не просто безглуздою "конфесією". Архітектор помер майже відразу після того, як храм був освячений. Є безліч чуток і припущень, чому ж він помер. Одно з них – нібито зневажливе відношення з боку нового государя, Олександра Другого.

– "Військових вусів"? – Здивовано перепитала Ганна.

– Річ у тому, що Петербург дев'ятнадцятого століття був військовою столицею. І на балу, і на вулиці мундир можна було зустріти частіше, ніж сюртук або фрак, – пояснив екскурсовод. – Тоді ж і ввійшла в моду приказка: "Славна Москва калачами, а Петербург – вусанями", тому що відмітним привілеєм військових, в порівнянні із цивільними, було носіння вусів, їми в ті часи пишалися. Цивільним особам, носити вуса забороняв і закон, і етикет.

Так от, згідно з однієї із версій, Олександр Другий на церемонії освячення Ісаакіївського собору раптом помітив, що Монферан носить вуса, будучи абсолютно не військовою людиною, та ще і французом… Імператор публічно, в досить різкій формі зробив йому зауваження. Нібито, відчувши себе ображеним, Монферан пішов додому до закінчення церемонії, впав в депресію і незабаром помер.

– А яка друга версія? – Запитав Ніколас, прочитав в коментарях до ефіру безліч питань на цю тему.

– За іншою легендою, під час урочистого освячення собору, один з наближених Олександра Другого, звернув увагу царя на скульптурну групу святих на фронтоні храму. В ній була присутня скульптура самого Монферана з моделлю собору в руках, – відповів екскурсовод. – Зображувати себе в подібному оточенні само по собі було досить зухвалим кроком, але цього мало, всі святі покірливо схилили голови перед Ісакієм Далматським, і тільки архітектор залишився з гордо піднесеною головою.

Імператор Олександр Другий нічого не сказав Монферану, але, проходячи повз, руки не подав і не подякував. Архітектор дуже засмутився, від розпачу захворів і помер… Версія гарна, але за офіційною Монферан помер від запалення легенів.

– Так, а що ж щодо місця його поховання? – Нагадала про своє питання Ганна. – Невже він не хотів знайти вічний спокій тут? У Ісаакіївському?

– Хотів, – кивнув гід, – але в цьому йому було відмовлено ще за життя . Російський цар, як і французький архітектор, відносився до віри серйозно. Тому не зміг прийняти те, що суперечить канонам рішення про поховання католика Монферана, у створеному їм православному Соборі, і упокоївся Монферан у рідному Парижі. Хоча урочиста церемонія проводів цього шанованого католика була проведена на найвищому рівні – із заупокійною службою в Ісакії, з обнесенням труни навколо Собору.

Та і Російська Церква віднеслася до пам'яті Монферана з величезною повагою – його бюст, виготовлений з матеріалів, що застосовувалися при будівництві храму, був встановлений в соборі – поряд із скульптурними зображеннями святих і святими іконами.

Передбачаючи наступне питання Ганни, екскурсовод посміхнувся, бачачи її нетерпіння, сказав:

– Тіло покійного було поміщене в металеву труну, залите воском і відправлене до Парижу, де похованням на Монмартрському кладовищі зайнялася тітка Огюста Пуаро. Після багатьох років, ім'я Монферана на батьківщині забули, так само, як і забули місце його поховання. Якщо опинитеся в Парижі і заглянете на Монмартрське кладовище, зможете відшукати пам'ятник, де французькою мовою написано: "Тут похована Луїза Фістіоні, що померла двадцятого травня 1823-его року".

А нижче, на тому ж надгробному камені, вибита дата смерті Монферана за григоріанським календарем – десяте липня 1858-го року. На лицьовій стороні надгробка, на мармуровій п'ятикутній плиті прикріплений відлитий в бронзі вензель Монферана "АМ". Велика людина, якій не знайшлося місця на кладовищі Петербургу…

Екскурсовод відвернувся, ніби і дійсно щиро засмучуючись про долю Монферана. Щоб не заважати йому вдаватися до меланхолії, Ніколас жестом відкликав Ганну убік і, подивившись у камеру мобільного, сказав:

– Хочу зробити ще одну заяву. Одна відома персона підтвердила, що вшанує наш показ своєю присутністю. Алекс Крамер особисто подарує нову картину для Ганни Шиян, і тоді успіх нашої колекції забезпечений. Стежте за моїм інстаграмом. Залишилося менше доби до зустрічі у Стамбулі.

Глава 17

"Проблеми примушують розумних людей діяти. Дурнів вони вганяють в депресію". Гай Юлій Цезар.

– Ми точно щось впустили, я впевнений, – Лангре похитав головою. – Піджени машину, їдемо в маєток Крамера. Там має бути зачіпка, хоч щось пов'язане з картинами.

– Знову? – Підкинув брови Стажер. – Експерти сто разів там все переглянули, та і ми теж.

– Повір, – Лангре дістав з кишені мобільний, досить старенької моделі. – Передчуття мене рідко підводить.

Стажер гмикнув, але слухняно відправився за своїм автомобілем. За ті пару хвилин, що його не було, Лангре встиг перекинутися з дружиною декількома фразами. Довелося вибачитися за затримку і пообіцяти зводити її в улюблене кафе. Судячи з голосу, та здається, трохи полагідніла, хоча і продовжувала бурчати.

Підігнав машину, Стажер хвацько підморгнув:

– Сідайте, мосьє, візник до ваших послуг!

Лангре закотив очі і, відкинувшись на м'яку спинку пасажирського сидіння, пристебнув ремінь. Він почав звикати і до купленого в кредит автомобіля, і до його водія. Ще зовсім хлопчисько – часом занадто серйозний, часом навпаки легковажний, але Лангре здавалося, що будь у них більше часу, вони б могли стати непоганими напарниками. І, хто знає, можливо, навіть друзями.

– Хвацько наші скрутили цього Грозного, – усміхнувся Стажер. – Я, знаєте встиг трохи попрацювати в конвої.

– І що тебе туди потягнуло? – Здивувався Лангре.

– Ну-у-у, – протягнув Стажер. – Століття бандитської злочинності закінчувалося, і мені захотілося трохи краще вивчити "білих комірців", корупціонерів і шахраїв. Єдине, для чого потрібен конвой – це тягар, тому якщо пристібати підозрюваного рука до руки, йому буде важко потім цю колоду тягнути. В цілому ж нашим завданням було перевозити підозрюваних, і не дати їм втекти. Я і п'ятнадцятирічних школярів – хакерів возив, і всім відомого автовикрадача Швеца.

Часто мені доводилося працювати, по суті кур'єром і возити підозрюваного туди-сюди, щоб він поставив підпис. Все тому, що слідчому було ліньки виходити на вулицю, – Стажер цокнув язиком. – І ось, четверо озброєних співробітника поліції і автомобіль випадають через це на півдня. Возити підозрюваного на продовження терміну утримання – теж нікому не потрібна процедура. Навіщо особиста присутність, якщо в кожній в'язниці є устаткування для відеозв'язку? Гірше в поліції – політика "давай-давай".

Дзвонить тобі начальник і наказує: "Все кидай і вали туди – потрібно когось відвезти до суду". Але, як це можливо? За наказом заявка на перевезення повинна подаватися за кілька діб. Але якийсь слідчий розсипає терміни, тому що у них недобір кадрів. І ось, я разом із чотирма підлеглими повинен їхати, – Стажер стиснув губи. – Звісно, я чинив опір і лаявся. Працювати треба згідно із законом не лише співробітникам, але і керівництву. Якщо у всіх будуть соціальні гарантії, то і інше відношення забезпечено.

Взагалі вважаю, що потрібно в три рази збільшити, як зарплатню поліцейських, так і терміни за посадові злочини.

Крім автомобіля і своєї "заміни" Лангре почав звикати і до особняка Крамера. Недивно, враховуючи той факт, що останнім часом він тут бував частіше, ніж у власному будинку. Він вже знав, що на першому поверсі знаходяться три кімнати: спальня, повноцінний робочий кабінет і велика вітальня. Лангре зупинився в дверях вітальні, яка через світлі тони і великі вікна, з яких відкривався вид на двір і басейн, здавалася у кілька разів більше і просторіше, ніж було насправді.

На кожну, навіть найменшу статуетку з місцевого декору Лангре довелося б копити кілька років. Він не був особливим поціновувачем мистецтва, але за роки роботи звик помічати деталі. Як, наприклад, оригінальний авторський дизайн меблів і прикрас, з елементами натуральних порід дерева і мармуру. Втім, Лангре роздивлявся всю цю пишність не з цікавості, а тому що знав – політ думки дизайнерів інтер'єрів і меблів може воістину здивувати.

Вони вдало адаптують старі і придумують нові ідеї, що допомагають надійно зберігати секрети господарів будинку. Навіщо у будинку схованка – справа господарська. Про таке не запитують, адже це все одно, що рахувати чужі гроші, підглядати в чужу тарілку або ліжко. Але, якщо їх попросять, за додаткову плату вони запросто влаштують схованку. Це завдання технічне і, можливо навіть більшою мірою, психологічне.

– Розкажи, чому там зараз вчать щодо схованок? Місця, хитрощі, тонкощі.

– Вчать шукати в побутовій техніці, меблях, у будівельних конструкціях, нерухомих і рухливих, в підлозі, взагалі у будь-яких несподіваних місцях.

– Крамер жив не один, – задумливо примружився Лангре. – Навряд чи він став би посвячувати сім'ю у свої справи, значить, повинен був добре сховати. Схованка, про яку знають двоє вже ніяка не схованка.

– Згоден, – кивнув Стажер.

– Те, що ти пам'ятаєш, чому тебе вчили у академії, це добре, але… – Лангре почухав підборіддя, на якому вже проглядала дводенна щетина. – Але їх керівництво по схованках вже давно вивчили і злодії, і поліція.

– І?

– Ми в будинку росіянина. Є в них одна приказка: "хочеш сховати – поклади на найвидніше місце".

– Але тут вже провели обшук, нічого не знайшли, – нахмурив брови Стажер.

– А якщо те, що ми шукаємо, відпихувати чимдалі і присипати пилом з пилососа? При збіглому огляді багато що можна впустити, а для обшуку з розбиранням будівельних конструкцій потрібні дуже і дуже вагомі підстави.

– Ну і де тут може бути схованка? – Стажер покрутив головою, ніби чекав, що на найближчій стіні вималюється табличка "всі секрети і таємниці тут".

– Не крутися, – пробурчав Лангре, – подумай.

– Двері в "задзеркаллі", – Стажер підійшов до великого, в людський зріст, дзеркала в рамі з майстерно вирізаного темного дерева. – Нікому і в голову не прийде, що дзеркало може бути дверима до кімнати. Особливо цінно, що відкривається тільки дзеркальна частина, – він провів руками по периметру, спробував підчепити пальцями, але дзеркало так і залишилося просто дзеркалом.

– Ще варто пам'ятати, що жоден зловмисник не стане даремно ризикувати своїм життям. Тому цінні речі найлогічніше ховати там, куди ти і сам боїшся сунути руки, під страхом смерті або травми, – висловив свою думку Лангре.

– Ага, – посміхнувся Стажер. – А якщо діра досить велика, там навіть залишиться місце для ланцюгового хом'яка, що буде охороняти схованку.

Помітивши невдоволений, через його жарт, погляд комісара, Стажер додав серйозним голосом:

– "Капсула надії". Невелику заначку або флешку можна сховати в металевий тубус, який "врізати" в верхню кромку дверей.

– Або замок міжкімнатних дверей, – кивнув Лангре. – Набагато надійніше, при тій же або більшій місткості, тайник в ніші замку, у заглибленні клямки міжкімнатних дверей. Клямку вибирають з механізмом коротше, а її секцію поглиблюють, наскільки це можливо, без збитку для міцності дверей. Якщо необхідно захиститися і від просвічування, на корпус клямки туго надівають скобу з пружинної сталі. Але це точно не заміна банківським сейфам, тільки для невеликих заначек, щоденників, паперів і інших особистих речей, які треба прибрати чимдалі з очей.

– Звичайно, це не заміна банківським сейфам, – гмикнув Стажер. – Але саме за таким принципом сейфи і ховають. На стіні – за картиною, вже не актуально, а ось замаскувати під розетку, радіатор або трубу – ще в темі. Пересічному громадянинові важко собі уявити можливості сучасної оглядової і розшукової апаратури. Сучасні розшукові сканери-інтроскопи дозволяють читати номери банкнот, замурованих в сталевому контейнері в бетонну стіну. Нам про це розповідали в академії. Воістину крута штука, якби тільки…

– Крутих штук у нас немає, так що діємо по – старому, – перервав його мріяння Лангре.

Так, переговорюючись між собою і поступово обшукуючи двері за дверима, дзеркало за дзеркалом, вони поступово перемістилися на другий поверх.

– Корінці палітурок старих книг не приклеєні до сторінкового блоку. І, повірте, ні перевертання, ні перетрушування, ні інтроскопія його не виявить, треба все щупом перетикати. Від злодія це майже стовідсоткова гарантія, та і спецагенти можуть піти ні з чим, – сказав Стажер, піднімаючись вгору по сходинках.

– Дуже навіть можуть, – кивнув Лангре. – В легальних доглядачів часу більше, ніж у злодіїв, але не до безкінечності – час обшуку обмежений законодавчо.

Вони ввійшли до просторої ванної кімнати; Стажер, намацав вимикач. Ванна, як і все інше в будинку, кричала шиком кожної плитки і навіть гачком для рушника.

– Що ти звик бачити в санвузлі? Стопку МАXIM, кошик для білизни, але головне труби. Вони так природно вписуються в інтер'єр ванни, що нікому не прийде в голову перераховувати труби або ставити питання, навіщо вони тут і куди йдуть.

– Дійсно, кращого місця для схованки не знайти. Затримаємося тут? – запитав Стажер.

– Ні, давай, перш ніж лазити по трубах, подивимося інші кімнати.

На старомодно обставленій кухні виявилося досить брудно, та і пахло не кращим чином. Залишки піци, що лежали у коробці, зачерствіли і покрилися пліснявою, над немитими тарілками в раковині літали дрібні мушки. Намагаючись дихати через рот, Лангре почав обшукувати шафки.

– Краще місце тайника в побутовій техніці – холодильник. Я якось читав керівництво по ремонту, так от, вільного місця тут повно, – Стажер відкрив морозильну камеру.

– Бінго! – Несподівано вигукнув Лангре. І тут же роздратовано додав:

– Вони взагалі її відкривали?

Стажер обернувся до нього, тоді як комісар діставав з хлібника пачку якихось документів.

– Російський паспорт з друком про розлучення, лист. – Лангре примружився. – Від першої дружини ніби. Отримання французького громадянства, права з всіма категоріями. Стажер, – покликав він. – Тут лист на російській, прочитаєш вголос?

– З чого ви взяли, що я знаю російську? Це досить складна мова.

– Бачив у твоєму резюме. Якраз, тому що мова складна, вразився і запам'ятав, – Лангре протягнув йому пошарпаний, пописаний дрібним почерком аркуш паперу.

– Зловили, – посміхнувся Стажер. – Що ж, вона пише, даруйте, складно читати і відразу переводити вам на французький.

– Нічого, – заспокоїв його Лангре, уважно дивлячись на напарника.

– Отже. "Коли ти сказав, що підеш працювати водієм міжнародних рейсів, я плакала, напевно, півроку, доки не змирилася. Не всі жінки здатні жити в таких умовах, адже іноді доводиться негайно приймати рішення з якогось серйозного питання, а порадитися не має з ким. Такі речі треба було з'ясовувати і домовлятися про них заздалегідь, до того, як йти до вівтаря. Тоді у нас було б менше непорозумінь і страждань. Але хто в цьому винен? Чоловік, дружина або обоє? До втечі з будинку я підготувалася заздалегідь: під ліжком лежала зібрана валіза з найнеобхіднішим одягом, сумка з дитячими речами. Я знала, що ти не відпустиш мене по – доброму.

Тому просто дочекалася, коли ні тебе, ні свекра зі свекрухою не буде вдома, і пішла потайки разом з нашим сином Степаном, – голос Стажера похолонув. – Тут трохи нерозбірливо написано, секунду, – він кілька разів моргнув. – Пройшов час, але батьки, здається, так і не зрозуміли, чому я розлучилася. Твій деспотизм, те, що я тебе розлюбила, що у мене змінилися плани на життя – все це, із їхньої точки зору, було просто дурощами, які потрібно викинути з голови, і постаратися пристосуватися до "правил гри".

Головне, що чоловік не п'є, не б'є і не зраджує. Звичайно, батьки прийняли мене назад, але ще довго плакали, сперечалися, вмовляли одуматися. І досі вважають, що я занапастила своє життя. Та що там батьки – взагалі всі навкруги вважали своїм боргом сказати, що я даремно розлучилася".

По щоках Стажера покотилися сльози. Він плакав, абсолютно беззвучно, тільки трохи тремтіли плечі і рука, що стискала лист. Лангре, не кажучи ні слова, забрав листок. На іншій стороні він помітив коротку записку, вже на французькому. Мабуть, від другої дружини Крамера.

– "Я люблю тебе товстого, лисого, з грошима і без, хоч водієм автобуса. Я люблю тебе такого, який ти є", – вголос прочитав Лангре і знову перевів погляд на Стажера. – В мене ордер на твій арешт. Я знаю, що ти його син, Стефан. Чи звати тебе Степаном Крамером? Ти звинувачуєшся у тому, що намалював ті картини і довів людей до самогубства.

Стажер над силу посміхнувся, плавно, щоб не провокувати, підняв руки і витер мокрі від сліз щоки.

– І давно ви?

– Давно. Я знав це ще в першу нашу зустріч в моєму кабінеті. Повинен був розговорити тебе, а потім заарештувати на місці, але… – Лангре похитав головою. – Смерть сера Альприма, що купив три картини Алекса Крамера і змінила весь сценарій.

– Зрозуміло, – довго видихав Стажер. – Що ж, пан напарник, не против попалити?

На вулиці вони посідали прямо на ганку, на припорошені листям сходинки. Здавалося, пройшла вічність відколи на цьому самому місці Лангре власним тілом прикрив Стажера від кулі.

– На тебе немає справи. Де вона? – Запитав комісар.

– Татусь засунув за пояс, вийшов на вулицю і спалив за рогом, – Стефан знизав плечима. – На відновлення справи підуть роки, а пам'ять у людей коротка. Спочатку шукатимуть, потім згадувати і забудуть, і врешті – решт… Мікроавтобус, в якому затримали Грозного… Він же стояв і біля лікарні Святого Петра?

– Так, – не став юлити Лангре. – Так. Зараз він теж неподалік. А в ньому дванадцять оперативників, які весь день чекають, поки ти зізнаєшся.

– Не дочекаються, – гмикнув Стажер і зробив затягування.

Лангре трохи повів плечима, ніби кажучи – "твоє право".

– Я не винен, але в мене є пару думок із цього приводу, – тихо сказав Стажер.

Стажер, тим часом закинув голову вгору, ткнув пальцем в найяскравішу зірку на нічному небі:

– Якось мій батько показав цю зірку матері і сказав, що вона прилетіла звідти. Сказав їй не сумувати, що колись, коли прийде час, вона туди повернеться. Потім він її поцілував і попросив залишитися з ним на цій планеті, тому, що завдяки їй, він вперше не почуває себе самотнім. Я прочитав про це у старому щоденнику матері. Таким ось було їх перше побачення, їй тоді було всього вісімнадцять.

– Щодо її останнього листа. – Лангре глибоко зітхнув, підбираючи слова. – Розлучення в Росії вважається для жінки трагедією, ганьбою, клеймом на все життя. Батьки переживатимуть, і ховатимуть очі від сорому, родичі – шкодувати, свсіди – розпускати плітки і тому подібне.

– Багато жінок в Росії фінансово несамостійні і повністю залежать від чоловіка або від батьків. І якщо рідня була проти її розлучення, то жінці просто не було куди йти і нема на що жити, – Стефан стиснув руки в кулаки.

– На відміну від старшого покоління, молодь не сприймає брак, як щось священне і вічне. Над молодими людьми вже не владні старі цінності і установи, вони хочуть самі вибирати, як їм жити і вважають, що якщо брак не приносить щастя, то навіщо він взагалі потрібен. По собі знаю, що зберегти всякий брак досить важко, – Лангре сумно посміхнувся. – Дуже важливо думати про те, який твій вклад у збереження стосунків, як особисто ти вирішуєш виникаючі проблеми.

– Проблем у них було багато, – стиснув губи Стажер. – Водій, який повертається додому всього на кілька днів, почуває себе гостем, а не господарем.

– Важливо зрозуміти, що розлучення це травма і величезний біль, який потрібно винести, перетерпіти, пережити.

– В дев'яності роки рухнув Союз. Мама ростила мене, як могла, коли батько кинув усе і втік до Франції, він зовсім не допомагав нам. Її скоротили на роботі, перебивалася, як могла. Я часто згадую "пиріжки", – Стажер прикрив очі, ніби і дійсно згадуючи. – Пиріжки – це був край нашого життя. Не пам'ятаю, скільки днів ми їли тільки перепічки з борошна і води…, мамі вже давно затримували зарплату. Одного разу, вона дістала заповітну скриньку зі своїми скарбами – сережки від бабусі, подаровані їй на вісімнадцятиріччя, обручка, прабабусине кільце, браслетик і підвіска. І пішла. Повернулася з пакетом продуктів, і почалося чаклунство – через пару годин будинок наповнив чудовий запах випічки. О, я тоді трохи з глузду не з'їхав, – Стажер прицмокнув губами, немов відчував на язиці, смак того давнього частування. Смак справжнього дива. – Але мені дістався лише один пиріжок. А мама наділа фуфайку і пішла в холодну зиму, прихопивши всі смаколики.

А коли повернулася, то обіймала мене, цілувала, плакала і сміялася. Їй повезло – мама підходила до машин, що стояли на перехресті, і пропонувала купити пиріжки. В одній з машин був директор ресторану. Він купив пару, поїхав, а через якийсь час повернувся і запропонував мамі пекти для його ресторану. Пройшло вже багато років, але і досі перед очима ця картина – мама в фуфайці, в руках повний піднос пиріжків, дбайливо укутаних в рушник, і я з голодними очима проводжаю її.

В мами лице сумне – сумне, адже в неї в руках їжа, але вона не може мені її дати, адже тоді вона не зможе заробити грошей – знову ж таки – на їжу, щоб прогодувати мене трохи подовше.

– А до того… до того, як мама пішла від батька було краще? Хоч трохи? – Запитав Лангре.

– Трохи? Можливо, – знизав плечима Стажер. – Але наша сім'я вже тоді перестала існувати. Традиційна сім'я, що насолоджується сімейним сніданком і спокійними бесідами після закінчення робочого дня – нездійсненна мрія далекобійника. Мало того – сім'я, а точніше, згода в сім'ї, стає головним болем тих, хто проводить своє життя на колесах. З цією проблемою стикається значна частина професійних водіїв.

Одні сподіваються на те, що мудра і дбайлива жінка не розлучатиметься, а якщо і піде від чоловіка, то тільки не тому, що така специфіка його роботи. Водії автобуса, що зіткнулися з цією проблемою, радять своїм колегам частіше замислюватися про те, чим займаються дружини в той час, коли їх немає вдома, і поставити собі питання, що важливіше: сім'я або трудові нормативи.

– Щодня, вирушаючи на роботу на громадському транспорті, ми не замислюємося, який сьогодні настрій у водія автобуса, тролейбуса або трамвая. А це важливо. Хороший настрій – немає приводу для занепокоєння, поганий – життя може знаходитися у небезпеці, – задумливо сказав Лангре. – Водій автобуса і іншого громадського транспорту схильний до стресових ситуацій, як ніхто інший.

Неадекватні водії на дорозі, зайнята виділена смуга, небажання водіїв поступатися дорогою громадському транспорту, невдоволені пасажири. Якщо до усього цього прикласти можливі особисті неприємності, то до депресії рукою подати. А людина за кермом з депресією – просто бомба уповільненої дії.

– Ви б жахнулися, якби побачили, що в моїй рідній країні робиться з автобусами. – Говорив Стажер. – Чим далі від Москви, тим гірше. Автобуси старі, ні про яку техніку безпеки мова і не йде. Глянеш на автобус в провінції, і волосся дибки встає. У Франції, наприклад таку старизну не можна використовувати для пасажирських перевезень.

– Звучить дійсно жахливо, – перекрутив плечима Лангре.

В цей момент в двір забігли п'ятеро у масках. Відсунувши літнього комісара убік, вони в чотири руки скрутили Стажера, ткнувши того лицем в холодні запорошені сходинки. Стефан охнув від болю, коли заламані руки потягнули вище, до лопаток.

– Навіщо так жорстко?! – Голосно обурився Лангре. – Показали б посвідчення, пояснили, у чому справа, він би пішов з вами. До чого ця вистава?

– Та ми, розумієш, так би і зробили, – похитав головою один з бійців в масці. – Але такий наказ – скрутити і пов'язати саме таким чином. Ти вже не осуди, комісар.

– А то я не знаю, для чого це все робиться, – Лангре войовничо схрестив руки на грудях. – Чините неабиякий психологічний тиск на підозрюваного, повторюю – підозрюваного злочинця! Сподіваєтеся, таким чином, скоріше вибити з нього визнання?

Бійці нічого не відповіли, більше навіть не дивлячись у бік Лангре, вони жорстким ривком підняли Стажера на ноги. Комісарові залишалося тільки спостерігати, як його… "Підозрюваного" або "Напарника"? ведуть у залізні руки правосуддя .

Глава 18

"Прийшов, побачив, переміг". Гай Юлій Цезар.

Сидячи поряд з Ганною на задньому сидінні таксі, Ніколас спостерігав за тим, як дівчина плавно вимальовує олівцем лінії у блокноті. Рухи пальців були витонченими і легкими, зайняття здавалося для неї вже давно звичним. Ганна змінила олівець на кольоровий, після пари десятків штрихів розтушувала малюнок.

– Дивися, – вона протягнула блокнот. – Я подумала, раз вже ми назвали показ "Тринадцятий знак зодіаку", то без тринадцятої сукні ніяк. Вона якраз підходить і до Змієносця, і до картин Алекса Крамера.

Ніколас окинув поглядом темно-зелене, під колір шкіри рептилії сукню:

– Мені подобається, – у цей момент задзвонив його телефон. За час, проведений з ним, Ганна вже знала, що ця мелодія означає виклик по відеозв'язку. – Вибач, – коротко кинув Ніколас і відповів на дзвінок. – Доброї ночі. Чи у вас день?

– Ми з вами знаходимося в одному місці, – посміхнулася дівчина по той бік екрану. – Я стежу за вашими пригодами і знаю, що на даний момент ви зупинилися на Римській імперії. Мій дідусь присвятив цьому все своє життя, а я виросла на історіях про Цезаря і знаю, як саме римський собор пов'язаний з християнством. Вважаю, я можу вам допомогти. Зараз вишлю адресу.

Дівчина поклала трубку, Ніколас тим часом подивився на Ганну.

– Зміна маршруту? – Посміхнулася вона.

– Так, – кивнув Ніколас і, окликнув водія, продиктував йому нову адресу, що надійшла по смс.

Вони опинилися в одному з центральних районів Петербургу. Таксі висадило їх прямо навпроти напівпідвального приміщення з неоновою вивіскою з нехитрою назвою "У Марти". Судячи з картинки, вони прибули до тату-салону, а ще більш дивним здалося те, що звідти доносилися гучна музика і сміх, ніби там повним ходом йшла якась вечірка. Переглянувшись з Ганною, Ніколас ще раз перевірив адресу, але ніякої помилки не було.

– Ну, – Ніколас знизав плечима, – яка різниця – тату-салон або лапшична? Головне, що вони можуть нам допомогти.

Поряд з ними зупинився мопед. Знявши шолом, одягнений в кур'єрську форму молодий хлопець стомлено зітхнув і потягнувся до коробок з піцою.

– Дякую, – посміхнувся Ніколас і підхопив невелику вежу з коробок, яких там було не менше десяти. – Далі я сам.

– Але, як же! – Здивовано заперечив хлопець. – Ви ж іще не розрахувалися.

– А, ви про Ловця Снів, чули? – Підморгнув Ніколас і включив прямий ефір:

– Банда! Зараз ми з вами станемо ще на крок ближче до розгадки Амріти, еліксиру безсмертя. За смачною гарячою піцою ми з Мартою поговоримо про Цезаря і його секрети, а спонсор нашої вечері… – Ніколас переклав камеру на кур'єра і його мопед. – Піцерія "Блокада". До зустрічі, триматиму вас в курсі.

– Скільки – скільки чоловік тільки що було в ефірі? – Приголомшено запитав хлопчина.

– Більше ста мільйонів, з Пітера теж багато людей, так що ви отримали відмінну рекламу, – підморгнув Ніколас.

– Да – ааа, дякую, а ви не могли б залишити автограф? – Кур'єр протягнув йому чек і Ніколас розмашисто розписався прямо поверх інформації про замовлення.

– Якщо я якось замовлю піцу і кур'єром будеш не ти…

– Тоді я буду диспетчером, – розсміявся Ніколас. – Що ж, ходімо? – Перехопивши коробки зручніше, він попрямував до салону. Двері відкрилися прямо перед ним, назустріч вийшла дівчина, з якою Ніколас нещодавно спілкувався по відеозв'язку.

– Вітаю, я Марта. Дивилася ваш ефір і побачила, що ви тут, вирішила зустріти. Це – до речі, мій салон, – вона кивнула собі за спину. – Не могла сьогодні призначити зустріч у іншому місці, в нас тут вечірка.

– З якого випадку? – Ввічливо поцікавився Ніколас.

– Старі клієнти, – знизала плечима дівчина. – Раз на рік бронюють на ніч наш салон, обжираються піцою і дивляться, як комусь з їх колег набивають тату. Всі вони працюють у бібліотеці, – змовницьким голосом додала вона.

– Треба ж, – Ніколас підняв брови. – Це майже так само дивно, як і те, що ви володієте тату салоном.

– Багато хто дивується, – кивнула дівчина. – Люди зазвичай чекають побачити якогось брутального хлопця, забитим з голови до ніг черепами і акулами. Але це ви ще не бачили мої роботи. Я будь-кому фору дам. Ой, ви проходьте, – спохопилася вона, відійшовши убік і притримавши двері для Ніколаса, руки його були по колишньому зайняті коробками.

Ледве вони ввійшли, як досить рухливий і бадьорий старичок забрав у Ніколаса піцу. Побачивши його обличчя, він округлив очі і із словами "ох, мені ніхто не повірить" втік убік людей, що стовпилися навколо столика із закусками. Тим часом Марта скинула куртку, і Ганна побачила в неї на ключиці татуювання.

– Даруйте, а це боляче? – Запитала вона.

– Терпимо, – посміхнулася Марта. – Правда, це залежить від того, в якому місці робити.

– В Росії, а що? – Підморгнув Ніколас. Їх маленька компанія дружно розсміялася.

– Цих ластівок, – Марта провела пальцями по ключицях, – я набивала ще в молодості. Лінії грубі, неякісні, але я не шкодую. Завдяки безлічі стилів, ластівки виграють. Вони не повторюються і в основному добре виглядають на тілі. Ластівки, які летять зграєю, часто можна побачити на зап'ястку або ключиці, як у мене.

Поки вони говорили, деякі з присутніх гостей, впізнавши Ніколаса, підходили привітатися. Деякі ж навпаки демонстративно відверталися і продовжували займатися своїми справами.

– Є в мене історія, яка швидше по вашій частині, Ніколас, – сумно посміхнулася Марта. – Три роки тому я набила своїй кращій подрузі рукав. Малювала ескіз за її словами, вона говорила, що він їй наснився. Розбита машина, багато-багато вогню і на кисті руки вона попросила вибити дату і час, які теж їй ніби приснилися. В березні її поховали. Аварія. Вона вся обгоріла – пізнали тільки по тату, дата і час смерті співпали. Я досі не можу прийти до тями, – дівчина похитала головою.

– Татуювання, як і сни – жест несвідомого. Але бажання міняються, а проба залишається. Більше за всіх від моди на татуювання виграє поліція. Наприклад, завдяки ним легше пізнати тіло. – Ніколас подивився зі співчуттям на свою нову знайому.

– В моїй країні люди не звертають уваги на тату, але роботу знайти важко, особливо якщо це йде в парі з пірсингом і дредами, – Марта жестом кликнула молодого хлопчину, що розносив напої.

– Не можна судити про людину, таким чином, татуювання не є синонімом поганої поведінки або недоброї людини. Знаєте, як то кажуть, когось вчить книга, а когось життя, не судіть книгу з обкладинки, – Ніколас підхопив з підноса скляну пляшку "Кока – коли".

– Іноді, коли я бачу двадцятирічних, повністю забитих татуюваннями, то думаю, коли ним буде років по тридцять, чи залишиться у них взагалі вільне місце, якщо захочеться зробити ще щось нове? – Задумливо сказала Ганна.

– Повірте, – підморгнула їй Марта, – місце завжди знайдеться, було б бажання. А ви самі, якби вирішилися, що набили б?

– Навіть не знаю, напевно, щось маленьке, – збентежено посміхнулася Ганна. – Може, значок нескінченності на пальці.

– Найчастіше такі символи набивають, коли приходять великими компаніями і хочуть зробити щось однакове. Коли я їм пропоную набити щось інше, вони зазвичай дивляться на мене так, ніби я їм намагаюся штовхнути наркоту або що гірше, – усміхнулася Марта. – Нескінченність – найпопулярніший знак. Загальноприйнятого осмислення, не існує, та і витвір мистецтва зі знак нескінченності не зробити. Змінюється лише техніка. Нічого проти не маю: якщо в вас одне татуювання, яке говорить світу про то хто ви, то ви хочете, щоб це був символ нескінченності? Більшість вчених не в змозі осягнути нескінченне, а молоді люди, які приходять за цими татуюваннями і поготів.

– Я вважаю, що татуювання не завжди повинні мати значення, головне, щоб вони нас робили щасливими, – заперечив Ніколас.

Люди, які перед цим підходили просто привітатися, підійшли в другий раз всі разом і, трохи бентежачись, попросили Ніколаса показати його татуювання. Той погодився, заздалегідь попросив Ганну включити прямий ефір і допомогти в зйомках.

– Зараз я володар тринадцяти татуювань. Мене часто, як ви зараз, просять їх показати і здебільшого людям вони подобаються, – посміхнувся Ніколас. – Для мене татуювання не мають якогось особливого сенсу. Ви прикрашаєте свій дім красивими зображеннями, то чом би не прикрасити і своє тіло? Деякі пам'ятні, – Ніколас кивнув на дати на своєму тілі – числа, коли загинули його батьки. – Деякі просто абстракції.

– Хіба можна набивати щось просто так? – незадоволено пробурчав одягнений в піджак із твіду чоловік.

– Можна, якщо хочеться. Моє тіло – моє діло, – гмикнув Ніколас, і показав на спині два великі ієрогліфи.

– З ієрогліфами треба бути вкрай обережними, – підтримала розмову Марта. – Поспілкувавшись зі спеціалістами перед сеансом, можна дізнатися багато цікавого. Наприклад, що одна неправильна паличка або неправильний нахил можуть змінити весь сенс і значення. Але люди не бажають цього не чути. Ще – зараз мода на годинники на різних частинах тіла. Просто безумство якесь. Багато хто набиває в середині них дати народження, що цілком може існувати і дуже символічно.

– Гаразд, – Ніколас застебнув сорочку, – гадаю, всі встигли розглянути. Ми можемо поговорити про те, навіщо зібралися? – Він подивився на Марту.

– Ходімо, – дівчина повела їх до робочого кабінету, де на кушетці її вже чекав клієнт. – "Veni, vidi, vici" з ліва на грудях, вірно? – Запитала вона. Чоловік кивнув, Марта взялася до роботи, а Ніколасу і Ганні кивнула, щоб сідали на вільні стільці поруч. – Я говорила, що виросла на оповіданнях дідуся про Цезаря і Римську імперію.

Вважають, що Цезаріон був сином Юлія Цезаря, але істинних доказів цьому нема, багато істориків і досі сперечаються з цього питання. Цезар не бажав визнавати сина своім, і ми майже нічого не знали про нього до вбивства тирана. Клеопатра сама назвала сина. Історичні факти відкривають нам, що останнім фараоном Єгипту був Птолемей п'ятнадцятий, і звали його Цезаріон або маленький Цезар – син Клеопатри і Юлія Цезаря. Клеопатра, під час церемонії в Александрії, назвала Цезаріона королем королів, – під монотонний звук машинки почала свою розповідь Марта.

– Проте після вбивства Юлія Цезаря, Клеопатра вимушена була Цезаріона сховати, і вона вирішила вивезла його з Єгипту, побоюючись за його життя. Марія з Бифінії і Джосеф з Аримафеї, погодились взяти хлопчика з собою, та приєдналися до каравану, що йшов в Індію по шовковому. В буддійському Монастирі Халонг, був знайдений рукопис, у якому розповідалося про чотирнадцятирічного пророка, що прийшов з маленької країни зі сходу. І сталося це через п'ятсот років після народження Будди.

– Стривайте. – Ніколас подумки підрахував в голові. – Виходить… цей час і є – невідомі роки життя Ісуса? Ісус вивчився читати буддійські рукописи, навчився медитації і навчився зціляти людей. І лише через сімнадцять років він залишив Індію і прийшов у Єгипет.

– Саме так, – кивнула Марта.

– А Клеопатра, крім Цезаріона, народила ще дітей від римського полководця Марка Антонія. Це були близнюки хлопчик і дівчинка, і ще один хлопчик. Після смерті батьків всі троє виховувалися в будинку імператора Октавіана з сином Октавіана Тиберієм і його сестрою Октавією. Доньку свою Клеопатра назвала Селеною. Вона одружилася с королем Мавританії, і стала королевою. Ісус почав шукати своїх братів і сестру, а коли знайшов, то сказав їм, що створивши нову релігію, він поверне собі владу. Брати і сестра вирішили приєднатися до нього і запропонували йому свою допомогу. Селена вирішила змінити своє ім'я, замінивши букву "с" на "магда". Так вона стала Магдалиною. Після цього Ісус став проповідувати свої вчення в Ізраїлі. Побував разом з Джозефом з Аримафеї на півдні Англії в Корнвилі, де теж проповідував свої вчення серед друїдів. Життя Ісуса після дванадцяти років оповите таємницею, аж до того моменту, коли він в тридцятирічному віці заявив про себе, як проповідник і чудотворець.

– Виходить, масони виконують заповіт Ісуса? На самому початку таємниці стоїть він? – Запитав Ніколас.

– Так, на великий жаль, – Марта промокнула частина малюнка серветкою.

– Але єдине, що співпадає з Біблією це те, що з дванадцяти до тридцяти трьох років не описано життя Христа… Але він десь, же був весь цей час, а повернувся вже із навчаннями, які дуже схожі на буддійські писання, – сам собі відповів Ніколас. – І те, що Ісус був розіпнутий під час царювання римського імператора Тиберія, це вказано також у Біблії, дивні збіги, згоден…

– В Ісуса ж був план захопити царство свого батька Цезаря, яке в нього викрав Октавіан, тільки захопити не зброєю і силою, а створенням нової релігії. В принципі, Біблія те ж саме і пише, тільки Біблія говорить про царство небесне – Боже, але ми ж знаємо, що Цезар проголосив себе Богом, – Марта знову схилилася над чоловіком, акуратно виводячи чергову лінію на його шкірі. – Цезаріон і його учні створили Новий заповіт – релігію рабської любові.

Втім, зерна потрапили в сприятливий грунт – зараз християнство одна зі світових релігій. Віра є віра. Вона не вимагає доказів. Для кого тоді написана ця інформація? Може бути для майбутніх поколінь, а може для тих, хто цікавиться тим, як же все було насправді.

– Та Бог не міг обіцяти євреям владу над всім світом, – Ніколас похитав головою. – Бог хотів завжди, щоб на землі відновилося всесвітнє Братство. Щоб жоден народ ніколи не керував іншим, а тим більше, щоб один народ керував всім світом. Як сказав Ісус Христос, "Легше верблюдові пролізти в голкове вушко, чим багатому потрапити в Царство Небесне". Тоді багаті, з часом, самі повернуть все народу, – Ніколас піднявся із стільця. – Даруйте, Марто, нам пора. – Ніколас трохи схилив голову, на знак вдячності. – Ви дійсно допомогли, дякую.

Коли вони вийшли з робочого кабінету, Ніколас підключився до ефіру:

– Банда! Таємниця Цезаря – його син, якого він офіційно не визнав. І це буде наступна наша зупинка, – в цей час задзвонив телефон Ганни, але вона скинула дзвінок, потім другий і третій. Ніколас питально подивився на неї, на що дівчина знизала плечима і одними губами прошепотіла "не хочу тобі заважати". – Нагадую, що завтра в самому центрі Стамбула відбудеться показ моди "Тринадцятий знак зодіаку". Там Алекс Крамер особисто подарує Ганні свою нову картину.

Закінчивши короткий ефір, Ніколас притримав Ганні двері, і вони вийшли на холодне повітря, тому дівчина мимоволі зіщулилася.

– Дзвонив хтось важливий? – Запитав Ніколас.

– Ні, просто говорити ні з ким не хочеться, – знизала плечима Ганна.

– Розмови. – Тихо сказав Ніколас, дивлячись кудись убік. – Дивна це все ж таки річ. Можна обмінятися мільйонами слів і не сказати головного. А можна мовчки дивитися в очі і повідати про все. Зараз у мене в голові одне питання: хто я для тебе?

– До чого це? – Здивовано запитала дівчина, на що Ніколас, протягнув їй свій мобільний.

Він ввімкнув кнопку відтворення відео і відійшов убік на пару кроків, не зводячи з Ганни погляду. Ніколас знав, що вона зараз там побачить. Те, що і він біля півгодини назад. Відео йому прислав кладовищенський сторож, а на ньому деякий Едвард Сміт з Інтерполу, та сама людина, що познайомила його з Ганною, розкопував могилу, де "покоїлася" нога досить відомого сера Альприма і вивуджував звідти колоду карт.

Він був не один – у компанії ще кількох чоловіків зі світловідбиваючими значками на куртках, які нещасний переляканий сторож свого часу прийняв за "містичні кулі".

– Ти пов'язана з ним, – Ніколас кивнув на мобільний, де у цей момент Едвард Сміт, якраз простягав колоду одному зі своїх підручних. – Ви маніпулювали мною і, знаєш, я як і раніше, бажаю тобі щастя, але з цієї хвилини я вмиваю руки. Більше на мене не розраховуй.

Ганна стиснула губи, трохи тремтячою рукою, протягнула Ніколасу його мобільний. І опустила погляд вниз, боячись дивитися йому в очі.

– Я знаю більше, ніж ви думаєте, просто мовчав.

– Ти… – Дівчина судорожно видихнула. – Ти все зрозумів ще раніше?

– Звичайно. Ти сказала, що не впізнаєш чоловіка з Тауреда. В наших снах ми часто бачимо незнайомців, але поняття не маємо про те, що наша свідомість не придумує їх образи. Це обличчя реальних людей, тих, кого ми бачили на протязі життя, але не запам'ятали. А це означає, що якщо ти бачила уві сні своє майбутнє, то і обличчя чоловіка ти теж би бачила. Тобто впізнала би його, – Ніколас гірко усміхнувся. – А ще я впевнений, що в готельному номері ти сама підсунула мені колоду карт, оскільки ви не знали, що з ними робити.

Вам потрібні мої зв'язки, моя Банда, щоб розгадати, що робити з картами. Людина менше за все схожа на себе, коли говорить від свого імені. Дайте їй маску, і вона розповість усю правду. Так от, я дозволив тобі ходити в тій масці, яку ти вибрала для себе сама.

– Знаєш, ти був у моєму списку, заслуговуючих довіри, список цей дуже короткий. – Ганна, нарешті подивилася йому прямо в очі.

– Було і було. Переживу, забуду. Цей світ дуже рано мене розчарував. Я без тебе не помру, житиму, як раніше, – Ніколас слизнув по дівчині байдужим поглядом, хоча в середині все переверталося. Їй він міг брехати скільки завгодно, але, на жаль собі не виходило.

Він розблоковував телефон і через додаток викликав таксі.

– Ти куди? – Ганна зробила крок було вперед, ніби хотіла затримати його, але завмерла на місці.

– Поїду назад в Ріо – де -Ташкенто, – це був його перший жарт, сказаний без посмішки.

Глава 19

Лангре квапливо йшов по коридору до свого кабінету, біля дверей якого, обличчям до стіни, стояв Стажер. Руки його були туго скуті кайданками, ноги широко розставлені, до того ж у нього конфіскували всі потенційно небезпечні предмети, включаючи брючний ремінь. Втім, все могло бути і гірше – Стажерові ще повезло, що його не вклали на підлогу в "позі зірки". Це в прокуратурі могли бути послаблення в вигляді зняття кайданків, дозволу сісти на стілець, походити коридором та інше.

А ось конвой завжди діяв чітко по інструкції, і часто це давало результат. "Маски – шоу" розкололо багатьох злочинців. Через страх, що їх можуть побити, вони сходу зізнавалися в всіх проступках.

Відкривши двері у свій кабінет, Лангре пропустив Стажера уперед. Він розстібнув кайданки своєму колишньому напарникові, поставив перед ним пляшку прохолодної мінералки і підштовхнув електронну цигарку, вилучену в Стажера конвоєм. Лангре вважав, що навіть найнебезпечнішого злочинця можна допитувати шанобливо – без загроз і принижень. Він вірив, що інформація здобута під тортурами, рідко допомагає просунутися в розслідуванні – винні і невинні готові сказати що завгодно, аби припинити муки.

Все так само мовчки, Лангре повісив пальто на гачок, плавно опустився в крісло і почав плескати себе по кишенях у пошуках цигарок. Намацавши в одному з них телефон Стажера, Лангре поклав його на стіл, поряд з попільничкою. Запалили вони майже синхронно.

– Можеш подзвонити своїй дівчині, якщо хочеш.

– Я знаю про своє право на телефонний дзвінок, – кивнув Стажер. – Проте в вас на мене нічого немає.

– Слідчий надасть тобі адвоката. Ти і сам знаеш, що допит без захисника відбутися не може. Швидше за все, адвокат схилятиме тебе до визнання провини, – Лангре випустив в стелю клуб густого диму. – Його послуги оплачуються Слідчим комітетом, так що, і танцювати він буде під їх дудку. "Підозрюваний має право давати пояснення і свідчення з приводу його підозри, або відмовитися від дачі пояснень і свідчень". Пам'ятаєш про це?

– Лангре питально подивився на Стажера, на що той тільки гмикнув, потім кивнув.

Лангре важко зітхнув, похитав головою і ввімкнув старенький телевізор, щоб хоч якось розбавити обстановку.

– "Затриманий підозрюваний художник, що писав картини рептилоїдів", – на цих словах ведучого, Лангре додав гучність. – "Відносно французького поліцейського розпочато розслідування за підозрою до доведення до самогубства або до замаху на самогубство, шляхом загроз записками і страшними картинами. Міністр збройних сил Франції підтвердив, що прокуратура почала розслідування, але не повідомляє інших подробиць. Поліцейський був затриманий в Парижі і знаходиться під слідством.

Як повідомляє французька радіостанція "Europe 1", в поліцейського були родинні зв'язки в Росії, і він вільно говорить російською.

В цей момент задзвонив телефон Лангре, Стажер встиг помітити ім'я того, хто дзвонить – "дорога" і з розумінням посміхнувся.

– Слухаю, – комісар нахмурив брови.

– Ну що, мій друг, все так, двадцять дев'ять "старих справ", га? – Запитали на тому кінці.

– Виходить, що так, – гмикнув Лангре.

– Мені теж шкода, що ти не дотяг до тридцятки, як хотів. Але, сам бачиш, справа з картинами дуже заплутана, а у тебе часу немає.

– Так – так, – покивав комісар. – Раз вже мені саме начальство дзвонить, хотів дещо уточнити щодо художника. Саме, – погодився Лангре з питанням, що прозвучало. – Ага, ще рано. Добре. Відбій.

Почувши усю розмову Стажер, майже відразу здогадався, що "дорога" зовсім не дружина комісара, а хтось із товаришів по службі. З його коротких: "ще рано", "треба час" він також зрозумів, що Лангре просто тягне заради нього час. Стажер уважно подивився в очі комісара. Невже вірить? Правда хоче допомогти? Чи продовжує вести якусь свою гру?

Ніби прочитавши його думки, Лангре сказав:

– Моєю метою було встановити з тобою контакт, щоб ти відчув, що до тебе відносяться серйозно, твої права – не лише підозрюваного, але й права звичайної людини – поважають. Відповідно до мого методу, я розпочав з того, що надав тобі право висловитися і пояснити свою позицію.

Лангре дійсно поводився професійно і стримано, як наказано в статуті.

– Двадцять дев'ять "старих справ"? – Трохи помовчавши, запитав Стажер, ясно давши зрозуміти, що доки не хоче говорити про себе.

– Так, – кивнув Лангре, – саме стільки злочинів я розкрив. Для розслідування серйозних справ, які колись зайшли в безвихідь, у нас, на Монмартрі, створена спеціальна слідча група, яка так і називається: "Старі справи". Її співробітники знову і знову досліджують речові докази, вивчають тисячі сторінок слідчих справ, шукають щонайменші зачіпки, обірвані сліди, нестикування в свідченнях свідків. В нас на постійній підставі діє аналітична група по розслідуванню злочинів, здійснених у минулі роки.

Незважаючи на неочевидний характер злочинів, які не вдавалося розкрити багато років, слідчі ведуть скрупульозну роботу по збору доказів. В архівах правоохоронних органів сьогодні знаходяться сотні кримінальних справ, доки не доведених до логічного кінця. По одних не встановлені винні, фігуранти, а в інших вони сховалися від правосуддя, – Лангре незадоволено цокнув язиком. – Спеціально підібрані для таких справ групи планомірно вивчають кримінальні справи, перевіряють старі і нові версії. І роблять усе можливе, щоб зловити злочинця, адже, як всім відомо, людина, що скоїла серйозний злочин одного разу, здатна зробити це знову.

– І яка ж справа була тридцятою? – З непідробним інтересом запитав Стажер.

– Справа п'ятнадцятирічної давності, – чесно відповів Лангре.

– П'ятнадцять років тому мій батько біг з Росії, кинувши нас з мамою, – Стажер нахмурив брови. – Зуб даю, що мова саме про його справу. Що він зробив? Що такого примудрився натворити? Розкажіть! – Майже зажадав Стефан, але швидко взяв себе в руки.

Лангре знизав плечима, запалив другу цигарку:

– Існують певні внутрішні пріоритети по розкриттю. В тій справі п'ятнадцятирічної давнини майже всі з дванадцяти чоловік, були неповнолітніми.

– Хіба немає якогось терміну давності, за рамками якого слідство припиняється? Стільки років пройшло, – Стажер здивовано підкинув брови.

– Для співробітників мого відділу тяжкі і особливо тяжкі злочини не мають терміну давності, і вони розслідуватимуться до тих пір, поки особи, що їх вчинили, не будуть встановлені. Рано чи пізно ми знайдемо їх всіх, і змусимо відповісти перед законом, – твердо припечатав Лангре.

– Які взагалі перспективи розслідування справ, яким вже десятки років? – Пирхнув Стажер.

– Скажу так: вони не безнадійні. Все залежить від наявності речових доказів і їх збереження – сьогодні ми можемо їх досліджувати за допомогою нових технологій і методик.

– Ви постійно працюєте із злочинцями і частково вивчаєте їх. Яка причина могла бути у мого від… – Стефан обірвав себе на півслові. – В нього?

– Як правило, більшість випадків походять з особистої неприязні і в рамках побутових конфліктів. Часто злочини скоюються з необережності.

– Ясно, – Стажер прикусив нижню губу, наїжачив волосся і, наважившись, сказав:

– Мені здавалося, що за мною стежать. Це взагалі законно?

– Закон "Про оперативно – розшукову діяльність" дозволяє правоохоронним органам стежити за громадянами, якщо є підстави вважати, що їх дії можуть бути небезпечні для суспільства і держави. Ти повинен був це вчити, – невесело посміхнувся Лангре.

– В вас на мене нічого немає, – Стефан розвів руками. – Так, я його син, але на цьому все. Ви добу за мною спостерігали – нічого не знайшли. Якби щось було, я б ще вчора вранці сидів на цьому стільці. Ви завели на мене кримінальну справу?

– Ні, – коротко заперечив Лангре.

– Адміністративне?

– Мимо, – комісар постукав пальцями по столу.

– Я свідок?

– Знову помилочка.

– Це оперативно – розшуковий захід?

– Бінго! – Лангре хитро примружив очі.

– В такому разі я відмовляюся в ньому брати участь, – Стефан схрестив руки на грудях. – Тільки подумайте! Ми за добу, зібрали дванадцять чоловік, повернули їх на п'ятнадцять років назад і посадили в автобус "Москва -Петербург" до мого батька. Впевнений, що нам потрібна ще одна доба, щоб розкрити цю справу. А найголовніше в цьому…

– Що? – Лангре трохи нахилив голову до плеча.

– Що ви мені вірите, – прямо дивлячись в очі комісарові, сказав Стажер.

– В тебе є думки на рахунок цієї справи?

– Ввімкніть мій телефон.

Лангре рухом пальця розблоковував екран.

– Читайте, – сказав Стажер.

– Що? Сторіз? – Недовірливо перепитав комісар.

– Саме так, читайте.

– Деякий Ніколас Романов пише, що на показі Ганни Шиян у Стамбулі Алекс Крамер особисто подарує їй свою чотирнадцяту картину, – Лангре різко підкинув голову. – Це буде завтра!

Знову задзвонив телефон комісара з проханням прийняти виклик "дорога".

– Ніяких результатів. Пора передавати його в прокуратуру. Далі це не наша справа, – наказав керівник.

Лангре на мить прикрив очі, стиснув двома пальцями перенісся і через пару секунд мовчання сказав всього два слова:

– Особиста порука.

– Ви… – Приголомшено прошепотів Стажер, коли комісар закінчив розмову. – Ви ручаєтеся за мене? Ви ж в курсі, який штраф вас чекає, якщо…

– Якщо що? – Посміхнувся Лангре. – Ти правильно сказав – я тобі довіряю. Так що не підведи мене, напарник.

Глава 20

"Лише дисципліна і вправи ведуть до хоробрості".

Гай Юлій Цезар.

Ніколас, схрестивши руки на грудях, похмуро дивився на Ганну, доки вони чекали таксі на темній вулиці біля тату салону. Дівчина мовчки, дивилася кудись вдалечинь. Вона здригнулася, коли тишу перервала гучна мелодія її мобільного.

– Так, – тут же відповіла на дзвінок Ганна. – Так, нічого не вийшло. Пошукам кінець, – її ноги підкошувалися і вона відійшла убік, нервово жестикулюючи вільною рукою. Дівчина закинула голову вгору і часто заморгала, стримуючи сльози.

Ніколас не припиняв на неї дивитися. Не дивлячись на подію і все, що він дізнався, як вона водила його за ніс, Ганна, не переставала йому подобатися. І бажання захистити її, підтримати, заспокоїти, нікуди не пішло. Він спокійно дістав з кишені мобільний і почав знімати дівчину на відео. Через деякий час, помітивши, що він робить, Ганна, закінчила розмову і підійшла до нього.

– Навіщо ти це робиш?

– Для того, щоб коли я дощовим вечором сидітиму один і думатиму, чому у нас з тобою нічого не вийшло, включити це відео і згадати: а ні, все правильно!

Ганна посміхнулася, нарешті, подивилася в його очі і, ніби прочитавши в них щось, помітно заспокоїлася.

Нарешті, під'їхав старенький мерседес, з його вікна висунув голову водій:

– Це вам на Москву?

Заразом заснявши і водія, і його машину, Ніколас закінчив запис:

– Головне в мерседесі – сидіти за кермом, а не лежати пов'язаним у багажнику, – він відкрив передні пасажирські двері і кивнув Ганні, щоб та сідала. Хоча зазвичай вони сиділи разом на задньому сидінні, зараз все було інакше, між ними багато що змінилося за останні кілька годин правди. – Пережити можна все, – тихо сказав Ніколас, – але не можна після цього залишитися тим самим.

Розташувавшись на задньому сидінні, Ніколас занурився у свій телефон, краєм ока помітивши, як Ганна дістала з сумочки блокнот і почала щось захоплено записувати на його сторінках – можливо, промова для майбутнього показу.

Машина плавно виїхала з провулка.

– Вам не дме? – Раптом співчутливо поцікавився водій, з посмішкою подивившись на Ганну.

– Ні, дякую, все добре, – дівчина похитала головою.

– Точно? Не замерзли?

– Ні – ні, правда, все добре.

– Хочете цукерок? – Чоловік, не зводячи погляду з дороги, пошарудів і дістав пакет. – Я їх тільки що купив в одній популярній кондитерській. Такі смачні! Желейні. Обожнюю їх! Зазвичай я не пропоную пасажирам, це не тактовно. Але з вами ось прямо захотілося поділитися. Я все зрозумію, якщо відмовитеся. Хочете?

– А знаєте, хочу! – Променисто посміхнулася Ганна.

– Тепер зрозуміло, чому в вас такий високий рейтинг, – весело пирхнув Ніколас.

Автомобіль зупинився перед світлофором, де, незважаючи на досить пізній час, бігали між рідкісними машинами хлоп’ята у пошарпаному одязі.

– Любите квіти? – Знову звернувся водій до Ганни.

– Дуже, – кивнула дівчина.

Висунув голову з вікна, чоловік окликнув одного з хлоп’ят і, відрахувавши пристойно завищену суму, забрав букет. Ганна вражено ахнула і трохи почервоніла від зніяковіння, коли водій протягнув їй жоржини – ніжно рожеві, з великими бутонами.

Ніколас на все це лише підвів брови, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Спалахнув зелений і вони поїхали далі.

– Ось знаєте, Ганна. Я такий щасливий, що у мене є сім'я, троє дітей. Дружина, робота – мені все це дійсно подобається, – водій щасливо зітхнув. – Двоє синів тут, зі мною, а дочка вчиться на другому курсі в університеті у Польщі. Вона частенько дзвонить мені, нудьгує, ну і грошей просить на якісь речі. А я кладу їй на картку і так добре на душі стає. Просто від того, що я дитині своїй зробив щось добре, чимось допоміг. Я уявляю, як вона там якісь хусточки собі купить, піцу замовить з друзями, їй на все вистачить.

І мені прямо тепло. А ще, знаєте, ось коли я дружину відвожу на манікюр, завжди сам розплачуюся. І так приємно! Вона ж потім цей манікюр мені ще два тижні показуватиме і посміхатиметься. І мені так приємно від цього, ви собі не уявляєте. Я ж для сім'ї щось добре зробив!

Ніколас відклав телефон убік, вирішив, що на повідомлення, що входять, можна відповісти і потім, і почав прислухатися до розповіді таксиста.

– А ось ще, знаєте, так мало щасливих людей на вулицях! Я дивлюся на пішоходів і практично не бачу усмішливих. Всі такі тьмяні і смикані. Ви, взагалі-то, перша, хто посміхнувся мені за останні пару днів, – на цих словах водій і сам розплився в посмішці. – Зустрів нещодавно знайомих, у них двоє дітей вчаться в першому і другому класі. І вони скаржилися, як дорого дитину в школу зібрати, "а приладдя купити, а підручники, а форму, а курси"… Хвилин п'ятнадцять тільки про це і говорили, і лиця на них не було. А я запропонував рішення.

Знаєте яке? Сказав їм йти в найближчий дітбудинок і здати туди своїх дітей, раз вони для них такий тягар. І не буде тоді жодних проблем ні з школою, ні з формою, ні з підручниками. Вони у відповідь: "не, ну як це, так не можна, ми ж їх любимо, це ж наші діти". Ну ось ваші діти – одже будьте вдячні за те, що Бог послав вам їх здорових і гарних. Багато людей можуть лише мріяти про це і готові віддати всі гроші світу за таку можливість, а у вас цей дар вже є. Подарунок долі. Любіть їх і робіть для них усе. І робіть так, щоб вони про це "все" навіть не дізналися. Не любите – віддайте до дітбудинку. Чого скаржитися?

– Так, ви праві, – кивнула Ганна.

– Настільки щасливі люди, а зовсім не помічають свого щастя. І в більшості так, правда? Ось якби люди вміли…

Чоловік занурився у міркування про те, що треба ловити момент і цінувати маленькі радощі. А Ніколасу в свою чергу його недавні вчинки перестали здаватися такими вже дивними. Він просто зрозумів, що ця людина відрізняється. Він ні підприємець, ні інвестор, ні політик. Він не входить в "ТОП 100", як більшість знайомих Ніколаса. Його немає на обкладинках журналів, у нього не беруть інтерв'ю і заробляє він зовсім небагато. Але життя в ньому більше, ніж в всіх інших разом взятих! Любові, світла – справжнього світла, не телевізійного, більше, ніж в всіх людях, яких він колись зустрічав. Взагалі. Бути постійно з кислим виразом обличчя, не посміхатися, бути вічно зайнятим і незадоволеним, не вміти радіти, або відноситися до життя, як до боротьби і випробування. Ця проста людина була і гарним чоловіком, і батьком. Його діти, зіткнувшись зі складнощами, не думали "Не, батько мене вб'є". Вони думали зовсім інакше, що батьку можна подзвонити і попросити про допомогу. Адже виховувати дітей в страху, означає бути не батьком, а деяким строгим наглядачем.

Треба вміти правильно будувати стосунки зі своїм чадом і піклуватися про нього до тих пір, доки він не зможе робити це самостійно.

– Ось тому, ми і боїмося, кажуть люди по – сьогоденню близькі, коли їм є про що помовчати, – кинув водій фразу, що притягнула увагу Ніколаса. І він знову був повністю згоден з цією людиною.

Роздумуючи про слова чоловіка, Ніколас знову дістав телефон і продовжив відкривати непрочитані повідомлення. "Це ваш водій Uber, я чекаю вас зовні". Серце пропустило удар, Ніколас кинув швидкий погляд у бік водія, потім нахилився до сидіння Ганни і, легенько торкнувшись її плеча, показав повідомлення, коли та обернулася.

Ганна розгублено і трохи перелякано подивилася на Ніколаса. Вона судорожно вдихнула і міцно стиснула блокнот, що лежав на її колінах.

– У вас бензин закінчується, – звернувся Ніколас до водія. – Треба заїхати на заправку.

– Заїдемо, – кивнув чоловік, – але тільки не на цю, – вони промайнули повз, заклично миготливу вогниками, заправну станцію. – Там деруть в тридорого.

– Я оплачу, якщо ми… – договорити Ніколас не встиг. Голосно вискнувши гальмами, розгорнувшись боком, їм перегородила дорогу інша машина. Все відбувалося дуже стрімко. Буквально за лічені секунди, двоє хлопців у масках підбігли до дверей з боку Ганни і витягли її з автомобіля. Дівчина закричала, Ніколас зібрався було кинутися їй на допомогу, але водій, заблокувавши двері, перегнувся між сидінь і схопив його за рукав.

– Сидіти! – Крізь зуби прошипів він і, розмахнувшись, стукнув кулаком у вилицю. Удар вийшов несильним і змащеним через незручне положення водія, але на кілька секунд оглушив Ніколаса. Чоловік підтягнувся вперед, знову завдаючи удару, але цього разу Ніколас встиг перехопити кулак і просунув водієві ногою кудись у грудну клітку. Той ахнув, смачно вилаявся і, дотягнувшись, струсив Ніколаса за грудки.

Ловець безуспішно пробував дотягнутися до кнопки розблокування дверей, в занадто тісному просторі було майже нереально вирвбити супротивника.

– Та відчепися ж ти, біс тебе дери! – Люто прогарчав Ніколас. В цей час повернулися двоє в масках і, витягнувши Ніколаса на трасу, кілька разів вдарили його кулаком по голові. Всі троє, разом з водієм, застрибнули в автомобіль і забрали з собою Ганну в невідомому напрямку, залишивши Ніколаса лежати на узбіччі, поряд з покинутим стареньким мерсом.

Він різко сів, трохи скривився від тупого болю у потилиці, здавив пальцями віскі, намагаючись прийти до тями і, підхопившись побіг до машини. Сів за кермо, сподіваючись, що ще не пізно, що встигне наздогнати викрадачів, але ключів не виявилось нігде, як і на підлозі, як і між сидінь. Він зло вдарив долонями по керму. Треба було щось робити, щось вирішувати. Ніколас дістав телефон, але той розбився під час бійки і не включався. В голові набатом стукала лише одна думка: "Ганну викрали". Її викрали, а він зараз абсолютно безпорадний і не знає, як їй допомогти.

Приїзду поліції Ніколас чекав у тому самому мерсі, вже більше години не знаходячи собі місця від хвилювання. Він встиг сходити на заправку, від якої, на щастя, вони не встигли далеко від'їхати. Там подзвонив у відділення, коротко змалювавши подію, і навіть викупив у одного із співробітників його робочий телефон. Звичайний кнопковий, але ж з нього можна було дзвонити. Проте вся важлива і потрібна інформація залишилася в розбитому айфоні. На його інстаграм підписувалося по кілька мільйонів людей в годину. На даний момент його акаунт був найпопулярнішим в інтернеті, але зараз, коли це було так життєво необхідно, від його вірної "Банди" не було ніякої користі. З ними було неможливо зв'язатися.

Нарешті явилися поліцейські у компанії декількох журналістів. Ніколас на камеру переказав, як невідомий водій вивіз їх за місто, а потім їх зупинила друга машина, і двоє в масках викрали Ганну. Поліцейські почали обшукувати автомобіль на предмет доказів, а журналісти продовжили зйомку репортажу.

Ніколас сів у автобус, що проходив повз: "Петербург-Москва". Пасажирів майже не було, так що йому дісталося місце біля вікна. Автобус їхав повільно, і легкі похитування діяли, як снодійне. Ніколас не спав більше доби, але через адреналін, що ще не вщух, і переживання, не міг заснути, все думаючи про подію. В якийсь момент він все ж відключився, але його розбудив дзвін мобільного, в який він встиг переставити свою сім-карту.

– Вітаю, я хочу замовити «Пепероні».

Ніколас подивився на екран телефону, потім на всі боки – мабуть хтось помилився номером. Коли він купував кнопковий телефон, то розраховував, що у Ганни є його номер, і якщо їй вдасться втекти, вона зможе йому подзвонити, дати знати, що з нею все гаразд.

– Ніколас Романов слухає, – сказав він. – Ви впевнені, що не помилилися?

– Так, я б хотіла замовити піцу на адресу.

– Ви дзвоните Ловцеві Снів, щоб замовити піцу? – Продовжував не розуміти Ніколас.

– Ну да, площа Театральна один, Великий театр, мала сцена.

– Проте це неправильний номер, дівчина, я не доставляю піцу. Кладу трубку, – Ніколас вже зібрався було натиснути кнопку завершення дзвінка, але на тому кінці судорожно заторохтіли:

– Ні-ні-ні. Ні! Ви не розумієте…

Автобус зупинився підібрати ще одного пасажира, шум двигуна стих, і Ніколас, нарешті, зміг як слід розчути голос тієї, що дзвонила. Серце пропустило удар, залишки сонливості, як рукою зняло, Ніколас від хвилювання підвівся над сидінням і знову опустився назад.

– Тепер зрозумів, – видихнув він в трубку. – Ганна, це ти? Викрадачі поруч?

– Так, мені потрібна велика піца.

– Добре. А лікарі потрібні? Подзвонити лікарям?

– Ні, – сказала дівчина і знову додала:

– З пепероні.

Ніколас уткнувся лобом в долоню, благаючи всіх богів, щоб автобус їхав швидше.

– Приїжджай, якщо зможеш, – прошепотіла Ганна.

– А якщо не зможу? – Навіщось запитав Ніколас, хоча для нього все давно було очевидно. Звичайно зможе, звичайно приїде. Тому що любить, тому що не зможе без неї і ніколи не пробачить себе за бездіяльність.

– Тоді вважай, що дівчина просто помилилася номером, – на цих словах Ганна поклала трубку.

"Зроби все, що зможеш, а в іншому покладися на долю".

Втративши будь-яке терпіння через неквапливу їзду водія, Ніколас вискочив з автобуса. До Москви залишалося триста кілометрів, і добратися треба було чим швидше. Проте машини проїжджали повз, ніби не помічаючи його. Він безуспіху махав руками, виставляв руку з піднятим вгору великим пальцем і вже починав зневірятися. Нарешті, біля нього зупинився автомобіль. Ніби по іронії долі – мерседес-купе білого кольору. Правда, цього разу не старий і дешевий, а бізнес класу. Молода дівчина-водій привітно махнула йому рукою:

– А я вас впізнала. Ви вже кілька годин не виходите в ефір. Що я можу для вас зробити?

– Мені треба за годину дістатися до Москви, – схвильовано випалив Ніколас.

– Але це неможливо! – Здивовано ахнула дівчина.

– Можливо, пустіть мене за кермо.

– Ні, – похитала головою водій. – Даруйте, але машину мені купив мій хлопець і…

Ніколас зняв із зап'ястка золотий "Ролекс ":

– Ось, для вашого хлопця.

Дівчина взяла годинник, а потім, зітхнувши, перелізла на пасажирське сидіння.

Ніколас зберігав спокій, незважаючи на те, що зараз в середині нього бушував шторм. Він завів машину і почав її розганяти. Зараз йому треба було покласти стрілку спідометра, і тримати її в такому положенні, як можна довше. Дівчина ввімкнула у себе прямий ефір, щоб показати своїм підписникам несподіваного водія-пасажира.

Ніколас кинув на неї швидкий погляд.

– Де ви гальмуєте, там я на газ натискаю, – посміхнувся чоловік.

– Одного разу це вас згубить, – дівчина похитала головою.

Не пройшло і години, а вони вже в'їхали в Москву. Не звертаючи уваги на гнівні гудки, Ніколас мчав на червоний, виїжджаючи на зустрічну.

– Так теж не можна! Господи, ви нас вб'єте, – дівчина схопилися за серце.

– Послухайте, зазвичай я так не роблю, але зараз червоний наш, зелений – загальний.

Зупинившись біля Великого театра, Ніколас вискочив з машини. Дівчина встигла крикнути йому:

– Ви допомагаєте іншим, але хто допоможе вам?

Ніколас лише знизав плечима. І ніби у відповідь на слова дівчини, помітив біля театра кілька чоловік. Це була його Банда". Один з них протягнув Ніколасу новенький айфон:

– Чув, ваш розбився.

До коробки була прикріплена записка: "Справжні брати без запрошення приходять не лише на свято, але і на допомогу". Швидко переставив картку в новий телефон, Ніколас ввійшов до театру, де тут же зірвався на біг, на ходу звіряючись з вказівниками, що вели до малої сцени.

Він вірвався до приміщення, і різко зупинився, оскільки там панувала абсолютна темрява. В цей момент його з силою вдарили по потилиці, ноги підкосилися, Ніколас рухнув на підлогу. Очі злипалися, як би він не намагався тримати їх відкритими. Свідомість спливала. І ніби крізь, закладені ватою вуха, він чув голоси. Акторів? Потім почувся чіткий звук, наче всі вставали з крісел – разом, практично синхронно. Застукали підбори. Ніколас нарешті прийшов до тями.

Він опритомнів у порожньому залі, ніби чужа присутність йому лише здалася. Здавалося всі ті люди не просто пішли, а зникли, розчинилися в повітрі. Цього разу горіло світло, освітлюючи сцену і перший ряд. Він голосно кашлянув, звук віддався луною, після якої знову настала дзвінка тиша. Чому ніхто не привів його до тями? Де ж всі люди? Охорона? Невже так просто залишили непритомну людину і пішли? Звівшись на ноги, Ніколас, трохи похитуючись і потираючи ниючу потилицю, рушив до єдиного виходу.

– Біс! – Вилаявся він, посмикавши ручку. Двері виявилися замкнутими. – Може за кулісами є вихід?

Ніколас обернувся і в жаху завмер на місці. В центрі сцени хтось стояв. Стояв нерухомо, з опущеною головою, втупившись у підлогу. Статура явно була чоловічою, але найголовніше, на незнайомцеві був сірий костюм, а його зовнішність була швидше схожа на маску "рептилоїда". Ніколаса перекрутило. Лише мить тому на сцені нікого не було, він почув би кроки через акустику, не могла людина так швидко виявитися на тому місці. Людина не могла, а ось істота?

Придивившись, Ніколас побачив, що костюм на незнайомцеві роздертий, а видими частини шкіри бліді, як у живого мерця. Треба було якось відвернути його увагу, спробувати сховатися або втекти чимдалі. Залишалося тільки сподіватися, що за кулісами є запасний вихід із залу. Намацавши в кишені пару монет, Ніколас повільно, намагаючись ступати, якомога тихіше, рушив через останні ряди до правого краю залу.

Весь цей час, не зводячи погляду зі сцени, він йшов до середини, сів навпочіпки і зібрався, вже було кинути монети, щоб відвернути "рептилоїда", як помітив силует, що стояв біля виходу. Ще один! "Чорт, звідки він там взявся"? – промайнуло в голові. По шкірі пробігли мурашки жаху і паніки. Він шпурнув фунтовую монету, та попала прямо у дерев'яний підлокітник сидіння, тому пролунав гучний металевий звук. Оба "рептилоїда" підняли голови і, кілька секунд постоявши на місці, повільним кроком пішли до джерела шуму.

Скориставшись моментом, Ніколас слизнув уздовж стіни до куліси, що закривала правий край сцени. Але звідти до нього назустріч вийшов ще один, перегородивши шлях до порятунку. Судорожно озирнувшись на всі боки, Ніколас помітив, що інші два стояли на тому місці, куди він кинув монету і пильно дивилися на нього своїми жахливими очима, з вузькими витягнутими зіницями. Вони стояли, немов статуї, без єдиного руху. Спостерігаючи за двома ліворуч від себе, Ніколас бічним зором стежив і за тим, що стояв у сцени.

Вибору все одно не залишалося, "рептилоїди" могли накинутися на нього у будь-який момент, тому Ніколас побіг першим до виходу. Перемахуючи через сидіння, ящери кинулися за ним, третій не відставав. Добігши до задньої стіни, Ніколас згорнув вправо і відчайдушно забив кулаками в двері, в надії, що йому відкриють. Коли два чудовиська виявилися на центральному проході, третій вже підбігав ліворуч, Ніколас кинувся в обхід уздовж стіни по лівій частині залу.

"Рептилоїд", що з’явився з – за куліс, побіг так само, як і він, а інші два знову вирішили зрізати шлях через крісла. Забігши за завісу, Ніколас побачив, що з правого боку, є невеликий коридор, біля якого стояли риштування і, радіючи несподіваній удачі, побіг через сцену прямо до них. Виявившись на середині, краєм ока помітив, що зал повний! Звідки тут люди? Ніколас повернув голову, зіниці розширилися від жахливого видовища, що пробивало до тремтіння. В глядацьких кріслах сиділи вони і дивилися прямо на нього! Бліді, з гримасами, що леденять душу, нерухомі, як мерці – рептилоїди.

Не чекаючи, доки вся ця орава встане зі своїх місць і кинеться за ним в гонитву, Ніколас забіг в коридор, перевернувши за собою риштування, перегороджуючи тим самим, шлях. Опинившись біля дверей з написом "запасний вихід", він з розмаху врізався в неї плечем, сподіваючись вибити. Але вона раптом різко відкрилася, і Ніколас буквально вивалився до світлого затишного приміщення.

–Ти хто такий? П'яний чи що? – Ніколас підняв погляд і побачив багрове від злості обличчя охоронця театру.

– Ні, з чого ви взяли? Я прийшов за Ганною. Там, там. – Ніколас кивнув собі за спину. – Рептилоїди!

– Яка Ганна? Які рептилоїди? В тебе голова розбита! – Перебив його охоронець і дістав з кишені телефон. – Алло? Швидка?

Ніколас на секунду прикрив очі, борючись з нудотою, що підступила, а коли відкрив, його вже клали на ноші санітари. Не вже він примудрився знову втратити свідомість?

– Як ти туди взагалі потрапив? – Схвильовано запитав один з працівників швидкої допомоги.

– Просто ввійшов, там було незамкнено, – якик Ніколаса заплітався.

– Відкрито? – Вигукнув охоронець. – Там ремонт йде повним ходом! Ти що, фарби надихався?

Перш ніж знову втратити свідомість, Ніколас побачив Ганну, що стояла над ним. А потім настала темрява.

Глава 21

Стрілки на годиннику показували сім ранку. Багряні промені сонця забарвили кімнату літнього комісара в нові відтінки, пройшовшись мазками по меблях, стінах і підлозі. Життя за вікном вже кипіло щосили, стукали по рейках електрички, у відкрите вікно спальні доносився шум гудків автомобілів і віддалених розмов.

Щось бурмочучи собі під ніс, Лангре поклав у сумку останню сорочку і, закрив її, почухав за вухом собаку, що заважала під ногами. Випрямившись, він поправив комір пальто, пригладив волосся, окинув швидким поглядом своє відображення в дзеркалі.

– Дорогий, – дружина, що підійшла, змахнула з його плеча невидимі порошинки, – ти головне не накручуй себе. Подумаєш, переліт. Цей хлопчик без тебе не впорається, тільки ти зможеш йому допомогти. Не відпускати ж його зовсім одного у Стамбул?

Лангре голосно зітхнув. Народившись у Монмартрі, він так за все життя ніде і не побував, крім Парижу і його околиць. Хоча ще з підліткових років мріяв побувати в різних куточках світу, прогулятися по вуличках Стамбулу, побачити своїми очима піраміди Єгипту та Китайську стіну. І ось, хто би міг подумати, в його шістдесят це все ж станеться – перша подорож. Лангре струсив головою, підхопив дорожню сумку і вийшовши із будинку, дав собі обіцянку, що в наступну поїздку обов'язково відправиться у компанії дружини.

На вулиці його вже чекав Стажер за кермом свого "Рено".

– Купив квитки? – Пристебнувши ремінь безпеки, коротко запитав Лангре. Стажер тільки кивнув. Вони їхали мовчки, кожен думаючи про своє.

Опинившись в аеропорту, Лангре насамперед підійшов до екрану, де транслювався час відправлення і прибуття рейсів. Трохи заспокоївшись, оскільки до їх літака залишалося ще досить часу, комісар вирушив в одну із закусочних скоротати хвилини і відвернути себе від переживань перед першим в житті польотом. Шматок в горло не ліз, тому він обійшовся лимонадом, який, до речі, коштував невиправдано дорого.

Час за переглядом новин, по телевізору у кафе, промайнув, як одна мить. І ось Лангре вже сідав на своє місце поряд із Стажером, кидаючи схвильовані погляди у ілюмінатор. Летіти треба було три з половиною години, і комісар вже починав шкодувати, що не прихопив з собою заспокійливе або, на крайній випадок, легке снодійне. Помітивши його стан, Стажер запитав:

– Боїтеся? Боїтеся смерті?

– Боюся, – кивнув Лангре. – Особливо зараз. Не довіряю літакам, передчуваю, що всю дорогу буду тільки і думати про те, що "Не готовий помирати". Хоча хто з людей взагалі готовий? Я боюся смерті, оскільки не знаю, що за нею, за тією межею. Тому треба своє життя будувати так, щоб не боятися Кістлявої. Щодня робити благі справи, щось корисне, щодня завойовувати, заслуговувати собі місце, скажімо, заробляти собі місце в раю. Тому, якщо тобі страшно, значить, тобі ще треба працювати.

Лангре прикрив очі, коли вони злетіли і відкрив їх тільки через пару хвилин, почув питання стюардеси. Та запитувала, чи є на борту поліцейські.

– Ти йди, – Лангре махнув рукою Стажерові. – Я вже на пенсії.

Щоб не хвилювати пасажирів, стюардеса відвела Стажера у відсік для працівників:

– В пасажирки вкрали сумочку, – схвильовано сказала вона. – В ній документи, гроші, ігрова приставка. Вона засмутилася і закрилася в туалеті, дуже переживає, як і її батько, який нас повідомив про подію.

– Давай сюди свою дудку, – гмикнули за спиною Стажера. Той обернувся через плече, анітрохи не здивувавшись, що Лангре не зміг "всидіти на пенсії" довше за п'ять хвилин.

Взявши протягнуту Стажером електронку, Лангре сів навпочіпки перед замкнутими дверима вбиральні. Зробивши кілька глибоких затягувань, він випустив густий дим в замочну щілину. Двері тут же відкрилися, з кабінки вийшла заплакана дівчина і, знайшовши поглядом свого схвильованого батька, кинулася в його обійми.

– Скажу відразу, – Лангре перевів погляд з батька дівчини на стюардесу. – Зараз безглуздо піднімати паніку – в літаку знайти злодія майже нереально. Після посадки зможемо вичислити нашого злочинця. А доки просто заспокойтеся, випийте чаю та візьміть себе в руки.

Лангре і Стажер повернулися на свої місця, трохи схвильовані. Комісар похитав головою:

– Сьогодні вже ніхто з впевненістю не може стверджувати, що знає, що насправді відбувається в світі. З'явилося багато теорій тих, що суперечать одна іншій. Невже є таємний уряд, який організовує всі війни і біди? – Він зробив ковток води з невеликої пляшки. Чергова хвиля скандалів проти сера Альприма почалася минулого року. І повинна була закінчитися для нього дуже сумно. Йому повинні були пред'явити докази, спростувати які він був би вже не в силах.

– Йому б ніхто не допоміг? – Запитав Стажер.

– Йому загрожував довічний термін. Поліція Монмартра працювала швидко і жорстко. Вони розуміли, що його могли прибрати в будь – який момент, щоб він не встиг розкрити інші імена. Але завдяки наполегливій роботі, поліція змогла вийти на місцезнаходження Братства Дев'яти Невідомих. Побоювання поліції підтвердилися, і сера Альприма прибрали. Проте спецслужбам вдалося з'ясувати одну адресу. Місце, де зберігається еліксир безсмертя, – відповів комісар, відкинувшись на спинку крісла.

– Виходить, що скоро цю справу можна буде вважати закритою? Коли відшукається еліксир?

– Взагалі, поліція розворушила це ‘’осине гніздо’’ і оголосила полювання на всіх, хто брав участь в злочинній діяльності. Якщо звернутися до даних, то можна побачити, що в Італії спостерігалося, щось схоже на землетрус. Насправді, це військові знищували бункери та тунелі, що належали Таємному Братству.

– Це правда? – Засумнівався Стажер.

Лангре тихо розсміявся:

– Звичайно ж ні. Еліксир – всього лише казка. Як і таємні Братства.

– Я майже вам повірив, – пирхнув Стажер. – Адже людям потрібні і казки і таємниці.

– Надія людям потрібна. Слава потрібна людям, – Лангре провів рукою по волоссю.

– Епоха слави і надії, – задумливо протягнув Стажер.

– Слава, за допомогою якої, можна набути безсмертя і надія, яка дає нам сили шукати цю славу. Надія стати щасливим або багатим. Надія, що кохана людина не помре. Надія жити вічно. Вона буває різна.

– Надія – синонім віри? Як вважаєте? – З цікавістю запитав Стажер.

– Звичайно. І чим швидше ти це зрозумієш, тим легше тобі буде жити.

На цьому вони замовкли на деякий час. Стажер занурився у телефон, щось захоплено читаючи, а Лангре, нарешті розслабився, заколисаний шумом двигуна.

– Щодо показу Ганни, – трохи почекавши подав голос Стажер. – Я зрозумів, що мені нагадав дизайн її одягу. Занадто вже схоже на картини рептилоїдів, особливо тринадцяте вбрання, – він повернув свій телефон екраном до комісара. – Її батько так само буде присутнім на показі, зараз він летить з Москви до Стамбулу. Як вважаєте, варто з ним поговорити?

Взагалі останнім часом у нього досить насичене подорожами життя. Лондон – Франція, потім Москва, тепер ось до Стамбулу вирушив.

– Довідайся, хто літав з ним. Можливо, знайдеш збіги, – Лангре задумливо стиснув губи. – Хоча, я майже впевнений, що знайдеш.

– Хвилину, – Стажер знову втупився в екран мобільного. – В мене є доступ до списків пасажирів. Зараз зажену через фільтр. Так, є три прізвища. Вони всі французи. Ви знову виявилися праві.

– Тепер потрібні їх фотографії.

– Я тут погортав сторінку деякого Ніколаса Романова. Що їх зв'язує з Шиян? – Спохмурнів Стажер. – Вони разом в прямому ефірі шукають еліксир безсмертя.

– На показі мод все і дізнаємося, трохи чекати залишилося, – знизав плечима Лангре.

– Нарешті ми зловимо цього художника, – Стажер стиснув руки у кулаки.

Лангре кивнув стюардесі і попросив принести трохи віскі. Наступні три години польоту він повільно цідив міцний обпалюючий напій, проводжаючи похмурим поглядом пасажирів, що проходили повз. Врешті-решт, Стажер не витримав і запитав:

– Ну що? Вже знаєте, хто злодій?

– Підліток з рюкзаком "Саймон", – гмикнув Лангре.

– О, у мене в шкільні роки було таке прізвисько. Я займався боксом, і завжди міг за себе постояти. – Стажер підкинув брови. – І як ви дізналися?

– Спочатку я подумав, що злодій піде до вбиральні, щоб там оглянути вкрадене, дізнатися, за що взагалі ризикує. До вбиральні ходило п'ятнадцять чоловік – пенсіонери, і матусі з дітьми. Серед них не було підозрюваного, оскільки наш злодій розкусив мій план і не пішов перевіряти. Але він теж стежив за проходом до туалету, як і я.

– Злодій не здогадався, що у вас є план "Б". Дуже розумно. Можна його брати?

– Фас, Симон! – Усміхнувся Лангре.

– Саймон! – Виправив його Стажер і одразу піднявся зі свого місця, широко посміхаючись, підійшов до хлопчини.

Той перелякано сіпнувся, але діватися було нікуди. Комісар простежив за тим, як злодій протягнув сумку Стажерові, а потім похнюплено опустився назад у своє крісло, чекаючи посадки і подальших розглядів.

– Я тут знайшов дещо цікаве, – Стажер протягнув свій мобільний комісарові. – Репортаж на російській, але є французькі субтитри. Раджу вам подивитися.

Лангре зацікавлено пожував губу і, надівши навушники, подивився в екран телефону.

– Автомобіль таксі Hyundai Solaris, в якому знаходився Ніколас Романов, він же Ловець Снів, зупинився на світлофорі, – стоячи на узбіччі траси, заговорила ведуча новин. – До нього під'їхав інший автомобіль, з якого вишли двоє невідомих в масках і зробили кілька пострілів, а потім розбили скло задніх дверей. Зловмисники побили Романова і викрали пасажирку Ганну Шиян. Водій таксі виявився спільником. Пограбування, згвалтування, викрадення і навіть сексуальне рабство – так може закінчитися звичайна поїздка в таксі.

Для розшуку і затримання зловмисників введений план "Перехоплення". На місці події працює слідче – оперативна група. Тепер кілька слів постраждалому Ловцеві снів, – ведуча протягнула мікрофон трохи збитому з пантелику, збентеженому Ніколасу.

– Я викликав таксі і автомобіль потрапив в мій прямий ефір. Думаю, це дещо вибило з колії водія. Далі він поводився досить дивно. Пропонував цукерки, купив квіти, потім мені прийшло повідомлення від справжнього водія таксі, але я не подав вигляду. Встиг непомітно попередити Ганну, йому сказав, що ми дуже поспішаємо, і нас чекають на показі. Далі я спробував вмовити його зупинитися на заправці, в нього майже закінчився бензин, але він відмовився. Незабаром після цього, дорогу перекрив другий автомобіль і… все сталося занадто швидко.

Коли вони зникли, я зміг добігти до заправки і викликати поліцію.

– Значить, ти вважаєш, що Ганна Шиян – це "наш" художник, який підписує картини "А.К."? – Серйозно поставив питання Лангре.

– Так, так вважаю. І що тепер робитимемо? – Схвильовано сказав Стажер.

– Навчися розставляти пастки.

Глава 22

"І в гарному саду змії водяться".

Гай Юлій Цезар.

Ніколас опритомнів у лікарняній палаті. Потилиця саднила, а в голові трохи шуміло, але в цілому він почував себе цілком стерпно. Підвівшись на ліктях, Ніколас обвів палату поглядом і полегшено видихнув, коли побачив Ганну. Та спала у кріслі, підігнувши під себе ноги – як завжди неймовірно прекрасна. Мабуть, чекала, коли він опритомніє і сама не помітила, як задрімала. Слава богам вона була в безпеці. Ніколас правда не розумів, як їй вдалося вирватися з лап викрадачів, але з цим він розбереться пізніше.

Найголовніше, що зараз вона була поруч, що все було недаремно.

Ганна раптом здригнулася і різко розкрила очі. Вона кілька разів моргнула, ніби проганяючи сон, а, помітивши, що Ніколас прокинувся, тепло йому посміхнулася.

– Я вже зачекалася тебе, тільки що мені приснився жахливий кошмар, – дівчина помасажувала віскі і звісила ноги на підлогу. – Приснилося, що я померла.

– Багато людей вважають, що смерть уві сні – самий кращий спосіб померти. Спокійно, без тортур або болю. Один мій друг говорив, що ангели забирають тих, хто помирає уві сні на небо. Але іноді попадаються незграбні ангели, які можуть випадково впустити їх назад. Розкажи, – попросив Ніколас, – що тобі снилося?

– Уві сні я усвідомлювала, що сплю, що застрягла в жахітті. В пам'яті спливали тільки окремі короткі уривки з мого життя. Вони крутилися, немов осіннє листя на вітрі, і я ніяк не могла вхопитися, впіймати хоч один. Ніби деяка сила заважала всім спогадам з'єднатися, щоб я не змогла побачити картину того, що відбувається цілком. Спочатку я йшла пізно ввечері через парк, але дорога все ніяк не закінчувалася, а тіні навкруги здавалися живими.

Потім картинка змінилася і я опинилася у своєму ліжку, в ізголів’ї висів ловець снів, хоча я не пам'ятала, звідки він у мене з'явився. Після – настала пітьма, і я опинилася у величезному лабіринті, де не було нічого, крім голих сірих стін, – Ганна мерзлякувато щулилася і обхопила себе за плечі. – Я побігла, намагаючись знайти вихід, бігла так довго, що втратила відлік часу. Втім, там воно не мало ніякого значення. В наступний момент я помітила чийсь силует. Підбігла, торкнула за плече, а він впав, як підкошений. Ніби маріонетка, в якої обрізали всі ниточки. Побачивши його мертве, бліде обличчя, я закричала і побігла в інший бік. Я відчувала, що це не простий сон, що все по-справжньому. І від цього, мерці, що нерухомо стояли навкруги, лякали ще сильніше. Там були і чоловіки, і жінки, і діти і люди похилого віку. В якийсь момент нескінченного бігу я почала згадувати. Як йшла через парк і побачила ловець снів, що лежав на лавці, – круг, в середині якого складна павутина з червоної нитки, а з боків чорне пір'я. Я підібрала його, а далі все було, як в тумані.

Саме тоді спогади і стерлися, – Ганна нахмурила брови. – Прийшовши додому, я відразу повісила його в ізголів'ї ліжка. Зараз я пам'ятаю, що сиділа як загіпнотизована і дивилася на нього годинами, після заснула, а прокинулася вже тут. Тепер я все зрозуміла, Ніколас, – Ганна міцно стиснула його долоню в своїх руках, шукаючи підтримки. – Я мертва. Назавжди залишилася в тому чортовому лабіринті, як і ті, інші, мерці. То був не ловець снів, а ловець душ, – Ганна хлипнула і відчайдушно заголосила.

– Ти не там, мила моя, – Ніколас погладив її по волоссю. – Ти справжнісінька і найживіша з всіх, кого я знаю.

Дівчина трохи відсторонилася від нього, щоб подивитися Ніколасу в очі. Вона знову хлипнула:

– Що ти маєш на увазі?

– Ти наївна і щира, якщо тобі боляче ти плачеш, а сльози – не ознака слабкості, вони означають, що в тебе є душа, – Ніколас тепло посміхнувся. – Сни ніколи не сняться просто так, ти перехвилювалася, тому і опинилася в кошмарі.

Ніколас пригладив волосся Ганни, що розтріпалося, не відводячи погляду від її очей насиченого шоколадного кольору. Він міг дивитися в них вічно, помічати кожну зміну. Він вже знав, що коли Ганна щаслива її очі іскряться теплим медовим кольором, а коли злиться – в них бушує справжній шторм, здатний перемолоти кораблі і скелі.

– Я хочу завжди засинати і прокидатися з тобою. Щоб обійняти і втішити, якщо тобі насниться кошмар. Щоб бути поруч. Обійми, в нашому випадку – найправильніший засіб заспокоїтися.

Ганна легенький стиснула його мізинець:

– Кажуть, що якщо людину взяти за мізинець, коли вона спить, вона відповість на всі питання.

– І що ж ти хочеш дізнатися? – Посміхнувся Ніколас.

– Хто ти по знаку зодіаку?

– Світляк, – Ніколас заливчасто розсміявся.

– Але такого знаку не існує.

– Ніяких не існує, – знову розсміявся Ніколас.

– Коли я вперше тебе побачила, в мене серце завмерло, – призналася Ганна. – Я зрозуміла – з цієї миті моє життя зміниться. Я дивилася в твої зухвалі очі і відчувала, що спокою з тобою не буде. І що саме тебе я чекала все своє життя. Тебе одного.

Ніколас здивовано округлив очі. Ганна вперше настільки відкрито говорила про свої почуття до нього.

– Я не знаю, які ще таємниці ти зберігаєш, – він ласкаво провів пальцем по щоці дівчини, – але в одному впевнений точно: я дуже щасливий, що зустрів тебе.

Ганна прикрила очі, потягнувшись за поцілунком, і перелякано відскочила, коли двері в палату різко відчинилися. Вони з Ніколасом роздратовано подивилися на непроханого гостя. Ним виявилася молода дівчина з перебинтованою рукою в недбало накинутому поверх куртки халаті. Здоровою рукою вона дістала букет з трьох пишних піонів, що розпустилися, і маленьку коробочку полуниці.

– Вітаю, мене звуть Катя Фост, – дівчина поставила подарунки на тумбочку, – прийшла вас відвідати.

– Ви мене вибачте, звичайно, – Ніколас підкинув брови. – Але ви хто взагалі?

– Як це "хто"? – непідробно розгубилася дівчина. – Я з вашої "Банди". Мій чоловік працює в цій лікарні стоматологом, він мені і розповів, що ви тут. Ось я і примчала. Як ви себе почуваєте?

– Я в порядку, але як тебе взагалі сюди пустили? – Продовжував не розуміти Ніколас.

Дівчина помахала перебинтованою рукою.

– Купила в аптеці бинт, перемотала руку, на прохідній сказала, що на перев'язку. Почувала себе таємним агентом на спецзавданні, – дівчина весело підморгнула. – Все наші хвилюються. Ви давно не виходили в ефір!

– Я виправлюся, – Ніколас кивнув на свій телефон.

– Ну, якщо в вас все добре, я піду, – широко посміхнувшись, дівчина відважила жартівливий уклін і вискочила з палати.

– Несподівано, – порснула Ганна. – В тебе дуже наполегливі фанати, з-під землі дістануть, щасливчик.

– Щасливчик? – Порснув Ніколас. – А тобі що треба для щастя?

– Букет піонів, – Ганна підхопила квіти і занурилася носом в один з бутонів.

– І все? – Здивувався Ніколас.

– Все. – Кивнула дівчина.

– Ти взагалі нормальна?

– Нормальна, ненормальна, зате я щаслива, в мене є букет піонів.

Ніколас дивився на неї – усміхнену, неймовірно спокусливу навіть в теплому в'язаному светрі і розумів, що яскравіше і гарніше немає нікого в цілому світі.

– А ти даруватимеш мені квіти? – Дівчина лукаво посміхнулася.

– Обов'язково. Які захочеш.

– Неважливо які, головне від тебе.

– Розповіси, звідки у жінок така пристрасть до квітів?

– Ну-у-у, – задумливо протягнула Ганна. – Квіти для нас, як поцілунки. Прокинешся, побачиш букет і ніби вся зацілована тобою.

Ганна раптом насупилася і відійшла до вікна, за яким виднілося похмуре небо Пітера і невеликий скверик. Вона опустила руки, впустивши квіти на підлогу.

– Я здаюся. Більше немає сил, вірити в те, чого не буде.

Ніколас підняв квіти, поклав на підвіконня і обійняв її зі спини:

– Улюблена квітка – це, передусім відмова від всіх інших квіток, інакше вона не здасться найпрекраснішою.

– Мій світ, не схожий на твій. Тут не про логіку. Не про систему правил. Тут про відчуття і сприйняття, про емоції, – Ганна судорожно зітхнула. – Тут не важливо, хто правий. І я відкриваю двері, ризикуючи як ніколи. І дуже – дуже боюся, що впустила не ту людину в своє море і вона вб'є моїх риб. Заходь, але пам'ятай: мій світ, не схожий на твій.

Ніколас похитав головою. Погляд впав на коробочку з ягодами, принесеними несподіваною гостею. Залишивши Ганну біля вікна, він відкрив кришку і висипав всі ягоди в сміттєвий кошик.

– А я не люблю полуницю. Я інший, мені до вподоби суниця. Вона насправді краща і кожен це знає. Будь-хто може нарвати полуниці, а щоб зібрати суницю, треба попрацювати, я б навіть сказав, докласти зусилля. Так от, ти – суниця. І мова зараз не про ягоди.

Обернувшись, Ганна зазирнула в його очі. Ганна дивилася на нього, як на переможця. Ніколас вже зустрічав такі погляди у своєму житті, але цей був найзначущий зі всіх.

– А дозволь, я тебе зацілую? – Прошепотів він.

– А дозволь, я тобі не дозволю, – посміхнулася Ганна.

– Переспимо? – Ніколас підкинув брови.

– Кого? – Весело розсміялася дівчина. – Гаразд, – покликала вона, – йди сюди, цілувати мене будемо.

Клацнувши дверним замком, Ніколас замкнув двері і неквапливо обернувся. Ганна вже встигла зняти светр і тепер, трохи хвилюючись, намагалася розстебнути блискавку джинс, що заїла. Він накрив її руки своїми.

– Я допоможу.

Дівчина прикрила очі і, зарившись пальцями в його волосся, закинула голову вгору, відкриваючи доступ до своєї шиї. Ніколас припав губами до ніжної шкіри, вдихаючи легкий квітковий аромат бажаного тіла. Вжикнула блискавка…

Надівши светр, Ганна почала розчісувати волосся.

– А раптом у нас не вийде? – Вона подивилася на Ніколаса. – Мало що?

– Вийде, я точно знаю.

– А я ось не впевнена. В мене неприємний характер.

– Не вигадуй. Ти сама краща жінка з всіх, кого я зустрічав. І я хочу бути з тобою. Бути, розумієш? Не просто переспати, а засинати і прокидатися поруч. І сидіти поруч на дивані ввечері, коли вже немає сил навіть говорити. Просто мовчки бути.

Ганна закусила губу. Цей чоловік, Ніколас, ніби читав всі її думки. Читав її, як відкриту книгу. Несподівано, спонтанно вона знайшла свою людину, того, з ким хотілося провести залишок свого життя. В очах Ніколаса вона бачила своє майбутнє, і після стількох років самотності їй вперше захотілося заміж.

– Ти б одружився зі мною? – Пошепки запитала вона.

– Так, – без роздумів відповів Ніколас.

– Ти тільки не кидай мене, – попросила дівчина. – Інакше це розірве мене на частини.

– Назавжди.

– Не люблю слово "назавжди". Воно брехливе і лицемірне, – Ганна похитала головою. – Ти краще пообіцяй мені, що будеш зі мною сьогодні, до ранку або до вечора. Обіцяй це щодня.

– Обіцяю, – м'яко посміхнувся Ніколас.

Хтось смикнув за ручку, але двері були все ще зачинені. Ніколас поспішив відкрити їх.

– Вітаю, – до палати ввійшов сивий чоловік у халаті лікаря. Ніколас швидко прочитав напис на бейджику. До них завітав завідувач відділенням.

– Вітаю, доктор, мені ж не пора наглядати собі труну? – Ніколас округлив очі в удаваному жаху.

– Що ви таке кажите? Знаєте, як нас за це лають? – Посміхнувся у відповідь доктор. – Ну, згортання в вас повільне, але ви не хвилюйтеся! В усьому є свої плюси – якщо вас підстрілять, помрете швидко, без зайвих мук. Насправді, – тон лікаря різко змінився, ставши серйозним, без краплі веселощів, – я затримався, оскільки чекав результату ще одних аналізів.

Літній чоловік подивився на Ганну і, кивнувши в бік Ніколаса, запитав:

– Він в курсі?

На очі дівчини навернулися сльози, вона похитала головою і знесилено, опустилося на краєчок лікарняного ліжка. Абсолютно не розуміючи, що відбувається, Ніколас тут же виявився поряд з нею, заспокійливо взявши її за руку і переплів їх пальці.

– На жаль, результати такі ж, – із співчуттям сказав доктор. – Ніяких змін.

– Що відбувається? – Не втримався Ніколас. – Про що він говорить, Ганна?

– Скажімо так, – дівчина зробила глибокий вдих, збираючись з силами, – я з тих, хто не доживе до своєї старості. – Помітивши здивований погляд Ніколаса, вона тихо додала:

– Я помираю.

Вона на секунду примружилася:

– Я тебе люблю.

В її словах були суцільні безнадійність, відчай і упокорювання.

– Я, правда, дуже тебе люблю і мої почуття до тебе абсолютно божевільні.

– Розкажи мені все, – тихо попросив Ніколас.

– Мені б хотілося змінити у своєму минулому не вибір хлопця, інституту, професії, не поміняти зачіску або місце проживання, ні, а просто той момент, коли всі закрилися від мене в кімнаті, мама повідомила свій діагноз, і я підслуховувала це чортове слово "рак". Мені було дванадцять, і вони вирішили, що я занадто мала, щоб зрозуміти. Я б все віддала, щоб ті півроку знати, що вони в мене з нею останні. Несправедливо, що знали всі, крім мене. Для мене її смерть стала шоком.

– Мами бояться за наше життя. Але вони не знають, як сильно ми боїмося, життя без них. – Ніколас, що пережив смерть батьків, розумів її, як ніхто. Він уткнувся носом їй у скроню.

– В двадцять років моє життя перевернулося в другий раз, – продовжила дівчина. – Коли тобі двадцять, ти не думаєш про смерть. Але все міняється, варто тільки відчути її поряд з собою. Я була у лікарні. Дізналася діагноз – вирок. Я повернулася додому, як завжди, мене зустрів батько. І тут я подумала, адже не важливо, на скільки я йду з будинку – на цілий день або за покупками, він проводжає мене, як востаннє і радіє, навіть якщо я повернулася через десять хвилин. Вперше в житті я подумала, що я правда можу піти з будинку і не повернутися.

Ніколи не могла відповісти на питання, ким хочу стати. Вищу освіту здобувала за принципом "у чому розбираюся". Інтерес до своєї спеціальності втратила ще до третього курсу і, якщо чесно, дуже хвилювалася про своє майбутнє. А після діагнозу всі страхи, як рукою зняло.

Повисло мовчання, яке порушив літній доктор :

– В Ганни хвороба Бехтєрєва. Анкілозуючий спондилоартрит. Захворювання є запаленням міжхребцевих суглобів, яке призводить до їх зрощення, через що хребет опиняється, як би в жорсткому футлярі, що обмежує рухи. Хворобливість і напруга м'язів спини, зменшення об'єму рухів у хребті. По мірі прогресування захворювання, відбувається посилення больового синдрому і розширення його меж на весь хребет, з'являються болі і в тазостегнових суглобах.

– Медицина рухається вперед! – Ніколас різко підкинув голову. – Невже немає ніякого лікування?

– Своєчасне лікування лише уповільнює розвиток хвороби і підвищує якість життя, але при цьому не усуває причину розвитку захворювання, – доктор похитав головою.

Ніколас судорожно вдихнув повітря. Лікар зібрався вже було йти, але поглядом слизнув по сміттєвому кошику, де лежала коробочка з ягодами полуниці, і раптом сказав:

– Якщо в геном полуниці ввести ген антифризового білку полярної риби, то вийде супер ягода, якій ніякі морози не страшні. Якщо перекласти мову науки на загальнозрозумілу, то ГМО – деякий організм, в геном якого були "вбудовані" сторонні гени. Подібна "операція" робиться, зрозуміло, тільки з кращих мотивів. Адже отримати продукт, невразливий для шкідника або здатний протистояти посвсі і морозам, продукт, врожайність якого після "модифікації" збільшується в десятки разів – чи не це мрія Мічуріна?

На цій несподівано-дивній ноті лікар покинув палату, залишивши приголомшеного новинами Ніколаса і пригнічену Ганну наодинці, шукати розради в обіймах один одного.

Ніколас поправив шарф Ганни, прикриваючи голу шию від поривчастого вітру, який трохи не збивав їх з ніг, як тільки вони вийшли з будівлі лікарні.

– В нашої історії обов'язково буде щасливий кінець, чуєш? – Він проникливо заглянув дівчині в очі. Та відсторонено кивнула, ніби витаючи думками десь далеко звідси.

– Я все улагоджу і розпочну з гонки за часом, – швидко підключившись до прямого ефіру, Ніколас коротко змалював підписникам ситуацію зі своєю відсутністю, після чого додав:

– Банда! Мені потрібний зелений коридор до аеропорту. Без вас я не впораюся.

Мабуть, це стало їх маленькою традицією – вести довгі розмови, поки водій таксі мчить їх до чергової точки. Пригоди, на якийсь час відступали і під мірний звук мотора, в теплі салону, хотілося поговорити. Поділитися думками і почуттями, чого вони часто не встигали зробити в вічному поспіху і гонитві за таємницями.

– Знаєш, я завжди мріяла відправитися у подорож. Одна або з тим, кого я люблю. Хотіла втекти, досліджувати місця, спати в машині. Зупинятися, просто, щоб помилуватися видом. Відвідувати музеї і всілякі кафе. Слухати улюблені альбоми по дорозі. Мати «Полароід». Робити гарні фотографії сходу сонця. Фотографувати себе. Бігати через ліс. Гнатися за туманом і сонцем. Витрачати час на полі, щоб зробити вінок з квітів. Відчувати вітер у волоссі. Купувати сувеніри. Зустрічати людей. Спостерігати.

Хотіла створювати спогади, – Ганна задумливо провела пальцями по вікну, за яким проносилися тротуари, дерева і рідкісні перехожі.

– Хороша мрія. І ми її скоро виконаємо. Розпочнемо життя з чистого аркуша, – Ніколас міцно стиснув її руку.

– Мені б хотілося побачити Рим, побувати в Парижі, Лісабоні, Неаполі. Купити будинок в Тоскані і вирощувати виноград. Відправитися на Гаваї і зникнути з виду приблизно на місяць. Побачити кориду. Створити парфюм на півднях Франції, прочитати якомога більше книг і хоч одну написати. Хочу купити спорт кари і їхати по гладкій дорозі, з крутими гірськими кручами на фоні морського бризу. Нічого не боятися, намагатися бути мудріше, займатися кінним спортом, альпінізмом і серфінгом. Пожити в Альпах, знявши будиночок на околиці лісу. Врятувати життя хоча б одній людині. Говорити на п'яти мовах. Хочу любити прекрасного чоловіка і бути матір'ю чотирьох дітей. На заході свого життя поїхати на Батьківщину. Побудувати будинок в горах біля річки і, коли прийде мій час, помираючи, усвідомлювати, що прожила прекрасне життя, і ні за чим не шкодую.

– Я зроблю все. Все, щоб кожна твоя мрія збулася.

– Ми подорожуватимемо світом?

– Останні дні ми тільки цим і займаємося, – тепло посміхнувся Ніколас.

Вони все ж встигли на літак. Ганна відкинулася на м'яку спинку сидіння, кинула короткий погляд на Ніколаса, який, як не боровся зі сном, заснув через півгодини польоту. Все ж позначилося потрясіння і напруга останніх днів. До того ж, хоч і невелика, але травма. Не хотілося занадто часто тривожити його душу розмовами про те, щоб вона хотіла зробити, про те, що ніколи не зробить через хворобу. Як би не храбрував цей чудовий чоловік, як би не хотів все виправити, її тіло на жаль, було не полагодити, а хворобу не викоренити.

Дівчина дістала з сумочки свій блокнот з ескізами і, перегорнувши його до середини, де починалися чисті сторінки, почала писати.

"Це життя. Таке крихке, дорогоцінне, непередбачуване. Щодня – безцінний подарунок, а не даність. Зараз мені двадцять два. Я не хочу помирати. Я дуже люблю життя. Я безмірно щаслива у ньому і кожної миті готова дякувати за це щастя близьким. Але, на жаль, від мене більше нічого не залежить. Цей лист я пишу не тому, що мені страшно. Поки ми живі, ми не усвідомлюємо, що таке смерть і наскільки вона близька. І мені це подобається.

За винятком тих випадків, коли нам з якоїсь причини хочеться поговорити про це, ми робимо вигляд, що смерті не існує. Що вона не станеться ні з ким з нас. Це таке табу. Про нього не розмовляють. Мені теж складно це дається. Занадто важко. Занадто незрозуміло.

Кожного разу, коли вам хочеться понервувати по дрібницях, поскаржитися на своє життя, просто подумайте про тих, хто зіткнувся із справжньою проблемою. Такою, яку не здолати. Такою, від якої не втекти. Такою, яка перекреслює все. Згадайте про мене. І подякуйте життю, що ваші проблеми – суща дрібниця. Їх, на відміну від смерті, можна здолати. Пам'ятайте про це. Ви живі – і це вже щастя. Ви можете вийти на вулицю і вдихнути свіже повітря. Можете побачити, яким блакитним буває небо і якими зеленими дерева.

Можете, а я зовсім скоро вже не зможу. Вам пощастило. Дійсно пощастило. Я ось дивлюся на своє тіло, як воно тане на очах, і нічого не можу з цим поробити. Все, чого б я хотіла – це не ідеальні форми, а ще один день народження або Різдво, проведене з сім'єю. Чи ще один день ( лише день!) наодинці з коханим.

А ще будьте вдячні за кожен день, коли в вас нічого не болить. Менше скаржтеся, люди! І більше підтримуйте один одного. Віддавайте, віддавайте, віддавайте. Це свята правда: ви відчуєте себе щасливішими, якщо допомагаєте комусь. Шкода, що я робила це не так часто.

Знаєте, це було б дуже дивно: маючи гроші, почати витрачати їх в кінці, перед смертю. В цей час абсолютно не хочеться йти в магазин і купувати, наприклад, нову сукню, хоча я дуже любила шопінг раніше. Сукні втратили сенс. В кінці ти абсолютно чітко усвідомлюєш: безглуздо витрачати гроші на новий одяг або інші речі. Якщо хочете витратити гроші – витрачайте їх на враження. Чи хоч би не примушуйте себе відмовлятися від вражень, витративши все на матеріальну, по суті непотрібну вам нісенітницю.

Витратите день, щоб поїхати, нарешті, на пляж – вибратися в поїздку, яку ви давно відкладали. Пориньте в воду, зарийте пальці в пісок. Відчуйте солону воду на своєму обличчі. Відчуйте себе частиною природи.

Відчуйте цей момент, насолодіться ним, а не намагайтеся впіймати це в камеру вашого смартфону. Безглуздо витрачати життя через екран, безглуздо витрачати час на пошуки ідеального кадру! Просто насолоджуйтеся цим моментом. Самі! А не намагайтеся впіймати його для когось іншого.

Так ось риторичне питання. Час, який ви щодня витрачаєте на макіяж і укладання – воно дійсне того коштує? Ніколи не розуміла цього в жінках.

Серйозно: робіть тільки те, що примушує ваше серце битися швидше, а вас – почувати себе щасливим. Хочете торт? З'їжте – і ніякої провини!

Скажіть "ні" тому, чого ви не хочете. Перестаньте думати про те, що подумають про вас і ваше життя інші. Так, у них можуть бути інші уявлення про те, як потрібно і правильно. Але ви можете побажати прожити найзвичайніше, зате повне щастя життя – і будете абсолютно праві!

І останнє. Якщо можливо, зробіть добру справу для людства (і мене) – станьте донором крові. Цим ви врятуєте чиєсь життя, а заразом і самі відчуєте себе краще. Кожна здача крові може врятувати життя! Це величезний вклад, який доступний кожному".

Ніколас розглядав Ганну, гладив її по руці і сказав їй прямо в очі:

– Всім завжди від мене щось було потрібно. Я міг дати їм це, і вони пішли б. А тобі треба лише моя присутність в твоєму житті. І ти ніколи мене не залишиш, скільки б я себе тобі не віддавав.

Глава 23

"Великі справи, потрібно здійснювати нероздумуючи, щоб думка про небезпеку, не послабляла би відвагу і швидкість".

Гай Юлій Цезар.

Жовтневий Стамбул зустрів їх легкою осінньою прохолодою і жвавими, навіть вечірньої пори, вулицями. Попри те, що оксамитовий сезон закінчився, потік туристів, здавалося, не вичерпувався в цьому місті ніколи. Почалася пора книжкових ярмарків і авангардних виставок. До того ж місто готувалося до головного свята – Дня Республіки.

До початку показу залишалося всього нічого, так що Ганні довелося приводити себе до ладу прямо в літаку. Їй навіть вдалося переодягнутися в тісній кабінці в приталену закриту сукню в підлогу. Щоб віддати данину поваги місту, що приймало їх, і шейхові, Ганна вибрала наряд з традиційними елементами – золотистою вишивкою по краю подола і рукавів, що розширювалися від згину ліктя. Якби Ніколас не знав, вирішив би, що вона вийшла прямо з салону краси, а не з літака. Він був закоханий в неї, як хлопчисько.

Вони промчали по колишній столиці імперій на максимально допустимій швидкості. Взагалі весь їхній шлях із Росії до Стамбулу нагадував одну суцільну гонку за часом, який вже йшов на хвилини. Здавалося, вони вже і забули, яке це – жити в розслабленому розміреному ритмі, не перехоплюючи рідкісні хвилини спокою ривками – недовгими прогулянками та вимушеному відпочинку в лікарні.

– Твоя тринадцята сукня. – Задумливо сказав він, постукавши пальцями по підборіддю. – Я вважаю, ти повинна представити її сама, особисто.

– Та яка з мене модель? – Дівчина здивовано підняла брови. – Я жодного разу не виходила на подіум. Про що ти взагалі?

– Мені надіслали фотографії готового образу і, повір, зміїний принт у поєднанні з пір'ям, як у ловця снів, нікому не підійде краще, ніж тобі, – завірив її Ніколас.

– Як у ловця снів? – дівчина вигнула брови. – Знаєш, я не замислювалася, але тепер, коли ти сказав, у цій сукні…

– Ти будеш, як…

– В твоїх обіймах! – Схвильовано вигукнула Ганна. – Тепер я точно знаю, як вона називатиметься – "Обійми".

– Значить, ти згодна? І навіть думати не смій, що в тебе не вийде.

– Я згодна, згодна, але до нього йдуть дуже незручні туфлі. Красиві, але, боюся, що…

– Шампанське. – Несподівано заявив Ніколас. – В разі чого, скажеш, що трохи перебрала з шампанським. Нехай краще думають, що ти не вмієш пити, чим, що ти не вмієш ходити на підборах, – вони переглянулися і дзвінко, весело розсміялися.

Тим часом, автомобіль плавно зупинився біля входу в ресторан, де повинні були відбутися святкування дня народження місцевого шейха і перший показ мод Ганни. На вулиці юрбилися сотні людей – журналісти, що бажали привітати та висловити повагу шейхові і просто вуличні роззяви. Вони стояли вздовж червоної доріжки, за умовними обгороджуваннями з тонкої бордової стрічки, що кріпилася до позолочених низьких стовпчиків. Втім люди, що штовхалися ліктями і намагалися пробитися до перших рядів, не порушували межі і не заважали гостям, що прибували.

Більшість запрошених вже знаходилися в середині будівлі і лише одиниці, такі, що запізнилися, як Ніколас з Ганною, чинно ступали по червоній доріжці під яскравими спалахами фотоапаратів, жадібних до новин і знаменитих осіб, журналістів. Іноді вони зупинялися попозувати на камеру або нашвидку відповісти на кілька з сотні питань, що сипалися з всіх боків.

– Ну що? Ходімо?

Ганна, зробивши глибокий вдих і трохи заспокоївшись, згідно кивнула.

Вийшовши з автомобіля першим, Ніколас подав їй руку і тихо прошепотів на вухо:

– Не бійся. Якщо щось, я поруч.

І їх приголомшило гулом голосів, сміху і музики, що доносилися з будівлі. Ледве вони піднялися на ліфті на самий верхній поверх, як Ніколаса і Ганну одразу перехопили кілька охоронців і провели до шейха. Вони обмінялися з ним теплими вітаннями, ніби старі друзі або хороші знайомі.

Ніколас простяг шейхові, заздалегідь підготовлений подарунок, загорнутий в гарну упаковку – ловець снів, якого він зробив спеціально для іменинника. Той, як його прихильник, буквально світився від радості і хвалився друзям, тим, що сам Ніколас Романов підготував для нього єдиний і унікальний в своєму роді предмет. Враховуючи, що за життєвих обставин, що склалися, Ніколас давненько закинув цю справу і ні за які гроші не брав замовлення, подарунок був ще ціннішим.

– Ніколас! Скажіть пару слів для інтерв'ю. – Перекрикуючи гул голосів, звернулася до нього журналістка, що проштовхнулася через натовп.

– Звичайно, – широко посміхнувся Ніколас.

– Ви відома людина і останнім часом, армію ваших фанаток, все більше цікавить питання – невже в вас хтось з'явився?

– Є одна дівчина, – підморгнув Ніколас. – Я зустрів її на фанзустрічі, не знав її ім’я, тому що була суматоха з автографами, і я бачив її тільки один раз, але закохався відразу, – на цих словах Ніколас сумно опустив погляд, при цьому марно намагаючись приховати губи, що розповзалися в пустотливій посмішці. – А тепер прошу мене вибачити.

Залишивши журналістку, Ніколас ледве стримав гучний веселий сміх. Треба буде послухати завтрашні новини.

Помітивши трохи вдалині організатора їх сьогоднішнього показу, Ніколас підхопив Ганну за лікоть і спішно повів через натовп.

– Вечір добрий, – привітався він. – Як у нас справи?

– Насправді все дуже погано, містер Романов, – признався організатор, скрушно похитавши головою. – Сьогодні на початку шоу випустили ефектну хмару диму. Тепер подіум неймовірно слизький і травмонебезпечний. Про це з жахом повідомили моделі, що повернулися за куліси. І я прямо перед виходом став ножицями різати підошви туфель дівчат так, щоб вони стали рифлені, через мої руки пройшло багато пар взуття. Ніхто не впав, але долоню я поранив дуже сильно і проводити показ далі тут неможливо.

– Ганна, – Ніколас підштовхнув дівчину у бік гримерки. – Зараз від тебе потрібно тільки одне – бути чарівною. Переодягнешся в сукню для показу? Я все залагоджу.

Пробравшись до сцени, Ніколас окинув поглядом повний зал людей. Помітивши знайоме обличчя Едварда, він зустрівся з ним очима. Той кивнув йому, повільно дістав з – за пазухи щось маленьке і кругле. Придивившись, Ніколас впізнав в предметі ручну гранату.

Ніколас набрав номер поліції :

– Я Ніколас Романов, зараз знаходжуся на показі моди, в ресторані "ХХ". Тут знаходяться озброєні злочинці з гранатою, які організували викрадення людини в Петербурзі.

– Приносимо свої вибачення, але поблизу до вас немає жодної патрульної машини. Як тільки хтось звільниться – ми його той же час до вас відправимо.

В ресторані, серед сотень людей, двоє чоловіків пильно дивилися один на одного, ось тільки один із них тримав гранату.

Зрозуміло, що така відповідь Ніколаса не задовольнила, і він знову передзвонив в поліцію.

– Все, можете не приїжджати – я їх всіх перестріляв.

Едвард повільно скосив погляд убік, натякаючи Ніколасу туди подивитися. Ніколас непомітно повернув голову і завмер. Аж надто багато знайомих осіб опинилося у залі на іншому кінці планети. Двоє громил і водій таксі, що викрали Ганну, були тут як тут. По спині пройшовся холодок – один з них стискав у руці зброю. Він знову подивився на Едварда, і тіло буквально пробило струмом, як він відразу не здогадався? Чому не зіставив всі факти? Зараз же пазл зібрався, він побачив картину цілком, наскільки масштабною і продуманою була гра.

Мабуть, Ніколас дійсно був сліпим, якщо відразу не помітив, наскільки схожі риси обличчя були в Ганни і Едварда. Батько і дочка? Вони буквально підчепили його на вудку обманку про сон Ганні, а потім і про людину з Тауреда, якої, тепер Ніколас був впевнений, взагалі ніколи і не існувало. Все заради розгадки карткової колоди? Вони дійсно сподівалися відшукати еліксир безсмертя, через хворобу Ганни, щоб врятувати її? Ніколас не відчував злості, швидше здивування. Він мав величезне-величезне бажання допомогти, надію на те, що еліксир дійсно існує в цьому світі, і вони з Ганною ще отримають своє "довго і щасливо".

Краєм ока, помітивши Ганну, що підійшла до нього, Ніколас обернувся до неї обличчям.

– Я ніколи не брешу, тому що нікого не боюся. Але я розумію твій обман, розумію твій страх. Але мені… Ти не повинна боятися бути чесною зі мною. Я все зрозумію і прийму. Добре?

– Що? – Здивовано запитала дівчина. – Про що ти?

– Там, – Ніколас кивнув головою у бік залу, – твій батько з гранатою та знайома тріїця викрадачів. З подіумом проблеми, але все вирішу. Ти довіряєш мені?

Шейх подивився на ситуацію, що відбувалася, і запитав:

– Ніколас, мій друг, ти завжди можеш на мене розраховувати. Чим я можу допомогти?

Думки в голові Ловця Снів : "Якщо відчуваєш, що це твоє – нікого не слухай. Ризикуй". Він подивився на Ганну. Вона розгубилася. Йому треба було щось зробити.

– Роззувайся.

Ганна не стала запитувати. Швидко роззувшись, вона підхопила туфлі і подивилася на Ніколаса, чекаючи подальших вказівок.

– А тепер… – Він взяв її за руку. – Біжимо!

І вони помчали з всіх ніг до дверей, над якими світилася табличка "службовий вихід". Лиходії кинулися за ними.

Охоронець, що помітив гонитву, зробив крок услід, намацуючи рукоятку пістолета.

– Ні, – помахом руки зупинив його шейх. – Романов сам впорається.

Ніколас заблокував двері шваброю, що підвернулася йому під руку :

– Це їх ненадовго затримає.

Вони кинулися вниз по сходинках, тим часом Ніколас примудрився на бігу підключитися до прямого ефіру.

– Банда! Показ переноситься прямо до центру Стамбулу. Мені потрібна допомога! Доки я займаюся пошуками еліксиру безсмертя Амріти, допоможіть з показом! Мені треба тринадцять чорних мерседесів, які прямо зараз заберуть моделей з ресторану "ХХ". Показ пройде на дахах машин, на центральній вулиці. Я подумав, що буде незаконно приховати від вас такий показ в стінах ресторану. Чекатимемо вас!

– Боже, – Ганна переривчасто часто дихала, – який це поверх? Сходи неначе нескінченні!

– За мною.

Вибігши за двері, вони опинилися в торговому центрі, серед величезного натовпу. На сцені, розташованій в центрі просторого холу, давала концерт незнайома група. Мабуть дуже популярна серед місцевого населення, судячи з кількості людей, що зібралися, і веселого ажіотажу. Озирнувшись, Ніколас висмикнув з тримача на стіні невеликий вогнегасник.

– Навіщо тобі? – Ахнула Ганна.

– Ніхто не стане зупиняти людину з вогнегасником, – коротко пояснив він і потягнув дівчину через натовп. Прямо зараз вона розуміє, що означає фраза "бути заміжньою" – знаходитися за чоловіком. Він біг крізь людей немов хвилеріз і вів її за собою. – З дороги! Пропустіть! Терміново!

Вони прослизнули за куліси.

– Тепер слухай мене, – перевівши подих, заговорив Ніколас. – Поправляй зачіску, взувай туфлі, – він подивився на свій телефон. – Нас вже чекає машина біля чорного входу.

– Ми ведемо прямий репортаж із центру Стамбулу, – перекрикуючи гул гелікоптера, заговорила ведуча. – Сьогодні Ніколас Романов і Ганна Шиян, чия популярність росте з кожною годиною через їхні пригоди, проведуть модний показ прямо на центральній вулиці. Ніколас веде пошуки еліксиру безсмертя в прямому ефірі, за яким спостерігає весь світ. З 3 млн. за добу в нього вже 300 млн. підписників. Чим же закінчиться ця гонка?

Камера перемкнулася з ведучої на сцену, що розгорнулася внизу. З висоти пташиного польоту відкрився вид на тисячі людей, яких з кожною хвилиною прибувало. Вони стовпилися навколо чорних мерседесів, на дахах яких демонстрували наряди моделі.

– Прямо зараз Ніколас Романов і Ганна застрибнули на ходу в одну з машин.

В цей момент люк на одному з гелендвагенів від'їхав убік, і на дах вибралася Ганна, одягнена в тринадцяту сукню своєї колекції. Незважаючи на незручний наряд, рухалася вона досить вправно і впевнено трималася на каблуках, балансуючи на широкому даху автомобіля.

Машини повільно прямували до центральної площі, а водії намагалися не звертати уваги на те, як підбори дряпають дахи.

– Зніми великим планом, – прикрив рукою мікрофон, шепнула журналістка операторові. – А тепер туди, – вона вказала пальцем трохи лівіше і знову заговорила в мікрофон. – Зверніть увагу на подіум, який зараз встановлюють, – продовжила коментувати ведуча. – Саме тут нам представлять картину Алекса Крамера. Більше того, сьогодні ми побачимо і самого Крамера, який вирішив розлучитися зі своєю анонімністю. І як тільки Ніколас умовив його на це? Залишайтеся з нами, вечір обіцяє бути захоплюючим!

Глава 24

Ряд чорних машин припаркувалися біля подіуму, де вже їх чекав натовп глядачів і камер папарацій. Тільки що, в центрі міста, пройшла неймовірної краси подія, і тепер прекрасні юні дівчата у своїх нарядах збираються біля картини. Спалахи фотоапаратів, відблисками освітлювали наряди, що переливалися. Дівчата сьогодні були на висоті. Люди кричали і аплодували, захоплюючись цим чудовим показом. Журналісти збігалися в перші ряди, намагаючись дістати найвдаліший кадр. Телебачення теж не відставало.

Ніколас і Ганна підійшли до сцени, і журналісти тут же кинулися до них з питаннями.

– Скажіть, як довго ви готувалися до такої масштабної події? – Ставила своє питання дівчина, витягнувши в правій руці мікрофон.

– Ваша ідея "Зодіак" – цей власний твір або ж ви запозичили його в когось? – Звучало питання від ще одного мисливця за новинами.

Ніколас світив своїми білосніжними зубами в камери, а Ганна вже починала відчувати незручність. Увага стількох людей була звична для Ловця, але не для неї.

– Так, це моя ідея і мрія з самого дитинства. – Почала відповідати Ганна на одне з багатьох питань, що летіли до неї з всіх боків.

Журналісти не соромилися, обліпив їх навколо, як мухи медовий пиріг. Шум натовпу, звуки затворів камер і спалахи світла сильно заважали говорити і сконцентруватися на одному питанні.

– Ваш наряд, як ви зважилися на нього? – Знову запитували стерв'ятники з диктофонами. – Це дуже сміливий крок, ви так не вважаєте?

– Образ цього наряду я виношувала багато років, поки не з'явився шанс втілити мрію в життя. – Ганні знадобилося трохи часу, щоб розслабитися і тепер вона могла говорити стриманіше, сміливо описуючи деталі і подробиці свого задуму. – Багатьом це може здатися занадто, і я розумію, я довго не могла вирішитися, але все ж таки ризикнула. – Вона обернулася навкруги, вказуючи руками на навколишній багатотисячний натовп. – І як бачите, ризик був виправданий і захоплені мільйони глядачів по всьому світу повністю зі мною погодяться.

– Чи будете ви продовжувати цю діяльність? – Намагалася впхнутися служба новин, що тільки що приспіла.

– Я ще не знаю. – Боязко відповіла Ганна, поправив локон і заклавши його за вухо, при цьому, не припиняючи мило посміхатися. – Світ швидко міняється і потрібно вміти ловити момент, як на серфі. Ти або пропускаєш хвилю, або ловиш. Я дивитимуся за обставинами.

– Які ваші стосунки з Ніколасом?

Ніколас побачив Едварда, батька Ганни і ще трьох чоловіків. Він підійшов до них і встав поруч. Едвард вловив знайомий погляд. Погляд батька, який пішов на все це, щоб врятувати свою доньку. Порушив закон, щоб врятувати дитину. Зараз він стояв прямо перед ним, без краплі жалю або страху. Ніколас захоплювався такими рішучими людьми, але цей чоловік був не таким, і це насторожувало.

– Біжи якщо можеш, але я не дам тобі сховатися. – Прозвучав голос Едварда, Ніколас опустив очі і побачив, як він знову показує гранату. Складно сказати злякався він в той момент чи ні, але тремтіння все одно автоматично пробігло по тілу.

– Тут ти помиляєшся, – відповів Ніколас, насилу переводячи подих, – втекти я не можу.

– Де еліксир?

Ніколас мовчав. Адреналін, що потрапив в кров, змусив серце забитися частіше. Ловець Снів взяв себе в руки, зробивши кілька глибоких вдихів.

– Кажи, я знаю, ти його знайшов. – Наполегливіше повторив Едвард – Треба її врятувати!

– Не знайшов. Як би ми не бажали жити вічно, людям судилося помирати.

– Це не правда! Говори, або я скажу, що Ніколас Романов, не лише Ловець Снів, але і Алекс Крамер! – Сказав той, майже пошепки наблизившись до Ніколаса і ткнувши його гранатою у бік.

Ніколас, розглянув вибухівку і здогадався, що це муляж та згадав історію Ганни про хуліганів у під'їзді. Він злегка посміхнувся і в цей момент вся напруга спала, неначе тіло повернулося в початкове становище, дав відбій. Хвилювання пішло, а разом з ним і думки стали яснішими.

– Я тебе зрозумів. – Спокійно сказав він Едварду і попрямував до картини. Ніколас зробив кілька кроків по східцях і, пройшовши по сцені, зупинився біля накритої полотном картини, дістав телефон, вмикаючи трансляцію.

– Банда! – Закричав він, привертаючи загальну увагу. – В нас це вийшло! Дякую вам!

Натовп ще голосніше закричав і зааплодував. Впродовж декількох хвилин неможливо було нічого розчути, крім шуму голосів, що зливалися в один. Ловець снів зробив жест рукою, закликаючи заспокоїтися тріумфуючих людей, і через хвилину всі вщухли.

– Я повинен зробити заяву! – Голосно сказав Ніколас і подивився на Едварда, а потім і на саму Ганну, яка вже звільнилася від репортерів.

Всі погляди були приковані до нього. Він теж дивився на свою "Банду". В натовпі з’явилися Лангре і Стажер, які протискувалися ближче, щоб опинитися в перших рядах. Глядачі не дуже хотіли поступатися місцем, але вони були наполегливі і все ж наблизилися до Ніколаса.

Ловець схопив край тканини і одним ривком зірвав її з картини. Полотно оголило себе на публіку і всі ахнули. Здивуванню людей не було меж. Їх погляди прикувалися до малюнка. На картині не було жодного з рептилоїдів. Замість цього на полотні був намальований Ловець Снів, як предмет і як оберіг на білосніжному фоні. Окрім цього, на картині був підпис з двох літер: "А.К".

Тисячі фотоспалахів засліпили Ніколаса, і він прикрив очі долонею. Всі робили фото нової картини. Всі сторіс вже заповнювалися новиною з перших вуст і перші лайки не змусили себе чекати.

Ніколас заговорив, витримав паузу.

– Я вільний художник – Алекс Крамер! – Заявив він.

У відповідь настала могильна тиша. Здавалося, навіть вітер затих і затамував подих разом з глядачами. Більше за всіх був вражений Стажер, який кілька секунд стояв в щонайповнішому ступорі. Лангре міг бачити, як його очі червоніють від гніву, і він несподівано зірвався з місця і, немов залетів на сцену, завдав удару Ніколасу.

Почалася бійка. Ловець, сам того не чекаючи, завдав удару у відповідь нападаючому, чим розсердив його ще сильніше. Навіть якщо сам не хочеш захищатися, інстинкти самі захистять тебе. Він прикрив руками обличчя, але кілька ударів хлопця все ж таки пробили захист. Ніколас відступив назад, але Стажер і не думав закінчувати. Він бив його, як боксерську грушу. Лангре вже біг на допомогу. Він, як вартовий порядку, не міг дозволити своєму напарникові вбити людину, та ще і на очах у тисяч людей. Ніколас намагався триматися на ногах і ухилятися від ударів. Ще один і Ловець відступив назад, не втримав рівноваги і впав. Спробувавши встати на ноги, він побачив, як на підлогу крапає його кров.

– Аби лише ніс був цілий. – Подумав Ніколас і побачив, як в його обличчя летить нога нападаючого.

Лангре встиг вчасно і, схопивши свого напарника за руку, різко зупинив його. Нога пролетіла зовсім поряд, і не зачепила його. Лангре міцно тримав Стажера за руку.

– Заспокойся! – Скомандував Лангре – Зараз не час і не місце.

Він прекрасно розумів, що у Стажера свого роду помста за батька, за те, що Ніколас Романов підписував картини не своїм ім'ям, а Крамера, але дозволити вбити людину він не міг.

– Давно мене так не обробляли, – звівшись на ноги, відбувся жартами Ніколас. – А точніше ніколи.

Вже через пару хвилин, з мигалками та сиренами прибули поліцейські машини і цілий автобус Спецпідрозділу. Такий масштабний захід міг закінчитися масовою бійкою, тому правоохоронні органи вирішили все навкруги оточити і в'язати всіх, хто здається підозрілим. Почалася метушня. Були і ті, хто хотів посперечатися з поліцейськими і отримав за це палицею. Один офіцер піднявся на сцену і підійшов до Ловця.

– Ніколас, ти ж, ніби, сказав, що всіх перестріляв?

– Ну, так і ви мені, ніби, сказали, що в вас машин немає. – Відповів він, продовжуючи витирати кров.

Лангре підійшов до офіцера і показав свій значок поліцейського Франції, попросив приділити йому час. Вони відійшли убік, а Ніколас все так само стояв на сцені з розбитим обличчям і дивився у натовп. Він вловив злісний погляд Стажера, який насилу стримувався, щоб знову не кинутися на нього.

– Життя коротке, і того чого хочеш, потрібно домагатися. – Все ж вирішив заговорити Ніколас з хлопцем.

Стажер промовчав. Він краєм вуха слухав розмову Лангре і офіцера поліції. Лангре включив на телефоні відео, на якому Батько Ганни – Едвард, виходив з номера готелю сера Альприма.

– Цей чоловік, підозрюється у вбивстві сера Альприма в Парижі. – Пояснював Лангре. – Ми тут якраз за цим.

– Я все зрозумів. – Відповів поліцейський. – Наші люди зроблять вам повне сприяння, але нам доведеться всіх забрати до поліцейського відділку.

Він подивився на Ніколаса і Стажера і додав:

– І їх теж.

Едварда і інших його помічників тут же затримали. Вони і не чинили опір. Все було вже зрозуміло і будь-які їх дії лише погіршили б ситуацію.

Ніколас і Стажер стояли осторонь, слова Ловця летіли в напрямку хлопця.

– Якщо Бог дав, значить витримаєш.

Його голова крутилася. Стажер намагався тримати себе в руках, але всеж дав слабину і накинувся зі словами на Ніколаса:

– Вільний художник! Та такі виродки як ти, повинні сидіти за гратами. Змусив нас думати про рептилоїдів, а сам виношував дитячу образу. Та з-за твоїх картин дев’ять чоловік покінчили життя самогубством. Лангре взагалі Пастиря на моїх очах з петлі дістав.

Ніколас більше не став нічого говорити, розуміючи, що хлопець може знову спалахнути і краще йому не підливати масла в це полум'я. Він оглядав натовп, що сходився, поліцейських, які допомагали зібрати відомості про то, що відбувається у свідків. З багатотисячного натовпу на площі утворився величезний хід. Люди висовувалися у вікна, виходили з магазинів і найближчих кафе, щоб прийняти участь в процесії.

Тут виявилися всі. Був Алекс Крамер з дружиною і дочками, Порно, Грозний, Арт – дилер зі своєю дівчиною, Пастир із сім'єю та інші. Коли ці люди стали отримувати картини із зображенням рептилоїдів, вони звернулися в поліцію. А далі ці заяви об'єднали в одну справу і передали Лангре. Він повинен був захистити людей, яким, невідомий погрожує записками з підписом "А.К".

Через кілька тижнів головним підозрюваним став Стефан Крамер, син Алекса Крамера – водія автобуса, від його першого шлюбу, з Росії, а на даний момент вчився у Франції. Ось тоді Лангре і придумав свій "театр одного актора", де кожен грав відведену для нього роль. В нього не було доказів, що Стефан винен, тому він організував його перехід на свою ділянку і провів з ним добу, провокуючи його на визнання – показуючи йому "наслідки" від картин.

А далі Лангре зрозумів, що Стефан не винен і він перетворився на напарника, а наступною підозрюваною була Ганна.

– Степан!

Голос Крамера долетів до Стажера і той його відразу впізнав. Його обличчя тут же змінилося. Лише здивування і радість читалися в очах. Він обернувся і побачив свого батька. Той стояв так близько, що можна було бачити зморшки на його обличчі. Степан рушив з місця і кинувся до батька в обійми. Бачити його тут було просто дивом, і він не хотів навіть знати зараз, як і чому той виявився, просто був радий його присутності.

В Лангре були з собою дві фотографії, які він дістав з кишені. Вони були пов'язані з місцем аварії на трасі, що сталася п'ятнадцять років тому. Автобус виїхав на зустрічну смугу, і щоб уникнути зіткнення, легковичок згорнув і злетів з траси. Автобус втік з місця аварії, не надав жодної допомоги потерпілим.

На першому фото вирізка або з архіву, або з газети, де швидка допомога кладе на ноші п'ятнадцятирічного хлопця. А друге фото – з інстаграма Ніколаса, там, де він біля басейну, голий торс і видно його татуювання. Два невеликі хрести – символізує смерть батьків і цифри – дата його народження і дата аварії. Це і було особистим розслідуванням Лангре. Ці фото були перед очима Ловця Снів. Вони повернули його до минулого. До тих спогадів, які будь-яка людина давно поховала в глибинах своєї пам'яті.

– Я опритомнів і побачив тринадцять тварюк, які не допомогли. – Витерши з носа кров, заговорив Ніколас. – Я їх звав, а вони тікали. Просто сіли в автобус і поїхали. Вони поспішали встигнути у свій аеропорт, і ним не було справи на те, що сталося з вини їх водія. Я закрив очі і втратив свідомість. У мене був перелом тазу і втрата зору. Я з машини вилетів інвалідом. Пройшов час і зір відновилося, все відновилося, але я ні. Тіло живе, а душі немає.

Лангре просто слухав. Для будь-якого слідчого дуже цікавою є розповідь підозрюваного. Він, як майстер складав мозаїку і у результаті хотів побачити картину і зрозуміти, що всі частини виявилися на своєму місці. Він вже знав цю історію, але знав по-своєму.

– Мої батьки померли. Спочатку батько, відразу за ним мати. Вона не змогла без нього жити. І я залишився сам. Я дванадцять років пив. Я хотів до них. Я спеціально напивався і чіплявся до людей, щоб мене били. Але ось накласти на себе руки я не наважувався. А рани і синці гоїлися на мені, як на собаці. І я знову пив і все повторювалося. В мене було бажання померти. Дванадцять років без мети. Без сенсу життя. Але все змінилося! Якщо б я продовжував так жити, то не став би тим, ким є зараз.

Він важко видихнув і продовжив:

– Ось що змінилося. Це сталося зі мною три роки тому. В мене закінчилися батьківські гроші. Я все витратив, пропив. Кілька днів не їв і не спав. – Вже емоційніше розповідав Ніколас, приковувавши увагу оточення до своєї історії. – Я стояв на зупинці в навушниках, і тут несподівано перестала грати музика. Не встиг я дотягнутися до кишені, щоб знову її включити, як вона знову заграла. Але в цю секунду, поки вона не грала, в вухах стрельнуло і неначе струмом ударило. Я не особливо звернув на це увагу і просто протер навушники.

Під'їхав автобус, я сів у нього і доїхав до своєї зупинки. Вийшовши з автобуса, я побачив на протилежній стороні вулиці чоловіка з великими чорними вусами, в білому халаті. Він стояв і пильно дивився на мене. Я мигцем глянув на нього і пішов у своїх справах. І почалося. Я почав бачити цю людину щодня – на зупинках, в метро, просто на вулиці. Я завжди його бачив в таких випадках, коли просто не міг до нього підійти.

В метро на зустрічному ескалаторі, на пероні, коли потяг вже від'їжджає із станції, я підходжу до будівлі, а він на мене з вікна дивиться, ну і так далі. І в всіх випадках я ніяк не міг до нього наблизитися.

Так тривало одинадцять днів. І ось я побачив його в черговий раз, – їхав я в трамваї, а він стоїть на вулиці і дивиться на мене в вікно. Я не витримав і закричав водієві:

– Зупиніть, мені терміново треба вийти!

Хоч там і не було зупинки, водій зупинився. Не зводячи очей з чоловіка, я йшов прямо до нього. Він, як і раніше спокійно стояв і дивився на мене. Я підійшов до нього і запитав:

– Що тобі від мене потрібно?

У відповідь він спокійно взяв мене за руку, і почав говорити:

– Ну, молодець, давай тепер прокидайся.

Я не знав, що робити, і був у ступорі. А він продовжував:

– Прокидайся! Подивися навкруги, хіба ти не бачиш, де ти?

Я почав озиратися і раптом, немов щось у голові клацнуло. Я закричав, сіпнувся і прокинувся на лікарняному ліжку. Виявляється, на зупинці мене і ще трьох людей, збив автомобіль, і я впав у кому. Все, що зі мною відбувалося, було маренням травмованого мозку. А цей чоловік у білому халаті, якого я постійно бачив, виявився моїм лікарем. До речі, в реальності пройшло всього шість днів, а не одинадцять.

Ловець Снів з кров'ю на обличчі стояв в оточенні Ганни, Лангре, Стажера, офіцера місцевої поліції і інших. Їх холодні погляди пронизували його наскрізь. Тільки погляд Ганни виражав глибоку печаль і співчуття. Він продовжив:

– Коли я повністю прийшов до тями, я розповів лікареві про це. Він спокійно мене вислухав і сказав, що не варто звертати на це уваги, що через струс, мозок людини здатний видавати і не такі фокуси.

Після того випадку пройшло вже три роки, але мене переслідує нав'язлива ідея, що я досі "там". Ну, або "тут", не знаю, як це пояснити.

Саме тоді я і згадав в деталях аварію дванадцятирічної давності. А лікар, з яким ми стали добрими друзями, допоміг зібрати інформацію про пасажирів того автобуса. Тринадцять чоловік, які нам не допомогли і прийняли одноголосне рішення втекти з місця злочину. Моїм батькам можна було б допомогти і батько вижив би, а водій автобуса – Алекс Крамер, отримав би умовний термін. Але вони цього не зробили, адже запізнилися б по своїх маршрутах.

Тринадцять брехливих, боязких тварюк, кожен з яких, перед сном бачить наш перевернутий автомобіль. – Останні слова він вимовив дуже чітко.

– Тоді я зрозумів, що втрачати вже нічого, і набув нового сенсу. Того дня Ніколас Романов став Ловцем Снів і вільним художником Алексом Крамером. Я знайшов тринадцять прізвищ, тринадцять адрес, тринадцять чоловік, які вчинили таке зло. Але не єдиного доказу. Звідси і записки до картин, які, між іншим, зроблені по їх фотографіях в Петербурзі.

"Я знаю, що ви зробили тринадцять років тому. Інші вже призналися. Поліція вже їде за тобою" Алекс Крамер.

– Стільки років ти носив це в собі! – З болем сказала Ганна. – Хіба тобі не вистачило часу, щоб пробачити?

– Ні. Час може і лікує, але шрами залишаються. – Відповів їй Ніколас. – Потерпілі багато разів просили правоохоронців вжити заходи до розшуку і затримання Алекса Крамера. Хто тепер винен? Як пояснили в судовій колегії в кримінальних справах Верховного суду, здійснення злочину, за який передбачено пожиттєве ув'язнення, свідчить про його високу громадську небезпеку, тому відносно його застосовуються інші правила, що не стосуються термінів давності.

Скільки б часу не пройшло, людина повинна з'явитися перед судом за особливо страшний злочин.

Ловець закінчив і настало мовчання. Знову життя показало свої сюрпризи. Мотиви людей не завжди зрозумілі з першого погляду і їх вчинки можуть бути мотивовані, як амбіціями, так і ненавистю. Крамер чув кожне слово, сказане Ніколасом і не зміг промовчати.

Голос його тремтів. У горлі стояв ком, і він часто запинався. Ніколас дивився на нього, не кліпаючи, поглядом спопеляючим і гнівним.

– Пробач! – Сказав Алекс і відвернувся, після чого поліція стала поряд з ними, готуючи кайданки.

Пастир зробив крок вперед:

– Набагато легше сказати "вибач", ніж "пробач". "Вибач" – значить, виведи мене з провини, зроби мене невинним, іншими словами, давай вважатимемо, що я перед тобою не винен. Так дитина, яка полізла на стіл за цукерками і розбила вазу, може сказати: мам, я ось тут розбив твою улюблену вазу, вибач мене. Тим самим він хоче виправдатися: Я не винен, так вийшло. А що таке "пробач"? Це означає: я винен, я визнаю свою провину, відпусти мені її, прийми мене таким, яким я є, я спробую виправитися. Тому і в Бога ми просимо не вибачити, а пробачити, а значить – прийняти. Прийняти винного, грішного, якого завгодно – але прийняти. Пробач нас.

Поліцейські машини стояли одна за одною з відкритими дверима і чекали своїх пасажирів. Співробітники правоохоронних органів повели затриманих.

– Навіщо тобі такий чоловік?! – Зневажливо кинув Степан, звертаючись до Ганни, що йшла поруч.

Дівчина промовчала, але Ніколас вирішив відповісти за неї, злегка повернувши голову на бік так, щоб краєм очей бачити Стажера.

– В мене немає суперників. Адже справа стосується її і мене. Я або не сумніваюся в ній і вона не сумнівається в мені, або ні про яких "нас" і мови бути не може. А такі як ти, нехай будуть. Нагадуватимуть мені, що губа в мене не дурна.

Степан вилаявся крізь зуби, але стримався, щоб не продовжити словесну суперечку.

Всі підійшли до машин і зупинилися, до них наближався Шейх. Лангре зробив пару кроків йому на зустріч. Він був дещо схвильований і це позначалося на його обличчі, воно придбало червонястий відтінок.

– Добре, що ви ще не поїхали. – Широко посміхнувшись, звернувся Шейх до Лангре. – Ця картина, просто шедевр. Я зацікавлений в її купівлі.

Лангре залишився з кам'яним обличчям.

– Даруйте, але картину ми конфіскуємо, до закриття справи.

– Від однієї картини багато що у ваших справах не зміниться. Я можу запропонувати частину суми вам, за клопіт.

Обличчя Лангре все так само було безживним і суворим.

– Я розумію. Але все ж картина їде з нами у відділок і буде доказом.

– За цей "доказ" я заплачу 10.000.000 доларів. Це великі гроші для вашого департаменту поліції. Думаю, що ваш уряд ніколи не виділить стільки грошей вашому відділку.

Ця розмова була даремна і Лангре не хотів її продовжувати. Він відвернувся від зацікавленого покупця і пішов у бік машини.

Шейх, подивився на Ніколаса, а потім на Ганну:

– Тоді я купую права на авторську колекцію Ганни. Ви непротив? Ніколас показав нам, як повинна боротися людина! Пройшло стільки років, і зараз перед ним винні просять вибачення перед ним і перед всім світом. Тепер Ловець Снів буде символом справедливості!

Ганна посміхнулася, але залишилася мовчати. Поліцейський надів кайданки на Ніколаса і його разом з Ганною посадили в мікроавтобус. Другі кайданки він надів на Стажера, і той разом з Лангре теж сів у машину, в якій вже був Едвард і інші. Машини повільно поїхали, покидаючи місце події.

Глава 25

"Коли любить один – це: рабство, прихильність, повага, звичка. Але це не любов – справжня любов, завжди взаємна!"

Гай Юлій Цезар.

Рев двигунів був чутний на всю вулицю, але в салоні, як і раніше було тихо. Броньовані поліцейські мінівени мчали по дорозі до відділку. В одній з машин знаходилося п'ять затриманих і двоє вартових закону. Стажер, Лангре, Ніколас, Ганна та її батько Едвард. Повернув, машина піддала газу, так сильно, що Стажер трохи не впав Лангре на коліна.

– Цей шофер везе нас, як м'ясо на продаж. – Вилаявся хлопець.

– Зазвичай в цих машинах возять трохи інший контингент. – З посмішкою відповів йому Лангре і відвернувся у вікно.

– Як би то не було, до всіх треба відноситися з повагою. Особливо, якщо людина тільки підозрюється, а не визнана винною.

Машина їхала досить швидко. Проїхав ще милю в тому ж темпі, бус різко почав гальмувати і пролунав скрипучий звук. Колона зупинилася. Пасажири подивилися на двері, що відкрилися, з яких вийшли поліцейські. Навкруги стояла повна тиша і, здавалося, що вулиця була повністю мертвою, а вони були останніми живими істотами в радівсі ста миль. Чоловік в шкіряних туфлях зупинився біля відкритих дверей. Обличчя затриманих виглядали вкрай здивованими. Перед ними стояв сер Альприм, живий і здоровий.

– Добрий вечір! – Привітав їх повсталий із мертвих.

Всі були в шоці. Вони бачили перед собою, чи то примару, чи то дуже невдалий жарт.

– Як таке може бути? – Вирвалося у Степана.

– Поняття не маю – напівпошепки відповів Лангре на несподіване питання Стажера.

Те, що вони бачили, було не жартом і не примарою. Виходить, що сер Альприм, за допомогою своїх санітарів, влаштував виставу перед Лангре і Стажером, щоб інсценувати свою смерть. Поки Лангре займався всім, щоб викрити Стажера, він навіть не помітив, як провели його самого.

– Ну ви і створили мені неприємностей.– Знову заговорив Лангре, але вже впевненішим тоном.

– Не більше, ніж ви мені – привітно відповів Альприм. – Я так розумію, мені треба розпочати з пояснень, а то ви і далі будете на мене так витріщатися.

Він зробив крок в салон і зайняв місце поряд з Ганною, закинув ногу на ногу, зняв свій капелюх і поклав його на коліно, він зовсім не виглядав людиною з обмеженими здібностями.

– Братство невдоволене, що я припустив те, що відбувається. – Почав сер Альприм. – Коли Едвард був у Тибеті і шукав відповіді на свої питання, він дізнався про Братство Дев'яти Невідомих і де зберігається секрет еліксиру безсмертя. Потім він знайшов кладовище, на якому була похована моя нога, і там же відкопав колоду карт часів Другої Світової війни. Едвард знайшов докази, але не зміг розгадати, що за таємницю вони приховують, а оскільки його донька, Ганна невиліковно хвора, він вирішив особисто приїхати на зустріч до мене.

І в його готелі, на святкуванні купівлі відомих картин, в нас зав'язалася розмова. Розмова була без успіху і Едвард пішов. Цього ж вечора, в рамі однієї з картин, я дістав записку "15 років тому…".

Сер Альприм помітив здивування на їх обличчях і посміхнувся, розуміючи причину їх шоку.

– Життя повне збігів, іноді воно складається тільки з них. Я не знав, що ці записки писав Ніколас і прикріплював до своїх картин. Я подумав, що ця справа рук Едварда і на цьому він не зупиниться і найперше, що прийшло мені на розум, це інсценувати свою смерть. Так я планував зупинити шантаж і погрози, а коли на ранок приїхав пан Лангре, я вислав йому відео з камери спостереження, де батько Ганни виходить з номера.

В планах було затримати його, і таким чином вивести з "гри", але далі колода карт перейшла до Ніколаса, і він у прямому ефірі продовжив пошуки еліксиру безсмертя Амріти, а поліція знищила одну з наших штаб-квартир в Італії. Все виходило з-під контролю, але тепер нам пора б все повернути в колишнє русло.

Пасажири напружилися. Зараз вони розуміють, що знають занадто багато і найкращий спосіб змусити людину забути – це покласти її в могилу. Сер Альприм відчув напругу, яка нависла в повітрі. Вони кидали свої погляди то на нього, то один на одного, то на причинені двері авто, через які, як їм здавалося, можна вчинити втечу. Їх гість дав трохи часу понервувати, щоб всі зрозуміли серйозність ситуації, потім заговорив, звертаючись до Ніколаса.

– Ніколас, ти зробив неймовірне. За дві доби, в твоєму профілі число підписників виросло до трьохсот мільйонів людей, а це більше, ніж у мого друга відомого футболіста…

Ловець підняв своє обличчя, що злегка припухло від ударів Стефана, і прикував свій погляд на гостя.

– В мене є пропозиція. Ви всі забуваєте про еліксир безсмертя. Ти, Ніколас, видаляєш свій профіль з інтернету, а я кажу, яким чином можна вилікувати твою жінку.

Ніколас мовчав. Те, що запропонувала ця людина, було дуже великодушно, але все ж сумніви в його чесності змусили Ловця коливатися.

– Все чесно. В мене був час знайти ліки від її хвороби. – Сказав Альприм. – Даю слово сера.

Всі були збентежені, вони дивилися на Ніколаса і чекали його реакції. – Так, і ще момент. – Раптом доповнив сер Альприм. – Час сьогодні велика розкіш і ви про це знаєте. Зараз багато чого залежить від твоєї відповіді, Ніколас, і її потрібно дати негайно.

Нависла тиша, здавалося, що такий дорогоцінний час зупинився і все навкруги завмерло. Ніколас дістав телефон і включив прямий ефір:

– Банда! Я зупиняю наші пошуки еліксиру безсмертя Амріти. За сьогоднішнє визнання і за бійку на площі, мені світить реальний термін.– Він показав скуті кайданками руки на камеру і всі змогли побачити підтвердження його словам. – Спасибі, що ви були зі мною! Це була приголомшлива пригода! Я дякую кожному. І останнє що хочу сказати, ви живі доки вас пам'ятають, одже – ви безсмертні. Бажаю вам слави і надії!

Миттєво йому прийшло повідомлення від підписника:

– В тебе все вийде! Якщо в тебе виникнуть якісь проблеми, то знай, ми – твоя Банда і щоб не сталося, ми з тобою і ми тебе любимо.

Після цих слів, він не відриваючи погляд від екрана смартфона, вимкнув ефір і перейшов в налаштування. На екрані сплив напис: "Видалити профіль"? Ніколас натиснув знову і новий напис: "Ви впевнені"?, змусив Ловця зробити маленьку паузу, під час якої він подивився прямо на Альприма, та все ж натиснув кнопку підтвердження.

– Мудре рішення! – Сказав сер Альприм. – Я радий, що ми все улагодили.

– Ще не все, як вилікувати Ганну?

Машини поїхали далі. Ніхто із співробітників поліції не надав цій зупинці ніякого значення. Їх начальство дало наказ, а ті його виконали. Ніколас і Альприм їхали вдвох в іншому автомобілі, де їх розмова продовжилася.

– Ти чув, щось про стовбурові клітини?

– Зовсім небагато. – Відповів Ніколас і провів рукою по обличчю, помацавши засохлу кров.

– Коротко кажучи, це універсальна клітина, яка може стати тією частиною організму, яка була пошкоджена. – Нашвидку пояснив сер Альприм – найпоширеніші з них, це ембріональні.

Ніколас розумів, про що говорить його попутник.

– Вагітність! – Підсумував Альприм. – Вагітна може попрощатися з хворобою Бехтерева. Повне зцілення організму жінки.

Ловець випрямив спину і склав руки перед собою. Слова співрозмовника здалися йому правдивими.

– Багатьом з нас доводилося чути фразу "народиш – і все мине", причому "все" означало і головний біль, і запалення на шкірі, і навіть безнадійні хвороби. Але чи є здраве зерно в таких рекомендаціях?

– Я не знаю. – Розгвбився Ніколас від несподіваного питання.

– Є! Навіть більш ніж. – Виплеснув радісний порив емоцій, до цього моменту стриманий, Альприм. – Вагітність і пологи дійсно можуть понизити ризик майбутніх захворювань або усунути прояв вже наявних. Під час виношування немовляти, організм жінки міняється настільки сильно, що навіть проблеми із здоров'ям відступають, Бехтерева у тому числі.

Ніколас не встиг нічого сказати, машина зупинилася, і двері відкрив один з поліцейських. Сер Альприм одразу залишив автомобіль.

– Впевнений, що до вас не буде серйозних претензій. – Сказав наостанок сер Альприм і, надів свій капелюх, пішов.

Ловця вивели на вулицю, перед поліцейським відділком. Захищена огорожею споруда мала три поверхи, побудовані з бетонних плит. Вікна захищали сталеві грати.

– Серйозний заклад. – Подумав Ніколас, доки його вели до середини.

Подальші події сталися дуже швидко. Система правосуддя в цій країні працює чітко, як швейцарський годинник. Акти були складені, слова свідків записані, визнання почуті, і суд вже був готовий ухвалити вирок. Як і говорив Альприм, серйозних звинувачень Ніколас не отримав, але за бійку і порушення громадського порядку, йому дали реальний термін, хоч і невеликий, шість місяців колонії.

Час підступний. Коли ти поспішаєш, він поспішає разом з тобою і завжди його бракує, а коли ти чекаєш і сподіваєшся на швидкий хід життя, час сідає з тобою поруч і нікуди не кваплячись насолоджується твоїм очікуванням. Шість місяців у в'язниці йшли в рази довше, ніж в будь – якому іншому місці. Навіть не дивлячись на те, що умови були не поганими, і було все необхідне для життя, не було найголовнішого – свободи. За час, відведений йому долею, Ніколас міг багато що обдумати. По закінченню свого терміну, він вийшов зовсім іншою людиною.

Ганна була у Стамбулі. Перед нею: ні музей, ні вокзал, ні храм, ні вежа, ні фортеця – це в'язниця. Був суботній день. Свіжість повітря і синява неба здавалися іншими за стінами колонії. Зустрічати його прибули не лише друзі і близькі, але і моделі яким він обіцяв побачення. Ворота відкрилися і чоловік вийшов на свободу, залишивши позаду півроку свого життя, віддані, як плата за проступки перед суспільством. В'язниця – єдине місце, де час – реальна валюта. Першим хто його зустрів, була Ганна. Вона була жива, здорова і вагітна.

Її батько, теж був там. Дівчина кинулася в обійми Ніколаса.

– Ось ми знову разом! – Прошепотіла вона йому на вухо.

– Знову і назавжди! – Відповів їй Ніколас і притиснув ще сильніше.

Едвард підійшов до них неспішним кроком, даючи час, насолодитися моментом.

– Тебе прийшли зустрічати не лише ми – сказав Едвард і з посмішкою подивився на натовп моделей, що чекали Ніколаса.

– А тепер вже можна їм заплатити? – Запитав Ніколас, випустивши Ганну з обіймів. – Гадаю, що вже досить "А ти спробуй без грошей".

– Да.– Розсміявся Едвард, в чому Ніколас його підтримав. Ганна теж заусміхалася, чи то від слів свого батька, чи то від зустрічі з Ніколасом.

– Виходить все закінчено? – Знову заговорив батько Ганни.

– Не все, а лише, якась частина.

– Ніколас, а насправді, що з еліксиром? – Запитала його дівчина, взяв за руку.

Вони йшли у бік машини, де їх чекав водій.

– В мене був час все обдумати. Якоюсь мірою, ми його знайшли.

– Як це? – Здивувалася Ганна.

– Монферан зображував Цезаря зі своїм дітищем на вершині Ісаакіївського собору. Що Цезар тримає в руці?

– Копію Собору.

– А в іншій руці? – Знову поставив питання Ніколас і тут же на нього відповів. – Дитину, якої ми не помічаємо. Адже навіть сам Цезар, на нього не дивиться. Ось, що означає покласти на найвидніше місце.

Ніколас помітив замішання на обличчях супутників. Вони думали над його словами, і збирали нову інформацію в одну цілу картину.

– Римська Імперія. Цезар. – Продовжив свою розповідь Ловець Снів. – Що він приховував? Від чого зрікався і чого боявся? За що чоловік, готовий віддати життя? Поставити все на кон і ризикувати?

– Дитина. – Відповів Едвард.

– Правильно. Спочатку батько в всьому за сина. Потім син скрізь за батька.

Ніколас посміхнувся і продовжив:

– Він хотів захистити свого сина. А це і є наше безсмертя. Продовження роду. Є лише два способи стати "безсмертним". Продовження роду і вища творчість, яка залишить слід в історії. Не кожному дано творити, але безсмертя в нас уже є. Ми ніколи не народжувалися, тому ніколи не помремо. Будь-яка із складових нас часток вже існувала у наших батьках.

– ДНК. – Тихо прошепотів Едвард.

– Я мав на увазі, як мінімум, культурне безсмертя, як повагу до своїх батьків, дідів, прадідів і далеких предків. Я шаную своїх прабатьків, які дали життя мені і іншим моїм родичам. Їх діяння, життя, про яке мені розповідав дідусь, з мого боку дає їм продовження життя в оповіданнях іншим людям і майбутнім моїм дітям.

Також і наша творчість залишається після нас в культурі, культура і суспільство – це є сукупність вкладу кожної людини протягом тисячоліть і цим вони залишають своє місце у житті після смерті.

– Здається, я починаю розуміти, про що ти говориш. – Едвард говорив швидко і впевнено. – Особисте безсмертя неможливе. Перед людьми завжди було і стоятиме завдання продовження роду – відтворення собі подібних. Вони повинні народжувати і ростити дітей.

– Саме так. Я багато про це роздумував. Дитина наслідує ДНК від обох батьків, але частіше використовує ДНК батька, так що генетично ми всі схожі більше на батька, ніж на матір. Безсмертя не в людях, а в ДНК. Найбільш банальною ідеєю є уявлення про те, що діти – це спосіб досягнення безсмертя батьків. З іншого боку, розум людини – тільки інструмент, створений еволюцією для збереження певних генів. І якщо ці гени зберігаються в нащадках, то безсмертя частково досягається.

Вони підійшли до машини, водій відкрив їм двері. Едвард сів попереду, а Ганна з Ніколасом позаду.

– Якщо вважати, що більшість властивостей людини визначаються його геномом, то виникає ідея про ДНК-безсмертя, тобто про відновлення людини шляхом клонування його з його ДНК. – Закінчував свою думку Ловець Снів. – В цьому випадку природним чином вирішується проблема позбавлення від зайвої і застарілої інформації, отриманої у ході навчання. І, навпаки, найцінніше в людині, її потенціал, який може бути максимально використаний.

– Можемо їхати? – Запитав з переднього сидіння Едвард.

Ніколас кивнув головою, і шофер зняв машину з ручного гальма.

Глава 26

Чорний Мерседес зупинився біля ресторану. Ніколас і Ганна попрощалися з Едвардом і вийшли на вулицю.

– Стривай! Дай мені хвилину. – Затримала Ганна Николаса.– Я думала про тебе щоночі і ти мені снився. – Боязко призналася Ганна. – Я чекала той день, коли сни стануть дійсністю.

– Найкоротше освідчення в коханні "Снишся". Ми не помремо, поки не збудеться наш сон.

Вона посміхнулася. Почуття чоловіка завжди загадка, і кожній жінці приємно, коли їй відкривають цю таємницю. Ганна дістала з сумки білу коробку і протягнула її Ніколасу. В ній був новий айфон.

– Це подарунок від сера Альприма.

Ніколас відкрив подарунок і взяв в руки телефон. Він був ввімкнений. – Я провів час з людьми, які змусили мене забути про мій телефон. – Сказав Ловець, розглядаючи новий телефон.

– Нічого, я впевнена ти швидко згадаєш, як ним користуватися.

На екрані спливло повідомлення про вхідний дзвінок. Ніколас кинув погляд на Ганну, але та лише знизала плечима.

По відеозв'язку дзвонив сер Альприм. Ніколас прийняв виклик, і одразу показалося обличчя Альприма, судячи з усього, він був на риболовлі.

– Вітаю тебе, Ніколас. – Відразу ж заговорив він. – Як ти відпочив?

– Не так добре, як хотілося б, але цілком стерпно. – Відповів Ніколас. – Правда тушковані овочі там не дуже, так, що доводилося задовольнятися відбивними і макаронами.

Сер Альприм розсміявся, посмішка Ніколаса його дуже порадувала.

– Дуже радий, що ти у гарному настрої. Мені якраз зараз це потрібно.

– Я так і подумав. Навряд чи б ви дзвонили просто дізнатися, як мої справи.

Повисла коротка пауза, після якої Альприм заговорив вже серйозним тоном.

– Що ти знаєш про Тризубець?

– В Індії, це означає три аспекти Шивы : творець, хранитель, руйнівник, – відповів Ловець.

– З одного боку Тризубець є символом страти і смерті, з іншої звільнення і воскресіння. – Розповідав Альприм. – В християнстві Тризубець розглядається, як символ Тріїці, а іноді і, як сатанинська зброя. Але щодо Шиви ти теж правий. Тризубець зображується у вигляді відмітки на лобах послідовників Шиви. Це також символ вогню, що відбиває три суті Агни. Зустрічається він і в містиці тантричної йоги. В буддизмі Тризубець символізує три Коштовності Будди. Він символізує Небеса чистого полум'я, а також руйнування трьох отрут: гніву, бажання і ліні. Є багато легенд, багато оповіданнь, але ось зрозуміти де істина, нам не дано.

– Істина мене зараз не цікавить. – З кепкуванням відповів Ніколас. – Знаєте, я готовий зараз навіть померти – такий я щасливий. – Вимовляючи ці слова, Ніколас дивився на Ганну.

Вона була, як ковток води серед спекотної пустелі, такої бажаної і такої недосяжної. Її гострий глибокий погляд, немов у вічність, валив з ніг, а голос вводив в сп'янілий стан. Кожна клітина її тіла випромінювала блаженство і радість. Вона була джерелом нового життя, як для своєї дитини, так і для Ніколаса.

– Смерть твоя зачекає. – Звучав з телефона голос Альприма. – Якщо Всевишній не дав тобі те, що ти хотів, значить, він дасть тобі краще, але пізніше.

Ніколас подумав, що прийшов час закінчувати цю розмову, і перейшов відразу до справи:

– Що вам від мене потрібно?

– Ти! – Спокійно відповів Альприм. – А точніше, твоя участь.

Ніколас мовчав, чекаючи наступного питання.

– Що ти знаєш про Братство Дев'яти Невідомих?

– Його заснував Цар Ашока дві тисячі років назад. З якоюсь великою метою, я точно не пам'ятаю.

– Ашока був не просто засновником і черговим царем. – Альприм почав своє оповідання швидким темпом, і він явно вважав цю частину розмови дуже важливою, тому що весь фоновий шум і різні голоси, що були чутні до цього, припинилися. Швидше за все він відійшов в тихіше місце.

– В історії світу, було багато царів, які присягнулися не воювати більше після того, як вони були переможені. Але у скількох царів прокинулася жалість під час перемоги і опустилася рука з піднятою зброєю?

Напевно, був тільки один такий цар на протязі всієї історії світу – цар Ашока. Дивлячись на нього, дивуєшся, як одна людина могла стільки всього встигнути. За час його життя, перетворилася не лише Індія, але і весь світ. Його діяльність поширилася в всі сфери життя, але найголовнішим стало діяльність Братства і місія дхарми.

– Може розповісте і про Братство коротко, якшо про Ашоку я вже знаю? – Нетерпляче сказав Ніколас, бажаючи швидше зрозуміти, що йому належить робити далі.

– Протягом тисячоліть хтось старанно позбавляв людство від знань, що накопичилися, – вгамовувавши спрагу Ловця почав скорочувати свою розповідь Альприм. – Знищуючи все, що хоч побічно могло вказати людям шлях істинного розвитку. Шлях, який можна пройти, тільки удосконалюючи власні сили і свідомість. Якби не були загублені давні знання, світ би зараз виглядав абсолютно інакше. На протязі всієї історії людства несподівано з'являлися і так само швидко зникали дивовижні книги.

Братство мало до цього прямий стосунок. Імператор Ашока наказав розділити всі знання про закони Природи на дев'ять книг і призначив по одному Хранителеві для кожної із них. До завданнь Хранителя входило поповнення своєї книги новими науковими даними, її збереження і забезпечення спадкоємності: потрібно було виховати і підготувати нового Хранителя. Так народилося Братство Дев'яти Невідомих.

Є версії, які вважають, що описане Братство мудреців ще давне, і існує на землі з незапам'ятних часів, точніше, з тих часів, коли нинішня людина набула розуму. Суспільство складалося з дев'яти найбільших індійських вчених та мудреців, завданням яких були систематизація і каталогізація всіх наукових знань, отриманих з стародавніх священних рукописів та в результаті експериментів і спостережень. Кожен з "Дев'яти Невідомих" написав по одній книзі, присвяченій тій або іншій галузі наукових знань.

Діяльність суспільства проходила в обстановці найсуворішої секретності. Наукові відомості, які мали в розпорядженні учені Ашоки, навіть за сучасними мірками здаються неймовірними. Так, одна з книг була присвячена подоланню гравітації і керуванню нею, створенню в земних умовах штучної невагомості. Друга – темі створення і використання деякої надпотужної зброї, що має багато спільного з сучасними розробками в області ядерних і психотропних озброєнь.

Ще одна книга містила детальний опис і креслення літальних апаратів, що дозволяли стародавнім авіаторам не лише підніматися в повітря, але і здійснювати космічні польоти.

– Складно повірити, що при такому швидкому зростанні світу, Братство зберегло свою цілісність. Та і залишатися непоміченими весь цей час вони не могли. За фактом у них мають бути зв'язки у різних колах і при цьому дуже близькі зв'язки. Дев'ять осіб ні за що не впоралися б з таким обсягом завдань у сучасному світі. Скільки ж їх зараз?

– Склад Братства – це найбільша загадка. Відомо лише, що коли один з братів помирав, на його місце приходив інший – такий же обдарований, так само добре вміючий зберігати таємниці. Можна тільки здогадуватися, кому випадала така висока честь. Але такі припущення існують. Стати одним з Дев'яти прагнув багато хто. Адже отримати доступ хоч би до однієї книги означало отримати доступ до невичерпної влади. Будь то католицький Ватикан зі своїми хрестовими походами, основною метою яких були пошуки таємничої бібліотеки. Або пройшовший, із руйнівною силою по Європі, Наполеон з гаслом "Власність, свобода, рівність"!, який вважав, що приховані книги неодмінно повинні стати надбанням всієї Франції. Чи Гітлер, що вирішив, що саме євреям відомо про священне сховище. Втім, ніхто так і не наблизився до розгадки. Річки крові, що обагрили землю, не вказали їм шлях.

Ніколас зрозумів, до чого веде його співрозмовник трохи раніше, ніж той планував, і відразу вставив своє слово :

– Я так розумію, що ви перестали бути серед них?

– Правильно. – Відповів Альприм. – Тепер ти займеш моє місце. Адже я офіційно мертвий, і це, дідька лисого, мені подобається. Тепер ти будеш одним з Братства Дев'яти Невідомих, засновником якого був Ханой Злітаючий Дракон.

Слова сера Альприма змусили Ніколаса завмерти. Він тримав телефон перед собою, дивлячись в камеру, а очі його були скляними. Здавалося, що перебої зв'язку і картинка зависла, але ні, Ловець нашвидку повторював в думці почуте і поєднував те, що складається в одну велику історію, намагаючись визначити своє місце в ній.

– Ніколас, ти тут? – Запитав Альприм, хвилюючись, що зв'язок обірвався.

– Так! – Немов ожив, сказав Ловець і кинув швидий погляд на Ганну, яка весь цей час не зводила з нього очей. – Тепер я займаю ваше місце, і ви повинні віддати мені свою книгу.

Альприм збирався сказати ще щось дуже важливе. Було чутно, як він відкашлявся, після чого відео відключилося, і залишився тільки голос колишнього члена Братства.

– Не зовсім. – Голос Альприма став чіткіший, він явно говорив прямо в мікрофон, щоб кожне його слово було почуте правильно. – За дві тисячі років, дев'ять книг Братства доповнилися новими книгами і переросли спочатку в дев'ять бібліотек, а потім у дев'ять університетів. Я думаю, що ти вже сам здогадався, про які університети йде мова. Так що знання тепер не приховують – вони відкриті, і кожен може отримати їх – юридична, економічна або медична освіта.

Тільки Глава Братства – Лео Евран знає, де зберігаються оригінали перших дев'яти книг. Ти скоро зустрінешся з ним.

– А що з Тризубцем?

– Історії про цей артефакт, існують дуже-дуже давно і перевірити їх справжність складно. Деякі народи сприймали його, як символ влади, інші, як знаряддя правосуддя і так далі, але все що я знаю про Тризубець, так це те, що в Братстві є десята книга. Вона називається "Реінкарнація. Євангеліє від Дітара". На ній зображений Тризубець.

– Цього не може бути. – Вимовив Ніколас одночасно голосно і пошепки. Його обличчя змінило форму і колір.

– Ти в порядку? – Тут же запитала Ганна.

Він протягнув телефон до Ганни, не звертаючи уваги на її хвилювання:

– Вимкни телефон. Відключи повністю.

Вона слухняно вимкнула телефон і знову звернулася до нього:

– Що сталося?

– Сталася розмова, після якої мені захотілося вимити свої руки. – Ніколас посміхнувся, намагаючись розбавити виниклу напругу. Ганні не слід було зайвий раз хвилюватися, тим більше за такими речами.

– Все добре. Ти півроку провів за гратами і зараз вийшов на свободу. Тобі просто треба трохи часу, щоб адаптуватися.

– Ти права. – Погодився Ніколас і протягнув руку до дверей ресторану, Ганна ввійшла.

Літній вітер шумів очеретами. Бризки на гладі води йшли колами, розбиваючись об берег. Дрібні комахи, що літали біля води, притягували птахів. Навіть водяні змії з'явилися у пошуках своєї здобичі. Природа жила своїм життям в цих місцях, і рідко бачила людей.

Лангре сидів у рибальському костюмі, на розкладному стільці, закинув ногу на ногу і поглядав на поплавець. Це найприємніший момент у риболовлі – очікування улову. Той момент, коли ти, злившись з довкіллям, можеш відчути його, і дати йому відчути себе. Ніким недоторканий спокій невинних лісів і озер, зв'язок з душею людини наповнює її благоговінням і заспокоєнням. Легкі похитування листя, крапельки роси на траві, ранішній туман у ніжної водяної гладі, це і багато що інше, притягує рибалок.

Навіть не риба, а саме та атмосфера, знаходячись в якій, людина може побути сама з собою наодинці, подумати про свої справи, проблеми, турботи. Про своє майбутнє і минуле, і нарешті подумати про вічність. Лангре і Стажер уважно вдивлялися в прозору воду, спостерігаючи за рухом риби. Вона ніяк не хотіла попастися на гачок. Чи то, тому що бачила рибальські снасті вперше і не довіряла їм, чи то вже побачила у своєму житті багато таких "розумних" рибалок і уникала зустрічі з ними.

– Може спробувати іншу наживку? – Напівпошепки запропонував Стажер.

– Іншу, це яку?

– Природнішу. Ось зараз ми пробуємо на штучну, і риба нам не вірить, тому що розумна. Але якщо ми спробуємо на живого черв'яка, то її інстинкти не дадуть їй шансів пропливти повз.

– Справа не в наживці. – Голосом наставника відповів Лангре. – Якщо кожні десять хвилин її міняти, то вся риба втече від тебе. Потрібно запастися терпінням. Вам, молодим, аби бігти кудись і отримувати результати, але тут інше. Хороший мисливець вміє вичікувати здобич. Дивися.

Лангре кивнув у бік поплавця, який раптом заворушився.

– Клюнула! – Зрадів Стефан. – Нужбо, підсікайте!

– Рано! – Тихо сказав Лангре і нахилився до вудки, взявши рукою один кінець. – Треба в правильний момент.

Стажер пильно дивився за діями Лангре. Той акуратно взяв у руки вудку і зробив різкий рух вгору, після чого почав накручувати волосінь.

– Ідеально! – Зрадів Стажер, такому успішному маневру. – Важко йде, напевно велика.

Він щосили намагався підтягнути рибу до берега, але та люто чинила опір. В цей самий момент у Лангре задзвонив телефон, і він від несподіванки впустив вудку, що для риби означало порятунок.

– Біс! Що за напасть! – Почав лаятися літній рибалка, але побачивши ім'я того, хто дзвонив, заспокоївся і, зробивши глибокий вдих, прийняв виклик.

– Не відволікаю? – Запитав чоловічий голос.

– Ніяк ні. – Відповів Лангре керівництву.

– Мені дуже шкода, що художник картин сам зізнався, і тобі не вдалося впіймати Ніколаса Романова. Вгорі не змогли зарахувати цю справу, як твою тридцяту. Ці бюрократи занадто повільно працюють.

– Боже мій, ви серйозно? – Вже почав Лангре, але його тут же зупинили.

– Не поспішай кип'ятитися. Я почув про той випадок з хлопцем в літаку. Це більше підходить для тридцятої справи, як ти і бажав перед пенсією. Хоч чисто випадково ти і виявився на борту літака, де сталася крадіжка, але розкрита вона була тобою. Ти сам, за три години визначив злодія, не використав навіть своє посвідчення. Це вищий рівень професіоналізму. Більше ста чоловік на борту. Один комісар. І без повноважень, без відеокамер, допитів, доказів зміг розкрити його. І річ не в тому, що вкрали, а як затримали злочинця.

Я дивлюся на молоде покоління і можу сказати одне – вони будуть не такі. На жаль.

– Це хороша новина. – Вже спокійно вимовив Лангре. – А ви вмієте підносити добрі новини.

– Дякую за службу, Лангре. Бережи себе!

– Слухаюся!

Лангре сховав телефон в кишеню і подивився на чоловіка, що сидів з ними поруч. Він миролюбно спостерігав за хмарами і навіть не звертав уваги на те, клює в нього або ні.

– Дороги назад немає. – Сказав йому Лангре. – Ти впевнений?

Сер Альприм відірвався від неба і подивився на комісара.

– Цей хлопець, за дві доби, за допомогою свого телефону, розгадав таємницю, яку мою брати зберігали дві тисячі років. Він знайшов Амріту. Нехай не в тій формі, що хотів, але я впевнений, що таємницю безсмертя він розгадав.

– Ми робили з нього приманку. А ти зробив його новим членом Братства. Ти поставив на кон все.

– Я знаю. – Заявив Альприм. – На те є вагомі причини. Всього за півроку невідомий викрав всіх членів Братства. Лео Евран теж зник безвісти, не залишивши ніякого послання або натяку. Наш ворог почав діяти, а ми про нього нічого не знаємо. Він шукає бібліотеку Братства і нам необхідно його зупинити. І це зробить Ніколас, а ми з вами йому у цьому допоможемо. Як на мене, цей план найкраще що в нас є.

На ноутбуці Стажера заблимав сигнал:

– Телефон Ніколаса почав рух! – Повідомив Стефан. – Той жучок, що ми встановили в його новий телефон, чудово впорався із завданням.

– Ну що ж, тоді пора починати! – Сказав Лангре і встав зі стільця.

Сер Альприм теж піднявся:

– Головне, в ході слідчих дій, не вийти на самих себе.