Ерагон. Спадок

Короткий зміст книг «Ерагон», «Ерагон. Найстарший» та «Ерагон. Брізінгр»

Спочатку були дракони: горді, сильні й незалежні. Луска драконів вигравала, мов самоцвіти, і всі, хто дивився на них, впадали у відчай, бо їхня краса була чудова й водночас страшна. І жили вони самотньо в країні Алагезії багато-багато віків. А потім бог Хельзвог створив із каменю Хадарацької пустелі відважних і непохитних гномів. І ці дві раси часто воювали між собою.

За якийсь час до Алагезії срібним морем припливли ельфи.

Ельфи були сильніші за гномів, і вони могли знищити драконів, так само як і дракони могли знищити ельфів. Отож, між ними було встановлене перемир’я й невдовзі вони уклали між собою угоду. Унаслідок цієї угоди виникла спільнота Вершників драконів, яка охороняла мир у всій Алагезії впродовж кількох тисячоліть.

А потім до Алагезії прибули люди. І тут на них стали нападати рогаті ургали й разаки, які були мисливцями пітьми. Тоді люди теж об’єдналися з драконами.

Але якось юний Вершник дракона на ім’я Галбаторікс повстав проти свого роду. Він поневолив чорного дракона, якого назвав Шруйкан, і переконав тринадцять інших Вершників діяти разом із ним, Цих тринадцятьох зрадників називали клятвопорушниками.

Галбаторікс і клятвопорушники здолали Вершників, спалили їхнє місто на острові Вройнгард і знищили всіх драконів, окрім своїх. Залишилися й три яйця драконів: червоне, синє та зелене. Зрадники заволоділи серцями сердець драконів — Елдунарі — вмістилищем сили й розуму драконів, які могли існувати окремо від їхньої плоті. Цілих вісімдесят два роки Галбаторікс панував над людьми. Усі клятвопорушники померли, але він залишився, бо володів силою всіх драконів. Ніхто не міг убити його.

Аж ось на вісімдесят третьому році правління Галбаторікса людям вдалося викрасти з його замку синє яйце дракона. Це яйце доглядали вардени. Так називали тих, хто ще воював з Галбаторіксом. Ельфійка Арія переправляла яйце від ельфів до варденів, сподіваючись, що хтось із людей догляне його, щоб урешті-решт на світ з’явився дракон. І так пройшло двадцять п’ять років.

Під час подорожі Арії до ельфійського міста Осілон кілька ургалів напали на неї та її охорону. З ургалами був таємничий Смерк — чаклун, одержимий духами, які зліталися на його заклинання. Після смерті клятвопорушників він став найстрашнішим слугою Галбаторікса. Ургали вбили охоронців Арії, але перед тим, як вони зі Смерком-Тінню полонили її, ельфійка, скориставшись магією, встигла переправити яйце тому, хто, як вона сподівалася, міг би його захистити.

Утім її чари були невдалі. І сталося так, що п’ятнадцятирічний юнак-сирота Ерагон знайшов яйце в горах Хребта. Він приніс його на ферму, де мешкав разом зі своїм дядьком Герроу та двоюрідним братом Рораном. За якийсь час із яйця вилупився дракон. Ерагон виростив його. Свого дракона він назвав Сапфірою. Невдовзі Галбаторікс послав двох разаків, щоб ті знайшли й повернули яйце. Чужинці вбили Герроу й спалили дім Ерагона. На той час разаків залишилося зовсім мало, бо їх поневолив Галбаторікс. Ерагон із Сапфірою вирішили помститися разакам. Разом із ними на пошуки вбивць вирушає й казкар Бром, який колись, іще перед падінням Вершників, сам був Вершником дракона. Якраз Брома Арія мала на увазі, коли переправляла синє яйце.

Бром навчив Ерагона мистецтва володіння холодною зброєю, магії та інших корисних речей. А ще він дав Ерагонові меч Зарок, який колись належав Морзану, першому й наймогутнішому з клятвопорушників. Під час мандрівки на них напали разаки. Бром загинув, а Ерагонові й Сапфірі вдалося втекти, бо їм допоміг незнайомий юнак на ім’я Мертаг — син Морзана. У місті Джилід Ерагон потрапив у полон до Смерка, та юнак тікає від нього, звільнивши при тому також ельфійку Арію, яка тривалий час перебувала у в'язниці в Смерка. Ельфійка була отруєна й тяжко поранена, тож Ерагон, Сапфіра та Мертаг доправили її до варденів у Беорські гори.

Там Арію вилікували, а Ерагон благословив дівчинку на ім’я Елва, щоб захистити її від усіляких нещасть. Та оскільки юнак іще не дуже добре володів прадавньою мовою, він припустився помилки, через яку Елва була приречена відчувати й брати на себе біль і страждання інших людей.

Невдовзі по тому Галбаторікс послав велику армію ургалів для нападу на гномів і варденів. Ерагон бореться разом із гномами та варденами проти воїнів Галбаторікса. Під час поєдинку Ерагон убиває Смерка, хоч той і встиг завдати йому страшного удару мечем у спину. Незважаючи на всі чари варденських цілителів, юнак страждав від жахливого болю, час від часу втрачаючи навіть пам’ять.

Одного разу, перебуваючи в забутті, він почув якийсь голос, що кликав його до себе й обіцяв відповісти на всі його запитання. За три дні по тому правитель варденів Аджихад потрапив у засідку. Через зрадників Близнюків його вбили ургали. А ще брати викрали Мертага й таємно переправили його Галбаторіксу. Тим часом Ерагон і вардени вирішили, що Мертага вже немає в живих. Це дуже засмутило Ерагона.

Після смерті Аджихада його донька Насуада стала правителькою варденів. Ерагон, Сапфіра й Арія вирушили із Тронжхейма, легендарного міста-гори, столиці гномів, у Ду Вельденварден, де жили ельфи. Їх супроводжував гном Орик, названий син короля гномів Ротгара.

У Ду Вельденвардені Ерагон і Сапфіра зустрілися з Оромисом та Глаедром — останнім вільним Вершником і останнім драконом, які століття переховувалися від ненависного Галбаторікса, чекаючи на нове покоління Вершників драконів, щоб передати їм свій досвід. Там-таки Ерагон і Сапфіра зустрілися з королевою Ісланзаді, правителькою ельфів і матір’ю Арії.

Оромис і Глаедр почали тренувати Ерагона та Сапфіру. У цей час Галбаторікс послав разака й загін воїнів Імперії до рідного села Ерагона Карвахол. На цей раз він хотів полонити Рорана. Роран сховався, і йому б удалося уникнути нападу чужинців, якби не ненависть сільського м’ясника Слоуна. М’ясник зрадив і виказав його воякам Галбаторікса. Та Роран відбився й утік. Тоді нападники захопили в полон Катріну — його кохану й доньку Слоуна. Роран переконав односельців іти разом із ним до варденів. І вони подалися через Хребет вбік південної країни Сурди, яка все ще була незалежною від влади Галбаторікса.

Рана на спині продовжувала дошкуляти Ерагонові. Та одного разу під час святкування Кривавої Клятви, коли ельфи вшановували угоду з драконами, його рану зцілив примарний дракон, якого ельфи викликали на завершення свята. Більше того, він наділив Ерагона такою самою силою й спритністю, яку мали й самі ельфи.

Ерагон і Сапфіра полетіли до Сурди, де Насуада, очоливши варденів, готувалася до нападу на Імперію Галбаторікса. Ургали приєднуються до варденів. Вони хочуть помститися Галбаторіксу, бо він, як вони стверджували, затьмарив їхній розум. Там-таки Ерагон знову зустрічає дівчинку Елву, яка, хоч за віком була малою дитиною, через його невдале благословення нагадувала поведінкою цілком дорослу людину.

Невдовзі Ерагон, Сапфіра й вардени вступають у бій з армією Галбаторікса на Палаючій рівнині. Це була велика кровопролитна битва, до якої за якийсь час приєднався й Роран із карвахольцями та гноми, які прийшли з Беорських гір.

Під час цієї битви зі сходу з’явилася постать, вбрана у начищені до блиску обладунки, на червоному драконі. Невідомий прибулець убив короля гномів Ротгара, а потім вступив у двобій з Ерагоном і Сапфірою. Б’ючись із Вершником-незнайомцем та його червоним драконом, вони з’ясували, що то був Мертаг, який присягнув на вірність Галбаторіксу разом зі своїм драконом Торнаком, що вилупився з червоного яйця.

Мертаг був дуже сильний і міг би здолати Ерагона із Сапфірою. Та він не зробив цього й відпустив їх, оскільки раніше був другом Ерагона. А крім того, як він розповів про це Ерагонові, вони були братами, бо їх обох народила Селена — кохана дружина Морзана.

Перед тим як відпустити Ерагона, Мертаг забрав у нього Зарок, меч їхнього батька. Після цього вони з Торнаком покинули Палаючу рівнину, як і решта воїнів Імперії.

По закінченні битви Ерагон, Сапфіра та Роран вирушили до скелястого міста смерті Хелгрінда, де їм довелося вступити в бій з разаками й летрблаками, істотами, що нагадували великих кажанів і були конями разаків. Вони вбили одного разака й летрблака, а також урятували Катріну. В одній із камер Ерагон знайшов сліпого й напівглухого Слоуна, батька Катріни. Спочатку Ерагон хотів убити зрадника, але потім передумав і за допомогою закляття змусив його впасти в глибокий сон, а Катріні й Роранові сказав, що Слоун мертвий. Потім Вершник попросив Сапфіру доправити Рорана й Катріну до варденів, доки він не спіймає останнього з разаків.

І він таки вбив останнього разака, а потім разом зі Слоуном покинув Хелгрінд. Після тривалих роздумів Ерагон зовсім випадково назвав справжнє ім’я Слоуна прадавньою мовою — мовою сили та магії. Це ім’я давало йому цілковиту владу над цим чоловіком. І він змусив його присягнути, що той ніколи більше не побачить своєї доньки, а потім відправив його жити до ельфів. Але він не сказав м’ясникові, що, коли той покається й стане доброю людиною, ельфійські чарівники зцілять його очі.

Арія зустріла Ерагона на півдорозі до варденів, і вони разом повернулися пішки через ворожу територію. У варденів Вершник дізнався про те, що королева Ісланзаді послала дванадцятеро ельфівчаклунів на чолі з Блодхгармом, щоб захистити його й Сапфіру. Після цього Ерагон зняв частину закляття з дівчинки Елви. Вона зберегла свою здатність сприймати біль інших людей, але більше не відчувала потреби рятувати їх від нещасть.

Тим часом Роран, нарешті, одружився з Катріною. Вона мала народити дитину, тож Ерагон уперше за багато років був дуже щасливий.

Трохи згодом Мертаг, Торнак і загін вояків Галбаторікса знову напали на варденів. З допомогою ельфів Ерагонові й Сапфірі вдалося стримати їх, хоч під час сутички Ерагон і не зумів здолати Мертага. Це була дуже важка битва, бо Галбаторікс зачарував солдатів, так, щоб ті не могли відчувати болю. Вардени зазнали великих втрат.

По тому за наказом Насуади Ерагон вирушив до гномів як представник варденів, коли ті обирали собі нового короля. Сапфіра цього разу мусила залишитися, щоб захищати табір варденів.

Пліч-о-пліч з варденами воював і Роран. Він був чудовим воїном і ватажком, тож вардени дуже його поважали.

Коли Ерагон перебував у гномів, семеро вояків із клану Аз Свелди рак Ангуін спробували його вбити. Та, незважаючи на це, нарада клану продовжилася, і Орик був обраний наступником свого дядька. Сапфіра прибула якраз на коронацію. Вона здійснила свою обіцянку — полагодила Зоряний Сапфір гномів, їхню найбільшу святиню й гордість, який був розбитий під час битви Ерагона зі Смерком.

Після коронації Ерагон і Сапфіра повернулися до Ду Вельденвардена. Там Вершник Оромис розповів про те, що Ерагон насправді був сином не Морзана, а Брома, хоча їх із Мертагом таки дійсно народила Селена. Оромис та Глаедр також розказали все про Елдунарі — твердий предмет, схожий на коштовний камінь, що є в грудях драконів. Його називають серцем сердець. Воно чисте й незаплямоване і може жити навіть після смерті дракона. Але той, кому належить його Елдунарі, тримає у своїх руках і його душу, а отже, може примусити його робити все що завгодно.

Перебуваючи в Ду Вельденвардені, Ерагон вирішив, що йому потрібен, меч, який зможе замінити Зарок. Він пригадав пораду кота-перевертня Солембума під час їхньої подорожі з Бромом і вирушив до дерева Меноа. Юнак поговорив з дереном, і дерево погодилося дати йому шматок руди З-під свого коріння в обмін на те, чого воно захоче.

Ельфійка Рунон, майстриня, яка кувала мечі Для всіх Вершників, допомогла Ерагонові виготовити меч. Юнак назвав його Брізінгр, що означає «вогонь». Щойно він вимовляв це ім’я, як лезо меча спалахувало сапфірово-блакитним полум’ям.

Своє серце сердець старий дракон Глаедр довірив Ерагонові та Сапфірі, і вони повернулися до варденів.

Під час облоги Фейнстера Ерагон і Арія несподівано зустрілися з ворожими чаклунами, один з яких перетворився на Тінь Варауга. З допомогою Ерагона Арія вбила Варауга.

Тим часом Галбаторікс, заволодівши розумом Мертага й Торнака, змусив їх убити Оромиса й Глаедра. І хоча вардени здобули перемогу в Фейнстері, Ерагон і Сапфіра дуже сумували з приводу загибелі свого вчителя Оромиса. Але вардени залишилися і все далі й далі просувалися до серця Імперії — столиці Урубейн, де сидів Галбаторікс, гордий, самовпевнений і пихатий, бо йому належала сила драконів.

ПРОРИВ

Cапфіра заревла так, що в солдатів мимохіть затремтіли жижки.

— За мною! — крикнув Ерагон і здійняв Брізінгр над головою, щоб усі його бачили. Блакитний меч виблискував і переливався, вирізняючись на тлі чорних хмар, які згустились на заході.— За варденів!

За спиною юнака зі свистом пролітало безліч стріл, та він не звертав на це уваги.

Воїни скупчились біля підніжжя брили, на якій стояли Ерагон і Сапфіра, й відповіли їм гучним криком:

«Вардени!» А потім, вимахуючи зброєю та оминаючи каміння, що котилось прямо на них, вони почали стрімко здиратися вгору.

Ерагон повернувся до воїнів спиною. На протилежному боці насипу лежав широкий внутрішній двір, де невеличкими загонами розташувалося близько двох сотень солдатів Імперії. За ними височіла темна фортеця з вузькими віконними прорізами й кількома баштами. На найвищій із них мерехтіло світло. Юнак знав, що десь там, у нетрях фортеці, переховується лорд Брадберн, правитель Белатони — міста, яке вардени намагалися захопити ось уже кілька пекельно довгих годин.

Юнак крикнув і зіскочив із брили в напрямку воїнів. Ті відсахнулися назад, хоч і тримали напоготові списи та піки, націливши їх убік діри, яку пробила в стіні замку Сапфіра.

Приземляючись, Ерагон підвернув ногу. Він упав на коліна й сперся на свій меч. Кращої нагоди для ворогів годі було й уявити — вже за мить у незахищене Ерагонове горло полетів спис одного із солдатів. Та юнак відбив удар, змахнувши Брізінгром швидше, ніж те міг би зробити хтось із людей чи ельфів. Обличчя ворожого солдата спотворила гримаса жаху. Він кинувся тікати, та не встиг зрушити й на кілька дюймів, як Ерагон уже був поряд і блискавично завдав йому удару.

Видихаючи жовті й блакитні язики полум’я, Сапфіра й собі поспішила до внутрішнього двору. Коли дракон приземлився, Ерагон припав до землі, а весь двір аж струснуло від потужного удару. Величезна скляна кольорова мозаїка розлетілася на дрібнісінькі скалки, а віконні стулки спершу прочинились і тут-таки з брязкотом зачинилися знов.

Сапфіра була не сама — її супроводжувала ельфійка Арія. Коли вона вистрибнула з-за брили, її темне волосся розвівалося на вітрі, а довгасте обличчя було дуже серйозне. По смаглявій шиї та руках жебоніла кров, лезо ельфійчиного меча так само було закривавлене.

Її поява неабияк підбадьорила Ерагона. Крім неї та Сапфіри, у цілому світі не було нікого, з ким би юнак почувався безпечніше на полі бою. Ерагон вважав ельфійку своїм найкращим бойовим побратимом.

Він ледь помітно посміхнувся до неї, отримавши у відповідь сповнений радості й завзяття погляд. Під час бою від стриманої поведінки Арії не лишалося й сліду — вона ставала напрочуд відкритою.

За мить їх відокремила хвиля блакитного полум’я, та така сильна, що Ерагонові довелося сховатися за щитом. Визираючи з-за нього, юнак бачив, як Сапфіра пускала в солдатів стрімкі потоки полум’я, що долітали до них, хоч і не завдавали жодної шкоди.

Лучники, які розташувалися на стінах фортеці, спробували відлякати дракона залпом стріл, та повітря довкола Сапфіри було таке розпечене, що добра половина стріл обернулася на попіл, навіть не долетівши до неї, а решта була знешкоджена магічним захистом, яким оберігав її Ерагон. Щодо самого юнака, то його стріли не зачепили — тільки одна вдарилась об щит і відлетіла, залишивши на ньому подряпину.

І в цей момент Сапфірі вдалося вразити трьох воїнів. Їх охопило таке палюче полум’я, що вони сконали, навіть не скрикнувши. Решта солдатів скупчилися посеред двору — яскраві спалахи блакитного полум’я мерехтіли на лезах їхніх списів та пік. Проте як Сапфіра не старалася, дістати їх усе одно не могла. Урешті-решт вона облишила марні спроби й закрила пащеку. І тільки-но полум’я зникло, як двір поглинула тиша.

Той маг, який захищав ворожих воїнів, мав бути могутній і досвідчений. Принаймні саме так здалося Ерагону.

«Невже Мертаг? — подумав він. — А якщо це дійсно він, то навіщо йому й Торнаку захищати Белатону? Хіба Галбаторікс зацікавлений у тому, щоб контролювати його міста?»

Але міркувати було ніколи. Ерагон кинувся вперед і одним ударом Брізінгра зітнув голови відразу кільком ворогам, ніби скосив стигле колосся пшениці. Ще одного солдата він розрубав навпіл з такою легкістю, немовби його кольчуга була найтоншим полотном. Полилася кров. Від меча Ерагона загинув іще один воїн. Четвертого він ударив щитом так сильно, що той відлетів, зваливши з ніг кількох своїх спільників.

Реакція ворожих бійців здавалась Ерагонові надзвичайно повільною. Було таке враження, що ті навіть не намагалися захищатись. Сапфіра тим часом пробивалась у самісіньку гущу бою — одних солдатів дракон просто підкидав ланами вгору, других змітав своїм могутнім хвостом, а третіх звалював з ніг ударами голови. Поруч билася й Арія. Кожен змах її меча ставав смертоносним для воїнів Імперії.

Ухилившись від чергового удару списом, Ерагон помітив неподалік ельфа Блодхгарма, а разом із ним іще одинадцять ельфів, які охороняли його й Сапфіру. Вардени врешті-решт таки увірвалися до двору крізь отвір у стіні фортеці, але ворог ще стримував їхній натиск, хоч і дуже боявся дракона.

Невдовзі круговерть бою розкидала Ерагона й Сапфіру в різні кутки двору, та юнак цим не переймався. Навіть без його захисту Сапфіра самотужки могла дати раду двом-трьом десяткам противників.

Один із них якраз намагався пробити списом Ерагонів щит і поранити юнака в плече. Ерагон розвернувся й побачив велетенського страшного чоловіка з чорною діркою на місці передніх зубів. Той схопився за кинджал, який висів у нього на поясі, та Ерагон, напружившись, завдав у відповідь такого удару, що солдата відкинуло на кілька ярдів назад. І в цей час навколо засвистіли стріли, ранячи й убиваючи багатьох солдатів. Ерагон обачно сховався за щитом. З одного боку, його надійно захищала магія, та з другого — захист діяв лише проти звичайних стріл, а могла трапитись і зачарована.

Вуста юнака скривилися в болісній посмішці. Оборонці добре розуміли, що єдиний спосіб перемогти — це вбити Ерагона й ельфів, і їм було байдуже, скількома воїнами доведеться задля цього пожертвувати.

«Надто пізно, — не без зловтіхи подумав Ерагон. — Тікайте з Імперії, доки ще маєте шанс».

Атака лучників дозволила юнакові трохи перепочити. Це було дуже добре, бо штурм міста розпочався ще на світанку й вони із Сапфірою весь цей час безугавно билися.

Та злива стріл невдовзі вщухла. Тоді Ерагон узяв Брізінгр у ліву руку, а правою підняв із землі спис одного з убитих воїнів і пожбурив його у ворожого лучника. Юнак знав, що без належної підготовки влучити списом у ціль надзвичайно важко, тож він зовсім не здивувався, коли зброя пролетіла повз солдата, в якого він цілився. Але те, що йому не вдалося вразити бодай когось із шеренги лучників, було вже доволі дивно. Тим часом спис пролетів над ворогами й зник за стіною замку. У відповідь лучники тільки розреготалися й почали глузувати з Ерагона.

Проте вже за мить увагу юнака привернув стрімкий рух. Він побачив, як Арія кинула в лучників свій власний спис і той пронизав одразу двох ворогів. Варто було Арії махнути вбік тих двох бідолах мечем і вигукнути «Брізінгр!», як спис спалахнув яскраво-зеленим полум’ям. Решта лучників відсахнулася від палаючих тіл й миттю кинулася до дверей, які вели на вищі рівні замку.

— Так нечесно, — сказав Ерагон. — Я не можу скористатися цим закляттям, бо мій меч вибухне, як феєрверк.

Арія здивовано зиркнула на нього.

Битва протривала ще кілька хвилин, і хоч дехто із солдатів намагався захищатись, більшість із них рятувалася втечею. П’ятьом Ерагон дозволив утекти, добре розуміючи, що вони все одно нікуди це дінуться. Потім він швидко оглянув тіла полеглих, щоб пересвідчитися, що ті насправді мертві, а тоді обвів пильним поглядом внутрішній двір. Купка варденів якраз відчиняла браму в стіні і втягувала таран — невдовзі мав розпочатися штурм замку. Усі інші скупчилися біля брами головної вежі, готові або увірватися в замок, або в разі потреби відбити напад супротивника. Серед них був і кузен Ерагона Роран. Він віддавав накази воїнам свого загону й завзято вимахував молотом, з яким ніколи не розлучався. На другому боці двору над купою ворожих тіл схилилася Сапфіра. Її луску вкривали краплі крові, які здавалися ще червонішими на тлі блакитного тулуба. Потім дракон задер голову, і з його пащеки вирвався переможний клич, такий сильний, що від нього здригнулося все місто.

І в цю мить до Ерагона долинув якийсь шум. Невдовзі його почули й усі вардени. Їхні погляди прикипіли до брами головної вежі. Пролунав потужний глухий удар — брама розчахнулася. В обличчя варденам повалив густий-прегустий дим ВІД факелів. Він був такий густий, що вардени почали кашляти. Із темного нутра брами долинув стукіт копит. Дим поволі розвіявся, і всі побачили вершника. Спершу Ерагонові здалося, що той тримає в руці звичайний спис, та вже за мить він розгледів якесь дивне зелене ратище й гостре лезо вигадливої форми. Ледь помітне сяйво довкола нього свідчило про магічний захист.

Вершник натягнув повіддя й спрямував коня до Сапфіри, яка звелася на задні лапи й приготувалася до оборони.

Серце Ерагона тіпнулося. Надто вже самовпевнено поводився вершник, та й спис його виглядав зловісно. І хоч захист Сапфіри був досить надійний, щось підказувало юнакові, що дракон у смертельній небезпеці.

«Я не встигну дістатися до Сапфіри», — миттю подумав Ерагон і спробував торкнутися думок вершника. Але той так зосередився на своїй меті, що навіть не помітив його присутності. Свідомість незнайомця перебувала в неймовірній напрузі, тож проникнути в неї було несила. Тоді Ерагон пірнув у глибини власної пам’яті й, пригадавши п’ять-шість слів прадавньої мови, склав простеньке закляття, яке могло б зупинити вершника. Та в глибині душі юнак розумів, що його зусилля марні. Навіть якщо вершник не був магом, то його, напевно, добре підготували, щоб він умів захиститися від будь-якої магії. Але як би там не було, Ерагон не міг залишатись осторонь, коли Сапфірі загрожувала небезпека.

Нарешті юнак згадав, як правильно вимовляти кілька важких звуків прадавньої мови. Він вдихнув на повні груди повітря. З його вуст ось-ось мало злетіти магічне закляття, та ельфи виявилися спритнішими. Ерагон іще не встиг вимовити жодного слова, як позаду пролунав відчайдушний крик.

— Мае, — тільки й прошепотів Ерагон навздогін ельфійській магії.

Скалки розбитої мозаїки почали рухатись і обернулися на потоки води, а в землі утворилася довжелезна тріщина. Кінь вершника злякано заіржав і провалився в неї, зламавши обидві передні ноги. Та в останню мить вершник усе-таки встиг метнути в Сапфіру магічний спис.

Його політ був такий стрімкий, що дракон не мав жодного шансу ухилитися. Сапфіра спробувала відмахнутися лапою — марно. Спис пролетів за кілька дюймів від її пазурів. Ерагон із жахом бачив, як магічне вістря на цілий ярд впинається в груди Сапфіри біля ключиці.

Юнака охопила шалена лють. Він зібрав воєдино всі свої сили: міць власного тіла, енергію сапфіра на ефесі меча, дванадцяти діамантів, схованих у поясі Белотха Мудрого, усю могутність ельфійської каблучки Арен. Це було надто ризиковано, та бажання порішити вершника брало гору.

Однак скористатися цією силою Ерагон не встиг, бо вже за мить через передню лапу дракона перестрибнув Блодхгарм. Ельф кинувся на вершника, ніби пантера на оленя, і звалив його на землю. Блискавичний рух головою — і довгі білі зуби Блодхгарма вп’ялися ворогові в горлянку.

З вікна над брамою головної вежі долинув несамовитий крик. А потім пролунав неймовірної сили вибух. Згори полетіло каміння, трощачи тіла варденів, як сухе гілля.

Ерагон тим часом мчав до Сапфіри, незважаючи на кам’яний дощ. За ним поспішала Арія й купка її воїнів. Ельфи вже були поруч із драконом й ошелешено розглядали спис, що стирчав з його грудей.

— Який жах! Невже вона… — скрикнув Ерагон, але осікся. Йому було страшно навіть подумати про це. Він хотів поговорити із Сапфірою, та доки вороги перебували поруч, відкривати свою свідомість було вкрай небезпечно — вони могли заволодіти не тільки його думками, але й тілом.

Минуло кілька безконечних секунд. Мовчанку перервав один з ельфів на ймення Вірден.

— Дякуй долі, Шуртугале, — сказав ельф, — спис не зачепив вени й шийну артерію. Він поранив тільки м’язи. А це вже ми якось вилікуємо.

— Як же його витягти? Він, мабуть, із якимось закляттям…

— Ми про все подбаємо.

Усі ельфи, включно з Блодхгармом, зібралися біля Сапфіри, ніби священики перед вівтарем. Вони поклали свої долоні на груди дракона й заспівали. Цей спів нагадував шерех вітру, що бавився з кронами дерев. Вони співали про тепло й зцілення, про м’язи, сухожилля й пульсуючу кров, і ще про безліч речей, вкритих таємницею. Сапфіра трималася мужньо, хоч це й коштувало їй неймовірних зусиль — час від часу тіло дракона здригалося від болю, а з-під ратища списа, що стирчав у грудях, струмочком цебеніла кров.

За якусь мить Блодхгарм повернувся до Ерагона. Юнак пильно глянув на ельфа: на його шерсті, щоках та шиї запеклися згустки крові. Вони були різних відтінків — від темно-синього до чорного.

— Що то було? — спитав Ерагон, показуючи на полум’я, яке ще й досі палало у вікні над внутрішнім двором.

Блодхгарм спрагло облизав губи, оголивши ікла.

— До того як він помер, я встиг проникнути у свідомість одного солдата, а звідти — у свідомість мага, який ним керував.

— Ти вбив мага?

— Майже… Я зробив так, що він сам себе вбив. Іншим разом я б нізащо так не вчинив, але тоді… Тоді я був страшенно розлючений.

Ерагон підійшов до Сапфіри й зупинився перед її мордою. Дракон видав протяжний, ледь чутний стогін — саме в цю мить спис почав повільно виходити з його грудей. Останні шість дюймів завдали Сапфірі просто нестерпного болю — її повіки тремтіли, дихання стало уривчастим… Аж ось гостре лезо, що й досі світилося, нарешті впало на землю. Удар нагадував швидше звук черепиці, ніж металу.

Ельфи урвали свій спів і прибрали руки з грудей Сапфіри. Ерагон миттю кинувся до неї. Він обняв її величезну шию. Йому хотілося хоч якось втішити свого дракона, увійти в його свідомість і розповісти, як він злякався за нього. Натомість юнак тільки глянув у блискучі очі дракона й тихо спитав:

— З тобою все гаразд?

Ці слова були геть нікчемні порівняно з тим, що коїлося в його душі. У відповідь Сапфіра злегка примружила очі, звісила голову й випустила йому в обличчя цівку теплого повітря.

Ерагон полегшено всміхнувся.

— Ека елрун оно, іольфіа, віол фьорн торнесса, — сказав він, звертаючись до ельфів. Так прадавньою мовою звучала подяка за допомогу.

Ельфи, які лікували Сапфіру, а серед них і Арія, вклонились і приклали правицю до грудей на знак особливої пошани до їхньої раси. Було помітно, що вони дуже втомлені й ледь тримаються на ногах.

— Повертайтеся додому, відпочиньте, — сказав їм юнак. — Вам небезпечно тут залишатись! Ідіть, це наказ!

Ерагон був певен, що всі залишаться, але семеро ельфів коротко відповіли:

— Як скажеш, Шуртугале.

За мить вони розвернулись і пішли геть, обережно переступаючи трупи й каміння. Навіть знемагаючи від смертельної втоми, вони залишалися благородними й не втрачали самовладання.

Ерагон підійшов до Арії та Блодхгарма. Ті збентежено розглядали спис. Здавалося, вони й гадки не мали, що з ним робити. Обережно присівши поруч із друзями, юнак і собі глянув на витончені письмена, викарбувані біля леза. Рядки здалися йому дуже знайомими, хоч він і не розумів, чому саме. За мить він перевів погляд на зелену частину списа, зроблену чи то з дерева, чи то з металу. Вона випромінювала ледь помітне світло, що нагадувало Ерагонові магічні ліхтарі, які ельфи та гноми використовували для освітлення своїх помешкань.

— Що скажете? Робота Галбаторікса? — спитав юнак. — Може, він вирішив просто вбити Сапфіру й не брати нас у полон? Може, він нарешті зрозумів, що ми небезпечні для нього?

Блодхгарм злісно посміхнувся:

— Я б не тішив себе фантазіями, Шуртугале. Для Галбаторікса ми дрібнота. Якби він і справді хотів убити когось із нас, то відлетів би подалі від Урубейна, а вже там, у бою, ми були б перед ним безпомічні, як сухе листя перед зимовим буревієм. На його боці сила драконів, тож навряд чи хтось із нас зуміє встояти проти нього. Він злий і підступний, але не дурень. Словом, якщо йому заманеться тебе викрасти, його ніщо не зупинить.

— Як би там не було, — озвалась Арія, — це не робота Галбаторікса. Це наша робота…

Ерагон здивовано звів брови.

— Наша? Невже цей спис зробили вардени?

— Ні, не вардени. Його зробили ельфи.

— Але ж… — юнак примовк, намагаючись знайти хоч якесь пояснення. — Жоден ельф не стане працювати на Галбаторікса. Для них це гірше за смерть…

— Боюся, Галбатсрікс тут ні до чого… Навряд чи він довірив би цю рідкісну й потужну зброю тому, хто не зможе її вберегти. Повірте, на всю Алагезію ми останні, у чиїх руках Галбаторікс хотів би побачити це знаряддя вбивства.

— Чому?

— Бо це Дотдасрт, Ерагоне… — сказав Блодхгарм низьким владним голосом.

— Його ще називають Ніермен та Орхідея, — пояснила Арія й показала на викарбувані на лезі письмена.

Ерагон придивився уважніше й справді розпізнав прикметні риси ельфійського письма, заокруглені літери якого спліталися між собою.

— Дотдаерт?

Арія й Блодхгарм здивовано зиркнули на Ерагона. Той почервонів від сорому, відчуваючи себе неуком. Ніде правди діти, поруч із ельфами, які десятки років вчилися в найвидатніших учених своєї раси, почуватися розумником було не так уже й легко. Щодо Ерагона, то дядько Герроу навіть не навчив його букв, вважаючи їх цілковитою дурницею.

— В Елесмері мене вчили читати ельфійською тільки трішки. То що, цей спис було зроблено в добу занепаду Вершників, щоб боротися ним проти Галбаторікса й клятвопорушників?

Блодхгарм заперечно похитав головою.

— Ніермен значно старший за них.

— Дотдаерт, — пояснила Арія, — був породжений страхом і ненавистю, що панували в останні роки ельфійської війни проти драконів. Наші найкращі ковалі та маги виготовили його з дивовижного матеріалу, секрет якого тепер утрачено, власне, як і секрет магії, котрою він був заряджений. Усього таких списів було дванадцять, і свої назви вони отримали від квітів, хоч наша раса виготовила їх, щоб знищити драконів.

Ерагон аж здригнувся, глянувши на лискуче лезо списа.

— То ними вбивали драконів?

— Очевидці кажуть, що кров драконів лилася з неба, як той літній дощ…

Сапфіра голосно зашипіла. Юнак глянув на неї і краєм ока помітив, що вардени й досі продовжують тримати позиції під вежею, очевидно, чекаючи на їхню із Сапфірою підтримку, щоб продовжити атаку.

— Ми гадали, що всі Дотдаерти давно вже знищені,— сказав Блодхгарм, — та, як бачиш, помилялися. Мабуть, Ніермен потрапив до рук родини Валдгрейв і вони переховували його тут, у Белатоні. А коли ми увірвалися через стіну, лорд Брадберн наказав дістати магічний спис зі сховку, щоб зупинити тебе й Сапфіру. Так чи ні, але Галбаторікс оскаженіє від люті, коли дізнається, що Брадберн спробував тебе вбити.

Попри те що Ерагонові слід було пильнувати, цікавість не дозволяла йому покинути цю небезпечну місцину.

«Хай йому грець, цьому Дотдаерту, — думав він. — Та я все одно не розумію, чому Галбаторікс так боїться, що він опиниться в наших руках». Ерагон іще раз підійшов до магічної зброї.

— Значить, Ніермен іще небезпечніший, ніж Бріз… — в останню мить юнак вирішив не вимовляти назву свого меча, — …ніж мій меч?

Цього разу йому відповіла Арія:

— Його не можна знищити якимось звичним способом, — пояснила ельфійка. — Не можна спопелити вогнем. Та й магія на нього майже не діє, ти ж сам бачив. Дотдаерт не боїться магії драконів і Вершників. Тож якою б сильною магією Галбаторікс не захистив себе і свого Шруйкана, спис усе одно пройде крізь нього, як крізь повітря.

Аж тепер Ерагон збагнув, у чому річ.

— Нам треба… — радісно вигукнув він. Та в цю мить його голос несподівано заглушив чийсь пронизливий крик, змішаний з ударами й скреготом, так, ніби хтось шкрябав металом по камінню. Ерагон затулив вуха руками й озирнувся, намагаючись знайти джерело цього неймовірного шарварку. Сапфіра й собі звела голову — навіть крізь оглушливий шум було чути її болісний стогін.

Юнак кілька разів пробіг поглядом по внутрішньому двору й нарешті помітив стовп пилюки, що здіймався вздовж невеличкої тріщини, яка утворилася під чорною дірою вікна, там, де Блодхгарм порішив мага. Шум ставав дедалі сильніший, та Ерагон усе-таки наважився прибрати руку від вуха й показати нею вбік тріщини.

— Глянь! — гукнув він до Арії.

Та кивнула у відповідь, й Ерагон знову затулив вухо. Шум стих так само раптово, як і з’явився. Перечекавши ще хвильку, юнак повільно опустив руки. Він мало не шкодував, що має аж такий чутливий слух. Аж раптом вежа здригнулась. Щілина виросла до кількох футів і стрімко-стрімко поповзла вгору по стіні. Вона ніби блискавкою розколола велетенську брилу, вмуровану над брамою. Замок загрозливо затріщав. Більша частина його відкололась і почала повільно падати.

— Тікайте! — закричав Ерагон, хоч вардени вже й так кинулися тікати з-під стіни, що стрімко хилилася до землі. Юнак тим часом намагався розгледіти серед них Рорана. Врешті-решт він його помітив. Той опинився в пастці й сипав прокльонами, хоч слова тонули в загальному шарварку. Іще мить — і поруч із ним упало кілька велетенських уламків. Рорана відкинуло назад, та він усе ж таки знайшов у собі сили, щоб скочити на ноги, їхні очі зустрілися. Погляд Рорана був сповнений жаху. Він ніби змирився з тим, що вибратися звідси йому вже не вдасться.

Роран гірко посміхнувся — і в цю мить стіна накрила його.

МОЛОТ ПАДАЄ

— Ні! — крикнув Ерагон, коли стіна головної вежі з оглушливим тріском упала, поховавши під уламками Рорана й іще п’ятьох солдатів.

Внутрішній двір поринув у сіру хмару пилюки. Юнак крикнув так гучно, що зірвав собі голос. Він почав задихатися, а в роті відчув смак крові.

— Ваетна… — прохрипів Ерагон, змахнувши рукою. Густий сірий стовп пилюки вмить розвіявся, ніби за наказом. Думаючи тільки про Рорана, Ерагон навіть не помітив, яку силу вклав у закляття.

«Ні, ні, ні!.. Роран не може померти… Не може, не може!..» — повторював він так, ніби слова могли щось змінити. І з кожним разом вони все більше її більше нагадували молитву.

Арія й решта варденів стояли поруч. Вони теж задихалися від кашлю й намагалися протерти очі. Уламки стіни розлетілися по всьому двору, і кілька кімнат на другому та третьому поверхах, зокрема й ту, де в жахливий спосіб розпрощався з життям маг, можна було розгледіти до найменших дрібниць. При яскравому сонячному світлі вцілілі меблі виглядали якось гнітюче й занедбано. Тимчасом углиб вежі, штовхаючись і панікуючи, відступали озброєні арбалетами ворожі солдати.

Ерагон пильно глянув на уламки — ті важили сотні фунтів, якщо не більше. Сапфіра й ельфи могли б об’єднати свою енергію, щоб спробувати зрушити їх із місця, та це, мабуть, виснажило б їх ледь не до смерті. А крім того, довелося б витратити дуже багато часу.

Якоїсь миті Ерагон згадав про Глаедра — золотий дракон мав достатньо сили, щоб підняти всі ці уламки, але знов-таки — часу було обмаль. Тим паче, юнак чудово розумів, що з драконом навряд чи вдасться навіть поговорити, а на те, щоб умовити його визволити Рорана й решту воїнів, марно й сподіватися.

У пам’яті юнака ще раз зринув образ Рорана, який стояв перед брамою вежі за хвилину до того, як уламки й хмари пилу поховали його під собою. І в його голові блискавично народився план порятунку.

— Сапфіро, допоможи їм! — крикнув Ерагон і стрибнув уперед.

В останню мить він почув, як Арія щось вигукнула прадавньою мовою. Мабуть, її коротка фраза означала «Сховай це!». А потім, вимахуючи готовим до бою мечем, ельфійка порівнялася з юнаком.

Опинившись на насипі, Ерагон підстрибнув так високо, як тільки міг. Він здирався вгору, перестрибуючи з каменю на камінь. Ця затія була вкрай небезпечна, але тільки так він міг якнайшвидше дістатися до мети.

Останній стрибок — і Ерагон на другому поверсі. Пробігши через кімнату, він штурхнув двері з такою силою, що ті тріснули й зірвалися із завіс. Далі вниз по коридору. Власні кроки й дихання здавалися юнакові такими тихими, ніби в його вухах було повно води.

За кілька секунд Ерагон зупинився перед прочиненими дверима. У кімнаті було п’ятеро озброєних чоловіків, що розглядали карту й голосно сперечалися. Суперечка була дуже палкою. Принаймні жоден із них не звернув на Ерагона ані найменшої уваги.

Просуваючись далі, Ерагон в одному з коридорів ненароком наткнувся на якогось солдата. Точніше, не наткнувся, а налетів, — бо в нього аж іскри з очей посипались, коли він грюкнувся лобом об ворожий щит. Не придумавши нічого кращого, юнак ухопився за щит і потягнув солдата по коридору. Зовні вони нагадували двох танцюристів напідпитку.

Воїн отетерів від несподіванки й брутально вилаявся.

— Що це ти робиш, покидьку? — загорлав він, але за мить побачив обличчя Ерагона і його очі ледь не повилазили з орбіт. — Ти?

Юнак тим часом стис кулак і щосили вдарив чоловіка в живіт, прямо в сонячне сплетіння. Удар вийшов такий сильний, що солдат підлетів ледь не до стелі.

— Я, — відповів Ерагон, коли ворог замертво впав на підлогу.

Дорога була вільна, і юнак знову помчав коридором. Серце аж вистрибувало йому з грудей, калатаючи швидко-швидко.

«Де ж воно, це місце?» — у відчаї думав він, зазираючи в іще якісь прочинені двері. Але там була порожня кімната. Урешті-решт Ерагон помітив наприкінці коридору кручені сходи. Він кинувся по них угору, перестрибуючи по п’ять східців за раз і час від часу скидаючи вниз ошелешених лучників, котрі аж ніяк не чекали нападу з тилу.

Коли сходи закінчились, юнак опинився у велетенській залі з височезною стелею, що нагадувала собор у Драс-Леоні. Він роззирнувся навкруги: на стінах висіли щити, різна зброя й червоні знамена. Під самісінькою стелею в кілька вузьких віконець линуло мляве світло, тож по периметру зали палали смолоскипи. Каміни хапали своїми беззубими пащами запилене повітря, а вздовж двох головних стін стояли важкі темні столи. Прямо посеред зали, спираючись на стілець із високою спинкою, стовбичив закутаний у мантію бородань. Праворуч від нього, майже під дверима, які вели до брами, скупчилось із півсотні воїнів. Побачивши Ерагона, вони здивовано заметушилися, виблискуючи своїм золотим вбранням.

— Убийте його! — наказав чоловік у мантії швидше злякано, ніж владно. — Тому, хто вб’є, я обіцяю третину своїх скарбів!

Ерагон аж ніяк не чекав, що вскочить у таку халепу. Його охопив відчай. Він дістав меч, звів його над головою й крикнув:

— Брізінгр!

Здійнявся вітерець, блакитне полум’я облизало лезо від ефеса аж до самісінького кінчика. Відчувши в долонях, зап’ястках і на обличчі приємне тепло, Ерагон зиркнув на солдатів.

— Чого стоїте? Ну ж бо, вперед! — похмуро мовив він.

Ті якусь хвильку повагались, а потім розвернулися й почали тікати.

Ерагон кинувся навздогін, розштовхуючи солдатів, які в паніці бігли від його палаючого меча. Один із них спіткнувся й упав на підлогу, але юнак перестрибнув через бідолаху, не завдавши йому жодної шкоди.

Полум’я Ерагонового меча розвівалося, ніби грива скакуна, який мчав галопом. Штовхнувши плечима двері, юнак врешті-решт увірвався до головної зали. Звідти він рушив довгим коридором, по обидва боки якого були солдатські казарми, а також кімнати з механізмом, що підіймав ґрати головної вежі. Саме за цими ґратами й було те місце, де зник під уламками Роран.

Юнак з розгону вдарив у них плечем, але відлетів назад. Хоч якої шаленої сили був цей удар, ґрати витримали. Вони лиш трохи прогнулися.

Тоді юнак відступив назад і пустив у Брізінгр енергію з пояса Белотха Мудрого, точніше, те, що під неї залишилося. Діаманти були майже порожні, бо вже тривалий час підтримували полум’я Ерагонового меча. Юнак чимдуж ударив Брізінгром по ґратах, аж зойкнувши при цьому. Жовті й оранжеві іскри полетіли навсібіч, падаючи на рукавиці, вбрання й обпікаючи незахищені ділянки шкіри. На кінчик юнакового чобота скотилася крапля розплавленого металу — він швидко струснув її. Іще один удар, потім ще…

Щоб зробити в ґратах прохід, знадобилося три удари. Кінчики розрубаних прутів були розпечені і заливали все довкола м’яким білим світлом. Тепер Ерагон міг загасити полум’я, що палало на лезі його меча. Він так і зробив, а потім проліз в отвір.

Куди далі? Спочатку рушив ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч — Ерагон рухався коридором, у якому через кожні десять метрів були все нові й нові повороти. Його збудували так задля того, щоб сповільнити рух супротивника в тому разі, якби він увірвався до вежі.

Нарешті останній поворот, і юнак опинився біля своєї мети — зруйнованого вестибюля. Навіть своїм ельфійським зором він міг розрізнити в темряві хіба що найбільше каміння й декілька згаслих факелів на стінах. Невдовзі до його слуху долинув шурхіт. Було схоже на те, що якась дивовижна істота намагається вирити в купі каміння нору.

— Наіна, — прошепотів Ерагон. У приміщенні спалахнуло блакитне полум’я. Воно вихопило з темряви брудну, скривавлену й припорошену попелом постать Рорана. Той відчайдушно бився з ворожим солдатом. Побачивши спалах, солдат на мить розгубився, та цього було досить, щоб Роран звалив його з ніг, вирвав кинджал і перерізав йому горлянку. Бідолаха двічі здригнувся й затих.

Хапаючи ротом повітря, Роран насилу звівся на ноги. Він обіперся закривавленими долонями об коліна, здивовано зиркнув на Ерагона.

— Ти дуже вчасно, — тільки й мовив він і впав, знепритомнівши.

ХМАРИ НА ГОРИЗОНТІ

Щоб підхопити Рорана, який почав осідати на підлогу, Ерагонові довелося кинути Брізінгр. Ясна річ, юнак не хотів розлучатися з мечем, та все ж розтиснув кулак, і зброя із дзенькотом впала на каміння. За мить Роран опинився в нього на руках.

— Його сильно поранено? — спитала Арія.

Від несподіванки Ерагон аж здригнувся, бо він не чекав, що ельфійка з Блодхгармом можуть так швидко опинитися поруч.

— Гадаю, ні,— сказав він і кілька разів поплескав Рорана по щоках, намагаючись струсити з них пилюку й бруд. Тьмяне холодне світло, вичаклуване Ерагоном, вихоплювало з темряви виснажений овал Роранового обличчя — під очима були величезні синці, а губи зробилися багряними, немовби той натер їх ягодами.

— Ну ж бо, давай, приходь до тями!

Спливло кілька напружених секунд — повіки Рорана затремтіли. Потім він розплющив очі й збентежено глянув на Ерагона. До серця юнака підкотила тепла хвиля.

— Ти знепритомнів… — сказав він.

— Ох! — насилу видушив Роран.

«Він живий!» — гукнув Ерагон Сапфірі, хоч спілкуватись із нею зараз було вкрай ризиковано.

«Це добре, — прошепотіла вона радісно, — я залишуся тут і допоможу ельфам розгрібати уламки. У разі чого — гукай! Прилечу, мов стріла!»

Ерагон допоміг Роранові звестися на ноги.

— Що з іншими? — тихо спитав юнак, кивнувши на купу каміння.

У відповідь Роран лиш скрушно похитав головою.

— Ти впевнений?

— Навряд чи хтось вижив… Я врятувався тільки тому, що стояв під карнизом…

— Жаль побратимів, — зітхнув Ерагон. — Як ти почуваєшся?

— Я? — насуплено перепитав Роран, ніби ні на секунду не замислювався над своєю долею. — Я добре… Зап’ясток, мабуть, зламав, а так добре…

Ерагон багатозначно зиркнув на Блодхгарма. Ельф невдоволено закопилив губи, та все ж таки підійшов до Рорана.

— Дозволь, — спокійно мовив він, простягнув руку й помацав травмований зап’ясток.

Доки ельф порався біля Рорана, Ерагон підняв із землі Брізінгр. Удвох із Арією вони зайняли зручні позиції, щоб у разі чого відбити несподіваний напад.

— Усе, готово, — буркнув Блодхгарм і відійшов від Рорана, який з недовірою крутив рукою, перевіряючи працездатність суглоба.

Усе й справді було добре, тож Роран подякував ельфові, звівся й довго нишпорив навкруги, поки знайшов свій молот. За мить він почепив його на пояс і визирнув у двері.

— Дратує мене цей лорд Брадберн, — тихо мовив Роран. — Давненько він уже на своїй посаді. Мабуть, пора йому складати повноваження. Що скажеш, Аріє?

— Я теж так гадаю, — відповіла ельфійка.

— Тоді давайте знайдемо старого блазня, і я почастую його кількома ударами молота, щоб увічнити пам’ять тих, кого ми сьогодні втратили.

— Кілька хвилин тому він був у головній залі,— озвавсь Ерагон, — але навряд чи він ще її досі на нас там чекає.

— Ну так знайдемо його, — відповів Роран і зробив крок уперед.

Ерагон загасив магічне світло й поспішив за своїм кузеном, тримаючи Брізінгр напоготові. Арія й Блодхгарм були поруч, так близько, наскільки це дозволяли звивисті коридори.

Невдовзі войовнича четвірка опинилася в порожній кімнаті, а звідти потрапила до головної зали. Та теж була порожня — про воїнів і лорда нагадував тільки шолом, що самотньо валявся на підлозі.

Ерагон і Роран бігцем оминули мармуровий поміст. Щоб кузен не залишався позаду, Ерагон не давав волі своїм прудким ногам. Вибивши якісь двері, вони кинулися сходами вгору.

На кожному сходовому майданчику доводилося робити невелику зупинку — Блодхгарм зосереджувався й пробував відчути присутність лорда Брадберна та його почту. Ось і третій поверх. Раптом Ерагон почув тупіт ніг, і вже за мить темний коридор наїжачився добрим десятком списів. Один із них зачепив Роранову щоку, а інший — стегно. Роран заревів, як поранений ведмідь, і, прикрившись щитом, спробував пробитися на наступний поверх. Вороги й собі закричали — чи то від люті, чи то від страху.

Вистрибнувши з-за Роранової спини, Ерагон перекинув Брізінгр у ліву руку, а правою вхопився за ратище ворожого списа. Він висмикнув його в спантеличеного воїна й метнув у арку. Звідти долинув відчайдушний зойк. Ворожі лави поріділи. Роран тим часом наліг на солдатів щитом і відтіснив їх назад. Та тільки-но йому вдалося пробитися вище, як дванадцятеро воїнів Імперії перегрупувались і зручно стали на сходовому майданчику. Вони розташувалися так, аби ніщо не заважало орудувати зброєю.

Утім на Рорана це не справило жодного враження, бо він, не вагаючись, кинувся на найближчого ворога й так угатив його по шолому, що той задзвенів, ніби бляшанка.

Ерагон і собі пішов в атаку, зваливши з ніг одразу двох солдатів. Щойно бідолахи опинилися на землі, як по їхніх горлянках черкнуло гостре лезо Брізінгра. Та вже за мить юнакові довелося рятуватися від сокири, пущеної йому прямісінько в лоб. Блискавично ухилившись, він кинув одного ворожого солдата через балюстраду й стрибнув на двох інших, які намагалися дістати його піками.

Арія та Блодхгарм теж пробивалися вперед, із притаманною ельфам грацією обертаючи жорстокий бій на захоплюючу виставу, що не мала нічого спільного з банальною різаниною.

Брязкав метал, хрущали, ламаючись, кістки — невдовзі всі ворожі солдати були вже мертві. Сутичка, як завжди, підбадьорила Ерагона, так, ніби на нього вилили відро холодної води. Пересвідчившись, що всі вороги мертві, юнак сперся руками об коліна. Він дихав глибоко й уривчасто, як той бігун, що стрімголов здолав довжелезну дистанцію.

— Допомогти? — спитався він у Рорана, кивнувши на порізану щоку й пробите стегно.

Той кілька разів сперся на поранену ногу, після чого заперечно похитав головою:

— Почекає… Спочатку треба знайти Брадберна!

Ерагон рушив сходами перший. Цього разу пошуки тривали недовго — хвилин за п’ять вони опинилися перед дверима найбільшої кімнати, що були ретельно забарикадовані зсередини. Хвилинку порадившись, Арія, Ерагон і Блодхгарм спопелили їх кількома закляттями й увірвалися досередини, розкидаючи меблі, що їх підпирали.

Обличчя вельмож та охоронців, які стояли довкола лорда Брадберна, миттю зблідли. Кілька з них кинулися в атаку, та Ерагон поклав їх на місці одним змахом меча. Побачивши це, усі інші вирішили не спокушати долю й швиденько склали зброю.

Тоді з-за Ерагонової спини вийшла Арія.

— То що, — мовила вона, звернувшись до лорда Брадберна, який мовчки втупився в підлогу, — тепер ви накажете своїм воїнам відступити? У вас і так лишилося три каліки. Врятуйте життя хоча б їм.

— Я не зробив би цього, навіть якби міг, — з ненавистю й презирством процідив у відповідь Брадберн.

Ерагон насилу стримався, щоб не зацідити йому в пику.

— Я не піду на жодні поступки, жалюгідна ельфійко! — вів далі Брадберн. — Я не залишу своїх людей на поталу таким нікчемам, як ви! Смерть — ось їхній рятунок. І не думай підлещуватися, мене не надуриш! Я знаю, що ти злигалася з ургалами. Я швидше повірю гадюці, ніж тому, хто сідає за стіл із тими потворами!

Вислухавши лорда, Арія кивнула й примружила очі. Ерагон збагнув, що вона намагається пробити захист Брадберна й потрапити в його свідомість. Зрештою, лорд опирався недовго — хвилини за півтори його розум уже був під цілковитим контролем ельфійки, і та порпалась у його пам’яті в пошуках захисного закляття. Аж ось і воно. Арія вимовила коротке речення прадавньою мовою, і лорд одразу ж заплющив очі й поринув у глибокий сон, упавши на підлогу.

— Вона його вбила! — зойкнув хтось з охоронців, а решта почали злякано перешіптуватися.

Ерагон хотів сказати, що лорд живий, та раптом почув удалині звук варденської сурми. Друга сурма залунала ближче, а третя, здавалося, ледь не під самісінькою вежею. Юнак міг присягнути, що чує крики варденів, які увірвалися до внутрішнього двору.

Вони здивовано перезирнулися з Арією й разом підійшли до вікна.

На схід і захід простяглася Белатона — одне з найбільших міст Імперії. Ближче до замку будівлі були з каменю й мали пологі покрівлі та еркери, а вже за ними розпочиналися дерев’яні квартали. Під час бою там зайнялося кілька будиночків, і тепер над містом слався ядучий бурий дим. Він виїдав очі й забивав дихання.

Десь за милю від міста в південно-західному напрямку лежав табір варденів, оперезаний захисним ровом. Він складався із довгих рядів сірих шерстяних наметів, кількох барвистих павільйонів і лазарету, в якому вже бракувало вільних місць.

З північного боку, за доками й складами, простиралось озеро Леона, на безкраїй гладіні якого де-не-де бовваніли поодинокі острівці.

Тим часом із заходу на місто насувалася чорна стіна хмар. То тут, то там її пронизували блискавки, а грім ревів, як розлючений звір.

Утім Ерагон так і не зрозумів, що то були за сурми. Тоді вони з Арією рушили до вікна, яке виходило на внутрішній двір. Ельфи, люди й Сапфіра якраз закінчили розчищати від каміння браму головної вежі. Відчувши на собі погляд юнака, дракон задер голову, розплився в зубатій посмішці й грайливо випустив цівку диму.

— Агов! Що нового? — гукнув Ерагон униз.

У відповідь один із варденів, які чергували на стіні замку, схвильовано тицьнув пальцем на схід і крикнув:

— Дивись, Шейдслеєре! Коти-перевертні наближаються! Наближаються коти-перевертні!

Ерагон відчув, як по його спині пробіг холодок. Він глянув туди, куди показував чоловік, і справді побачив маленькі темні постаті, що виринали з-за пагорба за кілька миль від замку, на другому березі річки Джиєт. Деякі з них рухалися на трьох ногах, деякі на двох, але напевно стверджувати, що це коти-перевертні, юнак би не наважився — було надто далеко.

— Невже це справді коти? — не йняла віри Арія.

— Хтозна… Скоро побачимо.

КОТЯЧИЙ КОРОЛЬ

Ерагон стояв посеред головної зали, праворуч від трону лорда Брадберна, стискаючи лівою рукою ефес Брізінгра. З другого боку трону стояв Джормандер — головнокомандувач варденів.

Він тримав у руках свій шолом. Його темне волосся з ледь помітною сивиною на скронях було заплетене в довгу косу, а вираз довгастого обличчя свідчив про те, що цей чоловік нічого не робить зопалу й зважує кожен свій крок. Юнак помітив на внутрішньому боці його правого нарукавника тонку червону подряпину, та головнокомандувач жодним чином не виказував того, що бореться з болем.

Поміж ними сиділа їхня правителька Насуада, вбрана в елегантний жовто-зелений одяг. Воєнну амуніцію вона вирішила скинути, бо жінці, навіть якщо вона правителька, все одно куди більше личить жіноче вбрання. Під час бою дівчину теж було поранено — крізь пов’язку на її лівій руці ледь-ледь помітно просочилася кров.

— Якби ж то нам пощастило заручитися їхньою підтримкою… — прошепотіла вона так, що її слова могли чути тільки Ерагон і Джормандер, а потім додала: — 3 одного боку, ми можемо бути для них єдиним шансом завдати удару по Галбаторіксу… А з іншого, ні… Тому в нас має бути ще щось, крім золота… щось таке, що змусило б їх приєднатися до нас.

— Можемо запропонувати їм барильця зі сметаною, — сказав Ерагон.

У відповідь Джормандер ледь не розреготався, але Насуада тільки стримано посміхнулась.

Аж тут тричі пролунав сигнал горна. Розмова стихла. До зали увійшов паж, вбраний у туніку. У його руці був прапор варденів, на якому білий дракон із трояндою вказував мечем на пурпурове поле. З’явившись у дверях у найдальшому кінці зали, він зробив кілька кроків, церемоніально вдарив древком прапора об підлогу й промовив співучим голосом:

— Його величність Грімр Півлапа, король котів-перевертнів, правитель Пустельної Місцини, ватажок Нічного Простору й Той, Хто Ходить Сам По Собі.

«Дивний якийсь титул: Той, Хто Ходить Сам По Собі», — мовив Ерагон Сапфірі.

«І скажу тобі, цілком заслужений», — відповіла та. Юнак відчув подив дракона, навіть не бачивши його, бо той лежав під головною вежею замку.

Тим часом паж зробив крок убік і до зали в супроводі чотирьох супутників, які м’яко ступали своїми пухнастими лапами, увійшов сам Грімр Півлапа. Він був у подобі людини. Один з котів дуже нагадував Солембума.

Загалом же вони були дужі, з довгими лапами, їхні шиї та холки прикрашали темні короткі смужки. На вухах красувалися китички, а завершували картину хвости з чорними кінчиками, якими вони хилитали туди-сюди.

Щодо Грімра Півлапи, то він, хоч і набув людської подоби, все одно не скидався ні на людину, ні взагалі на жодну з тих істот, що їх коли-небудь доводилося бачити Ерагонові. Так само, як гноми, він був приблизно чотири фути на зріст, але сплутати його з гномом, а тим паче з людиною, було вкрай важко. Маленьке загострене підборіддя й широкі вилиці доповнював зверхній погляд зелених очей, над якими красувалися крилоподібні вії. Кудлате волосся вкривало йому весь лоб, а з боків і позаду сягало до плечей, більше нагадуючи гриви його супутників.

Уважно розглядаючи прибульця, Ерагон ніяк не міг визначити його вік. Із вбрання на Грімрові були тільки грубий шкіряний жилет і пов’язка з кролячої шкури, що прикривала йому стегна. Попереду на жилеті, супроводжуючи кожен рух свого власника брязкотом, висіло з десяток різних черепів — птахів, мишей та іншого дріб’язку. Його пояс прикрашав кинджал. На горіховій з коричнюватим відтінком шкірі було безліч тонких блідих шрамів, а на лівій руці, як красномовно свідчило його ім’я, і справді бракувало двох пальців.

Попри витончені риси, одразу було видно, що Грімр чоловічої статі, бо його руки, груди й стегна вигравали м’язами, а рішуча хода, якою він прямував до Насуади, відзначалася силою й цілеспрямованістю.

Жоден з котів-перевертнів, здавалось, узагалі не звернув уваги на людей, котрі вишикувалися по обидва боки й уважно їх розглядали, аж доки Грімр не порівнявся зі знахаркою Анжелою, яка стояла побіля Рорана й в’язала шістьма спицями шкарпетку.

Опинившись навпроти знахарки, Грімр примружив очі, а його волосся раптом стало дибки, власне, так само, як і в чотирьох охоронців. Потім він оголив два білі гострі ікла й, на превеликий подив Ерагона, коротко й голосно зашипів.

Анжела відірвала погляд від шкарпетки й зиркнула на кота-перевертня з якимось знудженим виразом.

— Ціп, ціп, — прошепотіла вона по тому.

Якоїсь миті юнакові здалося, що коти-перевертні ось-ось кинуться на неї. Обличчя й шия Грімра вкрилися темними плямами, ніздрі роздулися, і він тихо прогарчав щось у відповідь. Решта котів-перевертнів м’яко присіли на лапи, готуючись до нападу. Їхні вуха загрозливо притислися до голів.

У залі тим часом залунали нові звуки — брязнули мечі, що їх блискавично вихопили з піхов люди.

Грімр зашипів іще раз, потім відвернувся від знахарки й пішов собі далі, а останній з котів-перевертнів, проходячи повз Анжелу, звів лапу й непомітно, ніби домашнє грайливе кошеня, хвицьнув кінчик нитки, що звисав з її спиць.

Сапфіра була розгублена так само, як і Ерагон.

«Ціп, ціп?» — перепитала вона.

«Уявлення не маю, що це вона виробляє…» — знизав плечима юнак, забувши, що дракон його не бачить.

Грімр тим часом зупинився перед Насуадою. Надміру повільний кивок голови свідчив про самовпевненість і навіть якусь зверхність, що, зрештою, було притаманно всім котам, більшості драконів і деяким поважним панянкам.

— Леді Насуадо, — мовив він. Його голос був напрочуд глибокий і більше нагадував хрипке нявчання дикого кота, ніж звуки людської мови.

Насуада вклонилася йому у відповідь.

— Ваша величносте Півлапо, дозвольте висловити пошану вам і вашій расі від імені всіх варденів. Крім того, прошу вибачення за відсутність нашого союзника, короля Орина, правителя Сурди. Він дуже хотів привітати вас особисто, але не може цього зробити, бо зараз разом зі своїми вершниками захищає наші західні кордони від нападу військ Галбаторікса.

— Авжеж, леді Насуадо, — відповів Грімр, зблиснувши гострими зубами. — Ви не повинні повертатися спиною до ворога.

— Навіть якщо… — хотіла продовжити Насуада, та несподівано змінила тему розмови. — То що стало причиною такого приємного візиту, ваша величносте? Адже коти-перевертні завжди були загадковими одинаками й майже ніколи не втручалися в конфлікти, особливо з часу занепаду Вершників. Більше того, за останню сотню років ви стали майже міфічною расою. Що ж спонукало вас вийти на люди?

— Він, — прогарчав кіт-перевертень, кивнувши вбік Ерагона. — Мисливець не стане атакувати іншого мисливця, аж доки той не викаже свою слабкість. А Галбаторікс її вже виказав — йому не під силу здолати Ерагона Шейдслеєра й Сапфіру Б’яртскулар. Ми дуже довго чекали цієї нагоди і ми її не змарнуємо. Галбаторікс боятиметься й ненавидітиме нас, аж врешті-решт зрозуміє, що потрапив у глухий кут. Там йому й смерть, і смерть ця почасти буде й нашою заслугою. Коти-перевертні прагнуть помсти, солодкої, як ніжне м’ясо молодого кабанця. Час настав! Тепер усім расам слід об’єднатися, і тоді ніхто не завадить нашій перемозі. Ми хочемо стати частиною вашої армії, леді Насуадо. Ми будемо вільними союзниками й допоможемо вам.

Важко було сказати, що думає Насуада, а от Ерагон та Сапфіра були неабияк вражені промовою кота-перевертня.

— Мені дуже приємно чути такі слова, ваша величносте, — відповіла дівчина за якусь мить, — але перш ніж прийняти цю пропозицію, я хотіла б дещо у вас запитати.

— Слухаю, — з байдужим виразом махнув лапою Грімр.

— Ваша раса завжди була непомітною і невловимою. Тому я нічого не чула про вас, ваша величносте, я навіть не знала, що раса котів-перевертнів має свого короля.

— Я зовсім не такий, як ваші королі,— відповів Грімр. — Коти-перевертні завжди самі по собі, та на час війни навіть ми зобов’язані мати ватажка.

— Зрозуміло. То ви зараз говорите від імені цілої раси чи тільки від імені тих, хто з вами прийшов?

Грімр випнув груди вперед, його вигляд став іще більш самовпевнений.

— Я говорю від імені цілої раси, леді Насуадо, — замуркотів він. — Усі боєздатні коти-перевертні в Алагезії, крім тих, хто годує наших дітей, невдовзі будуть тут, щоб розпочати війну. Зараз нас тільки дрібка, але ніхто не годен зрівнятися з нами жорстокістю. Я можу командувати навіть тими, хто має одну лиш подобу. Як і решта тварин, вони не говорять, але зроблять усе, про що ми їх попросимо.

—. Тими, хто має одну подобу? — перепитала Насуада.

— Я кажу про тих, кого ви називаєте котами. Вони не здатні, як ми, змінювати свою шкуру…

— І ви можете поручитися за їхню вірність?

— Авжеж. Вони обожнюють нас… Що, зрештою, не так уже й дивно.

«Якщо все справді так, як він каже, — озвався Ерагон до Сапфіри, — то коти-перевертні стануть нам у пригоді».

Насуада трохи подумала.

— Чого ж ви хочете в нагороду за вашу підтримку, ваша величносте? — спитала вона, потім зиркнула на Ерагона, посміхнулась і додала: — Ми могли б запропонувати вам стільки сметани, скільки ви забажаєте, але наші запаси не такі вже й великі. Тож якщо ваші воїни чекають на винагороду, боюсь, вони будуть розчаровані.

— Сметана — то для кошенят, а золото нас не цікавить, — відповів Грімр, звівши праву руку й пильно розглядаючи свої кігті.— Наші вимоги такі: кожен із нас, у кого немає кинджала, отримає його, щоб битися. Кожен із нас повинен мати два комплекти одягу: один на той випадок, коли ми на двох ногах, другий — коли на чотирьох. Інше спорядження нам не потрібне — жодних наметів, ковдр, тарілок чи ложок. З їжі просимо тільки качку, куріпку й курча, а через день свіжої підсмаженої печінки. І навіть якщо нам не схочеться їсти, їжа все одно має бути поруч із нами. А коли ви виграєте війну, пообіцяйте, що хто б не став вашим королем, хто б не претендував на цей титул, він завжди триматиме біля трону м’яку подушку — на той випадок, якщо хтось із нас захоче сісти.

— Ви торгуєтеся, як посланець гномів, — досить сухо сказала Насуада. Потім вона схилилася до Джормандера й прошепотіла: — Чи вистачить у нас печінки, щоб усіх їх нагодувати?

— Сподіваюсь, — відповів Джормандер так само пошепки. — Та все залежить від глибини їхніх шлунків.

— А два комплекти одягу — це вже занадто, ваша величносте, — випрямилась у своєму кріслі Насуада. — Ваші воїни повинні вирішити, як саме вони будуть битися, й отримати один. Дати кожному по два — ми не можемо.

Якби в Грімра був хвіст, то він би ним напевно завиляв. Принаймні так видалось Ерагонові. Але в кота-перевертня хвоста не було, тож він завиляв тим, що мав замість нього.

— Гаразд, леді Насуадо.

— І ще одне… У Галбаторікса скрізь шпигуни, тож коли ви пристанете до варденів, один з наших магів повинен буде перевірити вашу свідомість.

Грімр пирхнув.

— Треба бути бовдуром, щоб цього не зробити. Гаразд. Якщо ви маєте магів, які зважаться порпатись у нашій свідомості, я не проти. Але їй, — він показав на Анжелу, — ми цього не дозволимо.

Насуада вагалася. Ерагон зрозумів, що вона хотіла спитати ще щось, але передумала.

— Добре, — кивнула дівчина. — Я зараз же покличу своїх магів, щоб якомога швидше все розв’язати. І якщо вони не знайдуть нічого лихого, я матиму за велику честь об’єднати ваше військо з військом варденів, королю Півлапо.

Почувши ці слова, присутні в залі, навіть Анжела, заплескали в долоні. Ельфи теж, судячи усього, були дуже задоволені.

А от коти-перевертні майже ніяк не відреагували — вони лиш притисли свої вуха, щоб не чути набридливого шуму.

ПІСЛЯ БОЮ

Ерагон застогнав і пригорнувся до Сапфіри. Потім він обхопив коліна руками й скотився по її шорсткій лусці на землю.

— Я голодний, як вовк! — вигукнув юнак.

Зараз вони із Сапфірою перебували у внутрішньому дворі замку, далеко від людей, які його розчищали, складаючи на вози каміння й загиблих. До тих, що весь час сновигали під зруйнованою будівлею й ніяк не могли розійтися після зустрічі Насуади з королем Півлапою, юнак і дракон також вирішили не наближатися. Поруч із ними були тільки Блодхгарм і четверо ельфів, готових будь-якої миті їх захищати.

— Ой! — скрикнув хтось неподалік.

Ерагон озирнувся й побачив Рорана, який біг до нього від головної вежі. Відстаючи від нього на пару кроків, позаду швидко дріботіла Анжела.

— Ти зараз куди? — спитав Ерагон, коли кузен порівнявся з ним.

— З’ясую, як тут з охороною міста, а потім займуся полоненими.

— Гаразд… — Ерагон обвів очима метушливий двір і нарешті глянув Роранові прямо в обличчя. — Ти добре бився.

— Ти теж.

За мить юнак підійшов до Анжели, яка знову взялася за в’язання, перебираючи своїми тонкими пальцями так швидко, що годі було за ними встежити.

— Ціп, ціп? Що то було? — спитав її він.

Знахарка лукаво глянула на Вершника й похитала головою.

— Не тепер, розкажу якось при нагоді,— спокійно відповіла вона.

Правду кажучи, іншого юнак і не чекав — знахарка взагалі дуже рідко щось пояснювала.

— А ти? — спитав Роран. — Які в тебе плани?

«Ми хочемо попоїсти», — мовила Сапфіра й легенько штовхнула Ерагона носом, обдавши його теплим повітрям.

Роран схвально кивнув.

— Непогана ідея! Гаразд, тоді побачимось увечері в таборі. І перекажи Катріні, що я її дуже люблю.

— Мабуть, я теж піду, — сказала Анжела, сховавши в’язання в торбинку, що висіла у неї на поясі.— У моєму наметі вариться зілля. А крім того, спробую постежити за одним котом-перевертнем.

— Невже за Грімром?

— Та ні. Це моя давня приятелька, мати Солембума. Якщо, звісна річ, вона ще жива. Принаймні я на це дуже сподіваюсь! — відповіла знахарка, а потім, піднявши руку, весело прощебетала: — Побачимось!

«Сідай мені на спину», — звівшись на рівні, зітхнув дракон.

Юнак видерся в сідло, закріпив ноги, а Сапфіра тим часом розправила свої велетенські крила і з ледь чутним свистом змахнула ними. Двір на мить застиг — усім було цікаво глянути, як злітає дракон.

Коли Сапфіра здійняла крила над головою, Ерагон побачив павутиння пурпурових пульсуючих жилок, кожна з яких між ударами могутнього серця дракона оберталася на порожню теплу доріжку.

Різкий поштовх — і світ навкруги Ерагона похилився. Спочатку Сапфіра видерлася на вершину замкової стіни, а вже звідти здійнялася в небо, відчувши, як під її лапами затріскотіло каміння. Усе відбулося так швидко, що якби Ерагон не встиг ухопитися за шип на її шиї, то навряд чи втримався б у сідлі, навіть попри те, що його ноги були пристебнуті. А ще за мить юнакові запекло в очах, а в ніс ударив ядучий сморід — вони якраз пролітали крізь густий шар диму, що огорнув Белатону запоною болю, горя й скорботи.

Сапфіра двічі змахнула крилами. Дим розвіявся. Вони вилетіли під сонячне проміння. Знизу лежали охоплені полум’ям вулички міста. Розпроставши крила, дракон кружляв, дозволяючи теплому повітрю підіймати його все вище й вище.

Попри шалену втому, Ерагон з неабиякою насолодою споглядав вражаючий краєвид: на Белатону насувалася буря, небо місцями зблискувало білим і сріблястим світлом, а грозова хмара, що розляглася трохи позаду, ще не встигла зронити жодної краплі, лиш зрідка стріляючи в землю блискавками.

За грозовим фронтом майоріло озеро, довкола якого зеленими плямками розташувалися сотні ферм. Та їхній мирний вигляд приваблював Ерагона не так сильно, як розбурхана стихія гігантських хмар. Розуміння того, що милуватися світом з величезної висоти, окрім нього, можуть собі дозволити всього лиш кілька людей, завжди навіювало на Ерагона якийсь особливий настрій.

Легко змахнувши крилами, дракон почав знижуватися до сірих наметів, що й були табором варденів. Західний вітер ставав дедалі сильніший, сповіщаючи про наближення грози, тож Ерагон міцніше вхопився за шип на Сапфіриній шиї. По ланах пішли брижі — колихаючись, трава нагадувала хутро якогось велетенського зеленого звіра, її стовбури дерев хилилися під шаленим подихом ні гру ледь не до землі.

Коли Сапфіра пролітала повз ряди наметів до спеціально підготовленого для неї майданчика, десь унизу надривно заіржав кінь. Зайшовши на віраж, дракон приземлився. Поштовх не був сильний, проте його вистачило для того, щоб юнак, котрий чомусь звівся в сідлі, сторчака полетів на землю.

«Пробач, — сказала Сапфіра. — Я приземлялася якомога м’якше».

«Та знаю», — відповів Ерагон, помітивши Катріну, яка поспішала до нього. Її довге темно-руде волосся розвівалося на вітрі, а крізь широку сукню проступав уже доволі великий живіт.

— Що новенького? — спитала вона рівним голосом, хоч хвилювання сповнювало кожну рису її обличчя.

— Ти вже чула про котів-перевертнів?

Дівчина ствердно кивнула.

— Крім цього, здається, нічого важливого. З Рораном усе гаразд. Він просив переказати, що дуже тебе кохає.

Вираз її обличчя пом’якшав, але хвилювання не зникло.

— З ним справді все гаразд? — спитала Катріна й торкнулася персня на підмізинному пальці лівої руки. Це був один із двох перснів, які Ерагон зачарував для кузена та його коханої, щоб вони відчували, коли друга половина опинялася в небезпеці.

— Мені здалося, — продовжила дівчина, — ніби я щось відчула близько години тому…

— Роран усе розкаже тобі сам, — перебив її Ерагон. — Він справді отримав кілька подряпин і синців, та загалом з ним усе гаразд. Хоч ніде правди діти — я до смерті за нього злякався.

Катріна ледь помітно зблідла, але зібралася на силі й мовила вже з посмішкою:

— Ну, ти живий… Значить, з вами обома все гаразд!

За мить вона пішла до свого намету, а юнак із драконом посунули до багать, на яких вардени готували собі їжу. Там їм дали вдосталь м’яса й меду. Ерагон з насолодою приклався до смаженої свинини, а Сапфіра весь час його перепитувала:

«Правда ж смакота, скажи, смакота?»

«Ммм…» — тільки й міг відповісти на те Ерагон, витираючи зі щік жир.

Над наметами люто завивав вітер. Перші краплі дощу впали на землю.

СПОГАДИ МЕРТВИХ

— Галбаторікс жорстокий і непередбачуваний, але в нього є слабкі місця. Зрозуміла річ, вони відрізняються від слабких місць звичайної людини, проте варто тобі їх знайти, і перемога твоя, Ерагоне… — Бром опустив свою люльку й нахмурився. — Я вірю в це, Ерагоне. Я хочу, щоб ти й Сапфіра прожили довге щасливе життя, яке не затьмарить ані Галбаторікс, ані його Імперія. Шкода, що я не зможу захистити тебе від усіх небезпек, які будуть на твоєму шляху. Усе, що я можу зробити — дати тобі знання й уміння, дати, доки я тут, сину мій… І пам’ятай: що б із тобою не трапилось, — я люблю тебе і твою матір. Хай бережуть тебе зорі, Ерагоне Бромсоне.

Ерагон розплющив очі — спогад зник. Через сильний вітер дах намету прогнувся, нагадуючи порожні міхи для води. На праве стегно юнака рівномірно падали краплі, просочуючись крізь одяг і лоскочучи тіло приємним холодком. Ерагон розумів, що треба вийти надвір і поправити мотузки, які тримають намет, та вставати з лежака страшенно не хотілося.

«А Бром ніколи не казав тобі про Мертага? Не казав, що Мертаг і я — наполовину брати?»

«Можеш питати про це скільки завгодно, та навряд чи я скажу тобі щось іще, крім того, що вже говорила», — буркнула Сапфіра, яка згорнулася клубком біля намету.

«Але чому він цього не зробив? Чому? Він же повинен був знати про Мертага!»

Дракон відповів не відразу.

«Ніхто не розкриє цієї таємниці, крім самого Брома. Але, гадаю, йому здавалося, що буде значно важливіше дати тобі настанови й сказати про те, як він тебе любить, ніж марнувати час на розповіді про Мертага».

«Але можна було й попередити! Це ж усього кілька слів».

«Не знаю, Ерагоне, чим він керувався… Та й загалом, не на всі питання, що стосуються Брома, ти знайдеш відповіді. Просто вір у його любов і не переймайся дрібницями».

Слухаючи дракона, Ерагон уважно вивчав великі пальці своїх рук. Лівий мав більше складок, ніж правий, а на правому був невеличкий шрам. Юнак уже не пам’ятав, де його отримав, хоч, мабуть, це сталося під час святкування Кривавої Клятви.

«Дякую…» — відповів він Сапфірі.

З її допомогою Ерагон уже тричі повертався до послання Брома й щоразу помічав усе нові й нові деталі. Це заспокоювало, бо юнак усе своє життя прагнув дізнатись ім'я свого батька й вірив у те, що той його любить. Сапфіра сприйняла юнакову подяку тепло.

Після вечері спливла вже майже година, але втома вперто не хотіла покидати Ерагона. Та він, правду кажучи, мало на це й сподівався, бо добре знав, що після тривалого й виснажливого бою потрібен щонайменше тиждень, щоб цілком відновити сили. Коли вардени дійдуть до Урубейна, у нього та в решти воїнів армії Насуади буде дедалі менше часу на перепочинок перед кожним новим боєм. Війна забиратиме силу, виснажуватиме її, а врешті-решт доведеться зустрітися з Галбторіксом, котрий увесь цей час чекатиме їх у спокої й затишку. Такі думки викликали в юнака чималу тривогу, тож він вирішив більше ніколи до них не повертатися.

На ногу йому впала ще одна крапля, холодна і важка. Тоді Ерагон звівся з лежака, підійшов до багна в кутку намету й ступив у нього обома ногами.

— Делой, шар’ялві! — сказав він, а потім промовив прадавньою мовою ще кілька фраз, потрібних для того, щоб зняти всі рівні захисту, які створив учора.

Багно почало вирувати, ніби окріп, вибухаючи фонтанчиками камінців, комах і хробаків, аж доки а нього не з’явилася кована залізна скриня завдовжки півтора фута. Ерагон узяв її за ручку І зняв закляття. Багно відразу ж застигло.

Тоді юнак поставив скриню на затверділу землю й, змахнувши рукою біля замка, тихо прошепотів:

— Ладрін!

Скриня зі стуком відімкнулася. Коли Ерагон підняв її кришку, намет залило слабке золотаве сяйво. Усередині на вкритій оксамитом підставці лежало Елдунарі Глаедра — серце сердець старого дракона. Великий коштовний камінь тьмяно виблискував, наче догораюча вуглина. Юнак міцно стис Елдунарі у своїх долонях і зазирнув у його пульсуючу глибочінь, відчуваючи тепло граней неправильної форми. У центрі каменя закружляло безліч крихітних зірочок, та Ерагону здалося, що їх стало менше порівняно з тим часом, коли він тримав серце сердець в Елесмері. Саме тоді Глаедр вивільнив його зі свого тіла й віддав Вершникові та Сапфірі на зберігання. Відтоді Ерагон час від часу милувався мерехтливими візерунками Елдунарі й був від них у такому захваті, що, здавалося, міг би дивитися на них цілісінький день.

«Ми повинні спробувати ще раз», — озвалася Сапфіра.

Ерагон погодився. Вони зосередились і спробували знову завітати до свідомості старого дракона — пливти між зірками його серця було дуже важко, оскільки ті дихали гнівом, відчаєм і байдужістю. Ці почуття були такі глибокі й потужні, що ні Сапфіра, ні Ерагон не змогли стриматись і заплакали.

«Глаедре… Ельдо…» — кликали вони крізь сльози, але відповіді знов не було. Не було взагалі нічого, крім безмежної одноманітності.

Урешті-решт юнак і дракон знову здалися, бо впоратися з тягарем Глаедрового страждання коштувало неабияких сил, а їх і так залишилось обмаль.

У цей час під наметом залунали чиїсь кроки. Ерагон насторожився, але за мить почув голос Арії.

— Ерагоне, можна до тебе? — спитала вона.

Юнак швидко закліпав очима, бо перед ним ще й досі кружляли барвисті кола.

— Звісно, заходь!

Коли Арія увійшла, на його обличчя впало слабке сіре світло похмурого неба. І варто йому було зазирнути в її загадкові очі, як тіло пройняв несподіваний біль — біль жаги заповнив ледь не все його єство.

— Були якісь зміни? — спитала ельфійка, підійшовши й сівши перед ним на коліна. На ній був не бойовий одяг, а чорна шкіряна сорочка й такі самі штани. Довершували вбрання черевики на тонкій підошві. Це був той самий одяг, що й тоді, коли Ерагон врятував її в Джиліді.

Волосся Арії було вологе й спадало по спині довгими важкими пасмами. Як і раніше, від неї пахло сосновими гілочками. Юнакові завжди було цікаво, чи користується Арія спеціальним ароматичним закляттям, чи це справді її природний запах. Але спитати про це він соромився.

У відповідь на ельфійчине запитання Ерагон лиш заперечно похитав головою.

— Тримай, — простягнув він їй Елдунарі, а сам підійшов.

Арія взяла Елдунарі обома руками й заплющила очі. Юнак тим часом прикипів до неї поглядом, бо милуватись ельфійкою іншим разом він просто це наважувався. Хтось міг би сказати, що в неї занадто довгий ніс, а хтось — що в неї занадто гостре підборіддя. Комусь здалися б кумедними її довгасті вуха, а хтось сказав би, що її руки занадто м’язисті. Але для Ерагона Арія була втіленням неземної вроди.

Ельфійка глибоко вдихнула, та раптом відсмикнула руки від серця сердець, так, ніби воно їх обпекло. Потім вона схилила голову, й Ерагон помітив, що її підборіддя дрібно-дрібно, ледь помітно тремтить:

— Такої нещасної істоти я ще ніколи не зустрічала… Якби ж то ми могли йому допомогти. Інакше хтозна, чи знайде він самотужки вихід з тієї темряви, в якій опинився…

— Ти хочеш сказати… — Ерагон помовчав. — Ти хочеш сказати, що він збожеволіє?

— Може, він уже збожеволів. А якщо ні, то ходить по лезу ножа.

Ерагон у розпачі глянув на золотий камінь.

— А де Дотдаерт? — спитав він тоді, коли до нього нарешті повернувся дар мови.

— Я сховала його у своєму наметі. Так само, як ти сховав Елдунарі Глаедра. Якщо хочеш, я можу принести його сюди, або нехай він полежить у мене, доки не знадобиться тобі.

— Хай буде в тебе. Я б не став тримати його при собі, бо Галбаторікс може довідатися про його існування. Більше того, хіба ж розумно зберігати всі скарби в одному місці?

Ельфійка кивнула на знак згоди. Тим часом Ерагонів біль ставав майже нестерпним.

— Аріє, я… — почав був він, але осікся, бо Сапфіра помітила, як до намету біжить один із синів коваля Хорста. Здається, то був Альбрич, хоч Ерагон і міг сплутати його з Бальдором, оскільки Сапфірин зір був влаштований інакше, ніж людський.

Якоюсь мірою це допомогло юнакові, бо він уявлення не мав, що збирався казати Арії.

— Хтось іде, — нарешті мовив Ерагон й опустив кришку скрині.

Цієї миті надворі залунали кроки.

— Ерагоне, Ерагоне! — загукав за хвильку Альбрич.

— Що?

— У матері почалися пологи! Батько просив спитати, чи не згодишся ти почекати, доки вона народить. Бо, коли щось піде не так, твоя магія може стати в пригоді. Будь ласка, прошу тебе…

Останніх слів Ерагон не почув, бо всю свою увагу зосередив на тому, щоб заховати скриню. Упоравшись із цим, він накинув на плечі плащ і почав його застібати.

— Можна мені піти з тобою? — Арія торкнулася його руки. — Я трохи знаюся на цьому і, якщо люди дозволять, могла б полегшити їй біль.

— Звісно, ходімо, — кивнув Ерагон, прямуючи до виходу.

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА

Багно нещадно прилипало до Роранових черевиків і заважало рухатися — його стомлені ноги аж пекли від надмірної напруги. Складалося враження, ніби земля хоче залишити його босим. З-під ніг в усі боки чвиркала брудна вода, було так слизько, що доводилось тримати рівновагу, майже як на кризі. Невпинний рух людей, худоби й возів обертав кожен дюйм землі на суцільне болото. Роран бачив усього лиш кілька невеличких клаптиків прим’ятої трави, та й ті, на його думку, незабаром мали зникнути.

Міцний Молот був такий виснажений, що йшов навпростець, навіть не намагаючись перестрибувати з одного острівця трави на інший. Його одяг, тіло й обличчя були майже всуціль заляпані багном.

Понуро сунучи вперед, ватажок думав про Белатону: відтоді, як Насуада домовилась із котами-перевертнями, йому було доручено влаштувати в північно-західній частині міста командний пост і контролювати всю прилеглу до нього територію. Роран швидко розділив своїх людей на декілька груп, доручивши одній розводити багаття, другій — споруджувати на вулицях барикади, третій — шукати приміщення, що могли б пригодитися для казарм, а останній — збирати втрачену під час битви зброю. Роботи було хоч відбавляй, тож Міцний Молот дуже хвилювався, чи впораються його підопічні до початку нового бою.

— Сподіваюсь, ці бовдури зроблять усе під покровом ночі…— буркотів він сам собі під ніс.

Лівий бік ватажка проймав нестерпний біль. Роран міцно стискав зуби, а його дихання ставало дедалі важчим.

— Кляті боягузи, — продовжував дратуватися він.

Аж раптом на одному з дахів дзизнула тятива арбалета, і воїн на ймення Мортінсон, який зробив крок до ватажка, щоб поставити йому якесь питання, упав замертво. Тінь стрільця швидко промайнула по щербатій черепиці й наче розтанула.

Іще за мить пролунав вибух, що, очевидно; був магічним. Він убив двох варденів, коли ті зайшли перевірити хлів на одному з подвір’їв.

Роран дуже добре розумів — такі прикрі несподіванки чекатимуть на його загін ледь не на кожному кроці, адже скрізь нишпорили шпигуни Галбаторікса, та й корінні мешканці Белатони теж не лишалися осторонь, бо, як би шанобливо не ставилися до них вардени, вони все одно були окупантами. З одного боку, Міцний Молот розумів, що ці люди захищають свої родини й домівки, з іншого — в його голові не вкладалося, як же вони не тямлять, що вардени хочуть їм допомогти й не збираються нікого кривдити.

Замислено чухаючи бороду, ватажок почекав, доки гном прибере з його шляху безбожно нав’юченого поні, й рушив далі. Коли він урешті-решт увійшов до свого намету, то застав Катріну за пранням. Та схилилася над діжкою з гарячою мильною водою й намагалась відтерти закривавлену пов’язку. Рукави її сорочки були засукані аж по лікті, волосся зібране на потилиці в незграбний пучок, а щоки палали рум’янцем, — але тепер вона здавалася Роранові ще вродливішою. Катріна була для нього справжньою втіхою: досить було одного погляду на неї, щоб похмурі думки воїна розсіялись.

Побачивши коханого, дівчина враз кинула прання й підбігла до нього, витираючи свої почервонілі руки. Мить — і вона вже висіла в Рорана на шиї. Йому коштувало неабияких зусиль, щоб не скрикнути, бо бік пройняв різкий біль.

Відчувши його напругу, Катріна послабила обійми.

— Чи я не вдарила тебе, любий? — схвильовано відступила вона.

— Ні… ні. Все гаразд.

Очі дівчини налилися сльозами, та вона більше нічого не спитала, тільки обняла Рорана ніжніше. Той палко поцілував її в губи, тримаючи за талію й не в змозі натішитись, що вона нарешті поруч.

Катріна тим часом поклала ліву руку коханого собі на плечі й допомогла йому дійти до пенька, що слугував за стілець. Неподалік мерехтіло багаття, над яким грілась діжка води й кипів казанок з м’ясом.

Дівчина спритно виклала м’ясо на тарілку, подала її чоловікові, а потім принесла кухоль елю й тацю із хлібом та сиром.

— Будеш іще щось? — спитала вона за якийсь час незвично хрипким голосом.

Роран не відповів. Натомість він підніс руки до її щік і легенько поторсав їх великими пальцями. Катріна чарівно посміхнулась, грайливо розкуйовдила його шевелюру й пішла до свого прання, узявшись за скривавлену пов’язку ще завзятіше.

Кілька хвилин Міцний Молот байдуже дивився на їжу, не дуже впевнений, що після всього пережитого шматок полізе йому в горло. Але попоїсти треба було неодмінно, інакше звідки взяти силу для долання тих перешкод, які принесе новий день. Сяк-так пересиливши себе, Роран проковтнув два шматочки хліба, й у нього цілком несподівано прокинувся вовчий апетит. Жадібно проковтнувши все м’ясо за лічені хвилини, він відставив тарілки на землю і, з насолодою попиваючи ель, сів погріти руки над багаттям.

— Коли впала стіна, гуркіт аж сюди було чути, — сказала Катріна, викручуючи пов’язку. — Не довго ж вони оборонялись.

— Авжеж… Добре, коли на твоєму боці дракон.

Дівчина саме вішала пов’язку на шворці для білизни, протягнутій між верхівкою їхнього та сусіднього намету, і Роран задивився на її округлий живіт. Думаючи про майбутню дитину, він відчував безмежну гордість і разом з тим тривогу, бо не був упевнений, що їхня домівка завжди буде в безпеці. Та більше, якщо війна не закінчиться до того моменту, коли Катріні прийде час народжувати, їй доведеться покинути його й поїхати до Сурди, де вона зможе виховувати їхню дитину у відносній безпеці.

«Я не можу залишитись без неї. Тільки не зараз», — подумки мовив Міцний Молот.

— А бій у місті, як він пройшов? — спитала Катріна, опускаючи в діжку наступну пов’язку й хлюпаючи воду.

— Нам довелось відвойовувати мало не кожен дюйм. Навіть Ерагонові було непереливки.

— Поранені казали про катапульти на колесах.

— Угу, — гмукнув Роран, ковтнув елю й у кількох словах переповів, як вардени продиралися крізь нетрі Белатони і яких зазнали втрат.

Катріна слухала його, жодного разу не змигнувши своїми чудовими очима.

— Сьогодні ми втратили багатьох відважних воїнів, та могло бути й значно гірше. Усе-таки Джормандер і капітан Мартланд добре спланували нашу атаку, — зітхнувши, закінчив Міцний Молот.

— Їхній план ніколи б не спрацював, якби не ви з Ерагоном. Ви билися надзвичайно мужньо.

Роран ледь помітно всміхнувся.

— А знаєш чому? Я тобі зараз усе поясню. Тільки один з десяти наших воїнів відчайдушно кидався в атаку. Ерагон цього не помічав, бо весь час був у авангарді, ведучи за собою солдатів. А от я все бачив — вони відступали й приймали бій лиш тоді, коли не мали куди тікати. Решту часу вони просто зчиняли галас і брязкали своєю зброєю, насправді нічого не роблячи…

— Як таке може бути? Невже вони боягузи? — схвильовано глянула на нього Катріна.

— Хтозна. Мені здається… мені здається, що вони не можуть змусити себе вбити людину, дивлячись їй в очі. Напевне, їм значно легше встромити меч у спину. От вони й чекали, доки хтось убиватиме за них. Вони чекали на таких, як я.

— Гадаєш, люди Галбаторікса теж не хочуть війни?

— Може. Але в них нема вибору — наказ Галбаторікса для них понад усе, і, якщо він наказав битися, вони знов і знов кидатимуться в атаку, — знизав плечима Роран.

— А чому Насуада не зробить те саме? Вона теж може наказати своїм магам накласти закляття, що змусить воїнів іти вперед і перемагати.

— І чим же тоді вона буде відрізнятися від Галбаторікса? Як не крути, варденам це навряд чи сподобається.

Катріна облишила своє прання, підійшла до чоловіка й ніжно поцілувала його в чоло.

— Я рада, що ти робиш саме те, що робиш, — прошепотіла вона й повернулася до діжки. — Я відчула щось у моєму персні… І подумала, що з тобою сталося лихо.

— Я був у самому серці битви. Що ж тут дивного, коли ти раз у раз відчувала біль?

— Ні. Такого я ще ніколи не відчувала, — спинилась на мить дівчина, не виймаючи рук із води.

Роран саме допив свій ель. Він не хотів розповідати Катріні всіх подробиць тієї історії, що сталася з ним у замку, але водночас розумів, що кохана не заспокоїться, доки не буде знати правду. Коли ж спробувати переконати її в тому, що все було гаразд, то вона, чого доброго, що навигадує собі ще гірше, ніж було насправді. Зрештою, навіщо приховувати цю історію, якщо подробиці битви невдовзі знатимуть усі вардени?

Роран тяжко зітхнув і таки наважився все розповісти. Падіння стіни й порятунок у його оповіді виглядали як захоплююча пригода, тим часом він намагався зайвий раз не наголошувати на тому, що був на волосину від смерті. Місцями він не міг упоратися з хвилюванням і починав затинатися, подовгу добираючи підходящі слова.

— На щастя, ти живий, — мовила Катріна трохи пригнічено, дослухавши Рорана.

— На щастя… — Міцний Молот, опустивши голову, копирсав пальцем надбиту місцину свого кухля.

Хлюпотіння води стихло. Роран відчув на собі пильний погляд Катріниних очей.

— Але ж раніше ти наражався й на більші небезпеки.

— Було таке…

Голос Катріни пом’якшав.

— То в чому ж річ? — спитала вона, здивована його відмовками. — Нема на світі таких жахіть, про які б ти не міг мені розповісти, Роране. Ти сам це знаєш.

Роран так сильно наліг великим пальцем на кухоль, що зламав собі ніготь.

— Коли впала стіна, я вже подумки поховав себе.

— Так зробив би кожен.

— Ні-ні. Мені було абсолютно байдуже, — голос Рорана зірвався. — Невже ти не розумієш? Коли я збагнув, що не зможу вибратись, то сприйняв це покірно, ніби те ягня, яке ведуть на заріз, я… — Не маючи сил продовжувати, він злісно пожбурив кухоль і закрив обличчя руками. Катріна обняла його за плечі, та клубок у горлі все одно заважав йому дихати.

— Я здався, — сказав він, нарешті опанувавши себе, хоч у його голосі й звучали нотки огиди до власної слабкодухості.— Я просто перестав битися… За тебе… За нашу дитину.

Говорити Роранові ставало дедалі важче, так, ніби вимовлені слова починали його душити.

— Тссс… — прошепотіла Катріна.

— Я ніколи не здавався. Жодного разу… Навіть коли мене викрав разак.

— Знаю, любий.

— Ця війна повинна нарешті скінчитись. Я більше так не можу… Не можу… Я… — Роран глянув на Катріну і з жахом помітив, що вона вся в сльозах. Звівшись, він обняв її й зашепотів: — Пробач, мені шкода. Пробач мені, пробач… Цього більше не буде. Ніколи. Обіцяю.

— Та мені все одно, — відповіла Катріна, сховавши обличчя на його плечі.

Така відповідь вразила Рорана, ніби блискавка.

— Я знаю, що дозволив собі слабкість… Але ж мої слова повинні для тебе щось значити!

— Я мала на увазі зовсім не те! — спалахнула Катріна рум’янцем і глянула на нього з докором. — Ти в мене часом такий дурний, Роране.

— Знаю, — силувано посміхнувся він.

— Хіба ж я стану про тебе гіршої думки тільки тому, що ти щось там собі подумав, коли на тебе падала велетенська стіна. Ти живий — і це для мене головне. Ти ж нічого не міг удіяти, правда?

Міцний Молот розгублено похитав головою.

— Тоді тобі немає чого соромитись. Якби ти міг щось удіяти, скажімо, втекти, але не зробив цього, то була б інша справа. А так — ти зробив усе, що міг, а опинившись у безвиході, просто скорився долі, бо сперечатися з нею було б безглуздо. Це мудрість, коханий. Це не слабкість.

— Дякую тобі,— насилу промовив Міцний Молот. Він трохи помовчав, а потім схилився й поцілував її в брови.

— Мільйон разів я тобі казала, що ти найсміливіший, найсильніший і найдобріший чоловік у всій Алагезії.

Цього разу він поцілував її в губи. Дівчина лагідно посміхнулась. Якийсь час закохані стояли мовчки, не випускаючи одне одного з обіймів, аж здавалося, ніби вони танцюють під якусь музику, що була чутна тільки для них.

Потім Катріна грайливо відштовхнула свого чоловіка й повернулася до прання, а Роран знову примостився на пеньку, чи не вперше за кілька діб відчуваючи блаженний спокій.

Він сидів і роздивлявся людей, гномів та ургалів, що сунули повз його намет. Від пильного ока ватажка не могло сховатись ніщо — жодна подряпина на тілі солдата, жоден поламаний меч… Правду кажучи, настрій у варденів був не надто піднесений — усім, крім ургалів, треба було гарно виспатись і попоїсти, та й помитися не завадило б. Останнє, до речі, найбільше стосувалося саме ургалів.

За мить його погляд знов прикипів до Катріни, але її гарний настрій мов корова язиком злизала. Дівчина наполегливо намагалась відтерти кілька плям, але їй це ніяк не вдавалося. Урешті-решт вона кинула мокру білизну назад у діжку, здійнявши невеличкий фонтан мильної води, і роздратовано надула губи.

— Дозволь я, — Роран звівся й підійшов до неї.

— Так не годиться, — заперечила дівчина.

— Дурниці. Сядь ось тут скраєчку, а я закінчу за тебе…

— Ні,— вперто похитала головою Катріна. — Тобі треба відпочити. До того ж, це не чоловіча робота.

— Хто тобі сказав? Та й загалом, яка різниця — чоловіча робота чи жіноча? Її все одно слід зробити. А тепер сідай і перепочинь, — посміхнувся Міцний Молот.

— Роране, зі мною все гаразд.

— Не кажи дурниць, — хотів ніжно відштовхнути її від діжки Міцний Молот, але де там.

— Це нікуди не годиться, — рішуче мовила Катріна. — Що про мене люди подумають?

— Нехай думають, що хочуть! Я одружений з тобою, а не з ними. І якщо в чиїхось очах я втрачу чоловічу гідність, допомігши своїй дружині, то це означатиме тільки одне — я втратив повагу в очах дурнів…

— Але ж…

— Жодних «але»… Іди собі, іди!

— Але ж…

— Катріно, я не хочу з тобою сваритися, та якщо ти негайно не сядеш сама, то доведеться віднести тебе на пеньок власноруч.

Вираз на її личку змінився з похмурого на вражений.

— Правда?

— Ясна річ. Ну ти й упертюх! — трохи роздратовано відповів Роран.

— Упертюх — це не про мене, — огризнулась Катріна, неохоче відходячи від діжки.

Міцний Молот не звернув на це уваги. Він зняв кольчугу й повісив її на опорний стовп намету. Тіло вмить обдало холодом, проте невдовзі він зігрівся, бо вода в діжці була майже гаряча. Завзято тручи білизну, Роран навіть не помітив, як опинився у цілій хмарині з мильних бульбашок.

Увесь той час Катріна нетерпляче совалась на пеньку, бо не звикла сидіти просто так, без діла.

Нарешті терпець їй урвався. Дівчина скочила на ноги.

— Хочеш ромашкового чаю? — спитала вона. — Гертруда дала мені цілу жменю свіжих ромашок!

— Із задоволенням, — відповів Роран.

На якийсь час запанувала тиша. Міцний Молот продовжував прати білизну — ця справа підняла йому настрій, адже він обожнював домашню працю, чого аж ніяк не скажеш про вимахування молотом на полі бою. Та й те, що Катріна була поруч, неабияк його підбадьорювало.

Роран уже викручував останню одежину, вдихаючи аромат свіжозавареного чаю, як хтось надривно вигукнув його ім’я. За мить ватажок розгледів на шляху Бальдора, котрий біг до їхнього намету, оминаючи людей і коней. На ньому були шкіряний фартух та рукавиці по лікоть — такі бруднючі й затягані, що їхні пальці виблискували, ніби відполірований панцир черепахи.

Темне кудлате волосся молодого коваля перетягував шмат шкіряної мотузки. Бальдор був нижчий за свого батька Хорста й за старшого брата Альбрича, проте виглядав значно міцнішим, бо все дитинство допомагав батькові працювати в кузні. Жоден з їхньої родини сьогодні не воював — вардени не хотіли ризикувати своїми найвправнішими ковалями. З іншого боку, Роранові здавалося, що Насуада повинна дозволити їм бодай зрідка виходити на поле бою, адже всі троє були неперевершеними воїнами, та й покластися на них Міцний Молот міг за будь-яких обставин.

Облишивши прання, ватажок збентежено витер руки. Катріна й собі неспокійно підхопилася з пенька. Коли Бальдор нарешті зупинився перед ними, він був такий захеканий, що ледве міг говорити.

— Ходімо, мерщій… У матері почалися… пологи… — насилу видушив він із себе.

— Де вона? — швидко спитала Катріна.

— У нашому наметі.

— Ми скоро будемо, — кивнула йому дівчина.

Бальдор подякував, розвернувся й стрімголов кинувсь назад. Катріна тим часом зникла в наметі, а Роран загасив багаття, хлюпнувши на нього водою з діжки. Палаючі головешки пронизливо зашипіли, і все навкруги затягнуло неприємним ядучим димом.

Рухи Рорана прискорювала нервова напруга.

«Сподіваюсь, вона не помре», — думав він, згадуючи, як жінки переймалися її віком та надто тривалою вагітністю. Елейн завжди тепло ставилася і до нього, і до Ерагона, тому Міцний Молот дуже її любив.

— Готовий? — спитала Катріна, вийшовши з намету, де встигла накинути на голову й плечі блакитний шалик.

— Ходімо, — сказав Роран, різким рухом піднявши із землі свій пояс і молот.

ЦІНА ВЛАДИ

— Ось, пані. Це вам більше не знадобиться. Так воно навіть краще.

Остання смужка тканини з ледь чутним хрускотом зникла з рук Насуади. Дівчина носила ці пов’язки відтоді, як помірялася силами з воєначальником Фадаваром під час випробування довгих ножів.

Доки служниця Фарика поралася коло Насуади, та схвильовано розглядала довжелезний гобелен, поцяткований дірками різних розмірів. Їй коштувало неабияких зусиль перевести погляд на свої руки. Здобувши відчайдушну перемогу у випробуванні довгих ножів, Насуада рідко коли розглядала свої рани, а надто коли вони були свіжі.

Шрами пролягали асиметрично: шість на лівій руці й три на правій. Кожен із них був по три-чотири дюйми завдовжки. Найбільше вражала їхня рівність, коли не брати до уваги початку одного зі шрамів на правій руці. Тоді Насуада втратила рівновагу, через що ніж смикнувся й залишив удвічі товщу відмітину. Шкіра довкола шрамів була рожева й зморщена, тим часом самі шрами стали ледь-ледь світлішими за колір її шкіри. Раніше Насуада боялася, що шрами назавжди залишаться сріблясто-білими, проте зараз вони вирізнялися не так кольором, як рельєфом — півторадюймові горбики виглядали так, ніби їй під шкіру вставили металеві стрижні.

Насуада уважно оглянула страшні відмітини. Будучи ще зовсім малою, вона багато чула від батька про традиції їхнього народу, але провела все життя серед варденів і гномів. Ритуали, які дівчина бачила в кочових племенах, були здебільшого пов’язані з релігією. Вона ніколи не прагла навчитися танцю барабанів чи взяти участь у поклику імен, а про випробування довгими ножами й казати годі. Та як би там не було, уже зараз, будучи юною і вродливою, вона носила на своїх руках дев’ять потворних шрамів. Ясна річ, Насуада могла звернутися за допомогою до варденських магів, та це означало б, що вона визнала поразку й втратила підтримку кочових племен.

З одного боку, дівчині було страшенно шкода, що гладесенька шкіра її рук вже ніколи більше не вабитиме чоловічих поглядів, а з іншого — вона дуже пишалася своїми шрамами, котрі засвідчували її мужність і відданість варденам. Тож Насуада вирішила, нехай її краще поважають за це, ніж за вроду.

— Що скажеш? — спитала вона в короля Орина, який стояв біля відчиненого вікна, поглядаючи на місто.

Орин повагом розвернувся. Зараз він був у тонкій червоній туніці й мантії, розшитій по краях білим горностаєвим хутром.

— Не дуже приємне видовище, — відповів Орин і знову повернувся до споглядання міста. — Сховай їх. Я б не радив тобі з’являтися так у пристойному товаристві.

— Байдуже, — буркнула Насуада, ще раз зиркнувши на свої шрами. Потім вона зав’язала шнурівки на коротких рукавах і відпустила Фарику. Якийсь час панувала тиша. Трохи почекавши, Насуада пройшлася розкішним килимом, що лежав посеред кімнати, і зупинилася поруч з Орином. Побачене не могло не тішити — усі пожежі, крім двох, що лютували на західній стіні, було вже приборкано.

Заспокоївшись, дівчина перевела погляд на Орина. Відтоді як вардени та військо Сурди об’єдналися для боротьби проти Імперії, він став серйозніший — звичні для нього ентузіазм і завзяття зникли під спокійною, ледь не похмурою маскою. Спочатку Насуаду це неабияк тішило, та чим довше тривала війна, тим більше вона сумувала за його філософськими монологами й жартами, адже раніше Оринові розмови робили яскравішими навіть найнудніші дні. Словом, Орин був такий понурий, що Насуаді іноді здавалося, ніби той готується виступити проти неї та здобути владу над усіма варденами.

«Чи буду я щасливою, коли вийду за нього заміж? І чи буде він гарним батьком?» — думала дівчина. Загалом, Орин був доволі привабливий. Він мав тонкий ніс і широкі щелепи з чутливою смужкою красивих губів. Попри свій вік, король багато тренувався, тож перебував у чудовій фізичній формі. Природа наділила його розумом та люб’язним характером. Однак Насуада добре знала — якби той не був королем Сурди й не становив загрози для свободи варденів, думка про шлюб із ним ніколи б не зринула в її голові.

Орин тим часом сперся руками на вузьке підвіконня й майже по пояс висунувся з вікна.

— Ти повинна розірвати угоду з ургалами, — мовив він, навіть не дивлячись на Насуаду.

— Чому? — здивувалася та.

— Бо їхня присутність у наших лавах іде нам на шкоду. Нас зустрічають зі зброєю наші ж таки люди, бо їм не подобається те, що ми об’єдналися з монстрами. У їхніх очах Галбаторікс діє цілком слушно, воюючи проти нас. Це прості селяни, тож їм не втовкмачиш, що Галбаторікс надурив ургалів під час облоги Тронжхейма. Селяни бачать тільки те, що істоти, яких вони боялись і ненавиділи все життя, тепер вільно входять до їхніх домівок, а їм допомагає дракон і вершник, більше схожий на ельфа, ніж на людину.

— Підтримка ургалів нам необхідна, — відрубала Насуада. — У нас і так надто мало воїнів.

— Вони нам не потрібні. Ти й сама знаєш, що я кажу правду. Чому ургали не атакували Белатону? Чому ти наказала їм не входити в місто? Тримати ургалів на відстані — це не вихід, Насуадо. Одне-єдине, що я раджу тобі зробити — покінчити з угодою, поки не стало гірше.

— Я не можу.

— Ти вирішила скористатися допомогою Гарцхвога, і через це гинуть воїни! — роздратовано сказав їй Орин. — Твої воїни, мої воїни, воїни Імперії… вони мертві… Ця угода не варта їхніх життів. Я не можу збагнути, навіщо ти її захищаєш.

На якусь мить дівчина не витримала колючого погляду Орина. Цей погляд збільшував і без того сильне почуття вини, котре мучило її ледь не щоночі. Щоб уникнути очей Орина, Насуада почала розглядати стовпи диму, що здіймалися над вежею на окраїні міста.

— Я захищаю угоду тому, — повільно мовила вона, роблячи наголос на кожному слові,— що вона збереже значно більше життів, ніж згубить… Тож якщо ми хочемо знищити Галбаторікса…

Орин не дослухав і недовірливо прицмокнув.

— Згодна, — не звернула на те уваги Насуада, — це звучить майже нереально… Та ми принаймні маємо хоч би спробувати з ними порозумітися. Чим більше ми з ними зблизимось, тим більше вони від нас залежатимуть.

— А я кажу, — зірвався на крик Орин, — жени їх! Розірви угоду й пошли цього Гарцхвога з його монстрами під три чорти! Давай самостійно переможемо у війні, а далі укладемо з ними нову угоду й будемо диктувати їм свої правила! Або відішли Ерагона й Сапфіру разом із загоном воїнів до Хребта, нехай зітруть їх на порох, як це мали зробити Вершники ще сто років тому!

— Якщо я розірву угоду з ургалами, вони будуть такі розлючені, що миттю ж на нас нападуть. А ми не зможемо воювати водночас і з ними, і з Імперією, — Насуада невдоволено глянула на короля. — Наражати нас на таку небезпеку — повне безглуздя. Ельфи, Вершники й дракони, чию мудрість, я гадаю, ти не будеш заперечувати, змирились з ургалами, хоч і мали можливість їх знищити. То чому ми не можемо вчинити так само? Адже буде несправедливо винищити всіх ургалів!

— Мудрість? Ха-ха! Якби ж та мудрість обернулася чимось хорошим! Гаразд, я згоден залишити кількох ургалів. Натомість смерть інших повинна бути такою страшною, щоб живі ще сотні років боялись виходити зі своїх домівок!

Непідробний біль у голосі Орина й страдницький вираз його обличчя дуже збентежили Насуаду. Вона уважніше глянула на короля, намагаючись зрозуміти, чому він такий дратівливий.

— Ти втратив когось дорогого? — тихо спитала дівчина.

Орин стис кулак і повільно опустив його на підвіконня, так, ніби хотів щосили грюкнути, та в останню мить не посмів.

— Я втратив друга, з яким ріс у замку Боромео… Не думаю, що ти його знала… Він був лейтенантом моєї кавалерії.

— Як він загинув?

— Не здогадуєшся?.. Ми ввійшли до конюшні біля західних воріт, а звідти вилетів переляканий конюх й устромив у мого друга вила. Коли ми схопили нападника, він захлинався й кричав якісь нісенітниці про ургалів, мовляв, ніколи їм не здасться… Я задушив його власними руками.

— Мені дуже прикро, — зітхнула Насуада. — Але як би боляче тобі не було, ти не можеш дозволити болю впливати на свої рішення. Я добре знаю, як це складно… Однак ти маєш пересилити себе заради свого народу.

— Пересилити себе, — похмуро повторив Орин.

— Саме так. Відповідальність, яка лягла на наші плечі,— значно більша ніж відповідальність інших воїнів. І ми повинні довести, що гідні її. Невже ти забув? Мого батька вбили ургали, та це не завадило мені укласти угоду, яка допоможе варденам. Заради варденів я згодна терпіти будь-який біль! — Насуада здійняла свої руки й знову показала шрами.

— Це твоє останнє слово? Ти не розірвеш угоду з ургалами?

— Ні…

Орин сприйняв цю відповідь холоднокровно. Він сперся обома руками на підвіконня й знову почав розглядати місто. Його пальці прикрашали чотири великих персні, на одному з яких була королівська печатка Сурди, що зображала оленя з гіллястими рогами, арфу й фортецю.

— Принаймні ми ще не мали справи із солдатами, які не знають болю, — мовила Насуада.

— Маєш на увазі вовкулаків-реготунів? — буркнув Орин, вживши вираз, більш розповсюджений у варденів. — Твоя правда, ні Торнак, ні Мертаг їх іще не бачили…

Знову запала напружена мовчанка.

— А як твій учорашній експеримент? — урешті-решт порушила її Насуада.

— Я був надто виснажений, щоб його проводити, тому пішов спати.

— Зрозуміло…

Розмова явно не клеїлась. Орин і дівчина почали нервово походжати кімнатою, аж доки не опинилися біля стола, що був завалений стосами паперу, таблицями й сувоями. Насуада скрушно зітхнула — іще півгодини тому стіл був порожній і начисто витертий.

На верхівці одного зі стосів лежав розгорнутий список заручників, яких вардени захопили під час штурму Белатони. Прізвища поважних осіб було підкреслено червоним — саме цей список й обговорювали Насуада з Орином, коли Фарика прийшла зняти пов’язки.

— Я не можу знайти вихід із ситуації,— кивнула дівчина на список.

— Давай наймемо охоронців з місцевого населення. Тоді нам не доведеться залишати багато солдатів у тилу.

— Це можливий варіант. Але нам буде дуже важко знайти саме тих людей, що потрібні. Наші бойові маги тим часом геть виснажені.

— А чи Ду Врангр Гата вже знають, як знімати прокляття, накладені прадавньою мовою?

— Ні,— заперечно похитала головою дівчина.

— То вони взагалі хоч щось зробили? — роздратовано спитав король.

— Майже нічого. Я навіть зверталась за допомогою до ельфів, але й тим пощастило не більше ніж нам.

— Якщо ми не зуміємо якомога швидше впоратися із цим завданням, це може коштувати нам війни, — мовив Орин. — Треба негайно ж розв’язати все, тут і тепер.

— Знаю, — потерла скроні Насуада.

Перш ніж вийти з-під захисту гномів у Фартхен Дурі та Тронжхеймі, вона намагалася передбачити всі труднощі, з якими вардени можуть зіштовхнутися, перейшовши в наступ. Але те, з чим вони мали справу зараз, збило її з пантелику.

Уперше проблеми виникли після битви на Палаючій рівнині, коли стало ясно, що всіх офіцерів армії Галбаторікса та більшість простих солдатів змусили присягнути йому на вірність прадавньою мовою. Насуада й король Орин чудово розуміли, що не зможуть довіряти воїнам Імперії навіть тоді, коли їхню армію буде розгромлено. З одного боку, вони могли дозволити їм зректися присяги й приєднатися до варденів, з іншого — передбачити їхню поведінку було несила.

Раніше Насуада майже не переймалася цією проблемою — полонені були звичним явищем на війні, тож вона з Орином уже віддала наказ відправити бранців до Сурди, де ті мали будувати дороги, копати канали, тесати каміння й займатися іншою важкою роботою.

Зрештою, якихось особливих інцидентів не траплялося аж до захоплення варденами Фейнстера. Прибічники Галбаторікса змушували присягати на вірність не лише солдатів, а й місцеву знать, чиновників і простих людей. Знайти їх усіх було дуже важко. Ті, кого варденам вдавалося відслідкувати, миттю опинялись під замком, тимчасом як решта залишалися на свободі й намагалися шкодити всіма можливими способами. Простіше кажучи, пошук надійних людей, які б хотіли служити варденам, видався значно важчим, ніж Насуада на те сподівалася.

За мешканцями Фейнстера був потрібен постійний нагляд, тож Насуаді довелося залишити в місті вдвічі більше солдатів. Їх, як і бранців, треба було годувати, а це ще більше виснажувало й без того скупі припаси варденів. А ось тепер, після захоплення Белатони, ситуація мала загостритися до краю.

— Шкода, що з нами й досі немає гномів, — мовив Орин. — Їхня допомога стала б нам як знахідка.

Насуада коротко кивнула на знак згоди. Зараз у місті залишилося всього кілька невеличких загонів, а решта гномів повернулися до Фартхен Дура, щоб поховати свого короля Ротгара й дочекатись, поки старійшини оберуть його наступника. Дівчина дуже дратувалася й прохала гномів визначити наступника прямо тут, проте гноми були непорушні, наче скелі, й навідріз відмовилися проводити старовинну церемонію за межами Фартхен Дура. Так варденське військо залишилося без їхньої підтримки в самісінький розпал воєнної кампанії. Обравши нового короля, яким став племінник Ротгара — Орик, гноми покинули Беорські гори й знову рушили до варденів. Тепер вони перебували на північ від Сурди, десь між озером Тудостен і річкою Джиєт, і Насуаду неабияк хвилювало питання: чи зможуть гноми воювати так, як воювали раніше. Зазвичай гноми були витриваліші за людей, але майже двомісячний похід годен виснажити навіть найсильніших істот.

«Можу собі уявити, як їм усе це остогидло», — подумала вона й додала вже вголос, похитавши головою:

— У нас уже й так купа полонених, а коли ми дістанемось Драс-Леони…

— А що як обійти Драс-Леону? — несподівано пожвавішав Орин. Він почав порпатися в стосі паперів, аж доки не знайшов велику, мальовану гномами карту Алагезії. Карта була рельєфна, тож вершини на захід від Ду Вельденвардена, Беорські гори й каньйони Хадарацької пустелі виглядали дуже реалістично.

— Поглянь, — вів Орин далі, провівши пальцем лінію від Белатони аж до столиці Імперії — Урубейна, — якщо ми підемо ось так, то оминемо Драс-Леону… Зрозуміло, здолати всю відстань за один марш буде надзвичайно складно, але нам це під силу…

Насуаді не треба було довго розмірковувати над пропозицією Орина, бо вона вже давно про це думала.

— Ні. Надто ризиковано, — рішуче сказала дівчина. — Галбаторікс усе одно може вислати нам назустріч солдатів із Драс-Леони, а їх там чимало, якщо вірити нашим розвідникам. Тоді нам доведеться відбивати атаки з двох флангів, а це збільшує наші шанси програти битву чи навіть усю війну. Ні, Орине, нам слід захопити Драс-Леону.

— Твоя правда, — згодився той. — Коли ми хочемо виграти цю війну, нам потрібні солдати з Аруфса, нам потрібен кожен наш воїн…

— Я знаю й роблю все можливе, щоб облога закінчилась уже на цьому тижні.

— Сподіваюся, ти не пошлеш туди Ерагона.

— Ні. Я маю інший план.

— Гаразд. Але що робити з полоненими?

— Те, що й раніше — за ґрати й під замок. Маги спробують накласти на них закляття, яке обмежуватиме їхню рухливість. Тоді відпаде потреба в охороні. Інакше доведеться їх знищити. Але я б… — дівчина спробувала уявити, чого б вона ще не робила, попри бажання здолати Галбаторікса. — Я б не хотіла вдаватися до крайніх заходів.

— Добре, — відповів Орин і, розглядаючи на карті трикутник між Белатоною, Драс-Леоною й Урубейном, втягнув голову в плечі, ніби хижак, що готується до нападу. Так він і стояв мовчки, аж доки Насуада не порушила тишу:

— Ще маєш якісь питання? Джормандер чекає наказів, та й рада старійшин хоче мене бачити.

— Мене дещо хвилює…

— Кажи!

— Наша кампанія погано спланована від самого початку, — відірвав погляд від карти Орин. — Наші сили розкидані. Якщо Галбаторіксу заманеться вступити в бій особисто, він знищить нас так само легко, як Сапфіра впоралась би з отарою овець… Усе залежить від битви між Галбаторіксом і Ерагоном. Нашого Вершника будуть підтримувати дракон і маги. Але скільки в нас магів? Дрібка… І так триватиме доти, доки ми не прибудемо до Урубейна й не об’єднаємось із армією королеви Ісланзаді. А зараз ми неймовірно ризикуємо, гадаючи, що Галбаторікс сидітиме й чекатиме.

Насуаду й саму неабияк це непокоїло, та вона воліла мовчати. Слід було підтримати Орина, щоб той не втратив свій запал, адже варто йому втратити запал, як його люди й собі почнуть панікувати.

— Не такі вже ми й беззахисні,— твердо сказала дівчина. — Принаймні тепер, коли в нас є Дотдаерт… Хтозна, чи вдасться з його допомогою вбити Шруйкана й Галбаторікса, а от полякати їх — напевно вийде.

— Може, й так…

— Заспокойся. Гаразд? Гноми все одно не прийдуть швидше, а нам однаково доведеться атакувати Урубейн… Тож якою б тяжкою не була наша доля, давай зустрінемо її гідно. Принаймні я не збираюсь впадати у відчай, весь час думаючи про Галбаторікса.

КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК

Пролунав крик: високий і пронизливий, майже нелюдський за своєю висотою й гучністю. Почувши його, Ерагон аж підскочив, ніби хтось штрикнув його невидимою голкою. Більшу частину дня Вершник провів на полі бою, вбиваючи й відчуваючи смерть на коленому кроці, тож тепер крик Елейн видавався йому просто нестерпним. А Елейн кричала так відчайдушно, що якоїсь миті юнак навіть почав побоюватись, чи витримає вона пологи.

Поряд із ним на порожніх барильцях нервово совались Альбрич і Бальдор, перебираючи пальцями ніг пасма пожовклої трави. На їхніх лобах вилискував піт, а очі були сповнені злого відчаю. Часом вони перезирались і поглядали на намет, у якому народжувала їхня мати, а потім знову прикипали очима до землі, більше нічого не помічаючи.

За пару кроків від них примостився Роран. Його барильце лежало на боку й скрипіло за кожним рухом. Обабіч шляху зібралось іще кілька десятків карвахольців — здебільшого тут були друзі Хорста і його синів. Їхні дружини тим часом допомагали знахарці Гертруді поратися біля Елейн. Сапфіра теж уляглася неподалік — її шия вигнулась ніби в поклоні, а кінчик хвоста дрібно тремтів. Час від часу дракон висолоплював свій яскраво-червоний язик, щоб скуштувати повітря, бо тільки так міг дізнатися щось про Елейн, не маючи змоги зазирнути до намету.

Ерагон нервово потирав м’яз лівої руки, що озвався різким неприємним болем. Вони чекали вже кілька годин. Сутінки надворі дедалі густішали. Кожен предмет починав кидати довгу тінь, так, ніби хотів торкнутися нею далекого виднокраю. Повітря ставало холоднішим, воно кишіло комарнею, що цілими хмарами сунула до табору від річки Джиєт.

Тишу розітнув іще один болісний зойк. Люди схвильовано заметушилися й почали перешіптуватись, проте Ерагон добре чув кожне їхнє слово. Здебільшого вони співчували Елейн. Люди казали, що жінці бажано якнайшвидше народжувати, інакше може бути пізно — як для неї самої, так і для дитини.

— Втрата дружини — велике горе навіть у мирний час, а зараз… що й казати… — шепотів перший голос.

— Який сором, який… — озвався другий.

Дехто звинувачував у всьому разаків, а дехто невдоволено бурчав, що краще було б не пускати до породіллі Арію.

— Вона ж ельф, — роздратовано казав Фіск, — і тому має бути серед своїх, а не лізти туди, куди її не просять. Хтозна, що вона собі замислила…

Чуючи ці нісенітниці, Ерагон залишався спокійним, бо добре розумів, що краще не виказувати перед селянами свій надзвичайний слух.

Тим часом під Рораном зарипіло барильце. Міцний Молот підвівся.

— Гадаєш, нам слід… — почав був він.

— Ні,— перервав його Альбрич.

Ерагон сильніше закутався в плащ. Біль у кістках пронизливо нагадав про себе, та юнак навіть гадки не мав піти, доки страждання Елейн не скінчаться.

— Гляньте! — несподівано скрикнув Роран. Альбрич і Бальдор водночас підвели голови.

Несучи в руках згорток брудного ганчір’я, з намету вийшла Катріна. Перш ніж запона намету встигла опуститись, Ерагон помітив усередині Хорста й іще якусь жіночку з Карвахола — і він, і вона стояли біля лежака породіллі навколішках.

Не звертаючи уваги на інших людей, Катріна підскочила до дружини Фіска Ізольди, яка виварювала в діжці брудну білизну. Ерагон і Роран були готові кинутись до Катріни, проте вклякли на місці, так само, як і Альбрич з Бальдором. Усі пильно слідкували за кожним Катріниним рухом.

Пролунав іще один зойк, і хоч Ерагон уже встиг призвичаїтися до криків, його тіло все одно здригнулось. Потому запона намету відхилилася вдруге, і на вулицю стрілою вилетіла розпатлана Арія. Вона підбігла до охоронців Ерагона, що стовбичили під стіною найближчого павільйону, і швидко перекинулась кількома словами з худорлявою ельфійкою Інвідією. Закінчивши розмову, Арія поквапилась назад, та Ерагон схопив її за руку.

— Як там усе? — спитав Вершник.

— Кепсько…

— Чого так довго? Невже ти не можеш допомогти їй швидше народити?

— Можу… Вона б уже давно народила, якби Гертруда й решта жінок дозволили мені скористатись сильнішими закляттями. Простенькі не помагають… — насупила брови Арія.

— Це якесь безглуздя! А чому?

— Бо вони бояться ельфів і їхньої магії…

— Ну то скажи їм, що не заподієш Елейн нічого поганого… Скажи це прадавньою мовою. Примусь їх повірити!

— Це тільки все зіпсує. Вони мене виженуть, бо подумають, що я намагаюсь їх зачарувати, — похитала головою Арія.

— А як же Катріна?

— Якби не вона, то мені не дозволили б накласти й найпростіших заклять.

Елейн скрикнула ще раз.

— Чи можуть вони дозволити, щоб ти полегшила їй біль?

— Хіба на якусь дрібочку, бо я вже зробила все, що могла.

Зціпивши зуби, Ерагон хотів був кинутись до намету Хорста, та Арія його зупинила.

— Не треба, — мовила вона тихо. — Ці традиції старші, ніж їхнє життя. Варто тобі зараз втрутитись, і Гертруда з більшістю карвахольців стануть твоїми ворогами.

— Чхати на це!

— Повір, — не відпускала юнака Арія, — наймудріше, що ти зараз можеш зробити, це чекати.

— Я не можу стовбичити тут, знаючи, як вона страждає!

— Послухай мене, буде краще, якщо ти залишишся. Я допоможу Елейн чим зможу, але обіцяй туди не ходити. Ти тільки розгніваєш їх, а зараз це зовсім зайве. Благаю тебе…

Ерагон якусь мить повагався й безсило опустив руки.

— Гаразд, — сказав він і підійшов до Арії впритул, — але що б там не сталося, ти не дозволиш померти ані їй, ані її дитині. І байдуже, що тобі задля цього доведеться зробити… Просто не дай їм померти…

— Я б ніколи не дозволила, щоб дитина опинилась у небезпеці,— серйозно глянувши Ерагонові в очі, сказала ельфійка й рушила до намету.

Коли вона зникла за запоною, юнак повернувся до Рорана, Альбрича й Бальдора.

— Ну що там? — схвильовано спитав Роран.

— Вони роблять усе можливе, — знизав плечима Ерагон. — Нам слід набратись терпіння й чекати.

— І це все? Чого ж ви так довго шепотілися? — не повірив Бальдор.

— Ми говорили тільки про це, — твердо сказав Ерагон.

Тим часом сонце, майже торкаючись лінії горизонту, змінило колір з жовтогарячого на темно-червоний. Набуваючи такого самого відтінку, за виднокраєм зникло й кілька невеличких хмарин, що нагадували про нещодавній шторм. Над головами в людей прудко пурхали ластівки, полюючи на сонних мух та дрібних комах.

Вечоріло. Крики Елейн зробилися тихішими, принаймні від них волосся в Ерагона вже не ставало дибки. Юнакові понад усе хотілось позбавити її болю, та він не міг порушити дане Арії слово, тому сидів на місці й схвильовано гриз нігті, перемовляючись із Сапфірою.

Нарешті, торкнувшись земної тверді, сонце розтеклося по всьому горизонту, ніби гігантський яєчний жовток, що випав зі шкаралущі. Ластівки поступово звільнили небеса для кажанів — лопотіння їхніх крил та пронизливий крик різали Ерагонові слух…

Останній крик Елейн був такий, що заглушив геть усі інші звуки. Відразу потому запала гнітюча тиша, котру за мить розітнув плач немовляти. Сповіщаючи про народження нової людини, він лунав, як урочисті фанфари.

На обличчях Альбрича, Бальдора, Ерагона й Рорана засяяли радісні посмішки. Та їхня радість була недовга — щасливі вигуки карвахольців поступово змінилися на плач і голосіння, які долинали з намету. Ерагонові аж на серці похололо, коли він збагнув, що сталося. А сталося найгірше…

— Ні,— прошепотів він, не вірячи власним вухам. — Елейн не могла померти, не могла… Арія ж обіцяла…

Ніби прочитавши юнакові думки, Арія вийшла з намету й миттю опинилася біля нього, подолавши простір кількома стрибками.

— Що сталось? — запитав Бальдор спантеличено, та ельфійка не звернула на нього жодної уваги.

— Мерщій, Ерагоне, — гукнула вона.

— Та що ж там таке? — загорлав Бальдор уже роздратовано й хотів спинити Арію за плече.

Ельфійка блискавичним рухом перехопила його зап’ясток і вивернула руку за спину, змусивши коваля зігнутись. Його обличчя аж посіріло від болю.

— Хочеш, щоб твоя маленька сестричка вижила — тримайся якнайдалі від мене! — прошипіла Арія, а потім штурхонула Бальдора прямо на Альбрича й швидко побігла до намету.

— То що там? — стурбовано спитав Ерагон, наздогнавши її.

— Дитина здорова, але народилася з котячою губою… — зиркнула ельфійка йому в обличчя своїми палаючими очима.

Аж тепер Ерагон зрозумів, чого карвахольські жінки так переполошились. Немовлята, які народжувалися з котячою губою, мали небагато шансів вижити — їх було важко годувати, та навіть якщо це вдавалося, їхнє подальше життя все одно ставало одним суцільним стражданням: з них кепкували й знущалися, вони були самітниками й ніколи не мали власних родин. Словом, більшість із них проклинали долю за те, що взагалі побачили світ.

— Ти мусиш її зцілити, Ерагоне, — сказала Арія.

— Я? Але я ж ніколи… Слухай, а чому не ти? Ти ж тямиш на зціленні куди більше за мене.

— Якщо я зміню дитині обличчя, то люди казатимуть, ніби я її вкрала, підмінивши на іншу. Повір, Ерагоне, я добре знаю, як твоя раса ставиться до ельфів, надто добре. Я можу зробити це, але потім дівчинка страждатиме все життя. Ти єдиний, хто може врятувати її від лихої долі.

Вершника охопила паніка. Він не хотів брати на себе відповідальність за чиєсь життя, бо від нього й так залежали тисячі людських доль.

— Ти мусиш її зцілити, — наполягала Арія.

— Гаразд. Але коли щось піде не так, ти мені допоможеш? — згодився Ерагон, згадавши, як дбайливо ельфи ставляться до дітлахів, якої б раси ті не були.

— Авжеж.

«І я, — озвалась Сапфіра. — Навіщо про таке взагалі питати?»

«Тоді я готовий», — відповів Ерагон, стиснувши руків’я Брізінгра.

Юнак рішуче закрокував до намету. Арія тим часом задріботіла позаду нього. У наметі було так багато свічок, що від їхнього диму в Ерагона миттю почало різати в очах. Попід стіною, приказуючи, похитувалися п’ятеро карвахольських жінок. Біля лежака, палко сперечаючись про щось із Гертрудою, стовбичив Хорст. Його обличчя було червоне, запухле й геть виснажене. Гертруда тримала на грудях загорнуте в ганчір’я немовля, хоч Ерагон, як не старався, не міг розгледіти його личка. Круглі щоки Гертруди вилискували від поту, й на них весь час налипало її розкуйовджене волосся. Біля голови лежака на кругленькій подушці примостилась Катріна, котра час від часу обтирала чоло Елейн мокрою ганчіркою.

Ерагон насилу впізнав породіллю — під її очима набрякли темні мішки, а сльози повільно скочувались на скроні й зникали в її густому волоссі. Соваючись на закривавлених простирадлах, жінка квапливо хапала ротом повітря й белькотіла щось нерозбірливе.

Ані Хорст, ані Гертруда не помічали Ерагона, аж доки той сам до них не наблизився. Юнак добряче підріс відтоді, як покинув Карвахол, але Хорст ще й досі був вищий за нього. Коваль і чаклунка зустріли Вершника з іскорками надії її очах.

— Ерагоне! — поплескав його по плечу коваль і схилився до нього так, ніби вже не міг тримати весь тягар подій. — Тобі вже розповіли?

Вершник ствердно кивнув. Коваль зиркнув на Гертруду швидким пронизливим поглядом і заговорив. Його борода при цьому нервово посіпувалась, а язик ледь не після кожного слова облизував пошерхлі губи.

— Ти зможеш… зможеш хоч щось зробити для неї?

— Хтозна, Хорсте… Але я спробую, — відповів Ерагон і простягнув руки.

Хвильку повагавшись, Гертруда віддала йому теплий згорток і відступила назад. Правду кажучи, її дивна поведінка неабияк насторожувала.

Між складками тканини визирнуло маленьке зморщене личко дівчинки. Воно було закривавлене й багряне, так, ніби немовля вже все знало й засмутилося через свою гірку долю. Між лівою ніздрею та серединою верхньої губки зяяла широка щілина, крізь яку було видно крихітний рожевий язичок.

— Благаю тебе, — мовив Хорст, — зроби хоч щось, якщо можеш…

Елейн знову скрикнула та так болісно, що юнака аж пересмикнуло.

— Я не зможу тут працювати, — буркнув він і повернувся, щоб вийти з намету, але шлях йому заступила Гертруда.

— Я піду з тобою, — сказала вона. — Поруч має бути хоч хтось, хто вміє поратись із дитиною.

Ерагонові страшенно не хотілося, щоб Гертруда крутилась у нього під ногами. Юнак уже хотів був її прогнати, проте вчасно згадав слова Арії про те, що люди можуть запідозрити, ніби немовля підмінили. Виходу не було — хтось із мешканців Карвахола, той, кому довіряли люди, обов’язково мав бути присутній під час зцілення дівчинки.

— Як хочете, — відповів Вершник, намагаючись не виказувати невдоволення.

Коли він виходив з намету, немовля вигнулося всім тільцем і жалібно заплакало. Альбрич і Бальдор прожогом кинулись до Вершника, але той спинив їх, заперечно похитавши головою. Побачивши це, ковалі вклякли на місці й лиш провели його безпорадними поглядами.

Ерагон тим часом поспішив до свого намету. З одного боку від нього йшла Арія, з другого Гертруда, а позаду важко ступала Сапфіра, від кожного кроку якої двигтіла земля. Невдовзі у Вершника заніміли руки, бо він намагався тримати згорток якнайніжніше, щоб не тривожити немовля. Від згортка віяло якимось дивним запахом, так, ніби в ньому була не дитина, а лісова земля, розігріта сонцем у спекотний літній день.

Вони вже майже дійшли до Ерагонового намету, як раптом їм трапилась дівчинка-пророк Елва. Вона стояла між двома наметами й пильно дивилась на Вершника своїми великими фіолетовими очима. Її худорляве тіло облягала простенька фіолетово-чорна сукенка, а волосся було зібране у хвіст довгою пов’язкою, щоб кожен міг бачити на чолі срібну відмітину в формі зірки, схожу на Ерагонову гедвей ігназію.

Дівчинка не зронила жодного слова й не мала жодного наміру його зупиняти, та вже сама її присутність була для Вершника пересторогою. Свого часу він втрутився в її долю, що мало жахливі наслідки… Юнак добре розумів, що не має права припуститись іще однієї помилки, бо тоді буде знівечено нове життя, за яке Елва напевне помститься. Ніде правди діти — Ерагон боявся цього дівчиська, бо вміння зазирати в найпотаємніші куточки людської душі й непомильно передбачати майбутнє робило її однією з найнебезпечніших істот в усій Алагезії.

«Що б там не сталося, — думав Ерагон, заходячи до темного намету, — я не збираюся кривдити це дитя. Я тільки хочу зробити так, щоб воно жило, а не існувало».

КОЛИСКОВА

Тьмяне світло призахідного сонця сповнювало намет Ерагона. Усередині все було сіре, неначе зроблене з граніту. Своїм ельфійським зором Ерагон добре бачив форми предметів, а от Гертруді це було не під силу. «Наіна гвітр ун боллр!» — мовив юнак. З’явився маленький світильник, що повис у повітрі під стелею намету. Легка біла куля не давала тепла, але світила, наче яскравий ліхтарик, хоч Ерагон і не вживав у заклятті слово «брізінгр», щоб уникнути спалаху леза меча.

Він відчув, як Гертруда зупинилась позаду нього. Обернувшись, юнак побачив, що вона здивовано поглядає на ліхтарик і притискає до себе торбинку, яку принесла із собою. Її просте обличчя нагадало йому рідну домівку й Карвахол. Неждано-негадано на серце лягла туга за домом.

Гертруда повільно перевела погляд на Ерагона.

— А ти змінився, — сказала вона за мить. — Того хлопчака, якого я доглядала, коли він хворів, уже, мабуть, нема.

— Чому нема? Гадаю, я той самий, — відповів у задумі юнак.

— Ні. Мені здається, ні.

Слова Гертруди схвилювали Ерагона, але думати про це не було часу, тож він просто викинув їх з голови й швидко підійшов до свого лежака. Обережно, дуже обережно юнак поклав немовля на простирадло. Вершник робив це так, ніби дитина була зі скла. Дівчинка помахала йому кулачком. Він посміхнувся до неї й торкнув кінчиком пальця. Маля щось тихо пробелькотіло.

— Що ти будеш робити? — спитала Гертруда, сівши на стілець біля стіни намету. — Як ти її лікуватимеш?

— Точно ще не знаю.

Тільки тепер Ерагон помітив, що поряд з ним у наметі немає Арії. Він покликав її. За якусь хвильку вона відповіла йому знадвору — звук її голосу приглушувала тканина, що відокремлювала їх.

— Я тут, — сказала Арія. — Я почекаю тут. Якщо виникне потреба, ти тільки подумай про мене — і я прийду.

Ерагон трохи збентежився. Правду кажучи, він розраховував на те, що Арія буде поряд, щоб допомогти йому, коли він чогось не знатиме, або виправити, якщо зробить якусь помилку. «Ну що ж, нехай і так. Зрештою, я можу спитати, коли знадобиться… Принаймні Гертруда не матиме причин думати, що Арія вчинила щось із дівчинкою». Юнак був упевнений, що Арію підозрюють у тому, що вона може підмінити дитину, хоч йому було несила уявити Арію в ролі крадійки дітей.

Лежак скрипнув, коли Ерагон обережно присів на нього, дивлячись на немовля. Його погляд став більш серйозний. Він відчув, що й Сапфіра дивиться на дівчинку, яка лежить на простирадлі, широко розплющивши невинні оченята. Її язичок мигнув на мить у щілинці над верхньою губою.

«Що ти думаєш?» — спитав Ерагон дракона.

«Рухайся повільно, щоб часом не пошкодити власного хвоста».

Ерагон і сам так гадав.

«А в тебе колись таке бувало?.. Ну, щодо хвоста?» — спитав він за якусь мить.

Сапфіра нічого на те не відповіла, але він відчув короткий сплеск відчуттів: калейдоскоп якихось картинок — дерева, трави, сонячне сяйво, гори Хребта — різкий запах орхідей та несподівано болісне й гостре відчуття, наче хвіст дракона придавило дверима.

Ерагон подумки посміхнувся і почав створювати закляття, які були потрібні для зцілення дівчинки. Це тривало досить довго, майже півгодини. Більшість цього часу вони із Сапфірою знов і знов перебирали таємничі речення, перевіряючи кожне слово, ба навіть його вимову, щоб упевнитись в одному — закляття зроблять те, що мають зробити, і не більше.

Їхня тиха розмова ще не встигла закінчитись, як Гертруда звелася з місця.

— Дитя не змінилося… — сказала вона. — У тебе нічого не виходить. Чи не так? Не приховуй від мене правду, Ерагоне, за своє життя я й не таке бачила.

Ерагон звів брови.

— Робота ще навіть не починалася, — м’яко відповів він.

Гертруда знову сіла. Було видно, що вона пригнічена. Аби якось заспокоїтись, жінка дістала з торбинки клубок жовтої пряжі, напівзв’язаний светр, пару в’язальних спиць і заходилася плести. Її пальці рухались, як завжди, швидко й спритно. Рівний стукіт спиць заспокоїв і Ерагона. Це був звук, що його він часто чув у дитинстві, коли вони холодними осінніми вечорами сиділи біля кухонного вогню й слухали розповіді дорослих, які курили люльку чи потягували ель після гарної вечері.

Нарешті вони із Сапфірою переконались, що закляття безпечні. Тепер Ерагон був упевнений, що язик не підведе його, коли він буде вимовляти незвичні звуки прадавньої мови. Юнак зібрався на силі й хотів створити перше закляття. Аж раптом його охопив сумнів.

Коли ельфи використовували магію для того, щоб дерево або квітка росли такої форми, якої вони хотіли, чи щоб зміцнити своє або чуже тіло, то завжди, наскільки він знав, виголошували закляття у формі пісні. Очевидно, зараз теж слід було зробити саме так. Але юнак пам’ятав усього лиш кілька ельфійських пісень, та й то приблизно, а вони ж повинні були звучати красиво й мелодійно.

І тоді замість них він віднайшов десь у найглибших закутках пам’яті пісню, що її тітка Маріан співала йому, коли він був маленький, іще перед тим, як недуга забрала її, пісню, яку жінки Карвахола споконвіку співали своїм дітям. Ерагон заспівав колискову… Мелодія добре лягала на пам’ять, вона була проста й стримана, якраз така, щоб заспокоїти немовля.

Він почав лагідно й повільно. Слова линули плавно, його голос неначе наповнював намет якимось тихим теплом. А перш ніж заспівати пісню, юнак сказав дівчинці-немовляті прадавньою мовою, що він її друг, що він бажає їй лиш добра і що вона має йому довіряти.

Напруга зникла. Дитя потихеньку заснуло.

Тоді Ерагон вимовив перше закляття: просту формулу, що складалася з двох коротких речень, які він повторював знов і знов, наче молитву. Маленька рожева щілинка, що розділяла губки навпіл, почала зникати, ніби якісь сонні створіння рухались під землею назустріч одне одному.

Зробити те, що хотів Ерагон, було далеко не просто. Кістки в дівчинки, як і в усіх немовлят, були м’які й вразливі, не схожі на дорослі. Тому доводилось бути дуже обережним. Процес ускладнився ще й тим, що він ніколи не бачив дівчинку із цілою губою, отже не знав напевно, як саме має виглядати губа. Зрештою, дівча було схоже на звичайнісіньку дитину: округле, пухленьке, без якихось особливих прикмет. Однак Ерагон побоювався, щоб та цілком приваблива зовнішність, яку він надасть дитині зараз, з бігом часу не стала потворною.

Отож він працював обережно, роблячи за один раз тільки малесенькі зміни й зупиняючись після кожної з них. Він почав із найглибших шарів обличчя дівчинки, з кісточок та хрящів, і повільно просувався назовні, наспівуючи при цьому.

За якийсь час йому почала підспівувати й Сапфіра. Вона лежала надворі, і її глибокий голос змушував повітря вібрувати. У такт із голосом дракона ліхтарик то спалахував яскравіше, то згасав. Ця обставина дуже зацікавила Ерагона, і він вирішив трохи перегодом розпитати про неї Сапфіру.

Слово за словом, закляття за закляттям… Нічні години збігали одна за одною, та Ерагон не звертав уваги на час. Раптом дівчинка заплакала. Мабуть, вона зголодніла. Ерагон нагодував її маленьким пучечком енергії. Юнак і Сапфіра намагались не торкатися зайвий раз свідомості дівчинки, бо не знали, як це може позначитись на її стані. Свідомість немовляти здавалась Ерагонові просто дивовижною — одне суцільне бурхливе море неоформлених емоцій.

Позаду юнака так і продовжували розмірено клацати спиці Гертруди. Тільки раз цей звук завмер — цілителька збилася з рахунку петель, і їй довелось трохи розпустити своє в’язання, щоб виправити помилку.

Повільно, дуже повільно тріщина в яснах та піднебінні зросталась, а дві сторони котячої губи наближались одна до одної. Потроху верхня губа дівчинки ставала рожевою та пухкенькою.

Хтозна, як довго мудрував би ще Ерагон над своїм творивом, якби його не зупинила Сапфіра.

«Усе, — сказала вона. — Досить».

Ерагон погодився. Навряд чи він міг зробити обличчя дівчинки кращим, аніж воно тепер було.

Колискова пісенька стихла. Язик юнака пересох, у горлі боліло. Він підвівся з лежака і якийсь час стояв напівзігнутий, бо не міг одразу ж випрямитись.

Світло ліхтарика потьмяніло. Натомість намет почало заповнювати якесь інше світло. Спершу Ерагон не зрозумів, що то було. А світло струменіло зі сходу. «Та це ж сонце сходить! — нарешті збагнув Ерагон. — Невже я просидів тут цілу ніч? Не дивно, що я такий виснажений».

«А я? — озвалась Сапфіра. — Усі мої кісточки болять так само, як і твої».

Ерагон здивувався — Сапфіра рідко коли говорила про свою втому, якою б сильною та втома не була. Мабуть, битва забрала в неї куди більше сил, ніж це могло здатися на перший погляд.

«Але ти не хвилюйся, — одразу ж заспокоїла юнака Сапфіра. — Втомлена чи не втомлена, я все одно можу здолати солдатів Галбаторікса, скільки б він їх не послав».

«Я знаю».

Гертруда нарешті залишила своє в’язання й нахилилась над лежаком.

— Ніколи в житті не думала, що хтось здатен на таке, — сказала вона. — А надто ти, Ерагоне Бромсоне.

Вона з подивом глянула на юнака:

— Бром був твоїм батьком, чи не так?

Ерагон не хотів говорити на цю тему, тож промимрив у відповідь щось невиразне й загасив світло ліхтарика. Намет одразу ж поглинули сутінки. Тепер його освітлювали лиш промені вранішнього сонця. Очі юнака швидко призвичаїлись до цієї зміни, натомість Гертруда почала блимати, мружитись і крутити головою туди-сюди, так, ніби нічого не бачила.

Ерагон узяв на руки дівчинку. Вона була тепла й важка. Юнак відчував у тілі якусь слабкість. Можливо, це був наслідок дії магії, яку він використовував, а може, він надто довго виконував своє завдання. Так чи інакше, Ерагон з ніжністю глянув на дівчинку.

«Се оно вейс іліа!» — прошепотів він. Ці слова не були закляттям, та Ерагон сподівався, що вони допоможуть дівчинці уникнути багатьох нещасть, від яких страждають люди. А ще, шепочучи ці слова, Ерагон хотів, щоб вона посміхнулася.

Вона й справді посміхнулась. Широка посмішка осяяла обличчя дівчинки, і вона з неабияким завзяттям сказала:

— Г-а-а!

Ерагон посміхнувся у відповідь і вийшов надвір.

Біля намету він побачив чимало людей: хто стояв, хто сидів, а хто примостився навпочіпки. Більшість із них були з Карвахола. Арія та інші ельфи теж стояли неподалік. Були тут і вардени, чиїх імен він не знав. А ще юнак побачив Елву, яка ховалася за наметом — її чорна пов’язка була низько опущена, закриваючи лице.

Ерагон зрозумів, що всі ці люди годинами чекали тут, а він тим часом не помічав їхньої присутності. Він знав тільки про те, що поруч Сапфіра й ельфи.

«Надалі треба бути обачнішим», — подумав Вершник дракона.

Перед юрбою стояли Хорст і його сини. Усі троє були дуже схвильовані. Коли Хорст побачив дитя на руках Ерагона, він спершу тільки повів бровами, потім відкрив рот, ніби хотів щось сказати, але так і не зронив жодного звуку.

Без зайвих церемоній Ерагон підійшов до коваля й показав йому обличчя дівчинки. Десь із хвилину Хорст стояв непорушно. Аж раптом очі його заблищали й по щоках потекли сльози радості.

Ерагон віддав дитину Хорстові.

— Мої руки надто грубі для такої роботи, — сказав юнак, — але я радий, що зміг допомогти.

Хорст легенько торкнувся верхньої губи дівчинки кінчиком середнього пальця і похитав головою.

— Не можу повірити… Я не можу повірити, — він глянув на Ерагона. — Ми з Елейн повік-віки твої боржники… Якщо…

— Ні-ні,— м’яко урвав його Ерагон. — Я зробив усього лиш те, що зробив би будь-хто, коли б мав мої здібності.

— Можливо. Але зцілив її саме ти… і я довіку вдячний саме тобі.

Ерагон уклонився на знак пошани до Хорста.

— А як ви її назвете?

Коваль усміхнувся донечці.

— Якщо Елейн не буде проти, я хочу назвати її Гоуп.

— Гоуп… Надія. Гарне ім’я, — сказав Ерагон і подумав: «Надія в нашому житті дуже потрібна». — Як почувається Елейн?

— Вона втомлена. Але, здається, з нею все гаразд.

Альбрич і Бальдор обступили батька, роздивляючись свою маленьку сестричку. Невдовзі до них приєдналась Гертруда, яка вийшла з намету одразу за Ерагоном. Інші люди теж трохи посмілішали й підійшли ближче. Навіть купка незнайомих вояків наблизилась до Хорста, щоб подивитись на дівчинку.

Через якийсь час підійшли й ельфи. Побачивши їх, люди швидко розступилися. Ельфи один за одним підходили до коваля, роздивлялися дівчинку, дехто з них шепотів слово чи два прадавньою мовою. Вони не зважали на ті недовірливі погляди, що час від часу кидали на них селяни.

Коли в черзі залишалося лиш троє ельфів, з-за намету вийшла Елва. Їй не довелося довго чекати, щоб опинитись перед Хорстом. Без особливої охоти коваль опустив руки й трохи присів, та все одно він був надто високий для Елви. Щоб побачити немовля, їй довелося стати навшпиньки. Ерагон затамував подих, коли Елва дивилась на зцілену дитину.

Так тривало кілька секунд. Потім Елва опустилась на п’ятки, повернулась і впевненою ходою попрямувала по доріжці, що вела повз намет Ерагона. Ярдів за двадцять вона зупинилась і глянула на юнака. Той чекав. Елва коротко й поривчасто кивнула йому й попрямувала далі.

За якийсь час до юнака безшумно підійшла Арія.

— Ти можеш пишатися тим, що зробив, — сказала вона. — Дитина жива й здорова. Далеко не кожен з наших найуміліших чаклунів зміг би зробити те саме. А найважливіше те, що ти дав дівчинці обличчя та майбутнє. Вона цього не забуде. Я впевнена… Ніхто з нас не забуде.

Ерагон бачив, що всі ельфи дивляться на нього якось по-новому, з особливою пошаною, та слова Арії були для нього понад усе.

— У мене були гарні вчителі,— вдячно відповів він ельфійці.

Арія не стала сперечатись. Разом вони спостерігали за тим, як селяни обступали Хорста з донькою, безугавно про щось балакаючи.

— Дякую тобі за те, що допомогла Елейн, — нахилившись до Арії, сказав Ерагон.

— Нема за що. Я б собі ніколи не пробачила, якби цього не зробила.

Нарешті Хорст повернувся й поніс дитину у свій намет, щоб Елейн змогла побачити новонароджену донечку. А люди й не збиралися розходитись. Вони cтисли Ерагонові руку, про щось питали. Але юнак надто втомився. Він постояв іще трохи, потім попрощався з Арією і пішов у свій намет.

«Навіть якщо нас будуть атакувати, я не хочу бачити нікого наступні десять годин… навіть Насуаду, — сказав він Сапфірі, падаючи на свій лежак. — Скажи Блодхгармові, будь ласка».

«Звичайно, — відповіла Сапфіра. — Відпочивай, малий. Я теж трохи відпочину».

Ерагон глибоко зітхнув і затулив обличчя руками, щоб прикритися від вранішнього світла. Дихання юнака уповільнилось, і вже невдовзі дивовижні образи снів почали хвилями накривати його. Вони були реальні, хоч і уявні, яскраві, хоч і прозорі, так, ніби зір Ерагона перетворився на кольорове скло. Мить — і він уже забув і про свої обов’язки, і про події минулого дня… Крізь сон було чутно колискову. Вона звучала, мов шепіт вітру — ледь чутно, майже забуто. Вона заколисувала його. Ерагон згадав свою рідну домівку й заснув спокійно, як дитя.

ТИМ, ХТО ВТОМИВСЯ, НЕ ВІДПОЧИТИ

Двоє гномів, двоє людей і двоє ургалів — особиста охорона Насуади Нічні Яструби — сиділи біля кімнати замку, де Насуада розташувала свій головний штаб. Вони дивились на Рорана байдужими порожніми очима. Та й він поглядав на них із таким самим байдужим виразом.

Це була гра, в яку вони грали й раніше.

Попри те що Нічні Яструби всім своїм виглядом показували байдужість, Роран знав, що зараз вони придумують найшвидший та найефективніший Спосіб, як його здолати, коли б у цьому була потреба. Він знав це й так само думав, як би можна було від них боронитися.

«Мабуть, доведеться тікати якнайшвидше… хоч можна трохи й поборюкатися, — вирішив він. — Люди підійдуть до мене першими. Вони швидші за гномів, але повільніші за ургалів… Треба буде відібрати в них арбалети. Для цього доведеться якось схитрити… Очевидно, я зміг би відібрати бодай один арбалет. Але для цього треба буде пустити в хід молот. Якби в мене був арбалет, я зміг би тримати їх на дистанції… Гноми — не дуже велика загроза, а от з ургалами доведеться попотіти. Жахливі створіння ці… Та якщо використати оцю колону як прикриття, тоді я зможу…»

Залізні двері, розташовані між двома лініями охорони, заскрипіли й відчинились. Вийшов яскраво вбраний паж років десяти або дванадцяти.

— Леді Насуада зараз вас прийме! — сказав він гучніше, ніж треба.

Від несподіванки охоронці здригнулись і здивовано зиркнули один на одного. Роран задоволено посміхнувся, проходячи повз них у кімнату. Він знав, що ця миттєва розгубленість коштувала б життя принаймні двом із них. «Ну нічого… Іншим разом», — подумав Міцний Молот.

Кімната, до якої зайшов Роран, була велика, прямокутна, без особливих прикрас. Два маленькі килими лежали на підлозі; на стіні зліва висів вузький, погризений мишами гобелен, а справа виднілося одне-єдине маленьке віконце. Жодних розписів у кімнаті не було. У кутку стояв довгий дерев’яний стіл, весь завалений якимись книгами, сувоями та аркушами паперу. Кілька оббитих шкірою масивних стільців стояли біля столу, але ні Насуада, ні люди, які обступили її, не використовували їх. Джормандера серед них не було. Але кількох присутніх Роран знав: під командуванням одних він бився, інших бачив під час битви або чув про них від людей своєї команди.

— …Мені байдуже, що йому боляче! — голосно говорила тим часом Насуада та ще й грюкнула правою рукою по столу. — Якщо в нас не буде цих підков, то нам не залишиться нічого іншого, як з’їсти наших коней за все те добро, яке вони нам зробили. Я ясно говорю?

Присутні, усі як один, на знак згоди закивали головами. Вони виглядали якимись зляканими й збентеженими. Рорана завжди вражало те, що Насуада, жінка, була здатна користуватися такою повагою у своїх воїнів, повагою, яку відчував і він сам. Ця жінка належала до найрішучіших і найрозумніших людей, яких він будь-коли знав.

— А тепер ідіть, — сказала Насуада.

Восьмеро чоловіків по черзі вийшли, і вона запросила Рорана до столу. Роран сів. Він терпляче чекав, доки Насуада, вмочаючи перо в чорнильницю, писала кілька рядків на маленькому пергаменті. Та ось вона передала пергамент одному з пажів:

— Для гнома Нархейма. Тільки цього разу, перш ніж повертатися, переконайся, що отримав від нього відповідь. Інакше я відішлю тебе до ургалів прибирати за ними.

— Слухаю, моя Леді! — відповів хлопчак і миттю вибіг, наляканий тим, що почув.

Насуада почала переглядати папери, що лежали перед нею.

— Ти вже відпочив, Роране? — не підводячи очей, спитала вона.

«Чому це вона питає?» — подумав Роран, а вголос відповів:

— Хіба що трішки.

— Шкода… Ви, мабуть, усю ніч не спали?

— Майже всю. Елейн, жінка нашого коваля, учора народжувала, але…

— Так, мені говорили. Я так розумію, що ви не спали в той час, коли Ерагон зцілював дитину?

— Ні, я був надто втомлений.

— Але принаймні трохи ви відпочили.

Насуада схилилася над столом, узяла ще один аркуш паперу й уважно прочитала його, перш ніж додати до купи.

— У мене є для вас завдання, Стронгхамере, — як завжди владно продовжила вона. — Наші сили в Аруфсі наткнулися на шалений опір — він куди більший, ніж ми сподівались. Капітан Брігман не може впоратися із цією ситуацією. Тому я посилаю вас до Аруфса, щоб ви замінили Брігмана. Кінь чекає на вас біля південних воріт. Доберетесь якнайшвидше до Фейнстера, потім від Фейнстера до Аруфса. Свіжі коні будуть чекати на вас через кожні десять миль. Я сподіваюсь, що ви дістанетесь до Аруфса за чотири дні. Потім трохи часу на відпочинок, і у вас залишиться приблизно… три дні на штурм міста.

Насуада пильно глянула на Рорана.

— Я хочу, щоб за тиждень, починаючи із сьогоднішнього дня, наш прапор майорів на Аруфсом. Мене не цікавить, як ви це зробите, Стронгхамере. Я просто хочу, щоб це було зроблено. Якщо ви не впораєтесь, у мене не буде іншого вибору, як тільки послати туди Ерагона й Сапфіру, і це залишить нас беззахисними перед Мертагом і Галбаторіксом.

«І тоді Катріна опиниться в небезпеці», — подумав Роран. Неприємний холодок пробіг по його тілу. Доїхати до Аруфса за чотири дні — це жахливе випробування, особливо зважаючи на його стан. А захопити місто за такий короткий час — це взагалі якесь божевілля. Це приблизно те саме, що дозволити ведмедю битися зі зв’язаними лапами.

Роран збентежено почухав бороду.

— Але я нічого не тямлю на облогах, — сказав він, помовчавши якусь мить. — Принаймні на таких. Невже у варденів немає нікого іншого, хто міг би краще впоратися із цим завданням? Ось хоч би Мартланд Рудобородий…

Насуада заперечно похитала головою:

— Він не може швидко їздити верхи. А тобі слід бути впевненішим у собі, Стронгхамере. Так, у варденів є й інші люди, які знаються на війні, люди, які бували на полі битви частіше за тебе, люди, яких навчали найкращі воїни з покоління їхніх батьків… Але коли мечі напоготові й битва у самісінькому розпалі, тоді не знання чи досвід мають найбільше значення. Найбільше значення має те, чи можеш ти виграти… Якщо можеш — ти переможець.

Вона відклала папери й сперлась на руки.

— Ти довів, що можеш хоробро битися. Ти довів, що можеш виконувати накази…

Плечі Рорана дрібно здригнулись. Він згадав нестерпні гарячі удари батога, що врізалися в його спину, коли він був покараний за те, що не скорився наказу капітана Едріка.

— Ти довів, що можеш командувати воїнами в бою. А тепер, Роране Стронгхамере, подивимось, чи годен ти на щось більше.

Роран ковтнув слину:

— Так, моя Леді.

— Гаразд. Я даю тобі на цей час чин капітана. Якщо ти захопиш Аруфс, вважай, що це звання постійне, аж доки ти не доведеш, що заслуговуєш на щось вище.

Насуада повернулася до своїх паперів і почала порпатися в купі сувоїв. Вона щось шукала.

— Дякую, — тихо сказав Роран.

Насуада відповіла ледь помітним рухом.

— Скільки людей буде в моєму розпорядженні в Аруфсі? — спитав після короткої паузи Міцний Молот.

— Я дала Брігманові тисячу воїнів, щоб захопити місто. Зараз тих, хто здатен битися, залишилось не більше восьми сотень.

«Так мало?!» — ледь не скрикнув Роран.

Наче читаючи його думки, Насуада сказала сухим голосом:

— Ми вважали, що захист Аруфса буде легко здолати. Та насправді все значно складніше.

— Ясно. А чи можу я взяти двох-трьох людей з Карвахола? Ви колись казали, що дозволите нам служити разом, якщо ми…

— Так, так, — махнула рукою Насуада. — Я пам’ятаю, що казала. — Дівчина стисла губи й продовжила: — Візьми, кого хочеш, але щоб за годину ти вже виїхав. Тільки дай мені знати, скільки людей ти збираєшся взяти із собою. Треба прослідкувати, щоб у дорозі на вас чекало досить коней.

— А можна взяти Карна? — спитав Роран, називаючи ім’я мага, з яким не раз бився пліч-о-пліч.

Насуада на мить завмерла, втупившись поглядом у стіну. Здавалось, її очі дивилися кудись далеко-далеко. Потім вона кивнула на знак згоди й знову заходилась порпатися в купі сувоїв.

— А, ось вона, — дівчина розгорнула сувій, зв’язаний шкіряною ниткою. — Це карта Аруфса та його окраїн. А це велика карта провінції Фенмарк. Раджу тобі дуже уважно їх вивчити.

Міцний Молот узяв сувої й швидко засунув їх за пазуху.

Тим часом Насуада подала йому два прямокутні клаптики пергаменту з червоною восковою печаткою.

— Це твої повноваження, а це — ордер. Покажи їх Брігману, тільки не давай йому на зберігання… Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи не вчився читати. Чи не так?

Роран знизав плечима.

— Навіщо? Я вмію лікувати й думати так само, як інші чоловіки. Мій батько казав, що вчити нас читати — це те саме, що вчити собаку ходити на задніх лапках: цікаво, та навряд чи варто зусиль.

— Я погодилася б із цим, якби ти залишився фермером. Але ти не фермер. — Насуада кивнула на пергамент: — Ти повинен вибрати того, хто буде вести листування. А це ускладнює спілкування з тобою, Стронгхамере. Я не можу послати тобі листа так, щоб ніхто не прочитав його. А коли тобі знадобиться написати мені, у тебе не буде іншого вибору, як довіритись одному з твоїх підлеглих, щоб той точно записав твої слова. А він може їх змінити. Отже, твоїм словам буде менше довіри… Якщо ти пов’язуєш своє майбутнє з варденами, я раджу тобі знайти когось, хто навчить тебе читати й писати. А тепер іди, у мене ще багато справ.

Насуада клацнула пальцями, і один з пажів миттю підбіг до неї. Вона поклала руку на плече хлопчака, схилилася до нього й сказала:

— Я хочу, щоб Джормандер прийшов прямо сюди. Ти знайдеш його на Ринковій вулиці, біля отих трьох будинків…

Роран усе ще стояв перед Насуадою.

— Щось іще, Стронгхамере? — спитала вона, звівши докупи брови.

— Так. Перш ніж піти, я б хотів побачити Ерагона.

— Навіщо?

— Більшість із захисних заклять, які він наклав на мене перед битвою, зникли.

Насуада насупилась.

— На Ринковій вулиці, біля тих трьох будинків, що горіли, — сказала вона, звертаючись до пажа. — Знаєш це місце? Гаразд, тоді йди.

Вона легенько підштовхнула хлопчину в спину й зачекала, доки він вибіжить із кімнати.

— Було б краще, якби ти цього не робив.

Її слова збентежили Рорана. Але він мовчав, чекаючи, що вона пояснить усе сама.

— Ти помітив, що Ерагон був дуже втомлений під час аудієнції з котами-перевертнями?

— Він ледь тримався на ногах.

— Саме так. Він надто себе виснажує, Роране. Він не зможе захистити тебе, мене, Сапфіру, Арію… та ще багатьох і багатьох, кого він повинен захищати. Для поєдинку з Мертагом і Галбаторіксом йому треба відновити сили. А що ближче ми до Урубейна, то більше повинні бути готові до зустрічі з ними в будь-яку мить дня і ночі. Ми не можемо дозволити всім цим негараздам і безладу ослабити його. З його боку було дуже шляхетно зцілити дівчинку з котячою губою, та це може коштувати нам війни! Ти бився без оберегів, коли разаки атакували твоє село на Хребті. І якщо ти любиш свого кузена, якщо ти хочеш перемогти Галбаторікса, ти повинен навчитися знову битися без них.

Насуада замовкла, і Роран нахилив голову. Вона була права.

— Я зараз же вирушаю, — сказав Міцний Молот.

— Дуже вдячна тобі за це.

Роран повернувся й пішов до дверей. А коли він уже переступав поріг, Насуада гукнула його:

— Стронгхамере!

Роран здивовано озирнувся.

— Спробуй не спалити Аруфса. Добре? Міста дуже важко відбудовувати.

ТАНОК З МЕЧАМИ

Ерагон сидів на великій каменюці й вистукував по ній каблуками, із нетерпінням чекаючи на початок руху. Сапфіа, Арія та Блодхгарм із рештою ельфів знуджено вешталися узбіччям шляху, що пролягав у східному напрямку від Белатони — спершу через поля стиглої пшениці, потім широким кам’яним мостом через річку Джиєт і врешті-решт оминав найпівнічнішу точку озера Леона. Там шлях розходився на два рукави — один із них повертав праворуч, до Палаючої рівнини й Сурди, а другий ішов на північ до Драс-Леони й Урубейна.

Перед східними воротами Белатони, зрештою, як і в самому місті, галасливо метушились тисячі людей, гномів та ургалів, намагаючись вишикуватись в одну рівну колону. Крім воїнів-піхотинців, армія варденів тепер складалася ще й із кавалерії короля Орина, яка гарцювала на силі-силенній чистокровних дужих коней. У хвості колони повільно тягся обоз із припасами: вервечка возів і фургонів завдовжки в півтори милі та череди худоби, яку вардени прихопили із собою із Сурди, а також брали на фермах, що траплялися їм на шляху. Ревіння биків, мулів і віслюків, мекання кіз та іржання бойових коней зливалися в таку жахливу какофонію, що Ерагонові хотілося затулити долонями вуха.

«Гадала, цього разу все буде краще?» — спитав юнак у Сапфіри, зручніше всідаючись на каменюці.

«Треба було покликати мене, я б вишикувала їх за годину, й нам не довелося б втрачати дорогоцінний час», — зітхнула та.

«Ясна річ, ти миттю впоралася б… Але не кажи про це нікому, інакше наступного разу Насуада точно накаже тобі шикувати колону», — трохи повеселішав Ерагон.

У цю мить він згадав про Рорана, якого не бачив відтоді, як зцілив немовля Хорста та Елейн. Цікаво, що зараз поробляє кузен, лишившись далеко-далеко позаду?

«Ну який же я бовдур!» — подумав Ерагон, згадавши, що забув поновити закляття, які оберігали Рорана.

«Не турбуйся, — поспішила заспокоїти юнака Сапфіра, — Роран досвідчений мисливець, навряд чи здобич зможе завдати йому якоїсь шкоди».

«Знаю, але… Йому все одно треба берегтися, бо я не хочу, щоб він повернувся з війни калікою або, чого доброго, сповитий у саван».

Розганяючи похмурі думки, Вершник струснув головою й звівся на ноги. Йому кортіло якось розім’ятися перед довгим польотом на Сапфірі. Здійматися на драконі в небеса було справжнім задоволенням, але коли політ тривав цілий день, Ерагон спершу переставав відчувати руки й ноги, а невдовзі все його тіло робилося, мов кам’яне. Неповоротке військо просуватиметься, поза сумнівом, дуже повільно, а він із Сапфірою кружлятиме над ним, як хижак, хоч міг би дістатися Драс-Леони найпізніше по обіді?

Знайшовши на узбіччі невеличку галявинку й незважаючи на здивовані погляди Арії та інших ельфів, Ерагон вихопив Брізінгр і зайняв захисну позицію, якої його колись навчив Бром. Його дихання було рівне, ніби гладінь озера погожої днини. Блискавичний змах мечем — і метал розітнув повітря з таким свистом, що розрубав би навпіл будь-якого ворога, байдуже хто б перед ним опинився: людина, ельф чи ургал. Лезо спинилось приблизно за дюйм від землі й дрібно затремтіло — такою була напруга в руках юнака. На тлі пожовклої трави блакить металу здавалася напрочуд яскравою, якоюсь неземною.

Ерагон глибоко вдихнув, кинувся вперед і зробив іще один удар, аж почало здаватися, що повітря — то його найлютіший ворог. Стежачи за точністю й силою, Вершник завдавав усе нових і нових ударів, аж доки не відчув у тілі приємну втому. Тоді він глянув на охорону, що стовбичила неподалік:

— Чи не згодиться хтось із вас на кілька хвилин схрестити зі мною меч?

Ельфи мовчки перезирнулися, хоч з виразу їхніх облич годі було зрозуміти щось певне.

— Я, Шейдслеєре… Але спочатку прошу тебе вдягти збрую, — озвався ельф на ім’я Вірден.

— Згода.

Вершник швидко сховав Брізінгр у піхви й уже за мить був на спині в Сапфіри, необачно поранивши при тому великий палець лівої руки об її гостру луску. Спершу він одяг кольчугу, а потім захисні пластини на гомілки й руки. Шолома тим часом ніде не було, тож довелось перерити геть усі сідельні торби. В одній із них юнак натрапив на загорнуту в ганчір’я скриньку із Глаедровим серцем сердець. Щоб віддати йому шану, він став на одне коліно й урочисто торкнувся скриньки долонею. Невдовзі знайшовся й шолом.

Вдягнувши його, Ерагон зіскочив на землю й послинив поранений палець, сподіваючись, що під час бою він не буде сильно кровоточити. Аби не травмувати один одного, юнак та ельф, скориставшись простими закляттями, утворили довкола своїх мечів мерехтливі бар’єри.

Отже, все було готове. Воїни зайняли позиції, схилились у привітальному поклоні й миттю підняли вгору свої мечі. Ерагон пильно дивився в незмигні очі Вірдена, а той, у свою чергу, слідкував за кожним порухом Вершника.

Бій розпочався. Перші атаки Ерагона були вкрай обережні: він вивчав суперника й норовив увесь час заходити з правого боку, помітивши, що Вірден правша. У такий спосіб юнак намагався виснажити ельфа, адже відомо, що правші легше відбивають удари, завдані з лівого боку. Та ба, на ельфа це зовсім не діяло — він спритно розвертався, з корінням вириваючи підборами своїх чобіт зім’яту й пожовклу траву. Вершник зробив іще кілька спроб зайти з правого боку, але невдовзі облишив цю марну затію — надто вже досвідченим був його суперник, щоб такий маневр міг вивести його з рівноваги.

«Спробую якось відвернути його увагу», — вирішив Ерагон.

Однак часу на роздуми не було, бо саме в цю мить Вірден стрибнув уперед і зробив обманний випад убік правої ноги юнака, так, ніби збирався вцілити йому в коліно. Але десь посередині випаду лезо ельфійського меча різко змінило напрямок руху й небезпечно пройшло поряд із шиєю Вершника. Зрештою, Ерагон теж був не ликом шитий. Розгадавши хитрість Вірдена, він відскочив на півкроку назад, зігнув руку в лікті й зупинив лезо меча на рівні обличчя.

— Ха! — з придихом вигукнув Вершник, коли Брізінгр із брязкотом стрівся з мечем Вірдена.

Потім він штурхонув ельфа в спину й стрибнув слідом за ним, раз по раз завдаючи сильних ударів. Кілька наступних хвилин минули в цілком рівній боротьбі — ельф зрозумів, що має перед собою гідного суперника, тож став більш обачний у захисті й значно швидший у нападі. Ерагон тим часом отримував від бою справжню насолоду — йому вже давно не випадало нагоди битися з таким сильним і спритним супротивником.

Утім уже за мить від піднесеного настрою Вершника не лишилося й сліду. Вірден провів серію з чотирьох стрімких ударів. Один раз він зачепив Ерагона по правому плечі, двічі — по ребрах та ще й залишив подряпину прямісінько на животі. Найбільше Ерагона дивувало те, з якою легкістю ельф пробивав захист.

«Ти не повинен дозволяти йому бити з такою силою», — почала хвилюватися Сапфіра.

«Та я й сам розумію», — відповів юнак, важко дихаючи.

«Хочеш, я візьму його на себе?» — не вгавав дракон.

«Ні-ні, що ти…»

Ерагон опустив меч.

— Дякую, Вірдене! — сказав він ельфові.

— Будь ласка, Шейдслеєре, — відповів той з поклоном і повернувся до своїх товаришів.

Ерагон устромив Брізінгр у землю між своїми чоботями, хоч ніколи не зробив би так із мечем зі звичайної сталі. Поклавши руки на ефес, він спостерігав за воїнами й худобою, що товклися посеред дороги, яка починалася з великого кам’яного моста. Тиснява в колоні поменшала, та, судячи з усього, ненадовго. Щойно пролунає сурма, закликаючи рушати в похід, як вардени знову почнуть штурхатися, адже досвіду шикування в шеренги в більшості бійців було не так уже й багато.

Надивившись удосталь на цю картину, Ерагон розвернувся й раптом угледів Арію, котра стояла поруч із Сапфірою. На обличчі юнака заграла загадкова посмішка. Продовжуючи посміхатись, він поклав Брізінгр на плече й неспішно закрокував до ельфійки.

— Аріє,— змахнув він мечем, — а як щодо тебе?.. Ми бились тільки раз у Фартхен Дурі, та відтоді я дечого навчився й став трохи вправніший!..

— Не сумніваюсь.

— То що?

— Чого б і ні? — зиркнувши на варденів, знизала плечима ельфійка.

— Тільки навряд чи тобі вдасться перемогти так легко, як першого разу, — похвалився Ерагон, коли вони вийшли на галявину.

— Побачимо…

Арія приготувала меч. Погляди супротивників стрілися. Ерагон почав рухатись. Він робив це неспішно й упевнено, знаючи наперед, що завдасть першого удару в ліве плече. Ельфійка тим часом не мала навіть найменшого наміру змінювати позицію. Більше того, коли Вершник був уже майже поруч, десь за чотири ярди, вона посміхнулась до нього своєю найчарівнішою посмішкою. Не чекаючи на такий поворот, Ерагон шкопиртнув і мало не впав — думки в його голові сплуталися клубком.

За частку секунди перед ним зблиснув метал, та піднімати Брізінгр було вже надто пізно. Руку юнака пройняв різкий біль, а кінчик меча уп’явся в щось тверде. Можливо, в ефес або лезо, а може, і в тіло, Ерагон не встиг цього збагнути. Він розумів тільки одне — його помилка полягала в хибному розрахунку дистанції. Саме через це він виявився відкритий.

Зрештою, Ерагон узагалі нічого не встиг зробити… Другий удар ліг на руку, якою він тримав Брізінгр, а третій був такої сили, що звалив його на землю. Безсило зойкнувши, Вершник так і закляк із роззявленим ротом — він дивився в погоже небо, намагаючись вдихнути, та легені стали тверді, мов камінь, і вперто не впускали в себе повітря. В очах юнака замиготіли барвисті метелики, сповіщаючи про те, що він ось-ось втратить свідомість. На превелику силу йому вдалося сяк-так розслабити м’язи — у грудях щось заклекотіло, і дихання нарешті відновилося.

Трохи прочумавшись, Ерагон повільно звівся на ноги й сперся на Брізінгр, мов старий дідуган.

— Ти схитрувала, — промимрив він, намагаючись утамувати біль.

— Аж ніяк. Я просто скористалася слабкістю свого суперника…

— Гадаєш, я слабак?

— Коли ми б’ємося, звісно. Ну що, продовжимо?

Юнак нічого не відповів, а тільки мовчки висмикнув Брізінгр із землі й повернувся на те місце, з якого вони розпочали бій.

— Гаразд, — сказала Арія й стала в таку саму стійку, як і Вершник.

Цього разу, наближаючись до ельфійки, Ерагон був значно обачніший. Тим часом Арія вирішила більше рухатися, тож весь час крутилась довкола юнака, ні на мить не спускаючи з нього погляду.

Ерагон кидається вбік, ельфійка робить так само, він затамовує подих, вона теж. Можна було подумати, що Арія просто бавиться з ним. Тоді юнак не витримав і кинувсь уперед, виробляючи мечем усе, на що тільки був здатен.

Ельфійка легко відбила його випад і сама пішла в атаку, намагаючись вразити його під пахву. Однак вістря її меча ковзнуло по кольчузі й відлетіло геть. На частку секунди Арія залишилась відкритою, та Ерагон не зміг скористатися цим подарунком долі, бо був надто близько від суперниці, щоб завдати удару.

Натомість він упритул наблизився до ельфійки й спробував штурхнути її ефесом меча в груди, сподіваючись звалити на землю, як це за пару хвилин перед тим пощастило зробити їй.

Але й ця спроба була невдалою — Арія блискавично відскочила вбік, й Ерагон просто пролетів повз неї. А вже за мить він відчув, як міцна рука схопила його за шию, а щоки легенько торкнувся холодний і гострий метал.

— Зітнути тобі голову так само легко, як зірвати яблуко, — гаряче прошепотіла ельфійка юнакові на вухо й відштовхнула його геть.

Ерагон не на жарт розлютився. Він різко розвернувсь, але Арія вже чекала на нього, легко вимахуючи мечем. Опанувавши себе, Вершник знову кинувся на свою суперницю. Вони обмінялися чотирма блискавичними важкими ударами. Ельфійка цілила в ноги. Юнак відбився й спробував атакувати в груди, та Арія вчасно відскочила від леза Брізінгра. Щоб не дати їй оговтатись, Ерагон завдав кілька ударів поспіль. Але все марно — ельфійка відбивала їх з надзвичайною легкістю. Ось вона робить різкий крок… І живота Вершника торкається легкий, ніби крила колібрі, удар.

Ерагон не встиг ще нічого збагнути, а ельфійка вже стояла в стійці, що означала завершення бою. Юнак перевів подих і безсило присів на витолочену траву поруч з Арією. Цей бій не обіцяв йому нічого доброго…

— Не розумію… — тихо прошепотів він.

— Ти звик воювати із солдатами Галбаторікса, а вони тобі не рівня. Не забувай про те, що є й сильніші суперники. Інакше твоя недбалість може коштувати тобі життя. Твої наміри видно наперед, ти покладаєшся на силу, а не на хитрість…

— Допоможеш мені? — мало не в розпачі спитав Ерагон. — Я прошу, щоб ти тренувала мене, коли матимеш вільну хвильку.

— Звісно, — кивнула ельфійка. — А якщо я буду зайнята, можеш звертатися до Блодхгарма — він орудує мечем не згірше за мене. Пам'ятай, усе, що тобі потрібно, — це практика… практика з гарними партнерами.

Ерагон хотів був подякувати, аж раптом відчув у своїй свідомості чиюсь присутність. Це була не Сапфіра, це був хтось сильний, але пригнічений таким важким горем, що в юнака здавило горло, а всі барви світу враз потьмяніли.

«Ти маєш навчитися… бачити те, на що дивишся», — повільним глибоким голосом, наче перемагаючи нестерпний біль, мовив золотий дракон Глаедр. Мовив і розтанув, залишивши по собі одну лиш чорну порожнечу.

Ерагон зиркнув на Арію — та була не менш приголомшена, бо так само чула слова Глаедра. Блодхгарм і ельфи, які стояли на узбіччі дороги, про щось перешіптувались, а Сапфіра, вигнувши шию, намагалася зазирнути в одну із сідельних торб. Схоже, усі вони теж чули слова старого дракона.

«Він не відповість мені, хоч і повернувся… Він слухатиме тільки свій біль і своє горе… Гляньте самі…», — сказала Сапфіра, коли Ерагон і Арія підбігли до неї.

Вершник та ельфійка разом із трьома іншими ельфами приєдналися до свідомості Сапфіри й полинули думками до захованого в скриньці Глаедрового серця сердець. Те, що лишилося від дракона, стало сильнішим, ніж раніше, але його свідомість і досі уникала спілкування — відтоді, як Галбаторікс убив Оромиса, вона була млява й байдужа.

Ерагон, Сапфіра та Арія вже давно намагалися витягти дракона з тенет його горя, однак Глаедр постійно відмовчувався, реагуючи на них так само, як сплячий ведмідь на комарів. І все ж таки крига поступово почала танути. Якщо дракон дав юнакові мудру пораду, значить його доля не була йому байдужа.

Іще кілька хвилин трійко друзів пробували догукатися до Глаедра, та врешті-решт зрозуміли, що це була марна справа.

— А що коли спробувати триматись за Елдунарі?.. — таємничо мовила Арія за якийсь час.

Ерагон сховав Брізінгр у піхви, швиденько здерся по правій лапі Сапфіри в сідло й почав розстібати пряжки, відкриваючи торбу. Вершник уже впорався з першою пряжкою і взявся за другу, як залунав пронизливий звук сурми. Він линув від голови варденської колони, сповіщаючи, що настав час рушати в дорогу. Зачувши цей звук, шеренги воїнів та череди худоби заворушились. Спершу їхній рух був якийсь незлагоджений, але щохвилини ставав усе більш стрімким.

Ерагон перестав поратися з торбою і зиркнув униз на Арію.

— Гаразд, — мовила ельфійка, махнувши рукою. — Повернемось до цього ввечері! А тепер уперед! Летіть, і нехай допоможе вам вітер!

Вершник швидко застебнув сідельну торбу, вставив ноги в стремена й міцно притис їх до тіла Сапфіри, щоб не впасти, коли та буде здійматися в небеса. Дракон вигнувся, підстрибнув і з радісним криком промчав над шляхом. Коли він розправив свої велетенські крила, люди аж голови попригинали, а засліплені жахом коні ледь не зірвались у галоп. Кілька десятків змахів — і непривітна земля залишилась далеко внизу.

Ерагон задоволено заплющив очі, радіючи з того, що нарешті покидає ненависну Белатону, котра вже встигла добряче йому набриднути. Зрештою, воно й не дивно, адже останній тиждень юнак за наказом Насуади тільки те й робив, що спав і їв, тобто набирався сил.

«Як ти гадаєш, Глаедр коли-небудь зцілиться?» — спитав Вершник у Сапфіри, коли та здійнялася на сотні футів над міськими вежами.

«Може, й так, але він уже ніколи не буде таким, як був».

«Так чи інакше, я вірю в те, що він зможе подолати своє горе, бо мені дуже потрібна його допомога, Сапфіро. Є так багато речей, про які я ще не знаю, а крім нього, мені про них ніхто не розкаже…»

«Ми не повинні його квапити, — відповіла на те Сапфіра після тривалої мовчанки, сповненої шурхоту її крил, — його знищили в найгірший спосіб, який тільки можуть уявити собі дракони й Вершники. Потрібен час, щоб він зрозумів, чи хоче жити далі взагалі. І доки цього не сталося, наші слова, на превеликий жаль, безсилі».

НІ ПОЧЕСТІ, НІ СЛАВИ, ЛИШ ПУХИРІ НА ПРИКРИХ МІСЦЯХ

Собачий гавкіт за їхніми спинами ставав дедалі гучніший, зграя не відставала ні на крок. Вона прагла крові. Кінь Рорана мчав галопом, покірно слухаючись вуздечки. Стукіт його копит був схожий на грім.

Роран та ще п’ятеро чоловіків — Карн, Мандел, Бальдор, Мелвін і Гемунд — щойно вкрали свіжих коней зі стійбища біля якогось маєтку за півмилі звідси. Звісна річ, конюхи неабияк обурились на таке нахабство, але вигляд варденських мечів був для них більш ніж переконливий. Тому вони зачекали, доки викрадачі зникнуть із поля зору, й одразу ж доповіли охороні, котра, не зволікаючи, кинулася в погоню та ще й спустила на втікачів зграю хортів.

— Туди! — крикнув Роран, показуючи на вузьку смугу беріз, що росли між двома схилами.

Вардени з’їхали зі шляху й помчали до рятівних дерев. Поле було нерівне, але вершники не збавляли швидкості, незважаючи навіть на те, що коні могли спіткнутись і поламати собі ноги. Злетіти на повному ходу з коня було не так страшно, як опинитись віч-на-віч зі зграєю розлючених собак.

— Я-а-а-х! — знову крикнув Роран, на цей раз так голосно, як тільки дозволяло його забите пилюкою горло, і пришпорив коня.

Кінь зробив велетенський стрибок уперед і почав поступово наздоганяти Карна. Роран розумів, що скільки не бий і не пришпорюй бідолашну тварину, за якийсь час вона все одно втратить свою прудкість. А йому страх як не хотілося заганяти скакуна до смерті. Понад усе він не любив жорстокість. Однак вибору не було — або ти пожалієш коня, або провалиш відповідальне завдання.

— Невже не можна замести наші сліди якимось закляттям? — гукнув Міцний Молот, порівнявшись із Карном.

— Звісно, що ні! — прокричав Карн у відповідь, але його голос майже потонув у стукоті копит. — Це надто складно!

Роран лайнувся й зиркнув назад через плече. Собацюри якраз проминали останній поворот шляху. Здавалося, вони просто летіли над землею — їхні довгі й худі лапи рухались у такому темпі, що їх несила було розрізнити. Але навіть із такої відстані Роран добре бачив криваво-червоні язики й білі гострі ікла. Доскакавши до березових заростей, Міцний Молот розвернув свого коня й почав здійматися вгору по одному зі схилів. Рух сповільнився, бо доводилось увесь час ухилятися від навислого гілля. Решта варденів намагалась не відставати, покрикуючи на своїх коней, щоб ті не збавляли швидкості на крутому підйомі.

Праворуч від Рорана скакав Мандел — його обличчя було розлючене. Зайве казати, що протягом останніх трьох днів цей юнак справив на Міцного Молота неабияке враження — він був суцільна витримка й мужність. Відтоді як батько Катріни, Слоун, зрадив карвахольців і вбив Бірда, батька Мандела, юнак щосили намагався відновити честь своєї родини, але зробити це по-справжньому йому вдалося лише під час двох останніх битв між варденами та Імперією.

Втрачати пильність не можна було ні на мить. Секундна неуважність — і Роран зачепив головою велику гілляку. Ще секунда — і по його шолому залопотіло дрібне гілля, а ліве око заліпив великий листок. Руки були зайняті, тож якби не вітер, то Міцний Молот, мабуть, так і скакав би аж до першої-ліпшої зупинки.

Що ближче було до вершини пагорба, то все важче й важче дихав кінь. Роран прикрив очі від сонця долонею й озирнувся назад. Собаки добряче скоротили дистанцію й тепер відставали від них приблизно на чверть милі.

«От дідько!» — подумки вилаявся він і пильно оглянув зарості з лівого боку й трав’яний схил праворуч. Роран пробував знайти бодай щось, що допомогло б їм відірватися від переслідувачів. У голові чомусь раз по раз наморочилось, та Роран не звертав на те уваги. Аж раптом він помітив звивисту оленячу стежку, що збігала схилом униз, перетинала іншу стежину, а потім губилася поміж деревами.

— Гей!.. Гей! — загукав Міцний Молот, звівшись у стременах і сильно потягнувши на себе вуздечку.

Кінь сповільнив біг до рисі й невдоволено заметляв головою, намагаючись висмикнути вуздечку йому з рук.

— Ти ба який! — обурено скрикнув Роран і натягнув вуздечку ще дужче.

Десь за півхвилини невеличкий варденський загін усе ж таки досягнув рятівних заростей. Повітря під деревами було прохолодне й видалося спітнілим від напруги варденам ледь не цілющим. Але насолодитися ним Роран не встиг, бо його кінь раптом смикнувся й майже підстрибом помчав по схилу вбік маленького струмочка. Під його копитами тріскотіло сухе гілля. Роран тим часом міцно притисся коневі до спини, побоюючись полетіти сторчака через його шию.

Добігши до струмка, кінь радісно стрибнув у нього й так зацокотів копитами по кам’янистому дну, що забризкав Рорана ледь не до пояса. Воїн не звернув на це жодної уваги, натомість повернувся, щоб глянути, чи встигає за ним решта загону. Бойова п’ятірка якраз вибиралася із заростей, а вже зовсім недалеко від неї лунав відчайдушний і розлючений гавкіт.

«Мабуть, доведеться прийняти бій», — сумно подумав Роран, укотре вилаявся й уважніше роззирнувся довкола.

Неподалік від струмочка стіною росла папороть, а за нею виднілася печера. З лівого боку Міцний Молот помітив доволі велике повалене дерево, що могло слугувати гарною перепоною: головне — правильно розташувати його на шляху переслідувачів.

— Будемо сподіватися, що в них немає луків, — прошепотів сам собі під ніс Роран.

Хвицьнувши коня під боки, він спрямував його крізь папороть убік печери, а там хвацько зіскочив із сідла. Проте приземлення було не зовсім таким, як він очікував. Торкнувшись ногами землі, Міцний Молот ледь-ледь зумів зберегти рівновагу — якби він не тримався за повіддя, то напевно полетів би шкереберть. Ноги тремтіли, і, щоб хоч трохи позбавитись цього неприємного відчуття, Роран прикусив губу й притисся лобом до спітнілого боку коня.

За мить біля печери з’явилася й п’ятірка варденів. Їхні коні важко дихали, пирскаючи жовтавою піною.

— Допоможи мені,— крикнув Роран Бальдору й рушив до поваленого дерева.

Удвох вони схопили товстий стовбур і сяк-так підняли його із землі. Спину та ребра Рорана пройняв такий гострий біль, що він аж зубами заскреготав. Три доби шаленого галопу й лише три години відпочинку на день виснажили його до краю.

«Із таким самим успіхом я міг би піти в бій напідпитку, хворим або побитим ледь не до смерті», — сумно подумав Роран, коли вони врешті-решт опустили дерево. Після цього всі шестеро зайняли оборону перед своїми кіньми. Вони пильно вдивлялись у стіну папороті, тримаючи зброю напоготові. Гавкіт лунав усе гучніше й гучніше. Зібравши докупи рештки сил, Роран звів свій молот якомога вище, аж раптом почув, як крізь собачий гавкіт пробивається дивна й ритмічна мелодія прадавньої мови. Це був Карн. Кожне слово, що злітало з його губ, несло в собі силу, яка змушувала Рорана тремтіти.

Тим часом маг почав промовляти фрази так швидко, що слова зливались у безугавне бурмотіння. Потім він замовк і махнув рукою вбік Рорана.

— Пригнись! — зашепотіли Міцному Молоту інші вардени.

Роран не мав жодного наміру жартувати з магією, тому миттю впав на коліна. Його почуття були суперечливі. З одного боку, він боявся магії, а з іншого — страшенно шкодував, що ніяк не може її опанувати. Справді, як не крути, та, попри всю свою силу, він залишався жалюгідною комахою, порівняно з тими, хто міг змінювати дійсність своїми думками й словами.

Папороть навпроти зашурхотіла, і з неї висунулась собача морда. Пес зиркнув на печеру й почав завзято принюхуватись. Мелвін злісно вирячив очі й уже змахнув своїм мечем, щоб відтяти собаці голову, та Карн шикнув на нього й замахав руками. Навряд чи Мелвін щось із того збагнув, але меч він усе ж таки опустив.

Тим часом собака був якийсь спантеличений. Він іще раз понюхав повітря, облизався, показавши свій довгий червоний язик, і побіг геть.

Коли папороть знов завмерла, Роран полегшено зітхнув і запитально зиркнув на Карна. Утім маг нічого не став пояснювати, а лиш похитав головою і таємниче приклав до губів пальця.

За кілька секунд із папороті визирнуло ще двійко собак, але й вони, принюхавшись, подалися далі. Невдовзі вся зграя почала нишпорити то там, то тут між деревами, супроводжуючи пошуки безслідно зниклої здобичі здивованим скавчанням.

Міцний Молот стояв непорушно. Він опустив очі й раптом помітив, що в нього на стегнах з’явилося кілька темних пухирців, які проступали крізь гетри. Роран торкнувся одного з них — на пальцях лишився кривавий слід. А ще за якусь мить він відчув, що такі самі пухирці вкривають його руки між великим і вказівним пальцями, якраз там, де лежала вуздечка. Та це було ще не все — невдовзі пухирі з’явилися на п’ятах і в ще прикріших місцях.

Обмацавши їх, Міцний Молот з відразою витер пальці об землю й зиркнув на своїх людей, що так само, як і він, порозчепірювали ноги й насилу тримали мечі в понівечених руках. Словом, їм було не краще, ніж ватажкові.

«Треба неодмінно попрохати Карна, щоб він під час наступної зупинки вилікував нас від цієї гидоти, — подумав Роран. — Хоча, з іншого боку, маг може бути надто втомлений… Тоді доведеться терпіти біль… Зрештою, краще вже перетерпіти, ніж дозволити Карну витратити всю свою енергію, перш ніж вони дістануться Аруфса. Під час штурму міста, вміння мага буде просто неоціненне».

Згадавши про майбутній штурм Аруфса, Роран торкнувся вільною рукою грудей, щоб перевірити, чи на місці пакунок з наказами, котрі йому суворо заборонили читати. На щастя, пакунок був на місці.

Спливло кілька довгих тривожних хвилин, перш ніж котрийсь собака почав надривно гавкати десь угорі по струмку. Решта собак кинулась до нього, сповнюючи повітря оглушливим дзявкотом. Швидше за все, це означало, що вони натрапили на нову здобич. Коли гавкіт стих, Роран повільно звівся на ноги й обвів поглядом довколишні зарості.

— Здається, все чисто, — мовив він пошепки. Після ватажка підвелися й усі інші.

— А чи не можна було втнути оце раніше? — похмуро спитав у Карна Гемунд — високий патлатий юнак, який, попри свій вік, уже мав глибокі зморшки довкола рота. — А то скакали по пагорбах… Ледь в’язи собі не поскручували!..

— Раніше я до цього не додумався! Між іншим, пару хвилин тому я врятував вас від тих псів… Могли б хоч якось подякувати! — злісно огризнувся маг.

— Та невже? А я б тобі радив частіше працювати над закляттями, перш ніж дістанемось бозна-куди й…

— Годі вже, — прикрикнув Роран, розуміючи, що ця сварка триватиме без кінця. — Твоє закляття зможе сховати нас від охоронців? — спитав він Карна.

— Людей дурити важче, ніж собак, — скрушно похитав головою Карн і додав, зверхньо зиркнувши на Гемунда: — Принаймні більшість із них… Загалом, я міг би вас сховати. Але куди я сховаю наші сліди? — маг кивнув на зламані й прим’яті кущі папороті, а також на відбитки підків, що чітко проглядали на вологій землі.— Вони все одно дізнаються, що ми тут були. Тому нам треба забратися звідси якомога швидше. Інакше…

— По конях! — скомандував Роран, уриваючи мага. За стогоном та прокльонами вардени сяк-так здерлися на своїх скакунів. Ватажок востаннє глянув убік печери, аби пересвідчитись, що вони нічого не забули, і спрямував коня вперед.

Невдовзі вардени вже випірнули з-під дерев і продовжили свою подорож до Аруфса. Мабуть, ця подорож почала здаватися їм безкінечною. Та найгірше було Роранові, адже він уявлення не мав, що буде робити, коли загін дістанеться нарешті до міста.

ПОЖИРАЧКА МІСЯЦЯ

Ідучи табором варденів, Ерагон час від часу знизував плечима. Так він намагався втамувати біль у шиї, яку поранив під час тренування з Арією та Блодхгармом кілька годин тому.

Аж ось він зійшов на невеличкий насип, що, наче одинокий острів, височів серед моря наметів. Тут Ерагон зупинився й роззирнувсь навсібіч. Перед ним простиралась темна гладінь озера Леона, що виблискувала в сутінках, коли маленькі хвилі відбивали жовтогаряче світло, яке линуло з табору. Дорога, по якій прямували вардени, пролягала між наметами й берегом. Це була широка смужка бруківки, покладена, як казав йому Джоуд, задовго до того, як Галбаторікс переміг Вершників. За чверть милі на північ, прямо біля води, лежало маленьке рибальське селище. Ерагон знав, що його мешканці були аж ніяк не в захваті від того, що військо розбило табір неподалік від їхніх осель.

«Ти повинен учитися… бачити те, на що дивишся», — зринуло в пам’яті юнака.

Відтоді як вони покинули Белатону, Ерагон не раз і не два міркував над цією порадою Глаедра. Він так і не збагнув до кінця що саме дракон мав на увазі, адже Глаедр відмовився пояснити своє загадкове послання. Так чи інакше, Ерагон зрозумів ці слова буквально. Він і справді намагався тепер бачити все, що було перед ним, яким би маленьким і незначним воно не здавалось. Ерагон намагався зрозуміти значення того, на що дивився.

Але ж як це все було складно! Куди б він не глянув, скрізь бачив силу-силенну деталей. Та ще більше було речей, яких він просто не помічав. Окрім того, він далеко не завжди був упевнений у тому, що те, що він бачить, має якесь значення. Ось і зараз. Чому, наприклад, із димарів будинків у рибальському селищі не йде дим?

І все ж таки якісь успіхи він, здається, робив. Принаймні Арія вже більше не перемагала його щоразу, коли вони тренувалися. Він спостерігав за нею дуже-дуже уважно. Він вивчав її рухи так пильно й обережно, неначе підкрадався до оленя. І як наслідок — виграв кілька поєдинків. Хоч, зрештою, його майстерність поки що була куди гірша, ніж у ельфійки. І юнак не знав, що йому треба вивчити чи хто його повинен учити, щоб так вправно орудувати мечем, як це робить Арія.

«Може, Арія і має рацію, коли каже, що досвід — це єдиний учитель, який мені зараз потрібен, — подумав Ерагон. — Однак досвід потребує часу, а час — це те, чого в мене найменше. Уже зовсім скоро ми будемо в Драс-Леоні, а там не за горами й Урубейн. Ще максимум кілька місяців — і ми зустрінемося віч-на-віч із Галбаторіксом і Шруйканом».

Ерагон зітхнув і заклопотано потер обличчя, намагаючись думати про щось приємніше. Та ці думки майже ніколи його не покидали. І скільки б він не думав, його завжди охоплювало почуття все більшої і більшої тривоги.

У такому кепському настрої юнак і рушив униз по схилу. Перш ніж піти до свого намету, він вирішив трохи поблукати табором. Зазвичай прогулянка заспокоювала його. Повз нього проходили різні люди. Вони віталися, тисли руку, говорили: «Шейдслеєр», — на що Ерагон ввічливо кивав.

Так він блукав десь із чверть години, зупинявся, поринаючи у свої думки, аж поки його увагу не привернув високий голос жінки, яка розповідала про щось із неабиким натхненням. Заінтригований, юнак пішов на цей голос. Невдовзі він опинився біля намету, що стояв окремо від інших, під вербою — одним-єдиним деревом на березі, яке солдати не встигли спиляти для багаття.

Тут, під покровом густого гілля, Ерагон побачив найдивовижнішу картину з тих, які йому доводилось будь-коли бачити.

Дванадцятеро ургалів разом зі своїм ватажком Нар Гарцхвогом сиділи півколом біля невеличкого багаття. Грізні тіні витанцьовували на їхніх обличчях, ще більше підкреслюючи могутні брови, широкі щоки й масивні щелепи, так само як і роги, які, починаючись на лобі, закручувалися назад по обидва боки голови. Ургали були без зброї, без залізяччя, що захищало їх під час бою, — одні лише шкіряні браслети на зап’ястках та ремені, які вони перекинули від плечей до талії. Крім Гарцхвога, тут було ще троє куллів. На тлі їхніх гігантськтх фігур усі ургали, крім одного, який був футів шість на зріст, виглядали по-дитячому маленькими.

Між ургалами примостилося кілька десятків котів-перевертнів. Більшість із них спокійно сиділи праворуч від багаття, навіть не помахуючи хвостами, хоч їхні вуха й були нашорошені так, щоб усе добре чути. Деякі лежали на землі, деякі — на колінах ургалів, а деякі — у них на руках. Більше того, одна маленька біла кішечка, на превеликий подив Ерагона, вмостилася прямо на широкій голові кулла. Її права передня лапка звисала вниз і впиралася в середину куллової брови. Хоч які маленькі були коти-перевертні порівняно з ургалами, але вигляд вони мали досить грізний. Ерагон навіть не знав, з ким би краще було зустрітися йому в бою — з ургалами чи з котами. До ургалів він трохи звик, а от коти-перевертні — істоти геть непередбачувані.

З другого боку від вогню, якраз навпроти намету, Ерагон побачив Анжелу. Вона сиділа на якомусь покривалі, підібгавши під себе ноги, і сукала з купи шерсті тоненьку нитку за допомогою веретена. Нитку знахарка повісила прямо перед собою, так, ніби запрошувала слухачів увійти. І коти-перевертні, і ургали пильно стежили за жінкою, не зводячи з неї очей ні на мить. Анжела щось розповідала:

— …Але він був надто вже повільний та ще й розлючений. Словом, червоноокий кролик перегриз Хорду горлянку, і той одразу ж помер. А потім кролик зник у лісі, і більше про нього ніхто нічого не чув. Проте, — Анжела нахилилась уперед і притишила голос, — якщо ви будете в тих місцях, про які я розповідаю, то ще й сьогодні можете побачити там щойно вбитого оленя або фельдуноста, котрий виглядає так, ніби його обкусали, як ріпу. А навкруги — сліди величезного кролика. Час від часу воїн із Квота зникає, і його знаходять мертвим з перегризеною горлянкою… завжди з перегризеною горлянкою.

Анжела знову сіла рівно.

— Террін був страшенно засмучений смертю свого друга. Він хотів наздогнати кролика, але гноми все ще потребували його допомоги. Отож він повернувся у фортецю. Три дні й три ночі вони обороняли стіни, доки їх не покинули сили, а кожен воїн не вкрився ранами. Урешті-решт, на ранок четвертого дня, коли становище здавалось уже безнадійним, хмари раптом розступилися і здивований Террін побачив удалині Мімрінга, котрий летів до фортеці на чолі грому драконів. Вигляд драконів так налякав нападників, що вони покидали свою зброю й дременули світ за очі,— Анжела скривила рот. — Як ви можете собі уявити, гноми Квота були просто щасливі. А коли Мімрінг приземлився, Террін побачив з подивом, що луска на драконах стала прозора-прозора, мов діаманти. Це, як кажуть, сталося тому, що Мімрінг летів дуже близько до сонця — для того, щоб вчасно зібрати інших драконів, йому довелось летіти аж над вершинами Беорських гір, вище, ніж досі літав будь-який дракон. З того часу Террін став відомий як герой облоги Квота, а його дракона почали називати Мімрінг Блискучий — через його луску. Отак вони й жили щасливо. Хоч, правду кажучи, Террін відтоді трохи побоювався кроликів, навіть у старості. Ось що сталося у Квоті.

Анжела замовкла. Коти-перевертні на знак подяки почали муркотати, а ургали кілька разів по-своєму хрокнули.

— Ти розповіла дуже цікаву історію, Улутрек, — сказав нарешті Гарцхвог. Його голос звучав, наче гуркіт падаючого каміння.

— Дякую.

— А я чув іншу версію цієї історії,— мовив Ерагон і підійшов до багаття.

Лице Анжели просяяло:

— Та звісно, хіба ж гноми зізнаються, що залежали від милості якогось там кролика… А ти що, весь цей час ховався в тіні?

— Ні. Я підійшов хвилинку тому, — відповів Ерагон.

— Ну, тоді ти пропустив більшу частину історії, і я не збираюсь повторювати її ще раз. Моє горло від довгої розмови й так пересохло.

Кулли та ургали почали зводитися на ноги. Ерагонові здавалось, що земля аж тремтить під їхніми чобітьми. Цей рух викликав велике незадоволення в котів. Деякі з них, опинившись на землі, навіть занявкали на знак протесту.

Дивлячись на великі рогаті обличчя ургалів, які зібралися біля вогнища, Ерагон піймав себе на тому, що ледь стримує бажання схопитися за меч. Навіть після того, як він не раз бився, подорожував і полював разом з ургалами, ба навіть проникав у думки декого з них, їхня присутність ще й досі його напружувала. Ясна річ, він чудово розумів, що вони тепер союзники, але його тіло не могло забути того жаху, що проймав його не раз і не два під час битви з ургалами.

Тим часом Гарцхвог дістав щось зі шкіряної торбинки, що висіла в нього на поясі. Розкривши свою широку долоню над вогнем, він подав щось Анжелі. Знахарка відклала своє веретено, щоб узяти в руки те, що давав їй ургал. Це був якийсь зелений кулястий кристал, що переливався, наче кірочка снігу. Анжела засунула його в рукав свого вбрання і знов узялася за веретено.

— Заходь якось до нашого табору, Улутрек, — сказав Гарцхвог, — ми розповімо тобі багато наших історій. А ще в нас є співак. Він чудово співає. Коли слухаєш його спів про перемогу Нар Тулкхака під Ставароском, твоя кров аж закипає і ти відчуваєш, що ось-ось готовий завити на місяць і схрестити роги з найзапеклішим ворогом.

— Ну, це якщо маєш роги, щоб схрестити їх із кимось, — усміхнувшись, сказала Анжела й додала: — Вважатиму за честь послухати ваші історії. Може, зайду завтра ввечері.

— А де перебуває Ставароск? — спитав Ерагон. — Я ніколи не чув про нього раніше.

Ургали невдоволено загули, а Гарцхвог навіть нахилив голову й проревів, мов бугай:

— Що це ще за питання, Вогнемечу? Ти хочеш образити нас чи шукаєш собі неприємностей? — ургал зробив загрозливий жест.

— Заспокойся, — сказав Ерагон. — Я не мав на думці нічого поганого, Нар Гарцхвогу. Це було просто питання… Слово честі, я ніколи не чув раніше про Ставароск.

Ургали здивовано загомоніли.

— Хіба таке може бути? — вигукнув Гарцхвог. — Невже всі люди не знають про Ставароск? Невже про нашу велику перемогу не співають скрізь від північних пустель до Беорських гір? А вардени, певно, як ніхто, повинні були про це знати.

Анжела зітхнула.

— Заспокой їх, будь ласка, — не піднімаючи очей від веретена, сказала вона Ерагонові.

Юнак відчував, що Сапфіра теж спостерігає за цією оказією. Вона готова була будь-якої миті прилетіти до свого Вершника, якби бійка стала неминучою.

— Ніхто не розповідав мені про це, — обережно добираючи слова, почав Ерагон. — Зрештою, я тут не так уже й давно…

— Дідько! — лайнувся Гарцхвог. — Безрогий зрадник навіть не наважився розповісти про свою поразку. Він боягуз і брехун!

— Хто? — ще обережніше спитав Ерагон. — Галбаторікс?

Коти-перевертні зашипіли, почувши ім’я короля.

— Так, — ствердно кивнув Гарцхвог. — Коли він прийшов до влади, то наказав знищити нашу расу раз і назавжди. Він послав велику армію до Хребта. Його солдати спалили наші села, розвіяли кістки наших предків. Вони лишили за собою одну чорну спустошену землю. Ми билися — спершу з радістю, потім з відчаєм, але все-таки билися. Ми зробили все, що могли. Нам нікуди було тікати, ніде сховатися. Хто міг захистити Ургалів, коли навіть Вершників було поставлено на коліна. Але нам пощастило. У нас був добрий правитель — Нар Тулкхака. Колись його захопили люди, і він провів багато років, воюючи разом з ними. Отже, він знав, як думають люди. Через це йому вдалося об’єднати більшу частину наших племен під свої стяги. А потім він заманив армію Галбаторікса у вузьку ущелину глибоко в горах. І ось тоді наші воїни напали на них з обох боків. Це була кривава бійка, Вогнемечу. Земля змокріла від крові, а купи мертвих тіл сягали моєї голови. Навіть сьогодні, йдучи тією місциною, ти відчуваєш, як тріщать під ногами кістки. Ще й сьогодні ледь не під кожним клаптиком моху ти можеш знайти монети й уламки зброї.

— Так це були ви! — вигукнув Ерагон. — Усе життя я чув про те, що Галбаторікс колись утратив половину свого війська на Хребті. Але ніхто мені не казав, як і чому.

— Більше половини війська, Вогнемечу, Гарцхвог повів плечима й видав якийсь гортанний звук. — Тепер я розумію, що треба скрізь розповідати про нашу перемогу. Ми знайдемо ваших співаків, ваших бардів. Ми навчимо їх пісень про Нар Тулкхака. Ми змусимо їх запам’ятати й співати ці пісні часто та голосно.

Він іще раз кивнув своєю величезною головою, так, наче щось вирішив.

— До побачення, Вогнемечу. До побачення, Улутрек, — сказав ургал і зник зі своїми воїнами в пітьмі.

Анжела, зиркнувши на Ерагона, пирснула.

— Що? — запитав він, повернувшись до неї. Знахарка посміхнулась:

— Уявляю собі вираз обличчя якого-небудь бідолашного музиканта, коли він вигляне зі свого намету й побачить перед собою дванадцятеро ургалів та чотирьох куллів, які прийшли, щоб навчити його ургальської історії. Б’юсь об заклад, що він почне голосно кричати.

Анжела знову пирснула.

Ерагон теж повеселішав. Він сів на землю й почав ворушити вуглинки кінцем гілки. Аж раптом щось тепле й важке стрибнуло йому на коліна. Це була біла кішка-перевертень. Не дуже церемонячись, вона згорнулась клубочком у нього на ногах. Ерагон хотів погладити її, та вирішив спершу спитати дозволу.

— Можна? — чемно звернувся він до кішки. Кішка-перевертень повела туди-сюди хвостом, наче їй не було до нього жодного діла.

Тоді Ерагон злегка погладив її по шиї. Минула хвилина, друга — гучне муркотіння сповнило нічну тишу.

— А ти їй сподобався, — зауважила Анжела.

Не знати чому, Ерагонові було дуже приємно це чути.

— Хто вона?.. Я хотів спитати, хто ви? Як вас звати? — він зиркнув на кішку, щоб переконатись, чи не образив бува її.

Анжела тихо засміялась.

— Її звати Мисливиця за тінню. Принаймні так можна перекласти її ім’я з мови котів-перевертнів. Чесно кажучи, вона…

Знахарка прокашлялась і досить гучно мовила:

— Мисливиця за тінню, жінка Грімра Півлапи. Можна сказати, що вона королева котів-перевертнів.

Кішка замуркотіла голосніше.

— Ясно, — Ерагон озирнувся на інших котів-перевертнів. — А де це Солембум?

— Упадає десь за одною довговусою кішечкою, яка вдвічі молодша за нього. Він поводиться, як кошеня… Хоча, з другого боку, ми всі інколи поводимось, як дурні.

Анжела взяла в ліву руку веретено й заходилась намотувати щойно виготовлену нитку на дерев’яний диск. Потім вона струснула веретено, щоб знову почати сукання.

— Схоже на те, що ти маєш до мене купу питань. Чи не так, Шейдслеєре?

— Ти завжди вмієш збити людину з пантелику.

— Завжди? Ну, не знаю… Гаразд, питай. Я спробую відповісти просто.

Ерагон не дуже в це повірив, та все ж таки вирішив спитати:

— Грім драконів… Що ти мала на думці…

— Так називають групу драконів. Якби ти побачив це видовище, ти б зрозумів. Коли десять, дванадцять або й більше драконів летить у тебе над головою, повітря довкола вібрує так, ніби ти сидиш усередині велетенського барабана. А крім того, як іще можна назвати групу драконів? Бувають зграя воронів, зліт орлів, стадо гусей, качок, сойок, парламент сов тощо. А дракони? Тьма драконів? Це погано звучить. Слово має відбирати полум’я і жах… Жах? А звучало б добре: жах драконів… Та ні, група драконів називається грім. Ти, звісно, знав би про це, якби твоя освіта являла собою щось більше, ніж просте вміння махати мечем і вимовляти дрібку фраз прадавньою мовою.

— Мабуть, так воно і є,— погодився Ерагон. Він відчував, що Сапфірі дуже подобалась фраза «грім драконів». На якусь мить запала мовчанка.

— А чому Гарцхвог називає тебе Улутрек? — знову спитав юнак.

— Це ім’я дали мені ургали дуже-дуже давно. Тоді я подорожувала їхніми землями.

— А що воно означає? — Пожирачка Місяця.

— Пожирачка Місяця? Дивне ім’я. Чому вони тебе так назвали?

— Я їла місяць, ясна річ. Чого ж іще?

Ерагон насупився. Якийсь час він мовчки гладив кішку.

— А чому Гарцхвог дав тобі той камінь?

— Тому що я розповіла йому історію. Це ж очевидно.

— Але що то за камінь?

— Уламок скелі. Невже ти не помітив? — Анжела невдоволено гмукнула. — Знаєш, ти повинен приділяти більше уваги тому, що відбувається довкола. Інакше хтось устромить у тебе ніж, коли трапиться нагода. І кого я потім буду критикувати? — вона поправила волосся: — Продовжуй, спитай мене ще щось. Мені подобається ця гра.

Ерагон повів бровою і, хоч був упевнений, що це безглуздо, спитав:

— А «ціп, ціп»?

На цей раз знахарка голосно засміялась. Деякі коти-перевертні й собі роззявили роти, так, ніби посміхались. Мисливиці за тінню це чомусь не сподобалось, і вона запустила свої кігті в Ерагонову ногу. Він здригнувся.

— Ну що ж, — сказала Анжела, усе ще сміючись, — якщо хочеш знати, розкажу. Це добра історія… Так ось. Кілька років тому, коли я подорожувала окраїнами Ду Вельденвардена, на захід, тримаючись якомога далі від міст, селищ та сіл, я натрапила на Грімра. На той час він був усього лиш ватажком маленького племені котів-перевертнів, і в нього ще були цілі обидві лапи. У всякому разі, я зустріла його, коли він бавився з пташеням, яке випало з гнізда. Я б не здивувалася, коли б він убив нещасну пташку й з’їв її — зрештою, коти так завжди роблять. Але ні — він просто знущався з бідолашного пташеняти: хапав його за крила, смикав за хвіст, підкидав і збивав його, — Анжела зморщила ніс від огиди. — Я попросила Грімра, щоб він припинив, та він не звернув на мене жодної уваги. Тоді я відібрала пташку, а на нього наклала закляття: увесь наступний тиждень він, тільки-но відкривав рота, мав цвірінькати.

— І він цвірінькав?

Анжела ствердно кивнула, ледь стримуючи сміх.

— Я ніколи в житті так не сміялась. Цілий тиждень ніхто з котів-перевертнів не хотів ходити з ним поруч.

— Не дивно, що він тебе так ненавидить.

— А мені що до цього? Коли ти час від часу не заводиш собі ворогів, це означає, що ти боягуз або й іще гірше. Крім того, мені приємно було бачити його реакцію. Він був такий розлючений!

Мисливиця за тінню погрозливо нявкнула й іще міцніше вп’яла кігті в Ерагонову ногу.

— Може, поговоримо про щось інше? — скривившись, спитав він.

— М-м-м.

Перш ніж вони знайшли нову тему, у таборі хтось пронизливо закричав. Потім іще й іще раз.

Ерагон зиркнув на Анжелу, вона — на нього, і вони обоє почали щосили реготати.

ЧУТКИ ТА ПИСЬМЕНА

«Пізнувато вже», — зиркнула Сапфіра на Ерагона примруженим оком, коли той підійшов до свого намету. Дракон лежав, згорнувшись гігантським клубком і вилискуючи під тьмяним світлом ліхтарів, ніби купа лазурового каміння.

Вершник мовчки примостився біля Сапфіриної голови й обійняв її холодний ніс. Так вони й просиділи кілька хвилин.

«Твоя правда, — озвався нарешті юнак. — Ну, гаразд. Тобі треба як слід відпочити після польоту. Спи. Побачимось уранці».

Дракон лиш сонно кліпнув у відповідь.

Увійшовши до намету, Ерагон запалив свічку. Потім зняв черевики й усівся на лежак, підібгавши під себе ноги. За якусь мить він почав дихати повільніше, дав волю своїй свідомості й дозволив їй розпростертися за межі намету, щоб мати змогу торкнутися всього живого навколо, починаючи від комашок і закінчуючи Сапфірою та варденами. Більше того, його свідомість відчувала зараз навіть енергію якихось рослин, хоч та була бліда й ледь-ледь помітна, якщо порівнювати її з життєвими силами найдрібнішої тваринки.

Жодних думок, зосередженість лиш на повітрі, яке то заповнює, то покидає легені, і… Свідомість Вершника почали поступово сповняти сотні тонких виразних відчуттів.

Десь далеко-далеко залунала приглушена розмова чоловіків, які стояли на варті біля вогнища. Нічне повітря розносило їхні голоси куди далі, ніж вони сподівалися, а гострий слух Ерагона взагалі сприймав їх так, немовби вони були зовсім поруч.

— А як вони поглядають на тебе, опускаючи свої носи, ніби ти якась дрібнота? Куди це годиться? Ти в них щось по-дружньому питаєш, а вони хоч би хни, розвертаються й чимчикують собі геть… — казав один з чоловіків глибоким голосом.

— Так, — погодився другий. — Але їхні жінки такі вродливі. Вони — як… статуї. Одна біда, підступитись до них — зась… Справжнісінькі тобі нечіпахи!

— Це тому, Сверне, що ти бридкий байстрюк, і ніяк інакше.

— Та хіба ж я винен, що мій батько зваблював першу-ліпшу доярку? До речі, на себе глянь. З такою пикою тільки дітей лякати.

Воїн із глибоким голосом щось невдоволено буркнув і замовк. Через якийсь час хтось із них смачно сплюнув, і Ерагон почув шипіння слини на палаючій головешці.

— Я ненавиджу ельфів ще дужче за вас, — встряв у розмову третій чолов’яга, — але вони потрібні нам, щоб виграти війну.

— Так-то воно так. А що, коли вони зрадять нас після того, як усе закінчиться? — спитав той, що мав глибокий голос.

— До речі, ви чули… ви чули, що сталося біля Сейнона й Джиліда? — заторохкотів Сверн. — Вони наступали великими силами, та так настирно, що Галбаторікс не зміг їх зупинити, коли вони полізли через стіни.

— Може, він і не збирався їх зупиняти? — засумнівався третій співрозмовник.

Запанувала тривала мовчанка.

— Ось що я думаю, — порушив її чолов’яга з глибоким голосом. — Байдуже, збирався він чи не збирався, але якщо ельфи захочуть повернути свої старі території, ми з ними не впораємось. Вони дужчі й прудкіші за нас, та й магією володіють пречудово.

— Звісно. Але ж у нас є Ерагон! — заперечив Сверн. — Варто йому тільки захотіти, і він один прожене їх у ліс!

— Він? Ха-ха, та він уже більше схожий на ельфа, ніж на людину. Чекати від нього допомоги — це все одно, що надіятись на ургала…

— А ви помітили, що він завжди гладесенько виголений, чи зранку, чи вдень, чи ввечері? — знову втрутився в розмову третій чоловік.

— Мабуть, використовує для гоління магію.

— Усе не як у людей — магія на кожному кроці. Іноді навіть здається, що краще було б поховатися по печерах і пересидіти там, доки ці кляті маги один одного повбивають. Тільки б нас не займали.

— А чого ж це ти не був такий розумний, коли маги без жодного залізяччя виймали тобі стрілу з плеча?

— Ну то й що! Ця стріла ніколи б не влучила мені в плече, якби не Галбаторікс. Увесь цей шарварок через нього та його розпрокляту магію!

— Твоя правда. Але готовий битись об заклад на свою останню копійчину, що тебе все одно підстрелили б. Ти такий бовдур, що єдиним твоїм ремеслом може бути тільки війна, — пирснув хтось.

— Годі вже вам, — сказав Сверн. — А щодо Ерагона, то він урятував мені життя у Фейнстері.

— Та знаємо. Але якщо ти всоте набридатимеш нам цією побрехенькою, то будеш чистити горщики цілий тиждень, це вже мені повір.

— Але ж урятував…

— Ми самі повинні вміти себе захищати, ось у чому проблема, — озвався чоловік із глибоким голосом після тривалої мовчанки. — Країною нишпорять ельфи, маги й інші дивні створіння, а ми тільки й можемо, що сподіватися на їхню милість. Може, Ерагонові це й подобається, а от мені — не дуже. Усе, що нам зараз потрібно…

— Усе, що нам зараз потрібно, — урвав його Сверн, — це Вершники. Вони наведуть лад у всьому світі.

— Пффф… А де ж вони візьмуть собі драконів? Немає драконів — немає й Вершників! Більше того, ми навіть тоді не будемо впевнені у своїй безпеці. Я не малюк, щоб ховатись у матері під спідницею, але якщо до нас прийде Тінь, то плакали наші голови… Ніхто нас не врятує…

— Щось мені це нагадує… Ти чув про лорда Барста? — спитав третій чолов’яга.

— Я чув, ніби він з’їв власне серце, — ствердно плямкнув Сверн.

— Про кого це ви? — поцікавився воїн із глибоким голосом.

— Та про Барста ж…

— Про якого Барста?

— Ну, про того графа, що в нього маєток біля Джиліда.

— А це часом не той, що загнав своїх коней у Рамр, тільки тому, що був у кепському гуморі?

— Та той же. Кажуть, він якось прийшов в одне село й наказав усім чоловікам приєднатись до армії Галбаторікса. Ну, власне, як завжди… От тільки чоловіки з того села взяли та й відмовились. А потім ще й напали на солдатів Барста.

— Відчайдухи! — буркнув чолов’яга з глибоким голосом. — Дурки й відчайдухи!

— Але Барст виявився хитрішим. Перш ніж увійти до села, він поставив навколо нього лучників. Ті перебили половину селян, а решту віддубасили до смерті. А коли Барст зловив ватажка, який очолив спротив, то схопив бідолаху за шию й власноруч відірвав йому голову.

— Та буде тобі…

— Їй-бо! Відірвав, як курчаті. Але це ще не все… Потім він наказав спалити живцем усю його родину.

— Певно, той Барст — дужий, як ургал, коли зміг відірвати людині голову, — зітхнув Сверн.

— Щось тут нечисте…

— Магія? — спитав чолов’яга з глибоким голосом.

— Хтозна, він завжди був сильний… Сильний і розумний. Подейкують, коли Барст був іще хлопцем, то вбив пораненого бика, усього лиш раз гепнувши його своїм кулачищем.

— Може, воно й так, але мені все одно здається, що без магії тут не обійшлося.

— Та тобі взагалі під кожним кущем ельфійські маги ввижаються…

Чолов’яга з глибоким голосом пробелькотів на своє виправдання щось незрозуміле й замовк.

На цьому розмова закінчилась. Воїни розбрелися по своїх постах, принаймні Ерагон більше не почув від них жодного слова. Раніше така розмова неабияк занепокоїла б Вершника, та зараз він вирішив продовжити медитацію. Його тілом розтікався солодкий спокій. Він відчував гармонію з усім довкіллям і неймовірно тішився хвилинами блаженства. Але час було повертатися. Ерагон повільно звів довкола своєї свідомості непроникний бар’єр, розплющив очі, випростав ноги, а потім іще кілька хвилин не зводив погляду з рівного полум’я свічки.

За якийсь час він встав із лежака, підійшов до однієї з сідельних торб і дістав звідти перо, пензлик, пляшечку чорнила та кілька аркушів пергаменту, які випросив у старого Джоуда разом з копією «Доміа абр Вірди».

Повернувшись до лежака, Ерагон поклав важку книгу подалі від себе, щоб не забризкати її чорнилом. Потім він прилаштував на колінах щит і розклав на його вигнутій поверхні аркуші пергаменту. Коли юнак відкрив пляшечку з чорнилом і занурив у неї перо, увесь намет сповнився гострим запахом.

Ерагон торкнувся кінчиком пера горла пляшечки, щоб дати змогу зайвому чорнилу стекти, а потім обережно вивів перші руни рідною мовою. Упоравшись, юнак порівняв руни з учорашнім письмом, щоб перевірити, чи поліпшилась його каліграфія. Успіхи були так собі. Якщо каліграфія й поліпшилась, то ледь-ледь, особливо коли порівнювати письмо з рунами «Доміа абр Вірди».

Не бажаючи бити байдики, Вершник іще тричі переписав абетку, приділяючи особливу увагу тим рунам, які давались йому особливо важко. Набивши руку, він повільно, проте впевнено, став записувати думки, що зринали в його голові протягом дня. Ця вправа була корисна не тільки тому, що допомагала краще навчитися писати, а ще й тому, що, пишучи, юнак починав значно глибше розуміти те, що відбувалось навколо.

Вправа давалася нелегко, але Ерагон виконував її з насолодою, бо це нагадувало йому Брома, особливо ті дні, коли старий вигадник учив його, що означає кожна руна.

Записавши все, що вважав за потрібне, юнак ретельно вимив перо, а потім узявся за пензлик і протер ним аркуш пергаменту, майже всуціль вкритий рядами рельєфних літер прадавньої мови.

Ельфійська манера письма, Лідуен Кваедхі, була значно важчою, ніж руни його раси, бо мала заплутані й розмашисті ієрогліфи. Але кидати навчання Ерагон не збирався принаймні з двох причин: по-перше, знати письмо ельфів було потрібно для того, щоб читати їхні манускрипти, а по-друге, за допомогою цього письма можна приховати думки від людей, адже переважна більшість із них не вміли читати ельфійською.

На завершення Ерагон поповнив свій словник, куди записував закляття прадавньою мовою. Він мав гарну пам’ять, але чудово розумів, що пам’ять — річ недосконала, і закляття, котрих він навчився від Брома й Оромиса, все одно колись почнуть забуватися, а може, навіть забудуться в найбільш непідходящу мить.

Попрацювавши над словником, Вершник склав своє письмове приладдя назад у сідельну торбу, натомість дістав звідти скриньку із серцем сердець Глаедра. Попри сотні невдач, він знов і знов намагався поговорити зі старим драконом. Досить скоро Вершник зрозумів, що й сьогодні, певно, нічого не вийде. Тоді він почав читати драконові першу-ліпшу сторінку з «Доміа абр Вірди», де йшлося про звичаї та ритуали гномів.

Надворі вже панувала глупа ніч. Ерагон відклав книгу, загасив свічку й улігся на лежак. На подорож царством снів залишалось не так уже й багато часу.

АРУФС

Коли Роран та його супутники прибули до придорожнього табору, сонце лише починало жевріти над горизонтом. Очі Міцного Молота поволі затягував туман втоми, тож табір видавався йому сірим і розпливчастим. За милю на схід простиралось місто Аруфс, але він міг розгледіти тільки його обриси: білосніжні стіни, широку браму й багато-багато квадратних кам’яних веж.

Коні під вершниками ледь не падали, а вершники, у свою чергу, міцно трималися за збрую. За якусь мить назустріч прибульцям вискочив худорлявий парубок і, схопивши повіддя Роранового коня, зупинив стомлену тварину.

Роран, правду кажучи, вже погано тямив, що відбувалося, і слабким, проте владним голосом наказав:

— Поклич сюди Брігмана.

Не зронивши жодного слова, юнак покірно чкурнув кудись між намети, здіймаючи своїми голими п’ятками хмарки пилюки.

Роранові здалося, ніби він чекав цілу годину — у голові паморочилось, а тіло й досі перебувало в такій напрузі, що здавалося, ось-ось із вух почне жебоніти кров. Близько десятка місцевих воїнів, брязкаючи шпорами, із цікавістю обступили Міцного Молота та його супутників.

Нарешті з нетрів табору вийшов широкоплечий бородань у блакитній туніці. Він спирався на зламаний спис, ніби на посох.

— Ти Міцний Молот? — суворо спитав бородань.

Роран щось ствердно гмукнув, ледь-ледь відірвав руки від сідла й дістав з-під туніки згорток пергаменту з наказами від Насуади.

Брігман швидко зламав воскову печатку, уважно вивчив усе написане, а потім байдужим поглядом зиркнув на Рорана.

— Ми чекали на тебе, — мовив він. — Один із магів Насуади зв’язався зі мною чотири дні тому й сповістив про твій приїзд. Але я й гадки не мав, що ти прибудеш так швидко.

— Це коштувало мені чималих зусиль… — прохрипів Роран.

— Авжеж. Певно, подорож видалась тобі нелегкою, — посміхнувся Брігман і повернув йому пергамент. — Ну то що, Міцний Молоте! Приймай командування. Ми якраз збиралися атакувати західні ворота!

Останні слова вп’ялися в мозок Рорана, немов кинджал. Світ довкола захитався, тож йому довелось якомога міцніше обхопити ногами сідло, щоб не звалитись на землю. Втома брала своє…

— Накажи відкласти атаку на день, — мовив він.

— Ти, мабуть, з глузду з’їхав? І як же нам тоді захопити місто? Ми цілий ранок готувались до атаки… Я не збираюся сидіти тут і порпатися в землі, доки ти виспишся. Насуада чекає, що ми захопимо місто вже за кілька днів. Принаймні я хочу зробити це раніше за Ангварда!

— Ти накажеш солдатам відмінити атаку… Інакше я підвішу тебе за ноги й відшмагаю за непокору. Доки я не відпочину й не вивчу ситуацію на полі бою, про атаку можеш забути! — ледь чутним голосом сказав Роран.

— Який же ти дурень… — зітхнув у відповідь Брігман.

— Кажу тобі, якщо ти не прикусиш язика й негайно не візьмешся за виконання своїх обов’язків, я відшмагаю тебе власноруч — тут і тепер.

— Та невже?! А ти себе бачив? У тебе нема жодного шансу! — роздув ніздрі Брігман.

— Помиляєшся… — процідив крізь зуби Роран, ледь не падаючи з ніг, але будь-що присягнувши собі дати Брігманові добрячої прочуханки.

— Ну, гаразд, — неохоче погодився той, насилу тамуючи лють, — усе одно буде казна-що, коли люди побачать, як ми місимо багнюку на одному місці. Воля твоя. В атаку ми не підемо, але я складаю із себе відповідальність — тепер усе на твоїй совісті!

— Можна подумати, колись було інакше, — похмуро мовив Роран і ледь не засичав від болю, злазячи з коня. — Але за той безлад, на який ти перетворив облогу, відповідатимеш таки ти.

Обличчя Брігмана стало сіріше за дощову хмару.

— Твій намет отам, — сказав він з ненавистю, хоч йому й личило б поводитись із ватажком як належить. Роран прокинувся аж наступного ранку. Сонячне проміння тихо сочилося крізь стінки намету й лоскотало йому обличчя. Міцний Молот відчував бадьорість і прилив нових сил. Та все одно йому здавалося, що він зімкнув очі всього на якихось дві-три хвилини.

Утім зовсім скоро він зрозумів, що втратив цілу добу. Тоді ватажок тихо лайнувся і скинув із себе тонке покривало, що весь цей час лиш заважало йому — засинаючи, він не зняв ані одягу, ані чобіт, та й північний клімат виявився доволі м’яким.

Час було діяти. Роран різко звівся з лежака, але, тихо зойкнувши, одразу ж упав назад. На якусь мить йому навіть здалося, що все тіло складається тільки з болю. Щоб сяк-так прийти до тями, Міцному Молоту знадобилося добрих десять хвилин.

Другу спробу звестись на ноги він зробив уже значно обережніше — спочатку звісив з лежака ноги й тільки потім повільно-повільно випрямився, допомагаючи собі руками. Перед тим як наважитись стати на ноги, довелося кілька разів глибоко вдихнути.

Іще одне неймовірне зусилля над собою — і Роран з кривою посмішкою нарешті вибрався з намету. День обіцяв бути цікавим.

Решта супутників Міцного Молота вже прокинулись і нетерпляче чекали на нього. Усі були схвильовані, змучені й рухались украй незграбно, власне, як і сам ватажок.

Вітаючись, Роран помітив на руці в Мелвіна скривавлену пов’язку — згадку про хазяїна таверни, котрий відбивався ножем.

— Болить?

— Могло бути й гірше. Та в разі чого — битися зможу, — знизав плечима Мелвін.

— Ото й добре.

— Ну, з чого почнеш? — спитав Карн.

Роран глянув на сонце, щоб визначити, скільки приблизно часу залишилось до полудня:

— З невеличкої прогулянки.

Від центру табору Роран повів своїх товаришів спочатку вгору, потім униз. Вони намагалися не пропустити жоден ряд наметів. Головне було зрозуміти загальний настрій солдатів й оцінити стан їхньої зброї. Загалом люди виглядали якось утомлено, хоч їхній настрій помітно поліпшувався, щойно вони бачили Міцного Молота.

Свій огляд ватажок, як і планував, завершив у північній частині табору. Тут усі зупинилися, щоб краще роздивитися Аруфс.

Місто складалося з двох ярусів. Перший був низький і широкий. На ньому розташувалася переважна більшість споруд. Другий становив вузеньку смужечку на виступі найвищої в усій околиці вершини. Обидва яруси були захищені стіною, яка мала п’ять воріт — до двох вели шляхи з північного та східного боків, а решта перекривали водні канали з півдня. За західною стіною міста простиралось безкрає море.

На північних воротах виднілися чималі вибоїни й подряпини від таранів. Земля перед ними була порита, мов рілля. Попід стіною то тут, то там розташувалися три катапульти, чотири балісти й дві таранні вежі. Їх охороняло всього кілька воїнів, які мирно пахкали собі люльками й грали в кості на невеличкому клаптику шкури. Здалеку вся ця воєнна машинерія видавалася просто іграшковою, особливо коли порівнювати її з гігантським містом.

Довкола Аруфса розпростерлись пологі рівнини, що поступово переходили в морський берег. Зелені спини цих рівнин вкривали десятки, якщо не сотні, дрібних фермочок, обнесених дерев’яними парканами. Час від часу траплялися й розкішні маєтки: це були величезні вілли, захищені від стороннього ока кам’яними стінами. Придивившись уважніше, Роран помітив, що кожна з них мала власну охорону. Швидше за все, вони належали місцевій знаті й найбагатшим купцям Аруфса.

— Ну, що скажеш? — спитав Міцний Молот Карна.

— Скажу те, що з таким самим успіхом ми можемо атакувати гору, — скрушно похитав головою маг і закліпав очима. Його погляд був сумнішим, ніж зазвичай.

— Твоя правда, — мовив Брігман, підходячи до варденів.

Роран тим часом вирішив промовчати, бо на гадку не спадало нічого путнього.

«Виходить, Насуада хоче, щоб ми захопили Аруфс, маючи вісімсот солдатів… — думав Роран. — Вісім тисяч воїнів, Ерагон і Сапфіра — ось де запорука перемоги. А на що вона сподівається тут, навіть уявити важко».

Та як би там не було, ватажок добре розумів одне: треба шукати якийсь вихід уже хоча б для того, щоб повернутись живим до Катріни.

— Мені потрібна інформація про Аруфс, — спокійно мовив він, звертаючись до Брігмана.

Той трохи помовчав, кілька разів замислено постукав по землі уламком списа, що заміняв йому посох, і нарешті сказав:

— Галбаторікс передбачив усе на світі… Перш ніж ми встигли перекрити шляхи між ним та рештою Імперії, місто поповнило запаси їжі. Води, як ти бачиш, у них теж удосталь. Навіть якщо нам пощастить перекрити канали, у місті все одно залишаться джерела й колодязі. Словом, вони зможуть протриматися аж до зими, коли не довше. Що ще? У місті були свої війська. Крім того, на підмогу їм Галбаторікс прислав великий загін, напевно, удвічі більший за наш.

— А звідки ти все це знаєш?

— У нас був інформатор. На жаль, він нічого не тямив на воєнній тактиці, тому про слабкі місця Аруфса ми знаємо не так уже й багато.

— Ясно…

— Крім того, він обіцяв провести кількох наших людей у місто ще першої ночі.

— І що?

— Ми довго чекали на нього, але він так і не прийшов. Натомість наступного ранку над парапетом теліпалася його голова. Власне кажучи, вона ще й досі там теліпається… Ото й усе.

— А чи є там іще якісь ворота, крім цих п’яти?

— Авжеж. Іще троє. Одні широчезні водні ворота розташовані біля доків. Поруч із ними є ворота для людей та коней. А ще одні є он там, — Брігман тицьнув пальцем на західну частину міста, — але вони такі, як і решта.

— Як ти гадаєш, чи можна якісь із них протаранити?

— Тільки одні. На березі мало місця для маневру — лучникам і воїнам із пращами взагалі ніде розвернутися. Тому я б не ризикнув атакувати західні й морські ворота. Більш-менш вдалий наступ можна організувати хіба що на найближчі ворота.

— Із чого вони зроблені?

— Залізо й дуб. Якщо ми не виб’ємо їх, вони протримаються ще сотні років.

— А чи захищені вони якимись закляттями?

— Здається, ні. Інакше Насуада прислала б разом з тобою купу магів. Гелстід мав…

— Гелстід? — перебив його Роран.

— Лорд Гелстід — правитель Аруфса. Ти, мабуть, уже чув про нього.

— Ні. Ніколи.

Брігман трохи помовчав.

— У Гелстіда, — сказав він презирливим тоном, — був власний маг: огидне бліде створіння, що вешталося по стінах, бурмочучи собі в бороду закляття й намагаючись скинути нас на землю. Але в нього мало що виходило, коли не брати до уваги кількох бідолах, які орудували тараном. Їх він перетворив на попіл.

Роран перезирнувся з Карном — той виглядав схвильованим, проте нічого не сказав. Мабуть, він хотів поговорити з ватажком сам на сам.

— А чи не легше все-таки атакувати по каналах? — натомість спитав він.

— Ну і як ти це зробиш? Зі стін нас обстріляють палаючими стрілами, а в арці воріт є спеціальні люки, з яких ллється кипляча смола й летить каміння.

— Але ж ці ворота не можуть бути весь час зачинені. Вони ж перекривають воду.

— Твоя правда… Тільки дзуськи! Підводна частина воріт не суцільна. Це дуже міцні ґрати.

— Зрозуміло. А ті ворота завжди опущені у воду, навіть коли Аруфс не атакують?

— Ні. У мирний час їх закривають тільки на ніч.

— Гаразд. А що ти скажеш про стіни?

— Гладесенько відполірований граніт, — знизав плечима Брігман. — Шви між камінням такі тоненькі, що навіть ніж не пройде. Робота гномів. Судячи з усього, вони звели ці стіни ще до занепаду Вершників. Маю підозру, що між зовнішньою обшивкою там іде прошарок роздробленого каміння. Стіни заглиблюються в землю на дванадцять, а то й більше футів… Робити підкоп нема сенсу.

Брігман відступив на крок назад і показав на маєтки, що лежали у північному й західному напрямках.

— Більшість знаті сховалася в Аруфсі, але вони залишили у своїх маєтках солдатів, а ті завдають нам чимало клопоту: то підстрелять нашого розвідника, то вкрадуть найкращих коней. Кілька днів тому ми захопили он ті два маєтки, — Брігман тицьнув пальцем на обгорілі стіни якихось споруд, — але утримувати їх не стали. Ми взяли все, що було треба, а їх віддали вогню. На жаль, у нас надто мало людей, щоб захопити інші.

— А навіщо Аруфсу ці канали? — втрутився в розмову Бальдор. — Не схоже, щоб їх використовували для поливу рослин.

— Полив рослин, друже мій, на цих просторах потрібен не більше, ніж сніг на півночі в розпал зими. Тут інша проблема — як осушити бодай невеличкий клаптик землі.

— Тоді для чого їх використовують? — не зрозумів Роран. — І звідки береться вода? Невже ти думаєш, я повірю, що вона йде із самої річки Джиєт? До неї ж бозна-скільки миль!

— На північ звідси, — відповів на те Брігман, — лежать болотяні озера. Вода в них брудна й шкідлива, але місцеві люди до неї звикли. Від озер іде один великий канал, що за кілька миль перед містом розходиться на три менші, які ти бачиш отут. Кожен із них має невеличкі водоспади з млинами, які забезпечують місто борошном. Селяни привозять сюди пшеницю, а потім вантажать мішки з борошном на баржі й пливуть до Аруфса. А ще каналами переправляють ліс та вино. Коротко кажучи, вони заміняють більшість сухопутних шляхів.

Що довше Роран дивився на Аруфс, то більш спантеличено чухав потилицю. Те, що розповідав Брігман, було цікаве, але Міцний Молот досі не почув нічого, що могло б стати йому в пригоді.

— Це всі важливі об’єкти в околиці? — спитав він нарешті.

— Та наче. Хіба що на північ звідси є сланцеві копальні…

— Гаразд. Треба глянути ближче на млини, — вирішив ватажок. — Але спершу розкажи мені докладно про перебіг облоги. Я хочу знати все, включно з тим, скільки в нас лишилося припасів: від стріл до коржиків.

— Ходи за мною… Міцний Молоте.

Упродовж наступної години Роран провів нараду з Брігманом та двома лейтенантами. Він уважно вислухав їхні розповіді про спроби атакувати місто, а крім того, докладно розпитав про все, що його цікавило.

«Слава богу, хоч зброї на всіх вистачає», — подумки втішав себе Міцний Молот, почувши про кількість загиблих варденів.

Картина вимальовувалася так собі. З одного боку, часу, відведеного Насуадою на штурм, було катастрофічно мало, з іншого — загін навряд чи протримався б довше, бо їжі для людей і корму для коней майже не лишилося. Словом, для того, щоб виконати своє надзвичайно складне завдання, Міцний Молот мав щонайбільше три або чотири дні.

Окрім усного звіту, Брігман та його підопічні доповідали й у письмовій формі перед Рораном з’явилися сувої пергаменту, і ватажкові довелось ретельно приховувати те, що він геть нічого не тямить у рівнесеньких рядках чорних вигадливих символів.

— Читайте! — владно наказав він, хоч його й дратувало те, що доводиться від когось залежати.

«А Насуада таки правду казала, — мимохіть подумав він, слухаючи факти й цифри. — Треба неодмінно навчитися читати, інакше як я дізнаюся, що мені не брешуть? Адже написати можна одне, а читати щось геть інше. Мабуть, попрохаю про це Карна, коли повернемось у табір варденів».

Що більше інформації про Аруфс отримував Міцний Молот, то більше розумів, чому Брігман такий роздратований. Схоже було на те, що захопити місто взагалі нереально. Незважаючи на неприязнь до цього брутального чолов’яги, Роран добре бачив, що той зробив усе від нього залежне. Загалом Брігман був досвідчений командир. Інша справа, що йому бракувало двох, рис, які час від часу допомагали Міцному Молоту виходити з найскрутніших ситуацій: відваги та фантазії.

На завершення Роран із п’ятьма супутниками вирішив оглянути стіни та ворота Аруфса. Ясна річ, їхній невеличкий загін змушений був триматися від міста на безпечній відстані. Перебування в сідлі завдавало ватажкові страшного болю, але він зціпив зуби й терпів.

Проїжджаючи кам’яною дорогою біля табору, Міцний Молот помітив, що з-під кінських копит лунає той самий дивний звук, який дратував його протягом останнього дня їхньої виснажливої мандрівки. Ватажок придивився пильніше й зрозумів, що вони скачуть по гладесенькому камінні, між яким спліталися в химерні візерунки якісь сріблясті жилки.

— Що це воно таке? — озирнувся Роран до Брігмана.

— У цих краях за допомогою глини будують переважно стіни, а каміння доріг скріплюють, заливаючи його свинцем, — пояснив той.

Це було так неймовірно, що Роран спершу навіть запідозрив, що Брігман з нього насміхається. Але той говорив із цілком серйозним виглядом.

«Нічого собі! — подумав ватажок. — Це ж скільки тут має бути металу, щоб будувати з нього навіть шляхи?»

Детальне обстеження стін Аруфса, загалом беручи, нічого нового Міцному Молоту не дало. Зрозуміло було тільки одне — щоб захопити місто, доведеться напружити всі сили.

Скрушно зітхнувши, ватажок спрямував свого коня до Карна. Той мовчки дивився на Аруфс скляними очима й ледь помітно ворушив губами, ніби говорив сам із собою.

— Ворота захищені закляттями? — спитав Роран після того, як Карн закінчив.

— Гадаю, що так, — відповів Карн знічено. — Але я ніяк не можу збагнути, скільки їх і з якою метою вони накладені. Щоб розібратися, мені потрібно більше часу.

— Невже це так складно?

— Та як тобі сказати! Загалом більшість заклять розпізнати доволі легко, якщо їх навмисно не приховували. Але навіть у такому разі магія лишає по собі заплутані сліди. Може статися, що деякі з цих заклять є оманливими пастками, котрі тільки відвертають увагу від справжніх. А інколи можна випадково привести їх у дію своїми необережними рухами — і хтозна, чим це тоді закінчиться. Мить — і замість мене вже купка попелу… А я поки що не планував помирати.

— То ти хочеш побути тут довше?

— Ні. Залишати тебе без охорони на такій небезпечній відстані від табору було б украй нерозумно, — заперечно похитав головою Карн. — Краще я повернуся сюди під покровом ночі й гляну, що його можна зробити. Бажано, звісно, підібратися до воріт якомога ближче, але робити це засвітла не слід — вартові підстрелять мене з лука, ніби якого зайця.

— Твоя правда.

Пересвідчившись у тому, що під стінами Аруфса здобути щось нове навряд чи вдасться, Роран попрохав Брігмана відвести загін до найближчих млинів.

Ці споруди виглядали саме так, як їх і змальовував Брігман. У каналі справді було три водоспади, кожен двадцять футів заввишки. Під цими водоспадами фермери прилаштували колеса з лопатями, що поєднувались із механізмами млинів грубими валами. Саме звідси Аруфс і отримував усі запаси борошна. Зараз жоден із млинів не працював, хоч колеса й продовжували обертатися, торкаючись лопатями каламутних вод каналу.

Роран уважно обстежив найнижчий млин і пірнув між допоміжними будівлями, щоб подивитись на шлюзові ворота, що контролювали кількість води, яка потрапляла під колеса. Ворота були прочинені, але лопаті ще й досі оберталися, поринаючи в глибоке каламутне плесо.

Наступний млин Міцний Молот вирішив поки що не оглядати. Він зупинився на вкритому травою березі, схрестив на грудях руки й став міркувати, як же йому захопити неприступний Аруфс. Роран вірив, що має бути якась хитрість, котра б дозволила варденам проникнути в місто, але дієвий план ніяк не народжувався в його голові. З глибокої задуми Міцного Молота вивів плюскіт води, супроводжуваний неприємним рипінням колеса. Ці звуки породили в його душі болючі спогади — місцина була як дві краплі води схожа на Демптонів млин в Терінсфорді, де він працював того дня, коли разак спалив його домівку й жорстоко вбив батька.

Увесь цей час Роран намагався викинути жахіття минулого з голови, але ті зринали знову й знову, щоразу змушуючи його здригатися.

«Якби ж то я зачекав удома ще кілька годин… Тоді я напевно зміг би його врятувати», — подумки зітхнув він.

«Навряд чи, — озвався за мить холодний розум. — Ти б і пальцем не встиг ворухнути… Яким би сильним не був чоловік, проти разака він усе одно, що немовля».

— Люди питають, чи є в тебе план? — тихо сказав Бальдор, підійшовши до ватажка.

— Ідеї є… Плану нема. А в тебе?

— Може, нам почекати, доки Насуада не пришле на поміч Ерагона й Сапфіру? — спитав Бальдор, і собі схрестивши руки на грудях.

— Іще чого!

Якийсь час воїни стояли мовчки, дивлячись на каламутну воду.

— А якщо ти просто запропонуєш їм здатися? Може, вони злякаються, почувши твоє ім’я, відкриють ворота, впадуть тобі до ніг і благатимуть про помилування? — порушив мовчанку Бальдор.

Роран тихо засміявся.

— Сумніваюсь, що тут хоч хто-небудь про мене чув… — мовив він за мить. — Але спробувати варто. Принаймні зіб’ємо їх з пантелику.

— Мене непокоїть іще одне: припустімо, ми проб’ємось до міста… А чи зможемо ми його втримати з такою кількістю людей?

— Важко сказати…

— Як же ж далеко ми зайшли, — мовив Бальдор, трохи помовчавши.

— Еге…

— Мабуть, тут куди менше талої води, ніж у нас удома. Інакше б ці колеса занурювались до половини, — вирішив змінити сумну тему Бальдор.

— Байдуже, скільки в цих краях випадає дощу й снігу, бо є шлюзові ворота — вони регулюють і кількість води, і швидкість обертання колеса, — похитав Роран головою.

— Але ж вода може сягнути верхівки воріт!

— Може… Тоді треба спинити механізми, зняти ворота й… — Міцний Молот несподівано примовк, бо в його голові блискавично зринуло відразу кілька цікавих ідей.

«Спрацює чи ні? — пожвавішав він так, ніби залпом випив кухоль меду. — В усякому разі, треба спробувати. Бо що ми ще можемо вдіяти?»

Ватажок виліз на центр берми й схопився за вентилі, за допомогою яких опускали й підіймали шлюзові ворота. Вентилі були надзвичайно тугі й рухались дуже повільно, навіть коли він наліг на них з усієї сили.

— Допоможи мені,— гукнув Роран Бальдорові, що так і стояв на березі, здивовано спостерігаючи за його діями.

Бальдор і собі обережно виліз і став поруч з Міцним Молотом. У чотири руки справа пішла жвавіше, і вже невдовзі ворота було зачинено. Не відповідаючи на жодні питання, ватажок швидко потягнув Бальдора до наступних воріт.

Не минуло й десяти хвилин, як усі три водоспади були перекриті.

— По конях! — гукнув Роран своїм супутникам і нетерпляче постукав молотом по своєму щиту.

— А що ти там таке вигадав? — спитав Брігман, коли всі були вже верхи.

Роран обвів присутніх пильним поглядом, аби переконатися, що ті уважно його слухають:

— Ось що ми будемо робити…

Запальний монолог ватажка тривав десь із півгодини. Він докладно розповів усе, що спало йому на думку. Слухаючи Рорана, Мандел почав посміхатися, а Бальдор, Делвін і Гемунд аж роти пороззявляли від захвату — сміливість плану була просто фантастична. І Роран зробив усе, щоб слухачі повірили, що це можливо. Дослухавши, більшість воїнів схвально закивали й навперебій почали запевняти, що ватажок може розраховувати на їхню підтримку. Тим часом сам Міцний Молот дуже хвилювався.

«Що буде, коли план провалиться, — думав він, — і я підведу цих безмежно відданих мені людей». Гіршим за це могла бути хіба що втрата Катріни.

Слід сказати, що Роранів план сподобався далеко не всім. З виразу обличчя Карна було видно, що той сумнівається, а Брігман узагалі був категорично проти.

— Ти геть здурів! — скрикнув він, коли Роран закінчив. — Та це нізащо не спрацює!

— Стули пельку! — гаркнув на нього Мандел і виступив уперед, міцно стиснувши кулаки. — Роран виграв стільки битв, у скількох ти навіть участі не брав, до того ж без купи воїнів, якими ти командуєш.

— Ах ти ж виродок! — затремтів від люті Брігман, так, що його верхня губа вигнулась, мов гадюка. — Зараз я навчу тебе поваги! Ти все життя пам’ятатимеш мій урок!..

На щастя, Роран устиг відштовхнути Мандела, перш ніж розлючені воїни кинулись один на одного.

— Стій! — крикнув ватажок. — Візьміть себе в руки!

Мандел знітився й відійшов, не зводячи з Брігмана сповненого ненависті погляду.

— Я згоден, план нереальний, — мовив Делвін, — але майже всі твої плани, втілені в життя, також були нереальні.

Решта карвахольців ствердно закивали.

— Хтозна, чи це спрацює, але ворог точно буде здивований… Скажу чесно, мені цікаво глянути, чим усе скінчиться, — знизав плечима Карн.

Роран розплився в посмішці.

— Робити те, що й раніше, немає сенсу. Щоб захопити Аруфс, у нас є два з половиною дні. Звичайною тактикою тут нічого не вдієш. Виходить, треба вдатися до незвичайної,— сказав він Брігману.

— Може, й так, — буркнув Брігман. — Але затія все одно безглузда. Ми втратимо купу вправних воїнів лиш для того, щоб потішити твоє самолюбство.

— Брігмане, ніхто не казав, що мій план має тобі сподобатися. Ти просто повинен виконувати накази! Зрозумів? — процідив крізь зуби Роран, підійшовши до Брігмана так близько, що їхні обличчя розділяли якісь два дюйми. — Ще будуть питання?

Запанувала напружена мовчанка. Ось-ось могло статися найгірше.

— Хай тобі грець! — просичав Брігман, грізно змахнувши уламком свого списа. Проте якось несподівано осікся й зробив пару кроків назад. — Гаразд, я трохи побуду твоїм собакою, Міцний Молоте… Але ти поплатишся, от побачиш… І за цю дурну витівку тобі доведеться відповісти!

«Головне, щоб ми захопили Аруфс, — подумав Роран, — а там що буде, те й буде».

— Повертаймось до табору! — скомандував він. — Справ багато, а часу обмаль. Швидко, швидко!

ДРАС-ЛЕОНА

Сонце здіймалося в небо разом із Сапфірою. Міцно вчепившись у сідло, Ерагон помітив на обрії Хелгрінд. Скеля, що нагадувала гостре ікло, не викликала в нього нічого, крім огиди й ненависті. Як не крути, а з цією похмурою місциною в юнака були пов’язані не найкращі спогади. Він залюбки б її знищив, з приємністю споглядаючи, як холодні сірі брили падають і вдрузки розбиваються об землю. Сапфірі загалом було байдуже, але Ерагон знав, що Хелгрінд їй також не подобався.

Надвечір Хелгрінд лишився позаду й перед мандрівниками розпростерлося озеро Леона з добрим десятком пришвартованих біля берега суден, за яким й була Драс-Леона. Місто мало напрочуд щільну забудову й виглядало доволі непривітно. Обабіч вузьких кривих вулиць тулилися брудні халабуди, частина з яких прилягала до захвиськаної жовтої стіни. За самою стіною, ніби чорна обвуглена стріла, височів химерний собор, у якому проводили свої жахливі ритуали священнослужителі Хелгрінда. Уздовж шляху, що вів на північ, тяглася довга вервечка біженців, які передчували, що місто ось-ось упаде. Вони тікали до Тейрма та Урубейна, аби хоч на деякий час сховатися від варденів, котрі продовжували свій упевнений наступ.

Від часу першого візиту місто зовсім не змінилося, тож і тепер видавалось Ерагонові бридким. Ніде правди діти, Фейнстер і Белатона також не припали юнакові до душі, та принаймні їх йому хоч не хотілося зруйнувати. А от Хелгрінд він залюбки стер би з лиця землі, атакував би його всіма природними й надприродними силами, лишивши від нього лиш стовпи диму й змочений кров’ю попіл. Бідноту, калік і рабів Ерагон залишив би живими, чого не можна сказати про розбещених та збочених священнослужителів, чия огидна релігія поступово розкладала місто.

Уявляючи, як Сапфіра нищить собор, Вершник раптом згадав, що не знає назви огидної релігії цього міста. Тим часом прадавня мова навчила його, що імена — це велика сила й шлях до єства речей. Виходить, доки він не дізнається назви релігії, то не зможе до кінця осягнути її природи.

Коли землю огорнули сутінки, дракон і Вершник нарешті приземлились на пшеничне поле на північ від Драс-Леони, де решта варденів уже почали розбивати табір. З одного боку він був захищений від раптового нападу невеличким плато.

Воїни були геть виснажені, але Насуада все одно примусила їх збудувати захисні споруди й привести до ладу всю воєнну машинерію, котру вони тягли за собою аж із Сурди.

Добряче знудившись за час польоту, Ерагон із натхненням узявся до праці. Спочатку він приєднавсь до гурту чоловіків, які розчищали поле від пшениці, використовуючи для цього спеціальні палиці з мотузками. Зрозуміло, прибрати пшеницю можна було й за допомогою магії, але після того залишилась би колюча стерня, що колола б варденам ноги. Натомість тепер стебла лягали на землю, ніби м’який матрац, такий приємний, що звиклі до голої землі солдати спершу почувалися навіть трохи ніяково.

Ерагон попрацював з чоловіками близько години — за цей час вони встигли розчистити для варденських наметів доволі пристойний майданчик. Упоравшись із цим завданням, він перейшов на будівництво вишки, що нею вардени планували скористатися під час облоги. Допомагаючи воїнам, юнак з надзвичайною легкістю піднімав такі колоди, з якими годі було впоратися навіть кільком чоловікам. За ходом будівництва уважно спостерігали кілька гномів, що, власне, й спроектували цей хитрий воєнний механізм.

Сапфіра теж не сиділа без діла. Своїми могутніми лаписьками вона рила глибокі борозни й нагортала довкола табору високі вали, виконуючи за кілька хвилин таку роботу, з якою й за цілий день навряд чи впоралась би навіть сотня варденів. Дракон працював по-справжньому завзято та ще й час від часу пускав з носа цівки полум’я. Мабуть, побачивши його за роботою, навіть у найвідважнішого супротивника похололо б на душі.

Коли вардени врешті-решт облаштували свій табір і Насуада дозволила людям, гномам та ургалам піти на відпочинок, було вже далеко за північ. Повернувшись до свого намету, Ерагон іще довго медитував, аж доки цілком не очистив свою свідомість. Вечірня медитація давно вже стала для нього традицією. Щоправда, після очищення свідомості юнак не став вправлятися в письмі, а вирішив згадати й повторити закляття, що могли знадобитися йому під час важкого завтрашнього дня. Більше того, він навіть спробував створити нові закляття, котрі б допомогли подолати непередбачувані труднощі в Драс-Леоні.

За цим складним заняттям його й поглинув неспокійний сон. Цього разу він був яскравіший і динамічніший, ніж звичайно. Незважаючи на медитацію, передчуття близької битви змушувало кров рухатися швидше й не дозволило Вершникові розслабитись як слід. Чекання завжди було для Ерагона доволі важким — йому хотілось якомога швидше опинитися в самісінькому серці битви, де треба було діяти й де не лишалося часу на те, щоб думати про можливі небезпеки.

Сапфіра так само насилу заснула. Юнак бачив уривки її снів, у яких вона хапала й нищила ворога. Очевидно, дракон і собі з нетерпінням чекав на початок однієї з найвідповідальніших битв. Його бойовий настрій трохи підбадьорив Ерагона, але цього було не досить, щоб він остаточно розпрощався зі своєю тривогою.

І ось настав ранок. Вардени зібралися перед незахищеними окраїнами Драс-Леони. Коли армія вишикувалась, Вершник був неабияк здивований, побачивши, що більшість воїнів мають криві мечі, добряче побиті шоломи, а на їхніх щитах і кольчугах то тут, то там зяють дірки. Захопивши Драс-Леону, вони, напевно, здобудуть собі нові обладунки, як це вже було раніше в Белатоні й Фейнстері, а от втрачених людей замінити буде ніким.

«Чим довше це триватиме, — сумно сказав юнак Сапфірі,— тим легше буде Галбаторіксу перемогти нас в Урубейні».

«Виходить, зволікати не можна», — відповіла вона. Тоді Егарон хвацько скочив у сідло й глянув на Насуаду, що сиділа на своєму чорному коні в повній бойовій готовності. Поруч із нею перебувала її варта, Нічні Яструби, кількість яких на час бою вона збільшувала до шести воїнів. Ельфи вирішили йти пішки. Вони категорично відмовилися сідати на чужих коней, довіряючи лише тим, що їх вони виростили й натренували власними руками. Нічні Яструби й ургали тим часом також були верхи. Ярдів за десять від Ерагона нетерпляче гарцював король Орин зі своїм почтом із найкращих воїнів, шоломи яких прикрашало барвисте пір’я. Командир гномів Нархейм, так само, як і Гарцхвог, теж були з власними солдатами.

Обмінявшись привітаннями, Насуада й король Орин риссю помчали від основного війська варденів убік міста. Не маючи наміру відставати, Вершник міцно вхопився за найближчий шип Сапфіри, і дракон здійнявся в небеса.

Скакуни короля й Насуади зупинились аж перед першими зруйнованими будівлями. Тоді правителі пропустили вперед двох герольдів — один із них тримав прапор варденів, а другий — Сурди. Вони повагом в’їхали першими у південні ворота Драс-Леони й занурилися в лабіринти вузесеньких вуличок, що звивалися поміж халупами, ніби змії.

Ерагон ні на мить не зводив з герольдів погляду. Місто виглядало на диво порожнім і спокійним. Усі кудись поховалися, нікого не було навіть на верхівці жовтої стіни, хоч раніше там день і ніч вартували невеличкі загони солдатів Галбаторікса.

«Я відчуваю в повітрі якийсь дивний запах», — мовила Сапфіра й тихенько загарчала, щоб привернути увагу Насуади.

Тим часом варденські герольди були вже біля підніжжя стіни.

— Агов, там! — загукали вони. — Іменем леді Насуади, повелительки варденів, короля Оргіна із Сурди, а також усіх вільних людей Алагезії закликаємо вас відчинити ворота. У нас важливе послання до вашого правителя і хазяїна, Маркуса Табора! Відчиняйте по-хорошому. Це буде найрозумніше рішення для кожного чоловіка, жінки й дитини в Драс-Леоні.

— Ці ворота ніколи для вас не відчиняться! Оголошуйте своє послання там, де стоїте! — пролунав із-за стіни чоловічий бас.

— Ти говориш від імені лорда Табора?

— Так.

— Тоді нагадай йому, що питання державної ваги найкраще розв’язувати в кабінеті, а не посеред вулиці, де купа зайвих вух.

— Лакею, на твоєму місці я б не поспішав давати нам порад! Оголошуй своє послання, і бажано швидше, інакше мені урветься терпець. Тоді ти й оком не встигнеш моргнути, як у твоїх грудях стирчатиме десяток стріл.

— Як знаєш, — відповів герольд без жодного страху в голосі, що неабияк здивувало Ерагона. — Наші повелителі пропонують лорду Табору й усім мешканцям Драс-Леони мир і злагоду. Ми не тримаємо на вас зла. Нам потрібен тільки Галбаторікс. І якщо буде вибір, воювати з вами чи ні, ми хотіли б розійтись миром. Хіба в нас різна мета? Ми жили в Імперії, і тільки жорстокість Галбаторікса вигнала нас із наших земель. Ви наші браття по крові та духу. Приєднуйтесь до Нас, і ми разом переможемо того, хто засів в Урубейні. Якщо ви згодитесь на наші умови, вардени гарантують безпеку лорду Табору та його сім’ї, а також усім, хто ще й досі служить Імперії, давши їй присягу. Ця присяга нічим нам не поможе, але й не заважатиме. Підніміть ворота й опустіть мечі, а ми, у свою чергу, не завдамо вам жодного лиха. Опиратися безглуздо — ми зітремо вас на порох, бо ніхто не встоїть перед нашою армією, ніхто не встоїть перед Ерагоном Шейдслеєром і драконом Сапфірою.

Почувши своє ім’я, Сапфіра задерла голову й загарчала так, що навіть у варденів затремтіли жижки. Тієї ж миті Ерагон помітив над воротами високу, закутану в плащ постать. Вона визирнула поміж зубців й почала уважно стежити за драконом. Ерагон щосили напружив зір, але ніяк не міг розгледіти обличчя незнайомця. Тим часом до нього приєдналося ще четверо священнослужителів Хелгрінда. Упізнати їх було не так уже й складно, бо кожен мав якесь каліцтво: одному бракувало руки, двом іншим — ноги, а останній узагалі міг похвалитися тільки однією кінцівкою. Товариші несли його на ношах. Коли процесія калік дісталась до зубців, усі її потворні учасники закинули назад голови й зареготали так, що їхній сміх нагадував перекоти грому. На відчайдушних варденських герольдів це не справило великого враження, а от їхні коні не витримали. Налякані тварини повернули назад і понеслися подалі від воріт.

Ерагон збентежився. Він нервово стис руків’я Брізінгра, готовий будь-якої миті висмикнути його з піхов.

— Ніхто не встоїть перед вашою міццю? — спитав чоловік у плащі так гучно, що його голос розлетівся луною по всій Драс-Леоні.— Ви надто високої думки про себе!

І в ту ж мить із нетрів міста вистрибнула червона туша Торнака. Дракон приземлився на дахи будинків і вп’явся у них своїми могутніми кігтями. Потім він розправив свої велетенські, помережані шипами крила, роззявив жахливу пащеку й випустив у небеса стовп полум’я.

— Можете скільки завгодно кидатись на ці стіни, та доки їх захищаю я і мій вірний Торнак, ви ніколи не захопите Драс-Леону. Присилайте сюди своїх найкращих магів і воїнів — вони помруть страшною смертю. Присягаюсь! Жоден із вас не годен мені протистояти, навіть ти… брате. Забирайся звідси й починай молитися, щоб тут не з’явився сам Галбаторікс. Інакше смерть буде твоїм найбільшим щастям, — глузливо мовив незнайомець у плащі голосом Мертага.

ГРА В КОСТІ

— Сер, сер! Ворота відчиняються! — влетів до Роранового намету розчервонілий захеканий вартовий.

— Які ворота? — тихо спитав Міцний Молот, відірвавши погляд від карти й відклавши вбік паличку, якою вимірював відстань. — Які саме?

— Ті, що найближче до нас, сер… Біля дороги, а не біля каналу.

Роран скочив на ноги, вихопив з-за пояса свій молот і, вибігши з намету, помчав у північний край табору. Звідти було добре видно Аруфс. Побачене, правду кажучи, не обіцяло нічого доброго. Брама й справді була відчинена, а через неї з міста виїхало кілька сотень кіннотників. Різнокольорові прапори тріпотіли на легкому вітерці. Невдовзі кіннотники вишикувались у широку рівну шеренгу — чорна пащека воріт лишилася за їхніми спинами.

«Вони розірвуть нас на шматки», — подумав Роран, на якусь мить втративши самовладання.

У таборі залишилося півтори сотні солдатів, значна частина з яких мала важкі поранення й була неготова до бою. Решта варденів у цей час була біля млинів, західного каналу й на сланцевих копальнях. Там вони шукали все необхідне для втілення Роранового плану. Словом, сподіватися на те, що вони встигнуть повернутися, щоб відбити атаку кінноти, було годі.

Посилаючи своїх людей на завдання, Міцний Молот був переконаний у тому, що табір здатен оборонятися. Зрештою, йому здавалося, що мешканці міста, налякані останніми штурмами, навряд чи зважаться на такий відчайдушний крок. Крім того, ватажок сподівався на те, що, залишаючи в таборі півтори сотні воїнів, йому вдасться створити видимість, ніби всі вардени зостались на місці. Та, мабуть, захисники Аруфса якось довідалися про цю хитрість. Принаймні ніяк інакше Роран не міг пояснити те, чому вони виставили проти варденів рівно вдвічі більше воїнів. Якби вони збирались атакувати весь варденський загін, то навряд чи наважилися б робити це силами трьохсот кіннотників. Так чи інакше, а ватажок і досі не знав, як відбити атаку й урятувати своїх людей.

— Ну, і що його тепер робити? — досить розгублено спитав він, коли до нього підбігли озброєні Карн, Брігман і Бальдор. Останній поспіхом вдягав свій панцир.

— Навряд чи ми щось зможемо вдіяти, — вишкірився Брігман. — Увесь похід опинився під загрозою через твою пришелепуватість, Міцний Молоте. Нам треба відступати, доки ці кляті кіннотники не пішли в атаку.

— Відступати? — плюнув йому під ноги Роран. — Ні, ми не відступимо! Наші люди не зможуть врятуватися пішки, та навіть якби й могли, я все одно не покину поранених.

— Невже ти не розумієш? Це ж чиста поразка! Якщо ми залишимось, нас або порішать, або й ще гірше — візьмуть у полон!

— Годі, Брігмане! Я не збираюсь тікати, піджавши хвіст!

— Ні? Виходить, ти не хочеш визнати своєї поразки? Сподіваєшся хоч якось врятувати свою честь в останній безглуздій битві? Невже ти не розумієш, якої шкоди завдаєш варденам?!

Ворожі кіннотники тим часом повихоплювали з піхов мечі й з галасом та улюлюканням пришпорили своїх коней убік варденського табору.

— Я не дозволю, щоб ти тішив свою гордість, ризикуючи нашим життям! Лишайся, якщо тобі так кортить, але…

— Мовчати! — урвав його Роран. — Прикуси язика, інакше я допоможу тобі це зробити! Бальдоре, наглядай за ним, а коли він утне бодай щось, що тобі не сподобається, почастуй його своїм мечем.

Брігман розлючено надув щоки, але миттю притих, коли Бальдор звів меч на рівень його розчервонілої пики.

Щоб вирішити, як організувати оборону, в Рорана залишалось не більше п’яти хвилин… П’яти хвилин, від яких залежало все.

«Може, покалічили як слід кількох ворогів, щоб решта дременула навтікача? — думав він. — Та ні, у нас нічого не вийде…»

Заманити кавалерію Імперії в пастку вардени так само не могли. Довколишня місцина була рівна й геть порожня, тож маневри на ній за умови атаки кінноти означали справжнє самогубство.

«Якщо ми приймемо бій, у нас немає жодного шансу на перемогу. А коли налякати їх? Хоча чим? Може, вогнем? Ні-ні… Вогнем навіть друзів не налякаєш, не те що ворогів. До того ж, який вогонь? Трава сира — тільки димітиме. Гмм… Дим? Та ні, це теж не допоможе».

Спливло кілька секунд, а потім Міцний Молот з надією зиркнув на Карна.

— Слухай, — скоромовкою спитав він, — а ти можеш створити подобу Сапфіри? Ну, щоб вона загарчала й разів два-три дмухнула вогнем. Словом, щоб вони думали, ніби в нас є дракон.

Маг почервонів і панічно закрутив головою:

— Хтозна… Раніше я цього ніколи не робив. Звісно, я можу відтворити її образ по пам’яті, тільки навряд чи він буде схожий на реальну Сапфіру. Вони напевне запідозрять, що тут щось не так, — кивнув маг убік кіннотників, які стрімко наближалися.

Роран уп’явся нігтями собі в долоню. Залишалося не більше чотирьох хвилин.

— А може, все-таки спробуєш? — буркнув він. — Нам треба їх спантеличити…

Ватажок глянув на небо, сподіваючись побачити хоча б дощовий фронт, але небо було погоже, коли не брати до уваги кількох невеличких легких хмаринок.

«Непевність, сумніви… А чого бояться люди? — спитав Роран сам себе. — Невідомого! Незрозумілого, ось чого!»

За наступні півхвилини він перебрав у пам’яті чимало варіантів, перш ніж йому на гадку спала проста й смілива ідея, яка видалась ледь не геніальною. Для того щоб її втілити, Рорану був потрібен один тільки Карн, і це його неабияк тішило.

— Усі по наметах! — скомандував ватажок, обернувшись. — Сидіть тихо як миші, навіть коли нас атакуватимуть!

Потім він ускочив до найближчого намету, запхав свій молот за пояс й накинув собі на плечі стару шерстяну ковдру. Роззирнувшись навколо, Роран схопив вільною рукою пень, що його, солдати використовували замість стільця, і з усім цим добром вибіг назовні. Вардени, котрі ще не встигли сховатись, аж роти пороззявляли з подиву, коли побачили, як ватажок підстрибом віддаляється від табору. Той пробіг добру сотню футів і різко зупинився.

— Дайте мені гральні кості й кухоль меду! — загорлав він. — І несіть сюди стіл, на якому лежать мої карти! Мерщій, хай вам грець!

На окраїні табору почулось тупотіння ніг і брязкіт кольчуг — частина людей кинулась виконувати його наказ, а решта продовжувала ховатися в наметах. За кілька секунд із табору вже бігла групка варденів і, шурхочучи по траві, тягла до ватажка все, що той прохав.

Роран тим часом не озирався. Опинившись на верхівці невеличкого пагорба, він поставив пеньок на тонший край і кілька разів прокрутив його довкола осі, аби переконатись, що той не буде хитатися під вагою його тіла. Потім ватажок сів і глянув на кіннотників, які невпинно наближались до табору. До зустрічі з ними залишалося, певно, не більше пари хвилин. Принаймні Міцний Молот уже виразно відчував усім тілом тупіт кінських копит, який з кожною миттю ставав сильнішим і сильнішим.

— Де гральні кості й мед, трясця вашій матері? — загорлав Роран, не зводячи очей з кавалерії й швидким рухом пригладжуючи свою розкуйовджену бороду.

Ватажок уже шкодував, що не встиг одягти кольчугу, але десь глибоко в душі розумів, що такий його вигляд іще дужче спантеличить ворогів, адже вони побачать перед собою чоловіка без зброї та обладунків. Той буде сидіти з таким виглядом, ніби його взагалі нічого не хвилює. З іншого боку, залишити в таборі свій молот Роран так-таки й не наважився, бо хтозна, що там у головах цих кавалеристів. А так можна буде хоч спробувати оборонятись.

— Вибач, — захекано прохрипів Карн, підбігши разом з чолов’ягою, який волік за собою невеличкий розкладний стіл, узятий з намету Рорана.

Удвох вони спритно встановили стіл перед ватажком і накинули на нього скатертину. За мить Карн поставив на його поверхню кухоль меду й поклав шкіряну торбинку з п’ятьма гральними костями.

— Геть звідси, — шикнув на варденів Міцний Молот, але в останню мить схопив за руку Карна. — Можеш зробити так, щоб повітря навколо мене тремтіло, ніби над вогнем у холодну зимову днину?

— Ну, зможу… А що це тобі дасть? — примружився Карн.

— Нічого. Просто зроби це, якщо зможеш… А тепер біжи й ховайся.

Коли довготелесий маг побіг назад до табору, Роран потрусив у торбинці кості й висипав їх на стіл. Він почав грати сам із собою, підкидаючи їх у повітря — спершу одну, потім другу, потім третю. Кості не встигали падати на стіл, бо ватажок вправно ловив їх тильним боком долоні. Цієї нехитрої забавки його навчив колись давним-давно батько Герроу — майже кожного літнього вечора він сидів біля ґанку на старому стільчикові, пахкав люлькою й підкидав кості. Часом Роран і собі просився в гру, але завжди програвав, тому старенький Герроу здебільшого грав сам із собою.

Серце ватажка калатало дедалі гучніше, долоні стали липкі від поту, але він намагався виглядати спокійним. Відступати було нікуди, тож, якщо він хоче врятувати і себе, і варденів, треба було вгамувати свої емоції.

Міцний Молот невідривно дивився на кості. Він не звів голови навіть тоді, коли кіннотники були вже зовсім поруч. Земля довкола двигтіла, ніби під час невеличкого землетрусу, але Роран зберігав спокій.

«У дивний спосіб я вирішив померти…» — думав він і тішився тільки одним: навіть якщо за годину його вже не буде серед живих, живою все одно залишиться Катріна, яка народить їхнє маля, а отже, рід на Роранові не урветься. Він не стане безсмертним, як Ерагон, та безсмертям буде для нього дитина.

— Тпру! Тпру! Зупиніть коней! Стійте, сказано вам! — почув Міцний Молот чийсь збентежений голос, і кіннотники, брязнувши упряжжю й зарипівши шкіряними сідлами, спинились усього за кілька ярдів від його столу.

Здається, вони трохи розгубилися, а Роран тим часом і далі вдавав, ніби не помічає непроханих гостей. Він зробив кілька великих ковтків меду, вкотре підкинув кості й спіймав двійко з них тильним боком долоні. Довкола стояв тонкий запах сирої землі, змішаний з куди менш приємним запахом кінського поту.

— Агов, друже! — гукнув той самий голос, що наказав кавалеристам зупинитися. — Агов, я тобі кажу!.. Ти хто такий будеш, що розсівся тут цього погожого ранку, попиваючи мед і тішачись грою, ніби тобі начхати на все довкола? Хіба ми якісь дівчатка, що ти навіть зброї із собою не взяв? Відповідай!

Роран повільно звів очі, немов тільки зараз помітив присутність ворожих солдатів. Зухвалий голос належав невеличкому на зріст бороданеві в пишно прикрашеному шоломі. Він сидів на величезному чорному коні, чиї груди хрипіли, як ковальський міх.

— У мене немає друзів. Тож я тобі не друг, — мовив Роран глибоким спокійним голосом. — І хто ти сам, зухвальцю, щоб так нахабно відривати мене від гри?

Ватажок кінноти глипнув на Рорана так, ніби той був найдивовижнішою істотою, яких йому тільки доводилось бачити за все життя. Довгі пір’їни на його шоломі при цьому здригнулись.

— Я капітан Тарос Швидкий, — мовив він за мить. — У відповідь на твої слова скажу, що мені буде дуже прикро вбити такого сміливця, навіть не довідавшись, як його звати.

Щоб підтвердити серйозність своїх намірів, Тарос спрямував спис убік Рорана. За спиною в капітана вишикувались три шеренги кіннотників. Серед них Міцний Молот помітив худорлявого кривоносого чоловіка з виснаженим обличчям і голими до плечей руками. Ватажкові здалося, ніби той схожий на варденських магів.

«А було б некепсько, якби Карн прямо таки ось зараз змусив повітря довкола мене затремтіти», — подумав Роран, але глянути вбік табору не наважився.

— Мене звуть Міцний Молот, — мовив він, підкинувши кості й зловивши три з них блискавичним рухом. — Роран Міцний Молот, а Ерагон Шейдслеєр — це мій кузен. Чули про такого?

Кіннотники почали схвильовано перешіптуватись, а капітан Тарос від подиву аж очі витріщив.

— Нічого собі,— сказав він, трохи оговтавшись. — Але звідки нам знати, що ти не брешеш? Кожен із нас може видати себе за іншу людину!

Роран мовчки дістав свій молот і глухо грюкнув ним по столу. Потім, не звертаючи жодної уваги на кінноту, ватажок дограв партію й невдоволено шикнув, коли дві кості зірвалися йому з руки.

— Гмм… — буркнув Тарос Швидкий і закашлявся. — Ти маєш добру славу, Міцний Молоте, хоч дехто й каже, що чутки про твою відвагу дуже перебільшені… А це правда, що ти сам-один здолав три сотні солдатів у селищі Делдард під Сурдою?

— Не знав, що та огидна місцина так називається, але під Сурдою я порішив чимало солдатів. Свої голови склали сто дев’яносто три бідолахи… Правда, бивсь я не сам. Зі мною були мої вірні люди.

— Усього сто дев’яносто три? — з удаваним подивом перепитав Тарос. — Ти надто скромний, Міцний Молоте! Людина, яка вчинила такий подвиг, гідна стати героєм пісень і легенд.

Роран знизав плечима й підняв кухоль із медом, вдаючи ніби п’є,— він зовсім не хотів, щоб міцне вариво гномів затуманило йому розум.

— Я бився заради перемоги. Я не люблю поразок… Випий зі мною, як воїн із воїном, — сказав ватажок і простягнув Таросу кухоль.

Той трохи повагався, а потім зиркнув на мага, котрий стовбичив за його спиною.

— Зрештою, чого б і ні? — сказав він за мить, облизавши обвітрені губи.

Капітан Тарос зліз із коня, віддав свій спис одному із солдатів, скинув рукавиці й підійшов до столу, обережно взявши Роранів кухоль. Перш ніж зробити великий ковток, Тарос з недовірою принюхався до питва й на кілька секунд замислився. Нарешті він зважився й пригубив кухоль — мед обпік йому горлянку так, що ватажок кінноти аж скривився.

— Невже не смакує? — здивовано запитав Роран.

— Скажу тобі по правді, гірські напої надто міцні для мого язика, — відповів Тарос, повертаючи кухоль Роранові. — Я більше полюбляю вина з наших полів. Вони м’які й солодкі, а крім того, майже не б’ють у голову.

— А для мене цей напій, як молоко матері, — прибрехав Роран. — Я п’ю його вранці, удень і надвечір.

Тарос одягнув рукавиці, повернувся до свого коня, скочив у сідло й узяв поданий солдатом спис. За той час, що ватажок кінноти перебував на землі, худорлявий маг став блідий як смерть. Тарос помітив цю блискавичну зміну, і вже за мить його обличчя спохмурніло.

— Дякую за гостинність, Міцний Молоте, — мовив він, підвищивши голос, щоб його слова чули всі воїни. — Може, невдовзі в мене буде нагода почастувати тебе найсмачнішими винами з наших фермерських маєтків, і я відучу тебе від цього дикунського питва. Гадаю, наше вино тобі смакуватиме. Ми витримуємо його в дерев’яних барильцях багато місяців, а інколи навіть років. Буде шкода, якщо наша праця піде намарне… Мені б не хотілося, щоб наше вино пролилося на землю, змішавшись із кров’ю.

— Проливати смачне вино — то й справді сором, — відповів Роран, — тож нехай воно ліпше проливається на стіл під час бучних гулянок.

Тримаючи кухоль в одній руці, Міцний Молот вихлюпнув рештки меду на зім’яту траву. Якийсь час Тарос сидів непорушно — навіть пір’я на його шоломі застигло. Так спливло кілька хвилин. Потім він різко розвернув свого коня й роздратовано крикнув своїм людям:

— Шикуйсь! Шикуйсь, кому сказано!

Кіннота розвернулася, пришпорила коней і слідом за ватажком галопом помчала до Аруфса.

Роран не вірив власним очам. Він сидів непорушно, аж доки ворожий загін не від’їхав на безпечну відстань. Коли йому вже більше нічого не загрожувало, Міцний Молот глибоко зітхнув і спробував розслабитись — його руки дрібно-дрібно тремтіли.

«Спрацювало…» — подумав він вражено.

Позаду було чутно якусь метушню. Зиркнувши через плече, Роран побачив, як до нього підстрибом біжать Карн, Бальдор та ще близько півсотні воїнів, які переховувались у наметах.

— У тебе вийшло! — крикнув Бальдор, опинившись поруч. — У тебе вийшло! Неймовірно!

Щоб підбадьорити свого ватажка, він ударив його по плечу, та так сильно, що Роран ледь не перекинув стіл. Решта воїнів скупчилися довкола, навперебій вихваляючи Міцного Молота й переконуючи один одного, що з ним вони неодмінно захоплять Аруфс, поставивши його мешканців на коліна. Хтось тицьнув ватажкові наповнену теплою рідиною флягу, але Роран зиркнув на питво з ледь прихованою відразою й передав його чоловікові, що стовбичив ліворуч.

— Ти накладав якісь закляття? — спитав ватажок у Карна, хоч його слова було ледь чутно серед радісних вигуків.

— Що? — підійшов ближче Карн.

Роран повторив своє запитання. Тоді маг посміхнувся й енергійно закивав головою:

— Авжеж! Повітря довкола тебе тремтіло, як ти й просив! На щастя, у мене все вийшло!

— А ти не нападав на їхнього чарівника? Коли кіннота розвернулась, у нього був такий вигляд, ніби він ось-ось знепритомніє.

Карн широко посміхнувся:

— Сам винен. То він пробував зламати закляття. Він думав, що завіса з тремтячого повітря щось від нього приховує. А ламати насправді було нічого, тож він марно витратив майже всю свою силу.

Роран тихенько засміявся, та вже невдовзі цей тихий сміх перетворився на такий гучний регіт, що його, мабуть, було чутно аж під стінами Аруфса. Іще кілька хвилин усі раділи, аж раптом один з вартових, що стояв на сторожі табору, голосно крикнув.

— Що там таке? — скочив на ноги Роран. — Розступіться! Дайте я гляну!

Вардени пропустили ватажка, і той помітив на заході самотню постать одного з розвідників, яких він посилав до каналів. Воїн галопом мчав до рідного табору.

— Скажіть, щоб миттю був тут, — наказав Роран, коли рудоволосий зброєносець кинувся зустрічати вершника.

Невдовзі розвідник був уже за кілька ярдів від Міцного Молота. Він зіскочив на землю й мовчки рушив до Рорана.

— Капітане, сер! — вигукнув він аж тоді, коли підійшов ледь не впритул і виструнчився, мов корабельна сосна.

Роран чекав побачити перед собою досвідченого воїна, натомість перед ним стояв той самий хлопчина, котрий узяв повіддя його коня, коли він тільки-но прибув до табору.

— Ну, що там таке? Ми сидимо без новин цілісінький день, — відразу ж перейшов до справи Міцний Молот, навіть не привітавшись.

— Сер! Гемунд послав мене повідомити, що він знайшов достатню кількість барж і зараз будує вози, щоб переправити їх до іншого каналу.

— Гаразд! Може, йому потрібна допомога? — спитав Роран.

— Сер, ні, сер!

— Це все?

— Сер, так точно, сер!

— Та годі весь час називати мене сером. Сказав раз — і досить. Затямив?

— Сер, так точно… тьху, тобто так… маю на увазі, так, авжеж, сер, тьху…

— Ти добре впорався зі своїм завданням! — Роран стримав посмішку. — Попоїж щось і гайда до копалень. Я хочу знати, як там у них усе просувається.

— Так, сер… Пробачте, сер… Я вже лечу, капітане! — щоки юнака спалахували рум’янцем щоразу, як він затинався.

Нарешті хлопчина відкланявся, видерся на коня й чимдуж поскакав до найближчих наметів.

Новини змусили Рорана серйозно замислитись. З одного боку, йому пощастило уникнути нападу на табір, а з другого — лишалася купа завдань, які слід було виконати найретельнішим чином, бо навіть дрібна помилка могла звести всі їхні зусилля нанівець.

— Треба повертатись до табору! — сказав Міцний Молот своїм солдатам. — До півночі слід звести навколо нього два додаткові захисні рови, бо нема гарантії, що та жовтопуза кіннота не оговтається й не спробує атакувати нас знову. Ми повинні бути готові!

Копати траншеї солдатам страшенно не хотілось, але вони сприйняли наказ без жодних нарікань.

— Невже ти хочеш, щоб завтра вони були вкрай виснажені? — пошепки спитав Карн.

— Нема ради, — так само тихо відповів Роран. — Табір треба укріпити, до того ж праця буде відвертати від похмурих думок. Попереду ціла ніч, вардени відпочинуть, та й битва додасть їм нових сил. Хіба ти не знаєш?

Ретельно обмірковуючи ситуацію, розв’язуючи ті чи інші проблеми, Роран навіть незчувся, як минув день. Вардени працювали з неймовірним завзяттям — врятувавши їх від кінноти, ватажок завоював таку довіру й повагу, яку б ніколи не здобув за допомогою слів. Однак ближче до вечора з’ясувалось, що закінчити оборонні рови цього дня навряд чи вдасться. І з кожною хвилиною ватажка охоплювала дедалі більша й більша тривога.

«Як же я раніше не здогадався, що ми нічого не встигнемо?» — мало не в розпачі думав він. Та було вже надто пізно, щоб спробувати втілити в життя якийсь інший план. Залишалося одне: робити все можливе й сподіватись, що його прикра помилка не призведе до катастрофи.

На землю впали сутінки, й Роран трохи повеселішав, бо вардени несподівано почали працювати з подвійною швидкістю. Усього за кілька годин, коли в погожих нічних небесах яскраво сяяли зорі, ватажок та його вісімсот воїнів стояли біля млинів, зробивши все необхідне, щоб узяти Аруфс до завтрашнього вечора. Обвівши поглядом плоди тяжкої праці, Міцний Молот полегшено зітхнув. Він іще й досі не вірив, що варденам вдалося з усім упоратись.

— Ми славно попрацювали! — сказав Роран своїм воїнам. — А тепер — по наметах! Поспіть, наберіться сил. На світанку ми йдемо в атаку!

Вардени відповіли на це схвальними вигуками, хоч більшість із них уже ледь трималися на ногах.

МІЙ ДРУГ — МІЙ ВОРОГ

Тієї ночі Роран спав неспокійно. Про те, об розслабитись, годі було навіть мріяти — надто вже важлива попереду битва, а й думка про можливі поранення, як завжди, не давала йому спокою. Між хребтом і потилицею утворилась вібруюча грудка нервів, що виривала його з нетрів сну дедалі настирливіше.

Отож, коли на вулиці пролунав м’який, ледь чутний стукіт, Роран скочив зі свого лежака як ошпарений. У наметі стояла непроглядна темрява, було видно лиш обриси деяких предметів, та й то завдяки тьмяній смузі ліхтарного світла, що пробивалося крізь щілину вхідної запони.

Повітря було холодне й застояне, ніби Міцного Молота запроторили в якусь глибочезну підземну печеру. І котра б не була зараз година, Роран розумів тільки одне — надворі глупа ніч, така глупа, що навіть нічні тварини вже повернулись до своїх нір. У таборі спали всі, крім вартових.

Міцний Молот намагався дихати повільно й безшумно, щоб мати змогу прислухатись до всіх інших звуків. Найгучніше калатало його серце. Його удари були такі лункі, мов усередині нього хтось напнув невидиму струну лютні.

Спливла хвилина. Потім друга.

Коли Роран потроху почав уже заспокоюватись, а кров у його жилах запульсувала повільніше, навпроти намету несподівано виросла тінь, затуливши собою світло ліхтаря.

Пульс ватажка миттю прискорився, серце знов закалатало так, ніби він намагався видертись на крутий схил. Це був чужинець — ніхто зі своїх не став би будити Рорана таким дивним чином. Навіть якби ватажок проспав початок атаки або йому просто принесли якусь важливу інформацію, — вартові неодмінно покликали б його на ім’я, перш ніж насмілитись увійти до намету.

Наступної миті між запонами входу прослизнула чиясь рука в чорній рукавичці й потягнула за мотузок, котрий тримав їх разом. Роран уже збирався відкрити рота, щоб підняти вартових за тривогою, але раптом передумав. Втрачати момент несподіванки було геть безглуздо, крім того, непроханий гість мав запанікувати, якби зрозумів, що ватажок прокинувся. А паніка завжди робить ворога небезпечнішим.

Правою рукою Роран обережно дістав свій кинджал з-під згорнутого плаща, який служив йому замість подушки, і сховав зброю під покривалом біля коліна. Тим часом іншою рукою він схопився за край покривала. Коли незнайомець швидко заходив до намету, навколо його постаті утворився обідок золотавого світла. Роран помітив, що чоловік був одягнений в коротку шкіряну куртку, але не мав на собі кольчуги. Запона намету повернулась на своє місце, і всередині знову запанувала непроглядна темрява.

Безлика постать повільно скрадалася до Роранового лежака. Вдавати спокійне дихання сплячої людини ставало дедалі важче, тож якоїсь миті ватажкові почало здаватись, ніби він узагалі ось-ось задихнеться. Незнайомець був уже на відстані трьох кроків. І в цю мить Міцний Молот не витримав, кинув ворогові на голову покривало і з диким криком зробив відчайдушний стрибок, намагаючись встромити кинджал у його груди.

— Стривай! — загорлав чоловік. — Я друг, я твій друг!

Від несподіванки Роран опустив уже занесену для удару руку, і вони вдвох упали на землю. При тому, падаючи, незнайомець із блискавичною швидкістю вдарив ватажка по нирках, та так сильно, що тому аж дух перехопило. Від болю Роран ледь не втратив пам’ять, та все ж зібрався на силі й відкотився подалі від нападника, щоб тримати його на безпечній відстані. Звівшись на ноги, він знову кинувся на ворога, який ще й досі не міг вибратися з-під покривала.

— Стривай, я твій друг! — іще раз крикнув чоловік, та Роран не збирався вірити йому вдруге, натомість добряче копнув його ногою.

І все ж нападникові вдалося скочити на ноги. Він несподівано блокував удар Роранового кинджала, натомість вихопив зі своєї куртки ніж і полоснув ним ватажка по грудях. Біль був не такий уже й сильний, тож Міцний Молот лише дужче розлютився. Роздерши покривало й зваливши чоловіка з ніг, ватажок щосили кинув його на стінку намету. Мить — і обох суперників накрило важкими шарами шерсті. Пробиратися до ворога довелось у цілковитій темряві, тож Роран ледь не скрикнув від несподіванки, коли хтось наступив йому на ліву руку.

Помилка в такій ситуації могла коштувати життя. Власне кажучи, усе до того і йшло, бо таємний незнайомець різко схилився, намагаючись скрутити Роранові в’язи. Але той вільною рукою в останню мить устиг схопити нападника за щиколотку. Чоловік утратив рівновагу, брикнув ногою, ніби скажений кріль, та Роран стис її з такою силою, що той відчайдушно заволав.

Не даючи супернику ані найменшого шансу отямитись, Міцний Молот замахнувся кинджалом, проте не влучив і всадив його в землю зовсім поруч із горлянкою незнайомця. Ще одна спроба теж не принесла успіху, бо чолов’яга крутився як в’юн та ще й примудрився вдарити Рорана в обличчя.

— Хто ти? — загорлав ватажок.

— Я твій друг, — відповів нападник і немов на підтвердження своїх дружніх намірів тричі вдарив Рорана по ребрах коліном.

Тоді Міцний Молот закинув голову назад і так ударив ворога лобом у ніс, що той хруснув, мов суха гілка. Чоловік смикнувся туди-сюди, загарчав, та Роран не послаблював хватки.

— Ти мені не друг, — процідив ватажок крізь зуби й, зіпершись на праву руку, повільно спрямував кинджал убік незнайомця.

Тієї ж миті позаду залунали крики варденів. Кинджал несподівано легко пройшов крізь шкіряну куртку непроханого гостя й уп’явся в м’яку плоть. Чоловік зойкнув. Аби не випробовувати долю, Роран штрикнув його ще кілька разів і залишив кинджал стирчати у ворожих грудях.

Серце чоловіка ще билося, і Міцний Молот виразно відчував його конвульсивний рух під руків’ям кинджала. Суперник двічі спробував вирватись, та невдовзі перестав опиратися й затих, спливаючи кров’ю.

Якийсь час Роран не наважувався його відпустити. Так вони й лежали поруч — чоловік конав, а ватажок поринув у те заціпеніння, яке щоразу набігало на нього сумною хвилею, коли він убивав людину.

— Хто ти? — прошепотів ватажок, трохи оговтавшись. — Хто тебе послав?

— Я… Я майже вбив тебе… — розчаровано мовив незнайомець. Потім він захрипів, і його тіло бездиханно обм’якло.

Роран дрібно тремтів усім тілом, відчуваючи, як утома паралізує кожен м’яз.

— Зніміть із мене це! — хрипким голосом сказав Міцний Молот, знемагаючи під вагою намету, темряви й затхлого повітря.

Вардени потягли намет на себе, але звільнити ватажка їм одразу не вдалося. У розпалі боротьби суперники закуталися в намет, наче в якийсь кокон. Урешті-решт хтось найкмітливіший прорізав над Рораном товстий шар шерсті, й крізь отвір полилося мерехтливе світло.

Ватажок насилу звівся на ноги й виліз назовні. Потім трохи сором’язливо роззирнувся навкруги, бо був у самій білизні. Його ще й досі хитало.

Довкола, тримаючи напоготові мечі й списи, з’юрмились Бальдор, Карн, Делвін, Мандел і ще з десяток воїнів. Серед них одягнені як слід були тільки двоє — придивившись уважніше, ватажок упізнав вартових.

— Божечку ж ти мій! — скрикнув один із воїнів, який порпався в рештках намету й саме дістався до понівеченого тіла Роранового кривдника.

Небіжчик був величезний на зріст, мав довге кудлате волосся, зібране в кінський хвіст, і шкіряну пов’язку на лівому оці. З його розтрощеного носа ще й досі юшила кров, заливаючи нижню частину обличчя кривавою маскою. Вона повільно стікала по шиї на землю, утворюючи таку велику калюжу, аж починало здаватися, що звичайна людина не може мати стільки крові.

— Роране, — посмикав ватажка за плече Бальдор, але той ще й досі ніяк не міг відвести погляду від мертвого нападника. — Роране, послухай мене! Тебе не поранено? Роране, що сталося?

— Що? — прийшов до тями ватажок, коли схвильований голос Бальдора нарешті привернув його увагу.

— Роране, тебе поранено?

«І чого це він таке питає?» — спантеличено зиркнув Роран на себе й ледь не обімлів від жаху.

Усі його груди були заляпані кров’ю, а червоні патьоки вкривали його руки й майже всю білизну.

— Та наче ні,— відповів він, насилу вимовляючи слова. — Іще на когось напали чи тільки на мене?

Від гурту солдатів мовчки відійшли Делвін і Гемунд, винісши за собою на ковдрі чиєсь мертве тіло. Це був той самий хлопчина, котрий доправив Роранові послання.

— Ох… — вирвалось у Міцного Молота. — Ну чого ж він тут вештався серед глупої ночі?

— Я ділив з ним намет, капітане, — сказав один із воїнів, зробивши крок уперед. — Уночі він завжди виходив справити малу нужду, бо перед сном пив багато чаю. Мати сказала йому, що так він менше хворітиме… Він був гарний хлопець, капітане, і не мав би загинути через якогось підлого боягуза.

— Не мав би… — буркнув Роран, а сам подумав: «Якби він не загинув, то зараз із перерізаною горлянкою лежав би я». — То що, ніхто більше не постраждав? — спитав він уже трохи бадьоріше, підійшовши до тіла нападника.

Воїни закрутили головами, намагаючись зрозуміти, чи всі їхні товариші живі.

— Здається, всі цілі,— мовив Бальдор після нетривалої мовчанки.

— Ви перевірили?

— Ні…

— Ну то перевірте! І спробуйте нікого не будити. Солдатам треба виспатись. Біля всіх командирських наметів поставити варту!

«Міг би й раніше це зробити», — подумки докоряв сам собі Роран, почуваючись повним дурнем, коли Бальдор віддавав накази.

Біля нього залишились Карн, Мелвін і Гемунд. Четверо солдатів підняли бездиханне тіло юнака й понесли його за межі табору, щоб поховати.

Переступаючи через нападника, Гемунд ненароком зачепив носком чобота кинджал, що стирчав із грудей здорованя.

— Схоже, кіннота, з якою ти сьогодні мав справу, не так уже тебе й злякалася… — сказав воїн, відновлюючи рівновагу.

— Твоя правда, — кивнув Міцний Молот. Він дрібно тремтів, його руки та ноги були холодні як лід.

— Ось, — сказав Карн, збігавши за покривалом і накинувши його Роранові на плечі— Так буде краще. Ходімо, посидиш біля багаття, а я тим часом нагрію води, щоб ти помився. Гаразд?

Роран мовчки кивнув, бо в горлі в нього пересохло, а язик прилип до піднебіння. Маг підставив йому своє плече, і вони пішли до багаття. Проте Карн несподівано зупинився, не зробивши й десятка кроків.

— Делвіне, Гемунде! — гукнув він. — Мені потрібен лежак, стільчик, кухоль меду й кілька пов’язок. І все це негайно!

Нічого не питаючи, двійко воїнів зникли поміж наметів.

— Якщо тебе не поранено, то що це тоді таке? — насупившись, глянув Карн на груди ватажка.

Роран і собі опустив голову й побачив довгий глибокий поріз, що починався майже біля правого плеча, тягнувся через усі груди й закінчувався над лівим соском. Краї рани розійшлися десь на чверть дюйма й нагадували беззубий рот, що скривився в якійсь сумній, приреченій посмішці. Найбільше дивувало те, що поблизу самої рани взагалі не було крові: з порізу просочилась усього одна краплинка. Роран чітко бачив під своєю шкірою шар жовтого жиру, а під ним м’язи, що за кольором нагадували шмат сирої оленини.

Міцний Молот звик до жахливих ран, завданих мечами, списами й іншою зброєю, яка розсікала плоть і нівечила кістки, проте на свій поріз спокійно дивитись не міг. За час війни з Імперією він сам отримав безліч ран. До сьогодні найжахливішим був удар у праве плече, завданий разаком, коли той схопив Катріну в Карвахолі. Але цей глибочезний поріз на грудях міг цілком із ним позмагатися.

— Болить? — спитав Карн.

— Ні,— заперечно похитав головою Роран, не зводячи очей з рани.

Його серце ще й досі не заспокоїлось. Воно билось так швидко, що один удар було неможливо відрізнити від іншого.

«Невже мене полоснули отруєним ножем?» — думав Міцний Молот.

— Роране, опануй себе, — спокійно мовив Карн, помітивши його хвилювання. — Я зможу тебе вилікувати. Головне, аби ти не відмовлявся від лікування.

Маг підвів Рорана до лежака, який Гемунд приніс із сусіднього намету, і змусив його сісти. Роран не пручався.

— Як же я себе опаную? — сумно й тривожно посміхнувся він.

— Просто. Глибоко дихай і уяви, що ти видихаєш усе погане в землю. Повір, це спрацює.

Роран вирішив не перечити. Після третього видиху м’язи ватажка розслабились, і з порізу бризнула кров прямо Карнові в лице. Маг відскочив на крок, зашепотівши якесь закляття, але кров і далі стікала по голому животу Міцного Молота.

— Почало боліти, — зціпивши зуби, прошипів він.

— От халепа! — скрикнув Карн і замахав руками до Мелвіна, який наближався до намету, тримаючи в руках пов’язки.

Не можна було гаяти жодної секунди. І тільки-но Мелвін був на місці, маг вихопив у нього найдовшу пов’язку й наклав її ватажкові на груди.

— Лягай, — наказав він Міцному Молоту.

Роран покірно ліг, а Гемунд тим часом приніс для Карна стільчик. Той сів на нього поруч із Рораном, ще й досі притримуючи скривавлену пов’язку.

— Відкрий пляшку з медом і давай її сюди, — попрохав маг Делвіна, замислено клацнувши пальцями вільної руки.

Делвін миттю виконав наказ і передав Карнові плящину з міцним питвом.

— Перш ніж лікувати твою рану магією, мені доведеться почистити її медом. Гаразд? — пильно глянув на Рорана Карн.

— Дай щось прикусити… — приречено кивнув Роран. Делвін брязнув пряжками й вклав ватажкові між зуби свій тонкий шкіряний ремінь.

— Зроби це, — прохрипів Роран, міцно стиснувши щелепи.

Не встиг ватажок і оком змигнути, як Карн уже здер із його грудей пов’язку й хлюпнув на рану меду. Біль був нестерпний. Роран учепився за лежак, вигнувшись так сильно, що почало здаватися, ніби його хребет ось-ось трісне.

— Все-все, я скінчив, — заспокоїв його Карн і відставив пляшку подалі.

Кожен Роранів м’яз тремтів від напруги. Тамувати біль було надзвичайно важко, тож маг швиденько приклав свої руки до рани й зашепотів довгі речення прадавньою мовою.

Спливло не більше десяти секунд, як ватажок відчув у грудях нестерпне свербіння, що бігало його шкірою, ніби тисяча спантеличених мурашок. Воно дужчало, дужчало й дужчало, аж раптом узагалі зникло, сягнувши якоїсь критичної точки. Роран полегшено зітхнув, бо вже почав боятися, що не витримає й роздере собі груди до самісіньких кісток.

Упоравшись із нелегким завданням, Карн обхопив голову руками й, похитуючись, відійшов убік. Ватажок тим часом звісив з лежака ноги, обмацуючи свої груди. На них не лишилося жодного сліду. Вони виглядали так само, як і раніше. Можна було подумати, що напад одноокого зухвальця був усього лиш жахливим сном.

«Магія…» — не переставав дивуватись Роран.

Делвін і Гемунд, що стовбичили поруч, аж роти пороззявляли від подиву, хоч і намагалися не виказувати своїх емоцій.

— Ідіть відпочиньте… — гукнув до них Міцний Молот. — Ми виступаємо за кілька годин, а ви потрібні мені бадьорими!

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — спитав Делвін.

— Авжеж, інакше й бути не може, — збрехав Роран. — Дякую за допомогу. А тепер ідіть. Як мені відпочити, коли ви панькаєтеся зі мною, ніби з маленькою дитиною?

Коли солдати пішли, ватажок витер обличчя й зиркнув на свої заляпані кров’ю руки. Тіло було виснажене, як перед смертю, а на душі — порожньо.

— Ти зможеш битися? — спитав він у Карна.

— Зможу. Та, мабуть, не так завзято, як досі…— знизав плечима маг. — Як не крути, а я мав віддати тобі свою силу. Хіба ж ми зможемо вести війну без тебе?

— Тобі треба відпочити. Невдовзі світатиме, — розчулився Роран.

— А як же ти?

— Я помиюся, потім одягнуся в щось чисте й піду до Бальдора. Подивлюсь, чи він, бува, не знайшов нових убивць.

— То, виходить, ти не збираєшся відпочивати?

— Ні,— мимохіть почухав груди Роран, та враз схаменувся й відсмикнув руку. — Я й раніше не міг заснути, а тепер і поготів.

— Ясно, — повільно звівся зі свого стільчика маг. — Якщо знадоблюсь, ти знаєш, де мене шукати.

Непевною ходою Карн почимчикував углиб табору й зник серед наметів. Роран тим часом заплющив очі. Він думав про Катріну, аби хоч якось заспокоїтись. Посидівши кілька хвилин, Міцний Молот зібрав докупи рештки сил і попрямував до свого подертого намету. Дістаючи з-під клаптів шерсті свій одяг, зброю й кольчугу, він намагався не дивитись на охололе тіло нападника.

Нарешті Роран знайшов усі речі. Тепер треба було зробити найважче. Він повільно став на коліна перед трупом, узявся за руків’я кинджала й потягнув його на себе, відчуваючи, як метал шкрябає об кістки. Повернувши свою зброю, Роран начисто витер її об витолочену траву.

У таборі було тихо. Невдовзі прибіг Бальдор, що ретельно перевірив усі пости й поговорив із кожним вартовим. Ті запевнили, що нікого не бачили, тож вардени були в безпеці. Відпустивши Бальдора, Роран якийсь час тинявся між наметами, відтворюючи в пам’яті всі подробиці плану облоги Аруфса. Урешті-решт на одному з обідніх столів ватажок знайшов шмат холодної курки. Він сів, узяв м'ясо й почав замислено жувати, поглядаючи в зоряне небо.

Думки пурхали йому в голові, ніби зграйка наполоханих птахів, і весь час поверталися до загиблого хлопчини, котрого вардени вже встигли поховати за табором.

«Хто вирішує, жити комусь чи померти? — думав Міцний Молот. — Хіба моє життя важливіше за його? Та ні. З якого дива? Але сталося так, що він уже в землі, а я ще й досі дихаю цим солодким повітрям. Життя — неймовірно жорстока річ… Жорстока й незбагненна…»

ВОГНЕННЕ БОРОШНО

— Ну і як воно, мати молодшу сестричку? — спитав Роран у Бальдора, коли вони пліч-о-пліч під’їздили до найближчих млинів у ранкових сутінках.

— Та хтозна… Вона ще така дрібна, як кошенятко. Ніяк не призвичаюсь… — Бальдор натягнув повіддя, бо його кінь весь час так і норовив зупинитись, щоб пощипати соковитої трави. — А загалом, відчуття якесь дивне, бо вона настільки молодша за мене, що й подумати страшно.

Роран лиш кивнув головою й глянув через плече, аби переконатись, що піша колона з шестисот п’ятдесяти воїнів не відстала.

Доїхавши до млинів, Роран зіскочив з коня й прив’язав його перед найнижчим із трьох будинків. Тієї ж миті він підкликав до себе якогось воїна й наказав йому відігнати коней назад до табору. Тепер можна було йти до каналу.

Міцний Молот спустився дерев’яними сходами аж до що похитувалися на водній гладіні, вишикувані в лінію. Ці баржі більше нагадували велетенські корита або плоскодонні човни, на яких селяни спускалися від Нарди до Тейрма. І це було добре, бо вони не мали гострих носів, тож поєднати їх дошками та мотузками в одну довжелезну конструкцію не становило якихось проблем.

На носу першої та вздовж бортів другої барж були складені плити нарізаного сланцю, які вардени за вказівкою Рорана перетягли сюди з копалень. Сланцеві плити воїни прикрили мішками борошна. Так утворилася стіна, що сягала їм пояса. У тих місцях, де сланцю не вистачило, вардени спорудили стіну із самих мішків, кладучи по два в ширину й по п’ять у висоту.

Роран наказав навантажити баржі не просто так. Він сподівався, що вся ця важенна конструкція послужить гарним водним тараном і, розігнавшись як слід, легко проб’є ворота, розташовані на іншому кінці каналу.

Баржі й справді були такі важкі, що мали шанс пробити ворота навіть тоді, коли б ті перебували під захистом магії. Принаймні рядові маги навряд чи врятували б їх, а Галбаторікс, певна річ, не став би марнувати енергію на захист якихось там воріт. Крім того, стіна з каміння та мішків досить надійно захищала воїнів від ворожих стріл і списів.

Роран обережно йшов палубами до головної баржі. Опинившись на її носі, ватажок поклав свою зброю під купу сланцю й озирнувся назад. Він хотів глянути, чи всі вардени зможуть розташуватись на суднах.

Кожен воїн, який спускався на баржі, додавав їм свою вагу, тож палуби занурювались усе глибше й глибше, аж доки не стали визирати з води всього на кілька дюймів.

Карн, Бальдор, Гемунд, Делвін та Мандел розташувалися поряд із Рораном. Усі п’ятеро, не вагаючись ані миті, обрали для себе найнебезпечнішу позицію на цьому плавучому тарані. Воно й не дивно, бо вже невдовзі на варденів чекав штурм Аруфса, тож попереду мали бути найсильніші — помилка навіть одного з бійців могла поставити під загрозу всю операцію.

На одній із барж Роран помітив Брігмана. Той стояв у колі людей, якими раніше командував. За порушення субординації Міцний Молот позбавив його всіх регалій і взагалі усунув від служби. Проте невдовзі Брігман знову прийшов до нього й почав благати, щоб ватажок дозволив йому взяти участь у вирішальній битві за Аруфс. Роран довго вагався, але врешті-решт погодився — варденів було обмаль, тож кожен меч міг стати в пригоді.

Міцний Молот іще раз глянув на Брігмана й закусив губу. Чи правильно він зробив, що взяв Брігмана? З одного боку, солдати Брігмана стали поважати Рорана, а з іншого — Брігман командував ними тривалий час. Хтозна, чим усе це може обернутися. Зараз він хоч до рани прикладай, а що як раптом візьме й відмовиться виконувати накази, особливо його, Роранові?

«Нічого, — заспокоїв себе Міцний Молот, — найменший непослух з боку Брігмана, і я покажу йому, де раки зимують…» Ясна річ, це було трохи наївно, бо штурм є штурм, і навряд чи під час нього знайдеться бодай хвилина, щоб з’ясовувати стосунки з колишнім командиром.

Нарешті всі були на баржах. На березі залишилося всього шестеро воїнів. Можна було починати.

— Відкривайте! — крикнув Роран двом чоловікам, які стояли на бермі під самісінькою верхівкою гори. Ця берма сповільнювала й стримувала потік води, який ішов каналом від північних боліт. Футів за двадцять нижче перебували перше водяне колесо й басейн. Навпроти басейну розташовувалась друга берма, поруч з якою чекало сигналу ще двійко солдатів. Наступне водяне колесо з басейном було на двадцять футів нижче. Цей басейн, як і належить, теж закінчувався бермою, після якої потік води уже без перешкод прямував аж до самого Аруфса.

Усі три берми були сполучені зі шлюзовими воротами, які Роран із Бальдором закрили, коли вперше оглядали млини. Останні два дні вардени пірнали в воду й підкопували ґрунт біля шлюзових воріт, і їм таки вдалося встромити під них міцні металеві балки.

І ось тепер солдати на верхній та середній бермі взялися за ці балки й почали методично розхитувати їх туди-сюди. За планом, воїни, які перебували на нижній бермі, повинні були почати робити те саме на кілька хвилин пізніше.

Роран уп’явся пальцями в мішок борошна — він явно нервував, бо чудово розумів, що варто якійсь із ланок затриматись хоч на кілька секунд, і вся його затія буде зведена нанівець.

Спливла хвилина, друга — нічого не відбувалося.

Аж раптом найвищі шлюзові ворота гучно зарипіли й відчинилися. Берма розламалась навпіл, посипалася земля, і гігантський язик брудної води лизнув водяне колесо, що стало швидко обертатись. Вардени, які стояли на бермі, ледве встигли відскочити геть.

Ринувши в чорний басейн під водяним колесом, вода здійняла стовп бризок заввишки в тринадцять футів. На наступну берму пішла пара могутніх кількафутових хвиль. Воїни, які чатували на ній, миттю покинули свій пост і відбігли на безпечну відстань. Це був правильний крок, бо вже невдовзі хвилі вдарили в шлюзові ворота із силою дракона й каламутна вода змила геть усе, що лишилось від берми.

Стрімкий потік закрутив друге колесо з іще більшою швидкістю, ніж попереднє. Під тиском води дерев’яні бруски затріщали так пронизливо, що Роранові здалося, що колесо може ось-ось зламатися. У такому разі баржам загрожувала велика небезпека, а атака Аруфса могла завершитись, так і не розпочавшись.

— Відв’язуй! — скомандував Міцний Молот.

Один із варденів перерізав мотузки, якими баржа була пришвартована до берега, тим часом решта взялися за довжелезні жердини, занурили їх у воду й почали швидко відштовхуватись від берега.

Перевантажена баржа потроху рушила вперед, набираючи швидкість значно повільніше, ніж сподівався Роран.

За мить вода дісталась останньої берми. Глухий удар — і потік пробив у воротах діру, так, ніби ті були не з дерева, а зі щойно випеченого хліба. Дерево хруснуло, мов весняна крига, колесо трохи нахилилось, але, на щастя, таки витримало.

В обличчя Рорана вдарив струмінь холодного вітру.

Нестримний потік води увірвався в канал.

— Швидше! — крикнув Міцний Молот людям, які штовхали баржу.

Хвиля наздоганяла їх із шаленою швидкістю. За мить вона вже дісталась заднього борту баржі.

Стіна води стрімко пішла вперед, відкинувши Міцного Молота й інших варденів аж на корму. Удар був такий потужний, що кільканадцять мішків борошна з плюскотом зірвались у воду.

Задню частину баржі підняло на кілька футів над поверхнею каналу й стало розвертати. Роран добре розумів, що коли її не вирівняти, то вона неодмінно застрягне між берегами, а тоді пиши пропало — потік або розтрощить баржу на друзки, або перекине її разом з усіма варденами.

— Тримайте баржу рівно! — щосили закричав Міцний Молот, зводячись на ноги й розштовхуючи мішки, якими його засипало. — Не дайте їй розвернутись!

Тоді воїни почали відштовхуватись палями від берегів. Вони, як могли, намагались вирівняти баржу так, щоб та пливла посередині каналу. Роран тим часом видерся на купу сланцю й показував потрібний напрямок руху. Невдовзі вардени таки впоралися зі своїм завданням — повільно набираючи швидкість, баржа посунула каналом униз.

— У нас вийшло! — скрикнув Бальдор, трохи дурнувато посміхаючись.

— Дивись, не накаркай, — полегшено зітхнув Міцний Молот. — Нам іще пливти й пливти.

Коли вардени проминали свій табір, який був розташований за одну милю від Аруфса, небо на сході лиш почало потроху жовтіти. Швидкість баржі була пристойна, тож вони мали дістатись до міста ще перед сходом сонця. Залишалося тільки сподіватись, що вартові на баштах помітять їх в останню мить. Сильний потік води був далеко попереду, але баржа продовжувала рухатись дедалі швидше й швидше, бо йшла вниз за течією і не мала на своєму шляху жодних перешкод.

— Слухайте! — голосно мовив Роран, так, щоб його чули всі вардени. — Коли ми вдаримось об міські ворота, то можемо попадати в воду. Будьте готові пливти. І пам’ятайте: доки ми не дістанемось берега, ми — легка мішень. А на суші в нас одна-єдина мета — якомога швидше дістатися внутрішньої стіни, доки ворог не встигне зачинити ворота. Якщо їм це вдасться, ми ніколи не захопимо Аруфс. Головне — прорватися через другу стіну. Далі буде вже легше. Лорду Гелстіду нікуди дітись. Ми швидко знайдемо його й змусимо здатися. Але другої стіни може й не бути. Тоді ми просто захопимо позиції в центрі міста й будемо просуватися вперед, вулиця за вулицею, аж доки весь Аруфс не опиниться в наших руках. І пам’ятайте, військо супротивника вдвічі більше за наше, тож краще захищайтесь щитами й постійно пильнуйте. Не розбігайтеся, тримайтесь купи. Солдати Імперії знають вулиці як свої п’ять пальців. Вони можуть влаштувати засідку там, де ви найменше на неї чекаєте. Якщо хтось раптом загубиться чи відстане, пробивайтесь до центру міста, наше військо буде там. Сьогодні Імперія зазнає грандіозного удару. Сьогодні ми завоюємо славу, про яку мріє кожен чоловік. Сьогодні ми впишемо свої імена в історію. Те, що ми зробимо за кілька наступних годин, барди будуть оспівувати в піснях іще сотні років. Думайте про своїх друзів! Думайте про свої родини, про своїх батьків, про своїх дружин і дітей! Бийтеся як належить, бо ми б’ємося за них! Ми б’ємось за свободу!

Воїни схвально закричали у відповідь.

— Щити! — наказав Міцний Молот після того, як вони затихли.

Вардени, усі як один, схилилися й підняли щити, прикриваючи себе і своїх товаришів. Середина баржі ніби вкрилась лускою й обернулась на лапу гігантського дракона.

Роран був задоволений. Він зістрибнув із купи сланцю й глянув на Карна, Бальдора та ще чотирьох воїнів, з якими він прибув із Белатони. Наймолодший серед них, Мандел, був трохи наляканий, але Роран не сумнівався в тому, що він упорається зі своїм хвилюванням.

— Готові? — спитав Міцний Молот. Усі ствердно кивнули.

Роран не стримався — на його обличчі заграла мрійлива посмішка.

— Чого це ти радієш? — обережно спитав Бальдор.

— Ех, — зітхнув ватажок, — якби ж то мій батько міг мене зараз бачити!

Бальдор і собі посміхнувся.

Та часу на сантименти не було. Уже за мить Роран прикипів поглядом до найбільшої хвилі. Коли вона дійде до міста, вартові можуть переполошитися й почати бити на сполох, а це вкрай небажано. Тим часом хвиля була вже зовсім близько від міста й мала ось-ось вдаритись об його ворота.

— Ну що, посилай сигнал! — наказав Міцний Молот Карнові.

Маг кивнув. Його губи щось гарячково зашепотіли, видаючи дивні звуки прадавньої мови:

— Готово!

Міцний Молот глянув на захід. Там, на полі, стояли вряд варденські катапульти, баліста й вежі для облоги. Вежі так і лишилися нерухомі, а от решта воєнної машинерії запрацювала, засипаючи Аруфс шквалом стріл і каміння. Тієї ж миті ще півсотні солдатів атакували місто з протилежного кінця. Загін складався переважно з лучників, які здійняли неймовірний галас і обстрілювали ворога палаючими стрілами. Вони розраховували на те, що оборонці подумають, ніби десь там, у темряві, прямо за їхніми спинами, стоїть велетенське військо, готове рушити в наступ.

«Ну, ось, — подумав Роран в якомусь забутті,— зараз усе й почнеться. Поляже багато воїнів, а може, і я сам».

І ця думка про близьку небезпеку дивним чином підбадьорила ватажка — від його втоми не лишилося й сліду. Ані їжа, ані сміх, ані фізична праця, ані кохання — ніщо не захоплювало Міцного Молота так, як битва. Він ненавидів смерть і кровопролиття, але брязкіт зброї магічно вабив його, він ніколи не хотів бути воїном, але став ним… До того ж, одним із найкращих.

Міцний Молот опустився навколішки. У шпарину між двома пластинами сланцю він дивився на ворота, які ставали все ближче й ближче. Здавалось, ця перепона — просто нездоланна. Надводна частина воріт була зроблена з товстелезних дощок, темних від часу й води. А під водою ворота переходили в металеві ґрати. Роран розраховував на те, що вони вже добряче підточені іржею, і наказав прилаштувати до днища баржі дві великі колоди. За його задумом, ці колоди мали протаранити ґрати, а баржа своїм носом розтрощити дошки самих воріт. План виглядав наче цілком розумно, та як воно буде на ділі, Міцний Молот, звісно ж, не знав.

— Обережно, — прошепотів він більше для себе, ніж для варденів, коли до воріт залишалося зовсім мало.

Кілька воїнів у задній частині продовжували розганяти баржу палями, а решта, як і раніше, сховалися за стіною щитів.

Арка, що вела до воріт, була велетенська, мов яка печера. Коли борти баржі зі скреготом чиркнули об її стіни, угорі, в одній із бійниць, з’явилось кругле й бліде, як місяць, обличчя вартового. Навіть із відстані тридцяти футів Роран розгледів у його очах непідробний жах.

Баржа тим часом набрала таку швидкість, що Міцний Молот навіть не встиг подумки лайнутись, як течія вже понесла її в прохолодну темряву, залишивши вартового далеко позаду.

Спливла мить, друга… Аж раптом — удар.

Він був такий потужний, що Роран подався вперед, з розгону вдарившись лобом об сланцеву плиту. Шолом урятував голову ватажка, хоч у вухах і загуло так, ніби він опинився всередині велетенського дзвона. Баржа затремтіла й похитнулася, але навіть крізь дзвін у вухах Роран почув, як тріщить дерево і з брязкотом ламається метал.

Плита сланцю ковзнула назад і впала на Міцного Молота, зваливши його з ніг і притиснувши до палуби. Роран ухопив плиту обома руками, зібрався на силі й штовхнув її за борт, де вона розсипалась на шматки, ударившись об куток арочного проходу.

Навколо панувала майже непроглядна темрява, і було вкрай важко збагнути, що відбувається. Усе безладно рухалося й кружляло. Раз по раз хтось злякано кричав. Аж тут ватажок відчув під ногами воду — баржа протікала, хоч сказати, де саме виникла пробоїна, було неможливо.

— Дайте мені сокиру! — крикнув Роран, простягнувши руку вперед. — Сокиру… дайте мені сокиру!

Тим часом баржа різко нахилилась, і Міцний Молот знов покотився по палубі. Падаючи, він устиг помітити у воротах діру, але вони ще й досі стояли на місці. Звісно, можна було б зачекати, доки тиск води так чи інакше проштовхне баржу в місто, але тоді ворожі солдати встигли б підготуватися до оборони.

Нарешті хтось із варденів простягнув ватажкові сокиру, та саме в цю мить на стелі арки відкрилося шість квадратних отворів і з них градом посипались стріли. То тут, то там вони зі свистом впиналися в палубу баржі й пробивали кольчуги варденів.

— Карне! — закричав Роран. — Карне, зроби що-небудь!

Але це було зайве, бо маг, причаївшись за мішками з борошном, уже й так почав шепотіти слова захисних заклять. Ватажок тим часом, перестрибуючи через купи сланцю, пробирався до носа баржі. Та нахилилась іще на кілька дюймів — ворота зарипіли, і крізь пробоїну почало прозирати світло.

Мить — і, дзенькнувши об сланець, за кілька сантиметрів від Роранової руки просвистіла ворожа стріла. Тоді ватажок подвоїв швидкість. Невдовзі він уже був на носі баржі. Та Міцний Молот не встиг навіть раз змахнути сокирою, як повітря розітнув якийсь різкий, неймовірно огидний звук. Сокира випала ватажкові з рук, він затулив вуха й поточивсь назад.

Великий шмат воріт шубовснув у воду, обдавши Рорана рясними бризками. Та все ж прохід іще й досі залишався недостатньо широким, щоб баржа могла вільно потрапити в місто. На її шляху стирчали гострі колоди величиною з людський зріст — то були уламки воріт. Не гаючи ані секунди, Роран відскочив назад і кинувся за сланцеву стіну.

— Прихиліть голови! — гукнув він, прикривши себе щитом.

Баржа нарешті прослизнула вперед, подалі від смертоносних стріл, і запливла в гігантську кам’яну залу, освітлену факелами. У її кінці виднілися ще одні ґрати, зроблені з дерева й металу. Крізь їхнє пруття Роран побачив нечіткі обриси перших міських будівель.

З обох боків зали були розташовані два кам’яні причали. Мабуть, мешканці міста використовували їх для завантаження й розвантаження різного краму. Посередині між берегами височів кран, зі стріли якого звисали порожні сітки, шківи й мотузки. Обидві стіни поєднувало кілька невеличких місточків, призначених для пересування вантажників. Такий самий місточок вів також до вартівні.

«Чи не можна бува потрапити звідти на стіну, туди, де я бачив переляканого вартового?» — подумав Роран.

Але це було всього лиш припущення, тим часом в іншому кінці зали на варденів чекали нові ґрати. І саме вони, ці ґрати, зараз вирішували все: якщо баржа їх протаранить, вардени опиняться в місті й блискавично розпочнуть атаку, якщо ж ні — тоді кам’яна зала стане для них пасткою, де ворожі солдати переб’ють їх, не докладаючи надмірних зусиль.

Спливла мить, друга. З вартівні вибігло кілька лучників. Вони відразу ж стали на коліна й напнули тятиви своїх луків.

— На той бік! — закричав Міцний Молот, показавши рукою на лівий причал.

Вардени похапали жердини й почали щосили відштовхувати баржу. З їхніх щитів стирчав уже не один десяток ворожих стріл, тож вони нагадували тепер якихось химерних їжаків.

Коли баржа наблизилась до причалу, не знати звідки з’явилося ще два десятки солдатів Імперії, озброєних мечами. Вони кинулись сходами вниз, щоб перехопити варденів, перш ніж ті спробують висадитись.

— Мерщій, мерщій! — підганяв своїх підопічних Міцний Молот.

У його щит із дзенькотом встромилася стріла — її вістря, схоже за формою на діамант, легко пробило півторадюймову дошку й вийшло назовні якраз над рукою ватажка. Від несподіванки Роран трохи розгубився, та наступної миті опанував себе — це був тільки початок.

Нарешті баржа впритул наблизилась до причалу. Міцний Молот пружиною вистрибнув із-за купи сланцю. Щоправда, він трохи не розрахував дистанцію й приземлився, боляче вдарившись колінами об кам’яну підлогу. На щастя, молот уже був у його руках, і ворожому солдату, який опинився прямо перед Рораном, не пощастило заскочити його зненацька.

Якась дика радість охопила Міцного Молота. За минулі дні він страшенно втомився від нудного планування й ретельного обдумування кожної деталі наступу. І зараз мав розпочатися чесний бій із чесним суперником, коли ніхто не підкрадається до тебе, як злодій, і не нападає посеред ночі з-за спини.

Перша сутичка видалась коротка, жорстока й кривава. Роран просто крутнувся довкола себе й одним махом поклав одразу кілька ворожих солдатів. Слідом за ватажком на тепер уже вільну пристань вистрибнули Бальдор, Делвін, Гемунд і Мандел.

Роран ніколи добре не володів мечем, тож не користався ним навіть для оборони. Натомість він відбивав усі удари щитом, визираючи з-за нього й блискавично трощачи своїм молотом ворожі кістки. Словом, меч був створений не для нього, і він усіляко уникав вступати в бій із цією зброєю, добре розуміючи, чим це може закінчитись. Досвід багатьох битв дозволив Роранові вивести для себе головне правило — треба брати ініціативу у свої руки й робити на полі бою щось таке, чого суперник від тебе не чекає.

Ось і зараз, відокремившись від свого невеличкого загону, Міцний Молот кинувся по сходах і почав пробиратися до ворожих лучників, які так і продовжували обстрілювати баржу.

Збоку на Рорана страшно було глянути — ватажок мчав угору, перестрибуючи через три сходинки й розмахуючи молотом, ніби вітряк крилами. Першого лучника він порішив ударом в обличчя. Другий, випустивши стрілу, відскочив назад і схопився за руків’я свого кинджала. Та оголити його лезо бідоласі пощастило тільки наполовину — за мить він уже лежав з пробитими грудьми.

Роран любив свій молот іще й тому, що з ним не треба було приглядатися, який на суперникові панцир. Молот нищив ворога найперше силою удару, не завдаючи глибоких колотих чи різаних ран. Саме ця простота й приваблювала ватажка.

Перш ніж Міцний Молот устиг зробити ще один крок, третій ворожий лучник випустив у нього стрілу. На цей раз вістря прошило щит і ледь не вп’ялося Роранові в груди. Тоді він, тримаючи щит якомога далі від себе, кинувся на супротивника й завдав йому нищівного удару в плече. Та солдат виявився в’юнкий і зміг парирувати його своїм луком. Зрештою, цей маневр подарував йому лиш кілька секунд життя, бо вже наступної миті ватажок замахнувся щитом і вдарив ворога в шию, скинувши його зі сходів униз.

Удар був дуже вдалий, але він залишив Міцного Молота без захисту. Уже за мить Роран побачив, що п’ятеро лучників ціляться йому прямісінько в груди. Ще мить — і стріли зі зловісним свистом полетіли ватажкові в серце. Відстань, яка розділяла лучників і Рорана, була така мала, що він навіть очі заплющити не встиг, а про те, щоб прикритись щитом, і казати годі. Але сталося диво — за метр від Міцного Молота стріли змінили свою траєкторію й шугонули праворуч від нього, наче рій розлючених ос.

Роран із вдячністю зиркнув на Карна й стрибнув уперед, порішивши п’ятьох бідолах. Він опускав молот на їхні голови так, ніби то були цвяхи, які йому треба було забити в дошку.

Упоравшись із лучниками, Міцний Молот обламав стрілу, що стирчала з його щита, і глянув униз. Вардени святкували свою першу маленьку перемогу — тіло останнього із солдатів Імперії бездиханно впало на залитий кров’ю причал, а його стята мечем голова булькнула в каламутну воду.

Приблизно дві третини воїнів уже встигли покинути баржу й вишикуватись на причалі. Та тільки-но Роран хотів їм крикнути, щоб вони трохи посунулись, як у лівій стіні розчахнулись зовні непримітні ворота, і з них вибіг іще один ворожий загін.

«Чорт забирай! — подумки лайнувся Міцний Молот, підстрибом біжучи до сходів на допомогу варденам. — Звідки вони взялися? І скільки їх там?»

Тим часом Карн, який ще й досі був на носі баржі, звів руки, спрямував їх убік ворога й різко вигукнув кілька слів прадавньою мовою. Тієї ж миті, ніби за командою, у повітря здійнялись два мішки борошна й один шмат сланцю. Опинившись над солдатами, мішки розв’язалися, оповивши їх білою хмарою борошна, а сланець, ніби коса, на шаленій швидкості постинав бідолахам голови.

Здавалось, на цьому бій і завершено. Та де там! За сходами біля стіни спалахнула велика жовтогаряча куляста блискавка. Вона рушила в хмару борошна й почала всотувати його в себе, видаючи якийсь дивний звук, схожий на лопотіння доброї сотні прапорів. Невдовзі, змінивши напрямок руху, вона опинилась за кілька ярдів від Рорана й бризнула снопом іскор, що відразу ж обернулися на чорний смердючий попіл. Міцний Молот сховався за своїм щитом, відчуваючи під ногами й на обличчі пекуче тепло.

Блискавка зникла так само раптово, як і з’явилась. Міцний Молот обережно підвів голову й принюхався. Щось іще й досі продовжувало горіти, пускаючи неприємний ядучий димок, від якого сльозились очі. Що це? Та це ж його власна борода! Роран швидко кинув свій молот і почав плескати по бороді долонями.

— Агов! — гукнув він Карну, загасивши останні тліючі іскри. — Ти обсмалив мені бороду! Будь обережніший, інакше я настромлю твою довбешку на спис!

Більшість ворожих солдатів були вже мертві. Ті, кому пощастило врятуватися від смертоносного сланцю, померли від опіків блискавки. Живими лишилась тільки дрібка тих, кому блискавка випекла очі. Вони метушились навпомацки, сповнюючи залу жахливими криками. Дехто з них вимахував мечем, ніби ще й досі захищався від нападу варденів.

Тим часом усі люди Рорана були живі й здорові. Щоправда, у декого трохи обгорів одяг, але серйозно ніхто не постраждав.

— Чого дивитесь як баран на нові ворота! — крикнув Міцний Молот. — Порішіть цих бідолах, доки вони не накоїли якої біди!

Він іще раз подумки лайнувся й попрямував до воріт, із яких незадовго перед цим з’явились солдати Імперії. Ворота були доволі широкі, принаймні в них міг спокійно заїхати один з варденських возів, але нічого гідного уваги ватажок тут не знайшов. Тоді він пішов до Карна.

Маг сидів на основі крана й спокійно їв темні кульки, які діставав зі шкіряної торбинки. Роран знав, що то був якийсь спеціальний харч зі свинячого сала, меду, ягід, подрібненої телячої печінки та серця ягняти. Якось Карн давав йому покуштувати одну з таких кульок, але Роран не витримав її огидного смаку — його знудило. Та попри свій смак, дві-три такі кульки дозволяли протриматись на ногах цілісінький день, навіть якщо ти тяжко працював. А маг виглядав дуже виснаженим.

— Ти зможеш битися далі? — спитав Роран, зупинившись поруч із ним.

— Так, але мені треба перепочити ще бодай пару хвилин, — сказав маг і кинув у рот іще кілька кульок. — Спочатку стріли в тунелі, потім мішки борошна, шматки сланцю… Надто багато магії як на одну годину.

Міцний Молот із розумінням кивнув і хотів уже піти далі, але Карн схопив його за руку.

— До речі,— він весело зиркнув на Рорана, — я цього не робив… Ну, я не підпалював тобі бороду. Мабуть, вона зайнялася від факелів.

Роран якось невиразно гмукнув і пішов до своїх воїнів.

— Шикуйсь! — гукнув він, ударивши молотом об щит. — Бальдоре, Делвіне, ви підете поруч зі мною. А решта за нами! Щити, мечі й луки тримати напоготові! Гелстід, мабуть, іще не знає, що ми в місті. Треба порішити кожного, хто може його попередити… Готові? Тоді за мною!

Міцний Молот пліч-о-пліч з Бальдором, на чиєму обличчі виднілось кілька невеличких опіків, першими увійшли у ворота й рушили до внутрішньої частини Аруфса.

КУРЯВА Й ПОПІЛ

Там, де канал заходив у Аруфс, стояли десятки велетенських будівель. Усі вони ули холодні й непривітні, та ще й мали замість вікон чорні діри. Судячи з усього, мешканці міста використовували їх як склади й крамниці. Незважаючи на те що надворі було вже достатньо світло, ніхто з місцевого люду, здавалося, навіть не помітив того, що вардени протаранили ворота. Зрештою, Роран і не збирався цього перевіряти.

Вихоплюючи з мороку верхівки веж, зубці стін, куполи й верхівки дахів, місто пронизали перші сонячні промені. Тим часом вулиці й алеї ще й досі перебували в полоні сріблястих тіней, а вода в каналі виглядала лиховісно через криваві плями. Високо в небесах виблискувала самотня зірка, але сонце поступово стирало всю нічну красу.

Вардени швидко просувались брукованою вулицею, аж раптом над їхніми головами пролунало оглушливе кукурікання півня. Ватажок навмисно не шукав найкоротшого шляху, намагаючись рухатися найвужчими й найтемнішими вуличками, щоб уникнути випадкових зустрічей з місцевим людом.

Кожна вуличка мала свої стічні канави, які немилосердно смерділи нечистотами — це трохи вибивало Рорана з колії й змушувало сумувати за неозорими просторами ланів, до яких він змалечку звик.

«І як вони тут живуть? — подумав Міцний Молот. — Навіть свині не купаються у власних нечистотах».

Невдовзі велетенські будівлі змінилися на доволі затишні будиночки й чепурні крамнички з побіленими стінами й кутими залізом дверима. За зачиненими віконницями Роран час від часу чув голоси, брязкіт посуду або порипування дерев’яної підлоги.

«У нас обмаль часу, — сказав він сам собі.— Пара хвилин — і вулиці вже кишітимуть мешканцями Аруфса».

Ніби на підтвердження його слів з-під крислатих дерев алеї вийшло двоє чоловіків. Кожен із них ніс на плечі коромисло з двома відрами свіжого молока. Побачивши ворога, вони завмерли як укопані, так, що аж молоко хлюпнуло на бруківку, і пороззявляли роти, певно, збираючись кричати.

«Якщо ви хоч писнете, — мовив Роран м’яким привітним голосом, нервово тупцяючи на початку шеренги, — нам доведеться вас прикінчити».

Чоловіки розвернулись і кинулися тікати.

«Стійте, бо тут вам і смерть!» — ще раз попередив їх Міцний Молот, та вони вже не чули його слів.

Провівши втікачів важким поглядом, ватажок покликав до себе Карна.

— Зроби так, щоб вони заснули, — поплескав він його по плечу, — мені не потрібні їхні життя.

Маг не змусив себе довго чекати: він тут-таки почав щось бубоніти прадавньою мовою, сказавши наприкінці, як здалося Роранові, слівце, схоже на «слітха».

І в ту ж мить двійко втікачів враз обм’якли й упали на землю, упустивши свої відра. Цівочки молока розтеклись бруківкою, нагадуючи біле павутиння.

— Віднесіть їх подалі з очей, — наказав ватажок варденам, які стояли в нього за спиною.

Воїни відтягли чоловіків з дороги, і Міцний Молот скомандував рушати далі, щоб якомога швидше дістатися внутрішньої стіни. Найприкрішим було те, що пройти їм пощастило не більше сотні футів — повернувши за ріг, вардени наткнулись на невеличкий загін із чотирьох солдатів.

Цього разу ватажок був нещадний; Здолавши відстань до ворогів усього кількома стрибками, він опустив молот на шию одного з воїнів Імперії. Це сталося так блискавично, що троє інших не встигли нічого збагнути. Другого порішив Бальдор, змахнувши своїм мечем з такою силою, ніби удар завдавав не один чоловік, а принаймні троє.

Двом іншим солдатам не залишалось нічого іншого, як із галасом дременути. Хтось із варденів напнув лук. Стріла просвистіла повз Роранове плече і вп’ялася в спину одному з утікачів. Той скрикнув і впав на бруківку.

— Джиєрда! — гукнув Карн за мить, за допомогою закляття скрутивши в’язи останньому солдату.

Тим часом вражений стрілою ворог за кілька секунд прийшов до тями й відчайдушно загукав:

— Вардени! Вардени! Тривога!

Тоді Міцний Молот дістав кинджал, кинувся до чолов’яги й перерізав йому горлянку. Витерши лезо об туніку небіжчика, він звівся на ноги:

— Уперед, ворушіться!

Не гаючи ні секунди, вардени посунули вулицями вбік внутрішньої стіни Аруфса. Та вже за якусь сотню футів Роран застиг у вузькому провулку й застережливо здійняв руку над головою, даючи варденам знак, щоб ті теж зупинилися. Потім він обережно прокрався вздовж одного з будинків, зазирнув за ріг і побачив високу гранітну стіну. Ворота були на замку, але ліворуч від них зяяв отвір невеличких прочинених дверей. Невдовзі з них вискочив солдат Імперії.

Роран потихеньку вилаявся — вардени зайшли вже надто далеко, аби зупинятися, попри те що їхнє становище щосекунди ставало дедалі хиткіше. Відійшовши від стіни будинку, ватажок роздратовано почухав голову.

— Манделе, — мовив він і клацнув пальцями, — Делвіне, Карне й ви троє,— ватажок тицьнув на трьох дужих воїнів, — ходіть зі мною. Бальдоре, залишаєшся за старшого. Якщо ми не повернемось, сховайтеся десь. Це наказ.

Бальдор мовчки кивнув, хоч на його обличчі й з’явилася невдоволена міна. Тим часом Міцний Молот разом з відібраними воїнами вже прокрадався вулицею, яка вела до воріт. За якийсь час загін дістався перехнябленої стіни, що була приблизно за п’ятдесят футів від воріт.

На їхніх вежах стояли ворожі вартові, але помітити Рорана й варденів вони змогли б хіба що в тому разі, якби перехилилися через стіну по пояс — надто гострим був кут.

— Ти, ти й ти, — прошепотів Роран, тицьнувши на Карна, Мелвіна й іще одного солдата, — атакуйте двері та якнайшвидше дістаньтесь кімнати охорони на другому боці. Ми візьмемо на себе ближчу. Робіть, що хочете, але відкрийте ці трикляті ворота! Десь там є колесо… Швидше за все, ви самі його не подужаєте, тоді кличте нас на підмогу. Ну що, готові? Вперед!

Пробираючись якомога тихіше, Роран проминув стіну й вистрибнув на відкриту місцину. Перед ним був коридор завдовжки у двадцять футів, що вів до великого майдану з фонтаном. По майдану ходили туди-сюди вишукано вбрані люди, більшість із яких тримали в руках сувої паперу.

Не звертаючи на них жодної уваги, Міцний Молот штовхнув ногою двері й видерся по кручених сходах до кімнати з високою стелею, в якій пахкали люльками й грали в кості п’ятеро вартових.

— Привіт! — сказав їм Роран. — У мене для вас погана звістка!

Солдати уклякли на якусь мить, а потім скочили на ноги, перекидаючи стільці, на яких сиділи. Та було надто пізно. Тієї миті було досить, щоб Роран опинився біля них, перш ніж вони встигли схопитись за зброю. Щосили вимахуючи молотом, ватажок загнав ворожу п’ятірку в куток. А поруч уже були Мандел і решта варденів — зблиск клинків, і охоронці попадали на кам’яну підлогу.

— Ніколи не довіряй незнайомцям, — буркнув Роран над тілом одного з них.

Кімната сповнилась нудотним солонуватим запахом крові, що тиснув на Міцного Молота, ніби важке покривало з грубого сукна. До горла підкотив спазм, тож ватажок хутко прикрив лице рукавом туніки.

Намагаючись не послизнутися у калюжах крові, вардени підійшли до лебідки, що стояла прямо посеред кімнати. Треба було швидко розібратись, як вона працює.

Роран покрутив її й почув брязкіт металу та рипіння дерев’яного люка, що відкрився в кутку кімнати. Тієї ж миті на кручених сходах залунали кроки.

— Торіне, що там у біса таке?.. — солдат, який з’явився в кімнаті, хотів сказати щось іще, та слова застрягли йому в горлі, коли він побачив Рорана, варденів і понівечені тіла своїх друзів.

Один із супутників Міцного Молота широко замахнувся й пустив у воїна спис, але той пройшов у нього над головою й застряг у стіні. Переляканий солдат буркнув якесь прокляття й щодуху кинувся вниз.

Дерев’яна кришка люка глухо гупнула, а потім вардени почули за стіною пронизливий звук сурми, який сповіщав місто про несподіваний напад.

— Ну, утік, то й утік… — Роран роздратовано зиркнув туди-сюди по кімнаті й повернувся до лебідки. За секунду він напружив, як міг, м’язи й наліг на важіль, що ним підіймали ґрати. Той зрушив, але всього лиш на кілька сантиметрів. Тоді до ватажка приєдналася решта варденів, і колесо з огидним рипінням почало поволі повертатися. Трохи перегодом воно закрутилося швидше.

«Мабуть, друга частина загону почала підіймати ґрати з іншої вежі», — подумав Міцний Молот.

Спливло десь із півхвилини, і від воріт долинув відчайдушний бойовий крик варденів, які ринули на майдан. Тоді Роран кинув колесо, дістав з-за пояса молот і побіг сходами вниз. Там до нього приєдналися Карн і Делвін — ніхто з них не був поранений, але ватажка занепокоїла відсутність старшого воїна.

Чекаючи на ватажка, Бальдор вишикував варденів у шеренги на краю майдану. Воїни стояли п’ятьма рядами, пліч-о-пліч, тримаючи щити над головою. Коли Роран опинився поруч, з однієї з будівель на протилежному кінці майдану висипало кілька сотень ворожих солдатів. Вони миттю вишикувалися в оборонний стрій, нагадуючи велетенську швацьку подушечку, обтикану вістрями списів. Міцний Молот не мав ані найменшого сумніву в тому, що його невеличка армія легко впорається із цими солдатами Імперії, та це все одно коштуватиме життів і часу.

Настрій ватажка зіпсувався остаточно, коли він за мить побачив того самого кривоносого мага, з яким вардени вже мали справу. Маг став попереду шеренги, звів руки над головою, і на обох його долонях зблиснуло чорне тріскотливе світло. Ватажок знав, що всі ці витребеньки з магічним світлом не становлять для варденів жодної небезпеки. Колись Ерагон казав йому, що в такий спосіб маги хизуються, — але недооцінювати кривоносого все одно було не варто.

Невдовзі до Міцного Молота підійшли Карн і Бальдор. Трійця обвела ворогів уважними поглядами.

— Ти можеш його прикінчити? — спитав Роран так тихо, щоб його не почули інші вардени.

— Хіба в мене є вибір? — відповів Карн і витер губи тильним боком долоні. Його чоло вкрилося дрібними крапельками поту.

— Ти не впевнений?..

— Та яка різниця? Це мій клопіт. Я мушу з ним упоратись!

— Ми можемо тобі хоч чимось допомогти?

— Не знаю… Можете подратувати його десятком-другим стріл — є шанс, що він припуститься помилки. Але що б ти не робив, навіть не думай встрявати поміж нами… Це дуже небезпечно… і для тебе, і для мене, — нервово посміхнувся Карн.

Роран переклав молот у ліву руку, а правою поплескав Карна по плечу:

— Усе буде добре. Пам’ятай, не такий він уже й кмітливий. Ти обдурив його раніше, обдуриш і на цей раз.

— Знаю…

— Хай щастить, — прошепотів Роран.

Карн кивнув і впевнено попрямував до фонтана. Сонячні промені саме торкнулись водної гладіні, і вона мерехтіла, як жменька діамантів, підкинутих у повітря. Кривоносий маг і собі рушив назустріч Карну. Вони зупинились аж тоді, коли між ними залишалося футів двадцять. Із того місця, де стояв Роран, було добре видно, що Карн говорить із супротивником, але розчути бодай слово з такої відстані зміг би тільки ельф. Перекинувшись кількома фразами, обидва маги застигли так, ніби хтось всадив їм у серце кинджал. Це був сигнал для Рорана: маги почали з’ясовувати стосунки закляттями, тож були надто занурені в себе, аби звертати увагу на те, що відбувалось довкола.

— Лучники! — скомандував ватажок. — Станьте там і там, — він показав на протилежні кути майдану. — Випустіть у того негідника стільки стріл, скільки не буде шкода. Та не зачепіть Карна, інакше я згодую вас Сапфірі.

Коли дві групи лучників розбіглися в різні кінці майдану, ворожі солдати почали збентежено переступати з ноги на ногу, проте ніхто з них не покинув стрій.

«Мабуть, упевнені в перемозі цього кривоносого пацюка», — подумав Роран.

За якусь мить у ворожого мага вже полетіло кілька десятків стріл із гусячим оперенням. Спершу Міцному Молоту здалося, що вони ось-ось неодмінно вразять свою ціль, проте метрів за п’ять від мага всі стріли почали лунко тріскатись і падати на землю, так, ніби врізались у невидиму кам’яну стіну.

Роран крутнувся на підборах — він був надто схвильований, щоб стояти на місці. Для нього не було нічого гіршого, як просто стояти й чекати, коли твій друг перебуває в небезпеці. Крім того, кожна згаяна секунда дозволяла лорду Гелстіду краще підготуватися до оборони. Було цілком очевидно: якщо вардени не хочуть програти бій, їм треба вивести ворога з рівноваги, дезорієнтувати його, щоб він не знав, куди бігти й за що хапатися.

— Струнко! — скомандував ватажок, розвернувшись до своїх воїнів. — Доки Карн пробує врятувати наші голови, ми теж не повинні сидіти без діла. Ми атакуємо ворога! Половина піде зі мною, друга — з Делвіном. Їх надто мало, щоб перекрити всі вулиці, тому ти, Делвіне, виведи своїх людей їм у тил. А я зі своїм загоном атакуватиму в лоб — навряд чи вони довго протримаються. Якщо хтось із них спробує тікати, не женіться, залиште втікачів для лучників. Ясно? Вперед!

Вардени швидко поділились на два загони. Роран і його воїни кинулися в правий куток майдану, тимчасом як люди Делвіна — в лівий. Пробігаючи неподалік від фонтана, Міцний Молот відчув на собі блискавичний колючий погляд кривоносого мага. Схоже, той мимохіть відвернувся, і це зле пожартувало з нього. Коли маг знову перевів погляд на Карна, схвильований вираз його обличчя миттю переріс у гримасу болю. Вени на шиї й на чолі бідолахи напружились, а голова налилася кров’ю, наче ось-ось мала вибухнути.

— Ні! — застогнав кривоносий маг і вигукнув прадавньою мовою якесь невідоме Роранові закляття. Карн прокричав йому щось у відповідь — їхні голоси сплелися в химерну какофонію жаху, порожнечі, ненависті й жорстокості. Серце Міцного Молота тьохнуло від недоброго передчуття. Схоже було на те, що в поєдинку відбувся небезпечний перелом. Варденський маг тим часом і справді опустив додолу клинок із блакитного світла. Повітря довкола нього затремтіло і… Карн раптом вибухнув, перетворившись на хмарку білого попелу. Усе це сталося так швидко, що Роран навіть оком не встиг змигнути.

Довкола враз потемніло. В обличчя Рорана вдарила важка хвиля розпеченого повітря — усе захиталося, і він провалився в якусь безодню. Молот випав йому з рук, а ліве коліно пройняв нестерпний біль. І вже за мить щось боляче вдарило Рорана по губах, вибивши зуб. У роті з’явився терпкий солоний присмак крові.

Прийшовши до тями, Міцний Молот зрозумів, що лежить на животі. Перед його очима то тут, то там валялися сіро-зелені кругляки, від яких смерділо свинцем. По їхній гладенькій поверхні вітер перекочував пластівці попелу. Довкола панувала зловісна тиша, яку порушували хіба що розмірені удари Роранового серця.

Кров потрапила Міцному Молоту в горло, і він закашлявся. Потім насилу перевернувся на бік, випльовуючи згустки червоного мокротиння. Разом з ним на бруківку полетів і вибитий зуб. Ватажок уважно його оглянув, витер і спробував вставити назад у ясна — корінь видався йому цілим.

Роран повільно звівся на ноги, ступив кілька кроків і знову впав на землю під дверима одного з будинків. Довкруг було жахливе місиво з понівечених тіл: відірвані руки, ноги, пробиті шоломи, зламані навпіл мечі…

«Молот? Де мій молот?» — перелякано подумав Роран і почав повзати бруківкою, як сліпе кошеня. Урешті-решт, він таки знайшов свою вірну зброю під одним із тіл, знову звівся на ноги й оглянув майдан мутними очима.

Той був усіяний трупами варденів і воїнів Імперії. Від фонтана залишилася тільки невеличка купка гальки, з-під якої час від часу бризкали тоненькі струмочки води. Неподалік від тієї місцини, де ватажок востаннє бачив Карна, лежало його почорніле зморщене тіло. Кулаки небіжчика були міцно стиснуті й досі продовжували диміти. Тим часом кривоносий маг так і стояв на своєму місці, хоч вибух зірвав з нього ледь не весь одяг.

Рорана охопила шалена лють. Він кинувся до центру майдану, не переймаючись власною безпекою. Будь-що-будь Міцний Молот хотів прикінчити негідника. Дивно, але маг не зрушив з місця навіть тоді, коли ватажок наблизився до нього майже впритул і, скрикнувши, замахнувся молотом.

Роран уже намірився вдарити кривоносого по голові, але зупинив свій молот, бо тут було щось не так. Маг виглядав, як і раніше, тільки на відстані. Але зблизька Міцний Молот бачив, що його шкіра обвисла і вкрилася зморшками, як у старезного дідугана. Вона потемніла й нагадувала шкіру обморожених кінцівок. Груди кривоносого мага неприродно випнулись уперед, очі закотилися. На додаток ворожий маг втратив здатність рухатися. Його руки, шия, грудна клітка й стегна почали зсихатися. Залишився тільки живіт, який звисав тепер униз, як балія для води. Вкриваючись глибокими зморшками, губи мага зробились тоненькими, мов шнурочки, й оголили оскал жовтих зубів. Очні яблука ставали все менші й менші — невдовзі вони вже були не більші за горошину.

Та попри це, кривоносий маг продовжував дихати. Його дихання було якесь панічне й глибоке. Часом воно завмирало, але потім поновлювалось — маг з останніх сил боровся за своє життя.

Роран злякався. Він зробив кілька кроків назад і відчув під ногами щось слизьке. Глянув униз — під ногами була чимала калюжа води.

«Мабуть, це та вода, що вихлюпнулась із фонтана, коли все тут вибухнуло», — спершу подумав ватажок, та невдовзі помітив, що вода жебонить з-під ніг паралізованого мага.

Роран вилаявся і з огидою вистрибнув на суху бруківку. Схоже було на те, що Карн використав проти свого суперника одне з найстрашніших заклять, яке висмоктало з його тіла всю рідину.

Через кілька секунд кривоносий маг уже перетворився на кістяк, обтягнутий коричневою шкірою. Тепер він нагадував мумію, покинуту в Хадарацькій пустелі років триста тому. Та він іще й досі стояв, іще й досі дихав. Правду кажучи, чогось страшнішого Міцному Молоту не доводилося бачити за все своє життя — ані на полі бою, ані в нічних страхіттях.

Іще мить — і кістяк мага став обертатись на попіл, а потім полинув униз примарною сірою завісою й осів у калюжу, немов попіл лісової пожежі: спершу зникла шкіра, потім м’язи й кістки, а потім усе інше. Словом, від кривоносого мага лишилася невеличка купка попелу, що плавала на поверхні калюжі.

Минуло трохи часу, перш ніж Роран зміг сяк-так оговтатись. Тоді він зиркнув на тіло Карна, але швидко відвернувся, не в змозі витримати таке видовище.

— Принаймні ти йому помстився, — ледь чутно прошепотів Роран і спробував відігнати від себе сумні думки про втраченого друга. Сумувати й справді було ніколи, бо на другому кінці майдану почали повільно зводитися ворожі солдати. Міцний Молот зиркнув через плече — вардени, яким пощастило вціліти, теж потроху приходили до тями.

— Агов! — крикнув Роран. — За мною! Зручніша нагода в нас навряд чи буде!

Вардени заметушилися по майдану, шукаючи свою зброю.

— Допоможіть їм піднятись! Тих, хто не може ходити, віднесіть до центру майдану! Нікого не кидати! Нікого! — викрикував ватажок, указуючи на своїх поранених воїнів. Його губи тремтіли, а голову після кожного слова проймав пекучий біль, так, ніби Роран пиячив щонайменше цілу ніч.

Невдовзі вардени вже вишикувались за його спиною в широку колону. Бальдор і Делвін стояли поруч — обидва були в подряпинах і саднах, але їхній войовничий настрій від того аж ніяк не зменшився.

— То Карн, виходить, мертвий? — похмуро спитав Бальдор.

Роран скрушно кивнув і підняв щит. Решта варденів зробили так само, утворивши міцну стіну.

— Було б добре, якби в Гелстіда закінчились маги… — буркнув собі під ніс Делвін.

— Уперед! — скомандував Роран, і колона пішла в наступ зруйнованим майданом.

Важко сказати чому, але солдати Імперії ще й досі не могли дати собі ради. Можливо, загинув їхній командир, а може, їх просто сильно розкидало вибуховою хвилею. Так чи інакше, коли вардени підійшли до них майже впритул, вони так і продовжували бігати туди-сюди в пошуках зброї.

У цю мить у повітрі просвистів спис. Він пробив Роранові щит, уп’явшись йому в руку. Роран ударив молотом по тильному боці щита — спис лиш розколовся надвоє, але так-таки й не відпав.

Побачивши це, один з ворожих солдатів стрімголов кинувся на ватажка, наміряючись встромити йому в шию свій короткий меч. Спершу Роран хотів прикритися щитом, але застряглий у ньому спис завадив це зробити. Тоді, не маючи іншого вибору, він спробував відбити удар молотом.

І тут сталося щось несподіване. Праве плече Рорана обпекло вогнем, усе перед очима набуло ядучо-жовтого кольору, коліна затремтіли й підігнулись… Роран упав на землю.

Уже лежачи щокою на камінні, Міцний Молот розплющив очі — десятки ніг виросли довкола нього дрімучим лісом і не давали відкотитись у безпечне місце. Та й тіло зробилось м’яким і неслухняним, так, ніби він пірнув у діжку з медом.

«Повільно, усе якось надто повільно, — подумав Міцний Молот, пробуючи вивільнити руку зі щита й зіп’ястись на ноги. — Якби я зараз стояв, мені б уже давно зітнули голову… Надто повільно!»

За мить перед ним замертво впав ворожий солдат, а чиясь дужа рука потягла ватажка за кольчугу вгору, аж доки той не звівся на ноги. Це був Бальдор. Роран закрутив головою, пробуючи розгледіти, куди саме його поранило, але не побачив нічого, крім невеличкої дірочки на кольчузі. Решта броні залишилась ціла. Була кров, був пронизливий біль у шиї й руці, та Міцний Молот не звертав на це уваги. Права рука боєздатна — ось і все, що мало для нього тепер хоч якесь значення.

Хтось із варденів дав йому новий щит, і Роран кинувся в атаку з подвоєним завзяттям, змушуючи солдатів Імперії відступати широкою вулицею, що вела до майдану.

Невдовзі вони не витримали натиску й почали тікати, розбігаючись провулками й дворами, немов перелякані цуценята. Тоді Міцний Молот послав півсотні своїх вояків зачинити ворота й охороняти їх від ворожих загонів. Він гадав, що більшість солдатів Імперії розквартировані за центральною стіною, і хотів уникнути відкритого бою з ними. Зважаючи на чисельність армії Гелстіда, це було б справжнісіньке самогубство.

Тим часом вардени стрімко просувалися центральною частиною міста, майже не зустрічаючи опору. Вони прямували до величезного палацу — резиденції лорда Гелстіда.

Перед палацом розкинувся парк зі штучним ставком, у якому плавали качки та лебеді. Сама ж будівля нависала над Аруфсом кількома масивними ярусами. Палац був просто чудовий — його прикрашали відкриті склепіння, безліч колон і широкі балкони, на яких, очевидно, відбувалися бали й бенкети. На відміну від замку в Белатоні, цей був збудований для красивого життя й розваг, а не для оборони.

«Хе-хе, — подумав Роран, — мабуть, вони були свято переконані в тому, що ніхто не зможе подолати їхні міські стіни».

Щоправда, кілька десятків охоронців палацу таки спробували піти у відчайдушний наступ.

— Тримати шеренгу! — крикнув Міцний Молот, коли ті були вже десь футів за сорок.

Брязнула зброя — та все це тривало всього лиш кілька хвилин. Налякані гамором битви, качки та лебеді й собі заґелґотіли, забили крилами по воді, але злетіти в небеса жодна птаха так чомусь і не наважилась.

Вартові були вбиті, і вардени ввійшли в палац, стіни та стелі якого прикрашали вигадливі візерунки. Вкриті пилюкою чоботи солдатів загупали по мозаїчній підлозі. Вишукані меблі полетіли додолу, із дзенькотом розлітались дзеркала…

На мить Роран зупинився, роззирнувсь навкруги. Йому ще ніколи не доводилося бувати в такій розкоші, адже ферма, на якій він народився й виріс, навряд чи коштувала стільки, скільки коштував одинєдиний стілець великої зали.

Міцний Молот прочинив найближчі двері — три покоївки чкурнули звідти в довжелезний коридор так швидко, як тільки дозволяли їм їхні спідниці.

— Не дайте їм утекти! — гукнув Роран.

П’ятеро вояків миттю кинулися навздогін за жінками й устигли перехопити їх аж у самісінькому кінці коридору. Покоївки щосили пручалися, дряпались, ба навіть пробували кусати варденів, але ті швиденько притягли їх назад і поставили перед Рораном.

— Цитьте! — гаркнув ватажок, щоб припинити їхнє рюмсання й виття.

Найстаршою серед трьох жінок була гладка економка із сивим волоссям, зібраним позаду в не надто охайний хвіст. На поясі в неї висіло кільце з ключами, і виглядала вона найбільш тямущою.

— Де лорд Гелстід? — буркнув до неї Роран.

— Робіть зі мною, що хочете, але я ніколи не викажу свого хазяїна, — наморщила жінка ніс і гордо задерла підборіддя.

— Слухай мене уважно! — процідив Міцний Молот крізь зуби і підійшов до неї майже впритул. — Аруфс захоплено, отже ти, як і решта мешканців міста, підкоряєшся тепер мені. І тут нічого не вдієш, як би не було тобі прикро. Скажи мені, де Гелстід, і йди разом зі своїми подругами під три чорти. Ти не врятуєш від смерті лорда, але можеш врятуватись сама.

Понівечені губи Рорана набрякли так, що він насилу міг вимовляти слова. Після кожного звуку з кутиків губ сочилася кров.

— Моє життя не має тепер жодного значення, сер, — відповіла жінка з такою рішучістю, якій могли позаздрити чимало воїнів-чоловіків.

Роран брудно вилаявся й грюкнув молотом по щиту — залою пішла луна, а перелякані жінки аж присіли.

— Ти, мабуть, здуріла? — крикнув Роран, втрачаючи рештки терпіння. — Невже Гелстід вартий твого життя?! Або Імперія? Або Галбаторікс?

— Я не знаю ніякого Галбаторікса, сер… Але Гелстід завжди добре до мене ставився, і я не хочу бачити, як його стратять отакі, як ви. Ви… Ви… брудний, невдячний покидьок, ось ви хто!

— Он як?! — люто зиркнув на економку Міцний Молот. — А як довго ти сподіваєшся тримати язика за зубами, якщо я накажу моїм людям вирвати з тебе правду?

— Ти ніколи не змусиш мене заговорити, — відрубала жінка так, що Роран не міг їй не повірити.

— А як вона? — Міцний Молот тицьнув пальцем на молодесеньку покоївку, якій було, мабуть, не більше сімнадцяти. — Ти дозволиш, щоб її порізали на шматочки заради порятунку твого хазяїна?

— Гаразд, — зневажливо скривила губи економка. — Лорд Гелстід… у східному крилі палацу. Ідіть ось по цьому коридору. Швидше за все, він або в Жовтій Кімнаті або в квітнику леді Галіани.

У душу Рорана закралась підозра. Надто вже швидко вона здалася, з огляду на її попередню поведінку. Крім того, супутниці економки зреагували на її слова якось надто спокійно — якби гладка жінка виказала їхнього хазяїна, вони мали б поводитись інакше. Ці жіночки явно щось задумали!

— Гей, ти, — гаркнув Міцний Молот на молоденьку покоївку, бо йому здалося, що та найменше вміла приховувати свої почуття. — Вона ж бреше, чи не так? Де Гелстід? Кажи!..

Дівчина спершу роззявила рота, немов намірилася щось сказати, але потім заперечно похитала головою. Роран закашлявся й рішуче зробив крок до неї. Покоївка хотіла відскочити назад, та наштовхнулась на одного з варденів, який перекрив їй шлях до відступу. Підійшовши до дівчини впритул, Міцний Молот так наліг на неї щитом, що бідоласі аж дух перехопило. Для більшої переконливості ватажок підняв молот і провів холодним металом їй по щоці.

— Ти така гарненька… Та навряд чи знайдеш собі хоч когось, крім дідугана, коли я виб’ю тобі всі зубки. Мені й самому сьогодні вибило зуб, та я повернув його на місце. Глянь! — губи Рорана розпливлися в жахливій посмішці.— Виб’ю тобі зуби й візьму на пам’ять!..

Ватажок підняв молот.

— Ні, сер! Будь ласка… Я не знаю… Будь ласка! Він був у себе в покоях, де розмовляв з командирами… А потім вони з леді Галіаною попрямували до доків… — зіщулившись, заговорила дівчина.

— Таро! — скрикнула економка. — Дурепа!

— Там на них повинен чекати корабель… Але де вони зараз, я не знаю. Будь ласка, не бийте мене, я більше нічого не знаю, сер…

— Де його покої? — спитав Роран. — Кажи!

Шморгаючи носом, дівчина швиденько все пояснила.

— Відпустіть їх, — наказав Міцний Молот.

Троє жінок миттю кинулися до дверей, вистукуючи важкими підборами по гладенькій підлозі. Тим часом Роран повів варденів через велетенські кімнати в той бік, куди вказала дівчина. По дорозі їм не раз трапились напіводягнені люди, та ніхто з них навіть гадки не мав боронитися. У палаці стояв такий галас, що Роранові аж вуха позакладало. Невдовзі його загін опинився у великій залі, посеред якої височіла гігантська статуя чорного дракона.

«Мабуть, Шруйкан», — подумав Міцний Молот, пробігаючи повз неї.

Аж раптом пролунав різкий тріск, і щось із неймовірною силою вдарило Рорана в спину. Ватажок заточився і впав на кам’яну лаву біля доріжки.

Тіло пройняв біль, просто жахливий біль. Такого болю йому ще зроду не доводилося відчувати. Роран був готовий відтяти собі руку, аби тільки хоч трохи заглушити його. Немов розпечена кочерга вп’ялася Роранові в хребет.

Він не міг рухатись… Він не міг дихати…

Найменший порух завдавав нестерпних мук.

За хвильку до Рорана підскочили Бальдор, Делвін і Брігман. Останній щось говорив ватажкові, але той нічого не міг збагнути, бо в цю мить біль став іще сильніший… Міцний Молот загарчав, напружився, та й це не помагало. З його очей мимохіть покотилися сльози.

— Роране, у тебе стріла в спині! Ми хотіли піймати лучника, але він утік… — нарешті догукався до нього Брігман.

— Як же боляче… — ледь-ледь прохрипів Роран.

— Це тому, що стріла зачепила ребро… Інакше вона прошила б тебе наскрізь. А дюйм ліворуч — і вона розтрощила б тобі хребет. Щасливчик!..

— Витягніть її!.. — мовив ватажок, зціпивши зуби.

— Не можемо… — відповів Брігман. — У цієї стріли якесь хитре вістря — воно не виходить назад. Можна хіба що обрізати. У мене є маленький досвід у цій справі, Роране. Якщо ти мені довіряєш, можу спробувати. А якщо ні, тоді ми знайдемо тобі цілителя. У палаці напевно є один або й двоє.

Роранові страшенно не хотілося потрапляти в руки Брігмана, але терпіти біль було просто несила.

— Зроби, зроби це тут… — простогнав ватажок. — Бальдоре!..

— Що, Роране?

— Бери півсотні воїнів і гайда шукати Гелстіда!.. Він не міг далеко втекти. Делвіне!.. Ти залишишся зі мною.

Бальдор, Делвін і Брігман заметушились і почали про щось радитись, але з їхньої розмови Міцний Молот почув лиш декілька слів. Спливла хвилина, і загін варденів на чолі з Бальдором покинув залу. Стало майже тихо.

Тим часом Брігман готувався обрізати стрілу. Він наказав воїнам принести із сусідньої кімнати кілька стільців, розбити їх на тріски й розвести біля статуї вогнище. Коли вардени впоралися, старий командир почав нагрівати лезо кинджала — після того, як усе закінчиться, треба було припекти ватажкові рану, щоб він не втратив багато крові.

Роран так і лежав на лаві, дихаючи глибоко, але якомога повільніше, щоб хоч якось полегшити пекельний біль. Думати про щось інше, крім болю, він не міг. Те, що сталося, чи те, що могло статися, тепер не мало для нього жодного значення. Було тільки дихання, таке повільне й обережне, аж здавалося, ніби воно кудись скрадається.

Коли четверо варденів почали зручніше вкладати Рорана на лавці, той ледь не знепритомнів. Потім чиясь дужа рука запхала йому в рот шкіряну рукавицю, а за мить ватажок відчув, як його прив’язують.

Повернувши голову назад, Міцний Молот побачив, як Брігман, тримаючи в руці мисливський ніж, стає перед ним на коліна.

Вдих…

Видих…

Час зупинився.

ЗАТИШШЯ

Роран схилився над столом, зацікавлено розглядаючи позолочений келих. Розкішну спочивальню освітлювали дві свічки й невеличке вогнище, що потріскувало в каміні, розташованому біля порожнього ліжка.

У відчинене вікно віяв слабенький солоний бриз, бавлячись тонкими білими шторами. Міцний Молот зіперся на підвіконня, підставляючи під подув вітру своє розпашіле обличчя. Внизу простирався нічний Аруфс. На перехрестях вулиць то тут, то там палали сигнальні вогнища сторожі, хоч загалом місто було порожнє — усі, хто міг, ховалися по домівках.

Коли вітрець ущух, ватажок зробив іще один ковток, перехиляючи келих так, щоб вино потрапляло прямо в горло, не торкаючись розбитих губ, бо вони й без вина постійно озивались гострим болем.

Поставивши келих на стіл біля тарілки з хлібом і м’ясом, Роран глянув у дзеркало, обабіч якого стояли свічки. Але воно було порожнє, у ньому не відбивалося навіть його стомлене, закривавлене обличчя з наполовину обсмаленою бородою. Ватажок відвернувся. Вона зв’яжеться з ним, коли захоче, а йому тим часом доведеться чекати. Це все, що він міг.

Не знаючи, як іще боротися з виснажливим чеканням, Міцний Молот вкотре взявся розглядати келих. Посеред ночі дзеркало нарешті вкрилося сріблястими брижами, ніби гладінь озера під подувом вітру. Роран глянув у нього мутними напівзаплющеними очима.

Перш ніж набути звичного вигляду, лице Насуади спочатку нагадувало сльозу. Вираз її обличчя був серйозний як ніколи.

— Роране, — вітаючись, мовила вона чітким сильним голосом.

— Леді Насуадо, — ватажок звівся з-за столу.

— Тебе захопили?

— Ні…

— Виходить, Карна поранено або він узагалі мертвий?

— Карн загинув під час битви з ворожим магом.

— Мені дуже боляче це чути… Він був гарною людиною й сильним магом… — Насуада зітхнула й після тривалої паузи додала: — А що там у нас з Аруфсом?

— Місто наше…

— Справді? — звела брови Насуада. — Я… я неабияк вражена. Скажи, як пройшла битва? Чи все було за планом?

Намагаючись якомога менше ворушити губами, Міцний Молот розповів їй про події кількох останніх днів: про те, як вони прибули під Аруфс, про напад одноокого чолов’яги, про хитру витівку з баржами, про бої під палацом лорда Гелстіда й, нарешті, про поєдинок Карна з кривоносим ворожим магом.

Трохи перевівши подих, Роран розповів і про те, як його було поранено в спину і як Брігман витягнув із нього стрілу.

— Мені пощастило, що Брігман був там — він добре попрацював, — мовив ватажок, — якби не він, я міг би померти, доки б для мене шукали цілителя.

Промовивши ці слова, Міцний Молот на кілька секунд аж зігнувся, коли згадав, як його тіла торкнувся розпечений метал.

— Сподіваюся, ви знайшли цілителя, який доглядатиме за тобою.

— Так-так, пізніше знайшли. Але він не маг.

— Я вражена тим, що в тебе лишилася сила на розмову зі мною. Схоже, карвахольці й справді зроблені з найміцнішого металу, — глянула на Рорана Насуада, відкинувшись на спинку свого стільця.

— Словом, ми захопили палац і тримаємо під контролем майже все місто, хоч є ще кілька вуличок, де наші позиції слабкі. Коли ми заволоділи центром Аруфса, більшість солдатів Імперії здалися в полон. Вони зрозуміли, що битву програно.

— А лорд Гелстід? Його ви теж захопили?

— Спершу він намагався втекти з палацу, та невдовзі збагнув, що має у своєму розпорядженні надто малий загін охорони. Тому він забарикадувався у винному погребі,— Міцний Молот пошкріб нігтем рубіновий камінець на розцяцькованому келиху. — Він і його люди не мали ані найменшого наміру здаватися, а я тим часом ніколи б не наважився на прямий штурм, бо це коштувало б нам багатьох життів. Тому я наказав принести сулії з олією, розлити її й підпалити.

— Так ти намагався їх викурити? — спитала Насуа-Ватажок повільно кивнув.

— Кілька солдатів і справді вибігли назовні, щойно двері зайнялися. Але Гелстід був надто впертий. Ми знайшли його мертвим на підлозі. Він помер від задухи.

— Шкода…

— Разом з ним була і його донька, леді Галіана.

Образ дівчини ще й досі стояв у Рорана перед очима: невеличка, вбрана в пречудову сукню лавандового кольору, помережану оборками й стрічечками.

— І хто ж тепер після Гелстіда успадкує титул графа Фенмарка? — насупилася Насуада.

— Тарос Швидкий…

— Невже той самий, що вчора на тебе напав?

— Той самий…

Коли вардени привели до ватажка Тароса, було вже пообіддя. Невеличкий бородань, здавалось, утратив голос, хоч і не мав жодних поранень. Щоб не тривожити спину, Міцний Молот лежав на животі.

— Схоже на те, що ти винен мені пляшку вина, — сказав Роран Таросові.

— Як ти це зробив?! — з ноткою відчаю в голосі спитав його Тарос. — Місто неможливо було захопити. Ніхто, крім дракона, не міг зламати стіни. А тепер, поглянь, що ти накоїв. Ти не звичайна людина, ти… — бородань замовк, не маючи сил вимовити ще бодай слово.

— А як він сприйняв звістку про смерть батька й сестри? — поцікавилась Насуада.

— Мені здалося, що звістку про смерть батька Тарос сприйняв байдуже, а от щодо сестри… — Роран витер холодний піт із чола, згадавши зливу брутальної лайки на свою адресу, коли Тарос почув про смерть Галіани.

— Я тебе вб’ю! При першій же нагоді я тебе вб’ю… — прошипів Тарос. — Присягаюсь!

— Тоді тобі треба поквапитись, — відрубав Міцний Молот. — Бо на світі багато тих, хто хоче мене вбити.

— Роране? Роране!

Неабияк здивувавшись, Роран збагнув, що Насуада звернулася до нього на ім’я. Ватажок глянув на неї ще раз — у дзеркалі її лице було ніби в портретній рамі.

— Тарос і справді отримає титул графа Фенмарка, — зібравшись із думками, вів далі ватажок. — Він — наймолодший серед сімох синів Гелстіда, але всі його брати ховаються або повтікали. Словом, зараз Тарос — єдиний, хто претендує на титул. Він був непоганим посередником між нами й старійшинами міста. Хоча без Карна ми ніяк не могли зрозуміти, хто присягнув на вірність Галбаторіксу, а хто ні. Поза сумнівом, це зробили більшість лордів та воїнів, але спробуй-но, здогадайся, хто ще…

— Розумію, — прикусила нижню губу Насуада. — Неподалік від вас лежить місто Даут. Я попрошу, щоб леді Аларіс, про яку ти, певно, вже знаєш, прислала в Аруфс когось, хто добре читає чужі думки. Переважна більшість аристократів мають у своєму почті по кілька таких людей, отже леді Аларіс буде нескладно виконати наше прохання. Шкода, що, коли ми виступили вбік Палаючої рівнини, король Орин забрав із собою всіх своїх магів, а кого б тобі не прислала Аларіс, він, швидше за все, умітиме читати думки, проте не матиме інших магічних здібностей. Тим часом без спеціальних заклять приборкати прихильників Галбаторікса буде дуже складно.

Доки Насуада говорила, Роран повільно перевів свій погляд на темну пляшку вина.

«Цікаво, Тарос бува не отруїв його?» — раптом промайнуло в голові ватажка.

— …Сподіваюсь, ти будеш тримати своїх людей у кулаці й не дозволиш їм бешкетувати, грабуючи Аруфс й кривдячи місцевих мешканців, — вела далі Насуада.

— У мене залишилося надто мало солдатів, щоб вони могли заподіяти шкоду цілому місту. До того ж, їм зараз не до гульок. Так само, як і я, вони чудово розуміють, що Імперія будь-якої миті може спробувати відвоювати місто, — стомлено мовив Роран, насилу зібравши докупи думки.

— Скільки воїнів ти втратив під час атаки?

— Сорок два…

На якийсь час обоє примовкли.

— У Карна була сім’я? — врешті-решт порушила мовчанку Насуада.

— Не знаю… — знизав плечем Міцний Молот. — Він був звідкись із півночі… І певне, мав сім’ю, але під час війни ми намагаємось про таке не говорити.

Роран знову замовк, бо йому раптом почало дерти в горлі. Потім він таки не витримав, закашлявся й зігнувся так сильно, що його лоб ледь-ледь не торкнувся стола. Від різкого здригання тіла спину й поранене плече знову пройняв нестерпний біль, а вино з келиха вихлюпнулось.

— Роране, треба, щоб тебе оглянув цілитель. Тобі погано, і зараз ти маєш бути в ліжку, — зітхнула Насуада, коли кашель трохи відступив.

Ні-ні,— витер слину з кутиків губ Міцний Молот і звів очі на Насуаду. — Мені вже надали необхідну допомогу, тож якось не помру. Що я, мала дитина, щоб зі мною панькались?

— Ну, як знаєш, — схилила голову Насуада, трохи повагавшись.

— А що мені тепер робити? — спитав він. — Тут я вже більше не потрібен?

— Я планувала, що ти повернешся відразу ж після захоплення Аруфса. Але зараз ти не в тому стані, щоб витримати шлях до Драс-Леони. Треба зачекати, доки…

— Я не буду чекати! — вигукнув Роран, схопив дзеркало й наблизив його до себе майже впритул. — Не панькайтесь зі мною, леді Насуадо. Я можу їхати, до того ж так швидко, як знадобиться. Сюди, до Аруфса, я прибув тільки через те, що варденам загрожувала небезпека. Тепер її немає, і я не збираюся відсиджуватись тут, доки моя дружина й майбутня дитина перебувають у таборі за якусь милю від Мертага та його дракона!

— До Аруфса ти прибув тому, що я наказала тобі це зробити! — рішуче сказала Насуада, хоч потім її голос відчутно пом’якшав. — Як би там не було, я зрозуміла твою позицію. Можеш повертатись. Їхати день і ніч — зовсім не обов’язково, але й марнувати час я тобі теж не дозволю. Запам’ятай! І бережи себе, бо менше за все мені б хотілося повідомляти про твою смерть Катріну. Нарешті останнє питання: кого б ти радив залишити замість себе в Аруфсі?

— Капітана Брігмана.

— Брігмана? Он як! Хіба в тебе не було з ним непорозумінь?

— Він узяв командування на себе, коли мене підстрелили. Правду кажучи, тоді я не зовсім добре розумів, що відбувається…

— Можу собі уявити!

— Коли він став на чолі варденів, вони не панікували й навіть не думали розбігтися. Він керував ними від мого імені й тоді, коли я застряг у тій триклятій музичній шкатулці… Брігман — досвідчений командир, його люблять люди, він уміє планувати й утілювати плани в життя. Словом, я не думаю, що хтось зможе впоратися із керуванням містом краще за нього.

— Отже, Брігман… — Насуада відвернулася від дзеркала й прошепотіла щось людині, котру Роран не бачив. — Правду кажучи, я й гадки не мала, що ти захопиш Аруфс. Здолати стіни за такий проміжок часу з мізерною кількістю людей і без підтримки дракона — це здавалось мені майже неможливим, — мовила Насуада, розвернувшись назад.

— Навіщо ж ви мене сюди послали?

— Я була змушена спробувати кого-небудь, перш ніж послати сюди Ерагона й Сапфіру. А ти завжди перевершуєш сподівання, Роране, ти перемагаєш там, де інші давно б опустили руки. Я вірила в неможливе й дуже хотіла, щоб це неможливе здійснив саме ти.

— Цікаво, чи довго я буду випробовувати свою долю, перш ніж помру, як Карн? — невесело посміхнувся Міцний Молот.

— Можеш іронізувати скільки завгодно, але заперечити свій успіх у тебе все одно не вийде. Сьогодні ти одержав велику перемогу, Міцний Молоте. Точніше, капітане Міцний Молоте. Ти заслужив це звання. Я безмежно вдячна тобі за те, що ти зробив. Захопивши Аруфс, ти убезпечив нас від ведення війни на два фронти, що, швидше за все, означало б для нас поразку. Усі вардени в боргу перед тобою, і я обіцяю — усе, зроблено тобою і твоїми людьми, ніколи не буде забуте.

— Я… якщо ви дозволите, я передам своїм людям ваші слова… Для них це дуже багато важить, — Роран говорив так, ніби все почуте мало його обходило.

— Хай буде по-твоєму, — кивнула Насуада, — а тепер давай прощатися… Ти хворий, година пізня, а ми он як довго базікаємо.

— Зачекайте, — схаменувся Роран, торкнувшись дзеркала кінчиками пальців. — Зачекайте, а чому ви нічого не кажете про те, як просувається облога Драс-Леони?

— Погано, — враз посерйознішала Насуада. — Можна сказати, що ми взагалі тупцяємо на місці. Ти б став нам тут у великій пригоді… Гадаю, не варто пояснювати, як важливо для нас захопити Драс-Леону. Якщо ми не заволодіємо цим містом якнайшвидше, то можемо втратити все, за що боролись.

ТАРДСВЕРГ — УНДЗМАЛ

«Та все з тобою гаразд! — роздратовано буркнув Ерагон. — Годі вже. Усе одно з цим нічого не вдієш!»

Сапфіра пирхнула, але все одно продовжувала вивчати своє відображення в гладіні озера. Вона покрутила головою туди-сюди, а потім важко зітхнула, випустивши над поверхнею озера невеличку хмаринку диму.

«Ти впевнений? — тихо спитала Сапфіра й розвернулась до Вершника. — А якщо вона не виросте знову?»

«Як це не виросте?! У драконів луска росте весь час! Ти ж чудово це знаєш!»

«Так, але я ще ніколи її не втрачала!»

«А я кажу: годі тобі сумувати, це ж усього лиш невеличка подряпина», — посміхнувся Ерагон і пильніше придивився до садна на лівому боці драконової морди. Рана була не довшою за кінчик Сапфіриного кігтя — на місці кількох видертих лусочок виднілась її блакитна шкіра.

Не втримавшись, Ерагон доторкнувся до неї кінчиком вказівного пальця. Шкіра була гладесенька й тепла, ніби животик щойно народженого телятка.

«Не треба, малий, лоскотно!» — знову пирхнув дракон і відвернув голову.

Вершник тихо засміявся й занурив ноги у воду, звісивши їх із каменя, на якому сидів. Вода лагідно облизала Ерагонові ступні.

«Може, садно й справді невелике, — не могла вгамуватися Сапфіра, — але його неодмінно всі помітять. Як же його не помітити? Це ж усе одно, що голий клапоть землі на вкритій снігом гірській вершині!»

Дракон скосив очі, намагаючись розгледіти свою видовжену морду й темну подряпину над ніздрею.

На цей раз Ерагон зареготав уголос, хлюпнув на Сапфіру жменьку води, але за мить зробив серйозний вираз обличчя, щоб дракон не образився:

«Та ніхто не помітить, Сапфіро! Повір мені. А навіть якщо ця подряпина й упаде комусь в око, що з цього? Невже не зрозуміло, що ти отримала її під час бою. Хіба це не героїчно?»

«Справді? — дракон іще раз повернув морду, щоб глянути на своє відображення в озері. Його луска вигравала у воді всіма барвами веселки. — А що, коли хтось із ворожих солдатів спробує влучити мені якраз у це місце? Може, попросити гномів, щоб вони зробили мені металеву пластинку, доки не виросте нова луска?»

«Ото вже точно буде казна-що!»

«Чого це?»

«Гм…» — гмукнув Вершник і знову пирснув від сміху.

«Та годі тобі кепкувати з мене! — почала дратуватися Сапфіра. — Глянула б я, що було б, якби в тебе випало або пасмо волосся, або одна з тих ваших дурнуватих кісточок, які ви називаєте зубами. Мабуть, довелося б заспокоювати тебе кілька годин!»

«Твоя правда, — погодився Ерагон. — Біда тільки в тому, що нові зуби в нас не ростуть».

Вершник звівся з каменя й попрямував до тієї місцини, де залишив свої черевики. Він ступав дуже обережно, щоб не поранити ноги об гостре каміння й розкидане на березі гниле гілляччя. Сапфіра тим часом про обережність навіть не думала — вона чалапала берегом так, що з-під її кігтів навсібіч летіло багно.

«А ти можеш накласти закляття, щоб хоч трохи захистити цю дірку?» — спитала вона, коли Вершник узував черевики.

«Можу… Невже ти й справді так переймаєшся тією подряпиною?»

«Ясна річ…»

Вигадавши закляття, Ерагон поклав долоню правої руки на драконове садно й швиденько пробурчав кілька слів прадавньою мовою. З-під його руки з’явилося слабке лазурове світло, що діяло як оберіг.

«Ну ось, — сказав Вершник, упоравшись. — Тепер можеш не хвилюватися».

«Та де там, здається, у мене й далі випадає луска…»

«Годі, Сапфіро! Час повертатись до табору!..»

Друзі востаннє глянули на озеро й почали видиратись нагору крутим берегом. Щоб не зірватись униз, Вершник допомагав собі, чіпляючись руками за покручене коріння дерев.

За якийсь час вони вже були вгорі. Звідси, з найвищої точки берега, було видно табір варденів, що лежав за півмилі на схід, і зловісну Драс-Леону, темна пляма якої розпливлася по землі на півночі. Однією-єдиною ознакою життя в місті були хмарки диму, що здіймалися над будинками. Торнак, як і завжди, вилежувався на вежі під південними воротами, купаючись у сонячному промінні. Здалеку здавалося, ніби він спить, хоч Ерагон напевно знав, що червоний дракон пильнує за кожним кроком варденів, і варто комусь із них наблизитися до міста, як він одразу сповістить про це Мертага й решту гарнізону.

Вершник виліз на спину Сапфіри, і дракон неквапом закрокував убік табору. У таборі варденів було напрочуд тихо, через що геть усе здавалося повільним та сонним — від перешіптування солдатів до лопотіння прапорів у туманних небесах. Єдиними істотами, котрі не піддалися загальній апатії, були худі напівдикі собаки. Вони нишпорили табором у пошуках недоїдків. Більшість собак мали подерті до крові писки, бо перед цим вони зчепилися із зеленоокими котами-перевертнями. Уже за кілька секунд після початку сутички з котами над табором здійнялося жахливе скавчання, а невдовзі вардени побачили й самих собак, що тікали від котів-перевертнів, підібгавши хвости.

Відчуваючи на собі десятки поглядів, Ерагон розправив плечі, задер підборіддя й пішов упевненими владними кроками. Вардени повинні були бачити, що Вершник сповнений рішучості й витягне військо з будь-якої халепи… Слід було підтримати бойовий дух солдатів бодай у такий спосіб, інакше вони взагалі могли показитися від нудьги.

«От якби Мертаг і Торнак покинули місто! — думав Ерагон. — Тоді б ми пішли на штурм, не вагаючись ані секунди».

Але поки що про Драс-Леону можна було навіть не мріяти. Принаймні Насуада навідріз відмовлялась атакувати місто й, правду кажучи, мала на те серйозні підстави.

— Ерагоне, — суворо казала вона, — ти забув, як насилу вийшов сухим із води після останньої сутички з Мертагом? Ти забув, як він поранив тебе в стегно? А оце його попередження, мовляв, це я з тобою граюся просто так, але наступного разу битиму вже по-справжньому! Він не кидає слів на вітер. Звісно, Мертаг негідник, але в мене б не повернувся язик назвати його брехуном.

— Коли йдеться про битву двох магів, самою силою не обійдешся, — пробував заперечити Ерагон.

— Твоя правда, але й нехтувати нею теж не слід. Крім того, він тепер заручився підтримкою священиків Хелгрінда, а більшість із них, здається мені, володіють магією. Я не буду ризикувати тобою й не дозволю вийти тобі сам на сам із Мертагом, навіть якщо тебе будуть підтримувати бойові маги Блодхгарма. Доки ми не придумаємо, як виманити Мертага й Торнака з міста або як заманити їх у пастку, доки в нас не буде переваги, завдяки якій ми зможемо їх здолати, ми сидітимемо тут, Ерагоне.

Вершник заперечував, доводив, що чекати безглуздо.

— Припустімо, — казав він, — мені не вдасться здолати Мертага. Як же тоді можна сподіватися, що я одержу перемогу над Галбаторіксом?!

Але Насуада була непохитна. Разом із Арією, Блодхгармом та всіма бойовими магами Ду Врангр Гата вона вигадувала найнеймовірніші плани і найскладніші сценарії, шукала можливість використати хоч якісь переваги варденів, та більшість стратегій виявлялись недієвими, оскільки вимагали більше часу й ресурсів, ніж їх зараз було. Насуада зазирнула навіть до Елви й спитала, чи варденам часом не зможе допомогти її дар, що дозволяє відчувати біль інших людей.

— Якщо я знатиму про біль варденів, що вони його зазнають під час боротьби з Торнаком і Мертагом, можливо, це стане мені в пригоді…— пояснила Насуада.

Мала провидиця тільки злісно всміхнулась:

— Я не маю ані найменшого бажання тобі допомагати, Насуадо. Пошукай собі якусь іншу дитину, яка зможе виграти цей бій… А мене облиш…

Словом, вардени продовжували чекати. Дні спливали за днями. Солдати ставали все більш насуплені й невдоволені, а Насуада дедалі дужче нервувала. До бездіяльності додалась іще одна проблема — армія нагадувала велетенську ненаситну істоту, провіант зникав у тисячах шлунків, ніби в бездонному проваллі, й ось-ось мав закінчитися, через що порції ставали все меншими й меншими. Під час походу було куди легше. Війна є війна, тому вардени конфісковували їжу й худобу в мешканців кожного захопленого села — завдяки цьому вони й трималися, не гребуючи полюванням на дичину довкола табору. Зупиняючись на два-три дні, військо залишало після себе спустошені ділянки землі, на яких не було геть нічого їстівного, точнісінько як після сарани.

Аж ось — довготривала зупинка. Власна провізія вже давно скінчилась, тож варденів щедро й гостинно підгодовувала Сурда. Проте харчі надходили нерегулярно, і годі було сподіватися кардинально змінити ситуацію на краще.

Ерагон чудово розумів, що, попри фанатичну відданість своїй справі, воїни навряд чи зрадіють перспективі повільної голодної смерті. Іще трохи — і вони просто втечуть собі в якийсь віддалений закуток Алагезії й спокійно доживатимуть віку, не переймаючись ані Імперією, ані Галбаторіксом.

Думки про це не давали заснути й Насуаді. Щоранку вона виглядала надзвичайно виснаженою, а мішки під її очима нагадували невеличкі сумні посмішки.

У цій скрутній ситуації Вершника тішило тільки те, що Роранові таки вдалося здолати Аруфс. Він захоплювався подвигом кузена, більше того, не був упевнений, що сам із такою ж легкістю заволодів би цим неприступним північним містом.

«Як тільки Роран повернеться, — пообіцяв сам собі Ерагон, — одразу ж накладу на нього всі можливі закляття-обереги. Я й так втратив частину сім’ї через Імперію й Галбаторікса… У мене так мало рідних людей…»

Розмірковуючи про це, Вершник зупинився, щоб пропустити повз себе трійко гномів, які про щось завзято сперечалися. Гноми були без шоломів, але вплетені в їхні бороди кільця красномовно свідчили, що вони належали до клану Дургрімст Інгейтум. Про що саме точилася суперечка, Ерагон, на жаль, так і не зрозумів, але, судячи з піднесеного тону й жвавої жестикуляції, тема була дуже важлива. Утім, навіть розв’язуючи якесь важливе питання, гноми все одно нагадували дітей, котрі посварилися через якусь дрібницю. Принаймні, зиркнувши на їхні серйозні обличчя, Вершник не зміг стримати посмішку.

На превелику радість усіх варденів, армія гномів на чолі з королем Ориком прибула до Драс-Леони два дні тому. Тепер у таборі тільки й говорили про це та ще про героїчне захоплення Аруфса.

Разом із гномами армія варденів стала вдвічі чисельнішою, і це значно збільшило їхні шанси дістатися Урубейна й поквитатися з Галбаторіксом. Залишалося тільки дати раду з Мертагом і Торнаком…

Пройшовши табором трохи далі, Ерагон помітив Катріну. Вона сиділа біля свого намету й в’язала одяг для майбутнього немовляти.

— Здрастуй, кузене! — гукнула жінка, привітно махнувши рукою.

Ерагон посміхнувся їй у відповідь, проте почимчикував далі. Треба було нагодувати Сапфіру й трішки перепочити самому. Невдовзі дракон уже ум’яв велетенський шмат м’яса й умостився на сонячній галявині під наметом Вершника. За наказом Насуади, цю галявину завжди лишали вільною, щоб Сапфіра мала достатньо місця для зльоту й приземлення. Саме тут дракон і згорнувся клубком, краєм ока спостерігаючи за тим, як Ерагон дістає із сідельної торби «Доміа абр Вірду». Юнак тим часом узяв стару книгу, заліз під ліве крило Сапфіри й примостився в западинці між її шиєю та мускулястою лапою. Сіючись крізь складки крила й відбиваючись від луски, світло вкривало сторінки книги яскравими візерунками. Це трохи заважало читати, але Вершник не ремствував — найголовніше те, що він буз разом із Сапфірою.

Так вони просиділи години зо дві, аж доки Ерагон не втомився розшифровувати вигадливі письмена монаха Гесланта. Потім, щоб хоч якось розвіяти нудьгу, вони знову почали тинятися між наметами, розглядаючи захисні споруди й перемовляючись із вартовими, що стояли по периметру варденського табору.

Аж раптом на східному кінці табору, там, де розташувалися війська гномів, Ерагон і Сапфіра помітили якогось гнома. Той сидів навпочіпки біля діжки з водою. Його рукава були засукані до ліктів, а сам він розкачував долонями невеличку кульку грязюки. Біля його ніг валялася маленька паличка. Цей гном займався такою дивною справою, що спливло кілька хвилин, перш ніж Ерагон упізнав у ньому Орика й підійшов ближче.

— Дерунданн, Ерагоне й Сапфіро, — мовив Орик, не підводячи очей.

— Дерунданн, — відповів Ерагон, повторюючи традиційне привітання гномів, і присів з другого боку калюжі.

Вершник доволі довго спостерігав, як Орик зачищає поверхню кульки, роблячи її гладесенькою за допомогою великого пальця правої руки. Час від часу Орик нахилявся й набирав жменю сухої землі, посипаючи нею жовтувату кулю, а потім обережно здмухуючи зайві грудочки.

— Ніколи не сподівався побачити короля гномів, який стоятиме навпочіпки й бавитиметься грязюкою, як мала дитина, — сказав Ерагон.

— А я ніколи не сподівався побачити Вершника й дракона, котрі будуть витріщатися на мене, доки я робитиму Ереткнурл, — відповів Орик так невдоволено, що в нього аж вуса настовбурчились.

— А що таке Ереткнурл?

— Тардсвергунднзмал.

— Тардсвер… — Ерагон повторив тільки половину слова, навіть не намагаючись запам’ятати його цілком. — А це?..

— Це щось таке, що виглядає не тим, чим воно є насправді,— сказав Орик, піднявши земляну кулю. — Приміром, ось це… Це камінь, зроблений із землі. Вірніше, він буде виглядати як камінь, коли я його дороблю.

— Камінь із землі… Виходить, це магія?

— Ні, це моє власне вміння й нічого більше…

— Навряд чи я щось розумію… — струснув головою Ерагон, коли Орик примовк і, здавалося, більше нічого не збирався пояснювати.

— Трохи терпіння, друже… — повернувся гном до розмови за якийсь час, — спочатку тобі потрібно знайти грязюку.

— Важке завдання… — гмукнув Ерагон і посміхнувся.

— Не все так просто. Одна грязюка краща, інша гірша, — вів Орик далі, суворо зиркнувши на Вершника з-під своїх густих брів. — Скажімо, пісок нам не годиться. Грязюка повинна складатися з кавалочків різного розміру, бо вони зазвичай міцніше склеюються між собою. Потім треба додати трохи глини, але найголовніше в цьому ділі,— гном поплескав рукою по лисому клаптику землі між прим’ятими кущиками трави, — побільше пилюки. Бачиш? — Орик підняв долоню, що вкрилась товстим-шаром пилу.

— А чому це аж так важливо?

— О! — вигукнув гном і продовжив катати кульку долонями, намагаючись надати їй симетричної форми. — Знайшовши хорошу грязюку, ти поливаєш її водою й замішуєш, як тісто, аж доки не утвориться густа суміш, — Орик кивнув на калюжу. — З грязюки ти формуєш кулю на зразок ось цієї. Потім треба вичавити з неї вологу й зробити кулю ідеально круглою. Коли грязюка почне застигати, слід робити те, що й я. Висипаєш на кулю пилюку, щоб вона витягла з неї рештки вологи. І так аж доти, доки куля не стане самостійно тримати форму. Головне — зайвий раз її не крутити, щоб не луснула… Мій Ереткнурл майже готовий. Коли він застигне, я залишу його під сонцем, аби світло й тепло випарувало рідину зсередини. Потім я знову посиплю його пилюкою й зачищу. Після трьох-чотирьох процедур поверхня мого Ереткнурла стане тверда, ніби шкіра награ.

— І все це тільки для того, щоб мати кульку із сухої грязюки? — спантеличено спитав Ерагон.

На морді Сапфіри так само з’явилася здивована міна.

— Ні, бо це ще не кінець, — Орик знову набрав жменю пилюки. — Поверхню Ереткнурла слід намазати зволоженим пилом, щоб той утворив гладесеньку кірку. Волога всотується в кулю, далі ти знову сиплеш пилюку, потім чекаєш, потім сиплеш…

— І доки це буде тривати? — урвав його Ерагон.

— Доти, доки до нього не пристане пилюка. Кірка надасть Ереткнурлу особливої краси, а за день-два він набуде діамантового блиску, так, ніби зроблений з мармуру. І жодної тобі магії — працюють серце, голова й руки. Погодься, тобі ніколи не вдасться зробити камінь зі звичайної землі… Ну, тобто ти його зробиш, але він буде крихкий. А так виходить справжнісінький камінь.

Здавалося, Орик усе пояснив, але Вершникові ще й досі не дуже вірилося, що можна зробити камінь із грязюки без допомоги магії.

«А все-таки, навіщо ти його зробив, королю гномів? — спитала Сапфіра. — Тепер ти керуєш своїм народом, у тебе й без цього, мабуть, купа роботи».

— Зараз мені нічого робити, — буркнув Орик. — Мої підопічні готові до битви, а її все нема й нема. Не стану ж я з ними панькатись, ніби квочка. Я не хочу сидіти сам у наметі й дивитись, як росте моя борода… Саме тому я й вирішив зробити Ереткнурл.

Король замовк, та Ерагон добре бачив, що він чимось збентежений, тож вирішив потримати язик за зубами. Кілька хвилин спливло в цілковитій тиші. Потім Орик прокашлявся й заговорив знову:

— Були часи, коли я міг пити мед і грати з друзями в кості, а те, що я нащадок Ротгара, нічого не означало. Ми могли базікати й сміятись, не відчуваючи при цьому жодних незручностей. Я не вимагав ніяких почестей, але тепер усе змінилось. Мої друзі не можуть забути про те, що я король, а мені дуже важко не помічати того, як змінилось їхнє ставлення до мене.

— Цього й слід було чекати, — сказав Ерагон, добре розуміючи стан Орика, бо й сам переживав щось подібне відтоді, як став Вершником.

— Можливо… Але мені від цього не легше! — обурено вигукнув Орик. — Життя — дивна й жорстока штука… Я обожнював Ротгара, та часом мені здавалося, що він був надто стриманий у спілкуванні з тими, хто його оточував. Тепер я добре розумію, чому він так поводився, — Орик узяв кулю грязюки обома руками й глянув на неї, похмуро звівши брови. — Хіба грімстборіт Ганел не пояснив тобі в Тарназі, навіщо потрібен Ереткнурл?

— Ні, він ніколи про нього навіть не згадував.

— Гадаю, вам і без цього було про що говорити… І все ж таки, як члену Інгейтуму, тобі треба знати все про Ереткнурл, адже це не просто сувенір… Процес створення каменя із землі — священний ритуал. За допомогою нього ми зміцнюємо віру в силу Хельзвога. До цієї справи слід ставитись шанобливо й розважливо. Створення Ереткнурла — це жест поваги, а боги карають тих, хто виконує обряд легковажно… Від каменя — плоть, від плоті — земля, від землі — знову камінь. Колесо крутиться, та ми бачимо лиш невеличку часточку цілого.

Тільки після цих слів Ерагон нарешті зрозумів, наскільки Орик схвильований.

— Шкода, що ти не взяв із собою Хведру, — мовив Вершник. — Вона б склала тобі компанію й не дала б нудьгувати. Тоді, в Брег Холді, ти виглядав із нею просто щасливим.

— Авжеж, — задумливо посміхнувся Орик. — Але вона не може покинути своїх обов’язків лиш для того, щоб мене заспокоювати. Зрештою, про який спокій може бути мова, якщо вона перебуватиме так близько від Мертага, Торнака, Галбаторікса та його триклятого чорного дракона.

— Ти нагадуєш мені відповідь на загадку, — сказав Ерагон, щоб підбадьорити Орика. — Сидить король гномів на землі й ліпить із грязюки камінь. Не впевнений, що така загадка колись існувала, але віршами вона б звучала десь так:

Рими, на жаль, нема. Та я не поет, і годі чекати від мене справжніх віршів. Можу уявити, як люди ламатимуть собі голову над цією загадкою!

— Гм… — буркнув Орик. — Тільки не гноми… Навіть наші дітлахи відгадають її за лічені секунди.

«І дракон теж», — додала Сапфіра.

— Мабуть, так воно і є,— згодився Ерагон.

А потім Вершник розпитав Орика про все, що сталося з гномами після того, як він із Сапфірою покинув Тронжхейм. Вони не бачились бозна-скільки, тож він із нетерпінням чекав прибуття армії гномів до Драс-Леони, аби дізнатися, як його друг поживає після коронації.

Орик і собі скучив, тому майже годину переповідав Ерагонові про всі ті сварки, які спалахнули між кланами гномів після формування армії й початку походу. Клани були так невдоволені війною, що навіть Орику важко було тримати їх у покорі.

— Це ніби керувати зграєю дурних качок, — пояснив Орик. — Вони завжди рухаються власним шляхом, здіймають неймовірний ґелґіт й норовлять хапнути тебе за руку за першої-ліпшої нагоди.

Ерагон поцікавився долею Вермунда. Йому вже давно кортіло дізнатись, що сталося з гномом, котрий намагався його вбити. Вершник хотів зрозуміти, де тепер його вороги, особливо найнебезпечніші.

— Він повернувся до рідного села у Фелдарасті,— відповів Орик. — Подейкують, почав добряче пиячити й нарікати ледь не на весь білий світ. Але на нього майже ніхто не зважає. Кнурлани Аз Свелдн рак Ангуін напрочуд горді й уперті. Дуже часто вони заплющують очі на дурнуваті витівки Вермунда, незважаючи на те, що інші клани засуджують його вчинки. Але замах на гостя — це те, чого гноми ніколи не пробачать. Ніде правди діти, дехто з Аз Свелдн рак Ангуін продовжує симпатизувати Вермунду, та я не вірю в те, що вони наважаться втратити прихильність решти гномів тільки заради того, щоб захистити грімстборіта, у якого немає ані краплини власної гідності. Спливуть роки, і вони взагалі відвернуться від нього. Мені казали, що Вермунда остерігаються навіть ті клани, які самі потрапили в неласку.

— Як гадаєш, що з ним буде?

— Він змириться з неминучим і зламається… Або ж одного чудового дня хтось підсипе йому в мед отрути. А вийшовши на вулицю, він може отримати ніж у спину… Словом, як ватажок Аз Свелдн рак Ангуін, він не становить для тебе жодної небезпеки.

Друзі розмовляли аж доти, доки Орик не завершив кілька перших етапів виготовлення Ереткнурла. Далі грязьову кулю слід було просушити в наметі на клаптикові тканини, тому Орик узяв своє відерце й звівся на ноги.

— Дякую тобі, Ерагоне, за те, що мене вислухав, — сказав він. — І тобі теж, Сапфіро! Дивна річ, але ви єдині, крім Хведри, з ким я можу ось так просто потеревенити. Усі ж інші… — гном не доказав, а лиш скрушно розвів руками.

— Ти наш друг, Орику, і нам байдуже, король ти чи ні. Ми завжди раді погомоніти з тобою! Більше того, ти можеш бути впевнений, що про жодне слово нашої розмови ніхто не дізнається! — і собі звівся на ноги Ерагон.

— Так, я переконаний у цьому, Ерагоне, — зиркнув на нього Орик. — Навколо відбувається так багато всього цікавого, а в тебе немає часу, щоб з усім ознайомитись… Прикро…

— Повір, Орику, зараз мене хвилює тільки доля варденів. Усе інше мене не обходить.

— У цьому щось є, адже Вершник повинен завжди бути наче збоку від усіх. Інакше він не зможе мати власної думки. Раніше я ніколи не розумів незалежності Вершників, але зараз бачу, що вона необхідна їм, як повітря.

— Ну, я не зовсім збоку… — знизав плечима юнак. — Я вірний тобі й Насуаді.

— Твоя правда… Але ти все одно не належиш ані варденам, ані Інгейтуму. Та як би там не було, я дуже радий, що можу тобі довіряти, — схилив голову Орик.

— І я… — тихо сказав Ерагон, посміхнувшись.

— Ми ж молочні брати, чи не так? А брати мають пильнувати один за одним!

«Авжеж, мають…» — подумав Ерагон, поплескав Орика по плечу, а вголос мовив:

— Молочні брати.

ШЛЯХ ПІЗНАННЯ

Того-таки дня, переконавшись, що війська Імперія вже не наважаться атакувати варденів з Драс-Леони, Ерагон і Сапфіра попрямували в тил табору, де був спеціальний майданчик для тренувальних боїв.

Там на них уже чекала Арія. Власне кажучи, прибувши до табору, вони зустрічалися з ельфійкою кожен божий день.

— Як справи? — спитав Ерагон.

— Так собі..— невесело посміхнулась Арія, яка із самого ранку мала досить напружені перемовини з Насуадою й королем Орином.

Кивнувши, Ерагон дістав з піхов свого меча. Ельфійка не примусила довго себе чекати, і вже за мить супротивники стояли один проти одного в бойових стійках. За попередньою домовленістю кожен із них прихопив на сьогоднішнє тренування щит. Це мало врізноманітнити поєдинок. До того ж, він тепер все більше нагадував реальний бій.

Рухаючись обережними невеличкими кроками, Вершник й ельфійка інколи не дивились собі під ноги — їхні погляди були прикуті одне до одного. Від цієї частини дуелі Ерагон отримував, мабуть, найбільшу насолоду. Невідривно дивитися в очі Арії, зосереджено й уважно пильнувати за її фантастично красивими зіницями, — він радів, що стає ближчим до ельфійки бодай у такий химерний спосіб.

Перший удар був за Арією. Другий так само. І Ерагон одразу ж ускочив у халепу — ельфійка притисла свого меча йому до шиї. Сенсу пручатися не було, тож довелося чекати, доки Арія опустить зброю і зробить крок назад.

— Знову ловиш ґав! — мовила вона.

— І як тобі вдається весь час мене перемагати?! — роздратовано сказав Ерагон.

— Ось так, — відповіла ельфійка й зробила випад убік його правого плеча.

Захищаючись, Вершник підняв щит і прудко відскочив на кілька кроків.

— Я тренувалась сотні років, — вела далі Арія, — і було б трохи дивно, якби я тебе не перемагала. Чи не так? Ти взагалі повинен пишатися, що тобі вдалося кілька разів зачепити мене. Ну то як, іще одна спроба?

Просвистівши в повітрі, Брізінгр із брязкотом врізався в щит, яким ельфійка прикрила стегно. У відповідь Вершник отримав блискавичний удар по зап’ястку — всю руку аж до плеча наче пронизали холодні голочки.

Ерагон зойкнув, укотре відскочив, сподіваючись перевести подих і хоч трохи оговтатись. Головна незручність у боях з ельфами полягала в тому, що вони були значно швидші за людей, тож могли дістати супротивника з більшої відстані, так що той і оком не встигав змигнути. Словом, щоб почуватися в безпеці, Вершник мав перебувати щонайменше за сотню футів від Арії.

Та ельфійка й не збиралася збавляти оберти. Високо підстрибнувши, вона дивовижним чином зробила в повітрі кілька кроків і кинулась на Ерагона. Той відмахнувся мечем, але Брізінгр просвистів повз плече Арії, не завдавши їй жодної шкоди. А вже наступної миті ельфійка зробила обманний рух. Вершник хотів був прикрити ребра, але зрозумів, що меч супротивниці вкотре торкається його шиї — цього разу біля самісінького кадика.

Так вони й завмерли. Вологі, великі очі Арії були всього за якийсь дюйм від Ерагона. У них світилися запал битви, завзятість і гранична зосередженість… Не знаючи, як усе це розуміти, юнак зупинився. Ельфійка враз стала наче байдужа, відвела меч від його шиї й відійшла геть.

— Якщо ти знаєш так багато про володіння мечем, — порушив мовчанку Вершник, потираючи горло, — чому ти не навчиш мене битися краще?

— Я намагаюсь, — Арія зблиснула своїми смарагдовими очима, — але проблема не в цьому, — вона торкнулася мечем правої руки Ерагона. — Проблема в тому, що я знов і знов показую тобі твої помилки, чекаючи, доки ти перестанеш їх робити. І я буду показувати їх навіть тоді, якщо на тобі не залишиться жодного живого місця, — ніби підтверджуючи серйозність власних намірів, ельфійка грюкнула Вершника мечем по шолому.

Кожна поразка від Арії завдавала такого відчутного удару самолюбству Ерагона, що він уже почав серйозно сумніватися в тому, чи й справді здатен подужати Галбаторікса, Мертага чи будь-якого іншого небезпечного супротивника. Думка про це просто пригнічувала його, адже не було жодних гарантій, що в найвідповідальнішу мить, саме тоді, коли він опиниться сам на сам із головним ворогом, поруч із ним буде Сапфіра.

Ерагон трохи потупцяв на місці й відійшов від Арії ярдів на десять.

— Гаразд, — процідив він крізь зуби, стаючи в низьку атакувальну позицію. — Продовжимо?

— Ну давай… — примружила очі Арія.

Ще якусь мить вони постояли, а потім кинулись одне на одного з бойовим кличем. З-під клинків дощем бризнули снопи іскор. Удар, два, три, десяток, сотня… Вони стікали потом, вкрились шаром пилюки, з порізів на Ерагоновому тілі сочилася кров, та все одно ніхто не хотів поступатися. На обличчях обох суперників, здається, з’явилася лють, чого раніше під час їхніх поєдинків ніколи не бувало.

Сапфіра спостерігала за ними з кутка майданчика, розтягнувшись на м’якому трав’яному килимі. Здебільшого вона тримала свої думки при собі, щоб не заважати Вершникові, але часом усе ж таки робила дуже слушні зауваження, які допомагали йому ефективніше атакувати й захищатись. Час від часу дракон і прямо втручався в перебіг подій. Принаймні кілька разів, коли Вершник починав рухатися повільніше, ніж треба, Сапфіра подумки торкалася його руки чи ноги, і тоді Ерагон знав, який саме рух йому треба виконати швидше.

Щоправда, через якийсь час Вершник попрохав дракона не робити цього.

«Сапфіро, — сказав він, — я повинен навчитись робити це сам, бо ти не зможеш допомагати мені щоразу, як я опинюсь у небезпеці».

«Чого це раптом? Я можу спробувати».

«Знаю… Але це моя гора, і я маю видертись на неї самотужки».

«Навіщо ж тобі дертись, коли можна літати? — голос у Сапфіри був веселий. — Ну, куди ти дістанешся на своїх коротеньких ніжках!»

«Твоя правда, Сапфіро… Я можу літати, але крила належать тобі, і в кожній моїй перемозі не так уже й багато моєї заслуги…»

«Перемога перемогою, а смерть смертю — як би ти їх не досягнув».

«Сапфіро…» — зітхнув Ерагон.

«Що, малий?..»

Урешті-решт дракон, нехай неохоче, але згодився з тим, що Вершник має розраховувати тільки на свою силу. Утім Сапфіра й далі продовжувала пильно спостерігати за поєдинком. Невдовзі біля тренувального майданчика з’явилися й бойові маги Блодхгарма. Вершник дуже не любив, коли хтось ставав свідком його поразок, але маги робили корисну справу — вони прикривали його від цікавих очей варденів, котрі могли потім розпустити язика. На відміну від них, маги добре розуміли, що Ерагонові треба вчитися, і, ясна річ, не трактували його поразки як прояв слабкості чи нездатності протистояти ворогу.

Але що довше тривав поєдинок, то сумніші думки охоплювали Вершника. За весь цей час йому вдалося виграти тільки дві короткі сутички — та й то, швидше, не завдяки майстерності, а завдяки фортуні. Та розраховувати на фортуну під час реальних дуелей було чистої води самогубство. Словом, як Вершник не старався, Арія перемагала його за іграшки.

Урешті-решт Ерагон втратив над собою владу й пішов у шквальний наступ, намагаючись використати ті самі прийоми, за допомогою яких йому пару разів вдалося подужати войовничу ельфійку. Він замахнувся правою рукою, збираючись завдати удару Брізінгром, як бойовою сокирою. І в ту ж мить свідомості Вершника торкнулась інша свідомість — це була не Сапфіра, не Арія, не хтось із бойових магів Блодхгарма…

«Дракон… дракон-чоловік», — злякано сіпнувся юнак, якомога швидше впорядковуючи думки й зводячи захисний бар’єр. Хтозна, може, це був сам Торнак, найменший контакт із яким не обіцяв нічого доброго. Та перш ніж Ерагон устиг підготуватися до оборони, по його свідомості, немов каміння з височезної гори, пронісся владний голос:

«Годі!»

Це був Глаедр. Вершник так і завмер, тримаючи над головою Брізінгр, яким збирався атакувати Арію. Судячи з усього, ельфійка, Сапфіра й маги Блодхгарма теж почули голос старого дракона, бо їхні обличчя були якісь здивовані.

Ні, свідомість дракона не змінилася — у ній, як і раніше, панувала втома й безмежний біль. Але чи не вперше після смерті Оромиса Глаедр сам вийшов на контакт, наважившись бодай на мить забути про свою печаль.

«Глаедре!» — в один голос вигукнули Ерагон і Сапфіра.

«Як ти?»

«У тебе все гаразд?»

«Ти знову з нами?»

Блодхгарм, його маги й Арія спитали все це водночас, так що їхні слова змішалися без жодного ладу.

«Годі! — повторив Глаедр виснаженим і невдоволеним голосом. — Навіщо ви привертаєте зайву увагу?»

Усі враз примовкли, уважно дослухаючись до кожного слова золотого дракона. Ерагон перезирнувся з Арією. А потім запанувала напружена тиша. Свідомість Глаедра кілька хвилин висіла над ними, наче грозова хмара.

«Ви марнуєте надто багато часу, — нарешті озвався старий дракон. — Ерагоне, ти не повинен так довго тренуватися. Це відвертає тебе від більш важливих речей. Меч Галбаторікса — аж ніяк не те, чого тобі слід остерігатись. Ти не маєш боятися й меча його слів… Найбільшу загрозу становить меч його свідомості. Сила Галбаторікса в тому, що він може підкорити тебе своїй волі. Досить тобі фехтувати з Арією! Краще зосередься на вдосконаленні власних думок. Ти ще не вмієш давати їм раду… Навіщо марнувати дорогоцінний час?»

Це були мудрі слова. І вони породили в голові Ерагона відповіді на чимало питань. Він думав про те, що йому подобається схрещувати меча з Арією, навіть попри поранення, які він отримував під час сутичок. Понад усе він хотів володіти мечем — орудувати ним найкраще за всіх у світі, якщо це, звісно, взагалі можливо. Його тішило те, що вправи заспокоюють нерви й підтримують тіло в належній формі. Крім того, була й іще одна причина, яка спонукала його так приохотитися до тренувань з ельфійкою… Зрештою, про останню обставину старому драконові знати було не обов’язково, хоч навряд чи це було для нього таємницею — недарма ж Глаедр розчаровано зітхнув.

Так чи інакше, Ерагон почав виправдовуватись.

«Якщо я не пущу Галбаторікса у свою свідомість, якщо мені пощастить стримати його наступ, — сказав він, — то нам усе одно доведеться з’ясовувати стосунки на мечах. Більше того, король — не єдиний ворог, який стоїть у нас на шляху… Є ще й Мертаг… А там хтозна… Що як Галбаторікс раптом узяв собі на службу якихось монстрів?.. Я не зміг самотужки здолати ані Дурзу, ані Варауга, ані Мертага. Мені хтось завжди допомагав. Але ж Арія, Сапфіра й Блодхгарм не завжди будуть поруч зі мною у вирішальні хвилини… Я повинен краще володіти мечем. І я тренуюсь, хоч поки що й без великих успіхів…»

«Варауг?.. — перебив його Глаедр. — Ніколи про нього не чув…»

Кількома словами Ерагон розповів Глаедрові про облогу Фейнстера й про те, як вони з Арією вбили щойно народжену Тінь. Саме тоді Оромис і Глаедр зустріли свою смерть у небесах над Джилідом. А щоб у старого дракона не виникало зайвих питань, Вершник тут-таки розказав і про подальші пригоди варденів, адже Глаедр, замкнувшись глибоко в собі, нічого про це не знав.

Ерагон розповідав хвилин п’ять. І весь цей час Вершник та ельфи стояли нерухомо, поглядаючи одне на одного порожніми очима, — уся їхня увага була зосереджена на образах і почуттях, що змінювались із калейдоскопічною швидкістю.

А потім запала тривала мовчанка. Мабуть, Глаедрові потрібен був час, щоб осмислити все почуте.

«Ви надто зухвалі!.. — нарешті озвався дракон, і в його голосі бриніли нотки подиву. — Убити Тінь… Навіть найдосвідченіші Вершники навряд чи наважилися б на двобій із Тінню. А ви, натомість, вийшли відразу проти двох. Дякуйте небесам, що вам пощастило й ви лишились живі. Здолати Тінь — це все одно, що злетіти вище сонця».

«Так-то воно так, — відповів Ерагон, — але наші вороги не слабші за Тінь. До того ж, Галбаторікс міг легко створити нових монстрів, щоб уповільнити наше просування. Його не лякає навіть те, що вони можуть завдати непоправної шкоди всій землі».

«Глаедре, — мовила Арія, — Ерагон каже правду. Наші вороги не мають у серці жалю… ти й сам це добре знаєш, — її голос став ледь чутний. — Зараз наш Вершник не так уже й добре б’ється, і йому треба будь-що вдосконалювати свою майстерність. Я зробила все, аби навчити його найхитріших прийомів, але досвід, як не крути, приходить із середини, а не ззовні».

Від цих слів у юнака потепліло на душі. Підтримка ельфійки була йому потрібна як ніколи.

Старий дракон відповів не відразу.

«Ерагон ще не дав ладу своїм думкам, — сказав він після паузи, — а сила без думки нічого не варта. Зрештою, як і думка без сили. Битву не можна виграти тільки мечем або тільки розумом. Тіло й думка повинні стати єдиним цілим, і якщо ти стоїш перед вибором, що тренувати, — то тренуй ліпше розум. Аріє, Блодхгарме, ви ж знаєте, що я кажу правду. Чого ж ви ще й досі не взялись за Ерагонову освіту?»

Ельфійка, як мала дитина, винувато опустила очі. Тим часом Блодхгарм був явно незадоволений — у кутиках його губ зблиснули гострі білі ікла.

«Арія тут виступає в ролі посланниці нашого народу, — заговорив він бездоганною прадавньою мовою, — а я та моя команда повинні захищати життя Сапфіри й Ерагона. Повір, Глаедре, це нелегке завдання. Воно вимагає бозна-скільки сил і часу. Ми всі хочемо допомогти Ерагонові, але тренувати Вершника — не наша справа, тим паче тоді, коли один із його повноправних учителів ще й досі живий…»

У свідомості старого дракона заграла злість. Вона нависла над усіма, ніби важкі грозові хмари. Звісно, фізично Глаедр нікому не міг завдати шкоди, але він залишався надзвичайно небезпечним. Усі прекрасно розуміли, що варто лиш драконові втратити владу над собою, як сила його думки розірве їхню свідомість на дрібні клапті.

Правду кажучи, спершу Ерагон був прикро вражений зухвалістю й грубістю Блодхгарма — він ніколи не чув, щоб ельф говорив із Глаедром таким тоном… Утім, хвильку подумавши, юнак зрозумів, що Блодхгарм зробив це навмисно: він просто хотів урятувати для них дракона, не давши йому можливості вкотре зануритись у безмежні глибини власного горя. Але так чи інакше, це був доволі ризикований план…

Обурений Глаедр заборсався в морі своїх думок — грозові хмари ставали все більші й більші, аж поки між ними не з’явилися перші тріщинки блискавок.

«Ельфе! — гаркнув дракон, і собі заговоривши прадавньою мовою. — Чи не здається тобі, що ти перейшов усі дозволені межі! Те, що роблю я, тебе взагалі не стосується… Ти навіть уявити не можеш, що я втратив. Повір, якби в мене не було обов’язків перед Ерагоном і Сапфірою, я б уже давно з’їхав з глузду. Тому не смій звинувачувати мене, Блодхгарме, сину Ілдріда, якщо не хочеш помірятись силою з останнім серед старійшин».

Ельф зблиснув очима, знов оголив ікла, але вираз його обличчя був на диво задоволений. Схоже, він і не збирався миритися з драконом.

«Тоді й ти, — відповів Блодхгарм, — не звинувачуй нас у тому, що ми не виконуємо твоїх обов’язків, старійшино. Уся наша раса співчуває твоїй втраті, але навіщо аж так жаліти себе під час війни з найнебезпечнішим за всю історію ворогом? Тим ворогом, який винищив твою расу, тим ворогом, який убив твого Вершника!»

Здавалося, Глаедр ось-ось вибухне від люті. Хвиля драконової злості врізалась в Ерагона з такою силою, що свідомість юнака була тепер схожа на пошматоване ураганом корабельне вітрило. Люди, які перебували довкола майданчика, взагалі покидали зброю і, скривившись, похапалися за голови.

«Жаліти себе?!» — прогарчав Глаедр, вимовляючи слова так, що кожне з них лунало, ніби вирок долі.

Ерагон відчув, як темні згустки у свідомості дракона набувають дедалі чіткіших обрисів. Було ясно: якщо Глаедр дозволить своїй злості вихлюпнутись назовні, катастрофи не уникнути.

Ситуацію врятувала Сапфіра. Її голос розітнув скаламучений вир емоцій, ніби ніж масло.

«Учителю, — мовила вона, — я дуже хвилювалась за тебе. Мені надзвичайно приємно знати, що ти нарешті відновив свою силу. Жоден із нас не зможе зрівнятися з тобою, тому нам потрібна твоя допомога. Без тебе наше прагнення подолати Імперію залишиться тільки мрією».

Глаедр роздратовано гаркнув у відповідь, але його голос був уже не такий грізний, як раніше. Схоже, лестощі припали йому до душі. Сапфіра обрала вірний шлях. Попри суворий характер, дракони майже ніколи не могли встояти перед похвалою.

«Зараз у тебе немає власних крил, — вела далі Сапфіра, не даючи йому оговтатись, — тож дозволь запропонувати тобі мої. Небо чисте й спокійне. Гадаю, тобі буде приємно здійнятись туди, куди бояться здійматися навіть орли. Ти провів у серці сердець безліч часу й, мабуть, дуже скучив за подувом вітру…»

Нестримний шторм у свідомості старого дракона почав поволі вщухати, хоч зловісна напруга спала не відразу.

«Було б непогано», — пробурчав він примирливо.

«Тоді ми скоро полетимо. Але, вчителю…»

«Так, дитя?»

«Спершу я хотіла б дещо в тебе спитати…»

«Питай».

«Чи не погодився б ти допомогти Ерагонові краще опанувати меч? Він іще не дуже вправний, а мені не хотілося б утратити свого Вершника», — Сапфіра трималася гідно, хоч у її голосі прослизнула нотка благання, через що в Ерагона підкотилась до горла грудка.

Тільки тепер грозові хмари нарешті розсіялись, залишивши по собі порожній і неймовірно сумний краєвид. Потім на сірому тлі зринули розмиті гігантські моноліти, мати справу з якими Ерагонові не так уже й хотілось.

«Гаразд, — урешті-решт згодився Глаедр. — Я зроблю для твого Вершника все, що зможу. Але будь готова — я вчитиму його так, як вважатиму за потрібне».

«Добре», — відповіла Сапфіра.

Арія й решта ельфів полегшено зітхнули. Тим часом Ерагон був змушений на якусь мить відволіктись, бо на зв’язок із ним вийшла Тріанна й іще кілька магів, які перебували на службі у варденів. Переконавшись, що з Вершником усе гаразд, вони почали навперебій розповідати про те, як щойно відчули неймовірну тривогу.

«На тебе хтось напав, Шейдслеєре? — збентежено питала Тріанна. — Це був Торнак?.. Чи Шруйкан?» — вона так панікувала, що Ерагон ледь не випустив із рук Брізінгр.

«Ні-ні, нічого такого…» — відповів Вершник, щоб хоч трішки заспокоїти магів.

Справа в тому, що майже для всіх варденів присутність Глаедра ще й досі була таємницею. Тріанна й маги так само про нього не підозрювали, тому Ерагон вирішив нічого їм не говорити. З другого боку, брехати він теж не хотів, тому відповів коротко й невиразно.

«Це ми з ельфами трохи займались магією, — сказав він. — Я вам розповім про це при нагоді. Але жодних причин для хвилювання немає».

Судячи з усього, маги були не надто задоволені такою відповіддю, проте набридати Вершникові не наважилися. Вони чемно попрощались, і їхні голоси розтанули так раптово, ніби юнак ні з ким і не говорив.

— Усе гаразд? — тихо спитала Арія, помітивши тривогу на обличчі Вершника.

— Так, — відповів Ерагон ледь чутно й кивнув на людей, що піднімали із землі свою зброю. — Мабуть, доведеться відповісти на деякі їхні питання…

— То ти не сказав їм, хто…

— Звісно, ні…

«Займіть свої місця», — прогримів тим часом Глаедр. Ерагон та Арія розійшлися в протилежні кінці майданчика.

«Учителю, ти й справді зможеш мене навчити, перш ніж ми дістанемось Урубейна? Часу так мало…» — не втримався Вершник, хоч і розумів, що робить помилку.

«Якщо ти будеш слухати мене, я навчу тебе прямо зараз… — буркнув Глаедр. — Тільки тобі доведеться слухати мене уважніше, ніж ти робив це раніше».

«Я слухаю тебе, вчителю», — відповів Ерагон, ще й досі не розуміючи, як дракон буде вчити його битися на мечах.

Ясна річ, Глаедр міг багато чого перейняти в Оромиса, так само, як Сапфіра набиралася знань від юнака, але ж ішлося про мечі, котрі той навіть тримати не міг.

«Мабуть, — подумав Ерагон, — із таким самим успіхом я розповідав би дракону, що робити зі стрімкими поривами вітру над гірськими вершинами. Звісно, я можу спробувати, але ніколи не поясню це краще за Сапфіру, бо я людина, істота, яка не вміє літати сама».

Вершник намагався ретельно приховати всі свої сумніви, але Глаедрові, схоже, вдалося дещо відчути, бо він якось дивно буркнув.

«Усі великі битви однакові, Ерагоне, — повчально сказав старий дракон, — так само як однакові й усі великі воїни. Байдуже, чим ти б’єшся — зброєю, лапою, кігтем чи хвостом. Ти правий — тобі треба вправлятися зі своїм мечем… Тренуючись, ти неодмінно досягнеш вершин, яких може досягнути будь-хто, але нас це не цікавить. Ти повинен стати неперевершеним. А це вимагає сили, виваженості, спритності й уяви, — дракон на мить замовк. — Пам’ятаєш, що я тобі пробував втовкмачити раніше?»

«Так, учителю… — не задумуючись, відповів Ерагон. — Що я повинен навчитися бачити те, на що дивлюсь. І я пробував, учителю… Слово честі!»

«Але ще й досі нічого не бачиш. Поглянь на Арію. Чому вона знов і знов тебе перемагає? Відповідь очевидна: вона розуміє тебе, Ерагоне. Вона знає, хто ти такий і як ти мислиш… Саме це й дозволяє їй постійно тебе перемагати. Чому Мертаг спромігся здолати тебе на Палаючій рівнині. Тому що він сильніший і спритніший за тебе?»

«Бо я втомився й…»

«А як йому вдалося поранити тебе в стегно під час останньої сутички? Не хочу нагадувати, але ти відплатив йому тільки подряпиною на щоці… Мовчиш? А я маю відповіді на ці питання. Це сталося не тому, що ти був стомлений, ні… Це сталося тому, що він тебе розуміє, Ерагоне, а ти його, на жаль, ні. Мертаг знає більше ніж ти, а тому має над тобою владу. Те саме можна сказати й про Арію… Поглянь на неї. Поглянь на неї уважно. Вона бачить, хто ти… А ти? Ти бачиш, хто вона? Ти бачиш її так чітко, щоб перемогти в бою?»

Вершник піймав на собі погляд Арії — в її очах світилася рішучість, а водночас прагнення нізащо не видати власних таємниць, так, наче вона боялася цього. Ерагона опосіли сумніви… Справді, чи знає він її так добре, як йому здається? І чи не може бути так, що він увів себе в оману, сприймаючи зовнішнє за внутрішнє?

«Ти став надміру завзятий, — м’яко сказав Глаедр. — Для завзяття є своє місце, але тут воно не допоможе. Шлях воїна — це шлях пізнання. Якщо думка зобов’язує тебе стати завзятим, зроби це, але, втративши владу над собою, годі осягнути глибини знання. Можеш, звісно, спробувати, та єдиною твоєю винагородою будуть біль і розпач.

Натомість учись зберігати спокій — нехай навіть сотня ворогів наступає тобі на п’яти. Звільни свою свідомість від вагань і дозволь їй стати озером, у якому відбивається весь довколишній світ. Розуміння приходить у спокої, коли ти не обтяжуєш себе безглуздими переживаннями з приводу перемог і поразок, життя та смерті.

Ти не можеш усього передбачити, ти не можеш бути впевненим у перемозі щоразу, коли опиняєшся віч-на-віч із ворогом. Головне — помічати все до найменших дрібниць, тоді буде легше пристосуватися. Воїн, який уміє пристосовуватись і готовий до несподіванок, живе найдовше.

А тепер поглянь на Арію і спробуй побачити те, на що дивишся. Далі роби, як підказує серце, проте не відволікайся на думки. Думай, не думаючи, тоді твої дії стануть майже інстинктивними. Уперед, спробуй!»

Вершнику знадобилася, якась мить, щоб зібратися з думками й згадати геть усе, що він знає про Арію — що вона любить і що ненавидить, її звички й манери, найважливіші в житті події, причини її страху та її сподівань… Насамкінець він спробував зрозуміти саме її єство, тобто збагнути, чому вона ставиться до життя, як до битви. Це було неймовірно важке завдання… Раніше Ерагон дивився на Арію, як на чарівну жінку, він обожнював її і хотів бути поряд з нею… Зрештою, саме це й заважало йому поглянути на неї, як на досконалого воїна, виваженого й позбавленого зайвих емоцій.

Зробивши сякі-такі висновки, юнак вирішив діяти, хоча десь глибоко в душі й побоювався, що ці його висновки були надто вже прості, щоб не сказати — дитячі. Та попри те, він зробив крок уперед і підняв щит.

Ерагон знав, що Арія чекатиме від нього якихось нових вивертів, тому розпочав поєдинок так само, як робив це раніше. Брізінгр зблиснув у повітрі, просвистів по діагоналі й став опускатися на праве плече ельфійки. За ідеєю, Арія повинна була підняти щит і залишити без захисту ребра. Та де там! Дівчина вправно відбивала удар, хоч, здається, так і не помітила, що б’ється під диктовку Вершника.

«Це добре, — подумав юнак, — чим довше вона про це не буде здогадуватись, тим краще».

За секунду він необачно похитнувся, наступивши на невеличкий камінець, і мимохіть був змушений розвести руки, щоб утримати рівновагу. Не гаючи ні секунди, ельфійка видала бойовий клич і кинулась уперед. Таку помилку міг пробачити хіба що надто вже зухвалий супротивник.

Брязнули мечі — раз, удруге. Вершник крутнувся й несподівано зрозумів, що ельфійчина зброя ось-ось опуститься йому на шолом. Шанс на порятунок був тільки в контратаці. Помітивши краєм ока шпарину в захисті Арії, Ерагон спробував завдати їй блискавичного удару в груди. На цей раз інтуїція не підвела його. Ельфійка різко зупинила свій меч, відбивши удар ефесом — темносиній клинок Брізінгра просвистів за кілька сантиметрів від щоки суперниці, але не завдав їй жодної шкоди.

Ще мить — і світ довкола Вершника спалахнув червоним вогнем… Здавалося, ніби з його очей посипалися жовтогарячі іскри. Ерагон заточився й упав на одне коліно, спершись на землю руками. Глаедр украй невдоволено загарчав.

«Не намагайся рухатись швидко, Ерагоне, — сказав він після короткої паузи. — Не намагайся рухатись повільно… Рухайся тільки тоді, коли в цьому є потреба. І перестань вкладати в удари всю силу, вони мають бути легкі й невимушені. Не думай про час, не поспішай… Вивчи ритміку свого супротивника — ти повинен збагнути, коли він сильний, а коли слабкий, коли він використовує гнучкість, а коли жорстку поставу. Якщо треба, підлаштуйся під ці ритми, якщо ні — спробуй їх порушити. Зламавши їх, ти будеш вести перед, ти спрямуєш поєдинок у потрібне русло. Закарбуй це собі на носі… А тепер — уперед!»

Зиркнувши на Арію, Вершник звівся на ноги, струснув головою й, здається, уже всоте за сьогодні зайняв оборонну позицію. Його синці й подряпини запалали з новою силою, так, що часом Ерагон почував себе, як старий дідуган. Натомість ельфійка відкинула назад волосся й посміхнулась до нього, оголивши рівні білі зуби.

Але це не подіяло. Вершник був надто зосереджений, щоб наступити вдруге на одні й ті самі граблі. Посмішка ще не встигла зійти з ельфійчиних вуст, як Ерагон, виставивши перед собою щит, кинувся вперед. Він тримав меч клинком до землі, розраховуючи на те, що Арія завдасть сильного й блискавичного удару в його незахищену ключицю. Цей удар неодмінно звалив би його з ніг. Дивно, але ельфійка сприйняла витівку Вершника за чисту монету. Юнак зробив рух убік, і меч Арії з глухим ударом відскочив від його щита. За секунду Брізінгр уже був близький до того, щоб полоснути суперницю по стегнах, та ельфійка відбила цей випад щитом та ще й боляче вдарила Ерагона ліктем під дих.

Наступну хвилину-другу суперники примірялись одне до одного, виписуючи по майданчику широкі кола й вигадуючи можливі варіанти розгортання атаки. Повітря наче завмерло від напруги — рухи Арії й Вершника були обережні-обережні, немов у хижаків.

Аж раптом напруга чекання розбилась, мов шибка, в яку пожбурили каменюку. Ерагон завдав удару, ельфійка його парирувала. Мечі розтинали повітря з такою швидкістю, що сторонній спостерігач навряд чи їх навіть помічав. І атакуючи, і захищаючись, юнак не зводив погляду зі своєї суперниці. Тепер він намагався вивчити ритм її тіла, збагнути, яких несподіванок чекати далі, словом, робив усе так, як радив Глаедр. Вершникові так хотілося перемогти, що про поразку страшно було навіть подумати.

«Якщо я програю, моя голова вибухне!» — подумки накручував себе Ерагон і, схоже, захопився, бо пропустив стрімкий несподіваний випад Арії. Ефес її меча врізався юнакові в ребра. Той зупинився, вигукнувши кілька прокльонів.

«Нічого. Уже краще, — підбадьорив його Глаедр. — Значно краще. Ти дієш більш помірковано й не марнуєш силу».

«Помірковано, але не ідеально…» — зітхнув Ерагон.

«Ясно, що не ідеально. Ти й досі надто завзятий, а твій розум — збентежений. Тримай у пам’яті все, що слід пам’ятати, та не дозволяй цьому знанню відвертати тебе від бою. Відшукай десь у собі спокійну місцину й залиш там усі земні клопоти. Ти повинен налаштувати свій розум так, як тоді, коли Оромис дозволив тобі послухати думки лісових істот. Тієї миті ти знав про все, що відбувалося навколо, але не зосереджував увагу на окремих деталях. Не прикипай до очей Арії…»

«Але ж Бром учив, що…»

«Кожен використовує очі по-своєму… У Брома був свій метод, та, правду кажучи, навряд чи він найліпший. Принаймні для великих битв він точно не годиться. Згадай, Бром усе життя бився з ворогом віч-на-віч. Йому лиш коли-не-коли випадало воювати у складі невеличких загонів, і це, звісно, вплинуло на його звички. Ліпше бачити повну картину, ніж розбивати її на фрагменти. Не крадь свій час, не дай противникові захопити тебе зненацька! Затямив?»

«Так, учителю».

«Тоді вперед! Почувайся вільніше й тримай усе в полі зору».

Ерагон укотре згадав усе, що він знав про Арію. Обмірковуючи план дій, юнак заплющив очі, уповільнив дихання й занурився глибоко в себе. Його тривоги поволі вщухли, залишивши по собі холодну порожнечу, яка притупила біль ран і прояснила розум. Вершник не втратив свого переможного запалу, проте сама перемога більше його не хвилювала.

«Що буде, те й буде, — сказав він сам собі.— Годі сперечатися з долею».

— Готовий? — спитала Арія, коли Ерагон розплющив очі.

— Готовий…

Вони зайняли позиції і якийсь час стояли нерухомо. Ніхто не наважувався завдати удару першим. Сонце було праворуч від Ерагона. Він уже кілька разів намагався розвернутися до нього спиною, так, щоб Арії засліпило очі, але ельфійка вмить розгадувала задум Вершника й починала крутитись довкола нього з неймовірною швидкістю.

Судячи з вигляду суперниці, вона була цілком переконана у своїй перемозі. Чому б і ні? Ельфійка добре знала всі сильні й слабкі сторони Вершника, а за її блискучого володіння мечем цього було навіть забагато для того, щоб узяти гору.

Принаймні саме так уявляв хід її думок Ерагон, намагаючись використати самовпевненість Арії на свою власну користь.

«Вона гадає, що володіє мечем значно краще за мене, — буркнув собі під ніс Вершник. — Мабуть, так воно і є, але врешті-решт її самовпевненість таки колись зле пожартує з неї. Так чи інакше, це мій єдиний шанс на перемогу, якщо Арію взагалі можна перемогти…»

Він зробив кілька нерішучих кроків назустріч Арїї, помітивши, що та знову посміхається. За мить в її очах заграли хитрі іскринки. Невідомо як, але Вершник прочитав у них, що ельфійка збирається стрибнути на нього й звалити з ніг.

Тоді, щоб не спокушати долю зайвий раз, Ерагон відскочив назад і розвернувся праворуч, змусивши Арію рушити слідом за ним. За кілька ярдів від нього ельфійка завмерла, мов наполохана дика тварина, і змахнула мечем, щоб убезпечити себе від несподіваного нападу. Очевидно, відтепер про гру в піддавки варто було забути. Арія прекрасно розуміла, що Глаедр спостерігає не тільки за Вершником, але й за нею, тому хотіла виглядати в його очах якнайкраще.

Уже наступної миті ельфійка м’яко, по-котячому рикнула. Схоже, вона хотіла збити Ерагона з пантелику, однак на цей раз її задум спрацював лиш наполовину — юнак був готовий до чогось подібного.

Скоротивши дистанцію одним стрибком, Арія почастувала Вершника кількома сильними чіткими ударами, які той блокував своїм щитом. Ерагон тим часом вирішив віддати ініціативу, роблячи вигляд, ніби не встигає нічого іншого, крім як захищатись.

Блокуючи удар за ударом, він дрібними кроками відступав назад, вдаючи, що насилу стримує натиск ельфійки. Його свідомість нагадувала тепер гладінь невеличкого озера в погожу безвітряну літню днину.

Вершник був переконаний, що зручна мить невдовзі настане, саме тоді він і почне атакувати, ні секунди не вагаючись, не думаючи про швидкість чи про щось інше — він просто спробує використати свій шанс, як це належить справжньому воїну.

Меч Арії описав півколо біля лівого плеча Ерагона. Юнак відсахнувся вправо й різко крутнувся, повернувшись до сонця спиною. Меч розсік повітря і на два дюйми ввійшов у землю.

«Отакої…» — роздратовано подумала Арія й зиркнула через плече, щоб тримати Вершника в полі зору.

Це була помилка. Сонце кольнуло в очі ельфійки соломою свого проміння, а її зіниці обернулися на маленькі, ледь помітні цяточки.

І доки Арія кліпала очима, Ерагон завдав їй удару під ліву руку. Якби це був справжній бій, він би неодмінно прикінчив суперника ударом у потилицю.

Відчувши різкий біль, Арія подалася назад, завмерла й притисла вільну руку до ребер. У її погляді було тільки одне почуття — подив.

«Чудово! — гукнув Глаедр. — Давай іще раз!»

Це була перша невеличка перемога, але Ерагон не поспішав радіти. Угамувавши свої емоції, він незворушно зміряв ельфійку очима. Та опустила руку й зробила кілька м'яких кроків, розвернувшись нарешті так, щоб сонце не заважало їй. У рухах Арії було вже значно більше обережності, аніж досі.

Поєдинок відновився. Попри те що ельфійка весь час трималася на дистанції, Ерагон мав на диво багато моментів для атаки.

«Мабуть, це пастка, — здогадався Вершник. — Подумаєш, якийсь там удар по ребрах! З Арією ще й не таке бувало, але вона зуміла зітнути голови десяткам ворогів».

Насторожено кружляючи довкола своєї суперниці, юнак поводився стримано, раз у раз намагаючись спровокувати напад. І ельфійка не змусила на себе чекати. Помітивши прогалину в обороні Ерагона, вона відчайдушно кинулась уперед і запрацювала мечем із потрійною швидкістю. З-під клинків посипалися снопи іскор, брязкіт не стихав ні на мить, а тіла супротивників вигинались, ніби два стовпи диму.

Урешті-решт сталося те, що й перед цим. Спритно перебираючи ногами, Ерагон подався вперед і таки здолав захист Арії, залишивши на її плечі довжелезну подряпину. Ельфійка навіть заточилася й упала на коліна. Її груди ходили ходором, а щоки вкрились якимось хворобливим і водночас сором’язним рум’янцем.

«Повторіть!» — наказав Глаедр.

Та Ерагона й Арію тепер не варто було особливо припрошувати. Здобувши дві перемоги, юнак почувався піднесено, а от ельфійка — навпаки.

У наступній сутичці суперники задовольнилися нічиєю. Арія зібрала докупи решту сил і уникла всіх пасток Вершника. А той і собі був напрочуд обережним, тож розгадав усі хитрощі ельфійки. Кидаючись одне на одного, вони билися доти, доки не втомились так, що вже не могли стояти на ногах. Вершник та ельфійка попадали на коліна й сперлися на мечі. По їхніх обличчях градом котився піт.

«Іще раз!» — тихим, проте владним голосом сказав Глаедр.

Ерагон скривився й висмикнув Брізінгр із землі. Що більше сил він втрачав, то важче було залишатися спокійним і не зважати на біль. Безмежна втома приховувала в собі й іще одну небезпеку — знесилившись, Вершник провалювався в безодню поганого настрою, видряпатися з якої було не так уже й просто.

Руки пекло пеком від плечей до кінчиків пальців… Юнак розслабив їх — і ті безвільно повисли, немовби грубі мотузки. І все ж таки Вершник не полишав надії, що зможе захищатися, тільки-но в цьому буде потреба.

Суперники наблизились одне до одного, намагаючись ступати так само граційно, як і раніше. Ніхто з них навіть не думав здаватись. Дивна річ, але це тренування обернулося для Ерагона на щось значно більше, Він не просто набув майстерності — він пройшов гарну перевірку своїх сил, своєї витримки, свого характеру…

З іншого боку, у Вершника було дивне відчуття, що насправді його випробовує не Глаедр, а ельфійка. Здавалося, ніби вона щось від нього хотіла, вимагала, щоб він довів… Що саме треба було довести, Ерагон до кінця не розумів, але одне він знав напевно — слід показати все, на що він здатен.

Велика краплина солоного поту скотилася Вершникові в кутик лівого ока. Він швидко закліпав, щоб позбутися різкого пекучого болю, проте Арія на це не зважала. Видавши бойовий клич, вона кинулася на Ерагона, і вони знов закружляли в смертельно небезпечному танці. Суперники билися так, ніби це був останній бій у їхньому житті. Втома робила їхні тіла неповороткими, та вони все рухались, рухались і рухались…

Нарешті все закінчилось. Вершник та ельфійка стояли посеред майданчика, немов якийсь монумент. Їхні мечі були схрещені, й вони щосили тисли одне на одного…

— Я… бачу… тебе… — ледь чутно прошепотів Ерагон.

В очах Арії на мить спалахнули яскраві іскорки дивного кольору, спалахнули й так само швидко згасли.

СЕРЦЕМ ДО СЕРЦЯ

Правду кажучи, Глаедр був трохи розчарований нічийним результатом. Геть виснажені, суперники попадали поруч на траву й знеможено хапали губами повітря, ніби дві рибини, викинуті стрімкою хвилею на піщаний берег. Старому драконові страшенно хотілося виявити переможця, проте він розумів, що продовжувати бій далі небезпечно як для здоров’я Вершника, так і для здоров’я Арії.

Щойно бійці сяк-так прийшли до тями й звелися на ноги, Глаедр наказав їм зайти до намету Ерагона. Там, скориставшись енергією Сапфіри, Вершник та ельфійка швиденько зцілили свої найтяжчі рани. Невдовзі до намету завітав зброяр Фредрик. Він кинув погляд на понівечені під час тренування щити й буркітливим голосом прочитав парочці чималеньку нотацію, мовляв, хто ж так поводиться з обладунками… Арія й Ерагон були надто виснажені, аби щось йому пояснювати, тому зброяр, так і не дочекавшись жодної відповіді, забрав щити й потягнув їх до своєї майстерні.

Не спливло й кількох хвилин, як до намету Вершника в супроводі своїх охоронців завітала сама Насуада.

— Часу дуже мало, — мовила вона сухо, — тож якщо ви вже награлись, пробуючи покришити одне одного на капусту, нам треба серйозно поговорити.

Блодхгарм і його команда миттю вийшли назовні й оточили намет широким кільцем. Охорона Насуади занервувала, проте Вершник у кількох словах пояснив, що так і має бути. За хвилину крізь запону намету просунулася голова Сапфіри — з пащеки дракона війнуло димом і горілим м’ясом.

Її поява трохи спантеличила Насуаду, хоч дівчина швидко оговталась.

— Отже, з вами був Глаедр? — спитала вона.

— Так, це був він… — Вершник зиркнув на охоронців Насуади, ніби хотів переконатися, що ті відійшли на достатню відстань, аби не чути їхньої розмови.

— Я так і думала! — задоволено сказала дівчина, проте вже наступної миті знову наче як збентежилась: — А мені можна з ним поговорити? Чи він воліє спілкуватися тільки з ельфами й Вершником?

— Хтозна, — знизав плечима Ерагон і зиркнув на Арію, шукаючи в неї підтримки. — Він іще не зовсім одужав, тому важко сказати…

«Я говоритиму з тобою, Насуадо, дочко Аджихада, — несподівано пролунав у їхніх головах голос старого дракона. — Можеш питати мене про все, що тобі заманеться, тільки пам’ятай — у нас справді обмаль часу. Ерагон іще не готовий до тих великих завдань, які чекають на нього попереду. Мені треба багато з ними працювати».

Юнак іще ніколи не бачив на обличчі Насуади такого побожного страху.

— Де він? — якось невиразно змахнувши руками, прошепотіла дівчина самими губами.

Ерагон не придумав нічого ліпшого, як вказати на брудну пляму, що красувалася на його похідній ковдрі. Насуада здивовано звела брови, кивнула й навіщось поправила зачіску. Потім вона привіталася з драконом, спитала про його самопочуття, а на додаток поцікавилася, чи можуть вардени чимось йому допомогти. Глаедр відповідав на все коротко, але з належною ввічливістю.

«Дякую, — мовив він. — Почуваюся непогано, а допомоги мені не треба. Я вже не їм, не п’ю й не сплю. Одне-єдине, що дає мені полегшення, це внесок у нашу спільну перемогу над Галбаторіксом».

«Здається, я відчуваю те саме», — кивнула Насуада й спитала в Глаедра, як, на його думку, варденам із найменшими втратами захопити Драс-Леону.

Якоїсь миті вона так розхвилювалася, що не могла навіть говорити.

«А ще, — мовила Насуада, сяк-так опанувавши себе, — я дуже хвилююсь за Ерагона й Сапфіру. Їм доведеться проникнути на територію Імперії, але ми ще й досі не маємо дієвого плану. Тим часом пробиватися навмання — справа надто небезпечна, їх піймають, мов куріпок, іще до початку масованого наступу».

Глаедр слухав дуже уважно, потім трохи помовчав, певно, щось обмірковуючи.

«Я не можу запропонувати тобі легких шляхів, Насуадо, — сказав старий дракон, порушивши тривалу мовчанку. — Мені треба зважити всі за і проти. Якби Мертаг і Торнак діяли самі по собі, ми пошили б їх у дурні за лічені секунди. Але Галбаторікс добре це розуміє, тому озброїв їх купою Елдунарі, і зараз я нічого не можу вдіяти. Я не наважуся гарантувати вам перемогу навіть попри те, що на вашому боці Ерагон, Сапфіра й ельфи».

На обличчі Насуади з’явилося розчарування. Трохи помовчавши, вона нервово обсмикнула сукню, подякувала Глаедрові за розмову, попрощалася з усіма й, обережно обійшовши голову Сапфіри, покинула намет Вершника.

Ерагон присів на свій лежак і ледь не вперше за цілий день дозволив собі трохи розслабитись. Ельфійка тим часом вмостилася неподалік від нього на невисокому триніжку. Витерши об коліна спітнілі долоні, юнак простягнув Арії флягу із водою. Та подякувала ледь помітним кивком і жадібно припала до горлечка. Втамувавши спрагу, ельфійка повернула флягу Вершникові, який і собі зробив кілька великих спраглих ковтків. Після води в його шлунку забурчало. Так бувало щоразу по завершенні бою — це нагадував про себе голод. Вершник нервово засовався на лежаку, сподіваючись, що розмова з Глаедром буде не надто довга. Сонце якраз пірнуло за горизонт, тож залишалося не більше години, щоб поласувати якоюсь гарячою стравою. Після цього варденські кухарі зазвичай гасили свої вогнища й лягали спати. А це означало, що на вечерю знову буде суха шкуринка хліба, сушене м’ясо, скибка запліснявілого сиру й цибулина, які вже добряче остогидли Ерагонові.

Щойно ельфійка й Вершник вмостилися зручніше, у їхніх головах знову залунав густий бас золотого дракона. Він почав розповідати юнакові про основи розумового бою. Хоч Ерагон уже чимало знав про це, він уважно слухав і беззаперечно виконував кожен наказ Глаедра, коли той просив його щось зробити або повторити.

Невдовзі вони перейшли від теорії до практики. Дракон почав випробовувати захисні бар’єри Ерагона, атакуючи їх щоразу дедалі сильніше й сильніше. Пересвідчившись у їхній надійності, Глаедр викликав юнака на поєдинок, під час якого обидва суперники намагалися бодай на мить захопити думки один одного.

Доки тривала розумова битва, Вершник лежав на спині із заплющеними очима, спрямувавши всю свою енергію в ту шалену бурю, що вирувала між ним і Глаедром. Правду кажучи, йому було важкувато. Після тренування з Арією юнак втомився і фізично, і розумово, а Глаедр мав ціле море часу, щоб відпочити. Словом, Ерагон ледве-ледве відбивався від розумових атак дракона. Про жоден напад не могло бути й мови. Та, навіть захищаючись, Вершник чудово розумів, що за умов реального бою Глаедр давно б уже обернув його мозок на купку холодного попелу.

«Пам’ятай, — говорив золотий дракон, не припиняючи нападів, — слід бути готовим до захисту своєї свідомості весь час, байдуже, чи витаєш ти поза хмарами, чи спиш у наметі. А може статися й так, що битись із Галбаторіксом доведеться тоді, коли ти будеш зморений сильніше, ніж зараз».

Провівши ще пару атак на Вершника, Глаедр повернувся до своєї ролі спостерігача-наставника, а його місце зайняла Арія. На відміну від Глаедра, вона теж була зморена, але Вершник з першої миті зрозумів, що ельфійка володіє магією значно краще за нього. Зрештою, Ерагона це не дивувало. Він добре пригадував той день, коли Арія ненароком ледь його не порішила. Ельфійка саме перебувала в полоні в Джиліді, і їй підмішували в їжу якесь зілля, тому вона погано контролювала власні емоції…

Тим часом довкола її власної свідомості завжди височів такий потужний мур, що його навряд чи міг би здолати навіть могутній Глаедр. Притаманне Арії самовладання було дуже характерне для ельфів. Та, мабуть, найбільших висот у цій ділянці досягнув Оромис. Він так досконало володів собою, що з його обличчя ніколи нічого не можна було зрозуміти. Сумніви, занепокоєння, радість, відчай — що б там не було, його лице завжди випромінювало холодний спокій. Така поведінка була наслідком суворого виховання, освіти й використання прадавньої мови.

Спілкування мовою, що вже сама по собі не допускала брехні, мовою, кожне слово якої могло обернутися на закляття, виключало будь-яку можливість необдуманих учинків. Саме це, як вважав Ерагон, було джерелом емоційної стриманості Оромиса, а часом навіть повної відсутності емоцій. Словом, щодо самовладання, з ельфами навряд чи могла змагатися будь-яка інша раса.

Поєдинок з Арією тривав лише кілька хвилин. І весь цей час ельфійка шукала найменшу можливість встановити контроль над думками Вершника, нав’язати йому свою волю. Ерагон пручався як міг. Кілька разів Арія проривала його оборону, проте відразу ж припиняла атаку. В умовах реального бою думати про порятунок у такому разі було б уже надто пізно.

Їхні свідомості спліталися в химерні гербарії, і Ерагон добре чув, що довкола думок Арії повсякчас витала якась дивовижна музика, котра не мала нічого спільного з жодною із земних мелодій. Ці звуки неначе відривали свідомість Вершника від тіла, затягуючи її в темне бездонне провалля. Спокуса полинути за звабливими нотами була просто неймовірна, та Ерагон чудово знав, що буває з тим, хто потрапляє в тенета ельфійської свідомості. Зрештою, юнак міг би спробувати, адже він не простий смертний, він Вершник! Але ризик був надто великий… Втратити здоровий глузд тепер, коли варденам залишилося кілька кроків до перемоги над Імперією, було б украй безвідповідально. А крім того, перед очима в Ерагона зринув образ Гарвена, одного з охоронців Насуади, який після занурення у свідомість Блодхгарма перетворився на нудного мрійника. Словом, Вершник опирався спокусі з усієї сили.

За мить Глаедр долучив до поєдинку Сапфіру. За наказом золотого дракона, вона переходила то на бік Арії, то на бік Ерагона. Поєднавшись із Вершником, Сапфіра легко відбивала атаки ельфійки. Більше того, у двох невеличких епізодах друзям навіть вдалося побороти свідомість Арії. Коли ж дракон починав підтримувати ельфійку, Ерагонові ставало ой як нелегко. Тоді він кидав будь-які спроби атакувати й подумки згортався в клубок, ніби загнана в безвихідь поранена тварина. Він поринав у себе так глибоко, що аж самому робилось лячно, а там, на глибині, читав уривки віршів, написаних прадавньою мовою, і тим самим рятувався від шквальних атак.

На завершення золотий дракон провів парний бій. Поєднавши Ерагона із Сапфірою, він сам став одним-єдиним цілим з Арією. Перші кілька хвилин Вершникові та його дракону вдавалось атакувати і вправно захищатися, проте далі досвід узяв гору. Як не крути, а сила Глаедра й незворушність Арії були по зубах не всякому супротивнику, тому вже невдовзі Ерагонові й Сапфірі довелося визнати свою поразку.

«Завтра ми будемо битися краще», — важко дихаючи, сказав Ерагон, оскільки йому здавалось, що Глаедр досить роздратований.

«Ні, Вершнику, — відповів золотий дракон, — ти бився цілком непогано. Якби я був вашим наставником на Вройнгарді, я б навіть сказав, що цього достатньо. Однак вивчити все необхідне за кілька днів або тижнів просто неможливо. Час спливає, мов пісок у годиннику… Скоро його взагалі не стане… Щоб опанувати секрети розумового бою, потрібні цілі десятиліття. Та навіть після цього ти повинен поповнювати знання — про власну суть, про суть своїх ворогів, про суть всесвіту…»

«Ну, що ж! Тоді ми опануємо все, що встигнемо, а решту залишимо на розсуд долі,— відповів Ерагон. — Я знаю, що Галбаторікс тренувався впродовж багатьох століть. Однак відтоді, як ви його навчали, також спливло немало часу. Є ймовірність, що він уже багато чого забув… Допоможіть нам, і ми неодмінно його здолаємо».

«Ти стаєш дедалі красномовніший, Ерагоне Шейдслеєре», — тільки й відповів на те Глаедр.

Потім він наказав їм як слід повечеряти й зник. Юнак був упевнений, що золотий дракон і далі спостерігатиме за ними, але більше не відчував його присутності. Замість неї на душі була якась неприємна порожнеча. По ногах і руках поповз неприємний колючий холодок.

— Здається, йому вже трохи краще, — сказав Ерагон після тривалої мовчанки. І сам Вершник, і Арія, і Сапфіра намагалися прийти до тями. Голос у юнака був слабкий і хриплий, тому він звівся на ноги й ковтнув із фляги води.

— Схоже на те, — кивнула Арія, — ти добре на нього впливаєш. Якби не ти, у нього не було б мети й він, мабуть, помер би від нудьги. Зрештою, навіть те, що він узагалі зумів вижити після того, що сталося, — вражає. Я в захваті від нього! Мало хто з ельфів, людей чи драконів зберіг би здоровий глузд після такої втрати.

— Бром зберіг…

— Бром був великим Вершником!

— Цікаво, а що робитиме Глаедр, коли ми знищимо Галбаторікса й Шруйкана? Житиме далі чи просто урве свій шлях?..

— Тільки час відповість на це питання, — зблиснула очима Арія, глянувши на Сапфіру. — Сподіваюся, він нас не покине. Хоча хтозна… Можливо, після захоплення Урубейна Глаедр уже не бачитиме сенсу в самотньому житті. Як не крути, а йому дуже бракує Оромиса.

— Ми не дозволимо йому здатись! — рішуче Сказав Вершник.

«Я згодна!» — озвалася Сапфіра.

— І все-таки, — сумно зітхнула ельфійка, — якщо він вирішить розчинитись у порожнечі, ніхто з нас його не зупинить. Це його життя, його вибір…

— Твоя правда, але ми зробимо все, щоб він зрозумів: за життя треба боротися! — стис кулаки Ерагон.

— Я не хочу, щоб він помирав, — прошепотіла Арія. — Жоден ельф цього не хоче… Та якщо життя для нього — всього лиш мука, то чи не краще було б, аби він знайшов собі спокій?

Ерагон і Сапфіра не знали, що відповісти на це складне й болюче питання. Друзі ще кілька хвилин поговорили про події минулого, після чого Сапфіра подалася на свою галявину.

«Я почуваюсь, як та лисиця, що застрягла у вузькій норі,— буркнула вона, виймаючи голову з намету. — Голова тут, спина там… Куди воно годиться?! На спині в мене очей нема!»

Вершник думав, що ельфійка теж піде, і був неабияк здивований, зрозумівши, що вона залишається. Арія й справді залишилась, і вони ще довго говорили про нагальні проблеми. Відчуття голоду розчинилося саме по собі. Та навіть якби було й навпаки, Ерагон ніколи б не відмовився від компанії Арії заради якоїсь там їжі.

На табір поступово спадала ніч. Усе огортала тиша. Через втому й хвилювання юнак відчував легке запаморочення, схоже на те, коли він хильнув колись забагато меду. Ельфійка була розкутіша, ніж завжди — її недосяжність ніби розмило хвилею. Вони говорили про Глаедра та про поєдинок із ним, про облогу Драс-Леони й про те, як до неї слід готуватися. Потім розмова перебігла в більш спокійне річище. Ельфійка розповідала, як бачила лелеку, що полював в очереті на березі озера, про Сапфіру й лусочки на її носі, про зміну погоди й очікування холодів. Та про що б не починалася розмова, друзі весь час поверталися до однієї-єдиної теми, котра в’їлася в їхню свідомість, як іржа в залізо. Їх не полишала думка про Галбаторікса й про те, що на них чекало в Урубейні…

— Аріє?.. — раптом сказав Ерагон.

— Слухаю… — протяжно відповіла вона й зблиснула очима.

— А що ти робитимеш, коли все це скінчиться? Ну, звісна річ, якщо ми залишимося живі?

— А ти?

— Я не знаю… — Вершник провів рукою по Брізінгру. — Якось не думав про те, що буде після Урубейна… Сподіваюся, ми повернемось у Паланкарську долину, хоч багато чого залежить від Сапфіри. Збудую собі маєток під горами. Не скажу, що часто там житиму, але принаймні буде відчуття домівки. Ми навідуватимемось туди під час перельотів над Алагезією. Сама розумієш — навіть якщо Галбаторікс помре, у нас усе одно залишиться купа справ. Але ти так і не відповіла на моє питання… Що ти робитимеш? Уже, мабуть, є якісь плани? У тебе було більше часу для роздумів.

Арія поставила ногу на стілець, обхопила її руками й поклала підборіддя на коліно. У тьмяному світлі намету її обличчя здавалося ледь не примарним.

— Я провела більше часу серед людей і гномів, ніж серед альфакін, — сказала вона, чомусь називаючи ельфів прадавньою мовою. — Я звикла до цього, і мені не хотілося б повертатись до Елесмери. Там дуже розмірене й повільне життя — можуть минути цілі століття, а ти цього навіть не помітиш, просто сидітимеш і спостерігатимеш за зірками. Швидше за все, я й далі служитиму посланницею своєї матінки. Покидаючи Ду Вельдерварден, я колись мріяла поновити світовий баланс. Ти правильно сказав: після перемоги над Галбаторіксом залишиться купа справ… Багато чого треба буде повернути на своє місце, і я хотіла б до цього долучитися.

— Ех, — зітхнув юнак. Правду кажучи, він сподівався почути від неї щось інше.

Після Урубейна йому понад усе хотілося бути десь неподалік від неї, мати можливість хоч зрідка її бачити. Словом, Вершник був дуже розчарований, та Арія вдала, що нічого не помічає. Вони перекинулися ще кількома словами, після чого ельфійка вибачилась і сказала, що їй уже пора йти.

— Зажди, — Ерагон простягнув до неї руку, проте миттю її відсмикнув.

Голос Вершника пролунав якось ніжно, серце забилося з подвійною силою, а щоки спалахнули сором’язливим рум’янцем.

Арія зупинилась уже біля виходу.

— Добраніч, Ерагоне, — сказала вона й вислизнула з намету в непроглядну темряву, залишивши Вершника наодинці з собою.

ЗНАХІДКА

Наступні три дні промайнули для Ерагона як один, чого не можна було сказати про решту варденів, котрі нудилися без діла. Військо Драс-Леони сиділо собі тихенько й навіть не думало потикатись за міські ворота. Невеличкий переполох стався тільки одного разу, коли Торнак, важко змахнувши крилами, перебрався з майданчика над воротами на фортечну стіну, розташовану за кількасот футів праворуч.

Сапфіра, Насуада та її радники довгенько сперечалися, що б то могло значити, зійшовшись урешті-решт на тому, що жодного підступу в діях червоного дракона немає — він просто хотів вмоститися трохи зручніше на довшому й просторішому майданчику. Коли не брати до уваги цієї події, облога міста взагалі не зрушила з місця ні на крок.

Тим часом Ерагон посилено вчився. Вранці й увечері Вершник засвоював нові знання від Глаедра, а вдень роль його учителів виконували Арія та решта ельфів. Поєдинки на мечах стали значно коротші, ніж попередній бій з Арією, натомість уроки Глаедра були такі насичені, що в Ерагоновій голові гуло вже за півгодини після початку заняття.

Попри те, старий досвідчений дракон не збирався потурати Вершникові навіть з огляду на його втому й помилки.

Б’ючись із ельфами, юнак не без задоволення зауважив, що тепер він значно легше тримає оборону. Хоча й це забирало дуже багато сил. Як не дивно, під час поєдинків на мечах більше втомлювався розум, а не тіло. Вершникові доводилося бути зосередженим як ніколи, бо в ельфів розмова проста: втратив пильність бодай на мить — і під твоєю горлянкою вже вилискує клинок меча.

На уроках Глаедра юнак теж робив неабиякі успіхи, але, з огляду на ситуацію, дракон усе одно був невдоволений.

А одного разу після ранкових занять сталося ось що.

«Учителю, — сказав Ерагон, — коли я вперше прибув до варденів у Фартхен Дур, Близнюки влаштували мені випробування. Вони хотіли перевірити моє знання прадавньої мови, а також рівень володіння магією».

«Ти вже розповідав про це Оромисові… Навіщо ти повторюєш це мені?»

«Бо я подумав… Словом, Близнюки попрохали мене відтворити справжню форму срібного персня. Тоді я ще не знав, як це зробити. А пізніше Арія поділилася зі мною цим секретом. Вона розказала мені дуже докладно, як за допомогою прадавньої мови можна сформувати образ будь-якого предмета або навіть істоти. Тим часом Оромис ніколи про це не говорив… Дивно, чи не правда?..»

«Чому ж дивно? — озвався Глаедр. — Відтворення істинної форми об’єкта — це дуже складний вид магії. Для того щоб досягти тут успіху, ти повинен знати про об’єкт усе найголовніше, зокрема його справжнє ім’я. А це небезпечно, дуже-дуже небезпечно. Запам’ятай, Ерагоне такі закляття не мають зворотної дії. Крім того, їх не можна зупинити. Якщо вже розпочав, то доведеться закінчувати. Словом, тут справа така: або ти відтвориш істинну форму об’єкта, або не зможеш цього зробити й загинеш. Так що Оромис зробив усе правильно — навряд чи ти був готовий до такої серйозної розмови, а він не міг дозволити, щоб його єдина надія мала справу з таким ризикованим видом магії».

Ерагон аж затремтів, уявивши, як розлютилася на Близнюків Арія, коли їй довелося відтворювати істинну форму персня.

«А можна я спробую зробити це зараз?» — спитав він за якийсь час.

«Навіщо?» — голос старого дракона звучав украй здивовано.

«Я хочу спробувати свою силу… спробувати, чи зможу відтворити хоча б маленький предмет».

«Вибач, але я все одно не розумію, навіщо це тобі». Вершник не міг пояснити цього словами, тому полинув думкою у свідомість Глаедра. Дракон замовк, уважно вивчаючи те, про що думав тепер Ерагон.

«Ти якось пов’язуєш це з перемогою над Галбаторіксом? — спитав Глаедр трохи перегодом. — Мовляв, якщо мені вдасться, якщо я виживу, тоді вже, напевно, зможу подолати й правителя Імперії…»

«Мабуть, так…» — полегшено зітхнув Ерагон, розуміючи, що ніколи не пояснив би причину свого бажання так прозоро, як це щойно зробив дракон.

«Саме тому ти й хочеш спробувати?»

«Так, учителю».

«Але це може тебе вбити», — нагадав Глаедр.

«Я знаю».

«Ерагоне! — гукнула Сапфіра, яка завжди прикривала табір з небес, доки Глаедр навчав Вершника. — Це надто небезпечно. Не смій цього робити!»

«Пробач, але я повинен це зробити», — тихо відповів юнак.

«Якщо вже він так наполягає на цьому, — заспокоїв Сапфіру Глаедр, — то буде значно краще зробити це під моїм наглядом. Раптом знання підведуть Ерагона, я підкажу потрібне закляття і врятую його від смерті».

Сапфіра розлючено гаркнула — і її крила залопотіли в небесах. Невдовзі дракон, немов який метеорит, приземлився на майданчик біля Ерагонового намету, до смерті перелякавши варденів та ельфів, які ледве-ледве встигли вчасно втекти.

За кілька секунд Сапфіра просунула морду між запонами й витріщилась на Вершника. Дракон важко дихав, обдаючи Ерагона важким духом горілого м’яса.

«У тебе мізків не більше, ніж у кулла!» — гаркнув він.

«Гадаєш, у тебе більше!» — огризнувся Вершник.

«Он як!.. Гаразд… Ну, так чого ж ти тоді чекаєш? — закопилила губи Сапфіра. — Якщо ти повинен це зробити — вперед!»

«А що саме ти хочеш відтворити? — спитав Глаедр. — Тільки не забудь, що це має бути щось добре тобі знайоме».

Ерагон роззирнувся довкола. Здавалось, він трохи розгубився. Та вже за мить погляд юнака зупинився на сапфіровому персні, який він носив на правій руці.

«Арен…»

Відтоді як Аджихад передав перстень від Брома, Вершник ніколи його не знімав. Він став ніби частиною тіла, й Ерагон пам’ятав кожну його грань, кожен завиток. Навіть коли Вершник заплющував очі, він бачив його так само чітко, як і наяву. Та, з другого боку, юнак майже нічого не знав про цей перстень — ані його історії, ані того, як ельфи його виготовили чи яке закляття в нього вкладене.

«Хоча ні… не Арен», — зітхнув Вершник, зваживши на останню обставину.

Аж раптом погляд Вершника ковзнув руків’ям Брізінгра, що стояв у піхвах, зіпертий на край лежака.

— Брізінгр, — прошепотів Ерагон.

Меч тьмяно засвітився й поповз із піхов угору, так, ніби його підштовхував якийсь невидимий механізм. По руків’ю пробігся прудкий язичок полум’я, що розчинився в повітрі тієї ж миті, як юнак увірвав своє закляття. Брізінгр із шурхотом ковзнув назад у піхви.

«Меч, — подумав Вершник, — ось те, що треба! Я знаю про нього геть усе, і навряд чи є на світі ще якийсь об’єкт, який я зможу відтворити краще».

«Ти впевнений?» — спитав Глаедр.

«Так, учителю, — ствердно кивнув Ерагон, лиш потім згадавши, що золотий дракон його не бачить. — Але я маю до вас одне питання. Скажіть, Брізінгр — це справжнє ім’я мого меча? А якщо ні, то чи потрібно мені дізнатися справжнє ім’я, щоб закляття спрацювало?»

«„Брізінгр“ означає вогонь, — відповів старий дракон, — і тобі це добре відомо. А справжнє ім’я твого меча значно складніше, хоч не виключено, що однією з його частин є саме слово „брізінгр“ Якщо хочеш, можеш називати його справжнім ім’ям, але з таким самим успіхом ти можеш сказати й просто „меч“. Результат буде той самий, варто лише тримати в уяві образ предмета. Ім’я — це не тільки сутність предмета в наших думках… Затямив?»

«Так».

«Тоді приготуйся й починай».

Близько хвилини юнак збирався з думками. Потім він намацав в одному з найдальших закутків свідомості темний згусток і полинув до нього, щоб наповнити власне тіло енергією.

— Брізінгр! — нарешті сказав Вершник, спрямовуючи енергію в слова й перебираючи в пам’яті всю відому інформацію про меч.

Сили покинули його зі швидкістю стріли. Юнак спробував заговорити, потім поворухнутись, але закляття прикувало його до місця. Натомість піхви меча, ніби водна гладінь, взялися брижами, а поруч із ними з’явився чистий прозорий образ — ідеальна копія Брізінгра. Ерагон не знайшов жодної похибки. Ба більше, невдовзі йому почало здаватися, що копія краща за оригінал. Було таке враження, ніби він бачить самісіньку сутність меча, те, що не вдалося побачити навіть майстру, котрий його виготовив.

Помилувавшись красою образу ще кільканадцять секунд, Вершник почав поволі відпускати закляття. Меч-видіння повільно розтанув у повітрі, повернувши юнакові здатність рухатись і говорити. У наметі запанувала кромішня пітьма.

Присутність Сапфіри й Глаедра Ерагон відчув трохи перегодом. Обидва дракони стежили за ним дуже пильно, намагаючись не пропустити жодної думки, що спалахувала в його свідомості. Вони так занурились у цей процес, що навряд чи помічали щось іще.

«Якби я зараз штурхнув Сапфіру, — не без іронії подумав юнак, — то вона, мабуть, з переляку скрутилась би калачиком».

«А якби я тебе штурхнула, — невдоволено відповіла Сапфіра, — від тебе не лишилось би й мокрого місця!»

Ерагон посміхнувся й стомлено приліг на лежак.

«Ти чудово впорався, Шейдслеєре! — похвалив Ерагона золотий дракон, який відтоді, як почав учити Вершника, був дуже скупий на компліменти. — Але повторювати цього ми більше не будемо».

«Гаразд, учителю!» — потер руки юнак, намагаючись розігнати колючий холод у пальцях.

Незважаючи на останнє зауваження Глаедра, Ерагон був дуже задоволений тим, що йому пощастило з першого разу впоратись із надзвичайно складним магічним завданням. Ця невеличка перемога додала йому сил і віри.

На третій день, перед ранком, до варденського табору повернувся Роран зі своїм загоном — ватажок і його солдати були захекані й смертельно втомлені. Звістка про їхнє повернення гриміла серед варденів іще кілька годин, але невдовзі життя табору повернулось у своє нудне одноманітне річище.

Вершник страшенно зрадів, побачивши кузена. Він знав, що з ним усе гаразд, але позбувся хвилювання аж тоді, коли по-братському обняв Рорана. Справді-бо, коли не брати до уваги Мертага, Роран був єдиною ріднею Ерагона.

Вигляд у Міцного Молота, правду кажучи, був так собі. Ерагон розумів, що воєнні походи ніколи не бувають легкими, але на цей раз кузен виглядав куди гірше за решту солдатів свого загону. Здавалося, ніби він постарів щонайменше років на п’ять. Під очима в нього виднілися великі темні мішки, а білки були помережені десятками червоних капіляриків. На чолі в Рорана з’явився добрий десяток нових зморщок, сам він рухався так, немов його тіло було всуціль укрите синцями, а довершував картину сумний жмут наполовину обгорілої бороди.

П’ятеро прибулих із ним бійців одразу ж почимчикували до цілителів Ду Врангр Гата, котрі нашвидкуруч зцілили їхні найнебезпечніші рани. А потім на Рорана та його товаришів чекала зустріч з Насуадою. Побачивши стомлені сірі обличчя солдатів, правителька обмежилася короткою промовою, в якій дякувала варденам за відвагу та мужність.

— А тепер, — кивнула вона, закінчивши, — вам треба відпочити.

Знеможений Роран і собі хотів піти, але Насуада зупинила його, владно звівши руку.

— Міцний Молоте, — тихо, але наполегливо сказала дівчина, — я чекаю на твій звіт.

Щосили змагаючись із втомою, Роран докладно розповів про свій похід на Аруфс. Ерагон і Насуада слухали дуже уважно. Вони боялися навіть ворухнутись зайвий раз, щоб не проґавити чогось важливого. Невдовзі Міцний Молот закінчив і тяжко зітхнув. Здавалось, зараз його взагалі мало що цікавить.

— Роране, відтепер ти будеш командувати цілим батальйоном, — мовила Насуада.

Вона сподівалася, що воїн зрадіє цій звістці. Натомість зморшки на обличчі Міцного Молота стали ще глибші, а брови ще більше насупились.

— Як скажете, леді Насуадо… — відповів він спокійним голосом і вклонився.

На цьому розмова завершилась, і Ерагон провів Рорана до намету. Побачивши коханого, Катріна повисла в нього на шиї й почала так палко цілувати, що Вершник вирішив відвернутись, щоб не бентежити молодят. Хоча ті, схоже, і не збиралися бентежитись.

Після короткої вечері Вершник іще раз обняв свого двоюрідного брата й почав прощатися. Роран був надто втомлений і похмурий, тому на питання відповідав одним-двома словами, а більше мовчав.

Коли Вершник уже крокував темним табором разом із Сапфірою, він несподівано почув за спиною лопотіння чиїхось ніг.

— Ерагоне! Ерагоне! Стривай! — загукав чоловічий голос.

Юнак обернувся й побачив цибату постать Джоуда, котрий підстрибом біг до нього. У лівій руці він тримав сувій пергаменту.

— Що це? — здивовано спитав Ерагон.

— Це! — вигукнув Джоуд, зблиснувши очима, й підняв пергамент над головою. — Я знову це зробив, Ерагоне! Я знайшов вихід!.

— Що ти зробив? Який вихід?.. Заспокойся, бо я нічого не розумію! — схопив юнак ученого за плечі.

З переможним виглядом Джоуд роззирнувся навкруги.

— Мої зусилля не пропали марно! — зашепотів він. — Я знайшов таємний тунель, який веде прямісінько в Драс-Леону!

РІШЕННЯ

— Поясни мені ще раз, — попрохала Насуада. Ерагон нетерпляче переступав з ноги на ногу, але тримав язика за зубами. Джоуд тим часом дістав із купи книжок невеличку тоненьку книжечку в червоній шкіряній палітурці й почав свою розповідь утретє:

— Приблизно п’ятсот років тому, точніше сказати не можу…

— Облиш ці подробиці, ми й так розуміємо, що це припущення, — урвав його Джормандер, махнувши рукою.

— Так от. Приблизно п’ятсот років тому, — знову почав Джоуд, — королева Форна послала Ерста Грейбіарда до Драс-Леони, або, правильніше буде сказати, в те місце, яке потім стало Драс-Леоною.

— А навіщо вона його послала? — спитала Насуада, нервово посмикуючи манжет рукава.

— Між кланами гномів тоді спалахнула війна, і Форна сподівалася, що зможе заручитися підтримкою нашої раси. Крім того, вона хотіла, щоб король Ротгар допоміг їм у плануванні й побудові міських укріплень — гноми якраз тоді зводили укріплення Аруфса.

— А потім Долгат Налфстайв убив Форну… — зітхнула Насуада.

— Правильно. Словом, у Ерста Грейбіарда не було вибору — він мав якомога швидше повертатися в Беорські гори, щоб захистити свій рід БІД нападів Халфстрейва. Але… — Джоуд звів палець і розгорнув червону книгу, — перш ніж Ерст вирушив, він устиг підготувати креслення майбутньої каналізації під центральною частиною міста. Це було надзвичайно важливо, бо від каналізації прямо залежить зведення оборонних споруд.

— Схоже на правду, — кивнув з-за столу, розташованої в центрі намету Насуади, Орик, — треба вирішити, як і де буде розподілятися вага, з’ясувати, що найбільше пасує до того ґрунту, з яким маєш справу… Інакше будівля або обвалиться, або просяде.

— Як бачимо, — вів далі Джоуд, — зараз Драс-Леона не має підземної каналізації, і я можу сміливо стверджувати, що нічого з того, що планував Ерст, не було втілене в життя. Одначе за кілька сторінок Ярдлі пише… — вчений тицьнув пальцем у книгу й почав читати, — …події розгортались не найкращим чином: грабіжники підпалили чимало осель і розікрали сімейні скарби. Солдати зреагували не відразу, оскільки більшість із них працювали в цей час під землею, ніби звичайнісінькі селяни.

Запала напружена мовчанка.

— І що ж це вони там копали? — відклав книгу Джоуд. — Мені не вдалося знайти якихось інших згадок про підземні роботи всередині й навколо Драс-Леони, аж доки… — рука вченого потяглася до великої книги в дерев’яній обкладинці завтовшки близько фута, — я не погортав «Події під Тарадасом та інші таємниці незвичайних явищ, записаних в еру людей, гномів і прадавніх ельфів».

— У цій роботі безліч помилок, — озвалась Арія, зупинившись біля столу й обіпершись обома руками на карту міста. — Автор дуже мало знав про мій народ, а те, чого не знав, узяв та й вигадав.

— Може, й так, — сказав Джоуд, — але він багато знав про людей, а нас зараз цікавлять саме люди, — він розгорнув книгу десь на середині й обережно поклав її на стіл. — Під час експедицій Отман провів певний час у цьому районі. Здебільшого він вивчав Хелгрінд і дивовижні події, пов’язані з ним, але зупинявся також і в Драс-Леоні. Ось що писав Отман: «Люди в місті часто скаржаться на дивні звуки й запахи, джерело яких перебуває десь під землею. Вони звинувачують в усьому духів, але якщо це й справді духи, то зовсім не такі, про яких я чув раніше. Принаймні духи зазвичай уникають замкнутого простору».

Джоуд закрив книгу й трохи помовчав.

— На жаль, Отман не закінчив своєї праці,— продовжив учений, обвівши присутніх поглядом, — але він зробив на карті Драс-Леони спеціальні позначки в тих місцях, де було чутно звуки. Як бачите, вони утворюють майже пряму лінію в старій частині міста.

— І ти вважаєш, що це свідчить про існування тунелю, — більше ствердила, ніж запитала Насуада.

— Еге ж, — кивнув Джоуд.

— Джоуде, — сказав король Орин, який досі майже не брав участі в розмові,— нічого з того, що ти нам тут розповів, не доводить, що тунель дійсно існує. Якщо під містом щось і є, то це, швидше за все, льохи або катакомби, що ведуть лише до будівель над ними. Та нехай навіть це буде тунель, ми все одно не знаемо, чи є в нього вихід десь за межами Драс-Леони. Припустимо, що він справді існує. Але куди він тоді веде? Невже аж до самого палацу? Зрештою, судячи з того, що я почув, будівництво цього гіпотетичного тунелю навряд чи було завершене.

— Ваша величносте, форма споруди свідчить, що це саме тунель, — сказав Джоуд. — Льохи й катакомби не можуть бути такими вузькими й довгими. А на ваше питання, чи був він завершений, чи ні, скажу лиш одне — його ніколи не використовували за призначенням. I ще: відтоді, як жив Отман, спливло чимало часу, а це означав, що тунель так-сяк мали привести до ладу, інакше водяні потоки вже давно б його зруйнували.

— Гаразд. I де ж тоді вхід або вихід? — спитав король.

— Не можу сказати напевно, — мовив Джоуд, порпаючись у сувоях витягуючи карту Драс-Леони, — та якщо він веде з міста, то вихід має бути десь тут, — учений тицьнув пальцем на пагорб навпроти східної частини міста.

Загалом, більшість важливих споруд Драс-Леони розташовувались у західній частині міста, неподалік від озера. Це означало, що місцина, на яку показував Джоуд, була пустирищем. I все ж ймовірність зустрічі з ворожим розвідувальним загоном або звичайним патрулем була тут досить висока.

— Так чи інакше, — підсумував Джоуд, — переконатися в цьому ми зможемо тільки тоді, коли підемо туди й усе там обстежимо.

Ерагон зморщив лоба. Правду кажучи, він сподівався, що ідея Джоуда буде більш безпечною і дієвою.

— Ми дуже вдячні тобі за твої дослідження, Джоуде, — мовила Насуада. — Ти ще раз довів свою відданість варденам, — правителька звелася зі свого стільця й підійшла, щоб глянути на карту. Її сукня тихесенько зашаруділа по підлозі.— Якщо ми пошлемо розвідника, який би все вивідав, ми ризикуємо привернути увагу Імперії… Це перше. А тепер друге. Навіть коли припустити, що тунель існує, я не зовсім розумію, як він може допомогти, коли на іншому його кінці на нас неодмінно будуть чекати Мертаг і Торнак. Як ти гадаєш, наскільки широким він може бути? Скільки воїнів зможуть іти по ньому пліч-о-пліч, — глянула Насуада на Джоуда.

— Важко сказати… Можливо…

— Земля тут м'яка й глиниста, — прокашлявшись, втрутився в розмову Орик, — з тонкими прошарками мулу, а це дуже кепсько, коли мова йде про будівництво тунелю. Якщо Ерст добре на цьому тямив, то він би ніколи не прокладав один великий тунель. Він проклав би кілька вужчих, скажімо, завширшки в ярд.

— Надто вузькі,— зітхнув Джоуд, — такими тунелями зможе рухатись тільки одна людина.

— Так, вони надто вузькі навіть для одного кнурлана, — додав Орик.

Насуада повернулася на своє місце. Запала мовчанка.

— Я можу знайти тунель, — урвав її Ерагон. — Зроблю себе невидимим за допомогою магії, і вартові нізащо мене не побачать.

— Не знаю, не знаю, — прошепотіла Насуада. — Ідея послати когось під стіни Драс-Леони мені не дуже подобається. А раптом за тією місциною спостерігає Мертаг? Ти впевнений, що зможеш його надурити?.. — Насуада трохи помовчала. — Ні, ми повинні діяти так, ніби ніякого тунелю не існує. Помилимось, то помилимось, нам це нічого не коштуватиме, але якщо тунель і справді існує, іде дозволить нам захопити Драс-Леону.

— Ти вже щось вигадала? — спитав король Орин. — Щось відчайдушне, щось… неочікуване?

— Може, нам слід звернутися по допомогу до Рорана? — спитав Вершник.

— Коли я обдумую свої плани, допомога Рорана мені не потрібна, — владним голосом відповіла на те Насуада, і всі в наметі замовкли, чекаючи на її рішення.

Вона провела рукою по губах, як робила завжди, коли сильно хвилювалась.

— Ми, — сказала вона нарешті,— відправимо невеличкий загін воїнів, щоб відкрити ворота зсередини.

— І хто ж це зробить? — спитав Орик. — Добре, якщо вони зустрінуться із сотнею ворожих солдатів, але ж є ще велетень-літун, який дихає вогнем. Хто-хто, а він точно не дозволить, щоб якісь бовдури відкрили ворота під його носом. Про Мертага, прошу звернути увагу, я взагалі не згадую.

— Це зроблю я, — спокійно сказав Ерагон, перш ніж устигла розгорілися суперечка.

Його слова змусили всіх принишкнути.

— Дуже добре, — мовила Насуада, неабияк здивувавши Вершника, який не думав, що правителька так легко погодиться.

Усі присутні заговорили водночас, через що в наметі стало гамірно, як на базарі.

— Насуадо, ти не можеш дозволити Ерагонові так собою ризикувати, — голосніше за всіх сказала Арія. — Це вже занадто… Пошли когось із магів Блодхгарма! Я знаю, вони вправні воїни і ніколи тобі не відмовлять.

— Ніхто з людей Галбаторікса не наважиться вбити Ерагона, — похитала головою Насуада. — Ані Мертаг, ані найкращі маги короля, ані простий солдат. І ми повинні цим скористатися. Зрозумій, Ерагон — наш найсильніший бойовий маг, а для того, щоб відкрити ворота, може знадобитися чимало сил. Серед усіх нас Ерагон має найвищі шанси на успіх.

— А що як його захоплять у полон? Що тоді? Він не зможе самотужки захищатися проти Мертага. Тобі ж це відомо!

— Ми зробимо відволікаючий маневр…

— Як? Як ти це зробиш? — розвела руками Арія.

— Ми будемо вдавати, ніби атакуємо Драс-Леону з півдня. Сапфіра кружлятиме над містом, підпалюючи будинки й скидаючи зі стін солдатів. У Торнака й Мертага не буде вибору — їм доведеться відбиватися від Сапфіри, особливо тоді, коли їм здаватиметься, що на її спині сидить Ерагон. Блодхгарм та його бойові маги подбають про те, щоб створити його подобу. Доки Мертаг триматиметься на відстані, він навряд чи здогадається про нашу хитрість.

— Ти в цьому впевнена?

— Так.

— Тоді я піду разом з Ерагоном, — роздратовано підсумувала Арія.

Ерагон полегшено зітхнув. Він дуже хотів, щоб ельфійка пішла з ним, але сам ніколи б не наважився її про це прохати.

— Ти — донька Ісланзаді,— затремтів голос Насуади. — Не годиться наражати себе на небезпеку. Якщо з тобою щось станеться… Пригадуєш, як твоя матінка зреагувала тоді, коли подумала, що тебе порішив Дурза? А підтримка вашого народу для нас надто важлива.

— Моя мати… — мовила Арія, проте міцно стисла губи, змусивши себе замовкнути. Якусь мить вона помовчала, а потім продовжила: — Можу запевнити тебе, леді Насуадо, що королева Ісланзаді не відвернеться від варденів, що б зі мною не сталося. Тобі немає чого боятися. Я піду з Ерагоном і візьму із собою двох бойових магів Блодхгарма.

— Ні. Дозволяю взяти тільки одного, — похитала головою Насуада. — Мертаг знає більшість ельфів, які захищають Ерагона, і, коли помітить, що двоє зникло, напевне запідозрить пастку. Та й Сапфірі знадобиться неабияка магічна підтримка, бо тікати від Мертага й Торнака не так уже й легко.

— Трьох не досить для такої місії,— стояла на своєму Арія. — Ми не зможемо гарантувати безпеку Ерагона, а про те, щоб відкрити ворота — годі навіть мріяти.

— Тоді з вами може піти хтось із Ду Врангр Гата.

— На жаль, жоден з ваших бойових магів не має достатньої підготовки, — сумно посміхнулась Арія. — Перед нами будуть сотні ворогів — і звичайні воїни, і досвідчені маги, — тому в бій підуть тільки ельфи й Вершник.

— Або ж Тіні,— мовив Орик.

— Так, — згодилась Арія, насилу приховуючи своє роздратування. — Тільки вони можуть вистояти в такій нерівній сутичці. Дозвольте нам узяти двох бойових магів Блодхгарма, бо ніхто з варденів не впорається із цією місією…

— Виходить, я рублена печінка? — почувся обурений жіночий голос.

Усі здивовано зиркнули в один із кутків намету, звідки випірнула Анжела. Ерагон і гадки не мав, що знахарка бере участь в їхній нараді.

— Чому це у вас такі кислі обличчя? — спитала Анжела. — Здивовані, що я порівнюю себе з печінкою? Авжеж, людина має безліч органів, скажімо, жовчний міхур, щитовидну залозу… Може, вони здаються вам кращими за печінку? Але про що це я… — знахарка зупинилася навпроти ельфійки. — Аріє, сподіваюся, ти не будеш заперечувати, якщо я до вас приєднаюсь? Загалом беручи, я не належу до варденів, але все одно хочу долучитися до вашої трійці.

— Звісно, мудра жінко, — відповіла ельфійка, схиливши голову. — Не маю жодних заперечень. Битись пліч-опліч з тобою буде для мене неабиякою честю.

— От і чудово! — вигукнула Анжела й додала, глянувши на Насуаду: — Тоді я піду з вами, якщо ніхто не заперечує.

Королева тільки розвела руками.

— Якщо Ерагон і Арія не заперечують, — сказала вона, — я не бачу жодних причин тебе не пускати. Хоч мені й не зовсім зрозуміло, навіщо це тобі.

— Невже ви хочете, щоб я пояснювала кожне своє рішення? — струснула кучерями знахарка. — Ну гаразд, щоб угамувати вашу цікавість, скажу: в мене зуб на священиків Хелгрінда, і я хочу скористатися нагодою, щоб підкинути їм трохи проблем. Більше того, я маю кілька сюрпризів для Мертага й цілком переконана, що мені під силу дати йому добрячої прочуханки.

— А ще я хотів би попрохати піти з нами Елву, — озвався Ерагон. — Якщо хтось і може допомогти нам уникнути небезпеки…

— Під час нашої останньої розмови, — похмуро перервала його Насуада, — Елва поводилася досить дивно, тому я не стану її ні про що просити.

— Гаразд, тоді я сам з нею поговорю, — згодився Ерагон. — Дівча злиться на мене, тому саме я й маю її попрохати.

— Роби, як знаєш, — нервово посмикала бахрому свого золотистого вбрання повелителька. — Хоч, правду кажучи, ідея послати в бій дитину мені не дуже подобається. Нехай навіть ця дитина Елва, яка може про себе подбати.

— Головне, щоб вона правильно реагувала на біль довкола, — сумно зітхнула Анжела. — Після двох останніх битв мала ледь дихала…

— І пам’ятай, Ерагоне, — глянула на Вершника Насуада, — вона непередбачувана. Якщо вона не схоче виконувати твоїх наказів… Словом, будь обережний.

— Гаразд, — пообіцяв юнак.

Насуада почала обговорювати з Орином та Ориком майбутній відволікаючий маневр, і Вершник вирішив, що залишатися в її наметі вже немає потреби. Тоді він швиденько попрощався і вийшов надвір.

«Що скажеш? — подумки спитав він у Сапфіри, яка уважно стежила за ходом наради. — Здається, ти не в захваті від ідеї пробратися в Драс-Леону».

«А що я мала казати?»

«Виходить, ти згодна з Насуадою?»

«Ми ж не діти, Ерагоне. Наш ворог сильний, але й ми не ликом шиті. Час нагадати йому про це».

«Ти дуже хвилюєшся, що ми воюватимемо нарізно?»

«Зрозуміло, — зітхнув дракон. — Куди б ти не поткнувся, вороги злітаються на тебе, ніби мухи на варення. Однак ти вже не такий безпорадний, як раніше».

«Я — безпорадний?» — глузливо перепитав Вершник.

«Ну так… трішечки. Але тепер твій удар став значно небезпечніший».

«Твій теж, Сапфіро».

«Добре. Я полечу полювати, — змінив тему дракон. — Насувається сильний шторм, і якщо я тепер не попоїм, то зможу зробити це аж після атаки».

«Смачної здобичі!» — побажав Ерагон і пішов табором.

Вершник почував себе ні в сих ні в тих, оскільки невдовзі його життя, так само, як і життя Сапфіри, ледь не вперше мало залежати не тільки від них самих, а ще й від рішень, які приймуть Насуада, Орин та Орик. Ерагон довіряв їм, але побороти хвилювання не міг.

ПІД ПАГОРБАМИ ТА КАМІННЯМ

Ерагон повів плечима, щоб кольчуга зручніше сіла під тунікою. Довкола панувала непроглядна темрява, бо кудлаті хмари закрили і місяць, і зорі. Щоб не йти навпомацки, Анжела змахнула рукою, і на її долоні з’явився невеличкий червоний вогник. З небес сіяв дрібний дощик.

Елва зустріла Вершника вкрай непривітно. Почувши прохання Ерагона про допомогу, вона просто розреготалася йому в обличчя. Він довго й нудно вмовляв її, та все було марно. Поспілкуватись із малою провидицею прилітала навіть Сапфіра. Здоровенна морда дракона просунулась в Елвин намет і зупинилася за фут від дівчинки, прикипівши до неї своїми величезними очима.

Мала провидиця вмить перестала сміятись, проте все одно була непохитна. Її впертість неабияк дратувала Ерагона, хоч глибоко в душі він захоплювався силою Елвиного характеру. Сказати «ні» Вершникові наважився б далеко не кожен…

Крокуючи поряд з Ерагоном, Арія застібала на ходу довгий темний плащ. Ерагон, Анжела й темноволосий ельф Вірден, якого Блодхгарм обрав для супроводу, одягли такі самі. Плащі мали захистити вояків від холоду, а також приховувати зброю на той випадок, якщо невеличкому загонові все ж таки пощастить пробратися до міста.

Насуада, Джормандер і Сапфіра провели їх до краю табору. Між наметами, готуючись до майбутнього бою, метушилися вардени, ельфи й ургали.

— Пам’ятайте, — мовила Насуада, і з її вуст зірвалася хмаринка пари, — якщо ви не дістанетесь воріт до світанку, знайдіть собі десь схованку, щоб перечекати до завтрашнього ранку, а тоді спробуйте ще раз.

— Навряд чи ми зможемо дозволити собі чекати, — відповіла на те Арія.

— Я знаю, — схвильовано потерла руки Насуада, поглядаючи на Ерагона, — у всякому разі, ми постійно готові до атаки, байдуже — буде надворі день чи глупа ніч. Ваша безпека значно важливіша, ніж захоплення Драс-Леони.

— Ну все, час вирушати, — сказав Вірден. — Скоро розвидниться.

«Вдалого полювання», — провуркотіла Сапфіра, коли Ерагон притулився лобом до її лускатого стегна.

«І тобі теж», — відповів Вершник.

За мить юнак уже приєднався до Арії й Вірдена, які швидко крокували слідом за Анжелою в бік східної міської стіни. Насуада й Джормандер іще довго проводжали їх поглядом. Запанувала лунка тиша, котру порушували тільки кроки й уривчасте дихання.

Загін просувався вперед близько години. Раптом знахарка зупинилася.

— Наскільки я розумію, це має бути десь тут, — прошепотіла вона. — Але зараз темрява, а крім того, я не дуже добре вмію визначати відстань. Словом, ми можемо помилитися й на цілу тисячу футів.

Ліворуч від неї слабко мерехтіло з півдесятка вогників — лише за ними можна було зрозуміти, що Драс-Леона десь поруч. Тим часом Вірден став на коліна й зняв із правиці рукавичку. Ерагон, Арія й Анжела зібрались довкола нього. Поклавши долоню на землю, ельф зашепотів закляття, яких його навчили гноми-маги. Перед початком операції вони докладно розказали Вірденові, як можна швидко виявити підземні ходи, незалежно від того, на якій глибині вони перебувають.

Доки ельф чаклував, Вершник до болю в очах вдивлявся в навколишню темряву, намагаючись зрозуміти, чи не помітили їх часом вороги. Дощ посилився, по землі залопотіли великі важкі краплі. Залишалося тільки сподіватись, що він скінчиться до початку битви, якщо та, звісна річ, узагалі розпочнеться.

Десь неподалік зловісно запугукав пугач.

— Барзул… — прошепотів Ерагон улюблену лайку Орика, нервово вхопившись за руків’я Брізінгра. Нерви були на межі, а перспектива можливого поєдинку з Мертагом і Торнаком узагалі обертала їх на струни.

«Якщо я так нервуватимусь, тоді точно програю», — подумав юнак і сповільнив дихання, згадуючи перший урок Глаедра, який був цілком присвячений самовладанню.

Загалом беручи, почувши від Ерагона про похід, дракон явно був не в захваті, проте не став і заперечувати.

«Остерігайся тіней, у темряві кояться дивні речі», — попередив Вершника Глаедр, даючи йому настанови.

Юнак витер з обличчя краплини дощу, але так і продовжував тримати руку на мечі. Від напруги долоні під шкіряними рукавицями спітніли.

Опускаючи руку, Вершник зачепився великим пальцем за пояс Белотха Мудрого, оберіг із дванадцятьма чудовими діамантами, який уже не раз виручав його в різних халепах. Минулого ранку Ерагон спеціально ходив до скотарів, щоб підживити пояс енергією худоби, яку ті забивали війську на сніданок. Він ненавидів це робити — страх і біль кожної тварини перекочовували в його свідомість, а їхню смерть Вершник відчував так сильно, ніби це була його власна смерть. Йому довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб витримати це. Відчуваючи безмежний жаль і огиду, Ерагон шепотів і шепотів закляття прадавньою мовою, щоб хоч якось полегшити страждання бідолашних тварин. Часом це допомагало, часом ні, бо, як не крути, худоба все одно мала померти, і Вершник ніяк не міг позбутися відчуття власної провини. Йому здавалось, ніби тварини віддавали свої життя за нього, за його пояс, який вимагав усе нової й нової енергії.

Зараз оберіг Белотха Мудрого був важчий, ніж зазвичай. Воно й не дивно — пересилюючи себе, Ерагон заряджав його вранці впродовж кількох годин. Та навіть якби він був порожній, він завжди залишався б для юнака дорожчим за золото, оскільки всотав у себе енергію сотень життів.

— Ну як, знайшов щось? — спитала Арія, щойно Вірден припинив читати свої закляття.

— Нам сюди, — відповів ельф і звівся на ноги.

«А все-таки Джоуд мав рацію!» — з полегкістю подумав Ерагон.

Загін перетнув дорогу, оминув кілька невеличких пагорбів і спустився в неглибокий ярок.

— Вхід у тунель повинен бути десь тут, — мовив ельф, показуючи на західний схил.

Знахарка змусила вогник світити яскравіше, так, щоб Ерагон, Арія й Вірден могли уважно обстежити зарості кущів. Продираючись крізь колюче гілля, Вершник кілька разів спотикався об стовбури повалених дерев, до крові розбиваючи собі ноги й прикушуючи язика, щоб не вибухнути прокльонами. Перед тим як зробити вилазку на ворожу територію, він хотів одягнути всі свої обладунки, але потім подумав, що вони надто привертатимуть увагу, якщо йому пощастить опинитися в Драс-Леоні. З тієї самої причини у варденському таборі залишився і його вірний бойовий щит.

Пошуки тривали хвилин двадцять; За цей час вардени обнишпорили весь західний схил ярка, прокладаючи собі шлях крізь зарості кущів. Урешті-решт Ерагон почув, як приглушено брязнув метал.

— Тут, — тихо сказала Арія.

Решта загону миттю опинилася поруч з ельфійкою. Арія тим часом заходилася розгрібати купу мокрого гілля, і невдовзі всі побачили вхід до тунелю. Він був п’ять футів заввишки й три фути завширшки. Залишалося тільки якось упоратися з кованими залізними воротами.

— Гляньте, — мовила Арія й показала пальцем на землю.

Ерагон подивився вниз і помітив доріжку, що вела з тунелю. Навіть у тьмяному світлі було видно, що нею користувалися зовсім недавно. Мабуть, захисники міста з якоїсь причини покидали Драс-Леону під покровом темряви. Удень цього статися не могло — вардени відразу покарали б супротивника за таку зухвалість.

— Нам треба бути дуже обережними, — прошепотів Вірден.

— А як іще ти хотів пробратись у місто? — глузливо спитала Анжела. — З герольдами й під звуки фанфар?

Ельф нічого не відповів, хоч з його обличчя й було зрозуміло, що йому не дуже сподобалось таке нешанобливе зауваження знахарки. Дивно, але двері до тунелю воїни Імперії залишили незамкненими. Арія й Вірден без особливих зусиль відчинили їх і ввійшли в темне нутро тунелю. Тієї ж миті на їхніх долонях спалахнули магічні ліхтарики, що поволі здійнялися під стелю проходу й зависли там, ніби два маленькі сонечка.

— А чого це ельфи тебе так поважають? Таке враження, ніби вони взагалі тебе бояться, — тихенько спитав Вершник, розвернувшись до Анжели.

— А що, хіба я не заслуговую на повагу?!

— Колись ти все мені про себе розкажеш, — якось невиразно відповів на те Ерагон.

— Іще чого! — пирснула знахарка й пірнула в тунель так прудко, що її плащ залопотів, ніби крила летрблака.

Ерагон тільки скрушно похитав головою й поспішив слідом за нею. Знахарка була невеличка на зріст, тож могла просуватися тунелем, не нахиляючись. Натомість Вершнику та двом ельфам доводилось згинатися ледь не навпіл. Тепер вони нагадували старих, скутих ревматизмом дідуганів.

Тунель був порожній. Його підлогу вкривав товстий шар багна, в якому траплялося дрібне гілля, камінці й зміїна шкура. Сперте повітря, просякнуте смородом гнилої соломи, ледь не забивало памороки.

Загін намагався рухатись якомога обережніше, бо кожен звук у тунелі підсилювався в десятки разів, розлітаючись в обидва кінці гучною луною. А потім відлуння звуків поверталось назад і спліталося в якийсь містичний шепіт, через що починало здаватися, ніби тунель живий, а шепіт — то не що інше, як його збуджене й важке дихання. Ерагонові, який з дитинства не любив підземель, почали скрізь увижатися духи.

«У цій норі й незчуєшся, як до тебе хтось підкрадеться», — подумав Вершник і в розпачі буцнув камінець, що трапив йому під ногу. Камінець підлетів і вдаривсь об стіну, через що по всьому тунелю пішла луна.

— Вибачте, — буркнув юнак, помітивши невдоволені погляди супутників.

«Принаймні тепер джерело дивних звуків під Драс-Леоною для нас уже не таємниця, — подумав він, криво посміхнувшись. — Треба буде неодмінно розповісти про все старенькому Джоуду після того, як повернемось».

Забрівши в тунель уже достатньо глибоко, Ерагон озирнувся назад, щоб глянути, чи далеко вони від входу. Утім ковані двері розчинилися в темряві, ніби їх ніколи й не було. Сутінки стали такі густі, що Вершник боявся навіть дихати, аби не набрати в легені вогкої темряви. Тунель тиснув на нього й пригнічував, нагадуючи грубі проходи Хелгрінда, в яких він разом із Рораном бився з разаком.

Намагаючись позбутися невеселих думок, Вершник розмашистими кроками поспішив уперед, аж раптом помітив у темряві чиїсь очі, що виблискували, ніби пара багряних місячних камінців. Юнак схопився за руків’я Брізінгра, готовий відбити атаку незнайомця, але з темряви, нечутно ступаючи м’якими лапами, випірнув Солембум. Кіт-перевертень зупинився перед світлом і притис вуха. На його морді наче завмер подив.

«Міг би й здогадатися», — заспокоїв себе Ерагон. Воно й справді, де б не з’являлася знахарка, її незмінно супроводжував величезний кіт-перевертень.

«Цікаво, як вона його приручила?» — подумав Ерагон і вирішив, що перегодом будь-що-будь розвідає все про минуле Анжели.

Кіт тримався позаду, прикриваючи загін з тилу, що не могло не тішити. Тепер Вершник швидше пішов уперед наздоганяти своїх супутників.

Перш ніж купка зухвальців покинула варденський табір, Насуада належно їх підготувала. Вони знали про Драс-Леону майже все: точну кількість солдатів, задіяних в обороні, місце їхнього розташування, їхні обов’язки, розпорядок, звички. Насуада розповіла навіть про те, коли зазвичай спить Мертаг, що він полюбляє їсти і в якому настрої був напередодні. Слухаючи її, Вершник і ельфи не могли надивуватися. Побачивши їхній подив, Насуада посміхнулась і пояснила, що всю цю інформацію вивідали коти-перевертні, які шпигували в місті ледь не з першого дня, відколи вардени розбили табір під стінами Драс-Леони. Власне кажучи, загін міг розраховувати на їхню підтримку й під час захоплення воріт. Щоправда, Насуада попередила, що ті не будуть виказувати себе аж до останньої миті. Мовляв, так воно і безпечніше, і дієвіше. Хоча, коли розібратися, хто міг запідозрити, що вгодований котище, який вештається вулицями міста, є ворожим шпигуном?

Просуваючись тунелем усе далі й далі, Ерагон чомусь подумав, що потреба в сні є справжнім слабким місцем Мертага.

«Навіть якщо нам не вдасться порішити його сьогодні,— міркував Вершник, — я знаю, що робити. Слід будити Мертага серед ночі — і так кілька діб поспіль… Навряд чи він зможе вправно битися, коли засинатиме на ходу».

Тунель був прямий, мов стріла. Загін ішов уже добрі півгодини, а на якісь повороти не було навіть натяку. Підлога під невеличким кутом пірнала вниз, хоч невдовзі знову починала йти вгору — каналізаційні канали в цих краях завжди будували за таким принципом.

Спливло кілька хвилин, і багно під ногами стало м’якшим, прилипаючи до черевиків, ніби глина. Зі стелі тут уже скрапувала вода, час від часу потрапляючи Ерагонові за комірець і скочуючись його спиною ледь не на поперек. Пройшовши ще метрів із десять, Вершник послизнувся й, щоб не впасти, зіперся рукою на вкриту огидним слизом стіну.

Відчуття часу поволі зникало. Можливо, загін провів у тунелі дві години, а може, й усі десять. У всякому разі, в Ерагона вже неабияк боліли шия та плечі, бо ходити зігнувшись було надзвичайно незручно.

Загін просунувся ще трохи далі, і юнак помітив, що луна стала не така гучна, а проміжок між повторенням звуків значно зріс. Невдовзі тунель вивів їх до великої квадратної кімнати з гострою стелею близько п’ятнадцяти футів заввишки. Кімната була порожня, як не брати до уваги якоїсь діжки, що самотньо притулилася в кутку. Кожна стіна мала невеличкі проходи. Куди вони вели, Вершник не міг розгледіти. Загін розгублено зупинився й затупцяв на місці. Ерагон нарешті з хрускотом розпрямив спину.

— Мабуть, у планах Ерста Грейбіарда цього не було, — зітхнула Арія.

— Ну, і куди нам тепер іти? — спитав Вірден.

— Це ж очевидно! — змахнувши руками, вигукнула знахарка. — Ліворуч. Треба завжди обирати ліву доріжку.

— Це з якого боку глянути, — зауважив Ерагон. — Якщо стояти спиною, то ліва буде…

— Правою, — урвала його Анжела, — а права буде лівою… — Її очі звузились. — Іноді ти буваєш такий розумний, Шейдслеєре… Ну, гаразд, підемо твоїм шляхом. Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала! От побачиш, кілька годин ми будемо кружляти по колу.

Правду кажучи, найбільшу довіру у Вершника викликав середній тунель. Принаймні йому здавалося, що саме він виводить на вулиці міста. Але бажання сперечатися зі знахаркою Вершник не мав, тому він вирішив пристати на її вибір.

«Куди б ми не пішли, — резонно міркував він, — ми все одно рано чи пізно знайдемо сходи. Не може ж під Драс-Леоною бути мільйон кімнат!»

Тримаючи свій ліхтарик, Анжела пішла першою. Вірден і Арія понуро поплентались за нею, а Ерагон замикав процесію. Кімната, у якій опинився загін, насправді була куди більша, ніж могло здатися на перший погляд. Відстань між її стінами становила щонайменше двадцять футів. Наприкінці кімнати був коридор, у стінах якого виднілись ходи в безліч печер, а в них так само можна було побачити ще по три-чотири тунелі. «Хто й навіщо усе це набудував?» — з подивом подумав Ерагон.

Усі кімнати, що траплялися їм на шляху, були порожні. Лиш одного разу загін наштовхнувся на якийсь зламаний стілець та купу обплетених павутинням битих горщиків. Тим часом Анжела, не вагаючись, повертала в нові й нові коридори. Вершник кілька разів хотів її зупинити, але не наважувався, розуміючи, що сам він нічого кращого запропонувати не може.

Знахарка зупинилась аж тоді, коли вони зайшли в круглу кімнату із сімома однаковими коридорами.

— Поміть коридор, з якого ми вийшли, інакше будемо кружляти й кружляти, — сказала Арія.

Не гаючи ні секунди, Ерагон вийняв Брізінгр і провів на кам’яній стіні риску. Потім він пильно придивився до темряви позаду себе, але на Солембума не було навіть найменшого натяку. Залишалося тільки сподіватись, що кіт-перевертень не заблукав у цих химерних лабіринтах. Вершник уже хотів знайти його подумки, але вчасно стримався, оскільки плин його свідомості могли помітити ворожі маги.

— Ах! — вигукнула Анжела й підняла свій ліхтарик так високо, як могла, розігнавши зловісні тіні.

— Що сталося? — прошепотів Вершник, кинувшись у центр кімнати, де вже були Вірден та Арія.

— Стеля, Ерагоне… — мовила Арія. — Поглянь на стелю!

Юнак звів погляд угору, але не побачив нічого, крім блоків старих, потрісканих і порослих мохом каменів. Дивним було те, що ця давня стеля ще й досі тримається.

— Що? — не зрозумів Вершник.

— Дивись уважніше, — відповіла ельфійка.

І тут Ерагон аж рота роззявив від подиву. Виявляється, лінії були не тріщинами, а рунами — рядами чітких невеличких рун. Час і пліснява знищили частину тексту, але решту ще й досі можна було прочитати. Вершник спробував їх розшифрувати, проте знайшов тільки три знайомі слова — усе інше прочитати він не міг.

— Що тут написано? — спитав юнак. — Це мова гномів?

— Ні,— заперечно похитав головою Вірден. — Це мова твого народу, точніше, один з її старовинних діалектів. Його використовував фанатик Тоск.

Ерагон здригнувся.

— Коли ми з Рораном рятували Катріну, — сказав він, — ми чули, як священики Хелгрінда згадували книгу Тоска.

— Так, — кивнув Вірден, — ця книга — джерело їхньої віри. Тоск був не перший, хто запропонував для Хелгрінда молитви, але він перший занотував основи тієї віри. Багато хто користується його працями ще й досі. Прибічники Хелгрінда вважають його пророком. А це, — ельф звів руку вище, — історія Тоска, від народження аж до смерті, справжня історія, яку його послідовники не розповідають нікому, крім членів своєї секти.

— Ми б почерпнули тут безліч корисної інформації,— мовила Анжела, не зводячи погляду зі стелі,— якби в нас був час…

В очах знахарки спалахнули вогники завзяття, що неабияк насторожило Вершника.

— У нас є кілька секунд, щоб усе це прочитати, — сказала Арія, пильно роздивляючись входи в сім коридорів.

Доки Анжела й Вірден намагалися розшифрувати руни, ельфійка підійшла до одного з коридорів і почала шепотіти закляття, що мало допомогти визначити місцеперебування загону. Постоявши там якусь мить з опущеною головою, Арія рушила до наступного коридору.

Тим часом Вершник знуджено розглядав руни, а потім повернувся до коридору, з якого вони щойно вийшли, й притулився спиною до холодного каміння стіни. Ельфійка була вже навпроти четвертого коридору. Її м’який вкрадливий голос то лунав досить гучно, то нагадував легкий подих весняного вітру.

Кілька хвилин нічого не відбувалось. Із задуми Ерагона вивело слабке сюрчання, що долинало з-під його правої руки. За мить на шкіряну рукавицю Вершника стрибнув великий безкрилий цвіркун. Комаха була огидна — її масивна рогата голова переходила в чорне лискуче тіло з тонкими кутастими лапами. Вершник поморщився і скинув потвору з руки — та стрибнула в темряву, лунко приземлившись на кам’яну підлогу.

Огляд п’ятого коридору був так само безрезультатний. Тоді Арія минула коридор, на вході до якого стояв юнак, і зупинилася навпроти сьомого, останнього. Та перш ніж ельфійка встигла вимовити закляття, як з усіх проходів одразу долинув дикий скрик, а вслід за ним шипіння й звук кількох швидких ударів. Ці звуки були такі моторошні, що волосся на голові Ерагона стало дибки.

— Солембум! — крикнула Анжела. Усі як один схопили свої мечі.

Вершник прожогом кинувся в центр кімнати — його погляд блукав від одного коридору до іншого. Гедвей ігназія стала гаряча. Значить, небезпека була десь поруч, хоч юнак не міг зрозуміти, хто той нападник і звідки чекати його появи.

— Сюди! — гукнула Арія, показуючи на сьомий коридор.

— Ні-ні! — схвильовано прошепотіла знахарка, не зрушивши з місця. — Ми повинні виручити Солембума!

Вершник помітив, як у руці Анжели зблиснув короткий меч з дивним прозорим лезом.

— Якщо Мертаг дізнається, що ми тут… — закричала Арія, проте її голос потонув у неймовірному шарварку.

Десь глибоко в темних черевах коридорів розчахнулись невидимі двері, й звідти, оглушивши загін бойовими вигуками, вистрибнуло кілька десятків воїнів у чорному вбранні.

— Летта! — скрикнув Вірден, і всі нападники попадали на підлогу так, ніби врізались у прозору стіну.

Скориставшись їхньою розгубленістю, Ерагон блискавично кинувся в атаку. За мить додолу з глухим звуком упала перша ворожа голова. Обличчя ворожих солдатів закривали пов’язки. І тепер їхні голови, злітаючи з плечей, котились підлогою, залишаючи по собі хвости пов’язок, ніби клубки шерсті.

Побачивши цю картину, Вершник трохи заспокоївся, але ситуація ще й досі залишалась невизначеною: солдати могли перебувати під захистом магії або й узагалі не бути людьми…

Ерагон рубонув по ребрах одного з ворогів, потім порішив іще двох, аж раптом біля його шиї просвистіло гостре лезо. Магічний захист у будь-якому разі врятував би Вершника від неминучої смерті, але він усе одно не стримався й відскочив назад.

Тим часом чоловік, якого він рубонув кілька секунд тому, так і продовжував спокійно стояти, хоч з рани на його грудях жебоніла густа, майже чорна кров… Часу на роздуми не було. Вершник кинувся добивати решту ворогів, покладаючись на те, що друзі прикриють його зі спини. Він нападав, відбивав удари й знову йшов в атаку, вимахуючи Брізінгром з такою легкістю, ніби той був тонкою дерев’яною тріскою.

Натомість його супротивники були якісь дуже неповороткі. Якби вони відчували біль, Вершник міг би спокійно прикінчити одним ударом одразу кількох. Та доводилось стинати їм голови, вражати прямісінько в серце або відрубувати ноги чи руки. Інакше сповиті в чорне солдати зводились на ноги, незважаючи на свої рани.

Уникнути блискавичних ударів Ерагона було неможливо. Тим часом ворог відбивався дуже мляво, кілька разів спокушаючи Вершника стати під захист магії, та й годі. Утім він чудово розумів, що зараз краще скористатись власними силами й приберегти магічну енергію до того часу, коли вони будуть захоплювати ворота.

Ворогів залишалося всього декілька, коли з тунелів на допомогу їм почали вибігати інші, взявши Ерагона в кільце. Вершник швидко крутнувся на місці.

— Кверст! — голосно крикнув він.

Це було одне з дванадцяти смертельних слів, яких його навчив Оромис. Дивна річ, але закляття не подіяло — мабуть, ворожі солдати були захищені від прямих магічних атак. Тоді юнак вигукнув:

— Трхриста віндр!

Це закляття не завдавало прямого удару, натомість утворювало потужну повітряну хвилю, що могла звалити з ніг навіть найсильнішу людину. Шквальний порив вітру й справді відкинув нападників до протилежної стіни. Перед Вершником утворився чималий порожній майданчик, але сил значно поменшало.

Ерагон озирнувся назад. Якраз у цю мить із правої долоні Вірдена злетіли фіолетові блискавки й обплели ворожі ноги, мов мацаки восьминога, не даючи їм зробити жодного кроку. Однак до невеликої кімнати прибували все нові й нові солдати Імперії.

— Сюди, сюди! — загукала Арія й хутко стрибнула в сьомий коридор, той самий, який вона не встигла перевірити.

За ельфійкою почав відступати Вірден, а за ним Ерагон. Останньою, накульгуючи й тримаючись за поранене плече, йшла Анжела. Тим часом ворожі солдати вже встигли оговтатись і з криками кинулись у погоню, не давши варденам відірватися навіть на півсотні футів.

Тікаючи вниз коридором, Вершник пробував вигадати якесь закляття, що дозволило б зупинити ворогів.

«Хто вони такі? — думав Вершник. — І скільки їх?»

Аж раптом Ерагон випадково помітив над собою люк, з якого линуло слабке пурпурове світло. І було в ньому щось підозріле й зловісне. Халепа не змусила себе чекати. Пролунав оглушливий вибух, і повітря сповнилось запахом сірки.

Повернувшись назад, юнак побачив, як п’ятеро здоровенних чоловіків схопили знахарку й потягли її в якісь бічні двері.

— Ні! — скрикнув Вершник. Та перш ніж він устиг зробити бодай один крок, двері грюкнули, й стіна знову стала ідеально рівною, так, ніби тих дверей зроду й не було.

Тоді Вершник стрибнув уперед.

— Брізінгр! — вигукнув він.

Довкола клинка його вірного меча спалахнуло полум’я. Він приставив його до стіни й повільно провів униз. Однак товстелезне каміння плавилось надто вже повільно. Більше того, юнак розумів, що спроба прорізати бодай невеличкий отвір забере всю енергію пояса Белотха Мудрого.

На допомогу Вершнику прийшла Арія.

— Ладрін! — вигукнула вона, налігши всім тілом туди, де щойно були двері.

У перекладі з прадавньої мови це закляття означало «відкрийся». Та ба — стіна як була рівна, так і залишилась. Ерагон остаточно розгубився й, немов оскаженілий, кинувся з мечем на стіну. Та в цей час переслідувачі наздогнали Вершника й ельфійку. Тепер у парочки відчайдухів не лишалося іншого вибору, як повернутись обличчям до нападників. Спершу Вершник хотів скористатися закляттям, яке вигадав по дорозі, та коридор був надто вузький, отже, воно могло вразити всього лиш двох ворогів, тимчасом як усі інші залишилися б живими-здоровими, перебуваючи поза полем його зору. Тому Ерагон вирішив притримати це закляття до тієї миті, коли перед ним з’явиться щонайменше який десяток солдатів Імперії.

Порішивши перших двох бідолах, Вершник і Арія вклали ще шістьох, але все нові й нові вороги зринали перед ними. Здавалося, їм кінця-краю не буде.

— Вперед! — крикнув Вірден.

— Стенр, слаута! — озвалась Арія, і відразу після цього стіни тунелю вибухнули, засипавши прохід камінням. Велетенські каменюки падали нападникам на голови, трощачи їхні оповиті в чорне черепи.

Не озираючись, ельфійка й Вершник кинулися слідом за Вірденом, що мчав до проходу в кінці коридору. До нього залишалося не більше тридцяти футів.

Десять…

П’ять…

Аж раптом з підлоги й стелі вистрілило безліч аметистових шипів. Ельф і оком не встиг змигнути, як опинився між їхніми вістрями, зависнувши в повітрі. Шипи стирчали за дюйм від його тіла, так і не зумівши пробити магічний захист Вірдена. Спливла мить-друга, і з тіла ельфа вилетіла сліпуча блискавка. Вона заметушилась між шипами, мов якесь навіжене звіреня, вибухнула і… Шипи повільно поповзли назад у стелю й підлогу.

Вірден скрикнув, смикнувся й бездиханно впав на підлогу. Вершник дивився й не міг повірити власним очам. Скільки битв довелося йому провести, але він іще ніколи не бачив, як помирають ельфи. Блодхгарм і його бойові маги були неперевершені воїни, тож якщо Ерагон і думав коли про їхню смерть, то був переконаний, що вони зустрінуть її хіба що в бою проти Мертага чи Галбаторікса.

Арія теж була приголомшена, але швидко прийшла до тями.

— Ерагоне, — мовила вона рішучим голосом, — ти повинен прокласти нам шлях Брізінгром.

На відміну від меча ельфійки, меч Вершника й справді не боявся жодної ворожої магії. Та варто було Ерагонові зробити невеличкий крок уперед, як шипи знову вистрілили. Іще один крок, змах мечем — аметист тоненько дзенькнув і полетів на підлогу, розбившись, немов бурульки.

Вершник, тримаючись правої стіни, повільно рушив уперед. Його меч змітав усе нові й нові рухомі аметистові сталактити. Бризки скалок осипались за дюйм від юнака, наштовхуючись на щит магічного захисту. Та, врешті-решт, захисна магія почала вичерпуватись…

Одна зі скалок боляче різонула Ерагона по щоці, друга неприємно подряпала праве стегно… Пробиратися вперед довелось іще обережніше. Тепер треба було не лише пильнувати за шипами, а ще й весь час поглядати вниз, щоб бува не порізати собі ноги.

Залишались останні ряди шипів, коли Вершника та ельфійку наздогнали вцілілі чорні воїни. Тоді Ерагон почав відступати спиною назад, рубаючи нападників без жодного милосердя. Це була помста за смерть Вірдена.

Нарешті коридор закінчився. Далі йшла велика темна кімната, яка дуже нагадувала печери Тронжхейма. Посеред неї лиховісно височів широкий кам’яний диск, прикрашений по периметру грубими шматками аметисту й застелений двома покривалами — червоним і золотим. Доповнювали суворий антураж важкі металеві канделябри.

Судячи з усього, це був жертовник.

Шаленіючи від люті, Вершник кинувсь уперед. Він хотів рознести цю споруду на друзки. Та, навіть не добігши до першої аметистової каменюки, Ерагон збагнув, що зробив помилку.

Останнє, про що він устиг подумати, була Сапфіра.

ЖЕРТВА БОГУ

Перше, що помітив Ерагон, так це зміна кольорів. Кам’яні плити стелі виглядали більшими, ніж раніше. Дрібні деталі здавалися чіткішими та яскравішими, тим часом загальна картинка була якась притлумлена. Покрутивши головою, юнак помітив під собою великий кам’яний диск.

Червоний ліхтарик Арії вже не освітлював кімнату, натомість неяскраве сяйво линуло від кристалів і свічок у канделябрах. Тільки тепер Вершник збагнув, що в нього в роті є якийсь предмет, а сам він висить на ланцюгу, прив’язаний за зап’ястки. Спроба поворухнутися принесла ще одну недобру звістку — щиколотки були прикуті до масивного металевого кільця, вмурованого в підлогу.

Роззирнувшись довкруги, Ерагон побачив неподалік Арію. Її підвісили до стелі так само, як і його. У роті ельфійки стирчав кляп, а щоб вона не виплюнула його, вороги недбало обмотали їй голову брудною ганчіркою. Судячи з усього, Арія прийшла до тями раніше, бо полегшено зітхнула, коли Ерагон і собі розплющив очі.

«Чому вона ще й досі не втекла і що взагалі сталося?» — думки Вершника були неповороткі й розмиті, ніби він добряче випив.

Ерагон опустив очі й зрозумів, що в нього забрали не лише всю зброю, а й обладунки — тепер він висів у самих тільки штанях. Пояс Белотха Мудрого безслідно зник, так само як і медальйон, подарований гномами, що мав захищати юнака від стеження крізь магічний кристал. Арія, на превеликий жаль, теж залишилася без свого ельфійського персня.

Вершника охопила легка паніка, але він миттю заспокоївся, розуміючи, що не все ще втрачено — ворог міг забрати в нього зброю й джерело енергії, проте він і досі був здатен використовувати магію. Через кляп у роті Ерагон не міг вимовляти закляття вголос, а це означало, що все доведеться робити подумки. Помилитися в такій ситуації було значно простіше — один неправильний звук, і закляття почне діяти не проти ворога, а проти того, хто його створив. Словом, слід було якомога швидше вибиратися з пут.

Юнак заплющив очі, зібрався на силі й спробував зосередитись. Але йому завадив брязкіт кайданів Арії — ельфійка відчайдушно крутила головою, намагаючись, привернути увагу Ерагона.

«Що?» — беззвучно спитав її Вершник, звівши брови.

Проте Арія нічого не могла пояснити, а лише щось мукала й продовжувала крутити головою. Тоді Ерагон спробував обережно полинути до неї думками, побоюючись чийогось втручання. Недобрі передчуття справдилися майже відразу — Вершник відчув чийсь наполегливий натиск, що оповив його свідомість, ніби кокон. Мозок паралізував панічний страх, хоч юнак будь-що-будь намагався себе опанувати.

Це напевно була не отрута, та Ерагон не уявляв, що ще, окрім неї, може перешкоджати торкнутися свідомості Арії.

«Магія? — питав він себе подумки. — Тоді якась вона дивна, принаймні раніше я з такою ніколи не мав справи…»

На мить погляди Вершника й ельфійки зустрілися, але юнака непокоїло лоскотливе відчуття на зап’ястках. Він подивився вгору й побачив, що з тих місць, де в його руки впиналися іржаві ланцюги, стікають невеличкі струмочки крові.

Тоді Вершник підтягнувся й смикнув ланцюг з усієї сили, на яку тільки був здатен. Той не піддавався. Ерагон смикав знову й знову, незважаючи на біль, який супроводжував кожен рух. Урешті-решт Вершник облишив марні спроби й безвольно повис — кров так і стікала з його зап’ястків на шию, плечі та спину.

Перепочивши кілька хвилин, Ерагон зібрав докупи всю енергію, спрямував її на свої пута й подумки вигукнув: «Кверст мальмр ду гуілдрс едта, мар фрема не тон ека трейя!»

Аж раптом кожен нерв його тіла пройняв пекучий біль. Вершник втратив пильність, і закляття увірвалося на середині, а більшість енергії було змарновано. Біль одразу ж зник, натомість дихання збилося, а серце калатало в такому шаленому ритмі, ніби хотіло ось-ось вирватися з його грудей. Здається, востаннє Ерагон почувався аж так погано тоді, коли дракони під час Агаеті Блодхрен зцілювали шрам на його спині.

Потроху-потроху він приходив до тями, відчуваючи на собі пильний погляд Арії.

«Мабуть, вона теж намагалася створити закляття, — думав Вершник, — та все ж таки, як це могло статися? Ми в кайданах і геть безпомічні, Вірден помер, а знахарка, певно, опинилася в полоні… Її вірний кіт-перевертень конає поранений в одному з лабіринтів, якщо воїни в чорному ще не порішили його».

Усе, що сталося за кілька останніх годин, ніяк не вкладалося в Ерагоновій голові. Він, Арія, Вірден, Анжела й Солембум були одним із найнебезпечніших загонів у всій Алагезії… Словом, ніхто б не повірив, якби почув, що бойова варденська п’ятірка зазнала поразки так швидко.

«Якщо нам не пощастить утекти…» — промайнуло в голові юнака, але він одразу ж прогнав цю розпачливу думку. Більше за все йому зараз хотілося поговорити із Сапфірою, переконатися, що вона жива-здорова й відчути підтримку свого непереможного дракона. Хоч Арія була поруч, він усе одно почувався неймовірно самотнім, через що в голові утворився страшенний розгардіяш.

Пекельний біль у зап’ястках не слабшав, бо Вершник так і продовжував смикати ланцюг, сподіваючись розхитати кріплення й вирвати його зі стелі. Спливло хвилин десять, і біль таки змусив Ерагона зупинитись. Руки горіли вогнем — здавалося, що м’язи ось-ось луснуть від напруги, а слідом за ними не витримають і тріснуть кістки. Кров продовжувала жебоніти, забираючи рештки сил. Відчуття часу зникло, хоч Вершник і розумів, що вони висять тут лише кілька годин, інакше його б уже мучили нестерпні голод і спрага. Йому чи не вперше в житті стало по-справжньому страшно.

Кожна хвилина видавалася вічністю. Бранці весь час перезиралися, намагаючись спілкуватися подумки, та в них нічого не виходило. Кілька разів біль ущухав, і тоді юнак осатаніло борсався, ніби рибина на гачку, дедалі глибше занурюючись в океан приреченості.

Невдовзі тунелями полинуло зловісне бемкання дзвонів, після чого двері по обидва боки чорного вівтаря з рипінням відчинилися. Вершник напружив знесилені м’язи й почав пильно вдивлятись у темні нори коридорів. Спливла нестерпно довга хвилина. Бемкання залунало знову, сповнивши кімнату оглушливим відлунням. У дверях з’явилося трійко послушників — це були юнаки в золотих шатах. Кожен із них ніс металеву раму, на перетинках якої висіли дзвони завбільшки з людський кулак. Слідом за послушниками понуро сунуло десятків зо два чоловіків, кожному з яких бракувало якоїсь кінцівки. Вони були вбрані в грубий одяг, пошитий з темної шкіри. Замикали процесію шестеро рабів, що несли ноші, на яких гордо сиділа безрука, безнога й беззуба людина невизначеної статі. Судячи з усього, це й був головний священик Хелгрінда. Його голову прикрашала велика кількість довжелезних пір’їн, через що священик мав іще химерніший вигляд.

Процесія оточила вівтар колом, тим часом раби обережно поставили ноші на середину кімнати. Трійко вродливих юнаків у котре бемкнули дзвонами, після чого священики швидко проговорили якесь довге речення. З усього почутого Вершник зміг розібрати лиш назви кількох піків Хелгрінда — Горм, Ільда й Фел Ангвар.

— Вітаємо вас у залі Тоска, — мовив кривим ротом головний священик і скоса зиркнув на Ерагона й Арію гострими, ніби скалки, очима. — Ти вже вдруге насмілився потривожити наше святилище, о Вершнику дракона! Шкода, але зробити це втретє тобі вже не вдасться… Галбаторікс наказав дарувати тобі життя й відправити до Урубейна. Він дуже сподівається на те, що ти згодишся йому служити. Наш повелитель мріє про нові часи Вершників і про відродження раси драконів. Та, як на мене, не всі його мрії колись збудуться. Ти надто небезпечний, Вершнику. Більше того, ми ненавидимо драконів. Усі гадають, ніби ми служимо Хелгрінду, але справжня суть нашої віри інакша. Ми служимо не Хелгрінду, а старійшинам, що звили там своє гніздо. Саме їм ми приносимо в жертву свою кров і плоть. Наші боги — разаки, Вершнику дракона! Разаки й летрблаки!

Від усього почутого юнака ледь не знудило.

— Твій злочин надто тяжкий, Вершнику, — вів далі головний священик. — Ти вбив наших богів, ти і твій дракон, тож спокутувати свою провину ти можеш тільки смертю.

Ерагон заборсався на ланцюгах і спробував крикнути, але кляп обернув його слова на якесь незрозуміле мукання. Йому дуже хотілося переказати священикам останні слова разаків, але ті навіть не думали його слухати.

— Звідси ніяк не втечеш, Вершнику, — посміхнувся, оголивши свої попелясто-сірі ясна, головний священик. — Ці кристали тут задля того, щоб ловити всіх, хто наважиться захопити наш храм або вкрасти наші скарби. Твоя магія надто слабка, аби з ними впоратись. Крім того, тебе вже ніхто не врятує. Двійко твоїх супутників мертві… Так-так… Навіть ота набридлива відьма. А Мертаг і не підозрює, що ти тут. Сьогодні твій судний день, Ерагоне Шейдслеєре! — головний священик закинув голову назад і пронизливо свиснув.

З лівих дверей вибігло четверо голих по пояс рабів, що тримали на плечах якісь дивовижні ноші, що більше нагадували величезні тарелі. Посеред них лежали видовжені овальні предмети чорного кольору. Кожен із них був півтора фути завширшки й один фут заввишки.

Спершу Вершникові здалося, що це яйця дракона, та, придивившись уважніше, він полегшено зітхнув — на них не було прожилок, які нагадували прожилки мармуру.

— Ти вбив наших старійшин, — мовив тим часом головний священик, — отже, тепер ти повинен стати матеріалом для їхнього відродження. Це надто велика честь для тебе, але старійшини на це згодні. Ми віддано служимо їм — мисливцям на людей, пожирачам плоті. Ми приносимо їм у жертву власні тіла, сподіваючись спокутувати свої гріхи й пізнати всі таємниці мирського буття. Тож хай буде так, як писав Тоск!

— Хай буде так, як писав Тоск! — підхопили хором решта священиків.

— Старійшини переховувалися в Хелгрінді,— сказав головний священик, — та за часів мого прадіда Галбаторікс поцупив їхні яйця й винищив усю їхню молодь, змусивши всіх, хто залишився, присягнути йому на вірність. І, бачать небеса, вони не мали вибору — інакше повелитель Імперії знищив би весь їхній рід. Він спустошив печери й тунелі, в яких вони мешкали, а нам доручив зберігати їхні яйця. Ми пильнували за ними, ніби за власними дітьми, тож ні в кого язик не повернеться сказати, що ми погано виконували свій обов’язок. Попри те, весь цей час ми чекали дня, коли Галбаторікса вб’ють і старійшини знову здобудуть свою свободу… — знівечений чоловік облизав губи, й Ерагон помітив, що в нього відрізана добра половина язика. — Разом з тим я бажаю смерті й тобі, Вершнику. Дракони були найзапеклішими ворогами старійшин… Зникнуть вони, зникне Галбаторікс — і старійшини зможуть безперешкодно заволодіти цілим світом.

У цей час четверо рабів обережно поставили свої ноші за кілька кроків від Арії й Ерагона. Потім вони посхиляли голови й повернулися туди, звідки вийшли.

— Нагодувати богів своєю плоттю — хіба є в цьому світі більша втіха? — скрикнув головний священик. — Ви двоє, радійте! Невдовзі ви отримаєте благословення старійшин і кров’ю змиєте власні гріхи, увійшовши в нове життя із сумлінням чистим, як у немовляти!

Головний священик і його прислужники звели голови до стелі й почали співати дивну пісню на незвичайному діалекті, що його Ерагон майже не розумів. Мабуть, це був діалект Тоска. Час від часу юнакові вчувалися слова прадавньої мови, та їхня вимова була так спотворена, що зміст пісні годі було второпати.

— Хай буде так, як писав Тоск! — завершили священики спів, а троє послушників ударили в дзвони з такою силою, що здавалося, ніби від їхнього бемкання ось-ось упаде стеля.

За мить послушники покинули кімнату. Слідом за ними в темних нетрях бічного тунелю зникли й каліки. Головний священик і шестеро його рабів вийшли останніми. Брязнули двері, й Ерагон почув, як за ними впав важкий засув.

Вершник укотре глянув угору й смикнув ланцюг, вкладаючи у свої рухи останню силу. Рани на його зап’ястках спалахнули вогнем і бризнули кров’ю. Яйце, що було зліва, тим часом стало повільно розгойдуватися вперед-назад, а з його нутра долинув слабенький стукіт, так, ніби хтось обережно бив невеличким металевим молоточком по кришталю.

Ерагон уп’явся зубами в кляп і ледь не посивів від жаху. Він безліч разів думав про свою смерть, але й гадки не мав, що доведеться розпрощатися з життям аж так банально…

«Невже мене просто зжере разак?» — думав він, продовжуючи борсатись й знемагаючи від болю в руках. Перед очима Вершника все пливло. Арія й собі почала відчайдушно смикатися, порушивши тишу брязкотом ланцюгів. Стукіт під чорною шкаралупою зловісно наростав.

«Усе. Нічого не вийде», — урешті-решт здався Ерагон.

Що не кажіть, а в таку біду юнак іще ніколи не потрапляв.

«Але я повинен урятувати хоча б Арію, — крутилось у його голові.— Тільки як? Щоб позбутися кайданів, мені доведеться зламати великі пальці. А потім? Що потім? Потім я розіб’ю яйце разака й скористаюсь його шкаралупою, як ножем. Не факт, що вона міцна, але нею принаймні можна буде спробувати звільнити ноги. Звільнивши ноги, слід буде вилізти за межі вівтаря — там кристали не діятимуть. А потім я зупиню кровотечу й утамую біль за допомогою магії… План, звісно, божевільний, та іншого в мене нема. Кілька хвилин, головне протриматися ці кілька хвилин, хоч вони, мабуть, і будуть найдовшими в моєму житті».

Набравши повні легені повітря, Вершник уже готовий був зламати великий палець на лівій руці, та його зупинив відчайдушний крик Арії. Глянувши на ельфійку, Ерагон побачив скалічені пальці її правиці. Шкіра була зідрана аж до нігтів, оголюючи рожевий м’яз і білу кістку. Арія тим часом безсило повисла, на мить втративши пам’ять, проте дуже швидко прийшла до тями й зробила різкий рух, після чого її долоня прослизнула крізь металевий браслет. На підлогу закрапала кров.

— Аріє! — крикнув юнак, проте кляп спотворив ім’я ельфійки до невпізнання.

Та напружилась і хотіла була звільнити другу руку, коли одні з дверей біля вівтаря зі скрипом відчинилися. До кімнати обережно прослизнув послушник у золотому вбранні. Побачивши його, ельфійка злякалася.

Тим часом послушник уважно подивився на Арію, так, ніби хотів про щось у неї спитати, а потім обережно підійшов до центру жертовного диска, з недовірою позираючи на яйця разаків. Він був худорлявий, мав великі очі й дуже вродливе обличчя.

— Ось, я приніс оце, — прошепотів послушник і дістав напилок, зубило й дерев’яний молоток. — Я хочу допомогти вам, але ви повинні взяти мене із собою, бо я тут більше не витримаю. Я ненавиджу все це… Пообіцяйте, що не покинете мене!

Ерагон ствердно кивнув, навіть не дослухавши його останні слова. Послушник хотів підійти до Вершника, але той показав очима на Арію. Вродливий юнак зупинився, нічого не розуміючи, проте за мить зблиснув очима.

— Так, звісно, — присоромлено буркнув він і кинувся до ельфійки.

Грубий скрегіт напилка заглушив огидний стукіт під шкаралупою чорних яєць. Послушник порався неймовірно довго.

«Пиляй якесь одне кільце, бовдуре!» — подумки скрикнув Ерагон, розуміючи, що їхній рятівник, мабуть, уперше в житті тримає в руках напилок.

Доки послушник працював, Арія висіла на одній руці, її довге чорне волосся закривало обличчя. Час від часу ельфійка дрібно тремтіла, а з її понівеченої правиці стікала кров.

Робота просувалася вкрай повільно. Напилок пройшовся по металу вже кілька сотень разів, а на поверхні ланцюга залишилося всього лиш кілька незначних подряпин. Схоже, ланцюг був захищений магією… Послушник дратувався й працював дедалі завзятіше, час від часу зупиняючись на кілька секунд, щоб витерти широким рукавом вкрите потом чоло.

«Невже ти не бачиш, що напилок тут не допоможе? — подумки кричав Ерагон. — Візьми ліпше зубило й спробуй розбити кайдани на ногах!»

Але юнак нічого того не чув і продовжував монотонно шкрябати кільце ланцюга напилком. Аж раптом пролунав різкий тріск. Ерагон зиркнув на яйця й побачив на шкаралупі одного з них довгу поперечну тріщину, яка швидко росла в обидва боки. На щастя, друге яйце залишалося поки що цілим, хоч стукіт під його шкаралупою став такий швидкий, що удари зливалися в одне протяжне гудіння.

Послушник зблід, відкинув напилок геть і відскочив від Арії на кілька кроків.

— Пробачте… Пробачте мені, але вже надто пізно, — по його переляканому обличчю текли великі сльози. — Мені дуже шкода…

Юнак вийняв з-під своєї ряси кинджал і мовив так, ніби звертався сам до себе:

— Уже нічого не вдієш, нічого… Так буде краще…

Промовивши останнє слово, він рушив до Ерагона. Вершник запідозрив щось недобре, тому почав відчайдушно смикатися, готовий зламати великі пальці обох рук, але це виявилось не так уже й легко.

— Пробачте, — ще раз повторив послушник уже за крок від Вершника й широко замахнувся кинджалом.

«Ні!» — подумки скрикнув Ерагон.

Та вже наступної миті з тунелю, яким Вершник і ельфійка потрапили до кімнати, вилетів чималий шмат аметисту й ударив послушника по потилиці. Той похитнувся й упав Вершникові під ноги. Падаючи, юнак усе ж таки встиг полоснути Ерагона кинджалом по ребрах, та лезо лишило всього лиш неглибокий поріз.

Ще мить — і з нетрів тунелю, накульгуючи, з’явилася невеличка постать. Коли вона підійшла до світла, Вершник з полегкістю впізнав Солембума. Кіт-перевертень був у людській подобі, не маючи на собі нічого, крім настегенної пов’язки. Його чорне волосся стояло майже дибки, а губи спотворила люта гримаса. На руках рятівника виднілося кілька глибоких порізів, одне вухо було зламане, тим часом на маківці бракувало добрячого шматка шкіри. У правій руці Солембума виблискувало закривавлене лезо довгого кинджала. Відстаючи на кілька кроків, за котом-перевертнем переможною ходою шкандибала знахарка Анжела.

НЕВІРНІ НА ВОЛІ

— От глупак! — вигукнула Анжела, поспішаючи до краю візерунчастого диска.

На її тілі було безліч порізів, а одяг аж просяк ворожою кров’ю.

— Він мав зробити всього лиш ось так і не псувати нікому нерви! — по цих словах знахарка змахнула своїм прозорим клинком й опустила його на один із аметистових кристалів.

Той затріскотів, немов блискавка, і згаснув, розлетівшись на кілька шматків. Анжела мерщій пішла до другого шматка аметисту — його спіткала така сама доля, як і попередній. Упоравшись із другим, знахарка взялася за третій.

Ерагон тим часом піймав себе на думці, що, мабуть, іще ніколи в житті не радів чиїйсь появі так сильно, як зараз. Спостерігаючи за Анжелою, Вершник перевів погляд, на яйце. Разак уже майже проклюнувся назовні — Ерагон бачив товсту білу мембрану, крізь яку виднілась велика огидна й дзьобата голова цієї потвори.

«Швидше! Швидше!» — подумки повторював Вершник, коли уламок шкаралупи, завбільшки з його долоню, ніби глиняна тарілка, з гуркотом упав на підлогу.

Нарешті мембрана луснула, і малий разак вистромив голову з яйця, показавши гострий пурпуровий язик і переможно заверещавши. З його панцира скрапував слиз — кімнату миттю сповнив запах гнилих грибів. Ерагон смикнувся, але кайдани й надалі міцно тримали його у своїх залізних обіймах. Завуркотівши, разак зібрався на силі й зробив дірку в шкаралупі ще більшою. Тепер із неї визирала його голова й кігтиста задня лапа. Вивільнивши другу лапу, потвора випала назовні, а пробите яйце відкотилось убік, розхлюпуючи якусь густу смердючу жовтувату рідину. Близько хвилини разак продовжував лежати на боку, певно, звикаючи до світла. Потім він звівся на лапи й затріскотів дзьобом, видаючи доволі моторошний звук.

Ерагон спостерігав за народженням потвори приголомшено й водночас із захватом. Разак мав глибоку хрестоподібну грудну клітку, що виглядала так, ніби його ребра були зовні, а не всередині. Вузлуваті кінцівки істоти нагадували тростини, а талія була значно тонша, ніж у людини. Кожна нога мала додатковий суглоб, що вигинався в протилежний бік, через що хода новонародженого була непевна. Панцир здавався м’яким і піддатливим, геть не схожим на панцир дорослого разака, проте Ерагон розумів, що він дуже швидко стане твердим.

Разак нахилив голову, його величезні вибалушені очі без зіниць закліпали, а сам він затремтів так, ніби йому перехопило дух від усього побаченого. Потім він зробив нерішучий крок убік Арії, потім іще один, іще й іще, аж доки його дзьоб не дістався калюжки крові біля ельфійчиної ноги.

Ерагон заревів у свій кляп, сподіваючись відвернути істоту, але та лиш зиркнула на нього й знов повернулася до ельфійки.

— Я зараз!.. — крикнула Анжела, розтрощивши останній кристал.

Та скалки аметисту ще не встигли долетіти до підлоги, як у повітрі промайнула тінь Солембума. Кіт-перевертень змінював подобу на льоту його голова зменшилась, кінцівки стали коротші, тож він приземлився за крок від разака вже на чотири лапи. Потвора обурено зашипіла й змахнула клешнею, проте кіт-перевертень ухилився від удару, а вже наступної миті блискавично накрив голову разака своєю важкою лапою. Шия разака з хрускотом тріснула, а сам він пролетів через усю кімнату й судомно забився під протилежною стіною.

Солембум переможно зашипів, звільнився від пов’язки й, прищуливши ціле вухо, м’яко попрямував до другого яйця.

— Ой! Що це ти із собою зробила? — буркнула Анжела, поспішаючи до Арії.

Виснажена ельфійка підвела голову, проте нічого не відповіла. Трьома блискавичними змахами меча знахарка звільнила Арію від кайданів. Вона зробила це так легко, немов ланцюги були не з металу, а із сиру.

Арія важко впала на коліна, скрутилась калачиком і притисла понівечену руку до грудей. Полежавши так кілька секунд, вона нарешті витягла з рота кляп і почала жадібно хапати ротом повітря. Анжела тим часом звільнила Ерагона.

— А ми гадали, що тебе вже немає в живих, — хриплим голосом мовив Вершник, виплюнувши брудну ганчірку.

— Щоб мене вбити, треба дуже-дуже старатися… — відповіла знахарка. — Принаймні купці тих партачів це точно не під силу!

Усе ще не зводячись на ноги, Арія почала промовляти цілющі закляття. Її голос тремтів, але кожне слово прадавньої мови злітало з її губ так чітко, ніби вона все життя тільки те й робила, що говорила цією мовою. Ерагон теж заходився лікувати поріз на ребрах, а також свої розтерті до кісток зап’ястки. Упоравшись, він зиркнув на Солембума.

— Відійди… — стривожено мовив Вершник.

Кіт-Перевертень невдоволено змахнув хвостом, але підкорився наказу й зробив кілька кроків убік.

— Брізінгр! — прошепотів Вершник, звівши праву руку.

Довкола цілого яйця спалахнув стовп блакитного полум’я. Потвора під шкаралупою жахливо заверещала. Цей крик більше нагадував рипіння зламаного металу, ніж голос живої істоти. Примруживши очі, Ерагон задоволено спостерігав, як догорає яйце.

«Сподіваюся, це останнє», — подумав юнак, коли крик ущух, і жестом загасив полум’я.

На якусь мить запала мертва тиша, яку невдовзі порушило човгання ніг Анжели. Знахарка підійшла до Солембума й заходилася зцілювати його пошкоджене вухо та інші рани, шепочучи закляття прадавньою мовою.

Ерагон опустився, навколішки біля Арії й поклав руку їй на плече. Ельфійка звела на Вершника свої великі очі, а потім показала йому понівечену руку. Шкіра на великому пальці, а також на долоні була червона й лискуча, натомість м’язи, схоже, відновилися.

— Чому ти не завершила зцілення? — спитав юнак. — Якщо немає сил, я міг би…

— У мене пошкоджено кілька нервів, — перебила його Арія. — Сама я навряд чи з цим упораюсь… Тут потрібна допомога Блодхгарма. Він у цих справах неперевершений майстер.

— Ти зможеш битися?

— Постараюсь…

— А навіщо ти це зробила? — спитав Вершник, зазирнувши ельфійці в очі.

— Бо так було треба…

— Більшість людей ніколи б на таке не зважились… До того ж, моя рука надто велика… Бачиш?.. — Вершник простягнув долоню, щоб порівняти її з долонею ельфійки.

Та кивнула, схопилась за його руку й повільно звелася на ноги. Ерагон і собі звівся, щоб у разі потреби підставити їй своє плече.

— Треба відшукати нашу зброю, — мовив він, — а також мій перстень, медальйон і пояс.

— Навіщо тобі пояс? Він що, магічний? — з підозрою зиркнула на Ерагона знахарка.

— Ти, певно, чула про пояс із дванадцятьма зірками… Та й ім’я мудреця, котрий його виготовив, тобі добре відоме, — сказала Арія, доки Ерагон вагався, чи треба Анжелі знати правду.

— Так це й був той самий пояс? — витріщила очі знахарка. — А я гадала, що він пропав чотириста років тому…

— Ми знайшли його, — рішуче мовила ельфійка.

— Ясно, — зітхнула Анжела, хоч Вершник бачив, що тій страшенно кортить засипати їх питаннями. — Але ми не можемо гаяти час, обшукуючи тут кожен закуток. Невдовзі священики зрозуміють, що ви втекли, і тоді слідом за нами поженеться ціла зграя.

— А може, він скаже нам, куди поділись наші речі,— буркнув Ерагон, кивнувши на послушника, який розпластався на підлозі.

Знахарка швидко сіла навпочіпки й приклала два пальці до його шиї, намагаючись намацати пульс. Потім вона поплескала юнака по щоках і відкрила йому повіки. Послушник слабко застогнав, але так і не поворухнувся.

— Хвилинку, — роздратовано сказала Анжела й заплющила очі.

Якийсь час вона була цілком спокійна, проте невдовзі підстрибнула, ніби кішка.

— Малий негідник! Не дивно, що батьки відіслали його до священиків. Це ж скільки витребеньок їм довелось витерпіти! Цікаво, чи знає він щось корисне? — Анжела глянула на двері, через які входили й виходили священики. — І чого це йому заманулося тебе визволити? Це був би перший порядний вчинок за все його життя…

— Ми повинні взяти його із собою, — знічено сказав Ерагон. — Я пообіцяв забрати його звідси, якщо він нам допоможе.

— Але ж цей телепень хотів тебе вбити! — обурилась ельфійка.

— Я дав йому слово…

— Не думаю, що ти зможеш його переконати, — зітхнула Анжела, зиркнувши на Арію.

— Гаразд. Тоді я понесу його, — відповіла ельфійка й без жодних зусиль завдала послушника на плече.

— А тобі,— звернулася знахарка до Ерагона, — краще взяти ось це, бо нам напевно доведеться битись.

Анжела вручила Вершникові свій короткий меч, а собі дістала з-під складок сукні кинджал, руків’я якого було прикрашене коштовним камінням.

— З чого він? — спитав Ерагон, розглядаючи прозорий клинок меча й милуючись тим, як від нього відбивається світло.

Лезо меча дуже нагадувало діамант, проте юнакові не вірилося, що хтось міг виготовити аж таку дорогу зброю. Крім того, з таким твердим матеріалом навряд чи погодилися б працювати навіть найдосвідченіші майстри.

— Це не камінь і не метал, — відповіла знахарка. — Будь обережний із цією дивовижною зброєю. Торкайся нею тільки того, що хочеш знищити. І не здумай проводити лезом по власному тілу, бо пошкодуєш…

— Чому це раптом? — Ерагон обережно тримав меч на витягнутій руці.

— Тому що, — буркнула знахарка, не приховуючи втіхи. — Цей меч — найгостріший з усіх, що колись існували. Жодна інша зброя не здатна зрівнятися з гостротою його леза… Навіть Брізінгр. Він — сама довершеність… Годі шукати йому рівню. Мій меч проб’є все, навіть те, що захищене магією. Спробуй, коли не віриш…

Ерагон роззирнувся навсібіч. Він справді хотів випробувати меч. Урешті-решт Вершник підійшов до вівтаря й щосили замахнувся, збираючись відтяти один із кутків кам’яної плити.

— Не так сильно! — вигукнула Анжела.

Прозоре лезо пройшло крізь чотиридюймовий граніт, немов крізь кисіль, і ледь не вдарило Вершника по нозі. Ерагон засичав і відскочив назад, насилу зупинивши руку. Шмат вівтаря відвалився й застиг посеред кімнати.

«Хтозна, — ошелешено подумав юнак, — може, клинок цього дивовижного меча й справді діамантовий…»

— На ось, — сказала Анжела, знімаючи зі свого пояса піхви. — Вони тобі також знадобляться. Це одна з небагатьох речей, яку не може розрізати лезо мого меча.

— А він якось називається? — насилу видушив із себе Вершник, іще й досі не оговтавшись від того, що ледь не відтяв собі ногу.

— Авжеж, — захихотіла знахарка. — Альбітр — так звучить його ім’я прадавньою мовою. Проте мені більше подобається називати його Звук Смерті…

— Звук Смерті?

— Саме так, — кивнула Анжела й ударила по лезу кінчиком нігтя, дослухаючись до високої ноти, що увірвалась у темну кімнату, ніби сонячний промінь. — То що, можемо йти?..

Ерагон ствердно кивнув і закрокував до лівих дверей, відчинивши їх так тихо, як тільки було можливо. За ними тягнувся довгий широкий коридор, освітлений смолоскипами. Під кожною стіною коридору стояла рівна шеренга з двадцяти воїнів, оповитих у чорне. Побачивши Ерагона, ворожі солдати миттю схопились за зброю. Вершник відчайдушно скрикнув і кинувся вперед, на даючи своїм супротивникам оговтатись. Та не встиг він пробігти й кількох футів, як навколо обох ворожих шеренг замерехтіло дивовижне розпливчасте світло. Пролунав якийсь приглушений звук, і всі ворожі солдати застигли й як мертві попадали на підлогу.

Юнак і собі на мить застиг, а потім обережно пішов уперед, поглядаючи на тіла вояків Імперії. Картина була така дивовижна й жахлива, що Ерагон аж рота роззявив — з очей ворожих солдатів стікали тоненькі цівочки крові, натомість їхні тіла не мали жодних видимих ушкоджень.

Пересвідчившись, що всі солдати мертві, Вершник обернувся назад і запитально глянув на Анжелу й Арію. Бліда знахарка стояла біля стіни, обіпершись руками на коліна й важко дихаючи.

Її шкіра була біліша за крейду, а тіло тремтіло так, ніби його тіпала лихоманка. Ерагона охопив благоговійний страх — він кілька разів прокручував у голові все, що сталося, проте не міг збагнути, як це Анжелі вдалося.

— Наймудріша, — мовила Арія тремтячим голосом, — як ти це зробила?

— Ну, — сумно всміхнулася знахарка, ледь не задихаючись, — колись давно в мене був учитель на ймення Тенга… Нехай сотня павуків погризе йому вуха… Майже всіма своїми знаннями я завдячую йому…

— Але все одно, як ти це зробила? — спитав Ерагон, добре розуміючи, що такий прийом може стати у великій пригоді під час захоплення Урубейна.

— Час — це рух. А рух — це тепло. Тепло — це енергія… — Анжела знову посміхнулась і підійшла до Ерагона, поплескавши його по щоці.— Настане час, і ця моя витівка здаватиметься тобі простою, як змах меча. Але годі про це… Пам’ятай, Вершнику, сьогодні я більше не зможу скористатися цим закляттям, і, коли ми зустрінемо ще один загін ворогів, тобі доведеться розраховувати тільки на себе.

Насилу вгамувавши цікавість, Ерагон стягнув туніку й куртку з убитого ворога, швидко вдягнув усе це на себе й повів загін коридором, поступово наближаючись до великої арки. У тунелях і кімнатах, через які вони простували, нікого не було. З одного боку, це тішило, а з іншого — відсутність прислуги наводила Ерагона на думку про пастку. На відміну від попередніх, нові кімнати були обставлені меблями, прикрашені гобеленами й мали безліч мідного приладдя, про призначення якого Вершник навіть не здогадувався. Почали траплятися шафи й столи, захаращені старими книгами й манускриптами, проте вардени не мали жодної зайвої секунди, щоб прочитати бодай кілька слів.

Ерагон упевнено вів свій загін уперед, стискаючи холодний ефес Звуку Смерті так сильно, що правицю невдовзі почало зводити судомою. За якийсь час вардени опинилися в коридорі, що закінчувався довжелезними східцями. Біля них, тримаючи рамки зі дзвонами, стояло двоє послушників. Вершник кинувся до них і проштрикнув шию одному, перш ніж той устиг крикнути чи закалатати в дзвони. Другий натомість пронизливо скрикнув, але його крик одразу ж розчинився в тиші, бо Солембум кинувся послушникові прямо в обличчя.

— Мерщій, мерщій! — підганяв своїх супутників Ерагон, збігаючи сходами вгору.

Сходи закінчувалися невеличким майданчиком із десятифутовою стіною, прикрашеною пишним вигадливим орнаментом, що видався Вершникові на диво знайомим. Юнак обережно прокрався під нею й зазирнув за ріг, ледь не скрикнувши від болю — по очах йому вдарило сліпуче рожевувате світло. Щоб роздивитися, що воно й до чого, Ерагонові довелось прикривати очі піхвами меча. І ось що він побачив. Футів за п’ять від нього, на розкішних ношах сидів головний священик. З його понівеченого плеча стікала кров, яку збирала в золоту чашу безрука жінка. Вона примудрялась тримати посудину самими лиш передпліччями, через що картина була вдвічі жахливіша. Відчувши присутність чужинців, священик і жінка здивовано закліпали очима.

Вершник тим часом уважно розглядав місце майбутнього бою. Масивні ребристі колони здіймалися до склепінчастої стелі, оповитої таємничими сутінками. У вітражні вікна правої стіни линуло слабке світло призахідного сонця, тоді як за іншими вікнами була непроглядна темрява. Попід стінами стояли химерні білі статуї, а перед ними рівними рядами вишикувалися гранітні стільці, на яких сиділи священики. Їхні голови були закинуті вгору, тож здалеку вони нагадували голодних пташенят. А залою линула пісня-молитва, така тужлива, що у Вершника мимохіть перехопило дихання.

«Та це ж той самий собор Драс-Леони, перед вівтарем якого мені довелось стояти навколішки…» — із жахом зрозумів Ерагон.

Безрука жінка з брязкотом випустила чашу на підлогу й скочила на ноги, прикриваючи священика своїм кволим тілом. На вівтарі, біля її ніг, Вершник побачив піхви Брізінгра й Арен, та перш ніж він устиг зробити бодай крок, на нього накинулося двоє озброєних списами охоронців. Юнак парирував удар першого й, блискавично змахнувши Звуком Смерті, розрубав ратище списа навпіл. Спантеличено тримаючи в руках те, що мить тому було зброєю, охоронець і незчувся, як прозорий меч розітнув його від плеча й до пояса. Клинок пройшов крізь тіло з такою легкістю, що Вершник аж здивувався.

З другим охоронцем Ерагон упорався ще швидше. Саме тоді й наспіли його друзі. Вимахуючи кинджалом, знахарка зайняла позицію праворуч від нього, тимчасом як Солембум знавісніло нявкнув з лівого боку. Ельфійка залишилася позаду, так і тримаючи на плечі непритомного послушника.

Підлогу довкола вівтаря заливала велика калюжа крові. Тоді назустріч зухвалим варденам кинулося кілька нових охоронців, та один із них необачно послизнувся й позбивав своїх товаришів з ніг. Вершник миттю опинився біля розгублених ворогів і порішив їх іще до того, як вони встигли схопитися за зброю.

— Убийте невірних! Розірвіть їх на шматки! — пронизливо загорлав головний священик. — Не дайте цим богохульникам утекти! Вони повинні спокутувати свій гріх перед старійшинами!

Решта священиків завили й затупотіли ногами, збираючись кинутися на варденів, ніби зграя голодних вовків на знесилених оленів. Ерагон миттю звів довкола своєї свідомості мур, ледь устигаючи відбивати хаотичні розумові атаки. Захищатися від такої кількості ворогів було доволі складно. Рятувало лиш те, що з переляку священики нападали по одному, навіть не думаючи об’єднати власну енергію і вкласти її в один потужний удар, який, цілком імовірно, зміг би пробити оборону Вершника.

Невдовзі Вершник відчув присутність м’якої і спокійної свідомості Арії. Серед колотнечі бою вона здавалася Ерагонові одним-єдиним прихистком, і він намагався триматися якомога ближче до ельфійки. Вона теж полинула в його бік, і сталося диво! Якоїсь миті їхні свідомості злились воєдино, так, що юнак уже не міг зрозуміти, де чиї думки. Йому стало легше, він повністю відкрився Арії, не приховуючи від неї жодного куточка свого розуму.

Разом вони атакували одного зі священиків. Каліка почав битися як риба об лід, проте їхня хватка була мертва. Намагаючись не пустити ельфійку й Вершника до своєї свідомості, священик весь час повторював якусь чудернацьку фразу, що, швидше за все, була цитатою зі священної книги Тоска. Урешті-решт, бідоласі забракло зосередженості, і в його голові промайнула думка:

«Невірні надто близько до нашого Майстра! Нам треба вбити їх, перш ніж вони заподіють йому шкоду! Ні… Ні!!!»

Цієї слабинки було цілком досить, щоб Вершник та ельфійка заволоділи його думками. Тепер він не міг опиратися їм ані фізично, ані розумово — він обм’як і, знепритомнівши, сповз на підлогу.

Тим часом один із ченців, перекидаючи важкі гранітні стільці, вибухнув зеленим полум’ям, що стовпами ринуло з його рота, ніздрів і вух. Вогонь перекинувся на одяг його сусідів, і ті заметушилися, з останніх сил намагаючись атакувати Ерагона. Полум’я пожирало їхні тіла, які тріскались, немов сухе гілля під час найсильніших буревіїв.

Тоді знахарка відчайдушно кинулась до священиків, завдаючи їм смертельних ударів своїм довгим кинджалом. Слідом за нею м’яко стрибнув вірний Солембум, перегризаючи горлянки тим, кому пощастило уникнути леза Анжелиної зброї.

Священики розгубилися й почали панікувати, через що Ерагонові й Арії стало значно легше атакувати їх думками. Спершу на підлогу впав один священик, потім другий, третій, четвертий, а решта не витримали й кинулися навтьоки. Хтось намагався врятуватись у вестибюлі, з якого можна було втекти до монастиря, а хтось приречено плазував між стільцями, обхопивши руками голову. Однак здалися не всі. Посеред зали все ще стояло шестеро священиків, які вперто продовжували атакувати захист Вершника. Підступитися до калік було не так уже й легко, оскільки кожен із них мав принаймні одну руку, в якій виблискував короткий кинджал.

Тоді Ерагон кинувся вперед і змахнув мечем, намагаючись вразити одного з них у шию, однак лезо Звуку Смерті завмерло за півфута від каліки.

«Магічний захист…» — подумав Вершник і в розпачі спробував ударити священика кулаком у груди.

На превеликий подив юнака, удар досягнув мети. Кістки хруснули, і бідолашний каліка відлетів назад, зваливши з ніг кількох своїх товаришів. Схоже, захист священиків був налаштований тільки проти зброї, а про те, щоб битися врукопаш, вони, з огляду на своє каліцтво, мабуть і не думали. Збагнувши це, Ерагон парирував незграбний удар найближчого зі священиків, а потім з усієї сили зацідив йому рукою в живіт. Солембум теж не ловив ґав. Настовбурчивши шерсть, він блискавкою кинувся на священиків і вп’явся одному з них у горлянку.

Урешті-решт, із шістьох відчайдухів залишився тільки один. Але й він протримався недовго — Арія схопила каліку за поли одягу й швиргонула так, що той, перекинувши кілька стільців, пролетів футів тридцять, ударився об стіну й завмер.

Тим часом четверо рабів тихенько підняли ноші з головним священиком і швидко задріботіли вздовж східної стіни собору, прямуючи до виходу. Вершник помітив їх. Він стрибнув на вівтар, перекинувши ногами золоті тарелі, легко перелетів через тіла вбитих священиків і стрімголов помчав до виходу, наздоганяючи рабів із ношами.

Побачивши Ерагона, що перетнув їм шлях, четверо рабів уклякли на місці.

— Назад! — заверещав каліка-священик. — Назад!

Раби виконали наказ свого хазяїна, та було вже надто пізно. Позаду них, так і тримаючи послушника на плечі, стояла Арія. Тоді раби відчайдушно скрикнули й кинулись убік, поміж двома рядами гранітних стільців, але там на них уже давно чекав Солембум. Прищуливши вуха, кіт-перевертень загарчав так, що у Вершника аж мурашки по спині побігли. За якийсь час повз Ерагона прошкутильгала Анжела, озброєна кинджалом і двома дротиками — жовтим і зеленим. Вершник не міг надивуватися, звідки в знахарки стільки всілякої чудернацької зброї.

Раби вперто не хотіли кидати свого хазяїна й, трохи повагавшись, помчали прямо на Солембума, мабуть, тому, що кіт здався їм найменш небезпечним серед усіх супротивників. Та не так сталося, як гадалося.

Солембум видерся на стілець, напруживсь і стрибнув на раба, що біг попереду. Побачивши в повітрі кота, головний священик вигукнув щось прадавньою мовою, хоч Ерагонові й не вдалося розібрати жодного слова закляття. Але Солембум без жодних пригод дістався до раба, звалив його на підлогу й миттю ж загриз. Решта рабів перечепились через тіло небіжчика й… Захитавшись, ніби пліт на розбурханій хвилі, ноші перекинулись, а головний священик полетів шкереберть і затих, ударившись животом об один зі стільців.

Вершник був уже поруч. Кількома швидкими ударами він порішив двох рабів, а останній із них опинився в лапах Солембума, і той блискавично скрутив бідоласі в’язи. Настав час прикінчити й головного священика. Вершник попрямував до безрукого тіла, аж раптом хтось спробував зухвало вдертись у його свідомість і встановити контроль над усіма думками. Несподіваний напад змусив Ерагона зупинитися й зосередитись. Арія та Солембум теж заклякли на місці — очевидно, непроханий гість намагався пробити і їхні захисні бар’єри. Нічого не сталося тільки зі знахаркою. Щоправда, вона на мить зупинилась, але відразу ж попрямувала далі.

Головний священик зиркав на Ерагона з такою люттю, що здавалося, ніби його темні, глибоко посаджені очі ось-ось спалахнуть вогнем. Якби каліка мав руки й ноги, то неодмінно б спробував голіруч видерти Вершникові серце.

Коли Анжела підійшла ближче, тиск на Вершникову свідомість став іще більший. Ніде правди діти, головний священик був значно вправніший за своїх підопічних, адже вступити в розумовий бій одразу з чотирма істотами, та ще й якими — ельфом, відьмою, котом-перевертнем і Вершником — міг далеко не кожен. Більше того, каліка виробляв такі речі, з якими Ерагонові ще ніколи не доводилось мати справу. Він знаходив думки Солембума, сплутував їх із думками Арії, а до того клубка вплітав ще й думки Вершника. Священик так міцно затягував розумові вузли, що якийсь час Ерагон навіть не розумів, що відбувається.

Урешті-решт, Анжела звернула в прохід між стільцями, пройшла повз Солембума, який принишк на підлозі з настовбурченою шерстю, й обережно переступила через тіла вбитих Ерагоном рабів. Побачивши знахарку, головний священик заборсався, мов рибина, намагаючись відповзти якомога далі від неї. Тиск на Вершникову свідомість одразу ж поменшав, хоч ще й досі залишався досить сильний.

За мить знахарка зловісною тінню нависла над калікою, той перестав атакувати Ерагона й принишк. Одне-єдине, що виказувало тепер його життя — хриплувате й важке дихання. Хвилину-другу невеличка жінка й головний священик пильно дивились одне одному в очі. Потім каліка зойкнув і відвернувся, а на обличчі Анжели засяяла переможна посмішка. Знахарка вийняла зі складок своєї сукні маленький кинджал, чиє лезо виблискувало барвами призахідного сонця, і, схилившись до священика, тихо сказала:

— Ти повинен був знати моє ім’я, без’язикий… А знаючи його, ти б ніколи не наважився стати проти нас. Прийшов час його почути…

Голос знахарки перейшов на шепіт. Юнак не міг чути, що вона говорить, але добре бачив, як обличчя каліки поволі ставало білішим за крейду. За мить він злякано щось забелькотів…

— Цить, — крикнула Анжела й устромила кинджал каліці в груди.

Руків’я зброї спалахнуло яскравим білим сяйвом, а потім, після оглушливого тріску, розчинилось у повітрі. Спершу тіло священика стало гарячим, мов вогонь, а по тому набуло сірого кольору й розсипалось на порох.

— Щасливої дороги, — мовила Анжела, рішуче струснувши головою.

БЛАГОВІСТ

Ерагон здригнувся так, ніби прокинувся від нічного жахіття. Бій з головним священиком припинився так само раптово, як і почався. По залі полинуло калатання дзвонів — гучне й наполегливе. Вони навіяли Вершникові недобрі спогади про те, як під час перших відвідин Драс-Леони його переслідував разак.

«Мабуть, невдовзі сюди прибудуть Мертаг і Торнак, — подумав Ерагон. — Нам треба якнайшвидше вшитися звідси».

Він засунув Звук Смерті в піхви й простягнув його Анжелі:

— Тримай. Гадаю, тобі його не вистачало.

Знахарка вдячно кивнула, хоч Ерагон і не помітив її жесту, бо вже заходився шукати на бойовищі Брізінгр. Невдовзі він знайшов його й полегшено зітхнув. Звісно, меч Анжели був чудовою зброєю, а його лезо могло впоратися з будь-чим, та без Брізінгра Вершник усе одно почувався беззахисним.

Для того щоб знайти перстень і медальйон, знадобилося більше часу, але врешті-решт Ерагон знайшов і їх. Ще трохи перегодом, нишпорячи між стільцями, він відшукав і меч Арії. Не було тільки пояса Белотха Мудрого — той як у воду канув.

— Нема ніде… — зітхнув Вершник, потроху впадаючи в розпач. Він повернувся до стіни, за якою був вхід до підземних лабіринтів: — Може, вони покинули його в тунелях… Або в монастирі?..

Недовго думаючи, Ерагон прошепотів закляття, що мало показати йому ту місцину, де перебував зараз пояс. Але нічого не вийшло — свідомість озвалася лункою сірою порожнечею. Зрештою, так воно й мало бути, адже пояс, так само як і Брізінгр, захищало спеціальне закляття, яке не дозволяло шукати його за допомогою магії. Тим часом дзвони закалатали ще гучніше.

— Ерагоне, — гукнула Арія з протилежного кінця собору, перекидаючи непритомного послушника з одного плеча на друге, — нам треба йти.

— Але ж…

— Оромис усе б зрозумів. Це не твоя помилка…

— Однак…

— Облиш! Пояс і раніше губили. Ми неодмінно його знайдемо, та зараз нам треба тікати. Хутчіш!

Вершник лайнувся й побіг через залу до Арії, Анжели й Солембума. Відмова від пошуків пояса ще й досі здавалась йому ледь не блюзнірством, бо він добре знав, як багато живих істот віддали йому свою енергію. Більше того, в юнака було таке передчуття, що підтримка пояса Белотха Мудрого знадобиться йому ще до настання ночі.

Уже добігаючи до дверей собору, він спробував зв’язатися із Сапфірою, яка мала кружляти над містом десь неподалік. Тепер можна було не ховатися, оскільки Мертаг і решта чарівників Драс-Леони, напевно, уже й так знали про вторгнення. За мить юнак відчув дотик драконової свідомості.

«Чого ти так довго!» — вигукнула Сапфіра.

Вершник добре відчував її тривогу. Не гаючись, він показав їй свої спогади про те, що сталося з ним відтоді, як вони розстались. Це тривало всього кілька секунд, за Які Ерагон, Арія, Анжела й кіт-перевертень устигли вийти із собору, опинившись на його парадних сходах.

«Ну, що ж! — сказав Вершник Сапфірі.— Пора. Передай Насуаді, щоб вона починала наступ. Через кілька хвилин ми будемо біля воріт. І якщо вардени туди не встигнуть, я не знаю, що нам робити».

ПЕЧЕРА ТОРНАКА

Прохолодне й вологе повітря обдувало голову Сапфіри, коли вона спускалась до наполовину залитої вранішнім сяйвом Драс-Леони. Освітлені низьким промінням сонця, дерев’яні будинки міста нагадували горельєфи. Їхні західні боки були затінені й чорні.

Блодхгарм, який сидів на її спині в подобі Ерагона, щось крикнув, та стрімкий вітер розірвав його слова, і вона не зрозуміла їхнього значення. Тоді Блодхгарм спробував щось запитати в Сапфіри подумки, але вона не дослухала його до кінця. Усі її помисли обертались навкруг Ерагона…

Правду кажучи, Сапфіра взагалі не розуміла, як машкара Ерагона, яку начепив на себе Блодхгарм, могла когось обдурити — у нього був зовсім інакший запах, а його думки аж ніяк не були схожі на думки Вершника. Але двоногі істоти дуже дивні, можливо, їх і справді можна обдурити ось просто так.

Тим часом ліворуч уже бовванів блискучий обрис Торнака. Він лежав, простягнувшись на фортечній стіні над південними воротами міста. Торнак підняв свою темно-червону голову, і Сапфіра могла сказати напевно, що він помітив, як вона мчить униз усе ближче й ближче до землі. На це вона й розраховувала. Її почуття щодо Торнака були надто складними, щоб їх можна було висловити кількома словами. Принаймні щоразу, як вона думала про нього, її опановували якісь незвичні для неї збентеженість і невпевненість. Та, в усякому разі, вона не збиралася допускати, щоб оцей цуцик-вискочень здолав її в бою.

Темні димарі та гострокутні дахи були вже зовсім близько. Тоді Сапфіра розправила крила трохи ширше й почала сповільнювати лет, відчуваючи, як зростає напруга в м’язах її грудей, плечей і крил. А коли до будинків залишалася якась сотня метрів, вона дозволила своїм крилам розгорнутися повністю. Тепер напруга сягнула межі — на якусь мить їй навіть здалося, що вітер ось-ось відірве її крила. Рухаючи хвостом, вона зуміла відновити рівновагу, а потім описала коло над містом і нарешті побачила печеру Торнака, де чаклували кровожерні жерці. Тоді Сапфіра знову згорнула крила, подолала останню сотню метрів униз і з жахливим гуркотом приземлилась на даху собору.

Вона встромила кігті в черепицю даху, щоб не зісковзнути вниз, на вулицю, потім підняла голову й ревнула так сильно, як тільки могла, немовби кидаючи виклик цілому світу й усьому, що в ньому є.

На вежі сусідньої будівлі закалатав дзвін. Цей звук дратував її. Сапфіра повернула голову в той бік і випустила струмінь блакитно-жовтого вогню. Вежа була кам’яна й не загорілась, проте зайнялися балки й канат, на яких тримався дзвін. За кілька секунд дзвін обірвався і з гуркотом упав усередину вежі.

Це їй дуже сподобалось. Та ще більше їй сподобалося спостерігати за тим, як двоногі істоти з круглими вухами щодуху тікали від неї. Зрештою, тут не було нічого дивного: вона — дракон, отже, вони повинні боятись її. Усе правильно.

Тільки один із двоногих зупинився на краю площі перед печерою Торнака, і вона почула, як він прокричав якісь заклинання. Його голос був схожий на писк переляканої миші. Та яке б не було заклинання тієї істоти, захисні чари Ерагона надійно оберігали її — принаймні вона не відчула жодної зміни ані у своєму самопочутті, ані в сприйнятті навколишнього світу.

Тим часом Блодхгарм уже помітив цього чаклуна. Сапфіра відчула, як він міцно вхопив розум двоногої істоти з круглими вухами, а потім вимовив одне-єдине слово прадавньою мовою — двонога істота впала на землю. З її роззявленого рота побігла кров.

«Приготуйся, Блискуча Луско, — озвався Блодхгарм. — Он вони!»

Сапфіра побачила, як над дахами будинків здіймається Торнак. Мертаг крихітною темною фігуркою виднівся на його спині. У світлі вранішнього сонця Торнак сяяв і виблискував майже так само яскраво, як і вона. Щоправда, її луска була чистіша, ніж у нього, тому що вона приділила їй значно більше уваги. Сапфіра не могла дозволити собі вступити в бій, не подбавши про свій бездоганний вигляд. Вороги повинні не тільки боятись її, але й бути в захваті від неї. Ясна річ, це прояв марнославства, та їй було байдуже. Жодна інша раса не може конкурувати з драконами щодо їхньої величі. До того ж, Сапфіра була остання представниця жіночої статі свого роду й хотіла, щоб ті, хто бачить її, були вражені її зовнішністю і добре запам’ятали її. Тоді, навіть якщо дракони колись навіки щезнуть, двоногі істоти згадуватимуть про них з належною повагою, благоговінням і захватом.

Поки Торнак піднімався все вище й вище над Драс-Леоною, Сапфіра швиденько озирнулась довкруг, щоб пересвідчитись у тому, що її Ерагона немає поблизу печери Торнака. Вона не хотіла ненароком завдати йому якоїсь шкоди під час майбутнього бою. Звісно, її Вершник — сміливий і дужий мисливець, та для неї він такий маленький і тендітний, що його можна легко розчавити, навіть не помітивши цього.

Вона ще не до кінця розібралася в тих темних і болісних спогадах, якими поділився з нею Ерагон, однак уже встигла зрозуміти, що ці події зайвий раз підтверджують те, у чому вона була й так свято переконана: щоразу, як вона та її Вершник далеко одне від одного, він неодмінно потрапляв у якусь халепу. Сапфіра знала, що Ерагон навряд чи погодився б із цим, та його остання нещаслива пригода красномовно доводила її правоту. І може, це було не зовсім по-товариському, але вона відчувала якесь задоволення.

Нарешті Торнак досяг достатньої висоти. Тоді він розвернувся й почав стрімко летіти до неї — з його роззявленої пащі виривався вогонь.

Вогню Сапфіра не боялася, бо захисні чари Ерагона оберігали її від нього, а от величезна вага та сила Торнака трохи бентежили її. Щоб захиститись, вона пригнулась і притислася до будівлі собору. І саме в цей час вир вогню поглинув її з гуркотом і ревом гігантського водоспаду. Полум’я було таке яскраве, що вона мимоволі заплющила очі, як завжди робила під водою.

Невдовзі полум’я зникло, і Торнак пронісся над її головою. Кінчик його товстого хвоста залишив слід на перетинці її правого крила. Подряпина боліла й кровоточила, але не сильно. Принаймні Сапфіра не думала, що це якось завадить їй у польоті.

Торнак знов і знов кидався на неї з висоти, намагаючись примусити її злетіти в повітря. Але Сапфіра уперто не хотіла рушати з місця. Після кількох невдалих спроб Торнак нарешті перестав атакувати й приземлився на іншому кінці даху, розпроставши крила, щоб зберегти рівновагу.

Коли лапи Торнака торкнулись будівлі, вона вся здригнулася, а її мальовничі вікна з кольорового скла розлетілися вщент і з дзенькотом попадали на землю. Воно й не дивно, бо Галбаторікс зумів зробити так, що Торнак був тепер більший за Сапфіру, хоч це її не дуже лякало.

По-перше, вона була значно досвідченіша, ніж Торнак. По-друге, її тренував сам Глаедр, який був більший і досвідченіший за них обох, разом узятих. А по-третє, Торнак ніколи б не наважився її вбити… Зрештою, чомусь їй здавалося, що він і не хотів цього.

Червоний дракон рикнув і ступив уперед, дряпаючи кігтями черепицю на даху. Тоді вона рикнула у відповідь і відступила на кілька кроків назад, аж поки не відчула, що її хвіст притиснувся до підніжжя піків, що мов стіна здіймалися перед печерою Торнака.

Кінчик хвоста Торнака заходив туди-сюди, і вона зрозуміла, що він хоче напасти на неї. Тоді Сапфіра глибоко вдихнула й обдала його хвилею вогню. Тепер її головним завданням було зробити так, щоб Торнак і Мертаг не зрозуміли, що це не Ерагон сидить у неї на спині. Для цього їй треба було або триматися подалі від Торнака, щоб Мертаг не міг прочитати думки Блодхгарма, або атакувати так часто й завзято, щоб Мертагові ніколи було це робити. Зрозуміло, досягти цього було дуже важко, тому що Мертаг звик битися, сидячи на спині в Торнака, навіть тоді, коли той шалено крутився в повітрі. І все ж Сапфіра надала перевагу атаці. Найкраща оборона — це атака.

— І ото все, на що ти здатен? — посиленим магією голосом крикнув Мертаг із середини мінливого кокона вогню.

Але в ту саму мить, коли останні язики полум’я згасли в пащі Сапфіри, вона стрибнула вперед, до Торнака, з розгону вдаривши його в груди. Їхні шиї ледь не сплелися, коли вони, розмахуючи головами, пробували загнати одне в одного ікла. Сила удару відкинула Торнака назад, і він чимдуж замахав крилами, б’ючи Сапфіру, поки вони обоє падали вниз на землю.

Від їхнього падіння бруківка на вулиці вмить розлетілась, а сусідні будівлі струсонуло. Щось тріснуло в лівому плечі Торнака, його спина неприродно вигнулась. Сапфіра почула, як Мертаг розлючено лайнувся, і вирішила, що краще тепер забратися куди подалі, доки двонога істота з круглими вухами не почала накладати на них закляття.

Тоді Сапфіра підскочила високо вгору, вдаривши при цьому Торнака в живіт, і приземлилась на даху будинку, що стояв позаду червоного дракона. Та цей будинок був надто крихкий, щоб витримати її, тому вона знов здійнялася в повітря й просто так, на всяк випадок, підпалила кілька споруд довкола.

«Нехай поки що якось упораються із цим», — задоволено подумала вона, коли полум’я зголодніло накинулось на дерев’яні будинки.

Не марнуючи часу, Сапфіра повернулася назад до печери Торнака, сіла на дах і почала зривати кігтями черепицю — так само вона руйнувала колись дах замку в Джиліді. Але тепер вона стала більша. Вона стала сильніша. І кам’яні блоки були для неї такими легенькими, як галька для Ерагона. Кровожерні жерці, котрі чаклували всередині, поранили ельфійку Арію, у чиїх жилах тече кров драконів, Анжелу та її кота-перевертня Солембума — того, котрий має багато імен, — а ще вони вбили Вірдена… Треба було помститися за це, і Сапфіра хотіла зруйнувати печеру Торнака.

За лічені секунди вона зробила в стелі будівлі чималу діру, потім нахилилась і дихнула туди вогнем, а насамкінець учепилася кігтями в мідні труби органа й відірвала їх від задньої стіни собору. З гуркотом і брязкотом вони впали вниз.

Почувши це, Торнак заревів і підскочив із землі в повітря. Тепер він завис над собором, важко змахуючи крилами, щоб утриматись на одному місці. На тлі стіни полум’я, що здіймалося від будинків позаду нього, Торнак виглядав рівним чорним силуетом. Тільки його напівпрозорі крила вигравали оранжевим і темно-червоним кольорами.

За мить він уже стрибнув на неї, простягнувши вперед могутні кігті. Сапфіра залишалась на місці якомога довше, а потім зіскочила вбік з печери Торнака, і той пробив головою основу центрального шпилю. Високий кам’яний пік здригнувся від удару, а його верхівка — пишно прикрашений золотий скіпетр — похилилася набік і, пролетівши добру сотню метрів, упала на розташовану внизу площу.

Ревнувши від розпачу, Торнак спробував випрямитись, та його задні лапи раптом потрапили в зроблену Сапфірою діру, і тепер він дряпав кігтями черепицю, намагаючись видертися нагору.

Тим часом Сапфіра перелетіла на інший бік печери Торнака, трохи посиділа перед шпилем, з яким щойно зіткнувся Торнак, а потім, зібравшись на силі, ударила шпиль правою передньою лапою.

Її удар ущент розтрощив статуї й різьблені деталі оздоблення. Хмари пилюки огорнули її, порох забивав драконові ніздрі, шматки каміння та цементу дощем падали вниз на площу. Але сам шпиль стояв на місці. Тоді Сапфіра вдарила його вдруге.

Коли Торнак зрозумів, що вона робить, він шалено ревнув і почав щосили вибиратись нагору.

Після третього удару Сапфіри основа високого кам’яного піка тріснула, і він почав повільно-повільно падати на дах. Торнак лише встиг іще раз оскаженіло рикнути, як кам’яна вежа впала прямо на нього. Червоний дракон провалився всередину зруйнованої будівлі, і ціла гора каміння поховала його під собою.

Шпиль розлетівся вдрузки, а звук його падіння пішов по всьому місту, ніби гучний гуркіт грому.

Сапфіра переможно рикнула — якесь дике первісне відчуття насолоди сповнило все її єство. Звісно, Торнак невдовзі вибереться з-під уламків, та тепер він був повністю в її владі.

Розправивши крила, вона кружляла над печерою Торнака, руйнуючи підпори, що підтримували стіни. Кам’яні брили з жахливим гуркотом падали на землю. А коли вже всі підпори були зруйновані, стіни заходили ходуном. Спроби Торнака вилізти з-під завалів іще більше розхитували їх. За мить стіни почали падати й уся будівля з гуркотом, подібним до лавини, завалилась, здійнявши вгору цілу хмару пилюки.

Тоді Сапфіра ще раз переможно крикнула, приземлилася біля руїн собору й почала поливати кам’яні брили струменем найгарячішого вогню, який тільки могла вивергнути. Магія могла відхилити полум’я, але позбавитися його пекельного жару було не так просто, бо це потребувало великих зусиль. Сапфіра хотіла змусити Мертага витратити якомога більше енергії на те, щоб вони з Торнаком не згоріли живцем і не були розчавлені камінням. Можливо, тоді його сила зійшла б нанівець і Ерагон та двоногі істоти з круглими вухами мали б змогу здолати його.

А поки вона видихала вогонь, Блодхгарм промовляв якісь заклинання. Сапфіра не знала, на що вони спрямовані,— та це й не цікавило її. Вона довіряла цьому двоногому. Вона була впевнена в тому, що його дії допоможуть їм, що б він не робив.

Аж раптом каміння посеред руїн злетіло в повітря, і Сапфіра стрімголов відскочила якомога далі. З-під уламків, похитуючись, вибирався Торнак. Його крила були зім’яті, як у метелика, на якого хтось ненароком наступив, а на його ногах і спині виднілося кілька глибоких ран, з яких струменіла кров.

Він глянув на неї і загарчав. Його рубінові очі потемніли від люті. Здається, Сапфіра вперше по-справжньому розгнівала його. Тепер вона бачила, що йому хочеться вчепитись іклами в її тіло й скуштувати її кров.

«Добре, — подумала вона. — Може, Торнак — не такий уже й цуцик, як мені здавалось».

Тим часом Мертаг запустив руку в торбинку, що висіла в нього на поясі, і витяг звідти якийсь маленький круглий предмет. Сапфіра вже знала, що ця річ була зачарована і що з її допомогою Вершник зцілить рани Торнака.

Не гаючи часу, вона здійнялася в повітря, намагаючись злетіти якомога вище, поки Торнак не кинувся вслід за нею. Після кількох змахів крилами Сапфіра глянула вниз — червоний дракон на великій швидкості уже мчав до неї.

Тоді вона розвернулася в повітрі й уже хотіла атакувати його згори, коли почула десь у глибині свого розуму вигук Ерагона:

«Сапфіро!»

Стривожена, вона знов розвернулася — на цей раз убік південних воріт міста. Ерагон був там. Вона згорнула крила й полетіла вниз до арки воріт.

Невдовзі вона промчала повз Торнака. Навіть не обертаючись, вона добре знала, що він переслідує її.

Тепер вони обоє мчали наввипередки до тонкої стіни навколо Драс-Леони, і прохолодний вологий ранковий вітер завивав у вухах Сапфіри, немов поранений вовк.

МОЛОТ І ШОЛОМ

«Ну, нарешті!» — подумав Роран, коли сурми варденів подали сигнал до наступу.

Він глянув на Драс-Леону й краєм ока обачив, як Сапфіра летить униз до чорних будинків міста. Її луска сяяла в променях вранішнього сонця. Унизу заворушився Торнак, схожий на величезного кота, який грівся на паркані. Невдовзі він уже здійнявся в небо й кинувся за нею навздогін.

Роран відчув приплив енергії. Ось і настав час битви, а йому не терпілось покінчити з цим. Десь глибоко в душі промайнула тривога за Ерагона. Та це тривало всього лиш мить. Міцний Молот зіскочив з колоди, на якій сидів, і поспішив приєднатися до решти воїнів, котрі вже встигли вишикуватися широким прямокутним строєм.

Роран оглянув ряди бійців, щоб переконатися, що загони готові до бою. Вони чекали майже всю ніч, люди були втомлені, але він знав, що страх і збудження знімуть утому, мов рукою. Роран і сам дуже втомився, але не звертав на це уваги, знаючи, що зможе виспатись як слід уже після закінчення битви. Та поки що треба було спробувати залишитися принаймні в живих та ще й зробити так, щоб його люди також уціліли.

Щоправда, зараз він би не відмовився мати вільну хвилину-другу, щоб випити чашку гарячого чаю й заспокоїти шлунок. На обід він з’їв щось несвіже, і тепер йому дошкуляли спазми й нудота. Але це не повинно було заважати йому битися. Принаймні Міцний Молот сподівався, що так воно й буде.

Задоволений станом своїх солдатів, Роран одягнув шолом, підняв свій молот і просунув ліву руку в петлі щита.

— Чекаємо твоєї команди, — сказав Хорст, підходячи до нього.

Роран кивнув. Він призначив коваля своїм заступником, і Насуада відразу ж затвердила це рішення. Кращим помічником для Рорана міг бути хіба що Ерагон. Зрештою, Міцний Молот знав, що це трохи егоїстично з його боку, адже Хорст був батьком щойно народженої дитини, до того ж, його майстерність коваля стала б у пригоді варденам. Але Роран не бачив інших кандидатів, гідних посісти це місце. Судячи з усього, і сам Хорст аж ніяк не був у захваті від свого призначення, але намагався нічим цього не виказати. Навпаки, він узявся за справу організації батальйону з тією спокійною впевненістю й діловитістю, які Роран у ньому дуже цінував.

Сурми прозвучали ще раз, і Роран підняв молот над головою.

— Уперед! — вигукнув він і побіг.

Сотні воїнів рушили з місця слідом за ним. З обох боків до них пристали інші батальйони варденів.

Поки воїни бігли через відкриті поля, що відділяли їх від Драс-Леони, з міста почали долинати перші крики тривоги. За мить до них приєдналися дзвони та сурми, а невдовзі уже все місто сповнилось галасу — оборонці готувалися до бою. Але все це сум’яття перекривали жахливе ревище й гуркіт у центрі міста, де билися два дракони. Час від часу Роран бачив, як блискуче тіло то одного, то іншого з них зринало над дахами будівель, але здебільшого обидва гіганти були приховані від очей.

Незабаром вардени вже досягли лабіринту старих будинків, що оточували місто. Вузькі темні вулиці виглядали зловісно. Вони сповнили Рорана недобрим передчуттям. У цих заплутаних ходах солдати Імперії або навіть самі мешканці Драс-Леони могли легко влаштувати засідку й напасти на них зненацька. Битва в цих тісних кварталах була б куди більш жорстокою й безладною, ніж на відкритій місцині. Роран розумів, що якби, крий боже, таке сталося, то мало кому з його людей пощастило б уціліти.

Коли Роран ступив у морок під карнизами найближчих халуп, його охопила тривога, яка ще більше посилила нудоту. Він облизнув губи, почуваючи себе геть розбитим.

«Добре, коли Ерагонові вдасться відкрити ті кляті ворота, — подумав він. — А коли ні… ми застрягнемо тут, мов ягнята в загоні, перед тим як іти на забій».

І СТІНИ ВПАЛИ…

Гуркіт падаючого каміння змусив Ерагона зупинитись і глянути назад.

Між дахами двох віддалених будинків, там, де щойно височів гострий шпиль собору, він побачив порожнє місце, а ще — височенний стовп пилюки, схожий на колону з білого диму, який здіймався ледь не до небес.

Ерагон мовчки посміхнувся: Сапфіра знала свою справу. Коли треба було сіяти хаос або щось руйнувати, з драконами ніхто не міг зрівнятись.

«Давай, — подумки сказав Вершник. — Розтрощи його! Поховай їхні святині під горами каміння!»

Сам же він побіг далі по бруківці темної звивистої вулички разом з Арією, Анжелою й Солембумом. На вулицях міста вже почали з’являтися люди: торговці потихеньку відкривали свої крамниці, нічні сторожі йшли додому відпочивати, знать тільки-но поверталася з нічних розваг, а солдати стрімголов бігли до фортечних стін.

Усі люди, навіть ті, що бігли, не зводили очей з того місця, де донедавна стояв собор. Жахливий шум битви двох драконів заполонив місто.

Усі — від усіяних виразками жебраків до загартованих солдатів і багатіїв у розкішному вбранні — були неабияк перелякані, і ніхто не звертав жодної уваги на Ерагона та його супутників.

Вершник гадав, що цьому сприяло також те, що їх з Арією з першого погляду можна було сприйняти за звичайних мешканців міста.

Ерагон таки наполіг на тому, щоб забрати із собою непритомного послушника бодай у якийсь провулок, розташований якомога далі від собору, і Арія зробила це.

— Я обіцяв, що ми візьмемо його, — сказав Ерагон, — але я не говорив, куди саме. Звідси він зможе вибратися з міста й сам.

Невдовзі вони й справді залишили послушника в провулку. Це було велике полегшення. Тепер вони могли рухатися значно швидше, тож, не марнуючи дорогоцінного часу, всі четверо побігли вулицею. І тут Ерагон з подивом зрозумів, що все це йому вже до болю знайоме. Його останній візит у Драс-Леону закінчився майже так само: тоді він біг вузькими вулицями між брудними будинками, сподіваючись дістатись якихось воріт міста раніше, ніж солдати Імперії знайдуть його.

Вершник знову глянув убік собору. Сапфірі треба було відвернути увагу Мертага й Торнака ще хоча б на кілька хвилин, а потім вони б уже не встигли зупинити варденів. Але під час бою хвилини тягнуться напрочуд довго, а крім того, Ерагон добре знав, що ситуація може змінитись у будь-яку мить.

«Тримайся! — подумав він, хоча й не передав цих слів Сапфірі.— Ще трішки!.. Зовсім трішечки!»

Тим часом вони вже наближалися до стін міста. Тут вулиці були ще вужчі. Будівлі — здебільшого житлові будинки, — що нависали над ними, ховали від погляду все, окрім тонесенької смужечки лазурового неба. Стічні води стояли в рівчаках уздовж будинків, наповнюючи повітря жахливим смородом. Ерагон і Арія аж прикрили носи рукавами. Знахарці сморід, здавалось, не заважав, а ось Солембум роздратовано муркав і виляв хвостом.

Раптом Ерагон побачив, як на даху сусіднього будинку промайнула якась тінь. Що б то не було, воно зникло швидше, ніж він устиг повернути голову. Тоді Вершник зупинився й глянув угору пильніше. За кілька секунд він помітив там щось незвичне: спершу білу пляму на тлі вкритих сажею цегляних димарів, потім дивні гострі силуети на клаптику ранкового неба, потім маленьку овальну цяточку розміром з монету, яка блимала вогником у напівтемряві…

Збігло ще трохи часу, аж поки Ерагон нарешті зрозумів, що по дахах услід за ними йдуть коти-перевертні. Вони безшумно, немов примари, перебігали з будинку на будинок, мовчки спостерігаючи згори за тим, як Ерагон і його супутники прокладають собі дорогу в лабіринті міських вулиць.

Ерагон знав, що ці невловимі істоти, які вміють змінювати свою подобу, нізащо не стали б допомагати їм ось так, якби становище не було дуже серйозне. Справа в тому, що коти-перевертні хотіли якомога довше тримати в таємниці від Галбаторікса свій союз із варденами. Але те, що вони були тепер поруч, додало Ерагонові наснаги.

Тим часом вулиця, по якій вони рухались, закінчилася, розбігаючись далі на кілька провулків. Ерагон швидко порадився з Арією та знахаркою, і вони вирішили йти так, щоб не дуже змінювати напрямок руху. Обраний ними провулок, за якихось тридцять метрів круто повернув — перед їхніми очима постала площа біля південних воріт.

Ерагон зупинився.

Поблизу воріт метушилися сотні солдатів Імперії. Вони одягали лати, брали в руки зброю, командири вигукували якісь накази. Золоті нитки вишивки на темночервоних мундирах воїнів виблискували на сонці, коли вони снували туди-сюди.

Така кількість ворожого війська збентежила Ерагона. Але він був збентежений іще більше, коли побачив, що оборонці міста завалили внутрішній бік воріт величезною купою каміння, щоб вардени не могли протаранити їх.

Ерагон вилаявся. Ця купа була така велика, що бригаді з півсотні людей знадобилося б кілька днів, щоб її розібрати. Зрозуміла річ, Сапфіра могла б розчистити прохід за якусь хвилину, але Мертаг і Торнак нізащо не дозволили б їй цього зробити.

«Нам потрібно якось відвернути їхню увагу», — подумав він. Та йому не спадало на думку, що можна було б для цього зробити. «Сапфіро!» — крикнув Вершник, подумки звертаючись до неї. Він був упевнений, що вона почула його, але часу на подальші пояснення вже не було, бо в цю саму мить один із солдатів помітив Ерагона та його супутників.

«Вороги!» — заволав він.

Тоді Ерагон вихопив Брізінгр і кинувся вперед, перш ніж інші солдати встигли зрозуміти, в чому справа. Іншого виходу просто не було. Відступити означало покинути варденів напризволяще у владі Імперії. Крім того, він не міг залишити Сапфіру, якій довелося б самотужки щось робити і зі стіною, і з солдатами.

Тому Ерагон щосили закричав і рушив уперед. Те саме зробила й Арія, яка приєдналася до нього у цій божевільній атаці. Удвох вони врізались у юрбу солдатів Імперії. Кілька секунд люди були так спантеличені, що дехто навіть не боронився, коли бачив перед собою меч Вершника.

Лучники, які стояли на парапеті, нарешті таки оговтались і почали стріляти вниз, та більше завдавали шкоди своїм, аніж Ерагонові, бо захисні чари Вершника відбивали стріли.

Зрештою, яким би метким не був Ерагон, він не міг стримати всі мечі, списи й кинджали, спрямовані в його бік. Захисні чари поки що відбивали ворожі атаки, але Вершник відчував, що його сила швидко згасає й якщо йому не вдасться якось вибратися з кільця солдатів Імперії, він навряд чи зможе довго захищатися.

Та поки що Ерагон крутився в цьому кільці, тримаючи Брізінгр напоготові й завдаючи ворожим солдатам численних ран.

Переливчастий синій клинок з однаковою легкістю розтинав і плоть, і кістки. З його кінчика стікали довгі хвилясті цівки крові, які потім розділялися на окремі блискучі краплі, схожі на кульки відполірованого коралу. Солдати, яких діставав меч, згиналися навпіл, намагаючись зупинити кровотечу.

Ерагона опанував якийсь дивний стан. Кожна деталь навколишнього світу здавалася йому такою яскравою й виразною, немов була зі скла. Він міг розрізнити окремі волосинки в бороді солдата, який стояв навпроти нього, міг перелічити краплі поту на його обличчі, усі плями й дірки на його однострої. Шум бою до болю чітко лунав у його вухах, та в глибині душі Ерагон відчував спокій. Ніні, він не позбувся цілком тих страхів, які турбували його раніше, але тепер вони ніби дрімали десь на дні, і завдяки цьому він бився значно краще.

На якусь мить Вершник завмер, а потім рушив до того солдата з мечем, що стояв навпроти, аж раптом над його головою промчала Сапфіра. Її крила були широко розпростані — вони тріпотіли, немов листя на вітрі. Потік повітря, що йшов від неї, ледь не пригнув Вершника до землі й скуйовдив йому волосся. А вслід за Сапфірою мчав Торнак, його ікла були оголені, з роззявленої пащі виривались язики полум’я. Дракони пролетіли ще кількасот метрів по той бік фортечної стіни Драс-Леони, зробили петлю й помчали назад.

За стіною залунали радісні вигуки.

«Здається, вардени вже біля самісіньких воріт», — подумав Ерагон і раптом відчув, що його ліве передпліччя пече вогнем, так, наче хтось вилив на нього розтоплений жир. Вершник скривився від болю, струснув рукою, та біль не минув. Тоді він зиркнув на плече — кров просочилася крізь туніку. То мала бути кров дракона, от тільки Вершник не знав, котрого саме.

І якраз у цю мить дракони знов пролетіли над ними. Солдати Імперії із жахом звели очі на небеса. І доки вони стояли розгублені, Ерагон знову пішов уперед, завдавши три смертельні удари. Це змусило супротивників прийти до тями, і бій розгорівся з новою силою.

Один із солдатів зумів пробитись до Ерагона майже впритул. Він замахнувся алебардою, та раптом обм’як і впустив свою зброю під ударом ельфійського меча. Вершник кивком подякував Арії за допомогу, а вже наступної миті вони, не змовляючись, притулились одне до одного, разом відбиваючи атаки солдатів. Ерагон відчув, що Арія дихає так само часто й важко, як і він. Попри те, що вони обоє були сильніші й швидші від переважної більшості людей, їхня витривалість і сила теж мала свої межі. Солдатів Імперії були сотні, й Ерагон знав, що невдовзі їх буде тут іще більше.

— Що його робити? — спитав він в ельфійки, відбиваючи удар ворожого списа.

— Магія! — крикнула та у відповідь.

Тоді Ерагон, щосили орудуючи мечем, спробував ще й промовляти закляття, які б допомогли їм здолати ворогів.

Новий порив вітру змусив Вершника глянути вгору. Над ним промайнула тінь Сапфіри. Дракон покружляв угорі, поволі збавляючи швидкість, а потім змахнув крилами й почав спускатися на зубці фортечної стіни. Утім Торнак наздогнав Сапфіру раніше, ніж вона встигла приземлитись. Червоний дракон кинувсь до неї, пустивши довжелезний струмінь вогню. Сапфіра ревнула з досади й різко змінила напрям польоту, швидко набираючи висоту. Дракони здіймалися в небо все вище й вище, кружляючи одне навколо одного, оскаженіло кусаючись і дряпаючись.

Ерагон бачив, що Сапфіра опинилась у небезпеці, і це додало йому рішучості. Вершник почав промовляти закляття так швидко, як тільки міг. Та всі його спроби були марні — солдати Імперії йшли вперед. А потім з небесної високості прогримів голос Мертага, неначе якийсь велетень говорив до них із-під самісіньких хмар:

— Брате, ці люди під моїм захистом!

Ерагон глянув угору і побачив, як Торнак стрімко летить униз до площі. Зміна напрямку польоту червоного дракона, здається, була несподіваною для Сапфіри. Принаймні вона так і залишилась високо-високо над містом — темно-синій силует на тлі прозорої блакиті неба.

«Вони все знають», — із жахом подумав Ерагон, і його спокій наче вітром здуло. Він опустив погляд на землю. Із сусідніх вулиць до площі прибувало все більше й більше солдатів Імперії. Знахарка стояла спиною до стіни одного з крайніх будинків. Однією рукою вона кидала якісь скляні пляшечки, а другою розмахувала своїм мечем. Коли пляшечки розбивались, із них вилітали хмаринки зеленого туману, і варто було комусь із солдатів торкнутись до них, як він одразу ж падав на землю, хапаючись за горло й б’ючись у конвульсіях. За Анжелою, на пласкій огорожі, сидів Солембум. Для кота-перевертня це була дуже зручна позиція, щоб упинатися кігтями в обличчя солдатів, які намагалися наблизитись до знахарки. Але і він, і Анжела виглядали вкрай зморено, і Ерагон бачив, що так вони довго навряд чи протримаються.

Вершник знов обернувся до гігантської постаті Торнака — червоний дракон сповільнював лет. Він був уже майже поруч.

— Треба забиратися звідси! — крикнула Арія.

Ерагон вагався. Ясна річ, він міг би легко перемістити себе, Арію, Анжелу й Солембума через стіну, туди, де на них чекали вардени. Але цей відступ не обіцяв варденам нічого доброго. Їхня армія не могла дозволити собі чекати довше — ще кілька днів, і їхні запаси вичерпаються, а люди почнуть потихеньку розбігатися. І Ерагон точно знав, що в цьому разі їм більше ніколи не вдасться об’єднати всі раси в боротьбі з Галбаторіксом.

Тим часом тіло й крила Торнака затулили собою небо. Усе довкола Ерагона поринуло в червонувату напівтемряву, і він уже не бачив Сапфіри. З шиї та ніг Торнака падали краплі крові завбільшки з людський кулак. Солдати, на яких вони вже впали, шаленіли від болю.

— Ерагоне! Швидше! — вигукнула Арія. Ельфійка схопила його за руку й спробувала потягти за собою, та Вершник не рушив з місця. Він нізащо не хотів визнати себе переможеним.

Тоді Арія потягла сильніше, й Ерагон хитнувся, щоб утриматись на ногах. При цьому його погляд упав на середній палець правої руки, на якому він носив Арен.

Енергію цього персня Вершник хотів зберегти аж до того дня, коли він нарешті зустрінеться віч-на-віч із Галбаторіксом. Звісно, порівняно з тим, що накопичив король за довгі роки свого правління, її було вкрай мало. Та для Ерагона це був найбільший запас енергії з усіх, що він будь-коли мав, і Вершник точно знав, що знайти їй гідну заміну до того часу, як вардени дістануться Урубейна, йому не вдасться. Крім того, це була одна з небагатьох речей, які залишив йому Бром. Саме тому він і не мав наміру використовувати енергію персня. Однак зараз іншого виходу Вершник не бачив.

Запас енергії, схований в Арені, завжди здавався Ерагонові просто гігантським, а ось тепер він думав, чи вистачить цієї енергії для того, що він задумав.

Краєм ока він бачив, як Торнак наближається до нього — кігті дракона були завбільшки з людину. І щось глибоко в душі Ерагона підказувало йому тікати геть, поки цей величезний монстр не піймав його та не з’їв живцем. Але ні! Ерагон глибоко вдихнув, підняв руку й крикнув:

— Джиєрда!

Стрімкий потік енергії Арена ринув крізь нього. Він був потужніший за все, з чим досі мав справу Ерагон. Це була наче річка з крижаною водою, яка обпалювала і колола його так сильно, що це було майже нестерпно — боляче й приємно водночас.

Величезна купа валунів, що підпирала ворота, раптом злетіла в повітря, вдаривши Торнака в бік. Каміння пошкодило драконові крило й відкинуло його за передмістя Драс-Леони. Потім стовп валунів і пилюки розширився й накрив просторим куполом південну частину міста.

Коли стовп каміння злетів угору, земля довкола здригнулась так, що всі попадали. Ерагон теж упав на коліна й завмер, дивлячись угору й керуючи дією свого заклинання. Енергія персня була вже майже вичерпана, і він прошепотів:

— Гангра рета.

Неначе темна грозова хмара, купол поплив праворуч, убік доків й озера Леона. Ерагон штовхав і штовхав каміння все далі й далі від центру міста, аж поки йому вистачало сил. І тоді, коли рештки енергії пройшли крізь нього, він припинив дію закляття.

Купол почав розпадатися. Усе, що було важке, відразу ж полетіло вниз, здійнявши на поверхні озера хвилі, а все легке так і продовжувало висіти в повітрі, ніби дим, що повільно рухався кудись на захід.

На тому місці, де щойно лежала купа каміння, тепер була впадина. Розбита бруківка, немов поламані зуби, колом оточувала її. Ворота міста стояли розчинені навстіж. Крізь них Ерагон побачив варденів на вулицях передмістя. Він глибоко зітхнув і безсило схилив голову.

«Вийшло», — подумав Вершник, усе ще не вірячи своїм очам. Він повільно підвівся, неясно відчуваючи, що небезпека ще не минула.

Солдати Імперії теж потроху приходили до тями, та було вже пізно — вардени увірвалися до Драс-Леони, вигукуючи бойові кличі й грюкаючи мечами по щитах. Ще мить — і між ними приземлилась Сапфіра. Справу було зроблено. Солдати почали тікати, намагаючись врятувати власне життя.

Серед юрби людей і гномів Ерагон помітив Рорана, та не встиг він йому крикнути, як той зник з поля зору.

— Аріє! — покликав тоді Ерагон.

Ніхто не відповів — ельфійки поруч не було. Тоді Вершник почав роззиратися на всі боки й невдовзі таки помітив її посеред площі в кільці солдатів Імперії. Вони схопили її за руки й за ноги, намагаючись відтягти вбік. Арії вдалося вивільнити одну руку, і вона вдарила найближчого вояка в підборіддя, зламавши йому шию, та його місце відразу ж зайняв інший солдат.

Ерагон не став роздумувати й кинувся до ельфійки. Утім Вершник був дуже втомлений, і коли кінчик Брізінгра зачепився за кольчугу якогось убитого солдата, він не зумів утримати меч, і той упав додолу. Ерагон хотів повернутися за мечем, але раптом побачив, що на Арію нападають двоє солдатів з кинджалами, і щодуху помчав до ельфійки.

Арії вдалося на якусь мить відштовхнути нападників, але ті знову кинулись на неї. Ерагон устиг ударити одного з них під бік, ламаючи йому ребра. Другий солдат з навощеними вусами замахнувся на нього кинджалом, та Вершник голіруч схопив клинок, висмикнув його з руки солдата, зламав навпіл і загнав уламок зброї в груди її власника. Невдовзі всі солдати, що нападали на Арію, уже лежали на землі.

Ельфійка глянула на Ерагона.

— Я змогла б упоратися з ними й сама, — сказала вона.

— Знаю… — важко дихаючи, відповів Вершник, а потім кивнув убік правої руки Арії — тієї, яку вона поранила, вивільняючись із залізних наручників. — Вважай, що це моя подяка тобі.

— Не дуже веселий дарунок, — мовила Арія й ледь помітно всміхнулась.

Тим часом більшість солдатів Імперії вже втекли з площі. Тих, хто залишився, оточили вардени, притиснувши їх до стін будинків. Ерагон бачив, як люди Галбаторікса кидали зброю й здавалися.

Удвох із Арією вони знайшли Брізінгр і рушили до жовтої глинобитної стіни міста. Земля біля неї була відносно чиста. Тоді вони присіли й мовчки дивились, як колони варденів входять до міста.

Невдовзі до них підійшла Сапфіра. Вона торкнула Ерагона носом, а він посміхнувся й погладив їй морду.

«Ти зробив це», — сказала Сапфіра.

«Ми зробили це», — відповів він.

Блодхгарм ослабив ремені, що тримали, його в сідлі Сапфіри, й зісковзнув униз на землю. Ерагон зиркнув на нього й відвів погляд — дивно зустрітися віч-на-віч із самим собою.

Блодхгарм нерозбірливо пробурмотів якесь слово прадавньою мовою. Його образ замерехтів, неначе розігріте сонцем повітря, і вже за мить він знову виглядав так, як завжди: високий, вкритий шерстю, з жовтими очима, довгастими вухами й гострими іклами. Він не був схожий ані на ельфа, ані на людину, а його рішуче обличчя виражало водночас і смуток, і гнів.

— Убивці Тіней, — мовив він, вклоняючись Арії й Ерагону, — Сапфіра розповіла мені про те, що сталося з Вірденом. Мені…

Але договорити він не встиг. Десяток ельфів, які залишалися під його командуванням, поспішали до них, усе ще тримаючи мечі в руках.

— Убивці Тіней! — кричали вони. — Арджетлам!

Сяюча Луска!

Ерагон втомлено привітав ельфів, сяк-так відповідаючи на їхні питання. Аж раптом у небі пролунав рев, і їх накрила величезна тінь. Вершник глянув угору — високо-високо в небесах над ними летів Торнак, живий і здоровий.

Усе починалось спочатку. Ерагон вилаявся, заліз у сідло Сапфіри й оголив Брізінгр. Арія, Блодхгарм та інші ельфи оточили Вершника й дракона захисним колом. Разом вони були могутньою й грізною силою, хоч Ерагон і не міг сказати напевно, чи вистачить цієї сили, щоб відбити атаку Мертага.

Вардени, усі як один, підняли голови до неба. Вони були хоробрими вояками, та навіть найхоробріші з них не могли б устояти перед драконом.

— Брате! — крикнув Мертаг громовим голосом, так, що Ерагонові довелося прикрити вуха долонями. — Ти заплатиш мені кров’ю за ті рани, які завдав Торнаку! Забирай Драс-Леону, коли хочеш. Для Галбаторікса це нічого не означає. Але ми ще зустрінемось, Ерагоне, Убивце Тіні, обіцяю тобі.

Торнак повернувсь і полетів на північ над Драс-Леоною. Невдовзі він зник за завісою диму, який здіймався вгору від палаючих будинків поряд зі зруйнованим собором.

НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА ЛЕОНА

Зціпивши зуби й стиснувши кулаки, Ерагон швидко крокував крізь оповитий темрявою табір. Кілька останніх годин він провів разом із Насуадою, Ориком, Арією, Гарцхвогом, королем Орином та їхніми незліченними радниками. Вони обговорювали нещодавні події й намагалися оцінити ситуацію, в якій опинились вардени. Під кінець маги влаштували сеанс зв’язку з королевою Ісланзаді, тож усі присутні повідомили її про те, що вардени захопили Драс-Леону. Найтяжче було сповістити про смерть Вірдена.

Розповідати про загибель одного з найдосвідченіших і наймогутніших магів довелось Ерагону. Почувши цю прикру звістку, королева похнюпилась і закусила губу. Вершник був дуже здивований такою реакцією, бо не думав, що Ісланзаді аж так добре знала Вірдена.

Поговоривши з королевою, Ерагон остаточно зіпсував собі настрій, оскільки безглузда смерть Вірдена стала здаватись йому ще безглуздішою..

«Якби я йшов першим, шипи простромили б мене, а не його, — міркував юнак, блукаючи табором. — А ще страшніше, що на місці бідолашного Вірдена цілком могла опинитись Арія».

Сапфіра хотіла скласти Ерагонові компанію, але врешті-решт вирішила повернутися на галявину біля його намету. «Якщо я вештатимусь між наметами, — подумала вона, — то тільки заважатиму варденам спати. А вони заслуговують на відпочинок». Але зв’язок із Вершником вона підтримувала, тож Ерагон знав: варто лиш покликати дракона, і той буде поруч за кілька секунд.

Щоб добре бачити в темряві, Вершник намагався не наближатись до вогнищ і факелів, які палали перед більшістю наметів. Так він і блукав, зазираючи в кожен закуток і перевіряючи, чи нема там бува тієї, кого він шукає.

У якусь мить Вершникові спало на думку, що вона може навмисно від нього ховатися. Як не крути, його почуття до неї аж ніяк не були дружніми, а вона завжди знала, де він перебуває. Та, незважаючи на це, Ерагон навіть подумати не смів назвати її боягузкою. Попри свій юний вік, дівча мало таку тверду вдачу, якою не могли похвалитися ані люди, ані ельфи, ані навіть гноми, з якими доводилось мати справу Вершникові.

Урешті-решт, Ерагону таки пощастило знайти Елву. Вона сиділа біля згасаючого вогнища перед маленьким непримітним наметом і плела на пальцях візерунки з ниточки. Поруч із дівчиною примостилася її нянька Грета із в’язанням.

Ерагон зупинився і якийсь час спостерігав за ними. Стара жінка мала таке спокійне й водночас заклопотане обличчя, що йому не хотілось відривати її від роботи.

— Не втрачай самовладання, Ерагоне, — несподівано мовила Елва. — Принаймні не зараз, коли ти зайшов уже надто далеко.

Її голос пролунав якось приглушено, так, ніби вона плакала, та коли дівчина звела голову, її погляд був роздратований і колючий.

Стовбичити віддалік більше не було сенсу. Тоді Вершник повільно підійшов до вогнища. Грета здивовано схопилась на ноги й відклала своє в’язання.

— Вітаю тебе, Убивце Тіні! — уклонилась жінка. — Хочеш чогось випити або попоїсти?

— Ні, красно дякую, — відмовився Ерагон, зробив крок уперед і пильно глянув на тендітну Елву.

Елва й собі уважно глянула йому в очі, але вже за мить, здавалося, втратила будь-який інтерес до Вершника й знову заходилася бавитись із ниточкою. Від погляду її фіолетових очей в Ерагона аж серце похололо. Вони були такого самого кольору, як ті аметистові кристали, за допомогою яких жерці Хелгрінда вбили Вірдена й захопили в полон його та Арію. Юнак опустився на коліно й ухопив пальцями кінчик нитки, зупинивши гру Елви.

— Я знаю, що ти хочеш мені сказати, — мовила дівчина.

— Нехай і так, але я все одно скажу… Це ти вбила Вірдена… Можеш вважати, що ти власноруч встромила йому в спину ніж. Якби ти була з нами, то могла б попередити його про пастку. Ти могла б попередити нас усіх. Я бачив, як він помирав, я бачив, як Арія ледь не втратила руку. Усе це через тебе. Через твою ненависть. Через твою впертість. Через твою пиху… Можеш ненавидіти мене, але більше не смій примушувати когось страждати через власні почуття! Якщо хочеш, щоб вардени програли війну, можеш просто приєднатися до Галбаторікса. Тобі ж це потрібно?

Елва заперечно похитала головою.

— Тоді щоб я більше ніколи не чув, що ти відмовляєшся допомагати Насуаді! Якщо це ще хоч раз повториться, нас із тобою чекатиме дуже серйозна розмова. І повір, Елво-провидице, це не той бій, який ти зможеш виграти.

— Ти ніколи мене не переможеш, — ображено буркнула вона.

— На твоєму місці я б не був аж такий самовпевнений… Послухай, Елво, ти володієш рідкісним і дуже цінним даром. Тепер твоя допомога потрібна варденам більше, ніж будь-коли. Я не знаю, як нам здолати короля Урубейна, але якщо ти будеш із нами, то наші шанси на перемогу стануть значно вищими.

Здавалося, ніби в душі Елви точиться якась боротьба. За мить вона ствердно кивнула, й Ерагон побачив, що дівча таки плаче. Сльози стікали з її оченят в’юнкими струмочками. З одного боку, юнакові було страшенно її шкода, з іншого — він тішився, що його слова справили на неї таке сильне враження.

— Мені жаль, — прошепотіла Елва.

— Твоє каяття не поверне Вірдена… Поводься розумніше, і, може, колись тобі пощастить спокутувати свою провину, — відповів на те Ерагон. Він звівся на ноги й відпустив ниточку її клубка.

Потім Вершник кивнув старій Греті, яка впродовж усієї їхньої розмови не зронила жодного слова, розвернувся й зник між наметами.

«Ти зробив правильно, — озвалась Сапфіра. — Гадаю, це буде для неї добрим уроком».

«Сподіваймось…»

Докоряючи Елві, Ерагон, правду кажучи, почував себе ні в сих ні в тих. Він надто добре пригадував, як Бром і Герроу карали його за помилки. А тепер і йому доводилося карати інших, так, ніби він теж уже був старий і досвідчений…

— Таке вже воно, це життя… — зітхнув Вершник. Позбувшись тягаря неприємної розмови, Ерагон повільно крокував табором. Від озера тягло прохолодою, і він насолоджувався нею.

Після захоплення Драс-Леони Насуада неабияк здивувала всіх, заявивши, що варденам не слід залишатися в місті на ніч. Свого рішення вона ніяк не пояснила. Очевидно, їй просто хотілося якомога швидше вирушити до Урубейна, та й Драс-Леона, правду кажучи, аж кишіла шпигунами Галбаторікса.

Перевіривши всі вулиці в супроводі доволі великого загону охорони, Насуада залишила в місті залогу під командуванням Мартланда Рудобородого й відразу ж наказала основним силам варденів покинути Драс-Леону й прямувати на північ уздовж озера. Між армією й Драс-Леоною весь час курсували посланці: через них Мартланд і Насуада обговорювали безліч питань, що стосувалися управління містом.

Ерагон, Сапфіра й маги Блодхгарма тим часом затримались у місті й повернулись до зруйнованого собору, щоб забрати тіло Вірдена і спробувати відшукати пояс Белотха Мудрого. Велетенську купу каміння, яка загороджувала вхід до підземних палат, дракон розкидав буквально за кілька хвилин. Блодхгарм і ельфи знайшли тіло Вірдена майже відразу. Натомість пояс як крізь землю провалився — віднайти його не допомогли навіть спеціальні пошукові закляття.

Облишивши марні спроби, ельфи спорудили зі щитів носилки й перенесли тіло Вірдена за межі міста, на пагорб біля невеличкої затоки. Там вони його й поховали, співаючи тужливих пісень прадавньою мовою. Їхні похоронні пісні були такі сумні, що Ерагон не втримався й пустив скупу чоловічу сльозу.

Коли пісні стихли, срібноволоса ельфійка Яела опустилась біля могили на коліна, дістала з торбинки на поясі жолудь і посадила його прямісінько над грудьми Вірдена. Ельфи, разом з Арією, знову заспівали, і жолудь пустив коріння, а потім із землі з’явилися паростки й потяглись до небес, ніби стиснуті зелені долоньки.

Пісня скінчилася — над могилою височів крислатий шестиметровий дуб, кожну гілочку якого прикрашали дрібні зелені квіточки.

Ерагонові здалося, що це була найкраща похоронна церемонія з усіх, які йому коли-небудь доводилось бачити. Принаймні вона сподобалась йому куди більше, ніж звичаї гномів, згідно з якими небіжчиків ховали в холодних кам’яних склепах глибоко-глибоко під землею. Ідея обернення праху на живильне джерело для дерева, котре може прожити сотні років, мала в собі спокій і тепло. Юнак вирішив, що неодмінно попросить ельфів посадити в себе на могилі яблуню, щоб під нею могли збиратися родичі й друзі, смакуючи соковитими плодами, породженими його тілом. Від цієї думки було водночас якось ніяково й приємно.

Перебуваючи в Драс-Леоні, Вершник устиг зробити ще одну вкрай важливу справу — він заручився згодою Насуади й оголосив, що із цієї миті всі раби, які тяжко працювали в місті, стають вільними. Потім він об’їхав багато маєтків і власноруч звільнив безліч чоловіків, жінок і дітей, котрих рабовласники тримали в кайданах. Даруючи їм свободу, Ерагон усім серцем сподівався, що життя цих бідолах зміниться на краще.

До свого намету юнак повернувся аж надвечір. Біля входу ніяково тупцяла Арія. Ерагон уже хотів був привітатися з нею, та його випередив схвильований вигук:

— Убивце Тіні! Убивце Тіні!

Вершник озирнувся. До них поспішав один із пажів Насуади.

— Убивце Тіні! — іще раз повторив юнак захекано й уклонився перед Арією. — Завтра вранці леді Насуада запрошує вас до свого намету, за годину перед світанком. Вона хоче з вами порадитись. Що їй переказати?

— Перекажи їй, що я прийду неодмінно, — відповіла Арія, ледь помітно кивнувши головою.

Паж іще раз уклонився, повернувся й швидко побіг назад.

— Трохи незвично чути, що тебе називають так само, як і мене, адже ми тепер удвох Убивці Тіні,— посміхнувшись, мовив Ерагон.

— Невже було б краще, якби я залишила ворога живим? — посміхнулась Арія у відповідь, проте порух її губ у темряві був майже непомітний.

— Та ні… не вигадуй…

— Чому? Я могла б зробити його своїм рабом і змусити виконувати всі мої забаганки.

— Ну от, тепер ти кепкуєш з мене, — буркнув Вершник.

Ельфійка тихо засміялась.

— Може, мені краще називати тебе принцесою? Принцеса Арія, — замислено сказав Ерагон, насолоджуючись звучанням її імені.

— Не смій мене так називати, — відповіла ельфійка вже серйозно. — Ніяка я не принцеса.

— Це ж чому? Твоя мати — королева. Як же ти можеш не бути принцесою? Її титул — дротнінг, твій — дротнінгу… Перше означає «королева», а друге…

— …Не означає «принцеса», — урвала його Арія. — Це неточний переклад. Насправді, у вашій мові нема відповідника цього слова.

— Але ж коли твоєї матері не стане або коли вона відмовиться від трону, ти посядеш її місце й станеш правителькою свого народу. Хіба не так?

— Не все так просто…

Схоже було на те, що Арія більше нічого не збирається пояснювати.

— Ну що, зайдеш до мене в гості? — спитав Ерагон, щоб якось змінити тему.

— Зайду, — погодилась Арія.

Юнак відкинув запону намету, й Арія прослизнула всередину. Кинувши пильний погляд на Сапфіру, яка мирно сопіла неподалік, Вершник поспішив слідом за ельфійкою.

— Істалрі,— прошепотів він за мить, засвічуючи закляттям ліхтар.

Магічним вигуком «брізінгр» Ерагон вирішив зайвий раз не користуватися, бо воно могло спричинити полум’я довкола леза його меча. Ліхтар наповнив намет м’яким теплим світлом. Усередині стало майже затишно.

— Я знайшла це серед речей Вірдена й подумала, що ми можемо посмакувати разом, — сказала Арія, коли вони всілися на лежак, а потім дістала з бокової кишені своїх штанів різьблену дерев’яну флягу завбільшки з Ерагонову долоню.

Вершник відкрив, її й поводив горлечком перед носом. З фляги запахло міцним солодкавим ароматом лікеру.

— Це фаелнірв? — спитав він, пригадавши назву напою, який ельфи готували з бузини і, якщо вірити декому з них, із місячного проміння.

Арія радісно засміялася. Її сміх нагадував ніжний дзенькіт сталі.

— Так. Але Вірден дещо до нього додав.

— Що саме?

— Листя однієї рослини, яку можна знайти в східній частині Ду Вельденвардена, на берегах озера Рона.

— Я знаю, як вона називається? — насупив брови Вершник.

— Може, й знаєш. Але це не має значення. Давай, випий. Тобі напевно сподобається.

Ельфійка знову захихотіла, що неабияк спантеличило юнака. Раніше він ніколи не бачив її такою грайливою й задоволеною. У її поведінці з’явилися якась незвична безтурботність і спокій. І, тільки пильно глянувши Арії в очі, Ерагон несподівано зрозумів, що та вже п’яненька.

Нічого не вдієш — юнак повільно підніс флягу до губ і зробив великий ковток фаелнірва. Напій мав незвичайний смак, принаймні раніше Ерагон не куштував такого лікеру. Букет спершу здавався мускусним, та невдовзі почав нагадувати запах чи то хутра горностая, чи куниці.

Фаелнірв обпік горло, ніби рідкий вогонь, тож обличчя Вершника спотворила гримаса. Він спромігся ще на один невеличкий ковточок і повернув флягу Арії. Та без вагань пригубила її, немовби показуючи, як має пити фаелнірв справжній воїн.

Що не кажіть, а день видався нелегким. Тривалий бій, під час якого Вершник ледь не загинув, забрав майже всі його сили. Ерагона почало хилити в сон. Йому хотілось забутися, але напруга була надто велика, щоб можна було позбавитись її одним зусиллям волі. Потрібно було ще щось. Щось таке, що йшло б із зовні — звідти, де відбувались усі ці жорстокі події.

Коли Арія запропонувала йому флягу вдруге, він зробив великий ковток і розреготався, не в змозі стриматись.

— Чого це ти раптом так розвеселився? — глянула на нього ельфійка і втішено, і здивовано водночас.

— Бо… ми… ми ще й досі живі, а вони, — юнак махнув рукою вбік Драс-Леони, — вони — ні. Я радий, що живий, хоч смерть увесь час отирається поруч.

— Добре бути живим, — підсумувала Арія.

Так вони й продовжували передавати флягу одне одному, аж доки та не спорожніла. Ерагон спробував її закрутити, але з першої спроби нічого не вийшло. Власні пальці здавались йому товстими й незграбними, а лежак під ним гойдався, ніби палуба корабля під час шторму.

Сяк-так упоравшись, він простягнув флягу Арії, а коли та взялася за неї, несподівано схопив її за правицю й повернув до світла. Її шкіра знову стала гладесенька, мов у немовляти: від потворної рани не лишилося й сліду.

— Виходить, Блодхгарм зцілив тебе? — спитав Ерагон.

Арія ствердно кивнула й відсмикнула свою руку.

— Майже… І рука знову в нормі,— на підтвердження своїх слів ельфійка поворушила пальцями. — Але біля великого пальця лишилась діляночка, яка нічого не відчуває.

— Тут? — Вершник простягнув руку й легенько торкнувся її долоні.

— Ага, — підтвердила вона й трохи посунула його руку праворуч.

— І Блодхгарм нічого не зміг із цим зробити?

— Він перепробував добрий десяток заклинань, та нерви так і не зрослися, — похитала головою Арія й вивільнила свою руку. — Але це дрібниці. Головне, що я знову можу тримати меч і напинати тятиву лука.

— Знаєш… я дуже вдячний тобі за те, що ти зробила. Шкода, що через це на твоїй руці лишилась вічна відмітина. Якби ж то я міг цьому запобігти… — тихо сказав Ерагон, трохи помовчавши.

— Не звинувачуй себе. Життя воїна неможливе без ран. Я б навіть сказала, що рани потрібні нам, бо саме біль допомагає краще засвоювати помилки.

— Щось подібне Анжела казала про ворогів. Мовляв, якщо їх у тебе немає, то ти боягуз…

— У цьому є часточка правди, — кивнула Арія.

Ніч спливала повільно. Вони продовжували розмовляти й сміятися. Дія фаелнірва в поєднанні із загадковою рослиною не слабшала, а, навпаки, ставала дедалі сильніша. Ерагон відчув легке запаморочення і з подивом помітив, що тіні в наметі почали кружляти, ніби в танці. Перед ним замерехтіли дрібні зірочки-вогники, схожі на ті, що він їх бачив уночі, заплющуючи очі. Кінчики вух палали, немов у лихоманці, а шкіра на спині почала просто нестерпно свербіти: здавалося, що по ній метушаться сотні мурашок. Його слух дивовижно загострився, тож він чув ритмічне сюркотання комах на озері й потріскування факела біля входу в намет. Ці звуки поступово вийшли на перший план, перекривши всі інші.

«Невже мене отруїли?» — злякано подумав Ерагон.

— Що сталося? — спитала Арія, помітивши схвильований вираз його обличчя.

Юнакові так пересохло в роті, що він насилу зміг розповісти ельфійці про свої відчуття. Арія знову захихотіла й відкинулась назад. Її погляд був замислений, а очі напівзаплющені.

— Так і повинно бути. До світанку минеться. А поки що розслабся й насолоджуйся цим дивовижним відчуттям.

І все-таки кілька хвилин Ерагона не полишала настирлива думка прояснити свій розум за допомогою заклинань. Щоправда, з огляду на його стан, ця затія була вкрай небезпечна — найменша помилка, і невідомо, як спрацює магія. Трохи повагавшись, юнак вирішив не експериментувати. Краще було довіритись Арії.

Світ довкола нього поменшав, і він чомусь не міг збагнути, які з речей справжні, а які є витвором його захмелілої уяви. Аби остаточно не втратити відчуття реальності, Вершник продовжував говорити з ельфійкою, але їхня розмова поступово втрачала зв’язність і сенс. Та попри це, Ерагон був переконаний: усе, що вони обговорюють, надзвичайно важливе. Оце відчуття важливості не покидало його навіть тоді, коли він забував слова, вимовлені кілька секунд тому.

Час спливав. Аж раптом до юнака долинув низький хриплуватий звук труби. Спочатку він не звернув на нього уваги, гадаючи, що це йому примарилось, проте Арія теж насторожено звела голову.

Хто міг вигравати на трубі в цю пізню пору, Ерагон не знав, більше того, зараз його це мало цікавило. Самотня дивовижна мелодія немовби сочилася з густої темряви. Він слухав її, відкинувши голову назад й напівзаплющивши очі. В його уяві метушилися фантастичні образи, породжені дією музики й фаелнірва.

Мелодія поступово пришвидшувалася й змінювала настрій. Її безмежний сум став обертатись на поклик. З’явилися нотки наполегливості й тривоги. Принаймні тривога була настільки відчутна, що Ерагонові почало здаватися, ніби невидимому музиканту загрожує небезпека. І попри те, музика була пречудова.

Напруга зростала, аж доки не досягла такого рівня, що Арія не витримала й розреготалась. Потім вона скочила на ноги й застигла, здійнявши догори руки. Те, що відбувалося далі, взагалі не вкладалося Ерагонові в голову. Ельфійка притупнула ногою, кілька разів плеснула в долоні й закружляла в нестримному, шаленому танці.

Музика стихла так само несподівано, як і залунала. Запала мертва тиша. Сяк-так оговтавшись, Вершник відчув нестерпний свербіж у правій долоні. Здавалося, ніби хтось намагається попередити його про небезпеку.

Спливла мить, друга — і над їхніми головами пролунав оглушливий рев дракона, від якого Вершника обдало крижаною хвилею страху.

Це була не Сапфіра.

СЛОВО ВЕРШНИКА

Ерагон вихопив Брізінгр і слідом за Арією легко вискочив із намету. Утім легкість рухів виявилась оманливою — уже на другому кроці юнак спіткнувся й упав на одне коліно. Йому здавалося, ніби земля під ногами розхитується в якомусь дивному, непередбачуваному ритмі. Довелося вчепитися за жмут трави й триматись за нього, немовби за якір, аж доки запаморочення не минуло.

Роззирнувшись навкруги, Вершник зрозумів, що зір його теж підводить. Світло від факелів було таке яскраве, що в очах, нагадуючи полохливі зграйки рибок, попливли мерехтливі вогники.

«Я втратив рівновагу, — думав Ерагон. — З очима теж казна-що. Треба прояснити розум. Треба…»

Та вже наступної миті його увагу привернув якийсь рух. Вершник інстинктивно пригнувся, і за кілька сантиметрів над його маківкою пролетів хвіст Сапфіри, що зрівняв намет із землею, переламавши жердини, мов тонкі трісочки.

Дракон звівся на ноги, загарчав і збентежено завмер.

«Малий, що…»

Його слова увірвав звук, схожий на завивання вітру, і з непроглядної темряви небес з’явився Торнак. Його червоне, мов кров, тіло виблискувало мільйонами зірок. Коли він приземлився неподалік від намету Насуади, земля задвигтіла, як під час землетрусу.

Охоронці Насуади переполошено закричали. Торнак недбало махнув правою лапою, і половина криків одразу ж ущухла. За якусь мить із велетенських корзин, які були в дракона на спині, вискочило кілька десятків воїнів. Вони почали трощити намети й убивати вартових, які кидались їм назустріч.

По всьому табору залунали тривожні сигнали ріжків, які заглушав наростаючий шум бою. Судячи з усього, північний бік табору атакував другий загін ворогів.

«Скільки ж їх є? — подумав юнак. — Невже вони нас оточили?»

І раптом його охопила така паніка, що він насилу втримався, щоб не чкурнути навмання в темряву. Лиш одна світла думка не дозволила йому це зробити. Якимось дивом Вершник збагнув, що причиною його страху є фаелнірв.

Не марнуючи ані секунди, він швидко прошепотів цілюще закляття. Утім воно не подіяло. Тоді розчарований Вершник обережно звівся на ноги, підняв Брізінгр і став пліч-о-пліч з Арією. Ворог не примусив довго себе чекати — уже за мить на юнака та ельфійку кинулось п’ятеро солдатів Імперії. А впевненості в тому, що вони зможуть відбити їхню атаку, не було жодної — у надто вже химерному стані перебувала варденська парочка.

І тут на поміч прийшла Сапфіра. Коли між нападниками й варденами залишалося якихось п’ять кроків, вона спершу оглушливо загарчала, а вже наступної миті різко змахнула хвостом і звалила ворогів із ніг. Ті навіть не встигли звестися, як з лабіринту наметів уже вистрибнули Блодхгарм і його помічник Лауфін. Блискавичними змахами мечів ельфи постинали ворогам голови так швидко, що ті навіть не встигли скрикнути. Слідом за Блодхгармом і Лауфіном з’явився невеличкий ельфійський загін.

Тим часом на Вершника та ельфійку кинулось уже десятків зо два ворожих солдатів. Складалося таке враження, що нападники точно знають місце їхнього перебування. Дорогу солдатам Імперії перекрили ельфи, які вмить вишикувались перед Ерагоном та Арією щільною стіною.

І тут на всіх чекала несподіванка. Вхідні запони одного з наметів раптом розчахнулись, і на шеренгу імперських солдатів з відчайдушним криком кинулась Анжела. Розпатлана знахарка була вбрана в червону нічну сорочку й тримала в обох руках по гребінцю для вичісування шерсті. Кожен із них був близько метра завдовжки й мав по боках сталеві зубці, гострі, як швацькі голки. Ерагон добре знав, що навіть найменша подряпинка таким гребінцем може стати смертельною — мікроби з шерсті легко потрапляли в кров і вбивали людину за кілька тижнів.

Мить — і двоє ворожих солдатів уже впали на землю, вражені гребінцями знахарки. Бідолах не врятували навіть кольчуги. Анжела була значно менша за нападників, проте Ерагон не помітив на її обличчі навіть тіні страху — навпаки, з темних очей знахарки так і сипались іскри люті. Розгублені солдати нарешті сяк-так оговтались й оточили Анжелу кільцем, поступово його звужуючи. Невдовзі вона вже зникла за їхніми спинами, а це не обіцяло нічого доброго.

Важко сказати, що сталося б із зухвалою знахаркою, якби не Солембум. Той стрілою мчав табором, притиснувши до голови вуха. А вслід за ним велетенськими стрибками поспішали інші коти-перевертні: двадцять, тридцять, сорок — ціла ватага.

Коли вони накинулись на солдатів, збиваючи їх із ніг і впинаючи в їхні тіла пазурі й ікла, здійнявся справжній шарварок — шипіння, виття, розпачливі крики… І всі ці події, починаючи з появи Анжели й закінчуючи наскоком котів-перевертнів, розгортались так стрімко, що Ерагон майже не розумів, що відбувається. Коли коти-перевертні налетіли на ворогів, ніби рій роздратованих диких бджіл, Вершник тільки очима закліпав. У роті йому страшенно пересохло, а все, що вирувало довкола, здавалося не більше ніж галюцинацією.

«Мерщій до мене на спину!» — вигукнула Сапфіра, вивівши Вершника із заціпеніння, і вигнулась так, щоб йому було зручніше залазити.

«Стривай, стривай», — зупинила її Арія й торкнулася Ерагонової руки, прошепотівши кілька слів прадавньою мовою.

Спливла секунда, друга. Урешті-решт Ерагон таки прийшов до тями. Принаймні тепер він розумів, що знову володіє своїм тілом.

Вдячно глянувши на ельфійку, Вершник кинув піхви Брізінгра на те, що лишилося від його намету, здерся на спину Сапфіри по правій передній лапі й міцно обхопив її шию. Сідла не було, тож гостра луска дракона боляче вп’ялася юнакові в стегна. Це не надто приємне, але до болю знайоме відчуття нагадало Ерагонові його перший політ на Сапфірі.

— Нам знадобиться Дотдаерт, — гукнув юнак униз до Арії.

Та кивнула й помчала до свого намету, що перебував на іншому кінці табору.

За мить після цього Ерагон відчув, як у його свідомість пробує хтось пробитися. Це була не Сапфіра, тому Вершник швидко заходився зводити захист.

«Я хочу допомогти…» — зринув у його голові добре знайомий голос, і Ерагон упізнав Глаедра.

Вершник полегшено зітхнув, прибрав оборонні кордони й одразу ж відчув, як у його свідомість просочується нестримна ненависть до Торнака й Мертага. Це почуття було таке пекуче, що, здавалось, годне спопелити весь навколишній світ.

«Ерагоне, Сапфіро, — знову озвався Глаедр, — увійдіть у мою свідомість. І ти, Блодхгарме, і ти, Лауфіне, і решта ельфів. Дозвольте мені дивитись вашими очима й слухати вашими вухами. А я натомість скажу вам, що слід робити, і поділюся своєю силою, коли в цьому буде потреба».

Тим часом Сапфіра кинулася вперед і полетіла над рядами наметів у той бік, де бовваніла яскраво-червона туша Торнака. Ельфи поспішили слідом за нею, вражаючи всіх ворогів, що траплялися їм на шляху.

Червоний дракон іще й досі був на землі, і це давало Сапфірі певну перевагу. Не гаючи жодної секунди, вона зробила круте піке. Сапфіра хотіла зайти зі спини й зімкнути свої щелепи на шиї ворога. Але в останню мить Торнак помітив її наближення, люто загарчав і припав до землі. Тепер він нагадував мале цуценя, що готувалось до поєдинку з куди більшим суперником.

Ерагон устиг помітити, що сідло на спині Торнака порожнє. Та саме в цей час червоний дракон замахнувсь на Сапфіру своєю могутньою передньою лапою. Білі кігті, зблиснувши в темряві, зі свистом розітнули повітря.

Щоб ухилитись від удару, Сапфіра різко звернула вбік, знісши крилом один з варденських наметів. Земля й небо закружляли перед очима у Вершника химерним калейдоскопом, і він із жахом збагнув, що падає. Дивно, але, падаючи, він чомусь думав не про те, що може розбитись, а про те, як не поранитися Брізінгром, тому тримав меч у витягнутій руці.

«Малий!..»

«Летта!» — нарешті оговтався Ерагон і відчув різкий поштовх. Він більше не падав.

Роззирнувшись довкруги, юнак зрозумів, що висить у повітрі на відстані трьох метрів від землі. Сапфіра тим часом крутилась неподалік, намагаючись допомогти йому.

І в цю мить червоний дракон рикнув, випустивши цілий стовп вогню, від якого відразу ж зайнялося з десяток наметів. Вардени відчайдушно закричали. Рятуючись від полум’я, Ерагон насилу встиг прикрити рукою обличчя. Власне кажучи, магія захищала його від серйозних поранень, але жар був просто нестерпний.

«Зі мною все гаразд, — гукнув він усім, хто був із ним на зв’язку. — В атаку! Зупиніть їх!.. Зустрінемось біля намету Насуади».

Сапфірі ця ідея не дуже сподобалась, але вона слухняно змінила курс і пішла в повторну атаку на Торнака. Тим часом Ерагон зняв заклинання й одразу ж упав на землю між палаючими наметами, що викидали в небеса снопи жовтогарячих іскор.

Згораючи, шерсть пускала ядучий дим, і дихати було майже нічим. Дуже скоро Вершник закашлявся й закліпав повними сліз очима, не маючи змоги дивитись собі під ноги.

За сотню метрів від нього в нічних небесах зчепились у смертельному двобої Сапфіра й Торнак. Відчуваючи майже тваринний страх і рухаючись ледь не навпомацки, Ерагон побрів уперед, якомога ближче до тієї місцини, де боролися дві гігантські істоти, кожна з яких була завбільшки з будинок. Загалом, потикатись туди — було справжнє божевілля, та юнакові все одно здавалося, що він зможе хоч якось допомогти Сапфірі.

Переступаючи через спалені намети, Вершник молився, щоб Роран і Катріна були в безпеці. Зрештою, їхній намет стояв аж у протилежному кінці табору, але Торнак і ворожі солдати могли наскочити туди будь-якої миті.

— Ерагоне! — гукнула Арія, продираючись крізь палаючі руїни й тримаючи Дотдаерт у лівій руці.

Вістря списа було оповите тремтливим зеленим сяйвом, ледь помітним на тлі пожежі. Слідом за Арією поспішав Орик. Він мчав крізь язики полум’я так, ніби то були звичайнісінькі хмаринки туману. Судячи з усього, напад ворога застав гнома зненацька, бо він не встиг одягти ані сорочки, ані шолома. В одній руці Орик тримав закривавлений молот Волунд, а в іншій — невеличкий круглий щит.

Вершник страшенно зрадів появі друзів і звів руку догори, вітаючи їх. Арія простягнула йому спис, та Ерагон заперечно похитав головою.

— Залиш собі! — сказав він. — У нас буде більше шансів зупинити Торнака, якщо ти скористаєшся Ніерменом, а я — Брізінгром.

Арія кивнула на знак згоди й міцніше стисла зброю.

«Цікаво, — чомусь подумав Вершник, — а чи зможе ельфійка змусити себе вбити дракона?» Та він одразу ж відігнав цю дивну думку. Ерагон напевно знав про Арію одне: вона завжди робить те, що належить, байдуже, важко це чи легко.

За мить Торнак провів блискавичну атаку й уп’явся кігтями Сапфірі в ребра. Ерагон не міг цього бачити, та він відчув її біль. Зазирнувши у свідомість Блодхгарма, Вершник зрозумів, що ельфи б’ються із солдатами Імперії за кілька десятків метрів від місця поєдинку драконів. Підходити ближче ніхто з них не наважувався.

— Он вони! — крикнув Орик, показавши молотом на купку ворожих солдатів, які просувалися між рядами зруйнованих наметів.

— Облиш їх, — відповіла на те Арія. — Зараз нам треба допомогти Сапфірі.

— Ну що ж, тоді не гаймо часу… — буркнув Орик.

Усі троє зірвалися з місця, хоч уже невдовзі Ерагон і Арія залишили Орика далеко-далеко позаду — навіть такий сильний гном, як він, не міг змагатися з ними в спритності.

— Не зупиняйтесь! — крикнув Орик їм у спини. — Я бігтиму так швидко, як тільки дозволять мої короткі ноги.

Відмахуючись від клаптиків згорілої шерсті, що кружляли в повітрі, Ерагон помітив Нар Гарцхвога в оточенні десятьох солдатів Імперії. Роги кулла вилискували в мерехтливому світлі полум’я й виглядали майже казково. З-під закопиленої верхньої губи виднілися жахливі ікла, а зморшки на чолі надавали його обличчю непереможного й страхітливого виразу. Складалося таке враження, що його череп витесали колись тупим долотом із суцільної велетенської каменюки. Гарцхвог бився без зброї, шматуючи ворогів на частини так само легко, як Ерагон робив це зі смаженими курчатами.

Іще кілька кроків — і палаючі намети залишились позаду. За цією вогняною стіною перед очима Вершника й Арії постав справжній хаос, на тлі якого завмерли Блодхгарм і двійко його магів навпроти чотирьох чоловіків у чорних балахонах.

«Мабуть, це чаклуни Імперії», — промайнуло в голові юнака.

І вони, і ельфи стояли непорушно, проте обличчя в усіх були вкрай напружені. Земля довкола них була всіяна десятками трупів, проте більшість ворожих солдатів усе-таки продовжували бій. Багато з них мали просто жахливі рани, від яких звичайна людина давно б сконала. Тому неважко було здогадатися, що маги зробили їх нечутливими до болю.

Ерагон не бачив решти ельфів, але відчував їхню присутність за червоним наметом Насуади, що стояв у самісінькому центрі цієї веремії. Довкола намету ганялись за ворожими солдатами три невеличкі загони котів-перевертнів. Два з них очолювали Півлапа та його подруга, третім командував Солембум. А прямо біля намету билася із якимось величезним на зріст чолов’ягою знахарка Анжела. Як і раніше, вона була озброєна гребінцями для вичісування шерсті, тим часом її суперник тримав у руках булаву й молот. І попри неабияку різницю у вазі, зрості та зброї, вони билися як рівний з рівним.

Не залишилась осторонь подій і Елва, що, правду кажучи, приємно здивувало Вершника. Маленька провидиця сиділа біля барильця, обхопивши себе руками так, ніби її діймав нестерпний холод. Личко Елви було смертельно бліде, але вона вперто не збиралася покидати поле бою, воюючи у свій незвичний спосіб. Перед провидицею скупчився добрий десяток солдатів, котрі уважно дослухалися до шепотіння її маленьких губ. Кожен із них реагував на почуте по-різному: хтось непорушно вклякав, ніби дерево, хтось щулився від жаху й закривав обличчя руками, хтось узагалі в паніці кидав зброю й чимдуж тікав палаючим табором, а хтось бурмотів собі під ніс незрозумілі слова, мов божевільний. Та жоден із них не підняв на Елву меча й навіть не намагався атакувати когось із варденів.

А над усім цим шарварком, немовби дві рухомі гори, билися в небесах Сапфіра й Торнак. Вони були трохи ліворуч від намету й дубасили одне одного лапами, у розпалі боротьби змітаючи крилами цілі ряди наметів. З їхніх ніздрів раз по раз виривались блакитно-червоні цівки вогню.

«А де це Мертаг?» — спитав Вершник у Глаедра.

«Ми ще й досі його не знайшли. Сумніваюсь, що він узагалі десь тут. Принаймні я не відчуваю його свідомості. Але напевно сказати нічого не можу — тут надто багато людей і магії», — відповів старий дракон, водночас перемовляючись з Арією й допомагаючи ельфам та Блодхгарму здолати чаклунів Імперії.

Ерагон був упевнений, що чаклуни рано чи пізно здадуться. За Елву й Анжелу він не хвилювався, бо ті й самотужки непогано давали собі раду з ворожими солдатами. А от Сапфіра опинилась у значно гіршій ситуації — вона отримала кілька серйозних поранень, і їй доводилось докладати дедалі більших зусиль, щоб стримувати атаки Торнака на табір.

Вершник крадькома зиркнув на Дотдаерт у руці ельфійки, потім перевів погляд на розлючених драконів.

«Таки доведеться його вбити», — скрушно зітхнув він, відчуваючи щем у серці.

Аж раптом у голові Ерагона зринула цікава думка. Елва — мала провидиця — ось хто може врятувати життя ворожому дракону! Хіба ж ні, коли її слова потужніші за зброю, ба більше — сам Галбаторікс проти них безсилий! Може, їй вдасться заговорити Торнака й відволікти його від бою?

«Ні! — суворо сказав Глаедр. — Ти марнуєш час, юначе. Іди до свого дракона, негайно! Сапфірі потрібна твоя допомога! А Торнака слід убити… У нього зіпсоване серце, його вже ніяк не врятуєш».

Ерагон глянув на Арію — їхні очі зустрілись.

«З Елвою вийшло б краще», — мовив він.

«У нас є Дотдаерт…»

«Так, але це надто небезпечно, надто складно…»

Якусь мить ельфійка повагалась, а потім ствердно кивнула головою й кинулась до Елви. Ерагон поспішив за нею. Та не встигли вони пробігти й десятка метрів, як позаду пролунав відчайдушний крик. Вершник вмить озирнувся назад — вхідні запони головного намету розлетілись і назовні вискочив Мертаг, тягнучи за руку Насуаду. Її волосся було розпатлане, щока розідрана… Очевидно, дівчина запекло опиралася, бо на її запиленому вбранні зяяло кілька дірок. Уже за мить дівчина спробувала зацідити Мертагу в коліно, та її нога відскочила від магічного захисного щита, не завдавши ворогові жодної шкоди. Наступного удару Мертаг чекати не став. Він щосили шарпонув дівчину до себе, а потім оглушив її ефесом Зарока.

Ерагон осатаніло кинувся вперед. Тим часом Мертаг тільки зміряв його холодним поглядом, сховав меч у піхви, перекинув Насуаду через плече й опустився на одне коліно. Його голова схилилась так, ніби він читав якусь молитву.

«Стережіться! Він утік від мене!» — закричала Сапфіра за хвильку після того, як Вершник відчув її пронизливий біль.

У цю мить Ерагон перескочив через купу мертвих тіл і, глянувши вгору, побачив лискуче черево Торнака. Його оксамитові крила застували ледь не половину зірок. Червоний дракон безшумно планерував, спускаючись униз, ніби важкий гігантський листок, що зірвався з дерева.

Вершник стрибнув убік, упав на землю й відкотився до намету. Частка секунди — і його кісточки тільки б хруснули під тушею Торнака. Коли дракон приземлився, на всі боки, ніби бризки, розлетілись каменюки, одна з яких боляче зачепила Вершникове плече.

Торнак блискавично викинув уперед передню лапу, важку й товстелезну, немов стовбур дерева, і підхопив Мертага з Насуадою. Закидаючи їх собі на спину, дракон так чіпко вп’явся в землю кігтями, що лишив по собі глибокі борозни. Його крила з глухим звуком легко розітнули повітря, дракон відштовхнувся лапами від землі й почав повільно набирати висоту.

Сапфіра й собі здійнялась у небеса. По її лапах стікали червоні струмочки крові. У повітрі вона була значно швидша за Торнака, хоч юнак геть не уявляв, як Сапфіра збирається врятувати Насуаду, не завдавши їй шкоди.

Ерагон стояв розгублений. Але раптом повз нього на шаленій швидкості промчала Арія. Ельфійка легко заскочила на купу барил і підстрибнула в повітря високо-високо — значно вище, ніж це міг зробити будь-який інший ельф. Їй пощастило вхопитися за хвіст Торнака. Отож тепер вона, гойдаючись туди-сюди, висіла на ньому, ніби якась дивовижна жива прикраса.

Нарешті й Вершник прийшов до тями. Він роздратовано лайнувся, зробив півкроку назад і буркнув собі під ніс: «Аудр!»

Заклинання підкинуло його вгору, мов тятива лука стрілу. Заручившись підтримкою Глаедра, юнак кинувся вперед. Він витрачав їхню спільну енергію так безоглядно, ніби це був останній бій у його житті.

«Наздогнати Торнака й урятувати Насуаду з Арією — все інше байдуже», — крутилось у голові Вершника.

Промчавши повз Сапфіру, він побачив, що Арія почала здиратися вгору по хвосту Торнака, використовуючи його шипи, ніби сходинки. А щоб не зірватись, ельфійка з кожним кроком заганяла в щілини між лускою дракона Дотдаерт. Торнак відчайдушно звивався в повітрі, клацаючи зубами, як кінь, котрого діймає ґедзь, проте ніяк не міг дотягнутись до Арії.

Тоді червоний дракон вирішив схитрувати. Він склав крила, підібгав лапи, притиснувши дорогоцінну ношу до грудей, і стрілою пірнув у смертельне піке. Дотдаерт вилетів із його спини, і тепер Арія трималась тільки своєю правицею, пораненою в підземеллях під Драс-Леоною.

За якийсь час пальці ельфійки не витримали, вона зірвалася з Торнака й полетіла, перекидаючись у повітрі. На щастя, Арія встигла скористатися закляттям, тож її піруети поступово сповільнились, а потім ельфійка, розчепіривши руки й ноги, зависла в повітрі, ніби птах. Іще мить — і вона набула вертикального положення й попливла нічним небом слідом за Торнаком. У сяйві Дотдаерта Арія нагадувала Ерагонові великого-великого світлячка. Її погляд був невідривно прикутий до червоної спини Торнака. Дракон тим часом спритно повернув голову й випустив між іклами цілий стовп вогню, що, сягнувши Арії, поглинув її, ніби морська хвиля.

Навіть на Ерагона, який був метрів за двадцять від ельфійки, війнуло просто нестерпним жаром. Коли полум’я розвіялось, Вершник побачив, що Торнак розвернувся і дременув навтьоки так швидко, як тільки дозволяли його вага й розміри. Вправно маневруючи, червоний дракон раптом блискавично змахнув хвостом, і… Арія не мала жодного шансу уникнути його нищівного удару.

— Ні! — розпачливо скрикнув Ерагон.

Глухий звук удару — і ельфійка розчинилась у темряві, ніби камінь, випущений з пращі. Дотдаерт випав їй з рук і стрімко полетів униз. Його сяйво тьмяніло, тьмяніло й невдовзі зникло взагалі.

Тієї миті Вершникові здалося, ніби його груди хтось скував металевими обручами — він не міг навіть дихнути. А червоний дракон упевнено набирав швидкість, відлітаючи все далі й далі. Ясна річ, Вершник іще міг наздогнати його, скориставшись енергією Глаедра, але зв’язок із ним поступово зникав. А перемогти Торнака й Мертага самотужки годі було навіть сподіватися. Крім того, Мертаг мав у своєму розпорядженні понад десяток Елдунарі.

Вершник вилаявся, урвав дію заклинання, яке тримало його в повітрі, і стрімголов пірнув слідом за Арією. Швидкість падіння була така велика, що йому забивало дух і закладало вуха, а коли в шию випадково врізалась якась комашка, було так боляче, ніби в нього влучила каменюка.

Падаючи, юнак увесь час намагався намацати свідомість Арії. Та її ніде не було. За мить шлейф ельфійчиних думок промайнув десь далеко-далеко внизу. Поруч із ним промчала свідомість Сапфіри. Напруживши зір, як тільки можна, Ерагон помітив слабенький відблиск драконової луски — то Сапфіра пішла на віраж догори лапами й підхопила на льоту щось дуже-дуже маленьке.

Не уриваючи зв’язок зі свідомістю Арії, Ерагон відчув сильний поштовх і біль. А відразу потому всі її думки згасли, ніби крихітний вогник під літньою зливою.

«Вона в мене, малий», — гукнула Сапфіра.

«Летта», — насилу видихнув Ерагон і сповільнив швидкість свого шаленого падіння.

Сяк-так оговтавшись, Вершник роззирнувся, шукаючи очима Торнака, але навкруги були самі лиш зорі й безпросвітна темрява. Десь далеко-далеко на сході кілька разів зринув звук, що нагадував змах велетенських крил, зринув і зник. Запанувала мертва тиша.

Тоді Ерагон перевів погляд на варденський табір — жовтогарячі острівці вогню, сотні втоптаних у багно наметів, тіла бідолах, які не встигли вшитися з місця поєдинку Сапфіри й Торнака…

Його охопив безмежний відчай. У роті був гіркий присмак попелу, тіло дрібно тремтіло, ніби в лихоманці, до очей підступили сльози. Арія, мабуть, уся побита, якщо взагалі вижила… Насуада в полоні й невдовзі матиме справу з найдосвідченішими катами Галбаторікса.

Безвихідь… Безвихідь… Справжня безвихідь.

Що їм тепер робити? Хіба можна сподіватись на перемогу без Насуади?

ТАЄМНА НАРАДА КОРОЛІВ

Приземлившись із Сапфірою в таборі варденів, Ерагон зіскочив із її спини й підбіг до острівця трави, на який дракон обережно поклав Арію.

Ельфійка лежала лицем униз, знесилена й нерухома. Коли Ерагон перевернув її на спину, вона розплющила очі й пошепки спитала:

— Торнак… Що з Торнаком?

«Він утік», — відповіла замість Вершника Сапфіра.

— А… Насуада? Ви врятували її?

Вершник мовчки опустив очі й заперечно похитав головою.

На обличчі Арії промайнула тінь розпачу. Вона спробувала звестися, але закашлялась і затремтіла від болю. З кутика її вуст потекла тонка цівочка крові.

— Лежи, — мовив Ерагон. — Не рухайся. Я приведу Блодхгарма.

— Це зайве, — зупинила його ельфійка.

Потім вона вхопилась за його плече, підтяглася й стала на ноги, повільно випрямившись. Від цих рухів у неї перехопило подих. Їй було дуже боляче, хоч вона з усієї сили намагалась не показувати цього.

— Мене тільки поранено, та я не скалічена. Мої чари трохи пом’якшили удар Торнака.

Ерагон не став заперечувати, хоч і не був упевнений у тому, що ельфійка каже правду.

«Що будемо тепер робити?» — спитала Сапфіра, наближаючись до них.

Ерагон відчув різкий мускусний запах її крові. Він кинув погляд на сплюндрований табір і згадав про Рорана й Катріну, чия доля ще й досі лишалася невідомою.

«І справді, що тепер?» — подумав юнак.

Утім події, що розгорнулись за мить, бодай почасти дали відповідь на це питання. Спочатку з хмари диму вискочили двоє ворожих солдатів і кинулись на них з Арією. Це була остання атака в житті нападників — Вершник зітнув їм голови одним блискавичним ударом. На допомогу йому відразу ж прийшло восьмеро ельфів, та захищати Арію й Вершника вже не було від кого.

Ерагон запевнив їх, що не поранений, тому ельфи тут-таки почали оглядати його дракона.

— Ми повинні зцілити всі її рани, — наполягав один із них.

Довелося згодитись, хоч Ерагон і волів би зробити це самотужки. Лікування було не хвилинною справою, тож Ерагон залишив Сапфіру на ельфів, а сам поспішив до намету Насуади. Оминаючи знищені намети, Вершник помітив Блодхгарма й двійко його помічників, які ще й досі вели невидимий поєдинок з останнім ворожим чаклуном. Той зігнувся, притис чоло до колін і обхопив потилицю руками.

Ерагон хотів уже втрутитись у цей напружений поєдинок, але вирішив не марнувати дорогоцінної енергії. Він просто підійшов до чаклуна, поплескав його по плечу й голосно вигукнув:

— Буууу!

Чаклун перелякано сіпнувся, відволікаючись від сутички, і це дозволило ельфам нарешті таки здолати його опір. Уже за мить чолов’яга якось неприродно витріщив очі, захитався й упав. Невдовзі його серце спинилось.

Тепер Ерагон міг у кількох словах розповісти Блодхгарму та його помічникам про те, що сталося з Арією й Насуадою. Вислухавши Вершника, Блодхгарм дуже занервував — у його жовтих очах спалахнули злі іскорки. Та невдовзі йому вдалося сяк-так опанувати себе.

— Тяжкі настали часи, Убивце Тіні…— скрушно прошепотів Блодхгарм прадавньою мовою.

Почекавши ще яку хвилину, він відправив Яелу на пошуки Дотдаерта, наказавши не повертатись назад без магічної зброї, а сам разом із Ерагоном та Утінаре рушив руїнами табору. Треба було знищити тих ворожих солдатів, які дивом урятувалися від кігтів котів-перевертнів, клинків людей, гномів та ургалів. Розправившись із залишками імперського загону, вони зібрали докупи рештки магічної енергії й стали гасити найбільші вогнища. Вони робили це так легко, мов задували свічки.

Та весь цей час Ерагона не покидало відчуття страху. Воно пригнічувало його, не давало думати ні про що інше, крім смерті, невдач і поразок.

Йому здавалось, що довколишній світ розпадається на шматки. Усе, чого він досяг разом із варденами, зникало прямісінько на очах, і він нічого не міг зробити. Почуття безпорадності підточувало його волю. Вершникові хотілося лиш одного — забитися десь у куток і з головою поринути у свою печаль. Та юнак щосили боровся із цим бажанням, адже здатися зараз — означало померти. Він ішов уперед пліч-о-пліч з ельфами, незважаючи на свій відчай.

За якийсь час у свідомості Ерагона озвався голос Глаедра. Щоправда, слова старого дракона не додали йому, радощів.

«Якби ти мене послухав, — сказав Глаедр, — то, може, нам би й пощастило спинити Торнака й урятувати Насуаду».

«Може, так, а може, й ні,— відповів на те Ерагон. Йому не дуже хотілося продовжувати цю розмову, але він таки продовжив: — По-моєму, ти дозволяєш гніву затьмарювати свій розум. Убити Торнака — то був не найкращий вихід із ситуації… Словом, дарма ти так наполягав на тому, щоб знищити одного з небагатьох своїх родичів».

«Не читай мені нотацій, юначе! — роздратовано сказав Глаедр. — Ти навіть не розумієш, що я втратив…»

«Я розумію більше, ніж ти гадаєш», — відповів Ерагон, але Глаедр уже покинув його свідомість, тож навряд чи почув ці слова.

Ерагон якраз загасив одне вогнище й хотів уже взятись за наступне, коли до нього підскочив Роран.

— Тебе поранено? — схопив він Вершника за руку.

— Та ні,— заперечно похитав головою Ерагон, відчуваючи справжнє полегшення від того, що бачить кузена живим і здоровим.

— А як там Сапфіра?

— Ельфи зцілили їй рани… З Катріною все гаразд?

Роран ствердно кивнув і, здається, трохи заспокоївся, хоч обличчя його ще й досі виглядало стурбованим.

— Ерагоне, — спитав він за якусь мить, підійшовши майже впритул, — скажи мені, що відбувається? Я бачив, як Джормандер гасав тут, мов навіжений, а охоронці Насуади бліді мов смерть, і жоден із них не хоче зі мною говорити. Ми й досі в небезпеці? Галбаторікс збирається атакувати нас?

Вершник роззирнувся навкруги, потім відвів Рорана вбік, де їх ніхто не міг чути, і тихо зашепотів:

— Тільки нікому не розказуй про те, що зараз почуєш.

— Не розкажу, присягаюсь!

Тоді Ерагон у кількох словах переповів йому невтішні новини. Роран пополотнів.

— Не можна дозволити, щоб вардени розбіглись… — сказав він, вислухавши до кінця кузенову розповідь.

— Звісно, не можна. Та цього й не станеться. Командування візьме у свої руки король Орин або ж… — Вершник примовк, бо повз них якраз проходив невеличкий загін воїнів. Він зачекав, поки вардени трохи відійдуть, а потім продовжив: — Ти можеш залишитися зі мною? Мені потрібна твоя допомога.

— Моя допомога? Навіщо тобі потрібна моя допомога? — здивувався Роран, зробивши наголос на словах «тобі» й «моя».

— Усе наше військо пишається тобою, Роране. Навіть ургали. Ти герой, Роране, Міцний Молот, і до твоїх думок усі завжди прислухаються. Це може стати мені в пригоді.

— Добре, я зроблю все, що від мене залежить, — трохи помовчавши, відповів Роран.

— Поки що просто стеж за солдатами, — сказав Ерагон і пішов до вогнища, яке збирався загасити.

Приблизно за півгодини, коли в таборі знову запанували тиша й спокій, до Ерагона прибіг гонець і сповістив, що Арія просить його негайно прибути до намету короля Орика. Вершник і Роран здивовано перезирнулись і рушили в північно-західну частину табору, де розбила свої намети більша частина гномів.

— У нас немає вибору! — скрикнув Джормандер. — Насуада цілком зрозуміло висловила свою волю. Ерагоне, тепер ти маєш посісти її місце й очолити варденів.

Обличчя присутніх були суворі й зосереджені.

«І чого ці двоногі такі набурмошені?» — подумала Сапфіра, просунувши голову між запонами намету, аби й собі взяти участь у таємній нараді. Її пащека була роззявлена, так, ніби вона ось-ось збиралася загарчати.

Крім неї, Ерагона й Джормандера, у наметі були король Орин, вбраний у пурпурну мантію поверх піжами, змучена, але сповнена рішучості Арія, король Орик, який побрязкував своєю кольчугою, король котів-перевертнів Грімр Півлапа із закривавленою пов’язкою на правому плечі, кулл Нар Гарцхвог, якому доводилось пригинатися, щоб не зачіпати рогами стелю, а ще Роран, котрий стояв під стіною, уважно слухаючи інших і поки що не зронивши ні слова.

Більше до намету нікого не підпускали. Ані вартових, ані радників, ані слуг, ані Блодхгарма з іншими ельфами. Назовні, метрів за двадцять від намету, насторожено тупцявся невеличкий загін людей, гномів та ургалів. Їм наказали захищати нараду від втручання будь-кого стороннього, яким би сильним і небезпечним той не був. На додачу намет захистили від прослуховування спеціальними магічними закляттями.

— Я ніколи до цього не прагнув, — сказав Ерагон, поглядаючи на карту Алагезії, яка лежала на столі в центрі намету.

— Ніхто з нас до цього не прагнув, — саркастично відповів король Орин.

У цю мить Вершник подумав, що Арія вчинила дуже мудро, обравши місцем для проведення наради намет Орика. Король гномів був відданим прибічником Насуади й варденів, а крім того, лідером клану, до якого належав Ерагон, а отже, вважав його названим братом. Більше того, ніхто не міг звинуватити гнома в бажанні посісти місце Насуади. Та навіть якби таке бажання й було, то люди ніколи б на це не пристали.

Нарешті, проводячи нараду в наметі Орика, Арія зміцнювала позиції Ерагона й зводила до мінімуму можливу критику на його адресу. Вершник мав визнати, що маніпулювати іншими вона вміла значно краще, ніж він сам. Єдиний ризик її рішення полягав у тому, що присутні могли подумати, ніби Орик — покровитель Ерагона. Але Вершник не бачив тут нічого катастрофічного.

— Я ніколи до цього не прагнув, — повторив він, а потім звів очі, щоб зустрітися з поглядами присутніх. — Однак тепер, коли це сталося, я присягаюсь могилами тих, кого ми втратили, що зроблю все можливе, аби бути гідним наступником Насуади й привести варденів до перемоги над Галбаторіксом та Імперією.

Він намагався говорити впевнено, хоч і був неабияк збентежений тією величезною відповідальністю, що лягла на його плечі. Хтозна, чи зможе він з нею впоратись. Насуада була здібна правителька, і треба було докласти чималих зусиль, щоб зробити бодай половину того, що вдалося зробити їй.

— Дуже похвально. Я не маю сумнівів у жодному твоєму слові,— сказав король Орин. — Але вардени завжди діяли, у згоді з усіма своїми союзниками — людьми Сурди, нашим другом королем Ориком і гномами Беорських гір, а віднедавна ще й із ургалами на чолі з Нар Гарцхвогом, і з котами-перевертнями, — він кивнув убік Грімра, який і собі кивнув у відповідь королеві.— Не годиться, щоб солдати бачили, як ми привселюдно сперечаємось один з одним. Ти згоден?

— Звісно, згоден.

— Звісно… — повторив король Орин. — То чи можна сподіватися, що ти будеш обговорювати з нами всі важливі питання, як це робила Насуада? — спитав Орин і, не давши Ерагонові відповісти, продовжив: — Усі ми, — він обвів поглядом присутніх у наметі,— однаково ризикуємо в цій війні, тож нікому не сподобається, коли йому будуть нав'язувати чужу волю. Більше того, ніхто цього не допустить. А попри твої численні перемоги, Ерагоне, Убивце Тіні, ти надто молодий і недосвідчений. І ця недосвідченість може бути фатальною. Натомість у нас є перевага: ми багато років командували військами або принаймні бачили, як це роблять інші. Наш досвід може допомогти тобі обрати правильний шлях. Ми віримо в те, що разом нам буде легше здолати Галбаторікса.

Вершник чудово розумів, що Орин має рацію: він і справді був молодий і недосвідчений, йому й справді була конче потрібна допомога старих воєначальників. Але визнавати це йому дуже не хотілось, щоб не здаватися слабким.

— Я буду радитися з вами в разі потреби, — відповів Вершник, — але мої рішення, як і раніше, будуть належати тільки мені.

— Вибач, Убивце Тіні, але я не дуже в це вірю. Твої близькі стосунки з ельфами, — Орин кинув оком на Арію, — ні для кого не секрет. Крім того, тебе прийняли до клану Інгейтум, з чого випливає, що ти повинен підкорятися лідеру цього клану — королю Орику. Може, я й помиляюсь, але навряд чи твої рішення будуть належати тільки тобі.

— Спочатку ти радиш мені дослухатися до наших союзників, а тепер говориш щось цілком протилежне. Чи ти бува часом не хочеш, щоб я слухав тільки тебе? — Ерагон починав не на жарт дратуватися.

— Я б хотів, щоб твій вибір був зумовлений інтересами нашого народу, а не інших рас!

— Так було завжди, — похмуро відповів Ерагон. — І так завжди буде. Звісно, я належу до варденів і до клану Інгейтум. Та попри це, я безмежно відданий і Сапфірі, і Насуаді, і своїм родичам. Так само, як і ви, ваша величносте, я маю безліч зобов’язань, але моя найголовніша мета — перемога над Галбаторіксом та Імперією. Так було завжди, і якщо мої зобов’язання будуть суперечити моїй меті, то я надам перевагу саме їй. Коли хочете, можете ставити під сумнів мої рішення, але не мої мотиви. Крім того, був би вам дуже вдячний, якби ви перестали натякати на те, що я зраджую свій народ!

Орин насупився, його щоки почервоніли, і він уже хотів був відповісти образою на образу, та зробити це завадив гучний дзенькіт — то роздратований Орик гупнув своїм молотом по щиту.

— Годі плести дурниці! — обурено вигукнув він. — Ви сваритесь через тріщинку в підніжжі, тим часом на нас ось-ось упаде ціла гора!

Орин насупився ще дужче, але втримався від продовження неприємної розмови. Натомість він узяв зі столу кубок вина й відкинувся на спинку крісла, недобрим поглядом зиркаючи на Ерагона.

«Він тебе просто ненавидить», — буркнула Сапфіра.

«Або мене, або те, що я роблю. Так чи інакше, я йому заважаю, а отже, доведеться за ним наглядати».

— Перед нами стоїть просте питання, — мовив Орик. — Що нам робити тепер, коли Насуада в полоні? — він поклав молот на стіл і звів свою вузлувату руку над головою: — Мені здається, що, загалом беручи, нічого не змінилось. Якщо ми не хочемо визнавати поразку й іти на перемир’я, нам залишається тільки одне: наступати на Урубейн так швидко, як тільки це можливо. Насуада не збиралася власноруч знищити Галбаторікса. Це ваша місія, — кивнув Орик на Ерагона й Сапфіру, — ваша й ельфів. А щодо нас, то ми зайшли надто далеко… Ясна річ, нам дуже бракуватиме Насуади, проте ми готові продовжити шлях без неї. Вона хотіла цього, це її мета. І якби вона зараз була разом з нами, то навряд чи зробила б якийсь інший вибір. Ми повинні вирушити до Урубейна. Ото й усе. Тут більше нема чого вирішувати.

Усі присутні дуже уважно слухали Орика. Один лиш Грімр бавився кинджалом із чорним клинком. Здавалося, ця розмова була йому геть нецікава.

— Я згодна, — сказала Арія. — Іншого вибору в нас нема.

— Гном каже діло, — схилив свою велику голову Гарцхвог, аж по стінах намету пробігли химерні тіні.— Ургалгра залишається з варденами, допоки військом керуватиме Вогнемеч. На чолі з ним та з Вогнеязикою ми змусимо безрогого зрадника Галбаторікса повернути нам усі борги.

Голос кулла звучав, мов грім. Ерагон аж зіщулився.

— Все це дуже добре, — мовив король Орин, — але я ще й досі не почув, як саме ми хочемо здолати Мертага й Галбаторікса, коли дістанемось Урубейна.

— У нас є Дотдаерт, — показав Вершник спис, який щойно принесли ельфи. — З ним ми можемо…

— Так-так, Дотдаерт… — махнувши рукою, перебив його король Орин. — Але він не допоміг тобі зупинити Торнака… І мені важко уявити, як він може допомогти тобі в бою проти Галбаторікса й Шруйкана. Як не крути, а ти навряд чи зумієш гідно протистояти, тому клятому зраднику. Хіба ж ні, Ерагоне! Ти не здолав навіть свого брата, хоч він і став Вершником лиш недавно!

«Наполовину брата», — подумки прошипів Ерагон, але притримав язика. Він не знав, що відповісти Орину. У словах короля була значна частка правди, і вони неабияк присоромили Вершника. А Орин тим часом вів своє:

— Ми вступили в цю війну, сподіваючись, що ти зможеш перемогти Галбаторікса. Так обіцяла нам Насуада. І ось ми тут, ми хочемо схрестити зброю з наймогутнішим магом усіх часів, але так ні на крок і не наблизились до перемоги!

— Ми почали війну, — тихо відповів Ерагон, — бо вперше від часів занепаду Вершників у нас з’явився реальний шанс знищити Галбаторікса. І ти прекрасно це знаєш.

— Який іще шанс? — глузливо посміхнувся король. — Ми маріонетки, усі без винятку. Маріонетки, які витанцьовують під дудку Галбаторікса. І те, що ми опинились аж так далеко, сталося тільки тому, що він дозволив нам це зробити. Галбаторікс хоче, щоб ми прямували до Урубейна. Він хоче, щоб ми привели тебе до нього. А якби йому схотілося нас зупинити, він розгромив би нас іще на Палаючій рівнині. І тоді, коли ти опинишся десь недалечко від нього, він зробить це… Він знищить нас…

Здавалося, що повітря між ними скам’яніло від напруги.

«Обережніше, — попередила Ерагона Сапфіра, — він покине вас, якщо ти не переконаєш його лишитися».

Арія теж виглядала стурбованою. Ерагон тим часом поклав руки на стіл і спробував зібратися з думками. Він не хотів кривити душею, але мав будь-що вселити в Орина надію. А це було ой як непросто, бо він і сам відчував якусь розгубленість.

«Невже Насуаді було так само важко, коли вона збирала нас і переконувала йти вперед?» — подумав Ерагон, а вголос сказав:

— Наше становище не таке вже й… безнадійне, як ви його змальовуєте.

Орин криво посміхнувся й зробив великий ковток вина.

— Дотдаерт становить для Галбаторікса велику загрозу, — вів далі Вершник, — і в цьому наша перевага. Він остерігатиметься списа, отже, якоюсь мірою ми будемо його контролювати. І навіть якщо нам не вдасться вбити самого Галбаторікса, то в нас буде шанс знищити Шруйкана. Повірте, загибель дракона буде для нього гірша за власну смерть.

— Цього ніколи не станеться, — заперечив Орин. — Він знає, що в нас є Дотдаерт, і неодмінно вживе запобіжних заходів.

— А може, й ні. Сумніваюсь, що Мертаг і Торнак мали час розпізнати нашу магічну зброю.

— Ці двоє — ні, але Галбаторікс обов’язково розпізнає, коли вивчатиме їхні спогади.

«А також дізнається про існування Глаедра, якщо вони ще не встигли йому про це доповісти», — озвалась Сапфіра.

Ерагон похнюпився. Він і подумати про таке не міг, але дракон безперечно мав рацію.

«Тепер ми не зможемо захопити його зненацька… У нас більше нема таємниць», — скрушно сказав Вершник Сапфірі.

«Життя аж кишить таємницями, — заспокоїла його Сапфіра. — І ми зуміємо вигадати щось таке, чого він ніколи не зможе передбачити».

— А який зі смертоносних списів знайшов ти, Убивце Тіні? — ні з того ні з сього спитав Грімр байдужим тоном.

— Ніермен — Орхідею.

Кіт-перевертень закліпав очима. Ерагонові здалося, ніби той здивувався, хоч вираз його пики й залишився байдужий.

— Орхідею? Невже? Дуже дивно, що ти відшукав цю дивовижну зброю в такому юному віці…

— Це ж чому? — не втримався Джормандер.

— Ніермен сумнозвісссний, — прошипів Грімр і облизав ікла, показавши маленького рожевого язика.

Ерагон хотів спитати, що той має на думці, але тут у розмову втрутився Гарцхвог. Його голос лунав, мов шарудіння гальки, що її перекочували на узбережжі морські хвилі.

— Який це ще смертоносний спис, Вогнемечу? Часом не той, що поранив Сапфіру в Белатоні? Ми чули про нього багато разів, але чутки були якісь дивні.

Тільки тепер Ерагон згадав, що Насуада не пояснила ні ургалам, ні котам-перевертням, що являє собою Ніермен.

«Ну що ж… — подумав він, — нічого не вдієш».

І Вершник вирішив розповісти Гарцхвогу про Дотдаерт, змусивши всіх присутніх дати клятву прадавньою мовою, що вони ніколи не говоритимуть про чарівний спис із невтаємниченими особами. Дехто почав невдоволено буркотіти, але врешті-решт усі погодились, навіть кіт-перевертень. Можливо, спроба приховати Дотдаерт від Галбаторікса й була справжнім безглуздям, але Ерагон усе одно вважав, що розповідати про нього кому завгодно аж ніяк не годиться.

Коли останній із присутніх склав присягу, Вершник узяв слово.

— По-перше, — сказав він, — у нас є Дотдаерт. І це значно більше, ніж ми мали раніше. По-друге, я не збираюсь битися з Мертагом і Галбаторіксом одночасно і, власне кажучи, ніколи й не збирався. Діставшись Урубейна, ми виманимо Мертага з міста, а потім оточимо його, навіть якщо для цього знадобиться ціла армія включно з ельфами. Ми захопимо його в полон або вб’ємо, якщо він не захоче здаватися, — юнак обвів поглядом присутніх, намагаючись зрозуміти, чи справляють його слова належне враження. — По-третє, ви повинні вірити в це всім своїм серцем! Галбаторікса можна здолати, яким би могутнім він не був. Нехай він захищатиме себе тисячами заклять — у нас достатньо знань, щоб створити нове закляття, здатне його порішити. Можливо, його створю я, може, хтось із ельфів або з членів Ду Врангр Гата. Я знаю, Галбаторікс здається непереможним, але в кожній кольчузі можна знайти шпарину, щоб встромити туди свій кинджал і знищити ворога.

— Якщо це не вдалося зробити старим Вершникам, то які шанси є в нас? — спитав король Орин.

— Можливо, їх взагалі нема. У житті нічого не можна передбачити напевне, а у війні тим паче. Однак маги п’яти рас зобов’язані об’єднати свої зусилля й спробувати вбити його. Якщо в нас нічого не вийде — Галбаторікс буде правити стільки, скільки йому заманеться, — Ерагон розвів руки, тримаючи їх догори долонями.

У наметі запанувала мертва тиша.

— Дозвольте мені сказати, — несподівано озвався Роран зі свого кутка.

Присутні здивовано перезирнулись.

— Говори, Міцний Молоте, — дозволив Орик, хоч це й не дуже сподобалось королю Орину.

— А скажу я ось що, — почав Роран. — Ми пролили надто багато крові й сліз, щоб повертати назад. Наше повернення означатиме неповагу до загиблих воїнів, а також до тих, хто їх пам’ятає. Можливо, це буде битва самих богів, але я битимусь доти, доки боги не зітнуть мені голову, або доки я не постинаю голови їм. Дракон може вбити десять тисяч вовків, якщо ті нападатимуть поодинці, але, об’єднавшись, десять тисяч вовків пошматують дракона на клапті.

«Іще чого…» — пирхнула Сапфіра до Ерагона. Роран сумно посміхнувся й продовжив:

— До того ж, у нас є свій дракон. Вибір за вами. Але особисто я збираюсь дійти до Урубейна й кинути виклик Галбаторіксу, навіть якщо мені доведеться зробити це самому…

— Не доведеться, — перебила його Арія. — Я кажу це від імені королеви Ісланзаді. Наш народ підтримає тебе!

— І наш теж! — голосно вигукнув Гарцхвог.

— І наш, — кивнув Орик.

— І наш, — мовив Ерагон, сподіваючись, що його слова пролунають впевнено.

Запанувала тиша, і всі четверо звернули свої погляди на Грімра.

— Ну, ми теж будемо з вами, — зітхнув кіт, трохи повагавшись. — Хтось же має нечутно пробиратися крізь ворожі кордони… Гноми навряд чи з цим упораються, он як вони брязкають підковами своїх чобіт…

Орик звів брови, проте якщо й образився, то йому вдалося добре це приховати.

— Отже, усі ми продовжуємо шлях до Урубейна, — підсумував Орин і потягнувся за пляшкою, щоб наповнити свій спорожнілий кубок.

БЕЗКІНЕЧНИЙ ЛАБІРИНТ

Ерагон та решта учасників наради ще якийсь час обговорювали подальші практичні дії: зв’язок і звітність, тобто хто й кому має доповідати, розподіл обов’язків, перестановку захисних кордонів і вартових у таборі, щоб запобігти новим нападам Торнака чи Шруйкана, план здобуття нової амуніції й побутових речей для тих варденів, чиї пожитки згоріли або були розчавлені драконами під час бою. Під кінець наради всі присутні згодилися нікому не розповідати про те, що сталося з Насуадою, аж до наступного дня, бо зараз було значно важливіше дати воїнам перепочинок.

Залишалося ще одне питання, якого вони так і не ризикнули торкнутися: чи варто спробувати врятувати Насуаду. Усі розуміли, що зробити це можна лише після захоплення Урубейна. Але на той час Насуада вже може бути або мертва, або смертельно поранена, або назавжди прикута до Галбаторікса прадавніми заклинаннями. Тому учасники наради взагалі уникали цієї теми, так, ніби вона була заборонена.

Та як би там не було, думки про Насуаду вперто не покидали голову Ерагона. Принаймні щоразу, коли він заплющував очі, йому ввижалася одна й та сама жахлива картина: Мертаг б’є дівчину, потім її хапають лускаті лапи червоного дракона, який за мить важко здіймається в небеса. Цей спогад мучив Вершника й підточував його, ніби тяжка хвороба, і він нічого не міг із ним удіяти.

Після завершення наради Ерагон підкликав до себе Рорана, Джормандера й Арію. Вони мовчки ішли за ним аж до його намету.

— Гадаю, рада старійшин іще добряче попсує тобі кров, — мовив Джормандер. — Вони думають, що ти маєш менше досвіду в політичних питаннях, ніж Насуада, і спробують цим скористатися.

Довговолосий воїн виглядав аж надто спокійним, проте Вершник підозрював, що в його душі лютує справжнісінька буря.

— Не думаю, — коротко відповів Ерагон.

— І все-таки тобі доведеться докласти чималих зусиль, щоб виглядати гідно, — схилив голову Джормандер. — Чимось я спробую тобі допомогти, але від того, як ти себе зарекомендуєш, залежатиме значно більше. Якщо ти дозволиш їм впливати на твої рішення, вони будуть вважати, що посіли місце Насуади замість тебе.

Вершник збентежено глянув на Арію й Сапфіру.

«Не турбуйтесь дарма, — мовив дракон до всіх, — доки я наглядаю за Ерагоном, ніхто не наважиться його ошукати».

Після цього вони ще трохи поговорили, і Арія та Джормандер вийшли з намету. Ерагон і Роран залишились удвох.

— Слухай, а ти часом не жартував, коли говорив про те, що це буде битва богів? — Ерагон узяв Рорана за плече.

— Та ні…— здивовано зиркнув на нього Міцний Молот. — Ти, Мертаг і Галбаторікс — ви троє надто могутні, щоб хтось із простих смертних міг вас здолати. Ясна річ, навряд чи це правильно, я б навіть сказав, що це несправедливо. Але так є. Ми всі почуваємось мурахами під вашими чобітьми. Ти хоч уявляєш, скільки людей ти сам відправив на той світ?

— Дуже багато…

— Ото ж то й воно… І я радий, що ти б’єшся на нашому боці, радий, що можу назвати тебе своїм братом. А все ж таки мені страх як хочеться, щоб у цій війні наша перемога не залежала від Вершників, ельфів чи магів. Сила — це влада, а вона руйнує світову рівновагу.

Роран помовчав і вийшов з намету.

Вершник присів на свій лежак. Було таке відчуття, ніби його вдарили в груди. Він іще довго думав над словами кузена, аж доки йому не здалось, що мозок може ось-ось вибухнути від напруги. Тоді він устав і вийшов надвір.

Побачивши його, шестеро Нічних Яструбів посхоплювались на ноги й брязнули зброєю, готові супроводжувати Вершника, куди б той не пішов. Ерагон жестом наказав їм лишатись на місці. Загалом, він був проти такої чисельної охорони, але Джормандер наполіг, щоб відтепер його захищали не тільки Блодхгарм та ельфи, а ще й охоронці Насуади.

— Обережність ніколи не буває зайвою, — рішуче сказав він, і Вершникові не залишалось нічого іншого, як погодитись, хоч йому страшенно не подобалось, що за ним безугавно спостерігатиме так багато сторонніх очей.

Проминувши охорону, юнак поспішив до того місця, де, згорнувшись клубком, лежала Сапфіра. Коли Ерагон наблизився, дракон розплющив одне око й підняв крило, щоб той міг залізти під нього й примоститися біля теплого живота.

«Малий…» — лагідно мовила Сапфіра й завуркотіла.

Вершник сидів біля неї, слухаючи це вуркотіння й м’яке дихання її могутніх легень. За його спиною розмірено здіймався й опускався Сапфірин живіт.

Раніше цього було цілком досить, щоб Ерагон заспокоївся, але зараз… Зараз розум ніяк не міг спекатися настирливих думок, пульс вицокував у шаленому ритмі, а руки й ноги зробились надто гарячі.

Юнак вирішив нічого не казати про свої муки, аби зайвий раз не турбувати дракона. Той і так був виснажений двома сутичками з Торнаком. Невдовзі він заснув. Його вуркотіння поступово вщухло, і тепер тишу порушувало тільки рівне дихання.

Юнак і собі спробував заснути, проте думки вперто не давали йому спокою. У голові крутилося одне й те саме: тепер він командир варденів. Він, наймолодший член бідної фермерської родини, тепер очолює другу за чисельністю армію в усій Алагезії. Усе це здавалося йому якоюсь помилкою — немовби доля бавилася з ним, поступово заманюючи в невідому пастку, із якої не буде виходу. Він ніколи не прагнув такої високої посади. Але що тепер удієш…

«Цікаво, — думав Вершник, — чому все-таки Насуада вирішила обрати своїм наступником саме мене? Невже вона й справді вважала, ніби я гідний посісти її місце? Чому не Джормандер? Адже він із варденами вже кілька десятків років, він знає військову стратегію значно краще за мене».

А потім він згадав, як Насуада відчайдушно згодилась на союз із ургалами, попри ту ненависть, яка існувала поміж двома народами, і попри те, що саме ургали вбили її батька.

«Чи зміг би я вчинити так само? — питав він сам себе. — І чи зможу я приймати схожі рішення тепер, якщо вони знадобляться для того, щоб знищити Галбаторікса?»

Ерагон не був у цьому впевнений.

Він заплющив очі й спробував зосередитись на власному диханні, рахуючи видихи до десяти. Та зробити це було досить важко: кожні кілька секунд його відволікала якась нова думка, й він часто збивався з ліку. Час минав. Тіло Вершника поволі побороло напругу, і він побачив яскраві видіння, що, постійно змінюючись, пливли перед його очима.

Це були ніби уламки найрізноманітніших подій упереміш з похмурими й тривожними відголосами вчорашнього дня. Частина з них лишала по собі солодкий і водночас гіркий присмак, коли спогади про минуле й мрії про те, що могло б статися, спліталися, мов гілля химерних дерев.

А потім видіння Вершника зненацька пішли брижами, так, ніби гладіні озера торкнувся легкий вітрець. Образи стали чіткі, майже реальні — здавалося, що до будь-якого предмета можна доторкнутись рукою. Спливло ще кілька секунд, і все довкола Ерагона розчинилось — він раптом опинився в іншому часі й іншому просторі, що був водночас і знайомий, і чужий.

Вершник розплющив очі, але видіння так нікуди й не зникло, затьмарюючи навколишній світ. Це був незвичайний сон…

Перед ним лежала темна й безлюдна рівнина, розділена на дві частини рікою, що повільно несла свої води на схід. У місячному сяйві вона здавалась якоюсь срібною стрічкою… Цією невідомою рікою плив величний корабель із високими щоглами. Його білосніжні вітрила були підняті й готові до далекого плавання… Під одним із бортів стояли шеренги воїнів, тримаючи списи напоготові, а між ними сновигали двоє людей, чиї обличчя були сховані під каптурами. Навколо линув запах, схожий на той, що стоїть у пору цвітіння над тополиними гаями й вербником. Саме з таким запахом, здавалось Вершникові, душу назавжди покидає смуток. А потім хтось болісно скрикнув. Десь високо-високо в небесах зблиснула луска, і почався неймовірний хаос, в якому годі було щось розібрати.

Далі все зникло, все, окрім тиші й непроглядної темряви.

Зір Ерагона прояснився. Він знову побачив перед собою крило Сапфіри. Остаточно оговтавшись, юнак відчув, що по його щоках течуть дрібні теплі сльози. Та він не міг зрозуміти, чому це видіння так сильно його розхвилювало.

«Може, я щось передбачив? — спитав він сам себе. — Може, цієї миті справді щось сталося? Щось таке, що дуже важливе для мене?»

Про сон після такого не могло бути й мови. Тривога охопила Вершника з новою силою. Вона налітала на його свідомість, ніби гігантський щур, кожен укус якого був отруйний.

Урешті-решт, він обережно вибрався з-під крила Сапфіри й попрямував назад до свого намету.

Побачивши його, Нічні Яструби, як і минулого разу, звелись на ноги.

— Ти щось шукаєш, Убивце Тіні? — спитав їхній командир, міцний чолов’яга з кривим носом.

Ерагон насилу згадав, що його звати Гарвен і що Насуада казала, ніби він колись втратив здоровий глузд, перевіряючи думки ельфів. Тепер же чолов’яга виглядав цілком здоровим, хоч і мав дещо замріяний погляд. В інакшому разі Джормандер ніколи б не дозволив йому обійняти свою колишню посаду.

— Ні, капітане, — відповів Ерагон, намагаючись говорити якомога тихіше. Він підійшов до Гарвена майже впритул: — А скільки Нічних Яструбів загинуло цієї ночі?

— Шестеро. Власне кажучи, уся варта. Але за кілька днів ми знайдемо їм гідну заміну. Більше того, нам будуть потрібні новобранці, бо ми хочемо подвоїти вашу охорону.

— Навіщо?

— Нам не вдалося врятувати її, Убивце Тіні. Якби нас було більше, можливо… — у стриманому погляді Гарвена спалахнули іскорки болю.

— Нам усім не вдалось її врятувати, — відповів Ерагон. — І якби вас тоді було більше, то просто більше загинуло б…

Чоловік закашлявся й кивнув головою. На його обличчя впав біль.

«Це я не зміг врятувати її», — подумав Ерагон, заходячи до свого намету.

Він був васалом Насуади, тож захищати її — його прямий обов’язок. Вершник мав дбати про безпеку дівчини навіть більше, ніж самі Нічні Яструби. І що? Його допомога знадобилась їй усього один-єдиний раз, і він не зміг її врятувати…

Вершник подумки проклинав себе. Як васал Насуади, він повинен був негайно ж прийти їй на допомогу, все інше — почекало б. Але Вершник знав — Насуада навряд чи зраділа б, якби дізналася, що він покинув пост командира варденів заради її порятунку.

У неї була мета, якій вона присвятила все своє життя, і ніщо, навіть власні страждання й смерть не важили тут нічого. Ерагон знову лайнувся і почав міряти кроками намет:

«Я — командир варденів».

Тільки тепер, коли Насуада зникла, Вершник збагнув, що вона стала для нього чимось більшим, ніж просто повелителькою. Вона стала його другом, і він відчував нестримне бажання захищати її. Але спроба зробити це могла коштувати варденам поразки у війні.

«Я — командир варденів», — іще раз подумки сказав він.

Ерагон подумав про всіх людей, за чию долю він тепер відповідав: про Рорана й Катріну, про інших мешканців Карвахола, про сотні воїнів, пліч-о-пліч з якими він бився, про решту армії — про гномів, котів-перевертнів і навіть про ургалів. Тепер він очолював їх і мав приймати тільки правильні рішення, щоб якомога швидше здолати Галбаторікса й Імперію.

Серце Ерагона знову почало прискорено битись, його зір затуманився. Він став і сперся на жердину посеред намету, потім витер з чола піт. Йому дуже хотілося з кимось поговорити, і він уже вирішив знову піти до Сапфіри, але в останню мить передумав. Дракону треба було відпочити, а не слухати його скімлення. Арію й Глаедра Вершник теж не хотів обтяжувати своїми проблемами, та й навряд чи вони допомогли б їх вирішити. Більше того, в пам’яті ще й досі зринала неприємна розмова з Глаедром, тож не було жодних гарантій, що він погодиться стати вдячним і співчутливим слухачем.

Тоді Вершник продовжив свій монотонний рух по колу: три кроки вперед, поворот, три кроки назад і знову все спочатку… Він загубив пояс Белотха Мудрого. Він дозволив Мертагові й Торнаку захопити Насуаду в полон. І після цього йому доручили очолити варденів…

Ці думки безугавно крутились у голові, а тому тривога зростала з кожною секундою. Юнакові здавалося, ніби він потрапив у безкінечний лабіринт, за кожним поворотом якого на нього чекають жахливі монстри.

Під час наради Ерагон наговорив купу красивих слів, у які повірили Орик, Орин і всі інші, але він і досі не мав ані найменшого уявлення про те, як варденам перемогти Галбаторікса.

«Я б не зміг урятувати Насуаду, навіть якби спробував це зробити, — в розпачі думав Ерагон, відчуваючи весь тягар покладеної на нього місії. — Чому це сталося саме з нами?» Вершник зупинився і впав на коліна, обхопивши руками потилицю.

— Це неможливо зробити… Це неможливо зробити…, — гарячково шепотів він, стоячи навколішки й розхитуючись туди-сюди.

Відчай Вершника був такий глибокий, що він усерйоз подумав про те, щоб звернутися з молитвою про допомогу до бога гномів Гунтери, як він це вже робив раніше. Перекласти свої турботи на когось сильнішого, довірити йому свою долю й долю тих, кого він любив, було б тепер неабияким полегшенням.

Та молитва, здавалось, застрягла Ерагонові в горлі. Як не крути, а він відповідав тепер за долі багатьох людей, байдуже, подобалось йому це чи ні, і було б геть неправильно перекладати цю відповідальність на когось іншого, навіть якщо це божество.

Найбільше Вершника дратувало те, що в нього не було плану. Він вірив у те, що зможе повести за собою варденів, але навіть не підозрював, як захопити Урубейн і прикінчити Галбаторікса. А крім володаря Імперії, був ще й Мертаг, одна думка про бій з яким прискорювала пульс юнака ледь не вдвічі. Битися з ними по-чесному — це вірна смерть… Спробувати захопити їхню свідомість? Але де взяти стільки енергії?

Ерагон стиснув пальцями потилицю, з усієї сили намагаючись вигадати бодай щось, і раптом згадав пораду, яку йому дав свого часу в Тейрмі Солембум. Тоді кіт-перевертень говорив десь так:

— Слухай мене уважно, і я розкажу тобі про дві важливі речі. Коли знадобиться зброя, пошукай її між корінням дерева Меноа. А коли тобі здасться, що власних сил бракує для подвигу, іди до скелі Кутіан і скажи перед нею своє ім’я, щоб відкрити Склеп Душ.

Розповідь про дерево Меноа виявилась чистою правдою — під ним Ерагон знайшов зоряну руду, з якої йому викували меч. Схоже, тепер настав час скористатися й другою порадою Солембума.

«Коли ж, як не зараз, — гарячково думав Ерагон. — Я в повному розпачі, а мої сили здаються такими жалюгідними…»

Залишалася тільки одна проблема — Вершник не мав ані найменшого уявлення про те, де перебуває скеля Кутіан разом зі своїм Склепом Душ.

Колись давно він питав про це в Арії й Оромиса, але ті чомусь удали, ніби не чують його питання.

«Солембуме, мені потрібна твоя допомога! — подумки став шукати кота-перевертня Ерагон. — Прошу тебе, приходь до мого намету…»

Кіт і справді знайшовся. Він вийшов на зв’язок, щось невдоволено муркнув, та врешті-решт погодився. Вершник зітхнув і став на нього чекати.

МАЙЖЕ НЕВИДИМІ ТА НЕЯСНІ УРИВКИ

Десь за чверть години по тому вхід до намету Ерагона відчинився й Солембум прослизнув усередину, майже нечутно ступаючи м’якими подушечками лап по землі.

Коричневий кіт-перевертень пройшов повз Ерагона, навіть не глянувши на нього, стрибнув на його ліжко, умостився на ковдрі й почав ретельно вилизувати шкіру між кігтями правої лапи. На Ерагона він так-таки й не дивився. Минуло досить багато часу.

«Я не собака, щоб слухати твої накази й приходити до тебе, Ерагоне», — нарешті сказав Солембум.

— Та я ніколи й не думав, що ти собака, — відповів на те Ерагон. — Але ти мені потрібен, до того ж терміново.

«Ммм, — Солембум так старанно вилизував подушечку на лапі, що було чутно звук його язика. — Тоді кажи, Убивце Тіні. Чого тобі треба?»

— Зачекай хвилинку, — Ерагон підвівся й підійшов до жердини, на якій висів ліхтар. — Я хочу це засвітити.

Вершник проказав слово прадавньою мовою, і ґніт ліхтаря вмить спалахнув, наповнюючи намет теплим мерехтливим світлом.

І сам Ерагон, і Солембум трохи примружились, чекаючи, коли їхні очі призвичаяться до ліхтаря. Коли світло перестало здаватися неприємним, Ерагон сів на стілець неподалік від ліжка й глянув на кота-перевертня. Його здивувало, що той дивився на нього очима холодного синього кольору.

— Отакої! — сказав Вершник. — Чого це в тебе очі синього кольору?

Солембум мовчки блимнув — його очі змінили колір із синього на золотавий — і знов заходився чистити язиком свою лапу.

«То чого тобі треба, Убивце Тіні? — кіт вильнув кінчиком хвоста. — Ніч створена для того, щоб щось робити, а не для того, щоб сидіти й теревенити».

Ерагон облизнув губи — несподівана надія змушувала його хвилюватись.

— Солембуме, — почав він, — ти якось сказав мені, мов, коли все вже буде здаватися втраченим, а сил майже не залишиться, я повинен піти до скелі Кутіан і відкрити Склеп Душ.

Кіт-перевертень на якусь мить перестав вилизувати лапу:

«А, ти про це…»

— Так, про це. Я хотів би знати, що ти мав тоді на думці. Коли й справді існує щось таке, що допоможе нам у боротьбі з Галбаторіксом, я маю знати про це зараз — не пізніше, а саме зараз. Отож я й питаю: де я можу знайти цю скелю Кутіан, як мені відкрити Склеп Душ і що я в ньому знайду?

Вуха Солембума з чорними кінчиками трохи пригнулись назад, і він наполовину випустив кігті на лапі, яку чистив:

«Не знаю».

— Не знаю?! Як це ти не знаєш! — здивовано скрикнув Ерагон.

«Ти будеш повторювати кожне моє слово?»

— Але як ти можеш не знати?!

«Не знаю».

Ерагон нахилився вперед і схопив Солембума за велику й важку лапу. Вуха кота-перевертня притислись до голови, він зашипів і потяг лапу назад, загнавши кігті Ерагонові в руку. Хоч це й було боляче, але Вершник злегка всміхнувся — кіт-перевертень виявився куди сильніший, ніж він чекав, бо ледь не стягнув його зі стільця.

— Не треба більше загадок, — примирливо сказав Ерагон. — Солембуме, мені потрібна правда. Скажи, звідки ти це знаєш і що воно означає?

Шерсть на спині Солембума стала дибки:

«Іноді, безтолкова людська істото, загадка і є правдою… А тепер відпусти мене, інакше я розпанахаю тобі пику, а нутрощі віддам воронам!»

Якусь мить Ерагон іще тримав лапу Солембума, а потім відпустив її й відхилився назад.

Запанувала мовчанка. Вершник стиснув поранену руку, щоб притамувати біль і зупинити кров, а Солембум пильно дивився на нього своїми вузькими очима, хоч уже й не так вороже.

«Я сказав, що не знаю, — озвався він нарешті.— І що б ти там не думав, я справді не знаю. Я не маю уявлення ані про те, де може бути ця скеля Кутіан, ані про те, як тобі відкрити Склеп Душ, ані про те, що ти можеш у ньому знайти».

— Повтори це прадавньою мовою.

Очі Солембума звузилися ще більше, проте він повторив сказане мовою ельфів. Ерагон зрозумів, що він каже правду. І це викликало таку силу питань, що Вершник не знав, із чого почати.

— Звідки ж ти тоді довідався про скелю Кутіан?

Хвіст Солембума знов заходив туди-сюди, розрівнюючи складки на ковдрі:

«Останній раз кажу: я не знаю… І ніхто з мого племені не знає».

— Тоді звідки ж…? — Ерагон осікся, украй збентежений.

«Невдовзі після падіння Вершників, — уже спокійніше сказав Солембум, — ми, коти-перевертні, раптом, відчули, що коли нам зустрінеться новий Вершник, який не буде підвладний Галбаторіксу, то треба сказати йому чи їй те, що я сказав тобі: про дерево Меноа й про скелю Кутіан».

— Але… звідки з’явилась ця думка?

Солембум оголив ікла, і його морда зморщилась:

«Цього ми вже не знаємо. Скажу тільки, що, хто б її нам не навіяв, він мав добрі наміри».

— Чому ти так гадаєш? — вигукнув Ерагон. — А раптом це був Галбаторікс? Може, він хотів обдурити вас! Може, він пробує в такий спосіб захопити мене із Сапфірою в полон!

«Ні,— сказав Солембум, уп’явши кігті у ковдру, на якій лежав. — Котів-перевертнів обдурити не так легко, як декого. За цим стоїть не Галбаторікс. Я в цьому впевнений. Той, хто хотів передати тобі це, допоміг знайти зоряну руду для твого меча. Хіба Галбаторікс міг таке зробити?»

Ерагон насупив брови:

— А ви не пробували дізнатись, хто це може бути?

«Пробували».

— І що?

«Ми не змогли цього зробити, — кіт-перевертень настовбурчив шерсть. — Є два можливі варіанти. Перший: наші спогади хтось змінив проти нашої волі, а значить, ми — пішаки в якійсь нечесній грі. І другий: зважаючи на якусь причину, ми погодились на цю зміну. Може, ми навіть самі стерли з пам’яті наші спогади. Мені важко уявити, що хтось зумів втрутитися в наш розум. Я б іще міг зрозуміти, якби йшлося про пам’ять декого з нас. Але весь народ?! Ні-ні. Це неможливо».

— А чому це довірили саме вам, котам-перевертням?

«Мабуть, тому, що ми завжди дружили з Вершниками й драконами… Ми дивимось, слухаємо, мандруємо… Ми блукаємо на самоті в темних закутках світу й пам’ятаємо все, що є і що було колись, — Солембум на мить відвів погляд. — Спробуй мене зрозуміти, Ерагоне. Усім нам це не надто подобається. Якось ми довго сперечались, чи варто говорити про це, коли прийде час. Може, воно принесе більше зла, ніж добра? Зрештою, остаточне рішення залежало від мене, і я таки сказав тобі. Мені здалося, що воно тобі знадобиться… А що з ним робити — діло твоє».

— А й справді, що мені робити? — спитав Ерагон. — Як мені знайти скелю Кутіан?

«От цього я вже не знаю».

— Тоді навіщо ти мені взагалі казав? З таким самим успіхом ти міг просто промовчати.

Солембум блимнув очима, помовчав.

«Я можу сказати тобі ще дещо, — нарешті, озвався він. — Може, це нічого не означає, а може, воно вкаже тобі шлях».

— Про що ти?

«Зачекай трохи, зараз я тобі розкажу… Так ось. Коли ми вперше зустрілися в Тейрмі, в мене виникло якесь дивне відчуття, ніби ти повинен отримати книгу „Доміа абр Вірда“. Мені знадобився деякий час, щоб влаштувати це, але саме завдяки моїм старанням Джоуд і віддав тобі книгу».

Кіт-перевертень підняв другу лапу, діловито оглянув її і заходився вилизувати.

— А чи не було в тебе останнім часом іще якихось дивних відчуттів? — спитав Ерагон.

«Було… Було надзвичайно сильне бажання з’їсти маленький червоний гриб… Але воно швидко минуло».

Ерагон тільки гмукнув і нахилився, щоб дістати з-під ліжка «Доміа абр Вірда» — він зберігав її разом з усім своїми письмовим приладдям. Вершник глянув на цю велику книгу в шкіряній оправі й відкрив її навмання на якійсь сторінці. Довгі вервечки рун, як завжди, наводили на нього острах. Довелося зосередитись і докласти неабияких зусиль, щоб прочитати рядочок, де було сказано таке:

«…які, якщо вірити Таладорусу, означають, що й самі гори утворилися внаслідок дії заклинання. Звісно, це нісенітниця, тому що…»

Ерагон розчаровано щось буркнув і закрив книгу.

— У мене немає на це часу, — сказав Вершник. — Вона така велика, а читаю я дуже повільно. Зрештою, я вже прочитав багатенько розділів, але не бачив нічого, що хоч би якось стосувалося Склепу Душ.

«Можеш попросити когось іншого прочитати її,— Солембум зміряв Ерагона зверхнім поглядом, — та якщо в „Доміа абр Вірда“ прихована якась таємниця, побачити її зумієш тільки ти».

Ерагон ледь стримався, щоб не вилаятись. Він скочив на ноги й знову почав ходити по намету туди-сюди.

— А чому ти не розповів мені про все це раніше?

«Мені здавалось, що це не так уже й важливо. Моя порада щодо склепу та скелі могла бути корисна, а могла й ні… Зрештою, що б змінилося від того, якби я розказав?»

— Як це що?! Якби я знав, що в «Доміа абр Вірда» написано щось про Склеп Душ, то читав би книгу частіше й уважніше.

«Але ж ми нічого не знаємо напевно, — Солембум пригладив язиком вуса з обох боків пики. — Може, та книга й не має жодного стосунку до скелі Кутіан і Склепу Душ. Може ж таке бути? Крім того, ти її й так читав. Невже ти й справді почав би приділяти їй більше часу, якби я сказав, що маю відчуття — всього лиш відчуття — що в книзі є щось важливе для тебе? Гмм?»

— Може, й ні… Але ти все одно повинен був сказати мені про це.

Кіт-перевертень нічого не відповів. Натомість він сховав під себе передні лапи.

Ерагон теж мовчав. На душі в нього було кепсько. Вершник стиснув книгу в руках, відчуваючи непереборне бажання розідрати її на клапті.

— Ні,— нарешті, сказав він. — Не може бути, щоб це було все. Може, є якась деталь, про яку ти забув?

«Таких деталей багато, — меланхолійно відповів Солембум, — але, на мою думку, жодна з них не пов’язана із цим».

— Гаразд. Але ти так багато подорожував Алагезією — і з Анжелою, і без неї… Невже ти не знайшов геть нічого, що допомогло б розгадати цю загадку? Нічого, що ми могли б використати проти Галбаторікса?

«Чому ж ні? Я знайшов тебе…»

— Це не смішно, — буркнув Ерагон, трохи помовчав і додав: — Хай йому грець, ти повинен знати ще щось!

«Не знаю».

— Тоді, думай, думай, Солембуме! Бо якщо ми не знайдемо хоч якоїсь допомоги, то вважай, що ми програли Галбаторіксові війну! І тоді більшість варденів, а з ними й коти-перевертні, загинуть.

Солембум зашипів:

«Чого ти хочеш від мене, Ерагоне? Я не можу знайти допомогу там, де її нема. Читай книгу!»

— Ми прийдемо в Урубейн раніше, ніж я її дочитаю. І яка тоді користь від неї?

«А от це вже не моя провина», — вуха Солембума знов притислись до голови.

— Та мені байдуже, твоя чи не твоя! Просто мені потрібне щось, що допоможе нам вижити й не опинитися в полоні… Думай! Ти повинен знати ще щось!

Солембум загрозливо нявкнув:

«Я не знаю! І…»

— Повинен знати! — перебив його Ерагон. — Інакше ми приречені!

Вершник замовк, бо з котом-перевертнем почало коїтися щось дивне. Його вуха піднялись угору, вуса натомість опустились, погляд пом’якшав, втративши гострий блиск. І в той же час розум кота-перевертня став порожній, так, наче його свідомість завмерла або щезла.

Ерагон не знав, що робити. Аж раптом він почув слова Солембума, хоча його думки ще й досі були безбарвні й рівні, немов поверхня озера під укритим хмарами зимовим небом:

«Розділ сорок сьомий. Третя сторінка. Починай із другого абзаца».

Тим часом погляд Солембума знову став гострий, а його вуха прилягли до голови.

«Що? — роздратовано спитав він. — Чого це ти витріщивсь на мене?»

— А що це ти тільки-но говорив?

«Я сказав, що більше нічого не знаю. І що…»

— Ні-ні! Що ти говорив про розділ і сторінку?

«Знущаєшся?! Я нічого такого не казав».

— Казав.

Кілька секунд Солембум пильно вдивлявся йому в обличчя, а потім ураз якось обм’як.

«Скажи-но мені, Вершнику дракона, що саме ти почув», — на диво спокійно мовив він.

Тоді Ерагон повторив почуті слова якомога точніше. Кіт-перевертень слухав дуже уважно. Якийсь час після цього він сидів мовчки.

«Нічого не пам’ятаю», — тільки й сказав Солембум після тривалої паузи.

— Як ти гадаєш, що це може означати?

«Це означає, що нам треба подивитись, що написано на третій сторінці сорок сьомого розділу».

Ерагон трохи повагався, потім кивнув і почав гортати сторінки. Він нарешті згадав той розділ, про який ішлося. У ньому були описані наслідки відокремлення Вершників від ельфів після нетривалої війни ельфів з людьми. Ерагон починав читати цей розділ, але йому здалося, що там немає нічого, крім нудної розповіді про перемовини та угоди, тому він вирішив дочитати його іншим разом.

Невдовзі Вершник знайшов потрібну сторінку. Водячи пальцем по рядках рун, він почав повільно читати вголос:

«…На острові досить незвичний помірний клімат, якщо порівняти його з материковими зонами, розташованими на цій самій широті. Влітку часто буває прохолодно й ідуть дощі, проте зими м’які й не такі холодні, як у районах північного краю Хребта. Це означає, що збирати врожай можна впродовж більшої частини року. Усі сходяться на тому, що земля там багата й родюча — єдина користь від вогненних гір, які час від часу починають бушувати, вкриваючи острів товстим шаром попелу. У тамтешніх лісах повно великої дичини, наприклад, драконів, на яких полюбляють полювати мисливці, зокрема є багато видів, яких не знайдеш більше ніде в Алагезії».

Ерагон відірвав погляд від книги:

— Здається, усе це ніяк не стосується нашої справи.

«Читай далі», відповів кіт.

Вершник насупився й перейшов до наступного абзаца:

«Саме тут, у величезній улоговині в центрі Вройнгарду, Вершники збудували своє уславлене місто Дору Ареба.

Дору Ареба! Єдине місто за всю історію світу, яке було створене для драконів, а також для ельфів і людей. Дору Ареба! Місто магії, вченості, прадавніх таємниць. Дору Ареба! Здається, сама ця назва лунає, як музика. Ніколи раніше світ не бачив такого міста, і більше не буде подібного до нього, бо тепер воно знищене — його стер з лиця землі загарбник Галбаторікс.

Будинки Дору Ареба були зведені в ельфійському стилі, що пізніше зазнав певного впливу архітектури Вершників-людей, — але не з деревини, а з каменю: як чудово розуміє читач, дерев’яні споруди були непридатні для міста, в якому мешкали створіння з гострими, мов леза, пазурами й здатністю дихати вогнем. Та найприкметнішою рисою Дору Ареба були його величезні розміри. Кожна вулиця мала таку ширину, що по ній вільно могли йти поруч два дракони, а приміщення та двері — за кількома винятками — не були тісні для драконів будь-якого розміру.

Як наслідок, Дору Ареба являло собою просторе й розгонисте місто з такими велетенськими будівлями, які дивували навіть гномів. Завдяки великій любові ельфів до природи, у місті було багато садів і фонтанів, а будинки й фортеці Вершників увінчували численні високі вежі.

На гірських шпилях, що оточували місто, Вершники розташували свої сторожові пости, щоб захистити місто від нападів. Крім того, деякі дракони й Вершники мали високо в горах добре обладнані печери, де вони жили окремо від усіх. Це особливо подобалось старим і великим драконам, які взагалі надавали перевагу пустельним місцям. Зрештою, тут їм було значно легше злітати в небо».

Ерагон перестав читати. Звісно, опис Дору Ареба був цікавий, але в Елесмері йому доводилось читати й куди докладніші оповіді про місто Вершників. До того ж, йому було важко розшифровувати нерозбірливі руни.

— Це якесь безглуздя, — сказав він, опускаючи книгу.

Солембум був явно незадоволений таким поворотом справи:

«Рано здаватись! Прочитай іще дві сторінки. Якщо й там нічого не буде, тоді нехай йому грець».

Ерагон важко зітхнув, пробігся пальцем по сторінці, доки не знайшов те місце, на якому зупинивсь, і знову почав повільно читати:

«У місті було багато чудових і дивовижних речей — від Співучого Фонтана Ельдімірім до кришталевої фортеці Свеллх’ялл, але мені здається, що найціннішим скарбом Дору Ареба слід вважати бібліотеку. І не тому, що її будівля була видатною пам’яткою архітектури, — а вона, поза сумнівом, була нею, — а тому, що Вершникам за довгі віки вдалося зібрати одну з найбільш усеосяжних скарбниць знань, які коли-небудь існували. На час падіння Вершників було всього лиш три бібліотеки, які могли суперничати з нею, — в Іліреї, Елесмері й Тронжхеймі,— але жодна із цих трьох не мала стільки інформації про магію, як бібліотека в Дору Ареба.

Бібліотека стояла на північно-західній окраїні міста, біля садів, що оточували пік Мораети, відомий також під назвою скелі Кутіан…»

Ерагон дивився на цю назву великими очима. Слова застрягли йому в горлі. Якусь мить він помовчав, а потім знову почав читати, іще повільніше, ніж досі:

«…відомий також під назвою скелі Кутіан (дивись дванадцятий розділ), і неподалік від підвищеного місця, де збирались правителі Вершників, коли королі й королеви з різних країв прибували до них на якісь перемовини».

Ерагон відчув благоговійний трепет і страх. Хтось влаштував усе так, щоб він міг довідатись про скелю Кутіан, — і це був той самий невідомий доброчинець, який допоміг йому знайти зоряну руду для меча. Ця думка трохи лякала його. Тепер, коли Ерагон знав, куди йому треба йти, він уже не був такий упевнений у тому, що хоче цього.

Що чекає на нього на Вройнгарді? Вершник боявся робити будь-які припущення, щоб не розбудити в собі надії на те, що здавалося нездійсненним.

ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ

Ерагон швиденько гортав сторінки «Доміа абр Вірда», аж доки не знайшов те місце у дванадцятому розділі, де була згадка про скелю Кутіан. Але на нього чекало розчарування — там йшлося лише про те, що Кутіан був одним із перших Вершників, які досліджували острів Вройнгард.

Дочитавши, Ерагон закрив книгу й тепер сидів, дивлячись на неї та водячи пальцем по рубчиках, вирізьблених на її корінці. Солембум на ліжку теж мовчав.

— Гадаєш, у Склепі Душ живуть привиди? — нарешті спитав Вершник.

«Привиди — це не те ж саме, що душі померлих», — поважно відповів кіт.

— Ясна річ. Але що ж там може бути?

Солембум звівся на лапи, потягнувсь — через усе його тіло, від голови до хвоста, наче пробігла хвилька:

«Якщо тобі вдасться відповісти на це питання, я із задоволенням тебе послухаю».

— А як ти думаєш, варто нам із Сапфірою туди навідатись?

«Я не можу вказувати тобі, що варто робити, а чого не варто, — сказав Солембум. — Якщо з’ясується, що це пастка, то більша частина мого народу буде поневолена й підкорена чужій волі, навіть не помітивши цього, а вардени можуть одразу ж складати зброю, бо їм ніколи не вдасться перехитрити Галбаторікса. Якщо ж це не пастка, тоді ми зможемо отримати допомогу, на яку вже й не сподіваємось. Словом, я не знаю. Ти сам повинен вирішити, чи варто спробувати скористатися цією нагодою. А з мене цих таємниць досить».

Він зіскочив з ліжка на підлогу й попрямував до виходу з намету. На порозі Солембум на мить зупинився й глянув на Ерагона:

«В Алагезії діють численні незвичайні й невідомі сили, Убивце Тіні. Я бачив речі, які здавались просто неймовірними: вихри світла, що крутились у печерах глибоко під землею, людей, які молодшали замість того, щоб старіти, каміння, що вміло розмовляти, тіні, які рухались самі по собі. А ще кімнати, більші зсередини, аніж зовні… Галбаторікс — не єдиний у світі чарівник, якого варто брати до уваги. Може, він навіть не найсильніший. Зроби свій вибір розумно, Убивце Тіні, а якщо вирішиш навідатись туди, — будь обережний».

Сказавши ці слова, кіт-перевертень нечутно вислизнув з намету й розчинився в темряві.

Ерагон нарешті перевів подих. Здається, тепер він знав, що йому робити: треба вирушати на Вройнгард. Але він, звісно, не міг прийняти таке рішення, не порадившись із Сапфірою.

Тоді Вершник легенько штовхнув її подумки. Сапфіра миттю прокинулась.

«Ні-ні,— заспокоїв її Ерагон, — нічого не сталося. Просто приходив Солембум… І знаєш, що він казав?»

Вершник швиденько переповів Сапфірі свою розмову з котом. Вона була дуже здивована.

«Знаєш, — сказала Сапфіра, — мене не приваблює перспектива стати маріонеткою в руках того, хто зачарував котів-перевертнів».

«Мене також, — сумно відповів Ерагон. — Але чи є в нас інший вибір? Якщо за цим стоїть Галбаторікс, то ми самі прийдемо до нього в руки. Та якщо ми не спробуємо, то зробимо те саме, тільки вже в Урубейні».

«Але є одна різниця: там з нами будуть вардени й ельфи».

«Це правда».

Якийсь час обоє замислено мовчали.

«Я згодна, — озвалась нарешті Сапфіра. — Згодна… Нам і справді треба туди навідатись. Якщо ми хочемо перемогти Галбаторікса й Шруйкана, а на додачу ще й Мертага з Торнаком, нам знадобляться довші кігті й гостріші ікла. І ще одне: Галбаторікс упевнений, що ми відразу ж кинемось до Урубейна, щоб спробувати врятувати Насуаду. А в мене аж луска свербить від думки, що ми робимо те, чого від нас чекає ворог».

Ерагон кивнув, знову трохи помовчав.

«А що як це пастка?» — спитав він.

«Тоді,— Сапфіра тихенько рикнула, — ми провчимо того, хто її влаштував, нехай це буде навіть сам Галбаторікс».

Вершник посміхнувся. Уперше від часу викрадення Насуади він побачив шлях, по якому треба рухатись. Нарешті було бодай щось, що вони могли зробити, — спосіб вплинути на подальший розвиток подій, замість того, щоб залишатись сторонніми спостерігачами.

— Ну що ж, тоді вирішено, — сказав він.

Арія з’явилася в наметі Ерагона за лічені секунди після того, як він подумки зв’язався з нею. Така спритність здивувала його, проте Арія пояснила, що стояла на варті разом із Блодхгармом та іншими ельфами на випадок, якщо Мертаг і Торнак знову повернуться.

Тепер, коли ельфійка була поруч, Ерагон подумки звернувся до Глаедра й попросив його приєднатися до їхньої розмови. Дракон був сердитий, тому спершу не хотів розмовляти, хоч зрештою таки погодився.

Коли всі четверо, зокрема й Сапфіра, поєднали свої думки, Ерагон сказав:

«Тепер я знаю, де розташована скеля Кутіан!»

«А що це за скеля?» — похмуро буркнув Глаедр.

«Назва наче як знайома, — озвалась Арія, — але я не знаю, де це».

Ерагон злегка насупив брови. Він же розповідав їм обом про пораду Солембума! Не могли ж вони забути про це!

Так чи інакше, Вершник іще раз нагадав про свою несподівану зустріч із Солембумом у Тейрмі, потім розповів про сьогоднішню розмову з котом-перевертнем, а насамкінець зачитав відповідні уривки з книги «Доміа абр Вірда».

Арія закинула пасмо волосся за вухо.

— Повтори ще раз, як називається це місце, — сказала вона і подумки, і вголос.

— Пік Мораети, або скеля Кутіан, — відповів Ерагон. Якусь мить він збирався з думками, бо питання Арії трохи відволікло його від ходу розмови. — Летіти далеко, але…

«…Якщо ми з Ерагоном вирушимо негайно…» — продовжила Сапфіра.

— …то ми зможемо злітати туди й повернутись назад…

«…перш ніж вардени прибудуть до Урубейна. Це…»

— …наш єдиний шанс.

«У нас не буде більше часу…»

— …на цю подорож.

«І куди ж ви зібрались летіти?» — похмуро спитав Глаедр.

— Що… що ти маєш на увазі?

«Те, що й говорю, — думки дракона стали ще більш похмурі.— Ви все тут правите теревені, але ще й досі не сказали, де саме перебуває ця загадкова… річ».

«Та я ж казав! — спантеличено відповів Ерагон. — Це на острові Вройнгард!»

«Ну ось, нарешті пряма відповідь…» Тепер уже Арія насупила брови:

— Але що ж ви хочете робити на Вройнгарді?

— Не знаю! — відповів Ерагон, який уже починав потроху нервуватися. Він так і не вирішив, чи варто сперечатись із Глаедром, бо Вершникові здалося, що своїми репліками дракон навмисне його дратує.— Це залежить від того, що саме ми там знайдемо. Коли ми прибудемо туди, то спробуємо відкрити скелю Кутіан і дізнатися, які таємниці вона приховує. А якщо це пастка… — він знизав плечима, — будемо битися.

Ця відповідь, судячи з усього, іще більше занепокоїла Арію:

— Скеля Кутіан… Мені здається, це щось важливе, от тільки не можу згадати, чому… Вона крутиться мені в голові, ніби напівзабута пісня, — Арія струснула головою й приклала долоні до скронь. — О, тепер зникло… Пробачте, а про що ми говорили?

— Про те, щоб навідатись на Вройнгард, — повільно мовив Ерагон.

— А, так… але навіщо? Ти потрібен тут, Ерагоне. У всякому разі, на тому Вройнгарді не лишилось нічого цінного.

«Так-так, — сказав Глаедр. — Це мертве й покинуте місце. Після того як зруйнували Дору Ареба, ті з нас, хто вцілів, повернулись туди в пошуках чогось, що могло б бути корисним. Але клятвопорушники вже встигли обчистити руїни».

Арія кивнула на знак згоди:

— Я взагалі не розумію, звідки в тебе взялася ця чудернацька ідея? Невже ти вважаєш, що можеш покинути варденів зараз, тоді, коли вони найбільш уразливі. І заради чого? Щоб полетіти на далеку окраїну Алагезії без жодної на те причини й без жодної мети? Ні, я була кращої думки про тебе… Ти не можеш кинути нас тільки тому, що не надто впевнено почуваєшся на новій посаді, Ерагоне!

Ерагон від’єднав свій розум від Арії та Глаедра й дав Сапфірі сигнал зробити те саме.

«Вони не пам’ятають!.. — скрикнув Вершник. — Чуєш, вони не пам’ятають!»

«Це магія. І дуже сильна… Схожа на те заклинання, що стирає з пам’яті імена драконів, які зрадили Вершників».

«Але ж ти не забула про скелю Кутіан, хіба не так?»

«Звісно ні,— відповіла Сапфіра з відтінком враженої гордості.— Як же я могла забути, коли між нами існує такий тісний зв’язок?!»

«Отакої! — Ерагон спробував зробити якісь висновки, і в нього навіть запаморочилось у голові.— Щоб дія заклинання була ефективна, воно мало стерти спогади всіх, хто знав про існування скелі від самого початку, а також тих, хто читав або чув про неї згодом. А це значить… уся Алагезія перебуває під дією цього заклинання! Ніхто не може уникнути його впливу».

«Крім нас», — уточнила Сапфіра.

«Крім нас, — погодився він, — і котів-перевертнів».

«А можливо, і Галбаторікса».

Ерагона обдало морозом — здавалось, наче льодяні павучки почали повзати йому по спині то вгору, то вниз. Масштаби обману приголомшили його. Вершник почував себе маленьким і геть безпорадним. Затьмарити водночас розум ельфів, гномів, людей і драконів! Це було надто складно, навіть якщо застосувати всі можливі магічні вміння. Таке заклинання навряд чи можливо навіть просто передати словами.

Ні, треба було неодмінно дізнатися, хто й чому маніпулює умами всіх мешканців Алагезії. Якщо це був Галбаторікс, Ерагонові довелося б погодитись із Солембумом і визнати, що у варденів немає жодного шансу на перемогу.

Якийсь час Вершник мовчав.

«Ти гадаєш, що це могли зробити дракони, як у випадку з іменами зрадників?» — нарешті спитав він.

Сапфіра не поспішала відповідати.

«Може бути. Але, як сказав Солембум, в Алагезії є багато різних чарівних сил. Якщо ми не вирушимо на Вройнгард, то так ніколи й не дізнаємось правду».

«Якщо взагалі дізнаємось…»

«Отож».

Ерагон поторсав волосся. Він раптом відчув, що страшенно втомився.

«І чому це все повинно бути так складно?» — сказав він ледь не з розпачем.

«Тому, що всі хочуть їсти, та ніхто не хоче бути з’їдений», — відповіла Сапфіра.

Вершник невесело посміхнувся…

Попри те, що Ерагон і Сапфіра обмінялися думками дуже швидко, їхній діалог був достатньо тривалий задля того, щоб Арія та Глаедр щось запідозрили.

— Чому ви закрили від нас свої думки? — спитала Арія. Вона глянула на стіну намету — ту, біля якої назовні, згорнувшись клубком, лежала Сапфіра. — Щось сталося?

«Ти якийсь збентежений», — додав Глаедр. Ерагон ледь стримався від сумної посмішки:

«Мабуть, це тому, що я справді збентежений».

Він підійшов до ліжка й сів скраєчку. Арія з тривогою спостерігала за ним. Ерагон знесилено опустив руки, трохи помовчав, а потім, переходячи з рідної мови на мову ельфів і магії, сказав:

«Ви довіряєте Сапфірі й мені?»

— Так, — не задумуючись, відповіла Арія.

«Авжеж», — мовив Глаедр.

«Кому краще казати: мені чи тобі?» — швидко спитав Ерагон Сапфіру.

«Це ж ти хочеш розповісти їм, то й розповідай», — відповіла та.

Ерагон глянув на Арію.

«Солембум, — сказав він і їй, і Глаедрові,— повідомив мене про назву місця… ну, місця на Вройнгарді, де ми із Сапфірою можемо знайти когось або щось, що допоможе нам здолати Галбаторікса. Але ця назва зачарована. Щоразу, коли я її промовляю, ви тут-таки її забуваєте».

Здається, Арія була приголомшена.

«Ви вірите мені?» — знову спитав Ерагон.

— Я тобі вірю, — повільно відповіла ельфійка.

«І я вірю, що ти віриш у те, що кажеш. Та від цього воно не перетворюється на правду», — розсердився Глаедр.

«Як же мені довести це? — у розпачі спитав Ерагон. — Якщо я скажу тобі цю назву або поділюся своїми спогадами, ти все одно не зумієш цього запам’ятати. Звісно, можна спитати в Солембума. Але яка із цього користь?»

«Яка користь?! — не міг заспокоїтись Глаедр. — Та хоч би та, що ми будемо знати, що тебе не ввело в оману щось, що тільки прикидалося Солембумом. А щодо заклинання, то може бути спосіб перевірити, чи діє воно взагалі. Клич сюди кота-перевертня, і ми подивимось, що можна зробити».

«Поклич його, будь ласка», — попросив Ерагон Сапфіру. Він думав, що кіт-перевертень швидше погодиться на запрошення Сапфіри.

За мить Вершник відчув, як вона подумки шукає кота в таборі, а потім помітив, що свідомості Солембума й Сапфіри зустрілися. Говорили вони недовго.

«Він уже йде сюди», — сказала Сапфіра.

Запала мовчанка. Ерагон дивився на свої руки й подумки складав список речей, потрібних для подорожі на Вройнгард.

Нарешті Солембум увійшов до намету. На превеликий подив Вершника, кіт-перевертень був тепер у людській подобі: молодий хлопець, темноокий і зухвалий. У лівій руці він тримав смажену гусячу лапку. Його губи та підборіддя блищали від жиру. Пережовуючи шматок м’яса, Солембум повернув своє гостре підборіддя до того місця, де було сховане серце сердець Глаедра.

«Чого тобі треба від мене, вогнедишний?» — спитав Солембум.

«Хочу пересвідчитись, що ти той, ким здаєшся!» — відповів Глаедр, і його свідомість оточила розум Солембума, намагаючись проникнути всередину нього. Це було схоже на те, як темні грозові хмари обступають яскравий вогник, який ось-ось згасне на вітрі. Сила дракона була величезна. Ерагон із власного досвіду знав, що мало хто годен протистояти його натиску.

Солембум миттю виплюнув м’ясо з рота й, нявкнувши, відскочив назад, немов наступив на гадюку. А потім він завмер на місці, здригаючись від напруги. Його гострі зуби оголились, а в рудувато-коричневих очах спалахнула така несамовита лють, що Ерагон мимохіть поклав руку на Брізінгр… Вогник тьмянів, проте тримався — така собі білосніжна іскра світла посеред бурхливого моря хмар-громовиць. За мить буря почала вщухати, і грозові хмари розвіялись, хоча й не зникли повністю.

«Вибач мені, коте-перевертню, — мовив Глаедр, — але я мав пересвідчитись, що це справді ти».

Солембум зашипів. Волосся на його голові розпушилось і стало дибки. Тепер він нагадував квітку чортополоху:

«Якби ти, старий, і досі мав тіло, я б відірвав тобі за це хвіст».

«Ти, кошеня? — кепкував Глаедр. — Ти міг би хіба що вдряпнути мене».

Солембум знов зашипів, а потім розвернувся й пішов до виходу з намету, втягнувши голову в плечі.

«Стривай-но, — сказав Глаедр. — Ти розповідав Ерагонові про одне місце на Вройнгарді, про таємниче місце, яке ніхто не може запам'ятати?»

Кіт-перевертень зупинився. Не обертаючись, нетерпляче й роздратовано, він змахнув над головою гусячою ніжкою:

«Ну, розповідав!»

«І ти сказав йому, на якій сторінці „Доміа абр Вірда“ вказано, де перебуває це місце?»

«Може, й так. Але я не пам’ятаю цього. Та що б там не було на Вройнгарді, сподіваюсь, воно обсмалить твої вуса й лапи».

Щосили хвисьнувши завісою, яка прикривала вхід до намету, Солембум вийшов надвір. Його маленька фігурка розтанула в сутінках, наче її й узагалі ніколи не було.

Ерагон підвівся й носком чобота викинув з намету виплюнуте Солембумом м’ясо.

«Навіщо ти так грубо повівся з ним?» — спитала Глаедра Арія.

«У мене не було іншого вибору», — відповів дракон.

«Хіба? Ти міг би спочатку спитатися в нього дозволу».

«І дати йому можливість підготуватись? Ні. Що зроблене, те зроблене. Облиш це, Аріє».

«Як я можу облишити? Ти вразив його самолюбство. Спробуй помиритися з ним. Небезпечно мати серед ворогів кота-перевертня».

«Мати ворога-дракона ще небезпечніше, ельфійко. Залиш усе, як є».

Ерагон кинув на Арію стурбований погляд. Тон Глаедра непокоїв його, але Вершник не знав, що із цим робити.

«Тепер, Ерагоне, — мовив золотий дракон, — чи не дозволиш ти мені дослідити спогади про твою розмову із Солембумом?»

«Якщо хочеш… Але… навіщо? Ти ж однаково забудеш усе».

«Може, так, а може, й ні. Подивимось, — сказав Глаедр, а потім звернувся до Арії: — Відокрем, будь ласка, свій розум від наших і не дозволяй спогадам Ерагона втручатись у твою свідомість».

«Як скажеш, Глаедре-ельдо».

Поки Арія говорила це, музика її думок віддалялась від Ерагона все більше й більше. За мить настала тиша.

Тоді Глаедр звернувся до Вершника.

«Показуй!» — скомандував він.

Відганяючи тривогу, Ерагон подумки повернувся до того моменту, коли Солембум уперше ввійшов до його намету й стрибнув на ліжко. Він почав згадувати все, що сталося між ними потім. Тим часом свідомість Глаедра злилася зі свідомістю Вершника так тісно, що дракон ніби знову переживав ці події разом з ним. Це відчуття було не надто приємне. Ерагонові здавалося, що він і дракон — то два різні зображення, помилково втиснуті на один бік монети.

Нарешті Ерагон закінчив свої спогади. Глаедр вилучив щось із його розуму, а звертаючись до Арії, сказав:

«Коли я раптом забуду, прокажи мені ось ці слова: „Андуме і Фіронмас на пагорбі скорботи, і їхні тіла подібні до скла“. Це місце на Вройнгарді… Воно мені знайоме. Або колись було знайоме. Це було щось важливе, щось…»

На якусь мить думки дракона стали бліді-бліді, так, наче їх оповив туман, ховаючи від стороннього погляду.

«Ну, то що? — спитав Глаедр, повертаючись до свого безцеремонного тону. — Чому ми гаємо час? Ерагоне, покажи мені свої спогади».

«Я вже показав».

Глаедр іще не встиг нічого відповісти, як Арія сказа-«Глаедре, згадай: „Андуме і Фіронмас на пагорбі скорботи, і їхні тіла подібні до скла“».

«Як… — почав був Глаедр, а потім гаркнув так люто, що Ерагон не здивувався б, якби почув цей звук насправді.— Ненавиджу заклинання, які порпаються в чиїйсь пам’яті!.. Це найгірша форма магії, яка завжди несе хаос і плутанину. Мабуть, це через них у добрій половині випадків члени однієї родини вбивають один одного, навіть не розуміючи цього».

«А що означає фраза, яку ти використав?» — спитала Сапфіра.

«Вона щось означає тільки для мене й Оромиса. Саме тому я її й використав — ніхто не знав би про цю фразу, крім тих, кого я сам про неї повідомив».

— Виходить, заклинання справді існує,— зітхнула Арія. — Тоді, гадаю, тобі треба вирушати на Вройнгард. Нерозумно було б ігнорувати щось аж таке важливе. Принаймні нам треба дізнатися, який павук сидить у центрі цієї павутини.

«Я також полечу з вами, — сказав Глаедр. — Якщо хтось хоче заманити тебе в пастку, він не буде готовий битися з двома драконами замість одного. Після падіння Вершників Вройнгард став небезпечним місцем, і я не хочу, щоб ти став жертвою якогось прадавнього зла».

Ерагон мовчав, помітивши в погляді Арії дивну глибоку тугу. Нарешті він зрозумів, що вона теж хотіла б вирушити разом із ними.

— Сапфіра летітиме швидше, якщо нестиме тільки одну людину, — тихо сказав він.

— Знаю… Просто мені завжди хотілося відвідати місце, де жили Вершники.

— Я знаю, що ти це зробиш… колись. Вона кивнула:

— Колись.

Ерагон трохи посидів мовчки, збираючись із думками й розмірковуючи про все, що потрібно зробити до того, як він, Сапфіра й Глаедр вирушать у дорогу. Потім він глибоко вдихнув і підвівся з ліжка.

— Капітане Гарвене! — покликав він. — Зайдіть до нас, будь ласка!

ВІДЛІТ

Спершу Ерагон зустрівся з Гарвеном, а дещо пізніше, тримаючи це в суворій таємниці, відправив одного з Нічних Яструбів зібрати провізію для подорожі на Вройнгард. Востаннє Сапфіра їла після взяття Драс-Леони, та й то, скорше перекусила, адже, добряче попоївши, вона ставала в повітрі повільною й неповороткою. Але навіть того, що вона перекусила, цілком би вистачило, щоб долетіти до Вройнгарду. Однак Ерагон добре знав — варто лиш Сапфірі приземлитися на острів, як вона миттю почне шукати собі їжу, тож це, власне, його й хвилювало.

«Долетіти назад на порожній шлунок — взагалі не проблема», — завжди запевняла його Сапфіра, проте юнак зазвичай не поділяв її впевненості.

Потім Ерагон відправив посланця, щоб той покликав до його намету Джормандера й Блодхгарма. Невдовзі ті прибули, і юнакові з Арією та Сапфірою знадобилася добра година, аби пояснити їм ситуацію і, що було значно складніше, переконати їх у необхідності подорожі. Блодхгарм погодився майже відразу, натомість Джормандер весь час голосно сперечався. Ні, він у жодному разі не ставив під сумнів правдивість новин, що їх приніс Солембум, і не заперечував їхньої важливості. Він в усьому погоджувався з Ерагоном, от тільки дуже боявся, що звістка про зникнення Ерагона й Сапфіри разом зі звісткою про викрадення Насуади може знищити варденів.

— Зважитись на те, щоб Галбаторікс подумав, ніби ви нас покинули, ми навряд чи зможемо, — сказав Джормандер. — Принаймні не тоді, коли ми так близько від Урубейна. Адже він може послати Мертага й Торнака, щоб ті перехопили тебе. Або скористається нагодою й розіб’є варденів у пух і прах. Ні, ми не можемо так ризикувати.

Як не крути, а Ерагонові довелося визнати, що Джормандер має рацію. Після тривалої наради їм усе ж таки пощастило знайти вихід із ситуації: зійшлися на тому, що Блодхгарм та решта ельфів створять подобу Ерагона й Сапфіри. Так вони вже робили тоді, коли юнак вирушав до Беорських гір, щоб узяти участь в обранні та коронації Ротгара.

Їхні подоби будуть дихати й мислити, ніби прообрази, але свідомість залишиться порожньою, тож якщо хтось схоче в неї проникнути — хитрість миттю буде викрито. Існувала й іще одна небезпека: подоба Сапфіри не зможе спілкуватися. Мову Ерагона ельфи збиралися імітувати, хоч ельфійський акцент і нові інтонації, напевне, не зможуть не помітити ті, хто багато з ним спілкувався, приміром, Орин та Орик.

Після цього Ерагон наказав Гарвену розбудити й потайки привести Нічних Яструбів. Невдовзі під його наметом зібрався невеличкий натовп, що складався з людей, гномів та ургалів. Обвівши присутніх спокійним поглядом, юнак кількома словами пояснив, що Сапфіра покидає табір, але куди саме й задля чого вирушить його дракон — не сказав. За мить він коротко пояснив, яким чином ельфи збираються приховати їхню відсутність, і змусив усіх заприсягнути прадавньою мовою, що вони триматимуть це в таємниці. Серед присутніх не було нікого, кому б він не довіряв, та обережність ніколи не зайва, особливо там, де скрізь нишпорять шпигуни Галбаторікса.

Кілька наступних годин Ерагон та Арія присвятили відвідинам Орина, Орика, Рорана й чаклунки Тріанни. Уважно вислухавши план, ті й собі заприсяглися мовчати.

Найбільш непохитним, як і чекав юнак, виявився Орин. Подорож Ерагона й Сапфіри до Вройнгарду здавалася йому цілковитим безглуздям. Він довго переконував, що це геройство зайве, що інформація від Солембума може бути хибною. Він навіть погрожував вивести свої загони зі складу військ варденів, якщо Ерагон не відмовиться від цієї вкрай ризикованої затії. Король увесь час заперечно хитав головою, юнак натомість усіляко до нього підлещувався, тож урешті-решт переконав.

Домовитись із Ориком, Рораном і Тріанною вдалося швидше, хоч Ерагон усе одно вважав усі ці розмови марнуванням часу. Він говорив коротко й схвильовано, подумки перебуваючи вже на шляху до Вройнгарду. І кожна згаяна хвилина тільки посилювала його неспокій.

Блукаючи між наметами, Ерагон на хвильку зазирнув до Сапфіриної свідомості й почув мелодійний ельфійський наспів, що м’яко, ніби шовк, стелився всіма закутками її єства.

Сам дракон тим часом лишався біля юнакового намету. Ельфи обступили його щільним кільцем і здійняли руки до небес, виспівуючи довге й напрочуд складне заклинання, що мало всотати в себе образ Сапфіри. Створити подобу людини або ельфа — завдання не з легких, а про дракона й казати годі. Свого часу Блодхгарм пояснив Ерагонові, що найважче відтворювати масу й міць Сапфіри, адже коли вона приземляється — земля має двигтіти, а коли злітає — крила подоби повинні здіймати справжню хмару куряви.

Перемовини Ерагона та Арії завершились аж під ранок, коли сонце визирнуло з-за виднокраю й пестило землю долонями свого проміння. При денному світлі шкода, заподіяна табору під час атаки, здавалась іще більшою.

Прихопивши Сапфіру та Глаедра, юнак радо покинув би табір прямо зараз, але Джормандер наполіг на тому, щоб він, як новий ватажок, сказав бодай пару підбадьорливих слів своєму війську.

Отож невдовзі Ерагон уже стояв на порожньому возі перед скликаними загонами, відчуваючи на собі погляди тисяч очей. Йому страх як кортіло опинитися де завгодно, аби тільки подалі звідси.

Перед своєю промовою юнак устиг порадитися з Рораном і почув від нього дуже мудрі слова.

— Пам’ятай, — сказав кузен, — це не твої вороги, тож їх нема чого боятися. Вони хочуть тебе любити. Говори чітко й правдиво, ніколи не показуй власних сумнівів. Тільки так ти приведеш їх до перемоги. Якщо ти скажеш їм про Насуаду, вони злякаються. Та варто тобі відродити їхню віру — і вони підуть за тобою аж до воріт Урубейна.

Звісно, кузен мав рацію, та Ерагон усе одно неабияк хвилювався перед своєю промовою. Йому рідко коли доводилось говорити перед юрбою, а якщо навіть і доводилось — то не більше кількох речень.

Обвівши поглядом засмаглих воїнів, загартованих десятками боїв, юнак зрозумів, що легше було б опинитися сам на сам із сотнею ворогів, ніж стояти тут і не мати права на жодну помилку.

До початку промови Ерагон сумнівався ледь не в кожному своєму реченні, та варто було йому лиш заговорити, як слова самі полилися рікою, сплітаючись у палку, пристрасну промову. Все відбувалося, як уві сні, його обличчя пашіло жаром, а чоло рясно вкрилося краплями поту. Почувши звістку про Насуаду, воїни тяжко зітхнули, проте вже за мить озвалися схвальним ревом, як тільки юнак закликав їх до боротьби. Закінчивши промову, він знеможено зістрибнув з воза в обійми Арії та Орика, які чекали його разом із Сапфірою.

Охоронці миттю утворили довкола кільце, відтісняючи щитами тих, хто хотів поговорити з ватажком особисто.

— Ти молодчина, Ерагоне! — сказав Орик, плескаючи його по плечу.

— Та-невже? — здивовано перепитав той.

— Я давно не чула таких красномовних слів, — підтвердила Арія.

Ерагон лиш ніяково знизав плечима. Менше за все він хотів осоромитись перед Арією, адже та знала багатьох ватажків варденів і чула їхні промови, тож мала змогу порівнювати.

Орик тим часом засукав рукави й показав жестом, щоб юнак нахилився до нього.

— Друже мій, — ледь не торкаючись губами Ерагонового вуха, палко зашепотів гном, — що б ти там не знайшов, сподіваюсь, мандрівка буде того варта. Обіцяй, що повернетесь живими й здоровими!

— Спробуємо, — відповів на те юнак.

— Хай береже тебе Гунтера, — гном обняв Ерагона, поплескав по боку Сапфіру. — І тебе теж, — додав він. — Вдалої вам подорожі!

Сапфіра відповіла ледь чутним вуркотінням.

Ерагон глянув на Арію й упіймав себе на думці, що йому страшенно подобаються очі ельфійки. Він зніяковів. Арія тим часом зробила швидкий крок назустріч, обхопила юнакову голову руками й, благословляючи, поцілувала його в чоло. Ерагон так і стояв, намагаючись прийти до тями.

— Гулай вейс медг оно, Арджетламе.

Арія відпустила Ерагона. Натомість він узяв її за руки.

— З нами не станеться нічого поганого. Я не дозволю цього, навіть коли на нас чекає сам Галбаторікс. Якщо треба буде, я розіб’ю кулаками найміцніші скелі, але обіцяю — ми повернемось живими.

Перш ніж Арія встигла щось відповісти, юнак уже здерся Сапфірі на спину. Побачивши його в сідлі, військо збуджено загомоніло, вистукуючи ефесами мечів об щити. Ельфи на чолі з Блодхгармом зібрались під стіною найближчого павільйону й відсалютували Ерагонові стриманим кивком. Той відповів так само.

План був досить простий: спершу юнак і дракон вдають, ніби патрулюють, а після кількох кіл над табором Сапфіра ховається за першу-ліпшу хмару. Далі Ерагон промовляє закляття, що робить їх невидимими, а ельфи створюють поряд з ними їхні подоби. Подоби з’являються на очі глядачам — і справу зроблено. Залишалося тільки сподіватися, що ніхто не помітить різниці.

Легкими рухами юнак затягнув довкола ніг ремінці й посмикав сідельні сумки, аби пересвідчитись, що ті добре закріплені. Найбільше він турбувався за ліву, в якій перебувала скриня з вельветовими смужками. Для надійності скриню закутали солдатськими ковдрами й ганчір’ям, адже в ній було найцінніше із сердець Глаедра — Елдунарі.

«Летімо», — сказав старий дракон.

«На Вройнгард!» — гукнула Сапфіра, і світ закружляв довкола Ерагона. Вона змахнула своїми крилами, що нагадували крила кажана, і стала стрімко здійматись у височінь.

Міцніше схопившись за нашийник, юнак притиснувся до Сапфіри, щоб не створювати перешкод потоку повітря. Його дихання було глибоке й рівне — він намагався не думати про те, що сталося, і про те, що чекало на них попереду. Все, що він зараз міг, — чекати… чекати й вірити, що Сапфіра встигне долетіли до Вройнгарду й повернутись назад, перш ніж Імперія знов нападе на варденів. Вірити в те, що Арія та Роран будуть у безпеці. У те, що йому пощастить врятувати Насуаду. І в те, що мандрівка до Вройнгарду — справді вдалий задум, адже час зустрічі з Галбаторіксом стрімко наближався.

МУКИ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

Насуада розплющила очі.

Куполоподібна стеля, вимощена темними кахлями, була розмальована кутастими візерунками блакитного, червоного й золотого кольору. Химерне сплетіння смужок на якийсь час полонило її погляд. Зібравши докупи всі сили, Насуада врешті-решт відвернулась.

Звідкись із-за її спини линуло рівне жовтогаряче світло. Його було досить, щоб розрізнити контури восьмикутної кімнати, але не досить для того, щоб зникли тіні, котрі сповзали зі стелі й вовтузились по закутках, немовби хотіли матеріалізуватися.

Дівчина спробувала ковтнути слину, та в горлі їй геть пересохло.

Поверхня, на якій вона лежала, була прохолодна, рівна й тверда, як камінь. Холод проймав тіло аж до кісток, та воно й не дивно, бо єдиною одежиною на ній була тоненька біла сорочка, в якій вона спала.

«Де я?» — подумки спитала себе Насуада.

Пам’ять повернулась до неї геть несподівано. Вона ввірвалась до її свідомості, як нестримна кавалькада, так, що дівчина відчула це майже фізично.

Скрушно зітхнувши, Насуада спробувала звестися, щоб утекти чи принаймні мати змогу захищатись, проте їй не вдалося зрушити з місця навіть на дюйм. Її зап’ястки та щиколотки були міцно скуті кайданами, а голову тримав товстий шкіряний ремінь, перешкоджаючи будь-яким рухам.

Усі її спроби не дали жодного результату — пута були надто міцні. Дівчина знесилено видихнула й знову глянула на стелю. Кров пульсувала в її скронях з такою швидкістю, що нагадувала барабанний дріб. Її щоки палали хворобливим рум’янцем, а тіло стало таке гаряче, ніби під шкірою була не плоть, а розтоплений жир.

— То ось воно як — помирати, — прошепотіла вона. На якусь мить Насуаду охопив панічний страх, їй було шкода себе. Життя, здавалося, щойно почалося… Аж раптом усе… Кінець… До того ж такий жахливий і жалюгідний. Та найприкріше було усвідомлювати те, що вона так і не встигла завершити жодну з розпочатих справ. Вона не здобула перемоги у війні, вона не пізнала, що таке любов, не народила дитину… Та й загалом, вона не зазнала насолоди від життя… Бо що це за життя — битви, понівечені тіла, обози з припасами, військові хитрощі, клятви в дружбі та вірності, які не варті слова блазня, і майже недієздатна, беззахисна армія. Оце й усе, що залишиться після неї та її роду, адже саме вона — остання його представниця.

Насуаді було страшенно боляче. Дівчина докоряла собі, що не народила дітей, коли була нагода.

«Пробач мені», — прошепотіла Насуада, уявивши обличчя батька.

Але це була лиш миттєва слабкість. Невдовзі дівчині вдалося опанувати себе й побороти відчай. Самовладання — це єдине, що в неї зараз лишалося, тож міняти його на спокусливу спробу пожаліти себе вона не збиралася. Доки ти контролюєш свої думки й почуття, доти й не будеш геть безпорадним.

Насуада мала дякувати долі, що їй узагалі лишили хоча б одну зі свобод — свободу мислити, а свобода думки, якщо нею належно скористатися, могла визволити і її тіло.

У всякому разі, їй слід було триматися, щоб нічого не розповісти на допитах, контролювати себе з останніх сил, інакше зламати її буде справою лічених хвилин.

Дівчина сповільнила дихання й почала зосереджено втягувати повітря носом, намагаючись витіснити зі свідомості все зайве. Відчувши прилив спокою, вона трохи розгубилась, бо не знала, про що можна думати, щоб не завдати собі болю. Більшість тем здавалися їй небезпечними — небезпечними для варденів, для їхніх союзників та для Ерагона й Сапфіри. Вона намагалася не згадувати тих речей, які тюремники могли б використати проти неї та її війська, натомість зосередилась на думках і спогадах, що не стосувалися війни. Насуаді страшенно кортіло створити ілюзію, ніби, крім них, у її пам’яті більше нічого нема, хоч вона чудово розуміла, що в такому разі всі надії на визволення можна поховати. Усе, на що вона могла сподіватися, — це зірвати плани негідників, які захопили її в полон.

«Гокукаро, — подумки благала дівчина, — дай мені сили пережити ці пекельні випробування. Приглянь за своїм совенятком і, коли вже мені судилось загинути, забери мене звідси й віднеси на поля мого батька».

Заспокоївшись, Насуада уважніше оглянула вимощену кахлями кімнату. Їй здалося, що вона в Урубейні. Де ж іще, як не в Урубейні, її могли переховувати Мертаг і Торнак? До того ж кімната була оформлена в ельфійському стилі, а саме ельфи збудували більшість споруд Урубейна, який вони називали Ілірея. Цю назву місто отримало від ельфів чи то до початку війни з драконами, чи вже після того, як стало столицею королівства Бродрінг і почало офіційно належати Вершникам. Принаймні так їй розповідав батько. Сама ж дівчина про це місто, на жаль, нічого не знала.

З другого боку, Насуада могла перебувати і в якомусь іншому місці, скажімо, в одному з маєтків Галбаторікса, а кімнати, котру вона зараз бачила, взагалі могло не існувати. Що, коли ця кімната, та й узагалі все, що вона зараз бачить, чує, сприймає на слух і дотик, — усього лиш ілюзія? Вправний маг міг зробити це за іграшки.

Глибоко дихаючи, Насуада подумки пообіцяла собі, що її ніхто не зможе надурити. Хай навіть за мить двері цієї кімнати виб’є Ерагон, вона все одно не дасть волю своїм почуттям і буде гадати, що це підступні витівки тих, хто її полонив.

Коли Мертаг викрав дівчину з табору, світ обернувся для неї на суцільну брехню, і було зовсім незрозуміло, коли ця брехня скінчиться, та чи й скінчиться взагалі. Насуада не сумнівалася тільки в тому, що залишилась живою. Усе інше, включно з власними думками, викликало в неї глибоку підозру.

Остаточно оговтавшись від шоку, дівчина відчула, як її свідомість знемагає від чекання й невизначеності. Вимірювати час можна було тільки спрагою й голодом, але це дуже непевні орієнтири — вони набігають стрімкою хвилею, а, потім безслідно зникають, і так безліч разів. Рахуючи секунди, Насуада складала їх у хвилини, хвилини монотонно перетікали в години, та коли лік сягав кількох тисяч, вона збивалась.

Зустріч з викрадачами не обіцяла нічого доброго — дівчина чудово це розуміла. Та якоїсь миті чекання стало таким виснажливим, що їй захотілось, щоб ті прийшли по неї якомога швидше. Аби привернути їхню увагу, Насуада почала кричати. Вона кричала кілька хвилин. Та їй відповіло лиш сумне відлуння власного голосу.

Світло позаду неї не сколихнулось жодного разу. Мабуть, його випромінював магічний ліхтар на зразок тих, що ними користувалися гноми. Воно заважало спати, але втома брала своє й Насуада час від часу поринала у неспокійну дрімоту.

Найбільше дівчина боялася снів, бо в них мимохіть могли зринути речі, котрі вона понад усе намагалась приховати. Але особливого вибору в неї не було — заснути рано чи пізно все одно доведеться, тим часом боротьба зі сном тільки марнувала дорогоцінні сили.

Насуада засинала й прокидалася, але сон не надавав їй бадьорості.

Аж раптом дівчина почула, як десь позаду неї грюкнула клямка й відразу потому відчинились важкі рипучі двері.

Кров у венах почала пульсувати швидше. Насуаді здавалось, що відтоді, як вона опритомніла в цій кімнаті, спливла принаймні доба.

Їй страшенно хотілося пити — язик набряк і став прилипати до піднебіння, а тіло аж пекло від болю через тривале перебування в одній позі.

По камінню м’яко зачовгали чоботи. Хтось спускався сходами… Мить — і знов тиша. Дзвоник? Ключі? Ніж? Чи щось іще гірше? Почувся якийсь брязкіт, і кроки знов почали швидко наближатись.

Нарешті перед очима дівчини постав огрядний чолов’яга, вбраний у сіру шерстяну туніку. Він приніс срібну тацю із сиром, хлібом, м’ясом, вином та водою. Схилившись і поставивши тацю біля стіни, чолов’яга розвернувся й швидко та рішуче закрокував до Насуади. У його рухах було щось майже граційне.

Ледь чутно дихаючи, він обіперся на плиту й пильно глянув на дівчину. Його голова була схожа на гарбуз: випукла згори та знизу, проте вузька посередині. Обличчя чоловіка було чисто виголене, а голова — геть лиса, коли не брати до уваги коротенького, акуратно підстриженого чубчика. На його лобі виступили краплини поту, повненькі щоки вигравали рум’янцем, а губи були майже так само сірі, як і його туніка. Доповнювали картину нічим не примітні близько посаджені карі очі.

Чолов’яга прицмокнув язиком, і Насуада помітила, що його зуби, стиснуті мов лещата, були значно довші, ніж у звичайних людей. Вони робили його вигляд зловісним.

Тим часом прибулець глибоко втягнув носом повітря, а потім різко видихнув, через що в повітрі завис цибулево-печінковий запах, такий огидний, що Насуаду ледь не знудило, попри те, що вона страшенно зголодніла.

Відчуття нудоти змінилось відчуттям сорому, бо чоловік почав безцеремонно роздивлятися її тіло, а дівчина була майже гола й почувалася тепер, ніби іграшка чи домашній улюбленець, що потрібні лиш для розваги. Кров ударила їй у щоки гарячими струмками люті й приниження.

Насуада вирішила не чекати, доки чолов’яга сам почне щось робити, тож спробувала заговорити перша, попросивши в нього води. Проте в горлі, так пересохло, що вона ледь спромоглася на слабкий хрип.

Чолов’яга в сірому знову прицмокнув і, на превеликий подив дівчини, почав знімати з неї кайдани.

Невдовзі Насуада була вільна. Вона потихеньку звелася, а потім різким несподіваним рухом спробувала вдарити чолов’ягу ребром долоні по шиї. Здавалось, її рука ось-ось досягне цілі, та в останню мить здоровань перехопив її зап’ястки, зробивши це без якихось видимих зусиль.

Насуада роздратовано скрикнула й спробувала штрикнути йому в очі пальцями вільної руки. Але й тут її спіткала невдача — другий зап’ясток так само легко опинився в лещатах долоні прибульця. Хватка була така сильна, що пручатися не випадало.

Та дівчина все одно не втрачала надії — вона кинулась уперед і вп’ялася зубами в чоловікову правицю, відчуваючи в роті солоний присмак крові. Дівчина не розтисла зубів навіть тоді, коли кров потекла з її власних губ. Між зубами і язиком, нагадуючи наполоханих змій, звивалися чоловікові м’язи.

Насуада врешті-решт відпустила його руку, різко закинула назад голову й плюнула йому кров’ю в пику. Та навіть після цього чолов’яга залишився цілком байдужий, не виказуючи ані злості, ані образи.

Тоді вона ще раз кинулася на нього й спробувала зацідити йому в живіт. Але перш ніж удар досяг своєї мети, чоловік блискавично відпустив її лівий зап’ясток, розмахнувся вільною рукою й сильно вдарив зухвалу нападницю по обличчю.

В очах Насуади спалахнуло різке біле сяйво. На якусь мить їй здалося, ніби перед обличчям щось зовсім нечутно вибухнуло. Голова дівчини хитнулась убік, а біль прокотився від неї аж до середини хребта.

Коли в очах трохи розвиднілось, дівчина зиркнула на здорованя таким поглядом, ніби хотіла його спопелити, хоч вона чітко усвідомлювала, що цілком перебуває в його владі. Сподіватися на перемогу можна було тільки в тому разі, якби їй пощастило знайти щось гостре, аби перерізати йому горлянку чи виколоти око.

Чолов’яга тим часом відпустив її другий зап’ясток і поліз до туніки, звідки дістав матово-білу хустину. Він приклав її до обличчя, витираючи кожну краплину слини та крові, а потім, притримуючи один кінець своїми зубами-лещатами, зав’язав хустиною поранену руку.

Завершивши цю операцію, здоровань спокійно взяв дівчину за плечі, підняв із золотистих кахлів і спробував поставити на ноги. Але тіло дівчини не слухалось — вона почала швидко осуватися й незграбно, як лялька, повисла в чолов’яги на руках.

Тоді той повторив спробу, і цього разу Насуаді вдалося сяк-так утримати рівновагу. Допомагаючи дівчині, чолов’яга провів її до маленьких бокових дверей, яких вона раніше не бачила, бо вони були в неї за спиною. Поруч із ними починалися сходи, що вели до інших, більших дверей, через які здоровань і потрапив до зали. Вони були зачинені й мали невеличке віконечко з ґратами, крізь яке було видно добре освітлений гобелен, що висів на рівній стіні.

Чолов’яга прочинив бокові двері й завів її до невеличкої кімнати. Коли він залишив Насуаду наодинці, їй ніби камінь з душі впав. Дівчина роззирнулася навсібіч і почала шукати хоч щось, чим би можна було скористатись як зброєю. Проте в кімнаті були тільки пилюка, деревна стружка й засохлі плями крові, що не обіцяли нічого доброго.

Лише за пару хвилин дівчина здогадалася, що це приміщення, очевидно, використовують як туалет. Покинувши кімнату, вона знов опинилася поруч зі здорованем, який обережно взяв її за руку й повів назад.

Перед лежаком Насуада спробувала відчайдушно пручатися, вважаючи за краще бути відлупцьованою, ніж знову прикутою. Але похмурого чолов’ягу годі було спинити. Його тіло було, мов залізне, а м’який на вигляд живіт навіть не колихнувся під її ударами.

Легко здолавши опір дівчини, так, ніби це була мала дитина, чоловік підняв її і знову поклав на лежак. Потім він притис її плечі до каміння й повдягав усі кайдани. Насамкінець він перетягнув її чоло шкіряним ременем — достатньо міцно, щоб тримати як слід голову, та водночас не надто туго, щоб завдавати їй болю.

Дівчина подумала, що він ось-ось має піти — може, на обід, а може, далі виконувати свої обов’язки, проте здоровань узяв срібну тацю, примостився поруч із нею й запропонував ковток розведеного вина. Пити, лежачи на спині, було важко, тож Насуада робила маленькі швидкі ковточки зі срібної чаші, яку він приклав їй до губ. Вино потекло пересохлим горлом, даруючи майже неземну насолоду.

Коли чаша спорожніла, чоловік відставив її вбік, нарізав невеличкими шматочками хліб і сир, після чого простягнув їх дівчині.

— Що… — мовила та, коли до неї нарешті повернувся голос. — Як тебе звати?

Однак чоловік дивився на неї так, ніби нічого не чув. Його схожа на гарбуз голова вилискувала у світлі магічного ліхтаря, як полірована. Кілька секунд повагавшись, він підсунув хліб і сир ближче до неї.

— Хто ти?.. Ми в Урубейні? Може, ти такий самий в’язень, як і я? Тоді ми могли б допомогти одне одному… Повір, Галбаторікс не всесильний — ми легко знайдемо спосіб, як утекти… І будемо на волі, обіцяю тобі,— усе це дівчина говорила тихим спокійним голосом, щоб завоювати його симпатію або принаймні віднайти таку тему, яка могла його зацікавити.

Вона знала, що може переконувати людей — за її плечима були довгі години переговорів. Але на цього здорованя її слова, судячи з усього, не справляли жодного враження. Якби він не дихав, то взагалі можна було б подумати, що перед нею стоїть мрець. «Може, він глухий? — спершу подумала дівчина. — Хоч навряд. Адже він почув, коли мені хотілось води».

Насуада говорила й говорила, аж доки в неї не вичерпались усі аргументи. Тоді вона замовкла й хотіла вигадати щось нове, проте чолов’яга збив її з пантелику, піднісши й наполегливо тримаючи біля її губ хліб із сиром. Дівчина роздратовано попрохала прибрати їжу, але його кам’яна рука навіть не поворухнулась. Сам здоровань продовжував дивитись на неї своїм порожнім і байдужим поглядом.

По тілу дівчини пробіг неприємний холодок. А що коли його поведінка не вдавана? «Може, я й справді для нього порожнє місце?» — подумала Насуада. Цей чоловік міг ненавидіти її, міг отримувати насолоду, катуючи, але щоб отак — узагалі жодних емоцій, це вже занадто. Швидше за все, він перебував під дією магії, тож і не виявляв до неї жодного співчуття. Так чи інакше, Насуада добре розуміла — її смерть збентежить здорованя не більше за смерть випадково розчавленої мурашки.

Урешті-решт їй усе ж таки довелося розкрити рот і дозволити чолов’язі погодувати себе, хоч спокуса гризнути його за палець і була неабияка.

Здоровань годував її, як дитину, орудуючи руками напрочуд обережно, так, ніби він мав справу з порожньою скляною кулею, що могла будь-якої миті впасти й розбитись.

Насуаду тим часом опосіли сумні думки. «Очолювати найбільший в історії Алагезії союз і так низько впасти, — скрушно думала вона. — Я всього лиш звичайна жінка, яка жила в Сурді з її теплими й пильними вулицями, з її галасливими торговцями й метушливим народом. Ото й усе. І в мене нема підстав для гордощів… Мені нічого соромитися своєї поразки».

Та між цими думками все ж таки закрадалася ненависть до здорованя: той уперто продовжував годувати її з руки, хоч вона спокійно могла зробити це самотужки. Дратуючись дедалі більше, дівчина все одно вирішила його не чіпати, бо, зрештою, розуміла, що цей чолов’яга тільки виконує накази, віддані Галбаторіксом чи кимось іншим.

Треба було думати про щось інше. Тож Насуада спокійно доїла решту обіду, маючи надію якомога швидше здихатися нав’язливої компанії здорованя, а тоді вже подумати про те, як звідси вибратись.

Коли Насуада закінчила їсти, чолов’яга зібрав увесь посуд і справді пішов геть. Дівчина чула, як віддаляються його кроки, як брязкають засуви, пропускаючи здорованя за все нові й нові двері.

Знову залишившись наодинці, Насуада довго роздумувала над тим, як можна порішити свого наглядача. Так нічого й не вигадавши, вона почала стежити за однією лінією на стелі. Дівчина намагалась збагнути, чи має та лінія початок і кінець. Лінія була синього кольору, і дівчина обрала її не випадково, бо ця лінія нагадувала їй людину, про яку вона зараз узагалі не насмілювалась думати.

Невдовзі і лінія, і роздуми про помсту почали їй набридати. Насуада заплющила очі й поринула в неспокійний сон. Час у ньому спливав то швидше, то повільніше, ніж у реальному світі, що, зрештою, зовсім не дивно, коли тобі сниться всіляке жахіття. Сон обірвався тільки тоді, коли до кімнати знов повернувся чолов’яга в сірій туніці. Побачивши його, Насуада дуже зраділа, хоч подумки й картала себе за таку слабкодухість. Скільки вона проспала — сказати було важко, хоч дівчині й здалося, що часу спливло не менше, ніж першого разу. Чекання ставало просто нестерпним і дедалі дужче нагадувало безкінечність. З одного боку, Насуада хотіла, щоб її ніхто не турбував, та з іншого — вона була вдячна чоловікові за його візит, бо не сподівалася, що той буде навідуватися так часто.

Від нерухомого лежання на пласкому камені тіло дівчини проймав різкий біль. Зрештою, він був нічим порівняно з думкою про те, що її можуть позбавити будь-якого спілкування із зовнішнім світом, нехай це навіть буде спілкування з огидним і дурнуватим тюремним наглядачем.

Коли чоловік звільнив її з кайданів, дівчина помітила, що рани на його руці вже нема — шкіра на місці укусу була гладенька й рожева, ніби в поросяти.

Йдучи до вбиральні, Насуада вирішила схитрувати. Вона навмисне шкопиртнула й заточилась назад, сподіваючись опинитися якомога ближче до таці з маленьким кривим ножем, яким наглядач нарізав для неї їжу. Утім її спіткала невдача — через довге лежання тіло втратило колишню спритність, тож таця так і залишилась на відстані двох кроків від її руки. Чолов’яга враз кинувся допомагати Насуаді — і це вже була маленька перемога, адже тепер він, мабуть, гадав, що дівчина геть безпорадна, тож міг на якусь мить втратити пильність.

Доки чолов’яга годував Насуаду, вона ретельно вивчала його нігті. Раніше дівчина була надто розлючена, щоб звертати на них увагу, а ось тепер їхня незвичність не могла залишитись непоміченою.

Вони були товсті й вигнуті так, що заходили в плоть дуже глибоко, а білі кутикули здавалися незвичайно широкими. В усьому іншому вони наче не відрізнялись від нігтів людей і гномів, з якими Насуаді доводилось мати справу. Щоправда, дівчина, на жаль, не пам’ятала, коли востаннє мала справу з гномами. Одне-єдине, що впадало в око, — нігті чоловіка були прекрасно доглянуті. Слово «доглянуті» Насуада вважала в цьому разі найбільш підходящим — якби це були не нігті, а якісь рідкісні квіти, то можна було б сказати, що садівник доглядав за ними, не присідаючи ні на мить. Чисті й підрізані кутикули не мали рваних слідів. Нігті були абсолютно однакової довжини й красиво підточені по краях. Їхня горішня частина вилискувала, ніби кераміка, а довколишня шкіра виглядала так, наче в неї спеціально втирали олію. Коли не брати до уваги ельфів, то Насуада ще ні в кого не бачила таких красивих нігтів.

«Ельфи? — подумки перепитала себе дівчина й миттю ж відрізала: — Не знаю я ніяких ельфів».

Ці нігті були справжньою загадкою, хоч Насуада й розуміла, що її навряд чи пощастить розгадати. Вони пасували б зовсім іншій людині…

«Хто ж їх так доглядає,— міркувала вона, — невже сам чоловік? Та ні ж бо! Надто вже невибагливий він на вигляд. З другого боку, важко уявити, щоб і хтось сторонній, скажімо, його дружина, донька або слуга, приділяли так багато уваги його нігтям».

Зрештою, Насуада могла й помилятися — чимало загартованих битвами ветеранів, жорстоких, мовчазних чоловіків, які, здавалось, полюбляли тільки вино, володіли дивними звичками: хтось із них був майстерним різьбярем, хтось мав дивовижну пам’ять на романтичні вірші, хтось любив собак, а хтось був готовий віддати все за свою родину. Взяти хоч би Джор… Насуада аж язик прикусила, щоб подумки не виказати ім’я радника.

У всякому разі, питання, що крутилося їй у голові, було зовсім просте: «Чому?» І воно завжди спонукало її до дії навіть тоді, коли йшлося про такі дрібниці, як нігті.

Якщо за нігтями доглядав хтось інший, то він робив це внаслідок або великої любові, або великого страху. Але Насуада не вірила в таку можливість — це було якось неправильно… Якщо ж він робив це сам, тоді різних пояснень могла бути сила-силенна. Можливо, його нігті були способом хоч якось контролювати своє життя, що більше йому не належало. Можливо, йому здавалось, що нігті — одна-єдина частина його єства, яка хоч якось була приваблива. Можливо, догляд за нігтями був чимось схожим на нервове сіпання ока. А може, то була проста безцільна звичка, але допомагала згаяти час. Та як би воно не було насправді, факт залишався фактом: хтось чистив, підстригав, змащував ці нігті олією, і то не була якась звичайна, а тим паче недбала робота.

Насуада думала над цим питанням увесь час, поки їла, навіть не відчуваючи смаку харчів. Зрідка вона кидала погляд угору з надією знайти на великому обличчі чоловіка бодай якусь розгадку, та це було марною справою. Тим часом чолов’яга, подавши їй останній шматочок хліба, узяв тацю й повернувся, щоб іти. Насуада проковтнула хліб так швидко, як тільки змогла.

— А в тебе гарні нігті,— мовила вона хрипким і скрипучим від довгої мовчанки голосом. — Вони такі… дуже… блискучі.

Чоловік раптом завмер. Його велика масивна голова повернулася до неї. На якусь мить дівчині навіть здалося, що він хоче її вдарити. Аж ні! Його сірі губи розпливлися в посмішці, оголивши відразу і верхній, і нижній ряди зубів.

Насуада здригнулась. Цей чолов’яга виглядав так, наче хотів ось-ось відкусити курчаті голову. Вона заплющила очі, щоб не дивитись, а вже за пару секунд почула, як відчинились і зачинились двері.

Тоді Насуада всміхнулася. Гордість і марнославство — ось ті слабкості, які неодмінно слід використовувати. А якщо дівчина й була у чомусь дуже вправна, так це в умінні схиляти інших до своїх бажань. Чоловік дав їй найменше з того, за що можна було вхопитись, але це було саме те, що треба. Тепер у неї з’явилась надія.

КІМНАТА ПРОВИДИЦІ

Насуада спала, коли чолов’яга втретє навідався до неї. Двері гучно відчинилися, і цей звук розбудив дівчину. Її серце чомусь сильно закалатало.

Минуло кілька секунд, перш ніж вона згадала, де перебуває.

А коли нарешті згадала, її охопив сум і вона почала кліпати очима, наче туди потрапив порох. Дівчина ще більше спохмурніла, коли, зиркнувши вниз, побачила, що на її сорочці ще й досі була пляма від вина, яке пролилося під час обіду.

«Чому він так швидко повернувся?» — думала Насуада.

Її серце завмерло, коли чоловік проніс повз неї велику мідну жаровню, повну вуглин, і поставив її недалеко від плити. Між вуглинами були три довгі залізні прутики.

Здається, мить, якої Насуада так боялася, нарешті настала.

Вона спробувала піймати погляд чоловіка, але той не хотів дивитися в її бік. Він дістав із сумки на поясі кремінь і викресав на купку нарізаного на жаровні труту кілька іскринок. Щойно іскри почали більшати, чоловік нахилився, склав губи трубочкою й подув на них так ніжно, як мати цілує своє дитя. За хвилину вже палахкотів вогонь, а чоловік заходився ворушити вуглини. Насуада, мов зачарована, спостерігала за тим, що робив чоловік. Ні він, ні вона не зронили жодного слова, так, наче обоє відчували сором за те, що мало невдовзі статися.

Чоловік іще раз подув на вуглини й повернувся до Насуади, ніби хотів підійти.

«Не здавайся», — сказала сама собі дівчина, збираючись на силі.

Вона стиснула кулаки, затамувала подих. Чоловік і справді підходив до неї… все ближче… ближче…

Подих вітру, схожий на дотик пір’я, торкнувся її обличчя, коли чоловік проходив повз неї. Вона чула, як стихали його кроки, як він піднявся сходами й вийшов з кімнати.

Насуада зітхнула й трохи розслабилась. Яскраві вуглини притягували її погляд. Залізні прутики, що стирчали з жаровні, світились тьмяним іржавим сяйвом. Дівчина облизала пересохлі губи. Зараз їй не завадив би хоч ковточок води.

Одна вуглинка підскочила й розпалась на дві частини. Окрім цього звуку, ніщо не порушувало тишу.

Насуада намагалася ні про що не думати. Битися чи тікати не було жодної змоги, а всілякі думки тільки послаблювали її рішучість. Що має статися, — те станеться, і жоден страх чи неспокій цього не змінить.

У коридорі знову почулися кроки. На цей раз ішла ціла група людей. Їхні кроки лунали так гучно, що важко було визначити, скільки саме людей наближалося до дверей. Перед дверима люди зупинились. Насуада почула приглушений шум голосів, і двоє з прибульців увійшли до кімнати. Важкі двері зачинились за ними з глухим стуком.

Ті двоє неспішно підійшли до дівчини. Краєм ока вона бачила, як чиясь рука ставить різний дерев’яний стілець.

Один із прибульців сів на нього.

Це був великий, міцно збитий широкоплечий чоловік. Чорна довга накидка прикривала його фігуру. Під накидкою, судячи з усього, була кольчуга. Сяйво від вуглин та магічного ліхтаря освітлювало його, але риси обличчя залишилися надто затемненими, щоб можна було їх як слід розгледіти. Проте, навіть не напружуючи зір, можна було бачити обрис шпилястої корони, яка лежала в нього на чолі.

Серце Насуади закалатало, і їй довелось докласти чималих зусиль, щоб повернути йому звичайний ритм.

Другий чоловік, одягнений у темно-бордову, обшиту золотою стрічкою, приталену безрукавку до колін, підійшов до жаровні, повернувся спиною до Насуади й почав ворушити вуглини одним із залізних прутів.

Чоловік з короною на голові повільно-повільно зняв рукавиці, оголивши руки кольору тьмяної бронзи. А потім він заговорив. Його голос був тихий, гнучкий і владний. Будь-якого барда, який мав би такий солодкий голос, люди прославили б на всі часи. Від цього голосу по шкірі Насуади пробігли мурахи. Здавалося, його слова напливають на неї, мов хвилі теплої води, пестячи її, зачаровуючи, гойдаючи. Цей голос нагадував дівчині голос Елви.

— Ласкаво просимо до Урубейна, Насуадо, донько Аджихада, — сказав чоловік на стільці.— Ласкаво просимо до моєї домівки під цим стародавнім пасмом гір. Минуло багато часу відтоді, як останній високий гість ушанував нас своєю присутністю. Досі я був зайнятий справами далеко звідси. Та запевняю вас, що з цього моменту я не буду нехтувати своїм обов’язком хазяїна.

Аж тепер нотка погрози на мить зринула в його голосі, немов кіготь хижака.

Насуада жодного разу не бачила Галбаторікса на власні очі. Бачила, звісно, портрети, чула розповіді про нього… Але голос цього чоловіка звучав так владно, що вона ні хвильку не сумнівалася в тому, що це був справді король.

І акцент, і манера говорити видавали в ньому іншого, так, ніби мова, якою він розмовляв, не була для нього рідна. Звісно, різниця була майже невловима, але вона все-таки існувала. Мабуть, вирішила Насуада, це тому, що за роки його життя мова встигла змінитися. Принаймні таке пояснення здавалося найбільш прийнятним, оскільки його манера говорити нагадувала їй… ні, ні, вона нічого не нагадувала.

Король тим часом нахилився вперед, і дівчина відчула на собі його пильний погляд.

— А ти молодша, ніж я гадав. Я чув, що ти недавно стала повнолітньою. Та все одно ти ще дитина. Зрештою, сьогодні більшість людей здаються мені дітьми: пустотливими, самовдоволеними, відчайдушними дітьми, які не знають, чого вони хочуть, дітьми, які потребують старих мудрих наставників.

— Таких, як ти? — спитала Насуада не надто чемно.

Король засміявся:

— А ти гадаєш, було б краще, якби нами правили ельфи? Я єдиний з нашої раси, хто може тримати їх у покорі. Для них навіть наші найдревніші старці здаються зеленими молодиками, котрі не можуть жити відповідальним дорослим життям.

— Таким вони вважають і тебе, — Насуада не знала, звідки береться її мужність, але почувала себе сильною й непокірною. Вона вирішила говорити прямо, незалежно від того, подобається це королю чи ні.

— Я тебе зрозумів. Але мені належить значно більше років, ніж триває моє життя. Мені належить пам’ять сотень людей, безліч чужих життів: любові, ненависті, битв, перемог, поразок, вивчених уроків, зроблених помилок… І все це зберігається в моєму розумі й дає мені свою мудрість. Я пам’ятаю еонів. У всьому світі немає істоти, схожої на мене, навіть серед ельфів.

— Хіба це можливо? — прошепотіла Насуада. Король підсунув стілець ближче:

— Не прикидайся, Насуадо. Я знаю, що Глаедр віддав своє серце сердець Ерагонові й Сапфірі й що зараз воно там, у варденів. Ти розумієш, про що я?

Дівчина стримала хвилю страху. Та обставина, що Галбаторікс заговорив з нею — нехай мимохідь — про джерело своєї сили, позбавляла її навіть примарної надії на те, що він її відпустить.

Король на мить замовк, а потім показав рукою на кімнату:

— Але перш ніж ми продовжимо, ти маєш дещо знати про історію цього місця. Так ось. Коли ельфи вперше вторглися в цю частину світу, вони знайшли глибоко в скелях, що простягалися поряд з рівнинами, ущелину. Скелі були потрібні їм як захист від драконів, а от ущелину вони цінували зовсім з іншої причини. Неждано-негадано вони з’ясували, що випари, які підіймаються з дна ущелини, дозволяють тим, хто засинає тут, передбачати майбутнє. Отож, понад дві з половиною сотні років тому ельфи побудували цю кімнату над ущелиною, і провидиця приходила сюди жити багато-багато років навіть тоді, коли ельфи вже покинули Ілірею. Вона сідала ось тут, де зараз лежиш ти, і марила тим, що повинно було відбутися. Але з плином часу повітря втратило свою силу, і провидиця та її служителі покинули ці місця. Ніхто не може напевно сказати, ким вона була й куди пішла. У неї не було навіть імені, окрім титулу провидиці, а деякі розповіді про неї схиляють мене до думки, що вона не була ані ельфом, ані гномом, а якоюсь зовсім інакшою істотою. Під час її перебування тут це місце, як ти вже, мабуть, здогадалася, називали Кімнатою Провидиці. А зараз провидиця — ти, Насуадо, донько Аджихада.

Галбаторікс розвів руками:

— І тут немає ради. Той, хто засне на цьому твердому камінні, стає останнім провидцем. Звісно, багато хто вважає долю провидця надто тяжкою, та врешті-решт ніхто не відмовляється. І ти не виняток.

Ніжки стільця знову ковзнули по підлозі, і Насуада відчула біля свого вуха теплий подих Галбаторікса.

— Я знаю, Насуадо, це буде боляче, дуже боляче. Ти повинна знищити себе, перш ніж твоя гордість дозволить підкоритися. Ніщо на світі не може бути важче, ніж змінити самого себе. Я це розумію, тому що сам змінював себе, і не раз. Але я буду тут, з тобою. Я буду тримати тебе за руку, щоб допомогти пройти це випробування. Ти не повинна йти цією дорогою на самоті. І ти можеш скористатися моєю мудрістю, яка тебе ніколи не зрадить. Ніхто з нас не повинен бути на самоті. Принаймні не в цій кімнаті. Можеш сумніватися в мені, якщо хочеш, але з часом ти мені повіриш. Я вважаю це місце священним і краще відріжу собі руку, ніж спробую оскверняти його. Можеш питати в мене про все, що захочеш, і я обіцяю дати тобі правдиву відповідь. Слово честі, слово короля цієї землі.

Насуада зціпила зуби. Вона не знала, що відповісти королю.

— Я ніколи не скажу тобі того, що ти хочеш знати! — нарешті процідила вона.

Галбаторікс голосно засміявся.

— Ти мене не зрозуміла. Я привів тебе сюди зовсім не задля того, щоб щось випитувати. Та й що нового ти можеш мені розповісти? Кількість і розташування твоїх військ? Стан їхнього постачання? Місце зберігання ваших припасів? Ваш план штурму цитаделі? Обов’язки, звички чи можливості Ерагона й Сапфіри? Що ти придбала в Белатоні Дотдаерт? Про здоров’я донечки провидиці Елви, яку ти донедавна тримала біля себе? Усе це я й так знаю. Розказати про все докладніше?.. Ні? Гаразд. Моїх шпигунів набагато більше, ніж ти думаєш. Вони є навіть серед високопосадовців. Зрештою, у мене багато засобів збору інформації. Словом, ти не маєш секретів, яких би я не знав, Насуадо. Жодних секретів. Тому мовчати — просто безглуздо.

Слова короля били дівчину, наче удари молота. Та вона не дала їм зламати свою волю:

— Тоді навіщо?..

— Навіщо я доправив тебе сюди? Дуже просто. У тебе, моя люба, є дар володарки, і він набагато небезпечніший, ніж будь-яке закляття. Ерагон для мене не становить загрози, ельфи — так само, але ти… ти небезпечна тим, чого в них нема. Без тебе вардени будуть, немов засліплені гнівом істоти. Вони будуть пирхати, злитися, іти вперед напролом, незважаючи ні на що. І завдяки їхній глупоті я їх заманю і знищу. Але знищення варденів — це не головна причина, заради якої я тебе викрав. Ні, ти навіть тут довела, що гідна моєї уваги. Ти повна люті, амбіцій, ти непоступлива й розумна — саме ці риси я особливо ціную у своїх підданих. Я хочу, щоб ти була на моєму боці, Насуадо, як мій головний радник і генерал моєї армії. Зараз я на порозі здійснення великого плану, який опрацьовував майже століття. Я хочу встановити в Алагезії новий порядок. Я хочу, щоб ти стала його частиною. Після того як останній із тринадцяти загинув, я шукав того, хто міг би посісти його місце. Досі мої зусилля були марні. Смерк був корисним знаряддям, але оскільки він був Тінню, то, на жаль, мало турбувався про своє власне життя. Серед усіх кандидатів, яких я намітив, Мертаг перший, хто пройшов випробування. Ти будеш другою, я в цьому впевнений. А Ерагон — третім.

Жах закрадався в душу Насуади, доки вона слухала Галбаторікса. Те, що він їй пропонував, було гіршим за все, що вона могла собі уявити.

На якусь мить чоловік у темно-бордовому вбранні відвернув її увагу — він засунув залізний прут у вуглини з такою силою, що кінець прута черкнув по дну мідної жаровні.

Тим часом Галбаторікс продовжував говорити:

— Якби ти погодилась, то могла б зробити зі мною куди більше, ніж можеш зробити з варденами. Подумай про це! Ставши до мене на службу, ти могла б принести мир усій Алагезії…

— Я краще дозволю тисячам гадюк покусати себе, аніж погоджуся служити тобі,— рішуче сказала Насуада.

Король знову голосно засміявся. Це був сміх людини, яка не боїться нічого, навіть смерті:

— Ну, це ми ще побачимо.

Насуада відчула, як король торкнувся пальцями її ліктя. Вона здригнулась. Палець ковзнув нижче, опинившись на першому з її шрамів, тричі помацав його, перейшов до інших, потім знов повернувся назад.

— Ти здолала свого суперника у випробуванні довгих ножів, зазнавши значно більше порізів, ніж міг витримати будь-хто за останній час. А це означає, що ти маєш надзвичайно сильну волю і вмієш контролювати свою уяву… Надмірна уява перетворює навіть сміливих чоловіків на пройнятих страхом жалюгідних боягузів. Але зараз ніщо тобі не допоможе. Навпаки, це буде перешкода. У кожного є межа, фізична чи духовна. Питання лише в тому, скільки часу потрібно для того, щоб її досягти. А ти її досягнеш, це я тобі обіцяю. Твоя сила може відтягнути цю мить, та навряд чи надовго. Твої опікуни так само не допоможуть тобі, поки ти в моїй владі. Тоді навіщо даремно страждати? Ніхто не сумнівається у твоїй відвазі — ти вже показала її всьому світу. А тепер ліпше здатися. Немає жодного сорому в тому, щоб прийняти неуникненне. Невже треба терпіти катування лише для того, щоб заспокоїти своє почуття відповідальності. Так заспокой його зараз — присягни мені на вірність прадавньою мовою, і вже за годину матимеш добру сотню слуг, шовкові та розшиті сукні, велику кількість кімнат і місце за столом під час нашого обіду.

Король замовк, чекаючи на її відповідь, але вона дивилась на намальовані на стелі лінії й мовчала.

Палець Галбаторікса так і продовжував рухатись від її шрамів до зап’ястка.

— Добре. Як хочеш, — король прибрав руку. — Мертагу, ходи-но сюди. Ти неввічливий до нашої гості.

«О ні, тільки не він», — подумала Насуада, несподівано відчувши сильний неспокій.

Чоловік у темно-бордовому вбранні, який стояв біля жаровні, повільно обернувся, і, хоча срібна маска закривала верхню частину його обличчя, Насуада бачила, що то був справді Мертаг. Його очі майже зливалися з тінню, а різко окреслені рот і вилиці надавали йому жорстокого вигляду.

— Коли Мертаг прийшов до мене на службу, він теж спершу пручався. Але відтоді став моїм найбільш здібним учнем. Він успадкував талант свого батька. Чи не так?

— Так, сер, — відповів Мертаг грубим голосом.

— Він здивував мене, коли вбив старого короля Ротгара на Палаючій рівнині. Правду кажучи, я не чекав, що він так завзято воюватиме проти своїх колишніх друзів. Але наш Мертаг сповнений злості та жаги вбивати. Він би задавив кулла власними руками, якби я дав йому таку можливість. А я її дав. Ніщо не дає тобі такої насолоди, як вбивство. Чи не так?

М’язи на шиї Мертага напружились:

— Ні, сер.

Галбаторікс тихо засміявся.

— Мертаг Убивця Королів… Непогане ім’я. Ім’я для легенди. Але в тебе немає шансу знову його підтвердити… Якщо, ясна річ, ти не захочеш убити мене.

Король повернувся до Насуади:

— До сьогодні я не використовував його вміння переконувати людей. Ось тому я й узяв його із собою. У нього є досвід жертви такого вміння, але сам він ніколи його не практикував. А зараз, здається, настав час удосконалити його вміння. Де ж він краще його вдосконалить, як не тут, з тобою? Недаром же саме Мертаг переконав мене в тому, що тебе варто включити до числа моїх прибічників.

Дивне відчуття охопило Насуаду. Незважаючи на все, вона була кращої думки про Мертага. Вона глянула йому прямо в очі. Мертаг стояв непорушно, мов охоронець на варті, й не дививсь на неї. З виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.

— Бери залізо, — сказав король буденним тоном і кивнув убік жаровні.

Мертаг стис руки в кулаки, але з місця не зрушив.

Слова Галбаторікса прозвучали для Насуади, немов грім з ясного неба. Здавалося, сама вісь всесвіту гойднулася від цього звуку, так, наче якийсь велетень зібрав докупи всі нитки реальності й змусив їх коливатися. На якусь мить їй навіть здалося, що вона падає і повітря мерехтить перед нею, ніби вода. Попри всю свою силу, зараз вона не пам’ятала ані слів, ані звуків, які їх сформували, ані того, до якої мови вони належать. Слова короля промайнули повз її свідомість, залишивши по собі лиш згадку про свою загрозливість.

Мертаг тим часом здригнувся. Потім він повільно взяв один із залізних прутів і висмикнув його з жаровні.

Іскри здійнялись у повітря. Кілька яскравих вуглинок упало на підлогу, мов соснове насіння з шишки. Кінець залізяки сяяв яскравим світло-жовтим світлом, що поступово ставало червоно-оранжевим. Світло розпеченого металу відблисками падало на півмаску Мертага, надаючи його обличчю якогось гротескного, нелюдського вигляду. У цій півмасці Насуада бачила і своє віддзеркалення: короткий спотворений торс і неприродно довгі ноги, які звужувались до тоненьких чорних ліній, що майже зливалися з вигином щоки Мертага.

Вона була безсила. Вона нічого не могла вдіяти, хіба лиш напружити м’язи, коли Мертаг почав наближатися до неї.

— Я не розумію, — сказала дівчина Галбаторіксу, намагаючись зберігати спокій. — Ти що, не будеш використовувати проти мене силу свого розуму?

Ні, Насуада, звісно, цього зовсім не хотіла, але якби можна було обирати між атаками на свою свідомість та болем від розпеченого заліза, то вона обрала б перше.

— Для цього в нас іще є час, якщо виникне така потреба, — відповів на те Галбаторікс. — А зараз я хочу знати, чи справді ти така хоробра, як кажуть, Насуадо, донько Аджихада. Крім того, я б не хотів, щоб ти дала мені клятву вірності, коли твій розум перебуватиме під контролем. Я хочу, щоб це було твоє власне рішення. І поки що ти маєш таку можливість.

— Але навіщо? — у горлі в Насуади пересохло.

— Тому що це дає мені насолоду. А зараз питаю тебе востаннє: стаєш на мій бік?

— Нізащо.

— Ну, тоді буде те, що має бути. Мертагу!

Залізний прут опускався все нижче й нижче.

Його кінець був схожий на великий іскристий рубін.

Їй залишалось тільки одне — крик. Стіни восьмикутної кімнати відбивали луною нестерпний біль Насуади, аж поки голос її не стих, аж поки дівчину не огорнула непроглядна пітьма.

НА КРИЛАХ ДРАКОНА

Ерагон підвів голову, глибоко вдихнув. Його хвилювання потроху відступало. Політ на драконі — це, звісна річ, далеко не відпочинок, але близькість до Сапфіри завжди заспокоювала юнака. На світі було зовсім небагато речей, здатних на це. До того ж постійний звук польоту, змахи крил допомагали юнакові позбавитись темних думок, що переслідували його.

Незважаючи на раптовість поїздки та на її сумнівні обставини, Ерагон був радий залишити варденів. Кровопролитні битви останнім часом породжували в нього відчуття, що він втрачає самого себе.

Після возз’єднання з варденами під Фейнстером Ерагон проводив більшу частину свого часу або в битвах, або в очікуванні на них, і це починало його пригнічувати, особливо після жахіть Драс-Леони. Воюючи за варденів, він убив не одну сотню солдатів, з яких лиш маленька дрібочка могла хоч якось змагатися з ним як рівний з рівним. І хоча дії юнака були цілком виправдані, спогади про тих, кого він убив, бентежили його. Це не означає, що він хотів, аби кожен бій був відчайдушним, а кожен супротивник рівний йому чи навіть сильніший. Аж ніяк. Але в безугавній різанині Ерагонові час від часу здавалося, що він не так воїн, як м’ясник. Він усе глибше й глибше відчував, що смерть — це стихія руйнації й чим більше часу ти перебуваєш біля неї, тим більше вона роз’їдає твою душу.

А зараз, поряд із Сапфірою та Глаедром, хоч золотий дракон і не зронив жодного слова від часу їхнього вильоту, Ерагон пробував повернути втрачене відчуття реальності. На самоті юнак почувався куди затишніше, ніж у якому-небудь селищі чи в місті, або в такому таборі, як табір варденів. На відміну від більшості, він не боявся дикої природи, наприклад пустелі. Більше того, дика природа мала таку витонченість і красу, якої не годна створити жодна уява. Вона давала Ерагонові справжню насолоду.

Словом, політ Сапфіри відвертав його від темного боку життя. І це було прекрасно. Зараз юнак не помічав геть нічого, крім ландшафту, що пропливав унизу.

Від табору варденів на березі озера Леона Сапфіра полетіла над безмежним водним простором у північно-західний бік. Вона здійнялася так високо, що Ерагон був змушений накласти закляття, щоб захистити себе від холоду.

Озеро внизу було плямисте: місцями похмуре й сіре, місцями яскраве й іскристе. Ерагон міг годинами дивитися на ці хвилі світла. Ніщо в світі не було таким досконалим, як вони.

Яструби, журавлі, гуси, качки, шпаки та багато інших птахів пролітали під ними. Вони не звертали на Сапфіру жодної уваги. Лиш кілька яструбів піднялись угору й деякий час летіли за нею. Здавалося, їх спонукала до цього цікавість, а не страх. Двоє з них були такі зухвалі, що змінили свій курс усього за якийсь фут від її довгих і гострих зубів.

Ці люті хижаки із загнутими кігтями й жовтими дзьобами багато в чому нагадували Ерагонові Сапфіру. Та й сама Сапфіра була в захваті від них: не так від їхньої зовнішності, як від мисливської майстерності.

Берег позаду них поступово зменшувався до пурпурової лінії. Потім він зник зовсім. Понад півгодини вони бачили лише птахів, хмари на небі й безмежний простір води, що вкривав поверхню землі.

Потім зліва попереду на обрії з’явився обрис Хребта. Для Ерагона це було приємне видовище. Хоч то й не були гори його дитинства, та вони дуже нагадували їх, і, дивлячись уперед, юнак відчував, що перебуває не так уже й далеко від дому.

Гори були все ближче й ближче. Аж ось перед ними постали їхні кам’янисті, засніжені вершини, схожі на замкові стіни з бійницями. Униз по темних, укритих зеленню схилах стрімко збігали десятки білих потоків. Вони впевнено прокладали собі шлях, впадаючи у велике озеро, яке лежало біля самісінького підніжжя гір. На березі озера й неподалік від нього розташувалось кілька селищ, але за допомогою магії Ерагон зробив так, що люди, які були внизу, не помітили Сапфіру, коли вона пролітала над їхніми головами.

«Які ж ці селища маленькі й закинуті,— думав Ерагон, дивлячись на них. — Зрештою, хіба не таким був і мій Карвахол?» Порівняно з великими містами, в яких йому довелось побувати, ці селища нагадували, швидше, купку халуп, де мешкали найзлиденніші жебраки. І він чудово знав, що переважна більшість чоловіків та жінок, які мешкали в цих селищах, ніколи не бували далі ніж за пару миль звідси, а все їхнє життя пройде в оцьому маленькому-маленькому світочку.

«Яка дивна штука життя, — подумав Ерагон. — От, скажімо, що краще: залишатися там, де ти народився, і знати про цю місцину все на світі чи повсякчас мандрувати все новими й новими землями? Побачити всю землю чи ніколи не розлучатися з тим її клаптиком, на якому ти народився?»

Юнак не знав відповіді на ці питання. Але він пам’ятав слова Оромиса про те, що весь світ можна відтворити з найдрібнішої піщинки, якщо тільки досконало її вивчити.

Хребет — то були високі гори. Стрімчасті вершини ще й досі височіли на добру тисячу футів над Сапфірою, коли вона пролітала між ними, прямуючи вузькими міжгір’ями й долинами. Час від часу вона мусила злітати вище, щоб поглянути, чи є попереду шлях, і, коли вона так робила, перед очима Ерагона розлягалися величезні простори. І ці безкінечні гори нагадували йому зуби, що прорізались із коричневих ясен землі.

Зараз Сапфіра пролітала над доволі глибокою долиною. На її дні Ерагон помітив галявину, по якій звивався струмок. А на краю галявини було щось схоже чи то на коней, чи на намети, сховані під важкими кронами хвойних дерев, що ними густо заросли схили сусідніх гір. Одинокий вогник то з’являвся, то зникав між гіллям, ніби якась крихітна золотава крапелька на темному тлі. А ще юнак побачив якусь постать, котра незграбно рухалась від струмка. Ця постать здалася йому незвично великою, як на людину.

«По-моєму, я бачив ургала», — сказав Ерагон.

«Де?» — спитала Сапфіра.

«Он там, на галявині позаду нас. Шкода, що в нас немає часу. Я б хотів побачити, як вони живуть».

Сапфіра пирхнула. Потік гарячого диму вирвався з її ніздрів й огорнув клубком її шию та Вершника:

«Вони можуть не дуже чемно повестися з драконом і Вершником, які без попередження приземляться на їхній території».

Ерагон закашлявся і почав моргати — його очі сльозились.

«Бачу, ти проти».

Сапфіра нічого на те не відповіла, але смужка диму перестала виходити з її ніздрів і незабаром повітря навколо стало чисте.

Збігло ще трохи часу. Ерагон помітив, що обриси гір йому наче як знайомі, а коли Сапфіра нарешті проминула велику ущелину, він зрозумів, що вони летять по шляху, який веде до Тейрма. Це був той шлях, по якому він двічі їздив верхи на конях разом із Бромом. Тут нічого не змінилось. Шлях був таким, яким запам’ятав його Ерагон: західний рукав річки Тоарк так само стрімко ніс свої води в далеке море, а поверхня річки була рясно посмугована білими гребінцями в тих місцях, де валуни перекривали течію. Відлюдна дорога вздовж річки, якою вони з Бромом колись їхали, була такою ж вузенькою, ледве чи ширшою за оленячу стежку. Юнакові навіть здалося, що він упізнає ті дерева, біля яких вони зупинялися на привал.

Сапфіра повернула на захід униз по річці й летіла доти, доки гори не змінились мокрими від дощу полями. Тоді вона повернула трохи на північ. Ерагон не питав, чому вона вирішила змінити курс — він був упевнений, що дракон ніколи не втрачає належних орієнтирів, навіть у безпросвітно темну ніч або в глибині підземелля Фартхен Дура.

Сонце було вже на вечірньому прузі, коли вони вилетіли з Хребта. На землю спадали сутінки. Тепер Ерагон думав про те, як заманити Галбаторікса в пастку й знищити його. Трохи згодом до роздумів Вершника долучився й Глаедр. Разом вони розробляли різні стратегії, вправлялися в атаці й захисті. Сапфіра теж брала в цьому участь, але тільки почасти, оскільки політ не дозволяв їй зосереджуватися на чомусь іншому. Так минав час.

«А чи може Елдунарі, що його Вершники сховали від Галбаторікса, бути в Склепі Душ?» — спитав Ерагон у Глаедра, дивлячись на холодні білі зорі.

«Ні,— не вагаючись, відповів Глаедр. — Цього не може бути. Якби Враель схвалив такий план, Оромис і я неодмінно знали б про це. Зрештою, якби хоч одне з Елдунарі залишилось на Вройнгарді, ми, поза сумнівом, знайшли б його, коли повертались обшукувати острів. Сховати живу істоту не так легко, як здається. Чому? Дуже просто. Якщо їжак згортається в клубочок, це ще не означає, що він став невидимий. Чи не так? І розум теж не зникає. Ти можеш захистити свої думки від інших, але твоя присутність усе одно буде відчутна для того, хто тебе шукатиме. Тут навіть закляття не допомогло б — у нас були спеціальні амулети».

«Ясно», — спохмурнів Ерагон.

Тим часом політ тривав. Навколо стояла мертва тиша. Майже повний місяць сходив над гострими вершинами Хребта. Його світло тьмяно осявало землю. Здавалось, що вона зроблена з олова. Ерагон подумав, що зараз уся Алагезія схожа на якусь величезну, зроблену гномами скульптуру, сховану в іще більшій печері.

Ерагон добре відчував, що політ дає Глаедрові неабияке задоволення. Так само, як Вершникові й Сапфірі, старому дракону явно подобалось, коли випадала нагода залишити всі клопоти на землі — нехай ненадовго — і летіти високо-високо в небі.

Тим часом Сапфірі кортіло продовжити розмову.

«Розкажи нам якусь історію, Ебрітхілю», — повільно змахнувши крилами, попросила вона Глаедра.

«Яку ж саме історію ти хочеш почути?»

«Ту, де вас із Оромисом захопили клятвопорушники, і як ви потім утекли».

Правду кажучи, Ерагонові теж дуже хотілося почути цю історію. Вона давним-давно його цікавила, та він усе ніяк не міг набратись сміливості, щоб запитати про це в Оромиса.

Якийсь час Глаедр мовчав.

«Коли Галбаторікс і Морзан повернулися з диких земель і почали кампанію проти нашого ордену, — почав він нарешті,— ми навіть не уявляли собі навислої над нами загрози. Ясна річ, ми були стурбовані, але не більше ніж тоді, коли б, наприклад, дізналися, що по нашій землі ходить Тінь. Галбаторікс був не першим Вершником, який утратив розум. Щоправда, він був першим, на чиєму боці виступив Морзан. Мабуть, уже одна ця обставина повинна була насторожити нас, та, на жаль, ми зрозуміли, що відбувається, аж після того, як усе вже закінчилось.

А на той час ми навіть не здогадувались, що вслід за Галбаторіксом піде чимало Вершників. Ми навіть уявити не могли, що наші побратими можуть піддатися на солодкі обіцянки Галбаторікса. Морзан? Що Морзан?! Він був новачком, його слабкість зрозуміла. Але ті, хто були досвідченими Вершниками, — ні. Ми ніколи не сумнівалися в їхній відданості. І тільки коли вони опинилися під владою спокуси, ми зрозуміли, як сильно злоба та слабкості їх розбестили. Дехто з них жадав помсти за старі образи. Інші вважали, що завдяки нашій силі дракони й Вершники повинні правити всією Алагезією. А були ще й такі, як не гірко про це казати, які просто раділи можливості руйнувати все навкруги й ні в чому собі не відмовляти».

Старий дракон замовк. Ерагон відчув, як давня ненависть і давній жаль затуманили йому розум.

«Словом, — продовжував Глаедр, — події, які невдовзі почали відбуватися… не надто збентежили нас.

По-перше, ми мало що про них знали. Та навіть те, що до нас доходило, було так переповнене всілякими чутками й здогадами, що скидалося на звичайну вигадку. Щоправда, мені чомусь здавалося, що відбувається щось набагато гірше, ніж ми собі думаємо. І я пробував переконати в цьому декого зі старих драконів і Вершників. Але вони не хотіли навіть слухати й усіляко розвіювали мої перестороги. Я не хочу сказати, що вони були дурні, але цілі століття миру зробили їх млявими, і вони не змогли побачити, що світ навкруги змінюється.

Так чи інакше, ми з Оромисом вирішили не покладатися на недостеменну інформацію і покинули Ілірею для того, щоб самим усе розвідати. Із собою ми взяли двох молодших Вершників. Обидва вони були ельфи, чудові воїни, які нещодавно повернулися з патрулювання північних районів Хребта. Зрештою, вони й самі виказали бажання вирушити разом із нами… Ти, Ерагоне, мабуть, чув про них. Це були Кіаланді й Формора».

«Ага», — відповів Ерагон, пригадавши про кого йдеться.

«Так ось. На другий день ми мали зупинитись на Едур Нарох — старій сторожовій вежі, яка була колись давно збудована для захисту лісу Сільвервуд. А далі вийшло ось що. Кіаланді та Формора тайкома від нас швиденько полетіли до цієї вежі й убили трьох ельфійських воїнів, які стояли там на варті. Потім вони встановили на каменях, що оточували вежу, пастку. І ця пастка спіймала нас у ту ж мить, як тільки мої кігті торкнулися трави на пагорбі. Це було майстерне закляття — Галбаторікс сам навчив їх цього. У нас не було проти нього захисту. Ні, воно не завдало нам жодної шкоди, але зробило нас такими повільними, ніби на наші тіла та розум хтось вилив мед. Поки ми були в пастці, збігали хвилини й секунди. Кіаланді, Формора на своїх драконах літали навкруг нас, немов колібрі. Здавалося, що це всього лиш ледь помітні темні цятки.

За цей час вони встигли накласти десятки заклять, які повинні були скувати нас, осліпити, не дати Оромисові змоги говорити, щоб йому було важко вимовляти закляття. І на цей раз їхня магія начебто не завдала нам відчутної шкоди, але в нас не було проти неї жодного захисту… Як могли, ми атакували розум Кіаланді, Формори та їхніх драконів. Вони у відповідь робили те саме. І так кілька годин поспіль… Цей досвід мені… не дуже сподобався. Зрештою, усі вони були слабші за мене й Оромиса, але на кожного з нас припадало двоє ворогів. А крім того, вони мали із собою серце сердець дракона, якого звали Агаравель, і це збільшувало їхню силу. Як наслідок, ми ледь-ледь тримали оборону. Пізніше ми довідались, що наші нападники хотіли допомогти Галбаторіксу й клятвопорушникам непомітно ввійти в Ілірею, щоб зненацька застукати Вершників і захопити Елдунарі, які на той час були в місті».

«А як же ви втекли?» — спитав Ерагон.

«Ми вчасно зрозуміли, що навряд чи зможемо перемогти їх. Тоді Оромис вирішив ризикнути й застосувати магію, щоб звільнитися, хоч ми прекрасно знали, що це примусить Кіаланді та Формору атакувати нас магією у відповідь. Правду кажучи, це був відчайдушний крок, але іншого виходу ми не мали.

І ось настала мить, коли я, не знаючи про наміри Оромиса, атакував нападників, намагаючись завдати їм шкоди. Оромис якраз на це й чекав. Справа в тому, що він тривалий час знав того Вершника, який навчав магії Кіаланді та Формору, а ще був обізнаний зі способом мислення Галбаторікса. Так чи інакше, він зумів угадати, як саме Кіаланді та Формора вимовляли свої закляття, і знайти слабкі місця в їхніх чарах.

Оромисові вдалося звільнитися всього лиш на кілька секунд, бо в ту мить, як він почав чаклувати, Кіаланді й Формора зрозуміли, що він хоче зробити, запанікували й почали вимовляти власні закляття. Але з третьої спроби Оромис розірвав те, що нас стримувало. Правда, я не можу сказати, як саме він це зробив. Можливо, він і сам цього не зрозумів. Коротко кажучи, змахом пальців він переніс нас далеко-далеко від того місця, де ми перебували».

«Так само, як Арія перенесла моє яйце з Ду Вельденвардена на Хребет?» — спитала Сапфіра.

«І так, і ні,— відповів Глаедр. — „Так“, бо він переніс нас з одного місця на інше без перешкод. А „ні“, тому що Оромис не просто змінив місце нашого перебування, а переніс кожну клітинку нашого тіла, переставивши їх так, що ми вже були не такі, як раніше. Найдрібніші частинки наших тіл — кожен м’яз, кістку, орган — він замінив одна на одну, не завдавши при тому жодної шкоди».

Ерагон замислився. Таке закляття було під силу хіба лиш найвищим представникам ордену. Це було справжнє диво магічного мистецтва, яке могли зробити всього кілька осіб за всю історію. Вершник завмер від подиву.

«Як це могло спрацювати? — тільки й спитав він. — Невже ви не залишились такими самими, як були й до цього?»

«Залишились, а водночас ні. Різниця між тим, ким ми були й ким стали, була ледь помітна, та цього вистачило для того, щоб розвіяти чари Кіаланді й Формори, які нас опутали».

«А що то були за закляття, які вони почали промовляти в ту мить, як помітили дії Оромиса?» — озвалась Сапфіра.

Ерагонові здалося, що Глаедр змахнув крилами, так, ніби його тіло отерпло від довгої нерухомості.

«Закляття Формори, — відповів Глаедр, — повинно було вбити нас, але наш захист зупинив його. А от закляття Кіаланді… було інакше. Цього закляття Кіаланді навчив Галбаторікс, а сам він навчився його в тих духів, які заволоділи Дурзою. Я знаю про це, тому що був на зв’язку з розумом Кіаланді навіть тоді, коли він промовляв своє закляття. Це було майстерне, жахливе закляття, яке мало не дозволити Оромису торкатись і маніпулювати потоком енергії навколо нього, іншими словами, перешкодити йому використовувати магію».

«Кіаланді зробив те саме і з тобою?» — спитала Сапфіра.

«Він неодмінно зробив би так, якби не боявся, що це може мене вбити або розірвати мій зв’язок з моїм серцем сердець. Тоді виникли б дві мої незалежні версії, з якими їм довелося б мати справу. Дракони більше за ельфів залежали від магії, яка підтримувала нашу життєздатність — інакше ми б швидко загинули».

Ерагон відчув, як цікавість Сапфіри щомиті зростає:

«А колись таке бувало? Тобто я хочу спитати: чи обривався коли-небудь зв’язок між драконом та його Елдунарі, доки тіло дракона було ще живе?»

«Бувало. Але про це я розкажу якось іншим разом». Сапфіра наче заспокоїлась, хоч Ерагон був упевнений, що вона поставить це питання при першій-ліпшій нагоді.

«Але закляття Кіаланді не перешкодило Оромису використовувати магію, чи не так?» — продовжив він.

«Як тобі сказати?! Воно напевно перешкодило б, якби Кіаланді не наклав його аж тоді, коли Оромис переніс нас в інше місце. Тому його дія була зменшена. Але відтоді Оромис міг використовувати хіба що найслабші закляття. І, як ти знаєш, так було до кінця його життя, незважаючи на всі старання наших наймудріших магів».

«А чому захисні закляття не вберегли його?» Здавалося, що Глаедр важко зітхнув.

«Це й досі загадка. До того часу, Ерагоне, ніхто не міг цього робити, і з тих, хто залишився живим, лиш Галбаторікс знає всі свої секрети. Закляття не повинно було діяти безпосередньо на Оромиса — воно мало опутати тільки його розум, точніше, енергію навколо нього або його зв’язок із цією енергією. Ельфи вивчали магію з давніх-давен, та навіть вони не цілком розуміють, як матеріальний світ взаємодіє з нематеріальним. Це загадка, і мені здається, ми ніколи її не розгадаємо. Можливо, духи знають більше за нас про матеріальне й нематеріальне, бо вони самі нематеріальні, але мають здатність перетікати в матерію в образі Тіні.

Та що б воно там не було насправді, наслідки виявились тяжкими: Оромис створив своє закляття і звільнив нас, але це коштувало йому надмірних зусиль — у нього почалися судоми. Більше він уже ніколи не міг використати таке могутнє закляття. Тим паче, що його тіло вразила якась недуга, котра давно звела б його в могилу, якби він не був аж такий вправний у магії. Ця недуга була в Оромиса ще й до того, як нас захопили в полон Кіаланді та Формора, але коли він переніс наші тіла, недуга почала даватися взнаки. В іншому разі, Оромис не відчував би її ще багато-багато років.

Коротко кажучи, Оромис упав на землю. Тепер він був так само безпорадний, як дракон, що тільки-но вилупився з яйця. Тим часом Формора на своєму драконі — потворному коричневому створінні — уже полетіла до нас, а за нею мчав Кіаланді. Я прикрив Оромиса й напав на них. Якби наші вороги зрозуміли, що він безсилий, вони неодмінно проникли б у його розум і підкорили б його. Отож мені треба було відволікати їх, доки Оромис не відновить сили… Ніколи в житті я не бився важче, ніж того дня. Їх було четверо проти одного мене… Та ні! їх було п’ятеро, якщо рахувати й Агаравеля. Обидва дракони — коричневий у Формори та фіолетовий у Кіаланді — були менші за мене, хоч мали дуже гострі зуби й спритні кігті. Та моя лють надала мені такої сили, що обох їх я важко поранив… А той Кіаланді був просто дурень. Ні з того ні з сього, він підійшов до мене так близько, що я дістав його своїми довгими кігтями, схопив і щосили пожбурив у його власного дракона, — кажучи це, Глаедр пожвавішав. — Його магія не захищала від цього, тож один із шипів на спині фіолетового дракона проткнув його… Я міг тоді його вбити, якби коричнева потвора не змусила мене відступити.

Отак я бився хвилин п’ять… А потім почув, як Оромис кричить, мов, нам пора тікати звідси. Тоді я кинув камінюччя в морди моїх ворогів, повернувся до Оромиса, підхопив його пазурами й полетів з Едур Нароха. Кіаланді та його дракон не могли нас переслідувати, а от Формора на своєму коричневому кинулась за нами.

І вони таки наздогнали нас приблизно за милю від сторожової вежі. Кілька разів ми зближались, і щоразу, коли коричневий підлітав під мене знизу, я бачив, як Формора пробувала вдарити мечем по моїй правій лапі. Мабуть, вона хотіла змусити мене відпустити Оромиса, а може, просто вбити його. Тоді я крутнувся, щоб уникнути удару, і замість правої лапи її меч рубонув мені по лівій».

Спогади, що промайнули у свідомості Глаедра, були тяжкі й такі холоднющі, ніби меч Формори був викуваний із льоду, а не зі сталі. Від цього відчуття Ерагонові ледь не стало зле. Вершник якось судомно глитнув повітря й міцніше вхопився за сідло, вдячний долі за те, що із Сапфірою було все гаразд.

«Боліло менше, ніж можна собі уявити, — на диво спокійно продовжував Глаедр, — але я знав, що не зможу довго летіти. Тоді я різко звернув і подався вбік Іліреї з такою швидкістю, яку тільки могли витримати мої крила. Можна сказати, що удар Формори не пішов їй на користь, бо тепер мені стало наче як легше і я нарешті таки зумів відірватися від коричневого й утекти.

Звісна річ, якби це було раніше, Оромис зміг би зупинити кровотечу, але тепер він був надто слабкий навіть для того, щоб зв’язатися з Враелем або іншими Вершниками й попередити їх про плани Галбаторікса. Ми знали, що тільки-но Кіаланді та Формора повідомлять Галбаторікса про те, що сталося, він одразу ж нападе на Ілірею. Тим часом якби він забарився, це дало б нам можливість як слід підготуватись, бо, попри всю його могутність, несподіванка все ще була тоді його найсильнішою зброєю.

Та коли ми прибули до Іліреї, то з жахом побачили, що там залишилось усього лиш декілька представників нашого ордену. Поки нас не було, багато хто полетів на пошуки Галбаторікса, а решта — на Вройнгард, щоб порадитися з Враелем. Тоді ми почали говорити тим, хто залишився, що над нами нависла смертельна загроза, що треба якнайшвидше попередити Враеля й інших старших драконів та Вершників. Але вони спершу не хотіли вірити в те, що Галбаторікс насмілиться напасти на Ілірею. І, тільки побачивши наші рани, вони потроху заворушились. Принаймні вони вирішили, що всі Елдунарі Алагезії треба зібрати й відправити для зберігання на Вройнгард.

Тоді це рішення здавалося розумним, хоч насправді нам треба було відправити їх до Елесмери. На жаль, на ту пору ніхто з нас не подумав, що їм буде куди безпечніше серед ельфів, ніж на Вройнгарді, у самісінькому серці нашого ордену.

Враель наказав кожному дракону та Вершнику, які були за кілька днів дороги від Іліреї, якнайшвидше поспішати на допомогу місту. Утім ми з Оромисом боялися, що вони навряд чи встигнуть. А самотужки ми нічим не могли допомогти Іліреї. Тому ми зібрали все, що нам було потрібне, і з двома учнями, котрі в нас залишились, Бромом і драконом, який був твоїм тезкою, Сапфіро, вночі покинули місто. Ти, Ерагоне, уже бачив, я гадаю, ту клятву, яку дав Оромис, коли ми відлітали».

Ерагон не надто впевнено кивнув, згадуючи при тому образ прекрасного, усіяного вежами міста, розташованого біля підніжжя крутого схилу й освітленого повним місяцем.

«Ось так і вийшло, — вів далі Глаедр, — що нас не було в Іліреї, коли Галбаторікс і клятвопорушники через кілька годин напали на місто. Саме тому нас не було також на Вройнгарді, коли зрадники перемогли наші об’єднані сили й розграбували Дору Ареба. З Іліреї ми полетіли в Ду Вельденварден, сподіваючись, що ельфійські чарівники зможуть зцілити Оромиса й відновити його магічні здібності. Коли ж їм нічого не вдалося, ми вирішили залишитись на місці. Це було значно безпечніше, ніж летіти на Вройнгард із тяжкими ранами, ризикуючи в будь-який момент потрапити в засідку.

Тим часом Бром і Сапфіра не схотіли лишатися з нами. Не слухаючи наших порад, вони таки полетіли, щоб вступити в бій. І в цьому бою Сапфіра загинула… Ну, ось і все. Тепер ви знаєте, як клятвопорушники схопили нас і як ми втекли».

«Дякую тобі за розповідь, Ебрітхілю», — сказала Сапфіра.

«Будь ласка, Б’яртскулар, тільки більше ніколи не проси її повторювати». Коли місяць наближався до середини неба, Ерагон побачив багато-багато якихось тьмяних оранжевих вогників, що коливались у темряві. Трохи перегодом він зрозумів, що то смолоскипи й вогні Тейрма, до якого було ще чимало миль. А високо над іншими вогнями зринув на мить яскравий жовтий вогник. Він був схожий на велике око, що пильно дивилось на них. Потім вогник зник, потім знову з’явився, так, ніби те око моргало.

«Маяк на Тейрмі горить», — сказав Ерагон Сапфірі й Глаедру.

«Це означає, що насувається шторм», — відповів Глаедр.

Тим часом Сапфіра перестала змахувати крилами, і Ерагон відчув, як вона нахилилась уперед і почала повільно спускатися до землі.

Десь за півгодини вони вже були на землі. Звідси Тейрм здавався слабким сяйвом на півдні, а промінь маяка був не яскравіший за зірку.

Сапфіра сіла на березі, усіяному деревиною, яку виносили сюди океанські хвилі. У місячному сяйві матова поверхня прибережного піску здавалася майже білою, а хвилі, що набігали на неї, були сіро-чорні, так, ніби океан за щось розлютився на землю і тепер намагається поглинути її.

Ерагон розстебнув пряжки навколо ніг і зіскочив із Сапфіри. Треба було трохи розім’яти м’язи. Вершник постояв, повернувся й, набравши повні легені пропахлого солоною водою повітря, побіг униз по прибережній смузі до купи принесеної океаном деревини. Його плащ тріпотів під поривами вітру. Ще кілька хвилин — і Ерагон уже біг назад до Сапфіри.

Сапфіра сиділа там, де він її й залишив. Вона мовчки дивилася на море. Ерагон почекав трохи, сподіваючись, що Сапфіра заговорить, — він відчував якусь її внутрішню напруженість, — але вона так і продовжувала мовчати. Тоді Вершник повернувся й знову побіг назад до корчів.

«Нічого, — думав він, — Сапфіра заговорить, коли буде готова».

Ерагон бігав туди-сюди, аж доки не розім’явся як слід, а його ноги не почали трохи боліти від утоми. І весь цей час Сапфіра сиділа й пильно дивилася кудись удалину.

Коли Ерагон почав умощуватися на очерет поруч зі своїм драконом, він почув, як Глаедр, наче продовжуючи розмову із Сапфірою, сказав:

«Це було б дуже нерозумно з твого боку».

Ерагон підвів голову, так, як роблять дракони, коли розмовляють.

«Ні, я можу це зробити», — рішуче відповіла Сапфіра.

«Ти ніколи раніше не була на Вройнгарді,— стояв на своєму Глаедр. — Якщо буде шторм, то він занесе тебе далеко в море, а може статися й щось гірше. Хіба один дракон загинув через свою надмірну самовпевненість? Вітер не твій друг, Сапфіро. Він може допомогти тобі, а може й знищити тебе».

«Я не мала дитина, щоб ти розказував мені про вітер!»

«Ясна річ. Але ти ще молода, і я не думаю, що ти готова до цього».

«Інший шлях займе дуже багато часу!»

«Може, й так, але краще дістатися туди пізніше, ніж не дістатись узагалі».

«Про що це ви там говорите?» — спитав Ерагон. Сапфіра нічого не відповіла, але пісок під її передніми лапами зашарудів — вона глибоко занурила в нього свої кігті.

«Нам треба вирішити одне питання, — мовив Глаедр. — Звідси Сапфіра може полетіти або прямо на Вройнгард, або спершу вздовж берегової лінії на північ, до найближчої до острова точки материка, а вже звідти повернути на захід і перетнути море».

«А який шлях коротший?» — спитав Ерагон, попри те що відповідь була надто очевидна.

«Летіти навпростець», — сказала Сапфіра.

«Але якщо вона так зробить, тоді доведеться весь час летіти над водою», — зауважив Глаедр.

«Не далі, ніж від табору варденів сюди, — огризнулась Сапфіра. — Чи я помиляюсь?»

«Але ти вже втомлена, і якщо буде шторм…»

«Тоді я буду літати навколо нього!» — роздратовано сказала Сапфіра й пирхнула, випустивши з ніздрів цівку синьо-жовтого вогню.

Вогонь, здається, трохи засліпив Ерагона.

«Ой, — мовив Вершник, — тепер я нічого не бачу, — він протер очі, намагаючись зробити так, щоб зникли барвисті кола. — А що, летіти прямо справді так небезпечно?»

«Та звісно!» — Глаедр потроху дратувався.

«Скільки часу потрібно, — спитав Вершник, — якщо летіти вздовж берегової лінії?»

«Десь півдня, — відповів Глаедр, — може, трохи більше».

Ерагон мовчки почухав підборіддя і втупився поглядом у чорну далечінь. Так вони й сиділи.

«Ти справді можеш це зробити?» — нарешті озвався Вершник, глянувши на Сапфіру.

Вона повернула шию й подивилася на нього своїм великим оком. Її зіниця все ширшала й ширшала, аж доки не стала майже кругла. Вона була величезна й чорна. Ерагон подумав, що міг би залізти туди всередину й зникнути назавжди.

«Я впевнена, що можу це зробити», — сказала Сапфіра.

Вершник кивнув і в задумі провів рукою по волоссю:

«Ну, що ж… У нас є шанс зробити це… Глаедре, якщо буде потрібно, зможеш їй підсобити?»

Старий дракон трохи помовчав, а потім від нього долинули якісь дивні наспіви — так наспівувала Сапфіра, коли їй було приємно або весело.

«Чудово, — сказав Ерагон. — Якщо вже ми спокушаємо долю, то не будемо сперечатися через це. Перетнімо море — і все».

Питання було вирішене. Ерагон заліз у сідло Сапфіри, а та одним стрибком залишила позаду безпечну тверду землю й полетіла над бездоріжжям хвиль.

ЗВУК ЙОГО ГОЛОСУ, ДОТИК ЙОГО РУК

— А-х-х-х!

— Присягнеш мені на вірність прадавньою мовою?

— Ніколи!

Його питання і її відповідь стали свого роду ритуалом. Питання-відповідь, питання-відповідь — як у дитячій грі, з тією лиш різницею, що цю гру вона вже програла, навіть якщо виграє.

Ці ритуали були одним-єдиним, що дозволяло Насуаді не збожеволіти. Завдяки їм вона наводила такий-сякий лад у своєму світі, мала змогу переноситися з одного моменту до наступного, вони давали їй можливість втриматися за щось, коли все інше було далеко від неї. Обряди думки, обряди дії, обряди болю й розради — усе це була та основа основ, від якої залежало її життя. Без них вона б загубилася, як вівця без пастиря, як ревно віруючий, що втратив віру… як Вершник без свого дракона.

На біду, цей своєрідний ритуал завжди закінчувався однаково — дотиком розпеченого заліза.

Насуада скрикнула й прикусила язик — її рот наповнився кров’ю. Тоді вона кашлянула, намагаючись очистити горло, та крові було так багато, що дівчина почала захлинатись. Її легені горіли від нестачі повітря, візерунки на стелі попливли й зблякли, її пам’ять відключилась, і нічого більше не було, навіть темряви. За якийсь час Галбаторікс почав розмовляти з нею, доки залізо потроху набувало червонястого кольору. Це теж стало одним з їхніх ритуалів.

Він зцілив їй язик. Принаймні вона почала думати, що це був він, а не Мертаг, після того як король сказав:

— Цього не станеться, якщо ти не зможеш говорити, чи не так? Як же я тоді дізнаюся, коли ти будеш готова служити мені?

Король сів праворуч від неї, як і колись. Сів так, що вона могла бачити лиш тінь його постаті, схованої під довгим важким плащем.

— Знаєш, я зустрів твого батька, коли він був управителем головного маєтку Ендурієль, — сказав Галбаторікс. — Він не розповідав тобі про це?

Вона здригнулась, заплющила очі. Сльози текли й падали з куточків її очей. Їй було гидко слухати його. Голос короля був владний, звабливий, він наче змушував її зробити те, що хотів король.

— Так, — пробурмотіла вона.

— Я трохи спостерігав за ним у той час. Чому я? Він був слугою, не з тих, хто грає важливу роль. Ендурієль дозволив йому трохи більше свободи, як з’ясувалося, — король зробив зневажливий жест, і світло осяяло його худу, кістляву руку, — навіть забагато… Але ж яку дивовижну й цікаву вервечку подій влаштувала нам доля! Подумати тільки — людина, яка стежила за тим, щоб мої черевики були начищені, стала моїм найлютішим ворогом після Брома, а тепер ти, його донька, повернулася в Урубейн і майже стала служити мені так само, як служив твій батько. Справжня іронія долі, чи не так?

— Мій батько втік, і він мало не вбив Дурзу, коли зробив це, — відповіла вона. — І всі твої заклинання не змогли втримати його. І мене ти не зможеш втримати.

Вона подумала, що Галбаторікс, мабуть, насупився.

— Так, це була помилка. Дурза не врахував однієї обставини… Сім’ї, здається, існують для того, щоб людям було простіше стати тими, ким вони є насправді… Саме тому зараз я обираю собі прислугу тільки з тих, хто безплідний чи неодружений… Так чи інакше, ти дуже помиляєшся, сподіваючись на порятунок. Єдиний шлях покинути Кімнату Провидиці: присягнути мені на вірність або померти.

— Тоді я краще помру.

— Як нерозумно! — позолочена тінь короля нахилилась до неї: — Ти ніколи не думала, Насуадо, що світ був би гірший, якби я не скинув Вершників?

— Вершники зберігали мир, — сказала вона. — Вони захищали всю Алагезію від війни, лиха… від загрози Тіні. А за часів голоду вони приносили людям їжу. Хіба може ця земля бути кращою без них?

— А яка була ціна за їхню службу? Ти й усі люди повинні знати, що за все в цьому світі треба платити золотом, часом або кров’ю. Усе має свою ціну, навіть Вершники. Особливо Вершники. Так, вони зберігали мир, але вони ж таки задушили раси цієї землі, ельфів і гномів, навіть нас, людей. Що там завжди співали в оді Вершникам, коли барди оплакували їхню смерть? Що їхнє царювання тривало тисячі років, а в часи цього хваленого «золотого віку» змінювалися лиш імена королів і королев, які самовдоволено й безпечно сиділи на своїх тронах. Правда, були маленькі клопоти: Тінь, набіги ургалів, сутички між двома кланами гномів, — але вони подбали про це. Та загалом, порядок речей залишився такий самий, яким він був, коли Вершники вперше стали відомі.

Вона почула брязкіт металу — це Мертаг перемішував вуглини на жаровні. Хотіла б вона бачити його обличчя й реакцію на слова Галбаторікса! Але він, як завжди, стояв спиною до неї, спостерігаючи за вуглинами. Мертаг дивився на неї тільки тоді, коли торкався розпеченим металом її тіла. Це був його особливий ритуал, і вона чомусь підозрювала, що Мертаг потребує його так само, як вона потребує своїх.

Галбаторікс тим часом продовжував говорити:

— Чи не здається тобі, Насуадо, що це і є корінь зла? Життя повинно змінюватись, а Вершники придушили цю землю так, що вона впала в тривожний сон і не в змозі позбутися ланцюгів, які її скували, не може рухатися вперед чи відступати, як задумано природою, не може стати чимось іншим, новим. Я на власні очі бачив сувої в сховищах Вройнгарду і тут, в Іліреї, які містять усілякі знання — магічні, механічні, будь-які знання філософії природи — і Вершники ретельно приховували їх, тому що вони боялися того, що може бути, коли все це стане надбанням усіх. Вершники були боягузи, прихильники старого способу життя й старого способу мислення, сповнені рішучості захищати їх до останнього подиху. Вони були ввічливими тиранами, але все-таки тиранами.

— Думаєш, убивства й зради вирішать проблему? — спитала вона, не надто переймаючись тим, покарає він її за це чи ні.

Він засміявся, ніби був щиро здивований:

— Яке лицемірство! Ти засуджуєш мене за те саме, що сама хочеш зробити. Якби ти могла, ти б убила мене на місці, без жодних вагань, мов скаженого собаку.

— Ти зрадник, а я ні.

— Я переможець. А все інше нічого не важить. Ми не настільки різні, як ти думаєш, Насуадо. Ти хочеш мене вбити, бо віриш, що моя смерть стане добром для Алагезії. І тому ти — все ще як дитина — віриш, що зможеш краще керувати Імперією, ніж я. Твоя зарозумілість призведе до того, що інші почнуть зневажати тебе. Але не я, бо я тебе розумію. Я підняв зброю проти Вершників з тих самих причин і я маю на це право.

— Хіба помста не має із цим нічого спільного?

Вона подумала, що він, мабуть, посміхнувся.

— Це грає роль хіба що як перший відрух. Але ніколи ненависть чи помста не були моєю мотивацією. Я був стурбований тим, що Вершники з’явилися й утвердились, і я переконаний, що тільки тоді, коли вони зникнуть, ми можемо процвітати як раса.

На мить біль від ран не дав їй можливості говорити.

Вона почекала, а потім сказала майже пошепки:

— Коли те, що ти говориш, — правда, а в мене немає причин не вірити тобі… якщо це так — то чим тоді ти кращий за Вершників? Ти пограбував їхні бібліотеки, забрав їхні знання, але ще й досі не поділився ними ні з ким.

Він підійшов до неї ближче, і вона відчула біля вуха його подих:

— Це тому, що серед купи їхніх розкиданих секретів я знайшов натяки на величну ідею, ідею, яка може дати відповідь на одне з найбільш бентежних питань в історії.

Дрож пробіг їй по спині:

— Що це за питання?

Він сів у крісло і поправив край свого плаща:

— Питання про те, як король чи королева можуть дотримуватися законів, які вони придумали, коли серед їхніх підданих є ті, хто володіє магією. Коли я усвідомив, чого стосуються згадані натяки, то відклав усе інше вбік і поставив собі за мету шукати тільки цю істину, цю відповідь, яка, я певен, має першорядну вагу. Ось чому я зберіг таємниці Вершників для себе — я був зайнятий власними пошуками. Вирішення цієї проблеми має поставити все на свої місця, перш ніж я візьмуся за щось інше. Сьогоднішній світ — досить неспокійне місце, і буде краще заспокоїти води, перед тим як турбувати їх знову… Я витратив сотні років, щоб знайти ту інформацію, яка мені потрібна, і те, що зараз у мене є, я використовую, щоб змінити всю Алагезію. Магія — велика несправедливість у світі. Це було б іще більш-менш прийнятно, якби нею могли користуватися лише ті, хто слабкий, — для них це було б компенсацією за те, чого їх позбавили випадковість чи обставини. Але це не так. Сильні теж люблять використовувати магію, і вони мають від неї куди більше. Варто лиш подивитися на ельфів, щоб побачити, що так воно і є. Ця проблема стосується не тільки особистостей — це руйнує стосунки між расами. Ельфи вирішили, що для підтримання порядку в суспільстві варто дозволити кожному ельфу використовувати магію, хоч тоді хтось один завжди опиняється під владою іншого. Зрештою, у цьому сенсі їм пощастило, але не пощастило нам, гномам і навіть триклятим ургалам. У нас є можливість жити тут, в Алагезії, тільки тому, що ельфи дозволили це. Якщо вони раптом схочуть, то зможуть очистити від нас усю землю так само легко, як потоп може змести мурашник. Однак годі! Тепер є я, і я зумію протистояти їхній силі.

— Вершники ніколи б не дозволили їм убити нас чи кудись витіснити.

— Ні. Але поки існували Вершники, ми залежали від їхньої доброї волі. А це неправильно. Ми не повинні покладатися на інших, на тих, від кого залежить наше спасіння. Спочатку Вершники стежили за миром між ельфами й драконами, та насамкінець їхньою головною метою стала підтримка правопорядку на всій землі. Однак це було недостатнім завданням для мого особистого мага на ім’я Чорна Рука. Проблема не в тому, щоб навчити будьяку групу битися. Моє власне життя є тому доказом. Якби навіть у нас була група відданих, досвідчених магів, які б стежили за всіма іншими магами в Алагезії й були готові втрутитися при найменшому натяку на злочин, ми б однаково залежали від тих, чиї повноваження намагаємось стримати. У такому разі, земля все одно не буде безпечнішою, ніж зараз. Ні, для того щоб вирішити цю проблему, її треба розглядати на більш глибокому, фундаментальному рівні. Колись знали, як це зробити, а тепер знаю і я.

Галбаторікс відкинувся в кріслі, і вона впіймала різкий блиск його очей, немов то був ліхтар, що світить десь глибоко-глибоко в печері.

— Я зроблю так, що жоден чарівник не зможе заподіяти шкоду комусь іншому, нехай то буде людина, гном чи ельф. Ніхто не зможе вимовляти заклинання без дозволу, а дозволена буде тільки та магія, яка є доброю і корисною. Навіть ельфи будуть пов’язані цим правилом. Вони повинні будуть навчитися обережно ставитись до своїх слів або не говорити їх зовсім.

— І хто ж буде давати цей дозвіл? — спитала вона. — Хто буде вирішувати, що дозволяти, а що ні? Ти?

— Хтось повинен вирішувати. Нехай це буду я, той, хто зрозумів, що це необхідно, хто знайшов належні можливості й уміє реалізувати їх. Ти смієшся? Що ж… А спитай-но себе, Насуадо: я був поганим королем? Тільки будь зараз чесна. Невже порівняно з моїми попередниками я перебрав у чомусь міру?

— Ти був нещадним.

— Це не одне й те саме… Ти керувала варденами, тож розумієш вагу відповідальності. Хіба ти сама не зрозуміла, якою загрозою є магія для стабільності будь-якого королівства? Наведу тобі один приклад: працюючи над чарами, які захищають державну монету від підробки, я витратив більше часу, ніж на всі свої інші справи разом узяті. І все одно, поза сумнівом, десь знайдеться розумний чарівник, який зуміє обдурити моїх підлеглих, який напхає повні сумки свинцевими монетами, щоб потім віддавати їх як золото і знаті, і простолюдинам… Інакше чому, ти думаєш, я так наполегливо хочу обмежити використання магії по всій Імперії?

— Тому що це загроза для тебе.

— Ні! Ось тут ти помиляєшся. Мені ніхто не загрожує. Ніхто й ніщо. А от для нормального життя всього королівства маги — загроза, і я не буду цього терпіти. Одного прекрасного дня я таки зв’яжу кожного мага на світі законами країни. Уяви собі, який то буде мир і процвітання! Люди й гноми перестануть боятися ельфів. Вершники не будуть нав’язувати свою волю іншим. Ті, хто не може використовувати магію, не будуть здобиччю тих, хто може. Алагезія зміниться, і з нашою новою безпекою ми почнемо будувати наше чудове завтра, і ти можеш бути частиною цього. Служи мені, Насуадо, і я дам тобі можливість спостерігати за створенням світу, якого раніше ніколи не існувало — світу, де злети й падіння людини будуть залежати від сили її рук і ніг, від гостроти її розуму, а не від її вміння користуватися магією. Людина зможе зміцнити свої руки й ноги, удосконалити свій розум, але вона ніколи не навчиться використовувати магію, якщо не заслуговує на те. Я вже казав, що магія — велика несправедливість, і для блага всіх я накладу обмеження на кожного мага.

Вона дивилася на візерунки на стелі й намагалася не слухати короля. Як багато з того, що він сказав, було схоже на те, що думала вона сама. Так, він мав рацію: магія була найпотужнішою руйнівною силою на світі, і якщо її обмежити, то Алагезія стане кращою. Наприклад, вона ненавиділа те, що не було нічого такого, щоб могло зупинити Ерагона.

Синій. Червоний. Візерунок із переплетених квітів. Болючі опіки. Вона відчайдушно прагнула зосередитися на чому-небудь… але в неї нічого не виходило. Про що б вона не подумала, воно або не існувало, або було нічим.

— Ти кажеш, що я нещадний. Ти проклинаєш моє ім’я й прагнеш скинути мене. Але запам’ятай от що, Насуадо: не я розпочав цю війну і не я відповідаю за її жертви. Я не хотів усього цього. Це зробила ти. Я хотів присвятити себе науці, але вардени вкрали яйце Сапфіри з моєї скарбниці… Ти відповідаєш за всю ту кров і печаль, які стали наслідком цього. Ви — ті, хто несамовито рушили через міста та села, спалюючи й грабуючи, як вам заманеться, — не я. А тепер ви маєте нахабство стверджувати, що я неправий! Зайдіть у будинки селян, вони скажуть вам, що бояться найбільше варденів. Вони скажуть вам, що чекають від моїх солдатів захисту й сподіваються, що Імперія переможе варденів і все буде так, як раніше.

Насуада облизала губи. І хоч вона знала, чого їй може коштувати сміливість, усе одно сказала:

— Мені здається, у твоїх словах забагато суперечностей. Якщо б добробут твоїх підданих справді був тим, що тебе найбільше непокоїло, ти б іще тиждень тому вилетів, щоб боротися з варденами, і не дозволив би армії бродяг спокійно входити до твоїх володінь. Мабуть, ти не настільки впевнений у своїй владі, як стверджуєш. Чи, може, ти боїшся, що ельфи захоплять Урубейн, поки тебе не буде?

Вона за звичкою говорила про варденів так, ніби знала про них куди більше, ніж будь-яка інша людина в Імперії. Галбаторікс засовався. Насуада чекала, що він відповість, але король мовчав. Тоді вона продовжила:

— А що з ургалами? Ти не зможеш переконати мене у своїй правоті, якщо винищив цілу расу тільки задля того, щоб полегшити біль у зв’язку з кончиною першого дракона. У тебе немає відповіді на це, клятвопорушнику? А розкажи мені про драконів. Поясни, навіщо ти вбив так багато з них, а інших залишив на повільне й неминуче вимирання? Нарешті, поясни своє жорстоке поводження із захопленими Елдунарі,— у пориві гніву вона дозволила собі сказати навіть це. — Ти поневолив їх, ти прикував їх до своєї волі. Ні, немає правди в тому, що ти робиш, тільки егоїзм і безкінечна жага влади.

Галбаторікс довго нічого не відповідав, надто довго. Потім вона побачила, як промайнув його силует зі схрещеними руками.

— Я гадаю, залізо вже достатньо нагрілось. Мертагу, якщо ти…

Вона стисла кулаки так, що нігті вп’ялися в шкіру, її м’язи почало трясти, попри всі її зусилля заспокоїти їх. Металевий прут дряпнув по краю жаровні, коли Мертаг витягав його. Він повернувся до неї обличчям, а вона, мов зачарована, дивилась на розпечений кінець залізяки. Потім вона глянула в очі Мертага й побачила, що вони сповнені почуття провини й відрази до самого себе. Глибока скорбота лягла їй на душу.

«Які ж ми дурні,— подумала вона. — Які нещасні дурні…»

Та в неї не було вже сили думати ні про що. Вона повернулася назад до своїх старих затертих ритуалів, чіпляючись за них, щоб вижити, так, як потопельник чіпляється за соломину.

Коли Мертаг і Галбаторікс нарешті пішли, ще було так боляче, що все, що вона могла — розглядати візерунки на стелі й напружити всі сили, щоб не плакати. Насуада обливалась потом і тремтіла весь час, ніби в гарячці. Вона не могла зосередитися на чомусь більше кількох секунд. Біль від опіків не стихав, ніби їх хтось навмисне роз’ятрював, а серце калатало, мов дзвін.

Насуада заплющила очі й зосередилася на повільному диханні — так вона пробувала заспокоїти своє тіло.

Дивно, але коли Галбаторікс і Мертаг уперше прийшли до неї, вона була набагато сміливіша. Вона проклинала їх, знущалася з них і робила все можливе, щоб образити їх бодай словом. Однак руками Мертага Галбаторікс змусив її страждати за свою зухвалість, і незабаром вона якось втратила смак до відкритого спротиву. Залізо зробило її боязкою, одне лише нагадування про нього змушувало її згортатись у маленьку кульку. Принаймні під час їхнього останнього візиту Насуада намагалась якомога менше говорити — аж до того необережного спалаху гніву.

Вона пробувала перевірити слова Галбаторікса, з’ясувати, чи бува не брешуть їй вони з Мертагом. Вона ставила їм питання про управління Імперією, про ті факти, що повідомили її вивідачі, але Галбаторікс не відав, що вона про них знає. Наскільки Насуада могла зрозуміти, Галбаторікс і Мертаг казали їй правду, хоч це й не було підставою довіряти всьому, що говорив король. Що ж до Мертага, то вона губилась у здогадах. Коли він був із королем, вона не вірила його словам, та коли він був один…

Через кілька годин після перших болісних відвідин короля Гаттбаторікса, коли Насуада нарешті поринула в неглибокий тривожний сон, Мертаг прийшов один у Кімнату Провидиці. Здається, він був напідпитку. Він став біля каменя, на якому вона лежала, і подивився на неї таким дивним болісним поглядом, що Насуада геть не зрозуміла, що він хоче робити.

Потім він відвернувся, пішов до найближчої стіни й сів на підлогу, впершись колінами в груди. Його довге кучеряве волосся приховувало більшу частину обличчя, а з розідраних пальців на правій руці текла кров… Посидівши мовчки й нерухомо кілька хвилин, він засунув руку в кишеню своєї куртки й щось витягнув звідти. Це була невелика кам’яна пляшечка. Мертаг зробив з неї кілька ковтків і раптом почав говорити.

Він говорив — вона слухала. У неї не було вибору. Але вона не дозволяла собі вірити в те, що він говорив. Принаймні спершу. Насуада була переконана, що все, що він говорив, було звичайною облудою, щоб завоювати її довіру.

А Мертаг почав розповідати їй якусь химерну історію про людину, котра потрапила в біду, і хтось на ім’я Торнак дав їй гарні поради щодо того, як чесний чоловік повинен жити. Насуада була не в змозі зрозуміти, чи був той Торнак другом, слугою, далеким родичем, чи кимось іншим, але було очевидно, що він важив для Мертага дуже багато. Потім він замовк, а за якийсь час знову сказав:

— Галбаторікс хотів тебе вбити. Він знав, що Елва не охороняє тебе як слід, тому й вирішив, що це слушний час, щоб убити тебе. Я дізнався про це випадково. Мені довелося бути з ним, коли він віддавав наказ Чорній Руці,— Мертаг похитав головою. — Це моя вина, бо саме я переконав його, що тебе слід привезти сюди. Йому це сподобалось. Він знав, що ти заманиш сюди Ерагона набагато швидше. Це був єдиний варіант, щоб він не вбивав тебе. Прости мені, мені дуже шкода, — і він закрив обличчя руками.

— Я хотіла б бути мертвою.

— Я знаю, — сказав він хрипким голосом. — Ти простиш мені?

Насуада нічого не відповіла. Слова Мертага лиш бентежили її. Чому він так переймається тим, щоб урятувати їй життя? І що він хоче натомість?

Мертаг трохи помовчав, а потім то з іронією, то із сумом почав розповідати їй про своє виховання при дворі Галбаторікса, про недовіру та ревнощі, з якими він зіткнувся, про те, як хтось із вельмож намагався використати його, щоб завоювати прихильність короля, про тугу за своєю матінкою, яку він ледь-ледь пам’ятав. Двічі він згадував також Ерагона — мовляв, мазунчик долі, та й більш нічого:

— Навряд чи він був би тим, ким є, якби нас поміняли місцями. Але наша матуся вирішила відвезти його в Карвахол, а не мене… — Мертаг не доказав і болісно скривився.

Насуада мовчки слухала. І вся ця сповнена жалощів до самого себе розповідь, усі ці прояви слабкості спершу тільки збільшували її презирство. Так було доти, доки він не розповів про те, як Близнюки викрали його з Фартхен Дура, як жорстоко поводилися з ним по дорозі в Урубейн і як Галбаторікс невдовзі після прибуття таки змусив його служити собі. Деякі з тортур, про котрі він розказував, були жахливіші ніж її власні. Тоді її серце почало якось м’якшати.

— А останньою краплею був Торнак, — говорив тим часом Мертаг. — Я люблю його. Хіба я можу не любити його? Я люблю його більше, ніж Ерагон любить свою Сапфіру. І Галбаторікс скористався цим. Ні-ні, Торнак був сильніший за мене. Він ніколи не здавався… Але я не міг бачити, як він страждає… І тоді я присягнув на вірність королю… — губи Мертага скривились. — А після цього Галбаторікс заволодів моїм розумом. Він дізнався про мене все, він дав мені справжнє ім’я… Тепер я його навіки…

Мертаг притулився спиною до стіни й заплющив очі.

Вона бачила, як сльози течуть йому по щоках.

Нарешті він устав, а коли вже йшов до дверей, зупинився поряд із нею й торкнувся її плеча. Краєм ока Насуада побачила, що його нігті були чисті й доглянуті — про них піклувалися більше, ніж про нігті тюремника. Мертаг прошепотів кілька слів прадавньою мовою, й за мить біль Насуади щез, хоч рани на вигляд залишилися такі самі, як і раніше. Він прибрав руку.

— Я не можу пробачити, — озвалась дівчина, — але… я розумію тебе…

Він мовчки кивнув — здається, у Насуади неждано-негадано з’явився новий спільник.

ДРІБНІ ПОВСТАННЯ

Насуада лежала на камені, обливаючись потом, хоч їй було холодно. Кожну частинку її тіла проймав біль. Зараз їй хотілось, щоб Мертаг повернувся, повернувся бодай для того, щоб звільнити її від цього нестерпного болю.

Аж раптом двері восьмикутної камери й справді відчинились. Насуада полегшено зітхнула. Утім на неї чекало гірке розчарування — на сходах почулося човгання ніг її тюремника.

Низький вузькоплечий чоловік, як і раніше, протер її рани мокрою ганчіркою й перев’язав їх смужками льняної тканини. Потім він звільнив дівчину з пут, щоб вона могла сходити в туалет. Підводячись, Насуада відчула, що відтоді, як вона пробувала схопити ніж із таці з їжею, її тіло стало значно слабше. Насуада подякувала чоловікові за допомогу й іще раз зробила йому комплімент щодо його нігтів — тепер вони блищали навіть більше, ніж раніше, і він, поза сумнівом, хотів їх показати, бо тримав руки так, щоб вона не могла дотягнутися до них, але могла їх бачити.

Тюремник погодував дівчину й пішов собі геть. Тоді Насуада спробувала заснути, та постійний біль не давав їй цього зробити — вона могла хіба що дрімати.

За якийсь час Насуада почула, що засув на дверях клацнув. Вона розплющила очі.

«Тільки не це! — подумала вона, відчуваючи, як усе її тіло сковує жах. — Не так швидко! Я не витримаю цього! Я ще неготова!.. — Та вже наступної миті дівчина спробувала опанувати себе: — Ні-ні. Не кажи так, інакше ти почнеш у це вірити».

Вона й справді перемогла свій природний відрух, хоч серцю наказати не змогла — воно билося швидко-швидко.

Кімнатою залунали кроки, а потім збоку з’явився Мертаг. Він був без маски й дуже похмурий.

На цей раз він зцілив її одразу. Біль миттю зник, а полегшення, яке вона відчула, не можна було порівняти ні з чим. Здавалося, за все своє життя Насуада ніколи не отримувала такої насолоди. Принаймні вона ледь не захлинулась від надміру почуттів:

— Спасибі.

Мертаг мовчки кивнув, підійшов до стіни й сів на те саме місце, де сидів уже раніше.

Якусь хвилину Насуада вивчала його пильним поглядом. Шкіра на кісточках його пальців знов була гладенька й ціла, а сам він — тверезий, мовчазний і злий. Одяг мав далеко не новий, місцями драний, потертий і заштопаний; на нижній частині його рукавів виднілося кілька порізів… «Мабуть, він з кимось бився», — подумала Насуада, а вголос спитала:

— Галбаторікс знає, де ти?

— Можливо, хоч я й сумніваюся. Тепер він або розважається зі своєю улюбленою наложницею, або спить. Зараз північ… А крім того, я наклав заклинання, щоб нас ніхто не міг підслухати. Ясна річ, він може перервати його, якщо схоче, але я це відчую.

— І що буде, коли він дізнається?

Мертаг знизав плечима:

— Тобі ж відомо — він дізнається тільки тоді, коли зуміє здолати мій захист…

— Тоді не дай йому зробити цього. Ти сильніший за мене… А крім того, ти поза підозрою. Ти можеш боротися з ним, на відміну від мене…. Вардени швидко наближаються, ельфи наступають із півночі. Якщо ти зможеш протриматись кілька днів, є шанс… є шанс, що вони звільнять і тебе… Ти не віриш, що вони зможуть?

Він знову знизав плечима.

— Тоді допоможи мені втекти!..

Мертаг якось невесело засміявся:

— Як?.. Без дозволу Галбаторікса я можу хіба що взувати свої чоботи!

— Але ти міг би послабити мої ремені… А коли будеш іти, міг би забути зачинити двері…

Юнак криво всміхнувся:

— Там за дверима двоє людей. Вони охороняють цю кімнату, і Галбаторікс за мить буде знати про те, що ти вийшла з неї. А звідси до найближчих воріт — іще сотні охоронців. Тобі дуже поталанить, якщо ти зумієш дійти хоча б до кінця передпокою.

— Може, й так, але я хочу спробувати.

— Це самогубство.

— Тоді скажи мені, що робити. Якби ти схотів, то зміг би знайти спосіб обдурити охоронців.

— Ні, я не можу. Мої клятви не дозволять мені використати проти них магію.

— А ти не міг би затримати охорону хоч ненадовго?.. Так, щоб я бодай вийшла звідси… Тоді я зможу сховатися в місті, і байдуже, дізнається про це Галбаторікс чи ні.

— Місто в його владі. Крім того, куди б ти не пішла, він зможе легко знайти тебе за допомогою магії. Один-єдиний спосіб урятуватися — втекти звідси далеко-далеко ще до того, як тривога розбудить його. Та ти не можеш цього зробити, навіть тікаючи на спині дракона.

— Але ж має бути якийсь спосіб!

— Хіба тільки… — він кисло посміхнувся й глянув униз. — Ні-ні. Про це не варто навіть говорити.

Насуада була в розпачі. Вона мовчки лежала й дивилася в стелю.

— Тоді хоча б розв’яжи мене, — обізвалася нарешті дівчина.

Мертаг не поворухнувся.

— Я хочу встати, — сказала вона. — Ненавиджу лежати на цьому камені… Крім того, у мене починають боліти очі, коли я дивлюся на тебе, лежачи ось так.

Якусь мить він вагався, а потім одним граційним рухом звівся на ноги й почав розстібати м’які ремені навколо її зап’ястків і щиколоток.

— Тільки не думай, що зможеш убити мене, — тихо сказав Мертаг. — Ти не зможеш.

Нарешті вона звільнилася з пут. Юнак трохи постояв, відійшов назад і знову сів на підлогу там, де й сидів, втупивши очі кудись удалину. Мабуть, він хотів дати їй клаптик особистого простору. Тоді Насуада сіла на край плити й звісила ноги. Одяг на ній був рваний, пропалений у кількох місцях — він ледь-ледь прикривав її тіло. Так вони сиділи кілька хвилин. Урешті-решт Насуада встала й пішла по холодній мармуровій підлозі до Мертага. Трохи постояла біля нього, а потім сіла поряд, обхопивши себе руками, щоб хоч трохи прикрити тіло.

— Торнак був у дитинстві твоїм єдиним другом? — спитала вона.

Мертаг, як і раніше, не дивився на неї.

— Ні. Він був мені наче батько — учив мене, втішав, лаяв, коли я поводився надто зарозуміло, і рятував мене від усіляких нещасть стільки разів, що я навіть не можу всього згадати. Якби він був тепер живий, то напевно відлупцював би мене, мов дурня, за те, що я пиячу ледь не щодня…

— Ти казав, що він загинув під час твоєї втечі з Урубейна?

Мертаг важко зітхнув:

— Я вважав, що роблю мудро. Просто підкуплю одного сторожа, щоб той залишив бічні ворота відкритими. Ми вислизнемо з міста під покровом темряви, а коли Галбаторікс зрозуміє, що трапилось, буде вже надто пізно, щоб нас ловити… Але він знав про все від самого початку. Не знаю як, але думаю, він таємно спостерігав за мною за допомогою магії весь цей час. І коли ми з Торнаком пройшли через ворота, то побачили, що на тому боці на нас уже чекають солдати. Їм було наказано повернути нас живими й здоровими, але ми оголили зброю. І Торнак загинув. Найкращий у всій Імперії фехтувальник був убитий ножем у спину.

— Але Галбаторікс дозволив тобі піти…

— Гадаю, він не чекав, що ми станемо битися. А крім того, його увага того вечора була прикута до іншого місця.

Насуада здивовано глянула на Мертага.

— Потім я порахував дні,— сказав він з якоюсь дивною посмішкою. — Це було якраз тоді, коли разак шукав у Паланкарській долині яйце Сапфіри. Як бачиш, Ерагон втратив свого названого батька майже в той самий час, як я втратив свого. У долі жорстоке почуття гумору. Тобі так не здається?

— Авжеж, це так. Але якщо Галбаторікс міг шпигувати за тобою через магічну кулю, то чому він не стежив за тобою пізніше, чому не повернув тебе в Урубейн?

— Мені здається, він просто грався зі мною. Я пішов до садиби однієї людини, якій, на мою думку, можна було довіряти. Але я помилявся. Я зрозумів це вже потім, коли Близнюки доправили мене сюди. Галбаторікс знав, де я, і знав, що я все ще злий на нього через смерть Торнака. Так що його все влаштовувало, і він залишив мене в садибі, доки полював на Ерагона та Брома. Але далі, гадаю, я здивував його. Я пішов і до того часу, коли він дізнався про моє зникнення, був уже на шляху до Драс-Леони. Ось чому Галбаторікс і собі вирушив туди. Це не була спроба покарати лорда Табора за його поведінку — хоч король і покарав його, — насправді він хотів знайти мене. Однак запізнився. На той час, як він прибув до міста, я вже зустрівся з Ерагоном і Сапфірою, і ми повинні були вирушати в Джилід.

— А чому ти пішов? — спитала Насуада.

— Хіба Ерагон не казав тобі? Тому…

— Ні-ні… не з Драс-Леони. Чому ти покинув садибу? Ти ж не знав, що ти там у небезпеці. Чому ти звідти пішов?

Мертаг якийсь час мовчав.

— Я хотів завдати Галбаторіксу удару у відповідь, — нарешті сказав він. — А ще хотів завоювати собі власне ім’я… Бо все моє життя люди дивились на мене як на сина Морзана, і тільки. А я хотів, щоб вони поважали мене за мої справи, а не за його, — Мертаг краєм ока зиркнув на дівчину. — І я вважаю, що отримав те, чого хотів… А все ж таки у долі жорстоке почуття гумору…

Насуада хотіла спитати, чи був іще хтось при дворі Галбаторікса, за чию долю він переживав, та вирішила, що це не надто вдячна тема для розмови.

— А що насправді Галбаторікс знає про варденів? — запитала вона натомість.

— Наскільки я можу судити, — все. У нього значно більше шпигунів, ніж ти собі думаєш.

Насуада мовчала, притиснувши руки до живота, так, ніби їй було боляче.

— А чи знаєш ти, як його вбити? — раптом спитала вона.

— Як?! Ножем, мечем, стрілою, отрутою, магією… Як завгодно. Проблема тільки в тому, що він знає надто багато заклинань, годних знищити будь-кого, перш ніж той устигне здійснити свій намір. Ерагонові пощастило найбільше: Галбаторікс не хоче вбивати його, отож він може нападати на короля доти, доки тому не урветься терпець. Але що б Ерагон не робив, йому ніколи не вдасться здолати захист Галбаторікса.

— У кожної загадки є своя розгадка, а в кожної людини є своя слабкість, — відповіла на те Насуада. — Скажи, а він любить усіх своїх наложниць?

На обличчі Мертага зринув подив, але він так нічого й не відповів. Очевидно, йому хотілося змінити тему, бо, трохи помовчавши, він спитав:

— Що поганого в тому, якби Галбаторікс залишився королем? Світ, який він хоче побудувати, — гарний. Якщо він переможе варденів, уся Алагезія нарешті буде жити в мирі. Він покладе край зловживанню магією, а значить, у ельфів, людей і гномів більше не буде причини ненавидіти одне одного. Крім того, якщо вардени програють, Ерагон і я знову зможемо жити разом, як і належить братам. А от їхня перемога означатиме смерть для Торнака й для мене.

— Так? А що буде зі мною? — спитала вона. — Якщо Галбаторікс переможе, я стану його рабинею і буду виконувати все, що він захоче?

Мертаг промовчав, але Насуада побачила, як його руки напружились.

— Ти не можеш здатися, Мертагу.

— У мене немає іншого вибору! — скрикнув він так, що луна відбилась від стін.

Насуада звелась на ноги й глянула на нього згори вниз:

— Ти повинен боротися! Подивись на мене… подивись на мене!

Він знехотя підвів очі.

— Ти повинен знайти спосіб, як здолати короля. Це те, що ти можеш зробити! Навіть якщо твої клятви дозволяють тільки дрібні повстання, ці дрібні повстання можуть погубити його, — вона трохи помовчала. — Ти кажеш, у тебе немає вибору… Зрозуміло, ти можеш усе життя відчувати себе безпорадним і нещасним. Ти можеш дозволити Галбаторіксу перетворити себе на монстра. Але ти можеш і битися! — Насуада розвела руки, щоб він міг бачити сліди від опіків. — Тобі подобається робити мені боляче?

— Ні! — скрикнув він.

— Тоді борись! Ти повинен боротись, інакше втратиш усе, що в тобі залишилось. Боротись, як Торнак…

Вона так і стояла на підлозі, коли Мертаг скочив на ноги, гнучкий, як гепард, і підійшов до неї майже впритул. М’язи на його обличчі напружились, він дивився на неї сердито й важко дихав. Насуада знала цей вираз його обличчя, таким вона бачила його не раз. Це був погляд людини, чия гордість ніколи не дозволить, щоб її ображали. Продовжувати розмову далі ставало небезпечно, та Насуада чудово розуміла, що повинна зробити це, бо іншої нагоди в неї може просто не бути.

— Якщо я продовжую битися, — сказала вона, — тоді ти теж можеш.

— Повернись на камінь! — різко наказав він.

— Я знаю, що ти не боягуз, Мертагу. Краще померти, ніж бути рабом у такого, як Галбаторікс. Принаймні тоді ти зможеш зробити щось хороше, і твоє ім’я будуть вдячно згадувати навіть тоді, коли тебе не стане.

— Повернись на камінь! — повторив він, схопив її за руку й потягнув до плити.

Насуада не опиралася. Мертаг підштовхнув її на попелясту каменюку, закріпив манжети на руках і на ногах, затягнув ремінь навколо голови. Він стояв і мовчки дивився на неї. Його очі були темні й глибокі, а тіло напнулось, немов струна.

— І все-таки ти повинен вирішити, чи готовий ризикнути життям, щоб урятувати самого себе, — сказала вона. — Ти й Торнак. Ти повинен вирішити це зараз, поки ще є час. Спитай себе: чого б чекав сьогодні від тебе Торнак?

Мертаг нічого не відповів. Натомість він простягнув праву руку й поклав її Насуаді на груди.

Його долоня була гарячіша за її шкіру. Дівчині забило подих від цього дотику.

Потім майже пошепки він почав говорити щось прадавньою мовою. І що більше дивних слів зривалося з його губ, то все більший і більший страх охоплював Насуаду.

Так він говорив хвилину чи дві. Коли він нарешті закінчив, Насуада нічого не відчула — ані поганого, ані гарного. Лиш війнуло прохолодним повітрям на те місце на грудях, де Мертаг тримав свою руку. Він відступив назад і попрямував до виходу з камери. Дівчина хотіла гукнути й запитати в нього, що він з нею зробив, але Мертаг сам зупинився й сказав:

— Це захистить тебе від болю й ран. Але тобі доведеться вдавати, що відчуваєш біль… Інакше Галбаторікс усе зрозуміє.

Більше він не зронив ані слова.

— Дякую, — прошепотіла вона в порожнечу.

Насуада ще довго розмірковувала про їхню розмову. Навряд чи Галбаторікс спеціально підіслав Мертага, щоб вивідати щось у неї, хоч і таку можливість не можна було виключити. А ще вона ніяк не могла збагнути, хто Мертаг насправді, добрий він чи злий. Спершу вона згадала короля Ротгара, який був для неї колись у дитинстві рідною людиною… Згадала, як Мертаг убив його на Палаючій рівнині. А потім вона згадала дитинство Мертага й ті злигодні, що випали на його долю, а також те, як він дозволив Ерагонові й Сапфірі звільнитися, коли міг би дуже легко привести їх в Урубейн.

Але навіть якщо Мертаг був колись давно чесний і надійний, вона знала, що роки неволі могли зіпсувати його.

Зрештою, Насуада вирішила, що вона не буде звертати увагу на минуле Мертага — треба судити про нього за його сьогоднішніми вчинками. Тільки так можна зрозуміти, хороший він чи поганий, а може, у ньому є і те і друге. Так чи інакше, він був її можливим спільником, і вона потребувала його допомоги, якщо лиш зможе отримати її. Якщо він тільки прикидається, то все одно гірше, ніж є, не буде. Але якщо ні, то вона зможе втекти з Урубейна. Заради цього варто було ризикнути… Із цими думками дівчина й заснула.

Оскільки біль зник, то Насуада спала довго й міцно, здається, уперше за весь час після її прибуття до столиці. Вона прокинулась, почуваючи себе значно краще, ніж до цього. Насуада лежала, розглядаючи візерунки на стелі. Тоненька синя лінія, котру вона собі обрала, привела її до кута плитки, де були якісь маленькі білі плямки — дивно, але раніше дівчина їх не помічала. Аж раптом вона все зрозуміла: ці плямки утворилися на місці шматочків, які відвалились від стелі. Це дуже втішило її. «Як гарно, — подумала вона, — виявляється, ідеальні камери Галбаторікса — не такі вже й ідеальні. Попри всі свої намагання, король далеко не все знає і далеко не все вміє».

Тим часом двері камери відчинилися. Прийшов її тюремник і приніс обід. Дівчина спитала його, чи можна їй попоїсти самій, без його допомоги, мовляв, вона дуже зголодніла. Зрештою, так воно й було.

Щоб зробити полонянці приємність, тюремник погодився. Щоправда, він не сказав ані слова, а тільки усміхнувся своєю огидною грубою посмішкою і сів на край плити. Тоді Насуада взяла ложку й почала їсти теплу кашу. І поки вона їла, її розум весь час працював — дівчина намагалася не втрачати ані секунди, бо розв’язка наближалася. Насуада добре знала, що в неї є всього лиш один-єдиний шанс на успіх.

Ясна річ, нічого особливого придумати вона не могла, але поки пила та їла, дещо вигадати таки вдалося.

Чоловік сидів, як завжди, біля таці з їжею, розташувавшись за кілька кроків від Насуади, приблизно там, де раніше сидів Мертаг.

Попоївши, дівчина трохи посиділа на кам’яній брилі, а потім легко зісковзнула з неї. Тюремник підвівся, щоб узяти її за руку, але вона привітно кивнула йому.

— Дякую, — сказала Насуада, — тепер я можу стояти вже сама.

Тюремник на мить завагався, а потім усміхнувся й двічі клацнув зубами, ніби кажучи: «Ну що ж, я радий за тебе!»

Треба було сходити в туалет. Насуада впевнено попрямувала вперед, та, зробивши три-чотири кроки, вона ніби підвернула праву ногу й почала падати. Чоловік скрикнув і спробував підхопити її, та він був надто повільний — його товсті пальці піймали саме лиш повітря, а Насуада тим часом таки впала на підлогу.

І впала вона прямісінько на тацю, розбивши при тому глечик, у якому було ще чимало вина. Дерев’яна миска покотилась по підлозі, а Насуада, тільки-но відчувши під собою тацю, одразу ж почала намацувати руками металеву ложку.

— Ах! — скрикнула дівчина, ніби їй і справді було дуже боляче, а потім обернулась і глянула на тюремника, намагаючись виглядати вкрай засмученою. — Мабуть, я ще не була готова до цього.

Насуада винувато посміхнулась, і саме в цей час її пальці торкнулись ложки. Вона спритно й непомітно затисла її в руці.

Тюремник мовчки глянув на неї і наморщив ніс, побачивши її заляпану вином одежу, потім зиркнув туди-сюди по кімнаті, а поки він це робив, Насуада швиденько сховала ложку під одяг. Коли він знову повернувся до дівчини, та грайливо підняла руки, показуючи, що в неї нічого нема.

Чоловік гмукнув, обережно поставив її на ноги й відвів до туалету. Вона зайшла, зачинила за собою двері, а він тим часом повернувся назад до таці, бурмочучи щось собі під ніс.

Опинившись за дверима, Насуада витягла ложку, затисла її губами й, щосили смикнувши, вирвала пасмо волосся в себе на потилиці. Намагаючись робити все якомога швидше, вона поділила волосся на дві частини й зв’язала його докупи — вийшов тонюсінький мотузочок.

Вона приміряла його до ноги й ледь не похолола від жаху, коли зрозуміла, що він короткуватий. Тоді дівчина видерла ще одне пасмо волосся й доточила мотузочок. Нарешті він був належної довжини. Насуада швидко стала на коліно й прив’язала ложку до лівої ноги, там, де край одягу прикривав її. Вона прив’язала ложку саме до лівої ноги, тому що Галбаторікс завжди сидів праворуч від неї.

Дівчина підвелась, перевірила, чи не видно ложки, зробила кілька кроків, щоб пересвідчитись, що та не випаде. Усе було гаразд. Вона полегшено зітхнула. Тепер її завдання полягало в тому, щоб тюремник нічого не помітив.

Коли Насуада відчинила двері туалету, тюремник уже чекав на неї. Вигляд у нього був похмурий і заклопотаний, так, що його рідкі брови зійшлися на переніссі, утворивши одну пряму лінію.

— Ложка, — сказав він, розминаючи язиком слово, так, ніби це був шмат вареного пастернаку.

Насуада підвела голову й кивнула вбік задньої частини туалету.

Він іще більше спохмурнів, зайшов у туалет, уважно оглянув стіни, підлогу, стелю, потім знову клацнув зубами й почухав свою величезну голову. Судячи з усього, він образився на Насуаду за те, що вона викинула ложку. Справді-бо, останнім часом дівчина була добра до нього, і цей вияв дрібної непокори був для нього загадкою і злив його.

Постоявши трохи ні в сих ні в тих, тюремник підійшов до Насуади, поклав свої важкі руки їй на голову й ретельно обмацав волосся своїми пальцями — ложки там не було. Обличчя чолов’яги стало сумне, він схопив Насуаду за руку й потяг до кам’яної плити, де знову надів на неї пута. Потім він узяв тацю й нарешті вийшов з кімнати.

Якийсь час Насуада чекала. Пересвідчившись, що тюремник уже пішов, вона випростала пальці лівої руки й сантиметр за сантиметром відкотила край одягу.

Широка усмішка освітила її обличчя, коли вона відчула під вказівним пальцем ручку ложки.

Тепер у неї була зброя.

КОРОНА ІЗ КРИГИ ТА СНІГУ

Перші бліді промені світла лягли смугами на блакитну поверхню моря, відбиваючись на гребенях хвиль. Хвилі зблиснули, немов коштовне каміння. Якраз у цей час Ерагон прокинувся. Він глянув на північний захід — світло то тут, то там пробивалося крізь купи хмар.

Те, що побачив Вершник, неабияк його збентежило: хмари заполонили ледь не половину неба, а найтемніші з них були високі-високі, немов піки Беорських гір, надто високі навіть для Сапфіри. Чисте небо було тільки позаду, та якби шторм накрив їх, не стало б і його.

«Нам доведеться пролетіти крізь них», — сказав Глаедр, і Ерагон відчув, як Сапфіра здригнулась.

«А чому б не спробувати їх обійти?» — спитала вона.

Глаедр мовчав — Ерагон розумів, що він вивчає структуру хмар.

«Просто я не хочу, щоб ти летіла аж так далеко, — відповів нарешті золотий дракон. — Летіти нам іще бозна-скільки, і якщо в тебе раптом не вистачить сил…»

«Тоді ти зможеш позичити мені свої, щоб утримати нас у повітрі», — перебила його Сапфіра.

«Так-то воно так, але, мені здається, треба бути обережнішими. Колись я вже бачив шторм, схожий на цей. Він куди більший, ніж ти гадаєш. Щоб його обійти, тобі доведеться летіти далеко на захід, за Вройнгард, і це, можливо, займе цілий день».

«Відстань до Вройнгарду не така вже й велика», — заперечила Сапфіра.

«То правда, але вітер сповільнить наш рух. А крім того, щось мені підказує, що цей шторм бушує на всьому шляху до острова. І який би маршрут ми не обрали, нам усе одно доведеться пролетіти крізь нього. Це, звісно, аж ніяк не означає, що нам слід летіти через його епіцентр. Бачиш он ту прогалину між двома хмарами на заході?»

«Так».

«Летімо туди. Може, там ми знайдемо безпечний шлях».

Сапфіра досить різко опустила ліве крило й повернула на захід, прямуючи до прогалини, яку показував Глаедр. Ерагон міцніше схопився за сідло. Невдовзі дракон вирівняв політ. Тоді Вершник позіхнув, протер як слід очі, повернувся й дістав яблука та кілька шматочків в’яленої яловичини із торбинки, прив’язаної у нього за спиною. Звісно, це був скромний сніданок, але їсти не дуже й хотілося, тим паче, що наїдатися навряд чи було варто — під час їзди на Сапфірі його могло й знудити.

Отож, Ерагон потихеньку їв, дивлячись то на хмари, то на блискучі хвилі під ними. Від того, що довкола, куди не глянь, не було нічого, крім води, до серця Вершника підступала тривога. Найближчою від них землею був материк, а до нього, на думку Ерагона, пролягало не менше п’яти десятків миль. Він здригнувся, коли уявив, як усе далі й далі занурюється у воду, в холодну морську глибінь. Ось він уже лежить на дні… Ясна річ, за допомогою магії можна було б вигадати щось путнє навіть там, але ця думка чомусь його не приваблювала. Водна безодня надто вже темна й небезпечна. Принаймні Ерагонові вона не подобалася. Він добре знав, що це не те місце, де він може ризикувати життям. Нехай краще воно залишається тим дивним істотам, які вже там живуть.

Коли нарешті розвиднілось як слід, Ерагон і Сапфіра побачили, що хмари були далі, ніж їм спершу здалося, а буря, як і попереджав Глаедр, — куди більша, ніж вони її уявляли.

Тим часом повіяв легкий зустрічний вітер, і Сапфірі стало трохи важче летіти, хоч вона й продовжувала наполегливо рухатись уперед.

До початкової лінії шторму залишалось іще принаймні кілька льє. На подив Ерагона й Глаедра, Сапфіра знизилась і полетіла близько-близько над поверхнею води, так близько, що часом навіть торкалася хвиль.

«Чого це ти раптом, Сапфіро?» — спитав її Глаедр.

«Просто цікаво, — відповіла вона. — Крім того, я хочу, щоб мої крила трохи перепочили перед тим, як ми потрапимо в хмари».

Якийсь час вона так і ковзала по хвилях. Відображення Сапфіри у воді та її тінь повторювали кожен її рух, немов якісь два примарні супутники — один темний, а другий світлий. Потім Сапфіра повернула крила набік і, зробивши три швидкі помахи, уповільнила лет і сіла на воду. Її груди врізались у хвилі, здійнявши вгору цілий стовп бризок — на Ерагона полетіли рясні краплі.

Вода була холодна, але після довгого польоту на висоті повітря біля води здавалося приємним і теплим, таким теплим, що Ерагон розстебнув свій плащ і зняв рукавиці.

Сапфіра склала крила, трохи посиділа, а потім попливла, тихо погойдуючись на хвилях. Справа були водорості. Їхні стебла густо розгалужувалися, немов якась химерна щітка. А високо над головою, там, де щойно була Сапфіра, Ерагон побачив двох чорних альбатросів, які відлітали подалі від величезної стіни хмар. Постала картина тільки збільшила його неспокій. Ці морські птахи нагадали йому, як колись давним-давно він бачив зграю вовків, які бігли, обганяючи стадо оленів — тварини тікали від лісової пожежі на Хребті.

«Якби у нас була бодай дрібка розуму, — сказав він Сапфірі,— ми б давно повернулись назад».

«Якби у нас була бодай дрібка розуму, ми б давно залишили Алагезію, щоб ніколи сюди не повертатись», — відповіла на те Сапфіра.

Вона вигнула шию, занурила морду у воду, аж раптом почала крутити головою й мотляти своїм малиновим язиком, так, ніби вкусила якусь гидоту.

Ерагон відчув, як ураз збентежився Глаедр, а старий дракон тим часом щосили ревнув:

«Злітай! Зараз же! Злітай!..»

Сапфіра не ставила зайвих питань. Зі звуком, подібним до грому, вона розпростала крила й почала бити ними по воді.

Ерагон схопився за край сідла, щоб не впасти, і нахилився вперед. Лопотіння крил Сапфіри трохи розігнало покривало туману, та Вершник усе одно не бачив того, що так налякало Глаедра. Тоді він спробував побачити це розумом…

Із глибини, прямісінько під Сапфірою, і значно швидше, ніж Ерагон міг повірити, піднімалося щось холодне й величезне, сповнене хижого ненаситного голоду. Тоді він спробував налякати його, прогнати геть, але марно. Здавалось, що ця істота просто не помічає його зусиль. У дивовижних печерах її свідомості Вершник бачив спогади про незліченні роки, проведені на самоті в крижаному морі, і в ролі мисливця, і в ролі жертви.

Ерагон по-справжньому злякався і вже почав намацувати руків’я Брізінгра, коли Сапфіра нарешті-таки вирвалася з обіймів води й почала злітати в повітря.

«Сапфіро! — крикнув Вершник. — Швидше!»

Дракон повільно набирав висоту. Аж раптом цілий стовп води здійнявся вслід за ними, і в ньому Ерагон побачив блискучі сірі щелепи. Вони були такі великі, що могли запросто проковтнути цілком коня разом із верхівцем, і всіяні сотнями блискучих білих зубів.

Сапфіра різко повернула вбік, намагаючись уникнути зяючої пащеки, і зачепила стовп води краєм крила. І вже за мить Ерагон почув, як істота клацнула щелепами. Її голчаті зуби пройшли за кілька сантиметрів від хвоста дракона.

Після цього потвора ніби зависла в повітрі, потім почала повільно падати у воду, відкривши більшу частину свого тіла. Голова істоти була велика й костиста. Так само костисті гребені стирчали над її очима, а із зовнішнього боку кожного росли якісь липкі завитки, футів шість у довжину. Шия істоти нагадувала величезну хвилясту змію. Тулуб був гладенький і виглядав неймовірно міцним. Пара схожих на весла плавців тріпотіла в повітрі…

Істота впала у воду — і другий, іще більший стовп бризок здійнявся угору. А перед тим, як хвилі зімкнулись над тілом монстра, Ерагон устиг побачити його око. Воно було чорне, мов крапля дьогтю, і світилося лютою ненавистю й розчаруванням. Ерагон здригнувся всім тілом — зараз він хотів би опинитися де завгодно, навіть у центрі Хадарацької пустелі, аби тільки бути подалі від цієї жахливої істоти.

Серце Вершника калатало, наче дзвін. Якийсь час він сидів, мов скам’янілий, а потім потроху-потроху розслабив руку, що стискала Брізінгр, і впав на передню частину сідла.

«Що то було?» — ледь ворушачи губами, спитав Ерагон.

«Нідвал», — відповів Глаедр.

Ерагон звів брови докупи. Він не пам’ятав, чи читав про щось таке в Елесмері.

«Нідвал?! Що це за потвора?»

«Вони дуже рідкісні, і про них мало хто знає,— пояснив старий дракон. — Для моря вони те саме, що й фангхури для повітря. І ті й інші — родичі драконів. І хоч зовні ми дуже несхожі на нідвалів, вони ближчі до нас, ніж верескливі фангхури. Вони дуже розумні й мають у грудях щось схоже на Елдунарі. Ми гадаємо, що саме це дозволяє їм довго залишатися під водою та ще й на великій глибині».

«Вони вогнедишні?»

«Ні, але, як і фангхури, вони часто використовують силу свого розуму, щоб спіймати здобич, і не один дракон відчув на собі їхню міць».

«Вони їдять своїх родичів?» — спитала Сапфіра.

«Для них ми чужаки, — відповів Глаедр. — Але вони й справді їдять своїх родичів. І це одна з причин, чому їх залишилося так мало. Вони не цікавляться тим, що відбувається за межами зони їхнього проживання, і всі спроби порозумітися з ними зазнали невдачі. Дуже дивно бачити одного з них так близько від берега. Був час, коли вони жили тільки на відстані кількох днів польоту від землі, там, де море дуже глибоке. Здається, вони виросли, а може, втратили страх після падіння Вершників».

Ерагон знову здригнувся, згадавши те, що він побачив у розумі нідвала.

«А чому ані ти, ані Оромис ніколи не розповідали нам про них?» — спитав Вершник.

«Ми багато про що не розповідали тобі, Ерагоне, — трохи сумно відповів Глаедр. — У нас було обмаль часу, і його варто було витратити на те, щоб озброїти тебе проти Галбаторікса, а не проти кожної темної істоти, яка полює на неозорих просторах Алагезії».

«А чи багато істот, схожих на нідвала, про яких ми нічого не знаємо?»

«Ні, небагато».

«А ти розкажеш нам про них, Ебрітхілю?» — спитала Сапфіра.

«Розкажу… Але я хочу домовитися з вами про одну річ… З тобою, Сапфіро, і з тобою, Ерагоне. Давайте почекаємо тиждень, і, якщо ми залишимось живі та здорові, обіцяю, що із задоволенням витрачу найближчі десять років на те, щоб розказати вам про все, що бачив за життя. Зокрема, про силу-силенну різних жуків. Але спершу ми повинні зосередитись на своєму завданні. Ви згодні?»

Ерагон і Сапфіра неохоче погодились. Принаймні більше розмов про це не було… Зустрічний вітер сильнішав, а коли вони наблизились до самої бурі, став штормовим. Він сповільнював лет Сапфіри, так, що вона летіла майже вдвічі повільніше, ніж зазвичай. Час від часу потужні пориви вітру стрясали тіло дракона, а іноді навіть зупиняли його рух на кілька секунд. Добре, що вони завжди знали, коли порив вітру налетить на них, бо бачили, як сріблясті брижі стрімко рухались їм назустріч по поверхні води.

На світанку хмари тільки збільшили свої розміри. Поблизу вони виглядали ще зловісніше. У нижній частині хмари були темні й пурпурові, із завісою зливи, що поєднувала шторм і море, немов якась прозора пуповина. Вище хмари були тьмяно-сріблясті, а на самісінькій горі — чисті, сліпучо-білі й міцні, немовби мури Тронжхейма. На півночі, в епіцентрі шторму, хмари утворили велике плоске ковадло, яке нависло над усім іншим, так, наче самі боги хотіли викувати якийсь дивовижний і страшний інструмент.

Коли Сапфіра пролітала між двома опуклими колонами хмар, вона була на їхньому тлі не більшою за крихітну цятку. Море зникло під завісою хмар, зустрічний вітер стих, але повітря довкола них ходило ходором. Ерагон зціпив зуби, щоб вони не клацали, коли Сапфіра різко піднялася футів на двадцять угору.

«А чи вмієш ти літати при штормі,— спитав Глаедр. — Чи літала ти тоді, коли ви потрапили в грозу між Паланкарською долиною та Язуаком?»

«Ні», — коротко й похмуро відповіла Сапфіра.

Здавалося, Глаедр чекав саме на таку відповідь. Не гаючи часу, він почав учити її всіх тонкощів пересування по фантастичних пейзажах хмар.

«Дивись, як рухається все довкола, — сказав він, — і бери до уваги всі зміни. Так ти можеш зрозуміти, з якою силою і в якому напрямку дме вітер».

Зрештою, Сапфіра й сама знала те, про що їй казав тепер старий дракон, але його діловитість і спокій надавали і їй, і Ерагонові впевненості у своїх силах. Якби вони відчули в розумі Глаедра тривогу або страх, то, мабуть, опинилися б на грані краху.

У цей час блукаючий вітер пробив чималу дірку в хмарі на шляху Сапфіри. Дракон не став облітати її — він пройшов прямо крізь неї, пронизавши хмару, ніби блискучий синій спис. На мить їх огорнув сірий туман, звук вітру став приглушений. Ерагон примружився й протер очі, щоб бачити бодай щось. Іще одна мить — і вони вилетіли з хмари. Мільйони крихітних краплин вигравали на тілі Сапфіри, і вся вона блищала так, ніби її луску хтось прикрасив діамантами.

Політ Сапфіри, як і раніше, був некерований: то вона летіла рівно, то потік повітря відсував її вбік, то розвертав назад. Сидіти на її спині й дивитись, як вона щосили бореться з вітром, було просто нестерпно. А для самої Сапфіри це була виснажлива й майже безнадійна боротьба, вести яку ставало все важче й важче. І цій боротьбі не було видно ні кінця ні краю, та Сапфіра добре розуміла, що в неї немає іншого вибору, як тільки продовжувати її.

Так збігла година, потім іще одна, але другого боку бурі вони так і не побачили.

«Нам треба розвертатися, — сказав Глаедр. — Ми вже достатньо зайшли на захід, і тепер, якщо в нас вистачить сміливості випробувати на собі весь гнів бурі, треба це робити, поки ще Сапфіра не надто втомилась».

Не кажучи ані слова, Сапфіра повернула на північ і попрямувала до височенного стрімчака хмар, що перебував у центрі гігантського шторму. Невдовзі вони вже наблизились до ребристого підніжжя гори, більшої за яку Ерагон не бачив у своєму житті — навіть Фартхен Дур поступався їй за розмірами. Блакитні спалахи освітлювали її всередині й повзли високо-високо вгору, ген-ген на вершину ковадла.

За мить гуркіт грому струснув небеса. Ерагон затулив вуха руками. Звісно, він знав, що в нього є захист від блискавок, але перебувати поряд із цією тріскучою непогамованою енергією було страшно.

Можливо, Сапфіра теж злякалася, хоч Вершник і не відчув цього. Усе, що він відчував, — це її рішучість. Дракон лиш прискорив помахи крил, і вже за кілька хвилин вони опинились усередині гори хмар, у самісінькому епіцентрі бурі.

Сутінки облягли їх, сірі й безликі.

Здавалося, що решта світу просто перестала існувати. Хмари заважали Ерагонові бачити навіть кінчик носа Сапфіри, її хвіст і крила. Вони були сліпі, і тільки земне тяжіння дозволяло їм розуміти, де верх, а де низ.

Ерагон відкрив розум і спробував розширити свідомість так, як тільки міг, але не відчув нічого живого, крім Сапфіри й Глаедра, навіть самотнього заблукалого птаха. На щастя, Сапфіра не втратила відчуття напрямку руху, і вони не могли заблукати в цій горі хмар, та скільки Вершник не шукав бодай якоїсь живої істоти, усе одно не міг нічого знайти. Про всяк випадок Ерагон промовив закляття, якого його навчив Оромис. Тепер і він, і Сапфіра в будь-який момент могли визначити, наскільки близько до води чи до землі вони перебувають.

Відтоді як вони увійшли в хмару, Вершника почала діймати повсюдна волога. Обличчя й руки вже блищали від води, міріади крапель сідали йому на одяг. Вони робили його мокрим і важким. Це було не просто неприємно — волога разом із поривами холодного вітру могла стати вбивчою силою. Не довго думаючи, Ерагон наклав іще одне заклинання, яке очистило повітря навколо нього від усіх видимих крапель. Крім того, він очистив від вологи й повітря довкруг очей Сапфіри, бо це змушувало її весь час кліпати.

Щоправда, вітер усередині хмари був досить ніжний. Ерагон навіть сказав щось із цього приводу. Але старий дракон був похмурий як ніколи.

«Усе найгірше — ще попереду», — тільки й сказав він.

І вже за якусь мить його слова справдилися — могутній потік урізався знизу в Сапфіру й поніс її на добру тисячу футів вище, туди, де повітря було надто розріджене. Ерагонові перехопило подих. Крім того, на цій висоті туман швидко перетворився на незліченні кришталики, які, немов леза бритви, різали ніс і щоки, і перетинки крил Сапфіри.

Тоді дракон відчайдушно пірнув уперед, намагаючись утекти від цього потоку. За кілька секунд тиск під Сапфірою справді зник, але тільки для того, щоб стати рівним за силою спадним потоком повітря, який на шаленій швидкості ніс дракона прямо в глибини моря.

Коли вони падали в це провалля, кришталики льоду розтанули, утворивши великі кулясті краплі дощу, які, здавалося, плавали в невагомості поруч із Сапфірою. Поблизу спалахнула блискавка — моторошне синє світло роздерло завісу хмар. Ерагон скрикнув від болю, коли грім загуркотів прямо біля них. У голові так дзвеніло, що Вершник відірвав два маленькі шматочки від свого плаща, скрутив їх і вставив глибоко у вуха.

Аж у нижній частині хмари Сапфірі таки вдалося звільнитися від смертоносного потоку повітря. Та тільки-но вона це зробила, як другий, висхідний, потік підхопив її і, немов гігантська рука, кинув високо в небо.

Ерагон уже втратив лік часу. Бурхливий вітер був дуже сильний для того, щоб Сапфіра могла чинити йому опір, і вона продовжувала то злітати, то падати в потоках повітря, немов тріска, що потрапила у вир. Щоправда, деяких успіхів вона таки домоглася, просунувшись уперед на кілька миль, виграних дорогою ціною. І цей свій успіх Сапфіра, нехай і з великими труднощами, але зберігала. Та все-таки щоразу, тільки-но вибравшись з одного потоку повітря, вона неодмінно потрапляла в пастку іншого.

Ерагонові було боляче розуміти, що він, Сапфіра й Глаедр, попри всю свою силу, безпорадні перед бурею, що вони навряд чи могли сподіватися стати гідним суперником стихії.

Двічі вітер майже занурював Сапфіру в бурхливі хвилі. Обидва рази низхідні потоки повітря кидали її на самісіньке дно бурі, у нещадну зливу, яка бушувала над морем. Коли це сталося вдруге, Ерагон глянув через плече Сапфіри, і на мить йому здалося, що він бачить довге темне тіло нідвала, яке визирає з потоків води. Та коли невдовзі спалахнула блискавка, ніякого нідвала не було. Вершник подумав, що то, мабуть, тіні утнули з ним цей злий жарт.

Потроху сили Сапфіри вичерпувались. Вона боролася з вітром усе менше й менше, дозволяючи йому гратися з нею так, як він хотів. Сапфіра робила над собою неймовірне зусилля й знову кидала виклик бурі тільки тоді, коли була надто вже близько до води. Її крила ослабли, вона змахувала ними все рідше й рідше. Ерагон відчував, що Глаедр почав віддавати їй свою енергію, та навіть цього було досить хіба що для того, щоб сяк-так утриматися на місці.

Поволі ставало все темніше — на Ерагона налягла зневіра. Справді, увесь день вони провели гнані бурею, але ще й досі не було навіть найменшого натяку на те, що буря стихає, так само, як і ознак того, що Сапфіра близька до її периметра.

Іще трохи часу — і сонце зайшло. Тепер Ерагон не бачив навіть кінчика свого носа. Можна було розплющувати й заплющувати очі, але від того нічого не змінювалось, так, наче він і Сапфіра опинились у велетенській купі чорної шерсті. Здавалось, темрява має власну вагу, і ця вага тисне на них з усіх боків.

Через кожні кілька секунд спалахували блискавки, розколюючи морок. Іноді їх трохи прикривали хмари, а іноді вони сяяли прямо перед ними, немов десяток сонць, залишаючи в повітрі присмак заліза. А після цієї неймовірної яскравості близьких розрядів ніч ставала вдвічі темнішою. І Вершника, і дракона по черзі засліплювали то світло, то темрява. Звісно, жодна блискавка не влучила в Сапфіру, але від постійного гуркоту грому їх уже просто нудило…

Ерагон не міг сказати, як довго все це тривало.

А потім, уночі, Сапфіра потрапила у висхідний потік повітря, мабуть, найбільший і найсильніший з усіх, які досі були. Сапфіра пробувала боротися з ним, та сила вітру була така велика, що вона ледве могла тримати рівно крила. Зрештою, дракон уже не міг боротися — тоді він ревнув, випустивши з пащі струмінь полум’я. Кришталики льоду на Сапфирі зблиснули, мов коштовне каміння.

«Поможіть мені,— сказала вона Ерагонові й Глаедру. — Сама я не впораюсь».

— Гангра фрам! — одразу ж вигукнув Ерагон, користуючись енергією Глаедра.

Заклинання потроху посунуло Сапфіру вперед, але рухатись під прямим кутом до вітру було так само важко, як перепливати річку Анору під час весняного сходження снігів. Та навіть зараз, коли Сапфіра сяк-так рухалася горизонтально, потік повітря продовжував піднімати її вгору із шаленою швидкістю. Ерагон почав задихатись.

«Це займе надто багато часу, і ми витратимо всю енергію, — невдовзі мовив Глаедр. — Обривай заклинання!»

«Але ж…»

«Обривай заклинання! Якщо ви обоє знепритомнієте — нам кінець. Треба покататись на вітрі, доки він не ослабне аж так, що Сапфіра зможе звільнитися».

«Як саме?» — спитала вона, поки Ерагон робив те, що сказав йому Глаедр. Виснаження й відчуття безсилля затуманило її думки — Ерагонові було дуже боляче за свого дракона.

«Ерагоне, — говорив тим часом Глаедр, — тобі треба змінити заклинання так, щоб ми всі зігрілись — ти, Сапфіра і я. Скоро стане холодно. Холодніше, ніж у найлютіші зими на Хребті. Без магії ми швидко замерзнемо на смерть».

«Навіть ти?»

«Я лусну, як кинутий у сніг шмат гарячого скла. А ще тобі треба вимовити заклинання для того, щоб зібрати й утримувати навколо себе та Сапфіри повітря, — маєте ж ви чимось дихати! А видихнуте повітря нехай вільно виходить, інакше ви будете задихатись. Це заклинання складне, і ти не повинен помилитися, тому слухай уважно. Воно звучить так…» — Глаедр проказав потрібні слова прадавньою мовою, Ерагон повторив їх, і, коли дракона нарешті задовольнила вимова, Вершник проказав заклинання. Тепер дихати стало легше, а крім того, вони були захищені від холоду.

Тим часом вітер піднімав їх усе вище й вище. Час ішов, і Ерагон уже починав думати, чи зупиняться вони коли-небудь узагалі, чи так і будуть мчати вгору, аж поки не долетять до місяця й зірок.

Йому чомусь здалося, що, може, саме так і виникали летючі зірки: птаха, дракона чи ще якусь земну істоту невблаганний вітер спершу підхоплював угору, а потім скидав з неба так стрімко, що вони палали, як стріли при облозі. Коли так, подумав Вершник, то він, Сапфіра й Глаедр були б дуже яскравими зірками, якби, ясна річ, був хто-небудь, хто побачив би їхню смерть так далеко в морі.

А поки він це думав, вітер, здається, став трохи м’якший. Навіть удари грому здавалися не такими різкими й розкотистими. І коли Ерагон вийняв шматочки тканини з вух, то був вражений тією мертвою тишею, що залягла довкола них. Тільки десь далеко-далеко Вершник почув тихий шурхіт, схожий на звук невеличкого лісового струмочка. А крім нього — тиша, неземна тиша.

Коли шум розлюченого шторму зник, Вершник помітив, що напруга від його заклинань зросла. Не так від тих чарів, які дозволяли зберігати тепло, як від тих, що зібрали й утримували повітря біля нього й Сапфіри. Не знати чому, але енергії, необхідної для підтримки другого заклинання, потрібно було значно більше. Незабаром Ерагон почав відчувати, що магія ось-ось забере навіть ті маленькі залишки життєвих сил, які в нього ще збереглися: його руки були холодні, серце билося якось поривчасто, а ще його охопила незрозуміла всеосяжна млявість — вона стривожила Вершника, мабуть, найбільше.

Тоді Глаедр почав допомагати йому. Ерагон відчув, що його тягар потроху зменшується. Енергія дракона вливалася в нього — гаряча, мов жар лихоманки, — змиваючи млявість і відновлюючи силу рук і ніг.

Так вони й летіли.

Нарешті, Сапфіра відчула невелике послаблення вітру й почала готуватися до того, щоб при нагоді вирватися з потоку повітря. Та перш ніж вона це зробила, хмари над ними порідшали, і Ерагон побачив кілька блискучих цяток. То були зірки — білі й сріблясті, значно яскравіші за будь-які інші, які Вершникові випадало бачити на віку.

«Гляньте», — сказав Ерагон.

Хмари розсунулись, і Сапфіра вилетіла з бурі. Вона зависла над нею, балансуючи на поривчастому вітрі на самісінькій вершині колони хмар.

І ось тепер Ерагон побачив весь шторм, що розлігся під ними на сотні миль. Його центр був, мов купол у вигляді гладенького гриба. Він височів в обіймах сильних перехресних вітрів, які віяли із заходу й зі сходу, погрожуючи скинути Сапфіру з її непевної доріжки. Хмари тут були молочного кольору й немов світилися зсередини.

Вони виглядали прекрасними й спокійними — така собі незмінна форма, що прикриває внутрішню борню.

А потім Ерагон побачив небо й полегшено зітхнув. Зірок на ньому було більше, ніж він будь-коли міг собі уявити. Червоні, сині, білі, золоті — вони лежали на небосхилі, мов жмені іскристої пилюки. Відомі Вершникові сузір’я були розкидані тут серед тисячі яскравих зірок, які він бачив уперше. Зірки виглядали яскравішими, можливо, тому, що порожнеча між ними здавалася куди темнішою. Ерагон подумав, що раніше, коли він дивився на небо, його очі застеляв туман, який заважав йому бачити справжню красу зірок.

Він дивився на це приголомшливе видовище, благоговіючи перед прекрасною, випадковою, непізнаною природою мерехтливих вогнів. І тільки тоді, коли він, нарешті, опустив очі, йому спало на думку, що там, на горизонті, було щось, що мало незвичайний фіолетовий колір. У тому місці небо й море не сходились, утворюючи пряму лінію, як мало бути над просторами безмежного океану, — на їхній межі виднівся вигин, схожий на край гігантського кола.

Це була просто неймовірна картина. Ерагон не відразу зрозумів, що то він бачив. А коли нарешті зрозумів, волосся йому на голові заворушилось і дихати стало важко.

«Світ круглий, — прошепотів він. — Небо опукле… а світ круглий».

«Це тільки так здається, — сказав Глаедр, хоч, судячи з усього, він теж був вражений. — Колись я чув про це від одного старого дракона, але ніколи не бачив на власні очі».

На сході з’явилося слабеньке жовте світло. Воно віщувало, що незабаром має зійти сонце. Ерагон подумав, що якби Сапфіра утримала свій курс бодай чотири-п’ять хвилин, то вони неодмінно побачили б, як воно сходить, хоч мине ще чимало часу, доки тепле, життєдайне проміння заграє на поверхні води.

Сапфіра й справді ще трохи протрималася на цій шаленій висоті. Тепер вони всі троє наче зависли між зірками й землею, плаваючи в тихих сутінках, немов знедолені духи. Вони були ніде, у місцині, що не належала ані до неба, ані до землі, на межі між двома безконечними світами.

Тим часом дракон рухався вперед, на північ. Він чи то летів, чи то падав, бо повітря тут було таке розріджене, що крила не могли як слід підтримувати вагу його тіла, як тільки він опинився за межами потоку вітру.

«А як ви гадаєте, — раптом спитав Ерагон, — якби у нас було досить сили, чи могли б ми долетіти до Місяця?»

«Хто знає, що таке можливість?» — відповів питанням на питання Глаедр.

А й справді! У дитинстві Карвахол і Паланкарська долина були для Ерагона цілим світом. Звичайно, він чув про Імперію, але вона ніколи не здавалася йому реальною, аж поки він не почав подорожувати по ній. Трохи пізніше його уявлення про світ стало ширшим завдяки Алагезії, а також іншим землям, про які він читав. А ось тепер він зрозумів: те, що здавалося йому таким велетенським, насправді було лиш маленькою частинкою значно більшого цілого. Вершник відчув, що його погляд на світ за останні кілька секунд став куди ширший — так, наче нікчемна мурашка перетворилася на...

Небо опукле… а світ круглий…

І це, зрештою, просте відкриття змусило його переглянути геть усе. Тепер навіть війна між варденами та Імперією здавалася Вершникові дуже й дуже дрібного на тлі гігантської картини світу. І тоді він подумав, які насправді дрібні й несуттєві ті житейські клопоти, котрі так мучать людей, якщо поглянути на світ згори.

«Знаєш, — обернувшись до Сапфіри, сказав Ерагон, — якби кожен міг побачити те, що бачили ми, можливо, на світі було б менше воєн».

«Можеш не сподіватися, що вовки колись стануть вівцями».

«Так, але хіба вовки завжди були такі жорстокі до овець?»

Невдовзі Сапфіра пірнула назад у темні хмари, але тепер їй вдалося уникнути сильних потоків повітря. Вона летіла по небу ще багато-багато миль, спираючись на дрібні висхідні потоки. Треба було берегти сили.

Десь за годину-другу туман нарешті розвіявся, і вони вилетіли з велетенської маси хмар, які були епіцентром шторму. Сапфіра спускалася все нижче й нижче, аж до самісінької основи штормових хмар.

Над горизонтом почало зринати сонце, але Сапфіра й Ерагон уже не звертали увагу на довколишній світ — на це в них просто не було сил. Зрештою, що могло привернути їхню увагу в безкінечній одноманітності океану?

Аж раптом Глаедр сказав:

«Сапфіро, там… праворуч від нас… Ти бачиш це?»

Ерагон теж підвів голову і якийсь час моргав, доки його очі не призвичаїлись до яскравого світла.

За кілька миль на північ із хмар піднімалось кільце гір. Їхні вершини були вкриті снігом і кригою, і вони нагадували якусь старовинну зубчасту корону, що лежить на ковдрі з туману. Східні вершини сяяли у світлі вранішнього сонця, тимчасом як західні ховалися в довгих синіх тінях. Вони були наче похмурі кинджали на хвилястій білосніжній рівнині.

Ерагон сів прямо, насилу вірячи, що їхня подорож наближається до кінця.

«Це, — сказав Глаедр, — Арас Телдуін, вогняні гори, які охороняють серце Вройнгарду… Лети швидше, Сапфіро, нам іще багато чого треба зробити».

ЗЕМЛЯНІ ЛИЧИНКИ

Вони наздогнали її в тому місці, де перетиналися два однакові коридори — обидва з колонами й смолоскипами на стінах. А ще там була емблема Галбаторікса: червоні вимпели на підшипнику, що крутився у золотавому полум’ї.

Насуада не була аж так упевнена, що їй пощастить утекти. Та невдача все ж таки дуже розчарувала її. У всякому разі, до того, як її впіймають, вона сподівалася пробігти більше.

Усю дорогу, доки солдати тягли її назад у камеру, вона щосили впиралася. І попри те, що дужі чоловіки були в нагрудниках і нарукавниках, їй усе-таки вдалося подряпати їм пики й покусати руки. А крім того, двох із них вона добряче поранила.

Коли солдати ввійшли до Кімнати Провидиці й побачили, що Насуада зробила з тюремником, вони аж скрикнули від жаху. Намагаючись не вступати в кров, вони дотягли втікачку до кам’яної плити, міцно прив’язали й пішли геть, залишивши її наодинці з небіжчиком.

Насуада смикнулась туди-сюди й скрикнула від досади, сердячись на себе за те, що все так невдало вийшло. У ній усе ще кипіло від надміру почуттів, коли вона глянула на вбитого. Його обличчя мало такий вираз, що їй здалося, наче він звинувачував її. Насуада швидко відвела очі — вона не могла дивитись на нього…

Після того як дівчина вкрала ложку, вона годинами заточувала кінець її ручки об кам’яну плиту. Ложка була виготовлена з м’якого заліза, тому робити це було не так уже й важко.

Насуада думала, що до неї прийдуть Галбаторікс і Мертаг. Натомість прийшов тюремник з підвечірком. Він почав розстібати їй наручники, щоб відвести в туалет. І щойно чолов’яга звільнив її ліву руку, вона щосили увігнала загострений кінець ложки йому в горлянку. Тюремник скрикнув. Це був жахливий різкий крик, схожий на вереск свині на бойні. Він тричі крутнувся, розмахуючи руками, а потім упав на підлогу. З рота йому пішла піна. Тіло почало судомно здригатись. Насуаді здалося, що все це триває безкінечно довго.

На серце їй упав жаль. Щось підказувало Насуаді, що цей чоловік не міг бути злою людиною. Ні, він був простий. І вона скористалася цим. Саме тому її мучили докори сумління. Та чи був у неї інший вибір? Вона зробила те, що повинна була зробити. І хоча зараз дівчина й почувалася винною, вона була переконана, що вчинила правильно.

Поки бідолаха конав, Насуада розстебнула інші ремені й зістрибнула з каменюки. Сяк-так пересиливши себе, вона висмикнула ложку з горлянки тюремника — та вискочила, наче пробка з діжки. Бризнула кров, змусивши Насуаду відскочити вбік.

Дівчина лайнулась, вибігла з Кімнати Провидиці, за дверима якої стояло двоє охоронців. Ті отетеріли від несподіванки. З ними в Насуади не виникло жодних проблем, бо вона застала їх зненацька. Того, що був праворуч, вона вбила так само, як і тюремника, скориставшись ложкою. А потім, вихопивши кинджал з-за його пояса, кинулась на іншого, який хотів уже бігти, щоб здійняти тривогу. Та йому не вдалося цього зробити — відбити списом удар кинджала він не зумів і вже за мить упав на підлогу.

Але на цьому все для Насуади й закінчилось. Чи то спрацювали заклинання Галбаторікса, чи то просто її спіткала невдача, але тут-таки вона зіштовхнулася лобом у лоб з п’ятьма солдатами, які й затримали її.

Минуло десь із півгодини, перш ніж вона почула, як до дверей її камери, гупаючи залізними підборами чобіт, наближаються якісь люди. То був Галбаторікс і кілька його охоронців. За хвилину вони були вже в камері.

Як і раніше, король зупинився так, щоб Насуада не могла його бачити — висока темна тінь із незграбною головою.

— Як це сталося? — холодно спитав король. Тієї ж миті солдат з пером на шоломі підбіг до Галбаторікса, став перед ним на коліно й простягнув заточену ложку:

— Сер, ми знайшли ось це на одному з убитих.

Король узяв ложку, покрутив її в руках.

— Так… — повільно сказав він і нарешті глянув убік полонянки. Трохи помовчав, а потім, тримаючи кінець ложки, без жодних видимих зусиль почав згинати її, аж доки вона не хруснула й не розламалась надвоє: — Ти ж знала, що не втечеш… І все одно спробувала… Я не дозволю тобі вбивати моїх людей. Ти не маєш права позбавляти їх життя. Ти не маєш права робити будь-що, доки я тобі не дозволю.

Король кинув шматочки металу на підлогу, розвернувся й гордо вийшов з Кімнати Провидиці. Його важкий плащ гойдався у такт ході.

Після того як Галбаторікс вийшов, двоє солдатів винесли вбитого тюремника з камери. Проклинаючи Насуаду на чому світ стоїть, вони вимили залиту кров’ю підлогу й пішли геть.

Дівчина залишилась одна. Вона полегшено зітхнула — нарешті можна було хоч трохи розслабитись.

Коли хвилювання сяк-так уляглося, Насуада відчула, що їй страшенно хочеться їсти. Та вона підозрювала, що їй доведеться ще довго чекати на їжу, якщо її взагалі коли-небудь принесуть.

Утім думати про хліб, смажене м’ясо й високі келихи з вином було ніколи — у коридорі біля її камери знов залунав тупіт залізних підборів. Дівчина здригнулася, хоч подумки вже була готова до тортур, а вони неодмінно мали бути. У цьому вона не сумнівалась.

Тим часом двері в камеру відчинилися — до неї йшли двоє. Це були Галбаторікс і Мертаг. За мить вони зупинились. Мертаг став там, де й завжди. Щоправда, він був без жаровні. Щоб якось зайняти себе, Вершник схрестив руки на грудях, притулився до стіни й утупив очі в підлогу. Те, що Насуада могла побачити на його лиці, прихованому срібною півмаскою, аж ніяк її не тішило. Лінії його обличчя здавалися ще важчими, ніж зазвичай, а в складках його губ було щось таке, що дрож пройняв її до кісточок..

Натомість Галбаторікс не став сідати на стілець, як він робив це раніше, а зупинився позаду неї, трохи збоку від її голови, так, що дівчина могла швидше відчувати його присутність, аніж бачити його.

Він випростав над Насуадою свої довгі кістляві руки, у яких тримав маленьку коробочку, прикрашену різьбленням, — мабуть, то були символи прадавньої мови. На превеликий подив дівчини, з коробочки долинало ледь чутне, немов шкряботіння миші, та все ж доволі виразне «скрі-скрі».

Великим пальцем Галбаторікс відсунув кришечку, опустив у коробочку руку й дістав звідти велику, кольору слонової кістки личинку. Ця загадкова істота була сантиметрів зо три завдовжки й мала з одного боку крихітний рот, яким і вимовляла своє «скрі-скрі», ніби виказуючи власне невдоволення світом. Вона була пухкенька й зовні нагадувала гусеницю. От тільки ніг у неї Насуада не помітила. Якщо вона їх і мала, то такі маленькі, що їх не можна було побачити.

Істота досить ліниво звивалася між пальцями Галбаторікса, мабуть, пробуючи звільнитись.

— Це земляна личинка, — тихо сказав король. — Та вона не є тим, чим здається. Зрештою, чимало речей здаються не тим, чим є насправді, але, певно, найбільше це стосується саме земляних личинок. Вони живуть тільки в одному місці в Алагезії, і піймати їх набагато складніше, ніж ти можеш собі уявити. Візьми її на знак моєї уваги до тебе, Насуадо, дочко Аджихада, — голос короля став іще м’якшим: — Хоч я й не хотів би зараз опинитися на твоєму місці.

«Скрі-скрі» стало голоснішим. Галбаторікс опустив личинку на оголену праву руку Насуади, трохи нижче ліктя. Дівчину пройняв дрож, коли істота торкнулася її шкіри. Личинка була важча, ніж здавалось на перший погляд, і миттю вп’ялася в тіло Насуади, мов у неї були сотні маленьких гачечків.

Попищавши якийсь час, істота згорнулася в щільний клубочок і стрибнула на кілька сантиметрів вище по руці.

Насуада струснула ременями, намагаючись скинути личинку, але та трималася дуже міцно. Вона знову підстрибнула. Потім іще раз. Тепер вона сиділа вже на плечі, пощипуючи й копирсаючи шкіру Насуади. Краєм ока дівчина бачила, як земляна личинка підняла свою безоку голову, повернула її вбік Насуадиного обличчя й нюхнула повітря. Аж раптом істота роззявила свій крихітний рот, і Насуада побачила її гострі щелепи.

«Скрі-скрі? — писнула личинка. — Скрі-скрі?»

«Не тут», — сказав Галбаторікс і промовив якесь слово прадавньою мовою.

Почувши його, личинка відвернулася від Насуадиної голови й поповзла вниз по руці. У Насуади трохи відлягло від серця.

Загалом на світі було небагато речей, які лякали її. Насуада боялася дотику розпеченого заліза. Її лякала думка про те, що Галбаторікс назавжди запанує в Урубейні. І звісно ж, її лякала смерть. Власне кажучи, не так сама смерть, як те, що їй не вдасться закінчити все, що вона хотіла зробити. Та, не знати з якого дива, бачити й відчувати на собі земляну личинку Насуаді було страшніше, ніж усе це. Кожен м’яз її тіла, здавалося, горів і поколював. Вона відчувала нестримне бажання бігти, бігти, щоб опинитися якомога далі від цього створіння. Чому? Насуада не знала. Може, тому, що земляна личинка так химерно рухалась. Може, тому, що її маленький ротик так нагадував дитячий… А ще той звук, жахливий-прежахливий звук…

Тим часом земляна личинка зупинилася біля ліктя й знову пропищала своє «скрі-скрі». За мить товстеньке тіло без кінцівок стислося й підстрибнуло десь на чотири-п’ять сантиметрів угору, опинившись на внутрішній частині ліктя. Тут личинка розпалась на десять дрібних яскраво-зелених багатоніжок. Вони стали копошитись на руці, обираючи собі місце, щоб уп’ястися своїми гострими щелепами в тіло дівчини й залізти під шкіру…

Біль був надто сильний, щоб можна було витримати його. Насуада навіть не намагалася з ним боротись — вона просто щосили закричала в стелю. Та мука не стала від того легшою ані на крихту. Може, розпечене залізо палило й болючіше, але краще було б воно, бо залізо — безлике, мертве й передбачуване. А ці земляні личинки… Коли ти знаєш, що причиною болю є істота, яка жує тебе, що ця істота десь глибоко всередині…

Насуада втратила всю свою гордість і всю свою владу над собою — спершу вона заволала до богині Гокукарі, щоб та помилувала її, а потім почала лепетати щось, як мала дитина, не в змозі зупинити цей безладний потік слів. Вона чула, як у неї за спиною реготав Галбаторікс, і ця його радість від страждань породжувала в Насуаді ще більшу ненависть…

Дівчина розплющила очі, повільно-повільно приходячи до тями.

Через якийсь час вона зрозуміла, що Мертаг і Галбаторікс уже пішли. Насуада не пам’ятала, чим закінчилось катування личинками. Мабуть, вона просто втратила свідомість.

Біль наче трохи вгамувався, хоч їй ще й досі було дуже боляче. Вона глянула на своє тіло, потім відвела очі, відчуваючи, як у неї стугонить у скронях. Куди поділись багатоніжки, вона не знала. Її тіло розпухло, і кров фіолетовими лініями заповнила доріжки, які ці створіння залишили по собі. Усі ті доріжки вели прямо до пекла. Вона відчувала себе так, наче її тіло відшмагали металевими різками.

Насуада лежала, мов мрець. Можливо, земляні личинки все ще всередині її тіла, можливо, вони просто сплять, доки перетравлюється їжа? А може, вони, немов личинки мух, перетворилися на щось інше? Або відклали в ній яйця, і незабаром їх вилізе ще більше, щоб улаштувати свій пекельний бенкет?

Дівчина здригнулась і знову скрикнула від жаху й розпачу.

Пекучі рани заважали їй зосередитись. Зір Насуади ослаб. Вона плакала, від чого було гидко. Та зупинити сльози вона просто не могла. Щоб хоч якось заспокоїтися, дівчина почала розмовляти сама із собою, так, про всяку всячину, щоб підтримати свою волю й здоровий глузд. Здається, це трохи допомогло.

Вона знала, що Галбаторікс не хоче її смерті, але тепер у душу закралось побоювання, що у своїй люті він може зробити більше, ніж хотів. Насуада тремтіла, усе її тіло опухло, ніби його покусали сотні бджіл. Сила волі можлива лиш до певної межі. І тепер вона відчувала, що ця межа перебуває зовсім поруч. Щось глибоко-глибоко всередині ніби зламалося. Насуада вже не була впевнена, що зможе оговтатись від своїх ран.

Двері в камеру відчинилися.

Дівчина змусила очі зосередитись і глянути на того, хто наближався до неї. Це був Мертаг.

Його губи були міцно стиснуті, ніздрі роздувались, а брови зійшлися на переніссі в похмуру складку. Спершу вона подумала, що він сердиться, але потім зрозуміла, що насправді він збентежений і страшенно за неї боїться. Правду кажучи, це здивувало Насуаду. Ясна річ, вона знала, що була йому симпатична — інакше навіщо б він переконував Галбаторікса зберегти їй життя? Але вона навіть не підозрювала, що Мертаг переживає за неї так сильно.

Тоді вона спробувала заспокоїти його посмішкою. Мабуть, у неї вийшло не зовсім так, як вона хотіла. Принаймні Мертаг іще міцніше стиснув губи — так робила вона сама, коли хотіла будь-що вгамувати біль.

— Спробуй не рухатись, — сказав Вершник, а потім звів над нею руки й почав говорити щось прадавньою мовою.

«От якби я могла сама…» — подумала дівчина.

Його магія невдовзі подіяла, біль значно зменшився, але повністю не зник.

Насуада з подивом глянула на нього.

— Мені дуже шкода, — сказав Мертаг, — але я більше нічим не зможу допомогти. Галбаторікс зробив щось таке, що перевершує моє розуміння.

— А твої Елдунарі?.. — спитала вона. — Вони, мабуть, допомогли б.

Він заперечно похитав головою:

— То були молоді дракони. Вони мало що знали про магію, а Галбаторікс їх майже нічого не навчив… Мені дуже шкода…

— Оте ще й досі в мені?..

Юнак знов заперечно хитнув головою:

— Уже ні. Галбаторікс забрав їх, тільки-но ти втратила свідомість.

Насуада полегшено зітхнула:

— Добре… Але твої заклинання не зняли біль…

Вона намагалася сказати це м’яко, та, мабуть, у її голосі вчувалися якісь нотки розчарування. Мертаг скривився:

— Не можу збагнути, чому… Повинні були зняти… Ці істоти, що б то таке не було, випадають зі звичайної картини світу.

— А ти знаєш, звідки вони?

— Ні. Я тільки сьогодні дізнався про них, коли Галбаторікс приніс їх із внутрішньої камери.

На якусь мить Насуада заплющила очі:

— Допоможи мені встати.

— Ти…

— Допоможи мені встати.

Не кажучи ані слова, він розстебнув їй ремені. Дівчина сяк-так зіп’ялась на ноги й, похитуючись, чекала, поки пройде запаморочення.

— На, — сказав Мертаг, подаючи їй свій плащ. Вона накинула його на себе, прикриваючи грішне тіло, а також опіки, струпи, пухирі й криваві лінії, які спотворили її.

Накульгуючи, Насуада дійшла до краю камери, притулилася до стіни й повільно сповзла на підлогу.

Мертаг присів біля неї. Так вони й сиділи вдвох, мовчки втупившись у протилежну стіну.

Минула хвилина, друга, третя… Насуада заплакала.

Вона сердилася на себе, але сльози все бігли й бігли…

За якийсь час дівчина відчула, як Мертаг торкнувся її плеча — вона здригнулась. Навіщо? Він не міг їй допомогти. А крім того, скільки болю він їй завдав за останній час! Звісно, вона знала, що він робив це не з власної волі, але не могла забути, що саме він доторкався до неї розпеченим залізом.

Здається, цей мимовільний відрух вразив Мертага в самісіньке серце. Насуаді стало страшенно прикро. Вона взяла його за руку. Вершник дозволив її пальцям ніжно стиснути долоню, а потім обняв її за плечі й пригорнув до себе. Спершу вона трохи пручалась, та невдовзі завмерла в його обіймах і заридала знову. Її схлипування відбивалися луною в порожнечі кам’яної кімнати.

Так, обнявшись, вони й просиділи мовчки кілька хвилин.

— Клянусь, — нарешті обізвався Мертаг, — я знайду спосіб визволити тебе… Для мене й для Торнака вже надто пізно, але не для тебе… Доки ти не присягла на вірність Галбаторіксу, є шанс, що я зумію таємно забрати тебе з Урубейна.

Насуада глянула на нього, намагаючись зрозуміти, що він сказав.

— Як? — прошепотіла вона.

— Не маю жодного уявлення, — відповів Мертаг з ледь помітною хитруватою посмішкою. — Але я зроблю це… Чого б це мені не коштувало. Але ти повинна пообіцяти мені, що не складеш присягу, доки я не спробую. Добре?

— Мені здається, я не зможу витримати це знову. Якщо він ще раз залишить їх на мені, мабуть, я зроблю все, що він захоче.

— А тобі й не доведеться. Король не буде вдруге вдаватися до послуг земляних личинок.

— Що ж він збирається робити?

Мертаг трохи помовчав:

— Він вирішив маніпулювати тим, що ти бачиш, чуєш або відчуваєш. А коли й це не подіє, тоді він спробує атакувати твій розум… Ось оце вже справді страшно… Тоді ти точно не зможеш нічого зробити. Ніхто не зможе. Та перш ніж справа дійде до цього, я гадаю, ти вже будеш на волі. Усе, що тобі треба робити, — вистояти ще кілька днів… Усього лиш кілька днів.

— Як же мені вистояти, якщо я не зможу довіряти своїм почуттям?

— Є одне почуття, якому ти можеш довіряти скрізь і завжди, — Мертаг пильно глянув на неї.— Дозволь мені торкнутись твого розуму. Ні, я не буду читати твої думки. Я тільки хочу, щоб ти знала, що відчуває мій розум. Тоді ти завжди зможеш упізнати його…

Насуада вагалась. Вона знала, що це поворотний момент. Або вона буде довіряти йому повністю, або всьому кінець. І тоді, можливо, вона втратить свій єдиний шанс, щоб не стати рабинею Галбаторікса. Та все ж їй було дуже лячно — а що коли Мертаг спробує приспати її, знизити її здатність чинити опір, заволодіти її свідомістю? А може, він хоче отримати якусь інформацію, читаючи її думки? «Але ж навіщо, — подумала вона, — Галбаторікс став би вдаватися до таких трюків? Він міг зробити все це й сам. Мертаг правий: я не в змозі побороти короля. Якщо я пристану на пропозицію Мертага, це може означати мою загибель. Але якщо я відмовлюся від неї, тоді моя загибель неминуча. Так чи інакше, Галбаторікс зламає мене. Це всього лиш питання часу».

— Роби як знаєш, — коротко мовила Насуада. Мертаг кивнув і заплющив очі.

У тиші свого розуму дівчина почала читати вірші, які завжди промовляла, коли хотіла приховати свої думки чи захистити свою свідомість від непроханого гостя. Вона зосередилася на цьому з усієї сили. Насуада хотіла бути готова до несподіваного нападу, а також не думати про жодні секрети:

Коли свідомість Мертага налягла на неї, вона напружилась і почала читати вірш іще швидше. Та, на превеликий подив, її розум відчув щось до болю рідне. Свідомість Мертага була така схожа на її власну, що Насуада спершу не могла в це навіть повірити. Певна річ, та схожість була далеко не в усьому… Скажімо, у самісінькому осередді його єства лежав гнів. Це було наче холодне чорне серце, стиснене в кулак і нерухоме, з прожилками ненависті, яка обплутала його розум. Та над усім панувала Мертагова турбота про неї… І тепер Насуада ні на мить не сумнівалася в тому, що ця турбота була щира — вдавати її аж так правдоподібно навряд чи зміг би будь-хто зі смертних.

Вірний своєму слову, Мертаг не став заглиблюватись у її розум — уже за мить він пішов. І Насуада знов залишилася сама, наодинці зі своїми думками.

Мертаг розплющив очі, трохи помовчав.

— Ну що, — спитав він, — тепер ти зможеш упізнати мене, якщо я прийду ще раз?

Вона ствердно кивнула.

— Добре. Галбаторікс може робити багато речей, але навіть він не здатен імітувати почуття іншої людини. Я постараюся попередити тебе, коли він розпочне наступ, і я буду з тобою до самого кінця. Отож, король не зможе зробити так, щоб ти втратила відчуття реальності.

— Дякую, — сказала Насуада, хоч це слово й не в змозі було передати ті почуття, що переповнювали її.

— На щастя, у нас є трохи часу. Вардени тепер на відстані трьох днів шляху звідси, а ельфи швидко наступають із півночі. Галбаторікс щойно пішов оглянути, як іде підготовка Урубейна до оборони, а ще обговорити її стратегію з лордом Барстом — він тепер командує армією.

Насуада спохмурніла. Лорд Барст — це погана прикмета. Вона багато чула про нього. Лорд Барст серед усіх вельмож Галбаторікса був, мабуть, найстрашніший. Подейкували, що він різкий і кровожерний, а тих, хто мав необережність виступити проти нього, просто безжально розчавлював.

— А чому не ти? — спитала Насуада.

— У Галбаторікса щодо мене інші плани, і він іще не ділився ними зі мною.

— А чи довго, король буде зайнятий своїми справами?

— Залишок сьогоднішнього дня і цілий день завтра.

— Ти гадаєш, що зможеш звільнити мене, поки він не повернеться?

— Не знаю. Навряд чи, — на якийсь час Мертаг замовк. — Слухай, — озвався він трохи згодом, — я хотів тебе спитати: навіщо ти вбила цих людей? Ти ж добре знала, що не виберешся з цитаделі… Невже просто для того, щоб розгнівати Галбаторікса?

Вона важко зітхнула й сильніше притислася до грудей Мертага. Потім якось розгублено шморгнула носом і глянула йому прямо в очі:

— Я не могла просто так лежати, дозволивши йому робити те, що заманеться. Я повинна була дати відсіч, показати йому, що він не зламав мене. Я хотіла зробити йому боляче…

— Отже, щоб розлютити!

— Почасти так. Ну то й що?

Насуада чекала, що Вершник засудить її дії, скаже, що це не по-людськи, натомість він лиш пильно глянув на неї й ледь-ледь усміхнувся:

— Нічого, правильно зробила.

Тепер уже посміхнулася Насуада:

— Крім того, у мене був нехай маленький шанс утекти.

— Ясна річ, — відповів на те Мертаг. — І тоді дракони почали б їсти траву…

— Нехай і так, але я повинна була спробувати.

— Розумію. Якби я міг, я б зробив так само, коли Близнюки вперше привели мене сюди.

— А тепер?

— Тепер? Тепер не знаю. Та навіть якщо б і міг, то навіщо?

На це у Насуади не було відповіді.

— Мертагу, — сказала вона, трохи помовчавши, — якщо це й справді неможливо, тоді пообіцяй мені врятувати себе… якось інакше. Я б не стала просити, бо не хочу чіпляти на тебе цей тягар… Але твоя допомога просто необхідна, бо я не зумію зробити це сама.

Вершник слухав мовчки. Його губи стали як наче тонші, але він дав їй договорити до кінця.

— Що б там не трапилось, я не повинна стати іграшкою Галбаторікса й чинити так, як він наказує. Я зроблю все… все, що завгодно, аби тільки уникнути цієї долі. Ти розумієш мене?

Він ствердно кивнув.

— Ти даєш мені слово?

Мертаг опустив очі й стис кулаки.

— Так, — сказав він, важко дихаючи.

Потім він став чомусь мовчазний. Насуаді ледь-ледь вдалося розговорити його, і вони провели час, розмовляючи про всілякі дрібниці. Наприклад, Мертаг розповів їй про зміни, які він зробив у сідлі Торнака. Він по-справжньому пишався ними, бо тепер сідлати й розпрягати дракона можна було значно швидше, та й орудувати мечем стало куди зручніше. А Насуада розповіла Вершникові про ринкові вулиці Аберона, столиці Сурди. Як вона, коли була ще малою, часто тікала від няні, щоб прогулятися ними. У неї був там один добрий знайомий — купець-кочівник. Його повне ім’я звучало довго й пишно: Хадаманарано Дачу Таганов, — але він наполіг, щоб вона називала його просто Таганов. Цей купець продавав ножі та кинджали і завжди з любов’ю показував їй свій товар, хоч дівчина ніколи нічого й не купувала.

І що довше вони розмовляли, то все більше їхня розмова ставала легкою й приємною. Навіть тут, попри всі ці жахливі обставини, Насуада з подивом з’ясувала, що їй дуже подобалося говорити з ним. Мертаг був розумний і добре освічений, а ще — неабиякий дотепник. Та й Вершник, здається, насолоджувався розмовою так само, як і вона. Але час швидко збігав. Пора було прощатися, якщо вони не хотіли, щоб їх застукали. Тоді Насуада повернулася до каменюки, лягла й дозволила йому прив’язати її ще раз. А коли він уже зібрався йти, вона сказала:

— Мертагу!

Вершник зупинивсь і глянув на неї.

Вона злегка хитнула головою, а потім зібралася з духом і спитала:

— Чому?

Вона знала, що він зрозумів усе. Чому вона? Чому він хоче врятувати її? Зрештою, Насуада знала відповідь, та хотіла почути її від нього.

Мертаг довго дивився на неї.

— Ти знаєш, чому, — нарешті, сказав він низьким голосом.

СЕРЕД РУЇН

Густі сірі хмари розступилися. Тепер, сидячи на спині Сапфіри, Ерагон міг добре роздивитись острів Вройнгард.

Перед ним розляглася величезна чашоподібна долина, оточена стрімчастими горами, чиї вершини виступали аж за хмари. Їх було видно далеко-далеко. Дрімучий ліс із ялини, сосни та смереки вкривав схили гір так само густо, як і передгір’я внизу. Дерева нагадували полчища розгніваних та дратівливих солдатів, які марширували від вершин униз. Вони були високі й похмурі. Навіть здалеку Ерагон міг бачити бороди моху й лишайнику, що звисали з їхнього важкого гілля. Клапті білого туману зачепились за схили гір, а в кількох місцях по долині від неба до землі струменіли потоки дощу.

Високо над дном долини Ерагон міг бачити серед дерев багато кам’яних споруд: зруйновані, зарослі зелом входи до печер, шкаралущі згорілих веж, величні зали з обваленими дахами… Біля них тулились і якісь менші будівлі, що виглядали так, ніби в них і досі хтось жив.

Добрий десяток річок стікав із гір. Ці ріки звивались по вкритій зеленню землі і впадали у велике тихе озеро, розташоване посередині долини. Довкола озера стояли залишки міста Вершників — Дору Ареба. Будинки тут були величезні — неосяжні порожні зали, чимало з яких могли легко вмістити весь Карвахол. Їхні двері були ніби вихід у безмежний простір, вікна — такі високі й широкі, що нагадували замкові ворота, а стіни — мов прямовисні скелі.

Густі килими плюща вкривали кам’яні брили, а там, де плюща не було, все поросло мохом. Саме тому будинки зливалися з навколишнім ландшафтом і виглядали так, ніби росли із землі самі по собі. Камені, на яких не було рослинності, здебільшого мали колір блідої вохри. Час від часу між ними зринали і вкраплення червоного, бурого та темно-синього.

Як і всі зведені ельфами споруди, ці будівлі були елегантні, обтічні й куди більш витончені, ніж будівлі гномів або людей. І в той же час вони справляли враження міцності й сили, чого бракувало будинкам на деревах Елесмери. Деякі з них, як запримітив Ерагон, були схожі на будинки Паланкарської долини. Воно й не дивно, адже найдавніші Вершники прийшли сюди саме з тієї частини Алагезії. Як наслідок, виник і розвинувся унікальний архітектурний стиль: не зовсім ельфійський і не зовсім людський.

Майже всі будинки були пошкоджені, а деякі зруйновані ледь не цілком. Здавалось, що всі руйнування йдуть від однієї точки, розташованої на південній околиці міста, де утворився широкий кратер футів тридцять у глибину. Невеликий березовий гай виріс у цьому серці скорботи, і сріблясте листя дерев тепер тремтіло під подихом вітру.

Відкриті частини міста заросли бур’янами й чагарниками, а кожну цеглину міської бруківки облягала густа трава. Там, де стіни будинків захистили від смертоносного вибуху сади Вершників, іще й досі буяли барвисті квітники, чиї прекрасні композиції, поза сумнівом, були створені якимось давно забутим заклинанням.

Уся ця округла долина була велична й водночас похмура.

«Ерагоне, — сказав Глаедр, — поглянь на руїни нашої гордості й слави, — а трохи помовчавши, додав: — Тобі треба вивчити ще одне закляття. Його вимовляють так», — дракон проказав кілька слів прадавньою мовою.

Це було якесь незвичайне закляття. Принаймні його слова були туманні й складні. Ерагон не зміг зрозуміти, задля чого воно потрібне. Тоді він спитав про це в Глаедра.

«У повітрі, яким ти дихаєш, — відповів старий дракон, — у землі, по якій ходиш, у їжі, яку ти можеш спожити, у воді, яку можеш випити, є невидима отрута. Це закляття захистить нас від неї».

«Що?.. Яка отрута?» — спитала Сапфіра. Її думки були зараз такі ж повільні, як і змахи крил.

В уяві Глаедра Ерагон побачив кратер на окраїні міста.

«Під час битви з клятвопорушниками, — пояснив дракон, — один із наших, ельф на ім’я Сувієль, убив сам себе магією. Навмисно чи випадково — цього ми вже ніколи не дізнаємось. Але саме він створив те, що ти бачиш, і знищив те, чого не можеш бачити, бо спричинений ним вибух зробив цю землю непридатною для життя. У тих, хто тут залишився, невдовзі починала гнити шкіра, у них випадало волосся, після чого багато хто помер».

Ерагон занепокоївся. Він проказав простеньке закляття, яке не потребувало багато енергії, а потім спитав:

«Невже одна істота, ельф чи хтось інший, може спричинити такі руйнування? Навіть якби дракон Сувієля допомагав йому… Не думаю, що це можливо. Хіба що той дракон був такий, як гора».

«Ні,— відповів Глаедр. — Дракон не допомагав. Його дракон був тоді мертвий. Сувієль вчинив це руйнування сам».

«Але як?»

«Дуже просто — він перетворив своє тіло на енергію».

«Значить, він став примарою?»

«Не знаю. Та енергія звільнилась і ринула назовні, аж доки повністю не розсіялась».

«Ніколи не думав, що в тілі може бути так багато сили».

«Про це мало хто знає, але навіть найдрібніша часточка матерії рівна величезній кількості енергії. Матерія — це, судячи з усього, просто заморожена енергія. Розтопи її, і ти вивільниш потік, який не зможе зупинити ніщо… Казали, що тутешній вибух було чутно аж у Тейрмі, а хмара диму від нього піднялась на висоту Беорських гір».

«А чи не був це той самий вибух, що вбив Глаеруна?» — спитав Ерагон, згадавши про одного з клятвопорушників, який загинув на Вройнгарді.

«Так. Галбаторікс і решта клятвопорушників отримали попередження, тому й змогли себе захистити, а от нашим не пощастило — багато хто тоді загинув».

У цей час Сапфіра плавно спускалася з-під невисоких хмар. Глаедр пояснив їй, куди треба летіти, тому вона змінила курс, повертаючи до північно-західної частини долини. Вони пролітали повз гори, і Глаедр називав кожну з них— Ільсірос, Фелсверд, Намменмаст, Г’юілдрім, Тірнедрім… Глаедр називав також фортеці й зруйновані вежі, трохи розповідав про їхню історію. Сапфіра його майже не слухала, а от Ерагон слухав розповіді старого дракона дуже уважно.

Усередині Глаедрової свідомості Ерагон відчував давню скорботу, яка прокидалася знов і знов. Мабуть, її викликав не так сам вигляд зруйнованого міста, як пам’ять про загибель Вершників, майже повне знищення драконів і втрату знань та мудрості тисячоліть. Пам’ять про минуле, про дружбу з іншими членами свого ордену робила Глаедрову самотність іще глибшою. Вона породжувала відчуття такої спустошеності, що Ерагонові стало сумно.

Він спробував трохи відволіктися від навіяного Глаедром настрою і почав уважніше придивлятися до долини. Але й долина здавалась похмурою і пригніченою, немов сама земля була в жалобі через занепад Вершників.

Що нижче летіла Сапфіра, то більшими й більшими здавались будівлі. Тепер Ерагон розумів, що те, про що він читав у «Доміа абр Вірда» аж ніяк не було перебільшенням. Деякі зі споруд були такі величезні, що Сапфіра запросто могла б літати там усередині.

На окраїні покинутого міста лежали купи гігантських білих кісток. То були кістяки драконів. Їхній вигляд лякав Ерагона, та юнак не міг відірвати від них погляду. Найбільше його вражали розміри. Усього лише кілька драконів були менші за Сапфіру, а от решта — набагато більші. Особливо вирізнявся кістяк із ребрами щонайменше вісімдесят футів завдовжки і футів п’ятнадцять у ширину. Сам його величезний і страшний череп, укритий плямами лишайнику, наче неотесаний шмат каменя, був більший за тулуб Сапфіри. Навіть Глаедр здавався б крихітним порівняно із цим поваленим гігантом.

«Тут лежить Белгабед, — сказав Глаедр, помітивши, куди дивиться Ерагон. — Найвеличніший серед нас».

Ерагон неясно пригадав це ім’я. Здається, про нього йшлося у якійсь історії, що їх він читав в Елесмері. Автор тієї історії писав, що Белгабед брав участь у битві й загинув так само, як інші.

«А хто був його Вершником?» — спитав Ерагон.

«Він був диким драконом, — відповів Глаедр. — Віками він жив на самоті в холодних просторах півночі. Та коли Галбаторікс і клятвопорушники почали безжалісно винищувати наш вид, Белгабед прилетів на допомогу».

«Мабуть, він був найбільшим драконом усіх часів».

«Усіх часів? Не знаю. Але коли він жив, більшого за нього не було».

«Де ж він брав собі стільки їжі?»

«У такому поважному віці та ще й при таких розмірах дракони проводять більшість часу наче уві сні… Вони живуть фантазією, візіями про все на світі, наприклад, про рух зірок, про утворення та руйнування гір упродовж мільярдів років або навіть про щось таке крихітне, як помах крил метелика. Мені вже теж кортить побачити щось таке…»

«А ти… знав… Белгабеда?» — спитала до краю втомлена Сапфіра, насилу витискаючи слова.

«Ні. Звісно, я зустрічав його, але не знав. Дикі дракони рідко коли спілкувалися з тими, хто був пов’язаний з Вершниками. Вони зневажали нас за те, що ми надто вже домашні й поступливі. А ми зневажали їх за те, що вони живуть самими лиш інстинктами. Хоч, правду кажучи, іноді ми їм і заздрили… Крім того, не забувай, що в них не було мови, і це різнило нас куди більше, ніж можна собі уявити. Мова змінює твій розум… Це щось незбагненне… Звісно, дикі дракони можуть спілкуватися незгірше за будь-якого гнома чи ельфа, але вони роблять це не словами, а ділячись спогадами, картинами й відчуттями. Тільки наймудріші серед них вважали за потрібне вивчити ту чи іншу мову».

Глаедр замовк.

«Якщо я не помиляюся, — продовжив він після хвилинної мовчанки, — Белґабед був далеким предком Ругмара Чорного, а Ругмар — ти ж пам’ятаєш, Сапфіро, — був прапрапрапрадідом твоєї матері, Вервади».

Сапфіра була така знесилена, що спершу навіть нічого не відповіла. Та все ж вона крутнула шиєю, щоб іще раз глянути на величезний кістяк.

«Мабуть, він був гарним мисливцем, якщо виріс такий великий», — нарешті сказала вона.

«Він був найкращий», — відповів Глаедр.

«Тоді… Тоді я рада, що в мені тече його кров».

Безліч кісток, розкиданих по землі, приголомшила Ерагона. Досі він по-справжньому не уявляв собі ані розмаху цієї битви, ані того, як багато було там драконів. Те, що він побачив, сповнило його серце ненавистю до Галбаторікса. Ерагон іще раз присягнув сам собі, що побачить короля мертвим.

Сапфіра тим часом поринула в смугу туману. Біла імла на якусь мить огорнула кінчики її крил.

Аж раптом із-за туману різко зринуло польове різнотрав’я, і дракон досить незграбно приземлився. Його права нога не втримала ваги, тіло хитнулось убік, і Сапфіра впала на груди й плечі, вдарившись об землю з такою силою, що Ерагон ледь-ледь утримався за шийний шип.

Якийсь час Сапфіра лежала нерухомо, оглушена ударом. Потім вона повільно-повільно звелась на ноги, склала крила й сіла. Ремені на її сідлі скрипнули при цьому так гучно, що в застояному повітрі пішла луна. Ерагон одразу ж послабив їх і зіскочив на землю. Вона була волога й м’яка.

«Ми все ж таки зробили це! — нарешті сказав Вершник схвильовано. Він підійшов до голови Сапфіри, і, коли вона опустила шию так, що можна було дивитись їй прямо в очі, обняв руками довгасту голову дракона й притулився лобом до його носа: — Дякую».

У відповідь Сапфіра лиш мовчки опустила повіки, а потім почала щось тихо-тихо муркотіти.

Так минула хвилина, друга… Нарешті Ерагон відпустив морду дракона й відійшов убік. Він хотів якомога уважніше роздивитися місцину, куди вони потрапили.

Поле, на яке приземлилась Сапфіра, було на північній околиці міста. Уламки якоїсь кам’яної споруди — деякі завбільшки із Сапфіру — лежали то тут, то там на траві.

«Як добре, — подумав Ерагон, дивлячись на них, — що ми не впали на це каменюччя». Поле здіймалося вгору, все далі й далі від міста, аж до самісінького підніжжя вкритого лісом передгір’я. А там, де поле підступало до гір, було видно великий брукований майдан, на дальньому боці якого лежала велика купа обробленого каміння, що тягнулась на північ ще приблизно півмилі. Якби ця будівля вціліла, вона була б однією з найбільших на острові. Крім того, колись вона була надзвичайно багато прикрашена — недаром серед руїн виднілись десятки ребристих колон, різьблених панелей із зображенням виноградної лози і квітів, безліч статуй, у більшості з яких бракувало якихось частин, так, наче вони теж брали участь у битві.

«Тут розташована наша Велика Бібліотека, — сказав Глаедр. — Точніше, те, що залишилось від неї після того, як тут побував Галбаторікс».

Ерагон мовчав, уважно вдивляючись у грандіозну панораму. На південь від бібліотеки під густими заростями трави він побачив невиразні контури занедбаних тротуарів. Вони вели від бібліотеки до яблуневої алеї, яка закривала краєвид. А за цією алеєю футів на двісті височів зубчастий кам’яний стовп, на якому росло кілька сучкуватих дерев ялівцю. Вершник у захваті завмер:

«Невже це вона?.. Це і є скеля Кутіан?»

Глаедр відповів не відразу:

«Здається, так. Принаймні дуже схожа…»

«Тоді ходімо!» — сказав Вершник і рушив по траві, яка сягала йому пояса, до найближчої стежки.

Тут трава була не така густа, й Ерагон відчув під ногами тверду бруківку замість мокрої від дощів землі. Сапфіра так само рушила за ним по стежці. Невдовзі вони вже були в тінистій яблуневій алеї. Обоє ступали дуже обережно, тому що дерева виглядали тут ніби як непривітно. Щось загрозливе було навіть у формі їхнього гілля — ці дерева, здавалось, тільки й чекали на те, щоб піймати їх у пастку своїми розчепіреними лапами. Так чи інакше, Ерагон полегшено зітхнув, коли вони нарешті вийшли з алеї. Скеля Кутіан височіла на краю великої галявини, вкритої заростями троянд, будяків, малини й цикути. За кам’яним виступом рядами росли похилені хвойні дерева, які тяглися аж до самісінької гори, котра височіла над ними. З лісу долинало дратівливе цокотіння білок, хоч жодної тваринки ніде не було видно.

Три кам’яні лави, наполовину приховані під шарами коріння й виноградної лози, були розташовані на однаковій відстані одна від одної навколо галявини. А поруч росли верби, чиї міцні Стовбури та гнучкі гілки створювали щось на зразок альтанки, де Вершники могли сидіти й милуватися краєвидом. Утім з роками гілки розрослися так густо, що навряд чи якась людина, ельф або гном могли пробратися між ними всередину.

Ерагон зупинився на краю галявини. Скеля Кутіан була зовсім поряд. Біля нього важко сіла на землю й Сапфіра, від чого все довкола аж струснулось. Вершник легенько торкнувся її плеча й перевів погляд на скелю. Якась нервова напруга закрадалася йому в душу. Ерагон подумки обшукав галявину й дерева за нею. Ніде нікого не було. Єдиними живими істотами, чию присутність він відчував, були рослини, комахи, а ще кроти, миші й вужі, які мешкали в чагарниках. Щоб не потрапити в які-небудь магічні пастки, Вершник хотів скласти ще й закляття, але Глаедр зупинив його.

«І ти, і Сапфіра, — сказав старий дракон, — зараз надто втомлені. Я б радив спершу відпочити, а завтра повернемось та й глянемо, що тут можна знайти».

«Але ж…» — хотів заперечити Ерагон.

«Якщо зараз раптом доведеться битися, — урвав його Глаедр, — ви обоє не зможете себе захистити. Зрештою, що б тут не було, до завтрашнього ранку воно напевно нікуди не дінеться».

Ерагон трохи повагався й урешті-решт вирішив, що Глаедр таки має рацію. Тож попри те, що скеля Кутіан була на відстані витягнутої руки, він знехотя повернувся й заліз на спину Сапфіри.

Дракон, у свою чергу, стомлено зітхнув і підвівся. За якийсь час він уже брів назад яблуневою алеєю. Від важких кроків Сапфіри крони дерев здригалися й хиткі висохлі листочки рясно падали на землю. Один із них упав Ерагонові на коліна. Вершник узяв його і вже хотів викинути, як раптом помітив, що форма листочка не така, як має бути: зубчики вздовж краю були значно довші й ширші за ті, які він будь-коли бачив на яблуневих листках, та й прожилки утворювали якийсь надзвичайно химерний малюнок.

Тоді Ерагон підняв інший листок, іще зелений. Як і його мертвий родич, свіжий листок мав великі зубчики й заплутане мереживо прожилок.

«Відтоді як відбулася битва, — сказав Глаедр, — речі тут перестали бути такими, якими були раніше».

Ерагон кинув листок і насупився. Він знову чув жваве цокотіння білок, але, як і раніше, не бачив жодної з них і не відчував їхньої присутності. Це його непокоїло.

«Якби в мене була луска, — сказав він Сапфірі,— то від цієї клятої місцини вона б неодмінно свербіла».

Сапфіра здивовано пирхнула — маленький клубочок диму вилетів з її ніздрів.

Від алеї вони повернули на південь і рушили до одного з багатьох струмків, які збігали з гір: тоненький білий струмочок ніжно дзюркотів у своєму кам’яному річищі. Звідси Сапфіра пішла вгору проти течії до затишного лужка неподалік вічнозеленого лісу.

«Мабуть, тут», — сказала Сапфіра й опустилась на землю.

Місцина й справді виглядала досить непоганою задля того, щоб розбити тут табір, а Сапфіра була не в тому стані, щоб шукати щось краще. Тому Ерагон погодився. Він скочив на землю, швиденько роззирнувся й так само швидко зняв із Сапфіри сідло та сідельний в’юк. Сапфіра струснула головою, покрутила плечима, легенько пощипала себе в тих місцях, де їй натерло ременями, і, не зволікаючи, вляглася спати.

«Не буди мене, аж доки хтось не спробує нас з’їсти», — сказала вона, скручуючись у клубок на траві й обгортаючи себе хвостом.

Ерагон посміхнувся, поплескав її по хвосту й іще раз обвів поглядом долину. Усе було просто чудесно. Вершник трохи постояв, насолоджуючись вечірньою картиною. Потім він вийняв свою постіль і розіслав її поруч із Сапфірою.

«Побудеш трохи на сторожі?» — спитав він у Глаедра.

«Так, звісно, — відповів старий дракон. — Відпочивай і не хвилюйся».

Ерагон кивнув на знак згоди, хоч Глаедр його й не бачив, закутався в ковдру й дозволив собі поринути в обійми мрій.

СНАЛГЛІ НА ДВОХ

Коли Ерагон прокинувся, був уже вечір. Небо затягло важкими хмарами, але в кількох місцях були прогалини, й золотаве проміння сонця лягало на дно долини, освітлюючи верхівки зруйнованих будівель. І хоч загалом долина виглядала холодно, вогко й непривітно, це сонячне світло сповнювало її якоюсь споконвічною величчю. Ерагон чи не вперше зрозумів, чому Вершники вирішили оселитись саме на цьому острові.

Це відчуття бентежило Вершника — надто вже сильно воно нагадувало смерть. Тому він не став турбувати свідомості дракона й обмежив контакт із ним лиш тоненькою ниточкою думок, якої вистачало для того, щоб бути впевненим у безпеці Сапфіри.

Довкола стояла тиша. Аж раптом у лісі за спиною Ерагона пронизливо заверещала пара білок. Раз, іще раз… Юнак прислухався. Їхні голоси звучали якось надто вже різко й швидко, так, наче якась інша істота імітувала крики білок.

Неприємний холодок пройняв його тіло. Але все було спокійно.

Ерагон пролежав так близько години. Він дослухався до вереску й цокотіння, що долинали з лісу, і споглядав дивовижні візерунки світла. Вони вигравали на схилах, полях і горах цієї схожої на чашу долини. А потім просвіти між хмарами зникли. Небо потемніло. Пішов сніг, вкриваючи схили гір білою-білою ковдрою.

Ерагон підвівся.

«Піду назбираю дров, — сказав він Глаедрові. — Повернусь за кілька хвилин».

Дракон не мав нічого проти, тож Ерагон обережно пішов через луг до лісу, намагаючись ступати якомога тихіше, щоб не розбудити Сапфіру. За якийсь час він був уже біля дерев. Тут можна було йти швидше. На узліссі було вдосталь сушняку, та Ерагон вирішив зайти трохи глибше — його непокоїв білячий вереск.

Під кронами дерев було темно. Повітря стояло тут холодне й нерухоме, наче в глибокій печері. Пахло грибами, гниллю й болотом. З густого гілля звисав мох і лишайники, нагадуючи тонке мереживо, яке, попри плями й надмірну вологу, не могло не вабити своєю особливою вишуканою красою. А крім того, воно робило ліс майже непроглядним — у будь-який бік було видно десь футів на п’ятдесят, не більше.

Ерагон рушив углиб, орієнтуючись на дзюркотіння струмка. Тут, серед лісу, він мав можливість пильніше придивитися до вічнозелених дерев. Вони були несхожі ані на дерева з Хребта, ані на дерева Ду Вельденвардена. Здавалося, що на них значно більше голок, хоча це могла бути всього лиш химерна гра світла — дерева огортали якісь особливі сутінки, що нагадували плащ, накинутий на їхні стовбури й гілки. Крім того, у цих деревах — від тріщин у корі до випнутого коріння й важких шишок — було щось зловісне. Здавалося, вони ось-ось звільняться із землі й великими кроками попрямують униз до міста.

Ерагон мимоволі здригнувся й поклав руку на Брізінгр. Йому ще ніколи не доводилось бувати в лісі, який виглядав би так загрозливо. Здавалося, наче дерева тут були злі і тільки й чекали на те, щоб дотягнутись до нього й розтерзати на шматки.

Відгорнувши рукою жовте пасмо лишайника, юнак обережно рушив уперед. Досі він не помітив ані найменших слідів тварин — вовків чи ведмедів. Це дуже дивувало його. До струмка рукою подати, а отже, тут мали бути хоч якісь стежки тварин, що вели до води.

«Може, звірі уникають цієї частини лісу? — подумав Ерагон. — Але чому?»

У цю мить він побачив перед собою велику колоду. Юнак переступив через неї, і його черевик глибоко занурився в килим із моху. Гедвей ігназія засвербіла, а за секунду Ерагон почув якісь дивні звуки: «скррірі-скррірі», «скррірі-хррара». Добрий десяток білих, схожих на хробаків гусениць розміром з великий палець навсібіч вистрибнули з моху. Юнак завмер на місці, так, наче наступив на змію. Він боявся навіть дихнути, дивлячись, як тікали ці жирні огидні гусениці. Ерагон напружив пам’ять, намагаючись пригадати, чи чув він про щось таке під час навчання в Елесмері, але на гадку нічого не спадало.

«Глаедре! Що воно таке? — показав юнак гусениць драконові.— Як вони називаються прадавньою мовою?»

«Уявлення не маю, — відповів Глаедр, на превеликий подив Ерагона. — Раніше я ніколи не бачив нічого подібного, та навіть не чув про щось таке. Це щось нове і для Вройнгарду, і для Алагезії в цілому. Не дозволяй їм торкатися себе — вони можуть бути куди небезпечнішими, ніж здаються на перший погляд».

Тим часом невідомі гусениці були вже на відстані кількох футів від Ерагона. Тут вони підстрибнули вище, ніж звичайно, і зі звуком «скррірі-крроро» знову занурились у мох. Та тільки-но вони приземлились, як обернулися на зграю зелених багатоніжок і миттю зникли в густих заростях моху.

Аж після цього Ерагон дозволив собі глибоко вдихнути.

«Вони не можуть існувати», — сказав Глаедр стурбованим голосом.

Нарешті Ерагон повільно витяг свій черевик і відступив назад за колоду, пильно оглянувши мох. Те, що він спочатку сприйняв за кінчики гілок, які стирчать із рослинного покрову, насправді було уламками оленячих ребер і рогів. Тут лежали останки однієї чи, може, й кількох тварин.

На мить Ерагон замислився, а потім розвернувся й пішов назад своїми слідами, ретельно намагаючись уникати кожного клаптика моху. Це було непросте завдання. Що б там не скреготало в лісі, вирішив юнак, з’ясовувати, що воно таке, ризикуючи власним життям, навряд чи варто, — особливо тепер, коли він запідозрив, що в гущавині дерев зачаїлося щось значно небезпечніше, ніж гусениці. Принаймні його долоня ще й досі свербіла, а це була непомильна ознака того, що поблизу на нього чатує якась небезпека.

Аж ось і луг. Між стовбурами вічнозелених дерев Ерагон уже бачив синяву Сапфіриної луски.

Тоді він швидко рушив убік струмка. Мох повністю вкривав берег, тому Ерагон перестрибував то з колоди на колоду, то з каменя на камінь, аж доки не опинився на пласкій каменюці посеред води.

Тут він присів навпочіпки, зняв рукавиці й вимив руки, обличчя та шию. Холодна вода бадьорила його — вуха почервоніли, а все тіло почало потроху зігріватись.

Ерагон уже витирав останні краплі води на шиї, як з другого берега струмка почувся гучний вереск. Майже не рухаючись, юнак кинув погляд на верхівки дерев, що росли на протилежному березі.

На висоті приблизно тридцяти футів він помітив на гілці якісь чотири тіні. Довге колюче пір’я стирчало на всі боки з їхніх чорних овальних голів. Білі розкосі щілинки очей зловісно світились. Важко було збагнути, куди вони дивляться, — погляди були порожні. Та найбільше вражало те, що ці тіні не мали глибини. Щойно вони повертались боком, як умить зникали.

Не зводячи очей із цієї химерії, Ерагон повільно простягнув руку й міцно стис ефес Брізінгра.

Крайня ліва тінь скуйовдила своє оперення й заверещала. Це був той самий звук, який Ерагон сприйняв за крик білки. Дві інші примари зробили те саме, і ліс наповнився пронизливим вереском і цокотінням.

«А чи не спробувати торкнутись їхньої свідомості», — подумав Ерагон, але, пригадавши фангхура по дорозі в Елесмеру, одразу ж відмовився від цієї ризикованої затії.

«Ека аі фрікай ун Шуртугал», — мовив він натомість тихим голосом.

Здавалось, тіні так і прикипіли до нього поглядами.

На мить запанувала тиша. Було чутно лиш спокійне дзюркотіння струмка. Потім вони знову зацокотіли. Їхні очі поволі яскравішали, аж доки не стали схожі на шматки розпеченого заліза.

Так збігло кілька хвилин. За цей час тіні не зробили жодного загрозливого поруху, але й летіти геть не збиралися. Тоді Ерагон звівся й обережно зробив крок назад.

Схоже, цей рух стривожив примар. Вони зацокотіли в один голос, а потім якось дивно струснулись, і на їхньому місці постали чотири великі сови з таким самим колючим оперенням навколо поцяткованих голів. Вони пороззявляли свої жовті дзьоби й люто заверещали, а потім, розправивши крила, злетіли з дерева й одразу ж зникли в гущавині гілок.

«Барзул», — мовив Ерагон. Стрибками він повернувся назад і попрямував до галявини, зупинившись на мить тільки для того, щоб набрати оберемок сухого гілля.

Невдовзі він уже був біля Сапфіри. Тут він кинув дрова на землю, став навколішки й почав промовляти всі захисні заклинання, які тільки міг пригадати.

«Жодної з цих істот не існувало, — сказав Глаедр, — коли ми з Оромисом повернулись сюди після битви. Вони не такі, як мають бути. Схоже на те, що розсіяна тут магія спотворила і саму землю, і тих, хто на ній жив. Тепер ця місцина сповнена зла».

«Про що це ви говорите?» — спитала Сапфіра. Вона саме розплющила очі й солодко позіхнула. Ерагон показав їй свої спогади.

«Треба було взяти з собою мене, — сказала на те Сапфіра. — Я проковтнула б і тих гусениць, і примарних птахів. Тобі взагалі не було б чого боятися».

«Сапфіро!..» — почав був Ерагон.

«Я хочу їсти, — перебила його Сапфіра. — Магічні вони чи ні, та я не розумію, чому я не можу скуштувати цих дивних істот».

«Тому що вони можуть скуштувати тебе, Сапфіро Б’яртскулар, — сказав Глаедр. — Ти ж знаєш перше правило полювання незгірше за мене: не переслідуй здобич, доки не впевнишся, що це справді здобич. Інакше сам можеш опинитися у когось на зубах».

«Я б не радив тобі шукати тут навіть оленів, — додав Ерагон. — Навряд чи їх багато лишилося. А крім того, вже майже темно… Зрештою, я не впевнений, що й удень полювати тут безпечно».

«Ну гаразд, — погодилась нарешті Сапфіра. — Тоді я спатиму далі. Але вранці піду на полювання, щоб там не було. Я страшенно голодна… Мені треба попоїсти до того, як ми знову рушимо через море».

На підтвердження своїх слів вона заплющила очі й швидко заснула.

Ерагон тим часом розвів маленьке багаття й з’їв свою убогу вечерю. Тепер він сидів і дивився, як темніє долина. Треба було обговорити з Глаедром плани на наступний день. Крім того, Глаедр хотів розповісти йому історію острова, починаючи з тих часів, коли ельфи ще не прибули до Алагезії, а Вройнгард належав тільки драконам. На землю спадала ніч.

«А чи хотів би ти побачити Вройнгард таким, яким він був за часів Вершників?» — спитав старий дракон.

«Так», — відповів Ерагон.

«Тоді дивись», — мовив Глаедр, і Ерагон відчув, як дракон вливає в його свідомість потік своїх візійних почуттів. Усе довкола юнака змінилось. Над реальним ландшафтом він бачив тепер примарну долину старих часів. Надворі так само, як і зараз, були сутінки, але хмари не вкривали небо й безліч зірок мерехтіло й блищало над величезним кільцем гір Арас Телдуін. Дерева в старовину були вищі, пряміші й аж ніяк не зловісні, а по всій долині стояли будівлі Вершників, котрі сяяли в присмерках світлом ельфійських магічних ліхтарів, немов маяки на березі моря. На брунатно-жовтому камінні було куди менше плюща та моху, скрізь тяглися доріжки з бруківки, а зали й вежі здавались такими величними, якими ніколи не можуть бути руїни. Високо-високо над головою Ерагон розгледів розкішні обриси численних драконів — сповнених грації гігантів зі скарбами тисячі королів.

Видіння тривало ще якийсь час. Потім воно щезло, і долина знов набула свого звичного вигляду.

«Вона була прекрасна», — сказав Ерагон.

«Так, була. Але вже не є».

Ерагон продовжував дивитись на долину. Він порівнював її з тим, що показав йому Глаедр. Раптом Вершник насупився. Посеред покинутого міста він помітив вервечку танцюючих вогників. «Мабуть, то ліхтарі», — подумав юнак. Він прошепотів заклинання, щоб зробити зір гострішим. Тепер Ерагон міг бачити накриті каптурами фігури в темному вбранні, які повільно йшли через руїни. Вени виглядали похмуро й таємниче. У їхніх розмірених широких кроках і в ритмічному погойдуванні ліхтарів було щось ритуальне.

«А це ще хто?» — спитав він Глаедра, відчувши себе свідком того, що не було призначене для сторонніх очей.

«Не знаю, — відповів старий дракон. — Можливо, це нащадки тих, хто сховався під час битви. А може, це представники твоєї раси, які вирішили поселитися тут після занепаду Вершників. Зрештою, це можуть бути ті, хто поклоняється драконам і Вершникам як богам».

«Хіба такі існують?»

«Колись були. Свого часу ми відмовились від цієї практики, але вона була дуже поширена в багатьох ізольованих частинах Алагезії… Як на мене, ти зробив добре, що встановив захист».

Ерагон дивився, як постаті в каптурах повільно просуваються містом. Це тривало майже годину. Коли вони нарешті дійшли до найвіддаленішої частини міста, ліхтарі один за одним згасли, і тепер Ерагон навіть за допомогою магії не міг побачити, куди поділися ті, хто їх ніс. Тоді юнак засипав вогонь пригорщами землі й закутався в ковдру. Втома здолала його.

«Ерагоне! Сапфіро! Прокидайтесь!»

Ерагон швидко розплющив очі, сів і схопивсь за Брізінгр. Довкола було темно. Лиш купка червоних жаринок тьмяно виблискувала справа від нього, а на сході виднівся нерівний клаптик зоряного неба. Та, попри те, що світла майже не було, Вершник добре бачив загальний контур лісу й лугу… Назустріч йому щось швидко повзло по траві. Ерагон придивився пильніше — то був неймовірно великий слимак.

Від несподіванки Ерагон скрикнув і кинувсь назад. Слимак, чия мушля була близько п’яти з половиною футів заввишки, на мить завмер, а потім поплазував до нього так швидко, як може бігти хіба що людина. Змієподібне сичання вирвалося з чорного прорізу його рота, а очні яблука розміром з кулак захилитались на своїх довгих стеблинах.

Ерагон умить зрозумів, що навряд чи встигне звестись на ноги. Простору, щоб витягнути Брізінгр, позаду так само не було. Тоді він згадав про заклинання. Але воно не знадобилось, бо вже за мить голова Сапфіри, немов стріла, промайнула повз нього і щелепи дракона зімкнулись якраз посередині слимака. Мушля луснула між іклами Сапфіри, мов розтрощений сланець. Слимак пронизливо скрикнув.

Сапфіра тим часом швидко повернула голову, підкинула слимака вгору, роззявила пащеку якомога ширше й проковтнула чудовисько, двічі струснувши головою, немов дрізд, коли їсть дощового черв’яка.

Слимак був не один. Трохи далі на пагорбі Ерагон помітив іще чотирьох гігантських слимаків. Одне з чудовиськ миттю сховалось у мушлю, а інші почали тікати геть, хвилеподібно тягнучи свої черева, немов довгі сукні.

«Онде вони!» — крикнув Ерагон.

Сапфіра стрибнула вперед. Її тіло на секунду відірвалось від землі й тут-таки приземлилось прямо на всю четвірку. Спочатку дракон схопив і проковтнув одного слимака, потім другого, потім третього… А перш ніж з’їсти останнього слимака, — того, що сховався у своїй мушлі,— Сапфіра відвела голову назад і скупала його в потоці блакитного та жовтого полум’я, що освітило землю на сотні футів. Це тривало всього кілька секунд. Потім Сапфіра взяла щелепами слимака, який димів і парував, — взяла ніжно-ніжно, немов кішка, котра бере кошеня, — принесла його Ерагонові й кинула до ніг. Той зміряв чудовисько недовірливим поглядом — воно було мертве.

«Тепер можеш поснідати як слід», — сказала Сапфіра.

Спершу Ерагон тільки витріщився на неї, а потім почав сміятись. Він реготав усе голосніше й голосніше, аж доки не зігнувся від сміху, схопившись за живіт і ледве дихаючи.

«І що тут смішного?» — здивувалась Сапфіра й понюхала закопчену мушлю.

«А й справді, Ерагоне, чого ти смієшся?» — спитав Глаедр.

Та Ерагон лиш хитав головою й сопів.

— Тому що… — нарешті видушив він, а потім заговорив подумки, так, щоб Глаедр теж міг його чути. «Тому що… та ні… ви тільки уявіть — яєчня зі слимаком!..» Ерагон знов почав реготати: «Або… стейки зі слимака!.. Зголоднів? Спробуй стеблинку! Іще? З’їж очне яблуко! Кому потрібна медовуха, коли є слимак?! А можна поставити стеблинки в чашку, як букет квітів…» Вершник сміявся так сильно, що аж упав на одне коліно, хапаючи повітря ротом. Сльози текли йому з очей.

Сапфіра теж не витримала й розтулила в посмішці свою зубасту пащеку.

«Інколи ти такий дивний, Ерагоне, дуже дивний… — покректуючи, сказала вона й знову понюхала мушлю: — А трохи медовухи не завадило б».

«Ну, нарешті ти попоїла», — і подумки, і вголос підхопив Ерагон.

«Не дуже багато, але досить, щоб повернутися до варденів».

Нарешті Ерагон таки вгамував регіт. Він підійшов до слимака й копнув його краєм черевика:

«Минуло надто багато часу відтоді, як на Вройнгарді жили дракони. Мабуть, ти, друже, не до кінця розумів, чим був, коли спробував зробити з мене легку закуску… Між іншим, це була б просто жалюгідна смерть: стати обідом для слимака».

«Зате вікопомна», — не без гумору сказала Сапфіра.

«Справді, вікопомна», — згодився Вершник, відчуваючи нову хвилю сміху.

«То як, молодь, що я вам казав про перше правило полювання?» — озвався Глаедр.

«Не переслідуй здобич, доки не впевнишся, що це справді здобич», — разом відповіли Ерагон і Сапфіра.

«Ото ж бо й воно», — підсумував Глаедр.

«Уся оця гусінь, примарні птахи, а тепер іще й гігантські слимаки… — сказав Ерагон. — Як могли використані під час битви закляття створити їх?»

«Справа в тому, — відповів Глаедр, — що Вершники, дракони й клятвопорушники під час бою вивільнили колосальну кількість енергії. Частину її поглинули заклинання, але багато залишилось. Ті, хто вижив, щоб розповісти про це, сказали, що через якийсь час світ наче збожеволів… Мабуть, саме цю енергію поглинули предки гусениць і птахів, яких ти сьогодні бачив. Вона змінила їх. А от щодо слимаків, то тут ти помиляєшся. Це — сналглі. І вони завжди жили тут, на Вройнгарді. То була улюблена їжа для нас — драконів. Сапфіра тепер розуміє, чому саме».

«Мабуть, не тільки тому, — мугикнула й облизнулась Сапфіра, — що їхня плоть ніжна й смачна, а ще й тому, що їхні мушлі корисні для травлення».

«Але якщо вони були звичайні тварини, тоді чому мій захист не зупинив їх? — збентежено спитав Ерагон. — Від самого початку я повинен був відчувати наближення небезпеки».

«А ось це вже, — відповів Глаедр, — могло стати наслідком битви. Магія не створила сналглів, та це аж ніяк не означає, що на них не вплинули ті сили, котрі так змінили цей острів. Так чи інакше, нам не слід довго залишатись тут без потреби. Краще покинути цю місцину до того, як іще одна невідома істота спробує скуштувати нас».

Сапфіра допомогла Ерагонові розламати тріснуту мушлю горілого слимака. При світлі червоного магічного вогника Вершник сяк-так очистив безхребетну тушу. Це була дуже неприємна робота, але іншого виходу він не бачив. Заривши тушу неподалік від вогнища, Сапфіра повернулася на те місце, де вона лежала раніше, знову згорнулась у клубок і заснула. Ерагон узяв свою ковдру, сідельні в’юки, в одному з яких лежало Глаедрове серце сердець, і переніс усе це до Сапфіри. Нарешті він заліз під її крило й умостився в теплому, темному й затишному куточку між шиєю та тілом. Тут він і провів решту ночі, розмірковуючи й мріючи.

Надходив новий день. Як і попередній, він був сірий і похмурий. Схили гір та вершини пагорбів вкривав тонкий шар снігу, повітря було морозяне. Судячи з усього, за якийсь час мав піти сніг.

Втомлена Сапфіра не ворушилась, аж доки сонце повністю не зійшло над горами. Ерагонові кортіло вирушити звідси якомога швидше, але він дозволив драконові виспатись. Ясна річ, дракон повинен був відновити сили для перельоту.

Тільки-но прокинувшись, Сапфіра одразу ж відкопала тушу слимака, й Ерагон приготував гарний сніданок зі слимачини… Вершник не знав, як назвати цю страву: бекон зі слимака? Та як би вона не називалась, м’ясо було чудове, й Ерагон з’їв його більше, ніж зазвичай. Сапфіра тим часом жадібно пожирала те, що залишалось. Після сніданку вони ще якийсь час почекали. Нарешті Ерагон згорнув свою ковдру, пристебнув Сапфірі сідло, і вони разом із Глаедром вирушили до скелі Кутіан.

СКЕЛЯ КУТІАН

На цей раз дорога до яблуневої алеї видалася значно коротшою, ніж напередодні. Але сучкуваті дерева виглядали так само загрозливо, тож увесь час, доки вони пробиралися хащами, Ерагон тримав руку на Брізінгрі.

Як і минулого разу, він та Сапфіра зупинились на краю зарослої галявини перед скелею Кутіан. Зграя воронів сиділа на грубому уламку каменя. Побачивши Сапфіру, вони з голосним карканням злетіли в повітря — гіршої прикмети Ерагон навіть уявити собі не міг.

Доволі довго, десь із півгодини, Ерагон стояв непорушно, промовляючи одне за одним заклинання. Він шукав магію, годну завдати шкоди йому, Сапфірі чи Глаедрові. Юнак добре відчував, що вся галявина, скеля Кутіан та й решта острова були вкриті рясним-рясним мереживом чар. Деякі заклинання, що залягали в глибинах землі, мали таку силу, що здавалося, ніби під ногами тече повновода ріка енергії. Інші були геть крихітні й наче зовсім безвинні, інколи діючи всього лиш на одну квітку або одну-єдину гілочку дерева. Добра половини чарів, судячи з усього, були пасивні — їм або не вистачало енергії, або вони вже втратили об’єкт, на який впливали, або чекали, коли настануть сприятливі для них умови. До того ж, чимало заклять конфліктували між собою, так, наче Вершники чи хтось інший намагалися змінити чи звести нанівець залишки раніше використаної магії.

Ерагон не міг зрозуміти призначення переважної більшості заклинань. Воно й не дивно, бо жодної письмової згадки про ті слова, що їх використовували давним-давно померлі чарівники, не лишилося — самі тільки структури енергії, тлумачити які було надзвичайно складно, якщо взагалі можливо. Звичайно, трохи допомагав Глаедр, адже він багато чого знав про старовинну магію, яку використовували на Вройнгарді. Та час від часу Ерагонові доводилось діяти майже навпомацки. На щастя, попри те, що Вершник не завжди міг з’ясувати призначення того чи іншого заклинання, він завжди відчував, чи вплине воно на нього, Сапфіру й Глаедра. Так, у напруженій праці, минула ще одна година. Найбільше, що турбувало його, так само, як і Глаедра, було одне: чи немає тут часом заклять, яких вони могли не помітити? Справді, якщо чарівник спеціально приховував свою роботу, знайти магію ставало майже неможливо.

Нарешті Ерагон більш-менш пересвідчився в тому, що ані на скелі Кутіан, ані поблизу неї пасток нема. Тоді він та Сапфіра пройшли через галявину й зупинилися біля основи зубчастого, вкритого лишайником шпиля.

Вершник підняв голову й подивився на вершину. Вона здіймалась високо-високо, хоч загалом у скелі Кутіан не було нічого незвичного.

«Мабуть, треба назвати наші імена — та й край», — сказала Сапфіра.

Ерагон замислився.

«Вона права, — підтвердив Глаедр. — Нема чого відкладати. Скажи своє ім’я, Ерагоне, а ми із Сапфірою зробимо те саме».

Не знати чому, Ерагон почав нервуватися. Перш ніж сказати своє ім’я, він двічі міцно стиснув руки, потім зняв зі спини щит, витягнув Брізінгр і трохи присів.

«Моє ім’я, — промовив Вершник чітко й голосно, — Ерагон Шейдслеєр, син Брома».

«Моє ім’я — Сапфіра Б’яртскулар, донька Веради».

«А моє — Глаедр Елдунарі, син Нісрінги довгохвостої».

Усі троє завмерли.

Неподалік каркали ворони, неначе глузуючи з них. Тривога на якусь мить ворухнулася в душі Ерагона, та він не звернув на неї уваги. Зрештою, він і не думав, що відкрити склеп буде простою справою.

«Спробуй-но ще раз. Тільки на цей раз говори прадавньою мовою», — порадив Глаедр.

«Нам іет ер Ерагон Сундавар-Верганді, сьорн абр Бром», — так само чітко й голосно сказав Вершник.

Потім прадавньою мовою назвала своє ім’я Сапфіра, а вслід за нею Глаедр.

І знову нічого не сталось.

Тривога Ерагона зросла. Якщо їхня подорож була марна… Ні-ні, про це не можна навіть думати. Це рано.

«А може, — сказав він, — нам усім слід вимовляти імена голосно?»

«Яким чином? — спитала Сапфіра. — Не буду ж я кричати на цю каменюку! А що робити Глаедрові?»

«Я можу вимовити ваші імена замість вас», — сказав Ерагон.

«Не думаю, що це поможе, — засумнівався Глаедр, — але, з другого боку, чому б і не спробувати».

«Нашою мовою чи прадавньою?»

«Мені здається, — відповів старий дракон, — краще прадавньою. А ще краще — спробуй і так, і так, щоб було вже напевно».

Ерагон так і зробив, але все марно.

«Може, ми стоїмо не в тому місці? — на цей раз голос Вершника звучав розчаровано й збентежено. — А що як вхід до Склепу Душ з іншого боку? Він може бути навіть на вершині».

«Ні,— заперечив Глаедр. — Якби це було так, то „Доміа абр Вірда“ неодмінно б згадала про це».

Ерагон опустив щит.

«Не сумуй, — спробував заспокоїти його старий дракон. — Розгадувати загадки завжди складно».

«А що коли тільки ти повинен промовити своє ім’я? — спитала Сапфіра. — Хіба ж Солембум не казав: „…Коли буде здаватися, що все втрачено, коли сил уже не залишиться, іди до скелі Кутіан і назви своє ім’я, щоб відчинити двері до Склепу Душ“? Твоє ім’я, Ерагоне! Не моє і не Глаедрове».

Ерагон насупився:

«Може, й так. Але якщо потрібне тільки моє ім’я, тоді, напевно, мені треба вимовляти його наодинці».

Сапфіра не примусила себе довго чекати. Вона підстрибнула й розпростала крила, здійнявши справжній вітер, який куйовдив Ерагонові волосся і нагинав до землі траву.

«Тоді спробуй, і швидше!» — сказав дракон, відлітаючи на схід від скелі.

Коли він був уже десь за чверть милі, Ерагон знову подивився на нерівну поверхню скелі, знову підняв свій щит і ще раз промовив своє ім’я, спочатку рідною мовою, а потім ельфійською.

І знов нічого. Не відчинилися якісь двері, не з’явилися сходи. Ані тріщин, ані розламів, ані таємничих символів. Високий шпиль, як і раніше, був усього лиш гранітною брилою, позбавленою будь-яких секретів.

«Сапфіро!» — подумки крикнув Ерагон. Потім він мовчки лайнувся і почав ходити туди-сюди по галявині, буцаючи ногами камені та гілки.

До підніжжя скелі Вершник повернувся аж тоді, коли Сапфіра вже спускалась на галявину. Щоб зупинитися, дракон кілька разів змахнув крилами назад. Нарешті він приземлився, залишивши на м’якій землі глибокі борозни від своїх задніх лап. Листя й трава закружляли довкола Сапфіри, немов у вирі.

«Я так розумію, у тебе не вийшло?» — спитав Глаедр.

«Ні», — роздратовано буркнув Ерагон і кинув сердитий погляд на шпиль.

«Саме цього я й боявся», — зітхнув старий дракон.

«Є тільки одне пояснення…» — понуро почав Вершник.

«Яке? — перебив його Глаедр. — Що Солембум нам збрехав? Що він відправив нас у погоню за примарою, щоб Галбаторікс міг знищити варденів, поки нас нема?»

«Та ні. Мабуть, для того, щоб відкрити цей… цей…»

«Склеп Душ», — підказала Сапфіра.

«Так, склеп, про який він тобі розповідав, ми повинні назвати наші справжні імена».

Слова Вершника впали між ними, немов важкі каменюки. На якийсь час запанувала цілковита мовчанка.

«А якщо це пастка?» — спитала нарешті Сапфіра.

«Тоді це найхитріша пастка на світі,— сказав Глаедр. — Питання, на яке ви повинні спершу відповісти, звучить так: довіряєте ви Солембуму чи ні? Бо якщо ми підемо далі, то будемо ризикувати не тільки своїм життям, але й свободою. А якщо ви довіряєте йому, тоді постає друге питання: чи можете ви бути достатньо чесними із собою, щоб відкрити свої справжні імена, до того ж, дуже швидко. І чи готові ви жити із цим знанням, яким би гірким воно не було? Бо коли ні, то ми маємо одразу ж забратися звідси геть. Після смерті Оромиса я дуже змінився, та я знаю, хто я є. А ти, Сапфіро? Або ти, Ерагоне? Чи можете ви сказати, що саме робить вас тим драконом і тим Вершником, якими ви є?»

Сум’яття охопило Ерагона, коли він глянув угору на скелю Кутіан.

«А й справді, хто я?» — спитав він сам себе.

ВЕСЬ СВІТ — ЛИШ ІЛЮЗІЯ

Насуада сміялась, коли зоряне небо закружляло довкола неї і вона почала стрімко падати в ущелину сонцесяйного білого світла.

Вітер шарпав її волосся, сорочка вільно тріпотіла так, що нерівні краї рукавів поляскували, мов батоги. Безліч великих кажанів, чорних й наче як мокрих, сновигало навколо неї, впинаючись зубами в її й без того болючі рани. А вона все одно сміялась.

Аж ось ущелина почала ширшати, і світло поглинуло Насуаду, засліпивши її на якусь мить. Коли ж очі нарешті призвичаїлись, вона зрозуміла, що стоїть у Кімнаті Провидиці й дивиться на себе, лежачу й прикуту до кам’яної плити попелястого кольору. Біля її обм’яклого тіла стояв Галбаторікс — високий, широкоплечий, з тінню замість обличчя й короною темно-червоного вогню на голові.

Він повернувся до неї і простягнув руку в рукавичці:

— Ходи сюди, Насуадо, донько Аджихада. Облиш свою гордість і присягни мені на вірність. Тоді я дам тобі все, чого ти захочеш.

Насуада криво посміхнулась і кинулася до нього, простягнувши руки вперед. Ще мить — і вона змогла б схопити його за горло, та король розтанув у хмарці чорного туману.

— Усе, чого я хочу, це вбити тебе! — крикнула вона, звівши погляд до стелі. Кімната задзвеніла голосом Галбаторікса. Здавалось, він лунав з усіх боків водночас:

— Ну, тоді ти залишишся тут, аж доки не усвідомиш своєї помилки.

Насуада розплющила очі. Вона все ще лежала на кам’яній плиті, її зап’ястки й щиколотки були прикуті, а рани страшенно боліли. Дівчина насупила брови. Що то було? Сон чи вона й справді щойно розмовляла з королем? Насуада не могла сказати напевно. Аж раптом в одному кутку кімнати вона побачила в’юнкий паросток зеленої виноградної лози. Він стрімко пробивався поміж розмальованими кахлями, розсуваючи їх. Ось біля нього з’явився ще один, потім іще й іще… Вони проростали крізь стіну знадвору й, розповзаючись по підлозі, вкривали її зеленим зміїстим мереживом.

Насуада бачила, як паростки підповзають до неї. Зрештою, їй не було страшно. Дівчина навіть усміхнулася сама до себе:

«Оце й усе, що він зміг вигадати? Майже щоночі я бачу якісь страхіття».

Наче у відповідь на цю посмішку, плита під нею зникла десь у підлозі, і повзучі вусики щільно зімкнулись над нею. Вони закручувались довкола її рук і ніг, тримаючи їх міцніше за будь-які ланцюги. В очах у дівчини потемніло. Тим часом паростків над нею ставало все більше й більше — тепер єдиним звуком, який вона чула, був їхній шурхіт: сухий, мінливий, схожий на шерех сипкого піску.

Повітря навколо неї стало задушливе й гаряче. Ще мить — і дихати буде вже просто несила. Якби Насуада не знала, що ця виноградна лоза — всього лиш ілюзія, вона, мабуть, почала б кричати від жаху. Натомість дівчина плюнула в темряву й прокляла ім’я Галбаторікса. Уже не вперше. І звісна річ, не востаннє.

Світло… Золоте сонячне проміння заливає розлогі пагорби, вкриті полями й виноградниками. Вона стоїть на краю невеликого внутрішнього дворика, під ґратами, заплетеними квітучою повійкою. Її лоза здається до болю знайомою. Насуада одягнена в прекрасну жовту сукню. У правій руці кришталевий келих з вином, його мускусний смак надзвичайно приємний. Легенький вітрець дме із заходу. Повітря пахне теплом, затишком, свіжозораною землею…

— А, ось ти де! — чує Насуада голос за спиною.

Вона обертається й бачить Мертага, який крокує до неї з величного маєтку. У нього в руках так само келих вина. Мертаг одягнений у чорні панчохи й бордовий сатиновий дублет, прикрашений золотим візерунком. Інкрустований коштовним камінням кинджал звисає з його розкішного пояса. Волосся Мертага довше, ніж зазвичай. До того ж він виглядає таким спокійним і впевненим, яким Насуада його ще ніколи не бачила. І все це, а ще світло, що падає йому на обличчя, надає його образу надзвичайної краси й шляхетності.

Мертаг підходить до неї під ґрати й кладе руку їй на зап’ясток. Він робить це звично і з ніжністю.

— Пустунко, навіщо ти залишила мене наодинці з лордом Ферросом і його безконечними історіями? Мені довелося слухати його півгодини, перш ніж я зумів утекти, — він на мить замовкає, пильно дивиться на неї. Вираз його обличчя стає занепокоєний: — Ти часом не захворіла? У тебе якісь сірі щоки.

Насуада хоче щось сказати, та не в змозі вимовити ані слова. Вона взагалі не знає, як їй бути.

Чоло Мертага вкривають зморшки:

— Тобі знов було зле, так?

— Я… я не знаю… Не можу згадати, як я сюди потрапила… — Насуада бачить, як в очах Мертага зблискує біль, та вже за мить зникає.

Його рука обережно торкається її талії. Він обходить довкола неї, щоб змусити відвести погляд від горбистого краєвиду. Кількома ковтками Мертаг випиває вино.

— Я знаю, що це тебе бентежить… — тихо каже він. — Мені страшенно шкода, але… — Мертаг глибоко зітхає й легенько похитує головою: — Що ти пам’ятаєш останнє? Тейрм? Аберон? Облога Сітрі?.. Подарунок, що я тобі зробив тієї ночі в Еоамі?..

Якийсь жахливий холодок заповзає їй у душу.

— Урубейн, — ледь чутно шепоче вона. — Кімнату Провидиці… Це мій останній спогад.

На секунду Насуада відчуває, як здригнулась рука Мертага, але його обличчя залишається незворушне.

— Урубейн… — повторює він хриплуватим голосом, а потім дивиться їй у вічі.— Насуадо… Після Урубейна минуло вже вісім років.

«Ні-ні,— думає вона, — цього не може бути». Але ж усе, що вона відчуває і бачить, — таке реальне! Ось Мертагове волосся, що його злегка куйовдить вітер, ось запах ланів, доторк сукні до шкіри — усе це таке, як має бути. Та якщо вона справді тут, чому тоді Мертаг не пробує переконати її, вплинути на розум, як робив це раніше? Чи, може, він забув? Якщо пройшло вже вісім років, то він і справді міг забути свою обіцянку, дану колись у Кімнаті Провидиці.

— Я… — хоче сказати Насуада, та її перебиває жіночий голос:

— Пані!

Вона дивиться через плече й бачить доволі огрядну служницю, яка поспішає до них з маєтку.

— Пані! — каже служниця й присідає в реверансі.— Вибачте, що турбую вас, але діти дуже хочуть, щоб ви подивились, як вони грають для гостей п’єсу.

— Діти?.. — шепоче вона, дивиться на Мертага й бачить, що його очі вологі.

— Так, — відповідає він. — Діти… Четверо. Усі розумні, красиві й здорові… І в доброму гуморі.

Насуада здригається — почуття переповнюють її.

Вона не може нічого збагнути. Потім підводить голову:

— Покажи мені те, що я забула.

Мертаг посміхається до неї з виразом, схожим на гордість.

— Матиму за честь, — каже він і ніжно цілує її в чоло. Потім бере її келих, віддає служниці. Нарешті він міцно стискає її долоні у своїх, заплющує очі й схиляє до неї голову.

А вже наступної миті Насуада відчуває чиюсь присутність, що тисне на її розум. Вона розуміє: це не він. Не може бути, щоб це був він.

Розгнівана обманом і втратою найдорожчого, вона різко висмикує свою руку з Мертагової, хапає його кинджал і з розмаху вганяє гостре лезо йому в бік.

Насуада прокричала ці слова, а Мертаг тим часом глянув на неї порожнім поглядом і зник кудись прямо перед нею. Усе довкола зникло — ґрати, подвір’я, маєток, схили з виноградниками… Вона опинилась у цілковитій порожнечі без світла й без звуку. Насуада спробувала продовжити свою літанію, та не могла мовити жодного слова. Зараз вона не відчувала навіть ударів свого серця.

А потім вона відчула, як темнота закружляла, закружляла, закружляла…

Насуада спіткнулась і впала на коліна. Гостре каміння дряпонуло їй по долонях. Кліпаючи — очі ніяк не могли звикнути до світла, — вона підвелася й роззирнулась навкруги.

Імла й імла. Клапті диму плавали по якомусь зарослому чагарником полю, схожому на Палаючу рівнину.

Насуада знов була одягнена у свою пошматовану сорочку й боса.

Раптом вона почула, як позаду хтось рикнув. Дівчина озирнулась і побачила велетенського дванадцятифутового кулла, який ішов прямо на неї, розмахуючи кутою залізом булавою. За мить зліва з’явився ще один кулл і четверо менших ургалів. А ще за якийсь час із білуватого серпанку імли стрімко зринула пара одягнутих у мантії горбатих фігур і рушила в її бік, щось цвенькаючи й розмахуючи своїми схожими на листя мечами. Хоч Насуада ще ніколи не бачила цих істот на власні очі, вона точно знала, що це разаки.

Дівчина знов засміялась — Галбаторікс намагався просто злякати її. Тож, не звертаючи уваги на ворогів, які наближалися, — Насуада розуміла, що ніколи не зможе ані перемогти їх, ані втекти, — вона сіла на землю, схрестила ноги й почала наспівувати мелодію старовинної пісні гномів…

Перші спроби Галбаторікса пустити ману могли б легко збити її з пантелику, якби Мертаг не попередив про це заздалегідь. Але щоб не виказати Мертага, Насуаді слід було вдавати, що вона не розуміє того, що Галбаторікс маніпулює її сприйняттям реальності. З другого боку, треба було зробити все можливе, щоб не дати королю змоги ввести себе в оману й думати про те, про що вона не повинна думати, або — ще гірше — присягнути йому на вірність. А зробити це було дуже й дуже непросто.

Першою ілюзією стала жінка на ім’я Ріала. Вона з’явилась у Кімнаті Провидиці в ролі сусідки Насуади по камері. Ця жінка казала, що вона таємно одружена з одним із розвідників варденів в Урубейні. Мовляв, її схопили, коли вона несла йому якесь секретне повідомлення. Приблизно за тиждень Ріала спробувала здобути прихильність Насуади і, нехай не прямо, змусити її визнати, що кампанія варденів приречена на поразку, що причини їхньої боротьби — цілком надумані, а єдино правильний і розумний вихід зі скрутної ситуації — підкоритися владі Галбаторікса.

Спершу Насуада навіть гадки не мала, що Ріала — всього лиш ілюзія. Вона думала, що Галбаторікс просто спотворює значення слів цієї нещасної або, може, маніпулює її власними емоціями, щоб зробити аргументи Ріали більш прийнятними. Збігали день за днем, а Мертаг ні навідувався до неї, ні контактував з нею. Насуада вже почала побоюватись, чи не залишив він її часом у руках Галбаторікса. Ця думка завдавала їй більшого болю, ніж можна було б сподіватися. Принаймні Насуада відчувала, що вона не дає їй спокою ані на мить.

Потім вона почала дивуватись, чому це Галбаторікс ось уже цілий тиждень не приходить, щоб мучити її. Можливо, йому просто ніколи? Можливо, вардени та ельфи вже атакували Урубейн? Ні. Якби таке сталося, то Галбаторікс неодмінно згадав би про це — хоч би тільки для того, щоб познущатися. Словом, і якась дивна поведінка Ріали, і непоясненні провали в пам’яті, і бездіяльність Галбаторікса, і тривала мовчанка Мертага — усе це наводило Насуаду на думку, що Ріала була тільки ілюзією, а відчуттю часу більше не можна довіряти. Ясна річ, Галбаторікс міг змінити її уявлення про перебіг часу. Тим паче, що коли людина перебуває в ув’язненні, її відчуття часу й саме по собі стає якимось розпливчастим. І це було вкрай небезпечно, бо втратити відчуття реального часу означало навіть більше, ніж цілком опинитись у владі Галбаторікса — тоді король міг би на власний розсуд подовжувати чи скорочувати її випробування. Та попри все Насуада була сповнена рішучості боротися з Галбаторіксом. І коли вже їй судилося провести у в’язниці сотню років, то вона готова витримати навіть це.

Так чи інакше, Насуада не піддавалась віроломним нашіптуванням Ріали — тож не дивно, що за деякий час вона зникла з камери, а Галбаторікс натомість вдався до інших хитрощів; Тепер він готував свої видіння ще більш ретельно. Вони стали вигадливіші, хоч жодне з них не виходило за рамки реальності — король і досі щосили намагався приховати своє втручання.

Одного разу він начебто повів її з камери до темниці десь у підвалах фортеці. І там Насуада побачила закутих у кайдани Ерагона й Сапфіру. Галбаторікс сказав, що вб’є Ерагона на її очах, якщо вона не присягне йому на вірність. Дівчина відмовилась. Тоді Галбаторікс почав погрожувати, а Ерагон тим часом викрикнув закляття, що якимось чином звільнило всіх трьох. Побачивши це, Галбаторікс, на превеликий подив Насуади, почав тікати, а вона, Ерагон і Сапфіра рушили до виходу з фортеці.

Усе це було так цікаво й захоплююче, що Насуаді кортіло дізнатися, чим же закінчиться їхня історія, але вона відчувала, що вже надто довго грає в Галбаторіксову гру. А в тому, що це гра, можна було не сумніватись бодай тому, що форма луски навколо очей Сапфіри виглядала зовсім не так як слід.

— Ти клявся, що не будеш брехати мені, доки я в Кімнаті Провидиці,— вигукнула тоді Насуада. — Що ж це, по-твоєму, як не брехня, клятвопорушнику?

На цей раз Галбаторікс розгнівався не на жарт. Він крикнув так, наче перетворився на дракона величиною з гору, відкинув усі свої хитрощі й наказав мучити непокірну бранку, як тільки можна…

Нарешті видіння закінчились — Мертаг подумки дав їй знати, що вона знову може довіряти своїм відчуттям. Здається, Насуада ще ніколи не була така щаслива, відчуваючи доторк його розуму.

Тієї ночі він прийшов до неї, і вони провели разом кілька годин. Просто сиділи й розмовляли.

Мертаг розповів їй про успіхи варденів — вони були вже неподалік від столиці,— про підготовку Імперії до оборони. А ще сказав, що нарешті придумав спосіб, як її звільнити. Та коли Насуада спитала про подробиці, пояснювати він не схотів.

— Мені потрібен ще день або два, щоб перевірити, чи це спрацює — сказав Мертаг. — Але я знаю, як це зробити. Повір мені й пам’ятай про це.

Вона вірила і в його щирість, і в його турботу. Навіть якщо їй так ніколи й не вдасться врятуватися, знати, що тут, у полоні, ти не одинока, було надзвичайно приємно.

Насуада з радістю розповідала Мертагові про підступи Галбаторікса та про те, як вона їх викрила.

— А ти сильніша, ніж він очікував, — посміхнувся Мертаг. — Багато води спливло відтоді, як хтось міг дати йому такого відкоша. Я б, мабуть, так не зміг… — він трохи помовчав і продовжив: — Я мало що в цьому тямлю, але знаю, що створити правдоподібну ілюзію неймовірно важко. Будь-який вправний чарівник може змусити тебе повірити в те, що ти пливеш у небі, що тобі холодно чи спекотно або що прямо перед тобою росте квітка. Якісь маленькі складні речі або, навпаки, великі й прості,— це те, що може створити будь-хто, а от для підтримки ілюзії потрібна надзвичайна зосередженість. Якщо тебе хоч трішки відволікти, то в твоєї квітки раптом стане чотири пелюстки замість десяти. А там, дивись, вона й зовсім зникне. Найскладніше відтворювати деталі, бо в природі така шалена кількість деталей, що наш розум навіть не в змозі втримати їх усі. Якщо ти коли-небудь будеш сумніватися в реальності того, що бачиш, — придивись до деталей. Шукай якихось огріхів у деталях. Ілюзіоніст може тут помилитися або тому, що не знає про їхнє існування, або тому, що забув, або просто тому, що хоче заощадити енергію.

— Якщо ілюзія аж така складна річ, то як Галбаторіксу вдається її створювати?

— Він використовує Елдунарі.

— Усі відразу?

Мертаг ствердно кивнув:

— Вони дають і енергію, і потрібні деталі, а він лиш спрямовує їх так, як йому заманеться.

— Виходить, що речі, які я бачу, створені зі спогадів драконів? — спитала з трепетом Насуада.

Мертаг знову ствердно кивнув:

— Так, зі спогадів драконів, а також їхніх Вершників, якщо, звісно, вони в них були.

Наступного ранку Мертаг подумки розбудив її. Він хотів попередити Насуаду про те, що Галбаторікс розпочинає все знову. Мертаг не помилився, бо вже невдовзі найрізноманітніші видіння та ілюзії почали переслідувати її. Але наприкінці дня Насуада помітила, що майже всі ці видіння почали ставати все більш розмитими й простими, так, наче до Галбаторікса чи Елдунарі поступово приходила втома.

Ось і тепер вона сиділа на якійсь пустельній рівнині, наспівуючи мелодію гномів, і чекала, коли кулли, ургали й разаки нарешті накинуться на неї. Вони й справді схопили її. Насуада відчувала, як її б’ють і ріжуть. Час від часу вона кричала, благаючи, щоб цей біль якомога швидше скінчився, та жодного разу навіть не подумала про те, щоб підкоритися волі Галбаторікса.

Аж раптом рівнина зникла. Біль відступив.

«Усього цього нема, — сказала сама собі Насуада. — Воно існує тільки в моїй уяві. Але я не здамся. Я сильніша за своє немічне тіло…»

Тим часом перед її очима з’явилась темна печера, ледь-ледь освітлена зеленими сяючими грибами. Тиша. Тільки десь зовсім поруч чути сопіння якоїсь величезної істоти, а ще краплі води лунко падають у темряві між сталагмітами. Мить — і Насуада відчула позаду теплий подих чудовиська й солодкаво-блювотний запах мертвечини.

Тоді вона знов почала сміятися. Вона сміялася навіть тоді, коли Галбаторікс, намагаючись зламати її волю, змушував зазирнути в очі самого жаху. Насуада сміялась, бо знала, що її воля сильніша за його уяву, а ще тому, що сподівалася на поміч Мертага. Коли він був поруч, її не лякали жодні страхіття, якими б жахливими вони не були.

ПИТАННЯ ХАРАКТЕРУ

Ерагонові не повезло — він наступив на якийсь слиз і неждано-негадано впав боком на мокру траву. Вершник щось буркнув собі під ніс і зморщився від болю в стегні. Після такого удару неодмінно залишиться синець.

— Барзул! — сказав Ерагон, обережно зводячись на ноги. «Добре, що я хоч не впав на Брізінгр», — подумав він, зчищаючи з гетрів шматки холодного бруду.

Настрій у юнака був кепський. Шлях до зруйнованої будівлі, де вони вирішили розбити табір, виявився важкий, але хочеш не хочеш — треба йти, бо там було значно безпечніше, ніж у лісі.

Крокуючи по траві, Ерагон розлякав доволі багато жабо-биків. Ті вистрибували зі своїх схованок і рятувалися втечею, розлітаючись навсібіч. Жабо-бики були чи не єдиними досі незнайомими їм створіннями, яких вони зустріли на острові. Ці істоти мали схожі на роги виступи над червонястими очима, а посередині лоба в них був кривий наріст, що дуже нагадував вудку рибалки. На кінці цього наросту висів маленький м’язистий орган, який світився вночі білим або жовтим світлом. Воно дозволяло жабам приманювати сотні летючих комах — а далі вже була справа за їхнім довгим язиком. Словом, жабо-бики мали легкий доступ до їжі, тому виростали часом до надзвичайно великих розмірів. Ерагон якось бачив кількох таких істот величиною з ведмежу голову — це були справжні брили м’яса з банькатими очима й ротами ледь не на дві людські долоні.

Ці жаби чомусь змусили Вершника згадати знахарку Анжелу. Йому ні з того ні з сього дуже схотілося, щоб вона була тут, з ними, на острові Вройнгард.

«Якщо хто-небудь і міг би назвати наші справжні імена, то, б’юсь об заклад, це була б саме вона», — подумав Ерагон. Зрештою, не знати чому, але йому завжди здавалося, що знахарка бачить його наскрізь, так, наче тільки вона цілком його розуміє. Це відчуття бентежило Вершника, але зараз він був би радий пережити його знову.

І Ерагон, і Сапфіра вирішили таки повірити Солембумові й залишитись на Вройнгарді ще принаймні на три дні, щоб спробувати визначити свої справжні імена. Глаедр залишив остаточне рішення за ними.

«Ви знаєте Солембума краще за мене, — сказав старий дракон. — Тож вам і вирішувати, залишатись чи ні. І так, і так ми дуже ризикуємо. Зрештою, у нас більше немає безпечних шляхів».

Тоді слово взяла Сапфіра.

«Коти-перевертні,— рішуче сказала вона, — ніколи не будуть прислужувати Галбаторіксу. Вони надто цінують свою свободу. Я радше повірю їхньому слову, ніж слову будь-якої іншої істоти, навіть ельфа».

Тому вони й залишились.

Решту того дня, а також більшу половину наступного Ерагон і Сапфіра провели в роздумах та розмовах. Вони ділилися спогадами, читали думки одне одного й пробували різні комбінації слів прадавньою мовою, все ще сподіваючись, що зможуть визначити свої справжні імена або — коли пощастить — натрапити на них випадково.

Глаедр підказував, коли вони його просили, та здебільшого просто мовчав. Він давав можливість Ерагонові й Сапфірі поговорити віч-на-віч. Зрештою, Ерагон і не хотів, щоб хтось чув більшість із цих розмов. «Визначення свого справжнього імені має бути особистою справою кожного, — мовив Глаедр. — Звісно, коли мені спаде щось на думку, я вам скажу, бо в нас обмаль часу, але буде краще, якщо ви визначите свої імена власними силами».

На жаль, як і раніше, ані у Вершника, ані в його дракона нічого не вийшло.

З того часу, як Бром пояснив Ерагонові, що таке справжні імена, він не раз і не два пробував з’ясувати своє. Знання, а надто знання про самого себе, завжди буває корисне, і Вершник сподівався, що справжнє ім’я дозволить йому краще опанувати свої думки й почуття. Та, як і досі, його не залишало почуття тривоги. Він був не зовсім упевнений у тому, що зможе з’ясувати своє справжнє ім’я за кілька днів. Звісно, він чудово знав, що це треба зробити заради успіху їхньої місії. Крім того, юнак не хотів, щоб чи Глаедр, чи Сапфіра зробили це замість нього. Якщо вже можна віддзеркалити своє єство в одному слові чи фразі, то дійти до розуміння цього слід неодмінно самотужки, а не з чужою поміччю. І все-таки тривога не відступала…

Аж ось нарешті й будівля. Ерагон важко зітхнув, глянувши на п’ять зламаних сходинок, що вели всередину. Ця споруда була гніздовим будинком. Принаймні так сказав Глаедр. Як для Вройнгарду, вона була дуже мала, щоб не сказати, непомітна. Та, незважаючи на це, її стіни сягали близько трьох поверхів у висоту, а простору всередині було цілком досить для того, щоб Сапфіра легко пересувалась. Південно-східний кут споруди обвалився всередину, зруйнувавши заразом і частину стелі. Але загалом будинок був іще дуже міцний.

Кроки Ерагона озивалися луною, коли він спершу пройшов через вхідну арку, а потім рушив по гладенькій підлозі головної зали. В її прозорий матеріал були вмуровані якісь гінкі барвисті пагони, які утворювали просто запаморочливий абстрактний малюнок. Щоразу, коли Вершник дивився на нього, йому здавалось, що лінії ось-ось перетворяться на якусь пізнавану фігуру, але цього так і не сталось.

Поверхня підлоги була вкрита дрібною-дрібною сіткою тріщин, що розходились від каменюки біля проламаної діри, де стіни не витримали потужного удару. Довгі завитки плюща звисали з країв проламаної стелі, наче шматки вузлуватої мотузки. Вода крапала з рослин і падала в неглибокі безформні калюжі. Звук падаючих крапель луною розходивсь по всій будівлі, утворюючи безугавний нерівномірний ритм. Ерагон подумав, що він, мабуть, збожеволів би, якби йому довелося слухати ці звуки бодай кілька днів.

Біля північної стіни вже лежало півколом каміння. Це Сапфіра притягла його сюди, щоб захистити їхній табір. Ерагон знічев’я стрибнув на найближчу брилу, яка була близько шести футів у висоту, трохи постояв, а потім зіскочив униз на інший бік, доволі важко приземлившись.

Сапфіра, яка в цей час вилизувала свою передню лапу, на мить завмерла й питально глянула на нього. Вершник нічого не сказав, лиш невиразно похитав головою, тож дракон знову зайнявся своєю справою.

Тим часом Ерагон розвів під стіною багаття, розв’язав свою накидку й розіслав на підлозі промоклий одяг. Потім він зняв заляпані брудом черевики й поставив їх там, щоб як слід просушити.

«Мабуть, знову на дощ збирається», — сказала Сапфіра.

«Можливо».

Ерагон трохи посидів навпочіпки біля вогню, а потім сів на свою постіль і притулився до стіни. Він спостерігав за Сапфірою, як вона ретельно вилизувала своїм темно-червоним язиком пружну шкірку біля основи кожного пазура. Чи знає він її справжнє ім’я? Вершник тихо проказав кілька слів прадавньою мовою. Може, так? Ні. Ані сам він не відчув заряду енергії у своїх словах, ані Сапфіра не звернула на них уваги. Зовсім не так було зі Слоуном, коли Ерагон якось вимовив його справжнє ім’я.

Вершник заплющив очі й відкинув голову назад. Його дуже дивувало те, що він ніяк не міг визначити справжнього імені Сапфіри. Нехай самого себе він знає не до кінця, але ж Сапфіра… Він знав її ще відтоді, як вона вилупилась із яйця, вона завжди ділилася з ним майже всіма своїми спогадами. Що може бути в ній такого, чого б він не знав? Чому він зміг зрозуміти вбивцю Слоуна краще за цю найріднішу в світі істоту? Тому, що він людина, а вона дракон? Чи тому, що душа Слоуна куди простіша за душу Сапфіри?

Ерагон не знав відповіді на ці питання.

Одною із вправ, яку він та Сапфіра виконали за порадою Глаедра, була така: розповісти одне одному про всі недоліки, які вони помітили — він у ній, а вона в ньому. Зробити це було досить непросто. Принаймні коли Глаедр, допомагаючи їм, почав дуже обережно й люб’язно говорити про різні Ерагонові помилки, юнак нічого не міг удіяти зі своїм почуттям ображеної гордості. При тому він добре розумів, що це конче слід брати до уваги, якщо хочеш визначити своє справжнє ім’я.

Щодо Сапфіри, то її найнепривабливішою рисою, якій треба було давати раду, виявилось марнославство, котре вона довго відмовлялась визнати. А щодо Ерагона, то такою рисою була самовпевненість. За словами Глаедра, юнак час від часу явно виказував її. Крім того, аж ніяк не чужими були йому і дратівливість, і егоїзм, і злість…

Та попри те, що вони вивчали одне одного так ретельно й прискіпливо, як тільки могли, це не дало їм поки що жодних наслідків. Це пригнічувало Ерагона. Він не міг повертатися до варденів з порожніми руками. А часу було вкрай мало.

«Сьогодні й завтра, — тривожно думав Вершник, — це все, що ми маємо. Господи, як же ми збираємось завдати поразки Галбаторіксу?! Ще день-другий — і наші життя вже більше не належатимуть нам. Ми станемо рабами, як Мертаг і Торнак».

Ерагон ледь чутно лайнувся й нишком ударив кулаком по підлозі.

«Заспокойся, Ерагоне», — сказав Глаедр так, щоб цих слів не почула Сапфіра.

«Як же я можу бути спокійним?» — ледь не скрикнув юнак.

«Легко бути спокійним, коли нема про що хвилюватись, Ерагоне, — відповів на те старий дракон. — Але справжнє випробування для тебе полягає в тому, щоб, незважаючи ні на що, залишитися спокійним у складній ситуації. Ти не можеш дозволити злості чи зневірі затьмарити твій розум. Принаймні не тепер, коли твої думки мають бути домежно світлі й чіткі».

«А тобі завжди вдавалось бути спокійним у складних ситуаціях?» — спитав Ерагон.

Здавалося, старий дракон посміхнувся:

«Та ні. Швидше, навпаки. Я часто рикав, кусався, валив дерева, скородив лапами землю… А одного разу на Хребті я навіть розвалив вершину гори, через що інші дракони були мною вкрай невдоволені… Але в мене було багато років для того, щоб зрозуміти, що втрата самовладання рідко коли помагає. Ти поки що не відчуваєш цього, я знаю. Та все ж повір моєму досвіду. Забудь про всі свої тривоги й зосередься тільки на своєму завданні. Майбутнє буде таке, яке буде. А хвилюватися з приводу нього — значить тільки робити свої страхи більш вірогідними».

«Я розумію, — зітхнув Ерагон, — але це дуже важко».

«Ясна річ. На світі не так уже й багато путніх речей, які даються легко», — Глаедр замовк, залишивши Вершника сам на сам зі своїми думками.

Ерагон трохи посидів, потім дістав із торби свою чашу, переліз через півколо каміння й пішов босоніж до однієї з калюж під отвором у стелі. Накрапав дрібний дощик, вкриваючи підлогу гладеньким шаром води. Юнак сів навпочіпки на краю калюжі й почав черпати руками воду в свою чашу.

Коли чаша була повна по вінця, Ерагон відійшов на кілька футів і поставив її на камінь висотою зі столик. Потім він викликав у своїй уяві образ Рорана й тихо проказав:

— Драумр копа!

Вода в чаші почала мерехтіти, і невдовзі на білому тлі з’явився образ Рорана. Він ішов поряд із Хорстом та Альбричем, ведучи свого коня Сніговія. Усі троє були дуже втомлені, вони добряче натерли ноги, але міцно тримали в руках зброю. Отже, усе гаразд — вони живі й здорові, вони продовжують воювати з Імперією.

Потім Ерагон побачив Джормандера, після нього Солембума — той якраз шматував тільки-но вбитого дрозда, — а далі Арію. Щоправда, охорона Арії сховала її від його погляду, і він не побачив майже нічого, крім темряви.

Нарешті Ерагон зняв закляття, вилив воду назад у калюжу й повернувся до табору. Сапфіра ще не спала. Вона потягнулась, позіхнула, вигинаючи спину, мов кішка:

«Ну, як там вони?»

«Наскільки можу судити, усе гаразд», — відповів Ерагон.

Він кинув чашу на торбу, ліг на свою постіль, заплющив очі й знову став думати про те, яким може бути його справжнє ім’я. Вершник перебрав у пам’яті найрізноманітніші варіанти, але жоден із них не торкнувся струн його душі, тому він відкидав їх і починав міркувати знову й знову. Ясно було одне: його ім’я повинно віддзеркалювати кілька неодмінних речей — найперше те, що він був Вершником, потім його почуття до Сапфіри й Арії, бажання перемогти Галбаторікса, а ще його близькість до Рорана, Герроу та Брома й кровна спорідненість із Мертагом. Але як Ерагон не комбінував усе це, визначити своє ім’я він усе одно не міг. Якась найважливіша риса його власного єства так-таки й залишалася осторонь, тому він робив свої імена все довшими й довшими, сподіваючись, що бодай випадково натрапить на те, чого досі не помічав. Та коли ім’я стало таким довжелезним, що його треба було вимовляти ледь не хвилину, Ерагон зрозумів, що просто марнує час. Він знову замислився. А може, помилка полягає в тому, що він не зумів помітити якоїсь своєї вади або не приділив належної уваги ваді вже поміченій? Справді-бо, люди, яких йому доводилось зустрічати, рідко коли мали особливе бажання усвідомлювати власну недосконалість. Мабуть, і сам він не був тут винятком. Отож, треба якомога швидше вилікуватись від цієї Сліпоти, доки ще є час, від сліпоти, народженої гордощами й самолюбством, тим, що дозволяло йому вірити в себе все своє життя. Принаймні потурати собі далі не випадало.

Так Ерагон міркував і міркував, та всі його зусилля були марні.

Тим часом дощ ставав усе сильніший. Ерагона трохи дратував звук крапель, які рясно падали в калюжі. Цей безугавний шум заважав почути, якби хтось спробував непомітно підкрастися до них. З тієї першої ночі на Вройнгарді, коли Вершник бачив якісь дивні постаті в каптурах, котрі рухались містом, вони більше жодного разу ніде не з’являлись, та Ерагон добре знав, що вони десь тут, і не міг побороти відчуття, що на нього й на Сапфіру можуть напасти в будь-яку мить.

Сіре світло дня повільно вицвіло в присмерк, а невдовзі глибока темна ніч тихо спустилась на долину. Ерагон підкинув більше дров у вогнище. Це було одне-єдине джерело світла всередині всього гніздового будинку. Його жовте полум’я нагадувало крихітну свічку посеред величезного лункого простору. Дзеркальна поверхня води неподалік від вогнища відбивала світло палаючих гілок. Вона мерехтіла, немов гладенький-гладенький лід, і ці барвисті відблиски полум’я повсякчас відволікали Вершника від роздумів.

Ерагон вирішив не вечеряти. По-перше, юнак був надто напружений і їсти йому не хотілось, а по-друге, він добре знав, що їжа уповільнить хід його думок — розум значно гостріший на порожній шлунок. Так чи інакше, Ерагон вирішив не їсти, аж доки не дізнається своє справжнє ім’я або не покине цей не надто гостинний острів.

Так минуло кілька годин. Із Сапфірою Вершник майже не розмовляв, хоч добре відчував і її настрій, і її думки. Мабуть, вона так само відчувала настрій і думки Ерагона. На Вершника поволі напливав сон. Він не чинив йому спротиву. Треба було хоч трохи відпочити. Крім того, уві сні людина має дивовижну здатність проникати в єство речей… Аж раптом сон як вітром здуло — Сапфіра голосно рикнула, простягнула вперед праву лапу й щосили вдарила нею по підлозі. Гілочки в багатті підлетіли вгору, впали й розсипались на друзки, кинувши під стелю цілий сніп іскор. Від несподіванки Ерагон скочив на ноги й вихопив Брізінгр. Та вже наступної миті він зрозумів, що Сапфіра просто нетямиться з радощів.

«Мені вдалося! — гукнула Сапфіра, згинаючи шию й випустивши вгору яскравий струмінь жовто-синього полум’я. — Я знаю своє справжнє ім’я!»

Вона трохи помовчала, а тоді промовила кілька слів прадавньою мовою. Від цих слів у голові Ерагона наче задзвенів дзвін, а краї Сапфіриної луски спалахнули на мить якимось внутрішнім світлом, і тепер уся вона виглядала так, немов була створена із зірок.

Ім’я Сапфіри звучало благородно й велично. А ще в ньому відлунював світлий смуток, бо це було ім’я останньої жіночої особини її виду. У ньому вчувалася і любов до свого Вершника, і відданість йому, і ще щось таке, про що Ерагон нічого не знав, і найкращі риси дракона, і його недоліки… А загалом це ім’я справляло враження вогню, краси та величі. Від захвату Сапфіра шаркала крилами й наче як тремтіла вся, від кінчика носа до хвоста.

«Тепер я знаю, хто я!» — нарешті сказала вона.

«Чудово, Б’яртскулар, — відповів на те Глаедр. — Ти маєш ім’я, яким можна пишатися… Але доки ми не дістанемось до того шпиля, заради якого ми тут, я не повторю його навіть тобі. Та й ти теж повинна зробити все можливе, щоб тримати його в секреті».

«Так, учителю», — Сапфіра примружила очі й струснула крилами на знак згоди.

Аж тепер Ерагон вклав Брізінгр назад у піхви й підійшов до Сапфіри. Вона опустила до нього голову. Вершник погладив її, притиснувся лобом до її твердого носа й обняв так сильно, як тільки міг. По його щоках побігли гарячі сльози.

«Чому ти плачеш?» — спитала вона.

«Тому що… Я щасливий, що ти зі мною».

«Мій маленький…»

Вони ще довго говорили. Сапфірі хотілось розказати Вершникові все те, що вона дізналась про себе. Ерагон з радістю слухав. Тепер лиш одне не давало йому спокою — він і досі не знав свого справжнього імені.

За якийсь час Сапфіра скрутилася в клубок і заснула, залишивши Ерагона в роздумах біля багаття, що поволі згасало. Глаедр не спав. Вряди-годи вони перекидались парою слів, та загалом Ерагон волів бути наодинці з самим собою.

Повільно спливали години, приносячи Вершникові все більше й більше розчарування. Його час минав — вони повинні були вирушити до варденів іще вчора, — а всі його спроби втілити в слово те, ким він є, не давали жодних наслідків.

Була вже майже північ. Дощ нарешті закінчився. А Ерагон усе ніяк не міг дати раду своїм думкам. Він звівся на ноги, надто збуджений, щоб продовжувати сидіти.

«Піду прогуляюсь», — сказав Вершник Глаедрові.

Він думав, що дракон почне заперечувати, але Глаедр натомість сказав:

«Тільки залиш тут зброю й кольчугу».

«Чому?»

«На що б ти там не натрапив, тобі доведеться стати з ним віч-на-віч. І навряд чи ти зможеш збагнути самого себе, якщо будеш розраховувати на когось або на щось».

Слова Глаедра справили на Ерагона сильне враження. Тому він не став вагатися, а мовчки відстебнув пояс з мечем та кинджалом і зняв кольчугу. Потім Вершник взув черевики, одягнув вогку накидку й посунув торбу з Глаедровим серцем сердець ближче до Сапфіри. Тепер можна було рушати.

«Роби те, що вважаєш за потрібне, але будь обережний», — сказав йому Глаедр.

Вийшовши надвір, Ерагон побачив на небі чимало зірок. Та й місячне світло то тут, то там пробивалось крізь просвіти в хмарах. Його було досить, щоб бачити все, що коїться навкруги.

Якусь мить Вершник покрутився на місці, не знаючи, куди його йти, а потім рушив широким тротуаром до центру зруйнованого міста. Гірка зневіра так-таки й не відпускала його. Тоді Ерагон почав іти все швидше, швидше й швидше, аж доки не перейшов на біг. Дослухаючись до свого дихання та кроків по бруківці, він знов і знов запитував себе: «Хто я?» Відповіді не було.

Ерагон усе біг і біг, доки йому вистачало повітря. Він біг навіть тоді, коли вже ані легені, ані ноги його не слухались. Нарешті Вершник зупинився біля якогось зарослого бур’янами фонтана й обіперся на нього руками, щоб хоч трохи відновити дихання.

Навколо бовваніли обриси величезних будівель: темне громаддя, схоже на пасмо старих-престарих гір. Фонтан перебував прямо посеред просторого внутрішнього двору, більша частина якого була завалена уламками розбитого каміння.

Ерагон відійшов від фонтана й повільно роззирнувсь навкруги. Стояла мертва тиша. Лиш здалеку долинало глибоке й ледь чутне квакання жабо-биків. Цей звук наростав і ставав доволі гучним, коли до безладного хору приєднувалась надзвичайно велика жаба.

Увагу Вершника привернув чималий уламок каменя за декілька ярдів від нього. Він підійшов до цієї надтріснутої брили, схопив її і з натугою відірвав від землі, щосили напруживши м’язи. Потім підняв над головою, похитуючись, підійшов до краю внутрішнього двору й кинув камінь на траву за його межі. Той упав, м’яко й глухо вдарившись об землю.

Вершник рушив назад до фонтана, розстебнув накидку й повісив її на край якоїсь скульптури. Дихати стало наче легше. Він підійшов до наступного валуна — зубчастого клина, що відколовся від великої брили, — підсунув під нього пальці й підняв на плече.

Так Ерагон працював у дворі понад годину. Деякі уламки кам’яної кладки були такі великі, що йому доводилось використовувати магію, але для більшості вистачало й сили рук. Він працював методично: рухався по подвір’ю туди й сюди, підбираючи кожен уламок каменя, на який тільки натрапляв, без огляду на те, великий той був чи малий.

По тілу Вершника струменів піт. Тепер він із задоволенням зняв би й свою туніку, якби краї каменів не були часом дуже гострі. Ерагон і так уже встиг набити собі чимало синців на грудях і на плечах, а його руки були в подряпинах. Та попри все, напруження сил допомагало Вершникові очистити розум, бо така робота не потребує багато думок.

Якраз у її розпалі, коли Ерагон вирішив трохи перепочити після того, як упорався з надзвичайно важким уламком брили, щось загрозливо зашипіло. Вершник підняв очі й побачив сналглі, чия мушля була щонайменше шість футів у висоту. Потвора досить швидко виринала з темряви. Безкоста шия чудовиська витягнулась уперед, безгубий рот був схожий на чорне провалля, а круглі очі дивились прямо на Ерагона. У світлі місяця гола шкіра сналглі мерехтіла, мов срібло, так само, як і доріжка слизу, яку він залишав за собою.

«Летта, — сказав Ерагон і випрямився, струснувши краплинки крові з подряпаних рук. — Оно ах неят трейя еом верунсмал едта, о сналглі». Щойно Вершник промовив ці слова, як слимак уповільнив свій хід і втягнув очі на кілька дюймів. Потім він зупинився, іще раз зашипів і почав рухатись по колу ліворуч.

«Ні, ти не хочеш», — буркнув Ерагон, повертаючись разом із ним. Він кинув погляд через плече — ззаду нікого не було.

Здавалося, гігантський слимак нарешті зрозумів, що напасти на Ерагона зненацька йому не вдасться. Тоді він зупинивсь і почав шипіти, водячи при тому туди-сюди очними яблуками.

«Друже, — сказав Ерагон слимакові,— тобі не здається, що ти схожий на киплячий чайник?»

Очі сналглі заходили ще швидше. Мить — і він кинувся на Ерагона. Краї його плаского черева загойдалися, наче хвилі.

Ерагон стояв на місці й чекав. В останню мить він спритно відскочив убік, дозволяючи сналглі пропливти повз нього, та ще й ляснув його по мушлі.

«А ти не надто кмітливий, друже», — зі сміхом сказав Вершник і почав обзивати його прадавньою мовою всіма образливими прізвиськами, які тільки знав. Йому здалося, що слимак аж розпух від злості — його шия потовщала й надулась, він роззявив рот ширше, а на додачу до шипіння став іще й бризкати слиною.

Слимак знов і знов кидався на Ерагона, та все марно. Нарешті він утомився від цієї гри, відповз на півдюжини ярдів і сів, зиркаючи на Вершника очищами розміром з добрячий кулак.

«Друже, як ти взагалі можеш щось спіймати, коли такий повільний?» — кепкуючи, спитав Ерагон і показав слимакові язик.

Сналглі ще раз зашипів, розвернувся й поповз назад у темряву.

Ерагон зачекав кілька хвилин. Перед тим як знову взятися за роботу, він хотів упевнитись, що чудовисько нарешті зникло.

— А може, мені варто взяти ім’я «Переможець Слимаків»? — пробурчав він, перекочуючи через подвір’я уламок колони. — Чому б і ні?! «Ерагон Шейдслеєр, Переможець Слимаків… Тоді я вселятиму страх у серця людей, куди б не пішов…»

Була вже глибока ніч, коли Ерагон нарешті кинув останній уламок каменю на траву, що росла навколо подвір’я. Вершник змерз, зголоднів і втомився, а подряпини на руках і зап’ястках проймав пекучий біль. Зараз він стояв у північно-східному кутку подвір’я. На півночі розташовувалась неосяжна садиба, майже вщент зруйнована під час битви. Від неї залишилась тільки частина чорних стін та одинока вкрита плющем колона, там, де колись був вхід.

Ерагон довго-довго дивився на цю колону. Над нею сяяли міріади зірок — червоних, блакитних, білих… їхнє неземне світло струменіло крізь просвіт у хмарах, виграючи, немов грановані діаманти. Це світло вабило Вершника, так, наче обіцяло сказати йому щось таке, про що він неодмінно повинен знати.

Не задумуючись над тим, що він робить, Ерагон пробрався через купи валунів до основи колони й ухопився за неї так високо, як тільки зміг. Потім він намацав стебло плюща — в обхваті воно було, як його передпліччя, та ще й укрите тисячами крихітних ворсинок. Вершник чимдуж смикнув лозу. Вона витримала. Тоді він підстрибнув і почав видиратися по ній угору. Лізти треба було дуже високо. Із землі здавалося, що колона заввишки футів із триста. Та що вище він вибирався, то вищою вона ставала. Ерагон розумів, що вчиняє геть нерозсудливо, але інакше діяти він не міг.

Десь на півдорозі вгору маленькі вусики почали відриватись від каменя, якщо Вершник надто сильно на них налягав. Тоді він поліз обережніше, хапаючись тільки за головне стебло та деякі бокові паростки. А біля самісінької вершини Ерагон узагалі ледь знаходив щось, за що можна було вчепитися, — ця вершина була гола. Її утворювала квадратна пласка поверхня, достатня лиш для того, щоб на ній сидіти.

Нарешті Вершник опинився нагорі. Відчуваючи просто шалену виснаженість, він схрестив ноги й поклав руки на коліна догори долонями, щоб свіже повітря обдало холодом його подерту шкіру.

Під ним лежало зруйноване місто — лабіринт розкиданих шкаралупок-будівель, звідки час від часу долинали якісь незвичні звуки. У кількох місцях біля водоймищ він помітив тьмяні осяйні вогники-принади жабо-биків. Вони світили далеко-далеко, мов ліхтарі.

«Жаби-вудильники, — подумав раптом Ерагон прадавньою мовою. — Ось як вони називаються: жаби-вудильники». Вершник знав, що так воно і є, бо ця назва підходила, немов ключ до замка.

Потім він перевів погляд на всіяне зорями небо, став дихати повільніше, намагаючись зробити так, щоб легені рівномірно впускали й випускали повітря. Холод, голод, виснаженість давали йому якесь особливе відчуття прозорості. Здавалося, що він плине окремо від тіла, так, немов плоть випустила його свідомість зі своїх тенет. Тепер він знав усе і про це місто, і про острів довкола нього. Він гостро відчував кожен подув вітру, кожен звук і запах, що долинали на вершину колони.

І доки Ерагон там сидів, йому на думку спадали різні імена. Жодне з них не відображало його єства повністю, та це не засмучувало Вершника, бо прозорість, яку він відчував у собі, укорінилася так глибоко, що невдачі були просто не в змозі порушити його спокій.

«Як же я можу виразити все, чим є, за допомогою лиш кількох слів?» — питав сам себе Ерагон, дивлячись, як сяють на небі зорі.

Аж раптом над містом промайнули три пласкі тіні. Вони були, мов маленькі рухомі розриви реальності. Тіні приземлились на дах будинку ліворуч від Ерагона. Їхні темні совоподібні силуети настовбурчили колюче пір’я й витріщились на нього блискучими зловісними очима. Вони щось тихо заскреготали одна до одної. Потім дві з них почали чухати кігтями свої порожні крила. Третя сиділа непорушно, тримаючи в чорних пазурах рештки жабо-бика. Збігло кілька довгих хвилин, перш ніж вони нарешті злетіли й безшумно зникли десь на заході, мов примари.

Ерагон мовчки сидів на колоні аж до світанку. А коли ранкова зоря зійшла на сході між двома гірськими вершинами, він спитав себе: «Чого я хочу?»

Досі Ерагон ніколи не ставив собі цього питання. Він хотів скинути Галбаторікса — це й так було ясно. Але, припустімо, вони вже досягли своєї мети. Що тоді? З того часу як Ерагон покинув Паланкарську долину, він не раз і не два думав про те, що одного прекрасного дня вони із Сапфірою повернуться туди, щоб жити біля гір, які він так любив. Але що більше він думав про це, то більше розумів, що не все так просто.

Ясна річ, він виріс у Паланкарській долині й завжди вважав її своєю домівкою. Але що залишилось там для нього й для Сапфіри? Карвахол зруйнований. Навіть якщо мешканці колись і відбудують його, саме містечко вже ніколи не буде таким, як раніше. Крім того, більшість їхніх друзів жили деінде. Та й вони із Сапфірою мали надто багато обов'язків перед різними расами Алагезії — обов’язків, легковажити якими не можна. Нарешті, після всього того, що їм довелося зробити й побачити, Ерагон не міг собі уявити, що буде цілком задоволений життям у такому глухому місці. «Бо небо бездонне і кругла земля…»

Та навіть якщо вони й повернуться в Карвахол, то що їм там робити? Розводити худобу й сіяти пшеницю? Ні, у нього не було бажання все життя обробляти землю, як це робила його сім’я, коли він був малий. Вони із Сапфірою — Вершник і дракон. Їхня доля й покликання — бути на передньому краї історії, а не сидіти собі біля каміна, стаючи все товщим і лінивішим.

А крім того, була ще Арія. Якщо він і Сапфіра оселяться в Паланкарській долині, то він буде бачити її дуже рідко, коли така можливість буде взагалі.

— Ні,— сказав Ерагон, і це слово прозвучало в повній тиші, мов важкий удар молота. — Я не хочу повертатись.

Холодні мурашки пробігли вниз по хребту. Вершник знав, що дуже змінився з того часу, як разом із Бромом і Сапфірою вирушив на пошуки разаків. Але йому хотілось вірити, що в глибині душі він залишився тією самою людиною. Тепер він зрозумів, що це не так. Того хлопчини, яким він був, коли вперше ступив за край Паланкарської долини, більше не існувало. Він став інакший на вигляд, він інакше думав і відчував, зрештою, він хотів інакшого життя.

Ерагон глибоко й сумно зітхнув.

— Я не той, ким був, — тихо сказав він. Здавалось, що, вимовлені вголос, ці слова набувають значно більшої ваги.

Нарешті, коли перші промені сонця вже прикрасили східну частину неба над стародавнім островом Вройнгард, де жили колись Вершники й дракони, на пам’ять Ерагонові прийшло ім’я — ім’я, яке не спадало йому на думку раніше. Він промовив його, прошепотів сам собі в найглибших закутках розуму, і все його тіло почало раптом дрібно тремтіти, так, наче Сапфіра вдарила по колоні своїм хвостом.

А потім йому стало важко дихати. Він зрозумів, що сміється й плаче водночас. Сміється тому, що таки осягнув природу речей, а плаче тому, що всі його провали й помилки були тепер як на долоні, не залишаючи місця жодним ілюзіям.

— Я більше не той, ким був, — прошепотів Ерагон, щосили вчепившись за краї колони. — Але я знаю, ким я став.

Ім’я, його справжнє ім’я, звучало, може, не так гучно, як він би хотів, та в ньому було й чимало такого, що викликало захват. І що більше він думав про нього, то більше сприймав його за власне єство. Ні, він не був найкращою людиною на світі, але він не був також і найгіршою.

— І я не здамся, — твердо сказав юнак.

Він тішився тим, що його особистість була непорушна. Він міг зробити себе кращим, коли б схотів. І він присягнув, що буде ставати кращим, яких би зусиль це не коштувало.

Усе ще сміючись і все ще плачучи, Ерагон звів очі до неба й розвів руки. Поволі сльози й сміх зникли, а замість них він відчув глибокий спокій, спокій щастя й повноти буття. Незважаючи на застереження Глаедра, Вершник знов прошепотів своє справжнє ім’я — і знов усе його єство сколихнулось від сили слів.

Ерагон постояв ще якусь мить на вершині колони з розведеними руками, а потім нахилився вперед і почав падати вниз головою.

— Веохт, — мовив Вершник, коли земля була вже зовсім поруч. Його лет уповільнився, й Ерагон став на потрісканий камінь так легко, наче виходив з карети.

Він повернувся до фонтана й забрав свою накидку. А коли денне світло вже нишпорило по всіх закутках зруйнованого міста, Ерагон швидко рушив назад до гніздового будинку. Йому хотілось якнайшвидше розбудити Сапфіру й розповісти їй та Глаедрові про своє відкриття.

СКЛЕП ДУШ

Ерагон підняв щит і меч. Він хотів іти далі, і в той же час його охопив якийсь острах. Принаймні Вершник та Сапфіра так і стояли біля підніжжя скелі Кутіан. Глаедрове серце сердець лежало собі в маленькій скриньці, захованій у торбинках на спині дракона.

Надворі був ранок. Яскраве сонячне проміння то тут, то там пробивалось крізь хмарне небо. Ерагон і Сапфіра хотіли відразу ж вирушити до скелі Кутіан, тільки-но Вершник повернувся до гніздового будинку. Утім Глаедр порадив Ерагонові спочатку попоїсти й бодай трохи відпочити.

Тепер вони нарешті стояли біля зазубленого кам’яного шпиля. Правду кажучи, і Вершникові, і Сапфірі це чекання вже трохи набридло.

Відтоді як вони відкрили одне одному свої справжні імена, зв’язок між ними, здавалося, став іще міцніший. Тепер кожен із них відчув, як сильно вони піклуються одне про одного. Зрештою, це було щось таке, про що вони завжди знали, хоч і ніколи не говорили про це надто прямо.

Десь каркнув ворон.

«Я піду перший, — сказав Глаедр. — Якщо це пастка, то вона спрацює ще до того, як у неї вскочить хтось із вас».

Ерагон не заперечував і почав відокремлювати свою свідомість від Глаедрової. Так само зробила й Сапфіра. Вони хотіли дати драконові можливість промовити своє справжнє ім’я без остраху, що його почує хтось сторонній.

«Ні,— мовив на те Глаедр. — Ви сказали мені свої імена. А це означає, що я теж повинен сказати вам власне ім’я».

Ерагон і Сапфіра мовчки перезирнулись.

«Дякуємо, Ебрітхілю», — відповіли вони за якусь мить.

Глаедр вимовив своє ім’я. Воно озвалось десь глибоко-глибоко у свідомості Ерагона голосом урочистих фанфар, в якому відлунювали й Глаедрові горе та гнів, спричинені смертю Оромиса. Ім’я Глаедра було значно довше, ніж імена Ерагона й Сапфіри. Воно складалось із кількох речень — запис життя, яке тривало цілі століття і в якому було так багато веселого, сумного й величного, що годі було все перерахувати. А ще в цьому імені бриніла мудрість дракона, надто глибока й складна, щоб збагнути її до кінця.

Сапфіра відчула те саме благоговіння, що й Вершник. Можливо, тільки тепер обоє зрозуміли, які вони молоді і яка довга дорога чекає на них попереду, щоб бодай трохи наблизитись до мудрості й досвіду Глаедра.

«Цікаво, а яке справжнє ім’я Арії?» — мимоволі подумав Ерагон. Але ця думка промайнула, мов тінь, і щезла — усі троє уважно спостерігали за скелею Кутіан. А скеля стояла мовчазна, як і раніше.

Тоді вперед вийшла Сапфіра. Вигнувши шию і вдаривши по землі лапою, наче бойовий кінь — копитом, вона гордовито промовила своє справжнє ім’я. Навіть при денному світлі її луска почала мерехтіти й іскритися. І знов мертва тиша. Нарешті настала черга Ерагона. Холодний піт укрив його чоло. Ні-ні, Вершник не соромився вимовляти власне ім’я — слухаючи справжні імена Глаедра й Сапфіри, він розумів, що дракони так само не в усьому ідеальні, як і він. Просто Ерагон надто добре пам’ятав, що це може бути останнє, що він зробить, будучи вільною людиною.

Повагавшись якусь мить, Ерагон проказав своє справжнє ім’я. Він зробив це подумки, як зробили перед тим Глаедр і Сапфіра. Вони заздалегідь домовились, що Вершникові не варто вимовляти своє ім’я вголос, аби не наражатися на зайву небезпеку. І тільки-но Ерагон промовив останнє слово, як на самісінькому споді шпиля з’явилась тоненька темна смужка.

Вона пробігла вгору футів на п’ятдесят, потім розділилась на дві, і ті помчали по дузі вниз, окреслюючи контур двох широких дверей. Над дверима ряд за рядом з’явились рельєфні золотисті символи — захист і від звичайного, і від магічного викриття.

За мить двері заскрипіли на невидимих завісах і почали повільно відчинятись назовні, відсуваючи вбік землю, каміння й рослини, що їх чимало набралось відтоді, як шпиль відкривали востаннє. За дверима зяяв величезний арковий тунель, що круто спускався в надра землі. Двері зі скрипом зупинились — на галявині знов запала тиша.

Ерагон пильно вдивлявся в темний тунель. Його хвилювання ставало все сильнішим і сильнішим. Так, вони знайшли те, що шукали, але Вершник не був упевнений у тому, що це не пастка.

«Отже, Солембум не збрехав», — сказала Сапфіра, висуваючи язик, щоб попробувати повітря.

«Так. Але що чекає на нас всередині?» — Ерагон був явно збентежений.

«Цього місця не може існувати, — озвався Глаедр. — Звісно, ми з Вершниками приховали на Вройнгарді багато чого. Однак острів надто маленький для того, щоб непомітно побудувати на ньому такий величезний тунель… А я тим часом ніколи про нього не чув».

Ерагон збентежився ще більше. Він насупив брови й озирнувся навкруги. Вони були тут одні — ніхто не намагався до них підкрастися.

«А його могли побудувати ще до того, як Вершники оселились на Вройнгарді?» — спитав Ерагон.

Глаедр на мить замислився:

«Не знаю… Можливо. Принаймні це одне-єдине розумне пояснення. Але якщо це так, тоді він дійсно старий-престарий».

Утрьох вони подумки обшукали прохід. Здається, у ньому не було нічого живого.

«Ну, гаразд…» — мовив Ерагон. Кислуватий присмак остраху з’явився в нього в роті, а долоні вкрилися потом. Що б там не було наприкінці тунелю, Вершник хотів з’ясувати це раз і назавжди. Сапфіра теж нервувала, але менше ніж Ерагон.

«Дізнаймося, — сказала вона, — що за щур ховається в цій норі».

Вершник та дракон постояли ще трохи й майже водночас зайшли через дверну пройму всередину тунелю. І тільки-но останній дюйм Сапфіриного хвоста прослизнув через поріг, двері зрушили з місця й лунко зачинились за ними, так, немов камінь ударив об камінь. Вони опинились у кромішній пітьмі.

— Ні-ні! — скрикнув Ерагон, кидаючись назад до дверей. — Наіна гвітр!

Тьмяне біле сяйво освітило вхід до тунелю. У його промінні Вершник побачив, що внутрішня поверхня дверей була ідеально рівна. Спершу він спробував штовхнути їх, потім наліг плечем — двері навіть не ворухнулися.

— Чорт забирай! — лайнувся Вершник. — Треба було хоч колоду підкласти або валун, щоб залишити їх відчиненими!

«Якщо знадобиться, ми завжди можемо зруйнувати їх», — спокійно сказала Сапфіра.

«А от у цьому я дуже сумніваюся», — відповів Глаедр.

«У такому разі,— Ерагон намацав руків’я Брізінгра, — гадаю, що в нас немає іншого вибору, як іти вперед».

«А коли в нас був іще якийсь вибір, крім того, щоб іти вперед?» — спитала Сапфіра.

Ерагон нічого на те не відповів, натомість змінив своє заклинання так, щоб чарівне світло йшло з однієї точки під стелею, інакше зникала тінь і йому та Сапфірі ставало важко визначати глибину. Вони ще трохи постояли й рушили вниз по похилому тунелю.

Підлога в тунелі була якоюсь горбкуватою, що полегшувало пересування за відсутності сходів. Там, де підлога та стіни сходились, вони перетікали одне в одне так, неначе камінь було розплавлено. Це підказувало Ерагонові, що тунель, очевидно, вирили ельфи.

Вершник і дракон усе йшли і йшли вниз, глибше й глибше під землю. Ерагон був упевнений, що вони вже пройшли під передгір’ям за скелею Кутіан і заглибилися під гору, що височіла далі. Тунель нікуди не повертав, не розділявся, а стіни залишались цілком голі.

Нарешті Ерагон відчув легкий дотик теплого повітря, що підіймалося до них з глибини тунелю.

Ще трохи — і він помітив удалині слабке оранжеве сяйво.

— Летта, — прошепотів Ерагон і погасив своє чарівне світло.

Вони пішли далі. Повітря ставало все тепліше, а сяйво попереду — яскравіше. Невдовзі вони вже змогли бачити кінець тунелю: велику чорну арку, повністю вкриту якимись рельєфними знаками. Це створювало враження, ніби вся вона поросла терном. У повітрі з’явився запах сірки. Ерагон відчув, як йому на очі набігли сльози.

За пару хвилин Вершник і дракон зупинилися перед аркою. Усе, що вони могли бачити крізь неї, — пласка сіра підлога.

Ерагон озирнувсь назад, потім знову перевів погляд на арку. Цей зубчастий прохід непокоїв його. Здається, Сапфіра так само була збентежена. Вершник спробував прочитати символи, та їх було надто рясно й вони були так перемішані, що він нічого не міг зрозуміти. Та все ж йому здавалося, що жодної темної енергії тут не було. Зрештою, якщо невідомим будівникам цього тунелю вдалося приховати закляття для зовнішніх дверей, то вони, звичайно, могли зробити те саме з будь-яким закляттям, накладеним на арку.

Вершник та Сапфіра перезирнулись. Ерагон облизав губи. «Безпечних шляхів більше немає», — згадав він слова Глаедра.

Сапфіра, у свою чергу, пирхнула, випустивши з ніздрів тонкий струмінь вогню, — і вони, усі як один, пройшли через арку.

ТАЄМНИЦЯ

Ерагон роззирнувся довкола й помітив одразу кілька речей. По-перше, вони стояли з одного боку круглої зали, завширшки близько двохсот футів, а посередині була чимала яма, що випромінювала на всі боки тьмяне оранжеве сяйво. По-друге, повітря було задушливо гаряче. По-третє, навколо зовнішньої частини кімнати були два концентричні кільця, схожі на лави ярусів — заднє вище за переднє,— а на них лежало багато якихось темних предметів. По-четверте, стіна за цими ярусами в багатьох місцях іскрилась, наче прикрашена кольоровими кристалами. Та Ерагон не мав можливості розгледіти ані стіну, ані темні предмети, оскільки на відкритій місцині, якраз біля сяючої прірви, стояла людська фігура з головою дракона.

Ця істота була вся з металу й мерехтіла, мов відполірована сталь. На ній не було жодного одягу, якщо не брати до уваги пов’язки на стегнах, зробленої з такого самого блискучого матеріалу, що й тіло. Її могутні груди, ноги та руки вигравали м’язами, мов у кулла. У лівій руці ця істота тримала металевий щит, а в правій — райдужний меч, в якому Ерагон одразу ж упізнав клинок Вершника.

За воїном, біля дальньої стіни кімнати, можна було розгледіти трон, на спинці й сидінні якого відбився темний силует.

Драконоголовий воїн рушив уперед. Його шкіра й суглоби рухались плавно, мов живе тіло, але кожен крок лунав так, ніби на підлогу падав важкий вантаж. Воїн зупинився футів за тридцять від Ерагона та Сапфіри й глянув на них очима, що мерехтіли, мов пара темно-червоних вогників. Потім він підвів свою важелезну голову й гучно скрикнув якимось незвичайним металевим голосом. Той крик озвався луною. Здавалось, довкола ревіла ціла юрба чудовиськ.

Ерагон подався трохи назад. Чи не доведеться їм часом вступати в бій із цією істотою? Аж раптом він відчув, як невідомий велетенський розум торкнувся його свідомості. Цей розум не був схожий на жоден інший, з якими Ерагонові досі доводилось мати справу. Він був не тільки великий і потужний, а ще й, сказати б, бурхливий і багатоликий. Це був ніби вітер у самісінькій серцевині шторму.

Ерагон навіть не встиг зрозуміти, що відбувається, як чужа свідомість уже пробилась крізь усі його захисти й здобула контроль над його думками. Уперше за весь час, відколи він практикувався з Глаедром, Арією та Сапфірою, Ерагон не зміг зупинити атаку. Він не зміг навіть уповільнити її. Зрештою, з таким самим успіхом він міг би спробувати голими руками повернути назад стрімкий гірський потік.

Плями світла й ревище безладних голосів зусібіч оточили його, якийсь безугавний хор заповнив кожен закуток, кожну шпаринку його єства. А потім Ерагон відчув, що чужинець немов розірвав його розум на кілька шматочків, кожен з яких усвідомлював присутність інших, але жоден не міг робити те, що хотів. Зір Вершника так само розпався на фрагменти. Тепер він бачив кімнату, немовби крізь призму коштовного каменю.

Шість різних спогадів промчали крізь його розламану свідомість. Ні. Ерагон не мав жодного наміру щось згадувати. Вони просто з’явились і промайнули, перш ніж він зумів їх простежити. У цей час його тіло нахилялось і згиналось, набуваючи різних поз. Потім його рука мимоволі підняла Брізінгр до рівня очей, і він побачив шість однакових версій меча. Чужинець навіть змусив його промовити якесь заклинання. Що то було таке, Вершник не розумів та й не міг зрозуміти, тому що єдині думки, котрі в нього зараз були, — ті, які йому дозволяла мати чужа свідомість. І при цьому Ерагон не відчував нічого, крім тривоги, що потроху-потроху зникала.

Здавалося, чужий розум цілими годинами уважно розглядав кожен його спогад, починаючи з того, як він вирушив з рідної ферми полювати на оленів, а через три дні знайшов яйце Сапфіри, аж до сьогоднішнього ранку. Десь у закутках розуму Ерагон відчував, що те саме переживає зараз і Сапфіра, але для нього це чомусь не мало жодного значення.

Нарешті, уже після того, як Ерагон, напевно, втратив би надію на звільнення, якби міг керувати своїми почуттями, розбурханий хор знову обережно зібрав докупи частинки його свідомості, а сам непомітно зник.

Від несподіванки Вершник не зміг утримати рівновагу, похитнувся вперед і впав на одне коліно. Сапфіра позаду нього теж похитнулась, змахнувши крилами.

«Що це було? — подумав Вершник. — І хто?»

Захопити їх обох водночас, а на додачу ще й Глаедра навряд чи був здатен навіть Галбаторікс!

Тим часом чужа свідомість знов підступила до розуму Ерагона, але на цей раз вона не атакувала. Натомість почувся голос:

«Прийми наші вибачення, Сапфіро! І ти, Ерагоне, вибач нам! Ми повинні були впевнитись у чистоті ваших намірів. Ласкаво просимо до Склепу Душ. Ми вже давно чекали на вас. І тебе, кузене, також ласкаво просимо. Ми раді, що ти ще живий. Візьми назад свої спогади і знай, що твоє завдання нарешті виконане».

Розряд енергії спалахнув між Глаедром і невідомим розумом. А вже наступної миті Глаедр ніби як скрикнув, від чого Ерагонові скроні почали болісно пульсувати. Хвиля змішаних емоцій промайнула від золотого дракона: скорбота, тріумф, зневіра, жаль, а над усім — почуття радості й спокою — таке сильне, що Ерагон спіймав себе на тому, що посміхається, не знати з якого дива. Торкнувшись Глаедрового розуму, Вершник відчув не одну незнайому свідомість, а безліч — і всі вони щось шепотіли й бубніли.

— Хто це? — спитав Ерагон, невідомо кого. Людина з головою дракона мовчки й незрушно стояла на своєму місці.

«Ерагоне, — озвалась Сапфіра. — Поглянь на стіну. Дивись…»

Вершник глянув — на округлій стіні були аж ніяк не кристали, як він спершу подумав. Стіну вкривали численні заглибини, і в кожній із них лежала блискуча кулька. Одні були великі, інші маленькі, та всі вони пульсували м’яким внутрішнім сяйвом, наче вуглинки, що жевріли в покинутому багатті.

Серце Ерагона на якусь мить завмерло, коли в його голові промайнув здогад, що то може бути.

Тоді він опустив погляд на темні предмети, розташовані на ярусах нижче. Вони були гладенькі, яйцеподібної форми й ніби вирізьблені з барвистого каміння. Так само, як і кульки, одні з них були великі, інші менші…

Раптова гаряча хвиля накрила Вершника. Він відчув, що може ось-ось упасти.

«Ні, це неможливо!» — подумав Ерагон.

Він хотів вірити в те, що бачив, але боявся, що то всього лиш звичайна ілюзія, створена задля того, щоб зрадити його сподівання. Та вже сама можливість глянути на те, що він так пристрасно хотів бачити, забила йому дух, приголомшила і вразила так сильно, що він не знав, що робити й казати. Сапфіра, здається, переживала те саме.

Зі стану заціпеніння їх вивів невідомий розум.

«Ви, любі, не помиляєтесь, — сказав він. — Ваші очі вас не обманюють. Ми — таємна надія нашої раси. Тут лежать наші серця сердець — останні вільні Елдунарі на землі — і тут-таки лежать яйця, які ми оберігаємо вже понад сотню років».

Ерагон не міг ані ворухнутись, ані дихнути.

«Яйця драконів… Сапфіро… яйця», — тільки й прошепотів він.

Вона тремтіла, немов від холоду, а луска вздовж її хребта стала як наче гостра й трохи настовбурчилась.

«Хто ви? — спитав Вершник у невідомого розуму. — І звідки нам знати, що вам можна вірити?»

«Мені здається, це правда, Ерагоне, — сказав Глаедр прадавньою мовою. — Я знаю, тому що Оромис був серед тих, хто розробив план цього місця».

«Оромис?!»

Та Глаедр не встиг нічого додати, тому що невідомий розум сказав:

«Моє ім’я — Умарот. Моїм Вершником був ельф Враель, голова нашого ордену на той час, коли доля завдала нам нищівного удару. Я говорю від імені інших, хоч і не командую ними. Справа в тому, що тільки частина з нас була пов’язана з Вершниками, але більшість — ні, тому не визнає жодної влади, крім своєї власної волі,— здавалося, він сказав це з ноткою роздратування. — Та буде надто складно, якщо всі ми почнемо говорити водночас. Тому я буду говорити за всіх».

«Це ти?..» — Ерагон кивнув головою на сріблястого драконоголового воїна, який стояв навпроти нього та Сапфіри.

«Ні,— відповів Умарот. — Його звуть Куарок, Мисливець Нідхвалу та Бейн Ургалів. Чарівниця Сильварі надала його тілу того вигляду, який ви бачите зараз. Він зміг би захистити нас, якби Галбаторікс чи будь-який інший ворог раптом пробрався до Склепу Душ».

Поки Умарот говорив це, драконоголовий воїн провів правою рукою вздовж торса, розстібаючи приховану застібку. Передня частина його грудної клітки відчинилась, наче дверцята в буфеті. У грудях Куарока було пурпурове серце сердець, оточене тисячами срібних дротів, кожен з яких навряд чи перевершував за товщиною волосину. За мить Куарок застебнув свій нагрудник.

«Я тут», — сказав Умарот і спрямував погляд Ерагона вбік заглибини, в якій лежав великий білий Елдунарі.

Ерагон повільно-повільно вклав Брізінгр у піхви.

Яйця драконів і Елдунарі. Здавалось, Вершник не в змозі відразу збагнути грандіозність цього відкриття. Думки рухались напрочуд мляво, так, наче його вдарили по голові. Зрештою, на певну міру, так воно й було.

Ерагон іще якийсь час постояв, а потім рушив убік ярусів, праворуч від чорної, вкритої символами арки. За мить він уже стояв перед Куароком.

— Можна? — і подумки, і вголос спитав Вершник.

Драконоголовий воїн нічого не відповів, а тільки клацнув зубами й гуркітливими кроками відійшов до сяючої ями посеред зали. Свій клинок він так і тримав напоготові, про що Ерагон постійно пам’ятав.

Почуття цікавості й глибокої поваги охопили Вершника, коли він наблизився до яєць. Затамувавши подих, Ерагон перехилився через край нижнього ярусу. Перед ним лежало золотаво-червоне яйце, майже п’ять футів заввишки. Вершник зняв рукавицю й доторкнувся до нього долонею. Яйце було тепле. А всередині, як підказував йому розум, зачаїлася спляча свідомість дракона, який іще не вилупився.

У цю мить гарячий подих Сапфіри торкнувся його шиї. Вона стояла вже поруч.

«А твоє яйце було менше за це», — сказав Ерагон.

«Це тому, що моя мати була не така стара й велика, як той дракон, що його відклав».

«A-а… Я чомусь не подумав…»

Він глянув на решту яєць і відчув, як стискається горло.

— Їх тут так багато, — прошепотів Вершник, притуляючись плечем до Сапфіриної щелепи.

Сапфіра дрібно тремтіла. Ерагон подумав, що вона, мабуть, збожеволіла б від радощів, бачачи цю картину, але все ще не могла повірити в реальність побаченого. Нарешті дракон пирхнув, повернув голову, щоб бачити всю залу, а потім чимдуж ревнув так, що зі стелі полетіла курява.

«Як?! — скрикнула вона подумки. — Як ви могли втекти від Галбаторікса? У нас, драконів, немає звички ховатися під час битви. Ми не боягузи, щоб тікати від небезпеки. Як це вийшло!»

«Не так голосно, Б’яртскулар, бо ти можеш налякати малечу в яйцях», — рівним голосом мовив Умарот.

Сапфіра зморщилась.

«Тоді говори, старче, — пробурчала вона, — поясни нам, як таке могло бути».

На мить здалося, ніби Умарот посміхнувся. Та коли він почав говорити, слова його були безрадісні:

«Справді: ми не боягузи й не маємо звички ховатися під час битви, але навіть дракони можуть зачаїтися й чекати, щоб напасти на свою здобич зненацька. Ти згодна зі мною, Сапфіро?»

Сапфіра сердито пирхнула, хльоскаючи себе хвостом по боках.

«І ми, — продовжив Умарот, — не схожі на фангхура чи інших плазунів, що покидають своїх дітей на життя чи на смерть залежно від забаганки долі. Якби ми взяли участь у битві за Дору Ареба, нас би теж знищили. І тоді перемога Галбаторікса була б повна — він, очевидно, впевнений, що так воно і є,— а наш вид назавжди щез би з лиця землі…»

«І як тільки справжні сили та наміри Галбаторікса стали очевидні,— перебив його Глаедр, — як тільки ми зрозуміли, що він та інші клятвопорушники надумали напасти на Вройнгард, — Враель, Умарот, Оромис, я та інші вирішили, що буде набагато краще, коли ми сховаємо яйця нашої раси разом з певного кількістю Елдунарі. Переконати в цьому диких драконів було легко, бо Галбаторікс полював на них, а вони ніяк не могли захиститися від його магії. Вони прийшли сюди й віддали Враелю на зберігання своє потомство, яке ще не вилупилось, а ті, хто міг, відклали яйця, хоч в іншому разі могли й зачекати. Так, усі ми знали, що існування нашої раси опинилося під загрозою. Здається, наші застережні заходи були добре продумані».

Ерагон потер скроні:

«А чому ж ти не знав про це раніше? Чому не знав Оромис? І як можна було приховати свої думки? Ви ж казали мені, що це неможливо».

«Неможливо, — відповів Глаедр. — Принаймні за допомогою самої тільки магії. Але там, де не діє магія, може допомогти відстань. Ось чому зараз ми перебуваємо так глибоко під землею — на цілу милю під горою Еролас. Навіть якщо Галбаторікс та клятвопорушники й надумали б щось шукати за допомогою розуму в такому пустельному місці, скелі будуть заважати їм куди більше, ніж заплутаний потік енергії землі, що пролягає десь під нами. До того ж, перед битвою за Дору Ареба, понад сто років тому, всі Елдунарі були введені в такий глибокий транс, що він нагадував смерть, і це теж набагато ускладнило пошуки. Ми хотіли розбудити їх одразу ж після того, як закінчиться битва, але ті, хто побудував це місце, так само використали заклинання, що продовжило їхній транс на кілька місяців».

«Так і сталося, — сказав Умарот. — А крім того, є ще одна причина, чому Склеп Душ побудували саме тут. Яма, яку ти бачиш перед собою, виходить на озеро розплавленого каменю, що існує під цими горами від початку світу. Воно дає тепло, необхідне для того, щоб підтримувати яйця в належному стані, а також забезпечує нас, Елдунарі, потрібним нам світлом».

«Ти все-таки не відповів на моє питання, — звернувся Ерагон до Глаедра. — Чому ні ти, ні Оромис не пам’ятали про це місце?»

Замість Глаедра відповів Умарот:

«Тому що всі, хто знав про Склеп Душ, включно з Глаедром, погодились на те, щоб це знання видалили з їхнього розуму й замінили на фальшиві спогади. Це було важке рішення, особливо для матерів яєць, але ми не могли дозволити, щоб хтось поза межами цієї кімнати знав правду. Інакше Галбаторікс міг дізнатися про нас. Тому ми попрощалися зі своїми друзями й товаришами, добре розуміючи, що можемо більше ніколи їх не побачити, і що в тому разі, коли збудеться найгірше, вони загинуть із вірою в те, що ми пішли в небуття… Я повторюю: це було нелегке рішення. А ще ми стерли всі спогади про назву скелі, яка веде до входу в це сховище, так само, як раніше стерли імена тринадцяти драконів, котрі нас зрадили».

«Останню сотню років, — озвався Глаедр, — я прожив, думаючи, що наш вид приречений на загибель. Як я страждав від цього! І всі мої страждання були даремні… Та, з другого боку, я радий, бо своїм незнанням я охороняв нашу расу».

На якусь мить запала мовчанка.

«А чому Галбаторікс не помітив, що вас і яєць не вистачає?» — спитала Сапфіра в Умарота.

«Він вважав, що ми загинули під час битви. Ми були всього лиш маленькою частинкою Елдунарі на Вройнгарді, принаймні не настільки великою, щоб він запідозрив нашу відсутність. А щодо яєць, то я не сумніваюсь, що він був розгніваний, не знайшовши їх, але в нього не було підстав уважати, що його ошукали».

«Так-так, — сумно додав Глаедр, — Сувієль погодився пожертвувати собою, щоб приховати від Галбаторікса наше шахрайство».

«А хіба Сувієль не вбив багатьох своїх?» — здивувався Ерагон.

«Так, убив, і це була велика трагедія, — сказав Умарот. — Тоді ми домовились, що він не буде нічого робити, аж доки не пересвідчиться, що поразка неминуча. Знищуючи себе, він знищив і будинки, де ми зазвичай зберігали яйця. А крім того, він отруїв острів, щоб Галбаторікс навіть не подумав тут оселитись».

«А чи знав він, навіщо вбиває себе?»

«Ні. Він знав тільки те, що це було необхідно. Десь за місяць до битви Сувієль втратив свого дракона. І хоч він утримався від того, щоб піти в небуття, бо для боротьби з Галбаторіксом нам потрібен був кожен воїн, він не хотів більше жити. Сувієль зрадів отриманому завданню — воно давало йому не тільки порятунок, якого він так жадав, але й можливість стати нам у пригоді. Коштом свого життя він забезпечив майбутнє і нашої раси, і Вершників. Він був видатний і хоробрий герой. Коли-небудь його ім’я будуть оспівувати в кожному куточку Алагезії».

«А після битви ви чекали», — сказала Сапфіра.

«Так, потім ми чекали», — погодився Умарот.

Сама думка про те, щоб провести сотню років в одній-єдиній кімнаті, схованій глибоко під землею, змусила Ерагона здригнутися.

«Але ми тут не ледарювали, — продовжив Умарот. — Коли ми вийшли з трансу, то почали використовувати свій розум, спершу повільно, а потім, тільки-но зрозуміли, що Галбаторікс покинув острів, усе більше й більше. Разом ми мали величезну силу. Ми були здатні стежити за більшістю з того, що відбувалося на землі впродовж багатьох років. Ясна річ, ми не можемо дивитися в магічний кристал, але ми здатні відчувати найтонше мереживо заплутаної енергії, розкиданої по всій Алагезії. А часто ми можемо чути думки тих, хто не докладає належних зусиль, щоб захистити свій розум. Таким чином ми зібрали дуже багато інформації.

Спливали десятки років, і ми почали втрачати надію, що хтось буде здатен перемогти Галбаторікса. Ми були готові чекати століттями, якби це було потрібно, але ми відчували, як росте сила Трощителя Яєць, і ми боялися, що наше чекання може розтягнутись на тисячі років замість сотень. Це було б неприпустимо навіть із погляду здорового глузду. А ще — малеча в яйцях… Малюки зв’язані магією, яка уповільнює розвиток їхніх тіл. Вони можуть іще багато-багато років залишатися такими, як є. Але для них шкідливо залишатись у своїх шкаралупах надто довго, бо тоді їхній розум може стати або схибленим, або відстороненим.

Коротко кажучи, наше занепокоєння змусило нас втручатися в біжучі події. Спочатку це було щось незначне: легенький поштовх тут, натяк пошепки там, відчуття тривоги в того, кого вже майже заманили в засідку… Нам не завжди це вдавалось, але ми, як могли, допомагали тим, хто ще боровся з Галбаторіксом. З бігом часу ми почали діяти більш майстерно й упевнено. В кількох рідкісних випадках нашу присутність помічали, та ніхто й ніколи не міг збагнути, ким або чим ми були. Тричі ми зуміли влаштувати смерть клятвопорушників, Бром був гарною зброєю в наших руках, особливо тоді, коли керувався не тільки своєю пристрастю».

«Ви допомагали Бромові!» — вигукнув Ерагон.

«Так, допомагали. І не тільки йому. Наприклад, коли близько двадцяти років тому чоловік на ім’я Хелфрінг викрав яйце Сапфіри зі скарбниці Галбаторікса, ми допомогли йому втекти, але надто захопились, бо він помітив нас і злякався. Він утік і не зустрівся з варденами, як збирався від самого початку. Пізніше, після того як Бром урятував яйце Сапфіри, а вардени та ельфи почали приводити своїх дітлахів, щоб знайти того, для кого вилупиться дракон, ми вирішили належно підготуватися на той випадок, якби це нарешті сталося. Тому ми звернулись до котів-перевертнів, які з давніх-давен були друзями драконів, і поговорили з ними про це. Вони погодились допомогти нам, і саме їм ми дали знання про скелю Кутіан та про уламки метеорита під корінням дерева Меноа. Потім ми видалили всі спогади про наші розмови з їхньої пам’яті».

«І ви зробили все це звідси?» — здивовано спитав Ерагон.

«Не тільки це. Тобі ніколи не спадало на думку, чому це раптом яйце Сапфіри опинилося прямо перед тобою, коли ти був на Хребті?»

«Це зробили ви!?» — здається, Сапфіра була здивована не менше ніж Ерагон.

«Я гадав, — відповів Вершник, — це сталося тому, що Бром — мій батько, і Арія сплутала мене з ним».

«Та ні,— сказав Умарот. — Заклинання ельфів не збиваються з дороги просто так. Це ми змінили рух магії, щоб ти й Сапфіра зустрілись. Ми вважали, що є шанс — нехай маленький, але є,— що ти можеш стати для неї підходящою парою. І ми таки вгадали».

«Чому ж ви тоді не привели нас сюди раніше?» — спитав Ерагон.

«Тому що вам потрібен був час для підготовки. З другого боку, ми не хотіли, щоб Галбаторікс виявив нашу присутність іще до того, як ви чи вардени були б готові виступити проти нього. Якби ми зв’язалися з вами, скажімо, після битви на Палаючій рівнині, то що б з того вийшло, коли вардени були так далеко від Урубейна?»

На хвилину в залі запала тиша.

«А що ви зробили для нас іще?» — нарешті спитав Ерагон.

«Кілька натяків, здебільшого застереження. Крім того, видіння Арії в Джиліді, коли їй потрібна була твоя допомога… Лікування твоєї спини під час Агаеті Блодхрен…»

Глаедр, здавалось, розсердився:

«Ви відправили їх у Джилід нетренованими й без охорони, знаючи, що їм доведеться зустрітися віч-на-віч із Тінню?»

«Ми думали, що з ними буде Бром. А коли він загинув, то ми вже не могли зупинити їх, бо їм все одно довелося б піти в Джилід, щоб знайти варденів».

«Чекайте, чекайте, — сказав Ерагон. — Так це ви спричинили моє… перетворення?»

«Почасти так. Ми вплинули на символічне зображення нашої раси, яке ельфи викликають під час святкування…»

Ерагон опустив очі й міцно стис руки. Почуття вдячності заполонило його. А як же інакше?! Сапфіра, Арія, його меч, навіть форма його тіла — усім цим він завдячує драконам у цій кімнаті.

«Елрун оно!» — сказав Вершник.

«Завжди до твоїх послуг, Шейдслеєре».

«А Рорану ви так само допомагали?»

«Твій двоюрідний брат не потребував від нас жодної допомоги, — Умарот на хвильку замовк. — Ми наглядаємо за вами обома, Ерагоне й Сапфіро, уже багато років. Ми спостерігали за тим, як ви з малюків перетворюєтесь на майстерних воїнів. І ми пишаємося вами. Ти, Ерагоне, справдив усі сподівання, які ми покладали на нового Вершника. А ти, Сапфіро, довела, що належиш до найвеличніших представників нашої раси».

Гордість і радість переповнювали серця Ерагона й Сапфіри. Вершник став на одне коліно, Сапфіра торкнулася лапою підлоги й нахилила голову. Ерагонові хотілось стрибати, кричати, сміятися… Замість цього він тихо промовив:

«Мій меч — ваш меч…»

«А також мої зуби й пазури», — сказала Сапфіра.

«До кінця наших днів, — додали вони вже вдвох. — Чого ви хочете від нас, учителі?»

Судячи з усього, Умарот був дуже задоволений.

«Тепер, коли ви нас знайшли, — сказав він, — нам уже немає чого ховатися. Ми підемо разом з вами до Урубейна й будемо битися поряд з вами, щоб знищити Галбаторікса. Настав час покинути наше сховище й нарешті кинути рукавичку цьому віроломному Трощителю Яєць. Без нас він зможе легко проникнути у ваші думки, як це зробили ми, тому що він панує над багатьма Елдунарі».

«Але я не зможу нести вас усіх!» — вигукнула Сапфіра.

«Тобі й не треба цього робити, — сказав Умарот. — П’ятеро з нас залишаться тут, щоб доглядати за яйцями разом з Куароком. Якщо нам не вдасться перемогти Галбаторікса, вони більше не будуть втручатися в біжучі справи, а просто чекатимуть, доки в Алагезії не стане знову безпечно для драконів. А щодо інших, можеш не хвилюватися — ми не станемо тобі тягарем, бо надамо тобі сили для переміщення нашої ваги».

«Скільки ж вас тут?» — спитав Ерагон, пильно оглядаючи кімнату.

«Сто тридцять шість. Та не думай, що ми зможемо легко перемогти поневолені Галбаторіксом Елдунарі. Нас надто мало, а ті, хто був обраний для того, щоб залишитись у цьому сховищі, були або надто старі й важливі, щоб ризикувати ними в бою, або надто молоді й недосвідчені, щоб вступати в битву. Ось чому я вирішив приєднатись до них: я забезпечую зв’язок між групами, якого інакше не було б. Ті, хто старший, — по-справжньому мудрі й сильні, але їхні розуми часто мандрують дивними стежками, тож інколи їх дуже важко змусити зосередитись на чомусь іншому, крім їхніх власних снів. А от тим, хто молодший, пощастило менше: вони відокремились від своїх тіл надто рано, тож їхні розуми обмежені розмірами Елдунарі, які не можуть вирости або збільшитись після того, як залишили плоть. Нехай це буде уроком для тебе, Сапфіро. Не віддавай своє Елдунарі, аж доки не досягнеш поважного розміру або не потрапиш у вкрай несприятливі обставини».

«То вони все ще сильніші за нас?» — спитав Ерагон.

«Так, Шейдслеєре. Але тепер Галбаторікс не зможе поставити тебе на коліна відразу ж, як побачить. Ми не годні взяти гору над усіма, але ми зможемо стримувати його Елдунарі досить довго, щоб ви із Сапфірою встигли зробити те, що треба. І не втрачай надію. Ми багато чого знаємо, багато таємниць про війну та магію, а також про закони природи. Ми навчимо вас усього, що нам під силу, і, можливо, якась частинка цих знань нарешті дозволить убити короля».

Після цього Сапфіра почала розпитувати про те, що цікавило її найбільше, — яйця драконів. Вона довідалась, що всього їх вдалося врятувати двісті сорок три. Двадцять шість із них призначалися для Вершників, а решта були вільні. Потім вони обговорили деталі польоту до Урубейна. А поки Умарот і Глаедр давали Сапфірі поради щодо найкоротшого шляху до міста, драконоголовий воїн вклав у піхви свій меч, залишив щит на підлозі й почав одне за одним діставати Елдунарі з їхніх заглибин у стіні. Він клав кожну перлиноподібну кулю у шовковий гаманець, на якому вона й лежала, а потім обережно складав докупи на підлозі біля сяючої ями. Найбільше Елдунарі було таке велике, що залізний дракон навіть не зміг його обхопити.

Куарок порався з Елдунарі, Сапфіра обговорювала подробиці маршруту, а Ерагон тим часом ніяк не міг позбутись відчуття нереальності всього того, що відбувалося. Досі він не міг навіть уявити, ніби в Алагезії ще ховалися якісь дракони. Але ж вони були тут, ці залишки минулої епохи! Вершникові здавалося, що ожила якась старовинна історія, а вони із Сапфірою потрапили в самісіньке її осереддя. Почуття Сапфіри були складніші. Знання про те, що її раса вже не була приречена на вимирання, зняло камінь з її душі — камінь, який лежав там від часу її появи на світ. Тепер думки дракона світились такою пронизливою радістю, що здавалося, ніби його очі й луска іскряться ще яскравіше, ніж зазвичай. І все ж було щось таке, що гасило його нестримний ентузіазм, так, наче він соромився Елдунарі.

Ерагон відчував переміну і в настрої Глаедра. Звісно, він не міг до кінця позбутись своєї скорботи, але зараз був, мабуть, найщасливішим відтоді, як загинув Оромис. І хоча Глаедр не виказував до Умарота якоїсь особливої пошани, він ставився до нього з такою любов’ю, якої Ерагон ніколи не помічав у ньому раніше, навіть тоді, коли Глаедр спілкувався з королевою Ісланзаді.

Куарок уже майже впорався зі своїм завданням, і Ерагон підійшов до краю ями, щоб зазирнути в неї. Він побачив круглу шахту, що йшла крізь камінь на добру сотню футів, а потім виходила на напівзаповнену розплавленим камінням печеру. Густа жовта рідина пузирилась і бризкала, наче казанок з киплячим клеєм, з її поверхні здіймались хвости вируючих випарів. Вершникові раптом здалося, що він помітив світло, схоже на те, яке лине від духів, але це видіння промайнуло над поверхнею палаючого моря й зникло так стрімко, що він не був упевнений, що бачив його насправді.

«Ерагоне, підійди до мене! — покликав Вершника Умарот, щойно драконоголовий воїн приніс останнє Елдунарі, яке мало подорожувати разом із ними. — Тепер ти повинен вимовити заклинання. Його слова такі…»

Потім він проказав текст заклинання, в якому Ерагон зрозумів далеко не все.

«Що це за… „кручення“ у другому рядку? Я що, буду закручувати повітря?»

Умарот пояснив, але його пояснення тільки ще більше заплутало Ерагона. Тоді Умарот спробував пояснити вдруге — наслідок був той самий. Старші Елдунарі й собі втрутилися в розмову, але їхні пояснення мали ще менше сенсу, бо це був суцільний плин якихось картин, що перекривали одна одну, відчуттів і дивних езотеричних порівнянь. Усе це остаточно збило Ерагона з пантелику. Його трохи втішало хіба що те, що Сапфіра та Глаедр виглядали так само спантеличеними, хоч Глаедр і сказав:

«Здається, я розумію, але це приблизно те саме, що пробувати схопити налякану рибу — щоразу, коли ти думаєш, що вже її впіймав, вона прослизає між твоїми зубами».

Нарешті Умаротові урвався терпець.

«Завершимо цей урок наступного разу, — сказав він. — Ти знаєш, що робить це заклинання, навіть якщо не знаєш як. Цього буде досить. Візьми в нас стільки сили, скільки треба, і говори. Нам час рушати».

Хоч такий поворот справи й не дуже сподобався Ерагонові, він спробував добре запам’ятати слова заклинання, щоб не припуститися помилки, а потім почав говорити. Промовляючи рядки, Вершник узяв енергію Елдунарі й навіть здригнувся, коли потужний потік енергії заструменів через нього, наче річка, чия вода була водночас і холодна, і гаряча.

Повітря навколо нерівної купи Елдунарі заколивалось, замерехтіло — і раптом уся купа ніби згорнулася сама в себе й миттю стала невидима. Порив вітру скуйовдив Ерагонові волосся. У залі пролунав неясний глухий стук.

Вершник тільки моргнув від подиву, а не менше здивована Сапфіра ще й поводила головою якраз у тому місці, де щойно були Елдунарі. Вони зникли, зникли цілком і повністю, так, наче їх ніколи й не було, але і Вершник, і дракон відчували, що Елдунарі десь зовсім поруч.

«Як тільки ви покинете склеп, — сказав Умарот, — вхід до цієї просторової кишені буде залишатись на постійній відстані від вас увесь час, за винятком тих випадків, коли ви будете в обмеженій зоні або коли повз цей простір проходить людське тіло. Вихід не ширший за шпильку, але смертоносніший за будь-який меч. Він проріжеться прямо крізь плоть, якщо до нього доторкнутись».

Сапфіра принюхалась:

«Навіть ваш запах зник».

«А хто придумав, як це зробити?» — спитав вражений Ерагон.

«Один самітник. Він жив на північному березі Алагезії тисячу двісті років тому, — відповів Умарот. — Це гарний спосіб заховати щось на видному місці, але він дуже небезпечний і досить складний для виконання».

На якийсь час дракон замовк. Ерагон зрозумів, що той збирається з думками.

«Є ще дещо, — нарешті продовжив Умарот, — про що ви із Сапфірою повинні знати. Як тільки ви пройдете крізь велику арку, оту, що за вами — Ворота Вергатоса, — ви одразу ж почнете забувати про Куарока й сховані тут драконячі яйця. Іще до того, як ви дістанетесь до кам’яних дверей наприкінці тунелю, усі спогади про них зникнуть із вашої пам’яті. Навіть ми, Елдунарі, забудемо про драконячі яйця. Якщо нам вдасться знищити Галбаторікса, тоді ворота повернуть наші спогади, але до того часу ми повинні забути про них. — Умарот знову на мить замовк: — Це… неприємно, я знаю, але ми не можемо дозволити Галбаторіксу дізнатись про яйця».

Ерагонові все це не дуже сподобалась, та що було робити!

«Спасибі, що попередив», — тільки й сказала Сапфіра.

Тим часом величний металевий воїн Куарок підняв з підлоги свій щит, витягнув меч, підійшов до стародавнього трону й сів на нього. Після того як воїн примостив оголене лезо собі на коліна і, прихиливши щит збоку до трону, поклав руки догори долонями на стегна, він закам’янів. Якби не танцюючі вогники його темно-червоних очей, що уважно спостерігали за яйцями драконів, можна було б подумати, що це статуя.

Ерагон мимоволі здригнувсь, коли повертався спиною до трону. У цій одинокій фігурі в дальньому кінці зали було щось потойбічне. Куарок та інші Елдунарі, які залишались у сховищі, могли провести на самоті ще сотню, а може, й більше років… Ерагонові захотілося вийти звідси якомога швидше.

«Прощавайте», — сказав він подумки.

«Прощавай, Шейдслеєре, — відповіли п’ятеро голосів. — Прощавай, Блискуча Луско. Хай вам щастить!»

Ерагон розпрямив плечі й разом із Сапфірою пройшов через Ворота Вергатоса, покидаючи Склеп Душ.

ПОВЕРНЕННЯ

Невдовзі вони вийшли з тунелю на полудневе сонячне світло, що заливало галявину перед скелею Кутіан. На душі в Ерагона було чомусь тривожно. Він почував себе так, наче забув щось важливе. Вершник спробував згадати, що саме, та нічого не спадало на думку… Одне тільки тривожне відчуття порожнечі. Що воно було? Ні, він не міг пригадати.

«Сапфіро, ти…» — почав Ерагон, але відразу ж замовк.

«Що?»

«Нічого. Просто я подумав… Та ні. Не звертай уваги, це — дрібниці».

Тим часом двері тунелю з гуркотом зачинились за ними, рядки символів над дверима поволі згасли, і зубчастий, вкритий лишайником шпиль знову перетворився на звичайний камінь.

«Ну ж бо, — сказав Умарот, — вирушайте! День уже хилиться до вечора, а до Урубейна ще летіти й летіти».

Ерагон востаннє оглянув галявину, усе ще відчуваючи, що чогось не вистачає, потім кивнув головою й заліз у Сапфірине сідло.

І тільки-но він затягнув ремені на ногах, як десь праворуч, між важкими гілками хвойних дерев, пролунав моторошний вереск примарного птаха. Вершник озирнувся — примари ніде не було. На обличчі Ерагона з’явилося щось схоже на посмішку. Він був радий, що відвідав Вройнгард, та ще більше радів, що покидає його. Це була погана місцина.

«Вирушаймо?» — спитала Сапфіра.

«Поїхали!» — сказав Ерагон з полегшенням.

Сапфіра змахнула крилами, стрибнула в повітря й злетіла над яблуневим гаєм, що був на іншому боці галявини. Вона швидко здіймалась угору над чашоподібною долиною, облітаючи по колу руїни Дору Ареба. Невдовзі Сапфіра вже була досить високо, щоб перелетіти через гори. Тоді вона повернула на схід і полетіла на материк, до Урубейна, залишаючи позаду руїни колись славетної твердині Вершників.

МІСТО СКОРБОТИ

Коли вардени прибули до Урубейна, сонце стояло ще в зеніті. Голова колони зійшла на вершину узгір’я і раптом зупинилася. Роран почув попереду крики людей. Що то могло бути? Стривожений, він швиденько пробрався вперед, а коли дістався вершини, то аж завмер від подиву, так само, як і інші воїни. Попереду відкривався просто неймовірний за красою краєвид.

Узгір’я м’яко збігало вниз на кілька миль, а потім перетворювалося на широченну рівнину, помережену фермами, млинами й кам’яними маєтками, які нагадали Міцному Молоту ті, що були біля Аруфса. А ще через п’ять миль рівнина підступала до стін Урубейна.

На відміну від стін Драс-Леони, стіни столиці оточували геть усе місто. До того ж вони були вищі. Навіть звідси, здалеку, Роран бачив, що за висотою з ними не можуть зрівнятися стіни ані Драс-Леони, ані Аруфса. Судячи з усього, вони були разів у десять вищими за звичайні укріплення. Нагорі, між широкими бійницями, Міцний Молот помітив установлені через рівні проміжки балісти й катапульти.

Ця картина неабияк збентежила його. Такі пристрої буде складно знищити — їх, поза сумнівом, добре захистили від магічних атак, — тим часом із власного досвіду Роран знав, якими смертоносними можуть бути такі штуковини.

А за стінами міста химерно змішалися різні будівлі: одні з них були створені людьми, а інші, як йому здалося, — ельфами. Серед ельфійських споруд найперше впадали в око шість високих витончених веж, зведених з каменю кольору малахіту. Вони розташувалися дугою по всій території, яка, мабуть, була найстарішою частиною міста. Дві із цих веж не мали даху, а основи двох інших ховалися серед безладної купи будинків унизу.

Однак найбільшу увагу Рорана привернула не фортечна стіна чи якась будівля, а те, що більша частина міста перебувала під тінню величезного кам’яного виступу, який був понад півмилі завширшки й футів п’ятсот у товщину в найвужчому місці. Цей навіс утворив кінець широкого похилого пагорба, що простирався на кілька миль на північний схід. Нагорі стрімчастого краю виступу стояла ще одна стіна, подібна до тієї, що оточувала місто, а також кілька широких сторожових веж.

Біля дальньої стіни схожої на печеру заглибини внизу виступу стояла гігантська фортеця, прикрашена безліччю веж і парапетів. Фортеця здіймалася над усім містом так високо, що ледь не зачіпала нижню частину виступу. А ще були ворота, встановлені в передній частині фортеці: величезна зяюча печера, така широка, що крізь неї запросто могли пройти пліч-о-пліч Сапфіра й Торнак.

Усередині в Рорана все похололо. Ці ворота означали тільки одне — Шруйкан був такий величезний, що міг самотужки стерти з лиця землі всю армію варденів.

«Було б добре, — подумав Міцний Молот, — якби Ерагон і Сапфіра поквапилися. Та й ельфам не варто баритись».

З того, що він знав, випливав один висновок: мабуть, тільки ельфи зуміють встояти перед чорним драконом короля, та навіть їм буде важко його вбити.

Про все це та й про багато чого іншого думав Роран, зупинившись на вершині узгір’я. Він постояв іще трохи, а потім смикнув за вуздечку Сніговія й рушив уперед, спускаючись звивистою дорогою на рівнину. Кінь слухняно пішов услід за хазяїном.

Ясна річ, Роран міг би їхати верхи, як і належало робити капітану, але після своєї поїздки до Аруфса й назад він відчував ледь не відразу до верхової їзди.

А поки Міцний Молот ішов, він пробував зрозуміти, яким чином найкраще атакувати місто. Кам’яне гніздо, в якому перебував Урубейн, стояло на заваді нападам з боків і ззаду. Його не можна було атакувати також згори. Судячи з усього, саме тому ельфи й вирішили побудувати місто якраз тут.

«Якби ж то ми змогли як-небудь обламати навіс, тоді була б зруйнована фортеця та ще й більша частина міста, — думав Роран, хоч цей план виглядав не надто реалістично, оскільки надто вже товстелезним був камінь. — А все ж таки варто спробувати захопити стіну на вершині пагорба. Після цього ми змогли б кидати на них каміння й лити вниз киплячу олію. Та й це буде нелегко зробити. Людей поляже сила, а ці стіни… Хіба що ельфи спробували б якось із ними впоратись. Або кулли… Може, вони отримали б від цього навіть задоволення».

Річка Рамр, що несла свої води за кілька миль на північ від Урубейна, була дуже вже далеко, щоб бути корисною під час облоги. Звісно, Сапфіра змогла б вирити досить великий рів, щоб відвести річку, та навіть їй знадобиться на це щонайменше пара тижнів. А чим у цей час харчуватися варденам? Їжі в них залишилось усього на кілька днів. Після цього їм доведеться або голодувати, або розбігтися.

Єдиний варіант — напасти ще до того, як це зробить Імперія. Ні, Роран аж ніяк не вважав, що Галбаторікс буде нападати на них прямо зараз. Здається, король був не проти того, щоб дозволити варденам самим піти на нього.

«Справді, навіщо йому ризикувати власною головою? Що довше він чекає, то слабшими ми стаємо».

А лобова атака за цих обставин — то не що інше, як спроба нахабних дурнів штурмувати на відкритій місцевості стіни, надто міцні, щоб зробити в них пролом, і надто високі, щоб на них залізти та ще й під безугавним обстрілом лучників і бойових машин. Навіть уявна, ця картина була така страшна, що чоло Рорана вкрилося рясними краплями поту. Вардени будуть помирати юрбами. Міцний Молот вилаявся.

«Ми самі себе знищимо, а в цей час Галбаторікс сидітиме у своїй тронній залі й сміятиметься… А якщо б нам вдалося пробитися ближче до стін, тоді б ми стали невразливими для стріл і отих мерзенних хитромудрих машин, але при цьому ми стаємо вразливі для смоли й олії, а також для каміння, яке летітиме нам на голови».

Навіть якби вардени якось зуміли зробити пролом у стіні, за цією стіною на них буде чекати вся армія Галбаторікса. І тоді важливішими за всі оборонні споруди міста стануть характер і рівень підготовки тих людей, з якими варденам доведеться зіткнутися. Чи будуть вони битися до останнього подиху? Чи можна їх чимось злякати? Чи вдасться зламати їхній бойовий дух і змусити тікати, якщо натиснути достатньо сильно? Які присяги чи закляття зв’язують їх?

Варденські розвідники повідомили, що Галбаторікс призначив командувачем усіх військ на території Урубейна якогось лорда Барста. Раніше Роран ніколи не чув про цього чоловіка, але він добре бачив, як сильно збентежила ця інформація Джормандера, а люди з армії Рорана розповіли багато історій, котрі переконували в тому, що їм протистоїть дуже небезпечний супротивник. Казали, що Барст володів колись великою територією поблизу Джиліда, але після вторгнення в це місто ельфів змушений був залишити його. І всі його васали жили в смертельному страхові перед ним, бо Барст мав звичку вирішувати суперечки й карати злочинців найжорстокішим способом. Часто він просто страчував тих, хто, на його думку, був неправий. Само по собі це, зрештою, не дуже й дивувало, бо чимало лордів у всій Імперії славилися своєю жорстокістю, але Барст був не тільки безжалісний, але й сильний — неймовірно сильний, — а до того ще й хитрий, особливо коли йшлося про війну. У жодній з тих історій, що їх Роран чув про Барста, розум цієї людини не підлягав жодному сумніву. Можливо, Барст і був покидьком, але він був напрочуд розумним покидьком, і Роран знав, що було б великою помилкою недооцінювати його. З другого боку, хіба Галбаторікс призначив би легкодуху чи недалеку людину командувачем своїх військ?

Крім того, були ще Торнак і Мертаг. Галбаторікс міг навіть не покидати своєї фортеці — червоний дракон та його Вершник були готові й самі захистити місто.

«Мабуть, — подумав Роран, — Ерагонові й Сапфірі треба буде якось виманити їх звідси. Інакше нам ніколи не перебратися через стіни».

Та як це зробити? Роран насупився. Мертаг був сильніший за Ерагона, і, щоб знищити його, Ерагонові може знадобитися допомога ельфів.

Гнів і обурення закипіли в душі Міцного Молота, коли він подумав про це, — він знову опинявся у владі тих, хто здатен володіти магією. Коли йдеться про силу та хитрощі, то людина може компенсувати нестачу одного надлишком іншого. А от нестачу магії компенсувати не можна нічим.

Засмучений, Роран підняв із землі камінь і, як навчив його Ерагон, сказав:

«Стенр, рейза!»

Камінь залишився нерухомим. Камінь завжди залишався нерухомим. Міцний Молот сплюнув і пожбурив його на узбіччя. Його дружина та ще ненароджена дитина були тут, з варденами, а він усе ще нічого не міг зробити, щоб знищити Мертага чи Галбаторікса. Роран до болю стис кулаки.

«А може, нам варто тікати звідси?» — раптом подумав він.

Раніше ця думка жодного разу в нього не зринала. Роран знав, що на схід від володінь Галбаторікса є чудові родючі степи, де не було нікого, крім кочівників. Якби решта селян пішли з ним і Катріною, вони змогли б розпочати все заново, вільні від Імперії й Галбаторікса… Але ні… Від самої цієї думки до горла підступала нудота. Тоді йому доведеться залишити Ерагона, своїх людей, свою землю, яка була йому рідною домівкою.

«Hi-ні. Я не хочу, щоб наша дитина народилася у світі, де все ще панує Галбаторікс! Краще вмерти, ніж жити в страхові».

Роран так і не розумів, як можна захопити Урубейн. В усіх попередніх випадках він завжди бачив слабке місце, яким можна було скористатися. У Карвахолі таким слабким місцем була нездатність разаків зрозуміти, що селяни можуть оборонятися. Під час сутички з ургалом Яборгом — роги цієї істоти. В Аруфсі — система каналів. Але ось тут, в Урубейні, Міцний Молот не бачив слабких місць, не бачив геть нічого, що могло б обернути силу його супротивників проти них самих.

«Ех! Якби в нас були запаси харчів! Тоді б я просто почекав і взяв би місто на замору. Так було б найкраще. А все інше — справжнє божевілля».

Хоч Роран добре знав: війна — то взагалі суцільна вервечка божевільних учинків.

«Один-єдиний спосіб, — зробив нарешті невтішний для себе висновок Міцний Молот, — це магія. Та ще Сапфіра. Якщо нам вдасться знищити Мертага, тоді або їй, або ельфам доведеться допомогти нам перебиратися через стіни».

Роран насупив брови, відчуваючи в роті кислий присмак, і прискорив ходу. Чим швидше вони розіб’ють табір, тим краще. Від ходьби в нього знов розболілися ноги.

«Ну, що ж, — сказав сам собі ватажок, — якщо вже мені судилося загинути під час якоїсь божевільної атаки, то перед цим я хотів би принаймні гарно повечеряти й спокійно виспатись».

Вардени розбили свої намети приблизно за милю від Урубейна, біля маленької річечки, що впадала в Рамр. Після цього люди, гноми й ургали почали зводити оборонні споруди, і це тривало аж до настання ночі, а зранку знову відновилося. Власне кажучи, поки вардени залишалися на якійсь території, вони весь час зміцнювали свої укріплення. Воїни ненавиділи цю роботу, але, по-перше, вона не давала їм нудьгувати, а по-друге, могла врятувати їм життя.

І кожен воїн вважав, що всі накази віддає Ерагон. Роран тим часом знав, що насправді їх віддає не хто інший, як Джормандер. Від часу викрадення Насуади й відбуття Ерагона Міцний Молот пройнявся неабиякою повагою до цього досвідченого вояка. Джормандер бився з Імперією ледь не все своє життя й мав глибокі знання щодо тактики та організації роботи тилу. Вони з Рораном добре ладнали між собою, бо обидва були людьми криці, а не магії.

Але, крім Джормандера, був ще й король Орин, з яким — після початку роботи над оборонними спорудами — Роран став час від часу сперечатися. Принаймні Орин ніколи не втрачав нагоди дошкулити йому. Якщо й була в таборі людина, через яку вони могли загинути, то це був саме Орин. Роран знав, що ображати короля — заняття далеко не найрозумніше, але цей бевзень хотів відправити посланця до головних воріт Урубейна й офіційно кинути виклик Галбаторіксові, так, як вони робили в Драс-Леоні й Белатоні.

— Ви що, хочете спровокувати Галбаторікса? — скрикнув Роран. — Якщо ми це зробимо, він може відповісти!

— Звісно, саме так і буде, — сказав король Орин, гордо піднявши голову. — Нам належить повідомити його про свої наміри й дати йому можливість розпочати мирні перемовини.

Роран тільки витріщив очі з подиву й не став нічого говорити королю, а звернувся натомість до Джормандера:

— Слухай, ти можеш хоч якось достукатись до його розуму?

Усі троє були в наметі Орина, куди король покликав їх.

— Ваша величносте, — сказав Джормандер, — мені здається, Роран має рацію. Краще було б зачекати, перш ніж вступати в перемовини з Імперією.

— Але ж вони нас бачать! — почав протестувати Орин. — Хіба ми не розбили табір прямо за їхніми стінами? З нашого боку було б… нечемно не відправити посланця для оголошення наших намірів. Ви обидва простолюдини, то я й не чекаю від вас розуміння. Але королівська гідність вимагає чемності, навіть якщо ми перебуваємо в стані війни.

У Рорана виникло гостре бажання дати королю по пиці:

— Ви аж такий сліпий, що вірите в те, нібито Галбаторікс вважатиме вас за рівного собі? Яка дурниця! Та ми для нього комахи! І йому байдужа ваша чемність. А ви часом не забули про те, що Галбаторікс був простолюдином, як і ми, до того, як здолати Вершників? Його шляхи з вашими ніяк не збігаються. У світі немає людини, схожої на нього, а ви гадаєте, що можете передбачити його плани? Ви марите про те, що можете його вгамувати? Нісенітниця!

Обличчя Орина вкрилося плямами, і він жбурнув свій кубок з вином на підлогу:

— Ти зайшов надто далеко, Стронгхамере! Ніхто не має права розмовляти зі мною таким тоном!

— Я маю право робити те, що хочу! — крикнув у свою чергу Роран. — Я не один з ваших підлеглих. Я перед вами не звітую. Я вільна людина й можу говорити з ким завгодно, коли завгодно і як завгодно — навіть із вами. Посилати гінця в жодному разі не можна, і я…

Король Орин не став більше слухати й вихопив меч із піхов. Та він не застав Рорана зненацька, бо той ще раніше тримав руку на своєму молоті й, почувши звук сталі, різким рухом висмикнув його з-за пояса.

Клинок короля срібною плямою зблиснув у тьмяному світлі намету. Роран побачив, куди Орин хоче завдати удар, і зробив крок убік, а потім сам ударив по лезу королівського меча. Меч брязнув, зігнувся й вилетів з руки Орина. За мить коштовна зброя вже впала на килим.

— Сер, — крикнув один з вартових зовні.— З вами все гаразд?

— Я просто впустив щит, — відповів Джормандер. — Не варто турбуватися.

— Так, сер!

Роран пильно дивився на короля. Орин теж дико зиркав на нього, немов загнаний у глухий кут звір. Не зводячи з нього очей, Роран засунув свій молот за пояс.

— Перемовини з Галбаторіксом — це нерозумно й небезпечно. Якщо ви спробуєте це зробити, я вб’ю кожного вашого посланця іще до того, як він встигне дійти до міста.

— Ти не посмієш! — скрикнув Орин.

— Ще й як посмію! Ось побачите. Я не дозволю наражати інших на небезпеку тільки для того, щоб задовольнити вашу королівську… пиху. Якщо Галбаторікс захоче почати переговори, він знає, де нас знайти. В іншому разі, дайте йому спокій.

Роран вискочив з намету й став, узявши руки в боки.

Він вдивлявся в пухкі хмари, чекаючи, коли перестане вирувати його кров. Орин нагадував однорічного мула: упертий, самовпевнений і готовий хвицнути кожного, якщо тільки дати йому таку можливість.

«До того ж він забагато п’є», — подумки додав Міцний Молот.

Потім він походив перед наметом туди-сюди, чекаючи, поки вийде Джормандер.

— Вибачте, будь ласка, — одразу ж сказав Роран.

— Та нічого, — Джормандер провів рукою по обличчю, витяг глиняну люльку з торбинки на поясі й почав набивати її сушеною травою кардус, утрамбовуючи пальцем. — Увесь цей час я умовляв його не посилати гінця просто для того, щоб допекти тобі,— він на якусь мить замовк. — А що, ти й справді вбивав би людей Орина?

— Я не кидаю слів на вітер, — спокійно відповів Роран.

— Та я так ніколи й не думав… Ну, гаразд, будемо сподіватися, що до цього не дійде.

Джормандер неквапливо пішов між наметами, а Роран рушив слідом за ним. Поки вони йшли, люди поступалися їм дорогою й шанобливо схиляли голови. Джормандер трохи помовчав, а потім, розмахуючи своєю незапаленою люлькою, сказав:

— Слово честі, мені не раз кортіло дати Оринові добрячого прочухана, — його губи розпливлися в тонкій усмішці. — Та, на жаль, моя обачність завжди брала гору.

— А що, він завжди був таким… упертим?

— М-м-м? Ні-ні. У Сурді він був колись набагато розсудливішим.

— І що ж сталося потім?

— Страх, мені здається. Страх робить із людьми дуже дивні речі.

— Це правда.

— Вибач, можеш на мене ображатися, але зараз ти вчинив не надто розумно.

— Я знаю. Норов узяв наді мною гору.

— І ти придбав собі ворога в особі короля.

— Ти маєш на увазі — ще одного короля?

Джормандер невесело засміявся:

— Звісно, коли в списку твоїх особистих ворогів є Галбаторікс, тоді всі інші виглядають набагато менш небезпечними. Але все ж таки… — він зупинився біля багаття, висмикнув із полум’я тонку палаючу гілочку, підніс її кінчик до своєї люльки, кілька разів пахнув, роздуваючи жар, а потім кинув гілочку назад у вогонь: — Але все ж таки я б не залишав без уваги гнів Орина. Він був готовий убити тебе прямо там. І якщо він озлобиться, а я гадаю, саме так воно й буде, він може спробувати помститись. Я поставлю вартових біля твого намету на наступні кілька днів. А після того навіть… — Джормандер знизав плечима, — а після того ми можемо померти або стати рабами…

Вони йшли мовчки ще кілька хвилин, і весь цей час Джормандер пахкав своєю люлькою. Пора було розходитись.

— Коли наступного разу побачиш Орина… — сказав на прощання Роран.

— То що? — перебив його Джормандер.

— То, мабуть, поясни йому одну річ: якщо він або його люди заподіють щось Катріні, я випущу йому кишки перед усім табором.

Джормандер уперся підборіддям у груди, кілька секунд стояв, роздумуючи, а потім підвів голову й кивнув:

— Гаразд. Думаю, я знайду спосіб зробити це, Стронгхамере.

— Дякую.

— Завжди до твоїх послуг! Мені приємно це робити.

— Сер…

Невдовзі Роран розшукав Катріну й попросив її принести вечерю на північний вал, де він примостився чатувати на будь-якого гінця, що його міг послати Орин. Катріна розстелила скатертину прямо на землі, і вони попоїли. А потім, коли тіні почали ставати все довші й довші, а на навислому пурпуровому небі з’явилися перші зірки, вони сіли одне біля одного.

— Я рада, що ми тут, — сказала Катріна, поклавши голову на плече Рорана.

— Справді? Ти справді рада?

— Тут гарно, і ти весь мій, — вона обняла його руку.

Він присунувся ближче до неї, але тінь тривоги не покидала його серце. Він не міг забути про небезпеку, яка загрожувала їй та їхній дитині. Відчуття того, що їх найлютіший ворог перебуває всього за кілька миль від них, спалювало Рорана зсередини. Тепер йому не хотілося нічого, окрім як зірватися, побігти в Урубейн і вбити Галбаторікса.

Та це було неможливо. Тому він посміхався, приховуючи свій страх і навіть не підозрюючи про те, що вона приховує свій.

«Прокляття, Ерагоне! — думав Міцний Молот. — Краще тобі поквапитись. Інакше, клянусь, я дістану тебе з-під землі».

ВІЙСЬКОВА НАРАДА

Під час польоту з Вройнгарду в Урубейн Сапфірі не довелося прориватися крізь шторм. Більше того, попутний вітер допоміг їй летіти значно швидше — Елдунарі розповіли їй, де відшукати стрімкий повітряний потік, який, за їхніми словами, дув майже щодня впродовж цілого року. А ще Елдунарі дали їй невичерпний запас енергії, тож вона тепер зовсім не відчувала втоми. Тому вже через два дні після того, як вони вилетіли з острова, далеко-далеко на горизонті з’явився Урубейн.

Двічі під час подорожі, коли сонце світило найяскравіше, Ерагонові здавалося, що він бачить прохід у повітряний простір, де, сховані від сторонніх очей, пливли Елдунарі. Цей прохід нагадував темну точку, таку дрібну, що Вершник міг затримати на ній погляд хіба що на якусь мить. Спершу він навіть вирішив, що це просто пилюка, але потім помітив, що точка не змінює своєї відстані від Сапфіри, увесь час перебуваючи на одному й тому самому місці.

Поки вони летіли, Умарот зробив так, що Ерагон і Сапфіра бачили спогади драконів. Це була ціла лавина подій: виграні та програні битви, любов і ненависть, заклинання, природні катаклізми, каяття, сумніви, роздуми над тим, як влаштований світ… Дракони мали знання за тисячі років і тепер, здається, хотіли розповісти геть про все, не оминаючи навіть найменшої дрібниці.

«Досить, досить! — скрикнув нарешті Ерагон. — Ми не зможемо всього цього запам’ятати, а тим паче зрозуміти».

«Це правда, — відповів Умарот. — Але щось ви все-таки неодмінно запам’ятаєте, і, може, якраз оце „щось“ і стане вам у пригоді, щоб здобути перемогу над Галбаторіксом. А тепер — рушаймо далі…»

Та спогадів було надто вже багато. Часом вони в сотні разів перевершували власні спогади Вершника, і йому починало здаватися, ніби він забуває, хто він такий. Тоді Ерагон замикався в собі й повторював своє справжнє ім’я, аж доки знову не відчував себе в безпеці.

Усе, що вони із Сапфірою бачили, вражало й бентежило Вершника, нерідко змушуючи його сумніватися у власних поглядах. Та йому ніколи було зосереджуватися на цих думках, бо на місце одних образів дуже швидко приходив якийсь новий спогад. Ерагон знав, що повинні минути роки й роки, перш ніж він почне розуміти сенс усього, що показують йому зараз дракони.

І що більше дізнавався Вершник про драконів, то сильніше й сильше відчував благоговійний страх перед ними. Особливо його вражали старі дракони, ті, які прожили багато сотень років. Вони були дуже дивні за манерою думання, а найстарші серед них відрізнялися від Глаедра й Сапфіри не менше, ніж Глаедр і Сапфіра відрізнялися від фангхура з Беорських гір. Спілкування з ними збивало з пантелику й сіяло тривогу, бо їхні асоціації й порівняння здавалися просто безглуздими, хоч Ерагон і знав, що десь на глибині вони мають прихований сенс. Утім він рідко коли був годен його збагнути, а стародавні дракони, у свою чергу, здавалося, не надто переймалися тим, щоби щось пояснювати.

Тільки згодом Вершник зрозумів, що говорити по-іншому вони просто не можуть. Століттями їхній розум змінювався, і те, що було просто і ясно йому, часто здавалося для них надто хитромудрим — і навпаки. Слухати, як вони думають, було для Вершника майже тим самим, що слухати, як думають боги.

Та коли він сказав про це Сапфірі, та не погодилася.

«Ні,— відповіла вона. — Тут є велика різниця».

«Яка?»

«На відміну від богів, ми беремо участь у мирських справах».

«А може, боги навмисно роблять так, щоб їх не помітили?»

«Які ж вони в такому разі боги?»

«Ти думаєш, що дракони сильніші за богів?» — Вершник чомусь повеселів.

«Коли ми стаємо цілком дорослими, то, мабуть, так. Хто може з нами зрівнятися? Навіть сила Галбаторікса залежить від нас».

«А як же нідвал?»

Сапфіра гмукнула:

«Ми вміємо плавати, а от вони літати не вміють…»

Найстаріший з Елдунарі, дракон на ім’я Валдр, що прадавньою мовою означає «правитель», заговорив з ними всього лиш раз. Спершу він показав їм якесь проміння світла, що перетворювалося на піщані хвилі, а ще передав відчуття подиву, бо все, що спершу здається чимось, у переважній більшості випадків виявляється порожнечею. А потім Валдр показав їм гніздо сплячих шпаків, і Ерагон міг бачити сни птахів, що швидко-швидко мерехтіли в їхніх розумах. «Але що таке ці пташині сни? — ніби промовляв Валдр. — Щось крихітне, незначуще, безглузде…» Аж раптом настрій Валдра змінився, він став теплий і співчутливий… Тепер навіть найменший неспокій шпака виростав до вселенських розмірів…

Здавалося, Валдр хоче пересвідчитися в тому, що Ерагон і Сапфіра запам’ятали його видіння серед моря всіх інших спогадів. Ані Вершник, ані дракон не розуміли, що хоче сказати Валдр, а сам він не хотів нічого пояснювати.

Коли, нарешті, на горизонті з’явився Урубейн, Елдунарі перервали плин своїх спогадів.

«Тепер, — сказав Умарот, — ми зможемо найбільше допомогти вам у тому разі, коли як слід вивчимо лігво нашого ворога».

І доки Сапфіра повільно спускалася до землі, Елдунарі це й робили. Те, що вони побачили, правду кажучи, не додало їм оптимізму.

«Галбаторікс, — сказав Глаедр, — багато чого набудував тут відтоді, як прогнав нас із цього місця. У наш час стіни були не такі товстенні й значно нижчі».

А Умарот додав:

«Коли наш рід воював з ельфами, Ілірея була не так сильно укріплена. Зрадник зарився дуже глибоко та ще й завалив свою діру горою каміння. Думаю, він не стане звідти вилазити за власним бажанням. Він схожий на борсука, який утік у свою нору й кусає за ніс будь-кого, хто спробує його відкопати».

Приблизно за милю на південний захід від оточеного стіною виступу, прямо біля підніжжя міста розташувався табір варденів. Він був набагато більший, ніж тоді, коли Ерагон вилітав. Спершу це здивувало Вершника, та потім він зрозумів, що, швидше за все, королева Ісланзаді зі своєю армією нарешті таки приєдналася до варденів. Ерагон полегшено зітхнув — навіть Галбаторікс побоювався могутності ельфів.

Коли вони із Сапфірою були десь за лігу від наметів, Елдунарі допомогли Ерагонові розширити свідомість так, що він міг відчувати думки людей, гномів, ельфів і ургалів, які зібралися в таборі, тимчасом як дотик його розуму був такий легкий, що навряд чи хто-небудь зміг би його помітити просто так. Але зараз Вершникові був поки що потрібен лише Блодхгарм.

«Блодхгарме, — подумки сказав він. — Це я, Ерагон». Після того що відкрила йому столітня пам’ять драконів, Вершникові чомусь здалося, що таке стримане звернення буде найбільш природним.

«А, Убивце Тіні! З тобою все гаразд?.. Твій розум якийсь незвичний… Це Сапфіра з тобою? Її часом не поранено?.. Чи, може, сталося щось із Глаедром?»

«Ні-ні, з ними все гаразд… І зі мною так само».

«Тоді…» — Блодхгарм був явно збентежений. Та Ерагон не дав йому договорити.

«Ми вже недалеко, — сказав він, — але я поки що приховаю нас від сторонніх поглядів. Ілюзії Сапфіри та мене все ще видно?»

«Так, Убивце Тіні. Сапфіра ніби кружляє над наметами вгорі десь на відстані милі. Іноді ми ховаємо її за хмарами або робимо так, щоб виглядало, нібито ви з нею ненадовго рушили кудись патрулювати. Зараз ми змусимо ваші відображення полетіти, і тоді за якийсь час ви зможете приєднатися до нас, не викликавши жодних підозр».

«Ні-ні, Блодхгарме. Ліпше потримай свої закляття ще трошки».

«Убивце Тіні…»

«Ми повернемося в табір, але не відразу, — перебив його Ерагон і мигцем глянув на землю: — Приблизно за дві милі на південний схід є один невеликий пагорб. Знаєш, де це?»

«Так, я його бачу».

«Сапфіра сяде прямо за ним… Попроси Арію, Орика, Джормандера, Рорана, королеву Ісланзаді й короля Орина, щоб вони прибули до нас туди… Тільки нехай вони не покидають табір усі разом. А було б іще краще, якби ти зміг якось сховати їх. Ти теж, будь ласка, приходь».

«Як скажеш… Убивце Тіні…»

«Ні-ні! Не питай нічого. Думати про це небезпечно. Приходь, і там я розповім тобі все… Я не хочу, щоб про це, крий боже, дізнався хтось сторонній».

«Ясно. Тоді ми прибудемо до вас так швидко, як тільки зможемо. Але на те, щоб правильно спланувати цей візит, знадобиться трохи часу».

«Звичайно. Не сумніваюся, що ти зробиш усе як слід».

Ерагон закінчив розмову й випрямився в сідлі. На його губах грала ледь помітна посмішка — він уявляв собі вираз обличчя Блодхгарма, коли той дізнається про Елдунарі.

Нарешті, здійнявши цілий вихор, Сапфіра приземлилася у низині біля підніжжя пагорба. При тому вона добряче налякала отару овець, що паслися поруч, і ті, жалібно бекаючи, розбіглися хто куди.

Сапфіра склала крила й зиркнула вслід вівцям.

«Поки вони мене не бачать, — сказала вона й облизнулася, — ловити їх буде значно легше».

«Ясна річ. Але яка ж у цьому розвага?» — спитав Ерагон, розв’язуючи ремені на ногах.

«Розвагою ситий не будеш».

«Хіба ти голодна?» — здивувався Ерагон, бо енергія Елдунарі, за ідеєю, мала вгамовувати і спрагу, і відчуття голоду.

Сапфіра досить гучно зітхнула:

«Та ні, не дуже…»

У них іще було трохи вільного часу. Тому Ерагон спершу добряче розім’яв отерплі від тривалої нерухомості руки й ноги, а потім трохи пообідав тим, що лишилося від їхніх припасів. Попри те, що Вершник не бачив Сапфіри, він добре знав, що дракон розлігся на всю довжину прямо біля нього. Його присутність виказувало тільки якесь неясне відчуття, що на зім’ятих стеблинках трави, нагадуючи западину незвичайної форми, лежить щось дуже-дуже велике. Не знати чому, Вершникові стало весело.

Попоївши, він оглянув поглядом привітні поля, що оточували пагорб. Легенькі подуви вітру ворушили стебла пшениці та ячменю. Поля були розділені складеними з каменю довгими низькими стінами.

«Мабуть, — подумав Ерагон, — місцеві фермери витратили сотні років на те, щоб викопати з-під землі таку силу-силенну каміння».

Та не встиг він про це подумати, як перед ним зринув один зі спогадів драконів. Тепер Вершник точно знав, скільки років було цим кам’яним стінам. Вони були зведені ще в той час, коли люди прийшли жити на руїни Іліреї після перемоги ельфів над військом короля Паланкара. Ерагон бачив усе так, ніби сам був там, між тими чоловіками, жінками й дітьми, які йшли через нещодавно оброблені поля й несли знайдене каміння до того місця, де мали бути стіни.

За деякий час цей яскравий спогад почав поволі згасати й Вершник відкрив свій розум для того розмаїття енергії, яке буяло навколо нього. Він уважно прислухався до думок мишей у траві, черв’яків у землі й птахів, які пролітали високо в небі над його головою. Робити це було досить ризиковано, бо Ерагон міг виказати свою присутність будь-якому ворожому заклинателеві, але він вважав за краще знати, хто перебуває поблизу, так, щоб жодна душа не змогла напасти на них зненацька.

Саме тому Вершник відчув наближення Арії, Блодхгарма й королеви Ісланзаді. Принаймні, коли їхні тіні ковзнули до нього від західного боку пагорба, це не стало жодною несподіванкою.

Повітрям, немов по воді, пройшли легкі брижі, а слідом за ними перед Вершником зринуло троє ельфів. Попереду, як завжди велична, стояла королева Ісланзаді. Вона була одягнена в золотий корсет із лускатої броні, на голові мала прикрашений коштовним камінням шолом, а на плечах — червоний плащ з білою облямівкою. Довгий тонкий меч висів на її вузькій талії. В одній руці вона тримала спис з білим наконечником, а в іншій — щит у формі березового листка.

На Арії теж були вишукані обладунки. Свій звичайний темний одяг вона змінила на корсет, такий самий, як і в матері, тільки що в Арії він був не золотий, а зі звичайної сірої сталі. Шолом на її голові прикрашали вирізьблений орнамент біля брів і носової стрілки, а також пара стилізованих орлиних крил, загнутих назад від скронь. Порівняно з осяйною Ісланзаді Арія виглядала похмуро, але від цього ще більш загрозливо. Мати й донька були, наче пара ретельно підібраних клинків, один з яких призначався для показу, а другий — для битви.

Як і обидві жінки, Блодхгарм мав на собі сорочку з лускатої броні, хоч його голова була непокрита. Зброї в нього також не було, якщо не брати до уваги невеликого ножа на поясі.

— Покажи себе, Ерагоне, Убивце Тіні,— мовила Ісланзаді, дивлячись прямо на те місце, де стояв Вершник.

Ерагон розвіяв закляття, яке приховувало їх із Сапфірою, і ґречно вклонився ельфійській королеві.

Вона пробігла по ньому дуже уважним поглядом, вивчаючи так, ніби перед нею був виставлений на продаж кінь-ваговоз. Та, на відміну від колишніх зустрічей, Вершник витримав її погляд без жодних видимих зусиль.

— А ти став значно досвідченіший, Убивце Тіні,— трохи помовчавши, сказала королева.

Ерагон іще раз поштиво вклонився.

— Дякую, ваша величносте, — звук голосу Ісланзаді, як завжди, сповнив його душу трепетом. Здавалося, ніби той голос був піснею, зітканою з магії та музики, а кожне слово лунало, мов узяте з рядка епічної поеми. — Чути цей комплімент із вуст такої мудрої й прекрасної людини, як ви, важить для мене надто багато.

Ісланзаді засміялася, показавши довгі зуби, а пагорб і поля ніби задзвеніли її сміхом.

— Твоє красномовство так само зросло! Аріє, ти не казала мені, що він так чудово говорить.

— Він іще тільки вчиться, — легко всміхнулася Арія, а потім, звертаючись до Ерагона, сказала: — Мені дуже приємно бачити, що ти повернувся живий і здоровий.

Тим часом ельфи засипали його, Сапфіру та Глаедра численними питаннями. Утім усі троє відмовчувалися, чекаючи на прихід інших. Зрештою, Ерагонові здавалося, що ельфи й так якось відчувають присутність Елдунарі. Недаром же вони час від часу непомітно кидали погляди вбік серця сердець.

Невдовзі до них прибув Орик. Він під’їхав з півдня на кудлатому поні, який був увесь у піні й важко дихав.

— Привіт, Ерагоне! Привіт, Сапфіро! — закричав король гномів, піднявши вгору кулак. Він скотився зі свого сумного скакуна на землю, тупнув ногою й згріб Ерагона в міцні обійми, плескаючи його по спині. Потім Орик підбіг до Сапфіри й потер їй ніс, так, що вона мало не почала мурчати.

— А де твоя охорона? — здивовано спитав Ерагон. Орик махнув рукою кудись назад.

— Там. Плетуть собі коси в бородах біля ферми за милю на захід звідси. Маю сказати, що жоден з них, звісно, не в захваті від цього заняття… Ні-ні, я довіряю їм усім без винятку, бо вони з мого клану, але Блодхгарм сказав, що ліпше прийти самому. От я й прийшов сам. А тепер скажи мені, навіщо всі ці секрети? Ти щось знайшов на Вройнгарді?

— Зачекай трішки, поки прибудуть інші, і про все дізнаєшся, — відповів Ерагон. — А зараз скажу тільки те, що я щасливий знову бачити тебе, — і Вершник поплескав Орика по плечу.

Трохи пізніше прибув Роран. Він прийшов пішки, вигляд у нього був грізний і заклопотаний. Вітаючись, він міцно потис Ерагонові руку, а потім відвів його вбік.

— Можеш зробити так, щоб вони нас не чули? — спитав Роран, кивнувши в бік Орика й ельфів.

Кілька секунд Ерагон бубонів заклинання, яке захищає від чужих вух. Крім того, він закрив свій розум від Глаедра й інших Елдунарі. Тепер його могла чути тільки Сапфіра.

— Готово, — сказав Вершник.

Роран кивнув і глянув кудись удалину через поля.

— Знаєш, доки тебе не було, я встиг сказати кілька слів королю Орину.

— Слів? Яких слів?

— Та він поводився, як дурень, а я йому про це й сказав…

— Наскільки я розумію, йому це не дуже сподобалося.

— Можна й так сказати… Він спробував мене заколоти.

— Що?!

— Мені вдалося вибити меч йому з рук, тож він не встиг завдати удару. Але якщо піде так і далі, то я напевно буду мертвий.

— Орин? — Ерагонові стало мулько, коли він уявив собі короля з оголеним мечем. — Ти так сильно його образив?

Роран, здається, уперше посміхнувся, хоч уже за мить посмішка зникла під його бородою:

— Я налякав його, мовляв, може бути ще гірше.

Ерагон буркнув щось невиразне й стис руків’я Брізінгра — тепер вони обидва стояли, тримаючи руку на зброї.

— Хто ще про це знає? — спитав Вершник за якусь мить.

— Джормандер, він там був. Ну, а Орин міг розпатякати кому завгодно.

Ерагон насупився й зробив кілька кроків туди-сюди, намагаючись вирішити, що ж його робити:

— За теперішніх обставин гірше й бути не може.

— Та знаю. Я й гадки не мав ображати Орина… Але він хотів надіслати Галбаторіксу своє «королівське вітання»… Нісенітниця якась та й годі! Він би наразив усіх нас на небезпеку. Я не міг дозволити, щоб це сталося. На моєму місці ти зробив би те саме.

— Може, й так, але це дуже ускладнює становище. Я тепер командир варденів. І напад на тебе чи на будь-кого з моїх воїнів — це напад на мене. І Орин це чудово знає… А ще він знає, що ми з тобою однієї крові. З таким самим успіхом він може жбурнути мені рукавицю в обличчя.

— Він був п’яний, — сказав Роран. — Не впевнений, що він думав про це, коли схопився за меч.

У цю мить Ерагон побачив, що Арія і Блодхгарм кидають на нього зацікавлені погляди. Тоді він перестав ходити туди-сюди й повернувся до них спиною.

— Я боюся за Катріну, — продовжив після короткої мовчанки Міцний Молот. — Якщо Орин аж так розгнівався, він годен послати своїх людей за мною чи за нею. У всякому разі, це може завдати їй болю… Джормандер уже поставив варту біля нашого намету, але, по-моєму, це недостатній захист.

Ерагон міцно стис руку:

— Орин не посміє зробити їй боляче.

— Не посміє? Він не може зашкодити тобі. У нього не вистачить духу стати віч-на-віч зі мною. Тоді що ж йому залишається? Засідка? Ніж у спину? Ні. Вбивство Катріни було б для Орина найкращим способом помститися за образу.

— Не думаю, що Орин може вдатися до підступного вбивства або напасти на Катріну.

— Але ти не можеш стверджувати це напевно.

Ерагон на мить замислився, а потім сказав:

— Гаразд. Я накладу на Катріну пару заклять, які її захистять, а Орину дам знати, що я їх наклав. Це змусить його відмовитися від усього, що він міг затіяти.

Здається, Роранові трохи полегшало на душі:

— Дякую.

— На тебе я теж накладу кілька нових захисних заклять.

— Ні-ні, то було б занадто… Я й сам можу про себе подбати.

Ерагон почав наполягати, але Роран настояв на своєму.

— Прокляття! — не витримав нарешті Вершник. — Послухай мене. Незабаром ми розпочнемо битву з людьми Галбаторікса. І в тебе повинен бути якийсь захист бодай проти магії. Хочеш не хочеш, а я накладу на тебе захист! До речі, міг би посміхнутися й сказати мені за це спасибі!

Роран сердито зиркнув на нього, потім щось пробурчав і підняв руки:

— Добре. Роби, як знаєш… Ти ніколи не розумів, де варто поступитися.

— О! А ти розумів?

Роран посміхнувся:

— Та ні. Гадаю, це в нас сімейне.

— Гм… Якщо брати Брома й Герроу, то я навіть не знаю, хто з них був упертіший.

— Мій батько, — сказав Роран.

— Та й Бром був нівроку… Ні, ти таки правий. Герроу.

Тепер вони обоє посміхнулися, згадавши своє життя на фермі.

— А ти виглядаєш якось інакше, ніж раніше, — сказав Роран.

— Справді?

— Так. Здається, ти став більш упевненим у собі.

— Мабуть, це тому, що я став краще розуміти самого себе.

Роран нічого на те не відповів.

За півгодини разом під’їхали Джормандер і король Орин. Ерагон привітав Орина так само чемно, як і завжди, але Орин відповів якось прохолодно, намагаючись не дивитися Вершникові в очі. Навіть на відстані кількох футів від нього було чутно запах вина.

Коли всі учасники наради зібралися перед Сапфірою, Ерагон почав. Спершу Вершник попросив кожного дати клятву прадавньою мовою про те, що все, сказане далі, ніколи не буде розголошене. Потім він пояснив Орику, Рорану, Джормандеру й Орину, хто такі Елдунарі, розповів коротку історію про схожі на коштовне каміння серця драконів та про їхній зв’язок із Вершниками й Галбаторіксом.

Здавалося, ельфи були збентежені готовністю Ерагона говорити про Елдунарі при всіх, але ніхто з них не став заперечувати. Це порадувало Вершника, бо означало, що він заслужив велику довіру з їхнього боку. Натомість Орик, Роран і Джормандер сприйняли його розповідь із подивом і недовірою. Тим часом Орин був похмурий і взагалі не хотів вірити в існування Елдунарі. Щоправда, усі ці сумніви розвіяло серце сердець Глаедра, яке Ерагон дістав з підсідельної торби й показав присутнім.

Трепет, з яким учасники наради спілкувалися з драконом, вселяв у серце Ерагона надію. Судячи з усього, навіть Орин був вражений, хоч, перекинувшись парою фраз із Глаедром, обернувся до Ерагона й спитав:

— А Насуада знала про це?

— Так, — чесно відповів Ерагон, хоч неважко було здогадатися, що ця відповідь навряд чи сподобається Оринові.— Я розповів їй у Фейнстері.

— Отже, — роздратовано сказав король, — оце вже вдруге ви з Насуадою мене ігноруєте… Без підтримки моїх людей у варденів не було б жодної надії перемогти Імперію. Я монарх однієї з чотирьох держав Алагезії. Моя армія становить значну частину наших сил. А ти все ще вважаєш, що не зобов’язаний повідомляти мене про якісь важливі речі!

Ерагон не встиг відповісти, бо вперед вийшов Орик:

— Мені вони про це так само не сказали, Орине, — прогримів король гномів. — А мій народ допомагає варденам довше, ніж твій. Не варто сприймати це як образу. Ерагон і Насуада вчинили так, як було краще для нашої спільної справи. Вони зовсім не мали на меті виявляти до нас неповагу.

Орин ще більше насупився й хотів продовжити суперечку, але його випередив Глаедр.

«Королю Сурди, — сказав старий дракон, — вони зробили так, як просив зробити я. Елдунарі — це найбільший секрет нашої раси, і ми неохоче ділимося ним з іншими, навіть із королями».

— А чому ти вирішив поділитися ним тепер? — спитав Орин. — Ти міг би вступити в бій, навіть не розкриваючи себе.

Тоді слово знов узяв Ерагон. Він докладно переказав історію їхньої подорожі на Вройнгард, не пропустивши ані боротьби зі штормом, ані того, що вони думали й відчували, коли дивилися з піднебесся на безконечні простори океану. Здається, Арії та Блодхгарму найбільше сподобався саме цей епізод, тимчасом як Орику він не надто імпонував.

— Барзул, — сказав він. — Це схоже на страшний сон. Від однієї думки про небо я починаю тремтіти. Ні-ні… Земля — ось справжня домівка для гнома.

«Я згодна», — відповіла йому Сапфіра.

Орик якось із підозрою глянув на неї й почав крутити заплетені кінці своєї бороди. Тим часом Ерагон уже розповідав про те, як він, Сапфіра й Глаедр увійшли до Склепу Душ. Одне-єдине, про що він змовчав, було те, що для цього їм знадобилися їхні справжні імена. А коли Вершник нарешті почав говорити про те, що вони знайшли в Склепі Душ, присутні затамували подих.

— Відкрийте свій розум! — вигукнув Вершник.

Мить — і шепотіння голосів, здавалося, сповнило повітря. Ерагон усім єством відчув присутність Умарота й інших схованих драконів.

Ельфи були явно збентежені. Арія стала на одне коліно й схопилася руками за голову, так, ніби їй завдали удару. Орик скрикнув і божевільним поглядом обвів усе навколо. Роран, Джормандер і Орин теж стояли, мов ошелешені. Королева Ісланзаді вслід за своєю донькою схилила коліно. У глибинах власного розуму Ерагон чув, що вона розмовляє з драконами, називаючи багатьох за іменами, вітає їх як своїх давніх друзів. Те саме робив і Блодхгарм.

Ерагон зробив пару кроків назад і сів на передню лапу Сапфіри, чекаючи, коли вщухне цей жвавий гомін. Тим часом ельфи не вгавали. Блодхгарм дивився в нікуди з виразом захвату на обличчі. Арія так і стояла, схиливши коліно, а на її щоках Ерагон помітив смужки сліз. Ісланзаді вся аж світилася. Уперше від часу їхнього знайомства Вершник бачив її по-справжньому щасливою.

— Клянуся молотом Морготала, — нарешті стрепенувся Орик, глянувши на Ерагона, — це повністю міняє стан справ! З їхньою допомогою ми дійсно можемо вбити Галбаторікса!

— А досі ти думав, що в нас нічого не вийде? — спокійно спитав Ерагон.

— Та ні, я був упевнений, що вийде. Але не так сильно, як зараз.

Роран похитав головою, ніби струшуючи із себе сон:

— А от я не був упевнений… Звісно, я знав, що і ти, і ельфи будете боротися до останнього подиху, та я не вірив у те, що ви можете здобути перемогу, — він примружився під пильним поглядом Ерагона: — Галбаторікс убив багатьох Вершників, а ти один та й не такий досвідчений, як вони. Навряд чи в тебе був хоч один шанс…

— Я знаю.

— Але зараз… — очі Рорана по-вовчому зблиснули. — Зараз у нас є шанс.

— Звісно, — сказав Джормандер. — Тим паче, що нам уже більше не доведеться так хвилюватися з приводу Мертага… Він — ніщо порівняно з тобою й драконами…

Ерагон нічого на те не відповів. У нього були інші думки з цього приводу. Зрештою, йому взагалі не хотілося думати про смерть Мертага.

— Умарот казав, — голосно озвався Орин, — що ти придумав план битви… Чи не був би ти ласкавий розповісти про нього й нам, Убивце Тіні?

— Так-так. Я б теж хотіла послухати, — привітно мовила Ісланзаді.

— І я, — сказав Орик.

Якусь мить Ерагон мовчки дивився на них, а потім кивнув на знак згоди.

— Ваша армія готова до бою? — спитав він, звертаючись до Ісланзаді.

— Готова. Ми довго чекали нагоди, щоб помститися, тепер вона настала.

— А наші люди? — Ерагон глянув на Орина, Джормандера й Орика.

— Мої кнурлани жадають битви, — поважно сказав Орик.

Джормандер кинув погляд на короля Орина.

— Наші люди виснажені й голодні, але їх не зламати, — відповів той.

— Ургали теж?

— Так.

— Тоді будемо нападати.

— Коли? — спитав Орин.

— На світанку.

Ніхто не зронив і слова. Першим порушив мовчанку Роран:

— Легко сказати, та важко зробити. Як ми будемо нападати?

Ерагон пояснив. Та коли він закінчив, знову запанувала тиша.

Роран сів навпочіпки й почав щось малювати пальцем по землі.

— Це надто ризиковано, — сказав він нарешті.

— Але ж сміливо, — відповів Орик. — Дуже сміливо.

— На жаль, у нас немає більше безпечних шляхів, — мовив Ерагон. — Та якщо ми застанемо Галбаторікса зненацька, хай ненадовго, цього буде досить, щоб схилити чашу терезів на свій бік.

Джормандер потер підборіддя:

— Чому б нам спершу не вбити Мертага? Я цього ніяк не второпаю. Чому не покінчити з ним і з Торнаком, доки в нас є шанс?

— Тому що тоді Галбаторіксу стане відомо про Елдунарі,— сказав Ерагон. — Він кине свої сили проти них, а ми втратимо елемент несподіванки.

— А що з приводу дитини? — досить різко спитав Орин. — Чому раптом ви так упевнені, що вона зробить вам послугу? Раніше вона цього не робила.

— На цей раз зробить, — упевнено відповів Ерагон, хоч навряд чи міг би сказати, звідки в нього взялася така впевненість.

Король щось буркнув, та, судячи з усього, залишився при своїй думці.

Після цього слово взяла Ісланзаді:

— Ерагоне, ти пропонуєш нам зробити великий і надто важливий крок. А ти сам готовий до цього? Я питаю про це не тому, що сумніваюсь у твоїй відданості й хоробрості, а тому, що зважитися на це можна лише після тривалих роздумів. От я й питаю тебе: ти готовий піти на цей крок, знаючи, якою може бути його ціна?

— Готовий! — сталеві нотки зазвучали в голосі Ерагона. — З цим треба покінчити. І саме на нашу долю випало таке завдання. Якою б не була ціна, нам не можна відступати.

Сапфіра на знак згоди клацнула зубами, ніби підкреслюючи зайвий раз рішучість свого Вершника.

Тоді Ісланзаді звела обличчя до неба:

«Чи даєш ти, Умароте-ельдо, а також усі, від чийого імені ти говориш, свою згоду на це?»

«Так, ми згодні», — відповів білий дракон.

— Тоді починаймо, — прошепотів Роран.

ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ

Усі десятеро, включно з Умаротом, продовжували розмову впродовж наступної години. Переконувати Орина довелося досить довго, а крім того, треба було вирішити чимало всіляких деталей: питання розподілу часу, дислокації, умовних сигналів…

— Якщо ви із Сапфірою не заперечуєте, — сказала Арія, — то я могла б супроводжувати вас завтра.

Ерагон пожвавішав й одразу ж відповів:

— Нам буде дуже приємна твоя компанія.

Тим часом Ісланзаді не дуже зраділа словам Арії.

— І яка користь від цього? — спитала вона. — Твої здібності, Аріє, знадобляться й деінде. А Блодхгарм і решта магів, яким я звеліла бути поруч із Сапфірою та Ерагоном, розуміються на магії значно краще за тебе, та й бойового досвіду їм не бракує. Ти ж прекрасно знаєш, що вони боролися з клятвопорушниками й, на відміну від багатьох, вижили, щоб розказати про це. Словом, для цієї ролі серед представників нашої раси є куди кращі претенденти, ніж ти. А це означає, що наполягати на тому, щоб піти разом з Ерагоном і Сапфірою, з твого боку, не зовсім правильно.

— А я вважаю, що кращої кандидатури, ніж Арія, для цього завдання годі й шукати, — примирливим тоном мовив Ерагон. — І немає нікого, крім Сапфіри, кого б я взяв із собою з більшою охотою.

— Ви ще надто юні,— відповіла Ісланзаді Вершникові, не зводячи погляду зі своєї доньки, — тому й дозволяєте почуттям затуманювати розум.

— Ні-ні, матусю, — сказала Арія. — Це якраз ти дозволяєш своїм почуттям затуманювати розум. — Вона рушила вбік Ісланзаді широкими граційними кроками. — Ти права, є сильніші, мудріші й досвідченіші, ніж я. Але не хтось інший, а саме я переправила яйце Сапфіри в Алагезію. Саме я допомогла Ерагонові врятуватися від Смерка. І саме я за допомогою Ерагона вбила Варауга у Фейнстері. Тепер я, так само як Ерагон, Убивця Тіні, і тобі добре відомо, що я поклялася служити нашому народу багато років тому. Хто ще з нашого роду може сказати про себе таке? Навіть коли б я й хотіла, я все одно не відступлюсь від цього. Краще вже смерть… Я впораюсь із цим завданням не згірше за будь-кого зі старших, бо я присвятила цьому все своє життя.

— І це життя може обірватися, — сказала Ісланзаді, торкаючись рукою обличчя Арії.— Після того як не стало твого батька, ти присвятила себе боротьбі з Галбаторіксом. Але ти пізнала так мало радощів, які можна отримати від життя. І всі ці роки ми так мало були разом — дрібочка днів, загублених у часі. Та ми й почали спілкуватися як мати та донька тільки після того, як ти привела Сапфіру й Ерагона в Елесмеру. Я не хочу втратити тебе, Аріє.

— Не я вирішила триматися на відстані,— сказала Арія.

— Так, не ти, — відповіла Ісланзаді й прибрала руку. — Але саме ти вирішила покинути Ду Вельденварден. — Вираз її обличчя трохи пом’якшав: — Я не хочу сваритись, Аріє. Я прекрасно розумію, що ти вважаєш це своїм обов’язком, але, будь ласка, заради мене, ти можеш поступитися цим завданням комусь іншому?

Арія опустила очі. На якийсь час запала мовчанка.

— Ні,— сказала після тривалої паузи Арія, — я не можу дозволити Ерагонові й Сапфірі піти без мене, так само як і ти не дозволиш своїй армії вступити без тебе в бій. Просто не можу… Ти ж не хочеш, щоб про мене казали, що я злякалась? У нашій сім’ї ніхто не відмовлявся робити те, що треба робити. Не проси мене вкрити себе ганьбою…

Ерагон помітив, що Ісланзаді ледь стримує сльози.

— Так, — мовила вона за мить, — але боротися з Галбаторіксом…

— Якщо ти так боїшся за мене, — сказала Арія вже значно м’якшим голосом, — тоді ходімо зі мною.

— Я не можу. Я повинна командувати своїми військами.

— А я повинна піти з Ерагоном і Сапфірою. Але обіцяю тобі, я не збираюся вмирати, — Арія торкнулася рукою обличчя Ісланзаді, так само як та торкнулася її лиця перед цим. — Я не збираюся вмирати, — ще раз сказала Арія, але вже прадавньою мовою.

Рішучість Арії вразила Ерагона — сказати прадавньою мовою те, що вона сказала, означало, що вона свято вірить у свої слова. Ісланзаді теж була вражена й сповнена гордості. Вона посміхнулась і поцілувала Арію в обидві щоки.

— Ну що ж, тоді йди, — сказала королева, — йди з моїм благословенням. Тільки будь обережна й не наражай себе зайвий раз на небезпеку.

— Ти теж, — відповіла Арія.

Мати й дочка обнялись. А потім Ісланзаді глянула на Ерагона.

— Бережи її,— сказала королева, — благаю тебе, бо в неї немає ні дракона, ні Елдунарі, які б могли її захистити.

— Неодмінно, — в один голос відповіли Ерагон і Сапфіра прадавньою мовою.

Нарешті, все було обговорено й з’ясовано. Військова нарада закінчилась, і всі її учасники почали розходитися. Тільки Сапфіра та Ерагон залишились на місці. Сапфіра хотіла причаїтися за пагорбом аж до початку атаки, а Ерагон мав намір дочекатися темряви, щоб потім непомітно відвідати табір.

Першим пішов Роран, за ним Орик. Перед тим як піти, гном міцно обняв Ерагона.

— Ех, як шкода, що я не можу бути з вами, — скрушно похитав він головою.

— Я б теж хотів піти з тобою, — мовив Ерагон.

— Ну та нічого, — поплескав його Орик по плечу, — побачимось, коли все скінчиться, і хильнемо по барильцю меду на честь нашої перемоги. Ти ж не проти?

— Чекатиму з нетерпінням, — посміхнувся Вершник.

«Я теж», — озвалася Сапфіра.

— От і чудово, — кивнув Орик. — На тому й порішили. Ні, забув… Іще одне: спробуй зробити так, щоб Галбаторікс не взяв над тобою гору, бо тоді я вважатиму справою честі піти вслід за тобою…

— Ми будемо обережні,— посміхнувсь Ерагон.

— Дуже сподіваюсь на це, тому що навряд чи я годжуся на щось більше, ніж посмикати Галбаторікса за ніс.

«Хотіла б я це побачити», — сказала Сапфіра.

— Ну, що ж… Нехай боги охороняють тебе, Ерагоне, і тебе, Сапфіро.

— І тебе, Орику, сину Тхріфка…

Орик іще раз поплескав Ерагона по плечу й рушив до свого поні, якого прив’язав іще перед нарадою до куща.

Ісланзаді й Блодхгарм так само пішли. Залишилися тільки Джормандер і Арія, які ще й досі про щось розмовляли. За кілька хвилин намет покинув і Джормандер. І тільки Арія не поспішала прощатися. Ерагонові здалося, що вона хоче поговорити з ними на самоті.

І дійсно, коли всі нарешті пішли, ельфійка пильно глянула на Ерагона й Сапфіру.

— Здається, — сказала вона, — ви не про все тут розповіли… З вами точно щось сталося. Признавайтесь, про що ви не хотіли говорити в присутності Орина, Джормандера… і моєї матусі?

— А чому ти про це питаєш? — здивувався Ерагон. Арія трохи помовчала.

— Тому що ви обоє змінились, — відповіла вона. — Це через Елдунарі чи через щось таке, що з вами сталося під час бурі?

— Та ні,— сказав Ерагон, вражений проникливістю ельфійки, а потім, перезирнувшись із Сапфірою, додав:

— Тепер ми знаємо наші справжні імена.

Очі Арії зробилися великі-великі:

— Правда?.. І ви… задоволені ними?

«Майже», — відповіла Сапфіра.

— Тепер ми знаємо наші справжні імена, — повторив Ерагон. — Ми знаємо, що земля кругла. А ще під час польоту Умарот та інші Елдунарі поділилися з нами безліччю своїх спогадів, — він трохи сумно посміхнувся. — Не можу сказати, що ми зрозуміли геть усе, але завдяки їм речі стали здаватися нам… інакшими.

— Ясно, — тихо мовила Арія. — Ти думаєш, що ці зміни на краще?

— Думаю, так. Сама по собі зміна не є чимось добрим чи поганим, а от знання завжди знадобляться.

— А важко було відшукати справжні імена? — знову спитала ельфійка.

Ерагон розповів їй, як вони це зробили, а ще він згадав про всілякі дивні створіння, з якими їм довелося зіткнутися на острові Вройнгард. Здається, вони дуже зацікавили Арію.

І поки Вершник говорив про них, він раптом подумав про одну річ: а чи не сказати Арії своє справжнє ім’я? Ця думка збентежила Вершника, і він звернувся за порадою до свого дракона.

«Це конче необхідно?» — спитала Сапфіра.

«Гадаю, що так».

«Тоді роби, як знаєш, якщо тільки вона погодиться».

Отож, коли розмову про Вройнгард було завершено, Ерагон глянув Арії в очі й сказав:

— Хочеш почути моє справжнє ім’я? Мені б хотілося поділитись ним з тобою.

Якусь мить ельфійка мовчала, а потім тихо сказала:

— Ні! Тобі не слід говорити його ані мені, ані будь-кому іншому. Особливо тепер, коли ми так близько до Галбаторікса. Він здатен витягти його з мого розуму. А крім того, своє справжнє ім’я можна сказати лиш тому… тому, кому ти найбільше віриш.

— Я вірю тобі.

— Ерагоне, навіть ми, ельфи, обмінюємося своїми справжніми іменами тільки після багатьох-багатьох років знайомства. Знання, яке можна з них отримати, надто особисте, надто заповітне. Розповідати про нього — це надзвичайно великий ризик. Коли ти ділишся з кимось своїм справжнім ім’ям, ти вкладаєш у чужі руки всього себе без останку.

— Я знаю. Але, можливо, в мене більше ніколи не буде такої нагоди. Це єдине, що в мене є, і я хотів би віддати його тобі.

— Те, що ти пропонуєш, Ерагоне… Це найцінніше, що одна істота може дати іншій.

— Я знаю.

Арія здригнулась. Здавалося, десь глибоко всередині своєї душі вона боролася сама із собою.

— Ніхто ніколи не пропонував мені прийняти такий дар, — після тривалої мовчанки сказала вона. — Твоя довіра, Ерагоне, це честь для мене. Я розумію, як багато це для тебе означає, але ні… Я змушена відмовитись. Прийняти його тільки тому, що завтра нас можуть убити або взяти в полон, — це неправильно як стосовно тебе, так і стосовно мене. Небезпека не є виправданням безглуздих учинків, безвідносно до того, наскільки великою є загроза нашому життю.

Ерагон схилив голову. Її міркування були дуже переконливі, і він з повагою сприйняв її вибір.

— Добре, як скажеш, — мовив він.

— Дякую, Ерагоне.

— А ти коли-небудь говорила комусь своє справжнє ім’я? — за якусь мить спитав Вершник.

— Ні.

— Навіть своїй матері?

Вона скривилась:

— Ні.

— А ти знаєш його?

— Звичайно. Чому ти подумав, що я його не знаю?

Ерагон знизав плечима, трохи помовчав.

— І давно ти його дізналася? — спитав він. Арія мовчала так довго, що він уже подумав, що вона взагалі не відповість. Але ельфійка глибоко зітхнула й заговорила:

— Це сталося через багато років після того, як я покинула Ду Вельденварден, коли я нарешті стала звикати до своєї ролі між варденами та гномами. Коли Фаоліна й інших моїх товаришів не було поруч, я провела чимало часу наодинці із собою. Більшу його частину я витратила на дослідження Тронжхейма, блукаючи порожніми просторами міста-гори, куди рідко хто зазирав. Тронжхейм дуже-дуже великий, там є багато дивовижних речей: зали, люди, створіння, забуті речі… На свій подив, саме там я стала розуміти себе краще, ніж будь-коли до того. Одного разу я знайшла залу десь у верхній частині Тронжхейма — сумніваюсь, що знову змогла б пригадати, де вона розташована, навіть якщо б спробувала. Здавалось, сонячні промені заливають залу світлом, хоч стеля не була пошкоджена. Посередині зали стояв п’єдестал, а згори на п’єдесталі росла одинока квітка. Я не знаю, що то була за квітка, ні до того, ні після того я таких квітів ніколи не бачила. Вона мала пурпурові пелюстки, а середину її пуп’янка немов хтось окропив кров’ю. Стебло вкривали шипи, квітка мала приємний аромат, і в ній ніби лунала якась приглушена музика. Це була найдивовижніша, найнеймовірніша річ з усіх, які тільки можна відшукати. Я довго-довго стояла в залі, не зводячи погляду з квітки, і саме там я, нарешті, змогла виразити словами те, ким я була і хто я є.

— Я б теж хотів побачити цю квітку, — сказав Ерагон, коли ельфійка змовкла.

— Може, колись і побачиш, — мовила Арія, а потім кинула погляд на табір варденів: — Мені пора йти. Треба владнати ще чимало справ.

— Тоді побачимось завтра, — кивнув Ерагон.

— До завтра, — попрощалась Арія й пішла геть. Через кілька кроків вона зупинилася й озирнулась. — Я рада, що Сапфіра обрала тебе своїм Вершником, Ерагоне. І я з гордістю буду битися пліч-о-пліч з тобою. Ти перевершив усі мої сподівання. Що б не трапилось завтра, знай це.

Вона пішла й невдовзі зникла за пагорбом, залишивши Вершника із Сапфірою й Елдунарі.

ВОГОНЬ У ТЕМРЯВІ НОЧІ

Невдовзі на землю впала темрява. Тоді Ерагон наклав закляття, щоб приховати себе, поторсав Сапфіру за ніс і пішов пішки до табору варденів.

«Будь обережний», — сказав дракон.

Невидимий, Вершник легко прослизнув повз воїнів, які стояли на варті довкола табору. Він намагався рухатись якомога тихіше, а вартові вночі не могли помітити ані його слідів, ані тіні — отож, жодних проблем не було.

Ерагон досить довго йшов повз намети, аж доки не знайшов той, що належав Роранові й Катріні. Вершник постукав пальцями по центральному стовпу, і Роран миттю висунув голову на вулицю.

— Де ти є? — прошепотів він. — Ходи сюди!

Ерагон зняв закляття. Його постать так швидко звільнилася від магічного прикриття, що Роран мимоволі здригнувся. Він одразу ж схопив Вершника за руку й потягнув углиб намету.

— Ласкаво просимо, Ерагоне, — сказала Катріна, встаючи з ліжка.

— Здрастуй, Катріно!

— Рада знов тебе бачити, — жінка легко обняла його.

— Це забере багато часу? — спитав Роран. Ерагон заперечно похитав головою:

— Не повинно.

Ставши навколішки, він на мить задумався, а потім почав щось тихо говорити прадавньою мовою. Спершу він наклав закляття на Катріну, щоб дати їй захист проти будь-кого, хто хотів би їй зашкодити. Вершник створив значно складніші заклинання, ніж мав намір від самого початку, — він хотів бути впевненим, що Катріна та її майбутнє дитя зможуть уникнути чар Галбаторікса, якби що-небудь трапилося з ним чи з Рораном.

— Ці захисні чари вбережуть тебе від нападів, — мовив Ерагон. — Правда, не можу точно сказати від скількох, бо це залежить від сили насланих заклять. Крім того, я дав тобі ще один захист. Якщо опинишся в небезпеці, двічі вимов слово «фретія», і ти станеш невидима.

— Фретія, — прошепотіла Катріна.

— Саме так. Але воно не сховає тебе повністю. Твої звуки все одно можуть почути, а твої сліди буде видно. І ще одне: що б не трапилося, не заходь у воду, бо тебе відразу ж викриють. Це заклинання буде забирати твою енергію, а отже, ти втомишся швидше, ніж звичайно. І я б не радив тобі спати під час його дії, бо можна більше й не прокинутись. Зняти закляття легко. Просто скажи «фретія летта».

— Фретія летта.

— Добре.

Потім Ерагон став чарувати над Рораном. Щоб накласти захисні чари на свого двоюрідного брата, довелося витратити більше часу й енергії, бо на Рорана, ясна річ, чекало значно більше небезпек. Та Ерагон не звертав на це уваги. Йому нестерпна була сама думка про перемогу над Галбаторіксом, що буде куплена ціною Роранового життя.

Нарешті Вершник закінчив.

— На цей раз, — сказав він кузенові,— я наклав трохи більше заклять. Мабуть, мені треба було зробити це давним-давно, але так уже вийшло… Словом, на додаток до звичайних чар я дав тобі кілька таких, якими відразу можна збільшити власну силу. Доки ти живий, вони захистять тебе від небезпеки. Але, будь ласка, не забудь, що їх можна використовувати лише тоді, коли не діють інші чари. Якщо ж ти зробиш і те, і те, то впадеш без пам’яті, і все — кінець.

— Це означає, що замість того, щоб урятувати мене, вони можуть мене вбити? — спитав Роран.

Ерагон ствердно кивнув:

— Звісно, це досить небезпечна річ, але, я думаю, вона того варта, якщо не дозволить коневі затоптати тебе чи спису пробити тебе наскрізь. А ще я дав тобі таке саме закляття, як і Катріні. Двічі кажеш «фретія» — і ти вже невидимий, «фретія летта» — знову видимий…

Міцний Молот тільки знизав плечима, мовляв, навіщо це мені…

— Раптом знадобиться під час битви, — немов прочитав його думки Ерагон.

Роран засміявся:

— Добре. Тоді я так і зроблю.

— Тільки дивись, щоб ельфи не подумали, що ти — один з магів Галбаторікса.

Пора було вже йти. Ерагон звівся на ноги. Катріна теж встала. На подив Вершника, вона взяла його руку й притисла до грудей.

— Спасибі тобі, Ерагоне, — вдячно мовила жінка. — Ти добра людина.

Ерагонові раптом стало чогось ніяково.

— Та дрібниці…— тільки й сказав він.

— Бережи себе завтра. Ти так багато зробив для нас обох… І я сподіваюся, скоро ти станеш люблячим дядьком нашої дитини. Не дай себе вбити. Для нас це буде велике горе…

Вершник трохи силувано засміявся:

— Не хвилюйся. Сапфіра не дозволяє мені робити безглузді речі.

— Добре, — Катріна поцілувала його в обидві щоки й відпустила. — До побачення, Ерагоне.

— До побачення, Катріно.

Міцний Молот вивів його назовні.

— Дякую тобі,— тихо сказав він, кивнувши в бік намету.

— Радий був допомогти. Вони міцно обнялися.

— Нехай удача не зрадить тебе, — мовив Роран. Ерагон глибоко зітхнув:

— І тебе нехай не зрадить удача, — він іще раз притис Рорана до себе, думаючи про те, що вони можуть більше ніколи не побачитись: — Якщо ми із Сапфірою не повернемось, потурбуйся про те, щоб нас поховали вдома… Мені не хочеться, щоб мої кісточки лежали ось тут…

Роран звів брови:

— Сапфіру буде важко тягнути всю дорогу назад.

— Та нічого, ельфи допоможуть.

— Тоді жодних проблем… обіцяю. А в тебе є на приміті якесь місце?

— Вершина того голого пагорба, — відповів Ерагон.

Він мав на думці передгір’я поруч й їхньою фермою. Позбавлена рослинності вершина пагорба завжди здавалася йому ідеальним місцем для того, щоб побудувати там замок. Колись давно вони говорили про це з Рораном.

Міцний Молот кивнув:

— Гаразд. А якщо я не вернуся…

— Ми зробимо для тебе те саме.

— Ні-ні… Я не про це. Якщо я не… ти приглянеш за Катріною?

— Звичайно. Ти ж знаєш.

— Знаю. Але я все-таки повинен був спитати.

Якийсь час вони стояли й мовчки дивились один на одного.

— Чекаємо тебе завтра на вечерю, — озвався нарешті Роран.

— Я прийду.

Міцний Молот розвернувся й пірнув усередину намету, залишивши Ерагона на самоті. Вершник глянув угору на зірки — його серця торкнулась скорбота, так, ніби він утратив когось із близьких. Він постояв іще пару хвилин, а потім зайшов у тінь, сподіваючись, що темрява його прикриє, і рушив табором.

Вершник досить довго шукав намет, в якому жили Хорст і Елейн зі своєю маленькою донечкою Гоуп. Усі троє ще не спали, бо немовля чогось плакало.

— Ерагоне! — тихо вигукнув Хорст, коли побачив Вершника. — Заходь! Заходь! Після Драс-Леони тебе ніде не було видно! Як ти?..

Ерагон зайшов, присів і довго розповідав їм про свою подорож на Вройнгард — про все-все, окрім, ясна річ, Елдунарі. Гоуп нарешті заснула. Тоді Вершник попрощався й пішов у ніч.

За якийсь час він розшукав Джоуда. Той сидів і при світлі свічки читав якісь сувої. Його дружина Гелена вже спала. Коли Ерагон постукав і просунув голову всередину намету, чоловік з худорлявим обличчям спершу неабияк перелякався, та вже наступної миті впізнав Вершника, відклав свої сувої і вийшов з намету погомоніти з ним.

У Джоуда було багато питань, хоч Ерагон і не міг відповісти на всі. Про деякі речі він говорив тільки натяками, так, щоб Джоуд у загальних рисах уявляв собі те, що ось-ось мало відбутися.

Джоуд уважно слухав.

— На твої плечі,— сказав він, — лягає дуже великий тягар. Бром пишався б твоєю мужністю.

— Можливо.

— Ні-ні. Я в цьому впевнений… Якщо раптом ми більше не побачимось, ти повинен знати: я написав оповідання про все, що з тобою сталося, і про ті події, які призвели до цього… Не знаю, чи буде в мене можливість завершити його, але, гадаю, це було б непоганим доповненням до «Доміа абр Вірда».

Ерагон засміявся:

— У тебе буде те, що треба… До речі, якщо завтра ми обоє залишимося живими, я неодмінно розкажу тобі ще деякі епізоди, які зроблять твоє оповідання і докладнішим, і цікавішим.

— Я буду просити, щоб ти розповів мені геть усе.

Попрощавшись із Джоудом, Ерагон годину-другу поблукав табором, зупиняючись біля багать, де сиділи люди, гноми й ургали, які ще не пішли спати. Вершник трохи поспілкувався з кожним із воїнів, яких зустрічав, питав, чи добре з ними поводяться, співчував із приводу стертих від ходьби ніг та злиденного раціону, іноді жартував. Він сподівався, що його поява серед них здатна підняти бойовий дух, посилити рішучість і оптимістичний настрій у війську. Здається, тільки ургали, з якими він погомонів, були в чудовому настрої. Вони з насолодою чекали наближення битви, адже слава була для них понад усе.

Та не тільки це мав на меті Ерагон, спілкуючись із солдатами. Крім усього іншого, він хотів поширити неправдиві відомості. Щоразу, коли хтось питав Вершника про напад на Урубейн, він натякав, що вони із Сапфірою будуть перебувати в лавах батальйону, який атакуватиме північнозахідну частину міського муру. Вершник сподівався, що шпигуни Галбаторікса відразу ж передадуть ці дані своєму королю, як тільки звуки сурм розбудять Галбаторікса завтра зранку.

Він вдивлявся в обличчя тих, хто його слухав, і думав: а чи є серед них ті, хто служить Галбаторіксу? Ця думка не давала йому спокою. Вершник навіть спіймав себе на тому, що коли йде від одного багаття до іншого, то слухає кроки за своєю спиною.

Нарешті багаття залишилися позаду нього, і він рушив до намету, що стояв трохи осторонь від інших біля південного краю табору.

Ерагон постукав по центральному стовпу: раз, другий, третій… Відповіді не було. Тоді він постукав знову, на цей раз сильніше й довше. За мить почулося сонне бурчання й шурхіт ковдри. Вершник терпляче чекав, поки маленька ручка відсунула вхідну запону і вийшла Елва. Вона була вдягнена в темне вбрання, трохи завелике для неї, і навіть при слабкому світлі факела Вершник помітив, що її дрібненьке гостре личко явно невдоволене.

— Навіщо ти прийшов, Ерагоне? — спитала вона.

— Хіба ти не знаєш?

Її невдоволення стало ще сильніше:

— Нічого я не знаю, крім того, що в тебе є до мене якась невідкладна справа. Інакше навіщо ти будив би мене посеред ночі? Кажи вже, що там у тебе? Я не виспалась, тому для тебе краще, якби це було щось важливе.

— Так і є,— відповів Ерагон, — тільки вислухай уважно, будь ласка!

А потім Вершник говорив кілька хвилин, описуючи Елві свій план.

— Як бачиш, — сказав він на завершення, — без тебе він не спрацює. Ти — відправна точка, навколо якої все обертається.

Вона якось недобре засміялася:

— Яка іронія! Могутній воїн просить дитину допомогти йому вбити того, кого сам він убити не здатен.

— Так ти допоможеш?

Дівчинка мовчки дивилась униз, човгаючи своїми босими ніжками по землі. Мовчанка затягнулась.

— Якщо так, тоді все оце, — Ерагон кивнув убік табору й міста за ним, — скінчиться значно раніше. А потім тобі не доведеться терпіти так багато…

— Допоможу, — Елва тупнула ніжкою й пильно глянула на нього. — І не треба мене підкупляти. Я й сама збиралася допомогти, бо не хочу дозволити Галбаторіксу знищити варденів тільки тому, що ти мені не подобаєшся. Ти не такий уже й важливий, Ерагоне. Крім того, я обіцяла Насуаді й дотримаю свого слова, — вона підвела голівку: — Але є щось таке, про що ти не хочеш мені говорити. Ти боїшся, щоб Галбаторікс не дізнався про це до початку штурму. Щось…

Брязкіт ланцюгів перервав Елву.

На мить Ерагон розгубився, але потім зрозумів, що звук долинає з боку міста. Він поклав руку на меч.

— Іди приготуйся, — сказав він Елві. — Можливо, нам доведеться піти зараз же.

Не сказавши ані слова, дівчинка повернулась і зникла в глибині намету.

«Ти чуєш це?» — подумки спитав Ерагон Сапфіру.

«Так», — одразу ж відповів дракон.

«Якщо доведеться, зустрінемося біля дороги».

Брязкіт тривав іще якийсь час, потім пролунав якийсь глухий звук — і все стихло.

Принаймні як не прислухався Ерагон, він не чув більше нічого. І тільки-но він хотів вимовити закляття, щоб посилити гостроту слуху, — пролунав глухий стук, супроводжуваний якимось клацанням.

Потім іще один… Іще…

Нарешті Ерагон зрозумів, що то за звуки — так іде по камінню дракон. Мурашки поповзли Ерагонові по спині: яким же повинен бути той дракон, щоб його кроки лунали аж так далеко!

«Шруйкан», — подумав Вершник, і всередині нього все похололо від страху.

Тим часом по всьому табору сурмили тривогу. Люди, гноми й ургали прокидались і запалювали смолоскипи.

Невдовзі з намету в супроводі своєї няньки-опікунки Грети швидко вийшла Елва. Дівчинка вже встигла одягнути коротку червону туніку, поверх якої накинула невеличку кольчугу.

Якраз у цей момент кроки в Урубейні затихли. Темне тіло дракона закрило значну частину ліхтарів і сторожових вогнів міста.

«Який же він величезний! — приголомшено подумав Ерагон. — Більший за Глаедра, це точно… Невже він такий, як Белгабед?»

Аж раптом чорний дракон стрибнув угору, за межі міста, і розпростав свої гігантські крила. Вони були схожі на напнуту свіжим вітром сотню вітрил. Коли він зробив ними помах, повітря струснулось, немов від удару грому, а по всіх навколишніх селах загавкали собаки й закукурікали півні.

Ерагон припав до землі — так миша ховається від орла.

Елва смикнула Вершника за край куртки.

— Треба йти, — спокійно сказала вона.

— Чекай, — шепнув Ерагон. — Не зараз.

Зірки зникали на небі там, де Шруйкан описував кола, піднімаючись все вище й вище. За його обрисами Ерагон пробував бодай приблизно визначити розмір дракона, але ніч була надто темна, а відстань надто велика для того, щоб це зробити. Але, в усякому разі, Шруйкан був неймовірно великий. За сто років життя дракон не міг вирости такий сам — мабуть, Галбагорікс якось прискорював його зростання, так, як це він зробив і з Торнаком.

Вершник дивився на тінь Шруйкана, яка повільно рухалася вгорі, і молив бога про те, щоб Галбаторікса не було з драконом, а якщо вже король там, то щоб він не здумав перевіряти розум тих, хто внизу. Інакше він неодмінно виявить…

— Елдунарі,— видихнула Елва. — Ось що ти ховаєш!

— Елдунарі? — з подивом запитала нянька-опікунка дівчинки. — А що воно таке?

Елва вже відкрила рот, щоб відповісти, та Ерагон затис його рукою.

— Цить! — шикнув Ерагон. — Не тут… Не зараз!..

Елва кивнула, і Вершник прибрав руку.

І в цю саму мить струмінь вогню, завширшки з річку Анора, пройшов дугою по небу. Шруйкан мотляв головою туди-сюди, розсипаючи потік сліпучого полум’я над табором варденів та прилеглими полями. Ніч сповнили звуки, схожі на гуркіт водоспаду. Нестерпний жар війнув в обличчя Ерагона. А потім полум’я враз випарувалось, як імла на сонці, залишивши по собі рухомий слід і димний їдучий сморід.

Велетенський дракон повернув назад, іще раз змахнув крилами, стрясаючи повітря, і чорною розпростаною масою полетів назад у місто, щоб зникнути за високими будівлями. Почулися кроки, брязкіт ланцюгів, і, нарешті, все знову стихло.

Ерагон полегшено зітхнув, спробував ковтнути слину й не зміг. Серце Вершника калатало так, що було аж боляче.

«І ми повинні вбити… ось це?!» — подумав він, похоловши від страху.

— А чому він напав? — спитала Елва тоненьким переляканим голоском.

— Щоб вселити в нас страх, — похмуро відповів Ерагон. — А може, хоче збити з пантелику.

Подумки Вершник знайшов Джормандера й наказав йому перевірити, чи всі вартові залишилися на своїх постах. Треба було подвоїти охорону до кінця ночі.

— Ти відчувала щось від Шруйкана? — спитав він Елву за якусь мить.

Дівчинка здригнулась.

— Біль. Дуже сильний біль. А ще гнів… Якби його воля, він убивав би кожну живу істоту й спалював би дощенту кожну билинку… Він божевільний.

— І до нього не можна достукатись?

— Ні, припинити його страждання — це єдине, що можна для нього зробити.

Ерагонові стало боляче. Він чомусь завжди думав, що вони зможуть урятувати Шруйкана від Галбаторікса.

— Нам треба йти, — пригнічено сказав Вершник. — Ти готова?

— Мені пора, — зиркнула Елва на Грету.

— Куди це ти? — розхвилювалась опікунка.

Елва шепнула їй кілька слів, і жінка трохи заспокоїлась — здатність малої зазирати в чужі серця не переставала дивувати, а водночас тривожити Ерагона.

Утім Грета дала свою згоду аж після того, як Вершник заховав і себе, і Елву від її погляду. Треба було рушати вбік пагорба, де на них уже чекала Сапфіра.

ЧЕРЕЗ СТІНУ ПРЯМО В ЧЕРЕВО

— Тобі конче треба це робити? — спитала Елва.

У цей час Ерагон якраз оглядав стремена на сідлі Сапфіри. Вершник на мить зупинився й глянув у той бік, де на траві, схрестивши ноги, сиділа дівчинка й перебирала пальцями лусочки на своїй кольчузі.

— Що? — не зрозумів він.

Вона торкнулася до губ маленьким гостреньким нігтиком.

— Твій рот постійно щось жує… Це мене дратує,— за мить сказала Елва й додала: — А ще викликає огиду…

Тільки тепер Ерагон помітив, що нервово покусує внутрішню поверхню правої щоки — на ній уже навіть з’явилося кілька кровоточивих ранок.

— Вибач, — мовив він і швиденько проказав закляття, щоб зцілити щоку.

Цілу ніч Вершник намагався не думати ані про те, що насувалося, ані про те, що вже відбулося.

Він пробував думати тільки про те, що є: ось дотик свіжого повітря до руки, ось відчуття землі під собою, ось спокійний подих і повільне биття серця… Так, як було колись у дитинстві.

Однак невдовзі на сході зійшла зоря Айдайль. Отже, скоро світанок — пора готуватися до битви. Ерагон перевірив кожну деталь свого спорядження, відрегулював усі ремінці на сідлі, так, щоб Сапфірі було якомога зручніше, звільнив підсідельну сумку від усього зайвого, що в ній було, залишивши тільки скриньку із серцем сердець Глаедра й м’яку ковдру. Потім він разів п’ять застібав і розстібав пояс, на якому висів меч. Насамкінець перевірив сідельні ремінці. Здається, все.

Вершник зістрибнув із Сапфіри.

— Вставай, — сказав він, звертаючись до Елви.

Та зиркнула на нього не надто привітним поглядом, але зробила так, як він звелів. Ерагон узяв її за худенькі плечі й легенько смикнув за край лускатої кольчуги. Він хотів пересвідчитись, що вона сидить на малій як слід.

— Хто це зробив тобі таку кольчугу? — спитав Ерагон.

— Двійко чарівних гномів… Брати на ім’я Умар і Улмар, — на щічках Елви з’явились ямочки, коли вона посміхнулася. — Правду кажучи, вони не вважали, що мені це потрібно, але мені… вдалося їх переконати.

«Не сумніваюсь, що так воно й було», — сказала Сапфіра Вершникові.

Той стримав посмішку. Добру половину ночі дівчинка спілкувалася з драконами. З усього було видно, що вона хотіла їм сподобатися. Проте Ерагон міг напевно сказати, що дракони її побоювались — навіть найстарші, такі, як Валдр, — бо в них немає захисту проти Елвиних чарів. Ні в кого його немає.

— А Умар та Улмар дали тобі клинок, котрим можна боротися? — спитав Вершник.

Елва насупилась:

— Навіщо він мені здався?

Ерагон мовчки глянув на неї, а потім дістав свій старий мисливський ніж, яким користувався під час їжі, і прив’язав його ременем до талії дівчинки.

— На ось… Про всяк випадок, — нарешті сказав він і додав, підставляючи Елві спину: — А тепер залазь.

Вона слухняно вилізла йому на спину й обхопила руками шию. Сказати, що їй було дуже зручно триматись, а йому — дуже зручно нести, навряд чи можна, але так вони могли дістатися до пагорба якнайшвидше.

Ерагон обережно видерся Сапфірі на бік, потім — вище і нарешті, тримаючись за один із шипів, зігнувся так, щоб Елва змогла дотягнутися до сідла.

Відчувши, що дівчинка злізла з нього, Ерагон зістрибнув назад на землю. Тут він підняв щит і подав його Елві. Щоправда, щит був такий важкий, що ледь не стягнув малу назад із Сапфіри.

— Тримаєш? — спитав Вершник.

— Так, — відповіла вона, пробуючи затягнути щит собі на коліна, а потім показала рукою вперед. — Глянь он туди!..

Притримуючи Брізінгр за руків’я, щоб меч не заважав, Ерагон швидко збіг на вершину пагорба й присів у траві. Сапфіра теж обережно підповзла трохи вгору й розпласталася по землі поруч із Вершником. Перед їхніми очима відкривалося поле бою.

Широка колона людей, гномів, ельфів та ургалів стрімко висувалася з табору варденів. У тьмяному вранішньому світлі їхні постаті зливалися в одне ціле. Колона марширувала через скошені поля, прямуючи вбік Урубейна. Коли воїни були приблизно за милю від міста, колона розбилася на три групи. Одна розташувалася перед головними воротами, інша повернула вбік південно-східної частини оборонної стіни, а ще одна рушила на північний захід. Саме до цієї останньої групи, як стверджував Ерагон вночі в таборі, вони із Сапфірою і повинні були примкнути.

Щоб іти нечутно, воїни обмотали ноги та зброю ганчірками, а перемовлялися між собою тільки пошепки. Щоправда, вряди-годи було чутно крик віслюка або тихе кінське іржання та ще кілька разів десь далеко гавкали собаки. Так чи інакше, солдати Імперії ось-ось мали помітити рух. Найімовірніше, це станеться тоді, коли вардени почнуть пересувати катапульти, балісти й облогові вежі, уже зібрані й поставлені на полях перед містом.

На превеликий подив Ерагона, люди, гноми й ургали без жодного страху йшли в бій навіть після того, як побачили Шруйкана.

«Мабуть, вони безмежно вірять у нас», — сказав він Сапфірі, майже фізично відчуваючи, як на його плечі лягає важкий тягар відповідальності. Вершник напевно знав: якщо він і вардени зазнають поразки, мало кому з воїнів пощастить залишитися живим.

«Схоже на те, — відповіла після паузи Сапфіра, — але якщо Шруйкан зараз вилетить, вони розбіжаться, мов купка переляканих мишей».

«Тоді ми повинні зробити все, щоб цього не сталось».

Саме в цей час із Урубейна долинув звук сурми, за ним іще один, потім іще… По всьому місту стали то тут, то там спалахувати вогники. Столиця Імперії прокидалась.

— Ну все, почалось, — пробурмотів Ерагон, і його серце стало битися частіше.

Тепер, коли тривога вже піднялась, варденам не було жодного сенсу ховатися. І відразу ж на сході група ельфів-вершників галопом помчала вбік пагорба, що прикривав місто з тилу, маючи намір заскочити на нього й розпочати штурм стіни, яка тяглася вздовж величезного виступу, навислого над Урубейном.

Ерагон озирнувсь назад. У центрі майже спорожнілого табору варденів він побачив осяйний образ Сапфіри. На ілюзії сиділа самотня фігура, тримаючи в руках щит і меч. Копія Сапфіри підняла голову, розправила крила і з могутнім ревом злетіла високо в небо.

«По-моєму, чудова робота, — сказав Ерагон. — Як ти вважаєш?»

«Так, — відповіла Сапфіра. — Ельфи добре знають, як повинен виглядати дракон і як він має поводитись… чого не скажеш про деяких людей».

Тіньова Сапфіра приземлилася біля групи воїнів, що перебували з північного боку. Ерагон помітив, що ельфи подбали про те, аби тримати її на належній відстані від людей і гномів, щоб ті, чого доброго, не пройшли крізь неї й не виявили тим самим, що це всього лиш схожа на веселку ілюзія.

Коли вардени та їхні союзники вишикувалися, зайнявши вихідні позиції для атаки, небо було вже чисте й ясне. Усередині міста війська короля готувалися до оборони, але по тому, як вони бігли до бійниць, було видно, що вони в паніці й не надто організовані. Зрештою, Ерагон добре знав, що це сум’яття — явище тимчасове.

«Зараз, — подумав він. — Зараз! Іще секунда-дві,— Вершник обвів поглядом будинки, намагаючись знайти хоч би найменший клаптик червоного, але так нічого й не побачив. — Прокляття, де ж ти є?! Покажись!»

Раптом знову засурмили сурми, цього разу варденські. Над військом здійнявся гул безлічі вигуків і криків, бойові машини варденів метнули в місто снаряди, лучники випустили хмару стріл, а шеренги воїнів захитались і рушили до неприступної на вигляд оборонної стіни.

Каміння, списи та стріли, здавалось, уповільнювали свій лет, коли долали відстань до міста. Жоден зі снарядів не зачепив зовнішньої стіни — було б безглуздо пробувати зруйнувати її знизу, тому інженери цілились так, щоб перекинути стіну. Кілька каменів розлетілося на шматки, вразивши цілі всередині Урубейна, тим часом інші пронизували будівлі й скакали по вулицях, немов якісь велетенські кульки.

Ерагон подумав, як це, мабуть, жахливо — прокинутись серед такої колотнечі, коли тобі на голову ні з сього ні з того летить каміння. Але зараз думати про це було ніколи. Тіньова Сапфіра злетіла в повітря над головами воїнів, які пішли в наступ. За три помахи крил вона дісталася до верху стіни й залила бійниці язиками полум’я. Вони здалися Ерагонові трохи яскравішими, ніж треба. Він знав, що вогонь був майже реальний — його начаклували ельфи, котрі перебували поблизу північної частини стіни, ті самі, які створили й підтримували життя ілюзії.

Привид Сапфіри атакував то там, то тут по всій довжині стіни, змітаючи з неї ворожих солдатів.

Коли вона нарешті закінчила, двадцять із чимось ельфів піднялися в повітря за межами міста й злетіли на верхівку однієї зі стінних веж, щоб продовжити спостерігати за тим, як привид іде все далі й далі вглиб Урубейна.

«Якщо Мертаг і Торнак зараз не з’являться, — сказав Вершник Сапфірі,— їх почне цікавити, чому це ми не штурмуємо інші частини стіни».

«Може, вони подумають, що ми хочемо зберегти воїнів, намагаючись зробити пролом із цього боку? — відповіла вона. — Треба трішки зачекати».

Тим часом солдати Імперії метали зі стіни списи та стріли на армію варденів, убиваючи багатьох воїнів. Смерть на війні — просто неуникненна, та Ерагон все одно відчував провину, бо ця атака була всього лиш відволікаючим маневром. Вардени навряд чи мали бодай один шанс із сотні прорвати оборону міста.

Та їхні облогові вежі котилися до стін Урубейна все ближче й ближче. Вони вже почали стріляти з них по бійницях. Ерагон підняв голову: згори навісу стрічечками спадала смола, зникаючи серед будівель міста внизу, а на вершині стіни, що захищала виступ над прірвою, почало спалахувати світло. Тіла воїнів зривалися звідти вниз і падали, нагадуючи крихітні ляльки. Значить — ельфи захопили верхню стіну.

А тіньова Сапфіра все кружляла й кружляла над містом, підпалюючи будівлі. Аж раптом лучники, які стояли на даху неподалік, пустили в неї хмарку стріл. Тінь шарпнулася вбік, щоб ухилитися від них, і, мабуть, випадково зачепила одну із шести ельфійських веж, розташованих усередині Урубейна.

Зіткнення виглядало напрочуд реальним. Ерагон аж зморщився, коли побачив, як ліве крило осяйного дракона врізалось у каміння, а кістки хруснули, немов стебла сухої трави. Копія Сапфіри ревнула й по спіралі почала опускатись униз. Невдовзі високі будівлі вже закрили її, і тільки рев дракона було чутно на декілька миль навкруги, а його полум’я підсвічувало внизу стіни будинків і відбивалося від кам’яного виступу, що нависав над містом.

«Я б ніколи не літала аж так незграбно», — пирхнула Сапфіра.

«Ясна річ», — відповів Вершник.

Він намагався говорити спокійно, хоч його нерви були напружені до краю.

«Та де ж вони?» — думав він, стискаючи кулаки, бо ще трішки, і солдати Імперії неодмінно побачать, що дракона, якого вони так боялися, насправді просто не існує.

Першою їх помітила Сапфіра.

«Глянь он туди», — сказала вона Вершникові.

І справді, Торнак, немов рубіновий клинок, виринув з отвору, прихованого всередині виступу. Кілька сотень футів він падав прямо вниз, потім розправив крила, щоб уповільнити швидкість і приземлитись туди, де за кілька хвилин перед тим упали примарні подоби Сапфіри й Ерагона.

Ерагонові здалося, ніби він помітив на червоному драконі Мертага, хоч відстань була надто велика, щоб стверджувати це напевно. Залишалося тільки сподіватися, що це був Мертаг, а не Галбаторікс, — інакше їхній план був явно приречений на провал.

«Мабуть, у тому виступі є якісь тунелі», — сказав він Сапфірі.

Сапфіра нічого не відповіла, бо саме в цей час її привид підскочив угору над дахами і, немов птах із пошкодженим крилом, нерівно пролетів невеличку відстань, а потім знов опустився на землю. Торнак пішов услід за ним. Усе. Треба було діяти.

Ерагон не став дивитись, що буде далі, розвернувся й швидко заскочив у сідло позаду Елви. Іще кілька секунд на те, щоб закріпити ноги в стременах і затягнути по два ремінці з кожного боку. Готово.

Швидко-швидко промовляючи слова, він наклав заклинання, щоб приховати всіх трьох. Магія почала діяти, і Вершник, як завжди, відчув легке запаморочення, коли його тіло, а також тіла Сапфіри та Елви зникли з-перед очей. Було таке відчуття, ніби він просто завис у порожнечі за сотню футів від землі.

І в ту саму мить, коли Ерагон закінчив говорити, Сапфіра злетіла. Могутнім поштовхом вона відірвалася від гребеня пагорба й із силою змахнула крилами, набираючи висоту.

— По-моєму, тут не надто зручно, — мовила Елва, коли Ерагон забрав у неї свій щит.

— Так буває не завжди! — відповів Вершник, підвищуючи голос, щоб його було чути крізь вітер.

У глибинах свого розуму він відчував, що Глаедр, Умарот та інші Елдунарі спостерігають, як невдовзі Сапфіра почала спускатися до землі, аж поки не опинилась над табором варденів.

«Ну, тепер ми помстимося», — сказав Глаедр. Згори Ерагон бачив, що в центрі табору стояли Блодхгарм і десять його магів. Поруч із ними була Арія, яка тримала в руках Дотдаерт. Неподалік лежала чимала колода, до якої були прив’язані мотузки футів по тридцять завдовжки. Інші кінці цих мотузок обвивали кожного ельфа навколо грудей під пахвами.

Сапфіра вже була майже над ними, коли Ерагон подумки віддав їм команду, і двоє ельфів підкинули колоду високо в повітря. Дракон упіймав її кігтями, ельфи в цей час підстрибнули — і все. За мить вони вже летіли над землею. Ще кілька секунд — і ельфів не стало видно.

Потужно змахуючи крилами, Сапфіра піднялася приблизно на тисячу футів над землею. Звідси і їй, і ельфам було добре видно фортечні стіни й будівлі міста.

Ерагон одразу ж побачив зліва спершу Торнака, а потім тіньову Сапфіру. Червоний дракон гнався за нею північною частиною міста. Ельфи, котрі контролювали привид, намагалися тримати Торнака й Мертага в такій фізичній напрузі, щоб у них не було жодної змоги атакувати розумом. Якби їм вдалося це зробити або якби вони впіймали привид, то вмить зрозуміли б, що їх обдурили.

«От би ще хоча б пару хвилин!» — подумав Ерагон.

У цей час Сапфіра пролітала над полями. Унизу виднілися катапульти, біля яких спритно бігала туди-сюди обслуга, загони лучників зі встромленими в землю стрілами, схожими на пучки очерету, великі облогові вежі, люди, гноми й ургали, які, прикрившись щитами, поспіхом приставляли драбини до міської стіни, високі й стрункі ельфи у своїх блискучих шоломах, озброєні довгими списами й мечами з коротким клинком…

Невдовзі Сапфіра піднялася вгору, залишивши стіну позаду. Вони пролетіли ще трохи, як раптом Ерагон відчув дивний напад болю — перед його очима з’явились голова Сапфіри й потилиця Елви. Тоді він глянув униз. Арія й інші ельфи, що висіли на мотузках, теж стали видимі. Вершник лайнувся й зупинив дію закляття, яке їх приховувало. Було ясно, що чари Галбаторікса не дозволять їм пройти в місто непоміченими.

Тим часом Сапфіра прискорила лет, прямуючи до величезних воріт фортеці. Знизу до Ерагона долітали крики жаху й подиву, та він не звертав на них уваги. Зараз його цікавили тільки Мертаг і Торнак.

Не долітаючи до воріт, Сапфіра випросталася на повен зріст і кілька разів змахнула крилами у зворотний бік, щоб знизити швидкість. Потім дракон опустився ще нижче й дав змогу ельфам безпечно торкнутися землі. І тільки-но ті швиденько звільнилися від мотузок і відскочили вбік, як Сапфіра й собі приземлилась на внутрішній двір перед воротами, струснувши силою удару і Елву, і Вершника.

Ерагон блискавично смикнув за пряжки ременів, що утримували його та Елву в сідлі, й допоміг дівчинці спуститися із Сапфіри. За мить вони вже бігли слідом за ельфами в бік воріт.

Вхід у фортецю мав форму двох гігантських чорних дверей. На вигляд вони були зроблені із заліза й усіяні сотнями, якщо не тисячами, гострих заклепок, кожна з яких за розміром була не менша ніж голова Ерагона. Уявити собі ще більш непривітний вхід було важко.

Зі списом у руці Арія кинулась до невеликого вхідного отвору, розташованого на дверях зліва. Цей отвір мав вигляд темної прямокутної щілини, куди ледь-ледь могла протиснутись одна людина. Усередині прямокутника виднілася горизонтальна смуга металу, десь у три пальці завширшки й разів у три більша за довжиною.

Коли Арія наблизилася до дверей, смужка опустилась на півдюйма вглиб, а потім зі скреготом змістилася трохи вбік. Зсередини визирнула пара круглих, немов у сови, очей.

— Ти хто? — почувся зверхній голос. — Кажи, чого прийшов, або забирайся геть!

Не роздумуючи ані секунди, Арія просто ввігнала Дотдаерт у відкриту щілину. Зсередини пролунав зойк, а потім Ерагон почув звук тіла, яке падало на підлогу.

Арія швидко висмикнула спис назад, струснула з наконечника кров.

— Верма! — сказала ельфійка й, міцно вхопивши обома руками древко зброї, провела наконечником уздовж правої щілини вхідного отвору.

Ерагон зажмурився й відвернувсь, коли між списом і воротами спалахнуло синє полум’я. Навіть на відстані Вершник відчував шалений жар.

Обличчя Арії аж скривилося від напруги, коли вона втиснула спис усередину воріт, повільно прорізаючи залізо. Краплі розплавленого металу падали з-під наконечника й швидко розтікались по підлозі, неначе олія на розжареній сковорідці.

Поки ельфійка працювала, Ерагон мигцем глянув убік Торнака й тіньової Сапфіри. І хоч йому нічого не вдалося побачити, він досить виразно чув ревище драконів і гупання каменюк, що падали під їхніми лапами.

І в цей час він відчув, як до нього притислась Елва. Вершник глянув униз — дівчинка здригалась усім тілом і вкрилася краплями поту, так, наче в неї був жар. Ерагон став перед малою на коліна:

— Хочеш, я понесу тебе на руках? Елва заперечно похитала голівкою:

— Ні, мені стане краще, коли ми будемо всередині, подалі від… оцього, — вона кивнула вбік битви.

Ерагон глянув у той бік, куди показало дівча, і краєм ока побачив у внутрішньому дворі кількох людей. Вони не були схожі на солдатів — просто стояли собі в проміжках між величними будинками й спостерігали, що тут роблять незвані гості.

«Ти б не могла їх трохи полякати?» — попросив Вершник Сапфіру.

Дракон повернув голову й гаркнув — спостерігачів наче вітром здуло.

Тим часом фонтан іскор і розжареного металу під Дотдаертом зник. Арія вдарила ногою у пропалений отвір. Раз, удруге, втретє… Від останнього удару пропалений шмат не витримав і впав усередину.

Так і тримаючи Дотдаерт у руках, Арія обережно ступила в темний прохід. Ерагон затамував подих. Звичайно, він чудово знав, що Дотдаерт повинен захистити ельфійку від чарів Галбаторікса, але він знав також і те, що завжди залишався бодай один шанс, що король наклав таке закляття, з яким не зможе впоратися навіть Дотдаерт.

На щастя, Арія увійшла у фортецю без жодних пригод. Та ельфійка не встигла ще навіть як слід роззирнутися, як до неї кинулося зо два десятки солдатів Імперії. Ерагон оголив Брізінгр і побіг до входу, але поки що не наважився перетнути вхідний кордон фортеці, щоб приєднатися до ельфійки.

Утім допомога їй навряд чи й була потрібна. Орудуючи списом незгірше ніж мечем, Арія просто блискавично вражала ворожих солдатів.

— Чому ж ти не попередила її? — крикнув Ерагон Елві, ні на мить не зводячи погляду з поля бою.

Елва повільно підійшла до нього:

— Тому що вони не бажали їй зла…

А й справді. Здається, ніхто із цих солдатів і гадки не мав нападати на ельфійку. Останні двоє спробували врятуватися втечею, та Арія кинулась услід за ними і вразила їх списом, перш ніж ті подолали дюжину ярдів просторим проходом, який був більший за чотири головні коридори Тронжхейма.

Арія повернулась назад, пройшла вниз по коридору добрих сорок футів, поклала Дотдаерт на підлогу й штовхнула його до Ерагона.

Коли ельфійка випустила з рук спис, вона вся напружилась, так, ніби чекала, що ось-ось пролунає вибух, але магія — якою б вона не була в цій місцині,— здавалося, на неї не діяла.

— Ти щось відчуваєш? — крикнув Ерагон, і його голос луною відбився від стін зали.

Вона заперечно похитала головою:

— Ні. Поки ми не підійшли до воріт, усе має бути гаразд.

Ерагон передав спис Блодхгарму, який узяв його й пройшов через отвір. Разом з Арією вони рушили в кімнати по обидва боки від воріт і запустили приховані підіймальні механізми. Залунав брязкіт ланцюгів, і гігантські ворота почали повільно відчинятися назовні. За якийсь час вони вже відчинились досить широко для того, щоб у них могла ввійти Сапфіра.

— Стій! — крикнув Вершник. Двері осіли й зупинились.

З кімнати праворуч вийшов Блодхгарм і, тримаючись на безпечній відстані від кордону, передав Дотдаерт іншим ельфам. Невдовзі всі вони один за одним увійшли до фортеці.

На другому боці кордону залишилися тільки Ерагон, Елва й Сапфіра. І в цей час десь далеко, у північній частині міста, пролунав страхітливий рев. Він був такий могутній, що на мить увесь Урубейн притих.

— Вони розкрили наш обман, — закричав ельф Утінаре й кинув спис Ерагонові.— Швидше, Арджетламе!

— Ти наступна, — сказав Ерагон, передаючи Дотдаерт Елві.

Обережно тримаючи його в зігнутих руках, дівча перебігло на другий бік, приєдналось до ельфів, а потім штовхнуло спис назад Ерагонові. Вершник схопив його й швиденько перескочив через кордон. Він обернувся назад, щоб передати спис Сапфірі… й завмер — у дальньому кінці міста повільно-повільно підіймався над будівлями Торнак. Ерагон став на коліно, поклав Дотдаерт на підлогу й покотив його Сапфірі.

— Мерщій! — закричав він.

Кілька дорогоцінних секунд пішло на те, щоб Сапфіра підняла спис краєм пащі. Нарешті вона таки зуміла затиснути його зубами й стрибнула в гігантський коридор. Удалині люто ревів Торнак. Потужно змахуючи крилами, він усе швидше й швидше летів убік фортеці.

Арія й Блодхгарм, не гаючи часу, почали промовляти закляття. Мить — і пролунав оглушливий гуркіт. То закривались залізні ворота. Товсті металеві бруси — по три фути в товщину й шість завширшки — надійно підперли їх із середини.

— Це повинно їх затримати, — сказала Арія.

— Тільки не думаю, що надовго, — відповів Ерагон. Вони повернулись назад, щоб глянути, що на них чекає далі.

Прохід, який, за приблизними підрахунками Ерагона, тягнувся десь чверть милі, повинен був вивести їх усередину пагорба позаду Урубейна. У дальньому кінці були ще одні двері, такі самі, як і перші, але вкриті золотими візерунками, що красиво виблискували у світлі магічних ліхтарів, встановлених з однаковими інтервалами по всій довжині стін. З обох боків відгалужувалися десятки менших коридорів. Жоден із них не був достатньо широкий для Шруйкана, а от Сапфіра при потребі могла б протиснутися не в один і не в два. Червоні прапори, прикрашені обрисом хвилястого полум’я, що їх Галбаторікс використовував як власний символ, висіли на стінах через кожні сто футів. А загалом коридор був порожній.

І величезні розміри проходу, і його порожнеча дуже бентежили Ерагона. Він припустив, що тронна зала перебуває по той бік золотих дверей, але не думав, що дістатися туди буде так легко, як може видатись на перший погляд. Якщо вірити репутації Галбаторікса, він був дуже підступний і мав розкидати по всьому коридору десятки, якщо не сотні, пасток.

Те, що король досі не напав на них, іще більше посилювало тривогу Вершника. Ні, він не відчував присутності будь-якого розуму, крім Сапфіри та його супутників, але вони були надто вже близько від короля. Здавалось, уся фортеця спостерігає за ними.

— Мабуть, він знає, що ми тут, — сказав Ерагон. — Усі…

— Тоді нам треба поспішати, — відповіла Арія. Едьфійка забрала Дотдаерт із пащі Сапфіри.

Покрутила в руках — зброя була вкрита слиною.

— Тура, — сказала Арія, і слина зникла.

У цю мить позаду них за залізними воротами пролунав гучний гуркіт. Це Торнак приземлився у внутрішньому дворі. Дракон відчайдушно ревнув, а потім щось важке вдарило у ворота так, що стіни аж здригнулись.

Арія швидко зайняла місце попереду колони. До неї приєдналась Елва. Темноволоса дівчинка поклала ручку на древко списа, і вони обидві побігли вперед, прокладаючи шлях униз по коридору, все глибше й глибше в лігво Галбаторікса.

БУРЯ ШАЛЕНІЄ

— Час настав, сер.

Роран розплющив очі й кивнув хлопцеві з ліхтарем, який зазирав усередину намету. Хлопець тут-таки пішов, а Роран схилився над Катріною й поцілував її в щоку. Вона поцілувала його у відповідь. Цілу ніч обоє майже не спали.

Подружжя швиденько встало з постелі. Доки Роран порався з обладунками й зброєю, Катріна готувала сніданок.

Нарешті сніданок був готовий. Вона дала йому шмат хліба із сиром і чашку теплого чаю. Хліба й сиру Міцний Молот ледь торкнувся, а чай випив увесь. Пора було прощатись.

Вони міцно обнялися.

— Якщо буде дівчинка, — сказав Роран, — назви її якимось незвичайним ім’ям.

— А якщо хлопчик? — спитала Катріна.

— Так само, — відповів Міцний Молот. — Не має значення, хто ти — хлопчик чи дівчинка. Щоб вижити в цьому світі, треба бути сильним.

— Гаразд, я так і зроблю. Обіцяю, — глянула Катріна йому в очі.— Бийся хоробро, мій любий!

Він кивнув, потім повернувся й швидко вийшов, щоб не виказати свого хвилювання.

Не гаючи ані миті, Міцний Молот рушив до північного входу в табір, де вже зібралися люди, якими він командував. Було ще зовсім темно. У слабкому, мерехтливому світлі смолоскипів, що горіли то тут, то там, постаті воїнів нагадували змішаних у купу звірів, чужих і небезпечних.

З-поміж воїнів було чимало ургалів, зокрема й кілька куллів. Власне кажучи, у батальйоні Рорана їх було найбільше. Так вирішила Насуада — вона вважала, що ці істоти виконуватимуть накази Рорана значно охочіше, аніж будь-кого іншого. Саме ургали несли зараз довгі й важкі облогові драбини. Вони мали знадобитися для того, щоб штурмувати стіни міста.

Окрім ургалів, серед вояків було близько двох десятків ельфів. Загалом, більша частина їхньої раси мала воювати окремо, але королева Ісланзаді дозволила кільком із них приєднатися до армії варденів. Вони повинні були відбивати атаки магів Галбаторікса.

Роран привітався з ельфами й почав знайомитися з кожним особисто. Ті відповідали йому досить чемно, але у ватажка було таке відчуття, що вони не надто до нього прихильні. Зрештою, це його не дуже обходило, бо він їх теж не любив. Ельфи мали щось таке, що породжувало в Рорана недовіру: вони були надто вже спокійні, надто добре навчені, і що найголовніше — надто на нього несхожі. Гномів і ургалів Міцний Молот розумів значно краще. А от ельфів — ні. Він не міг збагнути, про що вони думають, і це не давало йому спокою.

— Вітаю тебе, Стронгхамере! — мовив Нар Гарцхвог, як йому здавалось, пошепки, хоч його голос можна було почути кроків за тридцять. — Сьогодні ми здобудемо багато слави для нашого племені!

— Так, — погодився Роран, — сьогодні ми завоюємо багато слави.

Тим часом люди явно нервували. Дехто з молодших виглядав так, наче був хворий, але навіть старі вояки не могли приховати свого збентеження: вони то надто багато розмовляли, то надто довго мовчали. Причина була очевидна — Шруйкан. Міцний Молот мало чим міг їм допомогти. Одне-єдине, що йому залишилося, — не виказувати власного страху й сподіватися, що люди не втратять мужність цілком.

Відчуття очікування, що охопило кожного, включно із самим Рораном, було просто нестерпне. І то не тільки тому, що вардени мали ось-ось наразитися на смертельну небезпеку, — вони переживали і за свої сім’ї, і за майбутнє всієї землі. Ясна річ, чекання кожної битви по-своєму гнітюче, але це була битва остання. Це був кінець. Хто б не переміг цього дня, більше битв з Імперією не буде. У це якось важко вірилось, та якби сьогодні вардени програли, у них більше ніколи б не з’явилося шансу вбити Галбаторікса. І хоча під час учорашніх розмов перемога над Галбаторіксом здавалася цілком реалістичною, тепер, коли настав час штурмувати Урубейн, багатьом було по-справжньому лячно.

Роран відшукав Хорста й інших селян з Карвахола. Серед чоловіків була й Бірджит, яка стискала в руках щойно заточену сокиру. Ватажок привітався з нею, піднявши щит, ніби кухоль елю. Вона відповіла йому тим самим. Міцний Молот невесело посміхнувся й пішов далі, поглядаючи на воїнів, які пообмотували свої чоботи та зброю ганчір’ям і стояли готові розпочати наступ.

Нарешті пролунав наказ. Воїни рушили з табору, намагаючись іти так, щоб не брязкати зброєю та обладунками. Роран повів їх через поле до головних воріт Урубейна, де вони приєдналися до двох інших батальйонів, один із яких очолював його колишній командир Мертланд Рудобородий, а інший — Джормандер.

Невдовзі в Урубейні підняли тривогу. Тоді вояки звільнили свої ноги та зброю від ганчір’я й приготувалися до штурму. А вже за кілька хвилин варденські сурми сповістили про початок наступу. Солдати зірвалися з місця й чимдуж побігли по чорній землі до неприступної міської стіни.

Роран біг попереду. Звісно, так він наражав себе на небезпеку і будь-якої миті міг загинути. Але люди повинні були бачити, що він відважно долає всі перепони й воює нарівні з іншими. Міцний Молот сподівався, що це підніме їхній дух і не дозволить їм зламати шеренги при перших ознаках серйозного опору. Що б там не було, Урубейн просто так не здасться. У цьому Роран не мав ані найменшого сумніву.

Вони пробігли повз облогові вежі, чиї колеса були понад двадцять футів заввишки й скрипіли, немов іржаві пружини, і після цього опинилися на відкритому просторі. Стріли й списи, що їх випускали солдати Імперії, посипались на них дощем.

Ельфи почали викрикувати закляття своєю дивною мовою. У тьмяному вранішньому світлі Роран бачив, як чимало списів миттю змінили свою траєкторію й попадали в багнюку. Але не всі… Ось чоловік, що біг попереду Рорана, відчайдушно зойкнув і впав. Та й сам Роран, і ті, хто був поруч із ним, не зупиняючись ні на мить, бігли до стіни.

Раптом Міцний Молот відчув якийсь поштовх — то стріла вдарила в щит, яким він прикривав голову… Ще кілька хвилин, і воїни опинилися, нарешті, прямо біля стіни.

— Драбини! Пропустіть тих, хто з драбинами! — крикнув ватажок.

Люди розступилися, даючи ургалам, які несли драбини, пробратися вперед. Драбини були надзвичайно довгі, і куллам довелося добряче поморочитись, щоб поставити їх вертикально. Але, щойно торкнувшись стіни, драбини під своєю власного вагою провисли всередину так, що їхні верхні дві третини плиском лежали на обтесаному камені й ковзали туди-сюди, щомиті загрожуючи впасти.

Тоді Роран кинувся назад, розштовхуючи по дорозі вояків. За якусь мить він уже пробився до ельфійки Отіари й схопив її за руку. Вона гнівно зиркнула на нього, та Роран навряд чи це помітив.

— Зробіть усе, щоб драбини стояли на місці! — наказав він. — І ще: не дозволяйте солдатам відштовхувати їх!

Ельфійка мовчки кивнула й почала промовляти заклинання прадавньою мовою. Услід за нею щось забубоніли й решта ельфів.

А поки все це відбувалося, Роран уже встиг добігти назад до стіни. Якраз у цю мить один із воїнів почав здиратися по найближчій драбині вгору. Міцний Молот ухопив його за пояс і стягнув додолу.

— Ні! — сказав він. — Першим піду я.

— Стронгхамере!.. — хотів щось заперечити воїн, та Роран уже закинув за спину щит і, тримаючи молот у руці, поліз угору. Слід сказати, він ніколи не був у захваті від висоти, і що меншими й меншими ставали внизу люди й ургали, то більше й більше зростало в ньому відчуття якоїсь непевності. А коли ватажок дістався до того відрізка драбини, що плиском лежав на стіні, це відчуття тільки посилилось, бо він більше не міг обхопити драбину руками. Крім того, під ногами в нього тепер не було належної опори — край його чобіт ледь-ледь вміщався на вкритих корою гілках, і, щоб не зісковзнути, Роранові доводилось рухатися дуже й дуже обережно.

Раптом повз нього пролетів спис, та так близько, що він відчув щокою подув вітру. Лайнувшись, Міцний Молот уперто продовжував дертися вгору. До бійниці залишалося вже зовсім близько. Роран підвів голову — прямо на нього, перехилившись через край стіни, дивився блакитноокий ворожий вояк.

— Гей! — на весь голос крикнув Роран.

Солдат здригнувся від несподіванки й відступив на крок назад. І доки він приходив до тями, Міцний Молот миттю подолав останні сходинки, перестрибнув через бійницю й приземлився на переході, що тягнувся вздовж вершини стіни.

Переляканий вояк так і стояв за кілька футів від нього, тримаючи в руках короткий меч. Здається, він крикнув щось солдатам, які перебували далі на стіні.

Щит Рорана все ще був на спині, тому він не став чекати, а широко розмахнувся й ударив чоловіка молотом, влучивши йому в зап’ясток. Роран добре знав, що без щита буде дуже важко відбивати удари вправного фехтувальника, тому хотів якомога швидше обеззброїти свого супротивника. Утім зробити це було не так просто. Солдат відчайдушно відбивався. Ще хвилина — і він напевно поранив би Рорана в живіт, якби той вчасно не скористався закляттям і не зупинив вістря меча за чверть дюйма від свого тіла. Здивовано буркнувши, Міцний Молот відбив клинок і трьома стрімкими ударами розтрощив чоловікові голову. Потім якусь хвильку постояв і вилаявся: початок був поганий.

Тим часом у різних кінцях стіни вардени намагалися перелізти через бійниці. Щоправда, вдавалося це не всім надто вже багато ворожих солдатів чекало на них на вершині стіни. Невдовзі до Рорана приєднався Бальдор. Скориставшись тією самою драбиною, що й ватажок, він видерся нагору. Разом вони побігли до балісти, біля якої поралося восьмеро солдатів. Баліста була встановлена біля основи однієї з багатьох веж, що здіймалися над стіною через кожні двісті футів. Позаду солдатів і вежі Роран помітив створену ельфами подобу Сапфіри, яка літала над стіною й довкола неї, вивергаючи вогонь.

Побачивши варденів, солдати Імперії взяли в руки списи й без особливих зусиль відбили атаку Рорана й Бальдора. Роран спробував був ухопитись за один зі списів, але вояк орудував ним дуже вправно, і Міцному Молоту дивом удалося уникнути поранення. Він розумів, що ще мить, і їм з Бальдором буде кінець.

Аж раптом позаду солдатів через край стіни переліз ургал. Він пригнув голову й почав стрімко атакувати супротивників, щось викрикуючи й розмахуючи кутою залізом палицею.

Спершу ургал ударив одного із солдатів у груди, ламаючи йому ребра, а іншого в стегно. Поранені солдати попадали, та ургал ще не встиг зробити й кількох кроків, як обидва вони підвелися на ноги, так, наче і не було нічого, й спробували завдати ургалові удару в спину.

На душі в Рорана похололо.

— Нам доведеться проломити їм черепи або повідрубувати голови, якщо ми хочемо їх зупинити, — тихо сказав він Бальдору й, не зводячи очей із солдатів, крикнув варденам: — Вони не відчувають болю!

Десь над містом ілюзорна Сапфіра врізалась у вежу. Всі на мить зупинились. Натомість Роран стрибнув уперед, ударив одного із солдатів у скроню й убив його. Щитом він штовхнув наступного солдата в бік. Тепер він був від них так близько, що від їхніх списів не було пуття, а от у нього з’явилася можливість швидко орудувати молотом.

Не пройшло й кількох хвилин, як солдати біля балісти були вже мертві. Можна було хоч трохи перепочити.

— Ти бачив? — з розпачем скрикнув Бальдор. — Сапфіра…

— З нею все гаразд.

— Але…

— Кажу ж тобі, з нею все гаразд.

Бальдор недовірливо глянув на Рорана, але часу на розмови не було. Та не встигли вони рушити далі по стіні, як над її південною частиною знову з’явилася Сапфіра — на цей раз справжня Сапфіра. Вона летіла вбік фортеці, й вардени зустріли її радісними вигуками. Роран натомість спохмурнів, адже була домовленість про те, що вона залишатиметься невидимою впродовж усього свого польоту.

— Фретія, фретія! — швидко промовив Міцний Молот, але нічого не змінилось. — «От прокляття!» — подумки вилаявся він, а вголос сказав: — Вертаймося до драбин!

— Навіщо? — спитав Бальдор, який у цей час якраз відбивався від ворожого солдата й таки зумів зіштовхнути свого супротивника зі стіни.

— Досить запитань! Роби, що тобі сказано! — крикнув Роран.

Пліч-о-пліч вони почали пробиватися крізь стрій солдатів Імперії до драбин. Це було важко. Бальдора вже встигли поранити в ногу, а його плече в тому місці, де спис мало не пробив кольчугу, дуже боліло. Тим часом солдати Імперії не відчували болю, а це означало, що зупинити їх можна було тільки одним-єдиним способом — убити. Доводилося бути нещадним. Але тут, на вершині стіни, було так багато солдатів Імперії, що Міцний Молот почав побоюватися, що їм з Бальдором ніколи не вдасться покінчити з ними.

Урешті-решт, вони таки дібралися до найближчої драбини.

— Тут! Залишайся тут! — крикнув Роран. Судячи з усього, Бальдор був спантеличений, хоч і не подав виду. Якийсь час вони стримували солдатів самотужки, аж доки на вершину стіни не здерлося ще двоє вояків, потім третій, і Роран відчув, що в них є непоганий шанс відкинути супротивників з їхніх позицій і захопити принаймні цей відрізок стіни.

Звісно, їхній напад від самого початку було задумано лише як відволікаючий маневр, та тепер Роран не міг погодитися із цим. Якщо вже вони ризикували життям, то не просто ж так! У всякому разі, чому б не спробувати захопити бодай частину стіни.

Невдовзі звідкись згори долинув лютий рев Торнака. Червоний дракон здійнявся над дахами будинків і стрімко полетів убік фортеці. На його спині Роран побачив схожу на Мертага постать з багряним мечем у руці.

— Що це означає? — крикнув Бальдор, щосили відбиваючись мечем.

— Це означає, що треба протриматись іще трохи! — відповів Роран. — На цих покидьків чекає сюрприз!

І тільки-но він це сказав, як крізь шум битви долинули слова прадавньою мовою. То співали ельфи своїми дивними голосами.

У цей час якийсь ворожий солдат замахнувся на Рорана списом. Той ухилився від атаки й у відповідь ударив бідолаху молотом у живіт. Можливо, солдат і не відчув болю, але дихати він не міг. І доки він намагався сяк-так оговтатись, Роран завдав йому смертельного удару щитом у горло.

Він уже був готовий напасти на наступного вояка, коли раптом відчув, як камінь під ним здригнувся. Ватажок подавсь трохи назад, аж доки його спина не вперлася в бійницю, а потім розставив ноги, намагаючись утримати рівновагу. Один із ворожих солдатів, не подумавши, чим може скінчитися для нього напад на супротивника в цей момент, кинувся в бік Рорана. Доки він біг, стіна почала здригатися ще сильніше. За мить її верхня частина пішла хвилею, так, немов хтось струшував ковдру, і солдат, як і більшість його товаришів, упав обличчям униз, не в змозі звестись на ноги.

З іншого боку стіни, яка відділяла їх від головних воріт Урубейна, долинув звук, схожий на обвал гори. Ще мить — і стіна навколо воріт здригнулась і з неймовірним гуркотом стала обвалюватися всередину. Тим часом ельфи продовжували співати.

Коли тремтіння під ногами Рорана стихло, він кинувся вперед і вбив одразу трьох солдатів, які намагалися встати на ноги. Інші повернулись і побігли вниз сходами, що вели до міста.

Роран допоміг Бальдору підвестись.

— За ними! — скомандував він і зловісно всміхнувся. Можливо, початок був не такий уже й кепський.

ТЕ, ЩО НЕ ВБИВАЄ…

— Стрибай сюди! — крикнула Елва й показала пальчиком на місце за кілька кроків від себе. — По завитках.

Вершник напружився і вже хотів стрибнути, як раптом його охопили сумніви — він не знав, наскільки це безпечно.

Елва роздратовано тупнула ніжкою:

— Стрибай! Воно не спрацює, доки ти сам чогось не зробиш. І як же я можу сказати, чи щось завдасть тобі шкоди, коли ти сам не наражаєшся на небезпеку? — вона мило посміхнулась, хоч Ерагонові було не надто весело:

— Не хвилюйся, я не дозволю, щоб із тобою щось сталося.

Ясна річ, слова дівчинки аж ніяк не розвіяли сумніви Вершника, але він знову трохи присів і вже збирався стрибнути вперед, коли…

— Стій! — скрикнула Елва.

Ерагон подумки лайнувся й чимдуж замахав руками, щоб не впасти на ту частину підлоги, яка активувала заховані і згори, і знизу шипи.

Ці шипи були вже третьою пасткою, з якою зіткнулися Ерагон і його супутники, ідучи довгим коридором, що вів до золотих воріт. Спочатку було кілька прихованих ям. Потім — кам’яні блоки на стелі, що ледь їх не розчавили. А тепер ось шипи, дуже схожі на ті, що вбили Вірдена в тунелях під Драс-Леоною.

Вони бачили, як Мертаг спокійно зайшов у коридор через відкритий отвір. Утім він навіть не думав гнатися за ними без Торнака. Подивившись на втікачів кілька секунд, Мертаг зник в одній з бічних кімнат, там, де Арія та Блодхгарм зламали шестерні й колеса, що відчиняли й зачиняли головні ворота фортеці.

Щоб полагодити ці механізми, Мертагові могла знадобитися ціла година, а могло статися й так, що він упорається зі своїм завданням усього за кілька хвилин. У всякому разі, треба було поспішати.

— Спробуй просунутись трохи далі,— сказала Елва. Ерагон скривився, але перечити не став.

— Стій! — знову скрикнуло дівча.

На цей раз Вершник неодмінно б упав, якби Елва не схопила його ззаду за куртку.

— Не туди, трохи далі,— мовила вона й додала: — Стій! Я ж кажу — трохи далі!

— Я не можу! — Ерагон почав дратуватися. — Без розбігу я не можу.

— Але якщо ти розгонишся, то потім не зможеш вчасно зупинитись, — Елва чудово розуміла, що такий стрибок надто ризикований.

— І що ж тепер робити? Якщо ці кляті шипи тягнуться аж до самісіньких дверей, то ми ніколи в житті туди не доберемося.

Ерагон уже хотів застосувати магію, щоб пройти над пасткою, та Елва сказала, що, мабуть, найменше закляття може запустити її в дію.

— А може, ця пастка розрахована на те, що буде йти дракон? — спитала Арія. — Якщо вона завдовжки десь пару кроків, то Сапфіра чи Торнак можуть її переступити, навіть не підозрюючи, що вона тут є. А от якщо вона буде довжиною футів у сто, то вони напевно в неї потраплять.

«Та ні,— сказала Сапфіра, — якщо я стрибну, то подолати якусь сотню футів для мене не проблема».

Ерагон стурбовано перезирнувся з Арією та Елвою.

«Тільки стеж, щоб хвіст не торкнувся підлоги, — сказав він. — І не заходь надто далеко, а то можеш запустити ще одну пастку».

«Добре, малий».

Сапфіра стислася в кулак, опустила голову ледь не до підлоги, а потім відштовхнулася пазурами й стрибнула по коридору, розкриваючи крила так, щоб трохи піднятися в повітря.

Ерагон полегшено зітхнув, тим часом Елва так і продовжувала мовчати.

Сапфіра пролетіла відстань, десь удвічі довшу за її тіло, склала крила й сіла на підлогу з лунким гуркотом.

«Усе гаразд», — сказала вона.

Дракон обернувся, дряпаючи лускою підлогу, і стрибнув назад, до Ерагона та його супутників, які швиденько розступилися, щоб дати йому місце.

«Ну що? — спитав він. — Хто перший?»

Сапфірі знадобилося чотири стрибки туди й назад, щоб переправити всіх через полотно із шипами. Можна було рушати далі. Арія та Елва знову стали попереду й, прискоривши крок, пішли коридором.

Жодних пасток на дорозі не було. Аж раптом, коли до мерехтливих дверей залишалось пройти зовсім трішки, Елва здригнулася й підняла маленьку ручку. Всі відразу ж завмерли на місці.

— Якщо ми підемо далі,— сказало дівча, — щось розітне нас навпіл… Не можу точно сказати, звідки воно з’явиться… гадаю, зі стін.

Ерагон нахмурив брови. Що б воно не було, а слова Елви свідчили про те, що в нього вистачить сили перемогти їхні чари. Це збентежило Вершника.

— А що, коли ми… — почав він і затнувся, бо в цю мить двадцятеро людей, чоловіків і жінок, одягнених у темні вбрання, вийшли з бокового виходу й перегородили їм дорогу. Це були маги.

Ерагон одразу ж відчув, як невидиме лезо вп’ялося йому в розум, коли ворожі маги почали говорити щось прадавньою мовою. Сапфіра роззявила пащу й обдала заклинателів потоком тріскотливого полум’я, але воно пройшло повз них, навіть не зачепивши. Натомість загорівся один зі стягів на стіні, й охоплені полум’ям шматки тканини почали падати на підлогу.

Вершник тільки захищався — на те, щоб атакувати у відповідь і підкорити собі одного за одним усіх магів, треба було надто вже багато часу. Крім того, їхня поведінка дуже непокоїла Ерагона. Маги почали вимовляти закляття ще до того, як встигли встановити контроль над його розумом, а це означало, що їм, швидше за все, байдуже, живий він чи мертвий, головне — зупинити незваного гостя.

Тоді він став на коліно поруч з Елвою. Вона якраз говорила щось одному з ворожих магів про його доньку.

— Вони стоять над пасткою? — тихо спитав Вершник.

Елва ствердно кивнула.

Треба було щось робити — негайно. Не марнуючи жодної миті, Ерагон підняв руку й щосили вдарив долонею по підлозі.

Звичайно, він знав, що неодмінно щось станеться, та все одно відскочив назад, коли горизонтальні металеві пластини — футів тридцять у довжину й дюймів чотири в ширину — із жахливим скреготом вирвалися з кожної стіни. Немов гігантські ножиці, вони розітнули магів навпіл і блискавично зникли в невидимих щілинах.

Від несподіванки Ерагон ледь не скрикнув. Він відвернувся, щоб не бачити того, що було попереду. Яка жахлива смерть!

Елва тихо зойкнула й, непритомніючи похилилась на підлогу. Арія ледве встигла підхопити дівча. Дбайливо підтримуючи її рукою, ельфійка почала щось бурмотіти їй на вухо прадавньою мовою. Але часу було вкрай мало.

— Що робити?.. Як нам обійти цю пастку? — спитав Ерагон в ельфів.

Трохи порадившись, вирішили, що варто спробувати перестрибнути її на Сапфірі, так, як вдалося перестрибнути полотно шипів.

Четверо ельфів миттю сіли на спину дракона. Сапфіра вже готова була кинутись уперед, коли Елва розплющила очі.

— Стійте! — ледь чутно озвалось дівча. — Не треба!

Сапфіра невдоволено повела туди-сюди хвостом, але таки залишилась стояти на місці.

Елва потихеньку відвела руку Арії, хитаючись, пройшла кілька кроків і зігнулась — її знудило.

Тоді дівча витерло рот тильним боком долоні й знову глянуло на понівечені тіла магів, які лежали перед нею. Не зводячи з них погляду, так, наче хотіла запам’ятати їх назавжди, Елва сказала:

— У повітрі є ще одне місце, яке запускає механізм. Якщо стрибнути, он там, угорі, зі стіни вилізуть леза… і знизу також.

Ерагон нічого не розумів.

— Чому це Галбаторікс намагається нас убити?.. — спитав він чи то ельфів, чи самого себе й додав, глянувши на Елву: — Якби не ти, Сапфіра була б уже мертва. А Галбаторіксу вона потрібна жива… Тоді навіщо все це? — він кивнув убік закривавленої підлоги. — Навіщо ці шипи, навіщо кам’яні блоки?..

— Можливо, — сказала ельфійка Інвідія, — він чекав, що ями затримають нас іще до того, як ми дійдемо до інших пасток.

— А може, — похмуро мовив Блодхгарм, — йому відомо, що з нами Елва…

Дівчинка знизала плечима:

— І що з того? Він усе одно не може мене спинити.

По спині Ерагона пробіг холодок:

— Так, не може. Але коли він знає про тебе, тоді він боїться, а якщо він боїться…

«Тоді він справді зробить усе, щоб знищити нас», — закінчила Сапфіра.

Арія струснула головою:

— Це не має жодного значення. Так чи інакше, ми повинні знайти його.

На якусь мить запала мовчанка.

— А що коли я скористаюся магією, — обірвав її Ерагон, — щоб перенести нас он туди, так само, як Арія відправила яйце Сапфіри на Хребет?

«Для цього треба надто багато енергії», — сказав Глаедр.

«А нам вона знадобиться, коли ми зустрінемо Галбаторікса», — додав Умарот.

Ерагон нічого на те не відповів і глянув через плече — далеко-далеко позаду них Мертаг перебігав з одного боку коридору на інший.

«У нас мало часу», — подумав Вершник, а вголос спитав:

— Як ви гадаєте, може, нам варто спробувати накласти що-небудь на поверхню стіни, щоб не дати лезам вирватися звідти?

— Навряд чи щось вийде, — відповіла Арія. — По-перше, леза, поза сумнівом, захищені від магії. А по-друге, у нас немає із собою нічого такого, що змогло б їх утримати. Ніж?.. Шмат обладунку?.. Ті пластини надто великі й важкі. Вони зметуть усе на своєму шляху, так, немов нічого й не було.

— Я так не думаю, — сказав після невеликої паузи Блодхгарм, а потім облизав ікла й поклав свій меч на підлогу перед Ерагоном, жестом наказавши іншим ельфам зробити те саме.

За мить перед Ерагоном лежало одинадцять ельфійських клинків.

— Ні-ні,— почав відмовлятися Вершник. — Я не можу просити вас піти на таку жертву. Ваші мечі…

— Убивце Тіні,— перебив його Блодхгарм, піднявши руку вгору. — Ми б’ємось розумом, а не тілом. Коли ми натрапимо на солдатів Імперії, то зможемо забрати зброю й у них… А наші мечі найбільше потрібні ось тут… І було б дурістю залишити їх при собі тільки заради сантиментів!

Ерагон схилив голову:

— Ну, воля твоя.

— Але, — сказав Блодхгарм, звертаючись до Арії,— коли ми хочемо, щоб усе вийшло як слід, число мечів має бути парне.

Арія насупилась. Якусь мить вона вагалась, а потім усе-таки взяла свій меч і поклала його поруч з іншими.

— Ретельно обміркуй, що ти хочеш зробити, Ерагоне, — тільки й сказала вона. — Усі ці мечі легендарні. І була б велика ганьба, щоб вони пропали просто так, без жодної користі.

Вершник мовчки кивнув і спробував зосередитись, згадавши свої заняття з Оромисом.

«Умароте, — подумки мовив він, — мені потрібна ваша сила».

«Усе, що наше, — твоє», — коротко відповів дракон. Ілюзія, що приховувала щілини, з яких вислизали металеві ножі, була створена надто вже добре, щоб Ерагон зміг одразу ж знайти її. Та Вершник чудово знав, що Галбаторікс не належав до тих, хто ретельно стежить за дрібними деталями. Ерагон не помилився: чари, які відповідали за цю ілюзію, виявити було досить легко, а за ними він зміг визначити місце розташування та розміри отворів.

На жаль, Ерагон не міг точно сказати, наскільки глибоко лежать металеві ножі всередині щілин. Та він сподівався, що вони перебувають десь за пару дюймів від зовнішньої поверхні стіни. Якщо б вони залягали ближче, тоді його задум міг би провалитися, бо король напевно захистив метал від зовнішнього впливу.

Промовляючи потрібні слова, Вершник наклав перші дванадцять заклинань. Меч одного з ельфів — Лауфіна — безслідно зник, тільки повітря легко війнуло, немовби вітер гойднув туніку. За мить зі стіни зліва пролунав глухий стук.

Ерагон посміхнувся — спрацювало. Тоді Вершник почав говорити швидше, вставляючи на відстані п’яти футів по шість мечів у кожну стіну. І поки він говорив, ельфи стояли мовчки. Якщо їх і засмутила втрата зброї, вони намагалися цього не показувати.

Нарешті все було готове. Ерагон став на коліно біля Арії й Елви.

— Приготуйтесь! — сказав він.

Сапфіра та ельфи напружено завмерли. Тим часом Арія підсадила Елву собі на спину:

— Ми готові…

Ерагон знову підняв руку й ударив по підлозі.

Зі стін долинув деренчливий тріск, а зі стелі посипалися ниточки пилюки, перетворюючись на імлисті струмки..

І щойно Вершник побачив, що мечі тримаються, як одразу ж рвонув уперед.

— Швидше! — закричала Елва.

Ерагон іще більше напружився, змусивши свої ноги ледь не мигтіти в повітрі. Праворуч повз нього стрімко промайнула Сапфіра, пригнувши голову й хвіст. Вона мчала, немов якась невиразна тінь.

І в ту мить, коли вони вже перебігли на той бік пастки, мечі позаду них зламались і залунав пронизливий виск металу, від якого мимоволі проймав дрож. Хтось скрикнув.

Вершник обернувся — усі його супутники встигли перетнути цей смертоносний простір. Одну лиш срібноволосу ельфійку Яелу затисло між останніми шістьма дюймами металевих пластин. Повітря довкола неї сяяло синім і жовтим вогнем, а її обличчя спотворив біль.

— Флауга! — на весь голос крикнув Блодхгарм, і Яела вискочила з металевих ножиць, чиї леза дзвінко брязнули одне об одне й зі страхітливим виском блискавично зникли в стінах.

Яела впала на підлогу неподалік Ерагона. Той допоміг їй звестися на ноги.

— Ти поранена? — спитав він. Ельфійка заперечно похитала головою:

— Ні, але… мої чари зникли, — вона підняла руки й здивовано втупилась у них. — Я не жила без чарів з тих пір… з тих пір, як була молодшою, ніж ти зараз… Ті кляті леза якось зірвали їх з мене!..

— То не біда, — відповів Ерагон. — Головне, що тобі пощастило лишитися живою.

Елва зиркнула на Вершника.

— Ми б усі загинули, крім нього, — вона тицьнула на Блодхгарма, — якби я не наказала вам рухатись швидше.

Ерагон буркнув щось невиразне, і вони знову рушили вперед, побоюючись знову натрапити на пастку. Але жодних пасток більше не було. Невдовзі вони вже стояли перед дверима.

Ерагон підвів очі на сяючу золотом гладінь. На всі двері був вирізьблений величезний дуб. Його листя утворювало пишний купол, поєднаний з корінням унизу. З обох боків середньої частини стовбура відходили потужні гілки, які розділяли простір усередині купола на чотири частини. У верхній лівій частині було змальоване військо ельфів, які, тримаючи списи, крокують крізь густий ліс. У верхній правій частині були зображені люди, котрі будували замки й кували мечі. Унизу ліворуч ургали — здебільшого кулли — спалювали села й убивали їхніх мешканців, а праворуч були гноми, які мінували печери, повні коштовного каміння й рудних жил. Серед коріння та гілок дуба Ерагон помітив котів-перевертнів і разака, а також кілька дивних на вигляд істот, яких не зумів упізнати. А в самісінькому центрі стовбура згорнувся дракон, який тримав у пащі власний хвіст, так, наче він сам себе кусав. Ці двері були просто чудові. За інших обставин Ерагон із задоволенням просидів би тут хоч і цілий день, щоб роздивитись усе як слід.

Але тепер він думав про те, що чекає на нього по той бік дверей, — і ця думка сповнювала його острахом. Якщо там був Галбаторікс, то їхнє життя ось-ось мало змінитися раз і назавжди. Ніщо більше не залишиться таким, як досі. Так буде для них, так буде й для всієї Алагезії.

«Я не готовий», — подумки сказав Ерагон Сапфірі.

«А ми коли-небудь будемо готові? — риторично спитала вона й висунула язик, пробуючи повітря. — Галбаторікс і Шруйкан повинні померти, а ми — єдині, хто може це зробити».

«А коли ні?»

«Ні, то й ні. Хай буде те, що буде». Вершник глибоко зітхнув:

«Я тебе люблю, Сапфіро».

«Я теж тебе люблю, малий».

Ерагон ступив уперед.

— Що тепер? — спитав він, намагаючись приховати свій неспокій. — Може, варто постукати?

— Для початку подивимось, чи двері не відчинені,— відповіла Арія.

Вони вишикувались у бойовий порядок, а потім Арія, яка стояла поруч з Елвою, ухопилась за ліву ручку дверей і спробувала потягнути їх на себе.

Та тільки-но вона це зробила, як довкола Блодхгарма й кожного з його десяти магів неждано-негадано здійнявся стовп мерехтливого повітря. Ерагон аж скрикнув від подиву, а Сапфіра зашипіла, так, ніби наступила на щось дуже гостре. Судячи з усього, ельфи всередині цього світного стовпа не могли поворухнутись — навіть їхні очі застигли, втупившись туди, куди вони дивилися, коли закляття подіяло. З важким брязкотом двері в стіні ліворуч почали повільно відкриватися, і ельфи посунули в їхній бік, немов низка Статуй, що ковзають по кризі.

Арія кинулась до них, тримаючи перед собою зазублений спис. Вона хотіла знищити чари, які зв’язали ельфів, за допомогою Дотдаерта, але події розвивалися надто стрімко, щоб вона встигла це зробити.

— Летта! — скрикнув Ерагон.

Це було перше заклинання, яке спало йому на думку. Утім магія, що скувала ельфів, виявилася непідвладною для цього простого слова — за мить вони зникли всередині темного отвору, а двері за ними почали закриватися. Ерагона охопило сум’яття. Як їм бути тепер без ельфів?

Тим часом Арія щосили била по дверях кінцем Дотдаерта. Вона навіть спробувала знайти кінчиком леза щілину між дверима й стіною, та все марно: стіна виглядала одним-єдиним непорушним монолітом. Арія обернулась назад. На її обличчі застигла холодна лють.

«Умароте, — сказала вона. — Я хочу бути на тому боці, і мені потрібна твоя допомога».

«Ні,— відповів білий дракон. — Галбаторікс уже напевно запроторив ваших товаришів далеко-далеко. Якщо ми рушимо їх шукати, то тільки витратимо енергію, а самі опинимось у ще більшій небезпеці».

Брови Арії зійшлися на переніссі.

«Але тоді ми зіграємо йому на руку, Умароте-ельдо, — похмуро сказала ельфійка. — Король хоче розділити нас, ослабити. Якщо ми рушимо далі без них, Галбаторіксу буде набагато легше здолати нас».

«Так, дитя. Та чи не здається тобі, що цей Трощитель Яєць швидше за все чекає, що ми спробуємо визволити наших товаришів? Мабуть, він хоче, щоб ми забули про нього, поки будемо гніватись і сумувати. Таким чином ми самі сліпо кинемось у його чергову пастку».

«Навіщо йому йти на такі хитрощі? Він міг би схопити Ерагона, Сапфіру, тебе й решту Елдунарі навіть тоді, коли спіймав Блодхгарма та його магів. Але він не зробив цього».

«Не знаю. Можливо, він хоче, щоб ми були до краю виснажені на той час, коли постанемо перед ним або коли він спробує нас убити».

Арія на мить опустила голову, а коли підняла її, люті вже не було. Тепер обличчя ельфійки виказувало звичні для неї владність і обережність.

«То що ж нам робити, Ебрітхілю?» — спитала вона.

«Будемо сподіватися, що Галбаторікс не стане вбивати Блодхгарма й інших магів. Принаймні не відразу… А нам треба рушати на пошуки короля».

Арія мовчки кивнула на знак згоди, хоч Ерагон помітив, що їй було важко із цим змиритися. Зрештою, йому й самому було нелегко.

— Чому ти не відчула цієї пастки? — ледь не пошепки спитав він у Елви.

— Тому що вона не завдала їм шкоди, — відповіла вона.

Вершник чомусь саме так і думав, але хотів почути це від Елви.

Тим часом Арія зробила крок назад до золотих дверей і знову взялася за ліву ручку Елва також підбігла до неї й обхопила своєю маленькою ручкою древко Дотдаерта.

Арія смикнула раз, удруге, втретє… Важелезна конструкція почала повільно відчинятись назовні. Ерагон був упевнений, що жодна у світі людина не змогла б відчинити ці двері, якщо навіть Арії ледь-ледь вистачало сил.

Коли двері нарешті торкнулися стіни, Арія відпустила їх, а сама разом з Елвою пішла й стала поруч з Ерагоном попереду Сапфіри.

За дверима була темна кімната. Ерагон не міг зрозуміти, якого вона розміру, тому що стіни потопали в густій тіні. Два ряди магічних ліхтарів на залізних стовпах, що тягнулися вперед футів на п’ятсот по обидва боки від входу, освітлювали візерунчасту підлогу й майже нічого більше, а згори крізь кристали у високій стелі пробивалося слабке-слабке проміння. Ліхтарі йшли аж до основи широкого помосту, на якому стояв трон. На троні сиділа якась темна постать, одна-єдина на всю кімнату. На колінах у неї лежав оголений меч, чий довгий білий клинок, здавалось, випромінював тьмяне світло.

Ерагон ковтнув слину й міцно стис у долоні Брізінгр. Краєм щита він швидко торкнувся щелепи Сапфіри, а вона у відповідь висунула язик. Не змовляючись, усі четверо повільно рушили вперед.

У цей час золоті двері за ними зачинились. Ерагон саме цього й очікував, але стук дверей усе одно змусив його легко здригнутися. Коли луна розтанула в сумній тиші цієї дивовижної зали, постать на троні поворухнулась, немов прокидаючись від сну, а потім пролунав голос — такого голосу Ерагонові ніколи ще не доводилось чути: сильний, глибокий і владний. З ним не могли зрівнятися голоси ані Аджихада, ані Оромиса, ані Ротгара. Порівняно із цим голосом, навіть голоси ельфів могли видатися грубими й позбавленими гармонії.

— Так, — сказав він, — а я вже чекаю на вас. Ласкаво просимо в мою господу. Ласкаво прошу тебе, Ерагоне, Убивце Тіні, і тебе, Сапфіро, Блискуча Луско. Я дуже хотів зустрітися з вами. Також я радий бачити тебе, Аріє — донько Ісланзаді й Убивце Тіні, і тебе, Елво, Сяюче Чоло. І звісно ж, Глаедра, Умарота, Валдра й усіх інших, тих, що подорожують з вами невидимо. Я довго вважав їх мертвими і дуже радий, що помилявся. Ласкаво прошу всіх! Нам є про що з вами поговорити.

У СЕРЦІ БИТВИ

Разом із воїнами свого загону Роран відчайдушно пробивався від стін Урубейна все глибше й глибше в нетрі вулиць. Обравши підходящу місцину, ватажок перегрупував свій загін:

— Вперед до воріт! — скомандував він.

На чолі загону, крім нього, були Хорст, Делвін та ще кілька мешканців Карвахола. Вони швидко просувалися попід стіною до велетенської діри, що її ельфи пробили за допомогою магії. Над головою свистіли стріли, проте жодна з них не зачепила Роранових бійців, принаймні ватажок не бачив, щоб хтось із них упав.

У вузькому проході між стіною й будинками була сила-силенна ворожих солдатів — деякі з них героїчно приймали бій, але переважна більшість одразу ж кинулась навтьоки. Спочатку Роран, засліплений люттю, не звертав на це жодної уваги, та невдовзі така поведінка ворога почала його дивувати. Тоді він почав уважніше роззиратися довкола з надією зрозуміти, що воно в біса коїться.

А коїлося й справді щось незрозуміле.

— Навряд чи Галбаторікс дозволив би їм отак просто здатися, — буркнув ватажок собі під носа.

— Ти щось сказав? — спитав Альбрич, який ішов позад нього.

— Кажу, Галбаторікс навряд чи дозволив би їм отак просто здатися, — Роран повернувся й гукнув до решти загону: — Пильнуйте! Б’юсь об заклад, що Галбаторікс приготував для нас кілька сюрпризів. Але ми до них готові!

— Так, Міцний Молоте! — відгукнулися воїни, брязкаючи зброєю по щитах.

Загального настрою не поділяли тільки ельфи. Та Роран не дуже на них зважав і закрокував іще швидше, уважно розглядаючи дахи. Невдовзі вони прорвалися на вимощену бруківкою вулицю, яка брала початок біля головних воріт міста. Щоправда, тепер на місці воріт зяяла величезна діра завширшки в кількасот футів.

Саме в цю діру й кинулась армія варденів — люди, гноми, ургали, ельфи й коти-перевертні вперше за всю історію билися пліч-о-пліч. Коли загони тільки почали входити в місто, на них ринула ціла злива стріл, але ельфійська магія зупинила їхні смертоносні наконечники, перш ніж ті встигли завдати комусь шкоди. Натомість із воїнами Галбаторікса все було інакше. Лучники варденів робили свою справу вправно, і тільки декого із захисників Імперії стріли вперто оминали.

«Мабуть, це улюбленці Галбаторікса, яких він захистив магією», — подумав Роран.

Коли його загін приєднався до решти армії, Роран помітив Джормандера, який гарцював серед своїх воїнів верхи.

— Привіт! — гукнув юнак. Джормандер кивнув у відповідь.

— Коли дістанемось он туди, — Джормандер показав мечем на масивну, багато оздоблену будівлю, що бовваніла за кількасот ярдів від них, — бери своїх людей і веди їх праворуч. Ти зачищаєш південну частину міста. А потім зустрінемось під цитаделлю.

На знак згоди Роран струснув своїм міцно стиснутим кулаком. Після того як загін приєднався до армії, юнак зітхнув з полегшенням, хоча тривожні передчуття все одно не полишили його.

«Ну де ж вони, де?» — не міг надивуватись ватажок, пильно вдивляючись у коридори порожніх вулиць.

Справді, усі чекали, що Галбаторікс збере основні сили саме тут, в Урубейні. Але вулиці й стіни були майже порожні, а ті солдати, котрих вони зустрічали, починали тікати значно раніше, ніж те мав би робити воїн, котрий себе поважає.

«Та він же заманює нас! — раптом зрозумів Роран. — Усе це вистава, влаштована для того, щоб нас надурити!»

— Щось тут не так! — крикнув юнак Джормандерові.— Де їхні солдати?

Джормандер насупив брови й повернувся, щоб перекинутись кількома словами з Орином та королевою Ісланзаді, на лівому наплічнику якої примостився білий ворон, міцно вчепившись кігтями в золоту броню. Вардени тим часом усе глибше й глибше просувалися в Урубейн.

— Що сталося, Міцний Молоте? — спитав Нар Гарцхвог, проштовхавшись до Рорана.

Юнак трохи роздратовано зиркнув на нього.

— Я не впевнений, але Галбаторікс… — договорити Роран не встиг, бо якраз у цю мить із нетрів найближчого кварталу долинув протяжний клич сурми. Він не стихав близько хвилини, змусивши озирнутися ледь не всіх варденів.

Серце Рорана недобре тенькнуло.

— Ну, ось і починається! — сказав він Альбричу й махнувши молотом своїм воїнам, повагом рушив до початку вулиці.

Позиція тут була не надто вигідна.

— Розійтись! Сховатися поміж будинками! — наказав Роран своїм воїнам.

Щоб покинути загальну колону, їм знадобилося значно більше часу, ніж для того, щоб приєднатись до неї.

— Швидше, швидше, кульгаві пси! Ворушіться! — усіляко підганяв їх Роран.

Сигнал сурми пролунав удруге, і тільки тоді Джормандер наказав усій армії зупинитися. На той час Роран уже встиг розкидати свій загін по трьох вулицях. Його солдати зайняли позиції й чекали подальших наказів. Сам Міцний Молот разом із Гарцхвогом і Хорстом стояв біля рогу будинку й намагався зрозуміти, що відбувається.

Сурма залунала втретє. На якусь мить зависла зловісна тиша, а потім почулися кроки тисяч ніг. Роран отетерів. Від цитаделі одна за одною швидко й організовано сунули шеренги солдатів, на чиїх обличчях не було й натяку на страх. Перед шеренгами хвацько вигарцьовував на сірому бойовому скакуні приземкуватий широкоплечий чоловік. Його нагрудник випинався вперед на цілий фут, ніби приховуючи великий живіт. У лівій руці вершник тримав герб зі зруйнованою вежею, що самотньо тулилася на височезній скелі. Його права рука міцно стискала древко помережаної шипами булави, підняти яку простий смертний навряд чи зміг би. Вершник тим часом вимахував нею з вражаючою легкістю.

Міцний Молот схвильовано облизав губи. Цей чоловік був не хто інший, як лорд Барст. І коли бодай половина з того, що чув про нього Роран, було правдою, то лорд Барст ніколи б не зважився виїхати назустріч ворогу, якби точно не був упевнений у тому, що розіб’є його в пух і прах. Картина була невтішна. Роран іще раз обвів очима ворожі лави й сховався за ріг.

— Ми не будемо чекати… — сказав він потому. — Повідомте всіх інших, щоб рушали за нами.

— Міцний Молоте, ти хочеш утекти? — прогарчав Нар Гарцхвог.

— Ні,— відповів йому Роран. — Я хочу зайти з флангу, бо тільки бовдур наважиться атакувати це військо спереду. Рушаймо!

Він штурхонув ургала й побіг уздовж вулиці, щоб зайняти місце на чолі свого загону. Пробираючись між будівлями, Роран та його люди невдовзі почули, як ворожі солдати дружно скандують: «Лорд Барст! Лорд Барст! Лорд Барст!» Куті чоботи ступали на землю в такт словам, а їм вторували удари мечів об щити.

«Краще й бути не може», — з гіркою посмішкою подумав Роран, воліючи опинитися де завгодно, тільки не тут.

Вардени відповіли ворогу, скандуючи ім’я Ерагона. А вже невдовзі в місті залунали брязкіт металу й відчайдушні крики поранених.

Роран зі своїми людьми тим часом вичікував, аж доки навпроти них не опинилась середина ворожого війська.

— Тримайтесь купи! — скомандував тоді він. — Зробіть зі щитів стіну й, що б там не було, захищайте тих, хто накладає закляття.

Його воїни ледь встигли вишикувати щити, як на них пішов перший загін Імперії, озброєний списами. Нар Гарцхвог, Роран та інші відчайдушно закричали й кинулися в атаку. Передня шеренга ворожих солдатів почала панікувати. Вона подалась назад, тиснучи на своїх соратників, які намагалися знайти простір для бою.

Міцний Молот із криком налетів на ворогів. Варто було йому лише раз змахнути смертельною зброєю, як кров бризнула на всі боки. Звук металу, що гнувся під його ударами, й хрускіт поламаних кісток був для нього тепер найсолодшою музикою. Ворожі солдати стояли так близько один до одного, що були майже безпорадні. Роран на місці порішив одразу чотирьох, і тільки один із них зумів завдати удар мечем, але влучив у щит Міцного Молота.

Тим часом Нар Гарцхвог опинився на протилежному кінці вулиці й одним рухом своєї палиці поклав на землю відразу шістьох людей. Та дивна річ — вороги миттю скочили на ноги, ніби взагалі не відчували болю. Гарцхвог усе збагнув і почав бити з такою силою, що його палиця просто відривала бідолахам руки й ноги.

Роран не бачив перед собою нічого, крім ворогів. Тепер у всьому світі існували лиш він, його молот, слизька від крові бруківка й спотворені жахом обличчя ворожих солдатів. Він бив, трощив, ухилявся й штурхав, він горлав і сіяв смерть, аж доки, на свій превеликий подив, не помітив перед собою нічого, крім порожнечі. Вірний молот вислизнув йому з рук і гупнув об бруківку, викресавши невеличкий сніп іскор.

Бойовий запал Рорана поволі згасав. Озирнувшись назад, він побачив, що прорубав ворожі лави наскрізь. Більшість його людей тим часом продовжували бій, розділивши ворожі лави навпіл. Не можна було гаяти ані секунди. Тоді ватажок знов підхопив свій молот і, незважаючи на біль у руці, рушив назад. Поряд із ним одразу ж опинилось троє воїнів Імперії: два з них мали списи, а третій вимахував мечем. Саме його й хотів був спочатку атакувати Роран, але послизнувся, наступивши на щось м’яке й мокре. Та навіть падаючи, він замахнувся, намагаючись поцілити найближчого супротивника по колінах. Солдат спритно відскочив назад і хотів уже опустити на Рорана свій меч, як з-за його спини блискавично вилетів хтось із ельфів і швидкими відточеними рухами постинав голови всім трьом ворогам.

Придивившись, Міцний Молот упізнав ту саму ельфійку, з якою розмовляв за стінами міста. Заляпана кров’ю, вона різко відстрибнула вбік і вмить порішила ще кількох ворогів, перш ніж Роран устиг їй подякувати.

Бачивши ельфів у бою, Роран змушений був визнати, що кожен із них вартий щонайменше п’ятьох людей, та й то, коли не брати до уваги ельфійське володіння магією. Тим часом ургали виглядали якось пасивно й, здавалося, просто не хотіли заважати. Особливо куллам. А ті, у свою чергу, так захопилися боєм, що невдовзі перестали розрізняти чужих і своїх. Це було особливо небезпечно з огляду на їхні розміри. Краєм ока Роран помітив, як один із них розчавив свого ж таки солдата, котрий опинився між стіною та його велетенською лапою. А ще за мить хтось із куллів зніс своєму ж таки воїну голову необережним рухом щита, навіть не помітивши того.

Бій тривав іще кілька хвилин, аж доки всі ворожі солдати не полягли замертво. Витираючи піт із чола, Роран глянув у протилежний кінець вулиці й побачив, як рештки розбитого ними загону розбігаються між будинками, щоб приєднатися до інших частин армії Галбаторікса. Повагавшись якусь мить, він вирішив не переслідувати їх, бо основна битва точилася десь на окраїнах міста, а він неодмінно хотів атакувати ворога з тилу.

— Сюди! — скомандував Роран, поклавши молот собі на плече й рушаючи вулицею вниз.

Якраз у цю мить в обід його щита вдарила стріла. Міцний Молот глянув угору — по найближчому з дахів ковзнула підозріла постать. Щоб зайвий раз не наражатися на небезпеку, Роран пірнув у вузькі переходи поміж будинками. За якийсь час він уже був на майдані перед головними воротами Урубейна. І тут ватажок варденського загону ошелешено завмер, не уявляючи, що робити далі.

Обидві армії змішалися так, що несила було відрізнити, де чиї шеренги, або хоча б зрозуміти, де чий авангард. Малинові обладунки варденів майоріли по всьому майдану — часом це були поодинокі воїни, часом невеличкі групи. Сама ж битва, ніби велетенська калюжа, розтеклася в прилеглі вулиці та провулки. Найбільше Рорана здивували коти — не коти-перевертні, а звичайнісінькі коти, які сновигали по майдану невеличкими купками й нападали на ворогів з такою люттю, якої годі було чекати від цих мирних і лагідних на вигляд тварин. Невдовзі Міцний Молот збагнув, що ті діють за наказом своїх братів — котів-перевертнів. А в центрі майдану гарцював на бойовому коні лорд Барст. Його нагрудник відбивав заграву палаючих поблизу будинків. Сам старий вправно вимахував своєю булавою, вражаючи за кожним ударом щонайменше одного вардена. Стріли, спрямовані в нього, танули у жовтогарячих спалахах полум’я, а мечі та списи відскакували назад, ніби після удару об найміцніший граніт. Навіть могутні ургали не могли вибити його із сідла. У цю мить лорд Барст опинився за спиною в одного з куллів і легким рухом розколов йому голову, ніби шкаралупу яйця.

«Звідки в нього така сила? — здивовано подумав Роран. — Очевидно, магія, але ж магія повинна мати якесь джерело».

Міцний Молот уважно придивився до булави й панцира Барста — ні там, ні там каменів не було, а Галбаторікс навряд чи зважився б дистанційно підтримувати лорда енергією. Роран добре пам’ятав розмову з Ерагоном, котра відбулася напередодні того, як вони врятували Катріну в Хелгрінді. Тоді Ерагон казав, що людське тіло, ба навіть тіло Вершника, майже неможливо змінити так, щоб воно зрівнялося за міцністю й спритністю з тілом ельфа. З огляду на почуте, усе те, що дракони зробили з Ерагоном під час Кривавої Клятви, виглядало ще дивніше. Тож Роран знову замислився над тим, де може бути сховане джерело надприродної сили Барста.

Лорд тим часом натягнув вудила свого коня й змусив того круто розвернутися. Вогонь заграви зблиснув на його металевому нагруднику й засліпив Міцному Молоту очі. «А чого це в нього такий великий живіт? — подумав Роран. — Хто-хто, а цей чолов’яга ніколи не втрачав форми. Та й Галбаторікс навряд чи кинув би на захист Урубейна пузаня. Може, у нього там Елдунарі?»

За якусь мить земля задвигтіла й вулицю розітнула велетенська темна розщелина. Вона виникла якраз під конем Барста, але той продовжував висіти в повітрі, наче його копита й досі міцно стояли на землі. Довкола лорда Барста замерехтіло барвисте кільце, яке нагадувало ореол із пошматованої веселки. Від нього розтікалися хвилі тепла й холоду, а з розщелини почала виповзати крига, що мала ось-ось узяти у свої холодні кайдани ноги Барстового скакуна. Та якою б потужною не була ця крижана стихія, у неї все одно нічого не виходило — здавалося, на вершника та його коня магія взагалі не діє.

Барст знову смикнув повіддя й спрямував скакуна до купки ельфів, які стояли під стіною найближчого будинку й співали щось прадавньою мовою. «Мабуть, та розщелина — справа їхніх рук», — подумав Роран. А над ельфами вже зависла нищівна булава лорда Барста. Ті кинулися врозтіч, але все було марно. Лорд легко наздоганяв їх — ельфійські щити під ударами Барстової булави розліталися вдрузки, а їхні кістки ламались так легко, ніби були пташиними.

«Куди ж зник ельфійський захист? — нетямився від подиву Роран. — Невже вони не можуть його зупинити? Адже лорд — звичайна людина і з ним усього одне Елдунарі».

За кілька ярдів від Рорана в море знеможених боротьбою тіл несподівано врізалась величезна кругла каменюка. Вона залишила по собі липкий червоний слід і гупнула в стіну одного з будинків, розтрощивши статуї перед входом.

Роран нагнувся й брудно вилаявся, намагаючись зрозуміти, Звідки та каменюка прилетіла. Новина була невтішна — солдатам Галбаторікса вдалося відвоювати кілька катапульт на міській стіні.

«Вони руйнують власне місто, — з жахом подумав Міцний Молот. — Вони стріляють у своїх людей…»

Почуття люті змішалося з почуттям невимовної огиди, тож він поспішив відвернутися від майдану й швидко окинув поглядом центральну частину міста.

— Ми тут нічим не допоможемо! — вигукнув Роран, звертаючись до свого загону. — Залиште Барста іншим! Гайда за мною, візьмемо он ту вулицю!

Юнак не став чекати на відповідь своїх підлеглих, а миттю розвернувся й рушив уперед. За його спиною знову залунали розпачливі крики — це ще одна каменюка врізалася в шеренгу бійців.

Вулиця, на яку прямував Міцний Молот, аж кишіла ворогами. Зі своїх там залишилося всього кілька ельфів і котів-перевертнів, та й тих солдати Імперії міцно притисли до крамниці капелюшника. Коти відбивались, як уміли, а ельфи пустили в хід магію — зібравшись докупи, вони несподівано щось вигукнули, і добрий десяток воїнів Галбаторікса замертво впали на землю.

Роран втратив самовладання й оскаженіло кинувся в бій. Перестрибнувши через мертве тіло, він опустив свій молот на шолом чоловіка, який опинився до нього спиною. Другий солдат полетів шкереберть після потужного штурхана щитом, а третій помер, навіть не скрикнувши, від блискавичного удару молотом у шию.

Тієї ж миті позаду Рорана пролунав до болю знайомий звук — у чиєсь тіло зі свистом увійшов спис. Міцний Молот озирнувся й побачив Делвіна. Той стояв на колінах, тримаючись за плече. Це змусило ватажка орудувати молотом іще швидше. Делвін тим часом сяк-так звівся на ноги й хотів продовжувати бій.

— Відступай! — наказав йому Роран.

— Ні! — люто вишкірившись, прогарчав Делвін.

— Назад, сто чортів тобі в пельку! Це наказ!

Воїн роздратовано вигукнув якийсь прокльон, проте підкорився. На його місце став Хорст. Руки й ноги коваля вкривало безліч порізів, та загалом вони були неглибокі, тож не заважали продовжувати бій.

Ухилившись від ворожого меча, Міцний Молот зробив випад уперед, аж раптом за його спиною щось зловісно шурхнуло… Мить — і в вухах загуркотів справжній грім, а потім земля закружляла в химерному танці й усе поглинула темрява.

Перше, що відчув Роран, прийшовши до тями, — пульсуючий біль у голові. Він побачив над собою яскраве погоже небо й різкі чорні обриси якоїсь невідомої скелі. Безсило застогнавши, він усе ж таки змусив себе підвестись. Неподалік височіла міська стіна, а поруч із ним лежала велетенська закривавлена каменюка. Щита й молота ніде не було…

Роран почав безпорадно нишпорити навкруги, сподіваючись знайти свою зброю, але тут його помітив невеличкий загін із п’яти солдатів Імперії. Вороги підтюпцем кинулись до нього, а один із них, різко зупинившись, запустив йому в груди свого списа. Спис влучив у ціль і відкинув Рорана до стіни, хоч якимось дивом і не пробив йому шкіру.

— Взяти його! — пролунав наказ.

Роран відчув, як його схопили за ноги й за руки. Він спробував вирватись, але тіло було неслухняне, тож усі спроби звелися на мляве борсання.

Солдати оточили Міцного Молота колом і почали його лупцювати. Захищаючись від ударів, Роран втрачав останні сили. Світ довкола почав тьмянішати. Ще мить — і юнак упав би на землю. Та раптом сталося щось незбагненне — горлянку одного з ворогів блискавично пробив меч. Солдати Імперії облишили ватажка. Роран побачив темноволосу жінку, яка крутилася між ворогами, немов справжня дзиґа. Її меч виблискував то тут, то там. І вже за кілька секунд усі п’ятеро ворогів конали в неї під ногами. Усе, на що вони спромоглися, — легенько поранити мечем Роранову рятівницю в стегно.

Жінка байдуже глянула на подряпину, підійшла до Рорана й простягнула йому руку. Схопившись за неї, Роран устиг помітити на жіночому зап’ястку безліч потворних шрамів, так, ніби вона колись обпеклася або її сильно побили. За спиною жінки ніяково стовбичило бліде дівча, вбране в недолугий панцир, зібраний з різних обладунків, і хлопчина, який виглядав на кілька років молодшим за дівчину.

— Хто ти? — спитав Міцний Молот, насилу зводячись на ноги.

В обличчі жінки було щось вражаюче — його обвітрена шкіра мала бронзовий відтінок, який буває в людей, котрі більшу частину свого життя проводять просто неба.

— Випадковий перехожий, — відповіла вона й, присівши, підняла спис одного із солдатів, після чого подала його Роранові.

— Дякую.

Жінка коротко кивнула, зиркнула на своїх юних супутників, і за мить усі троє вже мчали геть, кудись у нетрі міста.

Міцний Молот провів їх поглядом, а потім і собі рушив вулицею, щоб якомога швидше приєднатися до свого загону. Воїни зустріли його радісними вигуками. Підбадьорені поверненням ватажка, вони кинулись на солдатів Імперії з подвійним завзяттям. Карвахольці зустріли Рорана сумною звісткою: каменюка, що оглушила його, на жаль, розчавила бідолаху Делвіна. Однак сумувати було ніколи. Обернувши сум на гнів, Роран почав битися з іще більшою люттю, ніж досі. Він віддавав битві всі свої сили й молився, щоб вона якомога швидше добігла переможного кінця.

ІМ’Я ВСІХ ІМЕН

Збентежений, але рішучий, Ерагон разом із Арією, Елвою та Сапфірою крокував уперед, до помосту, де на троні спокійно сидів Галбаторікс.

Вони йшли довго, досить довго для того, щоб Ерагон устиг обдумати кілька планів дій, більшість з яких він одразу ж відкинув як нездійсненні. Він добре знав, що короля не можна здолати самою лиш силою. Перемога над ним потребувала ще й неабиякої хитрості, а це була одна з тих рис, яких Ерагонові бракувало найбільше. Так чи інакше, у них не було іншого вибору, як зустрітися з Галбаторіксом.

Два ряди ліхтарів, які вели до помосту, були на достатній відстані один від одного, щоб вони вчотирьох могли йти пліч-о-пліч. Це дуже радувало Ерагона. Зрештою, у разі потреби Сапфіра могла битися й позаду них.

Доки вони наближались до трону, Ерагон продовжував пильно оглядати кімнату. Зараз йому здалося, що вона була трохи дивна як для приміщення, в якому король приймає своїх гостей. За межами яскраво освітленого шляху, що лежав перед ними, усе інше потопало в непроглядній темряві, мабуть, іще густішій, ніж у залах гномів під Тронжхеймом та Фартхен Дуром, а в повітрі стояв сухий мускусний аромат. Цей аромат був наче як знайомий Ерагонові, хоч Вершник ніяк не міг пригадати, де й коли він його чув.

— А де Шруйкан? — спитав він ледь не пошепки.

«Я відчуваю його запах, але не бачу», — відповіла Сапфіра.

— Я теж його не бачу, — похмуро сказала Елва.

Тим часом вони вже були на відстані тридцяти футів від помосту. Тут усі четверо зупинились.

За королівським троном висіла щільна чорна оксамитова завіса, що тягнулася аж до самісінької стелі. Вона кидала на Галбаторікса тінь, що приховувала його риси. Та вже невдовзі король трохи нахилився вперед, на світло, і тепер Ерагон міг бачити його обличчя. Воно було довгасте й худорляве, з широким чолом та прямим тонким носом.

Його очі здавались важкими, немов два камені, а рот був тонкий і широкий, з трохи опущеними куточками. Короткі вуса й борода, гармоніюючи з його одягом, були чорні, як ніч. На вигляд це був чоловік у полудні віку, коли життєві сили все ще буяють, але вже починають потроху йти на спад. І на чолі, і на щоках виднілися дрібні зморшки, а його темна шкіра здавалась надто тонкою, так, наче всю зиму він не їв нічого іншого, крім м’яса кролика та ріпи. У нього були широкі міцні плечі й досить тонка талія. На його голові красувалась корона з червоного золота, оздоблена коштовним камінням. Корона була стара-престара, навіть старіша ніж сама зала. «Чи вона бува не належала колись королю Паланкару?» — подумав Ерагон.

На колінах у Галбаторікса лежав його меч. Ясна річ, це був меч Вершника, але досі Ерагонові не доводилось бачити нічого подібного. Лезо, руків’я і гарда цього меча були зовсім білі, а камінь у головці — чистий, мов гірський струмок. Усе це сповнювало душу Ерагона якимось неспокоєм. Колір зброї, точніше, його відсутність, — нагадував йому вибілений сонцем кістяк. Це був колір самої смерті. Від нього віяло такою небезпекою, як не віяло б від найчорнішої чорноти.

Галбаторікс дивився на них своїм гострим невідривним поглядом.

— Отже, ви прийшли, щоб убити мене, — сказав він. — Тоді можемо починати.

Він підняв меч і розвів руки, ніби запрошуючи.

Тоді Ерагон ширше розставив ноги й так само підняв щит і меч. Поведінка короля вибила його з колії. «Він грається з нами», — почулось Вершникові. Тим часом Елва, тримаючи Дотдаерт, виступила вперед і почала говорити. Та от диво — з її вуст не злетіло жодного звуку. Вона стривожено зиркнула на Ерагона. Той спробував подумки торкнутись її свідомості, але не зміг цього зробити, так, наче вона була не отут, поруч, а десь далеко-далеко.

Галбаторікс засміявся. Він поклав свій меч назад на коліна й відкинувся на троні.

— Дитино, невже ти справді вважала, що я не знаю про твоє вміння? Невже ти думала, що зможеш зробити мене безпорадним за допомогою такого дрібного й очевидного трюку? Я не маю жодного сумніву в тому, що твої слова могли завдати мені шкоди. Але тільки в тому разі, якби я їх почув, — безкровні губи короля скривилися у злій посмішці. — Яка нерозсудливість! Невже це і є весь ваш план? Дівчина, яка не зможе говорити, аж доки я їй не дозволю, спис, який годиться не так для битви, як для того, щоб прикрашати стіну, та ще кілька Елдунарі, добра половина з яких уже напевно несповна розуму. Оце так так! Аріє, я був кращої думки про тебе. А ти, Глаедре? Утім, гадаю, почуття затьмарили твій розум, коли я використав Мертага, щоб знищити Оромиса.

«Убийте його!» — сказав Глаедр Ерагону, Арії та Сапфірі. Золотий дракон говорив цілком спокійно, але сам цей спокій виказував лють, що переважала всі інші почуття.

Ерагон швидко зиркнув на Арію, потім на Сапфіру, і вони втрьох рушили до помосту. Тим часом Глаедр, Умарот та інші Елдунарі атакували свідомість Галбаторікса. Та перш ніж Ерагон устиг зробити бодай кілька кроків, король підвівся зі свого оксамитового трону й вигукнув слово. Воно пролунало у свідомості Ерагона, мов дзвін. Здавалося, кожна часточка його єства відлунює у відповідь, так, наче він був інструментом, на якому бард узяв акорд. Та, незважаючи на силу відгуку, Ерагон не зміг запам’ятати слово. Воно випало з його пам’яті, залишивши по собі лиш слід свого існування і своєї сили.

Після першого слова Галбаторікс говорив ще й іще, та Ерагонові здалося, що інші слова вже не мали такої шаленої сили. Вершник був надто приголомшений, щоб розуміти їхнє значення. Коли остання фраза злетіла з уст короля, якась невидима сила схопила Ерагона, зупинивши його на півкроці. Юнак здивовано скрикнув, потім спробував поворухнутись, але його тіло було наче замуроване в камінь. Він міг лиш дихати, дивитись і говорити.

Вершник нічого не розумів. Його захист мав би впоратись із магією короля. Але ні. Зараз він ніби стояв і хитався на краю бездонної прірви.

Позаду Ерагона так само непорушно завмерли Арія, Елва й Сапфіра. Розгніваний тим, що королю вдалося так легко піймати їх, Ерагон приєднався до Елдунарі, які атакували свідомість Галбаторікса. Він відчував, що їм протистоїть сила-силенна розумів — усі дракони ревіли, шуміли й кричали, створюючи шалений безладний хор, де було чути так багато болю й скорботи, що Ерагонові хотілось вирватися звідти, аби вони не затягнули його у своє божевілля. Ці дракони були дуже сильні й такі ж великі, як Глаедр.

Вони не дозволяли прямо атакувати Галбаторікса. Щоразу, як тільки Ерагонові здавалося, що він ось-ось торкнеться думок короля, один із підкорених драконів налітав на свідомість юнака і своїм ревом змушував його відступати. Битися з драконами було важко через те, що їхні думки були дикі й розхристані. Здолати бодай одного з них було все одно що втримати за вуха скаженого вовка. Крім того, їх було багато, набагато більше, ніж тих, що Вершники сховали в Склепі Душ.

Так чи інакше, жодна зі сторін не могла здолати іншу. Тоді Галбаторікс, якого ця невидима битва, здавалось, узагалі не турбувала, сказав:

— Любі мої, вийдіть і зустріньте наших гостей.

За мить із-за трону короля вийшли хлопчик і дівчинка. Вони стали праворуч від нього. Дівчинці на вигляд було близько шести років, а хлопчику десь вісім чи дев’ять. Діти були дуже схожі між собою, і Ерагон подумав, що це, мабуть, брат і сестра. На обох біліли нічні сорочечки. Дівчинка вчепилась у руку хлопчика й наполовину сховалася за ним. Хлопчик прикрив її, хоч і сам був наляканий. Навіть під час боротьби з Елдунарі Галбаторікса Ерагон міг відчути думки дітей, їхній страх і розгубленість. Вершник знав, що діти були справжні.

— А вона дуже мила, чи не так? — спитав Галбаторікс, піднімаючи підборіддя дівчинки довгим пальцем. — Такі великі очі, таке гарне волосся. А він? Правда ж, гарне хлоп’я? — король поклав руку на плече хлопчика: — Кажуть, що діти — це боже благословення для кожного з нас. А от я не поділяю цієї думки. Я впевнився, що діти такі ж мстиві й жорстокі, як і дорослі. Їм тільки не вистачає сили підкорити інших своїй волі. Можливо, ви погодитесь зі мною, можливо, ні. Та в усякому разі, я знаю, що ви, вардени, пишаєтеся своєю чесністю. Ви вважаєте себе носіями справедливості, захисниками невинних, — якщо на цьому світі взагалі є хоч хтось справді невинний, — благородними воїнами, які б’ються, щоб перемогти віковічне зло. Просто чудово! Тоді давайте перевіримо ваші переконання й подивимось, чи справді ви ті, за кого себе вважаєте. Отже, якщо ви не припините свій напад, я вб’ю цих двох, — він струснув хлопчика за плече. — Слово честі, я вб’ю їх, якщо ви знов наважитесь на мене напасти. Я вб’ю їх у будь-якому разі, якщо ви зробите щось таке, що мені не дуже сподобається. Таким чином, я раджу вам бути чемними.

Хлопчик і дівчинка зблідли від цих слів, але не зрушили з місця.

Ерагон кинув швидкий погляд на Арію. В її очах був відчай.

«Умароте!» — гукнули вони разом.

«Ні», — рикнув білий дракон, продовжуючи боротися зі свідомістю ворожого Елдунарі.

«Зупинись!» — наказала Арія.

«Ні!»

«Він же вб’є їх!» — скрикнув Ерагон.

«Ні! Ми не здамося! Не зараз!»

«Досить! — гукнув Глаедр. — Пташенята в небезпеці!»

«А ще більше пташенят опиниться в небезпеці, якщо ми не знищимо того, хто розбиває яйця».

«Так. Але давай зробимо це іншим разом, — відповіла Арія. — Зачекай трохи. Може, ми знайдемо спосіб атакувати його, не ризикуючи життями дітей».

«А коли ні?» — не вгавав Умарот.

Ні Ерагон, ні Арія нічого на те не відповіли.

«Тоді ми зробимо те, що повинні зробити», — сказала замість них Сапфіра. Ерагонові не дуже сподобалася ця відповідь, але він знав, що Сапфіра була права. Вони не могли ставити життя двох дітей вище за долю всієї Алагезії. Так, вони спробують урятувати хлопчика й дівчинку, якщо це буде можливо. Та якщо ні — вони продовжать атаку. Іншого вибору не було.

Умарот та Елдунарі, які були разом з ним, неохоче відступили.

— Ну, ось так значно краще, — посміхнувся Галбаторікс. — Тепер ми можемо говорити, як цивілізовані істоти, не переймаючись тим, що хтось когось хоче вбити, — він погладив хлопчика по голові й показав на сходи помосту: — Сідайте.

Діти слухняло всілися на нижній сходинці, якнайдалі від короля. Галбаторікс задоволено глянув на них.

— Кауста! — сказав він.

Ерагон, Арія, Елва й Сапфіра, мов по команді, плавно рушили вперед, аж доки не опинились біля основи помосту. Ерагон ніяк не міг збагнути, чому захист не допомагає їм. І що більше він думав про слово, то більшим і більшим ставав його неспокій. А вслід за ним приходило почуття безпорадності. Попри всі їхні плани, всі переживання, страждання, жертви, Галбаторікс піймав їх так легко, немов це була купка щойно народжених кошенят. Судячи з усього, король був іще страшніший, ніж будь-хто міг собі уявити.

Зрештою, вони не були цілком безпорадні, бо могли керувати своєю свідомістю, а може, і використовувати магію…

Погляд Галбаторікса зупинився на Ерагоні:

— Отже, ти той, хто завдав мені стільки неприємностей, Ерагон, син Морзана… Ми з тобою мали б зустрітися вже давно. Якби твоя мати не була така дурна й не сховала тебе в Карвахолі, ти б виріс тут, в Урубейні, як дитина зі шляхетної родини, з усіма належними їй статками й обов’язками, замість того, щоб марнувати свої дні, порпаючись у бруді. Та як би там не було, тепер ти тут, і все це повинно нарешті стати твоїм. Воно твоє за правом народження. Це твій спадок, і я повинен бачити, як ти отримаєш його, — король придивився до Ерагона пильніше: — Ти більше схожий на матір, ніж на батька. У Мертага все навпаки. Але це дрібниці. На кого б ти не був схожий, важить тільки те, що ти і твій брат повинні служити мені, як це робили ваші батьки.

— Нізащо! — Ерагон зціпив зуби.

На обличчі короля заграла ледь помітна посмішка.

— Нізащо? Побачимо.

Він перевів погляд на Сапфіру:

— А ти, Сапфіро? Серед усіх сьогоднішніх гостей я найбільше радий бачити тебе. Ти виросла й стала гарним дорослим драконом. Ти пам’ятаєш це місце? Пам’ятаєш мій голос? Я провів багато ночей розмовляючи з тобою, коли ти ще була в яйці. Я дбав про тебе в ті роки, коли зміцнював свою владу в Імперії.

«Я… трохи пам’ятаю», — відповіла Сапфіра, й Ерагон передав її слова королю. Вона не хотіла напряму спілкуватися з Галбаторіксом, та й сам король не дозволив би цього. Зараз для них обох найкращим способом захистити себе було не торкатися свідомості один одного.

Галбаторікс кивнув:

— І я впевнений, що ти згадаєш іще більше, якщо довше залишишся в цих стінах. Мабуть, ти цього не знаєш, але більшу частину свого життя ти провела в кімнаті неподалік звідси. Це твій дім, Сапфіро. Це місце, якому ти належиш.І саме тут ти збудуєш своє гніздо й відкладеш яйця.

Очі Сапфіри звузились, і Ерагон відчув, як дракона охопила якась дивна туга, змішана з пекучою ненавистю.

Король тим часом продовжував:

— Аріє Дротнінг… Здається, у долі таки є почуття гумору, бо я вже давним-давно наказав привести тебе сюди — і ось ти тут. Твій шлях був дуже заплутаний, але ти все-таки потрапила сюди, причому з власної волі. Мені це видається досить пікантним. А тобі?

Арія лиш мовчки стисла губи. Галбаторікс неголосно засміявся:

— Я змушений визнати, що якийсь час ти була мені як кістка в горлі. Звісно, від тебе не було аж так багато шкоди, як від того незграбного й настирливого Брома, але й ти не сиділа без діла. Можна навіть сказати, що вся ця історія — справа твоїх рук, бо саме ти відправила яйце Сапфіри Ерагонові. Але я не серджуся на тебе. Якби не ти, Сапфіра, може, й не народилася б і тоді я ніколи не зміг би витягнути решту своїх ворогів з їхніх схованок. За це я тобі дуже вдячний.

Нарешті, залишилась ти, Елво… Дівчина зі знаком Вершника на чолі. Обраниця драконів, наділена здатністю розуміти все, що завдає людині болю. Мабуть, ти дуже страждала впродовж останніх місяців. Ти мала б зневажати всіх навколо себе за їхню слабкість, навіть якщо ти змушена ділити з ними їхні страждання. Вардени вправно використали тебе. Та сьогодні я покладу край усім битвам, які так мучили тебе, і тобі більше не доведеться страждати за помилки й невдачі інших. Обіцяю тобі. Можливо, вряди-годи мені буде потрібне твоє вміння, та загалом ти зможеш жити, як забажаєш, у мирі й злагоді.

Елва насупилась, але було ясно, що пропозиція короля звучить для неї надзвичайно спокусливо. Ерагон зрозумів, що слухати Галбаторікса так само небезпечно, як і слухати саму Елву.

Тим часом Галбаторікс замовк. Він сидів на троні й водив пальцем по руків’ю меча, спідлоба поглядаючи на Ерагона, Сапфіру, Арію та Елву. Потім його погляд ковзнув повз них, туди, де плавали невидимі Елдунарі. Здавалось, на обличчя короля набігли тіні.

— Передайте Умароту слово в слово, — сказав він. — Умароте! Мені шкода, що ми зустрілися знову. Я думав, що вбив тебе на Вройнгарді.

— Він каже… — почав передавати відповідь Умарота Ерагон, але його випередила Арія:

— …що ти вбив лише його тіло.

— Звичайно, — сказав Галбаторікс. — А де Вершники переховують тебе й таких, як ти? На Вройнгарді чи ще десь? Я та мої слуги дуже уважно обшукали руїни Дору Ареби.

Ерагон не був упевнений, що відповідь дракона слід передавати королю. Навряд чи вона могла тому сподобатись. Але особливого вибору Вершник не мав.

— Він каже… що ніколи не розповість тобі про це з власної волі.

Брови Галбаторікса зійшлися на переніссі:

— А він знає? Чудово! Тоді він дуже скоро розкаже мені про все, чи вже з власної волі, чи ні.

Король торкнувся головки свого яскраво-білого меча.

— Цей меч я забрав у його Вершника після того, як убив його… Я вбив Враеля на сторожовій вежі в Паланкарській долині… Знаєш, Враель назвав свій меч власним ім’ям — Іслінгр, «Той, Що Несе Світло». Щоправда, мені здається, йому більше б личило ім’я Врангр.

Ерагон подумки погодився: це ім’я і справді більше личило б мечеві, бо «Врангр» означає «кривий».

У цей час звідкись здалеку долинув низький протяжний звук. Галбаторікс знов посміхнувся:

— О, як добре. Скоро до нас приєднаються Мертаг і Торнак. Тоді ми зможемо розпочати все як належить.

Наче у відповідь на слова короля в кімнаті почувся іще один поривчастий звук. Здавалося, він лунав одночасно з кількох місць. Галбаторікс глянув через плече:

— Я й гадки не мав, що ви почнете напад рано-вранці. Зрештою, я вже був на ногах — я встаю задовго до світанку, — а от Шруйкана ви, здається, розбудили… Коли його будять, він стає страшенно роздратований і має звичку їсти людей. Мої охоронці вже давно знають, що його не можна турбувати, коли він відпочиває. Ви вчинили б дуже розумно, якби наслідували їхній приклад.

Поки Галбаторікс говорив це, завіса за його троном заворушилась і здійнялася до стелі.

Аж тепер Ерагон із жахом зрозумів, що насправді то ніяка не завіса, а крила Шруйкана.

Чорний дракон, згорнувшись, лежав на підлозі. Його голова покоїлась біля самісінького трону, а велетенське тіло нагадувало стіну, надто стрімку й високу, щоб на неї можна було залізти без допомоги магії. Луска дракона не мала такого блиску, як у Сапфіри чи Торнака — вона наче тьмяно іскрилась то там, то там. Ця темна, мов ніч, луска виглядала такою міцною й непроникною, якої Ерагон ніколи не бачив у драконів. Здавалося, що тіло Шруйкана всуціль кам’яне або металеве.

Дракон мав такі велетенські розміри, що Ерагонові спершу було навіть важко збагнути, що перед ним одна-єдина жива істота. Він дивився на частину жилавої шиї Шруйкана, а гадав, що бачить ледь не все тіло дракона. Бокова частина однієї із задніх ніг Шруйкана здавалась Вершникові всією гомілкою, а одну лиш складку крила він сприйняв за ціле крило. І тільки глянувши вгору й побачивши шипи на хребті дракона, Ерагон нарешті зрозумів, який великий насправді Шруйкан — кожен його шип був, наче стовбур вікового дуба, а луска навколо сягала фута в товщину, коли не більше.

Шруйкан тим часом розплющив око й зиркнув на прибульців. Його райдужна оболонка була блідо-голуба, кольору льоду високо-високо в горах.

На тлі чорнющої луски вона виглядала просто приголомшливо яскравою. Величезне прижмурене око дракона ходило туди-сюди, коли він вивчав обличчя непроханих гостей. Здавалося, у його погляді немає нічого, крім люті й шаленства. Ерагон усім єством відчував, що Шруйкан за мить знищив би їх усіх, якби тільки Галбаторікс йому дозволив.

Від погляду цього сповненого люті величезного ока Ерагонові хотілося втекти далеко-далеко й сховатися кудись у нору глибоко під землею. Вершник подумав, що, мабуть, саме так повинен почуватися кролик, коли віч-на-віч стикається з якоюсь величезною зубастою істотою.

Позаду голосно рикнула Сапфіра. Луска на її спині заворушилась і настовбурчилась, мов шерсть.

У відповідь десь у бездонних ніздрях Шруйкана спершу зблиснули язики полум’я, а потім він так само заричав, заглушаючи Сапфіру. Усе довкола сповнилось гуркотом, наче десь у горах стався обвал.

Діти на помості злякано зойкнули й позгортались клубочками, притиснувши голови до колін.

— Спокійно, Шруйкане, — сказав Галбаторікс, коли чорний дракон нарешті замовк. Повіка дракона опустилась, та повністю ока він так і не закрив, продовжуючи спостерігати за прибульцями крізь щілину шириною в кілька дюймів. Він наче тільки й чекав слушної миті, щоб кинутись на них.

— Ви йому не подобаєтесь, — посміхнувся Галбаторікс. — Утім йому ніхто не подобається… Чи не так, Шруйкане?

Дракон захропів, і в повітрі повис легенький запах диму.

Ерагона знов охопило якесь дивне відчуття, схоже на відчай. Шруйкан міг убити Сапфіру одним-єдиним ударом лапи. І якою б величезною не здавалася ця кімната, вона була явно замала для того, щоб Сапфіра могла довго тікати від чорного дракона. Безпорадність перетворилася на безсильну лють, і Вершник чимдуж шарпнув свої невидимі пута.

— Як тобі вдається це робити?! — крикнув він, напружуючи кожен м’яз.

— Я б теж хотіла це знати, — сказала Арія.

Очі Галбаторікса зблиснули під темним чолом:

— А ти не здогадуєшся, ельфенятко?

— Я б хотіла знати напевно, а не губитися в здогадках.

— Гаразд. Але спершу ви повинні зробити одну річ, аби точно знати, що я казатиму правду. Ви обоє маєте спробувати накласти закляття… А потім я вам усе скажу.

Ерагон і Арія мовчки стояли.

— Ну ж бо, хутчіш! — король нетерпляче махнув рукою. — Обіцяю, що вам за це нічого не буде. Спробуйте… я наполягаю.

Першою спробувала Арія.

— Траутха, — сказала вона незвично низьким голосом. Ерагон гадав, що ельфійка хоче зробити так, щоб Дотдаерт полетів у Галбаторікса. Однак зброя залишилась у неї в руці.

— Брізінгр! — у свою чергу сказав Вершник.

Він сподівався, що, на відміну від Арії, йому вдасться використати магію. Аж ні. Лезо меча залишилось таким, як було, тьмяно виблискуючи у світлі ліхтарів.

Галбаторікс примружив очі:

— Ельфенятко, моя відповідь мала б бути для тебе очевидною… Я витратив на це більшу частину минулого століття, але нарешті знайшов те, що шукав: спосіб керувати заклинателями Алагезії. Справа була дуже-дуже непроста. Переважна більшість людей рано чи пізно зневірилась би у своїй силі або й просто злякалась. Та не я. Я був наполегливий. І нарешті таки знайшов те, що так давно шукав: одну табличку, створену на іншій землі й у інший час руками, які не належали ні ельфу, ні гному, ні людині, ні ургалові. А на тій табличці було написане слово — ім’я, на яке впродовж століть полювали всі чарівники, хоч на них і чекало гірке розчарування. — Галбаторікс підняв палець. — Це ім’я всіх імен. Ім’я прадавньою мовою.

Ерагон стримав прокляття. «Так ось що хотів сказати мені той разак, — подумав він, згадуючи, як один зі схожих на комаху монстрів прошипів йому в Хелгрінді: „Він майж-ж-ж-е знайшов ім’я… Справжнє ім'я!“».

Та якою б непереборною силою не віяло від слів Галбаторікса, Ерагон не впав у відчай хоча б тому, що знав: ім’я не може перешкодити ані йому, ані Арії, та навіть Сапфірі використовувати магію, яка не потребує прадавньої мови. І справа не в тому, що ця магія могла так уже сильно допомогти їм, ні — захист короля, напевно, впорався б із будь-якими закляттями, які вони могли накласти на нього чи на Шруйкана. Але якщо король не знав, що вони могли використовувати магію без допомоги прадавньої мови, або навіть якщо він знав про це, однак не вірив, що знають вони, тоді був шанс бодай здивувати його чи відволікти на якусь мить.

Галбаторікс тим часом продовжував:

— Із цим словом я можу змінювати закляття так само легко, як інший чарівник керує елементами. Усі закляття підлягають мені, а от я не підлягаю жодному з них, окрім тих, які обираю сам.

«Можливо, він не знає», — подумав Ерагон, і в його серці зажевріла іскринка надії.

— Я буду використовувати це ім’я імен, щоб підкорити кожного чарівника Алагезії. Відтепер ніхто, навіть ельфи, не зможуть творити закляття без мого дозволу. До речі, саме зараз маги вашої армії можуть пересвідчитись у цьому на власному досвіді. Після того як вони насмілились увійти в головні ворота Урубейна, їхні закляття більше не діють так, як належить. Деякі з них узагалі не спрацьовують, а інші змінюються й вражають не мої загони, а ваші.

Галбаторікс нахилив голову. Його погляд став відсторонений, так, наче він прислухався до когось, хто нашіптував йому щось на вухо.

— О, здається, це посіяло серед варденів неабияку паніку.

Ерагон поборов бажання плюнути в короля:

— Це нічого не змінить, — мовив він з ненавистю. — Ми все одно знайдемо спосіб зупинити тебе.

Галбаторікс зловісно посміхнувся:

— Та невже? І яким же чином? Та й навіщо? Подумай, що ти говориш! Ти хочеш позбавити Алагезію можливості здобути вічний мир тільки заради того, щоб задовольнити свою жагу помсти? Ти дозволиш усім чарівникам продовжувати робити те, що вони роблять, незважаючи на ту шкоду, яку вони завдають іншим? Це навіть гірше, ніж будь-що з того, що робив свого часу я. Але того ніколи не буде. Найкращі воїни Вершників не змогли здолати мене, а тобі до них дуже далеко. У тебе ніколи не було жодного шансу перемогти мене. Ні в кого з вас…

— Я вбив Смерка, я вбив разака, — сказав Ерагон. — Чому б мені не вбити й тебе?

— Я не такий слабкий, як ті, хто мені служить. Ти не зміг подолати навіть Мертага, а він — всього лиш тінь тіні. Твій батько, Морзан, був куди сильніший, ніж будь-хто з вас, але він не зміг встояти проти мене. Крім того, — обличчя Галбаторікса стало злим, — ти помиляєшся, коли вважаєш, що знищив разака. Яйця у Драс-Леоні були далеко не єдині, які я взяв у летрблака. У мене були й інші, які я сховав деінде. Скоро вони вилупляться, і разаки знову ходитимуть по землі, виконуючи мої накази. А щодо Смерка, то Тінь не так уже й важко зробити. До речі, від них часто буває більше проблем, ніж користі. Як бачиш, хлопчику, твої перемоги нічого не важать.

Понад усе Ерагон ненавидів самовдоволеність Галбаторікса і його вираз нездоланної переваги. Йому хотілося кинутись на короля й проклясти його всіма можливими прокляттями, але заради безпеки дітей Вершник тримав себе в руках.

«Що нам робити?» — спитав він Сапфіру, Арію і Глаедра.

«Не знаю», — відповіла Сапфіра. Двоє інших не зронили й слова.

«Умароте?»

«Ми повинні атакувати, поки ще є можливість». Запала тривала мовчанка. Галбаторікс так і продовжував дивитись на них, обіпершись на лікоть і поклавши підборіддя на кулак. Біля його ніг тихо схлипували хлопчик і дівчинка, а над ним світило око Шруйкана, схоже на величезний ліхтар льодяного блакитного кольору.

За якийсь час двері в кімнату повільно відчинились і зачинились. Залунали кроки. То були кроки людини й дракона.

Невдовзі з’явились Мертаг і Торнак. Вони підійшли до трону й зупинилися поряд із Сапфірою.

— Сер, — уклонився Мертаг.

Король подав їм знак рукою. Мертаг із Торнаком рушили до нього й стали праворуч від трону.

Ставши на своє місце, Мертаг мимохідь кинув на Ерагона презирливий погляд, а потім склав руки за спиною і почав пильно дивитися в далекий кінець кімнати, не звертаючи на Вершника жодної уваги.

— Ви йшли довше, ніж я сподівався, — сказав Галбаторікс оманливо спокійним голосом.

— Ворота були пошкоджені сильніше, ніж я спершу думав, сер, — відповів Мертаг, не дивлячись на короля. — А оскільки ви наклали на них закляття, їх було важко відремонтувати.

— Ти хочеш сказати, що це я винен у тому, що ти спізнився?

Мертаг зціпив зуби:

— Ні, сер. Я лиш хотів пояснити. До того ж у передпокої теж було… не все гаразд. І це так само нас затримало.

— Добре. Поговоримо про це пізніше. А тепер є інші справи, якими слід зайнятись. Скажімо, час уже нашим гостям познайомитись із останнім учасником нашої зустрічі. Крім того, тут мало світла.

Галбаторікс ударив пласкою частиною меча по одному з підлокітників трону.

— Наіна! — вигукнув він глибоким голосом. Уздовж стін приміщення ожили сотні ліхтарів.

Вони наповнювали його теплим світлом, так, немов горіли свічки. І хоч у кутках кімнати так-таки й залишилась темрява, Ерагонові нарешті вдалося як слід роздивитись місце, в якому вони перебували.

Уздовж стін була безліч дверей і колон. Усюди стояли скульптури. Стіни були прикрашені картинами й позолоченим орнаментом. Золото, срібло, коштовне каміння… Усе це багатство було просто неймовірним, навіть коли порівнювати його з багатствами Тронжхейма та Елесмери…

Аж раптом Ерагон помітив іще одну річ — брилу сірого, схожого на граніт, каміння висотою у вісім футів, яка стояла далеко справа від них, там, куди світло раніше не досягало. До брили була прикута одягнена в просту білу туніку дівчина… Насуада!.. Вона дивилась на них широко розкритими очима, хоч не могла сказати й слова, тому що рот їй затуляв шмат скрученої тканини. Вона виглядала вкрай виснаженою й змученою, та все ж таки була жива!

Ерагонові відлягло від серця. Правду кажучи, він уже не сподівався коли-небудь побачити її.

— Насуадо! — закричав Вершник. — З тобою все гаразд?

Вона ствердно кивнула.

— Він змусив тебе присягнути на вірність?

Насуада заперечно похитала головою.

— Невже ти гадаєш, — поблажливо спитав Галбаторікс, — що я дозволив би їй признатися, якби це було так?

Ерагон кинув на короля швидкий погляд. Та попри все він устиг помітити, що Мертаг якось надто уважно дивиться на Насуаду. «Що б це могло означати?» — подумав Ерагон, а вголос сказав, звертаючись до короля:

— То ти зробив це?

— Так вийшло, що ні. Я вирішив зачекати, доки зберу вас усіх разом. А ось тепер, коли ви всі тут, ніхто з вас не вийде звідси, доки не дасть обітницю служити мені й доки я не буду знати його справжнє ім’я. Ось чому ви всі тут. Ви прийшли сюди не для того, щоб мене вбити. Ви прийшли для того, щоб схилитись переді мною і нарешті припинити цей безглуздий бунт.

Сапфіра знову рикнула.

— Ні, ми не здамось, — відповів Ерагон, та навіть йому самому ці слова видалися слабкими й безсилими.

— Коли так, тоді вони помруть, — спокійно сказав Галбаторікс, показуючи на двійко дітей. — І врешті-решт, що змінить ваша непокора? Здається, ви ще не зрозуміли… Ви програли. За стінами цього замку битва складається не на користь варденів. Мої воїни ось-ось примусять їх здатися, і ця війна таки добіжить свого кінця. Якщо хочете, бийтесь. Заперечуйте те, що бачите, коли це вас заспокоює. Але ви не зможете змінити ані своєї долі, ані долі Алагезії.

Ерагон не хотів вірити в те, що йому й Сапфірі доведеться решту життя служити Галбаторіксу. Сапфіра почувала те саме. Її гнів поєднався із гнівом Вершника, спаливши останні залишки страху й обережності.

— Вае веогната оно вергарі, ека тет отерум, — слова Ерагона звучали твердо й рішуче.

На якусь мить здалося, що Галбаторікс розгнівався. Але потім він знову вимовив слово, услід за ним — іще якісь слова прадавньої мови. Судячи з усього, дана Вершником клятва втратила для нього будь-яке значення. Її слова осипались у його свідомості, наче пригорщі опалого листя.

Губи короля скривились у глузливій посмішці:

— Ти можеш присягати як завгодно. Але слова присяги не зв’яжуть тебе, аж доки я цього не дозволю.

— Я все одно вб’ю тебе, — тихо сказав Ерагон. Він розумів, що його опір може коштувати життя двом дітлахам, та Галбаторікс мав загинути, навіть якщо за його смерть доведеться заплатити життям хлопчика й дівчинки. Тепер це була ціна, на яку Вершник радо погоджувався. Він добре знав, що зненавидить себе за це, що обличчя малюків будуть приходити до нього вві сні до кінця життя. Та якщо він зараз не виступить проти Галбаторікса, все буде втрачено.

«Не вагайся, — підтримав його Умарот. — Настав час ударити».

— А чому б тобі не вийти проти мене? — голосно мовив Вершник. — Чи ти боягуз? Чи надто слабкий? Навіщо ти ховаєшся за дітей, як налякана стара жінка?

«Ерагоне», — Арія просила його бути обережним.

— Хіба один лиш я привів сюди дитину?.. — зморшки на обличчі Галбаторікса поглибшали.

— Елва прийшла сюди сама, — обірвав його Ерагон. — Але ти не відповів на моє питання. Чому ти не хочеш битися? Може, ти так довго сидів на троні й ласував солодощами, що вже забув, як тримати в руках меч?

— Тобі б не сподобалось битися зі мною, дитя моє,— відповів король.

— Тоді доведи це! Звільни мене й зійдімось у чесному бою! Доведи, що ти все ще воїн… Або живи, знаючи, що ти — нікчемний боягуз, який без допомоги своїх Елдунарі не годен битися навіть з одним супротивником. Ти переміг самого Враеля! Чому ж боїшся мене? Чому…

— Досить! — роздратовано вигукнув Галбаторікс. Його впалі щоки заливав рум’янець. Та вже за мить король опанував себе. Він трохи силувано всміхнувся, а потім постукав кісточками пальців по підлокітнику трону:

— Я завоював цей трон, не приймаючи будь-яких кинутих мені викликів. І тримаю його, не зустрічаючись із ворогами в «чесних боях». Тобі, дитя моє, слід затямити, що не має значення, як ти перемагаєш. Важить лиш те, що ти — переможець.

— Неправда, — відповів Ерагон. — Різниця є.

— Я нагадаю тобі про це, коли ти присягнеш мені. Однак… — Галбаторікс торкнувся головки свого меча, — коли вже тобі так кортить битися, зараз ти матимеш таку нагоду.

Іскра надії зблиснула в очах Ерагона, та одразу ж зникла, бо Галбаторікс додав:

— Але ти битимешся не зі мною… З Мертагом!

При цих словах Мертаг зміряв Ерагона неприязним поглядом.

— Я хочу дізнатися раз і назавжди, хто з вас кращий воїн, — король помацав кінчик своєї бороди. — Будете битись самі, без допомоги магії чи Елдунарі, аж доки один із вас матиме сили продовжувати поєдинок. Ви не можете вбити один одного — я забороняю. Усе інше, крім смерті, у вашій волі. Гадаю, цікаво буде глянути, як брат б’ється із братом.

— Ні,— сказав Ерагон. — Ми не брати. Хіба що по матері… Моїм батьком був Бром, а не Морзан.

Галбаторікс, здається, уперше по-справжньому здивувався. Принаймні один кутик його рота піднявся вгору.

— Он як! Я мав би побачити це. Правда написана на твоєму обличчі для всіх, хто знає, що шукати. Ну що ж! У такому разі двобій буде ще кращий. Син Брома виступить проти сина Морзана. Гм… У долі й справді є почуття гумору.

Мертаг так само здивувався. Він надто добре володів своїм обличчям, щоб Ерагон міг побачити, чи сподобалось йому те, що він почув. Та Ерагон напевно знав, що його слова вивели Мертага з рівноваги. Зрештою, саме на це він і розраховував. Якщо Мертаг втратить спокій, його буде значно легше побороти. А Ерагонові страшенно хотілось зробити це, незважаючи на рідну кров.

— Летта, — мовив тим часом Галбаторікс і зробив легкий жест рукою. Закляття, яке втримувало Ерагона, умить розсіялось. Від несподіванки Вершник похитнувся: — Гангра аптр, — сказав король, і Арія, Елва й Сапфіра відійшли назад, звільняючи місцину перед помостом. Галбаторікс пробурмотів іще кілька слів — більшість ліхтарів у приміщенні потьмяніли. Тепер яскраво освітленим залишилось тільки місце перед троном.

— Іди, — сказав Галбаторікс Мертагові.— Нехай ми побачимо, хто з вас більш вправний.

Мертаг насупився, мовчки вийшов на освітлене місце й зупинивсь на відстані кількох ярдів від Ерагона. Потім він вийняв Зарок — клинок червоного меча виглядав так, наче щойно скупався в крові,— підняв щит і став у стійку.

Ерагон зиркнув на Сапфіру та Арію і зробив те саме.

— До бою! — вигукнув Галбаторікс і плеснув у долоні.

Ерагон рушив уперед. Мертаг пішов йому назустріч.

СИЛА ПРОТИ МЕТАЛУ

Роран скрикнув і відскочив убік, коли цегляний димохід завалився на землю прямо перед ним, а слідом упало тіло одного з імперських лучників.

Міцний Молот струснув піт із вій. Він обійшов тіло й купу розкиданої цегли, перестрибуючи з одного клаптика чистої землі на інший, майже так само як тоді, коли стрибав з каменя на камінь на річці Анорі.

Битва складалася явно не на їхню користь. Ватажок розумів це надто добре. Він та його воїни залишалися біля зовнішньої стіни щонайменше півгодини, б’ючись із ворожими солдатами, яких ставало все більше й більше. Але потім вони дозволили солдатам заманити себе вглиб, туди, де були будівлі. Тепер Міцний Молот цілком зрозумів, що то була помилка. Битва на вулицях — завжди відчайдушна, кривава й непередбачувана. Загін Рорана розсіявся, і лише невеличка частина воїнів трималася разом. Здебільшого це були люди з Карвахола, а з ними четверо ельфів та кілька ургалів. Інших бій розкидав по сусідніх вулицях, і вони билися поодинці й на власний страх та ризик.

Більше того, з якоїсь невідомої причини, що її не могли пояснити ані ельфи, ані інші чарівники, магія, здається, вже не діяла як слід. Це з’ясувалося тоді, коли один з ельфів спробував знищити ворожого солдата за допомогою закляття, але натомість замертво впав варден, з’їдений хмарою жуків, яких викликав ельф. Коли Роран побачив смерть свого воїна, йому стало зле. Вона була страшна й безглузда, і це могло статися з ким завгодно.

На правому фланзі, ближче до центральних воріт, лорд Барст продовжував пробиватися крізь головні сили армії варденів. Роран бачив його вже кілька разів. Тепер він ішов широкими кроками між людьми, ельфами та гномами й розкидав їх своєю величезною чорною булавою на всі боки, так, наче то були кеглі. Ніхто не міг зупинити цього здоровенного чолов’ягу або хоч би поранити його, а ті, хто опинялися поруч, одразу ж відступали, щоб він не дістав їх своєю страшною зброєю.

А ще Роран побачив короля Орика, який на чолі гномів пробивав собі дорогу крізь ряди ворожих солдатів. Шолом Орика, прикрашений коштовним камінням, палахкотів на сонці, коли король вимахував своїм величезним бойовим молотом Волундом.

— Вор Орикз корда! — кричали гноми, ідучи слідом за ним.

Приблизно за п’ятдесят футів від Орика кружляла в битві й королева Ісланзаді. Її червона накидка майоріла в повітрі, а осяйна кольчуга виблискувала на тлі темної маси тіл яскраво, немов зоря. Над головою королеви літав туди-сюди її вірний товариш — білий ворон. Навіть те, що за короткий час устиг побачити Роран, спостерігаючи за Ісланзаді, вразило його. Вона була надзвичайно вправна, нещадна й смілива. Цим вона нагадувала Арію, хоч Роран і подумав, що королева була, мабуть, кращим воїном.

Аж раптом із-за рогу будинку вискочило троє ворожих солдатів. Вони ледь не врізались у Рорана, а потім з криком підняли свої списи й рушили на нього, намагаючись проткнути наскрізь своєю зброєю, наче смажене курча. Роран різко присів і ухилився. Натомість його власний спис уп’явся в горлянку одному з ворогів. Солдат на якийсь час завмер, наче хотів, але не міг дихнути на повні груди, а потім упав як підкошений на землю, перекривши дорогу своїм товаришам.

Тепер Роранові було значно легше атакувати. І все ж таки вони з ворожих солдатів примудрився вдарити Міцного Молота в праве плече — він відчув, як стрімко тануть його сили, коли магічний захист відхиляв смертоносне лезо вбік. На превеликий подив ватажка, цього разу захист спрацював. Усього лиш кілька секунд тому він не завадив крайці ворожого щита шарпонути шкіру на лівій щоці Міцного Молота. Тепер усе було гаразд, і Роран неабияк зрадів.

Він сміливо рушив назустріч двом солдатам, які залишилися, та перш ніж устиг дійти до них, у повітрі промайнула лискуча сталь, і голови ворогів із застиглим подивом на обличчях покотилися на бруківку. Тіла впали слідом, а за ними Роран побачив знахарку Анжелу, одягнену у свою чорно-зелену кольчугу, з алебардою в руках. Поруч із нею було двоє котів-перевертнів. Один із них мав вигляд дівчини з розпущеним волоссям, гострими закривавленими зубами й довгим кинджалом, а інший виглядав так, як і має виглядати кіт. Роранові здалося, що це був Солембум, хоч він міг і помилитися.

— Роране! Я так рада тебе бачити, — сказала знахарка з надто веселою як для таких обставин посмішкою. — Це ж треба — зустрітися тут!

— Краще тут, ніж у могилі,— відповів на те Міцний Молот, підбираючи ще один спис і цілячись ним у солдата, якого помітив трохи нижче по вулиці.

— Гарно сказано!

— Я думав, ти пішла з Ерагоном.

Анжела заперечно похитала головою:

— Ні. Він мене не кликав. Та хоч би й кликав, то я б не пішла. Я не годжуся для Галбаторікса. До того ж, у Ерагона є Елдунарі — вони йому допоможуть.

— Звідки ти знаєш? — здивовано спитав Роран. Вона підморгнула йому з-під краю шолома:

— Я багато чого знаю.

Спитати ще щось Міцний Молот не встиг, бо на них знову посунули ворожі солдати. Роран скрикнув, прикрив плече щитом і рушив уперед. До нього приєдналися знахарка, коти-перевертні, а також Хорст, Мандел і ще кілька воїнів.

— А де твій молот? — прокричала Анжела, вправно орудуючи своєю закривавленою зброєю.

— Загубив! Я впустив його!

У цю мить за його спиною хтось заволав від болю. Роран зиркнув через плече й побачив, як Бальдор стискає обрубок своєї правої руки. Сама ж рука лежала на землі.

Роран кинувсь до нього, на шляху перестрибнувши через кілька трупів. Хорст був уже біля сина, відбиваючи атаку солдата, який відрубав Бальдорові руку.

Міцний Молот миттю вихопив кинджал, відчикрижив чималий шмат плаща вбитого солдата й міцно перев’язав ним обрубок Бальдорової руки, зупиняючи кровотечу. Знахарка швидко стала навколішки поряд з ним.

— Можеш йому допомогти? — спитав Роран. Вона заперечно похитала головою:

— Тут ні. Якщо я скористаюся магією, то можу його вбити. Але якби ти зміг якось витягти його за межі міста, то, може, ельфи й урятували б йому руку.

Роран не знав, що робити. З одного боку, у нього було надто мало воїнів, щоб відправити когось із Бальдором. Та з другого — якщо Бальдор залишиться без руки, на нього чекає дуже важке життя…

— Якщо ти не врятуєш його, я зроблю це сам, — сказав Хорст.

Роран мовчки пригнувся, ухиляючись від величезної каменюки, яка просвистіла в нього над головою і вдарилась у передню стіну будинку, розкидавши навсібіч уламки цегли. Усередині будинку хтось скрикнув.

— Ні, ти потрібен нам тут, — відповів Роран, трохи постояв, а тоді покликав до себе старого шевця Лоринга й одного ургала. — Швиденько відведіть його до ельфійських цілителів, — наказав він, підштовхуючи до них Бальдора, який уже встиг підняти свою руку й заховати її під кольчугу.

Ургал спершу сердито забурчав, потім грюкнув мечем по щиту й сказав із таким сильним акцентом, що Роран ледь зрозумів його:

— Я залишусь! Я битимусь!

Міцний Молот підійшов до нього впритул, схопив за ріг і притягнув його голову до себе:

— Ти робитимеш те, що я накажу!.. До того ж, це дуже важке завдання. Захищай його — і ти прославиш і себе, і своє плем’я.

Очі ургала зблиснули.

— Прославлю? — спитав він, ніби протискуючи звуки крізь великі зуби.

— Прославиш! — запевнив Роран.

— Тоді я зроблю це, Міцний Молоте!

Роран полегшено зітхнув, коли вся трійця рушила до зовнішньої стіни, намагаючись не натрапляти на ворожих солдатів. Він іще більше заспокоївся, помітивши, що назирці за ними пішла кішка-перевертень у людській подобі — дівчина з розпущеним волоссям крутила туди-сюди головою, принюхуючись до повітря.

Та спостерігати за Бальдором і його супутниками було ніколи, бо ворожі солдати знову пішли в наступ… Роран страшенно не любив битися списом, але вибору не було. Сутичка швидко закінчилась, і на деякий час на вулиці запанувала тиша. Міцний Молот знав, що так буде недовго. Тому він сів на поріг якогось будинку й спробував хоч трохи відновити дихання — втома, як морська хвиля, набігла на все його тіло. Навряд чи він зміг би ще довго витримати, не зробивши при тому фатальної помилки. Роран сидів, часто й важко дихаючи та дослухаючись до криків, що долинали з боку зруйнованих головних воріт Урубейна. Із того суцільного гамору важко було збагнути, що там відбувається, але, судячи з усього, варденів відтіснили назад, тому що звуки, здавалося, трохи віддалилися. Та навіть зараз Роран добре чув, як тріщали кістки його воїнів під ударами булави лорда Барста.

Міцний Молот змусив себе встати. Зробити це було важко, та якби він сидів іще довше, м’язи взагалі перестали б його слухатись. І щойно Роран звівся на ноги, як на те місце, де він сидів, хтось спорожнив свій нічний горщик.

— Убивці! — крикнула в нього над головою жінка, після чого з гуркотом зачинились віконниці.

Роран мовчки знизав плечима й повів своїх воїнів до найближчої поперечної вулиці, переступаючи через закривавлені мертві тіла. Невдовзі вони зупинились — повз них прожогом мчав переляканий ворожий солдат. Він тікав від зграї котів-перевертнів.

Роран посміхнувся й рушив далі. Та за мить він знову зупинився. Від центру міста назустріч їм бігла купка рудобородих гномів.

— Готуйтесь! — закричав один із них. — За нами по п’ятах ідуть солдати! їх там, мабуть, кілька сотень!..

Роран озирнувся назад, на порожню поперечну вулицю.

— Може, ви відірвались… — почав він, та відразу ж замовк, бо в цю мить із-за рогу будинку з’явились червоні плащі. За ними ще й іще. Солдати заполонили вулицю, немов полчище червоних мурах.

— Назад! — закричав Роран. — Назад!

«Треба знайти місце, щоб сховатись, — подумав він. — Але де?» Зовнішня стіна була надто далеко, а всі будинки довкола надто малі, щоб мати внутрішні двори.

Так чи інакше, Роран і його воїни побігли вниз по вулиці. Стріли засвистіли довкола них. Аж раптом різкий біль пройняв спину Міцного Молота вище поясниці. Здавалося, хтось встромив туди великий залізний лом. Роран спіткнувся й упав. Та вже за мить біля нього була знахарка. Вона щосили смикнула щось до себе — Роран скрикнув. Біль почав потроху вщухати.

— А твоя кольчуга досить міцна, — сказала Анжела, показуючи йому стрілу із закривавленим наконечником. Знахарка відкинула її геть і допомогла Роранові звестись на ноги.

Заскреготавши зубами, Міцний Молот рушив до свого загону. Він так-таки й не бачив місця, де можна було б зайняти зручну оборону, тим часом ворожі солдати підходили все ближче й ближче. Вибору не було.

— Стій! — закричав Роран. — Шикуйсь! Ельфи — на фланги! Ургали попереду й по центру!

Сам він став на своє місце біля воїнів спереду — поруч із Дарменом, Альбричем, ургалами та одним рудобородим гномом.

— Отже, ти той, кого називають Міцний Молот? — спитав гном, пильно вдивляючись у ряди ворожих солдатів. — Я бився разом із твоїми земляками у Фартхен Дурі. Для мене велика честь битися пліч-о-пліч з тобою.

Роран буркнув щось невиразне. Зараз йому треба було молитися, щоб бодай устояти на ногах.

А ворожі солдати були вже поруч. Вони пішли в атаку, відтісняючи Рорана та його воїнів назад. Міцний Молот уперся плечем у щит і щосили наліг на нього. Мечі та списи зблискували в щілинах між щитами. Роран відчув, як щось ковзнуло об його бік — добре, що там була кольчуга.

Ельфи та ургали робили свою справу бездоганно. Вони доволі швидко врізалися в ряди супротивника й звільнили місце для того, щоб Роран та його воїни могли орудувати зброєю. Гноми так само намагалися не відставати. Краєм ока Роран побачив одного з них — той примудрявся бити солдатів по ногах і в пах, змушуючи багатьох падати.

Однак солдатів Імперії було надто багато. Доводилось відступати крок за кроком. Навіть ельфи не могли стримати лавину людей, хоч вони робили все, що могли. Отіара, ельфійська жінка, з якою Роран говорив за міською стіною, замертво впала — стріла вп’ялася їй прямо в шию, чимало інших ельфів були поранені. Та й сам Міцний Молот отримав кілька ран: у верхній частині правої литки був глибокий поріз, другий чималий поріз був на правому ж таки стегні — чийсь меч ковзнув під край кольчуги, шию він боляче подряпав власним щитом, а на внутрішній частині правої ноги була колота рана, яка, на щастя, обійшла артерії. Годі вже й казати про численні синці. Словом, Роран почувався так, наче хтось, не шкодуючи сил, побив добрячою ломакою все його тіло, а потім двійко незграбних вояків використали його як мішень для кидання ножів.

Кілька разів він виходив з передньої лінії, щоб хоч трохи перепочити й перевести подих, та вже за якусь мить знову повертався до бою.

Минуло не так уже й багато часу, як Роран побачив, що солдатам Імперії вдалося виштовхати його воїнів на площу перед розгромленими воротами Урубейна. Тепер вороги були не лише попереду, а й позаду.

Він кинув погляд через плече — ельфи й вардени відступали під натиском лорда Барста і його солдатів.

— Праворуч! — закричав Роран, показуючи в той бік закривавленим списом. — Ближче до будівель!

Воїни, котрі вишикувались за ним, із неабиякими труднощами посунулись трохи вбік, до сходів великої кам’яної будівлі, перед якою був подвійний ряд колон, високих, немов дерева на Хребті. Між цими колонами Роран побачив відкритий арочний прохід. Він був такий великий, що крізь нього запросто могла б пройти Сапфіра, а то й Шруйкан.

— Нагору! Нагору! — скомандував Роран, і люди, гноми, ельфи й ургали побігли за ним до вершини сходів. Там вони розташувались за колонами і зайняли оборону. Тепер відбиватися від ворожих солдатів було значно легше. Із цієї вигідної позиції, що височіла десь футів на двадцять над землею, Роран нарешті побачив поле бою. Імперія майже відкинула ельфів та варденів назад, до зяючого пролому в зовнішній стіні.

«Здається, ми програли», — подумки сказав Міцний Молот, і його ледь не охопив відчай. Але переживати було ніколи, бо солдати в червоних плащах знову пішли на штурм. Роран відбив ворожий спис і щосили вдарив його хазяїна в живіт. Той полетів униз по сходах, зваливши з ніг іще двох своїх товаришів.

У цей час одна з баліст на стінній вежі метнула в лорда Барста спис. Та за кілька ярдів від лорда спис просто спалахнув вогнем, умить перетворившись на попіл. Цього вкритого панциром чоловіка не брало ніщо.

«Ми повинні за всяку ціну вбити його», — вирішив Роран. Якщо Барст загине, солдати Імперії, швидше за все, розгубляться, і їхня впевненість зникне. От тільки досі ані ельфи, ані кулли не змогли його зупинити. Хто ж може це зробити? Хіба Ерагон?

Міцний Молот продовжував битися, але час від часу кидав погляд на велику, вкриту панциром постать лорда. Можливо, щось підкаже йому, як можна здолати цього здорованя? Аж раптом Роран помітив, що Барст ішов, трохи накульгуючи, так, наче йому дошкуляла стара рана на лівому коліні чи стегні. А крім того, здавалось, він рухався трохи повільніше, ніж раніше.

«Отже, його сили не безмежні,— подумав Роран. — А може, не так його, як Елдунарі».

Та в цю, мить якийсь ворожий солдат налетів на нього з мечем. Роран спершу відбив меч, а потім різким рухом підняв щит і вдарив солдата в щелепу з такою силою, що той упав замертво.

Міцному Молоту перехопило подих. Рани зовсім знесилили його. Він відійшов за одну з колон й обіперся об неї спиною. Потім закашлявся й сплюнув. То була кров. Мабуть, щось прикусив собі в роті. Принаймні він сподівався, що це було саме так. Страшенно боліли ребра. Здавалося, що якесь із них зламане.

З боку варденів долинули голосні крики. Роран виглянув із-за колони й побачив королеву Ісланзаді та одинадцятеро інших ельфів. Верхи на конях вони пробивались до лорда Барста. На плечі королеви сидів її білий ворон. Він каркав і розправляв крила, щоб краще триматися на своєму рухливому сідалі. Ісланзаді тримала в руці меч, а інші ельфи були озброєні списами. Їхні прапорці, прикріплені поряд із наконечниками у формі листя, майоріли на вітрі.

Роран ухопився за колону, відчуваючи, як у душі починає жевріти іскра надії.

— Убийте його! — тихо сказав він.

Тим часом Барст не зробив ані руху, щоб уникнути ельфів. Він стояв і чекав на них, широко розставивши ноги й тримаючи булаву та щит так, наче йому й не треба було захищатись.

Бій на вулицях потроху вщухав. Нарешті всі завмерли, і кожен повернувся в той бік, щоб побачити, чим закінчиться поєдинок.

Двоє ельфів, які їхали попереду, спрямували вперед списи, і їхні коні стрімко перейшли в галоп. Було видно, як сильні м’язи тварин заходили ходором під лискучими шкурами, коли вони мчали, долаючи коротку відстань, що відокремлювала їх від Барста. На якусь мить здалося, що Барст неодмінно впаде. Хто ж може витримати удар такої шаленої сили?

Але ельфійські списи так і не торкнулися Барста. Його захисні закляття зупинили наконечники на відстані витягнутої руки — списи розсипались на дрібні трісочки. Аж тепер Барст підняв свої булаву й щит. Він ударив ними по головах коней, ламаючи їм шиї. Коні впали мов підкошені, а ельфи-вершники, перекидаючись у повітрі, зіскочили з них.

На двох наступних ельфів чекало те саме. Як і їхні попередники, вони зламали свої списи об захист Барста й позлітали з коней, коли ті попадали під ударами лорда.

Тим часом восьмеро інших ельфів на чолі з Ісланзаді встигли розвернути своїх коней. Тепер вони кружляли навколо Барста, націливши на нього зброю. Четверо ельфів, які побували на землі, оголили мечі й обережно рушили на Барста. Лорд засміявся, але все-таки підняв щит, готуючись до їхньої атаки. У цю мить на сховане під шоломом обличчя Барста впала смужка світла, і Роран навіть здалеку зміг роздивитись його. Воно було широке, з густими навислими бровами й випнутими вилицями. Цей лорд чимось нагадував ургала.

Четверо ельфів уже оточили Барста й одночасно напали на нього з різних боків. Один меч лорд відбив щитом, другий — булавою, а мечі двох ельфів, які нападали ззаду, зупинив його захист. Барст знову засміявся й підняв над головою свою булаву.

Ельф зі сріблястим волоссям блискавично шугнув убік — булава лорда просвистіла повз нього, не завдавши шкоди. Ще двічі Барст пускав у хід свою смертоносну зброю, і двічі ельфам вдавалося тікати. Хтось інший на місці лорда вже оскаженів би від люті, але Барст був цілком спокійний. Згорбившись, він прикрився щитом і чекав, як печерний ведмідь чекає на того дурня, який би ризикнув поткнутися в його лігво.

У цей час група ворожих алебардистів, яка стояла за колом ельфів, із криками кинулась на королеву Ісланзаді та її воїнів. Королева на скаку підняла над головою меч. Це був сигнал. Варденські лучники миттю вкрили нападників цілою хмарою стріл.

Роран аж скрикнув від захвату, а Барст, скориставшись нагодою, все ближче й ближче підходив до тіл чотирьох убитих ним коней. Нарешті він став між ними так, що опинився наче за стінами низенької фортеці. Тепер атакувати Барста ельфам стало куди складніше.

«Розумно», — подумав Роран і насупився.

Ельф, який стояв прямісінько перед Барстом, знову пішов в атаку, викрикуючи щось прадавньою мовою. Здавалося, Барст на мить завагався. Це додало ельфові сміливості, і він підійшов ближче. Аж раптом лорд зробив блискавичний випад уперед, завдавши булавою страшного удару. Бідолашний ельф замертво впав на землю.

Усі ельфи зойкнули.

Троє з них, що все ще атакували Барста, стали робити це обережніше. Вони продовжували кружляти довкола лорда, час від часу підбігаючи, щоб завдати йому удар. Судячи з усього, королеві Ісланзаді уривався терпець.

— Здавайся! — закричала вона, і її голос луною пішов по вулицях. — Нас усе одно більше. Нехай які ви сильні, та рано чи пізно вам прийде кінець. Ти не можеш перемогти, людино!

— Не можу? — з подивом сказав Барст. Він випростався й кинув на землю свій щит.

Жах охопив Рорана. «Тікай!» — подумки вигукнув він.

— Тікай! — крикнув Міцний Молот уже вголос. Та було надто пізно.

Барст присів, ухопив за шию мертвого коня й, піднявши його однією лівою рукою, пожбурив у королеву Ісланзаді. Якщо вона й говорила щось прадавньою мовою, то Роран цього не чув, але він добре бачив, як Ісланзаді підняла руку — тіло коня зупинилось у повітрі, а потім важко впало на бруківку. Ворон на плечі королеви хрипко каркнув.

Однак Барст на те не дивився. Тільки-но кінська туша полетіла вбік королеви, він підхопив свій щит і кинувся до найближчого ельфа-вершника. Якась піша ельфійка — жінка з червоною стрічкою на плечі — навідліг ударила лорда в спину, але Барст навіть не звернув на це уваги.

На рівній місцині ельфійська кіннота, ясна річ, випереджала Барста, але в обмеженому просторі між будинками та в щільній юрбі солдатів Барст був і швидший, і вправніший. Він щосили штурхонув плечем одного коня, зваливши його на землю разом із вершником, ударом булави вибив із сідла іншого воїна…

Коло ельфійських вершників умить розсипалось. Їхні коні поскакали в різні боки, і вершникам коштувало чималих зусиль заспокоїти їх і повернути назад. Навперейми Барстові кинулось із півдюжини піших ельфів. Вони оточили лорда, із шаленою швидкістю завдаючи йому ударів. Якусь мить Барста не було видно за ними, та вже невдовзі його булава засвистіла в повітрі і троє ельфів, перекинувшись, відлетіли від нього. Потім іще двоє… Барст ішов уперед, залишаючи кров на шипах своєї чорної зброї.

— До бою! — громовим голосом скомандував Барст, і з усієї площі сотні солдатів у червоних плащах рушили на ельфів, змушуючи їх відступати.

— Ні,— застогнав Роран. Він зі своїми воїнами радо прийшов би на допомогу, але між ними та Барстом і ельфами було надто багато тіл — і живих, і мертвих. Міцний Молот збентежено зиркнув на знахарку. Вона теж була дуже стурбована.

— Ти можеш щось зробити? — з надією спитав Роран.

— Я б спробувала… Але це може коштувати життя і мені, і всім, хто тут є.

— І Галбаторіксу теж?

— На жаль, ні. Він надто добре захищений. А от наша армія може загинути. Та й не тільки вона. Загинуть майже всі, хто зараз в Урубейні. І навіть ті, хто в нашому таборі… Ти хочеш цього?

Тим часом Барст із моторошною швидкістю вбивав ельфів одного за одним. Ось він зачепив плече ельфійської жінки з червоною стрічкою на плечі, і вона незграбно впала на спину. Жінка звела руку вбік лорда й закричала щось прадавньою мовою. Але закляття спрацювало зовсім не так як слід — один з ельфів-вершників раптом похитнувсь у сідлі й упав, розсічений ледь не навпіл. Більше вона не встигла зробити нічого. Блискавичний удар булави забрав її життя… А лорд Барст усе вбивав і вбивав, аж доки не опинився біля королеви Ісланзаді.

Королева ельфів не стала чекати, доки Барст уб’є її білу кобилу. Вона миттю вистрибнула із сідла. Червоний плащ королеви замайорів у повітрі, а її вірний товариш, білий ворон, розправив крила, злітаючи з плеча володарки. Ще навіть не приземлившись, Ісланзаді вдарила Барста мечем. Вона зробила це так блискавично, що на мить меч перетворився на смужку осяйної сталі. Клинок лунко задзвенів, ударившись об захист лорда. Барст і собі відповів ударом. Ісланзаді парирувала його швидким рухом зап’ястка, відбивши шиповану кулю булави з такою силою, що вона вдарилась об бруківку. Воїни довкола них розступилися. І друзі, і вороги водночас завмерли, щоб подивитись на цей двобій. А над ними, каркаючи, кружляв ворон. Мабуть, він сипав прокляття на свій лад. Роранові ще ніколи не доводилось бачити такого бою. Устежити за ударами Ісланзаді й Барста було просто несила — коли вони билися, у повітрі з’являвся лиш ледь помітний слід, а звуки від ударів було чутно в усьому місті.

Барст знов і знов намагався дістати Ісланзаді своєю булавою, водночас нападаючи й на інших ельфів. Та королева була надто спритна, і він ніяк не міг її впіймати. Здавалося, що Ісланзаді якщо й не рівна лорду за силою, то принаймні достатньо сильна для того, щоб без проблем відбивати його удари. Роран подумав, що інші ельфи, мабуть, допомагають своїй володарці, бо, попри всю напругу поєдинку, вона анітрохи не втомлювалась.

Кулл та ще двоє ельфів приєднались до Ісланзаді. Утім Барст навіть не глянув на них. Він просто вбив їх одного за одним, коли вони опинялись у межах його досяжності. Бій тривав…

Роран аж тепер помітив, що стискає колону так міцно, що його руки почало судомити.

Хвилина спливала за хвилиною, а Ісланзаді та Барст усе билися й билися, пересуваючись вулицею туди-сюди. Королева ельфів була просто прекрасна — швидка, гнучка й сильна. Та на відміну від Барста, вона не могла собі дозволити жодної помилки, бо в неї не було такого сильного магічного захисту. Роран із захватом дивився на Ісланзаді. Щось підказувало йому, що він став свідком битви, яку оспівуватимуть у піснях багато-багато віків.

Час від часу на Барста кидався ворон, намагаючись відволікти його від Ісланзаді. Щоправда, зовсім скоро Барст перестав звертати на нього увагу, тому що птах не міг його дістати, не отримавши удару смертоносної булави.

Тоді ворон почав не на жарт дратуватися. Принаймні він кричав дедалі голосніше й частіше, а його атаки ставали все більш настирними. З кожним нападом він усе ближче й ближче добирався до Барстової голови.

Нарешті, коли птах знов налетів на Барста, той підняв свою булаву вгору, раптово змінивши напрям її руху, і вдарив ворона в праве крило. Птах каркнув від болю й сів на землю перед тим, як знову здійнятися в небо. Барст хотів добити ворона, але Ісланзаді зупинила його булаву своїм мечем. Вони опинилися віч-на-віч, схрестивши зброю. Клинок її меча завмер між шипами його булави.

Ельф і людина хитались туди-сюди, щосили тиснучи одне на одного. Ніхто не міг переважити. Тоді королева Ісланзаді викрикнула якесь слово прадавньою мовою, і там, де схрестилася їхня зброя, спалахнуло різке яскраве світло.

Роран мимоволі примружився й прикрив очі рукою.

Якусь мить було чути лише крики поранених та звук, що лунав, мов дзвін, і все гучнішав і гучнішав, аж доки не став майже нестерпний. Збоку від себе Роран побачив Анжелу й кота-перевертня. Той зіщулився і закрив лапами прикрашені китичками вуха.

Коли цей звук набув, мабуть, найбільшої сили, клинок меча Ісланзаді раптом тріснув. І світло, і звук умить зникли. Королева мовчки глянула на меч і кинула в обличчя Барста його уламок.

— Я проклинаю тебе, Барсте, сину Беренгара! — сказала вона.

Барст дозволив мечу королеви вдаритись об його захист. А потім він підняв свою булаву й ударив королеву Ісланзаді десь між шиєю і плечем. Вона впала на землю. Кров залила нагрудник її зробленої із золотих пластинок кольчуги.

Усе було скінчено.

Білий ворон зі скорботним криком покружляв над мертвим тілом Ісланзаді й полетів до пролому в зовнішній стіні. Пір’я його пораненого крила було червоне й зім’яте.

Варденів охопила паніка. Люди почали кидати зброю й тікати. Ельфи кричали від гніву й горя. Вони вийняли свої луки й випустили в Барста хмару стріл. Але стріли згорали в полум’ї, не долітаючи до нього. Десяток ельфів пішли на лорда в атаку, та він легко відкинув їх назад, так, наче це були якісь дітлахи. Минуло ще трохи часу. П’ятеро ельфів обережно підняли тіло Ісланзаді й понесли його геть на своїх щитах у формі листків.

Роран не вірив своїм очам. Він навіть подумати не міг, що Ісланзаді може загинути. Міцний Молот дививсь на людей, які тікали, і тихо проклинав їх за зраду й боягузтво. Потім він знову глянув на Барста. Той збирав свої загони, щоб витіснити варденів та їхніх союзників з Урубейна.

На душі в Рорана похололо. Ельфи могли продовжувати бій, але люди, гноми й ургали більше не хотіли битися. Це було написано на їхніх обличчях. Вони зламались і відступали. Тепер Барст може сотнями вбивати їх у спину. І Роран не мав сумніву в тому, що Барст не зупиниться біля стін міста. Ні. Він неодмінно піде далі, у поля. Він гнатиме варденів назад у табір, убиваючи всіх, кого зможе.

Принаймні на його місці Роран вчинив би саме так.

Більше того, якщо Барст дійде до табору, Катріна опиниться в смертельній небезпеці. Роран не мав жодних ілюзій стосовно того, що буде, коли солдати Імперії впіймають її.

Він глянув на свої закривавлені руки. Барста треба зупинити. Але як? Роран думав і думав, перебираючи в пам’яті все, що знав про магію, аж доки нарешті не згадав, що він відчував, коли його тримали й били солдати. Роран здригнувся й глибоко вдихнув.

Так, є одна можливість, хоч вона небезпечна, надзвичайно небезпечна. Міцний Молот знав: якщо він зробить те, що задумав, то, може, ніколи більше не побачить Катріну, а тим паче їхнє немовля. Але це знання дивним робом і заспокоювало. Його життя в обмін на їхні було справедливою ціною, а якщо він водночас міг урятувати ще й варденів, то він був радий сплатити таку ціну.

«Катріна…» Які можуть бути сумніви?!

Роран підвів голову й рушив до знахарки. Анжела була вбита горем, як і будь-який інший ельф. Він легенько торкнувся її плеча краєм свого щита:

— Мені потрібна твоя допомога.

Знахарка глянула на нього почервонілими очима:

— Що ти збираешся робити?

— Вбити Барста.

Його слова почули всі воїни, що були поблизу.

— Роране, ні! — скрикнув Хорст.

— Я допоможу, як зможу, — кивнула Міцному Молоту знахарка.

— Добре. Я хочу, щоб ти взяла Джормандера, Гарцхвога, Орика, Грімра й когось із ельфів, хто ще має хоч трохи сили.

Жінка шморгнула носом і витерла сльози:

— Де ти хочеш зустрітися з ними?

— Прямо тут. I поспішай, доки люди не повтікали!

Анжела кивнула. Уже за мить вона й кіт-перевертень побігли геть, тримаючись близько-близько до стін будинків.

— Роране, — сказав Хорст, схвильовано стискаючи його руку. — Що ти собі задумав?

— Якщо ти про це, — Роран кивнув убік Барста, — то, слово честі, я не збираюся сам виступати проти нього.

Здавалося, Хорст трохи заспокоївся:

— А що ж ти збираєшся робити?

— Побачиш.

У цей час кілька озброєних списами ворожих солдатів почали бігцем підніматися сходами будівлі. Навперейми їм кинулись руді гноми, які перед тим приєдналися до загону Рорана. Вони досить легко стримали своїх супротивників, тим паче, що з вищих сходинок битися було легше.

Поки гноми билися із солдатами, якийсь ельф із пов’язкою на обличчі, ставши неподалік, узяв лук і почав напрочуд швидко стріляти в Барста. Звісно, жодна його стріла не влучила в ціль. Роран підійшов до нього.

— Досить, — сказав він.

Темноволосий ельф не звернув на Міцного Молота жодної уваги. Тоді Роран схопив його за праву руку, якою той тримав лук, і потягнув її вбік.

— Я сказав, досить. Побережи стріли.

Ельф голосно скрикнув і вхопив ватажка за горло:

— Не чіпай мене, людино!..

— Послухай! — Роран намагався говорити спокійно. — Я допоможу тобі вбити Барста… Тільки… відпусти.

За якусь мить ельф послабив хватку.

— Як, Міцний Молоте? — його голос був грізний, а по щоках текли сльози.

— Скоро дізнаєшся. Та спочатку я хочу в тебе дещо спитати… Чому ви не можете вбити Барста силою свого розуму? Він — усього лиш людина, а вас так багато!

Обличчя ельфа скривилось, немов від болю:

— Тому що його свідомість закрита від нас.

— Як закрита?..

— Не знаю. Ми не в змозі відчути жодної його думки. Це так, наче навколо його свідомості є якась сфера. І ми не можемо побачити, що там усередині… Не можемо проникнути в неї.

Судячи з усього, Роран так і думав.

— Дякую, — коротко сказав він, а ельф у відповідь злегка кивнув головою.

Тим часом почали прибувати ті, кого покликав до себе Міцний Молот. Першим до будівлі дістався Гарцхвог. Він вибіг із сусідньої вулиці, кількома стрибками злетів по сходах, а потім повернувся й щось рикнув до трьох десятків своїх воїнів, які поспішали за ним. Побачивши, що кулл у безпеці, ті мовчки відійшли назад.

— Міцний Молоте! — гукнув Гарцхвог. — Ти кликав, і я прийшов.

Іще за кілька хвилин усі, за ким Роран посилав знахарку, уже були біля великої кам’яної споруди. Від ельфів прибув чоловік зі сріблястим волоссям, якого Роран кілька разів бачив разом з королевою Ісланзаді. Його звали лорд Датедр. Отож, усі шестеро, закривавлені й стомлені, стояли тепер перед Рораном.

— Я придумав план, як убити Барста, — без зайвих слів сказав Міцний Молот. — Але мені необхідна ваша допомога. Крім того, у нас дуже мало часу. Я можу розраховувати на вас?

— Це залежить від твого плану, — розважливо відповів на те Орик. — Спершу розкажи, що ти придумав.

Роран у кількох словах розказав і одразу ж спитав Орика:

— Твої інженери зможуть навести балісти й катапульти точнісінько в ціль?

Гном прокашлявся:

— Наші бойові машини не рівня людським. Ми можемо влучити в ціль у радіусі двадцяти футів. А точніше — то вже як повезе.

Роран глянув на ельфійського лорда Датедра:

— Твої воїни підуть за мною?

— Міцний Молоте, вони виконуватимуть мої накази.

Не сумнівайся.

— Якщо так, тоді пошли кількох своїх чарівників до гномів. Нехай вони допоможуть їм керувати машинами.

— Добре. Але гарантії успіху нема — закляття можуть і не спрацювати…

— Нам доведеться ризикнути, — Роран обвів присутніх поглядом. — І я ще раз питаю: чи можу на вас розраховувати?

Від міської стіни знов долинули крики. Це лорд Барст почав пробивати собі шлях крізь людську юрбу…

Першим відповів Гарцхвог.

— Міцний Молоте, — сказав він, — ти шаленієш від битв, але я піду за тобою, — Гарцхвог видав звук, схожий на сміх. — Убивство Барста принесе нам багато слави!

Потім відповів Джормандер:

— Я також піду за тобою, Роране. Гадаю, у нас нема іншого вибору.

— Згода, — сказав Орик.

— Підтррримую, — відгукнувся вслід за ним король котів-перевертнів Грімр.

— Згоден, — повторив лорд Датедр.

— Тоді вперед! — сказав Роран. — Ви знаєте, що робити! Вперед!

Усі пішли на свої місця. Тим часом Роран разом зі своїми воїнами причаївся між колонами й почав чекати. Збігло кілька довгих хвилин. Лорд Барст та його солдати все більше й більше відтісняли варденів до пролому в зовнішній стіні. Але за цей-таки час купка гномів і ельфів уже встигла добігти до дванадцяти найближчих баліст та катапульт, що стояли на стінах, і відчайдушно кинутись на солдатів Імперії.

Минуло ще кілька хвилин, і Роран побачив, як до нього вгору по сходах поспішає Орик у супроводі тридцяти своїх охоронців.

— Вони готові,— доповів Орик Міцному Молоту. Той кивнув, а всім, хто був із ним, наказав:

— Зайняти свої місця!

Залишки Роранового загону вишикувалися щільним клином. Сам Міцний Молот став попереду, а прямо за ним були ельфи й ургали. Орик та його гноми залишились позаду.

Невдовзі всі воїни були на своїх місцях.

— Вперед! — вигукнув Роран і помчав сходами вниз, прямо в гущу ворожих солдатів.

Ті не чекали нападу. Від несподіванки вони розбіглися перед Рораном, немов вода перед носом корабля. Лиш один солдат Імперії спробував стати на шляху Рорана, та вже за мить упав від його удару.

До лорда Барста залишалося не більше п’ятдесяти футів. Роран притишив крок і зупинився.

— Зроби так, — наказав він одному з ельфів, — щоб мене могли чути всі, хто є на площі.

Ельф швидко-швидко зашепотів щось прадавньою мовою.

— Готово, — доповів він за якусь мить.

— Барсте! — крикнув Роран, чуючи, як його голос перекриває шум битви. Усе довкола завмерло. Рясний піт крапав з Роранового чола, а його серце билося часто й лунко.

— Барсте! — крикнув він ще раз і вдарив у свій щит списом. — Ходи сюди й бийся зі мною, чортів виродку!

Та замість Барста на Рорана кинувсь якийсь солдат. Міцний Молот відбив його меч й одним порухом легко звалив чоловіка на землю.

— Барсте! — утретє вигукнув Роран, вганяючи спис у солдата Імперії.

Широка, важка постать повернулась до нього обличчям. Тепер, коли Барст був близько, Роран міг побачити в його очах хитрий розум і глузливу посмішку в куточках його дитячого рота. Барстова шия була завтовшки зі стегно Рорана, а під кольчугою на руках вигравали могутні м’язи. Світло, що відбивалося від його випуклого нагрудника, постійно відволікало Рорана, незважаючи на те, що він намагався не звертати на нього уваги.

— Барсте! Мене звати Роран, Міцний Молот, я двоюрідний брат Ерагона, Убивці Тіні. Бийся зі мною, інакше усі, хто сьогодні тут є, запам’ятають тебе як боягуза.

— Жодна людина не злякає мене, Міцний Молоте. Чи, може, мені краще називати тебе Той, Що Не Має Молота? Бо я не бачу в тебе ніякого молота.

Роран випрямився.

— Мені не потрібен молот, щоб убити тебе, безбородий лизоблюде.

— Справді? — ледь помітна посмішка Барста стала ширшою. — Звільніть нам місце! — закричав він і махнув булавою вбік своїх воїнів та варденів.

Тисячі ніг, відступаючи назад, здійняли чималий гармидер, і навколо Барста утворилась широка кругла місцина. Він тицьнув булавою на Рорана:

— Галбаторікс розповідав мені про тебе, Той, Що Не Має Молота. Він наказав мені зламати кожну твою кістку, перш ніж убити тебе.

— А що, коли натомість ми переламаємо твої кістки? — похмуро спитав Роран, а подумки скомандував: «Давай!» Він намагався пробити своєю думкою темряву, що огорнула його розум, сподіваючись, що ельфи й інші чарівники почують його.

Барст насупився й хотів щось сказати у відповідь. Та перш ніж він устиг вимовити бодай слово, у повітрі пролунав низький свист, і шість кам’яних снарядів розміром із діжку, випущених з катапульт, розташованих на стінах, вилетіли з-за дахів будинків. Разом з каменями летіло півдюжини списів.

П’ять каменюк упало прямо на Барста. Шоста не влучила й застрибала по площі, наче камінчик по воді, розкидаючи і людей, і гномів. Уламки від неї розліталися навсібіч. Роран пригнувся, сховавшись за щитом, і ледь втримався на ногах, коли величезний шматок каменя врізався йому в руку. Списи зникли в спалахах жовтого вогню, який огидним світлом осяяв хмари пилу, що здійнялись угору від того місця, де стояв Барст.

Упевнившись, що небезпека минула, Роран виглянув з-за щита. Барст лежав на спині серед уламків, а поруч із ним валялася на землі його булава.

— Взяти його! — крикнув Роран і побіг уперед.

Вардени кинулись до Барста, але солдати Імперії так само з криком пішли вперед, дозволивши супротивникам просунутись лиш на кілька кроків. Обидві армії з неймовірним лементом та відчайдушною люттю в серцях знов накинулись одна на одну.

У цей час із сусідньої вулиці з’явився Джормандер разом із сотнею людей, яких йому вдалося зібрати. Цей загін допоміг варденам стримати солдатів Імперії. А з протилежного боку площі, з-за будинків, що слугували як прикриття, вийшли Гарцхвог та ще шестеро куллів. Від їхніх кроків двигтіла земля, і вардени та люди Імперії розбігалися навсібіч, даючи їм дорогу. Не минуло й хвилини, як по бруківці туди, де лежав Барст, ринули, вишкіривши зуби, сотні котів-перевертнів. Але Барст не ворушився. Він почав виявляти перші ознаки життя аж тоді, як до нього підійшов Роран. Міцний Молот не став чекати. Схопивши спис обома руками, він спрямував його прямо Барстові в шию. Однак за фут від цілі гостре лезо зброї завмерло — наконечник зігнувся, немов від удару об гранітну брилу.

Роран вилаявся й почав завдавати удари списом так часто, як тільки міг — у жодному разі не можна було дозволити, щоб Елдунарі під Барстовим нагрудником поновили свої сили.

Барст заворушився.

— Швидше! — закричав Роран ургалам. Зрештою, ті вже й так були досить близько.

Тоді Міцний Молот відскочив убік, щоб звільнити їм місце. Величезні ургали один за одним почали бити лорда своєю зброєю. Його захист перешкоджав їм, та вони не зупинялись. Це було приголомшливе видовище. Коти-перевертні й ельфи скупчились довкола Рорана, а той краєм ока стежив ще й за тим, як його воїни та люди Джормандера стримують солдатів Імперії.

Коли Рорана вже охопили сумніви щодо того, чи можна здолати захист Барста, один з ургалів радісно скрикнув. Міцний Молот побачив, що від ударів сокири на кольчузі Барста залишились виразні сліди.

— Ще! — наказав Роран. — Ще! Убийте його!

Кулл миттю прибрав свою сокиру, звільняючи місце для Гарцхвога, і той щосили кинув свою ковану залізом палицю в голову Барста.

Але Барст уже прийшов до тями. Блискавичним рухом він прикрив голову щитом, і палиця з гуркотом відлетіла від нього.

— Убийте його! — ще раз крикнув Роран.

Та перш ніж ургали знову пішли в атаку, Барст підкотився під ноги одному з куллів і вдарив його головою по колінах. Кулл заревів від болю. Він відскочив назад, тягнучи за собою Барста з кола ургалів. Ті, а також двоє ельфів знову зімкнули кільце довкруг Барста. Здавалося, вони ось-ось переможуть його. Аж раптом один із ельфів відлетів від лорда — його шия була зламана. А вже наступної миті упав на бруківку кулл, волаючи щось своєю рідною мовою. З величезної рани в його боці цебеніла кров.

Роран похолов. «Ні! — подумав він. — Це не може більше тривати! Я не дозволю!» Скрикнувши, він побіг уперед і прослизнув між двома гігантськими ургалами. Барста — закривавленого й розлюченого, зі щитом в одній руці та з булавою в іншій — Роран побачив аж тоді, коли той різко перекинув свій щит і вдарив його зліва.

Роранові забило дух, небо й земля закружляли довкола нього. Він упав, боляче вдарившись головою об бруківку. І навіть коли він уже лежав, світ довкруг нього так і продовжував рухатись.

Невдовзі все зупинилось. Аж тоді Роран спробував дихнути. Раз. Другий. Нарешті він відчув у легенях повітря. Мабуть, іще ніколи в житті Міцний Молот не був такий вдячний долі, як зараз за цей ковток повітря. Роран почав важко й швидко дихати. І що довше він це робив, то все більше й більше його тіло сповнював біль. Ліва рука заніміла, зате всі інші м’язи та жили пекло пеком.

Міцний Молот спробував звестись на ноги, але знов упав — у голові йому так паморочилось, що стояти він не міг. Він нічого не бачив. Перед очима маячив лиш уламок якогось жовтуватого каменя з вигадливими прожилками червоного агату. Якийсь час Роран просто дивився на цей камінь, а в його голові крутилася тільки одна думка:

«Треба встати. Треба встати. Треба встати».

Тоді Міцний Молот спробував іще раз. Його ліва рука безпорадно звисала, так що доводилось покладатися лише на праву. Сяк-так він підтягнув ноги під себе й повільно звівся — усе тіло проймав дрож.

Коли Роран спробував випрямитись, у лівому плечі щось так смикнуло, що він тихо скрикнув. Здавалося, хтось устромив йому в суглоб нагрітий до червоного жару ніж. Рука була вивихнута, а від щита залишились одні уламки.

Роран обернувся, шукаючи очима Барста, — той був за тридцять ярдів від нього. Його якраз атакували коти-перевертні. Це цілком влаштовувало Рорана. Принаймні ще якийсь час Барст буде зайнятий. Тоді Роран глянув на свою вивихнуту руку. Він хотів згадати, як мати вчила його колись вправляти вивих. Спершу Міцному Молоту це ніяк не вдавалось, та згодом її слова, ледь чутні й розмиті плином часу, почали приходити до нього. Він скинув залишки щита.

— Стисни кулак, — пробурмотів Роран і зробив це лівою рукою.

— Зігни руку так, щоб кулак виступав уперед.

Він зробив це, хоча біль від того став тільки сильніший.

— Потім поверни руку назовні, від себе…

Роран скрикнув і вилаявся, коли його плече заскрипіло, а м’язи й сухожилля неприродно напнулись. Але він продовжував повертати руку, не розтискаючи кулак… Іще мить — і кістка стала на своє місце в суглобі. Роранові відразу ж полегшало. Звісно, біль — особливо в попереку й у ребрах — нікуди не зник, але він уже не був такий нестерпний, а крім того, Міцний Молот тепер міг орудувати рукою.

Він знову глянув на Барста. І те, що він побачив, сповнило його душу жахом.

Барст стояв, широко розставивши ноги, а довкола нього лежали мертві коти-перевертні. Плями крові вкривали його пом’ятий нагрудник, шматки шерсті прилипли до булави, яку він щойно підняв із землі. Щоки Барста були подряпані, а правий рукав його кольчуги перетворився на дрантя. Та загалом лорд був готовий до бою.

Кілька котів-перевертнів, які нещодавно намагалися здолати його, тепер тримались на відстані, й Роранові здавалося, що вони ось-ось кинуться навтікача. За спиною Барста лежали мертві тіла куллів та ельфів, з якими він так само бився перед тим. Було схоже на те, що всі вардени кудись зникли, оскільки Рорана, Барста й котів-перевертнів оточували самі лиш солдати Імперії — вируюча маса червоних плащів.

— Стріляйте в нього! — закричав Роран, та його ніхто не чув. Хоча, ні. Його почув Барст. За якусь мить він важко рушив вбік Рорана.

— Той, Що Не Має Молота! — громовим голосом мовив лорд. — Зараз я відірву тобі голову!

Роран озирнувся довкола й побачив на землі спис. Не гаючи ні секунди, він став навколішки й підняв його — від руху в голові йому запаморочилось.

— Побачимо, як тобі це вдасться! — намагаючись говорити твердо, відповів Роран. Утім його слова прозвучали якось порожньо. А в голові у нього було лиш одне — Катріна та їхнє дитя, яке невдовзі мало прийти на світ.

Доки Барст наближався, один з котів-перевертнів, що був у подобі невеликої на зріст жінки-білявки, зумів непомітно підкрастись і розпанахати йому пазурами ліве стегно. Барст скрикнув й обернувся, але кіт-перевертень зашипів і встиг відскочити від нього. Лорд зачекав іще секунду, щоб упевнитись, що перевертень більше не заважатиме йому, і знову рушив до Рорана. Тепер накульгування Барста стало ще помітнішим.

Роран облизав пересохлі губи, невідривно дивлячись на свого ворога. На що міг сподіватися Міцний Молот? У нього був лише спис. Він не мав навіть меча. Про те щоб зрівнятися з Барстом у силі й швидкості, годі було навіть думати. До того ж, поруч із Рораном не залишилося більше нікого, хто міг би йому допомогти.

Ситуація була безнадійна, та Роран нізащо не хотів визнавати свою поразку. Одного разу він уже здався й більше ніколи цього не зробить, нехай навіть розум говорить йому про те, що на нього чекає смерть.

Тим часом Барст уже стояв над ним. І тоді Роран чимдуж ударив його в праве коліно, сподіваючись звалити на землю, Барст відбив спис своєю булавою, а потім кинувсь на Рорана. Міцний Молот передбачив цей випад і відхилився назад. Гаряче повітря війнуло йому в обличчя, коли булава Барста просвистіла зовсім близько від його голови. Лорд вишкірив зуби в жорстокій посмішці. Він уже збирався вдарити ще раз, коли раптом згори на нього впала якась тінь. Барст підвів очі. Білий ворон Ісланзаді щосили вдарив йому в обличчя дзьобом і кігтями. Птах нестямно каркав, аж Роранові здалося, що він говорив:

— Вмри! Вмри! Вмри!

Барст лайнувся й кинув щит, а потім вільною рукою згріб ворона, зламавши йому вже ушкоджене крило. З пошматованого обличчя лорда юшила кров.

Скориставшись моментом, Роран стрибнув уперед і вдарив списом у другу руку Барста, змушуючи його кинути і булаву. Другий удар Роран хотів завдати у відкриту шию Барста, однак на цей раз лорд зловив спис рукою, вирвав його в Рорана й зламав між пальцями так легко, як Роран зламав би суху гілочку.

— Ну, а тепер ти помреш, — сказав Барст, стікаючи кров’ю. Його губи були розірвані, на місці правого ока зяяла кривава рана, але він добре бачив свого ворога цілим оком. Лорд потягнувся до Рорана, намагаючись стиснути його в смертоносних обіймах. Роран не зміг би їх уникнути, навіть якщо б хотів. Та тільки-но руки Барста зімкнулись навколо нього, Роран і собі схопив Барста за пояс і щосили крутнув його, переносячи центр ваги на ушкоджену ногу лорда.

Кілька секунд Барст тримався, а потім його коліно підігнулось, і, скрикнувши від болю, він упав на одну ногу й розімкнув свою залізну хватку. Роранові якимось дивом вдалося вислизнути з рук Барста, незважаючи на їхню просто неймовірну силу. Він забіг іззаду й спробував схопити лорда за горлянку. Барст опустив підборіддя й не дозволив Роранові зробити цього. Тоді Роран обхопив руками груди Барста, сподіваючись втримати його, аж доки хтось інший завдасть лордові смертельного удару.

Барст закричав і впав набік, потягнувши Рорана слідом за собою. Обидва воїни покотилися по бруківці. Коли тіло Барста опинялось згори, Роран не міг навіть дихнути. Але він не відпускав свого ворога. Ось лікоть Барста врізався йому в бік, і Роран відчув, як тріщать його ребра. Він зціпив зуби й щосили вчепився в лорда руками.

«Катріна», — думав Міцний Молот.

Барст знову вдарив його ліктем. Роран скрикнув, а перед його очима спалахнули вогні. Іще один удар, наче йому в бік врізалось ковадло, потім ще…

— Ти… не… переможеш… Той… Що Не Має… Молота… — прогарчав Барст.

Хитаючись, він звівся на ноги, потягнувши Рорана за собою.

З останніх сил Міцний Молот стис свого ворога в обіймах. Потім він закричав. Та свого голосу Роран не чув. Він тільки слухав, як натужно пульсує його кров і як тріщать сухожилля.

А потім нагрудник Барста просів якраз у тому місці, де його пошкодив кулл, і кристал гучно луснув.

— Ні! — закричав Барст, коли чисте біле світло вирвалося з-під країв його кольчуги. На мить він завмер, так, наче всі його м’язи обплело ланцюгами, а потім почав тремтіти.

Світло осліпило Рорана, обпекло йому руки й обличчя. Він відпустив Барста й упав на землю, закриваючи очі.

А світло все лилося й лилося з-під нагрудника Барста, аж доки металеві краї не почали плавитись. Потім полум’я згасло. Світ ніби потемнів, а те, що залишилось від лорда Барста, оповите димом, упало навзнак на бруківку. Роран, кліпаючи очима, дивився в безбарвне небо. Він знав, що йому треба встати, бо поруч були солдати, але бруківка під ним здавалась напрочуд м’якою, і все, чого він хотів — заплющити очі й відпочити.

Коли він знову розплющив очі, то побачив Орика й Хорста, які схилились над ним, а також кількох ельфів.

— Роране, ти чуєш мене? — спитав Хорст, пильно й стурбовано дивлячись на нього. Роран хотів відповісти, та не зміг вимовити ані слова.

— Ти чуєш мене? Слухай, Роране! Тримайся!.. Роране! Роране!

Міцний Молот відчув, як тоне в темряві. Було так спокійно, наче він закутався в м’яку шерстяну ковдру. По тілу розлилось тепло. Останнє, що він пам’ятав, був Орик, який схилився над ним, промовляючи мовою гномів щось схоже на молитву.

ДАР ЗНАННЯ

Схрестивши погляди, Ерагон і Мертаг повільно кружляли один біля одного, намагаючись передбачити, куди і як буде рухатися суперник. Мертаг, як завжди, виглядав просто чудово, хоч під його очима були темні кола, а обличчя здавалось виснаженим. Ерагон подумав, що це, мабуть, наслідок якоїсь великої внутрішньої напруги. Обладунки Мертага були такі самі, як і в Ерагона: кольчуга, рукавиці з крагами, наручні, поножі, от тільки його щит був довший і тонший, ніж в Ерагона. Щодо мечів, то Брізінгр з його півтораручним руків'ям був довший, зате Зарок мав ширше лезо й більшу вагу.

Вони почали наближатись один до одного, і, коли між ними було вже близько десяти футів, Мертаг, який опинився спиною до Галбаторікса, мовив сповненим люті шепотом:

— Що ти робиш?

— Виграю час, — так само тихо відповів Ерагон, намагаючись не ворушити губами.

— Ти дурень, — зиркнув Мертаг зі злістю. — Він буде дивитись, як ми чикрижимо один одного на шматки… А що це змінить?.. Нічого.

Замість відповіді Ерагон переніс вагу тіла вперед і зробив різкий випад мечем, змушуючи Мертага відхилитись.

— Хай тобі грець! — просичав Мертаг. — Якби ти зачекав іще хоч день, я міг би визволити Насуаду.

Ерагон на мить завмер від подиву:

— Чому я маю тобі вірити?

Це питання ще більше розлютило Мертага — його губи скривились, і він прискорив кроки, змушуючи й Ерагона рухатись швидше.

— Здається, ти нарешті знайшов собі гідний меч, — трохи голосніше мовив Мертаг. — Його зробили для тебе ельфи, чи не так?

— Знаєш, вони…

Мертаг кинувся вперед, цілячись Зароком у живіт суперника, та Ерагон відстрибнув і встиг відбити червоний меч. Потім він зробив мечем над головою петлю, дозволивши руці зісковзнути з головки Брізінгра й тим самим збільшивши зону досяжності,— і Мертаг, пританцьовуючи, відскочив назад.

Обоє на мить завмерли, щоб побачити, чи нападатиме суперник знову. Жоден з них цього не зробив, і вони знов закружляли, ніби в танці. Тепер Ерагон був обережніший. Після обміну ударами він зрозумів, що Мертаг не поступається в силі та спритності ані йому, ані ельфам. Тим паче, що заборона короля використовувати магію, очевидно, не стосувалася тих заклять, які робили ноги та руки Мертага значно сильнішими. Правду кажучи, Ерагонові не припав до душі наказ короля, хоч він і розумів, що в іншому разі битва була б нечесна.

Та Ерагон і не хотів чесної битви. Він хотів одного: тримати під контролем хід поєдинку, так, щоб на власний розсуд вирішувати, коли та як його треба закінчити. На жаль, тепер, зважаючи на вміння Мертага орудувати мечем, Ерагон сумнівався, що в нього є така можливість. Та навіть якби вона й була, Вершник не був упевнений у тому, що зможе скористатися цим боєм, щоб напасти на Галбаторікса. Зрештою, думати про це зараз було ніколи. Залишалося сподіватися, що Сапфіра, Арія та дракони спробують вигадати щось самотужки. Тим часом Мертаг ударив Ерагона лівим плечем, змусивши його сховатися за щитом. Уже за мить Вершник зрозумів, що то була хитрість — Мертаг просто хотів опинитися справа від нього, щоб пробити захист. Ерагон блискавично обернувся й побачив, як Зарок по дузі летить йому прямо в шию. Край меча — тонка, мов струна, лінія, — зблиснув перед очима, й Ерагон ледве встиг незграбним поштовхом гарди Брізінгра відхилити його вбік. Зате удар у відповідь був значно кращий. Ерагон відчув неабияке задоволення, коли Брізінгр влучив Мертагові в руку біля зап’ястка. І хоч меч не розрубав ані рукавицю Мертага, ані рукав туніки під нею, удар був дуже болючий та ще й відкинув руку від тіла, залишивши груди неприкритими. Тоді Ерагон ударив у груди — Мертаг відбив його атаку щитом.

Ерагон бив іще тричі поспіль, але Мертаг щоразу зупиняв його випади. Коли ж Ерагон відвів руку назад для наступного удару, Мертаг спробував відповісти йому, вдаривши навідліг у коліно тильним боком меча. І, якби меч досяг своєї цілі, він, поза сумнівом, зламав би Вершникові коліно. Однак, розгадавши задум Мертага, Ерагон змінив напрям свого удару й зупинив Зарок за дюйм від своєї ноги.

Так кілька хвилин вони й обмінювались ударами, намагаючись збити один одного з ритму. Та все було марно. Суперники надто добре знали один одного. Що б не пробував зробити Ерагон, Мертаг встигав його випередити, і навпаки. Це була наче гра, у якій їм обом треба було продумувати багато кроків наперед. І коли Ерагон зосереджувався, щоб збагнути думки та почуття Мертага, а отже, передбачити, що він робитиме далі, у нього виникало навіть якесь почуття близькості до свого суперника.

Однак із самого початку Ерагон помітив, що Мертаг грає в цю гру не так, як було колись. Він атакував жорстоко, чого раніше ніколи не робив, так, наче ревно хотів здолати Ерагона, до того ж, швидко. Після першого вибуху злості Мертаг, здавалось, заспокоївся, і тепер уся його поведінка демонструвала лиш холодну невблаганну рішучість.

Ерагон помітив, що поволі починає битися на межі можливостей. Ясна річ, він міг стримувати Мертага, але захищатися йому доводилось куди більше, ніж він би того хотів.

За якийсь час Мертаг ні з того ні з сього опустив свій меч і повернувся до трону Галбаторікса.

Ерагон розгубився. Він не знав, продовжувати йому бій чи ні. І ось у цей самий момент розгубленості Мертаг стрибнув до нього. Ерагон, стоячи на місці, завдав удар. Мертаг прийняв його на щит, а потім, замість того, щоб відповісти власним ударом, як гадав Ерагон, він щосили штовхнув своїм щитом щит Ерагона.

Вершник напружився й штовхнув у відповідь. Він хотів спробувати дотягнутись позаду щита до ніг Мертага, але той штовхав надто сильно, тож Ерагон вирішив не ризикувати. Мертаг був трохи вищий на зріст, і це давало йому можливість тиснути на щит Ерагона так, що тому було важко не ковзати назад по відполірованій кам’яній підлозі.

Урешті-решт могутнім ривком Мертаг відштовхнув Ерагона так сильно, що той спіткнувся. І, поки він хитався, намагаючись устояти на ногах, Мертаг ударив його в шию.

— Летта! — швидко сказав Галбаторікс.

Кінчик Зарока завмер на палець від шиї Ерагона. Той отетерів, не зовсім розуміючи те, що тільки-но відбулося.

— Стримуй себе, Мертагу, інакше я зроблю це за тебе, — суворим тоном мовив Галбаторікс. — Я не люблю повторювати свої слова. Ти не повинен убивати Ерагона, а він не повинен убивати тебе… Продовжуйте!

Здається, аж тепер Ерагон нарешті зрозумів, що Мертаг щойно хотів його вбити і він неодмінно зробив би це, якби не втручання Галбаторікса. Вершник страшенно розгубився. Він вдивлявся в обличчя Мертага, намагаючись знайти хоч якесь пояснення, але обличчя, його суперника залишалося непроникне, так, наче Ерагон важив для нього дуже мало або й узагалі нічого не важив.

Це було щось неймовірне. Мертаг напевно грав не так, як повинен був грати. Щось змінилось у ньому, але що саме, Ерагон сказати не міг.

А на додачу Вершника пригнічувало розуміння того, що він програв і, за всіма правилами, мав би бути вже мертвий. Це розуміння підривало його впевненість у собі. Зрештою, він не раз і не два зустрічався зі смертю, але вона ще ніколи не підступала до нього так близько. Сумніву не було: Мертаг переміг його, а те, що він живий — всього лиш милосердя Галбаторікса.

«Не думай про це, Ерагоне, — сказала Арія. — Навряд чи Мертаг хотів тебе вбити. Та й ти не хотів його смерті. Якби це було не так, битва склалася б інакше. Принаймні в Мертага ніколи не було б можливості атакувати тебе так, як він це зробив».

Ерагон із сумнівом і вдячністю подивився на край острівця світла, де стояла Арія разом з Елвою та Сапфірою.

«Якщо він спробує розірвати тобі горло, — , додала Сапфіра, — підріж йому сухожилля на ногах, щоб бути певним, що він не зможе зробити цього ще раз».

Ерагон кивнув. Він розумів, що казали йому Арія та Сапфіра.

Поєдинок тривав. Суперники розійшлися і знову зайняли місця один навпроти одного. Галбаторікс задоволено дивився на них.

Цього разу Ерагон атакував першим.

Вони билися довго-довго. Мертаг більше не пробував завдавати смертельних ударів. Тим часом Ерагон, на своє превелике задоволення, таки зміг дотягнутись до ключиці суперника, хоч і зупинив удар іще до того, як Галбаторікс мав би зробити це за нього. Мертаг був явно збентежений. Ерагон у відповідь лише посміхнувся.

Обидва суперники діяли однаково майстерно, сильно й спритно. З другого боку, обидва вони припускалися й помилок. Невдовзі з’явилися й рани.

Першою раною був поріз, який Мертаг зробив Ерагонові на правому стегні, влучивши в щілину між краєм кольчуги та верхньою частиною поножа. Поріз був легкий, але надзвичайно болючий, і щоразу, коли Ерагон переносив вагу на праву ногу, з рани сочилася кров.

Потім уже Ерагон влучив Мертагові в зап’ясток. Він розтяв йому руку від краги до рукава туніки. І хоч м’язи залишились цілі, рана дуже боліла.

Крім того, через кров, яка сочилася в рукавицю, Мертаг принаймні двічі змушений був послаблювати хватку.

Іншим разом Ерагон поранив Мертагові праву литку, а ще за якусь мить, поки той приходив до тями після невдалої атаки, обійшов щит і з розмаху опустив Брізінгр якраз на середину його лівого поножа, залишивши на сталі добрячий зазубень.

Мертаг аж засичав від болю й відскочив назад на одній нозі. Тоді Ерагон стрімко пішов уперед, обертаючи Брізінгр і намагаючись звалити свого суперника на підлогу. Та, незважаючи на біль, Мертаг захищався дуже вдало, а потім і сам перейшов в атаку — за кілька секунд уже Ерагон ледь втримався на ногах.

Досить довго їхні щити легко витримували безугавний шквал ударів. Судячи з усього, Галбаторікс залишив у силі закляття на мечах та обладунках обох суперників. Однак через якийсь час закляття на щиті Ерагона помітно ослабли. Те саме сталося й зі щитом Мертага. Недарма після кожного удару меча від щитів почали навсібіч розлітатись тріски. Більше того, уже невдовзі Ерагонові вдалося взагалі розтрощити щит Мертага. Щоправда, особливої переваги йому це не дало, бо Мертаг тут-таки вхопив Зарок обома руками й завдав пару таких сильних ударів, що Ерагонів щит теж розколовся. Таким чином, сили суперників знов були рівні.

Каміння під ногами обох суперників поволі ставало слизьким від крові. Міцно стояти на ногах було все важче й важче. Звуки від ударів зброї відбивалися від стін велетенської зали, повертаючись назад тихою луною, неначе звуки якоїсь давним-давно забутої битви. Часом здавалося, що ці двоє лицарів опинилися сам на сам в осередді цілого всесвіту — все потопало в темряві, і лиш вони, схрестивши мечі, стояли на крихітному острівці світла під пильними поглядами Галбаторікса та Шруйкана.

Без щитів битися Ерагонові стало легше. Тепер його удари раз по раз діставали Мертага, влучаючи здебільшого в руки та ноги… Звичайно, Мертаг теж діставав тепер свого суперника значно частіше. І попри те, що обладунки захищали їх досить надійно, дрібних ран та синців ставало все більше й більше.

Бій тривав уже досить довго з перемінним успіхом. І що довше вони билися, то все ясніше Ерагон розумів, що Мертаг фехтує краще за нього. Ця перевага була ледь-ледь помітна, але вона, поза сумнівом, була. «Якщо поєдинок триватиме так і далі,— подумав Ерагон, — то кінець буде один: Мертаг забере в мене всю силу. І це може статися вже невдовзі…» З кожним кроком Вершник відчував, як кров жебонить із його рани на стегні, з кожною миттю захищатись йому ставало все важче й важче.

Двобій треба було завершувати негайно. А коли ні, то що він зможе вдіяти з Галбаторіксом? Вершник уже й тепер сумнівався, що зуміє боротися з королем як рівний з рівним. Та він повинен був спробувати. Він неодмінно повинен був хоч би спробувати…

Але чому так завзято б’ється Мертаг? Навіщо він це робить? Ерагон раптом згадав, як колись Глаедр говорив йому: «Ти повинен навчитися бачити те, на що дивишся». А потім додав: «Шлях воїна — це шлях знання»…

Ерагон глянув на Мертага, неначе бачив його вперше.

Він глянув на нього так пильно, як досі дивився хіба що на Арію під час тренувальних боїв, і так само уважно, як вдивлявся в самого себе під час тієї довгої-довгої ночі самопізнання на Вройнгарді. Він прагнув збагнути приховану мову тіла Мертага.

Ось він стоїть перед ним, стискаючи меч. Його обличчя виказує те, що Мертаг змучений і виснажений. Плечі трохи похилені — значить у глибині душі зачаїлася лють, а може, й страх. А ще жорстокість. Ясна річ, вона не нова для нього, але вперше звернена саме на Ерагона. Вершник спробував порівняти це з тим, що він знав про Мертага колишнього, з його дружбою, вірністю, з його невдоволенням владою Галбаторікса…

На все це пішло лише кілька секунд. Важке дихання, пара доволі незграбних ударів, іще одна невелика рана на лікті — і Ерагон зрозумів правду. Тепер вона здавалася такою очевидною! Так, звісно! У житті Мертага мало бути щось таке, що залежало від цього двобою. І воно важило так багато, що Мертаг неодмінно повинен був перемогти, чого б це йому не коштувало… Навіть якби для цього йому довелось убити свого брата по матері. І що б воно не було, це означало, що Мертаг ніколи не здасться. Він буде битися до останнього подиху, немовби загнаний у глухий кут звір. Це означало, що Ерагонові ніколи не вдасться перемогти його в чесному бою, а перемогти треба було, бо цей двобій і для нього важив дуже й дуже багато. Хоч, зрештою, він був для Вершника всього лиш зручним способом відвернути увагу короля, і його не обходило, хто виграє, а хто програє. Головне — щоб після цього він міг стати віч-на-віч з Галбаторіксом. А от для Мертага перемога була понад усе. І з власного досвіду Ерагон добре знав, що за таких обставин здолати суперника за допомогою самої лиш сили страшенно важко, якщо взагалі можливо.

Як же зупинити того, хто має намір іти до кінця, незважаючи на жодні перешкоди? Ерагон вирішив це питання домежно просто: єдиний спосіб перемогти Мертага — дати йому те, чого він так гаряче прагне. Треба визнати свою поразку. Ні-ні, у жодному разі не повну. Він не може дозволити Мертагові виконати наказ Галбаторікса. Треба віддати йому перемогу, щоб потім узяти своє з лишком.

Сапфіра мовчки слухала думки свого Вершника. І що довше вона їх слухала, то все владніше біль і тривога огортали її душу.

«Ні, Ерагоне, — нарешті сказала вона. — Повинен бути якийсь інший шлях…»

«Скажи мені, який, — попросив Вершник. — Я не бачу його».

Сапфіра рикнула, і Торнак, мов луна, рикнув їй у відповідь.

«Роби все мудро», — тільки й сказала Арія. Ерагон зрозумів, що вона мала на думці. Тим часом Мертаг пішов в атаку. Їхні мечі схрестилися, дзенькнувши. А потім суперники зробили крок назад і завмерли на мить, набираючись сили. Коли ж вони знов рушили один на одного, Ерагон немовби через втому чи неуважність відвів убік руку з мечем. Цей рух був ледь-ледь помітний, та Вершник добре знав, що Мертаг не втратить свій шанс.

Ерагон нічого не відчував. Біль від ран кудись зник. Його свідомість була схожа на глибокий ставок у безвітряний день — рівне, непорушне дзеркало, в якому завмерли тіні речей. Те, що він бачив, не викликало в нього жодних думок. Та в них і не було потреби. Вершник знав усе, що мав знати, і зайві думки тільки заважали б йому. Як він і передбачав, Мертаг кинувсь до нього, цілячи мечем у живіт.

Ось вона — жадана мить. Ерагон повернувся. Він зробив це не швидко й не повільно, а саме так, як вимагала ситуація. Цей рух був такий природний, наче Ерагон і не міг діяти інакше.

Зарок уп’явся йому в м’язи з правого боку, прямісінько під грудною кліткою. Це було, мов удар молота. Гостра сталь ковзнула крізь зламані ланки кольчуги й пронизала тіло. Ерагонові перехопило подих: чи то від холоду металу, чи то від самого болю — він не знав.

Мертаг вражено завмер.

Та перш ніж він прийшов до тями, Ерагон розмахнувся й щосили ввігнав йому меч у живіт. Ця рана була смертельна.

Обличчя Мертага витягнулось. Він відкрив рот, наче хотів щось сказати, але мовчки впав на коліна, усе ще стискаючи Зарок.

Десь збоку рикнув Торнак.

Ерагон вийняв Брізінгр і відступив на крок назад. Гримаса болю спотворила йому обличчя, коли Зарок так само ковзнув з його тіла.

Якусь мить Мертаг іще стояв. Потім він випустив з рук Зарок — меч зі стуком упав на підлогу. А вслід за цим його власник ухопився за живіт руками, став на коліна, зігнувся й притисся головою до кам’яної підлоги.

Ерагон мовчки дивився. Очі йому заливала гаряча кров…

— Наіна! — спокійно мовив зі свого трону Галбаторікс. Десятки ліхтарів по всій залі ожили, знов освітивши колони й різьблені орнаменти на стінах, а також кам’яну брилу, біля якої стояла прикута Насуада.

Хитаючись, Ерагон підійшов до Мертага й став навколішки.

— Ну що ж, — сказав король, і його гучний голос розійшовся луною по всій залі,— переміг Ерагон.

Мертаг глянув угору на брата. Його вкрите потом чоло зморщилось від болю.

— Ти просто не міг дозволити мені перемогти, чи не так? — прошепотів він. — Ти не можеш перемогти Галбаторікса, та тобі треба було довести, що ти кращий за мене…

Мертаг здригнувся. Ерагон поклав йому руку на плече:

— Чому? — тільки й спитав він, знаючи, що Мертаг розуміє його без зайвих слів.

У відповідь почувся ледь чутний шепіт:

— Тому що… я хотів… здобути його прихильність, щоб врятувати її…

На очі Мертага набігли сльози, і він відвів погляд.

Тепер Ерагон починав розуміти, що його припущення справджується. У душу йому закралась тривога.

Минуло ще трохи часу. Ерагон помітив, що Галбаторікс дивиться на них з великою цікавістю.

— Ти обдурив мене, — сказав Мертаг після мовчанки.

— Це був єдиний спосіб.

Мертаг глянув на Ерагона:

— Ось… Цим я завжди відрізнявся від тебе. Ти був готовий пожертвувати собою. Я — ні…

— Але тепер ти теж готовий.

— Я вже не той, ким був раніше. Тепер у мене є Торнак і…— Мертаг замовк на півслові. Його плечі піднялися й опустились, ледь здригнувшись. — Я більше не б’юсь за самого себе… Це багато чого змінює,— він вдихнув і знову здригнувся. — Раніше я думав, що ти дурень, коли так ризикуєш життям… Тепер я розумію. Я розумію… чому. Я розумію… — його очі стали великі-великі, а з обличчя зникла гримаса болю. Здавалося, що він забув про біль, що його осяває чисте внутрішнє світло. — Я розумію… ми розуміємо, — прошепотів Мертаг.

Торнак якось дивно рикнув — жалібно й загрозливо водночас. Тим часом Галбаторікс засовався на своєму троні, так, наче йому було незручно сидіти.

— Досить цих розмов, — різким голосом сказав він. — Двобій закінчено. Ерагон переміг. Тепер нашим гостям саме час схилити переді мною коліна й присягнути на вірність… Підійдіть ближче… ви обидва… Я зцілю ваші рани, а потім продовжимо.

Ерагон почав підводитись, та Мертаг схопив його за руку.

— Хутко! — мало не крикнув Галбаторікс, і його важкі брови зійшлися на переніссі.— Інакше будете страждати від ран, аж доки ми не закінчимо.

— Приготуйся, — одними губами мовив Мертаг до Ерагона.

Вершник не знав, що йому робити. Але він кивнув і попередив Арію, Сапфіру та Елдунарі.

Мертаг відштовхнув Ерагона вбік і звівся на коліна, усе ще затискаючи руками рану на животі. Він глянув на Галбаторікса. І раптом викрикнув слово.

Галбаторікс підскочив, підняв руку, ніби хотів прикритися. А Мертаг продовжував вигукувати слова прадавньою мовою. Він робив це так швидко, що Ерагон навіть не міг зрозуміти мету закляття.

Повітря навколо Галбаторікса почало спалахувати червоними язиками. За мить усе тіло короля взялося полум’ям. Воно зашелестіло так, неначе спекотної літньої днини вітер почав гратись гілками вічнозеленого лісу. Потім щось тонко й пронизливо скрикнуло — дванадцять світляних куль зринули над головою Галбаторікса, відлетіли від нього й зникли, нечутно пройшовши крізь стіни кімнати. Вони були схожі на духів…

І в цю мить Торнак блискавично, неначе кіт, якому наступили на хвіст, обернувся назад, уп’явшись зубами у велетенську шию Шруйкана. Чорний дракон оглушливо рявкнув від болю. Він піднявся й рушив назад, трусячи головою, щоб скинути із себе Торнака. Підлога затремтіла під вагою двох драконів. Дітлахи, що так і сиділи на сходах помосту, скрикнули, затуляючи вуха руками.

Ерагон бачив, як Арія, Елва й Сапфіра нарешті зрушили з місця — їх більше не стримували чари Галбаторікса. Арія, стискаючи в руці Дотдаерт, кинулась до трону, Сапфіра — туди, де Торнак учепився в Шруйкана, а Елва піднесла руку до рота й почала щось говорити ніби сама до себе. Але що вона там казала, Ерагон почути не міг, бо поруч оглушливо боролись дракони, бризкаючи навсібіч величезними краплями крові.

Нарешті Вершник підвівся. Долаючи біль, він рушив услід за Арією до трону.

Але все це тривало лиш мить. Галбаторікс сказав якесь слово прадавньою мовою, додав: «Летта!» — і невидимі пута знов обплели руки та ноги Вершника. У кімнаті запанувала мертва тиша, бо король обплутав своїми чарами всіх, навіть Шруйкана.

Лють і розпач закипіли в душі Ерагона. Справді-бо, вони були вже так близько до того, щоб вразити короля, аж раптом — оці всесильні чари!

— Взяти його! — скрикнув Вершник і подумки, і вголос.

Тепер він уже не боявся за долю тих двох нещасних малюків. Так чи інакше, напад на Галбаторікса та Шруйкана вже відбувся, і король міг убити дітей незалежно від того, триватиме він чи ні.

Не вагаючись ні миті, Ерагон разом із Сапфірою, Арією й Елдунарі, які вони взяли із собою, щосили вдарив по свідомості короля, виливаючи в один-єдиний пекучий промінь увесь свій гнів, ненависть і біль.

На частку секунди свідомість Галбаторікса зринула перед ним: страшний, укритий похмурими тінями простір, охоплений тріскучим морозом і палючою спекою, розділений залізними стінами, важкими й непохитними, що розбивали його на частини. Та вже наступної миті підкорені королем дракони, несамовиті й убиті горем, атакували свідомість Вершника й змусили його відступити назад, аби не бути розтерзаним на шматки.

Ерагон чув, як услід за ним почала щось говорити Елва. Та вона не встигла вимовити й звука, як Галбаторікс сказав: «Тейна!» — і дівчинка одразу ж замовкла.

— Я зірвав з нього магічний захист! — вигукнув Мертаг. — Він…

Мертаг замовк, а за секунду Ерагон побачив, як той падає мов підкошений на підлогу. Його шолом вдарився об каміння з різким стуком. Що б не казав Галбаторікс, він робив це так швидко й тихо, що Ерагон нічого не міг збагнути.

— У мене багато чарів, — нарешті мовив Галбаторікс голосно, і його обличчя, схоже на хижого птаха, потемніло від люті.— Ви не можете, завдати мені шкоди!

Він звівся зі свого трону й широкими кроками рушив по сходах до Ерагона. Плащ короля ритмічно гойдався, рука лежала на білому смертоносному мечі.

За ті короткі миттєвості, поки Галбаторікс ішов до нього, Ерагон спробував піймати розум бодай одного дракона, який атакував його свідомість, та їх було так багато, що Вершникові довелось напружити всі сили, щоб відігнати орду Елдунарі, перш ніж ті поневолять його думки.

Галбаторікс зупинився за крок від Ерагона. Він пильно глянув на нього. На скронях короля проступили вени, а м’язи важкої щелепи напружились.

— Ти хочеш виступити проти мене, хлопче? — спитав він, ледь не бризкаючи слиною від люті.— Гадаєш, що ти мені рівня? Що зможеш скинути мене й сісти на мій трон?

Жили на шиї в Галбаторікса напнулись, наче товста мотузка. Він різко смикнув за край свого плаща.

— Я вирізав цей плащ і ці рукавиці з крил самого Бельгабада.

Король підняв Врангр і підніс його гостре лезо до очей Ерагона.

— Я вирвав цей меч з руки Враеля і зняв цю корону з голови того бідолахи, який носив її до мене. І ти ще думаєш подолати мене? Мене! Ти прийшов у мій замок, ти повбивав моїх людей і ти поводишся так, наче кращий за мене. Наче ти шляхетніший, доброчесніший…

Галбаторікс ударив Вершника по щоці головкою ефеса меча, розідравши шкіру. У голові в Ерагона загуло, а перед очима закружляло, пульсуючи, ціле сузір’я червоних цяток.

— Треба дати тобі урок скромності, хлопче, — уже не так роздратовано сказав Галбаторікс. Він підійшов до Ерагона так близько, що його блискучі очі опинились за кілька дюймів від очей Вершника. А потім ударив його в другу щоку. Якусь мить Ерагон не міг бачити нічого, крім безмежної темряви, усіяної спалахами світла.

— Мені буде до вподоби мати тебе серед своїх підданих, — знову озвався король і зовсім тихо додав: — Гангра.

Натиск Елдунарі, які атакували розум Ерагона, кудись зник. Тепер Вершник міг вільно думати. Аж раптом лезо думки, заточене до безконечно малої точки, пройняло свідомість Ерагона й занурилось у глибини його єства. Потім воно повернулось і, наче колючка нетреби в м’якому, як фетр, листі, розпанахало його свідомість, намагаючись знищити волю, індивідуальність, зрештою, сам розум.

Цей напад був несхожий на жоден із тих, з якими досі мав справу Вершник. Ерагон спробував бодай ухилитись від нього і в пошуках захисту зосередився на одній-єдиній думці: помста. Він відчував і емоції Галбаторікса: тут панувала лють, а водночас якась неймовірна радість від можливості змусити Ерагона страждати й бачити, як він корчиться від болю. Вершник зрозумів, що Галбаторікс так вправно ламав свідомість своїх ворогів, мабуть, іще й тому, що це давало йому насолоду.

Лезо проникало все глибше й глибше в самісіньке єство Ерагона, і він скрикнув, намагаючись хоч якось захиститися. Галбаторікс криво посміхнувсь. Його зуби були сліпучо-білі, наче порцеляна.

Та одним лиш захистом у битві не переможеш. І Ерагон, незважаючи на пекучий біль, змусив себе атакувати Галбаторікса у відповідь. Він пірнув у свідомість короля й міцно вхопив його гострі, ніби криця меча, думки. Вершник хотів пришпилити їх на місці, так, щоб король не міг ані ворухнутись, ані думати без його дозволу.

Дивно, але Галбаторікс навіть не пробував захищатись. Його крива посмішка стала трохи ширша, і він іще більше повернув лезо у свідомості Ерагона. Вершникові здалося, ніби всередині нього стрімко росте й без того великий кущ колючої шипшини. Він знову скрикнув, та цей крик завмер у хватці закляття Галбаторікса.

— Здавайся, — тихо сказав король і схопив Ерагона за підборіддя своїми залізними пальцями. — Здавайся.

Лезо всередині повернулось іще раз, і Вершник іще раз відчайдушно закричав.

Думки короля, мов велетенські щупальці, обхопили свідомість Ерагона, залишаючи йому все меншу й меншу часточку розуму. Вони стискали його аж доти, доки на волі зосталась усього лиш маленька яскрава цятка, над якою нависала зловісна тінь Галбаторікса.

— Здавайся, — прошепотів король майже лагідно. — Тобі нікуди йти, ніде сховатись… Це життя скінчилось для тебе, Ерагоне, Вбивце Тіні. Але на тебе чекає нове життя. Здавайся, і я прощу тобі все.

Сльози затуманили погляд Вершника. Він програв.

Це було куди болючіше за будь-які отримані в бою рани. Скільки років борні — і все дарма! Сапфіра, Елва, Арія, Елдунарі — ніхто не міг здолати Галбаторікса. Він був надто сильний, надто розумний. І Герроу, і Бром, і Оромис — усі вони загинули марно, як і багато воїнів різних рас, які поклали життя на вівтар боротьби з Імперією.

Сльози потекли з очей Ерагона.

— Здавайся, — голос короля звучав уже владно, а його хватка стала сильніша…

Це було вкрай несправедливо. Несправедливо те, що так багато людей страждало й помирало, переслідуючи недосяжну мету. Несправедливо те, що Галбаторікс сам-один завдав так багато горя. Несправедливо те, що він уникне кари за всі свої злочини. «Чому?» — спитав сам себе Ерагон.

— Здавайся! — розум Галбаторікса напав на Ерагона з новою силою. Було таке відчуття, ніби уламки криги й язики полум’я оточують його з усіх боків.

Ерагон голосно скрикнув й у відчаї потягнувся до Сапфіри та Елдунарі. І попри те, що вони були в кільці підвладних Галбаторіксу несамовитих драконів, він таки взяв у них трохи енергії, щоб створити закляття.

Це було закляття без слів — магія Галбаторікса не дозволила б їх вимовити. Зрештою, жодні слова не могли описати ні того, що хотів Ерагон, ні того, що він тепер відчував. Усі бібліотеки світу були тут безсилі. Вершник створив своє закляття з інстинктів і почуттів — з того, що непідвладне мові.

Те, чого він хотів, було водночас просте й складне: він хотів, щоб Галбаторікс зрозумів… зрозумів, що він робить неправильно. Це закляття аж ніяк не було нападом. Це була спроба сказати все. Якщо вже Ерагонові судилося провести решту життя рабом короля, то він хотів, щоб Галбаторікс сповна розумів те, що він робить.

І магія подіяла. Принаймні Ерагон відчув, як Умарот та Елдунарі, які намагалися не звертати уваги на драконів Галбаторікса, помітили його закляття. Сотні років невтішного горя й люті піднялися у них, мов хвилі. Дракони з’єднали свої свідомості з розумом Ерагона й почали змінювати закляття, поглиблюючи, розширюючи, доповнюючи його. Невдовзі воно стало куди сильніше, ніж Ерагон міг на те сподіватися.

Тепер закляття було покликане не тільки показати Галбаторіксу хибність його дій, а ще й змусити пережити всі добрі й лихі почуття, які він викликав у інших від часу появи на світ. Це закляття перевершило силою будь-яке з тих, які Ерагон міг створити самотужки, бо воно містило в собі значно більше, ніж дано зрозуміти одній людині чи одному дракону. Кожне Елдунарі зробило свій внесок у чари, і тепер це закляття охоплювало не лише безмежні простори всієї Алагезії, але й безконечний час.

Ерагон подумав, що це були найсильніші чари, які будь-коли творили дракони, і він був їхнім знаряддям. Він був їхньою зброєю. Сила Елдунарі лилася крізь нього, немов широченна ріка, а він почувався порожньою крихкою посудиною, так, наче потік, який плинув крізь нього, мав ось-ось розірвати його шкіру. Коли б не Сапфіра та інші дракони, він би, мабуть, за мить помер. Світло ліхтарів навколо нього потьмяніло — Ерагонові здавалось, що в думках він чує відлуння тисяч голосів: нестерпну какофонію болю та радощів, що їх містило в собі минуле й сьогочасність.

Зморшки на обличчі Галбаторікса поглибшали.

Його очі стали великими.

— Що ти зробив? — спитав він глухим напруженим голосом, відступивши на крок назад і схопившись руками за скроні.— Що ти зробив?

— Змусив тебе зрозуміти, — ледь чутно відповів Ерагон.

Король глянув на нього з острахом. М’язи на його обличчі здригнулись, усе тіло пройняв дрож.

— Ти не здолаєш мене, хлопче, — хрипким голосом сказав він. — Ти… не…

Король скрикнув, похитнувся й за мить упав на підлогу. Чари, які тримали Ерагона, зникли. Водночас ожили й усі інші — Елва, Арія, Сапфіра, Торнак, Шруйкан… Від громового рику чорного дракона здригнулися стіни. Одним могутнім порухом Шруйкан струснув із себе Торнака, відкинувши його далеко вбік. Торнак незґрабно впав, кістки його правого крила гучно хруснули.

— Я… не… здамся, — мовив Галбаторікс, повільно підводячись із підлоги.

Неподалік від короля Ерагон побачив Арію. Вона стояла майже біля трону й, здається, не знала, що їй робити. Повагавшись якусь хвилину, ельфійка швидко побігла вздовж помосту до Шруйкана. За нею рушила Сапфіра, а трохи згодом і Торнак.

Тим часом Галбаторікс був уже на ногах. Він зиркнув туди-сюди оскаженілими очима й великими кроками пішов до Ерагона. Мить — і його меч уже зблиснув у повітрі.

Ерагон якомога швидше відкотився вбік. Він почув, як Врангр рубонув камінь прямо біля його голови. Вершник відкотився ще на кілька футів і спробував встати. Ноги ледь-ледь тримали. Лиш енергія Елдунарі дозволяла йому сяк-так стояти на ногах.

Галбаторікс із криком кинувсь на нього — Ерагон відбив удар короля. Їхні мечі задзвеніли. Цей звук був різкий і чистий на тлі могутнього рикання драконів, що змагались не на життя, а на смерть.

Ось Сапфіра високо підстрибнула вгору й учепилась у величезну морду Шруйкана, заливаючи її кров’ю. Потім вона знов упала на підлогу. Шруйкан заніс над нею лапу з оголеними пазурами, та Сапфіра відскочила назад, наполовину розправивши крила…

Король знову пішов в атаку. Ерагон відхилився від Галбаторіксового могутнього удару, а сам спрямував меч під його ліву пахву. На превеликий подив, кінчик Брізінгра почервонів від крові. Тоді Вершник ударив іще раз, і Галбаторіксу коштувало неабияких зусиль відбити цей удар. Урешті-решті вони намертво схрестили свої мечі. Обличчя короля було спотворене майже до невпізнання, а на його щоках блищали сльози.

Аж раптом над їхніми головами стрімко пронісся язик полум’я. Повітря стало нестерпно гарячим. Десь поруч закричали діти. Поранена нога Ерагона підігнулась, і він спершу впав на коліна, потім став навпочіпки, боляче вдарившись рукою, якою тримав Брізінгр.

Він гадав, що меч короля ось-ось упаде на нього, але Галбаторікс так і стояв на своєму місці, похитуючись туди-сюди.

— Ні! — сказав король. — Я не… — він якось дивно глянув на Ерагона й додав: — Зупини це!

Вершник струснув головою і звівся на ноги. Його ліву руку проймав сильний біль. Він озирнувся — на лівій передній лапі Сапфіри зяяла глибока кривава рана. І в цю мить на другому боці зали Торнак учепився зубами в хвіст Шруйкана, змусивши чорного дракона загарчати й повернутись назад. Та поки він це робив, Сапфіра знов підстрибнула вгору, опинившись на верхній частині його шиї, зовсім поруч із черепом. Вона вчепилась кігтями в його луску й щосили вкусила за шию між двома шипами вздовж хребта. Шруйкан оскаженіло гаркнув і заметався ще більше.

Тим часом Галбаторікс знову пішов уперед. Один удар, другий… Ерагон досить легко відбив їх, а потім завдав удар у відповідь, який вразив короля.

— Зупини це, — сказав Галбаторікс, і в його голосі було більше благання, ніж загрози. — Біль…

Шруйкан іще раз шалено гаркнув. Вершник побачив, як за спиною в короля, з другого боку від Сапфіри, Торнак учепився в шию чорного дракона. Сапфіра й Торнак тягли голову Шруйкана вниз, і вона опинилась майже біля самісінької підлоги. Однак чорний дракон був надто великий і сильний, щоб вони могли здолати його навіть удвох. Навряд чи їхні зуби годні були завдати йому великої шкоди.

Аж тут, перед очима Ерагона, наче легка лісова тінь, промайнула Арія. Вона вискочила з-за колони й побігла до драконів. У лівій руці ельфійки сяяв, немов зоря, зелений Дотдаерт. Побачивши її, Шруйкан різко смикнувся всім тілом, намагаючись скинути із себе Сапфіру й Торнака. Та це була марна справа. Тоді він роззявив свою пащеку й випустив прямо перед собою величезний струмінь вогню.

На мить Арія зникла за вогняною стіною, а коли Ерагон побачив її знову, вона була вже майже поруч із головою Шруйкана. Кінчики її волосся палали, та ельфійка, здавалось, і не помітила цього.

Трьома великими стрибками Арія заскочила на передню ногу чорного дракона, звідти кинулась до його голови, тягнучи за собою, мов яка комета, вогненний хвіст. Потім вона голосно скрикнула й кинула Дотдаерт прямісінько у велике, сяюче, ніби блакитний лід, око Шруйкана.

Шруйкан заревів і здригнувся всім тілом. За мить він повільно-повільно почав падати на бік. З його рота потекло рідке полум’я.

Сапфіра й Торнак ледь устигли відскочити, коли велетенський чорний дракон ударився об підлогу. Колони зали затріщали. Уламки каміння полетіли зі стелі. Кілька ліхтарів розбилось, і з них закрапала якась рідина.

Уся зала так похитнулась, що Ерагон ледь не впав. Він не міг бачити, куди поділась Арія. Невже Шруйкан розчавив її?

— Ерагоне! — пролунав голос Елви. — Пригнись!

Він, не задумуючись, пригнувся й почув, як свиснуло повітря, коли білий меч Галбаторікса пролетів у нього над спиною. Вершник випроставсь. За мить, щосили стискаючи Брізінгр, він рушив на Галбаторікса…

Ерагон ударив його прямо всередину живота, так, як перед цим ударив Мертага…

Король захрипів і відступив назад, ніби стягуючи себе з гострого леза Ерагонового меча. Потім він торкнувся вільною рукою рани, глянув на кров, що змочила кінчики пальців.

— Голоси… жахливі голоси, — сказав король, звівши очі на Ерагона. — Я ненавиджу це… — він заплющив очі, й сльози побігли йому по щоках. — Біль… так багато болю. Так багато горя… Зупини це! Зупини!..

— Ні,— сказав Ерагон.

Поруч із ним уже стояли Елва, Сапфіра й Торнак. Невдовзі з’явилася й Арія. Вона була закривавлена й обгоріла, але жива.

Тим часом Галбаторікс розплющив очі — круглі, неприродно біласті. Король пильно глянув кудись у простір, так, наче ні Ерагона, ні будь-кого іншого перед ним не було. Він здригнувся, його губи ворухнулись, хоч не зронили жодного звуку. Елва чомусь скрикнула й упала, знепритомнівши.

— Вайзе нейат! — нарешті сказав король.

Часу на слова в Ерагона не було. Скориставшись енергією Елдунарі, він миттю перемістив себе, Сапфіру, Арію, Елву, Торнака, Мертага й двійко дітей до кам’яної брили, де була прикута Насуада. Іще одне захисне закляття…

Аж раптом — спалах світла, яскравішого за саме сонце. Галбаторікс зник.

СМЕРТЕЛЬНІ МУКИ

Роран сидів на підстилці, яку ельфи поклали на одну з кам’яних брил прямо всередині зруйнованих воріт Урубейна, і віддавав накази своїм воїнам, бо перед тим четверо ельфів винесли його з міста, туди, де вони могли користуватися магією, уже не боячись, що чари Галбаторікса перекрутять їхні закляття. Вони зцілили Міцному Молоту вивихнуту руку, поламані ребра, численні рани, завдані Барстом, але попередили, що мине ще не один тиждень, перш ніж його кістки стануть такими ж міцними, як і раніше. Ельфи наполягли на тому, щоб він не вставав на ноги принаймні до кінця дня.

Рорана це аж ніяк не влаштовувало, і він почав вимагати, щоб його знову повернули на поле бою. Та ельфи не хотіли про це й чути. Тоді Міцний Молот не на жарт розсердився.

— Або ви віднесете мене туди, куди я кажу, — гарячкував він, — або я піду туди сам!

Ельфи були вкрай незадоволені, та врешті-решт їм довелось таки погодитись і вони віднесли Рорана туди, де він зараз сидів, час від часу поглядаючи на площу.

Як і очікував Роран, солдати Імперії втратили волю до боротьби, коли загинув їхній командир. Отож, вардени змогли відкинути їх назад, угору по прямих вулицях. Коли Роран повернувся, вардени вже звільнили третину, а може, й більше міста і швидко наближалися до цитаделі.

Попри те що вони втратили багато людей — мерці й конаючі лежали то тут, то там, а вуличні канави аж червоніли від крові,— вардени знову відчули смак перемоги. Роран міг бачити це на обличчях людей, гномів та ургалів. Щоправда, ельфи, через смерть королеви Ісланзаді, були ще й досі охоплені холодною люттю. Це непокоїло Рорана. Він бачив, як ельфи без жодних докорів сумління вбивали солдатів Імперії, які пробували здатися в полон. Здавалось, їхня жага крові просто не знає меж.

Невдовзі після загибелі Барста, під час штурму вартівні, стріла влучила королю Орину в груди. Це було серйозне поранення — навіть ельфи не були впевнені в тому, що зможуть його вилікувати. Воїни Орина тут-таки забрали свого короля назад до табору, і відтоді Роран не чув про його долю жодного слова.

Хоч Міцний Молот і не міг битися сам, він міг наказувати. Отож, він почав збирати докупи заблукалих воїнів і посилати їх на завдання по всьому Урубейну. На його думку, насамперед слід було захопити решту катапульт на міських стінах. Крім того, він збирав інформацію для Джормандера, Орика, Мартланда Рудобородого та інших командувачів армії і направляв до них своїх посланців. Ось і зараз перед ним стояв якийсь худий мечник з високо піднятими плечима, а Роран казав йому:

— І якщо ти побачиш солдатів біля тієї великої будівлі з куполом, що поруч із ринком, неодмінно повідом про це Джормандера.

— Слухаюсь, сер, — відповів чоловік і ковтнув повітря так, що його кадик аж стрибнув.

Якусь мить Роран помовчав, ніби той рух заворожив його, а потім махнув рукою:

— Іди.

Чоловік побіг. Роран глянув угору — над гострими дахами прилеглих будинків височіла цитадель. Обличчя Міцного Молота спохмурніло. «Де ти?» — подумки спитав він.

З того часу, як Ерагон та його товариші ввійшли до фортеці, від них не було жодної звістки. Така тривала мовчанка непокоїла Рорана. Він міг пояснювати її як завгодно, але жодне з пояснень не обіцяло нічого доброго. Ясна річ, найприємніше було б думати, що Галбаторікс просто сховався, і Ерагонові та його друзям довелося шукати короля. Однак, побачивши в першу ніч силу Шруйкана, Роран навіть уявити собі не міг, що Галбаторікс тікатиме від ворогів. Але якби, крий боже, справдилися найгірші побоювання, тоді всі тимчасові перемоги варденів не мали б жодного значення. Роран напевно знав, що в такому разі ані він, ані жоден воїн його армії не доживе до кінця цього дня.

Його роздуми перервала поява одного з посланців. Рудий лучник з непокритою головою й рум’янцями на щоках вибіг з вулиці справа від Рорана. Невдовзі він уже стояв перед кам’яною брилою, схиливши голову й намагаючись перевести подих.

— Ти знайшов Мартланда? — спитав його Роран.

Лучник мовчки кивнув, і пасмо волосся впало на його лискуче чоло.

— І передав йому моє повідомлення?

— Так, сер, — нарешті озвавсь посланець. — Мартланд велів передати вам, сер, що… — він хапнув ротом повітря, — солдати відступили з лазень, але забарикадувались у залі поряд з південною стіною.

Роран ворухнувся на підстилці, та його щойно зцілену руку пройняв різкий біль:

— А як щодо веж на стінах між лазнями та амбарами? Їх уже захопили?

— Дві. За решту ми продовжуємо битись. Мартланд переконав кількох ельфів допомогти. А ще він…

Глухий могутній рик, що долинув із середини кам'яного пагорба, не дав йому договорити. Лучник зблід, і рум’янці на його щоках стали тепер іще яскравіші, так, наче то були плями фарби на обличчі покійника.

— Сер, що це?..

— Т-с-с! — Роран підвів голову, прислухаючись.

Ричати так голосно міг тільки Шруйкан.

Збігло ще кілька секунд. У місті, як і раніше, вирував бій. А потім із середини цитаделі знову долинув рик. Роран чув і якісь інші звуки, хоч і не міг зрозуміти, що то було.

Люди, гноми, ельфи й ургали — усі, хто був зараз перед зруйнованими воротами, завмерли й повернулись убік цитаделі.

Звідти долинув іще один рик, навіть гучніший за попередні. Роран щосили стиснув руками краї підстилки.

— Убий його, — прошепотів він. — Убий виродка!

Аж раптом усе місто легенько, але помітно здригнулось, так, наче щось велике-велике впало на землю. А потім запанувала тиша, і кожна наступна мить здавалась довшою за попередню.

— Як ти гадаєш, йому потрібна наша допомога? — ледь чутно спитав лучник.

— Ми нічого не зможемо для них зробити, — відповів Роран, пильно придивляючись до фортеці.

— А ельфи могли б…

Чоловік замовк, бо земля загуркотіла й здригнулась. А вже за мить передня частина фортеці злетіла в повітря, потопаючи в морі такого яскравого жовто-білого полум’я, що кістки лучника було видно крізь плоть, а сама вона стала біла, мов аґрус, який тримають перед свічкою.

Роран ухопив лучника й потягнув його за собою, відкотившись від краю кам’яного блоку. І тільки-но вони впали, їх накрила звукова хвиля. Роранові здалось, що в його вуха вп’ялися шипи. Він щосили крикнув, але не чув себе. Зрештою, він не міг чути більше нічого. Бруківка під ними здригнулась, ціла хмара пилюки й уламків закрила їм сонце, а сильний вітер шарпонув одяг.

Пилюка змусила Рорана міцно заплющити очі. Він учепився в лучника й чекав, доки вщухне ця шалена буря. Роран хотів дихнути, але розпечений вітер ніби зривав повітря з його губ, перш ніж він міг наповнити ним легені. Щось ударило йому в голову, і він відчув, як з нього злетів шолом.

Якийсь час усе довкруг так і продовжувало здригатися. Але поволі земля таки завмерла. Роран розплющив очі, боячись того, що він побачить.

Повітря було сіре й тьмяне. Предмети вже за кілька сотень футів губилися в тумані. З неба, неначе сніг, падав попіл, а разом з ним маленькі уламки каміння й деревини. По той бік вулиці горіла частина сходів, що їх зламали ельфи, руйнуючи ворота. Балка обвуглилась на всю її довжину. Воїни, які під час вибуху стояли на відкритій місцині, лежали тепер розпластані на землі. Дехто з них ще ворушився, решта були мертві.

Роран глянув на лучника. Той прокусив, собі нижню губу, і кров залила йому все підборіддя.

Сяк-так вони допомогли один одному, звестись на ноги. Роран подивився туди, де раніше була фортеця, але не міг побачити нічого, крім сірої темряви.

«Ерагон!» — мало не скрикнув Міцний Молот. Чи могли вони із Сапфірою вижити? Чи міг би вижити хтось, хто опинився в серці такого пекла?

Роран кілька разів відкрив рот, намагаючись повернути слух. У вухах страшенно дзвеніло, і вони дуже боліли. Марно. Тоді Міцний Молот торкнувся рукою правого вуха. На пальцях була кров.

— Ти чуєш мене? — прокричав він лучникові, сам нічого не чуючи.

Лучник нахмурився й заперечно похитав головою.

І в цю мить Роран відчув, що ось-ось упаде. Тоді він прихилився до якоїсь каменюки. Постояв хвилину, другу й чомусь подумав про брилу, яка нависала над ними. Йому здалося, що й над цілим містом нависла зараз смертельна небезпека.

«Треба забиратися звідси, доки вона не впала», — подумав Міцний Молот. Уся бруківка була вкрита кров’ю і брудом. Роран іще раз глянув убік фортеці. Пилюка й досі закривала її. Горе стисло серце воїна.

«Ерагон!»

МОРЕ КРОПИВИ

Темрява, а в темряві — тиша.

Ерагон відчув, як він кудись ковзає, потім зупиняється. А потім… нічого. Зрештою, він міг дихати, але повітря було якесь затхле й мертвотне. Коли ж він спробував поворухнутись, напруга на його заклятті тільки зросла.

Тоді він швидко торкнувся свідомості всіх, хто був довкола нього. Вершник хотів пересвідчитись, що зміг урятувати їх усіх. Елва знепритомніла, Мертаг теж ледве дихав, але і вони, і всі інші були живі.

Розуму Торнака Ерагонові доводилось торкатися вперше. І коли він це зробив, червоний дракон, здавалось, відсунувся вбік. Його думки були якісь темніші й не такі зрозумілі, як у Сапфіри, але від них віяло силою й шляхетністю, що дуже сподобалось Вершникові.

«Ми не зможемо довго підтримувати це закляття», — стривожено сказав Умарот.

«У нас немає вибору, — відповів йому Ерагон. — Якщо ви цього не зробите, тоді нам смерть».

І знову мовчанка. Збігло ще кілька миттєвостей. Аж раптом очі Ерагона залило неймовірно яскраве світло, а вуха оглушило якимось гуркотом.

Він скривився й почав моргати, аж поки очі знову не стали щось бачити. У повітрі слався густий дим, а там, де щойно стояв Галбаторікс, зяяла величезна осяйна діра. Розпечений камінь пульсував, мов жива плоть, коли потоки повітря проносились над його поверхнею. Стеля зали також яскраво світилась, і це видовище страшенно занепокоїло Ерагона. Здавалося, що вони перебувають усередині якогось велетенського горнила.

Повітря пропахло металом. Стіни зали потріскались, а колони, різьблення й ліхтарі були геть розтрощені. У кінці зали Вершник побачив спотворене тіло Шруйкана, що нагадувало тепер гору вкритих кіптявою кісток і м’яса. У передній частині зали вибух зруйнував кам’яні стіни. Зрештою, стіни були зруйновані на сотні футів уперед, відкривши справжній лабіринт тунелів і кімнат. Красиві парадні золоті двері зірвало із завіс, і Ерагонові здалося, що в дальньому кінці довжелезного, на добру четверть милі, коридору, який вів до виходу, блимає денне світло.

Вершник звівся на ноги. Його закляття ще й досі забирало силу в драконів, хоч і не так швидко, як раніше.

Ерагон трохи постояв, приходячи до тями. У цю мить зі стелі впав велетенський камінь. Він ударився поруч із черепом Шруйкана об підлогу й розлетівся на безліч уламків. По стінах навсібіч поповзли тріщини, звідусюди залунали якісь зловісні голоси.

Тоді Арія швидко підійшла до двох дітлахів, узяла за руку хлопчака й разом із ним залізла на спину Сапфіри.

— Подай її сюди! — крикнула вона Ерагонові, показуючи пальцем на дівчинку.

Якусь секунду Вершник витратив на те, щоб засунути Брізінгр у піхви, а потім швиденько схопив дівчинку й подав її Арії на руки.

Часу було обмаль. Ерагон розвернувся й, обійшовши Елву, кинувся до Насуади.

— Джиєрда! — сказав він, поклавши руки на кайдани, якими Насуада була прикута до сірої кам’яної брили. Закляття не спрацювало. Тоді він швидко урвав його, щоб воно дарма не забирало енергії.

Насуада тим часом закрутила головою, намагаючись щось сказати. Аж тепер Ерагон згадав про кляп і хутко витягнув його з рота дівчини.

— Ключ!.. Треба знайти ключ! — скрикнула вона, важко дихаючи. — Він у Галбаторіксового тюремника.

— Ні. Ми не зможемо знайти його так швидко! — відповів на те Вершник.

Він знову витяг Брізінгр, широко розмахнувся і вдарив по ланцюгу, прикутому до наручника на лівій руці Насуади.

Меч дрібно затремтів і відскочив. На тьмяному металі ланцюга не залишилось навіть подряпини. Тоді Ерагон ударив іще раз — і на цей раз лезо меча було безсиле.

Зі стелі на підлогу з гучним тріском знову впав величезний уламок каменю. І в цю мить хтось узяв Ерагона за руку. Вершник обернувся. Перед ним стояв Мертаг, усе ще притискаючи руку до рани на животі.

— Відійди! — крикнув він. Ерагон відступив убік. Тоді Мертаг промовив ім’я імен, додавши до нього слово «джиєрда». Мов за помахом чарівної палички, наручники розімкнулись і впали до ніг Насуади.

Мертаг мовчки взяв її за руку, повернувся й повів до Торнака. Утім крокував він якось невпевнено. Тоді Насуада пірнула йому під руку й міцно обняла, підтримуючи тіло лицаря.

Від подиву Ерагон мало не роззявив рот, але часу розпитувати про щось зараз не було. Тим паче, що Арія зістрибнула із Сапфіри й підбігла до Мертага.

— Стривай-но! — сказала вона. — А де яйце? Де Елдунарі? Ми не можемо залишити їх тут!

Мертаг спохмурнів, але зупинився й подумки передав Арії те, що він знав. Ельфійка не стала роздумувати. Вона вмить розвернулась, майнувши своїм обпаленим волоссям, і побігла до дверей у протилежному кінці зали.

— Це надто небезпечно! — крикнув їй услід Ерагон. — Тут зараз усе завалиться! Аріє!

«Ідіть! — відповіла йому ельфійка. — Заберіть дітей у безпечне місце. Ідіть! У вас мало часу!..».

Ерагон лайнувся. Хоч би Арія взяла із собою Глаедра! Та думати було ніколи. Вершник засунув Брізінгр у піхви, нахилився й узяв на руки Елву, яка тільки-но прийшла до тями.

— Що тут відбувається? — спитала вона слабким голосом, коли Ерагон підняв її на спину Сапфіри й посадив за дітьми.

— Ми йдемо, — відповів він. — Тримайся.

Сапфіра вже рушила вперед. Припадаючи на свою поранену передню лапу, вона намагалась оббігти діру. Торнак з Мертагом та Насуадою на спині прямували за нею.

— Стережись! — скрикнув Ерагон, побачивши, як уламок сяючої стелі почав падати прямо на них.

Сапфіра миттю кинулась вліво, і щербатий шмат каменюки впав поряд із нею, розсипаючи навкруги цілу купу блідо-жовтих уламків. Один із них ударив Ерагона в бік і застряг у його кольчузі. Вершник швидко висмикнув його й пожбурив якомога далі від себе. Рукавиці відразу ж взялися димом, і Ерагон відчув запах паленої шкіри.

Нарешті Сапфіра таки дісталася початку коридору. Ерагон обернувсь назад.

— Тут є пастки? — прокричав він Мертагові. Мертаг заперечно похитав головою й кивнув уперед, мовляв, ідіть далі. Та зробити це було вкрай непросто. Шматки каміння то тут, то там валялися на підлозі коридору й заважали драконам рухатись швидше. Ерагон кидав оком направо й наліво, зазираючи у відчинені вибухом і засипані камінням кімнати й тунелі — скрізь були обвуглені столи, стільці, якісь інші меблі. Руки та ноги мерців стирчали з-під куп каміння… Вершник шукав Блодхгарма та його чарівників, але не бачив жодного їхнього сліду — ані живих, ані мертвих.

Що далі, то частіше вони почали натрапляти на людей. Солдати й слуги вибігали з прилеглих до коридору проходів і мчали до виходу. Багато з них мали опіки й поранення. Дехто поступався Сапфірі й Торнакові дорогою, але більшість не звертали на них жодної уваги.

Сапфіра була вже майже біля кінця коридору, коли позаду пролунав оглушливий гуркіт. Ерагон озирнувся — тронну залу завалило товстелезним шаром каміння.

«Арія!» — враз подумав Ерагон. Він спробував подумки знайти її, але з того нічого не вийшло. Можливо, між ними було надто багато перешкод, можливо, його думку блокувало одне із заклять Галбаторікса, а може, — Вершник спробував прогнати від себе цю думку, — Арія вже мертва. Зрештою, її не було в залі, коли та завалилась. Ерагон знав це напевно. Але чи зможе вона тепер знайти звідти вихід?..

Нарешті вони вибралися з фортеці. Повітря стало чистіше, і Ерагон міг побачити, як вибух зруйнував Урубейн. З багатьох найближчих будинків він позривав шиферні дахи. Дерев’яні балки під ними палали. Пожежа вкрила все довкола. Хмари диму здіймались уверх, аж до самісінького скелястого уступу високо-високо вгорі. Там вони збиралися воєдино й пливли вздовж гострої скелі, наче вода у широченному річищі. З південно-східного боку міста дим, огортаючи край уступу, зустрічався з промінням вранішнього сонця і набував якогось фантастичного червоно-оранжевого вогненного кольору.

Мешканці Урубейна залишали свої будинки й бігли по вулицях до пролому в зовнішній стіні. Невдовзі до них приєдналися солдати й слуги з фортеці. Місто пустіло… Ерагон не звертав уваги на людей. Тепер вони не були ворогами, і йому було байдуже, що вони роблять.

Сапфіра зупинилася на якомусь широкому прямокутному подвір’ї. Нарешті Вершник міг перевести подих і спустити на землю Елву та двох малюків, чиїх імен він так і не знав.

— Де ваші батьки? — спитав Ерагон, ставши біля них на коліна.

Хлопчик показав на великий будинок, що стояв неподалік зліва.

— Ви там живете?

Малий ствердно кивнув.

— Тоді йдіть додому, — сказав Вершник і злегка підштовхнув їх у спини. Та це було зайве, бо братик і сестричка щодуху побігли до будинку через двір. Двері будинку одразу ж відчинились. На поріг вийшов чоловік середнього віку з мечем на поясі. Він підхопив дітей на руки, міцно притис їх до себе, глянув на Ерагона й швидко зник за дверима.

«Як усе легко», — не без подиву сказав Вершник Сапфірі.

«Судячи з усього, Галбаторікс наказав своїм людям знайти дітей у найближчих будинках, — відповіла вона. — Ми просто не залишили йому часу».

«Мабуть, так воно й було».

Саме в цей час Торнак зупинився за кілька ярдів від Сапфіри. Насуада допомогла Мертагові зійти на землю, а той одразу ж присів біля живота Торнака й почав промовляти закляття зцілення. Це нагадало Ерагонові про рани Сапфіри. Особливо його бентежила та, що була на лівій передній лапі дракона.

«Це зуб чи кіготь?» — спитав він, оглядаючи рану.

«Кіготь», — відповіла Сапфіра.

Ерагон зцілив її, потім трохи полікував власні рани й увесь час краєм ока спостерігав за Мертагом. Він пильно стежив за тим, як Мертаг зцілює зламане крило Торнака, свій живіт та інші ушкодження. Насуада стояла поряд, тримаючи руку на його плечі. Ерагон помітив, що Мертаг, покидаючи тронну залу, не забув узяти Зарок.

За якийсь час Ерагон повернувся до Елви, яка стояла неподалік. Здавалось, їй було дуже боляче.

— Ти поранена? — спитав Вершник.

Елва нахмурила личко й заперечно похитала головою.

— Ні,— сказала вона й додала, показуючи пальцем на людей, які покидали фортецю. — Але серед них є багато поранених.

— Гмм… — тільки й зумів відповісти на те Ерагон, а потім знов подививсь на Мертага. Тепер він стояв поруч із Насуадою, і вони говорили про щось між собою.

Очевидно, Насуада з ним не погоджувалась.

Тоді Мертаг швидко звів руки, ухопив комір Насуадиної туніки й шарпнув його так, що тканина розлізлася навпіл.

Ерагон уже схопився за Брізінгр, та раптом побачив на ключиці Насуади кілька страшних рубців. Вони вразили його мов грім серед ясного неба, нагадавши про те, як виглядала спина Арії, коли вони з Мертагом врятували її в Джиліді.

Насуада мовчки кивнула й схилила голову. Мертаг знову почав щось казати. Ерагонові здалося, що на цей раз він говорив прадавньою мовою. А потім Мертаг обережно, навіть якось нерішуче поклав руки на плечі Насуади. Дівчина підвела голову. Її обличчя було сумне й водночас просвітлене. Мабуть, тільки тепер Ерагон зрозумів, як багато страждань довелося їй пережити.

Вершник дивився на Насуаду ще якусь мить, аж раптом ціла хвиля почуттів заполонила його. Коліна ослабли, і він сів на праву лапу Сапфіри. Вона опустила голову й торкнулася носом його плеча, а він прихилив до неї свою голову.

«Ми зробили це», — тихо сказала Сапфіра.

«Ми зробили це», — луною повторив Вершник, не надто вірячи власним словам.

Він відчував, що Сапфіра думає про смерть Шруйкана. Нехай Шруйкан був такий страшний і небезпечний, вона оплакувала смерть одного з останніх представників її раси. Ерагон поклав руку на луску Сапфіри. Йому було легко, а в голові трохи паморочилось, так, наче він злетів високо-високо в небо.

«І що ж тепер?..» — подумав Вершник.

«Тепер? Тепер треба все відродити, — сказав йому Глаедр, сповнюючи душу дивною сумішшю задоволення, горя й утоми. — Ти чудово виконав своє завдання, Ерагоне. Ніхто б не здогадався атакувати Галбаторікса так, як це зробив ти».

«Я лиш хотів, щоб він зрозумів», — стомлено відповів Ерагон. Хтозна, чи почув Глаедр ці слова, чи ні, але він змовчав. Натомість озвався Умарот.

«Нарешті,— радісно сказав він, — клятвопорушник мертвий».

Те, що Галбаторікса більше немає, здавалося просто неможливим. Зрештою, Вершник не хотів про нього думати. Зараз, не знати чому, він згадав про те, що сталося з ним у Склепі Душ.

«Сапфіро…»

«Я знаю, — сказав дракон з неабияким захватом. — Яйця!»

Ерагон посміхнувся. Так, яйця! Яйця драконів! Ця раса не відійде в небуття. Вони виживуть і будуть знову процвітати. Вони повернуть собі ту славу, яку мали до падіння Вершників.

— Дивіться, дивіться! — закричала Елва, показуючи кудись.

Ерагон обернувся. З темного провалля фортеці виходила Арія. З нею були Блодхгарм та його чарівники — побиті, обідрані, але живі. У руках Арія тримала дерев’яну скриньку із золотими закрутками, а вслід за нею в кількох дюймах над землею летіла довга вервечка чималих металевих ящиків.

Здавалося, радості Вершника не було меж.

— Ви живі! — скрикнув він, підбігаючи до ельфів і, на превеликий подив Блодхгарма, хапаючи його в обійми.

Якийсь час Блодхгарм мовчки дивився на Ерагона своїми жовтими очима.

— Так, ми живі, Вбивце Тіні,— нарешті сказав ельф, вишкіривши в посмішці ікла.

— А це все… Елдунарі? — спитав Ерагон, м’яко вимовивши останнє слово.

Арія ствердно кивнула:

— Вони лежали в скарбниці Галбаторікса. Треба буде ще якось туди навідатись. Там сховано багато чудес.

— І як вони? Ну… Елдунарі.

— Украй збентежені. Їм знадобляться роки й роки, щоб прийти до тями… Якщо їм це взагалі вдасться.

— А це що? — Ерагон кивнув на скриньку, яку тримала Арія.

Ельфійка озирнулась, наче хотіла впевнитися, що поблизу немає нікого стороннього, а потім підняла кришку на ширину пальця. Усередині, на оксамиті, лежало красиве зелене яйце дракона, всіяне білими прожилками.

Ерагон загадково всміхнувся, трохи помовчав, а потім покликав до себе ельфів, які були з Арією. Коли всі зібралися біля нього, Вершник зашепотів щось прадавньою мовою — він розповів їм про яйця на Вройнгарді.

Ельфи не стали ані галасувати, ані сміятися, та їхні очі засяяли. Здавалося, що всі вони бринять від хвилювання.

«Ерагоне!» — раптом покликала Вершника Сапфіра. І в цю ж таки мить Арія спохмурніла.

— А де це Торнак і Мертаг? — стурбовано спитала вона.

Ерагон озирнувся — Насуада стояла посеред двору одна. Поряд із нею була лиш пара сідельних торб, яких Вершник досі на Торнакові не бачив. За якийсь час над двором пронісся вітер, і Ерагон почув помахи могутніх крил. Та ні Мертага, ні Торнака не було видно.

Тоді Ерагон спробував знайти їх подумки, і йому відразу це вдалося, бо вони й гадки не мали ховатися. Але говорити з ним про щось вони теж не хотіли.

— Хай йому грець! — тільки й сказав Ерагон, біжучи до Насуади. На її щоках були сльози. Здавалося, вона ледь-ледь тримає себе в руках.

— Куди це вони?..

— Подалі звідси, — підборіддя Насуади тремтіло. Потім вона глибоко зітхнула й більше не зронила ні слова.

Ерагон знову лайнувся. Він розв’язав торби. Там було кілька невеликих Елдунарі в оббитих коробках.

— Аріє! Блодхгарме! — закричав Вершник, показуючи на Елдунарі.

Ельфи кивнули.

Тоді Ерагон, не гаючи й секунди, побіг до Сапфіри. Йому не довелося нічого пояснювати. Дракон усе й так розумів. Він розправив крила, і тільки-но Вершник умостився в сідлі, злетів у небо. Радісні крики залунали над містом, коли вардени побачили Сапфіру. Та зараз було не до цього — Сапфіра швидко-швидко махала крилами, прямуючи за шлейфом мускусного запаху Торнака. Цей слід вів спершу на південь, огинаючи навислу над містом скелю, потім піднімався вгору повз величезний кам’яний виступ і нарешті повертав до ріки Рамр.

Упродовж кількох миль слід був прямий, а коли широка ріка, обабіч якої росли дерева, опинилася майже під ними, повів їх униз. Ерагон пильно вдивлявся в землю. Аж раптом біля підніжжя одного з пагорбів на другому боці ріки він побачив щось схоже на червоний спалах.

«Туди», — сказав він Сапфірі, хоч та вже й сама помітила Торнака.

Вона спустилася по спіралі й м’яко сіла на верхівку пагорба. Повітря біля води було прохолодне й вологе. Воно пахло мохом, мулом і соком рослин. А між пагорбом і рікою лежало ціле море кропиви. Її було так багато, і вона росла так густо, що пройти крізь неї можна було, хіба що прорубавши собі шлях. Темне зубчасте листя легко шелестіло, і цей шелест зливався зі звуком стрімкої води.

На краю заростей кропиви сидів Торнак. Мертаг стояв поряд із ним і підтягував ремені сідла.

Ерагон поклав руку на Брізінгр й обережно рушив до них.

— Ви прийшли, щоб зупинити нас? — не обертаючись, спитав Мертаг.

— Буде видно. А куди це ти зібрався?

— Не знаю. Мабуть, на північ… кудись якомога далі від людей.

— Ти можеш залишитись.

Мертаг тихо засміявся, хрипло й безрадісно.

— Ти ж чудово все розумієш. Через мене Насуаді не буде спокою. До того ж, гноми ніколи цього не дозволять. Хіба не я вбив Ротгара? — він глянув через плече на Ерагона. — Галбаторікс називав мене Вбивцею Короля. А тепер і ти Вбивця Короля.

— Здається, це в нас сімейне.

— Тоді тобі треба наглядати за Рораном… А от Арія — вбивця дракона. Мабуть, для неї це нелегко — ельф, який убив дракона. Ти повинен поговорити з нею і впевнитись, що все гаразд.

Ерагон дивувався, як тонко розуміє все Мертаг:

— Добре, я так і зроблю.

— Ну ось, — сказав Мертаг, до кінця затягнувши ремінь. Якусь мить він помовчав, а потім повернувся до Ерагона. Зарок він тримав близько до тіла. Меч був оголений і готовий до бою. — То я ще раз питаю тебе: ти прийшов, щоб зупинити нас?

— Ні.

Мертаг ледь помітно всміхнувся й засунув Зарок у піхви.

— Це добре. Інакше мені знову довелося б битися з тобою.

Ерагон нічого на те не відповів, а натомість спитав:

— А як ти зміг звільнитись від Галбаторікса? Це все твоє справжнє ім’я, чи не так?

Мертаг кивнув:

— Я вже казав тобі, що я… тобто ми, — він торкнувся боку Торнака, — уже не ті, якими були раніше. Просто потрібен був якийсь час, щоб зрозуміти це.

— Час і… Насуада.

Мертаг спохмурнів. Він мовчки повернувся й почав дивитися кудись далеко-далеко, за море, високої кропиви. Ерагон підійшов до нього.

— Пам’ятаєш, — тихо спитав Мертаг, — коли ми востаннє були біля цієї ріки?

— Таке важко забути. Я й досі чую іржання коней.

— Ти, Сапфіра, Арія та я… Ми були тоді разом… Ми були впевнені, що нас ніщо не зупинить…

Краєм свідомості Ерагон відчував, що Сапфіра й Торнак так само розмовляють одне з одним. Про що вони говорять? Зрештою, Вершник добре знав, що Сапфіра неодмінно розкаже йому про це.

— А що ти робитимеш? — спитав він Мертага.

— Буду сидіти й думати. А може, збудую собі замок. Тепер у мене багато часу.

— Невже тобі конче треба йти? Я знаю, це буде… важко. Але ж тут у тебе родина: я, Роран… Він — твій двоюрідний брат, а ти навіть ніколи не бачив його… Ти ж належиш Карвахолу й Паланкарській долині так само, як і Урубейну. Може, навіть більше…

Мертаг заперечно похитав головою. Він усе ще дивився на безмежне море кропиви:

— Ні-ні. Нам із Торнаком треба якийсь час побути на самоті. Нам потрібен час, щоб зцілитись. А якщо ми залишимось, то будемо надто заклопотані, щоб зробити для себе бодай щось.

— Але ж добра компанія і постійна заклопотаність — це, може, найкращі ліки для душі.

— Так. Але не від того, що з нами зробив Галбаторікс… А ще… І Насуаді, і мені буде боляче, якщо я залишусь. Ні, ми повинні піти.

— І доки ж вас не буде?

— Доти, доки світ перестане здаватися нам таким ненависним, що викликає бажання руйнувати гори й напувати моря кров’ю.

Ерагон не знав, що на це відповісти. Вони стояли мовчки й дивились на ріку, яка текла ген-ген, за разочком низьких верб. Під подувом західного вітру шелест кропиви став сильніший.

— Коли ти більше не захочеш бути один, — нарешті сказав Ерагон, — знайди нас. Ми завжди будемо раді бачити тебе біля нашого вогнища.

— Гаразд. Обіцяю.

Ерагон з подивом побачив, як очі Мертага на якусь мить волого зблиснули.

— Знаєш, — сказав Мертаг, — я ніколи не думав, що тобі це вдасться… Але я радий, що так сталося.

— Мені пощастило. І без твоєї допомоги я б цього не зробив.

— Навіть коли так… Ти знайшов Елдунарі в торбинках?

Ерагон ствердно кивнув.

— Добре — сумно сказав Мертаг.

«Як ти гадаєш, — спитав Ерагон у Сапфіри, сподіваючись, що вона підтримає його, — вони повинні знати?»

Сапфіра на мить замислилась:

«Мені здається, так… Ти скажи йому, а я скажу Торнакові».

«Як хочеш», — відповів Ерагон, а звертаючись до Мертага, мовив:

— Є одна річ, про яку ти повинен знати.

Мертаг скоса глянув на нього, але нічого не відповів.

— Яйце дракона, яке було в Галбаторікса — не єдине в Алагезії. Є й інші. Вони сховані там, де ми знайшли Елдунарі, які принесли із собою.

Мертаг повернувся й недовірливо глянув на Ерагона. Та в цю мить Торнак вигнув шию й радісно ревнув, злякавши зграю ластівок, що сиділи на сусідніх деревах.

— Багато?

— Сотні.

Якийсь час Мертаг, здавалося, не міг сказати й слова.

— І що ти хочеш з ними зробити? — нарешті спитав він.

— Я?.. Гадаю, Сапфіра й Елдунарі допоможуть мені вирішити це питання… Мабуть, ми знайдемо якесь безпечне місце, де дракони могли б вилупитись. А тоді почнемо відновлювати Вершників.

— Ви із Сапфірою будете їх навчати?

Ерагон знизав плечима:

— Мабуть. Я певен, що й ельфи нам допоможуть. Ти теж міг би допомогти, якби залишився.

Мертаг закинув голову назад і полегшено зітхнув.

— Дракони повернуться, а разом з ними повернуться й Вершники, — він тихо засміявся. — Світ зміниться.

— Він уже змінився..

— Так. І ви із Сапфірою очолите Вершників, поки ми з Торнаком будемо далеко від людей.

Ерагон хотів сказати щось втішне, але Мертаг зупинив його поглядом:

— Ні-ні. Усе так, як і має бути. Ви із Сапфірою будете куди кращими вчителями, ніж були б ми.

— Я в цьому не впевнений.

— Гмм… Тільки пообіцяй мені одну річ.

— Яку?

— Навчи їх не боятися. Страх корисний лише тоді, коли його небагато. Та якщо він стає твоїм постійним супутником, тоді він рано чи пізно змусить тебе забути, хто ти такий, і не дозволить робити те, що ти вважаєш за потрібне.

— Гаразд, я спробую.

Ерагон помітив, що Сапфіра й Торнак уже закінчили свою розмову. Торнак зрушив з місця й обійшов Сапфіру так, щоб мати змогу бачити Ерагона. «Дякую тобі,— подумки сказав йому червоний дракон на диво мелодійним голосом, — що ти не вбив мого Вершника, Ерагоне, брате Мертага».

— Я теж дякую, — сухо додав Мертаг.

— А я страшенно радий, що мені випало щастя не робити цього, — відповів Ерагон, дивлячись в осяйне криваво-червоне око Торнака.

Дракон задоволено пирхнув, а потім нахилив голову й торкнувся кінчика шолома Ерагона.

«Нехай сонце й вітер завжди будуть у тебе за спиною», — мовив він.

— І в тебе також.

Та Ерагон ледь устиг вимовити ці слова, як на нього накотилася хвиля якихось змішаних, та однаково гірких почуттів — лють, горе, розгубленість. Це свідомість Глаедра охопила його душу. Мертаг і Торнак, здавалося, теж напружились, ніби в передчутті битви. Розмовлячи з ними, Ерагон геть забув, що Глаедр та інші Елдунарі, сховані в невидимій складці простору, чують їхню розмову.

«А от я не можу побажати тобі цього, — сказав Глаедр, і його слова були гіркі, мов полин, — бо ти вбив моє тіло й мого Вершника». Слова Глаедра були прості й зрозумілі, а від того ще страшніші.

Мертаг щось відповів йому подумки, але Ерагон не знав, що саме, адже слова були адресовані лиш Глаедру.

«Так, не можу, — сказав золотий дракон. — Але я розумію, Мертагу, що зробити це змусив тебе Галбаторікс, що це він водив твоєю рукою… Тепер Галбаторікс мертвий, а з ним — і моя жага помсти. Ваш шлях був дуже важкий від народження. Та сьогодні ви показали, що нещастя не зламали вас. Ви стали проти Галбаторікса тоді, коли це могло принести вам один лиш біль, і це дозволило Ерагонові вбити його. Сьогодні ви з Торнаком довели, що гідні ймення Шуртугал. Я… пишаюся вами».

У відповідь Мертаг кивнув головою, а Торнак сказав:

«Дякую, Ебрітхілю».

Те, що Торнак ужив оце шанобливе звертання, здавалось, справило на Мертага неабияке враження — він озирнувся на дракона, ніби хотів щось сказати, але його випередив Умарот.

«Ми добре знаємо про ті труднощі, які випали на вашу долю, — мовив він, — бо ми спостерігали за вами здалеку багато літ. Є багато речей, яких ми хотіли б навчити вас, коли ви будете до цього готові. А зараз скажемо вам ось що: у своїх мандрах уникайте гір Ангхельма, де виставлене для прощання тіло єдиного короля ургалів Кулкарвека. Уникайте також руїн Вройнгарду й Ель-Харіма. Стережіться глибин — не йдіть туди, де земля стає чорна й ламка, а повітря пахне сіркою, тому що там живе зло. І якщо ви прислухаєтесь до наших пересторог, на вашому шляху ніколи не стрінеться небезпека, якої вам несила буде здолати. Хіба що вам дуже не пощастить».

Мертаг і Торнак подякували Умаротові. Вони постояли ще трохи. Мертаг кинув погляд убік Урубейна, ніби прощаючись із містом.

— Ну, що ж, — сказав він, — нам час вирушати… Ерагоне, а ти нарешті запам’ятав ім’я імен чи чари Галбаторікса й досі затьмарюють твій розум?

— Здається, запам’ятав, але… — Ерагон розчаровано похитав головою.

Мертаг двічі промовив ім’я імен: перший раз — щоб зняти чари забуття, які Галбаторікс наклав на Ерагона, другий — щоб Ерагон і Сапфіра могли твердо запам’ятати його.

— Я не ділюся ним з ким завгодно, — посміхнувся Мертаг. — Якщо кожен чарівник буде знати ім’я імен прадавньої мови, тоді навіщо воно потрібне?

Ерагон кивнув на знак згоди. Якусь мить вони стояли мовчки. Потім подали один одному руки.

— Бережи себе, — сказав Ерагон.

— І ти також… брате.

Ерагон трохи помовчав і знову кивнув:

— Гаразд, брате.

Мертаг іще раз перевірив ремені на упряжі Торнака, сів у сідло. А коли Торнак уже розправив крила й рушив, він крикнув:

— Бережи Насуаду! У Галбаторікса було багато слуг, більше, ніж я можу їх знати. І не всіх їх тримала сама лиш магія. Вони спробують помститися за смерть свого хазяїна. Будь обережний! Серед них є такі, що небезпечніші за разака!

Мертаг підняв руку на знак прощання. Трьома стрибками Торнак відірвався від моря кропиви й полинув у небо, залишивши на землі доріжку слідів.

Яскраво-червоний дракон зробив над ними одне коло, потім друге, потім третє, розвернувся й рушив на північ, повільно й рівномірно змахуючи крилами.

Сапфіра так і сиділа на верхівці невисокого пагорба. Ерагон підійшов до неї, і вони разом дивились, як Торнак і Мертаг ставали все меншими й меншими, аж доки не перетворились на маленьку-маленьку, схожу на зорю, цяточку біля самого горизонту.

Їх обох огорнув сум. Не кажучи ані слова, Ерагон умостився на спині Сапфіри. Вони злетіли з пагорба й повернули вбік Урубейна.

СЛАВА ІМПЕРІЇ

Ерагон повільно підіймався стертими сходами зеленої вежі. Сонце вже починало заходити. Крізь вікна в округлій стіні зліва Вершник бачив будівлі Урубейна, на які поволі лягали тіні, широкі поля десь далеко-далеко на горизонті, а коли кидав погляд трохи назад, — перед ним зринало темне громаддя кам’яного пагорба, яке височіло над містом.

Вежа була висока, і Ерагон трохи втомився. Він навіть жалкував, що не може злетіти нагору на Сапфірі. День видався довгий, і тепер Вершник хотів лиш одного: сісти біля Сапфіри й, дивлячись, як на небі згасає світло, випити чашку гарячого чаю.

Але справи є справи, і від них нікуди не дінешся.

Відтоді як вони після відльоту Мертага й Торнака повернулись назад у фортецю, Ерагон бачив Сапфіру тільки двічі. Дракон був дуже заклопотаний, допомагаючи варденам долати опір залишків війська Імперії. Трохи пізніше він збирав у табори ті сім’ї, які покинули свої домівки й розбіглися довкола міста, боячись, що кам’яний пагорб не витримає і впаде.

Утім ельфи сказали Ерагонові, що цього не трапиться, оскільки колись давним-давно, коли Урубейн іще був відомий як Ілірея, вони наклали на пагорб спеціальне заклинання. Крім того, він був надто великий і міг витримати будь-який вибух без значної для себе шкоди.

До речі, саме пагорб допоміг трохи зменшити згубні наслідки вибуху, хоч багато хто з тих, кому вдалося втекти через вхід до фортеці, і майже всі, хто перебував в Урубейні чи навколо міста, потребували магічного лікування. Інакше вони швидко б померли. Хворіло багато людей, тому Ерагон, як міг, допомагав ельфам їх лікувати. Завдяки силі Елдунарі Вершникові вдалося врятувати багатьох варденів і мешканців міста.

Якраз у цей час ельфи та гноми спробували захистити передню частину фортеці так, щоб якось зупинити викид смертоносної енергії. Перед цим вони якомога ретельніше обшукали всі будівлі, перевіряючи, чи не залишилося там бува тих, хто вижив. Таких було чимало: солдати, слуги, сотні в’язнів підземель під фортецею… Величезні скарби Галбаторікса, включно з його розкішною бібліотекою, вирішили забрати трохи пізніше. Ясна річ, зробити це буде нелегко — стіни в багатьох кімнатах обвалились, а інші, хоч і встояли, були так сильно пошкоджені, що в будь-який момент могли впасти. Крім того, треба було за допомогою магії очистити від отрути геть усе, що перебувало у заплутаному лабіринті фортеці,— навіть повітря. Та й будь-які предмети, які вони хотіли винести звідти, підлягали магічній обробці.

Коли фортецю було, врешті-решт, зачинено, ельфи зайнялися очисткою міста й навколишніх земель. Вони хотіли зробити все можливе, щоб у цій місцевості знову було безпечно жити. Ерагон знав, що й там йому доведеться допомагати ельфійським чарівникам.

Та перш ніж приєднатися до тих, хто зцілював і накладав захисні чари на Урубейн та його околиці, Ерагон близько години витратив на те, щоб за допомогою ім’я імен прадавньої мови знайти й знешкодити закляття, які Галбаторікс наклав на місто та його мешканців. Деякі чари короля на перший погляд здавалися добрими й навіть корисними — наприклад, закляття, яке мало на меті зробити так, щоб дверні завіси не скрипіли. Джерелом сили цього закляття був шматок кристала розміром з яйце, встановлений на зовнішньому боці дверей. Та все ж таки Ерагон не наважився залишити жодного із заклять короля, якими б безпечними вони не виглядали, а особливо коли йшлося про ті, що були накладені на чоловіків і жінок — підлеглих Галбаторікса. Серед них найбільш розповсюдженою була клятва вірності. Крім того, були чари, які дарували людям надприродні здібності тощо. І коли Ерагон звільняв і вельмож, і простолюд від цих заклять, йому не раз доводилось чути крик болю, так, наче він забирав у цих людей щось найдорожче для них.

Але ще важче було тоді, коли Вершник зняв закляття з поневолених Галбаторіксом Елдунарі. Дракони, мов оскаженілі, одразу ж почали нападати на свідомість будь-кого, не розбираючись, друг це чи ворог, і вже за мить над Урубейном нависла така могутня хмара жаху, що всі, навіть ельфи, поприпадали до землі й зблідли. Урештірешт Блодхгарм та десятеро його чарівників прив’язали валку металевих ящиків з Елдунарі до пари коней і виїхали з Урубейна — за стінами міста думки драконів уже не мали такої великої сили.

Тоді Глаедр та ще кілька Елдунарі з Вройнгарду вирішили, що вони повинні бути поруч з оскаженілими драконами. Вони сподівалися поговорити з драконами, яких так довго мучив Галбаторікс, і заспокоїти їх. Вершник не був упевнений у цьому, але погодився на їхню пропозицію. Якраз тоді, коли Ерагон чаклував, щоб передати Блодхгарму на збереження п'ятеро Елдунарі, він і побачив Сапфіру вдруге після того, як вони повернулись до Урубейна.

Коли ельфи та Елдунарі вже рушили з міста, з ним подумки зв’язалася Арія. Ельфійка питала його щось про зруйновані ворота міста, де вона в цей час розмовляла з командирами армії своєї матері. І в ту коротку мить, коли їхні свідомості торкнулись одна одної, Вершник відчув її безутішне горе. Смерть Ісланзаді переповнила душу ельфійки смутком і ненавистю. Почуття могли ось-ось затуманити розум Арії, та вона боролась, прагнучи подолати їх. Ерагон, як міг, заспокоїв її. Та що наші слова у порівнянні з горем!

Відтоді як Мертаг покинув місто, Ерагона полонило й не відпускало відчуття порожнечі. Давним-давно йому здавалося, що він відчуватиме щастя, коли вони вб’ють Галбаторікса, але зараз… Зрозуміло, Вершник був радий, що короля більше немає, але тепер він не знав, що йому робити далі. Він досяг своєї мети. Він досяг того, що здавалося недосяжним. Але тепер, коли мета, яка вела його вперед, зникла, він розгубився. Що їм із Сапфірою тепер робити в житті? Що надасть йому сенсу? Звичайно, Ерагон знав, що колись вони із Сапфірою будуть виховувати нове покоління Вершників, та ці плани були надто далекі, щоб сприймати їх як реальність.

Ці питання весь час крутились Ерагонові в голові, роблячи його слабким і збентеженим. Він намагався думати про щось іще, та вони продовжували гризти йому душу, а почуття порожнечі ставало все сильніше й сильніше.

«Мабуть, Мертаг і Торнак знали, що роблять», — із сумом подумав Ерагон.

Він усе йшов і йшов угору. Здавалось, сходи зеленої вежі ніколи не закінчаться. Люди внизу на вулицях уже стали маленькі, немов мурахи, а його литки й сухожилля горіли вогнем від монотонних рухів. У вузьких вікнах він бачив гнізда ластівок, а під одним із вікон лежали кісточки — залишки їжі яструба чи орла.

Нарешті нагорі з’явилась верхівка кручених сходів — великі почорнілі від часу двері стрілчастої форми. Ерагон зупинився, щоб зібратися з думками й перевести подих. Потім він подолав останні кілька футів, підняв клямку й штовхнув двері всередину великої круглої кімнати на самісінькій верхівці ельфійської сторожової вежі.

На нього чекали шестеро, включно із Сапфірою: Арія, срібноволосий ельфійський лорд Датедр, король Орин, Насуада, король Орик і король котів-перевертнів Грімр Півлапа. Вони стояли широким колом. Сидів один лиш король Орин. Сапфіра примостилася прямо навпроти сходів, перед вікном, яке виходило на південь і крізь яке вона влетіла у вежу. Світло призахідного сонця пронизувало кімнату, яскраво освітлюючи ельфійське різьблення на стінах і складний візерунок з кольорового каменю на тесаній підлозі.

Усі, крім Сапфіри та Грімра, виглядали якимись напруженими. Одразу було видно, що їм не зовсім затишно. Арія мружила очі, лінії її смаглявої шиї були надто різкі — Ерагон знав, що так вона тамує горе й смуток. Вершникові було прикро, що він нічого не може вдіяти, щоб полегшити її біль. Орин сидів у глибокому кріслі, поклавши на перев’язані груди ліву руку. У правій він тримав келих з вином. Він рухався дуже обережно, так, наче боявся завдати собі болю, але його очі були такі чисті й яскраві, що Ерагон подумав, що король боїться не так за свою рану, як за те, щоб не розплескати напій. Датедр одним пальцем стукав по головці ефеса свого меча, а Орик стояв, склавши руки на руків’ї Волунда, який був прямо перед ним, і дивився кудись собі в бороду. Насуада схрестила руки на грудях, наче їй було холодно, а справа від неї Грімр Півлапа дивився у вікно, не звертаючи уваги на інших.

Коли Ерагон відчинив двері, усі присутні глянули на нього, а на обличчі Орика з’явилась посмішка.

— Ерагоне! — вигукнув він, потім поклав Волунд на плече, швидко підійшов до Вершника й узяв його за руку. — Я знав, що ти зможеш його вбити! Чудова робота! Сьогодні ввечері будемо святкувати! Нехай вогні горять яскраво, нехай голоси лунають так гучно, щоб звуки нашого свята було чути й на небесах!

Ерагон посміхнувся й кивнув, а Орик, перш ніж повернутися на своє місце, іще раз поплескав його по руці. Вершник неспішно пройшов через усю кімнату й зупинився біля Сапфіри.

«Малий…» — сказала вона, потершись мордою об його плече.

Ерагон мовчки торкнувся її важкої, вкритої лускою щоки. Йому було приємно бути поруч із Сапфірою. За мить він подумки глянув на Елдунарі. Як і сам Вершник, вони були втомлені подіями цього дня. Ерагон міг би побитися об заклад, що Елдунарі з куди більшим задоволенням просто дивилися б і слухали, аніж брали активну участь у подальшій розмові.

Елдунарі помітили його присутність.

«Ерагоне…» — Умарот хотів щось сказати, та одразу ж замовк.

Зрештою, ніхто з присутніх у кімнаті не хотів говорити першим. Панувала тиша. Ерагон чув, як десь унизу в місті тихо заіржав кінь. Від фортеці час від часу долинав стук палиць і стамесок.

Король Орин якось не надто зграбно засовався в кріслі, зробив пару великих ковтків вина. Грімр почухав своє гостре вухо й принюхався, так, наче смакував повітря.

Нарешті Датедр порушив мовчанку.

— Нам треба ухвалити рішення, — сказав він.

— Ми й так це знаємо, ельфе, — пробурчав Орик.

— Дай йому сказати, — Орин знову підніс до губ свій розцяцькований коштовним камінням кубок. — Я хочу послухати його думки з приводу того, що нам робити, — на обличчі Орина заграла ледь помітна гірка й трохи глузлива посмішка. Він схилив голову вбік Датедра, наче даючи йому дозвіл продовжувати.

Датедр у відповідь теж схилив голову. Якщо ельфа й образив тон короля, то він не виказав цього нічим.

— Не секрет, що Галбаторікс помер і чутки про нашу перемогу розходяться по землі. До кінця цього тижня про смерть Галбаторікса стане відомо в більшій частині Алагезії.

— Так і повинно бути, — сказала Насуада. Замість туніки, в якій її тримали в підземеллі, на ній була тепер чудова червона сукня. Щоправда, ця сукня ще більше підкреслювала, як схудла Насуада під час ув’язнення — тканина вільно висіла на її плечах, а талія дівчини видавалась надто тонкою. Та хоч Насуада й була вкрай виснажена, судячи з усього, їй уже вдалося відновити якусь частину своєї сили, бо, коли Ерагон і Сапфіра повернулися до фортеці, Насуада взагалі ледь трималася на ногах. Побачивши Насуаду, Джормандер одразу ж забрав її до свого табору, і решту дня вона провела на самоті. Ерагон не встиг поговорити з нею перед нарадою, тому не знав її думки стосовно того питання, яке вони мали обговорювати сьогодні. Ясна річ, у крайньому разі Вершник міг би зв’язатися з нею подумки, але зараз він не хотів порушувати її спокій. Після того, що пережила Насуада, спокій потрібен їй був понад усе.

— Так і повинно бути, — повторив Датедр, і його голос відбився луною під склепінчастою стелею високої круглої кімнати. — Але як тільки люди дізнаються, що Галбаторікса вже нема, перше питання, яке спаде їм на думку, буде таке: «А хто стане на його місце?» — Датедр обвів поглядом присутніх. — Наша королева загинула. Король Орин поранений… І вже поповзли всілякі чутки, я впевнений у цьому. Треба покласти їм край іще до того, як вони встигнуть наробити нам шкоди. Ми не маємо права відкладати рішення, тому що це загрожує катастрофою. Не можна дозволити кожному лорду, в якого є бодай поганеньке військо, думати, що він став повноправним володарем свого маленького королівства. Якщо це станеться, тоді Імперія розсипеться на сотні окремих королівств. Ніхто з нас цього не хоче. Треба обрати наступника — обрати й оголосити про це, яким би важким не був тягар, що впаде на його плечі.

— Слабкий не може вести людей, — наче між іншим сказав Грімр.

Король Орин знов посміхнувся, та посмішка не торкнулась його очей.

— А яку роль для себе ви тут бачите? — спитав він, звертаючись до Арії й лорда Датедра. — Або ти, королю Орику? Або ти, королю Півлапо?.. Звісно, ми дуже вдячні вам за дружбу й допомогу, але це питання треба вирішувати людям, а не вам. Ми самі керуємо собою, ми не дозволимо іншим обирати собі короля.

— Я теж так гадаю, — на превеликий подив Ерагона сказала Насуада. — Це справді те, що ми повинні вирішити самі,— вона глянула через кімнату на Арію й Датедра: — Ви, поза сумнівом, можете нас зрозуміти. Невже б ви дозволили нам вказувати, кого призначити вашим новим королем чи королевою? — Вона перевела погляд на Орика: — Та й ваші клани навряд чи дозволили б нам обрати наступником Ротгара навіть тебе.

— Це так, — відповів Орик, — вони б не дозволили.

— Звичайно, — мовив Датедр, — це ви повинні ухвалити рішення. Ми аж ніяк не хочемо вказувати вам, що робити й чого не робити. Але як ваші друзі й союзники, здається, ми маємо право дати вам пораду у розв’язанні такого важливого питання, особливо якщо зважати на те, що це рішення вплине на нас усіх. І було б дуже добре, якби ви якомога краще усвідомили, які саме наслідки може мати ваш вибір.

Поки що Ерагон і так усе розумів — це була погроза. Датедр хотів сказати, що коли вони ухвалять рішення, яке не сподобається ельфам, то це матиме неприємні наслідки. Ерагон спохмурнів, хоч і намагався зберегти спокій. Зрештою, від ельфів можна було чекати тільки такої позиції. Ставки були надто високі, і помилка могла ще багато-багато років даватися взнаки.

— Ну що ж… — сказала Насуада. — Мабуть, так воно і є,— вона зиркнула на короля Орина, але той мовчки дивився на свій келих, похитуючи його туди-сюди: — І кого б ви порадили нам обрати, лорде Датедре? Скажіть. Мені надзвичайно цікаво.

Ельф трохи помовчав. У теплих променях призахідного сонця його сріблясте волосся сяяло довкруг голови, неначе який ореол.

— Той, хто одягне корону, — нарешті мовив він, — від самого початку повинен мати вміння й досвід керівника. На жаль, у нас немає часу навчати когось керувати, і ми не можемо дозволити початківцю наробити помилок. Крім того, ця людина має бути достатньо сильною внутрішньо, щоб посісти таке високе місце. Його або її повинні сприйняти і воїни варденів, і — нехай меншою мірою — люди Імперії. Якщо у вас є кандидатура, яка відповідає цим вимогам, ми готові її підтримати.

— Своїми вимогами, — сказав король Орин, — ти сильно обмежуєш наш вибір.

— Можливо. Але така людина зуміла б добре керувати. Тобі так не здається?

— Я бачу й інші вимоги до претендента, — парирував Орин, — яким ти не надав належного значення. Можливо, тому, що вони тобі неприємні. Але це між іншим. Продовжуй, будь ласка.

Очі Датедра звузились, але його голос залишився так само рівний, як і раніше:

— Найбільш очевидний вибір — і саме його від вас чекатиме більша частина населення Імперії,— це людина, яка власне й убила Галбаторікса… Ерагон.

Повітря в кімнаті стало крихке, наче скло.

Усі подивились на Ерагона, навіть Сапфіра й кіт-перевертень. Вершник відчував, що й Умарот та інші Елдунарі пильно спостерігають за ним. Він обвів поглядом усіх присутніх, не відчуваючи ані страху, ані незручності від їхньої пильної уваги. Глянув на обличчя Насуади, шукаючи там підказки — воно було надто серйозне й непроникне. Аж тепер Вершник зрозумів: Датедр був правий — він дійсно може стати королем. Справді-бо, хто міг перешкодити йому посісти трон, окрім Елви та, можливо, Мертага. Але ж він знав, що протиставити Елві, а Мертаг був тепер далеко-далеко звідси й не міг суперничати з ним. Сапфіра, поза сумнівом, підтримала б будь-яке його рішення. А Насуада… У Вершника було дивне відчуття, що зараз вона б радо дозволила йому керувати…

«Чого ти хочеш?» — перебила його думки Сапфіра. Ерагон замислився:

«Чого я хочу? Хочу… бути корисним. Але влада над іншими, якої так шукав Галбаторікс, мене мало приваблює. У всякому разі, у нас є й цікавіші справи».

Ерагон іще раз обвів поглядом присутніх.

— Ні. Це буде неправильно, — сказав він. Король Орин щось буркнув і знову випив вина.

У Арії, Датедра й Насуади, здається, трохи відлягло від серця, хоч вони й далі залишались напружені. Елдунарі, судячи з усього, також були задоволені цим рішенням, хоч ніяк і не виказали своїх думок.

— Я радий, що ти так кажеш, — озвався Датедр. — Поза сумнівом, ти був би гарним правителем, та я гадаю, що ще один Вершник на троні не приніс би нічого доброго ні вам, ні іншим расам Алагезії.

У цю мить Арія підійшла до Датедра. Срібловолосий ельф трохи відступив назад.

— А ще одним претендентом, — сказала Арія, — може бути Роран.

— Роран? — недовірливо перепитав Ерагон.

Арія пильно глянула на нього — у світлі призахідного сонця її очі здавались яскравими й трохи колючими, немов смарагди, врізані у візерунок із променів.

— Так, бо це завдяки йому вардени захопили Урубейн. Він — герой Аруфса й багатьох інших битв. Вардени й чимало інших людей Імперії без вагань підуть за ним.

— Ні,— сказав Орин. — Він грубий і надто самовпевнений. Крім того, у нього немає належного досвіду, — король трохи винувато глянув на Ерагона й додав: — Але, звісно, він дуже гарний воїн.

Арія моргнула, наче сова:

— Ваша величносте, якби ви знали Рорана краще, то були б певні, що його грубість залежить від того, з ким він спілкується… Але в одному ви маєте рацію: у Рорана справді немає необхідного досвіду… Тоді в нас залишаються лише дві кандидатури: ти, Насуадо, і ви, королю Орине.

Король Орин знову завовтузився у своєму глибокому кріслі, насупивши чоло ще більше, ніж до того. Тим часом обличчя Насуади залишалося незворушне.

— Мені здається, — сказав Орин Насуаді,— що ти хочеш заявити свої права на трон. Чи не так?

Вона підвела голову вище:

— Так.

Її голос був спокійний, наче тиха вода.

— У такому разі, ми опинились у глухому куті, бо я теж хочу це зробити. І я не відступлюсь, — Орин покрутив ніжку келиха пальцями. — Єдиний вихід, який я бачу, щоб розв’язати цю проблему без кровопролиття, такий: ти повинна відмовитись від своїх посягань. А якщо ти наполягатимеш, то зруйнуєш усе, що нам до сьогодні вдалося досягти. І в цьому тобі не буде кого звинувачувати, окрім самої себе.

— Ви підете війною проти союзників тільки заради того, щоб Насуада не сіла на трон? — : холодно спитала Арія.

Може, король Орин і не помітив цього, та Ерагон добре бачив: Арія була готова будь-якої миті оголити меч.

— Ні,— відповів Орин. — Я б пішов проти варденів, щоб воювати за трон. Тут є різниця.

— Яка? — спитала Насуада.

— Яка? — здається, це питання розлютило Орина. — Мої люди давали варденам житло, їжу й реманент. Вони билися і вмирали поруч із вашими воїнами, а як країна, ми ризикували більше ніж вардени. У варденів немає дому. Якби Галбаторікс переміг Ерагона й драконів, ви могли б утекти й сховатися. А от нам нікуди йти, окрім Сурди. Галбаторікс ударив би нас наче грім серед ясного неба й спустошив би цілий край. Ми ризикували всім — нашими родинами, домівками, статком, нашою свободою… І після цього, після всіх наших жертв, ти справді віриш у те, що ми повернемось додому, задоволені тільки тим, що нас погладили по голівці й виказали королівську милість? Ха! Та провалитись мені на місці! Ми окропили своєю кров’ю землю звідси й аж до Палаючої рівнини, і тепер ми хочемо нагороди, — Орин стис кулак. — Тепер ми отримаємо гідні трофеї.

Здавалося, слова Орина не надто засмутили Насуаду.

Навпаки — її обличчя виражало навіть розуміння.

«Ні,— сказала Сапфіра, — вона не дасть цьому грубому хамлу того, чого він хоче».

«Зачекай, — відповів Ерагон. — Скоро побачимо». На якийсь час у кімнаті запанувала мовчанка.

— Сподіваюся, — озвалась нарешті Арія, — ви дійдете згоди по-дружньому і…

— Так, — перебив її король Орин. — Я теж на це сподіваюсь, — він перевів погляд на Насуаду. — От тільки боюся, що впертість Насуади не дозволить їй поступитися власними принципами.

Арія ніби й не чула цих слів короля:

— …і, як сказав Датедр, ми не будемо втручатися у справи вашої раси, коли ви обиратимете наступного правителя.

— Я пам’ятаю, — відповів Орин з легкою самовдоволеною усмішкою.

— Але це ще не все, — продовжила Арія. — Як союзники, котрі присягли варденам, я хочу сказати, що ми будемо розцінювати кожен напад на них, як напад на нас самих, і наша відповідь буде адекватна.

Обличчя Орина скривилось так, наче він скуштував чогось дуже кислого.

— Ми, гноми, кажемо те саме, — підтримав Арію Орик, і звук його голосу нагадував гуркіт каміння, яке перемелюють десь глибоко-глибоко під землею.

— А котам усе одно, хто стане королем чи королевою, доки їм буде дозволено сидіти біля трону, як нам і обіцяли, — Грімр Півлапа підніс свою скалічену руку до обличчя й заходився ретельно роздивлятись схожі на пазури нігті на тих трьох пальцях, що лишилися. — Однак ми уклали угоду з Насуадою і будемо підтримувати її доти, доки вона стоятиме на чолі варденів.

— Ото ж бо й воно! — вигукнув король Орин і нахилився вперед, поклавши руку на коліно. — Насуада більше не очолює варденів. Уже ні. Тепер на її місці Ерагон.

Усі знову глянули на Ерагона. Вершник стримано посміхнувся.

— Мені здавалося, — мовив він, — що було й так зрозуміло: я передав свої повноваження Насуаді тієї ж миті, як ми її звільнили. Якщо ні, тоді давайте виправимо помилку. Отже, варденів очолює Насуада, а не я. І я вважаю, що саме вона повинна успадкувати трон.

— Я знав, що ти це скажеш, — король Орин зневажливо скривився. — Бо ти присягнув їй на вірність. Ясна річ, тепер ти впевнений, що вона повинна отримати трон. Ти — всього лиш вірний слуга, який стоїть на боці свого господаря. Але в такому разі твоя думка й важить не більше ніж думка моїх слуг.

— Ні,— заперечив Ерагон. — Ти не правий. Якби я гадав, що або ти, або хтось інший буде кращим королем, я б сказав це! Так, я присягнув Насуаді, та це не заважає мені говорити правду, як я її бачу.

— Може, й так, але твоя відданість Насуаді затьмарює твої думки, — відповів на те Орин.

— Не більше, ніж твоя відданість Сурді затьмарює твої,— кинув Орик.

Король Орин нахмурив чоло.

— Чому ти завжди стаєш проти мене? — спитав він, перевівши погляд з Ерагона та Арії на Орика. — Чому в будь-якій суперечці ти стоїш на її боці? — вино трохи хлюпнуло через край келиха, коли він вказав на Насуаду:

— Чому ти поважаєш її, а не мене або людей Сурди? Ні. Ти завжди на боці Насуади й варденів, а до того ти підтримував Аджихада. Якби мій батько був зараз живий…

— Якби ваш батько, король Ларкін, був зараз живий, — обірвала Орина Насуада, — він би не сидів тут, жаліючись на ставлення до нього інших. Він би спробував щось зробити, аби змінити його.

Орин хотів щось відповісти, але Насуада зупинила короля:

— Гаразд, — сказала вона. — Досить ображати один одного… Орине, твої вимоги справедливі. Ти правий. Сурданці зробили великий внесок у нашу справу. Я охоче погоджуюся з тим, що без вашої допомоги ми б ніколи не змогли воювати з Імперією так, як ми це робили. Звісно, ви заслуговуєте винагороди за все… за ваші втрати, за ваш ризик…

Король Орин задоволено кивнув:

— Отже, ти поступишся?

— Ні,— як завжди спокійно сказала Насуада. — Ні, не поступлюся. Але в мене є зустрічна пропозиція. Можливо, вона задовольнить усі твої вимоги.

Орин невдоволено гмукнув, але перебивати не став.

— Моя пропозиція така: до Сурди відійде значна частина земель, які ми завоювали. Аруфс, Фейнстер і Меліан цілком перейдуть у твою владу разом з островами на півдні, навіть якщо зараз їх і захопили вардени. Таким чином Сурда стане майже вдвічі більшою.

— І що за це? — спитав Орин, звівши одну брову.

— За це ти присягнеш на вірність тому, хто сидітиме на троні тут, в Урубейні.

Орин знову скривився:

— Ти хочеш стати зверхницею всіх цих земель?

— Ці два королівства — Імперія та Сурда — повинні бути єдині, якщо ми хочемо уникнути ворожнечі. Ти зможеш керувати Сурдою так, як уважатимеш за потрібне. Буде всього лиш один-єдиний виняток: на чарівників обох країн треба накласти певні обмеження. Які саме — обговоримо пізніше. Ну і, звісно, у разі потреби Сурда повинна брати участь у захисті об’єднаних територій. Якщо на одну з країн нападуть, інша надаватиме допомогу і людьми, і припасами.

Якийсь час король Орин мовчав. Потім він поставив келих на коліно, глянув на нього:

— Але я ще раз питаю: чому саме ти, а не я, повинна зійти на трон? Мій рід керував Сурдою, починаючи з тих часів, коли леді Марельда перемогла в Сітрійській битві й заснувала Сурду й Дім Лангфельдів. Ми можемо відстежити власне коріння аж до самого Таненбранда! Ми бились проти Імперії цілих сто років. У першу чергу, саме наші золото, зброя й обладунки дозволили існувати варденам упродовж багатьох-багатьох років. Без нас ви б не зуміли протистояти Галбаторіксу. Ні ельфи, ні гноми не могли б дати вам усього, що вам було потрібне. Так ось я й питаю: чому цей виграш повинна отримати ти, Насуадо, а не я?

— Тому, — відповіла Насуада, — що я вірю, що зможу стати гарною королевою. А крім того, я впевнена, що так буде найкраще і для наших людей, і для всієї Алагезії.

— Ти дуже високої думки про себе.

— Вдавана скромність ніколи мені не імпонувала, і найменше — коли її виказували ті, хто керує іншими. Хіба я не довела як належить свого вміння керувати? Якби не я, вардени ще й досі ховалися б у Фартхен Дурі, чекаючи від когось сигналу, що настав час рушити на Галбаторікса. Я привела варденів із Фартхен Дура до Сурди, я створила з них могутню армію. Звісно, із твоєю допомогою. Але повела їх я, і саме я заручилась підтримкою гномів, ельфів та ургалів. Ти б міг це зробити?.. Той, хто сидітиме на троні в Урубейні, буде змушений домовлятися з кожною расою, яка тут є, а не лише зі своєю. І знов-таки: я це робила й зможу робити далі,— голос Насуади потроху ставав м’якшим, хоч обличчя, як і раніше, було суворе: — Орине, а тепер скажи ти: навіщо це тобі? Це зробить тебе щасливим?

— Це не питання щастя, — похмуро відповів король.

— Чому ж ні! — вигукнула Насуада. — Так! Принаймні почасти. Подумай, чи справді ти хочеш керувати всією Імперією, на додачу до Сурди? Той, хто сяде на трон, опиниться перед великим і складним завданням. Країну треба відбудувати… Треба вести перемовини, захоплювати міста, підкоряти вельмож і магів… Треба витратити ціле життя на те, щоб хоч трохи зменшити ту руїну, яку залишив після себе Галбаторікс. Чи справді це те, що ти хочеш узяти на свої плечі? Мені здається, тобі більше до душі те життя, яке ти вів раніше, — вона кинула погляд на келих, що так і стояв на коліні короля, а потім глянула йому прямо в очі: — Якщо ти приймеш мою пропозицію, то зможеш повернутися до Аберона, до своїх дослідів у галузі натурфілософії. Невже ти цього не хочеш? Сурда стане більша й багатша, а ти зможеш вільно займатися тим, що тобі подобається.

— Ми не завжди займаємось тим, що нам подобається, — відповів Орин. — Часом треба займатися тим, чим треба, а не тим, що подобається.

— Це так, але… — почала Насуада, та Орин не дав їй договорити.

— Крім того, якби я став королем Урубейна, я міг би так само легко, як і в Абероні, займатися цікавими речами тут.

Насуада спохмурніла, але не встигла нічого сказати, бо Орин жестом зупинив її:

— Ти не розумієш… — він кинув на неї сердитий погляд і знову ковтнув вина.

«Тоді поясни нам», — мовила Сапфіра. Здається, їй почав уриватися терпець.

Орин тим часом залпом випив свій келих до дна й пожбурив його у двері, які вели на сходи, з такою силою, що кілька коштовних камінців, зблиснувши, розлетілись по підлозі.

— Я не можу! — крикнув він. — Але я хочу спробувати, — він обвів поглядом присутніх. — Ніхто з вас не зрозуміє мене! Ви надто загрузли в самих собі, щоб щось бачити… Як ви можете щось збагнути, якщо ніколи не переживали того, що пережив я?

Він знову відкинувся у кріслі. Його очі виблискували з-під високого чола, немов чорні шматочки вугілля:

— Отже, це твоє останнє слово? Ти не відмовишся від своєї заяви?

Вона заперечно похитала головою.

— А якщо я стоятиму на своєму?

— Тоді між нами буде конфлікт.

— І ви всі троє станете на її бік? — Орин глянув по черзі на Арію, Орика й Грімра.

— Якщо хтось нападе на варденів, ми будемо битися пліч-о-пліч із ними, — сказав Орик.

— І ми так само, — додала Арія.

Король Орин посміхнувся, хоч його посмішка більше нагадувала оскал:

— Але ви не будете вказувати нам, кого вибирати за правителя, чи не так?

— Звісно, ні,— відповів Орик, і його зуби зблиснули в бороді.

— Звісно, ні,— повторив навіщось Орин і знов повернувся до Насуади. — Крім тих міст, про які ти казала, я хочу ще й Белатону.

На мить Насуада замислилась.

— У тебе й так є два портові міста — Фейнстер і Аруфс, — нарешті, сказала вона. — А якщо враховувати Еоам, що на острові Бейрланд, то аж три. Ліпше я дам тобі Фьорност, і тоді ти отримаєш ціле озеро Тудостен, а в мене буде все озеро Леона.

— Леона цінніша за Тудостен, бо дає доступ до гір і північного берега.

— Так. Але в тебе вже є доступ до озера Леона — з Даута й річки Джиєт.

Король Орин дивився на підлогу в центрі кімнати й мовчав. Надворі вже сутеніло. Край сонця ковзнув за обрій, залишивши світлими всього лиш кілька легких хмаринок. Небо почало темніти, і в сутінках зринули перші зірки — ледь помітні цяточки світла на величному пурпуровому тлі. Подув легенький вітрець. У його звуках Ерагонові вчувався шерех листя кропиви.

Мовчанка затягнулась. І що довше всі чекали, то більше Вершникові здавалося, що Орин не погодиться на пропозицію Насуади. А може, він так і просидить мовчки цілу ніч. Аж раптом король підвівся.

— Дуже добре, — сказав він тихо. — Якщо ти будеш дотримуватись умов нашої згоди, я не стану сперечатися з тобою за трон Галбаторікса… ваша величносте.

Ерагон здригнувся, коли почув, як Орин промовляє ці слова.

Насуада повільно вийшла й стала посеред кімнати.

— Король помер, хай живе королева! — скрикнув Орик і вдарив руків’ям Волунда об підлогу.

— Король помер, хай живе королева! — підхопили Ерагон, Арія, Датедр і Грімр. Губи кота-перевертня розтягнулись, оголивши гострі ікла. Сапфіра гучно й радісно ревнула, і її голос відбився від стелі й полетів у вкрите сутінками місто під ними. Елдунарі теж були задоволені.

Насуада стояла прямо й гордо, але в її очах, здається, зблискували сльози.

— Дякую, — сказала вона, звертаючись до всіх. Вона промовила це так, немов її думки були зараз десь в іншому місці, далеко-далеко звідси. Та, мабуть, тільки Ерагон помітив цю ауру суму довкруг королеви.

Тим часом на землю впала темна ніч. Світилася одна лиш верхівка вежі, що нагадувала маяк на березі моря.

ГІДНА ЕПІТАФІЯ

Після перемоги в Урубейні дні, тижні та місяці спливали для Ерагона водночас і швидко, і повільно. Швидко, тому що він та Сапфіра були дуже заклопотані й нечасто випадав такий день, коли на заході сонця вони не почувалися вкрай стомленими. А повільно, тому що Вершник усе ще відчував відсутність мети, попри ту силу-силенну завдань, які давала їм королева Насуада. Часом йому здавалося, що вони стоять на клаптику спокійної води, чекаючи на щось, що годне виштовхнути їх назад у головне річище.

Коли Насуаду обрали королевою, вони із Сапфірою залишилися в Урубейні ще на чотири дні, допомагаючи варденам навести лад у місті та на прилеглих територіях. Багато часу вони витрачали на те, щоб приборкати розлючені діями варденів юрби або знешкодити групи солдатів, які втекли з Урубейна, а тепер, щоб якось прогодуватися, грабували мандрівників, селян і найближчі маєтки.

Крім того, вони із Сапфірою брали участь у відбудові величезних головних воріт міста. А ще Ерагон, за наказом Насуади, наклав кілька заклять, щоб ті, хто досі був відданий Галбаторіксу, не могли шкодити варденам. І хоч ці закляття діяли лише на мешканців міста й прилеглих земель, вони дозволяли всім варденам почуватися трохи безпечніше.

Ерагон уже давно помітив, що вардени, гноми, ба навіть ельфи ставляться до нього та до Сапфіри інакше, ніж то було до смерті Галбаторікса. У їхньому ставленні з’явилося куди більше поваги. Це було щось схоже на благоговіння. Спершу Ерагонові це подобалося — Сапфірі, здається, усе було байдуже, — але згодом почало набридати. Вершник зрозумів, що багато гномів і людей прагнуть догодити йому, що вони ладні сказати йому замість правди будь-яку вигадку, коли вважатимуть, що він хоче її почути. І це відкриття дуже засмутило його. Він відчув, що не може довіряти більше нікому, окрім Рорана, Арії, Насуади, Орика, Хорста і, ясна річ, Сапфіри.

Арію він тепер рідко коли бачив. І в ті кілька разів, коли вони таки зустрічалися, Арія здавалася замкнутою. Ерагон гадав, що то був її спосіб побороти горе. Зрештою, вони ніколи не мали нагоди поговорити на самоті. Не дивно, що знаки співчуття, які він міг їй подати на людях, були короткі й незграбні. Вершникові здавалось, що Арія цінує їх, однак важко було сказати напевно.

Що ж до Насуади, то все виглядало так, ніби вже після однієї ночі гарного сну до неї повернулась більша частина її колишньої енергії, духу й сили. Це не могло не дивувати Ерагона. Його думка про королеву стала ще більш високою після того, як вона розповіла про ті тяжкі випробування, які їй довелося пережити в Кімнаті Провидиці. Так само зросла його повага й до Мертага, про якого Насуада не зронила жодного слова. У свою чергу, королева похвалила Ерагона за те, як він керував діями варденів за її відсутності. Щоправда, Вершник почав заперечувати, мовляв, він і сам був відсутній більшість того часу… І звісно ж, Насуада подякувала йому за те, що він урятував її так швидко, як зміг. Пізніше вона призналася, що ще трішки — і Галбаторіксу, мабуть, вдалося б зламати її волю.

На третій день Насуада була коронована на великій площі в центрі міста, на очах у величезної юрби людей, гномів, ельфів та ургалів. Вибух, яким закінчилось життя Галбаторікса, зруйнував стародавню корону Бродрінгів, тому гноми викували нову корону із золота, знайденого в місті, і коштовного каміння, яке ельфи вийняли зі своїх шоломів та ефесів мечів.

Церемонія була проста, але від цього ще більш значуща. Насуада пішки з’явилась збоку зруйнованої цитаделі. На ній була сукня пурпурового кольору з короткими рукавами, так що всі могли бачити шрами на її передпліччях. Сукня мала оздоблений по краях норкою шлейф, який несла Елва, — Ерагон пам’ятав попередження Мертага й наполіг на тому, щоб дівчина була якомога ближче до Насуади.

Коли Насуада крокувала до помосту, який поставили в центрі площі, звучали повільні удари в барабани. На помості, поряд із різьбленим кріслом, що слугувало троном, стояв Ерагон, а відразу за ним — Сапфіра. Перед помостом стояли королі Орин, Орик та Грімр, а також Арія, Датедр і Нар Гарцхвог.

Насуада зійшла на поміст і стала на коліно перед Ерагоном і Сапфірою. Гном із клану Орика передав Ерагонові нову корону, і той надів її на голову Насуади. Потім Сапфіра вигнула шию, торкнулась щокою чола Насуади й разом з Ерагоном промовила:

— Тепер устань королевою, Насуадо, донько Аджихада й Надари.

Зазвучали фанфари, а з юрби, що досі стояла, затамувавши подих, почулися радісні вигуки. Це була якась дивовижна какофонія, в якій рев ургалів змішався з мелодійними голосами ельфів.

Потім Насуада сіла на трон. Король Орин став перед нею й присягнув на вірність. За ним те саме зробили Арія, король Орик, Грімр Півлапа й Нар Гарцхвог. Кожен із них обіцяв дружбу й мир з боку відповідної раси.

Ця подія неабияк вплинула на Ерагона. Він відчув, що ледь-ледь стримує сльози, дивлячись, як Насуада гордо та пишно сидить на троні. Тільки із цієї миті нарешті прийшло усвідомлення того, що Галбаторікс більше ніколи не повернеться.

Після цього почалося святкування. І вардени, і їхні друзі гуляли всю ніч та весь наступний день. Ерагон майже не пам’ятав тих святкувань — хіба що танці ельфів, барабанний бій гномів та ще чотирьох куллів, які залізли на вежу міської стіни й, стоячи там, сурмили в сурми, зроблені з черепів їхніх батьків. Чимало жителів міста також приєдналися до святкувань, і Ерагон відчув їхню радість від того, що Галбаторікс більше не був королем. Одна епоха закінчилась — на зміну їй прийшла інша.

На п’ятий день, коли ворота було вже майже відбудовано й місто здавалося цілком спокійним, Насуада наказала Ерагонові й Сапфірі летіти спершу до Драс-Леони, потім до Белатони, Фейнстера й Аруфса. У кожному із цих міст Вершник за допомогою ім’я імен прадавньої мови мав звільнити всіх, хто присягнув на вірність Галбаторіксові. А ще Насуада попрохала Ерагона зв’язати закляттями солдатів і вельмож — так само, як він зв’язав людей Урубейна, — щоб вони не могли порушити тільки-но встановлений мир. Ерагон не схотів цього робити, бо й Галбаторікс контролював своїх підлеглих у такий самий спосіб. В Урубейні, де загроза з боку прихованих убивць чи інших людей, вірних Галбаторіксу, була досить сильна, Ерагон зробив це охоче, але деінде робити не хотів. На його щастя, Насуада, трохи подумавши, погодилася з ним.

У дорогу Ерагон і Сапфіра взяли із собою понад половину Елдунарі з Вройнгарду. Інші лишились із серцем сердець, яке було врятоване зі скарбниці Галбаторікса. Блодхгарм і його чарівники, яким не треба було більше захищати Ерагона й Сапфіру, перемістили ці Елдунарі до замку за кілька миль на північ від Урубейна, де серця можна було легко захистити від тих, хто схотів би їх викрасти, і де думки божевільних драконів не впливали на чужу свідомість. Пересвідчившись, що Елдунарі тепер у безпеці, Ерагон і Сапфіра рушили в дорогу.

Невдовзі вони прибули до Драс-Леони. Ерагон був вражений тією кількістю заклять, які оплутали все місто й темну кам’яну вежу під назвою Хелгрінд. За якийсь час Вершник зрозумів, що багато із цих заклять були створені сотні років тому, а може, й більше: це були давно забуті чари минулих часів. Тоді він залишив ті, які здалися йому нешкідливими, і прибрав ті, які викликали в нього підозру. На жаль, часто їх було важко від різнити одне від одного, а Ерагонові не хотілося мати справу із закляттями, чиєї мети він не розумів. У такому разі на допомогу приходили Елдунарі. Іноді вони навіть пам’ятали того, хто наклав ці чари, і могли з’ясувати їхнє призначення, використовуючи інформацію, яка для Ерагона не означала нічого.

Потім дійшла черга до Хелгрінда й володінь жерців, які повтікали, щойно до них дійшли чутки про падіння Галбаторікса. Тут уже Ерагон не дуже намагався визначити, яке закляття безпечне, а яке — ні. Він прибирав їх усі. А ще в руїнах великого храму він пробував знайти за допомогою ім’я імен пояс Белотха Мудрого. Утім його спіткала невдача.

Вони залишились у Драс-Леоні на три дні, а потім рушили до Белатони. Там Ерагон знімав закляття Галбаторікса. Те саме він робив також у Фейнстері та Аруфсі. Між іншим, у Фейнстері сталася одна небезпечна пригода — хтось підсунув Вершникові отруйний напій. На щастя, його захистили чари, але Сапфіра була вкрай розлючена.

«Якщо я впіймаю того нікчемного щура, який це зробив, — гаркнула вона, — я з’їм його живцем, починаючи з пальців ніг».

Дорогою назад до Урубейна Ерагон запропонував трохи змінити шлях, щоб відвідати гробницю Брома. Сапфіра погодилася. Нахилившись так, що горизонт став прямовисно, розділивши світ порівну між темно-синім небом і коричнево-зеленою землею, вона полетіла в інший бік.

На пошуки гробниці знадобилося майже півдня, але, нарешті, Сапфіра таки знайшла пагорби з піщанику, серед яких був той, що вони шукали — високий похилий пагорб із червонуватого каменю та печерою посередині схилу. На гребені пагорба виблискувала здаля діамантова гробниця.

Пагорб був точнісінько такий, яким його й пам’ятав Ерагон. Вершник глянув на нього згори й відчув, як защеміло серце.

Сапфіра сіла якраз поряд із гробницею. Її кігті заскреготали по вкритому вибоїнами каменю, відколовши від нього дрібні уламки. Навколо стояла тиша.

Неслухняними пальцями Ерагон розстебнув застібки на ногах, трохи посидів і зійшов на землю, відчуваючи легке запаморочення. На якусь мить йому навіть здалося, наче він опинився в минулому.

Вершник струснув головою, ніби хотів скинути із себе сон, підійшов до гробниці й зазирнув у кришталеві глибини. Там він побачив Брома.

Там він побачив свого батька.

Зовні Бром зовсім не змінився. Діамант, у якому містилося тіло, захищав його від руйнівного впливу часу й довкілля. Зморшкувата шкіра обличчя затверділа, але була рожева, так, наче під нею все ще пульсувала гаряча кров. Здавалось, що Бром може в будь-яку мить розплющити очі й звестись на ноги, щоб продовжити їхню незавершену подорож. Він наче став безсмертним, бо більше не старів, як інші люди, а залишався навіки одним і тим самим, упійманий якимось сном без сновидінь.

Меч Брома лежав у нього на грудях і на довгій білій бороді, а його руки покоїлися на ефесі саме так, як Ерагон їх колись поклав. Поруч із ним був його викривлений жезл, який, як розумів тепер Ерагон, вкривали десятки знаків прадавньої мови.

На очі Ерагонові набігли сльози. Він упав на коліна і якийсь час тихо-тихо плакав. Він чув, як плакала й Сапфіра, він подумки відчував її і знав, що дракон теж оплакує смерть Брома.

Нарешті Ерагон звівся на ноги й нахилився над поверхнею гробниці, щоб роздивитись обличчя Брома. Тепер, коли Вершник знав, що шукати, він міг побачити риси схожості, звичайно, розмиті й викривлені часом, та все ж таки беззаперечні. Кутик Бромових вилиць, зморшка між бровами, прикметний вигин його верхньої губи — Ерагон бачив це все. Одне-єдине, чого він не успадкував від Брома, — гачкуватий ніс. Ніс Ерагона був, як у матері.

Вершник іще раз глянув униз. Він важко дихав, а очі знову заволокло сльозами.

— Усе закінчено, — тихо сказав він. — Я зробив це… Ми зробили… Галбаторікс тепер мертвий, Насуада на троні, а ми із Сапфірою живі й здорові. Це сподобалося б тобі… Чи не так, старий лисе?..

Ерагон спробував посміхнутись і витер очі тильним боком долоні:

— Та хіба тільки це?! На Вройнгарді є яйця драконів. Яйця! Тепер дракони не вимруть. Ми із Сапфірою виростимо їх. Мабуть, ти ніколи не думав, що так буде… Правда ж? — він знову посміхнувся. — Цікаво, що б ти сказав про все це? Ти такий, як і колись, а ми — ні. Ти хоча б упізнав нас?..

«Звичайно, упізнав би, — сказала Сапфіра. — Ти — його син, — вона легенько торкнула його мордою. — Крім того, твоє обличчя не так уже й змінилося, щоб він сприйняв тебе за когось іншого… навіть якщо твій запах і змінився».

— Він справді змінився?

«Так. Тепер твій запах більше схожий на запах ельфа… Та, в кожному разі, Бром навряд чи подумав би, що я — це Шруйкан або Глаедр. Чи не так?»

— Так.

Ерагон шморгнув носом і відійшов від гробниці. Бром усередині діаманта був так сильно схожий на живого, що в голові Ерагона зринула думка — дивовижна, неможлива думка, яку його розум відганяв, але почуття не відпускали. Він думав про Умарота й Елдунарі, про всі накопичені ними знання, які вони втілили в закляття в Урубейні,— й іскра відчайдушної надії зажевріла в його серці.

«Бром помер, і ми поховали його, — сказав він, звертаючись до Сапфіри й Умарота, — а наступного дня Сапфіра зуміла перетворити камінь на діамант… Умароте, з твоєю силою та знаннями… Чи не могли б ми спробувати воскресити його? — Ерагон тремтів, так, наче його охопила лихоманка. — Адже раніше я не знав, як зцілити його рану, а от тепер, гадаю, зміг би».

«Це буде складніше, ніж тобі здається», — відповів Умарот.

«Так, але ви могли б спробувати зробити це! — стояв на своєму Ерагон. — Я ж бачив, як ви із Сапфірою за допомогою магії робите дивовижні речі. Я певен, це вам під силу!»

«Але ти ж знаєш, ми не можемо за командою користуватись магією», — відповіла Сапфіра.

«Та навіть якщо б нам це вдалося, — сказав Умарот, — ми навряд чи зможемо відновити розум Брома таким, яким він був. Розум — це надто складна річ. Усе може закінчитись тим, що його розум потьмариться або взагалі зміниться особистість. І що тоді? Ти б хотів, щоб він жив такий? А чи він сам хоче цього?.. Ні, Ерагоне, краще залишити все так, як є, і шанувати Брома у думках і вчинках, як ти й робив. Звісно, тобі хочеться, щоб усе було інакше. Так хочеться всім, хто втратив близьку людину. Але така природа речей. Бром живе в наших спогадах… Нехай і це втішає тебе».

«Але…» — хотіла сказати щось Сапфіра, та їй не дав договорити найстаріший з Елдунарі — Валдр. На неабиякий подив Ерагона, він говорив не картинами або почуттями, а словами прадавньої мови, говорив якось напружено, понад силу, так, наче ця мова була йому чужа.

«Залиште мертвих землі,— мовив він. — Вони не для нас».

Більше він не сказав ані слова, хоч Ерагон і відчував його сум і співчуття.

Вершник глибоко зітхнув, на мить заплющив очі. Він дозволив своєму серцю відпустити оманливу надію — Бром був мертвий.

«Ех, — сказав він Сапфірі,— я не думав, що це не під силу нікому».

«Було б дивно, якби було інакше», — відповіла Сапфіра.

Ерагон відчув, як її тепле дихання скуйовдило волосся в нього на маківці, коли вона торкнулася його спини своєю щокою. Тоді він силувано всміхнувся, зібрав у кулак усю свою мужність і знов глянув на Брома.

— Батьку, — сказав він.

Це слово прозвучало солодкою музикою. Досі Вершник ніколи не мав нагоди його вимовити. Потім він перевів погляд на руни, які залишив на вершині гробниці, там, де була голова:

Ерагон болісно посміхнувся з того, як близько він був до правди. Потім він почав говорити прадавньою мовою. Діамантова поверхня замерехтіла й попливла, аж доки на ній не з’являвся новий напис рунами. Коли Вершник закінчив, напис був уже інакший:

Ця епітафія була, може, не такою особистою, але видалась Ерагонові більш влучною. Вершник наклав іще кілька заклять, щоб захистити діамант від грабіжників і вандалів. Можна було рушати в дорогу. Та Ерагон усе ще продовжував стояти біля гробниці, не відриваючись, так, наче мало бути щось іще — якась подія, якесь почуття, якась думка, щось таке, що допоможе йому попрощатися з батьком і піти.

Нарешті він поклав руку на холодний діамант, бажаючи доторкнутись до Брома востаннє.

— Дякую тобі за все, чого ти навчив мене, — мовив Вершник.

Сапфіра теж нахилила голову, торкнувшись носом твердого каменя.

Тепер можна було йти. Ерагон повернувся, відчуваючи, як на душі йому полегшало, і повільно заліз на спину Сапфіри.

Невдовзі Сапфіра злетіла. Вона прямувала на північний схід, до Урубейна. Іще якийсь час Ерагон був похмурий. Та коли купка пагорбів з піщанику стала всього лиш смужкою на горизонті, він глибоко зітхнув і глянув угору, в безкрає блакитне небо. На його обличчі заграла посмішка.

«Чого ти смієшся?» — спитала Сапфіра й вильнула хвостом туди-сюди.

«У тебе на морді знов луска відростає».

Сапфіра пирхнула.

«Я завжди знала, що так буде. Чому б і ні?» — немовби байдуже сказала вона.

Однак Вершник відчув, як її боки здригаються під його п’ятами — вона муркотіла від задоволення. Тоді він погладив її й ліг на шию, відчуваючи, як тепло її тіла проникає в нього.

УЛАМКИ НА КОРАБЛІ

Коли вони із Сапфірою прибули до Урубейна, Ерагон з подивом довідався про те, що Насуада повернула назву Іліреї з поваги до її історії та традицій. Була й одна сумна звістка: Арія вирушила до Елесмери разом з Датедром та багатьма іншими ельфійськими правителями, прихопивши із собою знайдене в цитаделі зелене яйце дракона.

Через Насуаду вона передала Ерагонові листа. У ньому Арія писала, що їй треба супроводити тіло своєї матері назад до Ду Вельденвардена, щоб її поховали належним чином. А щодо яйця дракона вона написала таке: «Оскільки Сапфіра вибрала своїм Вершником тебе, людину, то наступним законним Вершником має бути ельф, якщо тільки дракон, який живе в цьому яйці, погодиться на таке. Я хочу надати йому цю можливість уже зараз, бо він надто багато часу провів у своїй шкаралупі. Оскільки в іншому місці — не буду говорити, де саме, — є ще чимало яєць, сподіваюся, ти не будеш думати, що я надто переймаюся інтересами своєї раси. Я порадилась щодо цього з Елдунарі, і вони схвалили моє рішення. Так чи інакше, після того як Галбаторікс та моя мати пішли в інший світ, я більше не маю наміру залишатися посланницею у Варденів. Краще я буду, як і раніше, супроводжувати яйце дракона в його мандрах, так, як робила це колись з яйцем Сапфіри. Ясна річ, посланець усе ще потрібен нашим расам. Тому ми разом із Датедром призначили мені на заміну юного ельфа на ім’я Ванір, якого ти зустрічав під час свого перебування в Елесмері. Він виявив бажання більше дізнатися про людей, і це видається мені належною підставою для того, щоб обійняти цю посаду. Сподіваюсь, він буде добре виконувати свої обов’язки. Ось і все».

Далі в листі було ще кілька рядків, але в них Арія нічого не говорила про те, коли вона зможе повернутися в західну частину Алагезії й чи повернеться сюди взагалі.

Ерагона порадувало те, що Арія думала про нього — недаром же вона написала цього листа, — але він був би просто щасливий, якби вона таки дочекалася його повернення, перш ніж вирушати в далеку дорогу. З її від’їздом у його душі з’явилася якась порожнеча, і хоч він проводив чимало часу з Рораном та Катріною, а також із Насуадою, ця болюча внутрішня порожнеча нікуди не зникала. Вона породжувала якусь відчуженість, невідступне відчуття того, що вони із Сапфірою — всього лиш гості, які чекають на слушну нагоду піти геть. Часто здавалося, що він спостерігає за собою ніби ззовні свого тіла, немов який чужинець. Ерагон розумів причину цих відчуттів. Він знав, що тільки час може вилікувати його.

Упродовж недавньої подорожі йому раптом спало на думку, що, володіючи прадавньою мовою, дарованою ім’ям імен, він міг би зняти з Елви небажані наслідки свого благословення, яке насправді виявилось прокляттям. Тоді він пішов до дівчини, яка жила у великій залі Насуади, і розповів їй про свій намір, спитавши насамкінець, чи хоче вона цього.

Елва не виявила того захвату, на який можна було чекати. Вона просто мовчки сіла, пильно вдивляючись у підлогу, — її бліде личко було насуплене. Так вона сиділа довго-довго. Ерагон чекав.

— Ні,— нарешті мовила Елва й глянула на Вершника, — краще я залишусь такою, як є. Я вдячна тобі за те, що ти думаєш про мене. Але це — надто велика частка мого єства. Я не можу відмовитись від неї. Без моєї здатності відчувати біль інших я буду просто дивачкою, здатною лиш на те, щоб задовольняти звичайну цікавість тих, хто годен терпіти мою присутність. З цим я, звісно, так само дивачка, але я можу бути корисною, і в мене є сила, якої бояться інші. Крім того, я володію своєю долею, як мало хто з людей мого стану, — дівчина показала на пишну кімнату, в якій вона сиділа, і продовжила: — Тут я можу жити в достатку і в спокої, я можу робити якесь добро, допомагаючи Насуаді. А якщо ти забереш мої здібності, що мені залишиться? Що я буду робити? Ким я стану? Якщо ти знімеш з мене закляття, це не буде для мене благом, Ерагоне. Ні. Я лишуся такою, як є. І я витримаю випробовування своїм даром із власної волі… Але я справді дуже тобі вдячна…

Через два дні після того, як Ерагон із Сапфірою прилетіли до Іліреї, Насуада знову відіслала їх спочатку в Джилід, а потім у Сейнон. Ці два міста були захоплені ельфами, і Ерагон за допомогою ім’я імен мав знищити тут чари Галбаторікса.

І самому Вершникові, і Сапфірі не дуже хотілось летіти в Джилід. Він нагадував їм про те, як ургал за наказом Смерка взяв у полон Ерагона, а також про смерть Оромиса.

Тим часом у Сейноні Ерагон і Сапфіра провели три доби. Це місто не було схоже на жодне з бачених ними раніше. Будівлі тут були переважно з дерева й мали по кілька рівнів. Вістря дахів часто-густо прикрашала дерев’яна різьба, стилізована під голову дракона, а на дверях були вирізьблені або намальовані візерунки, що нагадували вузли.

Коли вони нарешті зібралися в дорогу, Сапфіра запропонувала змінити маршрут. Їй не довелося довго переконувати Ерагона — він охоче відразу ж погодився, коли Сапфіра сказала, що це не забере в них надто багато часу.

Із Сейнона Сапфіра полетіла на захід, через затоку Фундор. Тепер під ними простиралася безмежна широчінь води. Сірі та чорні спини великих морських риб раз по раз з’являлися у хвилях, нагадуючи невеликі острівці. Індоли вони випускали зі своїх дихал цілі фонтани води й піднімали плавники високо в повітря перед тим, як знову пірнути в тиху глибочінь. Сапфіра летіла через затоку Фундор, долаючи холодні й стрімкі вітри, а потім через вершини гір, кожну з яких Ерагон добре знав. І так аж до самої Паланкарської долини. Це було вперше з тих пір, як вони разом із Бромом вирушили навздогін за разаком. Здавалося, це було в якомусь іншому житті.

Із Паланкарської долини на Ерагона війнуло домівкою. Запах сосон, верб і беріз нагадав йому про дитинство, а гіркуватий присмак повітря непомильно вказував на те, що незабаром прийде зима. Вони приземлились на обгорілі руїни Карвахола. Ерагон трохи походив по вулицях, що вже встигли зарости травою та бур’янами. Зграя диких собак бігала між березами. Побачивши Сапфіру, вони спершу завмерли, потім загарчали, заскавуліли й побігли геть ховатися. Сапфіра рикнула їм услід, пирхнула димом — на тому все й закінчилось. Шмат обгорілого дерева тріснув під ногою Ерагона, коли він переступав через купи попелу… Знищене селище навівало на нього сум. Зрештою, більшість селян, яким вдалося врятуватися, були живі й здорові. І Ерагон знав, що коли вони повернуться сюди, то неодмінно відбудують селище. Вони зроблять його ще кращим, ніж воно було колись. Але будинки, поруч з якими він виріс, зникли назавжди. І це загострювало у Вершника відчуття того, що він уже не належить Паланкарській долині. А ще ця пустка відгонила чимось нереальним, так, неначе він був зараз уві сні, де все летіло шкереберть.

— Світ збожеволів, — тихо прошепотів Ерагон.

Тоді він розвів багаття біля того, що було колись таверною Морна, і приготував собі чималий горщик тушкованого м’яса. Доки він їв, Сапфіра блукала навколо, обнюхуючи все, що їй здавалось цікавим.

Коли з їжею було покінчено, Ерагон узяв свій горщик, миску та ложку, пішов до ріки Анори й добре вимив їх у крижаній воді. Вершник присів на скелястому березі. Він довго дивився на водоспади Ігуальда, які пролягали вгору десь на півмилі, перед тим як зникнути за виступом високої гори Нарнмор. Він наче знову побачив себе того вечора, коли повернувся з Хребта з яйцем Сапфіри в торбинці, навіть не підозрюючи нічого про те, що чекає на нього попереду. Нарешті Вершник підвівся й пішов до Сапфіри, яка вже чекала на нього біля криниці в центрі селища.

«Нам пора», — сказав він, залазячи на спину дракона.

«Хочеш відвідати свою ферму?» — спитала Сапфіра.

«Ні,— заперечно похитав головою Ерагон. — Нехай я буду пам'ятати її такою, якою вона була колись, а не такою, як зараз».

Сапфіра погодилась. Вона розпростала крила й полетіла на південь, прямуючи тим самим шляхом, яким вони колись залишили Паланкарську долину. І все-таки Ерагон не втримався, щоб не глянути на те місце, де була його домівка. Він озирнувся, але не міг нічого розгледіти — звідси до неї було надто далеко.

На південному кінці долини Сапфіра спіймала свіжий потік повітря, і він поніс її вгору, до вершини височенної гори Утгард, де ще й досі стояла розвалена вежа, зведена Вершниками для того, щоб охороняти божевільного короля Паланкара. Вежа, яку раніше називали Едоксіл, після того, як Галбаторікс убив Враеля, отримала назву Ріствакбейн, тобто «Місце скорботи».

Сапфіра приземлилась на руїни цієї вежі. Вони разом з Елдунарі хотіли віддати шану пам’яті Враеля. Усім було дуже сумно, а особливо Умароту. Та, переборюючи тугу, він сказав:

«Дякую тобі, Сапфіро, за те, що привела мене сюди. Я ніколи й не сподівався побачити те місце, де загинув мій Вершник».

Сапфіра нічого не відповіла. Вона розправила крила, злетіла з вежі й здійнялася високо-високо над порослими травою схилами долини…

Десь на півшляху до Іліреї за допомогою одного з варденських магів з ними зв’язалася Насуада. Вона наказала їм приєднатися до великої групи воїнів, яка вирушила в похід на столицю Тейрм.

Ерагон був дуже задоволений, коли дізнався про те, що цими воїнами командує Роран. А крім того, серед них були Джоуд, Бальдор, який уже цілком орудував своєю рукою після того, як її полікували ельфи, та ще кілька карвахольців.

Справа в тому, що мешканці Тейрма не схотіли здатися навіть після того, як Ерагон звільнив їх від клятви Галбаторіксу. Вони не зважали навіть на те, що вардени за підтримки Сапфіри та Ерагона могли б легко захопити місто, якби тільки того схотіли. Так чи інакше, правитель Тейрма лорд Рістхарт наполегливо вимагав, щоб їм дозволили стати незалежним містом-державою, вільно обирати своїх правителів і встановлювати власні закони.

Досить важкі перемовини тривали кілька днів. Як наслідок, Насуада погодилась на ці умови, а лорд Рістхарт, у свою чергу, присягнув їй на вірність як своїй королеві, ба навіть, за прикладом короля Орина, пообіцяв дотримуватися варденських законів, які стосувалися магів.

Із Тейрма воїни Насуади в супроводі Ерагона й Сапфіри рушили вздовж вузького узбережжя на південь, до міста Куаста. Правитель Куасти, так само як і лорд Рістхарт, присягнув Насуаді на вірність і погодився приєднатися до її королівства. Звідти військо повернуло назад, тимчасом як Ерагон та Сапфіра злітали ще й до Нарди, далеко на північ. Аж після цього вони повернулись до Іліреї. Тут Вершник і дракон перебували кілька тижнів.

Коли дозволяв час, вони із Сапфірою залишали місто й летіли до замку, де Блодхгарм та інші чаклуни охороняли Елдунарі, які належали колись Галбаторіксу. Там Ерагон і Сапфіра допомогли лікувати розум драконів. Справа потроху просувалася вперед, але дуже й дуже повільно. Вершник боявся, що більшість Елдунарі просто перестали цікавитися життям або загубились у безкінечних лабіринтах власних спогадів. Це стосувалося навіть дуже старих драконів, таких, як Валдр. Справу ускладнювало ще й те, що ельфи, аби не наражатися на небезпеку, тримали Елдунарі в стані, схожому на транс, спілкуючись одночасно лише з кількома.

Крім того, Ерагон допомагав магам Ду Врангр Гата працювати із зачарованими скарбами, які зберігалися в цитаделі. Більша частина цієї роботи лягала саме на його плечі, адже ніхто з магів не мав ані знань, ані досвіду, потрібних для того, щоб мати справу із зачарованими речами, що їх залишив після себе Галбаторікс. Та Ерагон не заперечував — йому подобалось розкривати всілякі секрети. За цілі століття Галбаторікс зібрав силу-силенну чудес. Деякі з них були зовсім безпечні, деякі приховували в собі смертельну загрозу, та всі вони були дуже цікаві. Особливо сподобалась Ерагонові астролябія, яка, якщо притулити її до ока, дозволяла бачити зірки навіть удень. Про існування найбільш небезпечних речей знали тільки він, Сапфіра й Насуада, бо поширювати відомості про них було надто ризиковано.

Знайдені в цитаделі скарби Насуада відразу ж використала для того, щоб нагодувати й одягнути своїх воїнів, а також на відбудову міст, які були зруйновані під час боротьби з Імперією. Кожному зі своїх підлеглих вона подарувала по п’ять золотих корон — дрібничка для вельмож, але справжнє багатство для бідних фермерів. Це був жест, яким Насуада здобувала їхню повагу та відданість і якого ніколи не зрозумів би Галбаторікс. А ще Насуада повернула кількасот мечів Вершників. Мечі були різних кольорів і форми, зроблені як для людей, так і для ельфів. Усі були в захваті від цих знахідок. Ерагон і Сапфіра перевезли всю зброю до замку з Елдунарі, мріючи про той день, коли вона знову знадобиться Вершникам.

«Рунона, — подумав Ерагон, — мабуть, дуже зрадіє, коли дізнається, що творіння її рук таки збереглись».

Неоціненним скарбом були також зібрані Галбаторіксом тисячі сувоїв і книг, що їх ельфи разом з Джоудом внесли до каталогів. У тих сувоях та книгах, мабуть, ховалися численні таємниці про Вершників або магію. Принаймні Ерагон тішив себе надією, що тут можна знайти хоч би якісь натяки на те, де король заховав останнє яйце летрблака. На жаль, досі єдина згадка про летрблака й разака, на яку він натрапив, була в старих-престарих працях ельфів та Вершників, де йшлося про те, що робити з ворогом, якого не можна викрити за допомогою жодних чар.

Тепер, коли Ерагон міг відверто говорити з Джоудом, він піймав себе на думці, що розмовляє з ним постійно, довіряючи йому те, що навряд чи сказав би комусь іншому. Принаймні Вершник розповів Джоудові про те, що трапилося з Елдунарі та з яйцями драконів. Він не побоявся розказати йому навіть про те, як знайшов своє справжнє ім’я на острові Вройнгард. Говорити з Джоудом було втіхою, а надто тому, що він був одним з небагатьох людей, які знали Брома достатньо добре, щоб мати право називати його другом.

Ерагонові було по-справжньому цікаво спостерігати й за тим, як функціонує й відбудовується королівство, створене Насуадою з уламків колишньої Імперії. Для того щоб керувати такою величезною й розмаїтою країною, потрібні були просто неймовірні зусилля. Це завдання на перший погляд здавалося просто нездійсненним, оскільки завжди залишалося щось таке, що конче треба було робити. Ерагон знав, що ніколи б не зумів упоратися із цим завданням, а от Насуада робила все з неприхованим задоволенням. Її енергія ніколи не слабшала. Здавалося, вона завжди знає, як розв’язати посталу перед нею проблему. Ерагон бачив, як день за днем зростає її авторитет між різними емісарами, чиновниками, вельможами й простими людьми, з якими вона мала справу. На думку Ерагона, Насуада просто чудово підходила для своєї нової ролі, хоч Вершник і не був певен, чи дійсно вона почуває себе щасливою. Ерагон спостерігав, як вона судить вельмож, котрі підтримували Галбаторікса — чи вже з власної волі, чи ні,— і йому дуже імпонували як проявлені нею справедливість та милість, так і належні покарання. Здебільшого Насуада позбавляла їх земель, титулів і більшої частини їхніх нечесно нажитих статків, та вона ніколи не засуджувала їх до страти. Це не могло не подобатись Ерагонові. Він був на її боці й тоді, коли вона дарувала Нар Гарцхвогу та його народу величезні землі вздовж північного боку Хребта, а також на родючих рівнинах між озером Флем та річкою Тоарк, де мешканців було тепер дуже й дуже мало.

Як і король Орин та лорд Рістхарт, Нар Гарцхвог присягнув на вірність Насуаді як своїй королеві. Щоправда, велетень кулл при цьому сказав:

— Мої люди погоджуються на це, леді Найтстокер, але їхня кров густа, а пам’ять коротка. Словами їх важко зв’язати назавжди.

— Ти маєш на увазі,— холодно спитала тоді Насуада, — що твій народ порушить мирну угоду, тобто рано чи пізно ми знову станемо ворогами? Я правильно тебе зрозуміла?

— Ні,— відповів Гарцхвог і похитав своєю великою головою. — Ми не хочемо з вами воювати. Ми знаємо, що Вогнемеч уб’є нас усіх. Але… коли наші юнаки підростуть, вони неодмінно схочуть проявити себе в битвах. І, якщо війни не буде, вони розв’яжуть її самі. Мені шкода, леді Найтстокер, але ми не в змозі змінити власне єство.

Ця неприємна розмова занепокоїла Ерагона не менше ніж Насуаду. Принаймні Вершник кілька ночей провів у роздумах про те, що його робити, щоб розв’язати це надзвичайно складне питання…

Тиждень минав за тижнем. Насуада й далі продовжувала посилати Ерагона і Сапфіру як своїх представників то туди, то сюди на безмежних просторах Сурди та її королівства. Вони вже встигли побувати в короля Орина, у лорда Рістхарта й деінде. І де б не опинялися Вершник та дракон, вони всюди шукали землю, яка могла б стати в майбутньому домівкою для Елдунарі, а також місцем гніздування й навчання драконів, чиї яйця були заховані на Вройнгарді. Більш-менш підходящі місцини були на Хребті, але вони лежали або надто вже близько до людей та ургалів, або так далеко на північ, що жити там цілий рік не випадало. Крім того, Мертаг і Торнак вирушили саме на північ, і Ерагон та Сапфіра не хотіли створювати для них зайві труднощі.

Просто бездоганним місцем могли б стати Беорські гори, але Ерагон напевно знав, що гноми навряд чи зрадіють сотням драконів, які будуть вилуплюватися на території їхнього королівства. Де б вони не розташувались у Беорських горах, бодай одне місто гномів опиниться на відстані короткого перельоту. Знаючи Сапфіру, Вершник майже не сумнівався в тому, що молоді дракони почнуть нападати на юрби гномів Фельдуноста.

Ясна річ, ельфи аж ніяк би не заперечували, щоб дракони жили на одній з гір Ду Вельденвардена чи десь поблизу. Але дракони є дракони, і Ерагона все-таки непокоїла та обставина, що ельфійські міста лежали надто близько. Крім того, йому не подобалось, що в такому разі дракони й Елдунарі опиняться на території однієї раси — хто б нею не був. Збоку це виглядатиме так, наче вони надають перевагу якомусь певному народу. Раніше Вершники ніколи цього не робили і, як гадав Ерагон, не повинні робити так і надалі.

Одним-єдиним місцем, яке перебувало досить далеко від будь-яких малих містечок та великих міст і на яке не претендував жоден народ, була батьківщина драконів — самісіньке серце Хадарацької пустелі, де височіли Ду Фелс Нангороех, тобто Прокляті гори. Ерагон не сумнівався, що це було б чудове місце для виховання молодих драконів. Однак і тут виникали деякі труднощі. По-перше, де знайти в пустелі стільки їжі, щоб прогодувати молодих драконів? Сапфірі довелося б безугавно літати туди-сюди, переносячи оленів та інших диких тварин у гори. І, звісно, тільки-но дракони трохи підростуть, вони почнуть літати на полювання й самі, а отже, опиняться зовсім поруч із людьми, ельфами чи гномами. По-друге, кожному, хто бодай раз у житті вирушав у далекі мандри, та навіть багатьом із тих, хто ніколи не подорожував, було добре відомо, де перебувають ці гори. По-третє, дістатися Проклятих гір, а особливо взимку, було не так уже й важко. Дві останні обставини бентежили Ерагона найбільше. Справді-бо, чи зможуть вони надійно захистити яйця драконів, їхні виводки та Елдунарі? «Було б значно краще, — казав він Сапфірі,— якби вони були десь на вершинах Беорських гір, де можуть літати тільки дракони. Тоді ніхто не зміг би підкрастися до нас. Ніхто, крім Торнака, Мертага та ще кількох чарівників».

«Так-так, — відповіла Сапфіра, — кілька чарівників та будь-який ельф, який опиниться поблизу… Крім того, там же страшенно холодно!»

«Я думав, ти не боїшся холоду».

«Звісно, не боюсь. Але я не хочу жити цілий рік у снігу. „Пісок куди кращий для твоєї луски“,— казав мені Глаедр. Він допомагає тримати її в чистоті. Мм-м».

З дня на день ставало все холодніше й холодніше. Дерева скидали своє листя, зграї птахів відлітали на південь. На землю приходила зима. І була вона жорстока й сувора. Тривалий час здавалося, ніби вся Алагезія опинилась в обіймах мертвого холодного сну. З першим снігом Орик зі своєю армією повернувся в Беорські гори. Ельфи, які все ще залишалися в Іліреї — за винятком Ваніра, Блодхгарма й десяти його чарівників — також вирушили до Ду Вельденвардена. За кілька тижнів до цього пішли також ургали. А насамкінець пішли й коти-перевертні. Здавалося, вони просто зникли. Ніхто не бачив, як вони пішли — просто одного прекрасного дня їх не стало. Залишився тільки великий і гладкий кіт-перевертень на ім’я Жовтоокий. Він сидів на м’якій подушці біля Насуади, муркочучи, дрімаючи й слухаючи все, що відбувалося в тронній залі. Без ельфів і гномів у місті стало якось порожньо. Один лиш вітер гуляв вулицями, забиваючи лапаті сніжинки під уступи потрісканого каміння. Насуада так і продовжувала посилати Ерагона й Сапфіру з різними дорученнями то туди, то сюди. Вона ніколи не посилала їх тільки в Ду Вельденварден — єдине місце, яке хотів би відвідати Ерагон. Вони й досі не знали, хто був обраний наступником Ісланзаді, а коли одного разу Ерагон спитав про це у Ваніра, то той тільки й мовив:

— Ми — народ неспішний. Призначення нового монарха — це складний і заплутаний процес. Але тільки-но я дізнаюся, що вирішили наші радники, я одразу, ж тобі скажу.

Ерагон давно вже не бачив Арії й нічого не чув про неї. Він так скучив, що навіть хотів, скориставшись ім’ям імен прадавньої мови, обійти сторожу Ду Вельденвардена й поговорити з нею або хоча б подивитись на неї через магічний кристал. Але Вершник знав, що ельфи будуть не дуже раді його візиту, та навіть побоювався, що й Арія розсердиться на нього за те, що він зв’язався з нею в такий спосіб без нагальної потреби. Урешті-решт, він написав їй короткого листа, в якому запитував про її справи й повідомляв дещо про те, що вони із Сапфірою поробляють. Цього листа Вершник передав Ванірові, і той пообіцяв, що відразу ж надішле його Арії. Ерагон був упевнений у тому, що Ванір дотримав слова хоч би тому, що вони говорили прадавньою мовою, — але відповіді від Арії він так і не отримав. Минуло досить багато часу. Місяць устиг стати повнею, потім знову перетворився на серпик — і Ерагон почав думати, що Арія з якоїсь невідомої йому причини вирішила порвати Їхню дружбу. Ця думка страшенно збентежила Вершника. Щоб хоч якось забути про свої страждання, Ерагон вкладав усі сили в роботу.

У самісінький розпал зими, коли схожі на мечі льодяні бурульки звисали з уступів над Іліреєю, коли навкруги лежали глибокі сніги, коли дороги стали майже непрохідними, а їжа на столах — пісною, на життя Насуади було вчинено три замахи. Сталося те, про що й попереджав Мертаг.

Замахи були дуже розумно й ретельно сплановані. Останній із них, коли над Насуадою раптом розкрилася наповнена камінням сітка, був майже вдалий. Тільки завдяки захисту Ерагона та Елви Насуада лишилась живою, хоч кілька кісток їй таки зламало.

Під час третього замаху Ерагонові та Нічним Яструбам вдалося вбити двох нападників. Скільки їх було насправді, так і залишилося таємницею, бо решта втекла.

Після цього Ерагон та Джормандер, щоб гарантувати безпеку Насуади, змушені були вдатися до надзвичайних заходів. Вони ще раз збільшили число охоронців. Відтепер, куди б вона не йшла, її супроводжувало щонайменше троє чарівників. Та й сама Насуада стала якась надто недовірлива. Крім того, Ерагон помітив у ній жорсткість, якої раніше не помічав. Більше замахів на Насуаду не було, але десь через місяць після того, як зима нарешті відступила й дороги знов стали чисті, усунутий з посади граф на ім’я Гамлін зібрав кілька сотень колишніх солдатів Імперії й розпочав набіги на Джилід та напади на мандрівників, які прямували навколишніми дорогами.

І в той же час іще одне, трішки більше, повстання почало назрівати на півдні. Його очолив Тарос Швидкий із Аруфса. Попри те що ці повстання не становили для держави якоїсь надто серйозної загрози, знадобилося кілька місяців, щоб їх придушити. Бої видались напрочуд жорстокі, хоч Ерагон та Сапфіра й пробували розв’язати все мирним шляхом. Після тих численних битв, у яких їм довелося взяти участь, ані у Вершника, ані в дракона не було більше жодного бажання проливати чужу кров.

А невдовзі після того, як повстання були придушені, Катріна народила нарешті чималу й цілком здорову дівчинку з пасмом рудого волосся на голові, такого самого, як і в її матері. Дівчинка галасувала значно голосніше, ніж будь-яка інша дитина, яку Ерагон чув раніше, і мала просто залізну хватку. Роран і Катріна назвали її Ізмірою, на честь матері Катріни. І щоразу, як молоді батьки дивились на своє дитя, їхні обличчя розцвітали такою радістю, що Ерагон мимоволі посміхався.

На другий день після народження Ізміри Насуада покликала Рорана до тронної зали. Вона, нагородила його титулом графа та ще й віддала в довічне володіння всю Паланкарську долину.

— Доки ти та твої нащадки, — сказала Насуада, — будете гідно управляти, доти Паланкарська долина буде вашою власністю.

Роран поклонився й коротко відповів:

— Дякую, ваша величносте.

Ерагон бачив, що цей подарунок важить для Рорана аж ніяк не менше ніж народження донечки, бо найбільшою нагородою після сім’ї був для Рорана його дім. Насуада не раз пропонувала різні титули та землі й Ерагонові, але він увесь час відмовлявся від них, говорячи: «З мене досить бути Вершником. Мені більше нічого не треба»…

Через кілька днів після цієї події Ерагон стояв поруч із Насуадою в її робочому кабінеті. Обоє пильно дивились на мапу Алагезії. Мова йшла про деякі проблеми, які час від часу виникали в королівстві.

— Я гадаю, — сказала Насуада, — що тепер, коли ми більш-менш владнали свої основні справи, настав час повернутися до питання щодо ролі та місця чарівників у Сурді, Тейрмі й моєму власному королівстві.

— Так?

— Так. Я багато часу міркувала про це, і ось що я вирішила. Треба сформувати групу, чимось схожу на Вершників, але призначену тільки для чарівників.

— І чим же буде займатися ця група?

Насуада взяла зі столу перо й покрутила його між пальцями:

— Тим, чим займаються й Вершники, тобто подорожувати країною, підтримувати мир, розв’язувати на підставі закону всілякі суперечки… Але головне для них — наглядати за чарівниками, щоб напевно знати, що ті використовують власні здібності так, як належить.

Ерагон трохи насупився:

— А чому б не доручити це Вершникам?

— Тому що минуть роки й роки, поки їх стане більше. Та навіть тоді їх навряд чи вистачить для того, щоб наглядати за кожним непримітним чаклуном і за кожною лісовою ворожкою… — Насуада трохи помовчала й ніби між іншим спитала: — Ти все ще не знайшов місця для розведення драконів, чи нe так?

Ерагон заперечно похитав головою. І він, і Сапфіра весь час думали про це, але й досі ніяк не могли визначити належне місце. Це питання набувало ще більшої ваги тому, що маленькі дракони мали вже ось-ось вилупитись.

— Ми повинні це зробити, Ерагоне, — продовжила Насуада, — і в нас немає часу чекати. Подивись на ті спустошення, які спричинив Галбаторікс. Чарівники — це найнебезпечніші створіння у всьому світі. Вони навіть більш небезпечні, ніж дракони. Їх треба поставити під контроль. Якщо ні, тоді ми завжди будемо залежати від їхньої ласки.

— І ти справді віриш у те, — спитав Ерагон, — що зможеш зібрати стільки чарівників, що їх вистачить, аби спостерігати за всіма магами і тут і в Сурді?

— Вірю. Якщо, звісно, ти запросиш їх приєднатися. Це — одна з причин, чому я хочу, щоб саме Ти очолив цю групу.

— Я?

Насуада кивнула головою:

— А хто ж іще? Тріанна? Я не зовсім довіряю їй, та в неї й сили не вистачить. Хтось із ельфів? Ні, це повинен бути хтось із нас. Ти знаєш ім’я імен прадавньої мови, ти — Вершник, у тебе є мудрість і сила драконів. Мені не спадає на думку хтось інший, хто міг би очолити цей загін. Я радилась про це з Орином — він погодився.

— Не думаю, що ця ідея припала йому до душі.

— Звісно, ні. Але він розуміє її необхідність.

— Справді? — трохи збентежено пробурчав Ерагон, сидячи на краю стола. — А як ти збираєшся стежити за чарівниками, які не належать до цієї групи?

— Точно не знаю. Можливо, у тебе є якісь пропозиції. А я гадала, що за допомогою відповідних заклинань і магічних дзеркал ми могли б слідкувати, де вони перебувають, а також стежити за тим, щоб вони не використовували магію на зло іншим.

— А якщо вони зроблять це?

— Тоді ми повинні змусити їх загладити свою вину й присягнути прадавньою мовою, що вони більше ніколи не будуть використовувати магію.

— Боюсь, що клятва прадавньою мовою зупинить далеко не всіх.

— Знаю, але це найкраще, що ми можемо зробити.

Вершник кивнув і трохи помовчав.

— А що, коли заклинателі не схочуть, щоб за ними стежили? — спитав він за якусь мить. — Що тоді? Мені важко уявити, що більшість із них погодиться на такий контроль.

Насуада зітхнула й опустила перо.

— Це дійсно непроста справа, — відповіла вона. — А що б ти, Ерагоне, зробив на моєму місці?

Вершник мовчав. Жодне з рішень, що спадали йому на думку, не було прийнятне.

— Не знаю… — нарешті сказав він. Обличчя Насуади стало сумне:

— Я теж. Це — важка, болюча, брудна справа, що б я не вибрала. Але ж хтось повинен покласти край болю. Якщо нічого не робити, чарівники будуть вільно маніпулювати іншими за допомогою своїх заклять. Ясна річ, якщо я змушу їх підкоритися, багато з них будуть ненавидіти мене. Однак, я гадаю, ти зі мною погодишся: треба захищати інтереси переважної більшості моїх підлеглих від зазіхань небагатьох.

— Мені це все одно не подобається, — прошепотів Вершник.

— Мені теж це не подобається.

— Ти хочеш підкорити своїй волі кожного чарівника, безвідносно до того, хто він такий?

— Це ж для добра переважної більшості!

— А як бути з тими, хто може тільки чути чужі думки й більш нічого? Це також магія…

— Їх так само треба контролювати, бо можливість того, що вони, будуть зловживати своїм знанням, дуже велика.

Насуада зітхнула:

— Я знаю, Ерагоне, це важко. Та важко чи не важко, ми повинні за це взятися. Галбаторікс був несамовитий і злий, але в одному він мав рацію: чарівників треба тримати в шорах. Звісно, не так, як планував Галбаторікс… але треба щось робити. І мені здається, що мій план — найкраще з усіх можливих рішень… Якщо ти придумаєш інакший, кращий спосіб встановити між чарівниками владу закону, я буду дуже рада. А ні, тоді це єдиний шлях, який у нас є. І мені потрібна твоя допомога, щоб це зробити… То я питаю прямо: чи згоден ти очолити цю групу задля добра нашої країни й усієї нашої раси?

Ерагон не квапився з відповіддю. Він досить довго мовчав і нарешті сказав:

— Якщо ти не проти, я б хотів трохи над цим подумати. Крім того, мені треба порадитися із Сапфірою.

— Звичайно. Але не думай надто довго, Ерагоне. Підготовка вже йде, і твоя допомога буде потрібна зовсім скоро.

Вершник попрощався й вийшов. Повертатися відразу до Сапфіри він не став, а ще досить довго блукав вулицями Іліреї, не звертаючи уваги на поклони й вітання людей, які проходили повз нього. Пропозиція Насуади викликала в Ерагона неабияку тривогу. Зрештою, останнім часом його непокоїло життя як таке. Мабуть, вони із Сапфірою надто довго були вільні. Прийшов час змін, і обставини більше не дозволять йому чекати. Треба вирішити, що їм робити, але що б вони не обрали, все їхнє життя повинно змінитись.

Так він і провів час аж до обіду, гуляючи містом і роздумуючи про своє призначення та обов’язки. А після обіду Вершник пішов назад до Сапфіри. Не зронивши й слова, він виліз їй на спину й умостився в сідлі. Сапфіра злетіла з двору будівлі, а потім піднялася високо-високо над Іліреєю, так високо, що було видно на сотні миль у всі боки. Там вона й почала літати по колу.

Вони говорили без слів. Сапфіра поділяла збентеженість Ерагона, але сприймала все трохи інакше. Здавалось, для неї ніщо на світі не важило так багато, як дві речі: стосунки зі своїм Вершником та захист яєць драконів і Елдунарі. Тим часом Ерагон знав, що вони не можуть ігнорувати й багато інших обставин, починаючи з політики й закінчуючи особистими стосунками.

«То що ж нам робити?» — зрештою спитав Вершник.

Сапфіра знизилась, і вітер під її крилами стих:

«Будемо робити те, що робили завжди».

Більше вона нічого не сказала, а повернула й почала спускатися до землі. Ерагон оцінив її мовчання. Справді, прийняти рішення слід самому, а значить, йому треба подумати про це на самоті.

Невдовзі вони вже приземлилися на внутрішньому дворі. Сапфіра легенько штовхнула Вершника носом.

«Якщо схочеш поговорити, я тут», — сказала вона.

Ерагон посміхнувся, погладив її по шиї і повільно пішов до своїх кімнат, опустивши очі вниз.

Була ніч. Восковий місяць тільки-тільки визирнув з-за краю скелі над Іліреєю. Ерагон сидів на своєму ліжку, читаючи книгу про те, як у давнину Вершники виготовляли сідла. Аж раптом краєм ока він побачив якесь мерехтіння, так, наче розвівалась, завіса. Вершник миттю скочив на ноги й оголив Брізінгр — у відчиненому вікні він помітив маленький човник із трьома щоглами, що тихо гойдався над травою.

Вершник посміхнувся, опустив меч. А потім він простягнув руку, і човник проплив через кімнату й опустився на його долоню, нахилившись на один бік.

Цей човник відрізнявся від тих, які Арія виготовила під час їхніх спільних подорожей Імперією після того, як вони з Рораном врятували Катріну в Хелгрінді. На ньому було більше щогл, а ще були вітрила, зроблені зі стеблинок трави. Хоч трава була прив’яла й бура, вона не встигла цілком висохнути, і це наводило на думку, що зірвали її всього лиш день або два тому.

До середини палуби був прив’язаний квадратик згорнутого папірця. Ерагон обережно дістав його. Серце Вершника калатало. Він розгорнув папірець на підлозі. На ньому символами прадавньої мови було написано ось що:

«Ерагоне, нарешті ми розв’язали питання щодо правителя, і я повертаюсь до Іліреї, щоб влаштувати його знайомство з Насуадою. Та спершу я б хотіла поговорити з тобою й Сапфірою. Це послання ти отримаєш за чотири дні до півмісяця. Якщо хочеш, ми можемо зустрітися з тобою наступного дня після того, як ти його отримаєш, на крайньому сході річки Рамр. Приходь сам і нікому не кажи про те, куди ти йдеш. Арія».

Ерагон мимоволі посміхнувся. Її розрахунок був просто бездоганний. Човник прибув саме тоді, коли й мав прибути. Але потім посмішка зникла. Він перечитав листа ще кілька разів. Арія щось приховувала. Це було очевидно. Але що? Чому треба зустрічатися потайки? «Можливо, Арія не дуже любить щойно обраного правителя ельфів», — подумав він. А може, є ще щось. І хоча Ерагон дуже хотів побачитися з Арією, він не міг забути її тривалої мовчанки. Зрозуміло, з погляду Арії, ті місяці, що минули, — це просто дріб’язково короткий час, але Ерагонові було боляче. Вершник ледь дочекався, доки в небі з’явиться перший натяк на сонячне світло, а потім поспішив униз, розбудив Сапфіру й розповів їй про цю новину. Дракон був так само заінтригований, а може, навіть схвильований. Ерагон осідлав його, і вони залишили місто, прямуючи на північний схід. Вони нікому не сказали про свої плани, навіть Глаедру й іншим Елдунарі.

ФІРНЕН

Невдовзі по обіді Ерагон і Сапфіра прибули на місце, вказане Арією. Спокійний закрут ріки Рамр указував на те, що їхня найдовша подорож на схід добігає кінця.

Ерагон пильно дивився з-за Сапфіриної шиї вниз, чи не промайне там бува чия-небудь постать. На землі було порожньо, якщо не брати до уваги стада диких биків, які, побачивши Сапфіру, кинулися тікати, здійнявши хмари куряви. Вони та ще якісь менші тварини, що так само розбіглися навсібіч, були єдиними живими істотами, яких зміг відчути Ерагон. Розчарований, він перевів погляд на горизонт, але й там не побачив жодної ознаки присутності Арії.

Тим часом Сапфіра приземлилась на невеликий пагорб ярдів за п’ятдесят від берега річки. Вона сіла. Ерагон і собі примостився біля неї, обіпершись спиною об її бік.

На вершині пагорба був м’який, схожий на сланець, камінь. Щоб хоч якось згаяти час, Вершник заходився кришити цей камінь на пластинки розміром з великий палець і надавати їм форму наконечника. Ясна річ, пластинки були надто м’які для вістря стріли й могли виконувати роль хіба ще якоїсь прикраси, але треба ж було щось робити. Коли Ерагонові набридло бавитись простою трикутною формою, він сів трохи осторонь і почав обробляти більший шматок, намагаючись надати йому форму кинджала, подібного до тих, які носили ельфи. За цим заняттям час потроху й спливав. Зрештою, їм не довелося чекати аж так довго, як спершу подумав Вершник. Десь за годину Сапфіра підняла голову із землі й почала пильно вдивлятися через долину вбік не такої вже й далекої Хадарацької пустелі.

Ерагон відчув, що Сапфіру опанувало якесь дивне збудження.

«Поглянь!» — нарешті сказала вона.

Так і тримаючи в руках свій наполовину зроблений кинджал, Вершник звівся на ноги й подивився на схід. Але там не було нічого, крім трави, землі, безкінечного горизонту й кількох одиноких, незахищених від вітру дерев на його тлі. Він спробував придивитися ще пильніше, але так-таки й не побачив нічого вартого уваги. Ерагон уже хотів був спитати в Сапфіри, що вона там побачила, як раптом високо-високо в небі на сході помітив мерехтіння зеленого вогню, схоже на переливи смарагду на сонці. Промінь світла вигинався дугою через блакитну мантію небес, швидко наближаючись. Він був яскравий, немов зірка на нічному небі.

Тоді Ерагон кинув свій кам’яний кинджал і, не зводячи очей з мерехтливого вогню, швидко виліз на спину Сапфіри й умостився в сідлі. Він хотів спитати її, що то воно за промінь, чи це бува не те, про що він думає, але змовчав. А Сапфіра, попри те що вже розправила свої крила й готова була ось-ось злетіти, так і завмерла на місці.

Тим часом промінь усе збільшувався й збільшувався, розділяючись спершу на десятки, потім на сотні, а потім на тисячі крихітних цяток світла. Ще кілька хвилин — і його обрис стало добре видно. Це був дракон.

Сапфіра не могла більше зволікати. Вона гучно ревнула, змахнула крилами й почала стрімко набирати висоту. Ерагон щосили вхопився за шип на її шиї. Він розумів: Сапфіра злітає майже вертикально, щоб якомога швидше опинитися вище за того невідомого дракона. Вони обоє були збуджені й схвильовані. Зрештою, так бувало завжди, коли на них чатувала якась небезпека. На їхнє щастя, сонце світило в них за спинами.

Сапфіра так і продовжувала набирати висоту, аж доки нарешті не злетіла трішки вище за зеленого дракона. Тоді вона рушила йому назустріч. Коли вони підлетіли ближче, Ерагон помітив, що невідомий дракон, попри те що мав міцне тіло, був усе-таки надто юний його лапи аж ніяк не могли зрівнятися з могутніми лапами Глаедра чи Торнака, та й загалом він був менший за Сапфіру. Луска на його боках та на спині була темного лісового кольору, а на животі й на подушечках ніг — трохи світліша. На тлі тіла його крила набували кольору падуба, але коли крізь них проходило сонячне проміння, вони ставали схожі на весняне дубове листя.

На суглобах між шиєю та спиною дракона було прикріплене сідло, майже таке саме, як у Сапфіри, а в сідлі сидів хтось, дуже схожий на Арію. Темне волосся незнайомого Вершника розвівалося на вітрі. Серце Ерагона сповнила радість. Порожнеча, від якої він так довго страждав, зникла, як зникає темрява ночі зі сходом сонця.

Дракони проскочили один повз одного. Сапфіра заревла — невідомий дракон відповів їй. Тоді вони повернули назад і почали кружляти, так, ніби хотіли піймати одне одного за хвіст. Сапфіра так-таки й залишалася трішки вище від зеленого дракона. Якби невідомий дракон спробував зайняти вигіднішу позицію, Ерагон, мабуть, подумав би, що він готується до атаки, але той не мав ані найменшого наміру це робити.

Вершник посміхнувся й крикнув. Арія закричала у відповідь і підняла руку. Ерагон легенько торкнувся її свідомості, просто так, щоб упевнитись у тому, що це справді була вона. Так тривало всього якусь мить. Тим часом Сапфіра й зелений дракон знову ревнули, зелений дракон хльоснув своїм схожим на батіг хвостом, і вони погналися одне за одним, аж доки не досягли ріки Рамр. Там Сапфіра почала по спіралі знижуватися й невдовзі приземлилась на тому самому пагорбі, де вони з Ерагоном чекали на Арію.

Зелений дракон сів футів на сто далі. Він припав аж до землі, щоб Арії було зручно зійти зі свого сідла. Тим часом Ерагон миттю звільнив свої ноги з ременів, ще швидше скочив на землю, так, що піхви Брізінгра боляче вдарили йому по нозі, й побіг назустріч Арії. Вона так само побігла до нього. Десь посередині між драконами вони зустрілись, а дракони неспішно йшли слідом за ними, важко ступаючи по землі.

Ще не добігши до Арії, Ерагон побачив, що замість шкіряної стрічки, яку зазвичай носила ельфійка на голові, її чоло прикрашав тепер золотий вінець, у центрі якого сяяв діамант у формі сльози.

Той діамант сяяв не віддзеркаленим від сонця світлом, а світлом, яке йшло з його власної глибини. На поясі Арії був меч у зелених піхвах і з таким самим зеленим руків’ям. То був Тамерлейн, той самий меч, що його лорд Фіолр пропонував Ерагонові замість Зарока й що належав колись Вершникові Арві. Проте руків’я відрізнялося від того, яке пам’ятав Ерагон. Воно було світліше й більш витончене, та й піхви здавалися вужчими. Ерагонові не треба було пояснювати, що означала діадема.

— Ти?! — з подивом глянув він на Арію.

— Я, — відповіла вона й схилила голову. — Атра естерні оно тхелдуін, Ерагоне.

— Атра ду еваринія оно варда, Аріє… дротнінг? — Ерагон був явно збентежений тим, що королева першою звернулася до нього з привітанням.

— Дротнінг, — підтвердила вона. — Мій народ обрав мене, віддавши мені титул моєї матері. І я вирішила його прийняти.

Угорі над ними стояли Сапфіра й зелений дракон. Вони обережно обнюхували одне одного. Сапфіра була явно вища на зріст, тож зеленому драконові довелося добряче витягнути шию, щоб дістатись її. І попри те, що Ерагонові страшенно кортіло поговорити з Арією, він таки не міг стриматися, щоб не глянути на зеленого дракона.

— Хто це? — спитав Вершник, показуючи вгору. Арія мовчки посміхнулась, а потім, на превеликий подив Ерагона, взяла його за руку й провела трохи вперед. Зелений дракон пирхнув і опустив свою голову прямо над ними — з глибини його темно-червоних ніздрів здіймалися дим і пара.

— Ерагоне, — сказала Арія, поклавши його руку на теплу морду дракона, — це — Фірнен. Фірнене, це — Ерагон.

Ерагон глянув угору в блискуче око Фірнена. Смужки всередині райдужної оболонки дракона нагадували блідо-зелений і жовтий колір молодих паростків трави.

«Я радий зустрічі з тобою, Ерагоне-друже — Убивце Тіні, — сказав Фірнен. Голос його свідомості був глибший, ніж Ерагон сподівався, глибший навіть за голос Торнака, Глаедра чи будь-кого з Елдунарі з Вройнгарду. — Моя Вершниця багато розповідала мені про тебе». Дракон моргнув — пролунав короткий різкий звук, так, наче шкаралупка вдарилась об каміння. У широкому, осяяному сонцем розумі Фірнена, неначе встеленому прозорими тінями, Ерагон міг відчути справжню схвильованість.

«Я теж радий зустрічі з тобою, Фірнене, — відповів Ерагон. — Я ніколи не думав, що доживу до того часу, коли побачу, як ти вилупишся і звільнишся від заклять Галбаторікса».

Смарагдовий дракон тихо пирхнув. Він був гордий і сповнений енергії, як олень-самець восени. Потім він перевів погляд на Сапфіру. Арія злегка посміхнулась:

— Здається, вони розуміють одне одного. Уже розуміють.

Вони трохи помовчали й вирішили відійти вбік, залишивши Сапфіру та Фірнена сам на сам. Сапфіра не сіла, як зазвичай, а залишилась стояти, так, наче збиралася кинутись на оленя. Так само зробив і Фірнен. Кінчики їхніх хвостів ворушились.

Арія виглядала добре. Принаймні, як здавалося Ерагонові, краще, ніж тоді, коли вони востаннє бачились в Елесмері. За браком більш підходящого слова, він сказав би, що вона виглядала щасливою.

Доки вони спостерігали за драконами, обоє мовчали. А потім Арія повернулась до Вершника.

— Вибач за те, — сказала вона, — що не дала про себе знати раніше. Ти, мабуть, сердишся на мене, що я так довго не озивалась до тебе й до Сапфіри та ще й тримала в таємниці Фірнена.

— А ти одержала мого листа?

— Так, — Арія витягла з-під туніки добре знайомий Вершникові квадратик пошарпаного пергаменту. — Я б тобі відповіла, але Фірнен на той час уже вилупився, і я не хотіла брехати тобі навіть у формі замовчування.

— Навіщо ти це приховувала?

— Тому що слуг Галбаторікса навколо нас усе ще надто багато, а драконів залишилось обмаль. Я не хотіла, щоб хтось дізнався про Фірнена, доки він іще не виріс і не в змозі себе захистити.

— Ти й справді вважала, що хтось із людей зможе пробратися в Ду Вельденварден і вбити дракона?

— Усяке бувало. Дракони все ще на грані вимирання, і цей ризик був би невиправданим. Якби я могла, я б тримала Фірнена в Ду Вельденвардені ще принаймні з десяток років, доки він не виріс би такий великий, що на нього ніхто не наважився б напасти. Але він схотів залишити Ду Вельденварден, і я не змогла йому відмовити. Крім того, мені вже час зустрітися з Насуадою й Ориком у моїй новій ролі.

Ерагон відчув, що Фірнен показує й розповідає Сапфірі про те, як він уперше піймав оленя в лісах ельфів. Він знав, що й Арія слідкувала за їхнім спілкуванням — недарма ж її губи нервово стиснулись, коли Фірнен показував, як він чимдуж гнався за переляканою оленицею й ненароком зачепився за гілку.

— А як давно ти стала королевою? — спитав Вершник.

— Десь через місяць після свого повернення. Але Ванір не знає про це. Я наказала тримати цю інформацію в секреті від нього й від нашого посланця до гномів. Мені треба було зайнятися Фірненом, не відволікаючись на державні справи, які неодмінно б на мене впали… Може, тобі буде цікаво: я підняла Фірнена на скелю Тельнаєр, туди, де жили колись Оромис із Глаедром. Мені здавалось, що це було єдине правильне рішення.

На якийсь час запала мовчанка. Тоді Ерагон кивком показав спершу на діадему Арії, а потім на Фірнена.

— І як же все це сталося? — спитав він. Арія посміхнулась:

— Після нашого повернення до Елесмери я помітила, що Фірнен почав рухатися в шкаралупі. Щоправда, я не надала цьому значення, бо й Сапфіра часто робила колись так само. Та якось ми дісталися Ду Вельденвардена, пройшли крізь його охорону, і він… вилупився. Був уже майже вечір. Я несла яйце із ним у пелені, так, як колись носила яйце із Сапфірою. Я говорила з ним, розповідаючи йому про світ. Я казала йому, що він у безпеці. Аж раптом відчула, що яйце затремтіло і…— Арія струснула й закинула назад волосся, прозора плівка сліз з’явилася в її очах: — Бути разом — це все, про що я подумала… коли торкнулась… Я завжди хотіла бути Вершником дракона, Ерагоне, щоб захищати свій народ і помститися за смерть мого батька від рук Галбаторікса й клятвопорушників. Але доки я не побачила, як з’явилась перша тріщинка на яйці Фірнена, я ніколи не могла повірити, що це дійсно можливо.

— Коли ти торкнулась, ти…

— Так, — Арія підняла ліву руку й, показала сріблястий слід на долоні, такий самий, як і Ерагонова гедвей ігназія. — Я відчула, наче… — вона замовкла, шукаючи потрібне слово.

— Наче щипає й холодить крижана вода, — підказав Вершник.

— Так, — ельфійка мимохіть схрестила руки, неначе від холоду.

— Отже, ти повернулася до Елесмери… — сказав Ерагон. Сапфіра в цей час якраз розповідала Фірнену про те, як вони з Ерагоном плавали по озеру Леона під час своєї подорожі до Драс-Леони з Бромом.

— Отже, ми повернулися до Елесмери.

— І ти пішла жити на скелю Тельнаєр. Але чому ти стала королевою, коли вже була Вершницею?

— Це не моя ідея, Датедр та інші старійшини нашої раси прийшли до моєї оселі на скелях і попросили мене взяти мантію моєї матері.. Я відмовилась. Але наступного дня вони повернулися. Потім ще й іще… Коротко кажучи, вони щодня приходили до мене цілий тиждень і щоразу в них були все нові й нові докази, чому я повинна прийняти корону. Зрештою, вони таки змогли переконати мене в тому, що це буде найкраще для мого народу.

— Але чому все-таки ти? Тому, що ти дочка Ісланзаді, чи тому, що ти стала Вершницею?

— Не тільки тому, що Ісланзаді була моєю матір’ю… І не тільки тому, що я стала Вершницею. Наша політика значно більш заплутана, ніж політика людей чи гномів, а вибір монарха ніколи не буває легкий. Це наслідок згоди між десятками кланів і родів, це частина майстерної гри, в яку вони грають між собою упродовж тисяч років… Словом, причин для того, щоб я стала королевою, було багато, й далеко не всі вони очевидні.

Ерагон засовався, позираючи то на Сапфіру, то на Арію. Він усе-таки не міг зрозуміти рішення ельфійки.

— Як же ти зможеш бути і Вершницею, і королевою? — збентежено спитав він. — Вершники не повинні надавати перевагу жодній расі. Чи стали б мешканці Алагезії довіряти нам, якби ми робили інакше? І яким чином ти зможеш допомогти нам відродити наш орден і виростити нове покоління драконів, якщо будеш зайнята своїми справами в Елесмері?

— Світ зараз не той, що був раніше, — відповіла Арія. — І Вершники також не можуть залишатись осторонь, як колись. Зараз нас надто мало, щоб бути самим, і пройде ще бозна-скільки часу, коли нас знову буде достатньо для того, щоб відновити своє колишнє становище. Так чи інакше, ти присягнув Насуаді й Орику, але не нам, ельфам. А в нас повинен бути і Вершник, і дракон.

— Ти ж знаєш, що ми із Сапфірою билися б за ельфів так само, як і за гномів чи людей, — заперечив Ерагон.

— Я знаю, а от інші — ні. Це надто очевидно, Ерагоне. Ти не можеш змінити тієї обставини, що дав своє слово Насуаді й що маєш бути вірним клану Орика… Мій народ дуже постраждав за останню сотню років. Може, тобі це важко збагнути, але ми зараз не ті, якими були колись. Із занепадом драконів занепала й наша власна раса. У нас народжується менше дітей, наша сила слабшає. Дехто навіть говорить, що наш розум уже не такий меткий, як був раніше.

— Те саме стосується й людей, принаймні так стверджує Глаедр, — сказав Ерагон.

Арія кивнула:

— І він має рацію. Нашим расам знадобиться час, щоб виправити становище, і багато що буде залежати від повернення драконів. До того ж, як Насуада потрібна твоїй расі, так і мій народ повинен мати свого покровителя. Після смерті Ісланзаді я відчула потребу взяти цей обов’язок на себе, — ельфійка торкнулася свого лівого плеча, на якому було татуювання яве: — Я почала служити своєму народові тоді, коли була не старша за тебе, і не можу покинути його зараз, коли я йому так потрібна.

— Ти завжди будеш йому потрібна.

— І завжди відповідатиму на його поклик, — відповіла вона. — Але не хвилюйся, ми з Фірненом не будемо нехтувати нашими обов’язками Вершника й дракона. Ми, наскільки вистачить наших сил, будемо допомагати тобі патрулювати країну, розв’язувати суперечки — все що завгодно. А коли прийде час вирощувати драконів, ми візьмемося за цю справу, навіть якщо доведеться робити це на далеких південних відрогах Хребта.

Її слова неабияк збентежили Ерагона, та він зробив усе можливе, щоб приховати це почуття. Те, що обіцяла Арія, було неможливе, якщо тільки вони із Сапфірою зроблять так, як вирішили зробити під час нещодавнього польоту. Хоч усе, що казала Арія, свідчило, що шлях, який вони обрали, був правильний, Вершник боявся, що Арія із Фірненом навряд чи зможуть подолати його.

Ерагон схилив голову — він приймав рішення Арії стати королевою й визнавав її право зробити це.

— Я знаю, що ти не будеш нехтувати своїми обов’язками, — сказав Вершник. — Ти ніколи так не робила… І я розумію причину твоєї тривалої мовчанки. Мабуть, на твоєму місці я зробив би так само.

Арія знову посміхнулась:

— Дякую тобі.

Він трохи помовчав, а потім кивнув на її меч:

— Це Рунон перекувала Тамерлейн, щоб він краще пасував тобі?

— Так. Перекувала… Щоправда, вона довго бурчала з цього приводу. Казала, що лезо старого меча було просто неперевершене. Але я дуже задоволена змінами, які вона зробила. Тепер меч прекрасно лягає мені на руку, і відчуття таке, що він не важчий за лозину.

Вони знов замовкли й дивилися на драконів. Ерагон думав про те, як розповісти Арії про свої плани. Зрештою, він так і не встиг нічого придумати, бо в цей час ельфійка спитала:

— Сподіваюся, у вас із Сапфірою все було гаразд?

— Так, усе було гаразд.

— А чим ви займалися відтоді, як ти написав мені останнього листа?

Якусь хвильку Ерагон подумав, а потім коротко розповів Арії про замахи на життя Насуади, про заколоти на півночі та на півдні країни, про народження донечки в Рорана й Катріни, про те, що Роран отримав високий титул, про скарби, які вони знайшли в надрах цитаделі… Не забув він розповісти й про відвідини Карвахола та місця останнього спочинку Брома.

А поки він говорив, Сапфіра й Фірнен почали кружляти одне коло одного. Кінчики їхніх хвостів заходили туди-сюди швидше. Обоє роззявили пащі, оголивши довгі білі ікла, й почали важко дихати. Здавалося, що вони ось-ось готові напасти одне на одного; Ерагон уже почав хвилюватися, але відчуття Сапфіри були зовсім не схожі на гнів чи страх.

«Я хочу випробувати його», — сказала Сапфіра й так ударила хвостом по землі, що Фірнен аж завмер.

«Випробувати?.. Як?.. І навіщо?» — Ерагон нічого не розумів.

«Хочу довідатись, чи має він метал у кістках і вогонь у животі, щоб зрівнятись зі мною».

«Це неодмінно треба робити?»

Сапфіра знову ляснула хвостом по землі, ніби стверджуючи всю серйозність свого бажання:

«Я знаю про нього все, все, крім цього».

«Добре-добре… Тільки будь обережна».

Вершник іще не встиг вимовити ці слова, як Сапфіра стрибнула вперед і до крові вкусила Фірнена за лівий бік. Той ревнув і відскочив назад. Потім трохи постояв, загарчав. Судячи з усього, зелений дракон був не надто впевнений у своїй силі. Тим часом Сапфіра знову стрибнула на нього, і він знову відступив.

«Сапфіро!» — незадоволено крикнув Ерагон і повернувся до Арії, щоб вибачитись.

Утім Арія аж ніяк не була засмучена.

«Якщо ти хочеш, щоб вона поважала тебе, — звертаючись до Фірнена, сказала ельфійка, — ти просто зобов’язаний вкусити її у відповідь».

Арія глянула на Ерагона, лукаво підвівши ліву брову.

Вершник теж стримано посміхнувся.

Очевидно, слова ельфійки трохи підбадьорили Фірнена, хоч він усе одно вагався. У всякому разі, коли Сапфіра знову клацнула щелепами, він відстрибнув назад. Однак за якусь мить зелений дракон голосно ревнув, підняв крила, неначе хотів показати, що він більший, ніж здається на перший погляд, і напав на Сапфіру, вкусивши її за задню лапу.

Навряд чи Сапфірі було аж надто боляче. Так чи інакше, вони знов почали кружляти, рохкаючи все гучніше й гучніше. Потім Фірнен іще раз стрибнув убік Сапфіри. На цей раз йому вдалося схопити Сапфіру за шию й притиснути її голову до землі.

Сапфіра не пручалася так сильно, як могла. Ерагонові неважко було здогадатися, що вона просто дозволила Фірнену спіймати себе, бо таке не зумів би зробити навіть сам Торнак.

— А залицяння в драконів не дуже лагідне, — посміхнувся Вершник до Арії.

— Г-м. Ти гадав, що вони будуть казати одне одному ніжні слова?

— Та ні.

Сапфіра тим часом вигнула шию й скинула Фірнена, відскочивши назад. Вона заревла і вдарила кігтями передніх лап по землі, а Фірнен у відповідь підняв голову до неба й випустив хвилястий язик зеленого полум’я, мабуть, удвічі довший за його власне тіло.

— Ого! — задоволено вигукнула Арія.

— Що?

— Це він уперше вивергає вогонь!

Сапфіра також дихнула полум’ям — Ерагон відчував жар на відстані п’ятдесяти футів, — а потім припала до землі й стрибнула просто в небо, набираючи висоту. За мить те саме зробив і Фір — Ерагон та Арія мовчки дивилися на осяйних драконів, які здіймались у небо все вище й вище, кружляючи по спіралі один за одним і вивергаючи з пащ стовпи полум’я. Ця картина сповнювала їхні душі благоговінням: вона була первозданна, красива й страшна водночас. Ерагон подумав, що зараз вони є свідками стародавнього ритуалу, чогось такого, що є серцевиною природи, без чого земля давно б змарніла й вимерла.

Його зв’язок із Сапфірою почав слабшати, оскільки відстань між ними зросла, але він усе ще міг відчувати жар тієї всеосяжної пристрасті, якій були підлеглі всі створіння, навіть ельфи.

За якусь мить дракони майже зникли з поля зору. Тепер вони були такі маленькі, що здавалося, ніби то не що інше, як дві мерехтливі зірочки, які кружляють одна навколо іншої в неосяжній високості неба. Та як би далеко вони не були, Ерагон усе одно відчував спалахи думок і почуттів Сапфіри. Вони не були для Вершника зовсім новими — Елдунарі ділилися з ним і такими спогадами, — однак його щоки й кінчики вух чомусь горіли, і він відчував, що не в змозі глянути Арії прямо в очі.

Судячи з усього, почуття драконів неабияк вплинули й на ельфійку, але в інший спосіб. Принаймні вона спостерігала за Сапфірою й Фірненом з ледь помітною посмішкою, а її очі сяяли яскравіше, ніж будь-коли раніше, так, неначе вигляд драконів сповнював її гордістю й щастям.

Ерагон зітхнув, присів навпочіпки й почав малювати на землі стеблом травинки.

— Що ж, — сказав він, — це не забрало в них багато часу.

— Ні,— відповіла Арія.

Минуло кілька хвилин. Вона стояла, а він так і сидів навпочіпки. Довкола панувала тиша, хіба що легкий вітрець час від часу порушував її.

Нарешті Ерагон насмілився підняти очі на Арію. Вона була красивіша, ніж будь-коли раніше. Можливо, тому, що тепер Вершник бачив у ній не лише свого друга й союзника, — він бачив жінку, яка допомогла йому рятуватися від Дурзи, яка билася поруч із ним проти численних ворогів, яку полонили разом із ним під Драс-Леоною і яка, нарешті, вбила Шруйкана. Він пам’ятав, що вона розповідала йому про своє життя в Елесмері, коли була малою, про її складні стосунки з матір’ю і про те, чому вона залишила Ду Вельденварден і стала посланницею ельфів. Він думав також про рани, від яких вона страждала: деякі завдала їй мати, деякі йшли від самотності, що її вона зазнала, живучи серед людей і гномів… А ще був біль від втрати Фаоліна, від катувань у Джиліді…

І все, про що думав Вершник, породжувало в ньому відчуття глибокого внутрішнього зв’язку з ельфійкою, якусь незрозумілу печаль і ревне бажання назавжди зберегти те, що він бачить і відчуває в цю мить.

Арія теж про щось думала, дивлячись на небо. Тоді Ерагон роззирнувся навколо й побачив шматок сланцю, який виблискував на землі. Намагаючись не порушити тишу, він вирив його руками й витер грязюку. Камінь став чистий-чистий. Вершник пригадав закляття, потрібне для того, щоб з’явилися кольори. Тихо промовив слова…

Якесь ворушіння, схоже на вир води, пробігло поверхнею сланцю. За мить на камені розквітли кольори — червоний, синій, зелений, жовтий… Вони почали сплітатись у лінії й обриси, змішуватися, утворюючи тонкі відтінки. Ще трохи — і з’явився образ Арії.

Тільки-но малюнок був готовий, Ерагон зняв закляття й уважно роздивився фаіртх. Він був задоволений тим, що бачив. Цей образ передавав єство Арії значно краще, ніж її фаіртх, який він зробив у Елесмері. Він мав глибину, якої бракувало іншим. Можливо, він не був аж надто довершений з погляду композиції, але Ерагон пишався тим, що зумів передати характер ельфійки. Здавалось, у цьому образі він спромігся підсумувати все, що знав про неї — і світле, і темне.

Іще якусь мить Вершник милувався образом, а потім узяв і відкинув сланець від себе. Він хотів розбити його об землю.

«Кауста», — сказала Арія, і фаіртх, описавши в повітрі дугу, ліг на її долоню.

Ерагон хотів щось сказати й пояснити чи вибачитись, — але так нічого й не сказав.

Тим часом Арія пильно роздивлялась фаіртх. Спливла довга хвилина, друга, третя…

Нарешті Арія опустила фаіртх. Вершник підвівся й простягнув руку, щоб забрати його, та ельфійка наче завмерла. Вона була чимось збентежена. В Ерагона похололо на серці — фаіртх засмутив Арію.

Аж раптом ельфійка глянула йому прямо в очі й сказала прадавньою мовою:

— Ерагоне, якщо ти не проти, я б хотіла назвати тобі моє справжнє ім’я.

Спершу Вершник навіть не знав, що відповісти. Він був просто приголомшений — якусь мить помовчав, потім невиразно кивнув головою.

— Для мене велика честь почути його, — нарешті мовив він.

Арія зробила крок уперед, приклала губи йому до вуха й майже нечутно, пошепки назвала своє ім’я. Воно лунало у свідомості Вершника, а разом з ним приходило розуміння. Попри те, що частину імені він уже знав, багато чого дивувало його — то було найпотаємніше.

Арія відступила назад. І хоч її обличчя було вдавано спокійне, вона пристрасно чекала, що скаже Вершник.

Ім’я ельфійки породило в душі Ерагона цілу хвилю запитань, та він чудово знав, що зараз не час їх ставити. Зараз він хотів запевнити Арію, що його думка про неї аж ніяк не змінилась на гірше. Ні-ні, у жодному разі! Коли щось і змінилось, то це була його збентеженість — вона стала ще більша, бо, здається, тільки тепер він зрозумів до кінця відданість Арії своєму обов’язку. Вершник спокійно зустрів уважний погляд Арії.

— Твоє ім’я… — сказав він прадавньою мовою, — твоє ім’я дуже гарне. Ти маєш право пишатися, що є такою, якою є. Дякую тобі, що поділилася ним зі мною. Я страшенно радий, що можу називати тебе своїм другом. Обіцяю, що завжди буду тримати твоє ім’я в таємниці… А хочеш почути моє ім’я?

Вона ствердно кивнула:

— Хочу… І обіцяю пам’ятати й берегти його, поки воно належить тобі.

Якесь незвичне відчуття заполонило Вершника. Ерагон знав: те, що він зараз зробить, — незворотне. Це було страшно й водночас бентежно. Він ступив крок уперед, притис губи до вуха Арії й прошепотів своє ім’я так м’яко, як тільки міг. Усе його єство тремтіло.

Вершник відступив назад. Як сприйме ельфійка його ім’я? Як гідне чи як безчесне? Він не мав сумніву, що Арія щось скаже.

Ельфійка глибоко зітхнула. Якусь мить вона мовчки дивилася на небо. Потім Арія знов повернулась до нього. Вираз її обличчя був м’якший, ніж раніше.

— У тебе також гарне ім’я, Ерагоне, — сказала вона низьким голосом. — Та я не думаю, що це те ім’я, яке в тебе було, коли ти залишав Паланкарську долину.

— Так, це не воно.

— І це не те ім’я, яке ти мав, коли жив у Елесмері. Ти значно подорослішав з того часу, як ми зустрілися вперше.

— Інакше й бути не могло.

Вона кивнула:

— Хоч ти все ще зовсім юний, ти вже більше не дитина.

— Так. Тепер я не дитина.

Більше ніж будь-коли Ерагона вабило до ельфійки. Обмін іменами створив між ними новий зв’язок, але що то був за зв’язок, Вершник до кінця не розумів, і це породжувало в ньому відчуття вразливості. Тепер Арія бачила його з усім добрим і злим, що в ньому було. І вона не відсахнулася від нього — вона сприйняла його таким, яким він був насправді. Більше того, тепер вона бачила всю глибину його почуттів до неї, і це теж не відштовхнуло її.

Ерагон довго думав, питати чи не питати її про це, і ніяк не міг наважитись. Нарешті, після тривалої мовчанки, він таки набрався духу й спитав:

— Аріє, що з нами буде?

Вона здригнулась. Вершник добре бачив, що ці слова стривожили її.

— Я не знаю… — відповіла ельфійка, ретельно добираючи слова. — Я повинна була б сказати «нічого», але… Зрештою, ти ще такий молодий, а почуття — це плинна річ. Років за десять, а то й за п’ять ти можеш і не відчути того, що відчуваєш зараз.

— Ні. Мої почуття не зміняться, — впевнено відповів Ерагон.

Вона глянула йому в очі довгим уважним поглядом.

— Якщо не зміняться, — тепер її голос звучав тепло, — тоді… можливо, з часом… — ельфійка торкнулась рукою його обличчя. — А тепер ти не можеш чекати від мене чогось більшого. Я не хочу зробити помилку в наших стосунках, Ерагоне. Ти надто багато важиш і для мене, і для всієї Алагезії.

Він спробував посміхнутись, але вийшла радше гримаса.

— Але… у нас немає аж так багато часу, — тільки й сказав він.

Арія спохмурніла:

— Що ти маєш на думці?

Він потупив очі, намагаючись придумати, як розповісти Арії про свої плани. Так нічого й не вигадавши, Вершник сказав просто, немов говорив із самим собою. Спершу він пояснив, з якими труднощами вони із Сапфірою зіткнулися, розшукуючи безпечне місце для яєць та Елдунарі, потім розповів про намір Насуади створити групу магів, щоб установити контроль над кожним чарівником-людиною. А насамкінець Ерагон сказав:

— І з огляду на все це, ми із Сапфірою вирішили, що повинні залишити Алагезію й вирощувати драконів деінде, далеко від людей. Так буде краще і для нас, і для драконів, і для Вершників, і для всіх рас Алагезії.

— А Елдунарі?.. — Арія була вкрай збентежена.

— Елдунарі також не можуть тут залишитися. Вони ніколи не будуть у безпеці, навіть в Елесмері. Доки вони залишатимуться в цій країні, завжди знайдеться той, хто спробує викрасти їх чи використати для здійснення власних задумів. Ні, нам потрібне інше місце, таке, як Вройнгард. Місце, де ніхто не зможе знайти драконів, щоб зашкодити їм, і де молодняк та дикі дракони, у свою чергу, не зможуть зашкодити комусь іншому, — Ерагон знову спробував посміхнутися, і в нього знову нічого не вийшло: — Саме тому я й казав, що в нас немає часу. Ми із Сапфірою збираємось відлетіти, як тільки випаде нагода. І якщо ти залишишся… я не знаю, чи ми побачимо колись одне одного знов.

Арія глянула на фаіртх, який вона все ще тримала в руках. Здається, її тривога стала ще більша.

— Ти відмовишся від корони, щоб піти з нами? — спитав Ерагон, хоч і знав відповідь наперед.

Вона підвела очі:

— А ти відмовишся від Елдунарі та яєць драконів?

Він похитав головою:

— Ні.

Якийсь час вони мовчали, прислухаючись до поривів вітру.

— Де ж ти знайдеш кандидатів у Вершники? — спитала нарешті ельфійка.

— Ми залишимо тут кілька яєць — гадаю, у тебе, — і тільки-но вилупляться дракони, вони разом зі своїми Вершниками прибудуть до нас, а ми відправимо вам іще трохи яєць.

Та Арія, здається, не слухала його.

— Ні-ні,— сказала вона, — повинно бути інше рішення. Не може того бути, щоб ви із Сапфірою й усіма Елдунарі залишили нас!

— Якби інше рішення було, ми б його знайшли. Але його немає.

— А як Елдунарі? Як Глаедр і Умарот?.. Ти говорив з ними про це? Вони згодні?

— Ні. Ми ще не казали їм… Але вони погодяться. Я знаю це напевно.

— Ти переконаний у цьому, Ерагоне? Чи справді один-єдиний вихід: покинути все й усіх, кого ти досі знав?

— Це — доля. Наш від’їзд був вирішений наперед. Анжела говорила мені про це ще тоді, коли гадала на моє майбутнє в Тейрмі. Просто в мене був час, щоб призвичаїтись до цієї думки, — Вершник підняв руку й доторкнувся до щоки Арії.— Отож, я й питаю: ти підеш із нами?

Сльози зблиснули в її очах, і вона притисла до грудей фаіртх:

— Я не можу.

Вершник кивнув і прибрав руку:

— Ну, що ж… Тоді наші шляхи розходяться.

На очі йому теж навернулися сльози, та він щосили намагався стримати їх.

— Але ж не зараз, — прошепотіла вона. — У нас іще є трохи часу, щоб провести його разом. Ти ж не відлітаєш прямо тепер?..

— Ні, не тепер.

Вони стояли поруч, вдивляючись у небо й чекаючи на повернення Сапфіри та Фірнена. Пройшла хвилина, друга… Рука ельфійки торкнулась його руки, і він міцно стис її. Це була невелика втіха, та вона тамувала в серці біль.

ЛЮДИНА СУМЛІННЯ

Тепле світло струменіло крізь вікна, що були з правого боку коридору. Воно хвилею падало на протилежну стіну, де між темними різьбленими дверима висіли прапори, картини, щити, мечі оленячі голови…

Широкими кроками Ерагон ішов до кабінету Насуади, поглядаючи у вікна на місто. Знадвору долинали звуки музики — бенкет на честь Арії все ще тривав. Це святкування почалося кілька днів тому, коли вона із Фірненом прилетіла до Іліреї, куди напередодні повернулися й Ерагон із Сапфірою. Тепер урочистості добігали кінця, і Вершник міг нарешті зустрітися з Насуадою.

Він кивнув охороні, яка стояла біля кабінету, і зайшов до кімнати.

Насуада сиділа, прихилившись до спинки м’якого стільця, а перед нею стояв музикант. Він грав на лютні й співав дуже гарну, хоч і скорботну, любовну пісню. На краєчку стільця сиділа заглиблена у вишивання Елва, а на стільці поруч — служниця Фарика, на чиїх колінах лежав, скрутившись, кіт-перевертень на ім’я Жовтоокий. Здавалося, що він міцно спить, та Ерагон був упевнений, що він усе чудово чує й бачить.

Вершник почекав біля дверей, поки музикант закінчив свою пісню.

— Дякую тобі,— сказала йому Насуада. — Можеш іти, — а повернувшись до Вершника, додала: — А, Ерагоне! Ласкаво прошу.

Він легко вклонився їй. Потім глянув на дівчинку:

— Здрастуй, Елво!

Вона зиркнула на нього спідлоба:

— Здрастуй, Ерагоне!

Хвіст кота-перевертня смикнувся туди-сюди.

— Що ти хотів зі мною обговорити? — спитала тим часом Насуада, тримаючи в руках кубок з якимось напоєм.

— А чи могли б ми поговорити наодинці,— сказав Ерагон і кивнув головою на двері зі скляними вставками, які вели на балкон, що виходив прямо на чотирикутний двір із садочком і фонтаном.

Якусь мить Насуада думала, а потім підвелася й велично попрямувала до балкона. Шлейф її пурпурової сукні зашелестів по підлозі.

Ерагон рушив услід за нею. Вони трохи постояли мовчки, дивлячись на струмені води у фонтані, що здавались холодними й сірими від тіні, яку кидала на них стіна будівлі.

— Який чудовий день, — сказала Насуада, глибоко вдихнувши. Обличчя королеви було значно спокійніше, ніж кілька годин тому, коли Вершник бачив її востаннє.

— Здається, музика підняла тобі настрій, — зауважив він.

— Ні, це не музика… Це Елва.

Він хитнув головою:

— Як саме?

Легенька дивна усмішка заграла на обличчі Насуади:

— Після мого ув’язнення в Урубейні, після того, що мені довелось пережити… і втратити, після отих замахів на моє життя, мені почало здаватися, що світ втрачає кольори. Я майже не відчувала себе, і ніщо з того, що я робила, не могло розвіяти мій сум…

— Я багато думав про це, — перебрів Її Ерагон, — але так і не зумів нічого ані зробити, ані сказати, щоб допомогти тобі.

— Та не біда. Усе одно ти не зміг би ані сказати, ані зробити чогось такого, від чого б мені полегшало. Це могло тривати бозна-скільки років, якби не Елва. А вона сказала мені… вона сказала мені те, що, я гадаю, мені конче слід було почути… Це було здійснення обіцянки, яку вона дала мені колись давно в замку Аберон.

Ерагон спохмурнів і глянув через плече в кімнату, де сиділа заклопотана своїм вишиванням Елва. Попри те, що вони вже багато чого пройшли разом, він і досі не знав, чи можна цілком довіряти цій дівчинці. Він побоювався, щоб вона раптом не стала маніпулювати Насуадою з якоюсь корисливою метою.

Насуада легко торкнулась його руки:

— Тобі не слід хвилюватися за мене, Ерагоне. Я знаю себе надто добре, щоб вона могла вивести мене з рівноваги, навіть коли б захотіла це зробити. Мене не зумів зламати навіть Галбаторікс… Невже ти гадаєш, що мале дівча може це зробити?

Вершник перевів погляд на королеву:

— Так.

Насуада знов посміхнулася:

— Я ціную твою турботу, але в цьому разі вона безпідставна. Дозволь мені насолодитися гарним настроєм. Поділитися своїми підозрами ти зможеш і трохи пізніше.

— Гаразд, — голос Ерагона пом’якшав. — Я радий, що ти добре почуваєшся.

— Дякую тобі. Так воно і є… Сапфіра й Фірнен усе ще пустують одне з одним, як і раніше? Чомусь я їх не чую.

— Вони тепер десь над виступом, — щоки Вершника порожевіли, коли він торкнувся свідомості Сапфіри.

— Ясно, — Насуада склала руки на кам’яній балюстраді, верхня частина якої була вирізьблена у формі квітучих ірисів. — Так чому ти хотів зі мною зустрітися? Ти вже щось вирішив щодо моєї пропозиції?

— Вирішив.

— Чудесно! Тоді ми повинні швиденько обдумати наші найближчі плани. Я вже…

— Я вирішив сказати «ні».

— Що?.. — Насуада замовкла й недовірливо глянула на нього. — Чому?.. Хто, крім тебе, може обійняти цю посаду?

— Не знаю, — якомога м’якше відповів Вершник. — Це вирішувати вам з Орином.

Насуада ще більш здивовано звела брови:

— Ти навіть не допоможеш нам обрати підходящу кандидатуру?! Може, ти не хочеш виконувати моїх наказів?

— Ні-ні. Ти неправильно мене зрозуміла. Я не хочу очолювати магів і я не хочу також приєднуватись до них.

Якийсь час Насуада уважно дивилася на нього, а потім пішла й щільно прикрила двері зі скляними вставками, щоб Елва, Фарика й кіт-перевертень не підслухали їхньої розмови.

— Ерагоне! — повернувшись назад сказала королева. — Що це ти собі думаєш! Ти ж знаєш, що повинен приєднатися. Усі чарівники, які мені служать, мусять це зробити. Усі, без жодного винятку. Без жодного! Я не можу дозволити, аби люди думали, що в мене є мазунчики. Це викличе серед чарівників розбрат, а якраз його я й не хочу. І доки ти громадянин мого королівства, ти повинен коритися його законам, або моя влада не означатиме нічого. Мені не треба нагадувати тобі про це, Ерагоне!

— Не треба. Я дуже добре це розумію. Саме тому ми із Сапфірою вирішили залишити Алагезію.

Насуада схопилася рукою за перила, немов боялась не встояти на ногах. Запала мовчанка — тільки плескіт води внизу порушував тишу.

— Я не розумію.

Тоді Ерагон, так само як Арії, розповів королеві про ті причини, з огляду на які дракони, а отже, і він із Сапфірою, не можуть більше залишатися в Алагезії.

— Мені б ніколи не вдалося впоратися з чарівниками, — сказав він на завершення. — Сапфіра і я повинні ростити драконів і навчати Вершників. І це для нас — найголовніше. Та навіть якби в мене був час, я б усе одно не міг очолювати Вершників і бути твоїм підлеглим — інші раси ніколи б не пристали на це. Попри те, що Арія вирішила стати королевою, Вершники повинні й надалі залишатись неупередженими. Якщо ми почнемо обирати улюбленців, це зруйнує всю Алагезію. Одна-єдина умова, за якої я б іще подумав, — це те, щоб чарівники були в усіх расах, включно з ургалами. Але цього ніколи не буде. Крім того, все одно залишиться питання, що робити з яйцями й Елдунарі.

Насуада спохмурніла:

— Невже ти думаєш, що я повірю в те, що, маючи таку силу, ти не зможеш захистити драконів тут, в Алагезії.

— Звісно, я міг би спробувати. Але щоб гарантувати безпеку драконів, ми не можемо покладатися тільки на магію. Нам потрібні ще й бар’єри фізичні: стіни, рови, скелі — все, що зробить драконів неприступними для людей, ельфів, гномів чи ургалів. А найголовніше те, що нам потрібна така безпека, яку може гарантувати тільки відстань. Нам треба зробити так, щоб до нас було важко дістатися, щоб непереборні труднощі мандрів відлякували навіть наших найбільш запеклих ворогів. І ще одне. Припустімо, що я зміг би захистити драконів. Тоді все одно залишається питання, як утримати їх від спокуси полювати за худобою — чи вже нашою, чи гномів, чи ургалів. Ти хочеш, щоб тобі довелося пояснювати Орикові, чому його стада весь час зникають? Ти хочеш, щоб тобі довелося заспокоювати розлючених фермерів, які втратили своїх тварин?… Ні, залишити країну — це одне-єдине правильне рішення, — Ерагон глянув униз на фонтан. — Зрештою, навіть якби в Алагезії знайшлося місце для яєць і Елдунарі, було б неправильно, щоб я залишався тут.

— Це ж чому?

Вершник похитав головою:

— Ти знаєш відповідь на це так само добре, як і я. Я став надто могутній. Поки я тут, твоя влада… і, звісно ж, влада Арії, Орика й Орина завжди буде не надто надійною. Якби я тільки схотів, то майже кожен у Сурді, Тейрмі й у твоєму власному королівстві пішов би за мною. А коли на моєму боці ще й Елдунарі, то немає нікого, хто зміг би виступити проти мене, включно з Мертагом і Арією.

— Але ж ти ніколи б не повстав проти нас. Ти не такий…

— Не такий?.. Невже ти справді вважаєш, що за всі роки, що я проживу — а в мене може бути дуже довге життя, — я жодного разу не спробую втрутитись у перебіг подій у країні?

— Якби ти так зробив, я впевнена, що на те була б поважна причина, і ми були б вдячні тобі за допомогу.

— Чи були б? Поза сумнівом, я б вірив у те, що моє втручання виправдане, але саме в цьому й полягає небезпека. Правда ж? Віра в те, що ти знаєш краще за інших, що треба робити, та ще й така влада, котра спонукає тебе діяти. Ясна річ, заради блага більшості… А що якби я помилився? Хто б тоді зупинив мене?.. Я міг би закінчити так, як Галбаторікс, попри всі мої найкращі наміри. Моя сила й влада змушує людей погоджуватися зі мною. Я вже побачив це по всій Імперії… Якби ти була на моєму місці, скажи: чи змогла б ти протистояти спокусі втрутитися в якісь події, нехай тільки трішки, заради того, щоб було краще?.. Насуадо, моя присутність тут порушує рівновагу речей. Якщо я не хочу перетворитись на того, кого буду ненавидіти, я маю залишити країну.

Насуада підвела голову:

— Я могла б наказати тобі лишитися.

— Сподіваюся, ти не зробиш цього. Бо я хотів би попрощатися по-дружньому, а не гніваючись.

— То ти тепер не підлягатимеш нікому, окрім себе?

— Я підлягатиму Сапфірі й власному сумлінню, як робив це завжди.

Кутики губ Насуади опустилися:

— Людина сумління — це найнебезпечніший у світі тип.

Знову запала мовчанка — дзюрчала лиш вода у фонтані.

— Ерагоне, — озвалася нарешті королева, — скажи мені: ти віриш у богів?

— У яких богів? Їх багато.

— У будь-яких. В усіх. Ти віриш в якусь вищу силу?

— Не в Сапфіру? — Вершник посміхнувся, хоч Насуада, навпаки, спохмурніла. — Вибач, — продовжив він за мить. — Я не знаю, можливо, вони існують. Я бачив… Я не впевнений, але, можливо, я й справді бачив божество гномів Гунтеру в Тронжхеймі, коли коронували Орика. Та якщо боги існують, я не дуже високої про них думки, якщо вони так довго залишали на троні Галбаторікса.

— Можливо, ти був їхнім знаряддям, для того, щоб його усунути. Ти ніколи про це не думав?

— Я — знаряддя? — зареготав Ерагон. — Не знаю. Може, воно й так… Тільки мені здається, вони не надто переймаються тим, живі ми чи мертві.

— Звісно. Чому б вони мали цим перейматися? Вони боги… Але я питаю: ти поклоняєшся комусь із них?

Судячи з усього, це питання було для Насуади дуже важливе. Ерагон знову трохи помовчав.

— Їх так багато, — знизав плечима Вершник. — Звідки ж я знаю, кого з них слід обирати?

— А чому б тобі не обрати творця всіх богів Унулукуна, який пропонує вічне життя?

Ерагон посміхнувся:

— Поки я не захворію або хто-небудь мене не вб’є, я можу прожити тисячу років або й більше. А якщо я житиму так довго, то навіщо мені уявляти, що я буду жити ще й після смерті. Тоді навіщо мені цей бог? З Елдунарі я можу й самотужки зробити майже все.

— Боги дають можливість побачити тих, кого ми любимо, знову. Чи ти цього не хочеш?

Вершник знизав плечима:

— Хочу. Але я не хочу, щоб життя тривало цілу вічність. По-моєму, це навіть страшніше, ніж просто відійти в небуття одного прекрасного дня, як вірять ельфи.

Насуада, здавалося, була збентежена:.

— Виходить, ти не підкоряєшся нікому, крім Сапфіри й самого себе?

— Насуадо, хіба я погана людина?

Королева заперечно похитала головою.

— Тоді дозволь мені робити те, що я вважаю правильним. Я підкоряюся Сапфірі, Елдунарі, усім Вершникам, які ще повинні прийти, а також тобі, Арії, Орику й усім іншим в Алагезії. Але мені не потрібен хазяїн, який буде карати мене для того, щоб я поводився як слід. У такому разі я був би лише дитиною, яка підкоряється батьківським настановам тільки тому, що боїться батога, а не тому, що так буде правильно.

Насуада ще кілька секунд пильно дивилася на нього.

— Дуже добре, — сказала нарешті королева. — Тоді я довіряю тобі.

Вони знову замовкли. Дзюрчання води у фонтані стало наче сильніше. Високо вгорі над їхніми головами світло призахідного сонця увиразнювало тріщини й проломи у внутрішній частині кам’яного виступу.

— А якщо нам знадобиться твоя допомога? — озвалася Насуада.

— Тоді я допоможу. Я не покину вас, Насуадо. Я поєднаю одне із дзеркал у твоєму кабінеті з моїм власним дзеркалом, і в тебе завжди буде можливість зв’язатися зі мною. Те саме я зроблю для Рорана й Катріни. Якщо виникнуть труднощі, я знайду спосіб надати допомогу. Можливо, я не зроблю це сам, але все одно допоможу.

Насуада кивнула:

— Я знаю, що ти допоможеш.

Після цих слів королева важко зітхнула, а на її обличчі з’явилося щось схоже на розпач.

— Що таке? — спитав Вершник.

— Усе йшло так добре. Галбаторікс помер. Останній заколот придушено. Ми вже збирались нарешті вирішити проблему з чарівниками. Ви із Сапфірою повинні були очолити їх і Вершників. А тепер… Я не знаю, що нам робити.

— Усе владнається, я впевнений. Ти неодмінно знайдеш спосіб.

— З тобою все було б значно легше… Сподіваюсь, ти принаймні погодишся навчити ім’я імен прадавньої мови того, кого ми поставимо на чолі чарівників?

Ерагон був готовий до цього питання, але він трохи помовчав, підшукуючи потрібні слова:

— Звісно, я міг би навчити, та, боюся, згодом ми б пошкодували про це.

— То не навчиш?

Вершник заперечно похитав головою. Насуада була явно розчарована:

— А чому ні? Чому ти так вирішив?

— Ім’я — надто небезпечна річ, щоб ставитись до нього легковажно. Якщо сповнений амбіцій, але безпринципний чарівник буде знати його, він може спричинити неймовірне спустошення. Він може зруйнувати саму прадавню мову. Навіть Галбаторікс не був таким безумцем, щоб зробити це… Але ненавчений чарівник, який прагне влади… Хто знає, на що він здатен? Тепер, окрім мене, тільки Арія, Мертаг і дракони знають ці ім’я імен. Мені здається, що варто залишити все так, як воно є.

— Але коли ти підеш, а в нас виникне потреба, тоді ми будемо цілком залежати від Арії?

— Ти ж знаєш, що Арія завжди допоможе. Коли вже на те пішло, я б остерігався Мертага.

Насуада, здавалось, думала про щось своє:

— У цьому немає жодної потреби. Він не становить для нас загрози. Принаймні тепер.

— Як знаєш… Але якщо ти маєш на меті тримати чарівників під контролем, тоді ім’я імен прадавньої мови — то те, що ліпше нікому не розголошувати.

— Якщо справа в цьому, тоді… я розумію.

— Дякую. Є ще одна річ, про яку тобі варто знати.

Насуада насторожилась:

— Що саме?

Ерагон переказав їй свої міркування щодо ургалів.

Королева уважно слухала, а потім деякий час мовчала.

— Ти надто багато береш на себе, — сказала вона після тривалої паузи.

— Я повинен, бо ніхто інший не зможе… То ти згодна? Здається, це один-єдиний спосіб забезпечити мир на тривалий час.

— А ти впевнений, що це розумно?

— Не зовсім, але, гадаю, нам варто спробувати.

— Гноми також? Чи це так необхідно?

— Так буде правильно… і справедливо. Це допоможе утримати рівновагу між расами.

— А якщо вони не погодяться?

— Я впевнений, що погодяться.

— Ну, що ж… Тоді роби так, як вважаєш за потрібне. Мабуть, і справді так буде краще. Інакше через двадцять-тридцять років ми можемо зіткнутися з багатьма проблемами, з якими вже мали справу наші предки, коли прибули до Алагезії.

Вершник легко схилив голову:

— Тоді я піду готуватися.

— Коли ти плануєш залишити країну?

— Коли поїде Арія.

— Так швидко?

— Не бачу причин, щоб чекати довше.

Насуада обперлася об перила.

— Ти хоч повернешся, щоб відвідати нас? — королева, здавалось, не могла відвести очей від фонтана.

— Я спробую, але… Навряд чи. Коли Анжела пророкувала мені майбутнє, вона сказала, що я більше ніколи не повернуся.

— Ах! — голос Насуади звучав так, наче вона охрипла. Королева глянула йому прямо в очі.— Я буду сумувати за тобою.

— Я теж буду сумувати за тобою.

Вона міцно зціпила зуби, немов намагалася стримати сльози, а потім зробила крок уперед і обняла його. Він обняв її у відповідь. Так вони й стояли кілька секунд.

Час було прощатися.

— Насуадо, — сказав Ерагон, — якщо ти коли-небудь втомишся від своїх королівських обов’язків або раптом тобі потрібне буде місце, щоб жити в спокої, приєднуйся до нас. Я завжди буду тобі радий… Я не зможу зробити тебе безсмертною, зате зможу продовжити твої роки на значно довший строк, ніж живуть люди, і вони пройдуть у доброму здоров’ї.

— Дякую тобі. Я ціную твою пропозицію й не забуду про неї.

Слова Насуади западали Вершникові в душу, але чомусь йому здавалося, що вона ніколи не зможе залишити Алагезію — надто вже сильним було в неї почуття обов’язку.

— То ти даси мені своє благословення? — спитав Ерагон.

— Звісно, — королева обхопила його обличчя долонями, поцілувала в лоб і сказала: — Моє благословення тобі й Сапфірі. Нехай мир і удача будуть з вами, куди б ви не пішли.

— Нехай вони будуть і з тобою, — відповів Вершник. Насуада ще якусь мить тримала в долонях обличчя Ерагона, а потім відпустила його. Вершник відчинив двері зі скляними вставками й пішов через кабінет королеви, залишивши її одну на балконі.

КРИВАВА ЦІНА

Ерагон ішов сходами, які вели до головного входу будівлі, коли раптом побачив знахарку Анжелу. Вона сиділа, схрестивши ноги, у темній ніші дверей і в’язала щось схоже на синьо-білий капелюх, помережаний уздовж нижнього краю дивними рунами, чиє значення несила було зрозуміти. Поруч із нею лежав Солембум. Голова кота впиралася знахарці в коліна, а на правому коліні лежала ще й одна з його важких лап.

Ерагон з подивом зупинився. Він не бачив ні Анжелу, ні Солембума аж відтоді, як вони зустрілися одразу ж після битви в Урубейні. Потім обоє кудись зникли.

— Здрастуй, — сказала Анжела, не підводячи очей.

— Здрастуй, — відповів Ерагон. — Що ти тут робиш?

— В’яжу капелюх.

— Це я бачу. Але чому саме тут?

— Тому що хотіла побачити тебе, — її спиці клацали дуже жваво й безугавно, і дивитись на них було майже те саме, що споглядати язики вогню. — Я чула, ніби ви із Сапфірою залишаєте Алагезію.

— Як ти й напророчила, — сказав він, трохи збентежений тим, що знахарка вже змогла дізнатися про цю величезну таємницю. Звідки? Вона не могла підслухати їхню розмову з Насуадою, бо його закляття не дозволили б цього, і, наскільки він знав, ніхто не казав чи їй, чи Солембумові про існування яєць та Елдунарі.

— Коли так, то я сподіваюся, що буду проводжати тебе.

— Як ти дізналась? Від Арії?

— Від неї? Ха! Невже це можливо? Ні. У мене є власні способи збирання інформації,— вона припинила в’язати й глянула на Вершника — її очі виблискували. — І я не маю жодного наміру ділитися ними з тобою. Мушу ж я притримати урешті-решт хоч деякі таємниці!

— Гм.

— Гмукай на здоров’я. Тільки якщо ти й далі будеш так поводитись, то я, чого доброго, подумаю, що мені взагалі не варто було сюди приходити.

— Вибач. Я тільки почуваюся трохи… незручно, — Ерагон помовчав і додав: — А навіщо ти хотіла мене бачити?

— Хотіла попрощатись і побажати тобі удачі у твоїх мандрах.

— Дякую тобі.

— М-м-м. І ще одне: спробуй не дозволити собі надто закрутитись, де б ти не був. Не забувай якомога частіше виходити на сонце.

— Я так і зроблю. А як же ви із Солембумом? Ви залишитесь тут, щоб наглядати за Елвою? Ти колись про це казала…

Знахарка пирхнула зовсім не так, як роблять чемні леді.

— Залишусь? Як же я можу залишитись, коли Насуада, здається, хоче шпигувати за кожним чарівником у країні?

— Про це теж уже кажуть?

Анжела зиркнула на Вершника:

— Я не схвалюю. І не схвалюю дуже-дуже. Зі мною не можна поводитись, як з малою дитиною, котра наробила шкоди. Ні, настав час нам із Солембумом переселитися кудись у більш привітні краї: у Беорські гори або в Ду Вельденварден.

Ерагон якусь мить вагався, а потім спитав:

— А ти не хотіла б поїхати зі мною й Сапфірою?

Солембум розплющив одне око й пильно глянув на Ерагона, перш ніж знову його заплющити.

— Це надзвичайно приваблива пропозиція, — сказала Анжела, — але я гадаю, що ми відхилимо її. Принаймні зараз. Охороняти Елдунарі й навчати нових Вершників — нудна річ… хоча вирощувати виводок драконів, напевно, досить цікаво. Але ні, на цей час ми із Солембумом залишимося в Алагезії. Крім того, кілька наступних років я й справді хочу наглядати за Елвою, навіть якщо не зможу робити це особисто.

— Хіба тобі ще не набридли всілякі пригоди?

— Ніколи такого не буде. Вони надають смак життю, — Анжела підняла свій майже завершений капелюх. — Як він тобі, подобається?

— Він гарний. Чудово виглядає. А що означають руни?

— Раксакорі?.. А, не звертай уваги. Це все одно не матиме для тебе жодного значення. Щасливої подорожі тобі й Сапфірі, Ерагоне! І не забувай наглядати за щипавками й дикими хом’яками! Жорстокі тварини ці дикі хом’яки.

Вершник посміхнувся, хоча й не мав наміру того робити:

— Щасливої подорожі й тобі також, і тобі, Солембуме!

Кіт-перевертень знову розплющив одне око:

«Щасливої подорожі, Убивце Короля!»

Ерагон нарешті вийшов з будівлі й попрямував через місто, аж поки не дійшов до будинку, де тепер мешкав Джоуд зі своєю дружиною Геленою. Це був величний будинок з високими стінами, чималим садом і слугами, які заклякли в поклоні біля входу. Гелена почувалася дуже добре. Забезпечуючи спершу варденів, а тепер усе королівство Насуади надзвичайно потрібними припасами, вона швидко побудувала торгівельну компанію значно більшу за ту, що її Джоуд тримав колись у Тейрмі.

Ерагон застав Джоуда, коли той умивався, готуючись до вечері. Вершник чемно подякував за пропозицію повечеряти з ними разом, але відмовився, бо заскочив усього на кілька хвилин. Потім він повідомив Джоуда про те, що невдовзі покидає Алагезію. Спершу Джоуд був і здивований, і засмучений, але зрештою він погодився, що Ерагонові й Сапфірі таки треба залишити країну разом з іншими драконами. Тоді Вершник спитав, чи не хотів би Джоуд супроводжувати їх.

— Це дуже спокусливо для мене, — трохи подумавши, відповів Джоуд. — Але моє місце тут. У мене є моя робота, а Гелена вперше за тривалий час, здається, щаслива. Ілірея стала нам рідною домівкою, і ніхто з нас не хоче покидати її й знову переїжджати бозна-куди.

Ерагон кивнув.

— Але ти… ти маєш намір їхати туди, де мало хто з драконів і Вершників коли-небудь бував. Скажи мені: ти знаєш, що лежить на сході? Чи є там іще одне море?

— Є, якщо проїхати досить далеко.

— А до того?

Ерагон знизав плечима:

— Здебільшого порожні землі. Принаймні так мені казали Елдунарі, а в мене немає причин думати, що бодай щось змінилося там за минулі століття.

Джоуд підійшов до Ерагона майже впритул і понизив голос:

— Оскільки ти від’їжджаєш… Я скажу тобі це… Пам’ятаєш, я казав тобі колись про «Аркаена» — орден, присвячений збереженню знання по всій Алагезії?

Ерагон ствердно кивнув:

— Так, ти казав, що Геслант належав до нього.

— І я також, — сором’язливо мовив Джоуд і провів рукою по волоссю, піймавши на собі здивований погляд Вершника. — Я приєднався до них багато років тому, іще коли був молодий… Я надавав їм інформацію й рукописи впродовж багатьох років, а вони, у свою чергу, допомагали мені… Я гадаю, що тобі треба це знати. Бром був єдиною людиною, якій я розповів про це.

— Навіть Гелена не знає?

— Навіть вона… Так чи інакше, коли я закінчу писати свій звіт про тебе й Сапфіру та про піднесення варденів, я відішлю його до монастиря на Хребті, і він буде включений у вигляді нових розділів до «Доміа абр Вірда». Твою історію ніколи не забудуть, Ерагоне. Принаймні це я можу обіцяти тобі напевно.

Ерагонові дивно було чути все це.

— Дякую тобі,— тільки й сказав він і потис Джоудові руку.

— І я тобі, Ерагоне, Убивце Тіні.

Після цього Ерагон вирушив назад до зали, де вони жили разом із Сапфірою і де на нього вже чекали Роран та Катріна, щоб повечеряти разом.

За вечерею вони розмовляли здебільшого про Арію й Фірнена. Ерагон не хотів починати розмову про свій від’їзд, аж поки з їжею не було покінчено й усі троє не пішли в кімнату, вікна якої виходили на двір, де, дрімаючи, лежали Сапфіра та Фірнен. Там вони сиділи, пили вино та чай і дивилися, як сонце спускалося до далекого обрію.

Пройшло досить багато часу, поки Ерагон нарешті не розпочав розмову про від’їзд. Як він і чекав, Катріна та Роран були вкрай збентежені цією новиною й щосили намагалися змусити його змінити власну думку. Ерагонові знадобилася ледь не година для того, щоб пояснити їм причини свого рішення, бо спершу вони навіть чути нічого про це не хотіли й завзято сперечалися щодо кожної дрібниці.

Нарешті Роран не витримав.

— Прокляття! — скрикнув він. — Ти — наша родина! Ти не можеш поїхати!

— Я мушу. І ти знаєш це так само добре, як і я. Ти просто не хочеш цього визнавати.

Роран грюкнув кулаком по столу, а потім рвучко встав і підійшов до відчиненого вікна — м’язи на його обличчі закам’яніли.

Немовля заплакало.

— Цить, цить, моє маленьке, — сказала Катріна й погладила його по спинці.

Ерагон теж звівся й підійшов до Рорана:

— Я знаю, що це не те, чого б тобі хотілось. Мені теж ця мандрівка не дуже гріє душу, але в мене немає вибору.

— Ні! У тебе є вибір. Як і всі люди, ти маєш вибір.

— Так, і це те, що мені належить зробити.

Роран буркнув щось невиразне й схрестив руки на грудях.

— Якщо ти поїдеш, — озвалась Катріна, — то не зможеш бути дядьком Ізміри. Невже вона повинна зростати, навіть не знаючи тебе?

— Ні,— сказав Ерагон, повертаючись до жінки. — Я завжди зможу розмовляти з нею, слідкувати, щоб вона була добре захищена, можливо, мені навіть вдасться надсилати їй час від часу дарунки.

Він став на коліно й простягнув до дитини палець, який вона досить міцно схопила своєю ручкою.

— Але тебе не буде поруч.

— Так… Мене не буде поруч, — Ерагон м’яко звільнив палець із ручки Ізміри, звівся і став поруч із Рораном. — Але я ж вам кажу: ви можете приєднатись до мене.

М’язи на обличчі Рорана ожили.

— І покинути Паланкарську долину?! — він струснув головою. — Хорст та інші вже готуються до повернення назад. Ми відбудуємо Карвахол, і це буде найчудовіше містечко на всьому Хребті. Ти міг би нам допомогти. І все стало б так, як було раніше.

— Я б теж цього хотів.

Внизу Сапфіра тихо ревнула й тицьнулась носом у шию Фірнена. Зелений дракон пригорнувся ближче до неї.

— А чи немає іншого шляху, Ерагоне? — сумно спитав Роран.

— Якщо і є, то ми із Сапфірою не змогли його знайти.

— Будь воно прокляте!.. Це неправильно! Ти не мусиш жити сам-один у тій дикій місцині.

— Я не буду зовсім один. Блодхгарм і деякі інші ельфи поїдуть з нами.

Роран нетерпляче махнув рукою:

— Ти знаєш, що я маю на думці!

Міцний Молот посмикав кінчики вусів і обіперся руками об кам’яний виступ під вікном. Ерагон міг бачити, як м’язи на його могутніх плечах напружились. Роран помовчав, а потім глянув на Вершника:

— І що ти будеш робити тоді, коли дістанешся до того місця, куди зібрався?

— Знайду пагорб або скелю й побудую на вершині будинок, досить великий будинок, щоб умістити всіх драконів і гарантувати їм безпеку… А ти?.. Коли ти відбудуєш селище, що буде потім?

Легка посмішка заграла на обличчі Рорана:

— Та щось таке… Я хотів би побудувати замок на вершині тієї гори, про яку ми з тобою часто говорили. Невеликий замок, прошу взяти до уваги… просто кам’яну споруду зі стіною, яка зможе стримати будь-яких ургалів, котрі б вирішили напасти. На це піде, мабуть, кілька років… Зате потім ми зможемо добре захистити себе, на відміну від тих часів, коли разак прийшов із солдатами, — він скоса глянув на Ерагона: — У нас знайшлося б місце і для дракона…

— А в тебе знайшлося б місце для двох драконів? — Ерагон кивнув униз на Сапфіру й Фірнена.

— Навряд чи… А як Сапфіра ставиться до того, що доведеться його покинути?

— Їй це не подобається, але вона знає, що інакше бути не може.

— Егеж.

Бурштинове світло призахідного сонця впало на обличчя Рорана. Ерагон здивувався, коли побачив на чолі свого двоюрідного брата й довкола його очей глибокі зморшки. Невблаганний час залишив свої сумні сліди. Як швидко летить життя!

Тим часом Катріна поклала Ізміру в колиску. Потім вона теж підійшла до них, стала біля вікна й торкнулася долонею плеча Ерагона: