Етюд у багряних тонах

Розділ I. Містер Шерлок Голмс

1878 року я закінчив Лондонський університет, отримав ступінь доктора й одразу ж подався в Нетлі, де пройшов спеціальний курс військових хірургів. Після завершення навчання мене призначили асистентом хірурга в П’ятий Нортумбер­лендський стрілецький полк. У той час він перебував у Індії, і не встиг я до нього дістатися, як вибухнула Друга англо-афганська війна. Прибувши до Бомбея, я дізнався, що мій полк форсував перевал і просунувся далеко в глиб ворожої території. Разом з іншими офіцерами, котрі потрапили у таке ж становище, я вирушив услід за своїм підрозділом. Мені вдалося щасливо дістатися в Кандагар, де я нарешті виявив свій полк і негайно ж узявся до виконання нових обов’язків.

Багатьом ця кампанія принесла славу та підвищення звання, мені ж не дісталося нічого, окрім невдач і нещастя. Мене перевели в Беркширський полк, із яким я брав участь у злощасній битві при Майванді. Рушнична куля влучила в моє плече, роздробила кістку та зачепила артерію під ключицею. Найімовірніше я потрапив би в руки нещадних ґазі[1], якби не відданість і мужність мого ординарця Мюрея, котрий перекинув мене через спину в’ючного коня й безпечно довіз до англійського війська.

Стомленого від болю та знесиленого через тривалі поневіряння, мене разом із безліччю інших поранених мучеників відправили потягом у головний шпиталь у Пешаварі. Там я почав поступово одужувати й уже настільки зміцнів, що міг пересуватися палатою та навіть виходити на веранду, щоб трошки погрітися на сонечку, аж раптом мене звалив черевний тиф, прокляття наших індійських колоній. Кілька місяців мене вважали майже безнадійним, і, нарешті одужавши, я ледве тримався на ногах від ослаблення та виснаження, отож лікарі вирішили, що мене треба негайно відправити до Англії. Я відплив на військовому кораблі «Оронтес» і через місяць зійшов на пристані в Плімуті з украй підірваним здоров’ям і дозволом по-батьківськи турботливого уряду відновити його впродовж дев’яти місяців.

В Англії у мене не було ні близьких друзів, ні родини, й я був вільний, як вітер, точніше, як людина, котрій доведеться жити на одинадцять шилінгів і шість пенсів на день. За таких обставин я, зрозуміло, прагнув до Лондона, цієї величезної стічної канави, куди неодмінно потрапляють ледарі та лінюхи з усієї імперії. У Лондоні я певний час жив у готелі на Стренді й вів незатишне та безглузде існування, витрачаючи значно більше грошей, ніж годилося б. Нарешті моє фінансове становище стало настільки загрозливим, що незабаром я збагнув: треба або втікати зі столиці та віддалитися в сільську місцину, або негайно змінити спосіб життя. Обравши останнє, для початку я вирішив залишити готель і знайти собі якесь невибагливе та недороге житло.

Одного дня, остаточно вирішивши зробити це, я стояв у барі «Критеріон», аж раптом хтось поплескав мене по плечу. Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, котрий колись працював у мене фельдшером у лондонській лікарні. Як приємно самотній людині раптом побачити знайоме обличчя в неосяжних нетрях Лондона! У колишні часи ми із Стемфордом ніколи особливо не товаришували, але зараз я вітав його майже захоплено, та й він також, мабуть, був радий мене бачити. Від надміру почуттів я запросив його поснідати зі мною, і ми відразу ж узяли кеб і поїхали в Голборн.

— Що ви зробили з собою, Ватсоне? — з неприхованою цікавістю спитав він, коли кеб застукотів колесами залюдненими лондонськими вулицями. — Ви схудли, наче тріска, та засмагли, мов горіх!

Я коротко оповів йому про свої пригоди та ледве встиг закінчити розповідь, коли ми прибули на місце.

— Який бідолаха! — поспівчував він, дізнавшись про мої біди. — Ну, і що ж поробляєте тепер?

— Шукаю помешкання, — відповів я. — Намагаюся з’ясувати, чи можливо знайти де-небудь затишні кімнати за помірною ціною.

— Дивина, — зауважив мій супутник, — ви вже другий чоловік, від якого я сьогодні чую цю фразу.

— А хто ж перший? — поцікавився я.

— Є один такий, працює в хімічній лабораторії при нашій лікарні. Сьогодні вранці він нарікав, що відшукав дуже милу квартирку, але ніяк не знайде собі компаньйона, адже платити за неї повністю йому не по кишені.

— Отакої! — вигукнув я. — Якщо він справді хоче розділити квартиру та витрати, то я до його послуг! Мені також приємніше оселитися з кимось, аніж мешкати одному!

Молодий Стемфорд якось невизначено подивився на мене поверх склянки з вином.

— Ви ж не знаєте, хто такий цей Шерлок Голмс, — сказав він. — Можливо, вам і не захочеться жити з ним у постійному сусідстві.

— Чому? Що в ньому поганого?

— Я не кажу, що він погана людина. Просто трохи дивак — ентузіаст певних царин науки. Та загалом, наскільки я знаю, він людина порядна.

— Мабуть, хоче стати медиком? — перепитав я.

— Та ні, не маю уявлення, чого він прагне. Здається, він чудово знає анатомію, і хімік першокласний, але, вочевидь, медицину ніколи не вивчав систематично. Займається наукою зовсім безсистемно й якось дивно, але накопичив масу, здавалося б, непотрібних для справи знань, які неабияк здивували б професорів.

— А ви ніколи не питали, чого він намагається досягнути? — поцікавився я.

— Ні, з нього не так легко щось випитати, хоча, якщо він чимось захопиться, буває, що його й не зупиниш.

— Я б хотів із ним познайомитися, — зауважив я. — Якщо вже мати сусіда, то нехай краще це буде людина тиха та зосереджена на своїй справі. Я ще не достатньо зміцнів, щоб витримувати гамір й усілякі сильні враження. Мені не бракувало цього в Афганістані, і з мене годі до кінця мого земного буття. А як мені зустрітися з вашим приятелем?

— Зараз він, мабуть, сидить у лабораторії, — відповів мій супутник. — Він або не зазирає туди тижнями, або перебуває там із ранку до ночі. Якщо хочете, поїдемо до нього після сніданку.

— Звісно, хочу, — сказав я, і розмова перейшла в інше русло.

Поки ми їхали з Голборна до лікарні, Стамфорд устиг розповісти мені ще деякі особливості джентльмена, із котрим я мав намір оселитися разом.

— Не гнівайтеся на мене, якщо не поладнаєте з ним, — зронив він. — Я ж знаю його лише завдяки випадковим зустрічам у лабораторії. Ви самі зважилися на цей експеримент, тому не вважайте мене відповідальним за те, що станеться потім.

— Якщо не будемо ладнати, то завжди можна роз’їхатися — стенув я плечима. — Але мені здається, Стемфорде, — додав я, поглянувши на свого супутника, — що з якихось міркувань ви хочете умити руки. То в цього дивака жахливий характер, чи що? Не приховуйте, заради Бога!

— Спробуй-но пояснити незбагненне, — засміявся Стемфорд. — На мою думку, Голмс занадто одержимий наукою, це в нього вже межує з бездушністю. Легко можу собі уявити, що він вколе своєму приятелю якогось нововідкритого рослинного алкалоїду, не зі зла, певна річ, а просто з цікавості, щоб мати наочне уявлення про його дію. Втім, треба віддати йому належне, я впевнений, що він так само охоче зробить такий заштрик і собі. У нього пристрасть до точних і достовірних знань.

— Що ж, це непогано.

— Авжеж, але й тут можна впасти в крайнощі. Якщо справа доходить до того, що він б’є палицею трупи в анатомці, погодьтеся, що це виглядає достатньо дивно.

— Він гамселить трупи?

— Атож, аби з’ясувати, чи можуть синці з’явитися після смерті. Я бачив це на власні очі.

— І кажете, що він не має наміру стати медиком?

— Начебто, ні. Лише Бог знає, для чого він усе це вивчає. Але ось ми й приїхали, тепер уже самі сформуєте про нього думку.

Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькі двері ввійшли у флігель, що прилягав до величезної лікарняної будівлі. Тут усе було знайоме, і мені не треба було вказувати дорогу, коли ми піднялися темнуватими кам’яними сходами та пішли довгим коридором уздовж нескінченних вибілених стін із брунатними дверима обабіч. Майже в самому кінці вбік відходив низенький арочний коридорчик — він вів у хімічну лабораторію.

У цій високій кімнаті на полицях виблискували незліченні бутлі та пляшечки. Усюди стояли низькі широкі столи, густо заставлені ретортами, пробірками та пальниками Бунзена[2], що тріпотіли язичками синього полум’я. Лабораторія була порожня, і лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши наші кроки, він озирнувся та схопився з місця.

— Знайшов! Знайшов! — радісно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас із колбою в руках. — Я нарешті знайшов реактив, який осідає лише гемоглобіном і нічим іншим!

Якби він відшукав золоті розсипи, і то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.

— Доктор Ватсон, містер Шерлок Голмс, — познайомив нас Стемфорд.

— Вітаю! — привітно сказав Голмс, тиснучи мені руку з силою, яку я навіть не міг у ньому запідозрити. — Бачу, ви побували в Афганістані.

— Як ви здогадалися? — здивувався я.

— Ну, це дрібниці, — кинув він, усміхнувшись. — От гемоглобін — зовсім інша річ. Ви, звісно, розумієте важливість мого відкриття?

— Як хімічна реакція — це, певна річ, цікаво, — відповів я, — але практично...

— Боже милий, та це ж найважливіше практичне відкриття для судової медицини за десятки років. Хіба не розумієте, що це дає можливість безпомилково визначати кров’яні плями? Ходіть-но сюди!

У запалі нетерпіння він схопив мене за рукав і потягнув до свого столу.

— Візьмімо дещицю свіжої крові, — запропонував він і вколов довгою голкою свій палець, витягнувши піпеткою краплину крові. — Тепер розчиню цю краплю в літрі води. Дивіться, вода здається абсолютно чистою. Співвідношення кількості крові до води не більше, ніж один до мільйона. І все ж, присягаюся, що ми отримаємо характерну реакцію.

Він кинув у склянку кілька білих кристаликів і накрапав туди якоїсь безбарвної рідини. Вміст миттєво забарвився в каламутно-червоний колір, а на дні з’явився коричневий осад.

— Ха-ха! — він заплескав у долоні, радіючи, як малюк, який отримав нову іграшку. — Що про це скажете?

— Це, мабуть, якийсь дуже сильний реактив, — зауважив я.

— Чудовий! Чудовий! Колишній метод із ґваяковою смолою[3] дуже громіздкий і ненадійний, як і дослідження кров’яних кульок під мікроскопом. Це взагалі марно, якщо кров пролили кілька годин тому. А цей реактив діє однаково добре, свіжа кров, чи ні. Якби його відкрили раніше, то сотні людей, котрі зараз розгулюють на волі, давно б уже заплатили за свої злочини.

— Он як! — пробурмотів я.

— Розкриття злочинів завжди залежить від цього питання. Людину починають підозрювати в убивстві, можливо, через кілька місяців після того, як його скоїли. Переглядають її білизну й одяг, знаходять бурі плями. Що це: кров, бруд, іржа, фруктовий сік чи ще щось? Ось питання, яке заганяло в глухий кут багатьох експертів, а чому? Бо не було надійного реактиву. А тепер у нас є реактив Шерлока Голмса, і всім ускладненням настав край!

Очі його виблискували, чоловік притиснув руку до грудей і вклонився, немов відповідаючи на оплески уявної аудиторії.

— Вас можна привітати, — сказав я, неабияк здивований його ентузіазмом.

— Торік у Франкфурті слухали заплутану справу фон Бішофа. Його, звісно, повісили б, якби тоді знали мій метод. А справа Мезона з Брадфорда, і знаменитого Мюллера, і Лефевра з Монпельє, і Семсона з Нью-Орлеана? Можу назвати десятки справ, в яких мій реактив зіграв би вирішальну роль.

— Ви просто жива хроніка злочинів, — засміявся Стемфорд. — Маєте видавати спеціальну газету. Назвіть її «Поліційні новини минулого».

— І це була б дуже захоплююча річ — підхопив Шерлок Голмс, заклеюючи крихітну ранку на пальці шматочком пластиру. — Доводиться бути обережним, — продовжував він, із посмішкою обернувшись до мене, — я часто чаклую з усілякими отруйними речовинами.

Він простягнув руку, й я побачив, що його пальці вкриті такими ж шматочками пластиру та плямами від їдких кислот.

— Ми прийшли в справі, — заявив Стемфорд, сідаючи на високий триногий ослінчик і кінчиком черевика підсовуючи до мене інший. — Мій приятель шукає собі житло, а позаяк ви скаржилися, що не можете знайти компаньйона, я вирішив, що вас потрібно познайомити.

Шерлоку Голмсу, либонь, сподобалася перспектива розділити зі мною помешкання.

— Знаєте, мені приглянулася одна квартирка на Бейкер-стрит, — повідомив він, — яка нам із вами підійде в будь-якому разі. Сподіваюся, ви не проти запаху міцного тютюну?

— Я й сам палю «корабельний», — підхопив я.

— Чудово. Я зазвичай тримаю вдома хімікати та час від часу проводжу досліди. Це не буде вам заважати?

— Анітрохи.

— Стривайте, а які ж іще в мене недоліки? Так, іноді я впадаю в нудьгу й цілими днями не розтуляю рота. Не треба думати, що я на вас ображений. Просто не звертайте на мене уваги, і це скоро минеться. Ну, а ви в чому можете покаятись? Поки ми ще не оселилися разом, добре б дізнатися один про одного найгірше.

Мене розсмішив цей взаємний допит.

— У мене є щеня, бульдог, — сказав я, — і мені заважає гамір, бо маю розхитані нерви, можу валятися в ліжку півдня й узагалі неймовірно ледачий. Коли я здоровий, у мене з’являється ще ряд вад, але зараз ці — найголовніші.

— А гру на скрипці також вважаєте гамором? — стурбовано поцікавився він.

— Залежить від того, як грати, — відповів я. — Хороша гра — це дар богів, а кепська...

— Ну, тоді все гаразд, — весело зареготав він. — Здається, можна вважати, що справу залагоджено, якщо лишень вам сподобаються кімнати.

— Коли ми їх побачимо?

— Зайдіть за мною завтра опівдні, поїдемо звідси разом і про все домовимося.

— Чудово, отже, рівно опівдні, — сказав я, тиснучи йому руку.

Чоловік знову зайнявся своїми хімікатами, а ми зі Стемфордом пішли до мого готелю.

— Між іншим, — раптом зупинився я, повернувшись до супутника, — як він дізнався, що я приїхав із Афганістану?

Той загадково посміхнувся.

— Це його головна особливість, — сказав мій компаньйон. — Багато людей не поскупилися би, щоб дізнатися, як він усе це вгадує.

— Тут є якась таємниця? — вигукнув я, потираючи руки. — Дуже цікаво! Дякую за те, що нас познайомили. Знаєте, щоб пізнати людство, треба вивчити людину.

— То ви мусите вивчати Голмса, — зазначив Стемфорд, прощаючись. — Утім, ви скоро переконаєтеся, що це міцний горішок. Можу закластися, що він розкусить вас швидше, ніж ви його. До побачення!

— Бувайте, — відповів я й попрямував до готелю, дуже зацікавлений своїм новим знайомим.

Розділ II. Мистецтво робити висновки

Наступного дня ми зустрілися в домовлений час і поїхали дивитися квартиру на Бейкер-стрит, № 221-б, про яку Голмс розповідав напередодні. У помешканні були дві зручні спальні та простора, світла, затишно обставлена вітальня з двома великими вікнами. Кімнати нам сподобалися, і платня, поділена на двох, виявилася такою невисокою, що ми відразу ж домовилися й вступили у володіння квартирою. Того ж вечора я перевіз із готелю свої речі, а на ранок прибув і Шерлок Голмс із кількома скринями та валізами. День-два ми займалися розпакуванням і розкладанням нашого майна, намагаючись знайти для кожної речі найкраще місце, а потім поступово влаштувалися та пристосувалися до нових умов.

Голмс, безумовно, був не з тих, із ким важко вжитися. Він вів спокійний, розмірений спосіб життя й зазвичай залишався вірним своїм звичкам. Рідко коли лягав спати після десятої вечора, а вранці здебільшого встигав поснідати та піти, поки я ще лежав у ліжку. Іноді він просиджував весь день у лабораторії, інколи — в анатомці, а часом надовго йшов гуляти, причому ці прогулянки, мабуть, заводили його в найглухіші закутки Лондона. Енергія мого знайомого не мала меж, коли на нього нападав робочий темп, та час від часу наставала нудьга, і тоді він цілими днями майже непорушно лежав на дивані у вітальні, не промовляючи жодного слова. У ці дні я помічав такий мрійливий, відсутній вираз у його очах, що запідозрив би його в пристрасті до наркотиків, якби розміреність і цнотливість його способу життя не спростовувала таких думок.

Минали тижні, і мене все дужче та глибше цікавила його особистість, і все більше розбирала цікавість щодо мети його життя. Навіть зовнішність цього чоловіка могла вразити уяву не надто уважного спостерігача. Зросту він був більше шести футів, але при своїй надзвичайній худобі здавався ще вищим. Погляд у нього був гострий, пронизливий, якщо не брати до уваги тих періодів заціпеніння, про які я згадував. Тонкий орлиний ніс надавав його обличчю виразу жвавої енергії та рішучості. Квадратне підборіддя, що трохи виступало вперед, також свідчило про рішучий характер. Його руки постійно були в чорнилі та плямах від різних хімікатів, однак він був схильним до на диво делікатної поведінки з предметами. Я не раз помічав це, коли при мені він бавився зі своїм тендітним алхімічним приладдям.

Читач, мабуть, вважатиме мене надокучливим, якщо я зізнаюся, яку цікавість збуджував у мені цей дивак і як часто я намагався пробити стіну стриманості, якою він огороджував усе, що стосувалося його особисто. Але перш ніж засуджувати, згадайте, наскільки безцільним було тоді моє життя і як мало було навколо такого, що могло б заполонити мій допитливий розум. Здоров’я не дозволяло мені виходити під час похмурої або прохолодної погоди, у мене не було друзів, які б відвідали мене й урізноманітнили моє буденне життя. Тому я навіть радів певній таємничості, що оточувала мого компаньйона, і жадібно прагнув розвіяти її, витрачаючи на це чимало часу.

Голмс не займався медициною. Він сам якось відповів на це запитання негативно, підтвердивши в такий спосіб думку Стемфорда. Я не бачив також, аби він систематично читав якусь наукову літературу, що знадобилася б для отримання вченого звання та відкрила б чоловікові шлях у світ науки. Однак деякі предмети він вивчав із вражаючим завзяттям і в якихось доволі дивних царинах мав настільки ґрунтовні та точні знання, що часом мене просто приголомшувало. Людина, котра читає поспіль усе, нечасто може похвалитися глибиною своїх знань. Ніхто не стане обтяжувати пам’ять дрібними подробицями, якщо на те немає достатньо вагомих підстав.

Невігластво Голмса було настільки ж разючим, як і його знання. Здавалося, що він практично нічого не знав про сучасну літературу, політику та філософію. Я мав нагоду згадати ім’я Томаса Карлейля, і Голмс наївно перепитав, хто він такий і чим знаменитий. Але коли виявилося, що він зовсім нічого не знає ні про теорію Коперника, ні про будову Сонячної системи, моє здивування досягнуло апогею. Щоб цивілізована людина, котра живе в дев’ятнадцятому столітті, не знала, що Земля крутиться навколо Сонця, — у це я просто не міг повірити!

— Ви, здається, здивовані, — він всміхнувся, дивлячись на моє розгублене обличчя. — Дякую, що мене просвітили, але тепер я спробую якомога швидше все це забути.

— Забути?!

— Бачите, — сказав він, — мені здається, що людський мозок схожий на маленьке порожнє горище, яке можна обставити всім, чим заманеться. Дурень тягне туди всілякий мотлох, який трапиться під руку, а корисні, потрібні речі вже нікуди буде запхати, або, у кращому випадку, до них серед усього цього безладу й не дістанеш. Розумна ж людина ретельно відбирає те, що помістить у своє мозкове горище. Візьме лише інструменти, які знадобляться для роботи, зате їх буде безліч, і всі розкладені в зразковому порядку. Даремно люди гадають, що в цій маленькій кімнатці еластичні стіни та що їх можна розтягувати скільки завгодно. Запевняю, прийде час, коли, набуваючи нове, ви забуватимете щось із колишнього. Тому страшенно важливо, щоб непотрібна інформація не витісняла собою потрібну.

— Так, але не знати про Сонячну систему!.. — вигукнув я.

— На якого біса вона мені потрібна? — перебив співбесідник нетерпляче. — Ну гаразд, нехай, як ви кажете, ми обертаємося навколо Сонця. А якби я дізнався, що ми обертаємося навколо Місяця, це дуже допомогло б мені чи моїй роботі?

Я хотів було спитати, що ж це за робота така, але відчув, що він буде невдоволений. Тому задумався над нашою короткою бесідою та спробував зробити певні висновки. Він не хоче засмічувати голову знаннями, які не потрібні для його мети. Отже, усі накопичені знання він має намір так чи інакше використати. Я подумки перелічив усі галузі знань, в яких він виявив бездоганну обізнаність. Я навіть узяв олівець і записав усе це на папері. Перечитавши список, не зміг утриматися від усмішки. «Атестат» виглядав так:

Шерлок Голмс — його можливості

1. Знання в галузі літератури — жодних.

2. ... філософії — жодних.

3. ... астрономії — жодних.

4. ... політики — слабкі.

5. ... ботаніки — нерівномірні. Знає властивості беладони, опіуму й отрути загалом. Не має уявлення про садівництво.

6. ... геології — практичні, але обмежені. З першого погляду визначає зразки різних ґрунтів. Після прогулянок показує мені грязюку на штанах і за її кольором та консистенцією визначає, із якої вона частини Лондона.

7. ... хімії — глибокі.

8. ... анатомії — точні, але безсистемні.

9. ... кримінальної хроніки — величезні. Знає, здається, усі подробиці кожного злочину, скоєного в ХІХ столітті.

10. Добре грає на скрипці.

11. Дуже добре фехтує на шпагах й еспадронах, прекрасний боксер.

12. Ґрунтовні практичні знання англійських законів.

Дійшовши до цього пункту, я в розпачі кинув «атестат» у вогонь.

— Скільки не перелічуй усе те, що він знає, — сказав я собі, — неможливо здогадатися, навіщо йому це потрібно й який фах вимагає такого поєднання! Ні, краще відразу облишити даремні спроби!

Я знав, що мій сусід може виконувати скрипкові п’єси, і досить важкі: неодноразово на моє прохання він грав «Пісні» Мендельсона й інші твори, які мені подобалися. Але коли він залишався сам, рідко можна було почути п’єсу або взагалі щось схоже на мелодію. Вечорами, поклавши скрипку на коліна, він відкидався на спинку крісла, заплющував очі й недбало водив смичком по струнах. Іноді лунали гучні, сумні акорди. Іншого разу Голмс видобував звуки, в яких чулися несамовиті веселощі. Вочевидь, вони відповідали його настрою, але чи то звуки народжували той настрій, чи вони самі були породженням якихось химерних думок чи просто примх, цього я ніяк не міг визначити. І, ймовірно, я б протестував проти цих дратуючих «концертів», якби після них, ніби винагороджуючи мене за терпіння, він не програвав цілу низку моїх улюблених речей.

Першого тижня нас ніхто не відвідував, і я вже починав думати, що мій компаньйон так само самотній у цьому місті, як і я. Але незабаром я переконався, що в нього є безліч знайомих, причому з різних верств суспільства. Якось три чи навіть чотири рази за тиждень приходив невеличкий чоловічок із жовтувато-блідим щурячим лицем та колючими чорними очима. Його відрекомендували мені як містера Лестрейда. Одного ранку прийшла елегантно вбрана молода дівчина та просиділа в Голмса півгодини, а може й більше. Того ж дня з’явився сивий, обшарпаний відвідувач, схожий на єврея-лахмітника, мені здалося, що він був дуже схвильований. Майже слідом за ним прийшла старенька в стоптаних черевиках. Якось із моїм співмешканцем довго балакав літній джентльмен із сивою чуприною, потім — вокзальний носій у вельветовій куртці. Щоразу, коли з’являвся хтось із цих незрозумілих відвідувачів, Шерлок Голмс просив дозволу зайняти вітальню, отож я йшов до себе в спальню.

— Доводиться використовувати цю кімнату для ділових зустрічей, — пояснив він якось, звично вибачаючись за створені незручності, — а ці люди — мої клієнти.

І знову в мене була причина задати йому пряме запитання, та через делікатність я не захотів насильно дізнаватися чужі таємниці.

Тоді мені здавалося, що в компаньйона є якісь вагомі причини приховувати свою професію, але незабаром він довів, що я не мав рації, заговоривши про це з власної волі.

Чотирнадцятого березня — я добре запам’ятав цю дату — я прокинувся раніше, ніж зазвичай, і застав Шерлока Голмса за сніданком. Наша домовласниця так звикла до того, що я підіймаюся пізно, що ще не встигла приготувати посуд та зварити мені кави. Образившись на все людство, я подзвонив і вельми зухвалим тоном повідомив, що чекаю на сніданок. Схопивши зі столу якийсь журнал, я вирішив погортати сторінки, щоб згаяти час, поки мій співмешканець мовчки хрустів грінками. Заголовок однієї зі статей був окреслений олівцем, і, цілком природно, я пробіг її очима.

Стаття називалася дещо претензійно — «Книга життя». Автор намагався довести, як багато може дізнатися людина, систематично та докладно спостерігаючи за всім, що відбувається перед її очима. На мій погляд, це була вражаюча суміш розумних і божевільних думок. Якщо в міркуваннях і була якась логіка й навіть переконливість, то висновки здалися мені зовсім уже надуманими й, як кажуть, висмоктаними з пальця. Автор стверджував, що за короткочасним виразом обличчя, за мимовільним рухом якогось м’яза або за поглядом можна вгадати найпотаємніші думки співрозмовника. Із його слів випливало, що людину, котра вміє спостерігати й аналізувати, обдурити просто неможливо. Її висновки будуть безпомилкові, як теореми Евкліда. І результати виявляться настільки вражаючими, що необізнані люди вважатимуть його мало не чаклуном, поки не збагнуть, який процес мислення цьому передував.

«З однієї краплини води, — писав автор, — людина, котра вміє мислити логічно, може зробити висновок про можливість існування Атлантичного океану або Ніаґарського водоспаду, навіть якщо вона не бачила ні того, ні іншого й ніколи про них не чула. Будь-яке життя —це величезний ланцюг причин і наслідків, і природу його можливо пізнати за однією ланкою. Мистецтву робити висновки й аналізувати, як і всім іншим видам мистецтва, можна навчитися завдяки довгій та старанній праці, але життя занадто коротке, і тому жоден смертний не може досягнути повної досконалості в цій галузі. Перш ніж звернутися до моральних та інтелектуальних сторін справи, які й є найбільш складними, досліднику краще почати з вирішення простіших завдань. Нехай він, поглянувши на першого зустрічного, навчиться відразу ж визначати його минуле та фах. Спочатку це може видатися дитячістю, але такі вправи загострюють спостережливість і вчать, як правильно дивитися й що саме слід шукати. За нігтем людини, за її рукавами, взуттям і згином штанів на колінах, за потовщенням на великому та вказівному пальцях, за виразом обличчя та вилогами сорочки — за такими дрібницями неважко вгадати професію. І можна не сумніватися, що все це, разом узяте, підкаже досвідченому спостерігачеві правильні висновки».

— Яка дика нісенітниця! — вигукнув я, кидаючи журнал на стіл. — У житті не читав такої дурні.

— Про що це ви? — поцікавився Шерлок Голмс.

— Та ось про цю статейку, — я вказав на неї чайною ложечкою й узявся за свій сніданок. — Бачу, ви її вже читали, якщо вона позначена олівцем. Не сперечаюся, написано спритно, але мене все це просто злить. Добре йому, цьому неробі, розвалившись у м’якому фотелі в тиші свого кабінету, складати такі витончені дивовижі! Втиснути б його у вагон третього класу підземки та змусити вгадувати професії пасажирів! Ставлю тисячу проти одного, що в нього нічого не вийде!

— І програєте, — спокійно зауважив Голмс. — А статтю написав я.

— Ви?!

— Атож. У мене є здібність і до спостереження, і до аналізу. Теорія, яку я тут виклав й яка здається вам такою фантастичною, насправді дуже життєва, настільки життєва, що їй я зобов’язаний своїм куснем хліба.

— Але яким же чином? — вирвалося у мене.

— Розумієте, у мене достатньо рідкісна професія. Мабуть, я єдиний такий. Я детектив-консультант, якщо тільки ви уявляєте собі, що це таке. У Лондоні є безліч детективів, і державних, і приватних. Коли ці хлопці потрапляють у глухий кут, вони приходять до мене, і мені вдається скерувати їх у вірному напрямку. Вони знайомлять мене з усіма обставинами справи, а я, добре знаючи історію криміналістики, майже завжди можу вказати їм, у чому полягає помилка. Усі злочини мають багато спільних рис, і якщо ви знаєте подробиці тисячі справ, як свої п’ять пальців, дивно було б не розгадати тисяча першу. Лестрейд — дуже відомий детектив. Але нещодавно він не зумів розібратися в одній справі про фальсифікацію та прийшов до мене.

— А інші?

— Найчастіше їх посилають до мене приватні агентства. Усі ці люди потрапили в халепу та прагнуть пояснень. Я слухаю їхні історії, вони вислуховують моє тлумачення, а я кладу в кишеню гонорар.

— Невже ви хочете сказати, — не втерпів я, — що, не виходячи з кімнати, можете розплутати справу, яку не вдається розв’язати тим, кому всі подробиці відомі краще за вас?

— Саме так. У мене така собі інтуїція. Правда, час від часу трапляється якась складніша справа. Ну, тоді доводиться трошки побігати, щоб дещо побачити на власні очі. Розумієте, у мене є спеціальні знання, які я застосовую в кожному конкретному випадку, вони дивовижно полегшують справу. Правила дедукції, викладені в статті, про яку ви відгукнулися так презирливо, просто безцінні для моєї практичної роботи. Спостережливість — моя друга сутність. Ви, здається, здивувалися, коли під час першої зустрічі я сказав, що ви приїхали з Афганістану?

— Вам, без сумніву, хтось про це повідомив.

— Аж ніяк. Я відразу здогадався, що ви приїхали з Афганістану. Завдяки давній звичці ланцюг думок виникає в мене так швидко, що я дійшов висновку, навіть не помічаючи проміжних ланок. Однак вони були, ці ланки. Хід моїх думок такий: «Ця людина — начебто лікар, але вигляд у неї, немов у військовика. Отже, військовий лікар. Він тільки-но приїхав із тропіків — обличчя в нього смагляве, але це не природний відтінок його шкіри, бо зап’ястя в нього набагато біліші. Лице виснажене, либонь, достатньо натерпівся й переніс хворобу. Був поранений у ліву руку — тримає її нерухомо та дещо неприродно. А де під тропіками військовий лікар-англієць міг натерпітися поневірянь і отримати поранення? Звісно ж, в Афганістані». Весь хід думок не зайняв і секунди. Тому я сказав, що ви приїхали з Афганістану, а ви здивувалися.

— Якщо послухати вас, то це видається дуже простим, — всміхнувся я. — Ви нагадуєте мені Дюпена Едґара Алана По. Я гадав, що такі люди існують лише в романах.

Шерлок Голмс піднявся й почав розпалювати люльку.

— Ви, певна річ, гадаєте, що, порівнюючи мене з Дюпеном, робите мені комплімент, — зауважив він. — Але, на мою думку, ваш Дюпен — дуже недалекий чоловік. Цей прийом — збивати з думок свого співрозмовника якоюсь фразою на кшталт «до речі» після п’ятнадцятихвилинної мовчанки — надто вже дешевий показний трюк. У нього, поза сумнівом, були певні аналітичні здібності, але його аж ніяк не можна назвати феноменом, яким, мабуть, вважав його По.

— Ви читали Ґаборіо? — спитав я. — На вашу думку, Лекок — справжній детектив?

Шерлок Голмс іронічно гмикнув.

— Лекок — жалюгідний шмаркач, — сердито сказав він. — У нього тільки й є, що енергія. Від цієї книжки мене просто нудить. Подумаєш, яка проблема — встановити особу злочинця, якого вже посадили у в’язницю! Я б це зробив за двадцять чотири години. Лекок ж витрачає на це майже півроку. За допомогою цієї книжки можна вчити детективів, як не треба працювати.

Він так зарозуміло розвінчав моїх улюблених літературних героїв, що я знову почав злитися. Відійшов до вікна та повернувся спиною до Голмса, дивлячись на вуличну суєту. «Нехай він і розумний, — я промовив сам собі, — але, даруйте, не можна ж бути таким самовпевненим!»

— Тепер уже не буває ні справжніх злочинів, ні справжніх злочинців, — невдоволено продовжив Голмс. — Яка ж тоді користь від розуму в нашій професії? Я знаю, що міг би прославитися. На світі немає й не було людини, котра б присвятила розкриттю злочинів стільки вродженого таланту й наполегливої праці, як я. І що ж? Розслідувати нічого, злочинів немає, у кращому випадку якесь невміле шахрайство з такими нехитрими мотивами, що навіть поліція зі Скотленд-Ярду бачить усе наскрізь.

Мене досі нервував цей хвалькуватий тон. Я вирішив змінити тему розмови.

— Цікаво, що він там виглядає? — перепитав я, вказуючи на дужого, просто одягненого чолов’ягу, котрий повільно крокував іншим боком вулиці, вдивляючись в номери будинків. У руці він тримав великий синій конверт. Вочевидь, це був посильний.

— Хто, цей відставний флотський сержант? — поцікавився Шерлок Голмс.

«Хизується, хвалько! — обізвав я його про себе. — Знає ж, що його не перевіриш!»

Заледве я встиг це подумати, як чоловік, за котрим ми спостерігали, побачив номер на наших дверях і квапливо перейшов через вулицю. Ми почули гучний стукіт, густий бас унизу, а згодом — важкі кроки людини, що підіймалася догори сходами.

— Містеру Шерлоку Голмсу, — повідомив кур’єр, входячи до покою, і простягнув листа моєму приятелю.

Ось чудова нагода збити з нього пиху! Минуле посильного він визначив навмання і, звісно, не чекав, що той з’явиться в нашій кімнаті.

— Скажіть, шановний, — вкрадливим голосом спитав я, — а чим ви займаєтеся?

— Служу посильним, — похмуро кинув він. — Форму віддав підлатати.

— А ким були раніше? — продовжував я, не без зловтіхи зиркаючи на Голмса.

— Сержантом королівської морської піхоти, сер. Відповіді не чекати? Так, сер.

Він клацнув підборами, відсалютував і вийшов.

Розділ III. Таємниця Лористон-Ґарденсу

Мушу зізнатися, що я був дуже вражений тим, як справдилася теорія мого компаньйона. Моя повага до його здібностей одразу ж зросла. І все ж я не міг позбутися підозри, що все це підлаштували заздалегідь, аби приголомшити мене, хоча навіщо, цього ніяк не міг збагнути. Коли ж глянув на нього, приятель тримав у руці прочитану записку, і погляд його був неуважним і тьмяним, що свідчило про напружену роботу думки.

— Як же ви здогадалися? — спитав я.

— Про що? — похмуро відповів він.

— Та про те, що він відставний сержант флоту?

— У мене немає часу на дрібниці, — відрубав чоловік, але відразу ж, схаменувшись, поквапився додати. — Даруйте за різкість. Ви перервали хід моїх думок, але, може, це й на краще. Отже, вам не вдалося зрозуміти, що він був флотським сержантом у минулому?

— Ні, певна річ.

— Мені було легше зрозуміти це, ніж пояснити, як я здогадався. Уявіть собі, що вам треба довести, що двічі по два — чотири. Важкувато, чи не так, хоча ви в цьому твердо впевнені. Навіть через вулицю я помітив на його руці татуювання — великий синій якір. Тут уже запахло морем. Виправка в нього військова й він носить бакенбарди військового взірця. Отже, перед нами флотський. Тримається він із гідністю, можливо, навіть як командир. Ви мали б помітити, як високо він тримає голову й як розмахує своїм ціпком. А на вигляд він статечний чоловік середніх років — ось і всі прикмети, за якими я дізнався, що він був сержантом.

— Дивовижно! — вигукнув я.

— Дурниці, — відмахнувся Голмс, але з його обличчя я бачив, що він задоволений моїм захопленим здивуванням. — Ось я тільки-но говорив, що тепер більше немає злочинців. Здається, я помилився. Погляньте!

Він простягнув мені записку, яку приніс кур’єр.

— Послухайте, але ж це жахливо! — викрикнув я, пробігши її очима.

— Авжеж, щось, мабуть, не зовсім пересічне, — спокійно зауважив він. — Будьте ласкаві, прочитайте мені це вголос.

Ось лист, який я прочитав:

«Любий містере Шерлок Голмс!

Сьогодні вночі в будинку номер три в Лористон-Ґарденс на Брикстон-роуд сталася лиха історія. Близько другої години ночі наш полісмен, котрий робив обхід, помітив світло в будинку, а оскільки там ніхто не мешкає, він запідозрив щось недобре. Двері виявилися незамкненими, і в першій кімнаті, зовсім порожній, він побачив труп добре одягненого джентльмена. У кишені полісмен знайшов візитівки: «Єнох Дж. Дреббер, Клівленд, Огайо, Сполучені Штати». І жодних слідів грабунку, ніяких ознак насильницької смерті. На підлозі є плями крові, але на тілі ран не виявилося. Ми не можемо збагнути, як він опинився в порожньому будинку, і взагалі ця справа — суцільна загадка. Якщо ви приїдете в будь-який час до дванадцятої, то зможете мене тут зустріти. Залишаю все, як було, поки не отримаю від вас звістки. Якщо не зможете приїхати, повідомлю вам усі подробиці та буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно поділитеся зі мною вашою думкою.

З повагою до вас, Тобіас Ґреґсон».

— Ґреґсон — найрозумніший детектив Скотленд-Ярду, — зауважив мій приятель. — Він і Лестрейд виділяються серед інших нікчем. Обоє меткі й енергійні, хоча й на диво банальні. Один із одним вони ворогують, як кішка із собакою. Ревниві до слави, мов професійні красуні. Буде втіха, якщо обоє натраплять на слід.

Я був вражений спокійним тоном його відповіді.

— Але ж, мабуть, не можна гаяти ні секунди, — стривожився я. — Піти покликати кеб?

— Я ще не впевнений, чи поїду. Я ж ледар, яких світ не бачив, тобто, певна річ, коли мене здолає лінь, а загалом можу бути й спритним.

— Ви ж мріяли про такий випадок!

— Любий друже, та яка мені радість? Припустімо, я розплутаю цю справу. Однаково Ґреґсон, Лестрейд і компанія привласнять собі всю славу. Така доля неофіційної особи.

— Але ж він просить вас про допомогу.

— Аякже. Він знає, що до мене йому далеко, і сам мені про це казав, але швидше відріже собі язик, ніж зізнається комусь третьому. Втім, мабуть, слід поїхати та поглянути. Візьмуся за справу на власний ризик. Принаймні, посміюся над ними, якщо нічого іншого мені не залишиться. Гайда!

Він заметушився та кинувся за своїм плащем: вибух енергії змінив апатію.

— Беріть капелюха, — звелів мій приятель.

— Хочете, щоб я поїхав із вами?

— Авжеж, якщо вам більше нічого робити.

За хвилину ми обоє сиділи в кебі й з неймовірною швидкістю їхали до Брикстон-роуд.

Був похмурий, туманний ранок, над дахами зависла коричнева імла, яка здавалася відображенням брудно-сірих вулиць унизу. Мій супутник перебував у чудовому настрої, базікаючи про кремонські скрипки та про різницю між скрипками Страдіварі й Аматі. Я мовчав. Похмура погода та майбутнє сумне видовище пригнічували мій настрій.

— Ви, здається, зовсім не думаєте про цю справу, — перервав я нарешті його музичні теревені.

— У мене ще немає фактів, — відповів він. — Будувати припущення, не знаючи всіх обставин справи, — найбільша помилка. Це може вплинути на подальший хід міркувань.

— Скоро ви отримаєте ваші факти, — буркнув я, вказуючи пальцем. — Ось Брикстон-роуд, а це, якщо не помиляюся, той самий будинок.

— Правильно. Стійте, кебмене, зупиніться!

Ми не доїхали ярдів сто, але Голмс наполягав, аби ми вийшли, отож наша подорож завершилася пішки.

Будинок номер три в глухому закутку, який називали Лористон-Ґарденс, виглядав зловісно й загрозливо. Це був один із чотирьох будинків, що стояли трохи віддалік від вулиці; два були заселені, а два — порожні. Останній дивився на вулицю трьома рядами тьмяних вікон. То тут, то там на каламутному темному склі, як більмо на оці, виділявся напис «Здається в оренду». Перед кожним будинком знаходився маленький садок, що відділяв його від вулиці, — кілька дерев над рідкісними та поодинокими кущами; садочком тягнулася вузька жовтувата доріжка, яка, судячи з вигляду, складалася з глини та піску. Вночі пройшов дощ, і скрізь були калюжі. Уздовж вулиці тягнувся цегляний паркан три фути заввишки, з дерев’яними ґратами нагорі; до паркану притулився кремезний констебль, оточений невеликою купкою роззяв, котрі тягнули шиї в марній надії хоч мигцем побачити, що відбувається за парканом.

Мені здалося, що Шерлок Голмс поквапиться увійти в будинок і відразу ж займеться розслідуванням. Нічого такого. Здавалося, це зовсім не входило в його наміри. З безпечністю, яка за таких обставин межувала з хвальковитістю, він пройшовся туди й сюди тротуаром, неуважно дивлячись на небо, землю, будинки навпроти та на решітку паркана. Закінчивши огляд, Голмс повільно пішов доріжкою, точніше, травою збоку доріжки, і став пильно розглядати землю. Двічі зупинявся; одного разу я помітив на його обличчі усмішку та почув задоволене хмикання. На мокрій глинястій землі було багато слідів, але ж її вже добряче потоптали правоохоронці, й я дивувався, що ще сподівається знайти там Голмс. Однак я встиг переконатися в його надзвичайній проникливості й не сумнівався, що він може побачити багато такого, що недоступне мені.

У дверях будинку нас зустрів високий, білолиций чоловік із волоссям кольору соломи й нотатником у руці. Він кинувся до нас і чуттєво потиснув руку моєму супутнику.

— Як добре, що ви приїхали!.. — зрадів він. — Ніхто нічого не чіпав, я все залишив, як було.

— Крім цього, — відповів Голмс, вказуючи на доріжку. — Зграя буйволів і то не залишила б після себе таке місиво. Але, певна річ, ви обстежили доріжку, перш ніж дали її так потоптати?

— У мене було багато справ у будинку, — ухильно відповів детектив. — Мій колега, містер Лестрейд, також тут. Я сподівався, що він простежить за цим.

Голмс зиркнув на мене та саркастично звів брови.

— Ну, після таких майстрів своєї справи, як ви й Лестрейд, мені, мабуть, тут нічого робити, — зронив він.

Ґреґсон самовдоволено потер руки.

— Та вже, здається, зробили все, що можна. Втім, справа дивна, а я знаю, що ви такі любите.

— Ви сюди під’їхали в кебі?

— Ні, дібрався пішки, сер.

— А Лестрейд?

— Також, сер.

— Ну, тоді ходімо, подивимося кімнату, — зовсім уже непослідовно резюмував Голмс й увійшов у будинок. Ґреґсон, здивовано звівши брови, поспішив за ним.

Невеликий коридор із запилюженою дощаною підлогою вів до кухні й інших приміщень. Праворуч і ліворуч знаходилося двоє дверей. Одні, мабуть, вже кілька місяців не відчиняли; другі вели до їдальні, де й скоїли загадкове вбивство. Голмс увійшов до неї, я пішов за ним із тим гнітючим відчуттям, яке вселяє в нас присутність смерті.

Велика квадратна кімната здавалася ще більшою від того, що в ній не було ніяких меблів. Яскраві шпалери, позбавлені смаку, були вкриті плямами цвілі, а де-не-де відстали та звисали лахміттям, оголюючи жовтий тиньк. Прямо навпроти дверей стояв показний камін із полицею, обробленою під білий мармур; на її краю було приліплено недогарок червоної воскової свічки. У нечіткому, тьмяному світлі, що пробивалося крізь брудні шибки єдиного вікна, усе навколо здавалося тьмяно-сірим, чому значною мірою сприяв товстий шар пилу на підлозі.

Усі ці подробиці я помітив уже пізніше. У перші ж хвилини я дивився лише на самотню страшну фігуру, розпростерту на голій підлозі, на порожні, незрячі очі, вирячені на стелю. Це був чоловік років сорока трьох-чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, із жорстким, кучерявим чорним волоссям і коротенькою борідкою, що стирчала догори. На ньому було пальто та жилет зі щільної матерії, світлі штани й біла сорочка. Поруч лежав циліндр, начищений до блиску. Руки вбитого були розкинуті, пальці стиснуті в кулаки, ноги скорчені, немов у болісній агонії. На обличчі застиг вираз жаху і, як мені здалося, ненависті — такого виразу я ще ніколи не бачив на людському обличчі. Страшна, злісна гримаса, низьке чоло, плаский ніс і щелепа, що виступала вперед, надавали покійнику схожості з горилою, яка посилювалася його неприродною вивернутою позою. Я бачив смерть у різних її проявах, але ніколи ще вона не здавалася мені такою страшною, як зараз, у цій напівтемній, похмурій кімнаті біля однієї з головних магістралей лондонського передмістя.

Худий, схожий на тхора Лестрейд стояв біля дверей. Він привітався з Голмсом та зі мною.

— Цей випадок наробить галасу, сер, — зауважив він. — Такого мені ще не траплялося, а я багато бачив.

— І немає жодного ключа до цієї таємниці, — додав Ґреґсон.

— Ніякого, — підхопив і Лестрейд.

Шерлок Голмс підійшов до трупа, та, опустившись на коліна, почав ретельно його розглядати.

— Ви впевнені, що на ньому немає ран? — спитав він, вказуючи на бризки крові навколо тіла.

— Цілком! — відповіли обоє.

— Отже, це кров когось іншого, ймовірно, вбивці, якщо тут було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван Янсена в Утрехті, тридцять четвертого року. Пам’ятаєте цю справу, Ґреґсоне?

— Ні, сер.

— Почитайте, рекомендую, варто прочитати. Адже ніщо не нове під місяцем. Усе вже ставалося раніше.

Його спритні пальці в цей час безперервно метушилися то тут, то там, обмацували, натискали, розстібали, досліджували, а в очах застиг такий самий відсутній вираз, який я бачив вже не раз. Огляд відбувся так швидко, що навряд чи хтось збагнув, наскільки ретельно його провели. Нарешті Голмс понюхав губи трупа, потім поглянув на підошви його лакованих черевиків.

— Його не пересували? — перепитав він.

— Ні, лише оглядали.

— Можна відправляти в морг, — дозволив Голмс. — Більше ми тут нічого не дізнаємося.

Четверо чоловіків із ношами стояли напоготові. Ґреґсон покликав їх, ті поклали труп на ноші та понесли. Коли його підіймали, на підлогу впав й покотився перстень. Лестрейд схопив його й почав розглядати.

— Тут була жінка! — здивовано вигукнув він. — Це жіноча обручка...

Він поклав прикрасу на долоню та простягнув нам. Обступивши Лестрейда, ми також витріщилися на каблучку. Без сумніву, цей гладкий золотий обідок колись прикрашав палець нареченої.

— Справа ускладнюється, — почухав потилицю Ґреґсон. — А вона, присягаюся, і без цього непроста.

— А ви впевнені, що це її не спрощує? — заперечив Голмс. — Але досить милуватися перснем, це нам не допоможе. Що знайшли в кишенях?

— Усе тут, — Ґреґсон, вийшов у передпокій і вказав на купку предметів, розкладених на нижній сходинці. — Золотий годинник фірми «Барро», Лондон, № 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий і масивний. Золота каблучка з масонською емблемою. Золота булавка — голова бульдога з рубіновими очима. Футляр із російської шкіри для візитівок і картки, на них написано: Єнох Дж. Дреббер, Клівленд — це відповідає міткам на білизні «Є. Д. Д.». Гаманця немає, але в кишенях знайшли сім фунтів тринадцять шилінгів. Кишенькове видання «Декамерона» Боккаччо з написом «Джозеф Стенджерсон» на форзаці. Два листи — один адресований Є. Дж. Дребберу, другий — Джозефу Стенджерсону.

— Яка адреса?

— Стренд, американська біржа, до запитання. Обидва листи — від пароплавної компанії «Ґійон» і стосуються відплиття їхніх пароплавів із Ліверпуля. Ясно, що цей нещасний мав намір повернутися до Нью-Йорка.

— Ви вже шукаєте цього Стенджерсона?

— Аякже, сер. Я розіслав оголошення в усі газети, а один із моїх людей поїхав на американську біржу, та ще не повернувся.

— А до Клівленда зверталися?

— Вранці надіслали телеграму.

— Яку?

— Ми просто повідомили, що сталося, і просили надати дані.

— А ви не просили про докладнішу інформацію з приводу чогось такого, що здалося вам особливо важливим?

— Я спитав про Стенджерсона.

— І більше ні про що? Чи немає тут, на вашу думку, якихось особливих обставин у житті Дреббера, які необхідно з’ясувати?

— Я спитав про все, що вважав за потрібне, — ображеним тоном відказав Ґреґсон.

Шерлок Голмс усміхнувся й хотів було щось додати, як раптом перед нами виник Лестрейд, який залишався в кімнаті, коли ми вийшли в передпокій. Він самовдоволено потирав руки.

— Містере Ґреґсон, я тільки-но зробив найважливіше відкриття! — оголосив він. — Якби я не здогадався ретельно оглянути стіни, ми нічого не дізналися б!

Очі маленького чоловічка блищали, він, мабуть, ледь стримував радість від того, що перевершив свого колегу на одне очко.

— Прошу сюди, — сказав він метушливо, ведучи нас назад у кімнату, де, здавалося, стало трохи світліше після того, як забрали її страшного мешканця. — Ось, станьте сюди!

Він чиркнув сірником об підошву черевика й підніс його до стіни.

— Погляньте! — переможно заявив детектив.

Я вже казав, що в багатьох місцях шпалери висіли клаптями. У цьому кутку від стіни відстав великий шматок, оголивши жовтий квадрат шорсткого тиньку. На ній кров’ю було виведено:

Rache

— Бачили? — хвалькувато заявив Лестрейд, як конферансьє, який представляє публіці атракціон. — Це найтемніший куток, і нікому не спало на гадку сюди глянути. Убивця — він або вона — написав це власною кров’ю. Дивіться, ось кров стекла зі стіни, і тут на підлозі є пляма. У будь-якому разі, самогубство виключається. А чому вбивця вибрав саме цей кут? Зараз поясню. Бачите недогарок на каміні? Коли він горів, цей кут був найсвітліший, а не найтемніший.

— Ну, гаразд, ви помітили напис, а як ви його розтлумачите? — зневажливим тоном спитав Ґреґсон.

— Як? А ось як. Вбивця — чоловік чи жінка — хотів написати жіноче ім’я Рейчел, але не встиг докінчити, мабуть, щось завадило. Згадаєте мої слова: рано чи пізно з’ясується, що ця справа пов’язана з жінкою на ім’я Рейчел. Смійтеся скільки завгодно, містере Шерлок Голмс. Ви, звісно, людина начитана та розумна, але, врешті-решт, і старий пес здатний на успіх!

— Даруйте, — сказав мій приятель, розсердивши маленького чоловічка своїм сміхом. — Певна річ, честь цього відкриття належить вам, і напис, без сумніву, зробив другий учасник нічної драми. Я не встиг іще оглянути кімнату й з вашого дозволу зроблю це зараз.

Він вийняв із кишені рулетку, велику круглу лупу та безшумно закрокував кімнатою, раз у раз зупиняючись або опус­каючись на коліна; одного разу навіть ліг на підлогу. Голмс так захопився, що, здавалося, зовсім забув про наше існування — ми весь час чули то бурмотіння, то стогін, то легкий присвист, то схвальні та радісні вигуки. Я витріщився на нього, і мені мимоволі спало на гадку, що мій товариш зараз схожий на чистокровного, добре видресируваного гончака, що нишпорить туди-сюди лісом, скавулячи від нетерпіння, поки не натрапить на втрачений слід. Хвилин двадцять, а то й більше, він продовжував свої пошуки, ретельно вимірюючи відстань між якимись зовсім непомітними для мене слідами, і, час від часу, так само незбагненно для мене, щось вимірював рулеткою на стінах. В одному місці обережно зібрав дрібку сірого пилу з підлоги й поклав у конверт. Нарешті став розглядати через лупу напис на стіні, уважно досліджуючи кожну літеру. Мабуть, Холмс був задоволений оглядом, бо сховав рулетку та лупу до кишені.

— Кажуть, ніби геній — це нескінченна витривалість, — із усмішкою зауважив він. — Доволі невдале визначення, але до роботи детектива пасує повністю.

Ґреґсон і Лестрейд спостерігали за маневрами свого колеги-дилетанта з неприхованою цікавістю й не без зневаги. Либонь, вони не могли оцінити те, що я вже почав усвідомлювати: все, що робив Голмс, аж до незначних на перший погляд дрібниць, слугувало якійсь цілком визначеній і практичній меті.

— Ну, що скажете, сер? — спитали обоє хором.

— Не хочу забирати у вас пальму першості в розкритті злочину, — видихнув мій приятель, — і тому не дозволю собі нав’язувати поради. Ви обоє так добре впоралися, що гріх було би втрутитися.

У його голосі звучав явний сарказм.

— Якщо ви повідомите про хід розслідування, — продовжував приватний детектив, — я буду щасливий допомогти вам, якщо зможу. А поки що я хотів би поспілкуватися з констеблем, який знайшов труп. Будьте ласкаві назвати мені його ім’я й адресу.

Лестрейд глянув у нотатник.

— Джон Ренс, — поінформував він. — Зараз він вільний. Його адреса: Одлі-корт, 46, Кеннінґтон-парк-ґейт.

Голмс записав адресу.

— Ходімо, докторе, — сказав він мені. — Ми негайно вирушимо до нього. А вам хочу дещо повідомити, — звернувся він до детективів, — можливо, це допоможе слідству. Це, звісно, вбивство, а вбивця — чоловік. Зріст у нього трохи більше шести футів, він у розквіті років, ноги в нього дуже невеликі, як для такого зросту, взутий у важкі черевики з квадратними носаками й курить трихінопольські сигари[4]. Він і його жертва приїхали сюди разом у чотириколісному екіпажі, запряженому конем із трьома старими й однією нової підковою на правому передньому копиті. Цілком імовірно, що у вбивці червоне обличчя й дуже довгі нігті на правій руці. Це, звісно, дрібниці, але вони можуть вам допомогти.

Лестрейд і Ґреґсон, недовірливо всміхаючись, перезирнулися.

— Якщо цього чоловіка вбили, то яким чином?

— Отрута, — коротко кинув Шерлок Голмс і попрямував до дверей. — І ось ще що, Лестрейде, — додав він, обернувшись. — Rache німецькою — «помста», тому не гайте часу на розшуки міс Рейчел.

Випустивши цю парфянську стрілу, він пішов, а обидва суперники дивилися йому вслід, роззявивши роти.

Розділ IV. Що розповів Джон Ренс

Ми вийшли з будинку номер три, Лористон-Ґарденс, близько першої години дня. Шерлок Голмс потягнув мене в найближчу телеграфну контору, звідки надіслав якусь довгу телеграму. Потім закликав кеб і велів візнику їхати за адресою, яку нам дав Лестрейд.

— Найцінніше — це свідчення очевидців, — сказав мені Голмс. — Щиро кажучи, у мене склалося достатньо чітке бачення цієї справи, однак, треба дізнатися все, що вдасться.

— Знаєте, Голмсе, ви мене просто вражаєте, — буркнув я. — Ви дуже впевнено описали подробиці злочину, але скажіть, невже ви в душі нітрохи не сумніваєтеся, що все було саме так?

— Тут важко помилитися, — пояснив Голмс. — Перше, що я побачив, під’їхавши до будинку, були сліди кеба біля самого узбіччя дороги. Зауважте, що до минулої ночі дощу не було цілий тиждень. Отже, кеб, який залишив дві глибокі колії, вочевидь, проїхав там цієї ночі. Потім я помітив сліди кінських копит, причому один відбиток був чіткішим, ніж три інших, а це означає, що підкова була нова. Кеб прибув після того, як почався дощ, а вранці, за словами Ґреґсона, ніхто не приїжджав, отже, цей кеб під’їхав вночі, і, певна річ, саме він привіз туди тих двох.

— Усе це цілком подібне на правду, — погодився я, — але як ви вгадали зріст убивці?

— Та дуже просто: зріст людини в дев’яти випадках з десяти можна визначити за шириною її кроку. Це зовсім не важко, але я не хочу втомлювати вас обчисленнями. Я виміряв кроки вбивці і на глинистій доріжці, і на запилюженій підлозі в кімнаті. А потім мені випала нагода перевірити свої обчислення. Коли людина пише на стіні, то інстинктивно робить це на рівні своїх очей. Від підлоги до напису на стіні — шість футів. Одним словом, завдання для дітей!

— А як дізналися його вік?

— Ну, навряд чи дідуган може відразу перестрибнути чотири з половиною фути. А це якраз ширина калюжі на доріжці, яку він, судячи з усього, перескочив. Лаковані черевики обійшли її боком, а квадратні носаки перестрибнули. Ніяких таємниць, як бачите. Просто я застосовую на практиці деякі правила спостережливості дедуктивного мислення, які відстоював у своїй статті... Ну, що ще вам незрозуміло?

— Нігті та трихінопольська сигара, — відповів я.

— Напис на стіні зроблено вказівним пальцем, умоченим у кров. Я побачив крізь лупу, що, виводячи букви, вбивця легко дряпав штукатурку, чого не сталося б, якби ніготь на пальці був коротко підстриженим. Попіл, який я зібрав із підлоги, виявився темним і шаруватим — такий попіл залишається лише від трихінопольських сигар. Я зумисне вивчав попіл від різних сортів тютюну. Якщо хочете знати, я написав про це ціле дослідження. Можу похизуватися, що з першого ж погляду визначу вам за попелом сорт сигари або тютюну. Між іншим, знання таких дрібничок і вирізняє вправного детектива від якихось там Ґреґсона та Лестрейда.

— Ну, а червоне обличчя? — не вгавав я.

— А це вже сміливіша гіпотеза, хоча не сумніваюся, що й тут маю рацію. Але про це поки що не питайте.

Я провів рукою по чолі.

— У мене просто голова обертом, — зауважив я, — чим більше думаю про цей злочин, тим загадковішим він стає. Як могли потрапити ті двоє — якщо їх було двоє — у порожній будинок? Куди подівся кебмен, який їх привіз? Яким чином один міг змусити іншого прийняти отруту? Звідки взялася кров? Яку мету переслідував убивця, якщо він навіть не пограбував свою жертву? Як потрапив туди жіночий перстень? А головне, навіщо другий чоловік, перш ніж сховатися, написав німецьке слово Rache? Мушу зізнатися, ніяк не зрозумію, як пов’язати ці факти між собою.

Мій супутник схвально всміхнувся.

— Ви коротко та дуже гарно підсумували всі складнощі цієї справи, — кивнув він. — Тут іще багато незрозумілого, хоча за допомогою головних фактів я вже знайшов розгадку. А щодо відкриття бідолахи Лестрейда, то це просто спонтанна витівка вбивці, щоб спрямувати поліцію помилковим слідом, переконуючи, ніби справа пов’язана з соціалістами й якимись таємними товариствами. Це писав не німець. Букву «А», якщо ви помітили, він намагався вивести готичним шрифтом, а справжній німець завжди пише друкованими латинськими літерами, тому можемо стверджувати, що писав не німець, а невмілий імітатор, який перестарався. Зрозуміло, це хитрість із метою заплутати слідство. Поки що я вам більше нічого не скажу, докторе. Знаєте, варто фокуснику пояснити хоч один свій фокус, і в очах глядачів відразу ж тьмяніє ореол його слави. Й якщо я відкрию вам метод своєї роботи, ви, мабуть, дійдете висновку, що я звичайнісінька посередність!

— А це вже ніколи! — заперечив я. — Ви зробили велику справу: завдяки вам розкриття злочинів опинилося на межі точної науки.

Мої слова та серйозна інтонація, либонь, дали моєму супутнику чимало задоволення, бо він навіть зашарівся. Я вже казав, що товариш любив похвалу свого мистецтва не менше, ніж дівчина — своєї вроди.

— Я скажу вам ще дещо, — продовжував він. — Лаковані черевики та квадратні носаки приїхали в одному кебі й разом, по-дружньому, мало не під руку, пішли доріжкою до будинку. У кімнаті вони ходили туди-сюди, а точніше, лаковані черевики стояли, а квадратні носаки — крокували. Це я побачив завдяки слідам на підлозі, помітив також, що чоловіка, який міряв кроками кімнату, охоплювало все більше збудження. Він постійно базікав, поки не накрутив себе до стану люті. І тоді сталася трагедія. Ну ось, я виклав вам усе, що знаю напевно, інше — лише здогади та гіпотези. Утім, фундамент для них міцний. Але слід поквапитися, я ще хочу встигнути на концерт, послухати Норман Неруду.

Тим часом наш кеб пробирався нескінченними убогими вуличками та похмурими провулками. Раптом наш кебмен зупинився в найбільш похмурому й гнітючому з них.

— Ось вам і Одлі-корт, — сказав він, вказуючи на вузьку щілину в ряді тьмяних цегляних будинків. — Коли повернетесь, я чекатиму тут.

Одлі-корт був не особливо привабливим місцем. Тісний прохід привів нас у чотирикутний, вимощений плиткою двір, оточений брудними халупами. Ми проштовхалися крізь натовп замурзаних дітлахів і, пірнаючи під мотузки з вилинялою білизною, дісталися до номера 46. Двері оздоблювала маленька мідна дощечка, на якій було викарбуване ім’я Ренс. Нам сказали, що констебль ще не прокинувся, і запропонували зачекати в крихітній вітальні.

Незабаром з’явився й сам господар. Він, мабуть, був дуже невдоволений, що ми потривожили його сон.

— Я вже дав свідчення у відділку, — пробурчав він.

Голмс вийняв із кишені півсоверена та задумливо повертів його в пальцях.

— Нам було б набагато приємніше послухати вас особисто, — пояснив він.

— Що ж, я не проти розповісти все, що знаю, — відповів констебль, не зводячи очей з золотої монети.

— Просто розкажіть нам усе, як воно сталося.

Ренс сів на диван, набитий кінським волоссям, і стурбовано насупив брови, ніби намагаючись відновити в пам’яті кожну дрібницю.

— Почну з самого початку, — сказав він. — Я чергував уночі, з десятої до шостої ранку. Близько одинадцятої в «Білому олені» трохи побилися, але загалом у моєму районі було тихо. О першій годині ночі почався дощ, я зустрівся з Гаррі Мерчером — тим, хто чергує в дільниці Голланд-Ґрув. Ми постояли на розі Генрієтт-стрит, погомоніли про те, про се, а потім, о годині, мабуть, другій або трохи пізніше, я вирішив пройтися Брикстон-роуд, перевірити, чи все гаразд. Болото там було непрохідне, і я нікого не побачив, хіба що один-два кеби проїхали. Іду собі й міркую, між нами кажучи, що добре було б зараз хильнути скляночку гаряченького джину, аж раптом у вікні того самого будинку блиснуло світло. Ну, я ж знаю, що два будинки на Лористон-Ґарденсі — порожні, а все тому, що господар не бажає чистити каналізаційні труби, хоча, між іншим, останній мешканець помер там від черевного тифу... Так от, як тільки я побачив у вікні світло, то навіть сторопів і, звісно, запідозрив щось недобре. Коли ж підійшов до дверей...

— Ви зупинилися, потім пішли назад до хвіртки, — перебив його мій приятель. — Чому ви повернулися?

Ренс аж підстрибнув на місці та здивовано вилупився на Голмса.

— Це правда, сер! — сказав він. — Хоча звідки ви знаєте, лише Бог відає! Розумієте, коли я підійшов до дверей, навколо було так порожньо й тихо, що я вирішив: краще візьму когось із собою. Загалом я не боюся нікого, хто ходить по землі. Але ті, хто лежить під землею, звісно, то інша річ... Я й подумав: а раптом це той, хто помер від черевного тифу, прийшов оглянути каналізаційні труби, які його довели до могили?.. Мені, зізнаюся, стало моторошно, тому я й повернувся до хвіртки, гадав, може, побачу ліхтар Мерчера, та тільки нікого навколо не виявилося.

— І на вулиці нікого не було?

— Жодної душі, сер, навіть собака не пробігла. Тоді я опанував себе, повернувся назад і відчинив двері. У будинку було тихо, і я увійшов до кімнати, де світилося. Там, на каміні, стояла свічка, червона, воскова, і при її світлі я побачив...

— Знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали на коліна біля трупа, потім пішли та розчахнули двері в кухню, а згодом...

Джон Ренс рвучко схопився на ноги, перелякано та підозріло витріщаючись на Голмса.

— Стривайте, а де ж ви ховалися, якщо все це бачили, га? — заверещав він. — Щось ви забагато знаєте!

Голмс засміявся та кинув на стіл перед констеблем свою візитівку.

— Будь ласка, не арештовуйте мене за підозрою в убивстві, — сказав він. — Я не вовк, а один із гончаків; містер Ґреґсон або містер Лестрейд це підтвердять. Продовжуйте, благаю. Що ж було далі?

Ренс знову сів, але вигляд у нього був, як і раніше, спантеличений.

— Я пішов до хвіртки та засвистів у свисток. Прибіг Мерчер, а з ним — іще двоє.

— А на вулиці так нікого й не було?

— Так, загалом, можна сказати, нікого.

— Тобто?

Обличчям констебля розпливлася посмішка.

— Знаєте, сер, я бачив пияків за своє життя, але щоб уже так нализатися, як той, — такі мені ще не траплялися. Коли я вийшов на вулицю, він прихилився до огорожі біля хвіртки, але ніяк не міг встояти, а сам щосили горланив якусь пісню. А ноги його так і роз’їжджалися в різні боки.

— Який він був на вигляд? — швидко спитав Шерлок Голмс.

Джон Ренс був явно роздратований запитанням, що не стосується справи.

— П’яний, як чіп, ось який він був на вигляд, — відповів він. — Якщо б ми не були зайняті, звісно, то запроторили б його до відділку.

— Яке у нього обличчя, одяг, не помітили? — нетерпляче домагався Голмс.

— Як не помітити, адже ми з Мерчером спробували поставити його на ноги, цього червонопикого здорованя. Підборіддя в нього було замотане шаликом аж до самого рота.

— Та годі! — вигукнув Голмс. — Куди ж він подівся?

— Нам ніколи було возитися з п’яничкою, інших турбот вистачало, — ображено заявив полісмен. — Вже якось сам доплентався додому, будьте певні.

— Як він був одягнений?

— Плащ у нього був брунатний.

— А в руці не тримав батіг?

— Батіг? Ні.

— Отже, кинув його десь поблизу, — пробурмотів мій приятель. — Можливо, ви бачили або чули, чи не проїхав потім кеб?

— Ні.

— Ось вам півсоверена, — зронив Голмс, підводячись і беручись за капелюха. — Боюся, Ренсе, що ви ніколи не отримаєте службове підвищення. Головою треба іноді думати, а не носити її, як прикрасу. Вчора вночі ви могли б заробити сержантські нашивки. У чоловіка, якому ви допомогли піднятися, ключ до цієї таємниці, його ми й шукаємо. Зараз нічого про це балакати, але можете мені повірити, що це так. Ходімо, докторе!

Залишивши нашого констебля в щирому здивуванні, ми попрямували до кеба.

— Нечуваний бовдур! — сердито гмикнув Голмс, коли ми їхали додому. — Подумати тільки: проґавити таку рідкісну удачу!

— Я все ж багато що тут не розумію. Справді, прикмети цього чоловіка збігаються з вашим портретом другої особи, причетної до цієї таємниці. Але навіщо ж було знову повертатися в будинок? Вбивці так не чинять.

— Перстень, друже мій, перстень — ось навіщо він повернувся. Якщо не вдасться спіймати його інакше, ми закинемо вудку з каблучкою. Я його впіймаю на цю наживку, ставлю два проти одного, що схоплю. Я вам дуже вдячний, докторе. Якби не ви, я, мабуть, не поїхав і пропустив би те, що назвав би цікавим етюдом. Справді, чому б не скористатися жаргоном художників? Хіба це не етюд, що допомагає вивченню життя? Етюд у багряних тонах, га? Вбивство багряною ниткою проходить крізь безбарвну пряжу життя, і наш обов’язок — розплутати цю нитку, виокремити її й оголити дюйм за дюймом. А тепер пообідаємо та поїдемо слухати Норман Неруду. Вона чудово володіє смичком, і тон у неї дивовижно чистий. Як звучить ця шопенівська п’єска, яку вона так чарівно грає? Тра-ля-ля, ліра-ля!..

Відкинувшись на спинку сидіння, цей детектив-аматор виспівував, як жайворонок, а я міркував про те, яким різнобічним буває людський розум.

Розділ V. Візит за оголошенням

Ранкові хвилювання цілковито виснажили мене, і до кінця дня я почувався зовсім розбитим. Коли Голмс поїхав на концерт, я ліг на диван, сподіваючись, що зумію заснути години на дві. Але де там! Мій мозок був занадто перенапружений через усе, що сталося, голову сповнювало найдивнішіми óбразами та здогадами. Варто було мені заплющити очі, як переді мною виринало спотворене, подібне на морду горили обличчя вбитого — пика, яка наганяла на мене такий страх, що я мимоволі переймався вдячністю до того, хто відправив її власника на той світ. Мабуть, ще жодне людське обличчя не віддзеркалювало настільки явно негативні риси, як фізія Єноха Дж. Дреббера з Клівленда. Але правосуддя є правосуддям, і ницість жертви не може виправдати вбивцю в очах закону.

Чим більше я розмірковував про цей злочин, тим неймовірнішим здавалися мені твердження Голмса, що Єноха Дреббера отруїли. Я згадав, як він обнюхував його губи, без сумніву, детектив виявив щось таке, що навело його на таку думку. Крім цього, якщо не отрута, то що ж стало причиною смерті, якщо на мерці не виявили ні ран, ні слідів задушення? Але, з іншого боку, чиєю ж кров’ю так густо заляпана підлога? У кімнаті не було жодних ознак боротьби, а на жертві не знайшли ніякої зброї, якою він міг би поранити свого супротивника. І мені здавалося, що, поки всі ці питання не будуть вирішені, ані я, ані Голмс не спатимемо ночами. Мій приятель тримався спокійно й упевнено, вочевидь, він уже склав якусь теорію, що пояснювала всі факти, але яку — я не міг навіть припустити.

Мені довелося чекати Голмса довго, настільки довго, що не залишилось сумнівів: після концерту в нього знайшлися й інші справи. Коли він повернувся, обід уже був на столі.

— Це було чудово, — сказав товариш, сідаючи за стіл. — Пам’ятаєте, що казав Дарвін про музику? Він стверджував, що людство навчилося створювати музику та насолоджуватися нею набагато раніше, ніж набуло здатності розмовляти. Можливо, тому й нас музика хвилює настільки глибоко. У наших душах збереглася смутна пам’ять про ті туманні віки, коли світ переживав своє раннє дитинство.

— Смілива теорія, — зауважив я.

— Усі теорії, що пояснюють явища природи, мусять бути сміливими, як і сама природа, — зазначив Голмс. — Але що це з вами? Та ви бліді, як смерть. Вас, мабуть, дуже схвилювала ця історія на Брикстон-роуд.

— Зізнаюся, це правда, — зітхнув я. — Хоча мої афганські поневіряння мали б додати мені гарту. Коли в Майванді порубали на шматки моїх товаришів, я й тоді краще володів собою.

— Розумію. У цьому злочині є таємничість, яка впливає на уяву. А де немає поживи для уяви, там немає й страху. Ви переглядали вечірню газету?

— Ще ні.

— Там доволі непоганий звіт про це вбивство. Правда, нічого не кажуть про те, що, коли підняли труп, на підлогу впала обручка, але тим краще для нас!

— Чому?

— Прочитайте, будь ласка, це оголошення. Я розіслав його в усі газети вранці, коли ми заїжджали на пошту.

Він поклав на стіл переді мною часопис. Я поглянув на вказане місце. У першому оголошенні під рубрикою «Знахідки» йшлося:

«Сьогодні вранці на Брикстон-роуд, між шинком «Білий олень» і Голланд-ґрув знайшли золотий перстень. Звертатися до доктора Ватсона, Бейкер-стрит, 221-б, із восьмої до десятої вечора».

— Даруйте, що скористався вашим ім’ям, — вибачився Голмс. — Якби я назвав своє, хтось із цих бовдурів здогадався б, у чому річ, і вважав би своїм обов’язком втрутитися.

— О, заради Бога, — замахав руками я. — Але раптом хтось прийде, а в мене немає персня.

— Ось він, — показав Голмс, простягаючи мені якусь каблучку. — Згодиться: він майже такий самий.

— І хто ж, як ви гадаєте, прийде за ним?

— Як це хто, звісно, чоловік у плащі брунатного кольору, наш червонопикий із квадратними носаками. А якщо не він сам, то його спільник.

— Невже він не злякається ризику?

— Анітрохи. Якщо я правильно зрозумів усю суть цієї справи, а в мене є підстави вважати, що так, то цей чоловік піде на все, аби повернути перстень. Мені здається, що він упустив його, коли нахилився над трупом Дреббера. А вийшовши з будинку, зрозумів, що його немає й поквапився назад, але туди через його ж власну помилку вже з’явилася поліція, адже він забув загасити свічку. Тоді, щоб відвести підозри, чоловікові довелося прикинутися п’яницею. Тепер уявіть себе на його місці. Подумавши, він припускає, що міг загубити каблучку на вулиці вже після того, як вийшов із дому. Що ж він зробить? Обов’язково вхопиться за вечірні газети, сподіваючись побачити оголошення про знахідку. І, от радість! — бачить наше оголошення. Гадаєте, він запідозрить пастку? Ніколи. Бо впевнений, що нікому й на гадку не спаде, що між знайденим перснем і вбивством є якийсь зв’язок. І він прийде. Побачите його впродовж години.

— А потім що? — перепитав я.

— О, залиште це мені. У вас є якась зброя?

— Є старий револьвер і кілька набоїв.

— Почистіть його й зарядіть. Він, звісно, відчайдух, і, хоч я спіймаю його зненацька, краще бути готовим до всього.

Я пішов до своєї кімнати та зробив усе, як порадив мені приятель. Коли ж повернувся з револьвером, стіл уже прибрали, а Голмс зайнявся своїм улюбленим заняттям — знущався над скрипкою.

— Сюжет ускладнюється, — повідомив він. — Тільки-но я отримав із Америки відповідь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.

— А що таке? — жадібно поцікавився я.

— Варто купити нові струни для скрипки, — зронив мій товариш. — Сховайте револьвер до кишені. Коли з’явиться цей хлопець, розмовляйте з ним, ніби нічого не сталося. Решту я беру на себе. І не витріщайтеся на нього, інакше злякаєте.

— Уже восьма, — зауважив я, зиркнувши на годинник.

— Атож. Він, мабуть, з’явиться за кілька хвилин. Ледь відчиніть двері. Ось так, досить. Вставте ключ зсередини... Дякую. Вчора на ятці я купив цікаву старовинну книжку — De Jure inter Gentes, видану латиною в Льєжі 1642 року. Коли вийшов цей коричневий томик, голова Карла ще міцно сиділа на плечах.

— Хто видавець?

— Якийсь Філіп де Круа. На титульному аркуші дуже вицвілим чорнилом написано: Ex libris Guliolmi Whyte. Цікаво, хто такий цей Вільям Вайт. Можливо, якийсь допитливий правник сімнадцятого століття. У нього складний почерк бюрократа. А ось, здається, і наш гість!

Почувся різкий дзвінок. Шерлок Голмс піднявся й тихцем підсунув своє крісло ближче до дверей. Ми почули кроки служниці в передпокої та клацання замка.

— Тут живе доктор Ватсон? — долинув до нас чіткий, доволі брутальний голос.

Ми не чули відповіді служниці, але двері зачинилися, і хтось став підійматися сходами. Кроки були човгаючі та невпевнені. Голмс прислухався й здивовано звів брови. Кроки повільно наближалися коридором, відтак пролунав боязкий стукіт у двері.

— Заходьте, — сказав я.

Замість дужого грубіяна перед нами з’явилася стара, що ледве шкандибала! Вона примружилася від яскравого світла. Зробивши реверанс, зупинилася біля дверей і, кліпаючи підсліпуватими оченятами, почала нервово нишпорити в кишені тремтячими пальцями. Я поглянув на Голмса — на його обличчі був такий нещасний вираз, що я ледве втримався від сміху.

Стара карга витягла вечірню газету та тицьнула в неї пальцем.

— Я ось навіщо прийшла, джентльмени, — прошамкала вона, знову присідаючи. — Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд. Це моя донька Саллі загубила, вона лише рік, як заміжня, а чоловік її плаває буфетником на пароплаві, ото був би галас, якщо б він повернувся, а персня немає! Він і так лихої вдачі, а вже коли вип’є, то, борони Боже! Якщо хочете знати, вона вчора пішла в цирк разом із...

— Це її перстень? — спитав я.

— Слава тобі, Господи! — вигукнула стара. — От уже Саллі зрадіє! Це він, точно!

— Вашу адресу, будь ласка, — сказав я, взявши олівець.

— Гаундс-дітч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!

— Брикстон-роуд зовсім не по дорозі від Гаундс-дітч до цирку, — різко видихнув Голмс.

Стара обернулася та гостро глянула на нього своїми маленькими червоними очицями.

— Вони спитали, де живу я, — сказала вона, — а Саллі живе в Пекгемі, Мейсфілд-плейс, будинок номер три.

— Як ваше прізвище?

— Моє — Сойєр, а її — Денніс, бо вона вийшла за Тома Денніса, — він загалом акуратний, тихий, поки в морі, а пароплавна компанія ним не нахвалиться, але коли зійде на берег, тут вам і жінки, і пиятика, і...

— Ось ваш перстень, місіс Сойєр, — перебив я, корячись знаку, який подав Голмс. — Він, я впевнений, належить вашій доньці, і я радий, що можу повернути його законній власниці.

Бурмочучи слова подяки та благословення, стара карга сховала перстень до кишені та зашкутильгала вниз сходами. Заледве вона встигла вийти за двері, як Шерлок Голмс схопився з крісла та кинувся до своєї кімнати. Через кілька секунд він з’явився в плащі та шалику.

— Я йду за нею, — квапливо кинув він. — Вона, звісно, спільниця та приведе мене до нього. Дочекайтеся мене, будь ласка.

Коли внизу зачинилися двері за нашою гостею, Голмс уже збігав сходами вниз. Я визирнув у вікно: стара пленталася іншим боком вулиці, а Голмс крокував за нею, тримаючись трохи віддалік.

«Або вся його теорія нічого не варта, — подумав я, — або зараз він ухопиться за нитку, що веде до розгадки цієї таємниці».

Прохання дочекатися його було зовсім зайвим: хіба я зміг би заснути, не дізнавшись, чим закінчилася його пригода? Приятель пішов десь близько дев’ятої. Я, звісно, й гадки не мав, коли він повернеться, отож флегматично сидів в їдальні, пихкаючи люлькою та гортаючи сторінки «Життя богеми» Анрі Мюрже. Пробило десяту, я почув кроки служниці, що вирушала спати. Ось уже й одинадцята, і знову кроки; я впізнав величну ходу нашої домовласниці, котра також збиралася лягати до ліжка. Близько дванадцятої внизу різко клацнув замок. Як тільки Голмс увійшов, я відразу ж збагнув, що він не міг похвалитися успіхом. На обличчі чоловіка боролися сміх і розчарування, нарешті, почуття гумору взяло гору, і він весело зареготав.

— Що завгодно, лише б мої «колеги» зі Скотленд-Ярду не пронюхали про це! — вигукнув він, падаючи в крісло. — Я стільки разів знущався над ними, що вони мені цього ні за що не пробачать! А посміятися над собою маю право, бо знаю, що врешті-решт таки візьму реванш!

— То що ж сталося? — спитав я.

— Я й не уявляв, що зі мною таке трапиться. Так от. Стара йшла вулицею, потім раптом почала накульгувати, і з усього було видно, що в неї розболілася нога. Нарешті, вона зупинилася та закликала кеб, що проїжджав повз. Я намагався підійти якомога ближче, щоб почути, куди вона накаже їхати, але міг би й не напружуватися: стара залементувала на всю вулицю: «Дункан-стрит, номер тринадцять!» Невже ж тут немає обману, скривився я, але коли вона сіла в кеб, я на всякий випадок причепився ззаду — цим мистецтвом має бездоганно володіти кожен детектив. Так ми й їхали без зупинок аж до Дункан-стрит. Я зістрибнув раніше, ніж ми під’їхали до будинку, і, геть не поспішаючи, пішов тротуаром. Кеб зупинився. Кебмен зістрибнув та відчинив дверцята — нікого! Коли я підійшов, він скажено обмацував порожній кеб, і мушу сказати, що такою добірної лайки я ще за своє життя не чув! Старої і сліду не було, і, боюся, кебмену довго доведеться чекати своїх грошей. Ми спитали в будинку номер тринадцять — власником ви­явився поважний шпалерник на ім’я Кесупк, а про Сойєрів і Деннісів там ніхто навіть не чув.

— Невже ви хочете сказати, — здивувався я, — що ця немічна кульгаюча стара вистрибнула з кеба на ходу, та так, що ні ви, ні кебмен цього не помітили?

— Яка там, до біса, стара! — сердито вигукнув Шерлок Голмс. — Це ми з вами старі баби, і нас обвели навколо пальця! То був, звісно, юнак, дуже спритний, і до того ж надзвичайний актор. Грим у нього був чудовий. Він, певна річ, помітив, що за ним стежать, і виконав цей трюк, аби втекти. Це доводить, що чоловік, якого ми шукаємо, діє не сам, як мені здавалося. У нього є друзі, готові піти на ризик заради нього. Однак, докторе, з вами, як бачу, зовсім справи кепські! Ідіть-но спати, ось що я вам скажу!

Я й справді дуже втомився й охоче послухався його поради. Голмс сів біля тліючого каміна, й я ще довго чув тихі, тужливі звуки його скрипки. Я вже знав, що це означає: Голмс обмірковував дивну таємницю, яку вирішив розплутати всупереч усім.

Розділ VI. Тобіас Ґреґсон доводить, на що він здатен

Наступного дня всі газети сповнилися повідомленнями про так звану «Брикстонську таємницю». Кожна розмістила докладний звіт про те, що сталося, а деякі навіть надрукували статті. Із них я дізнався дещо нове. У мене досі зберігається безліч газетних вирізок, а в нотатнику є виписка зі статей про загадкове вбивство. Ось зміст кількох із них:

«Дейлі телеграф» писала, що в історії злочинів навряд чи можна знайти вбивство, яке супроводжували б настільки дивні обставини. Німецьке прізвище жертви, відсутність будь-яких явних мотивів і зловісний напис на стіні — усе свідчить про те, що злочин скоїли політичні емігранти та революціонери. В Америці є багато соціалістичних організацій; мабуть, мрець порушив якісь їхні неписані закони, отож його вистежили. Побіжно згадавши німецький фемгеріхт[5], aqua tofana[6], карбонаріїв, маркізу де Бренвіль[7], теорію Дарвіна, теорію Мальтуса й убивства на Реткліфській дорозі[8], автор статті наприкінці закликав уряд бути напоготові й вимагав посилення нагляду за іноземцями в Англії.

«Стандард» підкреслювала, що такі порушення закону зазвичай відбуваються за ліберального уряду. Причина цього — нестійкий настрій мас, що породжує неповагу до закону. Убитий за походженням був американцем, який прожив у нашій столиці кілька тижнів. Він зупинився в пансіоні мадам Шарпантьє на Торкі-Террас, у Камбервілі. У поїздках його супроводжував особистий секретар, містер Джозеф Стен­джерсон. У вівторок, четвертого числа цього місяця, обоє попрощалися з господинею та поїхали на Юстонський вокзал до ліверпульського експресу. На пероні їх бачили разом. Після цього про них ніхто нічого не знав, поки, відповідно до поданого вище звіту, тіло містера Дреббера не виявили в порожньому будинку на Брикстон-роуд, за кілька миль від вокзалу. Як він туди потрапив й яким чином загинув — усе це поки оповите мороком невідомості. «Ми раді чути, що розслідування ведуть містер Лестрейд і містер Ґреґсон із Скотленд-Ярду; можна з упевненістю сказати, що ці відомі детективи незабаром проллють світло на цю справу». Газета «Дейлі ньюс» не сумнівалася, що це — вбивство на політичному ґрунті. Деспотизм континентальних урядів та їхня ненависть до лібералізму пригнали до наших берегів безліч емігрантів, котрі стали б чудовими громадянами Англії, якби їх не отруювали спогади про те, що їм довелося пережити. У цих людей існує суворий кодекс честі, а найменше його порушення карається смертю. Потрібно докласти всіх зусиль, аби розшукати секретаря покійного, такого собі Стенджерсона, і дізнатися про особливості та звички його шефа. Надзвичайно важливим є те, що вдалося встановити адресу будинку, де він жив, — це варто цілком приписати енергійності та проникливості містера Ґреґсона зі Скотленд-Ярду.

Ми прочитали ці статті за сніданком. Шерлок Голмс кепкував над ними щодуху.

— Я ж казав, — що б не трапилося, Лестрейд і Ґреґсон завжди залишаться у виграші!

— Це залежить від того, куди обернеться ця справа.

— Ну що ви, це зовсім нічого не означає. Якщо вбивцю спіймають, то винятково завдяки їхнім старанням; якщо він утече, то незважаючи на їхні зусилля. Одним словом, «мені вершки, тобі корінці», і вони завжди виграють. Що б вони не накоїли, у них завжди знайдуться шанувальники. Un sot trouve toujours un plus sot qui I’admire[9].

— Боже, та що там таке? — вигукнув я, почувши в передпокої та на сходах тупіт безлічі ніг і гнівні вигуки нашої домовласниці.

— Це загін кримінальної поліції Бейкер-стрит, — серйозно повідомив Шерлок Голмс.

У кімнату увірвалася ціла орда винятково брудних й обірваних вуличних хлопчаків.

— Струнко! — строго гукнув Голмс, і шестеро голодранців, вишикувавшись у ряд, застигли нерухомо, як маленькі, і, мушу сказати, доволі потворні статуї. — Надалі з доповіддю буде приходити лише Віґґінс, інші нехай чекають на вулиці. Ну що, Віґґінсе, знайшли?

— Не знайшли, сер, — випалив один із підлітків.

— Я так і знав. Шукайте, доки не знайдете. Ось ваша платня, — Голмс дав кожному по шилінгу. — А тепер геть звідсіля, і наступного разу приходьте з хорошими новинами!

Шерлок махнув їм рукою, і хлопчаки, як зграйка пацюків, помчали вниз сходами. Через хвилину їхні пронизливі голоси долинули уже з вулиці.

— Від цих маленьких жебраків більше користі, ніж від десятка полісменів, — зауважив Голмс. — Лише від вигляду однострою в людей дерев’яніє язик, а ці шибеники всюди пролізуть і все почують. Кмітливі хлопці, їм лише бракує організованості.

— Ви найняли їх для Брикстонської справи? — спитав я.

— Аякже, мені треба встановити один факт. Але це лише питання часу. Ага! Зараз ми почуємо щось новеньке про вбивство з помсти. До нас прямує сам Ґреґсон, і кожна риса його обличчя випромінює блаженство. Ось він і прийшов.

Нетерпляче задзеленчав дзвінок; через кілька секунд білявий детектив піднявся сходами, перестрибуючи через три сходинки за раз, і влетів у нашу вітальню.

— Любий колего, привітайте мене! — закричав він, щосили трясучи покірну руку Голмса. — Я розгадав головоломку, і тепер усе ясно, як божий день!

Мені здалося, що на виразному обличчі мого приятеля промайнула тінь неспокою.

— Хочете сказати, що натрапили на слід? — поцікавився він.

— Та що там слід! Ха-ха! Злочинець сидить у нас під замком!

— Хто ж він такий?

— Артур Шарпантьє, молодший лейтенант флоту Її величності! — вигукнув Ґреґсон, пихато випнувши груди та потираючи пухкі руки.

Шерлок Голмс із полегшенням зітхнув, і його трохи стиснуті губи розпливлися в посмішці.

— Сідайте й спробуйте ось ці сигари, — сказав він. — Ми надзвичайно хочемо дізнатися, як це вам вдалося. Хочете віскі з водою?

— Не відмовлюся, — відповів детектив. — Останні два дні забрали в мене стільки сил, що я просто валюся з ніг — не стільки від фізичної втоми, звісно, скільки від розумового перенапруження. Ви таке знаєте, містере Голмс, ми ж із вами однаково працюємо головою.

— О, ви мені лестите, — із серйозним виглядом заперечив Голмс. — Отже, яким же чином ви досягнули такого блискучого результату?

Детектив зручно вмостився в кріслі та задимів сигарою. Аж раптом ляснув себе по стегну та зареготав.

— Ні, ось що цікаво! — вигукнув він. — Цей бовдур Лестрейд, котрий вважає себе найрозумнішим із усіх, пішов зовсім хибним слідом! Він шукає секретаря Стенджерсона, а той Стенджерсон так само причетний до вбивства, як ще не народжене дитя. Він уже, мабуть, його й заарештував!

Ця думка здалася Ґреґсону настільки кумедною, що він розсміявся до сліз.

— Й як же ви натрапили на слід?

— Зараз усе розповім. Докторе Ватсон, це, безумовно, строго між нами. Перша проблема полягала в тому, як дізнатися про життя Дреббера в Америці. Інша людина чекала б, поки хтось відгукнеться на оголошення або сам зголоситься дати інформацію про вбитого. Але Тобіас Ґреґсон працює інакше. Пам’ятаєте циліндр, що знайшли біля трупа?

— Пам’ятаю, — підтвердив Голмс. — На ньому була марка: «Джон Ундервуд і сини, Камбервіл-роуд, сто двадцять дев’ять.

Ґреґсон помітно спохмурнів.

— Ось уже ніяк не міг подумати, що ви це помітили, — сказав він. — Ви були в крамниці?

— Ні.

— Ха! — з полегшенням усміхнувся Ґреґсон. — У нашій справі не можна нехтувати жодною нагодою, навіть най­меншою.

— Для великого розуму дрібниць не існує, — підмітив Голмс.

— Ще б пак, я пішов до Ундервуда та спитав, чи не доводилося йому продати такий-от циліндр відповідного розміру. Той зазирнув у свою книгу й одразу ж знайшов запис. Він послав циліндр містеру Дребберу в пансіон Шарпантьє на Торкі-Террас. Ось таким чином я й дізнався його адресу.

— Спритно, нічого не скажеш, — пробурмотів Шерлок.

— Потім я вирушив до мадам Шарпантьє, — продовжував детектив. — Вона була бліда і, либонь, дуже засмучена. При ній перебувала донька — дивовижно гарненька, між іншим; очі в неї були червоні, а коли я з нею заговорив, губи юнки затремтіли. Я, певна річ, одразу відчув, що справа тут кепська. Вам знайоме це відчуття якогось особливого холодку всередині, коли натрапляєш на правильний слід, містере Голмс? Я спитав:

«Ви знаєте про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, містера Єноха Дреббера з Клівленда?»

Мати кивнула. У неї, вочевидь, не було сил вимовити хоча б слово. А донька раптом зарюмсала. Тут мені вже стало ясно: ці жінки щось знають.

«О котрій годині містер Дреббер поїхав на вокзал?» — цікавлюся я.

Мати, намагаючись здолати хвилювання, судомно ковтнула повітря.

«О восьмій, — відповіла вона. — Його секретар, містер Стенджерсон, сказав, що є два потяги: один — о дев’ятій п’ятнадцять, другий — об одинадцятій. Він хотів їхати першим».

«І більше ви його не бачили?»

Жінка раптом дуже змінилася на обличчі. Вона стала білою, наче крейда, і хрипко, через силу вимовила:

«Ні».

Запанувала мовчанка; раптом донька сказала ясним, спокійним голосом:

«Брехня ніколи не веде до добра, мамо. Будьмо щирими з цим джентльменом. Авжеж, ми бачили містера Дреббера ще раз».

«Хай дарує тобі Всевишній! — залементувала мадам Шарпантьє, заламавши лікті, й упала в крісло. — Ти знищила свого брата!»

«Артур сам звелів би нам казати лише правду», — твердо сказала дівчина.

«Раджу вам розповісти все, не приховуючи, — наказав я. — Напівзізнання навіть гірше, ніж нічого. Крім цього, ми й самі вже дещо знаємо».

«Нехай уже це буде на твоїй совісті, Алісо! — вигукнула мати й обернулася до мене. — Я вам розповім усе, сер. Не подумайте, що я хвилююся через те, що мій син причетний до цього жахливого вбивства. Він ні в чому не винен. Боюся лишень, що в ваших очах і, можливо, в очах інших він буде несамохіть скомпрометований. Утім, це також неможливо. Свідченням цього є його кришталева чесність, його переконання, все його життя!»

«Ви краще розкажіть, як усе було, — спонукав я. — І можете повірити, якщо ваш син ні до чого не причетний, нічого лихого з ним не станеться».

«Алісо, будь ласка, залиш нас удвох, — попросила мати, і дівчина вийшла з кімнати. — Я вирішила мовчати, але якщо вже моя бідолашна донечка згадала про це, то робити нічого. Й оскільки я зважилася, то розповім усе докладно».

«Оце розумно!» — погодився я.

«Містер Дреббер жив у нас майже три тижні. Він і його секретар, містер Стенджерсон, подорожували Європою. На кожній валізі була наклейка «Копенгаген» — отже, вони прибули безпосередньо звідти. Стенджерсон — чоловік спокійний, стриманий, але його господар, на жаль, людина зовсім іншого характеру. У нього були кепські звички, і поводився він вельми свавільно. Коли вони приїхали, він першого ж вечора дуже напився, й якщо вже казати правду, після полудня ніколи не бував тверезим. Загравав із покоївками й поводився з ними нахабно. Найжахливіше, що незабаром він зачепив і мою доньку Алісу й неодноразово молов язиком таке, чого вона, на щастя, завдяки невинності навіть не могла зрозуміти. Якось він дійшов до крайнощів — схопив її і почав цілувати. Навіть його особистий секретар не витерпів і дорікнув господарю за настільки непристойну поведінку».

«А ви з якого дива це терпіли? — перепитав я. — Ви ж могли викинути геть ваших мешканців будь-якої миті».

Запитання, як бачите, цілком природне, проте місіс Шарпантьє дуже знітилася.

«Бог свідок, я відмовила б їм наступного ж дня, — сказала вона, — але надто великою була спокуса — адже кожен платив по фунту на день, тобто, чотирнадцять фунтів на тиждень, а в цю пору року так важко знайти мешканців! Я вдова, мій син служить на флоті, а це коштує чималих грошей. Не хотілося втрачати прибутків, ну, й терпіла, скільки могла. Але остання його витівка мене вже зовсім обурила, і я негайно попросила його звільнити кімнати. Тому він і поїхав».

«А далі?»

«Мені відлягло від серця, коли вони поїхали. Мій син зараз удома, у відпустці, але я боялася розповісти йому, бо мій хлопчик дуже запальний і ніжно любить свою сестру. Коли я замкнула за ними двері, у мене немов камінь із душі впав. Але, на жаль, не минуло й години, як продзеленчав дзвоник і мені повідомили, що містер Дреббер повернувся. Він поводився дуже нахабно, либонь, устиг добряче нализатися. Вдерся в кімнату, де сиділи ми з донькою, і буркнув мені щось не­зрозуміле про те, що він, мовляв, спізнився на потяг. Потім повернувся до Аліси й прямо при мені запропонував їй втікати з ним. «Ви вже доросла, — промовив він, — і за законом ніхто вам нічого заборонити не може. Грошей у мене купа. Не звертайте уваги на цю стару відьму, їдьмо разом зараз же! Ви будете жити, як герцогиня!» Бідна Аліса перелякалася й кинулася геть, та негідник схопив її за руку й потягнув до дверей. Я закричала, і тут увійшов мій син, Артур. Що було потім, не знаю. Я чула лише злісні прокляття та галасливу метушню. Я була така налякана, що не сміла розплющити очі. Нарешті підняла голову й побачила, що Артур стоїть на порозі з палицею в руках і регоче. «Гадаю, що наш прекрасний мешканець більше нас не потурбує, — зауважив він. — Піду на вулицю, погляну, що він там робить». Артур узяв капелюха й вийшов. А на ранок ми дізналися, що містер Дреббер мертвий».

Розповідаючи, місіс Шарпантьє то зітхала, то схлипувала. Часом вона навіть не говорила, а шепотіла так тихо, що я заледве розбирав слова. Але все, що вона сказала, я застенографував, щоб потім не виникало непорозумінь.

— Дуже цікаво, — зронив Голмс, позіхаючи. — Ну, і що було потім?

— Місіс Шарпантьє замовкла, — продовжував детектив, — і тут я збагнув, що все залежить від однієї-єдиної обставини. Я кинув на неї пильний погляд — не раз переконувався, як потужно він діє на жінок, — і спитав, коли її син повернувся додому.

«Не знаю», — відповіла жінка.

«Не знаєте?»

«Ні, у нього є ключ, він сам відмикає двері».

«Але ви вже спали, коли він прийшов?»

«Атож».

«А коли ви лягли спати?»

«Близько одинадцятої».

«Отже, вашого сина не було години дві, не менше?»

«Авжеж».

«А може, чотири чи й п’ять годин?»

«Можливо».

«Що ж він робив увесь цей час?»

«Не знаю», — сказала вона й зблідла так, що навіть губи побіліли.

Звісно, після цього вже не було про що балакати.

Я дізнався, де перебуває лейтенант Шарпантьє, взяв із собою двох полісменів і заарештував його. Коли торкнувся його плеча й звелів спокійно йти з нами, він нахабно поцікавився: «Ви, можливо, підозрюєте, що я вбив того негідника Дреббера?» А оскільки ми ще й словом не обмовилися про вбивство, то все це дуже підозріло.

— Дуже, — підтвердив Голмс.

— При ньому була палиця, із якою він, за словами матері, кинувся слідом за Дреббером. Товстий, важкий кий, сер.

— Як же, на вашу думку, сталося вбивство?

— А ось як. Він ішов за Дреббером до самої Брикстон-роуд. Там знову почалася бійка. Шарпантьє вдарив цією палицею Дреббера, імовірніше за все, у живіт, і той одразу ж віддав Богові душу, а на тілі жодних слідів не залишилося. Лив дощ, навкруги не було жодної душі, і Шарпантьє відтягнув свою жертву в порожній будинок. А свічка, кров на підлозі, напис на стіні й перстень — це всього лише хитрощі, щоб заплутати слідство.

— Молодець! — схвально вигукнув Голмс. — Здається, Ґреґ­соне, ви досягли неабияких успіхів. У вас велике майбутнє.

— Я також задоволений собою, здається, непогано впорався зі справою, — хвалькувато відповів детектив. — Хлопчина в своїх свідченнях стверджує, що таки пішов за Дреббером, але той незабаром помітив його і, закликавши кеб, поїхав. Шарпантьє доводить, що, повертаючись додому, нібито зустрів свого товариша по флоту, і вони довго прогулювалися вулицями. Однак він не зміг сказати, де живе той його приятель. Мені здається, тут усе збігається одне до одного напрочуд точно. Але Лестрейд, ото вже цей Лестрейд! Як подумаю, що він зараз нишпорить помилковим слідом, то аж сміх розпирає! Погляньте, а ось і він сам!

І справді в дверях стояв Лестрейд — за розмовою ми й не почули його кроків на сходах. Але куди поділася його само­впевненість, його звичайна жвавість? На обличчі було видно розгубленість і тривогу, зім’ятий одяг забризкало грязюкою. Вочевидь, він прийшов про щось порадитися з Шерлоком Голм­сом, бо, побачивши свого колегу, збентежився та засмутився. Стояв посеред кімнати, нервово мнучи капелюха, і, здавалося, не знав, що робити.

— Абсолютно небувалий випадок, — сказав він нарешті, — незбагненно заплутана справа!

— Невже, містере Лестрейд! — переможно вигукнув Ґреґ­сон. — Я не сумнівався, що ви дійдете такого висновку. Чи вдалося вам знайти секретаря, містера Джозефа Стенджерсона?

— Містер Джозеф Стенджерсон, — серйозним тоном видихнув Лестрейд, — був убитий у готелі «Голлідей» сьогодні близько шостої години ранку.

Розділ VII. Світло в темряві

Несподівана та важлива звістка, яку приніс нам Лестрейд, приголомшила всіх. Ґреґсон схопився з крісла, проливши на підлогу залишки віскі з водою. Шерлок Голмс насупив брови та міцно стиснув губи, а я мовчки втупився в нього.

— І Стенджерсон також... — пробурмотів Голмс. — Справа ускладнюється.

— Вона й без того достатньо непроста, — пробурчав Лестрейд, беручись за крісло. — Але я, здається, потрапив на військову нараду?

— А ви... ви точно знаєте, що його вбили? — затинаючись, спитав Ґреґсон.

— Я тільки-но був у його кімнаті, — відказав Лестрейд. — І першим виявив цей злочин.

— А ми тут слухали точку зору Ґреґсона, — зауважив Голмс. — Будьте ласкаві, розкажіть нам, що бачили й що зробили.

— Будь ласка, — погодився Лестрейд, сідаючи в крісло. — Не приховую, я притримувався тієї думки, що Стенджерсон причетний до вбивства Дреббера. Та нове відкриття показало, що я помилявся. Одержимий думкою про його співучасть, я вирішив з’ясувати, де він і що з ним. Третього числа ввечері, приблизно о пів на дев’яту, їх бачили разом на Юстонському вокзалі. О другій годині ночі труп Дреббера знайшли на Брикстон-роуд. Отже, я мав дізнатися, що робив Стенджерсон між пів на дев’яту й тією годиною, коли було скоєно злочин, і куди він подівся після цього. Я надіслав телеграму в Ліверпуль, повідомив прикмети Стенджерсона та просив простежити за пароплавами, що відпливають до Америки. Потім об’їхав усі готелі та мебльовані кімнати неподалік від Юстонського вокзалу. Бачте, я міркував так: якщо вони з Дреббером розлучилися біля вокзалу, то швидше за все секретар переночує десь поблизу, а вранці знову з’явиться на вокзал.

— Вони, ймовірно, заздалегідь домовилися про місце зустрічі, — втрутився Голмс.

— Так і виявилося. Вчорашній вечір я витратив на пошуки Стенджерсона, але марно. Сьогодні почав шукати його ще вдосвіта й до восьмої години нарешті дістався до готелю «Голлідей» на Литл-Джордж-стрит. На запитання, чи не живе тут містер Стенджерсон, мені відразу відповіли ствердно.

«Ви, мабуть, той джентльмен, на котрого він чекає, — сказали мені. — І чекає вас уже два дні».

«А де він зараз?» — поцікавився я.

«У себе нагорі, ще спить. Просив розбудити його о де­в’ятій».

«Я сам його розбуджу», — сказав я.

Я подумав, що мій раптовий прихід застане його зненацька й від несподіванки він вибовкає щось про вбивство. Коридорний запропонував провести мене до його кімнати, вона була на другому поверсі й вела у вузенький коридорчик. Показавши мені його двері, коридорний пішов униз, аж раптом я побачив таке, від чого, незважаючи на мій двадцятирічний досвід, мене ледь не знудило. З-під дверей тягнувся тоненький червоний потічок крові, він перетинав підлогу коридора й утворив калюжу біля протилежної стіни. Я мимоволі зойкнув; коридорний одразу ж повернувся назад. Побачивши кров, він мало не знепритомнів. Двері виявилися замкненими зсередини, але ми висадили їх плечима й увірвалися в кімнату. Вікно було розчахнуте, а біля нього на підлозі, скоцюрбившись, лежав чоловік у нічній сорочці. Він був мертвий, і, либонь, уже давно: труп встиг задубіти. Ми перевернули його на спину, і коридорний підтвердив, що це той самий чоловік, який жив у них у готелі під ім’ям Джозефа Стенджерсона. Смерть настала від глибокого удару ножем у лівий бік; далебі, ніж зачепив серце. І тут виявилося найдивніше. Як гадаєте, що ми побачили над трупом?

Перш ніж Голмс устиг відповісти, я відчув, що зараз почую щось страшне, й у мене шкірою забігали сироти.

— Слово Rache, написане кров’ю, — видихнув Голмс.

— Так отож.

У голосі Лестрейда звучав забобонний страх.

Ми помовчали. У діях невідомого вбивці була якась зловісна методичність, і від цього його злочини видавалися іще жахливішими. Мої нерви, які жодного разу не підводили на полях баталій, зараз затріпотіли.

— Вбивцю бачили, — продовжував Лестрейд. — Хлопчик, який приносив молоко, йшов назад до молочника через провулок, куди виходить стайня, що позаду готелю. Він зауважив, що драбина, яка завжди лежала на землі, приставлена до вікна другого поверху готелю, а вікно відчинене навстіж. Відійшовши трохи, він озирнувся та побачив, що драбиною спускається якийсь чоловік. І спускався так спокійно, не криючись, що хлопчик сприйняв його за теслю або столяра, котрий працював у готелі. Хлопець не звернув особливої уваги на цього чоловіка, хоча у нього й промайнула думка, що так рано зазвичай ще не працюють. Він пригадує, що чоловік був високий на зріст, з червоною пикою та в довгому брунатному плащі. Він, мабуть, пішов із кімнати не відразу після вбивства, сполоснув руки в мийниці з водою та ретельно витер ніж об простирадло, на якому залишилися плями крові.

Я поглянув на Голмса — опис вбивці точнісінько збігався з його гіпотезою. Однак обличчя мого приятеля не показувало ні радощів, ні задоволення.

— Ви не знайшли в кімнаті нічого такого, що могло б навести на слід убивці? — спитав він.

— Нічого. У Стенджерсона в кишені був гаманець Дреббера, але тут немає нічого дивного: Стенджерсон завжди за нього платив. У гаманці вісімдесят фунтів із дріб’язком, і, вочевидь, звідти нічого не взяли. Не знаю, які мотиви цих дивних злочинів, лишень не грабунок. У кишенях убитого не виявили ніяких документів або записок, крім телеграми з Клівленда, отриманої з місяць тому. Її текст — «Дж. Г. в Європі». Підпису в телеграмі не було.

— І більше нічого? — поцікавився Голмс.

— Нічого істотного. На ліжку лежав покинутий роман, який Стенджерсон читав на ніч замість снодійного, а на кріслі поруч — люлька мерця. На столі стояла склянка з водою, на підвіконні — коробочка для ліків, а в ній — дві пігулки.

З радісним вигуком Шерлок Голмс схопився на ноги.

— Остання ланка! — вигукнув він. — Тепер усе зрозуміло!

Обидва детективи витріщилися на нього.

— Зараз у моїх руках усі нитки цього заплутаного клубочка, — впевнено заявив мій приятель. — Звісно, ще бракує певних деталей, але ланцюг подій, починаючи з тієї миті, як Дреб­бер розійшовся зі Стенджерсоном на вокзалі, й аж до того, як ви знайшли труп самого Стенджерсона, мені зрозумілий так, ніби все відбувалося на моїх очах. І я вам це доведу. Ви не могли б узяти звідти пігулки?

— Вони в мене, — поінформував Лестрейд, витягуючи маленьку білу коробку. — Я взяв і пігулки, і гаманець, і телеграму, щоб здати у відділ поліції. Щиро кажучи, пігулки я прихопив випадково, бо не надав їм жодного значення.

— Дайте сюди, — сказав Голмс і обернувся до мене. — Докторе, як гадаєте, це звичайні пігулки?

Ні, пігулки, певна річ, не можна було назвати звичайними. Маленькі, круглі, перлинно-сірого кольору, вони були майже прозорі, якщо дивитися на них при світлі.

— Судячи з легкості та прозорості, вважаю, що вони розчиняються у воді, — зауважив я.

— Цілком слушно, — кивнув Голмс. — Будьте ласкаві, зійдіть униз і принесіть того нещасного паралізованого тер’єра, — домовласниця вчора просила приспати його, щоб він більше не мучився.

Я зійшов униз і приніс собаку. Важке дихання та скляні очі свідчили про те, що тварині недовго залишилося жити. Судячи з побілілого носа, вона вже майже переступила межу собачого існування. Я поклав тер’єра на килимок біля каміна.

— Зараз я розріжу одну пігулку навпіл, — сказав Голмс, виймаючи складаний ніж. — Одну половинку покладемо назад — вона ще може бути потрібною. Іншу кладу в цей келих і наливаю чайну ложку води. Бачите, наш лікар мав рацію — пігулка швидко розчиняється.

— Так, дуже цікаво, — ображеним тоном вимовив Лестрейд, либонь, запідозривши, що над ним насміхаються, — але я все ж не можу зрозуміти, як це стосується смерті Джозефа Стенджерсона?

— Будьте терплячі, друже, дещицю терпіння! Скоро ви переконаєтеся, що пігулки мають із нею безпосередній зв’язок. Тепер додам трохи молока, щоб було смачніше, й собака вихлебче все відразу ж.

Виливши вміст келиха на блюдце, мій товариш поставив його перед собакою. Той вихлебтав все до краплі. Серйозність Голмса настільки подіяла на нас, що ми мовчки, як заворожені, стежили за собакою, чекаючи на щось надзвичайне. Нічого, проте, не сталося. Тер’єр лежав на килимку, так само важко дихаючи, але від пігулки йому не стало ні краще, ні гірше.

Голмс вийняв годинника; минула хвилина, ще одна, собака дихав, як і раніше, а Шерлок сидів із глибоко засмученим і розчарованим виглядом. Він прикусив губу, потім затарабанив пальцями по столу — словом, виявляв усі ознаки гострого нетерпіння. Так хвилювався, що мені стало його щиро шкода, а обидва детективи іронічно всміхалися, явно радіючи провалу колеги.

— Невже це просто збіг? — вигукнув той нарешті. Схопившись із крісла, він люто заметушився по кімнаті. — Ні, не може бути! Ті самі пігулки, які, як я припускав, вбили Дреб­бера, знайдені біля мертвого Стенджерсона. Й ось вони не діють! Що ж це означає? Не вірю, щоб весь хід моїх міркувань виявився неправильним. Це неможливо! І все ж бідний песик живий... Ага! Тепер я знаю! Знаю!

З цим радісним вигуком він схопив коробочку, розрізав другу пігулку навпіл, розчинив у воді, долив молока й поставив перед тер’єром. Заледве нещасний пес лизнув язиком цю суміш, як його тілом пробігли судоми, він витягнувся та застиг, немов уражений блискавкою.

Шерлок Голмс глибоко зітхнув і витер піт із чола.

— Треба більше довіряти собі, — зауважив він. — Пора усвідомити, що якщо якийсь факт іде врозріз із довгим ланцюгом логічних висновків, його можна витлумачити інакше. У коробочці було дві пігулки — в одній містилася смертельна отрута, друга — зовсім нешкідлива. Як це я не здогадався, перш ніж узагалі побачив коробку!

Остання фраза здалася мені настільки дивною, що я засумнівався, чи при здоровому він глузді. Однак труп собаки служив доказом правильності його міркувань. Я відчув, що туман у моїй голові поступово розсіюється і я починаю смутно розрізняти правду.

— Вам усім це здається надзвичайно дивним, — продовжував Голмс, — адже на самому початку розслідування ви не звернули увагу на єдину обставину, яка й була справжнім ключем до розгадки. Мені пощастило вхопитися за неї, й надалі усе лише підтверджувало мій здогад і, по суті, було її логічним наслідком. Тому все те, що заганяло вас у глухий кут і, як вам здавалося, ще більше заплутувало справу, мені, навпаки, багато пояснювало й лише підтверджувало мої висновки. Не можна змішувати дивне з таємничим. Часто навіть банальний злочин виявляється найзагадковішим, бо його не супроводжують якісь особливі обставини, що могли б послужити основою для висновків. Це вбивство було б набагато важче розгадати, якби труп просто знайшли на дорозі, без всяких outre[10] і сенсаційних подробиць, які надали йому характеру незвичайності. Дивні подробиці зовсім не ускладнюють розслідування, а, навпаки, полегшують його.

Ґреґсон аж усидіти не міг від нетерпіння під час цієї промови, а тепер не витримав.

— Послухайте, містере Шерлок Голмс, — сказав він, — ми охоче визнаємо, що ви — людина кмітлива та винайшли свій особливий метод роботи. Але зараз нам ні до чого вислуховувати лекцію з теорії. Зараз треба ловити вбивцю. У мене було своє тлумачення справи, але, здається, я помилився. Молодий Шарпантьє не може бути причетним до другого вбивства. Лестрейд підозрював Стенджерсона і, вочевидь, також дав маху. Ви весь час сиплете натяками та робите вигляд, ніби знаєте набагато більше за нас, але тепер ми маємо право спитати прямо: що ви знаєте про злочин? Можете назвати вбивцю?

— Не можу не погодитися з Ґреґсоном, сер, — зауважив Лестрейд. — Ми обоє намагалися знайти розгадку, й обоє помилилися. З тієї миті, як я прийшов, ви вже кілька разів по­вторили, що у вас є всі необхідні докази. Сподіваюся, що тепер ви не станете їх приховувати?

— Якщо зволікати з арештом убивці, — додав я, — то він може вчинити ще якийсь злочин.

Ми так тиснули на Голмса, що він явно завагався. Насупивши брови й опустивши голову, міряв кроками кімнату, як завжди, коли щось напружено обмірковував.

— Убивств більше не буде, — сказав він, раптово зупинившись. — Про це можете не турбуватися. Питаєте, чи знаю я ім’я вбивці. Атож, знаю. Але знати ім’я — це ще занадто мало, треба зуміти спіймати злочинця. Я дуже сподіваюся, що заходи, яких я вжив, полегшать це важке завдання, але тут треба діяти дуже обережно, бо нам доведеться мати справу з чоловіком хитрим і готовим на все, і до того ж, як я вже мав нагоду довести, у нього є спільник, не менш розумний, ніж він сам. Поки вбивця не знає, що злочин розгадали, у нас ще є можливість схопити його; але якщо в нього промайне хоча б найменша підозра, він негайно ж змінить ім’я та загубиться серед чотирьох мільйонів жителів нашого величезного міста. Не хочу нікого образити, але маю все ж сказати, що такі злочинці не по зубах карному розшуку, тому я й не звертався до вас за допомогою. Якщо я зазнаю невдачі, вся вина за недогляд впаде на мене, і я готовий за це відповісти. Наразі ж можу пообіцяти, що негайно розкажу вам усе, як тільки буду впевнений, що моїм планам ніщо не загрожує.

Ґреґсон і Лестрейд були явно невдоволені й обіцянкою, й образливим натяком на карний розшук. Ґреґсон зашарівся до корінчиків свого лляного волосся, а схожі на намистинки очі Лестрейда спалахнули гнівом і цікавістю. Однак ні той, ні інший не встигли промовити й слова: у двері постукали, і на порозі з’явився своєю власною непрезентабельною персоною представник вуличних хуліганів.

— Шановний професоре, — заявив він, прикладаючи руку до кучериків над чолом, — кеб чекає на вулиці.

— Молодець! — похвалив Голмс. — Чому Скотленд-Ярд не користується цією новою моделлю? — продовжував він, висунувши шухляду й витягаючи пару сталевих кайданок. — Дивіться, як бездоганно діє пружина, вони замикаються миттєво.

— Ми обійдемося й старою моделлю, — відповів Лестрейд, — було б на кого їх одягти.

— Чудово, чудово! — всміхнувся Голмс. — Нехай кебмен поки що знесе мої речі вниз. Заклич його, Віґґінсе.

Я здивувався: Голмс, мабуть, зібрався їхати, а мені не сказав і слова! У кімнаті стояла невелика валіза. Голмс витягнув її на середину і, ставши на коліна, узявся перебирати ремені.

— Допоможіть мені затягнути цей пасок, — не обертаючи голови, сказав він кебмену, котрий увійшов.

Кебмен із зухвалою погордою ступив уперед і простягнув руки до ременя. Почулося різке клацання, металевий брязкіт, і Шерлок Голмс хутко зіп’явся на ноги. Очі його виблискували.

— Джентльмени, — вигукнув він, — дозвольте представити вам містера Джефферсона Гоупа, вбивцю Єноха Дреббера та Джозефа Стенджерсона!

Усе сталося в одну мить, я навіть не встиг збагнути, в чому справа. Але в мою пам’ять назавжди врізався цей тріумфальний вираз Голмса, його дзвінкий голос і дике, здивоване обличчя кебмена при вигляді блискучих кайданків, що немов за помахом чарівної палички скували його руки.

Секунду-другу ми нагадували кам’яні скульптури. Раптом бранець із лютим ревінням вирвався з рук Шерлока та кинувся до вікна. Він вибив раму та скло, але вискочити не встиг: Ґреґ­сон, Лестрейд і Голмс накинулися на нього, як гончаки, і відтягнули від вікна. Почалася жорстока сутичка. Розлючений злочинець мав незвичайну силу, він раз у раз розкидував нас у різні боки. Така надприродна сила буває хіба що в людини, котра б’ється в епілептичному нападі. Обличчя його й руки були порізані уламками скла, але, незважаючи на втрату крові, опір його не слабнув. І лише коли Лестрейд спромігся просунути руку під його шалик, схопив за горло та мало не задушив, той усвідомив, що опиратися марно. Все ж ми не почувалися в безпеці, поки не зв’язали здорованю ноги. Нарешті, відсапавшись, ми піднялися з підлоги.

— Внизу стоїть кеб, — зронив Шерлок Голмс. — На ньому ми й доставимо його в Скотленд-Ярд. Ну, що ж, джентльмени, — приємно всміхнувся він, — нашої маленької таємниці більше не існує. Прошу вас, ставте будь-які запитання й не бійтеся, що я відмовлюся відповідати.

Розділ I. У Великій соляній пустелі

У центральній частині величезного північноамериканського материка пролягла сувора пустеля, яка з давніх часів служила перепоною на шляху цивілізації. Від Сьєрра-Невади до Небраски, від річки Єлоустон на півночі до Колорадо на півдні тягнеться країна безлюддя та мертвої тиші. Але природа й у цій похмурій пустці продемонструвала свій примхливий характер. Тут є і високі гори, увінчані сніговими шапками, і темні, похмурі долини. Тут є скелясті розколини, де пробігають швидкі потоки, та величезні рівнини, взимку білі від снігу, а влітку вкриті сірим солончаковим пилом. Але всюди однаково голо, незатишно та сумно.

У цій країні безнадії люди не живуть. Іноді в пошуках нових місць для полювання її пересікають індіанці з племені поуні або чорноногих, але навіть найвідчайдушніші сміливці прагнуть хутчіш покинути ці зловісні рівнини та повернутися в рідні прерії. Тут чагарниками нишпорять койоти, часом у повітрі заплескає крилами сарич[11], і, важко перевалюючись, темною долиною прочвалає сірий ведмідь, намагаючись знайти поживу серед голих скель. Ось, мабуть, і всі мешканці цієї глушини.

Мабуть, немає у світі картини безрадіснішої, ніж та, що відкривається з північного схилу Сьєрра-Бланко. Навколо, скільки сягає око, простягається нескінченна пласка рівнина, суцільно вкрита солончаковою пилюкою; лише де-не-де на ній темніють карликові кущі чапаралю[12]. Далеко на горизонті височіє довгий ланцюг гір із зубчастими шпилями, на яких біліє сніг. На цьому величезному просторі немає ні ознак життя, ні слідів, залишених живими істотами. У блакитно-сталевому небі не видно птахів, і ніщо не ворушиться на тьмяній, сірій землі — над усім панує повна тиша. Скільки не напружуй слух, у цій великій пустині не почуєш навіть найменшого звуку, тут тільки тиша — непорушна та гнітюча мовчанка.

Ми вже наголошували, що на рівнині немає жодних ознак живого життя, та, мабуть, це не зовсім так. З висоти Сьєрра-Бланко видніється звивиста дорога, що тягнеться через пустелю та зникає десь далеко. Вона поорана колесами та стоптана ногами багатьох шукачів щастя. Уздовж дороги, поблискуючи під сонцем, яскраво біліють на сірому солончаку якісь предмети. Підійдіть ближче й придивіться! Це кістки — одні великі та масивні, інші — дрібніші й тонші. Великі кістки — бичачі, інші — людські. На півтори тисячі миль можна простежити страшний караванний шлях за цими слідами — рештками тих, хто загинув у соляній пустелі.

4 травня 1847 року все це побачив перед собою самотній мандрівник. На вигляд він міг би здатися примарою або демоном тієї місцини. З першого погляду важко було визначити, скільки йому років — під сорок чи під шістдесят. Жовта пергаментна шкіра туго обтягувала кістки його худого, виснаженого обличчя, крізь довге темне волосся та бороду проглядала помітна сивина, запалі очі палали неприродним блиском, а рука, що стискала рушницю, нагадувала кисть скелета. Щоб встояти на ногах, йому доводилося спиратися на зброю, хоча, судячи з високого зросту та могутньої конституції, він повинен був мати міцний, витривалий організм. Утім, його загострене обличчя й одяг, що лантухом висів на всохлому тілі, ясно свідчили, чому він виглядає немічним дідуганом. Чоловік помирав, гинув від голоду та спраги.

Напружуючи свої останні сили, він спустився в яр, потім здолав підйом у марній надії знайти тут, на рівнині, хоча б краплю вологи, але побачив перед собою лише соляну пустелю та ланцюг неприступних гір удалині. І ніде ні деревця, ні кущика, ні ознак води! У цьому неозорому просторі для нього не було жодного проблиску надії. Диким, розгубленим поглядом він зиркав то на північ, то на схід і захід, і усвідомлював, що його подорожі настав край, тут, на голій скелі, доведеться зустріти свою смерть. «Чи не байдуже, тут чи на пуховій перині років через двадцять п’ять», — пробурмотів чоловік, маючи намір опуститися в тінь біля великого валуна.

Але перш ніж опуститися, він поклав на землю непотрібну тепер рушницю та великий згорток, зав’язаний сірою шаллю, який він ніс, перекинувши через праве плече. Той був, либонь, занадто важким для чолов’яги. Спустивши з плеча, він не втримав його в руках і майже впустив на землю. Миттю почувся жалібний писк, і з нього висунулося спочатку маленьке перелякане личко з блискучими карими очками, потім два брудних пухких кулачки.

— Я через тебе забилася! — сердито мовив дитячий голосок.

— Справді? — винувато озвався подорожній. — Даруй, я ненавмисно.

Він розв’язав шаль. У ній виявилася гарненька дівчинка років п’яти, у вишуканих черевичках, ошатному рожевому платтячку та полотняному фартуху. Усе це свідчило про те, що її одягала турботлива мати. Обличчя дівчинки зблідло та змарніло, але, судячи з міцних ніжок і ручок, їй довелося витерпіти менше поневірянь, ніж її супутнику.

— Тобі боляче? — занепокоївся він, дивлячись, як дівчинка, запустивши пальці в сплутані золотисті кучерики, потирає потилицю.

— Поцілунок, і все минеться, — поважно зронила вона, підставляючи йому забите місце. — Так завжди робить мама. А де моя мама?

— Вона пішла. Гадаю, ти скоро її побачиш.

— Пішла? — перепитала дівчинка. — А чому вона не сказала «до побачення»? Вона завжди прощалася, навіть коли йшла до тітки пити чай, а тепер її немає аж три дні. Жахливо пити хочеться, еге ж? Чи немає тут води або чогось попоїсти?

— Нічого тут немає, люба. Потерпи трішечки, і все буде гаразд. Поклади сюди голівоньку, тобі стане краще. Нелегко розмовляти, коли губи сухі, як папір, але, гадаю, краще сказати все, як є. Що це в тебе?

— Дивись, які гарні! Які чудові! — захоплено сказала дів­чинка, піднявши два блискучих шматочки слюди. — Коли повернемося додому, я подарую їх братику Бобу.

— Скоро ти побачиш безліч набагато гарніших речей, — твердо вимовив її супутник. — Лишень трошки потерпи. Ось що я хотів тобі сказати: пригадуєш, як ми пішли від річки?

— Пригадую.

— Розумієш, ми думали, що скоро дійдемо до іншої річки. Не знаю, що нас підвело — компас, чи мара, або щось інше, проте ми збилися з дороги. Вода в нас закінчилася, зберегли краплю лише для вас, діточок, і... і...

— І тобі не було чим умитися? — серйозним тоном перебила чоловіка дівчинка, зазираючи в його сумне обличчя.

— Авжеж, і пити було нічого. Ну ось, спочатку помер містер Бендер, потім індіанець Піт, а за ним місіс Мак-Ґреґор, Джонні Гоунс і, нарешті, твоя мама.

— Мама також померла! — вигукнула дівчинка і, затуливши обличчя фартушком, гірко заридала.

— Так, усі померли, крім нас із тобою. Тоді я вирішив поглянути, чи немає води на цьому боці, закинув тебе на плечі, і ми рушили далі. А тут виявилося ще гірше. І нам тепер зовсім немає на що сподіватися.

— Отже, ми також помремо? — спитала дівчинка, піднявши залите сльозами обличчя.

— Так, мабуть, усе до того й іде.

— Що ж ти мені раніше не сказав? — зраділа мала. — Я так злякалася! Адже коли ми помремо, то підемо до мами!

— Ти, звісно, підеш, мила.

— І ти також. Я розкажу мамі, який ти добрий. Далебі, вона зустріне нас на небі в дверях із глечиком води й цілою горою гречаних коржів, гаряченьких і підсмажених, — ми з Бобом так їх любили! А довго ще чекати, поки ми помремо?

— Не знаю, може, і недовго.

Чоловік зосереджено глядів на північ, де на самому краю блакитного небосхилу виднілися три темні цятки. З кожною секундою вони ставали все більшими й усе ближчими та незабаром перетворилися на трьох великих коричневих птахів, які повільно покружляли над головами подорожніх і сіли на скелі трохи вище за них. Це були стерв’ятники, хижаки західних рівнин. Їхня поява віщувала смерть.

— Курочки, курочки! — радісно закричала дівчинка, вказуючи на зловісних птахів, і заплескала в долоні, щоб вони знову злетіли. — Послухай, а це місце також створив Бог?

Несподіване запитання вивело мандрівника із задуму.

— Певна річ!

— Він створив Іллінойс, і Міссурі також створив, — продовжувала мала. — А це місце, мабуть, створив хтось інший, бо забув про дерева та воду. Тут не так добре, як там.

— Може, помолимося? — невпевнено запропонував її супутник.

— Але ми ж ще не лягаємо спати, — заперечила дівчинка.

— Це нічого. Звісно, ще не час для молитви, але Бог не образиться, присягаюся. Прочитай ті молитви, що завжди читала на ніч у візку, коли ми їхали долинами.

Дівчинка здивовано розплющила очі.

— А чому сам не хочеш?

— Я їх забув, — пояснив чолов’яга. — Я не молився з того часу, як був трохи більший за тебе. Молися, а я буду повторювати за тобою.

— Тоді ти маєш стати на коліна, й я також стану, — сказала дівчинка, розстилаючи на землі шаль. — Склади руки ось так, і тобі відразу стане добре.

Це було дивне видовище, якого, втім, ніхто не бачив, окрім стерв’ятників. На розстеленій шалі пліч-о-пліч стояли на колінах двоє подорожніх: балакуче дитя та відчайдушний, загартований життям шукач пригод. Його виснажене, кістляве обличчя й кругле личко дівчинки були закинуті догори; дивлячись у безхмарне небо, обоє гаряче молилися страшному божеству, з яким вони залишилися сам на сам. Два голоси — тоненький, дзвінкий і низький, хрипкий — молили його про милість і прощення. Помолившись, вони сіли в тіні біля валуна; дівчинка незабаром заснула, згорнувшись на широких грудях свого покровителя. Він довго стеріг її сон, але тишком-нишком утома взяла своє. Три дні та три ночі він не заплющував очей і не давав собі спочинку. Його обважнілі повіки поступово опускалися, а голова все нижче й нижче хилилася на груди, поки його посивіла борода не торкнулася золотистих кучериків дівчинки. Обоє спали міцним, важким сном без сновидінь.

Якби мандрівникові вдалося здолати сонливість, то через півгодини його очі побачили б дивну картину. Далеко, аж на краю соляної рівнини, з’явилася крихітна хмарка пилу; спочатку ледь помітна, зливаючись із серпанком на горизонті, вона поступово розросталася вгору та вшир, поки не перекинулася на щільну хмару. Вона все збільшувалася, і, нарешті, стало ясно, що цю пилюку підняла безліч рухливих живих істот. Якби ці місця були родючіші, можна було б подумати, що це бізони, які величезними зграями пасуться в преріях. Але тут, у мертвій пустелі, навряд чи жили ці тварини. Хмара повільно наближалася до самотньої скелі, де спали двійко нещасних. Крізь серпанок пилу проглядалися парусинові дахи підвод і силуети озброєних вершників — загадкове явище виявилося караваном, що рухався із заходу. Але яким караваном! Коли його головна частина наблизилася до скелі, кінця й не виднілося на горизонті. Перетинаючи величезну рівнину, тяглися нестрункими рядами фіри, криті вози, вершники, піші, безліч жінок, котрі згиналися під ношею. Були тут і діти, які дріботіли біля підвод або виглядали з-під білих парусинових дахів. Вочевидь, це була не просто партія переселенців, а ціле кочове плем’я, яке якісь обставини змусили шукати собі нового прихистку. У прозорому повітрі над цим величезним скупченням людей плив різноголосий гул, змішаний із тупотом, іржанням коней і скрипом коліс. Але яким гучним не був цей гамір, він не розбудив знесилених мандрівників, котрі спали на скелі.

На чолі колони їхало кілька вершників у темній домотканій одежі та з рушницями за спиною. Обличчя їхні були незворушні та суворі. Біля підніжжя скелі вони зупинилися й почали радитись.

— Джерела праворуч, брати, — зауважив вершник із гладко виголеним обличчям, жорсткою складкою рота та сивим волоссям.

— Праворуч від Сьєрра-Бланко, тоді ми виїдемо до Ріо-Ґранде, — відгукнувся інший.

— Не бійтеся залишитись без води! — вигукнув третій. — Той, хто міг висікти воду зі скель, не покине свій обраний народ!

— Амінь! Амінь! — підхопила решта.

Вони збиралися рушати далі, як раптом наймолодший і найгостроокіший із них здивовано зойкнув, вказуючи на зубчасту скелю нагорі. Там, яскраво виділяючись на сірому камені, тріпотів клаптик рожевої тканини. Вершники миттю стримали коней і перекинули рушниці на груди. Відокремившись від колони, до них на підмогу галопом помчала ще група вершників. У всіх на вустах було одне слово: «Індіанці».

— Тут не може бути багато індіанців, — зронив сивокосий чоловік, судячи з усього, керівник загону. — Ми минули плем’я поуні, а по цей бік гір інших племен уже немає.

— Брате Стенджерсон, я піду вперед і погляну, що там таке, — зголосився один із вершників.

— І я! І я! — залунали голоси.

— Залиште коней тут, ми будемо чекати вас унизу, — наказав старший.

Хлопці хутко зістрибнули з коней і, прив’язавши їх, почали дертися схилом угору, до рожевого предмета, що розпалив їхню цікавість. Вони підіймалися шпарко та безшумно, із такою вправністю й упевненістю рухів, яка буває лише в досвідчених шпигунів. Ті, хто стояли внизу, стежили, як вони перестрибували з виступу на виступ, поки нарешті не побачили їхні постаті вгорі, на тлі неба. Той юнак, котрий першим здійняв тривогу, випередив інших. Люди, що йшли слідом, раптом побачили, як він здивовано підняв руки, і, наздогнавши юнака, також зупинилися, вражені видовищем, що постало перед ними.

На маленькому майданчику, що вінчав голий шпиль, височів гігантський валун, а біля нього лежав великий, але неймовірно худий чоловік із довгою бородою. За безтурботним виразом його виснаженого обличчя й за рівним диханням було зрозуміло, що він міцно спить. Поруч, охопивши його темну жилаву шию круглими біленькими ручками та поклавши голову йому на груди, спала дівчинка. Її золотаве волосся розсипалося витертим оксамитом його куртки, рожеві губи трохи розтулилися в щасливій усмішці, показуючи рівний ряд білосніжних зубів. Пухкі білі ніжки дитини в білих шкарпетках та акуратних черевичках із блискучими пряжками створювали дивний контраст із довгими, худими ногами її супутника. Над ними, на краю скелі, урочисто та похмуро сиділи три стерв’ятники. При появі прибульців вони з хрипким, сердитим клекотом повільно злетіли вгору.

Крик цих мерзенних птахів розбудив подорожніх. Вони підняли голови, розгублено озираючись навколо. Чоловік, хитаючись, піднявся та поглянув униз, на рівнину, таку пустельну в той час, коли його зморив сон, а тепер наповнену безліччю людей і тварин. Не вірячи своїм очам, він помацав рукою обличчя.

— Ось це, мабуть, і є передсмертне марення, — пробурмотів він.

Дівчинка стояла поруч, тримаючись за полу його куртки, і мовчки роззиралася навколо широко розплющеними очима.

Прибульцям швидко вдалося переконати нещасних, що їхня поява — це не галюцинація. Один із них підняв дівчинку та посадив собі на плече, а двоє інших, підтримуючи виснаженого мандрівника, допомогли йому спуститися вниз і підійти до каравану.

— Моє ім’я Джон Фер’є, — назвався він. — Нас було два­дцять двоє, а залишилися в живих лише я і ця крихітка. Інші загинули від голоду та спраги ще там, на півдні.

— Це твоя донька? — спитав хтось.

— Тепер моя! — виклично видихнув подорожній. — Моя, бо я її врятував. Нікому її не віддам! З цього дня вона — Люсі Фер’є. Але ви хто? — спитав він, із цікавістю дивлячись на своїх високих засмаглих рятівників. — Схоже, вас тут ціла хмара!

— Майже десять тисяч! — підтвердив один із хлопців. — Ми Божі діти у вигнанні, обраний народ Янґола Мерона.

— Уперше про такого чую, — почухав потилицю мандрівник. — Чимало в нього обранців, як можна збагнути!

— Не смій глузувати над святим! — суворо крикнув його співрозмовник. — Ми ті, хто вірить у святі заповіді, написані єгипетськими ієрогліфами на скрижалях кованого золота, які були вручені святому Джозефу Сміту в Палмайрі. Ми прибули з Нову в штаті Іллінойс, де збудували свій храм. Тепер ховаємося від жорстокої тиранії та від безбожників, шукаємо притулок, нехай навіть посеред голої пустелі.

Назва «Нову», мабуть, щось нагадала Джону Фер’є.

— А, тепер знаю, — зауважив він. — Ви мормони[13].

— Так, ми мормони, — в один голос підтвердили незнайомці.

— Куди ж ви прямуєте?

— Ще не знаємо. Нас веде рука Господа в особі нашого Провидця. Зараз ти постанеш перед ним. Він скаже, що з тобою робити.

Тим часом вони вже спустилися до підніжжя гори. Там їх чекала ціла юрба пілігримів — бліді, лагідні жінки, міцненькі, жваві діти та стурбовані чоловіки із суворими очима. Побачивши, наскільки виснажений подорожній і яка мала дівчинка, що йшла з ним, вони вибухнули вигуками подиву та співчуття. Але супровідники, не зупиняючись, вели знайд далі, поки не опинилися біля воза, що був набагато більший за інших і прикрашений яскравіше та витонченіше. Його тягнула шістка коней, інші ж вози були запряжені парою й лише деякі — четвіркою. Поруч із візником сидів чоловік не старше тридцяти років. Така велика голова та вольове обличчя могли бути лише у ватажка. Він читав товсту книжку в коричневій палітурці. Коли підійшла юрба, чоловік відклав книжку й уважно вислухав розповідь про те, що сталося. Потім повернувся до подорожніх.

— Ми візьмемо вас із собою, — урочисто промовив ватажок, — лише в тому випадку, якщо ви приймете нашу віру. Не потерпимо вовків у нашому стаді. Якщо виявитеся хробаком, що поступово роз’їдає плід, то нехай краще ваші кістки зотліють у пустелі. Погоджуєтеся йти з нами на таких умовах?

— Авжеж, я піду з вами на будь-яких умовах! — з таким запалом вигукнув Фер’є, що суворі старійшини не могли втриматися від усмішки. І лише суворе виразне обличчя вождя не змінило колишнього виразу.

— Візьми його до себе, брате Стенджерсон, — звелів він, — дай їжі та води йому з дитиною. Доручаю тобі також навчити їх нашій святій вірі. Але ми надовго затрималися. Вперед, брати! До Сіону!

— До Сіону! До Сіону! — вигукнули мормони, які стояли поблизу.

Це гасло, підхоплене іншими, полетіло довгим караваном і, перетворившись у неясний гул, затихло десь у далекому його кінці. Засвистіли батоги, зарипіли колеса, підводи рушили з місця, і караван знову потягнувся через пустелю. Старійшина, якому Провидець доручив піклуватися про двох подорожніх, відвів їх до свого фургона, де нагодував обідом.

— Ви будете жити тут, — повідомив він. — Мине кілька днів, і ти зовсім зміцнієш. Але не забувай, що відтепер і назавжди ти належиш до нашої віри. Так сказав Бригам Янґ[14], а його устами промовляв Джозеф Сміт, тобто голос Божий.

Розділ II. Квітка Юти

Тут, мабуть, не варто згадувати всі лиха та незгоди, які довелося пережити мормонам-утікачам, поки вони не знайшли свою тиху пристань. З винятковою в історії завзятістю вони продиралися від берегів Міссісіпі до західних схилів Скелястих гір. Дикуни, хижі звірі, голод, спрага, знемога та недуги — словом, усі перешкоди, які природа ставила на їхньому шляху, вони долали із суто англосаксонською стійкістю. І все ж довгий шлях та нескінченні біди розхитали волю навіть найвідважніших. Коли перед ними відкрилася залита сонцем широка долина Юти і вони почули від свого вождя, що це й є обіцяна земля й що ця незаймана земля відтепер буде належати їм навіки, усі, як один, впали на коліна, у палких молитвах дякуючи Богові.

Янґ виявився не лише відважним ватажком, але й розумним управителем. Незабаром з’явилися мапи місцевості та креслення з плануванням майбутнього міста. Навколо нього було розбито ділянки для ферм, які розподіляли відповідно до статусу кожного. Гендлярам надали можливість займатися торгівлею, ремісникам — своїм ремеслом. Міські вулиці та площі з’являлися, немов за помахом чарівної палички. У долині осушували болота, ставили огорожі, розчищали поля, садили, сіяли, і наступного літа вся місцина золотилася дозрілою пшеницею. У цьому незвичайному поселенні все росло, як на дріжджах. А найшвидше виростав величезний храм у центрі міста. З кожним днем він ставав усе вищим і більшим. З досвітніх вогнів аж до темної ночі біля цього монумента, який поселенці споруджували на честь того, хто щасливо провів їх через безліч небезпек, стукали молотки та скреготіли пилки.

Двійко самотніх подорожніх, Джон Фер’є та маленька дів­чинка, що розділила з ним долю як прийомна донька, пройшли з мормонами до кінця їхніх важких мандрів. Маленька Люсі зручно подорожувала у візку Стенджерсона, де разом із нею перебували три дружини мормона та його син, жвавий, свавільний хлопчик дванадцяти років. Діти швидко забувають негаразди, отож Люсі швидко оговталася від удару, завданого смертю матері. Незабаром вона стала улюбленицею жінок та звикла до нового життя на колесах під парусиновим дахом. А Фер’є, зміцнівши після негараздів, виявився корисним провідником і невтомним мисливцем. Він хутко завоював повагу мормонів, і, діставшись нарешті до землі обітованої, ті вирішили одностайно, що він заслуговує такої ж великої та родючої ділянки землі, як і всі інші поселенці, зрозуміло, за винятком Янґа й чотирьох головних старійшин — Стенджерсона, Кемболла, Джонстона та Дреббера.

На своїй ділянці Фер’є збудував міцний дерев’яний дім, а протягом наступних років доставив до нього прибудови, і врешті-решт його житло перетворилося на просторий заміський будинок. Фер’є був дуже кмітливим, будь-яка справа горіла в його спритних руках, а залізне здоров’я дозволяло працювати на своїй землі від зорі до зорі, тому справи на фермі йшли чудово. Через три роки він став грошовитішим за всіх своїх сусідів, через шість років був заможною людиною, через дев’ять розбагатів, а через дванадцять років у Солт-Лейк-сіті не знайшлося б і десяти людей, котрі могли б зрівнятися з ним статками. Від Солт-Лейк-сіті до далекого хребта Восач не було імені, відомішого за ім’я Джона Фер’є.

І лише одна-єдина обставина засмучувала й ображала його єдиновірців. Жодні доводи й умовляння не могли змусити його взяти собі, за прикладом інших, кількох дружин. Він не пояснював причини відмови, але тримався свого рішення твердо та непохитно. Одні звинувачували чоловіка в недостатній прихильності до прийнятої ним віри, інші вважали, що він просто скупий і не бажає зайвих витрат. Дехто стверджував, що всьому причиною — старе кохання і що десь на берегах Атлантичного океану за ним тужить білява красуня. Але як би там не було, Фер’є вперто тримався парубком. В іншому ж він суворо дотримувався віри поселенців і вважався людиною побожною та порядною.

Люсі Фер’є зростала в дерев’яному будиночку та допомагала прийомному батькові в усіх його справах. Матір і няню їй замінили свіже гірське повітря та цілющий аромат сосен. Час минав, і з кожним роком вона ставала все вищою й дужчою, усе яскравіше шарів її рум’янець і все пружнішою робилася хода. І не в одного подорожнього, який проїжджав дорогою повз ферму Фер’є, раптово оживали давно стихлі почуття при вигляді стрункої дівочої постаті на пшеничному полі або верхи на батьковому мустанґу, яким вона правила з легкістю та витон­ченістю справжньої доньки Заходу. Пуп’янок перетворився на квітку, і в той рік, коли Джон Фер’є став найбагатшим серед фермерів, його донька вважалася найвродливішою дівчиною в усій Юті.

Певна річ, батько не першим помітив перетворення дитини в жінку. Батьки взагалі рідко помічають це. Зміна відбувається настільки поступово та невловимо, що неможливо визначити її точну дату. Її не усвідомлює навіть сама дівчина, поки від звуку чийогось голосу або дотику чиєїсь руки не затріпотить її серце, а вона раптом із гордістю та страхом не відчує, що в ній зріє щось нове та величне. Рідко яка жінка не запам’ятає на все життя той дріб’язковий випадок, що сповістив їй зорю нового життя. Для Люсі Фер’є цей випадок був аж ніяк не дріб’язковим, не кажучи вже про те, що він вплинув на її долю та долі багатьох інших.

Був спекотний червневий ранок. Мормони працювали, як бджоли, адже недарма вони обрали своєю емблемою бджолиний вулик. Над полями та вулицями діловито гуділо. Битим шляхом тяглися довгі вервечки навантажених важкою поклажею мулів — вони рухалися на захід, бо в Каліфорнії вибухнула золота лихоманка, а шлях суходолом проходив повз місто Обраних. Туди ж рухалися гурти овець та волів із далеких пасовищ, тяглися каравани втомлених переселенців. Нескінченна подорож однаково виснажувала як людей, так і тварин.

Крізь цю строкату штовханину з упевненістю вправного вершника скакала на своєму мустанґу Люсі Фер’є. Обличчя її розпашілося, довге каштанове волосся тріпотіло за спиною. Батько послав доньку в місто з якимось дорученням, і, думаючи лише про справу й про те, як вона її виконає, дів­чина з відважністю юності врізалася в саму гущу рухомого натовпу. Мисливці за золотом, знесилені довгою дорогою, із захопленим подивом дивилися їй услід. Навіть безпристрасним індіанцям, обвішаним звіриними шкурами, зрадила їхня звична витримка, і вони захоплено розглядали цю блідолицю красуню.

На околиці міста дорогу перегородило величезне стадо худоби, із ним не могли впоратися п’ятеро-шестеро розлючених пастухів. Люсі, що згорала від нетерпіння, здалося, що тварини розступилися, і вона вирішила їхати крізь цю прогалину. Та тільки-но вона встигла в’їхати в проїзд, що утворився, як ряди тварин знову зімкнулися, і юнка опинилася в живому потоці, з усіх боків оточена довгорогими биками з налитими кров’ю очиськами. Дівчина звикла давати собі лад із худобою і, нітрохи не розгубившись, за кожної нагоди підганяла коня, сподіваючись пробитися вперед. На жаль, один із биків випадково або навмисно буцнув мустанґа в бік, і той миттю ошаленів. Фиркаючи від люті, він став дибки, загарцював, заметушився так, що якби Люсі була не такою майстерною вершницею, він неодмінно скинув би її з сідла. Становище ставало небезпечним. Щоразу, опускаючи передні копита, розлючений мустанґ знову натикався на роги й знову вставав дибки, розлючений ще більше. Дівчина з усіх сил намагалася втриматися в сідлі, бо інакше її чекала люта смерть під копитами важких, переляканих биків. Юнка не знала, що робити. У неї паморочилося в голові, рука, що стискала повіддя, ослабла. Задихаючись від пилюки та запаху розпашілих тварин, дівчина в розпачі мало не випустила повіддя з рук, аж раптом поруч почувся бадьорий голос, і вона збагнула, що хтось прийшов на допомогу. І негайно ж смаглява м’язиста рука схопила переляканого мустанґа за вуздечку, і незнайомий вершник, протискаючись поміж биків, незабаром випровадив його на околицю вулиці.

— Сподіваюся, ви не постраждали, міс? — шанобливо звернувся до Люсі її рятівник.

Зазирнувши в його енергійне смагляве обличчя, дівчина весело розсміялася.

— Я страшенно злякалася, — наївно зронила вона, — от уже не думала, що мій Пончо злякається стада биків!

— Слава Богу, що ви втрималися в сідлі, — серйозно зауважив вершник, високий юнак у грубій мисливській куртці та з довгою рушницею за плечима. Кінь під ним був великий, чалої масті.

— Ви, мабуть, донька Джона Фер’є? — спитав він. — Я бачив, як ви виїжджали з воріт його ферми. Коли ви його побачите, то спитайте, чи пам’ятає він Джефферсона Гоупа зі Сент-Луїса. Якщо він той самий Фер’є, то вони з моїм батьком товаришували.

— Чому ж вам не зайти та не спитати про це самому? — спокійно поцікавилася дівчина.

Юнаку, либонь, сподобалася ця пропозиція, бо в нього аж заблищали очі.

— Я б із задоволенням, — видихнув він, — але ми два місяці пробули в горах, і не знаю, чи зручно в такому вигляді когось навідувати. Доведеться прийняти нас такими, як є.

— Він зустріне вас із величезною вдячністю, й я також, — сказала Люсі. — Він дуже мене любить. І якби мене розтоптали ці бики, то сумував би все життя.

— Я також, — додав молодий мисливець.

— Ви? Але вам що до мене? Адже ми з вами навіть не друзі.

Смагляве обличчя мисливця так спохмурніло, що Люсі Фер’є голосно зареготала.

— О, не сприймайте це всерйоз, — сказала вона. — Звісно, тепер ви наш приятель. Приходьте до нас неодмінно! А зараз маю поспішати, інакше батько нічого більше не стане мені доручати! До побачення!

— До побачення!

Він зняв своє широке сомбреро й схилився до її маленької ручки. Люсі круто повернула мустанґа, стьобнула його батогом і помчала широким шляхом, здіймаючи за собою хмару куряви.

Джефферсон Гоуп-молодший повернувся до своїх супутників. Він був похмурим і мовчазним. Вони шукали в горах Невади срібло та повернулися в Солт-Лейк-сіті, сподіваючись зібрати грошей для розробки відкритих ними покладів. Хлопець був захоплений цією справою не менше за інших, аж поки ця раптова подія не відволікла його думки.

Образ чарівної дівчини, чистої та свіжої, як вітерець Сьєрри, до глибини сколихнув його палку, неприборкану душу. Коли юнка зникла з очей, він зрозумів, що відтепер для нього почалося нове життя і що ні спекуляції зі сріблом, ні будь-які інші справи не можуть бути для нього важливішими, ніж це несподіване й усепоглинаюче почуття. Це була не юнацька скороминуща закоханість, а бурхлива, шалена пристрасть людини із сильною волею та владним характером. Він звик досягати всього, чого прагнув. Тому й присягнувся, що доб’ється й цього разу, якщо лише удача залежить від напруги всіх сил і від усієї наполегливості, на яку він здатен.

Того ж вечора він прийшов до Джона Фер’є й потім відвідував його так часто, що незабаром став своєю людиною в будинку. Джон цілих дванадцять років не виїжджав за межі долини й до того ж був настільки поглинений працею на своїй фермі, що майже нічого не знав про те, що діється в світі. А Джефферсон Гоуп міг розповісти чимало, й оповідач із нього був такий, що ним заслуховувалися і батько, і донька. Юнак був піонером у Каліфорнії та знав багато дивовижних історій про те, як у ті шалені та щасливі дні створювалися та втрачалися надзвичайні статки. Відчайдух був розвідником необжитих земель, шукав у горах срібну руду, займався полюванням і працював на ранчо. Коли щось обіцяло ризиковані пригоди, Джефферсон Гоуп завжди був готовий до них. Незабаром він став улюбленцем старого фермера, котрий не барився хвалити його чесноти. Люсі при цьому зазвичай мовчала, але гарячий рум’янець й очі, що радісно виблискували, ясно свідчили про те, що її серце вже їй не належить. Недалекий фермер, можливо, і не бачив цих красномовних ознак, але вони не пройшли повз увагу того, хто завоював кохання красуні.

Одного літнього вечора він під’їхав верхи до ферми та спішився біля воріт. Люсі, котра стояла на порозі будинку, пішла йому назустріч. Хлопець прив’язав коня до паркана та покрокував стежиною.

— Я їду, Люсі, — сказав він, узявши руку коханої та ніжно зазираючи їй у вічі. — Не прошу вас їхати зі мною зараз, але чи згодні ви поїхати зі мною, коли повернуся?

— А коли ви повернетеся? — засміялася дівчина, червоніючи.

— Найбільше місяців за два. Я приїду та заберу вас, моя люба. Ніхто не посміє стати між нами.

— А що скаже батько?

— Він згоден, якщо справи на рудниках підуть добре. А в цьому я не сумніваюся.

— Ну, якщо ви з батьком вже порозумілися, що ж мені залишається робити... — прошепотіла дівчина, притулившись щокою до його широких грудей.

— Дякую тобі, Господи! — хрипко вимовив юнак і, нахилившись, поцілував дівчину. — Отже, вирішено! Чим довше я залишуся з вами, тим важче буде поїхати. Мене чекають у каньйоні. Бувайте, радосте моя, до побачення. Побачимося через два місяці.

Він нарешті відірвався від дівчини, стрибнув на коня й шаленим галопом поскакав геть — навіть не озирнувся, немов остерігаючись, що, якщо побачить її ще хоч раз, то йому забракне духу поїхати. Стоячи біля воріт, Люсі дивилася вслід коханому, поки той не зник із очей. Тоді вона увійшла в будинок, відчуваючи, що щасливішої за неї немає нікого в усій Юті.

Розділ III. Джон Фер’є бесідує з Провидцем

З того часу, як Джефферсон Гоуп і його товариші поїхали із Солт-Лейк-сіті, минуло три тижні. Серце Джона Фер’є стискалося від туги при думці про повернення юнака та про неминучу розлуку з прийомною донькою. Однак сяюче личко дівчини діяло на нього дужче за будь-що, і він майже змирився з домовленістю. У глибині своєї мужньої душі він твердо вирішив, що жодна сила не змусить його видати доньку за мормона. Бо вважав, що мормонський шлюб — це сором і ганьба. Як би він не ставився до догм мормонської віри, у питанні про шлюб залишався непохитним. Певна річ, йому доводилося приховувати свої переконання, бо в Країні святих у ті часи було небезпечно висловлювати єретичні думки.

Так, небезпечно, і настільки необачно, що навіть найдоброчесніші не наважувалися міркувати про релігію інакше, як пошепки, боячись, аби їхні слова не витлумачили хибно й не накликали б негайну кару. Жертви переслідування самі стали переслідувачами й вирізнялися при цьому надзвичайною жорстокістю. Ні севільська інквізиція, ні німецький фемгеріхт, ні таємні товариства в Італії не могли створити потужнішої організації, ніж та, що темною тінню стелилася над штатом Юта.

Організація та була невидима, оповита таємничістю й тому здавалася вдвічі страшнішою. Вона була всезнаючою й всемогутньою, але діяла незримо та нечутно. Чоловік, який висловив би хоч найменший сумнів у непогрішності мормонської церкви, зникав, і ніхто не знав, де він і що з ним сталося. Скільки б не чекали на нього дружина та діти, їм не судилося більше його побачити та дізнатися, що тому довелося пережити в руках таємних суддів. Необережне слово або необдуманий вчинок неминуче вели до знищення винного, але ніхто не знав, що за страшна сила гнітить їх. Тож не дивно, що люди жили в постійному страху, і навіть посеред пустелі не сміли шепотітися про свої важкі сумніви.

Спочатку ця страшна темна сила карала лише непокірних — тих, хто, прийнявши віру мормонів, відступався від неї або порушував її догми. Незабаром, однак, гніт стали відчувати на собі все більше й більше людей. І ось поповз­ли дивні чутки про вбивства серед переселенців, про грабунки їхніх таборів у таких місцях, де ніколи не з’являлися індіанці. А в гаремах старійшин з’являлися нові жінки. Вони сумували та ридали з виразом жаху, що застиг на їхніх обличчях. Подорожні, котрі проїжджали в горах пізно вночі, розповідали про зграї озброєних людей у масках, які безшумно прокрадалися повз них у темряві. Чутки та байки обростали реальними фактами, підтверджувалися та підкріплювалися новими свідченнями, і нарешті ця темна сила здобула точну назву. І досі ще у віддалених ранчо Заходу словосполучення «спілка данітів» або «янголи-месники» викликають почуття забобонного страху.

Але, дізнавшись, що це за організація, люди стали боятися її не менше, а навіть більше. Ніхто не знав, з кого складалася ця нещадна секта. Імена тих, хто брав участь у кривавих розправах, скоєних буцімто задля релігії, зберігали в глибокій таємниці. Приятель, котрому ви довіряли свої сумніви щодо Провидця та його місії, міг виявитися одним із тих, хто, прагнучи помсти, з’явиться до вас вночі з вогнем і мечем. Тому кожен боявся свого сусіда й ніхто не виголошував відкрито своїх потаємних думок.

Одного чудового ранку Джон Фер’є зібрався їхати в поле, аж раптом почув клацання засуву. Визирнувши у вікно, він побачив гладкого рудого чоловіка середнього віку, котрий прямував до оселі. Фер’є похолов: це був ніхто інший, як великий Бригам Янґ.

Фер’є затремтів і кинувся до дверей зустрічати вождя мормонів — він знав, що ця поява не обіцяє нічого доброго. Янґ сухо відповів на привітання й, суворо насупивши брови, пішов услід за ним до вітальні.

— Брате Фер’є, — зронив він, сівши та пронизуючи фермера поглядом з-під світлих вій, — ми, істинно віруючі, були тобі добрими друзями. Ми підібрали тебе в пустелі, де ти помирав від голоду, розділили з тобою кусень хліба, привезли в Обіцяну долину, наділили тебе родючою землею й, захищаючи тебе, дали можливість розбагатіти. Все правильно?

— Атож, — відповів Джон Фер’є.

— А замість цього ми зажадали лише одного: щоб ти долучився до справжньої віри та в усьому слідував її законам. Ти обіцяв, але якщо те, що кажуть про тебе, правда, отже, ти порушив обіцянку.

— Яким чином я її порушив? — заперечливо підняв руки Фер’є. — Хіба я не вношу свою частку в загальний фонд? Хіба не ходжу в храм? Хіба...

— Де твої дружини? — перебив чоловіка Янґ, озираючись навколо. — Поклич їх, я хочу з ними привітатися.

— Це правда, я не одружений. Але жінок мало, і багато серед нас їх потребують більше, ніж я. Я все ж не самотній, адже про мене піклується моя донька.

— Ось про доньку я й хочу з тобою побалакати, — підтримав вождь мормонів. — Вона вже доросла й має славу квітки Юти. Дівчина припала до серця декому із найдостойніших людей.

Джон Фер’є насторожився.

— Про неї базікають таке, чому я не схильний вірити. Поширюють чутки, що вона заручена з якимось язичником. Це, звісно, пустопорожні плітки. Що сказано в тринадцятій заповіді святого Джозефа Сміта? «Кожна дівчина, котра сповідує істинну віру, має бути дружиною одного з обраних; якщо ж вона стане дружиною іновірця, то вчинить важкий гріх». Не можу повірити, щоб ти, по-справжньому віруючий, дозволив своїй доньці порушити святу заповідь.

Джон Фер’є мовчав, нервово смикаючи свій стек.

— Ось це й буде випробуванням твоєї віри — так вирішили на Священній Раді Чотирьох. Дівчина молода, ми не хочемо видавати її за сивого стариганя та не станемо позбавляти її права вибору. У нас, старійшин, достатньо своїх телиць, але ми маємо дати дружин нашим синам. У Стенджерсона є син, у Дреббера також, і кожен із них радо прийме в дім твою доньку. Нехай вона вибере одного з двох. Обоє молоді, заможні та сповідують нашу святу віру. Що на це скажеш?

Фер’є насупив брови та мовчав.

— Дайте нам час поміркувати, — сказав він нарешті. — Моя донька ще дуже молода, їй рано виходити заміж.

— Вона має зробити свій вибір впродовж місяця, — відповів Янґ, підіймаючись з місця. — Рівно через місяць вона зобов’язана дати відповідь.

У дверях він обернувся, раптом його обличчя налилося кров’ю, очі злісно блиснули.

— Якщо ти, Джон Фер’є, — майже закричав він, — захочеш своїми слабкими силами опиратися наказам Чотирьох, то пошкодуєш, що твої та її кістки не зотліли тоді в Сьєрра-Бланко!

Погрозивши йому кулаком, старійшина вийшов за двері. Фер’є мовчки слухав, як хрускає галька на доріжці під його важкими чобітьми.

Він сидів, упершись ліктем у коліно, і міркував, як повідомити про все це доньці, аж раптом відчув ласкавий дотик руки і, піднявши голову, побачив, що Люсі стоїть поруч.

— Я не винна, — бідкалася вона, відповідаючи на його здивований погляд. — Його голос гримів по всьому будинку. Ах, батьку, батьку, що ж нам тепер робити?

— Ти тільки не бійся! — він притягнув дівчину до себе й ласкаво провів широкою грубою долонею по її каштановому волоссі. — Все буде гаразд. Як тобі здається, ти ще не забула того хлопця?

У відповідь почулося гірке схлипування, і її рука стиснула руку батька.

— Отже, ні. Ну, і слава Богу: не хотів би я почути, що це сталося. Він гарний хлопчина й, до того ж, справжній християнин, не те, що тутешні святенники, незважаючи на всі їхні молитви та проповіді. Завтра в Неваду їдуть золотошукачі — я вже якось повідомлю йому, що з нами сталося. І наскільки я зрозумів, він примчить сюди швидше, ніж телеграфна кореспонденція!

Це порівняння розсмішило Люсі й вона всміхнулася крізь сльози.

— Він приїде й порадить, як нам бути, — сказала дівчина. — Але мені страшно за тебе, тату. Кажуть... кажуть, що з тими, хто суперечить Провидцю, завжди трапляється щось жахливе...

— Але ми ще не йдемо йому наперекір, — заперечив батько. — А далі видно буде, ще встигнемо боятися. У нас попереду цілий місяць, а потім, мабуть, нам буде краще втекти з Юти.

— Покинути Юту!

— Авжеж, десь так.

— А наша ферма?

— Спробуємо продати, що вдасться, зберемо трохи грошей, а інше — що ж, нехай гине. Правду кажучи, Люсі, я вже не раз міркував про це. Ні перед ким не буду плазувати, як тутешній народ робить перед цим чортовим Провидцем. Я вільний американець, і це все не для мене. А переробляти себе вже запізно. Якщо він надумає вештатися навколо нашої ферми, то, чого доброго, назустріч йому вилетить добрячий заряд шроту!

— Але ж вони нас не випустять!

— Стривай, хай приїде Джефферсон, і ми все влаштуємо. А поки що ні про що не турбуйся, дівчинко, і не плач, а то у тебе спухнуть очі, і мені від нього добряче дістанеться! Боятися немає чого, і жодна небезпека нам не загрожує.

Джон Фер’є заспокоював її вельми впевненим тоном, але Люсі не могла не помітити, що цього вечора він із особливою ретельністю замкнув усі двері, а потім вичистив та зарядив стару, заіржавілу мисливську рушницю, що висіла в нього над ліжком.

Розділ IV. Втеча

Наступного ранку після розмови з мормонським Провидцем Джон Фер’є подався в Солт-Лейк-сіті і, знайшовши приятеля, який їхав в гори Невади, вручив йому листа для Джефферсона Гоупа. Написав, що їм загрожує неабияка небезпека й що вкрай необхідно, щоб той приїхав якнайскоріше. Коли Фер’є віддав листа, на душі йому стало легше і повертався додому він веселішим.

Підійшовши до ферми, чоловік здивувався, побачивши, що до воріт прив’язані двійко коней. Подив його зріс, коли він зайшов до хати: у вітальні доволі невимушено розташувалися двоє хлопців. Один, довготелесий і блідий, розвалився в кріслі-гойдалці, поклавши ноги на пічку. Другий, із бичачою шиєю та грубим, одутлим обличчям, стояв біля вікна, заклавши руки в кишені, та насвистував церковний гімн. Обоє кивнули Фер’є, коли той увійшов.

— Ви, мабуть, нас не знаєте, — почав той, хто сидів у кріслі-гойдалці. — Це син старійшини Дреббера, а я Джозеф Стен­джерсон, котрий мандрував із вами в пустелі, коли Господь простяг свою руку та спрямував вас у лоно справжньої церкви.

— Як спрямує він усіх людей на світі, коли прийде час, — гугнявим голосом підхопив другий. — У Бога для праведних місця не бракує.

Джон Фер’є холодно вклонився. Він здогадався, хто вони, ці гості.

— Ми прийшли, — продовжував Стенджерсон, — просити руки вашої доньки для того з нас, хто полюбиться вам і їй. Правда, позаяк у мене всього чотири дружини, а у брата Дреббера — сім, то у мене є певна перевага.

— Нічого подібного, брате Стенджерсон! — вигукнув Дреб­бер. — Справа зовсім не в тому, скільки в кого дружин, — головне, хто зможе їх утримувати. Батько передав мені свої фабрики, отже, тепер я багатший за тебе.

— Зате плани на майбутнє в мене кращі! — у запалі заперечив Стенджерсон. — Коли Господь покличе до себе мого батька, мені дістануться його шкіряний завод і дубильні. Крім цього, я старший за тебе й вищий за званням!

— Нехай дівчина сама вибере, — всміхнувся Дреббер, милуючись своїм відображенням у дзеркалі. — Ми надамо їй право самій вирішувати.

Джон Фер’є слухав ці теревені біля дверей, закипаючи від злості й ледве стримуючи бажання обламати свій батіг об спини гостей.

— Ну, ось що, — сказав він, ступивши вперед. — Коли моя донька вас покличе, тоді й прийдете, а до того часу я не бажаю бачити ваші фізії!

Молоді мормони остовпіло втупилися у господаря. На їхню думку, суперечка через дівчину була найвищою честю і для неї, і для її батька.

— З цієї кімнати є два виходи, — продовжував Фер’є, — через двері та через вікно. Якому віддаєте перевагу?

Лють, що спотворила його обличчя, і загрозливо піднятий кулак змусили гостей схопитися на ноги й поспішно тікати. Старий фермер ішов за ними аж до дверей.

— Коли домовитеся, хто з вас наречений, дайте мені знати, — глузливо кинув він.

— Ти за це заплатиш! — вигукнув Стенджерсон, побілівши від злості. — Ти не послухався Провидця й Ради Чотирьох і будеш каятися в цьому до кінця своїх днів!

— Важко тебе покарає десниця Божа! — вигукнув Дреб­бер-молодший. — Ми зітремо тебе з лиця землі!

— Ще подивимося, хто кого! — заревів Фер’є й кинувся було за рушницею, але Люсі втримала батька, схопивши за руку.

Та за воротами вже чувся стукіт копит, і Фер’є збагнув, що відвідувачів тепер не наздогнати.

— От же падлюки! — лаявся фермер, витираючи піт із чола. — Так краще мені бачити тебе мертвою, ніж дружиною будь-кого з них!

— Я також вважала б за краще померти, батьку, — твердо сказала дівчина. — Але ж скоро приїде Джефферсон.

— Так. Тепер уже скоро. І чим швидше, тим краще: від них чого завгодно можна очікувати.

І справді, мужньому старому фермеру та його прийомній доньці зараз відчайдушно були потрібні порада та допомога. Серед мормонів ще не було випадку, щоб хтось виявив відкриту непокору старійшинам. Якщо навіть дрібні проступки каралися так суворо, чого ж міг чекати такий бунтар, як Фер’є? Він знав, що ні становище, ні статки його не врятують. Люди не менш відомі та заможні, ніж він, раптово зникали назавжди, а все їхнє майно переходило до церкви. Фер’є був далеко не боязкий, і все ж він трясся, думаючи про навислу над ним таємничу, невловиму загрозу. Будь-яку явну небезпеку він зустрів би, не втрачаючи холодного серця, але його лякала невідомість. Чоловік приховував цей страх від доньки й робив вигляд, ніби все, що сталося, це якісь дрібниці, але любов до батька зробила дівчину прозорливою, і вона помічала всі відтінки його настрою й ясно бачила, що йому дуже незатишно.

Чоловік чекав, що Янґ обуриться його поведінкою та притягне до відповіді, і не помилився, хоча це сталося зовсім несподіваним чином. Наступного ж ранку він, прокинувшись, із подивом виявив маленький квадратний аркуш паперу, при­шпилений до ковдри прямо в нього на грудях. Великим розгонистим почерком на ньому було написано:

«На спокутування провини тобі дається двадцять дев’ять днів, а потім...»

Три крапки були страшніші за будь-які погрози. Фер’є марно ламав голову, намагаючись здогадатися, як міг цей папірець потрапити до нього в кімнату. Слуги спали в окремому флігелі, а всі вікна та двері будинку були міцно замкнені. Чоловік знищив папірець і нічого не сказав доньці, але серце його холоділо від жаху. Двадцять дев’ять днів залишалося до кінця місяця, тобто терміну, призначеного Янґом. Яка ж мужність, які сили потрібні для боротьби з ворогом, що має таку таємничу владу? Рука, що пришпилила до його ковдри записку, могла завдати йому удару в серце, і він так і не дізнався б, хто його вбивця.

Наступного ранку йому стало ще страшніше. Сидячи з ним за сніданком, Люсі раптом здивовано зойкнула й вказала на стелю. Там, посередині, було виведено, вочевидь, обпаленим патиком, число 28. Для Люсі це було загадкою, а Фер’є не став їй нічого пояснювати. Усю цю ніч він просидів із рушницею в руках, не заплющуючи очей і нашорошивши вуха. Він нічого не побачив і не почув, але вранці зовні на дверях з’явилося число 27.

Так минав день за днем, і щоранку він неодмінно переконувався, що невидимі вороги ведуть точний лік і десь на виду обов’язково залишають нагадування про те, скільки днів залишилося до кінця призначеного терміну. Іноді фатальні числа з’являлися на стінах, іноді — на підлозі, а то й на аркушах паперу, приліплених до садової хвіртки або до дощок паркану. При всій своїй пильності Джон Фер’є так і не міг виявити, яким чином з’являлися ці щоденні попередження. Щоразу при вигляді чисел його охоплював майже забобонний жах. Він втратив спокій, схуд, і в очах його стояв тужливий переляк, як у зацькованого звіра. Чоловіка підтримувала лише єдина надія на те, що ось-ось із Невади примчить молодий мисливець.

Число двадцять поступово скоротилося до п’ятнадцяти, п’ятнадцять — до десяти, а від Джефферсона Гоупа досі не було жодних звісток. Кількість днів, що залишилися, танула, а Гоуп усе не з’являвся. Почувши на вулиці стукіт кінських копит або вигук візника, котрий поганяв коней, старий фермер кидався до воріт, сподіваючись, що нарешті прийшла допомога. Але коли цифра п’ять замінилася четвіркою, а четвірка — трійкою, він зовсім занепав духом і перестав сподіватися на порятунок. Нещасний усвідомлював, що сам, та ще й погано знаючи навколишні гори, він буде зовсім безпорадний. Усі проїжджі дороги ретельно охоронялися, і ніхто не міг виїхати без дозволу, виданого Радою Чотирьох. Нікуди дітися, ніде не сховатися від навислої над ним смертельної небезпеки. І все ж ніщо не могло похитнути його рішення швидше розлучитися із життям, ніж приректи свою доньку на ганьбу та безчестя.

Одного вечора чоловік сидів сам, полинувши в думки про свою біду та марно намагаючись знайти якийсь вихід. Вранці на стіні будинку з’явилася цифра 2: завтра — останній день призначеного терміну. А що буде потім? Уява смутно малювала йому всілякі жахіття. А донька, що буде з нею, коли його не стане? Невже немає способу вирватися з цієї павутини, що щільно обліпила їх обох? Нещасний опустив голову на стіл і заплакав від усвідомлення свого безсилля.

Але що це? До нього долинуло легке шкрябання, що чітко чулося в нічній тиші. Звук цей лунав від вхідних дверей. Фер’є прокрався в передпокій і напружено прислухався. Кілька секунд повної тиші, потім знову той самий ледве чутний і немовби скрадливий звук. Либонь, хтось нишком постукував пальцем по одвірку. Може, нічний убивця, котрий мав виконати вирок таємного суду? Або це нагадування про те, що настав останній день відпущеного йому терміну? Джон Фер’є вирішив, що миттєва смерть краща за болісне очікування, яке понівечило його серце й змушувало тремтіти кожен нерв. Кинувшись уперед, він відсмикнув засув і відчинив двері.

Ззовні було тихо та спокійно. Ніч була ясна, на небі яскраво переливалися зорі. Фермер оглянув маленький, обгороджений ґратами садочок перед будинком — ні там, ні на вулиці не було ні душі. Полегшено зітхнувши, Фер’є поглянув праворуч і ліворуч, аж раптом, випадково опустивши очі, побачив прямо біля своїх ніг людину, котра розпростерлася на землі.

Господар перелякано відсахнувся до стіни та схопився за горло, щоб придушити зойк. Першою його думкою було, що людина на землі поранена або мертва. Але той раптом шпарко та безшумно, як змія, поповз по землі прямо в обійстя. Опинившись у передпокої, чоловік схопився на ноги та замкнув двері. Потім обернувся — і здивований фермер упізнав жорстке та рішуче обличчя Джефферсона Гоупа.

— Господи! — задихаючись, промовив Джон Фер’є. — Як ви мене налякали! Чому ви повзли?

— Дайте мені попоїсти, — прохрипів Гоуп. — Дві доби в мене й крихти не було в роті.

Хлопець накинувся на холодне м’ясо та хліб, що залишилися на столі після вечері, і жадібно поглинав шматок за шматком.

— Як Люсі? — спитав він, утамувавши голод.

— Нічого. Вона не знає, в якій ми небезпеці, — відповів Фер’є.

— Це добре. За будинком стежать зусібіч. Ось чому мені довелося повзти. Але хоч вони й хитрі, а мисливця з Вошоу їм не впіймати!

Відчувши, що тепер у нього є відданий спільник, Джон Фер’є немов переродився. Він схопив загрубілу руку Гоупа та міцно стиснув.

— Таким, як ти, можна пишатися, — видихнув він. — Мало хто ризикнув би розділити з нами таку біду!

— Що правда, то правда, — відказав молодий мисливець. — Я дуже вас поважаю, але, чесно кажучи, якби ви були самі, я б іще двічі подумав, перш ніж встромити голову в це осине гніздо. Я приїхав за Люсі, і поки Джефферсон Гоуп ходить по землі, з нею нічого не станеться!

— Що ж ми будемо робити?

— Завтра — останній день, і якщо сьогодні не сховатися, вам кінець. В Орлиній балці нас чекають двійко коней і мул. Скільки у вас грошей?

— Дві тисячі доларів золотом і п’ять тисяч — банкнотами.

— Цього досить. У мене приблизно стільки ж. Треба пробратися через гори в Карсон-сіті. Розбудіть Люсі. Добре, що слуги сплять не в будинку.

Поки Фер’є допомагав доньці збиратися в подорож, Джефферсон Гоуп спакував у вузлик усе їстивне, що зумів знайти в оселі, і наповнив глиняний глечик водою. Він із досвіду знав, що в горах джерел мало, до того ж вони розташовані далеко одне від одного. Тільки-но він закінчив збиратися, як з’явився фермер із донькою, вже одягненою та готовою вирушати в дорогу. Закохані привіталися палко, але квапливо: зараз не можна було гаяти ні хвилини, а справ було ще багато.

— Маємо виходити негайно, — зазначив Джефферсон Гоуп тихо та твердо, як людина, котра усвідомлює, наскільки велика небезпека, але вирішила не здаватися. — За головним і чорним ходом стежать, але ми можемо обережно вилізти через бокове вікно й піти полями. Вийдемо до дороги, а звідти лише дві милі до Орлиної балки, де нас чекають коні. До світанку промчимо половину шляху через гори.

— А що, якщо нас схоплять? — перепитав Фер’є.

Джефферсон поплескав руків’я револьвера, що стирчав з-під його куртки.

— Якщо їх буде дуже багато, то двох-трьох заберемо з собою, — похмуро всміхнувся він.

У будинку загасили світло, і Фер’є з темного вікна поглянув на свої поля, які залишав назавжди. Він давно вже привчав себе до думки про те, що ця жертва неминуча: честь і щастя доньки були для нього дорожчими за втрачені статки. Навколо дзвеніла спокійна тиша, ледь чутно шелестіли дерева, широкі поля дихали спокоєм, і було важко уявити собі, що десь там зачаїлася смерть. Однак, судячи з блідості та суворого виразу обличчя молодого мисливця, пробираючись до будинку, він бачив достатньо й був обережним недарма.

Фер’є взяв лантух із грішми, Джефферсон Гоуп — убогий запас їжі та води, а Люсі — маленький згорток із кількома дорогими її серцю речами. Дуже повільно й обережно відчинивши вікно, вони зачекали, поки чорна хмара не наповзла на небо, затуливши собою зорі, і тоді один за одним спустилися в маленький садочок. Пригнувшись і затамувавши подих, вони прокралися до паркану та безшумно рушили вздовж нього до пролому, що виходив у пшеничне поле. Раптово парубок штовхнув своїх супутників у тінь, і всі троє, тремтячи, припали до землі.

Життя в преріях розвинуло у Джефферсона Гоупа гострий слух, немов у рисі. Тільки-но він і його друзі встигли розтягнутися на землі, як за кілька кроків пролунав тужливий крик гірської сови. У відповідь почувся такий самий крик десь неподалік. І негайно ж у проломі, куди прагнули втікачі, виникла неясна темна постать. Знову той самий жалібний умовний крик — і з темряви виступив другий чоловік.

— Завтра опівночі, — сказав перший, мабуть, начальник. — Коли тричі прокричить дрімлюга.

— Гаразд, — відповів другий. — Сказати братові Дребберу?

— Скажи йому, а він нехай передасть іншим. Дев’ять до семи!

— Сім до п’яти! — сказав другий, і вони розійшлися в різні боки.

Останні слова, вочевидь, були паролем і відгуком. Коли їхні кроки затихли вдалині, Джефферсон схопився на ноги, допоміг своїм супутникам пройти крізь пролом і побіг полем, підтримуючи дівчину та майже несучи її на руках, коли та вибивалася з сил.

— Мерщій, мерщій! — раз по раз шепотів він, задихаючись. — Ми пройшли лінію чатових. Тепер усе залежить від швидкості. Хутко!

Потрапивши нарешті на дорогу, де йти було легше, втікачі додали ходи. Лише одного разу їм хтось трапився назустріч, але втікачам вдалося вчасно кинутися в поле, і їх не помітили. Не доходячи до міста, мисливець повернув на вузьку кам’янисту стежку, що вела в гори. У темряві над ними виднілися дві чорні зубчасті вершини, розділені вузьким рівчаком, — це й була Орлина балка, де на втікачів чекали коні. З безпомилковим чуттям Джефферсон Гоуп провів своїх супутників поміж величезних валунів, відтак висохлим руслом потоку до сховку серед скель, де були прив’язані вірні тварини. Дівчину посадили на мула, старий Фер’є зі своїм лантухом сів на одного з коней, іншого ж Джефферсон Гоуп, взявши за вуздечку, повів крутою, звивистою стежиною.

Це був важкий шлях для тих, хто не звик до природи в найбільш первісному стані. З одного боку на тисячу футів угору здіймалася величезна скеля, чорна, сувора та грізна, з довгими базальтовими стовпами уздовж стрімкої стіни, схожими на ребра скам’янілого чудовиська. З іншого боку — урвище й дикий хаос унизу, нагромадження кам’яних брил і уламків, за якими ні пройти, ні проїхати. А посередині безладно петляла стежка, місцями така вузька, що їхати нею можна було лише один за одним, і така скеляста, що здолати її міг лише досвідчений вершник. І все ж, незважаючи на труднощі та небезпеки, втікачі зміцніли духом, бо з кожним кроком збільшувалася відстань між ними й тією страшною деспотичною силою, від якої вони намагалися врятуватися.

Однак незабаром їм довелося переконатися, що вони ще не зовсім втекли з-під влади «святих». Втікачі доїхали до найглухішого місця на всьому шляху, аж раптом дівчина злякано зойкнула та вказала нагору. Там, над самою стежкою, на темній скелі чітко виділявся на тлі неба силует самотнього чатового. Тієї ж миті він помітив їх і над безмовною улоговиною прогримів крик:

— Хто йде?

— Подорожні в Неваду, — відгукнувся Джефферсон Гоуп, хапаючись за рушницю, що лежала поперек сідла.

Чатовий, клацнувши рушницею, вдивлявся в них зверху, мабуть, невдоволений відповіддю Гоупа.

— Хто дав дозвіл? — запитав він.

— Священна Рада Чотирьох, — гукнув Фер’є. Живучи серед мормонів, він знав, що Рада Чотирьох представляє собою вищу владу.

— Дев’ять до семи! — крикнув вартовий.

— Сім до п’яти, — швидко відповів Джефферсон Гоуп, згадавши пароль, що підслухав у саду.

— Проїжджайте з Богом, — дозволив голос нагорі.

За сторожовим постом дорога стала ширшою, і коні перейшли на рись. Озирнувшись, подорожні побачили самотнього чоловіка, котрий стояв, спершись на рушницю, і збагнули, що щасливо минули кордон країни обраного народу. Попереду їх чекала воля!

Розділ V. Янголи-месники

Усю ніч вони мчали звивистими розколинами, заплутаними кам’янистими стежками. Не раз збивалися на манівці, але Гоуп, котрий добре знав гори, знову виводив їх на правильну дорогу. Коли розвиднілося, перед утікачами відкрилося видовище дивовижної, хоча й дикої краси. З усіх боків їх обступали величезні снігові шпилі, кожен немов визирав із-за плеча іншого, щоб побачити далекі горизонти. Їхні скелясті схили були такі круті, що сосни та модрини ніби висіли над головами мандрівників і, здавалося, перший же порив вітру скине їх униз. І, можливо, ці побоювання не були марними: пустельну долину суцільно всіювали дерева та валуни, що звалилися згори. Коли втікачі проїжджали долиною, десь неподалік зірвався величезний камінь і з глухим гуркотом покотився вниз, озвавшись відлунням у гучних розколинах і добряче налякавши стомлених коней, які раптом кинулися в чвал.

Над горизонтом повільно сходило сонце, і снігові вершини спалахували одна за одною, як ліхтарики на святі, поки всі відразу не запалали червоним полум’ям. Подорожні мимоволі замилувалися цим чудовим видовищем — вони навіть відчули приплив нових сил. Зробивши привал біля струмка, що витікав із якоїсь ущелини, вони нашвидкуруч перекусили й напоїли коней. Люсі й її батько охоче залишилися б тут і на довше, але Джефферсон Гоуп був невблаганним.

— Вони вже кинулися в погоню за нами, — сказав він. — Тепер усе залежить від швидкості. Дістанемося до Карсона, тоді зможемо відпочивати хоч усе життя.

Весь день вони пробиралися ущелинами й до вечора, за їхніми розрахунками, віддалилися більш ніж на тридцять миль від своїх ворогів. Утікачі знайшли собі прихисток на ніч під виступом скелі, де сяк-так можна було сховатися від холодного вітру, і там, притулившись один до одного, щоб зігрітися, проспали кілька годин, але ще до світанку вирушили далі. Подорожні не помічали жодних ознак погоні, і Джефферсон Гоуп почав уже думати, що їм вдалося вислизнути від страшної організації, гнів якої вони накликали на себе. Парубок не знав, наскільки далеко простирається її залізна рука й як скоро вона стисне їх у кулак і розчавить.

Посеред другого дня їхніх мандрів мізерні запаси їжі майже вичерпалися. Втім, це не дуже турбувало мисливця: в горах було достатньо дичини, а йому й раніше часто доводилося добувати собі їжу полюванням. Знайшовши затишний закуток, хлопець зібрав купу хмизу та розпалив яскраву ватру, щоб Люсі та старий Фер’є могли погрітися. Вони опинилися на висоті близько п’яти тисяч футів над рівнем моря, і повітря різко стало холоднішати. Прив’язавши коней і кивнувши на прощання Люсі, парубок перекинув рушницю через плече та подався на пошуки якоїсь дичини. Пройшовши трохи, він озирнувся: старий і дівчина сиділи біля вогнища, а за ними нерухомо стояли прив’язані коні. Потім їх заступили собою скелі.

Хлопець пройшов милі дві, блукаючи розколинами, але нічого не знайшов, хоча за обдертою подекуди корою дерев і за іншими прикметами зробив висновок, що десь неподалік було багато ведмедів. Витративши на марні пошуки години дві-три, парубок украй зневірився й хотів уже повертати назад, аж раптом, звівши погляд, побачив щось таке, від чого його серце радісно забилося. На виступі високої скелі, футів за триста-чотириста над ним стояла тварина, на вигляд схожа на вівцю, але з величезними рогами. Сніговий баран — так називався цей звір — ймовірно, сторожив стадо, якого Гоуп не міг побачити знизу. На щастя, баран дивився в інший бік і не помітив мисливця. Джефферсон кинувся на землю, поклав рушницю на камінь і довго прицілювався, перш ніж натиснути на гачок. Нарешті, він вистрілив; тварина підстрибнула, ледь-ледь затрималася на краю виступу й звалилася вниз у долину.

Сніговий баран виявився таким важким, що мисливець не став тягти його на собі, відрізав лише задню ногу та частину боку. Закинувши трофеї на плече, поквапився назад, бо вже починало сутеніти. Але не встиг пройти й кількох кроків, як збагнув, що, захопившись пошуками, зайшов у незнайомі місця, тож тепер буде не так уже легко відшукати зворотну дорогу. Долину оточували ущелини, що нічим не відрізнялися одна від одної. Котроюсь із них він пройшов десь із милю й натрапив на гірський потік, який, як він точно пам’ятав, не зустрічався йому на шляху в долину. Переконавшись, що заблукав, мисливець спробував було піти іншим яром, але знову довелося повертати назад. Швидко насувалася ніч і вже майже стемніло, коли юнак нарешті знайшов розколину, яка здалася йому знайомою. Але й тут йому було дуже важко не збитися зі шляху: місяць ще не зійшов, а серед високих скель панувала суцільна темрява. Згинаючись під важкою ношею, втомлений нескінченними блуканнями, Джефферсон Гоуп брів уперед, підбадьорюючи себе думкою, що з кожним кроком він усе ближче до Люсі й що м’яса, яке він несе, вистачить їм до кінця подорожі.

Нарешті, парубок підійшов до входу в ту саму ущелину, де залишив Люсі й її батька. Навіть у темряві Гоуп упізнав обриси скель, що оточували долину. Отже, подумав він, про нього вже непокояться, адже хлопець пішов майже п’ять годин тому. У нього стало радісно на душі, парубок приставив руки до рота, і гучна луна далеко рознесла веселий клич, яким він сповіщав про своє повернення. Прислухався, очікуючи відповіді. Ні звуку, окрім його власного голосу, що прогримів у похмурих мовчазних розколинах, знову й знову повторюваного відлунням. Хлопець гукнув ще раз, голосніше, і знову не почув жодного відгуку від друзів, із котрими зовсім нещодавно розлучився. У серце парубка закралася неясна, безпричинна тривога; він у сум’ятті кинувся вперед, скинувши з плечей свою ношу.

Обігнувши скелю, він побачив майданчик, де було розкладене багаття. Там ще димілася купка попелу, але, либонь, ніхто не підтримував вогонь після того, як парубок пішов. Навколо панувала все та ж мертва тиша. Його смутні страхи перетворилися в упевненість, коли юнак підбіг ближче. Біля тліючих залишків багаття не було жодної живої істоти: дівчина, старий, коні — усі зникли. Було ясно, що за його відсутності сюди навідалася страшна біда, яка спіткала їх усіх, не залишивши жодних слідів.

У Джефферсона Гоупа, враженого важким ударом, раптом усе попливло перед очима, і йому довелося спертися на рушницю, щоб не впасти. Однак він був людиною дії та швидко здолав свою слабкість. Вихопивши з попелу тліючу головешку, він дув, поки вона не спалахнула, і, присвічуючи собі цим факелом, узявся оглядати маленький табір. Землю стоптали кінськими копитами, отже, на втікачів напав великий загін вершників, а за напрямком слідів було видно, що звідси вони повернули назад, до Солт-Лейк-сіті. Вочевидь, вони забрали із собою і старого, й дівчину. Джефферсон Гоуп майже переконав себе, що це так, аж раптом його серце сіпнулося й нерви напружилися до межі. Трохи віддалік він побачив щось таке, чого тут не було раніше, — невелику купку червонястої землі. Сумнівів бути не могло — це нещодавно насипана могила. Молодий мисливець підійшов ближче: із землі стирчала палиця, а в її розщеплений кінець встромили аркуш паперу. Джефферсон Гоуп прочитав короткий, але вичерпний напис:

Джон Фер’є із Солт-Лейк-сіті помер 4 серпня 1860-го.

Отже, мужнього старого фермера, з котрим він розлучився напередодні, вже немає серед живих і це все, що написали на його могилі! Джефферсон Гоуп дико озирнувся навколо, шукаючи другу могилу. Її не виявилося. Люсі захопили ці почвари. Зрозумівши, що її долю визначили заздалегідь і що він безсилий нашкодити мормонам, хлопець гірко пошкодував, що не лежить разом із старим у цій тихій могилі.

Але діяльна натура знову здолала апатію, яку породжує відчай. Якщо він неспроможний допомогти дівчині, то, принаймні, може присвятити своє життя помсті. Поряд із безмежним терпінням і наполегливістю в характері Джефферсона Гоупа була й схильність мстити — це, ймовірно, передалося йому від індіанців, серед яких він виріс. Стоячи біля згаслого багаття, парубок відчував, що полегшити його горе може лише повна відплата ворогам, вчинена його власною рукою. Відтепер його сильна воля та невтомна енергія будуть присвячені лише цій єдиній меті. Блідий і похмурий, Джеффесон Гоуп пішов туди, де він покинув м’ясо вбитого барана, потім розвів багаття й приготував собі їжі на кілька днів. Склав м’ясо в мішок і, незважаючи на втому, вирушив у путь через гори, слідами янголів-месників.

П’ять днів, мало не падаючи від знемоги, збиваючи до крові ноги, він брів тими ж ущелинами, де нещодавно їхав верхи. Вночі забувався на кілька годин десь на землі серед скель, але ще до світанку підіймався й знову прямував далі. На шостий день дійшов до Орлиної балки, звідки почалася їхня невдала втеча. Перед хлопцем відкрився вигляд на домівку мормонів. Джефферсон Гоуп, знесилений, виснажений, сперся на рушницю й люто погрозив кулаком широкому безмовному місту, що розкинулося внизу. Він побачив прапори на головних вулицях: либонь, там відбувалося якесь свято. Міркуючи, що б це могло означати, парубок почув тупіт копит — до нього наближався якийсь вершник. Гоуп упізнав у ньому мормона на ім’я Каупер, котрому він не раз допомагав. Підступив до нього, сподіваючись вивідати щось про долю Люсі.

— Я Джефферсон Гоуп, — сказав він. — Пам’ятаєте мене?

Мормон втупився на нього з неприхованим подивом. І справді, важко було впізнати колишнього молодого чепуристого мисливця в цьому брудному голодранці з блідим обличчям і палаючими очима. Але коли він, врешті-решт, переконався, що перед ним таки Джефферсон Гоуп, здивування на його обличчі змінилося жахом.

— Ви з глузду з’їхали! Навіщо сюди прийшли? — вигукнув він. — Якщо хтось побачить, що я з вами говорю, мені не минути лиха! Священна Рада Чотирьох засудила вас до смерті за те, що ви допомогли втекти Фер’є та його доньці!

— Не боюся я ні вашої Ради, ні її наказів, — твердо мовив Гоуп. — Ви, мабуть, щось про них знаєте. Заклинаю вас усім, що для вас дороге, відповісти мені на кілька запитань. Ми ж були друзями. Заради Бога, не відмовляйте мені в цьому проханні!

— Ну, що вам потрібно? — неспокійно озираючись, спитав мормон. — Мерщій. У скель є вуха, а у дерев — очі.

— Що з Люсі Фер’є?

— Її вчора повінчали з молодшим Дреббером. Гей-гей, та що з вами таке? Ви просто змертвіли!

— Дурниці, — побілілими губами ледве вимовив Гоуп та опустився на камінь. — Кажете, повінчали?

— Атож, учора. Тому й прапори біля храму вивісили. Молодший Дреббер і молодший Стенджерсон усе сперечалися, кому з них вона дістанеться. Обоє були в загоні, який кинувся в погоню, і Стенджерсон застрелив її батька, що начебто давало йому перевагу, але на Раді у Дреббера була сильна підтримка, отож Провидець віддав дівчину йому. Та тільки, мені здається, ненадовго: вчора з її лиця було видно, що не жити їй на цьому світі. То не жінка стояла під вінцем, а примара. Ви що, йдете?

— Йду, — видихнув Джефферсон Гоуп, підводячись.

Його застигле, суворе обличчя, здавалося, було висічене з мармуру, і лише очі палали недобрим вогнем.

— Куди ж ви йдете?

— Це не має значення, — відповів парубок і, закинувши рушницю на плече, побрів до ущелини, а звідти — у саме серце гір, до лігва хижих тварин. Серед них не було небезпечнішого та лютішого звіра, ніж він сам.

Передбачення мормона збулося. Чи то подіяла на юнку жахлива смерть батька, чи ненависний насильницький шлюб, але бідолашна Люсі, жодного разу не піднявши очей, почала марніти й через місяць померла. Постійно п’яний Дреббер, котрий одружився з Люсі головним чином через статки Джона Фер’є, не дуже засмутився від тієї втрати. Її оплакували інші його дружини, котрі, за звичаєм мормонів, просиділи біля її труни всю ніч напередодні поховання. На світанку двері раптом розчахнулися, і перелякані, здивовані жінки побачили перед собою кудлатого здичавілого чоловіка в лахмітті. Не звертаючи уваги на жінок, котрі збилися в зграйку, він підійшов до бездиханного тіла, в якому ще донедавна жила чиста душа Люсі Фер’є. Схилившись, він благоговійно притулився вустами до її холодного чола, потім підняв її руку та зняв із пальця обручку.

— Вона не ляже в могилу з цим! — гнівно прогарчав він і, перш ніж жінки встигли здійняти галас, кинувся на сходи й зник. Все це було так незвичайно й сталося настільки швидко, що жінки не повірили б собі й не переконали інших, якби не один незаперечний факт: маленький золотий обідок, символ шлюбу, зник із її пальця.

Кілька місяців Джефферсон Гоуп блукав горами, вів дивне напівтваринне життя й плекав у своєму серці люту жагу помсти. У місті з’явилися чутки про таємничу істоту, яка жила в глухих гірських ущелинах і не раз прокрадалася до околиць міста. Якось у вікно Стенджерсона влетіла куля та розплющилася об стіну за якийсь фут від його голови. Іншого разу біля Дреббера, котрий проходив під скелею, звалився величезний камінь, і він уникнув жахливої смерті лише тому, що миттю кинувся ниць на землю. Обоє молодих мормонів скоро здогадалися, хто вчиняв замахи на їхнє життя, і не раз влаштовували набіги в гори, сподіваючись спіймати або вбити свого ворога, але всі їхні спроби були марні. Тоді вони вирішили з обережності не виходити з дому поодинці, тим більше ввечері, а біля своїх будинків поставили вартових. Але поступово все ж перестали дотримуватися обережності, бо ворог більше не давався чути, і чоловіки сподівалися, що час остудив його мстивий запал.

Та це було далеко не так, він швидше посилив його. Мисливець, упертий і з непохитним характером, був настільки одержимий нав’язливою думкою про помсту, що не міг уже більше думати ні про що інше.

Однак він мав насамперед практичний розум. Тож незабаром усвідомив, що навіть його залізне здоров’я не витримає постійних випробувань, які він сам на себе поклав. Життя просто неба та відсутність здорової їжі підірвали сили парубка. Але якщо він помре в горах, як собака, то хто ж помститься негідникам? А його, звісно, чекає саме така смерть, якщо він буде жити, як раніше. Юнак знав, що це зіграє на руку його ворогам, і тому змусив себе повернутися в Неваду, до своїх копалень, аби відновити здоров’я та назбирати грошей, а потім знову добиватися своєї мети.

Парубок мав намір прожити в Неваді максимум рік, але всілякі непередбачені обставини затримали його аж на п’ять літ. Незважаючи на довгий термін, він так само гостро відчував своє горе й так само жадав помсти, як і тієї пам’ятної ночі, коли стояв біля могили Джона Фер’є. Чоловік повернувся в Солт-Лейк-сіті, змінивши свій вигляд і назвавшись іншим ім’ям. Його нітрохи не турбувала власна доля, лишень би вдалося здійснити справедливу відплату. У місті його чекали погані новини. Кілька місяців тому серед обраного народу стався розкол: молодші члени церкви збунтувалися проти влади старійшин. У результаті певна частина невдоволених відмовилася від мормонської віри та покинула Юту. Серед них були Дреббер і Стенджерсон; куди вони подалися, ніхто не знав. Подейкували, ніби Дребберу вдалося отримати за своє майно купу грошей і він поїхав багатієм, а його товариш Стен­джерсон був порівняно бідним. Однак ніхто не міг сказати, де шукати їхній слід.

Багато хто, навіть наймстивіші люди, зіткнувшись із такою завадою, покинули б навіть думати про відплату, але Джефферсон Гоуп не вагався ні хвилини. Грошей у нього було небагато, але він, хапаючись за будь-яку можливість заробити й сяк-так зводячи кінці з кінцями, їздив із міста в місто, шукаючи своїх ворогів. Рік минав за роком, чорне волосся Гоупа вкрила сивина, а він як шукач усе нишпорив містами, зосередившись на тій єдиній меті, якій присвятив усе своє життя. І, нарешті, його завзятість була винагороджена. Проходячи вулицею, він кинув лише один погляд на обличчя, що промайнуло у вікні, але цього було досить: тепер Гоуп знав, що люди, за котрими він женеться стільки років, перебувають тут, у Клівленді, штат Огайо. Він повернувся в своє жалюгідне житло з готовим планом помсти. Сталося, однак, так, що Дреббер, визирнувши у вікно, помітив волоцюгу на вулиці та прочитав в його очах свій смертний вирок. Разом зі Стенджерсоном, який став його особистим секретарем, він кинувся до мирового судді та заявив, що їх із ревнощів переслідує старий суперник і чоловікам загрожує небезпека. Того ж вечора Джефферсона Гоупа заарештували й, оскільки не знайшлося нікого, хто узяв би його на поруки, то нещасний просидів у в’язниці кілька тижнів. Вийшовши на волю, Гоуп виявив, що будинок Дреббера порожній: він зі своїм секретарем виїхав до Європи.

Месник ще раз втратив їхні сліди, і знову ненависть змусила його продовжувати погоню. Але для цього були потрібні гроші, тому чоловік знову став працювати, намагаючись заощадити кожен долар для майбутньої поїздки. Нарешті, зібравши достатньо, щоб не померти з голоду, він виїхав до Європи й знову став вештатися містами, не цураючись жодної роботи та вистежуючи своїх ворогів. Наздогнати їх, проте, не вдавалося. Коли чоловік дістався до Петербурга, Дреббер і Стенджерсон уже поїхали в Париж; він поквапився туди, і дізнався, що ті тільки-но відбули до Копенгагена. У столиці Данії він також спізнився — втікачі подалися до Лондона, де він таки їх наздогнав.

Про те, що там сталося, найкраще дізнатися зі свідчень старого мисливця, занотованих у щоденнику доктора Ватсона, котрому ми й так уже багато чим завдячуємо.

Розділ VI. Продовження нотаток доктора Джона Ватсона

Мабуть, шалений опір нашого бранця зовсім не означав, що він палає ненавистю до нас, бо, збагнувши марність боротьби, він несподівано всміхнувся й висловив надію, що нікому не зашкодив під час цієї сутички.

— Ви, мабуть, повезете мене до відділка, — звернувся він до Шерлока Голмса. — Мій кеб стоїть унизу. Якщо розв’яжете мені ноги, я зійду сам. Бо нести мене буде не так уже й легко: я став важчим, ніж був колись.

Ґреґсон і Лестрейд перезирнулися, вочевидь, вважаючи, що це доволі ризиковано, але Шерлок Голмс, повіривши полоненому на слово, зараз же розв’язав рушник, яким були скручені його щиколотки. Той піднявся й пройшовся кімнатою, щоб розім’яти ноги. Пригадую, дивлячись на нього, я подумав, що мені не часто доводилося бачити людину настільки могутньої конституції, а вираз рішучості й енергійності на його смаглявому, обпаленому сонцем обличчі додавав його зовнішності ще більшої величі.

— Якщо випадково місце начальника поліції зараз не зайняте, то кращого за вас нікого не знайти, — зауважив він, дивлячись на мого співмешканця з неприхованим захопленням. — Як ви мене вистежили — це зовсім незбагненно!

— Вам також варто було б поїхати зі мною, — зронив Голмс, обернувшись до детективів.

— Я можу бути замість візника, — запропонував Лестрейд.

— Дуже добре, а Ґреґсон сяде з нами в кеб. І ви також, докторе. Адже ви цікавитеся цією справою, то ж слід поїхати всім разом.

Я охоче погодився, і ми спустилися вниз. Наш бранець не робив жодних спроб утекти, він спокійно сів у кеб, що належав йому, а ми пішли за ним. Піднявшись на козли, Лестрейд хльоснув коня й дуже швидко довіз нас до відділка. Нас завели в невелику кімнатку, де інспектор поліції, блідий і млявий, котрий виконував свої обов’язки механічно, із нудьгуючим виглядом записав імена арештанта та його жертв.

— Заарештованого допитає суддя впродовж тижня, — повідомив інспектор. — Джефферсон Гоуп, чи хочете ви щось заявити до суду? Попереджаю: все, що ви скажете, може бути використано проти вас.

— Я багато чого можу сказати, — повільно вимовив наш бранець. — Мені хотілося б розповісти цим джентльменам усе.

— Може, розповісте на суді? — спитав інспектор.

— А до суду я, імовірно, не доживу. Не бійтеся, я не маю наміру накласти на себе руки. Ви ж лікар? — поцікавився він, обернувшись до мене своїми гнівними чорними очима.

— Авжеж, — підтвердив я.

— Ну, тоді покладіть сюди вашу руку, — всміхнувся Гoyп, вказуючи скутими руками на свої груди.

Я так і зробив, і негайно ж відчув під рукою сильні, нерівні поштовхи. Грудна клітка його сіпалася та тряслася, як крихка споруда, в якій працює величезна машина. У тиші я почув у його грудях глухі хрипи.

— Та ж у вас аневризма аорти! — вигукнув я.

— Саме так, — безтурботно відгукнувся Гоуп. — Минулого тижня я був у медика. Він сказав, що через кілька днів вона лусне. До того йде вже багато років. Це в мене від того, що в горах Солоного озера я довго жив просто неба та харчувався, як доведеться. Я зробив усе, що хотів, і мені тепер байдуже, коли помру, лише спершу маю розповісти, як це все сталося. Не хочу, щоб мене вважали звичайним головорізом.

Інспектор та обоє детективів квапливо порадилися, чи не порушать вони правила, дозволивши йому говорити.

— Як вважаєте, докторе, його становище справді небезпечне? — звернувся до мене інспектор.

— Найімовірніше, так воно і є, — відповів я.

— У такому разі наш обов’язок — в інтересах правосуддя вислухати його свідчення, — вирішив інспектор. — Можете казати, Джефферсоне Гоуп, але ще раз попереджаю, ваші свідчення запишуть у протокол.

— З вашого дозволу, я сяду, — попросив арештант, опускаючись на крісло. — Від цієї аневризми я швидко втомлююся, та до того ж півгодини тому ми добряче поборолися один із одним. Я стою на краю могили й брехати не збираюся. Усе, що вам скажу, — чиста правда, а як ви до неї поставитесь, мені вже байдуже.

Джефферсон Гоуп відкинувся на спинку крісла й почав свою дивовижну історію. Розповідав докладно, дуже спокійним тоном, ніби йшлося про щось геть буденне. За точність поданої нижче розповіді я відповідаю, оскільки мені вдалося роздобути записник Лестрейда, а він нотував усе слово в слово.

— Вам не так уже й важливо знати, чому я ненавидів цих людей, — почав Джефферсон Гоуп, — досить сказати, що вони стали причиною смерті двох людських істот — батька та доньки — і поплатилися за це життям. З того моменту, як вони вчинили цей злочин, сплило стільки часу, що мені вже не вдалося б притягнути їх до суду. Але я знав, що вони — вбивці, і вирішив, що сам буду їхнім суддею, присяжними й катом. На моєму місці ви вчинили б точно так само, якщо тільки ви — справжні чоловіки.

Дівчина, яку вони згубили, двадцять років тому мала стати моєю дружиною. Її силоміць видали заміж за цього Дреббера, і вона померла із розбитим серцем. Я зняв обручку з пальця покійниці та присягнувся, що в передсмертну хвилину він буде бачити перед собою цей перстень і, вмираючи, думати лише про злочин, за який його карають. Я не розлучався з цією каблучкою й переслідував Дреббера та його спільника на двох континентах, поки не наздогнав обох. Вони сподівалися мене виснажити, та їм не вдалося. Якщо я помру завтра, що дуже ймовірно, то це станеться із усвідомленням, що я зробив свою справу, і зробив відмінно. Я власноруч відправив їх на той світ. Мені більше немає чого бажати й ні на що сподіватися.

Вони були багатіями, а я вбогим, відтак мені було нелегко ганятися за ними світом. Коли я дістався до Лондона, у мене не залишилося майже ні копійки, довелося шукати хоча б якусь роботу. Правити кіньми й їздити верхи для мене так само звично, як ходити пішки землею. Тому я звернувся в контору найманих кебів і незабаром влаштувався на роботу. Я мав щотижня віддавати господареві певну суму, а все, що заробляв понад неї, йшло в мою кишеню. Мені перепадав мізер, але дещо вдавалося й назбирати на життя. Найважче для мене було орієнтуватися у вулицях — уже такої плутанини, як у Лондоні, мабуть, ніде в світі немає! Я придбав план міста, запам’ятав головні готелі та вокзали, і тоді все почало налагоджуватися.

Не відразу я дізнався, де живуть ті двоє джентльменів, я шукав скрізь і нарешті вистежив їх. Вони зупинилися в мебльованих кімнатах у Камбервілі, на протилежному боці Темзи. Якщо я їх знайшов, отже, можна було вважати, що вони в моїх руках. Я відростив бороду, впізнати мене було неможливо. Залишалося лише не випускати їх із поля зору. Я вирішив слідувати за ними скрізь, аби їм не вдалося знову втекти.

А втекти вони могли будь-якої миті. Мені доводилося спостерігати за ними, куди б вони не вирушали. Іноді я їхав своїм кебом, часом слідував пішки, але їхати було зручніше — так їм важче було б сховатися від мене. Тепер я міг заробляти лише рано вранці або вночі і, звісно, заборгував господареві. Але мене це не турбувало: найголовніше — вони були в моїх руках!

Та вороги мої, втім, виявилися дуже хитрими. Либонь, остерігалися стеження, тому ніколи не виходили поодинці, а в пізній час і взагалі не з’являлися на вулиці. Я їздив за ними два тижні поспіль і жодного разу не бачив одного без іншого. Дреббер часто напивався, але Стенджерсон завжди був на­сторожі. Я стежив за ними вдень і вночі, а зручного для мене випадку все не траплялося. Але я не впадав у відчай — щось мені підказувало, що скоро настане мій час. Боявся лишень, що ця штука в моїх грудях лусне й я не встигну зробити свою справу.

Нарешті, якось під вечір я їздив туди-сюди Торкі-Террас, так називається вулиця, де вони жили, і побачив, що до їхніх дверей під’їхав кеб. Незабаром винесли багаж, потім з’явилися Стенджерсон і Дреббер, залізли в транспорт і поїхали. У мене тьохнуло серце — чого доброго, ще покинуть Лондон! Я хльоснув коня й пустився за ними. Чоловіки вийшли біля Юстонського вокзалу, я попросив хлопчика доглянути за конем і пішов за ними на платформу. Ті спитали, коли відходить поїзд на Ліверпуль; черговий відповів, що потяг щойно пішов, а наступний буде аж через кілька годин. Стенджерсон, вочевидь, був невдоволений, а Дреббер начебто навіть і зрадів. У вокзальній штовханині я примудрився непомітно пробратися ближче до них і чув кожне слово. Дреббер сказав, що в нього є маленька справа; нехай Стенджерсон чекатиме на нього тут, він скоро повернеться. Стенджерсон запротестував, нагадавши, що вони вирішили скрізь ходить разом. Дреббер відповів, що його справа дуже делікатна, тому він має йти сам. Я не розчув слів Стенджерсона, але Дреббер вибухнув лайкою та заявив, що Стенджерсон, мовляв, усього лише найманий слуга й не сміє йому вказувати. Стенджерсон, мабуть, вирішив не сперечатися та домовився з Дреббером, що, якщо той спізниться на останній потяг, він чекатиме його в готелі «Голлідей». Дреббер відповів, що повернеться ще до одинадцятої, і пішов.

Нарешті настала хвилина, якої я чекав так довго. Вороги були в моїх руках. Тримаючись разом, вони охороняли один одного, але один без іншого стали беззахисними проти мене. Я, певна річ, не діяв навмання. У мене був заздалегідь продуманий план. Помста не солодка, якщо кривдник не тямить, від чиєї руки помирає та за що його карають. За моїм планом той, хто заподіяв мені зло, мав дізнатися, що розплачується за старий гріх. Сталося так, що за кілька днів до того я возив одного джентльмена, він оглядав порожні будинки на Брикстон-роуд і покинув ключ від одного з них у моєму кебі. Того ж вечора він кинувся за пропажею, ключ я повернув, але вдень устиг зняти з нього зліпок і замовити копію. Тепер у мене було хоча б одне місце в цьому величезному місті, де можна було не боятися, що мені завадять. Найважче було заманити туди Дреббера, й ось зараз я мав щось вигадати.

Дреббер пішов вулицею, зазирнув в один паб, потім у другий, в якому пробув довше, ніж півгодини. Звідти він вийшов хитаючись, либонь, добряче набрався. Попереду мене стояв кеб: він сів у нього, а я поїхав слідом, та так близько, що морда мого коня була майже впритул до задка його кеба. Ми перетнули міст Ватерлоо, потім їхали вулицями, поки, на мій подив, не опинилися біля того будинку, звідки він виїхав. Навіщо він туди повернувся, лише Бог знає. Про всяк випадок я зупинився ярдів за сто. Він відпустив кеб і увійшов... Дайте мені, будь ласка, води. У мене в роті сухо.

Я подав йому склянку, чолов’яга вихилив воду залпом.

— Тепер легше, — сказав він. — Так ось, я прочекав приблизно з чверть години, аж раптом із будинку долинув гамір, ніби там відбувалася бійка. Потім двері відчинилися, вибігли двоє — Дреббер і якийсь хлопчина, його я бачив уперше. Він тягнув Дреббера за комір і на горішній сходинці дав йому такого копняка, що той шкереберть полетів на тротуар. «Мерзотник! — крикнув юнак, погрожуючи йому палицею. — Я тобі покажу, як ображати чесну дівчину!» Він був такий лютий, що я навіть злякався, щоб він не вколошкав Дреббера своєю палицею, але підлий боягуз щодуху кинувся навтьоки. Добігши до кута, він стрибнув у мій кеб. «У готель «Голлідей!» — крикнув він.

Він сидить у моєму кебі! Серце в мене так закалатало від радості, що я почав боятися, щоб моя аневризма не прикінчила мене одразу. Я поїхав повільно, міркуючи, що робити далі. Можна було завезти його кудись за місто та розправитися з ним на безлюдній дорозі. Я вже вирішив, що іншого виходу немає, але він сам прийшов мені на допомогу. Його знову, вочевидь, потягнуло хильнути — звелів мені зупинитися біля паба та чекати. Там просидів до самого закриття й так нализався, що, коли вийшов, я збагнув: тепер усе буде по-моєму.

Не думайте, що я мав намір просто взяти та знищити його. Звісно, це було б лише справедливо, але до такого вбивства в мене не лежала душа. Я давно вже вирішив дати йому можливість погратися зі смертю, якщо він того забажає. Під час моїх поневірянь Америкою я брався за будь-яку роботу, і серед усього іншого мені довелося служити при лабораторії Нью-Йоркського університету. Там якось професор читав лекцію про отрути й показав студентам алкалоїд, як він це на­звав, здобутий ним із отрути, якою в Південній Америці труять стріли. Цей алкалоїд такий сильний, казав він, що навіть одна часточка вбиває миттєво. Я помітив склянку, в якій містився препарат, і, коли всі розійшлися, взяв дещицю собі. Я непогано знав аптекарську справу й зумів приготувати дві маленькі розчинні пігулки з цим алкалоїдом й кожну поклав в окрему коробочку поруч із такою ж на вигляд, але зовсім нешкідливою. Я вирішив, що, коли настане час, я змушу обох чоловіків вибрати собі одну з двох пігулок із коробочки, а я проковтну ту, що залишиться. Алкалоїд уб’є напевно, а шуму буде менше, ніж від пострілу крізь хустку. З того дня я завжди носив при собі дві коробочки з пігулками, і нарешті настав час їх застосувати.

Минула північ, час наближався до першої. Ніч була темна, безрадісна, завивав вітер, і дощ лив, як із відра. Але, незважаючи на холод і мряку, мене розпирала радість, така радість, що я готовий був верещати від захвату. Якщо хтось із вас, джентльмени, колись мав бажану ціль, цілих двадцять років лише про неї одну й думав, і раптом побачив би, що вона дуже близька, ви б зрозуміли, що зі мною коїлося. Я закурив сигару, щоб трохи заспокоїтися, але мої руки тремтіли, а в скронях бухало. Я їхав вулицями, і в темряві мені всміхалися старий Джон Фер’є і моя мила Люсі. Я бачив їх так само чітко, як зараз бачу вас, джентльмени. Усю дорогу вони були переді мною, праворуч і ліворуч від коня, поки я не зупинився біля будинку на Брикстон-роуд.

Навколо не було ні душі, не чутно жодного звуку, крім шурхоту дощу. Зазирнувши всередину кеба, я побачив, що Дреббер хропе, розвалившись на сидінні. Я потряс його за плече.

— Час виходити, — повідомив я.

— Гаразд, зараз, — пробурмотів він.

Далебі, він думав, що ми під’їхали до його готелю, тому мовчки виліз і поплентався через садок. Мені довелося йти поруч і підтримувати — хміль у нього ще не вивітрився. Я відімкнув двері та завів його в передпокій. Присягаюся, що батько й донька весь цей час йшли попереду нас.

— Що за пекельна темрява, — пробурчав він, тупцюючи на місці.

— Зараз засвітимо, — заспокоїв я й чиркнув сірником, запаливши принесену з собою воскову свічку. — Ну, Єноху Дреб­бере, — продовжував я, обернувшись до нього й тримаючи свічку перед собою, — хто я такий?

Він витріщався на мене безглуздим п’яним поглядом. Раптом його обличчя спотворилося, в очах замигтів жах, він мене впізнав! Збліднувши, як смерть, чоловік посунув назад, його зуби застукотіли, на чолі виступив піт. А я, побачивши все це, притулився спиною до дверей і голосно зареготав. Я завжди знав, що помста буде солодкою, але не думав, що відчую таке задоволення.

— Собака! — сказав я. — Я гнався за тобою від Солт-Лейк-сіті до Петербурґа, і ти завжди втікав від мене. Тепер уже мандрам твоїм настав кінець — хтось із нас не побачить завтрашнього ранку!

Він відсахнувся, за виразом його обличчя стало зрозуміло, що він сприйняв мене за божевільного. Та, мабуть, так воно й було. У моїх скронях гупали ковальські молоти. Мабуть, мені стало б зле, якби раптом із носа не хлюпнула кров — від цього мені полегшало.

— Ну що, згадав Люсі Фер’є? — крикнув я, замкнувши двері та вертячи ключем перед його носом. — Довго ж ти чекав відплати, і нарешті твій час прийшов!

Я бачив, як боягузливо затрусилося його підборіддя. Він, звісно, став би молити про помилування, але розумів, що це марно.

— Ти підеш на вбивство? — пробелькотів він.

— До чого тут убивство? — відказав я. — Хіба знищити шалену собаку — означає вчинити вбивство? А ти шкодував мою нещасну кохану, коли забрав її від убитого вами батька та замкнув у свій мерзенний гарем?

— Це не я вбив її батька! — заволав він.

— Але ти розбив її невинне серце! — крикнув я й сунув йому коробочку. — Нехай нас розсудить Всевишній. Вибери пігулку та проковтни. В одній — смерть, в іншій — життя. Я проковтну ту, що залишиться. Подивимося, чи є на землі справедливість, чи все вирішує випадок.

Зіщулившись від страху, він дико заверещав і почав благати про помилування, але я вихопив ножа, приставив до його горла, і, врешті-решт, чоловік скорився. Потім я проковтнув другу пігулку, з хвилину ми мовчки стояли один навпроти одного, чекаючи, хто з нас помре. Ніколи не забуду його обличчя, коли, відчувши перші ознаки болю, він збагнув, що проковтнув отруту! Я зареготав і підніс до його очей перстень Люсі. Все це тривало кілька секунд — алкалоїд діє швидко. Обличчя його спотворилося, він викинув руки вперед, захитався й із хрипким зойком важко впав на підлогу. Я ногою перевернув його на спину та поклав руку йому на груди. Серце не билося. Він був мертвий!

З мого носа текла кров, але я не звертав на це уваги. Не знаю, чому мені спало на думку зробити кров’ю напис на стіні. Може, з чистих пустощів мені захотілося збити з пантелику поліцію, — дуже вже весело й легко в мене було тоді на душі! Я згадав, що в Нью-Йорку знайшли якось труп, а під ним було написано слово Rache. Часописи писали тоді, що це, мабуть, зробило якесь таємне товариство. Що поставило в глухий кут Нью-Йорк, то й Лондон поставить у безвихідь, вирішив я і, вмочивши палець у свою кров, вивів на видному місці це слово. Потім я пішов до кеба, на вулиці було безлюдно, а дощ лив, як і раніше. Я від’їхав від будинку, і, раптом, сунувши руку в кишеню, де в мене завжди лежав перстень Люсі, виявив, що його немає. Мене немов уразило громом, адже це була єдина пам’ять про неї! Подумавши, що впустив його, коли нахилявся до тіла Дреббера, я залишив кеб у провулку й побіг до будинку. Був готовий на будь-який ризик, аби знайти каблучку. Але біля будинку я мало не втрапив у руки полісмена, котрий виходив звідти, й відвів від себе підозру лише тому, що прикинувся п’яним як чіп.

Ось таким чином Єнох Дреббер знайшов свою смерть. Тепер мені залишалося зробити те саме зі Стенджерсоном і поквитатися з ним за Джона Фер’є. Я знав, що він зупинився в готелі «Голлідей», і тинявся біля нього весь день, але чоловік так і не вийшов на вулицю. Гадаю, він щось запідозрив, коли Дреббер не з’явився на вокзал. Був хитрий той Стенджерсон і завжди тримався насторожі. Але марно уявляв, ніби вбережеться від мене, якщо буде відсиджуватися в готелі! Незабаром я вже знав вікно його кімнати, і наступного ранку я взяв драбину, що лежала в провулку за готелем, та заліз до нього. Розбудив і сказав, що настав час розплатитися за життя, яке він забрав двадцять років тому. Я розповів йому про смерть Дреббера та дав на вибір дві пігулки. Замість того, щоб вхопитися за єдиний шанс урятувати своє життя, він схопився з ліжка й почав мене душити. Захищаючись, я вдарив його ножем у серце. Йому, без сумніву, судилося померти — провидіння не допустило б, щоб рука вбивці вибрала пігулку без отрути.

Мені вже небагато залишилося розповісти, дякуючи Богові, а то я зовсім охляв. Ще день-два я возив клієнтів, сподіваючись трохи заробити та повернутися до Америки. Й ось сьогодні я стояв на хазяйському дворі, коли якийсь хлопчисько спитав, чи немає тут кучера на ім’я Джефферсон Гоуп. Його, мовляв, просять подати кеб на Бейкер-стрит, номер 221-б. Нічого не підозрюючи, я поїхав, і тут раптом цей чоловік заклацнув на мені кайданки, та так спритно, що я й незчувся. Ось і все, джентльмени. Можете вважати мене вбивцею, але я стверджую, що так само служу правосуддю, як і ви...

Історія ця була така захоплююча, а розповідав він так виразно, що ми слухали, не ворухнувшись і не зронивши й слова. Навіть професійні слідчі, blases[15] усіма типами злочинів, здавалося, стежили за його розповіддю з гострим інтересом. Коли він закінчив, у кімнаті запанувала цілковита тиша, яку порушувало лише поскрипування олівця. Це Лестрейд завершував свій стенографічний запис.

— Мені хотілося б з’ясувати ще одну обставину, — промовив нарешті Шерлок Голмс. — Хто ваш спільник — той, хто приходив за перснем?

Джефферсон Гоуп жартівливо підморгнув моєму приятелю.

— Свої таємниці я можу вже не приховувати, — сказав він, — але іншим не стану завдавати клопотів. Я прочитав оголошення й подумав, що це або пастка, або мій перстень і справді знайшли на вулиці. Мій приятель зголосився піти та перевірити. Ви, мабуть, не станете заперечувати, що він вас спритно одурив.

— Що є, то є, — щиро погодився Голмс.

— Джентльмени, — поважно мовив інспектор, — треба все ж коритися встановленим законам. У четвер заарештований постане перед судом, і вас запросять також. А до того часу відповідальним за нього буду я.

Він подзвонив. Джефферсона Гоупа вивели два тюремних наглядачі, а ми з Шерлоком Голмсом, вийшовши з відділку, закликали кеб і поїхали на Бейкер-стрит.

Розділ VII. Завершення історії

Усіх нас попередили, що в четвер викличуть до суду, але коли настав четвер, виявилося, що наші свідчення вже не потрібні — Джефферсона Гоупа покликав до себе вищий суддя, щоб оголосити йому свій суворий і справедливий вирок. Уночі після арешту його аневризма луснула, і вранці в’язня знайшли на підлозі тюремної камери з безтурботною посмішкою на обличчі, немов, вмираючи, він думав про те, що прожив життя недаремно й добре зробив свою справу.

— Ґреґсон і Лестрейд, мабуть, рвуть на собі волосся, — зауважив Голмс ввечері, коли ми обговорювали цю подію. — Він помер, і зникли всі їхні сподівання на гучну рекламу.

— Мені здається, вони мало що зробили для затримання злочинця, — зазначив я.

— У цьому світі не так важливо, скільки ви зробили, — із гіркотою вимовив Голмс. — Найголовніше — зуміти переконати людей, що ви зробили чимало. Але байдуже, — після паузи він продовжував уже веселіше, — я нізащо не відмовився б від цього розслідування. Не пам’ятаю цікавішої справи. Якою б простою вона не була, та все ж доволі повчальна.

— Простою?! — не повірив я.

Голмса розсмішило моє здивування.

— Справді, її ніяк не можна назвати складною, — пояснив він. — І ось вам доказ — за три дні я без жодної допомоги й лише за допомогою звичайнісіньких висновків зумів встановити особу злочинця.

— Це правда!

— Я вже якось казав вам, що незвичне — швидше допомога, ніж завада в нашій справі. При вирішенні таких завдань дуже важливо вміти міркувати у зворотному напрямку. Це надзвичайно цінна здатність, і її неважко розвинути, але тепер чомусь мало цим переймаються. У буденному житті набагато корисніше думати наперед, тому міркування зворотним ходом зараз не в пошані. Із п’ятдесяти людей лише один вміє міркувати аналітично, інші ж мислять лише синтетично.

— Мушу зізнатися, я вас не зовсім розумію.

— Я так і думав. Спробую пояснити зрозуміліше. Більшість людей, якщо ви перелічите їм усі факти один за одним, передбачать вам результат. Вони можуть подумки зіставити факти та зробити висновок, що має статися це й те. Але лише дехто, дізнавшись результат, спроможний виконати розумову роботу, яка дає можливість простежити, які ж причини призвели до цього результату. Ось цю здатність я й називаю ретроспективними, або аналітичними, міркуваннями.

— Розумію, — сказав я.

— Цей випадок був саме таким — ми знали результат і мали самі знайти все, що до нього призвело. Спробую показати вам різні стадії своїх міркувань. Почнімо із самого початку. Ви знаєте, що я дістався будинку пішки, не вигадуючи заздалегідь ніяких ідей. Зрозуміло, я передусім досліджував бруківку і, як я вже вам казав, виявив виразні сліди коліс, а з розпитувань з’ясувалося, що кеб міг під’їхати сюди лише вночі. За невеликою відстанню між колесами я переконався, що це був найманий кеб, а не приватний екіпаж — звичайний лондонський кеб значно вужчий за аристократичну карету.

Це була, так би мовити, перша ланка. Потім я повільно пішов через садок доріжкою. Вона була з глини, тобто така, на якій особливо добре помітно сліди. Вам, звісно, ця доріжка уявлялася просто смужкою потоптаного бруду, але для мого натренованого ока мала значення кожна мітка на її поверхні. У справі розшуку немає нічого важливішого, аніж мистецтво читати сліди, хоча саме йому в нас майже не приділяють уваги. На щастя, я багато цим займався, і завдяки довгій практиці вміння розпізнавати сліди стало моєю другою натурою. Я побачив глибокі сліди констеблів, але розгледів і сліди двох людей, котрі проходили садочком до того, як з’явилася поліція. Визначити, що ці двоє проходили раніше, було неважко: подекуди їхні сліди були зовсім затоптані констеблями. Так з’явилася друга ланка. Я вже знав, що вночі сюди приїхали двоє — один, судячи за шириною його кроку, дуже високий на зріст, а другий був модно одягнений — про це свідчили вишукані обриси його вузьких черевиків.

Коли я зайшов до будинку, мої висновки підтвердилися. Переді мною лежав чоловік у модних черевиках. Отже, якщо це було вбивство, то вбивця мав бути високий на зріст. На мертвому не виявилося ран, але вираз жаху, що застиг на його обличчі, переконав мене, що він передбачав свою долю. У людей, котрі раптово померли від серцевого нападу чи від інших недуг, не буває жаху на обличчі. Понюхавши губи мерця, я відчув трохи кислуватий запах і збагнув, що його змусили випити отруту. Це підтверджував ще й вираз ненависті та страху на його обличчі. Я переконався в цьому за допомогою методу виключення — відомі мені факти не вкладалися ні в яку іншу гіпотезу. Не уявляйте, що тут сталося щось нечуване. Насильницьке отруєння аж ніяк не новина в кримінальній хроніці. Кожен токсиколог миттю згадав би справу Дольського в Одесі або Летюрьє в Монпельє.

Тепер переді мною постало головне питання: які мотиви злочину? Явно не грабунок — усе, що мав убитий, залишилося при ньому. Можливо, це політичне вбивство або справа в жінці? Я швидше схилявся до другої версії. Політичні вбивці, зробивши свою справу, прагнуть якнайшвидше сховатися. Це ж убивство, навпаки, скоїли без поспіху, сліди злочинця видно по всій кімнаті, отже, він пробув там достатньо довго. Причини, либонь, були приватні, а не політичні, і вимагали обдуманої жорстокої помсти. Коли на стіні виявили напис, я ще більше впевнився в своїй думці. Його, очевидно, зробили для того, щоб відволікти увагу. Коли ж знайшли перстень, питання для мене було остаточно вирішеним. Ясно, що вбивця хотів нагадати своїй жертві про якусь померлу жінку, або ту, котра перебуває десь далеко. Тут я попросив Ґреґсона, чи не поцікавився він, посилаючи телеграму в Клівленд, якоюсь особливою обставиною в житті Дреббера. Як ви пам’ятаєте, він відповів негативно.

Потім я почав ретельно досліджувати кімнату, знайшов підтвердження моїх припущень про зріст убивці, водночас дізнався про трихінопольську сигару й про довжину його нігтів. Оскільки слідів боротьби не виявилося, я дійшов висновку, що в убивці від хвилювання полилася кров із носа. Плями крові на підлозі збігалися з його кроками. Рідко буває, щоб у людини йшла носом кров від сильних емоцій — хіба лише від повнокров’я, тому я ризикнув припустити, що злочинець, імовірно, дужий і має червоне обличчя. Події довели, що я міркував правильно.

Вийшовши з будинку, я насамперед виправив помилку Ґреґсона. Відправив телеграму начальнику поліції Клівленда, обмежившись проханням повідомити факти, що стосуються шлюбу Єноха Дреббера. Відповідь була вичерпною. Я дізнався, що Дреббер уже просив у закону захисту від свого старого суперника, такого собі Джефферсона Гоупа, і що той Гоуп зараз перебуває в Європі. Тепер ключ до таємниці був у моїх руках — залишалося лише спіймати вбивцю.

Я вже вирішив про себе, що чоловік, котрий увійшов у будинок разом із Дреббером, був ніхто інший, як кебмен. Сліди свідчили про те, що кінь товкся бруківкою, чого не могло бути, якби за ним хтось наглядав. Де ж, питається, був кебмен, якщо не в будинку? До того ж було б абсурдно припустити, ніби розсудлива особа здійснюватиме продуманий злочин при третій особі, котра напевно його видала б. І, нарешті, уявімо собі, що людина хоче вистежити когось у Лондоні. Чи можна вигадати щось краще, ніж зробитися кебменом? Усі ці міркування привели мене до висновку, що Джефферсона Гоупа треба шукати серед столичних кебменів.

Але якщо він кебмен, то навряд чи він покинув би зараз це заняття, міркував я. Навпаки, з його точки зору, раптова зміна ремесла привернула б до нього увагу. Найімовірніше, він якийсь час іще буде займатися своєю справою. І навряд чи живе під іншим ім’ям. Навіщо міняти своє ім’я в країні, де його ніхто не знає? Тому я склав загін розшукової поліції із вуличних хлопчаків і ганяв їх всіма конторами найманих кебів, поки вони не віднайшли потрібну мені людину. Як вміло вони його доставили й як швидко я цим скористався, ви знаєте. Вбивство Стенджерсона було для мене цілковитою несподіванкою, але, у будь-якому разі, я не зміг би йому запобігти. У результаті, як ви знаєте, я отримав пігулки, в існуванні яких не сумнівався. Ось бачите, все розслідування — це ланцюг безперервних і безпомилкових логічних висновків.

— Просто дивина! — вигукнув я. — Ваші заслуги мають бути визнані публічно. Вам потрібно написати статтю про цю справу. Якщо ви не напишете, це зроблю я!

— Робіть що хочете, докторе, — дозволив Голмс. — Але спочатку прочитайте ось це.

Він простягнув мені свіжу газету «Відлуння». Стаття, на яку він вказав, була присвячена справі Джефферсона Гоупа.

«Публіка втратила можливість сенсаційного задоволення, — йшлося в ній, — через раптову смерть такого собі Гоупа, котрого звинувачували в убивстві містера Єноха Дреббера та містера Джозефа Стенджерсона. Тепер, мабуть, нам ніколи вже не вдасться дізнатися всі подробиці цієї справи, хоча маємо інформацію з авторитетних джерел, що злочин скоїли на ґрунті старовинної романтичної ворожнечі, в якій чималу роль зіграли кохання та мормонізм. Кажуть, ніби обидві жертви в молоді роки належали до секти «Святих останніх днів», а Гоуп, котрий помер у в’язниці, також жив у Солт-Лейк-сіті. Якщо цій справі й не судилося мати іншого впливу, то, у будь-якому разі, вона є блискучим доказом успіху нашого карного розшуку, а також послужить уроком для всіх іноземців: нехай вони вирішують свої чвари в себе на батьківщині, а не на британській землі. Вже ні для кого не таємниця, що слава за спритне викриття вбивці цілком належить відомим детективам зі Скотленд-Ярду, містеру Ґреґсону та містерові Лестрейду. Злочинця схопили в квартирі такого собі містера Шерлока Голмса, детектива-аматора, який виявив певні здібності в розшуковій справі. Будемо сподіватися, що, маючи таких учителів, він із часом здобуде навички в мистецтві розкриття злочинів. Кажуть, що обоє детективів задля визнання їхніх заслуг отримають гідну нагороду».

— Ну, що я вам казав із самого початку? — сміючись, вигукнув Шерлок Голмс. — Ось для чого ми з вами створили цей етюд у багряних тонах, — щоб забезпечити їм гідну нагороду!

— Нічого, — відказав я, — усі факти записані в моєму щоденнику, і публіка про них дізнається. А поки що задовільняйтеся усвідомленням, що ви перемогли, і скажіть, як римський скнара:

Populus me sibilat, at mihi plaudo

Ipse domi simul ac nummos contemplar in arca[16].