Фанданґо

IV

Це була довга кімната, сповнена світла, зі скляною стіною ліворуч, оповитою плющем та квітами. Праворуч, над рядком старовинних стільців, оббитих зеленим плюшем, висіло по горизонтальній лінії кілька невеличких гравюр. Удалині були напіввідчинені двері. Ближче до переднього плану, зліва, на круглому горіховому столі з блискучою поверхнею, стояла висока скляна ваза з квітами, що вже осипалися; їхні пелюстки були розсипані по столі та підлозі, облицьованій полірованим каменем. Крізь скло стіни, змурованої з шестигранних рам, були видно плоскі дахи невідомого східного міста.

Слова «дещо приголомшуюче» можуть, таким чином, здатися примхою переказу, бо мотив звичайний і його трактування позбавлене не тільки разючої, але й будь-якої оригінальності. Так, так! — Проте, ця простота картини була сповнена нагального відчуття застиглої літньої спеки. Світло було гаряче. Тіні прозорі та сонні. Тишу — цю особливу тишу спекотного дня, сповненого безмовності потайного, насиченого життя — було передано невідчутною експресією; сонце горіло на моїй руці, коли, притримуючи раму, дивився я перед собою, силкуючись побачити мазки — оту розхолоджуючу математику фарб, яку, наблизивши до себе картину, ми бачимо на місці облич і речей.

У кімнаті, зображеній на картині, нікого не було. З різним успіхом використовували цей прийом сотні художників. Однак, найвища майстерність ще ніколи не досягала того психологічного ефекту, який, у цьому випадку, негайно заявив про себе. Ефект цей являв собою несподіване переміщення, викрадення глядача в глибину перспективи, що аж я відчув себе всередині тої кімнати. Я немовби зайшов і побачив, що в ній нема нікого, крім мене. Таким чином, порожнеча кімнати змушувала оцінювати її з точки зору особистої моєї присутності. Крім того, виразність, матеріальність зображення була вищою над усе, що доводилося мені бачити такого роду.

— Саме так, — сказав Брок, завваживши, що я мовчу. — Звичайнісінька мазанина. А ви кажете…

Я чув калатання свого серця, але заперечувати не хотів.

— Що ж, — сказав я, відставляючи картину, — двадцять карбованців я знайду та, якщо хочете, зайду ввечері. А хто малював?

— Не знаю, хто малював, — сказав Брок із досадою. — хіба мало таких картин кругом. Але ж: Горшков… Поговоримо про цю справу.

Тепер я вже боявся сердити його, щоб не пішла з моїх рук картина сонячної кімнати. Я був трохи приголомшений; я став неуважний і терплячий.

— Так, я куплю Горшкова, — сказав я. — Я неодмінно його куплю. То це ваша остаточна ціна? Двісті? Гаразд, що вже з вами поробиш. Як і сказав, увечері прийду та принесу гроші, двісті двадцять. А коли вас можна застати?

— Якщо вже напевне, то о сьомій чекатиму на вас, — сказав Брок, кладучи показану мені картину на рояль, і, всміхаючись, потер руки. — Оце я люблю: раз, два — і по руках, — по-американському.

Якби С. Т. був тепер удома, я негайно пішов би до нього за грошима, але в цей час він і сам тинявся по місту, розшукуючи стару порцеляну. Тому, яким би великим не було моє нетерпіння, від Брока я пішов до «Будинку вчених», або КУБУ, як скорочено називали його, дізнатися, чи зарахували мене на пайок, про що я подавав прохання.