Фортеця для серця

Тіні

Тіні ворушилися довкола дівчинки, хапаючи вітер за гриву. Той тулився до ніг приблудним псом і весь час намагався пірнути в зелену прірву очей, але Леся на те не зважала. Волосся відросло й затуляло тепер обличчя, доводилося інколи відкидати неслухняні пасма, а це завжди відвертало її увагу від чогось іншого, що було в її руках. Вітер прокотився травою й завмер навпроти білого аркуша. Леся жартома прикрила малюнок долонею.

– Проноза! Домалюю, тоді покажу.

Статечний кіт неподалік невдоволено муркнув: мовляв, отак завжди. Он яка виросла, а розуму не надбала. Дівчинка зиркнула на рудого з-під чорних бровенят і насварилася пальцем:

– А ти не ревнуй, Мурку. Уже мав би звикнути. Та ба! Я ж тобі все одно покажу. Як же без тебе?

Вусатий поціновувач мистецтва неквапом підвівся й підійшов ближче. Дівча засміялося:

– Ну от. Але ж я сказала, що домалюю.

Кіт і вітер слухняно застигли, спостерігаючи за рухами тоненьких пальчиків. Фарби стояли посеред трави, а під аркушем паперу лежала дерев’яна дощечка, обтягнута міцною тканиною. Дитячі очі сяяли й відсвічували радість, яка примушувала навіть тіні довкола танцювати. Дівчинка востаннє провела пензликом і задоволено кивнула:

– Ну от. Готово! Ану, вгадайте, хто це?

Мурко сіпнувся до малюнка першим, мабуть, на правах живої істоти, проте вітер усе одно випередив і підхопив кутики малюнка. Що ж там?

Трава? Так. Вона рухається. Здавалося б, який може бути рух у лініях, що їх уже намалювали, навели на папері, а значить, упіймали навіки? Аж ні! Ворушаться! Ну ось же! Тільки придивіться! Тіні й світло переплітаються в прозорому візерунку, посеред якого сидить кіт. Рудий і теплий. Блимає жовтими очицями й чухає лапою гриву того, хто поруч, але той хтось – вітер, тому й невидимий. Порух. Ось він, осьдечки. І ніби нема. Задоволена справленим враженням, дівчинка підхоплює кота й цілує в рожевого носа. Тьху ти, як маленького. Шалена.

– Бачу-бачу, сподобався портрет! І не крути вусами. Усе й без того зрозуміло. Визнай. Красунчик же, правда?

Котисько вимушено нявкнув, а сам подумав, що його красу навряд чи може зіпсувати шестирічна художниця.

– Але цить! Пам’ятаєте? Таємниця.

Дівчинка зачекала, доки вітер висушить черговий шедевр, і одразу ж уклала його до папки з кількома десятками інших робіт.

Мурко знав там кожну, бо часто спостерігав, як Леся ховалася в найвіддаленішому куточку саду, діставала нехитрий скарб з пакунка, що його ретельно ховала під видертою дошкою підлоги, розкладала, задумливо торкалася чистого аркуша й одразу ж мінилася на обличчі. Кіт дуже любив оті хвилини одухотворення. Це було так гарно, що навіть рудому вуханеві хотілося розкинути лапи й спробувати злетіти подібно до птаха. Щоправда, це бажання виникало лише на мить, тоді як увесь інший час він упевнено пересувався по землі, а іноді навіть полював на птахів, от тільки крилаті давалися в лапи так рідко, що краще й певніше для котячого здоров’я було поласувати, наприклад, молоком.

До речі, Мурко кілька разів проґавив обід, милуючись тим, як Леся малює. От і цього разу. Лелечко! Таж Сірко, мабуть, геть чисто молоко виїсть і миску оближе, доки він тут. Котисько щодуху стрибнув у трав’яну гущавину й зник. Вітер пішов був слідом, але одразу ж повернувся назад до дівчатка, присів і немов усміхнувся.

– Провів друга, еге? – спитала мала.

Той кивнув і вдоволено ліг поруч. Леся розкинула руки, задерла голову до неба й довго спостерігала за тим, як воно рухається. Вдивлялася в хмари й уявляла собі, як то воно – бігти над землею вервечкою білої пари.

– Гарно, правда?

Вітер не перечив. Хто-хто, а він знав, яка то краса! Зелені оченята кліпнули замріяно й відбили в собі зачарований лет.

– Колись я зможу це намалювати. Правда. Я навчуся. Ти ж бачиш, як у мене виходить?

Кошлата грива торкнулася рученят, і дівча всміхнулося:

– Лоскотно.

Діти живуть у світі, зовсім не схожому на світ дорослих. І навіть коли ми напевне знаємо, що реальність єдина, для дитини й дорослого вона неодмінно різнитиметься. Леся мало цікавилася тим, що відбувається у світі дорослих. Як усі діти. Вона помічала лише ті речі, які стосувалися її дитячого життя безпосередньо, проте навіть шестирічна дівчинка розуміла: щось геть незбагненне коїться з часом. Він не просто лічить хвилини, статечно й розмірено, як мав би це робити, а біжить. Авжеж, біжить, вирує, а ще затягає дорослих у цілком новий простір, де жоден із них не почувається впевнено. То був час Тривоги. Мабуть, так нарекла свої відчуття вдумлива дівчинка. А якби треба було його намалювати, то малюнок вийшов би подібний до решти. Адже вона чомусь завжди малює рух і напівтіні. Хоч ні, світ дорослих тепер схожий на чорні тіні… з украпленням крові.

– Лесю, дивись, як небо насупилося. Не можна тобі з нами. Усю ніч дощ періщив і ось-ось розходиться. Посидь із бабою Устиною, згода? А ми корівок відпасемо й повернемося.

Дівчинка слухала бабині умовляння й з острахом позирала на будинок тітки Дусі. Це ж треба, така щира й добра тіточка мешкає під одним дахом із бабою Устиною. Ух! Аж кров захолола на саму згадку. Леся не раз чула від односельців, що баба Устина відає щось. Які то були знання, дівча лише підозрювало, проте не раз бачило, як до сусідського обійстя, найчастіше в сутінках, сунули людські тіні. Їм, певно, була дуже потрібна допомога, інакше… Власне, Леся ніколи ні за яких обставин не прийшла б до баби Устини доброхіть. І ось маєш. Бабця Зоя лишає її з тією старою сам на сам. Леся мимоволі здригнулася й лякливо ступила крок назад, але нога в ту ж мить по кісточки пірнула в дощову калюжу.

– Ну от. Ще й ноги намочила! Онучко, послухай баби. Ми сьогодні раніше повернемося. Справді. Ну чого худобу мочити під дощем до ночі? Еге ж, Дусю? Ти йдеш?

Хвіртка між двома сусідськими обійстями дзвінко зойкнула й впустила Євдокію прямісінько у двір із високою травою. Жінка, помітивши наполохане дівча поперед себе, миттю все збагнула.

– Лесюню, ти що? Ми швидко повернемося. Правду бабця каже. Та й стільки разів ти з нами череду пасла. А сьогодні ж сама бачиш: з погодою страхіття коїться. Змокнеш і, чого доброго, застудишся. Краще з бабою Устиною перебудь. Домовилися. Не боїшся?

Дівчинка проковтнула слину. Ну от, бракувало тільки, щоб її за боягузку мали! Замотала головою у відповідь:

– Боятися? Та ви що!

Жінки ззирнулися й сховали усмішки.

– Ну от. Дочекаєшся нас, а ми тобі суниць від зайчика принесемо. Згода? – зітхнула сумно. – Цукерки нині нема за що купити… А на ягідки лісові гроші не потрібні, правда? Кажуть, що в лісі того дива галявини цілі.

Леся уявила собі червону траву, аж солодку від пахучих ягід, і стала ще подібніша до неба над головою. Навіть сльози набігли. Ні-ні, вона нізащо не розплачеться на людях, а тут іще стежкою, згорблена й страшна, тупцяє баба Устина. Серце закалатало швидко-швидко десь у п’ятах. Ну от. І суниць не скуштує, бо не діждеться. Кінець. Баба трималася за спину й ледь-ледь пересувала ноги.

– Ти чого до хати не йдеш, га? Зараз як поллється з неба!..

Дівча спантеличено ковтнуло слину й рушило у хвіртку, немов приречене. Страшно ж як! А ось уже й будинок. Хоч він ніби й не страшний зовсім. Принаймні на вигляд. Звичайний сільський будинок на дві кімнати, з високою стелею й розмальованими рукою тітки Дусі віконницями. То чого ж їй так моторошно? Ноги робляться легкі-легкі й з останніх сил тримають на собі тіло. Озирнутися ще раз? Ні. Якщо вона озирнеться, то побіжить щодуху до бабусі й тітки, а вони просили зачекати. Стара Устина раптом кахикнула ззаду, і Леся підстрибнула, немов ошпарена.

– Та ти чого? Невже аж так боїшся мене? Дурненька. Я не кусаюся. А що в селі кажуть «відьма», то ти тому віри не йми. Люди й не про таке патякають, бо язики сверблять. Уторопала?

Леся кивнула й знову мало не спіткнулася, а на голову й плечі зненацька впало щось холодне та вогке. Дивовижа. Краплі розповзалися по дитячій сукні, а Леся понуро брела серед зливи до будинку, де жили найдобріша тітка й найстрашніша відьма (хай там що баба Устина розказує, але ж Леся не дурна, відчуває все). Підтверджуючи здогади, будинок якось надто швидко поглинув гостю, ховаючи від срібних потоків, ще й видихнув розмите дощем і від того водяне «хух!». Стара Устина з якогось дива насварила його скрученим пальцем і пішла заварювати чи то чай, чи то зілля.

Леся озирнулася довкола. Оченята полохливо пройшлися по всіх закутках, шукаючи в сутінках чогось такого… Власне, дівчинка не могла знати напевно, що у відьом по кутках ховається, проте здогадувалася: там неодмінно має щось бути. І від того треба триматися якнайдалі. Ще раз озирнулася й хутенько обрала найбезпечніше місце в домі – стілець коло порога. Щоправда, зі щілини на підлозі до кімнати повзла дощова волога, проте тут дівчинка почувалася в більшій безпеці, бо могла зіскочити будь-якої миті і чкурнути хтозна-куди. Коли стара повернулася з дивним варивом, що його нарекла чаєм, то не стала чіпати дівчинки й зганяти її зі стільця, а лише примусила випити оту гидоту, щоб не застудитися. Відпивши кілька ковтків під суворим поглядом відьмацьких очей, Леся подумала, що на цьому життя й скінчилося. Бо який же то чай? Отрута. Повернеться бабця, а Лесі вже не застане.

Устина всміхнулася, немов думки підгледіла:

– Ну-ну. Ох і фантазерка ти, дитино! Бачиш те, чого нема. А може, і є, та інші того не помічають. Ой-ой-ой! Клята спина!.. Знову крутить. Вигрітися мені треба. Полізу на піч. Мо’, зі мною?

Леся вклякла з чашкою коло рота, відчувши, що на піч, у якій палахкотів вогонь, навіть дивитись боїться. Не те що підходити. А що, як?.. Господиня не втримала сміху:

– Ет, уперта мала! Ну то й нехай, сиди собі, – і видерлася доволі хвацько аж на піч, пірнула в подушки, примостивши спину до тепла, кілька разів зиркнула з-під країв квітчастої хустки й вдоволено замуркотіла.

Принаймні Леся могла б поклястися, що так само муркоче їхній хвостатий мазунчик Мурко. Але ж то кіт. Та точно. Дівчинка прислýхалася пильніше, натомість розчула, як дахом ходить дощ, а ще… ще розчісує гілля яблунь.

Біля будинку їх росло чимало. Мабуть, ще дід Яків саджав, а може, і баба Устина чи хто до них, бо старі-старі були яблуні, а ще тримали на гілках плоди. Дівчинка уявляла, як вода омиває бочки соковитих яблук, а потім стікає й летить до землі. Крап. Крап. Крап. Ех, як там бабуня й тітка? Змокли, певно, до нитки. І корівки змокли. Хіба в таку негоду можна пастися? Бідолашні, так і застудитися недовго, а на ліки тепер теж грошей нема, он на хлібець заледве вистачає. Добре, що тітка Дуся вміє свій пекти. Ой! З печі він ще смачніший виходить, з хрусткою скоринкою. Але то хліб. А ліків із печі не виймеш, хіба… баба Устина заварить пійла якого.

На печі, немов відчувши, що думають про неї, завовтузилася стара й щось швидко зашепотіла собі під носа. Леся принишкла, але слів не змогла розібрати. Чого б це? Здавалося, баба співає якусь дивовижну, лише їй відому пісню. Шепотіла недовго, хвилин із десять, а потім заспокоїлася. І не тільки вона. Дощ також. За півгодини він стих. Поволі так, неквапом, непомітно. Просто зійшов куди-інде.

Леся навіть не встигла зрозуміти, коли саме змовк шум води. І баба Устина не помітила, певно, бо не злазила з печі, вигрівала скручену дугою спину, немов та від тепла могла випростатися. Леся зиркнула, чи не лізе згори пряменька й струнка баба, але на печі ніякого руху. Лише дихання, а от воно рівне-рівне, аж солодке, їй-богу! Гей, таж наглядачка заснула! Дівчинка витягла шию, зазираючи вище. Точно. Спить баба Устина й сопе. Леся полегшено видихнула й виткнула обережненько носа на вулицю. Не капотить. Таки стих дощ, немов стара його заговорила. Калюжі стоять величезні, по півнеба вміщають, але дощу нема. А що, як… Дівчинка озирнулася й тихесенько прочинила двері, ступила крок, другий і хутко вискочила надвір, немов остерігалася, що кістлява рука от-от схопить її за комір. Майнула у хвіртку, відчинила хату, вскочила в гумові черевики, червоні-червоні, як вогонь, і ну по калюжах із розгону. Бризки розлетілися навсібіч, а дівча розкинуло рученята й щасливо зайшлося сміхом. Мабуть, тільки в дитинстві вода під ногами здатна так щиро тішити.

– Я лечу!!! Вітре, ти де?

Щаслива дівчинка встигла пробігти аж до кінця вулиці, проте кудлатий вітрюган так і не прилетів до ніг. Певно, подався кудись далеко. Авжеж, погнав важкі хмари якнайдалі від села й вигону: нехай корівоньки напасуться, а суниці в лісі просохнуть. Леся всміхнулася в солодкому передчутті: навідається тепер і до тих, і до інших, але спершу…

Дівча спинило ходу. Спершу треба проскочити повз один особливий будинок. У ньому не відьма живе, ні, але все одно лячно. Господа Пархоменків майже завжди заходилася криком, мало не день при дні звідти чувся п’яний лемент. Леся навіть припустила, що ті люди дихають отак – з лихим словом на язиці. Сам будинок скидався на дірку. Чорну. А що, як та вирва поглинала людей, от вони й змушені були кричати звідти щосили? Хтозна. Проте Леся достеменно знала, що серед диких криків у чорній дірці живе дівчинка. Мимоволі зіщулилася, намагаючись уявити, як воно… Мабуть, так само, як у зграї потвор.

Леся кинула короткий погляд на похилений паркан, дірявий і темний від часу. Тихо. Таке тут бувало вкрай рідко, проте дощ… він навіть відьму приспав, то й потвор зміг. Леся прихилилася ближче до паркану, коли у вікні майнула тінь. Дівчинка відскочила й дихати зі страху забула: ще впіймають, чого доброго. Але крізь засмальцьоване скло на неї дивилися дитячі очі. Вікторія. Так звали дівча з чорним обличчям. Господи! А чому ж воно чорне таке? Невже зовсім не вмивається? Певно, хоче стати непомітною, схожою на будинок, у якому живе? Дівчинка у вікні сумно підперла голову долонями й пильно зиркнула прямісінько в Лесині очі. Тій аж ніяково стало, тому хутко відвела погляд і знічев’я, ніби для годиться, бовтнула гумовими чобітками у величезній калюжі простісінько коло страшного двору. Моторошна здогадка раптом сіпонула дитячу свідомість. Таж то зовсім не бруд! На дитячій щоці чорніє велетенський синець, трохи не на півобличчя. Це ж як було боляче, коли вдарили! А як сильно мали вдарити?! Леся здригнулася й спробувала якомога швидше проскочити лихе місце.

Минулося. І не помітив ніхто. Ще кілька хвилин дівчинка задумливо брела з похнюпленою головою. Щось таке знайоме-знайоме тріпотіло всередині, але то було з іншого життя, минулого. А від минулого треба звільнятися. Дівчинці про це ніхто не розповідав, але вона й без підказок відчувала: якщо не зможе побороти в собі тіней, вони заповнять її темрявою геть усю. А як жити із синцем на душі? Не вийде. Леся глибоко вдихнула ще вологе повітря й широко розплющила очі.

Перед малою в одну мить вигулькнуло поле. Воно покотилося до ніг безмежним килимом змоклого різнотрав’я. Дівчинка видихнула, широко розкинула руки й побігла. А може, злетіла? Здавалося, коли отак бігти й бігти, то рано чи пізно неодмінно дістанешся кінця землі. Натомість на дівчинку наскочив ліс. Леся аж спинилася в німому захваті. Він стояв, велично закинувши руки до неба. А що руки – то крони дерев, дівчинка й хвилини не сумнівалася. Ой! А ондечки й череда корів видніється. Мала підстрибнула й щасливо сплеснула в долоні. Це ж треба! Немов намисто хто розірвав, їй-богу, і білі цяточки-перлинки розкотилися полем. А де ж бабуся з тіткою? Стоять. Обидві в плащі вмоталися, що два кокони. Мабуть, гадають, що дощ знову розпочнеться.

Дівчинка звела очі до неба, а воно сіро-сіро насупило брови. Таки може початися. Але Леся встигне, якщо одразу ж майне до лісу. Ні-ні, далеко не заходитиме, скраєчку. А суниць… їх, певно, скрізь вистачає. Дівчатко задріботіло червоними чобітками й, підстрибуючи, пірнуло в лісову гущину. Де ж ви, солоденькі дари галявинки? Де? З верховіть подеколи зривалися важкі краплі й падали за комір. Дівчинка зойкала й жартівливо показувала кулака комусь невидимому.

– Прилетів-таки. Бавишся зі мною. А далеко був?

Кудлата грива вітру котилася поруч. Він ледь чутно оповідав малій про свою подорож, а та дивилася навсібіч і ретельно вишукувала пахучі ягідки на тоненьких стеблах. Ось де ви сховалися! З радості аж підскочила й одразу ж присіла, жадібно розгортаючи рученятами вологі листочки. До ротика стрибнула перша пригорща ягід – і оченята засяяли щасливими зірочками.

– Смакота. Скуштуєш?

Вітер облизав пальчики й поніс суничний аромат аж до найвищих голочок сосни.

– Сподобалися?

Сосна заскрипіла й ненароком зачепила небо. Бо чого ж тоді воно раптом перекинулося на вдоволену дівчинку холодною водицею? Точно зачепила. І пішов дощ. Срібний-срібний. Упав додолу довжелезними нитками й заплутав геть усі сліди. Леся роззирнулася в тому плетиві ниток і геть розгубилася: куди ж бігти? Як повернутися назад?

– Підкажи, – шепотіли губенята й ковтали воду, що щедро котилася обличчям і навіть очі заливала.

Але вітру не стало так само раптово, як з’явився дощ.

– Куди?

Ноженята самі брели навмання, коли налякане серце вистрибувало з дитячих грудей. Ну от, заблукає. Уже заблукала. Ліс скрізь. Хоч куди простягнеш руки, наштовхуєшся на гілля. Неначе оточили її ці дерева. Ні кінця їм, ні краю. І суниць під ногами килими, але їсти зовсім перехотілося. Червоні чобітки чавлять стиглі ягідки, а дороги назад знайти все одно не виходить. Леся змокла до рубчика, змерзла й втомилася. Здається, лісовий дощ привів за собою ніч. Стало темно. Ніби й зарано для сутінків, але вони розповзаються довкола вологими хвилями й не на жарт полохають малу.

– Мамо!!! – дівча вже не криється й кричить щосили, кричить перше, що зринає у свідомості, і саме лякається того слова, тулить рученята до губ і шепоче вже ледь-ледь: – Де ж ти, мамочко? Порятуй.

Ліс стоїть стіною. Він не пропустить жодної живої душі. Ось навіть вітер вигнав, бо суворий, не пробачає пустощів. А Леся загралася, не подумала, не… не… не… Що ж робити? Що тепер робити? Дівчинка геть розгубилася. Краще б уже піч баби Устини. На ній тепло. Стара спить, певно, і досі, гріє криву спину й сопе солодко, а Леся пропадає. Їй-богу! Уже й ноженята не рухаються, застрягли в багні, чорному-чорному й густому. Засмокче болото, проковтне. Дівчинка впала навколішки й заплакала, провела по обличчю руками, а на них… кров. Та вона ж скрізь тут! Густа, темно-червона, аж до чорноти. Збирається озерцями й утворює сліди якогось звіра. Господи! Леся кліпнула, придивилася. Таки сліди. Вервечкою біжать кудись, червоно кличуть за собою. Тоді чому в них… кров?

Дівчинку хитнуло, але вона втрималася. Підвелася й, не відаючи нащо, пішла слід у слід звіра. Чи боялася? То було дивне відчуття. Здавалося, там, попереду, на неї чекає хтось дуже-дуже важливий. І вона має його віднайти. Будь-що. Хоч як страшно. Адже той хтось так само відчуває, що в лісі… на окрайчику землі… серед плетива дощу… є вона. Хто ти? Де ти? Ліс надумав підказати й несподівано розступився, утворивши чудернацьку галявину, на яку впереміш із дощем лилося світло. Довкола темінь, а галявина світиться. І дощ світиться зсередини, а в ньому стоїть… Вовк. Він пильно дивиться на дівчинку довгим-довгим поглядом, немов у той один-єдиний погляд прагне перелити душу аж до денця. Леся стоїть навпроти, змокла, втомлена, розгублена, і раптом розуміє, що це все неважливо. Зовсім не важливо. Головне, що вона таки знайшла його.

Дужого…

Гарного…

Дикого…

ВОВКА.

Ось-ось, і розчиниться в тому погляді сірому, пірне з головою й не випливе довіку. А очі ж які дивні! Чудернацькі очі!

Крок. Червоні чоботи пірнають у воду, але дівчинка того не помічає, виймає ноженята й боса йде прямісінько до вовка. Їй чомусь дуже важливо торкнутися його. Нехай цієї миті небо шкереберть упаде додолу й розчавить під собою землю, а вона все одно має покласти свою долоньку на груди звірові, щоб… щоб відчути… дихання.

Він конче має дихати. Чуєш, небо? Воно мовчить. І вовк мовчить. Стоїть без руху, а вода й сонце огортають дуже тіло сяйвом. Леся мимоволі милується картинкою. Їй чомусь кортить плакати. Сама не розуміє чому. Серце просто не вміщається в грудях. Серцю тісно. Вовк відчуває це. Авжеж. Леся впевнена в тому. Ба більше, його серце так само розлітається в дикому шаленстві цього дощу й зелених очей. Дівчинка, здається, тими очима виймає душу й кладе собі до ніг. А лише ж дівчисько! Мокре й дивне. Підходить ближче. Простягає руку. Ось-ось пальці торкнуться хутра, пірнуть у нього й випустять на волю.

Леся завмирає.

Стоїть.

З очима навстіж.

Урешті легенько, невагомо, мов хмаринка, кладе долоньку туди, де має бути серце звіра.

Тук-тук.

Вдих-видих.

Крик:

– Геть здуріла! Тікай, бо роздере!!!

Леся розгублено озирається на голос і відчуває, як із-під пальців утікає тепло. Навпроти цокотить зубами дівчинка, ота сама, із синцем на півобличчя. В очах дикий переляк, аж судомить бідолашну, але вона не тікає, ні. Тремтить геть уся, але й далі стоїть, міцно стискаючи в руках криву гілляку.

– Іди геть, пішов від неї!.. Ой!..

Леся повертається назад.

Шукає поглядом.

Але вовка нема.

Ніде.

Віка розгублено випускає з рук гілляку.

– Як?.. Він… Він просто розчинився. Зник. Хіба таке буває?

Леся озирається навсібіч, оббігає галявину взад-вперед, проте звіра не знаходить – лише сліди, оті, що з кров’ю. Та й кров нині – тільки вода, яка прозоро прослизає крізь пальці.

Спантеличена рятівниця оговтується першою. Видирає з багна гумові чобітки, скептично зазирає досередини й невдоволено прицмокує:

– Ет! Зіпсувала таку красу. Наскрізь мокрі. Чого тебе понесло аж сюди, га? Я вже думала до бабки Зої бігти по допомогу, їй-богу!

Леся забрала з рук чоботи, встромила ноги, відчула, як там по-зрадницькому хлюпнула вода, і чомусь розсердилася:

– А ти що тут забула? Стежила за мною? Признавайся!

Віка ніяково пирснула:

– Ще чого! Треба воно мені. Я… я по суниці в ліс пішла. Ось.

Леся придивилася до вимащеного в червоний сік обличчя й раптом усміхнулася:

– Ну ти й нечепура!

– А себе бачила? Не краща… Ще й тю-тю!.. – дівча стишило голос, озирнулося, а потім вкрадливо, самими вустами прошепотіло: – А якби з’їв?

Леся повернулася поглядом до галявини й чомусь сумно зітхнула:

– Ні. Він мій.

Обличчя навпроти видовжилося, навіть синець заворушився з подиву.

– Як це – твій?

Леся знизала плечима.

– Не знаю. Мій, і годі!

Дівчинка шоковано розсміялася:

– Та ти точно шалена! Будьмо подругами!

– Будьмо!

Друзі з’являються в нашому житті по-різному, але коли це трапляється в критичний момент, можете не сумніватися, що то справжній дарунок долі. Якщо ж таке трапляється в дитинстві, то дружба здатна спалахнути миттю, неначе сірник.

Дівчатка поверталися з лісу вже вдвох. У цьому не було нічого дивного, бо їх поєднала спільна таємниця. А ще – зовсім трошки – ліс. Вікторія якось швидко, не замислюючись, відшукала дорогу. Може, тому, що думки в цій чорнявій голівці просто вирували фонтаном. Як? Що це було? Точніше, хто? Власне, Леся дуже швидко збагне, що Віка й знаки запитання – це речі взаємопов’язані, якщо не тотожні. Подружка цікавилася геть усім, навіть тим, про що знати було не можна. Такий собі вулканчик! От тільки про спокій він навіть не здогадується.

Ось і в цю хвилину дівчинка активно намагалася осягнути побачене. Нічого такого малій ще не доводилося спостерігати (а набачилася вона таки всякого). Віка просто захлиналася в емоціях, немов це її руки ще кілька хвилин тому торкалися дикого звіра. Зрештою вона навіть спинилася й пильно так зиркнула на Лесю, немов могла прочитати на обличчі нової знайомої підказку до дивної таємниці. Леся мимоволі зашарілася під поглядом карих оченят, у яких вистрибували тепер цілісінькі зграйки бісиків.

– Ну, ніяк не збагну! Чесно! Що то було, га? Він же тебе роздерти міг! Дурненька якась, їй-богу! Вовка живого помацати задумала!

Леся знітилася й навіть образилася.

– Та що ти причепилася з тим вовком?!

Віка пирснула:

– Ага, щодня таке спостерігаю. Якщо чесно, то я так злякалася, мало не впісялася від страху! Правда! Ну, навіщо ти його чіпала? Не второпаю.

Леся знизала плечима, бо й сама не могла нічого до пуття пояснити. Так було треба, і квит! Вона навіть не замислювалася, що робить і чим це може скінчитися. Просто знала. Звідки йшло це знаття? Воно було в ній. Отут, де б’ється серце.

– Я вже казала. Це так, ніби він мій, розумієш?

– Ні…

– Якщо не він, то його очі… Вони ніби рідні.

Віка заплуталася остаточно й облишила таємницю. Принаймні до часу. Вони давно вийшли з лісу й ось-ось мали повернутися до села, а там на неї чекали свої знаки запитання.

– Ет! Куди тепер? Змокла, як курка під дощем. А вдома, якщо мої до тями прийшли… Капець.

Леся розгублено вклякла, мимоволі придивляючись до синця на щоці нової подруги.

– Битимуть?

Віка потерла синець і кивнула:

– По голівці не погладять – це вже напевно!

– То… то, може, до мене? От тільки бабуня печі сьогодні не топила, за корівками не було коли, висушитися нема де.

Раптом ззаду хтось кахикнув. Обидві дівчинки підскочили й одночасно озирнулися, наткнувшись на сиво-колючий погляд.

– Ну, і куди зібралися? Захворіти хочете? Ану, кроком руш на піч! Хутенько до мене додому! Я вам зараз зроблю капець! Чкурнула під дощ, та ще одну прихопила таку самісіньку, навісну! Удвох хворіти веселіше, еге? Тобі, Лесю, бабця зірку з неба дістане й ви́ходить, а ти, Віко, здуріла, чи що? Твої ж проковтнуть і не закусять!

Дівчатка стояли, мовчки похнюпивши голови. Вони не сподівалися, що їх так швидко хтось знайде. Надто страшна баба Устина. Вона ж майже не виходила надвір, усе на дугу-спину жалілася й на ноги хворі, а тут, диви, причалапала по калюжах і слизоті аж на вигін. Стара трясла палицею й уже потихеньку тупцяла назад. Озирнувшись, гримнула, що блискавицю кинула:

– Чого вклякли?! Кажу ж, хутчіш!

Через деякий час дві змоклі голівки вовтузилися на печі й хихотіли собі під носи. Найбільше з ляку. Бабця чаклувала над якимось зіллям і вовтузилася знизу, коли-не-коли позираючи на піч.

– Ось ще це випийте.

Віка скептично зазначила:

– А то не отрута часом, бабцю?

Леся всміхнулася кутиками вуст, згадавши свої думки в цьому будиночку ще кілька годин тому. Тепер здавалося, що з того часу минула ціла вічність. І будинок, і сама баба Устина були вже й не страшні зовсім. Хіба трошки. Зате цікаво й навіть приємно було, наприклад, нюхати, як пахнуть трави по кутках. На печі ж було тепло-тепло, немов казковий дракон із вогняним черевом раптом дозволив на ньому полежати. Дивуючись собі, дівчинка ще раз усміхнулася й раптом спитала стару:

– А що буде, коли торкнешся вовка?

Бабця завмерла на місці, а сиві очі стали схожими на дві щілини.

– Вовка, кажеш?

Віка аж підскочила з хвилювання, яке не змогло вміститися в дитячому тільці. Ура! Вона таки дізнається відповідь. Точно. Як це Віка не здогадалася першою спитати відьму про вовка? Відьми на такій чудасії неодмінно знатися мусять. Хто, як не вони? Зрештою обидві дівчинки завмерли, не в силі відірвати від бабці допитливих очей, що випромінювали неабияку цікавість. Стара ж театрально захитала сивою головою й аж язиком прицмокнула. Леся, передчуваючи щось зовсім кепське, втягла голову в плечі, а Віка й дихати забула.

– Ет! Вовк не собака. До рук не піде.

Обидві видихнули:

– Точно. Стояв і не рухався.

Стара значуще затрясла кривим пальцем.

– Як правду кажете, то вовк не біда. Страшніше, коли…

Тиша сама себе боялася рушити, а вже дівчаткам здавалося, що власні серця калатають гучніше, аніж церковні дзвони в неділю. Баба ж не поспішала казати далі, навіть озиратися стала, мов хто невидимий підгледіти чи підслухати міг ту сповідь, і врешті видихнула:

– Вовкулака…

– Хто?

– Вовкулака, кажу. Людина-вовк.

– Ой лелечко! – Дівчата пірнули під ковдру. – Господи, жах який!

Нарешті Віка не стрималася й першою висунула носа, округливши очі так, що вони тепер скидалися на два брунатні блюдечка.

– То це Леся тепер теж вовкулакою стане, еге? Та він же не вкусив її! Ні! Я свідок!

Леся кліпнула кілька разів і мало не розревлася. Оце так пригода! Невже блукати їй тепер ночами в подобі вовка? Жах! Баба Устина навіщось стягла із сивої голови хустину й заходилася чесати сиве й тонке волосся. А заразом й оповідати.

– Казки то, дівчатка. Вовкулаками або народжуються, або стають за життя, от тільки не конче треба бути вкушеним.

Дівчата аж підстрибували з цікавості:

– Як?

– Просто. Вроджені вовкулаки… вони під такою зіркою з’являються в цьому світі. Часом це розплата за гріхи батьків. Або… як вагітна жінка в лісі бачить вовка чи, крий Боже, покуштує м’яса дичини, яку вполювала ця істота. А обернені вовкулаки, – тут бабин голос стишився й став ще загадковіший, – то справа відьмацьких сил. З тими силами не повоюєш. Стерегтися треба… відьми!

А сама зирк – у дівчат уже крижані мурахи тілом розповзаються. Ось оберне зараз бабця їх на вовкулак! Стара всміхається.

– Ну-ну. Не бійтеся. Якщо ваші майбутні наречені будуть хоч трошки схожими на вовків, то щастя матимете.

Леся просяяла:

– А той вовк… він гарний. І очі… сірі-сірі, а в них – душа.

Бабця завмерла й навіть чесати волосся припинила. Кілька хвилин думала щось своє, уважніше придивляючись до дівчинки, а потім самими вустами старечими прошепотіла:

– А може, то й була душа?

У місті, схожому на велетенську рибу, блукала під небом душа. Саме згори вона й помітила, що місто коло моря скидається на рибу, зовні спокійну й тиху, тоді як усередині рибини кипить вогнями життя. Серед вогників нічного міста душа віднайшла одне, потрібне тільки їй вікно. Гадала, що дороги не знайде вже, але її, невагому, підхопив на крило вітер, всадовив собі на спину й закинув прямісінько в лікарняну палату крізь розчинене навстіж вікно. Душа зависла під стелею, розмірковуючи, що час би вже цю стелю побілити, бо сірі плями на ній формою дуже подібні до материків. Хіба що це навмисно хтось зробив, щоб хворі дивилися на стелю й подумки подорожували. Озирнулася. Цікаво, хто ж лежить у цій палаті? Коли ж придивилась уважніше, то чомусь зіщулилася вся, ставши малюсінькою цяточкою. Просто тіло внизу… воно було колись її.

На вузькому ліжку лежав молодий чоловік, точніше, юнак. Як-не-як, лише двадцять два роки, проте тіло дуже, міцне, неначе в античних богів. Темно-русе волосся невдоволеним їжаком стовбурчилося на білій подушці, а смертельно бліде обличчя викликало німі запитання: «А чи лишилася в цьому тілі бодай краплина живої крові? Чи на ліжку лежить мрець і вже навіть лікарі розвели руками, не годні нічим допомогти? Бо якби могли, то хіба б лишали трудного без нагляду?» Душа ж не глуха, вона чує, як медсестрички в коридорі тихцем шепочуться, аби не на їхній зміні цей юнак віддав душу. Кому весело, якщо помирають молоді? А останнім часом отаких хлопців привозять до них часто, немов якась чорна сила виконує план чи складає таємні списки.

– Таке нині життя настало, – констатує завідувач реанімаційного відділення, сховавшись у своєму кабінеті від того життя, як від мари.

От тільки не він один боїться вийти вночі на вулицю. Хоча чому вночі? Випадкову кулю можна впіймати і вдень, опинившись не в тому місці і не в той час. Цей хлопчина принаймні не випадкова жертва, ні. Він той, кому всі шість куль були призначені, і той, кого вони мали вбити, а не склалося, проте… Сивочолий чоловік зітхає. Це питання часу. Не житець, ні, – пацієнт шостої палати. А шкода! Он хлопчик так щиро плакав. Хто він йому? Брат? Еге ж, брат. Ет, серце стислося. Впустив до палати малого. Усе одно нічим не зарадиш, нехай хоч кілька останніх годин побуде коло рідної людини, бо потім світ зміниться так, що й упізнати буде годі. Це вже буде світ, у якому ти сирота, бо батька не пам’ятав від народження. За тата був старший брат, а тепер і його може не стати.

Хлопчику й говорити про це було не треба – він відчував серцем усе, що боялися вимовити дорослі вголос, бо Льоша у свої одинадцять прагнув бути для брата підтримкою. Брат – то все. Без нього вони з мамою пропадуть у цьому солоному місті, де є море, але немає спокою й зарплат. Як вони житимуть? За що? За міфічні цифри й нулі, що їх мама вже й не рахує. Давно облишила те пусте діло, а заразом і посаду викладача літератури в поважному навчальному закладі. А що з тієї посади, коли маєш двох синів і їх годувати чимось треба, ще й брат навчається? Але Вовчик… Він усе може. Може й навчатися, й заробляти на харчі, а віднедавна й на ліки для мами. Льоша понуро зітхнув, немов внутрішнім зором опустився на один поверх нижче, у кардіологію, де на такому ж ліжку побачив маму. Чи спить вона? Льоша не знав, зате добре затямив, що розповідати про стрілянину й брата мамі аж ніяк не можна. Серце не витримає. Отак пак! Йому бракує сил витримувати безлад, який сьогодні отой сивочолий лікар назвав життям. От і виходить, що шість куль можуть убити за умови, коли жодна з них не влучила. Маму вони вб’ють, не торкаючись, якщо Вовчик…

– Братику, тримайся, чуєш? – хлопчик прошепотів це тихо-тихо, самими вустами, немов незримий ворог стояв поруч і тримав на мушці.

А може, Льоша боявся порушити хистку рівновагу братового дихання? От і сидів нишком, ворушитися боявся, ухопив брата за руку й дихав на неї часто-часто. Зігріти прагнув. Бо чому вона така холодна? Не бувають руки такими холодними в живих. Чорна голівка схилилася низько, кучерики торкалися білого простирадла, яке накинули поверх пораненого тіла. Кулі лишили в ньому наскрізні рани. Дві дістали на операційному столі хірурги й самі не йняли віри, що пацієнт доживе до кінця операції. А дожив. І тепер чекає на свою хвилину. Чекає й душа. Дивиться згори на зігнутого хлопчика, який часто-часто хукає на долоню старшого брата й кулиться. Душа болить. Може, це тому, що вона ще жива? Точніше, тіло живе, дихає ледь-ледь, але існує. А що станеться потім?

– Вовчику, не помирай, чуєш? – схлипує малий. – Не треба.

Душі робиться незатишно й вогко. А хлопчик і далі стискає долоню й плаче вже без упину, ковтає сльози, втирає рукавом носа, хлипає щиро й гаряче. Здається, сльози не можуть бути такими гарячими, але навіть шкіра присмертного здатна відчути тепло дитячих сліз.

– Братику, як же так? Ти ж сильний у мене, найсильніший! Он, бач, трьох поклав! Якби не зброя… Нащо стріляти було? – Хлопчик підняв до стелі карі оченята, і душа затремтіла. – Вони ж говорити тільки збиралися! Я ж сам чув! Нащо стріляли?

Душа відчула, як її хитнуло вбік і почало затягати кудись високо-високо. Усе відбувалося швидко. Тільки й встигла збагнути, що це, певно, і є кінець, коли прилади, що оповили тіло пораненого, запищали, немов навіжені. Наляканий хлопчик підхопився й стрімголов кинувся в коридор.

– Лікаря! Чуєте? Лікаря!!!

Довкола забігали люди в білих халатах, але вся їхня метушня здавалася пустою. Немовби то рухалися якісь тіні, що й торкнутися тебе негодні. Душа відчувала, що жодна сила тепер не зможе втримати її на землі, і злітала все вище й вище.

Вітер колихнув повітря, напоєне ліками, і стрімголов помчав увись, щоб за тисячі кілометрів приземлитися в нічній траві під вікном у дивної дівчинки. Він стукнув у шибку – і дівча прокинулося, розплющило зелені очиська й зіскочило з ліжка, немов хтось пронизав тіло й воно ось-ось мало розпастися навпіл. Дівчинка вхопила папір і прямісінько на підвіконні, в сяйві місяця, почала малювати вовка. Вона знала, що треба швидше намалювати очі, щоб утримати їх коло себе назавжди. Вітер дивився і, мліючи, сповзав у траву, щоб там розтектися по землі й цілувати її дихання. Вітер раптом збагнув, як добре, коли хтось поруч просто дихає.

– Усе даремно. – Лікар утомлено опустив руки. – Констатуйте час смерті.

– Ні!!! – закричало хлоп’я й розпачливо заходилося битися головою об двері операційної, намагаючись прорватися до брата.

– Шкода хлопця, – перемовилися молодесенькі сестрички й змирилися, що саме на їхній зміні цифра статистики хитнеться на одну одиничку в напрямку смерті.

– Синку, – прохопилася крізь сон світловолоса жінка в білих лікарняних стінах.

Це все відбуватиметься тут, на землі, коли душа летітиме зовсім в іншому просторі й бачитиме яскраве світло. Враз… дівчинка зробить останній штрих – і на клаптику звичайного паперу кліпнуть сірі очі вовка.

– Він очі розплющив, Петре Юліановичу, – шоковано пробелькоче сестра й зомліє, бо точно знатиме, що перед нею мрець. А хто ж іще, коли серце не билося одинадцять хвилин?

Лікар і далі реанімуватиме хворого, бігаючи довкола нього з чіткою думкою, що це неможливо, навіть нап’ється вдома чи не вперше за всю медичну практику, зате в промінні ранкового сонця всміхатиметься щасливий хлопчик, що має брата.

– Льо-ш-к-о…

– Мовчи, братику. Ти що! Силу треба берегти.

Юнак кліпнув, згадуючи дивний сон, як він був вовком і серед дощу в лісі натрапив на дівчинку. Вона торкнулася його, і той дотик горів ще й досі, от тільки зсередини, у самісінькому осерді серця. Лесю ж довгенько сварили і бабуся, і тітка Дуся, а ще стверджували, що вовк лише привидівся наляканим дівчатам. Леся кивала головою. А з дитячого малюнка на цей світ дивилися сірі-сірі очі вовка й людини. Чи, може, то таки була душа?

Леся пішла в перший клас, коли вереснева трава лише здогадувалася про наближення осені. Того року осінь прийшла із запізненням і ще довго пестила літніми днинами. Навіть ночі були теплі. А ще Лесі запам’яталися вогнища в перших сутінках і димові полотнища у вечірньому повітрі. Селяни саме давали ладу своїм урожаям, а ввечері спалювали на городах залишки сухого бадилля.

От і звістка про школу застала Лесю серед сухої кукурудзи. Дівчинка залізла в ті зарості, щоб підглядати, як вітер-друзяка заплітає довгі листки в коси. Баба Зоя саме видоїла корівку та йшла з повним відром молока до хати, аж тут хвіртка прочинилася й у двір зайшла-закотилася жінка з таким самим сухим волоссям, що й у кукурудзи. Навіть колір воно мало такий самий, тьмяний.

– Доброго вечора, Зоє Матвіївно, а заразом і здоров’ячка міцного!

Леся аж принишкла у своїй схованці, бо такого солоденького голосу їй до цього й чути не доводилося. Він був схожий на глечик, ущерть заповнений медом, от тільки люди, що куштували з нього, відчували, що, крім меду, там ще й добряча ложка дьогтю. Але неодмінно треба було скуштувати, щоб здогадатися. А то мед медом, аж у вухах злипається.

– І тобі, Валентино, не хворіти. Чим завдячую?

Жінка стрепенулася, певно, не сподівалася такої прямоти, проте не розгубилася й усміхнулася, що сонце засяяло:

– Усе ви, тіточко, бачите. Нічого не пропустите. Наче в думки зазирнули, їй-богу! За ділом я.

– Кажи.

– А де онучка ваша, Леся?

Стара озирнулася й мимоволі ступила крок назад, немов собою затулити дитину хотіла.

– Та бавиться десь тут. А що?

Жінка пожвавішала й попросилася до хати. Мовляв, розмова серйозна. Бабця провела гостю, а Леся з цікавості мало не луснула, немов перезріла капустина. Ех! Про неї ж розмова. Підійшла ближче, присіла коло порога, щосили прислухаючись до голосів у будинку. Вони долинали, немов із бочки: усіх слів не розібрала, проте коли почула одне з них, аж підскочила. Школа! Її хочуть забрати до школи! Раптова звістка яскравим метеликом затріпотіла в дитячій голівці. Та це ж вона буде першокласницею! Навчиться читати, писати, рахувати! А ще… ще в школі неодмінно мають бути уроки малювання. Це ж треба! У Лесі буде справжня вчителька малювання.

Дівчинку переповнила радість, вона буквально лізла назовні, примушуючи негайно віднайти того, з ким можна буде поділитися. Таке трапляється з дітьми, коли хочеться одразу ж, негайно, розповісти про щось дуже важливе. Леся довго не розмірковувала, кому розповісти, і бігцем, щоб не передумати, майнула до будинку-ями. З Вікою її вже встигла поєднати справжня симпатія, проте дівчинка страшенно боялася хмільних батьків Віки. Навіть не боялася. Ні. Щось у неї всередині зіщулювалося – і робилося боляче дихати. Але тепер… вона прагнула швиденько покликати подругу й одразу ж утекти. Дівчинка мить постояла, а потім таки зважилася переступити поріг чорної пустки.

У кімнаті справді було брудно й темно, а може, темно через те, що брудно. Речі валялися без ладу там, де впали, чи там, де їх кинули. Простісінько на підлозі на старезному кожусі (і це влітку!) спав батько Віки – товстелезний чоловік із густими вусами. До речі, один вус був помітно довший від другого. Саме через цю цікаву особливість односельці кликали його Одновусим. Мати… Її називали на ім’я – Галькою, іноді – Голкою, саме Голкою, бо вона, на відміну від чоловіка-вареника, була худюча-худюча й аж занадто висока, тому й скидалася на інструмент для шиття. Тепер жінка спала попід стіною, але під нею навіть кожуха не було – самі голі дошки. Скрізь роїлися мухи. Вони зграями розповзалися довкола й дзижчали без ніяких перерв та антрактів. Певно, комахи почувалися справжніми господарями в цій оселі, і жодна жива душа не намагалася переконати крилатих істот у протилежному. Господи! Як же тут можна жити?! Де Віка?

Подружка сиділа в куточку, на прогнутому дугою ліжку, і мріяла про їжу. Помітивши гостю, гойднулася й мало не впала з подиву, потім швиденько зіскочила й навшпиньки пройшла повз дорослих. Уже коло самого порога кліпнула очима: «Тікай!» Подружці повторювати не треба було – і вони обидві щодуху дременули до Лесі додому, щоб заховатися в траві. І вже там, відхекавшись, майбутня першокласниця розповіла про новину. Віка зачудовано вигнула брови дугою й стала схожа на кумедне звірятко. На песика. Точно! Вона просто обожнювала собак.

– Як у школу? Але ж тобі семи років нема!.. Це мені в березні минуло – я й піду!

Леся сяяла від несподіваного щастя, немов світлячок серед ночі.

– Ну то й що? Певно, це не так важливо. Ми тепер будемо однокласниці! Уявляєш?

Віка почухала немиту голову й усміхнулася. Щасливо так, немов хто насипав тарілку борщу з печі, поставив і ложку поклав: частуйся!

– А так можна?

– Не знаю.

– Лесю, – долинуло від дверей.

– Зачекай, я хутенько, – прошепотіла й швиденько майнула до бабці.

На дівчинку чекала та сама тіточка з медовим голоском. Пильно подивилася. Леся ще встигла зміркувати, що очі в жінки схожі кольором на сухе бадилля. Дивне порівняння. Суха якась жіночка виходила, як стручок, з пусткою замість плоду.

– Гарна дівчинка, – солодко заспівала гостя. – А розумниця, певно. Ти до школи хочеш, Лесюню?

Леся чула, як вистрибує з хвилювання серце. Їй чомусь стало холодно й незатишно під поглядом незнайомки, проте дівчинка знала, що десь серед трави до розмови дослухáється Віка.

– Хочу.

– Справді? – перепитала бабуся здивовано.

– Дуже.

Валентина Йосипівна ледь утрималася, щоб не потерти вдоволено руки.

– Бачте, Матвіївно, а ви сумнівалися! Лесю, ти будеш слухняною?

Леся зиркнула на розгублену бабцю й пригадала фарби та пензлики в себе під ліжком. Це ж ховатися не доведеться більше. Можна буде сміливо малювати, і бабця не лаятиме.

– Авжеж.

Жінка сито всміхнулася:

– От і домовились.

Через кілька тижнів Леся (та й не тільки вона) збагнула, що Валентина Йосипівна вміла домовитися будь із ким, коли тільки мала в тому інтерес. Є такі люди. Здається, вони пролізуть у найменшу шпарину й примостяться на носі хижого звіра, аби їхнє було зверху.

Навіщо ж треба було брати Лесю до школи на рік раніше? Таємниця розкрилася першого вересня, коли задоволена вчителька повела на урок самих первачків, тоді як її колега змушена була навчати учнів другого й третього класів разом. Власне, для їхньої школи це було закономірне явище, бо класи налічували по п’ять-шість школярів, от їх і доводилося об’єднувати. Однак того року разом із Лесею в першому класі було аж десять учнів. Така кількість дітей і зв’язки в районному відділі освіти зробили своє діло. Валентина Йосипівна вже не розривалася між двох навчальних програм, а на посаду вчительки четвертого класу хутенько взяли іншу. Ну, і що з того, що новенька – найліпша подруга Валентини Йосипівни? І не такі збіги трапляються в житті. А люди, вони ж уміють віддячувати. Деякі з них навіть знають, що вдячність не обмежується самими словами.

Власне, підводні освітянські течії мало хвилювали зворушену дівчинку. Леся зосереджувалася на зовсім інших відчуттях і враженнях. Спершу, як і годиться в точці відліку чогось нового, слід було підготуватися до змін. Дівчинка знала, що рано чи пізно вони з бабцею неодмінно поїдуть до міста, щоб накупити всього перед школою. Леся усвідомлювала собі, що районний центр нітрохи не схожий на велетенську столицю, проте передчуття подорожі переповнювало малу, і їй навіть уві сні ввижалися гамірні вулички, високі будинки, які своїми дахами підпирають черево неба, і, звісно, величезні – ба ні! – велетенські вітрини крамниць, за якими простягається абсолютно інший світ, яскравий і принадний.

Урешті довгожданий день настав, і вони з бабцею вирушили до районного центру. Коли обидві вибралися із запиленого автобуса, зраділи неймовірно. Леся навіть підстрибувати почала, відчуваючи, що повернулась у вже забуту, проте рідну стихію. Вона йшла, високо піднявши голову, розкуйовджена й щаслива, вдивлялася в обличчя випадкових перехожих і мимоволі здригалася, коли попереду чи збоку з’являвся жіночий силует. А що, як… Проте жінки виявлялися звичайними незнайомками в гамірній юрбі. Вони байдуже виринали з натовпу й так само зникали в калейдоскопі щоденних справ, а маленька дівчинка ще довго дивилася їм услід – зелено-зелено й печально.

– Красуне моя, агов? Про що замріялася? Уже й крамниця. Бачиш он ті скляні двері? Тут ми зробимо з тебе школярку. Згода? – бабуся говорила тепло, певно, щось відчуваючи.

Леся знітилася, а потім, щоб бабуся ні про що не здогадалася, рвучко вхопилася за двері. Вони тут, щоб обернути її на школярку, тому треба радіти обновам. А як не радіти, коли ще трошки, зовсім трошечки – і вона матиме все: новісіньку форму, портфелика й такі симпатичні черевички? Оглядаючи свою подобу в дзеркалі, зеленоока мавка ледь стримувала емоції. Проте ще більший захват у неї ви́кликав відділ канцелярії. Тут були й ручки, й олівці, і чистесенькі зошити, але найголовнішим надбанням, справжнісіньким скарбом стали фарби й альбом для малювання.

Зрештою і бабця, й онука згубили лік часові, а заразом і нехитрим заощадженням, проте обидві вийшли з крамниці щасливі. Леся, не соромлячись, сміялася, а випадкові перехожі озиралися на променисту дівчинку. Однак малій художниці було байдуже, їй просто хотілося літати й обіймати всіх-всіх, а найбільше бабуню за те, що та тепер не сваритиме й дозволятиме малювати на цілком законних підставах. Ма-лю-ва-ти! Що може бути кращим? Та не буває нічого важливішого! Вона тепер намалює весь світ. Чи зачаклує? Він буде існувати на папері таким, яким створить його Леся.

Натомість бабуня нишком позирала на онучку й старанно ховала сльози в кутиках очей. Їй зовсім не було шкода останніх коштів, витрачених на малу дзиґу. Просто вона інакше уявляла цей день. Зовсім інакше. Жінці аж вити хотілося, аби єдиний синочок устав-піднявся й повів свою кровинку за руку до школи, як і годиться батькові. Щоб розправляв бантики на кучерявій голівці, фотографував зелені оченята, а потім підкидав високо-високо, аж до неба, свою школярочку. Старенька навіть зіщулилася під вагою оманливих мрій і стала меншою.

– Бабцю, ти чого? Я старатимуся вчитись. Обіцяю.

Жінка пригорнула дитину до себе й поцілувала.

– Та я не про те. Знаю, що вчитимешся. Он яка розумниця в мене виросла! Уже зовсім доросла.

Леся підняла носика догори й ствердно кивнула: авжеж! І лише пізно ввечері доросла дівчинка дозволила собі бути дитиною. Так, щоб ніхто-ніхто, навіть вітер, що в травах вовтузився, не підгледів. Ще раз зиркнула на сукню, бантики, складений портфелик коло столу і… заплакала. Щиро так. І гірко. Бо ж геть усі діти, навіть коли вони дуже хочуть бути дорослими, усе одно потребують мами. І хоч би що казали люди, хоч би в чому переконували ті, хто намагався цю маму замінити, а по-справжньому щасливою почувається лише та дитина, у якої мама є. Леся міцно прикусила губенята, щоб не заплакати вголос, а потім тихесенько, немов налякане мишеня, пропищала в темряву:

– Де ж ти, мамочко? Я ж завтра до школи йду. Мені так страшно й радісно, а тебе нема… От якби я завтра прокинулася, а ти до мене в школу прийшла!

На саму думку про це дівчинці стало тепло. І сльози закінчилися. Вона торкалася пальчиками темряви, немов пестила когось невидимого в ній, і всміхалася.

Що було потім? Звісно, перше вересня. Леся запам’ятала, що прокинулася найпершою. Мабуть, ще Лиска в повітці бачила свої трав’яні сни, а дівчинка вже зіскочила з ліжка й вибігла до світлиці, щоб розбудити бабусю.

– Бабцю, ми не запізнимося?

Жінка всміхнулася й обійняла свою першокласницю.

– Та ні. Дивися, ще й школа зачинена.

– А я боюся запізнитись.

– Моя хороша… Може, таки варто було ще рік удома посидіти, га?

Леся тоненькими рученятами обхопила бабусину шию й прошепотіла на вушко:

– Ні. Я дуже-дуже хочу вчитися.

Того дня схвильована дівчинка зайшла на шкільне подвір’я з відчуттям, що її серце – повітряна кулька, таке невагоме й легке – зараз вистрибне з грудей і полетить високо-високо. І бачитиме звідти святково вбраних школярів з оберемками айстр у руках, а заразом і схвильованих батьків, які метушливою стіною стоять довкола своїх дітей. Проте, хоч як пильно вдивлялася дівчинка в яскраву юрбу, мами серед цих людей усе одно не було. Леся похнюпила носика й опустила голову, коли раптом хтось жваво штовхнув її в бік:

– Привіт!

Навпроти стояла Віка, так-сяк убрана в більшу на два розміри форму. Бант якогось непевного кольору сповз із голови й ось-ось мав упасти додолу. Дівчинка відчувала, що її зачіска будь-якої миті може розсипатися, тому коли-не-коли ставила портфелика на землю, щоб повернути бант на більш-менш прийнятне місце. Було помітно, що вона хвилюється й тривожно озирається довкола, шукаючи бодай якоїсь підтримки.

– Привіт! А ти що, сама? – чомусь пошепки спитала Леся, спиною відчуваючи теплу присутність бабці Зої.

Подруга задрала вище носа, ще раз натягла бант, а потім видала свою болючу правду:

– Та… мати не дійшла. Зранку відзначила подію й спить біля хвіртки. Хоч би у двір заповзла вже.

– А батько?

Віка блимнула:

– Ти що! Крий Боже! Щоб іще побився з кимось! Він і не таке може втнути. Теж хропака дає, тільки на подвір’ї в друзяки Соломона.

– А як ти збиралася?

– Як? Прокинулася, вмилася з тазика, вдягла форму. Мені сусідка, тітка Інна, дала. Від дочки лишилася, бо та вже виросла. І портфель лишився. А приладдя… – дівчинка стишила голос. – Я в батьків ціле літо копійки нишком крала й ховала. Назбирала. Отак пак!

Леся співчутливо торкнулася руки подружки.

– Нічого. Ось вивчуся, поїду до міста й не бачитиму їх ніколи.

– А я теж хочу стати… – проте на півслові дівчинка вмовкла, щоб швидко-швидко закінчити: – Ой!.. Тільки для цього нам треба добре вчитися.

Віка войовниче забрала портфелика із землі.

– А я й учитимуся… добре! Навіть не сумнівайся.

Леся сама не знала, у що їй вірити, а в чому сумніватися. Дівчинка дивилася на новий світ широко розплющеними очима й нишком щипала себе: чи це, мовляв, відбувається насправді? Але все лишалося, нічого не зникало, бо вона таки не спала.

Школа. Лесі вона сподобалася. Дуже. Такий затишний будиночок із величезними вікнами й високим дахом. Приміщення мало три кімнати. Дві просторіші з двома рядами парт, де на кожному мали сидіти учні окремого класу, а третя кімнатка була гральна, проте з появою нової вчительки її переобладнали для навчання четверокласників. Леся прислухáлася до кожного звуку, а оченятами вбирала геть усе: кожен куточок і шпаринку, навіть запах крейди, якою щось писали на дошці. Дівчинка вдивлялася в напис, немов вивчала чудернацьку картину невідомого художника, яку поки що не могла прочитати, але… намалювати її вона б спробувала.

Тільки-но учнів розсадовили й дали їм спокій на кілька хвилин, Леся схопила ручку й спробувала в зошиті відтворити те, що було написане на дошці. Тим паче, що посадовили її на першу парту поруч із рудим хлопчиком. Той зиркнув на дівчинку, потім – на запис, який з’являвся в зошиті, і чомусь щосили штурхонув її прямісінько в лікоть. Ручка вистрибнула з рук, а Леся розгублено кліпнула зеленими очиськами. Рудий розбишака анітрошечки не знітився, натомість висолопив язика:

– А-а-а! Розумна дуже?

Леся зіщулилася, відчуваючи, що зараз провалиться крізь підлогу. Хлопчина з виглядом переможця відсунув Лесин лікоть якнайдалі від себе, окреслюючи як свою значно більшу частину парти. Леся розгублено відхилилася, коли раптом із парти позаду хтось щосили штурхонув нахабу. Хлопчина з несподіванки закляк, а потім почервонів так густо, що став схожий на помідор із бабиної грядки.

– Ти чого її штурляєш? Зараз у лоба дам!

– Віко Пархоменко! Ти чого на Петра напосіла? Га? Не соромно? Та й пересядь далі, будь ласка. Он третя парта вільна.

Віка зиркнула з-під лоба на Валентну Йосипівну й одразу ж відчула, що вчитися добре в цієї вчительки не вийде. Натомість ображений Петько пробурмотів під носа так, щоб Леся розчула кожен звук:

– Начувайтеся.

І почалося. Леся так і не зрозуміла, чим саме не сподобалася Петькові Зайченку, однак те, що таки не сподобалася, відчула. Власне, так само, як і Віка збагнула, що, заступившись за подругу, нажила справжнього ворога. Щоправда, Віці треба було віддати належне: цим вона мало журилася. Проте хай там як, а подруги дуже швидко усвідомили, що лише вдвох зможуть тримати оборону й відбиватися від образливих прізвиськ та ущипливих жартів.

Дивно, але діти чомусь бувають жорстокі. Можливо, так їм легше почуватися в безпеці серед дорослого світу? А що? Хтось іще, крім тебе, менший, слабший, безпорадніший? Йому про це варто нагадувати частіше, тоді самому не так лячно. От і вийшло, що Леся з Вікою з перших днів стали вигнанками. Віка через те, що була дочка хронічних алкоголіків, завжди голодна-холодна й обідрана, а Леся… Леся просто тому, що була біла ворона, інакша, не така, тю-тю. Малювала весь час щось, вимальовувала, з вітром обіймалася. Ще й шалена яка, їй-богу! А що добра та щира… то ці риси в дитячому світі не першорядні, надто в такий неспокійний час. Куди важливіше дертися щонайвище, кричати найголосніше й штовхатися найсильніше, а ще керувати колективом і заціплювати рота всім незадоволеним.

Таким беззаперечним лідером став той самий рудий Петро Зайченко, дарма що мав таке цікаве прізвище. Уже першого дня він добряче труснув сусіда, коли той жартома назвав його Зайчиком. Певно, десь глибоко-глибоко в душі хлопчик таки ним був і страшенно боявся, що хтось інший здогадається про куций хвостик, от і воював натхненно й пристрасно, так, що нікому й на думку не спадало приглядатись уважніше.

– Дві лошиці, хи-хи-хи!

Віка стискала кулаки й кидалася на Петька, мов шуліка. Проте той вивертався, а часом міг боляче смикнути за волосся чи сіпонути спідницю, відбігав убік, задирав угору рудого носа й кричав ще голосніше, на все подвір’я:

– Ло-ши-ці!

Дівчат ніхто не боронив. А кому хочеться брати вогонь на себе? Нікому. Проте дивувало інше. Чому образливі прізвиська й штурханину не зупиняла вчителька? Талановитий педагог. Освітянка з великої літери.

Власне, Валентина Йосипівна мала свою унікальну методику роботи: плисти за течією, навіть не напружуючись. Її самі діти, точніше, їхня присутність дратувала. Краще посидіти на стільці й потеревенити з колегами, щоб довідатися про всі останні новини: і ті, що були, і ті, що їх вигадували просто так, щоб було про що зойкати «ой-ой-ой!». Це ж як нецікаво й сумно було дивитися на світ її очима. Леся хоч і була шестирічною дитиною, але чомусь дуже швидко збагнула, що бути Валентиною Йосипівною – то страшна мука. Бачити в людях лише зло й підступи – так і з глузду можна з’їхати або хвороби якої доп’ясти, однак сама Валентина Йосипівна про те навіть не здогадувалася й міняти своє бачення світу аж ніяк не збиралася.

– Господи, і сіпонуло ж мене забрати цю навіжену! Уже тими уроками малювання мені в печінки в’їлася. Усе випитує щось та випитує. Таке мале, а замучило. Мушу навіть літературу спеціальну читати, уявляєш?

– А чого дивуєшся? – озвалася щойно прийнята до шкільного колективу вчителька – за сумісництвом подруга – Яна Вікторівна. – Мати хто в неї, забула?

– Ага, відьма! І мала така сама чудна. Ой-ой! А ота голодранка? Віка Пархоменко! Від неї ж смердить за версту, дихати нема чим. В інтернат здати б, щоб там вимили як слід.

– Та чого ти? Мала як може, так і миється. І одяг прасує. Сама бачила, коли вчора додому йшла.

– Ну й що з того? Сьогодні прасує, а років за десять пити-гуляти почне, ще й залетить від когось, бо хто її глядітиме? Ніхто. В інтернат!

Очевидно, навіть подруга часом утомлювалася від чорноти думок колеги, тоді й нагадувала, що не буде дівчат – учнів не вистачить для повноцінного класу. І доведеться розпрощатися з посадою, а за неї вона виклала… Цифру називали завжди пошепки, проте переконливо, принаймні Валентина Йосипівна вмовкала й дулася день чи навіть два, ходила мовчазна, схожа на обскубану гуску, але потім відходила й знову заводила своєї, солоденької й отруйної: «Ой-ой-ой!»

Чи страждала від такої вчительки Леся? Авжеж. Часом дівчинці навіть утекти хотілося, проте вона боялася, що Валентина Йосипівна знайде й настромить її на свою довжелезну указку, немов неслухняного метелика. От що вміла талановитий педагог, то це жестикулювати вчительською указкою, немов то був пусковий механізм ядерного пристрою. У такі хвилини її всі боялися, навіть Петько Зайченко, а Леся з переляку відводила очі вбік і дивилась у вікно. Тільки нишком, щоб Валентина Йосипівна не помітила.

За вікном було значно спокійніше. Там росли велетенські горіхи, і Лесі подобалося розглядати мереживо гілок і уявляти, який вигляд мали ті дерева, коли були зовсім маленькі. Хто ж насадовив їх по всьому шкільному подвір’ї, не знали достеменно ні самі вчителі, ні жителі Бувальців. Найімовірніше горіхи росли в цій місцині задовго перед тим, як тут з’явилося шкільне подвір’я. Проте дітлашню цей факт мало обходив. Горіхи затуляли собою півнеба й ховали малечу від сонця, а ще… ще в них переховувався вітер. Еге ж. Хіба ж він міг залишити свою малу господиню напризволяще? Хоч де був, завжди повертався й чухав спину об репаний стовбур та розлогі гілки, а з них додолу пригорща по пригорщі падали круглі й такі пахучі плоди.

Школярі збирали їх у портфелі й навіть за пазуху, приносили додому, сушили, хто де вигадував, а потім на перервах гуртом ласували солодкаво-гіркуватими осередками, щоб розуму додалося. І вірили в ту чарівну силу горіхів так щиро, що навіть сумнівні педагогічні таланти нездатні були знищити бажання вчитися. Діти старанно виводили перші закарлюки, гуртом вимовляли нову літеру й вивчали цифри. Усе відбувалося так, як мало відбутися. Учні звикали до того, що вони учні, а час летів на вітряній гриві у своє нікуди, іноді плутався в горіхових кронах, а ще розкладав по поличках пам’яті шкільні успіхи та невдачі, радощі та жалі. І, певна річ, перші симпатії.

Лесі вона сподобалася з першого погляду. Молоденька, щойно з університетської лави й така гарна, що аж дух перехоплювало. Хіба така не сподобається? Мабуть, хтось високо в небі вирішив урівноважити чорне з білим і на противагу «педагогічним талантам» надіслав справжнісінького освітянського світлячка.

Учителька, яка викладала в другому й третьому класах, раптом відчула, що страшенно занепадає на здоров’ї. До того ж вона працювала, уже кілька років бувши на пенсії, тож порятунок знайшовся швидко: педагог таки наважилася піти на заслужений відпочинок. Діти ж мали навчатися незалежно від хвороб та пенсій своїх учителів, тим-то з районного відділу освіти досить оперативно (Валентина Йосипівна й оком не встигла кліпнути) надіслали нову вчительку початкових класів, що її миттю полюбили діти.

Симпатія виникла одразу й була беззаперечна. Геть усім учням страшенно кортіло сподобатися Людмилі Миколаївні. А вона всміхалась у відповідь. До речі, також геть усім. Мабуть, лише вона вміла так усміхатися, навіть рудий Петько починав шарітися, і ластовиння на носі й щоках прибирало рожево-червонавого відтінку. З’являлося відчуття, що нова вчителька знає якусь особливу таємницю й роззброює єдиним поглядом. Хоч вигляд вона мала зовсім негрізний. Навпаки, Людмила Миколаївна була така тендітна, що її можна було легко сплутати з ученицею старших класів. Та ніжність збивала всіх із пантелику: здавалося, що цю дівчину без зусиль можна підкорити своїм бажанням.

У цьому, до речі, спершу анітрошечки не сумнівалася Валентина Йосипівна. Бо хто та новенька й хто вона, досвідчена освітянка, можна сказати, справжнісінький танк у педагогіці? Однак виявилося, що танки здобувають перемогу лише у військовій справі, тоді як у школі… Людмила Миколаївна легко, невимушено, неначе граючись, віднайшла для кожної педагогічної аксіоми своє місце в прямому й переносному розумінні. Вона хоч і зовсім не мала досвіду, проте, усупереч неписаним законам, геть усе робила правильно, а головне, з таким щирим задоволенням, що Валентині Йосипівні лишалося хіба зубами скреготати з безсилля, а заразом захлинатися чорною заздрістю. Це ж треба! Учорашня студентка, ще зовсім зелененька вчителька початкових класів, виявилася гідною суперницею. А найстрашнішою небесною карою стала нова потреба часу: щоб мати пристойний вигляд поруч із новенькою, доводилося пра-цю-ва-ти. Ох і зітхала Валентина Йосипівна, ох і зойкала, навіть усі свої впливові знайомства залучила собі на підмогу, проте запізно. Змінити вже нічого не змогла. Так у початковій школі села Бувальців з’явився свій янгол-охоронець.

Не дивно, що до янгола потяглася Леся. Несвідомо й обережно. Дівчинці просто подобалося спостерігати за Людмилою Миколаївною, нехай і здаля, лише на перервах чи після уроків, проте це були щасливі хвилини. Мала ще довго боялася признатися, що молоденька вчителька скидається… на маму, а коли нарешті ця думка відвідала русяву голівку, дівчинка страшенно засмутилася й зраділа одночасно. Засмутилася, бо їй здалося, що це зрада. Маму ж годі замінити кимось, правда? Як? Мама – то мама, а не якась там Людмила Миколаївна. Проте… ще Леся відчула, як серце в грудях стає гарячим-гарячим, досить було лише уявити, що хтось інший скидається на маму. Нехай отак, не по-справжньому, але вона думатиме, ніби мамуся поруч, дивиться на неї лагідно, усміхається, іноді навіть гладить по голові, а найважливіше – просить малювати, малювати й ще раз малювати.

Молода вчителька швидко помітила, якими красивими й незвичними були малюнки першокласниці, як спалахували зелені оченята, коли до рук дівчинки потрапляли пензлі, як майстерно й пристрасно та змішувала фарби, створюючи на папері власний світ, і, що дивно, той світ здавався живим.

– Ти десь училася малювати?

Леся нітилася й ховала погляд.

– Ні.

– Тоді це щось неймовірне. Справді. Тобі неодмінно, чуєш мене, неодмінно треба здобути спеціальну освіту. І нехай про це ще рано говорити, але запам’ятай мої слова: ти мусиш малювати.

Леся кивала, відчуваючи, як повітря застигає в легенях, а світ розповзається кольоровими цятками. Звісно. Так. Так. І ще раз так. Вона малюватиме. Якби ще бабуся не лаяла. Щоразу, як Леся береться за фарби, бабуня стає схожою на грозову хмару, супиться й щосили стримує себе, щоб не розкидати оте малювання по кутках. Леся нікому, навіть Людмилі Миколаївні в тому не признавалася, але уважна вчителька помітила все сама, розпитала селян і швидко збагнула, що минуле не відпускає згорьованої жінки, тримає лещатами й змушує воювати з вигаданими вітряками.

– А знаєш, Лесюню, ти приходь до мене після уроків малювати, га? Бабусі ми скажемо, що вивчаємо щось додатково, але не признаємося, що саме. Це буде… ніби наш із тобою секрет. Домовилися?

Дівчинка пильно дивилася в очі й не вірила у власне щастя. Невже її розуміють? Невже?

– Хороша моя, погоджуйся. Я навіть спеціальну літературу дістану для таких діток, як ти. І хоч із мене художниця посередня, зараджу, чим зможу. Бо ти, моя маленька, – талант. Чуєш?

Леся чула, а ще могла будь-чим заприсягтися, що тепер за спиною вітер куйовдить пір’їнки на її крилах.

Крила за плечима дарували висоту цілий рік, а потім ще й ще. За цей час мала художниця створила цілу галерею, витративши всі можливі кишенькові заощадження на фарби й папір. У школі звикли до її пристрасті, як звикають до різних речей, хороших і не дуже. Навіть усім незадоволена Валентина Йосипівна зрештою бодай частково, але таки змінила гнів на милість, бо питання стіннівок, якими вже замучили методисти, з появою Лесі зникло само собою. Точніше, газети були, та ще й які! Ніхто не вірив, що це справа рук учениці початкових класів. Одного разу сивочолий дідок, який входив до складу комісії, з півгодини дякував педагогу (звісно ж, Валентині Йосипівні) за натхненну роботу з юними талантами. А що перед ними пензель майбутнього художника з великої літери, ніхто не має права й сумніватися. Він на цьому знається, ладен заприсягтися й власні вуса з’їсти. Як дідок зробив би це, коли б, бува, помилився, з чемності ніхто не поцікавився. Та то лише з чемності, бо яка там художниця з тої чудної Райської? Отож. Село селом. Бавиться дитина, то й нехай, головне, що педагогу з того зиск. Бо геть усе кляте дівчисько таки може намалювати. Чи не все?

Цікаво, якби довелося малювати першу дитячу закоханість, то який би вона мала вигляд? Леся про такі речі анітрошечки не думала, хоч малювала справді все і всіх. Певна річ, Валентину Йосипівну в жанрі карикатури (така собі дитяча помста), зате свою улюблену Людмилу Миколаївну зображала у вигляді земного янгола. А як інакше, коли та подарувала їй найцінніше – можливість вільно малювати, не озираючись, чи стоїть хто за спиною. Уже не доводилось остерігатися бабиного гніву. Це було щось на зразок умови, якої ніхто не виголошував, проте всі дотримувалися неписаних правил цілком добровільно. До речі, Леся, хоч і була лише третьокласницею, відчувала, що така світла омана дозволяє бабусі жити у вигíдному для неї світі, бо її улюблена онучка не матінка-вбивця. Вона днями й ночами не малює. Вдячна дитина, одне слово.

Що ж, вдячна дівчинка знайшла б кольори й для першої любові, от тільки про існування цього почуття вона поки що не здогадувалася, зате що таке чекання, знала добре. Уже під кінець останнього уроку Леся ледве стримувалася, щоб не зірватися з парти раніше, ніж пролунає дзвоник, і не майнути шкільним коридором до сусіднього класу, де на неї чекав її світ, власний, вимріяний і надзвичайний. Дівчинка не могла дібрати слів, щоб описати свої відчуття. Здавалося, що всередині розпускаються квіти й пелюстками торкаються серця, на душі робиться легко-легко, а забіяка вітер у такі хвилини може ненароком здмухнути художницю, немов пір’їнку, і без зусиль підняти до найвищої хмарини. Леся якось упіймала себе на думці, що світ довкола змінився. Чи вона змінилася? А може, її бачення світу? Неначе таємничий художник розмальовує вже звичні предмети в кольори веселки – яскраві та натхненні кольори.

За ці роки кожен рух набув важливості справжнього ритуалу, що повторювався день у день, хіба тільки тимчасові хвороби вривали цю казку. Певно, саме тому Леся страшенно не любила хворіти й бігла до школи за всякої погоди, за всяких обставин. А як Леся полюбила школу! Коридори з дерев’яною підлогою, що пахли вологою після миття. Принишклі класні кімнати. Вони в цей час були неначе зачакловані, зовсім інакші, аніж удень. Здавалося, що від стін відштовхується й котяться гомоном денна метушня й дитячі голоси. Парти відпочивають і заразом чекають, коли вранці по них знову ковзатимуть учнівські зошити й підручники. А дошка? На ній іноді дозволяла малювати Людмила Миколаївна, і тоді Леся уявляла, що вона вчителька, така ж вродлива й добра, а учні ловлять кожне її слово. Хіба не казка? Леся щиро вірила, що саме казка, і була щаслива, а від того гарна. А в гарних дівчаток неодмінно хтось рано чи пізно закохується.

На що ж схожа дитяча закоханість? Чи на кого? У Лесі – на білченя. Авжеж. Руде, кумедне, схоже на клаптик вогню, таке моторне й швидке, що навіть погляд не встигав за ним між крон горіхів. Леся запам’ятала день, коли воно з’явилося вперше.