Гімн демократичної молоді

Сорок вагонів узбецьких наркотиків

«Брати Коени — Ітан і Джоел — навчили мене не боятися крові», — писав мій друг Бондар. У Харкові, п'ятнадцять років тому, нормально стояли брати Лихуї — Гриша і Сава — кришували гуртожитки, так би мовити — із мовчазної згоди адміністрації. Хоча, спробувала б адміністрація що-небудь сказати Саві чи, тим більше, Гриші, думаю, брати б її всю з'їли. Братами брати Лихуї були нерідними, але кров у них текла спільна, я в цьому не сумнівався. Стояли вони справді нормально, вороги їх поважали — вони могли вийти удвох на стінку, їх ламали і змішували з чорним харківським ґрунтом, вражені їхньою мужністю та їбанатством вороги відносили їх на плечах додому й викликали швидку, брати відлежувались, заливали рани спиртом (я зараз говорю про душевні рани), і знову йшли в бій. Це викликало якщо не повагу, то, принаймні, острах — попадеш під такого, мов під екскаватор, лікуйся потім, якщо зможеш. До мене брати ставились із інтересом — ще під час першого, назовімо його так, знайомства, коли нас, салаг, вигнали о другій ночі на коридор для знайомства з командним складом, брати побачили мене — а що в тебе з волоссям? спитали, ти що — панк? Потім ми з ними часто говорили про національне відродження й спасіння душі, тоді, в свої сімнадцять, я переконував їх, що це поняття тотожні, вони, здається, вірили мені, згадати соромно. В кінці дев'яностих, отримавши свою критичну масу шрамів і черепномозкових травм, брати вирішили, що досить їм пиздитись із неграми на футбольному майданчику, тим більше, що он їх скільки — негрів, цілий континент, а їх — братів Лихуїв — лише двоє, та й то нерідні, тож вирішили вони вийти з кримінальної тіні і якось легалізуватись, наскільки це можливо в умовах нашої піднебесної республіки. Спочатку в одному з гуртожитків вони відкрили кафе-гриль. Це мало що змінило в їхньому особистому та громадському житті — захищаючи сумнівну честь двох нещасних співпрацівниць кафе-гриль, Гриша й Сава і далі змушені були через вечір виходити удвох на стінку, бабла це особливого не давало, задоволення тут не рахується, все-таки мова йде про бізнес, тому кафе брати прикрили і взяли в складчину автостоянку. Із автостоянкою в них не склалося суто випадково — через вроджену слов'янську легковажність і, так само вроджені, кримінальні нахили, брати дозволяли друзям ставити на своїй стоянці крадені в Росії машини, які потім розпилювались, на запчастини і перепродувались у мережі фірмових салонів беемве. Оскільки салонів було мало, а машин із Росії приганяли багато, іноді крадена техніка стояла під відкритим небом довгими тижнями. І коли одного разу конкуренти здали салони беемве органам, ті, мається на увазі органи, швидко вийшли на власників автостоянки, де під боязким весняним снігом іржавіли найкращі зразки німецької автомобільної промисловості. Братам удалось відкупитись — вони викотили зі стоянки вишневого кольору беемве без двигуна і покотили його просто на штраф-майданчик райвідділу міліції. Конфлікт було улагоджено, салони, до речі теж відмазались, але крадену техніку дівати було нікуди, тому брати продали автостоянку будівельній компанії під забудову. Проти забудови виступили мешканці району, але брати Лихуї до цього стосунку вже не мали і дивились на все збоку зацікавлено й відсторонено. Одного разу навіть вийшли на мітинг протесту, разом із іншими мешканцями району, стали в перших рядах і дивились на розкопану під фундамент колишню автостоянку, навколо якої бігав прораб і відганяв мешканців району. Сава стояв із прапором комуністичної партії, Гриша стояв із транспарантом, на якому було написано «НАТО — руки геть від української землі». Сава сміявся з брата, що це за мудацький транспарант у тебе? — говорив. Гриша ображався і відповідав, що нічого не мудацький, правильний транспарант, все вірно, казав, це лише дебілам незрозуміло, тоді ображався Сава й голосно кричав протестні гасла. Здавши прапор і транспарант організаторам мітингу, брати пішли додому, думаючи про мінливість долі та непевність економічної ситуації в країні. На згадку про автостоянку у них лишився важкий моток колючого дроту, метрів сто п'ятдесят, якщо не більше, котрий брати вирішили будівельникам не продавати, скрутивши його і принісши додому. Колючий дріт лежав посеред кімнати як тривожне відлуння війни, в якій їхні батьки участі, втім, не брали, оскільки батько Гриші на той час сидів за вбивство інкасатора, — а в Сави батька взагалі не було, і по чиїй лінії він був Лихуєм, ніхто напевне не знав, хоча родичі любили його більше за Гришу.

Новий бізнес придумав Сава. Він сидів вечорами на кухні і переглядав рекламні газети.

— Дивись, — сказав він одного разу старшому брату, котрий газет не читав і цілими днями тягався по базару, а тут випадково забіг додому і нервово ходив кімнатами, час від часу натикаючись на колючий дріт? — Дивись — тут рекламують усе, тут рекламують навіть такі штуки, про які я ніколи не чув, на першій сторінці навіть є реклама боїв без правил серед інвалідів, а в розділі «Культура і відпочинок» рекламують щотижневі збори євангелістів під пам'ятником першим комсомольцям у парку Артема.

— І що? — не зрозумів Гриша.

— Ти дебіл, — сказав йому брат, — ти не знаєш, хто такі перші комсомольці чи хто такі євангелісти?

— Мені по хую євангелісти, — відповів йому Гриша.

— Разом з тим, — погодився із ним Сава, — дивись, яка річ — ніхто не рекламує ритуальні послуги.

— Ритуальні послуги? — здивувався Гриша, — це що за послуги такі, щось на зразок інтиму?

— Не зовсім, — сказав Сава, — це коли поминки, розумієш — там, вінки, гроби, в крематорії коли спалити треба — тоді це ритуальні послуги.

— Так ясно, що не рекламують, — зрозумів брата Гриша, — у нас же крематорії державні.

— З чого ти взяв? — не повірив Сава.

— Ясно, що державні, — запевнив його Гриша, — я тут Жоріка бачив, пам'ятаєш Жоріка? Ну, Жорік, йому ще чечени вухо відрізали за борги; самі і в лікарню відвезли, а хірурги вже після зміни були, пришили йому вухо, але не тим боком, довелось ще раз везти, перешивати, пам'ятаєш?

— Ну? — сказав Сава.

— Так він працює в крематорії, істопщиком.

— Ким?

— Істопщиком, і за проїзд ніколи не платить, у нього корочка, він бюджетник, до того ж пільговик, ну, йому з цим вухом інвалідність дали.

— Трусить він — твій Жорік, — не повірив Сава братові, — якщо крематорії справді державні, то до якого міністерства вони входять?

— Не знаю, — відповів Гриша, — може, до вугільної промисловості.

Але Сава вже почав думати. Сфера ритуальних послуг приваблювала своєю незайманістю та можливістю розвернутись відразу широко й з понтами. Сава навів справки, Гриша зустрівся з Жоріком і напоїв його в зюзю. Доки Жорік ще тримався на ногах, він поводився зверхньо, вимагав чистих серветок і пива до водки. Потім попустився і став плакатись, сказав, що давно пішов би з істопщиків, що йому жмури вже ночами сняться, але куди ж він піде, там колектив, його поважають, на день народження грамоту дали, план вони виконують і взагалі.

— Ага, — сказав Гриша, — план. Значить, ви таки бюджетники?

— Да, — розплакався знову Жорік, — ми бюджетники. До того ж пільговики.

— А в чому фішка твоєї роботи? — запитав Гриша.

Жорік помовчав, попросив ще одну чисту серветку, витер сльози і сказав:

— Фішка моєї роботи, Гриша, в моїй безвідмовності, розумієш?

— Поясни, — попросив Гриша.

— Я істопщик? — сказав Жорік і знову витер сльози, — я спалю кого завгодно, хоч маму рідну. На мені зав'язана демографічна ситуація в ленінському районі, січеш? Якщо я завтра здохну, топка стане і вже мене спалити буде нікому, січеш? Тому що це я тримаю топку теплою, а котли прогрітими. Я, можна сказати, взагалі тут центровий. До речі, пиво буде?

— Ну, у вас же не єдиний у місті крематорій, — справедливо здивувався Гриша.

— Так-то воно так, — відповів Жорік, — а ти спробуй спалити жмура в сусідньому районі, я подивлюсь. Ми ж бюджетники, у нас все прописано, у нас план, я жмурів зранку закидаю, у мене топка завжди прогріта, січеш? — знову запитав він. — Зі жмурами головне що? Головне — порядок. Зупини я котли, охолоне топка — куди жмура кидати станеш? Жмур, він чекати не буде, він розкладатися почне. Так що від мене тут уся демографічна ситуація й залежить. — Безперечно, під демографічною ситуацією Жорік розумів щось своє.

Гриша задумливо кивав головою.

— То що виходить, — сказав він нарешті, — вся фішка в тому, що ви бюджетники?

— Да, — сказав Жорік не без задоволення, — у цьому вся фішка.

— Значить, виходить, — говорив далі Гриша, — якщо я побудую поруч свій крематорій, на більш людських умовах, то я вам увесь бізнес переб'ю?

— Що ти, — занепокоївся Жорік, — а істопщика де візьмеш? Жмур, він істопщика потребує.

— Ну, істопщик не академік, — задумливо сказав Гриша, — ось ти, наприклад — що закінчував?

— Музичне училище, — сказав Жорік, — по класу баяна.

— Так що ж ти в істопщики пішов?

— Я з коня впав — сказав Жорік.

— З якого коня?

— Мене після одного концерту додому на коні везли, п’яного. І я впав із коня. Зламав середній палець. Пробував грати далі, але не всі ноти беру, січеш?

Тоді брати зібрали нараду і почали радитись. Гриша, ще далі перебуваючи під враженням розповідей про жмурів, пропонував відкрити приватний крематорій, наприклад в котельні, завезти туди імпортний фінський котел і влаштувати з Жоріком стахановські змагання. Загалом, Гриша до ідеї ставився легковажно, складалось враження, що він збирається відкривати сауну. Сава натомість поважно заперечував, акцентуючи на тому, що імпортний фінський котел, по-перше, ще дістань, а по-друге, він, сука, стільки електрики жере, що вони по бабках просто не потягнуть.

— Послухай, — казав він Гриші, — котли-мотли, це все несерйозно. Треба нормальний бізнес ставити. Треба запускати повний комплекс ритуальних послуг, від а до я.

— Від а до я — це як? — питався Гриша, — це що — самим жмурів збирати на вулицях?

— Від а до я — це повний комплекс послуг, — пояснював Сава, — з крематорієм, з бабками-плакальницями, з виготовленням пам'ятників. Столовку можна відкрити, щоб відспівувати було де. Налагодити сервіс потрібно, народ сам до нас потягнеться.

— Ось у цьому я сумніваюсь, — відповів на це Гриша.

За якийсь час брати викупили земельну ділянку в межах міста. Пожежники хотіли бабок, але Сава переконував їх, що проект некомерційний, а отже, бабок за це брати не можна.

— Це ж екологічно важливий архітектурний об'єкт, — пояснював Сава пожежникам, — це ж легені міста, це потрібно нам усім.

— Нам це не потрібно, — заперечували пожежники.

Врешті з пожежниками домовились.

Гриша знову зустрівся з Жоріком, Жорік затягнув було свою сагу про жмурів та істопщиків, але Гриша коротко попросив намалювати йому схему котла.

Сава подивився на малюнок Жоріка, мовчки віддав його Гриші і попросив знайти священика.

— Що, відспівувати будемо? — поцікавився Гриша.

— Потрібно освятити місце, — сказав Сава, — щоб бізнес пішов.

Гриша знову зустрівся із Жоріком.

— Послухай, — сказав, — ви ж там відспівуєте своїх жмурів?

— Ну да, ну да, — завівся Жорік із півоберта, — жмура його відспівати потрібно, аякже, перш ніж у топку, жмур він відспіваний має бути. — Через Жоріка Гриша вийшов на отця Лукіча, Жорік дав йому довгий номер мобільного. Гриша подзвонив.

— Я віддзвоню, — коротко сказав отець Лукіч, — у мене безлімітний. — Домовились про зустріч у кафе. До кафе отець Лукіч під'їхав на вишневого кольору беемве. Брати розповіли йому про свої плани. Отець Лукіч задумався. Попросив собі пива до водки. Випив.

Задумався ще раз.

— Добре діло робите, хлопці, — сказав нарешті, — добре. Хай господь вас благословить, — перехрестив він братів, а разом із ними й сусідній столик. За сусіднім столиком притихли.

— То що, отче, — почав Сава, — можна на вас розраховувати?

— Можна, — розважливо сказав отець, — можна… Але якщо ви думаєте, що я вам щодня буду ваших жмурів відспівувати, то краще забудьте про це…

— Що ж робити, отче? — запитав Сава.

Отець помовчав.

— Капличку вам треба, хлопці, капличку…

— Капличку?

— Так, — задумливо почісуючи руду бороду, сказав отець, — капличку… Капличку. І водки.

— Водки? — не зрозумів Гриша. — Да, мені водки. І капличку.

— А капличку освятите? — поцікавився Сава, перш ніж замовляти водку.

— А чого ж? — далі розважливо вів отець, — капличку освячу. Приїду до вас, у мене машина своя, освячу місце, організуємо молебень, проти злого ока, проти голоду, проти мору.

— Отче, — сказав йому Сава, — нам проти мору не треба.

Принесли водку. Отець підвівся, підніс склянку і сказав:

— Мудрі діла твої, господи, воістину по ділах твоїх пізнається мудрість твоя. — За сусіднім столиком заціпеніли. Зрештою, весь зал, затамувавши подих і затиснувши в горлах водку, дивився на отця Лукіча. В цей час його мобіла завібрувала. Отець підніс слухавку, — да, — сказав, — да, Валюня, я передзвоню, я тобі пєредзвоню, шо блядь, я ж сказав — я передзвоню! — Отець Лукіч схилився над мобілою і почав шукати потрібний номер, врешті відчувши загальну напругу в залі, підвів очі і побачив заціпенілі погляди, спрямовані на нього. Він роззирнувся навколо, подивився на склянку, перевів погляд на мобілу, потім знову на зал — у мене безлімітний, — пояснив.

За якийсь час отець Лукіч і брати Лихуї приїхали на відведену під цвинтар ділянку. На ділянці бездомні дачники вже почали копати грядки. Гриша почав їх виганяти, дачники відбивались лопатами, врешті з вишневого кольору беемве вийшов отець Лукіч і дістав з-під поли свого твідового піджака важкий срібний хрест зеківської роботи. Дачники відступили.

— Отут, — сказав отець Лукіч, — отут благословенне місце, істинно вам кажу, можете класти фундамент.

Сава дістав із багажника колючий дріт і похмуро почав його розмотувати. Крім того, отець пообіцяв братам дати оголошення про їхню контору в єпархіальній пресі. Лише попросив принести готовий текст, пишіть про головне, сказав він: слоган, прайс-лист, система знижок, про церкву що-небудь. Що би до вас хотілося прийти, розумієте?

Брати подумали і побігли в бюро перекладів. В бюро перекладів побачили братів, теж подумали і погодились написати текст, лише попросили детальніше описати «профіль бізнесу».

— Ну як, — гарячкував Сава, — це некомерційний проект, легені міста, це потрібно нам усім. — Бюро перекладів кивало головами. — Для нас головне — сервіс, — гарячкував далі Сава.

— Да, — додав Гриша — працюємо до останнього клієнта!

— Да, — гарячкував Сава, — послуги від А до Я. Плюс у нас патріархальне благословення.

— Тут написано — єпархіальне, — зазирнуло до їхніх документів бюро перекладів. — і ще капличка, — додав Сава. — І гнучка система скидок.

Зрозуміло, — сказало бюро перекладів, — спробуємо урахувати всі ваші пропозиції. — Брати зітхнули. Наступного дня Гриші передзвонили з бюро перекладів, попросили зайти, сказали: знаєте, у нас тут дещо вийшло, було б добре, якби ви зайшли і подивились. Брати зайшли, почитали текст і влаштували скандал, Гриша кидався бити перекладача з німецької, Сава його стримував. Врешті, бюро перекладів пообіцяло все переробити. Без доплати, — Ви зрозумійте, — кричав їм Сава, утримуючи двері, котрі ззовні виламував його брат, — нам головне сервіс! Від а до я! І про церкву щоб було! Інакше нам без понтів, без церкви, ви зрозумійте!

Зустрілися через два дні. Гриша залишився чекати в коридорі. Перекладача з німецької зачинили на кухні. Сторони сіли за стіл.

— Ми врахували ваші зауваги, — сказало бюро перекладів, — частково вони були справедливі, але ви відбили нам дзвоник біля вхідних дверей, за це доведеться доплатити.

— Текст покажіть, — коротко сказав Сава.

— Гаразд, — нервово погодилось бюро перекладів, — домовились — доплачувати не треба. Може, кави?

— Давайте текст, — повторив Сава.

— Ну, гаразд, — погодилось бюро перекладів і показало Саві текст.

Текст був такий:

Сава довго думав. Чути було, як на кухні б'ється серце в перекладача з німецької.

— Гм, — сказав Сава, — чогось подібного я від вас і хотів. Лише два моменти. Перший — отут, де віддаємо вам тепло своїх сердець, може, краще тепло замінити на жар?

— Розумієте, — сказало Саві бюро перекладів, — з огляду на специфіку вашої роботи ми б вам цього не радили.

— Ну добре, — незадоволено сказав Сава, — добре. І ще одне, оця фраза — і якщо, не дай бог, зі мною завтра щось трапиться: по-моєму, звучить як погроза, ні?

— Добре, — відказало бюро перекладів — приберемо. Ще якісь зауваги?

— Ні, — відказав Сава, — все нормально, — виклав сто баксів, забрав текст і пішов шукати брата. Треба було відкриватись.

Відкриття вийшло пафосним. Під щойно збудованою капличкою товпився народ, прийшли пожежники, на беемве приїхав отець Лукіч, прийшла сестра братів Лихуїв із сином, прийшли зацікавлені мешканці житлових масивів, прийшли представники комуністичної партії зі знайомим братам гаслом «НАТО — руки геть від української землі», прийшов Жорік у жовтій сорочці, привів із собою почесного ветерана, сказав, що так годиться, що завжди треба, аби щось сказала старша людина, брати не суперечили, мовчки потисли Жоріку руку і нервово поводили спітнілими шиями. На обох були білосніжні турецькі сорочки, що обтягували братські торси й просякали потом. Першим слово попросив отець Лукіч, він рішуче відімкнув мобілу і взявся до промови.

— Дорогі миряни, — сказав отець Лукіч, раз по раз позираючи в бік свого беемве, біля якого крутились діти з житлових масивів, — у благословенному місці зібралися ми сьогодні. Благословенне це місце, оскільки постало воно з благодаті божої. Тому, дорогі миряни, як казав господь наш, любіть одне одного, а про все інше він подбає сам, — сказав отець Лукіч і широким жестом повів уздовж обтягнутого колючим дротом цвинтаря. — Миряни боязко захрестились. Жорік витер сльози жовтим рукавом сорочки. Наступним слово взяв почесний ветеран.

— Згадується мені, — сказав він, — один героїчний фронтовий епізод. Стояла люта зима сорок четвертого. Ми тоді якраз зупинилися під Москвою, грудьми лягли, зима була люта, але ми грудьми лягли, не пустили гада.

— Жорік, — підійшов до Жоріка Гриша, — що він трусить, яка зима сорок четвертого, яка Москва?

— Да розслабся, — примирливо сказав Жорік, — він на Ленфільмі працював, вони тоді кіно під Москвою знімати, з Любов'ю Орловою чи ще з якоюсь проблядцю, я їх завжди плутаю.

— І ось одної глупої ночі вийшов я на позицію, а мороз аж дзвенить, танки не витримують, що вже говорити про чоловіка, да… А я не слабкого десятка був, на мене чотирьох таких, як ви, треба було — показав він на братів Лихуїв. — А місяць аж повниться, і такий мороз, що танки не витримують, е-е-е думаю, мене голими руками не візьмеш, я не простого десятка був, да… І викликає мене головнокомандуючий Іван Степанович Конєв і каже мені — рядовой Білялєтдінов… — тут усі зааплодували і задоволеного почесного ветерана стягли зі сцени, чого він, зрештою, не зауважив. Ветеран схопив Жоріка за жовтий рукав і продовжив свій спіч. Брати дивились на старого, як грифи на помираючу в пустелі худобу, в них уже прокинувся професійний інстинкт, і в почесному ветерані вони справедливо бачили потенційного клієнта. Після цього отець Лукіч оперативно провів молебень, і всі потяглися в капличку на фуршет. Виходячи з фуршету, пожежники тисли братам руки, ми з вами зв'яжемось, — казали, — треба виходити на серйозний рівень.

Пожежники задзвонили через тиждень.

— Значить, так, — сказали, — тут зараз у Будапешті, по програмі міст-побратимів проходить конференція. По ойкумені. Поїдете?

— По чому? — перепитав Гриша.

— По ойкумені, — повторили пожежники, — коротше — комунальний сектор, недержавні організації, паранормальні практики. Ви потрапляєте під усі категорії. Поїдете?

— А бабки? — запитав Гриша.

— Вони все башляють, — заспокоїли пожежники, — ми б самі поїхали, але в нас ОБСЄ.

— Що? — знову перепитав Гриша.

— Коротше, — повторили пожежники, — їдете на ойкумену?

— Їдемо, — видихнув Гриша.

— Ок? — сказали пожежники, — тоді ми даємо їм ваш телефон, вони вам скинуть факс.

— У нас немає факсу, — сказав Гриша.

— Купіть, — підказали пожежники і кинули слухавку.

Гриша розповів усе братові. Сава дав йому двадцять баксів, Гриша пішов у найближчий жек і за двадцятку купив у них факс. — Спишемо по квартальному звіту, — коротко пояснив йому начальник жеку, ховаючи двадцятку в кишеню своїх безрозмірних штанів.

Передзвонили з Будапешта. В офісі випадково не було нікого, крім Гриші, тому розмовляти довелося саме йому. Спочатку він стрьомався їхньої англійської, але потім звикся, згадав увесь запас англійських слів, котрих навчився свого часу від негрів по гуртожитках, і більш-менш успішно відбив першу атаку. Себе він хвастовито називав «зе презідент», свою фірму — «хауз оф зе дез», а визначаючи «профіль бізнесу»; вживав не до кінця зрозуміле йому самому «готік стайл». Наступного дня прийшов факс із Будапешта. Факс прийняв так само Гриша, котрий навчився користуватись апаратом і до факсу нікого не підпускав. Брати схилились над папером, але крім уже знайомого Гриші «хауз оф зе дез», на чию адресу й було адресовано факс, нічого не зрозуміли. Брати подумали й знову побігли до бюро перекладів. Ті мовчки зачинили на кухні перекладача з німецької і так само мовчки схилились над папером.

— Вас запрошують на конференцію, — пояснили вони братам, — по ойкумені.

— Це ми й без вас знаємо, — вигукнув Гриша.

Але брат його осмикнув.

— Просять зробити презентацію вашої фірми, в мультимедійному режимі, — переклало далі бюро перекладів, — маєте — 30 хвилин часу, робочі мови — угорська й німецька.

— Що таке мультимедійний режим? — запитав Сава.

— Що таке презентація? — запитав Гриша.

— Ну, — сказало бюро перекладів, — треба, щоб ви 30 хвилин говорили про свою фірму, бажано зі слайдами. Бажано угорською мовою.

— Ти зможеш? — запитав Сава Гришу.

— Угорською не зможу, — сказав той.

— А німецькою?

— І німецькою не зможу, — сказав Гриша.

— Ми вам можемо зробити презентацію німецькою, — сказало бюро перекладів, — і спеціально для вас зробимо переклад нормальною, ви зможете показувати слайди, а там уже все буде написано.

— А ви шарите в ойкумені? — недовірливо перепитав Сава.

— Наш перекладач із німецької шарить, — сказало бюро перекладів.

— Добре, — сказав Сава і ще раз осмикнув брата.

Озираючись на Гришу, ввійшов перекладач із німецької.

— Я спробую, — сказав він, прочитавши факс, — але хотілося б отримати більш детальну інформацію щодо профілю вашого бізнесу.

— Малий, — суворо рушив на нього Гриша, — малий, я тобі одне скажу, — Сава устиг схопити його за руку, — у нас сервіс, у нас сервіс від а до я, ти мене зрозумів? — Перекладач із німецької боязко сховався за комп'ютером. Сава поклав на стіл технічну документацію фірми, Гриша дістав із кишені складений вчетверо аркуш у клітинку із малюнком Жоріка. Перекладач визирнув з поза монітора і подивився на малюнок.

— Я можу, — сказав він, — спробувати розписати це як рециклінгову програму гуманітарного профілю.

— А це буде по-ойкуменічному? — запитав його Сава.

— По-ойкуменічному, звісно, що по-ойкуменічному, поспішив запевнити його перекладач із німецької.

— Малий, ой, малий!.. — тільки й прохрипів Гриша.

Перекладач із німецької сам знайшов Саву.

— Ми змінили адресу офісу, — сказав він, — тому не шукайте нас. Ось ваша презентація, — простягнув він Саві компакт-диск, — ось переклад нормальною. Я роздрукував вам ДВА примірники. Доплати не треба. — Коли перекладач із німецької пішов, Сава покликав брата, вони довго крутили в руках диск і вивчали переклад. Переклад складався з кількох основних тез, супроводжуваних наочними схемами й малюнками. На малюнках схематичні постаті стояли біля маленьких будиночків, поруч стояв схематичний котел, схожий на польову армійську кухню, і з нього йшов чорний густий дим.

— Гм, — сказав Гриша, — добре попрацював малий.

— Такі малюнки, — сказав Сава, — в літаках малюють на схемах евакуації в разі авіакатастрофи.

В основу презентації було покладено вже відомий братам текст про мальовничі куточки Слобожанщини та модифіковану капличку, брати ще раз пробігли очима по тексту й почали радитись, кого посилати на конференцію. Гриша їхати боявся, сказав, що в нього з мовами погано, і що він літати боїться, і що не може він кинути офіс, хто ж факси приймати буде, — казав, ні-ні, говорив він братові, — мені не до баловства. Сава їхати теж не хотів, передусім тому, що боявся кинути бізнес на Гришу. Гриша запропонував послати Жоріка, Сава погодився, але не в Будапешт.

— А що отець Лукіч? — запитав Сава.

— Нє, — відповів задумливо Гриша, — нє, не вийде — на Лукічу три судимості висять. І підписка про невиїзд. Нє…

— Почекай, — раптом сказав Сава, — давай Івана пошлемо.

— Ну, справді, — зраділи брати, — що ж це ми відразу не подумали, ясно, що треба посилати Івана. — І вони зателефонували своїй сестрі.

Сестра, Тамара Лихуй, рідною сестрою доводилась Гриші, проте Саву теж вважала за брата, що, втім, не зашкодило їм переспати свого часу. В юному віці Тамара вийшла заміж за лейтенанта авіації, осетина за походженням. Від осетина в неї і народився син Іван. З початком першої чеченської чоловік-авіатор несподівано занервував, сказав, що нарешті настав його час і що він їде до Грозного створювати незалежну ічкерську авіацію — Прокидається Кавказ! — загрозливо кричав він з балкона, помахуючи кулаком у напрямку обласної телевізійної вежі. Доїхав він, утім, лише до Ростова, де влаштувався таксистом і успішно грачував у районі аеропорту. Тамара виховувала сина сама, працювала в готелі «Харків», в старому корпусі, завідуючи поверхом і відповідаючи в основному за готельних проституток. У самі проститутки її не брали, передусім — через її прізвище. Братів своїх Тамара любила, син Іван третій рік вивчав соціологію. Брати зателефонували Тамарі, — сестрьонка, — сказали, — ти просила малого прилаштувати, є хороша робота. Міжнародний рівень, Комунальний сектор, — Добре, — сказала Тамара, — я його пришлю до вас. Тільки ж ви дивіться, щоб цього разу без наркотиків.

Іван дядю Саву, а особливо дядю Гришу боявся, але материнського слова послухав і прийшов до братів у офіс, лякливо обходячи згромаджені в коридорі свіжотесані домовини.

— Іван, — діловито почав Сава, — хочеш у Будапешт? — Від слова Будапешт в Івана встав.

— Хочу, — сказав він, — а що треба робити?

— Малий, — загарчав із місця Гриша, — ти послухай, малий.

— Почекай, почекай, — перебив його Сава, — потрібно виступити на конференції по ойкумені.

— Ти хоч знаєш, що таке ойкумена?!! — знову загарчав Гриша.

— Знаю — боязко відповів Іван, — у нас семінар був по паблік рілейшинз, от, і там ойкумена тоже…

— Ой, малий, ой, малий, — закивав на це головою Гриша.

— Тоді так, — тримаючи брата за руку, закінчив Сава, — ось тут на диску наша презентація, ось тобі примірник перекладу, ДРУГИЙ примірник я лишаю собі, ось тобі сто баксів, біжи в ОВІР, скажеш, що ти з комунального управління, там тебе чекають, зробиш паспорт, купиш квиток, післязавтра твій виступ. — Дядя Гриша лише розпачливо клацнув зубами.

І ось далі відбуваються такі події.

В новому костюмі, в нових черевиках і новому плащі, в батьківському авіаторському шкіряному шоломі, з дипломатом штучного покриття в руках, молодий ойкуменіст Іван Лихуй ступив на борт літака і, розмістившись, замовив собі скотч. Погано стримуючи професійну неприязнь, стюардеса запропонувала йому лимонад. Іван відразу ж розкис.

— Зємеля, — раптом звернувся до нього сусід, — зємєля — дьорнеш? — Сусід дружньо посміхався, був так само в костюмі і в ядучо-салатовій сорочці. Іван подумав, що ось, мабуть, про таких людей в книгах пишуть «повновидий молодик», і ствердно кивнув. Молодик дістав із кишені брюк 0,75 абсолюту і повновидо підморгнув.

— Сєва, — простягнув він Іванові опухлу правицю, агресивно зірвав кришку і, надпивши, передав абсолют Івану.

Іван приклався до шийки, закашлявся і запив лимонадом.

— За знайомство, — дружньо сказав повновидий молодик і знову надпив.

— А що, брат, — почав подорожню розмову молодик, коли літак зірвався в небо і лимонад підступив Івану під горло, — по бізнесу чи так?

— Культурна програма, — важко сковтуючи, прошепотів Іван, — комунальний сектор.

— А я, брат — повновидий молодик задоволено відкинувся на спинку крісла, придавивши якусь бабусю, що сиділа позаду, — по партійній лінії.

— Це як? — не зрозумів Іван.

— Я, брат, з Донбасу, — молодик раптом викинув у бік Івана пухку руку, Іван устиг угнутися, і Сєва перехопив стюардесу, котра ходила салоном і пристібувала пасками безпеки делегацію п'яних українських дипломатів, яким у Будапешті ще треба було пересідати до Брюсселя на саміт по вільних економічних зонах, — мать, — сказав, — мать, нам два чая. Да, брат, — звернувся він знову до Івана, — я сам донецький, з Донбасу, значить, із Донецького обкому, ідеологічний, так би мовити, сектор. Лечу по партійній лінії, — він знову надпив і схопив Іванів лимонад.

— А чим ви там у партії займаєтесь? — спитав його Іван.

— Ми? — молодик весело засміявся, — ми, брат, створюємо платформу. Ти Маркса читав?

— Читав, — відповів Іван.

— А Енгельса? — Іван знову кивнув.

— А листування Маркса з Енгельсом читав? — ускладнив завдання повновидий молодик. Іван розгублено розвів руками. Молодик засміявся: — Ха, брат, в тімто й штука — ви всі читаєте не того Маркса і не того Енгельса. Треба читати листування. Я тобі одну книгу покажу, — довірливо зашепотів він на вухо Іванові, схилившись до нього так близько, що Іванові навіть здалося, ніби повновидий молодик ним просто занюхує, — це, брат, усім книгам книга, її наш попередній зав ідеологічним сектором написав, ще десять років тому, досі читаю — і відкриваю для себе щось нове. Тут якраз про листування Маркса з Енгельсом. Тримай! — він радісно сунув Іванові м'яту брошуру. — Ми, брат, до виборів готуємось, — продовжив він далі і, відкинувшись назад, знову придавив бабусю, що вибралась була з-під завалів. — Ми їм ще покажемо диктатуру пролетаріату! — молодик повновидо стиснув кулаки. — Ми, брат, знаєш, ще ого-го. Ось тільки спонсора нашого випустять.

— Звідки випустять? — не зрозумів Іван.

— Да його мадяри прихопили, він офшор через їхній банк проводив, ну, вони й прихопили. Він у нас на трубі сидів, розумієш? О, брат, у нас такий спонсор — усім спонсорам спонсор. Він у нас сидів на трубі, а тут реверс, і термінал новий, і, ти розумієш, погіршення митних передумов, і він пообіцяв під шумок якимось кентам із мадярського держдепартаменту провести до них теж трубу, ну, під шумок, ти розумієш, нам не шкода. І ось за що мене зло бере — його ж свої і здали, з фракції, ну, він же, по-перше, ревізіоніст, а по-друге — на трубі сидить, хто таке терпіти буде, розумієш? І здали його мадярам, а мадяри прихопили і тримають нібито за офшор, а який-такий офшор, ніхто не знає, таке діло, брат. Ну, та нічого, на те вона й діалектика.

— Ти Леніна читав? — Іван ствердно кивнув. — Ось, так би мовити — в умовах наростання класової боротьби. Нічого, нічого, — повновидий молодик знову жадібно приклався до пляшки, — привид, він, брат, ходить по Європі, нічого. Пролетаріат не залякаєш, ми вже знайшли кінці в держдепартаменті, зараз дамо на лапу, і до виборів його випустять. Ось тоді й подивимось на три джерела соціал-демократії. На, — Сєва вправно витягнув із рукава пачку листівок, — тримай!

— Що це? — запитав його Іван.

— Це моїх рук діло, — округло заусміхався Сєва, — я розробляв. У нас школа, розумієш, продовжуємо так би мовити, справу батьків, наш попередній зав ідеологічним сектором свого часу, десять років тому, розробив ахуенну, брат, теорію розпаду капіталу, а я ще далі пішов — я розробив теорію самозамінності капіталу як такого.

— А що це? — знову запитав Іван — з недопитою пляшкою абсолюту в одній руці і так само недопитим лимонадом в іншій він почував себе дещо невпевнено в цьому літаку, поміж цих дипломатів, поруч із Сєвою, поруч із напівпридушеною бабусею, він зовсім розгубився і тому випив знову.

— Що це? — далі сміявся молодик.

— Це, брат, бомба, вічний двигун, я їх усіх порвав, розумієш? Ми зараз впроваджуємо це через бюджетний комітет, проб'ємо інвестування, зробимо відкат у фракцію, а там і спонсора випустять. Ех, брат-брат, — Сєва приобійняв Івана, — тільки та революція чогось варта, яка вміє захищатись. Почитаєш потім як-небудь, — діловито сказав він, забрав у Івана пляшку і швидко її допив. Іван розгублено дістав дипломат, витяг звідти прес-реліз і простягнув Сєві: тримай, — сказав, — на, це від мене.

— Ділова документація? — з розумінням переглянув прес-реліз повновидий Сєва, — технічні характеристики?

— Там є номер нашого факсу, — пояснив йому Іван, — у разі чого — звертайся, ласкаво просимо.

— Ех, брат, — розчаровано сказав на це Сєва, — тут же по-англійськи, а я ж німець, я ж з Донбасу.

— Німець?

— Ну да, — молодикова повновидість набрала печальних обрисів, — з четвертого класу вчив — зайд берайт, іммер берайт, ес лебе ернст тельман, розумієш? — На, тримай, — Іван знову відкрив дипломат і дістав звідти роздруківку. — Це переклад.

— Ага, — Сєва обхопив пальцями роздруківку, — розумію, — з повагою сказав він, побачивши схему котла.

В міжнародному аеропорту міста Будапешт Івана накрило, стюардеса йшла вздовж салону і відв'язувала українських дипломатів.

— Ладно, брат, — сказав Сєва, — пішов я, мене товариші із угорського ЦК мають зустрічати. Пам'ятай — самозамінність капіталу як такого! — Він пом'яв Івана в повновидих обіймах, буцнув ногою порожню пляшку з-під абсолюту і пішов на вихід. Іван пішов за ним. За Іваном попхалась недодушена бабуся. В Будапешті йшов дощ.

В аеропорту Севу зустрічали цигани. Попереду стояв циган із гітарою, до червоної сорочки у нього був пришпилений червоний бант, поруч із ним стояв циган із цимбалами, позаду перегукувались кілька строкато одягнених жінок — без інструментів, але з готовністю в будь-який момент підспівати. Сєва побачив циган, ага, викинув угору пухко стиснений кулак, камарада, ес лебе ернст тельман! Циган із бантом торкнувся струн, його напарник ударив по цимбалах, усі заспівали інтернаціонал.

Свідомість до Івана повернулась наступного ранку в готелі. Над ним стояли дві жінки в строгих костюмах.

— Містер Лихуй? — спитали вони, — хауз оф зе дез?

— Я, я, — відповів Іван і попхався до конференц-залу.

— Слухайте нас, — говорили йому по дорозі жінки, — сьогодні другий день конференції. Ви виступаєте третім.

— Можна четвертим? — запитав Іван.

— Ні, — жорстко відповіли жінки, — четвертим виступає представник сіоністів, якщо його виступ переставити, буде скандал.

— Якщо я вам тут наригаю, — сказав Іван, — теж буде скандал.

— Все буде добре, — сказали йому на це жінки, — де ваша презентація? — Іван мовчки віддав їм диск — А тези? — запитали жінки.

— А тези? — погодився з ними Іван і почав копатись у кишенях нового, але вже пом’ятого плаща. А тези? А тези? — думав він із відчаєм, перебираючи в руках авіаційні квитки, митні декларації рекламні буклети готелю і купу якихось листівок. А тези? Чорт, раптом зрозумів він, — я ж їх учора Сєві подарував, на пам'ять, чорт.

— Це? — нетерпляче запитали жінки, побачивши в його руках листівки, вихопили одну і, втративши до Івана інтерес, пішли в прес-центр. Іван побрів за ними, до виступу лишалось пару годин, можна було спробувати щось зробити. І він не придумав нічого кращого, як із прес-центру передзвонити на фірму. Трубку, як і слід було чекати, взяв дядя Гриша, а, малий! Загарчав він долетів, курва!

— Дядя Гриша, — почав Іван, намагаючись добрати слова із тієї порожнечі, котра утворилась у нього під горлом, — дядя Грища, ви б не могли мені зараз на цей номер факсом скинути текст презентації?

— Малий, — роздратовано закричав Гриша, — ти там шо, я тобі шо!

— Ну, дядь Гриш, — заплакав Іван, — ну дуже треба.

— Ну, шо ти, малий, — Гриша відчув серйозність ситуації, — ну, ти шо? Ти зрозумій — я тобі вислав би цей блядський факс, але я не вмію — я їх лише отримувати навчився, так що без мази.

Іван навіть спробував поговорити із представником сіоністів. Той привітно усміхався до Івана і говорив угорською. І тут закінчив свій виступ другий доповідач. Іван облився холодним потом і пішов на сцену. Потоптався під екраном, набрав повні легені повітря, дістав із кишені Сєвину листівку. Значить, що, думав він, значить, так, хвилин п'ять можна буде робити виступ, наприклад, привітатися з ними, передати привіти, заспівати гімн. Зрештою, можна оголосити хвилину мовчання, це вже буде шість хвилин.

Зазвучала музика. На екрані з'явилось зображення дружньо налаштованого Ісуса, за яким ішов гурт мирян, внизу готичними шрифтами висвітлилось — Хауз оф зе дез презентс. Велкам ту Юкрейн — ленд оф зе готік парадайз! — В бюро перекладів до справи поставились відповідально — Ісус справді справляв враження людини, яка щойно віддала своє життя за всіх присутніх. — Привид бродить по Європі, — трагічним голосом зачитав Іван перше речення, — привид комунізму! — Після цього музика урвалась і народ якось затих чи що. Натомість з'явився перший малюнок — невеличкий схематичний будиночок, біля якого тяглась огорожа зі схематичним колючим дротом. Навколо будиночка росла схематична трава, на обрії тяглись непривітні хмарочоси. Внизу йшли готичні титри, в яких німецькою мовою йшлося про мальовничі куточки Харкова.

— Товариші, — більш впевнено заговорив Іван, — в умовах тривалої політичної стагнації, на тлі безперервного зубожіння робітничих мас, що стрімко росте вгору, розгорнув свою бурхливу діяльність ідеологічний сектор Донецького обкому! Виплекане дбайливою партійною дисципліною молодіжне крило ЦК тримає свої двері відкритими для всіх, кому болить доля трудового народу. — З'явився малюнок номер два. На ньому було зображено схематичну родину, тата, маму й дитя без якихось певних статевих ознак. Вони сиділи під колючим дротом і їли схематичний ланч. — З дня в день, — продовжив Іван, зазираючи до листівки, — не втрачаючи віри й партійної самосвідомості, стають на захист своїх професійних обов'язків трудящі регіону. Не дивно, що ініціативи ідеологічного сектора давно викликають симпатію та любов серед найбідніших верств населення. — Після цього з'явився малюнок, на якому було зображено кілька гробарів, котрі прикопували могилу. Гробарі були схематичні, а ось хрести на могилах були витримані в загальному готичному стилі й здалеку нагадували свастики. Збоку було зображено графік, стрілка рішуче трималась угорі, очевидно, це був натяк на високо підняту планку оперативності та професіоналізму. — На відміну від інших політичних сил, — пояснив Іван присутнім, — наша партія має чіткий план загального економічного зростання. Взявши собі за зброю безсмертне вчення Маркса-Енгельса, ідеологічний сектор ЦК рішуче зобов'язується підняти життєвий мінімум кожного окремого громадянина, незалежно від соціального походження, професії та віросповідання. — З'явився малюнок номер чотири, із намальованою на ньому капличкою, обабіч якої стояв схематичний священик, схематичні бабки-плакальниці й схематичний тамада із бокалом у руці. — Ідеологічний сектор ЦК, — прокоментував Іван, — рішуче бореться за поліпшення економічних та соціальних умов проживання робітничих мас, послідовно засуджуючи й виступаючи проти таких рудиментних проявів темного минулого, як релігія, проституція та алкоголізм! — Раптом на екрані з'явилось велике, вусате й незадоволене обличчя Григорія Лихуя. Бюро перекладів, очевидно, не наважилось зобразити його схематично, тому цілий монолог про батька-ветерана розташувався просто під Гришиними вусами. Іван, побачивши знайоме обличчя, на якусь мить занепав духом, але примусив себе знову зазирнути до листівки. — Проте не слід втрачати пильність, — вигукнув він у зал, дивлячись передусім на представника сіоністів. — Знахабніле рило світового імперіалізму знову пхається на батьківську землю! Для них це не просто місце роботи! Для них це місце жорстокої експлуатації та наживи. Але панкам із Уолл-стриту, котрі пхають до нас своє рило, — Іван рішуче ткнув пальцем у бік дяді Гриші, — хочемо нагадати: не дай бог завтра трапиться політична інвазія з вашого боку, і тут ми вас і поховаємо — на території, политій кров'ю і потом активістів ідеологічного сектора ЦК. — Іван перевів подих. Учасники конференції теж. Але виявилось, що це ще не кінець. З'явився і останній малюнок, п'ятий. Там було зображено схематичний котел, з якого йшов густий чорний дим. Біля котла стояли схематичні робітники й кидали в котел предмети невизначеного органічного походження. Поруч було зображено кілька показників у відсотках, причому відсотки ці невпинно зростали. Представник сіоністів обурено вийшов із залу. Іван трішки розгубився, але все ж таки завершив свою промову: — З внутрішнім оптимізмом та вірою в політичну перспективу напередодні виборів ідеологічний сектор ЦК заявляє і про постійне зростання кількості членів партії, зокрема про дедалі частіші випадки колективного вступу робітничих мас до струнких лав партії.

Прийшов у партію сам! — патетично завершив Іван, — приведи в партію сусіда!

Або сусідку, — додав він уже від себе, менш упевнено.

Після виступу працівники прес-центру говорити з Іваном відмовились. Колеги ойкуменісти теж намагались на нього не дивитись, відводили очі і переглядали програму на наступний, заключний день конференції. Натомість до Івана підійшов старший чоловік.

— Гратулюю! — закричав він. — Гратулюю! Дуже приємно мені тут гостити представника національної молоді! — Іван подивився на його масивний слуховий апарат і закивав. — То було знаменито! — знову закричав чоловік, — по-просту — знаменито! — Ласло Конашевич, — закричав він, називаючись, — наказний отаман ференцварошської паланки задунайської січі! Дуже мене вразила та ваша пекельна машина!

— Це котел, — пояснив Іван.

— Ага, ага, — не зовсім зрозумів його Ласло Конашевич, — а то попрошу витлумачити для мене — чи то якимось чином свідчить про розвиток української мови на тому зросийщеному сході?

— До певної міри, — відповів Іван — до певної міри.

Повернувшись додому, Іван прийшов на фірму, віддав братам використані квитки, подарував дяді Саві футболку із незрозумілим написом по-угорськи, а дяді Гриші — набір китайських порнографічних листівок, про конференцію розповідати не захотів, сказав, що ойкумена розвивається, і поїхав додому спати. Слідом за Іваном із Угорщини прийшов факс, факс, як і годиться прийняв Гриша, факс було відправлено з шевченкової світлиці ференцварошської паланки і підписано Ласлом Конашевичем. У своєму листі Ласло Конашевич ще раз гратулював за приємну нагоду гостити представника молоді, висловлював своє щире захоплення з приводу пекельних машин і бажав українській стороні подальших успіхів у розвитку української мови та продовженні партизанської боротьби, вислідом якої, за його влучним визначенням, мала б стати Українська Соборна Духова Республіка. Найгірше було те, що факс цей Ласло Конашевич продублював і на адресу комунального управління. Пожежники приїхали до братів Лихуїв самі. Почали кричати. Гриша поліз битись, але пожежники дістали табельну зброю. В результаті пожежники наговорили братам Лихуям, а особливо Гриші, купу неприємних речей, після чого поїхали виправдовуватись перед начальством.

— Ах ти ж, блядь, — бідкався Сава, — що ж робити, що ж робити.

— Ну, малий, — кричав Гриша, — ну, малий!

— Та лиши ти малого, — говорив йому брат, — тут головне, щоб Тамара не дізналась, вона каструє нас, що ж робити, що ж робити. Треба малого кудись вислати, — подумавши, заговорив Сава, — куди-небудь подалі. — Давай його в капличці сховаємо, — запропонував Гриша, — їсти будемо носити, хай сидить, ніхто не пронюхає.

— Отець прокляне, — не погодився Сава, — треба кудись подалі. А як там Єва? — запитав він Гришу.

— Нічого, — відповів той, — чекає. — Єва працювала у братів бухгалтером. Мала сорок п'ять років, але завжди носила якісь прикольні шмотки і загалом у всій їхній фірмі єдина виглядала привабливо. Тиждень тому брати, не бажаючи лишати бізнес один на одного, послали її в Маріуполь за партією каменю, яку мали доставити морем безпосередньо в порт. Брати винайняли кілька платформ, дочепили до них окремий вагон, посадили туди Єву і відправили все це в Маріуполь. Але вантаж затримувався, Єва вже тиждень жила в купейному вагоні на сортувальній станції і щодня писала Гриші відчайдушні есемеси. Гриша есемеси відчитував, але сам їх писати не вмів, тому листування в них виходило однобоке.

Івана брати застали вдома.

— Де матір? — строго запитав Гриша, проходячи на кухню.

— В готелі, — перелякано відповів Іван, зачиняючи за братами вхідні двері, — у них там комісія ОБСЄ приїхала, вона третій день не приходить, розрулює з проститутками.

— Да, — задумливо промовив Сава, — в країні — бардак, значить, так, Іван, збирайся, поїдеш на море.

— На яке море? — не зрозумів Іван.

Гриша заліз до холодильника, знайшов там холодну курку і тепер грізно розривав її зубами, дивлячись Іванові просто у вічі.

— Поїдеш у Маріуполь, — сказав Сава, — знайдеш там нашого бухгалтера, тьотю Єву, отримаєш вантаж, привезеш у Харків, купимо тобі скутер. Хочеш скутер? — В цей час Гриша зламав курці ногу, тому Іван вирішив за краще промовчати. — Ось тобі квиток, — сказав Сава, — давай збирайся, ввечері ми за тобою заїдемо.

Ввечері брати Лихуї разом із отцем Лукічем заїхали за Іваном. Іван довго не відчиняв, нарешті розібрався з ключами, і брати ввійшли. Малий ледве тримався на ногах, по квартирі валялись речі, які він так і не зібрав. Сава устиг схопити за руки Гришу й потягнув його на вихід. Посадивши брата до вишневого кольору беемве, він попросив отця пригледіти за ним, а сам побіг за Іваном. Спустився він через десять хвилин, на плечі ніс племінника, в руці — його спортивну торбу, з якої по дорозі висилались шкарпетки та презервативи. Гришу брат попросив пересісти на переднє сидіння, ближче до водія. Отець Лукіч подивився на Івана, вкотре висловив щире здивування з приводу мудрості господніх діл і стартанув на вокзал. На вокзалі Сава взяв на плечі Івана, Гриша взяв Іванову торбу, отець Лукіч пішов попереду.

— Я не візьму його, — сказала провідниця, побачивши Івана, — він мені тут усе загадить.

Отець Лукіч спробував був узяти провідницю на понт, заговоривши про сім смертних гріхів та накладання анафеми, але провідниця несподівано виявилася євангелісткою, тому з отцем не захотіла розмовляти взагалі.

— Що ж робити? — запитав Сава сам себе.

— Послухайте, миряни, — промовив до них отець, — цей же потяг через Вузлову йде?

— Ну? — не зрозумів Сава.

— Коли він там буде?

— Години за три, — відповів Сава.

— То повеземо його туди, істинно — доки доїдемо, його попустить, А там завантажимо і з божою поміччю хай їде на море. — Тут усі восхвалили ім'я господнє і поїхали на Вузлову.

На Вузловій вони залишили Івана в салоні беемве і пішли до привокзальної чебуречної. В чебуречній Гриша завівся з працівниками депо. Працівники депо викинули Гришу на вулицю і вже збирались добивати, але тут отець Лукіч витяг з-під поли свого твідового піджака хрест, і працівники депо незадоволено повернулись до чебуречної. Але зрозуміло було, що це ненадовго і що треба рвати додому. Брати повернулись до беемве, зазирнули всередину. Іван уже прокинувся і, дивлячись за вікно, намагався зрозуміти, де він.

— Значить, так, Іван, — коротко пояснив йому Сава, — ось твій квиток, потяг буде за годину, твоя платформа перша, вагон двадцятий, дивись нічого не переплутай і не засни на рейках, зрозумів? — Іван кивнув. — А ми маємо їхати, — сказав Сава, сідаючи поруч із отцем Лукічем, — у нас там колективні замовлення, демпінгові знижки, сам розумієш, — отець Лукіч нервово його підганяв, Гриша заховався на задньому сидінні і зачинив двері зсередини. — Привезеш вантаж, — крикнув Сава, уже від'їжджаючи, — купимо тобі скутер! — Іван узяв торбу, постояв посеред порожньої привокзальної площі і пішов на золоті вогні чебуречної.

О третій годині ночі в кукурудзяних полях та адміністративних будівлях лежить тиша, і в нічному небі світиться нічне сонце — холодне й невидиме, настільки холодне, що іноді складається враження, ніби небо порожнє, ніби в ньому зовсім нічого немає, так само як у навколишній кукурудзі і навколишніх будівлях; і ось хвилин за п'ятнадцять він виповзає з темряви на світло семафорів — поїзд-привид, довгий рухливий дракон із дитячих жахів, монстр, котрий приходить уві сні до молодих китайців, до виснажених культурною революцією хунвейбінів, сходячи в їхні передранкові фантазії з порцелянового посуду, розписаного на націоналізованих підприємствах червоного Китаю; важко дихає і випускає з ніздрів блакитний дим, вискочивши з кукурудзяних полів на цю тиху й порожню залізничну станцію, востаннє здригається всіма своїми порцеляновими м'язами і завмирає, всього лише на мить, стоянка дві хвилини. Іван стоїть скраю перону, з торбою в одній руці й квитком у другій, і вже знає, що не встигне добігти за ці дві хвилини до свого двадцятого плацкартного, в кінці поїзда, для цього йому потрібно пробігти вздовж приміщення вокзалу, вздовж липової алеї, під холодним нічним сонцем, яке стоїть зараз над його головою, він ніяк не встигає, зупинка посеред ночі вигадана лише для того, аби вискочити на мить із драконячого нутра, вбігти до сонного лункого приміщення вокзалу, купити в буфеті номер два пляшку теплої водки й, заскочивши на ходу до свого вагона, залишити назавжди всі ці липи і всю цю кукурудзу. Тому Іван ще раз дивиться у свій квиток і застрибує до першого вагона, потяг видає гнівний драконячий свист і починає відповзати в напрямку ночі, котра починається за двадцять метрів, закінчуючись десь на Донбасі.

І він заходить до першого вагона і починає йти вперед, себто насправді назад, проти руху потяга, проти загального руху темряви, просувається у зворотному напрямку, проти годинникової стрілки, зупиняючи свій власний хронометр, який у нього й без того не надто добре працює, розвертаючи його від першого вагона до двадцятого, ловлячи всі запахи і всі спалахи ночі, яку йому доведеться прожити в своїх двадцяти вагонах. Оминувши двох провідниць, котрі тихо перетягували з одного купе в інше якісь трупи, він пройшов далі і заглибився в безкінечний солодкий тунель плацкартних сутінків. У вагоні пахло вугіллям та прянощами, до всього цього домішувався запах кип'яченої води, і чим довше він стояв у наповнених диханням коридорах, тим більше запахів розрізняв, виокремлюючи і називаючи їх для себе, кожен окремо — окремо запах провідниць, які пахли вишневим чаєм і фарбованим волоссям, окремо запах солдатів, які пахли одеколоном і спермою, окремо запах проституток, які пахли одеколоном і спермою солдатів, запах циганських дітей, котрі пахли материнським молоком і анашею, пальці і губи в яких пахли гострим херсонським драпом, яким вони набивали свої теплі глиняні люльки, запах групи інвалідів, котрі їхали на гастролі в шахтарські райони і пахли шкіряними гаманцями й каблучками, зробленими з фальшивого срібла, до всього цього домішувався запах золотих коронок, дерев'яних протезів, теплих яблук, фруктових настоянок, вчорашньої преси, армійських ковдр — густий і гіркий запах десятків армійських ковдр, він перетікав із тамбура в тамбур, з першого вагона до другого, в якому пахли церковні календарики на минулий рік у кишенях працівників артілі глухонімих, котрі вже кілька місяців не могли вибратись із цього потяга, пахли краплені колоди в піджаках катал, котрі їхали на море відкривати сезон, пахли теплі ксероксні відбитки в папках членів делегації ОБСЄ, котрі їхали закривати металургійний комбінат, пахло біжутерією дівчаток ще однієї великої циганської родини, котра займала піввагона й тамбур, і він ішов за цим запахом і переходив до третього вагона, вирізняючи запах фольги на іконах, запах дерев'яних вервиць у руках семінаристів, один із яких щойно приніс теплу водку з буфету номер два, запах свіжих підроблених паспортів, запах монет і нагрітого шоколаду, запах адреналіну, який виділяли два дилери, котрі їхали за товаром, запах дитячих іграшок, паленого коньяку, хромованого заліза, мідного посуду, свіжих порізів на шкірі, змішаної з цукром слини, залитих спиртом виразок, розмазаних по обличчю сліз, запах жіночої шкіри, протягом усієї цієї подорожі, крок за кроком, із вагона у вагон, жіноча шкіра, яка пахне родимками і шрамами, венами й татуюваннями, шкіра, що пахне диханням і голосом, яким до неї промовляли, жіноча шкіра, яка пахне воском і тканиною, тютюном і медом, сухим вином і жовтими простирадлами, цей запах забивався в складки одягу і в'їдався в сутінкові шви, і, зайшовши до п'ятого вагона, він ще ловив його у повітрі, відчуваючи разом із тим усе більш примхливі й химерні запахи, наприклад запах серійного вбивці, якого давно шукають у західних регіонах республіки, запах дамських журналів, запах шкільної крейди, запах хліба в ранкових магазинах, запах університетських аудиторій, запах натільних хрестиків, браслетів, бюстгальтерів, телевізорів, запах річкової води, запах власного поту, запах рукавичок давньої знайомої, які вона колись забула, а він так і не наважився їй віддати, запах бабок, солодкий збуджуючий запах бабла, запах тертих банкнот, кислувато-терпкий, щемкий і насичений запах грошових знаків, запах бабок, схожий на запах життя, схожий на запах річкової води і осіннього диму, так пахне перша губна помада, так пахне водяра, яку виригуєш зранку, так пахне повітря навколо тебе, і тоді він відчинив двері тамбура і зайшов до шостого вагона, в якому їхали скаути і стояв запах брезенту й цукрової вати, запах фотоплівки і запах розлитого бензину, запах попелу, рваного паперу, трави на одязі, запах петінгу, кіосків, мастила, тягучого безкінечного клею, клею, який розтікається між пальців, холоне в темряві, заливає вагони, підступаючи під горло, білий тягучий клей, із якого він намагається вирватись, тягне його на собі, ніби пожиттєву ношу, цей свій клей, із його запахом, із його тягарем і легкістю, прямо до сьомого вагона, в якому їхали в'єтнамці й різко пахли італійським секунд-секонд-хендомремонтним вапном і гарячими стравами, які вони взяли з собою в безкінечну подорож східними областями, і їхня мова пахла жовтневим снігом і землею, на якій давно ніхто нічого не садив, тому вони переважно й мовчали, тримаючи при собі свій запах і свою мову. І в цій тиші він завмер на мить поміж вагонами, але потім знайшов у собі сили і почав рухатись далі, до восьмого вагона, в якому пахло одягом чужих людей, перукарнею, асфальтом, птахами на підвіконні, ламаними ключицями, різаними зап'ястями, проламаними черепами, жувальною гумкою, приліпленою знизу до поверхні столу, бинтами і портвейном, сексом і нагрітим серпневим озерним мулом, дощовою водою, котра натікає в залишені на веранді горнята і тарілки, піском, котрий пересипаєш у пальцях, піском, котрий забивається в черевики, здіймається вітром, застряє у волоссі і скрипить на зубах, пересушеним мертвим піском, що просушується, як фотовідбитки, запахом пороху на розкиданому нею одязі, у дев'ятому вагоні пахло перцем і меблями, пахло їхнім старим помешканням, з якого вони з'їхали, коли йому було сім років, пахло годинниковим механізмом, з якого здуваєш павутину і намагаєшся його запустити по новій, але старі годинники майже не мають запаху, вони втрачають запах разом із почуттям ритму, мертві речі пахнуть по різному, мертва шкіра пахне своїм минулим, мертве життя по особливому пахне тим, що починається після нього, і він залишив цей запах і ввійшов до десятого вагона, побачивши там купу знайомих облич, настільки знайомих, що він навіть не міг їх назвати, до того ж вони й не потребували називання, він згадав, як пахнуть речі цих знайомих, їхні ключі, документи, фотоальбоми, сорочки в їхніх шафах, бритви, щітки для взуття, ножі для вбивання тварин, зброя для самозахисту, алкоголь для самозаспокоєння, йод для самознищення, радіо для злості, телефонні автомати для зберігання тиші, коркотяги для внутрішньої дисципліни, сонцезахисні окуляри для захисту від сонця, мідні таблички на дверях, витерті поручні в під'їздах, поштові скриньки, розбиті балкони, теплі хідники, трамвайні маршрути, автомобільні розв'язки, осінні парки, порожні вулиці, густе літнє повітря наповнене запахом дощу, котрий ще не почався, і вже в наступному, одинадцятому, вагоні він раптом зрозумів, що це було останнє, що він міг упізнати, і далі його вже вів запах, якого він раніше не знав, тому й упізнати не міг, дивне хитке відчуття, ніби хтось пройшов повз тебе, не лишивши по собі жодного знаку, жодного натяку, лишивши тільки саме відчуття, якого, втім, вистачає, аби йти за ним, вишукуючи його продовження в наступних вагонах, у темряві, що їх наповнює, ловити його розпорошені рештки, ніби рештки розбитої армії, котра ховається в лісах, дивний запах, якому він ніяк не міг дати назви і який ніяк не міг йому дати спокою, так пахне повітря; коли воно зникає, так пахне відсутність повітря, відсутність життя і відсутність спогадів, можливо, саме за цим запахом він і зайшов так далеко, аж до свого двадцятого вагона, а зайшовши й відшукавши своє місце, раптом зрозумів, що воно, місце, виявляється, кимось зайняте, і що поїзд цей, виявляється, зовсім не його, і що він ішов зовсім не в тому напрямку, хоча в цьому поїзді напрямків лише два — з початку до кінця, чи з кінця на початок, тому він мовчки розвернувся і почав вибиратись назад, орієнтуючись у навколишній темряві за зорями, за голосами провідників, за знаками і зарубками, зробленими по дорозі сюди, але переважно все-таки за запахами.

— Вставай, — почув Іван над собою, розплющив очі й побачив жінку, що схилилась над ним, так що її волосся спадало йому на лице, — вставай, скільки можна спати. — Іван спробував підвестись, з першого разу йому це не вдалось, але потім якось таки підняв голову і роззирнувся навколо. Власне, роззиратись не було на що — він лежав у купе, біля нього сиділа жінка в якомусь прикольному офіційному костюмі й курила біломорину, випускаючи дим просто йому в обличчя, від чого йому ставало ще гірше, хоча, здавалося б, — куди гірше.

— Де я? — запитав він, навіть не чекаючи хорошої відповіді.

— Синок, — сказала жінка, — ти в Маріуполі, і я сьогодні — твоя мама.

— Мама, — повторив Іван і знову впав.

До тями він прийшов за пару годин, жінка зайшла до купе і поставила на столику різні компреси, примочки, пляшечки з фармакологією та інші речі, за допомогою яких вона збиралася повернути піддослідного до життя.

— Хто ви? — знову запитав Іван.

— Синок, — сказала жінка, — я твій бодун, і відтепер ти слухаєшся мене.

— Що значить — відтепер? — не зрозумів Іван.

— Відтепер, — сказала жінка, — це з відтоді, як я викупила тебе у циган на станції Маріуполь-пасажирський і перевезла сюди — на сортувальну, де нам із тобою, очевидно, і доведеться пережити кілька найближчих днів.

— Тьотя Єва, — нарешті зрозумів Іван і відкинувся на подушку.

— Ну-ну, — сказала тьотя Єва, — все буде добре, — вона взяла компрес і схилилась над Іваном, волосся в неї пахло ліками й сухою травою, вона торкнулась його шкіряного авіаторського шолома, в якому він спав, і Іван раптом потягнув її до себе, вона спочатку завалила йому мокрим компресом, але несподівано попустилась і кинула компрес на сусідню лавку, Іван навіть не знав, що з нею робити, просто торкався долонями її обличчя, розмазуючи помаду й туш, тоді вона схопила його за барки і різким рухом розірвала його сорочку, ну а далі вже вони почали борсатись у теплих плацкартних простирадлах і в своєму одязі, він розстібував її защіпки, вона далі шматувала його сорочку, він торкався губами її сережок, вона кусала його вени й ключиці, він стягував із неї все, що можна було стягнути, вона вилизувала язиком його піднебіння, він перевернув її і подивився на неї згори — в неї було фарбоване темне волосся і купа різних прикрас на шиї, різні амулети, буси, намиста, ланцюжки, різні іконки й сатанинські знаки, він довго й ретельно перебирав їх у пальцях, придивлявся і принюхувався до них, аж вона не витримала і скинула його з себе і просто витрахала його, наскільки жінка може зробити це з чоловіком в подорожніх умовах — себто довго й пристрасно.

— Що ми тут робимо, Єво? — питався він, стояв серпневий вечір, вони зачинились у своєму купе, удвох на цілий вагон, вона лежала на ньому і вчила його курити біломор.

— Ми чекаємо на вантаж, — відповіла Єва.

— А коли він буде? — Іван закашлявся.

— Не знаю, — відповіла Єва, — сходи до начальника станції, спитайся, можливо, він щось знає.

— Добре, — сказав Іван, — гаразд, — забрав у неї з рук папіросу, забичкував і поліз до неї цілуватись.

Потім він довго блукав між товарняків, поміж цистерн і поштових вагонів, переходив колії, топтав червону вокзальну траву, намагаючись вийти до станції, врешті побачив якогось колійника, котрий і пояснив йому, як знайти начальника станції. Начальник станції до роботи ставився фанатично, тому на станції і ночував. Іван знайшов його кабінет, постукав.

— Я роздягнений, — крикнув начальник.

— Дякую, — відповів Іван і ввійшов.

Начальник сидів на ліжку, був у рожевого кольору сімейних трусах і офіцерській шинелі, котру він використовував замість халата.

— Ти хто? — незадоволено запитав він Івана. Іван плутано пояснив. — Ага, — відповів начальник, — ясно, я, — сказав він, — знаю твоїх родичів, вони мене колись від негрів урятували я боржник, — сказав він і повів Івана показувати станцію. Він ішов попереду, в залізничному кашкеті, китайських кросівках та офіцерській шинелі на голе тіло, Іван ішов слідом у авіаторському шоломі, йому починав подобатись цей бізнес, до того ж йому подобалась Єва, до того ж вона навчила його курити, чим не початок нормального життя, попереду йшов начальник станції і пояснював — це, — казав він, — цукор, це — насоси, тут у нас нафта, тут радіоактивні відходи, ніхто, блядь, не знає, а вони у нас тут уже другий місяць стоять, це — вагони міноборони, вони зими чекають, хочуть у Росію перегнати і продати на Кавказ, тут у нас аміак, тут у нас теж аміак, на хуй нікому не потрібний, — пояснив він Іванові, — завезли і кинули, а мені охороняти, так, далі — тут гіпсокартон, будемо гнати на Харків, тут верстати, тут знову цукор, а тут, подивись — тут мої улюблені, — він підвів Івана до безкінечного товарняка, який останніми вагонами губився в синьому серпневому повітрі, знаєш що це? Це наркотики.

— Як наркотики? — не повірив Іван.

— Так, натурально наркотики, — відповів начальник станції і застібнув шинель на верхній ґудзик, — сорок вагонів наркотиків.

— А як же? — розгубився Іван.

— А ось так, — пояснив начальник станції, — вони у нас як бавовна проходять по накладних, посередників перестріляли, і вони тут уже другий рік стоять, уявляєш? — Раптом засигналила рація, начальника викликали до телефону, він потиснув Івану руку, сказав заходити в разі чого і побіг на станцію, змахуючи полами шинелі. Іван покрутився біля вагонів із наркотиками і пішов до Єви.

Так минув тиждень. Вантаж до порту все не прибував, Єва писала братам усе рідше, Іван з вагона майже не виходив, вони цілими днями лежали на теплих простирадлах і кохались, Єва навчила його спочатку не кінчати відразу, потім навчила кінчати разом із нею, вона засинала першою, і Іван довго розглядав її тіло, за віком вона була як його мама, лише виглядала краще і вміла, очевидно, більше, Іван перебирав її металеві й пластмасові намиста, відчував, як до ранку охолоджується срібло її кульчиків і перснів, спостерігав, як лущиться лак на її нігтях, дивився, як відростає її волосся, вона прокидалась, і тоді засинав він, вона одягала свій офіційний одяг, фарбувалась і набувала цивільного вигляду, але тут він прокидався і тягнув її до себе в ліжко і так без кінця.

— У тебе є діти? — питався він її.

— У мене є громадські обов'язки, — відповідала Єва, вона заборонила йому розпитувати про її життя, говорила, що вона на роботі, погрожувала, що коли він буде її діставати, вона напише братам і поскаржиться, що замість займатись ритуальними послугами він, себто Іван, займається з нею оральним сексом. Іван конфузився, затихав і йшов блукати між товарняками. Він познайомився з колійниками, колійники з повагою відгукувались про свого начальника станції, казали, що чувак уже другий рік ховає десь на станції сорок вагонів наркотиків і ніхто не знає де, дехто з колійників припускав, що і сам начальник станції не знає, Іван на це багатозначно мовчав. Вечорами вони сідали під вагонами і курили анашу, Івану подобалось ходити безкінечними серпневими вечорами вздовж товарняків, читаючи маркування і прислухаючись, що там у них всередині. Іноді він заходив до начальника станції, кімната начальника була заставлена ящиками з вином, він відкорковував пляшку, і вони сиділи до ранку біля відчиненого вікна, за яким починалась сортувальна станція з сотнею тисяч товарних вагонів.

— Ти не завагітнієш? — питався Іван у Єви.

— Не від такого ублюдка, — говорила Єва, Іван ображався, але вона хапала його за руки і не давала йому піти, вони цілими днями блукали вагоном займались любов'ю, достойне заняття для двох безтурботних людей посеред безкінечного серпня на одній, усіма забутій сортувальній станції. — Мені зараз сорок п'ять, — пояснювала вона, — за пару років я почну старіти, і тоді все це — і косметика, і срібло, і одяг будуть важити для мене значно більше, я буду ховатись за них, буду надавати їм все більшого значення, зараз я роздягаюсь для тебе і не одягаю білизну, коли ти просиш, так і ходжу цілий день, знаючи, що ти думаєш про це весь час, але згодом і це минеться, в старших жінок з'являється прив'язаність до речей, залежність від звичок, які в більш юному віці здаються милими й симпатичними, не заперечуй, ти не знаєш про це зовсім нічого ти навіть не знаєш, якою пастою я чищу зуби, якби ми зустрілись із тобою всього на пару років пізніше, всього цього не було б, розумієш, я просто не дозволила б тобі роздягати себе, тому що в певному віці, роздягаючись, людина позбавляється не просто одягу, вона позбавляється життя. І щоб не позбутись його остаточно, ти не дозволяєш нікому роздягати себе, як би тобі цього не хотілося, і хоч життя триває як і рані шкіра вже починає втрачати цю здатність реагувати на чужі дотики, на стороннє дихання, просто ти цього теж не розумієш тепер, для цього має минути якийсь час, і для мене він минатиме більш боляче, ніж для тебе. Який із цього всього висновок? — зверталась вона до нього, але він не знав, що сказати, і вона сама давала відповідь: — Що б не було, спробуй завжди кінчати разом із нею, може, тоді щось у вас і вийде.

Наприкінці серпня приїхали Гриша з Савою, спочатку Єва хоча б іноді посилала есемеси, потім припинила їх надсилати взагалі. Не те, що би брати хвилювались, але Тамара влаштувала скандал, вони зібрались і приїхали на викупленому в отця Лукіча беемве. Знайшли свого друга, начальника станції, начальник станції сказав, що з малим все ОК, а ось вантажу і далі немає, і платформи їхні стоять порожняком, краще забрати їх звідси від гріха, та й малого краще забрати від гріха, сказав він, брати занервували і побігли шукати свої платформи. Врешті знайшли вагон, видерлись нагору і пішли по коридору, відчиняючи двері купе. В третьому побачили Івана, Єва лежала на ньому зверху і курила біломор. Гриша застряг у дверях. З-поза його спини висунувся Сава, ах ти сука, крикнув він, блядь, що з малим зробила, схопив Єву за волосся і потягнув її на вихід. Іван кинувся було до нього, але Грища завалив його назад на полицю, давай, малий, — сказав, — одягайся — додому поїдемо. Іван почав швидко одягатись, Гриша все контролював, давай-давай, підганяв, давай швидше, нарешті Іван натягнув взуття і вискочив із купе. Гриша побіг за ним. Біля вагона Сава добивав своїми саламандрами Єву, вона лежала на червоній залізничній траві і прикривала руками голову, Сава, утім, по голові й не цілив, б'ючи в основному по животу, що ти робиш? — закричав Іван, але Гриша схопив його за шию, — спокійно, малий, — сказав він, дещо налякано дивлячись на брата, — спокійно, він знає, що робить, Гриша, очевидно, сам такого не чекав. Сава ще раз завалив Єві, відійшов убік, нахилився і витер травою кров із черевика. — От, сука, — сказав, — саламандри зовсім нові були, розбив об суку. — Іван стояв і дивився на голу Єву, яка важко дихала і стікала кров'ю, давай-давай, — сказав Гриша, — треба йти, пішли звідси, — Сава перевів погляд на Івана, поїхали, — сказав, — поїхали, — а як же вона? — спитався Іван, — поїхали, — повторив Сава і пішов у напрямку станції. Гриша потягнув Івана за ним. На станції вони запхали Івана до беемве, посигналили начальнику і від'їхали в північному напрямку. Іван дивився за вікно, розглядав хмари, які пливли з моря, розглядав фури, які вони легко обганяли, розглядав будинки й перехожих і думав, що години півтори вони будуть гнати вперед, на північ, а вже потім десь зупиняться, тому що будь-яка подорож потребує зупинок, і будь-який водій, яким би витривалим він не був, мусить в якийсь момент зупинитись. І чим довше ти їдеш, тим довшими стають зупинки, аж доки в якийсь момент ти не зупинишся зовсім, не в змозі рушити далі, на відстані одного перегону від того місця, куди ти мав приїхати, де ти не був так давно і де тебе зовсім-зовсім ніхто не чекає.