3

За годину перед заходом сонця баржа «Бенарес» ввійшла у річковий порт Наяда. Прочани з екіпажем притиснулися до поручня планширу, вдивляючись у курну гору приску, що залишилася від колись двадцятитисячного міста. Не вціліло практично нічого. Уславлений заїзд «Набережна», збудований іще за часів Сумного Короля Біллі, згорів на гобелки, згарище верфей, пірсів і запнутих балконів тепер пообвалювалося в тіні Гулаю. Від митниці лишилася сама тільки обпалена шкаралупа. Аеровокзал для дирижаблів у північному передмісті став схожий на зчорнілий блокшив[85] із обвугленим огризком причальної щогли. Повністю зник невеликий прирічковий храм Ктиря. Та на думку паломників, гіршим від усього було знищення порту Наяди з його причалами — стійло-док згорів і просів, а ворота до мантових рибників стояли відкриті водам ріки.

— Дідько б його побрав! — вилаявся Мартін Силен.

— Хто це зробив? — поцікавився отець Гойт. — Ктир?

— Швидше за все, Самооборона, — відповів Консул. — Хоча, цілком можливо, що тієї миті вони якраз воювали із Ктирем.

— Очам своїм не вірю, — гаркнула Ламія і, повернувшись до А. Беттіка, який саме приєднався до них на кормовій палубі, спитала: — Ви знали, що тут сталося?

— Ні, — відказав андроїд. — З усіма пунктами північніше шлюзів зв'язок було втрачено більше тижня тому.

— Якого ж чорта? — сердилася Ламія. — Навіть у такого Богом забутого світу має бути своя інфосфера. Хіба у вас і радіо немає?

А. Беттік ледве усміхнувся.

— Ні, пан-Ламіє, радіо є. Але супутники зв'язку не функціонують, НВЧ-ретранслятори біля шлюзів Карли зруйновано, а от чого нам справді бракує, так це доступу до короткохвильового діапазону.

— А що з мантами? — змінив тему Кассад. — Зможемо дістатися до Окраю із цим запрягом?

— Доведеться, полковнику, — спохмурнів андроїд. — Але взагалі-то, це злочин. Оговтатись від цього запливу наша пара вже не зможе. Із свіжими скатами в Окраї ми вже були б удосвіта. А от із цими двома... — А. Беттік здвигнув плечима: — Якщо пощастить і тварини виживуть, то десь до обіду...

— Буєр же нас дочекається? — поцікавився Гет Мастін.

— Будемо в це вірити, — відповів андроїд. — А тепер, якщо дозволите, я мушу відлучитися і перевірити, чи нагодували сердешних тварин. Адже маємо вирушати менше, ніж за годину.


Ні в самій Наяді, ні в її сплюндрованих околицях людей ніхто так і не побачив. Після міста інших суден вище за течією ріки не зустрілося жодного. Година подорожі у північно-східному напрямку — і ліси та угіддя нижнього Гулаю поступилися місцем оранжевим пагоркам південного притрав'яноморського степу. Час від часу Консулу потрапляли в поле зору земляні вежі-комашники мурах-архітекторів, деякі визубні яких тягнулися попід самим берегом і сягали десятиметрової вишини. Руйнування не минули жодної ознаки людського існування. Кудись поділася поромна переправа біля порогів Бетті-Форд, від якої не лишилося ні буксирного тросу, ні хатки-огріванки по лівому борту, де вона простояла майже два століття. «Заїзд човнярів» на Печерному розі виглядав темним і тихим. А. Беттік з іншими матросами екіпажу погукав, але чорне війстя печери у відповідь тільки мовчало.

Із сутінками над річкою опустилася чуттєва лагода, яку вже незабаром порушив стрекотливий хор комах і крики нічних птахів. На мить плесо Гулаю перетворилося на дзеркало, що в ньому відобразився присмерк сіро-зеленого склепіння неба, гладінь якого порушували хіба що випадкове хлюпання нічної хижої риби та слід від натруджених скатів. А коли упала справжня темрява, у долинах та видолинках невисоких погористих перелогів затанцювали пасма рясного степового павутиння — набагато блідіші від своїх лісових родичів, але значно крупніші від них, справжні осяйні тіні завбільшки з маленьких дітлахів. З появою перших сузір'їв та розчерків падучих зірок у нічному небі — цієї блискучої вистави вдалині від усіх можливих рукотворних джерел світла на кормі ввімкнули ліхтарі та накрили вечерю.

Ктиревих прочан оточувала гнітюча атмосфера, ніби вони досі розмірковували над похмурою та бентежною оповіддю полковника Кассада. Консул із полудня безугавно пив і тепер насолоджувався відстороненістю — від реальності та болісних спогадів, — завдяки якій іще міг прожити новий день і нову ніч. Настала його черга питати, голосом рівно настільки вивіреним та чітким, яким він може бути в істинного алкоголіка, хто мав бути наступним оповідачем.

— Я, — відповів Мартін Силен. Поет від самого ранку також пропускав чарку за чаркою. Своїм голосом він володів не гірше від Консула, але старого поета видавали розпашілі вилицюваті щоки та майже маніакальний блиск в очах. — Принаймні, третій номер випав мені, — він підняв свій папірець. — Якщо ви досі не передумали слухати про це блядство.

Брон Ламія піднесла келих вина, скривилася і поставила його на стіл.

— Можливо, варто обговорити те, про що ми дізналися з попередніх двох історій і що ми можемо з них із користю взяти для свого... становища.

— Не зараз, — заперечив полковник Кассад. — Нам усе ще бракує інформації.

— Нехай пан-Силен говорить, — подав голос Сол Вайнтрауб. — А вже потім дискутуватимемо.

— Згоден, — погодився Лінар Гойт.

Гет Мастін і Консул кивнули.

— От і славно! — крикнув Мартін Силен. — Розкажу вам свою історію. Тільки дайте докінчу цей келих вина, матері його ковінька.

Оповідь поета: «Гіперіонові пісні»

Споконвіку було Слово. Слово породило текст. Текст породив текстовий редактор. Текстовий редактор породив мисленнєвий редактор. Мисленнєвий редактор породив смерть красного слова. Бува й таке[86].

Якось Френсіс Бекон заявив: «Плодом кепського та негожого ладу слів єсть дивовижне потьмарення розуму». То хіба не всі ми свого часу доклалися до цього дивовижного потьмарення розуму, ні? І більше від решти — я сам. Один із найліпших, забутих (саме так: «найліпших», кома, «забутих») письменників двадцятого сторіччя одного разу скаламбурив[87]: «Мені страшенно подобається письменництво, але я терпіти не можу письмо»[88]. Допетрали? Що ж, мої френди і френдеси, мені страшенно подобається писати вірші, але я не можу терпіти триклятих слів.

Звідчого ж почати?

Можливо, з Гіперіона?

(Зйомка «із затемнення».) Майже два стандартні століття тому.

П'ять кораблів-«ембріоносців» Сумного Короля Біллі крутяться, немовби золотисті кульбабки, у такому до болю знайомому ляпіс-лазуровому небі. Ми ступаємо на цей берег, геть як ті конкістадори — прогулюємося туди-сюди. Понад дві тисячі митців візуального жанру, письменників та скульпторів, поетів та аРНКтистів, відеоробів та голографічних режисерів, композиторів із декомпозиторами і бозна-ким іще, яким асистували вп'ятеро більша кількість адміністраторів, техніків, природоохоронців, кураторів, придворних скарбничих та професійних лижизадів, уже не кажучи, власне, про самі ці монарші зади, за підтримки ще вдесятеро більшої кількості андроїдів, котрі залюбки готові були поратися на землі, кочегарити в реакторах, зводити міста, «виробляти марне силу — не знати відпочинку», як співається в тій пісні... і к бісу, ви мене зрозуміли.

Ми сіли на планеті, вже «засіяній» сердешними придурками, що зтуболилися та здичавіли за пару століть до того і не цуралися пхати руки до рота, а дубцями сунути по голові за першої-ліпшої нагоди. Тож цілком природно, що благородні нащадки цих хоробрих першопрохідців вітали нас, наче богів (особливо після того, як наша служба безпеки завалила парочку їхніх найагресивніших вождів), і нам годилося прийняти це шанування за належне і поставити їх гарувати пліч-о-пліч із нашими синьошкірими, орати найдальші гони та мурувати наше осяйне місто на горі.

То й справді було осяйне місто на горі. І сьогоднішній вид його руїн вам нічого про нього не скаже. За три століття пустеля багато собі відвоювала, акведуки в горах розвалилися та попадали, від самого міста лишився голий кістяк. Зате у свій день Місто поетів було прекрасним. Трошки від Афін доби Сократа, щось від інтелектуального виру ренесансної Венеції, мистецького запалу Парижа періоду імпресіоністів, непідробної демократії першого десятиріччя Орбітального міста та безмежного майбутнього Центру Тау Кита.

Проте, врешті-решт, жодним із цих міст воно на-правду не стало. А було всього-лишень Гротґаровими хоромами[89], медовими, клаустрофобними, із почварою, що мордувалася поруч у кромішній темряві. Як стій у нас був свій Ґрендель. Та й навіть власним Гротґаром ми могли вихвалятись, якщо поглянути на сутулість небораки Сумного Короля Біллі крізь пальці. Нам бракувало тільки своїх геатів, свого широкоплечого Беовульфа із крихітним мозком та дружиною превеселих психопатів. Отак-от, через брак Героя ми взяли на себе офіру жертв, складали сонети, репетирували балет, розгортали сувої рукописів, поки сталево-терновий Грендель приправляв ніч страхом та жнивував стегнові кістки та хрящі.

І сталося це тоді, коли я — досі у фізичній подобі сатира, яка відображала собою душу — найближче підібрався до завершення «Пісень», твору мого всього життя, що його я вперто писав упродовж п'яти сумних століть.

(Зйомка «у затемнення».)

Та здається мені, що історія про Ґренделя ще передчасна. На сцені досі бракує акторів. Нелінійний сюжет і рвана проза, звісно, мають своїх прихильників, до числа яких я анітрохи не належу, однак урешті-решт, друзі мої, пергаментне безсмертя може здобути або втратити лише персонаж. Хіба у вас ніколи не жевріла потаємна думка про те, що Гак Фіни із Джимом — котрі саме цієї миті аж ген там, за лукою далекого вигину ріки, орудують жердинами на своєму плоту — набагато реальніші від шевця, що вже забутого вчорашнього дня підганяв черевик по вашій нозі? Хай там як, але якщо мені вже судилося розповісти цю срану історію, ви повинні знати, хто в ній бере участь. Тож попри весь біль доведеться вертатися до самісінького початку.


Споконвіку було Слово. І записане було Слово класичним двійковим кодом. І проказало Слово: «Хай станеться життя!» І тоді десь у технокордових підвалах садиби моєї матінки розморожено було сперму мого давно спочилого батечка, суспендовано, збовтано, немовби ванільний солод минулих днів, і заправлено до причандала, покруча водяного пістолета та фалоімітатора, і — від чарівного торкання спускового гачка — впорскнуто у Матір, коли місяць був у повні, а її яйцеклітина — в розквіті.

Звісно, що часу на варварське зачаття в моєї матері просто не знайшлося. Дитину в принципі можна було би виростити в пробірці, виписати коханця із трансплантованою ДНК татуся, створити сурогатного клона, замовити непорочне зачаття із використанням генної інженерії... обирайте будь-що на власний смак... — але, за її ж власними словами, мовленими значно пізніше, свій вибір вона вирішила зустріти із по-старосвітськи розсунутими ногами. Особисто я вважаю, їй так просто більше подобалося.

Як би там не було, а я народився.

Я народився на Землі... на Старій Землі... і хрін тобі, Ламіє, якщо ти мені не віриш. Мамина господа і прилеглі території, де ми й жили, знаходилися на острові неподалік Північноамериканського заповідника.

Начерк віньєток про рідний дім на Старій Землі.

Сіріють делікатні досвітки, і фіолетове небо проймають ярі червонясті відтінки фуксії, вимиваючи його барву до пурпурового кольору, що цієї миті займається над креповими обрисами дерев південно-західного узлісся за нашим моріжком. Небеса тендітні, ніби прозора порцеляна, і вільні від хмарних та інверсійних шрамів. Тиша, провісник симфонії вранішнього сонця, і гуркіт кимвалів на його сході. Помаранчеві та суконно-іржаві лелітки золотіють у першому промінні, по зіллю повзе світанковий холодок: тінь від крон і сутінь, кипарисові вуса й верболіз, притлумлений зелений оксамит галявини.

Маєток моєї матері — наш маєток — це тисяча акрів посеред мільйонів гін. Степики-газони так і ваблять бездоганною травою, на якій найлюбіше повалятися та покуняти. Навколо шляхетних крислатих дерев — ідеальних гномонів Землі — водять поважні хороводи тіні; крутяться собі, жужмляться на полудень, аж поки врешті не розпростаються у східному напрямку на сконі дня. Королівський дуб. Велетенські берести. Тополі та кипариси, секвої та бонсай. Нові стовбури баньяну опускаються, немовбито гладесенькі колони у храмі під склепінням неба. Верби попід акуратними каналами та випадковими струмками хилять гілля та загробно квилять стародавні елегії в один тон із вітром.

Наш будинок вивищується на пологому пагорбі, чиї бурі схили взимку нагадують лискучі боки самиці-звірини — суцільні м'язи на стегнах істоти, призначеної для прудкого бігу. Впродовж сторіч садиба повсякчас приростала різними елементами: у східному дворику нефритова вежа ловить перші проблиски сонця, в пору чаювання низка фронтонів у південному крилі відкидає трикутні тіні на кришталеву оранжерею, а балкони та плетиво зовнішніх сходів уздовж східних портиків грають в ешерівські ігри з надвечірніми тінями.

Це сталося після Великої Помилки, але раніше від моменту, коли світ зробився непридатний для життя. Садибою ми користувалися в періоди, які витіювато називали «ремісією» — сезони тривалістю від десяти спокійних місяців і до півтора року, коли планету не корчило в спазмах, викликаних Київською групою та її триклятою мініатюрною чорною діркою, що помалу перетравлювала земне ядро в очікуванні наступного бенкету. У «погані часи» ми гостювали в дядька Кови за орбітою Місяця, на тераформованому астероїді, що приволокли поближче до Землі ще до міграції Вигнанців.

Ви вже напевне здогадалися, що срав я в золоті підгузки. Мені немає за що перепрошувати. Три тисячі років бабрання в демократії остаточно переконали решти сімей Старої Землі в тому, що єдиний спосіб позбутися покидьків полягав у тому, щоб не дати їм плодитися. Іншими словами, вони стали охоче спонсорувати флотилії кораблів-«ембріоносців», дослідні експедиції на спінових зорельотах, нові хвилі міграційних телепортувань... і взагалі, підливали олії в панічний огонь Гіджри... все що завгодно, аби множилися вони подалі і залишили Стару Землю в спокої. Ну, а запал першопрохідців в тієї наволочі анітрохи не минав од усвідомлення, що їхній рідний світ перетворився на стару, беззубу та хвору суку. Найшли дурних.

Ніби Будда, я вперше познайомився із натяком на бідність уже в досить дорослому віці. Мені минало шістнадцятий, із рюкзаком за спиною я з освітньою метою подорожував по Індії, коли вперше натрапив на жебрака. Старі сім'ї Індії притримали їх біля себе з релігійних причин, але тоді я просто бачив перед собою чоловіка в лахмітті, крізь яке прозирали ребра. У руках він тримав плетений із лози кошик, у якому валявся древній монідиск. Чоловік благав мене доторкнутися до його екрана універсальною карткою. Із моїми друзями сталася істерика, а сам я проблювався. Все це відбулося в Бенаресі.

У дитинстві я ні в чому собі не відмовляв, але знав міру. І я з радістю пригадую уславлені звані вечори, що їх давала велика княгиня Сивіла (моя двоюрідна бабуся). Пам'ятаю один такий захід, що тривав три дні на Мангеттанському архіпелазі, коли гостей підвозили спускові катери з Орбітелі та кораблі з європейських аркологій[90]. Пам'ятаю Емпайр-стейт-білдінг, що підносився і мерехтів численними вогнями над водяним дзеркалом лагуни та оторочених папороттю каналів. Пасажири з «емтешок» вивантажувалися одразу на спостережній платформі, попід якою на зарослих курганах нижчих споруд повсюди горіли вогнища кухарів.

У ті дні Північноамериканський заповідник став нашим приватним ігровим майданчиком. Розказували, що тоді на загадковому материку лишилося не більше восьми тисяч населення, половину якого становили лісники. Поміж інших були аРНКтисти, чиє ремесло полягало у воскресінні допотопних видів тварин і рослин, що давно позникали із північноамериканських угідь, інженери-екологи, сертифіковані громади дикунів на кшталт індіанців сіу-оглала або ж Гільдії «Ангелів пекла»[91]. А ще — випадкові туристи. Був у мене один кузен, котрий нібито мандрував із заплічником десь по заповіднику від одного спостережного району до іншого. Проте він подорожував на Середньому Заході, де ці райони фактично знаходилися неподалік один від одного, а зграї динозаврів траплялися значно рідше.

У першому столітті після Великої Помилки Земля хоч і зазнала смертельної рани, але конала неквапом. Найбільші руйнації відбувалися впродовж «Кепських часів» із їхніми рясними корчами, куцими ремісіями та щоразу страхітливішими наслідками, проте планета терпіла і лагодила себе, як могла.

Я вже казав, що заповідник був нашим ігровим майданчиком, але насправді ним була вся передсмертна Земля. Мати дозволила мені обзавестися власною «емтешкою», коли мені виповнилося сім років, і на всій планеті не лишилося місця, куди я не міг би дістатися за якусь годину лету з рідного дому. Мій ліпший друг, Амальфі Шварц, мешкав у маєтностях навколо гори Еребус, що колись належали Антарктичній Республіці. То ми бачилися з ним щодня. І нас анітрохи не бентежила легальна заборона користатися воротами стрибка на Землі. Ми валялися вночі на якому-небудь пагорбі, розглядали мереживо тисячі Орбітальних Вогнів, двадцять тисяч маяків Кільця, дві чи три тисячі видимих оку зірок, і анітрохи не заздрили учасникам Гіджри, до якої ми навіть не думали приєднуватися, попри те що вже тоді вона сотала шовкове павутиння телепортів Усемережжя. Ми були щасливі.

Спогади про матір у мене якісь стилізовані, ніби цей конструкт народився на сторінках одного з моїх романів про передсмертну Землю[92]. Хтозна, може така вона була насправді? Хтозна, може, мене виростили роботи в автоматизованих містах Європи, вигодували андроїди в Аризонській пустелі або взагалі — виплекали у каністрі, ніби які пивні дріжджі? От що я чітко пригадую — біла сукня матері, яка привидом лине тінистими кімнатами нашої садиби; невимовно тендітні голубі прожилки її виточеної руки з тонкими пальцями, що наливає чай в адамашковому та порошному повітрі оранжереї; мерехтіння свічки, що ніби золота муха втрапило у павутиння переливів материного волосся, скрученого в гульку за модою великих княгинь. Інколи мені сниться, ніби я пам'ятаю її голос, його тембр, і мелодику, і якусь таку утробну, стрижневу тональність, але потім я прокидаюся та розумію, що це шелестить вітер у мереживних фіранках або прибій чужинського моря на кам'яному березі.

З-від найпершого усвідомлення самого себе я знав, що стану, маю стати поетом. Фактично вибору мене було позбавлено: уся краса навкруги вмирала, ділилася зі мною своїм останнім подихом і повелівала, рокувала мені до кінця своїх днів грати зі словами у спокуту за бездумного нищення моїм родом рідних ясел, із яких він вийшов. Ну, і дідько з ним. Я став поетом.

Моїм наставником був Бальтазар, один древній чоловік, біженець зі стародавньої Александрії[93], коли в її завулках іще чувся запах людської плоті. Бальтазар хіба що не світився біло-голубим огнем від тих перших сеансів іще недосконалої терапії Поульсена і скидався радше на ілюміновану мумію, запечатану в рідкий пластик. А ще — на хтивого цапа. Багато сторіч потому, коли мені довелося побувати у подобі сатира, я відчув, що нарешті зрозумів Пріапові імпульси[94], що гнали дона Бальтазара, але в ті дні його поведінка відлякувала всіх молодих дівчат, яких ми через це не могли наймати на роботу. Байдуже, людина чи андроїд — донові Бальтазару було не до дискримінації, він грав їх усіх.

На моє превелике щастя, гомосексуальних уподобань до юної плоті дон Бальтазар не мав, відтак його вибрики проявлялися лише у відсутності наставника під час уроків або диспропорційній увазі, яку доводилося приділяти запам'ятовуванню віршів Овідія, Сенеш та У[95].

Наставником він виявився прекрасним. Ми вчили старожитніх поетів і пізню класику. Ми вибиралися у походи руїнами Афін, Рима, Лондона і Ганнібала, що у штаті Міссурі[96]. Я не написав жодного тесту і не склав йому жодного іспиту. Дон Бальтазар вимагав усе запам'ятовувати з першого разу, і я жодного разу його не розчарував. Йому пощастило переконати мою матір, що підводне каміння «прогресивної освіти» не для Старих сімей, тому доля мене милувала і я обійшовся без приголомшливих експрес-методів РНК-фармакопеї, інфосферного занурення, системного флешбек-вишколу, костюмованих гуртків, «мисленнєвих навиків вищого рівня» коштом фактажу або ж дописемного програмування. Унаслідок такої дефективної педагогіки уже в шість років я міг виголосити всю «Одіссею» в перекладі Фіцджеральда, навчився складати секстети раніше, ніж самостійно вдягатися, і думати спіральними віршофугами, перш ніж уперше під'єднатися до інтерфейсу штучного інтелекту.

З іншого боку, із точними науками ми, м'яко кажучи, теж не дружили. Дон Бальтазар мало цікавився тим, про що відгукувався як про «механічний аспект Усесвіту». Тільки у двадцять два роки я раптом збагнув, що комп'ютери, блоки радіоуправління, система життєзабезпечення на астероїді в дядька Кови — це машини, а не зичливі іпостасі душі світу навколо нас. Я вірив у чарівну країну фей, духів лісу, нумерологію, астрологію, чари Івана Купала у пущах Півн.-ам. заповідника. Ніби Кітс із Лемом у студії Гейдона, ми промовляли тости «за математичне змішання» і журилися за нищення веселки всевидющою призмою пан-Ньютона[97]. Ця рання недовіра і навіть ненависть до всього сухонаукового та безпристрасного мені добре прислужилася в подальшому житті. Бо, як з'ясувалося, анітрохи не складно лишатися язичником докоперникової доби у постнаукову епоху Гегемонії.


Моя рання поезія була препаскудною. Як і більшість поганих поетів, цього мені не щастило зрозуміти, оскільки у своїй зверхності я вважав, що вже акт творіння сам по собі надавав сякої-такої цінності тим негодним викидням, яких я плодив на білий світ. Моя матір дивилася на це крізь пальці, навіть коли в усьому будинку я став залишати по собі справжні купки смердючого віршомазтва. Вона поблажливо ставилася до своєї єдиної дитини, навіть якщо та поводилася, ніби дикувата, весела і нестримана лама. Дон Бальтазар жодного разу не прокоментував і єдиної моєї поезії — боюся, у зв'язку з тим, що жодної так і не побачив. Дон Бальтазар вважав шляхетного Датона фальшивкою, шкодував, що Салмуд Бреві та Роберт Фрост не повішалися де-небудь на власних тельбухах, Вордсворта називав дурнем[98] і стверджував, що будь-який текст, слабший від шекспірівського сонета, є профанацією мови. Тож я не бачив причин турбувати дона Бальтазара власними віршами — попри те, що сам я вже міг у них роздивитися набубнявілі бруньки генія.

Кілька цих кавалків літературного гівна я опублікував у парочці паперових часописів, які тоді ходили в моді у Європейських родин та їхніх аркологіях. Просто редактори тих репаних журнальчиків були настільки ж поблажливі до моєї матері, наскільки вона була до мене. Інколи я таки напосідав на Амальфі (або котрогось із інших, менш аристократичних товаришів, ніж я, щодо доступу до інфосфери та плюс-передавачів) і не відчіплявся від них, поки вони не відправляли мою писанину на Кільце або Марс, а значить, і далі — до перших пагінців телепорт-колоній. Жодної відповіді звідти я так і не дочекався. Певно, гадалося мені, там усі дуже зайняті.

Віра у власне поетичне або ж письменницьке обдарування до лакмусового папірця першої публікації така ж наївна та нешкідлива, як і юнацька віра у безсмертя... а неминуче протверезіння — таке ж болісне.


Моя матір померла разом зі Старою Землею. Під час того катаклізму на планеті залишилося близько половини Старих сімей. Мені було двадцять років, і я складав романтичні плани сконати разом із рідним світом. Мама прийняла інше рішення. Понад усе її бентежила не моя передчасна смерть (ми з нею однаково егоцентричні, щоби думати про таке у складні часи) і навіть не те, що кінець моєї ДНК означатиме кінець аристократичного роду, що міг простежити свій початок аж до часів перших поселенців із «Мейфлауера»[99]. Ні. Більше від усього її ятрила думка про те, що родина помре в боргах. Здається, останні сто років нашого родинного існування на всю панську губу забезпечували надмірні позики в Кільцевому банку та інших ощадливо-ощадних закладах за межами Землі. Тепер же, коли материки планети розвалювалися під дією сил скорочення та стягнення, коли палали неосяжні ліси, океани закипали, перетворюючись на мертвий суп, а повітря розігрівалося та густішало настільки, що дихати ним ставало неможливо, а мішати ложкою — ще зарано, — от саме тепер банкам закортіло повернути свої гроші. Я був усього лишень другорядним елементом у всій цій ситуації.

Точніше, певну роль у маминому плані я відігравав. Вона ліквідувала всі доступні активи за кілька тижнів до того, як слово «ліквідувати» стало буквальною реальністю, розмістила чверть мільйона марок на довгострокових депозитах Кільцевого банку, який на всіх парах тікав із Сонячної системи, а мене відправила, ніби якусь бандероль, до Атмосферного протекторату Рівкіна на Небесній Брамі — невеличкій планеті, що обертається навколо Веги. Навіть у ті далекі дні цей отруйний світ мав телепорт-з'єднання із Сонячною системою, але ним я не скористався. Не був я також пасажиром єдиного спін-зорельота з рушієм Гокінга, який ходив із Землі на Небесну Браму щостандартного року. Ні. В таку глушину загумінкових колоній я відправився прямоточним космольотом[100] третього класу, що літав на субсвітловій швидкості, заморожений у холодильнику разом з ембріонами великої рогатої худоби, концентратом помаранчевого соку та вірусами-фідерами[101]. Ця подорож тривала сто двадцять дев'ять бортових років, а її об'єктивний час-у-борг налічував сто шістдесят сім стандартних років!

Адже, бачте, моя матір порахувала, що відсотків по депозитах, які набіжать за цей час, має вистачити на сплату сімейного боргу, і навіть іще трохи залишиться, щоб я певний час міг комфортно існувати. Вперше і востаннє в своєму житті мама прорахувалася.


Начерк віньєток про Небесну Браму:

Укриті болотом провулки розбігаються від конверсійних платформ, наче висип виразок на спині прокаженого. Клапті сірчисто-бурих хмар звисають із гнилого джутового неба. Безформний лабіринт дерев'яних споруд, які встигли наполовину зогнити, перш ніж їх здали в експлуатацію, зяє порожніми очницями вікон, де немає шибок, у роззявлені пащі своїх сусідів. Тубольці плодяться... геть як люди, мабуть... безокі каліки, чиї легені випалює тлін гарячого повітря, квокчуть над своїм кодлом малечі, у якої шкіра пошерхне вже у п'ять стандартних років, а очі постійно сльозитимуться від палючої атмосфери, що їх порішить уже в сорок. Карієсні посмішки, масне волосся, в якому кишать воші і налиті кров'ю капшучки кліщів-дракул. Батьки аж світяться від щастя. Двадцять мільйонів приречених чмошників, якими набиті всі нетриська вкрай перенаселеного острівця, що менший від західного дворика в мене вдома на Старій Землі. І всі змагаються за кожен ковток повітря на планеті, де ситуація «вдихнув — помер» нормальна. І всі ці люди щоразу тісніше притискаються до середини околу радіусом шістдесят миль, лишень у межах якого атмосферні генератори Станції спроможні забезпечити людей придатним для дихання повітрям. І це поки Станція не почала ламатися.

Небесна Брама — мій новий дім.

Мати не врахувала можливості, що всі рахунки Старої Землі заморозять, а потім їх привласнить собі бурхлива економіка Всемережжя. Забула вона і про те, що візити до спірального рукава Галактики постійно відкладалися аж до появи рушія Гокінга саме тому, що тривалий кріогенний сон (на противагу кількатижневій чи кількамісячній фузі) спричиняє смертельні пошкодження головного мозку в одному випадку із шести. Мені пощастило. Коли мене видобули із заморозки на Небесній Брамі і відправили чистити кислотні канали за периметром, мені довелося працювати всього-на-всього із наслідками інсульту. Фізично я був спроможний гребтися в болотних ямах уже за пару місцевих тижнів. А от що стосується моїх розумових здібностей, то вони залишали бажати кращого. Набагато кращого.

Ліва півкуля мозку нагадувала ізольовану аварійну секцію спін-зорельота: шлюзи закупорені, і приречені відсіки віддані на поталу вакууму. Я досі був здатен мислити. Контроль за правою половиною тіла повернувся до мене. І тільки мовні центри, здавалося, так просто вже не відновити і не полагодити. Дивовижний органічний комп'ютер, ввібганий у мій череп, скинув усі мовні налаштування, наче ушкоджене програмне забезпечення. Я не можу сказати, що права півкуля аж геть не мала ніякого відношення до мого мовлення. Їй залишилися тільки найбільш емоційні фрагменти комунікаційних засобів, що лише й осіли у тій афективній півкулі. Проте нині мій вокабуляр обмежувався дев'ятьма словами, яким я міг дати раду. (Пізніше я дізнався, що мій випадок винятковий. Чимало жертв гострих порушень мозкового кровообігу користуються одним-двома словами всього.) Для протоколу прошу занотувати всю номенклатуру лексичних одиниць, якими я користувався: сука, блядь, сцяти, срати, твоюмать, мудак, срака, пі-пі і ка-ка.

Аналіз нашвидкуруч засвідчує їхню надлишкову інформаційну цінність. До моїх послуг було чотири іменники на позначення трьох речей, а також пара спільнокореневих слів. Щонайменш двома іменниками можна беззастережно користуватися як вставними словами. Мій новий мовний всесвіт складався з трьох односкладових слів, трьох двоскладових, одного складеного непорозуміння і двох редуплікатів, з допомогою яких агукають до немовлят. До арени мого словесного самовираження вело чотири проспекти імені випорожнень, відсилка до людської анатомії, тривіальний номінатив на будь-яку нагоду, два стандартні звертання до особи протилежної статі задля задоволення сексуальних потреб і їхня варіація, до якої я мав опосередковане відношення, позаяк моя матір вже давно була на тому світі.

Хай там як, а цього мені вистачало.

Не скажу, що з ніжністю згадую три роки в болоті та вкритих слизом кишлах Небесної Брами, але ніде правди діти: вони вплинули на моє становлення не менше (а то й більше), ніж два попередні десятиріччя на Старій Землі.

Уже невдовзі я обзавівся найближчими товаришами: Старим Шламом, бригадиром черпальників, Дядею, гопником, якому я давав на лапу, аби мене ніхто не чіпав, і Кіті — завошивленою лярвою, в якої я ночував, коли міг собі це дозволити. І в цьому мені добряче помагав мій вокабуляр.

«Блядь, срака, — хрипів я, жестикулюючи. — Сука, блядь, пі-пі».

«Ага, — однозубо шкірився Старий Шлам, — то ти йдеш до фірмового магазину по водоростяні жувачки, еге ж?»

«Ка-ка, твоюмать», — до самісіньких вух посміхався я у відповідь.

Життя поета полягає не просто в скінченній експресії мовного танку, а в по суті безкінечних комбінаціях сприйняття та пам'яті, поєднаних із чуттєвим переживанням того, що ми сприймаємо та згадуємо. Три місцеві роки, які я провів на Небесній Брамі — тобто майже п'ятсот стандартних днів, — дали мені змогу бачити, відчувати і чути — запам'ятовувати, так ніби я буквально народився заново. Байдуже, що трапилося це в пеклі. Допрацьований досвід — ось із чого ліпиться всяка істинна поезія, тож ці сирі переживання стали дарунком для новонародженого в моєму новому житті.

Ніяких проблем із адаптацією до прекрасного нового світу[102], молодшого від мене на півтора сторіччя, у мене не виникало. Незважаючи на всі наші балачки про експансію та дух першовідкривачів упродовж останніх півтисячі років, ми всі чудово знаємо, наскільки апатичним і статичним став рідний усесвіт людини. Ми опинилися в комфортній реінсталяції Темних віків у добу вигадливого розуму. Наші інституції практично не зазнають змін, а якщо і зазнають, то за рахунок неквапливої еволюції, а не революції. Наукові дослідження зараз волочать лапи боковим ходом, наче який краб, хоча раніше здійснювали далекі інтуїтивні стрибки. Прилади фактично припинили змінюватися. Застій у технологіях призвів до того, що їх легко впізнали би — і навіть застосовували би! — наші прапращури. Поки я спав, Гегемонія формалізувалася, Усемережжя фактично розкрутилося до своїх нинішніх форм, а Річ Спільна посіла своє демократичне місце поміж великодушних деспотів людства, ТехноКорд спочатку позбувся потреби в людях, а згодом запропонував свою допомогу як союзник, а не раб, ну і Вигнанці подалися в морок по роль Немесіди... проте всі ці події повзли до своєї критичної маси ще до того, як мене заморозили в крижаній труні серед свинячих підчеревків та шербету, тож багато часу ввійти в курс старих справ не знадобилося. Крім того, зсередини історія завжди має вигляд похмурого травного апарату, а не такої собі звичайної корови, яку легко впізнають і розглядають зі сторони історики.

Моїм життям стала Небесна Брама і щохвилинна потреба виживати. Небо там — це споконвічний жовто-бурий захід сонця. Воно ніби в парі метрів провисає над моєю халупою — достоту наче стеля, яка от-от завалиться. Нічліг був на диво затишним: стіл для їжі, тапчан для спання і трахання, дірка для сцяння і срання та вікно, щоби мовчки витріщатися надвір. Моє довкілля — мій словниковий запас.

Літераторам завше добре велося у тюрмах, де помирають їхні демони-близнюки: рухливість і розмаїття. Небесна Брама винятком не була. Атмосферному протекторату належало моє тіло, але не розум, точніше те, що від нього лишилося.

На Старій Землі свої віршики я базграв у комлозі з допомогою мисленнєвого процесора марки «Саду-Декенар», розвалившись на подушках шезлонга, або ж на борту EM-баржі понад темними лагунами, або й під час мрійливих домашніх прогулянок ароматною перголою[103]. Ці бридкі, розхлябані, безвольні гази, які я так замріяно підпускав, згадувались уже вище за текстом. А от на Небесній Брамі я для себе з'ясував, що фізична праця — чудовий стимулятор розумової активності. І не просто фізична праця, дозвольте додати, а тільки така, від якої ламається хребет, ятряться легені, вибухають кишки, рвуться сухожилля і відриваються яйця. Та поки робота сутужна й монотонна, збагнув я, розум не тільки вільно мандрує до вигадливіших осонь, а ще й утікає до вищих сфер.

Таким чином на Небесній Брамі, поки я вичерпував грязюку зі стічних каналів під червоним промінням Веги Головної чи повзав навкарачки лабіринтами дихального горла станції, серед сталактитів і сталагмітів бактерій-регенераторів повітря, то став справжнім поетом.

І єдине, що в мене було в дефіциті, — це слова.


Чи не найшановніший американський письменник двадцятого століття Вільям Гесс[104] якось заявив під час інтерв'ю: «Слова — об'єкти найвищого рівня. Вони — усвідомлені речі».

Так і є. Чисті й трансцендентні, як і годиться будь-якій Ідеї, що відкидає тінь у темній платоновій печері наших відчуттів. З іншого боку, ними вириті ями облуди і двозначності. Слова зводять наші думки на безкінечні манівці самоомани, і той факт, що більшість нашого розумового життя ми проводимо в хоромах зі слів, вимурованих нашим мозком, говорить про те, що нам бракує об'єктивності, яка допомагає розгледіти справжній світ за всім жахливим його викривленням через мову. Для прикладу. Китайська піктограма на позначення чесності складається із двох компонентів[105]: чоловічка, котрий абсолютно буквально стоїть поруч із своїм словом. Гаразд. Але яке значення ховається в нашому старому слові «доброчесність»? Або «Вітчизна»? Або «поступ»? Чи «народовладдя»? Чи «краса»? Навіть у власній самоомані ми перетворюємося на богів.

Філософ/математик на ім'я Бертран Рассел, котрий жив і помер в одне століття із Ґессом, якось написав:[106] «Мова слугує не тільки для вираження думок, а й для уможливлення тих, які не змогли би існувати без неї». От вам і сутність творчого генія людства: це не залізобетонна цивілізація і не вибухова чи світляна зброя, що може покласти їй край, а слова, що запліднюють нові поняття, наче сперматозоїди, які атакують яйцеклітину. Ми можемо довго сперечатися, чи правда, що сіамська пара близнюків слово/поняття і є (була, буде) тим єдиним внеском роду людського в нуртовинні космосу. (Так, наше ДНК унікальне, але неповторне воно і в саламандри. Так, ми — творці артефактів, проте ми не єдиний вид у їхньому ряду, від бобрів і аж до мурах-архітекторів, чиї зубчасті вежі зараз видно по лівому борту. Так, ми тчемо полотно реальності із математичних мріянь, проте насправді арифметику вже вшито у світобудову. Пошкребіть яке-небудь коло, й одразу вигулькне ω. Помандруйте в нову сонячну систему, і формули Тіхо Браге[107] чекатимуть вас під чорним оксамитовим корзном часопростору. Але ж де тут під зовнішнім шаром біології, геометрії чи бездушного каменя заховано слово?) Ми навіть знайшли сліди іншого розумного життя: дирижаблики Юпітера-2[108], Лабіринто-будівничих, Сенешай-емпатів на Хевроні, паличників із Дуруліса, архітекторів Гробниць часу та й власне самого Ктиря. Всі вони лишили по собі таємниці та загадкові предмети, але не мову. Жодних слів.

Якось поет Джон Кітс у листі до свого товариша на прізвище Бейлі[109] записав такі рядки: «Маю певність лиш у двох речах: святості пристрастей Серця та істинній силі Уяви. Те, що уяві здається Красою, воістину має бути таким, незалежно від факту свого існування».

Китайський поет Джордж У, котрий наклав головою під час Останньої Японсько-китайської війни десь за три століття до Гіджри, збагнув це, пишучи свій комлог: «Поети — це повитухи реальності. Вони бачать не те, що існує, і не те, що може існувати, а те, що мусить статися». Трохи згодом на останньому диску, який він відправив своїй коханці перед смертю, У зауважив: «Слова — самотні набої в патронташі істини. А поети — її снайпери».

Тож, бачте, споконвіку було Слово. І Слово сталося тілом, основою людського всесвіту. І тільки поет здатен його розширювати, шукаючи доріжки навпростець до нової реальності, так само як рушій Гокінга робить підкопи під бар'єри Айнштайнового часопростору.

Бути поетом, усвідомив я, істинним поетом, означало стати Аватарою втіленого людства, прийняти мантію поета значило нести хрест Сина людського, страждати від мук народження Душматері Людства.

Бути істинним поетом значить стати Богом.


Усе це я намагався пояснити своїм друзям на Небесній Брамі. «Пі-пі, ка-ка, — промовляв до них я. — Срака, твоюмать, блядь, срати, блядь. Сука, пі-пі, сука, сцяти. Блядь!»

А вони похитували головами, посміхалися і йшли геть. Великих поетів рідко розуміють їхні сучасники.

Жовто-бурі хмари проливали на мене свій кислотний дощ. Я брів у болоті по пояс і чистив стоки міської каналізації від п'явичника. Старий Шлам загинув на другий рік нашого з ним знайомства, коли ми всі гарували на роботах із розширення Першого проспект-каналу до боліт Мідель-Зумпф. Нещасливий випадок. Спинався на слизову дюну по самітну сірчасту троянду, яку намагався порятувати від усе ближчої торкретувальної машини[110], аж раптом стався грязетрус. Невдовзі одружилася Кіті. Час від часу вона ще лярвувала для підробітку, але бачилися ми все рідше й рідше. Мине трохи часу, і після цунамі, що поглине Болотянськ, вона помре під час пологів. Я й далі писав поезії.

Ну, і як же це добре віршувати, можете поцікавитися ви, із куцим запасом у дев'ять правопівкульних слів?

Відповідь проста: я віршував без слів, які відіграють лише другорядну роль у поезії. А на першому місці — Істина. Я мав справу з Ding an sich[111], сутністю, що стоїть за тінню, сплітаючи могутні концепти, художні порівняння та зв'язки, ніби інженер із часів, що передували склу, пластику та хромалюмінію, і зводив хмарочос на остові з армованих сплавів.

Слова поволі верталися. Адже мозок має дивовижну властивість повторно навчатися і тренуватися. Немовбито все, що було втрачено у лівій півкулі, переховувалося деінде впродовж цього часу або ж просто повернулося запанувати над покинутими областями мозку, як піонери прерій, котрі повернулися на згарище після степової пожежі, полум'я якої зробило грунт іще родючішим. Якщо раніше просте слово, наприклад, «сіль», змушувало мене затинатися і хапати повітря ротом, а мій розум пірнав у вакуум, наче язик, що намацує порожнечу лунки, де колись у яснах ріс зуб, то зараз почали неквапом вертатися слова і фрази, як імена забутих товаришів по грі. Вдень я ішачив на слизових полях, а поночі сидів за щербатим столом і писав свої «Пісні» в шипучому вогнику лойового каганця. Якось Марк Твен розродився одною панібратською опінією: «Різниця між правильним словом і майже правильним словом така ж, як і між світлом та світляком»[112]. Це на свій лад фіглярство, але незавершене. За ті довгі місяці, впродовж яких народжувався зачин моїх «Пісень» на Небесній Брамі, я з'ясував, що різниця між реальним віднаходженням правильного слова і банальним прийняттям майже правильного не менша, ніж від удару блискавкою та її спостереженням із відстані.

Отже, мої «Пісні» з'явилися на світ і почали рости. Писані на тонюсіньких аркушах (продукт вторинної переробки волокна п'явичника, що тоннами йшли на туалетні потреби), видряпані дешевими фломастерами із конторського магазину, «Пісні» прибирали своєї форми. Коли повернулися слова і позаймали свої місця ніби свого часу розгублені шматочки стереоголоволомки, я заходився шукати потрібну форму. Пригадуючи уроки дона Бальтазара, я скуштував розміреної шляхетності Мілтонового епосу[113]. Упевнившись у своїх силах, я додав романтичної чуттєвості Байрона, крихту зрілості Кітсової вправності із мовою. Заколотивши всіх разом, я витримав трунок і приправив його дещицею блискучої цинічності Єйтса та понюхом туманної схоластичної зверхності Павнда. Я рубав, кришив і підкидав нових складників: владу над образами в стилі Еліота, відчуття місця Ділана Томаса, рокованість строфіки Делмора Шварца, наліт моторошності в Стіва Тема, благання невинності Салмуда Бреві, Датонову любов витіюватого римування, плотське шанування У та радикальну грайливість Едмона Кі Феррери.

І звісно, що врешті-решт я викинув геть цю мішанку і переписав «Пісні» у власному стилі.


Якби не Дядя, гопник із місцевих нетриськ, певно, я так і жив би на Небесній Брамі, копаючись у кислотних каналах удень та пишучи «Пісні» вночі.

У мене був вихідний, і я ніс свої «Пісні» — їхній єдиний примірник! — до книгозбірні в Головній конторі, бо хотів трохи попрацювати з матеріалом, аж раптом із провулка вивернув Дядя з двома своїми бугаями і став вимагати негайно йому заплатити місячне за «дах». В Атмосферному протектораті Небесної Брами універсальних карток не водилося, тому розплачуватися за борги доводилось облігаціями Компанії або ж підпільними марками. Я не мав ні того, ні іншого. Дядя став вимагати, щоб я дав йому покопатися в торбині. Навіть не замислившись, я йому відмовив. І помилився. Коли б я просто показав йому рукопис, то він би найпевніше виваляв його в болоті, надавав мені ляпасів і трохи понаїжджав. А так своєю відмовою я розлютив його і двох неандертальців-поплічників, які пошматували мою сумку, виваляли всі мої записи в багнюці і в буквальному сенсі віддухопелили мене ледь не до смерті.

Ну, і треба ж було такому статися, що того самого дня «емтешка» начвідділу контролю якості повітря у Протектораті з дружиною цього самого начальника на борту, яка прямувала на закупи до аркодужної крамниці житлового кварталу Компанії, пролітала низько наді мною, наказала своїй прислузі-андроїдам допомогти мені та зібрати розкидані аркуші «Пісень» й особисто супроводила мене до Конторської лікарні. Зазвичай, такі зв'язані борговими зобов'язаннями чорнороби, як я, лікувалися (якщо лікувалися взагалі) в амбулаторній Біоклініці, та персонал госпіталю не став сперечатися із дружиною начальника, тож мене прийняли (у непритомному стані), доглядали справжній лікар і дружина начальника, поки я гоївся в реабілітаційній цистерні.

Гаразд, уже закругляюся. У двох банальних словах. Поки я плавав у живлющому терапевтичному середовищі, Геленда — дружина начвідділу — прочитала мій рукопис. І їй сподобалося. Того самого дня, коли мене декантували в госпіталі, Геленда телепортувалася на Ренесанс, де показала «Пісні» своїй сестрі Філії, в котрої була подруга, чий коханець знався з одним із редакторів видавничого дому «Транслінія». Опритомнівши, я дізнався, що мені вправили зламані ребра, вилікували розтрощену вилицю, позбавили синців, подарували п'ять нових зубів та роговицю для лівого ока, а також запропонували контракт із «Транслінією».

За п'ять тижнів мою книгу надрукували. Ще за тиждень Геленда розлучилася зі своїм чоловіком і пошлюбувалася зі мною. Для неї це було всьоме, для мене — вперше. Медовий місяць ми провели на Анфіладі, а коли повернулися за місяць, то вже було розпродано понад мільярд примірників моєї книги — першого віршованого бестселера за останні чотири сотні років, — а я став багаторазовим мільярдером.


Моїм першим редактором у «Транслінії» була Тайріна Вінгрін-Фіф. Саме їй належала ідея назвати книгу «Вмируща Земля». (Пошуки в архівах виявили, що півтисячі років тому вже публікувався однойменний роман, але авторське право збігло, та й книгу вже давно вилучили з друку.) Саме їй спало на думку визбирати із «Пісень» ті розділи, що мали стосунок до ностальгії про фінальні дні Старої Землі. І саме вона вирішила вилучити ті частини, що, на її думку, занудили б читача: філософські пасажі, описи матері, омаж давнішнім поетам (де я погрався-поекспериментував із технікою віршування), якісь інтимні фрагменти — одним словом, усе, за винятком розповіді про ідилію завершальних днів, уже позбавлених тяжкого страху, відтак сентиментальної та прісної. За чотири місяці після виходу «Вмируща Земля» розійшлася накладом у два з половиною мільярди паперових копій — скороченої оцифрованої версії, доступної у вільному обігу інфосфери Речі Візуальної, крім того, її вирішили екранізувати для голографічної постановки. Тайріна зауважила, що час для книжки випав ідеальний... Первісний травматичний шок від смерті Старої Землі спричинив століття ефекту заперечення, так ніби Землі ніколи й не існувало, потім цей період поступився місцем пожвавленому інтересу до неї, кульмінацією якого став культ ностальгії за Старою Землею, що розквітнув геть на кожній планеті Мережі. Тож книга (хоч би й поетична) про завершальні дні Старої Землі вийшла в світ у потрібний момент.

Що стосується мене, то перші кілька місяців життя в статусі знаменитості у Гегемонії збивали з пантелику значно сильніше, ніж попередній перехід балуваного сина Старої Землі до категорії закріпаченої жертви інсульту на Небесній Брамі. Під час цих перших місяців я підписував паперові копії, проводив автограф-сесії факсом у понад сотні світів; виступав на шоу Мармона Гемліта «В прямому ефірі Всемережжя!»; познайомився із Сеністером Перо, Виконавчим директором, Друрі Файном, Головою Речі Спільної та кільканадцятьма сенаторами; промовляв перед Міжпланетним товариством літератрис і Спілкою письменників Луза; одержав почесні звання університетів Нової Землі та Кембриджу-2; мене віншували, інтерв'ювали, знімали, рецензували (із позитивним результатом), біографували (без дозволу), носили на руках, транслювали, підманювали. Я був заклопотаний.


Начерк віньєток про життя в Гегемонії:

Моя домівка — це тридцять вісім кімнат на тридцяти шести планетах. Дверей немає. Натомість її арочні міжкімнатні переходи — це портали телепортів. І з великої їдальні на Ренесанс-Векторі мені видно бронзові небеса та мідянкові вежі Твердині Анабль у долині попід вулканічним піком. Повернувши голову, через інший портал за білим килимом на підлозі офіційної вітальні я вже здатен розгледіти шумовиння прибою моря Едґара Аллана на шпилі мису Просперо планети Невермор-Дарма[114]! Моя бібліотека виходить вікнами на глетчери і зелене небо Нордгольма, а десять східців униз ведуть до вежі-кабінету — затишної круглої кімнати, вкритої ковпаком поляризованого скла із 360-градусною панорамою найвищих маківок Кушпат-Каракоруму, гірського пасма в двох тисячах кілометрів від найближчого поселення східної околиці Республіки Джамну на Денебі-Драй.

Наша велетенська спільна із Гелендою спальня ніжно погойдується у вітті трьохсотметрового Дерева світу на планеті храмовників Божегай і з'єднана вона з одиноким солярієм на посушливих солончакових рівнинах Хеврона. Але такі дикі пейзажі не загальне правило нашого мешкання: медіа-кімната має вихід на екранолітний майданчик сто тридцять восьмого поверху арковежі Центру Тау Кита, а внутрішній дворик знаходиться на базарній терасі Старого сектору буйного Нового Єрусалима. Наш архітектор, учень легендарного Міллона Де-Га-Вра, заховав кілька жартів у проекті квартири: східці ведуть униз до вежі-кімнати, то вже так, але ж цей мартопляс вихід із орлиного гнізда зробив до тренажерного залу на дні щонайглибшого вулика Луза. Або ж візьміть для прикладу гостьову ванну з набором самотніх унітаза, біде, вмивальника та стійки душу на відкритому всім вітрам плотику, що плаває на фіолетових хвилях водного світу Моря Безкрайого.

Спершу перепади сили тяжіння між кімнатами не давали мені спокою, але я невдовзі пристосувався, підсвідомо налаштовуючись на в'язкість рухів у світі Луза, чи Хеврона, чи 7 Дракона, і несвідомо очікуючи на свободу менш ніж стандартної сили тяжіння в більшості інших кімнат.

Уже сім стандартних місяців опісля ми з Гелендою проводимо небагато часу вдома, натомість разом із друзями кочуючи численними курортами, туристичними аркологіями та місцями нічних розваг по Всемережжю. Наші «друзі» — це телепорт-товариство, що зараз називає себе «табуном карибу»[115] на честь вимерлого виду мігруючих ссавців зі Старої Землі. В табуні пасуться інші письменники, кілька успішних візуальних митців, інтелектуали з Анфілади, персонали ЗМІ, котрі висвітлюють діяльність Речі Спільної, парочка радикальних аРНКтисгів та косметологів із ДНК-сплайсингу, мережеві аристократи, заможні диваки-любителі телепортування, наркомани, котрі сидять на флешбеку, стереокіно- і театральні режисери, розсип акторів та виконавців, мафіозні боси, що стали на шлях виправлення, і мінливий гурт зірок, які щойно зійшли... зі мною включно.

Усі п'ють, вживають стими (стимулятори) та автоімплантати, шунтуються і можуть собі дозволити найдорожчі наркотики. Уся компанія «торчить» від флешбеку. Порочного вибору вищих класів. Для повного ефекту він потребує цілого набору дорогих імплантатів. І Геленда простежила за тим, щоби я ні про що не забув: біомонітори, сенсорні подовжувачі, внутрішній комлог, нейро-шунти, ежектори, проци для метакортексу, артеріальні мікрочипи, РНК-солітери... — одним словом, матінка не впізнала би моїх нутрощів.

Флешбеку я спробував двічі. Вперше все відбувалося по глісаді — цілив у свій дев'ятий день народження і закінчив першим салютом. Усе на місці: прислуга, яка вдосвіта виспівує на північному газоні, буркотіння дона Бальтазара, котрому довелося скасувати заняття, щоби я зміг провести день з Амальфі, ганяючи, повністю віддавшись веселощам, на своїй «емтешці» понад сірими дюнами амазонського басейну, факельна хода того ж самого вечора, коли під'їхали представники інших Старих сімей, їхні подарунки в яскравих обгортках, що переливаються в місячному сяйві та мерехтінні Десяти Тисяч Вогнів. І після дев'яти годин під флешбеком я підвівся із посмішкою на обличчі. Повторний трип мене мало не прикінчив.

Мені чотири, і я ридаю, намагаючись знайти матір у нескінченних кімнатах, що тхнуть пилом та старими меблями. Андроїдна челядь намагається мене розрадити, проте я відбиваюся від їхніх рук, біжу коридорами, закаляними в тінь та сажу численних поколінь. Я порушую найперше засвоєне правило і настіж відчиняю двері, ввірвавшись до покоїв, де вона гаптує, до її святої святих, куди вона щодня ховається на три години і звідки виходить, убравшись у непевний усміх та шелестячи подолом блідої сукні по килиму, так ніби десь віддалено зітхає привид.

У затінку кімнати сидить мама. Мені чотири, я подряпав пальчика і кидаюся в її обійми.

Але вона не реагує на мене. Одна її рука лежить на спинці шезлонга, а інша безвільно спочиває на подушці.

Я сахаюся, приголомшений її прохолодною непорушністю. Не злізаючи з напівкрісла, я тягну за важкі оксамитові портьєри.

Мамині очі білі. Вона їх закотила. Вуста напіврозтулені. Слина стікає з куточка губів і блистить на бездоганному підборідді. В золоті волосся (а мама носить свою улюблену зачіску в стилі великих дам) холодно прозирає сталь проводки стимулятора і тьмяно сяє гніздо в черепі, через яке під'єднується шунт. А обабіч нього аж занадто біліє кістка. Біля лівої руки валяється порожній шприц від флешбеку.

Прибігають слуги і тягнуть мене з собою. Мама навіть не кліпнула очима. Я кричу та опираюся.

Я кричу і прокидаюся.


Напевно, моя відмова знову прийняти флешбек прискорила розлучення із Гелендою, хоча й не факт. Я для неї був забавкою — дикуном, що розважав її своєю невинністю і необізнаністю із життям, до якого вона звикла впродовж десятиріч. Хай там як, а після того як я зав'язав із флешбеком, ми стали довго не бачитися. Адже час, проведений за відтворенням власного минулого, дорівнює реальному хронометражу життя, тому багато флешбек-наркоманів помирає, згаявши під кайфом більше часу, ніж у свідомому стані.

Спочатку я балувався імплантатами і техноіграшками, які мені забороняли відповідно до мого статусу члена Старих сімей. Упродовж першого року я був у захваті від інфосфери — я шаленів у безперервному потоці інформації, вперше користуючись повним функціоналом її інтерфейсу. Я «присів» на сирі, необроблені дані з перших рук, геть наче «табун карибу», що пасся на стимуляторах і наркоті. Я міг тільки уявляти, як би перевертався у своїй розплавленій труні дон Бальтазар, якби дізнався, що я більше не покладався на довготермінову пам'ять, віддавши перевагу минущим утіхам від імплантованого всезнання. Втрату — слів класичного перекладу «Одіссеї», «Останнього походу» Джорджа У та цілої низки інших епосів, чий текст після мого інсульту розлетівся, ніби драні клапті хмар від дужого вітру, — я відчув значно пізніше. І тільки багато років опісля, визволений від імплантатів, я зі страшними труднощами повторно повиучував їх.

Уперше і востаннє я зацікавився політикою. Дні й ночі я відстежував плюс-канали засідань Сенату або вилежував, під'єднаний до Речі Спільної. Хтось колись підрахував, що за один день вона розглядає близько сотні правок до законів Гегемонії, і за місяць, проведений у тому сенсоріумі, я не пропустив жодного. На каналах для дебатів мій голос та ім'я стали легко впізнавати. Для мене не існувало малозначущих та занадто складних законопроектів. А банальний акт голосування щокілька хвилин дарував мені несправжнє відчуття, ніби я чогось досягнув. Позбутися політичної одержимості вдалося тільки тоді, коли я збагнув, що постійний доступ до Речі Спільної перетворить мене або на домонтаря, або ж на живого зомбі. Людина, котра регулярно користується своїми імплантатами, має жалюгідний вигляд. Навіть без глузування Геленди я розумів, що, сидячи безвилазно вдома, я стану овочем подібно до мільйонів інших слимаків, які не могли відірватися від Речі Спільної по всій Мережі. Так я і зав'язав із політикою. Але звідтоді відкрив для себе нову пристрасть — релігію.

Я перескакував з однієї віри в іншу. Трясця! Та я їх створював! Церква дзен-гностицизму росла експоненційно, і я став її відданим послідовником. Я виступав на ток-шоу ГТБ і шукав свої «місця сили» із завзяттям мусульманина часів до Гіджри під час прощі у Мекку. Крім того, я полюбив телепортування. Авторські гонорари із проданих примірників «Вмирущої Землі» склали майже сто мільйонів марок, та й Геленда виявилася інвестором нівроку, проте саме лиш утримання схожої на мою телепорт-оселі в Мережі коштувало понад п'ятдесят тисяч марок на день. Однак я не обмежувався тридцятьма шістьма планетами власної квартири. Видавництво «Транслінія» видало мені золоту універсальну картку, з якою я, без зайвої скромності, багато подорожував, стрибаючи у найвіддаленіші закутки Мережі, тижнями висиджуючи в люксових апартаментах та орендуючи електромагнітний транспорт, у пошуках «місць сили» в глушині заґумінкових світів.

Намарне. Я зрікся дзен-гностицизму приблизно в той самий час, коли Геленда розірвала зі мною шлюб. Рахунки вже підназбиралися на той момент, і мені довелося розпродати більшість своїх акцій та позбутися інвестицій, коли Геленда відібрала в мене свою частку коштів. (Коли вона мені підсовувала своїх юристів для укладання шлюбного контракту, я був не тільки закоханий... я був тупий.)

Навіть у режимі економії, з яким я майже покинув телепортуватися і розпустив андроїдів із прислуги, я ступив на край фінансової прірви.

Довелося сходити на зустріч із Тайріною Вінґрін-Фіф.


— Читати вірші ніхто не хоче, — промовила вона, гортаючи скромний стосик аркушів із «Піснями», які я написав за минулі півтора року.

— Що ви хочете цим сказати? — здивувався я. — «Вмируща Земля» була книгою поезій.

— Із «Вмирущою Землею» нам пофартило, — відказала Тайріна. Її зелені, довгі нігті, закручені на старий китайський штаб, що був знову ввійшов у моду, шаруділи моїм рукописом, наче пазурі якоїсь хлорофільної звірини. — Вона продавалася, бо масове підсвідоме дозріло до неї.

— То, може, масове підсвідоме дозріло і до цього? — почав сердитися я.

Тайріна розсміялася, і звук її реготу мене не потішив.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — промовила вона. — Це ж поезія. Ти пишеш про Небесну Браму і «табун карибу», а лунає направду тема самотності, чужини, екзистенційної тривоги і цинічної зневаги до Гегемонії.

— То й що?

— А те, що ніхто не плататиме за чужу екзистенційну тривогу, — сміялася Тайріна.

Я відвернувся від її письмового столу і прогулявся у далекий край кабінету, що повністю займав чотириста тридцять п'ятий поверх Шпиля «Транслінії» у Вавилонському секторі Центру Тау Кита. Стін у нього не було. Кругла кімната відкривалася всім вітрам від підлоги й до стелі, вбезпечена захисним полем, що живилося від сонячних батарей, проте навіть не мерехтіло. Її кабінет найбільше скидався на дві сірі тарелі, підвішені між небом та землею. Я спостерігав за слаломом кармазинових хмар між нижчими вежами за півкілометра під моїми ногами і міркував про пиху. У кабінеті Тайріни вам не знайти ні дверей, ні східців, ні ліфта, ні силових підйомників, ні люків — жодного способу потрапити на інший рівень. До неї на прийом можна потрапити лише через п'ятигранний телепорт, що переливається посеред кімнати, схожий на асбтрактну стереоскульптуру. І я помітив, що не менш ніж про пиху, думаю ще й про пожежі в хмарочосах та від'єднання електроенергії.

— Значить, ви їх видавати не збираєтеся?

— Анітрохи, — шкіриться мій редактор. — Завдяки тобі, Мартіне, «Транслінія» заробила кілька мільярдів марок. Ми надрукуємо. Я просто кажу, що «Пісні» не купуватимуть.

— Неправда! — закричав я. — Не всі розуміються на добрій поезії, але ж людей, котрі придбають книгу, досить для того, щоби вона стала бестселером.

Тайріна не стала сміятися цього разу, але кутики її зелених губ кривою блискавкою зметнулися вгору.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — зітхнула вона, — кількість людей, які читають книжки, стабільно падає від часів Гутенберга. У двадцятому столітті у так званих індустріалізованих демократіях по одній книжці на рік читало менше двох відсотків населення. А це дані з епохи перед появою розумних машин, інфосфери та дружніх користувачеві інтерфейсів і середовищ. На момент Гіджри дев'яноста восьми відсоткам населення Гегемонії читання стало взагалі ні до чого. Їх навіть цьому ніхто не вчив. Сьогодні все значно гірше. У нас сто мільярдів людей в Усемережжі, із котрих менше одного відсотка морочитиме собі голову придбанням та друком паперової копії книги. Про читання ж цієї самої книги я взагалі волію помовчати.

— Ви ж продали «Вмирущу Землю» в кількості майже трьох мільярдів примірників? — нагадав я їй.

— Хмм, — видихнула Тайріна. — Це ефект «Шляху прочанина».

— Ефект чого?

— «Шляху прочанина». У Массачусетській колонії на Старій Землі... е-е, коли ж це було?., сімнадцятого століття кожна порядна сім'я зобов'язана була мати цю книгу вдома. Але ж Боже мій, читати її було геть необов'язково. Те саме колись відбулося із «Моєю боротьбою» Гітлера та «Видіннями в оці дитини з відтятою головою» Стукацького.

— Хто такий Гітлер? — спитав я.

Тайріна слабко всміхнулася:

— Політик Старої Землі. Трохи пописував. Ми досі друкуємо його «Мою боротьбу»... «Транслінія» поновлює авторське право кожних сто тридцять вісім років.

— Ну, то давай я за пару тижнів відшліфую «Пісні» і вилижу їх як треба.

— Чудово, — либиться Тайріна.

— Мабуть, ви схочете їх відредагувати, як і минулого разу?

— Антірохи. Оскільки в ядрі нашого задуму зараз йдеться не про ностальгію, то можеш писати, як заманеться.

— Отже, можна лишити білі вірші? — кліпнув очима я їй у відповідь.

— Звісно.

— І всю філософію?

— Прошу.

— Навіть експериментальні частини?

— Так.

— І ви все одно надрукуєте їх так, як я схочу?

— Слово в слово.

— І є шанс, що вони продаватимуться?

— Ані найменшого бісового шансу.


Мої «пару тижнів на шліфування „Пісень“» виявилися десятьма місяцями каторжної роботи. Я позачиняв більшість кімнат в апартаментах, залишив тільки вежу на Денебі-Драй, тренажерний зал на Лузі, кухню та ванний плотик на Морі Безкрайому. Я гарував по десять годин на день, робив перерву для енергійного вправляння, їжі, короткого сну і повертався за робочий стіл на нову восьмигодинну зміну. Процес був схожий на дні одужання після апоплексичного удару, коли я мусив цілу годину чи й навіть день чекати на одне слово або на те, щоб якесь поняття нарешті пустило міцніший корінь у мовному ґрунті. Мій ритм уповільнився ще й через те, що тепер я чекав не просто на слово, а на його бездоганний синонім, чітке римування, щонайграйливіший образ чи невимовну аналогію найневловлюваніших емоцій.

Я скінчив за десять стандартних місяців, остаточно здавшись на ласку стародавнього афоризму про те, що ні книжку, ні вірш неможливо завершити, їх можна тільки покинути.

— Ну, що ви скажете? — спитав я в Тайріни, коли вона гортала перший примірник.

Її погляд був порожнім — натомість очей за тодішньою модою мертвіли бронзові диски, які попри те повнилися слізьми:

— Це прекрасно, — змахнула вона сльозинку рукою.

— Я спробував відтворити голоси Древніх, — раптом засоромився я.

— У тебе вийшла блискуча поема.

— Але над «Інтерлюдією Небесної Брами» не завадило би ще посидіти.

— Вони бездоганні.

— Це все про самотність, — підказав я.

— Це і є самотність.

— Гадаєте, вони готові? — поцікавився я.

— Вони ідеальні... Це шедевр.

— То вони продаватимуться? — добивав я.

— Ніхрена подібного.


У первинних планах стояло сімдесят мільйонів паперових примірників «Пісень». Реклама «Транслінії» заполонила всю інфосферу, її ролики крутили по ГТБ, її вшивали в програмне забезпечення, найвідоміші письменники накатали купу класних відгуків під презентацію, в читацьких колонках «Нью Нью-Йорк таймс» та «ЦТК-ревю» розмістили рецензії і загалом витратили небувалі суми на розкрутку.

Впродовж першого року публікації видавництво продало двадцять три тисячі паперових версій книги. При відпускній ціні видавця 12 марок мої десять відсотків із роялті склали 13 800 марок, що входили у двомільйонний аванс, сплачений мені видавничим домом «Транслінія». На другий рік вони реалізували ще шістсот тридцять вісім примірників; права на використання «Пісень» в інфосфері та на стереоекранізацію нікого не зацікавили, авторські тури ніхто не замовляв.

Брак цікавості в торгових мережах із головою компенсувала гора негативних відгуків. «Нерозбірливо... архаїчно... відірвано від проблем сьогодення», — писав оглядач книжкової колонки в «Таймс». «Пан-Силен здійснив вершинний акт антикомунікації, — писав у „ЦТК-ревю“ Урбан Капрі, — коли дозволив собі зануритися з головою в оргію претензійних і туманних фраз». Добивав Мармон Гемліт на шоу «В прямому ефірі Всемережжя!»: «А, ті віршики від... як там його... я не подужав прочитати... Та й навіть не пробував».


Та, схоже, Тайріні Вінгрін-Фіф було байдуже. За два тижні після перших рецензій, коли надійшли перші повернуті крамницями партії книги і коли скінчився мій тринадцятидобовий запій, я телепортувався до неї в кабінет та впав у чорне плинопінне крісло, що причаїлося посеред кімнати, ніби оксамитова пантера перед стрибком. Надворі навісніла одна із легендарних бур ЦТК, метаючи воістину Юпітеріанські перуни кривавим небом за невидимим силовим полем офісу.

— Годі вже пріти, — проказала Тайріна. Перукарська мода того дня прикрасила її чоло півметровими гостряками, а нефелометричне енерговбрання переливалося навколо тіла мінливими пасмами різнобарв'я, які то приховували, а то й відкривали наготу попід ними. — Ми тільки за першим разом зробили до шістдесяти тисяч факс-передач паперових копій, тому не сильно прогоріли.

— Але ж ви казали, що в планах сімдесят мільйонів, — здивувався я.

— Казали. Та потім рукопис почитав наш штучний інтелект зі штату «Транслінії», і ми передумали.

— Він навіть Штінтові настільки не сподобався? — ще глибше осів я в кріслі.

— Штінт навпаки, був у захваті, — пояснила Тайріна. — А це значило, що людям він до вподоби не припаде.

Я сів у фотелі.

— То може, треба продавати книги ТехноКорду?

— Ми це й зробили, — правила далі Тайріна. — Продали одну книгу, яку мільйони Штінтів, напевно, одразу ж прочитали, щойно вона надійшла плюс-каналом. Коли мова заходить про кремній, міжзоряне авторське право ніц не варте.

— Гаразд, — я знову обвалився на спинку. — Що далі? — А за невидимим вікном межи шпилями та хмарними вежами все ще танцювали громовиці завбільшки з магістральні шосе Старої Землі.

Тайріна підвелася з-за робочого столу і прогулялася до краю круглого килима. Силове поле навколо її тіла електрично брижилося, й іскорки ним бігали ніби олійні розводи поверхнею води.

— А далі, — почала вона, — ти повинен вирішити для себе, ким ти хочеш бути: письменником чи найбільшим мудаком в Усемережжі.

— Що?

— Ти мене чув. — Тайріна розвернулася та вишкірилася. Зуби в неї мали позолочені коронки. — Договір розв'язує нам руки. Ми можемо повернути виданий аванс. У будь-який спосіб, який нас влаштує. Арештувати твої активи в «Інтербанку», конфіскувати золоті монети, які ти заховав на Домі Вольному, або ж спродати позбавлену смаку телепорт-квартиру, що нас також цілковито влаштувало би. Після цього можеш і далі тусуватися з митцями-дилетантами, марґіналами і психами, яких колекціонує Сумний Король Біллі на своїй задрипаній загумінковій планеті.

Я не зводив із неї погляду.

— З іншого боку, — знову всміхнулася вона до мене своїм людожерським вищиром, — ми можемо забути про цю прикру невдачу, а ти візьмешся за наступну книгу.


Моя наступна книга побачила світ за п'ять місяців. Сюжет «Вмирущої Землі — 2» починався там, де закінчувалася «Вмируща Земля», і цього разу вже розгортався тривіальним прозовим текстом, довжина речень якого і зміст окремих розділів акуратно визначалися на основі показників нейробіологічного моніторингу експериментальної групи зі 638 пересічних читачів паперових книжок. За жанром це був роман, чий обсяг не повинен був відлякати потенційного клієнта магазину харчів на касі самообслуговування. На обкладинці крутився двадцятисекундний інтерактивний стереоролик, у якому високий та засмаглий незнайомець (мабуть, таки Амальфі Шварц, хоча Амальфі був низеньким та блідим і носив контактні лінзи) здирав у любовній пристрасті корсет із жінки, котра всіляко цьому опиралася, а коли її пипки ледве вже не оголювалися, білявка поверталася до глядача і хтивим бездиханним шепотом порноакторки Леди Либідь зверталася до читача по допомогу.

«Вмируща Земля — 2» розійшлася накладом дев'ятнадцять мільйонів примірників.

— Нівроку, — прокоментувала цифри Тайріна. — Але на формування цільової аудиторії йде певний час.

— «Вмирущу Землю» ви продали в кількості трьох мільярдів екземплярів.

— «Шлях прочанина», — нагадала вона мені. — «Моя боротьба». Таке буває раз на століття. А то й рідше.

— Так, але ж три мільярди...

— Послухай, — проказала Тайріна, — на Старій Землі у двадцятому столітті одна мережа швидкого харчування брала шмат мертвої корови, обсмажувала його в салі, приправляла канцерогенами, загортала в упаковку із нафтопродукту і продавала їх по дев'ятсот мільярдів штук на рік. Спробуй розберися.

У «Вмирущій Землі — 3» з'явилися нові герої: Вайнона, юна рабиня-втікачка, котра доросла до власниці фібропластової плантації (дарма що на Старій Землі фібропласту ніколи не вирощували), хвацький блокадорушник Артуро Редгрейв (якої ще такої блокади?!), а ще — Інокентій Сперрі, дев'ятирічний телепат, котрий помирає від якоїсь недуги Малої Нелл. Інокентій протримався аж до «Вмирущої Землі — 9», і того дня, коли «Транслінія» дала добро на вмертвіння цього дитяти-гівняти, я провалився у пиятику на двадцяти планетах, що добігла свого кінця за шість днів і завершилася в одному з дихальних горл Небесної Брами, де я лежав прямо в калюжі блювоти і вкритий пліснявою з атмосферного регенератора. Від найгіршого в Мережі похмілля та усвідомлення того, що вже час сідати за десяту книгу «Хронік вмирущої Землі», у мене тільки сильніше розболілася голова.

Писати конвеєрним способом не штука. І між «Вмирущою Землею — 2» та «Вмирущою Землею — 9» шість стандартних років пройшли майже безболісно. Мізерна підготовча робота, шаблонні фабули, картонні персонажі, проза — верх примітивності, а своє дозвілля я використовував як лише заманеться. Я подорожував. Іще двічі брав шлюб, і з кожною наступною дружиною я розлучався із легким серцем та відчутним урізанням авторських виплат за чергову «Вмирущу Землю», частину яких доводилося віддавати колишній. Я досліджував релігійні вірування та глибини пияцтва, в якому знаходив куди більше надії на тривалу розраду.

Квартиру я зберіг. Додав до неї іще шість кімнат на п'яти планетах, заповнивши їх витворами мистецтва. Я розважався. Крутився в літературних колах, але, як і в усі епохи, недовіряв своїм колегам і гудив їх поза очі, хоч потайки і заздрив їхньому успіху попри всілякі намагання відшукати ганджі в їхніх книжках. Усі ми в глибині своєї душі здогадувалися, що належимо істинному мистецтву — попри те, що мусимо заробляти на життя. Адже письменники-чорнороби — це інші.

А потім одного прохолодного ранку я прокинувся під сірим небом своєї спальні, яка легко погойдувалася серед гілля у маківці мого дерева на планеті храмовників, і збагнув, що від мене втекла муза.

Я вже п'ять років не міг написати жодного рядка поезії. «Пісні» лежали розгорнутими у вежі на Денебі-Драй — після їхньої публікації вони розрослися аж на пару сторінок. Свої романи я писав із допомогою мисленнєвих процесорів, і коли я зайшов до кабінету, один із них, що лишався ввімкненим, одразу надрукував: «ДІДЬКО, ЩО Я ЗРОБИВ ЗІ СВОЄЮ МУЗОЮ?»

Ці слова дещо промовляють про якість тієї писанини, якою я займався, якщо муза накивала п'ятами непоміченою. Тим, хто жодним боком не причетний до світу красного слова і ніколи не піддавався жодному творчому поруху душі, розмова про муз може видатися фігурою мовлення чи витіюватою метафорою. Проте для всіх, хто живе зі Слова, їхні музи реальні та необхідні, ніби податлива глина скульптора. І коли тобі пишеться — по-справжньому пишеться, — то це все одно, що мати канал «світло+» із богами. Жоден справжній поет не в змозі пояснити те п'янке завзяття, коли розум перетворюється на інструмент на кшталт пера чи мисленнєвого процесора, який упорядковує та виражає все, що йому явиться в одкровенні, яке йде звідкись інде.

Моя ж муза втекла. Я шукав її в інших світах власної квартири, але у відповідь тільки тиша відлунювала од всіяних мистецтвом стін та порожніх кімнат. Я телепортувався та літав до своїх улюблених місць, спостерігав за заходом множинних сонць в обвітрених степах Трави та за нічним туманом, за яким ховаються ебенові кручі на планеті Невермор-Дарма! І хоча я звільнив мозок від макулатури нескінченних «Вмирущих Земель», моя муза навіть напошепки не відізвалася до мене.

Я шукав її в алкоголі та флешбеку, вертаючись під ним у свої плідні дні на Небесній Брамі, коли її натхнення без угаву дзижчало в моїх вухах, заважаючи працювати, будячи зі сну. Але наново пережиті години та дні промовляли до мене приглушено й фальшиво, наче я ставив у програвач ушкоджений аудіодиск забутого Богом століття.

Моя муза втекла.


У кабінеті Тайріни Вінгрін-Фіф, котру підвищили з головного редактора відділу паперових публікацій до посади видавця, я роз'явився із телепорту саме в той момент, на який мені було призначено. Її нове робоче місце знаходилося на останньому поверсі Шпиля «Транслінії» на ЦТК — це все одно що сидіти на вкритій килимом найвищій та найстрімкішій вершині Галактики, — над яким розкинувся лише невидимий купол ледве поляризованого поля-перепони, що змикалося по периметру кабінету над краєм шестикілометрової прірви. Цікаво, подумалося мені, чи хтось із її авторів не забагав кинутися в це провалля?

— З новим опусом? — поцікавилася Тайріна. Того тижня в модному світі домінував Луз. Причому «домінував» — саме те слово: моя редактор одягнулася в шкіру та залізо, її шию та зап'ястки прикрашали іржаві шипи, а через плече та ліву грудь біг масивний патронташ. І набої виглядали достоту як справжні.

— Ага, — мугикнув я і кинув їй коробку з рукописом на стіл.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — зітхнула вона. — І коли ти вже навчишся відправляти свої книжки електронкою, а не привозити їх сюди власноруч роздрукованими?

— Мені напрочуд до вподоби робота кур'єра. Особливо, коли йдеться аж про такий роман.

— О!

— Так. Не хочете його підчитати?

— Я впевнена, ти витримав свою високу планку, Мартіне, — клацає Тайріна чорними нігтями по набоях. — Мені не потрібно для цього його гортати.

— Ну, будь ласка, — наполягав я.

— Чесно, — не здавалася Тайріна, — в цьому немає жодної потреби. Я сама нервуюся, коли доводиться читати нові книги в присутності їхніх авторів.

— Тільки не в цьому випадку, — правив я далі. — Поглянь тільки на перші сторінки.

Напевно, щось у моєму голосі її насторожило, бо вона трошки насупилася і відкрила коробку. Читаючи першу сторінку, вони ще більше спохмурніла, після чого нашвидкуруч погортала машинопис.

На його першій сторінці було єдине речення: «А потім одного прекрасного ранку в жовтні Вмируща проковтнула саму себе, здригнулася, конаючи, в корчах і зрештою пустилася духу». Інші двісті дев'яносто дев'ять сторінок були чистими.

— Мартіне, це жарт?

— Нєа.

— Тонкий натяк? Хочеш почати новий цикл?

— Анітрохи.

— Не можу сказати, що ти нас заскочив зненацька, Мартіне. Наші фабульники придумали тобі кілька захопливих ідей для нових циклів. Пан-Субвайзі вважає, наприклад, що ти — ідеальна кандидатура для серії романів за мотивами голографічних пригод Багряного Месника.

— Можете запхнути собі цього Месника поглибше у своє корпоративне дупло, Тайріно, — від щирого серця промовив я. — Я зав'язав із «Транслінією» та цією пережованою кашею, яку ви видаєте за художню літературу.

Тайріна навіть оком не змигнула. Сьогодні зуби в неї не мали гострих коронок, зате були вкриті іржею до пари з шипами на зап'ястках та ошийнику.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — вкотре зітхнула вона, — ти навіть не уявляєш, наскільки сильно тобі доведеться «зав'язати» з «Транслінією», якщо ти не вибачишся і не покинеш весь цей дитсад. Але це може зачекати до завтра. Шуруй додому, проспись і гарненько ще раз про все подумай.

— Мамзель, та я вже вісім років як не був настільки тверезим, — розреготався я. — До мене просто не одразу дійшло, що насправді моя писанина — це гівно... що за весь цей рік в усій Мережі не надруковано жодної хоч трошки пристойної книжки. Мені настав час зійти на берег із вашого пароплава.

Тайріна підвелася. І я одразу помітив, що на фальшивому суконному чересі висів армійський жезл смерті. Хотілося вірити, це була така сама дизайнерська симуляція, як і все решта на її костюмі.

— Послухай, ти, бездарний літературний реміснику, — прошипіла вона. — Ти належиш «Транслінії» з усім гамузом. Ще один вибрик, і ми тебе засадимо базграти готичні романтичні історійки під іменем «Розамунда Крутигузка». Так що шуруй додому, проспись і починай працювати над «Вмирущою Землею — 10».

Я всміхнувся і похитав головою.

— Ти нам досі винний майже мільйон марок авансу, — примружилася Тайріна. — Так що одне наше слово Службі зборів, і в тебе відберуть усю твою квартиру. Залишать, трясця твоїй матері, хіба що той плавучий нужник. Житимеш там і засиратимеш океан.

Я востаннє розреготався.

— Це біотуалет із рециркуляцією, — проказав я. — А крім того, вчора я продав свою квартиру. Квитанцію про ліквідацію сальдо, що стосується мого авансу, мали вже надіслати.

Тайріна схопилася за пластикову ручку жезла:

— Ти же в курсі, що нам належить вся концепція «Вмирущої Землі»? Ми просто дамо комусь іншому писати ці книжки.

— Прапор їм у руки, — кивнув я.

Коли мій колишній редактор збагнув, що я абсолютно серйозний, щось надломилося в її голосі. Я відчував, що вона мала б якісь плюси від того, якби я залишився.

— Послухай, Мартіне, — промовила вона. — Я впевнена, що ми можемо розрулити цю ситуацію. На днях я говорила з директором про те, що твої аванси не такі вже й великі і що «Транслінія» має дозволити тобі працювати з новими сюжетами...

— Тайріно, Тайріно, Тайріно, — зітхнув я. — Прощавай.

Я телепортувався спочатку на Ренесанс-Вектор, а потім на Ощадливість, звідки спіновим зорельотом вирушив у тритижневу подорож до Есквіта і його велелюдного королівства Сумного Короля Біллі.


Начерк віньєток про Сумного Короля Біллі:

Його Величність Король Вільгельм XXIII, суверен Віндзорів-у-Вигнанні, трохи скидається на воскову свічку в подобі людини, яку залишили біля гарячої плити. Сутулими плечима біжать неслухняні пасма довгого волосся, а глибокі брижі на чолі якимсь чином просочуються вниз до сіточки зморщок навколо очей із поглядом басет-гаунда, і знову тікають у напрямку «на шість годин», долаючи борозни та пруги напруги аж до індичих складок на шиї та другого підборіддя. Антропологам Король Біллі нагадує ляльок-бабайок Загуменної Кіншаси, дзенгностикам — Будду-Жалібника зі спотвореного пожежею храму на Тай-Чжині, а деяких істориків медіа змушує гарячково порпатися в архівах та шукати на фотографії старого актора пласких фільмів, котрого звали Чарлз Лотон[116]. Мені цей ряд нічого не говорить, і коли я дивлюся на короля Біллі, то згадую про давно загиблого наставника, дона Бальтазара, точніше ту мочиморду, на яку він перетворювався після тижневого запою.

Понура слава Сумного Короля Біллі перебільшена. Він часто сміється, просто йому не пощастило, що більшості людей його характерне хихотіння радше скидається на хникання.

Проти власної фізіогноміки не підеш, а у випадку Його Високості вся його персона говорить про типаж «фігляра» або ж «жертви». Він носить повсякчас одяг (якщо його таким можна визнати), який перебуває у непроминальному стані анархії і кидає виклик почуттям смаку та кольору у слуг-андроїдів, і таким чином періодично й одночасно конфліктує із самим собою та довкіллям. Уся подоба короля Вільяма значно більша від кравецького хаосу, адже монарх навіть пересувається, тягнучи за собою сферу дезабільє: то в нього ширінка розстебнута, то він роздер і пошматував свою оксамитову мантію, яка магнетичним чином притягає до себе всі крихти з підлоги, а то його ліва мереживна манжета закасана вдвічі гірше від правої, яка, в свою чергу, виглядає так, ніби її мокали у варення.

Ви мене розумієте.

Попри все це Сумний Король Біллі вдумливий і пристрасний поціновувач образотворчого мистецтва і літератури, рівні якому світ не бачив із часу Відродження на Старій Землі.

До певної міри Сумний Король Біллі — це опецькуватий хлопчина, який вічно притискається лицем до вітрини крамнички з солодощами. Він полюбляє та шанує музику, але не грає на жодному інструменті. Експерт у балеті та граційності, Його Високість — вайло, яке рухається вкрай незграбно і комічно падає на зад. Завзятий читальник, знавець-фахівець поезії і її несхибний критик та адвокат, король Біллі недорікувато затинається і соромиться читати власні вірші чи прозу на людях хай кому.

Король Біллі допарубкувався аж до шістдесятирічного віку. Він мешкає на своїх суверенних двох тисячах квадратних миль у ветхому палаці, схожому на ще один комплект пожмаканих монарших шат. Про нього ходять анекдоти. В одному з них ідеться про те, як один знаменитий маляр, протеже Його Величності, зустрів якось свого патрона, вкрай замисленого, в саду, коли той із понуреною головою, з руками, закладеними за спину, прогулювався серед рослин, ступаючи однією ногою на доріжку, а іншою — в болото обіч неї. Митець вітає свого мецената, а Сумний Король Біллі підводить погляд і, кліпаючи очима, ніби прокинувшись від тривалого сну, питає: «П-п-переп-п-п-рошую, — говорить Його Високість до спантеличеного художника, — ви не п-п-підкажете м-м-мені, а я йшов до палацу чи від п-п-палацу?» — «До палацу, Ваша Величносте», — відказує митець. — «О, ну то добре, — зітхає король. — Значить, я вже обідав».

А потім спалахнуло повстання Горація Гленнон-Гайта і загумінковий світ Есквіта опинився на його шляху. Есквіт не переживав (адже Гегемонія запропонувала їм космічний флот своїх Збройних сил на захист), проте воскова свічка монарха Монако-у-Вигнанні, стала танути ще швидше — принаймні, так мені здалося, коли викликали мене.

— Мартіне, — спитав Його Величність, — ти ч-ч-чув про б-битву за Фомальгаут?

— Ага, — буркнув я. — Навряд чи нею варто сильно перейматися. Ґленнон-Гайту саме такі світи, як Фомальгаут, і потрібні... дрібні, пара тисяч колоністів, багато корисних копалин і більш-менш серйозний час-у-борг, щоб туди дістатися... скільки там до них?., двадцять стандартних місяців від Мережі?

— Двадцять три, — виправив мене Сумний Король Біллі. — То т-т-ти гадаєш, небезпека н-н-нам не загрожує?

— Нєа, — похитав я головою. — Три тижні для реального переходу і час-у-борг, менший від року, означають, що Гегемонія в будь-який момент спроможна перекинути сюди війська з Мережі швидше, ніж генерал дістанеться сюди на своїх спін-зорельотах від Фомальгаута.

— Можливо, — міркував Сумний Король Біллі, поволі хилячись на глобус, а потім різко підскочивши, коли його куля стала провертатися під його вагою. — Але т-т-тим-не-менше я вирішив розпочати свою н-н-новочасну Гіджру.

Від здивування я просто кліпнув очима у відповідь. От уже два роки, як Біллі періодично повертався до задуму перемістити деінде все своє королівство вигнанців, та я ніколи не думав, що він піде до кінця.

— К-к-кораблі вже готові на Парваті, — правив він далі. — Есквіт дав добро п-п-п... забезпечити транспортом до Мережі.

— А як же палац? — вигукнув я. — А бібліотека? Угіддя і землі?

— Звісно роздаровані, — проказав Король Біллі, — але вміст книгозбірні рушає в подорож із нами.

Я присів на бильце отоманки з кінського ворсу і потер щоку. Хоч за той десяток років, що я їх провів у цьому королівстві, мені пощастило зробити кар'єру від монаршого підданця-протеже до його ж наставника, повірника і друга, та я все одно ніколи не вдавав, що до кінця розумію скуйовджену енігму самодержця. Коли я вперше тут опинився, він мене одразу прийняв:

— Волієте п-п-приєднатися д-д-до нашої маленької к-к-колонії обдарувань? — поцікавився він у мене.

— Так, Ваша Величносте.

— А якщо залишитеся з н-н-нами, то нап-п-пишете щось схоже на «В-м-м-мирущу Землю»?

— Тільки через мій труп, Ваша Величносте.

— Знаєте, а я їх читав, — проказав маленький чоловічок. — Б-б-було дуже цікаво.

— Ви надто ласкаві до мене, сір...

— Д-д-дурниці, пан-Силене. Ваші романи б-б-були цікаві, тому що хтось проїхався по них катком і позалишав у них усе найгірше.

Я вишкірився у відповідь, раптом осягнувши, що мені подобатиметься мій Сумний Король Біллі.

— Зате ваші «Пісні», — зітхнув він, — ото б-б-була книга. М-м-можливо, найкраща п-п-п... вірші, що з'являлася в Мережі за останні дві сотні років. Як вам пощастило пропхнути їх у друк попри політику пересічних смаків, я ніколи не дізнаюся. Ми замовили у к-к-королівстві двадцять тисяч примірників.

Я заледве схилив голову, розгублений і безсловесний, уперше з періоду після інсульту двадцять років тому.

— Нап-п-пишете щось схоже на «П-п-пісні»?

— Я прибув до вас, щоби спробувати це зробити, Ваша Величносте.

— Ну, тоді ласкаво просимо, — відповів Сумний Король Біллі. — Житимете у західному крилі п-п-п... замку, біля мого кабінету, чиї двері завжди для вас відкриті.

Тепер же я дивився на замкнуті стулки дверей його кабінету і на маленького монарха, котрий, навіть усміхаючись, виглядав, ніби ось-ось розридається.

— Гіперіон? — уточнив я. Він часто при мені згадував про колоніальний здичавілий світ.

— Саме так. «Ембріоносці» з андроїдами там уже кілька років, М-М-Мартіне. Торують, так би мовити, шлях.

Я здивовано повів бровою. Багатства короля Біллі були пов'язані не з наявними активами його королівства, а із серйозними інвестиціями в економіку Мережі. Але навіть за таких умов, якщо він потайки займався реколонізацією не один рік, то вартувало йому це просто небувалої ціни.

— Ти п-п-пам'ятаєш, Мартіне, чому п-п-перші колоністи назвали п-п-п... цей світ Гіперіоном?

— А як же. Ще до Гіджри на одному з супутників Сатурна існувало крихітне володіння-фригольд[117], якому було не вижити без поповнення власних запасів на Землі. Тож там прийняли рішення емігрувати до котроїсь із загумінкових планет, а новий, досліджений власними силами світ назвали на честь рідного сателіта.

— І ти ж розумієш, чому ця назва неабияк пасує саме до нашої виправи? — невесело всміхнувся король Біллі.

Секунд десять у мене пішло на те, щоби збагнути зв'язок.

— Кітс! — викрикнув я.

Кілька років тому, вже наприкінці тривалої дискусії про сутність поезії, король Біллі поцікавився в мене, хто, на мою думку, володів найчистішим поетичним словом усіх часів.

— Найчистішим? — перепитав я. — Ви хотіли сказати, був найвеличнішим поетом?

— Ні-ні, — похитав головою Біллі. — Сперечатися про велич поета безглуздо. Мені цікава твоя думка про найчистіше поетичне слово... найближче до відображення суті поезії в твоєму уявленні.

Я обмірковував свою відповідь пару днів і повідомив її королеві Біллі, коли ми вдвох спостерігали за обома призахідними сонцями з крутояру неподалік від палацу. Бурштиновим моріжком до нас тягнулися червоні і голубі тіні.

— Кітс, — заявив я.

— Джон Кітс, — прошепотів Сумний Король Біллі. — А-а-а! — і за хвильку спитав: — Чому він?

І я переповів йому все, що знав про поета дев'ятнадцятого століття Старої Землі. Про його виховання, навчання і ранню смерть... але в основному, про його життя, майже повністю присвячене містерії та красі поетичної творчості.

Тоді Біллі мені здався зацікавленим. Тепер же він справляв враження одержимого, коли, змахнувши рукою, ввімкнув голографічну модель, що чи не заповнила собою весь кабінет. Я рушив уперед, пірнувши у гори та будівлі і худобу на випасі, намагаючись роздивитися все якнайкраще.

— Споглянь на Гіперіон, — врочисто прошепотів мій меценат, який не затинався, коли був надто захоплений чимось. Краєвиди на голограмі змінювалися один за одним: прирічкові міста, морські гавані, гірські замки, місто на узвишші, сповнене статуй до пари химерним спорудам у сусідній долині.

— Гробниці часу? — уточнив я.

— Вони самі. Найбільша загадка відомого нам усесвіту.

— Вони ж, блядь, порожні, — не стримався я, спохмурнівши від гіперболи. — Стоять пустісінькі від часу, коли їх відкрили.

— Це джерело незбагненних антиентропійних полів, які там і досі можна спостерігати, — правив далі король Біллі. — Одне з небагатьох явищ, коли не брати до уваги сингулярності, що здатні похитнути підвалини самого часу.

— Теж мені біном, — не погодився я. — Напевно, то щось на кшталт антикорозійної фарби на металі. Збудували-то їх навіки, але ж вони порожні. А ще хотів спитати, з якої це радості ми тепер цікавимося технологічними звершеннями?

— Не технологічними, — зітхнув король Біллі, укриваючись, ніби підтала свічка, глибшими зморшками, — а містичними. Химерність і дивовижа місця, що так потрібна деяким творчим душам. Бездоганне поєднання класичної утопії та язичницьких містерій.

Я байдуже здвигнув плечима.

Сумний Король Біллі змахнув голограму рукою.

— То твоя п-п-поезія поліпшилася? — спитав він.

— Ні, — схрестив я на грудях руки та зиркнув на монаршого гнома-гевала.

— А м-м-муза не повернулася?

Я промовчав. Якби поглядом можна було вбивати, то вже надвечір ми б усі волали «Король помер! Хай живе король!»

— Дуже д-д-добре, — проказав він, усім своїм виглядом доводячи, що інколи може здаватися не тільки вкрай сумним, а й напрочуд самовдоволеним. — П-п-пакуй валізи, синку. Ми летимо на Гіперіон.


(Зйомка «із затемнення»)

«Ембріоносці» Сумного Короля Біллі плавають у ляпіс-лазуровому небі, наче золоті кульбабки. На трьох материках пнуться вгору білі міста: Кітс, Ендіміон, Порт-Романс... і, власне, Місто поетів. Понад вісім тисяч прочан-любителів Мистецтва, що жадають визволитися од тиранії посередності та поглянути навколо свіжим поглядом у цьому грубо обтесаному світі.

Впродовж першого століття по Гіджрі Есквіт і Віндзори-у-Вигнанні стали осередком біовиробництва андроїдів, і тепер ці синьошкірі друзі людини гарували та ішачили з усвідомленням того, що коли вони завершать свої труди, то нарешті стануть вільними. Здіймалися білі міста. Тубольне населення, якому набридло вдавати дикунів, повиходило зі своїх сіл та лісів і заходилося допомагати відбудовувати колонію відповідно до більш людських стандартів. Цей світ нічого не підозрював, коли, ще на крок наближаючись до своєї мрії, Сумний Король Біллі спустив на нього розморожених з анабіозу технократів та бюрократів з екократами.

Поки ми дісталися Гіперіона, то генерал Горацій Ґленнон-Гайт був уже мертвий, його нетривалий, але жорстокий заколот придушений, але вертатися назад ніхто не став.

Дехто із більш пошарпаних митців та ремісників зневажили Містом поетів і скніли своїм пошарпаним, зате творчим животінням у Джектауні, або Порт-Романсі, або й узагалі на передньому краї все дальшого прикордоння. Я ж нікуди не рипався.

У перші роки на Гіперіоні музи віднайти не вдалося. Для декого все це — збільшення відстаней при обмеженому транспортному сполученні (ненадійних «емтешках», малочислених екранольотах), зменшення ролі штучного інтелекту через обмежений доступ до інфосфери, відсутність зв'язку з Річчю Спільною і єдиний передавач плюс-сигналів вилилось у нові творчі сили, переусвідомлення того, що значить бути людиною і митцем.

Принаймні так мені розповідали.

А муза так і не прийшла. Мої вірші, як і раніше, були технічно довершеними та мертвими, ніби дохла кішка Гаклберрі Фінна.

Я вирішив накласти на себе руки.

Однак перед цим провів трохи часу (мінімум дев'ять років) забезпечуючи новий Гіперіон єдиним видом громадських послуг, яких йому бракувало — декадансом.

У біоскульптора з таким вдалим іменем Ґрауманн Од-Рубай я справив собі кошлаті боки, ратиці і цапині ноги сатира. Я відростив собі бороду і видовжив вуха. А ще Ґрауманн попрацював над моїм чоловічим агрегатом. Поповзли чутки. Юні поселянки, тубольці, дружини наших вірних синьошкірих містобудівельників та першопрохідців — усі чекали на гостини єдиного сатира на Гіперіоні або й самі призначали йому побачення. Тепер я знав, що насправді означають слова «пріапічний» та «сатиріаз». Окрім цієї нескінченної низки подвигів на сексуальному поприщі, я доклався до того, щоби легендарної слави набули мої алкогольні загули, і мій словниковий запас став наближатися до перших днів по інсультові.

Це було охуєнно. Все було заїбись.

І от тієї ночі, коли я вже вирішив пустити собі кулю в лоба, явився Ґрендель.

Начерк віньєток про турне нашого монстра:

Справдилися наші найстрашніші кошмари. Щось лихе уникає світла. Тіні Морбіуса й крелів[118]. Піддайте, мамо, вогню — сьогодні прийде Ґрендель.

Спершу ми гадали, що зниклі без вісти просто десь собі завіялися. На мурах нашого міста не стояли вартові, та й мурів, власне, ніяких не було і жоден воїн не боронив наші хороми й палати. А потім чоловік заявляє про зникнення дружини, яка, повечерявши з ним, не дійшла до дитячих спалень підгорнути малечі постіль. По тому серед тижня на свій виступ в Амфітеатрі поетів не явився абстрактний артист-бомбіст Гобан Крістус — уперше за вісімдесят років на театральному коні. Став зростати неспокій. Сумний Король Біллі повернувся з Джектауна, де тяжко наглядав за ходом реконструкції, і всім пообіцяв посилити заходи безпеки. Навколо міста сплели справжнісіньку мережу із сенсорів. Офіцери Бортової безпеки обнишпорили всю територію Гробниць часу, але нічого не знайшли в їхніх руїнах. Механіки побували на входах до лабіринту в ногах Нефритової гробниці, пройшли його вглиб на шість кілометрів, та нічого не виявили. Пілотовані й автоматичні екранольоти обшукали все між містом і хребтом Вуздечка, не зловивши на радари нічого, крім теплової сигнатури скельного вугра. Впродовж кількох місцевих тижнів більше ніхто не зникав.

А потім сталися перші смерті.

Скульптора Піта Ґарсію знайшли у власній студії... і спальні... і в дворі за нею. Начальник офіцерів Бортової безпеки Труїн Гайне здуру заявив новинарям: «Його наче роздерла якась порочна звірина. Але я в житті не бачив тварини, що здатна була би таке зробити з людиною».

Потайки нас усіх проймає приємний дрож і зашпори. Це правда, діалоги нікудишні, ніби зціджені з мільйонів фільмів та голографічних картин, якими ми себе лякали, але ж тепер ми всіучасники вистави.

Спочатку всі підозрюють очевидне: на волю поміж нас вирвався якийсь психопат, який убиває з допомогою пульсаційного ножа або пекельного батога. І цього разу йому (чи їй) не вистачило часу позбутися тіла. Сердешний Піт.

Начальника офіцерів Бортової безпеки Гайнса звільнено, й управлінцеві міста Пруетту Його Величність дарує право набрати, підготувати та озброїти міську поліцію у складі, приблизно, двадцяти осіб. Ходять чутки, що на детекторі брехні перевірять усе шеститисячне населення Міста поетів. По вуличних кафе тільки й розмов, що про порушення громадянських прав... суто формально ми же не входили до складу Гегемонії (то чи мали ми ці права взагалі?)... а легковажні ловці вигадують план, як спіймати душогубця.

А потім почалася різня.


В убивствах не прочитувалася жодна логіка. Трупи знаходили по двоє, по троє, по одному чи й узагалі не знаходили. Дехто зникав безслідно. По інших лишалися літри пролитої крові. Жодних свідків і вцілілих. Місце злочину не відігравало ніякої ролі: родина Веймонтів займала одну з хатинок на віллах у навколишнім передмісті, Сіра Роб навіть кроку не ступила зі своєї вежі-студії в центрі, дві жертви зникли на самоті глибокої ночі, гуляючи, напевно, в Саду Дзен, зате доньку канцлера Лемана не вберегли персональні охоронці у ванній кімнаті, де вона перебрала сама на сьомому поверсі палацу Сумного Короля Біллі.

На Лузі, в Центрі Тау Кита чи добрій дюжині інших планет Мережі смерть навіть тисячі осіб — всього лишень другорядна новина (одним рядком в інфосфері чи на розвороті ранкової газети). Зате в шеститисячному центрі п'ятдесятитисячної колонії десяток убивств (як той вирок страчуваному вдосвіта чоловіку[119]) сприяє неабиякій концентрації уваги.

З однією із перших жертв я був знайомий. Сіссіпрісс Гарріс була однією з перших — і однією із найзавзятіших — жертв моїх сатиричних завоювань. Прекрасна дівчина. Довгі біляві коси, надто м'які, щоб можна було повірити в їхню справжність. Колір шкіри ніби в щойно зірваного з гілки дерева персика — надто невинного, щоби про доторк до нього можна було мріяти. Неймовірно бездоганна краса — зірвати таку квітку мріють навіть у найбільш сором'язливих чоловічих снах. Тепер квітку Сіссіпрісс зірвали по-справжньому. Знайшлася тільки її голова. Вона лежала горілиць на площі Лорда Байрона, ніби дівчину по горло залили рідким мармуром. Щойно почувши про перші подробиці, я вже точно знав, із якого роду істотою ми маємо справу. Адже кіт, який у нас жив у маминій господі, майже кожного літнього ранку залишав нам на порозі південного дворика аналогічні офіри — голову миші, яка лупила на нас із пісковикових плит оченята і дивилися вгору своїм щирим та приголомшеним поглядом гризуна. Або вивірки — з її зубатим вишкіром. Усе це були трофеї гордовитого, але зголоднілого хижака.


Сумний Король Біллі прийшов у гості, коли я працював над «Піснями».

— Доброго ранку, Біллі, — проказав я.

— А де поділася «Ваша Величносте»? — буркнула Його Величність, висловлюючи рідкісний напад ураженого королівського самолюбства. Король не затинався від часу, коли спусковий катер монарха приземлився на Гіперіон.

— Доброго ранку, Біллі, Ваша Величносте.

— Гррр, — загарчав мій сеньйор, посуваючи якісь папірці, щоби врешті вмоститися у єдиній баюрці пролитої кави на в цілому сухому ослінчику. — Знову пишеться, Силене?

Я не бачив сенсу заперечувати очевидне.

— Ти завжди працював пером?

— Ні, — відказав я, — тільки коли це щось варте прочитання.

— І це варте? — він тицьнув пальцем на невеличкий стіс рукописів, які в мене скупчилися за два місцеві тижні роботи.

— Так.

— Так? Звичайнісіньке собі «так»?

— Так.

— Скоро я зможу почитати?

— Ні.

Король Біллі зиркнув униз і помітив, що лівою ногою вліз у калюжу кави. Він спохмурнів, перемістився та витер рештки рідини полою плаща.

— Ніколи?

— Хіба що переживеш мене.

— Ну, я так і планую, — заявив король. — А от ти зійдеш нанівець, скачучи цапом по королівській пастві.

— Проба метафори?

— Анітрохи, — похитав головою король. — Банальне спостереження.

— Востаннє я краєм ока дивився на паству в дитинстві у маминій кошарі, — і далі огризався я. — А їй самій я проспівав обіцянку, що наступного разу гратиму овець тільки з її дозволу. — І поки король Біллі скорботно дивився на мене, я проспівав кілька тактів стародавнього мотивчику: «Говца-бвца-ов-ца-ца».

— Мартіне, — проказав монарх, — хтось або щось убиває мій народ.

— Я в курсі, — відклав я вбік перо.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Яка ще, на Бога, допомога? Мені що, треба вистежити убивцю, ніби якому детективу з ГТБ? Може, нахрін, іще битися з ним до смерті біля Райхрін-баського водоспаду[120]?

— Мене б це влаштувало, Мартіне. Але поки що вдовольнюся парою розумних слів та порад.

— Слово номер один, — гаркнув я. — Тупо було сюди приходити. Слово номер два — і тупо залишатися. Ну, і порада перша, вона ж і остання — гуляй!

— Гуляти з міста? Чи одразу із Гіперіона?

Я здвигнув плечима.

Його Величність підвівся і прогулявся до вікна мого крихітного кабінету. Його вікна виходили на цегляну стіну автоматизованого заводу із переробки сміття, що знаходилася по той бік провулка завширшки в три метри. Король Біллі розглядав цей пейзаж:

— Тобі відома, — спитав він, — стародавня легенда про Ктиря?

— Чув краєм вуха.

— Тубольні племена пов'язують цього монстра з Гробницями часу.

— А ще вони вимазують животи фарбою на день урожаю та шмалять махорку.

На таку мудрість король Біллі кивнув.

— Загін піонерів Гегемонії стерігся цього району. Вони встановили тут багатоканальні передавачі і розбивали табори на південь від Вуздечки.

— Послухай... те, Ваша Величносте, — відповів я. — Чого вам кортить? Відпущення гріхів за те, що налажали і збудували тут місто? То я відпускаю. Іди, сину, і гріши далі. А тепер, Ваша Королівськосте, adiós. Мені треба набазграти трохи сороміцьких лімериків.

— Ти рекомендуєш евакуювати місто, Мартіне? — так і дивлячись у вікно, спитав король Біллі.

— Звісно, — майже не вагаючись, відказав я.

— І ти поїдеш звідси з ними?

— Чом би й ні?

Тонно поїдеш? — розвернувся і подивився мені в очі король.

Я змовчав. А за хвилину відвів погляд.

— Так я і думав, — промовив правитель планети. Він склав пухлі руки за спиною і знову витріщився на стіну. — Був би я слідчим, то вже мав би підозри. Найбезплідніший громадянин знову пише після десятирічної мовчанки всього лишень... так, Мартіне?.. після двох днів, що минули від перших убивств. Він начисто зникає з суспільного життя, де раніше панував, і витрачає час на епічну поему... і сором'язливі, навіть юні діви можуть не боятися його цапиного запалу.

— Цапиного запалу, ясновельможний пане? — зітхнув я.

Король Біллі подарував мені погляд через плече.

— Гаразд. Розкусили. Зізнаюся. Я їх усіх порішив і скупався в їхній крові. Працює, сука, наче літературний афродизіак. Я так прикидаю, сто... може, ще триста жертв... максимум, і нова Книга готова до друку.

Король Біллі знову втупився у вікно.

— Що таке? — викрикнув я. — Не віриться?

— Ні.

— Чому ні?

— Тому що, — пояснив король, — я знаю, хто вбивця.


Ми сиділи в затемненій виїмці голографічної ніші і дивилися, як Ктир убив романістку Сіру Роб та її коханця. Освітлення було вкрай погане, і шкіра жінки середнього віку блідо фосфоресціювала у той час, як білі сідниці її значно молодшого партнера справляли враження окремого від його решти засмаглого тіла органу, що ніби плавав у тьмяному присмерку. Їхнє плотське кохання якраз сягнуло своєї шаленої кульмінації, коли сталося незбагненне. Замість того, щоби зробити завершальні поштовхи і завмерти в несподіваній паузі оргазму, молодик, здавалося, піднісся в повітрі, геть ніби Сіра із силою викинула його з власного тіла. А звукова доріжка на диску, що до цього повнилася тривіальними зітханнями, хеканням, стогоном та настановами (звичайними для такого роду діяльності), раптом розірвалася криками — спершу юної особи, а потім і самої Сіри.

Із глухим гупанням тіло молодика гепнулося об стіну за кадром. І тіло Сіри лишилося лежати в трагікомічній вразливості із широко розведеними ногами та розкинутими руками, розпластаними персами та блідими стегнами. Голову вона була закинула в екстазі назад, але тепер в неї був час підвести її, щоби глядачі побачили, як вираз близького оргазму поступається місцем напрочуд схожим рисам шоку і гніву. Вона розкрила рота, щоби щось прокричати.

Слів не пролунало. Лише схожий на розтин дині звук, із яким леза проникають у плоть, звук, із яким гак зривається із сухожиль та кісток. Голова Сіри впала на спину, неймовірно широко розкрилися вуста, а під грудиною вибухнуло все тіло. Щось його чикрижило так, як наче невидима сокира рубала останки Сіри Роб на дрова. Автопсію довершили непомітні оку скальпелі, бокові надрізи з'являлися, немовби працював божевільний хірург, документуючи свою улюблену операцію в непотребному сповільненому фільмуванні. Це була брутальна вівісекція. Вівісекція колись живої людини, бо коли кров перестала розлітатися навсібіч і минули конвульсії, тіло Сіри обм'якнуло знов із широко розведеними ногами, у відлунні непристойної демонстрації внутрішніх органів. І потім — найкоротшої з можливих митей — край ліжка проявилася розмита червоно-хромована пляма.

— Стоп-кадр. Збільшити. Контраст, — наказав домашньому комп'ютерові король Біллі.

І ляпка на зображенні перетворилася на голову із наркотичного кошмару: обличчя — череп зі сталі і хрому, щелепа — механізований гібрид вовчої пащі та парового екскаватора, рубінові лазери очей печуть із-за кривавих самоцвітів, кривий шип-клинок, що здіймається сантиметрів на тридцять із лоба живого срібла, і всіяний терновинням карк.

— Ктир?

Король Біллі кивнув — самим лише рухом підборіддя і щік.

— Що з хлопцем? — поцікавився я.

— Коли знайшли труп Сіри, його ніде не було, — відповів монарх. — Ніхто навіть не знав, що він зник, поки ми не знайшли диск. У ньому впізнали молодого тренера з Ендіміона.

— Ви щойно знайшли цей голофільм?

— Учора, — уточнив король Біллі. — Охорона виявила камеру спостереження на стелі. Менше міліметра в діаметрі. У Сіри цілий архів таких записів. Вона цією камерою користувалася тільки, щоб... е-е...

— Документувати будуарні забаганки, — підказав я.

— Саме так.

Я підвівся і підійшов до образу істоти, який ширяв у повітрі. Провів рукою крізь його чоло, шип і пельку. Комп'ютер обрахував його розміри і спроектував у реальному розмірі. Судячи з його голови, наш місцевий Ґрендель мав понад три метри заввишки.

— Ктир, — пробурмотів я, радше вітаючи його, ніж упізнаючи.

— Мартіне, розкажи мені, що ти про нього знаєш.

— Чому я? — відрубав я. — Я схожий на міфоісторика?

— Ти копався в пам'яті «ембріоносця», шукав інформацію про походження і природу Ктиря.

Я поворухнув бровою. Доступ до комп'ютера вважався справою приватною й анонімною, як і вхід в інфосферу у Гегемонії.

— То й що? Певно, сотні людей цікавилися легендою про Ктиря з часу, як почалися вбивства. Можливо, навіть тисячі. Хіба, блін, це не єдина байка про монстра, яка в нас є?

Король Біллі поворушив своїми зморшками і струснув складками.

— Так, — погодився він. — Але ти копався у файлах за три місяці до першого зникнення.

— Ну, гаразд, — погодився я і впав на подушки дивана в голографічній ніші. — Копався. То й що? Мені потрібен був цей клятий образ для своєї клятої поеми. То я й досліджував питання. Можеш тепер мене заарештувати.

— Про що ти дізнався?

Але я вже страшенно сердився і тупав ратицями сатира по м'якому килиму.

— Тільки те, про що йдеться в бісовім файлі, — гаркнув я. — Чого тобі від мене треба, Біллі?

Король потер лоба і скривився, випадково тицьнувши пальцем собі в око.

— Не знаю, — відповів він. — Служба безпеки хотіла забрати тебе до себе на корабель і допитати в повному слідчому інтерфейсі. Натомість я вирішив поспілкуватися з тобою сам на сам.

Я кліпнув очима, затамувавши подих від дивного невагомого відчуття у животі. Повний слідчий інтерфейс означав шунти в корі головного мозку і гнізда під них у черепі. Більшість людей, що проходили цю процедуру, потім повністю одужували. Більшість.

— Розкажеш мені, що саме з легенди про Ктиря ти планував використати в своїй поемі? — тихо спитав король Біллі.

— Звісно. Якщо вірити благій звістці, яку поширює культ Ктиря, започаткований тубольним населенням, Ктир — це Князь Болю і Янгол Останньої Спокути родом із місць, непідвладних часу, котрий віщує кінець людського роду. І мені припав до вподоби цей метафоричний образ.

— Кінець людського роду, — повторив король Біллі.

— Ага. Він — архангел Михаїл, Мороній[121], Сатана, Личина Ентропії і потвора Франкенштайна в одній персоні. Ошивається навколо Гробниць часу, чекає, коли людству настане пора приєднатися у списку шлягерів вимирання до горил із дронтами й кашалотами, а він зможе вийти і ввергнути світ у хаос і згубу.

— Потвора Франкенштайна, — замислено проказав курдупель у зморшкуватому корзні. — Чому саме вона?

Я перевів подих.

— Тому що послідовники культу Ктиря вважають, що людство так чи інакше саме створило цю істоту, — пояснив я, хоча знав, що королеві Біллі відомо геть усе, що знав я, а може, навіть більше.

— І вони знають, як його вбити? — поцікавився він.

— Ніколи про таке не чув. Вважається, що він безсмертний. Час над ним не владний.

— Якийсь бог?

— Не сказав би, — завагався я нарешті. — Радше найстрашніший кошмар у Всесвіті, який раптом ожив. Щось типу старої з косою, яка віддає перевагу тому, щоби нахромлювати душі на велетенське тернове дерево... поки ці душі все ще перебувають у людських тілах.

Король Біллі кивнув.

— Послухайте, — проказав я, — коли вам уже так цікаво розбирати на гвинтики богословські вчення провінційних планет, то, може, краще полетіти у Джектаун і допитати парочку жерців цього культу?

— Так, — неуважно погодився король, поклавши підборіддя на пухкий кулачок, — їх уже допитують на кораблі служби безпеки. Все так заплутано.

Я підвівся, збираючись піти геть, але не впевнений, чи мені дозволять.

— Мартіне?

— Слухаю?

— Перш ніж ти підеш, можеш підказати, як нам зрозуміти цю істоту?

Я затримався на порозі, відчуваючи, як молотить зсередини по ребрах серце.

— Ага, — ледве зберігаючи спокійний тон, промовив я. — Можу сказати, ким і чим насправді є Ктир.

— І?

— Це моя муза. — Я розвернувся і пішов назад у свій кабінет писати далі.


Звісно, це я викликав Ктиря. Я це знав. Я розбудив його до життя, коли почав писати про це поему. Споконвіку було Слово.

Своєму епосу я дав назву «Гіперіонові пісні». І була вона не про планету, а про минущість самопроголошених титанів, ім'я яким — людство. Про бездумну пиху цього роду-племені, який наважився загубити рідний світ через звичайнісіньку байдужість, а потім ще й переніс свою зверхність до зірок, де й наразився на лють одного бога, котрий без нас би не виріс. «Гіперіон» став моєю першою серйозною роботою за чимало років і найкращою, яку мені судилося створити. Те, що починалося як серйозно-комічний омаж привидові Джона Кітса, перетворилося на мою єдину причину існувати, стало проявом, моїм вищим пілотажем епічного розмаху в епоху сірого фарсу та посередності. «Гіперіонові пісні» я писав під диктуру чужого голосу із такою майстерністю, яка мені раніше і не снилася, якої я нізащо сам не сягнув би. Моєю темою була минущість людства. Ктир став моєю музою.

Перш ніж король Біллі евакуював Місто поетів, загинув із добрий двадцяток людей. Дехто рушив до Ендіміона та Кітса, дехто — до кількох інших нових міст, але більшість повантажилася на старі «ембріоносці» та полетіла назад у Мережу. Мрія про утопію творців короля Біллі померла, хоча сам монарх і надалі мешкав у понурому палаці в місті Кітса. Зверхність над колонією він передав місцевому врядуванню, яке направило петицію про прийняття Гіперіона до Гегемонії і негайно заснувало Сили самооборони. До їхнього складу (під командуванням самопризначеного офіцерського корпусу нової колонії) переважно ввійшли корінні місцеві мешканці, котрим було не звикати лупцювати і дубцювати впродовж минулих десятиріч, відтак єдиним їхнім досягненням стало сновигання екранольотів на автопілоті, які регулярно порушували мирні ночі. Та ще пустелі, чию красу тепер псувала механізована розвідка.

На превеликий подив я з'ясував, що не став тим одним, хто залишився. Іще приблизно двісті людей нікуди не поїхали, хоч і старанно уникали будь-якого спілкування між собою, лише ввічливо всміхаючись один одному на Променаді поетів або трапезуючи разом у лункій порожнечі ресторанних зал.

Людей убивали, люди зникали і надалі. В середньому раз на два тижні. Та виявляли це зазвичай не ми, а командир регіональної самооборони, який щокілька тижнів проводив перепис населення.

Спогад того першого року, який не йде мені з пам'яті, незвично колективний: ми тоді зібралися на Толоці спостерігати за відбуттям «ембріоносця». Осінній сезон метеоритних дощів був у розпалі, і нічне небо Гіперіона ясніло від золотих пасмуг, що його перекреслили червоні омахи ракетних рушіїв на зльоті, коли спалахнуло маленьке сонце, і ми ще потім цілу годину дивилися, як наші друзі та колеги митці віддаляються від нас рискою термоядерного полум'я. З нами тієї ночі був Сумний Король Біллі, і я пам'ятаю його погляд, яким він мене обдарував, перш ніж зайти до своєї розцяцькованої карети перед поверненням у захищений Кітс.

* * *

Впродовж наступних дванадцяти років я вибирався з міста щось із півдесятка разів. Один раз у пошуках біо-скульптора, який би допоміг позбутися моїх сатиричних новоробів, інші рази — на закупи їжі та припасів. На той момент храм Ктиря вже поновив паломництва до Ктиря, тож під час своїх подорожей я користався їхнім складним маршрутом до смерті у зворотному напрямку: спочатку пішки йшов до Твердині Хроноса, канаткою через хребет Вуздечка і буєрами та човником Харона вниз за течією річки Гулай. Вертаючи назад, я роздивлявся прочан і гадав, хто з них виживе.

Місто поетів майже ніхто не відвідував. Наші недобудовані вежі стали виглядати ніби покришені руїни. Торговельні ряди під прекрасними банями зі скла та металу і криті аркади густо поросли лозою, а між плитами тротуарів пробилися билини вогнетрав'я і шрамувальника. Підливали олії в багаття хаосу і сили самооборони, наставляючи міни і пастки на Ктиря, якими тільки ще більше занапащали колись прекрасні райони середмістя. Вийшла з ладу іригація. Розсипався акведук. На Місто поетів тепер зазіхала пустеля. Я перебирався з однієї кімнати в покинутому палаці короля Біллі до іншої, працюючи над поемою та чекаючи на свою музу.


Коли замислитися, то причинно-наслідкові зв'язки якоїсь миті починають нагадувати якусь оскаженілу закільцьовану логіку інфоартиста Каролюса або репродукцію Ешера: своїми заклинаннями Ктиря до життя призвела моя поема, і водночас їй би не довелося існувати, якби не було загрози / присутності Ктиря в ролі моєї музи. Цілком імовірно, що я сам у ті дні трохи був з'їхав із глузду.

Дванадцять років наглих смертей у місті відбракували дилетантів, поки в ньому не лишився сам-один я і Ктир. Щорічний прохід пілігримів — далекий караван, що перетинав пустелю в напрямку Гробниць часу — виступав незначним подразником. Інколи яро-червоними пісками поквапно верталися кілька постатей, тікаючи назад до прихистку Твердині Хроноса в двадцяти кілометрах на південному заході. Але частіше над усе назад просто ніхто не йшов.

Я нипав у тінях міста. Мої волосся та борода відросли настільки, що тепер частково прикривали ті лахи, в яких я ходив. Зазвичай я виходив уночі, перебігаючи між руїн, немовбито чиясь потаємна тінь, що витріщалася на свою освітлену вежу палацу, ніби якийсь Девід Г'юм, котрий зазирав у власні вікна, а потім урочисто проголошував, що вдома його немає[122].

Синтезатор їжі я й не думав переносити із ресторанної зали до власних апартаментів, бо віддавав перевагу лункій тиші під тріснутим дуомо, геть ніби очманілий елой, котрий вигодовує себе для неминучої зустрічі з морлоками[123].

Ктиря я так і не зустрів. Часто вночі, вже перед самим світанком, я прокидався від неміцного сну через найменший звук: шкрябання металу по каменю, рипіння піску під чиєюсь ногою, — але саме через моє переконання в тому, що за мною спостерігають, самого спостерігача побачити мені не вдавалося.

Вряди-годи я робив короткі вилазки до Гробниць часу, особливо затемна, оминаючи тихі, бентежні хвилі антиентропійних хроноприпливів, пересуваючись крізь складні тіні у підкриллі Сфінкса або розглядаючи зірки в прозорій смарагдовій стіні Нефритової гробниці. І якраз після однієї з таких ноктюрн-екскурсій, повернувшись до свого кабінету, я заскочив у ньому порушника.

— П-п-приголомшує, М-М-Мартіне, — король Біллі постукав пальцем по одному зі стосів рукописів, розкиданих по кімнаті. Розвалившись у завеликому для нього фотелі за довгим столом, монарх-невдаха здавався старішим та значно підталішим, нуж будь-коли раніше. Він, очевидно, читав кілька годин. — Т-т-ти справді вважаєш, що людство заслуговує на т-т-такий кінець? — тихо запитав він. Дванадцять років я не чув, щоби він затинався.

Я відійшов від дверей, але не відповів. Біллі був моїм другом та меценатом упродовж двадцяти стандартних років, але тієї миті я міг його вбити. Думка про те, що хтось читав «Гіперіон» без мого дозволу, переповнювала мене люттю.

— Т-т-ти ставиш д-д-дату на своїх п-п-п... віршах? — розпитував король Біллі, гортаючи найсвіжішу пачку списаних аркушів.

— Як ви сюди потрапили? — гаркнув я.

Питання було невипадковим. Останні роки екранольотам, спусковим і гвинтокрилим апаратам добиратися до Гробниць часу стало важко. Машини прилітали без пасажирів. Ніщо інше не підживлювало міф про Ктиря настільки сильно.

Низенький чоловічок у пожованому плащі стенув плечима. Його стрій мав бути разючим та монаршим, натомість перетворював його образ на перегодованого арлекіна.

— Прибув з останньою партією прочан, — пояснив він. — П-п-прийшов у гості від Т-т-твердині Хроноса. М-М-Мартіне, я помітив, що тобі геть погано писалося за останні кілька місяців. Поясниш?

Я підбирався ближче і нетямився з люті.

— Гадаю, я і сам подужаю пояснення, — промовив королі Біллі. Він подивився на останню завершену сторінку «Гіперіонових пісень», ніби там містилося розв'язання давньої загадки. — Останні строфи ти написав того самого тижня, коли зник Дж. Т. Теліо.

— І що? — Я вже стояв біля дальнього краю стола. Вдаючи буденність, я підтягнув менший стосик рукописів ближче до себе і подалі від рук Біллі.

— А те, що згідно з м-м-мошторами самооборони... це д-д-дата смерті останнього мешканця Міста поетів, — пояснив він. — Останнього, якщо не рахувати тебе, М-М-Мартіне.

Я здвигнув плечима і почав шлях навколо стола. Мені треба було дістатися Біллі, не даючи рукопису опинитися між нами.

— Ти ж бо знаєш, що не скінчив його, М-М-Мартіне — правив він далі глибоким і сумним голосом. — Зберігається шанс, що людство п-п-переживе Падіння.

— Ні, — заперечив я і сковзнув іще ближче.

— Але ти не можеш дописати його, Мартіне? Т-т-тобі не дається поезія, якщо твоя м-м-муза не проливає кров, правда?

— Дурня!

— Можливо. Проте, погодься, дивовижний збіг. Ти от ніколи не думав, чому сам досі цілий, Мартіне?

І знову я зітнув плечима і відсунув від нього подалі черговий стос аркушів паперу. Я був вищим, дужчим і підступнішим від Біллі, проте я мусив упевнитися, що жодна сторінка рукопису не зазнає ушкоджень, якщо я підніму його з фотеля і викину геть.

— Н-н-настав час якимсь чином дати раду цій п-п-проблемі, — проказав мій покровитель.

— Ні, — заперечив я. — Настав час, щоб ви пішли. — Я відіпхнув останню порцію віршів і підняв руки, зі здивуванням помітивши, що тримаю в одній мосяжний підсвічник.

— Будь ласка, зупинися там, де стоїш, — тихо проказав король Біллі і підвів із колін невральний аудіотравмат.

Я завмер на секунду і розреготався:

— Мала, мізерна, фальшива нікчема. Ти ж не зможеш натиснути на гашетку, навіть якщо боронитимеш власне життя.

І я ступив до нього, щоби дати йому прочуханки і викинути з кімнати.


Я лежав щокою на камені подвір'я, але із розплющеним оком, яким бачив мерехтіння зірок крізь плетиво аварійного купола над аркадою. Кліпати в мене не виходило. У руки-ноги, і в усе тіло кололи зашпори, що знаменували повернення відчуттів, так ніби весь мій організм заснув, а тепер болісно приходив до тями. Хотілося кричати, але і щелепа, і язик коритися мені відмовлялись. Раптом хтось мене підняв й обіпер спиною на кам'яну лаву, звідки я бачив тепер цілий двір і сухий водограй, спроектований Рітметом Корбе. Бронзовий Лаокоон борюкався із бронзовими зміями у непевному освітленні досвітнього метеоритного дощу.

— П-п-пробач, Мартіне, — пролунав знайомий голос, — але це б-б-божевілля м-м-мусить скінчитися. — В полі зору об'явився король Біллі з високим стосом рукописів в оберемку. Ще більше аркушів було розкладено на приступці фонтана біля підніжжя металевого троянця. Поруч я помітив відро з гасом.

У мене вийшло кліпнути. Повіки рухалися, немов заіржавіле залізо.

— Т-т-травматчиний ефект м-м-має скоро минути, — проказав король Біллі і потягнувся до водограю, здійняв у повітрі ворох аркушів і підпалив їх іскрою від запальнички.

— Ні! — прокричав я крізь зціплені зуби.

Вогонь потанцював і згас. Король Біллі струсив попіл у чашу фонтана, взяв інший стос і скрутив його в трубочку. В омахах полум'я на його зморшкуватих щоках блистіли сльози.

— Це т-т-ти його в-в-викликав, — хапав ротом повітря курдупель. — Цьому т-т-треба покласти край.

Я спробував підвестися. Руки і ноги в мене тремтіли, наче в кепсько керованої маріонетки. І біль відчувався неймовірний. Я знову закричав, і звук цієї агонії луною відбився від навколишнього мармуру і граніту.

Король Біллі підняв грубезну пачку аркушів і на мить пригальмував, аби зачитати з верхнього рядка:


...Полишений на себе, тільки-но

Завдячуючи власній чахлій тлінності,

Я ніс тягар цього покою вічного.

Незмінні потемки і три недвижні обриси

Тяжіли наді мною цілий місяць.

Мій ум палючий точно підмічав,

Як фази всі пройшла Селена срібна,

І день при дні я помишляв над тим,

Як нидію і позбавляюсь плоті

І Смерть не раз жагливо я благав

Про звільнення, і ридма зміни прагнучи,

Я безнастанно проклинав себе.[124]


Король Біллі підніс своє обличчя до зірок і пустив цю сторінку на дим.

— Ні! — знову заволав я, намагаючись чимдуж зігнути ноги. Я примудрився стати на одне коліно, спробував утримати рівновагу, спершись на прошитий огнем зашпорів лікоть, але повалився на бік.

Тінь у плащі підняла стос, що був занадто товстий і не згортався у трубочку, та примружилася над ним у тьмяному світлі.


...Відтак побачив я бліде лице

В скорботі нелюдській, з тавром безсмертя,

Що поїдом жере й нажертися не може

Вже безмір літ, перед яким і щасна Смерть

Безвладна, хоча кожна риса того обличчя

Жадала гибелі; до лілії в снігах

Воно було подібне, але ці сніги

Річ незбагненна, а проте обличчя...[125]


Король Біллі ворухнув запальничкою, і ця сторінка разом із п'ятдесятьма іншими зайнялися синім полум'ям. Він їх кинув у фонтан і знову потягнувся за новою партією.

— Будь ласка! — горлав я, вчепившись у кам'яну лаву і намагаючись підтягнутися на руках, поки заціпенілі ноги корчило від випадкових нервових імпульсів. — Будь ласка.

Третя фігура нізвідки не прийшла, якось вона навіть не одмітила свою присутність у моїй свідомості. Складалося враження, що вона завжди стояла там, і ми з королем Біллі її просто не помічали, поки язики полум'я не змахнули досить високо вгору. Неймовірно високий, чотирирукий, відлитий із хрому та хрящів, Ктир прикипів до нас своїм червоним поглядом.

Король Біллі ахнув, ступив крок назад і подався був уперед, щоби згодувати вогню побільше моїх «Пісень». Іще жеврів присок теплих чернеток. Зграя голубів вибухнула лопотінням крил, пурхаючи вгору з-поміж обплетених плющем ребер дірявого купола.

Я рушив було вперед, не стільки роблячи упевнений крок, скільки потайки скрадаючись. Ктир не поворухнувся і не відвів прискіпливого погляду кривавих очей.

— Геть! — екзальтовано закричав король Біллі, забувши про затинання і тримаючи по запаленому віхтю рукописів у кожній руці. — Вертай до ями, з якої піднявся!

Ктир хіба що ледве похилив голову. Червоні відблиски вогню лизнули його гострі грані.

— О, Господи! — і собі закричав я, хоча так і не зрозумів (ні тоді, ні зараз), звертався я до короля Біллі чи примари із пекла. Я зробив два невпевнені кроки і потягнувся до руки свого монарха.

Але його вже там не було. Секунду тому підстаркуватий король стояв на відстані простягнутої руки від мене, а наступної миті висів за десять метрів убік, над кам'яними плитами дворика. Схожі на металеві шипи пальці пронизали його плечі, груди і стегна, але він і далі звивався, не випускаючи з кулаків обійняті вогнем «Пісні». Ктир тримав його, немовби батько, що простягає священикові сина для хрещення.

— Знищ це! — кричав Біллі, намагаючись жестикулювати прохромленими руками. — Знищ це!

Я спинився край водограю і слабко почвалав уздовж його периметра. Спершу мені здавалося, він говорив про Ктиря... але згодом я второпав, що мова йшла про поему... а ще пізніше я збагнув, що він мав на увазі і те, й інше. У сухому фонтані лежали розкидані тисячі або й більше сторінок рукопису. Я підняв відро з гасом.

Ктир не ворушився, а тільки поволі насаджував короля Біллі на свої груди в химерних приязних обіймах. Дідок жолобився і безгучно закричав, коли довгий сталевий шип виріс із його фіглярських шовків над грудною кісткою. А я тупо стояв і згадував колекцію метеликів зі свого дитинства. Повільними, механічними рухами я вихлюпнув гас на розсипані папірці.

— Давай! — хапав повітря ротом король Біллі. — Заради Бога, покінчи з цим, Мартіне!

Я підняв запальничку там, де він її впустив. Ктир не ворухнувся. Кров проступила чорними плямами на блузі Біллі, і вони злилися з її малиновими фабричними фігурами. Я клацнув антикварною запальничкою раз, другий, третій. Але вона викрешувала тільки іскри. Крізь сльози я розглядав труд усього свого життя, розкиданий по притрушеному пилом фонтану. І я впустив запальничку на землю.

Біллі скрикнув. Ніби в тумані, я чув, як скреготіли по кістках леза, коли він звивався в обіймах Ктиря.

— Кінчай! — волав Біллі. — Мартіне!.. О, Боже!..

Я розвернувся, ступив п'ять швидких кроків і вихлюпнув наполовину повне відро з гасом. Його випари застилали мені полудою і без того затуманений зір. Біллі з неймовірною істотою, що тримала його в руках, були мокрі з ніг до голови, ніби два лицедії у грубому фарсі. Я помітив, як Біллі кліпав очима та відпльовувався. Я бачив масну поверхню карбованої пащі Ктиря, в якій відбивалися метеори зоряного дощу. Я зауважив, як від майже згаслого жару спалених сторінок у досі стиснутих кулаках короля зайнявся гас.

Захищаючи обличчя, я підніс угору руки, але було вже пізно — борода і брови в мене курилися і шипіли, — і на шляху мого відступу виріс бортик фонтана.

Якусь мить це поховальне багаття здавалося бездоганним скульптурним зображенням вогню. Блакитна і жовта «П'єта»[126] з чотирирукою мадонною та охопленою вогнем постаттю Христа. Палаюча людина в'юнилася і вигиналася на сталевому терні та двох десятках скальпелів-драпців. Тієї миті в небо знісся лемент, який, як мені і по сьогодні здається, не міг видати людський складник тієї пари в смертельних обіймах. Од вереску я впав на коліна, луна котилася всіма закутками міста, де ще збереглися тверді поверхні, розганяючи хвилі паніки серед голубів. Той крик тривав ще кілька хвилин після того, як полум'яне видіння просто припинило своє існування, не лишивши по собі ні приску, ні образів на сітківці ока. І тільки через хвилину-дві я збагнув, що крик, що його я досі чув, належить мені.

Розв'язка, безперечно, нікудишня і банальна. Справжнє життя рідко дарує нам структурно пристойний фінал.

Багато місяців (заледве не рік) я наново переписував попсовані гасом сторінки і відновлював знищені «Пісні». Тож, мабуть, ви не здивуєтеся з того факту, що поеми я так і не завершив. І це не з власної волі. Моя муза втекла.

Місто поетів занепадало в мирі. Я там пожив іще років зо два, ну, можливо, зо п'ять. На той момент я вже остаточно з'їхав був з глузду. Навіть зараз в архівних звітах про перших пілігримів до Ктиря можна подибати розповіді про якогось кошлатого кощія у лахмітті, який будив прочан від їхнього гетсиманського сну своїм блюзнірським репетом, постійно стрясаючи кулаками в напрямку безмовних Гробниць часу та закликаючи боягуза вийти звідти.

Минув якийсь час, і божевілля вигоріло саме по собі (хоч його попіл тлітиме завжди), і я пройшов пішки п'ятнадцять кілометрів, що відділяли мене від цивілізації. Впродовж десяти останніх днів вміст мого заплічника полегшав до самого рукопису, а я годувався скельними вуграми і топив сніг для пиття.

Два з половиною століття, що минули з того часу, не варті згадки, не кажучи вже про те, щоб їх знову пережити. Неодноразова терапія Поульсена — для підтримання життя в інструменті — й очікування. Двічі підпільно лягав у холодний сон субсвітлових кріогенних подорожей. Кожна потягла на сторіччя з хвостиком. Кожна стягла своє подушне кількістю мозкових клітин та пам'яттю.

Тоді я чекав. Чекаю і досі. Поему потрібно завершити. І її буде завершено.

Споконвіку було Слово.

Наприкінці ж... коли мине вся честь, все життя, всі турботи...

Наприкінці буде Слово.

Загрузка...