Гіркий дим. Міст

МІСТ ПОВІСТЬ

Дорош виїхав з міста десь пополудні Житомирським шосе. Хотілося самотності — далі від сімейних клопотів і міської метушні. Він любив їхати не кваплячись: тримав на спідометрі кілометрів шістдесят і не звертав уваги на глузливі погляди власників «Запорожців», яким нарешті вдалося обійти «Жигулі».

Позаду лишилося Святошине, прошурхотів під колесами міст через Ірпінь. Почав накрапати дощ, і Дорош увімкнув «двірники». Було самотньо й гарно, під одноманітний шурхіт «двірників» легко думалось. Думки в такі хвилини швидкоплинні, зникають хутко, не затримуючись, паче автомобільна швидкість впливає і на них, пропадають десь за поворотом, як кілометрові стовпчики. Мабуть, такі хвилини нічим не відрізняються одна від одної, та вони сповнені якогось особливого внутрішнього змісту, у цей час заглиблюєшся сам у себе, в свої переживання, і сам собі здаєшся кращим, ніж ти є насправді, й письмо твоє видається не таким уже й поганим, та й взагалі підмальовуєш усе рожевою і блакитною фарбами.

Навіть дощ, який бив у вітрове скло, не псував Дорошеві настрою, навпаки, була в його монотонності своя принада.

Дорош вдивлявся у чорну мокру стрічку шосе, й перед очима оживали рядки його повісті: він бачив усе, що стоїть за ними, бо нічого не вигадував, більше того, часто не вистачало сил, щоб передати те, що знав, що пережив і чого ніколи не забуде. Бо це була розповідь про його молодість, про дні важкі й тривожні, про силу людського духу й смерть, словом — про війну…

Він автоматично крутив баранку, розминаючись із зустрічними машинами, сигналив, а сам давно вже був там, у тридцятирічній минувшині, — мовби знову переживав усе те, що було з ними тоді…

Вони — це п’ятеро з фронтової розвідки, п’ятеро переодягнених у німецькі мундири, можливо, смертників. І Дорошеві чомусь стало страшно, як було страшно й тоді, та, певно, це було неправдою, бо який же може бути страх, коли сидиш у комфортабельній машині і їдеш через мирне село з універмагом і чайною? Цим п’ятьом він і присвятив свою повість і згадував її, ніби перечитував ще і ще раз. На хвилину закрався сумнів: чи впізнають вони один одного й чи зможуть порозумітись — адже він їде на зустріч, призначену тридцять років тому, скільки води спливло… Потім подумав, як сприймуть вони його писанину — колишні хлопці з фронтової розвідки. Але скоро забув про це, згадував, і все…

Попереду, розбризкуючи гусеницями багно, сунула «тридцятьчетвірка». Здавалось, вона пливла по баюристій канаві, яку тільки умовно можна було назвати дорогою, пливла повільно, й жерло гармати весь час погойдувалось, ніби шукало чогось попереду, готове першої-ліпшої миті вивергнути вогонь. Брязкіт гусениць, бризки грязюки з-під них, сморід відпрацьованого пального заспокоювали, немов темрява не приховувала нічого страшного, лише насторожувала своєю загадковістю, як насторожує ніч довкола вогнища: мерехтливе освітлене коло, а за ним — чорне безмежжя…

Дорош потер перенісся, відганяючи полохливі думки, за сталевою спиною «тридцятьчетвірки» він почувався надійно. Подумав, що було б добре, якби вона прикривала їх і падалі, та знав: десь за кілометр, а може, й скоріше, танк з’їде на узбіччя, і далі вони поїдуть самі в темряву й невідомість. І все залежатиме тільки від їхньої витримки, винахідливості й, певно, від збігу обставин.

Лейтенант сидів у кабіні трофейного вантажного «мерседеса». Кілька механіків півдоби чаклували над машиною: перевірили мотор, змастили, перевзули в нову гуму, й тепер вона йшла слідом за танком легко, наче граючись, лише кілька разів на підйомах водієві довелося перемикати швидкість.

Дорош простягнув ноги, переставив автомат праворуч, уткнувши дулом у дверцята, й зиркнув на водія. Знав, що Пашка Дубинський — майстер свого діла: його батько возив колись командарма й привчив сина до автомобіля змалку. Пашка недбало тримав кермо однією рукою й, здавалося, дрімав, погойдуючись у такт руху автомобіля; Дорошеві мимоволі захотілося штовхнути його, привести до тями — адже вони перебували в нейтральній зоні, можливо, німці вже встигли організувати якусь оборону і за хвилину — другу вдарять із протитанкової гармати в лоб їхній «тридцятьчетвірці», різонуть з кулемета по «мерседесу»… Тоді став крапку на так гарно задуманій і підготовленій операції.

Дубинський поклав другу руку на баранку й раптом загальмував — Дороша кинуло вперед, він встиг упертися руками в щиток і побачити, як чорне громаддя танка різко розвернулося праворуч, наче в нього зірвалася гусениця. Почувся удар, скрегіт металу, і якісь маленькі тіні метнулися на узбіччя.

Дорога поклав руку на плече Дубинському, але тому не треба було нічого наказувати. Пашка блискавично оцінив ситуацію й спрямував важкий «мерседес» ліворуч, машина мало не сповзла колесами в кювет, та одразу вирівнялась, рвонула вперед, обійшовши «тридцятьчетвірку», проминула, ледь не зачепивши бортом, грузовик, що стояв на узбіччі, й пірнула в темряву.

— Він їм зараз дасть чосу… — задоволено засміявся Дубинський, озирнувшись, наче й справді міг побачити, як «тридцятьчетвірка» чавить гітлерівців. І додав уже без усмішки: — Танк збив у кювет гармату, мабуть, рештки якоїсь фріцівської батареї.

Дорош, правду кажучи, не встиг помітити, куди врізалась їхня «тридцятьчетвірка», та все ж ствердно кивнув головою і мовив упевнено:

— Від тої гармати лишилася купа брухту…

Грузовик кинуло на вибої, і він мало не зачепив крилом фіру, що раптом виринула з темряви. Хтось біля неї замахав їм руками, лаючись і вимагаючи зупинитися, але Дубинський спрямував грузовик на узбіччя і посунув по самому краю шосе, об’їжджаючи валку німецьких підвід.

Дорош поплескав Дубинського по плечу й наказав:

— Тихіше на поворотах! Зваж: тепер це «свої», і можемо вскочити в халепу…

— Але ж у нас важливий вантаж, і вони нам заважають, — цілком серйозно відповів Дубинський, проте швидкість трохи зменшив.

Дорош висунувся у вікно. Тепер їм треба все добре запам’ятовувати: вранці перший сеанс зв’язку, й цінність інформації прямо пропорційна їхній спостережливості.

Валка повільно сунула розбитою дорогою, солдати підганяли змучених коней, голосно лаялись, підпираючи плечима важкі фіри. Дорош не бачив жодного обличчя, але уявляв собі їх: із запалими очима, змучені й налякані — радянські війська кожної миті можуть наздогнати… Кинути б під три чорти ці важкі фіри й чкурнути якомога далі від смерті, яка дихає за спиною… А вони йдуть, втомлені до краю, чалапаючи по багні. Солдати лають мерзенну погоду, триденний безперервний дощ — він розквасив дорогу й промочив їх до нитки. Щоправда, водночас він і єдиний їхній рятівник: якби тумани не лягли на землю, над дорогами висіли б штурмовики й бомбардувальники, розбризкуючи свинцеву смерть, але хто думає про штурмовики, коли холодно так, що, здається, й сама смерть не страшна…

Дорош відчинив дверцята й зазирнув у кузов. Хлопці сиділи під брезентом — фельдфебель і двоє рядових у німецьких плащах і касках, охорона важливого вантажу, за який персонально відповідає він, обер-лейтенант вермахту Курт Вессель, ще кілька годин тому лейтенант Червоної Армії Микола Дорош.

«Мерседес» уже обійшов напівзагрузлу в багні валку, проминув невеличке село, де розташувалась на короткочасний відпочинок якась батарея, — на ящиках із снарядами, не звертаючи уваги на дощ, просто неба спали зморені німецькі солдати, — й по зовсім уже розбитій дорозі ледь виліз на невисокий пагорб. За ним почався крутий узвіз, що привів до зруйнованого місточка, машини переправлялися вбрід нижче за течією, і вже утворилася чимала пробка — посеред річки буксував грузовик, навантажений снарядами.

Здавалося б, що більше хаосу й безладдя на дорогах у німецькому тилу, то краще, але Дорош не мав права гаяти час. Він постояв кілька хвилин, дивлячись, як шофери марно намагаються витягнути машину тросом, і повернувся на шосе. Перестрів першу ж піхотну частину, що чвалала по багнюці.

— Командира до мене! — наказав Дорош.

Підбіг молодий фельдфебель.

— Допоможіть витягти отой металобрухт! — показав Дорош на машину у воді.

— Але ж, пане обер-лейтенанте, ми маємо наказ…

— Виконуйте, фельдфебелю! — підвищив голос Дорош. — Інакше…

— Слухаюсь, — виструнчився фельдфебель.

Солдати обліпили грузовик, з берега смикнули тросом, і машина повільно зрушила з місця. Обер-лейтенант наказав одному з шоферів здати назад, другому з’їхати в кювет, Пашка рвонув їхнього «мерседеса» і з ходу проскочив річечку.

— А здорово ти… працюєш на благо вермахту й рейху!..

Усі вони були на «ти» — лейтенант Дорош і сержант Цимбалюк, старшина Котлубай і єфрейтор Дубинський, бо всі, окрім зовсім ще молодого Волкова, перед війною були студентами, тільки старшина Котлубай встиг закінчити педінститут і вступити до аспірантури. Всі володіли німецькою мовою, через що й потрапили в диверсійно-розвідувальну групу особливого призначення, тому й інструктував їх сам начальник розвідвідділу фронту, тому й прикривала їх попервах «тридцятьчетвірка», а другий танк ішов за півкілометра позаду й теж мав прийняти бій в разі потреби.

Начальник розвідвідділу сформулював їхнє завдання коротко: за сорок кілометрів на захід перед фронтом наступу є водний рубіж — річка і стоп’ятдесятиметровий міст, по якому відступає майже вся ворожа техніка. Береги річки малодоступні для транспорту, заболочені, порослі очеретом, поблизу нема бродів, отже, треба висадити міст. Потім вони мали розвідати місцерозташування танкового корпусу генерала фон Зальца й визначити, де німці споруджують нову лінію оборони. Полонений кілька днів тому німецький генерал запевняв, що кілометрів за п’ятдесят від річки, на лінії водорозділу, гітлерівці готуються зустріти наші передові частини.

Вони п’ятеро переодягнених у німецькі мундири — повинні були відіграти важливу роль у розгромі ворожого угруповання.

За довгим столом, застеленим картою, поруч з командувачем фронту сидів його начштабу, навпроти — командарм, на ділянці якого почався прорив німецької оборони.

Командувач тримав поміж долонями склянку гарячого чаю і уважно дивився на командарма. Щойно начштабу доповів обстановку, і генерал армії хотів знати, які висновки зробить його найближчий помічник і товариш.

Але командарм мовчав. Старанно розминав довгими пальцями з акуратно обрізаними нігтями цигарку, ніби тільки це й було зараз найголовніше — добре розім’яти цигарку.

Генерал армії насупився й гмукнув сердито: мовчить старий, а тут кожна секунда на вагу золота… Нарешті не витримав і запитав:

— То як же будемо жити далі, Володимире Вікторовичу?

Той чиркнув запальничкою, припалив і відповів спокійно:

— Наступаємо з зав’язаними очима. А якщо гітлерівці встигли перекинути через річку танковий корпус фон Зальца і той вдарить по моєму лівому флангу?

Начштабу постукав олівцем по карті.

— Виключено, Володимире Вікторовичу. Заплава заболочена, техніка там не пройде. Німці мають єдину переправу, й вона забита відступаючими військами… Категорично виключено!

Командарм уперто хитнув головою.

— І все ж я припускаю, що фон Зальц переправився чи може переправитись на цей бік. Тоді його танки відразу матимуть оперативний простір для маневру. А що я можу йому протиставити? Він легко проріже мій лівий фланг, ударить по частинах Сєверова, і, вважайте, нема котла. Бо котел з діркою — не котел, дірява макітра…

— Туман… туман… — скрушно похитав головою генерал армії. Сперся долонями на стіл. — Треба знати, що там діється. І переправу… — рішуче провів пальцем там, де на карті був позначений міст через річку, — під три чорти!

— Але ж у таку погоду наша авіація… — заперечив начштабу. — На жаль, ми не можемо…

— Треба послати диверсійну групу! — Командувач нахилився над картою, провів олівцем стрілку. — Танкова армія Лебединського форсує цю кляту річку вище за течією, там мають бути броди. Танки знищують ворожі заслони й виходять у тил не лише фон Зальцу, а всьому їхньому угрупованню. Тут їм і кінець.

— Ми повинні бути впевнені, що фон Зальц принаймні дві доби залишиться на тому березі, а диверсійна. група — діло ненадійне, — не погодився начштабу.

— Три дні в нашому розпорядженні, чи не так, Володимире Вікторовичу? — Командувач відпив чаю. — Три доби я можу потримати армію Лебединського в резерві, поки ми остаточно з’ясуємо обстановку. А ви, Трохиме Дмитровичу, — повернувся він до начштабу, — подбайте, щоб сьогодні ж увечері розвідників закинули в німецький тил.

Дорош звірив маршрут за картою, захопленою У німецького генерала: через два кілометри мав бути роз’їзд, від якого до переправи вели дві дороги — одна рокадна, шосе, якщо можна було так назвати оці залишки асфальту й бруківки, й трохи ліворуч — путівець. Він ішов через ліси, з’єднував кілька невеличких сіл і знову виходив на шосе вже зовсім недалеко від мосту.

Обговорюючи з Дорошем план операції, начальник розвідвідділу порадив лейтенантові рухатися путівцем. Основна маса гітлерівських військ відступала звичайно по шосе, й там мали раз у раз утворюватись транспортні пробки. Від цього не були застраховані й військові частини на путівці, але не такою мірою, крім того, фон Зальц, якщо він переправився на лівий берег, мусив іти тільки цим шляхом: по-перше, це забезпечувало секретність маневру — танки завжди могли замаскуватися в лісі, по-друге, метою переправи корпусу на цей берег могло бути лише з’єднання з армією генерала Шаутенбаха, яка відходила, весь час загрожуючи лівому флангу армії Орлова. Отже, якщо фон Зальц на цьому березі, Дорош неодмінно зустріне його танки.

Путівець виявився звичайною піщаною лісовою дорогою з глибоко вибитими коліями. Це, однак, не завадило «мерседесові» скоро наздогнати колону грузовиків, які повзли із швидкістю не більше тридцяти кілометрів на годину. Випередити їх не було ніякої змоги, й Дубинський, лаючись крізь зуби, прилаштувався в хвості.

Розвиднялося. Попереду з’явилося село, колона чомусь зупинилась. Пашка висунувся з кабіни, зиркнув сюди-туди й, не спитавшись у Дороша, здав трохи назад і звернув на дорогу, що йшла поза хатами.

— Сюди повернутися завжди встигнемо, — сказав, — а тут, може, проскочимо…

Проскочили вони тільки завдяки Пащиній майстерності. Колія в’юнилася поміж городами й раптом зникла у великій, як ставок, калюжі. Дубинський, не роздумуючи, кинув туди важкий грузовик, до кінця натиснувши на акселератор. «Мерседес» заревів, і була мить, коли здавалося, що він зупинився, але все ж, ідучи юзом, повільно виповз на тверде і, знісши буфером благенький тин, вискочив на піщану дорогу.

— Ти ці танкістські звички облиш, — зауважив Дорош. — А якби засіли?

Дубинський лише скосив на нього веселе око.

— Дасть бог, не засядемо! — мовив безжурно, хоч у душі погодився з лейтенантом: щойно він і справді повівся як хлопчак. Але що вдієш, рік він водив танки, а для «тридцятьчетвірки» така калюжа — тьху! Дубинський, певно, й досі ходив би в танкові атаки, коли б після однієї з них не потрапив до госпіталю. Там познайомився з майором із армійської розвідки. Коли той дізнався, що Пашка до війни закінчив три курси інституту й добре володіє німецькою… Словом, це й визначило подальшу долю Дубинського. Він не заперечував: розвідка, то й розвідка, але через місяць, який минув у щоденних допитах полонених, попросився назад до свого танкового батальйону. Назад його не пустили, але включили до складу десантної групи, з якою Пашка побував у німецькому тилу. Там відзначився і одержав орден Червоної Зірки.

Проминувши останню хату й знісши на повороті, ще якийсь тин, Дубинський знову вискочив на центральну дорогу. Тут з’ясувалась причина затримки: пост польової жандармерії перевіряв документи.

Унтер-офіцер з блискучою бляхою на грудях махнув їм рукою, й Дубинський мало не уткнувся капотом «мерседеса» в кузов жандармського грузовика. Дорош відчинив дверцята і, не виходячи з машини, подав унтер-офіцерові папери.

Лейтенант не боявся ніякої перевірки. Він мав справжні документи, які засвідчували, що вони везуть важливий стратегічний вантаж і всі чини польової жандармерії зобов’язані надавати їм допомогу. Цей папір був підписаний начальником штабу армії генерал-лейтенантом Вейстом, німці ще не могли знати, що генерал разом із своїм штабом опинився в полоні. А коли вже й знали, то що з того? Позавчора генерал Вейст виконував обов’язки начальника штабу, ще позавчора обер-лейтенант Курт Вессель міг стояти перед ним, виструнчившись, — що ж, на війні й генералів іноді беруть у полон…

Унтер-офіцер, прочитавши наказ генерала Вейста, загорлав на шофера з колони, який намагався проскочити попереду «мерседеса»:

— Куди лізеш, брудна свиня! Прошу вибачити, — козирнув він Дорошеві. — У зв’язку із скороченням лінії фронту з’явилось багато дезертирів, ми виловлюємо їх…

Обер-лейтенант, не дослухавши, грюкнув дверцятами. Але відразу знову відчинив їх.

— Як дорога, забита?

— До найближчого села сім кілометрів. При в’їзді беріть праворуч. Там є дорога, не позначена на карті. Її проклали перед самою війною для вивезення лісу. Непогана грунтова дорога, пане обер-лейтенанте, вона виведе вас на шосе за два кілометри від переправи, й зовсім вільна.

— Чому? — здивувався Дорош. — Зараз, коли всі шляхи так забиті…

— Наказ… — багатозначно посміхнувся унтер-офіцер. — Наказано не пропускати по цій дорозі транспорт. Але з вашими повноваженнями…

Дорош недбало підніс дна пальці до козирка.

— Рушай, — наказав він Дубинському й відкинувся на спинку сидіння.

«Зовсім порожня дорога під час загального відступу… Спеціальний наказ не пускати по ній транспорт… В’їзд на неї за два кілометри від переправи… Чи не для танків генерала фон Зальца?»

— Давай, Пашо, газуй! Розумієш, для чого потрібна їм вільна дорога?

Дубинського не треба було підганяти: «мерседес», розбризкуючи воду, набрав швидкість і за поворотом мало не врізався в грузовик.

— Нагазуєтися… — сердито пробуркотів Пашка. — Рейх відступає, спробуй протовпитись…

Дорош заплющив очі й подумав: через сім кілометрів вони опиняться на вільній дорозі й без затримки вискочать на шосе. А далі? Як підійти до забитого військами мосту? Коли ж навіть проб’єшся, як висадити його в повітря?

Разом з начальником розвідвідділу фронту вони обміркували кілька варіантів, та всі їхні плани й наміри — лише теорія, а як воно буде насправді?

Дорош мерзлякувато пересмикнув плечима: завжди неприємно думати про смерть, особливо коли до неї два кроки. Якби його запитали зараз, чи боїться він, відповів би — ні, однак це було б тільки півправдою… Він зробить усе, щоб не допустити загибелі своїх людей, але, коли трапиться хоч найменший шанс підняти в повітря цю кляту переправу навіть ціною життя всіх п’ятьох, не завагається ні на мить.

Рятуючись від негоди, вони залізли під брезент, яким було прикрито ящики, курили й ліниво перемовлялись, лише рядовий Вячеслав Волков весь час вовтузився й висовувався під дощ. Цимбалюк почав невдоволено буркотіти, але Котлубай зупинив його.

— А сам, коли ходив уперше?.. — запитав він.

Сержант мугикнув щось невиразне. Ніде правди діти, і він, коли вперше потрапив до німецького тилу, поводився не краще. Тепер звик, тепер він один з асів фронтової розвідки. У ворожому тилу почувається певніше, ніж у рідному підрозділі: не любив дисципліни, розпорядку, повчань, за що не раз одержував стягнення.

Тут, у тилу, інакше, тут завдання, і все. Тут усе залежало від його волі, хитрості, хоробрості й витримки, від його розуму — це п’янило й тішило сержанта, він відчував піднесення душевних сил, бо ніщо не сковувало його. Відчував якусь перевагу над іншими, певно, це робило його дещо нетовариським, може, дехто й не любив сержанта, але всі вважали за честь піти з ним у розвідку.

Цимбалюк спробував задрімати: на завданні, особливо такому, як їхнє, ніколи не знаєш, чи пощастить поспати хоч годинку, і, якщо є змога, відсипайся наперед.

Вони саме минали батарею протитанкових гармат, що застряла в багнюці за кілька метрів від шосе, й рядовий Волков перехилився через борт, щоб усе розгледіти й все запам’ятати. Він ніколи не бачив справжніх німців так близько (крім полонених, звичайно, але полонені до уваги не брались, вони вже відвоювалися, були морально знищені), а тут поруч стояв здоровань у касці з автоматом за спиною. «Мерседес» зупинився, бо дорогу перегородила гармата. І Волков міг дотягнутись до німця, в нього навіть засвербіла рука… Хотів запитати щось, так, дрібницю, аби просто почути відповідь, але згадав наказ лейтенанта не вступати в контакти з ворогом без крайньої потреби й промовчав.

Здоровань сам задовольнив його цікавість, замахав руками, горлаючи осатаніло:

— Куди преш, дурню! На узбіччя давай!..

Волков зовсім інакше уявляв собі першу зустріч з ворогом. Він зовсім реально бачив, як німець наставляє на нього автомат чи кидається ззаду з ножем, і його розчарувала дійсність своєю буденністю й нецікавістю, неможливістю проявити героїзм з його, Волкова, боку. Він засопів і поліз назад під брезент. Котлубай посунувся, звільняючи місце.

— Що, Сугубчику, змок? — запитав він співчутливо.

Рядового Волкова майже всі звали Сугубчиком, звикли до цього, та й Волков не ображався, бо сам дав привід: мав звичку, де треба й де не треба, вставляти слово «сугубо», хтось і охрестив його Сугубчиком.

Серед п’ятьох у «мерседесі» Сугубчик був наймолодший і, як полюбляв висловлюватися Дорош, людина без біографії. Лейтенант вважав, що біографію мали ті, хто встиг перед армією попрацювати або, як він, повчитись у вузі. А яку ж може мати біографію хлопчак, котрий після закінчення десятирічки одразу натягнув гімнастерку? Його біографія починалась тут, в армії, на очах у всіх, і від нього самого залежало, яким рядком вона почнеться.

Власне, Сугубчик не повинен був сидіти серед цих п’ятьох у «мерседесі». Формуючи групу, начальник розвідвідділу фронту ввів до її складу старшого сержанта Фролова. Полковник не знав, що за три години до цього в руку Фролова влучив осколок. Сержанта треба було замінити людиною, яка володіє німецькою, й тоді згадали про Сугубчика, котрий вивчав її з дитинства.

«Мерседес» зупинився: попереду, куди сягав зір, дорога була забита машинами. Просувались на п’ять-десять метрів і знову ставали. Котлубай нахилився до кабіни, перекинувся кількома словами з Дорошем, той ствердно кивнув головою, й вони пострибали через борт, задоволено відчуваючи, як наливаються силою затерплі від незручного сидіння м’язи.

З задньої машини також зіскочили солдати, вони дружньо усміхались і про щось запитували. Сугубчик точно знав, що звертаються саме до нього, та не міг збагнути, що вони кажуть, мовби розучився розуміти німецьку.

— Оглух ти, чи що? — раптом дійшло до тями. Хотів уже відповісти, та його заступив Котлубай, дістав сигарети, пригостив, усміхаючись.

— Тут не тільки оглухнеш, онімієш, — пожартував. — Прокляте бездоріжжя…

Попереду загарчала машина, й вони полізли в кузов. Цимбалюк тицьнув Сугубчика пальцем під ребро й сказав:

— Ти на них рота не роззявляй. Тут вуха розвішувати не можна, раз — і відріжуть!

«Мерседес» мало не одразу знов зупинився, тепер вони стояли довго, й Котлубай розгомонівся з солдатом, якому дав закурити. Той виявився слюсарем із Зальцбурга — старий австріяк, який, мабуть, зовсім не хотів війни і якому ця українська земля була ні до чого.

Колись він топтав ці дороги під час першої світової війни; австріяк раптом зізнався, що має надію більше ніколи не тримати зброю, — одне це речення було величезним кощунством, — та Котлубай удав, що не почув, і солдат полегшено зітхнув і перевів мову на інше. Він розповів, де вони тримали оборону і який шквал артилерійського вогню обрушили на них росіяни: таке можна пережити тільки раз у житті — шаленство вогню і торжество смерті! Більшовики буквально випалювали їхні окопи, й те, що він залишився живий, просто диво.

За кілька хвилин Котлубай витяг з австріяка чимало військових таємниць, починаючи від назви дивізії й кінчаючи номером армії, до складу якої вона входила.

Старшина пригостив старого чаркою шнапсу, й той навіть дав йому свою Зальцбурзьку адресу, цілком щиро просив завітати, коли трапиться нагода побувати в альпійських передгір’ях.

Нарешті вони доповзли до села, звідки починалась, як казав жандарм, вільна дорога. В’їзд на неї охороняв есесівський патруль, пропустили їх тільки після ретельної перевірки документів, попередивши, щоб їхали швидко й за першою вимогою звільнили дорогу.

Дорога й справді виявилась більш-менш пристойною, і Дубинський збільшив швидкість. Скоро ліс відступив трохи вбік, вони вискочили на горбок і зупинилися. За півкілометра перед ними лежало шосе, забите людьми, гарматами, автомобілями й кіньми. В цьому шарварку, здавалось, не було нічого організованого, все зупинялося або рухалося стихійно…

А ліворуч, там, де чорна стрічка шосе йшла круто вниз, виблискувала річка, й потік людей, машин і гармат повільно сповзав на дерев’яний міст із невисокими поруччями.

Це була переправа.

Гармата звалилася в глибокий кювет, перевернула фіру й придавила коня. Кінь хрипів і перебирав ногами в повітрі, намагаючись звестись. Унтер-офіцер засунув йому у вухо дуло пістолета. Дорош не почув пострілу, хоч стояли вони зовсім близько, побачив тільки, як кінь закинув голову назад і його волохаті ноги застигли.

Трохи далі в кюветі лежав колесами догори грузовик, якісь ящики випали з кузова, але ніхто не підбирав їх, нікому не було ніякого діла ні до гармат, що застрягли в багні, ні до ящиків з перекинутої машини — до мосту зовсім близько, й кожен намагався пробитись на переправу, наче по той бік річки починалася земля обітована.

Дорош і Цимбалюк зробили невеличкий гак і пірнули в зарості верболозу, звідки добре видно було підступи до переправи. Як і передбачав лейтенант, гітлерівці добре охороняли міст. Обабіч шосе були обладнані дзоти, метрів на двісті від берега вирубані кущі, щоб ніхто не підійшов до переправи непоміченим, кожний метр землі прострілювався.

Цимбалюк правильно оцінив ситуацію.

— Гер обер-лейтенанте, — вишкірив він зуби, — гадаю, найкраще буде вночі спуститися за течією…

Дорош похитав головою.

— Бачиш за дзотом, з того боку шосе, прожектор? Носа на виткнеш, усе видно, як на долоні.

— А туман, — заперечив Цимбалюк, — коли буде такий туман, як минулої ночі, можна спробувати.

— Ризиковано… — завагався лейтенант.

— Я піду з Дубинським… — запропонував Цимбалюк. — Краще за нас ніхто не впорається. Сугубчик ще зелений, а старшина мусить лишитися з рацією. Ви підете далі, попереду ще справ і справ, а ми вже з Дубинським…

— Ну, заспівав… Поживемо ще!

Поза кущами вони вийшли до горба, за яким лишили «мерседес» і товаришів. Рушили навпростець через ріденький лісок, заглиблені в себе, в свої думки, мабуть, не дуже-то й веселі. Раптом Цимбалюк, який ішов попереду, зупинився, піднявши руку. Ступив крок убік, звільняючи лейтенантові місце, той відхилив мокру гілку вільхи, визирнув і інстинктивно присів за кущ: за кілька кроків від них на галявині стояв «тигр», хижо дивлячись чорним отвором гармати просто в очі розвідникам.

Почулись глухі удари по металу — видно, танкісти заїхали на галявину для ремонту, водій бив кувалдою по гусениці, збираючись замінити секцію, а ще двоє з екіпажу розташувалися неподалік під кучерявим дубом, готуючись обідати.

Лейтенант махнув рукою Цимбалюкові, і вони безшумно ковзнули в кущі. Відійшовши метрів на сто, лягли в гущавині на мокру траву, і лейтенант зашепотів Цимбалюкові на вухо:

— Приведи сюди хлопців, залиш тільки Сугубчика, нехай охороняє «мерседес»…

Дорош на мить заплющив очі, намагаючись уявити отого двадцятитрьохлітнього лейтенанта: наче б і він, і водночас зовсім інша людина. І все ж, крім червоного рубця від осколка на правиці, кольору очей, поганої звички смикати себе за мочку вуха, мало що збереглося в ньому.

Дорошеві подобався той лейтенант, і він легко прощав йому різні вади, бо тепер знав їх краще, ніж колись, і бачив те, чого не бачив юнак, іноді соромився за нього, та не дуже, бо не схибив у найважливішому й намагався берегти честь змолоду.

Але — чи це тільки здавалося Дорошеві — отой лейтенант, що сидів колись в кабіні «мерседеса», на сторінках повісті поставав зовсім не таким, яким він згадував його. І біс його зна чому… Може, коли він писав, йому підсвідомо незручно було зображувати себе героєм, кращим, ніж він був насправді…

Дорош не встиг обміркувати це до кінця: попереду з’явилося знайоме перехрестя. Звідси грунтова дорога вела до прозорого лісового озера, що загубилося між віковими дубами й соснами. Там, у клуні лісника, йому солодко спалося на сіні — тільки зрідка прокидався від тоскних зойків сичів: спочатку жах заповзав у серце, уявляв себе самотнім, беззахисним, піщинкою в сповненому страхіть борі, та духмяний запах сіна заколисував, і від жахів нічого не лишалося.

Дорош ніколи не минав цього лісового озера, воно було чудове за будь-якої погоди, він любив його чистий і м’який пісок, прохолодну й прозору воду, яка наче щомиті нагадувала, що живлять озеро підземні джерела. Особливо вабило воно в ранішні години, коли ледь парувало під першими сонячними променями чи пухирилося від дощових струменів: міріади бульбашок з’являлись тоді на поверхні, щоб одразу ж зникнути, а він сидів на місточку, спорудженому лісником, мокрий, і, як зачарований, не міг відірватися від споглядання цього вічного руху, безперервного процесу народження й зникнення, наче ці бульбашки були живими істотами, існування яких, щоправда, вимірювалося лише якоюсь часткою секунди.

Дорош переночував у лісника. Прокинувся пізно. Нехотя поснідав, і знову тихо гуде машина, і знову лягають під неї кілометри, і знову він переноситься думкою в ті грозові роки.

Двоє поїли, а третій усе ще вовтузився коло гусениці.

— Ще довго, Йоахіме? — запитав опецькуватий, що стояв спиною до розвідників.

Дорош ніколи б не подумав, що то — командир, але водій випростався над гусеницею й доповів поштиво:

— Хвилин двадцять, гер лейтенант.

— Завжди вона невчасно виходить з ладу… — пробуркотів лейтенант.

— А якщо б це сталося під час бою!.. — зареготав третій.

Дорош чув кожне їхнє слово, і йому захотілося взяти їх на мушку: довга черга по цих двох, а потім, поки водій схаменеться, скосити і його… Кілька секунд — і нема танкового екіпажу. Та він не міг дозволити собі ризикувати й терпляче лежав, чекаючи на товаришів.

Нараз Дорош відчув, що вони вже поруч. Ніщо не свідчило про це, але було таке відчуття, що простягнеш руку й намацаєш вогкий плащ когось із товаришів, Лейтенант скосив очі й побачив Дубинського. Котлубай і Цимбалюк лежали осторонь і розглядали гітлерівців.

Дорош підповз до Пашки й зашепотів йому на вухо:

— «Тигру» даси раду?

Єфрейтор кивнув і звівся на ліктях.

— Підеш зі мною. Я відверну увагу тих двох, а ти візьмеш на себе водія. І без шуму, ясно?

Дубинський лише блиснув рівними білими зубами.

Цимбалюк і Котлубай уже зникли в густому чагарнику, тільки вузький слід залишився в мокрій траві. Дорош переклав до зовнішньої кишені плаща парабелум, перевіривши, чи є патрон у патроннику. В лівий рукав заховав гострого ножа з плексигласового ручкою — предмет заздрості багатьох розвідників. Цим ножем можна було голитися — справжня золінгенівська сталь, доведена на шкіряному паску. Дорошеві пропонували за ніж навіть нові хромові чоботи, але він і слухати не хотів.

За спинами танкістів ледь помітно гойднулася гілка й засвистів дрозд.

Дорош, по криючись, розсунув кущі й вийшов на галявину. Йшов, помахуючи щойно зламаною гілочкою, дружелюбно всміхався й насвистував якийсь мотивчик. Дубинський чимчикував за кілька кроків від нього. Зупинився поруч із водієм, наче зацікавився його роботою. Той лише зиркнув невдоволено, але не відірвався від гусениці.

— Добрий день, панове, — почав Дорош, наближаючись, — чи не знаєте ви…

Танкісти так і не почули, чого хоче від них отой стрункий обер-лейтенант у новому плащі: Котлубай і Цимбалюк спрацювали майже синхронію — тільки блиснули ножі.

Дубинський кинувся на водія, але той встиг щось запідозрити, бо обернувся, піднявши важку кувалду. Він махнув нею, намагаючись влучити єфрейторові в голову, Дубинський крутнувся, ухилившись від страшного удару, який розтрощив би йому череп, і вдарив ножем сам, але якось невдало: послизнувся і впав.

Німець сперся рукою на танк, намагаючись утриматися на ногах, схопився за руків’я ножа, що стирчав із грудей, та набіг Дорош і вдарив водія пістолетом у скроню.

Дубинський з лейтенантом підхопили безживне тіло й потягли в кущі.

Повернувшись, єфрейтор обдивився гусеницю й поліз у танк. За хвилину з люка висунулося усміхнене обличчя Дубинського.

— Порядок, лейтенанте, тепер хоч до Берліна…

Дорош, не відповівши, кивнув на гусеницю.

— А-а… — Єфрейтор зневажливо скривив губи. — І чого той фріц так довго коло неї вовтузився?

Лейтенант наказав Котлубаю підігнати на галявину «мерседес». Усе навкруги було спокійно. Жалібно, мовби скаржачись на погоду, цвірінькала пташка, але враз замовкла злякано: Дубинський ударив кувалдою — загуло, застогнало залізо…

Коли «мерседес» виїхав на галявину, єфрейтор закінчив ремонт гусениці. Знову заліз у танк, завів його, крутнувся на місці, мало не зачепивши грузовик. Відкрив нижній люк і виповз із-під танка.

Дорош показав йому кулака. Та Дубинського ніхто не міг засмутити.

— Машина нічого, — поплескав долонею по броні, — слухняна…

— Тобі йти, Іване. — Лейтенант поклав руку на плече Цимбалюка. — Стягніть з убитих комбінезони, помийте й перевдягніться.

— Навіщо, — заперечив Дубинський, — ще й мити їх? Я ж сидітиму в танку.

— Виконуйте! — насупив брови лейтенант.

Дубинський знав: коли лейтенант отак супить брови — це серйозно. І збагнув, Дорош таки має рацію: що коли їх зупинить есесівський патруль ще на підході до переправи? Всяке може статись, а береженого бог береже.

Поки вони відмивали комбінезони від крові й перевдягались, Дорош переносив ящики з вибухівкою з «мерседеса» в танк. Упоравшись із комбінезоном, Дубинський почав допомагати йому, спритно приймаючи ящики й весь час усміхаючись, щоб, бува, не подумали, ніби він боїться, адже в цю сталеву труну доведеться залазити саме йому й залишати її останнім, якщо взагалі вдасться залишити…

Коли нарешті завантажили вибухівку, Дорош сів на приступку «мерседеса», закурив і не наказав, а попросив:

— Давайте прорепетируємо. Значить, так, ви розвертаєте танк, ставите його впоперек мосту й відчиняєте нижній люк…

Цимбалюк розчавив каблуком недокурок у мокрій траві. Засміявся хрипко.

— А ти й справді як режисер у Малому театрі: генеральна репетиція, прогін…

— Треба вивірити все до секунди! — Дорош лишався серйозним.

— Біс із ним, давай! — Цимбалюк стрибнув на танк, пропустив Дубинського. — Я гукну, засікай час.

Глухо грюкнула кришка нижнього люка. Майже одразу, виштовхнувши поперед себе ящик із вибухівкою, на траву вислизнув Дубинський. За дві секунди він уже стояв біля Дороша. Цимбалюк спочатку просунув у люк ноги, затримався рівно настільки, щоб встигнути клацнути запальничкою й підпалити шнур, і виліз менш вправно, тягнучи за собою другий ящик.

Лейтенант задоволено гмукнув.

— Додамо хвилину, — вирішив він, — За хвилину вони не отямляться, а ви встигнете відплисти.

— Півхвилини, — запротестував Цимбалюк, — треба мати гарантію.

У темряві не збагнуть що до чого, — не згодився Дорош.

— Але ж чекати до темряви!..

Дорош глянув на годинник.

— Всього півтори години… Метрів за двісті річка повертає, там вийдете в очерети. Потім лісом до села Коровичі. Пам’ятаєте, перед селом озеро? Там і чекатимемо на вас. А зараз вечеряти.

Котлубай дістав з машини хліб і консерви, добрячий шмат сала. Їли зосереджено, не розмовляючи. Кожного не полишала думка, що більше за вечерею вп’ятьох вони вже не зустрінуться. Поївши, розпрощались. Дорош швидко і якось недбало потиснув руки Цимбалюкові й Дубинському, наче всі вони йшли з гостини й розлучалися до завтра. Сугубчикові це видалося спочатку проявом черствості, він вважав, що людей, які йдуть на смертельний ризик, слід проводжати інакше, хоча б сказати кілька напутніх слів, та, дивлячись, як підкреслено сухо прощаються його товариші, зрозумів, що тут діють зовсім інші закони й зовнішні прояви почуттів зараз ні до чого. Отож і він сухо, по-діловому потиснув руку Цимбалюкові; той одразу зрозумів його й на знак вдячності дружньо поплескав по плечу, від чого щоки Сугубчика порожевіли. Аби не виказати свого хвилювання, він хутко поліз у кузов, Котлубай уже заводив машину.

На п’ятачку біля переправи було вавілонське стовпотворіння. Кожен намагався потрапити на міст першим, кожен доводив свої права голосно, з лайкою, але перед мостом стояв міцний есесівський заслін: насамперед пропускали танки та артилерію.

Дорош спробував щось довести гауптштурмфюреру, який командував переправою, але той лише байдуже глянув на папірець, що його обер-лейтенант тицяв йому під ніс, — тут кожен віз щось важливе…

Дорош повернувся до «мерседеса». Він зрозумів, що машину треба кидати й просуватися далі пішки. Грузовик уже зіграв свою роль: вони довезли на ньому вибухівку, тепер у цьому коловороті він починав обтяжувати розвідників. А рацію і запас продуктів вони можуть понести й на собі.

До мосту саме підійшла якась піхотна частина. Разом з нею розвідники вийшли на переправу.

— Ну, брате, час… — мовив Цимбалюк. В устах стриманого, сухуватого сержанта навіть просте слово «брате» було одкровенням, і Дубинський вдячно зиркнув на товариша. Трохи потеплішало на душі й додалось бадьорості, а як це багато важить саме в хвилини найбільшого душевного напруження.

— Ні пуху ні пера… — Дубинський стиснув Цимбалюкові руку вище ліктя й пірнув у відчинений люк.

«Тигр» загарчав, спочатку мов крізь зуби, але тут же голосно заревів і посунув просто на молоді дерева, що оточували галявину, підім’яв їх і, круто розвернувшись, виїхав на дорогу.

Стемніло. Дубинський бачив дорогу всього на кілька метрів попереду й вів танк обережно, хоча кортіло кинути його вперед, мов таран, змести все на шляху, перемолоти гусеницями. «Спокійно, Пашко…» — вмовляв він сам себе, й танк повільно повз узбіччям, обминаючи машини й підводи.

Що ближче до переправи, то частіше доводилося скочуватися у кювет, щоб об’їхати різні перешкоди. Нарешті дісталися передмостового п’ятачка.

Цимбалюк висунувся з люка й коригував рух «тигра». Зненацька попереду спалахнуло сліпуче світло, сержант здригнувся від несподіванки, та одразу заспокоївся. Вдень вони з Дорошем бачили око прожектора, й зараз його голубий промінь, пробиваючи вечірній туман, обмацував переправу й підступи до неї.

Сержант зітхнув: не так-то просто було б дістатися по воді до мосту й закласти вибухівку в опори…

Коли наблизились мало не впритул до моста, попереду виросла чорна постать. Цимбалюк наказав Дубинському зупинитись. Ось вона, вирішальна мить. Там далі, здавалося, все буде простіше, все начебто передбачено, але від того, як їм поведеться зараз, залежав успіх їхньої операції, продуманої так дбайливо.

Цимбалюк висунувся з люка.

— Не затримуйте нас, шарфюрере, — мовив він упевнено, — ми з групи полковника Шаттіха, і сам фон Зальц чекає на наше повідомлення.

Розвідвідділ фронту знав, що лише кільком машинам танкової дивізії полковника Шаттіха вдалося врятуватися після першого ж дня нашого наступу.

Чи то впевненість Цимбалюка, чи нахабство командира роти важких мінометів, який пробивався до переправи особливо настирно, вплинули на есесівця, тільки шарфюрер відступив, звільняючи дорогу.

Дубинський так рвонув танк, що ледь не розчавив есесівця. Цимбалюк пірнув у люк і зачинив його. Танк рушив слідом за колоною грузовиків із автоматниками в касках: переправлялася есесівська частина. Ось і дерев’яний настил; Дубинський відчув, як під вагою «тигра» заграли дошки й колоди. Уважно рахував поперечки на перилах мосту — одинадцята якраз над середнім биком. Дев’ята, десята… Проїхавши її, Дубинський перемкнув швидкість і кинув сталеву машину вперед, зачепив гусеницею грузовик з есесівцями й круто розвернув танк, поставивши його впоперек мосту.

Грузовик, перекинутий «тигром», розтрощив перила й звалився в річку. Але Дубинський уже не бачив цього. Він вимкнув мотор і відчинив нижній люк. Викинув ящик з вибухівкою й вислизнув сам. Мав одразу стрибати з мосту в річку, проте затримався, допомагаючи Цимбалюкові під танком.

— Чорт, — вилаявся той, — стрибай!

Шнур уже горів, спливали останні секунди…

Дубинський вислизнув з-під «тигра», та раптом зупинився, немов наштовхнувся на щось: есесівці освітили міст прожектором. Хтось біг до танка, розмахуючи руками й лаючись. Цимбалюк штовхнув Дубинського, і той незручно, боком полетів з мосту. Встиг лише побачити чорний вир під собою, плечем врізався в холодну воду й довго не виринав, намагаючись якомога далі відплисти. Коли виринув, із жахом побачив метрів за тридцять позаду освітлений прожектором цілий і непошкоджений міст. Що сталось, у них же все було розраховане до секунди, невже десь помилилися? Раптом стовп вогню піднявся над річкою, й Дубинський, ковтнувши повітря, знову глибоко пірнув, рятуючись від уламків.

Цього разу він протримався під водою менше, секунд п’ятнадцять — двадцять. Коли виринув, побачив провалля посеред мосту, яскраве полум’я віддзеркалювалось у воді. Якийсь чоловік борсався в річці неподалік, Дубинський подумав, що це Цимбалюк, й хотів озватися, та цієї миті той загорлав нестямно: «Рятуйте!» «Есесівець із збитого грузовика», — зрозумів Пашка й ще дужче замахав руками: комбінезон намок, і навіть такому доброму плавцеві, як він, було нелегко.

Ззаду почулися постріли, по річці різонули з кулеметів, але голубе безжалісне світло вже не заливало її — отже, прожектор пошкоджено. Зрештою, прожектор тепер не турбував Дубинського, річка круто повертала, й він уже випливав з небезпечної зони. Та важкий одяг тягнув на дно, і Пашка відчував, що може не виплисти. До берега він дістався на останньому зусиллі. Стоячи по горло у воді, розрізав на собі комбінезон, стягнув чоботи й, тримаючи їх за вушка, обережно рушив за течією.

Високі очерети тепер закривали палаючий міст, лише небо світилось, і відблиски полум’я переливались на воді. Дубинський почувався незатишно в цих відблисках, здавалось, його вже побачили й узяли на мушку — він тримався ближче до зарослого очеретом берега й часто занурювався у воду.

Він, мабуть, проскочив би умовлене місце, та раптом почув обережне качине кахкання, відповів і дістався берега.

— Живий? — гукнули з очеретів.

Цимбалюк простягнув йому руку, допомагаючи вилізти. Берег тут був густо порослий шелюгою, і вони полізли крізь неї. Пашка не встиг навіть взутись, так і йшов, притискаючи чоботи до грудей і не озираючись на освітлений червоним полум’ям обрій.

Невдовзі вони заглибились у густий підлісок. Цимбалюк зупинився й почав стягати з себе комбінезон.

— Тепер вони всіх танкістів візьмуть за зябра… — засміявся він зловтішно. — Ну, як ми їх!

Дубинський натягнув чоботи, викрутив мундир. Щасливо усміхнувся.

— А ти бачив, як вони різонули з кулемета по своїх? — запитав він, наче це було найголовніше, а міст — так, щось другорядне.

Швидко викопали ножами в м’якому лісовому грунті яму, завалили землею комбінезони й притрусили листям. Цимбалюк звірився за компасом, і вони пішли навпростець лісом до озера, де на них. мав чекати лейтенант Дорош.

Перейшовши міст, Дорош з Котлубаєм і Сугубчиком залягли в кущах неподалік від шосе, звідки видно було всю переправу. Рвонуло так, що вибухова хвиля докотилася й до них. Упевнившись, що міст зруйновано, Дорош підняв групу. Зупинили на шосе грузовик і за чверть години дістались до потрібної розвилки: тут, за переправою, на дорозі не було таких пробок, як по той бік річки.

За розвилкою починався ліс, він тягнувся аж до села біля озера — місця їхньої зустрічі з Дубинським і Цимбалюком.

«Якщо вони живі…» — подумав Дорош, та одразу відігнав ці думки — не тому, що вірив у щасливу зірку товаришів, і не тому, що був позбавлений елементарних людських емоцій, — просто не мав часу: треба було негайно скласти й зашифрувати повідомлення, на яке вже давно чекали в штабі фронту.

Дощ ущух, але з дерев усе ще капало. Дорош, який ішов попереду, обминав молоді дерева й кущі, та все ж кілька разів не вберігся і обтрусив на себе мало не відро дощової води. Вода затекла за комір, неприємно холодила спину, але він намагався не звертати на це уваги, йшов і обдумував текст повідомлення: як укласти в короткі рядки шифровки все, про що мав поінформувати командування?

За кілометр від розвилки розвідники натрапили на видолинок. Котлубай, доручивши Сугубчикові закинути на дерево антену, заходився коло рації.

Дорош зробив із дощовиків щось схоже на намет, засвітив там ліхтарик і швидко накидав текст повідомлення. Поступився місцем старшині, й той відстукав шифровку. Перейшов на прийом. Лейтенант нетерпляче просунув голову під плащ, дивився, як Котлубай зосереджено ворушить губами, записуючи цифри.

Нарешті старшина вимкнув рацію. Штаб фронту підтверджував прийом повідомлення, дякував усім членам розвідувально-диверсійної групи й наказував перейти до виконання другої половини завдання — встановити дислокацію танкового корпусу фон Зальца, а також розвідати новостворювану лінію оборони гітлерівців.

Сугубчик знімав антену. Котлубай уже склав рацію й хапливо докурював сигарету під наметом, а Дорош звірявся за компасом. Кожен робив свою буденну справу й міг тільки догадуватись, чого варті передані ними короткі рядки шифровки і які сили вони розбурхали.

Командувач фронту стояв біля карти. Він водив по ній олівцем і казав молодому високому генералові:

— Ми залишаємо армії Орлова й Шумського добивати гітлерівців у котлі. Вони весь час звужуватимуть його горловину й зрештою оточать ворога; через болотисту заплаву гітлерівська техніка, поки не наведуть міст, не пройде, та й піхоті доведеться важкувато. У нас є близько доби. За цей час треба створити ще один котел. Важливо лише знати, де гітлерівці будують нові оборонні рубежі. Гадаю, що тут, — командувач провів по карті масну лінію. — Краще місце важко знайти. Закріпившись на цих висотах, німці контролюватимуть навколишню місцевість, і ми, атакуючи в лоб, втратимо багато і людей, і техніки. Генерал Блейхер намагатиметься затримати нас у районі озер і боліт, крім того, тут зовсім мало доріг, я вже не кажу про переправи. Ми сплутаємо йому карти: твоя армія виходить у тил гітлерівців на лінію залізниці, ти займаєш вузлову станцію й загрожуєш їм із правого флангу. Танковий корпус Рубцова завтра має перерізати південне шосе. Генералові Блейхеру нічого не залишиться, як відтягнутися знову на захід…

Командувач говорив далі, а в цей час уже набирав чинності його наказ. По радіо й польових раціях велися сотні розмов, різні «ромашки», «зозулі», «орли» та «ведмеді» слухали чи, навпаки, передавали розпорядження, танки вже рушили по дорогах і бездоріжжю, за ними просувались численні служби постачання: йшли машини й бронетранспортери з техобслугою, бензовози, грузовики із снарядами, продовольством, а далі — пересувні госпіталі, польова пошта…

Тисячі й тисячі людей не знали, та й не дізнались ніколи, що весь цей рух став можливий завдяки подвигу маленької, мікроскопічної в порівнянні з усім фронтом, групки з п’ятьох чоловік.

Троє з них уже досягли умовленого місця над озером. У ясну погоду сосни, якими заріс берег, віддзеркалювались у прозорій воді; зараз їхні верхівки зникали в тумані, що клубочився над озером, і ніч здавалася ще тривожнішою, сповненою непередбачених небезпек.

Троє лежали, вкрившись дощовиками, за сотню метрів од берега, у сосняку, а двоє пробиралися лісом за кілометр од них.

Дубинський і Цимбалюк вийшли на берег озера й повернули до села. Вони раз у раз зупинялись, подавали умовні сигнали й рушали далі, безшумно перебігаючи від дерева до дерева. Нарешті почули у відповідь тихе кахкання й за кілька секунд уже радісно обіймалися з товаришами.

Стомлено сівши на мокру траву, Цимбалюк запитав Дороша:

— Ну як? Бачили?

Лейтенант засміявся:

— Ще й як бачили!

Дубинський збуджено ділився щойно пережитим:

— Я танком звалив грузовик у річку… Ми пірнаємо, а фріци на поверхні — кого уламком по кумполу, хто зразу з переляку на дно… А потім по них із кулеметів як ушкварять!..

Дорош смикнув його за штани.

— Понамокали ви… Застудитись можна, та й взагалі підозріло. Треба обсушитись.

— Не вистачало нам тільки вогнища… — пробурчав Цимбалюк.

Дорош підвівся.

— Підемо в село, — вирішив він. — Воно далеко від траси. Не забувайте, ми — окупанти, більше нахабства!

Село притулилося до берега озера, власне, й не село — хутір: півдесятка хат поміж озером і путівцем, який з’єднував кілька таких хуторів, розкиданих на відстані п’яти — десяти кілометрів один від одного. Крайня хата, біля самісінького путівця, була вкрита бляхою і обгороджена акуратним дерев’яним штахетником.

Дорош перестрибнув через паркан, і на нього одразу з гарчанням кинувся кудлатий пес. Він примусив лейтенанта відступити, нашийник здавив собаці горло, й пес аж хрипів од безсилої люті, стоячи на задніх лапах і брязкаючи ланцюгом.

Дорош ступив до дверей хати й тільки підняв руку, щоб постукати, як вони відчинилися, і з темряви виринула постать у білому. Чоловік мало не наштовхнувся на лейтенанта й відразу відступив у пітьму хати, гукнувши звідти:

— Хто тут? Стій, бо стрелю!

«Ого, — подумав Дорош, — тут мешкає якесь місцеве начальство…» Він увімкнув ліхтарик, вузький промінь вирвав із темряви огрядну постать у білизні й з карабіном у руках.

— Говорите по-німецьки? — владно запитав Дорош.

— Я служу поліцаєм… Пан розуміє мене? — відповів той каліченою німецькою мовою.

Дорош увійшов до хати й скривився: в ніс ударило важким духом несвіжої риби й гнилої картоплі.

— Хто ще є дома? — обмацав він променем ліхтарика стіни передпокою.

— Нікого, пане офіцере, тільки жінка, вона перестрашилась…

— Відчини… — Дорош показав на двері, що вели до кімнати. Сам став збоку. — Ну, швидше!

Чоловік смикнув за ручку, двері розчинилися із скрипом.

— Прошу пана, можете не хвилюватися, ми поважаємо владу! Я газда, а не фірцик якийсь, — мовив поліцай українською.

— Що ти кажеш? — удав, ніби не зрозумів, Дорош. — Що таке газда? — А сам, стоячи за дверима, освітив ліхтариком кімнату. Справді, крім жінки, що сиділа на ліжку, там нікого не було. Лейтенант махнув рукою товаришам: — Можна заходити…

Хазяїн засвітив гасову лампу. Тепер Дорош краще роздивився його: кошлаті брови, грубі риси обличчя, дивиться насторожено, але посміхається догідливо. Вдає, що радий гостям, а руки дрібно тремтять — чи то від злості, чи від переляку…

Хлопці поскидали плащі, склали зброю в кутку. Дорош наказав хазяїнові:

— Піднімай свою господиню. Мої солдати змокли, їм треба обсушитись, нехай затопить піч. Зрозумів?

Сугубчик у тон лейтенантові вимогливо зажадав:

— Дайте молока! Гарячого молока!

— Аякже, молоко зараз буде, — заметушився хазяїн.

«Дати б тобі зараз у пику, поліцайська наволоч!» — подумав Цимбалюк. Тицьнув брудним чоботом газду в живіт.

— Ану зніми! — наказав він. — І швидше!

Той ображено закопилив губу, але ослухатися не посмів. Стягнув чоботи, виливши з них воду.

— І де це пан так змок? — здивувався поліцай. — Наче купався в одязі…

— Ну! — люто визвірився на нього Цимбалюк. — Яке твоє свиняче діло!

— Та я, прошу вас, ніц… — Газда скривив губи в посмішці.

Дорош помітив: коли хазяїн лякався, починав розмовляти українською мовою.

— Про що він гергоче? — обернувся Цимбалюк до Котлубая. Вони вмовились, що той виступатиме в ролі перекладача.

— Не треба тлумача, — заскочив хазяїн, — я кажу, що ви добре змокли.

— Ось ти й висушиш! — Цимбалюк кинув йому свій мундир.

Промоклі мундири й білизну розвідники розвісили коло груби, а самі посідали за стіл, заставивши його бляшанками з консервами — всі, крім Котлубая. Старшина взяв окраєць хліба з салом, прихопив автомат і вийшов у сіни. Йому першому випало вартувати.

Старшина обникав подвір’я, але не знайшов нічого підозрілого. Притулився плечем до складених за клунею колод, звідси проглядалися всі підходи до хати.

Стояв, вдивлявся і вслухався, а думки линули в ті часи, коли нарешті закінчиться війна, він навіки розлучиться з автоматом і рацією й житиме так, як захоче. Від цих думок стало щемно й водночас солодко на серці.

Котлубай переступив з ноги на ногу. Прислухався: якийсь новий звук вплівся в монотонний шум соснового лісу. Наче загув джміль над вухом…

Старшина витягнув шию й наставив вухо. Гул став голоснішим, і нараз Котлубай збагнув, що десь далеко ревуть потужні двигуни.

Старшина гайнув до хати. Дорош, глянувши на нього, підвівся з-за столу, відставив кухоль з гарячим молоком. Накинув плащ і вислизнув надвір. Котлубай причинив за ним двері.

— Слухайте… — прошепотів.

Гуркіт моторів чувся вже зовсім виразно. Він наростав з кожною миттю й скоро заполонив усе навкруги, наче на село насувалася гроза, дивна гроза без блискавок.

— Танки… — видихнув Котлубай. — Ідуть танки…

Лейтенант уже прийняв рішення.

— Скажи хлопцям, — наказав він, — хай поводяться так, наче нічого не сталося. Сам залишайся там. Нехай Пашка негайно йде сюди. З хати нікого не випускати.

Дубинський вискочив з дверей, коли повз садибу пройшла перша машина.

Бронетранспортер освітлював дорогу вузькими променями фар, вони ковзнули по кругляках, за якими причаївся Дорош, і лейтенантові здалося, що світло на мить вихопило з темряви його маленьку постать.

За бронетранспортером ішов важкий танк, займаючи мало не весь путівець, бризки грязюки з-під гусениць летіли аж до схованки Дороша.

Лейтенант прокричав на вухо Дубинському:

— Ну, Павлику, це вже твоє діло! Дивись і лічи уважно…

Танки йшли і йшли повз село на великій швидкості, Дубинський нарахував шістдесят вісім машин — «Т-V», «Т-ІV» і «тигрів»…

Коли слідом за танками пішли машини, Дорош, порадившись із Дубинським, вирішив, що їм тут більше нема чого робити, тепер треба якнайшвидше зв’язатися з розвідвідділом фронту й повідомити про цей нічний танковий рейд гітлерівців.

Цимбалюк і Котлубай спали. Сугубчик сидів на лавці коло дверей з автоматом на колінах, хазяїн із жінкою постелили собі на кухні. Вони не спали, поліцай зірвався на ноги, тільки-но Дорош грюкнув дверима.

— Лежати! — наказав Дорош.

Поліцай ступив крок назад, злякано кліпаючи очима, попросив:

— Пане обер-лейтенанте, жінка уклінно просить вашого дозволу сховатися в підполі. Боїться вона.

Дорош роздумував лише мить.

— Можна, — згодився. — Ти полізеш разом з нею, і до ранку не виходити!

— Але ж, пане обер-лейтенанте, мої службові обов’язки вимагають…

— Ну! — підвищив тон Дорош. — Виконувати наказ німецького офіцера — ось твої службові обов’язки!

— Так, пане, так… — Поліцай відчинив ляду. — Ти що, не чуєш! — раптом визвірився він на жінку. Та підхопила кожуха, на якому вони лежали, й полізла в підпілля. Поліцай спускався за нею повільно, скоса зиркаючи на Дороша. Лейтенант не зрушив з місця, поки той не опустив за собою ляду.

— Підміни Шпеєра! — голосно, щоб почули в підпіллі, наказав Дорош Сугубчикові й пішов будити Котлубая і Цимбалюка.

Вони залишили хату поліцая через чверть години й рушили на південний захід; за спиною все ще чувся гуркіт колони. Йшли швидко, поступово ревіння моторів затихло, наче розчинилося в шумі дерев.

Подолавши ще близько кілометра, лейтенант наказав стати на привал. І знову повторилася процедура з дощовиками, і знову Котлубай відстукав шифровку й прийняв радіограму розвідвідділу: штаб фронту наказував Дорошу просуватись до путівця Трубничі—Пуряни і розвідати, чи пройшли танки й там.

Дорош підняв групу. Рушили, як і раніше, один за одним: попереду Дорош, останнім — Котлубай.

Якби лейтенант міг уявити собі, що викликало в штабі фронту його коротке повідомлення про пересування танків на південь від озера Чорного, він відмінив би короткі перепочинки, які дозволяв хлопцям, біг би сам і примусив би всіх бігти до повного знесилення. Адже коли й по пурянській дорозі пройшли бойові машини, значить, гітлерівці перекидають на свій правий фланг танки фон Зальца, а це ставило під удар танковий корпус генерала Рубцова, передові частини якого зім’яли заслони гітлерівців і, розвиваючи успіх, виходили до південного шосе.

Розвиднялось, коли розвідники досягли нарешті села Трубничі, за яким проходив путівець на Пуряни.

Проминули мало не все село й вийшли до пурянської дороги, що розтинала Трубничі на дві нерівні частини: за путівцем ще кілька хат, а далі — лани, над якими кубляться хмари туману. Ще далі йшли переліски й знову лани; великий ліс, що починався від Чорного озера, залишився позаду.

Побачивши нарешті пурянську дорогу, Дорош інстинктивно притишив ходу: метрів за сто від нього стояв танк, поруч приткнулися два вантажних автомобілі, й бригада ремонтерів поралася біля бойової машини.

Танк на пурянському путівцеві! Отже… Але ж це може бути випадкова машина.

Вони обминули ремонтерів і вийшли на путівець. Не зупиняючись перетнули його. Дорога являла собою смугу рідкого багна, ноги грузли в ньому мало не до колін. Ледь встигли розвідники перейти дорогу, як по ній проповз бензовоз, за яким бронетранспортер тягнув на буксирі машину, вкриту брезентом, мабуть, зі снарядами.

Розвідники зупинилися за розвилкою біля групи солдатів, які виносили з подвір’я і вантажили на фіру, запряжену парою коней, мішки з хлібом — від них ішов смачний дух, що нагадував про сніданок.

Дорош виламав з тину палицю й почав обчищати чоботи.

— Чорт, — глянув на ще зовсім молодого єфрейтора, наче запрошував до розмови, — багно таке, що втонути можна.

Той відповів поштиво, потішений, що має змогу побалакати з офіцером:

— Авжеж, пане обер-лейтенанте, від дороги нічого не лишилося, і я не певен, що навіть такі звірі, — кивнув на коней, — витягнуть підводу.

— Танки… — кивнув Дорош. — Коли проходять танки…

— Точно, — наче зрадів єфрейтор, — стільки танків!..

Дорошеві більше нічого не було потрібно від нього.

Подивився роздумливо на фіру, запитав знічев’я:

— Куди везете хліб? Єфрейтор кивнув ліворуч.

— Наша частина стоїть недалеко, чотири кілометри путівцем.

— А нам туди, — кивнув Дорош на поле, за яким виднілося кілька хат.

Вони передали своє третє повідомлення близько шостої ранку, коли вже зовсім розвиднилось.

Хлопці падали від утоми, ноги в усіх були наче налиті свинцем. Спочатку думали відшукати якийсь зарослий кущами ярок і перепочити там, та надибали копицю сіна й напівзруйнований курінь біля неї, видно, лісник накосив улітку, проте так і не вивіз.

Розвідники накидали сіна в курінь, і Дорош наказав усім спати, сам лишився на варті.

Поперемінно змінюючись, вони проспали до третьої години дня. Пообідали й вирушили далі на захід.

Розвідники тепер не поспішали так, як уночі: йшли обережно, зупиняючись перед галявинами й прислухаючись. Коли досягли узлісся, порадились і вирішили йти вздовж лісу, який збігав тут на горбок і перетинав неширокою смугою засіяні поля.

Лейтенант наказав:

— Будемо просуватися узліссям, потім вийдемо на путівець. Документи у нас в порядку. Нагадую: я — офіцер зв’язку сорок сьомої дивізії, ви супроводжуєте мене. І не базікати.

Путівець, на який вони вийшли незабаром, міг багато сказати досвідченому розвіднику. Цимбалюк почав «читати» сліди.

— Пройшла колона протитанкових гармат, — тицьнув він пальцем у глибоку колію, прокладену важкими колесами у м’якому піщаному грунті. — На механічній тязі… Бачите сліди гусениць? Ну й вантажні автомашини — боєзапас, кухня…

Дорош видерся на крутий схил і подав знак товаришам лишатися на місці. Картина, що відкрилася перед лейтенантом, вразила його: схил горба був зритий свіжими ходами сполучення, замасковані жерла гармат дивилися на схід.

Лейтенант швидко прикинув: так, Цимбалюк не помилився — дивізіон стоміліметрових гармат…

Група звернула з дороги на стежку, що в’юнилась поміж полями. Коли позаду в тумані зник пагорб, на якому стояли батареї, Дорош дістав карту й зробив позначку.

Сугубчик глянув через його плече, запитав:

— Гадаєте, початок укріпрайону?

— Укріпрайон чи ні, а з того горбка прострілюватиметься вся ця місцевість, — зауважив Цимбалюк.

— Оце нам і треба встановити: чому тут товчуться фріци. — Дорош заховав карту. — Гайда.

Стежка пірнула в ярок і вискочила серед осокорів, що росли на мочарах. За ними пролягала бруківка, а по ній назустріч розвідникам повільно сунула колона важких грузовиків з причепленими до них протитанковими гарматами.

«Як на параді», — подумав Дорош, і йому захотілось кинути в колону протитанкову гранату, а потім прошити ворожі постаті довгою-довгою автоматною чергою.

Та про це годі було й думати. Чого вартий розвідник, який наробить галасу, вкладе півдесятка фріців?.. У них інша мета. Їхня зброя — очі й вуха. Дивитись і запам’ятовувати, скільки й які частини перекидаються зараз на північний схід. Оце суне бруківкою зовсім свіжа й укомплектована частина, видно, резервний полк, і можна дійти висновку… Хоча рано ще робити висновки, треба збирати факти, якнайбільше фактів…

Розвідники вийшли на дорогу й зупинились, очікуючи попутну машину. Стояли й лічили грузовики і гармати, які проходили повз них. Точніше, лічив один Сугубчик: пам’ять у нього була просто-таки феноменальна.

У зворотному напрямку грузовики йшли порожні, і Дорош зупинив один з них. Пред’явивши офіцерові документи, поскаржився, що їхня машина вийшла з ладу, з нею, мовляв, лишився водій, а їм негайно треба дістатись до Ралехова, невеличкого містечка за десять кілометрів звідси.

Офіцер не заперечував — грузовики йшли в тому ж напрямку, і розвідники пострибали в кузов.

Перед Ралеховом на дорозі стояв есесівський патруль — ішла прискіплива перевірка документів. Дорош, не вилізаючи з кузова, подав обершарфюрерові свої папери.

Есесівець уважно переглянув документи, запитав:

— Солдати з вами?

— Так.

— Прошу пройти зі мною.

— Але ж ми поспішаємо.

— Прошу не сперечатися. Солдатам вилізти з кузова й чекати тут.

Дорош розумів — чинити опір безнадійно. Але що він хоче, цей есесівець? Адже їхні документи в порядку… Він вистрибнув із кузова. Обершарфюрер привів його до вкритої брезентом вантажної машини, на приступці якої сидів офіцер у лискучому плащі. Передав йому документи Дороша.

— Обер-лейтенант не має перепустки, — доповів.

«Он що… — Дорош зітхнув з полегкістю. — Але як я можу її мати?»

— Звичайно, не маю, — мовив він упевнено. — Я — офіцер зв’язку генерал-лейтенанта Вейста і їду до штабу генерал-полковника Блейхера.

— З учорашнього дня введено спеціальні перепустки. — Унтерштурмфюрер глянув спідлоба.

Дорош зрозумів, що тут можна взяти лише нахабством. Інакше їх спровадять до штабу, а там уже не викрутитись.

— Там, де я був учора, — підвищив він голос, — було справжнє пекло, не те, що ваш тиловий курорт! Я маю спішні повідомлення для штабу, й кожна хвилина затримки може дорого коштувати. Звичайно, коли ви, унтерштурмфюрере, берете відповідальність на себе…

Це вплинуло. Офіцер віддав документи. Наказав обершарфюреру:

— Пропустіть! — І пояснив: — Проїдете до Нижнього.

Їх посадили у вільну машину, яка йшла через Ралехів, Тепер Дорош знав, що штаб групи армії генерал-полковника Блейхера розташований за вісімнадцять кілометрів звідси, у містечку Нижньому. Міркував: чи варто ризикувати й прориватися туди? Перевірка документів під Нижнім ще суворіша, та й що, зрештою, їм робити в містечку?

Ралехів розкинувся на пагорбі, звідки відкривався широкий краєвид. Те, що вони побачили на підступах до містечка, перевершило всі їхні сподівання.

Ралехівський пагорб огинала потужна лінія оборонних споруд — протитанкові рови й надовбні, ходи сполучень і дзоти… Все це промайнуло перед очима за кілька секунд, бруківка круто звернула, обабіч потяглися садочки, й грузовик в’їхав у Ралехів.

Дорош попросив шофера зупинитися в центрі містечка.

Навіть недосвідченій людині було ясно, що тут розмістився штаб військової частини. Біля будинку колишньої школи стояли легкові автомобілі — «опель-адмірал» і «хорьх» — потужні генеральські машини та ще кілька менших, не таких комфортабельних. Будинок посилено охоронявся, офіцер уважно перевіряв документи у всіх, хто входив. Трохи далі розмістилися різні служби, мабуть, армійські…

Попереду зблиснула вузенька річечка. Дорош, знайшовши зручне місце, з’їхав на луг.

Коло річки пахло зеленню й квітами. Так пахне навесні, коли трава ще смарагдова й квіти лише розцвітають, — пахощі, котрі хоч на кілька годин, здається, повертають людині молодість.

Дорош розстелив килимок, намагаючись не прим’яти квітів, лежав і слухав, як жебонить вода в річці, дивився в безмежну небесну блакить. Нині рідко хто може дозволити собі отак безжурно витрачати час, нові ритми життя засмоктують людину й віддаляють її від природи.

Дорош відвернувся від машини, яка нагадувала, що попереду ще не одна сотня кілометрів, і не помітив, як задрімав. Снилися йому гарні сни, й проспав він довго.

Розбудили Дороша хлопчаки, які йшли вздовж берега з топтухою. Швидко пообідавши консервами, він вивів машину на шосе. Їхати стало важче: сонце сліпило очі, та й зустрічних машин побільшало — поверталися додому з області.

До обласного центру Дорош не доїхав. Десь кілометрів за п’ятдесят від моста почався довгий об’їзд. Дорога була у вибоях, і машина ледве повзла.

Дорош зрадів, коли нарешті вискочив на асфальт. Дав швидкість, але машина загуркотіла, і за хвилину довелося з неприємністю констатувати, що тріснула труба глушника.

Тепер мав дотягти до першої-ліпшої майстерні. З поламаною трубою не дуже-то приємно їхати й по гладенькому асфальту, і Дорош зовсім засмутився, побачивши ще один об’їзд з вибоями. Зупинився, аби роздивитись дорогу. На щастя, об’їзд був невеликий: через річку перекидали новий міст, і шосе відвели трохи вбік, щоб не заважати будівництву.

Дорош поставив машину на узбіччя, вирішивши пошукати майстра тут, і не помилився: хлопці пообіцяли зварити трубу відразу після роботи. До кінця робочого дня лишалося хвилин сорок, і Дорош підігнав машину до пересувного вагончика, де жили мостобудівники.

Біля вагончика горіло вогнище, і хлопець у картатій сорочці мішав щось у відрі. Пахло юшкою: приємний запах лаврового листу й вареної риби… Дорош сів поруч на лавці. Мабуть, хлопцеві в картатій сорочці було нудно самому, і він зрадів нагоді поговорити з незнайомим чоловіком.

— Здурієш із цією кухнею, — кивнув на відро. — Поки звариш, їсти перехочеш…

Це звучало як запрошення до розмови, і Дорош не забарився підтримати її:

— Але ж за річкою в райцентрі є чайна, і йти туди всього хвилин десять…

— Борщ і картопляна юшка! — усміхнувся юнак. — Набридло… А тепер зранку гарно клює, й ми завжди з рибою. Сьогодні витягли три лящі кілограмів по півтора. Крім усякого дріб’язку.

Дорош ковтнув слину.

— Аж по півтора кілограма!

— Мороки багато, — поскаржився юнак. — Отих клятих окуньків поки почистиш… А я ногу підвернув. Хлопці кажуть: посидь кілька днів на дівочій роботі, ми за тебе відпрацюємо.

— Взаємовиручка…

— Та воно так, але на бетонних роботах зараз важко. Бетон везуть і везуть, вночі доводиться працювати.

Хлопець хотів щось додати, та з-за вагончика вискочила висока вродлива дівчина в комбінезоні й зав’язаній по-селянськи хустці. Вдарила залізякою по підвішеній на дроті рейці, ще раз і ще — і, може, від того, що дівчина усміхалась, а може, просто тому, що кінчати роботу завжди приємніше, ніж починати її, дзвін прогув весело й заклично.

Дівчина розв’язала хустку.

— Обід готовий? — запитала вона в хлопця.

— Покуштуй… — покрутив той ложкою у відрі.

— Ой, і їсти ж хочеться! — Усмішка не зникала з обличчя дівчини, й від того вона здавалася ще вродливішою. — Я тільки скупаюсь, гаразд, Юрку?

— І поклич Андрія Сергійовича.

Дівчину кивнула й побігла до річки. Легко перестрибувала через канави, наче застигаючи на мить у повітрі, вона була струнка навіть у грубому комбінезоні.

До вогнища підійшло двоє хлопців у таких самих картатих сорочках, як у Юрка. Мовчки сіли й мовчки взяли по шматку хліба. Видно, зголодніли, бо не дочекались, поки наллють їм юшки, — як по команді заходилися жувати хліб, нетерпляче стежачи, як виловлює Юрко а відра шматки риби.

Дорош подався до машини зустрічати зварників. Вони не забарилися, швидко зняли трубу й понесли до майстерні.

Дорош витяг журнал з іще нечитаним романом. Але читати не довелося: біля машини зупинився засмаглий чоловік у тенісці, горбоносий, схожий на цигана, моложавий, справжній вік його виказували лише сиві скроні та глибокі зморшки, які прорізали обличчя від носа до куточків губів.

Він обійшов машину й запитав коротко:

— Глушник?

— Глушник, — ствердив Дорош.

— Юшки хочете?

Дорош насмішкувато зиркнув на горбоносого: що й казати — оригінальний привід для знайомства. Але той не збентежився і пояснив з гідністю:

— Я виконроб цього будівництва, і звуть мене Андрієм Сергійовичем. — Помовчав трохи й перепитав: — То юшки хочете?

— Дякую, але якось…

— Ходімо, — категорично перебив виконроб, — бо охолоне.

Вони попрямували до вогнища. Біля нього сиділа дівчина, що видзвонювала в рейку. Вона вже встигла скинути комбінезон і наділа скромну кофтину. Юрко дивився на неї закохано, і дівчина раз по раз відповідала йому сяйвом своїх синіх очей.

Поїли смаженої риби, приправленої саламуром — часником, розтовченим із сіллю й залитим оцтом. Вгамувавши перший голод, посиділи трохи, чекаючи, коли настоїться юшка. Андрій Сергійович закурив люльку і, вказавши чубуком на нові бетонні опори, що йшли через річку, сказав задумливо:

— Я почав війну з того, що висадив тут міст… Побачивши, як перезирнулись Юрко з дівчиною, Дорош зрозумів, що їм ця історія давно відома.

— Саме цей міст? — запитав він недовірливо.

— Ну, звичайно, не цей… — засміявся Андрій Сергійович. — Якщо вже висадив, то… — махнув рукою. — Чого-чого, а висаджувати навчився. Тут і особливого вміння не треба.

— Андрій Сергійович до війни жив у цьому місці, — пояснив Юрко.

— Ми ледь встигли закласти вибухівку… — Виконроб випустив цілу хмару диму і, дивлячись, як втягується він у теплий струмінь повітря над вогнищем, додав: — Висадили міст під самісіньким носом у гітлерівців.

— А той, — показав Дорош на міст, по якому рухались автомобілі, — не ви зводили?

Виконроб похитав головою.

— Коли його будували, я командував саперним батальйоном у Східній Пруссії. Сам ставив такі переправи. Дивно, тридцять років протрималась, ніколи б не подумав…

— Щоліта ремонтували, — уточнив Юрко.

— А тепер збудуємо красеня на двісті років! І назвемо його, — виконроб хитро скосив око на дівчину, — «Наталя». На честь нашої практикантки.

— Ви й скажете… — зашарілась дівчина. — І де це ви чули про такі назви?

— А ми будемо основоположниками. Щоб і через двісті років знали, що цей міст зводила Наталя.

— Облвиконком не затвердить, — спокійно заперечив Юрко. — Наш голова вам таку Наталю пропише, що й думати перехочете.

Тишу, яку порушувало тільки потріскування дров у вогнищі, розірвав гуркіт мотора. Неподалік зупинився потужний самоскид. З кабіни вискочив високий чубатий хлопець.

— Голодний, як чорт! — гукнув ще здалеку. — Давай, Юрку, велику миску…

Він підійшов до вогнища, з цікавістю зиркнув на Дороша, подав йому руку й назвався:

— Микола.

— Затуливітер, — уточнив Андрій Сергійович, — наш шофер і передовик. Вони разом з Юрком в армії служили, торік демобілізувалися і, ось бачите, досі не розлучаються.

— Скоро розлучимось, — заперечив Юрко.

— Це чому ж? — щиро здивувався виконроб.

— Закінчимо міст, і я на Атомоград. А в Миколи інші плани.

— А я думав, ви разом…

— Е-е… — махнув рукою Микола, — мені й тут добре.

— Казав, що в інститут вступатимеш…

— Роздумав.

— Чого?

— Не всім же бути розумними.

— Це він у мій город, — посміхнувся, аніскілечки не образившись, Юрко. — Різні в нас зараз виходять лінії.

Микола відірвався від миски.

— Ти на мою лінію не кивай, — сказав він твердо. — Ще невідомо, в кого краща. Ну гаразд, вступив ти в інститут… Вечорами все книжки й книжки, голова од них пухне. А я за цей час фундамент під будинок вивів. Поки ти інститут закінчиш, у мене знаєш який дім буде? Два поверхи, ясно?

— Ну й що?

— А те, що за ці роки я свою жизнь влаштую.

— Жінку в хаті посадиш?

— Посаджу. За мене будь-яка піде.

— Не бреши, — вставила Наталя. — Не будь-яка.

— Я ще подумаю, яку взяти. У мене вдома все буде.

— Буде, — погодився Юрко, — працювати ти вмієш.

— Отож, — зрадів Микола, — я — робітник, і руки в мене до роботи сверблять. Ось ти інститут закінчиш, скільки одержуватимеш? Та я вдвічі більше за тебе виб’ю!

— Вигідні рейси ти любиш, — зауважила Наталя.

— Ну й вози собі… — засміявся Юрко. — Тобі цікаво — вози. Я що, заперечую? Шофери скрізь потрібні, й бути тобі передовиком отут вічно. А ми з Наталею Атомоград будуватимемо. Краще б з нами поїхав.

— На голе місце?

— Звичайно, тут у тебе вже фундамент, а там — барак… Трохи поживемо в бараках, а збудуємо чотирнадцятиповерхові!

— Дай ще юшки, — простягнув миску Микола. — Я тебе знаю. Ти на своєму чотирнадцятому не житимеш. Знов кудись завієшся.

— Цікаво! — ствердив Юрко. — Цікаво всюди побувати.

— А я сад біля хати посаджу. Знаєш, який сад у мене буде!

— Яблуками пригостиш?

— І грушами, й вишнями, — цілком серйозно відповів Микола, але не витримав і зареготав: — Ти ще до мене приїдеш.

— Звичайно, приїду, — погодився Юрко. — А поки що махну в Атомоград. Андрія Сергійовича туди переводять… Візьмете з собою?

— Я тебе, Юрку, всюди візьму.

— А мене? — запитала Наталя.

— Закінчиш інститут, приїдеш до мене начальником.

— Куди мені, — повела плечима дівчина, — ви так багато знаєте!

— Ти знатимеш більше, — зітхнув виконроб. — Ми, коли вчилися, про кібернетику й лічильні машини навіть не мріяли…

— Не прибіднюйтесь. А хто вчора бандероль одержав? Технічні новинки?

— Мушу… Не відставати ж від вас!

— От бачите, — усміхнулася дівчина. Вона лягла на брезенті горілиць, підклавши під голову руки, стежила за світлою цяточкою, що рухалася далеко в небі, й усі також мимовільно перевели погляди туди, де виблискував на сонці реактивний літак. На землі вже сутеніло, і язики полум’я ставали все яскравіші.

— Юшка охолоне, — нагадав Юрко, але Наталя не почула його.

— За годину буде в Москві… — провела вона цяточку очима. — Недавно бачила в кіно дороги Лос-Анджелеса. Згори — мов переплутаний клубок. Спотворена земля, по якій мчать автомобілі. Суцільні потоки автомашин… Випереджають одна одну, чадять бензином — розступіться, людство поспішає!..

— А ти б хотіла на волах?

— Чому б і ні? Лежиш на мішках із зерном, сонце припікає, пахне хлібом, а під тобою риплять колеса… Гарно…

— Мабуть, на всій Україні не знайдеш зараз пару волів, — посміхнувся Андрій Сергійович. — І коней скоро не побачимо.

— Але ж ніхто не знає: може, надзвукові темпи взагалі ненормальні для людини. — Наталя сіла, обнявши руками ноги і спершись підборіддям на коліна. — А якщо навіть люди й адаптуються, то, я впевнена, вони все одно тужитимуть за колишнім спокоєм і мріятимуть відпочити від шалених швидкостей. Вже тепер за годину можна подолати тисячу кілометрів. Але ж цю годину можна й пролежати, дивлячись на хмари, і не шкодувати за марно витраченим часом. — І запитала раптом Андрія Сергійовича: — А ви часто згадуєте про війну?

Виконроб не замислився ні на мить.

— Так, — відповів він твердо. — Друзів згадую! — Помовчав з хвилину й вів далі вже не так упевнено: — Іноді тільки шкодую, що не можемо зібратися… А які хлопці були!

У Дороша перед очима постали всі четверо — від Котлубая до Сугубчика, він бачив кожного, як самого себе. Дорош підвівся.

— Куди ж ви? — затримав його виконроб.

— Їхати треба, — розвів руками Дорош. — Он хлопці вже ставлять трубу.

— Поспішаєте?

— Та ні, але ж треба десь переночувати.

— Переспите в мене у вагончику. Є вільне ліжко.

— З радістю, — одразу погодився Дорош. Йому не хотілося розлучатися з такими милими й щирими людьми.

…Андрій Сергійович розбудив Дороша, коли сонце вже стояло над обрієм. Пішли купатися: вода парувала, і посеред річки скидалася велика риба.

Андрій Сергійович роздягнувся і пірнув у холодну воду. Дорош сидів на березі й думав про написане, про Юрка й Наталю, а перед очима стояв Котлубай, що вистукував ключем, а коли Дорош бачив Котлубая чи когось іншого з їхньої групи ось таким, живим, написане видавалося ще недосконалим, бо, мабуть, усе, викладене на папері, меркне в порівнянні зі справжнім життям. І як би гарно не змалював він оцю рожеву квіточку, що росла в траві на березі, краще все-таки почути її аромат, доторкнутися до її стеблини…

Андрій Сергійович покликав його з середини річки, і Дорош почав роздягатися. Слід було поспішати — адже попереду ще далека дорога…

Дорош залишив членів групи перед старовинним будинком з колонами, де розташувався пересувний госпіталь. Під деревами стояли похідні кухні; тут, у солдатському юрмовиську, можна було почуватися безпечно, ніхто ні на кого не звертав уваги, кожен був зайнятий своїм, ділом. Взявши з собою тільки Цимбалюка, лейтенант пройшовся центральною вулицею міста.

Вже сутеніло, комендантська година ще не настала, та на вулицях вони не помітили місцевих жителів, отже, гітлерівці виселили їх із містечка. Це ще раз підтверджувало висновок лейтенанта про те, що висоти під Ралеховом перетворені на лінії нової німецької оборони.

Дорош і Цимбалюк ішли повільно, прислухаючись до розмов солдатів і офіцерів. Коли вже проминули штаб (перед цим про всяк випадок перейшли на другий бік вулиці, далі від патруля), Цимбалюк непомітно підштовхнув Дороша. Той озирнувся й побачив: у «опель-адмірал» сідав генерал. Машина рвонула з місця і, набравши швидкість, зникла в бічній вулиці.

Дорош кивнув Цимбалюкові, й вони рушили слідом за «опель-адміралом».

Розвідники проминули мало не всю вулицю, але генеральської машини не побачили. Ось уже й крайні будинки, за ними городи і сади — околиця містечка.

І знову Цимбалюк перший побачив «опель-адмірал»: машина стояла на асфальтованій доріжці біля гарного двоповерхового особняка, і шофер мив її із шланга. Біля дверей стовбичив солдат з автоматом, а вздовж чавунної огорожі походжав есесівець у довгому плащі.

Розвідники проминули ще один — крайній — особняк і зупинились.

— Що ж, задовольнили свою цікавість… — Дорош легенько штовхнув ліктем Цимбалюка, — Гайда назад?

— Шкода генерала випускати з рук, — блиснув очима сержант. — З усього видко, висока птиця! Може, спробуємо пробратись?

— Ти що, з глузду з’їхав? Бачиш, яка охорона! Та й завдання у нас інше.

— Знаю, що інше. А все одно шкода. — Стривай… — Цимбалюк не зовсім ввічливо відсторонив лейтенанта. — А куди веде ця стежка?

— Чи не все одно?

Та сержант уже подався в темряву. Знизавши плечима, Дорош рушив за ним.

Стежка під високим дощаним парканом привела їх до старого саду з крислатими яблунями і густими кущами смородини й малини попід ними. Оддалік, біля вулиці, темнів одноповерховий будинок, від нього долинали чиїсь голоси. Розвідники пірнули в смородинові хащі і, пригинаючись, пролізли до паркана, що відокремлював сад від генеральської резиденції.

— Підсади, — попросив Цимбалюк.

Лейтенант слухняно підставив плечі, сержант скочив на них і зазирнув за паркан. Роздивлявся довго, в лейтенанта вже затерпли плечі, і він смикнув Цимбалюка за ногу, нагадуючи, що пора злазити, але той стояв ще з півхвилини й лише по тому легко зіскочив на землю. Діловито доповів:

— На другому поверсі скляні двері виходять на балкон. Двері розчинені, і в кімнаті світиться. Генерал стояв на балконі. Повернувся до кімнати, а штору забув опустити. Його й зараз видно, сидить за столом. Під будинком ходить охоронець. Його можна прибрати й тоді…

— Може, вони спеціально для нас і драбину приготували? — ущипливо перебив його Дорош.

— Я ж не доказав… Біля будинку дерево росте. Велике, гілля нависає над балконом.

Тепер зацікавився Дорош.

— Ану, дай і я гляну…

Роздивившись, потягнув Цимбалюка в кущі. Сержант мовчав, чекаючи, що скаже Дорош. Той мовив роздумливо:

— Що ж, ризикнемо… Але спочатку треба зв’язатися з розвідвідділом і повідомити про оборонні споруди й скупчення військ.

— Авжеж, треба, — ствердив Цимбалюк. — Я початую там, на розі, а ти приведи хлопців.

— Звідки ж передавати? — почухав потилицю лейтенант. — Тут небезпечно.

— Пусте, там далі, в малиннику, й сам чорт нікого не побачить. Повартуємо, а Котлубай тим часом передасть.

Справді, в набитому гітлерівцями Ралехові кращого місця вони б не знайшли.

Через чверть години лейтенант повернувся з розвідниками, і скоро в ефір знову полетіли позивні їхньої групи. Дивлячись, як швидко передає Котлубай текст шифровки, Дорош перебирав у пам’яті всі події дня, йому вірилося й не вірилося, що минуло лише дві доби, як вони вирушили в свій небезпечний рейд; ці дві доби були такі напружені, що видалися тижнем. А тепер, якщо їм пощастить і вони захоплять у генерала важливі папери, можна буде вертатися до своїх.

Котлубай зняв навушники й акуратно запакував рацію. Дорош обняв його за плечі.

— Ти, Володю, залишишся в резерві, — мовив лейтенант тоном, який виключав заперечення. Всі зрозуміли: це наказ, а наказ обговоренню не підлягає. — Ти, Іване, разом зі мною підеш знімати вартового. Потім станеш на посту біля тераси, а я — за ганком. З вілли кожної хвилини може хтось вийти, я вже не кажу про зміну караулу. Стріляти лише в крайньому разі. До генерала полізеш ти, Вячеславе…

— Хто? — не повірив Дубинський. — Сугубчик?

— Так, рядовий Волков, — ствердив Дорош. — А ти в разі чого прикриватимеш наш відступ.

Пашка розчаровано гмикнув. Він був певен, що лейтенант доручить йому захопити важливі документи. Спробував заперечити лейтенантові:

— Але ж Сугубчик не має досвіду!

— Сугубчик легкий, — пояснив свій вибір Дорош. — Найлегший з нас. У нього ваги п’ятдесят кіло, а в тебе вісімдесят з гаком. А гілляки, по яких можна дістатись до балкона, тонкі. Ясно? — І, не чекаючи на відповідь, обернувся до Сугубчика. — Слухай мене уважно, Вячеславе. Генерал сидить спиною до дверей. До нього два-три кроки. Головне — точне розрахувати стрибок і удар у спину. Потім збираєш папери й карти…

Сугубчик усе ще не вірив, що йому доручають найскладнішу й найнебезпечнішу частину операції. Коли збагнув, що лейтенант не жартує, холодок пішов по спині — зрадів і водночас трохи злякався: чи вийде в нього? Проте нічим не виказав своїх сумнівів, тільки кивнув головою і облизав сухі губи.

— Автомат віддай Дубинському, — вів далі Дорош. — І зніми чоботи, легше буде. Ну, а це тобі про всяк випадок… — витягнув він з кобури парабелум. — Поклади в кишеню. Скористатись дозволяю лише в крайньому разі.

Троє нечутно подалися в дальній куток саду. Котлу-бай заховався в малиннику, а Дубинський з автоматом заліг під кущами смородини.

Дорош підсадив Цимбалюка. Той лише на якусь мить затримався на паркані, вибираючи місце, куди зіскочити, та й цього виявилось достатньо, щоб його побачив німецький вартовий, який саме вийшов з-за рогу будинку.

— Стій! Хто там? — загорлав солдат. — Стрілятиму!..

Цимбалюк не став чекати, поки його підстрелять, стрибнув назад, і тої ж миті автоматна черга розітнула нічну тишу.

— Швидше! — Дорош схопив Сугубчика за руку й потягнув із саду.

Вони бігли, а позаду лунали постріли. Біля дірки в паркані затрималися, Дорош пропустив уперед Цимбалюка й Сугубчика, тицьнув юнакові чоботи й підштовхнув. Дочекався Котлубая з Дубинським — тепер він прикривав відступ. Встиг ще помітити, як біля будинку, в глибині саду, заметушилися люди, й проліз в отвір.

Позаду лунали безладні постріли, й Дорош зрозумів, що зараз гітлерівці організують пошук, прочешуть усе навколо, і тоді ніщо не допоможе розвідникам. Єдиний вихід — встигнути проскочити через лінію укріплень…

У темне небо злетіла червона ракета, за нею друга. Розвідники збігли по стрімкому схилу, круто повернули праворуч і пірнули в зарості верболозу. Пробігли з кілометр. Десь поблизу вже починались окопи, й Цимбалюк, залишивши товаришів у виямку за ріденькими кущами, пішов у розвідку. Сугубчик скористався з короткого перепочинку й взувся. Він тремтів — може, з переляку, а може, просто від збудження: адже не жарт — перша серйозна сутичка з ворогом.

Цимбалюк виринув з темряви раптово. Здається, Дорош бачив усі підходи до їхньої схованки, однак сержанта все ж не помітив.

Розвідники поповзли за ним. Цимбалюк розвідав ділянку, де траншеї перетинали невеличкий ярок, — угорі ходив вартовий, та розвідники все-таки проскочили непоміченими, коли німець відійшов трохи вбік.

Усі п’ятеро благополучно скотилися в траншею, й Цимбалюк уже подав знак рушати, як за кілька метрів од них відчинилися двері бліндажа, й звідти вийшов чоловік у накинутому на плечах плащі. Він виплюнув недокурок, постояв трохи, позіхнув, та не повернувся до бліндажа, а рушив у напрямку до розвідників і наштовхнувся на Котлубая.

— Хто це?.. — тільки й встиг запитати солдат.

Старшина спритно затулив йому рота рукою і вдарив ножем. Гітлерівець захрипів і осів у траншею. Дубинський вистрибнув на бруствер, але Дорош зупинив його.

— Труп… — прошепотів він сердито. — Сугубчик, допоможи йому витягти тіло!..

Дубинський стиха вилаявся, однак підхопив убитого під пахви. Лейтенант таки мав рацію: якщо хтось зараз вийде з бліндажа і знайде тіло, зчиниться тривога, а їм ще треба пролізти під колючим дротом.

Розвідники вже різали дріт, коли над траншеями злетіла освітлювальна ракета. Завмерли…

Неподалік, трохи правіше від них, застрочив кулемет, і ще дві ракети повисли над лінією укріплень.

«Тривога, — зрозумів Дорош, — гітлерівці оголосили тривогу».

— Швидше! — поквапив товаришів.

Зробивши прохід у колючому дроті, розвідники проповзли через поле й нарешті опинилися на луках. Пішли в напрямку шосе, по якому прибули з міста: Дорош вирішив повертатися тим самим шляхом, обходячи населені пункти.

Тепер усе вирішував час. Можливо, за ними вже женуться, щоправда, в такий дощ собака навряд чи візьме слід, але за те, що на дорогах поставлені заслони, Дорош міг поручитись. Напевно, вже створено й мобільні пошукові групи…

Рахував, десяток кілометрів вони проїхали по шосе… п’ять пройшли стежкою від лісосмуги… Й ще три-чотири до галявини з копицею… Там можна буде перепочити… Майже двадцять кілометрів — три години швидкої ходи. А якщо врахувати непередбачені затримки, то чотири — чотири з половиною… Зараз близько дванадцятої, отже, до світанку вони мають дістатись галявини.

Перша затримка трапилась при переході через шосе: вийшли не на те місце, куди хотіли, а ближче до Ралехова — довелося йти цілий кілометр, продираючись через придорожні кущі й перебігаючи відкриті місця. З’ясували, що дорога пильно охороняється, — весь час по ній снували мотопатрулі. Перед тим як перейти шосе, полежали в заростях шипшини — річ не вельми приємна, зате надійно: навряд чи якийсь сміливець добровільно сунеться в ці колючі хащі. Трохи відпочивши, перебігли дорогу й рушили вже знайомою стежкою між ланами.

Нарешті заглибилися в ліс. Тут почувалися впевненіше, знаючи, що гітлерівці боялись лісів.

На світанку, коли дістались до куреня під копицею, зітхнули спокійно, наче всі тривоги вже лишилися позаду. Повкладались на сіні, але довго не могли заснути, хоч і стомилися. Кожен думав про те, яку важливу справу зробили сьогодні. І ніхто з них не знав, що їхнє повідомлення про лінію гітлерівських укріплень практично не знадобиться штабові, бо танкова армія генерала Лебединського вже форсувала річку й виходила в тили угрупованню генерал-полковника Блейхера. Через добу під загрозою оточення генерал вирішить залишити Ралехів, і грізна лінія скоро перетвориться просто на рану на землі, а довколишні дороги стануть схожими на оте нічне шосе перед переправою з безладдям і хаосом відступу.

Не знали цього і в нашому штабі, не думав про це й генерал Блейхер — така логіка війни, коли долі тисяч і тисяч людей вирішуються в лічені секунди й залежать від таланту, рішучості, гнучкості й розуму полководця, а також від причин, коли талант і рішучість не варті нічого: просто повінь пройшла, рівень води в річці за останні три дні спав на метр, і з’явились броди для танків генерала Лебединського.

Але Дорош зараз не думав ані про стихію, ні про глибокодумні штабні розрахунки, він ще раз перевернувся з боку на бік і нарешті заснув.

Котлубай розбудив Сугубчика о восьмій ранку. Дощ не вщухав, хоч був уже й не такий сильний, як учора. Сугубчик стояв біля входу в курінь і дивився, як дощові краплі б’ють по калюжі, б’ють і б’ють — здавалось, так триватиме вічно…

Сугубчик позіхнув — дощ навівав на нього сон, поспати б ще, он Пашка як солодко сопе, видно, сняться йому приємні сни… Сугубчик потягнувся — завтра вони перейдуть лінію фронту, і спи, скільки влізе, хоч цілу добу, такий закон: виконав завдання — їж і спи досхочу.

Від цих думок спати захотілося ще дужче. Сугубчик потер скроні, але сонна млість не минала, й хлопець підставив обличчя холодним краплям. Це освіжило його, вія вирішив обійти курінь і копицю, але, подумавши, рушив до лісу, щоб не лишатись на відкритому місці і обійти усю галявину. Ступив кілька кроків і злякано зупинився, почувши голосний, вимогливий стукіт. Сугубчик підняв голову й побачив на сусідньому дереві дятла: той бігав по стовбуру, не звертаючи на хлопця ніякої уваги, — красивий заклопотаний птах.

Сугубчик задивився на дятла, та нараз новий звук примусив його насторожитися: хтось ішов до галявини, ішов не криючись, під ногами шурхотіло листя й тріщало галуззя.

Сугубчик заховався за кущ, зняв автомат. Просто на нього йшов німецький солдат з карабіном за плечима. Вже літня людина, років п’ятдесят чи й більше, йде сміливо, наче він тут господар…

Пропустивши німця, Сугубчик вискочив з-за кущів і приставив йому до спини дуло автомата.

— Руки вгору! — наказав. — І тихо…

Солдат підняв руки вгору. Хлопець зірвав з німця карабін і підштовхнув його до куреня.

— Вперед! І не обертатись!

Він не знав, чи правильно вчинив: може, солдат, побачивши в курені людей в німецьких мундирах, пішов би далі своєю дорогою… «Ні, — вирішив, — таки правильно: цей фріц обов’язково розповів би, що бачив у лісі підозрілих військових, може, дезертирів, і тоді — чекай жандармів…»

Гітлерівець ішов покірно, не обертаючись. Сугубчик поставив його обличчям до копиці й покликав Дороша:

— Гер обер-лейтенанте, прокиньтеся!

Дорош підхопився.

— Що сталося? — запитав він спросоння рідною мовою, та, побачивши солдата з піднятими вгору руками, одразу збагнув свою помилку. Правда, цей переляканий солдат міг не розчути чи не втямити сказане, і Дорош, удавано позіхнувши, перепитав уже спокійно: — Що сталося, рядовий Фогель? Чого ви затримали це опудало?

— Згідно з вашим наказом, гер обер-лейтенанте!

Прокинулися всі розвідники й оточили солдата. Дорош підійшов до гітлерівця.

— Опустіть руки! — наказав він. — І поверніться…

Той повернувся чітко, як на навчанні, стукнувши підборами. Кліпав очима, дивився злякано.

— Ваші документи! — простягнув руку Дорош.

Німець тремтячими пальцями розстебнув мундир, подав солдатську книжку.

— Рядовий Курт Блумберг, — доповів він. — Ми зупинились тут неподалік, місцеві жителі сказали, що в лісі є сіно, і наш унтер-офіцер послав мене подивитись…

— Яка частина? — поцікавився Дорош.

— Обоз… обоз тридцять восьмої дивізії.

Дорош усе ще не вирішив, як йому вчинити. Ясно було одне: відпускати солдата не можна — мабуть, здогадується про щось, бо пальці тремтять і погляд усе ще переляканий.

— Де розташувався ваш обоз?

Солдат тицьнув пальцем на південь.

— Там… За три кілометри є село…

Дорош звірився з картою — не бреше. Треба негайно йти звідси. Хотів уже віддати наказ, однак солдат зрозумів, що зараз вирішується його доля, й мовив швидко:

— Гер обер-лейтенанте, я повинен доповісти вам, що по дорозі сюди зустрів загін есесівців…

Дорош запитав удавано байдуже:

— І що ж?

— Мені здалося, це зацікавить вас.

— Чому? — запитав Дорош, упевнившись, що солдат, видно, таки здогадався, хто вони насправді, і в піжмурки тепер грати ні до чого. Підступив до німця. — Де ви бачили їх?

— На узліссі. Есесівці заглибилися в ліс…

— У якому напрямку?

— Здається, на схід.

— Скільки їх?

— Дванадцять. Я хотів ще сказати… Есесівці розпитували, чи не бачив я чотирьох солдатів і обер-лейтенанта.

Це було серйозно, і Дорош зрозумів, що мусить негайно вести групу далі. Солдат уже не цікавив його. Лейтенант підкликав Сугубчика і сказав так, щоб німець не почув:

— Одведи його в ліс і… Не барись, доганяй нас.

Дорош підхопив свою сумку й подався за розвідниками. Сугубчик показав солдатові автоматом на кущі. Той зрозумів усе, опустив голову, пішов, але раптом зупинився і сказав:

— Я знаю, що ви радянські солдати. Я зрозумів це одразу, й зараз ви вб’єте мене. Але ж повірте, я не хочу вам зла, я простий робітник…

— Ви гітлерівський солдат і наш ворог! — сердито крикнув Сугубчик. — Всі кажуть, коли їм кінець, що вони робітники, а ми не кликали вас сюди! Ну, швидше…

Солдат знизав плечима. Видно, хотів щось заперечити, та лише махнув рукою.

— Ваша правда… — сказав він і важко ступив уперед.

Солдат ішов зсутулившись, а Сугубчик думав: зараз йому доведеться прикінчити цього гітлерівця.

Й несподівано Сугубчик усвідомив, що не зможе цього зробити, — отак спокійно вбити беззбройну літню людину.

Сугубчик зупинився хотів покликати Дороша, але поблизу нікого вже не було, товариші пішли вперед…

Як же йому вчинити? В бою, не задумуючись, і колов би, й стріляв — там усе ясно, все зрозуміло, в розпалі бою людина з голими руками кидається на озброєного ворога й перемагає його, а тут ворог неозброєний, а ти — навпаки…

Він запитав:

— А звідки ви?

Німець зупинився, згорблений, з безвільно опущеними руками, потім обернувся повільно і підвів на Сугубчика порожні й уже мертві очі.

— Навіщо вам?

Справді, навіщо? Сугубчик не міг відповісти на це запитання. Сказав рішуче:

— Ідіть!

— Стріляйте тут! — Німець заплющив очі.

— Слухайте, ви! — нараз запально заговорив Сугубчик. — Я відпущу вас, коли дасте слово честі, що нікому не скажете про нашу зустріч.

Солдат розплющив очі. Спочатку він дивився приголомшено, потім якась тінь майнула на його обличчі.

— Звичайно, — озвався він, — я даю вам слово честі.

— То йдіть…

Німець переступив з ноги на ногу.

— Я хотів сказати… Тільки зараз згадав… Знаєте, перелякався, і зовсім з голови вилетіло. Оті есесівці, що мене зустріли… з їхньої розмови я зрозумів, що вас виказав місцевий поліцай…

У Сугубчика витягнулось обличчя: треба швидше попередити Дороша.

— Спасибі!

Він повернувся й побіг, не чекаючи, поки німець піде.

Солдат щось гукнув йому вслід, але Сугубчик уже не чув — обігнув курінь і зник у кущах.

Розвідники помітили, точніше почули його здалеку: зупинились, очікуючи.

Задихаючись, Сугубчик сказав про щойно почуте від німця.

— Ти відпустив його!.. — раптом вигукнув Дубинський. — Ви тільки гляньте, цей паршивий фріц набрехав йому казна-що, а він вуха розвісив і відпустив його! Ти не виконав наказ і підеш під трибунал, Сугубчик!

Усі мовчали. Сугубчик стояв, опустивши голову.

— Чого ж ви мовчите? — крикнув Дубинський. — Він, — тицьнув пальцем мало не в обличчя Сугубчикові, — він відпустив ворога й не виконав наказу!

Дорош повернувся до Пашки.

— А хто тобі сказав, що Волков не виконав наказу?

— Але ж він не заперечує!..

— Я не наказував убивати солдата! — сказав Дорош твердо. Він пильно глянув у вічі Сугубчикові. — Я наказав відвести того обозника за кущі, щоб він не побачив, куди ми пішли.

— Ти?.. Ти наказав таке?.. — не повірив Пашка.

— Єфрейторе Дубинський! — суворо обірвав лейтенант. — Ви багато собі дозволяєте!

Пашка опустив голову, пробуркотів щось, але Дорош уже не слухав його.

Втрутився Цимбалюк:

— Не збрехав… Звідки йому знати про поліцая? Гарний, виявляється, фріц, а ти б його, — штовхнув ліктем Дубинського в бік, — обов’язково кокнув.

— Отже, так… — сказав Дорош. — Будемо обходити всі населені пункти… І уникати безпосередніх контактів з німцями.

— От гад! — вирвалося в Дубинського.

— Ти про кого? — здивовано глянув на нього Котлубай.

— Поліцайська морда… Я б його зараз! — Дубинський поправив на грудях автомат.

Вигук Дубинського якось згладив неприємне враження від його агресивності. Цимбалюк усміхнувся й мовив розважливо:

— А ти думав, що поліцай цілуватиметься з тобою? Ми пішли, а він доповів куди треба: зупинялися п’ятеро, на двох сухої нитки не знайдеш… І це через кілька годин після вибуху на переправі… Тепер жандарми й есесівці знають навіть наші прикмети…

— Годі! — Дорош переклав парабелум у зовнішню кишеню плаща. — Вперед, хлопці, і не ловити гав!

Коли вони рушили, Котлубай наздогнав лейтенанта, прошепотів схвально:

— Молодець, Миколо! Правильно вирішив.

Дорош скосив на нього хитрі очі. Удав, ніби не зрозумів.

— Ти про що?

— Облиш, Колю… Про Сугубчика.

— А що мені залишалось? До того ж, бачиш, той обозник виявився порядним.

І знову Цимбалюк вів групу, що розтяглася ланцюжком. Ліс почав рідшати, попереду блиснуло озеро. За ним лежав путівець — той самий, який пройшли танки фон Зальца і який міг би вивести їх до Трубничів. Найкоротший шлях, але для розвідників тепер він був заказаний.

Дорош зупинив групу. Лейтенант вирішив обійти озеро з півночі по дрібноліссю, але перед цим трохи перепочити й поснідати. Спустилися в неглибокий байрак і ледь не наскочили на есесівську засідку. Слава богу, Цимбалюк перший помітив солдатів. Він упав за кущ, махнувши товаришам, і обережно відповз назад. Почали радитись.

Есесівці зайняли гарну позицію — на крутих схилах байраку. Якби сержант вчасно не помітив їх, розвідники попали б під перехресний вогонь, і навряд чи хтось залишився б живий. Але іншої дороги не було. Праворуч — болото, ліворуч — мочарі з рідкими кущами: туди тільки сунься — перестріляють, мов куріпок.

Дорош одразу збагнув, що справи їхні кепські. Мали тільки два варіанти: непомітно відступити з байраку й спробувати обійти село з другого боку або атакувати есесівців і прориватись тут.

Лейтенант обрав другий варіант: на південь від села вони теж могли наразитись на есесівську засідку. Подумав і шепнув Цимбалюкові:

— Треба примусити есесівців спуститися в байрак. Ти з Дубинським поповзеш зліва по самому краю. Тримайтесь весь час вгорі, а ми втрьох зайдемо з правого боку… І зженемо їх вогнем униз. Давайте, хлопці!

Навіть гілка не колихнулася за Цимбалюком і Дубинським. Дорош подивився їм услід і кивнув Котлубаю та Сугубчику.

Вони відповзли до густих кущів, де есесівці не могли побачити їх, і піднялись на самісінький край байраку. Тепер усе залежало від їхньої витримки і обережності: слід було якомога ближче підповзти до ворожої засідки, потім разом з Цимбалюком і Дубинським раптово відкрити вогонь, зігнати есесівців на дно байраку й знищити їх.

Нарешті Дорош помітив двох гітлерівців. Вони лежали горілиць метрів за сімдесят. Курили й сміялись. Далі підповзати до них було ризиковано, та Дорош усе-таки зважився: з сорока метрів вони зріжуть оцих двох першою ж чергою, і це дасть їм відчутну перевагу в бою.

Лейтенант наказав Сугубчикові лишитися на місці й прикрити їх, а сам із Котлубаєм поповз далі. Оці кляті тридцять метрів вони повзли хвилин десять, черепаха й та посувається швидше.

Тепер Дорош уже добре бачив есесівців, їх було двоє: один рожевощокий, зовсім ще молодий, другий трохи старший, з вусиками, схожий на Гітлера.

Розвідники приготували автомати й причаїлись, чекаючи Цимбалюкового сигналу.

Нарешті почувся спів іволги — сержант подав сигнал. Дорош натиснув на гачок, і автомат застрибав у нього в руках. Двоє есесівців навіть не встигли підвестися, прошиті кулями. Але зліва відкрила сильний вогонь основна група гітлерівців. Там заколихались віти, Котлубай послав у кущі чергу й таки влучив, бо затріщало гілляччя, й важке тіло покотилось по крутому схилу.

Тепер есесівці, певно, побачили розвідників. Кулі зрізали віти над самими їхніми головами, і Дорошеві та Котлубаєві довелося відповзти назад. У бій вступив Сугубчик. «Молодець, — подумав Дорош, — вчасно прийшов на допомогу».

Кулі перестали свистіти над головою Дороша, і лейтенант висунувся зі свого прикриття. Побачив, що один з есесівців підвівся з кущів і кинув гранату. Дорош випустив чергу, кулі відкинули есесівця на спину, й тільки тоді лейтенант збагнув, що зараз десь поряд має вибухнути граната.

Вибуху не почув, тільки щось боляче штрикнуло в руку. Перегодя підвів голову. З протилежного боку байраку бив автомат, а з-за кущів відповідали йому рідкі постріли. Стрілянина вщухла якось одразу. Дорош підвівся і побачив Дубинського, який махав руками й подавав якісь незрозумілі знаки.

Забувши про руку, лейтенант скотився по крутому схилу байраку й видряпався на протилежний бік. Дубинський перев’язував Цимбалюка; сержант заплющив очі й тихо стогнав.

— Дві кулі, — пояснив Пашка. Зиркнув на Дороша. — І тебе поранило?

— У мене все гаразд, — заспокоїв його лейтенант і схилився над Цимбалюком. — Ваню, чуєш мене?

Поруч присів Котлубай. Поклав руку сержантові на чоло.

— Нічого, — бадьоро мовив він, — ще поживемо, друже!

Він дістав ніж і розрізав лейтенантові рукав.

— Ого! — вигукнув. — Осколок чималенький, та, здається, кістку не зачепив. — Старшина розірвав пакет і перебинтував лейтенантові руку. Бинт швидко став червоний від крові, проте лейтенант не звертав уваги на свою рану, його непокоїв стан Цимбалюка.

Дубинський закінчив перев’язувати сержанта, дістав сигарету й закурив. Потім витер Цимбалюку хусточкою обличчя.

— Потерпи, Ваню, зараз полегшає, — сказав і обернувся до Дороша. — Останній фріц… Він не давав мені ворухнутися, й Іван викликав вогонь на себе.

Дорош скинув плащ, розстелив поруч з Іваном. Розвідники поклали Цимбалюка на плащ, підняли й рушили по схилу вгору.

Тепер попереду йшли Котлубай і Дубинський. Хлопці мало не бігли, щоб якомога швидше дістатися лісу, бо в селі, певно, почули постріли й зчинили тривогу.

Дорош втупився в мокру спину Котлубая, дивився, як ворушаться в такт крокам лопатки старшини, і це чомусь допомагало йому терпіти біль у руці, який усе дужчав і туманив голову. Але скоро Дорош зрозумів, що біль у лівій руці нічого не вартий порівняно з утомою правиці: лейтенант щосили стискав ріжок плаща, боячись випустити його.

Видно, Котлубай, озирнувшись, прочитав щось на лейтенантовому обличчі, бо скомандував привал. Але відпочити не довелося: віддалік почувся гуркіт мотоциклетних моторів.

До дороги лишилось небагато, вона проходила мало не по узліссю, розвідники наддали ходи й встигли проскочити путівець перед гітлерівцями. Тільки вони заглибилися в ліс, як з-за повороту вискочив перший мотоцикл з коляскою. Розвідники залягли в кущах і приготувалися до бою, хоч не сумнівалися, що німці проскочать мимо.

Несподівано перший мотоцикл зупинився, а за ним — ще чотири: на кожному по двоє озброєних автоматами есесівців.

Солдат з передньої машини, обернувшись до інших, сказав щось — розчути слова за гуркотом моторів не було змоги. Либонь, його товариші теж нічого не чули, бо есесівець виліз з коляски й вказав пальцем на путівець.

Мотоцикл зупинився саме там, де розвідники переходили дорогу, й вони зрозуміли, що есесівець помітив їхні сліди. Проте інші солдати не поділяли ентузіазму свого товариша. Один німець навіть махнув рукою, щоб їхали далі, проте есесівець з першого мотоцикла затявся. Низько схилившись над землею, немов щось винюхуючи, він почав заглиблюватися в ліс, ішов назустріч вірній смерті, бо Дубинський уже підняв автомат… Есесівцеві судилося ще пожити: певно, злякався лісу, бо постояв трохи, роздивляючись, і повернув назад. Сівши в коляску, все ж випустив довгу чергу по підліску, мотоцикл одразу рушив, за ним інші.

Коли есесівці зникли за поворотом, Дубинський заправив під пілотку біляві кучері, його веснянкувате обличчя розпливлося в усмішці.

— Цей есес — страшний нахаба! — Підважив автомат на долоні. — Ще два кроки, і я б не витримав…

— Дивно, як він не почув Іванового стогону?.. — підвівся з трави Дорош.

Котлубай позіхнув і пояснив:

— У такому гуркоті сам себе не почуєш. Начадили своїми керосинками… Та вже недовго їм їздити…

Сугубчик обтрусив з плаща воду.

— До річки десять кілометрів, там бліцдрап, а тут — наче вік збираються сидіти.

Раптом у ясних хлоп’ячих очах Котлубай побачив радість. Глянув туди ж, куди дивився Сугубчик, і зустрівся поглядом з Цимбалюком. Поквапом опустився коло сержанта на землю.

— Ну, Ваню, — тихо сказав він, — ось ти й ожив. Завтра до своїх дістанемось, відправимо тебе в госпіталь, підлікуєшся…

Цимбалюк дивився повз нього — чув він чи не чув товаришеві слова, важко було збагнути, — дивився непорушним поглядом у сіре дощове небо. Потім усміхнувся й відповів недбало, наче йшлося про якісь дрібниці:

— Помру я зараз, хлопці, і не треба мені зуби замовляти… Відчуваю, що помру, не хочеться помирати, та що вдієш… Той фріц виявився спритнішим… Ти, Володю, знаєш, кому написати… й що… — Він зітхнув тихо, заплющив очі, і по його обличчю почала розливатись блідість.

Котлубай схопив Цимбалюка за руки.

— Перестань, Іване, відхідну співати…

— Мені вже не сміятись, Володю. — Цимбалюк розплющив очі й дивився серйозно. — Я ось що хотів сказати вам: була в мене така думка: повернутись до цих місць років через тридцять… — Йому стало важко говорити, і Котлубай зрозумів, що Цимбалюк справді вмирає. Старшина погладив Іванові руку, й ця невластива чоловікові ніжність мовби додала Цимбалюкові сили. Він знову заговорив: — Глянути б, що станеться тут, ну, як час міняє землю… То ви приїжджайте до мене через тридцять років… У гості… — все ж не витримав, щоб не пожартувати. Сержант знову заплющив очі, й щоки його ще більше зблідли. Котлубай відчув, як холоне Іванова рука. Він зняв і кинув на землю німецьку пілотку…

На зеленій світлій галявині, одразу за придорожніми деревами, розвідники викопали в піску неглибоку могилу й поховали Івана Цимбалюка — свого бойового побратима. Мовчки постояли над свіжим горбиком і рушили далі на схід.

Вдосвіта вони вийшли до річки й довго блукали в очеретах, шукаючи зручне місце для переправи. Покидали все, крім зброї і документів. Спочатку річку перепливли Дубинський і Сугубчик, потім Котлубай допоміг переправитись Дорошеві.

Вибравшись з очеретів і перетнувши верболози, помітили попереду якийсь рух і почули голоси. Розмовляли російською, й Сугубчик, зрадівши, підвівся на весь зріст, загорлав:

— Свої!..

Котлубай смикнув його за ногу, хлопець упав обличчям у пісок.

— Кулі захотів?.. — сердито просичав старшина.

Їх оточили, забрали зброю і з піднятими руками доставили до найближчого штабу. Але вже через годину по них приїхав на «вілісі» сам командир полку, й Сугубчикові хоч трохи полегшало, коли він побачив щире здивування на обличчі свого ровесника — конвоїра, котрий, ведучи їх сюди, відпускав єхидні репліки на його адресу. Та відразу забув про нього — «віліс», розкидаючи пісок з-під коліс, вискочив на ту саму дорогу, по якій вони пробивались до переправи. Тільки тепер довкола були свої.

«Віліс» підстрибував на вибоях, а вони сміялись, курили, розмовляли голосно — четверо живих, яким пощастило.

Тепер цю дорогу заасфальтували, й колеса машини м’яко шурхотіли по ній. В селі, де колись вони ночували у поліцая, Дорош зайшов на пошту й написав три листи: лейтенант Дорош нагадував старшині Котлубаю, єфрейторові Дубинському й рядовому Волкову, що наближається день, коли вони мають навідати сержанта Івана Цимбалюка, який тридцять років тому попросив їх про це. Відіслав листи і, розпитавши дорогу, поїхав до села, неподалік якого вони поховали Івана.

Усі знали, що зранку Вячеслава Георгійовича турбувати не можна — з сьомої до дев’ятої він працював. Щоранку з сьомої до дев’ятої, так само в неділю й святкові дні.

Академік працював і протягом цілого дня — в лабораторіях, директорському кабінеті, на нарадах, полігонах і стартмайданчиках, навіть на урядових прийомах. Але дві ранкові години були найпродуктивніші й найцікавіші. Вячеслав Георгійович готувався до них, як закоханий до побачення, щоразу ці дві години давали йому щось нове, хоча, звичайно, наївно було б твердити, що кожного дня академік Волков розв’язував якусь нову проблему. Інколи він просиджував у кріслі дві години, не написавши жодної формули чи цифри, але мозок його працював з величезним напруженням — саме цей процес мислення давав Вячеславові Георгійовичу величезну насолоду, все інше було вторинне.

Ще понад два десятки років тому прізвище Волкова почало траплятися дедалі частіше й частіше у вітчизняних та закордонних газетах і журналах, не кажучи вже про наукові видання: там Вячеслав Георгійович фігурував серед перших двох десятків наукових світил, і це не було перебільшенням.

І ось сьогодні Волков сидів у плетеній гойдалці на терасі підмосковної дачі, дивився на квіти, які горіли на сонці червоним вогнем, і невдоволено супився. Дві години, відведені для роботи, вже минули, однак академік не полишав тераси, мружився й ледь-ледь погойдувався.

На терасі пахло живицею і олійною фарбою: Волков не визнавав новітніх пластиків і, ремонтуючи дачу, наказав перестелити терасу сосновими дошками й пофарбувати підлогу олійною фарбою, як колись робив його батько.

Час мало змінив Волкова: невисокий, стрункий — ті самі кілограми, що й тридцять років тому, — тільки дві глибокі зморшки, котрі мовби підпирали знизу щоки, свідчили про невмолимі роки.

Сонце почало припікати, й академік перейшов у затінок дерев, що росли напроти клумби. Сів на лавку і дивився, як висихає роса на пелюстках квітів. Краплина води ще міниться веселкою у сонячних променях, щедро розкидає діамантові відблиски, та от сяйнула востаннє, щоб відродитися завтра вранці. Що ж, він терплячий і почекає добу…

Волков подумав про швидкоплинність життя. Згадав свого сина й вирішив більше не вмовляти його. Ще вранці хотів негайно зустрітися з Ігорем і викласти йому свою точку зору, переконати, що той чинить дурниці… А Ігореві вже за двадцять, і тільки він, батько, вважає його ще дитиною. Ігор уже старший за того дев’ятнадцятирічного солдата, на долю якого випало стільки випробувань, а той солдат був уже зовсім сформованою самостійною людиною. Еталоном життєвого досвіду й розуму став для нього Котлубай, але ж Ігор тепер — мало не ровесник тодішнього Котлубая…

А сам він у двадцять три?

Коли йому минуло двадцять три, він уже захистив свою кандидатську дисертацію, зразу за нею — докторську, потім усякі звання почали сипатись на нього, і його дивує тепер, що син, маючи вже готову кандидатську, вирішив кинути інститут і податися світ за очі на якийсь завод…

Але чи треба дивуватися з цього?

Волков потер підборіддя: хай так і буде. Ігор — розумаха, і йому видніше. Зрештою, якщо він захоче повернутись, в інститут його завжди візьмуть.

Це міркування трохи заспокоїло Вячеслава Георгійовича, хоча він ошукував сам себе — не могло заспокоїти, бо думка про Ігоря неодмінно тягла за собою іншу. Він не міг не думати тепер про жінку, котра колись була його дружиною. Давно не бачив її, давно-давно, й мабуть, Ірина вже не така, якою він її знає і якою запам’ятав на все життя — вродливішою не могла бути жодна жінка на світі, й ніжнішою теж. Він любив її, а вона покинула його. Пішла. Куди й до кого? Він знав, куди, до кого і чому…

Він весь час у роботі, а їй було потрібне інше життя, більш святкове й сповнене розваг. Волков так і не одружився вдруге, й дивно, його мозок, звільнений від багатьох емоцій, працював значно продуктивніше. Це радувало, та все ж у хвилини відвертості з самим собою, коли нічого не приховуєш і спливає в пам’яті навіть те, що хотів би навіки забути, він уявляв своє життя довгим, вузьким коридором, який у перспективі, наперекір усім законам, не зменшувався, а розширювався й світлішав: там, у кінці коридора, стояла вона — неймовірно зваблива, усміхнена, бажана…

Після таких видінь Вячеславові Георгійовичу завжди ставало сумно, він шукав забуття в роботі, бо не знав інших ліків, та, певно, їх і не винайде людство… Спогади розтривожили його і зараз, він викликав машину й поїхав до інституту.

Як правило, день Волкова в інституті починався ознайомленням з кореспонденцією. Сьогодні не було підстав відміняти цей ритуал, і секретар подав папку з листами, які вважав за потрібне показати академікові. Бо всі адресовані йому листи Вячеслав Георгійович не мав змоги навіть побіжно переглянути це забрало б не менше половини робочого часу.

Секретар швидко й уміло перебирав папери. Вячеслав Георгійович з-під опущених він дивився, як спритно бігають його пальці.

— Оце, — секретар відклав кілька густо списаних сторінок, — циркуляри Президії Академії. З вашого дозволу, я передам їх заступникам…

Волков кивнув.

— Сьогодні надійшло вісімнадцять листів з-за кордону, — провадив далі секретар. — Вас запрошують на симпозіум до Лондона. Далі, в зв’язку з обранням вас почесним доктором, — він назвав всесвітньовідомий університет, — нас просять прибути на торжество.

Волков заплющив очі: доведеться їхати, бо можуть образитись…

— Є кілька приватних листів… — наче здалеку долинув голос секретаря. — Один, мабуть, помилково потрапив до нас… — Секретар витяг із купи паперів («І як він отак одразу знаходить потрібне?» — подумав Волков) клаптик — на ньому лише кілька рядків, написаних дрібним почерком. — Ось, можете помилуватися, на конверті все правильно, мабуть, переплутали листи й поклали не в той конверт: звертаються до якогось Сугубчика…

Слово вдарило Вячеслава Георгійовича, — буває ж таке: слова б’ють, як боксери важкої ваги. Він мимовільно відхилився, та одразу опанував себе й потягнувся по лист, якого секретар уже встиг засунути назад до папки.

— Дайте сюди.

Секретар швидко знайшов лист. Так і є, підпис лейтенанта Миколи Дороша — нагадування про те, що скоро минає тридцять років…

Секретар щось сказав йому, та академік зупинив його жестом, і секретар замовк. Сидів і чекав, нічим не виказуючи своєї присутності, але готовий зреагувати на будь-який рух. Думав: дивак цей академік. Його запрошує на урочисту церемонію такий університет, лист на папері з золотим тисненням — і ніякої уваги, а тут якась цидулка від руки, до того ж, якщо нічого не переплутано, дурна фамільярність: «Сугубчик»… Та ще й — «дорогий»…

Але нічого осудливого не можна було прочитати на незворушному обличчі секретаря…

Академік погладжував папірець долонею. Вони — четверо живих — стоять над могилою п’ятого…

Боже мій, який молодець Дорош: нагадав!

Тоді, відразу по війні, вони трохи листувались. Волков одержав од лейтенанта чотири чи п’ять звісточок, проте час обірвав їхні зв’язки — Вячеслав мав усе більше турбот і справ, і спомини про ті роки дедалі рідше навідували його…

Лист від Дороша пробудив їх, він неначе знову стояв над могильним горбком, мокрий і втомлений, з автоматом на грудях. Рядовий Сугубчик — це слово зараз милувало його слух: він знав, що ордени й медалі, різні звання, ступені й відзнаки не поставлять його вище від лейтенанта Дороша, мабуть, все вже трохи змістилося, а проте немає нічого вищого за їхнє фронтове братерство.

Легка усмішка торкнулась уст академіка: за ці роки отам, за дверима оцього довгого кабінету, у величезній приймальній, заставленій оббитими шкірою кріслами, він перебачив багатьох високопоставлених військових, генералів і полковників, та найвищим командиром для нього завжди залишався лейтенант Дорош.

Тільки лейтенант Дорош.

Волков заховав лист Дороша до спідньої кишені піджака. Йому захотілося знову стати отим Сугубчиком — наївним і юним… Подумав, що роки все ж замутили його… Він піймав очікувальний погляд секретаря і всміхнувся.

Секретар знав цю усмішку.

— Переглянете службове листування? — запитав так, для годиться, бо встиг вивчити усі звички шефа: коли отак усміхається — геть усіляку бюрократію. Тепер академік зачиниться в кабінеті або піде по інститутських коридорах і лабораторіях, заводячи розмови з різними лаборантами й аспірантами…

Секретар не помилився.

— Перекиньте все це Антону Сергійовичу, — попросив Волков. — І от що… Дізнайтесь, коли післязавтра можна вилетіти до Львова. Я маю там бути в першій половині дня.

Секретар акуратно склав папери до папки, підвівся й нагадав чемно:

— Але ж, Вячеславе Георгійовичу, післязавтра у вас засідання в інституті, крім того, якщо ви приймете запрошення, котре надійшло сьогодні…

— Ніяких інститутів! — обірвав секретаря Волков. — І ніяких запрошень, звідки б вони не були.

Секретар стримав бажання знизати плечима: що ж, на те вони й академіки, щоб мати право на дивацтво.

Павло Олександрович дивився, як завантажують літак якимись ящиками, і слухав трохи неуважно начальника загону. Він був неуважний не тому, що зверхньо ставився до підлеглих чи мав поганий настрій: про все вже було сказано, всі питання розв’язано, просто начальник загону виконував напівслужбову, напівприватну функцію — проводжав свого безпосереднього шефа, який мав через кілька хвилин сісти в літак, піднятися в повітря і взяти курс на Петропавловськ чи, як його офіційно іменують в атласах та довідниках, Петропавловськ-Камчатський.

Погода була мерзенна — травень, а тут ось-ось зірветься мокрий сніг, і Дубинський підняв комір свого шкіряного пальта.

Загалом погода була нельотна, але в цих місцях рідко буває краща, головне, що в Петропавловську можна приземлитися, а пілот у них класний, Дубинський літав з ним уже три роки й не сумнівався, що той міг би посадити літак із зав’язаними очима.

Ящики з мінералами повантажили, і другий пілот — Дубинський знав тільки, що звуть його Олегом, він летів з ним лише втретє — підійшов до Павла Олександровича і, ніяково усміхнувшись, мовив:

— Є прохання до вас. Я розмовляв з Василем Васильовичем, він не заперечує, але сказав, якщо ви дозволите…

Василь Васильович — перший пілот, був не тільки підлеглим, а й другом Дубинського, і Павло Олександрович відповів цілком серйозно:

— Якщо Василь Васильович не заперечує, то я й поготів… Але в чім річ? — Він був здивований: якісь прохання перед самісіньким вильотом тут, у селищі, яке складається з чотирьох десятків дерев’яних будиночків і де все відомо за тиждень наперед?

Пілот переступив з ноги на ногу, для чогось посмикав замок-блискавку на куртці й попросив:

— Розумієте… Наречена тут у мене, і ми б хотіли до Петропавловська…

— Наречена? — щиро здивувався Павло Олександрович. Він звик знати про все, що робиться в його парафії, аж до дрібниць, а тут, у богом забутому закуті, така подія, і ніхто ані пари з уст. — І хто ж вона?

Пілот розстебнув замок-блискавку й сказав, наче вибачався:

— Оце познайомилися… Галя, вчителька, ну й вирішили в Петропавловську розписатися.

Дубинський напружив пам’ять, але не пригадав Галі-вчительки: зрештою це вже була не його парафія. Школа — це зовсім інше відомство, хоча всі відомства так або інакше були підпорядковані тут його геологічному управлінню, яке розкинуло мало не по всій Камчатці селища, бурові, наметові містечка — чого тільки не було в його якщо не царстві, то принаймні князівстві! Від літаків і вертольотів до тракторів і собачих запряжок.

— І де ж твоя Галя? — запитав Дубинський і озирнувся, наче дівчина мала бути тут, під рукою, бо тут усе було в нього під рукою, і він уже звик до цього, хоч іноді й скаржився на зайву запопадливість деяких підлеглих.

Дівчина справді стояла неподалік, кроків за п’ятнадцять, якась самітна. У темному пальті з норковим коміром і такому ж капелюшку, невисока, тендітна, в чорних чобітках, і жовта невеличка валіза притулилася до її ніг. Від її постаті чомусь віяло не святковістю, яку б мала випромінювати наречена, а розгубленістю — певно, вона соромилася і людей, які дивилися на неї, і взагалі всього на світі, і Дубинський, звиклий, щоб підходили лише до нього й зверталися отак, як звернувся пілот, прохально й шанобливо, круто повернувся і, обірвавши на півслові розмову з пілотом, пішов до дівчини, ступаючи просто по калюжах начищеними до блиску хромовими чобітьми.

Дівчина стояла й дивилася на цього високого, кремезного і вже сивуватого чоловіка, дивилася трохи злякано великими, чорними, трохи підмальованими очима.

А за Дубинським, відставши од нього на крок і визираючи з-за його плеча якось збоку, бо був менший на зріст, чимчикував її наречений і всміхався їй здалеку, бо вже збагнув: справу влаштовано — не буде начальник управління іти отак-от по калюжах, щоб тільки глянути зблизька на дівчину в норковому капелюшку.

Дубинський зупинився перед Галею за крок, подивився уважно просто в очі й мовив:

— Щиро вітаю!

Дівчина не опустила очей, вона, виявляється, була не такою сором’язливою, як видалося Дубинському здалеку, дивилася відкрито, і в її очах Павло Олександрович прочитав цікавість, вдячність і якесь незрозуміле йому запитання.

— Мені буде приємно летіти з вами, — сказав Дубинський і обернувся до пілота: — Заздрю вашому вибору. — Він мовив ці слова просто, бо звик казати людям правду, все, що думав, а дівчина справді сподобалась йому: обличчя трохи видовжене, туби пухкі, а підборіддя якесь заокруглено й м’яко.

Дубинському на мить зробилося сумно. Була і в нього дружина, і, нема чого бога гнівити, було все: і очі не гірші, і любов така, що й досі пече. Тільки де ти, Женю? І чому так несправедливо влаштований світ, що в якихось сорок років… Так, в якихось сорок років, коли ще жити й жити… Тільки очі залишилися в пам’яті, сірі й великі, завжди живі…

— Прошу… — раптом сухо сказав Дубинський, наче й не вітав щойно дівчину й не всміхався їй. — Прошу… — повернувся він різко й пішов до літака — високий, кремезний і начальницький.

Літак піднявся в повітря, Дубинський відкинувся на зручну спинку сидіння й примружився. Він не дивився на дівчину, яка сиділа поруч, бачив тільки, як Олег озирався на неї й усміхався щасливо, чомусь ці усмішки трохи дратували його, і він заплющив очі, намагаючись задрімати. Однак не спалося, щось тривожило його, щось було незвичне зараз у літаку, Дубинський не знав, що саме, й зрозумів тільки трохи згодом… Пахло парфумами, в їхньому літаку ніколи так не пахло, гіркувато-солодким ароматом якихось квітів…

І все ж Дубинський задрімав трохи, але відразу прокинувся: літак кинуло в повітряну яму так, що навіть звичний до всього Павло Олександрович стривожився.

— Що там у тебе, Василю? — спитав він і визирнув у вікно. Земля була десь далеко, вони летіли в хмарах.

Пілот не відповів, і тепер Павло Олександрович уже точно знав: щось трапилось.

Раптом Дубинський зрозумів, чому Василь промовчав. Жінка! У літаку жінка, а Василь не може збрехати, ось і мовчить.

Павло Олександрович торкнувся рукою плеча пілота, але той різко скинув її й наказав:

— Паси! Всім пристебнутися пасами!

— Що? — перепитав Дубинський.

— Ви що, не зрозуміли? — гримнув пілот, і стало ясно — їхні справи кепські.

Дубинський потягнувся до паса, побачивши, як шукає його сусідка, допоміг їй, клацнув і своїм замком — лише тоді визирнув у вікно. Земля тепер була зовсім близько, праворуч зблиснула змійкою річка, підвівся крутий схил сопки.

— Сідаємо, — нарешті спромігся пояснити пілот. — Вимушена посадка.

Павло Олександрович ще встиг помітити дві невеличкі берези попереду, як його кинуло ліворуч, він ударився головою об стінку, підлогу ніби вирвало з-під ніг і в груди вдарило чимось важким.

Опритомнівши, Дубинський побачив, що лежить незручно на боці, а поруч, уткнувшись головою в розтрощений щиток приладів, скорчився Василь. Другого пілота в літаку не було, та Павла Олександровича це чомусь навіть не здивувало. Насилу відстебнувши пас, він сповз униз. Збагнув, що літак лежить боком, з відламаним крилом. Почувся тихій стогін. Галя!.. Павло Олександрович відстебнув її від крісла, підвів. Вона розплющила очі, встала, обіпершись спиною об сидіння, проте одразу сіла знову. Та з нею, певно, все ж нічого серйозного не сталося, і Дубинський повернувся до пілота.

Василь лежав щокою на розтрощеному щитку приладів, і зі скроні в нього стікала кров. Дубинський нахилився до пілота й побачив невидющі мертві очі. Він погладив Василя по щоці, відчувши долонею, як холодіє в нього шкіра. Майнула думка: вони розбилися й літак може загорітися. Але ж дівчина! І де другий пілот?

Тільки встиг він подумати про нього, як у розтрощених від удару дверях з’явилося перекошене від ляку Олегове обличчя.

— Швидко на вихід! — крикнув Олег.

Павло Олександрович підхопив дівчину й виніс з літака. Тепер можна було огледітись і оцінити обстановку. Літак врізався носом у невеличке болото, гвинт зламався, і праве крило відлетіло на кілька метрів. Бензобак, певно, не пошкодило, бо бензином не пахло, та все одно пожежі можна було чекати від замикання в електропроводці.

Дубинський наказав другому пілотові:

— Давай, Олегу, треба витягнути Василя Васильовича.

Він рушив до літака, однак пілот стояв нерішуче, і Дубинський, уже протиснувшись у розтрощені двері, гукнув:

— Ну, що ж ти!

Вони витягли пілота, остаточно пересвідчившись, що він мертвий. Олег побіг до дівчини, що сиділа просто на мокрій землі, а Дубинський повернувся в літак. Упевнившись, що електропроводку не пошкоджено, покликав Олега — той мав визначити, чи можуть вони повідомити про аварію по рації.

Пілот боязко протиснувся в літак, оглянув рацію і безнадійно похитав головою.

— Не буде діла…

— Координати? — коротко запитав Дубинський.

— Приблизні. Василь Васильович устиг тільки передати повідомлення про вимушену посадку. Відмовив бензопровід.

Що ж, у Петропавловську знають про аварію й почнуть розшуки. Однак погода така, що навряд чи літак або вертоліт підніметься в повітря. А туман і мряка можуть стояти тут місяць…

Дубинський перепитав вимогливо:

— І все-таки, де ми?

— За сто двадцять — сто п’ятдесят кілометрів від Петропавловська. — Олег розклав карту, тицьнув пальцем. — Тут.

Дубинський замислився. Найближчий населений пункт кілометрів за дев’яносто, подолати цю відстань буде важко. До речі, як у них з харчами?

Пілот лише розвів руками.

— Здається, щось є у Галі… — сказав невпевнено.

— Що з нею?

— Нога… Треба подивитись.

Вони вийшли з літака. Дівчина сиділа в незручній позі просто на землі, пальто в неї промокло. Дубинський скинув з себе шкірянку, розстелив поряд, наказав:

— Лягайте!

Дівчина подивилася на нього злякано і все ж лягла горілиць. Олег стояв розгублений, і Павло Олександрович зрозумів, що з нього поганий помічник. Обмацав ногу дівчини, та скрикнула від болю, мовив грубувато:

— Терпи, це ще тільки квіточки!

Обережно розстебнув блискавку на чобітку і зняв його. Дівчина ще раз зойкнула, але Дубинський уже не звертав на це уваги: з першого погляду збагнув, що ногу зламано.

— Доведеться накладати шини, — сказав Олегові. — Розбий ящик і принеси дошки.

Галя стогнала, зціпивши зуби, потім замовкла і, поки чоловіки обробляли їй ногу, мужньо терпіла біль. Дубинський відкликав Олега, запитав тихо:

— Що будемо робити?

— Як накажете… — почав той невпевнено, але Павло Олександрович перебив його нетерпляче:

— Давай домовимось: зараз тут нема ні начальників, ні підлеглих. Нам іти щонайменше дев’яносто кілометрів, доведеться ще нести Галю, і все залежить тільки від нас.

Олег безнадійно роззирнувся довкола.

— Туман… — сказав він так, наче в нього раптом заболіли зуби. — Туман, і нас не знайдуть…

— Така погода може протриматись і тиждень, і два, — ствердив Дубинський, — а продуктів у нас…

У Галиній сумці вони знайшли півбуханки хліба, двохсотграмову пачку масла, кілограм сухої ковбаси, чай і і трохи шоколадних цукерок.

— Негусто, — констатував Павло Олександрович. Зиркнув на годинник. — Перша година, їсти будемо тільки ввечері.

— Дев’яносто кілометрів! — вигукнув Олег розпачливо. — Більше двадцяти на добу ми не пройдемо.

— П’ять діб, — погодився Дубинський. — П’ять діб — найменше. Може, ти пропонуєш щось інше?

— Рація розбита, — похитав головою Олег, — і нема в нас ніяких шансів.

— От що, хлопче, — сказав Дубинський твердо, — не розкисай. П’ять діб ми мусимо протриматись. У літаку в брезент, неси його сюди, зробимо ноші для Галі.

Дубинський розкатав брезент, припасував до нього широкі, щоб не терли, лямки. Краєм ока дивився на Галю: сиділа мовчки, нога, видно, боліла, однак дівчина ні разу не покривилась.

Потім вони з Олегом занесли тіло Василя Васильовича в літак, заклали ящиками отвір на місці зірваних дверей, щоб звірі не залізли всередину. Поховати пілота не мали змоги, нічим було видовбати яму в мерзлому грунті. Хвилину постояли в скорботі й рушили на північний схід.

Вони йшли нешвидко, і спочатку їм видалося, що дівчина зовсім не важка і вони, мабуть, зможуть пройти сьогодні й більше двадцяти кілометрів, та невдовзі дорогу їм перепинило озерце, його довелось обходити, потім іти болотистою низиною, де ноги грузли в багні; Павло Олександрович тепер часто перекладав лямку на плечах, щоб менше муляла, а вона різала більше й більше, проте він ішов не озираючись і зупинився тільки тоді, коли проминули низину й піднялися на більш-менш сухий пагорб.

Після короткого відпочинку вони з Олегом помінялися місцями, тепер Павлові Олександровичу стало трохи легше, лямка лежала на спині й плечах, не давила на груди, й дихалося вільніше. Йшов і намагався не дивитися на дівчину, та раз по раз зустрічався з нею очима — лежати їй було не зовсім зручно й, певно, біль не давав спокою, вилиці у неї загострилися, але нічим не виказувала свого справжнього стану, навіть трохи вимучено всміхалася Павлові Олександровичу, і він усміхався їй у відповідь.

Олег усе частіше поправляв лямку, ішов, нахилившись уперед, він помітно уповільнив темп, іноді шкутильгав, Дубинський бачив, що Олег іде з останніх сил, і сам відчував, як свинцем налилися ноги, але не думав про відпочинок, точніше думав про нього весь час, проте не міг щадити ні себе, ні Олега. Згадував, як тридцять років тому він, зовсім ще юний єфрейтор Дубинський, разом з трьома товаришами ніс смертельно пораненого Цимбалюка. Тоді вони знали, що їхній друг вмирає, що сержантові лишилося жити лічені години чи навіть хвилини, І все ж несли його і не кинули б нізащо, прийняли б бій і полягли самі, але не кинули б — в цьому був вищий смисл їхнього фронтового братерства: кожен знав, що надійнішого за плече друга не може бути нічого.

Це надавало сил і тоді, тридцять років тому, і тепер, коли він постарішав. Мусив іти навіть через силу, бо іншого виходу просто не було.

Вони пройшли ще два чи три кілометри схилом сопки і, коли вже зовсім вибилися з сил, почався повільний спуск, і йти стало легше. Навіть Олег трохи пожвавішав, однак через кілометр їм знову трапилось озеро, і Дубинський наказав зупинитися.

Олег одразу опустився на землю, уткнувся обличчям у вологу цигейку поруч Галиного плеча, лежав і важко дихав. Вона попестила його мокру від поту чуприну, з якої сповзла шапка, але хлопець нараз різко скинув її руку.

— Почекати треба було! — раптом вигукнув він, мало не плачучи, — невже не можна було почекати?

— Ти про що? — здивовано глянула на нього Галя.

— Ну навіщо було поспішати з весіллям?

— Але ж ти хотів…

— Я?! — вигукнув Олег. — Я хотів?..

Галя різко випросталася, повернулась до хлопця, забувши про ногу, скрикнула й притиснулась обличчям до брезенту.

— Дочекалася б рейсового літака, — вів далі Олег роздратовано, — і вилетіла б через три дні.

— Ти ж просив мене…

— У тебе є свій розум! — Олег підвівся й пішов геть, важко припадаючи на праву ногу. Ліг на землю біля озерця й почав пити просто з нього, жадібно, захлинаючись. Дівчина дивилася на Олега, й очі в неї округлилися й потемнішали, якщо можуть потемнішати і так чорні очі.

Дубинський сидів і мовчав, бо що зрештою можна казати в такій ситуації? Тепер і він відчув страшенну втому — вибрав сухіше місце, зняв чоботи й ліг, підмостивши під голову шапку. Сон змагав його, й Павло Олександрович вирішив заснути на чверть години, рівно на чверть години, не більше, бо сьогодні вони мали пройти ще не один кілометр.

Прокинувся він від холоду, зиркнув на годинник і одразу скочив на ноги. Минула ціла година, і ніхто не розбудив його! Видно, Галя з Олегом помирилися, бо пілот спав, притулившись до неї, і солодко сопів у сні. Галя лежала горілиць, заплющивши очі, й Дубинський не зрозумів, спить вона чи просто боїться поворушитись, Щоб не розбудити хлопця.

Павло Олександрович натягнув чоботи на набряклі ноги, кілька разів присів, щоб хоч трохи зігрітися, і рішуче, Навіть надто рішуче й голосно мовив!

— У дорогу, друзі!

Галя одразу розплющила очі, певно, все ж не спала, а Олег навіть не ворухнувся.

— Ви не дійдете зі мною, — раптом сказала Галя тихо, пильно дивлячись на Дубинського. — Вам не дійти, і треба шукати іншого виходу.

— Мусимо дійти. — Павло Олександрович не відвів погляду.

Дівчина скосила очі на Олега і, впевнившись, що він спить, сказала твердо:

— Ви залишите мене з Олегом, а самі підете по допомогу. Ви дійдете за два дні.

Павло Олександрович опустився на брезент коло дівчини. Йому було приємно сісти отак близько до Галі й дивитися на неї, хоч вона спала з лиця, щоки взялися плямами, і тільки очі світилися. Відповів суворо й навіть грубувато:

— Думати треба! Ну дійду я, а далі? Як вас шукати?

— Але ж я гадала, що тепер, коли ми точно визначили місце…

— Як точно? — не втримався від усмішки Павло Олександрович. — Ти розумієш, що таке п’ять кілометрів сюди чи туди в таку погоду? Та й хто підніметься в повітря?

— А якщо трохи розвидниться?

— Якщо розвидниться, нас і так знайдуть.

— Але ж хоч ви… — Вона не докінчила, та Павло Олександрович усе зрозумів і перебив різко:

— Ми підемо разом і будемо разом до кінця! Ясно?

Дубинський трусонув Олега за плече. Той лише застогнав уві сні, однак Павло Олександрович трусонув сильніше — хлопець сів і закліпав очима. Оговтавшись, спохмурнів, глянув на темне озеро, на якому лежали сиві пасма туману, скривився, і Дубинський подумав, що він зараз розрюмсається. Мовив бадьоро:

— Давай обійдемо озеро — і ночівля!

— Обійдемо… — В тоні хлопця відчувалася безнадія, але він підвівся, мерзлякувато стенувши плечима.

Вони рушили вбік від озера; береги були низькі й грузькі, і краще зробити гак, ніж плуганитися по коліно в воді.

Тепер Дубинський відчув, що й він не може підтримувати такий темп, як раніше, — ступав і дивився, як грузнуть його чоботи в м’якому, рудому й мокрому мосі, як чвакає під ними вода, дивився й думав, що його добротні хромові чоботи скоро розкиснуть від тундрового моху й багна.

Потім він уже не звертав уваги на чоботи та одноманітне чвакання, почав думати, що, може, дівчина має рацію і не треба їм мучитись отак утрьох, що все одно не витримають, — нехай би пішов один Олег, він ще молодий і дістанеться до селища швидше… Врятується хоч один, а він залишиться з Галею…

Павло Олександрович зупинився й хотів помінятися місцями з Олегом, але зиркнув на хлопця й рушив далі так само попереду — відчув, що той знесилився.

Але ж Олег старший за їхнього колишнього командира розвідки лейтенанта Дороша…

Як давно це було, минуло вже тридцять років. А міг же загинути тоді, усе ж йому пофортунило — тридцять років…

Дубинський згадав, що вони поклялися зустрітися саме через тридцять років. Через тиждень він мусить бути там… Цікаво, чи пам’ятають про це інші? І де зараз вони, що роблять? Волков — того знають усі, навіть не віриться, що його колись називали Сугубчиком. А Дорош, Котлубай?..

Чвак… чвак…

Ноги грузнуть і зробилися як дерев’яні. А завтра буде ще важче.

Скільки вони вже пройшли? Мабуть, кілометрів з десять. Залишилося вісімдесят, багато, надто багато, і все ж треба йти вперед.

А сил, здається, вже зовсім нема…

Ні, він не може послати вперед Олега — якби вирішувалася доля тільки його одного, але ж дівчина!.. Загине дівча, таке молоде, вродливе й чорнооке.

Вони пройшли ще з кілометр, і Олег зупинився. Його хитало, хлопець ледь не впав на вологу землю. Не краще почувався й Дубинський — простягнувся біля Олега. Швидко насувалися сутінки, і мокрий сніг знову почав сипати з цього клятого хмарного неба.

Відпочивши, чоловіки назбирали хмизу, розпалили вогнище. Трохи зігрівшись, лягли на вузькому брезенті біля дівчини і заснули.

Дубинський прокинувся від холоду. Галя ще спала, а Олега не було. Павло Олександрович вирішив, що той подався по хмиз — перед дорогою треба було випити гарячого чаю. Дубинський помахав руками, щоб хоч трохи зігрітися, взяв чайник і пішов по воду. Почекавши ще трохи, заходився розпалювати вогнище сам. Сире гілляччя горіло погано, дим виїдав очі, але вода в чайнику скоре нагрілася.

Галя прокинулася від диму, сіла й запитала:

— А де Олег?

— Мабуть, збирав дрова.

Дубинський підкинув гілочок у вогонь, підвівся й крикнув:

— Олегу!

Ніхто не відгукнувся. Павло Олександрович покликав ще раз, але марно.

— Не чує… — сказала Галя.

Дубинський лайнувся в душі й знову пішов по дрова. Поки збирав, вогнище згасло, довелося знову роздмухувати, але вода все ж закипіла.

А Олега все не було.

Павло Олександрович попросив дівчину дістати чай для заварки. Покопавшись у сумці, Галя підвела на Дубинського розгублені очі й прошепотіла:

— Чаю нема… і взагалі… — вона не докінчила, висипала з сумки продукти просто на брезент.

Дубинський глянув і все збагнув.

Олег пішов від них. Пішов, захопивши частину продуктів. Рівно третину, а чай забрав увесь.

Галя схлипнула, зовсім по-дитячому розтерла сльози на щоках, хотіла щось сказати і розридалася вголос.

Дубинський не став її втішати, пішов до вогнища і приніс чайник. Налив дівчині повний кухоль окропу, підсунув цукерку й маленький шматочок хліба з кружальцем ковбаси.

Галя заперечливо похитала головою, та Павло Олександрович гримнув на неї:

— Розрюмсалося дівчисько! Радіти треба — вчасно людину розкусила…

— Але ж він… — усе ще схлипуючи проказала Галя і замовкла, зрозумівши, що ніякі слова не виправдають Олега.

Павло Олександрович пив окріп і думав. Сам він Галю не донесе. Коли б ще були продукти! А в них сто грамів масла, кільце ковбаси й чверть буханця хліба. Фактично на два дні напівголодного існування. За ці два дні він пройде найбільше кілометрів п’ятнадцять, виснажиться сам і виснажить дівчину. Якщо ж залишитися тут, то продукти вони розтягнуть на три дні. Потім ще кілька днів протримаються без їжі, а за цей час може розпогодитись або хтось із мисливців випадково надибав їх. Крім того, Олег, можливо, дістанеться до селища, і вертольоти спробують розшукати їх. Якісь шанси все ж є, і краще лишитися на місці.

Він виклав дівчині ці міркування, й вона погодилась одразу. Погодилася б на будь-яку пропозицію, та й що мала робити: цілком залежала від нього.

Дубинський примусив Галю поснідати, дбайливо закутав її в пальто і пішов збирати дрова. Їх треба було мати під рукою достатньо, тепер від його вміння швидко розвести вогнище залежала їхня доля — почувши гуркіт літака чи вертольота, мав подавати сигнал.

Збираючи гілляччя, Дубинський знайшов невеличку розколину в схилі сопки, тут було затишніше, розколина хоч трохи захищала від холодного вітру, і Павло Олександрович перетягнув сюди дівчину. Розклав поруч вогнище й знову подався по дрова. На щастя, сніг ущух, а вітер, хоч і пронизливий, все ж давав якусь надію — він міг розігнати туман і хмари.

Та їхні сподівання не справдилися, хмари летіли низько над землею, посіявся нудний, дрібний дощ, від цієї мжички ніде не було рятунку — шкірянка Дубинського намокла, він відчував вологу мало не кожною клітинкою свого тіла, хотілося кинути все під три чорти й залізти під брезент, але він вперто ходив біля розколини, весь час розширюючи коло пошуків, і скоро назбирав досить велику купу хмизу.

Тепер міг трохи відпочити. Підкинув дров у ледь тліюче вогнище і заховався під брезентом коло Галі. Потім вони пообідали — випили окропу і з’їли свої бутерброди. Галя мовила зовсім просто:

— Лягайте поруч, так буде тепліше…

Цим вона наче виправдовувала його близькість, зрештою це було правильно, до того ж Дубинському й справді хотілося бути зовсім поруч — він ліг, правда нерішуче, але Галя сама розстебнула йому гудзики на пальті, обняла за шию й пригорнулася міцно.

Вночі дощ перестав, але Дубинський спав міцно і не знав, що вітер розігнав хмари і вертольоти піднялися в небо й шукають їх. Якби він знав це, давно б підкинув гілляччя в пригасле вогнище, й один з вертольотів уже помітив би їх, але вони спали обоє…

І все ж маленький, зовсім маленький димок од вогнища таки помітили з вертольота, й пілот про всяк випадок спрямував машину до озерця попід сопками, зрештою це могло бути пасмо приозерного туману, проте пілот був досвідчений і уважний, він узяв курс на цей ледь помітний димок, і тоді Дубинський прокинувся від гуркоту машини в небі…

Вони сиділи під квітучою яблунею за столом, застеленим цератою, пили пиво і їли раки. Якось воно все вийшло випадково: Котлубай повертався зі школи і, проходячи повз садибу голови, побачив, як шофер вивантажує з машини ящик з пляшками. Обминув «Волгу», трохи подивувавшись, — їхній голова не пив, та не встиг ступити й кількох кроків, як почув:

— Куди ж ти, Володимире Степановичу, йди сюди!..

Озирнувся. Голова в майці перегнувся через бильця ганку, махав руками.

— Гості в тебе?

— Нікого нема, просто хлопці раків наловили — і так пива захотілося… Заходь!

На столі вже лежала купа червоних, великих — один в один — раків. Вони ще парували, й пахло так смачно, що Володимир Степанович збагнув, чому їхнього голову потягнуло на пиво.

Біля раків, витягши ноги в грубезних кирзових чоботах, сидів його сусід Левко Шадура — завгосп сільської лікарні або, як він сам себе називав, заступник головного лікаря і знавець відомого навіть за межами села «Гапчиного напою».

Шадура налив усім пива, зневажливо відсунув порожню пляшку й виразно гмикнув. Голова підвів на нього лукаві очі.

— То я й кажу, — зрадів Левко, неправильно зрозумівши голову, — починати годиться не з пива… — Він спритно витяг десь із-під столу «екстру», хотів уже зірвати накривку, однак голова зупинив його:

— Я ж казав: тільки пиво.

— Але ж, Даниле Семеновичу, навіть лікарі не радять раптово припиняти.

— Ти диви… — єхидно посміхнувся голова. — Вже й лікарів залучив на поміч.

— Сам — заступник головного! — зареготав Котлубай.

— А що, погана професія? — образився Левко. — В культурному товаристві обертаємось.

Чи то пиво, яке він глибоко зневажав, чи те, що пляшка приємно обважнювала галіфе, а він не міг хильнути з неї, зіпсувало Шадурі настрій, і він причепився до Котлубая:

— Оце вчора приходить мій Гнат додому, я йому всякі вказаній по господарству, а він мені: отрутохімікати не можна застосовувати! З якого, питаю, часу ти проти нашої науки й передового досвіду? І чого вас у школі вчать? То ви розумієте, Даниле Семеновичу, — перегнувся Шадура через стіл до голови, — шмакодявка ця мені у відповідь: так і так, мовляв, сам Володимир Степанович казали нам, що людство може загинути від ДДТ. Я відповідаю: його ж у наших магазинах продають, і знов-таки руководящі органи зобов’язують використовувати, а хто такий ваш директор проти нашого рідного керівництва? Ну, я, звичайно, навчив його, як у батькових наказах сумніватися, а воно верещить і не згоджується з наукою. От я й питаю товариша директора, чому це дітей у школі навчають?

Голова посміхнувся, однак Котлубай зиркнув на нього суворо й мовив якомога серйозніше:

— У вас, Левку Тимофійовичу, дуже тямущий і гарний син. Та боязкий він, а коли відверто — забитий. Якщо й надалі битимете, скалічите дитину, а з хлопця люди можуть вийти.

— А ми що, не люди? Мій старий теж тримав мене у страсі божому й зробив людиною…

Шадура погладив себе по череву, й Володимир Степанович подумав, що навряд чи вони колись дійдуть спільного погляду на те, кого можна називати кращим представником роду людського. Встрявати в’ суперечку з Левком не хотілося, але пояснити йому хоча б найелементарніше треба було.

— Ми вчимо ваших дітей допитливості, — почав Котлубай серйозно, — і вмінню дивитись на життя своїми очима. Перш ніж зробити щось, дитина має осмислити, чи правильно чинить. Коли людина не робитиме цього, зупиниться наш поступ. Ось ви кажете, — ледь помітно всміхнувся директор, — давали синові якісь там вказанія… Коли хлопець усвідомить їхню доцільність, з більшою охотою й краще виконає їх.

Шадура засовався на стільці й рішуче витягнув з кишені галіфе чвертку.

— Як хочете, а я вже не можу! — грюкнув він пляшкою об стіл.

— Дозволимо? — засміявся голова.

— Нехай п’є.

Шадура націдив півсклянки. Трохи повагався й долив ще. Випив горілку зі смаком. Володимир Степанович осудливо подивився на нього й подумав, що робитиме все, аби син Шадури не пішов батьковим шляхом. Власне, він і працює отут в селі для того, щоб закладати підвалини майбутнього. Голова з його повсякденними турботами, правління, бригадири, сільрада — це сьогодення, їм усім нема часу зупинитись і подумати про завтрашній день, точніше, думають, та не завжди, бо не завжди їм під силу зробити щось для майбутнього. Біля витоків цього майбутнього стоїть він, Котлубай, бо ліпить з отих шмакодявок, як каже Левко, справжні характери, і принаймні два чи три прийдешніх покоління — це його, Котлубаєва робота.

Згадуючи іноді свої юнацькі рожеві мрії про інститутську кафедру, Володимир Степанович лише благодушно всміхався. Тепер ні за які скарби не пішов би туди, хоча вже пропонували, й неодноразово. Після війни обставини склалися так, що довелося залишитися в селі: батьки тяжко хворіли, а взяти їх з собою до міста не міг. Тоді шкодував, а нині вважає, що доля всміхнулася йому: має гарну дружину, п’ятеро дітей своїх і чотириста в школі й не уявляє, як би зміг прожити без цієї величезної сім’ї…

Левко, випивши склянку, подобрішав, і йому захотілося пофілософствувати, сказати щось розумне. Солодко гикнувши, Шадура почав:

— Оце ви кажете, щоб я не «вчив» свого Гната… І що люди з нього можуть вийти… Він і сам хоче десятирічку кінчати, а потім — світ за очі… А хто ж у селі гноєм завідуватиме, коли всі на інженерів та лікарів вивчаться?

Котлубай з цікавістю зиркнув на Шадуру: невже того й справді хвилює це? Та подумав, що нема на селі людини, котра б так чи інакше не зіткнулася з цією проблемою.

Відповів серйозно:

— Не всі люди мають якісь виняткові здібності, — не втримався, щоб не пожартувати: — Як ви, скажімо, Левку Тимофійовичу. Є багато дітей, яким ще до закінчення школи буде зрозуміло, що вони не зможуть стати ані вченими, ні інженерами, ні конструкторами. Але це не повинно відбитися на дитячій психіці. Наші діти мають знати, що вони все одно можуть робити корисне діло, зажити пошани.

Котлубай обернувся до голови, наче шукаючи в нього підтримки.

— Авжеж, авжеж… — закивав той схвально. — Ваші вихованці в колгоспі — наша опора.

— Чули: Левко Тимофійович каже, що не дають вам життя на правлінні…

— Це й добре: де вони праві, де я… Сперечаємось і доходимо істини.

— До речі, не сприйміть це як комплімент, вони залишаються в селі ще й тому, що ви до них прислухаєтесь… Проте я трохи відхилився. Так от, Левку Тимофійовичу, ми, вчителі, прагнемо не допустити, щоб у дітей склалось переконання: мовляв, найздібніших чекає цікава творчість, а менш здібні мусять все життя виконувати норми або, як ви кажете, завідувати гноєм. Зрозумійте, честь і гідність людини може проявитися в будь-якій праці, комуністична праця по-новому розв’язує питання здібностей і таланту. Та ви поговоріть з Петрусем Швачком…

— Це той, що у тракторній?

— Еге ж. У школі вчився важко, ледве витягнув десять класів, батько його хотів, аби Петрусь став, як і він, фельдшером, лаявся, що син не встигає, і вчив його за вашим, так би мовити, «прогресивним» методом. Я з ним уже так і так, сварився навіть, поки не переконав, щоб не збивав хлопця з пантелику. І бачите: зараз Петрусь на всю область гримить, орденом Леніна нагороджений, член обкому комсомолу.

Шадура поважно кивнув, так, наче схвалював діяльність директора, наче й сам хоч трохи, та був причетний до неї. А Котлубай вів далі:

— Ось ми й хочемо, щоб для юнаків та дівчат звичайна праця на полі чи фермі давала насолоду. Можете не вірити мені, та я більше впевнений у дитині, хай і невеличких здібностей, але закоханій у якесь діло, ніж у круглому відмінникові, котрому байдуже, з якої дисципліни він дістає чергову п’ятірку. Бо ці п’ятірки стали для нього самоціллю…

Голова, забувши про раків, з цікавістю слухав Котлубая. Видно, щось хотів запитати чи вставити, Володимир Степанович помітив це, обірвав свій монолог.

— Ти хотів щось сказати, Даниле Семеновичу?

— Ось ти весь час — праця й праця… Мабуть, я більше за тебе зацікавлений у цій праці, однак, якщо вчителі тільки про неї торочитимуть, що ж вийде? Людина добре працюватиме, коли труд у неї усвідомлений, а саме слово «усвідомлення» криє в собі таке, що не може обмежуватися тільки колгоспною сферою. Ти розумієш мене?

— Хочеш сказати, що ми повинні насамперед виховувати громадянина?

— Авжеж…

— А ти знаєш, — Котлубай присунувся до столу й заговорив захоплено, швидко: — Ти знаєш, коли я дивлюсь на клас перед собою, на отих кирпатих і веснянкуватих, думаю: оце майбутнє нашої країни, й від мене, розумієш, саме від мене залежить, яким буде це майбутнє. Чи стануть вони творцями нового, чи продовжуватимуть нашу з вами й наших батьків справу? Чи не так, Даниле Семеновичу, й ти не це хотів почути від мене?

Голова схвально кивнув і підсунув Котлубаєві великого рака.

— За розмовами зовсім про раків забули… — сказав він.

Левко відкоркував пляшку пива, перевернув її над склянками, аби пінилося. Голова ковтнув і додав:

— Доїдайте, бо жінка там іще зготувала — пообідаємо трохи…

Котлубай засміявся.

— Знаємо ваше «трохи пообідаємо»… Але мені не випадає… Завтра їду й маю ще складатися.

— Куди ж ти перед іспитами? І хто це тебе відпустив?

— Та довелося з завідувачем райвно баталію витримати.

Голова хотів розпитати, яка нагальна потреба примушує Котлубая кидати школу такої гарячої пори, але зарипіла хвіртка, і з-за кущів бузку визирнула дівчина-листоноша. Побачивши таке поважне товариство, засоромилась.

— Вам, Даниле Семеновичу, рекомендований лист, треба розписатися… — мовила ніяково.

— Сідай, Полю, — присунув їй стільця голова. — Може, пивка з нами?

— Скажете таке… — зовсім зашарілась дівчина, зиркнувши на Котлубая. — А вам, Володимире Степановичу, як звичайно…

— Давай сюди, — усміхнувся Котлубай. — Сумка хоч трохи полегшає…

Дівчина витягла журнал, кілька газет і перев’язану ниткою паку листів.

— Отут розпишіться, — показала пальцем у реєстраційній книзі. Спритно закинула сумку на плече й зникла непомітно, як і з’явилася.

За столом запала тиша.

Голова й Котлубай перебирали листи, Шадура попивав пиво. Володимир Степанович розірвав конверт, дістав листа й перебіг його очима.

— Ну, молодець! — радісно вигукнув він. — Не забув…

Голова глянув запитливо, й Володимир Степанович пояснив:

— Отут про мою поїздку і йдеться. Зустріч фронтових побратимів через тридцять років. Умовились колись…

— Це справді подія! — У голови заблищали очі.

Котлубай підвівся, потиснув руки голові й Шадурі, хотів щось сказати, нерішуче зупинився, але, повагавшись, рушив до хвіртки. Голова наздогнав його вже на вулиці, запитав:

— Ти щось хотів, Володимире Степановичу?

Котлубай махнув рукою, та голова притримав його. І тоді Володимир Степанович зважився:

— Не люблю я цього… — мовив нерішуче. — Та нехай уже… Не зміг би ти позичити мені карбованців тридцять? Там з хлопцями, може, доведеться посидіти… Щоб незручно не було… А в жінки не випросиш, вона й дала б, та ротів п’ятеро…

— Дивна ти людина, Володимире Степановичу! — насварився пальцем голова. — Про що може бути мова… Зачекай хвильку.

Він підтюпцем побіг до будинку, виніс гроші, сунув, до Котлубаєвої кишені й зашепотів на вухо:

— Я тобі сотню виніс… І не сперечайся, гроші запас люблять. Коли будуть, тоді й віддаси, не суши собі голови…

— Спасибі, друже, — відповів Котлубай коротко й навіть сухо, наче боявся розчулитися.

Голова ще постояв трохи, дивлячись директорові вслід, і пішов доїдати раків.

Дорош сидів на лавці біля обгородженої й доглянутої могили. Хтось часто приходив сюди й поливав квіти, вони розрослися й цвіли — різноколірні братки, а над ними бриніли бджоли.

Котлубай стояв поруч, поклавши руку на плече Дорошеві. Вони мовчали. Вже встигли наговоритися — Котлубай приїхав звечора, вони ночували в одній хаті, сиділи допізна, згадували пережите.

А зараз мовчали. Нічого не казали один одному, заглиблені в спогади.

І кожен думав: чи приїдуть?

Дубинський аж на Камчатці, йому долати півпланети, йому можна й вибачити… А Волков?

Дорош з Котлубаєм прийшли на могилу вранці, а зараз уже сонце високо піднялось над обрієм…

Дорош зітхнув і скоса подивився на Котлубая.

Ось над ким не владні роки: стоїть прямо, голова високо піднята, майже нема зморщок, очі світяться зовсім молодечо — мудрі, всерозуміючі очі людини, яка чимало бачила в цьому житті.

Котлубай сів поруч і обійняв Дороша. Той зрозумів його жест по-своєму — засмучено похитав головою й хотів щось сказати, але не встиг, бо неподалік голосно просигналила машина, й Дорош нетерпляче роззирнувся.

Сигналила «Волга», різко й вимогливо. Озирнувся й Котлубай, і вони побачили чорну машину, яка виринула з-за повороту.

Вони підвелися й стояли, дивлячись, як з «Волги» виходять двоє: маленький, сухий чоловічок з пронизливими очима й кремезний блондин з посрібленими скронями.

Дивились, і їм не вірилося, що той маленький — Сугубчик. Блондина впізнали одразу, та хіба можна було не впізнати Пашку Дубинського, якого ні роки, ні високі посади не змінять, мабуть, до самої смерті, так Пашкою й залишиться…

А от Сугубчик мав вигляд справжнього академіка.

Дорошеві зробилося навіть трохи ніяково, і, певно, якась вимушена усмішка ковзнула його обличчям, але поруч стояв Котлубай, а Котлубай, мабуть, і зараз був наймудрішим із них, він обійняв Волкова зовсім просто й мовив щиро:

— Ніколи б не подумав, що Сугубчик стане таким!..

Волков усміхнувся, і в очах у нього Дорош прочитав якусь непевність і несміливість, достоту як у того зеленого Сугубчика в кузові «мерседеса» під час їх рейду по німецьких тилах.

Вони тиснули один одному руки, обіймалися й цілувались, і в очах у кожного стояло запитання: який же ти і хто ти?

Вони були зовсім інші, ніж тоді, коли ходили в розвідку. Зрештою це було закономірно, кожен прожив ціле життя: були вони вже літніми людьми, і все ж у кожного лишалося й те — юнацьке, і почувались вони зараз зовсім молодими, наче легко скинули з себе цілих тридцять років…

Бо очі у всіх блищали, і кожному було радісно, і життя здавалося дивовижним і прекрасним.

Потім вони стояли мовчки, віддаючи шану Цимбалюкові, і над могилою бриніли бджоли…

А тоді їхній командир лейтенант Микола Дорош сказав, що думав.

Думав він, що мине ще триста чи тисяча років, а над могилою з братками завжди бринітимуть бджоли. І мудрі люди, які давно вже забули про війни, створять з неї пам’ятник тим, хто не пошкодував життя для прийдешнього.

І ім’я Івана Цимбалюка буде вирізьблене на величезній гранітній брилі. Вирізьблене навічно, якщо може бути вічною наша маленька гарна планета.