Гадючник. Дорога в нікуди

_{ВАГАННЯ, ГНІВ І НАДІЇ ФРАНСУА МОРІАКА}

_{Чужий, жорстокий світ, патологічні почуття, вчинки, уявлення… Розумна, вольова жінка занапащає своє життя, не знайшовши іншого шляху до особистої свободи, ніж спроба вбивства («Тереза Дескейру», «Кінець ночі»). Сім'я — гадюче кубло, де панують підступність, невситима жадоба грошей, убивча ненависть («Гадючник»). Хвора, вразлива дитина стає жертвою невдоволеного честолюбства й нелюдської жорстокості рідної матері («Мавпеня»). Кохання, дружба, поезія, високі поривання — ефемерні поняття, що не витримують випробування суворої буденності («Дорога в нікуди»). Такий світ романів Франсуа Моріака… Але вони збуджують інтерес, глибоко хвилюють. І не тільки тому, що автор, блискучий стиліст, майстерно розгортає перед нами напружену інтригу. Сила його творів насамперед у тому, що з їхніх сторінок промовляє чесний і мужній письменник, який ділиться з читачем своїм гнівом і своїм болем, своїм розумінням істини. І хоч це розуміння багато в чому не відповідає нашому, не можна не оцінити щирих шукань талановитого художника.}

_{Французька прогресивна преса, висловлюючи сум з приводу смерті Франсуа Моріака, що сталася у вересні 1970 року, відзначала властиву йому «палку завзятість серця», непримиренність у критиці пороків буржуазії, до якої він сам належав.}

_{За своїм походженням, вихованням, за основою свого громадсько-філософського світогляду Моріак належав до касти «привілейованих». Як висловився про письменника один з дослідників його життя і творчості, «він через усе життя проїхав вагоном першого класу».}

_{Франсуа Моріак народився 11 жовтня 1885 року в місті Бордо у заможній буржуазній родині. Дуже рано втративши батька, що був людиною вільнодумною, Франсуа дістав від матері-католички суворе релігійне виховання, закріплене в бордоському колежі, де учителями були «отці» з конгрегації Пресвятої Діви. Суперниками католицизму, що впливав на уяву хлопця не так догмою катехізису, як містичними чарами християнських легенд, були живий дух природи рідного краю і книжки. Поряд з релігійними творами — Расін, Паскаль, Ламартін, Мюссе, Віньї, а в період дальшого навчання в ліцеї та на філологічному факультеті в Бордо — Верлен, Бодлер, Рембо.}

_{1906 року молодий Моріак приїздить до Парижа, вступає до так званої Еколь де Шарт (школи істориків-архівістів), але швидко залишає її, щоб цілком присвятити себе літературі. Звичайно, насамперед поезії. Моріак і досі вагався між католицьким аскетизмом та життєствердними пантеїстичними поглядами. Але як письменник він одразу приєднався до групи «християнських поетів», що на початку XX ст. набула популярності у певних, колах французької інтелігенції.}

_{Вірші Моріака 1909–1911 років, хоча й досить свіжі за формою, лишалися в полоні тепличних переживань ранньої юності, молитовних екстазів. «Я входив до літератури, наче херувим… граючи на маленькому органі», — говорив сам письменник.}

_{Успіхом своєї ранньої лірики Моріак завдячував схвальній рецензії впливового тоді письменника і публіциста правого табору Моріса Барреса. Молодий поет спочатку щиро захоплювався Барресом як обдарованим літератором, проповідником культу сильної особи й потреби самопізнання. Моріака приваблювали Барресові симпатії до католицизму, його погляди на французьку провінцію як на середовище, яке вирощує цілісні, незаймані натури. Проте шовіністичних і расистських концепцій Барреса Моріак не поділяв.}

_{Ще 1913 року вийшов друком його перший роман «Дитя в кайданах»— досить бліда, але вже характерна для творчості цього письменника розповідь про моральні терзання молодого провінціала, який, заблукавши в нетрях столиці, болісно дошукується сенсу буття. Авторові ще бракувало тоді й життєвого досвіду, й твердості переконань.}

_{Під час першої світової війни Моріак працював у Червоному Хресті, побував на фронті, тяжко захворів, потім жив у своєму маєтку Малагар і в Парижі. Автобіографічні нотатки 1914–1918 років свідчать, що поряд із релігійними та літературними проблемами цього «побожного естета» щиро хвилювали навколишні події: настрої армії, розмови «людей з окопів», а особливо воєнні поразки Франції, загроза падіння Парижа, складна міжнародна ситуація. Як писав Моріак, його думки билися тоді в черепі, наче пульс хворого на лихоманку.}

_{На жаль, ці інтереси не знаходили підтримки в безпосередньому оточенні молодого письменника. В епілозі до «Нових мемуарів інтимного життя», опублікованих 1965 року, Моріак скаже: «Я був сином буржуа, одним із них. плив у тому фарватері, що є моїм природним середовищем… покликаний був поетично перетворювати спадщину купців та землевласників». Літературні зв'язки тієї пори — Андре Жід, Жан Кокто, Марсель Пруст — теж не підносили його духу. У своїх думках про «загальноєвропейську» долю вія спробував був знову звернутися до Барреса, шукаючи в нього якоїсь вирішальної доктрини «ключового слова». Але Барресові рецепти його вже не задовольняли. Знову лишався «бог», пристановище найбільш звичне і, як гадав Моріак, гуманне.}

_{20–30-і роки — надзвичайно плідний період в діяльності Моріака-романіста. Вже «Поцілунок для прокаженого» (1922) приніс йому загальне визнання на батьківщині. «Пустелю кохання» (1925) було відзначено Великою премією роману Французької Академії. Англійські переклади відкрили Моріака читачам Великобританії й Сполучених Штатів, які зустріли його твори з захопленням. Віднині письменника ніколи вже не зраджував успіх.}

_{Здебільшого похмурі романи Моріака, їх бентежні герої, жах перед світом насильства, зла й бруду — все це відповідало смакам значної частини повоєнної публіки, а особливо буржуазної молоді. Моріак добре розумів ці смаки. Пізніше він високо оцінить твори найталановитішого з літераторів «втраченого покоління» — американця Хемінгуея. Але в грудні 1922 року автор «Поцілунку для прокаженого» ще записав у «Щоденнику»: «Знову перечитуючи Рембо, я відкрив: нещасні повоєнні діти — то ж він сам, розбитий на друзки». На думку Моріака, трагічне й горде несприйняття брудної дійсності у Рембо далеке від духовної розслабленості тих, хто сьогодні претендує на роль його спадкоємців.}

_{Моріак вважає, що має піти іншим шляхом. Він надто активний духовно, щоб віддатися безпросвітному розпачеві. Його підтримує релігія та ще те, що він вважає за головний обов'язок письменника, — пошук життєвої правди. Талант Моріака мужніє, зростає майстерність його письма. 1927 року з'являється один з найсильніших його творів — «Тереза Дескейру», де глибина психологічного аналізу грунтується на бальзаківській засаді — «пристрасть — почуття соціальне», а трагедію жінки-отруйниці інтерпретовано як вирок моральним злочинам буржуазного світу.}

_{Християнський ліберал Моріак у 30-і роки відверто засудив фашизм в особі генерала Франко. В обстановці боротьби за Народний фронт у Франції він написав свої найсильніші соціально-викривальні романи: «Гадючник» (1932) і «Дорога в нікуди» (1939). 1933 року Моріака було обрано членом Французької Академії. Але це офіційне визнання не приглушило невдоволення з боку крайніх правих елементів письменником, що насмілився підняти руку на свій клас.}

_{Як свідчать інші твори Моріака 30-х років («Таємниця Фронтенаків» — 1933; «Кінець ночі» — 1935), він і не думав поривати з ідеологією свого класу. Моріак ні тоді, ні пізніше не зрікався католицьких вірувань, не поділяв ідей класової боротьби і тим більше соціальної революції. Разом з тим його «Гадючник» — зразок нищівної критики власницької моралі, як «Домбі і син» Діккенса в епоху революції 1848 року, — був корисний справі антикапіталістичної боротьби.}

_{З прогресивними діячами французької літератури 1930-х років Моріака об'єктивно зближувало неприйняття фашистської доктрини, негативне ставлення до декадентських течій, вірність принципам критичного реалізму. Однак його так і не захопив потужний революційно-демократичний рух, що згуртував у ту пору багатьох талановитих митців слова. Письменника міцно тримали в полоні соціальні та релігійні забобони. Його дуже старанно «опікували» войовничі представники політичної та інтелектуальної реакції: спочатку Баррес, потім Монтерлан, а з 20-го року Моріак був зв'язаний з органом консервативних літераторів «Нувель Ревю Франсез», з яким гостро полемізував журнал Народного фронту «Коммюн».}

_{Поворот у творчій долі Франсуа Моріака стався в роки другої світової війни, що збудила в ньому громадянина. Як висловився колись Герцен про Віктора Гюго з приводу його участі в боротьбі проти реакційного путчу 1851 року, письменник підвівся нарешті «на весь свій зріст». «Жар серця», що палкою пристрастю освітлював його кращі викривальні романи, спонукав його тепер до патріотичної, антифашистської діяльності. Моріак брав безпосередню участь у русі «інтелектуального Опору» проти гітлерівських окупантів. Друкувався в підпільній пресі. Його запальна публіцистична книга «Чорний зошит» мала великий резонанс у Франції та за її межами. Моріак гнівно виступає проти колабораціоністів від літератури і, зокрема, проти «Нувель Ревю Франсез», що став профашистським органом. Він закликає до створення широкого фронту всіх національно-патріотичних сил — «голлістів, синдикалістів, комуністів» — для боротьби з ворогом. Колишній противник будь-якого насильства, Моріак кличе тепер співвітчизників до зброї. На противагу звірячому фашистському теророві, людиноненависництву, письменник висуває принципи виховання гуманізму, обстоювання прав людської гідності. Декого з французів охопив розпач. «Ми знищимо це принизливе почуття, — писав Моріак. — Захистимо людину від наруги. Ми віримо в силу і всепереможну мужність людини».}

_{Моріак був захоплений подвигом французького народу в боротьбі з окупантами. Він констатував, що «один лише клас — клас робітників — у своїй масі залишився вірним сплюндрованій Франції».}

_{В дні перемоги Моріак вітав Червону Армію, «червону від крові, яку вона пролила, рятуючи Європу». Про це писала «Юманіте» в некролозі на смерть письменника 2. ІХ.1970 року.}

_{Протягом 50–60-х років Моріак не кидає пера публіциста, палко реагуючи на події сучасності. «Смерть — єдина з моїх пригод, якої я вже не зможу коментувати», — говорив він напівжартома. Розбуджена трагедією війни, громадянська совість письменника спонукала його до обговорення найпекучіших суспільно-політичних проблем.}

_{Друкуючись у буржуазній періодиці («Експрес», «Фігаро» тощо), Моріак припускався не лише суперечливих, а часом і хибних політичних тверджень. Але передова французька громадськість високо цінила його виступи проти імперіалістичної вояччини, проти розбійницької авантюристичної політики французького уряду в Алжірі, а прогресивна преса називала його першим журналістом доби.}

_{В повоєнні роки менше виходить художньої продукції Моріака. Крім романів, це кілька п'єс, мемуари, кіносценарій. Великий інтерес читачів і критики збудила повість «Мавпеня» (1951). Далі йшли романи «Галігаї» (1952) і «Ягня» (1954). В 1952 році Моріаку було присуджено Нобелівську премію. Після опублікування роману «Ягня» у творчості письменника настала довга перерва.}

_{Та ось письменник знову підніс голову. І як високо! Останній роман Моріака «Старосвітський хлопчак» (1969) чи не найдосконаліший твір усього його життя.}

_{Майже в кожній зарубіжній науковій розвідці про Моріака його визначають як «католицького романіста». Сам письменник заперечував проти нав'язуваної йому ролі. Він мав себе лише за «католика, що пише романи». А це не одне й те саме.}

_{Моріак і справді з дитинства й до останнього подиху залишався віруючим християнином. Й оскільки це відчутно позначалося на його творах, то варто з'ясувати об'єктивну міру й характер цього впливу.}

_{Моріак не був пов'язаний з жодною католицькою організацією. Публіцистику друкував переважно не в клерикальній пресі. Його статті часом викликали гучні скандали. Церковні ортодокси навіть погрожували автору, який викривав святенництво й фарисейство духівництва, розправою.}

_{Навіть спеціальні праці письменника — «Есе релігійної психології» (1920), «Страждання й щастя християнина» (1929), «Бог і Мамона» та ін. — не мали, по суті, богословського характеру, а його художні твори цілком позбавлені містичних настроїв.}

_{Моріак найменше схильний був до сліпого наслідування філософії й моралі християнства. Палкий прихильник Блеза Паскаля, він черпав у мислителя-янсеніста XVII ст. складну й тонку аргументацію для своєї віри. Використовуючи тези Паскаля: «Людина без бога ніщо», «Блаженство людини з богом», — Моріак надавав їм своєрідного, певною мірою гуманістичного відтінку. Йому імпонувала увага автора «Думок» до людських пристрастей, зокрема до кохання. Він робить своїм кредо думки Паскаля: «Людина повинна знайти у самій собі красу, якої шукає зовні», «Церква — у нас самих».}

_{Тема критики офіційної релігії і шкідливої святенницької моралі проходить крізь усю творчість письменника. Найповніше втілення ця тема дістає в написаному в роки другої світової війни великому романі «Фарисейка» (1941). Для його героїні, Бріжіти Піан, що своїм деспотизмом нагадує горьківську Вассу Желєзнову, християнська доброчинність служить знаряддям зміцнення особистої влади. Багата людина, відома філантропка, вона занапащає долі довірливих бідняків (Пюїборо, Октавія), безжально принижує свого чоловіка, перетворює релігійне виховання своїх дітей на пастку для юних душ.}

_{Не поділяє Моріак і засад пасивного християнського милосердя «доброго пастиря» — абата Калю. Головний принцип громадянської етики самого письменника: віра не зобов'язує людину покірно терпіти ницість і злочини навколо себе.}

_{Незважаючи на велику популярність автора «Гадючника», «Дороги в нікуди», «Старосвітського хлопчака», «Терези Дескейру», його місце в літературному процесі Франції XX ст. І досі не цілком визначено. Дехто із зарубіжних дослідників заперечує, що його творчість належить до «сучасної літератури», зосереджує свою увагу на вишукуванні у його творах різноманітних впливів і ремінісценцій. Насправді ж Моріак — письменник широкої історико-літературної ерудиції, з нахилом до естетичного теоретизування — ішов своїм власним шляхом, свідомо спираючись на все краще, на його погляд, що було в досвіді минулого, й на приклади сучасного йому красного письменства.}

_{Прибічник реалістичного методу, Моріак наполягав на необхідності кожному справжньому художникові мати «власний стиль, що якнайкраще відповідав би його особистості». Відстоюючи реалізм, Моріак виступає проти точного копіювання дійсності, яке, на його думку, не можна вважати літературою. «Союз художника з життям» передбачає творче осмислення фактів і явищ, драматизацію буденних конфліктів, укрупнення почуттів, загострення ситуацій.}

_{Цікаві міркування Моріака про обов'язки романіста «нової генерації». Романіст нових часів, писав Моріак, не має права йти второваними шляхами класиків XIX ст. чи задовольнятися прикладом Джойса, Вірджінії Вулф або Пруста. Його мета — досягти цілковитої гармонії в аналізі інтимних почуттів індивіда і того, що зв'язує людину з іншими людьми, з суспільством, з навколишнім світом. Моріак, звичайно, не володіє матеріалістичним розумінням проблеми, трактує її по-своєму. Та цінне вже те, що він шукає контактів між романом психологічним і соціальним. На противагу авторам «нового роману», він не мислить людину ізольовано від суспільства, не накидає митцям улюбленої тези модерністів — тези «відчуженості». Не менш важлива запропонована Моріаком, теж цілком антимодерністська, концепція літературного персонажа. Герої роману повинні своєю внутрішньою значущістю, змістовністю життєвої долі впливати на читача, збуджувати в нього зустрічну реакцію. «Вони повинні втілювати певну думку, відтворювати важливий випадок, ілюструвати соціальні закони, нести в собі гуманістичні ідеї, які можуть правити за приклад».}

_{Моріак любив нагадувати про свій нерозривний зв'язок з південно-західною околицею Франції, країною ланд, сосен і моря, з департаментом Жіронди, з Бордо, з соціальним середовищем, з якого походив. Головний творчий принцип його «особистого стилю» — писати лише про бачене, аналізувати лише добре відоме.}

_{Персонажі письменника часом навіяні реальними особами, членами його власної родини або, як Тереза Дескейру, побаченою під час судового процесу жінкою, яку обвинувачували в отруєнні, і т. Ін. Звичайно, їхні риси зазнавали творчого переосмислення, художньої сублімації, часом штучної емоціональної гіпертрофії, сюжетна сенсаційності, яку так полюбляв письменник. «Правда життя», «людська правда» відроджувалася в нього не в «репродукції», а в «транспозиції», перетворенні (так це сформулював сам Моріак).}

_{Ніхто не взявся б заперечувати ролі релігії в Моріаковому «мікрокосмі». Одну з своїх теоретичних праць — «Письменник та його персонали» — Моріак завершує такою думкою: поринаючи в гущавину суперечливих людських пристрастей, щоб створити на цій підставі значущі образи, митець повинен триматися якоїсь провідної ідеї. Він повинен бути впевненим у слушності своїх міркувань, спиратися на «скелю непорушних принципів», якою-гадає Моріак-романіст — може бути лише бог.}

_{Однак навіяна католицьким міфом ідея метафізичної кари, що чатує на людину, обтяжену «первородним гріхом», закономірно поступається в допитливого художника-реаліста ідеї життєвої обумовленості людських трагедій. Так, скажімо, його Тереза Дескейру не вірить у свою злочинність, бо злочинним є насамперед той світ, що намагався вбити її живу душу, зламати волю, висушити думку. «Я метафізик, який працює з конкретним», — запевняв Моріак.}

_{Не бувши документалістом, не працюючи виключно на підставі фактографічних записів пам'яті, Моріак все-таки звужував свою художню панораму, обмеживши її одним краєм — колом родинно-соціальних і релігійно-психологічних проблем провінційної буржуазії. Він був дуже здивований, коли 1950 року, готуючи до друку перше видання своїх вибраних творів, дізнався, що декому вони здалися одноманітними, не позбавленими тематичних, стильових і образних повторень.}

_{«Світ Моріака» дехто з буржуазних критиків намагається осягнути трьома словами: провінція, сім'я, віра. Та, зазирнувши за поверхню тем, мотивів, сюжетів, образів, бачиш за ними вічну для власницького суспільства проблему Мамони, згубної влади грошей.}

_{Зажерливість, користолюбство — як моральна смерть, як суспільна проказа — продиктували сотні найсильніших викривальних творів світової літератури від «Плутоса» Арістофана й «Горщика» Плавта до монумента «Людської комедії» і далі. «Гадючник» Моріака — одна з міцних ланок цієї критичної світової епопеї. Як ми знаємо, роман написаний уже зрілим художником.}

_{Але ця тема вабила його й раніше. Вона виразно прозвучала ще в складних і незвичайних стосунках Жана Полуейра та Ноемі Д'Артіай з першого значного роману письменника «Поцілунок для прокаженого». Вона стоїть за тяжкою психологічною драмою Марії Кросе і доктора Куррежа в удостоєній премії Французької Академії «Пустелі кохання». Двоє хороших непересічних людей, що могли б бути щасливими, зраджують своє почуття заради респектабельного становища та багатства, разом з коханням поховавши все, на що здатні були колись їхній розум і їхні серця.}

_{XX століття — доба великих «родинних епопей»: «Сім'я Тібо» Роже Мартена дю Гара, «Сага про Форсайтів» Джона Голсуорсі, «Будденброки» Томаса Манна… Невеликий за обсягом роман Моріака «Гадючник» посідає між ними особливе місце. Він неповторний силою болісної критики, незмірно наснаженим лаконізмом викладу, емоційним напруженням передачі життєвого трагізму. Хтось сказав про публіцистику Моріака: вона пече словами. Це не менше стосується й згаданого роману.}

_{Тема сім'ї для Моріака має особливе значення. Його мемуари й щоденники допомагають зрозуміти, якої ваги він надавав їй у власному моральному й інтелектуальному формуванні.}

_{У «замкненому світі» Моріакової художньої прози сім'я — арена дії всіх людських почуттів і конфліктів. Вона для нього, здавалося б, «святая святих» існуючого ладу, який в очах Моріака є нездоланним. Скільки ж відваги потрібно було романістові, щоб, поборовши особисті симпатії, показати справжню суть пересічної буржуазної родини у всій її жалюгідній, ганебній типовості. Типовості, підкресленій тим, що мотиви «Гадючника» настирливо звучать і в ранніх, і в пізніших творах Моріака. Роман позначений історичною і соціальною конкретністю. Не нігілістичне, «універсальне» заперечення людяності взагалі скеровувало перо автора, а цілеспрямована ненависть до норм власницької моралі його часу.}

_{Сюжет «Гадючника» — боротьба за спадщину. Моріак цілком конкретно визначав всі перипетії цієї безчесної «хатньої» війни. Дружина, яка безоглядно обстоює інтереси «своїх» дітей проти чоловіка — їхнього батька. Діти й онуки, що в безмежному егоїзмі вважають уже своєю власністю батькові гроші, бажають йому смерті. Злочинна змова родичів проти глави сім'ї, якого хочуть віддати під опіку, «пограбувати ще живого». Взаємна ненависть, конкуренція, вульгарні пристрасті під респектабельною поверхнею буржуазного буття. Як сказав колись Моріак: «Родина виховує злочинців».}

_{Однак сила Моріака не в констатації фактів, а в способі передачі моральних конфліктів внутрішнього життя героя.}

_{Автора «Гадючника» називають «портретистом людської душі». Це так, але майстерність портрета залежить не лише від таланту, а й від світогляду письменника. Моріакові шкодила католицька тенденційність, яка часто впливала на вирішення ним сюжетних і психологічних колізій. Іноді, щоправда, ця тенденційність виглядає досить природно, як, наприклад, у ранньому «Поцілункові для «прокаженого». Немудра, забобонна вдова — провінціалочка Ноемі — зрікається свого єдиного справжнього кохання заради вірності нелюбому небіжчикові. І не тому, що новий шлюб позбавив би її спадщини. «… Хіба така перешкода могла б спинити Ноемі, якби нею не керував інший закон, вищий від усякого інстинкту. Такій маленькій, їй судилося стати великою… вірність померлому буде її скромним ореолом…» — писав Моріак.}

_{Проте в «Гадючнику», одному з найбільш гнівних викривальних творів письменника, релігійне навернення старого адвоката-атеїста виглядає вже досить штучно. Поза цим психологічний аналіз у цьому романі Франсуа Моріака привертає увагу своєю глибиною і своєрідністю. В соціальному підкресленні думок, відчуттів, поведінки дійових осіб, як і в кінцевій, викривальній меті твору, Моріак близький до Бальзака. Стосунки героя з родиною нагадують ситуацію: Горіо і його дочки. Автор «Горіо», безперечно, вищий у суспільно-історичному осмисленні теми. Від інтимної драми старого вермішельника фабульні відгалуження ведуть у світ аристократії і на суспільне дно, узагальнюючи проблему. Перед нами великої пізнавальної сили фрагмент історії понаполеонівської Франції. А Моріак замикається в своєму улюбленому провінційному кутку і в межах одного класу. Зате романістові XX ст. пощастило подолати Бальзакову ілюзію про «доброчесного буржуа».}

_{Однією з тем «Горіо» є трагедія некорисливої батьківської любові. У Моріака герой — не жертва, а учасник двобою хижаків. І він, і його дружина Іза в свій час потрапили в пастку сімейних грошових розрахунків. Кожен по-своєму, вони пережили болючу драму вкраденого кохання, огрубіли серцем — і тоді втратили взаєморозуміння.}

_{У центрі роману — герой-оповідач. Це багатогранний і виправдано суперечливий образ. Син заможної селянки, здібний, цнотливий, не позбавлений в молодості «передових» ідей, взявши за дружину дівчину із середовища місцевої комерційної знаті, він починає «плисти за водою», діяти згідно з моральними «законами доби», домагається успіху, стає мільйонером. Безсоромна гонитва його дітей за спадщиною, їхня нікчемність викликають у нього ненависть, жадобу помсти. Та, оглянувшися на власне життя, він бачить у ньому той-таки «невситимий егоїзм», гонитву за грішми й землею, ганебні пристрасті, що роблять його схожим на його «супротивника». Звідси — почуття гіркої самотності, відрази до самого себе. Трагізм роману набуває узагальненого соціального змісту.}

_{Епістолярна форма роману, написаного у вигляді послання-сповіді, адресованого героєм його дружині, перетворює текст на своєрідний «потік свідомості», фіксацію плину роздумів оповідача. Однак у Моріака цей структурний прийом (на противагу його інтуїтивістському різновиду, характерному для модерністської традиції) лише допомагає авторові виразніше сформулювати свою соціально-філософську концепцію.}

_{Самобутній талант Моріака, властиве йому кипіння внутрішніх суперечностей, нахил до «гарячкової» драматизації сюжетних колізій аж ніяк не руйнували романної техніки, усталеної «Людською комедією». Письменник лишався вірним основам критичного реалізму, не поділяв цинічної асоціальності модерністів свого часу. Тема відчуження людини, що стала філософсько-естетичною епідемією літератури Заходу 50–60-х років, представлена і у Моріака. Але, всупереч абстрактно-метафізичним уявленням екзистенціалістів та їм подібних, вона виникає в нього з конкретних соціальних, фінансових та естетичних стосунків людей, з їх морально-психологічної несумісності.}

_{Моріак ніколи не вірив у можливість революційної перебудови суспільства, в якому він жив. Для вдумливої людини, сучасника Жовтневої революції і переможної ходи соціалізму по земній кулі, — це, безперечно, ознака ідейної короткозорості, буржуазної обмеженості. А втім, письменник-гуманіст не вірив і в панування повсюдного зла. У своїх творах він прагнув звернути увагу читача й на паростки добра, які час від часу пробиваються і в світі наживи та фарисейства.}

_{Виявляється, «жорстокий Моріак» міг бути іноді чуйним і ніжним. А надто коли йшлося про дитинство і юність.}

_{Тема дитинства посідає в нього, мабуть, не менш важливе місце, ніж у автора «Девіда Копперфілда». Але письменник XX ст. показує внутрішній світ дітей позбавленим тієї чудової чистоти, наївності й безпосередності, яка властива Діккенсовим маленьким героям навіть у години найтяжчих життєвих випробувань. Юні створіння, що знемагають за ґратами буржуазних сімей, хоче сказати Моріак, уже змалечку пригнічені нестерпним тягарем матеріальних розрахунків і фанатичних забобонів, які поглинають життя дорослих. Досить згадати малого Луї — пасерба Бріжіти Піан («Фарисейка»), — розумного, спостережливого, доброго, але надто вразливого й нестійкого, якому несила опиратися залізній владі мачухи. В цьому ж романі починається життєва історія одного з Моріакових юних «бунтарів» — Жана де Мірбеля. Шкільний товариш Луї, свавільний і сміливий Жан, обожнює свою вродливу молоду матір, графиню де Мірбель, і палко, по-хлоп'ячому закохується в чотирнадцятирічну пасербицю Бріжіти — Мішель. Але життя гасить прекраснодушні пориви Жана і остаточно нівечить його складний характер. Ні солдатська муштра дядька-полковника, якому доручено його виховання, ні смиренні турботи доброго абата Калю не імпонують вільнолюбній натурі хлопця. Криза наступає тієї ночі, коли він стає свідком ганебної любовної пригоди своєї матері й сам втрачає душевну чистоту. Тяжка хвороба, катастрофа всіх моральних вірувань. Жан мріє знайти спокій біля «відданого серденька» Мішель і нарешті одружується з нею. Та запізно для щастя. Між юним подружжям пролягла прірва розчарувань і взаємних образ, а також підступних наклепів «матері церкви» — Бріжіти Піан.}

_{Критика вітала появу останнього великого роману Моріака — «Старосвітський хлопчак» (1969), що виявився і кульмінацією, і фіналом творчого шляху письменника. Останній роман Моріака якийсь новий, широкоформатний порівняно з попередніми. Порушені, здавалося б, ті самі, що й завжди, питання. А тим часом усе тут вагоміше, масштабніше — та сама панорама, але тільки з далекими обріями. Це свого роду «Фауст» Моріака, де зібраний весь духовний досвід автора, те максимальне, на що здатна була його суспільна, етична й естетична думка.}

_{Водночас Моріак тут повторював ту саму тему — конфлікт між «допотопним поколінням», яке обстоювало власність і релігію, з одного боку, і «блоком молодих» — з другого. Історія молодіжних виступів у капіталістичних країнах епохи імперіалізму, а надто французька «травнева революція» 1968 року, виправдовують постійний інтерес письменника-реаліста до даної теми. Адже цей інтерес поділяли й сучасні йому видатні прозаїки Франції — Ромен Роллан, Роже Йартен дю Гар… Інша річ, як вирішує це питання Франсуа Моріак, «католик, який писав романи».}

_{Очевидна двоїстість Моріакової концепції. На противагу модерністській естетиці, письменник зображує своїх персонажів у конкретному часі й просторі. Наділяє їх типологічними соціальними ознаками, викриває шкідливий вплив ортодоксального католицизму й усього комплексу буржуазного способу життя на молоде покоління. Доводить історичну обумовленість і правомірність опору, який чинить своєму оточенню мисляча молодь. Тонко, проникливо, співчутливо аналізує характер і зміст її антивласницьких і творчих шукань.}

_{Але, як щиро визнавав Франсуа Моріак, — він сам ніколи не міг позбутися своїх класових і релігійних ознак. Не позбавлені їх і його молоді герої. Письменник не насмілився глибоко зазирнути в майбутнє, побачити живі молоді сили, які в сучасному вирощують зерна прийдешнього. Заважала вузькість змальованого Моріаком суспільного кола, необізнаність письменника з народним середовищем, де тим часом визрівала нова революційна парость. Лише зрідка, як явище виняткове, зустрічаємо в творах Моріака образи молодих людей, цілком вільних від гіпнозу золота й християнських ілюзій, — як от життєрадісний, безтурботний Люк («Гадючник») або Домініка з роману «Ягня».}

_{В центрі уваги письменника — трагедія прекраснодушних поривів юності, її прагнень до науки, творчості, прогресивної громадської діяльності, що здебільшого приречені на поразку. При^ чому Моріакові ясно, що ця поразка не тільки наслідок шкідливого виховання дітей в окремих родинах: вона зумовлена усталеною системою, моральними законами капіталізму. Доказом цього може служити порівняння одного з найсильніших романів Моріака «Дорога в нікуди» з написаним на п'ять років раніше романом «Таємниця Фронтенаків». Відмінність емоційної атмосфери цих творів ще більше підкреслює об'єктивну тотожність у вирішенні проблеми молоді в капіталістичному суспільстві.}

_{«У книзі, написаній 1933 року, показано «ідеальну» родину бордоських буржуа. Бланш Фронтенак — молода вдова, яка самовіддано присвятила себе вихованню п'ятьох дітей. Її шуряк Ксав'є віддає дітям померлого брата свою частішу майна. Релігійне виховання сприяє чистоті сімейних звичаїв, взаєморозумінню, братерській ніжності між трьома молодими Фронтенаками, душевній чуйності у родинних стосунках, допомагає подолати спокуси, які трапляються на шляху юнаків. Але ідилічному, здавалося б, сімейству Фронтенаків також не дано вийти за рамки стосунків у буржуазній родині. Бо, як сказав дуже подібний до П'єра Костадо («Дорога в нікуди») середульший син побожної Бланш, поет Ів: «У цій родині теж не знають, що таке щастя». Сувора католицька дисципліна духу і, як завжди, матеріальні інтереси родини змушують старшого брата — розумного, доброго Жана-Луї — відмовитися від кар'єри професора філософії, про яку він мріяв, і взятися до господарських справ. Молодший — Жозе — втікає від домашнього «любовного гніту» до іноземного легіону. Іва насилу рятують від самогубства.}

_{Написана 1939 року сімейна хроніка «Дорога в нікуди» — твір, виношений думкою художника в умовах «політичного» десятиліття 30-х років, набагато складніший і досконаліший. В цьому романі не можна не помітити настроїв тієї частини французьких літераторів, які, хоч і не брали безпосередньої участі в діяльності Народного фронту, все-таки певним чином відгукнулися на визвольні ідеї.}

_{Оригінальна назва роману — «Les chemins de la mer» — «Дороги до моря». Епіграф, який згодом повторюється в тексті як провідна думка твору, вносить деякі уточнення в розуміння його ідеї, характеристики персонажів, самої назви: «Життя більшості людей — мертва дорога, що веде в нікуди. А деякі з дитинства знають, що йдуть вони до незнаного моря. Ось уже їх дивує гіркота вітру, ось уже й присмак солі в них на губах — це аж поки перейдуть вони через останню дюну, а тоді розбурхана стихія шмагне їх піском і піною. І їм лишається або поринути в цю безодню, або вертати назад».}

_{Напружена і водночас підкреслено буденна сюжетна ситуація з глибоким ліричним підтекстом. Майстерна зав'язка, яка дає поштовх до розгортання подальших подій та еволюції характерів.}

_{Багата вдова Леоні Костадо, дізнавшись про ганебну любовну інтригу й близьке банкрутство нотаріуса Оскара Револю, пізно ввечері приходить до його дружини й своєї приятельки, яка ні про що не здогадується. Напустивши на себе фальшиве співчуття, Леоні всілякими хитрощами й настирливістю вириває у вкрай розгубленої жінки підпис на передачу дітям Костадо чотирьохсот тисяч франків, які начебто привласнив собі Оскар. Далі довгий ланцюг життєвих катастроф, що їх переживають обидві сім'ї. Застрелився Оскар. Люсьєна Револю з дітьми переїхала у свій занедбаний сільський маєток — єдине, що лишилося після розорення. Робер Костадо відмовився від своєї нареченої Рози Револю, яка з вишуканої світської красуні перетворилася на скромну, недбало одягнену продавщицю з книгарні. Обривається прекрасна дружба молодших членів обох сімей: юного поета П'єра Костадо і палкого прихильника його таланту, надто вразливого меншого брата Рози — Дені. Помирають обидві матері і старший обожнюваний син Люсьєна Револю — хворий і бездіяльний Жюльєн. Дені, самотній, позбавлений моральної підтримки любої сестри, поглинутої власним горем, наляканий загрозою матеріальних злигоднів, одружується з вульгарною дочкою спритного управителя маєтку і сам потроху опускається до її рівня. П'єр Костадо, тепер багатий і незалежний, веде богемне життя в Парижі, стає справжнім гульвісою, а потім, усвідомивши своє моральне падіння, з розпачу, так само як Жозе з «Таємниці Фронтенаків», добровільно йде на військову службу в колоніях.}

_{«Дорога в нікуди» — твір чи не найбільш позначений «гіркими вітрами» особистих Моріакових спогадів і роздумів. Адже не випадково П'єру Костадо в романі приписано вірші, які окремим виданням уже під власним ім'ям пізніше публікував сам Моріак. Це поема «Аттіс і Кібела», яка стала «гімном» молодого покоління Костадо і Револю, життєлюбного «блоку молодих», що прагне вивільнитися від брудного ярма грошей і мертвотної буденності.}

_{Порівняно невеликий за обсягом роман Моріака ідейно наснажений силою гнівної критики капіталістичного стереотипу життя й особливою схвильованістю за долю молодого покоління. Моріак написав свій суворий і водночас поетичний твір, ні на крок не відступивши від правди життя, як він її розумів, не припустившись найменшого компромісу в своїх оцінках. І в 1939, і в 1969 роках він нездатний був повірити в можливість перемоги «моральної революції» в надрах капіталістичного світу, про яку говорив у останньому томі своєї сімейної «саги» Ерве Базен («Крик сови» — 1972). Моріакові бракувало життєствердної віри в людину, яку має Е. Базен, прогресивний літератор наших днів.}

_{Та все ж Моріака цікавили не ті, для кого «життя — мертва дорога, що веде в нікуди», як Леоні, Люсьєн, Жюльєн, навіть Робер. Філософську увагу й творчий запал романіста привертають молоді мрійники, юні борці, які вже ковтнули морської піни, хоч і не всі наважилися поринути в невідому глибочінь. Важко переоцінити Моріакове психологічне розкриття трагедії молодих душ, делікатний, глибоко проникливий показ двобою між захопленням пантеїстичною алегорією безсмертної сили кохання і жорстокими реаліями буденного життя. Дені страждає, розуміючи, що зрадив свої колишні ідеали, свою ніжну, чисту й мужню сестру. Зрозумілі й муки П'єра, що сам заплутав свій шлях. І хоч письменник засуджує за це свого героя, а проте віддає юному поетові своє щире співчуття. Йому довіряє Моріак міркування про вибір життєвого шляху, про відповідальність художника перед народом, довіряє свої вірування й вагання.}

_{Молодий Костадо, здавалося б, міцніший духом, ніж Дені, і, безперечно, благородніший, ніж Робер. Він ненавидить гроші й засуджує свою матір, яка обібрала приголомшену горем подругу та її дітей. Він благає Робера не кидати Розу, яку сам кохає чистою юнацькою любов'ю. Та швидко виявляється, що чесний юнак, обдарований поет — лише «беззахисне дитя» перед владою дорослих, перед гнітом власницьких і релігійних традицій. «Я ненавиджу гроші за те, що від них залежу», — думає вражений підліток, дізнавшись про вчинок Леоні.}

_{Після розділу батьківського майна П'єр кілька разів збирався порвати зі своїм класом, зректися багатства, навчитися якогось ремесла, стати одним з тих, хто заробляє на хліб тяжкою працею. Але на допомогу «традиціям» завжди приходили, здавалося б, об'єктивні, а насправді підказані вихованням багатого панича, мисленням інтелігента-індивідуаліста докази: чи має він право нехтувати своїм талантом? Чи не більше користі він може принести робітникам своїми віршами, ніж тим, що стане поруч з ними біля верстата? Розуміючи, що він нещирий із самим собою, П'єр пробував шукати розради й допомоги у філософських роздумах, в релігії, в молитві і прийшов до висновку, який підказували йому ідеалістичне розуміння дійсності й поради церкви: на заваді прогресу стоїть насамперед порочність людської натури… «Навіщо говорити про якісь реформи, революцію? Все це ні до чого: голод і жадоба справедливості зіткнуться з іншою жадобою, з іншим голодом — із ницою хтивістю. Спершу треба взятися за те, що криється в самій людській природі, за ці пекучі болячки», — думав П'єр, а можливо, й сам Моріак.}

_{Розпач, розгубленість, тяжка внутрішня боротьба мало не довели П'єра до божевілля. Напади релігійного екстазу змінювалися у нього періодами безтямного «розкошування» життям. А далі раптовий від'їзд до Африки. Плутаний шлях, яким ішов юний мрійник, зрештою привів його до «мертвого моря». Але цей шлях не був позбавлений хай невдалих, та все ж палких і щирих пошуків добра й краси.}

_{В книзі є й інший персонаж, який з ще більшою певністю дозволяє говорити про навіяні роками Народного фронту сподівання письменника на можливість морального оздоровлення кращої частини молодої буржуазної інтелігенції. Це, здавалося б, тендітна, випещена, а насправді мужня й незалежна Роза Револю. Після смерті батька вона сміливо взяла на себе відповідальність за всю родину, зуміла перебороти своє невдале кохання до нікчемного Робера Костадо. Роза вийшла до «незнаного моря», назустріч реальному життю, і воно не злякало її. «Ні, вона вже не стоятиме осторонь від інших, — пише Моріак. — І ця думка не лише не засмучувала її, а виводила із заціпеніння, штовхала вперед…»}

_{П'єр Костадо, Роза Револю й інші улюблені герої Моріака розкривають сьогоднішньому радянському читачеві ту величезну різницю, що існує між аморфними «антигероями» модерністів і духовно наснаженими образами, створеними художником-реалістом.}

_{Тетяна ЯКИМОВИЧ}