Розділ тринадцятий Дикозор Муді


До ранку гроза вщухла, але стеля у Великій залі була й досі похмура. Важкі свинцево-сірі хмари вирували над головами Гаррі, Рона й Герміони, коли ті вивчали за сніданком розклад уроків. Неподалік від них Фред, Джордж і Лі Джордан обговорювали магічні засоби старіння — для того, щоб хитрощами проникнути на Тричаклунський турнір.

— Сьогодні непогано… цілий ранок будемо надворі, — зрадів Рон, проводячи пальцем по понеділковій колонці розкладу, — гербалогія з гафелпафцями і догляд за магічними істотами… от чорт, і знову зі слизеринцями…

— Після обіду — подвійне віщування, — простогнав Гаррі. Крім зілля й настійок, він найбільше не любив віщування. Професорка Трелоні постійно провіщала Гаррі смерть, а це його страшенно дратувало.

— А чого ж ти його не покинув, як я? — жваво озвалася Герміона, намащуючи грінку маслом. — Вивчав би тоді щось нормальне, скажімо, числомагію.

— Бачу, ти знов почала їсти, — зауважив Рон, дивлячись, як Герміона щедро намащує варенням грінку з маслом.

— Я вирішила, що є кращі методи боротьби за права ельфів, — набундючилася Герміона.

— Аякже. А ще ти голодна, — хихикнув Рон.

Зненацька щось зашелестіло над їхніми головами, й у відчинені вікна влетіло біля сотні сов з ранковою поштою. Гаррі машинально глянув угору, але серед безлічі сірих та рудих птахів не проглядалося білого кольору. Сови закружляли над столами, шукаючи своїх адресатів. Велика сіра сова підлетіла до Невіла Лонґботома й кинула йому на коліна пакунок — Невіл майже завжди забував щось удома. З другого боку зали пугач Драко Мелфоя сів йому на плече, доставивши звичний набір домашніх тістечок та цукерок. Намагаючись приховати розчарування, Гаррі знову взявся за кашу. Невже з Гедвіґою щось сталося, і Сіріус не отримав його листа?

Ці думки гризли Гаррі, доки він ішов стежкою між мокрої рослинності до третьої оранжереї. Там його увагу відволікла професорка Спраут, що продемонструвала класові небачено гидкі рослини. Вони були схожі на величезних чорних слимаків, що стирчали вгору з землі. Рослини легенько звивалися й мали на собі великі лискучі пухлини, заповнені якоюсь рідиною.

— Буботруби, — весело пояснила їм професорка Спраут. — Їх треба притиснути й вичавити гній…

Що? — перепитав з огидою Шеймус Фініґан.

— Гній, Фініґане, гній, — повторила професорка Спраут. — Він дуже цінний, тож старайтеся його не розливати. Збирайте гній в оці пляшки. Надіньте рукавиці з драконячої шкури, бо нерозведений буботрубний гній може дуже кумедно подіяти на руки.

Вичавлювати гній з буботрубів було водночас і гидко й цікаво. З кожної луснутої пухлини бризкала густа жовто-зелена рідина, що мала різкий запах бензину. Учні наповнювали нею пляшки, і до кінця уроку назбирали кілька літрів гною.

— Ото вже зрадіє Мадам Помфрі, — мовила професорка Спраут, закорковуючи останню пляшку. — Буботрубний гній — чудові ліки від найстійкіших форм прищавості. Тепер учням не доведеться від розпачу робити різні дурниці, щоб позбутися юнацьких прищів.

— Бідна Луїза Міджен, — тихенько проказала гафелпафка Анна Ебот. — Вона наслала на свої прищі прокляття.

— Дурне дівчисько, — похитала головою професорка Спраут. — Але мадам Помфрі врешті-решт повернула їй носа на місце.

У замку глухо пробамкав дзвін, сигналізуючи про кінець уроку, і учні розділилися на дві групи. Гафелпафці кам’яними сходами подибали на урок трансфігурації, а ґрифіндорці попрямували в інший бік, до дерев’яної хатинки Геґріда, що стояла на узліссі Забороненого лісу.

Геґрід чекав біля хатинки, тримаючи за нашийник свого величезного чорного пса Ікланя. На землі коло його ніг стояло кілька відкритих дерев’яних ящиків, а Іклань скавучав і натягував нашийника, намагаючись дослідити вміст ящиків зблизька. Коли учні наблизилися, вони почули чудернацьке тарахкотіння, що періодично переривалося якимись мовби вибухами.

— Добрий ранок! — привітався Геґрід, усміхаючись Гаррі, Ронові й Герміоні. — Зачекаймо ще слизеринців, бо вони ж си не схочуть таке пропустити — це ж вибухозаді скрути.

— Що-що? — перепитав Рон.

Геґрід показав на ящики.

— Бе-е! — скривилася Лаванда Браун і відсахнулася від них.

Гаррі також вважав, що про вибухозадих скрутів тільки й можна було сказати, що «бе-е». Вони скидалися на безформних і безголових омарів без шкаралупи, були огидно бліді й слизькі, а лапи в них стирчали з найнесподіваніших місць. У кожному ящику їх було близько сотні, кожен завдовжки сантиметрів з п’ятнадцять, і всі вони повзали один по одному, сліпо наштовхуючись на стінки. Від них відгонив стійкий сморід гнилої риби. Раз у раз із скрутячих задів вилітали іскри, що вибухали й кидали істот на кілька сантиметрів уперед.

— Допіру си вилупили, — гордо повідомив Геґрід, — тож ви зможете самі їх виростити! Думаю, шо то буде файна робота!

— А чого це ми повинні їх, тіпа, вирощувати? — пролунав холодний голос.

То саме надійшли слизеринці. А говорив Драко Мелфой. Креб і Ґойл схвально загиготіли.

Геґрід не знав, що й відповісти.

— Карочє, що вони роблять? — допитувався Мелфой. — Яка з них користь?

Геґрід роззявив рота, і з усієї сили щось обмірковував. Запала тиша, а тоді він пробурмотів:

— Мелфой, то є тема наступного уроку. Нині ви їх просто погодуйте. Спробуєте давати різні харчі — я ще не мав з ними справи і точно не знаю, що їм си смакує — маю тут мурашині яйка і жаб’ячу печінку, а ще кавальчик вужика… просто давайте їм усього потрошку.

— Як не гній, то ще якась гидота, — пробурмотів Шеймус.

Якби не глибока симпатія до Геґріда, ніщо б не змусило Гаррі, Рона й Герміону набирати повні жмені слизької жаб’ячої печінки і класти її в ящики, спокушаючи вибухозадих скрутів. Гаррі не міг позбутися підозри, що все це безглуздо, бо скидалося на те, що скрути не мають ротів.

Ой! — заверещав Дін Томас, коли минуло хвилин з десять. — Пече!

Геґрід стурбовано підбіг до нього.

— У нього ззаду вибухло! — сердито пояснив Дін, показуючи Геґрідові опік на руці.

— Авжеж, бува, шо вони си стрілєют, — погодився Геґрід.

— Бе-е! — знову скривилася Лаванда Браун. — Геґріде, а що то в нього стирчить?

— Деякі з них мают жала, — радісно відповів Геґрід, а Лаванда мерщій висмикнула з ящика руку. — Думаю, шо то самці… бо самиці мают на животах такі собі прицмоки… мабуть, аби кров смоктати.

— Карочє, мені тепер ясно, чого ми їх годуємо, — саркастично скривився Мелфой. — Тіпа, хто ж не захоче мати домашню худібку, що одночасно палить, жалить і кусає?

— Хоч вони й не дуже гарні, та це ще не означає, що від них немає користі, — не витримала Герміона. — Драконяча кров має дивовижні магічні властивості, але ж драконів дома не заводять!

Гаррі й Рон підсміхнулися до Геґріда, і він теж непомітно відповів їм усмішкою з-під густої бороди. Геґрід завжди мріяв завести вдома дракончика, і Гаррі, Рон та Герміона чудово про це знали. Коли вони ще навчалися в першому класі, він навіть якийсь час тримав у своїй хатинці лютого норвезького хребтоспина на ім’я Норберт. Геґрід дуже любив усіляких потвор — що небезпечніші вони були, то краще.

— Добре хоч, що ті скрути маленькі, — сказав Рон, коли вони через годину верталися в замок на обід.

— Це поки що, — роздратовано буркнула Герміона, — а от Геґрід з’ясує, чим їх годувати, і вони повиростають метрів по два.

— Але ж це не матиме значення, якщо, наприклад, виявиться, що вони лікують морську хворобу? — підступно усміхнувся до неї Рон.

— Ти ж прекрасно знаєш, що я про їхню користь сказала тільки, щоб заткнути рота Мелфоєві, — відповіла Герміона. — Хоч він, якщо чесно, мав рацію. Найкраще було б усіх їх почавити, поки вони не почали на нас нападати.

Друзі вмостилися за ґрифіндорським столом, де їх уже чекала картопля з баранячою відбивною. Герміона почала їсти так швидко, що Гаррі з Роном на неї аж витріщилися.

— Це що, новий метод боротьби за права ельфів? — поцікавився Рон. — Ти хочеш, щоб тебе знудило?

— Ні, — бундючно відповіла Герміона (це було нелегко зробити з повнісіньким ротом). — Просто мені треба в бібліотеку.

Що? — здивувався Рон. — Герміоно, це ж лише перший день навчання! Нам ще нічого не завдавали!

Герміона знизала плечима й далі поглинала їжу, ніби кілька днів не їла. Тоді зіскочила на ноги і швидко вибігла зі словами: «Побачимося за вечерею!»

Коли дзвінок сповістив про початок післяобідніх уроків, Гаррі й Рон по гвинтових сходах піднялися у Північну вежу, звідки срібна драбина вела до круглого люка в стелі — входу в кабінет професорки Трелоні.

Вони вилізли по драбині і їхні ніздрі одразу вловили знайомий солодкий запах, що долинав з каміна. Як завжди, вікна були завішені шторами. Округла кімната була залита тьмяно-червоним світлом численних ламп, задрапірованих шарфами та шалями. Друзі проминули безліч уже зайнятих кріселець із ситцевою оббивкою та пуфиків, що тіснилися в кімнатці, і вмостилися за невеличким круглим столиком.

— Добрий день, — пролунав за спиною в Гаррі потойбічний голос професорки Трелоні. Гаррі аж підскочив.

Страшенно худа жінка у величезних окулярах, що робили її очі непропорційно великими, професорка Трелоні дивилася на Гаррі з трагічним виразом, що завжди з’являвся в неї на обличчі за його присутності. Численні разки намиста, ланцюжки та браслети виблискували на ній у відблисках вогню з каміна.

— Ти стурбований, хлопчику, — скорботно звернулася вона до Гаррі. — Моє внутрішнє око проникає крізь твоє вродливе обличчя аж до глибин стривоженої душі. З жалем мушу сказати, що твої тривоги небезпідставні. Бачу, що тебе чекають тяжкі часи… неймовірно тяжкі… прикро, але станеться те, чого ти так боїшся… причому раніше, ніж ти очікуєш…

Вона говорила мало не пошепки. Рон скосив очі на Гаррі. Той сидів з кам’яним лицем. Професорка Трелоні прошелестіла повз них і вмостилася у великому кріслі біля каміна, обличчям до класу. На пуфиках коло неї сиділи Лаванда Браун та Парваті Патіл, які просто обожнювали професорку Трелоні.

— Дорогенькі, настав час вивчати зірки, — проголосила вона. — Рухи планет і таємничі остороги, що розкриваються лише тим, хто збагне фігури космічного танцю. Можна розшифрувати людську долю завдяки планетарному промінню, що переплітається…

Але Гаррі відлетів думками кудись далеко. Ці пахощі з каміна завжди робили його сонним і тупим, а безладні балачки професорки про передбачення ніколи його особливо не захоплювали — однак він не міг викинути з голови щойно промовлених нею слів: «Прикро, але станеться те, чого ти так боїшся…»

«Герміона мала рацію», — роздратовано подумав Гаррі. — «Ця професорка Трелоні — просто стара шахрайка». Він же зараз нічого не боявся… ну, якщо не брати до уваги побоювань, що Сіріуса могли впіймати… але як про це могла знати професорка Трелоні? Гаррі вже давно дійшов висновку, що всі її пророцтва були не більше, ніж випадковим угадуванням та напусканням туману.

Окрім, звісно, того випадку наприкінці минулого семестру, коли вона напророкувала поновлення Волдемортової могутності… і сам Дамблдор, коли Гаррі все йому описав, визнав, що цей її транс міг бути справжнім.

Гаррі! — процідив Рон.

— Що?

Гаррі озирнувся — на нього дивився весь клас. Він випростався; щойно мало не задрімав під дією цієї задухи та власних думок.

— Я казала, дорогенький, що ти вочевидь народився під лиховісним впливом Сатурна, — повторила професорка Трелоні, і в голосі в неї відчувалося невдоволення тим, що він не стежив за ходом її думок.

— Під впливом… вибачте, чого? — перепитав Гаррі.

— Сатурна, дорогенький! Планети Сатурн! — виразно роздратувалася професорка Трелоні. — Я казала, що в мить твого народження у небесах явно правив Сатурн… твоє чорняве волосся… невисокий зріст… трагічні втрати ще в юному віці… Я, мабуть, не помилюся, дорогенький, якщо скажу, що ти народився взимку?

— Та ні, — заперечив Гаррі. — Я народився в липні.

Рон аж закашлявся, щоб приховати сміх.

Через півгодини кожен з них отримав по заплутаній зоряній карті, де мав визначити позиції планет у мить свого народження. Це було страшенно нудне заняття, що вимагало постійного звіряння з графіками та обчислення кутів.

— У мене тут два Нептуни, — озвався трохи згодом Гаррі, похмуро розглядаючи свій аркуш пергаменту, — такого ж не може бути, правда?

— Ага-а-а, — сказав Рон, наслідуючи таємничий шепіт професорки Трелоні, — коли в небі з’являються два Нептуни, то це явно означає, Гаррі, що народився малючок в окулярах…

Шеймус і Дін, що сиділи поблизу, голосно захихотіли, хоч їх одразу заглушив схвильований писк Лаванди Браун:

— Ой, пані професорко, дивіться! Здається, я знайшла нову планету! Пані професорко, що це?

— Це Уран, дорогенька, — сказала професорка Трелоні, глянувши на карту.

— Лавандо, а можна й мені подивитися на новий Уран? — реготнув Рон.

На лихо, професорка Трелоні це почула, і саме тому, мабуть, дала їм так багато домашніх завдань.

— З урахуванням ваших особистих зоряних карт зробити детальний аналіз, як наступного місяця впливатиме на вас рух планет, — вона заговорила, наче професорка Макґонеґел — геть не схоже на свій образ безтілесної феї. — У понеділок здасте мені роботи! Жодних виправдань слухати не буду!

— От стара карга! — обурювався Рон, коли вони спускалися сходами до Великої зали на вечерю. — Це ж, вважай, пропали вихідні!

— Що, багато домашніх завдань? — весело поцікавилася Герміона, наздоганяючи їх. — А нам професорка Вектор не завдала взагалі нічого!

— То й тішся собі з професорки Вектор, — сумно огризнувся Рон.

Вони зайшли у вестибюль, заповнений учнями, що стояли в черзі за вечерею. Щойно примостилися скраю черги, як за ними прогримів голос.

— Візлі! Чуєш, Візлі!

Гаррі, Рон і Герміона озирнулися. Там стояли вельми вдоволені собою Мелфой, Креб та Ґойл.

— Що? — коротко кинув Рон.

— Візлі, про твого старого написали в газеті! — Мелфой розмахував примірником «Щоденного віщуна» і говорив дуже голосно, щоб почули всі у вестибюлі. — Карочє, слухай!

ЧЕРГОВІ ПОМИЛКИ МІНІСТЕРСТВА МАГІЇ

Здається, Міністерство магії й далі переслідують халепи, пише наша спеціальна кореспондентка Ріта Скітер. Перебуваючи останнім часом під вогнем критики через неспроможність утримати під контролем юрбу на Кубку світу з квідичу, а також досі не пояснивши зникнення однієї зі своїх працівниць, міністерство вчора знову зганьбилося — через витівки Арнольда Візлі з відділу боротьби з нелегальним використанням маґлівських речей.

Мелфой підняв голову.

— Візлі, вони навіть перекрутили його ім’я — тіпа він цілковитий нуль, га? — каркнув він.

У вестибюлі всі затихли, прислухаючись. Мелфой розправив газету й читав далі:

Арнольд Візлі, котрого два роки тому звинувачували у володінні летючою машиною, вчора зчепився з кількома маґлівськими правоохоронцями («поліцаями») з приводу вельми агресивних сміттєвих бачків. Схоже, містер Візлі намагався врятувати «Дикозора» Муді, старезного колишнього аврора, котрий звільнився з міністерства, коли перестав бачити різницю між потиском руки та спробою вбивства. Не дивно, отже, що містер Візлі, прибувши до будинку містера Муді, який, до речі, має надійну систему охорони, виявив, що містер Муді вкотре здійняв фальшиву тривогу. Містер Візлі, щоб утекти від поліцаїв, змушений був декому з них видозмінити пам’ять, проте він відмовився відповісти на запитання «Щоденного віщуна», чому він втяг міністерство у таку негідну й ганебну витівку.

— Візлі, тут є ще й фотографія! — вигукнув Мелфой, піднімаючи газету. — Фотка твоїх старих перед вашим будинком — якщо це можна назвати будинком! Твоїй старій не завадило б трохи скинути жирку!

Рон аж затрусився з люті. Усі погляди зупинилися на ньому.

— Замовкни, Мелфою, — сказав Гаррі. — Рон, пішли.

— Поттер, ти ж у них, тіпа, літував, га? — вишкірився Мелфой. — Карочє, його стара справді така жирна, чи тільки на фотці?

— Мелфой, а ти бачив свою стару? — спитав Гаррі, тримаючи за мантію Рона, що рвався до Мелфоя. — Отой її вираз, наче в неї лайно під носом? Вона завжди така, чи то їй від тебе смердить?

Бліде Мелфоєве обличчя дещо порожевіло.

— Поттер, не смій ображати мою матір.

— То стули свою слиняву пельку, — відвернувся від нього Гаррі.

БАХ!

Хтось із учнів заверещав… Гаррі відчув, як щось біле й гаряче черкнуло його по щоці… він потягся по чарівну паличку, та не встиг до неї й доторкнутися, як почувся другий голосний БАХ! Ревіння прокотилося вестибюлем.

— НЕ СМІЙ, ХЛОПЧИСЬКО!

Гаррі обернувся. Мармуровими сходами шкутильгав професор Муді. Його чарівна паличка цілилася в білосніжного тхора, що тремтів на вимощеній кам’яними плитами підлозі саме там, де щойно стояв Мелфой.

У вестибюлі запала моторошна тиша. Ніхто, крім Муді, не ворушився. Муці повернувся, щоб глянути на Гаррі — принаймні його нормальне око глянуло на Гаррі, бо друге закотилося кудись назад.

— Він тебе не зачепив? — прогарчав Муді. Голос мав низький і скрипучий.

— Ні, — відповів Гаррі, — не влучив.

— АНУ НЕ ЗАЙМАЙ! — заревів Муді.

— Що не займати? — спитав спантеличено Гаррі.

— Не ти! Він! — проскрипів Муді, махнувши пальцем через плече на Креба, що збирався було підняти з підлоги тхора, але відразу завмер. Скидалося на те, що друге око Муді було магічне й бачило все, що діялося в нього за спиною.

Муді пошкутильгав до Креба, Ґойла й тхора, що нажахано пискнув і чкурнув до підвалів.

— Так буде неправильно! — прогримів Муді, знову спрямовуючи чарівну паличку на тхора. Той злетів на три метри вгору, тоді гепнувся об підлогу і знову від неї відскочив.

— Не люблю, коли на суперника нападають з-за спини, — загарчав Муді, а тхір підскакував дедалі вище й верещав від болю. — Так чинять лише смердючі підлі боягузи…

Тхір підлітав угору а його лапи й хвіст безпомічно теліпалися.

— Ніколи… більше… так… не роби… — примовляв Муді, а тхір з кожним словом гепався об кам’яну підлогу і знову від неї відскакував.

— Професоре Муді! — пролунав приголомшений голос.

Мармуровими сходами спускалася професорка Макґонеґел, тримаючи в руках цілий оберемок книжок.

— Вітаю вас, професорко Макґонеґел, — сказав незворушно Муді, ще вище підкидаючи тхора.

— Що… що це ви робите? — здивувалася професорка Макґонеґел, а її очі намагалися встежити за рухами тхора в повітрі.

— Даю урок, — пояснив Муді.

— Урок… Муді, це що, учень? — верескнула професорка Макґонеґел, і книжки посипалися з її рук.

— Еге ж, — підтвердив Муді.

— Ні! — крикнула професорка Макґонеґел, збігаючи по сходах і витягаючи чарівну паличку. За мить щось ляснуло, і на підлозі знову з’явився Драко Мелфой. Він лежав безформною купою, а його завжди прилизане біляве волосся розсипалося по яскраво-червоному обличчю. Кривлячись від болю, він звівся на ноги.

— Муді, ми ніколи не використовуємо трансфігурацію як засіб покарання! — ледве видихнула професорка Макґонеґел. — Невже професор Дамблдор вам про це не казав?

— Здається, щось таке згадував, — непевно почухав підборіддя Муді, — але я думав, що добрячий прочухан…

— Муді, ми призначаємо відповідні покарання! Або повідомляємо вихователеві гуртожитку!

— То я так і зроблю, — погодився Муді, дивлячись на Мелфоя з неприхованою антипатією.

Мелфой, чиї вицвілі оченята ще й досі були мокрі від болю й приниження, лиховісно зиркнув на Муді й пробурмотів якісь слова, серед яких можна було розібрати «мій батько».

— Он як? — тихо сказав Муді, прошкутильгавши кілька кроків, від чого у вестибюлі луною розійшовся цокіт його дерев’яної ноги. — Я твого батька знаю давненько… скажи йому, що Муді пильно стежитиме за його синочком… передай йому таке від мене… А вихователь у твоєму гуртожитку, здається, Снейп?

— Так, — обурено буркнув Мелфой.

— Ще один давній знайомий, — прогарчав Муді. — Я вже давно хотів побалакати з друзякою Снейпом… ану, ходімо… — Він схопив Мелфоя за руку і поволік до підвалів.

Професорка Макґонеґел кілька секунд стурбовано дивилася їм услід, а тоді спрямувала чарівну паличку на розкидані по підлозі книжки, і вони стрибнули прямо їй у руки.

— Не говоріть зі мною, — тихенько сказав Рон Гаррі й Герміоні, коли через кілька хвилин вони вмостилися за ґрифіндорським столом, а звідусіль лунали збуджені розмови про те, що допіру сталося.

— Чому? — здивувалася Герміона.

— Бо я хочу назавжди зафіксувати це в пам’яті, — пояснив Рон із заплющеними очима і піднесеним виразом обличчя. — Драко Мелфой — дивовижний стрибучий тхір…

Гаррі й Герміона розреготалися, а Герміона почала накладати їм на тарілки м’ясної запіканки.

— Але ж він міг дуже Мелфоя покалічити, — сказала вона. — Добре, що професорка Макґонеґел вчасно його зупинила…

— Герміоно! — розлючено вигукнув Рон, знову розплющивши очі. — Ти псуєш найкращу мить мого життя!

Герміона нетерпляче щось буркнула і почала їсти з неймовірною швидкістю.

— Тільки не кажи, що тобі знову треба йти в бібліотеку, — здивовано глянув на неї Гаррі.

— Треба, — невиразно промовила Герміона. — Багато роботи.

— Ти ж сама казала, що професорка Вектор…

— Це не пов’язано з домашніми завданнями, — пояснила вона. За якихось п’ять хвилин Герміона спорожнила свою тарілку й побігла.

Не встигла вона піти, як її місце зайняв Фред Візлі.

— Муді! — сказав він. — Він що, крутий?

— Немає слів, — додав Джордж, сідаючи навпроти.

— Крутіший за всіх крутих, — вигукнув найкращий друг близнюків Лі Джордан, умощуючись на стілець біля Джорджа. — Сьогодні ми були в нього на уроці, — повідомив він Гаррі й Ронові.

— І що? — поцікавився Гаррі.

Хлопці обмінялися багатозначними поглядами.

— Ми ще на таких уроках не бували! — сказав Фред.

— Він знає, — додав Лі.

— Що знає? — спитав, нахиляючись до нього, Рон.

— Знає, як це робити, — з притиском мовив Джордж.

— Робити що? — не зрозумів Гаррі.

— Боротися з темними мистецтвами, — розтлумачив йому Фред.

— Він усе в житті бачив, — підтвердив Джордж.

— Дивовижно, — сказав Лі.

Рон витяг з портфеля розклад уроків.

— Його урок буде аж у четвер! — розчаровано зітхнув він.

Загрузка...