Гаррі Поттер і Таємна кімната

Розділ дванадцятий Багатозільна настійка

Професорка Макґонеґел постукала. Двері безшумно відчинилися, й вони увійшли. Професорка Макґонеґел веліла Гаррі зачекати й лишила його самого.

Гаррі став розглядатися. З усіх учительських кабінетів — а він цього року побував у багатьох із них — кабінет Дамблдора був найцікавіший. Якби Гаррі так страшно не боявся, що його ось-ось виключать, то був би дуже радий нагоді оглянути його.

Це була велика й гарна округла кімната, у якій постійно лунали доволі кумедні звуки. Якісь незвичні срібні прилади стояли на довгоногих столиках — вони сюркотіли і випускали клубочки диму. На стінах висіли портрети колишніх директорів і директорок, які тихенько дрімали у своїх рамах. Ще там був величезний письмовий стіл на пазуристих ніжках, а ззаду на поличці лежав убогий і обшарпаний Сортувальний капелюх.

Гаррі завагався. Він обережно кинув оком на сплячих чаклунів і чарівниць на стінах. Мабуть, нікому з них не зашкодить, якщо він візьме і знову одягне цього капелюха? Просто так, для перевірки… для певності, що капелюх справді віддав його у правильний гуртожиток.

Він тихенько обійшов довкола столу, зняв капелюха з полички й повільно надів його на голову. Капелюх був завеликий і наліз йому на самі очі, як і минулого разу. Гаррі дивився на чорну підкладку капелюха й чекав. Аж ось у його вусі пролунав тихенький голосочок:

— Щось тебе мучить, Гаррі Поттере?

— Е-е, так, — пробурмотів Гаррі. — Е-е… перепрошую, що турбую, я хотів запитати…

— Тебе цікавить, чи я правильно вибрав гуртожиток для тебе, — здогадався кмітливий капелюх. — Так, з тобою було досить важко. Але я й далі вважаю, — серце Гаррі підскочило, — що ти багато чого досяг би в Слизерині.

У Гаррі всередині наче все обірвалося. Він ухопився за вершок капелюха і стягнув його. Капелюх, брудний і вицвілий, повис у нього в руці. Гаррі поклав його назад на поличку, відчуваючи, що його нудить.

— Ти помиляєшся, — голосно сказав він мовчазному капелюхові. Той не ворухнувся. Гаррі позадкував, не відриваючи від нього погляду. Раптом його змусив обернутися дивний здавлений звук за спиною.

Виявляється, він був не сам. На позолоченому сідалі біля дверей сидів старезний птах, який нагадував напівобскубаного індика. Гаррі подивився на нього, а птах похмуро зиркнув у відповідь і знову видушив із себе той самий звук. Гаррі здалося, що птах має дуже хворобливий вигляд. Його очі потьмяніли, а з хвоста, просто в Гаррі на очах, випало кілька пір’їн.

І тільки-но Гаррі подумав, що йому бракує лише смерті цього Дамблдорового птаха, і то саме тепер, коли він опинився з ним наодинці, як птах зненацька спалахнув вогнем.

Гаррі перелякано зойкнув і відступив до столу. Він гарячково почав шукати бодай склянку з водою, але не знайшов нічого. Птах тим часом перетворився на вогняну кулю, голосно скрикнув, і наступної миті від нього не лишилося нічого, окрім жменьки попелу, що курився на підлозі.

Відчинилися двері до кабінету, і зайшов Дамблдор з дуже похмурим виглядом.

— Пане професоре, — мало не задихнувся Гаррі, — ваш птах! Я нічого не міг зробити, він просто згорів!

На Гаррін подив, Дамблдор усміхнувся.

— Давно пора, — сказав він. — Він уже кілька днів насилу дихав, і я казав йому, що час починати.

Його розвеселило приголомшене обличчя Гаррі.

— Фоукс — це фенікс, Гаррі. Фенікси спалахують, коли їм пора вмирати, а потім відроджуються з попелу. Он подивися.

Гаррі глянув і побачив, як крихітне й зморщене новонароджене пташеня вистромило з попелу голівку. Воно було не менш бридке, ніж старий птах.

— Шкода, що ти побачив його в день спалення, — пожалкував Дамблдор, сідаючи за свій письмовий стіл. — Переважно він дуже гарний і має розкішне червоно-золоте пір’я. Дивовижні істоти, ті фенікси. Можуть тягати неймовірно важкі вантажі, їхні сльози мають лікувальні властивості, а ще вони надзвичайно вірні птахи.

Приголомшений тим, як згорів фенікс, Гаррі навіть забув, чого він тут опинився, але миттю все пригадав, коли Дамблдор умостився за своїм столом у кріслі з високою спинкою і вп’явся в Гаррі пронизливим ясно-блакитним поглядом.

Але, перше ніж Дамблдор устиг вимовити бодай слово, двері його кабінету зі страшенним грюкотом відчинилися, і туди увірвався Геґрід із божевільним виразом очей, з вушанкою, що ледь трималася його кошлатого чорного волосся, і з мертвим півнем, що й далі погойдувався в його руці.

— То був не Гаррі, пане професоре Дамблдоре! — відразу заявив Геґрід. — Я си розмовляв з ним за кілька секунд до того, як знайшли того хлопаку, він би не мав часу, пане…

Дамблдор намагався щось сказати, але Геґрід не зупинявся, збуджено розмахуючи півнем, від чого скрізь розліталося пір’я.

— То не міг бути він! Якщо треба, я готовий присягнути в Міністерстві магії!

— Геґріде, я…

— Ви не на того си подумали, пане, я знаю, що Гаррі ніколи…

— Геґріде! — голосно перебив його Дамблдор. — Я не думаю, що Гаррі нападав на тих людей.

— Ух! — зітхнув Геґрід, і півень знову повис нерухомо. — Файно. То я зачекаю там, пане директоре.

І присоромлено пошкандибав геть.

— То ви не думаєте, що це був я, пане професоре? — перепитав з надією Гаррі, поки Дамблдор змітав зі столу півняче пір’я.

— Ні, Гаррі, не думаю, — відповів Дамблдор, хоча його обличчя знову спохмурніло. — Але я однаково хочу поговорити з тобою.

Гаррі нервово чекав, поки Дамблдор дивився на нього, склавши докупи кінчики своїх довгих пальців.

— Хочу запитати, Гаррі, чи не бажав би ти розповісти мені що-небудь? — сказав він лагідно. — Що завгодно.

Гаррі не знав, що й казати. Подумав про Мелфоя, що верещав: «Бруднокровці, тепер ваша черга!», про багатозільну настійку, що булькотіла десь у туалеті Плаксивої Мірти. Потім подумав про безтілесний голос, який він чув уже двічі, і пригадав Ронові слова: «Чути голоси, які ніхто інший не чує, — то погана ознака, навіть у світі чаклунів». Подумав і про те, які дурниці поширюють про нього, і про свій жах, що він може бути якось пов’язаний із Салазаром Слизерином…

— Ні, — відповів Гаррі, — нічого, пане професоре.

Подвійний напад на Джастіна і Майже-Безголового Ніка перетворив загальну нервозність, яка панувала доти, на справжню паніку. Цікаво, що всіх найбільше стурбувала доля Майже-Безголового Ніка. Як можна було вплинути на привида, запитували всі одне одного; яка жахлива сила могла заподіяти шкоду тому, хто й так уже мертвий? Учні панічно замовляли квитки на «Гоґвортський експрес», який мав відвезти їх на Різдво додому.

— Я бачу, ми тут залишимося самі, — сказав Рон Гаррі й Герміоні. — Ми, Мелфой, Креб і Ґойл. Але ж і веселі будуть у нас свята!

Креб і Ґойл, які завжди мавпували Мелфоя, також лишалися в школі на канікули. Але Гаррі був задоволений, що більшість учнів поїде. Він уже втомився, коли в коридорах усі його обминали, ніби він от-от мав вишкірити ікла або бризнути отрутою; втомився від нескінченного бурмотіння, тицяння пальцями й сичання, коли він проходив де-небудь.

Фредові й Джорджу все це здавалося дуже кумедним. Вони аж зі шкури пнулися, щоб мати змогу пройти коридорами поперед Гаррі, вигукуючи: «Дорогу спадкоємцеві Слизерина! Наближається найлихіший чаклун!»

Персі рішуче засудив таку поведінку.

— Тут немає з чого сміятися, — холодно заявив він.

— Ой, Персі, забирайся з дороги! — відповів на те Фред. — Гаррі поспішає!

— Атож, біжить до Таємної кімнати на чашечку чаю зі своїм ікластим слугою, — додав, пирхаючи, Джордж.

Джіні також не бачила в цьому нічого кумедного.

— Ой, ні! — стогнала вона щоразу, коли Фред голосно запитував Гаррі, на кого той тепер планує напасти, або коли Джордж, зустрівши Гаррі, вдавано захищався від нього зубчиком часнику.

Гаррі не заперечував; він навіть почувався краще, бо принаймні Фред і Джордж також вважали безглуздою думку про те, що він спадкоємець Слизерина. Проте видавалося, ніби їхнє блазнювання дратує Драко Мелфоя, що ставав дедалі невдоволеніший.

— Це тому, що його аж розпирає сказати, що то насправді він, — переконував Рон. — Ти знаєш, як він не любить, коли хтось випереджає його в чомусь, а тут тобі приписують всі заслуги за його брудні справи.

— Уже не довго, — задоволено повідомила Герміона. — Багатозільна настійка майже готова. Невдовзі ми витягнемо з нього всю правду.

Нарешті закінчився семестр, і в замку запанувала тиша, глибока, наче сніг на довколишніх полях. Гаррі вважав її радше приємною, аніж понурою, і радів з того, що він, Герміона і брати Візлі були повними господарями ґрифіндорської вежі. Це означало, що вони могли не криючись грати у вибухові карти, нікого не турбуючи, і потай братися до дуелей. Замість провідувати Білла в Єгипті разом із містером і місіс Візлі, Фред, Джордж і Джіні вирішили зостатися в школі. Персі, не схвалюючи їхньої легковажної поведінки, рідко з’являвся у ґрифіндорській вітальні. Їм він пихато пояснив, що мусить лишитися тут на Різдво тільки тому, що цієї тривожної пори він, як староста, зобов’язаний підтримати вчителів.

Настав різдвяний ранок, холодний і засніжений. Рона й Гаррі, які тепер тільки удвох займали цілу спальню, ранесенько розбудила Герміона — вже одягнена і з дарунками в руках.

— Вставайте! — вигукнула вона, відслоняючи штори.

— Герміоно! Тобі не можна сюди заходити! — запротестував Рон, затуляючись рукою від світла.

— Вітаю тебе з Різдвом! — сказала Герміона, кидаючи йому дарунок. — Я вже майже годину на ногах, додала до настійки ще трохи мереживокрилих мушок. Вона вже готова.

Гаррі сів на ліжку, забувши про сон.

— Ти певна?

— Абсолютно! — сказала Герміона, відганяючи пацючка Скеберса, щоб присісти на краєчку ліжка. — Якщо ви не передумали, то краще це зробити сьогодні ввечері.

Тієї миті в кімнату залетіла Гедвіґа з малесеньким пакуночком у дзьобі.

— Привіт! — радісно озвався Гаррі, коли вона сіла до нього на ліжко. — Ти вже не гніваєшся на мене?

Сова добродушно щипнула його за вухо, і це було для нього значно кращим дарунком, аніж той, який вона принесла від родини Дурслів. Вони прислали Гаррі зубочистку й записку, в якій просили з’ясувати, чи не можна йому лишитися в Гоґвортсі ще й на літні канікули.

Решта різдвяних дарунків були значно приємнішими. Геґрід прислав йому велику коробку цукерків з меляси, які Гаррі вирішив спочатку розігріти біля вогню, щоб вони трохи розм’якли; Рон подарував йому книжку «Літаючи з „Гарматами“», де були цікаві факти з життя його улюбленої команди, а Герміона купила йому розкішне орлине перо. Відкривши останній пакунок, Гаррі побачив новий джемпер ручної в’язки від місіс Візлі та сливовий пиріг. Дивлячись на її вітальну картку, Гаррі знову відчув себе винним, згадавши машину містера Візлі, якої ніхто не бачив, відколи вона врізалась у Войовничу Вербу. А ще він подумав про цілу купу тих правопорушень, які вони з Роном надумали здійснити.

Всі учні, навіть ті, кого жахала думка, що невдовзі їм доведеться пити багатозільну настійку, не могли не тішитися різдвяною вечерею в Гоґвортсі.

Велика зала виглядала розкішно. Окрім покритих памороззю різдвяних ялинок і густих гірлянд гостролисту й омели, що навскоси звисали зі стелі, згори сипався зачарований сніг, теплий і сухий. Дамблдор з усіма разом проспівав кілька своїх улюблених колядок, а Геґрід після кожного випитого келиха дедалі голосніше підтягував йому гугнявим голосом.

Персі, не помітивши, що Фред зачарував його значок старости (там тепер красувалося «Бовдур»), питав усіх, чого вони так регочуть. Гаррі навіть не зважав, що Драко Мелфой за слизеринським столом голосно і єхидно глузує з його нового джемпера. Якщо все буде гаразд, Мелфой дістане своє вже за кілька годин.

Гаррі з Роном ще не доїли своєї третьої порції різдвяного пудинга, як Герміона вже випхала їх із зали, щоб остаточно все розпланувати.

— Нам ще треба дістати частинки тих людей, на яких ми перетворимося, — промовила вона буденним тоном, ніби йшлося про купівлю в супермаркеті прального порошку. — І очевидно, що найкраще взяти щось від Креба з Ґойлом; вони найближчі друзі Мелфоя, тож він їм усе розповість. А ще нам треба мати впевненість, що справжні Креб і Ґойл не припруться саме тоді, коли ми будемо його розпитувати.

— Я вже все це продумала, — спокійно повела вона далі, не звертаючи уваги на ошелешені обличчя Гаррі й Рона. Герміона показала їм два пухкі шоколадні тістечка. — Я поклала туди трохи снодійного. Вам тільки треба зробити так, щоб Креб і Ґойл знайшли їх. А ви знаєте, які то ненажери. Як побачать — зразу зжеруть. А коли вони поснуть, вирвіть у них по кілька волосин, а їх самих затягніть у комірчину з мітлами.

Гаррі й Рон скептично перезирнулися.

— Герміоно, я не думаю…

— З цього може нічого не вийти…

Але Герміонині очі рішуче поблискували, і це чомусь відразу нагадало їм професорку Макґонеґел.

— Без Кребового й Ґойлового волосся настійка буде ні до чого не придатна, — твердо повторила вона. — Ви справді хочете розпитати Мелфоя чи ні?

— Ну, добре, добре, — погодився Гаррі. — А ти як? Чиє волосся вискубаєш?

— А я вже маю! — бадьоро відповіла Герміона.

Вона витягла з кишені маленьку пляшечку з волосинкою всередині. — Пам’ятаєте, як зі мною в клубі дуелянтів змагалася Мілісент Булстроуд? Вона лишила це на моїй мантії, коли намагалася мене задушити! До того ж вона поїхала на Різдво додому, тож мені треба тільки сказати слизеринцям, що я надумала повернутися.

Коли Герміона квапливо побігла ще раз перевірити багатозільну настійку, Рон повернувся до Гаррі з приреченим виглядом:

— Ти чув коли-небудь про план дій, де кожна дрібничка загрожує повним провалом?

Однак, на превелике здивування друзів, перший етап операції пройшов дуже гладко, як і обіцяла Герміона. Після різдвяного чаю з десертом вони причаїлися в порожньому вестибюлі й чекали поки Креб і Ґойл, що вже лиш удвох сиділи за слизеринським столом, дожують четверту порцію бісквітів. Гаррі поклав шоколадні тістечка на самому краю перил. Помітивши, що Креб і Ґойл виходять з великої зали, Гаррі з Роном швиденько сховалися за лицарськими обладунками біля вхідних дверей.

— Скільки можна жерти? — здивовано прошепотів Рон, коли Креб радісно показав Ґойлові на тістечка. Дурнувато усміхаючись, вони схопили тістечка, позапихали їх до своїх пащек і з переможним виглядом почали жувати. А тоді з точнісінько таким самим виразом повалилися навзнак на підлогу.

Найважче було запхати їх до комірчини. Коли їх нарешті надійно прилаштували між відрами та швабрами, Гаррі висмикнув кілька волосин з Ґойла, а Рон — із Креба. Довелося зняти з них ще й черевики, бо їхні власні були явно замалі для ніг Кребового й Ґойлового розміру.

Тоді, й далі приголомшені тим, що вони щойно вчинили, побігли до туалету Плаксивої Мірти.

Вони майже нічого не бачили крізь густий чорний дим, який курився з кабінки, де Герміона розмішувала розчин у казані. Затуливши обличчя мантіями, Гаррі й Рон легенько постукали в двері.

— Герміоно?

Почулося клацання замка, і звідти визирнула сяюча і збуджена Герміона. Позад неї побулькувала густа, немов меляса, настійка. На унітазній накривці уже стояли три склянки.

— Ну, що, дістали? — тихенько запитала Герміона.

Гаррі показав їй Ґойлове волосся.

— Добре. А я поцупила з пральні ці запасні мантії, — показала Герміона на невеличкий клунок. — Коли станете Кребом і Ґойлом, вам знадобиться одяг більшого розміру.

Хлопці зазирнули до казана. Зблизька настійка нагадувала густу чорну грязюку, яка мляво побулькувала.

— Я певна, що все зробила правильно, — сказала Герміона, нервово перечитуючи заляпану сторінку «Найпотужніших настійок». — Усе так, як у книжці. Коли вип’ємо, будемо мати рівно годину, перше ніж знову станемо собою.

— І що тепер? — прошепотів Рон.

— Розіллємо в три склянки й додамо волосини.

Герміона налила у кожну склянку по великій порції настійки, а потім тремтячою рукою витрусила волосину зі своєї пляшечки у першу склянку. Настійка гучно зашипіла, немов киплячий чайник і почала шалено клекотіти. За секунду вона забарвилася у хворобливо жовтий колір.

— Бе-е… натуральна Мілісент Булстроуд, — скривився Рон, гидливо поглядаючи на склянку. — Мабуть, і на смак паскудне.

— А тепер додайте своє, — звеліла Герміона.

Гаррі з Роном кинули в склянки по волосині Ґойла і Креба. Обидві склянки зашипіли й завирували — Ґойлова стала кольору хакі зі шмарками, а Кребова — брудно-брунатною.

— Зачекайте, — сказав Гаррі, коли Рон з Герміоною вже потяглися до склянок. — Краще не пиймо їх тут усі разом, бо коли станемо Кребом і Ґойлом, ми тут не помістимось. Та й Мілісент Булстроуд — не крихітний ельф.

— Добра думка, — погодився Рон, відмикаючи двері. — Займемо окремі кабінки.

Обережно, щоб не пролити жодної краплі своєї багатозільної настійки, Гаррі зайшов до середньої кабінки.

— Готові? — запитав він.

— Готові, — обізвалися голоси Рона й Герміони.

— Один! Два! Три!..

Затиснувши носа, Гаррі двома великими ковтками випив настійку до дна. Вона смакувала, як переварена капуста.

Йому відразу закрутило в животі, ніби він проковтнув живу змію. Гаррі зігнувся і подумав, що зараз його знудить, проте раптом щось обпекло йому шлунок, і це відчуття миттю розійшлося по всьому тілу аж до кінчиків пальців. Потім він тяжко задихав і впав навкарачки, бо з жахом відчув, що починає мовби танути. Шкіра на його тілі стала пухиритися, наче гарячий віск, і просто на очах його руки збільшилися, пальці потовстішали, нігті поширшали, а суглоби пальців випнулися і затвердли. Його плечі болісно поширшали, а поколювання на лобі свідчило, що чоло заросло йому волоссям аж до брів; його мантія тріснула під натиском грудей, які стали, мов діжка, що розриває свої обручі; ноги, стиснуті меншими на чотири розміри черевиками, страшенно боліли…

Усе припинилося так само зненацька, як і почалося. Гаррі лежав долілиць на холодній кам’яній підлозі, слухаючи, як в останній кабінці понуро схлипує Мірта. Він насилу стягнув свої черевики й підвівся. То ось як воно — бути Ґойлом.

Великою тремтячою рукою він скинув свою стару мантію, що висіла тепер за тридцять сантиметрів над підлогою, одягнув ту, що принесла Герміона, й зав’язав шнурівки величезних, як човен, Ґойлових черевиків. Хотів було відкинути з очей волосся, але намацав на чолі тільки коротку жорстку щетину.

Тут він усвідомив, що йому заважають окуляри, бо Ґойл, звичайно, їх не носив.

Він зняв їх і крикнув:

— Як ви там, о’кей? — Його голос був низьким і хрипким, як у Ґойла.

— Так, — прогарчав праворуч грубий Кребів голос.

Гаррі прочинив двері й підійшов до надтріснутого дзеркала. На нього своїми тупими, глибоко посадженими очицями дивився Ґойл. Гаррі почухав вухо. Ґойл зробив те саме.

Відчинилися Ронові двері. Вони глянули одне на одного. Якщо не зважати на блідий і спантеличений вигляд, то Рона неможливо було відрізнити від Креба, починаючи від зачіски «під макітру» до довжелезних, як у горили, лап.

— Неймовірно! — вимовив Рон, підходячи до дзеркала і штурхаючи пальцем приплюснутий Кребів ніс. — Неймовірно!

— Мабуть, треба вже йти, — сказав Гаррі, послаблюючи ремінець годинника, що боляче вп’явся в товстий Ґойлів зап’ясток. — Нам ще треба знайти слизеринську вітальню, сподіваюся, хтось покаже нам дорогу.

Рон, дивлячись на Гаррі, промовив:

— Ти не повіриш, як дивно бачити Ґойла, який думає. — Він постукав до Герміони. — Давай, нам пора!

Йому відповів пронизливий голос:

— Я… я взагалі, мабуть, не піду. Ідіть без мене.

— Герміоно, ми розуміємо, що Мілісент Булстроуд бридка, але ж ніхто не знатиме, що це саме ти.

— Ні, справді. Я таки не піду. А ви біжіть, не гайте часу.

Гаррі ошелешено глянув на Рона.

— О, тепер ти — викапаний Ґойл! — сказав Рон. — Він такий щоразу, коли вчителі про щось його запитують.

— Герміоно, з тобою все гаразд? — запитав Гаррі.

— Так, усе добре. Ви йдіть.

Гаррі глянув на годинника. Вже проминуло п’ять з їхніх неоціненних шістдесяти хвилин.

— Зустрінемося знову тут, добре? — сказав він.

Вони обережно відчинили двері туалету, пересвідчилися, що нікого немає, і вийшли.

— Не розмахуй так руками, — пробурмотів Гаррі Ронові.

— Що?

— У Креба вони просто звисають.

— Отак?

— Ага, це краще.

Мармуровими сходами вони зійшли донизу. Тепер їм було потрібно знайти якогось слизеринця, що провів би їх до слизеринської вітальні, але довкола не було нікого.

— Що робити? — буркнув Гаррі.

— Слизеринці завжди приходять на сніданок десь звідти, — показав Рон на вхід до підвалів. Не встиг він це сказати, як там з’явилася дівчина з довгим кучерявим волоссям.

— Вибач, — підбіг до неї Рон, — я зовсім забув, де наша вітальня.

— Перепрошую, — холодно озвалася дівчина. — Наша вітальня?.. Я з Рейвенклову!

Підозріло поглядаючи, вона відійшла.

Гаррі й Рон збігли кам’яними сходами донизу, де залягала пітьма. Їхні кроки, коли величезні Кребові та Ґойлові ноги торкалися підлоги, відлунювали надто гучно. Виглядало, що все буде не так легко, як вони сподівалися.

Закручені, мов лабіринти, переходи були порожні. Вони дедалі нижче опускалися під школу, раз по раз поглядаючи на годинники, щоб знати, скільки часу їм лишилося. Коли минуло чверть години, і вони вже почали зневірятися, попереду залунали чиїсь кроки.

— Ага! — вигукнув схвильовано Рон. — Нарешті хоч один слизеринець!

З бічної кімнати вийшла якась постать. Однак коли вони підбігли, їхні серця завмерли. Це був не слизеринець, а Персі.

— Що ти тут робиш? — здивувався Рон.

Персі був вражений таким зухвальством.

— Не твоє діло, — холодно відповів він. — Це Креб чи хто?

— Е-е… ну, так, — підтвердив Рон.

— Ну, то йди у свою спальню, — суворо звелів йому Персі. — Зараз тут небезпечно блукати темними коридорами.

— А ти? — показав на нього Рон.

— Я староста, — випнув Персі груди. — На мене ніхто не нападе.

Раптом за спинами Гаррі й Рона пролунав чийсь голос. До них наближався Драко Мелфой, і вперше в житті Гаррі зрадів, побачивши його.

— Ось ви де! — ліниво протягнув Мелфой. — Що, досі нажертись не могли? Карочє, я вас шукав, хочу показати щось дуже смішне.

Мелфой вороже зиркнув на Персі.

— А ти що тут робиш, Візлі? — вишкірився він.

Персі розлютився:

— Маєш виявляти трохи більше поваги до старости! — обурився він. — Мені не подобається твій тон!

Мелфой криво посміхнувся і дав знак Гаррі й Ронові, щоб ті йшли за ним. Гаррі вже хотів було вибачитися перед Персі, але вчасно схаменувся. Разом з Роном він поспішив за Мелфоєм.

— Ох уже той Пітер Візлі!.. — прошипів Мелфой, коли вони повернули в наступний перехід.

— Персі, — машинально виправив його Рон.

— Яка різниця? — скривився Мелфой. — Я бачу, він постійно тут тиняється останнім часом. Думає, що зможе зловити спадкоємця Слизерина!

Він коротко й презирливо реготнув. Гаррі й Рон схвильовано перезирнулися.

Мелфой зупинився біля голої й вологої кам’яної стіни.

— Який там новий пароль? — спитав він Гаррі.

— Е-е… — протягнув Гаррі.

— Ага, «чистокровка»! — пригадав Мелфой, не слухаючи Гаррі, і кам’яні двері, заховані в стіні, ковзнули вбік. Мелфой зайшов, а Гаррі з Роном рушили слідом за ним.

Слизеринська вітальня була довгою, низькою підземною кімнатою з шорсткими кам’яними стінами і стелею, з якої звисали на ланцюгах круглі зеленкуваті лампи. Попереду, в майстерно вирізьбленому каміні, потріскував вогонь, а довкола каміна вимальовувалися силуети кількох слизеринців у різьблених кріслах.

— Зачекайте тут, — звелів Мелфой Гаррі й Ронові, підштовхнувши їх до пари порожніх стільців поодаль від вогню. — Зараз принесу… мені це щойно прислав мій старий…

Гадаючи, що ж їм покаже Мелфой, Гаррі й Рон присіли, вдаючи, ніби почуваються затишно.

Мелфой вернувся за хвилину з газетною вирізкою в руках. Тицьнув її Ронові під ніс.

— Тут є з чого поржати! — сказав він.

Гаррі побачив, як приголомшено вирячилися Ронові очі. Рон швидко прочитав вирізку, силувано гигикнув і подав її Гаррі.

То була вирізка зі «Щоденного віщуна», і йшлося в ній про таке:

— Ну, — нетерпляче сказав Мелфой, коли Гаррі віддав йому вирізку. — Скажи, правда, смішно?

Гаррі видушив із себе посмішку.

— Артур Візлі так любить маґлів, що йому краще зламати свою чарівну паличку й приєднатися до них, — зневажливо пирскнув Мелфой. — Дивлячись на тих Візлі, важко повірити, що вони чистокровці.

Ронове — чи точніше Кребове — обличчя розлючено перекосилося.

— Креб, що сталося? — здивувався Мелфой.

— Шлунок болить, — прохрипів Рон.

— Ну, то піди в лікарню і дай копняка від мене тим бруднокровцям, — пирхнув Мелфой. — Але мені, знаєш, дивно: у «Щоденному віщуні» досі нічого не пишуть про ці напади, — задумався він. — Мабуть, Дамблдор хоче все приховати. Його ж виженуть, якщо це невдовзі не припиниться. Мій старий завжди казав, що Дамблдорові тут не місце. Він любить усіх тих маґлівських виродків. Нормальний директор ніколи не пустив би сюди таких, як той Кріві.

Мелфой зробив вигляд, ніби він фотографує, — уїдливо, але досить точно перекривляючи Коліна — «Поттере, можна я тебе сфотографую, Поттере? Можна взяти твій автограф? Можна лизнути твій черевик, будь-ласка, Поттере?» — А тоді здивовано глянув на друзів:

— Та що це з вами сьогодні?

З великим запізненням Гаррі й Рон таки видушили з себе якийсь сміх, і Мелфой, здається, задовольнився й ним; можливо, до Креба з Ґойлом завжди все доходило заповільно.

— Святий Поттер, друг бруднокровців, — протягнув Мелфой. — Та хто він такий?! У ньому нема й краплі чаклунської гідності! Справжній чаклун не злигався б з тією Ґрейнджер-Брудкров. А люди ще думають, ніби він — Слизеринів спадкоємець!

Гаррі й Рон чекали, затамувавши віддих: ще мить, і Мелфой видасть свою таємницю. Але тут…

— Якби ж я знав, хто то насправді, — роздратовано буркнув Мелфой. — Я б йому допоміг.

Ронова щелепа відвисла, і Кребове лице виглядало тепер ще тупішим, ніж звичайно. На щастя, Мелфой цього не помітив, і Гаррі, швидко зметикувавши, сказав:

— Але ж ти, мабуть, здогадуєшся, хто за цим стоїть?

— Та ж ні, скільки тобі про це торочити? — відрубав Мелфой. — І мій старий нічого не розказує мені про те, коли Таємна кімната була відчинена востаннє. Звичайно, це було п’ятдесят років тому, ще перед ним, але він про це знає все і каже, що справу зам’яли, і що буде підозріло, якщо я, тіпа, забагато знатиму. Знаю тільки одне: останнього разу, як була відчинена Таємна кімната, здох якийсь бруднокровець. Тому я певен, що рано чи пізно одного з них прикінчать і тепер. Сподіваюся, це буде зубрилка Ґрейнджер, — додав він з насолодою.

Рон стиснув величезні кребівські кулаки. Відчуваючи, що вони можуть себе викрити, якщо Рон лусне Мелфоя, Гаррі кинув йому застережливий погляд і запитав:

— А чи піймали того, хто востаннє відчиняв Таємну кімнату?

— Ну, так… Кажуть, їх звідси вигнали, — відповів Мелфой. — Мабуть, вони й досі в Азкабані.

— В Азкабані? — спантеличено перепитав Гаррі.

— Ну, так, у в’язниці для чаклунів, — недовірливо глянув на нього Мелфой. — Чесно, Ґойл, до тебе сьогодні доходить, як до жирафи.

Мелфой незадоволено засовався на стільці, а тоді сказав:

— Старий мені каже нікуди не лізти. Нехай спадкоємець робить свою справу. Каже, що школу треба почистити від тих бруднокровців, але щоб я у те не встрявав. Звичайно, він і так має зараз купу проблем: минулого тижня Міністерство магії робило обшук у нашому маєтку.

Гаррі спробував надати тупому Ґойловому обличчю стурбованого вигляду.

— Так… — скривився Мелфой. — На щастя, багато там не знайшли. Карочє, в батька є деякі дуже цінні речі з темних мистецтв. Але класно, що ми маємо власну таємну кімнату під підлогою у вітальні…

— Ого! — вихопилось у Рона.

Мелфой глянув на нього. Гаррі теж.

Рон зашарівся. Почервоніло навіть його волосся. А ще його ніс почав видовжуватися — година вже майже минула. Рон перетворювався на самого себе, і судячи з переляку, з яким він подивився на Гаррі, з його приятелем відбувалося те саме.

Вони зірвалися на ноги.

— Мій шлунок! — прохрипів Рон, і вони не роздумуючи кинулися бігти зі слизеринської вітальні, штурхнули кам’яну стіну й помчали коридором, безнадійно сподіваючись, що Мелфой нічого не помітив. Гаррі відчував, що поменшав на зріст: величезні Ґойлові черевики почали спадати йому з ніг, а мантію довелося підібгати. Вони помчали сходами до темного вестибюлю, де з комірчини, в якій були зачинені Креб і Ґойл, долинало приглушене гупання.

Кинувши черевики біля дверей комірчини, вони в самих шкарпетках помчали мармуровими сходами до туалету Плаксивої Мірти.

— Ну, час не зовсім змарнований! — захекано сказав Рон, зачиняючи за собою двері туалету. — Хоч ми й не з’ясували, хто здійснює ті напади, але принаймні завтра я напишу татові листа, щоб він добре перевірив, що ховають Мелфої під підлогою у вітальні.

Гаррі глянув на своє обличчя в тріснутому дзеркалі. Воно знову стало нормальним. Він одяг окуляри, а Рон тим часом загупав у двері Герміониної кабінки:

— Герміоно, виходь, у нас є багато новин…

— Ідіть, ідіть! — пискнула Герміона. Гаррі й Рон перезирнулися.

— У чому річ? — здивувався Рон. — Ти ж маєш бути знову нормальною, ось ми…

Але раптом з дверей кабінки випливла постать Плаксивої Мірти. Гаррі ще ніколи не бачив її такою щасливою.

— У-у-у-ух, що ви зараз побачите! — тішилася вона. — Це повний кошмар!

Вони почули, як клацнув замок, і звідти вийшла заплакана Герміона, затуливши мантією голову.

— Що сталося? — невпевнено спитав Рон. — у тебе й далі ніс Мілісент чи що?

Герміона опустила мантію, і Рон мало не впав на унітаз. Її обличчя було вкрите чорною шерстю. Очі пожовкли, а крізь волосся випиналися довгі загострені вуха.

— То була к-котяча волосина! — завила вона. — М-мабуть, М-мілісент мала кота! А ця н-настійка не призначена для тваринних трансформацій!

— Ого-о! — вимовив Рон.

— Тебе будуть жахливо дражнити! — радісно повідомила Мірта.

— Не журися, Герміоно! — швидко вставив Гаррі. — Ми зараз відведемо тебе до шкільної лікарні. Мадам Помфрі ніколи не питає зайвого.

Герміону довелося дуже довго вмовляти, щоб вона вийшла з туалету.

Плаксива Мірта весело реготала їм услід.

— Почекай, вони ще побачать твого хвоста!