Гастарбайтерки

Історія друга Таша з Александерплац

На початку вісімдесятих тато Наталочки Зоревій привіз їй із Болгарії шкіряного плаща, з яким вона увійшла у топ-десятку найкрутіших модниць свого міста. Саме тоді зметикувала, як файно бути неповторною й карколомною красунею. На зріст Талочка була трохи нижче середнього. Така собі Крихітка. До неї активно залицялися хлопці, якими дівка розкидалась, як грушками-дичками, зібраними в поділ при дорозі. Втім, не сказати, що саме верхній одяг робив цю особу ексклюзивною в очах протилежної статі. Скоріш за все, магнітила до Наталки її нестримна енергія, яка вихлюпувалася в простір із невеличкого тіла.

До дев’ятнадцяти років Наточка займалася бальними танцями. Їй навіть деякі зацікавлені тренери пророкували велике майбутнє у латиноамериканській програмі, якби не одне «але». Бальний танець, як відомо, — справа колективна, точніше парна. Отже, аби досягти успіхів, потрібно мати поруч із собою достойного танцівника. Хлопці у часи її молодості не надто захоплювалися танцюльками, їм би стінка на стінку, хто сильніший, чи виявляти найшвидшого у велоперегонах, або хоч футбол, щоб аж до крові…

Наталка змінювала партнерів, допоки могла, а тоді покинула спорт, вступивши до столичного інституту на гребені слави — взявши перший кубок обласної першості. Закінчивши вищий навчальний заклад, повернулася до рідної Вінниці й зайнялася тренерською роботою. Працювала тихо-мирно у міському палаці піонерів, який згодом змінив назву на більш благозвучну — Палац дітей та юнацтва.

Єдиним справжнім коханням Наталки Зоревій був джайв. Мало хто знав, що воно таке, отой джайв, а Ната несла його в сірі маси, пропагуючи норовисте дриґання ногами й вихиляси дупою на численних дискотеках, які відвідувала чи не щовечора. Отак і танцювала: зранку до шести з дітлахами, а після закінчення роботи використовувала денс[25] як відпочинок.

У двадцять чотири випурхнула заміж за найбажанішого нареченого в радіусі трьохсот кілометрів. Довго шукала, але таки дочекалася гідного для себе чоловіка — рок-музиканта, вокаліста місцевого гурту, добре знаного й за межами області, і навіть у польському Пшемишлі[26]. Лабали[27] пацани класичні рок-н-ролли, копіювали Елвіса й Рея Чарльза[28], особливим успіхом користувались у багатих донечок заможних батечків. Але проста дівчина Наталя, поставивши конкретну мету, повідганяла від довговолосого красеня Микити всіх потенційних претенденток на місце у ліжку легендарного для вузьких кіл рок-виконавця.

У складні дев’яності богемне подружжя перекваліфікувалося, вимушені були зрадити мистецтво й податися на менш популярні професійні ниви. Наталка з Микитою взялися возити з Польщі килими. Надривали руки й пупи, але змогли сколотити початковий капітал, який заковтнув шість років молодого сімейного життя. У постійних мандрівках не було коли чоловікові й дружині думати про те, аби завести дітей. Коли Наталка поверталася з відрядження, туди мав від’їжджати Микита, мали лиш якісь хвилини, аби приклеїтися одне до одного тілами, — й розбігалися в різні боки. Діти так не з’являються — поспіхом, кажуть, лише мухи плодяться.

Коли країну припинили трусити відгомони «пєрєстройкі[29]», коли почав пускати тоненькі несміливі паростки середній клас, Кулібаби (а саме таке прізвище Наталці дісталося від чоловіка) відкрили свій бізнес. Ті ж самі килими, але їздили за ними та продавали найманці. Наталка й Микита нарешті змогли насолодитися товариством одне одного. Та за роки шлюбу, що базувався виключно на сімейному бізнесі, вони розгубили жагу кохання, щезли безслідно спільні інтереси. За столом на власній кухні недобудованого приватного будинку, який нещодавно почали зводити, мляво спілкувалися. Розмова сама по собі сходила в русло килимових тем: килимові покриття, штучні килими, переваги та недоліки квадратних чи погонних метрів, дизайн, якість і кольорова гама товару. Ната почала настирливо та повсякчасно домагатися від чоловіка дитини. Попри те що він і сам був би радий, у них нічого не виходило. Дружині тоді стукнуло тридцять вісім, і лікарі як один сповіщали, що пізно, потяг рушив, треба було раніше думати.

— Може, візьмемо з притулку? — несміливо пропонувала Наташа, в якій бозна-чому прокинулися материнські інстинкти.

— Мені й так добре, — відповідав Микита, бринькаючи на нещодавно купленій гітарі. — Треба думати, що з бізнесом робити. Всі вже набралися тих килимів, торгівля спинилась.

Наташа знала, що прибутки не ростуть, а витрати збільшуються. Так недовго і взагалі вийти в «мінус».

— Давай усе, к бісу, продамо, а купимо магазин музичного обладнання. Я там інструментами торгувати буду, — придумав Микита.

— А я що робитиму? — запитала вголос, додаючи про себе: «А що я зараз роблю?»

— А що ти зараз робиш? — проспівав чоловік.

Наталка, не розмірковуючи, в одну мить випалила:

— Я поїду за кордон.

— Зараз немає коштів на відпочинок, — співав Микита, дивлячись на струни. А ті під його заскорузлими пальцями видавали фальшиві звуки.

Згодом було вирішено, що так жити більше не можна, потрібно щось змінювати. Хата недобудована, бізнес став. Та і який то бізнес за нинішніми мірками?.. Років п’ять тому ще можна було на це жити, а тепер?

— Усі їдуть до Італії — і я чкурну. Подивлюся світ… — відчайдушно мріяла дружина.

— Ти ще не надивилась? — саркастично питав чоловік, без емоцій роздивляючись блискучий інструмент, який останнім часом не випускав з рук.

— Хіба Польща — то світ? Та й Пшемишль Польщею назвати важко.

Тамуючи нудоту, ретранслювала в пам’яті важкі трудові будні. Як волочила з дня в день ці кляті килими, як дряпала руки об клейові, вантажачи до автобусів товар. Згадала здоровенні картаті сумки, які в незліченній кількості довелося попереносити, підняті вантажі, постійні болі в животі…

Зо два тижні пішло на розмірковування про те, любить вона свого чоловіка чи ні. Виходило, що любить, адже живуть разом, але відловити до нього бодай крихти почуттів не могла, хоч як намагалася. «Він мені як брат», — думала й згадувала брата. При згадці про нього тепло ставало на душі, а коли думала про Микиту, нічого не змінювалося.

— Чому ми живемо разом? — запитала Наталя в чоловіка, коли до її запланованого й уже підготованого від’їзду лишалися лічені дні.

— Бо я тебе кохаю, — відповів сходу й одразу перемінив тему: — Я думаю відновити гурт… А на це гроші потрібні. Можна те, що залишилось від бізнесу, пустити на цю справу.

Микита, як справжня безвідповідальна людина, радився з дружиною щодо своїх дитячих забаганок, знаючи наперед, що йому буде все дозволено. Наталка погодилася — нехай хлопчик тішиться, чого там. Вона почне потихеньку працювати й висилатиме гроші на добудову хати. «А згодом, може, вмовлю Микиту взяти малюка…» — ця думка примусила її затремтіти усім тілом. Жінка тішилася приємним передчуттям втілення в життя потаємних мрій.

Ще коли з килимами возилася, Наталка замислювалася над перспективою сьорбнути гастарбайтерської романтики. Заслуховувалася балачками, що лилися, наче водоспад, під час щовечірніх сусідських посиденьок. Коли ж розмірений ритм нудного життя остогид, заробітчанство видалося єдиним вірним шляхом до поновлення гармонійних стосунків у власній родині. «От поїду, — думала Ната замість того, аби спати. — Микита за мною сумуватиме, я за ним. Розлука для кохання — вона ж як вітер для вогню… — згадала колись вичитане. — Маленьке гасить, а велике розпалює… А якщо це маленьке кохання? — З острахом усвідомила, що може бути й так, аж підскочила на ліжку. Глянула на чоловіка, який, мов дитинча, сопів під боком, розкинувши руки навсібіч. Поцілувала ніжно, як сина. — Ну й нехай тоді згасне!» — поставила крапку й кинулася на подушку.

Схема відправлення нелегалів на чорні роботи до цивілізованих країн світу була відпрацьована спеціально навченими людьми дуже чітко. Заробітчанам у рекрутингових офісах за фіксовану плату давали цінну пораду: «Відкривайте візу до Польщі на рік». Ті беззаперечно виконували перший пункт. Далі гастарбайтери, заплативши ще грошенят, за допомогою «таємних агентів» перекидалися вглиб Європи. Перетинали польсько-німецький кордон кожен згідно з індивідуально розробленим планом і затраченими на переміщення коштами.

Перелякану отару гастарбайтерів, серед яких була й пані Кулібаба, загнали у спеціально пристосовану далекобійну вантажівку. Вона й домчала українців на терени Німецької Федерації. Кордон проминули без особливих нервових напружень, лише незручно було сидіти, щільно притулившись одне до одного. До Таші прилип якийсь вогкий від поту кугут[30] Петя. Він важко дихав і дмухав жінці у вухо. Допоки машина стояла на кордоні та її абияк перевіряли, нелегалам заборонялося спілкуватися. «Навіть дихати через раз», — іще коли всідалися, попередив поляк-водій, який попередньо зібрав з усіх по двісті доларів.

З Німеччини дістатися до оспіваної поетами Італії не вартувало ні нервових зусиль, ані таємних засобів. Потрібні були лише гроші на квиток. Хтось розкошелювався на потяг і їхав як біла людина, інші заощаджували й чекали більш дешевого рейсового автобуса.

До Італії Наталка Кулібаба рвонула за компанію з цілим кагалом сусідів по вулиці. Мешканці Старого міста[31] через одного нелегально працювали за кордоном. Цілими родинами виїжджали, важко гарували, потом-кров’ю заробляли. А коли врешті-решт зривалися та, плюнувши на все, поверталися в Україну, на привезені гроші з хворобливим запалом добудовували другі, а то і треті поверхи в приватних будинках, купували дерев’яні меблі або змінювали старі з ДСП на модерновіші та якісніші, зі знанням справи перевстановлювали системи опалення та водопостачання. Іншими словами — пристосовували місце для комфортного проживання, за образом і подобою тих, що їх бачили за бугром. Та не мали часу в затишному гніздечку пожити як слід. Підростали-бо в них діти, яких потрібно було спочатку вчити, яким згодом мали збудувати хату, ще пізніше добудувати другий або й третій поверх, тоді купити меблі, перевстановити систему опалення та водопостачання. В дітей, як і має бути, з’являлися свої малі, яких потрібно було годувати й одягати. Їхні мами й тата залишали своїх пташенят на бабусь-дідусів, котрих терміново відкликали з італій-португалій, а самі мчали на насиджені роками місця, аби не втратити дохідне місце та продовжити родинну традицію. Гастарбайтерська круговерть затягувала, гарування ставало сенсом життя. Сьорбнувши хоч раз романтики закордонних заробітків, українець стає схожим на сновиду: спить і бачить безкраї заробітчанські ниви, всіяні марками, фунтами, євро та доларами.

Місцина, куди потрапили Наталка та ще двоє її супутників, називалась Марано-ді-Наполі. Інші люди вийшли по дорозі, а ще троє помчали комфортабельним пасажирським автобусом углиб країни — на південь. Більшість знала, куди їде, що їх тут чекає. Наталці ще вдома обіцяли, і за цю обіцянку вона розрахувалася щедро: працюватиме в будинку сеньйори на півставки. Італійці потрібна була допомога лише ввечері, вночі та годинку зранку. Цілий день мав бути вільним, тому, казали ті, що взяли гроші за працевлаштування, можна пошукати додаткових заробітків у місті — офіціанткою чи посудомийкою, якщо не знаєш мови. Звідки б Наталці знати мову? Вона вміє танцювати, особливо добре — джайв.

— Про це краще не думай… — порадили українські сусіди, коли Ната натякнула про свій хист. — Відійдеш від чорної роботи — засмокче.

Що це мало означати, жінка розшифровувала аж до самого місця дислокації.

Вийшовши на автобусній станції, уздріла доволі молоду жінку, огрядненьку італійку з написом на спеціально зробленому транспаранті «Natasha». Українка для годиться озирнулася, може, ще яка Наташа приїхала. Вінницькі, що вийшли з нею, підбадьорили, мовляв, іди, це твоя сеньйора. Після чого Наташа начепила на обличчя усмішку й рушила назустріч чорнявці.

Будинок, до якого вони дісталися пішки, видався українці образливо замалим. Лише чотири кімнати. «Наш і то більший», — промайнула згадка про власний довгобуд. Італійка, сеньйора Фреча, без упину торохтіла, а Наталя лише хитала головою, щоб упорядкувати думки, які розліталися, ніби сметана в сепараторі. Спочатку здавалося, що хазяйка гніватиметься через мовну перепону. Авжеж, приїхала помічниця, як в Італії називають чорноробів, яка ні бельмеса не розуміє, що від неї вимагають. Але Фреча попри, здавалося б, гарячий норов після вербальних настанов досить спокійно перекладала сказане мовою жестів. Показувала на мигах, вірогідно, вважаючи Наталку глухонімою.

До обов’язків української заробітчанки входили прибирання, приготування їжі та нічні вартування біля ліжка важкохворої матері Фречі, сеньйори Клавдії.

Стара лежала в окремій кімнаті обвішана дротами, з носа стирчали прозорі кембрики, якими сочилася до всохлого тіла баби безколірна рідина. Поруч із ліжком страхітливо розкарячився апарат штучного дихання, який постійно гудів та шипів. Фреча, як могла, пояснила, що її матуся в такому стані ось уже три роки. Вони думали про евтаназію[32], але Папа[33] не дозволяє. Вдень донька сама порається біля неньки, а вночі вже не має на це ні сил, ні можливостей, бо її уваги потребує ще й чоловік, густобровий Еміліо, схожий на орангутанга. У чоловіка були такі блакитні очі, що хотілося його повсякчас цілувати й пестити, незважаючи на подібність до примата. Що й робили четверо його дочок, схожих, як дві краплі води, на матір. Еміліо працював невідомо ким і невідомо де, але щоранку незмінно йшов із дому о восьмій та приповзав веселенький після восьмигодинного робочого дня плюс іще дві години обов’язкових посиденьок із товаришами в дешевій забігайлівці.

Через місяць роботи виявилося, що наймачам нема чим платити гастарбайтерці, й на цьому тлі розгорівся неабиякий, можна сказати, міжнародний скандал. Наталка, второпавши, що італійці не збираються їй платити, зчинила вереск, доповнюючи його потоком лайливих українських слів. Добре, що її не розуміли, хоча, зважаючи на те, скільки в цьому містечку працювало українців, можна припустити, що дещо італійці таки тямлять.

Земляки, зійшовшись на вимогу Наталі ввечері на нейтральній території, заспокоїли жінку й запевнили, що італійці всі такі, вони жмуть гроші, але з них треба не злазити, навіть можна використати погрози поліцією.

— То що, ви також вибиваєте зі своїх? — запитала розпашіла Наташа.

— Ні, зараз ми живемо душа в душу, а перші місяці бувало й таке. Вони просто ще не довіряють тобі. Запобігливо перестраховуються, можливо, ти щось у них поцупиш, а вони тобі ще й заплатили. От і очікують.

— Що я щось вкраду? — Здивуванню не було меж. Жінка вкрилася червоними плямами від такого припущення. — Та що в них красти, скажіть на милість? Стару почвару хіба що… На ній стільки дротів, можна здати в пункт прийому дрототари — обростеш статками.

Сміху було на цілісінький вечір. Українці придумували неймовірні методи, як вибити гроші з норовистих роботодавців, але все виходило ефемерно, по-мультяшному, так, що коли починали обмірковувати план серйозно, він розвалювався на друзки. Дійшли висновку: нічого, окрім як всістися на хвилю терпіння й чекати, Наталці не лишається.

Жінка почалапала до телефона-автомата, аби подзвонити Микиті. Витратила гроші, які привезла з собою й тримала на чорний день. Їй здалося, що цей чорний день уже прийшов.

— Мико, мені тут не так уже й добре, — скаржилася.

— То їдь додому, — відповідав надто спокійно.

— А витрачені гроші? — питала сухо.

— То не їдь, — спілкуватися далі не було сенсу.

«Якщо вони очікують, що я щось у них потягну, то вони цього дочекаються», — вирішила жінка й подалася до Фречового біленького бунгало.

У цій оселі ні на секунду не можна було залишитися на самоті. Дівчатка без дозволу забігали до кімнати-шафи, яку виокремили Наталці. Сюди влізло розкладне крісло, старий комод та невеличке дзеркало з пліснявою на кутиках. У малих саме розпочалися канікули. Літо… Люди відпочивають, а Наталка марудиться в цьому будинку з ранку до ночі. Здійснити злодійство виявилося справою не з легких. Фреча носилася оселею мов навіжена. Ось лише Наталка бачила її надворі, видихала повітря з грудей, щоб вгамувати нерви, тяглася рукою, що помітно дрижала, до вишитої бісером шкатулочки, аби перевірити, що в ній, як хазяйка матеріалізувалася в неї за спиною, кидаючи додаткове дрантя їй на коліна. Служниця саме штопала подерті лахи. Наскладалася чимала купа: дитячі шкарпетки, чоловікова майка та двійко джинсів, хазяйчині панчохи. Українці неабияк вдавалося посоюзити вбрання. Фреча піддивилася-побачила, що Наталя зашиває свої речі, й сходу попросила підлагодити «дещо» з її гардеробу. Це «дещо» вилилося у щоденне гаптування цілої купи непотребу. Наталка навіть припускала, що італійка приносить шмаття сусідів чи далеких родичів…

Одного погідного, можливо, навіть недільного ранку, бо ж усі були дуже милі, хазяїн не йшов на роботу, а, вмостившись у подерте крісло, розклав на колінах товсту газету, — через відчинене вікно долинули звуки запальної пісні.

— Це Джованні! — промовив Еміліо й усміхнувся. Сусідський підліток Джованні полюбляв виставляти на підвіконня колонки динаміками назовні та вмикати щось надто революційне саме тоді, коли люди збиралися до церкви. — Ех, колись я танцював! — Італієць смачно прицмокнув складеними у трубочку губами й зробив граціозний жест.

Минуло вже майже три місяці Наталчиного життя в Марано-ді-Наполі. Вона трохи нахапалася найбільш уживаних італійських слів та словосполучень. А відтак поводилася як корінна мешканка цього містечка, де жило трохи більше ніж п’ятдесят тисяч народу. Хазяї годували її, купили на осінь кросівки (лайно, а не кросівки) й навіть пообіцяли за гарну роботу розрахуватися наприкінці літа. Тож Наталя насолоджувалася чудовою погодою, безтурботністю та навіть роботою, яка час від часу скидалася на відпочинок у санаторії, якщо не зважати на нічні зміни, коли доводилося навсидячки куняти біля ліжка старої. Баба жодного разу не подала знаку, що хоче повернутися в це життя, й мирно собі лежала в своїй «кришталевій труні»…

— Ти танцював? — перепитала Наталка, й перед очима пропливли картинки з її далекого минулого. — Я також…

— Покажи! — голосно вигукнув Еміліо й покликав до себе все чимале посімейство.

Хутко зібравшись біля батька, гурт вирячився на Наталку, очікуючи цирку.

Вона плюнула під ноги, свиснула й застрибала на вільній від меблів невеличкій території. Танець закінчився, коли увірвалася музика. Захекана Наталя відвішувала театральні поклони, а італійське сімейство заклякло як один. Кожен дурнувато кліпав очима. Минуло зо п’ять мовчазних хвилин. І коли Наталя знову взялася за якусь неважку роботу на зразок витирання пилюки, Еміліо сказав стиха: «Браво!» — й відчайдушно заплескав у долоні. За ним ейфорія накрила інших.

За обідом Наталку всадовили на головне місце за столом, де зазвичай сидів глава родини. Не зводячи з артистки захоплених поглядів, запопадливо всміхалися. Цього ж вечора жінці було видано чималу суму, яку заборгували. Еміліо довго не наважувався почати розмову, але опанував себе, хильнувши червоного винця, й вимовив:

— Сеньйоро Наташа! — до цього вона була просто Наташка. — Чи не могли б ви навчити так рухатися моїх дочок?

До українки смисл прохання дійшов лише з четвертого повторення й деяких характерних жестів, які наштовхнули танцівницю на правильну хвилю.

— Вчити дівчат? — запитала. — Танцювати?

Італійці закивали чорнявими головами на знак згоди. Виявилося, що бальні танці — це мана Еміліо. Але віддати дітей до приватного хореографа й викласти за це чималу суму в чоловіка просто не піднімалася рука. А тут такий приємний збіг обставин. Домовилися, що платити будуть, як і раніше, лише заберуть з обов’язків українки будь-що на її вибір. Наталя відмовилася від нікому не потрібних нічних варт біля хворої. Запах, що випромінювала коматозниця, виводив Наталку із себе, їй здавалося, що вона сама наскрізь просякла цим моторошним присмаком смерті.

Взимку стара сконала, її ховали тихо, без музики і квітів, як це зазвичай робиться в Україні. Ніхто не ридав, хіба що дочка пустила скупу сльозу. Наталка також змочила солоним щоки через образу, що відмовилася не від того завдання.

Микита справно отримував кошти від Наталки. Так само сумлінно звітував про початок робіт із відновлення будівництва. Художньо змальовував своє непереборне кохання, яке лише росте від розлуки. Жінці робилося млосно й солодко від того, що на неї чекають. «Недарма я втекла з дому», — прихвалювала себе Наталка, але повертатися не хотілося, бо тут було веселіше, ніж у рідному місті. «А що там? Чоловік-меланхолік, що бринькає на гітарі і складає ночами вірші, які ніхто ніколи не прочитає, бо вони безглузді, базар, недобудований дім, бичкуваті сусіди? Ні, краще тут».

Ось уже сеньйора Кулібаба працює за професією — навчає дівчат танцювати. Живи собі та радій. Але діти виявилися недолугими, непідготовленими до навантажень, які обов’язкові у цій нелегкій справі, лінивими та млявими. До того ж малі були огрядненькі й весь час щось жували. Наймолодшій було п’ять років, а найстаршій — десять. Наталці доводилося неабияк пітніти, аби примусити їх рухатися. Еміліо влаштував залу з тієї кімнати, де колись лежала сеньйора Клавдія, власноруч зробив там ремонт, запросивши на допомогу українця, з яким Наталка приїхала до Італії. Михайло на раз-два шпаклював та миттєво клав ламінат на підлогу. Ната деколи заходила до нього поговорити.

— Що, твій там гуляє? — якось за бесідою вирвалося в Михайла. Чоловік одразу прикусив язика й додав: — Чи ні, не про твого мова… — Було видно, що він хоче виправити становище. — Це ж про Ігоря Свєтчиного. Ну, того, що на Шостій вулиці.

Наталка все добре зрозуміла, але їй, на диво, зовсім не стало моторошно, боляче, страшно чи образливо. «Гуляє, то й нехай», — подумала і для годиться увечері передзвонила. Планувала вчинити профілактичну істерику.

Чоловік телефоном присягався у вірності, хоча Наталка ще про це не заводила мови. Вірогідно, Михайло встиг попередити друзяку, що бовкнув зайвого. От на Микиті тепер шапка й горить. Наталя перевела розмову в ділове русло й повідомила, що відтепер надсилатиме більше грошей, бо знайшла ще одну роботу — у місцевому ресторані, офіціанткою.

— А може, згодом вмовлю хазяїна забігайлівки показувати власну концертну програму. Танцюватиму… — Знала, що таке повідомлення зачепить чоловіка за живе. Хоча зовсім нічого не видумувала. Дійсно, минулого тижня завітала до ресторану, просто так, знічев’я, і розговорилася там із хазяїном — чемним, досить привабливим підстаркуватим сеньйором, який, не зводячи очей із її точених ніжок, сам запропонував роботу.

За півроку Наталя зовсім перебралася від Фречів до хазяїна ресторації «A Pablo», що означає «У Пабло». Мешкала в підсобному приміщенні закладу, спала з цим Пабло, який виявився огидним та скупим дідуганом. Як воно між ними сталося, Наталка не могла згадати, хоч постійно намагалася.

Сеньйор Павлік (як Ната жартома його обзивала) тримав її за офіційну коханку, не криючись від власної дружини, трохи молодшої за нього сеньйори з обличчям бульдога. Попри те що дружина пана Пабло, Матильда, мала далеко не іконописний лик, була покірною й доброю, полюбляла погомоніти про те про се з «розлучницею», навіть якось подякувала їй, що Ната взяла на себе таку важку для неї самої місію — вдовольняти цього кобеля. Так і сказала «кобеля», ніжно й тремтливо. Любила його. А Наталка — ні. Та і як можна кохати вкритого пігментними плямами, з обвислою шкірою, діда? Ніяк, лише заради грошей. Гроші брала — висилала чоловікові, той будував, вона знову брала і слала на будівництво. Як у прірву. Коли питала Микиту, що саме вже завершено, відповідь звучала непевно та розпливчасто. «Непутящий він у мене. Артист, одне слово, — думала на дозвіллі. — З нього там, мабуть, будівельники мотузки сучать, а він ні бе ні ме».

Перебратися до іншого міста Наталку змусило те, що сеньйор Павлік втомився скакати на ній і послав українку якнайдалі. Витримати такої наруги над собою вона не змогла. Та й існувала загроза, що земляки донесуть до чоловіка «благу звістку» про, м’яко кажучи, некоректну поведінку дружини, яку в містечку обговорювали всі кому не ліньки. «Прощавай, Марано-ді-Наполі, привіт, великий Рим!» — сказала Наталя і рвонула до столиці.

Інтернетом, яким вона користувалася з комп’ютера свого коханця, їй обіцяли роботу танцівниці у столичному нічному клубі. Побачивши застару, як для такої делікатної професії, жінку, нахабно відмовили, ще і вказали причину. Наталю це не засмутило. Відчайдушне нутро танцівниці прагло вогнів великого міста. Вповні насолодитися Римом шукачка пригод змогла протягом усього наступного тижня. На оренду поганенької кімнатки в готелі, що знаходився на самому виїзді з Рима, пішла левова частка попередньо зароблених грошей. Місто у цей час, перед Різдвом, було переповнене туристами.

Перекусивши хот-догом, Наташа пішла оглядати старожитності. Роздивляючись химерну напіврозвалену споруду, почула позаду себе рідну мову.

— Не хочу я тут ходити. Їдьмо додому, — гундосив жіночий голос.

— Завжди ти так, як сидимо вдома, ти канючиш: «Поїхали мандрувати». Виїдемо — давай додому, — відгавкнувся чоловік.

Наталка повернулася до незнайомців зі щирою усмішкою.

— Привіт! Я також із України, — була впевнена, що земляки зрадіють зустрічі зі співвітчизницею.

Натомість пара насупилася, і чоловік, і жінка скидалися на бобрів. Молодичка виглядала років на тридцять, а її обранець був чи не вдвічі старший. «Буває й таке», — згадала Наталка свій зв’язок із Павліком. Першою відгукнулася жінка.

— А ми не з України. Ми з Португалії, — неочікувано всміхнулася та простягла руку. — Віра Кривда. А це мій тато Іван Іванович.

Розговорилися. Виявилося, що ці двоє мають легалізацію в Португалії. Зараз оце мандрують. Трохи грошей назбирали та й вирішили прогулятися Європою. Саме були дешеві тури до Італії.

— Завтра вже поїдемо назад, — сказав зморений батько.

— Давай сьогодні, тату, — зарюмсала товстенька перезріла дитина. — Не можу я вже тут лазити.

— А що в Португалії? Добре платять? — поцікавилася Наталка.

— Як кому, — відповів чоловік і вже мав іти, як спинився й запросив Наталю на вечерю.

Віра зраділа й по-дружньому підморгнула Наталці. За вечерею просто неба, яка входила в кошторис туру панів Кривд, виявилося, що Іван Іванович вдівець і він шукає собі подругу.

— Ну, щоб нагодувати могла, попрати, таке інше, — пробурмотів, запихаючись біфштексом.

— Та я заміжня, — пояснила Наталка, яка до цього часу розповіла Кривдам про свою роботу в Італії.

Раптом дочка й тато залилися сміхом. Нареготавшись, пояснили, що дядько шукає подругу не як сексуальний об’єкт, а помічницю, служницю, робітницю. Мовляв, ви нам сподобалися, якщо ваша ласка, то просимо гостинно до нашої оселі за господиню.

— Лише без інтиму! — пришкулив око старий.

Наталка не тямила себе від щастя. Ну потрафило[34], так потрафило. Вона вже й не сподівалася щось заробити, припускала навіть, що повернеться не сьогодні-завтра до непутящого чоловіка, а тут бац! — і таке. Саме у цей час задзвонили дзвони на римських соборах.

— Це знак! — сказала Ната й підняла келих із дешевим вином, яке на радощах замовила власним коштом.

Купувати квитки й діставатися місця нового працевлаштування Наталка Кулібаба мала своїм ходом. Португальці летіли літаком. Таких розкошів Ната собі дозволити не могла, по-перше, через економію, по-друге — документики в неї не були придатні до того, аби показувати їх різним службам — від митних до прикордонних. А автобус домчав мандрівницю до нової країни напрочуд швидко. Доволі комфортно й повчально було їхати через матінку-Європу. Трохи жаліла себе, думала: «Ну, якого біса мене носить цим старим світом? Чого не повернуся до законного чоловіка? Грошей трохи йому накидала… Мабуть, будинок уже готовий для того, аби у ньому жити… А як же мрія? Дитинка? На дитинку потрібно багато грошей…»

Проїхали Францію, промчали Іспанію й дісталися Португалії — сонячної країни, оспіваної багатьма мореплавцями й п’яницями. Наталчині теперішні роботодавці мешкали не аби де, а в самому Лісабоні, колисці європейської цивілізації. Вийшовши на автостанції, відчула, як приємно полоскотала вухо українська, якою говорили випадкові перехожі в неї за спиною. «Багато наших приїжджає», — подумала. Наталка дотягла важкого наплічника до потрібного будинку, вдивляючись пильно в шматок паперу, що його вручив ще в Італії Іван Іванович.

Кривди мешкали в добротному кварталі Лісабона, у громаді Сан-Вісенте-де-Фора. Як згодом дізналася Наталка, місто поділялося на понад півсотні парафій. Їхня належала до першого міського району.

До обов’язків Наталки входило тримати невеличку квартирку дона Йвана у належному стані, прати, готувати й виконувати інші забаганки хазяїна в такому ж дусі. Борони Боже від будь-яких проявів сексуального домагання. Наталя спала в окремій кімнатці. Квартира мала незвичне планування, розділялася на дві частини. В одній мешкав батько, в іншій — дочка з Наталкою. Платили хазяї справно, що й казати. Сам Іван Іванович керував невеличким будівництвом, а Віра стригла собак у спеціалізованій перукарні для домашніх тварин. Дівчина виявилася ще тією балакухою, Наталці навіть видавалося, що її батечко найняв для дочки «вуха». Адже легалізована в Португалії українка Вірочка Кривда не вельми поспішала вивчати плутану португальську мову, а відтак поговорити їй не було з ким.

— Наших тут до фіга, — розповідала Наті, хоча та й сама це бачила. — Та ми не можемо заводити дружбу аби з ким. Ми ж законні, а більшість — нелегали. Гусак свині не товариш.

Ната дивилася на Вірочку й, сміючись, подумки уявляла Віру гускою, а себе — свинею. Легше було уявити навпаки, бо ж Віра ніяк не влазила в шкуру тонкошийої гуски, що вже казати про маленьку Наталку в ролі свині. Наталка не стримувала сміху, а Віра, дивлячись на неї, називала гастарбайтерку божевільною й крутила пальцем біля скроні. За мить і сама сміялася, качаючись по ліжку.

З плином часу Наталя засумувала в будинку Кривд. «Ну що за манна каша? — думала. — Один в один як удома. А цей Іван — наче мій Микита. Усе розмірено, вивірено, тихо й повільно. Тьфу! Не моє це. Хочеться вогню».

Жінка часто ловила себе на думці, що втекла б. Але поки чекала слушної миті, котра — знала стовідсотково — не забариться. Грошики, зароблені Наталею, справно осідали в кишенях Микити, який у телефонних розмовах божився й присягався у палкому коханні до дружини.

— Зозуленько моя бідолашна, — заливався. — Що ж поробиш, працюй, додому не поспішай. Ти знаєш, як тут важко. Усе, що ти передаєш, вкладаю в будинок. Вже невдовзі закінчу, тоді — ласкаво просимо. А так… Ти ж звикла вже жити по-європейськи, а тут такий розгардіяш. — Далі йшли запевнення у целібаті, належній поведінці й цілодобовому сумуванні за коханою.

«Таки любить!» — гордовито думала Наталка й бігла до автостанції, з якої щочетверга відходив приватний бусик в Україну. До мікроавтобуса шикувалася черга, у якій стояли ті, що прагли передати рідним зароблені гроші, подарунки, речі, які не можна було купити на Батьківщині.

— По черзі, не лізьте, люди добрі… Так, Гавкало, ти? Так і пишу… до Чернівців? — Водій по-діловому зважував на долоні невеличкий пакунок, записував до блокнота прізвище, приблизну вагу та особливі прикмети передачі, окремо брав конверта з грішми, також писав суму й кому передати, отримував за це платню й обережно складав пакунки до звільненого від сидінь салону авто.

Цьому хлопові довіряли більше, ніж банкам, — жодного разу не взяв собі чужого. Передаючи гроші через банки, заробітчани відразу позбавлялися п’ятнадцяти відсотків важко зароблених статків. А водій просив п’ять. Як уже там він через кордони гнав — невідомо, він не розповідав. Та й навіщо йому патякати, наживати конкурентів?.. За роки перевезень зібрав мережу клієнтів, а відтак бізнес процвітав. Наташка передала струни, бо Микита просив, португальського дешевого вина, яке, незважаючи на ціну, було дуже смачним, джинси та декілька сорочок. Ну, і гроші, звичайно. Запечатані в конверт п’ятсот доларів. І так мало не щотижня.

Наталя просто скніла, коли їй доводилося виконувати рутинну роботу. Хотілося облетіти весь Лісабон, роздивитися, поспілкуватися, хай навіть на мигах, поїздити на транспорті, нахлебтатися атмосфери. Її вабили мости через широченну річку Тежу[35]. Вони зникали десь удалині, збуджуючи уяву. Марилося, що десь там вирує справжнє життя, а вона, молода ще жінка, приречена сидіти день у день на кухні, мати з забавок лише виглядання з вікна на залюднену вулицю та вислуховувати нескінченні тиради Вірочки про «дурних португальців, некультурних українців та інших нікчем». Зі слів панянки Кривди виходило, що у цьому великому, прекрасному в своїй різноманітності місті єдиними представниками більш-менш адекватних людей є саме вони з татом.

Іван Іванович тільки всміхався на балаканину дочки й безслівно з нею погоджувався. Йому вдалося зачепитися за гарну роботу, його поважали й слухалися. Керував він українськими легальними будівельними бригадами. Трохи чоловіка бентежило, що відтоді, як легалізувався, він мусить віддавати частку своїх грошей цій державі у вигляді податків. Щоразу за столом висловлював обурення з цього приводу.

Пан, чи то дон Йван, гарував на цій благодатній землі вже понад десять років, дочку виписав до себе рік тому, коли померла її мати, його дружина. Напередодні приїзду Вірочки змінив невеличку рибальську домівку на кшталт тих, що густо наставлені на курортах Південного берега Криму для відпочивальників, на цю квартиру майже в центрі міста. Коли жив один, що йому потрібно було?.. А так — дочка. «Заміж віддам, — думав, — назад повернуся до халупи. В цьому будинку лячно. Звик до простоти».

Видати дочку заміж було першочерговим завданням, яке муляло старому щохвилини. А за кого ти її віддаси? Думали-гадали, вирішили через Інтернет шукати. Наталка напоумила Івана Івановича в такий новітній спосіб сватати Вірочку. Сама потенційна наречена нічого про дії за її спиною не знала, хоча, можливо, й здогадувалася. Молодичка мліла від думки про мужчину, але яким саме він має бути — не відала. Одного дня казала: «Хочу місцевого». Лише починали шукати, як жінка змінювала думку на протилежну: «Вони, — заявляла, — мені незрозумілі, до того ж усі католики, а я, той, православна». Бралися за пошуки православного, як Віруня раптом за обідом візьми та й бовкни: «Я б не хотіла, аби мій обранець був надто релігійним». Іван Іванович по-змовницьки ворушив бровою в бік Наталки, й вони мигцем, посилаючись на те, що потрібно принести ще смаженої бараболі з кухні, кидалися до компа, аби змінити вимоги в анкеті Вірочки.

Віра Кривда виявилася доволі ласою нареченою. Безліч парубків із України писали їй листи, на які відповідала до пори, до часу Наталя. Вона мусила розібратися, що приваблює хлопців у цій булочці. Хто не проходив тесту — викидався в ігнор. Серед таких були індивідууми, які надто активно цікавилися статками, нерухомістю та роботою Віри. «Вони, паскуди, хочуть добре прилаштуватись. Я таких знаю», — доповідала Наталя панові Кривді щодня.

Та одного дня план змовників було накрито мідним тазом. Віруня сама привела додому чоловіка.

Іван Іванович, виставивши вперед чимале черево, з підозрою роздивлявся незнайомця. Наталка, ставши поруч і схрестивши на грудях руки, наслідувала свого роботодавця. Вони нагадували пару з класичної української п’єси. Такі собі набундючені куркулі. Невеликий на зріст молодик років тридцяти, смаглявий та чорноокий, з білозубою посмішкою та двома родимками на щоці справляв доволі приємне враження.

— Знайомтесь, це Сандро, — випромінюючи окситоцин — гормон кохання, презентувала незнайомця Віруня.

«Португалець!» — визначила Наталка, відверто оцінюючи обранця.

«Місцевий!» — пронеслося в голові Івана Івановича, й він голосно зітхнув, виказуючи своє незадоволення.

— Олександр! — промовив чоловік українською й наче струмом вдарив дона Йвана та Наталку. Вони помітно стрепенулися, бо очікували почути зовсім не ту мелодику.

Олександр простягнув Віриному батькові правицю. Той потис її, але без ентузіазму.

«Українець!» — загуло в голові пана Кривди, й він знову голосно зітхнув, виказуючи своє незадоволення.

«Не місцевий!» — подумала Наталка, ще відвертіше оцінюючи Віриного залицяльника.

Коли перший шок відступив, мешканці оселі розбрелися по своїх кутках. Наталя погнала до кухні, аби приготувати вечерю на чотирьох, батько почовгав до свого улюбленого крісла, а молодята зачинилися у Віриній кімнаті, звідки час від часу долинали скрипи ліжка та істеричний сміх Віри. Іван Іванович не втримувався на місці, підходив до дверей, прислухався, зиркав у кухню, звідки так само наслухала Наталя, знизував плечима й повертався до свого барлогу.

— Вечеря! — Служниця голосно припросила дона Йвана до столу, розкладеного у великій кухні.

— Вечеря! — закричав батько у шпаринку дверей, що вели до доччиної кімнати.

Коли Олександр, усмак наївшись, пішов, батько та Наталка зажадали пояснень.

— Ми одружимося, — як сніг на голову випалила Віра. — Дуже скоро, бо в Сашка закінчується піврічна віза. Його потрібно легалізувати. Тату!

А тато, роззявивши рота, хапав повітря, мов риба, яку викинуло на берег. Він махав руками, показуючи, що йому погано. Наталя та Віра забігали навколо дона Йвана, запитуючи у нього, що сталося.

— У нього серцевий напад! — констатувала Наталя й шмигонула до телефону, аби викликати «швидку». — Як тут, в біса, дзвонити до лікарні? — запитала.

Віра не знала. Раптом Іван Іванович закашлявся, і з його відкритого рота вилетіла маслина.

— Вдавився… — хрипло вигукнув пан Кривда й вилаявся чотириповерхово, зовсім не соромлячись жінок. — Де ти цього пройдисвіта взяла? — запитав благально в дочки, коли трохи очунявся від страху неминучої смерті від маслини.

— Я з ним уже давно знайома. Він у нас у перукарні мете.

Наталка й Іван Іванович перезирнулися. Мете… Гарна професія, як не крути. Чудова партія для такої видної нареченої. А вони, довбні, шукають їй найкращого. Лише батько відкрив рота, аби щось зауважити, як отримав контрольне зізнання:

— Скоро у нас і дитиночка буде.

Вірі відповіла цілковита тиша. Лише муха настирно билася в шибку, мабуть, не хотіла слухати подальші одкровення, прагнула вилетіти на волю.

— За п’ять місяців народимо, — додала Вірочка й погладила пузо.

Виявилося, що вони з Сандро все вирішили. Чоловік, мовляв, житиме тут. Тато, користуючись своїми зв’язками, тобто грошима, зробить зятеві легалізацію, вони народять «португаленя», й усе буде чікі-пікі.

— Чікі-пікі? — нервував Іван, вихлюпуючи свою злість на Наталку. — Що воно таке, оте чікі-пікі? Чому сьогодні печеня пересолена? — кричав, бризкаючи слиною.

Врешті-решт, повоювавши з дочкою три дні, дон Іван пристав на її умови. Святкова весільна хода до муніципалітету мала відбутися за місяць.

Наталка, підсівши на віртуальне спілкування, продовжувала нишпорити теренами інтернет-ресурсів, вишукуючи все нові сайти міжнародних знайомств. Невдовзі, ще до весілля Вірочки, жінка оголосила Іванові Івановичу:

— Доне Йване, я знайшла вам пару.

Той мало не беркицьнувся на підлогу. «Яку пару? Чи ж я просив? Не потрібна мені ніяка пара!» — були перші думки. Але, пошарудівши в довбешці, вони трансформувалися у щось подібне до: «А чом би й ні? Нахолостякувався. Напарубкувався».

Міжнародна шлюбна агенція зводила етнічних постсовєтікусів із такими самими, вимушеними жити вдалині від Батьківщини. У Німеччині Наталя віднайшла гарну панянку, ну дуже схожу і за фізичними даними, і за морально-етичними переконаннями на покійницю дружину Івана Івановича.

— Та то ж у Німеччині, — белькотів чоловік невпевнено, при цьому не забуваючи милуватися фотокарткою русявої жіночки бальзаківського віку.

Наталя зовсім не переймалася питанням, навіщо вона це робить. Скоріше за все, заради цікавості. Не думала, що буде з нею, коли у цій квартирі з’явиться нова жінка. Адже тоді в її послугах не будуть зацікавлені.

Навесні, після тривалих перемовин, до дона Йвана з Берліна приїхала наречена. У цей же день «молодята» зрозуміли, що одне без одного не уявляють подальшого існування. Скоренько повідомили про це Наталю, яка виступила у ролі свахи. Цілували її в щоки й дякували безмежно. Віра та Сандро, які до того часу відгуляли весілля і з тижня на тиждень чекали на поповнення, дивилися на Наталю вовками.

Про Надію Наталка знала майже все зі спілкування в Інтернеті. Жінка півтора року гарувала в Берліні, мала насиджені місця, знімала квартиру в самому центрі міста зовсім недорого. Працювала прибиральницею в декількох родинах. Уже мала ось-ось повертатися додому, бо діти дуже просили — у неї дві дорослі дочки. Тепер виходило так, що Надії потрібно або забирати Йвана до себе в Берлін, або тягти його з собою в Україну, або…

— Живіть тут! — запропонувала Наталя. — А я поїду на ваше місце.

Наталці було дивно, як вона таке придумала. І радісно водночас. Із тієї радості пан Кривда навіть узявся купувати Наталці квиток до Берліна власним коштом. Надія нашвидкуруч вводила її в курс прибиральницької справи в німецькій столиці. Дзвонила берлінським роботодавцям та офіційно повідомляла, що замість неї буде працювати дуже вправна робітниця на ім’я Наташа.

Наталці аж пекло, так кортіло змінити провінційну Португалію на серце Європи — Берлін. Чомусь марився «мерседес» із відкидним верхом, у якому вона мчить по вечірньому Берліну, натискаючи щосили на педаль газу. Наталку вабив дух мандрівок, несамовито праглося змінювати країни, знайомитися з якомога більшою кількістю людей, насолоджуватися свободою на повну. Новину схотілося терміново повідомити Микиті. Оскільки дзвінок був незапланований, натрапила на незнайомий жіночий голос. Дев’ята година ранку в Португалії — отже, вдома сьома. Микитос мусить іще спати, але нічого, Наталі не терпиться сповістити своє рішення про зміну країни перебування. А тут цей жіночий хриплий голос. «Помилилась!» — подумала заробітчанка й скинула виклик. Набрала вдруге. З того боку ліниво промовили:

— Так! Та говоріть! — Знову жінка.

— А-а-а… Микита?.. — пробелькотіла Ната.

— Мику, це тебе… — протяжливо вимовила незнайомка.

«Звісно його, кого ж іще?» — знавісніла подумки дружина.

— Алло! — чути було, що чоловік не при тямі. П’яний.

— Що там робиться? — запитала верескливо.

— Чш-ш-ш! — зашикав Микита, бо у голові в нього гуло, як на аеродромі. — Хто це?

— Кінь в пальто! — випалила Наталя і знову заверещала: — Питаю востаннє, що там за шалави в моєму домі?

— Давай передзвониш пізніше, — мляво попросив чоловік.

Перед від’їздом до Берліна ще не раз говорила з Микитою, якому вдалося розчулити розгнівану дружину обіцянками, що такого більше не станеться, та щиросердим каяттям із приводу невеличкого сабантую, який він влаштував своїм друзям.

«Навіть якщо він із кимсь і спав, то я також не без гріха, — згадала сеньйора Павліка й почервоніла. — Молодий чоловік два роки без жінки. Та нехай тішиться. Аби лише будинок справно зводив».

Не знала вона, що жодна важко зароблена копійка не вкладається у будівництво, а йде на пиятики й дівок різного штибу. До того ж Микита зірвався з гальм і пішов протринькувати жінчині гроші в ігрових автоматах, що їх повно наставили у місті. Жив собі не тужив, на широку ногу. Йому вистачало тих двох кімнат у будинку, де можна було переночувати й куди запросити численні різношерсті компанії. Його друзі не нехтували можливістю вициганити в музики сотню-другу євро, які той щедро сіяв на оточуючих.

Спершу Берлін відштовхнув пані Кулібабу, здався колючим і чужим. Вийшовши з потяга на залізничному вокзалі у Шпандау, Наталка відчула солодкавий присмак розчарування. В порівнянні з мереживним, залитим сонцем Лісабоном це доволі банальне й прагматичне місто однозначно програвало. Залізобетонно-скляні споруди недолуго виглядали на фоні скелетів численних будівельних кранів. Червоні потяги метро трохи додавали фарб у сірість загальної палітри, але цих в’юнких черв’ячків було недостатньо, аби звеселити Наталю. Попри те що надворі вирувала весна, а в Лісабоні ще вчора жінка ходила у футболці та шортах, у центрі Європи погода не тішила. Був сильний вітер, що куйовдив Наталчине волосся, закидаючи його вуаллю на очі, можливо, задля того, аби вона не розгледіла факторів, що могли свідчити на користь нової країни її перебування.

«Потрібно їхати на Александерплац», — подумала й подалася до станції метро. Надія досконально розтлумачила, де сідати, на якій станції змінювати напрямок, де виходити, куди йти далі, яку вулицю шукати, кому що казати, якщо питатимуть уже в будинку. Наталя була ознайомлена з тим, що німецькі сусіди дуже обережні й кожну нову людину перевіряють, сканують і стежать за нею. Домовилися, що Наталка скаже, нібито вона сестра Надії, аби звести нанівець усі підозри оточуючих. Надя, бувало, розповідала сусідам, з якими вдавалося перекинутися кількома словами, про свою сім’ю, говорила про сестру, яка, на диво, також звалася Наталею.

Перші три дні Ната Кулібаба просиділа в однокімнатній квартирці, розмірковуючи про майбутнє. Дійшла висновку, що вона остання дурепа з дуреп, подалася бозна-куди й час їй нарешті повертатися додому. Але ж хотілося ще грошей заробити.

«Тепер, — думала про себе, — відсилатиму Микиті лише половину. Треба й собі причепуритися. Це тобі не Португалія, де можна в дранті вийти надвір, тут потрібно виглядати пристойно».

Крізь шибку відкривався вид на протестантську церкву з тонким високим шпилем, а далі жовті будівельні крани, мов скелети велетенських жирафів, та червоні й брунатні дахи, верховіття заквітчаних дерев. Унизу — небагатолюдні звивисті вулички, припарковані старі автівки, зграйки яскраво вдягнених дітлахів…

За час добровільного ув’язнення Наталя спостерігала за життям через вікно. Поволі почала відчувати, що пускає тут корені і хоч це лише цнотливі паростки, але вони вже — любов до Берліна.

Можливо, Наталка і далі милувалася б краєвидами, якби на третій день її не вивів із трансу телефонний дзвінок. Жінка довго нишпорила, відшукуючи слухавку. Віднайшовши її в чималій купі мотлоху, сказала по-німецьки, як вчила Надя та й як, зрештою, навчали у школі, де вона саме цю мову опановувала:

— Я[36]!

— Звичайно, ти! — почувся насмішкуватий голос дона Йвана. — Як ти там? — І, не дочекавшись відповіді, повів далі: — Надя просила, щоб ти усе її барахло поскладала у картонні ящики, там на балконі вони є, від телевізора й ще від якоїсь біди. Завтра заїде один хлопець, усе забере. Все, бувай!

Розмову було закінчено, й відразу, як Наталя поклала слухавку, дзвінок повторився. Жінка усміхнулася, схопилася за телефон і одразу вигукнула:

— Що іще?

— Вас[37]? — запитали німецькою.

Наталя знітилася й заходилася завчено пояснювати, що вона Ната, яка приїхала замість Наді працювати.

— Я! Я! Таша, — погодилися на тому кінці й поцікавилися, коли чекати на неї.

Організаційні питання було вирішено, Наталка зв’язалася з усіма німцями, у яких мала працювати, отримала відповідні вказівки. Ввечері передала коробки з Надіїним барахлом дуже симпатичному чоловікові Сергієві, який витарабанив їх надвір і завантажив у своє авто. Він мило всміхався Наталці, вона відповідала йому тим самим. Насамкінець якогось біса обмінялися номерами телефонів і забули одне про одного.

Наталчин тиждень було розліновано. Понеділки — три години для лікаря і стільки ж для артиста. Наступний день прибирання повністю належав мільйонеру. Шість годин у середу віддавалися принцесі. Четвер присвячувався особі на ймення Штеффі. А в п’ятницю Наташа мусила бігти до респектабельної родини юристів. Усі роботодавці проживали в різних районах великого Берліна. Колишній танцівниці до снаги було ганяти містом, ширяти під землею в потязі метро, змінюючи цей швидкісний транспорт на більш повільний автобус.

У вихідні, а їх було аж два, Таша, як її тут охрестили, бродила столицею. Простувала від свого будинку на Метцерштрассе повз вулиці зі знайомими з дитинства назвами — площа Рози Люксембург, вулиця Карла Лібкнехта й алея Карла Маркса. Назви лишилися об’єднаному Берліну в спадок від радянської «окупації». За чверть години опинялася на Александерплац. Туристичні групи з різних куточків світу не їдуть додому, допоки не відвідають оспіваний у путівниках клаптик берлінської землі. Наташу до кольок дивувала незграбність цієї площі та відсутність на ній будь-яких цікавинок. Ось тобі вихід із метро, он там вхід, попереду височіє багатоповерховий магазин, праворуч залізобетонні споруди, як, власне, й ліворуч. Ну, стирчить вежа. Що тут такого? За рогом берлінцям та гостям міста відкривалася панорама з видом на Годинник Світу, що показує час в усіх країнах. Спустившись у берлінську підземку убан, Наталя відкривала карту й вирішувала, який район «завойовуватиме» цієї неділі.

— На захід, у Мітте! — казала й вмощувалася зручніше на оббитому м’яким синім вельветом стільчику.

Алеєю Лип обожнювала тьопати до Тіргартена[38]. Петляла вуличками, переходила містками роздвоєну Шпреє[39].

Українку вабила до себе надщерблена церква кайзера Вільгельма, пошкоджена за часів Великої Вітчизняної. Так і стояв донині цей храм із дахом, наполовину знесеним супергеніальним архітектором — війною. Ната, закинувши голову, подовгу вдивлялася в ніби надкушений конусоподібний купол.

Одного разу подумки запитала в Бога, чи це зробили її співвітчизники, — отак відтяли шматок величної споруди, скидаючи на мирне населення бомби. Замість відповіді побачила, як звисока летить просто на неї біла мереживна пір’їна. Вона довго кружляла, аж поки опинилася на плечі Наталі. Жінка рукавом витерла сльозу, яка мимохіть скотилася на щоку, взяла обережно двома пальцями ту пір’їну та поклала її в гаманець. Якась туристка, що слідкувала за діями Наталки, й собі почала очікувати на подібну пір’їну, але, чи дочекалася, Наталка не знала, бо подалася далі.

На Курфюрстендамм[40], мов заворожена, вчепилася поглядом у дивакувату скульптуру — скручені між собою ковбаски з металу. Нічого особливого, але крізь них, немов крізь віконце кінооператора, яке він робить із пальців, аби побачити гарний кадр, виднілася балабуха телевежі.

Коли Наталю разом із Берліном накривало темрявою, столиця Німеччини перетворювалася, як той метелик із гусені, на щось неймовірне. Різноколірні вогні підсвічували будинки. Від цього вони, старі й нові, в риштованні та плісняві часу, захопливі й огидні, враз ставали загадковими, незвичайними й неповторними.

«Я обожнюю це місто!» — вголос вимовила Наталка, і їй усміхнулися перехожі. З раннього дитинства Наталчине ставлення до німецької нації формувалося під впливом побаченого по телевізору й у кінотеатрах. Німці — «вороги», тож мова в цих людей мусила бути різкою, вимова — гидкою, а самі вони — грубими й злими. Насправді все було з точністю до навпаки. Сентиментальні в переважній більшості берлінці з радістю допомагали іноземцям, які натовпами і поодинці з мапами різних форм та розмірів тинялися столицею. Характер людей можна визначити за ставленням до дітей та тварин. Малолітні мешканці Берліна були досить нестерпними: вимагали, верещали й плювалися, на що їхні батьки лише лагідно всміхалися, мовляв, що з дитини візьмеш?.. Про собак особлива мова. З ними можна було заходити навіть у метро. Любителі чотирилапих не надто переймалися чистотою породи своїх улюбленців, а тому в повідці «впрягали» різного штибу двіртер’єрів та капловухих обшарпаних байстрюків вівчарок. Безмежна любов до тварин призводила врешті-решт до того, що на центральних фешенебельних вулицях, таких як Фрідріхштрассе, часто-густо можна було вступити елітними чобітками в накладене акуратною купкою собаче лайно.

У свої перші берлінські вихідні Наталка дозволила собі вихилити кухоль смачного пива. Погода була гарна, весняно-щаслива, берлінці засідали цілими сімействами, незважаючи на пізню годину, за дерев’яними столами на вузьких вуличках. Перехожі мало не штовхали їх у спини.

Жінка відчувала запах бажаної свободи й думала: «Не повернусь додому нізащо». Відсьорбнувши світлого терпкого елю, захмеліла враз, від чого повіяло сумом, ностальгією та спогадами про дім, а надто про свою мрію — дитину. «Ні, звичайно, повернусь… Мені ж необхідно взяти з дитячого будинку малюка», — довго вимовляла подумки цю фразу, зрозуміла, що трохи очамріла від пива, та й ноги гули скажено, а треба відпочивати, готуватися до великих битв на нивах прибиральництва… Почовгала додому, залишивши на столику п’ять євро за випите. Йти було недалеко, бо ж сиділа вона на затишній Кольвіцплац. Діставшись до свого помешкання, завмерла від здивування. Вдень не помічала, що п’ятиповерхівка, де знаходилася її квартира, незвичайна. Східна, позбавлена вікон стіна була пофарбована зеленим, і по ній… ходили… корови. Так-так, на вигляд справжнісінькі корови. Три рябі корови з вим’ям. Стадо йшло вгору, до неба, по стіні, сюрреалістично підсвіченій знизу. Наталя подумала, що вона втратила азимут. Навіть майнуло: «Перепила», — але за спиною в неї почулося:

— Контемпорарі арт.

Двоє туристів із путівниками тицяли у сторіночку пальцями, тоді, либлячись на всі зуби, роздивлялися корів, повертаючи голови, і знову повторювали ритуал тицяння в книжечку. «Сучасне мистецтво», — переклала Наталка, вона-бо вже нахапалася й англійської, блукаючи Європою. Жінка сповнилася гордості, що мешкає в такому визначному будинку, позіхнула й подалася до під’їзду… де й була заарештована.

— Ти хто? — запитала старенька сивочола німкеня. Гострим поглядом примружених очей просканувала Наталю.

Стара чатувала біля входу до будинку. Щойно українка набрала перші цифри коду, фрау влаштувала їй допит. Довелося Наталці довго пояснювати, що вона сестра Надії, яка жила в двадцять третій квартирі. Тепер, мовляв, я тут житиму, бо Надя подалася додому, там у неї коханий і таке інше. Українка все очікувала, що німкеня її спинить, бо ж чути це белькотіння на жахливому есперанто було нестерпно навіть самій Наталці. Та бабця виявилася стійкою.

— Гут[41]! — сказала нарешті й розпливлася у м’якій усмішці. Тісненько взяла Наталю під ліктик і повела сходами. У старому будинку не було ліфта, і бабуся всю дорогу торохкотіла, що це лише на краще. — Я живу на другому поверсі. Заходь, коли матимеш час.

Наталя знітилася, чого б це їй ходити по сусідах, але змінила свою думку на наступному бабиному слові:

— Я не дуже знаюся на твоїй мові, але хочу вчити. Надя мені помагала. То й ти будеш?

— Добре! З радістю! — вигукнула Ната. Їй закортіло поцілувати сиву жінку, мабуть, знову те кляте пиво. — А як вас звати?

Німкеня рефлекторно озирнулася.

— Вас? — запитала.

Ната не зрозуміла, чи то стара, перейшовши на німецьку, питає: «Що?», чи українське звернення на «ви» їй не до вподоби.

— Я — Наташа, а ти?

— Я — Хельга.

— То це ви та фрау, котрій потрібно платити за квартиру? — насилу склала речення жінка. — Надя казала зайти в п’ятнадцяту до фрау Хельги, вона і є хазяйка.

Стара спинила словесний потік:

— Звертайся до мене Хельга, без фрау, прошу. А ти — Таша. Недобре зватись Наташею тут.

Чому це недобре — зватися так, як її назвали батьки, Наталці не відразу стало зрозуміло. Лише дійшовши до свого поверху, второпала, що зазвичай Наташами на Заході кличуть повій. «Таша, то й Таша, я не проти, — подумала, вклавшись на голе ліжко. — Треба на блошиному ринку купити постіль… Там, на Тіргартені, коли проїжджала на метро, під містком бачила ряди…» — наказала собі, засинаючи.

Уві сні всміхалася, снилося, що вона танцює свій улюблений джайв, а на руках тримає кучерявого маленького синочка. Її питають друзі й рідні: «А дочка де?» — «З татом», — відповідає.

…Ідилія…

Понеділки

До холостяка Гюнтера Джачека діставатися було доволі легко. Убаном до Фрідріхштрассе, західної її частини, тоді декілька кварталів в обхід задвірками. Можна було б скоротити шлях та перескочити через центральну вулицю, але надто вже, на сталу думку Таші, вона сама дисонувала з аристократичною Фрідріхштрассе, якою снували заклопотані «вершки суспільства».

«У своїх лахах стану всенародним посміховиськом. Не вистачало ще лякати німецьку еліту. Обов’язково згодом куплю щось елегантне», — будувала плани на майбутнє, щиро всміхаючись якомусь німецькому дідові, що чалапав навпроти. З першого ж дня у Німеччині Таша змінила загальмований ритм, у якому жила в південних країнах (ймовірно, через спекотний клімат), на вельми прискорений. Кров, що з невідомої причини ганяла по жилах зі швидкістю звуку, примушувала серце битись активніше, а ноги самі вистукували дрібною шрапнеллю чечітку по асфальту, коли хатня робітниця йшла на роботу.

Гюнтер зустрів Ташу надворі, тупцював, озираючись навсібіч, скоріш за все, запізнювався на роботу — в одну з міських лікарень, де працював асистентом хірурга. Про це повідала Таші Надія. Таша підійшла до молодика, який на ходу простягнув їй ключа й поспіхом випалив:

— Я усе написав… Ключ… Код: два три чотири два… — і помчав, махаючи правицею, до таксі, яке проїжджало поруч.

Ключ так і залишився у Таші. Джачека вона бачила раз на півроку, а може й рідше, та й то за неофіційних обставин.

Квартирка на Йоганесштрассе мала доволі незграбний вигляд. Дві спарені кімнатки. «Тю!» — подумала, добряче роздивившись апартаменти медика.

Коли він уперше приймав Ташу задля знайомства, вона зовсім не встигла роззирнутися довкола, а зовнішній вигляд молодого модника, його мелодійний голос та постава прикували тоді увагу жінки більше, ніж планування та вмеблювання оселі.

— І оце все?! — кинула питання у порожнечу кімнат і взялася читати каракулі роботодавця.

Розшифрувала нашкрябане у стовпчик: «Посуд, прасувати, прання, прибирання, полити квіти, вікна, дякую». На столику червоніли три купюри по десять євро.

Ташина праця оцінювалася у вісім євро за годину. Такса перейшла їй у спадок від попередньої працівниці. «Добре!» — подумала молодичка, бо ж працювати у Гюнтера вона мала три години, а він відвісив аж тридцятку, хоча мав би лише двадцять чотири. Понеділки Таша мала ділити між Гюнтером та Вернером, якого ще не бачила. Отож одному три години, іншому ще три.

Жінка взялася до роботи, іронічно зауваживши, що тут зовсім немає що впорядковувати. Понишпорила закутками, назбирала повний кошик брудного шмаття. Запустила машину і взялася до прибирання. На підлозі лежав добротний ортопедичний матрац із шовковою білизною. Таша спеціально перевірила спочатку пружність матрацу, а тоді написане на етикетці постільної білизни, чи це, бува, не синтетичний замінник. Ні, чорним по білому зазначалося: «Silk[42] 100 %». Тобто ці простирадла кольору червоного вина коштували неабияких капіталовкладень. «Оригінальний суб’єкт!» — думала собі прибиральниця. Таші було цікаво з речей довідуватися про їхнього хазяїна. Отже, матрац із гладенькою білизною Таша застелила не менш розкішним, гаптованим на східний манер покривалом.

Будинок, у якому жив лікар, був старим, із високими стелями та ліпниною. З орнаментної розетки у центрі жовтавої стелі звисала чорна мотузка з голою лампочкою. «Дисонанс!» — вголос прорекла робітниця, беручись за пилосос. Цей винахід людства виявився поламаним. Хоч як намагалася українка полагодити техніку, у неї нічого не виходило. Наостанок вона з пасії[43] дала копняка кругленькому пилососу, поскакала на одній нозі, тамуючи біль від удару, та випхала недоладний пристрій на балкон.

У ванній кімнаті, яка з першого погляду викликала в українки напад сміху, знайшла щітку і взялася нею підмітати. У дальньому кінці ванної кімнати, якщо можна так назвати трубу завширшки не більше метра, а завдовжки десь зо п’ять, було прилаштовано душову, відділену від іншого простору квітчастою китайкою, вщент укритою пліснявою. Клейонка сумно звисала з напівобірваних кріплень і плакала краплинами води, що потихеньку стікали цівочками донизу. До стіни десь посередині п’ятиметрівки було прип’ято унітаза. Як хазяїн всідався на нього, для Таші було загадкою. Адже Гюнтер був набагато вищий за жінку, отже, й ноги в нього мали бути довшими. Таша сіла, коліна впиралися в стінку навпроти. «Цікаво було б подивитися», — подумала, встаючи й відчайдушно тішачись. Ще за два метри, аж біля дверей, на рівні Ташиних грудей було причеплено умивальник. Чому саме на такій висоті — для українки залишилося ще однією таємницею. До дзеркала, яке висіло над умивальником, Таша взагалі не дотяглася, лиш бачила в ньому свою маківку.

Повернулася до кімнати. Щітка, найімовірніше, була призначена для чищення одягу, але прибиральниця подумала, що нічого страшного не станеться, якщо вона використає її не за прямим призначенням, а тоді ретельно помиє. З меблів у квартирі був стіл, на якому стояв комп’ютер; величенький, на всю стіну стелаж із книжками та вмонтована шафа, в яку було напхано усілякого мотлоху: костюм для підводного плавання, сорочки від П’єра Кардена, розпаровані шкарпетки, тенісні м’ячики, декоративні наручники, обшиті хутром, та безліч журналів для осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації.

— Опс! — Таша згадала, що Надя попереджала про вподобання Гюнтера, які той не афішував, але про які Надя, як справжня нишпорка, довідалася з речових доказів.

Наталка, злякавшись, що розкрила таємницю Гюнтера, запхала все назад і знову взялася за щітку. Але її муляло, як це вона залишить у шафі такий безлад. Жінка плюнула на упередження, закачала рукави й почала викладати на підлогу речі. Відчинивши інші дверцята, отримала по лобі ключкою для гри в хокей на траві. За спортивним знаряддям посипалася білизна чоловіка, коробки зі взуттям та насамкінець поламані полички. За годину Таша за голову вхопилася — такий у квартирі був хаос. А ще ж треба перебрати книги, бо з них аж курява йде. «Що тут Надя робила?» — дивувалася.

Складений горою посуд було вимито, сорочки попрасовано, вологий одяг розвішано на спеціальну розкаряку. З книжковим пилом Наталка вирішила боротися наступного понеділка, бо що ж робитиме, коли все вже буде в ажурі?.. Потрібно щось залишити й на потім. Написала Гюнтерові англійською: «Вікна — наступного разу», взяла гроші й вирушила до іншого хазяїна, зустріч із яким було призначено на першу годину по обіді.

Добиратися було недалеко — перебігти на інший бік Фрідріхштрассе та спуститися вузенькою вуличкою півкварталу. Вернер був удома, слухав Вівальді в записі, про що не забарився повідомити робітниці. Його здивуванню не було меж, коли жінка скромно оголосила назву твору. Це були «Пори року», надто популярна річ, аби про неї не знати. Вернер Хльост голосно повідомив, що мусить іти на роботу, взув блискучі черевики, поправив краватку, підхопив шкіряний портфель та, насвистуючи попурі з класиків, зник за дверима.

Квартира була також невеличка. Одна кімната й велика кухня. Меблів як таких не існувало зовсім, замість них — картонна імітація. Зроду-віку Наталя не бачила, щоб комод був зроблений із картону, на кшталт того, з якого роблять коробки для телевізорів та іншої побутової техніки. Щоправда, пофарбовані меблі були в колір морської хвилі й мали цупку фактуру. Тут Таша не віднайшла немитого посуду, як, власне, й чистого. Не існувало у Вернера холодильника, штор чи килимових покриттів на підлозі. Над розписом стін попрацював непоганий художник, на скромну мистецьку думку Наталки. Величезні картини на еротичні сюжети, зображення, в яких переважали червоні відтінки, — все це збуджувало й відволікало від роботи. Цей чоловік, котрому, як і Гюнтерові, було не більше тридцяти, також мав комп’ютер та гори розкиданих по квартирі книжок. Комп сиротливо тулився в кутку на підлозі, яка вщент була заплетена дротами, що зміюками тяглися до програвача, комп’ютера, телевізора й дівіді. Ліжко неоковирно росло посередині кімнати. Наталці воно здалося казковим, бо виглядало вельми незвично: старовинне, коване, з блискучими кульками на бильцях. Застелене було картатим вовняним пледом, з-під якого звисали такі самі, як у попереднього німця, наручники.

— Подуріли вони всі з цим причандаллям, чи що? — Наталка розреготалася і так, сміючись, взялася до роботи.

Планувала помити зависокі вікна, обмести павутину та якимось чином розкласти усі ці дроти, аби вони не загрожували безпеці. Наталка довго мізкувала, стоячи посеред хати. Мудруючи, помітила, що в плінтусах є потаємна заглибина. Віддерши маскувальну смужку, жінка взялася активно запихати дроти у плінтуси. За годину боротьби з непокірними кембриками[44] Наталя, підстрахувавшись, заліпила плінтуси в декількох місцях скотчем. Тепер кімната виглядала охайніше. Треба було щось робити з книгами. У квартирі був невеличкий балкон. Вийшовши туди, жінка зрозуміла: перше враження, що в помешканні немає що робити, було помилковим. Бо ж хазяїн увесь мотлох викидав саме сюди. Розгрібши собі дорогу, Таша дісталася сірого шматка обробленої деревини. Інтуїція її не зрадила. Виявилося, що перед нею розібрана полиця.

«Можна підрихтувати її та поскладати сюди хоча б частину книг», — вирішила й позносила всі частини поламаної полиці у квартиру. Роздивившись, зрозуміла, що ця річ зовсім не зламалася — до неї у хазяїна, скоріш за все, не дійшли руки. До однієї з деталей було прикріплено папірець зі схемою складання виробу фірми «Ікеа». Наталку неабияк потішило збирання меблів. Нічого складного, а як захопливо! Дивишся на схему, робиш точнісінько так, як показано. Конструктор для дорослих.

Невдовзі горда за себе українка, склавши на грудях руки, обдивилася обнову. З дощок вийшов нічогенький високий «пенал» без дверцят. Жінка безупинно совала витвір по кімнаті, намагаючись знайти йому достойне місце. Було б добре, аби шафка стояла саме там, де зараз примостився комп’ютер. «Вибач, дорогий!» — звернулася Наталя до техніки й відтягла комп подалі.

До п’ятої години перестановку було завершено. Ще як Вернер ішов, попросив робітницю дочекатися його, мовляв, грошей тобі не лишаю, прийду, тоді отримаєш. Три години вже вийшли, а хазяїна все не було. Таша, затаївши подих, очікувала, що скаже про її роботу німець, боялася, аби не сказав «фе» й не повикидав назад до балкону шафку й невеличкий столик на коліщатках, який також віднайшовся на «складі» й на якому зараз красувався звільнений від шару пилюки комп’ютер. Столик було приставлено ближче до ліжка, загальна картина інтер’єру хоч і була дещо спонтанною, та водночас її можна було назвати затишно-богемною.

У двері подзвонили. Наталя стрепенулася й заклякла. Якби це був хазяїн, відразу увійшов би, відчинивши своїми ключами. Хто б це міг бути? Як їй поводитися? Відчиняти чи вдавати, що у квартирі нікого немає? Наталка зробила один крок назустріч настирному дзвінку й почула, що у шпарині повертається ключ. «О, Боже!» — злякалася.

— Це я! — весело прозвучав голос Вернера. — Попереджувальний дзвінок!

«Цивілізовані люди, бляха-муха, — посміхнулася про себе Наталя, — бояться, аби не застукати на місці злочину…»

На слові «дзвінок» німець саме увійшов, не знімаючи взуття, до кімнати. З його рук, як таке часто показують у гостросюжетних фільмах, випав жовтий паперовий пакунок, а по підлозі розсипалися помаранчі й брюссельська капуста. Наталка відразу заходилася збирати овочі-фрукти. Насправді вона просто хотіла сховати очі, бо думала, що хазяїн із розпачу випустив продукти додолу.

— Це екстраординарно! — заверещав Вернер щодуху й підхопив Наталю. — Це екстраординарно! — ще раз вигукнув та поцілував її в лоба.

Він був такий збентежений, почав возити столика туди-сюди, влягався на ліжко і з нього дотягувався до клавіатури, брав зі столика дистанційний пульт і вмикав-вимикав телевізор, гладив шафку, наче улюблену тваринку, й захоплено всміхався Наталці. Тоді вручив їй п’ятдесят євро, вклонився доземно і вже з ліжка побажав гарного вечора. Жінка зачинила двері й, зітхнувши, попрямувала, стомлена, додому, на ходу чіпляючи ключа на зв’язку, де вже було їх два — один від дому, інший від квартири Гюнтера, а тепер іще й цей — Вернерів.

Понеділки свої вона любила. Називала їх «вергюнт». Так і казала Микиті телефоном:

— Гроші тобі надішлю десь у вергюнт, — що мало означати «в понеділок».

Чоловік не надто переймався, що вона мала на увазі, думав, що то так по-німецьки звучить «понеділок». Стримуючи роздратування, вимагав, аби жінка не відкладала на завтра таку важливу справу.

— Тут уся робота стоїть! Ти що там, у своїй Німеччині, не заробляєш? То їдь назад до Португалії! — дозволяв собі підвищувати на дружину голос.

Через півроку Ташиного хазяйнування оселі пана Джачека й пана Хльоста перетворилися на взірці холостяцьких халуп. Поступово картонні меблі Вернера поступилися місцем дерев’яним. Гер Хльост щопонеділка залишав Таші чергового конструктора, якому та дуже вправно давала раду. На додачу гастарбайтерка отримувала цидулку з побажаннями гарного дня, гроші у розмірі двадцяти п’яти євро та оригінально оформлений пакуночок із цукерками. Вернер був художником, але не таким, що малюють чи ліплять скульптури, а вільним, як сам розповідав. Він був носієм ідей, які й продавав тим, хто їх не мав або кому бракувало часу, аби їх народжувати. Цей німець переважну більшість часу перебував у своєму помешканні, а особливо останнім часом, коли тут стало так затишно. Але коли наставав понеділок і приходила чаклувати Наталка, його виносило з дому. Не хотів заважати, патякати під вухом. А можливо, через те, що йому подобалося уявляти, що він побачить цього разу, й дивуватися, вже побачивши.

З Гюнтером Наталка бачилася через кожні шість місяців, у проміжках — лише записки з подяками. Одного разу вирішила приготувати заклопотаному медику вечерю. Накрутила голубців, думала: «Як не сподобається — нехай викине». Таке пояснення й написала у цидулці-відповіді. З того часу щопонеділка тут готувалися вечері. Платню Гюнтер не спускав і не піднімав — тридцятка, хоч би що вона робила. Наталя заради спортивного інтересу вигадувала для цього чоловіка все нові й нові послуги. Якось зашила подерту сорочку і наступного понеділка посеред кімнати вже лежало три інших із відірваними ґудзиками та невеличкими дірочками.

— Ти, Ташо, просто чудо, — сповідався Гюнтер працівниці, сидячи біля неї на кухні. Жінка тим часом вправно прасувала, розкладаючи штани німця на дошці. Медик примостився на пральній машині й по-дитячому метеляв ногами. — Надья боялася бабратися в моїй шафі. — Він змовницьки підморгнув. — Вона туди за рік роботи жодного разу не залазила. Я, чесно кажучи, навіть не знаю, що вона тут робила. — Чоловік сором’язливо засміявся.

Цього дня він не поспішав на роботу, бо був перший день у відпустці. Після обіду мав вирушати до аеропорту. Відлітав до Індонезії на два тижні. Віддавав останні розпорядження:

— Будь ласка, Ташо, я залишу гроші й список, перед моїм поверненням купиш продуктів, завантажиш холодильник. — Відрахував сотню. — А це за два рази, — додав іще шістдесят. — А це… — знітився й почервонів, тримаючи п’ятдесят євро, — тобі на день народження.

Наталя здригнулася. Звідки він довідався? «Напевно, побачив на проїзному», — вирішила, зиркнувши на маленьку тумбочку в коридорі, на якій лежав її річний квиток на всі види транспорту. Наталя знала, що потрібно бути дуже обережною та законослухняною, не їздити зайцем, бо таким чином можна вскочити у халепу. Простеньке правопорушення спричинило б зацікавлення поліції, а далі розкриття таємниці нелегального перебування в Німеччині. Пластиковий проїзний містив відомості про особу та фотокартку. Наталя не встигла кинути його до торби й, увійшовши до квартири Гюнтера, жбурнула разом із ключами на цю тумбу. Вочевидь, чоловік, проходячи повз, розгледів її дату народження.

— Ти виглядаєш значно молодшою, — всміхнувся, коли жінка з подякою взяла подарунок. — Нікому не кажи, що тобі за сорок. Кажи — тридцять. Побачиш — усі повірять.

— Маленька собачка до старості щеня, — згадала своє улюблене прислів’я, яке стало її життєвим гаслом.

Наталя ще з минулих років, проведених у безпробудному гаруванні за кордоном, планувала, що настане така хвилююча мить, коли вона зможе влаштувати вечірку з приводу свого дня народження. Але як ти все це зробиш, коли живеш не на своїй території?.. І ось тепер, коли вона є майже власницею квартирки, можна собі дозволити таку примху. Хотілося назбирати якомога більше гостей. За час перебування у Німеччині Таша встигла познайомитися з багатьма людьми. Були серед них і українці, й росіяни, німці, звичайно ж, ті, у кого прибирала.

Гюнтер звірився якось Наталі, що в нього був друг, чи як у них там називається — коханий… Вони навіть вирішили одружитися на території сусідньої Голландії, де до сексменшин ставилися лояльніше. Але за три дні до урочистої події обранець Гюнтера загинув в автокатастрофі. Наталя з ніжністю дивилася на молодого чоловіка, який зовсім не був схожим на гомосексуаліста: ні тобі підведених очей, ні нафарбованих нігтів, ні навіть якихось еротично-мазохістських трусиків-танга (Наталя знала про їх відсутність достеменно), ну хіба що глянцеві «Блу» та «Ду-унд-Іх»… Та то таке, особиста справа кожного. Гюнтер виглядав доволі мужньо, говорив баритоном, без будь-яких фальцетних ноток. Вдягався дуже вишукано, і це єдине, що могло викликати підозри щодо його орієнтації. Модний німець порадив Наталці один гарний магазин, де можна було купити якісний одяг задешево. До тієї крамнички потрапляли речі відомих фірмових брендів, не продані в сезон, їх випхала з перегонів за покупця нова колекція, але від цього речі не втратили своєї якості й актуальності.

— Не треба усім розповідати, де знаходиться цей магазин! — попередив Гюнт, як істинний адепт своєї віри.

І то правда: почавши кожному патякати про місце, де можна вдягатися «от кутюр» за смішні гроші, як зможеш виділятися з загальної маси людей, що не мають смаку? Таша давно вже прагла переодягтися, але все було шкода грошей на нове вбрання. Вона продовжувала оббігати Фрідріхштрассе задвірками. Отримавши півсотні на подарунок, твердо вирішила витратити їх саме за цим призначенням. Гюнтер написав друкованими літерами адресу магазина. Навзамін отримав від українки спонтанне запрошення до себе в гості:

— Я влаштовую вечірку.

— Але ж я буду в Індонезії.

— Ти повертаєшся наприкінці місяця? Так? Отож я саме на тридцяте й запланувала свято. Це нічого, що трохи не збігається з моїм днем народження… — Наталка щойно придумала все це. — У нас, в Україні, це традиція.

Таші закортіло зробити щось, аби Гюнт трохи розвіявся. До того ж у неї визрів план.

Гюнтер погодився, йому подобалося спілкуватися з українкою. Коли вона повідомила, що на вечірці буде багато її одноплемінників, ще більше забажав там побувати. Любив-бо нових людей.

Цього ж дня на тридцяте вересня в гості був запрошений і Вернер. Його кайданки та еротичні картини у квартирі на Цігельштрассе не давали Таші спокою й активізували здогади про приховане гейство пана Хльоста. План Наталі був простим — познайомити цих двох. Задля їхнього ж щастя!

Вівторки

Щоб дістатися до гера Йошки Шумахера, треба було витратити чимало часу, тож вівторки для Таші починалися з раннього пробудження. Вона відшукувала причини, аби якнайдовше не вилазити з ліжка. Вже й не спала, але відмовки одна краща за іншу все народжувалися та плодилися. Бувало, навіть тяглася до телефону, щоби попередити про раптове фізичне виснаження чи вигадану недугу. Згадка про шелесткі купюри, котрих могла позбутися, вдовольняючи примхи змореного тіла, миттю виштовхувала гастарбайтерку з-під тонкої ковдри. Гроші вабили й кликали, заради них Наталя човгала в чортів голос до біса на роги. Від станції метро імені Рози Люксембург, двічі змінюючи лінії, їхала до західного району Целендорф, там кров з носа мусила встигнути на автобус, що курсував раз на півгодини, аби рівно о дев’ятій бути під дверима хворобливо пунктуального Йошки. Таша виходила з дому, вдягаючись на ходу, швидко йшла до метро, автобус наздоганяла, включаючи в собі спринтера, й підтюпцем добігала від зупинки до будинку гера Йошки. І було чого гнати, бо запізнення коштувало штрафів — одного-двох євро.

Наталка могла ті копійки запхати в дупу пришелепуватому німцю як у прямому, так і в переносному сенсі, але професійна етика, неписаний прибиральницький закон зобов’язував підкорятися будь-яким хазяйським забаганкам.

Йошка Шумахер любив похизуватися своїм іменем (еге ж, як у віце-канцлера) та прізвищем відомого гонщика. У невисокого шістдесятилітнього з гаком німчика об’єм талії (хоча хто її насправді заміряв?..) мав приблизно стільки ж сантиметрів, як і його повний зріст. Кучеряве сиве волосся на голові, бороді й грудях, прискіпливий і в’їдливий стариганський характер та звичка до безладу — прикметні риси Йошки Шумахера. Він замучив Ташу спогадами про свої втрачені мільйони та колишню дружину-балерину, яка, власне, тим мільйонам і дала раду. Щовівторка Таша вимушена була розпочинати свій трудовий день із роздивляння копії картини Веласкеса на всю стіну, столового срібла та порцелянових сервізів. Роздивляння це супроводжувалося багатослівними лекціями гера Шумахера, котрий до обіду сновигав по квартирі в сімейних трусах та халаті нарозхрист.

Найбільшою пристрастю Йошки Шумахера було куховарство і все, що з ним прямо чи опосередковано пов’язано. Подеколи, захопившись історичними розповідями, половину з яких Таша геть не слухала, підводив робітницю до непоганого холодильника й, наче консультант-продавець, перелічував усі плюси цього технічно досконалого апарата.

Все перелічене, за винятком колишньої дружини-балерини, вміщувалося в типову трикімнатну квартиру з видом на озеро, де сумно колихалися припнуті до берега чужі катери. Вони не давали Йошці спокою саме тим, що були чужими, а не його. В Ташиному умовному записнику, який містився в її голові, цей німець звався Мільйонером. Він повсякчас торочив їй саме про таку свою особливість і відмінність від інших смертних.

На стінах, окрім кількох непоганих репродукцій Дега та згаданого вже шикарного Веласкеса, висіли газетні вирізки в дерев’яних позолочених рамах під склом. Кожна містила декілька шпальт, дві навіть супроводжені фотографіями. Якщо вчитатися в ці зразки старої періодики в пошукові знайомих реалій, на кожному з артефактів віднаходилося ім’я Йошки Шумахера. Вирізки були від руки датовані вісімдесятими роками минулого століття. Без пояснень, які й давав Йошка, у молодому підтягнутому чоловікові на фотографіях не варто було й пробувати впізнати хазяїна цієї квартири.

— Це коли мене арештували у Східному Берліні! — хвалькувато зізнавався й дивився на реакцію.

Таша знала: потрібно вдавати, що вона боїться. Так і робила… щовівторка. Потім вкотре слухала історію гера Шумахера, потай зиркаючи на годинник і на купи сміття, котрі ще треба буде прибрати.

Мільйонер працював фотокореспондентом у «Ді Вельт»[45]. Ну, ще коли був отим, молодим та худорлявим чорнявчиком. Щось йому в буремні вісімдесяті штрикнуло в печінку, й він гайнув через Берлінську стіну до НДР. Хоробрий фотокор не підкопував тунель і не кидався грудьми на охоронців, озброєних автоматами Калашникова. Він просто поїхав, а краще сказати — пішов до своїх далеких родичів. Заразом вирішив пофотографувати, зафіксувати важкі будні одноплемінників, пригноблених соціалізмом. На тому боці встиг лише дістати свій «Canon»[46], як його заарештували. Зараз Йошка розповідав Таші героїчні історії, як він був полум’яним борцем за визволення Східного Берліна від загарбників, але вороги пронюхали про його хоробрі наміри (які саме — гер Шумахер не уточнював) і кинули до в’язниці. Вийшовши звідти через декілька годин, як то кажуть, трохи ушкодженим, але непереможеним, дременув до спокійного Бундесу, аж, напевно, курява стелилася. Його власні свідчення та дві фотокартки, які він встиг зробити, стали основою для ліплення з простого фотографа героя свого часу. Попри те що «шпигуна» затримали, камеру йому повернули, коли відпускали. Навіть не знищили плівку. Колеги Йошки по друкованому виданню не кинули напризволяще таку політично забарвлену історію. Щось трохи дописали, як буває у митців, догородили, аби трагічніше виглядало, й випустили у світ. Було оприлюднення, за ним зросли рейтинги газети, а слідом за цим — затребуваність Йошки Шумахера як суперпрофі. Декілька днів Йошка Шумахер був героєм кварталу, його зустрічали сусіди і плескали по плечу, йому всміхалися чистенькі німецькі дітки, й у нього закохувалися балерини. Йошка за рахунок невеликого, так би мовити, естетичного переляку увійшов в Історію й відтоді розповідав про це тим, хто потрапляв у поле його зору. А оскільки до Йошки ніхто не приходив, окрім Таші, то гастарбайтерка змушена була слухати те саме щотижня.

Зазвичай гер Йошка чекав на українку в своєму первозданному вигляді — у смугастому халаті, під яким нічого не було, крім голого волохатого торсу й сімейних трусів у дрібну квіточку. Навіть коли Таша відпрацювала в нього понад рік, не відмовляв собі у проведенні екскурсії квартирою з обов’язковими зупинками біля газетних вирізок та картини Веласкеса.

— Ти вже знаєш, що мене було засуджено за політичні випади в бік соціалізму… — декламував, стоячи босими ногами на вкритому хлібними крихтами килимі. — Цю картину написав учень Веласкеса. Ти нікому не повинна говорити, що бачила в мене цю річ, — серйозно повторював всоте.

Йошка ніколи не поспішав на роботу, хоча досі працював як вільний фотограф — примощував свої безликі світлини в рекламні глянцеві журнали не першого й навіть не другого ешелону. Домовлявся з редакторами телефоном, лаявся на чому світ стоїть, курсуючи по квартирі, доводив, що його світлини оригінальні й варті того, аби видрукувати їх в ось цьому низькосортному виданні. Своїми хаотичними пересуваннями заважав Наталці виконувати прямі професійні обов’язки. З’являвся саме там, де в цей час орудувала прибиральниця. Вона усамітнювалася в чималій білосніжно-кахельній вбиральні, ставала рачки над ванною, аби відшкребти її від прилиплого зашкарублого лепу, а Йошка тут як тут — поза нею. Гарчав у слухавку:

— Як це не потрібно? Ви їх бачили? Це ж шедеври… — й одночасно звертаючись до Наталки: — Не шкреби сильно, подереш покриття, воно ду-у-уже дороге… Це я не вам, — знов у слухавку.

Щойно Таша бралася за пилосос, гер Шумахер вимагав від неї негайно припинити шум, бо він, бач, спілкується й не чує ні рожна.

Перемивала гори посуду на кухні й прислухалася, готуючись кинутися на виклик німця до його кабінету. В кабінеті Йошка показував українці чергову пасію, вірніше, її фотокартку. Щоразу нова дівчина, шкірячись, поглядала з монітора комп’ютера.

Робочий кабінет фотографа потребував особливої уваги прибиральниці. Аби не жахатися побаченому в цій кімнаті самому й не підкошувати нервову систему Таші захаращенням, яке тут панувало, хазяїн запопадливо наглухо зашторював важкі сині гардини. Кабінет підсвічувався сизою блакиттю лише завдяки ввімкненому сімнадцятидюймовому екрану. Та й у цьому світлі можна було побачити, як рясніють розкидані на підлозі паперові кульки. Вони мали б потрапити у плетений бак, що цнотливо очікував під столом, але, як правило, туди не долітали, відбивалися, наче баскетбольний м’яч, від кошика й за власною траєкторією розліталися в різні куточки кімнати. Біля чималої старої, ба навіть старовинної шафи в шеренгу виструнчилося п’ятдесят пар взуття. Таша рахувала. Рівно п’ятдесят. І це ще не все, бо біля вхідних дверей їх було ще з десяток, не черевиків, а пар. Навколо комп’ютерного столу, як на складі, — стоси нової, не розпакованої ще побутової техніки. З напханих старим шматтям картонних ящиків підступно виглядали пістряві краватки та рукави сорочок. Фотоплівки в помаранчевих і зелених обгортках, наче гриби, повиростали в найнесподіваніших місцях. Головне було — пильнувати, щоб не наступити на такий фотоциліндрик, бо, посковзнувшись, можна було впасти на спину, і тоді перелом хребта забезпечувався стовідсотково. Про це повідомляв Йошка, але плівок не піднімав, у кращому разі відкидав ногою. На додачу до складеного в картонних ящиках під вікном сумувала купа шмаття, яким німець мріяв із кимось поділитися, але поки що не наважувався. «А може, ще мені знадобиться», — казав Таші. Жінка, зиркнувши на допотопні речі, розуміла, що вони вже не стануть у пригоді навіть у країнах третього світу. В кімнаті прибирати не дозволялося, і заходити сюди можна було лише на запрошення Йошки.

Ось у такій робочій обстановці Йошка збавляв свої дні. Щось підказувало Таші, що й ночі. Не мав коли розмінюватися на дрібниці — вибирав собі дружину. За обов’язкову умову мав молодість обраниці. Такі вже були його фізіологічні потреби. А оскільки німкені не сприймали його як економічно надійного партнера (з огляду на втрату мільйонів, якщо вони, звичайно, були), то Йошка Шумахер дійшов висновку: потрібно «зафрахтувати» когось із пострадянського простору. Там молодь менш перебірлива, і є більше шансів, що тисячі німця видадуться якійсь українці, молдованці чи росіянці справжніми статками.

— Гени потягнули в Україну, — сказав якось, чим неабияк здивував Ташу.

Був саме в сентиментальному настрої після перегляду якоїсь мелодрами й зізнався, що його мама родом з-під Житомира.

— Бердичів — етнічна мала батьківщина, — вимовив без акценту. — Мамине прізвище Шумкер. — Пан Йошка стрепенувся й відразу пояснив: — Так на український манер звучить Шумахер.

— Так-так! — погодилася Таша. А подумки додала: «Це на єврейський манер».

До війни молода пані Шумкер із усією родиною виїхала в Америку. Були тоді такі звички — тікати в Сполучені Штати… Там познайомилася з гарним хлопом, німцем за національністю, та, підкоряючись хвилям кохання, попливла з ним до Німеччини. Не брасом чи кролем, звичайно, а теплоходом чи пароплавом — про це вже достеменно пан Йошка й не знав. У Німеччині коханий ураз передумав вести панночку Шумкер до вівтаря і зник у невідомому напрямку. Найімовірніше, подався в Баварію. За півроку, як годиться, в пані Шумкер народився син Йошка. Жоден німець так ніколи з його мамою й не одружився, аби не каламутити арійську кров. Ставши повнолітнім, син переробив собі прізвище на Шумахер, бо журналістові-початківцю Йошці треба було «звучати». От він і зазвучав.

Чоловік щовівторка презентував Таші чергову претендентку на його руку й серце. Підстаркуватий німець мав підозри, що красуні можуть керуватися суто корисливими мотивами.

— Молода, гарна, якщо вірити написаному — працьовита… Занадто багато позитивного. Може, вона хоче лиш мої мільйони?.. — ділився сумнівами з українкою.

— А ти написав про мільйони? — запитала здивовано Таша.

Підсвідомо зауважила, що ніякого багатства у Шумахера немає. Він сам дурив дівок, як, власне, й вони його, пишучи про своє кохання та про те, що, побачивши його фото, зрозуміли, що це саме той чоловік… ну і подібні співи.

— Звичайно. Я цього не соромлюсь. Хоч у нас і не заведено хизуватись заробленим, але ж… — що «але ж», віртуальний жених не повідомив.

Йому кортіло почути думку Таші щодо того, чи може ця білявка мати корисливі наміри, чи все ж таки її зачепив своїм крилом Амур.

— Здається, вона надто юна. Скільки їй? — Таша була категорична в оцінках.

— Вісімнадцять, — відповів Йошка й, зітхнувши, видалив анкету претендентки зі свого акаунта[47].

Відпрацювавши в Йошки вісімнадцять місяців, Таша завоювала неабияку довіру німецького мільйонера. І тепер гер Шумахер не лише розумів натяки українки, а й прислухався до них. Тож і цього разу запитання Наталки про вік обраниці прозвучало як вирок. Німець підкорився, розпрощався з білявкою й відразу по тому впився поглядом у перегляд інших, мовчанням даючи зрозуміти, що Таша вільна й може йти далі прибирати.

В оселі цього пана українка проводила шість годин, тобто гнула спину весь день, рясно переплітаючи фізичні навантаження з розумовою діяльністю. Подеколи Йошка залишав Ташу на «екстра»-годину. За зайвий час справно розраховувався, але присвячував його не роботі, не балачкам, а відпочинку. В такі дні дивним чином під халатом матеріалізувалися сорочка і краватка-метелик. Гер Шумахер сам куховарив, щедро накривав на стіл у кухні й пригощав зморену робітницю делікатесами. Таша почувалася незручно, було не до снаги перебувати поруч із таким делікатним паном, який, накладаючи їй у тарілку спаржі, повідомляв, що це дуже дорога страва, й називав конкретну цифру. Наливався келих вина: «Сотня за пляшку»; подавалася засмажена свинина: «Спеціальна вирізка — за п’ятдесят»; доходила справа до десерту: «Їж — це дуже витончено. У ресторані за таке беруть до двадцяти євро».

Таші застрягали в горлі ті пригощання, понад усе кортіло дременути з квартири, бігти аж до зупинки, перевести дух і заволати: «А йди ти, мільйонере, до дупи!» Частенько посиденьки завершувалися пропозицією гера Шумахера покататися на його «мерседесі», але Таша відмовлялася. Не бажала ще півгодини слухати, скільки коштує його лайба[48], що він вклав у тюнінг і скільки ще вкладе.

Він був такий нудний і настирний, що Таша слізно жаліла його дружину, яка витримала цього балакуна цілих п’ятнадцять років. Він показував українці фотографії своєї богині. Бріта Шумахер — професійна балерина з іменем, знаним у Німеччині, віддавалася танцю на всі сто. Як там вони разом нажили величезні статки — історія замовчує: чи гер Шумкер витяг із панчіх своєї матусі, а чи танцівниця заробила ногами… А Таша схилялася до думки, що мільйони належали родині Шумкерів, ще тих, котрі тікали з Бердичева в Америку. Балерина, зі слів німця, присмокталася до його грошей під час спільного проживання. Бріта не хотіла народжувати, а може, й не могла, балерини — вони такі. У сімейства Шумахерів був власний маєток. Зараз там живе розлучена фрау Шумахер зі своїми чотирма породистими кіньми. Йошка зі скупою сльозою на одному оці (з другого клята волога ніяк не хотіла сочитися, хоч як він тер кліпавку) розповідав, що його обвели круг пальця, як хлопчика. Дружина відсудила всю нерухомість, і зараз він вимушений пересиджувати у цьому Богом забутому місці. Уже чотири роки подружжя судиться-пересуджується, Йошка не втрачає надії, що скоро сам опиниться біля породистих рисаків, а підступна дружина буде ридати у цій квартирці, споглядаючи хитання чужих човнів на озері.

Якось Таша, прийшовши на роботу, не застала пана Шумахера вдома. Її здивуванню не було меж. Спочатку кричала: «Агов, я вже прийшла!», не сходячи з місця. Тоді наважилася пройтися квартирою. Зазирнувши в кожну кімнату, упевнилася, що помешкання порожнє. Із заціпеніння її вивів телефонний дзвінок на мобільний. Дзвонив, як можна було здогадатися, Йошка.

— Мене терміново викликали до суду! — кричав у слухавку. — Ти сама впораєшся?

Звичайно, вона впорається, ще й краще. Ніхто не заважатиме, нарешті зробить усе як слід…

Пригнавши додому через три години, Йошка почав вишукувати, що українка вже встигла накоїти. А в тому, що прибиральниця втне щось не так, як треба, Йошка ні секунди не сумнівався. Наскрізь просяк упевненістю, що без його уважного керівництва у хаті за цей короткий час стався побутовий колапс. Таша з гордістю відчинила комору, де чи не вперше було наведено лад. Тепер ніщо не падало на голову, щойно двері відчиняться.

— Добре! — схвалив хазяїн.

Жінка повела його до «кабінету». У кімнату знадвору падало денне світло, штори були гарненько задрапіровані обабіч вікна, речі для знедолених зникли. Краватки, паперові кулі, шкарпетки познаходили свої місця, коробки з технікою вишикувалися побіля комп’ютерного столу.

— Добре!» — й тут похвалив Йошка.

Він промовляв це слово ще з десяток разів. Навіть оголосив, що відтепер можна залишати Ташу на самоті, без керівництва. І це на другому році роботи!

Задоволена Наталка взувалася в коридорі, стоячи на одному коліні. Йошка височів над нею, щось теревенячи про взуття фірми «Кампер», якого в нього було безліч.

— Сто п’ятдесят євро… — казав, а Таша швидко зашнуровувала стерті кросівки, які сьогодні вдягла замість своїх улюблених зручних, але теж уже прадавніх черевичків. — Я тобі куплю… — раптом виголосив, і Наталя здригнулася. — Поїдемо наступного вівторка до крамниці — приміряєш.

Взуття було неперевершене, шкіряне зі спеціальною ортопедичною устілкою. «Бігати Берліном у таких — саме задоволення, — думала Наталя раніше, коли чистила хазяїнове. — От би мені таке… Але ж дороге, зараза!»

— Купиш? — перепитала, встаючи.

Вона рефлекторно задерла светра, аби підтягнути джинси, що з’їхали з талії.

— Що це? — здивовано запитав Йошка, тицьнувши Наталці мало не в пупа.

«Боже! — засоромилася жінка й обсмикнула светра. — Там же в мене мотузок». Наталка підперезувала штани біленьким мотузочком, шкодувала грошей на пасок, а ці кляті штани все спадали. Купила їх на барахолці за копійки. Чи то вона схудла, чи джинси з лайкрою розтяглися, біс його зна. Але факт залишився фактом — штани сповзали, з цим потрібно було щось робити. Недовго думаючи, Таша використала мотузок. Думала — тимчасово, але ця тимчасовість розтяглася чи не на півроку.

Німець довго сміявся, тоді прибіг до українки з камерою й попросив сфотографувати. Для нього така побутова справа виявилася проявом неабиякої фантазії.

— Я не буду фоткати обличчя, лише цей сегмент, — запевнив.

Закінчивши, приволік класного шкіряного ременя, який коштував для робітниці захмарних грошей, та простягнув його жінці. Та поміняла його на мотузок, яким Йошка показово підв’язав невеличке деревце, що росло в діжці на балконі. Ремінь виявився вдвічі більшим за Ташину талію. Йошка, використовуючи не притаманну йому винахідливість, відрізав садовими ножицями зайвий шмат, пробив спеціальним приладом дві дірочки й, задоволений собою, власноруч вклав паска Таші в лямки джинсів. Жінці здалося, що він надто гаряче дихає в її оголений живіт. Чоловік, зігнувшись, вдавав, що пасок важко пропхати крізь лямочки. «Аби лише не казав, скільки цей ремінь коштує…» — подумала.

— Цей ремінь… — почав Йошка, супроводжуючи Ташу за двері. Але чомусь не продовжив, а змінив тему: — Наступного разу їдемо за «камперами». Чюс[49]! — попрощався й зачинив двері.

Таша знала, що він зараз дивиться у вічко. Тому, аби полоскотати чоловікове его, демонстративно підняла кофтину і, прицмокуючи язиком, роздивлялася подарунок, допоки ліфт не під’їхав до шостого поверху.

Сидячи вдома за чашкою трав’яного чаю, насолоджувалася перспективою отримати круту взувачку. Її думки перебило гудіння мобільного, який був виставлений на віброрежим. Дзвонив Йошка. Несамовито кричав на все горло:

— Куди ти поділа гусячий жир? Гусячий жир, гусячий жир!

Оскільки Наталка не могла зрозуміти, що він хоче, старий тричі повторив словосполучення, думаючи, що жінка не втямить, що таке гуска і що таке жир.

Крізь сльози Йошка пояснив, що на столику в кухні стояла глибоченька мисочка, а в ній — гусячий жир. Він, мовляв, минулої середи смажив гуску, яку в елітному магазинчику купив за скількись там євро. Жир, що стікав, хлюпаючи й булькаючи, з цієї елітної гуски, він, Йошка Шумахер, власноруч збирав у ту глибоченьку мисочку. Вона, та глибоченька мисочка, з Божою допомогою простояла майже тиждень на столі, нікого не чіпала, а тепер пан німець не може її знайти. Єдина, хто могла кудись запроторити гусячий жир, — Таша, яка сьогодні працювала без керівництва, без порад і вказівок. І тепер у нього більше немає гусячого жиру. Жиру! Гусячого! У глибоченькій мисочці. І так по колу зо п’ять разів.

Тим часом, допоки пан Шумахер оповідав сам собі історію гусячого жиру, Наталка вигадувала, що б таке збрехати, аби не довести хазяїна до інфаркту. Адже це вона вилила той клятий жир. Вихлюпнула його в унітаз, змила й забула. Ну, навіщо, скажіть, будь ласка, в помешканні мільйонера знадобилася глибоченька мисочка смердючого жовтого гусячого жиру, якому виповнилося п’ять діб? «Може, він думав натирати ним свої старі кості? — розмірковувала Таша. — То я йому натоплю іншого».

— Я його викинула! — зважилася на зізнання Таша. — Якщо тобі він так потрібний, то я натоплю іншу глибоченьку мисочку.

— Він мені не потрібний ні на біса! — волав Йошка.

Таша зовсім спантеличилася, до того ж її «кампери» почали зникати за щільною димовою завісою гніву Шумахера. Ніхто нічого не казав кілька хвилин. Після трагічної паузи допит продовжився:

— Куди викинула? Навіщо? Яке мала право без дозволу?

— Не можна викидати жир до сміттєвого контейнера. Це заборонено! — відкрив таємницю пан Йошка. — Ти туди його жбурнула? — запитав вкрадливо, а голос помітно тремтів.

— Ні! — бадьоро відповіла Таша.

— Знаю! Я перевіряв, — погодився німець.

«Ого! До смітника лазив. Це круто!»

— Я його вилляла в туалет, — сказала весело й знову подумала про шкіряне взуття.

— Вай-вей! — з напругою заверещав німець.

Таша навіть давала зуб, що він у цей час схопився обома руками за голову, бо чути було, як клацнула слухавка, отже, випала на підлогу.

— Я вилила в унітаз, — повторила Таша, думаючи, що німець щось не розчув або зрозумів неправильно.

— Вай-вей! — повторилося заклинання.

«Що воно, в біса, робиться? — подумки запитала українка. — Може, він з глузду з’їхав? Може, сьогодні в суді постановили, що він не мільйонер?..»

— Не можна в унітаз! — волав Йошка. — Не можна… Це ще гірше, ніж до контейнера. Це штраф… Це біда.

«Та в чому ж біда?» — не розуміла Наталка, яка спочатку подумала, а тоді й озвучила своє питання.

— У тому, дурна українко, що жир застигне в холодній воді унітаза й заб’є мені вивідну систему. У мене вже раз таке було. — І старий заревів як бик.

«Гіркий досвід!» — усміхнулася Таша й виголосила останню фразу, яка призвела до щасливої розв’язки цієї німецької трагедії:

— Я змила гарячою водою!

На тому кінці бездротового зв’язку, на околиці Північно-Західного Берліна, довго не могли второпати, як це можна до такого допетрати — змивати жир гарячою водою в унітаз. Тоді, трохи попрацювавши звивинами мозку, почали отямлюватися.

— Гарячою? — запитав Йошка підозріло. — А унітаз не тріснув?

— Подивись, — запропонувала Таша, з сумом дивлячись на свій чай, який підступно охолов за час перепалки.

Допоки Йошка бігав перевіряти цілісність унітазу, а можливо, й запихав руки, прощупуючи зсередини, Таша, заплющивши очі, чекала.

— Все гут! Добре! Молодець, — проголосила слухавка й запікала відбоєм.

Середи

Принцеса Габріела фон Кратенбургтреттен мешкала в Шарлоттенбурзі, що розкинувся у Західному Берліні. Район старовинний, можна навіть сказати старий, якщо зважати на середній вік його жителів. Тут не побачиш новобудов, кранів, важкої техніки на дорогах. Місцину не зачепили руйнування — архітектурні споруди збереглися з довоєнних часів. Щільно оповиті плющем і декоративним виноградом три-чотириповерхові цегляні будиночки, доладно викладена бруківка, вузенькі тротуари, відносна тиша, віддаленість від перекритих корками транспортних розв’язок… Наталка стишувала ходу, коли опинялася на потрібній вулиці, бо клацання її підборів відлунювало і шарлоттенбурзькі спантеличені бабусі виставляли сиві голови у відчинені вікна. Для них це був неабиякий шум.

Таша, пам’ятаючи настанови Надії про неординарність особи королівської крові, до якої мандрувала тоді вперше, уявляла струнку дівчину з діадемою в білявому волоссі. Стрівшись уперше з принцесою, потрапила у незручне становище.

— Привіт! — сказала вона дебелій рудій бабі, яка відчинила двері. Увійшовши до квартири, позіхнула й запитала: — Хазяйки немає? — простягла руку для знайомства. — Таша!

— Габріела! — вимовила німкеня басом.

Таші підкосилися ноги, й вона присіла на барний стільчик, який сиротливо стояв у коридорі. Всередині замлоїло.

Принцеса виглядала, м’яко кажучи, неординарно. При зрості два метри (плюс-мінус кілька сантиметрів) мала обвислу дупу, що радше була схожа на драглі, груди передової доярки часів розвиненого соціалізму, як їх зображували свого часу агітаційні плакати на всій одній шостій частині суші. На додачу до цих принад принцеса могла похвалитися ще й чималою кирпою, густо оздобленою насичено-цегляного кольору ластовинням.

Дама, вітаючись, повільно закачувала рукави, й Таші відкрилися сильні, м’язисті руки аристократки, вкриті світло-рудим пушком. Якби не він, Таша могла би припустити, що свою густу гриву принцеса робить помаранчевою за допомогою фарби.

Коли Таша змогла встати зі стільця, принцеса-тітка показала їй поле діяльності, обережно крокуючи ступнями сорок другого розміру по вкритій сухим відмерлим листям підлозі. У центральній кімнаті двері на терасу були відчинені, й вітер заносив знадвору все, що йому вдавалося підхопити. Квартирою хаотично були розставлені недомальовані й закінчені полотна, мольберти; розкидані пожмакані тюбики з-під масляних фарб. У Габріели було лише дві кімнати й кухня. Та навіть цей мінімум вжахнув прибиральницю. «Матір Божа! Це ж чого Принцеса так лайном обросла?»

Ораторські здібності не входили до чеснот принцеси Габріели. Починаючи говорити, вона рясно червоніла, вуха робилися яскраво-рожевими, просвічували навпроти тьмяного сонячного світла, яке пробивалося крізь запилюжені шибки. Таша, тамуючи регіт, серйозно вислуховувала накази хазяйки. Та просила нічого не чіпати, не вчиняти кардинальних дій, лише зробити легке прибирання й попрасувати заготовлену білизну. Прибиральницьке свавілля дозволялося лише у ванній кімнаті й на кухні.

— Я люблю рослини! — пояснювала, обводячи долонею безліч горщиків на балконі, в яких окрім звичайних квіточок росли ще й кущі і навіть невеличкі дерева. З них, власне, й облітало листя, яке носилося по хаті, як по стайні. — Мені подобається уявляти, що я ходжу по землі. — Принцеса показово наступила на листочок. Він тихенько затріскотів, під пресом чималого кросівка ламалися його тендітні хребці. Принцеса майже в оргазмі закрила очі, глибоко вдихнула самим лише носом — і раптово зойкнула, розклепивши повіки. — Ой, цвіте! — вигукнула, аж загули стіни. — Цвіте! — підскочила на одній ніжці (якщо можна так назвати подібну кінцівку) і дременула на кухню.

Таша посунула й собі за Габріелою. В кухні та ніжно погладжувала надзвичайно гарну квітку, котра, вірогідно, щойно розквітла.

— Я почула запах, — зашарілася принцеса й приклалася до фіолетового бутона потрісканими губами.

Вдруге зойкнула, похапцем подивилася на годинника, рвонула до коридору, примушуючи підлогу під собою труситися. Звідкілясь від дверей віддавала останні накази. Таша вийшла до неї, і принцеса зненацька рвучко притягла її до себе, міцно обняла, аж Таші тріснуло щось усередині, й по-родинному поцілувала тричі у щоки…

«Дійсно неординарна», — вирішила Наталка.

Для Габріели Таша виконувала завжди однакову роботу, фантазувати на тему прибирання тут було не заведено. Підмітала мітлою з довгою ручкою, оминаючи вазони, як у слаломі (пилососа не було принципово, бо він міг нашкодити рослинам), шкребла підгорілі каструлі, про які принцеса перед виходом на роботу розповідала все нові й нові історії. Оповідки зводилися до того, що, задивившись на якусь мушку, черв’ячка, листочок, пилинку, хмаринку чи вітерець, принцеса мусила потім їсти кашу, картоплю, капусту чи м’ясо з гірким присмаком горілого. Габріелі було тридцять сім років, вона не мала чоловіка чи коханця, але гормони грали, і це штовхало жінку закохуватися у предмети.

Вона досить непогано малювала, як на Ташин смак. Переважно зображувала коней, котів, собак на лоні природи, так би мовити — Божі тварі на пленері. Судячи з того, що Наталка через тиждень перемивала залишені Габріелою порцелянові сервізи на кільканадцять осіб, навантажені біля мийки у височезні стоси-хмарочоси, принцеса полюбляла влаштовувати велелюдні вечірки.

— З якого приводу? — весело питала прибиральниця, вказуючи на батареї тарілок. Таша всією душею полюбила незграбну принцесу за її дитячу вдачу та наївність.

— Сестри шукають мені пару, — промовляла Габріела, ховала обличчя за червоними долонями та гучно, по-конячому іржала. Довго не могла спинитися.

Наталка вбачала в її поведінці зародки нервового захворювання.

У Габріели було дві сестри та брат. Старші сестри мешкали у Мюнхені, мали сім’ї, дітей, були як дві краплі води схожі на Габріелу, але вирізнялися жорсткими чоловічими характерами. І це грало в унісон із їхніми зовнішніми параметрами. Натомість Габі вважалася в родині фон Кратенбургтреттен білою вороною. Двічі Наталка була свідком галасливих скандалів, під час яких перепадало на горіхи і їй. Сестри Габріели безцеремонно закидали Наталці недбале ставлення до професійних обов’язків.

— Навіщо тобі хатня робітниця? Що вона тут робить? — питала принцесу фон Кратенбургтреттен найстарша сестра, свердлячи родичку яструбиним поглядом та одночасно з цим підкидаючи носком блискучого черевика листя.

Габріела лише червоніла й чекала, коли сестри скинуть негативний баласт. Вона воліла в такі хвилини відрядити Ташу до магазину за продуктами.

— Повернешся за дві години… — шепотіла й підморгувала.

Коли прибиральниця поверталася у спорожнілу квартиру, на столику лежали цидулка від принцеси і якась дрібничка на кшталт цукерочки чи шпильки для волосся. У записці значилося: «Перепрошую за тимчасові незручності».

Рід Кратенбургтреттен походив від голландської королівської гілки, та давно вже перевівся, залишилися тільки ім’я й заповіти далеких родичів, що відали Богу душу. Габріела вважалася принцесою на бобах, тобто в неї не було посагу — один із дідусів по материній лінії склав на неї заповіт, але так, що жінка могла одержати гроші в разі заміжжя. А її ніхто не брав.

— Та не хочу я за той заміж, трясця його матері, — казала Габріела, коли Таша перетворилася на її довірену особу, десь на другий тиждень гарування. — Але ж треба на щось жити. — Вона складала будиночком руденькі брівки й по-собачому дивилася на українку, випрошуючи моральної підтримки.

Таша, аби була чоловіком, так би й запропонувала дивачці руку й серце. У це далеко не досконале й не жіночне тіло Бог вклав ніжну й тонку душу. Дивлячись у рябе Габріелине обличчя, Таша хотіла плакати від радості. Але коли переводила погляд на заяложені штани принцеси з обвислою матнею й коліньми, на чорну, вилинялу на плечах сорочку — брали дрижаки, навіть хотілося волати: «О майн гот[50]!» — і тікати світ за очі.

Хоч як боролася Таша з брудом і сміттям у цій оселі, тут при нагоді можна було виявити запліснявілу булку під ліжком, старі черевики в морозильній камері, бабські ліфчики, розвішані на дверних ручках, від чого вони (ліфчики, звісно) скидалися на гамаки; залишений іще минулого тижня в духовці суп, що вже заграв і неабияк смердів; посеред вітальні — купу землі, з якої стирчав новий паросток; червоні відбитки візерунчастих підошов. Чому червоні? Бо принцеса не помітила, як наступила на губну помаду, що впала з туалетного столика. І тепер масні трафарети прикрашали вичовгану підлогу.

— Не чіпай! — просила Габріела Наталку, коли та схилялася над слідом із вологою ганчіркою.

Принцеса летіла до спальні. Прибиральниця чекала. Габріела вганяла до кімнати з камерою, швиденько фільмувала сліди й поспіхом збиралася на роботу. Працювала у доволі солідному мережевому рекламному бюро художницею.

Українка щораз проводжала Габріелу, стоячи на вкритому зеленню балконі-оранжереї, махала рукою, вдивлялася у пришелепувату принцесу, яка поспіхом накидала куртку лише на одну руку.

— Дурепа! — лагідно промовляла Таша і бралася до роботи.

Брат Габріели, естет Ернесто, не помічав вад родички й тягнувся до неї, як до матері, яку вони втратили, коли ще були підлітками. Саме їхня мама наполягла дати дітям такі імена — Ернесто й Габріела, бо була італійкою князівського роду. Від неї з генами отримали любов до мистецтва, тонку душу, ніжність. Дві інші дівчини були батьковими пасіями. Дівчат німецький граф зліпив із себе, а Ернесто — невеликий на зріст чорноокий та смаглявий красень із тонким носом і скульптурним підборіддям — вдався в красуню матір. Він був найменшим, егоїстичним, саркастичним та в’їдливим. На відміну від мюнхенських сестер, жив у Берліні, часто навідувався до Габі, аби розповісти про свої любовні негаразди. Забігши до сестри в якусь із серед, попросився залишитися з Ташею, бо Габріела поспішала на роботу. Сидів на кухні, осідлавши високого барного стільця. Звісивши ноги, махав ними, ніби маленький рибалка на березі в очікуванні рибки. Міг подовгу мовчати, вдивляючись у Ташину спину, а тоді зненацька запитати щось образливе.

— А ви там у себе продукти миєте перед вживанням? — пускав бісики.

Наталка мовчала.

— Ви займаєтесь сексом через простирадло? — чіплявся до простолюдинки.

— Ви народжуєте в лісі? — наостанок кидав щось зовсім безглузде.

Ернесто знав про Росію (він думав, що Таша саме з цієї країни, й переконувати його не було сенсу) зі страшних казок, що їх любила розповідати йому в ранньому дитинстві бабуся — трохи пришелепувата графиня фон Дитріх.

— Ми вміємо добре різати людей ножами, — зімітувала бандитську манеру, тримаючи в руці чималого тесака, бо саме взялася за нього, аби сполоснути.

Побачила, як у принца здригнулася нога. Тоді голосно засміялася, кинула холодну зброю на стіл, попередньо витерши перекинутим через плече рушником.

Італійський німець вимушено посміхнувся, і, коли вже мав зовсім розслабитися, Таша підійшла до нього впритул та поцілувала з усією пристрастю, на яку лише була здатна. Вчинила так заради вистави, яку спонтанно вирішила показати пихатому Ернесто. Від поцілунку той очухався не відразу. Наталка рвонула до кімнати, ввімкнула перший-ліпший диск і взялася цибати кімнатою. Незважаючи на велику перерву в тренуваннях, Таша втнула професійний джайв. Ернесто аж рота розкрив від захоплення. Таша вимкнула музику, вихопила з полиці альбом репродукцій відомих художників і почала сходу розповідати про кожного з них. Ще замолоду цікавилася живописом, але Бог не дав хисту до малювання, тому її інтереси спрямувалися виключно на теорію.

Лекція увірвалася так само раптово, як і почалася. Таша пішла на кухню доробляти свою чорну роботу.

— Ти розумна! — оговтавшись, вимовив Ернесто й зашарівся точно як сестра.

Таша сумно посміхнулася, погладила по плечу цього тридцятилітнього хлопчика.

— Йди, Ернесто. Мені треба працювати, — попросила, і він тієї ж миті виконав прохання. Від дверей почувся його голос: — Вибач! — і зойкнули двері.

Наталка зібрала собі чималий гардероб фірмових якісних речей, але на роботу вдягала старі, навіть старечі плаття. Аби не виділятися. Ну хто де бачив, щоби прибиральниця ходила у шикарному діловому костюмі? Дозволяла собі форсонути у вихідні, коли запрошувала гостей, або по буднях увечері перед сном. Наряджалася, крутилася перед великим дзеркалом, уявляючи, як приїде додому, як її зустріне Микита, як вони разом підуть до дитячого будинку, аби взяти собі хлопчика. На чужині Наталка багато передумала на цю тему, і тепер їй кортіло мати не лише хлопчика, а й дівчинку.

Микита виходив на зв’язок усе рідше, сама Таша раз по раз не могла додзвонитися до коханого. Його завжди не було вдома, а мобільний говорив механічним голосом, що він поза зоною досяжності. «Дійсно так — недосяжний», — сумно думала Наталка.

— У мене в неділю велика вечірка, — сказала Габріела через рік після того, як Таша почала у неї працювати. А може, й раніше чи пізніше… Часові межі стерлися в голові українки, вона не могла отак сходу сказати, скільки вже перебуває у Німеччині та й на Заході загалом. — У мене в неділю буде вечірка! — повторила німкеня, штурхаючи Наталку, яка на мить задумалася. — Хочу, аби ти прийшла.

— На вечірку? — запитала спантеличена Таша, бо ж знала, що зазвичай такі збіговиська влаштовуються виключно для аристократів, навіть напівкровкам вхід суворо заборонений.

Габріела виправилася, відчуваючи, що неправильно сформулювала думку.

— Обслуговувати. Подаватимеш напої, наїдки. Митимеш посуд… Ну, і таке інше. — Габі обдивилася українку з голови до п’ят. — Лише… — Жінка завагалася, було видно, що не хоче образити Ташу. — Лише… тобі потрібно у щось інше переодягтися… Розумієш? Тут будуть такі люди… Краще, щоб вони той…

— Немає питань! — випалила Наталка, радіючи, що зможе показати власну неповторність та підтримати імідж своєї держави на європейському рівні.

У зазначену неділю прибиральниця прийшла до принцеси заздалегідь, за кілька годин до початку вечірки. Мусила-бо приготувати все до бенкету, порозпихати по кутках зайві речі, звільнити велику кімнату від стола, горщиків, картин, дошки для прасування та іншого непотребу. Зустріла хазяйку в своєму вбранні, традиційному, всім знайомому, — сіра вовняна спідниця, синій тонкий светр і теплі панчішки. Габріела навіть рота розкрила від здивування. Її очі говорили благально: «Я ж просила». Наталка заспокоїла німкеню, перевела розмову на інше, поцікавилася, у що вбереться сама принцеса. Габріела, сяючи від щастя, поманила Ташу за собою й, загадково всміхаючись, підвела до шафи. Відкрила дверцята, наче зачаровану скриню, витягла плічка із сукнею. Погладжуючи блискучі хвилі шовкової тканини, попросила:

— Допоможи!

Тіло Габріели з великими труднощами було запхано до вбрання, на декілька розмірів меншого, ніж було необхідно цій телиці. Прибиральниця не змогла опанувати емоції та скрушно зітхнула. Добре, що перевдягнена принцеса прийняла її зітхання як захоплення. Зелена сукня без бретельок була пошита так, що тканина збиралася складками навколо міцного корпуса й робила Габріелу схожою на діжку для фікуса, яку попередньо задрапірували зеленою блискучою ганчіркою. Невизначеної довжини туалет ділив руду німкеню на три частини. Окремо було погруддя — рожева правиця, вкрита веснянками та рудим пушком, ковбасою переходила через зону декольте у ліву руку, по лінії грудей тіло перетискалося краєм сукні. Друга частина — зелений квадратний континент. Нижня частина Габріели складалася з її міцних ніг у зелених шовкових панчохах. Ну чисто тобі фікус, лише росте він донизу. Надто вузька сукня не давала можливості німкені ходити так, як вона звикла. Коли жінка рушила до дзеркала, аби помилуватися собою, тканина затріщала. Габі видихнула повітря, яке затамувала, влізаючи в цей мішок, і задріботіла по коридору, стиха лаючись. Її мучила складна дилема: взувати підбори чи досить лише сукні, аби наповал вразити гостей. Наталка не втручалася у важкий процес вибору Габріели. Взялася за облаштування святкового інтер’єру.

О дев’ятій почали сходитися запрошені. Наталка вирішила не виставляти носа з кухні, допоки не буде наказу виносити напої. Про час виходу служниця мала б довідатися з того, що буде увімкнено музику, такий собі «Але-оп!» від пані Габріели. Це вони придумали разом.

Знаючи, що ніхто не зайде до кухні, Таша швиденько привела себе до ладу: вбралася в червону спідницю-олівець, шовкову тілесного кольору блузу з великим кокетливим бантом на шиї, тонкі безколірні панчохи, завдяки яким стрункі ноги Наталі виглядали ще більш привабливими. Наостанок Таша взула класичні черевички на тонкому підборі. Ансамбль завершували витончені браслети на зап’ястках і дивовижно гарні сережки, що звисали аж до лінії плеча. Одяг придбала, зазирнувши до магазину, який порадив Майкл. Крій вигідно підкреслював дивовижну фігуру Таші. Вона почувалася у цьому костюмі кінозіркою. Завершальним акордом стали легкий макіяж і вишукано-проста зачіска — зібране в пучок волосся, лише одне тоненьке пасмо ніби ненавмисне вибилося та падало на щоку.

В очікуванні позивних Ташу почало адреналінити. І ось її зірковий час настав. Кінцівки помітно тремтіли, коли вона взяла тацю й попливла до вітальні.

До її появи тут голосно перемовлялися, кричали й гиготіли чоловічими й жіночими голосами… Двері відчинилися… І враз усе стихло… На Наталку вирячилося понад десять пар очей. Здивовані, захоплені, чомусь розлючені, спантеличені й розгублені погляди оцінювали героїню балу.

— Вау! — перервав тишу Ернесто й вимкнув музику. — Ташо! Ти — казка.

Чоловік забрав із рук Наталки заставлену келихами з шампанським тацю й запросив сісти поруч. Жінка відмовилася, безмовно вклонилася самою лише головою, наче одаліска, склала руки долоня до долоні й задки випливла з кімнати. За якусь мить на кухню увірвалися чоловіки. Вони облизували Ташу поглядами, голосно висловлюючи захоплення її вбранням, а головне — фігурою. Один із молодиків, височенький Губерт, запросив Ташу на танець, силоміць витягнувши розгублену жінку до аристократичного товариства. Німкені споглядали за дійством з неприхованими ревнощами. Габріела зиркала на прибиральницю, поблискуючи зволожнілими очима. Наталка зрозуміла, що передала куті меду, але відступати не хотілося. «Нехай горить усе синім полум’ям. Зараз покажемо цим набундюченим дурепам, що таке справжня жінка», — обдивилася німкень, виключаючи зі списку дуреп хазяйку.

Цілий вечір велися балачки про художників, поетів, композиторів. Наталка брала активну участь у спілкуванні. Не відмовлялася від шампанського й під кінець вечірки вже зовсім не піклувалася про брудний посуд: чоловіки взялися їй допомагати й, закачавши рукави, бульбалися в мильній воді. Ернесто ставав на коліно перед українкою, декламуючи їй Ґете і Шиллера в оригіналі…

Коли закінчилася невдала для аристократичного жіноцтва вечірка, Таша згодилася на пропозицію Губерта провести її додому. Дорогою почула від німця зізнання, що вечірка влаштовувалася, аби посватати їх із Габріелою.

— Даремно ви не придивилися до Габі. Вона найкраща, — рекомендувала Наталка, а про себе додала: «Середа відтепер — вільний день. Треба шукати нову роботу».

— Я не можу собі дозволити експлуатувати людину, яка розумніша за мене, — говорила наступного дня по телефону Габріела. — Вибач, Ташо, але я не потребую більше помічниць. — Вона поклала слухавку.

Наталці було зрозуміло, чому принцеса дала їй відкоша. Але розуміння прийшло надто пізно.

Відтоді середи присвячувалися непопулярній, вельми відразливій, але добре оплачуваній роботі — Таша влаштувалася до міського туалету. Заробляла за чотири години ганьби як за два дні звичайного прибирання. «Ну і біс із ним!» — підбадьорювала себе, перебуваючи в запльованій громадській вбиральні на розі Александерплац. Для підняття бойового духу голосно співала, направляючи струмінь води, що бив зі шланга, на ряд загиджених унітазів. Зранку-раненько, о шостій, перекривала табличкою вхід до туалету, вбиралася у спеціальній коморі, влаштованій в одній із кабінок, у гумовий костюм і високі чоботи. На очі натягала великі окуляри-маску. Сміючись, називала себе космічним асенізатором. Відкручувала вентиль та пускала під великим тиском воду, яка змивала усе, що залишили по собі відвідувачі. Щоби не смерділо, закладала носа ватними кульками, які стирчали назовні. Робота, на додачу до смороду та відрази, була ще й небезпечна. Декілька разів Таша наривалася на маніяків-початківців.

— Агов! — зазвичай кричала, зайшовши до чоловічої половини. — Хто є, виходьте, прибирання!

Ніхто не озивався. Переодягшись і взявши відро з мийними засобами, розуміла, що в підземеллі вона не одна. Навпроти стояв якийсь покидьок-ексгібіціоніст. Спустивши штани, показував Наталці чималий ерегований «прибор» і сам із цього тішився. Жінка, яка звикла діяти миттєво, хлюпала на придурка з пляшки першим-ліпшим, що потрапляло до рук, та чекала, поки, накричавшись і підцупивши на дупу штани, він залишав приміщення. Робила це доволі спокійно. «Хай би спробував дістати мене через цей гумовий комбінезон», — думала й далі голосно співала, аби сповістити тих, хто, можливо, не побачив попередження про прибирання. Вправлялася швидко, а гроші, як відомо, не смердять. Праця була легальна, плату Таша отримувала з муніципалітету поштою. Оскільки охочих виконувати таку брудну роботу серед німців не було, місцеві закривали очі на те, що українка не має дозволу на труд, точніше, про дозвіл у неї ніхто не питав.

Четверги

Штефі! О, Штефі… Наталці за все життя не видавалося навіть поруч стояти з такою красунею, як Штефі. Афродіта, мрія поета, неперевершене диво природи.

Штефі — натуральна білявка. І не якась там, із рудими вкрапленнями чи жовтувата, альбіноска чи світло-руса. Стовідсоткова білявка, яких у світі лишилося стільки, що скоро на них заведуть окрему Червону книгу. Таша при першій зустрічі була ошелешена цією вродою. Просто стояла і, приліпившись поглядом до німкені, не могла вимовити й слова. Здавалося, що від Штефі струменить світло, принаймні Таша могла побожитися, що бачила гало[51]. Штефанія білозубо всміхалася до очамрілої іноземки, знала, що її згодом попустить, бо ж усі так реагують. Очі німецької богині яскравіли волошково, примушуючи Наталчині комплекси вилазити з потаємних дір і жерти мозок ізсередини. Губи… Губи Штефі — це окрема тема для написання якщо не роману, то повісті найгеніальнішими письменниками сучасності. На цей рот можна було дивитися вічно, не відводячи погляду. Коли уста були стулені й коли вони рухалися, випускаючи в ефір неземної краси звуки, їхній вигляд діяв на співрозмовника, як гіпноз. Наталка не звернула уваги на ніс Штефі, бо то не мало ніякого значення. Будь-який ніс на такому обличчі виглядав би ідеально.

Фігура, тіло і шкіра лялечки були варті того, аби все це куштувати на смак, дотик та запах. Навіть жінки не могли пройти повз Штефі, не облизнувшись. Дикі, позбавлені логічного трактування думки в одну мить пролітали спустошеним простором черепної коробки тих, хто стикався лицем до лиця зі Штефанією.

Німкеня на додаток до всього, дарованого їй небожителями, була актрисою. Хоча якщо подумати добренько — а ким іще? Як правило, зйомки проходили у другій половині дня, тому Штефі до дванадцятої не вилазила з ліжка. Подеколи на її ложі Наталка заставала якогось перчика. Соромлячись, зачиняла двері. Щораз перчик був інший. Перчиками Таша про себе не без ревнощів називала кавалерів Штефі. «Ну чого я чіпляюсь до мужиків? — сварила себе українка, прибираючи на кухні недоїдки від учорашньої романтичної вечері. — Чоловіки як чоловіки… Але ж щось не той… Їй би Бреда Піта. Ото пара… А це якесь миршаве».

Насправді Наталка була не надто об’єктивною в оцінюванні нічних гостей Штефі. Вона їх бачила лише під ковдрою, з закислими очима і скуйовдженим волоссям… Коли кавалери залишали помешкання, Таша не відала. Якщо виходило так, що з середи Штефі забувала, що до неї зранку припхнеться українка, і залишала в себе коханця, то відсилала Ташу в хімчистку, магазин, винести сміття й тим часом спроваджувала залицяльника.

— Обов’язково перестели ліжко, — просила німкеня, прискіпливо вдивляючись у люстерко і фарбуючи вії маскарою «Christian Dior».

Таша потайки користувалася косметикою Штефі й могла навіть перед високим судом засвідчити, що дорогий мейк-ап має свої переваги, результат, як кажуть, на обличчі.

Штефі на роботі мала бути рівно о дванадцятій, та раніше декількох хвилин на першу з дому не виходила. Звичку запізнюватися не полишала, хоч би й землетрус. Хай би й режисер дзвонив та верещав не своїм голосом у слухавку, жінка лише посміхалася, відповідно до свого нордичного характеру, відставляла верескливий телефон убік і робила свої справи, поки начальство втихомирювалося. Таша працювала дуже філігранно, допоки актриса не виходила з хати, аби не зачепити жінку, не перейти їй дорогу чи не стати на її шляху.

На початку Ташиної трудової діяльності трапився такий прикрий випадок. Штефанія саме бабралася біля люстра, а прибиральниця гасала зі шваброю. Дійшовши зі своїм вологим прибиранням до місця дислокації красуні, Таша чемно попросила відійти. Штефі подивилася на робітницю спопеляючим поглядом, від якого українка відчула такий сором, ніби щонайменше брала участь у військових діях на боці фашистів. З плином часу Таша Кулібаба, засвоївши ази субординації, вправно вивертала зі шваброю чи іншим знаряддям на звивистих віражах.

Штефі Грантбург користувалася таксі, власної машини не мала, казала: «Навіщо, коли у мене сотня шоферів напохваті». І це була чистісінька правда: пальчиком поманить — і будь-яке авто до її послуг. Таша навіть не сумнівалася, що таксисти не беруть із неї грошей. Хоч їхати, як кажуть, близенький світ: із Леопольдплац до Потсдама, а там ще до Бабельсберга, бо саме у Бабельсберзі розташована відома на цілий світ найстаріша у Європі кіностудія. Наталці понад усе кортіло побувати там. Будь-хто міг навідатися до цього місця, бо туди продавали квитки, водили екскурсії. На території кіностудії збудували парк розваг і стригли купюри з дурних відвідувачів, які марили доторком до живого кінематографа. Штефі не раз підсміювалася над тупими туристами, яких водять спустошеними вуличками-декораціями й розповідають, що тут кільканадцять років тому знімався той чи інший відомий фільм. «Немає їм що робити», — дивувалася актриса.

Пані Грантбург мешкала в непоганій орендованій квартирі з великими і світлими чотирма кімнатами. «Навіщо мені все це?» — бувало, запитувала сама себе, заламуючи руки й дивлячись у дзеркало. Штефі платила робітниці справно за шість годин роботи, іноді давала більше, але наступного четверга з математичною точністю відраховувала. Їй би вивчитися на економіста… Та, як виявилося, Штефі навіть не закінчила середню школу. З видань у цій оселі були лише глянцеві часописи. «Хоч щось», — виправдовувала красуню Таша.

Прибираючи, Наталя знаходила під ліжком, кріслами й диваном п’ятдесятицентові монети, а час від часу й один чи два євро. Спокуса забрати додаткові гроші була меншою, ніж обожнювання Штефі, яким інфікувалася Таша, тому, припнута ланцюгом поклоніння своєму кумирові, прибиральниця, виловивши монети зі сховків, чесно складала їх купками на тумбі при ліжку.

Штефі довго випробовувала гастарбайтерку і якось зранку, сьорбнувши наперсток елітного пійла, щоби похмелитися й набратися хоробрості, зізналася зі сльозами на очах, що вона розкидала гроші навмисне, аби переконатися в чеснотах робітниці.

— Я переконалася ще й у твоєму благородстві, — погрожуючи пальчиком, сповіщала німкеня.

У Штефі до Таші працювали доволі чесні робітниці. Надія, наприклад, брала лише половину віднайденого. І це влаштовувало роботодавицю. Бо до Надії Штефанія наймала своїх одноплемінниць, які не гребували забирати усе, ймовірно вважаючи, що гроші на підлозі — то сміття. Наталка ж перевершила усіх разом узятих.

— За рік — жодного випадку, — казала Штефі й виймала з бюро записник, де було нашкрябано дату й кількість монет, враховуючи номінали.

Наталка й не подумала образитися на підступну перевірку, бо досі була під впливом харизми Штефки, бачила в ній свої потаємні та, на жаль, нездійснені мрії.

Вона з дитинства марила акторством. Навіть ходила до студії, де діти вивчали сценічну мову, акторську майстерність, вокал. Потім подруга перетягла її на танці, але мрія про сцену дрімала на самому дні гіпофізу, чи де там відкладаються зазвичай мрії.

Коли довгостроковий тест на монетозалежність було завершено, Штефі дозволила Наталці підбирати гроші, які викотилися в когось із кишені. Українка подякувала та лаконічно зауважила про себе: «Перевірятиме!» З того часу сіяння грошима припинилося. Час від часу можна було витягти з-під ліжка двадцять центів, але розмінюватися на дрібниці Таші було соромно, і вона планомірно складала дріб’язок на тумбу.

— Боже! Боже! — кричала Штефі, відсахуючись по-театральному від дзеркала і прикриваючи тильним боком долоні півобличчя. — Ташо! — кликала на підмогу. — Подивись на цей ніс! — благала, похнюпившись.

Таша прискіпливо вдивлялася, на її обличчі повільно вималювалася оргазмічна посмішка, яку Штефі розшифрувала по-своєму.

— От, бачиш, навіть ти смієшся.

Наталку шкрябнуло словосполучення «навіть ти», але вона відкинула думки про погане, бо мала терміново виправдовувати свою посмішку.

— Я милуюся! — сказала з такою правдою в голосі, що і Штефі всміхнулася.

За півгодини сцена повторилася. Виявилося, що німкеня конче незадоволена своїм носом, що він не дає їй спокою ні вдень, ані вночі. Двадцять дев’ять років жила з ним, і нічого, а тут — завеликий, каже.

— Вчора одна там сучка, Барбара, припхалася на роботу з та-а-аким носом, — речення звучало дивно.

«Як це прийшла з носом, а до цього що, без нього ходила? Чи вона його міняє час від часу?» — саркастично міркувала прибиральниця й останню думку озвучила, маючи на меті розвеселити актрису.

— Уяви собі, так воно і є!

Клята Барбара завдяки пластиці позбулася носа, який уже всім набрид, і тепер ганяє по Бабельсбергу з новесеньким — ідеальної форми.

— Бляха-муха! — вихопилося у Таші.

На запитання німкені, що означає «бліяха-мукха», відповіла, трохи поламавши голову над тлумаченням:

— Щось на кшталт «вау»!

Якогось четверга Штефанія зустрічала Ташу, як завжди, в ліжку. Та цього дня обличчя бідолашної було вщерть забинтоване. Красуня стогнала, як поранений боєць, бездумно вирячившись у стелю. Цього дня прибирання відклалося до кращих часів, бо Таша перекваліфікувалася на сестру милосердя, виконуючи забаганки прооперованої Штефанії, яка зважилася на пластичну операцію, не надто заглиблюючись у причинно-наслідковий аналіз.

— Я сподівалася, прийду, вони відріжуть зайве, я й піду додому… Навіть не думала, що буде біль, кров, шви та бинти, — скаржилася, по-дитячому зітхаючи. — А сука Барбара про це нічичирк, — мало не плакала.

Лікар видав Штефанії рецепта на заспокійливі ліки. Таша, пересилюючи страх, вколола у стегно німкені наркотики. Штефанії стало краще, а може, навіть зовсім добре, бо вона почала молоти бозна-що про оргазми, члени й вагіни, дурнувато гигикаючи і намагаючись показово торкнутися своїх геніталій та грудей. Наталка тримала Штефі за руки, допоки та не пірнула в неспокійний сон.

Ввечері до Штефі прийшла подруга, яка не представилася українці, ба навіть не подивилася на неї. Кинулася до ложа актриси, ніби та була на смертному одрі. Стоячи на колінах перед ліжком, молодиця поклала голову на матрац та ритмічно пошморгувала носом.

— Можеш іти! — наказала Таші гостя, не змінюючи пози.

— До побачення, Барбаро! — відповіла зверхньо Наталка й вирушила додому. Вона була впевнена, що це саме Барбара, бо її ніс дійсно вражав досконалістю.

За тиждень Штефі влаштувала невеличке свято з приводу свого повернення до тями. Її ніс був скалькований із носа клятої Барбари, але Штефі така модель личила значно більше. «Барбі з’їде з глузду!» — посміхалася Наталка. Під очима Штефанії досі синіли кола, на роботу вона не ходила, давала новому обличчю пристосуватися до життя. Ввімкнувши музику, налила два келихи білого вина.

— Сідай, подруго, бахнемо по одній, — в не притаманній собі манері висловилася німкеня.

До вечора обидві наклюкалися так, що не могли ходити, тому вляглися поруч на ліжко. Німкеня наказала, аби Ната не залазила під ковдру, проводячи таким чином між собою й нею кордон.

— Боже! — о дев’ятій ранку в п’ятницю заволала Наталка. — Я ж запізнююсь до Штраубе!

Вхопила торбу, абияк нацупила на себе одяг. Наостанок наважилася збудити актрису, аби поговорити щодо вчорашньої платні.

— Ташо, побійся Бога, — повільно, не розкліплюючи повік, вимовила Штефі. — Ти хіба вчора працювала?

І то правда. Вона ж учора пила. Але ж не зі своєї волі. Бажання роботодавця — закон. «От сучка!» — вперше скинула німкеню з Олімпу Наталка й погнала на іншу роботу.

У фрау Штефанії Грантбург працювати було дуже цікаво, завжди якась несподіванка, нові ідеї. Богема — що тут скажеш?.. Чи то від нудьги, чи від нестачі освіти німкеня видумувала собі на голову нові пригоди. За місяць вона мала їхати на відпочинок у якусь надзвичайно дорогу діру, на острів чи півострів, куди пхаються всі товстосуми Німеччини. Акторці вдалося підчепити такого жевжика, котрий спонсорував її мандрівку. Єдиним мінусом у цьому було те, що…

— Він поставив умову, що я маю схуднути… — розповідала Штефанія, не відходячи від дзеркала.

Вона стовбичила посеред кімнати у шатах Єви й, нацупивши на нового носа старі окуляри, вишукувала прихований целюліт. Його там не було, але, на думку самої Штефі, десь мав бути.

— Він каже, що любить, аби кістки давили його в м’який живіт при зляганні. — Такі подробиці Наталці зовсім не хотілося чути, але німкеня спілкувалася сама з собою.

Почалося виснажливе голодування. Надійшов наказ від хазяйки повикидати всі харчі на смітник. Таші кортіло забрати смакоту додому, щоби протягом тижня насолоджуватися наїдками, але Штефанія була невблаганна. Сама скидала усе жужмом до поліетиленових пакетів і наполягала, аби прибиральниця виносила їх до баків. Стоячи біля вікон, які виходили на задній двір, де й були розташовані контейнери, спостерігала за чистотою експерименту.

За день до омріяної мандрівки Штефанія подалася до спортзали, аби виснажливим тренуванням додати своїм обтягнутим шкірою кісткам рельєфного вигляду. Але організм дав збій, відмовився працювати у несприятливих умовах та оголосив страйк. Голодування закінчилося непритомністю. І все б нічого, якби бідолашна в гонитві за ідеальним тілом і веселим життям не стукнулася об лаву, впавши в роздягальні спортивного комплексу. До того ж доля, рок чи ще якась біда повернулася до красуні спиною і примусила її вдаритися не, припустимо, потилицею чи вухом, а найдорожчим, у прямому й переносному розумінні цього слова, місцем… Носом. Звичайно ж, тонкі, поламані під час пластики хрящі не витримали, розтрощилися… Штефі знову опинилася в бинтах. Перспектива залишатися прекрасною після їх зняття згорала синім полум’ям у вогні реальності.

— Як же ти тепер будеш зніматись?! — мало не голосила Наталка, тримаючи за руку актрису й тамуючи потоки сліз.

Не сказати, щоб Штефанія виглядала негарно, просто носик був уже, м’яко кажучи, не той. Вона трохи була схожа на сестру відомого дизайнера Версаче. Ну, не вся, а лише носом.

— У моїй роботі обличчя не найважливіше, — по-філософськи повідала Штефі.

Таша подумала: «Ну, так, так. У акторстві головне — душа, емоція». Але не могла відігнати від себе думку, що режисери пропонували Штефці ролі через гарненьку зовнішність. Прибиральниця з острахом чекала, що невдовзі втратить роботу, бо актриса сама поповнить лави німецьких безробітних.

Але страхи не справдилися. Таша останнім часом заставала актрису не у ліжку, а вже біля дверей. Штефі поспіхом розповідала, що з такою зовнішністю в неї з’явилося ще більше роботи. «Просто завал. Родзинка», — пояснювала й чимдуж мчала до таксі.

Наталка якось наважилася і попросила у Штефі дозволу піти на зйомку, подивитися. Примружила око, бо думала, що така знаменитість відмовлятиметься. Мовляв, на знімальному майданчику не має бути зайвих людей. Приготувалася до відкоша, але натомість почула:

— Приходь після третьої. Ось тобі перепустка… — Написала щось на своїй візитівці. — Шукатимеш сьомий павільйон… Це під ліском, не в районі розважального містечка… Коротше, захочеш — знайдеш. — І поцокотіла підборами по гранітних сходинках.

Нарешті здійснюється заповітна мрія — Наталка матиме шанс доторкнутися до святая святих. Побачить, як знімають справжнє кіно. «А може, й мене помітять… Запропонують щось у масовці», — уявляла, аж підстрибувала від страху й задоволення.

Потрібний майданчик шукати довелося досить довго. Коли жінка запитала про це місце у працівника парку, він обдивився незнайомку, погляд ковзнув по грудях і ногах, тоді, обійнявши Ташу за талію, чоловік вказав пальцем ліворуч. Жінка відчула, що в повітрі завис дух сексу. Вона вирвалася від дивака й, оглядаючись, ніби на маніяка, підтюпцем погнала до посадки, що виднілася над дахами одноповерхових фанерних декорацій у стилі кантрі.

На одному з двох занедбаних ангарів було виведено білою фарбою здоровенну цифру сім. Наташа поглянула на годинник. Десять хвилин на четверту. «Трохи запізнилась… Аби лише впустили». У жінки так калатало серце, що їй навіть хотілося, аби якийсь охоронець суворо доповів: «Ви не можете зайти, бо запізнилися». Перевівши подих, відчинила величезні залізні двері. Пішла на світло…

В одному із закутків павільйону було виставлено загородку, на яку направлялося безліч снопів світла від численних софітів. Був тут і режисер, що сидів на рухомій платформі-крані і кричав: «Мотор!» та «Стоп!», була «хлопавка» з зазначенням дублів, були асистенти, які пудрили й підфарбовували артистів, були й артисти. Головну роль у цій сцені разом зі Штефі грала ще й Барбара. Третім був м’язистий атлет… Усі голі… У непристойній мізансцені.

— Дайте йому якогось збудника! — кричав, бризкаючи слиною, режисер. — Що у нього все висить, як в’ялена риба?..

Командному голосу головного підкорювалися. Бозна-звідки вибігала старенька жіночка зі склянкою води й таблеткою. Здоровань ковтав пігулку та просив декілька хвилин почекати.

— Знімаємо лесбійську сцену! — кричав режисер. — Час оренди виходить! Рухаємось, рухаємось, панове!

Штефі й Барбара взялися до роботи. У Наталки підкосилися ноги. Вона вмить переосмислила своє ставлення до акторської професії. До неї підійшов середній на зріст лисий чоловічок і, вщипнувши за зад, пошепки виголосив:

— Чого стоїмо? Бігом роздягатися, наступна сцена — групова…

Наталка дременула до виходу, оббігаючи по дорозі вже готового до зйомки атлета. Його професійний інструмент жахав розмірами. Наталка мимоволі зойкнула й, задихаючись, залишила знімальний майданчик, а заразом і марення про велике кіно.

До Штефі Таша продовжувала ходити, але дивилася на німкеню вже більш прозаїчно. Тепер розуміла, чому з розтрощеним носом актриса порно мала більше замовлень. Адже подібне кіно вимагає чогось такого лоскотного. От деякі дефекти зовнішності разом із ідеальною фігурою виявилися дуже затребуваними на цьому ринку праці. Якось Штефі запропонувала українці добре оплачуваний підробіток у масових сценах, на що та, не стримуючись в емоціях, відказала:

— Боже борони!

З того часу Наталка дозволяла собі забирати загублені монети, ба навіть подеколи бабралася в кишенях Штефі, сподіваючись відшукати там дрібні гроші. Час від часу ці надії справджувалися, й українка сама собі нараховувала та виплачувала моральне відшкодування.

П’ятниці

Доповзаючи до останнього дня тижня, Ната почувалася висотаною і розбитою. Заледве не силою примушувала себе зібратися та дотиснути цю п’ятиденку. Аби скоріше отямитися, вмикала великим пальцем ноги, яку виставляла з-під ковдри, тумблер на програвачі, що його купила задешево під час різдвяного розпродажу. Зі вмонтованих гучномовців лунав промовистий джаз, глибоко виспівувала Елла Фіцджеральд. І хоч починалася композиція сутужно-млосно, за мить чорношкіра королева джазового співу врізала таких «синкоп», що Ташу підкидало на ліжку, зривало й несло коридором до ванної кімнати. Жінка, жваво підтанцьовуючи, вмивалася, чистила зуби, на ходу перекушувала бутербродом та виривалася з хати. Першої своєї робочої п’ятниці, пробігши три поверхи, зрозуміла, що не вимкнула програвач, хотіла повернутися, але, махнувши рукою, залишила все як є.

— Я Таша! — зніяковіло представилася українка, вперше побачивши флегматичну Ельку з величезним пузом.

Німкеня була вагітна на шостому місяці, але живіт переконував, що вона вже десь на півроку переносила дитину. Він був просто гігантських розмірів. Елька Штраубе разом із чоловіком Готфрідом мешкала у старезному будинку в затишному провулку недалеко від станції метро Шьонеберг. Обоє — юристи. Пан Штраубе практикував на нейтральній території, у своєму офісі на Вільгельмштрассе, а його дружина, ясноока і схожа на дитину сорокарічна Елька, зважаючи на свій стан, приймала відвідувачів у квартирі.

Ті, що приходили до фрау Штраубе за юридичною порадою, очікували своєї черги, сновигаючи повз Наталку, яка рачкувала під столом чи диваном. Вони голосно здоровкалися, а Таша вказувала їм напрямок руху. У помешканні ніколи не зачинялися двері. «Прохідний двір!» — лаялася про себе Наталка, витираючи ганчіркою сліди, залишені останнім відвідувачем.

— Ташо! — кричала Елька з кабінету, та так, що українка вже готова була кидатися до телефону, аби викликати «швидку допомогу» до породіллі. — Ташо! — ще раз надривно верещала юристка, а прибиральниця хапалася за слухавку. — Ташо! Принеси чаю… Мені й панові…

«Хух!» — голосно видихала Кулібаба, йшла до просторої кухні, аби підготувати все для чайної церемонії.

Елька була прихильницею всіляких чайних прибамбасів. Тому перше, чого вона навчила нову служницю, — заварювати й подавати у правильний спосіб напій. Численні полиці й шафки кухонного вмеблювання були вщент забиті різними сортами чаю — чорними, зеленими, сірими та білими, з великим лататим листям і дрібненько нарізаним, з додатками духмяних трав та ягід. Декілька бляшанок вважалися сокровенними. З них Елька просила заварювати лише в особливих випадках. Для візитерів призначалося декілька пакунків із доволі дешевим листям. Таша нашвидкуруч запарила дві скляночки й понеслася до кабінету.

— Забагато працюєте! — дозволила собі висказати власну думку, коли Елька, відкинувшись на спинку м’якого фотеля, спочивала. Українка мостила їй під ноги подушки.

Таша говорила це, бо знала, що Елька почне розповідати про справи. А почути, хто тут буває, означало полоскотати собі нерви, до того ж трохи відпочити від гарування.

Отой, що приходив у жовтих супердорогих черевиках (Наталя бачила лише черевики зі свого місця, бо саме витирала пилюку під журнальним столиком), — ніхто інший, як убивця…

— Його лише підозрюють… Скоро суд… — розмірено видавала Елька.

Бандит зараз на підписці про невиїзд, за гроші відкрутився від тюрми, а Елька готує йому захист.

— То він невинний? — питала Таша, вирячивши очі.

— Звичайно, невинний, — невпевнено брехала Елька.

Вона любила полякати українку й заводила розмови про криваві вбивства, споглядаючи за реакцією Таші. Сидіти й розповідати юристці не випадало подовгу, бо до квартири забігав іще хтось, чи то помічник, що збирав матеріали, чи родичі засудженого, справу якого подали до апеляційного суду… І так цілісінький день. Увечері, коли Таша збиралася додому, робота у цьому будинку не закінчувалася, бо приходив чоловік і вони разом, зачинившись у кабінеті, голосно обговорювали ту чи іншу справу. Таша замикала їхні вхідні двері на ключ, тим самим припиняючи візити знайомців і незнайомців. Знала, що й після цього до квартири грюкатимуть і намагатимуться прорватися досередини, але дзвінок, на щастя, не працює і хазяї, усамітнившись у віддалених кімнатах чималої квартири, навряд чи почують домагання.

Стара квартира Штраубе нервувала і страхала Наталку, тут не можна було навести лад, бо зі стелі обсипалася штукатурка, підлога між кухнею та коридором зазвичай вдаряла струмом, коли прибиральниця мила її занадто вологою ганчіркою, з-під розірваного в одному місці лінолеуму можна було спостерігати спалахи розрядів. Таша повідомляла про це хазяям, а ті лише знизували плечима й перестрибували загадкове і небезпечне місце, на яке вона вказувала. У квартирі, як і загалом у будинку, смерділо пліснявою, система водопостачання була недосконала настільки, що доводилося запасати воду у відра та балії, яких, на диво, тут було повно. Елька пояснювала, що квартира дісталася їм від батьків і зараз вони вимушені працювати не покладаючи рук, аби до народження довгоочікуваного первістка мати змогу, продавши цю, додати грошей та купити іншу, яку, до речі, вже придивилися.

— Сьогодні виноситимеш речі! — повідомила телефоном Елька. Таша не зрозуміла. — Я в лікарні, — пояснила. Але українка все одно не зрозуміла, бо саме їхала у метро та думала про своє. — Народжую, — спокійно вимовила німкеня й раптом скрикнула від болю і додала, на все горло волаючи: — Виноситимеш речі!

«Народжує! — виголосила Таша й повторила: — Треба речі виносити». Під дією звістки вийшла з метро зовсім не там, де їй було потрібно.

Виносити речі — значить починати велике переселення. Все сталося так, як запланувала Елька, найнеобхідніше було заздалегідь підготовлене. На столику в кухні лежала цидулка з новою адресою родини Штраубе. Таша мала керувати вантажниками, які невпинно виносили з хати запаковані у коробки речі. За тиждень покоївка мала прийти до нової оселі, і її це невимовно тішило. Вона житиме — загроза бути вбитою електрострумом позаду.

В новенькій квартирі, яка за плануванням дуже нагадувала стару, Ташу зустріла всміхнена схудла Елька. Її чоловік, зраджуючи власні переконання, затримався вдома на півгодини і, не знаючи куди подіти зайву енергію, по-броунівськи вештався довгим коридором. Таша стала роздивлятися хороми, виказуючи захват. За нею дріботіла Елька, очікуючи, коли ж жінка запитає про найголовніше. Раптом із маленької кімнати, до якої вони ще не дійшли, почулося пищання. Елька, мов дика тварина, розширивши ніздрі й піднявши брови, змінилася на обличчі. Здалося, в неї навіть нашорошилися вуха, як у хорта. Таша хотіла запитати, де малюк, хлопчик це чи дівчинка, але Елька приклала їй до рота палець, щоби жоден звук не заважав дитині спати. Тоді навшпиньках пішла рипучою підлогою, скривлюючись кожного разу, як деревина видавала зойк. Чоловік стояв пеньком у вітальні й не наважувався ступити і кроку. Він підняв плечі та закусив губу. Елька поманила Ташу за собою, на мигах даючи зрозуміти, що справа серйозна. Дві жінки запливли до дитячої.

Напівпорожня кімнатка дихала приємним теплим запахом, ні з чим не зрівнянним. Блакитні стіни в намальованих біленьких хмарках заспокоювали, легка музика, що линула з механічної іграшки над дитячим плетеним ліжечком, створювала атмосферу раю, а дитина, яка спала, розкинувши врізнобіч рученята, примушувала серце спинятися. Дві жінки ніжно дивилися на цей паросток.

— Хлопчик? — прошепотіла Таша.

Елька ствердно кивнула головою, поблискуючи слізьми, що застигли в очах. Таша підняла великий палець правої руки, що мало б символізувати «Люкс!», та обняла Ельку за плечі. Матуся розплакалася не на жарт, аж довелося її виводити з кімнати. Пан Штраубе перехопив знервовану дружину й поволік до спальні, яка була далеченько від дитячої. Таша чула, як звідти доносяться шморгання й схлипування. Саме в цей час малюк знову заскиглив. Таша рвонула до його кімнати, інстинктивно схопила на руки і притисла до грудей. Вона так довго чекала слушної миті! Їй на хвильку здалося, що це вона сама народила хлопчика. Втішалася близькістю маленького теплого тільця. Коли почула, що до дитячої хтось іде, злякалася й поклала малого назад. Він почав верещати.

— Ти не могла б узяти його на руки? — знітившись, запитав Готфрід. — Розумієш, Елька зараз у післяпологовій депресії. Ми цілісіньку ніч не спали… Він не давав. — Чоловік стомлено посміхнувся.

Енцо — так назвали малого матросика. Матросиком кликала його Таша, бо Елька накупила йому вбрання виключно смугастого. Хлопчик вродився нівроку — чотири з половиною кілограма, був вельми спокійний та розслаблений. Батьки повсякчас боялися, що з ним щось не так. А Таша співала йому українських колискових, які він слухав, лежачи на руках у служниці, з такою цікавістю, що його мама запропонувала Таші нові умови контракту.

— Ти нам дуже стаєш у пригоді, Ташо… Думаю, мені час відновити практику… — Відчувалося, що німкеня нудиться без улюбленої справи, але вважає підступним оголошувати, що професія для неї вагоміша, ніж довгоочікуваний синочок. — Спочатку прийматиму лише по п’ятницях. А ти бавитимешся з малим.

«Це моя зірка, моя щаслива зірка», — кліпаючи очима, щоб відігнати сльози, подумала Таша. Вона погодилася, побігла до дитячої й там довго притискала, пестила та цілувала малюка, який відчував її турботу і любов, бо затихав, заплющував очі й був готовий слухати чергову порцію українських автентичних пісень. Звідки лишень Таша, міська мешканка, взяла ці тексти й мелодії?.. Сама не відала. Піднялися вони з глибин генної пам’яті, згадалися з застіль. Коли була малою й до них у гості сходилися всі родичі, в тому числі старенькі бабусі та дідусі, то й співали цих чудернацьких «Ой, та…» чи «Ой, у полі…»

Нянька приходила на роботу на годину раніше, чекала з нетерпінням, коли їй видадуть колиску з Енцо, аби насолоджуватися двогодинним моціоном. Раділа невимовно спілкуванню з німчиком. Він простягав до неї рученята, які здавалися такими рідними… Час від часу підступна думка боляче колола під лопаткою і млосно лоскотала у сонячному сплетінні. «Він не мій», — і кортіло плакати. Щодень більше прикипала до малого. Батьки, які після його народження не знаходили собі місця, з часом заспокоїлися, звиклися зі своїм новим статусом. Елька дуже любила малого, це відчувалося, коли їй необхідно було передавати його няньці Таші. Мати подовгу не наважувалася випустити з рук рідненького Енцо, але робота кликала. Елька почала ходити по п’ятницях до чоловікового офісу, а Таша лишалася вдома за повноправну хазяйку, та ще й із такою радістю поруч.

Хазяям гріх було скаржитися на Ташу, вона встигала і прибирати у хаті, і приглядати за малим, але ревнощі таки вкрадалися поміж двох жінок. До того ж уразили вони здебільшого саме українку, а вже від неї передалися Ельці. Складалося враження, що ці дві змагаються за хлопчика.

— Або сама займайся сином, або не заважай Таші, — суворо радив пан німець дружині, коли та скаржилася йому на занадто активну турботу українки про Енцо. — Ти ж планувала запропонувати їй весь тиждень.

Щоби не ділити дитину, Елька, як виважений та досвідчений юрист, вирішила узаконити любов Таші до свого сина, запросивши її бути хрещеною Енцо, якого мали нести до церкви, як малому виповниться рік.

Наталя після такої пропозиції згодна була працювати безкоштовно. Цього дня написала чоловікові в Україну: «Микито! У мене з’явився син. Хочеться, щоби ти порадів разом зі мною. Я не знаю, чи це Бог веде мене до моєї мрії, чи Енцо все ж таки не зовсім мій син? Може, я обманююсь. Авжеж, у нього є мати. А я мушу бути лише другою… Мені потрібно повертатися, аби не зріднитись із тим, з ким я вже зріднилася. Мені потрібний власний син. І донька. Поклич мене додому, Микитко. Я все тобі пробачу. Знаю, що протринькав гроші. Знаю, що п’єш. Мені це байдуже. Хочу дитину. Зараз, як ніколи раніше. Бо знаю, яке це щастя — тримати на руках маленького. Поклич мене додому!!! Поклич. Твоя дурна Наталка».

Лист вийшов дещо сумбурний, але Микиті не судилося прочитати цей крик про допомогу, бо конверт із Німеччини разом із кипою газет залишився у повнісінькій поштовій скриньці. Микита Кулібаба вже давно не заглядав до пошти, лише в пляшку. Згодом сусідські дітлахи, бавлячись, підпалили скриньку, й усі благання Наталі Кулібаби злизали червоні язики полум’я.

Наталка, як стала хрещеною, прибігала до похресника й у понеділок, і у вівторок, у середу й четвер, щойно звільнялася з основної роботи. Приносила іграшки.

— Не треба було, — казала Елька дивачці, що віддавалася її сину з усією душею.

Таша гралася з малим у його кімнатці, годувала та клала спати. Перша половина дня належала матері, друга — хрещеній. Обох вдовольняв такий розклад. Енцо ріс кмітливим хлопчиком, спокійним і врівноваженим. Таша прихвалювала його перед матір’ю, мовляв, увесь у батьків.

— Майбутній юрист, — усміхаючись, промовляла, коли малий почав ходити. Він пересувався обережно, дивлячись під ноги і притримуючись ручкою за стільчики.

Таша й Елька сиділи на кухні, пили чай, теревенили на «дитячі» теми. Розмови йшли переважно про молочні зуби, частоту випорожнень, якість каші, підгузки, температуру в дитячій, кількість годин, проведених надворі.

— Я тобі вдячна, — зізналася Таші на третьому дні народження Енцо його мама.

Вона відвела малого вбік та передала йому загорнутий у кольоровий папір пакунок. Таша спостерігала за цим з-за столу. Думала, то мама дарує малому щось. Елька на вушко прошепотіла хлопчикові завдання, і він, вишкіривши дрібненькі зубки, погнав до Таші.

— Тобі! — передав пакунок і смачно поцілував у губи.

Всівся на коліна Наталці й уважно спостерігав, як вона тремтячими руками розгортає подарунок.

Коли папір було знято, серце в Таші кудись провалилося. Довгаста оксамитова коробочка недвозначно говорила про коштовність того, що лежить усередині. Відкрила, підбадьорена гучними закликами гостей, які сиділи за столом. Усі сприймали Ташу за свою, любили її. На білому шовковому тлі блищав золотий ланцюжок із дивовижною підвіскою. Таша погладила зашкарублим від праці пальцем камінець розміром із квасолину.

— Справжній топаз, — не хизуючись, а просто пояснюючи, сказала німкеня.

Справжній топаз — блакитна сльоза — дістався Таші за її чуйність і відданість. Усе чимале посімейство Штраубе—Врекель (прізвище Ельки в дівоцтві), в тому числі й малий бешкетник Енцо, почало заспокоювати Наталку, обнімати її та гладити руки, коли вона, не стримуючи емоцій, заревла по-бабськи, здригаючись усім тілом і скиглячи слова подяки…

Вихідні

Вихідні належали стовідсотково Таші, окрім кількох годин, що їх жінка з власного бажання проводила з похресником.

Перший день, суботу, гастарбайтерка присвячувала плідному вилежуванню боків. Аж до болю у скронях читала газету «Русский Берлин», яка виходила щоп’ятниці. Гнівалася на бездарність журналістів і вголос проголошувала прокляття редакторському складу жовтої газетки. Але, незважаючи на це, щотижня віддавала два євро, аби хоч подивитися на знайомі літери. Вдовольнившись бульварним чтивом, бралася за високу класику — томик Тургенєва, який відкопала на полицях у Вернера Хльоста. Чоловік був неабияк здивований, що має книжку, написану невідомою йому мовою. Він радо віддав фоліант Таші. За чотири роки Наталка мало не напам’ять вивчила «Дворянське гніздо», бо перечитала його від палітурки до палітурки п’ять разів.

Примушувала себе якнайдовше залишатися в ліжку, хоч тіло за інерцією п’яти попередніх днів поривалося взятися до якоїсь справи. Надвечір, коли було вже несила перебувати в горизонтальному положенні, виповзала з-під ковдри й перебиралася до ванної кімнати, де набувала пристойного вигляду: прискіпливо вищипувала брови, голила ноги й пахви, накладала на обличчя маски і креми, вимивала голову, стригла нігті, готуючись до наступного відповідального дня.

Неділя — день збіговиськ. До Таші навідувалися її друзі й знайомі. Зранку приходила попатякати стара Хельга. Заразом брала плату за квартиру. Україномовна практика була лише приводом для візитів. Насправді Хельзі кортіло поділитися плітками про мешканців будинку.

— В Адольфа з тридцять третьої був інсульт, — повідомляла зовсім нецікаві для Таші подробиці. — Він зараз у муніципальній лікарні. А син його, Вольдемар, навіть не приїхав, хоча мешкає відносно недалеко, у Лейпцигу. Старому, скоріш за все, світить притулок. А шкода… гарний мужчина.

— То забери його до себе, — віджартовувалася Таша. — Якщо він такий гарний — живіть разом.

Хельга, второпавши, що Таша насміхається, пропонувала:

— Може, він тебе зацікавить? Він тобі все своє майно віддасть, станеш багатійкою. А що? На мене Адольф і не подивиться, ми ж із ним однолітки. Цей пройдисвіт завжди любив молоду кров. От тобі б покрутитися біля нього…

— Тому й інсульт заробив, що коло молодиць упадав. — Наталка любила жартома посперечатися з Хельгою.

— Твоя правда, любонько, твоя правда. Вольдемар через те не їде до старого, що він відбив у молодика жінку.

— Дружину? — стривожилася Наталя.

— Та ні — просто жінку. Гарну. Я її бачила. Це трапилося років десять тому. А та красунечка від сина до батька в постіль перестрибнула, діда общипала як курку та й дременула кудись із польським коханцем.

— Ну, Хельго, у нас не дім, а скриня Пандори!

Обидві жінки засміялися.

Сусідка з радістю допомагала Таші готувати вечерю. Активно як для свого віку нарізала, шаткувала й чистила. Іноді залишалася на вечірку і добряче веселила гостей видуманими та справжніми дотепними історіями.

Наталя зажила слави неперевершеної свахи. Їй були вельми вдячні пани з понеділків — Гюнтер Джачек і Вернер Хльост. Українці вдалося познайомити цих двох у себе на дні народження. Жінчине шосте чуття підказало, що вони створені один для одного.

Гюнт і Верні зустрічалися вже три роки, щонеділі навідувалися до Наталі на вечірки, і не заради подяки, а тому, що їм невимовно подобалася атмосфера, в якій відбувалися міжнародні паті.

Серед недільних постійних гостей був іще один чоловік.

Сергій, котрий допомагав перевозити речі Надії до Лісабона. За півроку після зустрічі Сергій проїздом був у Берліні, подзвонив на залишений іще тоді номер і зайшов по старій пам’яті. Розговорилися, Таша пригостила обідом, знайшлися спільні теми. Потім, не знати як, вийшов секс. Відтоді чоловік час від часу навідувався до Таші.

Жінка знала, що в Сергія на Батьківщині дружина та двоє дітей. Але ж то не вона його клала біля себе. «Якщо чоловік хоче бути з іншою, то ніяка дружина його не втримає», — виправдовувалася перед найліпшою подругою Халлою. Окрім Галини близько потоваришувала нещодавно ще з однією жінкою — Лаурою, яку взнала через Сергія.

Галина Манькович намагалася не пропускати Ташині неділі. Але вимушена була бігти до своєї фрау Краге ще до приходу більшості гостей і початку гучної дискотеки. Прийшовши, сиділа на кухні, через силу відповідала на Ташині прискіпливі запитання про хазяйку, сина, життя загалом. Намагалася більше обговорювати пам’ятки столиці, побачені експозиції, переглянуті вистави. Водила подругу з собою на мюзикл «Нотр-Дам де Парі»[52], від якого у Наталки калатало серце й перехоплювало подих, але на який вона ніколи б не пішла з власної ініціативи та за власноруч зароблені гроші. Зазвичай відвідини театру приурочувалися до свят, коли роботодавці відмовлялися від послуг Наталки, бо хотіли відпочити. «Макбет»[53] маловідомого румунського режисера, поставлений у надто реалістичному дусі, був не до смаку пані Кулібабі, але збурював до обговорення. Халла доводила Наталці, що це — справжнє сучасне мистецтво, може, дещо епатажне для непідготованих, але…

— Наталю, треба бути відкритою до нового. Не засуджуй того, чого не розумієш, — повчала театралка зі стажем.

— Бр-р-р! — гарчала Таша, ріжучи яйця на салат олів’є. — Самої крові налляли діжок вісім. Я в захваті від Грізі[54], ото діло. Усі танцюють, співають… — Наталка викаблучувалася біля столу, а Халла лише всміхалася. — А у твого улюбленого Шекспіра суцільна різанина. Бр-р-р!

Сусідам, за винятком Хельги, не надто подобалися недільні бенкети на п’ятому поверсі, але Таша поступово переломила ситуацію на свій бік. Кому прибирала нашвидкуруч, кому бігала за провіантом, кого запрошувала до себе на неділю. Її любили в домі. Любов ця проявлялася дивно. Жінці цілими кипами віддавали старе шмаття. Відмовлятися було незручно, доводилося подарунки від німців під покровом глибокої ночі відносити до контейнерів, що належали організації «Червоний Хрест». Зелені баки, схожі на сміттєві, стояли в кожному районі. За квартал від Ташиного будинку їх було аж три. Німці не дозволяли собі викидати власним коштом придбане майно. А тут — прилаштували в гарні руки й раділи, що Таша відішле все в бідну, знедолену, обдерту Україну (принаймні вона обіцяла це зробити). Тішилися, що хоча б у такий спосіб підтримають людей із третього світу.

«Боже, Боже, ще це за них я маю робити!» — бідкалася українка, перебираючи побите міллю шмаття й пакуючи його до величезних поліетиленових пакетів…