Гастролі

Стежка ви­лась ви­со­ченько по­над бе­ре­гом са­ме по­се­ре­дині кру­тої го­ри. Во­ни одійшли вже да­ле­ченько, де з во­ди ви­со­ву­вавсь чи­ма­лий по­дов­жас­тий та ви­со­кий ске­лис­тий острівець. По­за острівцем шуміла не­ши­ро­ка са­мовілка, за­га­че­на греб­лею, пе­ре­ки­ну­тою до острівця. Ко­ло греблі сто­яв млин, де веш­та­лись лю­де, де мріли ху­ри, на­ван­та­жені мішка­ми та лан­ту­ха­ми з паш­нею на мли­во. Це місце бу­ло зак­ри­те од річки ви­со­ким ске­лис­тим острівцем, ніби му­ром.

- Оце ми зай­шли в та­кий за­хис­ний за­ку­ток, де я ще ніко­ли не був і ніко­ли йо­го навіть не ба­чив, од­ко­ли тут жи­ву, - про­мо­вив Ни­ко­лаідос.

- Та й я оце тільки вдру­ге сю­ди заб­лу­ка­лась.

Сюдою лю­де хо­дять оцією стеж­кою навп­рос­тець на місто, - обізва­лась Софія Ле­онівна. - Як тут ніби по­рожньо, не­на­че в ске­листій Аравії.

- Це ми вдвох і справді пот­ра­пи­ли ніби в справ­деш­ню Аравію: «І ви­со­ко над го­ра­ми, і да­ле­ко од лю­дей», - про­мо­вив Ни­ко­лаідос сло­ва­ми од­но­го ро­ман­су й при тих сло­вах нес­подіва­но вхо­пив Софію Ле­онівну за стан і рап­том при­гор­нув її щільно до се­бе.

Софія Ле­онівна при­гор­ну­лась до йо­го й черк­ну­лась го­ло­вою об йо­го пле­че.

- Коли б ви, Софіє Ле­онівно, зна­ли, як я вас ко­хаю! Я вас вже дав­ненько по­ко­хав, але таївся пе­ред ва­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос сли­ве ни­щеч­ком.

- Я це дав­но зна­ла і не те що бу­ла пе­ресвідче­на в цьому, але до­га­ду­ва­лась, тро­хи пос­теріга­ла, - обізва­лась Софія Ле­онівна. - На­що ви го­во­ри­те ниш­ком? Тут нас ніхто не по­чує. Та хоч би хто й по­чув, то мені бай­ду­же. Це ж глу­ши­на, де жи­вуть лю­де не­тя­мущі, прості й не­досвідні, як діти. Во­ни не тям­лять на­ших зви­чаїв, од­ним сло­вом - му­жи­ки та й годі!

- Коли нас ніхто не чує, то я за­го­во­рю го­лосніше про свою лю­бов.

- Я й го­во­рю го­лос­но, бо й мені не­ма чо­го таїтись пе­ред ва­ми з своїм ко­хан­ням. Мій Фле­гонт час­то їзде на дов­гий час на гаст­ролі, а я без ко­хан­ня не мо­жу жи­ти й ди­ха­ти, - ска­за­ла во­на й при­гор­ну­лась своєю що­кою до йо­го що­ки.

Щока в неї аж пашіла. Ни­ко­лаідос по­чу­тив той пал що­ки й ко­хан­ня, спи­нивсь на ході, об­хо­пив її стан дов­ги­ми кос­тис­ти­ми пальця­ми та вузьки­ми до­ло­ня­ми й пяв­кою вп'явся в її чи­малі повні ус­та.

- Сядьмо тут будлі-де на ка­мені, бо в ме­не аж го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

Вони пішли далі й уг­ляділи ви­ще од стеж­ки по­дов­жас­тий плис­ко­ва­тий камінь, не ду­же ви­со­кий, са­ме та­кий, що на йо­му бу­ло догідно сидіти. Во­ни сіли ря­доч­ком попліч. Ни­ко­лаідос об­гор­нув її стан ру­кою й при­гор­нув­ся до неї.

- Я, ска­за­ти щи­ру прав­ду, не дер­жусь в ко­ханні за­повідів: даю во­лю сер­цю, - про­мо­вив Ни­ко­лаідос.

- І я маю істин­но та­кий пог­ляд на за­ли­цян­ня й ко­хан­ня. Мій чо­ловік якось об­важнів, пог­лад­шав, по­по­ган­шав. А моє сер­це пал­ке. Я даю пов­ну во­лю сер­цю. Ко­ли во­но хо­че лю­би­ти, тре­ба вво­ля­ти йо­го во­лю, а не вва­жа­ти на якісь там людські зви­чаї та людські за­бо­бо­ни. Ко­хан­ня - це ж най­більше щас­тя, най­більша усо­ло­да людсько­го жи­вот­тя. Це ж квіти й па­хощі на­шої душі. По-моєму, навіть був би ве­ли­кий гріх за­не­ха­ять або за­нед­бать й за­ду­ши­ти це по­чу­ван­ня, ко­ли во­но ви­ник­ло в людсько­му серці та ще й знай­шло собі од­повідь і спо­чу­ван­ня в людсько­му дру­го­му серці, - ми­ти­ку­ва­ла Софія Ле­онівна, вип­рав­ду­ючи на свій спосіб свій вчи­нок.

- І я дер­жусь та­кої ж дос­то­ту гад­ки та дум­ки: живім, до­ки жи­ве­мо, ко­хай­мось, до­ки жи­вотіємо. «Ло­ви хви­лю усо­ло­ди!» - як ска­зав який­сь по­ет, бо жи­вот­тя не стоїть, а швид­ко біжить і швид­ко ми­нає: зри­вай квітки тоді, як во­ни цвітуть.

І він знов при­гор­нув Софію Ле­онівну й по­чав міцно цілу­ва­ти її в ус­та, в що­ки, в очі. Та­кий пал ко­хан­ня, навіть та­ка на­хабність сміли­во­го Ни­ко­лаідо­са ду­же при­па­ла до впо­до­би такій роз­пусній лю­дині, якою в сут­ноті душі бу­ла Софія Ле­онівна.

Вони вдвох ми­лу­ва­лись, си­дя­чи на чо­ло­поч­ку ка­ме­ня та на вид­ноті, се­ред сяєва яс­но­го ве­чо­ра. І нітрішеч­ки не вва­жа­ли на лю­дей.

Тим ча­сом ниж­че од їх, тро­хи збо­ку з-за скелі, вип­лив який­сь чо­ловік, доп­лив до се­ре­ди­ни са­мовілки, став на ка­мені й, побрьохав­шись тро­хи ру­ка­ми, поп­лив знов на­зад під ске­лю.

- Он хтось ку­пається на­ни­зу! - про­мо­вив тро­хи з нес­по­коєм Ни­ко­лаідос.

- Та то який­сь му­ги­ря­ка ку­пається. Це - жи­во­ти­на, що нічо­го не тя­мить у на­шо­му житті, в на­шо­му за­ли­цянні і навіть не пос­те­ре­же, що ми ми­луємось.

З-за дру­гої скелі знов вип­лив на се­ре­ди­ну течії який­сь дру­гий чо­ловік, пли­ву­чи нав­ви­маш­ки. Йо­го білі ру­ки ви­ни­ка­ли на­пе­ремінку з во­ди й лисніли про­ти за­хо­ду. То був один з міських док­торів. Він їх за­раз вглядів і впізнав обох. Але їм зда­ва­лось, що то який­сь єврей з мли­на ку­пається та пла­ває нав­по­маш­ки, щоб поч­ва­ниться. І во­ни все го­лу­би­лись та обніма­лись.

Їм обом зда­ва­лось, що во­ни зай­шли в якісь пущі десь ніби в сте­пах, мов в Аравії; а тим ча­сом Софія Ле­онівна не зна­ла, що в се­лян ву­ха вдвоє або і втроє чуткіші, ніж у го­ро­дян, а очі да­ле­ко­зорі та да­ле­ко­сяглі без міри. Од мли­на їх ба­чи­ли се­ля­ни та євреї-мірош­ни­ки, хоч во­ни, як їм зда­ва­лось, ніби тільки мріли та ма­нячіли ко­ло мли­на в да­лечі. В цих пу­щах ча­сом трудніше схо­ва­тись од людсько­го ока, ніж в на­товпі здо­ро­вої люд­ної сто­лиці.

Вже сон­це зай­шло, але в до­лині сто­яла ду­хо­та, не­на­че в ду­же на­топ­леній хаті або на печі. Ви­сокі скелі й усякі ка­мені, роз­пе­чені га­ря­чим промінням дов­го­го петрівча­но­го дня, аж пашіли. Жов­то­га­ря­че не­бо не­на­че па­лах­котіло. Са­мий камінь, на кот­ро­му во­ни при­мос­ти­лись, був теп­лий, не­на­че во­ни сиділи на печі. Гус­тий чеб­чик, що ніби вши­вав пре­гус­то зем­лю під їх но­га­ми й був са­ме в цвіту, аж ду­шив важ­ки­ми па­хо­ща­ми, прим'ятий і по­то­ло­че­ний їх но­га­ми. Оде­жа на їх про­па­ха­лась важ­ким чеб­чи­ко­вим ду­хом. До­ли­на не­на­че ди­ха­ла жа­ром. Цей жар ніби за­па­лю­вав їх і ще гірше дра­ту­вав нер­ви.

- Ой душ­но! Ця ске­лис­та до­ли­на га­ря­ча, не­на­че Дан­то­ве пек­ло. А ми оце в цій ду­хоті, не­на­че Фран­чес­ка да Реміні та її люб­чик Па­оло, що літа­ли по пеклі вих­ром у пе­кельній ду­хоті й усе-та­ки по­чу­ва­ли пал ко­хан­ня. Ходім звідсіль ку­дись інде, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й рап­том підве­лась з ка­ме­ня.

- Ходім, бо й мені вже не­ви­держ­ка! - ска­зав Ни­ко­лаідос, підво­дя­чись і ски­да­ючи очи­ма Софію Ле­онівну.

Він доб­ре дізнавсь вже дав­но, що йо­го ко­хан­ка на­ту­рис­та та оп­риш­ку­ва­та й не зно­сить і не стер­пить, щоб їй су­пе­ре­чи­ли, бо во­на од­ра­зу так і прис­не, ніби прис­ком,

Вона сто­яла ви­со­ка, пос­тав­на, з па­ла­ючи­ми од ко­хан­ня очи­ма, з чер­во­ни­ми що­ка­ми. І йо­му уяви­лось, що пе­ред ним ви­ник­ла, ніби з землі, дав­ня вак­хан­ка, освітле­на жов­то­га­ря­чим не­бом, з ди­ки­ми очи­ма, що от-от не­за­ба­ром знавісніє од ко­хан­ня. Він по­чу­вав, що й сам ла­ден знавісніть од при­ли­ва­ючо­го до сер­ця ко­хан­ня.

Вони поб­ра­лись попід ру­ки й вер­ну­лись на­зад, вий­шли з тісної до­лин­ки на простір і пішли ни­зом по бе­ре­го­вині по­над Рос­сю. Од Росі по­тяг­ло вогкістю й про­хо­ло­дою. Повітря над во­дою вже од­во­лог­ло, і во­ни по­чу­ти­ли по­легкість і ніби й самі тро­хи од­во­лог­ли, про­хо­ло­ли. По­ми­нув­ши греб­лю й осе­лю, во­ни по­да­лись далі ти­хою хо­дою й пішли по­ва­гом попід вер­ба­ми та оси­ка­ми над не­ви­со­ки­ми бур­та­ми бе­ре­га Росі.

- От ми й нап'ємось ко­хан­ня й щас­тя, до­ки ваш чо­ловік про­бу­ва­ти­ме на гаст­ро­лях. Але потім… - ска­зав і не довів роз­мо­ви до кінця Ни­ко­лаідос.

- А потім бу­де те ж са­ме. Мій чо­ловік не дізнається за на­ше ко­хан­ня. Йо­му ніхто не ви­ка­же на нас, хіба, мо­же, якимсь ви­пад­ком дізнається од ко­гось. Але… він ме­не так ко­хає, що ви­ба­че мені мою про­ви­ну, ко­ли й дізнається. Не дур­на ж я й не мо­ло­денька, щоб че­рез це на­ше ко­хан­ня з доб­ро­го ди­ва стриб­ну­ти з скелі в во­ду або на який­сь інший спосіб за­подіять собі смерть. Хіба ж ма­ло панів та паній і люб­ляться, і за­ли­ця­ються, і ду­рять од­но од­но­го? Це світо­ва річ. Не ки­да­ти ж мені че­рез цей ви­па­док дітей і оселі та тікать з ва­ми ку­дись да­ле­ко. А знех­ту­вать та по­таїти та­ке приємне по­чу­ван­ня мені шко­да. Я радніша вас не лю­би­ти, вас за­буть, але на­ше сер­це од нас за­ле­житься, а ми за­ле­жи­мось од йо­го: во­но пра­вує на­ми, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Що прав­да, то прав­да, - од­мо­вив Ни­ко­лаідос, ве­ду­чи її під ру­ку та об­гор­нув­ши її стан своєю дов­гою та гнуч­кою, як бе­рес­то­ва гілка, ру­кою.

- Люде наз­вуть на­ше ко­хан­ня зло­чин­ком або й прос­тупст­вом, але це бу­де їх по­мил­ка. Ми прос­ту­пи­мось тільки пе­ред людським за­ко­ном, а не пе­ред своїм сер­цем, - ска­за­ла Софія Ле­онівна, вип­рав­ду­ючи свій вчи­нок пе­ред Ни­ко­лаідо­сом.

Вона й гад­ки не ма­ла про те, що ду­ри­ла сво­го доб­ро­го ймовірно­го чо­ловіка, дав­ши обітни­цю бу­ти йо­му вірним под­руж­жям.

Далеко во­ни зай­шли на гу­лянці й усе ба­ла­ка­ли та ми­лу­ва­лись. Стеж­ка по­ви­лась лу­ка­ми попід вер­ба­ми та ло­за­ми, по­над бе­ре­гом Росі.Во­ни зай­шли в ті вер­би й гу­ля­ли, до­ки й над­ворі не по­по­ночіло, до­ки й зорі не ви­си­па­лись на небі. Ни­ко­лаідос сха­ме­нувсь, зга­дав, що йо­му час поспішать ік поїзду, по­вер­нув на­зад і, навіть не за­хо­дя­чи в по­кої, розп­ро­щавсь і по­ка­тав до­до­му.

Од то­го ча­су Ни­ко­лаідос двічі або й тричі на тиж­день приїздив до Літо­шевської з одвіди­на­ми. Во­ни завж­ди дов­го гу­ля­ли на гу­лянці вве­чері, час­то їзди­ли на місто на тор­жок і блу­ка­ли по торж­ку, щоб і роз­ва­жить се­бе з нудьги і щоб дов­ше по­бу­ти вкупі. Про їх за­го­моніло, їх огу­ди­ло й осу­ди­ло усе містеч­ко. Од­гук цього по­го­во­ру та огу­ди швид­ко пішов по всій око­лиці, пе­редніше за все й най­швид­ше поміж ціка­ви­ми євре­ями, потім поміж ба­тюш­ка­ми й діди­ча­ми, дійшов і до тих вісьмох опер­них ар­тистів, що бу­ли ро­дом з то­го повіту й двох ме­жу­ючих з ним повітів. Усі гу­ди­ли та су­ди­ли Літо­шевську, навіть зну­ща­лись над нею. Язи­ка­ми пле­ли навіть про те, чо­го й не бу­ло. Чут­ка про не­доб­ру сла­ву Літо­шевської пе­ре­летіла й у Київ. Усі сли­ве зна­ли про цей ро­ман Софії Ле­онівни, - тільки один її чо­ловік нічогісінько не знав і не відав: усім бу­ло якось со­ром і ніяко­во ска­за­ти йо­му за це й ви­ка­зать йо­му усе про йо­го жінку, про її хист­ке сер­це та лег­ко­важ­ну, не дерз­ку вда­чу.

Минуло тижнів з п'ять. Літо­шевський прис­лав пош­тою на жінчи­не ймен­ня сім со­тень кар­бо­ванців і звелів роз­по­чи­нать в оселі ро­бо­ту, ще й обіцяв не­за­ба­ром прис­ла­ти ще кільки со­тень кар­бо­ванців, бо спра­ва їх ар­тис­тич­но­го то­ва­рист­ва йшла ду­же доб­ре. То­ва­рист­во ма­ло скрізь ве­ли­кий поспіх по усіх чи­ма­лих містах, як і не сподіва­лось.

Софія Ле­онівна за­раз пок­ли­ка­ла на по­ра­ду Ни­ко­лаідо­са. Він за­раз без за­гай­ки побіг на місто, за­мо­вив у скла­дах потрібну де­рев­ню та дош­ки, підря­див майстрів: теслів, сто­лярів, та бля­харів, та вши­вальників. Ряд­чик за­раз прис­та­вив де­рев­ню й шалівки. В оселі, не для­ючись та не га­ячи ча­су, за­хо­ди­лись ко­ло бу­ду­ван­ня. Софія Ле­онівна, як лю­ди­на без уся­кої уяви і впо­до­би і як лю­ди­на прак­тич­на й стат­ко­ви­та, зміни­ла свої мрійні пе­редніші заміри. Замість то­го, щоб ста­вить якісь не­потрібні дачні кіоски-цяцьки, во­на на­ду­ма­лась пос­та­ви­ти в кінці квітни­ка та­кий кіоск, щоб у йо­му помісти­лось двоє ліжок зад­ля то­го, щоб там мож­на бу­ло влітку й но­чу­вать. По­ра­див­шись з місце­вим архітек­то­ром, цеб­то з тес­лею Сав­кою Удівчен­ком, та з місце­вим де­ко­ра­то­ром Бер­ном, во­на звеліла ста­ви­ти в квітни­ку ши­ро­ченьку плат­фор­му, а на їй узкіше за­бу­ду­ван­ня, ви­со­ченьке, на чо­ти­ри вуг­ли, з две­ри­ма спе­ре­ду й вікном на причілку, з плис­ку­ва­тою покрівлею, об­ве­де­ною навк­ру­ги шта­хе­та­ми.

Коло бра­ми вко­па­ли дві товсті ворітниці. Над ворітни­ця­ми Бер­ко пос­та­вив півкру­гом ніби покрівлю, ви­со­ку й ву­зеньку. На цій арці, об­шитій шалівка­ми, він по­ви­роб­лю­вав навк­ру­ги і ви­зубні, і усякі за­зубні, пус­тив дво­ма раз­ка­ми са­ме по­се­ре­дині якісь хи­мерні кру­жальця. Ко­ло кри­ниці Софія Ле­онівна звеліла нак­лас­ти по обид­ва бо­ки ніби стов­пи з плис­ко­ва­то­го каміння, а на їх пок­лас­ти півкру­гом ду­же вип­ну­ту до­ща­ну покрівлю. Ко­ло ха­ти май­ст­ри зак­ла­ли чи­ма­лу за­лу з ве­ран­дою, пос­та­ви­ли слу­пи, оче­пи­ли звер­ху слу­пи още­пи­на­ми, пок­ла­ли підва­ли­ни. Ро­бо­та не­на­че горіла в ру­ках без­робітних в той час теслів та уся­ких майстрів.

Коло течії на мо­чарі, на­ни­зу ле­ва­ди, Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла ко­пачів, щоб ви­ко­па­ли півкру­гом дря­го­ви­ну й за­дер­ну­ва­ли бе­реж­ки дер­ни­на­ми. Во­на, не ва­га­ючись, навіть пос­ту­пи­лась шма­точ­ком гряд­ки ого­ро­ди­ни: му­си­ла без жа­лю зни­щить краєчок гряд­ки кар­топлі та ци­булі, нез­ва­жа­ючи на свою пад­ко­витість до ха­зяй­ст­ва.

Через дві неділі Літо­шевський прис­лав ще п'ять со­тень кар­бо­ванців. Спра­ва то­ва­рист­ва й гаст­ролів пішла так доб­ре, як ніко­ли. Софія Ле­онівна, зро­ду спішна й за­го­нис­та, звеліла прис­та­вить більше теслів і приспіши­ти ро­бо­ту. Ук­ри­вальни­ки вши­ва­ли ку­ли­ка­ми покрівлю, а теслі ра­зом з ни­ми зак­ла­да­ли стіни та мос­ти­ли підло­гу. Софії Ле­онівні за­ба­жа­лось скінчить усю ро­бо­ту до чо­ловіко­во­го по­вер­тан­ня. Май­ст­ри ха­па­лись і якось та­ки уви­ну­лись: за­бу­ду­ван­ня бу­ло не­ве­ли­ке й навіть дрібне; ро­бо­та ко­ло йо­го не­за­гай­на. Ця тя­га­ни­на тяг­лась не­дов­го. За­лу за­ра­зом і клин­цю­ва­ли, і за­раз ма­зальниці й вальку­ва­ли. Вальки в спе­ку швид­ко прот­рях­ли, і май­ст­ри за­раз за­хо­ди­лись щи­ка­ту­рить й обілю­вать око­ло. Ма­ляр Бер­ко по­хо­пивсь об­ма­лю­вать бра­му й покрівлю над кри­ни­цею та над приг­ре­би­цею льоху. І за не­дов­гий час уся осе­ля ма­ла зовсім інший виг­ляд, ніж бу­ло пе­редніше.

- От по­ди­вує Фле­гонт Пет­ро­вич, як приїде! Пев­но, не впізнає своєї оселі, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна до Ни­ко­лаідо­са.

- А як приїде, то я йо­му вранці зроб­лю нес­подіва­ну овацію: вструг­ну се­ре­на­ду або щось та­ке на цей спосіб, - от по­ба­чи­те й по­наз­ди­ви­тесь! - ска­зав з на­тя­кан­ням Ни­ко­лаідос.

Минуло ще кільки тижнів, і од­но­го дня над­вечір Ни­ко­лаідос привіз з вок­за­лу лист до Літо­шевської. Літо­шевський пи­сав, що він скінчив свої гаст­ролі, що їх то­ва­рист­во скінчи­ло об'їзд, за­ро­би­ло ду­же доб­ре і він вже виїжджає до­до­му.

І Софія Ле­онівна, і Ни­ко­лаідос чо­гось од­ра­зу ніби зас­му­ти­лись: пе­рес­та­ли роз­мов­лять, пох­ню­пи­лись і за­ду­ма­лись. Ця нес­подіва­на звістка бу­ла їм обом неп­риємна. В Софії Ле­онівни аж у душі по­хо­ло­ло. Ни­ко­лаідос вже об­був­ся в оселі, не­на­че то бу­ла вже йо­го власність, огов­тав­ся в новій ролі ко­ло чу­жої жінки. І йо­му зда­лось, що не­за­ба­ром при­бу­де хтось і випх­не йо­го з оселі. Літо­шевській бу­ла не­пер­вин­ка ця зра­да чо­ловікові. Але во­на пе­редніше зрад­жу­ва­ла йо­го, ска­за­ти б, ви­пад­ком, на ході, ніби на льоту, з нудьги в час чо­ловіко­вих гаст­ролів. Але лю­бов до Ни­ко­лаідо­са бу­ла глиб­ша, щиріша й палкіша, ніж ко­лись пе­редніше. Софія Ле­онівна по­чу­ва­ла, що от-от не­за­ба­ром приїде чо­ловік і ста­не при­ти­чи­ною в її ко­ханні, в час­тих одвіди­нах Ни­ко­лаідо­са.

Через кільки день Фле­гонт Пет­ро­вич приїхав ден­ним поїздом і, най­няв­ши візни­ка Мош­ка, з не­терп­ляч­кою гнав­ся до­до­му. За­хар­чо­ва­ний ут­лий Мош­ко лед­ве плу­га­нивсь на за­суд­же­них шка­пах. Під'їхав ар­тист до оселі, зир­нув з гор­ба на осе­лю й з ди­ва витріщив очі: осе­ля ма­ла чу­дер­нацький виг­ляд буддійської лав­ри на ост­рові Цей­лоні, де зберігається зуб Буд­ди.

На кінці квітни­ка сто­яв ніби ши­ро­кий ам­вон у церкві або ши­ро­чез­на підстав­ка під ули­ком. На тій підставці піднімав­ся ніби ви­со­чез­ний засік або не­до­бу­до­ва­ний вітряк без крил і без покрівлі, а більше за все - не­на­че рам­ча­тий улик з плис­ко­ва­тою покрівлею. Бля­хар об­бив баш­ту звер­ху бля­хою, а кру­гом плис­ко­ва­тої покрівлі бу­ли пос­тав­лені низькі шта­хе­ти, по­мальовані зе­ле­ною фар­бою з жов­ти­ми обідка­ми звер­ху. Двері в те за­бу­ду­ван­ня ски­ну­лись на вічко в ули­ку. На са­му покрівлю то­го ули­ка ви­лись ву­зе­сенькі схо­ди, що ніби теліпа­лись, при­чеп­лені з од­но­го бо­ку. Ко­ло кри­ниці сіріли ніби стов­пи або ніби стіни, скла­дені з не­об­те­са­но­го здо­ро­во­го плис­ко­ва­то­го каміння, - і це все за­га­лом ду­же ски­ну­лось на цик­лопічні за­бу­ду­ван­ня, ще до тро­янської війни в ца­ря Ага­мем­но­на в Ар­госі. Над ку­па­ми со­ба­чої бу­зи­ни та бо­ли­го­ло­ви од улиці бов­ваніла но­ва бра­ма з ви­со­ки­ми ворітни­ця­ми, з ви­со­кою та ши­ро­кою ду­гою звер­ху. Бер­ко по­ка­зав усю міць сво­го де­ко­ра­тив­но­го штуч­ницт­ва: по­ви­роб­лю­вав ви­зубні звер­ху, за­зубні од­ни­зу, об­ти­кав дош­ки трьома раз­ка­ми кру­жа­лець, не­на­че по­че­пив на брамі три раз­ки на­мис­та. На біло-си­зо­му полі кру­жальця чер­воніли й справді не­на­че три раз­ки доб­ро­го на­мис­та в дівки на шиї. Ви­зубні бу­ли зе­лені, за­зубні бу­ли жов­то­га­рячі. Це усе бу­ло та­ке різке, та­ке яре, що не­доб­рохіть ки­да­лось в вічі, ніби аж кри­ча­ло: дивіться усі! Як гар­но! Ой як гар­но! Аж очі вби­рає в се­бе!

- Чого це во­на по­на­ту­лю­ва­ла в оселі? - аж не ви­дер­жав Літо­шевський і про­мо­вив ці сло­ва го­лос­но.

Візник ог­ля­нувсь і осміхнувсь. Оче­ви­дяч­ки, й йо­му бу­ло чуд­не це усе за­бу­ду­ван­ня, кот­ре вже підійма­ли на смішки та на глум міща­ни та євреї.

- Ще й на­чеп­ляв Бер­ко труб з бля­ша­ни­ми кро­ко­ди­ля­чи­ми зу­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, що по­роз­дяв­ля­ли па­ще­ки по чо­ти­ри бо­ки отієї індійської па­го­ди, - бу­бонів Літо­шевський ніби сам до се­бе.

- Еге, це Бер­ко ста­вив оцей ніби єру­са­лимський Со­ло­монів храм? - спи­тав він у візни­ка.

Візник осміхнувсь, зир­нув на бра­му, на ря­бо й пістря­во по­мальова­ну покрівлю над кри­ни­цею та над приг­ре­би­цею льоху і ска­зав: «Ой вей мір! Як гар­но! Що Бер­ко ви­га­дає й зро­бе, то все бу­де гар­но та хо­ро­ше! О, це мей­стер не­аби­який! Ото ця­ця! Ццц…A!»

Літошевський в'їхав у двір і те­пер тільки по­ба­чив прис­тав­ле­ну до до­му за­лу з ве­ран­дою на чо­тирьох стовп­цях. За­ла бу­ла вже оббіло­ва­на, че­пур­ненька, ве­се­ленька. Про­зорі чи­малі шиб­ки аж ся­ли на сонці. На ґанок по­ва­гом вий­шла Софія Ле­онівна й уда­ва­ла, що во­на осміхається. Сумління в неї ані во­рух­ну­лось… Не­на­че усе в неї в душі бу­ло по­давнішо­му, тільки осе­ля по­но­ви­лась й оче­пу­ри­лась нав­ди­во­ви­жу хо­ро­ше.

- А що? Бач! Піди ли­шень у са­док та по­ди­вись. По­ди­вись і на ле­вад­ку.

- Воно-то гар­но по­цяцько­ва­но, тільки ота баш­та ски­ну­лась на якусь со­ба­чу ха­ла­бу­ду, або на ки­тай­ську па­го­ду, або на вавілонську баш­ту. Але навіщо Бер­ко по­начіплю­вав отих дра­ко­но­вих ще­лепів і на тій башті, і над бра­мою та кри­ни­цею, і над льохом! Ото вже впо­до­ба! Без цих вавілонських та ассірійських ідольських ди­во­вищ в йо­го та­ки зро­ду не обійдеться.

- Та то я звеліла по­начіплю­вать такі прик­ра­си, бо во­но усе якось гар­монізує вкупі… бач… на східний зра­зець.

- Як ба­чу, - да­ле­ко ку­цо­му до зай­ця: да­ле­ко нашій оселі до дач у Гат­чині та в Пе­тер­гофі, як ти ка­за­ла.

- От і да­ле­ко. Тобі, як ба­чу, скрізь в усьому не­до­го­да: нічим ніко­ли не до­го­диш тобі, - за­бу­боніла вже розд­ра­то­ва­на Софія Ле­онівна і вже бу­ла лад­на й ла­ятись і сва­риться.

- Та ні! То я так собі… Во­но собі нічо­го! Оті різкі фар­би та ніби раз­ки на­мис­та ду­же підхожі до зе­ле­но­го лис­тя… до со­няш­ників та гар­бу­зин­ня… - мим­рив він, по­чу­ва­ючи в душі, що йо­му, при­род­же­но­му ес­те­тові, це усе ду­же й ду­же не при­па­да­ло до впо­до­би: але він знав, що нічо­го не вдіє, й змов­чав.

Пішли во­ни вдвох чис­тою доріжкою на­низ. На місці баг­на та дря­го­ви­ни лиснів ста­во­чок під ви­со­ки­ми вер­ба­ми в су­куп­них сусідських ле­ва­дах і ви­лис­ку­вав, ніби оч­ко, об­ря­мо­ва­не зе­ле­ним дер­ном навк­ру­ги.

- Оце гар­но! Ой як хо­ро­ше! Пре­хо­ро­ше. І гар­но, і ко­ристь бу­де: ма­ти­ме­мо при­най­мні са­жав­ку на ри­бу, - го­во­рив Літо­шевський і ми­лу­вавсь гар­неньким ста­воч­ком та обо­дис­тим бе­реж­ком. За це усе, за твоє пек­лю­ван­ня та пад­ку­ван­ня ко­ло цього усього я тобі привіз ще три сот­ня­ги кар­бо­ванців, прид­ба­них на гаст­ро­лях інших побічних опер­них то­ва­риств. Ми скрізь ма­ли ве­ли­кий поспіх. За це усе ми скли­че­мо знай­омих та вструг­не­мо бен­кет нав­ди­во­ви­жу! Оця глу­ши­на аж гус­ти­ме з ди­ва цілий рік потім.

- Добре, доб­ре! А нам і справді час би по­дя­ку­вать цим на­шим ту­тешнім знай­омим за їх при­язнь та при­хильність до нас, та ще щоб дя­ка бу­ла з ши­ком та пиш­но­тою, не аби­яка, не зли­дарська.

Другого дня Літо­шевський своїм зви­чаєм спав дов­го. Після важ­кої дов­гої мандрівки він був ду­же втом­ле­ний і спав, як уби­тий. Ко­ли, вже сли­ве опівдні, чує він крізь сон, - гра­ють му­зи­ки. Йо­му прис­ни­лось, що він ніби­то в те­атрі: ор­кестр грає увер­тю­ру, завіса от-от одс­ло­ниться, і йо­му ніби­то час вже вис­ту­пать на сце­ну в якійсь невідомій ролі. На йо­му якесь ди­во­виж­не уб­ран­ня давніх ли­царських часів, який­сь шлик на го­лові з срібної лус­ки, який­сь важ­кий пан­цир, залізний начільник, що спус­тив­ся з чо­ла й за­ту­ляє йо­му очі. Вже й завіса одс­ло­нюється. Він хо­че ру­шить з місця й вис­ту­пить, а ва­га то­го важ­ко­го уб­ран­ня за­ва­жає йо­му. Він сил­кується, нап­ру­жується, але по­чу­ває, що все йо­го тіло об­важніло, а но­ги ста­ли не­на­че залізні й не мо­жуть по­во­рух­нуться. Йо­му ніяко­во, до­сад­но. Хтось по­дає йо­му знак ру­кою, ки­ває на йо­го, обіруч ма­хає й сва­риться ку­ла­ка­ми. Йо­му важ­ко ди­ха­ти. А му­зи­ка тне та й тне, не­на­че жде йо­го вис­ту­пу на сце­ну.

Він про­ки­нувсь з ост­ра­хом. До йо­го чут­тя долітав гук му­зик десь не­на­че звер­ху, з ви­со­чи­ни, не­на­че му­зи­ки гра­ли десь на вер­бах. Двері рап­том од­чи­ни­лись і в кімна­ту вбіг Ни­ко­лаідос, спох­ва­ту за­був­ши навіть ски­ну­ти кар­ту­за.

- Добридень вам! Чо­го це ви й досі ви­ка­чуєтесь? Он чуєте, вже му­зи­ки гра­ють вам се­ре­на­ду.

- Яку се­ре­на­ду? Які му­зи­ки? Де во­ни в дідька взя­лись у моїй са­дибі? Мо­же, то за­хожі че­хи, що скрізь блу­ка­ють по се­лах? - ле­пе­тав Літо­шевський, про­ти­ра­ючи зас­ниділі та зас­пані очі.

Він схо­пивсь з ліжка, з нес­тям­ки на­ки­нув ха­лат аж на го­ло­ву й вибіг на ґанок. Спро­сон­ня в йо­го тя­ма за­мо­ро­чи­лась, не­на­че за­ка­ла­му­ти­лась. Ди­виться він, - вгорі на башті і справді гра­ють жид­ки з місце­во­го містеч­ко­во­го ор­кест­ру. На пе­ку­чо­му яс­но­му сонці ви­раз­но ма­нячіли їх бо­ро­ди, лисніли тру­би, во­ру­ши­лись смич­ки та лікті.

- От вам і се­ре­на­да! Оці хирні музн­ки, пев­но, ду­же спішні. Пев­но, ви­пад­ком дізна­лись, що ви приїха­ли, та за­раз шусть у двір! Та на вавілонську баш­ту з ор­га­на­ми! Це ж Софія Ле­онівна й бу­ду­ва­ла зу­мис­не цю вавілонську баш­ту зад­ля тих вавілонських му­зик, що ко­лись за давніх часів на ріках вавілонських сиділи й виг­ра­ва­ли.

- Та це, ма­буть, ви самі й на­мо­ви­ли ті ор­га­ни, - ска­зав Літо­шевський.

Софія Ле­онівна осміха­лась, по­зи­ра­ла на хи­мер­ний верх баш­ти, де му­зи­ки аж ви­ха­ли го­ло­ва­ми та луч­ка­ми та ма­яли бо­ро­да­ми, де мет­ля­лись їх дов­го­полі кап­та­ни од зав­зят­тя та нап­ру­ги.

- Ну, те­пе­реч­ки по­си­лай­те ж за сусіда­ми, та оце по­ки в ме­не вольний час до поїзда, пе­ре­ки­не­мось кільки раз кар­та­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

Незабаром ви­нес­ли са­мо­вар під яб­лу­ню. Збіглись в од­ну мить сусіди й засіли за чай. Після чаю во­ни засіли за кар­ти в хо­лод­ку, а му­зи­ки ще дов­генько шква­ри­лись на сонці та до­ти виг­ра­ва­ли уся­ко­вих дрібних польок та ко­зачків, до­ки зас­лу­жи­ли по чарці горілки. Са­мо по собі, що зап­ла­тив му­зи­кам за ту нес­подіва­ну се­ре­на­ду не Ни­ко­лаідос, кот­рий сам і на­мо­вив му­зик, їду­чи че­рез місто, а зап­ла­тив, за се­ре­на­ду собі, сам-та­ки Літо­шевський з сво­го пов­но­го кап­шу­ка.

Через тиж­день Літо­шевський оповістив у се­бе па­ра­до­вий вечірок і зап­ро­сив до се­бе на вечір у неділю ба­гацько гос­тей. Зійшлись усі місцеві знай­омі - док­то­ри, ба­тюш­ки з жінка­ми, слідчий, ста­но­вий; поп­риїжджа­ли й сусідні ук­раїнські дрібніші па­ни-дідичі, з кот­ри­ми Літо­шевський поб­ра­тав­ся й при­яте­лю­вав, щоб по­лю­вать по їх лісах. Пос­лав він зап­ро­си­ни й до ка­пельмей­сте­ра й до восьми ар­тистів, що бу­ли ро­дом з око­лиці й са­ме тоді про­бу­ва­ли по се­лах, ко­рис­ту­ючись вольним ча­сом. В неділю зібра­лась си­ла гос­тей. При­бу­ло зо три ар­тис­ти, і, врешті, са­ма пе­тер­бурзька ка­пельмей­стер­ша Чер­нявська спо­до­би­ла своїми одвіди­на­ми Софію Ле­онівну. При­ка­тав і Ни­ко­лаідос з вок­за­лу. Гості роз­та­шу­ва­лись з кар­та­ми над­ворі на ве­ранді, посіда­ли на стільцях і по східцях, бо в по­ко­ях бу­ло так душ­но, не­на­че в гру­бах бу­ло на­топ­ле­но жар­ки­ми дро­ва­ми з ду­би­ни або з бе­ре­зи­ни. Ка­пельмей­стерші ду­же при­па­ли до впо­до­би по­кої, а най­більше од усього два кабіне­ти, обс­тав­лені й обс­те­лені перськи­ми ки­ли­ма­ми на східний зра­зець. Але більше од усього їй при­пав до впо­до­би сам ха­зяїн… од кот­ро­го во­на сли­ве не ос­ту­па­лась. Во­на за­ли­ця­лась до йо­го ще в Пе­тер­бурзі, як співа­ла в опері, а він вис­ту­пав на де­бюті.

На ве­ранді, й під яб­лу­нею, і ко­ло баш­ти по­розс­тав­ля­ли сто­ли зад­ля карт. Му­зи­ки по­ви­ла­зи­ли на баш­ту й ви­ти­на­ли уся­ких вальсів та кад­рилів. Під му­зи­ку чай пи­ли і в кар­ти гра­ли, і ве­че­ря­ли. Бен­кет був буч­ний на сла­ву. Літо­шевський, розс­та­рав­шись гро­шей, по­на­во­зив ба­гацько горілок, та лікерів, та вин. Гості спро­мог­лись пос­по­рож­ню­вать увесь по­суд, по­за­по­рож­ню­ва­ний уся­ки­ми на­по­ями. Усім бу­ла до­го­да в усьому. Бу­ли збит­ки і в наїдках, і в на­по­ях. Пи­ли усі нап­ро­па­ли! Літо­шевський спо­рож­нив ки­шені так, що йо­му лед­ве вис­та­чи­ло з за­робітку на виїзд до Києва на свою ар­тис­тич­ну служ­бу.

Софія Ле­онівна не схотіла їха­ти з ним до Києва. Їй буцімби­то не хотілось ки­дать до­му й оселі на дя­ди­нин дог­ляд, бо давніше, виїжджа­ючи з чо­ловіком на зи­му в місто, во­на що­ро­ку зап­ро­шу­ва­ла до се­бе на зи­му ста­ру чо­ловіко­ву дя­ди­ну, бідну удо­ву, і ки­да­ла дім, і коні, і най­ми­та на її дог­ляд. В Літо­шевської в той час бу­ла інша дум­ка й гад­ка: їй за­ба­жа­лось про­дов­жить свій ро­ман з Ни­ко­лаідо­сом як мож­на далі.

Але в цьому їй не спо­су­ди­лось. Тра­пи­лась та­ка подія, що Ни­ко­лаідос му­сив швид­ко по­ки­нуть служ­бу. Йо­го помічник, ду­же за­вис­ний та не­по­мир­ли­вий, ви­ка­зав по­таєнці на­чальни­кові за йо­го нех­ту­ван­ня служ­бою че­рез над­то вже часті одвіди­ни Літо­шевської. Ни­ко­лаідос по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, на­пи­тав собі місце земсько­го на­чальни­ка на Ба­са­рабії й не­за­ба­ром виїхав на но­ву служ­бу. Цей наг­лий од'їзд ко­хан­ця ду­же вра­зив і зас­му­тив Софію Ле­онівну. Зос­тав­шись во­се­ни в са­мо­тині, во­на ду­же нудьгу­ва­ла, хоч бу­ла й ха­зяй­но­ви­та й навіть пад­ко­ви­та до ха­зяй­ст­ва. Зібрав­ши хап­ком го­ро­ди­ну, по­хо­вав­ши усякі овощі в льох, во­на зап­ро­си­ла ста­ру чо­ловіко­ву убо­гу дя­ди­ну за ха­зяй­ку в свою осе­лю, а са­ма з дітьми з нудьги хап­ком дре­ме­ну­ла до чо­ловіка в Київ… на­пи­ту­ва­ти собі но­во­го нас­то­яте­ля на спо­рожніле місце ко­хан­ця.

1903 ро­ку. Київ.