Ген воїна

Нижче неба

Борт падав. Усе відбувалося саме так, як бачилося не раз у Славкових снах. Зараз, коли ракета щойно влучила у двигун, здавалося, що все минеться, хотілося вірити, що все під контролем. Проте Славко точно знав, що ста­неться далі.

В уяві з’явився образ інструктора училища. Той ­стояв в аудиторії біля схем із зображеннями вертольотів і пов­чав курсантів:

— Слухайте уважно, панове курсанти, бо будете відпрацьовувати це на стимуляторі.

Інструктор був чоловіком кремезним, мав густе чорне волосся, такі ж густі й чорні вуса і яскраві зелені, наче перша весняна трава, очі.

— Якщо ракета потрапляє сюди, — тицьнув указкою на схему «Мі-24», саме його вертольотчики називали «крокодилом», — то у дев’яноста відсотках випадків заклинює двигун, а це означає, що ви можете втратити контроль над машиною. Відразу переходьте у режим авторотації і намагайтеся посадити вертоліт.

Позаду згори, з боку двигуна, почулося цокотіння. Славко зрозумів, що десь у середині його залізного друга скоїлося непоправне. Він іще жив, дихав, однак його вже судомили передсмертні конвульсії. Засвітилося табло системи попередження та одночасно спрацював голосовий інформатор. Жіночий, з металевими нотками, голос, який льотчики між собою кликали Наташею, доповів: «Пожежа лівого двигуна».

Салон вертольота наповнювався димом, машина на­кренилася вправо.

«Що далі, то гірше, отже, ракета, окрім двигуна, пошкодила ще й лопаті основного гвинта», — зробив висновок Славко. Ковзнув поглядом убік, за кабіну.

Внизу розкинулося жовте поле, по якому, здавалося, пливли голівки червоних маків. «Маки, — майнуло в голові, — звісно ж, маки!»

— Ой, не пристосована ти, Янко, до життя! — Славко підхопив дівчину на руки і поніс від дороги у житньо-макове поле. — Була б розумнішою, знайшла би собі полковника-штабіста, який лише папірці підписує та накази роздає.

Хлопець ніс свою дорогоцінну ношу навпростець полем у бік невеличкого озерця, оточеного вербами. Янка увіткнулася підборіддям у його плече, однією рукою обхопила шию коханого, а другою торкалася червоних маків, неначе гладила поле. І щасливо посміхалася.

— Та тепер уже пізно, — вів далі Славко, — тепер уже все. Тепер ти — моя законна дружина довіку. Так?

Він торкнувся пальцями дівочого тіла, жартома полоскотав.

— Та так, — засміялася Янка. — Ой, лоскітно, припини.

— Як це ти офіцеру відповідаєш? — сміявся та продовжував лоскотати Славко.

— Ой, пробач. Так точно! — дівчина звивалася від лоскоту, наче вуж.

— Отак би одразу, — Славко припинив лоскотати. Він саме приніс Янку на берег.

— Ставай отут, — поставив її на пісок, — і слухай уважно. Тепер ти моя половинка. Я маю і буду тебе захищати. Від звіра чи людини, захищати на землі і в небі. Тепер можеш взагалі нічого не боятися.

— Увага! Пожежа лівого двигуна! Увага! Пожежа лівого двигуна! — розривалася «Наташа».

Славко намагався втримати гелікоптер рівно. Висотомір показував тисячу триста метрів.

— Вовчику, у нас пожежа, стрибай, доки є висота, — Славко бачив, як спереду в кабіні заворушився штурман.

— Славо, а ти?

— Давай, це наказ! Я тримаю машину, — Славко відчував, що «крокодил» із кожною секундою все менше слухається штурвала, — Та стрибай же, Вовчику, доки висота дозволяє, не тягни!

Дим заповнив салон. Славко рвонув ручку і відчинив дверцята кабіни. Потік повітря на мить розвіяв димову завісу — штурмана попереду вже не було.

«Ну, хоч так», — подумав Славко. Гелікоптер швидко наближався до землі. У якийсь момент Славко поба­чив посеред оцього жовтого з червоними цятками моря від­блиск неба. По правому борту внизу було невеличке болітце.

— Ет, шкода, не дотягну... — промовив чи подумав Славко.

Від початку навчання в училищі Славко час від часу бачив уві сні, що його борт падає. Щоразу він прокидався серед ночі в холодному поту після того, як його «Мі» з розгону врізáвся в землю.

Хлопець ішов на кухню, вмивався, а потім намагався аналізувати, що зробив не так, чому не зміг врятувати машину. Завжди одне й те саме. Влучання ракети, пожежа, зупинка двигуна. Крен праворуч, завалювання і некероване падіння. Пізніше, коли він одружився з Яною, вона, бувало, вранці знаходила його у роздумах на кухні. Славко пускав у вікно цигарковий дим і навіть не помічав її приходу.

— Знов розбився? — Янка куйовдила йому волосся.

— Знов, — Славко силувано посміхався і гасив цигарку. — Та це лише сон. Йди до мене, люба. Я тут живіший від усіх живих.

Усю останню зиму Славко був на Майдані. Восени, коли у Києві побили студентів і зібрався величезний майдан, він вирішив звільнитися з війська, щоби долучитися до майданівців. Утім, командир виявився людиною розумною і порвав його рапорт.

— Не поспішай. Гадаєш, ти один такий? Іди на лікарняний — зателефонуй Бранчуку в госпіталь, він допоможе.

Янка плакала, мовляв, глянь, що там коїться, не дай Боже — вб’ють. Славко, як міг, втішав:

— Ну, подумай сама, дурненька, хто ж, як не кадровий офіцер, має протистояти іншим людям у погонах? Це без мене там усіх повбивають.

Уранці Славко ще з одним знайомим уже їхали до Києва. У наплічнику мав узяті на складі під «слово офіцера» старі «броник» і каску.

На Майдані він відповідав за побудову та охорону периметру спершу з боку від Михайлівського. Потім перемістився зі своєю сотнею на Грушевського. Пізніше, у лютому, в найстрашніші дні, перебував біля консерваторії.

Йому пощастило. Єдиний раз зачепило шию на Грушевського, та й то гумою. Куля влучила справа в шарф над ключицею і зрикошетила вгору під каску. Славко попервах навіть не збагнув, що сталося, — відчув удар, а вже пізніше дістав специфічної форми шматок гуми, який застряг під кріпленням.

У день розстрілу Майдану він відтягував поранених товаришів з Інститутської, і вже подумки попрощався і з рідними, і з Янкою. Однак, Бог милував, у нього не влучили. Він так і не зміг зрозуміти, яким чином невідомий снайпер обирав собі мішені і чому оминув його.

Коли на Майдані прощалися з полеглими товаришами, він зголосився відвезти тіла трьох убитих на Львівщину. Там провів їх в останню путь і вирішив не повертатися на Майдан.

— Знаєш, Янко, — Славко із насолодою смакував картоплю з котлетою, — далі вже вони самі впораються. Головне ми зробили — вигнали гадів.

День, коли командир викликав Славка і розповів про антитерористичну операцію на Донбасі, був похмурим. Із неба лляло.

— Давай відверто, Слав, — командир стояв у півоберта до вікна і курив, — зараз я шукаю добровольців. Однак, це поки що. Я певен, що незабаром усі ми туди підемо. За наказом. Кордони з Росією в Луганщині фактично є лише на папері. Через них сунуть бойовики. І не лише росіяни, а й чечени. Вони озброєні, обстріляні.

Командир відійшов від вікна і загасив цигарку в попільничці на столі.

— Це вже справжня війна, синку. Майдан був лише квіточками. А наразі — ягідки. Післязавтра відправляємо перші три борти. Будуть перевозити десантників, прикривати з повітря, себто робитимуть те, що потрібно. Йди, зважте з дружиною, і завтра приходь із відповіддю.

Янка чекала чоловіка під козирком на ґанку. Вона одразу відчула, що скоїлося те, чого вже не змінити. Славко повільно йшов під зливою до будинку, а Янка дивилася на його мокрий силует, що наближався крізь стіну води, прикривала долонею рота і беззвучно плакала.

Він піднявся на три приступки і завмер. За мить Янка кинулася йому назустріч. Невідома сила, яка до останнього утримувала її і не давала плакати вголос, зникла, і подвір’я сповнилося жіночим риданням.

— Я хочу, щоби ти пішов у церкву і сповідався, — Янка стояла в дверях кімнати і дивилася, як чоловік збирає наплічника, — мені так буде спокійніше.

— Сонечко, — Славко кинув одяг на ліжко і підійшов до неї, — ти чого? Ти мені більше не віриш? Я не загину, я он і на Майдані був у самому пеклі — і нічого. Ну? Чого ти?

— Майдан, то не війна. На війні ти щомиті будеш під прицілом.

— Давай так: я повернуся, і ми разом сходимо до храму. А поки що піди сама. Як я полечу, ти йди. Іди й попроси, щоб Бог прикривав мій борт згори, добре?

— Тю, дурне, — Янка жартома стукнула Славка кулачком у груди, — ляпаєш що попало.

— Зате ти посміхнулася, — обійняв її Славко, — а це для мене головне.

Він притягнув дружину до себе, обхопив її обличчя долонями і поцілував. Спершу в губи, потім в очі, а потім знову в губи. Янка притислася до чоловіка. Її руки гладили його плечі, спину. Здавалося, вона ніколи і нікуди його не відпустить.

Перших чотири бойових вильоти пройшли вдало. Двічі його борт відвозив вояків і забирав поранених. Ще раз доставляли за призначенням якусь апаратуру та вивозили двох загиблих бійців національної гвардії. Вчетверте вони вийшли на супровід колони, і навіть довелося накрити вогнем блокпост ворога. І ось у п’ятий виліт — в їхній гелікоптер влучили. Влучили, коли вони висадили десантників і поверталися порожні на аеродром.

Славко бачив ракету, яку випустили з ручної зенітки. Терорист з ПЗРК стріляв із краю лісосмуги. За мить система «крокодила» зреагувала на небезпеку, і з обох боків гелікоптера відстрелилися теплові уловлювачі. Ракета зреагувала на правий бік і розірвалася далеченько від гелікоптера. Славко посміхнувся, однак уже за мить виявилося, що радів зарано.

Знизу пішли одразу кілька ракет. «Крокодил» знов відстрелив теплові пастки. Проте з лівого боку щось пішло не так: чи то піропатрон виявився бракованим, чи ще щось, однак ракета пішла прямо на тепло лівого двигуна.

— То що, Славко, все ніяк не посадиш гелікоптер? — промовила Янка і засміялася.

Вона і Славко стояли на шляху і дивилися на уламки гелікоптера, що догорали у полі.

Янка чомусь була вдягнена у форму пілота. Славко збагнув, що це сон.

— Рано чи пізно обов’язково посаджу. Це ж лише сон. А уві сні можливо все.

— А як ніколи не посадиш, то що тоді?

Янка вмить перемінилася, тепер на ній була довга вишиванка, а голову прикрашав вінок із жита і маків.

— Хіба, любий, маю до віку чекати?

Янка засміялася і побігла до палаючого гелікоптера. «Стій!» — хотів крикнути Славко, одначе слова застрягли у нього в горлі. Він лише махнув руками. Розум підказував, що треба негайно виринати із цього сну, але у Славка ніяк не виходило.

— Куди ти, Янко? — нарешті прошепотів він. І не впізнав свого голосу. Тихий і сухий, він радше нагадував тріскотіння гілок у багатті.

— Я? — обернулася до Славка Янка. — Я йду через вогнище стрибати. Купала ж, любий, гайда зі мною.

Навколо вмить стемніло. Над головою з’явився Чумацький шлях. Велетенська туша гелікоптера палала на тлі нічного неба і викидала вгору снопи іскор. Янка бігла до вогню і махала Славкові рукою, закликаючи за собою.

— Ні! Стій, не біжи туди, — шепотів Славко. — Зараз вибухнуть паливні баки.

Янка не слухалася. Її тендітна постать темніла і коливалася, неначе примара, на тлі вогню.

— Гайда! — ще раз обернулася Янка до Славка і стрибнула. Наступної миті стіна вогню розлетілася на мільярди зірок.

— Любий, відкрий очі, благаю!

Славко ледь розклепив важкі повіки. Попервах перед очима кружляли різнокольорові кола, але потроху зір повертався. Через якийсь час він побачив Янку. Вона стояла біля ліжка, прикривала долонею рота і щось шепотіла.

— Ти молишся? — тихо спитав Славко.

Кожне слово давалося йому з болем. Здавалося, що губи важили по кількасот кілограмів, та ще й терлися одна об одну, наче сухе порепане каміння.

— Любий, нарешті! — Янка вхопила Славка за руку. — Знаєш, коли мені сказали, що вас підбили, і ви впали десь у полі під перехресним вогнем, я не повірила, що ти загинув.

Голос Янки тремтів, вона говорила скоромовкою, неначе боялася, що Славко її перепинить, і вона не встигне розповісти все, що хотіла.

— А тоді хлопці знайшли твого штурмана. Вовчик живий. Він взагалі в порядку, у нього тільки нога поранена, в нього стріляли вже на землі, хотіли в полон узяти, та наші встигли відбити. І Вовчик сказав, що ти залишився в кабіні і впав десь у полі. А я все одно вірила, що ти живий.

Славко відчував тепло Янчиної долоні. Вона гладила його руку, а потім піднесла до вуст і почала гарячково цілувати. Її сльози текли по руці Славка і, наче свята вода, холодили та лікували попечену і порепану шкіру.

Славко намагався пригадати своє падіння, та нічого не знаходив про це у пам’яті.

— А ти зміг, — щебетала Янка, — ти зміг, любий. Ти посадив свого «крокодила» на болото.

Славко заплющив очі й опинився в аудиторії училища.

— Не забувайте, — говорив інструктор, — навіть у нештатній ситуації є речі, які грають на вас. У разі більш-менш контрольованого падіння, шукайте водойми, схили. Усе те, що допоможе пом’якшити удар. І взагалі, жага життя — дуже серйозна річ.

— Дякую, — прошепотів Славко.

— І я дякую, — почув здалеку голос Янки. — Щодня, щомиті Йому дякую. Ось отямишся трохи, підемо удвох до храму на сповідь. Я день і ніч молилася, щоби Він зберіг тебе. Щоби дав мені шанс знову тебе обійняти.