Ген воїна

Переїзд

Євгенові вже виповнилося двадцять три. Високий, широкоплечий, він якось враз із худорлявого, невиразного юнака перетворився на справжнього чоловіка. Однак у селі він як був, так і лишився Женькою — інакше його ніхто не кликав. Можливо, через відкриту посмішку, яка ніколи не сходила з його обличчя, та веселу вдачу. Він, хоча і зажив слави великого бешкетника, та ніколи не викликав у односельців негативних емоцій. Йому пробачали і всілякі витівки, і регулярні нальоти на громадський (колись колгоспний) сад та сусідські полуниці. Односельці лише махали вслід рукою, мовляв, переросте, адже знали: якщо треба, цей хлопчина із білявим чубом завжди допоможе.

Вивчившись після армії у Бахмачі на автоелектрика, в райцентрі не залишився. Повернувся додому і жив разом із матір’ю — заробляв на хліб, копирсаючись у дротах залізних сільських коней.

Женьчина матір працювала на залізничному переїзді за селом. Через зміну вона закривала і відкривала шлагбаум, дозволяючи або забороняючи машинам їхати через колії. Ще змалечку Женька полюбляв бігати до неї, як він сам казав, «на станцію» і дивитися, як працює червоно-білий шлагбаум та мерехтить жовтий двоокий світлофор.

Літо видалося спекотним. Уже о десятій ранку пекло так, що всі, хто мав хоч якусь можливість перепочити, ховалися по хатах або шукали затінку. Євген від самого ранку ремонтував старого трактора на стані. Увесь у мазуті, він копирсався у дротах «ХТЗ», який ніяк не хотів заводитися. Зрештою, наполегливість, з якою хлопчина прочищав з’єднання та розбирав дроти, допомагаючи собі приглушеними матюками, дала результат. Після чергової спроби трактор таки застрекотав, із труби вирвався струмінь диму. Завівся!

— Усе, мужики, — Євген вистрибнув із кабіни на землю, витер перемазаною рукою піт з обличчя і посміхнувся. — На сьогодні — годі. Завтра прийду, то ще «ЗІЛ» поколупаю.

Він підійшов до прибитого на дверях гаража старого рукомийника, злив собі на руки і натер їх шматком господарчого мила.

— Ви як хочете, а я купатися іду, — Женька умився, витер обличчя замацаним рушником, що висів на цвяху біля рукомийника, помахав рукою чоловікам, які курили в тіні біля гаража, і рушив у бік села.

Хлопець забіг додому, швидко перехилив склянку холодного молока, крикнув через паркан матері, яка була в сусідки, що пішов купатися, і гайнув із двору.

Колись Підлипки, в яких жив Євген, стояли під самою водою. Однак невеличка, та норовиста річечка увесь час підтоплювала хати й заливала городи. Отож згодом село ніби посунулося далі, за залізницю, насип якої захищав його від води, а біля річки залишився невеличкий хутір. Щоб дійти до води, Женька мусив пройти по випаленій сонцем дорозі до переїзду, а далі трохи звернути ліворуч.

Навколо було, як у пеклі. Він відчував, як пливе під ногами розігрітий на сонці асфальт. Хотілося впасти у воду і довіритися течії, яка б остудила тіло. Побачив, що шлагбаум на переїзді почав закриватися, і додав ходи. Стояти на сонці й чекати, доки проїде потяг, дуже не хотілося. Однак перебігти колії він не наважився, товарняк виявився спритнішим. Женька спинився перед коліями. Нічого не вдієш, потрібно перечекати. Аж раптом крізь стукотіння коліс та дзеленчання запобіжного сигналу почув десь іззаду крик:

— Ану, відійди звідти! Агов! Ти чуєш мене?

Євген озирнувся і побачив біля залізничної будки дівчину. Тендітна, на вигляд не більше сімнадцяти років, вона стояла на приступках, які вели до будки, і кричала, виявляється, саме йому.

— Відійди зараз же! Ти що сліпий! Чого став аж біля колій. Хочеш, щоб під колеса затягло?

Дівчина розмахувала жезлом з червоним катафотом на кінці. Жовте, мов пісок, волосся від різких рухів вибивалося з-під форменої пілоточки. Вона намагалася з усіх сил виглядати грізною, і це було так смішно, що Євген зняв руку зі шлагбаума, розвернувся до неї, посміхнувся на всі тридцять два і гукнув:

— Не кричи. Краще пілотку свою притримай, щоб не здуло.

У цю мить повз Євгена пролетів останній вагон товарняка. Повітря закрутилося по переїзді і таки зірвало з голови дівчини пілотку, яка злетіла вгору, наче пташка, і впала в кущі з іншого боку колій. Хлопець розсміявся і кинувся за пілоткою. Добіг до кущів, дістав її з чагарнику і пішов назад до будки. Дівчина стояла там, де й була, і намагалася привести до ладу скуйовджене волосся, вкрай розлючена тим, що це побачили водії, які чекали на переїзді.

— Не стій, піднімай шлагбаум, машини ж чекають! — ще здалеку крикнув Євген.

— Тебе не спитала, — відповіла дівчина, однак забігла до будки.

Шлагбаум піднявся, сигнал стих, машини поїхали. Євген підійшов до будки саме тоді, коли дівчина виходила назовні.

— Ти чого на рейки поліз, — з порогу спитала незнайомка, — тобі що — повилазило?

Женька мовчки посміхнувся і простягнув блакитну пілотку дівчині. Та чомусь зніяковіла, але швидко опанувала себе і, спустившись на кілька сходинок, узяла пілотку.

— Дякую.

— Прошу, — Євген відверто розглядав дівчину. — А ти звідки тут узялася?

— Тебе не спитала! Працюю я тут, а ти правила порушуєш.

Дівчина намагалася одягти пілотку, але та ніяк не хотіла сісти, як годиться. Вона розсердилася, а потім несподівано розсміялася.

— От бачиш, що робиться. Усе проти мене. А я тут, між іншим, лише перший день. — В очах дівчини грали бісики, — Одні під потяг лізуть, інші літають!

Євген теж розсміявся.

— Ти не ображайся на мене. Я на цьому переїзді, вважай що, виріс. У мене мати тут працює, тож я й спитав, звідки ти взялася.

— Марія Федорівна твоя мама? Отакої! — Дівчина вже не могла сердитися і остаточно розслабилася. — Я ось поскаржуся їй, що ти правила порушуєш. Підставляєш її напарницю.

— То ти будеш тепер тут замість Сергіївни?

— Ну, по-перше, Сергіївна вже давно просилася на пенсію, а по-друге, я тут тимчасово, на практиці.

— Зрозуміло... — Євген заквапився: — Ще побачимося, я на річку, взагалі-то, йду. Тебе як звати?

— Женька.

— Як-як? — Євген підозріло подивився на дівчину.

— За паспортом — Євгенія Власівна, але всі кличуть: Женька.

Євген почухав потилицю.

— Що ж, Женю, будьмо знайомі. Я за паспортом — Єв­ген Романович, але для всіх також — Женька.

Із раннього дитинства Женька мріяла бути стюардесою. Її батько працював у Борисполі техніком, інколи брав малу на роботу і, щоб не плуталася під ногами, доручав приглядіти за нею стюардесам, які на той час були вільними. Маленька Женька заздрила цим жінкам. Стрункі, вдягнені у гарну форму, вони зазвичай торохтіли між собою про свої рейси в далекі краї, про тамтешні красоти, а інколи й дарували малій невеличкі сувеніри. Відтоді Женька й марила небом, хоча батько геть не поділяв сподівань доньки. Обслуговуючи літаки, він не раз і не два бачив Женьчиних кумирів у таких ситуаціях, що сказав їй навідруб:

— До літака потрапиш лише через мій труп. Нічого там робити. Ти знаєш, хто такі стюардеси? Хочеш, щоб увесь порт із мене сміявся: доню в повії віддав!

— Думай, що кажеш, — налітала на батька матір.

— А що — я щось не так кажу? Нехай знає, чим вони там платять за можливість літати!

Коли після школи Женька спробувала нишком подати документи до школи стюардес, батько якось про це дізнався і папери забрав. Ані благання, ані сльози, ані погрози нічого не дали. Влас залишався непохитним, наче скеля.

— Тільки через мій труп!

— І куди мені йти? — плакала Женька. —Я не хочу все життя так, як ти, ходити по одних і тих же вулицях, робити одну й ту ж роботу.

— Іди вчитися! Спеціальність ще нікому не зашкодила. Он на залізницю йди, — якось необачно порадив батько, — будеш їздити світом. Чи ти думаєш, що подорожувати можна лише в літаках?

Женька працювала на переїзді вже тиждень і потроху звикла до свого тимчасового місця роботи. Перші дві ночі довелося спати у сільраді, а потім напарниця знайшла їй куток у сусідки. Син Марії Федорівни сподобався їй з першого знайомства. Полонила його посмішка, блиск в очах та весела вдача.

Було помітно, що парубок, попри зайнятість на роботі, намагається якомога частіше бувати на переїзді. Інколи зранку, ніби ненароком, зустрічав Женьку біля сусідчиного двору і проводжав її на роботу.

— Женю, — почула вона знайомий голос із вулиці.

Дівчина виглянула з вікна і побачила, як завжди, усміхнене обличчя. Вона зазирнула у невеличке дзеркальце, причепурилася і випурхнула із будки.

— Привіт, Женько!

— І тобі, Женько, привіт! — посміхнулася дівчина. — Чи роботи немає, що пильнуєш тут мене?

— Та ні, — хлопець зняв кашкета і провів по волоссі рукою. — Я хотів у тебе спитати: ти ж завтра вільна, пішли у клуб?

— Овва, це щось новеньке. Я собі надумала конспекти почитати — вчитися ж колись треба?!

— Та годі. У вихідний — і за книжки. Ходімо, хоч подивишся, як ми живемо, а то вже скільки тут, а далі будки та хати не ходила.

— Будеш нахабніти — дістанеш, — Женька удала, що розсердилася, але не стрималася і розсміялася.

Чомусь останнім часом, особливо коли парубок був поруч, Женьці завжди було весело. Вона навіть упіймала себе на тому, що усміхається мимоволі, без усілякої на те причини.

— Гаразд, Женю, давай так: ти зайдеш за мною увечері, а тепер не заважай працювати. За двадцять хвилин ітиме столичний потяг.

Хлопець відверто зрадів, махнув рукою і пішов у бік села. Аж раптом зірвав із голови кашкета і підкинув високо вперед. Пробігши декілька кроків, упіймав його і швидко зник за кущами.

— Дитя дитям, — сама до себе сказала Женька і повернулася до будки. — Він ніколи не подорослішає.

Увечері Женька повернувся зі стану раніше. Зняв із себе спітнілий, пропахлий мазутом робочий одяг, ускочив до літнього душу і хлюпався, наспівуючи популярний мотивчик. Потім повернувся до хати, витяг із шафи свої «парадні» джинси та легку сорочку-безрукавку, кинув їх на стіл. Продовжуючи мугикати собі під ніс, заглядав по кутках — шукав праску.

— Що це в лісі здохло? — спитала мати, що зайшла до хати із сіней, — Невже мій Женька гуляти зібрався?

— Гу-у-ляти, танцю-у-вати, — заспівав із кутка Євген і в такому ж тоні додав: — А якщо даси мені праску, я піду навіть не м’ятий.

— Серденько, очі роззуй, — у тон йому співом відповіла мати, — праска у сінях стоїть.

Обоє розсміялися, мати вийшла на хвилину й повернулася із праскою. Жартома відштовхнула сина від столу:

— Іди геть, я тут і без малечі впораюся, — і заходилася прасувати.

Євген сів біля вікна, дістав цигарку і запалив, мрійливо дивлячись на вулицю.

— Жень, — обізвалася мати, — ти й справді на гульки? І з ким це?

— З ким, з ким, — Євген випустив із рота цівку диму, — із Женькою!

— З яким Женькою?

— Не з яким, — засміявся Євген, — а з якою! З напарницею твоєю. Онде, бачиш, у сусідів усі вікна світяться, збирається. Ну, звісно, з таким хлопцем, як я...

Він не встиг договорити, мати, сміючись, кинула в нього джинси, які він підхопив на льоту.

— Ото ще мені — бабій, дивися, не скривдь дитину, а то я тобі власноруч чуба намну.

Мати кинула Женці й сорочку, вимкнула праску, понесла її в сіни.

— Не переживайте, мадам, буде виконано, мадам, — Євген пробіг повз неї, застібаючи на ходу сорочку. — А чи не бачили ви моїх шкарпеток, мадам?

Танці справили на Женьку паскудне враження. Усе дійство виглядало так: по периметру зали на лавках сиділи хлопці і сьорбали пиво. Їхні обличчя красномовно свідчили, що до цього був самогон. Дівчата в переважній більшості підпирали стіни клубу. А посередині мляво танцювали четверо дебелих дівах, які (як сказав Євген) знають, що їм потрібно. Детальніше він не пояснив, однак Женьці було байдуже. Картина змінювалася, коли вмикали повільну музику. Тоді всі дівчата намагалися стягти з лавок напівп’яних кавалерів. Хтось вигукував:

— Е, ді-джей, Білана давай, шо ти різну фігню крутиш!

— Буде Білан, чекай, — лунало зі сцени, на якій дядечко середнього віку маніпулював двома касетниками.

Чи поставив він таки Білана, Женька так і не дізналася. Коли вони з Євгеном вирішили таки потанцювати і пішли на середину зали, один із хлопців, який сидів неподалік на лаві, раптом загорлав:

— О, наш електрик зі своїми дівчатами не танцює. Йому столичну лярву треба.

Хлопець голосно зареготав, його підтримали ще двоє. Реакція Євгена була негайною:

— Вибач, Женю, я на мить.

Він посміхнувся якоюсь незвичною посмішкою і у два кроки опинився перед парубком, ухопив його за вухо і підняв із лави, вивертаючи голову назад.

— Хтось тут, — звернувся він до хлопця, — знає багато різних слів.

Женька побачив, що двоє союзників підхопилися на ноги, і спокійно повернувся до них, тягнучи парубка за собою:

— А ви сидіть, як миші, доки дядя пояснює, що й до чого.

Він, не відпускаючи вуха, підвів вищого від себе парубка до Женьки і, зловісно посміхаючись, наказав йому:

— Ти, здається, хотів щось сказати цій дівчині, то кажи.

— Я, я... — Євген сильніше крутнув вухо. — Я не хотів тебе... — Євген ще крутнув вухо. — Ой! Вас образити. Я не подумав, вибачте мені.

Євген глянув на Женьку і спитав:

— І що мені з ним зробити?

Їх уже щільно оточив натовп. Хлопці й дівчата засиділися і застоялися, а тут раптова пригода! Женька запанікувала. Зараз друзяки зухвальця кинуться на Євгена і розірвуть його на шматки, а той наче й не бачив ніякої небезпеки.

— Відпусти, — тихо попросила дівчина, — досить з нього.

Євген відпустив, і хлопець, як сніп, упав на підлогу, схопившись за вухо.

— Ходімо звідси, — Євген обережно взяв Женьку під руку і повів на вихід. Озирнувшись, вона побачила, що біля парубка зібрався натовп, і автоматично прискорила кроки, бо, здавалося, що на них із Євгеном таки кинуться.

— Не поспішай, — почула вона, — і не бійся. Вони нічого нам не зроблять, — Євген посміхнувся і підморгнув їй.

Надворі розвиднялося. Женька сидів на старому колодязі у сусідки на подвір’ї і з насолодою слухав, як дівчина давала йому прочухана:

— Я думала: вони вб’ють тебе і мене заразом, — стусонула його кулачком у груди. — Ти бачив, які у них пики?

— Якби ото не квасили, то були б не пики, а обличчя. Якби не горілка, жоден би з них рота не роззявив.

— Ну, звісно, — завела знову Женька, — ти такий страшний, що вони тебе бояться.

Євген лише посміхнувся і пригадав, як після армії вперше прийшов у клуб. Тоді, звівшись із хлопцями, він пообіцяв: якщо не відчепляться, то зламає усім трьом руки. Зрештою, так воно і сталося. Його навіть викликав дільничний. Однак парубки не писали заяв, бо це був би геть сміх, тож Євген відбувся суворою розмовою з матір’ю та міліцією. Минуло два роки, але в селі пам’ять про той випадок не стерлася. Понад те, молодь знала, що за Женьку дорослі дядьки і нирки повідбивають, адже він, на відміну від них, працює на стані та ще й ремонтує домашню техніку. Отож Євген добре розумів, що ніхто йому нічого не зробить. Тим часом дівчина і далі бубоніла:

— Рембо знайшовся. Щоб я з тобою ще кудись пішла!?

— Жень, — зненацька перебив він її, — а ти про що у житті мрієш?

— Я? — дівчина від такої різкої зміни теми аж розгубилася.

— Я про своє знаю, — посміхнувся Євген.

— Чудний ти, Женько, — вона обхопила голову руками. — Я йому про попа, а він про попову доньку.

— Ні, насправді, у тебе ж є якась мрія? Ти ж не про нашу стацію мріяла?

Женька присіла на ґанку, подивилася на Євгена і покрутила головою з боку в бік, відганяючи від себе думки про клуб.

— Взагалі-то, я мрію мандрувати різними країнами, зустрічатися з цікавими людьми, бачити те, що зазвичай можна побачити лише по телевізору, — екзотику різну.

— І саме тому ти приїхала до нас у село? — засміявся хлопець. — Тоді цікавих людей ти сьогодні вже побачила, екзотику також.

Євген, зауваживши, як дівчина метнулася до нього, хотів зістрибнути з колодязя і відбігти. Та коли його ноги торкнулися землі, Женька була вже поруч і збиралася стусонути його у груди. Він перехопив її руки і делікатно притиснув до себе.

— Агов, забіячко, годі сваритися, люба моя!

Дівчина не відштовхнула його, а притулилася обличчям до плеча. Женька відчув, як тремтить її тіло. Вона плакала, тихо-тихо, а коли заспокоїлася, то сказала:

— Дурний ти, Женько, я і справді дуже злякалася, а ти все смієшся.

Євген пригорнув дівчину до себе і немов загородив її від усього світу.

— Ти що, дурненька, не плач. Я зовсім не хотів тебе налякати! Невже я дозволив би комусь тебе скривдити?

Вони стояли, обійнявшись, і Євген раптом збагнув, що таке щастя. Нарешті він усвідомив, що йому так муляло останні дні. Він закохався. Закохався у цю тендітну дівчину, яка випадково з’явилася у його житті. Це почуття було геть новим — не таким, як до інших дівчат, до яких, бувало, женихався.

— Слухай, Женько, — прошепотів він дівчині на вухо, — давай післязавтра, після роботи я покажу тобі справді цікаву людину. Покажу тобі і красу, яка не десь далеко, а зовсім поруч. Треба тільки знати де. Поїдемо з тобою до діда Свирида, він тут недалечко, кілометрів за двадцять п’ять, у лісі живе.

— Знову сюрпризи, — дівчина підвела голову, глянула на Євгена і втерла сльозу, яка підступно потекла по щоці.

— Ні, я серйозно, — обійняв він її. — Треба ж перед тим, як побачити чужі краї, роздивитися свій. То як? Поїдемо?

Дівчина вже майже заспокоїлася і не плакала. Вона пригорнулася до Євгена і тихенько сопіла носом.

— А на чому ми поїдемо?

— На чому, на чому, — посміхнувся, — на л-і-с-а-п-е-т-і.

— Та ну тебе, — дівчина знову штовхнула його кулачком у груди, — ти хоч колись серйозним буваєш?

— Буваю, — тихо відповів Євген. — Не турбуйся, я все організую.

Він погладив її по волоссю, обережно взяв за підборіддя і ніжно поцілував у губи.

Женька сиділа на березі озера і ногами каламутила воду. Навколо був ліс. Справжні хащі. Такі, як на ілюстраціях казок про сірого вовка та Бабу Ягу. Хата лісника, діда Свирида, вразила Женьку. Вона нагадувала будиночок на курячих лапках, бо височіла за метр над землею на чотирьох стовпчиках, щоб весною під час повені не затікала вода. Дід Свирид побудував її років десять тому із Євгеновим батьком. Малий Женька також, чим міг, «допомагав» дорослим, плутаючись у них під ногами. Старий Свирид остаточно перебрався сюди із села саме тоді, коли Євген пішов до війська. Дід з’являвся в селі лише раз на місяць — забрати пенсію на пошті. А тут, у лісі, він займався, як сам казав, «натуральним хазяйством».

У день подорожі, десь о п’ятій ранку, Женьку розбудив дзенькіт шибки, об яку вдарився камінчик Визирнувши, вона побачила Євгена, який махав їй рукою із ранкових сутінок. Біля нього стояв величезний чорний мотоцикл, схожий на якогось казкового звіра.

— А чого так рано? — спитала Женька, вибігши з будинку. — Я ледь хазяйку не розбудила.

— Їй однаково час вставати до корови, — посміхнувся Євген, — а ми швидше доїдемо. Я дорогою хотів ще до магазину в іншому селі заскочити, діду дріб’язку різного купити. Сідай, — простягнув Женьці шолом.

— А що це у тебе за кінь такий? — спитала дівчина, застібаючи ремінець на шоломі.

— О, це лютий звір, його привезли сюди із далеких країв, — серйозно промовив Євген. — Насправді це ще трофейний «MZ», німецький. Хто його сюди привіз — не знаю, але я ще перед армією купив його у одного діда, полагодив, і ось тепер цей кінь — мій.

Вони сіли, Євген крутнув ручку газу, чорний мотоцикл гримнув на весь голос і зірвався з місця. Женька вчепилася у керманича і, визирнувши йому з-за плеча, крикнула:

— А ти мене не вб’єш, кавалеристе?

— Ні, панночко, не бійся.

Дорога до лісу Женьці не сподобалася. Вони проїхали кілька майже пустих сіл, потім ще чекали, доки відчиниться магазин. А далі знову погана дорога і подекуди занедбані обійстя та порослі бур’янами городи. Женька навіть уже жалкувала, що погодилася поїхати дивитися на, як казав Євген, «рай на землі».

Проте коли вони перетнули поле і виїхали на місток через невеличку річку, Женьці перехопило подих. Попереду, за ще одним полем, стояв ліс. Такий, як на картинах. Він зненацька затулив горизонт, на верхівках дерев відбивалося сонце, а над усією смарагдовою красою — синє-синє небо. Женька аж скрикнула у захваті і так вчепилась у плечі Євгена, що той навіть спинив мотоцикл.

— Ти чого? — обернувся до неї.

— Рай там? — спитала вона, махнувши у бік лісу.

Євген кивнув. Аж раптом Женці стало так легко і весело, неначе за спиною виросли крила.

— Зніми шолом! — гукнула вона, перекрикуючи ревіння двигуна.

— Що? — Євген повернув ключа, і двигун змовк.

— Шолом зніми!

— А-а! — Євген розстібнув і зняв шолом.

Женька скинула свій, обхопила руками плечі Євгена, розвернула його, наскільки могла, до себе і з насолодою впилася у хлопцеві вуста.

Дід Свирид зустрів їх на галявині перед своїм куренем. Він, мабуть, звіддаля почув знайомий звук мотоцикла. Стояв і усміхався — здоровезний, кремезний. Сива борода та довге густе волосся, перехоплене мотузкою на потилиці, не додавали йому років, а робили молодшим.

— Ти диви, хто приїхав, а я думав, що ти вже забув про старого, — прокричав дід ще здалеку.

Євген спинився біля діда. Женька злізла з мотоцикла, і хлопець прихилив його до дерева. Дід обійняв Євгена за плечі, а потім розвернувся до дівчини.

— І що за красуню ти привіз? — звернувся дід до Євгена, одночасно грайливо вклоняючись Женьці. Та у відповідь зробила діду кніксен.

— Знайомся, діду, — це моя дружина.

Від цих слів Женька почервоніла, але промовчала, лише блимнула сердито у бік Євгена.

— Дружина — так дружина, — промовив дід, посміхаючись у вуса, — у вас, молодих, тепер усе простіше, ніж у нас було. І як же тебе, дівчино, звати?

— Женя, — промовила Женька, спостерігаючи, який ефект ці слова справлять на діда.

— Хто б сумнівався, — коротко засміявшись, промовив той. — Ходімо, чого це ми стали? А я неначе відчував, що гості будуть: нагодую вас сьогодні коропом. Я таких підсвинків звечора натягав, що ледь у пічку влізли.

Риба і справді виявилася смачнючою. Женьці здалося, що такої вона не їла ще ніколи. Можливо, винуватими у всьому були чари лісу і магія озера, можливо, через Євгена, який сипав жартами і веселив її та діда.

Потім вони на мотоциклі їздили дивитися греблю, яку побудували бобри на потічку, що впадав у озеро. Надвечір вона вперше в житті витягла на вудку здоровезного, як їй здалося, коропа, а коли дід пішов спати, вони купалися. Євген пригорнув Женьку і спершу обережно, а потім рішучіше поцілував у губи. Їхні тіла сплелися, кола на плесі виблискували у світлі місяця, де-не-де вистрибувала риба, але ці двоє вже нічого цього не бачили і не чули. Євген узяв Женьку на руки і поніс її до будинку, де на горищі вже чекало, заслане чистим рядном, пахуче сіно.

Женька сиділа на березі і дивилася на воду. Коли Євген заснув, вона раптом зрозуміла, що не може спати. Обережно спустилася з горища і прийшла сюди. У голові, неначе нав’язливі мухи, роїлися причепливі думки і ятрили мить щастя.

«І що тепер? — думала Женька. — Завтра повернемося у село, я ще кілька тижнів пробуду там на практиці. Потім повернуся до Києва. І все? Євген буде тут, зі своєю електрикою, мамою, старим мотоциклом і дідом Свиридом, а я там розбиратимуся з інститутом. Потім робота на залізниці. І все? Буду інколи проїздити повз ці місця і махати рукою до шлагбауму».

Женька навіть не вчула, як іззаду до неї підійшов Євген. І злякалася, коли він обережно обійняв її за плечі. Вона тихо заплакала, відхилилася назад і обхопила руками Євгенову шию.

— Ти чого? — не зрозумів той. — Чого ти плачеш?

— Я не хочу, щоб ця подорож закінчувалася.

Євген сидів у будці на переїзді і чекав, доки Женька проконтролює, як відкривається шлагбаум. За мить двері відчинилися, і дівчина зайшла, скинула пілотку, підбігла до нього і поцілувала в губи.

— Заждався мене?

— Та нічого, — хлопець відповів на поцілунок і провів рукою по волоссю дівчини. — Сядь. Є хвилина? Поговорити треба.

— Звісно, є! — Женька сіла на стілець поруч із Євгеном і посміхнулась. — Щось ти геть сумний, котику. Щось сталось?

Євген не знав, як розпочати розмову, розуміючи: тут має вагу кожне слово.

— Женю, — тихо почав він, — я увесь час хочу зрозуміти для себе: що буде далі?

— Коли далі? — Женька поцілувала Євгена у щоку і зазирнула йому в очі.

— Тобі практики залишилося три дні разом із сьогоднішнім. Я увесь час намагаюся поговорити із тобою про наше майбутнє, але ти, бачу, не хочеш цієї розмови.

Дівчина повільно встала і підійшла до вікна будки. Вона мовчала, тихенько постукуючи пальцями по підвіконню..

— Я все зрозумів, — приречено зітхнув хлопець, — ти їдеш від мене.

Женька рішуче обернулась, в її очах блищали сльози.

— А ти що пропонуєш? Залишитися тут довіку, дояркою, наприклад? — її голос бринів. — Чи, може, торгувати у сусідньому селі в магазині? Так? А тоді народяться діти, і ти їх возитимеш на своєму мотоциклі до школи за дванадцять кілометрів? А коли вони виростуть, продамо свиней і на ті гроші будемо намагатися пристроїти дітей хоч на когось вчитися у Ніжині?

— Навіщо ти так? — зірвалося у Євгена.

— А як? Як? Скажи мені, Женю, як ти собі бачиш наше майбутнє? Звісно, можна тут ще шлагбаум довіку відкривати.

Євген розумів, що будь-яке його необережне слово остаточно може їх розсварити, однак не стримався:

— Ні, звісно, краще поїхати до Києва! Я там влаштуюсь на будівництво цемент тягати, а ти будеш їздити в яскравому блакитному потязі. Ми наймемо оселю і всі гроші витрачатимемо на те, щоб її оплатити. Потім ти підеш у школу стюардес...

— Женю, припини, — дівчина затулила очі долонями і заплакала вголос.

— А чому ж! Це твоя мрія: закінчиш школу стюардес і полетиш у далекі краї. А там з часом знайдеш собі іншого, більш цікавого чоловіка, а я тягатиму цемент і бігатиму по дітей до садочка, а коли ти будеш вільна, ми будемо сидіти десь на десятому поверсі за зачиненими від таких самих сірих людей дверима і дивитися телевізор. А по великих святах...

— Годі! — дівчина розтулила обличчя, в її очах паленіла лють. Вона тихо, але твердо сказала: — Іди звідси.

— Я піду! — Євген зрозумів, що перегнув палку, однак Женька перша зачепила все, що було йому рідне. Село, ліс, сонце, річку. І все звела до якогось кабана за навчання та роботи в сільському магазині.

Хлопець похапцем вискочив із будки і, не розбираючи дороги, побіг у бік села. Всередині пекло так, що хотілося вирвати нутрощі, щоб усе навіки скінчилось. В очах потемніло, чорні плями затуляли світ. Він біг, наче п’яний. Час від часу перечіплявся за каміння, іноді припадав на коліно.

«Як можна було довірити їй усе, що таке дороге мені? — крутилося в голові. — Воно їй чуже. Насправді чуже. Їй же, окрім своїх далеких країв, нічого не потрібно».

У якийсь момент він спинився, задихаючись. Важко опустився на стерню і лише тоді зрозумів, що опинився за селом. Трохи оговтався і роздивився навколо. Побачив неподалік кілька снопів, підвівся, прошкандибав кілька метрів, упав на один із них і завив, як собака.

Женька вийшла на вокзалі в Києві. Машинально пройшла навпростець через приміський вокзал до метро. Рідне місто, яке, зазвичай, радувало її, цього разу не викликало жодних позитивних емоцій. Чомусь одразу кинулись в око безхатченки на вокзалі, люди з торбами, які лаялися біля каси метро, намагаючись без черги купити жетончики. Навіть голос, який у вагоні метро оголошував станції, здавався неживим, металевим.

Остання розмова з Євгеном не виходила з пам’яті.

«Навіщо він так?» — думала Женька. Невже не розуміє, що там, у Підлипках, якими б гарними вони не були, для неї немає жодної перспективи.

Женька мала надію, що помириться з коханим і від’їздити до столиці буде із легким серцем. Однак Євген так і не з’явився. Марія Федорівна розповіла, що він сів на мотоцикла і кудись поїхав, а коли повернеться, не сказав. Вона, мабуть, розуміла, що між ними щось трапилося, а можливо, розуміла й набагато більше. Проте не сказала нічого, і Женька була їй за це вдячна. Жінка тепло попрощалася з дівчиною, навіть провела на станцію та посадила в електричку, тицьнувши у руки пакунок із яблуками.

— Обережно, двері зачиняються, наступна станція «Харківська», — пролунав з динаміка металевий голос.

Вдома двері їй відчинив батько. Вона мовчки випустила з рук рюкзак і пакет із яблуками. Поліетилен розірвався, і червоні плоди покотилися сходами. Дівчина припала до батькового плеча і дала волю сльозам.

— Тату, тату. Якби ти знав, як мені погано, я не знаю, як жити далі, — крізь сльози промовила дівчина.

Дід Свирид сидів біля води і чистив картоплю, час від часу втираючи спітнілого лоба.

— Що я тобі, хлопче, хочу сказати... Ти ж не старий, щоб от, як я, від людей тікати.

Женька сидів неподалік, втупившись на поплавок, який незворушно стирчав на плесі озера.

— Мовчиш? — старий хитнув головою. — А тому й мовчиш, що сказати нічого. Як дружиною називати, так герой. А як боротися за щастя, так у лісі сховався.

— Ніхто не сховався. Ти зрозумій, Свириде: що я їй можу запропонувати? Там у неї буде все, а тут?

— Знову ж таки, балаканина боягуза. Твій батько, коли з матір’ю у Бахмачі в технікумі познайомився, знайшов що запропонувати, щоб вона з міста у село переїхала?

— Порівняв. Бахмач таке саме село, хіба що три дев’ятиповерхівки стоїть.

— Не в тому річ. Якщо кохаєш, то не важливо, де ти з коханою людиною живеш. Та хоч на краю світу. Прикро, що ти хоч і виріс, а цього не зрозумів.

Старий вимив в озері останню картоплину, кинув її до каструлі, підвівся і пішов до хати.

Женька сиділа на задньому сидінні старого «Москви­ча», який курив битим шляхом, і поглядала уперед.

— Точно сюди? — спитав водій.

— Сюди, зараз місток переїдемо — і буде ліс, а там вже недалеко.

Вдома, у Києві, вона виплакалась батькові й матері і розповіла, що вирішила. Жити без Женьки тут вона не буде. Дивно, але цього разу батько не сердився і не кричав, що вона поїде до села тільки через його труп. Обійнявши Женьку, він лише тихо мовив:

— Роби, як підказує серце, ти вже доросла, — і поцілував у лоба.

У селі Євгена не було. Він не вийшов у понеділок на роботу, мобільний не відповідав, і Марія Федорівна місця собі не знаходила. Коли ж біля будки з’явилася Женька, то вона взагалі мало не зомліла.

— Дитино моя, ти що тут робиш?

— Маріє Федорівно, не нервуйтеся: я приїхала до Женьки. Ми з ним посварилися, але я обіцяю, що все буде добре. Я його знайду, я здогадуюся, де він може бути.

Женька почергувала на переїзді, доки Марія Федорівна збігала на стан і домовилася з водієм, щоб той допоміг дістатися до діда Свирида.

І ось тепер, у салоні старого скрипучого «Москвича», Женька чомусь запанікувала. І що вона йому скаже? Женько, вибач? А за що? За розмову на переїзді?

Із задуми її вивела постать діда Свирида, який, як і тоді, стояв посеред дороги. Машина ще не зупинилася, а Женька вже вистрибнула з неї і кинулась до діда.

— Діду Свириде, ви впізнали? Це я. А де Женька?

Дід однією рукою тримався за гілку дерева, а другою повільно гладив бороду. В очах грали бісики:

— Отакої! Ванька дома, Маньки немає..

— Який Ванька, яка Манька? Діду Свириде, Женька у вас?

— Заспокойся, — дід Свирид поклав дівчині руку на плече. — Не панікуй. Бачу, що ви й справді чоловік і дружина.

— Що? — не зрозуміла Женька і здивовано кліпнула очима.

Дід знову посміхнувся собі у бороду.

— Та нічого. Ходімо, щось покажу.

Вони зайшли до хати, і дід дав Женці клаптик паперу. Вона обережно розгорнула його і швидко прочитала вголос:

«Діду. Вирішив тебе не будити. Я так не можу, жити без Женьки не сила. Нехай вже Київ і цемент. А може, влаштуюся на СТО. Взяв у тебе в загашнику 30 гривень. Треба залити пальне у бак мотоцикла. Повернуся — віддам, все одно тобі їх нікуди витрачати. Євген».

Женька відірвала очі від листа і вражено подивилася на діда.

— Та він же моєї адреси не знає! Куди ж він поїхав?

— Нічого, — посміхнувся той, — язик до Києва доведе. Мудрі люди кажуть, що хто хоче, той знайде спосіб. Ти ж знайшла? Ось і він знайде.