Ген воїна

Буенос діас, чіка

Коли тобі за тридцять і з усіх можливих варіантів у житті ти обрав шлях блогера, мабуть, у голові в тебе — гуляє вітер. Утім, маємо те, що маємо. Я — блогер. Мені за тридцять, звуть мене Сергієм, і я сиджу в Амстердамі. За шість годин моя подорож закінчиться там, де й розпочалася, — у Києві, куди я повернуся найближчим рейсом. А поки що я сиджу у вай-фай-зоні аеропорту «Шипхол», передивляюся записи у блозі й чекаю. Періодично поглядаю на ближнє кафе, де розливають свіжий «Хейнікен». Час довкола мене спливає навдивовижу неритмічно. Люди змінюють одне одного зі стрімкістю привидів — кудись поспішають. А секундна стрілка годинника під стелею чомусь повзе, неначе сонна муха. Мені залишається дописати кілька слів у блог — і все закінчиться. Пальці звично падають на клавіатуру, одначе букви наче втікають від них. «Щоби зрозуміти, хто ти, треба повернутися у минуле», — ця думка свердлить голову, не даючи дописати речення. «Три-и-иньк!» — і скрол мишки повертає мене на початок сторінки блогу, на початок історії.

…Вид із мого вікна на обшарпану стіну сусіднього будинку завжди викликав у мене іронічну посмішку. «Як тебе не любити, Києве мій!» Що ж, у декого немає й такого, — зазвичай заспокоював я себе. Кинув ще раз погляд на стіну, переконався, що за останні п’ять хвилин із нею нічого поганого не сталося, і вирішив попрацювати.

«У вас одне нове повідомлення». Іконка з’явилася, щойно я відкрив бук. Закуривши, механічно тицьнув на неї вказівником. За мить на моніторі відкрилося віконце, яке спершу здалося мені спамом. Я ледве машинально не знищив повідомлення, аж ось букви латиниці таки наповнилися змістом і примусили руку завмерти над клавішею Delete:

«Ксю». Так завжди підписувалася моя Оксана. Моя люба сестричка. Старша за мене на п’ять років, вона, неначе янгол-охоронець, супроводжувала мене по життю. Це вона давно колись, ще в дитинстві, зав’язувала мені шнурки, а пізніше писала за мене алгебру. Вона забирала мене п’яного зі студентських вечірок і примушувала читати Кортасара[1]. Відтоді як не стало батьків, я був єдиною її родиною, а вона — моєю. І ось тобі маєш — «Братику, допоможи».

Я загасив цигарку, відсунув бук. «А може, це жарт?» — майнуло в голові. Хіба ні? Чого б це Ксю так незрозуміло жартувала? Я дістав мобільника й натиснув на одиничку (гарна штука — швидкісний набір). У слухавці щось кілька разів клацнуло, кілька секунд було тихо, а потім жіночий голос про щось повідомив мені незнайомою мовою — і зв’язок обірвався.

— Дідько, немає зв’язку… — я повернувся до бука, виділив частину Оксаниного повідомлення і скопіював його в «Ґуґл».

Бац — у віконці пішли посилання. Так. HABANA LIBRE. Ого! Готель Tryp Habana Libre. П’ять зірочок. Далі — Гавана, Куба, опис, фото, відгуки.

— Ого, Ксю, куди тебе закинуло!

Оксана, філолог за фахом, мала одну, але полум’яну пристрасть — мови, причому із самого дитинства. Англійська, німецька, румунська, а останнім часом нею цілковито заволоділа іспанська. Півроку тому Оксана гайнула в інший бік світу, в Аргентину — як говорила вона сама: «у мовне середовище, відмінне від Європи», — вивчати якісь там діалекти. Ми передзвонювалися, вона розповідала, що досхочу встигла помандрувати Латинською Америкою, і невдовзі збиралася повертатися. І ось тобі — «Братику, допоможи» і назва готелю бозна-де.

…Коли водяні ящірки не роблять своїх ящіркових справ, вони випливають на мілину та гріються собі на сонечку. Мабуть, колись давно, коли в Україні ще й не пахло Трипіллям, одна з таких ящірок на іншому кінці світу виринула з води, задивилася на сонце — і незчулася, як скам’яніла. Так, або приблизно так, пояснюють появу в Карибському басейні острова Свободи. І десь там тепер моя Оксана. Попобігав я Києвом, напозичався грошей, поміж тим прочитав у інеті все, що знайшов про Кубу. І вже за два дні кинув до наплічника бук, розтикав по кишенях кілька сотень євро та сів у літак. Прямого рейсу до Гавани з Києва не було. Можна летіти через Париж або Амстердам. Я обрав останній. Принаймні, «травичка» мені завжди здавалася цікавішою, ніж «Бордо» з півдня Франції.

За великим рахунком, окрім вай-фаю і пива, нічого гарного в амстердамському аеропорту немає. А втім, коли немає «шенгена» і тобі ще п’ять з половиною годин чекати на літак, вибирати немає з чого. Величезне летовище, що майорить кольорами всіх можливих авіакомпаній і гуде, неначе розтрощений ведмедем вулик, для нормального українця — просто смерть.

По-перше, немає де покурити (ось тобі й країна «травички» та грибів!). Щоб відшукати скляну кабінку, де мають палити відвідувачі амстердамських повітряних воріт, мені довелося пригадати майже всі іноземні слова, які я знав, і опитати чи не півсотні випадкових людей, які (важко в це повірити!) не палили. А потім оббігати територію, що чи не вдесятеро більша, ніж наш «Бориспіль». Нарешті я знайшов ту кабінку, так само, як і ще з півтора десятка «товаришів по нещастю», вимушений був стояти, притуляючись до скляної стіни під поглядами інших пасажирів, які проходили повз нас і відверто раділи, що вони не курять, і вдавати байдужість до всього навколо. Ідіотизм!

Друга неприємність — не можна пити пиво поза межами аеропортівських ресторанчиків. А вай-фай дістає не до всіх отих клятих кафешок! У результаті, я довгий час бігав із буком, доки відшукав місце, де можна було пити й читати одночасно. Утім, знову проблема — знайдене кафе розташоване занадто далеко від кабінки для куріння. Врешті я плюнув і палив, зачиняючись у найближчому туалеті, а бук залишав на бармена. Принцип «Не впійманий — не злодій» найбільше пасував моєму перебуванню в «Шипхолі». Уже вкотре я залишав задимленим туалет і повертався до кафешки, брав ще півлітра пива і повертався до свого блогу.

…Останню годину польоту над Атлантикою наш «Боїнг» кидало з боку в бік і трясло, як «Тарасову хату». Я сиджу біля вікна праворуч і намагаюся не дивитися на зелених від жаху, міцно пристебнутих пасками безпеки сусідів. Мій погляд притягують хмари та краєчок крила, що сіпається, наче гілка дерева, яку вітер кидає об край невидимого даху будинку.

— Дурнуваті голландці, — ковтаю слину і тягнуся за пляшечкою води, — чи я тупий, чи літати вони не вміють? Це ж треба знайти маршрут, щоб людей інфаркт хапнув! Цікаво, це наш літак такий невезучий чи тут завжди так трясе?..

Раптом, якось умить, трусанина припиняється. Літак і люди в ньому неначе видихнули з полегшою, в салоні зробилось аж надто тихо.

— Можете відстібнути паски безпеки, — прохрипіло голландською з динаміків, — ми минули зону турбулентності. Зараз вам запропонують каву, чай та печиво. Орієнтовний час прибуття в аеропорт «Хосе Марті» — година і двадцять хвилин.

Неначе за командою, хмари під літаком розходяться. Внизу океан. Місцями темно-синя площина води переливається зеленкуватими барвами. І хоча землі ще не видно, відчувається, що Кариби вже точно поруч.

— Слава Богу! Де там ваша кава? — я відстібую пасок безпеки і потягуюся в кріслі. — Де ж ти, моя Ксю?

…Вечір у Гавані пахне любов’ю. Любов’ю, потом, музикою і танцями. Вітер з океану вдаряється об набережну Малекон, залітає у вузькі шпарини вуличок, гупає дерев’яними віковими ставнями й остаточно розчиняється десь аж біля Плаза де Революсьйон. У такт музиці перекрикуються клаксони машин, які ніби долітають із двох різних світів — із повоєнної Америки та передсмертного СРСР. Усі ці «Жигулі», «Форди», «Москвичі» та «Шевроле», неначе зомбі, які давно померли, а потім воскресли тут, щоб жити вічно й сигналити у такт музиці. Однак усе це я зрозумію пізніше. А зараз мені зле від спеки. Після сорока хвилин чекання, доки місцева обслуга летовища нарешті впустить пасажирів літака до приміщення аеропорту, і години формальностей, коли тебе кілька разів сфотографують, звірять документи і, врешті решт, поставлять штемпель у паспорт, я виходжу на площу перед аеропортом і попри втому запалюю цигарку. Занадто спекотно. Ні, не так. Мені пече. Десь у грудях, там, де має бути серце. Кажуть, що таке буває в усіх, — у перший вечір у Гавані. Здається, серце вистрибне з грудей і, неначе колібрі, зникне у листі найближчого дерева, щоб залишитися тут назавжди. А ти, чоловіче, живи собі як хочеш.

Пальми, машини та людей поглинають вечірні сутінки. Ще трохи — і споночіє. А десь тут має бути моя Оксана…

Я не встигаю підняти руку, щоб спинити таксі, як за мене це робить якийсь мулат у формі служби аеропорту. Він посміхається напрочуд білими зубами. Я ще не знаю, що за звичаєм повинен дати йому кілька песо, тож сідаю у спійману ним машину й бурчу до водія:

— Гавана Лібре, пліз.

Посмішка на лиці мулата згасає, однак я цього не бачу. Дорога переді мною потроху темнішає, сонця вже не видно. Аж раптом архітектура змінюється. Неначе тіні, виростають різноповерхові будиночки в колоніальному іспанському стилі. Водій вмикає радіо. Починає підспівувати. Запалюю чергову цигарку. Нарешті можна курити, де завгодно і скільки завгодно! Ми в’їжджаємо в Гавану…

Готель справив на мене враження. Величезний, він нависав над вулицею, наче скеля. Колись, ще до реставрації, тут, подейкують, бували Че і Фідель, і навіть підписували важливі угоди. Може й так, однак мене турбувало інше.

— Сеньйоро, ви говорите російською?

— Сі, сеньйор, трохи.

— Я можу зняти номер 1410?

Панянка звела на мене очі, збираючись щось сказати, однак я не дав їй оговтатися і поклав зверху на кубинські песо банкноту — двадцять євро.

Ліфт, хоча й майже весь дзеркальний, мав пошарпаний вигляд. Збоку звисала напіввідірвана слухавка для зв’язку із диспетчером. Щоправда, свою справу він зробив навдивовижу чітко — за хвилину я вже був на чотирнадцятому поверсі. Я відчинив номер і відразу про всяк випадок повісив на ручку дверей флаєр «Не турбувати». Пройшов через невеличкий коридорчик і опинився в кімнаті.

Номер вражав своїми розмірами. Велетенське ліжко гостинно запрошувало перепочити після перельоту. Величезне — на всю стіну — вікно з краєвидом на океан довершувало враження. Я відчинив двері на вбудований на всю довжину вікна балкон і вийшов на нього. В обличчя повіяло терпким запахом міських будівель, що змішувався з океанським бризом, а місто внизу світилося, гуділо клаксонами. Перехилився, глянув униз. Височенько. Утім, я ж не стрибати з балкона приїхав…

Повернувся у номер, із розгону кинувся на ліжко й заплющив очі.

«Де ж ти, Ксю? — промайнуло в голові. — Може, ти десь там, унизу чекаєш на мене, а я тут розлежуюсь?» Розплющив очі і побачив, що майже півстіни перед ліжком закриває картина. Невідомий митець намалював Гавану. Картина нагадувала знімок із «Ґуґл Ертс», однак усе ж таки була намальована фарбами.

Я підвівся з ліжка й підійшов ближче. Таки гарно намальовано. Ось океан, ось набережна. Я постарався пригадати карту міста, яку розглядав в інтернеті перед прильотом. Аж ось і мій готель. Точно! Це він! Хтось поставив там невеличкий червоний хрестик, що майже злився з фарбами. Стоп!

Я знову сів на ліжко. У голові щось крутилося, якась думка, яку ніяк не міг сформулювати. Точно! Який же я бовдур! Колись, як був ще малим, Ксю допомагала мені з географією. Вона називала країну, а я мав знайти її в атласі, назвати столицю і позначити її хрестиком. Ксю говорила, що я — візуал, і це допоможе мені засвоїти матеріал.

Я підійшов до картини й заходився розглядати її уважніше. Трохи праворуч від першого хрестика помітив ще один — на перехресті вулиць. Я не сумнівався, що це послання — мені, адже чомусь Ксю вказала в повідомленні саме цей номер готелю.

Обережно зняв полотно зі стіни, перевернув його і поклав на ліжко. Швидко оглянув зворотній бік картини. Так і є! Ксю, та ти просто Штірліц! У куточку виднівся напис олівцем: «Перехрестя вулиць Падре Варела та Сан Мігель. Спитай Хосе. Ксю».

— Ола! — я підійшов до хвіртки і помахав рукою в бік вікна.

Будинок на розі вулиць був чималим. Вочевидь із часів, коли його побудував для себе якийсь гішпанський колоніст, він кілька разів змінював свій вигляд, обріс кількома, непередбаченими планом, окремими виходами і, врешті, перетворився на банальну комуналку, в якій жило кілька родин. У вікні-бійниці першого поверху маячив здоровань-латинос у білій майці та синіх коротких шортах. Кивок у мій бік… Це, мабуть, означало «добридень». Здоровань зник і за мить з’явився на ґанку. «Здоровезний», — мимохіть зауважив я. Він підійшов. Гладко зачесане назад чорне волосся, рівно підстрижена тоненька борідка, темні, з відблиском вечірнього океану, очі. І знову кивок, який я переклав як: «Чого тобі?»

— Ай нід Хосе. Хосе мені потрібен, розумієш? — я посміхнувся.

Здоровань зміряв мене поглядом.

— Хосе?

— Хосе, Хосе. Можна зайти? — я зробив крок до хвіртки, однак здоровань перегородив дорогу рукою і підняв угору вказівного пальця. А це, вочевидь, означає: «Зачекай-но!»

— Тра-ла-ла, Хосе, тра-ла-ла! — загорлав здоровань убік будинку.

«Як кепсько не знати мов», — вкотре подумав я.

На ґанок вийшов чоловік. Сивий, випалений сонцем і висушений життям, він дуже повільно звів на мене вицвілі, наче клаптики неба, очі.

— Добридень! Ви Хосе?..

— Скажіть, кто ві і что вам нужна? — з акцентом промовив чоловік замість привітання.

Я заліз до кишені, витягнув фотографію Оксани і простягнув йому.

— Ось!

Вираз обличчя чоловіка не змінився, він поволі повернувся до мене спиною і ступив на поріг будинку, однак в останню мить махнув рукою: мовляв, заходь. Жест справив враження на здорованя, він відчинив переді мною хвіртку й тицьнув рукою на будинок.

— Красненько дякую, — буркнув я собі під ніс і сховав фото до кишені.

За кілька кроків ми перетнули маленьке, навіть мізерне подвір’я, розміром не більше ніж п’ять на п’ять метрів. Побоюючись, що Хосе передумає, я ускочив за ним у двері. Всередині, після денного світла, було темно. Я кліпнув очима і хотів щось сказати, однак наступної миті позаду мене щось зашаруділо — і різкий біль, наче блискавка, різонув голову.

«Клятий здоровань», — встиг подумати я і провалився в імлу…

…М’яка тепла вода, безкрайній і безмовний океан огортає мене, минає піднебіння та ніздрі, пульсує, поштовхами лоскоче горло, колихається десь у стравоході й легенях…

Я притискаю руки до тіла й відчуваю світ. «У-у-у», — гуде океан. «У-у-х!» — відповідає йому кожна клітинка мого єства. Гарно. Крізь воду інколи видно нечіткі мерехтіння. Теплі плями з’являються, зникають, а потім знову несподівано з’являються у найрізноманітніших місцях навколо. Тоді, торкаючись до них рукою чи ногою, я відчуваю щось м’яке й тепле. Щось! Це щось зріє, множиться, неначе клітини нариву, й лякає мене. Плям усе більшає. Їх стільки, що весь мій світ навколо здається ілюзією. Я знаю, що над водою часто буває світло. Може, сонце? Хоча, звідки я знаю, що таке сонце… Мої очі заплющені, я бачу все навколо тілом. Я відчуваю. Відчувати — це найприємніше, що дає мені мій світ.

Мої рухи повільні й прекрасні. Я лечу? Пливу? Не знаю. Я не знаю таких слів. Я просто живу. Та щось не так. Теплі світлі плями навколо наростають. Світ змінюється. Океан! Він більше не колихає моє тіло. Він пече. Стрімко закручується у спіраль десь у мене над головою і пече. Боже! Що таке «Боже»? Хто такий Боже?.. Хтось холодний торкається моїх ніг. Вода виривається з моїх легенів і зникає у спіралі. Страх! Він заповзає в ніздрі, до рота, він чавить моє тіло. Я стискаю губи. Не допомагає. Смерть. Я вмираю! Вмираю разом із своїм світом, разом із моїм океаном…

Ні! Я не хочу!!!

Мене тягне в спіраль. Усмоктує. Я упираюся ногами й руками в якісь стіни. Яскраве світло б’є мене. Б’є в голову, в плечі, в руки. Проникає під заплющені очі, через повіки потрапляє в мозок. Щось незрозуміле влітає мені у вуха. Я не знаю, що таке звуки, але відчуваю, що це вони. Я впевнений, що це і є кінець.

PRYTRYMUYTE GOLIVKU!

Точно! Це звуки. Щось страшніше за них я не можу навіть уявити.

ZYAVYLYSYA PLECHIKY!

Білі плями навколо мене. Це Сонця. Їх кілька. Сонця, які видають силу-силенну страшних звуків, що вбивають мене. Я ненавиджу ці Сонця. Вони вбили мій світ, мій океан. Тепер вони вбивають і мене. Одне Сонце закриває собою всі інші. Воно наближається. Якоїсь миті звуки, які з’їдали мене ззовні, з’являються у мені всередині. Жахіття! Ці звуки народжуються там, де колись були хвилі океану. Звуки розривають моє горло, роздирають губи.

А-а-а!!!…

VITAEMO! U VAS HLOPCHIK!

«…Ого. Оце сон. Здається, я його вже бачив. А може, й сам писав. Треба в блозі перевірити», — свідомість потроху повертається. Я обережно розплющую очі. Маленька кімната з облупленими сірими стінами. Навпроти мене на канапі — дідуган. Збоку біля вікна на ослінчику — здоровань, який мало не зніс мені півголови, розглядає мій паспорт. Я напівлежу в кріслі. Обережно повертаю голову з боку на бік. Боляче, однак терпіти можна.

— Гостинні ви, бляха муха, — намагаюся зручніше сісти в кріслі.

Бугай-здоровань робить рух мені назустріч, однак дідуган жестом примушує його сісти на своє місце.

— Вибач Мігеля, — англійська дідугана, як, загалом, майже у всіх тут, — на поганеньку трійку. Втім, зрозуміти можна. — Ми не знали, хто ти, і мали переконатися, що нам ніщо не загрожує.

— То як? Переконалися?

— Гадаю, що так.

Мігель простягнув мені гаманець, документи і фотографії, з яких посміхалася Ксю.

— Вона попереджала, — дідусь кивнув на фотографії, — що ти, можливо, з’явишся. Вона — гарна дівчина. Просила тобі передати ось це.

Дідусь підвівся і через столик простягнув мені паперовий конверт.

— Розкриєш, коли підеш. І більше я ніколи тебе не побачу. Ти зрозумів?

Зрозумів я чи не зрозумів, а сперечатися було марно. Я забрав пакет, засунув у кишеню паспорт та фотографії. Заглянув у гаманець. Весело. Мінус двісті євро. Добре, що хоч не взяв усі гроші з готелю.

— А гроші обов’язково було забирати?

Дідусь уперше за час бесіди посміхнувся.

— То плата за збереження пакунка. Бізнес — нічого особистого.

— Мучас граціа, — буркнув я, потер потилицю, яка все ще боліла, і підвівся з крісла.

— Ох, Ксю, голова й досі болить, — промовив я сам до себе.

Листа від сестри я читав у готельному номері. Окрім нього, в пакеті була ще й якась флешка, однак із нею я розбиратимуся потім.

На флешці виявилося дві папки. В одній із них — кілька фото, в іншій — текстові документи. Я умостився під кондиціонером у номері й почав із текстів.

Я відірвався від тексту, запалив чергову цигарку й увійшов у папку з фотографіями. На трьох знімках було чітко видно рештки літака. Явно не нового. Уламки лежать тут довго, може, ще з часів СРСР. «Могли б і прибрати, щоб не лякати туристів», — подумав я, розглядаючи хвіст літака. Збільшив фото і побачив напис: «Кубана де авіасьон». І цифри бортового номера. Так. Треба пошукати в інтернеті…

…На Кубі є все: ром, сигари, дешеві й не дуже, проститутки, героїн та морепродукти. Єдине чого немає — інтернету. Тобто він є, одначе, по-перше, діє зі швидкістю інваліда, а по-друге, і це, мабуть, головне — усі, хто хоче ним скористатися, потрапляють під нагляд місцевої поліції. Принцип зрозумілий: навіщо вам інтернет, коли у вас і так все є: ром, сигари, проститутки та морепродукти.

Невеличку кімнату з написом «Кібер-кафе» з вікнами на всю стіну (певно, щоб поліції було краще видно) я знайшов прямісінько в холі готелю. Усередині — три столики і три системні блоки з моніторами, які, здається, покинули ще американці під час революції. Жарти жартами, а вай-фай тут відсутній, тож, заплативши темношкірому здорованю за годину вперед, я сів за комп. «Ґуґл» відмовився завантажуватися навідріз. «Яндекс», трохи подумавши і скрипнувши чимось у надрах системника, таки з’явився.

— Так, «Кубана де авіасьон»… — пальці застукотіли по клавіатурі, — «авіакатастрофа»…

Комп’ютер знову скрипнув, почала вантажитися сторінка.

Перше посилання: відпочинок на Кубі. Не те. Друге. Схоже на сайт авіакомпанії. Знов не те. Третє, четверте…, восьме…

— Є! — я підстрибнув так, що ледве не зламав стільця. Здоровань за своїм столиком напружився і насторожено зиркнув у мій бік.

— Но ай проблема, — заспокійливо посміхнуся я, помахав йому рукою й дістав флешку.

USB-порту в блоці комп’ютера не знайшлося, і це мене навіть не здивувало. Я дістав фотоапарат і кілька разів клацнув екран монітора.

— Граціа, — зібравши свої речі, я пішов із кафе до себе в номер. Краєм ока побачив, як здоровань комусь телефонує.

— Стукачі — вони всюди стукачі, — констатував я й викликав ліфт.

Перекинув фото в бук і почав розбирати текст.

Бла-бла-бла, хто звідки летів, бла-бла-бла, де сідали. Так, далі. А далі ось:

— Дурня якась, — я підійшов до вікна і глянув на Гавану. В порт поважно заходила баржа, внизу сигналили машини, в далечіні стирчав маяк фортеці Ель Моро. — Якщо літак упав біля Барбадосу, то чому його уламки стільки років лежать на летовищі тут? І до чого тут Ксю?..

— Аміго, це тобі, подарунок, — чоловік, що наздогнав мене, тицьнув у мою руку монетку в три песо із зображенням Че Гевари. — СССР, дружба, харашо!

Навколо гула, наче вулик, вулиця Сан Лазаро. Усі кудись бігли, перегукувалися, а я спинився біля автобусної зупинки і обдумував, що робити далі.

— Граціа, — я машинально посміхнувся й хотів сховати монетку в кишеню, коли чоловік, який мені її дав, продовжив:

— Ти друг? Дай і мені подарунок! Дай на пиво. Га?..

Чоловікові на вигляд — років сорок, невеличкий на зріст, із верткими очицями. Я знизав плечима:

— Вибач, у мене немає.

Не кажучи більше ні слова, чоловік простягнув руку й забрав свою монетку. Потім втратив до мене будь-який інтерес, повернувся й пішов вулицею виглядати нового туриста.

— Аміго, стій! — я зробив крок за ним. — У мене є питання, допоможи, і я знайду тобі на пиво.

Маленькі кафешки на Кубі — це щось! Два стільці, столик, схожий на барну стійку, — ось тобі й увесь простір. Натикано таких кафе достатньо. Мій новий знайомий сидів навпроти мене, пив «Корону» й увесь час зиркав сюди-туди.

— Та чого ти такий знервований? — я відкрив другу пляшку пива. Закурив.

— Я не можу ось так сидіти з туристом, — тихо промовив чоловік і знову озирнувся. — Що ти хотів — дівчинку чи, може, щось особливе?

— Ні. Подивись, — я простягнув йому фотоапарат, на який скопіював знімки, залишені Ксю. — Ти щось про це знаєш?

Чоловік глянув на зображення в моніторі й рвучко підвівся.

— Ти хто?! Ти навіщо мене сюди покликав? Ти шпигун? Я розкажу про тебе поліції, — чоловік говорив пошепки, майже шипів мені в обличчя. — Я тебе не знаю і ніколи не бачив.

Він круто розвернувся і пішов геть, навіть пиво не допив.

— Оце так, — я ще раз подивився на знімок уламків літака. — Чого ж ви тут усі такі перелякані?..

Триньк! — обізвався мобільник на тумбочці. Я вийшов із душу, де намагався хоч якось урятуватися від спеки.

Так. Повідомлення. Хто б це міг бути? В мене ледь не підломилися ноги. З екрана, неначе дражнячись, світилося кілька слів: «Згадай маму і тата». Я сів на ліжко. Поклацав мобільником. Номер, з якого надійшло повідомлення, — не мобільний. Найпевніше, СМС послали через інтернет. До чого тут батьки? Стоп! Боже, це ж Ксю! Який же я тупий…

…Мій тато був військовим. Однак я його майже не пам’ятаю. Зі спогадів дитинства залишилася лише мамина усмішка та її ні з чим не зрівняний запах. Коли батьки загинули, мені було чотири роки. Ми з Ксю жили в бабусі, бо мама весь час була з батьком, а той «працював на країну». Корея, Лаос, В’єтнам… Батькові відрядження злилися в якусь суцільну мандрівку, в якій не було місця ані мені, ані Ксю. Бабуся ніколи не розповідала про батькову роботу, тільки оте дивне — «працював на країну». А потім батьки загинули.

Якось увечері прийшов чоловік у цивільному, і з кухні почувся бабусин крик. Прибігли сусіди, приїхала «швидка». Тітка Марія з сусідньої квартири підхопила мене на руки і віднесла до себе. Вона теж плакала. Я й досі пам’ятаю солоний присмак її сліз на своїй щоці, і очі Ксю, що забилася в куток за ліжко. Ми навіть не ховали батьків. Бабусі сказали, що батьки загинули за кордоном. Їхній літак упав у воду. І все.

Кастільо де сан Сальвадор де ла Пунто. Назва краща за те, що я бачив поруч із собою, — стару фортецю затисло між площею, проливом і дорогою до Кастільо Ель Моро, що мав значно пристойніший вигляд. На площі біля пам’ятника Міранді юрмилися туристи. Я сів на камені біля стіни фортеці і вкотре вже закурив. Понад усе мені зараз хотілося знову опинитися вдома у бабусі, стати маленьким, безпомічним і щоб усі мої проблеми вирішував хтось, а не я. Підійшов якийсь турист і попросив його сфотографувати. Я машинально клацнув кнопкою і видавив із себе усмішку, знову сів і почав складати уявні пазли.

Ох, Ксю! Щось ти таки нарила? Не просто так мандрувала світом, тепер уже зрозуміло. Атож — філолог… Ти шукала батьківських слідів! Усе сходилося. Рік. Місяць. Напевно, батьки були на борту цього клятого знищеного літака. Але ж він упав у океан за багато кілометрів звідси. Чи ні? Може, він упав отут? У Гавані? Тоді чому газети повідомляли про інше? І взагалі, де тепер Ксю? Що з нею? Я кинув цигарку у воду. Треба їхати до готелю й усе гарно обміркувати.

— Мігелю, мені дуже треба побачити Хосе. Ай нід Хосе. Андестенд? — я стояв біля хвіртки будинку, де мені не так давно ледве не пробили голову та полегшили мій гаманець. — Ну, дай увійду. Тобі що — важко впустити?

Від моменту нашої останньої зустрічі здоровань Мігель анітрохи не змінився. Можливо, за цей час він навіть не перевдягався. Стояв, наче скеля, біля брами й мовчки дивився на мене злими очима.

— Мігелю, у мене немає іншого виходу. Якщо ти не впустиш, я тут такий хай підніму, що вся поліція збіжиться.

Слово «поліція» справило враження — Мігель прочинив хвіртку й відійшов убік.

Кілька кроків подвір’ям, стрибок на ґанок у темну печеру дверей. Наступної миті я різко присів і відчув, як повітря над головою шелеснуло від Мігелевого удару кулаком. Велетенська туша промахнулася та за інерцією пішла вперед. Кулак врізався в стіну, розкидав навколо удару шматки штукатурки. Я крутнувся на місці й щосили викинув руку вгору. Удар був чітким — знизу в щелепу. Мігель зойкнув і впав додолу. Я підвівся й про всяк випадок ще й зацідив йому ногою в голову.

— А ти передбачуваний, аміго, — пробурмотів я і зайшов до кімнати.

На канапі сидів старий Хосе, трохи нижче, з його руки, на мене дивилося дуло пістолета.

— Сядь, — тон дідугана не віщував нічого приємного. — Я просив тебе забути сюди дорогу.

— Або стріляй, або сховай свою цяцьку, — я намагався говорити невимушено, однак нерви таки здавали.

Я сів навпроти діда.

— Хосе, мені втрачати нічого. Ти останній, хто бачив мою сестру. Я знаю про літак, та не розумію, що тут відбувається. У тебе є варіанти — або розказати, де Ксю, і що тут відбувається, або застрелити мене. Я нікуди звідси не піду.

Із коридору почулося сопіння, потім — приглушена лайка. У дверях з’явився Мігель. Обличчя розбите, очі налиті кров’ю, як у мавпи. Він ще погано стояв на ногах, однак уже добре тримав мене у фокусі.

— Мігелю, йди у свою кімнату, — обізвався Хосе.

— Я його пришию, — заревів Мігель.

— Су пута мадре, іди в кімнату! — рявкнув дідуган. — Я повторювати не буду.

— Сі, — пробубнів Мігель і притиснув руку до горла. Кинув на мене погляд, який, без сумніву, означав «тільки вийди з цієї кімнати — і я з тебе намаслаю фаршу», і зник за дверима.

— Ми познайомилися з Оксаною в Аргентині, — Хосе пістолета не сховав, однак трохи розслабився. — Вона знайшла мене в Буенос-Айресі.

— Навіщо? — я зрозумів, що напруга таки дійсно спала, і Хосе нарешті говоритиме.

— Вона шукала інформацію про один літак. Сказала, що там загинули її батьки. Вона дуже розумна дівчинка, однак украй необережна. Я казав їй не лізти у цю справу, але вона не послухала.

— Вірю, вона така, — чомусь бовкнув я і згадав, як колись Ксю відбила кошеня у зграї дворових псів.

— Не перебивай і слухай! — Хосе відкинувся на канапі й нарешті сховав пістолета. — Історія дуже стара, і небагато людей, які про неї знали, залишилися живими. Після карибської кризи, — Хосе узяв зі столу пляшку пива, — Фідель увесь час шукав привід для того, щоб розв’язати війну зі Штатами. Жити у блокаді, яку вони створили, було неможливо. Радянський Союз і Америка побрязкали зброєю та й заспокоїлися, а блокада так і залишилися. Більше десяти років ми шукали змоги змусити СРСР ізнову взятися за зброю.

— Хто це ми? — не втримався я.

— Ми — це ми, — тихо відповів Хосе. — Тоді було вирішено організувати теракт і повісити відповідальність на купку дурнів, діяльність яких підтримували Штати. Ми конче мали підбурити Союз проти Штатів, і літак із нашими спортсменами, а на додачу ще й з радянськими військовими, підходив для цього якнайкраще.

Я відчув, як ходуном заходили мої вилиці, тіло напружилося й стислося, немов пружина.

— Я казав, що не слід цього робити, — продовжив Хосе, — однак не мав великого впливу в компартії. Літак таки підірвали, а мені довелося втекти в Аргентину.

— Однак офіційно літак упав в океан?

— Угу. То офіційно. Насправді все так і мало бути, та щось пішло не за планом — бомби не спрацювали, і літак збили військові під час його посадки.

— І що далі?

— Далі? Виявилося, що Совєти не такі дурні, як вважали наші. Вони вже не хотіли відкритого конфлікту зі Штатами. Нічого не вийшло. Все було марно.

Я підвівся й підійшов до вікна, за яким життя йшло своїм ходом — навпроти бавилися біля дороги діти, неподалік жінка вивішували сушитися білизну.

— Послухай, Хосе, — мій голос зірвався на хрипіння, — нехай, можливо, все так і було, а чому не прибрали рештки літака?

— А навіщо? Це ж Куба. Тут ніколи нічого не відбувається. Ніхто нічим зайвим не цікавиться. Ось і я повернувся згодом. Тут ніхто не питає зайвого. Гадаю, що прибрати просто ніхто й не подумав. Якби не твоя сестра, а потім і ти, ніхто б ніколи й не поцікавився тими уламками.

— Дурня якась, — промимрив я собі під ніс. — Гаразд, Хосе, а де Ксю?

У цей момент до кімнати забіг переляканий Мігель.

— Там поліція, Хосе! Йдуть до будинку.

Я знову поглянув у вікно й побачив три машини, з яких виходили озброєні люди у формі.

— Мерде! — лайнувся Хосе. — Мігелю, виведи його звідсіля.

Я кинувся за Мігелем. Той рвонув кудись угору по сходах. Побігши за ним, я вискочив на дах іншого будинку, постать Мігеля маячила попереду. Кілька стрибків — і ми були вже на іншій вулиці. Мігель спинився, миттю повернувся до мене й зацідив ув обличчя. Земля втекла з-під ніг, і я гримнувся горілиць. Мігель схопив мене за комір сорочки й знову заніс руку для удару.

— Облиш, — прохрипів я, — я прошу вибачення Мігелю. Ай ем сорі!

Мігель завмер із занесеною наді мною рукою, він усе ще важко дихав і дивися мені у вічі. В якийсь момент рука його трохи розслабилася. Він відпустив комір. Я став навколішки і побачив, як Мігель іде від мене.

— Мігелю! — крикнув я навздогін. — Будь людиною, у тебе також є родина, скажи, де моя сестра?

Мігель повернувся, зробив два кроки в мій бік.

— Я думаю, вони її взяли.

— Хто?

— Військові. Я казав Хосе, що не треба ворушити минуле.

— Сеньйоре, відчиніть двері! — голос за дверима був дуже наполегливим. Я підвівся з ліжка, дочовгав до дверей і повернув ручку.

Увійшли троє. Худий високий чолов’яга у штатському з європейською зовнішністю, ззаду два невеличких латиноса у військовому.

— Зберіть речі, ви поїдете з нами, — промовив високий.

— Ого! А я думав тут українською ніхто не розмовляє, — буркнув я. — Куди це я маю їхати?

— Ось, — тицьнув мені якогось папірця худий. — Ви порушили одразу кілька умов перебування на Кубі. Це ордер на затримання, збирайтесь.

— Я не розумію іспанської, — зиркнув у папірець і нічого, окрім двох печаток та підписів, звісно, не розібрав.

— Нічого. Вам усе пояснять. Збирайтеся, інакше ми застосуємо силу.

— Гаразд, — я скоса глянув на латиносів, які, схоже, тільки того й чекали, щоб я вчинив якусь дурницю. — Дайте наплічник спакую.

…Машина в’їхала на Плаза де Революсьон і підкотила під КПП до будинку, з фасаду якого на мене дивився Че.

— А ви впевнені, що нам сюди? — намагався я пожартувати.

— Тихше, — обізвався худий і показав воякові на КПП свої документи.

До рейсу на Київ залишалося ще дві години. Голландські повітряні ворота живуть своїм життям. Збігав черговий раз до туалету і повернувся до бука. Перечитувати блог далі не хотілося. Подумки я знову повертався до розмови в будинку на Плаза де Революсьон. За великим рахунком і розмови ніякої не було. Якийсь військовий передав довгому папірець, той переклав мені, що я повинен залишити країну найближчим рейсом і що мені забороняється в’їзд до Куби впродовж десяти років. Усі мої питання так і залишилися без відповіді. У мене стерли все з фотоапарата та бука («Дебіли, чи ж я не відновлю все? Сміхота!» — ще тоді майнуло в голові) і принесли на підпис якісь папери.

— Що це? — запитав я в худого.

— Це формальність. Папери про депортацію.

— А якщо я не хочу летіти звідси?

Худий щось спитав у військового. Той кивнув і подав йому ще якісь папери. Худий жбурнув на стіл переді мною фотографії. На одній — Мігель лежав у скривавленому одязі в кутку якоїсь кімнати, а його обличчя нагадувало фарш. На другому фото — теж добряче побитий Хосе із закутими в кайданки руками. Одне його око запливло, а інше з жахом дивилося в об’єктив.

Я відірвався від фотографій і зиркнув на худого. «Щось тут не так, — снувало в голові. — Навіщо вони мене відпускають? Адже навіть якщо я згнию в їхній в’язниці — ніхто ні про що не довідається. Чи довідається? А може, Ксю таки вирвалася звідси, і вони бояться, що здійметься ґвалт?»

— Гаразд, — я знову подивився на фотографії. — Коли мій літак?

…Гуд бай, Гавано.

Я разом із худим стояв у «Хосе Марті» біля воріт відльоту. Літак на Амстердам уже подали, однак посадку ще не оголосили. Навколо снували туристи — хтось відбував, хтось прибував, хтось купував щось у дьюті-фрі.

— Скажи мені, де моя сестра? — спитав я худого. — Я зараз полечу і ніколи тебе вже не побачу. Скажи, де вона? Я просто хочу впевнитися, що з нею все гаразд.

— А знаєш, — раптом таки відповів худий, — я тобі навіть заздрю. Сядеш зараз у літак і «бувай, острове!». А я лишусь тут…

— Тобі не подобається твій острів Свободи?

— Ти такий же телепень, як і всі туристи — віриш у міфи. Свобода — там, — він махнув рукою у бік літака, — а тут… Ти так нічого й не зрозумів.

— То ти скажеш? Де Ксю? — я підняв голову й глянув худому прямо в очі.

— Якби вона була тут, то ви разом були б там, де Хосе з Мігелем. Усе. Досить розмов, дуй у літак.

На табло загорівся напис «Гавана — Амстердам: вихід на треті ворота».

Як же ж довго тягнеться час! Я допивав чергову пляшку пива, розмірковуючи, чи варто витрачати ще кілька євро на наступну, і прокручував сторінку блогу.

«Ту бір, о нот ту бір?» — крутилося у голові. Тільки-но я вирішив таки взяти ще пляшку, як тринькнув мобільний: «У вас одне нове повідомлення».

— Прокинувся, — пробубонів я до мобільника, натискаючи клавішу.

«Сиди на місці й не рухайся», — висвітилося повідомлення.

Із переляку я озирнувся довкола. «Шипхол» жив своїм звичним життям. Люди метушилися, як мурахи. У величезному панорамному вікні було видно, як один за одним злітали літаки.

— Маячня, — роздратовано відповів я мобільникові й засунув його до кишені.

Бук залишив на столі й підійшов до барної стійки:

— Ван «Хейнікен», пліз.

Зробив кілька ковтків просто з пляшки і повернувся в напрямку до свого столика.

— Що за…?

Стіл був порожнім — ані бука, ані наплічника. Машинально ковтнув із пляшки і підійшов до столу. На ньому лежав клаптик паперу з написом: «Термінал «Б», четверті ворота. За десять хвилин».

Дурня якась. Я знов озирнувся навколо. Оце тобі… Добре, хоч документи зі мною і квиток. Глянув на мапу аеропорту і рвонув у бік терміналу «Б».

Секундна стрілка почала рухатися зі швидкістю літака, що злітав. От хто так будує? Рознесли аеропорт на пів-Троєщини! Добігти до потрібного місця через натовп — це вам не іграшки. Ескалатор, пандус, тепер — ліворуч. Знову ескалатор. Чорт! Кому потрібні ці горизонтальні ескалатори? Ліворуч. Марш-кидок на двадцять метрів. Так, он туди! Ще ліворуч. Усе. На місці!

Відхекався, підхожу до четвертих воріт. Ось і маєш. Звідси ж мій рейс на Київ! У голові все йде обертом. Аж раптом хтось ззаду взяв мене за лікоть.

— Ксю?! — переді мною й справді стояла Оксана. Із моїм наплічником і буком. — Я не розумію?..

— Тихіше, — Ксю обійняла мене, я відчув, як калатає її серце. — Нарешті я тебе знайшла…

— Ти? Мене?

— Як я злякалася за тебе! Зник, нікому нічого не сказав. Якби не твій блог, я б і не знала, де шукати!

Я й справді нічого не розумів, думки плуталися. Притиснувся до сестри, яка заспокійливо гладила мене по спині.

— Сядь, — Ксю всадовила мене в крісло й примостилася поруч. — Що сталося, Сергійку? Куди ти зібрався?

— Я? До Києва. Мене викинули з Куби… я шукав тебе… вся ця історія з літаком… батьки, — я відчував, що голос мій зривається на крик, слова плуталися одне з одним…

— Заспокойся, у тебе просто нервовий зрив. Ти вживав ліки?

— Ліки? Які ліки? Ксю, ти можеш пояснити мені, що відбувається?

— Я не змогла тобі додзвонитися. Зайшла на твій блог і почала читати. Зрозуміла, що ти не вживаєш ліків, і в тебе зрив. І помчала за тобою.

— Це я помчав за тобою! Ти написала мені, щоб я допоміг!

— Ні. Я писала тобі, щоб ти допоміг мені з готелем на Кубі, а ти зник.

— А це? Що це? — я показував їй есемески. — Це що? «Згадай батьків»!

— Я хотіла повернути тебе назад у реальність. Думала, що коли ти згадаєш родину, то вийдеш на зв’язок!

— А це: «Сиди на місці й не рухайся»?

— Через блог я зрозуміла, що ти в Амстердамі, і вилетіла найближчим рейсом, щоб перехопити тебе, поки ти не встиг вилетіти на Кубу.

— Запізно, я вже звідти.

— Ні, ти тільки збирався туди летіти!

— Що?!! — світ навколо мене на мить похитнувся, здалося, що в голові клацали якісь тумблери.

— Сергійку, заспокойся, будь ласка… — Ксю гладила мене по голові, мов малу дитину. — Я розумію, що не мала залишати тебе самого надовго. Ти знову згадав про загибель батьків і припинив вживати ліки. Ти зірвався.

— Стоп, Ксю, — я поклав свою руку на її. — Один із нас тут точно божевільний.

— Нащо ти так?

— Я щойно прилетів із Гавани, де шукав тебе, я знаю про літак і про всю операцію, під час якої загинули батьки.

— Сергію, — Ксю плакала і розтирала сльози, — припини, мій маленький. Це я винна, ми повернемося додому і знову підемо до лікаря.

— Годі! — мій терпець увірвався. — Я доведу тобі, що я не дебіл. Куди, ти кажеш, я мав летіти?

— На Кубу, — Ксю схлипнула й витерла розмазану під оком фарбу.

— А я кажу, що тільки-но звідти повернувся і прямую на Київ. Це легко перевірити, ось, дивись!..

Я дістав із гаманця квиток на свій літак і простягнув Оксані. Вона взяла, глянула на нього і знову розридалася.

— Ти чого? — я обережно витягнув із її руки квиток. — Ось поглянь: моє прізвище, сьогоднішнє число… Що?!

У моєму квитку чорним по білому було написано, що він на рейс «Амстердам — Гавана».

— Це якась чортівня! Я ж тільки звідти. Я був там! Ксю, що відбувається? — я сів і обхопив голову руками.

— Заспокойся, братику, — Ксю обійняла мене за плечі й поцілувала в лоба, — заспокойся. Зараз ми сядемо в літак і за три години будемо вдома. Я обіцяю, що більше тебе ніколи не покину.

Я машинально обійняв сестричку й притулився до її плеча, втупивши погляд у підлогу. Своєю щокою відчув її мокру від сліз щоку. Зробилося тепло і затишно, як у дитинстві. Хай усе буде, як є. Головне, Ксю поруч, і мені більше не треба її шукати. Потрібно заспокоїтися, головне — заспокоїтися…

У якийсь момент я відірвав погляд від підлоги й подивився перед собою. Серед терміналу стояв худий і тримав руку в кишені піджака. Люди простували повз нього і не помічали нічого. Я навіть не почув, радше — відчув, як клацнув запобіжник пістолета в його кишені…

— Ксю, біжімо! — я смиконув сестру за рукав і потягнув її вздовж терміналу…