Гессі

Розділ 1. Щасливі танцюють під дощем

— Я не хотіла розбивати сервіз, — сказала Гессі, але пані Моррінда дивилась на неї з висоти свого зросту так суворо, наче не розчула жодного слова виправдання.

Гессі не подобалося виправдовуватись. Але робити те, що не подобається, — це така ж невід’ємна частина дорослого життя, як овочевий суп — частина недільного обіду в тітоньки Фресії. А що дівчина вважала себе вже дорослою, то мала твердий намір змиритися з усіма особливостями життя після п’ятнадцятого дня народження.

— Гестіє Амаліє! — голос пані Моррінди прогримів зловісно. — У тебе будуть вели-икі проблеми, дорогенька, коли про це дізнається твоя матінка!

— Для нас усіх буде ліпше, якщо матінка сьогодні про це не дізнається, — прошепотіла Гессі.

— Іди додому, мерщій! — Управителька цукерні врешті махнула рукою в бік виходу.

Дівчина востаннє подивилась на черепки, які поблискували білим і блакитним, а тоді пішла до дверей. Вона справді не хотіла розбивати сервіз. Але й не могла ніяк зарадити тому, що дорогі сервізи, привезені матінкою з її численних мандрівок, або вази, подаровані любими тітками до їхніх з Генрі уродин, або скляні зірки і янголи, що ними обмінюються в часі зимових святок, або інші тендітні, красиві й крихкі речі дуже любили вислизати на підлогу чи вибухати дрібними іскрами просто у неї в руках. У те, що вони роблять це самі, ніхто не вірив, тому Гессі мала купу проблем.

На щастя, у матінки сьогодні були інші справи, бо прибули гості — всенька сім’я двоюрідного дядька Майліта, який навідував їх дуже рідко. Усі домашні були заклопотані тим, щоб улаштувати чудовий вечір і закликати багато-багато гостей, бо ж якщо вже хто буває в них рідко, то його мають побачити якомога більше спільних знайомих.

Дядько Майліт подобався Гессі, бо він любив голосно сміятись і розповідати про свій дім над річкою. А дім над річкою — то, безперечно, дуже гарне місце. Особливо в разі наявності веранди.

Пані Моррінда допомагала організовувати вечерю й пригрозила Гессі пальцем, коли перестріла її в коридорі з новими серветницями. Але й сама управителька цукерні знала, що нині ліпше нікого не займати справами битих сервізів. Тому порцелянову новину було перенесено на ранок.

А вранці Гессі поспішала до коледжу разом із Генрі, тому так і не дізналась, як матінка відреагувала на новину про загибель світло-блакитних емальованих блюдечок, чашечок, цукернички й заварного чайничка завбільшки з три чверті її долоні.

— Що ти намагалася з ним зробити? — сміялася сестра. Вітер грався стрічками на її капелюшку, то смикаючи їх, то кидаючи просто в лице.

— Усього лиш хотіла поставити на верхню полицю, — тихо відповіла Гессі. Їй здавалося, що сміх Генріки глушить її власний голос. — Туди добре падає світло, і блакитна емаль зблискувала б красивіше.

Сестра подивилася на неї — тепер без усмішки, а тоді її гарненьке лице, обрамлене рудуватим волоссям, стало геть сумним і спантеличеним.

— Не втямлю, про що ти думаєш, — додала вона і смикнула плечима.

— Я часом теж, — чесно зізналась Гессі, розглядаючи розсипи білих квітів у живоплоті біля будинку, який вони зараз минули. — Уяви: ми тут ідемо собі вулицею, і в наших головах пурхає безліч-безліч думок. І кожна з них якась особлива, інакша, ніж попередня. В одну мить у голові пролітають думки про туфельки, домашні з філософії, лимонний пляцок, новорічні свята й гостину дядька Майліта. Мені вони уявляються такими барвистими колами, що сплітаються, утворюючи геть нові відтінки. Тому думка про свято може викликати думку про інше свято, а може — про щось зовсім дивне. Про срібну табакерку чи синій фрак. Бо колись, скажімо, багато років тому, в ніч новорічного празникування ти побачила красивого юнака в синьому фраку та зі срібною табакеркою! Чудово ж, правда?

— Гесті, перестань! — різко урвала її Генріка. — Ти часом так багато верзеш дурниць, що в мене голова болить.

Гессі негайно замовкла. Різкість сестри їй не подобалась. І вона не знала, як це — коли болить голова. Мамині подруги, які приходили грати в карти щочетверга ввечері, твердили, що вона ще надто мала й щаслива, щоби знати про це. Але ж вони з Генрікою двійнята, то чому голова болить лише в однієї з них? Удома сестру сприймали за старшу і завжди казали: «Генрі, будь золотцем, наглянь за Гестією!» — а не навпаки.

— До речі, про красивих юнаків, — сестра заспокоїлась так швидко, як і спалахнула, і подивилась на Гессі краєм ока. — Ти вже думала про сукню до весняного балу? Нам би піти по тканини до Дня Республіки, бо потім усе гарне геть розберуть. І шитимемо з позаторішнього атласу.

— Тоді я просто лілейну сукенку візьму, — відповіла Гессі, згадуючи про свої улюблені мережива, що висіли на плічках у шафі, чекаючи, як завше, на недільний обід.

— Так не годиться! — заперечила сестра обурено. Гессі трохи заздрила тому, як Генріці вдається вкладати бурхливі емоції в кожне-кожнісіньке слово. — Це має бути щось нове. А що мені не байдуже, який вигляд ти матимеш на балу, то нагадую…

Гессі на мить перестала чути Генріку, бо її увагу привернули двоє незнайомців, які йшли протилежним берегом річки. Обидва скидалися на студентів, бо тримали книжки під пахвою. Говорили про щось захопливе і сміялись так, ніби сьогодні найліпший день їхнього життя. Один білявий, другий із темними кучерями. Схожий на Аїдена. Гостроносий. І рухи такі ж поривчасті. О, як схожий! Гессі аж зупинилася, щоб роздивитись його прискіпливо.

— Ну що ще? — Генріка дивилась не на протилежний берег річки, а на сестру.

Блимнуло світло — і студенти зникли. Ніби їх вітер здмухнув. Ніби то тільки відблиски сонця витворили химерні ілюзії у вигляді людських постатей.

Гессі затопило млосне бажання пересвідчитись у тому, що Аїдена там не було, хоча вона й знала всім свої єством, що ні, не було. Його вже ніде не було. Та таке бажання здатне муляти тобі, мов камінець у туфлях, аж доки ти щось із ним не вдієш.

— Я маю пройтися, Генрі. Скажи пані Ельріці, що сьогодні я захворіла, — відповіла вона, не дивлячись на сестру, і, притримуючи камеру рукою, швидко побігла через міст, що вів у бік парку.

Студентів справді не було на тому березі. Гессі не видивилась їх ані на алеї вздовж річки, де самотньо гуляв дядечко з чорно-рудим собакою, ані на жодній із двох алей парку, де стовбичили ліхтарні стовпи, такі непримітні й похмурі вдень (зате ввечері вони перетворяться на маленькі осяйні кульки, сповнені магії).

Гессі всміхнулася, згадуючи, як у дитинстві вона вірила, що одного дня прокинеться — і одразу стане красивою й дорослою. Як ліхтар, що різко перевтілюється з настанням ночі. Проте обличчя в дзеркалі завжди лишалось таким, яким вона його пам’ятала з дитинства. Зі світло-оливковою шкірою, великими темними очима і таким же темним — на відміну від Генриного — волоссям. Гессі не знала, чи вважати себе красивою. Надії на магічне перетворення на дорослу панянку розвіялись після того, як вона обтяла коси за останньою модою. Лице так і залишилось круглим, геть дитячим. А немає нічого гіршого, ніж мати дитяче обличчя в п’ятнадцять років. Особливо коли ти ще й зовсім крихітна на зріст.

— Перепрошую, а ви часом не Рендова сестра? — роздуми перервав незнайомий голос.

Гессі підвела голову — перед нею стояла дівчина, може, трохи старша за них із Генрікою. Її почервонілі очі виказували нещодавній плач, а руки судомно стискали носовичок.

— Ні. Але я можу з вами пошукати її. Якщо скажете, яка Рендова сестра на вигляд.

Дівчина на мить здивувалась, а тоді хитнула головою.

— Не варто турбуватись. Вона ще прийде… Я почекаю.

Гессі майже знала, що співрозмовниці неймовірно личить широка усмішка. Вона відчула симпатію до незнайомки, наче кругле обличчя — це те, що їх об’єднує в маленьку таємну групку дівчат. Дівчата дуже люблять групки.

— Вам зле? — спитала Гессі щиро. — Вас хтось образив?

Незнайомка хитнула головою.

— Ви були у Фіолле? — спитала вона натомість.

— Ні. А ви звідтіль?

— Та ні. Просто скоро перебираємось усією родиною. І я зовсім мало знаю про те, як там усе…

— Я читала, що там чарівні затоки. І гори красиві й високі, засніжені навіть улітку. І затоки вриваються в ці гори, ніби хочуть відібрати собі кожен-кожен шматочок суходолу, до якого вийде сягнути. І довгі скелясті коси, на яких дрібних будиночків багато-багато, і вони наче на самій воді стоять — так далеко в море заходять. Але ми ніколи не їздили туди з сім’єю, бо Фіолле дуже далеко і ще там має бути не вельми тепла погода, а матінка наша дуже холоду не любить.

— Холод — це правда, — дівчина зім’яла носовичок. — А ще там знаєте які гарні кондитерські? У них багато випічки з алкоголем, а рецепти такі, що в нас і не водяться! Так і кортить вивчити їх — у мене ж батьки мають пекарню. І якщо дім на узбережжі, то з будь-якого вікна будуть скелі й море! І мені там жити… — захоплена розповідь знову змінилася смутком.

— А ви не хочете?

Гессі подумала, що жити у Фіолле — не найгірший варіант, але промовчала. Бо ж явно, що тут річ не у Фіолле, а в таємничій Рендовій сестрі, а то й у самому Ренді.

— Та я хочу. І мандри люблю, нові місця, і холоду не боюсь. Але Ренд… — Вона стурбовано окинула алею поглядом, наче він тут мав з’явитись. — Він не поїде туди.

— Ренд — ваш наречений? — здогадалася Гессі. Вона тут же подумала про тітку Фресію, яка за вечірнім чаєм любила згадувати про свого нареченого з Ітеллі, що багато років тому поїхав туди на роботу. Він не повернувся, тому вона й не вийшла заміж. Матінка казала, ніби тітка Фресія вже трохи плутається в спогадах і в неї зроду не було нареченого, який поїхав до Ітеллі. Але тітка відмахувалась, поправляла посивілі коси й загадково всміхалася. У ті моменти Гессі була певна, що матінка не знає й половини веселих історій з юності поважної родички. І був там, мабуть, і один наречений, і другий, і навіть загадковий юнак з Ітеллі, котрого неодмінно звали Мартіно — найбільш ітеллійським іменем.

Незнайомка криво посміхнулась.

— Ні, Ренд, він… Та що я вам казатиму. Ви ж поспішаєте. Вчепилась оце!

— І нікуди я не поспішаю, — заперечила Гессі й рішуче підійшла до найближчої лавки, пофарбованої в біле. — Мене звуть Гестія Амалія. І я радо почекаю з вами на Рендову сестру, бо в мене саме зараз є настрій до спілкування. Будете печиво з шоколадом?

— А я Магрітель. Але всі кличуть Магрі. Шоколад, кажете?..

Історія Магрі виявилася простою і сумною, як і більшість історій про перше кохання. А Гессі знала їх вельми багато з книжок, що ними зачитувалася Генріка.

Отож, той Ренд дуже кохав Магрі («Дуже!» — наголошувала вона із запалом і певністю, котрій позаздрила б будь-яка дівчина її віку). От тільки він іще не міг дозволити собі одруження. І переїзд до Фіолле теж. Він узагалі не дуже хотів кудись переїздити. Батьки Магрі казали, що в Ренда ще «вітер у голові гуляє» і що так буде ще довго.

Він обіцяв їй писати так часто, як зможе, і вчитись якнайліпше, щоб потім теж перебратися до Фіолле. Проте став чомусь уникати зустрічей. А напередодні від’їзду Магрі взагалі сказав, що не має часу і передасть їй прощального листа зі своєю сестрою. Але Рендова сестра, яка мала принести того листа, так і не прийшла…

— Я сфотографую вас, — спокійно відказала Гессі, розпаковуючи камеру. Рішення прийшло саме по собі, як завжди приходило в таких ситуаціях.

— Сфотографуєте? Навіщо це?

Дівчина загадково прошепотіла:

— Бо я чаклунка…

Магрі зблідла.

— Жартую.

Магрі почервоніла. Тоді стала буряковою, потім розсміялась.

— Ось бачите, магія моя вже працює: смієтесь замість того, щоб плакати, — додала Гессі.

Насправді вона покладала більші надії на шоколад. Проте швидко налаштувала камеру й подивилась на нову знайому через видошукач.

— Дивіться-но сюди. Не ворушіться. І знайте: щойно я сфотографую вас, усі ваші печалі зникнуть. Вони розчиняться в ранковому вітрі й висохнуть під сонячними променями. Ви поїдете у Фіолле, і все у вас буде чудово. І Ренд тут зовсім ні до чого. Ой, що це?!.. — різко вигукнула Гессі, і Магрі зацікавлено зиркнула туди ж, куди й вона, очі її розширились, а на лице впали сонячні промені.

Клац!

— Здається, діє, — вдоволено повідомила Магрі на прощання. — Завітаєте до мене на гостину у Фіолле?

— Так. Звичайно. А як я вас знайду?

— Мій будинок з лимонними рамами в білі квіточки. З пекарнею на першому поверсі. І я певна, що іншої Магрітель ви там не знайдете: імена в них дуже чудернацькі. Може, зватимуть мене Маагрі?

— Маагрі личитиме вам, — запевнила її Гессі. — Запишіть мені тамтешні рецепти печива, будь ласка. Моя матінка тримає цукерню й полюбляє хороші рецепти, котрих ще нема ні в кого в місті.

Співрозмовниця переливчасто розсміялась, а тоді пішла алеєю вперед — не озираючись жодного разу.

Гессі не сумнівалась, що до Магрі її привів Аїден. Аїден і його білявий друг, які примарились їй над мостом. Бо випадковостей не буває — так казав і той, хто подарував їй камеру. Ще він казав, що камера має властивість робити чарівні фото. Фото, від яких люди стають щасливими. Він казав, що щастя — то вельми химерна річ, але спробувати, безумовно, варто. І відтоді Гессі пробувала. Колишній власник камери радив бути обережною: якщо фотографувати людей попри бажання або надто часто, може статися щось погане. Але поки що нічого поганого не сталося, тільки іноді в Гессі боліли руки, бо камера дуже важка.

Вона подивилась услід Магрі, а тоді замислилась, чи вийде встигнути в коледж іще до другого уроку. Адже пані Ельріка точно не погодиться, що робити людей щасливими — достатньо поважна причина для пристойної панянки, щоби пропустити лекцію з історії.

— Я фотографуватиму людей, — сказала вона, тримаючи камеру обома руками так міцно, ніби боялася, що хтось її відбере. Звичайно, ніхто не скоїв би цього, поки в класній кімнаті пані Ельріка, але все одно.

Гессі зовсім не подобалися заняття, на яких треба було звертатися до всього класу, проте вони відбувалися мало не щодня.

— Якщо не впустиш свою камеру собі на ноги! — розсміялась Кірла, перекривлюючи її тон.

— Панночко, що це ви собі дозволяєте?! — Пані вчителька суворо подивилась на Кірлу крізь скельця окулярів. — Це вам не жарти.

Гессі здалось, що пальці затерпли і камера справді от-от випаде з них, проте їй страх як не хотілося показувати це Кірлі та іншим дівчатам, які любили з неї сміятись. Бачать боги, вона сама любила брати себе на кпини, бо що ще робити, коли твоя улюблена лілейна сукенка геть уся вимащена банановим пудингом, а матінка наказує сидіти так до кінця недільного обіду, щоб усі побачили, яка ти незграба?

— Гестіє Амаліє, а чому ти фотографуватимеш людей, а не квіти чи краєвиди? — спитала пані Ельріка з краплею ввічливого інтересу.

Дівчина схилила голову й усміхнулась. Сонячний промінчик пробіг по глянцевій панелі камери, освітлюючи вигравіювану букву «І.» у верхньому лівому куточку.

— Бачте, пані вчителько, — почала вона тихо, — фотографія — це спогад. Квітам не потрібні спогади. Вони йдуть у землю, щоб повернутися навесні. Люди ж ідуть у землю, але навесні не повертаються… — Руки раптом затремтіли сильніше, і Гессі таки поставила камеру на стіл учительки, аби подалі від біди.

— Ми зрозуміли. — Пані Ельріка теж помітила зміну і швидко додала: — Усім дуже шкода через те, що сталося з твоїм братом. Можеш сідати.

— Ні, я хотіла розказати не це! — заперечила Гессі, але вчителька вже викликала наступну ученицю розповідати про свої інтереси, адже саме цьому було присвячено сьогоднішню класну годину. Жвава Маріонлі аж підстрибнула, коли назвали її ім’я. Гессі попленталась на своє місце і лише за партою зрозуміла, що залишила камеру на столі пані Ельріки.

Вона не слухала інших і не зводила погляду з камери. Її неправильно зрозуміли. Гессі й не планувала згадувати про Аїдена. Брат геть не має стосунку до її фото.

Дощ хляпотів так довго, що скоро вулиці вкрились калюжами, а листя кружляло в них, ніби вальсуючи. Гессі відраховувала кроки і ступала на один більше, наспівуючи собі під носа мелодію «туві-руві-ру пам-пам». На частині «туві-руві-ру» вона кружляла, розкинувши руки в сторони, а на «пам-пам» ступала два маленькі кроки або перестрибувала калюжу, яка раптово виникала на парковій алеї. Так було набагато цікавіше, ніж на уроках танців, які, проте, обожнювала Генріка, тому Гессі було важко відмовити сестрі й пропустити заняття.

А на вулиці здавалося, що танець оживає в самій природі і все рухається від поривів вітру, від дощу, від плюскоту кроків по калюжах. Усе довкола. Гессі згадалось, як колись давно Аїден учив її танцювати. Він відчиняв вікна у вітальні, розсував стільці, впускав повітря, дощ, навіть зливу. Йому подобалось, коли музики багато і вона звідусіль…

У таку пору мінливої погоди Аїдена особливо бракувало. Але в нього був свій шлях, знала Гессі. Тому вона просто наспівувала «пам-пам» і тішилась із того, якою граційною має видаватися тут, у парку, де нема глядачів. Коли на неї не дивились, дівчина одразу ж ставала зграбною і здавалася собі дуже навіть симпатичною. А підрізане за останньою модою волосся й улюблена лілейна сукенка перетворювали її щонайменше на чарівну юну панянку. Не таку красуню, як Генріка чи Вієнна, але хоча б щось. Проте Гессі хотілося ще бодай трохи підрости.

Вона виконала останній пірует біля арки зі всохлими гліциніями, уклонилась невидимим глядачам і пішла далі алеєю, як цілковито пристойна панночка.

— Гестіє Амаліє, ти не хочеш розповісти мені історію про блакитний сервіз? — спитала матінка, щойно дівчина переступила поріг.

— О. — Гессі завмерла, скидаючи ліву туфельку. — Сервіз розбився.

Після дощу й ранкової зустрічі з Магрі вона почувалася на диво щасливою. Наче камера спрацювала в обидва боки й розвіяла не тільки смуток раптової знайомої, а і її власний теж.

— Я дуже перепрошую. — Дівчина скинула і праву туфельку. — Я тільки хотіла переставити його на видноту, щоб відвідувачі могли милуватися.

Матінка спохмурніла і стиснула губи.

— Гестіє Амаліє, тебе ніхто не призначав декораторкою цукерні.

— Гаразд. — Вона просто всміхнулась. — Наступного разу я нічого не робитиму без дозволу пані Моррінди.

— Пречудово. І, будь ласкава, підготуй сукню на завтра, щоб не йти на зустріч із пані Катанікою в тій самій, сірого кольору. Ти так часто її носиш, що мені вже незручно перед друзями — вони вирішать, що ми тобі не справляємо нового одягу і примушуємо доношувати до дірок старий.

Гессі хотіла заперечити, що їй дуже подобається лілейна сукня й ніяка вона не сіра, але в контексті розмови про розбитий сервіз ліпше було погоджуватись.

На щастя, цих слів виявилось достатньо, і за вечерею про сервіз уже ніхто не згадував. Матінка насправді дорожила в цукерні всіма дрібничками і ревно оберігала їх та збирала всілякі рідкісні й красиві речі. Батько вважав це маминою розвагою, бо що та одна цукерня проти його фабрик?

А ще до цукерні завжди могли завітати цікаві люди. У будні по обіді дядечки з контори адвокатів приходили на чорну-чорнющу каву в крихітних білих горнятках. Дуже страшні й серйозні — принаймні такими вони видавалися Гессі колись. У вихідні вранці заходила вдова судді пані Олай із трійкою малюків, котрі були схожі між собою, як намистинки з одного браслета. У понеділок о четвертій забігали студенти-психологи: вони йшли повз цукерню в інший корпус і далеко не всі до того корпусу доходили. Іноді ввечері матінка запрошувала скрипалів чи панну Ромі — молоденьку студентку з консерваторії, яка грала гостям на роялі легкі й світлі мелодії, проте сама завжди хмикала й відкидала волосся назад, наче хотіла сказати, що її мрія — велике мистецтво, а не оці вечірні посиденьки.

Щосереди по обіді материні подруги збиралися на тістечка з кавою, тож треба було пильнувати, щоби було все, що любить дружина професора Ольріка й сестра професора Тамора. Особливо кисло-солодкі персикові тарти з горішками, так уподобані батьковою сестрою Амальдіною, на честь якої Гессі назвали ще й Амалією.

А в неділю, зранку чи опівдні, матінка завжди брала із собою до цукерні обох доньок, і вони теж пили каву. Іноді до них приєднувались пані Катаніка та її син Лаллі. І ніщо не могло змінити цього недільного ритуалу. Здавалось, матінка в такі моменти тішиться, що черговий тиждень минув чудово.

Дівчина плекала надію, що знайде до материних іменин красивий сервіз на заміну блакитному та попросить батечка його придбати. І це буде хороший сюрприз від них двох.

Гессі любила сидіти в цукерні за найдальшим столиком біля шафки. Там стояли глибші, зручніші стільці, і звідти було гарно видно всіх-всіх. Вона брала собі ту ж каву, що й мама з Генрікою, хоча їй не смакувало. Але, сьорбаючи гіркий напій, дівчина відчувала свою належність до таємничого світу дорослих, тож воно було того варте. Іноді Гессі думала, що дорослі теж не люблять кави. Проте вони бачили, як її пили інші дорослі в ті часи, коли самі були ще дітьми, то й вирішили робити так. І це замкнене коло не розривається вже довго-довго.

Проте були різні дорослі. Он мамина подруга, пані Катаніка, котра завжди затягувала талію неприродно тонко, брала собі до кави маленьку вазочку варення і, підморгуючи Гессі, присолоджувала свій напій, тоді підносила крихітне горнятко до носа, вдихала його аромат, замружившись, і здавалося, що у світі немає щасливішої людини.

— То, кажете, Доанна проігнорувала й останнє ваше запрошення? — Пані Катаніка зводила брови так високо, що Гессі остерігалась, як би вони не зірвались і не втекли з її широкого чола.

— Так, — зітхала матінка, обмахуючись хустинкою з лавандовими пахощами, ніби панна Доанна становила зараз її найбільшу проблему в цілому світі. — Вона не виходила на люди вже бозна-скільки часу! Зовсім занедбала товариство і свою репутацію. Не втямлю, що з нею робити…

Гессі засовалась на стільці. Доанна їй подобалась. Вона мала довге чорне волосся, світлу шкіру та янтарні очі, які мінилися зеленавими тонами, коли падали сутінки. Та Доанна була нареченою Аїдена, і після того, як він пішов, вона не з’являлась у їхньому домі ні разу. Власне, ніде не з’являлась. А її батьки навідріз відмовлялись розповідати що-небудь. Лише сказали, що поїхала на рік до родини у Фіренс. І це турбувало Гессі дуже сильно, бо ж рік минув, Доанна вже мала б повернутись, але ніхто її не бачив. А Гессі конче мала передати їй подарунок від Аїдена — занедужавши, він заготував їх для нареченої багато-багато, більше, ніж для обох сестер і матінки. Аїден любить її дуже-дуже. Хай він не тут, але любить — це точно.

Тут Гессі затопив смуток і стало геть терпко всередині. Але щоб матінка не казала, що вона надто похмура, дівчина м’яко зісковзнула зі стільця й пішла до вітрини з тортами. Тут можна вдавати, що розглядаєш випічку, аж доки вдасться заспокоїтись…

У вітрині віддзеркалювались усі столики, рояль і різьблена шафа. І ще золотаве проміння, котре наче пронизувало все-все довкола, перетворюючи світ на досконале мереживо. Проте коли Гессі озирнулась, то ніякого проміння не було.

Натомість були блакитні очі, котрі дивились на неї.

— Доброго дня, — сказала вона мимоволі.

— Доброго дня, — сказав він.

— Гарна погода, чи не так? — Гессі швидко згадувала все, про що пристойна юна панянка може говорити з незнайомцями. У повітрі ширились кола тепла.

— Не надто. Я більше люблю дощ. — Очі тепер сміялись. — Танцювати під дощем — що може бути веселіше?

— Так. Мій брат любив танцювати під дощем. Але так легко застудитись і злягти.

Власник блакитних очей не переставав усміхатись. Повітря дзвеніло.

— Вас це лякає?

— Ні.

— От і мене ні.

Небо вривалось у вікна. Цвіт османтуса сипався на підвіконня. Світло ворушилось у фіранках…

— Гестіє Амаліє! — Слова вдарили в спину, як дрібний град.

Гессі різко повернулась і майже побігла до свого столика. Їй стало жарко. Долоні спітніли. Вона зрозуміла, що не пам’ятає нічого, крім блакитних очей. Ані лиця, ні кольору волосся. Та що там — не пам’ятає волосся взагалі! А це вже дивно, бо то перша річ, на котру вона зважає, коли знайомиться з хлопчаками, — чи красиве в них волосся. А чи був це хлопчак? Чи юнак? Чи дядечко? Чи навіть старий чоловік із чорним ціпком зі срібним руків’ям? Чи був там узагалі… хтось? Вона озирнулась і ніяк не могла знайти нікого, нікого схожого на того, з ким щойно говорила. Та й чи говорила? Язик у роті розпух і присох до піднебіння, наче з неї випили враз усі сили.

— Гестіє, сядь біля нас, — покликала пані Катаніка, плескаючи по кріслу м’ясистою долонею. — Розкажи-но, як твоє життя молоде!

Гессі слухняно сіла, проте серце гупало так швидко, що їй було важко почати розповідь. Вона стиснула пальцями оббивку крісла.

— Ми в коледжі… недавно розповідали… про наші інтереси… Я принесла показати камеру.

— Камеру? — Пані Катаніка зацікавилась.

— Фотокамеру, — втомлено відповіла матінка замість Гессі. — Вона собі вбила в голову, що фотографуватиме.

— Цікаве заняття, мабуть. — Пані Катаніка сьорбнула каву та обтерла губи серветкою.

Генріка пхикнула.

— Ота камера важить, як моя дорожня валіза, — додала матінка. — Вона з нею впаде серед вулиці й ще зламає щось. Ти ж знаєш Гестію.

— Я не впаду…

— Я собі думаю, хай поки розважається, — махнула рукою пані Катаніка. — Коли, як не тепер?

— Я бачу, що Генріка першою вийде заміж. — Матінка подивилась на другу дочку. — А от Гестія Амалія…

Вона говорила ще щось, тільки Гессі не слухала. Вона заплющила очі й спробувала знову вловити ті кола тепла, котрі ширились у повітрі в момент, коли світ раптово ожив і зарухався. У момент, коли всюди дзвеніло й хвилювало чуття того, що простягни руку — і торкнешся струни чогось таємничого і прекрасного. Але й сліду цього чуття вже не було.

Розділ 2. Даруйте книги з присвятою

Вітальню заливало світло, і здавалося, що старий рояль плаває в тому світлі, і от-от розтечеться, і вже не буде його лакованої кришки, ані холодних клавіш, ані натягнутих струн, а буде тільки музика, музика в повітрі. Гессі затамувала дух, очікуючи, що так і станеться, проте тут увійшла Генріка і довелося швидко вдавати, що в повітрі нема ніякої музики. І що світло, яке заливає вітальню, — це просто собі світло, а не магія, настояна на зимових зірках. Люди люблять бачити світ звичайним і вельми дратуються, коли твердити їм, що все не так, що довкола багато-багато магії.

— Гесті, — покликала сестра, — ну як тобі?

На обличчі Генріки сяяла гордість, а нова сукня шелестіла, так і кажучи: зверни на мене увагу! На ній було багато воланів, намистин, а маленькі рукавчики мали дуже милий вигляд і при цьому відкривали майже всі руки. Сукня робила сестру старшою і тоншою — мабуть, цього ефекту Генріка й прагнула досягти. Вона вже переросла Гессі на шість сантиметрів.

— О, дуже гарно! Тобі б рукавичок до неї. Руки здаватимуться ще більш делікатними. Лаллі вже бачив?

— Він іще малий і дурний. — Генріка задерла носа, наче її щось ужалило.

Отже, Лаллі вже бачив, зрозуміла Гессі. Бачив і сказав щось не вельми приємне. Діти завжди говорять щось не вельми приємне цілком серйозно, а дорослі це потім зводять до жартів. Бо у світі дорослих ведеться говорити одне одному неприємні речі, тільки коли вони присолоджені, приховані й двозначні, щоб ніхто бодай випадково не запідозрив іншого у прямій неприязні.

Наприклад, пані Катаніка нерідко з широкою усмішкою розповідала, що її сестра так часто виряджається й гуляє в неділю над річкою, ніби думає підчепити якогось рибалку на свій гачок від корсета. Матінка скупо всміхалась у відповідь, хитала головою і казала, що сестрі пані Катаніки ліпше частіше бувати в доброму товаристві, ніж гуляти на самотині, як неприкаяній студентці з провінції.

Гессі знала, що матінка найбільше у світі не любить саме студентів. Мабуть, та неприязнь з’явилася через цукерню. Студенти забігали завжди галасливими гуртами, а замовляли лише найдешевшу каву, майже ніколи не брали ні печива, ні пляцків, ні навіть цукерок. Вони не купували ні поливок, ні сиропів, ніколи не брали додому баночки варення, обв’язані смугастими стрічками. Не цікавились рідкісними чаями, привезеними аж із-за моря. На них невдоволено поглядали суворі адвокати, вдова судді пані Олай, дружини професорів і сама матінка, бо попри все те студенти — якісь нещасні студенти! — приходили, реготали і здавалися такими веселими та світлими, що навіть найдешевша кава в їхніх чашках смакувала, мабуть, як чарівний напій богів, коли подивитись, як після неї загорялись сині, зелені, чорні очі й сипались іскри непояснимої і безпричинної радості.

— Лаллі, не ображай Генрі, — укотре попросила Гессі сина пані Катаніки, коли вони сиділи в саду, у вимережаній білими квітами альтанці, і їли печиво з варенням.

Світло-рудий і кучерявий, як мати, хлопчисько подивився на Гессі насуплено.

— Я її не ображаю! — Він відправив до рота два печивка одразу, і цукрова пудра засипала його ніс. — Я сказав, що вона схожа на бабцю Мартіку, — серйозно додав хлопчик, витираючи носа долонею. Він метляв ногами в повітрі, бо ті ще не сягали дощатої підлоги.

Гессі пирснула. Бабці Мартіці було вже за сімдесят, тож Генріка явно не могла сприйняти таке порівняння тепло.

— А чим же вона схожа, Лаллі?

— Коли вдягає суконьки з мереживом, якого більше, ніж капустяного листя, а зверху ще шаль, а там ще капелюх, а тоді дере носа, то вона зовсім як моя бабця!

— А на кого тоді схожа я? — Гессі відсунулась убік, щоб друг міг її роздивитись.

— На Гестію.

— Так не цікаво.

— Цікаво. Коли ти вийдеш за мене заміж, я буду більше тебе роздивлятись і, може, ще щось придумаю.

— Тобі ще рано одружуватись, — усміхнулась Гессі, розчулена такою раптовою пропозицією.

— І нічого не рано. — Лаллі з діловитим виглядом відкусив шматок рогалика. — Мені вже дванадцять, я щось та знаю. Тато казав, що я ще трохи підросту — і він віддасть мені дім на Озерній вулиці. Там можна буде жити. І тримати коней.

— А моя матінка каже, що Генріка вийде заміж першою, — зітхнула Гессі, згадуючи недавню розмову в цукерні.

— Е ні, Алістал Роу, звичайно, добра душа, але одружуватись із Генрі я не буду.

— А вона страх як любить коней. І в неї навіть є уніформа, як у справжнього жокея.

— Справді? — Світлі брови хлопчика сіпнулись угору.

— О так. Справжнісінька уніформа. Вишнева, із золотими ґудзичками, — по-змовницьки шепнула Гессі.

— Гаразд, — поважно додав Лаллі. — Тоді я дозволяю запрошувати твою сестру в гості, щоб вона могла кататися на наших конях. Але тільки якщо вона буде добре поводитись. І приносити гостинці.

Гессі сьорбнула теплого чаю і замислилась над тим, якою вона сама була у дванадцять років.

— Алістале, — гукнула дівчина, і той сполошився, коли почув своє повне ім’я. Мабуть, Лаллі так кликали, коли він був у чомусь винен. — Як воно — бути дванадцятирічним?

Він випнув груди.

— Чудово. Батько нарешті зрозумів, що я вже дорослий. Матінка, звичайно, ще хвилюється, коли я застуджуюсь, але це скоро мине.

— А я от не можу згадати, як мені було стільки, скільки тобі тепер.

— Я розповім. Ти носила тоді блакитне плаття і мала довші кучері. І бігала всюди за Аїденом.

— А ще? — Гессі округлила очі. Ніякої блакитної сукні вона не пам’ятала і здивувалася, що це залишилось у спогадах Лаллі, котрі мали б бути ще більш розмиті, ніж її власні.

— Ще… Якось ти втекла з уроку музики в коледжі та прийшла до нас. Мама давала пляцки з вишнями, а ти шморгала носом і з’їла геть усе. Потім уперіщив дощ, і Аїден прийшов по тебе, і ти знову плакала, що матінка гніватиметься. Але твій брат запевнив, що ні.

Гессі затамувала дух. Їй подобалося, що Лаллі згадує про Аїдена так, наче він досі тут. І братове ім’я не звучить сумно, жалібно, як це виходить, коли про нього говорять інші.

— Загалом, іменем Алістала Роу, я тобі кажу: ти була хороша. І не така вредна, як Генрі!

Гессі слабко всміхнулась і не відповіла. Чашка в її руках хруснула, і від неї відламалося вушко. Так акуратно, наче хтось відкраяв його ножем.

— Ого! — видихнув Лаллі з захватом і трішечки налякано. — Ти знову зламала чашку? Пані Моррінда тебе вб’є?

— Ні, Алістале. — Дівчина відчула раптову втому, і зауваги рудого хлопчиська вже не видавались їй ані смішними, ані цікавими. — Пані Моррінда не буде мене вбивати, тільки трішки невдоволено побурчить. Усі вже звикли, що я ламаю речі.

— Це дуже корисне вміння! От подумай: у тебе заклинив замок у дверях, і ти не можеш потрапити додому, а надворі — дощ і вітер. І тут ти така — хрясь! І двері зламано. Ну як?

Лаллі зазирнув в обличчя Гессі, абсолютно задоволений своєю вигадкою.

— Чудова ідея, — погодилась вона й акуратно відклала чашку та її вушко на край таці, намагаючись на дивитись на них.

— Ми ж поїдемо на книжковий ярмарок? — вимогливо спитала Генріка, коли доїла десерт. — Пані Ельріка нам нагадувала про нього на історії літератури!

Матінка наморщила носа, як вона робила завжди, коли чула пропозиції, котрі їй не дуже до вподоби. А ідеї взагалі зазвичай викликали в неї невдоволення. І Гессі часом думала, що матінка була б рада, якби вдалось просто жити, нічого не ворушачи й не ворушачись самій.

— На ярмарку дуже шумно й людно, Генрі, — відповіла вона з осудом. — Так нічого роздивитись не вийде. Не люблю я таку тисняву.

— Проте дітям цікаві книжкові свята, — заперечив батько. — Правда, Генрі, Гессі?

— О так! — Генріка одразу ж із ентузіазмом закивала. Вона знала, що згода батька вища за згоду матінки, тому головне — досягти першої.

— І ще там будуть оті непосидючі студенти. Я ліпше випишу вам нових книжок із магазину Оллішів. — Матінка, проте, не хотіла їхати, і край. — У них усі новинки з’являються.

— Але на ярмарку будуть іще старі книжки, — втрутилась Гессі тихо.

Генріка ж розцвіла після фрази про непосидючих студентів.

— Старі книжки? Чи ж у нас мала бібліотека? Я щось не бачила, щоб ви там надто затримувались… — відповіла матінка, та врешті зітхнула і вдихнула пахощі улюбленої лавандової хустинки, з котрою не розлучалась. А це означало згоду, хай мовчазну та повну осуду.

Ярмарки подобались Гессі своїм гамором. Виникало відчуття, що можна загубитись, — і це відчуття теж подобалось. Адже завжди цікаво втрапити в незнайоме місце або принаймні опинитись у натовпі людей, ловити уривки їхніх розмов і розглядати книжки.

Гессі пошкодувала, що не взяла з собою камеру: обкладинки стародруків із золотим та срібним тисненням, зі стертими кутиками чи металевими візерунками, оправлені в шкіру, розфарбовані чи такі затерті, що не видно й назви, — усі вони притягували погляди незгірш за новенькі фоліанти, котрі викладали на прилавках книгарі, закликаючи покупців. І було б добре зробити фото — бодай одненьке. Гессі чудово пам’ятала, що кадри можна витрачати тільки на людей, але бажання якось зловити в об’єктив усі ці книги не залишало її під час прогулянки.

Хтось зачепив її ліктем, і дівчина озирнулась. Матінка з пані Катанікою пішли до кав’ярні над каналом на обідню каву — вони в один голос твердили, що спека їх дуже втомлює, а галасливий натовп не дає відпочити чудового вихідного дня. Генріка зустріла подругу з коледжу, і вони гуляли по ярмарку разом, бо Гессі, на їхню думку, надто довго розглядала кожен стенд. А стендів же так багато! Батечко ж знову мав термінову роботу і поїхав на збори правління, але дав їм з Генрі трохи кишенькових грошей на закупи й відчував, що цього від нього цілком досить для того, щоб бути причетним до виховання двох доньок-підлітків.

На такі кишенькові можна було купити хоч цілий ярмарковий стенд. Гессі хотіла спочатку знайти щось про фотографію, щоб ліпше ловити свої кадри. Але зрозуміла, що тут немає жодної-жодної книжки про чарівну камеру. І бути не може. Мабуть, це й добре. Якби чарівних камер виявилося забагато, то дівчина, напевне, відчула б розчарування, що вона не одна, хто володіє такою таємницею. Водночас їй здавалося, що було б дуже цікаво зустріти ще хоч одного диво-фотографа. Тоді він міг би прикласти палець до губ і підморгнути їй, поплескуючи долонею по важкій сумці на ременях. А Гессі всміхнулася б йому у відповідь і сказала б щось на кшталт: «О так, я розумію, про що ви!» Але ніхто такий ще їй не трапився.

Відкинувши ідею з книжкою про фото, Гессі зацікавилась новими романами, але вже напевне їх купить Генріка. Тоді погляд упав на тонкі й красиві збірки поезій з вигадливими візерунками на обкладинках, а ще подарункові набори листівок, перев’язані жорсткими паперовими стрічками.

— Панянку щось цікавить? — спитав привітний продавець.

Гессі заперечно похитала головою. Їй куди більше подобалось роздивлятись усе самій, довго зважувати рішення про покупку, коли продавець іще зайнятий іншими клієнтами та не спостерігає за нею.

— Панянка прийшла по ось це, — пролунав голос за спиною, і дівчина тут же почула шепіт, котрий лунав просто всередині її голови: «Не озирайся».

Дрібне тремтіння пробігло по плечах. Здавалося, що все тіло затерпло і навіть за великого бажання вона не змогла б озирнутись. Тільки побачила, як майнула рука з довгими пальцями, світлі манжети і запонки з блакитними каменями. Світ наче вповільнився. Зникли галас, шелест сторінок, шурхіт сукенок, голоси, дзвін велосипедів, лопотіння крил і хлюпотіння річки. Залишились тільки натягнута струна напруги і голос на спиною. І повітря дзвеніло.

Тим часом незнайомець вправно виловив серед збірок поезій, котрі пахнули свіжою фарбою, книгу в багряній палітурці і простягнув її продавцеві:

— За скільки віддасте оцю?

— І де ви її викопали?.. За десятку беріть.

— І загорніть, — попрохав незнайомець, відраховуючи плату.

Поки він стояв за спиною Гессі, їй здавалося, що все перед очима стає розмитим, як акварельне полотно, на яке плеснули забагато води під час уроку малювання.

Продавець вправно загорнув книгу в коричневий папір, обв’язав стрічкою і простягнув незнайомцеві. Той жестом указав на Гессі. Продавець повернувся до дівчинки.

— Тримайте, панянко. Їй-богу, чого ви така налякана?

— Дякую, — прошепотіла вона, притискаючи пакунок до грудей. — Я не налякана, я…

— Гесті! — крик Генріки примусив світ повернутися до його звичного стану. Усе знову закрутилось, зашелестіли сукенки, заблищали на сонці скельця окулярів, почувся шурхіт книжкових сторінок, ожив їхній запах. У повітрі розлились аромати квітучих дерев, а плюскіт річки влився в гомін ярмаркових гостей.

— Гесті! — Генріка випурхнула з натовпу, тягнучи за руку Фаусту Олліш. — Ми бачили Авінду Райрі! Отам, біля яток із морозивом!

— Хто така Авінда Райрі? — спитала дівчина, намагаючись не згубити того тепла, котре щойно торкалось її спини.

— Ой, Гесті! — Фауста сплеснула в долоні. — Не прикидайся ж!

Генріка задерла носа.

— Пані Авінда — найкрасивіша акторка в нашому театрі, вона ж грала принцесу Омайю Третю. Ти хіба забула? Ми ходили на прем’єру восени!

— Так, — кивнула Гессі цілком щиро. — Забула.

І жодного слова, щоб пояснити сестрі, що знана акторка її не турбує. І жодного слова, щоб описати, як завмирає світ, як дзвенить повітря, коли…

— Пане, вибачте! — Вона покликала продавця і, дивуючись власній сміливості, спитала: — Який вигляд мав той юнак, котрий щойно придбав книгу для мене?

З голосу вона вирішила, що то таки юнак. Продавець подивився на неї здивовано, тоді на пакет із книгою, тоді знову на неї.

— Панянко, щось ви плутаєте. Я щойно нічого не продавав ні вам, ані якомусь юнакові. Може, Фрейт? — кивнув він на свого молодшого напарника.

— Ні. — Гессі заперечно похитала головою і, шурхнувши спідницею, розвернулась та побігла, щоб швидше загубитись у натовпі. Їй дуже не хотілося, щоб при Генріці двоє продавців визначали, що то за юнак і чи був він узагалі.

Бо, здається, його не було.

Його не було. А книга була.

«Гуп-гуп», — застукотіло серце, котре стало надміру важким.

Гессі оминула групку дрібних школярів, тоді прослизнула під рукою у височенного студента, мало не врізалась у пишний поділ сукні якоїсь пані, оббігла ліхтарний стовп і клумбу, помережану синіми квітами, та пірнула у вузький прохід між двома дерев’яними стендами, на котрих лежали важкі словники й медичні книжки.

Опинившись по той бік ярмаркового натовпу, Гессі змогла перевести дух. Перед очима блискотіла річка, і розсипи опалого цвіту скидалися на сніг у воді.

Що це було?

«Гуп-гуп».

Паперовий пакет вона досі притискала до грудей. Відповідь мала ховатися там, у книзі з багряною палітуркою.

Гессі повагалась мить, але тоді пальці самі смикнули за стрічки й розірвали коричневий жорсткий папір. Палітурка виявилась новенькою, холодною на дотик. На ній золотилася назва.

— «Академія Аматерасу, — прочитала Гессі пошепки. — Записано зі слів Історика».

Як звався цей історик, на обкладинці не було вказано.

Дівчина розгорнула книгу і провела пальцями по першій сторінці.

— Звідки ти?

Книга мовчала.

— Хто такий блакитноокий? — спитала вона ще тихіше, ніби боялася, що, озвучене, це питання стане надто відвертим і хтось її почує та візьме на сміх. Проте книга мовчала й тепер. Але Гессі була певна, що то блакитноокий подарував її. Більше нема кому.

А тоді з-під пальців поповзли в усі боки чорні химерні лінії, котрі ламались і звивались, мов змії, аж доки заповнили сторінку.

«Дорогій Гестії».

Лінії ще трохи кружляли, поки викладали ці слова, а тоді раптом перестали ворушитися, наче насправді були тільки чорнильним написом, котрий щойно оживав тільки в уяві Гессі. Матінка любила казати, що уява в неї аж надто бурхлива.

Дівчина втамувала тремтіння всередині й перегорнула сторінку.

«Аїденові не хотілося до Академії», — так починалася книга.

— Аїденові не хотілося до Академії, — повторила Гессі пошепки. — Але він пішов. Він пішов, бо знав, що то його шлях.

На цій фразі серце застукотіло надто гучно, і дівчина зупинилась.

Вона відірвала погляд від сторінок химерної історії, у котрій головного героя звали, як і її загиблого брата, і подивилась на річку. Мерехтіння сонця сліпило, а сил відвести погляд не було. Блакитне-блакитне мерехтіння. Воно заповнювало все і заспокоювало. Здавалося, що все буде добре. От просто все. От просто візьме — і буде добре.

— Дякую вам, — шепнула Гессі до річки, до цвіту дерев, до дзвінкого повітря, до блакитного мерехтіння води і до дивного незнайомця, котрий подарував їй дивну книгу.

Їй страх як кортіло почитати ще про Аїдена та невідому Академію, проте вона відчувала, що то буде надто цікава історія, щоб від неї відриватись. Тому ліпше зробити це вдома, перед сном.

Гессі акуратно обгорнула книгу папером, сховала в сумочку й повернулася між стендами до ярмарку. Їй ще хотілося купити кілька збірок поезій, спробувати випічку, котру продавали біля виходу, і знайти Генріку, бо буде трішки сумно купити однакові новинки. Утім, їх можна потім подарувати комусь — книжки видавалися Гессі ліпшим подарунком, ніж рукавички, хустки чи торти.

Було страх як важко дочекатись, доки закінчиться вечеря. Гессі совалася на стільці, торт із персиками не ліз у горло. А потім у батька з’явилось бажання поцікавитись їхнім навчанням. І коли після всіх розпитувань Гессі нарешті зачинила двері своєї кімнати, вона відчула, що сукня геть волога від поту на спині.

Книга в багряній палітурці лежала в таємному сховку з подарунками Аїдена. Гессі швидко видобула її з шафи, упала на ліжко і розгорнула першу сторінку.

«Дорогій Гестії».

Напис нікуди не зник.

«Аїденові не хотілося до Академії…»

АЇДен ~ Академія

У мене не було жодного сумніву щодо того, що я помер. Власне, зважаючи, як прогресувала моя хвороба і як погано я почувався, нічого дивного в цьому нема. Смерть не лякала мене. Лякала думка про все те, що я маю покинути. Хоч скільки готуйся до цього, хоч скільки роздумуй, проте смерть ніколи не буде гарним подарунком ані для тебе, ані для близьких тобі. Особливо коли виводиш букви в записках для нареченої, а сил стає тільки на одну букву за раз. І тому всі твої слова до неї такі скупі. Я намагався вкласти головне: «Не плач. Не плач…»

Кулаки стиснулись самі по собі. Я у своєму тілі. У плоті. Опустив погляд. О! Навіть в улюбленій жилетці.

Проте це місце не нагадувало жодне з місць, куди потрапляють мертві відповідно до давніх книг чи відомих мені релігій. А я мав необережність вивчити їх доволі досконало, коли ще планував жити довго й щасливо, а не стояти в улюбленій жилетці бозна-де. «Бозна-де» мало вигляд паркової алеї з побитою бруківкою і кущами у вельми захаращеному стані. Білий туман наповзав, ніби дим.

— Я помер? — спитав, сподіваючись, що хтось мені відповість.

— О боги Тріади, ну годі комедії, — відповів мені голос, у якому було щось дуже скрипуче й неприємне. — Знаєш, як мені обридло відповідати на це запитання і всім усе пояснювати?

— Не знаю.

— О, бачиш! Іще один! Нічого вони не знають, нічого вони не хочуть… — завів голос. — А потім зникають — лишається оплакувати. Так, давай послідовно. Без того в нас ніяк. Хто ти такий і як тебе сюди занесло?

Я сховав руки в кишені, правою намацуючи срібну табакерку. Вона була на місці. Гаразд. Отож теорія про те, що нічого з нашого світу з собою після смерті не забереш, — помилкова. Шматочок Доанни, а точніше, її подарунок, досі зі мною. Благословенна будь, смерте, якщо дала мені таку поблажку.

— Я Аїден Фаулі-Прейшер. І я підозрюю, що або вже помер, або ж у мене така лихоманка, що бачу шикарні галюцинації.

— За галюцинації ти мені ще відповіси! Аїден… Фаулі… — Голос замислено повторив моє ім’я тричі, а тоді щось хруснуло, і відповідь пролунала вже зовсім-зовсім інакшим тоном. Він звучав налякано: — Ти… ти Аїд? Сам Аїд? Чи Аодх? Аед?

— А-ї-ден, — повторив я мало не по літерах. З дитинства звик, що люди люблять перепитувати моє ім’я, проте мені воно дуже подобається. І Доанна вміє вимовляти його так тихо, пошепки, сплітаючи «й» та «і» в «ї», а потім розтягуючи «д» на старовинний манер, і виходить таке ніжне «Аї-і-дхее», що мені аж мурашки по спині розбігаються.

Побачити б її. Так різко захотілось побачити її бодай на мить, що я аж скреготнув зубами.

— Так чи сяк, непростий ти, — зітхнув голос, нагадуючи про себе скрипінням. — Ну а я Брама.

— Брама куди?

— На подвір’я, куди ж іще! Зайдеш, тоді прямо алеєю і ліворуч. У директора кабінет на другому поверсі — там тобі хтось підкаже… Аїде, слухай, а ти примар не бачив раніше? Чи духів? Чи там мертвих?

— Моя наречена — дуже сильна чаклунка, проте ні, не бачив. — Я вирішив, що якщо вже розмовляю з брамою, то можна не приховувати, що Доанна бачила набагато більше за інших. І вміла заварювати чай, котрий проганяв головний біль за кілька хвилин. Мабуть же, магія.

— У-у, чаклуни переважно водяться на тіньовому боці, — відповіла мені Брама. — Якщо ти звідти, то несолодко тобі буде.

— Я чудово підлаштовуюсь. — Мені закортіло дізнатися більше про місце, де я опинився. І про те, як вибратися звідси. Бо мені треба додому.

Туман довкола розійшовся, і я побачив високу ковану браму. Ага. Справді брама. Ну гаразд. За почорнілим металевим сплетінням виднілися високі стіни, помережані галереями, котрі нагадувати витвір божевільного архітектора, у якого цілковито відбило смак.

Я підійшов до металевого плетива й поклав на нього руку, підкоряючись внутрішньому бажанню. А тоді одразу ж опинився десь в іншому місці.

Розділ 3. Кохана і закохана

Вікно Доанни вперше засвітилося надвечір у понеділок.

Гессі одразу ж упізнала це вікно, адже вона не раз гуляла з Аїденом, коли він іще був тут. І брат часто завертав на вулицю Каменярів, наприкінці якої, у затишку високих мурів із білого й сірого каменю, ховався дім «найкрасивішої дівчини в місті». Гессі знала, що Доанна найкрасивіша в місті, задовго до того, як дізналась її справжнє ім’я та побачила витончене бліде лице з оливковою шкірою, на котрій рум’янець здавався надто яскравою плямою.

— Дивись, Гесті! — Аїден пригинався, зазираючи між плетивом решітки та винограду. — Тут живе вона — найкрасивіша дівчина в місті. Отам, над кованим балкончиком, її вікно. Бачиш, Гесті? Третє ліворуч.

І Гессі кивала, хоча була ще зовсім низенькою і не бачила. Але в голосі брата бриніло стільки щастя й збудження, він так тепло розповідав про це вікно — третє ліворуч, із кованим балконом, із виноградними гронами по крайці, із блакитними фіранками й синіми шторами, крізь які світло проглядає, наче чарівні вогники з інших світів. Він так розповідав, що Гессі бачила те вікно в уяві дуже чітко. А потім підросла і побачила його на власні очі. Тільки Доанни там уже не було.

І от — вікно засвітилось надвечір у понеділок. Гессі зауважила це світло, повертаючись потемки із ботанічного саду разом із Генрікою. Це може бути тільки Доанна. Точно-точно. А що вона повернулась, то в Гессі була до неї справа.

Їй страх як захотілось зустріти наречену Аїдена просто вже й негайно. Та в серці дівчини жили ще збентеження й острах. Доанна здавалась красивою і дуже таємничою з першого дня їхнього знайомства, коли наречена брата подала Гессі тонку руку в мереживній рукавичці і повіяло від неї лілеями, туманом і травами. Вона всміхалась кволо і сама вся була дуже слабка на вигляд, а проте дивно личила Аїденові. Личила, як личили йому зелений і чорний кольори, запонки зі смарагдами та липневі ночі. І шкіра в них була однаково оливкова, і очі однаково смутні, але теплі.

Гессі вхопила решітку обома руками, вилізла на похилий камінець, щоб роздивитись вікно ліпше, проте фіранки ховали все, що за ним відбувалось.

— Я прийду завтра, — відповіла вона холодному вологому повітрю, котре линуло від вечірнього саду.

У неї було відчуття, що приходити конче треба надвечір, наче вдень зустріти Доанну неможливо. Наче вона насправді виткана з туману, тому сонячні промені здатні зробити її геть прозорою і невловимою.

— Матінко, можна я залишуся завтра у Фаусти? — спитала Гессі тихо за вечерею.

— Хто така Фауста? — Матінка не відривалась від свого пирога з ягодами. Батько поїхав у справах, тому мати тепер усе вирішувала сама.

— Донька Оллішів, — відповіла Генріка першою, бо їй завжди хотілося бути попереду, навіть у дрібничках.

— І навіщо вам до Оллішів?

Гессі подивилась на Генрі з засторогою, і сестра, котра була вже розтулила рота, тут же замовкла, а тоді взялась поправляти серветки.

— Ми з Фаустою готуємо разом доповідь про історію музики, — відповіла Гессі повільно й тихо, розповідаючи те, що вигадала дорогою додому. — Вона дуже добре знається на всьому і погодилась допомогти з моєю частиною. І в них є рідкісні книги.

— Звичайно, вона добре знає все. Адже у вашому коледжі найстаранніші дівчатка з поважних сімей. — Матінка зачепила свою улюблену тему «всі ліпші од Гестії», але тут же зрозуміла, що припустилася помилки. Адже тепер вона не зможе заборонити їй піти до такої розумної й помічної Фаусти.

Гестія осміхнулась і підвела погляд:

— То можна?

— Ви разом із Генрі підете?

— Ні…

— Тоді не можна. Не варто вам поодинці ходити до чужих людей, ще й із ночівлею. Я геть нічого не знаю про цих Оллішів, окрім того, що в них є книгарня, а цього явно мало, — відрізала матінка й відклала вбік виделку. — Хай ліпше їхня донька прийде до нас. Зі своїми книгами.

— Я піду теж! — раптом вигукнула Генріка. — Фауста й мені казала, що допоможе. А я нагляну за Гестією.

Матінка подивилась на доньку втомлено.

— Ну гаразд, якщо так горить уже. Але це ж треба їм гостинців занести! Уранці підете до цукерні й наберете свіжого печива. Так пані Моррінді і скажіть — свіжого! І гарну коробку з цукерками. Скажете, хай перев’яже її тими новими стрічками, котрі в середу привезли. Там побачиш, Генрі, вони з рожевими китичками такі.

— Добре, матусю!

Серце Гессі стукотіло швидко-швидко, коли вона без зупинки піднялась до своєї кімнати, замкнула двері зсередини і лише тоді полізла до старої шафи, котра стояла, мов чорне примарисько під стіною в ніші.

Дівчина швиденько вийняла старе покривало, тоді коробки з літніми черевичками і вдоволено всміхнулась. Унизу, під тим усім, лежала чорна скринька, котру Гессі нікому не показувала. Скриньку подарував їй Аїден і суворо заборонив казати про неї матінці, чи батькові, чи Генріці, чи будь-кому ще. Сестра бездоганно слухалась його дотепер, але оскільки Доанна повернулась, то настала пора відкривати таємницю.

Гессі підняла важку кришку.

Іноді їй здавалось, наче Аїден був єдиною людиною у всенькому світі, яка не вважала, що Гестія Амалія Фаулі-Прейшер — незграба, котра руйнує все, чого торкається. Але то бувало в моменти її поганого настрою, а поганий настрій треба проганяти, інакше шкіра буде сірого відтінку — так казала пані Катаніка. І Гессі їй майже вірила, бо хоч коли вона бачила маму Лаллі, та завжди була усміхнена й сяяла, як начищений до блиску мідний чайник. І колір шкіри в неї був вельми гарний.

Зараз пальці Гессі пробігали по її скарбах, залишених Аїденом, і дівчинка всміхалась. Скарбів було багато.

Гребінець із інкрустаціями зі смарагдів. Серветки, вишиті білими квітами по білому. Брошки з дрібними камінчиками. Срібна соусниця. Тонесенькі рукавички з мереживцем. Перлові браслети із застібками з білого золота… Усі скарби були дбайливо загорнуті в м’яку тканину, до кожного кріпилася записка. А в записці гострий і кривий почерк Аїдена сповіщав Гессі, для кого і для чого той чи інший дарунок.

«Любій сестричці Генріці Агустанії Фау… Вже не Фаулі-Прейшер! У день її щасливого весілля».

«Дорогій та шановній матінці в її 50-й день народження».

«Для Гесті в день, коли вона зробить своє найкраще фото», — що ховалося за цією запискою, Гессі не знала, бо була певна, що її найкраще фото ще попереду. Звідки Аїденові було відомо, що вона матиме власну камеру, — цього дівчина також не знала, проте брат був такий розумник, що вже напевне міг щось таке вирахувати чи передбачити. А може, він і сам мав на меті подарувати їй камеру? Хтозна.

Аж ось пальці натрапили на маленьку шкатулку, вкриту чорною емаллю та квітами. Білі лілеї. Срібне обрамлення.

«Кохана, не плач», — нічого більше. Літери, нашкрябані Аїденом в один з останніх його днів, такі рвані й криві, ніби то не його рука писала. Ніби він карбував їх на папері, мов у камені. Щоб вони жили вічно, коли він піде.

У двері вимогливо постукали. Довелося швидко закривати скриньку зі скарбами та накидати на неї покривала абияк, щоби приховати її наявність.

— Гесті, це я! — Генріка сповістила про своє прибуття ще одним нетерплячим стукотом.

Гессі стрибнула до дверей. Сестра стояла на порозі, і на обличчі її горів щирий інтерес.

— Ану ж, розказуй! Що це тобі в Оллішів треба?

Гессі мить повагалась. Сказати Генріці про Доанну? Е ні. Сестра може розповісти матінці. Матінка накаже закликати братову наречену до них, а не гуляти поночі. Передати подарунок непомітно не вийде.

— Я маю завтра ввечері піти на гостину, — відповіла дівчина тихо. — І так, щоб матінка не дізналася.

— О-о-о! Оце вже цікаво!

Генрі підійшла до ліжка і, розправивши сукенку, сіла.

— Давай так: я піду до Оллішів, а ти собі — у своїх справах, але потім повернешся до них, щоб ми вдвох уранці потрапили додому.

— Добре, — кивнула Гессі, утішена раптовою допомогою. — Тільки дивися ж, щоб матінка не дізналась.

— Ха! Знаєш, як я довго на це чекала? Я ж не дурна, щоб тепер їй усе розказати! — Генріка розсміялась і впала спиною на ліжко.

— На що чекала? — спитала Гессі, падаючи поруч і собі.

— Що ти розворушишся. Ти ж моя сестра! А я весь час почуваюся так, ніби сама-самісінька. А ти — у своєму світі, з тою камерою та ще якимись дурницями. А тепер ми будемо, як справдешні сестри, допомагати одна одній тікати на нічні зустрічі та веселитись! — Генріка розкинула руки в сторони, ніби прагнула охопити ними всі ті омріяні перспективи, котрі пропливали перед її очима.

Гессі всміхнулась і вирішила не казати, що вона й завтра бере із собою «ту камеру».

Почалося все дуже добре. Матінка вранці лише перепитала, чи точно вони йдуть до Оллішів, і наморщила носа, коли почула, що точно. Пані Моррінда загорнула свіжого печива на подарунки та ще цукерок із поливкою. Після занять вони поговорили з Фаустою, і та з радістю погодилася прийняти гостей. Правда, казала вона, батечко й матінка поїхали по нові книжки аж до Бельфани, тому вдома лише вона, та ще брати, та їхня покоївка, але всі будуть раді гостям.

Направду Гессі й не планувала розповідати щось доньці Оллішів, адже була певна, що мати не стане перевіряти, чи ходила вона на гостину. Проте через участь Генріки в цій справі шляхів до відступу не лишилось. На превелике щастя, Фауста була говірка і доброзичлива, тож її ні краплі не здивувало бажання Гессі з сестрою погостювати.

Дівчина завжди остерігалась, коли все складалося добре, але їй хотілося вірити, що сьогодні все так, бо їй допомагає Аїден. А в Аїдена все вдавалося завжди, поза сумнівом. Особливо якщо це стосувалося Доанни.

Коли почало темніти, а повітря стало рожево-помаранчевим і духмяним, Гессі повільно пішла в кінець вулиці Каменярів, де притулився дім Доанни Масоллі. Старовинний розкішний особняк, хоч і занедбаний останніми роками, та через те ще більш манливий — як двері в казку.

Дівчина довго стояла біля муру, чекаючи, доки за блакитними фіранками засвітиться, і вже занепокоїлася, що цього не станеться. Але світло загорілося, щойно вечірній туман набіг від річки й повис у повітрі пластами невагомого, холодного диму.

Тоді вона прочинила ворота.

Сад сім’ї Масоллі за будинком зливався з лісом, і росло в ньому все так хаотично та бурхливо, що доріжкою до дверей доводилось пробиратися дуже обережно, щоб не зачепити сукнею якийсь кущ. Бо ж буде важко пояснити матінці, як це вона порвала сукню в Оллішів удома.

— Вечора доброго! Я маю щось для Доанни! — випалила Гессі її батькам, котрі відчинили двері вдвох замість дворецького, наче саме стояли й чекали під входом. А може, вони побачили її, а може, налякалися, що воно за тінь така в сутінках іде до їхнього дому. Коли живеш під лісом, то ще й не таке може статися. Адже там повно різного чаклунства — Гессі знала про це, і їй було навіть трішки лячно. Але в садку Масоллі вона багато разів гуляла з Аїденом, а поруч із Аїденом страху не було місця. І Доанна видавалась тут такою правильною, ніби вона й сама була чаклункою, котра виходила в сутінках із лісу.

— Наша донька нині погано почувається, — відповіла її мати, наче й не впізнавала Гессі.

— Я Гестія Амалія, сестра Аїдена… — благально сказала дівчина, бо їй геть не кортіло дряпатись до вікна Доанни по виноградній лозі та риштуваннях, як це якоїсь ночі робив сам Аїден, щоби покласти букет їй на підвіконня.

Братове ім’я примусило подружжя Масоллі замислитися. Батько міцно стиснув губи й задер голову, наче в гніві, а мати, навпаки, похнюпилась. Мабуть, згадали щось із тих днів, коли ще планувалося весілля. Мати спитала:

— І як тебе так пізно саму пустили?

— О, та я на хвилинку! Мені ще додому йти.

— Отак поночі?

— На мене сестра чекає, — збрехала Гессі. — Генріка… І наші друзі. Вони біля ботанічного саду, — додала вона квапливо, доки матінка Доанни не наказала покликати Генріку.

— Що ж, якщо тільки на хвилинку…

Її впустили. Дім Масоллі був старий. Старий, тому особливо живий. Стіни розписані квітами, котрі в півтемряві здавалися руками, що тягнуться до тебе. Рипучі сходи. Високі стелі. Вузькі вікна, як у давніх замках. І тиша — тут ніколи не збиралося багато гостей і навіть слуг майже ніколи не вдавалося помітити, наче горнятка на столику у вітальні і таця з десертами виникали самі, просто з повітря.

— Хочеш чаю, Гестіє Амаліє?

— Ні-ні, пані Масоллі… — Дівчина раптом зрозуміла, що геть не пам’ятає, як її звуть. Хоча раніше вони з Аїденом часто заходили в гості. А чай тут подавали з мигдалем. Стало соромно, що вона пам’ятає мигдаль, а от ім’я господині дому — ні.

Вона швидко побігла сходами нагору, притримуючи камеру, котра теліпалась у жорсткій сумці на шкіряних ремінцях.

Двері до кімнати Доанни теж не змінилися: блакитні.

Гессі постукала. Тиша.

— Панно Доанно! — Голос її мало не зірвався від хвилювання. Раніше вона називала наречену брата «сестричкою Анною».

Тоді Гессі легко натиснула на ручку, і двері піддалися самі та впустили її до кімнати, де горіло тьмаве світло.

Здавалося, тут ніхто не живе. Шафа, комод, велике дзеркало, ліжко з балдахіном, тумба й столик, і ще великий стіл, і мольберт біля вікна — усе було завішане напівпрозорою білою тканиною. Нічого, що нагадувало б, що кімната жива.

Тільки лампа на вікні та свічка на підлозі. У глибокому плетеному кріслі лежала Доанна.

Вона задерла голову до стелі, ніби читала на ній щось. Її губи ворушились. Руки вільно лежали на бильцях крісла, а довге-довге темне волосся розкинулося всюди-всюди, ніби мало намір рости безперестанку та з часом захопити всю кімнату.

— Панно Доанно… — Гессі зачинила за собою двері й підійшла. — Це я. Гестія Амалія. Сестра Аїдена…

Ім’я брата — єдине, що примусило дівчину в кріслі ворухнутись.

Вона кліпнула кілька разів, її погляд став живим і осмисленим, а довгі вії на мить прикрили очі, але тоді Доанна повернула голову до Гессі та її губи зворушились:

— Привіт, Гесті.

Голос її шелестів, ніби листя під ногами в листопадовому парку.

— Я рада, що вам уже ліпше.

— А мені ліпше?

Гессі замовкла. Вона не знала, як відповісти.

— Я скучила за вами. — Вона переступила з ноги на ногу. Раптом у цій кімнаті стало холодніше, ніж надворі. — Матінка кликали вас… на гостину. А ви все не приходили. А потім сказали, що ви взагалі поїхали… од нас.

Доанна повільно повернула голову в інший бік.

— Ми обидві знаємо, що Дорі кликала мене, лише щоб потім сказати в гарному товаристві, як вона про мене дбає в такий важкий для всіх нас момент. Чи ж не так?

Гессі потупилась. Вона знала, про що каже Доанна. Але не знала, як відповісти їй на це. Ніхто ніколи не говорив із нею так прямо, хіба що Аїден, та тільки його прямота була завжди якоюсь… доброю. А від Доанни наче віяло морозним повітрям. Так незвично, так неправильно.

Усе зламане, усе.

— Панно! — Гессі мало не схлипнула, розуміючи, що «сестричка Анна» зникла там само, де й Аїден. У вічному мороці. — Панно, матінка за вас справді хвилювались. Вони просто не вміють того показувати по-іншому.

Доанна не відповіла. Її лице здавалося ще худішим, ніж раніше. Крізь нього проглядало місячне сяйво. Вона й досі була красива, така красива, як світанок над річкою.

Гессі піймала себе на думці, що завжди вважала наречену брата дорослою, але тепер, коли вони не бачились понад рік, а Гессі й сама підросла трохи, Доанна вже не здавалась такою далекою. Насправді вона була ще геть молода, тільки ніби випита вся.

— Панно Доанно, я вам принесла щось. — Дівчина акуратно відкрила сумочку, в котрій була камера, і видобула з неї дрібний пакетик зі шкатулкою.

— Що ж? Цукерок ваших хвалених? Тоді не варто було приходити… — Доанна дивилася на неї краєм ока, і в ній не було й краплі інтересу. Тільки гострі іскри болю.

— Ні. — Гессі простягла їй пакуночок, обв’язаний стрічкою. — Це Аїден просив передати вам. Коли ви повернетесь. — Останнє дівчина додала від себе, адже Доанна поїхала після того, як брата не стало.

Такої різкої зміни годі було й чекати. Дівчина в білому раптом схопилася з крісла, сукня її майнула в повітрі, а тонкі й делікатні руки буквально вихопили пакунок із рук Гессі. Лице засвітилося ізсередини срібленим вогнем, волосся блиснуло хвилями шовків, плями рум’янцю, котрі аж ніяк не личили їй, затанцювали на щоках.

Раз — стрічка злетіла в повітря!

Два — обгортковий папір розірвано!

Гессі швиденько заготувала камеру й не чіпала Доанну жодним словом. Вона відчувала, що сьогодні мусить зробити одне з найважливіших фото, і від того пальці її дрібно тремтіли.

Наречена Аїдена спочатку побачила шкатулку. Вона провела по ній пальцем, обвела кришечку, тоді замок, погладила лілеї та схлипнула. І хитнулась. А тоді ноги перестали тримати її, і Доанна осіла на підлогу, мало не перекинувши свічку. Вона стиснула крихітну шкатулку в долонях і притиснула до грудей.

І схлипнула знову.

Тоді її пальці — тонкі, мов вітру струни, — відкинули кришечку, і вона охнула. Зі шкатулки випав на підлогу перстеник — дрібненький, якраз на її палець. Із зеленим каменем.

— От же ж!.. — Доанна тільки тепер помітила записку від Аїдена. Пробігла її поглядом, і очі налилися сльозами.

— От же ж! — повторила вона, притуляючи записку, кільце й шкатулку до себе. — От же ж Аїден! Аїд, Аїд, Аї-і-дхее…

Гессі подивилась на неї крізь видошукач. Братова наречена здалась їй живою людиною, а не тінню себе колишньої.

— О, Гесті! — видихнула вона й підвела заплакане лице на дівчину. — Гесті, люба! Брат твій!.. Не плач!.. Чуєш, оце він мені «не плач» пише! Ні краплі совісті! Не плач! Я ж розівчилася плакати, відколи він пішов… Я ж… розівчилася… жити… А він! — Вона простягла Гессі записку.

Її лице заливали сльози. І сяйво місяця. І широченна усмішка.

Гессі натиснула на кнопку камери.

Вікно світилося, коли дівчина вийшла і дивилася на нього через знайомі решітки в мурах.

Доанна сміялась. Доанна ридала. Доанна поверталася до життя. І хай цей шлях іще довгий, але початок уже є. А початок, кажуть, щонайменше половина справи.

А тепер на Гессі чекала довга прогулянка від вулиці Каменярів через нічну алею, відтинок парку, центральний проспект і аж до дому Оллішів. І холоднеча вже впала. І ноги дрібно тремтіли. А камера, здавалось, тягнула донизу.

— Юній панянці так подобається ловити світло місяця, що вона аж утекла з дому? — спитав хтось за спиною.

Гессі здригнулась. Закричати. І побігти. Тільки з камерою важко бігти. Але закричати вже, напевне, варто. Може, в Доанни вдома почують. А може, і ні. Батьки її старенькі. Двері важкі й міцні. Дворецького немає. Слуги-тіні, мабуть, сплять уже.

Тому вона просто озирнулась, тримаючи камеру обома руками, як щит.

Блакитні очі дивилися на неї з усмішкою. Як і минулого разу.

Гессі завмерла. Незнайомець хитнув головою. Здається, його волосся вилося кучерями. Хвилями. М’якими й легкими. Здається. Зовсім трохи. Блакитні очі сяяли, а проте більше нічого роздивитись у цій темряві не вдавалось, ніби й вона була зачарована, приховуючи його лице.

— Я тут… просто гуляю.

— Чудово! Юна панянка, котра гуляє вночі й сама, — що може більш інтригувати?

— Тільки потрійна начинка до пляцків, — відповіла дівчина фразою пані Моррінди. — Коли ти смакуєш і не знаєш, а що ж воно там намішано.

— Поза сумнівом, так. Яка ваша улюблена?

— Лимонна.

— От і добре. А моя малинова. А ще я прихильно ставлюся до шоколаду й вишень, але якщо їх у міру. А як ви поставитесь до того, щоб подивитись на світло місяця у дзеркалі ріки?

— Світло місяця? — Гессі спантеличено зиркнула на силует незнайомця.

— Так. У дзеркалі ріки воно найзагадковіше. І потім я хотів би порозглядати книжкові вітрини в Оллішів. Ви знаєте, де цей магазин?

— Так, — кивнула Гессі. Їй раптом стало тепло всередині. І ні краплі не здивувало те, що блакитноокий незнайомець любить розглядати місячне світло. І книжкові вітрини. Уночі.

А тоді вони йшли довго-довго.

Іноді Гессі здавалося, що вона йде зовсім сама, тільки довкола неї загоряється світло — то тут, то там боковим зором вона вловлювала зблиски золотавих струн, — але коли повертала туди голову, то нічого не бачила. І кроки її були легкі, і холод покинув її остаточно.

Сяйво місяця в річці справді виявилося прегарним — воно, наче плавлена ртуть, розтікалося по воді, а коли вкинути в неї камінець, то все хвилювалось і тремтіло.

Гессі задивилась у воду і побачила в ній силует незнайомця. Високий такий. І стало дуже весело. Цікаво, що сказала б Генріка, якби побачила її зараз, із таємничим красенем?

— Куди тече місячне сяйво? — спитала вона в незнайомця, уже не соромлячись ставити йому кумедні чи дивні запитання.

— В океан світла, звичайно ж. У місце, звідки все прийшло. І всі ми — теж світло. Ми — пісня на вітрі.

— Ви чули її? Пісню ту?

— Ні. Але мені досить знати, що вона є.

Біля дому Оллішів незнайомець уклонився Гессі, і його блакитні очі розсміялись весело-весело.

— Дякую за прогулянку, панянко. До повного щастя нам бракувало тільки дощу.

— Для чого дощ? — спитала вона, стоячи вже на сходах.

— Танцювати під дощем. Ми ж минулого разу про це говорили! — Незнайомець усміхнувся востаннє і зник за рогом так швидко, ніби його здуло вітром.

Гессі завмерла, стискаючи поруччя.

Невже в цьому світі хтось забажав би танцювати з нею під дощем?

Вона спробувала вгамувати усмішку, але кутики вуст самі піднімались, і тому довелося ще кілька хвилин стояти біля дверей, перш ніж вона змогла постукати. Генріка й Фауста обіцяли відчинити їй навіть посеред ночі і для того мали грати в карти й читати в кімнаті, найближчій до входу.

— Тебе провели? — спитала Генріка, щойно побачила Гессі на порозі.

— Так.

— Гаразд. Заходь, усі вже хочуть спати.

Дім Оллішів виявився дуже затишним: уздовж усіх стін, навіть у коридорі, тяглися книжкові шафи, пакети з книжками захаращували кожен вільний шматочок простору.

— Я приготую тобі какао! — заявила Фауста, котра визирнула з вітальні. — А ти проходь. Я вже постелила вам у кімнаті для гостей. Але ми там грали в карти. І загалом Даррі заснув на твоєму ліжку. Даррі — це мій старший брат. Їх двоє.

— Так, перший — я. — З-за спини Фаусти визирнув високий хлопець із каштановими кучерями. — Морґін Олліш! — Він жартома вклонився й пішов довгим коридором, вистрибом оминаючи пакети з книжками.

— Загалом гостьова зайнята, але ви можете спати в мене, а я постелю собі у вітальні, — вела далі Фауста.

— Мені гаразд у вітальні. — Гессі було геть байдуже, де спати і чи спати взагалі.

— Тоді я до тебе, — заявила Генріка до однокласниці. — У тебе розкішне широке ліжко! Але спочатку — какао!

Гессі підвела погляд на сестру. Генріка володіла даром привертати до себе увагу та перетягувати керівництво у будь-якій справі, навіть порядкування в чужому домі.

— Так, я по какао! — заявила Фауста і прошелестіла до кухні.

— І як, і як? — напосілася Генріка негайно. — Хто він такий? Куди ви ходили? Ой божечки, може, тебе побачив хтось? Гесті, чого ти така замислена? І чого ти те одоробло з собою тягаєш? — вона тицьнула пальцем у сумку з камерою.

Гессі кліпнула двічі й перевела погляд на лице сестри.

— Доанна повернулася до міста. Я була в неї.

— Он як… І що вона казала? Де була?

— Чи не все одно? Захочеш — зайдемо до неї вдвох наступного разу. Але не кажи матінці… поки що.

— Какао! — пролунало з іншого кінця коридору.

— Ходімо. — Сестра схопилась на ноги. — Усе стає ліпшим після чашки гарячого какао — принаймні Фауста в цьому свято переконана, тож не будемо її розчаровувати. І, заради святого печива, дивись, куди йдеш — тут книжок більше, ніж підлоги.

— А тепер, дівчатка, випростайте спинки. — Пані Валіє клацнула пальцями. — Ви ж повинні мати якнайкращий вигляд на балу. Це вам не танцювати під дощем у якомусь парку!

Пані Валіє років було більше, ніж пані Ельріці й пані Катаніці, разом узятим. А проте вона здавалася такою сухою і тонкою, ніби її може здути вітром. Пані куталась у хутряні боа навіть у розпал весни, носила крисаті капелюшки з довгими барвистими пір’їнами і задирала гострого носа вгору так, наче завжди виглядала когось іздалеку. Матінка казала, що пані Валіє танцювала на сцені театру в самому Роммелі. Тому навіть тепер, коли шкіра її висохла, як зім’яті книжкові сторінки, а волосся стало білим і тонким, відбою від учнів у неї все одно не було.

Генріку пані називала своєю найліпшою ученицею за останні десять років. Гестію — «милою і талановитою дівчинкою». І додавала: «…талановитою не до танцю».

— До балу ви обидві будете розумничками й красунями! — повідомила викладачка й сіла до рояля. — І пам’ятайте: ви — пір’їнки на вітрі! Починайте з поклону!.. Ні, не так. Починайте з виходу. Вихід — це головне. Потім на вас ніхто не дивитиметься, але поки ви виходите — ви у світлі й усі погляди — ваші! І-і раз!..

Музика звучала спочатку тихо. Гессі постаралася виконувати всі свої кроки поволі, обережно. Вона чула всередині дзвін, котрий резонував із музикою, і сьогодні все виходило ліпше. Або ж їй здавалося, що виходить. У голові виринули спогади про вечір у Доанни, а потім — про нічну прогулянку. І ці картини наче самі лягали на музику, викликаючи усмішку й відчуття безмірного щастя десь на кінчиках пальців.

— О! — Пані Валіє схопила Гессі за плече, коли мелодія закінчилась і вони з Генрікою розтягли подоли сукенок у боки, присідаючи в реверансі, котрий був трохи старовинним, а проте на балу — саме доречним. — Що це було, Гестіє Амаліє?

— Я десь помилилася? — спитала Гессі пошепки, відчуваючи, як дзвін усередині тихне.

— Ні. — На диво живі очі викладачки, оточені паволокою зморшок, вивчали її з усмішкою. — Ти танцювала так, ніби довкола тебе багато рожевого.

Генріка безмовно звела брови.

— Багато рожевого, і ще квітневий вітер у волоссі, і трохи яскравого місячного світла. — Пані Валіє заклацала пальцями, наче шукала ще якийсь штрих до повноти картини. — Ти танцюєш, мов закохана. А нема на світі ліпшого танцю, Гестіє Амаліє.

Гессі розчервонілась і спробувала подумати про щось інше. Але тоді зайшла матінка, щоб дізнатися про їхні успіхи. Викладачка танців повела плечем — важке боа зіслизнуло і лягло на згин ліктя, — а тоді діловито защебетала про своїх «пташечок» та «пір’їнок».

Генріка тим часом узяла Гессі попід руку й майже силоміць вивела в коридор.

— Ну? Чи не пора розказати найближчій для тебе душі про таємничого незнайомця?

На мить Гессі пополотніла від думки, що Генріка теж про нього знає. Тож блакитноокий не видиво, а геть реальний, осяжний і справжній! Проте сестра зашепотіла просто у вухо:

— Хто він? Який має вигляд? Чи він гарненький?

Гессі не стримала сміху і прикрила рот долонею.

— Він блакитноокий! І більше я нічого не знаю.

— Це як?

— Ну… я не бачила його. Тільки очі.

На мить Генріка подивилась на неї, а тоді зітхнула, і вся енергія та запал тут же зникли, наче їх здмухнув вітерець.

— Так і знала. Знову чергова вигадка, так?

— Яка ще вигадка?

— Та ти просто вигадала його! Бо ти — Гестія Амалія. Моя сестра з найбагатшою у світі фантазією.

Розділ 4. Маленькі дівчатка не ходять на річку

Гессі читала книгу про Аїдена щовечора. Це стало майже таким самим ритуалом, як розчісування волосся, вибір сукні до коледжу на наступний день і недільний похід до цукерні. Книга захоплювала.

Історія виявилась дуже цікавою й фантастичною, адже в ній юнак, котрий носив таке саме ім’я, як і її брат, потрапив на навчання до незвичайної академії. Опинялись там виключно герої старовинних легенд, і герої ці — якщо вірити історії — перероджувались у звичайних людей. Вельми заплутано. Гессі до кінця так і не зрозуміла, що малося на увазі, але вірила, що далі про це напишуть більше. А ще в персонажів — геть усіх — були чудернацькі сили.

Природно, Гессі нікому не розповідала про книгу, бо матінка вирішить, що таке чтиво — не зовсім те, що варто гортати пристойній панянці. До того ж якщо хтось побачить напис «Дорогій Гестії», то одразу зрозуміє, що книгу їй подарували, а тоді візьмуться розпитувати, хто, та коли, та чому. А про блакитноокого розповідати не варто. Це має бути їхня таємниця. Гессі відчувала непереборне бажання всміхатися щоразу, коли думала про нього.

АЇДен ~ Академія

— І давно ти бачиш духів померлих?

Голос, наповнений щирим інтересом, був тут рідкістю, тому я відповів так само відверто:

— Із самого дитинства. Колись пробував розказати батькам, але вони вирішили, що я занадто багато фантазую і читаю страшні книжки. А ти чим особливий?

Таке запитання мені не дуже подобалось. Воно наче підкреслювало те, що тебе цікавить не сама людина, а її вміння. Але насправді так і було. Майже завжди і всюди.

— Я пишу поезії, — відповів випадковий співрозмовник. — І музику.

Я посміявся з нього.

— Це не зовсім те.

Довелося звикнути до того, що всі довкола мене володіли химерними вміннями. Найкориснішим із них видавалась левітація, хоч один із викладачів твердив, що всі ми ще дійдемо до цього. Але я не повірив.

— Цілком те. — Незнайомець здвигнув бровами. — На тебе глянути страшно, — додав він безпосередньо. Його тон нагадав молодшу сестру.

— Чому ж?

— Не знаю. Маєш такий вигляд, ніби щойно вмер і воскрес, але тебе перед цим добряче потерли в жорнах.

— Я і вмер. А ти мені снишся. І все тут мені сниться. Це якийсь перехідний етап до того, що буде далі? — Я виклав свою теорію про все, що відбувалося зі мною останнім часом, після того як заснув удома без найменших сил прокинутись і видужати, а пробудився цілком здоровим, тільки зовсім не у своєму ліжку, а біля язикатої Брами, за якою ховалось у тумані це місце. Незрозуміле місце. Повне незрозумілих людей. Або не людей навіть.

— Усі ми йдемо кудись далі. Це нормально. Тільки до чого тут смерть? — Незнайомець сів біля мене на широке біле підвіконня.

Я подумав, що матінка була б дуже невдоволена, якби вдома я з друзями сидів на підвіконні. Але тут вона не могла мене побачити.

— Біс його знає, — байдуже відповів я, дозволяючи собі ще одну фразу, за котру дістав би вдома важкий-важкий погляд матінки.

— Смерті не існує, — провадив далі незнайомець, і тон його був до мурашок по шкірі серйозний. — Тобто не так. Ти вмираєш кожної-кожнісінької миті: той ти, який є зараз, через секунду стає вже іншим — у твоїй голові вирують інші думки, змінюючи одна одну, клітини твого тіла народжуються й відмирають, і все це сукупно дає щоразу нового тебе.

— Полюбляєш філософію? — спитав я знічев’я. Це був перший з тутешніх студентів, який заговорив зі мною більш-менш приязно.

— І мистецтво. — Незнайомець не помітив ні краплі іронії в моєму голосі або проігнорував її.

— Гаразд, смерті не існує, я не помер, а помираю щомиті. Чи не підкажеш, як мені померти взагалі-взагалі?

— Навіщо?

Я став до краю відвертим:

— Якщо це перехідна точка, то я хотів би швидше вирушити далі. Не підкажеш, що там далі? Переродження? Вічна темрява? Небесні сади для добрих душ і забуття для поганих?

Білявець почухав вилицю.

— Давай розберемося раз і назавжди: Аїде, ти не помер.

— Тоді я сплю в гарячці? — Мені стало трохи смішно, але зупинятися не хотілось. Ану ж дізнаюся про щось цікаве!

— Ні. Боги всіх Тріад, який ти дивний!

— Навзаєм.

— Ти такий дивний, що про тебе можна написати книгу.

— А ти й книги пишеш?

— Я — майстер усіх мистецтв.

— А фотографуєш?

— А це як?

— І він мене називає дивним…

— Гаразд. Підійдемо з іншого боку. Яка в тебе наступна лекція?

Я не стримався від короткого смішку.

— Я викинув розклад. Мертвим нема особливого сенсу ходити на навчання.

Звичайно, мені вже пояснили, що я потрапив сюди, бо в мене є особливі сили, і що дорога додому закрита, і що там про мене ніхто більше не згадає. Але це не вкладалось у голові. І тим більше ніщо не примусить мене виконувати те, чого хочуть тутешні викладачі.

— Гаразд. Підійдемо ще з іншого боку. Ти помер, Аїде. Ти ніколи не потрапиш додому. — Білявець випробовував моє терпіння дедалі новими й новими тезами.

— Я знаю.

Хай би де я був тепер і хай би що відбулося далі, повернутися не можна. І це жахливо. Але той факт, що це жахливе мені так сильно намагаються навіяти зусібіч, може означати лише одне: усе не так. Або не зовсім так. І я не буду Аїден Фаулі-Прейшер, якщо не дізнаюся правди. Руки мої розв’язані, страху ні краплі. Адже в найгіршому — і найбільш імовірному — разі я просто помер. А кажуть, двічі не вмирати.

Гессі взяла камеру обома руками й подивилася крізь видошукач.

— Пані Олай, можете трішки правіше повернути голову? — спитала вона.

Покликати вдову судді до парку вже було подвигом. Проте Гессі надто часто бачила її в цукерні й надто часто чула розмови матінки та пані Катаніки про те, яка ж «та Олай» нещасна після смерті чоловіка.

— Отак? — Удова вся напружилась, тому поза мала трохи неприродний вигляд, але тут же, мовби на прохання Гессі, вітер шугонув просто на них і зірвав з голови пані капелюшок із синіми пір’їнами. Жінка здивовано розтулила рота, спробувала правою рукою піймати капелюх, а лівою притримати кучері. Щоки пані Олай засвітились малиновим кольором, а очі зблиснули.

Клац!

Гестія задоволено всміхнулась.

— Зовсім не весняна погода! — Удова судді вже приладила капелюшок назад, проте кучері її, розбурхані вітром, не хотіли лежати так рівно, як доти. І рум’янець зі щік не сходив, мовби вітер виявився живим створінням і потривожив її своєю увагою. А вдові, навіть такій молодій, не випадало приймати знаки уваги від когось.

— Вам личить вітер, — відповіла Гессі.

— Коли можна буде подивитись? — ввічливо запитала пані Олай, поправляючи чорні рукавички.

— Нам задають забагато домашніх завдань у коледжі, — відповіла дівчина ухильно. — Але щойно я матиму час на фото, то вам першій скажу.

— Гаразд. Дивись-но, добре вчися, Гестіє, бо весняний бал не за горами. А веселитись найліпше, коли совість чиста і знаєш, що оцінки в тебе пристойні.

Гессі потупила голову і подивилась на носки туфель, вимащені болотом. Весняний бал ніколи не хвилював її раніше, хоча Генріка готувалася до нього з усією відповідальністю й панікою, на які тільки була здатна. Проте цього року від думки про квіткові гірлянди, пари в танці й гулянку аж до пізньої ночі в серці ворухнулося щось незнайоме.

— Пані Олай, — спитала вона, ховаючи камеру в сумку зі шкіряними ремінцями, — а ви любили квітковий бал у коледжі?

— Так, Гестіє. — Удова перевела погляд на озеро. — То була для нас, дівчаток, мабуть, найліпша, найбажаніша подія після новорічних святок. Усі обговорювали сукенки, та туфельки, та рукавички. Думали про те, як заквітчати зачіску й крадькома від матінки взяти собі трохи рум’ян і помади. У моєї матері була дуже красива помада, у маленькій скриньці, завбільшки з полуницю. Червона-червона. Вона мені зовсім не личила, але я собі думала, що немає нічого кращого за неї…

— І ви таки взяли її на бал?

— Узяла. Потайки від матері. А потім та скринька вислизнула з шовкової сумочки, вимастила мою білу сукенку, розбилась на друзки, і я мало не розплакалась від думки, що мій перший весняний бал зіпсовано, бо хто ж вирішить, що я гарненька, коли в мене червоні плями на сукні?

— І хто ж вирішив? — спитала Гессі, певна, що усмішка на обличчі пані Олай означає, що той вечір минув таки чудово.

— О, він назвався Амрі! Він наливав собі гарячий компот, коли моя скринька впала й розбилася. Так і бачу, як тоді, — крізь пелену сліз. Підходить такий — наче чорнявий, а наче й ні, не пам’ятаю вже… Підходить — дає мені повну склянку компоту з вишнями й підбирає скалки емальованої кришечки. І нічого при тому не каже.

— А що було потім? — Гессі нахилилася вперед, упираючись руками в лавку.

— Потім… він запросив мене потанцювати. Виявилося, прийшов разом із молодшою сестрою — вона вчилася в іншому класі. А потім Амрі запрошував мене цілісінький вечір. І казав, що я дуже красива. І що він погано бачить без окулярів, тому плями від помади на моїй сукенці видаються йому квітковими візерунками. А я розказувала йому, що відкрию ательє, де шитиму сукенки, і назву його «Олай і трояндовий джем».

Жінка раптом випросталася й подалася вперед, роздивляючись інший берег озерця, наче там було її чотирнадцяти- чи п’ятнадцятиріччя, і перший квітковий бал, і загадковий симпатичний юнак, на ім’я Амрі.

— А потім ми ніколи більше не побачились. — Обличчям пані майнув відсвіт легкої усмішки.

— Сумно, — відповіла Гессі. — Мені завжди хочеться почути в таких історіях, що потім він навідувався на недільні обіди, приносив букети червоних троянд і засватав вас, щойно ви закінчили коледж. І тоді ви разом ходили на бали, тільки не дитячі, а справжні — великі й пишні.

— Мила Гестіє, якби ж усі історії закінчувались так, тоді надто багато людей були б надто щасливими…

— Хіба це погано?

— Це… не буває так.

Ще одна особливість світу дорослих полягала в тому, що вони свято вірили: щастя лімітоване, щастя всім відміряно всього лишень якийсь шматочок, дрібку, клаптик. Тому наче виправдовувались одне перед одним, згадуючи минуле, і любили твердити: «Ах, які ж то були добрі часи!» Ніби більше добрих часів не буде. Ніби ті часи, котрі вони переживають нині, — зовсім не добрі, аж ніяк не такі хороші. Гессі це не подобалось. Вона струснула втому і з запалом спитала:

— А уявіть собі, що перед вами Амрі! Той самий Амрі. Що ви йому сказали б зараз?

Гірка усмішка підкреслила кутики вуст жінки й тонкі зморшки навколо них:

— Я б мала сказати йому, що тепер мешкаю на вулиці Орхідей, у мене трійко дрібних діток, а ще оно майже рік, як чоловік помер. Що я…

— Забудьте про те все. Забудьте, що ви маєте сказати. Що ви хотіли б?

Світло засяяло десь попереду, розриваючи хмари. Повітря сколихнулось від трояндового вітру, принесеного з університетського ботанічного саду. Пані Олай підвелася з лавки, невпізнанно легка й граційна. Вона простягнула руку вперед, ніби торкалася того світла. Вітер ніжно погладив її щоку. Підхопив смугастий поділ чорно-синьої, траурної сукні — і та на мить стала потоком білих мережив, заквітчаних червоними трояндами. Як тієї ночі, коли все було вперше.

— Потанцюй зі мною, Амрі… — видихнула жінка, і Гессі затамувала дух, бо враз відчула себе тут зайвою.

— Чули, чули? — Збуджена Генріка поклала руки на стіл.

— Генрі, руки, — прикрикнула матінка, відкладаючи вишивання серветок.

— А що? — спитала Гессі, відчуваючи дивне хвилювання всередині.

— Нове ательє відкрили! Їй-богу, таке гарненьке, і зовсім поруч із нами! Я бачила в них зразки тканин — дуже красиві.

— То добре. — Матінка схвально кивнула. — Я б зазирнула. А як називається?

— «Олай і трояндовий джем».

— Трояндовий джем? Вони ж не варення варять!

— Ой, матінко! — відмахнулась Генріка. — Так тепер модно. От назвали ж театр «Кошичок стрічок».

— І ніхто не тямить, що то театр, — похитала головою матінка.

Гессі приклала долоні до щік — гарячих і вже, певне, малинових. Того вечора дівчина дозволила собі в нагороду прочитати вдвічі більше сторінок «Академії Аматерасу», ніж зазвичай.

Тепер кумедний і трохи сумний юнак, на ім’я Аїден, ніяк не міг утямити, чи він таки вмер, чи втрапив до якогось іншого світу. А новий друг намагався переконати його, що то просто таке чарівне місце, де можливе все. Або майже все. Гессі хотіла вірити, що це й насправді так. Бо вона вже трохи прив’язалася до цього книжкового Аїдена.

Проте читання урвалося, коли до кімнати забігла сестра.

— Олліші покликали нас кататися на човнах у неділю! — повідомила Генріка тоном, котрий означав: «Гесті, ти йдеш зі мною, і не смій навіть опиратися!»

— Генрі, але ж Фауста нічого не казала в коледжі…

Сестра присіла на край ліжка і виклично спитала:

— То й що? Вона теж там буде.

— А хто ж тебе запросив?

Питання влучило просто в ціль, бо Генрі зарум’янилась, зчепила пальці на коліні й підібгала ноги, ніби хотіла зручно влаштуватися й затулитись від усього світу водночас.

— Моррі. Морґін. Старший брат Фаусти.

— О. Це той, який носатий? Чи той, який з хвостиком ходить?

У Фаусти було двоє старших братів, і Гессі плутала їх.

— Він аж ніяк не носатий! — спалахнула Генріка.

— Гаразд-гаразд. Я піду. — Дівчина стенула плечима. — Тільки якщо дощитиме, то ліпше зайдемо до цукерні.

— Ні, що ти. — Сестра раптом спохмурніла. — То ж неділя! У цукерні сидітиме матінка.

— То й що?

— Вона не втішиться з того, що ми гулятимемо з Оллішами.

— А ти їй не казатимеш?

— Скажемо, що то ідея Фаусти. Вона ж бо там буде. І… — Сестра затнулась, а тоді подивилася з благанням в очах: — Я тебе про-ошу, обійдися того, єдиного, дня без якихось дивацьких фраз.

— Це ж яких?

— Ну… не говори чогось про сенс життя, плин думок чи загальнолюдське щастя.

— Що поганого в розмовах про щастя?

— Ти не розумієш! Просто я дуже хочу, щоб Оллішам сподобалось у нашому товаристві. А коли ти тільки знайомишся з новими людьми, не треба одразу ж вивалювати на них усі свої мрії та ідеї про світобудову. Треба говорити про щось загальне: про книжки там, чи театр, чи коледж. Про погоду ще.

— Як скажеш. Я говоритиму з ними про погоду, поки сил стане.

Гессі направду не дуже хотіла гуляти з невідомими братами Фаусти, але для Генріки то був дуже-дуже важливий план, тому доведеться піти. До того ж сестра виручила її з Доанною.

У неділю вранці вони пішли до цукерні з матінкою, а потім — попри її невдоволення — таки зібралися до річки з Оллішами.

— Матінко, погода ж чарівна! — Генріка склала руки на грудях і подивилася за вікно з виразом мучениці. — Та й сьогодні всі-всі йдуть на річку! Всі-всі — поглянь тільки на набережну алею!

— А якщо хтось із вас потоне? — Матінка сьорбнула каву й подивилася на Генріку. Обидві вони знали, що ніхто не потоне, і йшлося зовсім не про річку, а про Оллішів. Генрі перекинула кучері на плече й виклично задерла голову:

— З нами нічого не станеться, адже там будуть двоє старших братів Фаусти.

— І що, двом старшим братам Фаусти цікаво в компанії таких маленьких дівчаток?

Генріка залилася рум’янцем. Вона страх як не любила, коли матінка називала її маленькою дівчинкою. Матінка ж страх як не любила, коли Генрі намагалася здаватися дорослішою.

— Матусю, — втрутилась Гессі тихо. — Фаусту просто не відпускають на річку саму, тому вона мусить іти з братами. Але їй нудно в їхній компанії, тому вона й покликала нас.

— І правильно. Нічого робити на тій річці. Краще б посиділи вдома, за роялем!

На щастя, саме прийшла пані Катаніка й урятувала їх від подальших розпитувань. Однією рукою вона стискала плече сина, а другою привітально розмахувала. На її лікті висіла мереживна парасолька. Лице Лаллі стало зовсім кислим, коли він почув, що Гессі й Генріка вже йдуть. І Гессі чудово розуміла, як почувається дванадцятирічний хлопчик у компанії двох дорослих пань, котрі будуть наступні кілька годин говорити про своє, час від часу смикаючи дитину. Їй щиро хотілося взяти сина пані Катаніки з ними, проте дівчина розуміла, що сестра ніколи не пробачить їй, якщо на прогулянці з братами Оллішами буде ще й Лаллі.

Гестія вбрала темно-синю сукенку з цієї оказії і дуже сміялася, що Фауста теж прийшла в синьому. Її брати були схожі між собою: усміхнені, смагляві і з вигляду геть веселі. Один вищий, другий нижчий, але з абсолютно однаковими світло-карими очима.

— Привіт, Генрі! — першим вигукнув вищий, таки носатий і, мабуть, старший.

Генріка всміхнулась йому так променисто, що відразу стало зрозуміло: Морґін — то він.

— Даррін Олліш, — назвався другий, з неохайним хвостиком на плечі. — Ми вже знайомі?

— Гестія Амалія, — шепнула Гессі. — Так, я до вас якось заходила.

— Але ти вже спав, — повідомила Фауста.

— То ти прихильниця пізніх нічних прогулянок? — Даррін відповів гострим поглядом.

— О так, — кивнула Гессі. — Що буває кращим за срібло повного місяця в річці опівночі?

Даррінові медово-карі очі округлились. Генріка сіпнула Гессі за рукав і шепнула:

— Гесті, будь ласка, не починай!

Гессі подивилась на сестру і висмикнула рукав. Ну так. Генріка на людях надто соромиться своєї дивної сестри. Особливо в присутності ледь старших юнаків. Вона відчула дивну образу. Адже блакитноокий незнайомець точно старший за неї, а проте його аж ніяк не знічувало розглядання місяця у воді. Чи танці під дощем. Ну й гаразд.

— Моя сестра має вельми поетичну натуру, — виправилась Генріка.

Даррін скуйовдив своє і без того хвилясте волосся. Морґін тим часом кивнув у бік пристані:

— То ми там уже орендували красиві човники. Прокатимось до восьмого мосту і назад?

Гессі подивилася на річку. Під полуденним сонцем вода блищала й сліпила, і хотілося триматись від неї подалі.

— Яка чудова погода для річки! — заявила Генріка, поправляючи капелюшок зі смугастою стрічкою, яка майоріла, мов знамено старовинного війська, котре йде підкоряти фортецю ворогів.

— То ми попливемо в першому човні, бачите: біло-жовтий, маленький такий? — Морґін, вочевидь, уже все спланував. Він узагалі скидався на людину, котра має план дій у будь-якій ситуації. — А ви — в отому синьому. — Він махнув рукою в бік іншого човна. — Поміститесь?

Фауста впевнено кивнула:

— Ти забув, як ми з кузинкою Брайні вчотирьох на синьому каталися?

— Не забув. — Морґін клацнув пальцями в неї перед носом. — А проте за тих часів ти була десь удвічі легшою, сестричко!

— О-о-о, бережися! Чи знаєш, що кожен, хто ображає милих сестер, ризикує втрапити до дірявого човна і піти на дно просто на середині річки?

— Так? Ну то ми будемо біля восьмого мосту першими!

— То ходімо! Ідемо, Гестіє? — Даррін повернувся до неї.

Гессі подивилась на його засмаглі руки, котрі виднілися з-під закочених рукавів, і завмерла.

«Ну спробуй! — просила її Генріка ввечері напередодні. — Ніхто ж тебе не свататиме. Спробуй хоч повеселитись! Даррін милий, чесно-чесно».

Проте Гессі не могла нічого з цим вдіяти. Були дівчата такі, як Генрі, — вони могли із захватом сміятись, сяяли, коли на них дивились, і добирали влучні слова. А Гессі віднімало мову. Вона геть не хотіла сміятись. І кататись на човні теж. Вона хотіла додому, читати книгу про Аїдена та їсти тістечка за рецептами з Фіренсу…

— Я погано почуваюся. Краще подивлюсь на вас із берега. А ви йдіть без мене, — відказала вона.

Морґінові брови злетіли вгору. Генріка блиснула очима. Проте не встигла вона й слова сказати, як втрутилась Фауста:

— Тоді ми можемо зробити пікнік над берегом. — Вона поплескала долонею по плетеному кошичку, котрий висів на її руці. — Я взяла трохи яблук, цукерок і печива, а ще мамин домашній сидр. Даррі, збігай, будь ласка, по холодну воду для Гесті — думаю, не варто переборщувати з сидром, коли погано почуваєшся. Моррі, а ви йдіть кататися. Направду, річка красива сьогодні, а цукерок у мене на всіх не стане. — Вона підморгнула старшому братові.

Даррін, не чекаючи іншого рішення, пішов до наметів біля мосту, де можна було купити морозива або просто підсолодженої води.

Генріка, котра вже червоніла від роздратування, закусила губу, але тоді різко розвернулась, мало не загубивши капелюшок, натягла його ліпше й попрямувала до річки так швидко, що Морґінові довелось бігти за нею.

— Вибач, Гессі, — видихнула Фауста. — Хочеш, сядемо під деревами, де не так сонячно?

— Це ти вибач. Насправді я не мала псувати вам забаву.

— О, та ні. Власне, я не люблю кататись на човнах. Упасти у воду боюсь. А Даррі в них узагалі захитує.

— Справді?

— Так. — Фауста дістала з кошика зеленаве покривало і взялась розстеляти його на траві, у затінку старого клена. — Але ніхто не хотів того казати.

— Я теж не хотіла кататись.

— Будьмо чесними: це взагалі була ідея Моррі та Генрі. От хай вони й розважаються. А я тобі скажу: цукерки — це куди ліпше! О, Даррі! Даррі! — Фауста помахала йому.

— У вас такі теплі стосунки, — втішилась Гессі.

— Атож. Їх двоє, і вони старші. Якби в нас були інші стосунки, мені було б важкувато вдома.

Юнак підійшов до них і стурбовано запитав:

— Як Гестія?

— О, вона теж не хотіла кататись на човнах! Як я й передбачила.

Даррін спохмурнів, а тоді усмішка знову перемогла, і він упав на килим поміж Гессі й сестрою.

— А я казав тому бевзеві, що треба кликати дівчат до театру!

— Яблучко? — Фауста простягла братові рум’яний фрукт.

— О, таж ваші батьки тримають книгарню! — згадала Гессі.

— Ага, — кивнув Даррін.

— І ви одержуєте всі новинки? — спитала дівчина з надією.

— Ну, як усі… — Брат Фаусти бризнув яблучним соком. — Художні переважно. Навчальні книжки в нас мало беруть, на те ліпше підходить книгарня при університеті. Ще медичні доволі популярні…

— Але коли надходить новий роман чи п’єса, ми їх виставляємо на вітрину, — додала Фауста, простягаючи Гессі друге яблуко. — А ще коли якась обкладинка красива. Панії от часто заходять і питають книжку, на якій вони щось красиве побачили, ще не знаючи, що воно таке і хто автор.

— О, то Генрі теж так купує! А чи не траплялась вам «Академія Аматерасу» часом?

Даррін і Фауста ззирнулись.

— Та наче ні… — відповів хлопець. — А вона з нових? Коли і де вийшла?

— Оцього не знаю. — Гессі раптом зрозуміла, що справді там нічого, крім назви, й не зазначено. — Автор — безіменний історик.

— Ні. — Даррін похитав головою, обсипаною темними кучерями. — Я запам’ятав би таку дивну. Може, зі старих щось?

— Я можу глянути в архіві, — докинула Фауста.

— Я буду вам дуже вдячна.

— Ну, бачиш, не такі ми вже й погані. — Даррін дивився на річку, але косився краєм ока в бік Гессі й жував яблуко.

— Я й не думала, що ви погані.

— Та ти ж, як прийшла, була така сумна й налякана, ніби Генріка обіцяла, що тебе тут підсмажать… — Даррін зіперся на лікоть, і в очах його зблиснули іронічні бісики: — …на повільному вогні!

Гессі знітилась і дуже захотіла придумати жарт у відповідь, але в неї не з’явилось достатньо слушної ідеї, тому вона просто похилила голову й шепнула:

— Я не дуже багато спілкуюся з незнайомцями… — Перед очима з’явився блакитноокий, і вона здригнулася. — Ще кажуть, що я дивна.

— Дивна, це точно, — погодився Даррін поважно, без знущання чи іронії. — Фауста казала, ти фотографуєш?

— Так.

— Я думаю, це дуже цікаво. Ти можеш фотографувати для книжкових обкладинок!..

— Даррі, давай хоч трохи не про книжки, — протягла Фауста втомлено. — У тебе попереду все життя, щоб упадати коло них!

— Я люблю книжки. — Даррін потягнувся за новим яблуком. — І говорити про них люблю.

— Я теж, — відповіла Гессі.

Недільний полудень заливав набережну спекою, але на зеленому килимку під кленовим лапатим листям усе раптом стало налагоджуватись.

Гессі придивилась до Генріки та її нового друга, котрі про щось розмовляли в човні посеред річки. Фауста з Дарріном відійшли, бо побачили свою тітку, котра гуляла понад річкою і котрій неодмінно забаглося б дізнатись, як справи у племінників. Саме був чудовий момент для фото. Гессі налаштувала камеру. Човен сестри був далеко звідси, але в поле зору не потрапляв більше ніхто, тож помилки статися не може. Якщо Генріка того бажає, вона має бути щасливою. І Гессі хотіла допомогти їй своїм методом, хай навіть Генрі ніколи про це не дізнається й далі називатиме сестру дивною. Хай навіть…

Дівчина підійшла до берега й подивилась на річку крізь видошукач. Рудокоса сестра сиділа впівоберта до неї, притримуючи капелюшок рукою, і вся її поза свідчила про глибоку, може, трохи показну радість. Вона сміялася, заплющуючи очі від задоволення, ніби не могла прийняти стільки радості за раз і їй доводилося на кілька секунд занурюватись у темряву, перш ніж знову дивитися на Морґіна. Морґін Олліш, як помітила Гессі, сміявся не менш заливчасто, водночас налягаючи на весла.

Раз — хвиля розбилась об бортик човна на сніп срібних іскор!

Два — вони бризнули Генріці в лице.

Три — капелюшок зірвався з її кучерів, і на сонці вони вивільнились, наче язики вогню.

Клац!

Човен із жовтою каймою небезпечно хитнувся.

Розділ 5. Золоті фрукти з Каламерти

— Як так можна, Моррі! Ви що, зовсім клепку втратили? — Фауста напосілася на старшого брата, з котрого стікали потоки води.

— Ну, маленька, ми ж ненавмисне!

Генріка елегантно викручувала поділ сукні, стримуючи усмішку в кутиках вуст. Вона теж була мокра з голови до п’ят. І навіть гарненький капелюшок не виправляв ситуації.

Даррін хитав головою з боку в бік, наче вирішував, як йому сприймати тріумфальне падіння брата й Генріки у воду, коли човен перевернувся біля самого берега. Урешті він теж усміхнувся до брата:

— Бачив би ти свій вираз обличчя, коли ви навернулися!

— Ти не змерзла? — спитала Гессі в сестри.

— Ні крапельки! — бадьоро заявила Генріка та пчихнула.

Звичайно, про пригоду на річці батько й матінка не дізналися. Відчуваючи себе змовницею, Гессі допомогла Генрі швидко пробратись до її кімнати й ще швидше змінити вологу сукенку на чисту й суху, не турбуючи нікого зі слуг. Тоді Генрі печально покрутила в руках капелюшок.

— Гесті, було ж весело? — Голос сестри звучав тепер спокійно і трішки вибачливо.

— Так, — кивнула дівчина, зашнуровуючи сукенку на спині Генрі. — Фауста почастувала мене яблуками й солодощами, а Даррін із таким захватом розповідав про книжки! Він дуже приємний юнак.

— А що я тобі казала! — Сестра пожвавилась. — А ти не хотіла йти!

— Я просто мала певні сумніви.

— То тепер не матимеш? І будемо всі разом гуляти! — Генріка кинула капелюшок на ліжко і плеснула в долоні. — Можна буде їх запросити на гостину! Ой, Гесті, а що, як зібратися до узбережжя? Якби нас було так багато, то батечко б точно-точно дозволив! Він же минулого літа вже казав, що відпускатиме нас самих тепер, коли… Ой!

Генріка раптом замовкла і притиснула руки до грудей.

— Тобі боляче? — злякалась Гессі. — Я тебе смикнула?

Сестра похитала головою, і її кучері розлетілись навсібіч.

— Ні-ні-ні! Мені… мені так весело. Гесті, мені так весело!

Вона кивнула сама до себе і вдоволено повторила:

— Дуже весело!

За вечерею батька не було — він поїхав у справах. Гессі помітила, що останнім часом у нього так багато роботи, що він і на вихідних часто кудись їздить. Проте матінка не розповідала нічого детально, лише підбирала губи й казала коротко: «Батько ваш сьогодні вельми зайнятий».

— Як там Олліші? — спитала вона за десертом.

Генріка защебетала так природно, що ніхто б не помітив у її словах дрібку брехні.

— О, було пречудово, матусю! Ми зустрілися на мосту Каранії, потім прогулялися над річкою і влаштували пікнік на березі.

— І, звичайно, змерзли, сидячи на землі.

— Ні, що ти! У Фаусти були з собою пледики.

— Пледики… Добре, що хоч до води не лізли. Бо я весь день непокоїлась, як же ви там, мені ж бо пані Тавіш казала, що ті човни такі хиткі — нехитра річ і перевернутися просто посеред річки! І потонути. А як не потонути, то вже напевне застудитися — вода ж нині крижана, не менше.

— Ми те саме подумали. Але Олліші нас чудово почастували. Думаю, було б добре наступних вихідних у віддяку…

— Ні, Генрі, — різко перебила її матінка. — У наступні вихідні приїде родина професора Маларгіса, будемо приймати гостей. Чи ж я одна мушу всім порядкувати?

— А батечко? — нещасним тоном запитала Генріка, бо в її голові вже визріли чудові плани щодо наступних вихідних і родини Оллішів.

Гессі помітила, як у матінки сіпнулись кутики губ, наче вона могла тут-таки розплакатись. Але це було так само неможливо, як і те, що Аїден зараз стоятиме у дверях, усміхаючись своєю найсонячнішою усмішкою.

— Генріко Агустаніє, якщо нічого не плутаю, дорогенька, то твоя матір — я, а отже, коли я кажу «ні» — це означає «ні».

На мить запала тиша. Гессі здалося, що повітря в їдальні стало густим-густим і гірким. Вона засовалась на стільці, а тоді підвела погляд на матінку:

— Ми радо допоможемо з гостями. А ще я хотіла спитати, матусю… Який колір бальної сукні мені личитиме?

Мати подивилась на неї недовірливо, наче не могла зрозуміти, чому це запитує Гестія, яка про таке ніколи не питала. Але врешті вона втомлено зітхнула й відказала:

— Світлий. Дівчаткам на такому святі личить бути у світлому й легкому.

— Я хочу на тижні піти до ательє подивитися на тканини, — додала Генріка покірним тоном. — До пані Олай.

— У той її «Трояндовий джем»? Підемо всі разом. Не втямлю, що це їй раптом забаглося відкрити таку чудасію. Але пані Олай поганого не порадить. Її чоловік був вельми солідний пан, і вона така сама — відповідальна та серйозна, не те що деякі… А тепер спати, панянки. І щоб завтра ніяких запізнень, Гестіє Амаліє. Бо мені набридло чути від пані Ельріки, що ти приходиш до другого уроку без поважної причини!

Весняний бал уперше наснився Гессі в ніч із неділі на понеділок.

У повітрі тріпотіло багато-багато стрічок. Гессі геть не чула музики, зате гарненько бачила себе збоку — дуже зграбну, у світлій сукенці, з блакитними квітами й лимонним мереживом. А навпроти неї стояв власник блакитних очей, та тільки вона знову бачила лишень його очі. І гадки не мала, яке в нього лице, який колір волосся, у що він зодягнений. Чи всміхався він до неї… Та ні. Усміхався. Очі його мружилися тепло-тепло.

Гессі здавалося, що хтось вимкнув усі звуки світу. І залишився тільки дзвін у повітрі, котрий ширився, ніби кола по воді. І ще шелестіли стрічки. І більше нікого не було. Здавалося, що от зараз треба танцювати, але як танцювати без музики? У Гессі ж і з музикою виходило не дуже добре. Тому вона стояла. І власник блакитних очей дивився на неї. Їй хотілося, щоб він підійшов. Хотілося врешті його побачити. Заговорити. Але ноги прикипіли до паркету.

А потім усе хвилювання втекло, ніби розчинилось у цьому дзвінкому повітрі. Гессі всміхнулась у відповідь. І сон закінчився на високій і ясній, мов полуденне сонце, ноті.

Наступного тижня вони пішли втрьох із матінкою вибирати тканини в пані Олай. Гессі хотіла таку ж сукню, як уві сні, проте матінка і власниця ательє так захопилися вибором, що не давали їй і слова вставити. На щастя, Генріка, котра чудово знала, що її власна сукня буде сліпучо-смарагдовою, допомогла відстояти й лимонний шовк Гессі, урятувавши її від інших варіантів.

— А добре ж я тобі допомогла? — спитала сестра надвечір. — Бо так і бачу, як спорядили б тобі сукенку в стилі ліпших часів їхньої молодості!

— О… так, — погодилась Гессі. — Мені наснилась сукня, яку я хочу.

— Справді? Чудово! — Генрі сіла поруч на ліжко і нетерпляче забарабанила пальцями по ковдрі. — Тож я тебе виручила, допоможи і ти мені.

— Як?

— Я хочу передати Моррі листа. Сховаю його в книжку, а ти занесеш її Оллішам.

— А чому ти сама…

— Гесті, це геть не романтично! Адже ж Моррі буде вдома і, мабуть, мене побачить, то вийде привітатися й побалакати. А я тут — із листом! А якщо й не вийде, то однаково знатиме, що це я щось принесла. Коли ж ти прийдеш — він може подумати, що ти до Даррі.

— З чого це йому так думати? — спалахнула Гессі, бо не мала ніскілечки бажання, щоб хто-небудь уважав, що вона ходить на гостину до Дарріна Олліша — хай навіть його старший брат.

Генріка кашлянула й відповіла дуже тихо:

— Ну, бо… я йому так сказала.

— Чого ти йому так сказала? — мало не викрикнула Гессі й схопилася з ліжка, обпалена соромом і сум’яттям. — Чого ви всі думаєте, що маєте право вирішувати, як мені…

Вона закусила губу, щоб не сказати чогось більш образливого. Генрі сиділа мовчки і тільки дивилась на неї широко розплющеними очима. Тоді сестра заговорила — повільно й заспокійливо:

— Бо я злякалась, Гесті. Злякалась. Що Морґін вирішить, наче я ще надто дитина. Чи надто набридаю. А так — я сказала, що ти хочеш потоваришувати з Даррі… І не лише з Даррі, чесно! Що тобі просто… ну, мало спілкування. Ти ж така… — Генріка теж замовкла, і її голос розчинився у вечірній тиші, ніби його всотав у себе м’який килим.

Гессі так і сіла на той килим. Вона спробувала заспокоїтись і подумати, чому це її хвилює.

Блакитноокий. Нехай ніхто його не бачив і не знав про нього, та Гессі розбирали сльози від самої думки, що хтось — хай і нещасний Морґін Олліш та його сімейка — вирішить собі, що вона, Гестія, шукає компанію якогось іншого юнака. Це наче була зрада. І їй це не подобалось.

— Мені не мало спілкування, — суворо відповіла дівчина сестрі. — І Даррін Олліш дуже приємний і хороший, тому тим більше не кажи нікому своїх вигадок. Давай-но книжку сюди. І листа.

Генріка простягла темно-вишневий том.

— А тепер я піду.

— Зараз? — сторопіла сестра. — Скоро ж стемніє, і матінка буде невдоволена, що ти так пізно кудись повіялась.

— Скажи, що до тітки Фресії. Чи ще що. Ти ж майстриня вигадок.

— Ти теж, — кинула Генріка, прагнучи захиститися. — Вигадок і нічних прогулянок. Бозна-де й бозна з ким!

Та Гессі зараз було не до того.

Коли дівчина вистрибнула надвір, повітря обпекло її холодом, хоча насправді було тепло — лише нестерпно пашіли щоки. Вона закуталась шаллю так, що визирав тільки ніс, і поспішила до книгарні біля головної вулиці. Насправді вона не хотіла зараз туди йти, проте відчувала палке бажання якнайшвидше позбутися книжки з листом Генріки. І ще — можливо — якщо вона повертатиметься ввечері, то зустріне… Ні-ні, не блакитноокого, звичайно. Але когось зі знайомих зустріне точно — о такій порі ще багато хто гуляє надвечір.

«Не думай про це!» — наказала собі Гессі.

Дерева видавались їй картинними декораціями і всю дорогу зловісно нависали над головою. Сутінки володіли дивною силою перетворювати звичні речі на трохи чарівні. Та тільки сьогодні від цих чарів було тривожно, а не радісно. Наче хороша магія закінчилась і почалась зовсім темна.

Дорогою дівчина зачепилась за ручку на дверях швейного магазину й роздерла пальто. Далі спробувала йти спокійніше, проте все одно не вдавалось. Щось ізсередини підганяло. Тіні, які наповзали звідусіль, несли холод, а від річки віяло вогкістю. Серце шалено гупало.

— Гессі? — панна Доанна перепинила її біля повороту на вулицю Каменярів.

Сутінкові страхи відступили на задній план, ніби довкола раптової стрічної горів теплий рівний вогонь, котрий не давав темряві підібратися до неї достатньо близько.

Наречена Аїдена поверталася додому, закутана в довгу-довгу картату шаль.

— Панно Доанно! Як ваші справи?

— Краще. Тільки-но була у травника, взяла собі дещо до чаю. Хоч хтось тут іще знається на травах. — Вона підморгнула Гестії, і дівчина одразу ж пригадала паморочливі аромати чаїв, котрими братова наречена колись її частувала. Вона збирала ті чаї з трав та ягід сама, у лісі за їхнім маєтком. І за це удостоїлась у місті прізвиська відьми. А ще за звичку говорити свої думки прямо. І за палючу красу. Такого поєднання ніде не люблять.

— Ти така розпашіла й неспокійна. — Братова наречена наблизилась і поклала легку руку на чоло Гессі. — Таке буває, якщо задовго сидіти на сонці. Спочатку наче наливаєшся теплом, але потім його стає забагато, воно розхлюпується, і геть ніякого спокою не можна знайти, доки не вичерпається все-все. — Темно-зелені очі Доанни дивились наче вглиб, і дівчині захотілося відступити, але вона стрималася від цього поруху.

— Ні. Я просто… Нічого такого, що варте уваги, — пробелькотіла Гессі.

— Що ж, просто — то просто. — Доанна ніколи не любила випитувати щось понад міру. Вона сягнула рукою до маленького плетеного кошичка на лікті й дістала звідти пучок сушених квіток. — На ось. Укинеш до чаю — і все хвилювання мине без сліду. І зазирни до мене, коли матимеш настрій.

— Обов’язково! — погодилась Гессі, загортаючи квіти в чисту хустинку.

Дорогою її більше не лякала жодна тінь.

— Гесті? — сполошилась Фауста, котра зустріла її у дверях замість їхньої хатньої робітниці. Подруга опанувала себе за мить і кинулась кудись у глиб коридору: — Мамцю, до мене однокласниця!

— Я на хвилинку. — Гессі дістала з пакета книжку та вручила її Фаусті. — То для Морґіна.

— Для Морґіна? А чого це ти носиш?

— Бо я дивна й мене легко використовувати, чого ж іще… Та це Генрі попросила дуже. А тепер я йтиму. Щоб удома не хвилювались.

— І не зайдеш на чай із печивом? — Фауста розчинила двері ширше. — До нас приїхала тітка з Каламерти й напекла такої смакоти!

Аромат із коридору справді долинав чарівний — медовий-медовий. Каламерта була відома теплим кліматом, тому звідти привозили фрукти — золоті й насичені сонцем. У дитинстві батько розказав Гессі, що насправді там живуть чарівні садівники, котрі розмальовують кожен-кожен персик чи абрикос фарбами із сонячного проміння. Тому вони такі смачні. Та тільки Гессі надто захопилась цією ідеєю і якось розфарбувала своїми фарбами фрукти, котрі служниця заготувала для пирога пані Моррінді. Ніхто не був задоволений результатом.

— Заходь же! — Фауста взяла подругу за руку й затягла досередини. — Посидиш у нас, зігрієшся, а то вітер там страшенний — я сама щойно повернулась. А потім Даррі тебе проведе. І вдома не хвилюватимуться.

— Так, я проведу. — Даррін вийшов із тіні за дверима, наче примара. Але у світлі його лице сяйнуло такою усмішкою, котра б примарі явно не личила.

Гессі подумала, що з таким супроводом їй точно не зустріти блакитноокого. Але, з іншого боку, вона й не могла бути певна, що зустріне його. А пляцки із золоченими фруктами щодня не подають навіть у цукерні матінки.

— Вибач, — прошепотіла Гессі, коли вони з братом Фаусти прямували до неї додому. Сутінки стали густими, мов чорнило, і тільки ліхтарі на мосту виривали дорогу з мороку.

— Та мені не шкода часу. І гуляти ввечері корисно.

— Я не про те. Генріка… моя сестра могла щось наговорити… — Слова застрягли в горлі гострими скалками.

— Ти про те, що вона наверзла, як тобі хотілося з нами зазнайомитись? — спитав Даррін сам. Голос його був легкий, як вечірній вітер.

— Мабуть…

— Та її ж видно дуже добре, сестру твою. Вона хотіла погуляти з Моррі. Самій — незручно й неґречно. От і все. Не переймайся так. — Брат Фаусти розставив усе на місця за якісь три секунди й так завиграшки, наче вже давно підготував кожне-кожнісіньке речення, яке треба було сказати в цій розмові.

Гессі подивилась на Дарріна краєм ока. Отже, знав він усе ліпше, ніж вона гадала.

— О… — тільки й видихнула дівчина. — Тоді добре. Я боялася, що вона…

— Я люблю нові знайомства, — перервав юнак. — І ніколи не втрачу нагоди провести вихідний у хорошій компанії. Якби то була не ти, а будь-хто інший, я б теж погодився. І так само намагався б підтримати розмову на цікаву тему.

— А які теми цікаві тобі? — спитала Гессі, щоб швидко перемінити напрям розмови.

— О… книжки.

— Це так. Ти багато розповідав про книжки.

— А ще я люблю театр. Морґін там мало не засинає щоразу, а мені, навпаки, до смаку. Особливо якщо ставлять п’єси, котрі я читав.

— Ми восени ходили на прем’єру «Снів принцеси Омайї», — згадала Гессі. — Там іще Авінда Райрі виступала. У головній ролі.

— Це про ту принцесу, якій уві сні з’являвся коханий, котрий поїхав кудись далеко-далеко, і тому вона відкидала пропозиції всіх кавалерів?

— Так. Тоді мені та принцеса видалась дивачкою. Через ті сни вона не цінувала того, що в неї було.

— А мені сподобалась ця інтерпретація. — Даррін стенув плечима. — Адже сни — це наче інша реальність. Я читав теорію, що вони насправді видіння з інших світів, де наше життя відбувається теж по-іншому. Тому вони такі химерні.

Гессі всміхнулася, згадавши сон про бал. Вона мимоволі виструнчилась, а тоді виконала реверанс до ліхтарного стовпа. І кілька танцювальних кроків — легко й невимушено, як і вчила пані Валіє.

— Що це ви, панночко? — Даррін спостерігав за нею з ввічливою уважністю.

— Сон останній згадався, — зізналась вона, не вигадуючи нічого. У компанії брата Фаусти не виникало бажання прикидатися й замислюватись над тим, як же він це сприйме.

— Чудернацька дівчинка, — відповів Даррін Олліш і запропонував: — А ходімо до театру! Через два тижні має бути нова драма за п’єсою Фальмонті. Батькові знайомий режисер заніс квитки на прем’єру, то він віддав мені та сказав, щоб я пішов із друзями. Будеш за друга!

Дівчина зиркнула на нього через плече, і шаль від різкого руху мало не впала на землю. Очі в Дарріна поночі були темні, лискучі й усміхнені.

— А ходімо, — погодилась Гессі. Вітер шарпнув її волосся.

Розділ 6. Легерські тістечка з цукатами

— Привіт, Гесті, — видихнула Коулі, термосячи серветку з квіточками.

— Привіт, — кивнула Гессі. Вона намагалась не показувати свого здивування, проте Коулі Рабена ніколи раніше не говорила з нею безпричинно, а причинами могли бути хіба що спільні проекти в коледжі.

— Мені казали, ти вмієш робити фото, — обличчя однокласниці взялося червоними плямами, ніби вона казала про щось сороміцьке.

— Так. Але тільки вчуся.

— То байдуже! Я б дуже хотіла, щоб ти мені зробила одне. Я заплачý.

— Нема потреби. Краще тобі піти до фотостудії.

Коулі мала цілком радий вигляд і не скидалася на людину, котрій потрібна допомога. Довкола неї не було жодного сліду синьо-блакитної аури, яку Гессі зазвичай бачила поряд із тими, хто справді потребував чарівної камери.

— Таке фото мені у фотостудії не зроблять, — видихнула однокласниця. — Воно має бути вночі… й у лісі… Але сад теж підійде, навіть більше! Бо йти до лісу якось лячно, — випалила Коулі. — І мені треба вінок із трав і квітів. І світлина має бути зроблена саме в ніч повного місяця. Ото й усе… Я вже придумала. Скажу матері, що піду до тебе з ночівлею, а ти скажеш, що підеш до мене.

— Навіщо ж тобі таке фото?

— Ну як же ж! Щоб Форсі кохав мене довіку!

— Нічого не второпаю, — зізналася Гессі, стримуючи іронічну посмішку.

— Є таке повір’я. Якщо зібрати правильних трав і квітів у ніч повного місяця, та сплести з них вінок, та зустріти свого коханого в лісі… ну чи в саду… і бути в тому вінку… то все.

— Все?

— Все. До скону! — повні губи Коулі випнулись, і вона рішуче кивнула. — Саме те, що мені й треба.

— А фото ж до чого? — не розуміла Гессі, котрій це видавалось дуже кумедним і не дуже надійним.

— Так Форсі поїхав учитись до Маддики! Знаю я цю Маддику — там фестивалі, свята якісь весь час. І люду більше. Артистки всілякі й художниці. Поетки. А Форсі, щойно відчує волю од батечкової залізної руки, геть про мене забуде. Тож я йому фото надішлю. Має спрацювати. Пані Карлала казала, що має спрацювати!

— Ти до ворожки ходила?

Пані Карлала Каленіс була знана стара чаклунка, до якої любили навідуватись однокласниці та старші дівчата по любовні поради. Але Гессі ніколи цим особливо не цікавилась — ані любов’ю, ані порадами. А якби й зацікавилась, то була певна, що навіть пані Карлала не знає, хто такий блакитноокий.

Піймавши себе на цій думці, дівчина відчула, як палають щоки. З чого це знову про блакитноокого? Що за дурниці! Гессі глибоко втягла повітря й подивилась на Коулі.

— Я в те все не вірю, але якщо це зробить тебе щасливішою, то ходімо. Буде тобі фото.

— Ой, Гесті! Яка ти хороша! — Коулі тут же схопила її за обидві руки й затрясла їх щосили. — Я тобі дуже вдячна, дуже вдячна!

І тільки ввечері напередодні Гессі згадала, що в темряві, та ще й у лісі (чи в саду) навряд чи вийде хороше фото.

— А що панянка Рабена на те? — спитала Доанна, із задоволенням смакуючи трав’яним чаєм.

Дівчина смикнула плечима. Вона зайшла в гості до нареченої Аїдена та, розповідаючи про свої справи, згадала й про вигадку Коулі. Для Гессі наречена брата завжди була трохи ближчою та трохи окремішньою від усіх, кого вона знала. Тож їй можна було довірити щось, навіть таке чудернацьке.

— Вона, здається, думає, що я можу все… — зітхнула дівчина. — Наче я чаклунка якась!

— У чомусь її правда. — Тонкі губи панни Доанни зігріла якнайприємніша усмішка. — До речі, про чаклунок. Приведи її лишень до мене. — Доанна відставила маленьке горнятко вбік і подивилась на Гессі примруженими очима. — Ти ж не забула, хто я, сестричко Гесті?

— Ні, сестричко Анно. — Дівчина з трепетом згадала їхню давню гру й чутки про таємничий особняк Масоллі та не менш таємничу єдину доньку його власників, які ширилися містом. — Ти — найсильніша чаклунка.

Пан Олвен впав в око Гессі, коли вже збирався йти. Вона відчула його смуток так, наче її хтось різонув ножем по руці.

Поважний адвокат зазвичай приходив до цукерні в середу після роботи і брав подвійну каву та три легерські тістечка з цукатами. Гессі спостерігала за ним із ввічливої відстані. Їй узагалі подобалося спостерігати за людьми, котрі приходили до цукерні часто. Так вона дізнавалась, коли у студентів-біологів екзаменаційний тиждень, коли втретє одружується пані Фрагі, скільки заплатив за черепицю в новому домі пан Гурган та всякі інші цікавинки. Так вона дізналася про те, що пан Олвен бере собі подвійну каву і, приклацуючи пальцями, просить пані Моррінду зробити її ще міцнішою, а тоді кілька хвилин сумнівається і все одно завжди просить три легерські тістечка, котрі потім ще просить загорнути із собою.

— У вас трійко діток? — спитала Гессі того дня, коли постійний гість знову попросив загорнути тістечка й управителька поралась із хрустким папером та стрічками, щоб не зім’яти солодощів, поки метушлива офіціантка забирала зі столу чашки та крихітні глечики з медом і молоком.

— Панянко, що це за поведінка? Де вас навчали втручатись у справи дорослих? — Пан Олвен подивився на неї, спустивши окуляри на кінчик носа.

— Перепрошую. Просто я вас часто бачу в нас.

— У нас?

— Це… матінка…

— Це донька Фаулі-Прейшерів, — утрутилась пані Моррінда. — Осьо, прошу пана! — Вона поставила перед ним акуратний пакет, обгорнутий стрічками. — Трійко легерських! Найсвіжіші — для вас.

— О, спасибі. — На пані Моррінду гість дивився не так суворо, як на Гессі. Проте він тут же згадав про дівчину й різко повернувся: — А вам, юна панно, я твердо рекомендую відзвичаїтися заважати справам дорослих. Ідіть до своїх ляльок.

Гессі хотіла була заперечити, що давно вже не бавиться ляльками, та тільки суворий тон пана Олвена і його холодний погляд змусили її позадкувати.

— Що це ви робите, панянко? — спитала пані Моррінда, коли прихильник тістечок пішов.

— Я дуже хотіла дізнатись, чому він завжди бере три легерські.

— Це неввічливо, Гестіє. Пан Олвен — наш давній гість і дуже поважний адвокат, але це не дає тобі аніякого права переривати його своїми розпитуваннями.

— Знаю, вибачте…

Вона розуміла, що все одно не вийде пояснити ні пані Моррінді, ні комусь іншому це дивне бажання, котре часом охоплює її та примушує надміру сміливо зачіпати незнайомих людей. Гессі відчувала їхнє горе. І прагнула допомогти. Довкола таких людей горіло щось сумне й гірке, і коли дівчина заплющувала очі, то могла побачити слабке холодне світло. Вона нікому про нього не розповідала, бо ж навіть Генрі подумала б, що сестра в неї не просто дивна, а геть хвора. Але саме таких людей їй конче хотілося сфотографувати. Утім, пан Олвен не скидався на особу, котра дозволить їй так учинити.

— Матінко, а ви знаєте пана Олвена, адвоката? — спитала Гессі за обідом у суботу, коли мати була, здається, в доброму гуморі.

— Авжеж! — Материні тонкі стрілчасті брови шугнули вгору. Вона знала всіх постійних відвідувачів цукерні.

— Знаєте, а він нагримав на мене минулого тижня…

— Пан Олвен? — заінтриговано втрутилась Генріка. Навіть її рука з виделкою заклякла на півдорозі до рота.

— Ох, Олвен. — Матінка втомлено зітхнула. — Чого ж іще очікувати від пана, котрий геть не любить жінок і дітей?

— Дорі, ви були б стриманіші у висловах про ваших постійних клієнтів, — докинув батько. — Що станеться, як до його вух дійдуть ці слова?

— А хіба ще хтось того не знає? Бідна Амарга так вимучилась із ним… З вами вчиться його донька, — додала матінка.

— Так. — Генріка зацікавилась темою й відклала виделку. — Коулі Рабена. Але ми й не знали, що її матір і пан Олвен були одружені!

— Бо то давня справа, котру не варто ворушити, — спокійно додав батько, але Гессі помітила, що голос його трохи роздратований. — Це чуже життя. І тобі, Дорі, — він з осудом зиркнув на матінку, — ліпше не привчати дітей змалку перемивати чужі кісточки. Мають багато інших речей до розмови. Он, Генрі, скажи, будь ласкава, як ваші уроки музики? Чи взялися за щось нове після концерту Ортергі?

— О! — Генріка втішилась, що на неї звернули увагу, і стала розповідати: — Ми вчили кілька народних композицій. Я й Фауста минулого тижня навіть узяли собі додаткове заняття.

— Фауста — це… Нагадай-но.

— Дочка Оллішів, — відповіла матінка, і в її вустах це прізвище пролунало, мов погане слово.

— Добре, що дівчатка вельми дружні з однокласницями. — Батько наче й не помітив цього тону.

— Вельми, — кивнула матінка. — Вельми. Особливо з деякими книгарями.

Генріка густо почервоніла. Гессі швидко подякувала за обід і поспішила до себе. Їй не хотілось бути втягнутою в розмову про Оллішів.

До лісу за угіддями «чаклунки» вони пішли надвечір. Коулі всю дорогу м’яла в руках полотняну торбинку й страшенно хвилювалась.

— Усе буде добре. Пані чаклунка — моя названа сестра, — відповіла Гессі поважно. Насправді їй хотілось розпитати Коулі про пана Олвена, але вона не знала, з чого почати цю розмову. А однокласниця стрекотіла про Форсі або ж, навпаки, ковтала слова і замовкала. Урешті вона спитала:

— Ой, Гесті, а ми не заблукаємо там? Чогось надворі так темно…

На вулиці Каменярів не було жодного ліхтаря, тому йти доводилось мало не наосліп — тільки місяць трохи підсвічував їм доріжку.

— Ні, я тут уже ходила поночі, — запевнила її Гессі й запитала знічев’я: — А ти любиш легерські тістечка?

Рум’яні щоки та об’ємна фігура Коулі виказували її любов до солодощів. Однокласниця розправила поділ сукенки.

— Так! А звідки ти знаєш? Я їх дуже-дуже люблю!

— Із цукатами? — Гессі перестрибнула калюжу, котра ще не підсохла від недавнього дощу та зблискувала в темряві половинкою місяця.

— Ого! Таки так. — Однокласниця не помітила калюжу й вступила просто в неї, а тоді злякано і з писком кинулася вперед. — Божечки! — Вона затупцювала на місці, щоб обтрусити воду. — От до чого ті тістечка довели!

— Обережно! Тут іще одна! — повідомила Гессі. — А в нас тістечка такі, що пальчики оближеш!

— Знаю! Мамця часто посилає нашу служку до вас, щоб купити солодкого. Каже, значно ліпше, ніж у кондитера біля нас.

— А чого б вам не зайти на тістечко з кавою?

— Та це… Мамця раніше любила кудись піти, але тепер не дуже. І ніколи не купує більше легерських тістечок. Каже, що вони їй огидні. А колись так любила! Колись ми їх щотижня купували. По одному для кожного — мені, мамці й татові. Ну а коли мама з татом посварилися, то вона стала казати, що не любить більше багато з тих речей, котрі любила раніше. Але я думаю, що це не так.

Вона зітхнула й повторила:

— Думаю, це не так. Та і якийсь із маминих нових залицяльників щотижня таємно шле їй трійко тістечок. Але вона їх не торкається.

Гессі повагалася, чи варто казати Коулі, що один їхній постійний клієнт щоразу купує три легерські тістечка й просить загорнути з собою. Мабуть, не варто. Ану ж він просто приносить їх на гостину до когось, а вона все наплутає.

— Коулі, давай я сьогодні допоможу тобі, а ти потім за те прийдеш із матінкою до нашої цукерні?

— Ой, Гесті, я не знаю…

— То подумай, як це облаштувати. Поки ще є час.

— Привіт, Гесті. — Панна Доанна вже чекала їх і спиралась на дерев’яну веранду. Вона була в довгій білій сорочці з мереживом і такому ж світлому халаті. Її коси спускались мало не до землі, не сковані ніякими шпильками. І коли вітер напинав сорочку, як вітрило, здавалося, що Доанна зараз полетить кудись у високе нічне небо. Пальці її зблискували срібними перснями, і серед них точно-точно був той, від Аїдена, зі смарагдовим камінцем. Чаклунка — нічого й додати.

— Привіт, сестричко Анно! — вигукнула Гессі.

— Це правда… — Очі Коулі навіть у темряві здавались круглими, мов блюдця.

— Що правда? — Білою тінню панна Доанна пройшлася верандою й повільно спустилась сходами на стежку. Зблизька вона здавалась іще вищою, ніж раніше, і особливо величною поночі.

— Відьма з маєтку Масоллі! — прошепотіла однокласниця і відступила назад. — Божечки, я й не думала, що ви така… справжня!

— Яка ти погана дівчинка. — Доанна провела рукою по трояндових бутонах, котрі горіли на кущах, і підійшла ближче. — Називати простою відьмою найсильнішу чаклунку й повелительку лісових створінь!

Гессі ледь утрималась, щоб не розсміятись. Вона напередодні домовилась із панною Доанною, щоб та допомогла їй здійснити задум Коулі, тільки трохи по-іншому. І тепер Аїденова наречена відверто розважалась. Утім, дуже легко підтримувати репутацію чаклунки, коли живеш під лісом, не укладаєш коси в складне плетиво та знаєшся на травах!

— Ми не потурбуємо вас! — Коулі спробувала гордо випнути груди, але тремтіння в голосі її видавало. — Ми тільки хочемо пройти до лісу…

— До мого лісу? — Доанна скинула голову й акцентувала на слові «мого». — Е ні, нині хід туди закритий. Там гуляють пекельні почвари, і вони дуже люблять вечеряти заблукалими поночі дівчатками.

— Але, пані чаклунко, — втрутилась Гессі тихо і вдавано покірно. — Нам дуже треба провести ритуал, щоб Форсі не забував про Коулі!

Доанна поманила їх до будинку.

— Ідіть за мною. Сьогодні місяць у повні, тому моя сила бурхлива, як ніколи. І я милостиво допоможу вам.

— Ого, — видихнула Коулі, коли вони опинились у великій залі в будинку Доанни.

Тут, як і в її кімнаті, усе було вкрите тонкою білою тканиною, створюючи відчуття закинутості.

Гессі знала, що колись у маєтку Масоллі жило багато-багато людей, а тепер там залишились тільки Доанна зі старими батьками. Коли ж вона вийде заміж, а її батьки помруть, дім запустіє зовсім. І здавалося, що сам він — товсті стіни, облуплена ліпнина, старовинні креденси — відчуває, що скоро стане непотрібним. Гессі було сумно думати, що Доанна покине це місце. Але рано чи пізно вона одружиться-таки й Аїден залишиться для неї в далекому-далекому минулому, легким, прогірклим спогадом з ароматами літніх ночей та юних років. І це буде правильно, хоч як смутно. Та все ж добре, що це ще не зараз.

— Ходіть сюди.

Доанна провела їх крізь залу, тоді крізь меншу кімнату, заставлену стільцями, і врешті, минувши вузький коридор, вони потрапили на веранду, яка виходила просто на садок, а за ним був ліс. Поночі здавалося, що густа, смолиста темрява підбирається від дерев, і якщо ступити два кроки з веранди, то втрапиш у світ страшної казки, від котрої спирає повітря в легенях, а проте все одно хочеться дочитати до останньої сторінки.

— То в чому наша справа, панянки? — Доанна, висока й тонка, накинула на плечі плед і присіла на бильце веранди.

— Дорогий друг Коулі Рабени поїхав навчатись, далеко, і вона боїться, щоб не забув він про неї, — випалила Гессі.

— І я хочу, щоб Гестія зробила мені зачакловане фото, — пошепки докинула Коулі. — Я… читала, що таке працює.

Доанна подивилась на неї поблажливо.

— Працює абсолютно все, у що віриш, панянко.

Вона схопилася з бильця і взяла з підвіконня свічку, а тоді черкнула сірниками, щоб запалити ґніт.

— Усе збувається свого часу.

— Але я не хочу свого часу, — заперечила Коулі, спантеличена зауваженням Доанни. — Я хочу лишень, щоб Форсі… Щоб він кохав мене! І швидко повернувся після навчання!

— Добре, добре. Сідайте ж.

Доанна опустилась на дощату підлогу веранди й поставила свічку перед собою, від чого її лице вкрилось моторошними тінями. Коулі присіла навпочіпки, щоб не забруднити сукню.

— Отож, Коулі Рабено, ти прийшла нині, бо в тебе на душі неспокій. Але цей неспокій мине так швидко, як і розтане морок ночі перед світанком. — «Чаклунка» провела долонею над вогнем, і язичок полум’я здригнувся, сіпаючись за її рукою. — Я бачу, що тобі не треба хвилюватися. Дивись на отсей вогник: якщо твоє серце чисте, то й почуття твої та твого друга горітимуть рівним і яскравим полум’ям, хай би скільки відстані між вами було! Для того ж, аби так і сталося, без помилки, — щоранку, коли прокидаєшся й сідаєш до дзеркала, повторюй тричі: «Сьогодні буде чудовий день!» І усміхнися якомога ширше. А з листами до славного Форсі посилай щоразу гілочку якогось сушеного квіту, щоб його аромат уплітався у твої слова. І цього доста. Хай буде так!

Доанна задула свічку, і запала тиша.

Гессі тихо всміхалась, а Коулі не втрималась навпочіпки й хитнулась назад.

— Ху-у… — видихнула вона. — Аж мурашки по спині побігли. Панно Масоллі, а ви певні, що фото вже не треба?

— Ти ще сумніваєшся в моїй силі?

— Ні-ні! Ні, не сумніваюсь. Просто…

— Якщо тобі так забаглося, панянко, то можеш іти до лісу хоч зараз. — Доанна недбало махнула рукою в бік темряви, котра починалася просто за верандою.

Гессі з одного погляду на однокласницю зрозуміла, що Коулі ні за які легерські тістечка не ступить і кроку з веранди. І вона не помилялася.

— Ні-ні, спасибі вам! Я чемно робитиму, що ви наказали. І ще… Якби ви у віддяку прийшли до нас на гостину…

— На гостину? — тут уже здивувалась Доанна.

— Мамця любить приймати гостей.

— Чи ж твоя мамця зрадіє, якщо до неї прийду я? — Наречена Аїдена всміхнулась із краплею гіркоти.

— Чого ж ні? — Коулі геть не тямила всіх тих перипетій, котрі могли б примусити вважати когось небажаним гостем у пристойному товаристві.

— Справді, чого ж ні? — підтримала Гессі. — Я пішла б з вами, щоб веселіше.

— Я подумаю про це. Але зараз маленьким дівчаткам треба випити теплого чаю і йти додому. Чи ви плануєте залишатись у мене? Я тоді розбуджу служницю, щоб постелила вам…

Вона плеснула в долоні, ніби скидала з себе рештки «чаклунського» флеру. І коли поралась на кухні, готуючи їм чай із трав, то вже нагадувала не містичну даму, а лише добру господиню.

— Яка вона хороша! — захоплено видихнула Коулі, коли вони йшли додому.

Думки Гессі пурхнули до того вечора, коли вона поверталась від Доанни минулого разу і зустріла блакитноокого. Але тепер, у компанії Коулі Рабени, зустріти його було, мабуть, неможливо. А шкода.

— То ти подумай про те, як покликати свою матінку до цукерні, — нагадала вона однокласниці. — Найліпше, якби це було в середу, під вечір. Наступного тижня, якщо вдасться.

Наступного тижня була й примірка.

— Гестіє, ти, може, і не тямиш, але якщо будеш стільки крутитись, я втраплю тобі булавкою в руку! — Пані Олай критично подивилась на неї та ввіткнула мідну булавку таки не в руку, а в тканину на плечі. — Аллі, ще голочок! Так, люба, ми всі хочемо, щоб ти була красуня, але мені вельми не до смаку ось це драпірування на грудях. Змінимо!

— Як скажете, — погодилась Гессі й усміхнулась, бо їй подобалось бачити, як світиться від запалу пані Олай. Усі люди, котрі роблять свою справу, завше так сяють.

Після примірки дівчина поспішила до виходу в щонайдобрішому гуморі.

— Привіт, — сказав Даррін Олліш, котрий сидів на лавочці біля дверей ательє. — А я чекаю на тебе.

Виявилось, що він заходив до коледжу, щоби віддати Фаусті забутий удома зошит, і приніс принагідно кілька нових книжок для Гессі. Та у Фаусти було сьогодні більше занять, тому вона тільки розповіла братові, де її, Гестію, варто зараз пошукати.

— Сьогодні вранці привезли! — Даррін із задоволенням розгорнув паперовий пакет і показав їй книжки, котрі пахнули зовсім-зовсім по-свіжому.

— Які гарні! Що тут?

Юнак тільки й чекав цього запитання, бо слова з нього полились рікою:

— Найперше й найліпше — то збірка оповідок різних авторів. Вибрали тему шоколаду. Віриш? — Він дістав товстенький том у коричневій палітурці з золотими візерунками. — Думаю, таке дуже добре купуватимуть панянки-ласунки. Щоб не лише їсти тортики, а про них і читати!

Гессі взяла книжку до рук. Та не пахнула шоколадом, проте нагадувала його зовні.

— Я попрошу матінку купити таких до цукерні. Там, у кутку, стоїть шафка з дрібним посудом, а я вже давно хочу викладати туди книжки. Газети ж ми викладаємо. Бо гості дуже люблять вранці чи по обіді їх читати.

— Я вам відкладу, якщо надумаєте. Бо тато каже, що ця розлетиться, як булочки з корицею на зимовому фестивалі. А, от іще! — Юнак дістав тоненький зшиток. — Вірші!

— Теж різні автори?

— Ні, то все один — такий собі пан Сартін. Його не вельми люблять, бо зверхній і пишається, що слів нема. Але, як на мене, то більше його образ… О, а ще в сестер Дан вийшов новий роман. Я собі думаю, то щось про кохання та страждання, де наприкінці всі одружаться. — Даррін скорчив кумедну міну. — Ти згадувала, що твоїй сестрі таке подобається?

— Я передам Генріці. Маю надію, вона не сприйме це як натяк від Морґіна, що їм треба ще багато страждати, а потім одружитись.

— А вона може?.. Ні, вибач, неґречно такі дурниці розпитувати. Тож останнє — записки історика Суотера про його мандрівку Джадхою. — Даррін дістав із пакета велику книгу, на обкладинці якої розпливались чудернацькі квіти й ліани. — Це має бути цікаво! У нас минулоріч були вже такі записки мандрівника — правда, він писав про гори Ітеллі, але розійшлось дуже добре. А про Джадху, мабуть, узагалі розкуплять швиденько, бо ж екзотика…

— Я би радше прочитала про Ітеллі, — замислено відповіла Гессі й тут же спохопилась, адже це звучить так, наче вона хоче ще одну книжку в подарунок. — Тобто ні, я думаю, і ця хороша.

— Та чого?! Мені теж про Ітеллі цікавіше. Усе ж то близько. Туди можна поїхати влітку. — Даррін смикнув себе за кучеряве пасмо, котре вибилось із хвостика. — А куди ви плануєте на канікули?

Гессі зрозуміла, що літо насправді близько. Проте цьогоріч весняний бал перетягнув на себе їхню увагу, і здавалося, що нічого після нього не буде. А якщо й буде — то вже в іншому житті.

— Направду, я не знаю, — сказала дівчина. — Ми виїжджаємо кудись щороку, але щоразу в різні місця. Минулоріч гостювали в татової родини на узбережжі Флавани.

— А ми найчастіше їздимо в Астірі.

— Я не бувала там іще…

— У-у-у… Астірі дуже красива. Одразу відчуваєш, що то — імперська столиця. Ходиш вулицями, бачиш усю ту велич… Дух перехоплює.

Вітер заскочив їх раптово — над річкою він завжди був сильний. Стрічка, котра стримувала волосся Дарріна, шугонула вгору — і тільки її й бачили.

— Ой! — Гессі простягла за нею руку.

— Пусте, — заспокоїв брат Фаусти й похитав головою, щоб неслухняні кучері вляглись.

Але вони не вляглись, вітер кинув їх Даррінові в лице, жартівливо смикнув назад, а сам шугонув далі. Гессі на мить подумала, що вітер… вітер направду живий. Що це такий кумедний і веселий юнак, котрого звуть, наприклад, Південний Хамсін. Оскільки він невидимий, то розважається тим, що кидає людям в обличчя їхні кучері, зриває стрічки й капелюшки, ганяє паперові кораблики по річці та мне шурхітливі газети.

І якщо уявляти вітер живим, то стає раптом набагато веселіше. Аж так, що Гессі захотілось розсміятися, проте вона стрималась, щоб Даррін не вирішив, що вона насміхається з нього. Адже з нього їй ні краплі не хотілося насміхатись.

Надвечір у середу Гессі занепокоїлась. Пан Олвен прийшов, як зазвичай, після роботи, замовив своєї кави та тістечок і зараз розглядав їх з виразом смиренного мученика на лиці. А Коулі та пані Рабена так і не з’являлись. Дівчина злякалась, що вони не прийдуть узагалі, чи прийдуть запізно, чи завтра — і тоді геть нічого не вийде. Вона не знала, щÓ власне мало вийти, але легерські тістечка відігравали в цьому всьому вирішальну роль.

Проте дзвоник над входом таки дзеленькнув знову, і…

— Гесті! — Коулі побачила її одразу ж.

Її мати, пані Рабена, мала хворий вигляд. Принаймні важка темна шаль на плечах, здавалось, могла пригнути жінку до землі, а закушені губи видавали якнайменше бажання перебувати тут.

Гессі випередила розпорядника залу й сама провела їх до столика вглибині, біля шафки.

Пані Рабена першою помітила пана Олвена і тут же запнула шаль щільніше, ніби то був її непроникний щит.

— Не хочу тут сидіти, — повідомила вона сухо.

— Мамцю, тут найліпший столик! — запевнила її Коулі, але потім простежила за поглядом матері й затихла.

Гессі схопилася за поділ сукенки обома руками й вийшла вперед:

— Пані Рабено, будь ласка, послухайте…

— Фаулі, я наче сказала, що не хочу сидіти тут.

— Послухайте ж секунду! — Гестія мимоволі підвищила голос, і очі пані Рабени стали круглими, мов блюдця. — Пан Олвен! Він…

Тут пані Моррінда принесла до столика пана Олвена тістечка, і він наказав їй щось — як Гессі здогадалась, попросив запакувати їх із собою. Як чинив завжди.

А тоді підвів погляд у їхній бік. Адвокат уже відірвався від свого записника й став помічати все, що відбувалось довкола. Очі його, звичайно, такими, як блюдця, не стали, але з місця він схопився швидше, ніж Гессі встигла хоча б щось пояснити.

— Татку! — Коулі знічено й радісно повернулась до нього.

— Коуло Ландрі. — Він кивнув важко, наче шия його була заіржавілою деталлю механізму й погано рухалась. Тоді повернувся до колишньої дружини: — Пані Рабено.

— Пане Олвене.

— Як ваші справи?

— Пречудово. А ви, бачу, розважаєтесь?

— Намагаюсь закінчити роботу. І розпланувати наступний тиждень.

— О так! Робота, робота… Ви ж не любите гаяти час на щось інше.

Пані Моррінда швидко підійшла до них і вручила панові Олвену пакет.

— Ось і ваші легерські! — Вона, мабуть, здогадувалась, що тут відбувається щось не вельми приємне, а проте виконати свою роботу було понад усе.

— Легерські? — Пані Рабена звела брови вгору. — Усе ще смакуєте, пане Олвен?

— Та ні. — Він узяв пакет обома руками. — Ці на подарунок. Мені вони тепер не дуже смакують.

— Так уже й не смакують, — утрутилась Гессі, намагаючись надати своєму голосові трохи більше радості. — Таж ви в нас щотижня трійку купуєте. А крім вас ніхто стільки одразу й не бере!

Вона краєм ока подивилась на лице пані Рабени, але не могла прочитати там нічого, крім зачудування.

— Це ж… наші… — Мати Коулі раптом перестала кусати губи і стискати шаль.

— А ще в нас сьогодні акція: робимо фото відвідувачів. Тож ставайте всі разом гарненько.

Гессі метко підштовхнула пана Олвена до столу, прилаштувалася з камерою просто посеред проходу, щоб пані Рабена не чкурнула кудись, і швидко все налаштувала. На щастя, світла було доволі.

Раз! Коулі всміхалась абсолютно вдоволено, і її рум’яні щоки здавались від того ще пухкішими.

Два! Пані Рабена таки підхопилась на ноги, зачепила шаллю вазочку з квітами, і вода полилась по столу.

Три! Пан Олвен тицьнув пакет із тістечками в руки колишньої дружини й вихопив носовичка, щоб спинити воду, перш ніж та втрапить на сукню пані Рабени.

Клац!

Розділ 7. Гестія виходить на сцену

АЇДен ~ Академія

Колись я вважав, що можу чудово підлаштуватись до будь-яких умов. Виявилося, що це не зовсім так. Дорога сестричко, воістину, якщо тобі не подобається щось терпіти — ти не повинна. Завчи це добре, і буде тобі щастя. Бо треба бути щасливим. У нас надто мало часу на те.

Я хотів застосувати це правило й до своєї теперішньої ситуації, але в цьому місці мені не подобається багато речей.

«Ви маєте зберігати спокій», — казав один із викладачів. Я досі вважаю, що складно назвати хорошим навчальним закладом місце, куди втрапляєш попри своє бажання. Але ж…

Мені цікаво, як зберігати спокій, коли один із моїх, умовно кажучи, «друзів у нещасті» сьогодні зник? Він не втік звідси, ні. Він спочатку скаржився на тривогу й погане самопочуття, тоді кілька днів лежав у госпітальному крилі. А потім зник, наче розчинився в повітрі. Наче не було його тут.

Я вибрався вночі на дах — сон однаково не йшов. Срібна табакерка, подарунок Доанни, природно лежала в руці. Звик весь час хапатись за неї, як за зв’язок зі своїм життям. Справжнім життям. За ланку, яка давала мені сил триматися й нагадувала про тепло, котре колись оточувало мене.

Знання мої про це місце не надто розширились. Навчання, дивні сили, усі чваньковиті, за винятком того студента, який заливався про любов до поезії.

Тільки от сьогодні я дізнався, що можна звідси зникнути. Вельми цікаво, куди. І вельми цікаво, як саме це працює. І чи вдасться це мені. Викладачі сказали, що зниклий студент «обрав інший шлях». Думаю, інший шлях — це те, що мені смертельно потрібне. Хоча в моїй ситуації ліпше уникати слова «смертельно». Я вже раз помер. Навряд чи це можна повторювати частіше, ніж раз за життя…

Я склепив повіки й прислухався до звуків у нічному повітрі. Вітер ворушив флюгер на одній з веж — мідна стріла скрипіла, а десь унизу шелестіли гілки дерев, котрі оточували головну будівлю Академії. Зовсім далеко, мабуть, у житловому корпусі, скрипнуло вікно — хтось, як і я, забажав більше свіжого повітря поночі, щоби прогнати своїх демонів чи, навпаки, впустити їх досередини…

Кроки, вистукуючи по даху, наближались просто сюди.

Коли я ліниво розплющив очі, на мене майже впритул дивилась дівчина. На ній була світла сукенка.

— Що ти робиш на моєму даху? — спитала вона тихо, проте вельми безпосередньо.

— Планую втечу, — відповів я, проігнорувавши заувагу про її дах.

Дівчина повільно кивнула.

— Усі спочатку хочуть утекти. Я вирішила, що треба знайти щось цікавіше.

— А чим цікавим ти зазвичай займаєшся на даху? — Не те щоб я хотів розвивати цю розмову, але моїм першим завданням було дізнатися щось корисне, тож — використаю вже всі методи.

— Дивлюсь на місяць, якщо Селена приходить зі мною. Вона знає вельми багато оповідок про срібне світило, і вночі вони звучать просто чарівно… Ти нещодавно прийшов? — спитала вона тихо-тихо і зиркнула в мій бік.

За інших умов я б вирішив, що дівчина дуже мила — тією делікатною красою, яка є в деяких жінок. Такі в будь-якому віці скидаються на дівчаток, котрі ледь-ледь вирвались із дитинства.

— Так. Прийшов, — кинув я. — Точніше, помер. До речі, не підкажеш, як звідси піти?

— Ніяк. Та й навіщо?

— Хоча б тому, що вдома на мене чекають наречена і дорога сім’я.

— А-а, ти з тих, щасливих. У тебе життя добре складалось…

— Не скаржився.

— Вас одиниці. Переважно всі, у кого є сили, мали вдома купу проблем. Величезну.

— Ми самі собі проблеми створюємо і самі маємо їх вирішувати.

Дівчина криво всміхнулась. Вигляд вона мала дещо хворобливий, чесно кажучи, і, якби моя воля, я б не дозволив їй лазити вночі по дахах у самій легкій сукенці. Але — не було на те моєї волі.

Вона знову кивнула.

— Так, ми створюємо проблеми. Але це назагал. А якщо ж спуститись ближче до справжніх проблем, то, коли ти приходиш сюди, вдома про тебе забувають. Так усе влаштовано. Щоб не було болю й спокуси піти назад.

— Мені казали. Але я не вірю в це. Не можна примусити батьків забути про дітей, а сестер — про братів…

— Можна. Тут можна все, мабуть.

— А якщо нагадати їм про себе?

— Як саме? — Вона дивилася на мене з півусміхом, ніби на дитину, яка хоче дійти до місяця пішки.

— Наприклад, написати книгу. Розповісти їм про все.

— Ох, це заборонено… Мене звуть Розе. Прозерпіна.

— Аїден, — відрекомендувався я, не бажаючи здаватись таким же чваньковитим, як і всі ті, інші студенти, котрі мені тут траплялись.

— Я знаю. Я спостерігала за тобою, коли дізналася, що ти прийшов до нас. І маю сказати дещо важливе.

— Що ж? — Я навіть не встиг здивуватися фразі про те, що вона спостерігала за мною.

Прозерпіна схилила голову, і світло місяця зробило її бліду шкіру схожою на маску з порцеляни.

— Не товаришуй з Полі. Він порушник, який зруйнує все.

— Що — все?

— Слова, котрі нас ведуть.

Гессі згорнула книгу. Іноді в неї виникало відчуття, що книга ця живе своїм життям, сторінки в ній міняються місцями, а текст переписує сам себе, ніби насправді всередині, під обкладинкою, це чорне плетиво оживає і вибудовується в нову історію так само швидко й рівно, як лягали мазки на полотно з-під пензля Доанни. У ті часи, коли вона ще малювала…

Прозерпіна одразу не сподобалась Гессі. Здавалася трохи моторошною.

Однак думки відразу перестрибнули на театр, який чекатиме на неї вже завтра. Генріка дуже здивувалася, що Гессі йде кудись із Дарріном, а ще більше з того, що сестра про це заявила геть відкрито за вечерею напередодні. Проте після того, як сім’я дізналась, Гессі почувалася спокійніше.

— До речі, у нашої Моррінди наступного місяця ювілей, — зауважила матінка. — Було б добре влаштувати свято вдома. Покличемо тітку Фресію, пані Катаніку й Тавішів із синами.

— А Моррінда хіба знайома з Тавішами? — спитав батько.

— Якраз познайомиться. — Матінка уважно подивилась у свою чашку, ніби шукала там щось. — Це буде хороший і приємний вечір, щоб усі поспілкувались. І молодь зазнайомиться ліпше.

Генріка мовчки закотила очі. Батько додав:

— Тільки тоді, Дорі, будь ласкава хоча б зробити так, щоб Моррінда не випікала сама свій іменинний торт. Замовмо в кондитерській біля Рабени. І дамо їй кілька тижнів відпустки, щоб мала час поїхати до родини.

— А хто в цукерні порядкуватиме? Та вона й не просила ніякої відпустки!

— Бо в тебе не допросишся.

Гессі тихо зітхнула. Пані Моррінда здавалася їм з Генрі мало не ще однією родичкою. Вона, здається, завжди жила в них у домі. Своєї сім’ї в управительки не було, тільки якісь далекі родичі. Тож вона проводила з ними всі свята, отже, напевне, і цього року так буде.

— Генрі, ви готові до завтрашнього іспиту? — спитала матінка, щоб закрити тему іменин пані управительки.

— Так. — У голосі Генріки не було певності, тому в ньому вчувалося трохи більше безтурботності, ніж зазвичай. — Батечку, а якщо ми з Гесті напишемо історію на високі оцінки, чи можна буде нам обрати, куди поїхати влітку?

— Я вже запланував усе. Хай вас це не турбує.

Генріка закусила губу. Мабуть, у неї таки були свої плани на літо. Гессі зловила себе на думці, що зовсім не думала про цьогорічну поїздку. Усе, що мало статися після балу, здавалося надто далеким і майже не зачіпало її думок. І це було трохи чудне відчуття, наче життя складалося з маленьких точок, серед яких були особливо осяйні та яскраві і тільки вони залишались у спогадах. Чи означало це, що тільки з них і складається життя? Тоді в уяві воно ставало надто коротким, проте дуже яскравим.

Гессі любила театр. Помпезні коридори, обвішані дзеркалами до підлоги. Відчуття свята. Переливи світла в канделябрах. Симфонія оплесків. Проте над усе їй подобався момент, коли світло згасало і водночас повільно згасав шум у залі, ніби всі торкалися спільної таємниці й розділяли її між собою. Далі сцена перетворювалась на єдиний острівець світла, ставала центром світу — і починалась магія.

Компанія Дарріна Олліша не викликала в ній стільки хвилювання, як загалом очікування цього вечора. Брат Фаусти був направду приємним співрозмовником, він радо розповідав про виставу, на котру вони йдуть, про історію, за якою її поставлено, і ще про якісь дрібнички з його повсякденного життя. Гессі дізналася, що Даррін навчається в університеті, на факультеті літературознавства, та хоче вести далі книжкову справу батька. Говорячи з ним, дівчина не відчувала фальші, якою були переповнені багато людей у її оточенні.

— Дарріне, — поцікавилась Гессі знічев’я, — як думаєш, чому люди не можуть бути щирими?

— Їм, мабуть, страшно, — відповів юнак після кількох секунд роздумів.

— Вони бояться інших?

— Себе. Перш за все — себе. — Даррін посерйознішав. — А коли перестаєш себе боятись, то інші тебе вже нічим не злякають.

— Чому ж людям боятись себе? — замислилась Гессі, подумки аналізуючи, а чи боїться себе й вона.

Друг відповів повільно, ніби зважував кожне-кожнісіньке слово:

— Багато причин може бути. Уяви, що ти прокидаєшся одного ранку і не хочеш робити те, що маєш. Не хочеш, і все! Натомість мрієш про щось геть інше. Зловиш себе на такій думці — і одразу намагаєшся її заштовхати кудись подалі, бо ж страшно, що вона все зруйнує. А найперше — тебе самого.

— Мабуть, — кивнула Гессі й хотіла додати, що чудово розуміє, про що він, проте різко спинилась, бо побачила попереду матінку Коулі, пані Рабену, та пана Олвена, її колишнього чоловіка.

Вони трималися на ввічливій відстані одне від одного й зі спини не сказати, чи весело їм було спілкуватися. Проте йшли вони до театру. Удвох. Це був вельми добрий знак.

Гессі втішилась і сповільнила ходу, щоб не обганяти їх і ще трішки поспостерігати. Театр попереду світився на тлі темної алеї, котру освітлювали лише поодинокі ліхтарі. Місцеві мешканці називали його «дорожньою валізкою», бо приземиста і важка будівля квадратної форми мала в собі щось від напакованої до самісінького верху валізки. Матінка казала, що театрові бракує «повітряної архітектури Ітеллі». Проте пані Катаніка сміялась на цю заувагу й завжди твердила, що «валізка» їй до душі, а якби вона була легшою, то хтозна, чи витримала б осінні вітри.

Коли світло згасло, Гессі здалося, що за нею стежать. Проте в ложі не було нікого, окрім неї й Дарріна. Вишнева штора за спиною ховала дерев’яні дверцята, проте і їх зачинили — інакше відчувався би протяг.

Гессі спробувала відігнати це відчуття й зосередитись на виставі.

Історія, котру розповідали на сцені, виявилась дещо фантастичною. Дівчині особливо сподобались моменти, коли вступав хор, — він наче підкреслював незворотність шляху до потойбіччя, яким спускалась принцеса-героїня. Вона дорогою натрапляла на химерні видива. У Гессі й самої перед очима час від часу спалахували яскраві кола і в голові паморочилось, ніби починалася сильна гарячка.

— Ти погано почуваєшся? — спитав брат Фаусти, коли ввімкнули світло під час антракту.

Дівчина заперечно похитала головою.

— А вигляд маєш, наче так. Бліда, як сама смерть! Давай я принесу тобі води.

Даррін вийшов — тільки темна штора шурхнула. Гессі притисла пальці до скронь і, нахилившись, уперлася чолом у прохолодне бильце. Невже й справді застудилася? Таж іще вранці все було добре!

— Як вам вистава, панянко? — спитав хтось тієї ж миті, як гудіння в голові стало стихати.

Голос виявився знайомим. Спокійним, теплим і виваженим. Звучав тихо, проте він тут же наче приглушив усі інші звуки довкола.

Блакитноокий.

Гессі повернула голову вбік і зрозуміла, що їх розділяє лише тонка стінка між ложами, котра вигиналась хвилею з рожевуватого мармуру.

— Чудово, — видихнула вона, намагаючись стримати тремтіння. — Оркестр такий… поривчастий. Та й актори, здається, живуть цими ролями. Дуже надихає.

— Так, — погодився співрозмовник із-за стіни, — розігрують любов уміло, наче в реальному житті. Це буде модно в будь-які часи.

— Ви думаєте, що любов — це те, що всі розігрують, мов актори виставу? — спитала Гессі обережно.

Їй уже здавалось, що в неї справді температура й голова обертом.

— Неодмінно. Я трішки знаюсь, не побоюсь цього слова, на мистецтві. І на житті теж. — Голос повнився тепер іронічними нотками. — П’єса кохання — та, де люди найстаранніше розігрують вигадані ними ж ролі.

— Бо хочуть здаватися ліпшими.

— Для чого?

— Для того щоб стати такими, — відповіла дівчина пошепки. — Коли ж хтось вірить у те, що ти хороший, то ти хорошим і стаєш. А коли тебе люблять, тобі під силу взагалі все.

— Мені подобається ваша віра. А ви, панянко, сьогодні яку роль граєте?

— Жодної. Це ж не я тут переховуюсь, мовби якийсь утікач, — із ноткою докору додала вона.

— Натяк? — голос звучав рівно, як і до того, але інтересу в ньому тепер побільшало.

— Прямолінійна заувага. — Гессі зважилась на ці слова не в останню чергу тому, що їх розділяла стіна ложі. Бо коли вона дивилась у блакитні очі чудернацького знайомця, то дар мовлення покидав її надто часто.

— Заувагу прийнято. То вийдіть із ложі, панянко, — раптом заявив блакитноокий дуже серйозно. — Відсуньте завіску у вас за спиною, хрясніть дверцятами, ступіть кілька кроків і зазирніть до мене. Обіцяю не зникати й навіть не критися. Тільки сьогодні. Як вам такий поворот сценарію?

Гессі відчула, як попри температуру — а температура вже точно підвищилася — в неї все холоне всередині. Нитка перлів раптом потягла її донизу, наче кожна перлина перетворилася на важку свинцеву кулю. Вона не вірила своєму незбагненному щастю — можна просто підвестися, вийти з ложі і… і побачити його. Побачити його — справжнього. Розпитати про Аїдена, книгу, про нього самого теж. Треба лише…

Хвилювання раптом стало більше, ніж радості, а всередині все скрутилось у важкий, слизький вузол. Гессі подумки побажала, щоб Даррін Олліш іще трішки затримався. Найменше їй хотілося бачити його зараз. Бо ж тоді доведеться щось пояснювати. А пояснювати таку чарівну, делікатну й до запаморочення нереальну річ, як з’ява блакитноокого, — це зовсім-зовсім незручно.

Дівчина схилила голову та знову вперлася чолом у бильце балкона, обтягнуте велюровою тканиною. Треба зібратися з силами, треба тільки…

— Не мучте так себе, панянко, — додав знайомий незнайомець тим часом. — Краще пильнуйте за грою на сцені. Надмір хвилювання вам не личить. Це ж не те щоб я вас випробовував чи що. Просто ніколи не можна мати певності щодо наступної зустрічі, от і дозволив собі трішки більше, ніж варто. Але я не зі зла…

— Ні! — схопилася Гессі.

Вона вперлась обома руками в бильце, бо сили геть покинули її. А тоді зрозуміла, що не ступить і кроку. А тоді зрозуміла, що шкодуватиме про це. Тоді вона встала навшпиньки й перехилилась через бильце, щоб зазирнути за стінку. І байдуже, що якась старша пані з сусідньої ложі вже зацікавлено на неї зиркала. Це все не мало сенсу. Це все не мало сенсу, поки…

І тут ударив оркестр. І тут світло стало танути. І тут завіса потяглася вгору — довго-довго й важко-важко. Аплодисменти вибухнули зусібіч. Блакитні очі мружились, мовби засліплені сонцем, і вдивлялись у Гессі.

— Воістину, життя куди цікавіше за будь-який вигаданий сценарій п’єси, — сказав незнайомець, і його лице просяяло.

— Воістину, — видихнула Гессі, не впізнаючи свого голосу. Вона хитнулась уперед.

А тоді рука зіслизнула з бильця, і дівчина полетіла донизу.

— Гестіє, як це ти так?

Першим, що дівчина побачила, коли опритомніла, було похмуре обличчя Дарріна Олліша.

Вона лежала на вишневому дивані в театральному коридорі, котрий півколом оперізував залу.

— А… що я? — Вона силкувалася пригадати, що ж сталось, проте пам’ятала лише тріумфальне падіння.

— Ти мало не випала з ложі. — Даррін схрестив руки на грудях. Схоже, він серйозно мізкував над тим, як це взагалі могло статися без певного наміру.

— Я надто сильно перехилилась… — Гессі згадала, як зіслизнула рука і…

— Ти була б випала, але тебе врятував якийсь пан. Схопив вчасно, — додав Даррін.

— Який?

— Я не бачив його. Я ж відходив. То старша пані, котра сиділа в сусідній ложі, розповіла.

Гессі схопилась на ноги, хоча голова в неї крутилась, мовби після довгого танцю. Даррін поспішив за нею, здивований такою бадьорістю. Дівчина шарпнула важку штору, котра запинала вхід до ложі, і непомильно визначила старшу пані — крім неї, там нікого й не було. Жінка елегантним рухом прикладала до очей бінокль, і вся її постава свідчила про інтерес до вистави.

— Вибачте. — Гессі торкнулася її плеча.

Пані відірвала погляд від сцени. Зморшкувате обличчя сяяло усмішкою, і вона не сказала й слова через те, що її раптово потурбували.

— Прошу. — Жінка схилила голову. — Я вас слухаю.

— Я… мало не впала з балкона.

Гессі почервоніла по самісінькі вуха. Даррін стояв поруч, але тікати не було куди.

— Так. — Жінка спокійно кивнула. — Я бачила це.

— І мене врятував пан… Ви часом не знаєте його? Який він?

Обличчя стало ледь іронічним, проте жінка відповіла тим самим рівним і ввічливим тоном:

— Перепрошую, та зір мене вже трохи підводить, ще й у такій темряві. Але, моя люба, будьте певні, що рятівник ваш — блакитноокий. — Вона всміхнулась зовсім по-дівочому. — У цьому я певна, бо його очі були достоту як сапфіри в діадемі, котру подарував мені на заручини покійний чоловік.

АЇДен ~ Академія

Я став усерйоз задумуватись про те, що Полі справді небезпечний, невдовзі після того, як зник наступний студент. Його звали Арторі. Востаннє я бачив цього Арторі притомним, а не в госпіталі, саме тоді, коли він говорив із Полі. Про що — не знаю.

— Ти знаєш, що з ним сталося? — спитав я в Полі, коли ми якось після занять зустрілися в бібліотеці.

— Він пішов далі.

— Це твої витівки?..

— Ні! — Химерний білявець завжди бурхливо реагував на будь-які зауваги. — Він сам обрав це. Я тільки поговорив з ним про можливості.

— Я теж хочу піти. Мені тут остогиділо. Поговорімо про мої можливості? Викладачі казали, що він обрав інший шлях.

— Так, Арторі відмовився від своїх сил, бо його надто вабило звичайне життя. Хоча звичайне — то умовно. Король Артур — не поштар там випадковий чи кравець.

— Так мене воно теж вабить! — скрикнув я попри бібліотечну тишу. — Мене воно вабить понад усе, звичайне життя! То як же?..

— Ти не можеш. Мабуть, не можеш.

Полі не був певен щодо цього, тому в мене вселилася певна надія.

— А хто може? — Я хотів зрозуміти закономірність.

— Той, у кого, за легендою, мало сил.

— А в мене?

— О, дуже багато. Дуже.

— І що, ця твоя легенда тут мене й тримає?

— Не легенда. А сила. І не моя, а твоя.

Того разу від Полі я так нічого достеменно і не дізнався. На щастя, нового знайомця можна було спокусити розповісти щось, якщо натомість запропонувати гарний вірш чи, скажімо, пісню. А що я вдома вивчив цього предостатньо, то в мене були «товари» на обмін.

— Я тобі одне скажу, — додав він згодом, — не зв’язуйся з Прозерпіною. Вона одержима своїми ідеями і зруйнує все заради них.

Я хмикнув. Не казати ж йому, що вона говорила те саме про нього.

Незабаром по тому однієї ночі Розе запросила мене на клубні збори. Як вона сказала, я вже достатньо довго пробув в Академії, щоб стати учасником клубу. Я зауважив, що не маю планів ставати членом жодної формації, проте Розе належала до того типу панянок, котрі легко пропускають усе почуте повз вуха, якщо їм це зручно.

Клуб збирався в півкруглій аудиторії, одразу ж за бібліотекою. Знайомих облич тут трохи було. Ніхто не висловив особливо бурхливої реакції щодо моєї з’яви. А далі почалося щось геть дивне.

Вони сиділи колом. Перед ними горіли свічки — дуже високі й товсті. Розе сказала, що мені ліпше сьогодні просто спостерігати. І я спостерігав.

Студенти, кожен по черзі, страшними голосами проспівували щось на кшталт своїх імен із численними незрозумілими титулами, серед яких повторювалось хіба «перший імені цього» і «бог того-то», а потім вдихали дим і просили могутніх заступників з першої Тріади (ще одне казна-що) дати їм видиво і вказати шлях. Час від часу хтось зойкав, розплющував очі й задкував з кола, а от Розе рівномірно собі хиталась, ніби діставала від того неабияке задоволення.

Потім я спитав у неї, що це, в біса, таке дивне і моторошне було. Бо скидалось на збори прихильників заборонених препаратів. В університеті, що я закінчував, такий гурток теж збирався, але мені вистачило одного візиту, щоб зрозуміти, що туманні видіння — це не моє.

— Ми викликаємо спогади, — відповіла Прозерпіна з блаженною усмішкою. — Спогади з попередніх життів, щоб знати, як нам бути далі. Для цього існують Слова, але ліпше побачити все на власні очі, ніж просто прочитати.

Більше я нічого не питав.

У мене були сумніви, чи варто додавати цей епізод до моєї історії. Проте мені таки хотілося розповісти про все, що зі мною сталось, а всі ці люди і ці Слова — вони направду відіграють більшу роль, ніж може здаватися. Я спочатку не розумів, якою мірою більшу.

Згодом я дізнався і про місцеву ієрархію, котра закинула мене мало не на найвищу сходинку, і про кандидатів до Тріади, і про те, чому Полі та Розе одне одного страшенно не люблять. Саме через цю неприязнь обоє вони й намагалися потоваришувати зі мною.

Дні летіли, і відчуття туману довкола не зникало. Сварог, мій однокурсник, котрий однієї ночі вирішив перелізти через огорожу, розповів, що він це зробив-таки — але опинився в тому ж дворі, звідки й прагнув вибратись. Після його розповіді я зловив себе на раптовій думці, що хотів би дізнатись, як така «петля» працює. Здається, я теж стаю схибленим.

— А що буде потім? — спитала Гессі, розкинувши руки на ліжку. Після театру вона пролежала весь день удома, читаючи або дрімаючи. Матінка наказала не будити її до обіду, проте прийшла Генріка — і хто-хто, а сестра вже точно вважала, що Гессі аж ніяк не хвора.

— Іспити. І літні канікули. — Відтак поплескала себе кінчиками пальців по щоках. — І знову навчання.

— А ще?

— Що — ще?

— Чим іще буде наповнене наше життя?

Гессі подумала про книгу в багряній палітурці, котра лежала глибоко в шафі серед подарунків Аїдена. Історія заплутувалася дедалі більше, а той, книжковий Аїден був на роздоріжжі, зовсім як вона сама. Чи ліпше сказати «в петлі»?

— Ге-есті, — протягнула сестра. — Ну що ти хочеш почути?

— Не знаю. Просто іноді я замислююсь над тим, як біжить час. І не знаю, до чого вдатися, щоб далі було якось… по-особливому.

Генрі зітхнула, відклала щітку для волосся вбік і склала руки на колінах.

— От що я тобі скажу. Ми будемо гарненько вчитись. Або не так гарненько — це, врешті, не означає нічого направду. Адже потім ми станемо дуже красивими панянками. За кілька років мене посватає Морґін, а ти підеш за Дарріна. І з батечкових фабрик буде стільки прибутку, що житимемо без горя, кожна у своєму великому будинку. А Олліші зможуть тримати свою книгарню чи взагалі вибудувати цілу мережу, і всі будуть задоволені з того, які вони підприємливі.

— І оце все життя?

Гессі вирішила зараз не переконувати Генрі в тому, що вона не піде ні за якого Дарріна Олліша.

— А чого тобі ще треба? — схопилася сестра. — Ти така дитина, Гесті. Але я для себе вже все визначила. Я знаю, чого хочу!

— Але батько не дозволить тобі піти за Морґіна…

Генріка скорчила гнівну міну.

— Та знаю! Але я вчиню так, щоб він не опирався. Для нього головне наше щастя — він сам таке казав. А мені для щастя потрібний Морґін Олліш, і крапка!

Гессі вирішила не дізнаватися, як саме вчинить сестра, бо й не уявляла, що могло б схилити батьків на потрібний бік. Утім, якщо камера спрацює — а вона ж фотографувала Генріку й Морґіна, — то все налагодиться.

Та й Генрі зазвичай дуже легко піддавалась якійсь ідеї, розпалювалась од неї, а потім так само швидко забувала. І, хоч як сумно це звучало, Гессі не мала сумнівів, що Морґіна Олліша рано чи пізно очікує доля всіх інших мрій і задумів, котрими час від часу палала її сестра.

— Повірити не можу! — заявила Генріка наступного дня.

Її обличчя було геть бліде, а складка між бровами свідчила про справжній, ледь тамований гнів.

— Повірити не можу! — повторила вона ще раз.

— У що? — спитала Гессі, щоб дати змогу Генріці висловити всю свою злість тут і зараз, а не залишати її до вечора, коли втомлені батьки зустрінуться з ними за столом.

— Морґін! Морґін Олліш!

— Ти ж наче не мала з ним зустрітися…

— Не мала! — Сестра закусила губу. — Але хотіла зайти в книгарню. Так. Просто. І знаєш, що?

— Ні…

— І я зайшла! А там він — і оця. — Очі Генріки блиснули праведним гнівом.

Гессі гадки не мала, хто така «оця», а запитувати було навіть лячно. Проте сестра позбавила її потреби здогадуватись і розповіла сама:

— Старша донька Тавішів. Олейн. — Сестра гидливо скривилась від її імені.

— Таж вона, мабуть, зайшла по книжки. — Гессі запропонувала найочевиднішу ідею.

— По книжки, аякже. Та вона в житті жодної книжки й не розгорнула! Ну, вона направду щось там дивилась, але… Але, знаєш, вона не так дивилась на книжки, як на мого Моррі. А він — на неї. Він дивиться на неї, подає щось у руки — і дивиться. А вона хихоче — так, знаєш, кокетливо — і прикриває рота долонькою. І сукня на ній з найновішого каталогу, у фіолетово-бузкову смужку. Зовсім доросла.

— У тебе доста гарних сукенок.

Гессі пам’ятала Олейн погано — тільки й того, що то старша донька Тавішів і знана красуня. І наче навчалась не тут, а в самій Астірі, тому бувала вдома тільки на великі свята. Але Генріку це зараз обходило не так сильно, як те, що вона побачила чи надумала.

— Генрі, Олейн погостює трішки вдома й поїде далі на навчання. А ти залишишся. І забудеш про це вже за кілька днів.

Генріка мала такий вигляд, наче її щось болюче вкусило.

— Не в тому річ! — заперечила вона. — Можна ж бути весь час поруч і не зворушити когось так, як це вдається випадковому зустрічному.

— Це так. — Гессі згадала про блакитноокого і — раптово — про Дарріна Олліша. — Але я певна, що все буде добре. Знаєш, я зробила фото, коли ви з Морґіном катались на човні. Збоку мало дуже красивий вигляд. І він дивився на тебе так… от так, по-особливому. І всміхався. А ти теж скидалась на кокетливу панночку, незгірш за жодну Олейн.

— Справді? — Генріка спідлоба зиркнула на сестру.

— Так. — Гессі кивнула й вирішила додати краплю невинної брехні, котра може вирятувати ситуацію. — А ще я чула, що Олейн Тавіш дуже хоче заручитися зі своїм другом з університету. А що справа йде на лад, то в неї такий хороший настрій і вона сміється так радісно, що збоку ти могла й не те подумати.

— Он як! — На щастя, Генріка не спитала, де Гессі це чула. — Он як, — повторила вона. — Тоді слухай. — Вона підійшла до сестри й узяла її за плечі. — Тобі конче треба зустрітись із Даррі й дізнатись, що Морґін направду думає про мене. Направду-направду.

Гессі мало не застогнала.

— Та це ж можна спитати й у Фаусти! — Вона була певна, що говірка однокласниця звіриться геть в усьому, що їй відомо, і не подумає про це нічогісінько поганого.

— Ні-ні-ні, то геть не те! — Генріка заперечила так палко, що годі було й слово вставити. — Розумієш, вони з Дарріном — брати. Юнаки обидва. А юнаки один одному завжди повіряють справжні думки й плани більше, ніж молодшим сестрам.

Гессі хотіла відповісти, що це не так, бо ж Аїден завжди звіряв їй найсокровенніше й часом навіть брав із собою, коли хотів таємно залишити якийсь дарунок Доанні чи просто побалакати про неї. Але Генріка дивилась на неї з такою мовчазною мукою в очах, що довелося погодитись.

Наступного дня Гессі трохи прогулялась після занять, посиділа в парку, аж доки ноги стали замерзати, тоді пройшлась над річкою. Після третього кола алеями вона подумала, що треба було йти до Оллішів одразу після занять разом із Фаустою, а не гуляти. Проте їй хотілось трохи відвернути цей момент. Гессі видавалось, що після випадку в театрі Даррін може взяти й зникнути з її життя, бо вирішить, що вона надто вже дивна. А їй цього не хотілось.

Урешті дівчина незчулась, як перетнула парк по діагоналі та опинилася зовсім далеко від центру. Тут вона бувала рідко, проте добре пам’ятала цю місцину — в дитинстві батько любив на вихідних ходити з нею й Генрікою в маленький затишний ресторан, що ховався за малиновими заростями в глибині парку.

Гессі впізнала і вузеньку, мощену білими каменями доріжку до ресторану, і живопліт малини, котра влітку вкривалася червонястими ягідками. За ними ховалася простора скляна веранда. Білі дерев’яні сходи злітали вгору, мовби нитки серпантину, котрі звивалась довкола святкової свічки. Усередині розсипалися столики, які здавалися Гессі великими копіями іграшкового набору. І там сидів батько.

Вітер поворушив штори, і дівчина побачила, що сидить він не сам, а в товаристві незнайомої пані. Пані ця точно не бувала в них удома, інакше б запам’яталась. На ній була проста пряма сукня кольору всохлих троянд, а чорне волосся, підрізане так рівно, мов під лінійку, відкривало шию. Матінка сказала б, що пані має надто вульгарний вигляд. Проте жінка всміхалась стримано і приємно, а відтак подивилась у бік вікна — саме тоді, коли Гессі розглядала їх.

Батечко теж повернувся до вікна, і Гессі помітила, як його лице багряніє. Першою думкою дівчини було швидко розвернутись і піти звідси, приглушуючи калатання серця. Проте батько різко відставив стілець і попрямував до виходу.

— Гестіє Амаліє, що ти тут робиш? — спитав він не стільки гнівно, скільки здивовано.

— Я гуляла парком. І дійшла аж сюди. Випадково.

Пані в темно-червоній сукні накинула на плечі манто і вийшла до них.

— О, та це ж, мабуть, Гестія Амалія! — вигукнула вона з ледь помітним фіренським акцентом. — Я стільки про тебе чула, золотко! Я — Малейн Рошері.

Розділ 8. Історик на мосту

Гестія подивилась на пані Рошері й замислилась над тим, скільки тій років. На лиці її проступали втомлені зморшки, котрі розтікалися в кутиках очей і на чолі. Жінка скидалася на розкішний букет сушених троянд.

— Гестіє Амаліє, мадамé Малейн — наша гостя з Фіренсу, — пояснив батько швидко. — Вона представляє групу інвесторів, які вельми зацікавлені у співпраці.

Гессі кивнула. Вона вирішила, що це добра новина. Але погляд її не відривався од лиця пані — «мадаме», як казали у Фіренсі, — Рошері. Усмішка «мадаме» бентежила її. Таємнича, ніжна і дуже… красива. Гессі раптом зрозуміла, про що казала Генріка, коли описувала Олейн Тавіш у книгарні Оллішів.

Проте це була гостя у справах роботи. У батька багато зустрічей із різними-різними партнерами, тож нічого дивного, що серед них є й така красива пані, котра, мабуть, приїхала лишень на кілька днів. Тим більше, Малейн Рошері аж сяяла привітністю та добротою.

— А це моя донечка, Гестія Амалія. — Батько поклав руку Гессі на плече. — А тепер їй варто поспішити додому, бо в нас із мадаме Рошері ділова розмова. Так, Гестіє?

Вона кивнула, відчуваючи, що шия від чогось затерпла.

Жінка кивнула і подріботіла назад до ресторану. Її худорляві ноги визирали з-під темної тканини сукенки і здавалися молочно-білими навіть у панчохах, ніби вона справді була лялькою з ніжного мармуру, котра ожила за велінням химерного чаклуна.

— Гестіє, — батько повернувся до неї, і обличчя його посуворішало. — Я обрав саме це місце для зустрічі, щоб ніхто не дізнався про гостю. Перемовини з інвесторами з Фіренсу — це дуже відповідальна й потрібна нашому бізнесу справа. Проте є чимало охочих вставити нам палиці в колеса. Тому, будь ласкава, не кажи нікому про мою зустріч із мадаме Рошері. Навіть удома. Зрозуміла?

Гессі знову кивнула. Вона не тямила, як згадка про фіренську партнерку може зашкодити бізнесові, якщо про це дізнається, скажімо, пані Моррінда чи Генріка. Чи матінка. Але батькові видніше.

— Тоді щасливої тобі дороги. І ще… — Батько дістав із кишені кілька купюр і вклав їх у затерплу доньчину руку. — Купи собі чогось. Якогось капелюшка чи рукавички нові. Я хочу, щоб моя донька була красуня. Бо твоя мати мене згризе, що я недостатньо піклуюсь про вас із Генрі…

Він легко поплескав її по спині, ніби підганяв, щоб вона пішла геть. Гессі кинула останній погляд на пані Рошері. Фіренська гостя замислено роздивлялась протилежну стіну ресторану. Вона повільно сьорбала вино, і від нього її губи здавались ягідними. Або закривавленими.

— Олейн Тавіш? — Даррін кашлянув і розпустив вузол на шийній хустці. Темно-зелена, вона личила до його волосся. Гессі це помітила, але соромилася сказати про це вголос.

— Так. Генрі питала, — пояснила дівчина, не бажаючи критися через власну сестру та її вигадки.

— Вона вчилась у нашому коледжі. У дівочому класі. А її двоє братів — разом з Морґіном. Чваньковиті, що жах. Ми з ними нечасто спілкувались. Хоча наші батьки товаришували ще раніше. Але саме було багато проблем із книгарнею. А допомоги від Тавішів не дочекались. От і вся історія.

— Зрозуміло… — Гессі втішилась, що принесе Генріці добрі новини.

— А ти ж як? Фауста сказала, що ти вже ходиш на заняття після хвороби.

— О, все гаразд. Дякую.

— Мабуть, тепер ти не захочеш більше ходити зі мною до театру. — Даррін коротко розсміявся.

— Чому? — здивувалась Гессі. — Я думала, що це ти не захочеш, — зізналась вона і перепитала: — Тож чому?

Даррін на мить замовк, ніби хотів дати їй час зрозуміти жарт, а тоді тихо додав:

— А й справді, чому?..

— Власне, я б хотіла перепросити. То мав бути хороший вечір, а я його так зіпсувала…

Даррін смикнув себе за волосся.

— Та ні. Думаю, якби я надто перехилявся з балкона, то в мене б теж голова запаморочилась. І я б загримів просто-таки до партеру. — Він зиркнув на Гессі з усмішкою. — Це тобі пощастило, що ти така маленька й тендітна панночка, що тебе зміг утримати той пан. А на мене йому б точно сили на стало!

Гессі згадала про блакитноокого, але зараз він видався їй таким далеким і примарним… А Даррін стояв зовсім поруч і розповідав щось веселе, щоб вона не почувалася винною. Хвиля вдячності затопила Гессі, і дівчина всміхнулася ширше:

— Ох, облиште, пане Олліш, я так розумію, тепер жодної ложі?

— У цьому сезоні, мабуть, ні. А якщо справи в батька підуть добре, то з осені ми викупимо якусь ложу на весь сезон. І ходитимемо на всі прем’єри! Мама вже давно каже, що так варто зробити. І Фауста. Хоча Фаусту часто однокласниці кличуть. Тобто… — Він подивився на Гессі поглядом трохи більш схвильованим, ніж до того: — Тобто й ми вдвох теж ходитимемо. Якщо ти захочеш.

— Побачимо…

Після розмови Гессі швидко попрощалась, щоб іти додому. Щойно вона переконалася, що Даррін не ображений на неї, як їй захотілось негайно зникнути й не розводитися про театр і наступний сезон. Можливо, це трохи неґречно, проте Даррін, здається, цілком уловив її настрій і без найменшої зауваги, навіть без пропозиції провести, вирушив у своїх справах.

Гессі подумала, що було б добре подарувати йому якісь зі старих видань із їхньої бібліотеки. Дарріну вони би припали до душі. Та й ніхто вдома не читав їх, і Гессі часом думала, що батько просто привозив старі книги до колекції, аби було чим похизуватись перед гостями. Люди взагалі вельми любили цей зв’язок із речами, проте декотрі потребували виключно дорогих. Ніби їхня вартість мала заповнити щось, досягти якоїсь внутрішньої межі чи показника щастя.

Гессі замислилась про те, яка річ для неї самої найдорожча. Першою на думку спала камера, проте потім у голові з’явилася книга про Аїдена і таємничу Академію й багато-багато приємних дрібниць. Урешті Гессі піймала себе на думці, що всі ті речі були чиїмись подарунками. Адже все стає набагато важливішим та дорожчим, якщо пов’язує з іншою людиною.

Дорогою додому дівчина пригадала, що батько дав їй грошей. Проте бажання купувати щось для себе не було ані найменшого. Зрештою Гессі зайшла до великого магазину з капелюшками, шальками й рукавичками та вибрала там легку весняну шаль трав’янисто-зеленого кольору. А тоді занесла її панні Доанні.

— Ого! Гесті, ну знайшла чого тратитись! — Доанна тут же легеньким рухом скинула свою картату шаль і приміряла зелену.

Личила обнова неймовірно. Наречена Аїдена, як і він сам, кохалась у зеленому.

— Мені радісно, коли тобі радісно, — зізналась Гессі, спостерігаючи, як Доанна кружляє вітальнею. — До речі, не хочеш прийти до нас? Матінка…

Доанна махнула рукою, мовляв: «Тільки не про вашу рідню!»

— Поки що годі з мене соціального життя! Я вже була вчора в пані Рабени, — повідомила вона тихо, проте з краплею урочистості. — Коулі, щоправда, наплела їй про те, що я могутня чаклунка і все таке. Але Амарга, на щастя, на все те дивиться, як на дитячі казочки. Здається, вона доволі поблажливо ставиться до чуток. І розповіла мені, що ходила з паном Олвеном до театру.

— О, і як їй?

— Удавала, що байдуже, а проте так і променилась гордістю від того, що він сам її покликав, до того ж іще й вибрав гарну виставу, а раніше лише відмахувався від таких ідей. От бачиш, деякому чоловікові треба дожити до першої сивини, щоб допетрати, що його жінці треба для щастя!

Доанна сіла на диван, простягнула ноги й уперлась ними в ніжку низького столика, заставленого тарілками з печивом і темно-зеленими чашками.

— Я не знаю, що мені треба для щастя, — зізналась Гессі.

Доанна подивилась на неї скоса:

— Ніхто не знає, Гесті. Ніхто. Хоча мало не кожен твердить, що в нього є цілий список речей, котрі для того щастя потрібні. Але тільки-но він їх отримує, як — пшик! І квит. Нема щастя. І знову воно десь не там, де його шукали. Я колись була така… я думала, що… — Вона задерла голову й подивилась у стелю. Укрита різьбленим деревом, вона скидалась на велике чарівне полотно, потьмяніле од часу. — Я колись думала, що мені для щастя потрібен тільки Аїден. Тільки Аїден.

— А тепер?

— А тепер я хочу бути щасливою від усього. Від того, що в мене в чашці стигне улюблений чай. Від того, що ти прийшла на гостину й принесла мені шаль. Від того, як із лісу вранці наповзає туман, а в сутінках сонце світиться золоченим мідяком крізь гілля. Я примушую себе іноді дивитись на світ і відчувати його, бо після того, як Аїден пішов, занурилась в одну сіру темінь. А іноді прокидаюсь сама-самісінька на світанку, виходжу на веранду, боса й змерзла, ловлю дрижаки і думаю — це все прекрасне. Життя прекрасне!

Доанна слабко всміхнулась і додала зовсім швиденько:

— Звичайно, якби ж тут був Аїден, усе стало б стократ ліпше. Але його тут немає. Тож чи був би він радий, якби я тільки сумувала? Ні.

АЇДен ~ Академія

Якби тут була Доанна, усе стало б стократ ліпше. Але її тут немає. Та хіба вона була б рада, якби я тільки нарікав на все? Ні. Тож як є, так є.

— Розкажи мені про Слова, — попрохав я Полі під час однієї зустрічі. Ми з ним іноді збиралися після занять посидіти десь і побалакати. Я розповідав про своє життя, він — про своє. Життя, котре було до того, як ми опинились тут. Він нарікав, що пам’ятає дуже мало і все мовби в тумані.

— Слова? — Полі спочатку здивувався, а тоді кахикнув. Він завжди чинив так, коли трохи нервував. Або кахикав, або тер вилиці. — Де ти про них почув?

— Розе розповіла, — коротко повідомив я, знаючи, що ліпше цього не приховувати. Адже в одному човні пливемо.

— Я ж казав тобі з нею не зв’язуватись. — Тепер у голосі нового знайомця вчувався докір, а може, навіть щира образа через те, що такий поганий я не сприймаю на віру всі попередження такого хорошого його.

— Ти не маєш права мені забороняти чи дозволяти будь-що, — нагадав я у відповідь.

Це була щира правда. Я вельми вільно сприймав свої соціальні зв’язки в цьому місці. Так, ніби вони можуть завтра розтанути, здиміти без сліду.

Полі помовчав кілька секунд, наче боровся з сумнівами, а тоді розслаблено всміхнувся.

— Ну так. Куди ж мені вказувати Аїдові, котрий пропускає всі заняття в найсуворіших професорів.

— Отож-бо. То Слова — це?..

— Це історія про те, що було спочатку. Про давніх героїв, богів, демонів тощо.

— Казочки такі? — здивувався я.

— Історії, — виправив він. — Вони колись були правдою.

— Усі історії колись були правдою, — так любив казати мій викладач літератури.

— Ну от. Якщо вірити цим історіям, то всі ми вже колись жили, тільки в інших… м-м… утіленнях. І от ті Слова — це історії про те, як воно було давно. Ким був я, ти, Розе та всі інші.

Мій подив зростав, хоча я зберігав, як мені здавалося, нейтральний вираз обличчя.

— Звучить, як вельми хороша вигадка.

Полі хмикнув знову. Тепер скидалося на те, що він потішається:

— Не більша вигадка, ніж бачити духів померлих чи викликати гірське джерело в коридорі на третьому поверсі, як сьогодні вчинила Ганг.

Я згадав студентку з темними косами до п’ят, яка сьогодні затопила третій поверх, і ледь стримав посмішку, а тоді додав:

— Ти знав, що Розе має цілий клуб людей, котрі в це все вірять і хочуть діяти так, як у тих Словах?

— Аякже, знав. Я ж недарма тебе попередив про неї. — Полі напружився від згадки про Розе, наче вона була його найгіршим ворогом.

Я вирішив, якщо вже в нас такий вечір відвертостей, то скажу все направду:

— А вона попереджала мене щодо тебе. Не скажеш чому?

Полі не вагався довго, за що я був вдячний. Люди, котрі довго вагаються, перш ніж відповісти на просте запитання, майже завжди стараються викривити правду.

— Скажу, — кивнув він рішуче. — Бо ти їй потрібен. Ти — Аїд, а вона — Прозерпіна.

— Аїден, — машинально виправив я. — Але так, мене часто кличуть Аїдом. І, вважаю, нема особливого сенсу це щоразу виправляти, бо й так ніхто не запам’ятовує.

— Отож. А у Словах же Аїд — чоловік Прозерпіни. Точніше, Плутон, котрий теж Аїд, просто трохи інакший. Але це вже формальності.

— У мене є наречена, — відповів я, проте і сам розумів, наскільки зараз це звучить недоречно. Я ж не можу потрапити назад. Не можу повернутися до Доанни. То й не маю права називати її своєю нареченою. — А ти? У що ж тоді віриш ти, що Розе вважає тебе таким небезпечним? — поцікавився я, знову пригадуючи про зникнення Арторі.

— Я не вірю в Слова, — відповів Полі повільно, зважуючи. — Я вірю, що кожен відповідає за те, що робить, і має право йти своїм шляхом. А не шукати виправдання в давно минулих часах чи історіях, у котрі тут вірять, як в істину.

— Тому Розе вважає, що ти несеш небезпеку? — не вірилось мені.

Тут для повноти картини бракувало чогось направду небезпечного.

— Ти не повіриш, як багато студентів хочуть, щоб усе було просто. — Полі покрутив у руках олівець. — Слова — це просто. Усе вже записано, усе вже сказано. Я ж порушую їхній спокій. Я відмовився від своїх Слів, тож в очах багатьох друзів Прозерпіни опустився на рівень страшного відступника. Хоча насправді офіційно ніхто не примушує нас дотримуватись того, що записане… А що тобі подобається більше?

— Певен, що дуже зручно, коли в тебе є гідний план на життя і якісь гарантії щодо нього. Власне, у мене він раніше був. Сім’я, наречена, великий бізнес, котрий я мав успадкувати, і ніяких зайвих турбот. Але якщо вже мене позбавили всього цього, то до біса. Я не хочу грати за чужими правилами.

Мені здається, Полі сподобалась моя відповідь.

Гессі відклала книгу й замислилась про Слова. Історії, котрі розповідають, як було раніше, і диктують правила життя надалі. Гессі здавалося, що насправді такі «слова» є і в її житті, просто не записані. А однак про них усі говорять. Про те, як їй слід жити. Куди йти, що вдягати, що говорити й про що мовчати…

Її життя, попри видимість свободи, розплановане й стиснуте в мереживні рамки. Хай і вишукано мереживні, та сковують усе одно. Раніше вона нечасто замислювалась над цим, проте останнім часом відчувала більше розгубленості. І найсумніше те, що почувалася геть безсилою, щоб вирватись. Проте тоді дівчина твердо намагалась думати про радісні моменти свого життя і про все те, що вона ще хоче зробити. Це поліпшувало настрій. А ще їй здавалось, що, поки довкола є люди, котрі оминають ці рамки, усе ще не так погано. А вони, ці люди, були: Доанна, Аїден, хоч і такий далекий тепер. І блакитноокий. Без сумніву, блакитноокий.

Гессі сіла до рояля надвечір, коли у великій залі нікого не було. Рожеве світло сутінків заливало все, і тіні ставали довгимидовгими, ніби їх прокреслював по паркету якийсь художникневидимка.

Дівчина знала, як грати на роялі, видобуваючи з-під його клавіш складні й прості, дзвінкі й мерехтливі мелодії. Проте сьогодні вона просто поклала пальці на прохолодну кришку, не наважуючись її підняти. І вслухалась у вечірню тишу, начебто чула в ній манливу мелодію.

Перед очима знову постала усмішка мадаме Малейн, котра в думках чомусь накладалась на усмішку Олейн Тавіш. У них навіть імена були схожі.

— Добре, що ти практикуєшся, — кивнула матінка, яка зазирнула до зали. — Тільки ж не спізнися до вечері. Щось батько сьогодні затримується, але очікуємо його з хвилини на хвилину.

Гессі низько-низько нахилилась над кришкою рояля.

У голові видзвонювали слова про те, що батько затримується. Знову затримується. І важкий материн погляд. Чи завжди він був таким? Чи завжди здавалося, що з неї випито всі сили і вона не цікавиться геть нічим, крім цукерні? Відколи це почалось? Відтоді, як пішов Аїден, чи ще раніше?.. Гессі не могла згадати.

Вона не піддалася хвилі сорому, котрий клекотів усередині, але думка шпигала її тепер, мов відкрита дряпка на вказівному пальці: видивлятися чуже горе — оце їй гарно виходить, а підмітити, як справи в рідної матері — куди складніше! Правда, мабуть, тут річ була не в небажанні Гессі — так вона собі подумала, — а й у характері матінки. Адже часто близькі люди закриваються так, ніби ніякої допомоги не потребують, а випадкові знайомці можуть, навпаки, відкритись.

Гессі постановила собі бути уважнішою вдома, проте, щойно матінка вийшла з зали, вона видихнула з полегшенням і підняла кришку рояля. Клавіші блиснули, такі красиві, відполіровані й гладенькі. Хотілось пробігтися пальцями по цих клавішах, почути їхній тонкий відзвук. Згадати блакитноокого і дзвін у повітрі. Е ні, Гестіє Амаліє. Нема жодного блакитноокого. Нема його тут. Нема…

Раптом на душі стало тоскно, і сумно, і сіро, і навіть лавандово-рожевий вечір перестав рятувати.

Згадалась Доанна та її слова. Треба іноді примушувати себе. Примушувати себе дивитись на цей світ.

Згадувати, що він прекрасний.

— Сама ж сказала йому… — повторила Гессі, викликаючи мелодію несміливими дотиками до клавіш, — сказала: якщо вважаєш щось хорошим, воно таким і стане. Саме таким.

Напередодні вихідних батечко був у пречудовому настрої — напевне, переговори з інвесторами з Фіренсу вдалися на славу. І тому він зненацька запропонував поїхати в гори на кілька днів. Усією сім’єю — і нікого більше!

Гессі не вірила своєму щастю. Несвідома напруга, котра сковувала її від дня зустрічі з мадаме Малейн, розтанула, як туман пополудні. Адже ж вони поїдуть усі разом! Адже ж вони так давно нікуди не їздили!

Генріка, звичайно, переймалась, що не побачить Морґіна, але батькам про це не казала. Та й сама врешті заспокоїлась, коли за вікном потяга замаячили високі, мовби казкові вершини, укриті снігом, і зелені, аж сяйливі луки, вимережані квітками. То була найліпша пора для гір — уже не надто холодна, але ще далека від літньої спеки. З довгими свіжими вечорами, прозорими ранками і зоряним небом, котре в місті завжди видається не таким яскравим, бо його приглушує сяйво ліхтарів.

Місце для мандрівки визначили одразу ж. У них був невеликий будиночок у передмісті гірського курорту Ольког, де постійно жила й порядкувала батькова незаміжня сестра Енері. Там Гессі забула про своє сум’яття цілком і повністю, гуляючи доріжками, котрі то вели різко вгору, то, навпаки, губились у долинах і ущелинах.

Генріка сиділа на веранді і, закусивши пасмо волосся, виписувала щось потаємне у своєму блокнотику. Гессі була певна, що то листи до Морґіна. Сестра надто переймалась, що за кілька днів він про неї забуде чи випадково зустріне панянку Олейн.

Навіть матінка ні краплі не нарікала, що покинула цукерню на догляд пані Моррінди, як робила це зазвичай. Щоранку вона прогулювалася між домом і альтанкою, бо йти далеко в гори їй не хотілось. А по обіді вони з батьком їздили до Олькога. Гессі була певна, що матінка повагом обходить центральний майдан і уважно придивляється, чи нема там цікавих цукерень.

І всі були вдоволені. Принаймні ті кілька днів, коли вони жили в горах, далеко від повсякдення.

Гессі чула фразу про те, що від себе не втекти. Якщо проблема криється всередині, то, хай як тікай, вона наздожене. Проте дівчина була не зовсім згодна з цим. Усе кращало, щойно ти переводив погляд, наприклад, на квітучі луки, чи джерела, котрі б’ють з-під землі такою крижаною водою, що пальці зводить від одного доторку, чи на високе-високе і блакитне-блакитне небо. І коли перестати мучити себе, а натомість просто вдихнути свіжого повітря, то все стане краще. Неодмінно краще. Навіть без чарівної камери.

Чи то сон, чи то спогад ожили в її думках наприкінці мандрівки. Той день повернувся в усіх барвах. День, коли магія розпочалась…

Гессі вперше побачила камеру, коли її тримав у руках незнайомець. Дівчина не знала, як це пояснити, але була певна, що око, котре гляділо крізь видошукач, спостерігало саме за нею і тільки за нею. Вона тоді не любила спілкуватися з незнайомцями ще більше, ніж зараз, але зупинилась мов укопана.

— Ви річку знімаєте? — спитала в старшого пана з камерою.

Адже все відбувалося на мосту й у вельми сприятливу для фото погоду — не похмуру, але й не надто сонячну. Здавалося, що хмари оторочені золотом, і це було дуже-дуже гарно.

— Ні, вас, юна панно, — відповів чоловік і відірвався від камери. — Якщо дозволите, звичайно.

Його лице виявилось трішки дивним: Гессі могла впевнено сказати, що панові років не менше, ніж батечкові. Але його постава, усмішка й зацікавленість в очах більше личили б молодому студентові чи науковцю, який тільки-но відкрив щось надзвичайне і якого переповнює радість. Чоловік їй сподобався. У нього на шиї майоріла картата червоно-зелена хустинка, котра хльоскала по обличчю, коли здіймався сильний вітер.

— А чому мене? — спитала Гессі.

— Влучне запитання! — чоловік клацнув пальцями і провів рукою по відполірованій дерев’яній панелі спереду камери. — Як вам такий варіант: я хочу, щоб ви були щасливою.

— Від фото? — Гессі любила фотографуватись, але досі не знала, як це пов’язане з відчуттям щастя.

— Саме так! — Чоловік, здавалось, був чимось дуже втішений. — Ця камера — незвичайна. — Очі його розгорялися, як вуглинки в каміні надвечір. — Вона здатна робити людей щасливими. Якщо сфотографувати нею когось, та людина неодмінно знайде своє щастя і все в її житті стане ліпшим. Якщо вона, звичайно, захоче. Адже для тих, хто не прагне цього щиро, іде супроти щастя і всіляко йому опирається, камера не запрацює.

— О, — відповіла Гессі, розглядаючи дивний пристрій. — Тоді це чудова річ. Але я відмовлюся від фото.

— Чому? — чоловік усміхався, але здавався ще більш зацікавленим у її словах.

Дівчина відчула, що червоніє, і зовсім знітилася, адже дорослі чоловіки рідко заговорювали з нею, якщо це, звичайно, були не гості в них удома. Та тільки гості батька й матінки не балакали з нею про щастя.

Вона вдихнула глибше й відповіла:

— Бо я щаслива. Тому нехай більше магії залишиться для інших. Адже магія скінченна, так?

— Так. Магія дорогого коштує. Але ж вона того варта?

— Варта.

Кілька секунд вони мовчали, ніби через повагу до невідомих сил.

— Ще тут така справа… Я маю поїхати звідси дуже далеко. А цю камеру не можу взяти з собою, — додав чоловік із помітним смутком. — Оце вийшов на міст і хотів зробити останній кадр перед від’їздом. Але пощастило зустріти вас. Чи не міг би я залишити її вам, Гестіє?

— Могли б, — погодилась вона неочікувано сама для себе і додала: — А в мене вийде фотографувати? Робити інших щасливими?

Ця ідея видалась їй такою чудовою, що вона мало не простягла руки — по велику і, мабуть, важку чарівну річ.

— Так, вийде, — кивнув чоловік. Гессі подобалось, що він говорить із нею серйозно, мовби з дорослою. — Тільки вам треба завчити кілька правил. Передусім фотографувати можна лише людей. Хай би як ви прагнули ощасливити креденс чи набір порцелянових чашок, ліпше до цього не вдаватися. По-друге, якщо хто перечитиме, то не змушуйте. Не спрацює. І третє, дуже важливе: кожне фото забиратиме сили у вас, тому не зловживайте. Але й не забувайте про камеру, бо вона може вам вельми-вельми допомогти.

— Мені? У чому ж?

— Скажімо, бити менше чашок. — Чоловік сяйнув усмішкою. — І ще: неодмінно будьте щасливою. Це направду головне.

Гессі кивала й уважно слухала, а камера дивилась на неї одним оком, наче вивчала перед ближчим знайомством.

— …А коли я повернуся, ви розкажете мені захопливу історію про те, що вам удалося зробити за цей час! — По цих словах чоловік допасував висоту шкіряного ременя, котрий підтримував жорстку сумку камери, і повісив її через плече Гессі.

Вона відчула, як нова вага тягне до землі, тому схопила раптовий подарунок обома руками. Не варто розповідати незнайомцеві, що вона часто ламає речі. Бо ж він може ще передумати. Про чашки ж, мабуть, він просто так сказав.

— А як вас звуть? — спитала Гессі. — Як я вас потім знайду?

— Я сам вас знайду, панянко. — Незнайомець підморгнув їй. — Але щоб ви не хвилювались, то знайте, що я історик, а не якийсь пройдисвіт.

— Я й не думала так.

Вітер шарпнув хустинку на шиї нового знайомого, і той розсміявся надто радісно, а тоді помахав Гессі рукою й поспішив через міст.

Дівчина кілька днів ховала камеру в саду, в альтанці, — вона не знала, як пояснити її появу батькам. Адже в неї не було грошей на купівлю такої речі, а сказати, що то подарунок незнайомця, було б дуже погано. Врешті вона пішла на вихідні навідати тітку Фресію й потім сказала батькам, наче в тої гостював її давній знайомий-фотограф з Астірі й він подарував їй камеру до іменин, котрі вже скоро. Гессі було дуже соромно брехати батькам, проте вона вирішила використати цю історію, адже тітку Фресію всі вважали трішки дивною, і навіть якби вона заперечила, що приймала якогось гостя-фотографа, можна було сказати, що тітка просто плутає.

Тож камеру вдалось «поселити» вдома.

На цьому сон-спогад закінчився.

Гессі розплющила очі й подивилась на важку сумку на підвіконні — сонце, пробиваючись крізь фіранки, лягало на неї осяйними смужками. Скільки часу минуло відтоді, коли історик подарував їй камеру?.. Цікаво, коли він повернеться? І чи повернеться взагалі? Може, цей сон був знаком, що час близько?

Гессі провела рукою по лискучій передній панелі.

— Коли він повернеться? — спитала вона в камери.

Об’єктив дивився на неї скляним оком.

Дівчина на якусь мить пошкодувала, що не дала історикові зробити своє фото. Але то була лише мить — замислена ранкова мить, коли треба прокидатись, бо ж починається новий день, наповнений веремією справ, і в ньому не буде часу для роздумів про те, що таке щастя і де його знайти.

Після повернення з Олькога вдома всі повеселішали. На батька чекали хороші новини від партнерів — мабуть, про інвесторів з Фіренсу. Матінка привезла рецепти нових ягідних тартів і передала їх пані Моррінді з суворим наказом зробити все, як у рецепті, тільки ще ліпше. Генріка перестала гнівно балакати про Олейн Тавіш — мабуть, та таки поїхала на навчання й уже не з’являлась у крамниці Оллішів. Та й сама Гессі почувалася задоволеною. Щоправда, від постійної біганини гірськими стежками під палючим сонцем її ніс обгорів, і матінка бідкалася, як же вона піде на бал із носом, як у сільського дівчиська. Проте дівчина була певна, що матиме цілком пристойний вигляд.

— Як знаєш… — Матінка стенула плечима. — А я казала тобі надівати капелюшок!

— Я надівала… — відповіла Гессі, пропускаючи той момент, що капелюшок зірвало вітром, коли вона якось зійшла зі стежки і видерлась на красиву скелю з невеличким плато. Матінка точно не сприйняла б історію про її пригоди позитивно, адже жодна пристойна панянка не рачкує по скелях, щоб вибратись нагору й подивитись на краєвид. Навіть якщо той краєвид вартий десятка капелюшків!

— Гаразд-гаразд. Увечері не запізнюйся — будуть гості.

Гессі округлила очі — за сніданком вона не чула про гостей.

Завітали Тавіші. На щастя, Олейн з ними не було — вона справді повернулась до університету в Астірі. Натомість друзі батьків прийшли зі своїми синами, і Гессі переконалась у тому, що Даррін цілком мав рацію щодо них: ті двійко, Фрадер і Берден, задирали носа так високо, наче були важливішими за всіх у світі. Гессі пригадала, що бачила синів Тавішів кілька разів на великі свята, коли вони були молодшими, проте тоді їм не випадало нагоди спілкуватися.

— А потім ми вирушили на вітрильнику через канал! — розповідав Берден про їхні канікули біля Ліванді. — Можу посперечатися, що ви такого красеня в житті не бачили!

Вони сиділи біля каміна в малій залі, поки батьки ще їли десерт у великій. Генріка заливчасто сміялась — то був не радісний, а награний сміх. Вона робила так завжди, коли була потреба справити приємне враження, проте підтримувати розмову геть не хотілося.

— А мені не подобаються човни, — відповіла Гессі тихо й стримано. Вона помітила, що її стриманість дратує братів Тавішів, бо ж вони очікували бурхливої реакції, принаймні молодший.

— Ха! Ти просто не бачила справді потужних і гарних. — Берденові вуха розчервонілись. — Ті, що в нас на річці, — то таке, дитячі забавки.

— А ті, інші, — дорослі забавки? — спитала вона з ввічливою півусмішкою.

Вуха молодшого Тавіша стали буряковими. Він роздувся так, наче хотів виплюнути щось велике, проте брат поклав руку йому на плече й спинив спокійним тоном:

— Берде, не забувай, що ти в присутності юних панянок. Розумієш же, що їх більше цікавлять кошички з шиттям і нові туфлі.

Генріка розсміялась іще голосніше і смикнула себе за пасмо, котре завитком спадало акурат на плечі.

«Не маєш терпіти те, що тобі не подобається!» — Гессі пригадала слова Аїдена з книги. В іншому разі вона б промовчала, схилила б голову й удала, що не чує чи ігнорує ці слова. Проте сьогодні…

— О, якщо ви так добре розумієте інтереси юних панянок, то поділіться своїми враженнями від нової вистави «Третя ніч» у нашому театрі? А як вам видання двотомної антології природознавчих праць професора Ілієна? Хоча ні, мабуть, природознавчі праці — це не ваше. Але ви вже напевне звернули увагу на підручник з культурології, виданий в Астірі минулого місяця, — адже там на обкладинці корабель! — Гессі ледь стрималась, щоб не додати переможне «ха!», коли побачила спантеличений вираз на лицях обох Тавішів.

Направду, вона теж не читала тих книжок, проте Даррін показував їй новинки в книгарні і з таким захватом розповів про них, що Гессі не могла би про це забути.

— Ви такі говіркі, що в мене ниє у скронях, — сказав Берден пригнічено.

— Незвичайно, що озвалася чорнява панна, — хмикнув Фрадер і повернувся до Гессі. — Мати не раз розповідала, що, коли гостювала в цьому домі, помітила вашу звичку уникати розмов. Натомість ви трощили блюдця.

Дівчина відчула, що її сила спротиву гасне.

— Гестія Амалія, — втрутилась Генріка замість того, щоб розсміятись. Голос її був гострим, як лезо кухонного ножа, котрим пані Моррінда нарізала двоповерховий торт.

— Перепрошую? — Фрадер із ввічливим інтересом зиркнув на неї.

Гессі розуміла, що він оцінює Генріку — і оцінює позитивно. Вона ж красуня. Утім, зараз він бачив лише обличчя. Тому здивувався так, наче перед ним була красива картина, котра раптом вирішила бути чимось більшим, ніж просто картиною.

— Мою сестру, шановні, звуть Гестія Амалія, а не «чорнява панна». І якщо у вас достатньо клепки, щоб рахувати наш битий посуд, що, поза сумнівом, дуже личить молодим розумникам, то вже ж запам’ятати ім’я вам має бути під силу. Чи я помиляюсь? — Вона раптом підвелася з крісла й наче виросла над гостями.

Генріка вперла руки в боки, і в Гессі було тверде переконання, що ще мить — і сестра візьме обох Тавішів за комірці дорогих сорочок і просто через скляні двері виштовхає на веранду, під дрібний і холодний вечірній дощик.

Здається, вони відчули те саме, бо раптом притихли. Фрадер сьорбнув чай, а тоді смикнув брата.

— Ми ліпше повернемось до столу. Раді цьому вечору, панянки. Перепрошую за різкість.

Двері за Тавішами грюкнули, хоча не більше, ніж дозволяли правила пристойності.

Генріка опустилася назад у крісло і приклала долоню до чола:

— Ох-х, матінка буде страх яка невдоволена, коли побачить, що Тавіші втекли од нас. Але вони дурні.

— Вони дурні, — повторила Гессі й розсміялась. — Але славно ти їм язики припнула.

— Це було неважко. Щойно уявляю ту Олейн в Оллішів, так зло й бере. З одної гілки ягоди!

— Я бачила на ринку Доанну, — тихо, проте з торжеством у голосі повідомила пані Катаніка на недільних посиденьках у цукерні.

— І я! — докинув Лаллі, котрий колупав срібною ложечкою бісквіт, з якого він уже з’їв усі кремові троянди.

— Як вона? — спитала матінка коротко.

Гессі розуміла: та геть невдоволена тим, що наречена Аїдена ходить собі на ринок і — страх який! — купує там овочі замість служниці, а до них у гості не заходить. Це ж тоді все пристойне товариство неодмінно помітить повернення панни Доанни. І буде шепотітись, що її у Фаулі-Прейшерів страшенно не любили. І тому вона тримається окремо, ніби й не була їм майже рідною. Або ще казатимуть, що Фаулі-Прейшери геть про неї не дбають і покинули напризволяще після смерті Аїдена. Або ж вигадають, що її звинуватили в його смерті чи щось гірше. Загалом, хай там як, матінка вже спала й бачила, як пані Катаніка з пані Маріольтою чи з пані Тавіш їдять медові пряники і перемовляються про те, як вона, Дорі Фаулі, загнобила свою ймовірну невістку.

Лукаві очі пані Катаніки свідчили, що такі розмови вже точаться. Проте вона набрала собі ще варення і спокійно відповіла:

— О, вигляд має дуже бадьоренький. Наче нічого й не було. Дивна. Якісь там квіточки у волоссі. Шаль зелена, як у дівчинки. Проте аж світиться. Не інакше, як знову заміж ладиться!

— За кого ж? — оторопіла матінка.

— Оцього вже не знаю. Ви б із нею поговорили, може б, і розказала.

Гессі зрозуміла, що й пані Катаніку з’їдає інтерес щодо того, чого це Доанна така невиправдано щаслива й радісна. І як оце їм пояснити, що вона просто вирішила жити?..

— Може, вона з’їла багато смачних тістечок? Чи їй купили коня? — висунув свою версію Лаллі, котрий уже доїв бісквіт і тепер диригував ложкою в повітрі, наче перед ним був цілий оркестр.

— Алістале, я тобі скільки разів казала не втручатись у розмови дорослих? — Пані Катаніка пригладила жорсткі кучері на голові сина так, що він аж утиснув голову в плечі.

— Ми могли б самі до неї навідатись, — запропонувала Гессі.

Вона була певна, що панна Доанна не відмовиться почастувати матінку чаєм на своїй красивій веранді з краєвидом на ліс. Проте матінка примружила очі й подивилася за вікно з таким виразом обличчя, ніби побачила там злого ворога. Гессі сиділа спиною до вікна, і на мить у її уяві промайнуло манто мадаме Малейн Рошері, проте коли вона озирнулася, то з полегшенням не помітила ні сліду фіренської красуні. Натомість вулицею поспішала Генріка. За нею широкими кроками йшов Морґін Олліш. Здається, сестра була на нього зла.

— Син Оллішів? — пані Катаніка поблажливо пхикнула. — Дівчинка виросла?

— Вона так тільки думає, — матінка провела доньку поглядом. — Ці ігри довго не тривають.

— Та певне. Я ж пам’ятаю, як ти сама і син того…

— Припини, Ніко! — Матінка постукала пальцем по столу.

— Припиняю, припиняю!

Гессі, безумовно, хотілося знати щось про минуле матінки, та проте ні вона, ні батько ніколи не згадували при дітях свою молодість. Так, ніби життя їхні розпочались виключно після одруження. Утім, мабуть, у цьому був і вияв турботи: не дуже приємно розповідати дітям про своє перше кохання, коли з нього нічого не вийшло.

Гессі знову зиркнула за вікно, та Генріки там не було. Але вже, мабуть, увечері вона розповість, куди так поспішала і чого дратувалась через Морґіна Олліша.

Розділ 9. Чому корисно допомагати незнайомцям

— Я така нещасна, Гесті, — поскаржилась Генріка і обвела пальчиком тарілку з маленькими кульками печива.

— Дитинко, гріх так казати, — утрутилась тітка Фресія, попиваючи чай зі смугастої чашки.

Вона сиділа в кріслі-гойдалці, накрита двома пледами попри раптову спеку. Обличчя тітоньки здавалось безтурботним і сонячним, як іще один сонях поруч із тими, котрі влітку паленіли в її саду.

— Але ж Моррі не зможе піти зі мною на бал! — Генріка придушила печиво пальцем, і з нього посипались крихти.

Гессі слухала мовчки — вона знала, що сестрі треба виговоритись, перш ніж вона почує когось іншого.

— Заклопотаний! Теж мені… заклопотаний! — гнівно видихнула та.

— Випий компоту — полегшає, — запропонувала тітка Фресія.

Вона варила чарівний ягідний компот і була, здається, певна, що він допомагає від будь-яких бід. Принаймні Гессі пам’ятала, що в дитинстві, коли вони гостювали в тітки, бігали в її величезному саду і розбивали лікті й коліна, вона завжди поїла їх компотом і примовляла, що він найліпше допомагає загоїти розбиті колінця чи навіть серця. Тоді, щоправда, Гессі не розуміла, як можна розбити серце — воно ж не вазочка й навіть не чашка. Але тітка хитала головою та примовляла, що їй і не треба того знати, принаймні поки що.

Генріка схлипнула, хоча ні сльози на її очах не було.

— Він, бачте, мусить їхати в Астірі! В Астірі, Гесті! Астірі ж… далеко! Але ні, батькові їхньому конче треба саме тоді, коли бал! Переговорити з тамтешніми видавцями. Навідати родину. Домовитись про постачання ще деяких новинок. Бачте, новинок їм мало! Бачте, горить їм їхати!

— Мабуть, це справді важливо.

— Бал — це теж важливо! Та він узагалі раз на рік! А в нас — ще й перший.

— Ще будуть танці на літньому фестивалі… І цьогоріч нас, мабуть, відпустять туди самих.

— О, танці на літньому фестивалі! — усміхнулась тітка Фресія, мовби щойно прокинулася. — Пам’ятаю, коли мій наречений перед від’їздом до Ітеллі покликав мене туди, ми протанцювали до світанку, а потім ще гуляли в парку, бо я все боялась іти додому, щоб батьки не сварили…

Генріка закотила очі. Вона, як і матінка, вважала, що наречений з Ітеллі — одна з вигадок тітки Фресії. Проте Гессі надто добре вже уявляла того веселого й смаглявого Мартіно, котрий носив піджак на плечі, в’язав на шиї пурпурову хустинку до свят і міг без проблем залізти на дерево, щоб зняти капелюшок його панни, зірваний вітром. Певно, так вони й познайомились: юна красуня втрапила в біду з капелюшком, і раптовий знайомець допоміг їй, а вона у віддяку покликала його на чай, а він приніс їй оберемок пахучих польових квітів, а тоді…

— Ох, чому-у в мене все так погано? — протягнула сестра, розвіюючи роздуми про Мартіно з Ітеллі.

— Генрі, а ти хоча б запитувала в Морґіна, як справи в їхній книгарні? — Гессі перервала потік нарікань питанням, котре її справді цікавило.

— Не знаю. Він не любить говорити про книгарню. Каже, що роботі час на роботі. Та і я нічого не тямлю в тому, то навіщо випитувати…

— А що, як вони хочуть розширити мережу? Що, як їм саме тепер випав дуже гарний шанс? Ти й досі певна, що це менш важливо, ніж кілька танців у ніч балу?

Генріка замовкла. Рідкісний момент.

Тітка Фресія похитала головою:

— Ін-хвестори. Понавчалися розумних слів у тому вашому коледжі. У мої часи дівчатка собі тим голову не забивали. Усім відомо, що дівчині доста бути гарненькою, щоб її взяли навіть без статків. А ви, на щастя, і гарненькі, і, тьху-тьху, вигідні наречені. І не треба вам перейматися за ті інхвестори.

Гессі хотіла заперечити, що в житті є ще багато гарних речей, крім вдалого шлюбу, але передумала. Іноді старші пані були такі певні у своїй правоті, що переконувати їх у чомусь — то лише засмучувати.

— Я хочу вас сфотографувати, — запропонувала натомість.

Гессі не бачила довкола тітки Фресії аури смутку чи горя, проте їй дуже захотілось зробити щось для старої пані.

— Мені надіти капелюшка з квіточками? — Тітка кокетливо повернула голову вбік і всміхнулась, наче роздумувала, яким боком їй краще опинитися в кадрі.

— Як забажаєте!

— Генрі, дитинко, принеси-но мені того капелюшка. Він у коридорі, на поличці біля дзеркала!

Генріка коротко кивнула і вибігла так, мовби за нею хтось гнався.

— А хто такий той Моррі, — спитала тітка Фресія пошепки, — що наша Генрі так переймається через нього?

— То старший син Олліша. Морґін. З книгарні в центрі.

— О! То добре. Я завжди любила юнаків, котрі читають багато книжок. Вони можуть щось цікаве розповісти, і манери в них зазвичай ліпші, ніж у тих, котрі ввечері лише грають у карти чи більярд. Тільки скажіть тому Оллішеві, жеб не їхав до Ітеллі. В Ітеллі дуже гарно, направду. Тому ніхто й вертатись не хоче.

— Тітонько! — Генріка прибігла з капелюшком, котрий квітчали фіолетові й вишневі пелюстки, помережані темними стрічками.

— Дякую, зірочко. — Тітка Фресія поправила волосся і примостила капелюшок на голову. Їй личило. Гессі вдоволено кивнула.

Клац!

Після гостини в тітки Фресії Генріка стала менше сумувати і, здається, геть занурилась у готування до балу. Гессі теж цілком потонула в радісному хвилюванні й передчутті свята, коли приміряла в ательє пані Олай майже готову сукенку.

— То як? — Власниця ательє кружляла довкола неї разом із помічницею, поправляючи то тут, то там.

— Вона чарівна! — Гессі крутнулася вправо, тоді вліво, стежачи за тим, як розлітаються хвилі лимонного мережива й шовку. — Саме така, як мені наснилась!

— Пречудово! Я теж вдоволена. Тоді завтра ми закінчимо з ґудзичками, і можеш зайти з матінкою забрати.

— Дякую вам! — Гессі, мало не танцюючи, вистрибнула з ательє, тоді роззирнулась, щоб ніхто її не помітив, і покружляла, уявляючи, що божественна лимонна сукенка вже на ній.

Їй здавалося, що все довкола наповнене музикою і кожна лінія: віконна рама, струна ліхтарного стовпа, мереживний паркан довкола чужого саду — усе це насправді одна велика й продумана картина, де все на своєму місці. І вона сама — теж частина цієї картини. Гессі розкинула руки й подивилась угору.

Згадалось, як колись Аїден казав, що іноді корисно зупинятись, задирати голову й дивитись на небо. Він казав тоді, що люди рідко це роблять, але насправді це конче потрібно, бо тоді — особливо вночі — можна побачити, що довкола все — нескінченна, магічна історія. Що ми не самі. Що сотні, тисячі світів зорять нам у вічності, і це сповнює такого відчуття повноти й щастя, аж хочеться сміятись; а іноді, навпаки, наганяє острах, і тоді ліпше тримати когось за руку. Щоб не відірватись випадково від землі і не впасти в небо…

Аїден мав звичку, котра дуже не подобалась матінці: вибиратись уночі на дах і лежати там, розглядаючи зірки та курячи тютюн із подарованої Доанною табакерки. Гессі всміхнулась, пригадавши це. Брат і курити став, бо наречена — тоді ще не наречена навіть, а просто «найкрасивіша дівчина в місті» — подарувала йому маленьку філігранну срібну табакерку. То було на початку їхнього знайомства, коли вони ще мало знали одне одного. Утім, Доанні теж довелося пробити дірки у вухах, щоб носити смарагдові сережки, подаровані Аїденом. Тож вони були одне одного варті. Були дуже щасливі разом.

— Гестіє Амаліє? — Голос висмикнув Гессі зі споглядання неба.

Вона схилила голову й дуже здивувалась. Адже перед нею стояв Фрадер Тавіш власною персоною. Руки йому обривали великі пакунки, і дівчина замислилась, як це Фрадер, такий гордий юнак, несе стільки всього без служки. За денного світла старший син Тавішів не видавався таким зверхнім, як тоді, коли гостював у них і на пару з молодшим, Берденом, насміхався з них із Генрікою.

— Доброго дня, — кивнула дівчина стримано.

— Доброго. Ви теж шиєтеся в ательє Олай? — Він хитнув пакетами в руках, і там зашелестіли тканини та обгортковий папір.

— Так, — відповіла вона коротко. Не хотілося зайвий раз говорити із сином Тавішів. Він їй не подобався.

Проте Фрадер подивився на неї уважно — очі його були темні й гострі, натомість волосся доволі світле. Такий контраст завжди гарно запам’ятовується.

— Гестіє Амаліє, я хотів би перепросити. Ми з братом негарно повелися, ще й у гостях. Я б не хотів виправдовувати себе чи брата, але це неправильно. Ми напередодні посперечалися з ріднею, і… Утім, це не важливо. Вибачте мені.

Дівчина секунду вагалась, що ж їй відповісти, проте це було просто.

— Гаразд. Усе гаразд.

Фрадер розслабив плечі. Хоча він скидався на особу, котра завжди виструнчена, мов солдат із почесної варти.

— Тоді… Гестіє Амаліє, чи могла б ти передати прохання про вибачення і своїй сестрі? Я хотів надіслати їй щось у дарунок, щоб перепросити, але і твої прихильні слова не будуть зайвими.

— Я передам, — погодилась Гессі, відчуваючи слабкий укол через те, що все знову стосується лише Генріки. Вона чомусь була певна, що, якби не сестра, Тавіш не прагнув би перепрошувати за той вечір. Проте, з іншого боку, — що їй цей Тавіш узагалі? Нічогісінько. Тож треба просто ввічливо побалакати з ним і все забути.

— Вдячний, — відказав він. — Я, власне, планував запросити Генріку Агустанію бути моєю партнеркою на балу.

— Ти ще маєш час сказати це сам. Даруй, але цього я передавати не буду.

— Так, звичайно. Я вважав би себе вельми неґречним, якби передавав таке запрошення через когось третього. — Фрадер Тавіш поправив пакети, котрих було забагато. — Мої найщиріші вітання вашій родині!

Юнак пішов дуже швидко, проте поспішність анітрохи не стирала з нього ореолу власної сили й значущості.

Гессі подивилась Фрадерові вслід і задумалась, як учинила б вона на місці Генріки. Якби, скажімо, блакитноокий не міг піти з нею на бал… Утім, він і не може. А якщо може — то не піде. Він узагалі не з’являвся вже давно, і Гессі гадала, що вони більше не зустрінуться. Проте книга про Аїдена досі була на своєму місці. І надпис «Дорогій Гестії». А вони видавались їй своєрідним містком, котрий з’єднував її з таємничим блакитнооким, а отже, він десь є. І це наповнює її життя крапелькою магії. А крапелька магії потрібна всім. Адже вона змінює світ довкола.

АЇДен ~ Академія

— Наша сила змінює світ довкола нас? — перепитав я, визираючи з-за величезної книги, з котрої пробував штудіювати правила.

— Авжеж, — кивнув Полі. — Утім, я особисто вважаю, що наявність будь-якої надприродної сили — це не основне. Задумайся: ми завжди змінюємо світ довкола. Кожним словом. Кожним учинком, кожним…

— Узагальнюєш. — Я обірвав його речення, бо вже запримітив цю схильність до тривалих філософських роздумів. — Я про цілком собі реальні речі. Про які на останній лекції говорили.

— Я спрощую. Загалом, лише хотів сказати, що для того, щоб змінювати світ на краще, якісь надзвичайні вміння не обов’язкові. Кожен із нас сам-один, і коли ми робимо щось, аби принести іншим щастя, то відчуваємо цим свою причетність до чужих життів… і це робить щасливішими нас. Якось так. — Полі нервово всміхнувся. — Я мало знаю про щастя, направду. Давай ліпше розпитай мене про мистецтво. Якраз маю натхнення на красиву баладу.

— У-у, альтруїст. — Мене розвеселили його роздуми про щастя.

Полі реготнув:

— А ти ще не помітив, що я — сама доброта? Он скільки часу тобі все пояснював-показував тут.

— Це тому, що тобі потрібно, щоб я підтримував під час вступу в Тріаду тебе, а не Розе.

— Так. Але ще ти доволі приємний співрозмовник.

Я хмикнув і повернувся до читання. Нещодавно дізнався, що тут є така річ, як кандидати в Тріаду — група найсильніших студентів, котрим і всілякі привілеї, і ще якісь радості. Та щоб утрапити в цю Тріаду, треба скласти іспит перед викладачами й зібрати цілу «групу підтримки», котра виступить за тебе. Полі та Розе обоє претендували на це. А що мене вважали тут дуже сильним і важливим, бо якийсь древній Аїд таким і був, то кожен із потенційних кандидатів намагався переманити мене на свій бік. Я поки не давав точної відповіді жодному. Подейкували, що кандидати в Тріаду мають ширші повноваження, які цікавили й мене самого. Наприклад, можливість вийти за Браму. Або піти ще далі.

Додому. От що я хотів. Навіть якщо про мене забули. Навіть якщо мене там, скажімо, не зможуть бачити. Адже я їх любив і — на відміну від Полі та інших студентів — не забув анічогісінько зі свого життя. Кажуть, це якась помилка. Та тільки, зі свого боку, і я міг би сказати, що все тут — помилка.

Проте врешті я побачив сенс у тому, що нас зібрали в Академії, того дня, коли вперше зірвався. Кажуть, таке трапляється. Хвилі сил просто випалювали мене ізсередини, і я отямився, коли стіна в моїй кімнаті була вкрита тріщинами й кіптявою, наче після страшної пожежі. Так, було б погано, якби таке сталося зі мною вдома. А викладачі твердять, що це неодмінно б сталося. Бо така доля всіх, хто носить душі древніх і сили древніх. Принаймні тут не примушували носити ще й одяг древніх. Я б уже напевне не ступив і кроку зі своєї кімнати, якби на мене нап’яли ту подобу сукні й халата, в котрій радо походжали чоловіки, зображені на фресках, котрих по стінах було безліч!

Після інциденту зі зривом я ще трохи повагався, але врешті вирішив, що мені треба стати кандидатом до Тріади.

— Я точно прийду ввечері. — Даррін кивнув з ентузіазмом. — Батько залишає крамницю на мене, тому доведеться затриматись. Але Фауста не зрадіє, якщо пропущу її перший бал. Вона й так на батька два дні дулася, що він зібрався до Астірі саме тепер.

Гессі всміхнулась, згадавши, як злилася Генріка, і подумала, що життєрадісна Фауста Олліш, мабуть, спокійніша у виявах свого невдоволення.

— Я думаю, ввечері якраз буде все найцікавіше. — Гессі не подобалися довгі урочисті частини, крім того, їй видавалося, що за сонячного світла бал здаватиметься надто дитячим святом.

— То добре. Запиши мене в список на танець. А ліпше на два. — Даррін розсміявся дещо знервовано. — Хоча я поняття не маю, в якому стані мої вихідні туфлі. Певно, мати їх запхала кудись аж на дах, коли готувала оселю до нових меблів… Вибач. — Він потер кінчик носа. — Я не мав би цього казати.

— Нічого страшного. До речі, у нас нема списків на танці. Це вельми застаріла традиція, котрої в нашому коледжі не дотримуються, — пояснила Гессі. — Тому тобі доведеться просто підійти й запросити мене. Якщо захочеш.

— О, з таким завданням я зможу впоратись. Якщо, звичайно, там не буде натовпу інших охочих.

— Я не певна. Направду, багато хто має пару, а ще завжди приводить братів і сестер, то буде людно. А проте пані Ельріка… наша вчителька…. То вона казала, що неввічливо запрошувати тільки одну даму й потрібно постійно мінятись партнерами.

— Звучить непогано. Так. Дуже непогано. У мене буде шанс. — Даррін широко всміхнувся.

— І я так думаю. Тож побачимось. А тепер я маю йти. — Дівчина підвелася з лавки і поправила сукню. — У нас вельми багато підготувань, і останнім днями вдома всі такі роздратовані. Не хочу, щоб моє запізнення до вечері стало причиною чергової сварки.

— Чи мені не знати… — Даррін розвів руками. — Провести?

— Ні. — Гессі заперечно похитала головою. — Хочу прогулятись сама.

Брат Фаусти кивнув і дістав із кишені невелику книжку:

— Тоді я ще почитаю трохи. Якщо дощ не розпочнеться. — Він із сумнівом спідлоба зиркнув на важкі хмари. — Підступна погода! Очікуєш на сонце, а тобі в обличчя — злива і вітер!

Гессі всміхнулась кутиками губ і швидко пішла алеєю, остерігаючись дощу. Адже Даррінові додому ближче, а от вона наскрізь змокне, якщо не добереться вчасно.

А тоді на парковій алеї віддалік дівчина побачила Аїдена і незнайомого їй хлопця. Брат дивився просто на неї. Погляд його був важким і холодним — мороз по шкірі. Незнайомець із ним стояв упівоберта, його лиця Гессі не роздивилась, тільки світле, білясте волосся.

Вона відчула, що застукотіло серце, а ноги, легенькі, як підхоплені вітром осінні листочки, самі зірвались уперед.

Їй здалося, що алея видовжується, бо що довше вона бігла, то більше віддалялися Аїден та його супутник. Вони стали скидатися то на розмиті туманні силуети, то просто на тіні од гілок. І врешті розтанули в повітрі, як дим.

Гессі спинилась і вперлась у коліна руками, щоб перевести дух.

«То не він», — спробувала заспокоїтися дівчина.

Аїденів погляд таким холодним ніколи не був. Навіть тоді, коли матінка казала, що не хоче бачити у своєму домі дочку Масоллі. Навіть тоді, коли він захворів. Навіть тоді, коли лікар повідомив, що справи його погані… Аїден завжди всміхався. Аїден завжди відповідав спокійно й упевнено, що він зможе все. Аїденові не треба було показних відчуженості чи злості.

Гессі відчула, як усередині все стискається. Але тоді кілька разів глибоко вдихнула й проговорила скоромовкою:

— Аїден мав свій шлях. Аїден мав свій шлях. Аїден любить нас.

І їй полегшало.

— Юна красуне, а чи не допоможете двом заблукалим подорожнім? — Дідусь перепинив Гестію, щойно вона вийшла з парку до мосту Каранії. Звідти йти додому було довше, проте, переслідуючи видиво, котре нагадало їй Аїдена, вона забігла трохи не туди.

— Допоможу, звичайно.

Гессі окинула поглядом дідуся — попри білу-білу шевелюру і коротку борідку, шкіра його була темно-смаглява, а очі — лукаві й добрі.

— Доброго дня, юна панночко! — докинув супутник дідуся, котрий підтримував його попід руку.

Чоловік мав таку ж засмаглу шкіру, а очі його нагадали Гессі два відполіровані каштани, котрих повно блищало на алеях парку восени.

— Доброго дня. Чим вам допомогти?

— Ми шукаємо вулицю… як же вона?.. — Дідусь став клацати пальцями й перевів погляд на свого супутника: — То як вона звалась?

— Магнолій? — послужливо спитав чоловік.

— Та нє-є!

— Майорану?

— Тю, придумаєш таке!

— Мальв?

— Ой, помовч ліпше! Перепрошую, юна красуне, мій онучок наче ще й молодецький, а клепки в нього, хай пробачить моя матінка, як у дівки, котра гуляє з трьома та все не знає, з котрим їй ліпше!

Гессі слабко всміхнулась, не певна, як реагувати на таку заувагу, і додала:

— Якщо вулиця починається на «ма», то я не певна, яка це. Але на вулиці Каменярів є особняк Масоллі. Може, вам до них?

— Масоллі! — вигукнув дідусь радісно й аж здійняв руку до неба. — Як файненько, що вони ще тутай! Нашого квіту по всьому… Так, про що це я?.. Вулиця… Як звалась та вулиця?

— Діду, панянка, може, поспішає, а ви її затримуєте.

— Ні-ні. — Гессі заперечно похитала головою. — Я радо вам допоможу.

— Та… — дідусь махнув рукою. — Біс із нею, з тією вулицею. Скажи, золотко, ліпше, де дім Моуроссі?

— Моуроссі? — Гессі замислилась на мить, пригадуючи це прізвище, але ні, нічого не пригадала. — Вибачте, я не знаю такого.

— Аброзіоні?

— О, вони поїхали. Давно дуже. А дім їхній згорів. У всіх газетах писали.

Дідусь скривився, ніби його різонули чимось.

— Руеми?

— Наче перебралися до Фіренсу.

— А…

З кожним прізвищем Гессі здавалося, що дідусь стає дедалі старішим і сумнішим, наче новини про те, що всі його давні друзі вже не тут, примушували його відчувати вагу часу. І його незворотність.

Нарешті він підвів посмутнілий погляд на Гессі і спитав зовсім тихо:

— А Фаулі? Мадонна Фресія Фаулі… вона?..

— Моя тітонька. Тут недалечко живе, — відповіла Гессі швидко.

Почувши це, дідусь просвітлів на обличчі, і його каштанові, як і в онука, очі засвітилися живим вогнем.

— Фресія? Мадонна Фресія жива й щасливо днює? — Він задер голову і зареготав так, що випадковий перехожий зиркнув і аж сіпнувся від здивування. — Ха! Ха-а!..

— Діду, їй-богу, спокійніше будьте. — Онук поклав руку старенькому на плече. — Тут же, знаєте, не заведено так бурхливо реагувати.

— Ой, що ти тямиш! Радість у мене! — Дід махнув на нього рукою. — Юна красуне з добрими новинами, скажіть же мені, де живе мадонна Фаулі?

Гессі округлила очі, не розуміючи, чого дідусь зве тітоньку таким чудним іменем, аж тоді пригадала, що таке поважне звертання до панн заведене в Ітеллі.

— Ідете через міст, — показала вона швиденько. — Потім праворуч. На розі буде велика книгарня Оллішів, минаєте її і ще два повороти минаєте. Далі побачите високу білу вежу, а за нею буде ательє. «Олай і трояндовий джем» зветься, — пояснила Гессі. — От за ательє такий круглий скверик, а від нього — вулиця Зоряна. Третій дім із великим заквітчаним садочком — то дім тітоньки Фресії. Може, вас провести?

— Ні! Вже ж знайдемо, — радісно заявив дідусь. Він тут же наче виріс, випростався, і Гессі раптом подумала, що дідусем його звати зарано. Просто сивий чоловік, але який жвавий і яскравий! — Дякуємо, панянко!

— А ви… ви не з Ітеллі часом?

— А таки схожі? — примружив одне око дідусь.

— Так! Схожі! — Утішена здогадкою, Гессі сплеснула в долоні і зовсім навмання додала: — І звуть вас — Мартіно!

Тут уже гість подивився на неї з краплею підозри, а тоді розсміявся — гучно й заливчасто:

— Ну й ну! А панянка в нас непроста! Так, кралечко. Я — Мартіан Сольфрей, і коли мені було років десь, як ото тобі, то дівчата кликали мене не інакше як Мартіно. Не втямлю, звідки ти це знаєш, але тому ти мені ще більш подобаєшся! Спасибі!

Він різко розвернувся й пішов по мосту сам. Натомість його супутник зиркнув на Гессі вибачливо:

— Мій дід — то такий ураган. Жодної миті спокою…

— О, це ж весело!

— Та так… А ви казали… Вибачте, ви згадували про ательє…

— Пані Олай?

— Амрі, ану шуруй за мною! — гучний голос дідуся Мартіно долинув уже від середини мосту, і його внук, так і не дізнавшись того, що його зацікавило, шугнув за ним, а поли його дорожнього плаща розлітались, як крила шпака.

Гессі подивилась їм услід, схопила камеру і швиденько сфотографувала двійко ітеллійців, поки ті не зникли з поля зору її об’єктива. Раптом на кришечці камери засвітилась крихітна червона лампа, котрої Гессі раніше не помічала. Проте більше нічого не сталося.

А тоді крапля дощу впала на кінчик носа.

— Дякую, Аїдене… — шепнула Гессі, підставляючи долоню під наступні краплі.

Адже то він привів її сюди. Поза сумнівом, він.

— Гестіє Амаліє, у тебе, я сподіваюсь, була достатньо поважна причина, щоб запізнитись? — спитала матінка з порога.

— Я запізнилась, бо показувала дорогу панові Мартіану.

— І хто такий пан Мартіан?

— Мартіно. Той, про якого розповідала тітка Фресія. Її наречений, котрий поїхав до Ітеллі.

— Гестіє, немає ніякого Мартіно! — Матінка, здавалось, готова була вибухнути криком, проте тільки кашлянула й додала суворо й холодно: — Дорогенька моя, ліпше тобі припинити вигадувати казочки. А тепер мерщій умиватись.

— Так, звичайно.

Гессі відчула, що сили швидко покидають її, і в коридорі мало не схопилась за шафу, щоб не впасти. Проте втрималась. Інакше матінка вже б точно вирішила, що вона знову хвора й слабка, а тоді її замкнули б удома, і… ні-ні-ні, погана це буде ідея за кілька днів до свята!

— А де батечко? — Гессі помітила його відсутність, коли після вмивання зайшла в їдальню.

Генріка виразно вирячила на неї очі, проте запізно.

— Має багато роботи, — відповіла матінка безбарвним голосом.

— …Ну що? — спитала Гессі після вечері, коли вони з сестрою сиділи в залі з роялем на одному вузькому диванчику.

— Чи не бачиш, яка матінка невдоволена? — напосіла на неї сестра.

— Більше, ніж завжди? — зіронізувала Гессі.

— Їй-богу, іноді мені здається, що ти за своїми мріями й рожевими хмарами більше нічого не бачиш. — Генріка пирхнула й ударила по клавіші рояля. Та озвалась низькою нотою, котра віддзвонювала загрозою.

— Я зустріла пана Мартіно з Ітеллі. Того, котрий був нареченим тітки Фресії.

— Ага, а ще ти зустріла Аїдена, а ще — таємничого блакитноокого красеня й казкову королеву Саванатту! — перекривила її сестра.

Гессі міцно-міцно стулила губи. Сумно, але сестра слухала її направду лише тоді, коли їй самій було щось треба. Або ж якщо йшлося про Оллішів.

— Даррін буде на балу. Увечері принаймні, — сказала вона.

— Тішишся? — тепер голос Генрі звучав примирливо. Наче те, що Гессі спілкується з Дарріном Оллішем, зменшує всі її провини.

— Матиму з ким потанцювати трохи.

— Це ж він розкаже Морґінові, що я пішла з Тавішем. — Генріка скривилась і закусила ніготь. Вочевидь, Фрадер виявився швидким і вже дістав згоду. — Слухай, може, попросиш його, щоб не казав?

— Однаково там буде і Фауста, і ще багато людей. Ти можеш кожного танцю змінювати партнерів, як казала пані Ельріка, і до кінця балу ніхто й не згадає, що ти прийшла з Тавішем.

— Ох, ти нічого не тямиш!

— Ти теж, — шепнула Гессі зовсім тихо, щоб сестра її не розчула.

Перед сном вона ще раз подивилась на камеру — червона лампа світилася в темряві кімнати, як око маленького чудовиська, котре ховалось усередині пристрою та спостерігало за нею.

Розділ 10. Побажання від блакитноокого

Блакитні троянди лежали на підвіконні. Підвіконня було на третьому поверсі.

У день балу Гестія прокинулась на світанку, бо серце неспокійно гупало, а ковдра тиснула важкістю. У ліжку ніяк не лежалось. Дівчина відчувала задуху, тому вибралась із постелі, підскочила до вікна й розчахнула його.

І побачила букет.

Блакитні троянди здавалися зітканими з того напівпрозорого туману, котрий заполонив на вулиці геть усе і пророчив холодний і похмурий день. Гессі торкнулась їхніх пелюсток і завмерла. Холодні! Вологі від туману й роси. І трохи чарівні. До синьої стрічки, якою вони були недбало перев’язані, кріпилася записка.

«Шановній панянці з побажаннями незабутнього свята. Якби міг бути присутній, попросив би вашої згоди на якийсь танець».

Ні підпису, нічого більше.

Гессі стояла перед вікном у самій довгій нічній сорочці й не відчувала ні вітру, ні холодних крапель, котрі осідали на її лице, волосся й руки.

Вона справжня! Записка з буквами, що вивела його рука. Вони сущі — ледь розтягнуте вгору «о», уривчасте «я», котрому бракує хвостика, довге й стрімке «р», що виділяється на тлі решти.

Гессі спохопилася, швидко забрала вологі квіти до кімнати й зачинила вікно. Щойно дівчина зробила це, як по тілу пробігли дрижаки. Вона заскочила під ковдру, натягнула її до підборіддя, досі стискаючи в долоні записку.

Пальці розігрілись. І водночас напосів сміх. Спочатку Гессі хихотіла собі тихенько під носа, потім розреготалась на все горло, ховаючи голову в пухкій подушці, і загамселила ногами по ліжку, розбурхуючи ковдру.

І як же це було добре!

— О святі небеса, що це ти затіяла? — Генріка забігла без стуку, в самій нічній сорочці. Її волосся, зв’язане червоною стрічкою, було незвично розкуйовдженим.

— Генрі, о Ге-енрі! — Гессі втирала сльози, котрі виступили від сміху в кутиках очей. — Який же сьогодні хороший день!

— Здуріла, — буркнула Генріка собі під носа й буденним тоном додала: — Моя сестра в день балу здуріла остаточно. І не могла почекати ще хоча б день-два.

Гессі пирхнула та знову зайшлася сміхом, не маючи сил стриматись.

— Гаразд. Що сталося? — Сестра підійшла до ліжка, і погляд її впав на букет. — Гесті, чого не поставила квіти у вазу? Засохнуть же! І чого вони такі мокрі? Бр-р… Лише не кажи, що пролила щось. І чого ти така червона?

— Генрі, заспокойся ж бо. Твоя сестра всього лиш має гарний настрій.

— Та я вже бачу. — Генріка на мить стала схожою на матінку. — Твій «гарний настрій» має ім’я?

Гессі похитала головою, і темні пасма, котрі вже трохи відросли, замайоріли в неї перед очима.

— Тоді не здіймай шуму, бо, закладаюсь на десерт, ти вже розбудила своїм реготом усіх — звідси і аж до річки! — Генріка здмухнула кучері з очей. — А якщо не відпочити як слід, то який вигляд ми матимемо ввечері?

— Пречудовий вигляд, — відповіла Гессі, сповнена радісних дзвіночків від маківки до п’ят. — Особливо ти. — Вона знала, що Генріці буде приємно це почути, тому лестила безсовісно. — У тебе ж така сукенка! На її тлі твої коси ввечері здаватимуться просто-таки зоряним вогнищем.

— Ну-ну. — Генріка міцно стулила губи, проте усмішка проглядала на її рум’яному обличчі, і Гессі подумала, що сестра насправді красуня. Навіть на світанку, навіть з розтріпаними косами й у сорочці для сну.

— Я не можу заснути, — зізналась Гессі.

— Я теж, — раптом відповіла сестра і довірливо повела далі, присівши на ліжко. — Ой, нервів же скільки! Я звечора й ароматні краплі вдихала, і провітрювала кімнату, та все одно.

— А я геть спітніла під ковдрою.

— А в мене нило праве коліно. Я все згадувала, як колись забила його, і злякалась, що воно саме сьогодні ввечері дасть про себе знати! І я танцюватиму погано.

— Прегарно ти танцюватимеш!

Генріка важко зітхнула, а тоді похитала головою.

— Твоя правда. Пані Валіє казала, що ми молодчинки.

— І пір’їнки.

— І голубоньки.

— І…

Генрі подивилась на Гессі, і вони, не змовляючись, розсміялися. Заснути до сніданку їм уже не вдалось.

Гессі здавалось, що вона тільки-тільки прокинулась на зорі, а от уже пані Моррінда прийшла будити їх і відправила до ванної. Гаряча вода парувала і змивала рештки сну, а кахлі на підлозі були такі холодні, що Гессі переминалася з ноги на ногу, щоб тільки не стояти на них, а тоді послизнулась і мало не впала. Управителька втримала її впевненим рухом і безмовно похитала головою, що мало б означати: «Гестіє Амаліє, ти така безвідповідальна, що я не здивуюсь, якщо ти зламаєш собі щось просто-таки в день балу, проте я ані слівця про це не скажу, ані слівця!»

Далі був сніданок — довгий і нудний, бо їсти зовсім не хотілось. Та матінка суворо попередила, що без сніданку ніхто з дому не вийде. Потім пані Моррінда, котра з цієї нагоди сьогодні не пішла до цукерні, укладала їм волосся, а нова служниця — її звали Увві — їй допомагала. Гессі завили коси та уклали їх рівнесенько, мовби намалювали на полотні. Друга служниця, Ульві, підготувала весь одяг, і зовсім швидко проминув час убирання — панчішки, нова шовкова білизна, потім сукенка з лимонного шовку, темно-синя накидка й такі ж темні туфлі. Медальйон на шию, сапфірова брошка й сережки — подарунок батечка до першого балу. Гессі дивилась на себе в дзеркало й усміхалась.

— Ти гарненька, — похвалила її Генріка.

— Ти захоплива, — відповіла вона сестрі.

Смарагдова сукенка мінилась на сонці, і руді кучері Генрі справді були схожі на живий вогонь.

— Ану хутчіш сюди! — покликала їх матінка.

Вона дістала свої скарби й підмалювала їм губи червоно-рожевою помадою, а тоді щоки — світлими рум’янами. Похитала головою і розтерла рум’яна по щоках Гессі сильніше, бідкаючись, що не той відтінок. А тоді бризнула парфумів, котрі пахнули, як вечір у саду Ітеллі.

Тітка Фресія принесла їм мереживних хустинок у подарунок. Вона твердила, що в кожної пристойної панянки має бути гарна хустинка, але найбільша майстерність — вчасно впустити її й очікувати, щоб подали. І за жодної умови не схилятись по неї самій.

Нарешті приїхав батько, і вони всі разом вирушили до коледжу.

У Гессі був пречудовий настрій. Вона перекинула накидку через руку, бо сонце припікало. Над воротами майорів великий плакат, котрий повідомляв, що сьогодні святковий день. Прочитавши надпис, дівчина згадала про Аїдена, який на самому початку книги теж стояв перед Брамою, і їй здалося, що вона зараз на порозі чогось зовсім нового, цікавого й захопливого.

Урочистості завжди видавались Гессі найбільш нудною частиною будь-якого свята. Вона не була певна, що в півкруглій актовій залі є хоча б хтось, кому цікаво слухати привітальне слово пана директора, його заступників, їхніх заступників, пана з міської ради і врешті почесне слово випускниці.

Приблизно на третій промові Гессі стала роззиратись на інших, краєм вуха слухаючи про блискучі перспективи, цвіт їхнього коледжу та ті неймовірні висоти, які чекають на всіх випускниць. Іноді вона не стримувалась і всміхалася, знаючи, що найвище досягнення для більшості випускниць — то вдале заміжжя.

Потім виступав хор коледжу, у котрому старанно витягувала високі ноти Генріка. І врешті їм дозволили вийти на свіже повітря, у дворик, де були розставлені столики з закусками й напоями. Гессі відчувала, що хоче перекусити, проте боялась вимастити сукню — на лимонному шовку будь-яка пляма стане дуже помітною. А ще тоді зітреться материна помада. Проте довго сумніватись не випало часу — гостей покликали до великої зали. Спочатку туди пішли всі батьки, друзі й родичі, а потім пані Ельріка і пані Віґґі, викладачка іншого класу, узялись розставляти їх парами для урочистого виходу. Конче треба було зберігати правильний порядок, бо ж зачитуватимуть їхні імена і не дуже добре вийти замість когось іншого.

Надворі сутеніло — повітря взялось рожевим, мов кисіль у великих скляних графинах, котрий стояв майже неторканим.

— Гестіє Амаліє! — пані Ельріка покликала її. — У тебе є пара?

Гессі роззирнулась. Генріка поважно тримала під руку Фрадера Тавіша, обличчя її здавалося напруженим, але й упевненим. Даррін ще не прийшов — або ж потрапив просто до зали з батьками та іншими гостями.

Дівчата без пар просто ставали собі по двоє — на випускному вечорі це вважалось доволі сумним, але на такому балу, котрий балансував між дитячим і дорослим святом, ніхто не бачив у цьому проблеми. Крім, можливо, особливо гордих панночок.

— Ні, — видихнула Гессі. — Нікого немає.

— Є! — м’який голос панни Доанни відповів одразу ж. До неї повернулася щонайменше половина присутніх.

— Масоллі! Це Доанна Масоллі! — шепіт пролетів по юрбі.

— А хіба ж вона не зникла?..

— А я чула, що вона померла, коли…

— Ого, що вона тут робить?

— Панянки, поводьтеся відповідно! — Пані Ельріка підвищила голос, хоч і сама роздивлялась Доанну з неприхованим інтересом і здивуванням, аж не помітила, як пір’їна з її пов’язки у волоссі вибилась набік.

— Панно Масоллі, — вчителька кивнула їй. — Ми раді бачити вас на святі. Після тривалої відсутності.

Доанна присіла в глибокому реверансі, ніби старовинна леді. Її коси чорніли, уквітчані ліловими й білими квітами та переплетені срібними нитками, а темно-зелена сукня з розкішною вишивкою нагадувала, що рід Масоллі все ж давній, багатий та знаний. І саме зараз Доанна, попри всі містечкові плітки, скидалася на царівну. Вона поправила зелену — подаровану Гессі — шаль, котра оголювала плечі, й усміхнулась ширше, наче раптова увага була їй дуже приємна:

— Гестіє, люба, ти ж не проти відкривати бал із моїм молодшим братом?

Гессі похитала головою.

— Чудово, то я повідомлю, щоб вас оголосили разом! — потішилась Доанна.

Дівчина подивилась на неї спідлоба. Річ у тому, що в нареченої Аїдена не було брата. Ні старшого, ні молодшого. Уся її рідня, крім батьків, жила в Ітеллі, та ще дехто — у Фіренсі. То що б це мало означати?

— Вечір добрий, панянко. Це ви Гестія Амалія, про яку я стільки чув? — Він, здавалось, з’явився просто з повітря, хоча насправді підійшов з боку алеї.

«Брат» анітрохи не був схожий на Доанну. Молоде, гладко поголене лице. Світле волосся, котре ледь завивалось на кінчиках і лежало акуратними хвилями. Сапфірові запонки личили до яскравих очей. Ніс здавався трохи завеликим і горбатим для його загалом симпатичного обличчя. Очі нагадали про блакитноокого — звичайно ж. Проте новоявлений «брат» Доанни не викликав у Гессі ні відчуття того, що повітря дзвенить, ні думки про те, що все раптом припиняє рух і стає дивним-дивним-дивним. Серце билося рівно. Дівчина була певна, що не бачила його раніше.

— Так. Я Гестія Амалія Фаулі-Прейшер. — Вона швиденько присіла, схрестивши ніжки. — Доброго вечора, пане…

— Поль, — відповів він. — Поль Дельф Масоллі.

І подав Гестії руку.

Велика зала, пофарбована пастельними барвами і прикрашена живими квітами, нагадала Гессі ілюстрації до старих книжок. Обабіч від входу й на балконах в очікуванні свята розмістились численні родини учениць. Тому кожній з них довелося пройти спочатку сходами нагору, а тоді довгим коридором між чужими батьками, тітками, сестрами, братами і бабусями, котрі — хто знудьговано, хто з інтересом, а хто оцінювально — розглядали дебютанток. А далі дівчата заходили в другу залу, де мали очікувати на перший танець.

Піднімаючись сходами, Романда Доон перечепилася через довгий шлейф сукні Орлі Аматі й мало не впала. Пані Ельріка наказала всім іти повільніше й дивитись під ноги. Правда, дивитись під ноги було складно — треба було ще розправити плечі й тримати голову вище. Гессі здавалося, що шия в неї затерпла ще до того, як вони з Полем наблизились до дверей. Проте пані Валіє так часто нагадувала їм про те, як важливо гарненько тримати себе, що зараз усі ці поради зринули в голові й геть сплутали думки.

— Панянка нервується? — Брат Доанни ворухнув ліктем, на мить притискаючи її руку до себе.

— Ні, — заперечила Гессі, зиркаючи на нього знизу вгору. — Ви гостюєте в панни Доанни? — спитала натомість.

— Так. Власне, тільки приїхав. А вона збиралась на свято. То й узяла мене із собою. Мені було цікаво побачити, як тут… усе.

Гессі з розумінням кивнула. Що ж. Якщо цей Поль щойно приїхав, тоді він справді може бути з родини Масоллі. Вона подумки всміхнулась. Надто багато останнім часом раптових зустрічей.

— І як тут усе? — спитала вже привітніше.

Тим часом десь із зали голос заступниці директора повідомив, що на бал заходить «панна Вієнна Дей Маар з її супутником Віленом Дей Мааром». Сукня Вієнни — суцільне сяйво місяця й водоспад мережива — майнула у дверях, і дівчина гордо зайшла досередини, тримаючи попід руку старшого брата.

— Трохи прохолодно. — Поль шморгнув носом. — Але загалом з того, що я встиг помітити, містечко ваше дуже симпатичне. Стільки зелені! Вчора втрапив під дощ. Гуляв з другом у парку.

Учора. Гессі згадала про дивне видиво з Аїденом і знову зиркнула на Поля.

Ні, такого не може бути.

— Ви ж казали, що тільки-но приїхали.

— То я висловився умовно. Було б не вельми ввічливо пропонувати свою компанію юній панянці в день її першого балу, якщо навіть не прийняв ванну після двох діб у потязі.

— Панна Гестія Амалія Фаулі-Прейшер і пан… — Заступниця директора запнулась, і Гессі вся похолола всередині від поганого передчуття. Якщо зараз виявиться, що його немає… Якщо виявиться, що його не існує… Якщо вона зараз ступить крок, провалиться в порожнечу, і прокинеться вранці цього ж дня, і все почнеться заново, і тоді… — І пан Пауоль Дельф Масоллі!

— О, і вона неправильно прочитала моє ім’я, — шепнув Поль. — Що ж, уперед!

Страх відступив.

Гессі раптом відчула себе зовсім легкою і невагомою. Лакований паркет попереду здавався золоченою доріжкою, на котрій мінились відблиски десятків ламп. Люди, які дивились на неї, зовсім не турбували. Дівчина розправила плечі та подивилась уперед і трішки вгору. «Молодець, голубонько!» — проспівала в її голові пані Валіє найбільш схвальним тоном. А тоді музика торкнулась подолу сукні, і вони з братом Доанни попливли просто-просто по золоченій доріжці і минули весь зал бездоганно й легко.

Гессі відчула, що розчервонілась і пашить, тільки тоді, коли переступила поріг меншої зали, де учениці ладились до першого танцю.

— Ох-х, я так боялась! — Генріка підбігла до Гессі та схопила її за обидві руки. — А ти, а ти?

— А я ні.

Брат панни Доанни вклонився їй і відійшов до протилежної стіни, де одразу ж вклинився в розмову між Віленом Дей Мааром та обома Тавішами, кожен з яких супроводжував когось на сьогоднішньому балу.

— Звідки він узявся? — Генріка тут же нахилилась до вуха Гессі й зашепотіла заінтриговано: — Панна Доанна має брата?

— Мабуть…

— Генрі, ти така га-арна! — До них підійшла Коулі Рабена із сестрами Магор.

— Дякую. — Генріка розцвіла від похвали. — І вечір лише починається. Усі сьогодні маємо сяяти!

— Ти теж чарівна. — Коулі підморгнула Гессі, наче хотіла нагадати, що в них є спільна таємниця. Судячи з задоволеного вигляду дівчини, «магія» панни Доанни спрацювала.

Гессі вірила, що її камера теж мала свій вплив: батьки однокласниці на урочистій частині сиділи поруч і перемовлялися про щось, мов добрі сусіди. Звичайно, колишнє подружжя, котре поводиться, мов сусіди, — це не найліпше, що може бути. Але вже позитивніше, ніж цілковита ненависть і непорозуміння. А такі делікатні справи вимагають часу.

— Генріка Агустанія, панянки! — Фрадер Тавіш виріс над ними високою тінню. На ньому було стільки чорного, аж Гессі вирішила, що йому личитиме образ шпака.

Орі Магор захихотіла, Арі ущипнула її, Генріка подивилась на свого партнера без особливого ентузіазму.

— Так? — спитала вона стримано.

— Перший танець. — Фрадер, прямий, мов струна, нахилився в поклоні і простягнув руку Генріці. — Моя панно.

— Уже? — Вона скривилась. — Я думала, що це ще буде довго…

— Нам варто бути готовими, — пояснив старший Тавіш. — Якщо хочемо вийти серед перших і зайняти гарне місце. Ви ж хочете, щоб усі побачили вас у найкращому світлі, так?

Генріка подивилась на нього кілька секунд, тоді потяглась, щоб звично смикнути кучері, але згадала, що вони укладені в зачіску, і опустила руку просто в долоню хлопця.

— Ваша правда, пане Тавіш. Бувай, Гесті, дівчата…

— Не вельми щасливий вона має вигляд, — завважила Коулі.

— Просто намагається не здаватись надто товариською, — додала Арі. — Знаєте, юнакам ніколи не подобається, коли вони лише покликали дівчину на танець, а та вже висне в них на шиї. Це нікому не цікаво.

— Вульгарно, — погодилась Орі.

Гессі шукала поглядом Фаусту Олліш, щоб спитати, як минув її вихід, проте сестра Дарріна опинилася зараз безнадійно далеко, в іншому кінці зали. А якщо вже виходити до першого танцю, то ліпше відкласти розмову на потім. Зрештою, Гессі була певна, що на балу в неї буде не так багато партнерів. На відміну від Вієнни чи Генріки, котрим не варто чекати спокою ні на мить. Ну й гаразд.

Сутінки за вікном уже ставали синьо-фіолетовою темрявою, і Гессі втішилась від думки, що Даррін Олліш, мабуть, скоро теж прийде. Цікаво, як він уподобає її сукенку? Треба буде розповісти, що вона їй наснилась. Момент із наявністю в тому сні блакитноокого, звичайно, ліпше пропустити.

Поль Масоллі з’явився поруч саме в потрібний момент, і Гессі звично просунула руку попід його лікоть. Їй навіть на мить здалося, що це не перша їхня зустріч — кожен рух був такий природний!

Але тоді в очі сипонуло світло великої зали і зазвучала музика, витісняючи роздуми…

Розділ 11. У якому Гессі багато-багато танцює і дивується

Гессі ніколи не думала, що їй сподобається. Точніше — що сподобається аж так. Адже їй ніколи не давали задоволення заходи, де багато людей дивились на неї й оцінювали — під їхніми поглядами було набагато легше припуститися помилки. Особливо коли ти «дивна Гестія Амалія».

Та сьогодні всі дивилися привітно, усміхалися та веселились разом із нею. Прийшла навіть Доанна, котра уникала товариства. І завдяки їй у Гессі був чудовий кавалер на урочистому виході. Для неї це важило не так багато, як, скажімо, для Генріки чи Кірли, а втім, вона була певна, що багато дівчаток заздро дивляться їй у спину, крадькома оглядаючи пана Поля. Адже коли твоя пара — старший брат чи друг дитинства, то це одне, а коли раптовий незнайомець, котрого приводить таємнича Доанна Масоллі, то це вже зовсім-зовсім інше.

Перший танець танцювали всі. Він був старовинний і, кажуть, придуманий спеціально для однієї принцеси, котра скаржилася, що танці в простого люду надто швидкі й вульгарні. Тому цей більше скидався на прогулянку парковою алеєю. Три кроки вперед, повернутись до сусідньої пари, уклонитись, нахиляючи голову, три кроки вперед, вклонитись до лівої пари. Пройти попід рукою кавалера, торкнутись зап’ястям до зап’ястя іншої дами. Пройти попід рукою кавалера. Крутнутися, щоб вишивка на сукні спалахнула у світлі ламп, а мереживо розлетілося хвилями. Уклонитись кавалерові. І знову три кроки вперед.

— Вельми розслабляє, правда? — Поль Масоллі крутнув Гессі на місці так, щоб у неї запаморочилось перед очима. Але вона швиденько зайняла потрібне місце.

— Так, це наче йдеш ранковим парком біля королівського палацу і зустрічаєш друзів. І з усіма треба привітатись.

— Я б сказав, що зустрічаєш не лише друзів, — хоча з усіма треба вітатись однаково привітно. Придворні інтриги, хіба ні?

— Схоже на акторську гру, — погодилась Гессі, після того як уклонилась до пари Коулі Рабени і незнайомого їй хлопця в сірому фраку.

— Любите акторів?

— Ні.

— Справді?

— Так. Надаю перевагу щирості. Довкола забагато акторів.

— А ви?

Гессі крутнулась цього разу повільно і зустрілась поглядами з Полем. Їй згадався вечір у театрі. «А ви, панянко, сьогодні яку роль граєте?»

— А як ви вважаєте? — Вона переадресувала запитання, бо не знала, що відповісти.

— Що це не важливо. Насправді, є дуже багато речей, котрі неважливі.

Уклін. Поворот.

— Наприклад? — Рука Гессі ковзнула повз зап’ястя Ульге Фаадрі.

Крок. Рука Поля міцна і сильна. Дівчина здалася самій собі геть невагомою, бо підкорилася його легкому дотику, і вже її сукня розлетілася від оберту, а кроки полетіли в правильному напрямку без найменшої затримки.

— Наприклад, те, що думають інші про кількість трояндочок у вашій зачісці, — Поль усміхнувся.

Крок. Два. Три.

— Перепрошую?

— Я тут чув розмову двох панночок. Краєм вуха. Одна бідкалась іншій, що всі помітять, як у неї випала трояндочка із зачіски. І що це здатне перетворити її вечір на суцільне нещастя, уявляєте?

— Ви недооцінюєте, наскільки цей вечір важливий для тих, хто на балу вперше. — Гессі вирішила захистити невідомих їй дівчаток, хоча була певна, що якби сама стала свідком такої розмови, то подумки сміялася б вельми щиро.

Поворот. Цього разу зап’ястя Генріки. Радісний погляд сестри і її розпашілі щоки, на диво гладенькі та сяйливі від материної пудри. Крок. Рука Поля природно перехопила її руку, і — поворот.

— Авжеж, недооцінюю. — Усмішка широка й ледь знічена. — Ви можете мені не вірити, та юнаки взагалі схильні недооцінювати важливість танців. Принаймні у вашому віці.

— Мій брат обожнював танцювати. Навіть у моєму віці.

Крок. Два. Три. Уклін.

— Він танцював ліпше за всіх, кого я знала. І зі мною теж.

— Я не сумніваюсь у цьому. Ваш брат — особлива людина.

Поль подивився на неї довгим-довгим поглядом. Наче знав Аїдена. Наче сумував за ним так, як вона. Наче… розумів.

Проте тут мелодія раптово урвалась і затихла. Треба було вклонитись. Треба було подякувати за танець. Треба було… Гессі бачила боковим зором, як праворуч і ліворуч від неї в реверансах присідають інші дами. Проте вона не могла поворухнутись, і лише, з силою стиснувши поділ сукні, виконала потрібні рухи.

— Вдячний вам. Це, безумовно, прекрасний початок вечора. — Поль Масоллі коротко кивнув і, здавалось, підійшов до наступної дами абсолютно наздогад.

Гессі на мить кольнула шпилька суму, що він не танцюватиме з нею далі, проте вона згадала, що етикет вимагає змінювати пари.

Коли зазвучали повільні звуки другого танцю, дівчина впізнала прегарний астірійський вальс, але залишилась без пари. Зрештою, танцювало вже менше народу. Багато дівчат поспішили до столиків, котрі стояли по периметру зали, поміж колонами, наче насправді це й була їхня мета. Направду, набагато легше вдавати, що тебе цікавить он те тістечко, аніж стражденно стояти поблизу танцюристів, коли тебе не запросили.

Гессі відійшла з центру, оминаючи пари, серед котрих красувалась Генріка, така яскрава у своєму зеленому платті.

— Гестіє Амаліє! — Матінка стояла неподалік із високим келихом у руці. Поруч неї не було батька — тільки пані Катаніка і Доанна.

Дівчина підійшла до них, відчуваючи, що її ноги легенькі-легенькі.

— Матінко! Пані Роу, — вона всміхнулась до них.

— Ми бачили тебе! — Пані Катаніка пригубила шампанського і тихенько гикнула. — Лаллі теж дуже просився піти. Я ледь його переконала, що таких маленьких хлопчиків не пускають на бали. Та я йому розповім, що його дорогенька Гестія була красунечка!

— Ох… — Матінка поправила рукав на лівому плечі Гессі. — Це було приємно. Ви з Генрікою обидві мали достойний вигляд. Таки я знала, що цей син Тавішів їй буде до смаку більше за книгарів без найменших перспектив.

Гессі хотіла заперечити, бо ж знала чудово, хто до смаку Генрі, проте матінці ліпше цього не знати. Принаймні поки що.

— Мій брат тебе добре розважив? — спитала Доанна пошепки.

— Так, вельми.

— То, Доанно, люба моя, — матінка негайно звернулась до нареченої Аїдена, — ви зазирнете до нас наступного тижня? У середу я влаштовую гостину жіночого клубу, і буде добре, якщо ви завітаєте. Усі завжди цікавляться вашими справами, а мені аж ніяково, що не маю, що їм відповісти.

— У середу? — Доанна недбало поправила шаль. — Вибачте, пані Фаулі, проте маю справи.

— Які? Хіба у вас є щось до роботи?

Пані Катаніка зиркала то в її бік, то в бік Доанни з інтересом і крапелькою остраху.

— Так, і вельми багато. — Наречена Аїдена задерла голову. На її довгій білій шиї зблискували разки дорогого намиста з дрібним розписом, який скидався на іній. — А що ж пані, котрі так пантрують за мною, жодного разу не зазирнули до моїх батьків, коли я була у від’їзді? І ви теж не дуже переймалися тим, як у них справи.

— Ми навіть не мали на думці, що ви залишили їх самих, люба моя. — Матінка одним духом випила все шампанське та з дзенькотом поставила келих на столик за своєю спиною.

— О, вони були не самі. Їх навідував мій брат. Поль. — Доанна повільно показала рукою в бік світловолосого юнака, котрий щось радісно розповідав сяйливій Венріні Ватус. — Що ж до мене, то, як ви знаєте, я не мала змоги навідуватись до них, поки відпочивала у Фіренсі.

— Лікувались? Подейкували, що у вас були… певні проблеми.

— О так. А ще подейкували, що на тому тижні бачили коней, які летіли в повітрі над річкою. Уявляєте? — Доанна раптом розсміялась.

Матінка й пані Катаніка ззирнулися. З їхніх поглядів Гессі прочитала щось на кшталт: «Ох, яка вона нестерпна дівчина. Але ж мусимо терпіти, бо вона нам майже рідна».

— То коли ви плануєте облаштовувати своє життя? — спитала матінка холодно.

Доанна зблідла. Облаштовувати життя в цьому контексті мало б означати лише одне: «Коли ви нарешті вийдете заміж і позбавите мене потреби вдавати, що я турбуюсь про ваше благополуччя після смерті мого сина, котрий мав необережність вас засватати?»

Гессі вчепилась руками в поділ сукні, щоб не встрявати. Вона знала: якщо втрутиться тепер, то не стримається. І це буде посеред балу. Її почують інші. І будуть дивитись на неї знову, мовби вона дивна. І не мовби. Вона і є дивна. І байдуже, бо…

«Насправді, є дуже багато речей, котрі неважливі».

— Матінко, панна Доанна вже ж напевне повідомить нам такі новини, ви так не вважаєте? — Вона намагалась говорити спокійно і привітно, але голос тремтів.

— Це так! — раптом докинула пані Катаніка, мовби щойно спохопилась і вирішила захистити Доанну. — Вона ще носить траур.

— Уже ж рік минув. — Матінка стиснула губи. — То…

— Нікóли, — видихнула Доанна абсолютно байдуже. — Нікóли. Ви, шановні пані, не знаєте, наскільки моє життя гарне й повне тепер. І я люблю Аїдена.

Останнє речення вона сказала зовсім переможним тоном.

Гессі збентежено роззиралась навсібіч, аж раптом побачила Дарріна Олліша, який вчасно, дуже вчасно йшов просто до них.

— Вечір добрий, пані й панни! — Він глибоко вклонився і спідлоба подивився на Гессі. Вона прочитала його погляд без найменших проблем — щойно забринів новий танець. І брат Фаусти підійшов до неї. Біля коренів його волосся вона побачила краплі поту — мабуть, поспішав. Стало тепло-тепло всередині.

Проте дівчина безмовно повела очима в бік Доанни і якомога виразніше подивилась на Дарріна, сподіваючись, що він зрозуміє.

Він зрозумів. Випростався і, оминувши Гессі, підійшов до нареченої Аїдена. Вона заінтриговано й оцінювально окинула його поглядом. Брат Фаусти вклонився їй.

— Ви запросите мене? Доанна Масоллі. — Дівчина подала руку Даррінові ще до того, як завершила речення.

Він кивнув, підхопив її тонку долоню й повів панну Доанну до танцю. Наречена Аїдена здавалась трішки вищою за нього.

— Яка ж вона погано вихована, — похитала головою матінка. — Я не знаю, як би мала терпіти її в себе вдома, якби… Ще й так безсоромно каже, що… що любить його!

— Дивна, та й годі. — Пані Катаніка намагалась пригасити її роздратування.

— Але ж вона справді любить його, — відповіла Гессі, дивлячись просто на матінку. — Чи ж погано казати про таке?

— Твій брат помер. — Страдницький вираз обличчя матері був маскою, дівчина це знала, тому не відчула ніякого зворушення.

— То й любити його вже не можна?

— Не личить так казати, Гестіє Амаліє. Іди танцювати. Ти ж на балу, врешті-решт. Недарма ж ми тобі справляли цю сукенку. — Матінка відмахнулась від неї. — Тільки, будь ласкава, не марнуй увесь свій час на новоявленого родича Доанни чи тих Оллішів. Сьогодні тобі треба показати себе з найкращого боку.

«Це не важливо», — повторила Гессі подумки.

Це справді не було важливо. Гессі знала, що люди самі себе заганяють у пастку, коли занадто переймаються словами всіх довкола і не слухають самих себе.

Вона підійшла ближче до центру зали. Там коло дівчат очікувало запрошення на танець.

Панна Доанна з Дарріном повільно кружляли на іншому боці, віддалік від інших. Гессі бачила, що вони говорять про щось доволі стримано. Брата Доанни ніде не було — мабуть, він утомився й пішов надвір, на свіже повітря. Або ж вирішив спробувати щось із напоїв. Або ж узагалі подався додому, відпочивати — мабуть же, мандрівка з Ітеллі була втомливою.

Гессі відчувала, що в горлі в неї зовсім пересохло, але якщо вона зараз відійде, то не встигне до наступного танцю і її знову не запросять.

«Може, тебе взагалі більше не запросять», — озвався внутрішній голос, проте тут попереду виросла фігура Фрадера Тавіша.

— Панно Фаулі-Прейшер. — Він уклонився з рівною спиною. — Для мене буде честю, якщо ви станете моєю парою до танцю.

— О, я згодна! — Гессі розчервонілась від задоволення і подала йому руку.

Старший із братів Тавішів рухався дуже чітко, дуже правильно й запально. Дівчина іноді не встигала, бо він ступав широченними кроками.

— Вдячний, що поговорили з Генрікою Агустанією про бал, — сказав Фрадер, дивлячись повз свою партнерку.

— О, вона рада була почути вашу пропозицію, — відповіла Гессі.

Насправді все було трішки не так, але врешті Генріка справді тішилася, що піде на бал не сама.

— Звичайно, — кивнув Фрадер, роблячи бездоганний поворот ліворуч. — Думаю, вона теж хотіла б виправити непорозуміння, котре виникло під час гостини у вас.

— Я не знаю, чого б хотіла чи не хотіла моя сестра, пане Тавіш. — Гессі трохи роздратувалась, бо знову не встигла за ним й мало не зіпсувала фігуру. — Але ви маєте можливість виправити мої враження про те непорозуміння, якщо зараз будете більше пильнувати за танцем.

— Я пильную за танцем! — заперечив він із запалом і розгубленістю.

— Танець — це наче розмова двох, — відповіла Гессі, згадуючи слова, котрі колись казав їй Аїден, коли пробував пояснити ті перші, найлегші кроки, які давались їй дуже повільно й важко. — Навіть якщо ви говорите багато й цікаво, та при цьому не слухаєте партнера, то це вже не розмова.

— Я перепрошую. — Фрадер Тавіш раптом спинився. Сусідня пара зиркнула на них зацікавлено.

Юнак подивився на неї. Глибоко вдихнув, тоді ступив крок уперед і знову поклав руку на талію Гессі, а другою підхопив її долоню.

— Спробуємо ще раз?

— Так, будь ласка.

Тепер вийшло ліпше.

Після Фрадера Гессі раптово запросив його молодший брат. Він не говорив нічого і весь розчервонівся, а його долоні спітніли, та все одно було весело. Потім дівчина вирішила відпочити і знайти Дарріна, проте її зупинив на півдорозі сам Вілен Дей Маар, а втрачати таку можливість не можна було. А потім у груповому танці, де всі змінювали партнерів, вона знову перестріла Поля. Його волосся розтріпалося, стрічка з медальйоном у формі медової намистинки теліпалася під коміром, а очі світилися радісно й весело.

— Панно Гестіє! — Він потішився їй, як давній знайомій.

— Пане Полю! — Вона теж відчула радість, коли ступила два кроки в його бік, підстрибнула, а він підхопив її за талію і переніс у стрибку трохи праворуч.

— Ви така весела, — підмітив брат Доанни, коли вона кружляла під його рукою. — Здається… — Гессі розсміялась і вирішила зізнатись: — Здається, я знала вас дуже давно!

— Звичайно. Адже, якщо вірити книгам науковців, усі ми були зоряним пилом.

Його блакитні очі сміялись, але голос звучав дуже серйозно. Гессі ж щось «прошило» зсередини, і вона перестала чути музику. Перестала відчувати тепло чи холод. Натомість перед очима пролетіло видиво глибокого, чорно-фіалкового неба, в котрому невпинним вихором крутилися сотні й тисячі галактик. Вона бачила такі малюнки в книжках, проте це видиво не скидалося на книжкову ілюстрацію — радше на всеохопне, величезне полотно, навіть більше за небо в горах. Дівчина затамувала дух.

Поль підхопив її, і… музика ввірвалась, непрохана й різка, а Гессі машинально крутнулась у бік нового партнера. Ним виявився незнайомий юнак із премилим ластовинням. Він усміхнувся привітно. Дівчина ступила два кроки й підстрибнула…

— І, звичайно, панянка Фаулі-Прейшер не знайде хвилинки, щоб потанцювати зі своїм другом. — Даррін підійшов до неї одразу після групового танцю, ніби боявся, що хтось інший його випередить.

— Коли це я таке казала?

Вона хотіла повідомити Даррінові, що він дуже симпатичний сьогодні, що вона дуже йому рада і тепер протанцює з ним хоч увесь вечір. Натомість Гессі тільки широко всміхнулась:

— Дякую, що допоміг із панною Доанною.

— Та будь ласка. Вона дуже приємна дівчина. Вона ж була…

— …нареченою мого брата, так.

— Шкода, що так вийшло. Така красива й молода ще. Мабуть, віку Морґіна…

— Вона буде щасливою, — відповіла Гессі й тут же виправилась: — Вона вже щаслива. Потанцюй із нею ще, гаразд?

— Ох, якщо зможу доступитись попри інших кавалерів. Там уже черга!

— О… — Гессі подумала, що то цілком природно. Панна Доанна з її вишуканістю, м’якими рухами й розкішними косами виділялась на тлі і юних студенток, і їхніх матусь та тіточок.

— Музика! — Даррін втрутився в її роздуми, простягаючи руку. — Гестіє, здається, я навіть знаю, як танцювати наступний танець!

Гессі взяла його долоню й відчула, що цей дотик геть інакший, ніж до рук Тавішів, чи брата Вієнни, чи Поля. Тавішів вона відчувала холодно, відсторонено, Вілена зовсім не могла пригадати, брат Доанни викликав у ній море радості й незбагненного хвилювання, але з Дарріном — з Дарріном було просто спокійно й легко. Гессі вирішила, що цей останній варіант подобається їй найбільше.

Їй дуже кортіло дізнатися, як би воно було — танцювати з блакитнооким. Але вона мала відчуття, що сюди — де стільки світла, людей і музики — він не з’явиться. Адже якби він прийшов, то вже ж, мабуть, мусив би показати їй своє обличчя. А цього він не надто прагнув.

Хоча ж подарував їй сьогодні квіти.

Гессі була певна, що блакитноокий міг з’явитись їй, і не показуючи свого лиця. Адже щоразу, коли вона його бачила, усе одно: єдине, що вловлювала, — очі. Утім, вона так звикла до цього, що тепер трішки остерігалась того дня, коли побачить його знову… Адже, якщо вона побачить його, чи може розвіятись магія? У давніх казках і легендах магія часто розвіювалась, коли щось таємне ставало явним. Та й узагалі, те, що тобі близьке і знайоме, ніколи не має тої аури загадки, котра є в речей далеких чи недосяжних.

Та розглядаючи радісне й по-дитячому миле обличчя Дарріна під час танцю, Гессі подумала й вирішила, що все ж була б рада зустріти блакитноокого відкрито. Бо близьке і знайоме не обов’язково розчаровує. От близький і знайомий Даррін Олліш видавався їй цілком симпатичним, хорошим і цікавим юнаком. Тож блакитноокому вже точно нічого було остерігатися показати себе.

«Бачиш, сьогодні я прегарно танцюю, а тебе нема!» — сказала Гессі подумки, коли до наступного танцю після Дарріна Олліша її руку перехопив Поль Масоллі.

— Бачу… панянка добре проводить час, — усміхнувся він, і Гессі на мить сторопіла.

Бо їй здалося, що «бачу» він сказав, прочитавши «бачиш» у її думках.

Коли настав ранок, Гессі й не помітила. Вона не відчувала ніг, кучері зовсім розтріпались, а щоки пашіли.

Свято скінчилось, коли пан директор запросив гостей в парк зустрічати сонце. До цього часу майже всі батьки й старші родичі вже пішли додому, залишивши молодь веселитись під наглядом учителів.

Надворі лежала роса й було так холодно, що сонливість негайно зникла. Гессі вдягла накидку, котра провисіла всю ніч у гардеробі, і відчула вдячність до пані Олай, яка передбачила, що вранці теплий одяг буде дуже доречний.

Хоча її оточувало багато однокласників та їхніх друзів, Гессі здавалося, що вона тут зовсім сама і всі інші — тільки туманні видіння, котрі пропливають повз неї, теж трохи замислені, безперечно, щасливі і сповнені приємної втоми.

Краєм ока дівчина помітила яскраво-руду пляму — Генріку — і високого, прямого, мов дерев’яна лінійка, Фрадера Тавіша. Вони теж побачили її й підійшли ближче, проте обриси акварельних плям робили їхні обличчя кумедними.

— Ох ви й дивні! — розсміялась Гессі, коли Генріка приклала руку до її чола.

— Ми, може, і дивні, — погодилась сестра строго, — а проте ти палаєш, як камін під Новий рік!

Розділ 12. Історія Аїда

Хвороба звалила Гессі одразу ж після свята. Дівчина не пам’ятала, як дісталась додому вранці після балу. Перед очима стрибали плями. Світло здавалося надто яскравим, а всі речі в полі зору були наче оточені миготливими ореолами. Якби не висока температура, це могло б здаватися дуже красивим.

Гессі лежала в гарячці, ковдра тиснула, ніби була зроблена з чогось дуже важкого, мало не свинцю. Навіть манжети легкої нічної сорочки здавлювали руки. Дівчина спиралася на високі подушки, щоб бачити всю кімнату, та їй усе одно здавалося, що сила з неї витікає, витікає, витікає…

— Ніякої проблеми не бачу, — відповів лікар заспокійливо. — Маємо надію, що це просто перевтома. Панянці Гестії варто полежати в теплі кілька днів, їсти багато супу та пити гарячий чай на травах.

— Така температура від перевтоми? — перепитала матінка, мацаючи чоло Гессі.

— Таке буває з дівчатками, котрі ще ростуть. Бал, підготовка, хвилювання, може, ще легка застуда — більшого й не треба.

— Може, легка застуда чи справді легка застуда?

— Може, була раніше — і минулася вже.

Гессі видихнула і, коли повітря вийшло з легень, відчула, що ковдра тисне просто сталевим пресом. Вона із зусиллям стягла її нижче.

— Що це ти робиш? — Матінка повернула «прес» назад. — Сказано — в теплі відпочивати!

Сперечатися сил теж не було.

Дівчина повернула голову до вікна і задивилась на те, як сонце видзвонює в зеленому, молодому листі. Вона розуміла, чому матінка хвилюється. І чому лікар нічого не може визначити. Бо, мабуть, насправді нема нічого такого, що піддається лікуванню. Бо хоч вона й ніколи особливо не хворіла, та іноді просто впадала в такий стан, за якого сили покидали її. Тоді день чи кілька було дуже-дуже зле. І лікарі ніколи не вбачали в цьому стані нічого, крім перевтоми. Жодної загрози, жодного симптому недуги. Як було і з Аїденом. Та тільки Аїден пішов, і ніхто вже не дізнається, що з ним відбувалося насправді…

Але потім утома миналась.

Коли лікар, матінка, пані Моррінда і Генріка нарешті вийшли з кімнати, трохи полегшало.

Гессі спробувала пригадати вчорашній день, вечір і всю ніч балу, але ці спогади були ще такі яскраві, як золотаві намистинки, — і багато-багато. Дівчина подумки перебирала кожен пам’ятний момент так, наче проживала його заново, відчуваючи в грудях хвилі тепла. Скільки чудових людей, скільки чарівних моментів! Вона всміхалась, хоча губи пересохли й потріскалися так, що аж шкірку на них можна було закусити й віддерти.

А надвечір утома насправді стала минати.

АЇДен ~ Академія

Коли час чимось заповнений, він біжить надто швидко.

Піти на лекції. Підготуватись до практичних. Піти на індивідуальні заняття. Провести ніч у бібліотеці. Піти на лекції. Хай би скільки я протистояв цьому місцю і тому факту, що я тут замкнений, постійна зайнятість згладжувала все. І моя нова ідея допомагала — я хотів стати кандидатом до Тріади, найсильнішої групи студентів. Тоді дістати ширші повноваження. Тоді дізнатись про все й надіслати звісточку додому. Неодмінно.

А поки що — викликати вогонь. Викликати ураган. Відповісти на сотню філософських питань. Зруйнувати стіну в аудиторії випадковим вивільненням енергії. Завчити історію ще однієї давньої цивілізації. Розв’язати кілька хитромудро змодельованих проблем. Навчитись розділяти енергію. Навчитись контролювати її. Навчитись блокувати її. Програти на навчальній дуелі. Перемогти на навчальній дуелі.

Поговорити з Полі.

— Але ж ти й підводиш мене, що теж подаєшся в Тріаду, — зауважив він із гірчинкою в голосі.

— У мене важливі причини опинитись у ній.

— З твого минулого причини? Тільки воно для тебе щось важить?

— Не згоден. Важливе те, що в нас є тут і зараз. Але минуле теж. І дурень той, хто твердить, що це не так.

Останні слова пролунали зовсім різко, проте Полі тільки смикнув плечима. Іноді мене тягло заперечувати йому і знаходити докази, протилежні до всього, що він каже. Наче мені подобалося бути проти. Наче він був світлом, а я — темрявою, які ніколи не примиряться між собою. Це химерне відчуття змушувало мене часто сперечатися з ним — куди частіше, ніж зі Сварогом, Рамою чи Ганг. Але вивільнення назовні думок та емоцій дозволяло проростити в собі щось на кшталт довіри до нового знайомого. Я бачив його з різних боків, отож знав ліпше, ніж тих, із ким лиш епізодично перекидався кількома словами на заняттях. А заняття я все ж перестав пропускати.

— Якщо твій намір стати кандидатом у Тріаду направду серйозний, то тобі б не завадило ліпше вчитись. — Полі демонстративно показав мені книжку, котру тримав у кишені піджака.

— Я був на лекції вранці. Хоча це нічого й не важить.

— То чого морочиш мені голову? — Друг подивився на мене очікувально й виклично. — Я від тебе тільки й чую: я помер, нічого не має значення. Але підтримати мене як кандидата в Тріаду — то ні, Полі, ні, я теж натомість подамся туди.

Я стиснув табакерку в кишені.

— Мені потрібно зв’язатися з домом. Я покинув там усе… незавершеним. І якщо для цього треба вгризатись у ці підручники та подаватись у вашу Тріаду — то я це зроблю. Маєш що додати — скажи зараз.

— Так і думав! Проте, якщо тебе теж приймуть до кандидатів, я порадію за тебе щиро. Як за друга.

— А що такого у твоєму минулому, Аїде? — Розе підійшла до нас, як завжди, нечутною тінню. Вона опустилась навпочіпки біля лавки, на котрій ми сиділи, підперла голову руками й подивилась на мене знизу вгору.

— Ще одна-а, — простогнав Полі.

Розе на нього навіть не зиркнула. Натомість її погляд буравив мене.

— Якщо тебе щось надто тримає, я можу стерти це. У всіх нас є особливі сили, Аїде. І я прекрасно знаю, що в житті все циклічно: якщо ти позбавляєшся чогось із минулого, то на його місце приходить ліпше. Допомогти тобі? Я — тобі, ти — мені.

— Пізно, Розе, — кинув у відповідь. — Я теж подаюсь до Тріади.

— Он як. А чого це ти так вирішив?

— Прозерпіно, неввічливо втручатись у чужу розмову, — відповів Полі замість мене.

— Дельфі, неввічливо втручатись у чуже життя, передбачене Словами, — відповіла вона його ж тоном і поклала руку на моє коліно. — То чого ти хочеш позбутись, Аїде, якщо вже замахнувся аж на Тріаду? Де тобі, безперечно, знайдеться достойне місце, і мені поруч із тобою теж.

— Розе, ти помиляєшся щодо моїх бажань. — Я м’яко зняв її долоню, бо мені не подобався такий фамільярний і недвозначний жест. Пригадав, що мені колись давно розповідав Полі: Прозерпіна була в Словах дружиною Аїда. Точніше, не Аїда, а Плутона, а Плутон був наче іншим Аїдом, який… Слова часом надто плутані. Саме тому студентам доступ до них закритий. Але всі, хто прагне цього, все одно якимись десятими дорогами знаходять можливість відкрити те, чого хочеться.

Розе, проте, подивилась на мене так, як жінки, коли бачать перед собою дурне дитя, котре не розуміє чогось простого й доступного.

Невдовзі по тому мене повідомили, що я пройшов випробування на кандидата до Тріади.

А наступного вечора я отримав записку.

«Зайди до пабу на вулиці Кленів. Зранку. Ранок мій триває до 12 дня. Брама тебе пропустить. І.»

І все.

Я перечитав двічі. Тричі. Задля інтересу спитав у Сварога, котрий жив у сусідній кімнаті, чи не отримував він якоїсь пошти. Не отримував.

Я склав записку втроє і сховав до кишені. Це місце щодня підкидало мені якісь несподіванки, і тут — о боги, боги! — і тут воно перевершило всі мої сподівання: я зможу вийти. Та що ви кажете!

Я. Вийти. Звідси. Зможу.

Ох-х-х…

Забігаючи наперед, скажу, що, звичайно, я пішов на зустріч. Адже вийти за ту кляту Браму й побачити, що там — якщо там щось є, — це була дуже рідкісна можливість для студента Академії. Тим більше, судячи зі слів автора записки, там, за Брамою, справді мало щось бути — принаймні паб на вулиці Кленів.

Коли наступного ранку Гессі підійшла до вікна, їй здавалося, що ноги в неї — з найм’якішого суфле, котре зараз розтечеться по килиму. Проте підвіконня стало міцною опорою. Вона приклала чоло до шибки. Цього разу квітів не було. Але шибка приємно холодила. І на цьому спасибі.

Дівчина постояла так кілька секунд, а тоді глибоко вдихнула й хитнулась у бік столу. Камера стояла там само, де вона залишила її минулого разу. Червона лампочка згасла. Як добре!

Гессі поклала руки на кришку камери, ніби вірила, що дістане від неї трохи сил.

— Я чесно обіцяю їсти більше овочів, — шепнула вона сама до себе, бо вірила, що це може бути однією з причин її раптової слабкості. Принаймні пані Моррінда завжди казала, що недостатня кількість овочів у житті юних дівчаток робить їх худенькими, блідими й мало не прозорими. Пані Моррінда виросла на півночі, де колись давно був страшний голод. Тому тепер вона сердито відмахувалась від усіх фраз про моду на худорлявих, бліденьких і мало не прозорих дівчат, бо сама вважала, що їм найперше треба добре харчуватися й народжувати здорових дітей. А мода — річ, котра минає.

Проте насправді Гессі була більш ніж певна, що в її слабкості винна камера. Адже власник сказав: якщо забагато її використовувати, то й вона забиратиме багато. А Гессі фотографувала і тітку Фресію, і приїжджих пана Мартіана та Амрі з Ітеллі, і Генріку з Морґіном, і, трішки раніше, пані Олай. Не дивно, що це все потребувало багато сил!

Дівчина схилила голову й подивилась на себе у велике дзеркало. Утома загострила риси, зовсім як у…

Гессі притиснула руки до грудей. Із дзеркала, з-під лавини темного волосся, котре завивалось на кінчиках, на неї дивився зовсім юний милий Аїден. Тільки очі в неї були інакші, темніші, ніж у нього, великі й наївні, без лукавого вогню — той весь дістався Генріці. А проте в ранкових сутінках світ довкола здавався ще сірим. І очі — байдуже, темні чи смарагдові. Однаково — Аїденові.

Гессі смикнула себе за пасмо, і воно спружинило грайливою хвилькою. Її волосся починало завиватись, лише коли трохи відростало. А до того лежало майже пряме, геть не схоже на неслухняні братові кучері.

Треба обстригти волосся. Обстригти.

АЇДен ~ День, якого не було в книзі

— Привіт, Аїде.

— І вам доброго дня. — Мене насторожила фамільярність незнайомця, тому я намагався, навпаки, триматись дещо відсторонено.

Вулицю Кленів, як і паб, знайшов без проблем. Ходив по місту, мов причмелений, і мало не чіплявся до людей із запитанням, що це за місце чи який сьогодні день. О так, там було місто. І люди. Вуличні торгівці з квітами, газетами й солодощами. Панночки з малими дітьми-горошинами. Парки, плутані вулиці, озеречко біля великого будинку з колонадою. Погуляв трохи, намагаючись не витріщатись на тутешнє життя, і врешті пішов просто до пабу. Незнайомець із листа — таємничий І. — уже чекав на мене. Пунктуальність — це добре.

— У мене є питання до тебе, Аїде, — він повторив моє ім’я. Точніше, тутешнє ім’я — часом я забував, яке воно насправді, і це мене вже лякало.

— Я вас слухаю.

— Чи не хотів би ти щось розповісти про свою сестру?

Я здивувався. Тут ніхто не знав про моїх сестер. І тим більше ними не цікавився. Чоловік цей виявляв непідробний інтерес і, здавалось, був абсолютно певен у тому, що він знає щось особливе, а я — ні. І це мені не вельми сподобалось, хоча загалом враження він справляв пристойне.

— Ні, не хотів би. — відказав я. — А що?

— Вона — така ж, як ти, — видихнув незнайомець, і в його безтурботному голосі промайнуло співчуття. — Ти знаєш, про що йдеться.

Я відчув, як усередині все холоне. Навіть не спитав, про яку він сестру. Про Гестію, звичайно ж. Тільки про Гестію. Генріка, на щастя чи на жаль, завжди була така бездоганно звичайна та правильна дівчина, що батьки не могли натішитись. А от Гесті…

— І що тепер? Вона теж захворіє на невідому хворобу і помре? Вона теж… опиниться тут?

— Власне, так мало б бути, — погодився незнайомець поважно. — Проте є одна особливість. Вона — душа богині дому. Хранителька домашнього вогнища.

— Вона — просто моя сестра. — Голос прозвучав більш погрозливо, ніж мені хотілось, але, може, це й на краще. Не дозволю нікому вплутувати мою сім’ю в незрозумілі справи.

— Аякже, сестра. — Незнайомець і далі розмірено кивав, ніби вслухався в ледь чутну мелодію. — Тоді скажу по-іншому. Це тепер вона — твоя сестра. Але колись, дуже давно — зваж на це: дуже давно, — ця душа уособлювала собою божество дому, хатнього вогнища й затишку. І твоя сестра цього не пам’ятає. Вона навіть не конче схожа на себе ту, колишню. Власне, зараз їй самій обирати, як жити. Так ліпше?

— Трохи. Дім і вогнище — це хоча б не царство мертвих, де я. — Без особливого захвату пригадав, що мені приписували Слова.

— Ох, Аїде, щоразу, коли тебе бачу, ти кажеш саме це. — Незнайомець зареготав так, наче повідомив щось дуже кумедне. І взагалі поводився, ніби ми з ним уже багато років у вихідні ходимо разом дивитись на кінні перегони, викурюємо по сигареті ввечері та обмінюємось думками щодо падіння акцій. Він заговорив знову: — Ви особливі. І твоя сестра може не вижити тут, в Академії, на відміну від усіх інших, хто не може вижити в себе вдома. Парадокс.

— Не зовсім вас розумію. — Я все ще не був певен, як оцінювати «там» і «тут», тому подумки просто прирівняв їх до зовсім різних світів, котрі ніяк не пов’язані, — врешті, щось таке нам і намагались пояснити на лекціях.

— На всіх, хто повинен прийти в Академію, очікує божевілля, якщо вони залишаться вдома.

— Це я знаю.

— Так і є. Проте Гестія — інакша. Вона може залишитись там, де тепер. Удома. Вона не повинна «помирати» чи божеволіти. І йти сюди не повинна, бо ж буде тоді відірвана від дому, свого святилища. Така ось унікальна душа богині. Чародійки. Чи просто твоєї сестри. Називай, як тобі зручніше. Імена мають силу, визначення — не завжди.

— Це ж добре. — Я відкинувся на низьку спинку крісла. Стільки всього змішалось у голові. Кілька хвилин думав, що знову побачу Гестію. І вельми скоро… Проте водночас іще більше зрадів, що цього не станеться. Що вона може жити своїм життям. Не знаю, чому, проте цьому І. я повірив без роздумів. Самому дивно.

— Так, — погодився він і витримав паузу, у котру можна було вкласти багато сенсів. Далі І. казав уже тихіше: — Ось тільки сила твоєї сестри все одно буде проявлятися. Ти вже знаєш, як це. — Я згадав обпалену стіну у своїй кімнаті та здригнувся. — Тому треба щось вдіяти. Бо світ довкола Гестії завжди буде сповнений магії, і він стане змінюватись, притягуючи до неї як незвичайні події, так і небезпеки. Думаю, це навіть уже відбувається.

Авжеж, відбувається. Я пригадав, як часто Гессі била чашки й блюдця, а тоді зі сльозами на очах пояснювала, що вони просто тріскали від її дотику. Але ніхто в це не вірив, бо ж відомо, що діти здатні вигадати багато, лише б не брати на себе вину. Проте моя сестра не така. Ох, не така.

— І що ж із цим діяти? — спитав я, щиро сподіваючись, що вихід є і він у мене просто під носом.

Незнайомець подивився на мене насторожено:

— Я хочу дати їй підказку. Можливість спрямувати свої сили на краще, застосувати їх без руйнації. І тут мені потрібна твоя порада.

— Слухаю. Яка? — Для Гестії я зробив би все на світі.

— Мені треба знати, як найліпше втілити мій задум. Що їй подобається, твоїй сестрі?

— Вона доволі замкнута й тиха. Любить допомагати людям, але теж тихо й, бажано, непомітно. І ще Гесті вміє бачити красу. Помічати такі деталі, на які інші не звертають уваги. Тому її вважають дивною. Майже всі. І я покинув її, — пригадав це вкотре з гіркотою. — Ми товаришували з дитинства, бо в неї було мало інших друзів. Тепер вона, мабуть, зовсім самотня.

— Самотня, хм-м… А між вами більше зв’язку, ніж зазвичай між молодими богами. Цікаво, як так сталося?.. — Чоловік потер підборіддя. — Проте дякую. Тепер я вже ліпше розумію, що потрібне для успіху нашої справи.

— А ви певні, що це допоможе?

— Ні. Але спробувати варто. Завжди варто пробувати, Аїде. І, направду, я б хотів тобі ще дещо порадити.

— Так, звичайно.

— Я не повинен так втручатись, але було б добре, щоб за нею, Гестією, наглянули. Звертали увагу на якісь дрібниці чи привносили в її життя щось особливе. Щоб вона спрямувала свої сили в правильному напрямі. Юні божества — вони завжди дуже непередбачувані.

— Якби я міг…

— О, ти зможеш, — перебив мене І. — Ти зможеш іще навіть потрапити до свого світу, кандидате в Тріаду, чи не так? Але не варто потрапляти на очі Гестії. Здається мені, що тут є одна дрібниця, спричинена її силою, котра вам обом завдає трохи проблем. Я це досліджу ліпше й розповім усе. Та й… не гоже «мертвому» потрапляти назад — це ж не жарти, можеш зрушити певні важелі. Тому ліпше попроси когось про допомогу. Маєш таких?

— Кого? — У голові було порожньо й гулко.

— Того, кому довіряєш тут.

Того, кому довіряю. Того, кому довіряю. Та кому ж тут довіряти?!.

— У мене є ще одне запитання. Перш ніж потрапити сюди, я дуже хворів. Це теж ваша робота? Ваша… розвага?

— Ні. Нітрохи. Ми так ніколи не розважаємось, — раптово обурився чоловік.

— Тоді… я міг там померти насправді? Якби не потрапив сюди — я б там помер? Удома.

— А що моя відповідь змінить для тебе? Однаково ти вважаєш прокляттям своє життя тут і свої сили, чи не так, Аїде?

— Якби я все одно помер там, то не мав би за чим шкодувати тепер. — Я сам не вірив у свої слова, бо ж таки шкодуватиму завжди, але дуже хотілося знати, що вибору не було. Така людська слабкість.

— Розсмішив. — В очах чоловіка досі світився інтерес, але ні сліду усмішки на обличчі не було. — Затям собі, юний Аїдене Фаулі-Прейшер: ти завжди будеш чимось невдоволений. Така твоя природа. Перестань ставити запитання, котрі нічого не змінять. І спитай самого себе, що тобі потрібне насправді. Що головне?

— Чому я?

— Чому ти?

— Чому я? Питаю себе постійно. Не знаю, як відповісти. Це не те щоб головне, але важливе.

— А чому б і не ти? — Новий знайомий подався трохи вперед, дивлячись мені в очі. — Якщо тобі стане спокійніше від цього, то знай: тебе ніхто не вибирав, Аїде. Ніхто не прагнув зіпсувати тобі життя чи знищити те, що ти мав раніше. Скажу більше: так, ти, скоріше за все, помер би від хвороби. Бо в тому світі в той час ту хворобу ще не лікують. Але натомість ти тут. То чому б і ні? Чи чому б і не так? Усесвіт замовчує відповіді. Або ж дає їх у потрібний момент.

— Ви складно говорите. Письменник? — спитав я, розуміючи, що ліпшої відповіді мені вже не дістати.

— Історик. Іноді Колекціонер чи Ювелір. Проте переважно записую історії.

Багатогранний дядько, поза сумнівом. Я розсміявся від власної ідеї, проте тут же озвучив:

— Тоді я маю прохання. Запишете й мою історію? Так красиво, як і говорите. Але ще правдиво, максимально правдиво.

— Ого, про таке мене нечасто просять. — Він, здавалося, трохи вагався, але вже був на моєму боці.

Я сприйняв ці слова за згоду й кивнув з ентузіазмом:

— От і чудово. Я розкажу вам усе…

— А я вже знаю все. — Він постукав указівним пальцем по зморшкуватому лобі. Мені здалося, що в цей момент його очі засвітилися, як лампадки. — Я вже знаю все. Принаймні в цій історії.

— Тож ви знаєте, як треба буде вчинити із цими записами потім?

— Так. Але до цього ще далеко.

Історик подивився на мене з багатозначною усмішкою.

— І не вписуйте в історію цей епізод. Це не те, що їй варто знати, — докинув я. — Нехай магія буде просто магією. Адже вона не потребує пояснення.

Після балу випав цілий тиждень канікул. Гессі провела ще два дні вдома, бо матінка непокоїлася через її здоров’я. Генріка з Кірлою, Вієнною та іншими дівчатами з коледжу на кілька днів поїхали в заміський будинок Дей Маарів. Сестра урочисто пообіцяла батькам, що навіть не наближатиметься до річки, носитиме капелюшок, щоб не напекло голову, і не буде гуляти сама.

Гессі була навіть рада, що Генрі поїхала, — кілька днів тиші в домі її дуже приваблювали. Матінка теж раділа — природно, що в Дей Маарів не було ніяких Оллішів, бо останнім часом Генріка надто часто згадувала про родину книгарів, щоб залишити це поза увагою.

— Як минуло твоє свято? — спитав Лаллі, котрого привела в гості пані Катаніка.

Він завмер на порозі кімнати Гессі й боявся зайти. Мати дала йому букет троянд, обгорнутий стрічками так рясно, що на їхньому тлі було важко роздивитись самі квіти.

— Чудово, дякую. — Гессі привітно йому всміхнулась. Вона сиділа в плетеному кріслі біля вікна та мружилась від сонця. — Можеш зайти, — додала, коли помітила нерішучість сина пані Катаніки.

Хлопчик рівними кроками наблизився до неї та простягнув букет.

— Гестіє Амаліє, видужуй! — У голосі Лаллі було стільки завзяття, ніби він намірявся віддати всі свої сили задля цієї мети.

— Я вже добре почуваюся. — Вона обережно взяла квіти й заходилася виплутувати їх зі стрічок. — Дякую.

— О! Справді? Тоді ти не помреш? І ми вирушимо гуляти на конях? — Лаллі одразу ж пожвавився.

— Мабуть, не сьогодні. Але так, вирушимо. І ні, я не помру.

— Гаразд. Тобі я вірю. Але знай: дорослим вірити не можна. — Лице хлопчика одразу стало дуже серйозним і похмурим. — Дядько Ашлі казав, що не помре. І збрехав.

— Не кажи так, Лаллі. — Гессі пригладила його рудуваті кучерики. — Ніхто не хоче помирати. І коли хтось із дорослих так каже, будь певен, що він докладе всіх зусиль, щоб видужати.

— Як Аїден?

Голка в серце.

— Так, Лаллі.

М’які кучері під пальцями. Сонце на підвіконні, на колінах, на столі. Як його усмішка, як сонце всередині.

— Як Аїден.

— …А потім ми сиділи на терасі на другому поверсі й пили ягідний чай, який привіз дядько Вієнни з самої Пармі! Він був бо-ожественний… Гесті, ти слухаєш?

— Так, звичайно. — Дівчина машинально кивнула.

Генріці не потрібно було, щоб її надто уважно слухали. Їй потрібно було говорити, і вона говорила до Гессі, розповідаючи про поїздку. Щоки сестри зарум’янились від сонця та емоцій.

— От! Чай був божественний. А які в них сервізи! Матінці б сподобались! І в кожній кімнаті розписи на стелі — дуже багато візерунків у східному стилі. Вієнна розповідала, що декоратором був добрий друг її батька, котрий оздоблював палати лордів у Роммелі. Вілен показував мені зразки розписів…

— Вілен теж там був? — здивувалася Гессі. Вона чула про це вперше, адже перед від’їздом Генріка називала батькам лише імена дівчат.

Сестра трохи знітилась, але тут же захисним тоном повела далі:

— А що такого? У нього ж теж канікули. І їхні батьки там були. І покоївка, пані Дала.

— Гаразд…

— Так ось, він показував мені зразки розписів. Стільки краси! А тоді ми вийшли на балкончик на горищі — там він такий малесенький, що і вдвох поміститись важко.

— Але ви помістились? — Гестія відчувала, що це найважливіша частина історії, тому зосередилась-таки на сестриній розповіді.

— О так. Тоді Вілен показував мені їхні сади, котрі тягнуться аж до річки. І тримав мене за руку. — Закінчивши фразу, Генріка закусила губу й крадькома зиркнула в бік Гессі, наче чекала, що ж сестра на це відповість.

Та мовчала й тільки дивилась на руду й сонячну Генрі, з котрою їх об’єднували, мабуть, лише великі очі. А все інше здавалося геть різним. Часом випадкові знайомці більш подібні між собою, аніж такі двійнята. І думки їхні теж відрізнялись зовсім-зовсім…

— Ну, Гесті, чого ти так на мене дивишся? — раптом спалахнула Генріка. — Це було дуже мило! І він зблизька такий високий і красивий! Уяви собі: сонце сідає, а у Вілена світле волосся. Знаєш, як гарно, коли сонце сідає і світить на таке волосся? Дуже гарно! І нічого такого не сталося. Він лише тримав мене за руку. Він такий ввічливий! Не те що деякі юнаки його віку. Не дозволяв собі нічого зайвого. А проте погляд говорив за нього все! Знаєш, не передати словами, як же він на мене дивився! Ох… Гесті, що? Ну що?!

Гессі здивовано похитала головою:

— Адже це ти, Генрі. Це все ти. Я ні слова не сказала.

Тут Генріка сама голосно схлипнула й учепилась обома руками в подушку, котра лежала в неї на колінах:

— Адже цей Морґін! Цей тричі проклятий Морґін Олліш не прийшов на мій бал! Це все він! Він… він…

Генрі не договорила і зайшлася плачем, невтішним і голосним.

— Це твоя справа, — шепнула Гессі, коли сестра трохи заспокоїлась. — Тільки я не думаю, що стане ліпше, якщо кожного разу, коли в Морґіна будуть справи, тікатимеш цілуватися з іншими.

— Я не цілувалася з Віленом! — Щоки Генрі засвітились малиновим рум’янцем.

— Так, звичайно. — Гессі поблажливо зиркнула на неї.

Сестра знітилась і тут же стала виправдовуватись:

— Оце вже ні! Я б до такого… я б так… Ні-ні! Ти мені не віриш?

— Вірю, звичайно, — поважно кивнула Гессі. — Але якщо все так, як ти кажеш, то нічого страшного не сталося.

Генріка повторила отупіло:

— Нічого страшного… Так. Нічого страшного…

Вона шморгнула носом. І раптом усміхнулась.

— Справді! Що це я! Треба швидше вибачитись перед Моррі, бо я була з ним трохи різка минулого разу… Тільки нікому. Чула, Гесті? Нікому!

Гессі кивнула. Вона завжди дивувалася тому, як швидко в її сестри можуть змінюватися настрій та плин думок.

Стук у двері примусив Генріку сполошитись. Вона підстрибнула мов ошпарена і мало не заскочила в шафу, аби ніхто не побачив її сліз.

— Гестіє Амаліє, тобі посилка! — оголосила пані Моррінда.

— Ой! Це ж, мабуть, Даррін чогось новенького з книгарні надіслав! — вирішила Генріка. — Він же часто це робить?

— Та не так і часто, — заперечила Гессі, хоча подумала про те саме, але не хотіла зізнаватися. Бо тоді вже Генрі їй не дасть спокою з тим Дарріном.

Гессі занесла посилку до своєї кімнати, випровадила сестру, замкнула двері на ключ ізсередини, розв’язала паперову мотузку і зняла кришку. Зашелестів обгортковий папір. Усередині не було книжок. Натомість там ховалося щось м’яке, темно-синє і, безперечно, красиве. Дівчина намацала жорсткий конверт і дістала спочатку його.

У конверті була записка, складена вдвоє.

«Люба панянко! — повідомляв знайомий почерк зі стрімким «р» та видовженим «о». — Маю щоразу велику радість до вас звертатись. Не певен, чи вчасно надійде мій подарунок, бо не вивчив ще роботу пошти у ваших краях. Якщо ваша ласка, то я був би дуже радий, якби ви вдягнули це до святкового прийому з нагоди ваших уродин, хай би коли вони були. З днем народження, Гестіє!»

Дівчина відклала записку вбік і шарпнула обгортковий папір, на якому помітила емблему ательє пані Олай. А тоді схопила за плічка подарунок і витягла його з коробки.

Водоспад синього, аквамаринового, блакитного й бірюзового шовку заструменів до підлоги, виблискуючи найтоншою вишивкою в тон тканині та дрібними мерехтливими перлами, котрі плавали між хвиль, мовби на морському дні.

Сукня була неймовірно прекрасна.

АЇДен

— Кандидате в Тріаду! — Професор світотворення зупинив мене, коли я вже хотів вийти з аудиторії після заняття. — Ми помітили незвичайну активність у світі, з котрого ви прийшли до нас.

— Ну, я до цього не причетний, — відповів різко. Сподівався, що моє праведне обурення дозволить швидше зняти підозри щодо того, що я оминаю всі заборони задля однієї ризикованої справи.

— Ми й не стверджуємо, що тут є ваша вина. Ви ж усвідомлюєте, що студентам заборонено впливати на життя світу, з котрого вони прийшли, та виходити на зв’язок із будь-ким із попереднього життя?

— Так, — кивнув я.

Що-що, а тут це мені доводилось чути надто часто.

— Усі люди з попереднього життя повинні залишитись у минулому. — Професор стиснув моє плече. — Це ви теж розумієте, кандидате в Тріаду?

— Звісно.

— Гаразд. Ми сподіваємось, що ви нас не розчаруєте.

— Безумовно, так. Я докладаю всіх зусиль, — збрехав я.

Насправді, у цьому світі не було нічого, що примусило б мене забути про дім. І мене там не забули. Але це сталось, якщо вірити Історикові, завдяки силі моєї дорогої Гестії. Отож якщо тут, в Академії, дізнаються про неї, то можуть силоміць висмикнути з того життя, котре вона має, і… Ні. Ні, Аїдене. Цього допустити не можна.

— Але ти будеш змушений щось тут удіяти, — повідомила Розе, коли зустріла мене наступного разу і завернула розмову на свою улюблену тему.

— Що вдіяти?

— Попрощатись. Ти не можеш усидіти на двох стільцях одразу.

— Я не просив про… другий стілець.

— О, ти досі думаєш, що життя дає нам виключно те, про що ми просимо?

— Я думаю, що нам самим обирати.

— У Полі нахапався… — Вона поблажливо пхикнула.

— Ти хотіла ще щось? — Я мав твердий намір перервати цю беззмістовну розмову.

— Твій світ — який він? — раптом спитала Розе зовсім іншим тоном.

— Чому ти цікавишся?

— Бо ти добре це пам’ятаєш. От і цікаво.

— Я не так багато бачив. — Перед моїми очима промайнули рідні вулиці. — Але там, де я живу, дуже красиво. Наше місто невеличке, старовинне, неподалік кордону з Астірі. Астірі — це місто сусідньої держави, — додав.

— Ти там був?

— Так. Мені випав шанс трохи помандрувати. Моя сім’я доволі заможна. Батько має кілька фабрик, матінка успадкувала великий статок, і ми живемо в давньому маєтку.

— У давньому маєтку? Там, мабуть, дуже красиво? У вас багато слуг? І вдосталь їжі? — запитання посипались одне за одним, ніби Прозерпіні було смертельно потрібно дізнатись це.

Я мимоволі став розповідати їй усі ці дрібниці. Бо був певен, що вони не відіграють жодної ролі й це просто цікавість. Урешті, що там ще могло б бути? З моменту, як нас трьох — мене, Розе й Полі — зарахували-таки до кандидатів у Тріаду, мені доводилось частіше їх бачити на індивідуальних заняттях. Тому я вирішив, що порозумітися з обома буде на краще. Хоча між собою вони досі гризлись або, навпаки, демонстративно мовчали.

— Так. Там красиво. Слуг у нас небагато. Управителька пані Моррінда й кілька покоївок та ще дівчата на кухні. І лакей. І… так. Їжі в нас достатньо. Їжі, по суті, у всіх достатньо. Коли я був малим, на півночі стався голод, але відтоді більше не було нічого такого.

— Як добре! — Розе раптом узяла мою руку та стиснула її. — Я тепер розумію, чому ти не хотів звідти йти…

На якусь довгу мить мені видалося, що Прозерпіна не така вже й дивна. Здавалося, вона щиро рада тому, що вдома в мене все чудово. Що мій дім заможний і добробут не покидає нас.

— Моя молодша сестра загинула, — додала вона тихо. — Загинула одразу після матері. Мати поспішала додому, бо ми напередодні кілька днів зовсім не мали їжі. Тому вона пішла короткою дорогою — по кризі на річці. Крига тонка була. — Розе криво всміхнулась. — Думаю, я можу не розповідати далі.

— І ти залишилась… зовсім сама?

Світлі очі Розе досліджували моє лице, ніби вона сумнівалася, чи варто казати те, що хотіла. Проте врешті закусила нижню губу і шепнула:

— Так. Зовсім сама. Я залишилась сама, Аїде. Усе в мене забрали.

— Я можу уявити, як це було страшно для дитини… — Почав я одну з тих фраз, котрі говорять у таких випадках, але Розе приклала палець мені до губ:

— Ні, Аїде. Ні, ти не можеш уявити.

Розділ 13. Сестри і чаклунка

Фона

— Він не планує припиняти це, Фоно.

— Що, Розе?

— Він знає, що його не забули, і сам не хоче забувати. Він тримається за свій дім щосили. А це погано.

— Так, погано. Адже, поки триматиметься за минуле, він ніколи не буде нашим Аїдом.

— Моїм Аїдом, Фоно. Моїм.

— Так, звичайно. Твоїм Аїдом.

— І ніколи не відкриє своїх сил повністю. Не стане щасливим… Ніхто з тих, хто тримається за минуле, не може стати щасливим. Проте і Аїд, і Полі вважають, що я недобра. Не довіряють мені.

— Ти чудова, Розе. Не зважай на них.

— Так. Я знаю. Проте нам ще потрібно запевнити Аїда, що я хороша і хочу для нього найліпшого. Тому мені не можна наближатися до його сестри. А тобі — можна. І навіть варто.

— Але…

— Аїд про тебе не знає. І не дізнається. Я натомість розповіла йому про Персі та її смерть.

— А Полі? Він проникливий. І небезпечний.

Розе широко всміхнулась:

— Він? Лише добре вдає. А сам заплутується дедалі сильніше. Ми використаємо це у власних інтересах. Уяви лишень! Якщо я, скажімо, із Аїдом готуватимусь до занять у бібліотеці, а тут прибіжить захеканий Полі й повідомить, що тільки-но бачив мене з Гестією? Як думаєш, кому тоді повірить Аїд?

— Он як. Але це жорстоко, Розе.

— Можливо. Але я хочу Аїда ощасливити, а для цього треба йти на жертви. Нашою жертвою може стати Полі. Він не буде проти. Він навіть не зрозуміє, що відбулося, якщо розіграти всі карти правильно…

Фона опустила погляд на долівку. Коли вона дивилася в очі сестри, то завжди відчувала, що її покидає будь-яка сила, наче Розе позбавляла її можливості висловити свій спротив і навіть думку.

— Тепер! — Прозерпіна клацнула пальцями. — Тепер ти простежиш за Полі, знайдеш Гестію і дізнаєшся про неї хоча б щось. Оціни її силу. Ми мусимо знати, хто наша суперниця…

— Але Гестії нічого не відомо…

— І чудово. Якби вона знала про Академію, тоді наша справа могла б виявитися складнішою. А так вона просто несвідомо застосовує свою силу, щоб не дати Аїдові зникнути з їхнього життя. І це розбиває йому серце. Хіба Гестія не жорстока, Фоно? Хіба це не жахливо — розбивати серце власному братові через своє егоїстичне бажання тримати його у своїх руках? Я не чую тебе, Фоно.

— Так. Так, вона егоїстична. Я теж думаю, що не можна тримати рідних тобі людей у таких шорах.

— От бачиш. Час діяти.

— А це пан Мартіан, — повідомила тітка Фресія вдоволеним тоном. — Він мій друг юності. Нині гостює в місті.

— А я знаю. — Гессі всміхнулась від вуха до вуха і вклонилась ітеллійському гостеві тітоньки.

— Ця панянка допомогла нам знайти дім мадонни. — Пан Мартіан скидався на Святого Зими, котрий розносить подарунки дітям.

— Ця панянка, Мартіно, моя племінниця Гестія Амалія.

— Он як! То я не помилявся, коли казав, що в тобі, панянко, є трохи ітеллійської крові… Дивись, яка в неї шкіра, які коси!

— Які-які? — Тітка Фресія придивилась до Гессі, наче побачила її вперше. — Та ти б бачив її сестру — руда, аж світиться! От брат їхній був такий самий, яко вона. Чорнявий, красивий… ох-х… — Тітка Фресія приклала долоню до щоки й похитала головою, не закінчивши речення, бо далі неминуче мало йти важке і сумне: «…Але він помер».

Пан Мартіан замислено поглянув на Гестію, хмикнув щось собі під носа і, на щастя, більше нічого не питав.

Гессі майже бачила невидиме запинало скорботи, котре опустилося звідкись згори й накрило їх трьох. Проте вона не хотіла, щоб такий настрій запав у вітальні, тому опанувала себе та швидко додала:

— Але я сьогодні прийшла не гостювати, тітонько. Я хочу покликати вас на іменини. Наші з Генрікою.

— Уже? — Очі тітки Фресії стали круглими й переляканими. — Тільки ж були недавно!

— Та ні. — Гессі похитала головою. — За два тижні. У суботу.

— А скільки це вже вам буде? — Тітка Фресія дивилась на неї дещо вибачливо.

— По шістнадцять.

— Ох-х… — Обличчя стало трохи сумним. — А ніби щойно були такі маленькі й бігали в білих льолях у мене по садочку…

Гессі й самій здавалося, що вони тільки минулого тижня відзначили п’ятнадцятий день народження, коли вона твердо вирішила бути дорослою. І от — минув уже рік. Але воістину рік цей, особливо його весна, видався геть незвичайним…

— Пане Мартіане, а де ваш онук? — поцікавилась Гессі перед тим як піти. — Якщо ви ще будете в місті, то ми радо запросимо вас обох.

— Амрі? Біс його зна! — Старий ітеллієць смикнув плечима. — Повіявся своїх друзів побачити, певне. Вічно його десь носить, ніби вітром.

Гессі кивнула. Вона не була певна, що цей Амрі — той самий Амрі, про котрого говорила якось пані Олай, проте це було б вельми цікаво. Згадавши про вдову судді, а тепер щасливу власницю ательє в самісінькому центрі міста, Гессі не втрималась від усмішки. Сукня, котру нещодавно прислав їй блакитноокий, була пошита саме там.

Гессі почастувалась овочевим супом, приготованим самим паном Мартіаном. Їй кортіло ще послухати про Ітеллі й тамтешню кухню, проте надворі хмарилось, а Гессі хотіла ще пройтись через центр дорогою додому і запросити на свято кількох друзів родини, тому вона поспішила попрощатись.

Вивіска «зачинено» на дверях ательє пані Олай стала несподіванкою. Дівчина підійшла і постукала, сподіваючись, що власниця таки там і просто розбирає нові тканини чи, наприклад, приймає гостей у затильній кімнатці. Проте на її стук ніхто не вийшов.

— Вибачте. — Гессі зазирнула в крихітну пекарню поруч із ательє. — А ви не знаєте, чи «Трояндовий джем» сьогодні ще відчиниться?

Продавчиня, котра розкладала кекси на вітрині, подивилася на Гессі спідлоба, а тоді повільно відповіла:

— І нічого ми не знаємо. Але тільки в них уже кілька днів ані душі.

Дівчина вийшла на вулицю і ще раз зиркнула на темні вікна. Ну однаково, пані Олай завжди, хоч разочок на тиждень, а заходить з дітьми до цукерні, тому можна буде зустріти її там. І спитати про блакитноокого. Або не спитати. Або спитати. Або…

Гессі копнула дрібний камінець носком туфлі.

«Якщо прокотиться аж до дверей ательє, я спитаю в пані Олай про блакитноокого!» — швидко подумала Гессі, пильнуючи рухом камінця.

— Перепрошую, чи вас іменують Гестія Амалія? — Спочатку вона помітила кулон із медовою намистинкою на шиї незнайомки, а тоді повільно кивнула у відповідь. Без камери Гессі раптом відчула себе дуже беззахисною.

— А вас? — спитала, щоб відмежуватись від остраху.

— Фона, — видихнула незнайомка так, ніби вітер дмухнув. А тоді справді дмухнув вітер і сколихнув її волосся, легке, м’яке і світле-світле, наче місячне проміння.

Фона вивищувалась над Гессі. Від неї пахло квітами: лілеями, лавандою — і ще чимось терпко-гірким.

— Я можу вам допомогти? — запитала дівчина.

Жінка заперечно похитала головою.

— Та ні. Я тільки хотіла познайомитися з вами.

— Справді? Ми десь бачилися раніше?

— Можливо. Моя сестра розповіла про вас, а їй розповів ваш брат.

Гессі похолола.

— Мій брат? Ви його знали?

— Я була закохана в нього.

Дівчина сторопіла. Від раптової знайомої та її прямолінійності.

— Зрозуміло, — кивнула вона повільно. — Так, я сестра Аїдена.

— Ви про нього так добре пам’ятаєте, — зауважила незнайомка.

— А що в цьому дивного? Він мій єдиний брат.

— Люди схильні швидко забувати про все, що їх покинуло…

— То вважайте, що я дивна людина.

— Так. Людина. Так… — Фона, здавалось, задумалась, а тоді всміхнулась: — Я рада, що ми побачилися. Знайте, я тільки хотіла довідатись, хто ж така та чарівна Гестія Амалія, котра так трималася за Аїдена.

Гессі не сподобалось це формулювання.

— Він був такий прив’язаний до дому. Завжди твердив одне: дім, удома, додому. Сім’я, сестри, наречена. Любов, довіра, щастя.

— Вибачте, пані Фоно… А ваша сестра — хто вона? Аїден про вас не згадував, я певна.

— Ми не були близькі. — Фона стенула плечима.

Вона хотіла додати ще щось, проте не договорила, зиркнувши за спину Гессі. Щоки Фони почервоніли, і вона позадкувала на кілька кроків, ніби побачила щось страшне.

— Гестіє? — Доанна з плетеним кошиком на згині ліктя ввічливо схилила голову до незнайомки, а тоді подивилась на неї — з інтересом і без найменшої загрози.

Проте нова знайома зиркала на Доанну зі страхом і неприязню, а тоді, після короткого кивка, розвернулась і подалася одразу ж у сусідній провулок.

— Хто це така? — Наречена Аїдена стиснула плече Гессі і простежила за білявкою поглядом, доки та не зникла з поля зору.

— Не знаю. Але вона просто підійшла до мене. Вона знала, як мене звуть. Мовби це розповіла їй сестра. Котра… котра знала Аїдена.

Рука на її плечі не здригнулася. На спокійному лиці Доанни блукала втомлена усмішка, очі звузились, а погляд став гострим і наче шукав ціль попереду.

— Гесті, пам’ятаєш, коли ти була ще зовсім маленька, ми жартували, що я найсильніша чаклунка?

— Звичайно. То була моя улюблена гра. Так Аїден намагався мені пояснити, чому деякі з материних подруг називали тебе відьмою. Я ж була ще надто мала, щоб розуміти їхню лицемірність.

— Тоді добре. Отож уяви собі, що це не була гра. Уяви, що я справді знаю трохи більше про цей світ. І як найсильніша чаклунка кажу тобі: ця дівчина чи її сестра, хай би ким вони були, — оминай їх. Ніколи не приймай від них нічого. І навіть не слухай, особливо якщо говоритимуть про Аїдена. Бо вони небезпечні. Від них віє смертю. Царством потойбіччя. Мороком і холодом. А я трохи знаюся на таких речах.

Доанна приклала руки до грудей, покручуючи перстень зі смарагдом.

— А ваш брат, Поль… — згадала Гессі, — він уже поїхав? Я хотіла йому подякувати за вечір балу. І запросити на іменини. І вас теж, звичайно.

— Поль поїхав. А я з радістю завітаю. Якщо тільки пообіцяєш запросити ще того хлопчика Оллішів, щоб він допомагав мені уникати розпитувань вашої матінки. На балу йому це добре вдалося.

— Він прийде, — кивнула Гессі, хоча Дарріна і Морґіна з Фаустою вона ще не запрошувала: Генріка бажала це зробити разом. Проте навіть до цього візиту Гессі не мала жодного сумніву щодо Оллішів. Вона аж здивувалася, коли піймала себе на думці, наскільки швидко звикла до них.

Доанна

— Я була би вдячна, якби ти наразі не наближався до Гестії. — Доанна опустила кошик просто на диван і сама сіла поряд.

— Я не можу, ти ж знаєш. — Очі співрозмовника зиркнули на неї спідлоба, і він сьорбнув чай. — Хороша суміш, мені подобаються ягідні ноти!

— Я сама зібрала. — Доанна зняла шаль, і легка тканина впала на бильце. — Я зустріла її сьогодні. — Вона подивилася в очі гостя. — І з нею була одна з ваших. Поза сумнівом, одна з них. Така аура буває лише в тих, хто не звідсіль…

— Хто? — Погляд став холодним, мов кубики льоду в літньому чаї, і настороженим.

— А звідки мені знати? — Доанна взяла чашку обома руками і провела пальцем по візерунках, повторюючи їх уважно та акуратно. Золота емаль під її пальцями здавалася трохи шорсткою. — Але я ще більше починаю вірити в те, що твої слова — правда.

— Ти досі сумніваєшся?

— Я вже не в тому віці, що Гестія. Я сумніваюсь у всіх речах, котрі видаються мені нереальними. Але можу повірити в них.

— Анно, ти старша від Гестії лише на кілька років. І так, я звернувся до тебе, бо Аїден казав…

— Будь ласка, не треба ще раз про те, що він казав. Це щоразу ніби ножем у серце.

— У тебе сильне серце. І велике. І здатне бачити те, чого не бачать інші. Саме тому він і любить тебе.

Важкий погляд у відповідь. Усі слова гостя були як колотий лід. Гострі-гострі. І він сипав ними так щедро, наче не розумів, що завдає їй болю. Він дивний. Дивний-дивний-дивний.

— Я боюсь за Гестію. — Доанна глибоко вдихнула. — Якщо ти накличеш на неї небезпеку…

— Я тут, щоб захистити її. І, повір, не більше за тебе хочу, щоб гості з «моїх країв» втручались у її життя. Мабуть, вони простежили за мною, коли я йшов сюди.

— Я лише попереджаю. Не мені щось тобі забороняти. — Доанна стишила голос. Вона не любила сперечатись.

Гість говорив теж тихо, проте певно:

— Немає нікого, хто міг би заподіяти Гестії щось лихе, поки вона під моїм наглядом.

— От у цю твою певність я й не вірю.

— Тоді можеш захищати її по-своєму. Недарма ж ти найсильніша чаклунка. — Очі навпроти дивились на неї ніжно і водночас іронічно.

Вона відповіла тим же:

— О, а тепер ви мені лестите, юначе.

— Можливо. Усе можливо. Але ж у світі довкола Гестії все змінюється, починає рухатися і сповнюється магії. Тому й ваша гра в чаклунку стала реальною. Те, що ти бачиш мене наяву, — ще одне підтвердження. Можливе все.

— Все, крім Аїденового повернення?

Ще один холодний погляд.

— Ти забудеш про це, Доанно. Одного дня ти мусиш забути.

— Я нічого не мушу, Полю. З мене вже годі того життя, в котрому я мусила, завжди щось мусила, на думку кожного-кожного щось мусила. З мене вже досить.

— Моррі привіз із Астірі! — заявила Генріка збуджено. На її руці красувався браслет зі срібними квіточками і світло-лимонними каменями.

— Симпатично, — погодилась Гессі. — Ви вже знову поладнали?

— Тобто? Ми й не сварились. Я була трішки невдоволена, що він поїхав саме під час балу, але врешті — Моррі привіз мені подарунок! Ще й пообіцяв, що вже наших іменин не пропустить. Отож усе чудово.

— Так. Я рада. — Гессі зиркнула на браслет іще раз, а тоді спитала: — Генрі, а ти не пам’ятаєш, чи Аїден згадував про когось на ім’я Фона? Про дівчину?

Сестра насторожилась.

— Не маю ані найменшого поняття. А що це ти згадала його?

— Та так. Нічого. Просто думки в голові крутились, — збрехала Гессі. — А ти вже готувалась до іспиту з історії?

Усмішка сестри негайно потьмянішала.

— Ох, Гесті, умієш ти невчасно нагадати…

— І цілком вчасно. Іспит — завтра.

— Святе печиво… Та нам нізащо не встигнути!

— Нам? Я все вивчила. Поки ти була за містом із Вієнною.

— Ти ж хворіла!

— Не так уже й хворіла. — Гессі всміхнулась кутиками вуст. — Зате, коли іспити закінчаться, ми поїдемо кудись відпочивати.

— Ой, не нагадуй, — спохмурніла Генріка. — Я щойно-щойно дочекалася приїзду Моррі, як нам загрожує літня розлука!

— Я читала, що відстань здатна роздмухати полум’я почуттів.

— Я теж читала. Але, якщо хочеш знати мою думку, ліпше завжди тримати того, кого кохаєш, поруч себе. Он батечко постійно їздить у справах… — Генріка стишила голос, остерігаючись, що хтось їх почує. — І бачиш же сама… Він на матінку навіть не дивиться!

— Звідки тобі знати? — обірвала її Гессі, відчуваючи, як щоки паленіють. — То їхні справи. І серед дорослих не заведено надто… відкрито поводитись. Це вульгарно. Батечко кохає матінку, а вона його, але це геть не значить, що їм треба, щоб ми всі це бачили. Ти наче перечитала книжок про кохання!

Гессі сама здивувалася, чому ця заувага сестри так її розбурхала. А проте вона спіймала себе на думці, що стискає поділ обома руками, а перед очима в неї хитається криваво-червона сукня мадаме Рошері. Але Генріка не знає про красуню Малейн. Генріка не знає. Генріка просто ляпає язиком, як завжди. Так. Саме так.

Сестра нічого не відповіла. Вона погладила браслет і підвелася з ліжка.

— Я — вчитися. Завтра допоможеш мені на іспиті.

Іспит видався складним, проте найбільше Гессі стурбував не він, а випадкова зустріч у місті: мадаме Малейн перестріла її й наполегливо цікавилась, чи не хочуть вони влітку відвідати Фіренс. Гессі не хотіла. Але плани на літо все одно завжди складали батьки, тож у разі чого в неї не залишилося б вибору.

— І ми поїдемо… поїдемо ми… влітку поїдемо… — Батько любив у такий момент створювати інтригу, але врешті виклав квитки на потяг на стіл і закінчив: — На узбережжя Анадалі!

Генріка щасливо запищала й кинулась йому на шию. Гессі відчула, як камінь падає з грудей. Отже, ніякого Фіренсу. І ніякої Малейн Рошері. Чудово.

— Анадалі? — Матінка наморщила носа. — Сподіваюсь, там не буде шумно. Я чула, що туди відправляють на літню практику студентів з медичного…

— Побачимо! — Батько був у доброму гуморі. — Але спочатку якнайліпше відсвяткуємо іменини дівчаток! Так?

— Та-ак! — вигукнула Генріка й защебетала про те, кого вони вже запросили й кого ще треба запросити.

Гессі подивилась на люстру крізь переплетені пальці. Нагорі, поміж записами з коледжу, в неї був захований маленький жовтий конверт. А в ньому — запрошення на свято.

«Я вельми вдячна за щедрий подарунок. Якщо хочете впевнитись, що виконаю вашу настанову та одягну його в день іменин, то рекомендую вам навідатися в особняк Фаулі-Прейшерів за адресою, зазначеною на картці. Наступної суботи по обіді. Гестія Амалія».

Вона написала запрошення спочатку в зошиті, а потім перенесла його на красивий цупкий папір із фігурною рамкою. І сховала до конверта. А що далі — цього вона не знала. Як надіслати листа тому, хто не має адреси? Точніше — чиєї адреси вона не знає. І ніхто не знає. Як надіслати листа тому, чиє існування — і те під сумнівом? Залишити на підвіконні? Пожбурити в річку? Просто кинути в скриньку на пошті? Забути десь у парку? Спалити в каміні?..

Якось запрошення зникло. Гессі шукала його в усіх зошитах, під ліжком, у шафі й навіть у вітальні, хоча туди воно не мало б потрапити. Вона питала Генріку, пані Моррінду і нову служницю, проте ніхто не бачив ніякого конвертика. Наче запрошення для блакитноокого розчинилось у повітрі. Та й по всьому.

Та й по всьому. Усе, що зв’язувало її з чудернацьким юнаком, було таким нетривким, нереальним і загадковим, що вона направду не була вже певна, чи не приходить він сам із якоїсь історії. Їй-богу, він був би цікавим персонажем!..

— Що ти хочеш на свято? — спитав Даррін, коли вони зустрілися в цукерні.

Віднедавна Гессі запропонувала зустрічатися там при нагоді, бо для матінки не було вже новиною, що вони товаришують з Оллішами, тож хай би вона хоч почувалася спокійно, що її донечки чемно сидять у пристойному закладі, а не гасають полями й парками, як скажені кози.

— Я буду рада будь-чому. Але книжки — це завжди хороший вибір.

— Я хочу подарувати тобі щось пам’ятне. — Даррін нахилив голову, і його очі від того стали здаватися дуже темними. Він раптом відвернувся й потер кінчик носа: — Вибач, якісь дивні речі верзу. Просто мати казала, що шістнадцятиріччя — це такий важливий момент, що треба придумати щось цікаве, і взагалі що мені бракує оригінальності. Хм. І цього я теж не мав би говорити. Вибач.

Гессі взяла чашечку обома руками й відчула, як щоки розпашілися.

— Дарріне, мені справді сподобається будь-який подарунок. А от Генріка, мабуть, не дуже втішиться книжкам.

— Справді? Скажу Моррі. Та він, мабуть, і не думав про них. Узагалі, підозрюю, що мати вже заготувала якийсь великий і пафосний подарунок на кшталт дорогого сервізу, котрий буде наче від нашої родини вашій. Вона дуже тішиться, що ми товаришуємо.

Гессі промовчала. Їхня матінка не дуже тішилась. Та, мабуть, вона ще менше втішилася б, якби дізналася, що її дочка, Гестія Амалія, насправді дуже зацікавлена особою, про котру не знає геть нічого, окрім кольору очей.

Розділ 14. Час прощатись

Сукня скидалася на море. Була синя, темна, чарівна і достоту підходила, щоб у ній потонути. Тканина з мереживом по подолу мінилась, мов прибій. Гессі здавалось, що вона пливе, що кожен її рух плавний і м’який, що навіть тонкі руки стають красивими та зграбними, а волосся теж відлискує синявою.

— От ти і зовсім доросла, — сказала вона сама до себе, дивлячись у дзеркало. Сукня шелестіла, ніби нагадувала про далеке-далеке море, до котрого вони зовсім скоро поїдуть гуляти на узбережжі, гріти ноги в піску і повертатись додому, тримаючи туфлі в руках. І білі сукні тріпотітимуть, як вітрила, а сонце випалюватиме волосся, і воно здаватиметься вицвілим, знебарвленим, як небо в липні.

Гессі покрутилась і зауважила зі смутком, що її фігура все ще надто дитяча. Ніби час летів, а вона не встигала за ним. Тому Генріка гуляє з хлопцями, планує своє майбутнє і з ентузіазмом кидається в різні-різні речі, як-от поїздки до Вієнни Дей Маар. А вона, Гессі, досі боїться заговорити з людьми, якщо тільки не про фото, і з тремтінням сприймає будь-який знак уваги. Утім, Генріка не знає блакитноокого, не чаює в панни Доанни і не має чарівної камери. Тож не все так погано.

— Ні, усе взагалі не погано. — Гессі знову покрутилась, утягнула живіт, випростала спину і спробувала вип’ясти груди, щоби принаймні здавалося, що вони є.

Принаймні здавалося.

Полі

— Тебе бачили, кажуть, у світі, далекому звідси. Дозволиш спитати, що привело тебе туди? — Полі подивився на Прозерпіну довгим поглядом, за спокоєм котрого було багато хвилювання. Та проте він вірив, що може сховати його.

— Справді? — Брови Розе картинно вигнулись. — Ти нічого не плутаєш?

Вона розуміла, що він знає. Розуміла, що це порушення правил, яке може поставити під загрозу природний перебіг подій в іншому світі. Звичайно, багато студентів нишком обминали правила, проте заборона існувала і її можна було використати, щоб створити комусь серйозні проблеми. І найлегше було вдатися до цього, коли ти кандидат у Тріаду з вільним розкладом навчання та ширшими повноваженнями. До вчинків кандидатів завжди ставилися менш прискіпливо.

— Не грайся зі мною, Прозерпіно. Я знаю, чого ти хочеш, — відповів Полі твердо.

— І чого ж?

— Аїда.

— Ах. А наш святий порушник, звичайно ж, має на меті звинуватити мене в тому, що мені подобається правда.

— Якщо ти торкнешся Аїдової сестри…

— То що? — Здавалось, Розе тільки на це й чекала. — Скажеш директору, що побачив мене, бо тікав без дозволу в їхній світ? Що контактував з людиною, котра не мала би про нас знати? Що порушив усі правила? Що робив це багато-багато разів без дозволу й особливої обачності?..

— Щоб захистити майбутню богиню, — відповів він твердо і тихо.

Розе втомлено видихнула й поблажливо додала:

— Від чого захистити?

— Ти чудово знаєш. Ми всі через це проходили. Ми всі тією чи іншою мірою відрізнялися від людей, і життя наше в певний момент ставало нестерпним від самоти.

— І ти. Захотів. Їй. Допомогти? — Здавалось, вона не вірила в це, а тоді додала втомлено: — Я ніде не була, Полю. Ніде. Можеш перевірити звіти від Брами — вона ж фіксує наші переходи. Якщо ти, звичайно, не придумав якийсь хитрий спосіб її дурити. Але моє алібі — бездоганне.

— Як скажеш.

Вірити Розе було поганою ідеєю, але Полі сподівався, що попередження її зупинить. Зрештою, Доанна теж могла помилитись. Панянка, що їй трапилася, сказала, що вона сестра Аїдової знайомої. Та в Розе сестер не було…

Якщо Прозерпіна простежила за тим, куди він так часто відлучається, і дізналася про Гестію, то це цілковито його провина. Проте нічого лихого заподіяти сестрі Аїда вона не зможе. Інакше ризикує дістати найвище покарання від керівництва Академії, і будь-яка лояльність до неї як кандидатки в Тріаду не допоможе.

Якщо ж це була не вона, тоді до гри вступив ще хтось, кого Полі не знає. Він посмикав себе за пасмо волосся і потер вилиці. Йому не подобалось не знати, що відбувається. Він остерігався того, що скаже про це все Аїд. Попри те що той іще не усвідомлює всієї своєї сили, він так само не усвідомлює, який страх може наводити на інших. У його арсеналі завжди була сонячна усмішка і вміння іронізувати з будь-якого приводу, але поза тим Аїдова аура просто-таки випромінювала його потойбіччя, його замилування смертю і твердий зв’язок із нею. Хтозна, можливо, він тільки через справдешню смерть і міг прийти сюди, у місце, котре збирає душі давніх божеств, щоб відкрити їм новий шлях?..

Полі на одну коротку мить пошкодував, що дозволив уплутати себе в усе це, проте далі його думки втрапили в інше русло. Наскільки Аїд його лякав, настільки Гестія притягувала. Вона теж іще не усвідомлювала своєї сили, проте світло довкола неї було живлющим. І те, що вона робила, часто несвідомо, часто підкоряючись простій інтуїції, — то було чудово. Гестія вабила — і Полі трохи боявся цього магнетизму, однак зі ще більшим нетерпінням чекав на продовження химерної-химерної дружби, котру й дружбою важко було назвати.

Він шкодував, що правила не дозволяють йому з’явитись їй на очі, і водночас думав, що поки все добре так, як є. Адже головне прохання Аїда він виконав бездоганно: у житті Гестії існували магія і загадка, такі потрібні юним богам. Та що там… вони потрібні всім.

Свято було так гарно розплановане, що видавалося Гессі надто нудним. Спочатку — великий родинний обід, потім вручення подарунків та вітання, потім прибуття гостей не-родичів — і знову вручення подарунків, застілля, танці, застілля, побажання, застілля… Голова йшла обертом від кількості слів, сказаних сьогодні про неї з Генрікою людьми, котрі їх бачили не більш ніж двічі в житті.

Олліші прийшли надвечір.

— Якщо тобі сподобається, то я буду зовсім щасливою людиною. — Срібний замочок ледь чутно клацнув на зап’ясті.

Гессі подивилась на руку недовірливо й зачудовано. Браслет скидався на сплетіння тонких гілок, між яких притулилися зорі.

— Я подумав, що квіткових прикрас у тебе багато. А ця, щойно її побачив, нагадала мені про тебе. Про те, як ти говориш — про мрії, світло…

— Дуже! — видихнула Гессі. — Він дуже красивий!

— Радий, що догодив шановній панянці в день її свята. — Даррін жартівливо вклонився. — А тепер, якщо ваша ласка, піду ще привітаю Генріку. — Юнак поплескав по величенькому пакету, де з однаковим успіхом міг бути стос книжок і обіцяний сервіз від матінки Оллішів.

Гессі розсміялась. Вона подивилася на спину в лискучо-сірому жилеті, затримала погляд на темно-смарагдовій стрічці у волоссі Дарріна і подумала, що він таки не схожий на Аїдена. Принаймні менше, ніж їй здавалося раніше. Вона простежила за другом, котрий розмовляв тепер з її сестрою і вручив тій пакунок. Генріка тут же зиркнула в її бік, ніби хотіла дізнатись, а що ж дісталося сестрі. Гессі розвела руками і зробила реверанс, не стримуючи широкої усмішки. Генрі на мить насупилась, бо нічогісінько не зрозуміла. І це було кумедно.

Гессі випила рожевого, як захід сонця, пуншу. Даррін Олліш стояв неподалік, недбало спершись на одвірок. Пані Моррінда оминула його з великою тацею канапок і щось пробурмотіла, після чого хлопець відійшов і притулився в кутку, між каміном і шафою з батьковими книжками.

Гессі знову наповнила келих і випила все одразу.

— Гесті! — Генріка сіпнула її за рукав і зробила страшні очі. — Там алкоголь!

— І що? — Дівчина відверто не розуміла, чому сестра дивиться на неї так — з осудом і підозрою.

— А те, що годі тобі. Що за звичка — напиватися на власному святі! Що про тебе подумають?

— Що мені весело і я чудово бенкетую? Серйозно, Генрі, та їм усім байдуже. — Гессі окреслила півколо в повітрі, щоб охопити залу, а тоді таки поставила келих на стіл. Гаразд, можливо, Генріка трохи має рацію.

— Іди! Танцюй! — Сестра майже відштовхнула її від столу, тоді за руку потягла до каміна і зиркнула на Дарріна: — Юначе, чому ви не розважаєте даму?

Той подивився на Генріку спантеличено, а тоді запропонував Гессі руку. Вона вчепилась у неї, як у надійну опору, і ступила кілька кроків, а тоді запропонувала:

— Може, ліпше на свіже повітря?

Вони перетнули всю залу — Гессі відчула палючий погляд матінки, — а тоді вийшли на веранду.

— Тут ліпше? — спитав брат Фаусти послужливо.

— Так. Дуже… Тобто так, ліпше. Не надто, загалом. Але там стільки людей, що я вже втомилась, — випалила дівчина. — Таке відчуття, що це свято не наше з Генрі, а всіх отих гостей. А ми тут лише для того, щоб вони мали формальний привід зустрітись. Не те щоб я думала, що це погано. Але втомлює.

Даррін тихо розсміявся.

— Дивна дівчинка…

— Ти казав те саме під час нашої другої прогулянки. Здається, коли я танцювала на вулиці.

— Ого, запам’ятала!

— У мене хороша пам’ять. Може, я і руйную чашки, проте це не означає, що зовсім нездара. — Вона поправила бретельку сукні і провела пальцями по браслету.

— Так-так, — погодився Даррін і стишив голос до ледь чутного шепоту: — Тоді ти маєш пам’ятати, про що ще ми говорили під час тієї прогулянки. Тієї, давньої.

— Так? — Гессі зацікавилася. Вона відчувала крізь тканину сорочки тепло Даррінової руки, і їй подобалось, як воно шириться тілом.

— Я казав тобі не перейматися словами Генріки. — Юнак дивився на Гессі так, як завжди. Проте їй стало трішки лячно. — Ті слова, що ти начебто хотіла… знайти собі компанію. І потім непокоїлась через те, що тебе не так зрозуміють.

— Так. Пам’ятаю.

— Тоді ми ще багато говорили про те, що цілком можемо спілкуватись, як друзі, поки нам обом це подобається та приємно.

— Так.

Даррін трохи відсторонився й подивився тепер просто на неї.

— Це не так.

— Не так? — Гессі запаморочилося в голові, і вона забрала руку, а тоді сховала за спину обидві.

Друг важко зітхнув і засунув руки в кишені, проте одразу ж вийняв їх назад.

— Мені дуже приємна твоя компанія, це правда. — Даррінів голос був спокійним і тихим.

І все одно Гессі було лячно. Вона мало не виставила поперед себе руки, щоб відштовхнути його, але знала, що за ними пильнують з вітальні, тому треба вдавати, що ця розмова просто мила та спокійна. Спокійна й мила. Розмова просто. Просто розмова. Треба-треба-треба.

Дівчина відчула мурашки на спині від думки, що вона говорить із Дарріном, відчуває напнуту струну в повітрі й водночас мне руками поділ саме цієї сукні. Чарівної і синьої, як морський вечір, сукні, котру подарував їй той, кого немає тут. Кого немає в її житті і, мабуть, не буде. І тому треба… Якщо це той момент, тоді їй треба… Вона повинна…

О боги всіх світів, як їй не хотілося вживати слово «треба» цієї миті!

— Мені теж приємна твоя компанія, — відповіла Гессі.

Браслет на зап’ясті запік руку, ніби був не зі срібла, а з лави.

— Я радий це чути.

Даррін раптом став здаватися зовсім високим і дорослим. З рисами справжнього чоловіка, а не юнака з книгарні. Сильні руки, стулені губи, жилка на шиї пульсує. Ледь помітні краплі поту високо на чолі.

— Повернімося до зали, — сказала Гессі раптом. — Мені прохолодно. Поговоримо потім. Потім поговоримо. Я обіцяю.

— Гессі… хвилинку тільки. — Він уперше назвав її так, і їй захотілося розплакатись і втекти.

— Дарріне, послухай… — Вона відчула, що голос згасає, як недогарок свічки, і мало не прокляла себе за цю вічну слабкість і млявість, котра не дає вирватись.

— Хвилинку тільки. І все. Якщо я маю шанс, — сказав Даррін, дивлячись їй в очі і прибиваючи до місця цим поглядом. — Скажи мені, панянко. Бо воістину, ти — дивна дівчина. Така ж дивна, як і надзвичайна. Я хочу бути тим, хто даватиме тобі радість. І всяке інше, — усміхнувся він уже більш розслаблено.

— Ти вже даєш! — Гессі вчепилась у сукенку мертвою хваткою. — Даррі, будь ласка, припини! Ти вже!..

— То чи можна мені сподіватися, що…

Двері на веранду рипнули, Гессі озирнулась на рятівний звук і швидко попрохала небеса, щоб це була пані Моррінда, котра кличе їх до десертів, або Генріка, якій спала на думку якась дивина, або…

То була наречена Аїдена.

— Пане Олліш, Гестіє Амаліє! — Доанна кивнула їм обом із непорушним спокоєм на лиці, тож, мабуть, не мала ані найменшого поняття, яку розмову перервала. Гессі була безмежно щаслива, що перервала.

Даррін виструнчився, проте не сягав зросту нареченої Аїдена.

— Щось мені дуже зле. — Доанна приклала руку до чола. — Якщо пан Олліш погодиться скласти мені компанію в прогулянці по воду з льодом, я буду вельми вдячна. Бо інакше ваша матінка пропалить мене поглядом, і я не обійдусь однією склянкою води або, чого доброго, впаду просто на підлогу в залі та примушу всіх надто перейматися.

Не чекаючи на відповідь, вона взяла Дарріна під руку. Юнак подивився повз неї.

Гессі з вдячністю зиркнула вслід панні Доанні, котра виручила її. Відтак крутнулась на низьких каблуках і поквапилась у протилежний бік.

Де їй сховатися? Де? І як пригасити це відчуття страху?

Ізсередини її щось випалювало. Голова йшла обертом.

Гессі зупинилася біля виходу в сад. Веранду оперізувала колонада. Дівчина підійшла до колони і, відчувши біль у грудях, сперлась на неї рукою. Світ вислизав із-під ніг. Крутився перед очима.

А тоді щось хруснуло. Мармурова плита тріснула, і уламок колони полетів униз.

Гессі закусила губу. Сил ворухнутись у неї не було. Вона відчувала рух часу сповільнено, і все одно…

Її різко смикнули вперед. Шматок колони розбився об плитку за її спиною.

— Що ж ти коїш? — Руки, котрі притискали її до себе, виявились теплими. Не палючими, не гарячими, навіть не такими приємними, як дотик Дарріна перед тим.

— Я? — спитала Гессі, дивлячись угору. Небо було темно-синє. Небо було золоте від струн, котрі розтинали його на шматки, а ті шматки — на ще менші. Світ перестав тікати. Світ завмер.

Уперше вона побачила в очах незнайомця стільки страху та занепокоєння.

— Ти! — випалив він, стискаючи її обома руками. — Це ж твоє хвилювання вирвалось на волю! Воно… воно може руйнувати речі, значно більші за чашки. Ти можеш постраждати. Як зараз. Ти можеш… — Він різко затнувся й подався назад, ніби хотів її роздивитись, ніби вперше побачив, ніби не було більше нічого важливого в цей момент і у всі-всі інші моменти також.

Гессі помовчала кілька секунд, насолоджуючись теплом і спокоєм.

— Чому ти тут? — спитала вона потім. — Чому саме тепер?

Відповідь була проста і щира:

— Щоб захистити тебе.

— Від чого?

— Від самотності. І від таких моментів.

— Он як. Дякую.

Блакитноокий врешті відпустив її, і вона, втративши рештки сил, сіла просто в траву. Уламок колони міг розбити їй голову, і вже не було б на світі Гессі. Дивно, як це з будинку ще ніхто не вибіг — невже не почули? Чи справді час застиг у цьому моменті? Чи…

У півтемряві саду, без ліхтарів, вона подивилася на високий силует перед собою і розридалась.

Холодна трава пригасила пекуче відчуття в усьому тілі. З дому долинали приглушені звуки музики — мабуть, там танцювали. Панні Доанні стане фантазії затримати Дарріна, тож можна хоча б щодо цього не перейматись.

— Чому ви сумуєте, панянко? — спитав блакитноокий, коли вона трохи заспокоїлась. — Сьогодні ваше свято.

— Чому ви про це питаєте? — Вона відчула себе вжаленою.

Як розповісти йому про Дарріна Олліша? Про погляди зусібіч? Про страх? Як розповісти тому, кого, може, і не побачиш більше? Як поводитися з ним — як із любим другом чи, навпаки, як із випадковим знайомцем, котрого скоро тут і не буде?

Блакитноокий говорив тихо і спокійно, а проте була в його голосі нотка хвилювання:

— Ви повірите, коли я скажу, що ви мені дуже дорога?

— Не повірю, — відрізала Гессі, хоча їй було тепло від думки, що вона може бути йому дорогою.

— Он як… — Здавалось, він замислився.

Гессі повела далі, щоб нарешті пояснити хоча б щось:

— А ви як думали? Завтра ви зникнете — і я гадатиму, чи це лише моя бурхлива уява? І ніхто мене не зрозуміє. Ніхто в цілому світі. Я думаю, що Аїден розумів, та тільки його нема тут.

— Усі так думають. Що їх ніхто не розуміє.

— Навіть ви?

— Якщо я ваша бурхлива уява, то так.

— Жарти, жарти. Усе жарти.

— Нема нічого поганого в жартах. То чого вам бракує? Задумайтесь, панянко.

— Певності, — відповіла Гессі по секундному роздумі. — Мені так хочеться, щоб хтось сказав, як усе має бути! І… і що воно буде так. І щоб це було добре.

— Добре — то як? — Блакитноокий, здавалося, мав на меті витягти з неї щось — а що, вона й сама не знала.

— Ну он, Генріка каже, що ми маємо просто повчитися ще трішки, потім одружитись і жити з батькових грошей. Так думає і матінка. Даррін Олліш мріє опікуватися книгарнею. Фауста хоче мандрувати. Пані Олай порядкує в ательє…

— А чого хочете ви?

— Робити щасливими інших.

— А для себе?

— Для себе… Ох, не знаю. — Гессі склала руки на колінах — і раптом відвертість просто почала виплескуватися з неї: — Тому мені самотньо. І дивно. І страшно. Бож-жечки, як мені страшно!.. — Вона перевела погляд на блакитноокого: — Вам буває страшно?

— Буває. Наприклад, зараз, — зізнався він.

— Чому?

— Щоразу, коли я поруч із вами, мені страшно. Боюся припуститися якоїсь помилки.

— Поруч із вами мій світ дзвенить і міниться барвами. Ви не припустилися помилки, — всміхнулась Гессі. — А проте вас немає поруч. І не буде. А я не знаю, як жити далі. Сьогодні мені виповнилося шістнадцять…

Вона замовкла й подивилася на нього. Він відповів повільно:

— Я можу помилятись, панянко, та тільки вам не варто поспішати. Ви можете вчитись. Або не вчитись. Фотографувати всіх, кого вмовите на це. Ви можете вийти заміж та народити четвірко діток. А можете сказати юному Оллішеві, що пасуєте йому, як шоколадна цукерка до котлет. Ви можете мандрувати світом і відбивати у світлинах захід сонця по різні боки океану. Ви можете жити в будиночку біля озера і щоранку збирати квіти. Можете танцювати в парку під дощем чи після дощу. Можете писати листи до відомих письменників чи акторів і запрошувати їх до вашої цукерні. Маєте цілковите право малювати на стінах у своїй спальні. І обтинати коси так коротко, як вам заманеться. Ви можете приходити в парк і вдавати, що читаєте книжку, а насправді лічити кленові листочки. І навіть говорити посеред ночі з таємничими незнайомцями теж можете. — Тут він усміхнувся й замовк на мить, а тоді швидко повів далі: — Ви можете робити все це. Чи не робити нічого з цього. Просто одного дня прокинетесь, відчините вікно навстіж і зрозумієте, що ваше життя прекрасне і ви знаєте, що хочете робити далі. Просто не поспішайте.

— Ви так ладно говорите. Як письменник. — Гессі потеплішало всередині.

— Я люблю мистецтво, — погодився блакитноокий.

— Дякую за сукню, — сказала дівчина, вивчаючи траву під ногами, а коли думка стала твердою і певною, вона відчула в собі силу знову подивитись на раптового гостя.

— Ти рада? Задоволена? — Тепер він не приховував хвилювання, і Гессі на мить пошкодувала про своє рішення.

Їй довелось кілька секунд збиратися з силами.

— Так, — кивнула вона повільно і ще повільніше додала: — Але я маю вам… тобі дещо сказати. Я більше так не можу.

У тиші, котра впала на них обох, можна було почути шелест найтоншого шовку.

— У тебе є шанси, — сказала Гессі Даррінові.

Її голос шурхотів, як засохлі квіти.

Доанна виразно звела брови вгору. Вона саме говорила з Дарріном, коли Гессі повернулася знадвору. Олліш здивовано подивився на дівчину, але вона не дала йому часу щось відповісти й пішла нагору, не зважаючи на жебоніння матінки за спиною. Матінка говорила щось про гостей, про вихованість, про траву на її сукні…

Серце гупало, заглушуючи всі звуки.

— Я сказала йому піти. Я сказала йому піти. Я сказала…

Гессі повторила це стільки разів, скільки встигла, поки піднімалася сходами, ніби від цього мало полегшати.

— Гестіє Амаліє, а гості? — Пані Моррінда перепинила її в коридорі з тацею, повною нових наїдків.

— Я сказала йому піти. — Гессі минула її і майже побігла далі.

— Я сказала йому піти. — Сходинка нагору, друга, третя.

— Я сказала йому піти. — Довгий коридор, вази в нішах.

Третя ваза, котру вона минала, тріснула. Уламки шугнули в усі боки. Один порізав Гессі щоку.

— Я сказала йому піти. — Холодні пальці на шкірі. Відчуття крові, котра пахне залізом. Срібло на зап’ясті.

— Я сказала йому піти. — Двері в кімнату. Поворот ключа. Тиша. Відчинене вікно.

— Я сказала йому піти назавжди.

Ліжко. Падіння. Біль.

Гессі здавалося, що вона тоне в ліжку і проростає в ньому, розчиняється, тане і зовсім скоро зникне. Вона розкинула руки в сторони і подивилася на стелю. Стеля була сіра в потемках.

— Я сказала йому піти, — прошепотіла вона знову, згадуючи ці кілька хвилин у саду. Цю пронизливу прохолоду. Відчуття тиші — наче в усьому всесвіті ні душі. І болісне-болісне бажання припинити це.

Гессі не впізнавала себе. Адже раніше її найбільшим бажанням було побачити його. І кожна зустріч була за щастя. І кожна мить поруч із ним міняла її світ на краще. Тільки він не міг бути тут. Хай би ким був — він навіть не хотів показати своє обличчя, ховаючись за дивною-дивною магією. Вона не хотіла руйнувати магію. Але себе руйнувати теж не хотіла.

— Бачиш, Гестіє, я таки припустився помилки, — сказав блакитноокий на прощання. Його голос звучав тепер зовсім не загадково. Звучав зранено.

— Ти нічого поганого не вчинив. — Вона востаннє простягла руку до нього і схопила порожнечу. Магія урвалась. «Магія скінчéнна», — сказала вона колись власникові камери, мандрівному історику.

Блакитноокий пішов.

Його не було. І не буде. Не буде.

Гессі вчепилась зубами в ковдру, щоб стримати крик. А тоді — наче щось шепнуло у вухо — підхопилася з ліжка, пурхнула до столу і схопила книгу. Його подарунок!

Книга досі була. Книга досі була.

Гессі розгорнула її на випадковій сторінці.

АЇДен ~ Академія

— У мене є прохання, — сказав я, роздумуючи над тим, наскільки це рішення правильне і що з того вийде.

— Прохання? Ти ніколи нічого не просиш, — здивувався Полі. — Але я, безумовно, втішений твоєю довірою, о проклятий Аїде…не.

— Завжди треба починати. Загалом, слухай. У мене є сестра.

— Сестри — це чудово, — поважно кивнув він у відповідь. — Рекомендую всім мати одну-двох, щоб не нудьгувати. Моя — ще та ходяча проблема!..

— Мою сестру звуть Гестія.

— Гестія, — повторив Полі замислено, ніби щось пригадував. — Гестія…

Тоді він крадькома зиркнув у мій бік і тицьнув указівним пальцем у вилицю, як і завжди, коли нервувався чи планував щось ризиковане.

— Гестія, богиня дому. — Нарешті він усміхнувся вдоволено і кивнув, щоб приховати хвилювання, а тоді подивився в мій бік, як учасник найбільшої у світі змови, і додав коротко: — Я зрозумів тепер. Я зрозумів.

Далі були тільки чисті сторінки.

Як на зло.

Гессі різко згорнула книгу, проте тримала її обома руками, аж доки пальці затерпли. Сум’яття затопило й підступало до горла, наче зсередини щось намагалося здушити.

Звичайно, вона думала про це. Звичайно ж, підозрювала. І все ж, коли її ім’я з’явилося на сторінках книги, то все зовсім дивно перевернулось. Думки плутались. Здогади теж. Вона притискала книгу до грудей і боялася поворухнутись, бо їй здавалося, що живий і справжній Аїден десь тут… варто тільки сильніше натиснути на палітурку — і, може, вийде провалитись туди, до нього, у те чарівне й дивне місце.

Проте вона сиділа. І нічого не відбувалось.

Ніч. Темрява. Холодна затхлість, котра наповзає після дощу.

І його слова: «Гестія. Я зрозумів тепер».

Блакитноокий юнак, котрий не може з’явитись їй на очі. Котрий, можливо, лише її вигадка. Котрого не бачить ніколи й ніхто. А коли бачить, то не може згадати.

І студент Полі з дивної Академії, куди потрапив Аїден, коли всі вирішили, що він помер.

— Я зрозуміла, — звернулася вона пошепки до книги, мало не торкаючись її губами. — Я теж зрозуміла. Аїдене, я зрозуміла тебе.

Полі її більше не турбував. Якщо то був таки він — то вони щойно попрощались, і вона сама обрала це, і вона згодна витерпіти всю ту муку, котра неодмінно впаде на неї після його зникнення. Проте — вона сама обрала це. Інша думка заволоділа нею — гаряча, химерна, чарівна, страшна і неможливо прекрасна: Аїден не помер. Аїден-не-помер. Аїден і далі любив їх, дбав і допомагав.

Або ж цю історію вигадав хтось, щоб посміятися з неї. Або щоб розвеселити.

— Або ж я геть божевільна, — зітхнула Гессі та зрозуміла, що це було б не зовсім приємним відкриттям у день власного шістнадцятиріччя. А тоді вона відчула скалку холоду всередині. Блакитноокий допомагав Аїденові. Хіба можуть бути сумніви?

— Але я сказала йому піти, — вимовила вона, мабуть, усоте за вечір.

— Але то міг бути не він, — виправдалась вона сама перед собою.

— А міг бути й він.

— Але ми цього ніколи не дізнаємось.

— Бо ти сказала йому піти.

— Ти сказала.

— Ти.

Голосів раптом стало так багато, ніби вони виповзли з шафи, де ховаються страхи, і заговорили всі разом.

Гессі обхопила голову руками і лежала так довго-довго, доки все стихло.

На завтра планували від’їзд у літню мандрівку. Речі лежали, спаковані у дві важкі валізи. Збоку, у великому плетеному кошику, камера зиркала на Гессі неспокійним скляним оком.

— Так! Ти! — вона схопилася з ліжка, узяла камеру і поставила її на стіл, а тоді сіла навпроти.

Камера дивилась на Гессі. Гессі дивилась в об’єктив.

Після третьої спроби натиснути на кнопку «пуск» дівчина зрозуміла, що вона просто не може сфотографувати саму себе.

АЇДен

Насправді все було трохи не так, як записано в книзі. Проте мені не хотілося, щоб Гестія дізналась, як насправді. До того ж Історик казав, що я не маю права розкривати все, адже Академії слід і надалі залишатися таємницею.

— Полі, — сказав я тихо, тамуючи хвилювання. — Я хочу, щоб ти допоміг мені. Коли я пішов, то покинув удома батьків, наречену… І двох сестер. Одна з них теж володіє силами. Або ж володітиме, коли трохи підросте. І вона залишилася там зовсім сама.

— Така доля всіх нас, — відповів Полі з нудьгою на обличчі.

— Е ні, — заперечив я. — Не всіх… Я зустрічав Історика.

— Того самого, невже?

— Того, хто створив це все… мабуть, — відповів я, викладаючи слабкі здогади. — Та нехай. Річ ось у чім: він твердив, що моя сестра може жити звичайним життям, якщо тільки навчиться трохи пригашувати свої сили. Бо вона — душа, котра дуже пов’язана з домом. Їй не треба йти в Академію, бо вона богиня домашнього вогнища. Злагоди. Дуже мила й добра. І тому я хочу, щоб ти допоміг мені, — випалив я одразу ж.

— Як?

— Вона бачить красу цього світу. Як і ти.

— І ти думаєш, що я?..

— Міг би з нею спілкуватися. Хоч іноді. Наглянути за нею. Я хвилююсь, щоб її сили не проявилися надто руйнівним чином… хоча Історик казав, що подбає про це. Але ще більше я турбуюся про те, що вона буде самотньою і нещасною.

Мені понад усе хотілося самому зустрітися з нею, проте… я помер. А померлі не повертаються до життя знову.

— Усі підлітки самотні й нещасні, Аїде. — Вочевидь, Полі моя ідея не дуже сподобалась. — Якщо хтось дізнається, що я тікаю у твій світ…

Я знав, про що він. Це заборонено. Це складно. Небезпечно. Та я також знав, що він сильний і добрий — принаймні на тлі інших студентів, котрих я тут зустрів. І йому я хоч трохи довіряв.

Я впер руки в коліна й нахилився вперед, щоб переконати його:

— То подбай про те, щоб ніхто тебе не бачив, Полі! Щоб не було ні свідків, ні слідів. Я іноді тікатиму з тобою. Чи відвертатиму увагу. Давай. Допоможи мені, Полі. Вона чудова, — додав я палко. — І я хочу, щоб вона була щасливою.

— Знаєш, це насправді дуже підступна річ. Іноді ти хочеш, щоб хтось був щасливим, і робиш для цього геть усе, а потім виявляється, що для щастя тій людині було потрібне зовсім інше.

— Ми не нашкодимо їй, Полі. — Я був у цьому певен.

Він розсміявся, пригладив волосся й зиркнув на мене:

— А вона гарненька?

— По-олі.

— Ну що? Я естет. Естет я. Митець!

— Мала вона ще. А ти дурень балакучий.

— Сам такий же. Якщо не гірший! Але якщо ти підтримаєш мене як кандидата в Тріаду…

АЇДен

Я вирішив приступити, коли Історик передав мені готову книгу. «Академія Аматерасу» — так він її назвав на честь цього місця. І на честь директорки, дуже відомої своїми реформами.

— Тут є все. Історія про те, що зі мною сталося. Про Академію без особливо жорстоких деталей. Про тебе теж. Про Розе — сподіваюсь, Гесті стане розуму її уникати.

— Стане. Якщо вона така, як ти кажеш. — Полі покрутив книгу в руках. — А якщо буде якась небезпека, то я нагляну за нею.

— Тільки не потрапляй їй на очі, — зауважив я, згадуючи, що наш задум досі ризикований і порушує добру дюжину правил Академії.

— А вона дуже сильна, якщо зробила так, що тебе не забули…

Насправді, мені не хотілося, щоб Гестія давала спогадам про мене зникнути, щоб згладила тканину світу так, наче жодного Аїдена Фаулі-Прейшера й не було.

Полі провів указівним пальцем по корінцеві книги, ніби хотів намацати там щось приховане.

— Знаєш, — відказав він, — коли я вперше побачив її у вашій кав’ярні, вона нагадувала промінь. Промінець світла, котрий абсолютно не залежить від того, що його оточує, і просвітлює все.

Я здивувався, адже рідко чув щодо неї такі красномовні асоціації. Попри те що Гессі була моя найліпша товаришка від самого дитинства, захоплені порівняння зазвичай діставалися нашій обдарованій розумінням своєї краси сестрі Генріці.

— Я передам їй книгу. — Коли Полі знову підвів погляд на мене, то вже світився іскрами інтересу й запалу: — Це, звичайно, теж заборонено, але хто сказав, що в якомусь світі не може існувати унікальна книга про чарівну Академію, чи не так?

Якби я знав, хто ще в цей момент почує нашу розмову і в що це переросте, я б ніколи, нізащо, ні за яких умов не дозволив би Полі навіть наблизитись до моєї сестри і вказати до неї шлях.

Але я не знав.